Відкритий Міжнародний Університет Розвитку Людини «Україна»

Інститут Права та Суспільних Відносин

Кафедра цивільного, господарського, адміністративного права та
правоохоронної діяльності

Реферат
З навчальної дисципліни Римське право
На тему:
«Поняття та загальна характеристика зобов’язань.
Сторони у зобов’язанні. Види зобов’язань.»

Виконала
Студент заочної форми навчання
Група ЗПЗ-20.2-1
Струк Мирослава Василівна

Київ – 2021
 Зміст

Вступ

1. Поняття зобов’язань

2. Види зобов’язань

3. Характеристика зобов’язального права

4. Сторони в зобов’язанні

5. Порядок виконання зобов'язань

Висновки

Список використаної літератури

 Вступ

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого)

цивільного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і
цивільного обороту. Предметом зобов'язального права є певна поведінка
зобов'язаної особи, його позитивні або негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання (obligatio) визначається

наступним чином. Зобов'язання являє собою правові окови, що змушують нас
щось виконати відповідно до законів нашої держави. Сутність зобов'язання
полягає не в тому, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або який-то
сервітут, а щоб зв'язати іншого перед нами в тому відношенні, щоб він нам
щось дав, зробив або представив.

До виникнення зобов'язання людина (боржник) абсолютно вільний.

Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує
обіцянками, обмежує свободу, покладаючи на себе якісь правові обов'язки,
правові пута, юридичні пута. Саме тому у визначеннях зобов'язання римські
юристи говорять про кайданах, путах тощо Згідно із Законами XII таблиць в
найдавніші часи до несправного боржника застосовувалися справжні кайдани і
пута. Таблиця III містить норму, відповідно до якої кредитор при невиконанні
боржником свого зобов'язання має право забрати його в свій будинок і накласти
на нього колодки або кайдани вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15
фунтів.

1. Поняття зобовз’язань

Таким чином, зобов'язання - це правове відношення, в силу якого одна

сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) що-
небудь дала (dare), зробила (facere) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний
виконати вимогу кредитора.

Отже, зобов'язання - складний юридичний склад, правовідносини,

сторонами якого є кредитор і боржник, а змістом - права і обов'язки сторін.
Сторона, що має право вимагати, називається кредитором (creditor), а сторона,
яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржник (debitor). Змістом вимоги
кредитора є його право на певну поведінку боржника, яке може виражатися в
будь-якому позитивному або негативному дії. Отже, предметом зобов'язання
завжди є дія, що має юридичне значення і породжує правові наслідки. Якщо дія
не носить правового характеру, то воно не породжує юридично значущого
зобов'язання. Величезне різноманіття господарсько-економічних дій римляни
згрупували в три групи: dare - дати, praestare - надати і facere - зробити, якими і
визначається зміст зобов'язань.

2. Види зобов'язань.

Різноманітність та широка сфера застосування зобов'язань зумовлює

необхідність їх класифікації. Класифікацією зобов'язань є їх поділ на типи,
підтипи, види та інші класифікаційні утворення залежно від певних критеріїв.

Залежно від підстави виникнення:

 договірні;
 недоговірні;

Залежно від виконуваної функції:

 регулятивні - належать всі види договірних та окремі види

недоговірних зобов'язань;
 охоронні - належать інші види недоговірних зобов'язань;
 Залежно від концентрації прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання:
 односторонні - одна сторона має тільки права і виступає виключно
як кредитор, а інша — тільки обов'язки і виступає виключно як
боржник;
 двосторонні - кожний із суб'єктів має і права, і обов'язки і виступає
одночасно і кредитором, і боржником;

Залежно від характеру поведінки боржника:

 з позитивним змістом - боржник зобов'язаний до вчинення певної

активної дії;
 з негативним змістом - утримання від певних дій;

Залежно від цільового призначення:

 основні;
 додаткові (акцесорні) - призначені для забезпечення виконання
основного зобов'язання;
 Залежно від визначеності предмета виконання:

 однооб'єктні - предмет виконання становить цілком визначена дія

(передати річ, надати певну послугу тощо);
 альтернативні;

Специфічними рисами зобов’язальних відносин, що, зокрема, дозволяють

розмежувати його з речовими відносинами, є те, що сторонами зобов’язання є
конкретно визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і
боржник — особа, яка несе обов’язок, відповідний праву вимоги кредитора.
Цим зобов’язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних
правовідносин (правовідносин власності тощо), у яких уповноваженій особі
протистоїть не конкретне коло зобов’язаних осіб, а «усі й кожен».0б’єктами
зобов’язальних правовідносин можуть бути дії, пов’язані з передачею майна,
виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, у той час як
об’єктами речових правовідносин є речі. Здійснення суб’єктивного права
кредитора у зобов’язальних правовідносинах можливе тільки в разі здійснення
боржником дій, що складають його обов’язок, тоді як у речових
правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб’єктивні права
самостійно, не звертаючись по допомогу до інших осіб. Зобов’язання
опосередковують динаміку цивільного обігу, а речові права — його статику.

Складовими елементами зобов’язальних правовідносин є суб’єкти, об’єкт

і зміст. Суб’єктами зобов’язань є кредитор і боржник, якими можуть бути
фізичні та юридичні особи, держава та інші соціальні утворення. У
зобов’язаннях, як на боці кредитора, так і на боці боржника, можуть брати
участь декілька осіб (зобов’язання з множинністю осіб). Об’єктом зобов’язання
є поведінка його сторін (вчинення дій або утримання від вчинення дій). Від
об’єкта зобов’язання слід відрізняти предмет зобов’язання. Якщо об’єкт — це
певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі чи майно, нематеріальні
блага, відносно яких існує інтерес учасників цих правовідносин, щодо яких
виникають відносини. Змістом зобов’язання с сукупність прав та обов’язків
його учасників. Суб’єктами зобов’язання є кредитор і боржник. Кредитор — це
особа, яка має право вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії
(дій) або утримання від них. Боржник — особа, яка зобов’язана вчинити на
користь кредитора певну дію (дії) або утримуватися від вчинення певної дії
(дій) на вимогу кредитора.

Як кредитором, так і боржником у зобов’язанні можуть бути фізичні

особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення.

Залежно від кількості суб’єктів на тій чи іншій (або на кожній) стороні

зобов’язань розрізняють зобов’язання прості та складні (з множиною осіб).

Залежно від характеру розподілу прав або обов’язків між декількома

кредиторами чи боржниками розрізняють зобов’язання часткові, солідарні та
субсидіарні. Залежно від підстав виникнення розрізняють договірні та
недоговірні зобов’язання. За характером розподілу прав та обов’язків між
декількома кредиторами чи боржниками існують часткові, солідарні та
субсидіарні зобов’язання. За співвідношенням (наявністю) прав і обов’язків
зобов’язання поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні, зустрічні,
синалагматичні). В односторонніх зобов’язаннях одна сторона має тільки
права, інша — тільки обов’язки (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди).
У двосторонніх зобов’язаннях кожен з учасників такого зобов’язання має як
права, так і обов’язки. Кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником.
Залежно від мери (спрямованості) зобов’язання поділяються на регулятивні та
охоронні. Залежно від значення зобов’язання для його сторін розрізняють
головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Щодо визначеності предмета виконання можна виділити зобов’язання з

конкретним предметом виконання, альтернативні та факультативні (у цьому
разі доводиться відступити від принципу дихотомії й обрати множинний
розподіл). Зобов’язання з конкретним предметом виконання існують тоді, коли
предметом зобов’язання є цілком конкретна поведінка учасників.

Зобов'язальне право — підгалузь цивільного права, норми якої

регулюють відносини майнового обігу, що виникають при переході
матеріальних та інших благ від однієї особи до іншої.
 Норми зобов'язального права об'єднані в окрему книгу Цивільного
кодексу України[1], яка регулює загальні засади встановлення, виконання та
припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види
зобов'язань (договорів).

3. Характеристика зобов'язального права

Майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, набувають

характеру цивільно-правових зобов'язальних відносин або цивільно-правових
зобов'язань. Разом з тим, термін «зобов'язання» вживають і в іншому значенні,
розуміючи під зобов'язанням обов'язок, борг якоїсь особи. Зобов'язанням також
називають документ (боргову розписку), в якому зафіксовано чийсь обов'язок,
наприклад, повернути позикову суму грошей.

Поняття.

Зобов'язальним правом регулюються виключно відносини економічного

обороту, тобто ті, що виникають при переході від однієї особи до іншої таких
матеріальних та інших благ, які набули форми товару. Товарної форми можуть
набувати не тільки речі, а й інші види об'єктів, наприклад, послуги, майнові
права, деякі нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності,
інформація тощо.

Норми зобов'язального права опосередковують відносини щодо

придбання майна у власність, передачі майна у користування, виконання робіт,
надання послуг, використання об'єктів права інтелектуальної власності та ін.
Вони також, визначають порядок переходу майна від продавця до покупця за
договором купівлі-продажу; від наймодавця до наймача за договором найму;
порядок виконання підрядником робіт за договором підряду; надання послуг за
договорами про надання послуг тощо.

Система.

Зобов'язальне право як підгалузь цивільного права має власну

розгалужену систему, яка розширюється та ускладнюється в процесі розвитку
потреб учасників майнового обороту. Воно поділяється на Загальну та
Спеціальну частини, що складаються з численних інститутів та субінститутів.

Загальна частина.

Загальна частина зобов'язального права включає загальні положення про

зобов'язання (поняття зобов'язання, підстави виникнення, способи та
забезпечення виконання, підстави припинення, правові наслідки порушення
зобов'язань), а також загальні положення про договір (поняття та умови
договору, порядок його укладення, зміни і розірвання), який становить
найпоширенішу підставу виникнення зобов'язань. Ці загальні правила
поширюються на всі види зобов'язань

Спеціальна частина.

Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну

самостійність та існування окремих інститутів та субінститутів зобов'язального
права. Положення стосовно окремих видів зобов'язань становлять Спеціальну
частину зобов'язального права. Більшість з них встановлено на регулювання
відносин, які виникають на підставі різного роду договорів, і в своїй сукупності
становлять договірне право.

Інші положення Спеціальної частини регламентують правовідносини, що

виникають з односторонніх правомірних або неправомірних дій (деліктів), і
становлять окремий інститут недоговірних зобов'язань. Такі зобов'язання є
формою цивільно-правової відповідальності за правопорушення, що становлять
відхилення від норми, нормальних економічних зв'язків. Тому їх відокремлено
від інших зобов'язань і поєднано в Цивільному кодексі України в самостійний
підрозділ.

Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник)

зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати
майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися
від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов'язку.

Ознаки зобов'язання.

Зобов'язальні правовідносини становлять чи не найбільший пласт

цивільно-правових відносин. Вони характеризуються низкою відмінних ознак,
що виокремлюють їх серед інших суспільних відносин.

Суб'єкти мають юридичне рівне положення;

Визначене коло осіб-учасників зобов'язання - суб'єктів (боржник та

кредитор); зобов'язання зовнішньоекономічний правовідносини

Більшість зобов'язань виникає з договорів;

Зміст прав і обов'язків може визначатися на розсуд суб'єктів зобов'язання;

Об'єктом зобов'язання можуть бути дії;

Зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу;

Зобов'язання мають санкції;

Елементи зобов'язаннь.

Оскільки зобов'язання являє собою вид правовідносин, його складовими

елементами: суб'єкт, об'єкт і зміст.

Суб'єкт.

Суб'єктами зобов'язання є його сторони: управомочена сторона —

кредитор і зобов'язана сторона — боржник. У деяких зобов'язаннях один із
суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник.
Наприклад, у договорі позики позикодавець є виключно кредитором, а
позичальник — виключно боржником. Однак у переважній більшості випадків
кожний із суб'єктів зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником.

Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки,

вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь
другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від
неї

Однак існують також зобов'язання, у яких може бути декілька кредиторів

та/або боржників.

У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або

одночасно кілька осіб

Йдеться про зобов'язання з множинністю суб'єктного складу. Виділяють

три види зобов'язань з множинністю осіб:

 зобов'язання з активною множинністю осіб (декілька кредиторів та

один боржник);
 зобов'язання з пасивною множинністю осіб (декілька боржників та
один кредитор);
 зобов'язання зі змішаною множинністю осіб (декілька кредиторів та
декілька боржників);

Залежно від співвідношення обсягу прав або обов'язків між

співкредиторами або співборжниками зобов'язання з множинністю суб'єктного
складу поділяють на часткові тасолідарні. У часткових зобов'язаннях кожний із
кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен
виконати обов'язок у рівній частці. У солідарнихзобов'язаннях обсяг прав та
обов'язків співкредиторів або співборжників визначається за значно
складнішими правилами, ніж у попередньому випадку. Солідарний обов'язок
або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або
законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну

вимогу (регрес). Внаслідок виконання солідарного обов'язку боржником між
ним та іншими солідарними боржниками виникає регресне зобов'язання.

Регресне зобов'язання є наслідком існування і припинення основного

зобов'язання, за яким боржник виконав обов'язок (здійснив платіж кредиторові)
замість третьої особи або через її вину. Кредитором у регресному зобов'язанні
стає колишній боржник за основним зобов'язанням, що припинилося внаслідок
здійсненого ним виконання. А боржником у регресному зобов'язання стає та
особа, замість якої або через вину якої здійснено платіж за основним
зобов'язанням.

Слід мати на увазі:

виникнення регресного зобов'язання обумовлене виконанням основного

зобов'язання.

обсяг регресного зобов'язання, за загальним правилом, не може

перевищувати суми (вартості майна), сплаченої (переданого) за основним
зобов'язанням

за регресним зобов'язанням перебіг позовної давності починається від дня

виконання основного зобов'язання.

У житті виникають ситуації, коли боржник у силу тих або інших

обставин не може виконати свого обов'язку, тому для задоволення вимог
кредитора залучаються інші особи. На цій підставі в цивільному праві
виокремлюють основні та субсидіарні зобов'язання. Основне зобов'язання є
необхідною передумовою субсидіарного зобов'язання, оскільки останнє є
додатковим до нього і виникає тільки у випадку невиконання або часткового
виконання основного зобов'язання. Таким чином, основне та субсидіарне
зобов'язання співвідносяться як основне та додаткове.

Сторонами у зобов'язанні можуть виступати як фізичні, так і юридичні

особи приватного та публічного права, тобто всі учасники цивільних відносин,
зазначені в ст. 2 Цивільного кодексу. Разом з тим, норми актів цивільного
законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб'єктного складу
окремих видів зобов'язань. Вказане головним чином стосується зобов'язань, які
виникають на підставі договору.

У законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною

зобов'язання є тільки фізична особа (замовник за договором побутового підряду
або за договором перевезення пасажирів, відчужувач майна за договором
довічного утримання, відчужувач у спадковому договорі тощо). У багатьох
зобов'язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може
бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій
формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі
банківського вкладу, у договорі банківського рахунку).

Окрім сторін у зобов'язанні можуть брати участь треті особи (інші особи,
які не є його суб'єктами). Останні, як правило, пов'язані або з кредитором, або з
боржником певним правовим зв'язком.

У цивільному праві виділяють зобов'язання за участю третіх осіб, які

поділяються на два види:

зобов'язання на користь третьої особи (договір на користь третьої особи);

зобов'язання, що виконуються третьою особою;

У зобов'язанні може відбутися заміна сторін.

Об'єкт.

Об'єктом зобов'язання є дія, здійснення якої (або утримання від якої)

кредитор має право вимагати від боржника. При цьому першочергового
значення набуває саме активна поведінка боржника, покладення на боржника
обов'язку щодо здійснення ним відповідних дій. Пасивна поведінка боржника
(утримання від вчинення певних дій) зазвичай виступає лише доповненням або
наслідком його активної поведінки і вважається такою, що не може бути
самостійним юридичним об'єктом зобов'язання.

У зобов'язанні виділяють окрім юридичного матеріальний об'єкт. Ним

виступає певне матеріальне благо, з приводу якого суб'єкти вступають у
зобов'язальні правовідносини і яке становить безпосередній інтерес для
управомоченої сторони.

У зобов'язанні може бути декілька юридичних і матеріальних об'єктів.

Якщо обидва суб'єкти виступають у зобов'язанні одночасно як кредитор і
боржник, то в ньому буде два юридичні об'єкти.
 Зміст.

Зміст зобов'язання, включає суб'єктивне право і відповідний йому

обов'язок. Суб'єктивне право, що належить управомоченій стороні у
зобов'язанні (кредитору), називають правом вимоги, а відповідний йому
обов'язок зобов'язаної сторони (боржника) — боргом. Отже, зміст зобов'язання
становлять права та обов'язки його сторін.

Підстави виникнення зобов'язання

Зобов'язальні правовідосини, як і будь-які інші цивільні правовідносини,

виникають з юридичних фактів. Виникають із таких самих, загальних для всіх
цивільних правовідносин підстав.

Найпоширенішою підставою виникнення зобов'язань є договір. Вони

можуть виникати з договорів, які передбачено актами цивільного
законодавства. З договорів, які не передбачено цими актами, але відповідають
загальним засадам цивільного законодавства.

Вчинення одностороннього правочину (публічна обіцянка винагороди).

Виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів

місцевого самоврядування.

Виникають із неправомірних дій, зокрема, заподіяння шкоди, набуття або

збереження майна без достатньої правової підстави.

4. Сторони в зобов’язанні

Заміна сторін у зобов'язанні спочатку зовсім не допускалася. Римське

право на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і
боржника, що в умовах обмеженого цивільного обороту не викликало істотних
незручностей. Дорогу до заміни осіб в зобов'язанні поклала досить рано
виникла новація (оновлення зобов'язання), за допомогою якої кредитор міг
передати своє право вимоги іншій особі. За згодою боржника кредитор укладав
з третьою особою договір, аналогічного початкового зобов'язання змісту.
Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правові відносини
між тим же боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в
зобов'язанні була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити
потреби розвивається обороту. По-перше, для новації була потрібна згода
боржника, якого він міг і не дати з якихось своїх міркувань. По-друге,
укладення нового договору не просто скасовувало старий, але і припиняло різні
форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище
нового кредитора.

На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора, а потім і

боржника. З твердженням формулярного процесу, коли стало можливим вести
справи через представника, була знайдена особлива форма передачі
зобов'язання, що отримала назву цесії (cessio). Суть її полягала в тому, що
кредитор, бажаючи передати своє право вимоги іншій особі, призначав його
своїм представником по стягненню з боржника і передавав йому це своє право.
У більш пізньому римському праві цесія стає самостійною формою переносу
права від колишнього кредитора до іншої особи. Вона усуває недоліки новації:
для цесії не було потрібно згоди боржника, його лише треба було повідомити
про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняв колишні забезпечення
зобов'язання; з правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення
зобов'язання.

Для захисту інтересів цессионария йому пред'являвся спеціальний позов.

Полягала цесія з волі кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу
закону. Цесія недопускалася, якщо вимога носило чисто особистий характер
(наприклад, сплата аліментів), при спірних вимогах, а також заборонялась
передача вимоги впливовішим особам.

Зобов'язання з кількома кредиторами і боржниками

У зобов'язальні відносини завжди вступають дві сторони. Кожна зі сторін

може бути представлена однією або кількома особами. Якщо у правовідносинах
фігурують кілька кредиторів або кілька боржників, їх взаємні відносини між
собою і протилежною стороною завжди однакові.

По-перше, кілька кредиторів або кілька боржників у зобов'язанні могли

мати пайову право або часткову обов'язок. Таке право (обов'язок) виникало
тоді, коли зміст зобов'язання допускало розподіл і при цьому ні угоду між
сторонами, ні закон не встановлювали права вимоги кожного кредитора в
повному розмірі або повну відповідальність кожного з кількох боржників.
Наприклад, дві особи за договором позики взяли у третьої особи 300 сестерціїв.
Якщо з договору позики не вбачається, що вони відповідають один за одного,
то кожен з позичальників повинен повернути позикодавцеві половину загальної
суми - 150 сестерціїв.

По-друге, в зобов'язанні могли мати місце солідарне право або солідарна

обов'язок. Джерелом виникнення солідарного зобов'язання могли бути договір,
заповіт, спільне заподіяння шкоди. Солідарне зобов'язання могло виникнути
також з огляду на неподільності зобов'язання.

Прикладом солідарного права в зобов'язанні може бути договір з кількома

кредиторами, який передбачає право кожного з них вимагати від боржника
виконання за все зобов'язання. У цьому випадку боржник, який виконав
зобов'язання щодо одного з кредиторів, звільнявся від виконання зобов'язання
щодо інших кредиторів.

Солідарний обов'язок мала місце при наявності декількох боржників. Вона

передбачала право кредитора вимагати виконання всього зобов'язання від будь-
якого з боржників. Виконання в цьому випадку зобов'язання одним із
боржників припиняло зобов'язання щодо інших боржників.

5. Порядок виконання зобов'язань

Будь-яке зобов'язання - це тимчасове правове відношення. Нормальний

спосіб його припинення - виконання (платіж). До виконання боржник певним
чином пов'язаний зобов'язанням, в певній мірі обмежений у своїй правовій
свободі. Обмеженість, зв'язаність боржника припиняється виконанням
зобов'язання, що звільняє його від зобов'язання. Для цього необхідне
дотримання ряду вимог.

 1. Зобов'язання має бути виконане в інтересах кредитора. Воно визнається

виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор. Для цього він
повинен бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним.
Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора
не допускалось і не визнавалось з усіма витікаючими з цього наслідками.
Із загального правила існував ряд винятків. Кредитор міг поступитися
своїм правом вимоги іншим особам за цесії. Якщо він був недієздатним
або став таким, то виконання приймав його законний представник
(опікун, повірений). Але і при доброму здоров'ї кредитор міг доручити
третій особі прийняти виконання за зобов'язанням. Нарешті, після смерті
кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.
 2. Виконує зобов'язання боржник. Для кредитора не завжди мала
значення його особистість; зобов'язання могло бути використаний будь-
якою третьою особою за дорученням боржника. При цьому у всіх
 випадках необхідно дотримуватися правило - боржник повинен бути
здатний до виконання, розпорядження своїм майном, тобто дієздатним. У
разі його недієздатності виконання зобов'язання повинен здійснювати
законний представник.
 3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне значення, так як
обумовлює момент переходу права власності на куплений товар, несення
ризику його випадкової загибелі під час транспортування. У зв'язку з цим
місце виконання зобов'язання обмовлялося в договорі, в іншому випадку
діяли загальні правила. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість,
то місцем його виконання було місце знаходження майна. Якщо місце
виконання визначалося альтернативно, то право вибору місця виконання
належало боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося
місцем можливого пред'явлення позову виданого зобов'язання. Таким
місцем за загальним правилом вважалися місце проживання боржника
або Рим за принципом: "Roma commbnis nostra patria est" - "Рим наша
спільна Батьківщина".
 4. Час виконання зобов'язань, як правило, встановлювалося сторонами в
договорі. У позадоговірних зобов'язаннях воно в більшості випадків
визначався законом. Коли термін платежу (виконання) не вказувався ні в
договорі, ні в законі, діяло правило: "У всіх зобов'язаннях, в яких строк не
передбачений, борг виникає негайно", а також "ubi pure quis stipulatus
fuerit, et cessit et venit dies" - "якщо договір укладено без терміну і умови,
то момент виникнення зобов'язання і термін виконання збігаються".

Висновки

Виконання повинно суворо відповідати змісту зобов'язання. Без згоди

кредитора воно не може виконуватися частинами (якщо тільки це нс
передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета
зобов'язання. Будь-які відхилення від змісту зобов'язання можуть бути
допущені лише за згодою кредитора.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося

відступ від умов договору, порушення одного з наведених вище вимог до
виконання.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання

зобов'язання наступала лише за наявності спеціальних умов - вини і шкоди. При
відсутності хоча б одного з цих двох умов відповідальність не наступала.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, необхідного

правом. Юрист Павло писав: "Якщо особа дотримувалося все, що потрібно ... то
вина відсутня". Тобто вина римськими юристами трактувалася як протиправну
поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел (dolus), коли боржник
передбачає настання результатів своєї поведінки і бажає їх настання; б)
недбалість, необережність (culpa), коли боржник не передбачав результатів
своєї поведінки, але повинен був їх передбачити. Той же Павло говорив: "Вина
є тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено турботливим
чоловіком".

Необережність буває різного ступеня - груба і легка. Груба необережність

(culpa lata) - не прояв тої міри дбайливості, уваги, дбайливості, обережності, яку
звичайно виявляють звичайні люди. Ульпиан писав: "Груба вина - це
надзвичайна недбалість, тобто нерозуміння того, що все розуміють".

За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Інший юрист

Нерва стверджував, що "занадто груба вина є умислом".

Друга ступінь провини culpa levis - легка вина визначається порівнянням

поведінки якогось "хорошого", турботливого, доброго господаря з поведінкою
боржника. Якщо поведінка боржника не відповідало вимогам поведінки
дбайливого господаря, він визнавався винним, але встановлювалася легка вина.
Римські юристи розробили модель поведінки такого доброго, турботливого,
дбайливого господаря, яке ставало мірилом для визначення вини боржника.
Таку вину називали ще culpa levis in abstracto - виною по абстрактному
критерію, тобто заходом для порівняння служила якась абстракція,
невизначеність.

Римське право знало ще третю різновид провини - culpa in concreto -

конкретну. Її визначали за допомогою порівняння відносини особи до власних і
чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше,
ніж до своїх, то в наявності конкретна вина. Якщо товариш відноситься до
справ товариства як до власних, його поведінка бездоганно, якщо ж гірше -
винне.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання

або неналежне виконання зобов'язання наступала за тієї неодмінної умови, що
неправомірна поведінка боржника заподіяло майнову шкоду кредитору.
Спочатку ж відповідальність боржника носила особистий характер: його карали
фізично.
Список використаної література

1. Римське право – О.М. Пашаєва (2014)

2. Верховна Рада України. Цивільний кодекс України. Від 16.01.2003
№ 435-IV
3. Борисова В. І. Цивільне право: підручник: у двох томах. —
Х.:Право., – 2011. – Т. 2. – 816 с. ISBN 978-966-458-203-9
4. Підопригора О. А. Цивільне право: підручник для студентів юрид.
вузів та факультетів. — К.: Вентурі., 1997. — 480 с.
5. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид.,
перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
6. Римское частное право: Учебник. – М.:Юриспруденция,1999. –510
с.