Похідні групи ОУН періоду Другої світової війни

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ОУН

РОЗДІЛ 3. ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН

3.1 Мета і завдання ОУН

3.2 Основні напрямки боротьби ОУН

3.3. Організаційна робота представників ОУН на місцях

РОЗДІЛ 4. ПОХІДНІ ГРУПИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 ВСТУП

Актуальність дослідження. Нові суспільно-історичні умови, у яких

опинилась українська держава внаслідок війни з Російською Федерацією,
сприяють посиленню інтересу до української історії, зокрема до тем, що
стосуються боротьби за незалежність. У зв’язку з цією тенденцією важливого
значення набуло вивчення протистояння українських військових формацій ХХ
століття із окупаційними режимами, які прагнули утвердитися на території
України. Серед інших процесів військової боротьби за незалежність у ХХ ст.,
уваги дослідників потребує тематика збройної боротьби радянського
тоталітарного окупаційного режиму проти Організації Українських
Націоналістів (ОУН).

Ця тема є актуальною через те, що в радянський період вона

фальсифікувалась або ж замовчувалась тогочасними істориками, а в добу
незалежності стала площадкою для численних політичних баталій, що
завдавало шкоди її науковому дослідженню. Таким чином, формування
комплексного наукового доробку з історії військового протистояння радянського
режиму та українського визвольного руху не відбулося до сьогоднішніх днів.

В історії українського визвольного руху особливе місце посідають

похідні групи ОУН - організовані групи націоналістичного активу Західної
України та українських емігрантів з багатьох країн Європи, що під час Другої
світової війни влітку - восени 1941 року були спрямовані у центральні, східні та
південні райони України з метою створення українських органів влади, органів
місцевого самоврядування та організації національного, громадського,
культурного життя на територіях, окупованих нацистською Німеччиною.
Похідні групи були сформовані як ОУН під проводом полковника А. Мельника,
так і ОУН (р) під керівництвом С. Бандери.

Об’єкт дослідження – діяльність Організації українських націоналістів.

Предмет – діяльність похідних груп ОУН періоду Другої світової війни.

 Метою даної роботи є висвітлення діяльності похідних груп на північно-
східних територіях України, які під час німецької окупації перебували під
управлінням військової адміністрації

Змістовно робота охоплює період початку 1941-1943 років, коли ОУН

найактивніше діяла на цих територіях.

Для виконання вказаної мети були поставлені наступні завдання:

- Розглянути джерела та історіографію проблеми;

- Дослідити історію створення ОУН;
- Охарактеризувати мету та завдання ОУН;
- Визначити основні напрямки боротьби ОУН;
- Організаційна робота представників ОУН на місцях;
- Розглянути похідні групи на Чернігівщині;

Методологічна база дослідження ґрунтується на принципах науковості,

історизму й об’єктивності. я. У роботі використовувався широкий
методологічний інструментарій, який базувався на комплексному застосуванні
теоретичних напрацювань сучасної історичної науки.

Були використані наукові методи емпіричного дослідження (опис,

порівняння, класифікація, систематизація тощо) та загальнонаукові (аналіз,
синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, абстрагування,
конкретизація, контент-аналіз). Особлива роль у дисертаційному дослідженні
належить методам історичної науки: історико-порівняльному, історико-
генетичному, історико-системному, історико-типологічному, історико-
джерелознавчому аналізу, контент-аналізу, історичної психології, історичної
соціології, усної історії тощо

При написанні були використані загальнонаукові та спеціально-історичні

методи. По-перше, це - аналіз і систематизація джерел з теми, по-друге,
проблемно-хронологічний метод.
 РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Аналіз протистояння між радянськими партизанами та українським

повстансько-підпільним рухом під час німецької окупації на Волині можна
розглядати, розподіливши його на три основні групи:

1. Роботи радянських істориків, включаючи українських дослідників, які

діяли в умовах радянської системи.

2. Дослідження українських вчених, зокрема тих, хто працював за кордоном,

а також тих, хто почав публікувати свої праці після проголошення
незалежності України.

3. Напрацювання закордонних дослідників.

У радянській історіографії багато уваги приділялося партизанському руху,

який був контрольований органами держпартії під час німецької окупації.
Багато дослідників намагалися обґрунтувати концепцію "всенародної боротьби"
у тилу ворога. У той же час, політичні зміни впливали на спрямування наукових
пошуків.

У першому повоєнному десятиріччі, історики, які досліджували

партизанський та підпільний рух, зіштовхувалися з обмеженим доступом до
архівів та впливом ідеології, що вплинуло на якість їх робіт.

Під час "відлиги" за керівництва Хрущова, з'явилися нові можливості для

наукових досліджень, але ідеологічна основа залишилася практично незмінною.

В цей період, концепція "всенародної боротьби" та існування

антифашистського підпілля у радянській історіографії продовжила
зміцнюватися. Також досліджувалася роль Комуністичної партії у мобілізації
партизанських сил та діяльність "народних месників". Різні аспекти
міжнаціонального характеру партизанського руху також привертали увагу
дослідників.[1]

Протягом років "перебудови" стало очевидним, що вивчення партизанського

руху перебувало у кризі, оскільки дослідники не звертали увагу на нові
концептуальні аспекти цієї теми, незважаючи на зменшення ідеологічного та
політичного тиску. Більшість досліджень і надалі стосувалися загальносоюзних
та загальноукраїнських аспектів [2]. Дослідження регіонального характеру
боротьби радянських партизанів, зокрема на Волині, залишалися в меншості
[3]. Проте було помітно поглиблення історіографічних досліджень, що свідчило
про намагання вчених теоретично осмислити боротьбу "народних месників"
проти окупантів [4].

Отже, у радянській історіографії протистояння між червоними партизанами

та українськими повстанцями майже не знаходило відображення, оскільки було
закріплено концепцію "всенародної боротьби" в тилу ворога та вплив офіційної
партійної ідеології, що стверджувала, що націоналісти постійно співпрацювали
з німецькими окупантами. Крім того, історіографія радянського партизанського
руху часто ставила його в умови героїзації, представляючи його як єдину
боротьбу народу та партії, а кількість його учасників часто була завищена.

Отримання Україною незалежності спонукало істориків до пошуку нових

подій та фактів з історії Другої світової війни на території України.
Громадськість вимагала від науковців інформативного матеріалу, який би містив
новий документальний зміст та розкривав "білі плями" в історії національно-
визвольної боротьби українського народу та Другої світової війни. Радянський
партизанський рух Опору також не залишився поза увагою.

У період незалежності України, у дослідженні радянського партизанського та

підпільного руху виникла значна диспропорція. Більшість дисертаційних
проектів були присвячені степовій Україні, де цей рух був менш активним, ніж
у лісових північних областях [5, с. 58].

Проте слід відзначити роботи О. Білоуса, які стосуються діяльності

партизанів на півночі України та інших регіонах [6]. А.Данілова досліджувала
повсякденне життя партизанів на території України [7]. І. Капас вперше у
сучасній історіографії розглянув стихійний рух Опору в Україні та процеси
легітимації партизанських з’єднань, загонів і груп УШПР, а також затвердження
їхньої звітної документації та визнання певних осіб учасниками партизанського
руху [8].

Проте його аналіз в основному обмежився Наддніпрянщиною, не

розглядаючи діяльність самоорганізованих партизанів на Волині.

За часів незалежності, завдяки відкриттю архівів і відмові від радянських

методологічних підходів, виникла значна зацікавленість дослідників історією
ОУН і УПА. Спочатку 2000-х років з’явилися перші комплексні праці із
зазначеної теми, написані А. Русначенком та Ю. Киричуком [9].

Також слід відзначити внесок представників української діаспори в вивчення

протистояння між більшовицькими партизанами та УПА. Роботи колишніх
учасників визвольної боротьби П. Мірчука, М. Лебедя та Л. Шанковського
відіграли важливу роль у цьому аспекті [10]. Однак слід зазначити, що через
причетність авторів до визвольного руху та особливості їхніх джерель, які мали
упівське або оунівське походження, ці дослідження не можна вважати повністю
об’єктивними.

Зарубіжна історіографія радянського партизанського й українського

повстанського рухів має також вагомі здобутки у дослідженні протистояння між
ними.

У польській історіографії провідним дослідником українського

повстанського руху залишається Г. Мотика, який, окрім того, вивчав збройну
боротьбу між упівцями та радянськими партизанами. Проблематику
партизанського руху розглядали також польські автори Б. Мусял, А.
Пулавський, В. Романовський і М. Яхневіч. Зачинателями дослідження
партизанського руху в американській історіографії були русисти Е. Ховел та
Дж. Армстронг. Останній також одним із перших у західній історіографії почав
досліджувати український визвольний рух 20–50-х років ХХ ст.. Серед
сучасних англомовних дослідників цієї теми варто відзначити К. Беркгофа, Л.
Грінкевича, Н. Корніша, К. Слепяна, К. Хітона. У німецькомовній історіографії
заслуговують на увагу праці Е. Гессе та А. Далліна .
 Історіографія похідних груп ОУН представлена публікаціями спогадів
безпосередніх учасників підпілля [11]; у працях Г.Полікарпенко;
Л.Шанковського. Вагомий історичний матеріал з цієї проблеми подають
історики, які представляли українську діаспору, зокрема праці П. Мірчука, М.
Лебедя, Л. Ребета, Я. Шумелди та ін.

Свідчення про діяльність похідних груп ОУН знаходимо у дослідженнях

В. Сергійчука, І. Біласа, В. Косика, в яких представлені документи німецьких,
радянських архівів, звіти керівників похідних груп та низових ланок підпілля
ОУН. Діяльність ОУН в період окупації України, участь націоналістичного
підпілля в протиокупаційному русі опору досліджували сучасні історики
К.Бондаренко, Ю.Киричук, В.Кучер, В.Нікольський, П.Хобот, Д.Куделя, А.
Русначенко та ін.

Проаналізувавши історіографію теми нашого дослідження, варто

відзначити, що на сучасному етапі найкраще вивченою залишається збройна
боротьба між радянськими партизанами й українськими повстанцями серед усіх
аспектів протистояння між ними.

Позитивно оцінюючи вищевказаний науковий доробок, слід зазначити, що

низка аспектів теми, зокрема протиборство за терени впливу та продовольство
між радянськими партизанами й українськими повстанцями, ідеологічна
боротьба між ними, застосування розвідувальних і контррозвідувальних
заходів, діяльність агентури червоних партизанів в УПА висвітлена
недостатньо, а тому зберігає наукову актуальність.
РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ОУН

Аналіз походження та еволюції українського націоналізму обумовлює

необхідність звернення до його витоків, що лежать в українофільстві ХІХ ст.,
яке з’явилось із прагнення до збереження української мови, літератури,
самобутності та культури. Суспільно-політичного характеру український
націоналізм набув на межі XIX–XX ст., що відбилось у прагненні населення до
створення національної державності в тій чи іншій формі (від автономії до
повної незалежності).

Широке поширення ці ідеї набули в Галичині, що входила до складу

Австро-Угорщини, яка прагнула надати українському націоналізму
антиросійський характер. З початком Першої світової війни на добровільній
основі було створено легіон Українських січових стрільців, який одержав
бойове хрещення у боях з частинами 2-ї Кубанської козацької дивізії в Карпатах
у 1914 р.

У період революції 1917 р. та громадянської війни виникли Українська

Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка та інші державні
утворення, які, втім, проіснували вкрай недовго. Громадянська війна
завершилася перемогою більшовиків, і єдиним українським державним
утворенням залишилася Українська Радянська Соціалістична Республіка, а
землі Австро-Угорщини, населені українцями, поділили між собою Польща,
Чехословаччина та Румунія. [12]

У 1920-і – 1930-і роки політичний процес в державах Центральної та

Східної Європи (зокрема, у Польщі та Румунії) характеризувався стратегічним
курсом на встановлення диктаторських режимів та прагненням до закритості
суспільства та самодостатнього розвитку гомогенного «національного»
співтовариства. Ці процеси позначалися на житті українських меншин, які
опинилися в межах цих держав.

Польські та румунські правлячі кола спонукали та примушували українців

до інтеграції у відповідні держави, маючи кінцевою метою їхню національну
асиміляцію. Протистояння українських еліт асиміляційному тиску оберталося
на спроби етнічної самоізоляції у всіх сферах.

На фоні цього у 1920-х рр. серед представників української політичної

еліти Західної України поширювалися думки, що потрібно вести активну
роботу щодо виховання суспільства на засадах українського націоналізму.

Водночас західноукраїнська молодь також звернулася до ідеології

націоналізму, вбачаючи у ній світоглядну платформу, здатну мобілізувати
населення для боротьби за українську незалежність. [13]

28 січня – 3 лютого 1929 р. відбувся Перший конгрес українських

націоналістів у Відні. У його роботі взяли участь представники Української
військової організації, Союзу української націоналістичної молоді, Легії
українських націоналістів, Групи української націоналістичної молоді і Союзу
українських націоналістів у Німеччині, створеного в Берліні 25 червня 1928 р.

Учасники Збору були персонально заприсяжнені в новоутворену

Організацію Українських Націоналістів (ОУН): «Перед Богом і перед
Українською Нацією присягаю віддати всі мої сили в розпорядження
Української Нації й Організації Українських Націоналістів! Присягаю, поруч з
членами нашої організації, боротися за відновлення, зміцнення й поширення
Незалежної й Соборної Української Національної Держави. Присягаю коритися
всім наказам провідників нашої організації й не зраджувати організаційних
справ. Знаю, що за зламання присяги, підлягатиму Судові нашої організації й
найвищій карі.

Робота відбувалася у режимі пленарних засідань та в комісій.

Конгрес проголосив про створення ОУН та обрав керівництво у складі

одинадцяти осіб: головою став Є. Коновалець, а до керівного апарату
організації увійшли Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Д. Демчук, М.
Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сціборський, М.
Кушнір, Я. Моралевич. Також конгрес затвердив Устрій ОУН та основні
положення політичної, військової, економічної, культурної та ідеологічної
доктрини ОУН.[14]

Найголовнішим соціально-економічним вектором політики ОУН в

аграрному секторі стало твердження, що сільське господарство має й надалі
існувати, а державна влада має всебічно підтримувати інтенсифікацію та
розвиток кооперацій сільських господарств.

На думку ОУН у торгівельній політиці слід запровадити розподілення

торгівельних операцій між приватним капіталом, державою та кооперацією, а
держава зі свого боку повинна подбати про своєчасне забезпечення
вітчизняними продуктами, а також застосування методу охоронно-сприяючого
характеру.

Найбільше постанов було щодо соціальної політики, тому доцільним буде

виділити декілька з них: врегулювання взаємовідносин між соціальними
групами населення; держава має дбати про співпрацю верств населення
української нації; необхідне створення виборних рад у державних та приватних
промислових підприємствах; запровадження восьмигодинного робочого дня;
створення єдиної організації громадського забезпечення.

У зовнішній політиці ОУН визначило 4 пункти, найбільш важливим, на

нашу думку, став 3 пункт: відкинути традиційні методи орієнтування на
країни--супротивниці і орієнтуватись на союзників, котрі вороже ставляться до
ворогів українського народу.

Керівництво організації вбачало розвиток культури у наданні свободи

культурної творчості народу, відповідно до історичних традицій та вимог
сучасності. Найважливішим пунктом проведення шкільної політики ОУН ми
вважаємо надання державі можливості керування та догляду за шкільництвом
для закладення націоналістичних ідей з дитинства.
 У Постановах Великого Збору ОУН було підкреслено, що «український
націоналізм – це духовний та політичний рух, що зародився з внутрішньої
природи української нації. Нація – найвищий тип органічної людської
спільноти, лише суверенна держава забезпечить тривалу активну участь у
світовому середовищі. Через державу нація стає повним членом світової історії,
бо лиш у державній формі свого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні
ознаки історичного суб’єкта». [15]

У цій Постанові також наголошувалося на тому, що ОУН побудована на

засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизму.

Таким чином, український націоналізм у своїй основі представляв

суспільно-політичний рух, спрямований на вираження, захист та реалізацію
інтересів українського народу.

Головним засобом вирішення зазначених завдань було створення

української національної держави. Слід зазначити і досить пізнє виникнення
політичних організацій, які претендували на вираження національних інтересів,
а також їх локалізацію, в основному, на Західній Україні, насамперед у
Галичині, яка тривалий час входила до складу Польщі та Австро-Угорщини.
РОЗДІЛ 3. ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН

3.1 Мета і завдання ОУН

Війна Німеччини проти Радянського Союзу поклала початок новому етапу

в діяльності ОУН. У своїй боротьбі за національну українську державність
провідники ОУН особливу увагу звертали на ту частину України, яка
знаходилась у складі Радянського Союзу. Наприкінці 1940 р. Провід ОУН(Б) у
Кракові висунув ідею походу націоналістичних груп на українські землі [15; с.
3].

Ідея організації похідних груп ОУН(Б) реалізувалася відразу після

проведення Другого Великого Збору у квітні 1941 р. У політичних та військових
вказівках, датованих травнем 1941 р. під загальною назвою «Боротьба й
діяльність ОУН під час війни» ОУН(Б), була розроблена широка програма дій
ОУН.

Основні положення цієї програми такі: проголошення відбудови на

«звільнених від московсько-більшовицької окупації частинах української землі,
утримання державної влади на Західній Україні та інфільтрація своїх людей у
державний апарат, розбудова організаційної мережі на сході України такою
мірою, як і на заході. Основне — встигнути сформувати державну владу,
випередивши війська іншої держави» [16].

Перед похідними групами ставилися такі завдання: розпочати активну

націоналістичну пропаганду серед населення [17]; очолити керівні посади у
місцевих органах самоврядування на окупованій німцями території та залучити
до їх діяльності осіб, які були національно орієнтовані, а також тих, хто вороже
ставився до радянської влади і завдяки цьому створити міцні оунівські осередки
[18, c. 59 – 60].

На думку оунівського керівництва, такі дії неминуче доведуть німецькій

владі, що населення окупованих областей України підтримує ОУН [19, с. 69].

ОУН сформувала похідні групи з метою впровадження політики

«доконаних фактів» у тому випадку, коли німецький уряд негативно
поставиться до українського державного будівництва і тоді залишиться єдиний
вихід: творити доконані факти і вимусити гітлерівську владу визнати
Українську державу. Похідним групам за короткий час вдалося заснувати у
багатьох областях України свої осередки [20, с. 23].

Кожна похідна група ОУН(Б) мала свій розпізнавальний знак – стрічку –

Північна група червоного кольору, Центральна – синього, Південна – чорного
[21, с. 7]. Кожний рій похідних груп мав свої підводи, велосипеди і необхідний
запас літератури, яку він поширював у містах і селах.

Групи рухалися по-різному: пішки, на автомобілях, поїздами, але

найчастіше кінськими підводами. Обходячи великі міста, вони поступово
просувалися вперед. Члени похідних груп, легалізуючись, осідали в поліції,
окупаційних органах. Як повідомлялось у тогочасних звітах керівництва
проводу ОУН, за короткий час похідні групи «осягнули всі українські
етнографічні границі і почали роботу» [22].

Після прибуття на завчасно передбачені місця, з проводів похідних груп

було створено крайові, а з роїв — обласні, окружні та районні екзекутиви ОУН
(виконавчі органи) [23, c. 15]. Таким чином, обидві фракції ОУН серйозну увагу
приділили підготовчій роботі по розгортанню національно-визвольної боротьби
з початком німецько-радянської війни у всіх регіонах України.

Для досягнення цієї мети навесні 1941 р. були створені похідні групи, з
діяльністю яких пов'язувалось широке розгортання українського
протинімецького і протибільшовицького руху опору в роки Другої світової
війни.
 Похідні групи мали чітко окреслені терени діяльності та маршрути їх
опанування. Завдання, визначенні керівництвом обох фракцій, свідчать про те,
що головна мета похідних груп полягала в розгортанні державотворчих
процесів та формуванні міцної мережі осередків організації по всій Україні.

3.2 Основні напрямки боротьби ОУН

ОУН, керована Революційним Проводом на чолі зі С. Бандерою, як

органічна складова частина загальноукраїнського антирадянського руху Опору,
суттєво відрізнялася від інших організацій та груп.

Одним зі своїх першочергових завдань Організація вважала охопити

націоналістичними ідеями широкий простір Наддніпрянської України для
реалізації соборницького напряму визвольного руху.

На початку 1942 р. на Наддніпрянщині було закріплено організаційну

структуру з двома центрами ОУН — Краєвими проводами — Осередньо-
Східних (Центральних) українських земель (ОСУЗ) у м. Києві, який очолив
Дмитро Мирон — «Орлик», та Південно-Східних українських земель
(ПівдСУЗ) у Дніпропетровську на чолі з Василем Куком — «Лемішем».

У 1942 р., за свідченням Євгена Стахіва, центральні терени з

організаційного погляду були добре охоплені мережею ОУН. Всі області мали
керівництво та досить розгалужену мережу підпілля. [24]

На початку 1942 р. перед керівництвом ОУН постала проблема подальшої

організаційної діяльності. Хвиля німецьких репресій примусила націоналістів
перейти до глибокого підпілля. У той самий час залишалася нез’ясованою
ситуація щодо ставлення до німецької окупаційної влади. Незважаючи на
застереження С. Бандери про шкідливість антинімецьких виступів, члени ОУН
не могли ігнорувати того факту, що від початку 1942 р. на окупованих теренах
України активізувався комуністичний підпільнопартизанський рух, ширилися
стихійні виступи населення, яке не бажало терпіти окупаційної політики. За
таких обставин оунівці могли залишитися осторонь антинацистського руху
Опору, який набирав сили на українських землях.

Для вирішення поточних політичних проблем і з’ясування завдань

Організації у квітні 1942 р. під Львовом відбулася Друга конференція ОУНб.
Було визначено «близьку можливість збройної боротьби за українську
державність у слушний час (розбиття Москви, загальне виснаження, зовнішнє й
внутрішнє потрясіння Німеччини)».

У постановах конференції зазначено, що в процесі боротьби за

Українську Державу ОУН вважає «найближчим і найважнішим завданням —
творити з нашої Організації міцну всеохоплюючу революційно-політичну
Організацію провідного активу з усіх верств, оперту на всіх шарах народу, яка
охоплювала б всі українські землі». [25]

З огляду на це на землях Наддніпрянщини ОУН свою революційно-

політичну роботу планувала скерувати на: «а) організування провідного активу,
як керівної всеукраїнської політично-творчої сили;

б) творення організаційної сітки, що провадитиме політичну боротьбу на всіх

ділянках;

в) політичне вироблення керівних кадрів;

г) політичне активізування всіх здорових сил міста й села;

д) опанування виховання молоді;

е) організацію й активізацію жіноцтва;

є) прищеплення народові віри у власні сили й перемогу;

ж) прищеплення націоналістичної ідеї відповідньо до теперішнього духовного

розвитку даних теренів і на поглиблення соборницького поєднання творчих сил
Осередніх і Східньо-Українських Земель та Західньо-Українських Земель;
з) опанування міст, промислових центрів, особливо робітничого елементу своєю
пропагандою й агітацією, політичною боротьбою, суспільними акціями й
організаційною працею;

и) опанування зверха й знизу осередків суспільного, господарського,

адміністративного, професійного, транспортового, культурно-освітнього та
релігійного питання, звертаючи головно увагу на найбільш важливі осередки з
погляду стратегічно-політичного, або загрожені наступом чужинців, зокрема
москалів». [26]

У повсякденній діяльності членів ОУН виникали проблеми взаємодії з

населенням Наддніпрянщини. Боротьба за вплив на Наддніпрянщині змушувала
представників українського визвольного руху до переосмислення векторів своєї
діяльності.

Важливу роль у проблемі охоплення Наддніпрянщини відводили

інформаційно-пропагандивному напрямові роботи націоналістичного підпілля.

Серед загальноукраїнських заходів ОУН, які були проведені на

Наддніпрянщині, найпомітнішими, за визначенням самих членів
націоналістичного підпілля, були: організована акція проти виїзду й вивозу
молоді на примусові роботи до Німеччини, акція проти прислужництва німцям
з боку місцевих людей та агітація за збирання й переховування врожаю від
окупаційної влади43. Під час проведення першої акції було видано листівку із
закликом до українців зберегти українську молодь від вивезення до Німеччини.

Листівка також містила заклик до росіян — працівників поліції сприяти

молоді ухилятися від вивезення.

Аналізуючи проведені акції у своїй політичній доповіді під час засідання

Логічним наслідком внутрішньої організаційної дискусії, започаткованої
Проводом ПівдУЗ, було проведення Третього Надзвичайного Великого Збору
ОУН, у роботі якого вперше за історію Організації взяли участь представники
Наддніпрянської України. У постановах Збору, який відбувся 21-25 серпня 1943
р., відзначено, що ОУН виступає за свободу друку, слова, думки, переконань,
віри й світогляду та що ОУН проти офіційного нав’язування суспільності
світоглядних доктрин і догм. У постановах знайшли своє відображення й
соціально-економічні питання, зокрема наголошувано на необхідності ліквідації
колгоспної системи.

Спецслужба ОУН також постійно проводила операції знищення агентів,

що брали участь в антиукраїнських акціях: українських помічників СД, членів
охоронних підрозділів, радянських агентів на німецькій службі. [27]

Після проведених замахів члени націоналістичного підпілля поширювали

листівки із закликом до населення допомагати українським революціонерам,
Проаналізувавши діяльність осередків ОУН на Наддніпрянщині, можемо
виокремити основні її напрями: організаційно-мобілізаційний, культурницько-
пропагандистський, терористично-бойовий (військовий).

Перший полягав у створенні органів місцевого самоврядування,

розширенні підпільної мережі й залученні нових членів до організації. У межах
культурницько-пропагандистського напряму засновували театри,
реорганізували роботу школи й інших освітніх установ, поширювали
різноманітну літературу, засновували типографії тощо.

Останній напрям мав відмінність на ОСУЗ і ПдУЗ. На Центральній

Україні поряд із проведенням індивідуальних терактів проти представників
окупаційної влади й каральних органів, від 1943 р. проводили роботу з
організації відділів УПА. В областях, підконтрольних КП ПдУЗ, що являв
собою степову зону, організація великих озброєних груп була неможлива, тому
тут обмежилися лише мобілізаційною роботою з відправленню до УПА членів
підпілля.

На момент розгортання підпільно-революційної діяльності ОУН на

Наддніпрянщині німецькі спецслужби повністю усвідомили небезпеку
націоналістичного підпілля й нагромадили досвід боротьби з оунівцями, якого
не мали на початку німецько-радянської війни. Крім того, Наддніпрянщина —
не Полісся й Галичина, лісу — захисника партизанів й підпільників — тут мало,
тому й боротися з рухом Опору легше. [28]
 Проаналізувавши діяльність осередків ОУН на Наддніпрянщині, можемо
виокремити основні її напрями: організаційно-мобілізаційний, культурницько-
пропагандистський, терористично-бойовий (військовий).

Перший полягав у створенні органів місцевого самоврядування,

розширенні підпільної мережі й залученні нових членів до організації.

У межах культурницько-пропагандистського напряму засновували

театри, реорганізували роботу школи й інших освітніх установ, поширювали
різноманітну літературу, засновували типографії тощо.

Останній напрям мав відмінність на ОСУЗ і ПдУЗ. На Центральній

Україні поряд із проведенням індивідуальних терактів проти представників
окупаційної влади й каральних органів, від 1943 р. проводили роботу з
організації відділів УПА. В областях, підконтрольних КП ПдУЗ, що являв
собою степову зону, організація великих озброєних груп була неможлива, тому
тут обмежилися лише мобілізаційною роботою з відправленню до УПА членів
підпілля.
3.3. Організаційна робота представників ОУН на місцях

У радянській історіографії тривалий час побутувала думка про

обмеженість діяльності ОУН виключно західноукраїнськими землями.
Дослідження вітчизняних та закордонних українознавців, що з’явилися за
останні роки, свідчать про боротьбу ОУН проти німецької окупаційної влади на
сході і півдні України. Важливу роль у цьому відіграли похідні групи ОУН.

Слід зазначити, що і сьогодні діяльність похідних груп ОУН

розглядається через призму створеного ними підпілля на окупованій території
України. Тільки окремі автори побіжно торкаються проблеми створення
похідних груп, їх організаційного оформлення.

ОУН(Б) створила три похідні групи: Північну (М.Климишин), Середню

(М.Лемик) і Південну (З.Матла), діяльність яких координував Дмитро Мирон
(«Орлик») [4, с. 46]. Окремо була створена Львівська група (до 20 осіб)— члени
якої 30 червня 1941 р. на Національних зборах прийняли «Акт про відновлення
Української держави» [6, с. 113].

Цей документ став основою для подальшої діяльності ОУН(Б), надавши

їй певної легітимності на території окупованої України. Львівська група
складалась з членів Проводу та провідних осіб організації (Ярослав Стецько,
Микола Лебедь, Іван Равлик, Василь Кук та ін.).
 На неї покладалося завдання організації усіх справ, пов’язаних з
відновленням української державності. З початком війни вступив у дію
мобілізаційний план воєнного часу. Спеціальна керівна група таємно від німців
виїхала з м.Кракова, мала свої завдання і свій маршрут походу на Львів. Вже 23
червня 1941 р. члени цієї групи у м.Ярославі переправились на східний берег р.
Сян. Подальший шлях групи проходив через села: Ветлин — Висоцько — Лази
— Заліська Воля – Бучина –Млин – Краковець (25 – 26. 06) — Наконечне —
Яворів (27.06) — Шкло — Янів — Левандівка – Львів (28.06).

Перша група (Група «Північ») повинна була досягти м.Києва і працювати

на Правобережжі [6, с. 112].

Групу очолюв Микола Климишин. До її складу входили Дмитро Мирон

(«Орлик») та Дмитро Маївський («Косар»), Ярослав Хомів-Лімницький,
Микола Кравс, Петро Львович, Дмитро Корінець, Люба Шевчик, Лев Дівик,
Тарас Онишкевич, Назаркевич та інші. У м. Василькові до неї приєдналася ще
група провідних діячів організації, серед них Василь Кук («Леміш»), Іван
Мітринга, Василь Ревак, Борис Левицький, Михайло Турчманович, Роман
Паладійчук, всього близько 15 осіб [18,с. 147].

Ця група досягла Києва за маршрутом: Львів (8.07.41) — Броди —

Здолбунів — Дубно – Рівне (9.07.41) – Житомир (10.07.41) — села Калинівка,
Фасова, Пашківка, Бишки, Мала Снітинка — Фастів. Тут кілька днів
затримались, щоб налагодити роботу адміністративного апарату й зорганізувати
міліцію.

У подальшому через села Велику Снітинку, Фастовець, Митницю дійшли

до м. Василькова, де група затрималась до окупації німцями Києва. Друга група
«Центр» мала на меті м. Харків і Харківську область [6, с. 112]. «Середньою» її
називає у своїй праці В. Кентій [4, с. 47].

«Третя похідна група «Схід» мала дістатися Харкова й працювати в

робітничих районах України», – пише Є. Стахів. Керівництво групою перебрав
Микола Лемик-Сенишин.
 До складу групи входили О. Мащак, П. Олійник, В. Лобай, М. Кравчук та
ін. На шляху до місця свого призначення гітлерівці цю групу організаційно
знищили, і можна говорити, що свого завдання вона не виконала [18, с. 147]. У
повідомленні від цієї групи (без автора) стверджується, що 13 липня 1941р.
«...друга група на Схід з призначенням на місто Харків вирушила зі Львова».
Пройшовши за маршрутом Підволочиськ (14.07) – Проскурів —
Староконстянтинів (15.07) – Бердичів (16.07) група дісталася 17липня 1941 р.
до Житомира, де залишилася у ролі міліції. З 24 липня того ж року члени
похідної групи вирушили на Київ. Але у м. Ставище були затримані СД та,
отримавши посвідки, були завернуті до Львова.

Дійшовши до Житомира, основна частина групи залишилася працювати у

політичному відділі місцевої міліції під наглядом гестапо.

Членів групи змусили підписати зобов’язання німецькою мовою, що вони

не працюватимуть на С. Бандеру і залишали у місцевій міліції або ж
відправляли на Галичину [23]. З початком арештів членів похідних груп, вони
вимушені були у середині серпня повернутися до Львова (11.08.1941 р.). Група
«Південь» (III група — так вона іменується в звітах) (Є.Стахів її називає «друга
група» [17,с. 147]) мала завданням розгорнути роботу на Дніпропетровщині і на
півдні України (дістатися до Одеси і Криму)[6,с.112].

Підготовкою цієї групи займався Василь Коваль (з 1950 р. буде

призначений ГК УПА), а допомагали йому Роман Малащук та Зіновій Матла
[20, с. 30]. Початкові звіти цієї групи збереглись. Вони дають можливість точно
назвати багатьох її членів і напрями руху, заходи по переформуванню групи у
поході. За звітом провідника групи Т. Семчишина з м. Добряни (за період до
9.07.1941 р.) відомо, що в групі всього було всього 286 членів [23].

Найбільше людей виявилось із Кракова і Сянока — відповідно 111 і 106

осіб (з Балигорода-10, Кросно-58, Горлиці-11, Криниці-10). Початково група
була зорганізована в 29 похідних роїв. До групи пристали чотири політв’язні,
які вийшли з тюрми у м. Самбор. До складу групи входив М. Лебедь [26].
 У подальшому зі складу групи відійшло 95 членів за новими місцями
призначення [23, арк. 22 – 23] і групу переформували в 23 рої (загальна
кількість членів – 197 осіб). Кожний рій мав свій розпізнавальний знак, який
малювали на всіх видних місцях (будинках, мостах, перехрестях) разом з
терміном постою у даному місці й напрямом подальшого руху (рій провідника
мав знак Г1) [20].

У період з 17 до 19 липня 1941 р. із похідної групи виділилося 10 роїв

загальною кількістю 65 осіб, члени яких відійшли за визначеними місцями
діяльності не у складі своїх роів, а по кілька членів з різних роїв в одному
напрямку (до одного міста).

Так, 17 липня з чотирьох роїв (І. Гивеля, І. Стриганича, Шахрая, Вітика) у

напрямку Полтави було направлено 8 членів цих роїв, на Сталіно – 6, до
Проскуріва – 2, на Харків – 5, на Запоріжжя – 1, на Умань – 1, до Києва – 2, до
Миколаїва –1. У цих напрямках рушили й члени інших роїв 18 – 19 липня [23].
На Дніпропетровськ вийшли члени рою Левицького (5 осіб), Осип Ресіл та Іван
Лозицький з рою Васька, рій Федора Кожана (4 особи) та ще кілька членів з
роїв Шандри і Гобера [23].

На Схід України діставалися також члени ОУН(М). Частина з них

легально, як перекладачі та радники при військових частинах, більшість у
складі похідних груп. ОУН(М) для діяльності на Великій Україні сформувала
три похідні групи, для кожної з яких було визначено окремі маршрути. Північна
група ОУН(М) вирушила у напрямку Дубно – Шепетівка – Житомир – Київ –
Полтава – Харків.

До складу тієї групи входили Омелян Сеник, Орест Чемеринський,

Микола Сціборський, Олег Ольжич-Кандиба, Іван Рогач, Ярослав Гайвас,
Теофіль Бак-Бойчук, Яків Шумелда, Олена Теліга, Петро Олійник, Іван
Ірлявський, Микола Кузьмик та ін. З Буковини під проводом Петра
Войновського маршувала сотня цивільних буковинців, утікачів від румунського
терору, яка згодом взяла на себе в Києві функції поліції [17, с. 148].
 Центральна група ОУН(М) йшла через Проскурів — Вінницю – Умань –
Кіровоград до Дніпропетровська і далі мала йти на Донбас. Південна група на
чолі з доктором Богданом Сірецьким, відомим діячем академічного товариства
«Чорноморе» в Чернівцях, складалося головно з буковинців і з Вінниці мала йти
на Балту — Одесу — Миколаїв. Тут вона об’єдналась з чисельно меншою
(близько 40 членів) групою (під назвою ПУМА) під проводом Ореста
Масікевича та Івана Пулюя, й мала посуватися далі побережжям Чорного моря
аж до Кубані. Ще у квітні 1941 р. до Румунії прибув з Німеччини Іван Пулюй,
колишній сотник УГА. В Ясах групу О.Масікевича та І.Пулюя було «охрещено»
назвою ПУМА (ПУлюй-МАсікевич), обмундировано в німецькі однострої і
звідси відправлено на Східну Україну.

Група ПУМА отримала подвійне завдання. Його офіційна сторона

полягала у допомозі німецькому війську перекладачами, і, оскільки членами
групи були високоосвічені люди, в кадровому забезпеченні органів місцевого
самоуправління.

Нелегальний бік справи полягав у поширенні організаційної мережі ОУН

на південні області України, максимальне проникнення в адміністративні
органи Півдня України і впровадження в життя за їх допомогою національно-
державницьких засад ОУН. Місто Миколаїв стало основною ареною діяльності
членів групи ПУМА в перші місяці війни [3, с. 48].

Організацією діяльності похідних груп ОУН(М) на Східній Україні

займався Олег Ольжич (Кандиба), призначений головою ПУН на керівництво
роботою організації на Наддніпрянщині. При Крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ
у Львові було створено референтуру для східноукраїнських земель, яка
формувала групи по 3 – 9 осіб та висилались їх на велику Україну. З липня до
грудня на Схід відправлено 850 осіб [3, с. 74].

Всім членам груп видавалися посвідки «Української Допомогової Акції зі

Львова», якими стверджувалось, що їх пред’явники є біженцями, що
повертаються додому. Це слугувало їм перепустками.
 На Схід тоді пішло і кількадесят людей зі Східної України, які опинилися
в Галичині у передвоєнні роки [11, с. 104]. У серпні 1941р. Житомир став базою
для ОУН(М), де вони перебрали на себе місцеву адміністрацію, допомагали їм
також місцеві українці. У Житомирі було вбито двох членів ПУН — О. Сеника і
М. Сціборського. Це вбивство — хто його вчинив невідомо і сьогодні —
призвело до загострення стосунків між фракціями ОУН, до послаблення
національного руху [1, с. 95]. Безпосереднім наслідком того вбивства став
арешт німцями бандерівців у Житомирі, частину з них було страчено.

Як і ОУН(Б), мельниківці прагнули дістатися Києва. Перша північна

група прибула до міста з Василькова в кількості 8 осіб. Значну підтримку
ОУН(М) у поході на Схід надав Буковинський курінь (близько 1,5 тис. бійців), з
яких кількасот були членами ОУН. Ідучи до Києва, члени куреня залишалися у
селах і містечках для організації життя. Так, на шляху з Городенки до
Жмеринки було залишено близько сотні чоловік.

На південний схід України було спрямовано Дністрянську і Бессарабську

сотні куреня [3, с. 77 – 79]. З метою уникнення переслідувань з боку німецьної
влади у Кам'янці-Подільському Буковинський курінь розділився на дві групи,
які мали з’єднатися у Вінниці, де частина буковинців лишилася для підпільної
роботи в навколишній окрузі. До Києва, зрештою, прибуло 700 – 800 осіб [3,с.
84].

Щодо загальної кількості учасників похідних груп ОУН, то в працях і

мемуарах існують розбіжності, які не дають можливості точно визначити
загальну кількість членів похідних груп ОУН, тим більше встановити окремо
кількісний склад похідних груп обох фракцій. У складі груп було, за різними
оцінками, від 5 до 7 тис., а за деякими близько 10 тис. осіб [5,с. 47]. Більше
інформації існує щодо кількостного складу похідних груп ОУН(Б), на відміну
від ОУН(М). Я. Стецько, наприклад, подає цифру 5000, М. Климишин — 7000,
М. Лебедь — 700 осіб [7, с. 54].

Обласний провідник ОУН(Б) на Буковині на допитах у НКВС сказала, що

обидва проводи ОУН послали на схід до 10 тис. членів [4, с. 46]. Л.
Шанковський подає такі цифри: Північна група (найчисельніша) – 2500 членів,
Центральна – 1 500, Південна – 850 членів. Пізніше до Південної групи
передано близько 100 осіб з інших груп [20, с. 63].

На нашу думку, загальна кількість членів похідних груп перебільшена.

Збережені в архівах списки роїв не дають можливості підтвердити дані, які
наведені у мемуарних джерелах.

Наприклад, Південна група ОУН(Б) мала 286 осіб [23]. Якщо припустити,
що у двох інших групах було більше людей, то й тоді загальне число їх, не
перевищувало б 3 тис. осіб.

Виходячи з наявної інформації про обсяги діяльності ОУН(М) на Сході,

можна припустити, що в похідних групах вони мали не більше людей як
бандерівці.

РОЗДІЛ 4. ПОХІДНІ ГРУПИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

Перші дослідження з історії націоналістичного руху на Наддніпрянщині

з’явилися в середовищі української політичної еміграції.

Однією з них стала монографія Лева Шанковського «Похідні групи ОУН»,

у якій проаналізовано створення та діяльність осередків ОУН, включаючи їх
роботу в Сталінській (Донецькій) області [23]. В радянський період, в силу
ідеологічних причин, дана тематика не була предметом активних досліджень. З
набуттям Україною незалежності ситуація змінилася.

Однією з перших праць, в якій містилися відомості про діяльність

похідних груп ОУН на сході України була монографія Володимира Косика [15].
У праці «Спецоперації НКВС-КГБ проти ОУН» автор висвітлив методи
боротьби радянських каральних загонів проти очільників націоналістичного
руху [13].

У нарисі «Українська Повстанська Армія» В. Косик розкрив причини

створення УПА та її роль у Русі Опору на окупованих українських землях [14].
Відомий український історик, політик та військовий аналітик Дмитро Вєдєнєєв
у своїх працях висвітлив координаційну, розвідувальну та контррозвідувальну
роботу ОУН-УПА у повоєнний період [2, 3].

Історик та головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані в

роботі «Зродились ми великої години. ОУН-УПА», розкрив процес створення
ОУН, причини її популярності серед населення, напрямки діяльності, створення
Української Повстанської Армії тощо [11].

Юрій Щур у своїх роботах пише про координаційну та підпільну

діяльність у східних областях, наводить чимало статистичних даних про
виконану роботу в тилу німецької та, з другої половини 1943 року, радянської
армій.

Окрім результатів діяльності наводяться коротка характеристика

очільників кожної сфери діяльності, завдання та цілі перебування підпільних
груп на кожній ділянці роботи ОУН [24, 25]. Подібне коло питань висвітлює й
Олександр Пагіря у своїй роботі «Діяльність ОУН та УПА на території
Центрально-Східної України» [18].

Сергій Бутко зосередився на діяльність ОУН та УПА на території

Чернігівської області, їх боротьбі спочатку проти досить активної на цій
території німецької адміністрації, потім - проти радянських загонів НКВС та
радянської влади [1].

Перші згадки про діяльність Похідних груп оунівців на території

Чернігівської області з’являються у 1941 році. Керував однією з таких Яків
Осташек-«Гром». Троє членів підпілля організували курси з вивчення історії
України. Ця група активно діяла в Ічнянському та Остерському районах,
організовувала там «Просвіти» та засновувала осередки молодіжного руху
«Січ» [4].

Використовуючи як легальні так і напівлегальні методи роботи, члени

похідних груп поставили під свій контроль місцеву пресу (газета «Українське
Полісся»), призначати своїх агентів на ключові посади в місцевих органах
влади. Вони змогли згуртувати навколо себе чималу кількість місцевої
інтелігенції, молоді, представників всіх верств населення.

Проводили агітаційну роботу серед поліцаїв, намагалися організувати з

них збройні загони для боротьби з німцями та рядянською владою [1, с. 1]. В
Ніжині активно діяли молодіжні організації педагогічного факультету, а з
листопада 1941 по січень 1942 року організацією підпілля займався
досвідчений боєць Іван Нагірний.

Навесні того ж 1942 року у Чернігові виник новий осередок, в роботі

якого брали участь члени Київського проводу ОУН(б) Остапенко і Савченко. У
квітні-травні 1942 року член ОУН Архип Кмета, уродженець Ічні, який залишив
її у 1923 році разом з отаманом Ангелом, із фальшивим паспортом на ім’я
Романа Геращенка створив у себе на батьківщині організацію з трьох осіб на
чолі зі своїм племінником - місцевим поліцаєм Володимиром Кметою. Однак
навесні-влітку 1942 року німці розгромили основні осередки ОУН на
Чернігівщині [1, с. 2-3].

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження приходимо до наступних висновків .

Проаналізувавши історіографію теми нашого дослідження, варто

відзначити, що на сучасному етапі найкраще вивченою залишається збройна
боротьба між радянськими партизанами й українськими повстанцями серед усіх
аспектів протистояння між ними.

Позитивно оцінюючи вищевказаний науковий доробок, слід зазначити, що

низка аспектів теми, зокрема протиборство за терени впливу та продовольство
між радянськими партизанами й українськими повстанцями, ідеологічна
боротьба між ними, застосування розвідувальних і контррозвідувальних
заходів, діяльність агентури червоних партизанів в УПА висвітлена
недостатньо, а тому зберігає наукову актуальність.

Таким чином, український націоналізм у своїй основі представляв

суспільно-політичний рух, спрямований на вираження, захист та реалізацію
інтересів українського народу.

Головним засобом вирішення зазначених завдань було створення

української національної держави.

Ідея організації похідних груп ОУН(Б) реалізувалася відразу після

проведення Другого Великого Збору у квітні 1941 р.

Перед похідними групами ставилися такі завдання: розпочати активну

націоналістичну пропаганду серед населення; очолити керівні посади у
місцевих органах самоврядування на окупованій німцями території та залучити
до їх діяльності осіб, які були національно орієнтовані, а також тих, хто вороже
ставився до радянської влади і завдяки цьому створити міцні оунівські
осередки.

ОУН сформувала похідні групи з метою впровадження політики

«доконаних фактів» у тому випадку, коли німецький уряд негативно
поставиться до українського державного будівництва і тоді залишиться єдиний
вихід: творити доконані факти і вимусити гітлерівську владу визнати
Українську державу. Похідним групам за короткий час вдалося заснувати у
багатьох областях України свої осередки.

Перші згадки про діяльність Похідних груп оунівців на території

Чернігівської області з’являються у 1941 році. Керував однією з таких Яків
Осташек-«Гром». Троє членів підпілля організували курси з вивчення історії
України. Ця група активно діяла в Ічнянському та Остерському районах,
організовувала там «Просвіти» та засновувала осередки молодіжного руху
«Січ».

Використовуючи як легальні так і напівлегальні методи роботи, члени

похідних груп поставили під свій контроль місцеву пресу (газета «Українське
Полісся»), призначати своїх агентів на ключові посади в місцевих органах
влади. Вони змогли згуртувати навколо себе чималу кількість місцевої
інтелігенції, молоді, представників всіх верств населення.

Проводили агітаційну роботу серед поліцаїв, намагалися організувати з

них збройні загони для боротьби з німцями та рядянською владою. В Ніжині
активно діяли молодіжні організації педагогічного факультету, а з листопада
1941 по січень 1942 року організацією підпілля займався досвідчений боєць
Іван Нагірний.

Навесні того ж 1942 року у Чернігові виник новий осередок, в роботі

якого брали участь члени Київського проводу ОУН(б) Остапенко і Савченко. У
квітні-травні 1942 року член ОУН Архип Кмета, уродженець Ічні, який за-
лишив її у 1923 році разом з отаманом Ангелом, із фальшивим паспортом на
ім’я Романа Геращенка створив у себе на батьківщині організацію з трьох осіб
на чолі зі своїм племінником - місцевим поліцаєм Володимиром Кметою. Однак
навесні-влітку 1942 року німці розгромили основні осередки ОУН на
Чернігівщині.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Armstrong J.Ukrainian nationalism1939-1945.NewYork,1963.-128р.

2. Білас І. Репресивно — каральна система в Україні 1917- 1953: У 2 кн. К.:

Либідь, 1994. — Кн.1. – 427 с.

3. Дуда Андрій, Старик Володимир. Буковинський курінь у боях за українську

державність.- Чернівці, 1995. – С. 271 с.

4. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1941-1942).

– К., 1999. – 202 с

5. Книш Зиновій. Становлення ОУН. – К.: Вид-во імені О. Теліги, 1994. – 128 с.

6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні /Пер. з франц. – Париж,

1986. – Репринт. вид. – Львів, 1993. – 659 с.

7. Климишин М. В поході до волі: Спомини: У 2т.–Торонто:Вид. Ліги

визволення України, 1975. – Т. 1. –429 с.

8. Лебедь М. Організація протинімецького опору ОУН (1941 – 1943)

//Сучасність. – 1993. – № 1 – 2.

9. Матла Зиновій. Південна похідна група. – Мюнхен, 1952. – 32 с.

10. Мірчук П. Українська Повстанська Армія, 1942 – 1952. Док. і мат. – Львів:
Просвіта 1991. – 447 с.

11. На зов Києва. Український націоналізм в рокни Другої світової війни. Зб.
ст., спог. і док. – К., 1991. – 542Л с.

12. Нікольський Володимир Михайлович. Підпілля ОУН(б) у Донбасі. Інститут

історії України України. – К., 2001. – 178 с.

13. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої

світової війни //На чужині. – К., 1951. – 148 с.

14. Ребет Л. Світла і тіні ОУН: розкол і спроба державного будівництва

//Дніпро. – 1994. –№ 1. – С. 87 – 95.

15. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи

опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – К., 2002. – 519с.
16. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.,
1996. – 496 с.

17. Стахів Євген. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя . Літ.
ред. В. Пащенко. К.: Рада, 1995. 317 с.

18. Стахів Євген. Похідні групи ОУН на Східній Україні в 1941 – 1943 роках.
Національно-визвольна-боротьба 20 – 50-х років XX ст. в Україні. К., 1993 С.
144 – 159

19. Чорномаз Богдан Данилович. Діяльність національно-патріотичного

підпілля на Уманщині у 1941 – 1945 роках. Умань, 2002. 402 с.

20. Шаньковський Л. Похідні групи ОУН. – Мюнхен, 1958. 319 с.

21. Шумелда Яків. Похід ОУН на Схід. – Львів, 1991. – 34 с.

22. Центральний Державний Архів Вищих Органів влади України (далі —

ЦДАВО). – Ф.3833. – Оп. 2. – Спр. 1.

23. Гальчинський В. Л. Бойова та диверсійна діяльність Чернігівського

об’єднаного партизанського з’єднання на Поліссі та Волині (березень – червень
1943 р.). Вісник аграрної історії. Київ, 2018. Вип. 23–24. С. 111–118.

24. Гальчинський В. Л. Диверсійна та військова діяльність

ЧернігівськоВолинського партизанського з'єднання під керівництвом О. Ф.
Федорова на території Правобережної України та Білорусі (1943–1944 рр.).
Записки історичного факультету / Одеський національний університет імені
І.І.Мечникова. Одеса, 2011. Вип. 22. С. 75–85.

25. Гальчинський В. Л. О. Ф. Федоров – організатор підпільно-диверсійної

діяльності Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання проти
нацистських окупантів на території Волині та Полісся у 1943 році. Сумська
старовина. Суми, 2013. № XL. С. 49–56.
26. Гаврилів І.О. Військово-політична діяльність УВО-ОУН в боротьбі за
Українську Державу (1920-1941 рр.): дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук. Львів: Львівський національний університет імені
Івана Франка, 2016. 598 с. URL:
https://www.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/04/dis_havryliv.pdf

27. Дзьобак В. В. Організація українських націоналістів і Українська

повстанська армія: Історичні нариси. Національна академія наук України;
Інститут історії України. К.: Наукова думка, 2005. 496 с.

28. Касьянов Г. В. До питання про ідеологію Організації українських

націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд. К., 2003. URL:
http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par3

29. Політична Програма Організації Українських Націоналістів (Ухвалено II

Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 p.). Б.м., б.д. С. 29–
31.

30. Постанови Великого збору Організації Українських Націоналістів (28 січня

– 2 лютого 1929 р.). URL:
http://www.hainyzhnyk.in.ua/doc2/1929.kongres_oun.php