1

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО”
Факультет соціології і права
Кафедра господарського та адміністративного права

“На правах рукопису” “До захисту допущено”

УДК 346.27 Завідувач кафедри
__________ О.О. Кравчук
“___”_____________ 201__ р.

Магістерська робота

зі спеціальності 081 “Право”

на тему: Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю та

товариства з додатковою відповідальністю

Виконала: студентка 6 курсу, групи СП-72мп

Антіпова Оксана Андріївна __________
(прізвище, ім’я, по батькові) (підпис)

Науковий керівник: доцент кафедри господарського та адміністративного права

к.ю.н., Бевз С.І. _________
(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали) (підпис)

Рецензент:
__________
(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали) (підпис)

Засвідчую, що у цій магістерській роботі

немає запозичень з праць інших авторів
без відповідних посилань.
Студент _____________
(підпис)

Київ – 2018 року

 2

ЗМІСТ

(стор.)
ВСТУП……………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА
ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ……………………………………….6
1.1. Вимоги до статуту товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю……………………………………………………………………..6
1.2. Формування та зміна статутного капіталу товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю та вклади учасників……………………………….14
1.3. Порядок відчуження часток у статутному капіталі…………………………...25
1.4. Вимоги до статутного капіталу товариств в інших країнах…………………..39
Висновки до Розділу 1………………………………………………………………..44
Розділ 2. ПОРЯДОК УПРАВЛІННЯ ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ТА
ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ………………………………………..45
2.1. Характеристика загальних зборів учасників…………………………………...45
2.2. Виконавчий орган товариства …………………………………………………..61
2.3. Наглядова рада товариства………………………………………………………73
Висновки до Розділу 2………………………………………………………………..77
РОЗДІЛ 3. ПРИПИНЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН.
ПРИПИНЕННЯ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА ДОДАТКОВОЮ
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ…………………………………………………………….79
3.1. Вихід учасника з товариства. Виключення учасника з товариства…………..79
3.2. Реорганізація та ліквідація товариства…………………………………………87
Висновки до Розділу 3………………………………………………………………100
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………101
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………...107
 3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Згідно з даними Державної служби

статистики України, така організаційно-правова форма господарювання, як
товариство з обмеженою відповідальністю є найбільш популярною серед всіх
юридичних осіб, а саме, станом на 1 листопада 2018 року їх кількість в Україні
становить 623 242.
Тривалий час регулювання діяльності товариств з обмеженою та
додатковою відповідальністю здійснювали Цивільний кодекс України,
Господарський кодекс України та Закон України «Про господарські товариства».
Однак їх положення щодо товариств з обмеженою відповідальністю були досить
суперечливі та не відповідали вимогам сьогодення. Однією з основних причин,
чому іноземних інвесторів не приваблювала така організаційно-правова форма, як
товариства з обмеженою відповідальністю була велика кількість
нормативно-правових актів, які по-різному регулювали їх діяльність.
6 лютого 2018 року Верховна Рада України прийняла досить важливий для
бізнесу нормативно-правовий акт – Закон України «Про товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю», який набрав чинності 17 червня 2018 року. В
основі зазначеного Закону покладені нові та удосконалені старі механізми
визначення правового статусу та регулювання діяльності товариств з обмеженою
та додатковою відповідальністю. Зміни та нові положення, які регулюють
правовий статус товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю є досить
важливими для корпоративного законодавства та сфери господарювання України.
Це має поліпшити інвестиційний клімат, що буде беззаперечним плюсом для
економіки України.
Дослідження правового статусу товариств з обмеженою та додатковою
відповідальністю в контексті прийняття нового Закону є важливим, тому що його
прийняття, таких змін чекали більше 20 років. Потрібно визначити, які нові
положення щодо регулювання діяльності товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю він містить, варто зрозуміти, чи норми Закону «йдуть на
 4

зустріч» засновникам та учасникам товариства чи навпаки – «вставляють палки в

колеса».
Магістерську роботу виконано відповідно до планової тематики науково
дослідної роботи кафедри господарського та адміністративного права КПІ ім.
Ігоря Сікорського за темою «Правове забезпечення сталого розвитку» (державний
реєстраційний номер 0118U100325).
Правовий статус товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю
досліджувався такими науковцями: О. В. Гарагонич, О. Р. Кібенко, В. Крат, О.
Печений, В. В. Луць, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Кравчук, В, Борисова, Ю. Мица.
Але, дослідження правового статусу товариства здійснювалося через призму
Закону України «Про господарські товариства». На даний час майже немає нових
досліджень правового статусу на основі прийнятого Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», лише певні думки
адвокатів з окремих положень.
Мета та задачі дослідження. Метою даної роботи є дослідження правового
статусу товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.
Для досягнення зазначеної мети, були встановленні наступні завдання:
- проаналізувати вимоги до статуту товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю;
- охарактеризувати порядок формування та зміни статутного капіталу
товариств;
- охарактеризувати порядок відчуження часток в статутному капіталі;
- визначити вимоги до статутного капіталу товариств в інших державах;
- встановити нові положення законодавства щодо діяльності загальних
зборів учасників;
- охарактеризувати як здійснює управління товариством виконавчий
орган;
- проаналізувати функціонування наглядової ради в товариствах;
- встановити порядок реалізації права виходу учасників товариства;
 5

- визначити особливості реорганізації товариства та підстави для ліквідації

товариства.
Об’єкт дослідження. Суспільні відносини, які виникають, змінюються та
припиняються у зв’язку зі створенням, діяльністю та припиненням товариств з
обмеженою та додатковою відповідальністю.
Предмет дослідження. Правовий статус товариств з обмеженою та
додатковою відповідальністю.
Методи дослідження. Формально-юридичний метод використовувався для
дослідження таких понять, як установчі документи товариства, статут та
статутний капітал. Метод аналізу застосовувався, для вивчення норм що
регулюють створення, діяльність та припинення товариства, що є складовими
елементами регулювання діяльності товариства з обмеженою відповідальністю та
товариства з додатковою відповідальністю. Порівняльно-правовий метод
застосовувався для порівняння норм Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» з нормами права зарубіжних країн,
що стосуються відомостей які містить статут, формування статутного капіталу,
діяльності загальних зборів учасників та виходу учасників з товариства.
Апробація результатів магістерської роботи. Результати досліджень, що
були включені до магістерської роботи, були оприлюднені на Міжнародній
науково-практичній конференції «Актуальні завдання та напрями розвитку
юридичної науки у ХХІ столітті» (19-20 жовтня 2018 року, м. Львів).
Публікації. Результати магістерського дослідження були опубліковані в
одній тезі доповіді на конференції.
Загальний обсяг магістерської роботи. Загальний обсяг магістерської
роботи 118 складає сторінок, в тому числі 104 сторінки основної частини. Список
використаних джерел складається з 61 найменування та міститься на 7-ми
сторінках.
 6

РОЗДІЛ 1
ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА
ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

1.1. Вимоги до статуту товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю

Засновницьке волевиявлення вчиняється у письмовій формі і фіксується в

установчих документах. Установчий документ є найважливішим корпоративним
актом корпоративного підприємства [1, с. 88] (відповідно до ч. 5 ст. 63
Господарського кодексу України до корпоративних відносяться підприємства, що
створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в
тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб ) [2].
Окрім терміну «установчі документи» в нормативно-правових актах можна
зустріти й інші дефініції, наприклад, «статутні документи» (п. 14.1.90 ст. 14
Податкового кодексу України [3], ст. 6 Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність») [4] або «засновницькі документи» (ст. З Закону
України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового,
коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів»), які є
ідентичними. Попри те, що в нормативно-правових актах термін «установчі
документи» вживається часто, визначення його чинне законодавство не дає,
наводячи лише перелік таких документів та вимоги до змісту [1, с. 88-89].
Установчі документи корпоративних підприємств (до яких відносяться
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю) – це корпоративні
нормативні акти, в яких засновники (учасники, члени) визначають правовий
статус конкретного корпоративного підприємства. Особливість установчих
документів, яка відрізняє їх від інших документів, необхідних для створення та
легалізації корпоративного підприємства, полягає в тому, що вони визначають
правовий статус корпоративного підприємства та за своїм характером є
 7

корпоративним нормативним актом [1, с. 89]. Тобто, головним актом конкретного

товариства на основі якого здійснюється діяльність товариства і якого повинні
дотримуватися як учасники товариства, так і його посадові особи.
За загальними правилами в установчих документах повинні бути зазначені
найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності,
склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень,
порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його
реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом [5].
Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір,
положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом.
Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть
засновники (учасники) юридичної особи [6].
Установчим документом корпоративного підприємства є затверджений
засновниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не
встановлено законом. Статут – це локальний нормативний акт, призначення якого
полягає у визначенні індивідуального правового статусу конкретної юридичної
особи. Саме цей документ визначає правове становище тієї чи іншої юридичної
особи в господарському обороті [1, с. 89].
До ознак статуту корпоративного підприємства в науковій літературі
відносять:
- встановлює індивідуальний правовий статус конкретного корпоративного
підприємства;
- затверджується засновниками і змінюється вищим органом управління
корпоративного підприємства;
- діє протягом усього часу діяльності корпоративного підприємства;
- поширюється на усіх осіб, які перебувають у правовідносинах з юридичною
особою;
- може містити норми, не передбачені чинним законодавством;
- не повинен суперечити нормам закону [1, с. 89].
 8

Статут – це не правочин, а локальний нормативний акт. Але виникає цей акт

внаслідок правочину, змістом якого є засновницьке волевиявлення [1, с. 89].
Найголовнішим документом товариства з обмеженою і додатковою
відповідальністю (далі в роботі використовується термін «товариство», під яким
розуміється, як товариство з обмеженою відповідальністю так і товариство з
додатковою відповідальністю) є установчий документ, а саме, статут товариства
на підставі якого здійснюється діяльність товариства.
Прийнятим Законом учасникам товариства з обмеженою відповідальністю
та товариства з додатковою відповідальністю надали свободу у формуванні змісту
статуту, адже стаття 11 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» містить перелік всього з трьох відомостей, які
обов’язково мають бути включені до статуту, а саме [7]:
- повне та скорочене (за наявності) найменування товариства;
- органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття
ними рішень;
- порядок вступу до товариства та виходу з нього [8].
На перший погляд може навіть скластися враження, що статут товариства
перетворюється на звичайну формальність чи декларацію. Однак ключова фраза
закладена у ч. 6 ст. 11 Закону – статут товариства може містити інші відомості,
що не суперечать закону. Сам же Закон України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» містить низку вимог щодо особливостей
діяльності товариств, які раніше регулювалися статутом. Водночас і тепер не
заборонено передбачати такі особливості у статуті. Головне, щоб ці положення не
суперечили закону або, іншими словами, не погіршували порівняно із законом
окремі процедурні правила та становище учасників товариства. При цьому на
приведення статутів товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю у
відповідність новому закону надано один рік з дня набрання ним чинності, тобто
до 17 червня 2019 року [7].
Важливим нововведенням Закону є виключення інформації про розмір
статутного капіталу і числа учасників, з переліку, що має обов’язково міститися в
 9

статуті. Законодавці пояснюють це тим, що ця вимога входила в конфлікт із

механізмами, що регулюють відчуження або перехід часток учасників у
статутному капіталі, оскільки незалежно від підстав набуття особою прав на
частку вимагала внесення змін до статуту і створювала неприйнятний для
багатьох інвесторів ризик блокування реєстрації змін у складі учасників та
порушення прав особи, що набула частку на законних підставах [9, с. 5].
Крім того, відповідно до спеціального Закону щодо правового статусу
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, більше немає
необхідності вносити до статуту інформацію про місцезнаходження товариства.
На нашу думку, це покликано тим, що у разі зміни місця знаходження товариства,
виконавчому органу завдається багато клопоту стосовно внесення змін до статуту.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» перша редакція статуту підписується всіма
учасниками товариства та обов’язково справжність підписів учасників повинна
засвідчитись нотаріально. У разі, якщо вносяться зміни до статуту, вони
підписуються тільки тими учасниками, які голосували за рішення таких змін, або
особою, уповноваженою на це органом, який прийняв це рішення, і також
справжність підписів повинна засвідчитись нотаріально. На наш погляд, для зміни
відомостей, які містить статут повинна бути одностайна згода всіх учасників
товариства. Оскільки, статут – це головний документ товариства, на підставі
якого здійснюється і регулюється діяльність товариства, зміни які вносяться
повинні задовольняти всіх учасників. Якщо, певна частина учасників внесе зміни
до статуту, які не будуть задовольняти інших учасників, це може породити
суперечки і розлад всередині товариства. Тому, ми вважаємо, було б краще аби
законодавці в Законі прописали, що зміни до статуту товариства повинні
вноситись за згодою кваліфікованої більшості голосів учасників.
Однак, прийнятий Закон, все ж таки, передбачає низку питань, зміни
відносно яких мають бути підтримані одностайним рішенням загальних зборів
учасників, зокрема:
 10

- статутом товариства можуть бути передбачені обмеження щодо зміни

співвідношення часток учасників (ч. 3 ст. 12 прийнятого Закону);
- кожен учасник товариства повинен повністю внести свій вклад протягом
шести місяців з дати державної реєстрації товариства, якщо інше не
передбачено статутом (ч. 1 ст. 14 прийнятого Закону);
- статутом товариства може встановлюватися інший порядок реалізації
переважного права учасників товариства, розподілу відчужуваної частки
(частини частки) між іншими учасниками товариства, відмови від
реалізації переважного права учасників товариства. Статутом може
встановлюватися, що учасники товариства не мають переважного права.
Статутом також може бути передбачений обов’язок учасника товариства,
який має намір продати частку (частину частки) третій особі, провести
спершу переговори щодо її продажу з іншими учасниками товариства.
Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або
виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у
яких взяли участь всі учасники товариства (ч. 6 ст. 20 прийнятого
Закону);
- статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки
(частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою
інших учасників. Відповідне положення може бути внесене до статуту
або виключене з нього одностайним рішенням загальних зборів
учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства (ч. 2 ст. 21 Закону
України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю»);
- статутом товариства можуть бути передбачені інші строк, порядок,
розмір та спосіб проведення розрахунків з учасником, що виходить з
товариства, а також порядок вибору суб’єкта оціночної діяльності.
Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або
виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у
 11

яких взяли участь всі учасники товариства (ч. 12 ст. 24 Закону України
«Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»);
- статутом товариства може встановлюватися інша кількість голосів
учасників товариства (але не менше, ніж більшість голосів), необхідна
для прийняття рішень з питань порядку денного загальних зборів
учасників, крім рішень, які відповідно до цього Закону приймаються
одностайно. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту,
змінені або виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів
учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства (ч. 5 ст. 34
прийнятого Закону);
- статутом товариства може бути визначений порядок надання згоди на
вчинення правочинів, щодо яких є заінтересованість. Відповідні
положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з
нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли
участь всі учасники товариства (ч. 2 ст. 45 прийнятого Закону).
Якщо проаналізувати досвід європейських країн, то у жодній країні ЄС
щодо акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю не
вимагається підписання змін до статуту (статуту у новій редакції) всіма
учасниками товариства [10, с. 170]. Як бачимо, вітчизняні законодавці теж пішли
таким шляхом.
Як відомо, Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011
року № 1182 затверджено модельний статут товариства з обмеженою
відповідальністю.
Метою запровадження модельного статуту було здешевлення та спрощення
започаткування та ведення бізнесу, а також покращення інвестиційного
середовища в нашій країні [11]. З прийняттям Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» виникає питання, чи будуть
реєструвати товариства, які мають намір у своїй діяльності використовувати
модельний статут.
 12

Окремі положення модельного статуту, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України «Про затвердження модельного статуту товариства з
обмеженою відповідальністю» від 16.11.2011 № 1182, суперечать прийнятому
Законові [12]. Тому на нашу думку, модельний статут від 16.11.2011 залишається
чинним для тих, товариств, які здійснюють свою діяльність за ним, до тих пір
поки Кабінет Міністрів України не внесе зміни до діючого модельного статуту
або поки не затвердить новий модельний статут.
З 17.06.2018 реєструвати створення товариства з обмеженою
відповідальністю, яке провадитиме діяльність на модельному статуті, не можна до
тих пір, доки не внесуть зміни до вищевказаної постанови Кабінету Міністрів
України. Аналогічно не можна проводити державну реєстрацію переходу на
діяльність з власного статуту на модельний [12]. Це пояснюється тим, що досі
Кабінет Міністрів України не вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України
«Про затвердження модельного статуту товариства з обмеженою
відповідальністю» від 16.11.2011 № 1182, а отже, у разі переходу товариств з
власного статуту на модельний, його положення будуть суперечити положенням
Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
Однак, якщо для державної реєстрації змін звертається товариство з
обмеженою відповідальністю, що працює на модельному статуті, у державного
реєстратора немає підстав для відмови у реєстрації [12].
Варто звернути увагу на те, що в європейських країнах статут наділений
силою договору, що об’єднує всіх учасників.
Так Суд ЄС у справі Powell Duffryn PLC v. Petereit (1992) дійшов висновку,
що статут має розглядатись як договір між учасниками товариства й самим
товариством, а також між самими учасниками [10, с. 169].
Ст. 14 (1) британського Акту про компанії 1985 установлює, що
зареєстровані меморандум і статут компанії зв'язують компанію і її учасників так
само, якби вони були підписані й завірені печаткою відповідно кожним
учасником окремо і містили підписаний кожним учасником договір за печаткою
про дотримання всіх умов меморандуму і статуту. У ст. 14 (2) цього Акту
 13

закріплюється, що грошові кошти, що підлягають за умовами меморандуму та

статуту сплаті компанії її учасником, є його боргом компанії, що в Англії й Уельсі
має силу боргу з договору за печаткою [10, с. 169].
Правова природа й особливості статуту як договору, що існує між
компанією і її учасниками неодноразово аналізувалася британськими судами і є
предметом численних дискусій в англійській правовій літературі [10, с. 169].
Загальне право дозволяє виділити наступні характеристики даного
договору:
1. Статут є договором, що базується на законі («statutory contract»). Даний договір
за багатьма характеристиками відрізняється від звичайного договору, заснованого
на прямому волевиявленні сторін. По-перше, статут підкоряється спеціальним
положенням корпоративного, а не договірного права і тому компанія може в
однобічному порядку змінювати його умови шляхом прийняття спеціальної
резолюції (що є зовсім неприпустимим щодо договору). По-друге, звичайні
засоби, що застосовуються при порушенні договору, рідко використовуються у
відношенні статуту, який захищається спеціальними нормами корпоративного
права. Крім того, статут не може бути визнаний недійсним і не може бути
виправлений судом у випадку помилки сторін як звичайний договір [10, с. 169-
170].
2. Статут зв'язує учасників компанії тільки, якщо вони виступають саме в даній
якості (qua members). Іншими словами, статут створює контракт, що зв'язує
зобов'язаннями кожного учасника з компанією, але кожен учасник тільки тоді є
зв'язаним положеннями статуту, коли він діє саме як учасник компанії [10, с. 170].
3. Статут утворює також договір між учасниками компанії як такими. Однак
такий договір може бути примусово виконаний тільки за допомогою компанії.
Деякі судді не притримуються такої точки зору і визнають існування контракту
між компанією і учасниками, але не між самими учасниками (промова Лорда
Хершила у справі Welton v Saffery (1897)) [10, с. 170].
Таким чином, у європейському праві щодо статуту часто застосовується
певна презумпція – укладеного договору (хоча про договір у його класичному
 14

розумінні не йдеться). Такий підхід застосовується для можливості спонукання за

допомогою цивільно-правових засобів учасників товариства та самого товариства
до виконання обов'язків, закріплених у статуті, адже концепції статуту як
локального нормативного акту, акту індивідуального (ненормативного) характеру,
або одностороннього правочину що були розвинуті у працях вітчизняних та
закордонних науковців, залишають відкритими багато питань. До речі, в науці
вже висловлюються аргументи, правда дещо іншого характеру, на користь того,
що статут має визнаватись договором [10, с. 170].
На наш погляд, статут необхідно вважати локальним нормативним актом, а
для можливості спонукання учасників товариства виконувати свої обов’язки, на
законодавчому рівні в учасників є можливість укласти корпоративний договір.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» корпоративний договір – це договір, за яким
учасники товариства зобов’язуються реалізовувати свої права та повноваження
певним чином або утримуватися від їх реалізації.

1.2. Формування та зміна статутного капіталу товариства з

обмеженою та додатковою відповідальністю та вклади учасників

Термін «статутний капітал» використовується у господарському,

цивільному, податковому законодавстві і у сучасному бухгалтерському обліку.
Поширеним є визначення статутного капіталу як зафіксованої установчими
документами та оціненої учасниками сукупності вкладів, об’єднаних учасниками
при створенні товариства для забезпечення його діяльності; як грошового
еквівалента майна, яке повинно передаватися товариству у вигляді внесків для
забезпечення його діяльності та як сплати його учасниками отримуваних ними
майнових прав; як суми вкладів учасників, що виконують функції джерела коштів
товариства. Деякі фахівці вважають, що статутний капітал за сучасних умов по-
трібен лише для покриття витрат, пов’язаних із державною реєстрацією
 15

підприємства, та для забезпечення його діяльності в початковий період існування

[1, с. 208-209].
Статутний капітал безпосередньо пов’язаний з корпоративними правами, бо
згідно зі ст. 167 Господарського кодексу України ці права належать учасникам
корпоративного підприємства відповідно до їх частки у статутному капіталі.
Таким чином, у понятті статутного капіталу зосереджено обліково
бухгалтерський підхід з правовим аспектом, і через нього простежується зв’язок
між правовим режимом майна учасників, яке вноситься ними як вклади/оплата
акцій при створенні корпоративного підприємства, майна цього підприємства та
корпоративних прав учасників корпоративного підприємства [1, с. 209].
По-перше, він сформований за рахунок внесення учасниками вкладів у
грошовому чи майновому вигляді. По-друге, статутний капітал є показником (або
виразником) майна корпоративного підприємства. Так, при виході учасника з
товариства з обмеженою відповідальністю йому сплачується не вартість його
частки в статутному капіталі, а вартість частини майна, пропорційна цій частці.
Так само проводяться розрахунки в разі смерті учасника з його
правонаступниками. По-третє, в статутному капіталі всіх товариств, крім
акціонерного, визначаються частки учасників, які за своєю природою являють
собою майнові права, бо їх можна відчужувати [1, с. 209].
Статутний капітал виконує такі функції:
- інституційну. Без формування статутного капіталу неможливе створення
окремих корпоративних підприємств, щодо яких законом передбачено
вимогу про формування певного розміру статутного капіталу;
- інформаційну. Відомості про статутний капітал, насамперед, про його
розмір, розподіл між учасниками внесків, порядок формування, мають
важливе інформаційне значення. Розмір статутного капіталу та розподіл
часток між учасниками дозволяє оцінити обсяг ризику учасників та
кожного з них зокрема, розподіл голосів між ними та вплив на діяльність
підприємства. Ця функція статутного капіталу не залежить від його
розміру;
 16

- економічну. Статутний капітал є одним з джерел формування майна

корпоративного підприємства. За рахунок внесків засновників
(учасників) може фінансуватися діяльність підприємства. Законодавець
встановлює спеціальні правила для таких внесків, зокрема, внески
учасників до статутного капіталу не є об’єктом оподаткування податком
на прибуток, у той час як інші внески (не до статутного капіталу)
оподатковуються на загальних засадах. Економічна функція виявляється
і в тому, що внесками до статутного капіталу, як правило, обмежується
ризик економічних втрат учасників. Вони ризикують втратити лише те,
що передали як внесок до статутного капіталу. Їх персональна майнова
відповідальність за зобов’язаннями створеного корпоративного
підприємства допускається лише у випадках, передбачених законом та
установчими документами підприємства. Тому можна стверджувати, що
статутний капітал потрібний, насамперед, самим учасникам, щоб
показати наперед контрагентам межі своєї відповідальності. Різновидом
економічної функції є стартова функція статутного капіталу [1, с. 210].
Значення такої функції у тому, що майно, яке вноситься до статутного
капіталу, використовується для того, щоб почати господарську
діяльності товариства;
- гарантійну. Розмір статутного капіталу свідчить про мінімальну вартість
чистих активів корпоративного підприємства. Відповідно до статутного
капіталу визначається мінімальний розмір майна підприємства, який
гарантує інтереси його кредиторів. Закон встановлює взаємозв’язок між
статутним капіталом і вартістю чистих активів. Власний капітал (вартість
чистих активів) корпоративного підприємства – це різниця між сукупною
вартістю активів підприємства та вартістю його зобов’язань перед
іншими особами. Гарантійна функція статутного капіталу особливо
яскраво проявляється у підприємствах, які займаються банківською та
фінансовою діяльністю. Значення цієї функції посилюється додатковими
вимогами щодо розміру та порядку формування статутного капіталу цих
 17

господарюючих суб’єктів, необхідністю дотримання економічних

нормативів та постійним контролем за цим Національного банку України
та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері
ринків фінансових послуг. Гарантійна функція пов’язана з економічною,
оскільки обидві характеризують майнові аспекти правового статусу
підприємства. Однак якщо економічна функція розкриває значення
статутного капіталу для самого підприємства, то гарантійна – для третіх
осіб, насамперед кредиторів [1, с. 211].
Господарська діяльність товариства з обмеженою відповідальністю та
товариства з додатковою відповідальністю, як і будь якого іншого товариства,
неможлива без формування статутного капіталу.
Законодавче визначення терміну «статутний капітал» містить Закон України
«Про акціонерні товариства». Він визначає статутний капітал, як капітал
товариства, що утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій
товариства [13].
Якщо піти за аналогією, то визначення статутного капіталу товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю можна визначити, як капітал
товариства, що утворюється з суми номінальної вартості часток його учасників.
Визначення номінальної вартості частки в Законі України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» немає, але зі змісту інших норм
зрозуміло, що це грошова сума в гривнях, визначена як номінальний розмір
частки рішенням загальних зборів учасників. Розмір частки може додатково
визначатися й у відсотках пропорційно до розміру номінальної вартості частки
[14].
Відповідно до спеціального Закону щодо правового статусу товариств з
обмеженою та додатковою відповідальністю вклади учасників можуть бути у
негрошовій формі, але повинні мати грошову оцінку, яка затверджується
одностайним рішенням загальних зборів учасників. Вклад до статутного капіталу
можна вносити в розмірі, більшому за номінальну вартість частки. Це так званий
 18

«share premium» у товаристві з обмеженою відповідальністю, якого досить довго

чекали і приватні інвестори, і міжнародні фінансові організації [14].
Наприклад, так звані спільні підприємства (joint ventures), що існують у
формі товариства з обмеженою відповідальністю, зможуть скористатися нормою
Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» і
без необхідності вигадувати складні юридичні конструкції, аби врегулювати
ситуацію, коли два партнери домовилися про розподіл часток у бізнесі та
прибутку порівну (50/50), однак один із них готовий інвестувати більшу суму
коштами, а інший – своїм досвідом та експертизою, не маючи можливості внести
вклад у такому самому розмірі, що й другий партнер [14].
Загалом внески в так званий додатковий капітал можна було вносити без
зміни розміру часток і за Законом України «Про господарські товариства» (так
звані додаткові внески, які можуть не впливати на розмір частки учасника) [14].
Учасники товариств навіть користувалися такою можливістю, однак у
деяких випадках вони стикалися з несприятливими податковими наслідками.
Тому інструмент додаткових внесків за Законом України «Про господарські
товариства» історично не набув широкої популярності [14].
Ми сподіваємося, що пряме закріплення в Законі України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» можливості внесення вкладів понад
номінальну вартість частки у формулюванні статей 14 та 16 Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» усуне суперечки щодо
легітимності вкладів понад зареєстрований розмір статутного капіталу товариства
з обмеженою відповідальністю і неоднозначну позицію податкових органів щодо
оподаткування вкладів, які перевищують розмір частки (останнє, звісно,
залишається на відкуп цих же податкових органів) [14].
Слід зазначити, що Закон України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» не встановлює мінімального розміру статутного
капіталу. Згідно з Законом України «Про товариства з обмеженою і додатковою
відповідальністю» вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери,
інше майно, якщо інше не встановлено законом. У разі якщо вклад здійснюється у
 19

негрошовій формі, то він повинен мати грошову оцінку, що затверджується

одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі
учасники товариства [8]. Відповідно до законодавства, а саме ст. 86
Господарського кодексу України Закон забороняє використовувати для
формування статутного (складеного) капіталу товариства бюджетні кошти, майно
державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу
місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в
оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом.
Фінансовий стан засновників – юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити
відповідні внески до статутного капіталу господарського товариства у випадках,
передбачених законом, має бути перевірений незалежним аудитором
(аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан
засновників – громадян має бути підтверджений довідкою органу державної
податкової служби про подану декларацію про майновий стан і доходи (податкову
декларацію), завіреною відповідним податковим органом [15].
Відповідно до прийнятого Закону кожен учасник товариства повинен
повністю внести свій вклад протягом 6 місяців з дати державної реєстрації
товариства, якщо інше не передбачено статутом. Як вже можна було помітити
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»
досить таки диспозитивний і ліберальний. Якщо вже законодавці прописали в
Законі, що інший строк може бути встановлений статутом, але не додали, не
більше 6 місяців або не менше 6 місяців з дати державної реєстрації товариства,
то навіщо взагалі потрібно було зазначати даний термін? В такому разі, на нашу
думку, доцільніше було зазначити, що строк протягом якого кожен учасник
повинен внести свій вклад до статуту визначається статутом або договором про
створення товариства (в разі його укладення).
Деяких змін зазнала норма щодо несвоєчасного внесення вкладу учасником
товариства. Тепер, ст. 15 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» передбачає, що якщо учасником товариства не
вчасно внесено вклад чи його частину до статутного капіталу, виконавчий орган
 20

має надіслати йому письмове попередження про таке прострочення.

Попередження має містити інформацію про невнесений своєчасно вклад чи його
частину та додатковий строк, наданий для погашення заборгованості. Додатковий
строк, наданий для погашення заборгованості, встановлюється виконавчим
органом товариства чи статутом товариства, але не може перевищувати 30 днів. У
даному випадку, законодавець зазначив граничний строк для погашення
заборгованості. Але на нашу думку, потрібно було відповідне положення
доповнити: «але не може перевищувати 30 днів з дня, коли таке попередження
було надіслано». Це обґрунтовується тим, що учасники повинні знати, з якого
дня почнеться відлік строку для погашення заборгованості. У тому випадку, як
прописано в Законі, можуть виникнути суперечки між виконавчим органом і
учасником, адже, кожен буде обраховувати строк по своєму.
У разі, якщо учасник товариства так і не вніс вклад для погашення
заборгованості протягом встановленого додаткового строку, виконавчий орган
товариства має скликати загальні збори учасників, які можуть прийняти одне з
таких рішень:
- про виключення учасника товариства, який має заборгованість із
внесення вкладу;
- про зменшення статутного капіталу товариства на розмір неоплаченої
частини частки учасника товариства;
- про перерозподіл неоплаченої частки (частини частки) між іншими
учасниками товариства без зміни розміру статутного капіталу товариства
та сплату такої заборгованості відповідними учасниками;
- про ліквідацію товариства [8].
Встановлення такого механізму покликане забезпечити виконання
обов’язку учасника щодо внесення вкладу до статутного капіталу.
Певних змін порівняно з тими, що передбачалися законодавством до
прийняття Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», зазнали положення щодо збільшення та зменшення статутного
капіталу. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про товариство з обмеженою та
 21

додатковою відповідальністю», збільшення статутного капіталу товариства

допускається лише після внесення всіма учасниками товариства своїх вкладів у
повному обсязі. Також допускається збільшення статутного капіталу за рахунок
нерозподіленого прибутку товариства, у разі застосування такого способу
збільшення статутного капіталу, склад учасників товариства та співвідношення
розмірів їх часток у статутному капіталі не змінюються. У розвиток цього, для
уникнення корпоративних конфліктів та захисту інтересів міноритарних
учасників Закон цілком логічно передбачає правило щодо незмінності пропорцій
часток учасників при збільшенні розміру статутного капіталу за рахунок
нерозподіленого прибутку товариства (ч. 2 ст. 17 Закону). Зазначені законодавчі
зміни значно спрощують процедуру реінвестування прибутку товариства та, по
суті, інтегрують три етапи попередньої процедури з розподілу прибутку, виплати
дивідендів учасникам та наступного їх внесення в якості додаткових внесків до
статутного капіталу, економлячи при цьому час та фінансові ресурси як
товариства, так і його учасників [16].
За спеціальним Законом щодо правового статусу товариств з обмеженою та
додатковою відповідальністю з’явилася можливість збільшити статутний капітал
за рахунок додаткових вкладів. Тепер необхідно буде двічі проводити збори
учасників. На перших зборах учасники прийматимуть рішення про збільшення
статутного капіталу, суми збільшення, реалізацію/нереалізацію переважного
права учасників на внесення додаткових вкладів, внесення внесків третіми
особами та інші процедурні питання. На других зборах будуть затверджувати
результати внесення вкладів і приймати рішення про остаточний розмір
статутного капіталу [17].
Намір про збільшення капіталу оформлюється рішенням загальних зборів
учасників товариства про залучення додаткових вкладів, в якому варто зазначити
про:
- загальну суму збільшення статутного капіталу товариства;
- коефіцієнт відношення суми збільшення до розміру частки кожного
учасника;
 22

- запланований розмір статутного капіталу;

- строк для учасників для внесення додаткових вкладів;
- можливість або заборона для третіх осіб та/або учасників у довнесенні
додаткових вкладів після реалізації або відмови від реалізації
переважного права учасників;
- строк для третіх осіб та / або учасників для довнесення додаткових
вкладів;
- правила вирішення питань у разі конкуренції пропозицій від третіх осіб
та/або учасників у внесенні додаткових вкладів [18].
Крім того, закон передбачає можливість укладення договору про внесення
додаткового вкладу, за яким учасник та/або третя особа зобов'язується зробити
додатковий вклад у грошовій чи негрошовій формі, а товариство — збільшити
розмір його частки у статутному капіталі чи прийняти до товариства з
відповідною часткою у статутному капіталі. Укладення такого договору не є
обов'язковим [18].
Згідно зі ст. 18 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» у разі, якщо загальні збори учасників вирішили
збільшити статутний капітал, додатковий вклад можуть здійснити як учасники
такого товариства, так і треті особи. У такому випадку учасникам товариства
надається переважне право зробити додатковий вклад у межах суми збільшення
статутного капіталу пропорційно до його частки у статутному капіталі. Учасники
товариства можуть внести свої додаткові вклади протягом строку, який
визначений рішенням загальних зборів, але не більше ніж протягом одного року з
дня прийняття рішення про залучення додаткових вкладів. Треті особи та
учасники товариства можуть зробити додаткові вклади після реалізації кожним
учасником свого переважного права або відмови від реалізації такого права в
межах різниці між сумою збільшення статутного капіталу та сумою внесених
учасниками додаткових вкладів, лише якщо це передбачено рішенням загальних
зборів учасників про залучення додаткових вкладів. Такі вклади, відповідно до ч.
6 ст. 18 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
 23

відповідальністю», треті особи та учасники товариства можуть вносити протягом

6 місяців після спливу строку для внесення додаткових вкладів учасниками, які
мають намір реалізувати своє переважне право, але рішенням загальних зборів
учасників може бути встановлено менший строк [8].
Наведу приклад, якщо у товаристві троє учасників, кожен з них володіє
часткою у статутному капіталі – 20%, 30% та 50% і рішенням загальних зборів
прийнято збільшити статутний капітал на 50 000 гривень. Кожен учасник такого
товариства має переважне право на додатковий вклад у межах 50 000 грн та
пропорційно до його частки у статутному капіталі. Наприклад учасник з часткою
20% і 30% вирішили скористатися своїм переважним правом і внесли до
статутного капіталу – 10 000 грн і 15 000 грн відповідно. Учасник з часткою 50%
не скористався свої переважним правом на додатковий вклад. Як зазначалось
вище, відповідно до Закону, після спливу строку протягом якого учасники могли
внести свої додаткові вклади, треті особи та учасники товариства можуть зробити
свої додаткові вклади в межах різниці між сумою збільшення статутного капіталу
та сумою внесених учасниками додаткових вкладів, у нашому випадку така
різниця становить 25 000 грн. Проте Законом не встановлено як буде
вирішуватися питання конкуренції, якщо в межах різниці свої додаткові вклади
захочуть внести як треті особи, так і учасники товариства, та хто саме буде
вирішувати це питання. На нашу думку, якщо виникне така конкуренція, то знову
таки потрібно надати переважне право учасникам цього товариства. Отже,
товариству необхідно в статуті зазначити порядок регулювання зазначеного
питання, щоб в майбутньому не виникло непорозумінь стосовно цього.
Оскільки, як вже зазначалось норми Закону мають здебільшого
диспозитивний характер, то ч. 7 ст. 18 передбачає, що статутом або одностайним
рішенням загальних зборів учасників, в яких взяли участь всі учасники
товариства, можуть встановлюватись інші строки для внесення додаткових
вкладів, може встановлюватись можливість учасників вносити додаткові вклади
без дотримання пропорцій їхніх часток у статутному капіталі або право лише
певних учасників вносити додаткові вклади (на нашу думку неприпустимо на
 24

законодавчому рівні, давати можливість обмежувати права інших учасників), а

також може бути виключений етап внесення додаткових вкладів лише тими
учасниками товариства, які мають переважне право.
У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про товариства з
обмеженою і додатковою відповідальністю» зазначено про можливість
застосування спрощеного порядку збільшення статутного капіталу за рахунок
додаткових вкладів (у разі якщо згодні всі учасники товариства), а саме – шляхом
укладення договору з учасником товариства та/або третьою особою [9, с. 7].
Проте Законом, прямо така можливість не передбачена. Відповідно до ч. 8 ст. 18
Закону України «Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю»
передбачається, що з учасником товариства та/або третьою особою може бути
укладено договір про внесення додаткового вкладу, за яким такий учасник та/або
третя особа зобов’язується зробити додатковий вклад у грошовій чи негрошовій
формі, а товариство – збільшити розмір його частки у статутному капіталі чи
прийняття до товариства з відповідною часткою у статутному капіталі.
Відповідно до ч. 9 ст. 18 Закону протягом одного місяця з дати спливу
строку для внесення додаткових вкладів, встановленого відповідно до цієї статті,
загальні збори учасників товариства приймають рішення про:
- затвердження результатів внесення додаткових вкладів учасниками
товариства та/або третіми особами;
- затвердження розмірів часток учасників товариства та їх номінальної
вартості з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів;
- затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства.
Товариства також мають право зменшити статутний капітал. Відповідно до
ч. 2 ст. 19 Закону у разі зменшення номінальної вартості часток усіх учасників
товариства співвідношення номінальної вартості їхніх часток повинно зберігатися
незмінним. У разі, якщо загальні збори учасників прийняли рішення про
зменшення статутного капіталу виконавчий орган повинен протягом 10 днів,
після такого прийняття, письмово повідомити всіх кредиторів. Кредитори, у свою
чергу, протягом 30 днів після отримання такого повідомлення, можуть звернутися
 25

до товариства з письмовою вимогою про здійснення протягом 30 днів одного з

таких заходів за вибором товариства:
- забезпечення виконання зобов’язань шляхом укладення договору
забезпечення;
- дострокове припинення або виконання перед кредитором;
- укладення іншого договору з кредитором [8].
У разі якщо товариство проігнорує вимогу кредитора, то він має право
вимагати в судовому порядку дострокового припинення або виконання
зобов’язань товариством. Але якщо, кредитор не звертається до товариства з
вимогою, то це означає, що він не вимагає вчинення додаткових дій з боку
товариства щодо зобов’язання перед ним.
Отже, враховуючи викладене, можна підсумувати, що формування
статутного капіталу є важливим етапом створення товариства з обмеженою та
додатковою відповідальність. Адже, без його формування неможливе проведення
господарської діяльності товариства. Беззаперечним плюсом є впровадження
можливості збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів, як
учасниками, так і третіми особами. Останнім же, не доведеться чекати поки хтось
з учасників вирішить продати свою частку, щоб третя особа могла стати
учасником товариства.

1.3. Порядок відчуження часток у статутному капіталі

Як відомо, учасник товариства має право продати свою частку у товаристві

іншій особі. А інший учасник, у свою чергу може скористатися переважним
правом купівлі частки. На відміну від «старого законодавства», прийнятий Закон
чітко визначає, що переважне право учасника поширюється тільки на придбання
ним частки іншого учасника, яка продається. Тобто, у випадку безоплатного
відчуження учасником своєї частки (укладення договору міни, дарування),
переважне право іншого учасника на купівлю такої частки поширюватись не буде
[19].
 26

Переважне право виникає разом із суб’єктивним правом учасника

товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю на частку у статутному
капіталі та перебуває в пасивному стані до отримання повідомлення про намір
продати частку іншим учасником товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю. Тобто остаточно виникнення переважного права купівлі частки
у статутному капіталі товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю
пов’язується з волею суб’єкта припинити своє право на частку [20, с. 30].
Останнім юридичним фактом, від якого залежить виникнення переважного
права учасника товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, є
повідомлення про намір продати частку (далі – повідомлення). Основним
питанням, яке виникає при аналізі сутності цього повідомлення, є те, чи можливо
його вважати офертою, тобто пропозицією укласти договір (ст. 641 Цивільного
кодексу України)? Причому це питання не суто теоретичне, оскільки впливає на
«вибір» тих норм цивільного законодавства, що підлягають застосуванню.
Вирішення відповідного питання зумовлює необхідність врахування того, що:
а) оферту може надіслати будь-яка зі сторін майбутнього договору (ст. 641
Цивільного кодексу України) [21], а повідомлення має змогу вчинити тільки
учасник товариства з обмежено та додатковою відповідальністю;
б) на відміну від пропозиції, вчинення повідомлення – це обов’язок
учасника, котрий має намір відчужити свою частку шляхом укладення договору
купівлі-продажу;
в) адресування повідомлення, на противагу оферті, завжди обмежується
заздалегідь визначеним колом осіб у правовому смислі (учасником/учасниками), а
не в економічному – як це відбувається зазвичай при виборі майбутнього
контрагента за договором;
г) зазначене повідомлення відзначається організаційним характером, адже
за його допомогою відбувається саме організація продажу частки у статутному
капіталі товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю. Не дивно, що
ініціатива у цьому питанні належить учасникові товариства, оскільки саме він
зацікавлений у правомірній реалізації належної йому частки з метою
 27

недопущення настання негативних наслідків у випадку порушення переважних

прав інших осіб [20, с. 31];
ґ) повідомлення відіграє подвійну роль – інформативну та пропозиційну.
Інформативна має своїм змістом інформування носія або носіїв переважних прав
про намір продати частку у статутному капіталі товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю і про його (їх) можливість реалізувати переважне
право. Натомість, з іншого боку, це повідомлення характеризується певними
властивостями, які «наближають» його до оферти. За допомогою повідомлення
має місце пропозиція укласти договір, адже в ньому обов’язково має бути вказана
ціна та інші умови продажу частки. На відміну від оферти, воно не завжди має
своїм результатом укладення договору саме того розміру частки й на зазначених
умовах. У разі множинності суб’єктів переважного права застосовується така
конструкція вирішення колізії переважних прав, як пропорційність здійснення
переважного права;
д) порівняно з пропозицією укласти договір це повідомлення може
адресуватися декільком носіям переважного права (у випадку коли учасників троє
і більше). Оферта, як відомо, має бути адресована визначеній особі. Певну
подібність повідомлення можна виявити з так званою «публічною офертою»,
зверненою до невизначеного кола осіб. Однак у публічній оферті вбачається намір
суб’єкта укласти договір із будь-якою особою, що погодиться на таку пропозицію.
Учасник, який вчинив повідомлення декільком учасникам товариства з
обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, не
має не лише такого наміру, але й спроможності з кожною особою укладати
договір стосовно відчуження певної частки у статутному капіталі товариства,
оскільки він реалізує одну частку. Обмеженість учасника такого товариства
тільки однією часткою унеможливлює її продаж кожному з носіїв преважного
права, які виявили бажання її придбати. Тому на підставі викладеного слід
констатувати неможливість кваліфікації повідомлення про продаж як оферти [20,
с. 31-32].
 28

Під здійсненням переважного права слід розуміти реалізацію його носієм

тих правомочностей, що складають зміст цього права. Суб’єкт переважного права
може реалізувати або не здійснювати його. Іншими словами, обрання способу
здійснення повністю залежить від волі носія права, але обмежується тими
правовими можливостями, що складають зміст переважного права [20, с. 33].
Дану можливість регулюють ст. 20 та 21 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю». Зазначеними статтями
встановлюється, що учасник, який вирішив продати свою частку або її частину
третій особі, має обов’язок письмово повідомити про це інших учасників
товариства та надати інформацію про ціну та розмір частки, що відчужується та
інші умови продажу частки. Кожен учасник товариства протягом 30 днів з дати
отримання такого повідомлення може скористатися своїм переважним правом
купівлі частки або її частини. У разі, якщо продавець частки отримав письмову
заяву від іншого учасника товариства про намір скористатися переважним
правом, то вони зобов’язані укласти договір купівлі-продажу частки або її
частини протягом одного місяця. У Законі дотримано принцип пропорційності
при реалізації переважного права. Так ч. 2 ст. 20 містить положення що, якщо
кілька учасників товариства вирішили скористатися своїм переважним правом, то
вони купують частку або її частину пропорційно до розміру належних їм часток у
статутному капіталі товариства. Але якщо жоден з учасників товариства не
повідомляє про свій намір придбання частки, то вважається що така частка на 31
день може бути відчужена третій особі на умовах, що були запропоновані іншим
учасникам товариства.
Закон надає можливість товариству у своєму статуті прописати інший
порядок реалізації переважного права, розподілу відчужуваної частки або її
частини між іншими учасниками товариства, може бути також встановлена
відмова від реалізації переважного права. Крім того, статутом може бути
встановлений обов’язок для учасника товариства, який продає свою частку або її
частину, спершу провести переговори щодо її продажу з іншими учасниками
товариства. Відповідні положення про реалізацію переважного права можуть бути
 29

встановлені, змінені або виключені за одностайною згодою загальних зборів

учасників, в яких прийняли участь всі учасники товариства [8].
Відповідно до ч. 7 та 8 ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю» переважне право учасника не застосовується у
разі:
- якщо продаж частки або її частини здійснюється на аукціоні (публічних
торгах) відповідно до закону;
- якщо це передбачено корпоративним договором, стороною якого є такий
учасник.
Продаж частки в товаристві може бути оформлено договорами з різними
назвами, зокрема: договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі
товариства, договором купівлі-продажу корпоративних прав, договором
відступлення корпоративних прав тощо. Зазвичай у таких договорах маються на
увазі саме відносини з купівлі-продажу корпоративних прав [22].
У листі Держкомпідприємництва від 25.08.2004 р. № 5764 було висловлено
позицію, що договір купівлі-продажу корпоративних прав повинен бути
нотаріально засвідчений. Насправді законодавство не містить обов'язкових вимог
щодо нотаріального засвідчення такого договору, тож його можна укласти в
простій письмовій формі [22].
Що стосується порядку оформлення відчуження часток, то Законом внесено
зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань» (далі – Закон про реєстрацію), яким
окремо, суто для цілей реєстрації змін про склад учасників передбачені [23]:
- перелік необхідних документів;
- категорії осіб, котрі можуть звертатись для вчинення відповідних
реєстраційних дій [24].
Відтепер основним документом, який фіксує факт відчуження частки є акт
приймання-передачі, і Закон не вимагає подання для реєстрації нового учасника
договору купівлі-продажу, іншого правочину або протоколу загальних зборів
товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою
 30

відповідальністю про прийняття нового учасника. Водночас закон вимагає

здійснення нотаріального посвідчення справжності підписів сторін на таких актах
приймання-передачі [23].
Варто окремо зазначити, що сторони, як і до цього, вправі укласти договір
купівлі-продажу частки в простій письмовій формі, а нотаріальне посвідчення
може здійснюватися на вимогу однієї зі сторін/за їхньою взаємною згодою. При
цьому Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» була зменшена ставка державного мита для посвідчення цієї
категорії документів (1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість 1%
від суми договору) [23].
Другою суттєвою зміною в процедурі оформлення і реєстрації зміни складу
учасників товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, стало
визначення суб'єктного складу потенційних заявників. Відтепер Законом про
реєстрацію передбачено, що у випадку відчуження частки згаданий вище акт
приймання-передачі (разом з іншими необхідними документами) може бути
поданий:
- новим учасником;
- попереднім власником частки [23].
Враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що запроваджені
нововведення суттєво спрощують та убезпечують процедуру відчуження і
оформлення частки в товаристві за новим власником, зокрема, тому що:
- передбачена Законом «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» можливість для нового власника частки самостійно
звернутися із заявою про проведення реєстраційних дій виключає його
залежність від волевиявлення інших учасників (зокрема, оформлення
протоколів загальних зборів товариства з обмеженою або додатковою
відповідальністю про прийняття нового учасника) та дозволяє йому
самостійно набути статусу учасника товариства;
- використання акту приймання-передачі як основного документа, що
посвідчує перехід прав на частку, знижує ризик протиправного
 31

відчуження частки (на підставі протоколу загальних зборів, що

підписувався головою та секретарем зборів, які могли і не бути
належним чином уповноважені учасниками товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю);
- з урахуванням того, що відтепер в статуті товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю можна не вказувати перелік учасників,
зміни до Єдиного державного реєстру вносяться без відповідного
рішення загальних зборів, що робить Єдиний державний реєстр
першочерговим та основним джерелом відомостей про актуальний склад
учасників. Перехід до такої моделі цілком відповідає вже усталеній
практиці стосовно того, що новий учасник товариства з обмеженою або
додатковою відповідальністю стає «правомочним» по відношенню до
третіх осіб лише після внесення відповідних записів до Єдиного
державного реєстру [23].
Разом з тим варто зазначити, що наразі більшість нотаріусів призупинили
надання послуг з вчинення реєстраційних дій щодо зміни складу учасників
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю у зв’язку із недостатнім
розумінням порядку проведення відповідних процедур. Проте варто розуміти, що
така ситуація є тимчасовою та триватиме до моменту видання профільними
органами відповідних роз'яснень та напрацювання практики роботи за новими
правилами [23].
У будь-якому випадку внесені зміни до механізму регулювання
переважного права та процедури відчуження мають позитивний характер.
Слід звернути увагу на те, що разом з загальними положення про переважне
право, в Законі України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» зазначені норми, спрямовані на поліпшення законодавства, що
стосуються питань процесуальних механізмів розгляду справ про захист
переважного права та подолання його недоліків.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України
«Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» до внесення
 32

відповідних змін до Господарського процесуального кодексу України при

розгляді справ, порушених за позовною вимогою про переведення на учасника
прав і обов’язків покупця частки, застосовуються такі правила:
1) Позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в
розмірі, сплаченому покупцем на виконання договору купівлі-продажу
частки (частини частки), визначеному в ухвалі суду. З аналізу цього
положення можна зробити висновок, що законодавець, допускаючи
можливість визначення розміру грошових коштів в ухвалі суду, відійшов
від необхідності внесення депозиту одночасно з подачею позовної заяви.
Сподіваємося, що таке розуміння цієї норми знайде свою підтримку в
судовій практиці. Отже, позивач у справі більше не буде зобов'язаний
вносити грошові кошти в повному розмірі ціни спірного договору та зможе
відстрочити їх внесення до моменту встановлення і виявлення (у разі
потреби) всіх інших учасників товариства з обмеженою або додатковою
відповідальністю, які бажають реалізувати своє переважне право, в
судовому процесі. Вважаємо, що наявність застереження про необхідність
визначення розміру депозиту в ухвалі суду не повинна заважати єдиному
учаснику, чиї права порушені (якщо всього двоє учасників або якщо всі
інші учасники були поінформовані та/або відмовилися від свого
переважного права), або кільком «ображеним» учасникам, які діють
узгоджено, внести від самого початку грошові кошти в необхідному розмірі,
пропорційно до розміру частки/часток [25].
2) Невиконання вимоги про внесення грошових коштів на депозитний рахунок
суду є підставою для залишення позову без розгляду. На сьогоднішній день
законодавством визначено процесуальний наслідок невиконання вимоги
про внесення грошових коштів на депозит суду. Таким процесуальним
наслідком є залишення позову без розгляду, застосування такого механізму
є більш доцільним, оскільки залишає за позивачем можливість повторного
звернення до суду з аналогічним позовом.
 33

3) Суд у своєму рішення вирішує питання про перерахування грошових

коштів, внесених на депозитний рахунок суду, покупцю або про їх
повернення. З набрання чинності Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» передбачено обов'язок суду
вирішити питання щодо грошових коштів на депозиті: повернути їх або
перерахувати покупцю. Водночас зазначена норма не враховує всіх
можливих умов договорів купівлі-продажу, зокрема в частині строків
проведення розрахунків. Дуже часто сторони в договорах купівлі-продажу
прописують можливість відстрочення або розстрочення здійснення оплати.
Тому можлива ситуація, що на момент звернення до суду з позовом та
розгляду справи про переведення прав покупця в суді розрахунки за
договором не будуть проведені або будуть проведені не в повному розмірі.
По-перше, за таких умов виглядає несправедливим покладення на позивача
обов'язку перерахувати всю суму, яку за спірним договором має сплатити
первинний покупець, оскільки останній ще сам не здійснив всіх необхідних
розрахунків. Така дискримінація часто може перешкоджати позивачеві у
захисті його порушеного переважного права та може бути використана
недобросовісними учасниками товариства з обмеженою або додатковою
відповідальністю. По-друге, у разі задоволення позову відсутні підстави для
перерахування грошових коштів з депозиту суду покупцеві, оскільки
останній на момент ухвалення рішення може не провести розрахунків з
продавцем або провести їх частково [25].
Проаналізувавши судову практику у спорах про переведення прав і
обов’язків покупця можна дійти окремих висновків щодо застосування
позивачами додаткових способів захисту. Такими способами захисту є:
недійсність рішення загальних зборів; визнання недійсним статуту (повністю або
частково); скасування реєстраційних дій; зобов'язання державного реєстратора
вчинити реєстраційні дії, пов'язані зі зміною учасників/ засновників у Єдиному
державному реєстрі. Враховуючи, що учасники товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю здатні безпосередньо реалізовувати свої
 34

корпоративні права лише з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного

державного реєстру, єдиними реально дієвими похідними вимогами буде саме
скасування реєстраційної дії, за якою старий покупець був легалізований, а також
вчинення нової реєстраційної дії про включення інформації про особу, на яку
було переведено права покупця, як про нового учасника, та відповідних змін до
установчих документів [25].
Судовим рішенням обов’язково має зазначатися хто саме повинен бути
зазначений в реєстрі як новий учасник товариства, з визначенням остаточного
розміру частки та внеску до статутного капіталу.
Ще одне питання, яке стосується зміни власника частки в статутному
капіталі, є перехід частки до спадкоємця або правонаступника учасника
товариства. Як і в часи регулювання діяльності товариства з обмеженою
відповідальністю Законом України «Про господарські товариства», вирішення
питання спадкування викликало чимало запитань, так і при прийнятті Закону
України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», стало
одним з дискусійних.
Проблема спадкування права на частку у статутному капіталі товариства з
обмеженою відповідальністю полягає у двох аспектах. По-перше, складною і
неоднозначною вбачається відповідь на питання про предмет спадкового
правонаступництва, тобто що саме спадкується і переходить до спадкоємців. А
по-друге, реалізація спадкоємцями своїх прав щодо частки у статутному капіталі
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю та інших
підприємницьких товариств є стадійною і не повною мірою вписується у класичні
канони оформлення спадкових прав. Невипадково у цивільному праві
європейських країн, наприклад Франції, спадкування прав учасників
господарських товариств поряд зі спадкуванням зобов’язальних прав за окремими
договорами, спадкуванням сімейних реліквій, авторських прав, місць поховання
на цвинтарі розглядається як аномальне спадкування, із запровадженням винятків
із загальних правил [26, с. 37].
 35

Право на частку у статутному капіталі необхідно відмежовувати від права

на участь у товаристві. Вірніше говорити, що право на частку включається до
складу спадщини і переходить до спадкоємців, а право на участь до складу
спадщини не включається, зі смертю спадкодавця припиняється і виникає у того,
хто успадкував частку, але тільки з прийняттям останнього до товариства [26, с.
39].
Підлягає вирішенню питання про момент переходу до спадкоємців права на
частку. Цей момент може бути пов’язаний з кількома обставинами:
- відкриттям спадщини (ч. ч. 1, 2 ст. 1220 Цивільного кодексу України);
- прийняттям спадщини спадкоємцем (ст. 1268 Цивільного кодексу
України);
- видачею спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину(ст. ст. 1296, 1298
Цивільного кодексу України);
- внесенням змін до складу учасників товариства тощо [26, с. 39].
Видається, що в цьому випадку необхідно застосовувати ч. 5 ст. 1268
Цивільного кодексу України, у якій, враховуючи особливості акту прийняття
спадщини, міститься положення про належність спадщини спадкоємцеві з
моменту її відкриття, незалежно від часу прийняття. Тому, право на частку у
статутному капіталі, перебуваючи у складі спадщини, виникає у спадкоємців з
моменту її відкриття. Саме на цей момент визначається розмір частки, її вартість,
інші показники [26, с. 39].
Частка як цінність, виражена у грошовій формі, входить до складу
спадщини і переходить до спадкоємців відповідно до загальних правил, тобто з
моменту відкриття спадщини. Некоректно пов’язувати момент переходу частки і з
моментом прийняття спадщини, ні тим більше з рішенням загальних зборів про
зміну складу учасників, ні з внесенням змін до статуту товариства. Адже воля
інших учасників товариства не може виключити переходу частки до спадкоємців
[27].
Однак необхідно мати на увазі, що, хоча право на частку і виникає у
спадкоємців з моменту відкриття спадщини, здійснити це право вони можуть
 36

лише у межах тих правомочностей, які мають спадкоємці щодо спадщини. Коло
юридично значимих дій, зокрема правочинів, які можуть бути вчинені щодо
спадщини, має досить вузький характер і зумовлене природою спадщини [26, с.
39].
Право на частку у статутному капіталі, «вивільнене» зі складу спадщини,
виникає у спадкоємців з того моменту, коли припиняються спадкові відносини,
тобто з моменту отримання свідоцтва про право на спадщину. З цього часу у них
виникає право набути (не набути) статус учасника товариства. Існує позиція, що
спадкоємець може стати учасником товариства і без отримання свідоцтва про
право на спадщину щодо частки у статутному капіталі, наприклад, коли він є
спадкоємцем за заповітом, відповідно до якого він успадковує частку у
статутному капіталі. Видається такий підхід необґрунтованим, оскільки його
реалізація може призвести до порушення прав спадкоємців, які мають право на
спадщину незалежно від змісту заповіту (ст. 1241 Цивільного кодексу України)
або ж вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо ними не подано заяву
про відмову від її прийняття (ч. ч. 3, 4 ст. 1268 Цивільного кодексу України).
Таким чином, спадкоємець реалізує свої спадкові права щодо частки у статутному
капіталі шляхом отримання в нотаріальному порядку свідоцтва про право на
спадщину, однак після цього повинен отримати згоду інших учасників
товариства. Спадкоємці набувають права стосовно товариства з обмеженою або
додатковою відповідальністю (зокрема право на отримання вартості частки
померлого у грошовому вираженні), але не стають автоматично учасниками
товариства з правами, що обумовлені часткою у статутному капіталі [26, с. 40].
Недосконалість правового регулювання у минулі роки призвела до дуалізму
правових позицій судів у вирішенні питання, з якого моменту спадкоємець міг
стати учасником товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю [28].
Згідно з першим підходом, спадкоємець спадкував не тільки право на
частку, а й автоматично вступав до складу учасників товариства з обмеженою
відповідальністю, якщо статут не містив застережень із цього приводу.
Відповідно ж до другого підходу, який набув більшого поширення у судовій
 37

практиці, спадкоємець отримував лише право на частку у статутному капіталі

товариства, а не право участі в товаристві. Вступ до товариства з обмеженою
відповідальністю був можливий лише після прийняття загальними зборами
учасників відповідного рішення. Такий підхід було сформовано на підставі
аналізу змісту статей 130, 147 і 166 Цивільного кодексу України та статей 55 і 69
Закону України «Про господарські товариства», якими було передбачено
спадкування саме частки учасника господарського товариства, у разі смерті
(ліквідації) учасника товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю
спадкоємцем (правонаступником) спадкувалося не право на участь, а право на
частку в статутному (складеному) капітал [28].
Ч. 1 ст. 23 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачає положення про право вступу до товариства: «У разі
смерті учасника товариства його частка переходить до його спадкоємця без згоди
учасників товариства». Якщо раніше можливість вступу спадкоємця залежала від
згоди інших учасників, то тепер таке право нічим не обмежується.
Якщо, спадкоємець виразить намір вступити до товариства, то Закон не
вимагає від останнього скликати і проводити загальні збори учасників, а також не
вимагає вносити зміни до статуту товариства.
Більше того, відповідно до змін до Закону України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань» спадкоємці самостійно можуть подати заяву на вступ і реєстратор
має внести відповідні зміни стосовно складу учасників товариства. Інше питання,
звісно, яким чином інші учасники дізнаються про нового учасника, адже
реєстратор не зобов’язаний повідомляти учасників про подібні зміни. Разом з тим,
можливість для спадкоємців учасника самостійно і незалежно від волі інших
учасників товариства вступати до такого товариства – це однозначний плюс [29].
Але тут випливає інша проблема – обов’язковість вступу спадкоємців до
товариства. Так, у Законі України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» маємо єдине і чітке правило – спадкоємці вступають без згоди
інших учасників. Винятків же Закон (принаймні чітко і прямо) не прописує.
 38

Тобто, відтепер спадкоємець не може відмовитись від вступу до складу учасників

і отримати грошову компенсацію за успадковану частку. Навряд чи така система
обов’язкового вступу зручна для спадкоємців, які не мають бажання вступати у
бізнес, а хочуть лише отримати гроші за свою спадщину [29].
Але Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» пропонує іншу дуже цікаву схему, а саме – можливість для
спадкоємців вийти з товариства до того, як вони стануть учасниками. Звісно,
викликає питання, чи може виходити з товариства особа, яка не є його учасником,
і чи є така модель юридично коректною. Менш з тим, відповідно до змін до
Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб -
підприємців та громадських формувань» спадкоємці можуть подати не тільки
заяву про вступ, а й про вихід з товариства замість померлого учасника. При
цьому відповідно до частини 14 статті 24 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» правила закону, що регулюють
вихід учасника з товариства, поширюються і на відносини виходу з товариства
спадкоємця учасника. Тобто спадкоємець, який не хоче коритись примусовому
вступу, може обійти цю модель, вийшовши з товариства, до якого він ніколи не
вступав. Тут також залишається відкритим питання щодо повідомлення інших
учасників товариства про вихід померлого учасника, адже реєстратор не повинен
цього робити, а має тільки внести зміни до реєстру на основі поданих документів,
які передбачені законодавством [29].
Якщо спадкоємець частки у статутному капіталі товариства, не виявив
наміру вступити до такого товариства, то подальші дії учасників товариства
залежать від розміру частки, якою володів померлий учасник. Відповідно до ч. 2
ст. 23 Закону, у разі смерті, оголошеним судом безвісно відсутнім або померлим
учасником – фізичної особи, частка якого у статутному капіталі товариства
становить менше 50 відсотків, а протягом року з дня закінчення строку для
прийняття спадщини спадкоємці такого учасники не подали заяву про вступ до
товариства, то останнє може виключити учасника з товариства. Таке виключення
оформлюється рішенням загальних зборів, і державний реєстратор на підставі
 39

такого рішення вносить запис про зміну кількості учасників та про зменшення
статутного капіталу. І в такому разі спадкоємець отримає ринкову вартість частки
померлого учасника.
У випадку, якщо частка яка спадкується становить 50 відсотків і більше, то
загальні збори учасників можуть прийняти рішення про ліквідацію товариства,
без врахування голосів цього учасника [8]. Варто зазначити, що Закон не
встановлює строку для прийняття зазначеного рішення, та не має обов’язку для
товариства чекати на намір спадкоємця про вступ до товариства чи його
відсутність. На нашу думку, таке положення зачіпає інтереси спадкоємців в
негативному розумінні. І в майбутньому це може призвести до великої кількості
судових позовів.
Отже, відчуження частки у статутному капіталі здійснюється через продаж
учасником частки/частини статутного капіталу товариства іншому учаснику
товариства, або у разі відсутності зацікавлення у купівлі частки іншими
учасниками товариства, третій особі. Також відчуження частки або її частини
можливе через укладення договору міни або дарування, в такому разі інші
учасники товариства не мають переважного права. Ще одна зміна власника частки
у статутному капіталі може здійснюватися через перехід частки до спадкоємця
або правонаступника учасника товариства.

1.4. Вимоги до статутного капіталу товариств в інших країнах

Що стосується порівняння положень законодавства щодо статутного

капіталу в Україні з іншими країнами варто відмітити, що в Україні, Республіці
Молдова і Російській Федерації складові власного капіталу майже
подібні. Спільним для цих країн є віднесення статутного, додаткового, резервного
капіталів, нерозподілених прибутків до власного капіталу підприємства. Що
стосується додаткового капіталу, то відмінними є складові цієї бухгалтерської
категорії в різних країнах, а також те, що наприклад, в Україні і Росії для обліку
додаткового капіталу передбачений один рахунок з однойменною назвою, а в
 40

Молдові існують два види капіталу: додатковий і неосновний, адже окремо

відображаються суми переоцінки як складова саме неосновного капіталу [30].
Цивільне законодавство Республіки Молдова встановлює обмеження для
загального розміру власного капіталу. Якщо після закінчення звітного періоду
вартість чистих активів буде менше статутного капіталу підприємства, то
забороняється розподіляти чистий прибуток підприємства. Власники повинні
погасити зобов’язання, які виникли або прийняти рішення щодо зменшення
статутного капіталу. В іншому випадку, на основі судового рішення товариство
може бути ліквідовано [31, с. 223-224].
Особливим у Франції є класифікація капіталу на інвестиційні гранти та
спеціальні податкові знижки. Французькі підприємства можуть купувати і
продавати свої частки, але тільки за певних умов: для передачі працівникам, при
зменшенні статутного капіталу або з метою регулювання ситуації на ринку. На
відміну від бухгалтерського обліку в Україні, операції, пов’язані з введенням та
виведенням основних засобів з експлуатації, не впливають на власний капітал [32,
c. 290].
У Великобританії, як і в більшості розвинутих західних країн, переважають
такі організаційно-правові форми підприємств, як корпорації та партнерства. Це
свідчить про переважання у власному капіталі частки інвестованих вкладів. Тому
зазвичай власний капітал розглядається як позичений фірмою та який необхідно
повернути в майбутньому [30].
У Німеччині компанії практикують довгострокове фінансування (зовнішнє –
за рахунок банківських кредитів, внутрішнє – через реалізацію пенсійних
програм). Протягом останніх років середня для Німеччини частка власних коштів
в загальній сумі активів не перевищувала 20 % [32, c. 292]. Учасники часто
намагаються вкласти частину своїх інвестицій в компанію як кредити, навіть
якщо поверненість таких кредитів обмежена. Для товариств з обмеженою
відповідальністю законом встановлені мінімальні розміри статутного капіталу,
обумовлені права з викупу власних часток. Правила формування резервів
 41

встановлені тільки для юридичних осіб, в основному вони призначені для

покриття можливих збитків або збільшення статутних капіталів [30].
В Італії компанія може володіти не більше ніж 10 % від всього заявленого
статутного капіталу. На ці частки не відбувається виплата дивідендів, а права
голосу резервуються доти, доки частки не перейдуть до нового власника. В
звітності їх відображають за ціною придбання [30].
У Голландії встановлюється мінімальний розмір резерву переоцінки, що є
обов’язковими для всіх підприємств. Він формується в тому випадку, коли активи
та пасиви оцінюються за поточною вартістю. Коли компанія перераховує свої
активи (в бік збільшення), вона повинна відобразити на балансі резерв
переоцінки, який дорівнює різниці між балансовою вартістю активів до та після
переоцінки. Також до обов’язкових резервів відносяться: резерв капіталізованих
засновницьких витрат, а також капіталізовані науково-дослідні та
дослідно-конструкторські роботи; резерв нерозподіленого прибутку дочірніх та
асоційованих компаній, що обліковуються за методом власного капіталу, якщо
прибуток не може бути розподілений компанією та отриманий без будь-яких
обмежень [30].
Порівнюючи структуру власного капіталу в Естонії та Україні, відзначимо,
що вона є практично однаковою, за винятком того, що відсутній рахунок, який би
обліковував неоплачений капітал. Також в Естонії виділяються деякі об’єкти в
окремі рахунки, які в Україні знаходяться у складі інших, більш загальних
рахунків [30].
У Республіці Польща капітал складається зі статутного, підписаного
(неоплаченого) додаткового капіталу, резервів на переоцінку активів, іншого
резервного капіталу, нерозподіленого прибутку, чистого прибутку або збитку
фінансового року. Резерви, утворені для оподаткування доходів організації або
фізичних осіб, слід відрізняти від інших резервів. Згідно з Положенням з
бухгалтерського обліку і інструктивних матеріалів з оподаткування доходів перша
група резервів призначена «згладжувати» тимчасову різницю, яка виникає із
визнання одержаного доходу або витрат, понесених в різних періодах. Даний
 42

резерв повинен бути утворений для відстрочки податкових платежів. Інші резерви
призначені для захисту від різних ризиків, потенційних витрат, фінансових
наслідків інших інцидентів. У тому числі, резерв створюють на прострочену
дебіторську заборгованість (наприклад, яка виникла з причини банкрутства
контрагента або неплатежів з боргових зобов’язань більше 6 місяців), сумнівні
борги [30].
У США і Японії статутний і партнерський капітал відображається в межах
фактично оплаченого, в зв’язку з тим, що стаття заборгованості учасників
(засновників) відсутня. За недостатньої оплати часток умовні зобов’язання по
зібраних грошових коштах, що виникли, розкриваються в поясненнях [30].
Сучасна правова доктрина Великобританії не надає однозначного
визначення поняттю «капітал». У чинному законодавстві і загальному праві
Великобританії поняття «капітал компанії» використовується для визначення: 1)
статутного капіталу компанії – капіталу, сформованого учасниками компанії; 2)
позикового капіталу компанії – капіталу, сформованого кредиторами компанії,
перед якими в компанії є боргові (грошові) зобов’язання, включаючи
зобов’язання перед власниками облігацій компанії [10, с. 203].
Британське право передбачає дуже складну і архаїчну процедуру зменшення
статутного капіталу. Для зменшення статутного капіталу учасники компанії
мають ухвалити спеціальну резолюцію на загальних зборах, тобто резолюцію яка
вимагає кваліфікованої більшості. Крім того, право загальних зборів зменшити
капітал має бути закріплене у статуті. Якщо компанія ухвалює спеціальну
резолюцію про зменшення розміру капіталу, то така резолюція повинна бути
представлена суду для затвердження ( ст. 136 (1) Акту про компанії 1985). Суд,
розглядаючи спеціальну резолюцію, представлену для затвердження,
зобов’язаний впевнитися, що інтереси кредиторів компанії, а також її учасників
не постраждають унаслідок зменшення капіталу компанії. Зменшення розміру
статутного капіталу супроводжується зміною (зменшенням) номінальної вартості
часток або скороченням їхньої кількості [10, с. 220].
Оскільки зменшення капіталу компанії може істотно порушувати інтереси її
 43

кредиторів, Акт про компанії 1985 містить цілий ряд спеціальних вимог, що
повинні бути виконані компанією, яка бажає зменшити свій капітал. Зазначені
вимоги викладені в ст. 136 (3) – (6) Акту про компанії 1985. Закон передбачає
їхнє обов’язкове застосування тільки в двох випадках: а) якщо зменшення
капіталу пов’язане зі звільненням учасників компанії від відповідальності у
відношенні ще не оплаченого капіталу (тобто компанія позбавляється права
вимагати від учасників внесення будь-яких платежів по частково оплачених або
неоплачених акціях); б) якщо скорочується розмір вже оплаченого капіталу
шляхом виплати учасникам відповідних сум з капіталу компанії. Однак суд вправі
застосувати вимоги, викладені в ст. 136 Акту про компанії 1985, і в будь-якому
іншому випадку, якщо вважає це за необхідне для захисту інтересів кредиторів
компанії [10, с. 220-221].
Спеціальна резолюція про зменшення капіталу компанії набирає чинності
тільки після реєстрації реєстратором компаній наказу суду про затвердження
спеціальної резолюції й протоколу, що містить відомості про новий розмір
статутного капіталу компанії (ст. 138 (2) Акту про компанії 1985) [10, с. 222].
Ознайомившись з положеннями законодавства інших країн щодо
формування статутного капіталу, можна зробити висновок, що законодавство,
Молдови, Російської Федерації та Естонії майже не відрізняється від українського
законодавства. Німецьке законодавство встановлює мінімальний розмір
статутного капіталу товариств, в Україні ж відсутній мінімальний розмір
статутного капіталу для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.
У Сполучених Штатах Америки та Японії відсутня стаття заборгованості
учасників по оплаті статутного капіталу, в Україні навпаки визначається строк
для погашення такої заборгованості, а також відповідальність за несплату
заборгованості.
 44

Висновки до Розділу 1

Установчим документом товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю є статут. Законом України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» визначено лише три категорії відомостей, які має
обов’язково містити статут. Всю будь-яку іншу інформацію про товариство,
учасники можуть внести до статуту на власний розсуд. На наш погляд, таке
скорочення обов’язкових відомостей, не буде мати негативного характеру, у тому
разі, якщо учасники товариства підійдуть відповідально до складання статуту, та
визначать інформацію, що стосується роботи товариства до найменших дрібниць.
Статутним капіталом товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю є капітал товариства, що утворюється з суми номінальної вартості
часток його учасників. Всі учасники товариства зобов’язані внести до статутного
капіталу свої вклади протягом шести місяців з дати державної реєстрації
товариства, проте статутом може бути встановлений інший строк. У разі якщо
учасник товариства не вніс свій вклад, встановлено, що виконавчий орган повинен
надіслати такому учаснику письмове попередження. Встановлення такого
механізму покликане забезпечити виконання обов’язку учасника щодо внесення
вкладу до статутного капіталу. Учасники товариства мають змогу змінити
статутний капітал за рахунок його збільшення або зменшення. Збільшення
статутного капіталу відбувається за рахунок внесення додаткових вкладів та за
рахунок нерозподіленого прибутку товариства.
Відчуження частки або її частини відбувається через продаж учасником своєї
частки статутного капіталу товариства іншому учаснику або третій особі, через
укладення договору міни або дарування. Крім того, зміна власника частки у
статутному капіталі відбувається через перехід частки до спадкоємця або
правонаступника учасника товариства.
 45

РОЗДІЛ 2
ПОРЯДОК УПРАВЛІННЯ ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ТА
ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

2.1. Характеристика загальних зборів учасників

Господарська діяльність товариства з обмеженою відповідальністю та

товариства з додатковою відповідальністю здійснюється з метою одержання
прибутку та наступного його розподілу між учасниками. При цьому, відповідно
до ст. 63 Господарського кодексу України товариство з обмеженою та додатковою
відповідальністю належить до корпоративних підприємств, тобто підприємств, які
утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним
рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи
трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на
основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються,
участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства [33].
Управління товариством з обмеженою та додатковою відповідальністю
здійснюється з допомогою системи органів і посадових осіб, склад та порядок
обрання (призначення) яких здійснюється у порядку передбаченому
законодавством України, статутом товариства та іншими локальними
нормативно-правовими актами. При цьому даний порядок формування органів
управління залежить від волевиявлення учасників, що характерно для товариства
з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю [34,
с. 106-107].
Функції з управління товариством поділяються між органами товариства:
вищим – зборами учасників; виконавчим – дирекцією (директором) та іншими
органами та посадовими особами товариства, які формуються відповідно до
вимог чинного законодавства України та рішень засновників, які закріплюються у
відповідних корпоративних нормативно правових актах. У структурі органів
 46

товариства виділяють вищий орган – загальні збори учасників як

волеутворюючий орган, який визначає питання, пов'язані з життєдіяльністю
товариства на всіх етапах його існування аж до прийняття рішення про
припинення діяльності [35].
В залежності від організаційно-правової форми корпоративного
підприємства назва вищого органу може відрізнятися. Так, в акціонерному
товаристві вищий орган має назву «загальні збори акціонерного товариства» або
«загальні збори акціонерів», у товариствах з обмеженою та додатковою
відповідальністю – «загальні збори учасників», у кооперативі – «загальні збори
членів кооперативу» або «збори уповноважених кооперативу». Керівний характер
загальних зборів проявляється в тому, що цей орган приймає рішення з найбільш
значущих питань організації та діяльності корпоративного підприємства [1, с.
160].
Значення загальних зборів у системі корпоративного управління
проявляється через такі його характерні риси:
- загальні збори є вищим органом у системі корпоративного управління
корпоративного підприємства;
- загальні збори є колегіальним та найбільш репрезентативним органом
підприємства – у його роботі можуть брати участь усі учасники (члени)
корпоративного підприємства;
- через загальні збори виражається воля та інтереси корпоративного
підприємства як суб’єкта права, які не тотожні простій сукупності
інтересів його учасників (членів);
- загальні збори є основною формою реалізації учасниками (членами)
права на участь в управлінні корпоративним підприємством;
- особливий порядок утворення – на відміну від інших органів
корпоративного підприємства, члени яких обираються (призначаються),
загальні збори формуються шляхом складення переліку осіб, що мають
право брати в них участь;
 47

- максимальний обсяг повноважень – можуть вирішувати будь-які питання

діяльності корпоративного підприємства;
- особлива процедура скликання та прийняття рішень – правила
скликання зборів та прийняття рішень є суворо формалізованими.
Порушення цих правил є підставою для визнання рішень зборів недійсними
[1, с. 160-161].
Питання ефективного функціонування загальних зборів корпоративного
підприємства як органу, що реалізує всю повноту влади учасників, є надзвичайно
актуальним. Це обумовлено передусім правовим статусом учасників (членів) як
осіб, що мають право на участь в управлінні справами корпоративного
підприємства. Саме через загальні збори власники корпоративних прав можуть
реалізовувати своє право на участь в управлінні справами корпоративного
підприємства. Як слушно зазначає з цього приводу В.В. Долінська, загальні збори
є органом, де в повній мірі реалізується принцип публічності ведення справ,
«прозорості» інформації [1, с. 161].
Одним із гарантованих прав учасника товариства є його участь в управлінні
товариством через діяльність у вищому органі товариства – загальних зборах [36].
Як вірно відмічає В. В. Луць, загальні збори є органом для вираження
спільної (єдиної) волі учасників. В загальних зборах мають право брати участь усі
його учасники. На відміну від інших органів, цей орган не обирається. Саме
участю в ньому всі учасники товариства або їх представники реалізують свої
корпоративні права. Специфіка вищого органу корпорації полягає також в тому,
що він працює не постійно, а щонайменше раз на рік. Спільна воля учасників
виражається на загальних зборах безпосередньо, на відміну від інших органів
корпорації, в яких ця воля знаходить своє вираження через посади, яких
набувають ті чи інші учасники [37, с. 199].
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю, а також
товариства з додатковою відповідальністю, як зазначалося вище, є загальні збори
учасників. Загальні збори учасників вирішують будь-які питання, що стосуються
діяльності товариства.
 48

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та

додатковою відповідальністю» до компетенції загальних зборів учасників належить
вирішення певних питань, які зазначаються в наведеній нижче таблиці.
Таблиця
Компетенція загальних зборів учасників Необхідна кількість
голосів для прийняття
рішення
1. визначення основних напрямів діяльності товариства більшістю голосів усіх
учасників, які мають
право голосу з
відповідного питання
2. внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про три чверті голосів усіх
здійснення діяльності товариством на підставі модельного учасників товариства
статуту
3. зміна розміру статутного капіталу товариства три чверті голосів усіх
учасників товариства
4. затвердження грошової оцінки негрошового вкладу учасника одностайно всіма
учасниками товариства
5. перерозподіл часток між учасниками товариства у випадках, одностайно всіма
передбачених Законом учасниками товариства
6. обрання та припинення повноважень наглядової ради більшістю голосів усіх
товариства або окремих членів наглядової ради, встановлення учасників, які мають
розміру винагороди членам наглядової ради товариства право голосу з
відповідного питання
7. обрання одноосібного виконавчого органу товариства або більшістю голосів усіх
членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо учасників, які мають
одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди право голосу з
членам виконавчого органу товариства відповідного питання
8. визначення форм контролю та нагляду за діяльністю більшістю голосів усіх
виконавчого органу товариства учасників, які мають
право голосу з
відповідного питання
9. створення інших органів товариства, визначення порядку їх одностайно всіма
діяльності учасниками товариства
10. прийняття рішення про придбання товариством частки одностайно всіма
(частини частки) учасника учасниками товариства
11. затвердження результатів діяльності товариства за рік або більшістю голосів усіх
інший період учасників, які мають
право голосу з
відповідного питання
12. розподіл чистого прибутку товариства, прийняття рішення більшістю голосів усіх
про виплату дивідендів учасників, які мають
право голосу з
відповідного питання
13. прийняття рішень про виділ, злиття, поділ, приєднання, три чверті голосів усіх
 49

ліквідацію та перетворення товариства, обрання комісії з учасників товариства

припинення (ліквідаційної комісії), затвердження порядку
припинення товариства, порядку розподілу між учасниками
товариства у разі його ліквідації майна, що залишилося після
задоволення вимог кредиторів, затвердження ліквідаційного
балансу товариства
14. прийняття інших рішень, віднесених Законом до більшістю голосів усіх
компетенції загальних зборів учасників. учасників, які мають
право голосу з
відповідного питання
В цілому, питання, що належать до компетенції вищого органу
корпоративного підприємства, поділяються на дві групи:
1) питання, що належать до виключної компетенції, їх вирішення не може
бути передане (делеговане) іншим органам підприємства;
2) питання загальної компетенції.
Питання виключної компетенції, як правило, є наріжними для діяльності
корпоративного підприємства, а рішення з них у більшості випадків приймаються
на тривалу перспективу. При цьому неможливе не тільки постійне, але й
тимчасове делегування вищим органом таких повноважень іншим органам
(наприклад, як іноді вказується в статутах деяких підприємств, «на період між
проведенням загальних зборів»). Ці питання поділяються на дві групи:
1) передбачені законом;
2) передбачені статутом [1, с. 162-163].
До виключної компетенції, передбаченої Законом України «Про товариства
з обмеженою та додатковою відповідальністю» належать питання, які зазначені в
наведеній вище таблиці.
До другої групи, як відмічалося, належать питання загальної компетенції.
Загальні збори можуть делегувати ці повноваження наглядовій раді або
виконавчому органу корпоративного підприємства шляхом прийняття
відповідних рішень. До повноважень цієї групи належать усі інші питання [1, с.
162-163].
Навіть, якщо окремі питання віднесені законом або статутом до компетенції
іншого органу корпоративного підприємства (наприклад, наглядової ради)
 50

загальні збори можуть прийняти рішення з таких питань. При цьому, таке
прийняття рішень не потребує в подальшому прийняття додатково ще і рішення
наглядовою радою, оскільки загальні збори є вищим органом та можуть
вирішувати будь-які питання діяльності товариства [1, с. 163]. Вважаємо, що це
пояснюється тим, що загальні збори є головним органом у товаристві, а отже, він
може приймати рішення з будь-яких питань.
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», в ч. 2 ст. 31 зазначає, що річні загальні збори учасників
скликаються протягом шести місяців наступного за звітним року, якщо інше не
встановлено Законом. Можна зробити висновок, що загальні збори учасників
необхідно скликати один раз на рік. Також варто зазначити про відсутність у
Законі України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»
поняття позачергові загальні збори.
Виходячи з аналізу відповідного Закону, ініціаторами скликання загальних
зборів учасників можуть бути:
- виконавчий орган товариства;
- наглядова рада товариства (якщо така є);
- учасник або учасники товариства, які на день подання вимоги в
сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу
товариства.
Якщо учасник або учасники товариства виявили бажання скликати загальні
збори учасників, то вони повинні подати таку вимогу виконавчому органу в
письмовій формі, де повинно бути зазначено порядок денний та розмір часток у
статутному капіталі товариства, що належить учасникам товариства, які
ініціюють скликання загальних зборів. Виконавчий орган, у свою чергу, може
відмовити у скликанні загальних зборів, письмово із зазначенням причини
відмови протягом 5 днів з дати отримання вимоги від таких учасників. Але якщо
виконавчий орган, все ж таки, прийняв рішення про проведення загальних зборів,
то як випливає з ч. 9 ст. 31, він повинен протягом 10 днів (якщо інший строк не
встановлено статутом) з дня, коли товариство отримало чи мало отримати вимогу
 51

про скликання загальних зборів, повідомити про скликання учасників-ініціаторів.

У разі, якщо виконавчий орган проігнорував дану вимогу, то обов’язок щодо
скликання та підготовки проведення загальних зборів покладається на учасника
або учасників, які ініціювали проведення загальних зборів.
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» містить положення, а саме, ч. 3 ст. 31 про обов’язковість
скликання загальних зборів виконавчим органом, у разі, якщо вартість чистих
активів товариства знизилася більш як на 50 відсотків порівняно з цим
показником станом на кінець попереднього року, і такі загальні збори мають
відбутися протягом 60 днів з дати такого зниження. До питання, які мають бути
включені до порядку денного, належать: питання про заходи, які мають бути
вжиті для покращення фінансового стану товариства, про зменшення статутного
капіталу товариства або про ліквідацію товариства. У разі, якщо виконавчий
орган не скликав загальні збори і товариство було визнано банкрутом до
закінчення трирічного строку з дня зниження вартості чистих активів, то члени
виконавчого органу солідарно несуть субсидіарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства.
Відповідно до ст. 32 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» обов’язок щодо скликання загальних зборів
лежить на виконавчому органі. Про скликання загальних зборів виконавчий орган
повідомляє учасникам шляхом надіслання повідомлення не менш ніж за 30 днів
до запланованої дати проведення загальних зборів, таке повідомлення
надсилається поштовим відправленням з описом вкладення, але товариство у
своєму статуті може передбачити інший порядок повідомлення учасників про
скликання загальних зборів.
Згідно з ч. 5 ст. 32 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» у повідомленні про загальні збори повинна
зазначатися інформація про дату, час, місце проведення та порядок денний. Ч. 7
ст. 32 зазначеного Закону встановлює, що пропозиції учасника або учасників
товариства, які в сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного
 52

капіталу товариства, підлягають обов’язковому включенню до порядку денного

загальних зборів учасників. У такому разі, виконавчий орган зобов’язаний
повідомити учасників товариства про внесення змін до порядку денного не менше
ніж за 10 днів до запланованої дати загальних зборів учасників. Виконавчий орган
повинен надати можливість учасникам товариства ознайомитися з документами
та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного загальних
зборів учасників.
Учасники товариства беруть участь у загальних зборах особисто або через
представника. Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» загальні збори учасників
передбачають спільну присутність учасників товариства в одному місці для
обговорення питань порядку денного або можуть проводитися у режимі
відеоконференції, що дозволяє бачити і чути всіх учасників загальних зборів
одночасно.
Під час проведення загальних зборів учасників ведеться протокол. Рішення
загальних зборів учасників корпорації — це особливий юридичний акт, що
приймається в процесі реалізації зазначеним органом своєї компетенції і
спрямований на формування волі корпорації. Послідовність (хід) загальних
зборів, тобто всі обговорені на ньому питання, виступи, підсумки голосування,
прийняті ним рішення оформлюються протоколом. Ведення протоколу забезпечує
секретар. Протокол підписується головою і секретарем, які несуть
відповідальність за вірогідність даних, викладених у протоколі [37, с. 209].
На практиці часто виникає питання, наскільки докладно інформація має
фіксуватися у протоколі. Слід зазначити, що протокол не є стенограмою, тобто
дослівне наведення усіх виступів у ньому не є доцільним [37, с. 209].
Згідно з ч. 4 ст. 33 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» протокол загальних зборів учасників підписує
голова загальних зборів або інша уповноважена зборами особа, до того ж, кожен
учасник товариства, який взяв участь у загальних зборах учасників, може
підписати протокол.
 53

Відповідно до ч. 7 ст. 33 вище зазначеного Закону, загальні збори учасників

проводяться за місцезнаходженням товариства, якщо інше не встановлено
статутом товариства. Також допускається проведення загальних зборів за межами
території України, але у такому разі необхідна одностайна письмова згода всіх
учасників товариства.
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачені й інші варіанти проведення загальних зборів
учасників, а саме:
- у формі заочного голосування;
- шляхом опитування.
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не визначає умови, за яких допускається заочне голосування.
Положення ст. 35 Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», зазначає, що учасник товариства може взяти участь у
загальних зборах учасників шляхом надання свого волевиявлення щодо
голосування з питань порядку денного у письмовій формі. У тому разі, якщо
учасник товариства не має змоги бути присутнім особисто на загальних зборах
учасників, а також не може або не бажає направити для участі в загальних зборах
свого представника, тоді такий учасник може скористатися правом заочного
голосування.
Якщо учасник вирішив взяти участь у загальних зборах учасників шляхом
заочного голосування, то після надходження на його адресу повідомлення про
скликання загальних зборів із вказаними датою, часом, місцем проведення і
порядком денним, учасник готує документ у довільній формі, в якому чітко
визначено факт його волевиявлення з кожного питання порядку денного.
Наприклад, якщо в порядку денному пропонується прийняти рішення по трьох
різних питаннях, то учасник повинен чітко прописати в цьому документі свою
позицію відносно кожного питання (як саме він буде голосувати по кожному
питанню). Цей документ долучається до протоколу загальних зборів учасників.
Для уникнення проблем при врахуванні його голосу під час підрахунку голосів на
 54

загальних зборах, учаснику варто звернутися за допомогою до професійних

юристів для розробки такого документа [38].
Звернемо увагу, що прийнятий Закон зазначає, про необхідність засвідчення
справжності підпису учасника на такому документі нотаріально.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» рішення загальних зборів учасників може бути
прийняте шляхом опитування, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Дане положення означає, що будь-який учасник товариства або виконавчий орган
може надіслати всім учасникам товариства відповідний запит з проектом рішення
із запропонованого питання або питань, але крім тих, які не можуть прийматися
шляхом опитування, а саме:
- обрання та припинення повноважень членів наглядової ради та
виконавчого органу;
- внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про здійснення
діяльності товариством на підставі модельного статуту;
- злиття, приєднання, поділ, виділення або перетворення товариства,
затвердження статутів правонаступників;
- ліквідацію товариства;
- визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників
товариства у випадках, передбачених Законом;
- виключення учасника з товариства.
Слід зазначити, що у статуті товариства можуть зазначатися додаткові
питання, рішення з яких не приймаються шляхом опитування.
Щоб розпочати опитування, ініціатор, як зазначалося вище, направляє
іншим учасникам товариства відповідний запит. Відповідно до Закону такий
запит повинен містити інформацію стосовно проекту рішення із запропонованим
питанням або питаннями, адреси, на яку учасники товариства мають надіслати
свою відповідь та прийняті рішення, і строк, протягом якого вони мають це
зробити. Якщо учасник товариства погоджується з запропонованим рішенням, то
він підписує проект рішення та надсилає його ініціатору опитування протягом 15
 55

днів з дня отримання запиту, але такий строк може бути іншим відповідно до
статуту товариства. Згода учасника товариства з прийнятим рішенням має бути
безумовною, тобто такою, яка не викликає сумнівів та заперечень [38].
Коли ініціатор отримав відповіді від усіх учасників, він повинен викласти
рішення у письмовій формі, додати до нього копії відповідей усіх учасників
товариства та надіслати всім учасникам товариства протягом 10 днів з дати
завершення строку на прийняття ним відповідей від учасників товариства.
Слід зазначити, що ч. 7 ст. 36 Закону України «Про товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю» передбачає, що товариство у своєму статуті
може передбачити обов'язковість засвідчення волевиявлення учасників
опитування, зокрема і нотаріального засвідчення справжності підпису учасника
товариства. Рішення, яке приймається шляхом опитування, вважається
прийнятим, якщо за нього проголосували всі учасники товариства.
Отже, введення таких механізмів проведення загальних зборів учасників, як
заочне голосування та прийняття рішень шляхом опитування відіграє позитивну
роль у регулюванні діяльності товариства. Заочне голосування та опитування
зможе полегшити учасникам, які не зможуть взяти участь у загальних зборах
учасників, участь у роботі товариства.
Статутом товариства можуть передбачатися і інші способи проведення
загальних зборів учасників не заборонені законом, а саме телеконференції,
відеоконференції чи із застосуванням інших засобів електронних комунікацій, але
за умови, що кожен з учасників може одночасно з усіма іншими учасниками
брати участь в обговоренні та голосуванні з питань, винесених на розгляд
загальних зборів [39].
Для прикладу регулювання роботи загальних зборів, візьмемо
Великобританію. Такий вибір пояснюється тим, що вона належить до
англосаксонської правової сім’ї на відміну від України, яка належить до
романо-германської правової сім’ї. А отже, і питання регулювання діяльності
загальних зборів буде істотно різним.
Ст. 366 Акту про компанії 1985 передбачає, що кожна компанія зобов’язана
 56

проводити річні загальні збори учасників і перші загальні збори повинні бути
проведені не пізніше 18 місяців з моменту реєстрації компанії. Кожні чергові
загальні збори учасників повинні бути скликані не пізніше 15 місяців з моменту
скликання попередніх зборів. Якщо збори не проводяться вчасно, будь-який
учасник компанії може звернутися до Департаменту торгівлі і промисловості із
проханням скликати загальні збори або видати розпорядження про їх скликання, а
також внести необхідні зміни в статут компанії, пов’язані зі скликанням і
проведенням загальних зборів (ст. 367 Акту про компанії 1985) [10, с. 263].
Кожний учасник має бути сповіщений про скликання річних загальних
зборів не пізніше 21 дня до моменту їх проведення (ст. 369 (1) (а) Акту про
компанії 1985). Статутом може бути встановлений інший, більш тривалий термін
для повідомлення учасників. Якщо повідомлення про скликання загальних зборів
було надіслане з запізненням, але всі учасники, що мають право на участь у
загальних зборах і на голосування, погодилися взяти участь у зборах, то
порушення строку не береться до уваги [10, с. 263].
Акт про компанії 1985 не містить навіть приблизного переліку питань, що
належать до компетенції річних загальних зборів. Оскільки ст. 241 Акту про
компанії 1985 вимагає від директорів представити на загальні збори річну
звітність, річний звіт директорів й аудиторський висновок, то цілком
закономірно, що загальні збори розглядають ці документи. Також, як правило, на
щорічних загальних зборах здійснюється призначення директорів й аудиторів
компанії [10, с. 263].
Будь які інші збори учасників, крім річних, кваліфікуються як позачергові
збори учасників. Про проведення позачергових загальних зборів учасники
повинні бути сповіщені письмово не пізніше 14 днів до дати проведення зборів, а
якщо планується прийняття спеціальної резолюції – то не пізніше 21 дня (ст. 369
(1) (b) Акту про компанії 1985). Даний строк може не братися до уваги якщо
відповідне рішення приймуть учасники компанії, що мають право брати участь і
голосувати на загальних зборах. Таке рішення має бути прийняте більшістю, що
складає не менше 95 % від загальної кількості голосів. У приватних компаніях
 57

може бути прийнята елективна резолюція, що знижує даний бар’єр, але не менш
як до 90 % [10, с. 264-265].
Правом скликання позачергових загальних зборів володіють директори
компанії. З 1900 року учасники компанії, що володіють у сукупності не менш як
10% голосів на загальних зборах даної компанії, можуть вимагати від директорів
скликання позачергових загальних зборів із указівкою на їх цілі [10, с. 265].
На практиці може скластися ситуація, коли внаслідок певних умов
неможливо скликати або провести загальні збори компанії відповідно до вимог
Акту про компанії 1985 або статуту. У подібних обставинах суд наділений
повноваженнями видати наказ про проведення загальних зборів відповідно до
правил, визначених судом (ст. 371 Акту про компанії 1985). Суд може здійснити
це повноваження: за власною ініціативою; на підставі заяви кожного з директорів
компанії; на підставі заяви будь-якого учасника компанії, що має право брати
участь і голосувати на загальних зборах. Суд видавав подібні накази стосовно
компаній, які залишилися без директорів, повноважних скликати збори; реєстр
учасників який був втрачений і було неможливо розіслати повідомлення; у яких
неможливо було досягти передбаченого законом кворуму тощо [10, с. 265].
Повідомлення про скликання загальних зборів має вручатися кожному
учаснику компанії, включаючи учасників, що не мають права на участь у зборах
Спосіб розсилання повідомлень визначається статутом компанії. Загальні збори є
правомірно проведеними тільки в тому випадку, якщо кожний учасник компанії,
що має право на участь у загальних зборах, одержав відповідне повідомлення.
Для подолання негативних наслідків такого суворого припису в статути компаній
часто включаються положення, згідно яких, неотримання особою повідомлення
без вини компанії (унаслідок поганої роботи пошти, зміни адреси й ін.) не
спричиняє недійсності рішень загальних зборів [10, с. 265-266].
Крім розсилання учасникам повідомлень про скликання загальних зборів і
спеціальних повідомлень, директори компанії зобов’язані надати їм необхідну
інформацію і пояснення щодо питань, що будуть обговорюватися на загальних
зборах. За рахунок компанії директори вправі направляти учасникам будь-які
 58

інформаційні або пояснювальні матеріали. Такі повноваження підсилюють

позицію директорів у випадку наявності альтернативних проектів або опозиції з
числа учасників, що не підтримують проект резолюції, запропонований
директорами. Тому Акт про компанії 1985 наділяє учасників компанії правом
вимагати розсилання своїх матеріалів, обсяг яких не перевищує 1000 слів. Крім
того, учасники можуть вимагати від компанії розсилання проекту резолюції, що
пропонується для прийняття на щорічних загальних зборах (ст. 376 Акту про
компанії 1985). Втім, британські юристи відзначають, що зазначене право носить
переважно декларативний характер, тому що істотно обмежується обсяг
розповсюджуваної інформації й учасники фактично змушені робити це за власний
рахунок. Розробники проекту Акту про компанії 2005 звернули увагу на проблеми
у цій сфері і передбачили, що розсилання на вимогу певної кількості учасників
компанії альтернативних проектів резолюції та/або їх заяви щодо будь-якої
резолюції, яка має бути ухваленою на зборах, повинно здійснюватись за рахунок
компанії, а не самих учасників, якщо відповідні матеріали були отримані
компанією вчасно [10, с. 266].
Для того, щоб резолюції, прийняті загальними зборами, були дійсними,
необхідна наявність кворуму на даних зборах. Ст. 370 (4) Акту про компанії 1985
закріплює, що кворум на загальних зборах компанії складають як мінімум два
учасники компанії, що є присутніми особисто. Загальне право доповнює дану
вимогу – для визначення кворуму враховуються лише ті учасники, що наділені
правом брати участь і голосувати на загальних зборах. Для приватної компанії з
одним учасником законом установлені спеціальні вимоги щодо кворуму – кворум
складає єдиний учасник, що є присутнім особисто, або його представник (ст. 370А
Акту про компанії 1985). Загальне право закріплює, що при відсутності кворуму
загальні збори підлягають розпуску [10, с. 268-269].
Акт про компанії 1985 передбачає, що рішення на зборах приймаються
шляхом голосування. Існують два види голосування: шляхом підняття руки – у
статуті компанії як правило закріплюється, що при такому голосуванні кожен
учасник має один голос; шляхом підрахунку голосів, що належать кожному
 59

учасникові [10, с. 269].

Голосування може проводитися у рамках загальних зборів – у день їх
проведення або в інший день (при перерві в проведенні загальних зборів). Також
голосування може здійснюватися поза процедурою загальних зборів (шляхом
пересилання бюлетенів для голосування – поштою, факсом, телеграфом). Якщо
учасник не реєструвався для участі в загальних зборах особисто або через
представника, він усе рівно може брати участь і голосувати на зборах, проведених
після перерви, або голосувати в письмовій формі шляхом відправлення бюлетеня.
Таким чином, право на голосування вже не є пов’язаним із правом участі у
зборах. Ці права учасника компанії можуть розглядатися як відокремлені. У
зборах може брати участь значно менша кількість учасників, аніж у голосуванні
[10, с. 269].
Проект Акту про компанії 2005 наділяє учасників правом завчасно, до
проведення зборів вимагати голосування шляхом підрахунку голосів і
проголосувати таким чином, не приймаючи участь у зборах і не призначаючи
представника [10, с. 269].
Хід загальних зборів підлягають фіксації в протоколі, що підписується
головою загальних зборів (ст. 382 Акту про компанії 1985). Усі протоколи
загальних зборів компанії зберігаються в її зареєстрованому офісі і кожен учасник
компанії має право ознайомиться з ними (безкоштовно) і вимагати необхідні йому
копії протоколів. Копії повинні бути надані протягом 7 днів з моменту одержання
компанією відповідної вимоги (ст. 383 Акт про компанії 1985) [10, с. 270].
Сучасне британське право виробило декілька форм волевиявлення
учасників компанії без використання інституту загальних зборів. До таких форм
належать письмова та неформальна резолюції [10, с. 271-272].
Якщо компанія має незначну кількість учасників, вона фактично не потребує
проведення формальних загальних зборів. Будь-які резолюції, що відповідно до Акту
про компанії 1985 повинні бути прийняті на загальних зборах, можуть змінюватися
письмовою резолюцією – резолюцією, підписаною всіма учасниками компанії, що
мають право брати участь у загальних зборах і голосуванні [10, с. 272].
 60

У Білій книзі (документ, опублікований британським урядом у 2002 р., який

містить текст проекту нового Акту про компанії із детальними поясненнями
уряду щодо напрямків та змісту реформи) зазначається, що письмові резолюції,
які можуть ухвалюватись учасниками приватної компанії без проведення
загальних зборів, вимагають одностайної згоди всіх учасників, що рідко
досягається на практиці. І таким чином, приватні компанії навіть за наявності
такого інструменту у більшості випадків вимушені все ж таки проводити збори –
що розглядається як небажане та нераціональне регуляторне навантаження для
таких компаній. Тому проект акту про компанії 2005 закріплює, що письмова
звичайна резолюція може прийматись простою більшістю голосів, а письмова
спеціальна резолюція – більшістю у 75 % голосів. Це дозволить більшості
приватних компаній приймати необхідні рішення швидко та ефективно [10, с.
272].
Загальне право виявилося більш прогресивним у порівнянні з положеннями
Акту про компанії 1985 стосовно процедури прийняття резолюцій компанії. Воно
ввело у обіг ще один інструмент, що заміняє резолюцію загальних зборів, –
неформальну резолюцію. У низці судових рішень відзначалося, що, якщо всі
учасники компанії, що мають право брати участь у загальних зборах і голосувати,
були поінформовані про те чи інше рішення і виразили свою згоду з ним (не
закріплену в письмовій формі), то таке рішення має силу резолюції загальних
зборів (створює зобов’язання для компанії і самих учасників) [10, с. 272].
Отже, загальні збори учасників є важливим органом товариства, адже вони
формують напрям діяльності товариства, обирають членів виконавчого органу і
членів наглядової ради, які в майбутньому будуть керувати поточною діяльністю
товариства. Через загальні збори учасники товариства реалізують право участі в
загальних зборах учасників, а також право управління діяльність товариства.
 61

2.2. Виконавчий орган товариства

Традиційно доктрина цивільного права і законодавство відносять виконавчі

органи до класичних органів корпорації, які представляють останню в цивільних
правовідносинах. Якщо загальні збори учасників формують волю корпорації, то
органом її волевиявлення незалежно від виду є виконавчий орган, який здійснює
функцію з безпосереднього управління корпорацією [37, с. 217].
Відповідно до системного тлумачення положень Цивільного кодексу
України, Господарського кодексу України, Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» виконавчий орган товариства
вирішує всі питання, пов'язані з керівництвом поточною діяльністю товариства,
крім питань, що належать до компетенції загальних зборів або іншого органу
товариства [40].
Під керівництвом поточною діяльністю товариства необхідно розуміти
організацію внутрішньої та зовнішньої діяльності товариства, яка пов'язана із
забезпеченням функціонування товариства, дотриманням товариством
обов'язкових вимог законодавства щодо податкової, статистичної та іншої
звітності, сплатою обов'язкових платежів тощо. Внаслідок участі в управлінській
діяльності товариства виконавчий орган товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю реалізує її правоздатність та дієздатність. Такий висновок
ґрунтується на тому, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і
здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та
закону. Водночас виконавчий орган діє без довіреності від імені товариства в
межах, встановлених статутом товариства і законом, представляє його інтереси в
органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях,
у відносинах з юридичними особами та громадянами, вчиняє правочини від імені
товариства [40].
Виконавчий орган корпоративного підприємства є ключовою ланкою
структури корпоративного управління, оскільки на нього покладається поточне
керівництво діяльністю підприємства, що передбачає реалізацію господарських цілей,
 62

стратегії і політики підприємства. Саме через нього корпоративне підприємство

реалізує господарську правосуб’єктність у сфері господарювання, набуває
суб’єктивних господарських прав і створює господарські обов’язки. Виконавчий
орган корпоративного підприємства є одним із органів управління [1, с. 164].
Як правило, при прийнятті рішення про створення корпоративного
підприємства його засновники одночасно приймають рішення про створення
виконавчого органу, його склад, компетенцію та порядок усунення виконавчого
органу від виконання своїх обов’язків. Це обумовлено тим, що таке обрання
відбувається на етапі, коли самого корпоративного підприємства, як юридичної особи
і суб’єкта господарських відносин, що діє через свої органи, ще не існує. Натомість у
вже існуючих корпоративних підприємствах створення виконавчого органу віднесено
до компетенції вищого органу підприємства. У корпоративному підприємстві
виконавчий орган може бути колегіальним, тобто складатись з декількох осіб, або
одноособовим – це такий виконавчий орган підприємства, який складається з однієї
особи. При цьому у корпоративному підприємстві водночас може існувати тільки
один виконавчий орган. Назвою колегіального виконавчого органу в корпоративному
підприємстві відповідно до установчих документів або закону може бути
«правління», «дирекція» тощо. У свою чергу одноособовий виконавчий орган може
створюватися з назвою «директор», «генеральний директор», а в кооперативі –
«голова кооперативу» [1, с. 164-165].
Що стосується назви виконавчого органу відповідно до Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», колегіальний орган
називається «дирекція», а його голова – «генеральний директор», але статутом може
бути передбачена інша назва. Одноосібний виконавчий орган називається «директор»,
але статутом може бути передбачена інша назва. Членами виконавчого органу
можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства [41].
Кількісний склад виконавчого органу, порядок призначення його членів
визначаються статутом підприємства. Порядок скликання та проведення засідань
колегіального виконавчого органу встановлюється статутом або положенням про
виконавчий орган корпоративного підприємства. Саме через виконавчий орган
 63

корпоративне підприємство найчастіше набуває суб’єктивні права та обов’язки як

учасник відповідних відносин і здійснює їх, у тому числі у сфері господарювання [1,
с. 165-166].
Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну
волю учасників (членів) корпоративного підприємства, які є носіями корпоративних
прав. Голова та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління
корпоративним підприємством у межах правил, встановлених установчими
документами, зобов’язані діяти виключно в інтересах підприємства та його учасників
(членів), добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень [1, с. 166].
У своїй діяльності виконавчий орган підзвітний загальним зборам учасників і
наглядовій раді (у разі її створення).
Як зазначалося вище, і відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», до компетенції
виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов’язаних з управлінням
поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції
загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення).
Проте головним обов’язком виконавчого органу залишається забезпечення
належного рівня корпоративного управління. Це передбачає встановлення певних
відносин між керівництвом корпорації, її радою, дрібними та великими
учасниками, а також у тому, що орган управління має схвалювати мету створення
товариства, пріоритети його діяльності та стратегію в досягненні встановлених
цілей. Він повинен звітувати перед учасниками та нести відповідальність за
результати фінансово-господарської діяльності [42, с. 48].
Асоціація Співдружності з питань корпоративного управління розробила
Принципи корпоративного управління, що стосуються ради директорів (під
«радою директорів» тут мається на увазі орган управління, створений відповідно
до однорівневої системи управління. Проте Принципи поширюються як на
діяльність виконавчих, так і наглядових директорів, а також членів наглядової
ради). Ці Принципи не є юридичними нормами, дотримання яких є обов’язковим,
але являють собою стандарти поведінки, яким бажано було б слідувати.
 64

Принципи розроблено з метою допомогти директорам усіх форм комерційних

підприємств у прийнятті рішень стосовно того, чи відповідають їхні дії
встановленим стандартам. Наведемо деякі з них. Рада директорів повинна:
- здійснювати керівництво товариством, виявляти підприємливість,
чесність та розсудливість в управлінні з метою досягнення успіху в його
діяльності; здійснювати цю діяльність в найкращих інтересах товариства
на засадах відкритості, підзвітності та відповідальності;
- забезпечувати призначення осіб в раду таким чином, щоб членами ради
ставали досвідчені керівники, здатні виносити незалежні судження в
процесі прийняття радою рішень;
- визначати мету та стратегію досягнення поставленої мети та
застосування пріоритетів з метою забезпечення успіху товариства,
захисту його майна, активів та репутації;
- здійснювати нагляд та оцінку застосування стратегій, політики, критеріїв
ефективності управління та виконання бізнес-планів товариства;
- забезпечувати здійснення діяльності товариства згідно з відповідними
законами, нормативними актами та найкращими методами ведення
бізнесу;
- служити законним інтересам учасників товариства та звітувати перед
ними про свою діяльність;
- гарантувати належний баланс повноважень посадових осіб;
- регулярно проводити оцінку результатів своєї діяльності та ефективності
в цілому, а також діяльності окремих директорів, включаючи головного
виконавчого директора;
- призначати головного виконавчого директора та, принаймні, брати
участь у призначенні вищого керівництва, забезпечувати мотивацію
персоналу, необхідний тренінг для керівництва та співробітників, а
також наступність вищого керівництва;
 65

- забезпечувати належну технологію та інфраструктуру товариства, що є

адекватною для ведення діяльності та забезпечення конкурентоздатності
товариства;
- визначати ключові галузі ризиків і ключові показники діяльності
підприємства та проводити моніторинг цих факторів;
- забезпечувати продовження діяльності підприємства в наступному
фінансовому році [42, с. 49].
Тривала практика функціонування корпоративного управління в країнах з
ринковою економікою, що відображає як міжнародний, так і національний досвід
діяльності корпорацій у світі, дозволила створити так звану систему стандартів
корпоративного управління, яка побудована на специфічних для даної галузі
принципах, що притаманні управлінню саме корпоративними утвореннями, а
також діють на основі об'єднаного капіталу. Систему стандартів корпоративного
управління визначають:
- міжнародні стандарти – Кодекс корпоративного управління Організації
економічного співробітництва і розвитку, Європейського банку
реконструкції і розвитку, Конфедерації європейських асоціацій
акціонерів «Євроакціонери»;
- національні стандарти – кодекси корпоративної поведінки розвинутих
країн (Англії, Німеччини, США, Франції, Японії, Канади), країн, що
розвиваються (Бразилії, Мексики, Малайзії, ПАР, Індії), країн СНД
(Росії, України, Казахстану);
- стандарти корпорацій [43].
Як відмічається в Кодексі Корпоративного Управління Організації
економічного співробітництва та розвитку, рада повинна виконувати такі ключові
функції:
- переглядати й спрямовувати корпоративну стратегію, основні плани дій,
політику управління ризиками, річні бюджети та бізнес-плани,
окреслювати орієнтири ефективності, здійснювати нагляд за виконанням
 66

планів та роботою товариства, а також контролювати основні витрати

придбання та продажу;
- підбирати ключові управлінські кадри, призначати їм винагороду,
здійснювати нагляд за їхньою діяльністю і, в разі необхідності, звільняти
їх та планувати процедуру наступництва;
- переглядати винагороду, що отримують члени ради та правління
товариства, забезпечувати формальний та прозорий процес висунення
кандидатів для обрання до складу ради;
- відстежувати й врегульовувати потенційні конфлікти інтересів членів
правління, ради та учасників, включаючи нецільове використання
активів товариства та зловживання під час укладання угод з особами, що
пов’язані з товариством;
- забезпечувати правильність системи бухгалтерського обліку та
фінансової звітності товариства, включаючи проведення незалежних
аудиторських перевірок, а також створювати необхідні системи
контролю, зокрема, системи моніторингу ризиків, фінансового контролю
та контролю за дотриманням законодавства;
- стежити за ефективністю практики управління, в межах якої діє рада, і,
за необхідності, вносити в неї зміни;
- контролювати процес розкриття та поширення інформації [42, с. 50].
Щоб мати можливість виконувати свої обов’язки, члени ради повинні мати
доступ до інформації, яка є точною, своєчасною і стосується справи. Відмітимо,
що носієм вказаних обов’язків та виконавцем зазначених принципів є особа
директора як посадова особа, призначена здійснювати управління товариством.
Сам по собі термін «директор» означає «особу, що управляє справами на
регулярній основі». Отже в управлінні завжди присутній людський фактор, тобто
для успішного управління товариством велике значення відіграють такі фактори,
як рівень знань, навичок, здібностей, культури поведінки, моральних якостей
директора. Отже кожний директор для ефективного управління повинен старанно
виконувати свої обов’язки та набувати широкого спектра знань в тій сфері, в якій
 67

працює підприємство, має бути обізнаний щодо законодавства та регулювання,

що стосується товариства та володіти високими моральними якостями, що
відповідають очікуванням зацікавлених осіб [42, с. 50].
Відповідно до ч. 7 ст. 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю», для прийняття рішень з питань, які віднесені до
компетенції виконавчого органу, але виходять за межі звичайної щоденної
діяльності товариства, голова колегіального виконавчого органу зобов’язаний
скликати засідання виконавчого органу. Статутом товариства можуть
встановлюватися обмеження щодо суми, типу, предмета правочинів, для
прийняття рішення щодо яких голова колегіального виконавчого органу має
скликати засідання виконавчого органу товариства. Рішення колегіального
виконавчого органу приймаються більшістю голосів усіх його членів. Статут
товариства може містити перелік питань, прийняття рішення щодо яких
вимагатиме більшої кількості голосів.
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» в статті 40 закріплені обов’язки, що стосуються членів
виконавчого органу. Вважаємо, що доцільніше було б назвати статтю «Заборони,
що стосуються членів виконавчого органу». Адже ч. 5 ст. 40 містить відповідний
перелік, ким не може бути член виконавчого органу без згоди загальних зборів
учасників або наглядової ради, а саме:
- здійснювати господарську діяльність як фізична особа-підприємець у
сфері діяльності товариства;
- бути членом повного товариства або повним учасником командитного
товариства, що здійснює діяльність у сфері діяльності товариства;
- бути членом виконавчого органу або наглядової ради іншого суб’єкта
господарювання, що здійснює діяльність у сфері діяльності товариства.
Керівник товариства не є тотожнім власнику товариства, тому має інтереси,
що не співпадають з інтересами учасників та найманих працівників. Внаслідок
цього в управлінні буде завжди присутній конфлікт інтересів: директор – учасник
– найманий працівник – кредитор. Теорія корпоративного права розробила
 68

відповідні підходи, які гарантують те, що в управлінні підприємством та

прийнятті ділових рішень директор повинен уникати конфлікту інтересів [42, с.
50-51].
Відповідно до ч. 3 ст. 42 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю», конфліктом інтересів є конфлікт між обов’язком
посадової особи діяти добросовісно і розумно в інтересах товариства в цілому та
приватними інтересами посадової особи або її афілійованих осіб.
З метою уникнення конфлікту інтересів директор має діяти в інтересах
товариства в цілому. Це означає, що правління повинно прагнути зрозуміти
очікування учасників та намагатись задовольнити ці очікування, приймаючи
рішення в інтересах товариства в цілому. Це виражається у гарантуванні
справедливого ставлення до учасників та їхнього рівного доступу до потрібної
інформації, незалежно від ступеню їхньої участі в товаристві чи інших факторів.
Дії директорів повинні базуватись на знанні того, що склад учасників змінюється.
Таким чином, рішення, що приймає правління, повинні враховувати й інтереси
майбутніх учасників [42, с. 51].
Принцип уникнення конфлікту інтересів означає, що особисті інтереси
директора, як посадової особи або його афілійованих осіб не повинні переважати
над інтересами товариства та його учасників. Як зазначено в ч. 4 ст. 42 Закону
України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», при
обранні на посаду посадова особа товариства зобов’язана подати товариству
перелік своїх афілійованих осіб. У разі зміни такого складу посадова особа у
п’ятиденний строк з дня, коли їй стало відомо про таку зміну, зобов’язана
повідомити про це товариство.
Відповідно до прийнятого Закону конфліктом інтересів також вважається,
отримання посадовою особою або афілійованими особами від третіх осіб виплат,
винагород чи інших благ за дії (бездіяльність), пов’язані з виконанням посадовою
особою її повноважень.
Посадова особа, якій стало відомо про виникнення конфлікту інтересів,
зобов’язана протягом двох днів письмово повідомити про це виконавчий орган
 69

товариства та наглядову раду, у разі її утворення. Виконавчий орган товариства

зобов’язаний повідомити про виникнення конфлікту інтересів усіх учасників
товариства протягом двох днів з дня отримання інформації про наявний конфлікт
інтересів (ч. 6 ст. 42 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю»). Також, відповідно до ч. 7 ст. 42 зазначеного Закону,
посадовим особам забороняється розголошувати інформацію, що стала їм відома
у зв’язку з виконанням ними посадових обов’язків та становить комерційну
таємницю товариства чи є конфіденційною, крім випадків, коли розкриття такої
інформації вимагається законом. Варто зазначити, що така заборона діє протягом
одного року з дати припинення (розірвання) договору між посадовою особою і
товариством, але таким договором може бути встановлений інший строк.
Для вирішення проблеми конфлікту інтересів в теорії корпоративного права
Великої Британії, серед іншого, виділяють такі типи обов’язків директорів:
- обов’язок відповідального ставлення до товариства;
- обов’язок дбати про товариство;
- обов’язок використовувати власні повноваження для досягнення
“належних цілей”;
- обов’язок не приховувати свої наміри щодо того, яким чином діє
посадова особа (прозорість управління);
- обов’язок уникати конфлікту інтересів.
Ці обов’язки невідривно пов’язані між собою та не можуть розглядатися по
окремо [42, с. 52].
Питання оплати (чи винагороди) директорів все частіше включаються до
кодексів корпоративного управління. Директор є особою, що здійснює
безпосереднє керівництво діяльністю товариства та має владні повноваження для
вирішення складних питань, успіх вирішення котрих пов’язаний з комерційним
ризиком, рівнем власних знань та навичок та управлінським талантом. Таке його
положення зумовлює відповідний рівень відшкодування за його роботу, тобто для
найбільш ефективного управління справами товариства оплата має бути
достатньою та враховувати всі особливості статусу директора незалежно від того,
 70

чи він є найнятим працівником, з яким укладено контракт, чи він належить до

засновників чи учасників товариства. Однак оплата не може бути надмірною,
тому необхідно запровадити важелі, які будуть стримувати директорів від
встановлення завищених гонорарів та безконтрольного привласнення прибутків
товариства. Одним з таких важелів є політика транспарентності. Зокрема,
політика щодо оплати праці директорів зазвичай розкривається у фінансових
звітах товариства і має відображатися як обов’язковий пункт порядку денного
щорічних загальних зборів. Оплата кожного з директорів, якщо їх декілька,
повинна детально відображатися у фінансових звітах товариства. Така звітність
включає відображення усіх матеріальних і нематеріальних вигод, отриманих від
товариства, в тому числі пенсійні пільги та інші надбавки понад посадовий оклад.
Розкриття інформації про винагороду кожного директора дозволяє учасникам
оцінити співвідношення між прибутковістю товариства та рівнем винагороди
директорів. Європейська Комісія розглядає рекомендації, що визначатимуть
відповідну регуляторну схему для оплати директорів товариств. Відповідно до
Німецького Кодекс корпоративного управління, крім платні правлінню взагалі,
товариство також повинно розкривати інформацію про основи системи
винагороди. Ця інформація включає, зокрема, процедури та стандарти порівняння
для оцінки результатів роботи правління, а також форму систем компенсації,
орієнтованих на ринкові ціни [42, с. 57-58].
Правовою основою виникнення правовідносин між товариством та головою
виконавчого органу є факт його обрання або призначення в установленому
порядку. Ці відносини тривають до відставки, переобрання або відкликання, які є
підставами припинення повноважень виконавчого органу товариства [44, с. 14].
Відставка виконавчого органу – це процедура припинення повноважень з
ініціативи цього органу. Відставка здійснюється шляхом подання відповідної
особистої заяви члена виконавчого органу або колективної заяви всіх членів. За
правовим характером заява про відставку – це заява про звільнення за власним
бажанням. При цьому особа продовжує виконувати свої повноваження до
вирішення питання про відставку в установленому порядку. Переобрання – це
 71

спосіб припинення повноважень виконавчого органу товариства у зв'язку з

обранням нового складу цього органу. Повноваження переобраної особи
припиняються одночасно з виникненням таких повноважень у новообраної, якщо
інший строк не встановлено рішенням вищого органу. Відкликання – це
процедура припинення повноважень виконавчого органу управління за рішенням
вищого органу управління у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням)
цим органом покладених на нього обов'язків. Відкликання – це форма
корпоративної відповідальності членів органів управління перед вищим органом
[44, с. 14].
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачена відповідальність для посадових осіб товариства,
до яких належать директор, члени виконавчого органу, голова та члени
наглядової ради і будь-які інші посадові особи, яких товариство визначить їх як
посадових осіб в статуті. Тож, за які порушення посадова особа нестиме
відповідальність?
По-перше, директор зобов’язаний повідомляти учасників товариства про
зниження вартості чистих активів більш як на 50% порівняно з минулим роком.
Якщо він цього не зробить, то нестиме відповідальність. Якщо в результаті буде
впроваджена справа про банкрутство, відповідати також буде він. Також, Закон
встановлює низку випадків, коли з посадовими особами можна достроково
розірвати трудові контракти без виплати їм компенсації. Перш за все, це
порушення положення про неконкуренцію (члени виконавчого органу або
наглядової ради не мають права відкривати профільні ФОПи, або працювати в
інших профільних товариствах, інших сфер це не стосується). Єдине виключення
– попередня згода всіх учасників. Ще один привід для розірвання контракту –
виникнення конфлікту інтересів. Мається на увазі конфлікт між обов’язком
посадовця діяти добросовісно і на користь товариства і особистим інтересом чи
інтересами афілійованих осіб, наприклад родини. У зв’язку з цим закон вводить
обов’язкове правило: при вступі на посаду подавати перелік афілійованих осіб. І
якщо їх список з часом змінюється, його треба оновлювати. І останній привід для
 72

дострокового розірвання контракту – розголошення конфіденційної інформації

[45].
Порядок формування та організації правління звичайно значно різниться в
державах-членах ЄС в силу зазначених вище причин. Важко визначити найбільш
вдалу модель, що може бути застосована як рамкова, через існування різних
систем управління. Проте певні принципи можуть бути застосовані до
формування незалежно від складу органу управління [42, с. 53].
Німецький Кодекс корпоративного управління передбачає, що рішення
щодо вибору членів правління приймаються наглядовою радою. Ця вимога
визначається також багатьма модельними кодексами корпоративного управління,
зокрема, Принципами корпоративного управління Організації економічного
співробітництва та розвитку, відповідно до яких наглядова рада повинна
підбирати ключові управлінські кадри, призначати їм винагороду, здійснювати
нагляд за їхньою діяльністю і, в разі необхідності, звільняти їх та планувати
процедуру наступництва. Німецький Кодекс корпоративного управління виділяє
також такі завдання діяльності правління: спрямування основної тенденції
діяльності компанії в рамках обсягу його компетенції, а також, за згодою
загальних зборів, розбудова цільової інфраструктури. Крім того, правління
визначає загальну тенденцію діяльності товариства, формулюючи його цілі в
конкретних термінах та визначаючи базові стратегії для досягнення цих цілей.
Правління забезпечує інфраструктуру, створюючи цільову юридичну та
організаційну структури [42, с. 53].
Відповідно до того ж Кодексу Німеччини зазвичай до складу правління
входять мінімум 3 та максимум 9 осіб. Правління саме визначає правила своєї
організації та структуру. Проте при організації правління мають бути дотримані
такі організаційні принципи:
- члени правління беруть участь у керівництві товариства на рівних
умовах, згідно з принципом колективної відповідальності. Правління
повинно мати голову або спікера. Голова правління, або спікер,
 73

відповідно, є “першим серед рівних” (а не головною виконавчою

особою);
- прийняття рішень фундаментальної важливості для товариства є
відповідальністю правління в цілому. Серед головних рішень є, зокрема,
затвердження цілей товариства, визначення стратегій товариства;
- індивідуальні члени правління відповідають за конкретні сфери
діяльності, в яких вони найбільш компетентні [42, с. 53-54].
Отже, як зазначалося вище, формування виконавчого органу покликане для
здійснення керування поточною діяльністю товариства, для формування стратегії
по досягненню мети поставленої загальними зборами учасників. Виконавчий
орган, повинен забезпечити досягнення успіху товариства й сфері його діяльності
та діяти в межах чинного законодавства.

2.3. Наглядова рада товариства

Відповідно до Принципів корпоративного управління Організації

економічного співробітництва та розвитку, система корпоративного управління
має забезпечувати стратегічне керівництво товариством, ефективний нагляд за
діяльністю правління з боку ради, а також відповідальність цієї ради перед
товариством та учасниками. Під радою тут мається на увазі орган, що здійснює
контроль за діяльністю виконавчого органу. В умовах дворівневої системи це
наглядова рада, за однорівневої системи – це наглядові директори [42, с. 54-55].
Законодавство України передбачає можливість створення у корпоративних
підприємствах наглядового органу. В залежності від організаційно-правової
форми корпоративного підприємства цей орган може називатися по різному. На
практиці створення такого органу в корпоративному підприємстві обумовлюється
необхідністю постійного контролю за діяльністю виконавчого органу, а також
захисту прав та інтересів учасників (членів) корпоративного підприємства у
період між проведенням загальних зборів [1, с. 167].
 74

Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю», а саме, ч. 2 ст. 38 визначає компетенцію наглядової ради, в
межах визначеної статутом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу
товариства. Зокрема, до компетенції наглядової ради може бути віднесено
обрання одноосібного виконавчого органу або членів колегіального виконавчого
органу товариства (всіх чи окремо одного або декількох з них), зупинення та
припинення їхніх повноважень, встановлення розміру винагороди членам
виконавчого органу товариства.
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» досить стисло описав діяльність наглядової ради. Закон не
містить ні порядку обрання членів наглядової ради, ні інформації про те, хто може
бути її членом, ні кількісний склад, не має інформації про засідання наглядової
ради, про те, яким чином приймаються рішення. Цю всю інформацію товариство
само повинно визначити в статуті. Тому, можлива така ситуація, якщо товариство
з обмеженою чи додатковою відповідальність виявить бажання створити
наглядову раду відповідно до ст. 38 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю», то положення статуту щодо її
діяльності не будуть певною мірою розкриті.
На думку Лукач І. В, та Фірсанової В. Д., до визначення повноважень
наглядової ради потрібно підходити з позиції потреб кожного конкретного
товариства [46, с. 160]. В законах європейських держав найчастіше відсутнє
деталізоване визначення компетенції наглядової ради [47, с. 379]. Наприклад, в
законодавстві ФРН, котрий може розглядатися як один із найбільш деталізованих
із цього питання, щодо завдань наглядової ради зазначається, що вона зобов’язана
спостерігати за веденням справ, скликати загальні збори, коли цього вимагає
добробут товариства, і у випадках, передбачених статутом, надавати згоду на
укладення окремих правочинів. До спеціальної компетенції наглядової ради також
віднесено: призначення та відкликання правління, представництво товариства в
суді та поза судом у спорах з членами правління, перевірку бухгалтерської
документації товариства, перевірку та затвердження річного балансу [48, с. 119].
 75

Учасники товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю мають

право наділити наглядову раду повноваженнями, виходячи з власних потреб, в
залежності від специфіки кожного конкретного товариства, за умови, що такі
повноваження не виходять за рамки змісту функцій, викладених в законі [46, с.
160].
Законом установлюється необхідність укладання договорів із членами
наглядової ради товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з
додатковою відповідальністю, визначення платності чи безоплатності їх
діяльності та визначення розміру їх винагороди. Договір з членом наглядової ради
може бути цивільно-правовим або трудовим контрактом. Усі ці аспекти мають
бути передбачені статутом товариства з обмеженою відповідальністю та
товариства з додатковою відповідальністю і затверджені рішенням загальних
зборів учасників [49].
Наглядова рада у своїй діяльності має бути незалежною. Під незалежністю
розуміється безпосередня непричетність до практичної діяльності товариства та
відсутність зв’язку з первинною відповідальністю, яку несуть виконавчі
директори, а також відсутність іншої винагороди, окрім повністю задекларованої
компенсації за роботу члена наглядової ради. На практиці це може бути
реалізовано через створення окремих комітетів з питань призначення виконавчих
директорів, з питань встановлення винагороди і проведення аудиту, що матиме у
своєму складі принаймні одного наглядового директора з правом вирішального
голосу [42, с. 56].
Для впевненості у тому, що член наглядової ради є незалежним, а також для
того, щоб уникнути конфлікту інтересів, ч. 5 ст. 40 Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», зазначено, що член
наглядової ради товариства – без згоди загальних зборів учасників не може:
- здійснювати господарську діяльність як фізична особа-підприємець у
сфері діяльності товариства;
 76

- бути учасником повного товариства або повним учасником

командитного товариства, що здійснює діяльність у сфері діяльності
товариства;
- бути членом виконавчого органу або наглядової ради іншого суб’єкта
господарювання, що здійснює діяльність у сфері діяльності товариства.
Крім того, визначаючи відносини, які позбавляють наглядового директора
статусу незалежного, слід брати до уваги також родинні та особисті стосунки. Є
також доцільним, щоб товариства розкривали у своїх річних звітах, хто з
наглядових директорів є залежним і чому саме. Якщо директор є залежним, у звіті
має бути зазначений характер його зв’язку з товариством, що дає підстави
вважати директора залежним. Така практика покращить прозорість і визначеність
реальної ролі та позиції наглядових директорів. У випадках призначення нового
директора членом наглядової ради має бути зроблене подібне розкриття
інформації у пояснювальному звіті до прийнятого рішення про призначення. Хоча
відповідальність за звітування щодо незалежності є колективним обов’язком усієї
ради, окремий існуючий чи запропонований директор, щодо якого здійснюється
зазначене звітування про незалежність, несе персональну відповідальність за
достовірність інформації. На сьогодні підвищення ролі наглядових директорів
вимагає від них присвячення достатньо часу для виконання своїх обов’язків. Тому
має бути встановлено обмеження щодо кількості посад, які вони мають право
обіймати, виконуючи роль наглядових директорів. Оптимальна кількість
наглядових посад буде різною залежно від виду товариства, галузі, в якій воно
працює, та від особливостей посадових обов’язків. З метою запровадження
відкритості інформації для учасників, товариства повинні висвітлювати
інформацію про те, які посади правління інших товариств займають їх наглядові
директори [42, с. 56-57].
Отже, наглядова рада в товаристві з обмеженою та додатковою
відповідальністю формується загальними зборами учасників з метою контролю та
регулювання діяльністю виконавчого органу. Наглядова рада повинна слідкувати
чи не порушує права та інтереси учасників виконавчий орган товариства.
 77

Висновки до Розділу 2

Органами управління товариством з обмеженою та додатковою

відповідальність є загальні збори учасників, виконавчий орган та наглядова рада
(яка може бути створена на розсуд учасників товариства).
Загальні збори учасників товариства – це головний і вищий орган у
структурі органів управління товариством, який формує подальший напрям
діяльності товариства, а також, здійснює контроль за іншими органами
товариства. Варто відмітити, що за спеціальним Законом щодо правового статусу
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, загальні збори
скликаються один раз на рік. Вважаємо, що таке зменшення пояснюється
можливістю створення наглядової ради, яка буде контролювати виконавчий
орган, а отже загальним зборам не буде потреби так часто збиратися. Відповідно
до прийнятого Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» змінився порядок скликання загальних зборів учасників. Тепер
ініціювати скликання загальних зборів учасників можуть, окрім суб’єктів, які
були наділені таким правом раніше, учасник або учасники, які в сукупності
володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу на день подання вимоги
про скликання загальних зборів учасників. Надання такої можливості, на наш
погляд, надасть учасникам, які володіють не значною часткою у статутному
капіталі, впливу у товаристві.
В учасників товариства з’явилася можливість участі в загальних зборах
учасників шляхом заочного голосування, а також прийняття рішень шляхом
опитування. Це нововведення прийнятого Закону є позитивним для тих учасників
які не мають змоги бути присутнім особисто на загальних зборах учасників, а
також не можуть або не бажають направити для участі в загальних зборах свого
представника, але бажають реалізувати своє право участі в загальних зборах, а
також право управління справами товариства.
Виконавчий орган товариства – це орган, який займається управлінням
поточною діяльністю товариства. Такий орган формується загальними зборами
 78

учасників, а в майбутньому підзвітний їм, а також наглядовій раді, якщо така діє в
товаристві. Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» встановлено, ким не може бути член виконавчого органу без
згоди загальних зборів учасників та наглядової ради. На наш погляд, це зумовлено
тим, що член виконавчого органу повинен бути незалежним, а також для
уникнення в майбутньому конфлікту інтересів.
Товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю мають
законодавчо встановлену можливість сформувати наглядову раду. Вважаємо, що
надання такої можливості покликано забезпечити впевненість учасників
товариства у тому, що виконавчий орган діятиме в інтересах товариства та його
учасників. Адже, завданням наглядової ради є саме контроль за діяльністю
виконавчого органу.
 79

РОЗДІЛ 3
ПРИПИНЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН.
ПРИПИНЕННЯ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА ДОДАТКОВОЮ
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

3.1. Вихід учасника з товариства. Виключення учасника з товариства

Корпоративні правовідносини існують безстроково і припиняються

внаслідок настання обставин, передбачених чинним законодавством (юридичних
фактів). Такі обставини називаються підставами припинення корпоративних
правовідносин. Питання припинення корпоративних відносин досить детально
досліджувались В. М. Кравчуком у монографії «Припинення корпоративних
правовідносин в господарських товариствах». Однак основна увага в цій праці
приділялась припиненню корпоративних відносин тільки в одному з видів
корпоративних підприємств – господарських товариствах [1, с. 234].
Аналіз наукової літератури та чинного законодавства дає підстави виділити
юридичні факти, настання яких обумовлює припинення корпоративних відносин.
Так, підставами припинення корпоративних правовідносин можуть бути:
- вихід учасника (члена) з корпоративного підприємства;
- виключення учасника (члена) з корпоративного підприємства;
- смерть учасника (члена) - фізичної особи;
- ліквідація учасника (члена) - юридичної особи;
- припинення корпоративного підприємства, щодо якого особа володіє
корпоративними правами;
- відчуження частки (акцій);
- звернення стягнення на частку (акції, пай);
- конфіскація частки (акцій, паю);
- інші законні підстави [1, с. 235].
 80

На даний час, найбільш поширеною підставою для припинення

корпоративних правовідносин є вихід учасника з товариства.
Виключення – це примусове припинення участі у корпоративному
підприємстві, натомість вихід – це добровільне волевиявлення учасника. Вихід з
корпоративного підприємства – безумовне волевиявлення учасника, спрямоване
на припинення корпоративних правовідносин між учасником і корпоративним
підприємством. Вихід учасника з корпоративного підприємства характеризується
такими ознаками:
- вихід з корпоративного підприємства – це одностороння дія учасника;
- право на вихід реалізується в порядку, передбаченому чинним
законодавством, якщо інше не передбачене установчим документом
корпоративного підприємства;
- право на вихід має імперативний характер і не може бути обмежене
установчими документами, рішенням органів корпоративного
підприємства, наявністю зобов’язань перед підприємством чи інших
обставин;
- не залежить від згоди інших учасників;
- реалізація права на вихід спрямована на припинення корпоративних
відносин у корпоративному підприємстві [1, с. 236].
Порядок виходу учасника з товариства за власним бажанням відповідно до
прийнятого Закону залежить від розміру частки такого учасника у статутному
капіталі [50].
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» учасник товариства, частка якого у статутному
капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у
будь-який час, без згоди інших учасників. Слід зазначити, що Законом не
зазначається як саме, учасник, що виявив бажання вийти з товариства, повідомляє
таке товариство про вихід. Тому виникає питання, як саме такий учасник
реалізовує право виходу з товариства? Чи повинен він подавати заяву про вихід з
товариства, чи одразу сам йде до державного реєстратора, та реєструє таку дію.
 81

Досить цікавим є положення Закону, про те, що учасник, який володіє 50 і

більше відсотками статутного капіталу може вийти з товариства лише за згодою
інших учасників. Отже, право на вихід контролюючого учасника є заблокованим
у разі відсутності згоди на вихід хоча б одного з учасників незалежно від розміру
частки учасника, який проти. Запропоноване обмеження викликало багато
дискусій [50]. Загально прийнятим є те, що право на вихід з товариства є
безумовним правом і будь-які обмеження цього права є незаконними. То чому,
законодавці вирішили обмежити це право?
Розробники Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» пояснюють це так: «абсурдним є надання права на вихід
контролюючому учаснику (частка якого перевищує 50 відсотків статутного
капіталу), оскільки в переважній більшості випадків саме він здійснює контроль
над товариством і його виконавчим органом, в той же час надання йому
можливості вимагати виходу з товариства в умовах, коли він контролює
виконавчий орган, створює надзвичайно високий ризик порушення прав
учасників товариства шляхом виведення більшої частини активів на підставі
виплати йому компенсації вартості його частки в капіталі товариства» [9, с. 8].
Таке положення Закону зумовлює виникнення таких питань:
1. Чи можливо в статуті скасувати обмеження у праві на вихід та передбачити
інший порядок виходу?
2. Які можливі способи судового захисту для примусового надання згоди на
вихід [50]?
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», а саме ч. 12 ст. 24, закріплено, що учасники в статуті можуть
передбачити інший строк, порядок, розмір та спосіб проведення розрахунків з
учасником, що виходить з товариства, а також порядок вибору суб'єкта оціночної
діяльності.
З вказаного формулювання випливає, що норма щодо надання згоди на
вихід учасника з часткою 50% і більше є імперативною та не може бути змінена
статутом. В статуті можуть бути змінені лише положення щодо розрахунку з
 82

таким учасником. Як наслідок, можливість звернення до суду із позовом про

зобов'язання надати згоду на вихід, визнання такої згоди наданою тощо та
отримання позитивного судового рішення також достатньо неоднозначно. Судове
рішення не може суперечити імперативній нормі Закону [50].
Наприклад, положення ч. 2 ст. 24 Закону України «Про товариство з
обмеженою та додатковою відповідальністю» викласти в такій редакції: «учасник
товариства, що володіє 50 і більше відсотками статутного капіталу, попереджає
товариство про вихід з товариства за 2 місяці до виходу. Учасники товариства
мають переважне право на купівлю частки учасника, та можуть реалізувати таке
право протягом 30 днів з дати повідомлення учасника про вихід. У разі коли
жоден з учасників не реалізував таке право, треті особи можуть купити частку
учасника протягом одного місяця з 31 дня. У тому разі, якщо третя особа не
виявила бажання купівлі частки, то загальні збори учасників піднімають питання
про ліквідацію товариства».
Cлід захистити і права мажоритарного учасника, якому фактично
блокується вихід з товариства. Тому вбачається доцільним запропонувати більш
компромісний варіант, згідно з яким на зборах, що ухвалюють рішення про
надання згоди на вихід учасника з товариства, має також обов’язково
розглядатись питання про припинення діяльності товариства. Таким чином,
учасник все ж таки матиме змогу отримати вартість своїх активів, але вже не в
індивідуальному порядку – шляхом розрахунку з учасником, що вийшов, – а через
проведення звичайної ліквідаційної процедури. Це дозволить захистити права
інших учасників товариства, а також надасть додаткові гарантії кредиторам
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю [51, с. 29].
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», а саме, ч. 3 ст. 24 встановлено, що рішення щодо надання
згоди на вихід приймається протягом одного місяця з дня подання заяви
учасником, але інший строк може бути встановлений статутом товариства. Як
випливає з цього положення, надання рішення протягом строку зазначеного
Законом вище, або протягом строку встановленого статутом, не є обов’язком.
 83

Тобто, надання такого рішення може затягнутися на досить значний період.

Можливо варто було б викласти ч. 3 ст. 24 у такій редакції: «рішення про надання
згоди на вихід учасника з товариства повинно бути прийнято протягом одного
місяця з дня подання учасником заяви, інший строк може бути передбачений
статутом, але не більше ніж три місяці. У разі якщо протягом одного місяця, якщо
інший строк не передбачений статутом, але не більше трьох місяців, рішення про
надання/відмову дозволу на вихід з товариства відсутнє, вважати, що згода на
вихід з товариства надана учаснику».
Відповідно до ч. 5 ст. 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю» учасник вважається таким, що вийшов з
товариства, з дня державної реєстрації.
Варто відмітити, що вказаним вище Законом також вносяться зміни
до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб –
підприємців та громадських формувань», а саме ст. 17 доповнюється ч. 5, яка,
серед іншого, встановлює, що для виходу учасника подаються такі документи:
1) заява про державну реєстрацію змін до цих відомостей;
2) документ про сплату адміністративного збору;
3) заява про вихід з товариства [52].
Таким чином, законодавець намагається врегулювати проблему з існуючою
неможливістю виходу учасника без прийняття відповідного рішення та
підписання нової редакції статуту. Як бачимо, при реєстрації зміни розміру
статутного капіталу, розмірів часток у статутному капіталі чи складу учасників
товариства надання нової редакції статуту не є обов’язковим. Це пов’язано з тим,
що ст. 11 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не містить вимог про наявність цієї інформації у статуті
товариства [52].
Що стосується положень щодо розрахунку з учасником, що вийшов з
товариства, то відповідно до ч. 7 ст. 24 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» товариство зобов’язане протягом
одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника,
 84

виплатити такому колишньому учаснику вартість його частки. Цією ж нормою

передбачено, що статутом товариства, який діє на момент виходу учасника, може
встановлюватися інший строк для здійснення такої виплати. Передбачивши право
товариства встановити у статуті «інший строк» (не «менший», не «коротший»),
законодавець таким чином дозволяє регламентувати в установчому документі
більш тривалий строк для розрахунків із колишнім учасником. Керуючись
принципом «дозволено все, що не заборонено законом», товариство може
передбачити у статуті строк для розрахунків, наприклад, 50 років. У такому разі
вихід учасників із товариства не спричинятиме для нього жодних майнових
наслідків [53].
А от, наприклад, у Швейцарії учаснику товариства з обмеженою
відповідальністю для того, щоб вийти зі складу учасників товариства, не
достатньо просто проінформувати про свій вихід. Натомість він має звернутися з
відповідним проханням до суду або чітко діяти відповідно до спеціальної
процедури виходу, якщо вона прописана в статуті товариства [54].
У Франції взагалі вихід учасника із товариства з обмеженою
відповідальністю реалізується через відчуження частки товариству. При цьому
передбачено, що товариство не має права самостійно викупити частку, окрім
випадку, якщо таке набуття частки не пов'язане з фінансовими втратами та
погоджене загальними зборами учасників із подальшим анулюванням викупленої
частки та відповідним зменшенням статутного капіталу товариства [54].
У Румунії законодавець визнає право учасника на вихід із товариства, проте
обмежує такий вихід конкретними випадками та відповідними обставинами. За
румунським законодавством вихід можливий, якщо це прямо передбачено
статутом товариства або за згодою всіх учасників товариства або, у разі
відсутності такої згоди, – за рішенням суду, за умови належної причини в
учасника для виходу. Також додатково передбачено можливість виходу учасника
в разі незгоди, якщо загальні збори учасників товариства прийняли рішення, що
змінюють основний вид діяльності товариства, або дислокують головний офіс
 85

товариства за кордон, або змінюють організаційно-правову форму товариства, або

погоджують злиття або поділ товариства [54].
У Делавері (США), популярній для міжнародного бізнесу юрисдикції, право
на вихід учасника товариства з обмеженою відповідальністю можливе лише в
разі, якщо воно передбачене угодою товариства, яка підписується всіма
учасниками та за місцевим законодавством виконує функцію, подібну до статуту
в акціонерних товариствах [54].
Виключення учасника (члена) з корпоративного підприємства – це
примусове припинення його участі (членства) як власника корпоративних прав у
корпоративному підприємстві з підстав, передбачених законом [1, с. 241].
Виключення учасника (члена) є універсальною підставою припинення
корпоративних відносин у господарських товариствах (крім акціонерного
товариства) та виробничих кооперативах. Характерною особливістю цієї підстави
припинення корпоративних відносин є те, що вона застосовується
корпоративними підприємствами як санкція до несумлінних учасників (членів),
які своїми діями (бездіяльністю) порушують вимоги установчих документів, не
виконують покладені на них обов’язки, перешкоджають досягненню цілей
підприємства тощо. При цьому, застосування такої санкції не залежить від волі
самого учасника (члена), якого виключають із корпоративного підприємства [1, с.
241].
Так, згідно зі ст. 64 Закону «Про господарські товариства» (який втратив
чинність стосовно товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю з 17
червня 2018 року) основними підставами для виключення учасника з товариства з
обмеженою відповідальністю було систематичне невиконання або неналежне
виконання обов’язків, а також перешкоджання своїми діями досягненню цілей
товариства [55]. Це правило за аналогією застосовувалося й до учасників
товариства з додатковою відповідальністю. Однак реалізація вказаних положень
на практиці була досить проблематичною, оскільки законодавство не дає
однозначної відповіді на питання, хто та яким чином має встановити та
підтвердити, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю систематично
 86

не виконує або неналежно виконує свої обов’язки, або перешкоджає своїми діями
досягненню цілей товариства. Тому в Законі України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» застосовано інший підхід до
врегулювання цього питання, що виключає суб’єктивний підхід при прийнятті
рішення про виключення учасника [56].
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не містить окремого положення про виключення учасника з
товариства. Але, з аналізу Закону випливає, що товариство може виключити
учасника лише за наявності двох випадків:
- якщо учасник має заборгованість із внесення вкладу (п. 1 ч. 2 ст. 15);
- у разі смерті, оголошення судом безвісно відсутнім або померлим учасника
– фізичної особи чи припинення учасника – юридичної особи, частка якого
у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, та якщо
протягом року з дня закінчення строку для прийняття спадщини,
встановленого законодавством, спадкоємці (правонаступники) такого
учасника не подали заяву про вступ до товариства відповідно до закону (ч. 2
ст. 23).
У свою чергу, Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», не визначає як підстави для виключення учасника з товариства
систематичне невиконання учасником обов’язків та виконання учасником
обов’язків неналежним чином, перешкоджання своїми діями досягненню цілей
товариства.
Таким чином, можна зробити висновок, що Закон надає можливість
несумлінному учаснику всупереч волі товариства залишитися у його складі,
навіть за наявності підстав і необхідної кількості голосів для прийняття рішення
про виключення [53].
Отже, поширеним способом припинення корпоративних правовідносин є
вихід учасника з товариства. Проте безумовність виходу залежить від частки у
статутному капіталі, якою володіє учасник, який виявив бажання вийти з
товариства. Що стосується виключення учасника з товариства, то
 87

проаналізувавши Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю», виключення учасника можливе лише за наявності двох
підстав: заборгованість учасника у внесенні вкладу та якщо спадкоємці учасника,
частка якого у статутному капіталі менше 50%, протягом року з дня закінчення
строку для прийняття спадщини не подали заяву про вступ до товариства.

3.2. Реорганізація та ліквідація товариства

Припинення суб’єкта господарювання, яким є корпоративне підприємство –

товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, здійснюється шляхом
його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за
рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням
інших осіб – засновників підприємства чи їх правонаступників, а у випадках,
передбачених законами, – за рішенням суду. Таким чином, припинення
корпоративного підприємства за юридичними підставами може бути двох видів:
добровільним і примусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення корпоративного
підприємства є ініціатива засновників (учасників) цього суб’єкта чи
уповноважених ними органів або передбачені законом чи установчими
документами обставини (наприклад, у зв’язку із закінченням строку, на який
створювалося підприємство, чи у разі досягнення мети, заради якої його було
створено). Примусове припинення корпоративного підприємства відбувається за
рішенням суду, при цьому вимога про припинення підприємства може бути
пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником
підприємства, відповідним органом державної влади у випадках, встановлених
законом [1, с.255-256].
Розрізняють також такі способи припинення юридичної особи:
- реорганізацію – в даному випадку усе майно підприємства, а також права і
обов’язки за ним переходять до правонаступників;
 88

- ліквідацію – права та обов’язки юридичної особи припиняються, а майно

яке належить такій юридичній особі розподіляється між її кредиторами. У
тому разі, якщо залишилося майно після розрахунку з такими кредиторами,
розподіляється між учасниками ліквідованої юридичної особи.
Реорганізація юридичної особи має такі чотири форми: злиття, приєднання,
поділ та перетворення.
Злиття двох або більше підприємств означає перехід майна, прав та
обов’язків кожного з них до підприємства – правонаступника, що утворено
внаслідок злиття. В цьому випадку виникає новий суб’єкт господарювання, а
підприємства, що зливаються, припиняють свою діяльність. Злиття вважається
завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореного підприємства та
державної реєстрації припинення підприємств, що припиняються в результаті
злиття [1, с. 257].
Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до
останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання.
Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте
суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється [15]. Підприємство, до
якого приєднались інші підприємства, зберігає свою назву і правовий статус.
Зміни до установчих документів підприємства, що не припиняється у результаті
приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації
припинення підприємства в результаті приєднання. Приєднання вважається
завершеним з моменту державної реєстрації таких змін до установчих документів
та державної реєстрації припинення підприємств, що припиняються в результаті
приєднання [1, с. 258].
Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого
суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів
права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання.
Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим
органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та
 89

відповідні прана і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання

переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу [15].
Перетворенням корпоративного підприємства є зміна його
організаційно-правової форми, наприклад, при перетворенні товариства з
обмеженою відповідальністю у приватне акціонерне товариство. У разі
перетворення до нового підприємства переходять усе майно, права і обов’язки
попереднього підприємства. Після державної реєстрації підприємства –
правонаступника складається передавальний акт. Початковий баланс
новоствореного підприємства повинен збігатися з даними балансу
перетвореного підприємства. До правонаступника переходять також права і
обов’язки, які не були відомі на час припинення і виникли після перетворення.
Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації
новоутвореного підприємства та державної реєстрації припинення
підприємства, що припиняється у результаті перетворення [1, с. 258-259].
В глобальному сенсі життєдіяльність господарського товариства можна
розділити на кілька етапів: створення, діяльність та припинення товариства. Для
кожної з цих стадій характерні певні юридичні дії з боку учасників та (або) самого
товариства, які потребують детального законодавчого регулювання. Якщо для
регулювання правовідносин щодо створення й діяльності товариств з обмеженою
відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю передбачаються,
крім загальних, також спеціальні нормативні положення, то у випадку
припинення товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю за
рішенням власника законодавець пропонував керуватися, переважно, загальними
нормами Цивільного кодексу України, які регулюють питання припинення
юридичних осіб. З набуттям чинності Законом України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» усувається зазначена прогалина в
правовому регулюванні. Глава VI цього Закону повністю присвячена питанням
припинення товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю та містить
спеціальні норми, що регулюють дане питання. Вони доповнюють та
конкретизують загальні положення Цивільного кодексу України [57].
 90

Зокрема, Глава VI Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю» встановлює такі положення:
- товариство припиняється внаслідок передання всього свого майна, прав та
обов’язків іншим господарським товариствам правонаступникам шляхом
злиття, приєднання, поділу, перетворення або в результаті ліквідації (ч. 1 ст.
48 Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).
- виділ товариства – окремий спосіб створення одного або більше товариств
із переданням йому (їм) згідно з розподільчим балансом частини майна,
прав та обов’язків товариства, з якого здійснюється виділ, без його
припинення (ст. 47 Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю»).
- прийняття рішень про виділ, злиття, поділ, приєднання, ліквідацію та
перетворення товариства, обрання комісії з припинення (ліквідаційної
комісії), затвердження порядку припинення товариства, порядку розподілу
між учасниками ліквідованого товариства майна, що залишилося після
задоволення всіх вимог кредиторів, затвердження ліквідаційного балансу
товариства належить до виключної компетенції загальних зборів учасників
товариства (до п. 13 ч. 2 ст. 30 Закону «Про товариства з обмеженою та
додатковою відповідальністю»). При цьому, такі рішення не можуть
прийматись загальними зборами учасників шляхом опитування [57].
Щодо новацій в регулюванні питання припинення товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю, то тут слід відмітити можливість товариств, які
беруть участь у припиненні, укладати між собою договори про припинення (ст. 53
Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).
Укладення такого договору дозволить товариствам визначити умови передачі
майна, прав та обов’язків юридичним особам – правонаступникам, розмір часток
кожного учасника у статутному капіталі кожної юридичної особи –
правонаступника або коефіцієнти конвертації часток в акції (якщо
правонаступниками є акціонерні товариства), склад органів юридичних осіб –
правонаступників та інші умови припинення. Це позитивна новація, оскільки вона
 91

значно розширює сферу реалізації товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю принципу свободи договору й сприяння раціональному
плануванню учасниками цивільного обороту процесу припинення товариства.
Така договірна конструкція подібна до існуючих сьогодні договору про злиття
(приєднання) акціонерних товариств та плану поділу (виділу, перетворення)
акціонерного товариства [57].
Реорганізація товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю
відповідно до глави VI Закону України може бути здійснена шляхом злиття,
приєднання, поділу, перетворення.
У науково-практичній літературі останніх років зустрічається твердження,
що перетворення не призводить до припинення юридичної особи, адже остання
при цьому продовжує існувати як така, а змінюється лише її
організаційно-правова форма. Втім, така позиція не лише суперечить чітким і
недвозначним приписам Цивільного кодексу України, які визначають
перетворення як спосіб припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1
ст. 104, ст. 108), а є неточною й по суті. Дійсно, у ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу
України прямо і недвозначно вказується, що юридична особа є організацією. У
свою чергу, організація є певним соціальним утворенням, тобто системою
істотних соціальних зв’язків, через які люди чи їх групи об’єднуються для
досягнення поставлених цілей в єдине структурно та функціонально
диференційоване соціальне ціле. Зазначене у площині цивільного права знаходить
своє вираження у такій класичній ознаці юридичної особи, як організаційна
єдність – здатність виступати у цивільному обороті як єдине ціле. При цьому
організаційна єдність юридичної особи – це сплав більшої чи меншої кількості
певних соціальних зв’язків, конкретні суб’єкти яких можуть змінюватися за
незмінності їхніх функціональних ролей. Отже, зворотним боком організаційної
єдності виступає структурна та функціональна диференціація внутрішніх зв’язків
юридичної особи. Причому деякі з цих зв’язків (щодо організації управління,
щодо статусу учасників (членів), щодо майнової основи діяльності тощо) є
настільки істотними з позицій закону, що та чи інша передбачена законодавством
 92

модель їх поєднання та взаємодії, модель взаємного «розташування» суб’єктів у

цих зв’язках стає відносно імперативною – тобто можливо обрати ту чи іншу
модель, але, обравши її, слід підпорядковуватися приписам закону щодо неї.
Організаційно-правова форма юридичної особи саме і є такою моделлю,
законодавчо визначеною моделлю структурної та функціональної диференціації
організаційної єдності юридичної особи [58, с. 45-46].
Зважаючи на наведене, зміна організаційно-правової форми такої
юридичної особи, як товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, не
може бути охарактеризована як «просто» порівняно другорядна зміна його
правового статусу на кшталт створення чи ліквідації філіалу, представництва чи
якогось органу управління. Навпаки, зміна організаційно-правової форми
(перетворення) товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю означає,
що в результаті цього процесу повністю знищується структура реорганізовуваної
юридичної особи і створюється нова структура за іншою моделлю, з іншими
істотними соціальними зв’язками, з іншим набором та характером функцій її
складових. За таких умов товариство з обмеженою або додатковою
відповідальністю, що реорганізується, позбавляється організаційної єдності,
одразу ж набуваючи її знову як нова за структурно-функціональною моделлю
юридична особа. Тому законодавець цілком обґрунтовано визначає перетворення
як один зі способів припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст.
104, ст. 108 Цивільного кодексу України) [58, с. 46].
Виділ, як особлива процедура реорганізації господарського товариства
(хоча фактично виділ не є одним з різновидів реорганізації), існував завжди, але,
законодавчо був достатньо врегульований лише для акціонерних товариств. На
відміну від Закону України «Про акціонерні товариства», яким передбачено
чіткий порядок дій під час виділу акціонерного товариства, Цивільним кодексом
України та Законом України «Про господарські товариства», який втратив
чинність у частині, що стосується товариств з обмеженою та додатковою
відповідальністю, майже не містили норми, пов’язані з виділом [59].
 93

З прийняттям Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою

відповідальністю» законодавець закріпив загальні правові аспекти процедури
виділу. Проте зазначений Закон підіймає чимало питань, змушуючи учасників
таких товариств та їх юристів дослідним шляхом долати цей шлях. Закон України
«Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» визначає виділ як
створення одного або більше товариств із переданням йому (їм) згідно з
розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків товариства, з якого
здійснюється виділ, без припинення останнього (ст. 47). Отже, результатом виділу
є: 1) створення нового товариства (або кількох нових товариств) з переданням
йому (їм) частини активів, пасивів та зобов’язань товариства, з якого
здійснюється виділ; 2) зменшення статутного капіталу товариства, з якого
здійснюється виділ, та 3) перерозподіл часток в статутному капіталі обох
товариств [59].
Законодавство, що діяло до набрання чинності Законом «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю», встановлювало перелік питань,
вирішення яких належало до виключної компетенції загальних зборів учасників
товариства. При цьому ані Закон «Про господарські товариства», ані Цивільний
кодекс України не містив імперативної норми про виключну компетенцію
загальних зборів учасників товариства щодо вирішення питання про виділ та
кількість голосів таких учасників, необхідну для прийняття рішення про виділ.
Зазвичай питання виділу включалось до переліку компетенцій вищого органу
управління через статут товариства [59].
Норми ж Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» відносять рішення про виділ до виключної компетенції
загальних зборів учасників товариства (ст. 30), яке приймається ¾ голосів усіх
учасників, які мають право голосу з відповідного питання (ч.2 ст. 34), при чому
забороняється приймати таке рішення шляхом опитування (ч.2 ст. 36).
Отже, першим етапом оформлення процедури виділу є скликання загальних
зборів учасників товариства з метою прийняття рішення про виділ. До порядку
денного загальних зборів учасників слід також додати питання про затвердження
 94

переліку (реєстру) кредиторів товариства та повідомлення таких кредиторів про

прийняте рішення. Це пов’язано з новелою Закону «Про товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю», якою вводиться механізм захисту прав
кредиторів, що полягає у письмовому повідомленні товариством протягом 30 днів
з дати прийняття рішення про виділ всіх відомих йому кредиторів та
опублікуванні в органі друку, в якому публікуються дані про державну
реєстрацію юридичних осіб, повідомлення про прийняте рішення. В цілому поява
нової норми є позитивною зміною, але на практиці виникає питання, в якому саме
органі друку слід публікувати рішення про виділ. Оскільки, поки що немає єдиної
думки щодо спеціального органу друку, подібні оголошення наразі
рекомендовано публікувати в газеті «Голосі України», як офіційному
друкованому виданні згідно з Указом Президента України «Про порядок
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними
чинності». Крім того, до порядку денного загальних зборів учасників необхідно
додати питання про призначення комісії з виділу. Очевидно, що призначення
відповідної комісії не має сенсу, адже виділ не завершується припиненням
товариства, більше того, інформація про початок процедури виділу та
призначення голови комісії з виділу жодним чином не відображається в єдиному
державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських
формувань, але технічні особливості державної реєстрації рішення про виділ
диктують товариству необхідність прийняття такого рішення та внесення
відповідної інформації в єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань [59].
Наступний етап оформлення виділу є більш об’ємний. Товариство, з якого
здійснюється виділ, скликає наступні загальні збори учасників, на яких
приймаються рішення про: 1) затвердження розподільчого балансу; 2) зменшення
статутного капіталу та перерозподіл часток учасників товариства; 3)
затвердження нової редакції статуту (якщо необхідно). Також на цьому етапі
створюється нове товариство (декілька нових товариств), якому передається
 95

згідно з розподільчим балансом частина майна, прав та обов’язків товариства, з

якого здійснюється виділ [59].
Важливим моментом є процедура зменшення статутного капіталу
товариства. Оскільки частина майна переходить до нового товариства, статутний
капітал товариства, з якого здійснюється виділ, підлягає зменшенню. Слід
врахувати, що Законом «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачено застосування стандартного механізму захисту
прав кредиторів до процедури зменшення статутного капіталу (ст. 19).
Законодавцю слід було вказати виділ як виняток з правила, встановленого цією
статтею, адже зменшення статутного капіталу є логічним завершенням процедури
виділу, яка, як зазначалось вище, вже передбачає застосування механізму захисту
прав кредиторів, Але маємо те що маємо, і з метою уникнення потенційних
ризиків, товариству, з якого здійснюється виділ, необхідно дотриматись норм
чинного законодавства для захисту прав кредиторів та здійснити повторне
повідомлення кредиторів [59].
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб,
фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», для державної
реєстрації рішення про виділ юридичної особи подається примірник оригіналу
(нотаріально засвідчена копія) рішення учасників або відповідного органу
юридичної особи про виділ юридичної особи (ч. 9 ст. 17).
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону про державну реєстрацію, в складі переліку
для державної реєстрації створення юридичної особи (у тому числі в результаті
виділу), подаються як документи для реєстрації нового товариства, так і для
реєстрації змін в Єдиному державному реєстрі інформації про товариство, з якого
здійснюється виділ. До складу пакету документів на внесення змін може бути
включено статут товариства в новій редакції (якщо попередня редакція
установчого документу містила відомості про розмір статутного капіталу та
частки учасників, або якщо вносяться будь-які інші зміни до його тексту).
 96

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів

державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання
[1, с. 261].
Так, відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» злиття суб’єктів господарювання або приєднання одного суб’єкта
господарювання до іншого є видами економічної концентрації і повинні
здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства [60]. Якщо
фінансово-економічні показники концентрації суб’єктів господарювання (у тому
числі злиття, приєднання підприємств) відповідають пороговим показникам,
встановленим ст. 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції», така
концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання
дозволу органів Антимонопольного комітету України.
Концентрація, яка відповідно до чинного законодавства потребує дозволу
на її здійснення, забороняється до отримання такого дозволу. До цього моменту
учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до
обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану [61].
Органи Антимонопольного комітету України надають дозвіл на
концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого
обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. В свою чергу,
Кабінет міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої
Антимонопольний комітет України не надав дозволу, якщо позитивний ефект для
суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки
обмеження конкуренції. При цьому, якщо обмеження конкуренції, зумовлені
концентрацією не є необхідними для досягнення мети концентрації чи становлять
загрозу системі ринкової економіки, Кабінет Міністрів України дозволу на таку
концентрацію не надає [1, с. 262].
Законодавством передбачено можливість примусового поділу підприємства
в разі порушення ним вимог антимонопольного законодавства. Так, згідно зі ст.
53 Закону України «Про захист економічної конкуренції», якщо суб’єкт
господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку,
 97

органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про

примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне становище.
Примусовий поділ не застосовується у разі: 1) неможливості організаційного або
територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи
структурних одиниць; 2) наявності тісного технологічного зв’язку підприємств,
структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка
вживається суб’єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового
обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).
Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ
підприємства підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути
меншим шести місяців. Реорганізація підприємства, що підлягає примусовому
поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного
(домінуючого) становища цього підприємства на ринку [1, с. 262-263].
Корпоративне підприємство, в тому числі товариство з обмеженою або
додатковою відповідальністю, у разі його ліквідації припиняється як суб’єкт
права без правонаступництва. Підставами ліквідації підприємства є визначені
законом та/або установчими документами обставини, які обумовлюють прийняття
в установленому порядку рішення про ліквідацію підприємства уповноваженою
особою (органом). Залежно від підстав ліквідація підприємства може бути
добровільною (за рішенням учасників або органу, уповноваженого на це
установчими документами) чи примусовою (за рішенням суду у випадках,
встановлених законом). Вимога про ліквідацію підприємства може бути
пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником
підприємства, відповідним органом державної влади у випадках, встановлених
законом [1, с. 266-267].
Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію підприємства,
встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для
заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня
опублікування повідомлення про ліквідацію підприємства. Ліквідація
підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється
 98

засновниками (учасниками) підприємства чи уповноваженим ними органом,

іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не
передбачений Господарським кодексом України. Виконання функцій
ліквідаційної комісії може бути також покладено на орган управління
підприємства, що ліквідується. Рішенням суду про ліквідацію підприємства його
керівник, виконавчий орган чи позивач може бути призначений ліквідатором або
включено до складу ліквідаційної комісії [1, с. 267].
Відповідно до ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України підставами
добровільної ліквідації корпоративного підприємства є рішення його
засновників (учасників) або уповноваженого ними органу, в тому числі у
зв’язку із закінченням строку, на який воно створювалося, чи у разі
досягнення мети, заради якої воно було створено, а також в інших випадках,
передбачених установчими документами. В тих випадках, коли рішення про
добровільну ліквідацію підприємства приймається вищим органом управління
підприємства, законодавством встановлюються певні гарантії для учасників,
які не згодні з таким рішенням: це – виключна компетенція вищого органу
управління підприємства щодо вирішення цього питання, прийняття рішення
про ліквідацію підприємства кваліфікованою більшістю голосів, а також право
учасника оскаржити таке рішення у судовому порядку [1, с. 267].
Можливість прийняття рішення про ліквідацію підприємства в його
засновників (учасників) або уповноваженого ними органу існує завжди,
незалежно від наявності чи відсутності певних обставин. Закони та установчі
документи підприємства не в змозі передбачити всі можливі причини його
добровільної ліквідації. На законодавчому рівні визначено лише випадки, коли
засновники (учасники) або уповноважений ними орган зобов’язані прийняти
рішення про ліквідацію підприємства у зв’язку з порушенням встановлених
законом правил. Зокрема, до вимушених підстав добровільної ліквідації
товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою
відповідальністю відносять:
- закінчення строку, на який було створено підприємство;
 99

- досягнення мети, заради якої створене підприємство, чи неможливість її

досягнення;
- інші випадки, передбачені установчими документами [1, с. 268].
У разі невиконання засновниками (учасниками) свого обов’язку щодо
ліквідації підприємства у добровільному порядку за вимушеними
обставинами, останні набувають характеру примусових і стають підставою для
постановлення судового рішення про припинення підприємства шляхом його
ліквідації. Примусова ліквідація корпоративного підприємства здійснюється за
рішенням суду з підстав, передбачених законом. Закріплення у законі підстави
примусової ліквідації підприємства та встановлення кола осіб, які можуть
ініціювати процес ліквідації, є важливою гарантією захисту майнових прав та
інтересів всіх учасників ліквідаційної процедури [1, с. 268].
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не містить окремої статті про підстави та порядок ліквідації
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, а тому, в разі, якщо
товариство вирішило ліквідуватися, то воно повинно керуватися положеннями
ст. 110-112 Цивільного кодексу України.
Отже, товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю може
бути припинено шляхом реорганізації (її формами є злиття, приєднання, поділ,
перетворення) та шляхом ліквідації. Рішення про ліквідацію товариства може
бути прийняте загальними зборами учасників, а також за рішенням суду.
 100

Висновки до Розділу 3

Найпоширенішими способами припинення корпоративних відносин є: з

боку учасника товариства – вихід з товариства, з боку товариства –
виключення учасника з товариства.
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачає певні особливості виходу учасника з
товариства. Зокрема, право на вихід з товариства за Законом більше не
безумовне. Так, учасник, який володіє 50 і більше відсотками статутного
капіталу, може вийти з товариства лише в тому разі, якщо інші учасники
товариства дали згоду на такий вихід. Таке положення Закону, на наш погляд,
є безсумнівним порушенням прав мажоритарних учасників товариства, та
потребує внесення змін.
Недоліком, спеціального Закону щодо правового статусу товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю, вважаємо, є відсутність окремої
статті, яка б регулювала питання виключення учасника з товариства. Наразі, є
дві підстави для виключення учасника, які містяться в різних статтях Закону.
На наш погляд, доцільніше було б їх зібрати окремо в одну статтю.
Товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю може бути
припинене шляхом реорганізації або ліквідації. Реорганізація товариства може
бути здійснена шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення. Варто
відмітити, що Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не приділив увагу порядку ліквідації, а отже у разі
ліквідації товариства, потрібно користуватися положеннями Цивільного
кодексу України.
 101

ВИСНОВКИ

У магістерській роботі наведене теоретичне узагальнення наукової

проблеми, що виявляється у визначенні правового статусу товариств з обмеженою
та додатковою відповідальністю. Виконання поставлених завдань дозволяє
сформулювати такі узагальнюючі висновки.
1. Установчим документом товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю є статут. Статут – це головний локальний нормативний акт,
метою якого є визначення правового статусу конкретного товариства, а також,
визначення основних напрямів його діяльності. Такий локальний нормативний акт
має містити відомості, які передбачені законодавством. Перелік таких відомостей
не є виключним, тому товариство може зазначити в статуті й іншу інформацію, яка
не повинна суперечити нормам законодавства. В процесі діяльності до статуту
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю можуть вноситися зміни.
Оскільки внесення змін одними учасниками може породити суперечки і розлад з
іншими учасниками товариства, вважаємо, що для прийняття рішення про внесення
змін до будь-яких положень статуту повинна бути одностайна згода учасників
товариства. Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» передбачає необхідність одностайного рішення учасників лише
відносно окремих питань.
2. Статутним капіталом товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю є капітал товариства, що утворюється з суми номінальної вартості
часток його учасників. Всі учасники товариства зобов’язані внести до статутного
капіталу свої вклади протягом шести місяців з дати державної реєстрації
товариства, проте статутом може бути встановлений інший строк. У разі якщо
учасник товариства не вніс свій вклад, встановлено, що виконавчий орган повинен
надіслати такому учаснику письмове попередження. Встановлення такого
механізму покликане забезпечити виконання обов’язку учасника щодо внесення
вкладу до статутного капіталу.
 102

3. Товариство має змогу збільшити статутний капітал за рахунок додаткових

вкладів та без додаткових вкладів, що наразі детально регламентовано Законом
України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
Можливість збільшення статутного капіталу за рахунок внесення додаткових
вкладів є позитивною для третіх осіб, оскільки вони зможуть за певних умов стати
учасниками товариства, через внесення такого вкладу до статутного капіталу
товариства. Збільшення статутного капіталу без внесення додаткових вкладів
здійснюється за рахунок нерозподіленого прибутку товариства.
4. Відчуження частки або її частини можливе через продаж учасником своєї
частки статутного капіталу товариства іншому учаснику або третій особі, через
укладення договору міни або дарування. Учасники товариства мають переважне
право на купівлю частки іншого учасника товариства. Але, таке переважне право
може бути обмежене або скасоване статутом товариства. На наш погляд, таке
нововведення є доцільним. Якщо учасники товариства погодяться, що таке
обмеження ніяким чином не вплине на їх права, та така норма має місце бути.
Крім того, зміна власника частки у статутному капіталі відбувається через
перехід частки до спадкоємця або правонаступника учасника товариства. З аналізу
прийнятого Закону щодо правового статусу товариств з обмеженою та додатковою
відповідальністю, можна зробити висновок, що спадкоємці мають за обов’язок
вступити до товариства. Винятку з цього положення законодавці не зазначили. На
наш погляд, така обов’язковість не надто зручна для тих спадкоємців, які не мають
бажання вступити до товариства, а хочуть тільки отримати частку спадкодавця.
5. Дослідження формування статутного капіталу в інших державах
дозволяє констатувати, що законодавство Молдови, Російської Федерації та
Естонії майже не відрізняється від українського законодавства. Німецьке
законодавство встановлює мінімальний розмір статутного капіталу товариств. У
Сполучених Штатах Америки та Японії відсутня стаття заборгованості учасників
з оплати статутного капіталу, тоді як в Україні, навпаки, визначається строк для
погашення такої заборгованості та відповідальність за несплату заборгованості.
 103

6. Управління діяльністю товариства з обмеженою та додатковою

відповідальність здійснюється: загальними зборами учасників, виконавчим
органом, а також наглядовою радою (яка може бути створена на розсуд учасників
товариства).
Загальні збори учасників товариства – це головний і вищий орган у
структурі органів управління товариством, який формує подальший напрям
діяльності товариства, а також, здійснює контроль за іншими органами
товариства. Відмінністю загальних зборів від інших органів є те, що він не
обирається, а складається з усіх учасників товариства. Крім того, раніше загальні
збори вважалися повноважними за наявності учасників (представників
учасників), що володіють у сукупності більш як 50 відсотками голосів та за
Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»
наявність такого кворуму не потрібна. З одного боку, таке запровадження
повинно позитивно вплинути на прийняття рішень, адже раніше за відсутності
кворуму неможливо було прийняти рішення, важливі для діяльності товариства. З
іншого боку, якщо на зборах будуть приймати участь лише декілька учасників, які
володіють незначною кількістю голосів, вони можуть прийняти таке рішення, яке
може негативно позначиться на діяльності товариства. Варто відмітити, що
загальні збори не працюють постійно, а скликаються найменше один раз на рік
або у разі потреби скликаються виконавчим органом, наглядовою радою та
учасником або учасниками, які в сукупності володіють 10 або більше відсотками
статутного капіталу на день подання вимоги про скликання загальних зборів
учасників. Така вимога в письмовій формі подається на розгляд виконавчому
органу, який, в свою чергу, може відмовити учасникам, які подали таку вимогу
про скликання загальних зборів. Така можливість виконавчого органу, порушує
права міноритарних учасників товариства. Тому, доцільніше було би не
передбачувати можливість відмови у вимозі про скликання загальних зборів або
визначити перелік підстав, за якими виконавчий орган може відмовити у
скликанні загальних зборів.
 104

7. В учасників товариства з’явилася можливість участі в загальних зборах

учасників шляхом заочного голосування, а також прийняття рішень шляхом
опитування. Це нововведення прийнятого Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю» є позитивним для тих учасників, які
не мають змоги бути присутніми особисто на загальних зборах учасників, а також
не можуть або не бажають направити для участі в загальних зборах свого
представника, але бажають реалізувати своє право управління справами
товариства через участь в загальних зборах учасників.
8. Виконавчий орган товариства – це орган, який займається управлінням
поточною діяльністю товариства. Виконавчий орган представляє інтереси
товариства перед органами державної влади, організаціями, іншими
підприємствами, а також перед громадянами. Такий орган формується загальними
зборами учасників, а в майбутньому підзвітний їм, а також наглядовій раді, якщо
така діє в товаристві. З метою формування виконавчого органу з незалежних
членів, Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» встановлено, ким не може бути член виконавчого органу без
згоди загальних зборів учасників та наглядової ради.
9. Товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю мають
законодавчо встановлену можливість сформувати наглядову раду. Вважаємо, що
надання такої можливості законодавством покликано забезпечити впевненість
учасників товариства у тому, що виконавчий орган діятиме в інтересах товариства
та його учасників. Адже, завданням наглядової ради є саме контроль за
діяльністю виконавчого органу. Варто зазначити, що законодавець досить стисло
описав порядок діяльності наглядової ради. Порядок обрання членів наглядової
ради, вимоги до її членів, її кількісний склад, порядок засідань наглядової ради та
прийняття рішень мають бути визначені в статуті. Тому, можлива така ситуація,
якщо товариство з обмеженою чи додатковою відповідальністю виявить бажання
створити наглядову раду відповідно до ст.38 Закону України «Про товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю», то положення статуту щодо її
діяльності не будуть певною мірою розкриті. Або товариство створить наглядову
 105

раду та передбачить в статуті положення за аналогією з Законом України «Про

акціонерні товариства».
10. Найпоширенішими способами припинення корпоративних відносин є: з
боку учасника товариства – вихід з товариства, з боку товариства – виключення
учасника з товариства.
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» обмежив право виходу з товариства для певних учасників, а
саме: учасник, який володіє 50 і більше відсотками статутного капіталу, у
свою чергу, може вийти з товариства лише в тому разі, якщо інші учасники
товариства дали згоду на такий вихід. Таке положення Закону, на наш погляд,
є безсумнівним порушенням прав мажоритарних учасників товариства та
потребує внесення змін.
Недоліком, спеціального Закону щодо правового статусу товариства з
обмеженою та додатковою відповідальністю, вважаємо, є відсутність окремої
статті, яка б регулювала питання виключення учасника з товариства. Наразі, є
дві підстави для виключення учасника, які містяться в різних статтях Закону.
На наш погляд, доцільніше було б їх передбачити в одній статті та визначити
більш детально порядок здійснення.
11. Товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю може бути
припинене шляхом реорганізації або ліквідації. Реорганізація товариства може
бути здійснена шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення. Варто
відмітити, що Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» не приділив увагу порядку ліквідації, а отже у разі
ліквідації товариства, потрібно користуватися положеннями Цивільного
кодексу України.
12. За результатами дослідження, правового статусу товариств з
обмеженою та додатковою відповідальністю в контексті Закону України «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» були
сформульовані пропозиції до відповідного Закону, зокрема, пропонуємо:
- ч. 1 ст. 14 викласти в такій редакції «кожен учасник товариства повинен
 106

повністю внести свій вклад протягом строку передбаченого статутом

товариства з дати державної реєстрації товариства»;
- ч. 1 ст. 15 викласти в такій редакції «додатковий строк, наданий для
погашення заборгованості, встановлюється виконавчим органом товариства чи
статутом товариства, але не може перевищувати 30 днів, з дня коли таке
попередження було надіслане»;
- ч. 2 ст. 24 викласти в такій редакції: «учасник товариства, що володіє 50 і
більше відсотками статутного капіталу, попереджає товариство про вихід з
товариства за 2 місяці до виходу. Учасники товариства мають переважне право на
купівлю частки учасника, та можуть реалізувати таке право протягом 30 днів з
дати повідомлення учасника про вихід. У разі коли жоден з учасників не
реалізував таке право, треті особи можуть купити частку учасника протягом
одного місяця з 31 дня. У тому разі, якщо третя особа не виявила бажання купівлі
частки, то загальні збори учасників піднімають питання про ліквідацію
товариства»;
- ч. 3 ст. 24 у такій редакції: «рішення про надання згоди на вихід учасника з
товариства повинно бути прийнято протягом одного місяця з дня подання
учасником заяви, інший строк може бути передбачений статутом, але не більше
ніж три місяці. У разі якщо протягом одного місяця, якщо інший строк не
передбачений статутом, але не більше трьох місяців, рішення про
надання/відмову дозволу на вихід з товариства відсутнє, вважати, що згода на
вихід з товариства надана учаснику».
 107

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Корпоративне право: навчальний посібник / О. В. Гарагонич, С. М. Грудницька,

Е. Е. Бекірова, Ю. М. Бисага [та ін.]; за заг. ред. О. В. Гарагонича, С.М.
Грудницької. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2014. – 344 с.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // ВВР України,
2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144
3. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // ВВР України,
2011, № 13-14, № 15-16, № 17, ст.112
4. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р. №
959-ХІІ // ВВР України, 1991, № 29, ст. 377
5. Несинова С. В., Воронко В. С., Чебикіна Т. С. Господарське право України.
Навч. посіб./ за заг. ред. С. В. Несинової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. –
564с.[Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/19570411/pravo/ustanovchi_dokumenti_subyektiv_gospodaryu
vannya_yuridichnih_osib
6. Господарське право: навч. посіб. для підготовки до іспитів / В. С. Мілаш. – Х.:
Право, 2015. – 328 с. [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/85605/pravo/ustanovchi_dokumenti_gospodarskih_organizatsiy
_vimogi_oformlennya_dokumentiv_podayutsya_derzhavnomu_reyestratoru#140
7. Дацюк В. Як підготувати Статут ТОВ та ТДВ і корпоративний договір за
Законом №2275 / Юридична газета online. – 2018 [Електронний ресурс] Режим
доступу: http://yur-gazeta.com/publications/practice/inshe/yak-pidgotuvati-statut-tov-
ta-tdv-i-korporativniy-dogovir-za-zakonom-2275.html
8. Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю: Закон України
від 06 лютого 2018 р. № 2275-VIII // [Електронний ресурс] Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2275-19
9. Пояснювальна записка до проекта Закону України «Про товариства з
обмеженою і додатковою відповідальністю» [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59093
 108

10. Кібенко О. Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання

корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії
та України: дисертація на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук: 12.00.04/
Кібенко Олена Рувімівна. – Х., 2006. – 526 с.
11. Шевчук А. Модельний статут – як це працює? // [Електронний ресурс] Режим
доступу: https://ubr.ua/business-practice/laws-and-business/modelnii-statut-iak-ce-
pracu-247694
12. Погребняк Д. Експрес-Аналіз Закону України «Про товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю» у вигляді запитань-відповідей // [Електронний
ресурс] Режим доступу: http://lawgarant.com.ua/main_page/ekspres-analiz-zakonu-
ukrayini-pro-tovaristva-z-obmezhenoyu-ta-dodatkovoyu-vidpovidalnistyu-u-viglyadi-
zapitan-vidpovidej/
13. Про акціонерні товариства: Закон України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI //
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/514-17
14. Даскалюк О., Козак С. Equity and Management: нові можливості для учасників
товариства з обмеженою відповідальністю // [Електронний ресурс] Режим
доступу: http://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA011399
15. Господарське право: підручник / В. С. Щербина. – 5-те вид., перероб. і допов.
– К.: Юрінком Інтер, 2012. – 600 с. // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/1243071342881/pravo/mayno_maynovi_prava_gospodarskomu
_tovaristvi#139
16. Саєнко М. Збільшення статутного капіталу у контексті нового Закону про ТОВ
// [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://www.asterslaw.com/ua/press_center/publications/authorized_capital_increase/
17. Братовченко М. А. Новий закон про ТОВ: усунення прогалин чи революція? //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
https://protocol.ua/ua/noviy_zakon_pro_tov_usunennya_progalin_chi_revolyutsiya/
18. Кобець Р. Нові особливості збільшення статутного капіталу ТОВ //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
 109

https://delo.ua/econonomyandpoliticsinukraine/novi-osoblivosti-zbilshennja-statutnogo-
kapitalu-tov-341591/
19. Смішко О. Статут ТОВ по-новому // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://blog.liga.net/user/asmishko/article/statut-tov-po-novomu
20. Крат В. Переважне право купівлі частки в статутному капіталі товариства з
обмеженою відповідальністю / В. Крат // Українське комерційне право. – 2012.-
№12 – с. 30-36
21. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // ВВР України, 2003,
№№ 40-44, ст.356
22. Карпова В. Операції з корпоративними правами в ТОВ: правові аспекти //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
http://bz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/BZ010907
23. Гронь Д., Родіонов С. Зміни у сфері відчуження часток ТОВ та процедури
його оформлення / Д. Гронь, С. Родіонов // Юридична газета. – 2018 [Електронний
ресурс] Режим доступу: http://yur-gazeta.com/publications/practice/korporativne-
pravo-ma/zmini-u-sferi-vidchuzhennya-chastok-tov-ta-proceduri-yogo-
oformlennya.html
24. Про державну реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та
громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV // ВВР
України, 2003, № 31-32, ст.263
25. Родіонов С. Переважне право на купівлю частки в ТОВ: актуальна практика та
проблеми застосування / С. Родіонов // Юридична газета. – 2018 [Електронний
ресурс] Режим доступу: http://yur-gazeta.com/publications/practice/korporativne-
pravo-ma/perevazhne-pravo-na-kupivlyu-chastki-v-tov-aktualna-praktika-ta-problemi-
zastosuvannya.html
26. Печений О. Проблеми спадкування права на частку у статутному капіталі
товариства з додатковою відповідальністю / О. Печений // Українське комерційне
право. – 2012.- №12 – с. 37-43
 110

27. Новоселова, Л. А. Наследование доли в уставном капитале общества с

ограниченной ответственностью [Текст] / Л. Новоселова // // Хозяйство и право.
— 2010. — № 11. — С. 26 – 47.
28. Вронська Г. Новели Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю» та судова практика // [Електронний ресурс] Режим доступу:
http://jurliga.ligazakon.ua/news/170676
29. Пташник В. Перехід права власності на частку в ТОВ за новим законом //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
https://bzns.media/news_online/perekh_d_prava_vlasnost_na_chastku_v_tov_za_novim
_zakonom-608516/
30. Нестеренко С. С. Порівняльний аспект нормативного регулювання складових
власного капіталу на підприємствах різних форм власності / С. Нестеренко //
Електронне наукове фахове видання "Ефективна економіка". – 2014.-№4
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?
op=1&z=2962
31. Бутынец Ф.Ф. Бухгалтерский учет в станах мира: [Учебное пособие]. /
Ф.Ф. Бутынец. – Житомир: ЖДТУ, 2008. – 484 с.
32. Бутинець Ф.Ф. Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах: [підруч.] [для студ.
вищ. навч. закл.] / Ф.Ф. Бутинець, Л.Л. Горецька. – Житомир: ПП “Рута”, 2002. –
544 с.
33. Корпоративне право: навч. посіб./ П. М. Пальчук. – К.: Київ. над. торг.-екон.
ун-т, 2015. – 316 с. // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/82875/pravo/poryadok_formuvannya_kompetentsiya_organiv_
upravlinnya_tovaristva_obmezhenoyu_vidpovidalnistyu#521
34. Підприємницьке право: підручник / за ред. О. В. Старцева. – К.: Істина, 2007
35. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол), Л. М.
Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої , В. Л.
Яроцького. – Х.: Право, 2012 – Т.1. – 656 с. // [Електронний ресурс] Режим
доступу:https://pidruchniki.com/1685030345885/pravo/organi_yuridichnoyi_osobi#78
2
 111

36. Морозов Є. Повідомлення учасника про проведення загальних зборів

товариства // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://blog.liga.net/user/emorozov/article/24727
37. Корпоративне право України : підручник /В.В.Луць, В.А.Васильєва,
О.Р.Кібенко, І.В.Спасибо-Фатєєва [та ін.]; за заг. ред. В.В.Луця. — К.: Юрінком
Інтер, 2010. — 384 с.
38. Скворцов С. Новий Закон про ТОВ: заочне голосування VS опитування
учасників [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://delo.ua/econonomyandpoliticsinukraine/novij-zakon-pro-tov-zaochne-
golosuvannja-vs-opituvannja-uchasnik-346831/
39. Алфєєв Д. Закон про ТОВ та ТДВ: що приготували бізнесу? // [Електронний
ресурс] Режим доступу: https://blog.liga.net/user/dalfeev/article/30444
40. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В. Дзери, Н.
С. Кузнецової, Р. А. Майданика. – 3-те вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком
Інтер, 2010. – 976 с. // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/1105051947033/pravo/upravlinnya_tob#938
41. Дудник Л. М. Українське господарське право та господарське процесуальне
право: курс лекцій: Навчальний посібник – К.: Поліграфцентр «Геопринт», 2015. –
569 с. // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/83875/pravo/vidi_gospodarskih_tovaristv#66
42. Право компаній: порівняльно-правове дослідження відповідності
законодавства України acquis communautaire Європейського Союзу / Міністерство
юстиції України Державний департамент з питань адаптації законодавства, 2009.
– 82 с.
43. Корпоративне управління [текст]: підручник./ І. А. Ігнатьєва, О. І. Гарафонова
– К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 600 с. // [Електронний ресурс] Режим
доступу:
https://pidruchniki.com/1098112052408/menedzhment/
struktura_sistemi_standartiv_korporativnogo_upravlinnya#694
 112

44. Кравчук В. Відкликання голови виконавчого органу товариства / В. Кравчук //

Українське комерційне право. – 2012.- №12 – с. 14-19
45. Кромченко О., Лебедєв М. Новий закон про ТОВ та ТДВ: що робити новим та
дійсним підприємствам // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://growhow.in.ua/novyj-zakon-pro-tov-ta-tdv-shho-robyty-novym-ta-dijsnym-
pidpryyemstvam/
46. Лукач І. В., Фірсанова В. Д. Проблеми та перспективи створення наглядової
ради в товаристві з обмеженою відповідальністю відповідно до законодавства
України, с. 159-161// [Електронний ресурс] Режим доступу:
http://www.pap.in.ua/2_2014/45.pdf
47. Корпоративне управління: монографія / І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В.
Борисова: За ред. проф. І. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Право, 2007. – 500 с.
48. Блюмхардт А. Органы акционерного общества (сравнительно-правовое
исследование) дисс. канд. юрид. наук: 12.00.04 / Блюмхардт А: КУ им. Т.
Шевченко. – Киев, 2002. – 224 л.
49. Шаді Саад. Наглядова рада ТОВ: аналіз законодавства. // [Електронний
ресурс] Режим доступу: http://jurliga.ligazakon.ua/news/169492
50. Кобець Р. Новий закон про ТОВ: порядок виходу учасника з товариства //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
https://delo.ua/econonomyandpoliticsinukraine/novij-zakon-pro-tov-mozhlivosti-ta-
riziki-339557/
51. Кібенко О., Залеська А. Вихід учасника із товариства з обмеженою
відповідальністю: проблемні питання та практичні рекомендації / О. Кібенко, А.
Залеська // Українське комерційне право. – 2012.- №12 – с. 20-29
52. Погребняк Д. Виключення, вихід учасника з товариства та відчуження частки
[Електронний ресурс]. - Режим доступу:
http://lawgarant.com.ua/main_page/registratsiya-biznesa/viklyuchennya-vihid-
uchasnika-z-tovaristva-ta-vidchuzhennya-chastki/
53. Гарагонич О. 10 пасток Закону про ТОВ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://blog.liga.net/user/ogaragonych/article/30270
 113

54. Асадчих Т., Мильцева В. Права учасників товариства з обмеженою

відповідальністю: законодавець у пошуках "золотої середини" [Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
http://www.vkp.ua/ua/publications/articles/prava_uchasnikiv_tovaristva_z_obmezhenoy
u_vidpovidalnistyu_zakonodavets_u_poshukakh_zolotoi_seredini/
55. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ
// ВВР України, 1991, № 49, ст.682
56. Корнієнко С., Карнаух В. Виключення та вихід учасника з ТОВ та ТДВ //
[Електронний ресурс] Режим доступу: https://eba.com.ua/article/vyklyuchennya-ta-
vyhid-uchasnyka-z-tov-ta-tdv/
57. Кот О., Корнієнко С. Особливості припинення та виділу товариства //
[Електронний ресурс] Режим доступу: https://eba.com.ua/article/osoblyvosti-
prypynennya-ta-vydilu-tovarystva/
58. Мица Ю. Реорганізація товариств з обмеженою відповідальністю: юридичні
ризики / Ю. Мица // Українське комерційне право. – 2012.- №12 – с. 44-54
59. Перелигіна-Кавальчук Г. Виділ ТОВ та ТДВ за новим законом: правові й
організаційні аспекти // [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://agronews.ua/node/96766
60. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 р.
№ 2210-ІІІ // ВВР України, 2001, № 12, ст.64
61. Господарське право: підручник / Д. В. Задихайло, В. М. Пашков, Р. П. Бойчук
та ін.; за заг. ред. Д. В. Задихайла, В. М. Пашкова. - X.: Право, 2012.-696 с. //
[Електронний ресурс] Режим доступу:
https://pidruchniki.com/1098120548663/pravo/ponyattya_ekonomichnoyi_kontsentratsi
yi_kontrol_zdiysnennyam#40