УСТАНОВЧІ ДОКУМЕНТИ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТАНОВЧИХ
ДОКУМЕНТІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
1.1. Поняття установчих документів суб'єктів господарювання
1.2. Установчі документи як елемент фактичного (юридичного) складу, що
опосередковує заснування суб'єкта господарювання
РОЗДІЛ 2. ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ДОГОВІР ЯК УСТАНОВЧИЙ
ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ
2.1. Правова природа засновницького договору
2.2. Порядок укладання, зміни та розірвання засновницького договору
2.3. Структура та зміст засновницького договору
РОЗДІЛ 3. СТАТУТ ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА
ГОСПОДАРЮВАННЯ
3.1. Поняття та види статуту суб'єкта господарювання
3.2. Зміст статуту суб'єкта господарювання
3.3. Порядок прийняття та внесення змін до статуту
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
Актуальність дослідження визначається їхньою ключовою роллю у
формуванні правового середовища для бізнесу та економіки країни в
цілому. Установчі документи, такі як статути, установчі акти та інші,
визначають основні принципи та правила діяльності підприємств,
обмежують їхні повноваження та встановлюють механізми взаємодії з
іншими учасниками ринку. В контексті сучасного економічного
середовища України, дослідження установчих документів набуває
важливості з кількох причин.
 По-перше, створення та реєстрація установчих документів є першим
кроком для реєстрації бізнесу в Україні. Це означає, що розуміння вимог
до таких документів, їхня правильна підготовка та відповідність
законодавчим нормам є критично важливими для успішного старту
підприємства. Дослідження установчих документів може допомогти
підприємцям та юристам зрозуміти вимоги законодавства та встановити
правильні механізми дії.
По-друге, установчі документи визначають внутрішню організаційну
структуру підприємства, розподіл повноважень між учасниками, правила
управління та прийняття рішень. Розуміння цих аспектів є важливим для
ефективного функціонування підприємства, забезпечення його
стабільності та здатності адаптуватися до змін у середовищі.
Крім того, установчі документи відображають цінності та стратегічні
цілі підприємства. Вони визначають місію, візію та цілі компанії, що є
ключовими для формування корпоративної культури та взаємодії зі
співробітниками та клієнтами.
Загалом, дослідження установчих документів суб'єктів
господарювання України має велике значення для розвитку бізнесу,
забезпечення законності та стабільності економіки. Розуміння їхнього
змісту та вимог є необхідним для підтримки підприємництва та
інвестиційної активності в країні.
Об'єктом дослідження є взаємини в суспільстві, що виникають у
процесі розробки, затвердження та реєстрації установчих документів
суб'єктів господарювання.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти,
пов'язані з установчими документами суб'єктів господарювання, а також
відповідне законодавство України та законодавство інших країн.
Метою дослідження є формулювання теоретичних та практичних
аспектів, пов'язаних з установчими документами суб'єктів
господарювання, та розробка пропозицій щодо вдосконалення
законодавства України у цій сфері.
Для виконання вказаної мети були поставлені наступні завдання:
- розглянути поняття установчих документів суб'єктів
господарювання;
-дослідити установчі документи як елемент фактичного
(юридичного) складу, що опосередковує заснування суб'єкта
господарювання;
-проаналізувати правову природу засновницького договору;
 -розглянути порядок укладання, зміни та розірвання засновницького
договору;
-охарактеризувати структуру та зміст засновницького договору;
-дослідити поняття та види статуту суб'єкта господарювання;
-охарактеризувати зміст статуту суб'єкта господарювання;
-розглянути порядок прийняття та внесення змін до статуту.
Методи дослідження. Дослідження базується на застосуванні
методів наукового дослідження, що прийняті в юридичній науці. Аналіз
явищ і процесів, пов'язаних з правовим регулюванням установчих
документів суб'єктів господарювання, здійснюється з використанням
системного аналізу правових термінів та концепцій. Дослідження
інституту установчих документів, їхня роль у системі господарського
законодавства України, здійснюється за допомогою діалектичного методу.
Порівняльно-правовий підхід використовується для аналізу досвіду
правового регулювання укладення, затвердження та реєстрації установчих
документів суб'єктів господарювання в Україні. Формально-юридичний
метод використовується для розгляду змісту правових норм господарського
права України. Використання історичного підходу дозволяє вивчити
розвиток нормативно-правової бази у сфері установчих документів
суб'єктів господарювання в Україні.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТАНОВЧИХ
ДОКУМЕНТІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
1.1. Поняття установчих документів суб'єктів господарювання
Жодна юридична особа не може існувати в межах поза установчими
правовими актами, які мають установчий, управлінський та розпорядчий
характер. Створення та функціонування юридичних осіб – суб'єктів
господарювання будь-якої форми організації є неможливим без наявності
відповідних установчих документів. Вони визначають організаційно-
правову форму суб'єкта господарювання, його предмет та цілі діяльності,
склад засновників та учасників, назву та місцезнаходження, розмір та
порядок формування статутного капіталу, порядок розподілу прибутку та
збитків, склад та компетенція органів управління, порядок внесення змін
до установчих документів, а також порядок ліквідації та реорганізації,
серед іншого.
Перед кожним засновником, який утворює суб'єкт господарювання
самостійно або спільно з іншими особами, виникає необхідність пройти
процедуру його легалізації. Ця процедура обов'язково включає складання
та підписання засновниками комплекту установчих документів, а також
їхнє подання до органів, що здійснюють державну реєстрацію.
Установчими документами суб'єкта господарювання розуміються набір
документів, визначений відповідним законодавством, за якими суб'єкт
господарювання виникає та діє як суб'єкт права. Установчі документи
(засновницький договір і статут), статут державного або іншого
підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) є
правовою формою, що регулює завдання суб'єктів господарського права.
Згідно з цими документами, визначаються цілі і предмет діяльності
суб'єкта господарювання та його органи управління.
Для Н.О. Саніахметової, установчі документи – статут та/або
засновницький договір, необхідні для регулювання умов спільної
діяльності засновників та визначення правового статусу створюваного
суб'єкта підприємництва – юридичної особи. За В.К. Мамутовим, статут і
засновницький договір є установчими документами, на підставі яких
створюються та діють засновані організації. Установчі документи, разом із
законодавством, визначають правовий статус господарської організації та
основи її господарської діяльності. Розробка та затвердження установчих
документів є одним з етапів створення організації.

Таким чином, установчі документи суб'єкта господарювання - це

нормативно встановлені формальні документи, за якими суб'єкт
господарювання виникає та діє як правовий суб'єкт. Ці документи
визначають завдання суб'єктів господарювання, регулюють порядок
спільної діяльності засновників та встановлюють правовий статус
створеного суб'єкта господарювання - господарської організації. Лише
господарські організації створюються на основі установчих документів.
Вибрана засновниками організаційно-правова форма грає ключову роль у
визначенні правового статусу суб'єкта господарювання, змісту його
установчих документів, набору прав та обов'язків, регулює відносини
засновників між собою та із самим суб'єктом господарювання, і
встановлює інші важливі аспекти щодо його функціонування.

1.2. Установчі документи як елемент фактичного (юридичного) складу,

що опосередковує заснування суб'єкта господарювання
Наша позиція полягає в тому, що установчі документи суб'єкта
господарювання мають розглядатися не відокремлено, а в контексті
загальної процедури створення юридичної особи. Створення юридичної
особи не повинно розглядатися як одномоментна реєстрація, але як
процес, що включає в себе склад юридичних відносин та структурних
аспектів з метою формування господарської правоздатності юридичної
особи. Цей процес є послідовністю організаційно-господарських дій,
регламентованих нормативними актами, в яких затвердження установчих
документів є необхідним елементом і створює підґрунтя для виникнення
суб'єкта господарювання.
Аналіз чинного українського законодавства дозволяє виокремити певні
складові фактичного (юридичного) процесу, що впливає на створення
суб'єкта права, створюваного фізичними або юридичними особами.
Головним серед цих складових фактичного (юридичного) процесу, що
впливає на створення суб'єкта права, що створюється фізичними або
юридичними особами, є волевиявлення одного або кількох засновників
про намір створити юридичну особу. Далі засновник приймає остаточне
рішення про створення суб'єкта господарювання, затверджує його статут,
створює органи управління юридичної особи і т.д.
Безперечно, у випадках, коли єдиним засновником є фізична або юридична
особа, її волевиявлення, що явно виражає намір створити новий суб'єкт
господарювання і призводить до правових наслідків, є одностороннім
правовим актом. Варто зазначити, що терміни "дія", "волевиявлення" і
"правовий акт" мають відмінне значення. Поняття "дія" охоплює широкий
спектр фактичних і юридично значущих дій, включаючи правові акти.
Правовий акт визначається як дія, спрямована на створення, зміну або
припинення прав і обов'язків, що вимагає свідомого, вольового здійснення
з метою досягнення певного правового наслідку. Воля означає
детерміноване та мотивоване бажання конкретного суб'єкта досягти певної
мети. Волевиявлення представляє собою зовнішнє виявлення волі суб'єкта,
завдяки чому вона стає доступною для сприйняття іншими особами.
Волевиявлення є ключовим елементом правового акту, який зазвичай має
правові наслідки. Саме волевиявлення, виражене зовні (об'єктивоване),
може бути об'єктом правової оцінки.

Таким чином, установчі документи суб'єкта господарювання, їх розробка

та затвердження повинні аналізуватися в контексті загальної процедури
створення юридичної особи. Ця процедура не обмежується лише
моментом реєстрації, а складається з кількох етапів, метою яких є надання
суб'єкту господарювання – юридичній особі господарської
правосуб'єктності. Цей процес є послідовною послідовністю
організаційно-господарських відносин, яка регламентується нормативно-
правовими актами. Затвердження установчих документів є необхідним
етапом цього процесу та є одним з юридичних фактів, що його складають.
РОЗДІЛ 2. ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ДОГОВІР ЯК УСТАНОВЧИЙ
ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ
2.1. Правова природа засновницького договору

Походження засновницького договору віддзеркалене в римському

цивільному праві, де він спочатку виник як частина договору товариства,
розділеного на договір про спільну діяльність і засновницький договір,
спрямований на створення юридичної особи.
Перші юридичні особи в історії виникали шляхом укладання договору
товариства між кількома фізичними особами, що мали за мету створення
нового правоздатного об'єднання - юридичної особи. Це дозволяло їм
здійснювати спільну підприємницьку діяльність у сфері торгівлі або
промислу.
Дореволюційне законодавство чітко відокремлювало договір про спільну
діяльність, укладений кількома особами для досягнення певної
господарської мети (просте товариство), від засновницького договору,
результатом якого було створення юридичної особи. Також існувала
різниця між різними видами договорів, такими як повне або командитне
товариство, та договором про заснування артілі, товариства по ділянках
або компанії на акціях, які також укладалися між засновниками і
називалися статутом.
Навіть у часи радянського права, коли зберігалася необхідність у
засновницькому договорі, зазначений договір продовжував існувати і
розвиватися. Це відбувалося на базі решток недержавної власності, такої
як власність фізичних осіб та недержавних юридичних осіб, таких як
колгоспи, міжколгоспні підприємства тощо.
Зростання підприємництва та збільшення кількості комерційних
юридичних осіб, зокрема товариств, у господарському обороті, призвело
до подальшого розширення застосування засновницького договору як
правового засобу для створення таких форм підприємств.

В Україні, коли два або більше засновників узгоджують спільні дії з метою
створення юридичної особи, вони укладають договір про заснування
юридичної особи або засновницький договір, залежно від вибраної
організаційно-правової форми створеного суб'єкта господарювання. Цей
договір містить умови, спрямовані на регулювання відносин між
засновниками у процесі створення нового суб'єкта права. Згідно з чинним
законодавством України, засновницький договір виступає як установчий
документ для повного товариства і командитного товариства, але не для
акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і
товариства з додатковою відповідальністю. Акціонерне товариство,
товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою
відповідальністю формуються на підставі договору про заснування
відповідного товариства, а їхнім установчим документом є статут.
Наприклад, якщо акціонерне товариство створюється кількома особами,
вони укладають між собою договір, що визначає порядок їх спільної
діяльності з метою створення товариства, але цей договір не є установчим
документом товариства. У випадку створення товариства з обмеженою
відповідальністю кількома особами, вони укладають письмовий договір,
який визначає порядок створення товариства та умови спільної діяльності
з цією метою.

Таким чином, засновницький договір представляє собою угоду, яка має

багатосторонній, консенсуальний, оплатний характер і охоплює
організаційні, майнові і фідуціарні аспекти. Цей договір створює
зобов'язання за участю третьої особи - майбутнього суб'єкта
господарювання, яке виникає на його основі. Він зв'язує сторони, що його
укладають, взаємними зобов'язаннями на користь новоствореної
юридичної особи і покладає на цей суб'єкт певні зобов'язання в інтересах
учасників договору. Засновницький договір до моменту державної
реєстрації створюваного суб'єкта господарювання регламентує відносини
між засновниками, а після реєстрації він визначає корпоративні
правовідносини та закріплює правовий статус організації. Хоча
засновницький договір має деякі риси договору на користь третьої особи,
він є самостійним типом угоди, що відрізняється від інших цивільно-
правових договорів. Засновницький договір виступає у якості установчого
документа для повного товариства і командитного товариства, але не має
такого статусу для акціонерного товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю. Останні
створюються на основі договору про заснування відповідного товариства,
а їх установчим документом є статут.
Для повних і командитних товариств необхідно встановити більш жорсткі
вимоги до форми засновницького договору, оскільки учасники цих
товариств несуть необмежену і солідарну відповідальність за їх борги у
разі недостатності майна і коштів. Варто закріпити на рівні закону вимогу,
що засновницький договір щодо створення повного або командитного
товариства має бути нотаріально засвідчений, в іншому випадку він
вважатиметься недійсним.

2.2. Порядок укладання, зміни та розірвання засновницького договору

Договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли
згоди щодо всіх істотних умов договору. Засновницький договір є
обов'язковим для реєстрації юридичної особи, діє протягом усього періоду
її існування і є складним щодо юридичної конструкції. Тому його слід
укладати у письмовій формі шляхом складання єдиного документа, який
підписують всі учасники.
Процес укладання договору має на меті досягнення згоди між сторонами
щодо певних правовідносин і складається з ініціативи однієї сторони та
відповіді на неї зі сторони іншої. Зазвичай процес укладання договору
складається з двох основних етапів, суть яких полягає в тому, що одна
сторона пропонує укласти договір, а інша приймає цю пропозицію.
Пропозиція першої сторони називається "офертою", а прийняття
пропозиції - "акцептом".
В англійському цивільному праві при укладанні договору між відсутніми
сторонами велике значення приділяється оферті та акцепту. Договір
вважається укладеним не після того, як акцепт отримано від оферента, а в
момент відправлення акцепту оферентом (наприклад, опусканням у
поштову скриньку). У такому випадку акцептант не може відкликати свій
акцепт. При укладанні договору між присутніми сторонами такі ж суворі
правила втрачають свою релевантність, і розрізнення між поняттями
"оферта" та "акцепт" стає менш важливим.

2.3. Структура та зміст засновницького договору

Під змістом договору розуміють сукупність умов, які сторони
сформулювали при його укладанні. Законодавчі вимоги до змісту
засновницького договору визначені у статтях 82 Господарського кодексу
України та статтях 88, 120, 134 Цивільного кодексу України. Практика
укладання договорів про заснування товариств показує, що детально
розроблені засновницькі договори зазвичай мають таку структуру:

У вступній частині громадяни – засновники повністю зазначають свої

імена, по батькові та прізвища, громадянство, місце проживання та
паспортні дані. У випадку, якщо учасниками договору є юридичні особи,
то в договорі зазначаються їх повні найменування, поштові адреси, коди за
ЄДРПОУ, а також прізвище та посада особи, уповноваженої на підписання
договору від імені даної господарської організації.
Засновники визначають організаційно-правову форму створюваного
суб'єкта господарювання, зазначають його найменування та встановлюють
предмет і мету його діяльності.
Сторони також встановлюють порядок спільної діяльності щодо створення
юридичної особи. Вони передбачають у договорі, у якому порядку буде
створюватися товариство, і покладають на окремих учасників договору
певні обов'язки, пов'язані з державною реєстрацією суб'єкта
господарювання. У деяких випадках засновники також домовляються про
те, хто з них повинен від свого імені вчинити необхідні правочини в
інтересах майбутнього суб'єкта господарювання (наприклад, укласти
договір оренди для розміщення його органів управління або виробничих
підрозділів), і у який спосіб учасники компенсують цьому засновнику
понесені ним витрати. Ці умови нерідко включаються в договір, оскільки є
зобов'язаннями, покладеними засновниками на окремих учасників.
У засновницькому договорі встановлюється процедура формування майна
суб'єкта господарювання. Для того, щоб стати повноправним учасником
економічного обороту, юридична особа потребує майна, яке б забезпечило
необхідну матеріальну базу для її діяльності. Державна реєстрація суб'єкта
господарювання також потребує фінансових витрат (на оплату юридичних
послуг, державного збору та інших). Тому в засновницькому договорі
визначаються умови та порядок передачі у власність суб'єкта
господарювання певної частини майна засновників. У засновницькому
договорі має бути чітко вказано, який внесок до статутного капіталу
суб'єкта господарювання робить кожен з засновників, і який процент від
статутного капіталу складає його частка. Учасники можуть також
домовитися про передачу майна у тимчасове користування для потреб
підприємства.
У засновницькому договорі вказуються основні напрямки витрат прибутку
суб'єкта господарювання та порядок його розподілу між учасниками.
Зазвичай, частка прибутку, яка належить кожному учаснику, залежить від
розміру його внеску до статутного фонду, але можуть існувати інші
критерії розподілу прибутку, спрямовані на особисте використання
учасниками.

РОЗДІЛ 3. СТАТУТ ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА

ГОСПОДАРЮВАННЯ
3.1. Поняття та види статуту суб'єкта господарювання

У юридичній літературі відзначається, що статут є місцевим нормативним

актом, який має на меті визначення правового статусу конкретної
юридичної особи. Цей документ визначає юридичний стан даної
юридичної особи у цивільному обороті і є найпоширенішим видом
установчого документа. Деякі автори навіть висловлювали думку, що
статут юридичної особи може розглядатися як договір або правовий
феномен, що базується на договорі, або як документ, який містить у собі
елементи договору.

Д.І. Степанов вважає, що статут юридичної особи є документом

застосування права, оскільки через нього реалізуються норми права, що
стосуються юридичних осіб. З іншого боку, Н.В. Козлова стверджує, що
поняття застосування права, хоча має різні визначення, однозначно
визначається як форма реалізації права, яка здійснюється державними
органами та посадовими особами та має державно-владний характер.
І.Б. Новицький висловив особливу точку зору щодо можливості вважати
статут підзаконним нормативним актом. На мою думку, така позиція важко
прийняти, оскільки статут не може містити відомостей, які суперечать
законодавству, в тому числі підзаконним нормативно-правовим актам.
Тому ми розглядаємо статут як локальний акт, який призначений визначати
правовий статус юридичної особи.
Н.І. Костова зауважує, що статут може розглядатися як частина
установчого договору в широкому розумінні як зобов'язання. Проте, щодо
його співвідношення з установчим договором як установчим документом,
не доцільно вважати статут його складовою. Кожен з цих документів має
самостійне значення: установчий договір закріплює рішення про
створення товариства та відображає положення, що мають правове
значення для товариства, тоді як статут встановлює правове положення
товариства, представляючи його у зовнішніх відносинах.

За словами І.В. Єлисєєва, можна розглядати статут як локальний

нормативний акт, що встановлює правове положення юридичної особи та
регулює відносини між її учасниками та самою юридичною особою. І.С.
Шиткіна підкреслює зростання значення локальної нормотворчості в
корпоративному законодавстві, яке забезпечує правове регулювання
господарських товариств.
Проте у сучасних реаліях твердження про те, що статут будь-якої
юридичної особи має нормативний характер, викликає деякі сумніви. Хоча
категорія локального нормативного акта як джерела права існує в
сучасному адміністративному та трудовому праві, саме поняття джерела
права є предметом наукових дискусій.
Погляд, який сприймає статут юридичної особи як договір або правовий
феномен, базований на договорі або такий, що містить в собі договір (як
елемент), є найбільш поширеним та історично першим. Це розуміння
підтримувалося як передреволюційною цивілістикою, так і закордонною
доктриною. Важливо зазначити, що це поняття застосовувалося виключно
до юридичних осіб - об'єднань осіб, які мають спільну мету, а не до
установ. В рамках цього розуміння, статут юридичної особи розглядається
як особливий договір, який визначає юридичний статус особи шляхом
закріплення відносин між особами, які підписали статут. Отже, з цієї
концепції випливає, що особа, яка прийнята до складу учасників такої
юридичної особи, зобов'язана приєднатися до договору або укласти новий
договір (прийняти новий статут).
Щоб зрозуміти характер статуту суб'єкта господарювання - юридичної
особи, важливо враховувати, хто виступив його засновником та у якому
порядку був затверджений статут. Ми вважаємо, що статут суб'єкта
господарювання - юридичної особи, який засновується єдиним
засновником (фізичною або юридичною особою), є одностороннім
корпоративним правочином. Статут суб'єкта господарювання - юридичної
особи, створеного двома або більш засновниками (які можуть бути
фізичними особами, юридичними особами, суб'єктами публічного права),
слід вважати багатостороннім корпоративним правочином, який не є
договором.

Таким чином,
Для більшості суб'єктів господарювання установчим документом є статут,
який затверджується їх засновниками. Як установчий документ, статут
визначає правовий статус юридичної особи, яка займається господарською
діяльністю. Статут юридичної особи, яка створюється за участю суб'єкта
публічного права як єдиного засновника, не має характеру нормативного
акта.

Статут юридичної особи, створеної за участю двох чи більше засновників,

є одностороннім корпоративним правочином. Однак у випадку, коли
юридична особа створюється двома чи більше засновниками, статут слід
вважати багатостороннім корпоративним актом, який не є договором.

3.2. Зміст статуту суб'єкта господарювання

Статут суб'єкта господарювання, який є установчим документом,
затвердженим (прийнятим) засновником (засновниками), визнається як
корпоративний правочин. Істотні умови цього правочину можна
розподілити на наступні категорії:
1. Умови, що наказуються: це умови, які законодавець вимагає
включати в статут, але не конкретизує їх зміст.
2. Імперативно-визначені умови: ці умови передбачені імперативними
нормами законодавства і не можуть бути змінені засновниками.
3. Диспозитивно-визначені умови: це умови, що диспозитивно
сформульовані в законі і можуть бути змінені засновниками згідно з
їхнім власним рішенням.
4. Ініціативні умови: ці умови включаються в статут виключно на
розсуд засновників.
У Господарському кодексі та Цивільному кодексі України містяться норми,
які регулюють установчі документи суб'єктів господарювання, зокрема
статут. Проте, існує певна неузгодженість між цими законодавчими актами.
Згідно зі статті 88 Цивільного кодексу України, у статуті товариства
повинні бути вказані найменування юридичної особи, органи управління
товариством, їх компетенція, порядок прийняття рішень, порядок вступу
до товариства та виходу з нього.
Згідно з частини 2 статті 82 Господарського кодексу України, установчі
документи господарського товариства повинні містити відомості про вид
товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників,
склад і компетенцію органів товариства, порядок прийняття рішень,
включаючи перелік питань, що потребують одностайності або
кваліфікованої більшості голосів, та інші відомості, передбачені статтею
57 Господарського кодексу України.
Проте, на додаток до цих двох кодексів, вимоги до статуту господарських
товариств також формулюються в спеціальному Законі України «Про
господарські товариства». Згідно зі статтею 4 цього Закону, установчі
документи повинні містити інформацію щодо виду товариства, предмета
та мети його діяльності, складу засновників та учасників, найменування та
місцезнаходження, розміру та порядку формування статутного фонду,
механізму розподілу прибутків та збитків, складу та повноважень органів
товариства та процедури прийняття ними рішень, включаючи перелік
питань, для яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядку
внесення змін до установчих документів, а також процедури ліквідації та
реорганізації товариства. Більш того, крім загальної інформації, ці
законодавчі акти встановлюють особливості статуту для кожного
конкретного типу господарського товариства.

3.3. Порядок прийняття та внесення змін до статуту

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ