65419425

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
На правах рукопису
ПЕТРЕНКО Володимир Сергійович
УДК 346.2 + 346.3
УСТАНОВЧІ ДОКУМЕНТИ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Спеціальність: 12.00.04 – господарське право;

господарсько-процесуальне право
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник –
САНІАХМЕТОВА Ніна Олексіївна,
доктор юридичних наук, професор
Одеса – 2005
2
ЗМІСТ
ВСТУП.....................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТАНОВЧИХ

ДОКУМЕНТІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ...................................14
1.1. Поняття установчих документів суб'єктів господарювання............14
1.2. Установчі документи як елемент фактичного (юридичного) складу,
що опосередковує заснування суб'єкта господарювання..................................28
Висновки до розділу 1.................................................................................63
РОЗДІЛ 2. ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ДОГОВІР ЯК УСТАНОВЧИЙ

ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ........................................66
2.1. Виникнення і розвиток засновницького договору............................66
2.2. Поняття та види засновницьких договорів........................................82
2.3. Порядок укладання, зміни та розірвання засновницького
договору…………………………………………………………………………102
2.4. Структура та зміст засновницького договору.................................116
Висновки до розділу 2...............................................................................123
РОЗДІЛ 3. СТАТУТ ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА

ГОСПОДАРЮВАННЯ.....................................................................................130
3.1. Правова природа статуту суб'єкта господарювання.......................130
3.2. Зміст статуту суб'єкта господарювання...........................................162
Висновки до розділу 3...............................................................................175
ВИСНОВКИ........................................................................................................179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................186
ДОДАТКИ...........................................................................................................208
3
ВСТУП
Актуальність теми. Проведення економічної реформи в Україні,

закріплення на конституційному рівні права кожного на підприємницьку
діяльність, яка не заборонена законом [1], і розвиток підприємництва
призвели до значного збільшення кількості суб'єктів господарювання.
Перехід до ринкових відносин неминуче потребує визнання, оформлення і
розвитку нових, відповідних їм організаційно-правових форм
господарювання. На зміну традиційній (але такій, що вже не вписується в
звичайні ринкові рамки) конструкції "підприємства" як самостійної
юридичної особи – суб'єкта майнового обігу прийшли забуті форми суб'єктів
господарювання, зокрема, господарські товариства – добровільні об'єднання
підприємців, що є основними учасниками нормальних ринкових відносин.
Чітке і ефективне функціонування суб'єктів господарювання, як свідчить
світовий досвід, залежить від детального законодавчого оформлення. На
жаль, чинне законодавство далеке від цих об'єктивних і очевидних вимог
ринку, що розвивається. Разом з тим, не можна не визнати швидкого й
очевидного прогресу законодавства. Буквально за кілька років воно
перейшло від загального визнання таких господарських організацій в якості
суб'єктів майнових відносин до їх досить детальної регламентації. Тому
актуальним є питання про якнайшвидшу розробку і прийняття спеціальних
законів про акціонерні товариства, про товариства з обмеженою і додатковою
відповідальністю, про повні і командитні товариства.
Проте, у нашу господарську практику вже міцно ввійшли багато
основних категорій, понять й інститутів того, що за кордоном звичайно
називається "правом компаній", а в Україні складає господарське
законодавство, що регулює правове становище та діяльність суб'єктів
господарювання. До їхнього числа відносяться й установчі документи
суб'єктів господарювання, що регулюють як взаємовідносини засновників
щодо створення і документального оформлення існування цих суб'єктів, так і
4
їх правове становище.
Питання законодавчого регулювання складу і змісту установчих
документів суб'єктів господарювання стають все більш важливими.
Установчі документи грають визначальну роль у встановленні правового
статусу конкретного суб'єкта господарювання, комплексу його прав та
обов'язків, визначенні його відносин з засновниками та засновників між
собою, встановленні інших важливих положень щодо його існування.
Установчі документи засвідчують виникнення та існування суб'єкта
господарювання як суб'єкта права. Лише установчі документи можуть
визначити обсяг правоздатності суб'єкта господарювання, види здійснюваної
ним діяльності, можуть надати відомості про осіб, що уповноважені укладати
угоди від його імені тощо.
Господарський кодекс (далі – ГК України) [2] та Цивільний кодекс
України (далі – ЦК України) [3], що набрали чинності з 1 січня 2004 р.,
містять низку законодавчих положень, які мають бути розвинуті в
законодавстві. Це стосується і вимог до установчих документів суб'єктів
господарювання. У Господарському кодексі та Цивільному кодексі України
питанню установчих документів суб'єктів господарювання приділяється
велика увага. Крім цих кодексів, вимоги до установчих документів
визначаються і в спеціальному законодавстві, зокрема, в законах України
«Про господарські товариства» [4], «Про благодійництво і благодійні
організації» [5], «Про фермерське господарство» [6] тощо. Крім того,
численні нормативно-правові акти, які визначають вимоги до установчих
документів залежно від виду суб'єкта господарювання, створюють серйозні
труднощі при створенні юридичної особи. Адже вимоги до установчих
документів, наприклад, господарських товариств, зазначені у трьох
нормативно-правових актах – Господарському кодексі та Цивільному кодексі
України, Законі України «Про господарські товариства», в яких вони
дублюються, а в деяких випадках не збігаються і створюють колізії. Зокрема,
згідно зі ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» акціонерне
5
товариство, товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з

додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого
договору і статуту, у той час як Господарський кодекс та Цивільний кодекс
України встановлюють, що єдиним установчим документом акціонерного
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з
додатковою відповідальністю є статут. Така розпорошеність норм у різних
законодавчих актах потребує усунення цих недоліків.
Неналежний рівень правового регулювання відносин, пов'язаних з
установчими документами суб'єктів господарювання, створює сприятливий
ґрунт як для зловживань з боку засновників, так і низького рівня захисту їх
прав.
Нерозвиненість законодавства, що встановлює вимоги до установчих
документів суб'єктів господарювання, постає на сьогодні серйозним
стримуючим фактором розвитку господарської діяльності. Вдосконалення
законодавства, що містить вимоги до установчих документів суб'єктів
господарювання, є необхідним для забезпечення як господарської діяльності
в цілому, так і конкурентноздатності суб'єктів господарювання України на
міжнародному рівні.
Правове регулювання відносин, що виникають в зв'язку із складанням,
затвердженням та реєстрацією установчих документів, ще знаходиться в
стадії становлення в Україні та теоретично мало вивчено. Спірність багатьох
питань про установчі документи суб'єктів господарювання, що зберігається у
науковій літературі, та існуюча недосконалість законодавчого регулювання в
цій сфері суспільних відносин свідчить про актуальність теми цього
дослідження.
Таким чином, зараз існує актуальна потреба в удосконаленні чинного
законодавства, що встановлює вимоги до установчих документів суб'єктів
господарювання, приведення його у відповідність з поточними та
перспективними вимогами ринкового середовища, що має відповідати
потребам економічного розвитку держави, а також міжнародним вимогам.
6
В юридичній літературі зазначеним проблемам приділяється певна увага.

Питання установчих документів розглядалися ще в роботах авторів
дореволюційного періоду А.В. Венедіктова, А.І. Камінки, Д.І. Мейера, Л.І.
Петражицького, Г.Ф. Шершеневича, В.Б. Єльяшевича та ін. У сучасних
наукових дослідженнях правову природу, склад і зміст установчих
документів аналізували С.М. Грудницька, О.Р. Кибенко, О.Є. Орлова, О.А.
Підопригора, І.В. Спасибо-Фатєєва, А.С. Удовиченко та інші автори. Серед
досить відомих теоретичні розробки Б.П. Архіпова, Н.В. Козлової, В.І.
Маркова, Д.І. Степанова, І.Т. Тарасова, В.І. Татькова, Г.В. Цепова, О.С.
Янкової тощо. Однак багато правових аспектів установчих документів
залишилися поза увагою авторів.
Натомість сьогодні, особливо в умовах становлення в Україні соціально
орієнтованої ринкової економіки, ці проблеми потребують науково-
теоретичного і практичного вирішення. Крім того, переважно ці дослідження
здійснювались до набрання чинності Господарського кодексу та нового
Цивільного кодексу України. В сучасних умовах дії Господарського кодексу
та нового Цивільного кодексу України аналіз установчих документів
суб’єктів господарювання потребує нових підходів.
З огляду на вищевикладене, дослідження установчих документів
суб’єктів господарювання є актуальним і доцільним з урахуванням
можливості використання його результатів для вдосконалення чинного
законодавства України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт
кафедри підприємницького та комерційного права Одеської національної
юридичної академії МОН України на 2001-2005 рр. Тема дослідження є
складовою частиною комплексної теми “Правові проблеми розвитку сучасної
української держави”, що розробляється науковцями Одеської національної
юридичної академії та зареєстрована в Державному реєстрі за №
01010001195, в якій дисертант брав участь як співвиконавець.
7
У межах даної теми автором проведено дослідження теоретичних та

практичних аспектів установчих документів суб’єктів господарювання, на
підставі якого виявлені основні проблемні питання установчих документів
суб’єктів господарювання та обгрунтовано шляхи їх вирішення.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка
теоретичних і практичних питань щодо установчих документів суб’єктів
господарювання та підготовка пропозицій з удосконалення законодавства
України про установчі документи у сфері господарювання.
Відповідно до вказаної мети були поставлені та вирішені такі завдання:
визначення поняття установчих документів суб’єкта господарювання;
з’ясування значення установчих документів суб’єкта господарювання як
невід'ємного елементу фактичного (юридичного) складу, що опосередковує
заснування суб'єкта господарювання;
дослідження законодавчих вимог до складу і змісту установчих
документів суб’єктів господарювання залежно від обраної засновниками
організаційно-правової форми створюваної господарської організації;
уточнення поняття засновницького договору як установчого документу
суб’єкта господарювання, його видів, порядку укладання, зміни і розірвання,
структури та змісту, а також відокремлення від суміжних договорів;
визначення поняття, правової природи та змісту статуту суб’єкта
господарювання;
обґрунтування пропозицій з удосконалення законодавства, що містить
вимоги до статуту і засновницького договору як установчих документів
суб’єктів господарювання в Україні.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з
розробкою, затвердженням та реєстрацією установчих документів суб’єктів
господарювання.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання щодо
установчих документів суб’єктів господарювання, відповідне законодавство
України та зарубіжних країн.
8
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали

прийняті в юридичній науці методи наукового дослідження. Узагальнення
явищ і процесів при здійсненні правового регулювання установчих
документів суб’єктів господарювання базується на системному аналізі
правових дефініцій та категорій. За допомогою діалектичного методу
досліджувався інститут установчих документів, його роль і місце у системі
господарського законодавства України. Порівняльно-правовий метод
використовувався для з’ясування досвіду правового регулювання відносин,
що виникають в зв'язку із складанням, затвердженням та реєстрацією
установчих документів суб’єктів господарювання в Україні та зарубіжних
країнах. Формально-юридичний метод використовувався при аналізі змісту
правових норм господарського права України. Застосування історичного
методу дослідження дозволило дослідити розвиток нормативно-правової
бази щодо регулювання установчих документів суб’єктів господарювання в
Україні, тенденції та еволюцію поглядів законодавця з питань складу і змісту
установчих документів суб’єктів господарювання.
Теоретичним джерелом дослідження слугували наукові здобутки таких
провідних українських і російських вчених, як М.І. Брагінський, О.М.
Вінник, В.В. Вітрянський, Д.В. Задихайло, І.Є. Замойський, Г.Л.
Знаменський, Т.В. Кашаніна, М.І. Кулагін, В.К. Мамутов, О.Н. Садиков, Н.О.
Саніахметова, О.В. Шаповалова, В.С. Щербина та ін.
Емпіричну базу дослідження склали законодавство України, інших країн
(Англії, Болгарії, Німеччини, Російській Федерації, США, Фінляндії, Франції
тощо), правозастосовча практика, а також спеціальна вітчизняна та іноземна
наукова література, у якій досліджуються проблеми установчих документів
суб’єктів господарювання.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у
вітчизняній юридичній науці системним, комплексним дослідженням
установчих документів суб’єктів господарювання, у якому автором
обґрунтовано доцільність удосконалення правового регулювання щодо
9
установчих документів суб’єктів господарювання, опрацьовано і

сформульовано низку нових концептуальних як у теоретичному, так і
практичному значенні положень, спрямованих на вдосконалення
вітчизняного законодавства.
Уперше:
обґрунтовано, що установчі документи суб'єкта господарювання є
невід'ємним елементом фактичного (юридичного) складу заснування суб'єкта
господарювання. Цей фактичний (юридичний) склад включає такі юридичні
факти: волевиявлення засновника про намір створити суб'єкт
господарювання; угоди засновників про створення суб’єктів господарювання
(засновницький договір, договір про створення суб'єкта господарювання);
затвердження статуту; обрання органів суб'єкта господарювання; рішення
засновника (засновників) про створення суб'єкта господарювання (або
ненормативний правовий акт уповноваженого органа державної влади чи
органа місцевого самоврядування, що оформлює рішення суб'єкта публічного
права, який виступає засновником юридичної особи); правочини засновників,
спрямовані на формування статутного фонду створюваного суб'єкта
господарювання;
аргументовано, що засновницький договір і статут суб'єкта
господарювання є корпоративними правочинами, в результаті вчинення яких
з'являється новий суб'єкт права, який не приймав участі у їхньому вчиненні,
однак стає повноправним учасником корпоративних правовідносин, що
виникають між засновниками, суб'єктом господарювання і суб'єктами, які
виконують функції його органів;
виявлено, що засновницький договір виконує функцію регламентації
зобов'язальних відносин, що виникають між засновниками з моменту його
укладання до моменту державної реєстрації створюваного суб'єкта
господарювання - юридичної особи. Після державної реєстрації суб'єкта
господарювання - юридичної особи функції засновницького договору
полягають у регламентації корпоративних правовідносин, а також
10
закріпленні правового статусу господарської організації;

обґрунтувано твердження щодо регламентації засновницьким
договором і статутом корпоративних відносин, які існують між суб'єктом
господарювання, його засновниками і органами управління таким суб'єктом,
а в суб'єктах господарювання, заснованих на членстві, - також між
засновниками (учасниками);
аргументовано, що статут суб'єкта господарювання, затверджений
актом компетентного органу державної влади або органом місцевого
самоврядування, слід вважати індивідуальним (ненормативним) правовим
актом, адресованим конкретним особам, насамперед створюваному суб'єкту
Удосконалено:
визначення засновницького договору як багатостороннього,
консенсуального, оплатного правочину організаційного, майнового і
фідуціарного характеру, що породжує зобов'язання за участю третьої особи –
суб'єкта господарювання, який виникає на основі такого договору;
обгрунтування необхідності застосування норм про недійсність
правочинів до установчих документів суб'єктів господарювання, які за своєю
правовою природою є корпоративними правочинами, якщо вони не
відповідають вимогам закону. Установчі документи суб'єктів
господарювання, які є індивідуальними (ненормативними) правовими
актами, якщо вони не відповідають вимогам закону, повинні визнаватися
незаконними та скасовуватися;
положення щодо порядку визнання недійсним (незаконним)
засновницького договору товариства або статуту суб'єкта господарювання,
зокрема шляхом застосовування до майнової маси такого суб'єкта
господарювання положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям,
збереженням майна без достатньої правової підстави, при тому, що дійсність
правочинів, вчинених таким суб'єктом господарювання, не повинна
ставитись під сумнів.
11
Дістали подальший розвиток:

визначення поняття установчих документів суб'єктів господарювання як
документів встановленої законом форми, згідно з якими суб'єкт
господарювання виникає і діє як суб'єкт права, які закріплюють завдання
суб'єктів господарювання та які необхідні для врегулювання порядку, умов
узгодженої діяльності засновників, а також для визначення правового статусу
створюваного суб'єкта господарювання – господарської організації;
положення щодо погодження із ГК і ЦК України інших законів та
підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, шляхом виключення з них
положень, що передбачають серед установчих документів суб'єкта
господарювання і засновницький договір, і статут (положення);
обґрунтування необхідності регулювання, окрім інших, відносин, що
виникають у зв'язку зі складанням та затвердженням установчих документів
відповідних організаційно-правових форм суб'єктів господарювання у
спеціальних законах України про повні і командитні товариства, про
товариства з обмеженою і з додатковою відповідальністю, про акціонерні
товариства тощо, які пропонувалося прийняти;
пропозиції щодо узгодження положень нормативно-правових актів, які
містять вимоги до установчих документів суб'єктів господарювання, з метою
приведення у відповідність таких актів до Закону України «Про господарські
товариства», ГК і ЦК України, зокрема, шляхом внесення відповідних змін та
доповнень;
пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства, зокрема,
шляхом обґрунтування необхідності доповнення ГК України а також законів
про окремі види суб'єктів господарювання нормою, яка б імперативно
встановлювала строк повідомлення органу державної реєстрації про зміни в
установчих документах, для внесення необхідних змін до Єдиного
державного реєстру. А також нормою про набрання чинності змін у
засновницькому договорі і статуті для третіх осіб з моменту реєстрації цих
змін.
12
Практичне значення одержаних результатів. Висновки і пропозиції,

які містяться в роботі, можуть бути основою при визначенні шляхів
вдосконалення законодавства України щодо установчих документів суб’єктів
Результати дослідження можуть бути використані у законотворчій
діяльності, в науково-дослідницькій роботі.
Положення дисертації можуть бути використані в навчальному процесі
при читанні лекцій та проведенні практичних занять за курсом
“Господарське право”.
Результати дисертаційного дослідження використовуються в Одеській
національній юридичній академії при викладанні навчальної дісциплини
„Підприємницьке право” (довідка № 3-1618 від 18 жовтня 2005 р., додаток А).
Положення дисертаційної роботи використовувались у практичній діяльності
товариства з обмеженою відповідальністю „Златоград” (довідка № 30/09-юр1
від 30 вересня 2005р., додаток Б), при правовому забезпеченні розробки,
затвердження та реєстрації установчих документів дочірнього підприємства
"КЕЙ-ВІ-БІ Інвестментс Лтд." Корпорації 6129471 Канада Інк. (довідка № 3-
26/09 від 26 вересня 2005р., додаток В).
Деякі положення і висновки дисертації, які мають дискусійний характер,
можуть скласти підгрунтя для наступних наукових досліджень.
Особистий внесок здобувача. Наукові результати проведеного
дослідження отримані особисто автором на основі аналізу чинного
законодавства України та зарубіжних країн, а також практики його
застосування.
Апробація результатів дослідження. Основні положення
дисертаційного дослідження обговорювались на міжнародній науково-
практичній конференції „Господарське законодавство України: практика
застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору”
(Донецьк, 2004), І міжнародній науково-методичній конференції „Сучасні
проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського
13
Союзу” (Хмельницький, 2004), ІІ міжвузівській науково-практичній

конференції „Актуальні питання реформування правової системи України”
(Луцьк, 2005) а також на 6 (58), 7 (59), 8 (60) звітних наукових конференціях
професорсько-викладацького і аспірантського складу Одеської національної
юридичної академії (Одеса, 2003, 2004, 2005).
Публікації. За результатами проведеного дослідження опубліковано 6
наукових праць загальним обсягом 5,7 д.а., у тому числі 3 наукові статті у
фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, які належать
здобувачу особисто.
14
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТАНОВЧИХ ДОКУМЕНТІВ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
1.1. Поняття установчих документів суб'єктів господарювання
Жодна юридична особа не може функціонувати поза правовими актами

установчого, управлінського та розпорядчого характеру [7, с.6]. Створення та
діяльність юридичних осіб – суб'єктів господарювання будь-якої
організаційно-правової форми неможливе без установчих документів. В них
вказується вид організаційно-правової форми суб'єкта господарювання,
предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, назва і
місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок
розподілу прибутків та збитків, склад і компетенція органів управління та
порядок прийняття ними рішень, порядок внесення змін до установчих
документів, порядок ліквідації та реорганізації і багато інших питань, які є
важливими для законної діяльності суб'єкта господарювання.
Перед кожним засновником, який створює суб'єкт господарювання
власними силами або разом з іншими особами, постає необхідність
проходження процедури його легалізації. Дана процедура в обов'язковому
порядку включає складання і підписання засновниками пакета установчих
документів та звернення з цими документами до органів, що здійснюють
державну реєстрацію.
Установчими документами суб'єкта господарювання називається
комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими суб'єкт
господарювання виникає і діє як суб'єкт права [8, с.256]. Установчі
документи (засновницький договір і статут), статут державного або іншого
підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) є
правовою формою, в якій врегульовані завдання суб'єктів господарського
15
права. Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі

і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів
управління), тощо. На думку Н.О. Саніахметової, установчі документи –
статут та/або засновницький договір, необхідні для врегулювання порядку,
умов узгодженої діяльності засновників, а також визначення правового
статусу створюваного суб'єкта підприємництва – юридичної особи [9, с.64].
В.К. Мамутов вважає, що статут і засновницький договір є установчими
документами, на підставі яких створюються і діють засновані організації [10,
с. 389]. Установчі документи, поряд з нормами законодавства, визначають
правовий статус господарської організації та встановлюють правову основу її
господарської діяльності. Розробка і затвердження установчих документів є
одним з етапів створення організації [11, с. 95].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте
http://www.mydisser.com/search.html
Відповідно до норм ст. 87 ЦК України, ст. 56 ГК України, ст. 7 Закону
України "Про кооперацію" [25], ст. 5 Закону України "Про благодійництво та
благодійні організації" та ін. створення юридичної особи шляхом заснування
здійснюється за рішенням одного чи кількох засновників.
Поняття засновника зустрічається у французькому Законі про
командитні товариства на акціях 1856 р., пізніше – в англійському Законі
1862 р. Легальне визначення засновника з'явилося в новелі 1884 р. до
Торгового укладення для держав Німецького союзу 1861 р. Засновниками
називалися акціонери (не менш п'яти), що розробляли статут акціонерного
товариства, що відповідає вимогам закону, скликали установчі збори
(загальні збори передплатників, акціонерів) для виборів правління і
спостережної ради. Засновники перевіряли наявність всіх умов, необхідних
для виникнення акціонерного товариства, представляли до торгового суду
для внесення в торговий регістр необхідні дані, за правильність яких вони
відповідали перед іншими акціонерами і самим товариством [26, с. 313-316].
У багатьох закордонних країнах засновниками іменуються особи, що
16
підписали (прийняли) установчі документи юридичної особи. Згідно зі ст. 28

Акціонерного закону ФРН засновниками товариства є акціонери, що
затвердили його статут. Відповідно до постанови французького Касаційного
суду від 30 жовтня 1930 р. в якості засновника розглядається будь-яка особа,
що поставила свій підпис на проекті статуту [27, с.268].
Починаючи з XVІІ в. збільшується кількість людей, що професійно
спеціалізуються на заснуванні юридичних осіб. Консультаційні, правові,
фінансові, інші фактичні і юридичні послуги щодо створення компаній
надають аудитори, юридичні фірми, спеціалізовані емісійні інститути і т.д. В
англійській правовій доктрині їх називають промоутерами (рromoters).
Англійський термін „рromoter” вживається в кількох значеннях і позначає: а)
особу, що сприяє розвитку чого-небудь; б) особу, що починає у власних
інтересах або в інтересах третіх осіб попередні дії для створення компанії,
організації, іншого підприємства; в) осіб, що вперше об'єдналися з метою
створення компанії, підготовки проспекту емісії, проведення підписки на
акції, забезпечення дотримання правил, визначених засновницьким
договором; г) засновників [28, с.7, 12-13].
Законодавці і судова практика більшості країн розрізняють, з одного
боку, власне засновників, що прийняли статут, і, з іншого боку, промоутерів
(в Англії), організаторів (у США) і засновників у широкому змісті (у
Франції), що сприяли створенню компанії. Так, закон про корпорації штату
Нью-Йорк містить норму наступного змісту: "... засновником корпорації
може бути тільки фізична особа..." [29, с.29]. Регламентуючи порядок
утворення підприємницької корпорації, і закріплюючи правило про те, що в
якості засновника може виступати винятково фізична особа, надалі в
спеціальному законі штату Нью-Йорк регламентується, що закріплене в
загальному законі правило, зовсім не означає, що юридична особа не може
бути акціонером, і навіть єдиним учасником корпорації, з огляду на те, що
поняття засновника – людини, що подає документи для реєстрації корпорації,
і учасника корпорації рідко збігаються. В якості засновника, як правило,
17
виступає адвокат, і його функції звичайно включають підписання статуту,

забезпечення реєстрації корпорації і призначення першого складу ради
директорів (якщо він не визначений у статуті корпорації), що схвалює випуск
акцій і продає їх учасникам. Крім того, закон штату встановлює мінімальне
число засновників і закріплює правило, відповідно до якого засновниками
корпорації можуть бути одна чи більше осіб, причому поняття "особи"
містить у собі не тільки фізичних осіб, але і корпорації, товариства, державні
органи і т.д.
Визнання особи засновником має практичне значення, оскільки
засновники – як у широкому, так і у вузькому змісті слова – несуть не тільки
цивільну, й адміністративну, і навіть кримінальну відповідальність за
неналежне призначення перших органів, надання помилкової інформації,
перекручування фінансової звітності, інші порушення корпоративного
законодавства [30, с. 145; 31, с.80].
Підкреслимо, що Цивільний кодекс України не передбачає можливості
створення суб'єкта господарювання шляхом реорганізації, однак згідно зі ст.
56 ГК України суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом
заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу,
перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням
вимог законодавства. Відносини, що виникають у процесі реорганізації
юридичних осіб, є достатньо дослідженими правознавцями 44; 45; 46; 47;
48, тоді як загальні закономірності заснування юридичної особи вивчені
явно недостатньо. Тим часом правознавці ще в XІX в. відзначали, що
найбільші зловживання вчиняються саме при заснуванні юридичних осіб 49,
с. 19-20. Однак і зараз, сфера установчої діяльності, як і раніше, залишається
недостатньо дослідженою. У зв'язку з цим вважаємо необхідним
охарактеризувати правовий механізм заснування суб'єкта господарювання –
18
юридичної особи, визначити роль установчих документів в цьому механізмі,

а також розглянути пов'язані з ним найбільш складні теоретичні і практичні
проблеми. Особливості даного механізму істотно залежать від кількості і
складу самих засновників.
1.2. Установчі документи як елемент фактичного (юридичного)

складу, що опосередковує заснування суб'єкта господарювання
На нашу думку, установчі документи суб'єкта господарювання, їхня

розробка та затвердження повинні сприйматися не ізольовано, а в аспекті
загальної процедури створення юридичної особи, яка, у свою чергу, повинна
розглядатися не як одномоментна реєстрація, а як юридичний склад,
структурні відносини, кінцевою метою яких є формування господарської
правосуб'єктності юридичної особи, тобто праводієздатності. Цей процес
являє собою регламентовану нормативними актами послідовність
організаційно-господарських відносин, серед яких затвердження установчих
документів є невід'ємним елементом, одним з юридичних фактів, що у своїй
сукупності нерозривно пов'язані і, нарешті, спричиняють створення суб'єкта
Аналіз чинного українського законодавства дозволяє виділити певні
елементи фактичного (юридичного) складу, що опосередковує заснування
суб'єкта права, створюваного фізичними та (або) юридичними особами.
Першим серед елементів фактичного (юридичного) складу, що
опосередковує заснування суб'єкта права, створюваного фізичними і (або)
юридичними особами, є волевиявлення одного або кількох засновників про
намір створити юридичну особу. Надалі засновник приймає остаточне
рішення про створення суб'єкта господарювання, затверджує його статут,
створює органи управління юридичної особи і т.д.
Безумовно, що у випадках, коли єдиним засновником є фізична або
юридична особа, її волевиявлення, що явно виражає намір створити новий
19
суб'єкт господарювання і спричиняє правові наслідки, є одностороннім

правочином. Як відомо, легальні терміни "дія", "волевиявлення" і "правочин"
не є тотожними. Першим охоплюється широке коло фактичних, а також
юридично значимих дій, у тому числі правочинів. Правочин визначається як
дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків, що
передбачає свідомий, вольовий характер цієї дії, яка вчиняється з метою
одержання певного правового результату. Волею називається детерміноване і
мотивоване бажання конкретного суб'єкта досягти поставленої мети.
Волевиявлення є вираженням волі суб'єкта зовні, завдяки якому вона стає
доступною для сприйняття іншими особами. Волевиявлення є
найважливішим елементом правочину, з яким звичайно пов'язують настання
юридичних наслідків. Саме волевиявлення як зовні виражена (об'єктивована)
воля може бути предметом правової оцінки [50, с.329].
Головна особливість корпоративного правочину полягає в тому, що,
будучи вчиненим відповідно до вимог закону та установчих документів
юридичної особи, він може створювати корпоративні права і обов'язки для
всіх учасників корпоративної відносини (самої юридичної особи, її
засновників (учасників) і керівників) навіть у тому разі, коли окремі
учасники цієї корпоративної правовідносини не приймали участі у вчиненні
цього правочину або виступили проти нього. У встановлених законом
випадках корпоративний правочин породжує правові наслідки також для
третіх осіб, що не є учасниками корпоративної відносини.
За своєю правовою природою рішення загальних зборів засновників
(учасників, членів, акціонерів) юридичної особи є багатостороннім
корпоративним правочином самих засновників (учасників, акціонерів,
членів), що стає обов'язковим для юридичної особи та її керівників як
учасників існуючої між ними корпоративної правовідносини.
Істотними умовами такого правочину є: дані про засновника; указівка
20
на організаційно-правову форму створюваної юридичної особи; розмір

статутного фонду майбутнього суб'єкта господарювання; склад і розмір
внеску засновника до статутного фонду юридичної особи. Звичайними для
цього правочину слід визнати умови: про порядок і строки розробки
установчих документів юридичної особи; про граничний розмір і порядок
компенсації витрат засновника, пов'язаних із розробкою установчих
документів і державною реєстрацією юридичної особи та ін.
Виражаючи намір виступити засновником юридичної особи, засновник
може звернутися до іншої особи, запропонувавши їй взяти участь у
заснуванні суб'єкта господарювання. Така пропозиція фактично є офертою,
що передує укладанню договору про заснування юридичної особи або
засновницького договору, залежно від обраної організаційно-правової форми
створюваного суб'єкта господарювання.
На жаль, у правовій літературі поняття „установчий договір”,
„засновницький договір” і „договір про заснування юридичної особи” іноді
змішуються, а легальні терміни, що застосовуються для їхнього позначення,
вживаються як синоніми [54, с.30]. Зазначені договори мають певні спільні
риси. Вони спрямовані на створення нового суб'єкта права, за своєю
правовою природою є консенсуальними, багатосторонніми, взаємними і
фідуціарними угодами.
У разі коли два (або більше) засновника домовляються між собою про
спільні дії, спрямовані на створення юридичної особи, вони укладають
договір про заснування юридичної особи або засновницький договір, залежно
від обраної організаційно-правової форми створюваного суб'єкта
господарювання, що містить умови, покликані регламентувати відносини
засновників у процесі створення нового суб'єкта права. Разом з тим,
відзначимо, що засновницький договір є установчим документом повного
товариства і командитного товариства, але не є таким для акціонерного
товариства (далі – АТ), товариства з обмеженою відповідальністю (далі –
ТОВ) і товариства з додатковою відповідальністю. Акціонерне товариство,
21
товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою

відповідальністю створюються на підставі договору про заснування
відповідного товариства, а їх установчим документом є статут. Наприклад,
згідно зі ст. 153 ЦК України якщо акціонерне товариство створюється
кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок
здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір
не є установчим документом товариства. Ст. 142 ЦК, що регламентує договір
про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, вказує, що якщо
товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці
особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо
створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює
порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо
створення товариства тощо.
Таким чином, договір про заснування юридичної особи не відноситься
до установчих документів юридичної особи. Він регламентує тільки
зобов'язальні відносини засновників у процесі створення юридичної особи і
закріплює бажання засновників здійснити спільні дії, спрямовані на
затвердження статуту юридичної особи та державну реєстрацію нового
суб'єкта права, зобов'язує також кожного засновника передати внесок до її
статутного фонду. Після державної реєстрації юридичної особи і завершення
формування її статутного фонду зобов'язання, що виникли з цього договору,
звичайно припиняються належним виконанням.
Для створення деякіх суб’єктів господарювання достатньо лише
наявності засновницького договору. Так, згідно зі ст.4 Закону України «Про
господарські товариства» повне і командитне товариства створюються і
діють на підставі установчого договору. Засновницький договір про
створення повного чи командитного товариства є єдиним установчим
документом цих суб'єктів господарювання. Державна реєстрація юридичної
22
особи, створеної внаслідок виконання засновницького договору, породжує

комплекс прав і обов'язків як між юридичною особою й учасниками
засновницького договору, так і між самими учасниками. Цей комплекс прав і
обов’язків складає зміст відносної правовідносини, що є вже не
зобов'язальною, а корпоративною. Внаслідок цього після державної
реєстрації створеної юридичної особи функцією засновницького договору
стає регламентація корпоративних правовідносин. Поряд з нею після
державної реєстрації створеної юридичної особи засновницький договір
виконує також функцію визначення правового статусу самої юридичної
особи. Відзначена функція є наслідком того, що корпоративна
правовідносина являє собою складне структурне утворення, у якому як
елементи виступають: а) юридичні зв'язки між юридичною особою і
окремими її учасниками (засновниками); б) юридичні зв'язки між окремими
учасниками (засновниками) юридичної особи [63, с.34].
Таким чином, засновницький договір виконує функцію регламентації
зобов'язальних відносин, що виникають між засновниками з моменту його
укладання до моменту державної реєстрації створюваної юридичної особи.
Після державної реєстрації юридичної особи функції засновницького
договору полягають у регламентації корпоративних правовідносин, а також
закріпленні правового статусу юридичної особи.
Засновницький договір і договір про заснування юридичної особи
мають певні спільні риси, однак між ними є й істотна різниця.
По-перше, договір про заснування юридичної особи регламентує тільки
зобов'язальні відносини між засновниками, як правило, у процесі створення
юридичної особи, іноді – протягом усього часу її існування. Засновницький
договір регулює не тільки зобов'язальні відносини, що виникають між
засновниками після його укладання, а й також корпоративні відносини, що
існують між засновниками, юридичною особою і третіми особами після
державної реєстрації юридичної особи. Крім того, засновницький договір є
установчим документом і виконує функцію закріплення правового статусу
23
юридичної особи. Таким чином, засновницький договір являє собою різновид

корпоративної угоди.
По-друге, на відміну від безоплатного договору про заснування
юридичної особи, засновницький договір за своєю природою є оплатною
угодою. Правовою метою засновницького договору є не тільки створення
юридичної особи, а й участь у її діяльності, одержання певної матеріальної
вигоди. Виконуючи договірні зобов'язання, кожен засновник діє в інтересах
юридичної особи та інших засновників, а також переслідує власні цілі.
Вносячи майновий внесок до статутного фонду суб'єкта господарювання,
засновник юридично закріплює своє право на одержання прибутку від його
діяльності. Навіть при створенні некомерційної господарської організації
засновники мають право розраховувати на певну матеріальну компенсацію –
одержання безоплатних послуг тощо.
По-третє, засновницький договір не тільки містить елементи договору
на користь третьої особи – створюваного суб'єкта права, а й покладає на
нього певні зобов'язання в інтересах засновників. Ця особливість
засновницького договору обумовлена його специфічними функціями
регламентації корпоративних відносин між юридичною особою та її
засновниками.
По-четверте, договір про заснування юридичної особи, як правило,
припиняється виконанням засновниками зобов'язань, пов'язаних з державною
реєстрацією нового суб'єкта права і формуванням його статутного фонду. Як
випливає з визначення функцій засновницького договору, він діє з моменту
його укладання до моменту ліквідації юридичної особи.
Фізичні особи, які можуть вчиняти правочини, спрямовані на
заснування юридичної особи, тільки за згодою своїх законних представників,
що не одержали такої згоди на етапі волевиявлення, повинні одержати її до
чи після ухвалення рішення про створення юридичної особи. Юридичним
24
особам, що володіють майном на обмеженому речовому праві, до чи після

ухвалення рішення про те, щоб виступити в якості засновника іншої
юридичної особи, варто одержати згоду власника майна, якщо така згода не
була отримана на стадії волевиявлення. Наприклад, відповідно до Декрету
Кабінету Міністрів України „Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності” [72] на міністерства та інші підвідомчі
Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади покладено
здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній
власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій,
управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими
актами України. Міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України
органи державної виконавчої влади відповідно до покладених на них
повноважень приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію
підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній
власності; затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх
дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів
(положень); дають згоду Фондові державного майна України на створення
спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного
фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю тощо.
На нашу думку, рішення, прийняте засновником-громадянином, що
перебуває у шлюбі, вимагає згоди іншого (чоловіка чи дружини). Згідно зі ст.
65 Сімейного кодексу України [73] таке схвалення презюмується, однак щоб
уникнути подальших конфліктів його письмове підтвердження бажано
одержати до чи відразу після прийняття чоловіком (дружиною) рішення про
створення юридичної особи [74, с. 53].
При заснуванні юридичної особи двома і більше фізичними та (чи)
юридичними особами порядок ухвалення рішення про заснування нового
суб'єкта права установчими зборами підкоряється загальним правилам про
порядок проведення таких зборів, установленим відповідними нормативно-
25
правовими актами, що регламентують правове становище створюваного

суб'єкта.
Рішення засновника (засновників) про створення юридичної особи не
адекватне волевиявленню про намір її створити.
По-перше, волевиявлення і рішення різні за своєю природою. Як уже
відзначалося, волевиявлення є звичайним цивільно-правовим правочином,
що породжує правові наслідки для самого засновника, іноді для третіх осіб,
але не для створюваної юридичної особи. Рішення про створення юридичної
особи є корпоративним правочином, що спричиняє наслідки не тільки для
засновників, а й для юридичної особи. Наприклад, саме рішенням
засновників затверджуються (обираються, призначаються) колегіальні та
одноособові виконавчі органи юридичної особи.
По-друге, корпоративна природа обумовлює специфіку змісту рішення
про створення юридичної особи, яким завжди затверджуються його установчі
документи. Ні волевиявлення єдиного засновника, ні договір кількох
засновників про створення юридичної особи не затверджують його установчі
документи і самі не є такими.
По-третє, волевиявлення і рішення мають неоднаковий порядок
прийняття.
б) двосторонній розпорядницький правочин (речовий договір) у формі
акта приймання-передачі в якості підстави припинення права власності
конкретного засновника і виникнення права власності юридичної особи;
в) державну реєстрацію переходу права власності на нерухоме майно
від засновника до юридичної особи. Засновницький договір або договір про
спільну діяльність щодо створення юридичної особи можуть містити умови
про те, що після державної реєстрації нового суб'єкта права засновник
(фізична або юридична особа) зобов'язується укласти з ним окремий
зобов'язальний договір передачі майна, у тому числі нерухомого, у власність
26
(господарське відання або оперативне управління) юридичної особи. У цьому

випадку засновницький договір або договір про спільну діяльність здобуває
характер попереднього договору на користь третьої особи.
Договір передачі засновником майна, у тому числі нерухомого, у
власність юридичній особі є двостороннім, консенсуальним, взаємним,
безоплатним договором і має певну подібність до договорів купівлі-продажу
і дарування.
Однак, на відміну від договору купівлі-продажу, відповідно до
договору передачі майно надходить до статутного фонду юридичної особи
безоплатно, хоча засновницький договір є оплатним. Крім того, при виході
учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується
вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному
фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він
вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу
учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або
частково в натуральній формі.
Таким чином, договір безоплатної передачі засновником майна у
власність юридичній особі має особливу правову природу. Він є договором,
прямо не передбаченим, але і не забороненим законодавством.
У випадках, коли законодавець допускає повну оплату статутного
фонду після державної реєстрації юридичної особи, всі правочини щодо
передачі засновниками своїх внесків створюваній юридичній особі
відбуваються вже після її державної реєстрації.
Процедура передачі речей і іншого рухомого майна до статутного
фонду юридичної особи аналогічна порядку передачі нерухомості, за
винятком вимог про державну реєстрацію правочинів і прав на майно [85,
с.78-80]. Право власності на рухоме майно, передане як внесок до статутного
фонду юридичної особи, припиняється у одного з засновників і виникає у
юридичної особи, як у будь-якого іншого набувача, після настання певної
сукупності юридичних фактів. Право власності на рухому річ виникає в
27
набувача внаслідок фактичного (юридичного) складу, що включає два

елементи: а) речовий договір (розпорядницький правочин) і б) фактичну
передачу речі, наслідком якої є придбання фактичного над нею панування
(володіння). Кожний з цих елементів має юридичне значення, але тільки їх
сукупність робить відповідний речово-правовий ефект, тобто припиняє
речове право однієї особи і породжує відповідне право в іншого суб'єкта [86,
с.12; 87, с.68-73]. Отже, і юридично, і фактично передати рухоме майно до
статутного фонду юридичної особи також можна лише після її державної
реєстрації.
Таким чином, виникнення в юридичної особи речового права на рухоме
майно і припинення аналогічного права засновника на це майно
опосредковується наступним фактичним (юридичним) складом:
а) одностороннім чи багатостороннім зобов'язальним правочином
(договором про спільну діяльність щодо створення юридичної особи,
засновницьким договором) або правовим актом уповноваженого державного
органа як підставою виникнення зобов'язання засновника передати майно до
статутного фонду юридичної особи;
б) двостороннім розпорядницьким правочином (речовим договором) у
формі акта приймання-передачі як підставою припинення права власності
конкретного засновника і виникнення права власності юридичної особи;
в) фактичною передачею речі, внаслідок якої юридична особа здобуває
юридичне і фактичне панування над річчю (титульне володіння).
Установчі документи суб'єкта господарювання, їх розробка та
затвердження мають аналізуватися не ізольовано, а в аспекті загальної
процедури створення суб'єкта господарювання, яка, у свою чергу, повинна
розглядатися не як одномоментна реєстрація, а як „фактичний (юридичний)
склад”, кінцевою метою якого є формування в юридичної особи
господарської та цивільної правосуб'єктності. Цей процес являє собою
28
регламентовану нормативно-правовими актами послідовність організаційно-

господарських відносин, серед яких затвердження установчих документів є
невід'ємним елементом, тобто одним з юридичних фактів.
Суб'єкт господарювання – юридична особа виникає в результаті
фактичного (юридичного) складу, елементами якого є наступні юридичні
факти: а) організаційні передумови формування правосуб'єктності суб'єкта
господарювання: волевиявлення засновника про намір створити суб'єкт
господарювання; угоди засновників про створення суб′єктів господарювання
(засновницький договір, договір про створення суб'єкта господарювання);
затвердження статуту; обрання органів суб'єкта господарювання; рішення
засновника (засновників) про створення суб'єкта господарювання (або
ненормативний (індивідуальний) правовий акт уповноваженого органа
державної влади чи органа місцевого самоврядування, що оформлює рішення
суб'єкта публічного права, що виступає засновником юридичної особи);
правочини засновників, спрямовані на формування статутного фонду
створюваного суб'єкта господарювання; б) акт державної реєстрації, що має
конститутивне значення для виникнення суб'єкта господарювання, правовим
результатом якого є виникнення у суб'єкта господарювання господарської
правосуб'єктності, що дає йому право вчиняти будь-які правочини та інші
юридично значимі дії в межах установленої законом правоздатності.
Специфіка юридичних фактів, що передують та обумовлюють
заснування суб'єкта господарювання - юридичної особи, залежить від складу
і кількості його засновників. Принципові особливості цієї процедури
обумовлені вимогами чинного законодавства, що визначає організаційно-
правову форму створюваного суб'єкта господарювання.
Основні результати розділу опубліковані у працях: [90; 91; 92; 93].
29
РОЗДІЛ 2
ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ДОГОВІР ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ
СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ
2.1. Виникнення і розвиток засновницького договору
В Україні, у разі коли два (або більше) засновника домовляються між

собою про спільні дії, спрямовані на створення юридичної особи, вони
укладають договір про заснування юридичної особи або засновницький
договір, залежно від обраної організаційно-правової форми створюваного
суб'єкта господарювання, що містить умови, покликані регламентувати
відносини засновників у процесі створення нового суб'єкта права. Разом з
тим, згідно зі ст.ст. 120, 134, 142, 153 ЦК України, ст. 82 ГК України
засновницький договір є установчим документом повного товариства і
командитного товариства, але не є таким для акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою
відповідальністю. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою
відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю створюються
на підставі договору про заснування відповідного товариства, а їх
установчим документом є статут. Наприклад, згідно з ч.2 ст. 153 ЦК України
якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають
між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної
діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим
документом товариства. У ч. 1 ст. 142 ЦК, що регламентує договір про
заснування товариства з обмеженою відповідальністю, вказується, що якщо
товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці
створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює
порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо
30
створення товариства тощо.

Починаючи з XІІ ст., спочатку в Італії, а потім майже в усіх країнах
континентальної Європи відбулася рецепція римського приватного права.
Разом з багатьма іншими його інститутами в правові системи безлічі держав
увійшов договір товариства, що згодом одержав поширення й у країнах
загального права.
У період первісного накоплення капіталу в XІІІ-XІ століттях в Італії
стали виникати підприємницькі об'єднання банкірів у формі пайових
товариств. Учасники товариства вкладали свої капітали в товариство і
одержували прибуток від його діяльності в залежності від розміру свого
внеску, а у випадку краху підприємства ризикували тільки втратою внеску.
Французький торговий регламент 1673 р. передбачав участь в обороті в
якості самостійної юридичної особи повного торгового товариства, члени
якого несли за зобов'язаннями товариства необмежену і солідарну
відповідальність [99, с.55].
У середні століття з'явилася коменда – форма акумуляції капіталів для
участі в торговому мореплавстві. Спочатку окремі особи просто вручали свої
товари для продажу купцю, який відправлявся в плавання, який був повинен
сплатити їм одержаний від продажу цих товарів прибуток, а згодом вони
стали створювати морські торгові товариства, що виступали в зовнішніх
відносинах як єдине підприємство. У випадку невдачі торгового
підприємства ввірителі ризикували тільки частиною свого капіталу:
переданими купцю грошима, товарами чи іншим майном і могли не одержати
очікуваного прибутку, тоді як купець ризикував втратити і все майно [100,
с.144-145].
Товариські угоди передбачені в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (§
1832), у Німецькому Торговому Укладенні 1897 р. (§ 161); у Торговому
кодексі Італії 1882 р., основні норми якого були пізніше поглинені єдиним
31
Цивільним кодексом 1942 р., у Торговому кодексі Японії 1899 р. і ін. Крім
того, у більшості країн згодом були видані спеціальні закони, що
регламентують порядок створення і діяльності окремих видів товариств. Так,
у Франції діє Закон про торгові товариства 1966 р., у ФРН – Закон про
товариства з обмеженою відповідальністю 1892 р. (з виправленнями 1898 і
1980 р.), в Англії – Закон про товариства 1890 р. і Закон про компанії 1985 р.
(з доповненнями 1986 р.). Закони про товариства діють у більшості штатів
США [30, с. 279-285]. Необхідно відзначити, що в різних країнах правовий
статус виникаючих на основі договору товариських об'єднань визначається
по-різному. Наприклад, повні і командитні товариства є юридичними
особами за законодавством Франції, Іспанії, Італії і не вважаються такими у
ФРН, Великобританії. Товариства з обмеженою відповідальністю в системах
континентального права і відповідні їм компанії в країнах загального права
визнаються правосуб'єктними організаціями [101, с.74; 102, с. 32-33, 62-63,
85-86; 103, с.149-162; 104, с. 12-16, 99-101].
У XІІІ-XVІІ вв. одержало поширення складничество – форма
об'єднання людей для спільного ведення сільського господарства, промислу
або торгівлі. Серед купецтва, що займалося торгівлею з іншими державами,
складничество відомо з початку XІІІ в. як угода між купцями-складниками
(часто родичами), що виступали в якості єдиного торгового підприємства,
але отриманий від торгівлі доход поділяли з розрахунку внесених кожним
паїв або товарів. Купці заміняли один одного в подорожах і несли друг перед
другом майнову відповідальність за довірений чужий товар. Угода між ними
могла мати тривалий характер або бути епізодичною – тільки на одну
поїздку. Довгий час договір товариства не був урегульований правовими
нормами. Наприкінці XVІІ в. Петро І дозволив купцям торгувати так, як
торгують в інших державах – компаніями. Дрібні торговці і ремісники
одержали можливість поєднувати свої капітали і займатися торгівлею і
промислом у великих масштабах. Держава всіляко заохочувала створення
торгових і промислових компаній або товариств, надаючи їм пільги і привілеї
32
у виді виділення земель і дворів, кредитів, звільнення учасників від

військової повинності тощо.
Першим законодавчим актом Російської імперії, до складу якої входила
й Україна, що рекомендували купцям здійснювати торгівлю шляхом
створення купецьких товариств на основі договору, був Маніфест Імператора
Олександра І від 1 січня 1807 р. Маніфест рекомендував купцям торгувати
шляхом утворення купецьких товариств: повного, на вірі і товариства по
ділянках, що створювалися на основі взаємного договору, що має рівну з
законом силу, і розглядалися як юридичні особи.
Після видання Зводу Законів Російської Імперії положення Маніфесту
про договір товариства і товариських об'єднань ввійшли в Звід Законів
Цивільних і в Статут Торговий. У роз'ясненнях Судового і Цивільного
Касаційного департаментів Урядового Сенату, що носили характер
офіційного тлумачення законодавства, неодноразово вказувалося, що названі
в законі види товариств визнаються самостійними юридичними особами,
відмінними від приватних фізичних осіб, що їх складають. Товариство має
право власності на майно, що увесь час існування товариства не підлягає
переходу до окремих товаришів, і яким товариство насамперед відповідає за
своїми обов'язками.
Ст. 2132 Зводу Цивільних Законів установлювала, що товариство чи
компанія утворюються за допомогою договору, до якого застосовуються
загальні правила про укладання, виконання і припинення договорів.
Договором визначалися взаємні зобов'язання між товаришами, строк
товариства та інші умови.
Після підписання договору повноважними представниками колгоспів і
затвердження або реєстрації його виконкомом районної (обласної) Ради
депутатів міжгосподарське підприємство набувало статусу юридичної особи.
У договорі про створення міжколгоспної організації, як і в договорах
33
товариства, передбачалося, що учасники мають право на одержання

прибутку від діяльності організації і майно, що залишилося після її ліквідації
пропорційно своїм пайовим внескам. За таким же принципом розподілялися
збитки.
Міжколгоспне співробітництво здійснювалося в двох формах: за
договором про спільну діяльність і на підставі постійних зв'язків у рамках
міжколгоспного виробничо-кооперативного об'єднання, заснованого на
членстві колгоспів і виступаючого в якості юридичної особи [109, с.111-114].
Особливістю договору про створення міжколгоспної організації було те, що
даний договір, на відміну від договору про спільну діяльність, мав на меті
заснування юридичної особи і діяв протягом усього часу її існування.
Основи цивільного законодавства 1961 р. і розроблені на їх базі
цивільні кодекси союзних республік не сприйняли засновницький договір як
самостійний договірний тип. У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. [110]
зобов'язання по спільній діяльності були представлені одним договором про
спільну діяльність, що укладався тільки між громадянами або тільки між
юридичними особами і не спричиняв створення юридичної особи. Таким
чином, засновницький договір, на основі якого двоє чи більше осіб можуть
створити юридичну особу, залишився поза сферою правового регулювання.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 14 квітня 1977 р. № 291 було
затверджено Загальне положення про міжгосподарське підприємство
(організацію) у сільському господарстві, що передбачало вже інший порядок
створення такого роду підприємств: шляхом затвердження статуту
організації зборами уповноважених представників заінтересованих
господарств, без укладання між учасниками якого-небудь засновницького
договору. Незабаром після прийняття загальних положень про
міжгосподарські підприємства та об'єднання засновницький договір зник із
правозастосовчій практики. Тим часом договірний характер будь-якого
добровільного об'єднання самостійних юридичних осіб є очевидним. Саме
договір є найкращим засобом установлення господарських зв'язків, оскільки
34
він краще, ніж статут будь-якої організації, може виразити конкретні умови
взаємин учасників кооперації в процесі створення і діяльності їх
міжгосподарського чи спільного підприємства. Тому коли Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 26 травня 1983 р. „Про порядок здійснення
діяльності на території СРСР спільних господарських організацій СРСР і
інших країн – членів СЭВ” [111] усім державним організаціям у СРСР було
дозволено створювати міжнародні об'єднання і спільні підприємства з
іноземною участю, то правовою основою для створення таких підприємств
був названий договір.
2.2. Поняття та види засновницьких договорів
Уперше за весь час існування договірних об'єднань у радянському

законодавстві з'явилося легальне визначення засновницького договору в
Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік [114].
Згідно з п. 2 ст. 13 Основ засновницьким договором є такий договір, у
якому сторони (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу і
визначають порядок спільної діяльності щодо її створення, умови передачі їй
у власність свого майна, участі в її діяльності, умови і порядок розподілу між
засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юридичної особи і
виходу засновників з її складу. Засновницьким договором також
затверджується статут юридичної особи, якщо він необхідний для організацій
даного виду.
Схоже визначення міститься у ч.2 ст. 88 ЦК України, згідно з якою у
засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників
створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення,
умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо
змісту засновницького договору не встановлені Цивільним кодексом або
35
іншим законом. Згідно з ч.3 ст. 57 ГК України у засновницькому договорі

засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають
порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого
майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта
господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та
входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта
господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації
та ліквідації відповідно до закону.
В юридичній літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення
поняття та правової природи засновницького договору. Одні автори
вважають, що засновницький договір є різновидом договору про спільну
діяльність [115, с. 45], інші – вважають його самостійним договірним
зобов'язанням [116, с. 12; 117, с. 11]. Як зауважує В.К. Мамутов,
засновницький договір – це організаційно-правовий договір, за яким
учасники зобов'язуються спільно діяти з метою заснування суб'єкта права,
об'єднати майно для створення його економічної бази, що надає їм право
приймати участь в його управлінні та отримувати дивіденди [10, с. 389]. На
думку В.І. Татькова, необхідно враховувати відмінності установчого
договору акціонерного товариства як угоди і як локального нормативного
акту [118, с. 6].
На нашу думку, засновницький договір є відмінним від інших
договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626
ЦК). Цивільно-правовий договір визначається як двосторонній чи
багатосторонній правочин, тобто угода сторін, спрямована на встановлення,
зміну або припинення цивільних правовідносин, цивільних прав та
обов'язків.
Двосторонніми правочинами називаються правочини, що відбуваються
за згодою двох сторін (хоча кількість осіб, що беруть участь у договорі, може
36
бути більше) і породжують різні, але пов'язані відносиною еквівалентності

юридичні наслідки для кожної з них.
Багатосторонні правочини виникають за згодою кількох осіб і
породжують для кожної з них однакові юридичні наслідки. Між учасниками
багатостороннього правочину немає такої протилежності інтересів, як в
двосторонніх правочинах, тому багатосторонні правочини іноді називають
"взаємними". Прикладом подібного правочину є договір учасників
товариства. Як підкреслював Г.Ф. Шершеневич, договір товариства – не
самоціль, він має на меті укладання спільно інших договорів, причому
інтереси сторін за договором не протилежні, а тотожні [41, с. 277].
Безсумнівно, що засновницький договір є багатостороннім правочином,
навіть якщо він укладений тільки між двома особами. Новий учасник, що
приєднався до договору, стає повноправною стороною за договором. Якщо
цього не відбувається, особа взагалі не може бути визнана учасником
засновницького договору.
Засновницький договір суб'єкта господарювання виконує низку
функцій. По-перше, він регламентує спільну діяльність засновників щодо
створення суб'єкта господарювання: встановлює обов'язки засновників щодо
формування його майна, органів управління, реєстрації і т.д. По-друге,
договір визначає взаємовідносини між засновниками протягом усього часу
існування юридичної особи: в процесі управління підприємством, порядок
розподілу прибутку і збитків, виходу з його складу і прийому нових
учасників та інші аспекти їх спільної господарської діяльності. Отже,
засновницький договір породжує і регулює цілий комплекс зобов'язальних
правовідносин майнового і немайнового характеру. По-третє, договір є
установчим документом, на основі якого утворюється і протягом свого
існування діє суб'єкт господарювання, і який визначає його правовий статус.
Остання функція договору є особливо важливою. Розірвання засновницького
37
договору призводить до ліквідації суб'єкта господарювання.

Для того щоб визначити місце засновницького договору серед інших
договорів, варто керуватися критерієм, що послужив базою для їх
класифікації в Цивільному кодексі. Викладена в Кодексі система договорів
установлює їх розподіл по категоріях залежно від найважливіших правових
ознак. Перевага діючої системи договорів полягає в тому, що вона заснована
на ознаках, найбільш істотних для характеристики договору як правового
явища. Ознаки, за якими поділяються договірні відносини, засновані на тих
правових результатах, на досягнення яких спрямований договір. Крім того,
чинна система договорів заснована на термінах, які увійшли як у юридичну,
так і в побутову мову, зрозумілі без додаткових роз'яснень і створюють певне
уявлення про правові відносини, що виникають при укладанні договору.
Правовим результатом укладання засновницького договору є
об'єднання кількома особами своїх матеріальних коштів і зусиль з метою
створення нового суб'єкта господарювання для подальшого ведення від його
імені спільної господарської діяльності.
З цього погляду засновницький договір варто віднести до договорів,
спрямованих на спільну діяльність для досягнення загальної господарської
мети. На перший погляд, засновницький договір можна кваліфікувати як
різновид договору про спільну діяльність. Обидва договори є
багатосторонніми, консенсуальними і оплатними угодами організаційного,
майнового і фідуціарного характеру, що покладають взаємні зобов'язання на
учасників. Їх учасниками можуть бути фізичні і юридичні особи. Інтереси
сторін за договором не протилежні, а тотожні, вони мають на меті спільне
ведення господарської діяльності.
Однак на відміну від договору про спільну діяльність, засновницький
договір спрямований на створення юридичної особи. Він не припиняється
досягненням поставленої мети, а зберігає силу доти, поки існує суб'єкт
господарювання, що був створений на його підставі. Ця юридична особа є
власником переданого їй засновниками майна, стосовно якого вони мають
38
тільки зобов'язальні права, тоді як за договором простого товариства внесене

учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена
у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності
плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не
встановлено договором простого товариства або законом (ст. 1134 ЦК
України).
На випадок реорганізації або ліквідації юридичної особи – учасника
товариства – в засновницьких договорах передбачаються такі ж наслідки
виділу частини майна товариства.
У багатьох засновницьких договорах вказується, що спадкоємці
(правонаступники) одного з учасників відповідають за зобов'язаннями
товариства, що виникли при житті спадкодавця або до реорганізації
юридичної особи – учасника товариства, на тих же умовах і в тих же межах,
що і даний учасник. У разі ліквідації засновника – юридичної особи його
прибуток і борги від участі в товаристві переходять до ліквідаційної комісії.
Іноді у засновницькі договори включається умова, що учасник повного
товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином
обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми
діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений
із товариства.
Вважаємо, що всі спори, які виникають між учасниками, повинні
вирішуватися виключно за їх взаємною згодою, і тільки при недосягненні
згоди можлива передача спору на розгляд суду.
Повні і командитні товариства називаються "договірними"
товариствами не тільки тому, що вони засновані на угоді між учасниками, що
зобов'язалися спільно діяти для досягнення цілей товариства. Засновницький
договір зв'язує кожного учасника персонально з всіма іншими учасниками.
Кожен учасник має право вимагати від іншого учасника належного
39
виконання договору і прийнятих їм на себе зобов'язань.

У силу зазначених специфічних особливостей повних і командитних
товариств порівняно з іншими договірними організаціями, коли всі
найважливіші питання діяльності товариства повинні зважуватися
учасниками спільно, і кожний з повних учасників може без доручення
представляти товариство в господарському обігу і розпоряджатися його
майном, а будь-які зміни в складі учасників спричиняють реорганізацію
товариства, засновницький договір відіграє роль найважливішого документа,
що визначає організаційно-правовий статус. Тому єдиним установчим
документом служить засновницький договір, що поряд з іншими умовами
має містити умови, що враховують особливості, пов'язані з діяльністю цього
товариства.
Можна запропонувати наступний перелік обов'язкових реквізитів
засновницького договору повного чи командитного товариства:
1) імена (найменування) сторін, що уклали договір;
2) мета укладання договору (створення товариства);
3) найменування і правова форма товариства. Найменування повного
товариства має містити імена (найменування) усіх його учасників, слова
"повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох
учасників з доданням слів "і компанія", а також слова "повне товариство".
Найменування командитного товариства має містити імена (найменування)
усіх повних учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я
(найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і
компанія", а також слова "командитне товариство";
4) предмет діяльності товариства;
5) обов'язки учасників щодо створення товариства;
6) джерела утворення майна товариства, порядок внесення і розмір основних
і додаткових внесків учасників;
7) умови про відповідальність конкретних учасників за зобов'язаннями
товариства;
40
8) порядок розподілу прибутку і погашення збитків;

9) порядок управління справами товариства (перелік питань, для вирішення
яких потрібна одностайність усіх учасників, вказівка на те, хто з учасників
призначається уповноваженим по керівництву поточними справами, та ін.);
10) розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни
часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки
внесення ними вкладів;
11) права і обов'язки учасників;
12) відповідальність за порушення договору;
13) умови і порядок виходу учасників зі складу товариства і прийняття нових
членів;
14) порядок розгляду спорів;
15) порядок зміни і розірвання договору, реорганізації і ліквідації товариства.
Зазначимо, що повні і командитні товариства не одержали широкого
поширення. Вони не дуже популярні серед підприємців не тільки в силу
вимоги закону про необмежену солідарну відповідальність учасників за
зобов'язаннями товариства, а й через необхідність високого ступеня довіри
між ними, коли необережні дії одного учасника здатні призвести до
банкрутства підприємства.
На нашу думку, критерієм класифікації засновницьких договорів варто
обрати саме організаційно-правову форму юридичної особи, що створюється
на основі даного договору. Отже, засновницькі договори варто поділяти на
засновницький договір повного товариства і засновницький договір

командитного товариства.
2.3. Порядок укладання, зміни та розірвання засновницького

договору
41
Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі

досягли згоди з усіх істотних умов договору. Засновницький договір
необхідний для реєстрації юридичної особи, діє протягом усього часу її
існування, а крім того, є дуже складним за своєю юридичною конструкцією.
Тому він повинен укладатися в письмовій формі шляхом складання єдиного
документа, підписаного всіма учасниками.
Процес укладання договору має на меті досягти згоди сторін з приводу
певної правовідносини і складаються з ініціативи однієї сторони і відгуку на
неї з іншої сторони. Як правило, процес укладання договору розпадається на
дві основні стадії, сутність яких полягає в тому, що одна сторона пропонує
укласти договір, а інша приймає цю пропозицію. Пропозиція першої сторони
називається "оферта", прийняття пропозиції - "акцепт".
Розмежування цих стадій у процесі укладання договору має значення
тільки стосовно двосторонніх договорів, що укладаються "між відсутніми"
сторонами, дозволяючи вирішувати можливі конфлікти.
В англійському цивільному праві при укладанні договору „між
відсутніми сторонами” оферті й акцепту приділяється настільки важливе
значення, що договір вважається укладеним не після одержання акцепту
оферентом, а в той момент, коли акцепт оференту відправлений (опущений у
поштову скриньку). Причому акцептант не вправі відкликати свій акцепт
[131, с. 35-40]. При укладенні договору між присутніми сторонами настільки
суворі правила були б позбавлені всякого змісту, тому розходження понять
„оферта” і „акцепт” втрачає своє значення.
Багатосторонній правочин майже завжди укладається між присутніми її
учасниками. Більш того, на момент укладання багатостороннього правочину
співпадаючі одна з одною волі сторін настільки зливаються, що стає
практично неможливо сказати, де і коли мали місце оферта й акцепт. У
процесі укладання засновницького договору між присутніми його
учасниками оферта й акцепт у тому змісті, у якому вони традиційно
42
розуміються правовою наукою, взагалі відсутні.

Практика укладання засновницьких договорів свідчить, що цей процес
складається з кількох етапів, кількість яких може бути різною і залежить від
цілої низки факторів: організаційно-правової форми створюваної юридичної
особи, кількості учасників договору, особливостей їх взаємовідносин між
собою в процесі діяльності майбутньої організації і т.д. Перший чи
підготовчий етап, що присутній при укладанні будь-якого засновницького
договору, містить у собі момент виникнення в зацікавленої особи (чи групи
осіб) потреби і бажання створити нову юридичну особу для вирішення яких-
небудь проблем, досягнення цілей чи реалізації деяких планів. На цьому
етапі особа усвідомлює необхідність створення нової організації і розпочинає
пошук придатних учасників. Звертаючись з пропозицією до інших осіб,
учасник, якому належить ініціатива укладання засновницького договору, при
цьому має на меті тільки провести попередні переговори, але ніколи не
виражає остаточного наміру вступити з ними в договір на певних умовах. З
точки зору юридичної техніки оферта в даному разі відсутня, оскільки особа,
що пропонує іншій особі вступити в договірні відносини, залишає за собою
право висловити своє рішення значно пізніше, після завершення попередніх
переговорів. Така неостаточна заява чи запрошення вести переговори не
викликає юридичних наслідків у змісті зв'язаності особи її заявою, і тому
може бути в будь-який момент відкликана. Навпаки, пропозиція договору
(оферта), що охоплює всі істотні елементи майбутнього договору і зроблена
настільки рішуче, що її прийняття може без додаткових переговорів привести
до укладання договору, за якийсь час зв'язує оферента, який зробив її таким
чином, що він не може до закінчення визначеного терміну скасувати свою
пропозицію, не спричиняючи для себе обов'язку відшкодування завданих
збитків акцептанту.
У цьому аспекті заслуговує на увагу досвід періоду НЕПу. У
43
Цивільному кодексі СРСР 1922 р. містилися норми, які встановлювали, що

договори повного товариства і товариства на вірі (командитного) під
загрозою недійсності повинні бути укладені в письмовій формі і засвідчені в
нотаріальному порядку (ст. 297, 313). Таким чином, засновницький договір
набирав чинності з моменту його нотаріального посвідчення. У той же час
про заснування усіх видів товариств їх учасники повинні були подати
підписану ними заяву до інстанції, що вела торговий реєстр за
місцезнаходженням товариства для внесення до реєстру і відповідних
опублікувань (ст. 296). З дня внесення до торгового реєстру товариство
визнавалося юридичною особою (ст. 298). У період між укладанням
товариського договору і реєстрацією юридичної особи договірний суб'єкт
господарювання міг існувати тільки у формі простого товариства [134, с. 60 -
61].
Відповідно до Положення про торгову реєстрацію, затвердженого
постановою РНК СРСР від 20 жовтня 1925 р. усі фізичні і юридичні особи,
що займалися торговою і промисловою діяльністю на території Союзу РСР,
підлягали обов'язковій реєстрації в органах Наркомату внутрішньої торгівлі.
Реєстрація підприємств мала своєю метою своєчасне зосередження публічно-
достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище. Вона
поділялася на основну, тобто внесення всіх необхідних даних про створене
підприємство до торгового реєстру, і поточну, яка полягала в зміні або
доповненні раніше внесених до реєстру даних. Усі договірні суб'єкти
господарювання повинні були подавати реєструючому органу свої
засновницькі договори, а в необхідних випадках – статути та інші документи.
Зазначені в цих документах відомості про підприємство заносилися до
торгового реєстру і публікувалися за рахунок особи, що здійснювала
реєстрацію. Відомості, внесені до реєстру та опубліковані, визнавалися
такими, що відомі третім особам. Торговий реєстр та інші документи, на яких
були засновані внесені до нього записи, були відкриті для загального огляду,
а органи реєстрації зобов'язані були (за плату) видавати всім бажаючим
44
виписки з реєстру.
Зокрема, до реєстру вносилися відомості про найменування створеного
підприємства, предмет його діяльності і час відкриття операцій, його
засновників, розмір їх відповідальності за зобов'язаннями підприємства, про
розмір статутного капіталу, вказувалися прізвища управляючих,
уповноважених здійснювати від імені підприємства фактичні і юридичні дії,
місцезнаходження органів управління та ін. Усі відомості, що підлягали
внесенню до реєстру, від імені юридичних осіб їх управляючі або товариші-
розпорядники повинні були подавати не пізніше двох тижнів з часу настання
фактів, що підлягають реєстрації, і підтверджувати ці відомості
документальними даними у вигляді оригіналів чи засвідчених копій
засновницького договору, статуту і т.д. [135, с. 17-18].
Законодавство чітко не встановлювало моменту, з якого набирає
чинності засновницький договір. Судова практика розуміла правило про
"обов'язкову силу" для третіх осіб записів торгового реєстру як правило про
їх обов'язкову силу для товаришів у разі посилання третьої особи. Якщо
запис у реєстрі не відповідав дійсності, товариш не мав права посилатися на
це, оскільки третя особа не зобов'язана знати про дійсні відносини, не
відображені у реєстрі. Якщо ж на невідповідність посилалася третя особа,
товариш не вправі був заперечувати їй посиланням на запис, тому що він про
таку невідповідність знав або повинен був знати і вчасно її усунути [136, с.
58-59].
Наведений перелік не є вичерпним, тим більш, що в засновницькому
договорі сторони можуть установити будь-які підстави, а в деяких випадках
також передбачити різні наслідки настання тих чи інших обставин, що є
підставою припинення договору.
2.4. Структура та зміст засновницького договору

45
Під змістом договору розуміють сукупність умов, сформульованих

сторонами при його укладанні.
Законодавчі вимоги до змісту засновницького договору містяться у ст.
82 ГК України, ст.ст. 88, 120 134 ЦК України.
Аналіз практики укладання договорів про заснування товариств
показав, що докладно розроблені засновницькі договори звичайно мають
наступну структуру.
У вступній частині громадяни – засновники вказують повністю свої
імена, по батькові і прізвища, громадянство, місце проживання і паспортні
дані. Якщо учасниками договору є юридичні особи, то в договорі вказують їх
повні найменування, поштові адреси, коди за ЄДРПОУ, а також прізвище і
посаду особи, уповноваженої на підписання договору від імені даної
господарської організації.
Засновники визначають організаційно-правову форму створюваного
суб'єкта господарювання, вказують його найменування, установлюють
предмет і мету його діяльності.
Сторони також встановлюють порядок спільної діяльності щодо
створення юридичної особи. Вони передбачають у договорі, у якому порядку
буде створюватися товариство, і покладають на окремих учасників договору
певні обов'язки, пов'язані з державною реєстрацією суб'єкта господарювання.
У деяких випадках засновники також домовляються про те, хто з них
повинен від свого імені вчинити необхідні правочини в інтересах
майбутнього суб'єкта господарювання (наприклад, укласти договір оренди
для розміщення його органів управління або виробничих підрозділів), і у
який спосіб учасники компенсують цьому засновнику понесені ним витрати.
Ці умови нерідко включаються в договір, оскільки є зобов'язаннями,
покладеними засновниками на окремих учасників.
У засновницькому договорі визначається порядок утворення майна
суб'єкта господарювання. Для того, щоб бути повноправним учасником
46
господарського обороту, юридична особа має потребу в майні, яке б

створювало необхідне матеріальне підґрунття для її діяльності. Державана
реєстрація суб'єкта господарювання також вимагає коштів (на оплату
юридичних послуг, державного мита та ін.). Тому в договорі засновники
визначають умови і порядок передачі у власність суб'єкта господарювання
певної частини свого майна. У засновницькому договорі має бути прямо
вказано, який вклад до статутного фонду суб'єкта господарювання вносить
кожний із засновників, і який відсоток від статутного капіталу складає його
частка. Учасники можуть домовитися і про те, яке майно вони передають у
тимчасове користування для потреб підприємства.
У засновницькому договорі вказуються основні напрямки витрат
прибутку суб'єкта господарювання і порядок його розподілу між учасниками.
Як правило, частка прибутку, що належить кожному учаснику, залежить від
розміру його вкладу до статутного фонду, але не виключені й інші критерії
розподілу прибутку, що направляється на особисте споживання учасників.
Законодавство також повинне гарантувати самим засновникам деякі
мінімальні права, пов'язані з їх участю в суб'єкті господарювання
(одержувати інформацію про його діяльність, вимагати звіту від
уповноважених на ведення його справ та ін.). Норми, що регулюють інші
умови засновницького договору, мають бути диспозитивними, щоб при його
складанні учасники могли відступити від норм закону, які застосовувалися б
тільки при умовчанні договору. Таким чином, ці норми діяли б замість
відсутньої угоди сторін і доповнювали засновницький договір. Гнучка
законодавча політика цілком здатна дати підприємцям необхідну свободу в їх
внутрішніх взаємовідносинах.
Висновки до розділу 2
47
Засновницький договір уперше виникає в римському цивільному праві

шляхом поділу договору товариства на договір про спільну діяльність і
власне засновницький договір, спрямований на створення юридичної особи.
Перші в історії юридичні особи створюються кількома фізичними
особами шляхом укладання між ними договору товариства (засновницького
договору) з метою створення нового правоздатного об'єднання – юридичної
особи – для ведення від її імені спільної підприємницької діяльності у сфері
торгівлі або промислу.
Дореволюційне право проводило чітку межу між договором про
спільну діяльність, що укладається кількома особами для досягнення якої-
небудь господарської мети (просте товариство), і засновницьким договором,
результатом якого було створення юридичної особи. Існувала певна різниця
між товариським (засновницьким) договором про створення повного чи
командитного товариства і договором про заснування артілі, товариства по
ділянках або компанії на акціях, що також укладався між засновниками
названих видів товариств і називався статутом.
У цивільному праві радянського періоду необхідність в
засновницькому договорі зберігалася, оскільки наявність товарно-грошових
відносин спричиняла розвиток відносин щодо спільної господарської
діяльності, що, зокрема, виявлялися в створенні кількома особами товариств
та інших форм добровільних об'єднань як нових суб'єктів господарювання.
Засновницький договір продовжував існувати і розвиватися на базі залишків
недержавної власності (власності фізичних осіб і недержавних юридичних
осіб – колгоспів, міжколгоспних підприємств тощо).
Розвиток підприємництва і збільшення в господарському обороті
кількості заснованих на договорі комерційних юридичних осіб, у першу
чергу товариств, обумовлює подальше розширення сфери використання
засновницького договору як правового засобу створення цих форм
підприємств.
Засновницький договір слід відмежовувати від договору про створення
48
юридичної особи. Засновницький договір – це окремий договірний тип, що,

хоча і є різновидом багатосторонніх правочинів, але являє собою
самостійний договір.
Засновницький договір є багатосторонньою, консенсуальною,
оплатною угодою організаційного, майнового і фідуціарного характеру.
Засновницький договір породжує зобов'язання за участю третьої особи
– суб'єкта господарювання, що виникає на його основі. Договір одночасно
пов'язує сторони, що беруть участь у ньому, взаємними зобов'язаннями на
користь юридичної особи і покладає на створений суб'єкт господарювання
певні зобов'язання в інтересах учасників договору.
Засновницький договір має подібність з договором про спільну
діяльність: обидва договори є багатосторонніми, взаємозобов'язуючими,
оплатними, консенсуальними, носять організаційний, майновий і
фідуціарний характер. Однак він істотно відрізняється від договору про
спільну діяльність, який не належить до установчих документів юридичної
особи. Договір про спільну діяльність регламентує тільки зобов'язальні
відносини засновників у процесі створення юридичної особи і закріплює
бажання засновників здійснити спільні дії, спрямовані на затвердження
статуту юридичної особи та державну реєстрацію нового суб'єкта права.
Після державної реєстрації юридичної особи і завершення формування її
статутного фонду зобов'язання, що виникли з цього договору, звичайно
припиняються належним виконанням. Засновницький договір виконує
функцію регламентації зобов'язальних відносин, що виникають між
засновниками з моменту його укладання до моменту державної реєстрації
створюваного суб'єкта господарювання – юридичної особи. Після державної
реєстрації суб'єкта господарювання – юридичної особи функції
засновницького договору полягають у регламентації корпоративних
правовідносин, а також закріпленні правового статусу господарської
організації.
49

Вважаємо необхідним доповнити Господарський кодекс і новий
Цивільний кодекс України, а також закони про окремі види суб'єктів
господарювання нормою, яка б імперативно встановлювала строк
повідомлення органу державної реєстрації про зміни в установчих
документах, для внесення необхідних змін до Єдиного державного реєстру, а
також норму про набрання чинності змін у засновницькому договорі і статуті
для третіх осіб з моменту їх реєстрації.
Основні результати розділу опубліковані у таких працях: [144; 145;
146].
РОЗДІЛ 3
СТАТУТ ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ
СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ
3.1. Правова природа статуту суб'єкта господарювання
Для більшості суб'єктів господарювання – юридичних осіб установчим

документом є тільки статут, що затверджується їх засновниками (ст.ст. 87,
143, 154, 164 ЦК України; ст.ст. 57, 62, 74, 76, 82, 95, 111, 112, 119, 120, 130,
50
131, 279, 336, 360 ГК України, ст.ст. 4, 37 Закону України "Про господарські
товариства", ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство", ст. 34
Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" [147], ст. 5 Закону
України "Про споживчу кооперацію" [148], ст. 8 Закону України "Про
кооперацію", ст. 12 Закону України "Про благодійництво та благодійні
організації", ст. 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [149]
тощо). Статут є єдиним установчим документом для господарських
товариств, створюваних одним засновником (ч. 2 ст. 87 ЦК України). Будучи
установчим документом, статут закріплює правовий статус суб'єкта
господарювання – юридичної особи.
Ще у XIX ст. вчені і судова практика не змогли дійти згоди щодо
природи статуту. Іноді статут акціонерного товариства розглядався як
особливий договір, в інших ситуаціях він вважався своєрідним законом. За
висловленням Є. Еліасберга, у підсумку вийшов деякий "полудоговір-
полузакон, свого роду юридичний метис" [150, с. 1005].
Особливістю не тільки вітчизняної, але і закордонної доктрини щодо
статуту є відсутність загального навчання або загального поняття статуту
юридичної особи, застосовного до організацій різних типів. Як правило,
поняття статуту і його правова природа розглядаються окремо стосовно
господарських товариств і установ [151, с. 119; 152, с. 145-146] або сутність
статуту розкривається виключно щодо організації певного виду. Наслідком
подібного підходу є те, що визначення статуту, вироблене щодо однієї
організації, виявляється зовсім неприйнятним для організацій, створених в
інших, відмінних формах і навпаки.
У навчальній і дослідницькій літературі було висловлено кілька
суджень щодо того, що являє собою статут тієї чи іншої організації.
Незважаючи на те, що багато суджень ґрунтувалися на дослідженні природи
статуту окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, вони не
можуть не прийматися до уваги, оскільки мають певне наукове значення.
Як підкреслював С.В. Пахман, статут акціонерної компанії не можна
51
розглядати як договір товариства між учасниками, тому що для його

складання і зміни немає потреби в одностайності всіх членів. Зміна в
особовому складі компанії не вимагає згоди всіх учасників. Статут публічної
компанії являє собою її контракт із державою, а тому повинен видаватися у
виді особливого закону. Статути приватних компаній є свого роду
товариськими контрактами [153, с.55, 75].
Деякі російські цивілісти, зокрема К.Н. Анненков [154, с. 52-53], А.О.
Гордон [155, с.12-16], Д.І. Мейер [151 с.315], І.О. Нерсесов [156, с.111], Н.А.
Полетаєв [157, с. 39-80], В.А. Удінцев [158, с. 26], так само як судова
практика того часу, розглядали статут юридичної особи в якості акту
діяльності законодавця, оскільки він затверджувався найвищою владою [159,
с. 82-83; 160, с. 82-85; 161, с. 119-130].
На думку І.В. Єлисєєва, статут можна розглядати в якості локального
нормативного акта, що визначає правове становище юридичної особи і
регулює відносини між учасниками і самою юридичною особою [187, с.160].
Зростання значення локальної нормотворчості в корпоративному
законодавстві, що забезпечує правове регулювання господарських товариств,
підкреслюється І.С. Шиткіною [185, с.15; 188, с.157]. Однак в існуючих
реаліях теоретична обґрунтованість твердження, що статут будь-якої
юридичної особи має нормативний характер, викликає деякі сумніви.
Категорія локального нормативного акту як джерела права існує в
сучасному адміністративному [189, с. 226-244] і трудовому праві [190, с.4].
Звичайно, саме поняття джерела права є предметом наукових дискусій
[191, с. 3-16]. Однак ні правова наука, ні чинний Цивільний кодекс України,
що містить вичерпний перелік джерел цивільного права, так само як і
Господарський кодекс України, не передбачають локальних нормативних
актів в якості джерел права. Більш того, локальні нормативно-правові акти
приймаються органами юридичної особи, а статут одностайно
52
затверджується його засновниками, коли рішення про створення юридичної

особи вже прийняте, але сама юридична особа ще не зареєстрована.
Зазначимо, що затверджувані державними органами виконавчої влади
примірні статути, що стосуються правового статусу юридичних осіб, які
засновуються за власною ініціативою фізичними та/чи юридичними особами,
носять виключно рекомендаційний характер (наприклад, примірний статут
кредитної спілки, затверджений Розпорядженням Державної комісії з
регулювання ринків фінансових послуг України від 2 жовтня 2003 р. № 67
[192] тощо).
Найбільш широко розповсюдженим та історично першим є розуміння
статуту юридичної особи як договору або правового феномену, заснованого
на договорі чи такого, що містить в собі договір (елемент договору). Така
точка зору підтримувалася як дореволюційною цивілістикою [193, с. 153-
154], так і закордонною доктриною [194, с. 362; 195, с. 76]. Слід зазначити,
що подібне поняття не претендувало на універсальний характер, а
застосовувалося виключно до юридичних осіб – союзів, тобто об'єднань осіб,
взаємопов'язаних загальною метою, а не установ. При такому розумінні
статут юридичної особи розглядається як особливий договір, явно виражений
або такий, що мається на увазі, котрий конституює юридичну особу шляхом
закріплення відносин між особами, які підписали статут. Таким чином, з
договірних відносин засновників виводилося саме існування юридичної
особи, а статут лише фіксував існування нового суб'єкта права, закріплював
найменування, органи та інші атрибути юридичної особи. З цієї концепції з
необхідністю випливає, що особа, прийнята до складу учасників (членів,
акціонерів і т.д.) такої юридичної особи, зобов'язана приєднатися до договору
або укласти новий договір (прийняти новий статут).
Не вдаючись у детальну критику договірної концепції розуміння
статуту, слід зазначити, що з розвитком законодавства про юридичних осіб і
втрату практичної значимості розподілу всіх організацій на союзи осіб і
установи, ця концепція перестала задовольняти цілям визначення статуту
53
навіть стосовно господарських товариств. З розвитком господарського обігу і

поширенням "компаній однієї особи", створюваних у формі господарських
товариств (згідно з вітчизняною термінологією) розуміння статуту як
договірного інструмента втратило своє значення. Практика створення
товариства однією особою, що перестала бути виключенням, а стає, скоріше,
правилом, не залишила прихильникам договірної концепції статуту яких-
небудь можливостей для аргументованого обґрунтування своєї позиції.
Крім того, договірна концепція розуміння статуту не може пояснити
природу статуту установи, що розуміється як у широкому, так і у вузькому
змісті слова. Під установою у вузькому змісті слова мається на увазі
особлива організаційно-правова форма – організація, що передбачена ст. 83
ЦК України, створена однією або кількома особами (засновниками), які не
беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього
майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього
майна. Під установою в широкому змісті слова розуміється будь-яка
юридична особа [196, с. 81; 151, с.119], створювана як похідне від
засновників, точніше від майна засновників, штучне утворення, організація,
створена в результаті відокремлення майна або для управління
відокремленим майном. Тим самим установа протиставляється союзам осіб
або об'єднанням капіталів. Для позначення установ у цьому змісті нерідко
використовується німецьке слово "Stіftungen", що містить у собі, крім
установ у вузькому змісті слова, також інші організації по управлінню
майном або для досягнення загальнокорисних цілей [27, с. 28-29] і аналогічні
їм організації.
У французькій доктрині XІХ в. панувала договірна теорія природи
акціонерного товариства, що пояснює його виникнення виходячи з ідеї
договору. Визнання акціонерного товариства договором означає, що його
статут приймається, змінюється і доповнюється за одностайним рішенням
54
його учасників. З посиланням на свободу договору висувалася вимога про

скасування дозвільного порядку створення акціонерних товариств і
проголошувалося право засновників (акціонерів) самостійно визначати свої
взаємовідносини, у тому числі шляхом закріплення в статуті товариства
правил, відмінних від імперативних норм закону [99, с. 53-54].
У рішенні в справі Dartmouth College v. Woodward Верховний Суд
США ухвалив, що статут корпорації є договором між штатом і корпорацією.
Американська правова доктрина розглядає статут корпорації як договір, що
діє на трьох рівнях: між штатом і корпорацією; між корпорацією та її
акціонерами; між акціонерами [214, с.126].
Разом з тим, на наш погляд, категоричне твердження, начебто статут є
договором, є невірним, оскільки воно ігнорує факт появи юридичної особи.
Договірна теорія юридичної особи і його статуту, незважаючи на
практичні переваги, була піддана переконливій критиці з боку вітчизняних і
закордонних правознавців [31, с.54-55].
По-перше, важко визнати договором статут акціонерного товариства
або товариства з обмеженою відповідальністю, створеного одним
засновником (так називані компанії однієї особи). Очевидно, що статут будь-
якої юридичної особи, що має єдиного засновника, також не можна вважати
договором.
По-друге, договірна теорія статуту не пояснює передбачену
законодавством багатьох країн можливість зміни статуту за рішенням не всіх,
а більшості засновників (учасників).
Французькі закони від 22 листопада 1913 р. і від 1 травня 1930 р.
передбачали, що будь-яке положення статуту може бути змінено рішенням
надзвичайних зборів акціонерів, Л.-Ж. Морандьер пояснював позицію
законодавця неможливістю враховувати лише індивідуальні інтереси кожної
сторони і необхідністю надати пріоритет єдиному колективному інтересу
всіх учасників у досягненні загальної мети, заради якої створювалася
юридична особа [215, с. 297-298].
55
Право загальних зборів учасників юридичної особи вносити зміни до

його статуту більшістю голосів передбачено корпоративним законодавством
багатьох закордонних країн. Відповідно до норм подп. 5 п. 1 § 119 і § 133
Акціонерного закону ФРН 1965 р. загальні збори акціонерів можуть внести
зміни до статуту товариства рішенням, прийнятим простою більшістю
голосів, якщо інше не встановлено самим статутом.
Аналогічні норми є в українському законодавстві. Згідно зі ст.ст. 41, 42
Закону України "Про господарські товариства" внесення змін і доповнень до
статуту товариства або його затвердження в новій редакції входять у
компетенцію загальних зборів акціонерів. Рішення загальних зборів
акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь
у зборах. Як передбачено ст. 15 Закону України "Про кооперацію", рішення
загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу про внесення
змін до статуту кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього
проголосувало не менш як 75 відсотків членів кооперативу, присутніх на
загальних зборах кооперативу.
По-третє, зазнає критики договірне трактування підписки на акції.
Учасника акціонерного товариства, що протягом кількох днів купує і продає
усі свої акції, не можна розглядати як сторону, що домовляється з іншими
акціонерами.
На думку Л.І. Петражицького, акціонери взагалі не вступають один з
одним ні в які юридичні відносини [162, с. 89]. Підкреслимо, що настільки
категоричне висловлення було спростовано багатьма дослідниками [119; 216;
217].
Теоретично можуть існувати двосторонні і навіть багатосторонні
правочини, що не є договорами. Прикладом такого двостороннього
правочину служить дія щодо передачі майна, вчинена на виконання договору
купівлі-продажу, тобто двосторонній розпорядницький правочин.
56
Різниця між зобов'язальними і розпорядницькими правочинами

проводиться в німецькій [224, с.331], французькій [225, с.248], а також
російській правовій доктрині [151, с. 390-427; 226, с. 307-311; 227, с. 695; 228,
с.68-69; 229, с.380-381].
Як пише В.В. Бердніков, на відміну від договору двосторонній
правочин може виступати не тільки як спосіб установлення зобов'язання –
договору, а й як спосіб його виконання, тобто служити засобом досягнення
вираженої в договорі правової мети. Розпорядницький правочин відрізняють
від зобов'язального ознаки абстрактності, самостійності і безповоротності
[82, с. 36].
З урахуванням викладеного, немає сумнівів, що в змісті ст. 202 ЦК
України затвердження статуту єдиним засновником – фізичною або
юридичною особою є одностороннім цивільно-правовим корпоративним
правочином. Рішення загальних зборів засновників (учасників) юридичної
особи про затвердження її статуту є багатостороннім корпоративним
правочином самих засновників (учасників), що стає обов'язковим не тільки
для кожного з них, а й також для самої юридичної особи і суб'єктів, що
виконують функції її органів, як учасників корпоративної відносини.
Таким чином, коли юридична особа засновується одним чи кількома
(двома і більш) фізичними та/або юридичними особами, що самі
затверджують її статут, можна зробити висновок, що прийнятий і підписаний
засновниками (фізичними та/або юридичними особами) статут юридичної
особи являє собою вчинений засновниками (учасниками) односторонній чи
багатосторонній корпоративний правочин, встановлює і регламентує
корпоративні правовідносини між юридичною особою, її засновниками
(учасниками) і особами, що здійснюють функції її органів, створюючи для
них корпоративні права й обов'язки. Поряд з іншими учасниками у вчиненні
цього правочину можуть брати участь суб'єкти публічного права в особі
своїх повноважних представників.
Вважаємо, що нормативний характер статуту будь-якої юридичної
57
особи, що відзначається багатьма правознавцями, пояснюється великою

кількістю умов, імперативно визначених законами про окремі види
юридичних осіб.
Статут має подібність з договором приєднання, тому що нові учасники,
що вступають в суб'єкт господарювання – юридичну особу повністю
приєднуються до запропонованого їм статуту [38, с. 59-77].
Як зауважував М.І. Кулагін, у закордонних країнах роль статутів
безупинно падає, тому що багато аспектів діяльності юридичних осіб усе
більше регламентуються імперативними нормами законів і підзаконних актів,
а не правилами, сформульованими в статутах [31, с. 80-81].
Можна виділити ознаки, що відрізняють статут як багатосторонній
корпоративний правочин від звичайних правочинів і договорів.
По-перше, з договору виникає зобов'язальна правовідносина тільки між
особами, що беруть участь у ньому, для яких він стає обов'язковим. Договір
не створює обов'язків для осіб, що не є його сторонами. У випадках,
встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи
права щодо боржника та (або) кредитора. Єдине виключення – це
засновницький договір, що у силу своєї корпоративної природи регламентує
не тільки зобов'язальні відносини сторін, а й також їхні корпоративні
відносини за участю юридичної особи і третіх осіб.
Статут Академії правових наук України був прийнятий загальними
зборами Академії 19 лютого 1999 р. і затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 2 лютого 2000 р. № 210 [234]. Статут Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, заснованого як
Імператорський Університет Св. Володимира Указом імператора 2 листопаду
1833 року, був прийнятий трудовим колективом і затверджений Указом
Президента України від 14 січня 2000 р. № 64/2000 [235].
Подібні суб'єкти господарювання закордонна правова доктрина вважає
58
квазіпублічними. Вони розглядаються як юридичні особи приватного права,

але разом з тим у певній сфері наділяються низкою публічних повноважень:
правом приймати адміністративно-правові акти і вчиняти необхідні дії. До
них відносяться навчальні заклади (університети, школи та ін.); банки;
юридичні особи, що виконують функції професійного нагляду і контролю,
проведення експертиз тощо [236, с. 90 - 107; 237, с. 190]
Чинне українське законодавство не містить категорії квазіпублічної
юридичної особи. Вважаємо, що у випадках, коли статут затверджується
органом самої юридичної особи (звичайно колегіальним), його також варто
кваліфікувати в якості корпоративного правочину.
3.2. Зміст статуту суб'єкта господарювання
Статут суб'єкта господарювання – юридичної особи, що існує у вигляді

установчого документа, затвердженого (прийнятого) засновником
(засновниками), являє собою корпоративний правочин.
Істотні умови цього правочину можна класифікувати у такий спосіб: 1)
умови, що наказуються, тобто такі, що законодавець зобов'язує включати в
статут, але не визначає їхнього конкретного змісту; 2) імперативно-визначені
умови, передбачені імперативними нормами законодавства; 3) диспозитивно-
визначені умови, що диспозитивно сформульовані в законі і можуть бути
змінені засновниками; 4) ініціативні умови, включені в статут виключно за
розсудом засновників [143, с. 29].
У Господарському кодексі та Цивільному кодексі України низка норм
регулює установчі документи суб'єктів господарювання, зокрема статут.
Разом з тим існує певна неузгодженість між цими законодавчими актами.
Згідно зі ст.88 ЦК України у статуті товариства вказуються
найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх
компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства
та виходу з нього.
59
Згідно з ч. 2 ст. 82 ГК України установчі документи господарського

товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його
діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів
товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з
яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів та інші
відомості, передбачені ст. 57 ГК України.
Однак, крім цих двох кодексів, вимоги до статуту господарських
товариств визначаються і в спеціальному Законі України «Про господарські
товариства», у ст.4 якого зазначається, що установчі документи повинні
містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад
засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та
порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та
збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними
рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна кваліфікована більшість
голосів, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації
та реорганізації товариства.
Крім загальних відомостей вказані законодавчі акти встановлюють
особливості статуту кожного виду господарського товариства. Так, вимоги
до акціонерного товариства визначаються у ст.154 ЦК України, ч. 3 ст. 82 ГК
України і ст. 37 Закону України «Про господарські товариства».
Вимоги до статуту товариства з обмеженою відповідальністю
визначаються у ст. 143 ЦК України, ч. 4 ст. 82 ГК України та ст. 51 Закону
України «Про господарські товариства».
На нашу думку, застосування до установчих документів суб'єктів
господарювання норм про недійсність правочинів призводить до результатів,
неприйнятних для практики, тому що за загальним правилом недійсний
правочин не породжує правових наслідків і він є недійсним з моменту його
вчинення. Визнання нікчемним засновницького договору товариства або
60
статуту суб'єкта господарювання призводить до зникнення юридичної особи,

на місці якої залишається майнова маса, до якої, на нащу думку, повинні
застосовуватися положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям,
збереженням майна без достатньої правової підстави, що передбачені
нормами глави 83 ЦК України. У закордонних правопорядках норми про
недійсність правочинів застосовуються до установчих документів суб'єктів
господарювання із істотними обмеженнями. Якщо вади установчих
документів юридичної особи настільки істотні, що спричиняють недійсність
юридичної особи, вона поширюється лише на майбутній час. У цьому
випадку юридична особа підлягає ліквідації, але дійсність зроблених цією
особою раніше юридичних дій, у тому числі вчинених правочинів, під сумнів
не ставиться.
Визнання угод недійсними відноситься до виключної компетенції суду.
Позови з такими вимогами подають, в основному, податкові органи, з метою
запобігання можливого ухилення від сплати податків, боротьби з так
називаними "фіктивними фірмами". Раніше такі угоди визнавалися
недійсними на підставі ст. 49 ЦК 1963р. Ст. 208 ГК України продовжує
традицію, засновану ст. 49 ЦК УРСР 1963р., стосовно наслідків визнання
правочину, вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, недійсним.
Цивільний кодекс України змінив підхід до вирішення питання про
наслідки визнання такого правочину недійсним. Згідно зі ст. 228 ЦК України
правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок,
визначаються за загальними правилами, установленими ст. 216 ЦК.
Ч.1 ст. 208 ГК України передбачає кілька варіантів наслідків визнання
господарського зобов'язання, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить
інтересам держави і суспільства, недійсним. За наявності наміру в обох
сторін – у разі виконання зобов'язання обома сторонами – в доход держави за
рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі
виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход
61
держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на
відшкодування одержаного.
Ця ситуація є однією з самих неприємних для добросовісної сторони
правочину. З першого погляду, проблема відсутня: реституція захищає
інтереси добросовісного суб'єкта господарювання. Відповідно до положень
ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов'язання визнане недійсним і при
цьому встановлена наявність наміру в однієї сторони, все одержане
недобросовісною стороною повинне бути повернуто іншій, добросовісній
стороні, з якої все одержане нею чи все належне з неї першій стороні на
відшкодування одержаного стягується в доход держави. При цьому обидві
операції – і повернення майна (товару, коштів) від недобросовісної
добросовісній стороні, і стягнення отриманого з добросовісного суб'єкта
господарювання в доход держави – не залежать одна від одної в часі, тобто
не відбуваються у зазначеній послідовності. Це означає, що майно (товари,
кошти) спочатку можуть бути стягнені в доход держави з добросовісної
сторони, а вже потім добросовісна сторона може вимагати від свого
недобросовісного контрагента компенсації збитків. У разі якщо контрагент,
намір якого був встановлений, виявився ще і неплатником податків, чи
місцезнаходження якого на даний момент установити неможливо, то
відшкодування всіх збитків від стягнення покладається винятково на
добросовісну сторону.
У правовій доктрині такий підхід обгрунтовується, насамперед,
необхідністю захистити добросовісних учасників правовідносин.
Висновки до розділу 3
Для більшості суб'єктів господарювання – юридичних осіб установчим

документом є тільки статут, що затверджується їх засновниками. Статут
62
закріплює правовий статус суб'єкта господарювання – юридичної особи.

Для визначення природи статуту суб'єкта господарювання – юридичної
особи потрібно враховувати, які суб'єкти виступили його засновниками, у
якому порядку був затверджений статут. Вважаємо, що статут суб'єкта
господарювання – юридичної особи, засновуваного єдиним засновником
(фізичною або юридичною особою), є одностороннім корпоративним
правочином. Статут суб'єкта господарювання – юридичної особи, створеного
двома і більш засновниками (серед яких можуть бути фізичні особи,
юридичні особи, суб'єкти публічного права), варто визнати багатостороннім
корпоративним правочином, що не є договором.
У змісті ст. 202 ЦК України затвердження статуту єдиним засновником
(фізичною або юридичною особою) є одностороннім корпоративним
правочином. Рішення загальних зборів засновників (учасників) юридичної
особи про затвердження її статуту є багатостороннім корпоративним
правочином засновників (учасників), що стає обов'язковим не тільки для
кожного з них, але також для самої юридичної особи і суб'єктів, що
виконують функції її органів, як учасників корпоративної відносини.
Коли суб'єкт господарювання – юридична особа засновується одним чи
кількома (двома і більше) фізичними та/або юридичними особами, що
затверджують її статут, прийнятий і підписаний засновниками статут являє
собою вчинений засновниками (учасниками) односторонній чи
багатосторонній корпоративний правочин, що встановлює і регламентує
корпоративні правовідносини між юридичною особою, її засновниками
(учасниками) і особами, що здійснюють функції її органів, створюючи для
них корпоративні права та обов'язки. Поряд з іншими учасниками у вчиненні
цього правочину можуть брати участь суб'єкти публічного права в особі
своїх повноважних представників.
Затверджуваний актом компетентного державного органу статут
суб'єкта господарювання, єдиним засновником якого виступає суб'єкт
публічного права, слід вважати індивідуальним (ненормативним) правовим
63
актом, прийнятим уповноваженим державним органом або органом

місцевого самоврядування і адресованим конкретним особам, насамперед
створюваному суб'єкту господарювання.
Статут має подібність з договором приєднання, тому що нові учасники,
що вступають в суб'єкт господарювання – юридичну особу, повністю
приєднуються до запропонованого їм статуту.
Будучи корпоративним правочином, вчиненим відповідно до вимог
закону, статут містить правила, обов'язкові для всіх учасників корпоративної
відносини: юридичної особи, її засновників (учасників) і осіб, що здійснюють
функції її органів, навіть у тому разі, коли окремі суб'єкти корпоративної
правовідносини не приймали участі у вчиненні цього правочину або навіть
виступили проти його вчинення. У встановлених законом випадках статут
може породжувати правові наслідки для третіх осіб, що не є учасниками
корпоративної відносини.
Основні результати розділу опубліковані у такій праці: [254].
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження установчих документів суб'єктів

господарювання та отримані на його основі результати спрямовані на
вдосконалення вітчизняного господарського законодавства і сприяють
вирішенню наукової задачі, що полягає в науковому обгрунтуванні
напрямків удосконалення законодавства, що містить вимоги до установчих
64
документів суб'єктів господарювання для більш ефективного здійснення

господарської діяльності.
Для вирішення наукової задачі обгрунтовано нові наукові положення і
пропозиції щодо комплексної правової регламентації установчих документів
суб'єктів господарювання. Запропоноване вирішення наукової задачі має
істотне значення для підвищення ефективності господарського законодавства
і розвитку науки господарського права.
На основі дослідження сформульовано такі висновки:
1. Установчі документи суб'єкта господарювання – документи
встановленої законом форми, згідно з якими суб'єкт господарювання виникає
і діє як суб'єкт права, що є правовою формою, в якій врегульовані завдання
суб'єктів господарювання та які необхідні для врегулювання порядку, умов
узгодженої діяльності засновників, а також визначення правового статусу
створюваного суб'єкта господарювання – господарської організації.
На підставі установчих документів створюються лише суб'єкти
господарювання – господарські організації. Обрана засновниками
організаційно-правова форма суб'єкта господарювання грає визначальну роль
у встановленні правового статусу суб'єкта господарювання, складу і змісту
його установчих документів, комплексу його прав та обов'язків, визначенні
його відносин із засновниками та засновників між собою, встановленні інших
важливих положень щодо його існування.
2. Установчі документи суб'єкта господарювання, їх розробка,
затвердження мають аналізуватися не ізольовано, а в аспекті загальної
процедури створення суб'єкта господарювання – юридичної особи, яка, у
свою чергу, повинна розглядатися не як одномоментна реєстрація, а як
фактичний (юридичний) склад, кінцевою метою якого є формування в
суб'єкта господарювання – юридичної особи господарської
правосуб'єктності. Цей процес являє собою регламентовану нормативно-
правовими актами послідовність організаційно-господарських відносин,
серед яких затвердження установчих документів є невід'ємним елементом,
65
тобто одним з юридичних фактів.

3. Засновницький договір є багатосторонньою, консенсуальною,
оплатною угодою організаційного, майнового і фідуціарного характеру.
Засновницький договір породжує зобов'язання за участю третьої особи
– виникаючого на його основі суб'єкта господарювання. Договір одночасно
пов'язує сторони, що беруть участь у ньому, взаємними зобов'язаннями на
користь юридичної особи і покладає на створений суб'єкт господарювання
певні зобов'язання в інтересах учасників договору. Засновницький договір з
моменту його укладання до моменту державної реєстрації створюваного
суб'єкта господарювання – юридичної особи регламентує зобов'язальні
відносини, що виникають між засновниками. Після державної реєстрації
суб'єкта господарювання – юридичної особи засновницький договір виконує
функцію регламентації корпоративних правовідносин, а також закріплює
правовий статус створеної господарської організації.
Засновницький договір має деякі властивості договору на користь
третьої особи, але не є таким. Він є самостійним договірним типом,
відмінним від інших цивільно-правових договорів.
Засновницький договір є установчим документом повного товариства і
командитного товариства, але не є таким для акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою
відповідальністю, що створюються на підставі договору про заснування
відповідного товариства, а їх установчим документом є статут.
Необхідно встановити більш жорсткі вимоги до форми засновницького
договору повних і командитних товариств, тому що їх учасники при
недостатності майна і коштів товариства несуть за його боргами необмежену
і солідарну відповідальність. Слід закріпити на законодавчому рівні, що
засновницький договір про створення повного чи командитного товариства
(а не підписи засновників) повинен бути нотаріально посвідчений, інакше він
вважається недійсним.
4. Для більшості суб'єктів господарювання – юридичних осіб установчим
66
документом є статут, що затверджується їх засновниками. Будучи

установчим документом, статут закріплює правовий статус суб'єкта
господарювання – юридичної особи. Затверджуваний актом компетентного
державного органа статут юридичної особи, єдиним засновником якого
виступає суб'єкт публічного права, не має нормативного характеру. Статут
суб'єкта господарювання – юридичної особи, що засновується єдиним
засновником, є одностороннім корпоративним правочином. Статут суб'єкта
господарювання – юридичної особи, створеного двома і більш засновниками,
варто визнавати багатостороннім корпоративним правочином, що не є
договором.
5. Вимоги до установчих документів повних і командитних товариств,
товариств з обмеженою і з додатковою відповідальністю, акціонерних
товариств повинні одержати законодавче закріплення в спеціальних
нормативно-правових актах, що мають регулювати діяльність окремих видів
суб'єктів господарювання, зокрема, законах про повні і командитні
товариства, про товариства з обмеженою і з додатковою відповідальністю,
про акціонерні товариства. Вказані акти, що пропонується прийняти,
призначені регулювати відносини, що виникають у зв'язку зі складанням,
затвердженням (укладанням) установчих документів відповідних
організаційно-правових форм суб'єктів господарювання.
Необхідно доповнити Господарський кодекс і Цивільний кодекс
України, а також закони про окремі види господарських товариств нормою,
яка б імперативно встановлювала строк повідомлення органу державної
реєстрації про зміни в установчих документах, для внесення змін до Єдиного
державного реєстру, а також норму про набрання чинності змін у
засновницькому договорі і статуті для третіх осіб з моменту їх реєстрації.
6. Вважаємо доцільним виключити із ч.3 ст. 88 ЦК України положення
про те, що установчий акт може міститися в заповіті.
У ЦК України слід передбачити можливість створення юридичної
особи шляхом реорганізації діючих юридичних осіб, зокрема, пропонується
67
викласти ч. 1 ст. 87 ЦК України у наступній редакції: „Юридична особа може

бути утворена за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого
ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством,
також за рішенням інших органів, організацій і фізичних осіб шляхом
заснування нової, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу,
перетворення) діючої (діючих) юридичних осіб з додержанням вимог
законодавства. Для створення юридичної особи її учасники (засновники)
розробляють установчі документи, які викладаються письмово і
підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не
встановлений інший порядок їх затвердження”.
Необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 57 ГК України і викласти її в
наступній редакції: „Установчими документами суб'єкта господарювання є
рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках,
передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.
Установчі документи суб'єкта господарювання мають викладатися у формі
єдиного документа, підписаного засновниками (учасниками). Укладення
засновницького договору у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами,
факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо не допускається”.
Ст. 120 ГК України слід доповнити ч. 7 наступного змісту:
„Установчим документом асоціації та корпорації є засновницький договір, а
консорціум та концерн створюються і діють на підставі статуту”. У ч. 2 ст.
120 ГК України слово „статут” замінити словами „засновницький договір”.
7. З метою узгодження з Господарським кодексом і Цивільним
кодексом України, які передбачають серед установчих документів суб'єкта
господарювання або засновницький договір, або статут, вважаємо доцільним
внесення змін до низки нормативно-правових актів, шляхом виключення з
них положень про засновницький договір як установчий документ суб'єкта
господарювання, зокрема:
ч. 2 ст. 31 Закону України „Про кооперацію” слід викласти у такій
редакції: „Установчі збори, конференція, з'їзд затверджують статут та
68
обирають органи управління кооперативного об'єднання”. Ст. 32 виключити

з тексту Закону України „Про кооперацію”;
із ч. 3 ст. 8 Закону України „Про фермерське господарство” необхідно
виключити слова „установчий договір про створення фермерського
господарства”;
слід виключити п. б ст. 3.1 із Положення „Про порядок створення і
державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень”,
затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 375
від 31 серпня 2001 р. [255];
із ст. 2.3 Правил ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій
України та єдиного банку даних телерадіоорганізацій України, затверджених
рішенням Національної ради України з питань телебачення і
радіомовлення від 26 листопада 2003 р. № 1490 [256], необхідно виключити
слова „установчий договір”;
ст. 3.2 Положення „Про відкриття та експлуатацію митних ліцензійних
складів, затвердженого наказом Державної митної служби України від 31
грудня 1996 р. № 592” [257], викласти у наступній редакції: „До заяви
додаються такі документи: копії установчих і реєстраційних документів
особи, яка подає заяву на отримання ліцензії (статут (положення) або
засновницький договір)...” і далі за текстом;
слід виключити слова „установчий договір” із ст.ст. 5, 6 Положення
„Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії”, затвердженого Указом
Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94 [258], із ст. 1 Положення
„Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань”, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302 [259];
ст. 9 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу)
в Україні” [260] слід викласти у наступній редакції: „Відносини між
співзасновниками друкованого засобу масової інформації, а також
співзасновниками-підприємцями щодо його заснування та діяльності
визначаються договором про заснування засобу масової інформації, який
69
укладається між ними відповідно до чинного законодавства України”. Ч. 2 та

ч. 3 необхідно виключити із тексту ст. 9 Закону України „Про друковані
засоби масової інформації (пресу) в Україні”;
необхідно виключити слово „статут” із ст. 5 Положення про порядок
створення і державної реєстрації банківських об'єднань, затвердженого
Постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р.
№ 377 [261];
слід скасувати Типове положення про міжрегіональний та районний
агроторговий дім, затверджене Наказом Міністерства сільського
господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук
від 18 березня 1996 р. № 85/17 [262], що передбачає розробку установчого
договору і статуту для агроторгового дому, які повинні реєструватися за
правилами, встановленими Законом України "Про підприємництво".
8. Вважаємо доцільним внесення змін до Закону України «Про
господарські товариства», з метою його узгодження з Господарським
кодексом і Цивільним кодексом України, зокрема:
ч.1 ст.4 Закону слід викласти в такій редакції: „Установчим
документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є статут. Якщо
акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю,
товариство з додатковою відповідальністю засновується кількома особами, ці
створення товариства укладають договір у письмовій формі про заснування
товариства, який не є установчим документом товариства. Повне і
командитне товариства створюються і діють на підставі засновницького
договору, який є установчим документом цих товариств”... і далі за текстом;
ч.1 ст.13 Закону викласти у такій редакції: «Внеском до статутного
(складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні
папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову
оцінку, якщо інше не встановлено законом»;
70
ч.1 ст.51 Закону слід викласти в такій редакції: «Статут товариства з

обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у ст. 4 цього
Закону, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників,
розмір, склад та порядок внесення ними внесків, порядок передання
(переходу часток) у статутному фонді, розмір і порядок формування
резервного фонду»;
у ч.2 ст.51 Закону слова «установчі документи» замінити словом
«статут».
Вперше здійснене комплексне дослідження установчих документів
суб'єктів господарювання дозволило розробити нові теоретичні засади і
запропонувати зміни до норм законодавства з метою підвищення рівня
правової регламентації у сфері заснування суб'єктів господарювання.
Достовірність наукових положень, висновків та рекомендацій
підтверджується їх апробацією у вигляді публікацій у наукових фахових
виданнях, обговоренням на науково-практичних, науково-методичних
конференціях, обгрунтуванням конкретних пропозицій щодо внесення
доповнень і змін до низки законодавчих актів.
Обгрунтовані наукові висновки та практичні рекомендації можуть бути
використані у процесі подальшого вдосконалення господарського
законодавства, у правозастосовчій практиці, науковій та викладацькій
діяльності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
2. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-
ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №18-22. – Ст. 144.
3. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-ІV //
Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44. - Ст. 356.
71
4. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. №

1576-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 49. – Ст. 682.
5. Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16
вересня 1997 р. № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. -
№ 46. - Ст. 292.
6. Про фермерське господарство: Закон України від 19 червня 2003 р. № 973-
IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. - Ст. 363.
7. Селіванов І. Створення та реєстрація господарюючих суб'єктів: правові
питання // Право України. – 1991. – № 2. – С.6-8.
8. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. – 2-е вид.,
перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.
9. Хозяйственное право: Учебное пособие / Под общ. ред. проф. Н.А.
Саниахметовой. – Х.: Одиссей, 2004. – 640 с.
10. Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В.К.Мамутова– К.: Юринком
Интер, 2002. – 912 с.
11. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг.
ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
12. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р.
№ 959-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 29. - Ст. 377.
13. Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового,
коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів: Закон
України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР // Відомості Верховної Ради
України. – 1995. - № 46. – Ст. 345.
14. Большой юридический словарь. / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина,
В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1998. – Т.6. – 780 с.
15. Про затвердження національних стандартів України, державних
класифікаторів України, національних змін до міждержавних стандартів,
внесення зміни до наказу Держспоживстандарту України від 31 березня
2004 р. № 59 та скасування нормативних документів: Наказ Державного
комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від
72
28 травня 2004 р. № 97 // Податки та бухгалтерський облік. – 2005. – № 24.

16. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римскому праву. - М.:
Юринформцентр, 2000. – 360 с.
17. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М.:
Юрид. лит., 1947. – 409 с.
18. Герваген Л. Л. Развитие учения о юридическом лице. – Спб., 1888. –
371 с.
19. Гуляев А.М. Русское гражданское право. Обзор действующего
законодательства и проекта Гражданского уложения. – СПб., 1907. – 460 с.
20. Пугинский Б.И. Гражданско-правовые средства в хозяйственных
отношениях. – М.: Наука, 1984. – 312 с.
21. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Питер, 1998. – 759 с.
22. Козлова Н.В. Юридическое лицо с точки зрения закона и правовой
науки // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. - 2002. - № 5. - С.58-83.
23. Козлова Н.В. Понятие и сущность юридического лица: очерки истории и
теории. – М.: Норма-Инфра-М, 2003. – 249 с.
24. Сыродоева О.Н. Акционерное право США и России: сравнительный
анализ. – М.: Юринформцентр, 1996. – 351 с.
25. Про кооперацію: Закон України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV //
Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 5. – Ст. 35.
26. Каминка А.И. Акционерные компании: юридическое исследование. – Т.1.
- СПб., 1902. – 420 с.
27. Германское право. – Часть первая. Гражданское уложение: Пер с нем./
Сер.: Современное зарубежное и международное частное право. – М.:
Междунар. центр финансово-экономического развития, 1996. – 664 с.
28. Завидов Д.А. Анализ правового регулирования создания и деятельности
акционерных обществ в Великобритании в сравнении с некоторыми
тенденциями развития корпоративного права Швеции: Автореф. дис.... канд.
юрид. наук.: 12.00.03 / Ин-т зак-ва и сравнит. правоведения при
правительстве РФ. – М., 2001. – 26 с.
73
29. Зенин И.А. Гражданское и торговое право капиталистических стран. – М.:

Наука, 1992. – 435 с.
30. Гражданское и торговое право зарубежных государств. / Отв. ред. Е.А.
Васильев, А. С. Комаров. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма-Инфра-М,
2004. – Т.1 – 680 с.
31. Кулагин М.И. Избранные труды. – М.: Статут, 1997. – 581 с.
32. Спасибо-Фатеева И.В. Акционерные общества: корпоративные
отношения. – Харьков: ООО «Сэнко», 1998. – 190 с.
33. Козлова Н.В. Создание юридических лиц по законодательству России //
Хозяйство и право. - 1993. - № 12. - С. 61-65.
34. Израэлит М.Н. Акционерное общество по гражданскому кодексу. - М.:
Экон. жизнь, 1927. – 189 с.
35. Вольф В.Ю. Основы учения о товариществах и акционерных обществах. -
М., 1907. – 220 с.
36. Акционерные общества и товарищества с ограниченной
ответственностью: Сборник зарубежного законодательства / Под ред. В.А.
Туманова. – М.: Наука, 1995. – 563 с.
37. Вінник О.М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове
становище. – К.: Знання, 1998. – 309 с.
38. Козлова Н.В. Учредительный договор о создании коммерческих обществ
и товариществ. – М.: Изд-во „Бек”, 1994. – 174 с.
39. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням,
реорганізацією та ліквідацією підприємств: Роз'яснення Вищого
арбітражного суду України від 12.09.1996 р. № 02-5/334 // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. - 2001. - № 1. – С. 4 – 18.
40. Спасибо-Фатєєва І.В. Створення юридичної особи // Юридичний Радник.
– 2004. – № 2 (2). – С. 14 – 22.
41. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. – М.: Норма-Инфра-М, 2003. –
Т.1. – 482 с.
42. Грось Л.А. Участие публично-правовых образований в отношениях
74
собственности: гражданско-правовые проблемы // Хозяйство и право. – 2001.

– № 5. - С. 33-37.
43. Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності,
створених за участю державних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів
України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 // Відомості Верховної Ради України.
– 1993. - № 11. – Ст. 94.
44. Венедиктов А.В. Слияние акционерных компаний. – Пг., 1914. – 160 с.
45. Жданов Д.В. Реорганизация акционерных обществ в Российской
Федерации. – М.: Изд-во РДЛ, 2001. – 184 с.
46. Коровайко А.В. Реорганизация хозяйственных обществ: Теория,
законодательство, практика: Учебное пособие. – М.: Дело, 2001. – 301 с.
47. Козлова Н.В. Создание юридических лиц: взгляд в будущее // Хозяйство
и право. - 2002. - № 1. - С.110-116.
48. Архипов Б.П. Гражданско-правовой механизм слияний и присоединений
акционерных обществ: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.03 / Моск.
гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. – М., 2004. – 26 с.
49. Шевцов С.И. Заключение сделок неуполномоченными лицами от чужого
имени // Хозяйство и право. – 2004. - № 6. – С. 18-23.
50. Гражданское право: Учебник: В 2 т. / Отв. ред. Е.А. Суханов. - М.: Инфра-
М, 1998. - Т.1. - 572 с.
51. Гримм Д.Д. Основы учения о юридических сделках. – Спб., 1900. – 355 с.
52. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред.
проф. М.Н. Марченко. – Т.2. Теория права. – М.: Юристъ, 1998. – 611 с.
53. Архипов Б.П. Юридическая природа фактического состава,
опосредующего реорганизацию акционерного общества // Законодательство.
– 2002. – № 3. – С.46-55.
54. Степанов Д. Срок действия учредительного договора // Журнал для
акционеров. – 1999. – № 9 (89). – С.29-32.
55. Цепов Г.В. Договор или обязательство? // Журнал для акционеров. – 1999.
– №1. – С. 34-37.
75
56. Мамай В. Договор о совместной деятельности – исходная основа

формирования состава учредителей // Хозяйство и право. – 1997. – №7. –
С. 56-60.
57. Кулагин М.И. Правовое регулирование групп товариществ в
капиталистических странах // Торгово-экономические связи и вопросы
международного частного права. – М.: Статут, 1990. – С. 126-140.
58. Козлова Н.В. Правосубъектность юридического лица. – М.: Статут, 2005.
– 476 с.
59. Козлова Н.В. Гражданско-правовая природа отношений между
юридическим лицом и его учредителями // Законодательство. – 2004. – № 7/8.
– С. 26-33.
60. Перетерский И.С. Сделки, договоры. – М.: Наука, 1928. – 216 с.
61. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения.
– М.: Статут, 1997. – 420 с.
62. Ем В.С., Козлова Н.В. Договор простого товарищества //
Законодательство. - 2003. - № 9. – С.17-19.
63. Садиков О.Н. Учредительный договор и его правовые особенности //
Государство и право. - 1994. - № 6. – С. 30 – 38.
64. Гражданское право: Учебник / Отв. ред. В.П. Грибанов, С.М. Корнеев. -
М.: Юрид. лит., 1979. - Т.1. – 511 с.
65. Гойхбарг А.Г. Хозяйственное право РСФСР. – М., Пг.: Наука, 1923. - Т.1.
– 320 с.
66. Журавлев Н.П. Многосторонние сделки в советском гражданском праве:
Автореф. дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.03. – М., 1984. – 21с.
67. Ем В.С., Козлова Н.В. Учредительный договор: понятие, содержание,
сущность и правовая природа (комментарий действующего
законодательства) // Законодательство. – 2000. – № 3. – С. 20-32.
68. Ионцев М.Г. Акционерные общества. Правовые основы. Имущественные
отношения. Управление и контроль. Защита прав акционеров. – М.: НОРМА-
ИНФРА-М, 2003. – 505 с.
76
69. Брагинский М.И. Договоры об учреждении коллективных образований //

Право и экономика. – 2003. - № 3. – С. 50-62.
70. Кучер А.Н. Заключение договора в соответствии с Венской конвенцией
ООН о договорах международной купли-продажи товаров: Автореф. дис. ...
канд. юрид. наук.: 12.00.03 / Моск. гос. ун-т им. М.В.Ломлносова. – М., 2002.
– 40 с.
71. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –
підприємців: Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. - № 31-32. – Ст. 263.
72. Про управління майном, що є у загальнодержавній власності: Декрет
Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. - № 7. – Ст. 52.
73. Сімейний кодекс України: Закон України від 10 січня 2002 р. № 2947-III //
Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21- 22. – Ст. 135.
74. Скловский К. Права учредителя хозяйственного общества и режим
супружеского имущества // Хозяйство и право. – 2003. – № 3. – С. 50-54.
75. Козлова Н.В. Правовое положение акционерных обществ и обществ с
ограниченной ответственностью в Финляндии // Законодательство. - 2001. –
№ 10. – С.71-74.
76. Зайберг У. Законодательство ФРГ об обществах, основанных на
объединении капиталов (акционерное общество и общество с ограниченной
ответственностью) // Основы немецкого торгового и хозяйственного права. -
М.: Статут, 1995. – С. 109 – 118.
77. Лешлер Г. Деятельность предприятий в Германии // Участие государства
в коммерческой деятельности. – 2001. - № 6. – С. 18 – 24.
78. Флейшиц Е.Л. Буржуазное гражданское право на службе
монополистического капитала. - М.: Право, 1948. – 511 с.
79. Ем В.С., Козлова Н.В. Исполнение обязательств, возникающих из
учредительного договора // Хозяйство и право. – 1994. – № 2. – С. 85-88.
80. Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
77
нотаріусами України: Наказ Міністерства юстиції України від 3 березня 2004

р. № 20/5 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. - Ст. 639.
81. Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав
власності на нерухоме майно: Наказ Міністерства юстиції України від 7
лютого 2002 р. № 7/5 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 8. - Ст. 383.
82. Бердников В.В. Распорядительная сделка как способ изменения
имущественно-правового положения лица // Законодательство. – 2002. –
№ 2/3. – С. 30 – 39.
83. Василевская Л.Ю. О специфике правовой конструкции вещного договора
по германскому праву // Вестник Высшего арбитражного суда РФ. – 2003. –
№ 5-6 – С. 119-132.
84. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Кн. 2. Договоры о
передаче имущества. – М.: Статут, 2000. – 540 с.
85. Гумаров И. Понятие вещи в современном гражданском праве // Хозяйство
и право. – 2000. – № 3. – С.78-83.
86. Латыев А.Н. Вещные права в гражданском праве: понятие и особенности
правового режима. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2004. – 26 с.
87. Щенникова Л.В. Вещное право в Гражданском кодексе: вопросы
практикующего юриста законодателю // Законодательство. - 2000. - № 10. –
С. 67-74.
88. Мартынова О.И. Уставный капитал в иностранной валюте // Иностранный
капитал. – 1998. – № 9. – С.21-27.
89. Про обіг векселів в Україні: Закон України від 05 квітня 2001 р. № 2374-
III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 24. – Ст. 128.
90. Петренко В.С. Поняття установчих документів суб′єктів
господарювання // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса: Юрид. літ.
– 2004. – Вип. 22. – С. 669 – 673.
91. Петренко В.С. Правова природа волевиявлення та рішення засновників
про намір створити суб′єкт господарювання // Збірник наукових статей за
матеріалами ІІ Міжвузівської наук.-практ. конф. „Актуальні питання
78
реформування правової системи України” (27-28 трав. 2005р.). – Луцьк:

Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2005. – С. 191-194.
92. Петренко В.С. Питання 37. Установчі документи суб’єктів
підприємництва. Питання 38. Зміст установчих документів суб’єктів
господарювання // Господарське право України: Навч. посібник / За заг. ред.
проф. Н.О.Саніахметової. – Х: Одіссей, 2005. – С. 83-87.
93. Петренко В.С. Загальна характеристика юридичного складу, що
опосередковує заснування суб'єкта господарювання // Підприємництво,
господарство і право. – 2005. – № 11. – С. 47-50.
94. Постанова Вищого господарського суду України від 3 січня 2003 р.
Справа № 3/264 // Судова практика. – 2005. - № 3 – 4. – С. 7-8.
95. Шретер В. Советское хозяйственное право. - М.: Наука, 1928. – 488 с.
96. Ельяшевич В.Б. Юридическое лицо, его происхождение и функции в
римском частном праве. - СПб.: Тип.2-го Отд. Собств. Е.И.В. Канцелярии,
1910. – 609 с.
97. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права / Под ред. В.А. Томсинова. -
М.: Юристъ, 2003. – 463 с.
98. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М.: СПАРК,
1995. – 658 с.
99. Кулагин М.И. Объединения с общей экономической целью во
французском праве // Изв. вузов. Правоведение. – 1973. – № 4. – С. 50-57.
100. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. - М.: Наука, 1960. – 573 с.
101. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Сборник
нормативных актов. – М.: Право, 1973. – 792 с.
102. Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. Б.П.
Мозолина и М.И.Кулагина. – М.: Наука, 1980. – 675 с.
103. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред.
Р.Л. Нарышкина. – М.: Изд-во иностр. лит., 1983. – Ч.1. – 527 с.
104. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран.
Сборник нормативных актов. Законодательство о компаниях, монополиях и
79
конкуренции / Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.:

Юриспруденция, 1987. – 707 с.
105. Максимов В.Я. Законы о товариществах. – Изд. 2-е. – СПб. – М.: Тип. 2-
го Отд. Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1911. – 338 с.
106. Гессен Я.М. Устав Торговый: с разъяснениями по решениям бывшего
Четвертого Судебного, Гражданского Кассационного Департаментов и
Общих Собраний Правительствующего Сената. - СПб.: Тип.2-го Отд.
Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1914. – 289 с.
107. Павлов И.В. Понятие и сущность колхозных правоотношений и роль
органов управления в формировании и развитии этих отношений // Вопросы
колхозного и земельного права. – 1951. - № 3. – С. 79-86.
108. Носов С.И. Акционерное законодательство: история, теоретический
анализ, тенденции развития. - М.: Норма, 2001. – 370 с.
109. Павлов И.В. Правовые формы управления делами в колхозах // Вопросы
колхозного и земельного права. – 1955. - № 9. – С. 110-116.
110. Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР: Закон
Української РСР від 18 липня 1963 р. № 1540-06 // Відомості Верховної Ради
УРСР. – 1963. – № 30. – Ст. 216. – (втратив чинність).
111. О порядке создания на территории СССР деятельности совместных
предприятий, международных объединений и организаций СССР и других
стран-членов СЭВ: Постановление Совета Министров СССР от 13 января
1987 г. № 48 // СП СССР. – 1987. – № 8. – Ст. 38.
112. О государственном предприятии (объединении): Закон СССР от 30 июня
1987 № 7284-XI // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1987. – № 26. –
Ст. 385. – (утратил силу).
113. Об утверждении Положения об акционерных обществах и обществах с
ограниченной ответственностью и Положения о ценных бумагах:
Постановление Совета Министров СССР от 19 июня 1990 г. № 590 // СП
СССР. – 1990. – № 6. – Ст. 92.
114. Основы гражданского законодательства Союза ССР и республик:
80
Основы законодательства Верховного Совета СССР от 31 мая 1991 г.

№ 2211-I // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного
Совета СССР. – 1991. – № 26. – Ст. 733.
115. Панкратов П.А. Учредительный договор с участием иностранных
юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 11. – Право. –
1992. – № 3. – С.44-47.
116. Саниахметова Н.А. Учредительный договор // Бизнес. – 1995. – № 10. –
С. 10-13.
117. Саниахметова Н.А. Новое в законодательстве Украины о
предпринимательстве и его защите. – К.: Блиц-Информ, 1996. – 185 с.
118. Татьков В.І. Установчі документи акціонерних товариств: Автореф.
дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.04 / НАН України. Ін-т екон.-правов. дослід. –
Донецьк, 2003. – 21 с.
119. Ломакин Д.В. Договоры о создании и реорганизации юридических лиц //
Законодательство. – 2004. - № 2. – С. 44-52.
120. Белов В.А. Гражданское право. Общая часть: Учебник. – М.: Юристъ,
2004. – 640 с.
121. Гонашвили Г.Л. Безвозмездная передача имущества между ком-
мерческими организациями // Законодательство. – 2004. – № 2. – С. 62-68.
122. Про установчі документи: Лист Державного комітету України з питань
регуляторної політики та підприємництва від 05.01.2005 p. № 37 // Галицькі
контракти. – Дебет-Кредит. – 2005. – № 13. – С. 10.
123. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и
юридическое лицо // Избранные труды. – М.: Статут, 1997. – 581 с.
124. Гражданское и торговое право зарубежных стран: Учеб. пособие / Под
общ. ред. В.В. Безбаха и В.К. Пучинского. – М.: Статут, 2004. – 734 с.
125. Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота:
Учеб. пособие / Под ред. В.В. Безбаха, А.Я. Капустина, В.К. Пучинского. –
М.: Белые Альвы, 1999. – 391 с.
126. Право Европейского Союза / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юристъ,
81
2003. – 725 с.
127. Брагинский М., Кляцкин М., Рындзюнский Г. Общества, товарищества,
тресты, артели, кооперативы и другие объединения: правила об их
учреждении и регистрации с приложением примерных уставов. – М.: Право,
1924. – 526 с.
128. Ласк Г. Гражданское право США: Пер. с англ. – М.: Изд-во иностр. лит.,
1961. – 651 с.
129. Зарубежное законодательство о торговых обществах: Сб.
законодательных актов / Под ред. В. Туманова. – М.: Наука, 1993. – 477 с.
130. Советское и иностранное право: проблемы взаимодействия и развития /
Под ред. В.П. Мозолина. – М.: Юрид. лит., 1989. – 506 с.
131. Ансон В. Договорное право: Пер. с англ. – М.: Изд-во иностр. лит.,
1984. – 510 с.
132. Сыродоева О. Проблемы юридической личности в законодательстве
США // Изв. вузов. Правоведение. – 1992. – № 4. – С. 25-27.
133. Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. – Х.: Одиссей, 2004. –
896 с.
134. Слепцова Н.Е. Нужен ли учредительный договор // Законодательство. -
1998. - № 2. – С. 59-64.
135. Овсянников К. Правовая природа государственной регистрации
юридического лица // Российская юстиция. – 2000. - № 4. – С. 16-23.
136. Звоницкий А. К вопросу о значении торговой регистрации для третьих
лиц: случай судебной практики // Право и жизнь. – 1925. – № 4-5. – С. 56-60.
137. Гайдаенко Н. И. Товарищества с ограниченной ответственностью и
объединения с общей экономической целью: по праву Франции: Автореф.
дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1992. – 24 с.
138. Вавин Н.Г., Вормс А.Э. Товарищества: простое, полное и на вере. – М.:
Право, 1924. – 305 с.
139. Данилова Е.Н. Товарищества // Советское хозяйственное право. – М.:
Наука, 1926. – С. 90 – 106.
82
140. Кусиков А. Срыв договора товарищества // Вестник судебной юстиции.

– 1926. – № 14-15. – С. 572-579.
141. Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці:
Постанова Кабінету Міністрів України від 09 серпня 1993 р. № 611 //
Зібрання постанов Уряду України. – 1993. – № 12. – Ст. 269.
142. Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т. –- М.:
Инфра-М, 2002. – Т.1. 761 с.
143. Сафиуллин Д.Н., Хохлов С.А. Договоры на реализацию продукции. –
Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1980. – 76 с.
144. Петренко В.С. Правова природа установчого договору суб'єкта
господарювання // Хозяйственное законодательство Украины: практика
применения и перспективы развития в контексте европейского выбора. –
Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2005. – С. 209-214.
145. Петренко В.С. Питання 40. Засновницький договір суб'єкта
господарювання // Господарське право України: Навч. посібник / За заг. ред.
проф. Н.О.Саніахметової. – Х: Одіссей, 2005. – С. 89-91.
146. Петренко В.С. Глава 20. Господарські договори // Господарський кодекс
України: Коментар. – Х.: Одіссей, 2004. – С. 359-387.
147. Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 р.
№ 1201-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст. 508.
148. Про споживчу кооперацію: Закон України від 10 жовтня 1992 р. № 2265-
XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 30. – Ст. 414.
149. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000 р.
№ 2121-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст. 30.
150. Элиасберг Е. Представляет ли собой акционерный устав закон или
договор // Вестник права и нотариата. – 1912. - № 33. – С. 1005-1012.
151. Мейер Д.И. Русское гражданское право (В 2-х ч. – Часть 1). По испр. и
доп. 8-му изд., 1902. – М: Статут, 1997. – 672 с.
152. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М: Статут,
1998. – 608 с.
83
153. Пахман С.В. О задачах предстоящей реформы акционерного

законодательства. – Х.: Типогр. Харьк. ун-та. – 1861. – 159 с.
154. Анненков К.Н. Система русского гражданского права. Т. 1. Введение и
общая часть. – 2-е изд., пересм. и доп. – СПб., 1899. – 512 с.
155. Гордон А.О. Наши общественные собрания (клубы) с точки зрения
юридической (право быть членом клуба может быть предметом иска). –
СПб.: Юрид. об-во, 1883. – 95 с.
156. Нерсесов Н.О. Торговое право // Юрид. газ. – 1896. – № 90. – С. 3.
157. Полетаев Н. А. Об ответственности акционерного общества и его
органов перед отдельными акционерами: Доклад в С.-Петербургском
юридическом обществе // Журнал С.-Петербургского юридического
общества. – 1894. – Кн. 5. – С. 39-80.
158. Удинцев В.А. Русское торгово-промышленное право. Общие учения. –
К., 1907. – 469 с.
159. Томсинов В.А. Юридическая природа акционерного общества //
Законодательство. – 1998. - № 7. – С. 82-83.
160. Томсинов В.А. Общее собрание как орган управления акционерным
обществом // Законодательство. – 1998. - № 9. – С. 82-85.
161. Шершеневич Г.Ф. О юридической силе уставов акционерных
товариществ // Журнал гражданского и уголовного права. – 1889. – Кн 3. –
С. 120-130.
162. Петражицкий Л.И. Акционерная компания: Акционерные
злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве. –
СПб., 1898. – 158 с.
163. Башилов А.П. Русское торговое право. – Вып 1. – СПб., 1887. – 520 с.
164. Вавин Н.Г. Формы права, нормирующие гражданские взаимоотношения.
Из кассационной практики // Право и жизнь. – 1927. – № 3. – С. 64-69.
165. Генкин Д. М. Краткий курс кооперативного права. – М.: Право, 1929. –
371 с.
166. Советское гражданское право / Под ред. проф. О.А. Красавчикова. 3-е
84
изд., испр. и доп. – М.: Юрид. лит., 1985. – 621 с.

167. Самгуллин В.К. Локальные нормы и их виды // Изв. вузов.
Правоведение. – 1976. – № 2. – С. 37-41.
168. Таль Л.С. Очерки промышленного рабочего права. – 2-е изд. – М.:
Право, 1918. – 330 с.
169. Якушев В.С. Правовое регулирование внутрихозяйственных
отношений // Антология уральской цивилистики 1925-1989: Сб. статей. – М.:
Юристъ, 2001. – С. 427-429.
170. Марченко М.Н. Теория государства и права: Учебник. – 2-е изд.,
перераб. и доп. – М.: Статут, 2004. – 802 с.
171. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве.
– М.: Юрид. лит., 1958. – 378 с.
172. Про затвердження Статуту Академії правових наук України: Постанова
Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2000 р. № 210 // Офіційний вісник
України. – 2000. – № 5. – Ст. 177.
173. Про затвердження Статуту Морської аварійно-рятувальної служби та її
фінансування: Наказ Міністерства транспорту України від 31 жовтня 2001 р.
№ 748 // Транспорт України – нормативне регулювання. – 2001. – № 21. –
С. 5-11.
174. Про затвердження Статуту державного підприємства "Енергоринок":
Постанова Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 922 //
Офіційний вісник України. – 2000. – № 23. – Ст. 964.
175. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред.
Е.А. Васильев. – М.: Юрид. лит., 1993. – 680 с.
176. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. - М.: Статут, 2001.
– 617 с.
177. Залесский В.В. Юридические лица // Гражданское и торговое право
зарубежных стран: Учеб. пособие / Под общ. ред. В.В. Безбаха и В.К.
Пучинского. – М.: Норма-Инфра-М, 2004. – С. 199 – 246.
178. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л.
85
Попова. - М.: Юристъ, 2000. – 258 с.

179. Долинская В.В. Акционерное право. - М.: Издательский центр
«Академия», 1997. – 544 с.
180. Долинская В.В. Предпринимательское право: Учебник. – 2-е изд.,
перераб. и доп. – М.: Издат. центр «Академия», 2004. – 208 с.
181. Предпринимательское (хозяйственное право): Учебник в 2. т. / Отв. ред.
О.М. Олейник. – М.: Юристъ, 1999. – Т.1. – 727 с.
182. Бакшинскас В.Ю., Дедов Д.И., Карелина С.И. Правовое регулирование
деятельности акционерных обществ (Акционерное право). – М.: Изд-во
«Брандес», 1998. – 421 с.
183. Эбзеев Б.Б. Участие акционерных обществ в гражданском обороте.
Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ин-т зак-ва и сравнит.
правоведения при Правит. РФ. – М., 2001. – 27 с.
184. Татьков В.І. Правова природа статуту акціонерного товариства:
теоретичні аспекти // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. –
№ 2 (5). – С. 22-26.
185. Шиткина И.С. Правовое регулирование деятельности коммерческих
организаций внутренними (локальными) документами. – М.: Статут, 2003. –
379 с.
186. Ломакин Д.В. Акционерное правоотношение. – М.: Норма, 1997. – 443 с.
187. Елисеев И.В. Юридические лица // Гражданское право: Учебник / Под
ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого.– М.: Юристъ, 2002. – Т.1. – С. 152-174.
188. Шиткина И.С. Холдинги. Правовой и управленческий аспекты. – М.:
Норма-Инфра-М, 2003. – 326 с.
189. Административное право. Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова,
Л.Л. Попова. – М.: Инфра-М, 2000. – 258 с.
190. Законодавство України про працю / Г.І. Чанишева, Ю.С. Соколянська. –
Одеса: Латстар, 2001. – 232 с.
191. Марченко М.Н. Источники права: понятие, содержание, система и
соотношение с формой права // Вестник Моск. ун-та. – Серия 11. – Право. –
86
2002. – № 5. – С. 3-16.
192. Про затвердження Примірного статуту кредитної спілки: Розпорядження
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 2
жовтня 2003 р. № 67 // Українська інвестиційна газета. – 2003. – № 50. –
С. 12-19.
193. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изданию 1914г.). – М.:
СПАРК, 1994. – 395 с.
194. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. – Т.1. Полутом 1.
Введение и общая часть. – М.: Изд-во иностр. лит., 1949. – 520 с.
195. Жюллио де ла Морандьер. Гражданское право Франции. – М.: Изд-во
иностр. лит., 1960. – Т.2. 451 с.
196. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник.
– 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 676 с.
197. Петражицкий Л.И. Акции, биржевая игра и теория экономических
кризисов. Анатомия истории. – М.: Изд-во „Остожье”, 1998. – 497 с.
198. Кибенко Е.Р. Корпоративное право / Учебное пособие. – Х.: Эспада,
1999. – 480 с.
199. Предпринимательское право Российской Федерации / Отв. ред.
Е.П. Губин, П.Г. Лахно. – М.: Юристъ, 2004. – 1001 с.
200. Гражданское право: Учебник для вузов. / Под общ. ред.
Т.П. Илларионовой, Б.М. Гонгало, В.А. Плетнева. – М.: Инфра-М, 1998. –
Ч. 1. – 629 с.
201. Степанов Д.И. Правовая природа устава юридического лица // Хозяйство
и право. – 2000. – № 7. – С. 41-50.
202. Прохоров Н.В. Эволюция правового регулирования корпоративного
предпринимательства в Англии. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 /
МГУ им. М.В.Ломоносова. – М., 1989. – 22 с.
203. Хохлов С.А. Проблемы формы сделок с недвижимостью // Гражданский
кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сборник памяти С.А. Хохлова /
Отв. ред. А.Л. Маковский. – М.: Междунар. центр финансово-
87
экономического развития, 1998. – С. 402-455.

204. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Великобритании.
Законодательство. Прецеденты. Комментарии. – К.: Юстиниан, 2003. –
368 с.
205. Асосков А.В. Устав европейской компании: новый этап развития права
Европейского Союза // Законодательство. – 2002. – № 8. – С. 40-47.
206. Дубовицкая Е.А. Свобода перемещения компаний в Европейском
сообществе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2003. – 27 с.
207. Могилевский С.Д. Общества с ограниченной ответственностью:
комментарий, практика, нормативные акты. – М.: Норма, 1999. – 406 с.
208. Зайцева В.В. Торговые товарищества // Гражданское и торговое право
капиталистических государств / Отв. ред. Е.А. Васильев. – М.: Юрид. лит.,
1993. – С. 226 - 239.
209. Маклаков В.А. Власть большинства в акционерных компаниях //
Вестник гражданского права. – 1914. - № 2. – С. 138-147.
210. Цитович П.П. Курс русского гражданского права. - СПб., 1878. – 370 с.
211. Гуссаковский Н.П. Вопросы акционерного права. - СПб., 1898. – 170 с.
212. Гуссаковский Н.П. Вопросы акционерного права. - Пг., 1915. – 244 с.
213. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: Статут,
1995. – 493 с.
214. Батлер У. Э., Гаши-Батлер М.Е. Корпорации и ценные бумаги по праву
России и США. – М.: Юристъ, 1997. – 312 с.
215. Жюллио де ла Морандьер. Гражданское право Франции. – М.: Изд-во
иностр. лит., 1960. – Т.3. – 451 с.
216. Ломакин Д.Б. Изменения в акционерном законе и вопросы охраны прав
акционеров // Законодательство. – 2002. - № 11. – С. 85 – 91.
217. Ломакин Д.В. Корпоративные отношения и предмет гражданско-
правового регулирования // Законодательство. – 2004. – № 5-6. – С. 14-20.
218. Алексеев С. С. Теория права. – М.: Норма, 1994. – 622 с.
219. Архипов С.И. Понятие и юридическая природа локальных норм права //
88
Изв. вузов. Правоведение. – 1987. – № 1. – С. 15-20.

220. Ем В.С. Основания возникновения, изменения и прекращения
гражданских правоотношений // Гражданское право: Учебник / Отв. ред.
Е.А. Суханов.– М.: Инфра-М, 1998. – Т.1. – С. 322-335.
221. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – М.:
Юристъ, 2000. – 317 с.
222. Метелева Ю.А. Правовое положение акционера в акционерном
обществе. – М.: Юрид. лит., 1999. – 289 с.
223. Дубовицкая Е.А. Применение норм о недействительности сделок к
хозяйственным обществам и товариществам (сравнительно-правовой
анализ) // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации. –
2002. – №7. – С. 138-147.
224. Дорнбергер Г., Клейне Г., Клингер Г., Пош М. Гражданское право
Германской Демократической Республики. Общая часть / Пер. с нем.
М.М. Богуславского, Р.Л. Нарышкиной; Под ред. Д.М. Генкина. – М.: Изд-во
иностр. лит., 1957. – 542 с.
225. Саватье Р. Теория обязательств: Юридический и экономический очерк. –
М.: Право, 1972. – 360 с.
226. Победоносцев К. П. Курс гражданского права. Первая часть. Вотчинные
права. - М.: Норма-Инфра-М, 2002. – 588 с.
227. Гамбаров Ю.С. Курс гражданского права. – СПб.: Тип. 2-го Отд. Собств.
Е.И.В. Канцелярии, 1911. – Т.1. – 771 с.
228. Зом Р. Институции: История и система римского гражданского права. –
Ч.2. Система. – Вып 1. Общая часть и вещное право. – Сергиев Посад, 1916. –
303 с.
229. Басын Ю.Г. Избранные труды по гражданскому праву. - СПб.: Изд-во
«Юридический центр Пресс», 2003. – 774 с.
230. Хегер С. Функции договора и устава при создании и деятельности
общества с ограниченной ответственностью и подобных форм компаний.
Анализ практики трех стран // Закон. – 1994. – № 5. – С. 94-98.
89
231. Про примірний Засновницький договір та Статут підприємства

споживчої кооперації: Постанова Укоопсоюзу від 23 лютого 2005 р. // Вісті
Центральної спілки споживчих товариств України. – 2005. – № 11. – С. 6-20.
232. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 р. № 1060-XII // Відомості
Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 34. – Ст. 451.
233. Про затвердження Типового статуту середнього загальноосвітнього
навчально-виховного закладу: Наказ Міністерства освіти України від 5
серпня 1993 р. № 292 // Освіта. – 1993. - № 22. – С. 3 – 9.
234. Про затвердження Статуту Академії правових наук України: Постанова
Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2000 р. № 210 // Офіційний вісник
України. – 2000. – № 5. – Ст. 177.
235. Про Статут Київського національного університету імені Тараса
Шевченка: Указ Президента України від 14 січня 2000 р. № 64/2000 //
Офіційний вісник України. – 2000. - № 3. – Ст. 67.
236. Белорже Ж.-М. Правовые формы публичного участия в коммерческой
деятельности во Франции // Участие государства в коммерческой
деятельности. – М.: Инфра-М, 2001. – 214 с.
237. Жабреев М.В. Публичные образования и их органы: гражданско-
правовой статус и участие в гражданских правоотношениях //
Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. тр. – М.: Юрид. лит., 2001. –
С. 177-219.
238. Про управління майном, що є у загальнодержавній власності: Постанова
Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 // Зібрання
постанов Уряду України. – 1993. – № 1, 2. – Ст. 8.
239. Про затвердження Типового статуту відкритого акціонерного
товариства, що утворене шляхом приватизації майна державного
підприємства: Наказ Фонду державного майна України від 12 грудня 1994 р.
№ 787. Міністерства економіки України від 13 грудня 1994 р. № 177, в
редакції Наказу Фонду державного майна України. Міністерства економіки
та з питань європейської інтеграції України від 9 липня 2003 р. № 1195/178 //
90
Офіційний вісник України. – 2003. – № 31. – Ст. 1645.

240. Про затвердження Типового статуту відкритого акціонерного
товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, яке
не підлягає приватизації: Наказ Фонду державного майна України,
Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 28
вересня 2004 р. № 2007/363 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 42. –
Ст. 2807.
241. Про затвердження Типового статуту державного професійного
навчально-виховного закладу України: Наказ Міністерства освіти України
від 29 листопада 1993 р. № 426 // Освіта. – 1994. – № 1.
242. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. – 2-е вид.,
перероб і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.
243. Шаповалова О.В. Промышленно-финансовые группы: экономико-
правовые проблемы приоритетного становления // Правозащитник. – 2000. –
№ 4. – С. 2-34.
244. Про промислово-фінансові групи в Україні: Закон України від 21
листопада 1995 р. № 437/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996.
- № 23. - Ст. 88.
245. Про затвердження Положення про створення (реєстрацію),
реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп: Постанова
Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781 // Зібрання постанов
Уряду України. – 1996. - № 15. - Ст. 398.
246. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 квітня 2004 р.
Справа № 2-1437/04 // Юридична газета. – 2004. – 20 жовт. (№ 19).
247. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06
листопада 1991 р. № 1798-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. –
№ 6. – Ст. 56.
248. Ухвала Верховного суду України від 28 листопада 2001 р. // Вісник
Верховного Суду України. – 2002. – № 2. – С. 26.
249. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням
91
угод недійсними: Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12

березня 1999 р. № 02-5/111 // Юридичний вісник України. – 2002. - № 26. –
С. 17 – 28.
250. Юрченко Д. «Фіктивні» фірми та добросовісні платники податків.
Сицилійський захист держави // Податки та бухгалтерський облік. - 2002. - №
41 (495). - С. 22.
251. Настіна О. Фіктивний аргумент // Компаньон. – 2002. – № 33. – С. 24.
252. Погребняк С. Фіктивна 49-а стаття Цивільного кодексу // Бухгалтер. –
2003. – № 20 . – С. 47.
253. Council Directive № 68/151 EEC of 9 March 1968 // Official Journal of the
European Communities. – 1968. – № L 65.
254. Петренко В.С. Питання 39. Статут суб’єкта господарювання //
Господарське право України. – Х: Одіссей, 2005. – С.87-89.
255. Про затвердження Положення про порядок створення і державної
реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Постанова
Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 375 //
Офіційний вісник України. – 2001. – № 44. - Ст. 1991.
256. Про затвердження Правил ведення Державного реєстру
телерадіоорганізацій України та єдиного банку даних ТРО України: Рішення
Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 26
листопада 2003 р. № 1490 // Вісник Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення. – 2003. - № 6. – С. 3 - 8.
257. Про затвердження Положення про відкриття та експлуатацію митних
ліцензійних складів: Наказ Державної митної служби України від 31 грудня
1996 р. № 592 // Офіційний вісник України. - 1997. - № 12. – Ст. 123.
258. Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії: Указ Президента
України від 19 лютого 1994 р. № 55/94 // Урядовий кур'єр. – 1994. – 24 лют.
(№ 31 – 32). – С. 7-8.
259. Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань: Постанова Кабінету
Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302 // Урядовий кур'єр. – 1993. – 20
92
трав. (№ 72 – 73). – С. 11.

260. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон
України від 16 листопада 1992 р. № 2782-XII // Відомості Верховної Ради
України. – 1993. - № 1. - Ст. 1.
261. Про затвердження Положення про порядок створення і державної
реєстрації банківських об'єднань: Постанова Правління Національного банку
України від 31 серпня 2001 р. № 377 // Офіційний вісник України. - 2001. - №
43. - Ст. 1936.
262. Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та
районний агроторговий дім: Наказ Міністерства сільського господарства і
продовольства України. Української академії аграрних наук від 18 березня
1996 р. № 85/17 // Офіційний вісник України. – 1996. - № 14. – Ст. 1129.

65419425

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

65419425

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ПЕТРЕНКО Володимир Сергійович

УДК 346.2 + 346.3

Спеціальність: 12.00.04 – господарське право;

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УСТАНОВЧИХ

РОЗДІЛ 2. ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ДОГОВІР ЯК УСТАНОВЧИЙ

РОЗДІЛ 3. СТАТУТ ЯК УСТАНОВЧИЙ ДОКУМЕНТ СУБ'ЄКТА

Актуальність теми. Проведення економічної реформи в Україні,

товариство, товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з

В юридичній літературі зазначеним проблемам приділяється певна увага.

У межах даної теми автором проведено дослідження теоретичних та

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали

установчих документів суб’єктів господарювання, опрацьовано і

закріпленні правового статусу господарської організації;

Дістали подальший розвиток:

Практичне значення одержаних результатів. Висновки і пропозиції,

Союзу” (Хмельницький, 2004), ІІ міжвузівській науково-практичній

1.1. Поняття установчих документів суб'єктів господарювання

Жодна юридична особа не може функціонувати поза правовими актами

права. Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі

підписали (прийняли) установчі документи юридичної особи. Згідно зі ст. 28

виступає адвокат, і його функції звичайно включають підписання статуту,

юридичної особи, визначити роль установчих документів в цьому механізмі,

1.2. Установчі документи як елемент фактичного (юридичного)

На нашу думку, установчі документи суб'єкта господарювання, їхня

суб'єкт господарювання і спричиняє правові наслідки, є одностороннім

на організаційно-правову форму створюваної юридичної особи; розмір

товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою

особи, створеної внаслідок виконання засновницького договору, породжує

юридичної особи. Таким чином, засновницький договір являє собою різновид

особам, що володіють майном на обмеженому речовому праві, до чи після

правовими актами, що регламентують правове становище створюваного

(господарське відання або оперативне управління) юридичної особи. У цьому

набувача внаслідок фактичного (юридичного) складу, що включає два

регламентовану нормативно-правовими актами послідовність організаційно-

2.1. Виникнення і розвиток засновницького договору

В Україні, у разі коли два (або більше) засновника домовляються між

створення товариства тощо.

у виді виділення земель і дворів, кредитів, звільнення учасників від

товариства, передбачалося, що учасники мають право на одержання

2.2. Поняття та види засновницьких договорів

Уперше за весь час існування договірних об'єднань у радянському

іншим законом. Згідно з ч.3 ст. 57 ГК України у засновницькому договорі

бути більше) і породжують різні, але пов'язані відносиною еквівалентності

договору призводить до ліквідації суб'єкта господарювання.

тільки зобов'язальні права, тоді як за договором простого товариства внесене

виконання договору і прийнятих їм на себе зобов'язань.

8) порядок розподілу прибутку і погашення збитків;

засновницький договір повного товариства і засновницький договір

2.3. Порядок укладання, зміни та розірвання засновницького

Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі

розуміються правовою наукою, взагалі відсутні.

Цивільному кодексі СРСР 1922 р. містилися норми, які встановлювали, що

2.4. Структура та зміст засновницького договору

Під змістом договору розуміють сукупність умов, сформульованих

господарського обороту, юридична особа має потребу в майні, яке б

Засновницький договір уперше виникає в римському цивільному праві

юридичної особи. Засновницький договір – це окремий договірний тип, що,

воспользуйтесь поиском на сайте

3.1. Правова природа статуту суб'єкта господарювання

Для більшості суб'єктів господарювання – юридичних осіб установчим

розглядати як договір товариства між учасниками, тому що для його

затверджується його засновниками, коли рішення про створення юридичної