Professional Documents
Culture Documents
види
види
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або
кількома особами. До односторонніх право- чинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова
від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчиненні
одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона
може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання
довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.
Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно,
поділяються на:
Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі пра- вочини іменуються договорами
(наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).
Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі
іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок
чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні позиції один щодо одного.
Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди пра- вочинів, є їх поділ, залежно від
впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa - підстава, мета) та
абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).
Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є
більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу,
дарування, найму, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання
відповідного правочину недійсним.
того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскільки це може вплинути на
стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні
правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внаслідок
незалежності дійсності правочинів від їх підстав.
Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту виникнення (зміни або припинення)
прав та обов'язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.
У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та
обов'язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною
умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких
правочинів передбачена ст. 212 ЦК.
Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридичний факт, що не повинен існувати в
момент вчинення правочину;
б) настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути
невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в
правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства,
інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути
купівля певної речі, реєстрація шлюбу.
Внаслідок не зовсім коректного використання у ст. 212 ЦК терміна "особи" у контексті кількості
суб'єктів, які можуть вчиняти умовні право- чини, виникає питання про те, чи може йтися про
умовність одностороннього правочину. Видається, що для цього не існує перешкод, оскільки на
стороні, яка вчинює односторонній правочин, може виступати одна або кілька осіб. До того ж і сам
законодавець допускає вчинення односторонніх правочинів із умовою, зокрема заповіту (ст. 1242
ЦК).
Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бувають двох видів: з
відкладальними, або суспензивними (від лат. 276
Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її настання обумовлює набуття або
зміну прав та обов'язків. За таким правочином права та обов' язки у сторони (сторін) правочину
або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а відкладаються на
майбутнє і пов' язуються з моментом настання обумовленої обставини.
У частинах 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачаються певні невигідні наслідки для сторін, які
недобросовісно перешкоджали настанню обставини або сприяли її настанню. У випадку коли
настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина
вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це
вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встановлення у правочині строку. Під
строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в
майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об' єктивний
характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.
Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов' язку однієї
сторони надати певне благо іншій стороні вони поділяються на оплатні та безоплатні.
Оплатним є правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного
блага кореспондує такий же зустрічний обов'язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід
вважати такий правочин, у якому відсутній обов'язок вчинити дію з надання певного блага іншій
стороні.
в) специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 4 ст. 364 ЦК),
поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК), виключає постановку
питання про можливість зустрічного надання, а отже, про їх оплатність чи безоплатність;
У свою чергу, оплатні правочини, залежно від обсягу зустрічного надання на момент вчинення
правочину, поділяються на мінові та ризикові.
Мінові (або комутативні від лат. commutare - міняти) - це правочини, сторони яких мають
можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій
стороні на момент вчинення правочину (наприклад, договір купівлі-продажу, найму житла та ін.).
Більшість оплатних правочинів є міновими.
Ризикові (або алеаторні від лат. аїїеаО - азартний гравець) - це правочини, сторони яких не
спроможні заздалегідь встановити обсяг або саму можливість отримання певного блага за
правочином на момент його вчинення (наприклад, договір довічного утримання, страхування та
ін.).
Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вважається укладеним, вони
поділяються на консенсуальні та реальні[275].
Консенсуальним (від лат. consensus - згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту
досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст.
638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами
цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою
однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, належать
договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у
консенсуальних правочинах характеризує процес їх виконання.
Відповіднореальним (від лат. res - річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі
речі або вчинення іншої дії. Для вчинення реального правочину необхідна наявність двох
юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача
речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є
договір страхування, банківського вкладу, позики.
Втім у ЦК передбачається, що той самий правочин залежно від певних обставин може бути як
консенсуальним, так і реальним. Наприклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним,
а зберігання товару на складі професійного зберігача - консенсуальним. Другим прикладом є
договір перевезення, наприклад, міським транспортом - реальний, а вантажу з постійним
відвантаженням товару протягом певного періоду - консенсуальний.
Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби
особи; відповідати фізичному, духовному чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює;
стосуватися предмета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при
тлумаченні цих оціночних критеріїв обов'язково має враховуватися специфіка суб'єкта (вікова,
розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину - малолітня,
неповнолітня, обмежено дієздатна особа, помічник фізичної особи, один із подружжя. Адже,
наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним із подружжя не йдеться про
таку його ознаку, як відповідність право- чину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.
Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість, слід розуміти правочин, що вчинюється
акціонерним товариством або боржником - юридичною особою, що перебуває в процесі
банкрутства[276], з певною категорією осіб, які мають можливість впливати на формування волі
юридичної особи і, внаслідок цього, отримати певну вигоду від вчинення такого правочину
безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із заінтересованістю
відбувається на рівні законів України "Про акціонерні товариства" (статті 2, 71, 72)[277], "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (статті 1, 17)[278].
Правочинами, щодо вчинення яких є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу,
підряду, страхування, кредитний договір та ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих
правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє розкриття інформації
про вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість, прийняття рішення наглядовою радою
акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого пра- вочину), а також
правових наслідках укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості
відшкодування збитків та моральної шкоди).
б) можливості встановити додаткові критерії віднесення право- чинів до значних у статуті АТ;
в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухилення від порядку його
вчинення;
Фідуціарним (від лат. fiducia - довіра) є правочин, якому властиві особливі, особисто довірчі
відносини поміж його сторонами, від чого залежить розгляд певного правочину як фідуціарного.
Традиційно особливо довірчий характер поміж сторонами пов' язується з таким критерієм, як
наявність права на односторонню відмову від виконання правочину у разі втрати фідуціарності
поміж сторонами, зокрема в договорі доручення. Утім, якщо сторони використали можливість
передбачити у договорі право на односторонню відмову від його виконання (що дозволяється ст.
525 ЦК), це не робить будь-який договір фідуціарним.
Окрім того, навряд чи обґрунтовано вести мову про фідуціарність правочину, в якому бере участь
підприємець (особливо в публічних договорах чи договорах приєднання). Адже підприємець
зобов'язаний укладати договори з будь-якою особою, яка звернеться до нього, що унеможливлює
виникнення особливо довірчих відносин поміж сторонами. Між тим фідуціарні відносини
складаються на підставі договору простого товариства.
У багатьох випадках для виникнення цивільних прав та обов'язків необхідне зустрічне (взаємне)
волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках матимуть місце двосторонній або
багатосторонній правочини, які в цивільному праві іменуються договором. Переважна частина
правочинів у цивільних правовідносинах є двосторонніми, тобто такими правочинами
(угодами), яким притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб,
спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити
реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Так, для виникнення
правовідношення купівлі-продажу необхідне волевиявлення однієї особи (продавця) на продаж
належного їй майна та волевиявлення іншої особи (покупця) на придбання цього майна за
плату. При цьому продавець і покупець мають різну мету. Якщо для продавця головний інтерес
становить отримання відповідної грошової суми, то для покупця - одержання бажаного майна
у власність для задоволення своїх відповідних потреб.
Подібний підхід може бути застосований і до інших односторонніх (одноособових, групових) дій,
спрямованих на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, правова природа
яких поки що не визначена ні в законодавстві, ні в судовій практиці, ні в цивілістичній науці,
наприклад, рішення зборів акціонерного товариства про збільшення чи зменшення
статутного капіталу, рішення зборів виробничого кооперативу про виключення члена такого
кооперативу.
Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або прямих застережень закону
можуть бути оплатними або безоплатними (договори позики, уступка права вимоги, перевід
боргу, доручення, зберігання). Причому може встановлюватися презумпція оплатності або
презумпція безоплатності.
Складнішою у цьому відношенні є ситуація у новому ЦК, оскільки у ньому при визначенні понять
договорів застосовується три правові конструкції (прийоми), які відображають порядок
(момент) формування прав та обов'язків сторін.
Так, за першою конструкцією сторона передає (вчиняє іншу дію), або зобов'язується передати
майно (вчинити іншу дію). Це притаманно договорам: купівлі-продажу (ст. 655), дарування (ст.
717), довічного утримання (ст. 744), майнового найму (ст. 759), прокату (ст. 787), лізингу (ст.
806), найму житла (ст. 810), позички (ст. 827), факторингу (ст. 1077), ліцензійний договір
(надає дозвіл) - ст. 1109.
Нарешті за третьою конструкцією зобов'язана сторона передає майно (договори ренти (ст.
731), довічного утримання (ст. 744), управління майном (ст. 1029), позики (ст. 1046).
В останньому випадку дійсно щодо зазначених чотирьох договорів може діяти презумпція їх
реальності. Однак насправді ситуація є далеко не однозначною, оскільки, якщо керуватися
вищенаведеними ознаками законодавчої конструкції визначень понять договорів, то і договір
купівлі-продажу необхідно віднести до реальних договорів, оскільки в ст. 655 ЦК записано, що за
договором купівлі-продажу продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у
власність покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і
сплатити за нього певну грошову суму. Однак, як відомо, договір купівлі-продажу завжди
вважався і вважається консенсуальним договором. У зв'язку з цілком вірогідним можливе
припущення, що розробники нового ЦК мали на увазі зазначеною конструкцією визначень
договорів відобразити момент виконання стороною передбаченого договором обов'язку. Однак
зробили це не завжди послідовно і чітко. Тому при визначенні консенсуальності чи реальності
договору на практиці необхідно всебічно оцінювати ознаки та умови договору, передбачені як
законом, так і самими сторонами. Наприклад, ст. 979 ЦК, в якій дається визначення поняття
договору страхування, побудована таким чином, що не містить безпосередньо ознак щодо
його консенсуальності чи реальності. Проте у ст. 983 ЦК зазначається, що договір
страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового
платежу, якщо інше не встановлено договором. Отже, якщо під моментом набрання чинності
договору страхування законодавець розуміє момент укладення договору, передбачений ст. 640
ЦК, то логічним є висновок про наявність презумпції реальності договору страхування.
Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення
взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія).