1

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТЕХНОЛОГІЙ

ННІ/факультет ___________________________________________
Кафедра ___________________________________________
Спеціальність ___________________________________________
Форма навчання ___________________________________________
Група ___________________________________________

КУРСОВА РОБОТА

здобувача ______________________________________

з дисципліни ______________________________________

Тема Джерела (форми) права

Науковий керівник ___________________________________________

Захист курсової роботи

Національна шкала____________
Кількість балів: ____ Оцінка: ECTS ___
Члени комісії із захисту

_________________________
______________

_________________________
______________

_________________________
______________

Київ - 2024
 2

План

Вступ ………………………………………………………………………..3

1. Поняття джерела (форми) права ………………………………………..5

2. Нормативно-правовий договір…………………………………………..8

3. Нормативно-правовий акт………………………………………………
10

4. Правовий звичай і правовий

прецедент………………………………..12

5. Інші джерела (форми) права…………………………………..……….19

Висновки………………………………………………………………….30

Список використаних джерел……………………………………………32

 3

Вступ

Актуальність теми дослідження. Конституційне проголошення України

як правової соціальної держави вимагає не лише встановлення верховенства
права в усіх сферах життя суспільства, а й забезпечення його практичної
реалізації в суспільно-державному розвитку, підвищення стандартів
законності та законності. . Отже, значення і роль наукових досягнень у
розумінні природи, сутності та значення законодавчих інститутів і діяльності
у підтримці верховенства права значно посилюються для розвитку державно-
правової системи. Еволюція правової системи України зумовлює необхідність
розгляду та переоцінки різноманітних правових явищ, зумовлює потребу в
дослідженні та уточненні підходів, понять, категорій, концептуальних основ
для приведення їх у відповідність із сучасними реаліями. Одним із таких
понять, яке потребує уваги, є поняття «джерела права».

Відсутність цілісної теорії системи правових джерел має суттєві

наслідки не лише у сфері вітчизняної юридичної науки, але й проявляється в
різноманітних викликах, що постають у юридичній практиці. Важливо
зазначити, що розробка такої теорії зумовлена не лише вимогами
національної юридичної науки та практики, а й узгоджується з правовим
ландшафтом України, що розвивається. Це включає урізноманітнення
зовнішніх форм або джерел права, підвищену значимість цих джерел у
регулюванні суспільних відносин, посилення ролі міжнародних договорів і
потенційну появу нових джерел права в рамках національної правової
системи, таких як судовий прецедент. У світлі цих потреб і тенденцій стає
обов’язковим прийняти комплексний погляд на нормативно-правову
структуру суспільства.

Праці різних вчених, зокрема І.Ю. Богданівська, Т.О. Дідич, Л.С. Зівса,
В.К. Забєгайло, М.І. Козюбрий, А.К. Мухтарова, В.В. Оксамитний, М.М.
 4

Онищенко, Н.М. Пархоменко, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, Ю.В. Тихомирова

та Ю.С. Шемшученка, широко дослідили співвідношення форми права та
категорії «джерела права». Ці дослідження досліджували, як природа
правової системи впливає на залежність джерел. Крім того, вони заглибилися
в специфіку законотворчості як засобу встановлення та підтримки правової
бази. Однак сучасний ландшафт вимагає переоцінки не лише окремих
аспектів теорії джерел права, а й всебічного дослідження нових форм і
аспектів, їх проявів та впливу. Таким чином, мета цієї статті полягає в тому,
щоб дослідити та пролити світло на питання, що стосуються правового
дублювання та різних форм (джерел) права.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні

завдання: - розкрити сутність поняття форми (джерела) права; - Надати
класифікацію форм (джерел) права; - Дослідити поняття юридичного
утворення та його основні характеристики; - проаналізувати зміст поняття
правотворчості та його основні характеристики; - Визначити передумови
ефективності нормативно-правових актів. У центрі уваги дослідження –
правова система в цілому. У дослідженні розглядаються закономірності
функціонування взаємопов’язаних джерел права, їх юридична природа,
класифікаційні ознаки, а також правотворчість і правотворчість у рамках
форм (джерел) права. Дослідження базується на методологічній базі.

У процесі написання статті автор використовував методичну стратегію

дослідження різних форм (джерел) права. Крім того, було застосовано
порівняльний підхід для з’ясування зв’язку цих форм і джерел права з
процесами правотворення та прийняття законів. Крім того, формально-
логічний метод застосовувався для точного визначення форм права, джерел
права, правотворчості та законотворчості. Композиція статті відповідає
структурованому формату, який включає вступ, два розділи (кожен містить
п’ять підрозділів), висновки та бібліографію джерел, на які посилаються.
Обсяг статті відповідає встановленим стандартам.
 5

1.Поняття джерела (форми) права

Для встановлення правових норм необхідно дотримуватись конкретних

форм, які визнаються як державою, так і суспільством. Ці визнані форми,
відомі як джерела права, відіграють вирішальну роль у наданні інформації
особам, які беруть участь у правових відносинах. Посилаючись на ці
джерела, особи можуть визначити критерії правомірної поведінки та
підтвердити легітимність правової норми. Термін «джерело права» вперше
був введений в епоху Стародавнього Риму, коли Тит Лівій називав закони XII
таблиць «джерелами всього публічного та приватного права». Це визначення
римськими юристами підкреслює віру в те, що ці закони служать джерелами
чинних правових принципів. Це тлумачення узгоджується з етимологічним
значенням терміна «джерело», який позначає походження або основу чогось.

Досліджуючи джерела права, прийнято починати з розгляду того, як

судді обґрунтовують свої рішення та на що вони спираються. В юридичній
літературі термін «джерело права» вживається по-різному. Він може
посилатися на ідеологічні витоки права та те, що надає йому авторитету та
нормативної сили. Він також може охоплювати соціальні фактори, які
сприяють створенню права, такі як матеріальні умови суспільства та
соціальна практика. Крім того, термін може стосуватися уповноважених
суб'єктів або органів, які створюють обов'язкові правила поведінки. Крім
того, він може охоплювати матеріали, які використовуються для тлумачення
права та визначення дійсного змісту правових норм. Нарешті, воно може
включати зовнішні форми вираження, які вказують на існування та природу
закону.

Основне використання цього поняття в цьому підручнику полягає в

позначенні формальних джерел права, зокрема як засобу зовнішнього
 6

вираження та консолідації правових норм у конкретному суспільстві. Ці

джерела права служать офіційними формами, що підтверджують наявність
правових норм. Визнання та співвідношення між різними джерелами права, а
також їх юридична сила залежать від різних факторів, таких як
характеристики правової системи, історичні традиції, національні
особливості, якість законодавства та рівень правової культури суспільства. Це
призвело до відмінностей у юридичній літературі, таких як поділ між
джерелами права та джерелами знань про право в німецькій юридичній
літературі або класифікації обов’язкових, бажаних і допустимих джерел
права в скандинавських правових системах. Нормативно-правові акти, судові
прецеденти, правові звичаї та нормативно-правові договори загальновизнані
як джерела права в більшості правових систем світу.

Статус джерела права надається також судовій науці та правовій

доктрині. Для класифікації джерел права можна використовувати різні
критерії, такі як сфера їх дії (внутрішні, регіональні, міжнародні), методи
фіксації (письмові, усні), розподіл у правових сім’ях (традиційні,
нетрадиційні) і прихильність до певних моделей ( класичний,
модифікований), серед інших. Найбільше практичне значення має поділ
джерел права на обов'язкові та переконливі. Обов'язкові джерела
встановлюють правові норми, які накладають обов'язки на учасників
суспільних відносин, тоді як переконливі джерела надають додаткову правову
аргументацію, але не можуть самостійно служити достатньою основою для
прийняття рішень. Наразі використання переконливих джерел є
дискреційним.

Оцінюючи позов про неправомірне звільнення, суддя має враховувати

різні правові джерела, зокрема Конституцію України, ратифіковані
міжнародні договори, відповідні положення КЗпП України, інші нормативно-
правові акти, які регулюють спірну ситуацію, умови будь-якого чинного
колективного договору. угоди, рішення КСУ та ухвали ЄСПЛ у подібних
 7

справах. Цей широкий спектр джерел висвітлює обов’язкові джерела права в

Україні, до яких належать нормативно-правові акти, договірні угоди та судові
прецеденти. У деяких випадках правовий звичай також може вважатися
обов'язковим джерелом права, якщо про це прямо вказано. Хоча нормативно-
правові акти є найбільш поширеним джерелом права в Україні, значення
міжнародних правових актів, рішень Верховного Суду та практики ЄСПЛ
постійно зростає.

У ситуаціях, коли суддя вважає за необхідне надати додаткові аргументи

на підтримку своєї правової позиції у справі, наприклад, коли справа складна,
правові норми неоднозначні або справа має особливе значення, він може
послатися на попередню судову практику, правова доктрина, судові рішення
та досвід правового регулювання в інших державах. Ці посилання, відомі як
авторитетні чи переконливі джерела, не є обов’язковими, але мають вагу в
юридичній спільноті. Важливо зазначити, що принципи права також
відіграють значну роль у правовому регулюванні. Однак розглядати їх як
джерела права некоректно з кількох причин. По-перше, принципи права не
служать засобом встановлення правових норм, як це роблять інші джерела
права. По-друге, принципи поряд з нормами утворюють зміст права, а не його
форму. Отже, у наведеному прикладі суддя має не лише посилатися на
джерела права, а й враховувати принципи права у процесі прийняття рішення.
 8

2. Нормативно-правовий акт

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ, офіційно прийнятий

уповноваженими суб'єктами нормотворчості. Його метою є встановлення,
зміна або скасування правових норм. Виникнення нормативно-правових актів
збігається з ранніми етапами розвитку держави, поступово витісняючи
правові звичаї і стаючи першоджерелом права в більшості правових систем.
У міру зміцнення та централізації державної влади першорядне значення
набуває нормотворча діяльність державних органів, у результаті чого новою
зовнішньою формою вираження стає право. Нормативно-правові акти
займають домінуюче положення серед джерел права в країнах романо-
германської правової традиції, а також відіграють значну роль в англо-
американських правових системах. В Україні нормативно-правові акти
вважаються обов'язковими джерелами права. Ознаками нормативно-
правового акта є його прийняття уповноваженими суб'єктами нормотворчої
діяльності в межах їх компетенції, наявність письмової форми та
опублікування в офіційних виданнях. Крім того, нормативно-правові акти
мають чітку структуру, яка зазвичай складається з глав, розділів, параграфів і
статей.
Процес розробки та впровадження нормативно-правових актів
здійснюється в нормотворчому порядку. Ці акти встановлюють, змінюють або
скасовують правові норми. Вони організовані в ієрархічну систему, відому як
законодавство, яке враховує їх юридичну силу. На вершині цієї ієрархії
знаходиться конституція, яка вважається основним законом держави. У
 9

Німеччині, наприклад, конституцію офіційно називають Основним законом.

Письмова конституція може складатися з одного або кількох окремих
документів, прийнятих у різний час. Наприклад, конституційне законодавство
Швеції складається з актів про престолонаслідування, форму правління,
свободу преси та свободу слова. З іншого боку, такі країни, як Велика
Британія, Нова Зеландія та Ізраїль, мають неписані конституції. Наступний за
конституцією рівень в ієрархії нормативно-правових актів посідають закони,
які приймає парламент. Ці закони мають більшу юридичну силу порівняно з
нормативними актами інших державних органів. Закони відрізняються за
змістом, формою, юридичною силою та процедурою їх прийняття.
У різних зарубіжних країнах законодавчі повноваження, надані
парламентом центральним органам виконавчої влади (таким як уряд,
міністерства та відомства), призводять до прийняття нормативних актів. Ці
акти, які не слід плутати з законодавчими актами, приймають форму
ордонансів у Франції (прийнятих Радою міністрів), законодавчих указів в
Італії (виданих урядом) і наказів Ради у Сполученому Королівстві (виданих
Британський уряд від імені королеви та Таємної ради). Крім того, система
нормативних актів охоплює інші нормативно-правові акти, що
встановлюються центральними та місцевими органами виконавчої влади, такі
як постанови, накази, розпорядження. Органи місцевого самоврядування
також сприяють цій системі шляхом прийняття рішень. Важливо зазначити,
що ці підзаконні акти повинні залишатися в межах повноважень відповідних
органів і не повинні суперечити чинному законодавству.
 10

3. Нормативно-правовий акт

Нормативно-правовий договір — це вид договору, який має дво- або

багатосторонній характер і призначений для встановлення, зміни або
скасування правових норм. На відміну від індивідуально-правових договорів,
таких як договір купівлі-продажу, трудовий або шлюбний, нормативно-
правові договори містять загальні правила поведінки і не мають
персоніфікованого характеру. Нормативно-правові договори відрізняє від
інших джерел права те, що вони є результатом взаємної згоди сторін. Як
наслідок, ці угоди об’єктивно застосовуються лише до конкретних сфер, де
необхідно досягти консенсусу щодо регулювання відносин між сторонами.
Тому нормативно-правові договори мають важливе значення як джерело
права в міжнародних відносинах, оскільки суверенні держави повинні
досягти згоди щодо зобов’язань, які вони беруть на себе в різних сферах
міжнародних відносин. Будь-який альтернативний спосіб встановлення
правил поведінки суперечив би фундаментальній концепції державного
суверенітету. За сферою застосування нормативно-правові договори можна
класифікувати як міжнародні, так і внутрішньодержавні.

Коли держави збираються разом і укладають письмову угоду відповідно

до міжнародного права, це називається міжнародним договором. Ця угода
може мати різні форми, такі як конвенція, пакт, угода чи протокол, і може
бути представлена в одному документі або в кількох взаємопов’язаних
документах. Щоб Україна була обов’язковою міжнародною угодою, вона
повинна надати свою згоду шляхом таких дій, як підписання, ратифікація,
 11

затвердження, прийняття або приєднання до угоди. З іншого боку, внутрішні

угоди охоплюють такі сфери, як трудове, адміністративне та фінансове право.
Прикладом конституційного договору є Конституційний договір між
Верховною Радою та Президентом України 1995 р., який діяв до прийняття
Конституції України 1996 р. У сфері трудового права розрізняють два види
нормативних договорів: використовуються: колективні договори та
індивідуальні договори. Колективний договір є двосторонньою угодою між
профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником
підприємства, установи, організації. Його призначення — регулювати
питання, пов'язані з виробництвом, працею, соціально-економічними
інтересами працівників і власників.

На різних рівнях, таких як галузевий, регіональний і національний,

сторони встановлюють колективний договір, щоб окреслити спільну
відповідальність щодо організації виробництва і праці, нормування праці та
оплати праці, участі працівників у розподілі та використанні прибутку, а
також надання житлово-комунальне, культурне та медичне обслуговування. У
сфері адміністративного права все більшого поширення набуває
адміністративний договір. За визначенням КАС України адміністративний
договір – це дво- чи багатосторонній договір, який визначає права та
обов’язки сторін, що випливають з розпорядчих функцій органу управління,
який є однією із сторін. Ці договори в основному служать регулятивним
цілям через їх публічно-правовий характер і функціональну мету. Вони
укладаються в суспільних інтересах і спрямовані на досягнення загального
блага.

Застосування нормативного договору є ефективним засобом

регулювання, який враховує спільні інтереси залучених сторін, сприяє
гармонійному функціонуванню суспільства. У країнах, які дотримуються
романо-германської правової традиції, як-от Україна, нормативні договори
мають значну юридичну вагу. Важливість нормативних договорів як джерела
 12

права продовжує зростати, що зумовлено процесами децентралізації та

впровадженням координаційних методів правового регулювання.

4. Правовий звичай і правовий прецедент

Правовим звичаєм називають правило поведінки, яке сформувалося

багаторічною практикою і офіційно визнано таким, що має юридичне
значення. Ці звичаї можуть стосуватися як конкретних груп, так і суспільства
в цілому, утворюючи те, що називається звичаєвим правом. Визнання
звичаєвої норми може бути досягнуто різними способами, наприклад,
включенням її в текст закону або прямим посиланням на неї. Наприклад, у
статті 28 Цивільного кодексу України ім'я громадянина України складається з
прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не встановлено законом
або звичаями національної меншини.

Вибір законодавцем моделі правового регулювання допускає певну

свободу для учасників відповідних відносин. Крім того, звичаї, яких
дотримуються національні меншини, коли йдеться про визначення імені
особи, можуть відрізнятися, і конкретний зміст таких звичаїв буде
визначатися в кожному конкретному випадку. Інший підхід передбачає
надання як офіційним, так і неофіційним особам права дотримуватись
звичаїв, які зазвичай практикуються при реалізації правових норм у певних
сферах відносин (відома як непряма форма). Прикладом цього визнання
правового значення звичаїв є визнання ЦК України. Так, у статті 7
Цивільного кодексу України зазначено, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм, зокрема у сфері господарських правочинів. У цьому
 13

контексті звичай означає кодекс поведінки, який не встановлений цивільним

законодавством, а існує в певній сфері цивільних відносин.

Другий спосіб визнання, який передбачає використання звичаїв, має

конкретні умови, які повинні бути виконані. По-перше, звичаї можуть бути
застосовані лише за відсутності в нормативно-правовому акті норми, яка
регулює відповідні суспільні відносини. По-друге, якщо відносини
регулюються індивідуальним договором, то застосування звичаю можливе
лише в тому випадку, якщо інше не встановлено сторонами в договорі. Крім
того, звичаї зазвичай формуються у вузькій сфері відносин, таких як морські
перевезення, страхова діяльність або практика складання контрактів. Не
допускається застосування звичаю за аналогією до інших відносин. Нарешті,
застосування звичаю не повинно суперечити правовим принципам або
вимогам імперативних джерел права. Протягом історії правовий звичай був
першоджерелом права, яке регулювало відносини в період становлення
державності. Давні кодекси законодавства, такі як «Закони царя Хаммурапі»,
«Закони XII таблиць», «Салична правда», «Руська правда» — були
зведеннями правових звичаїв.

У Стародавньому Римі для позначення норм звичаєвого права

використовувалися різні терміни, такі як звичаї предків (mores maiorum),
звичай (usus), звичаї, розроблені священиками (commentarii pontificum),
звичаї, розроблені магістратами (commentarii magistratuum). , серед інших.
Проте в міру ускладнення суспільних відносин і розширення впливу держави
правові звичаї стали менш значущими порівняно із законами та іншими
джерелами права. У наш час звичаєве право найбільше поширене в країнах,
що належать до традиційної правової сім'ї. Крім того, правові звичаї служать
додатковим джерелом права в країнах, що дотримуються романо-германської
та англо-американської правових традицій. В Україні правовий звичай має
статус обов’язкового джерела права, і його значення зростає у зв’язку з
відходом від централізованого правового регулювання у приватне право.
 14

Звичаї також відіграють певну роль у публічному праві, включаючи

конституційне, адміністративне та фінансове право.

Звичаї, які мають важливе значення в міжнародному публічному праві,

формуються різними способами, такими як парламентська та виборча
практика, а також функціонування органів місцевого самоврядування.

Визнання значної ролі судової правотворчості бере свій початок ще в

стародавніх цивілізаціях, таких як Єгипет, Греція, Рим. У Стародавній Греції
судді посилалися на попередні рішення для вирішення торговельних
суперечок, тоді як у Стародавньому Римі судді дотримувалися усталеної
практики своїх попередників не лише в процедурних питаннях, але й в інших
аспектах. Концепція прецедентного права почала закріплюватися в Англії та
Уельсі протягом 13 століття, де вона була сформована королівськими судами.
Ця система дозволяла суду офіційно визнавати та формулювати правові
норми, які склалися в межах звичаїв і традицій країни, дотримуючись
«декларативної теорії судового прецеденту», запропонованої В. Блекстоуном.
Згідно з цією теорією, роль судді полягає не у створенні нового права, а у
розкритті та визнанні існуючих прав, які завжди були присутні в суспільстві.
Загальна доктрина судового прецеденту як обов’язкового джерела
англійського права повністю склалася лише у другій половині 19 століття.
Цей розвиток був тісно пов'язаний з офіційним регулюванням публікації
рішень вищих судів і створенням централізованої судової системи.

Поняття судового прецеденту, що походить від латинського слова

"praecedens", що означає "той, що передує", відноситься до рішення суду в
конкретній справі, яке є обов'язковим авторитетом для майбутніх справ
подібного характеру, або в межах того ж суду, або суд нижчої інстанції. Цей
принцип ґрунтується на повторюваності соціальних відносин, гарантуючи,
що ідея прецеденту узгоджується з людською природою та очікуваннями
суспільства. Обов’язковість прецеденту ґрунтується на принципі, що подібні
справи мають вирішуватися послідовно, а справедливим є рішення суду, яке
 15

не відхиляється від попереднього рішення, коли фактичні обставини справи

збігаються.

У кожній правовій системі судові прецеденти демонструють різні

характеристики, зокрема: a) нормативний характер судових прецедентів як
продукту судової правотворчості; б) переважне формування судових
прецедентів вищими судами; c) обов’язкова дія судових прецедентів для судів
нижчої інстанції, при цьому вищі суди зобов’язані дотримуватися своїх
власних попередніх прецедентів, якщо немає очевидної необхідності
відхилитися; отже, судові прецеденти мають обов'язкову силу і для інших
юридичних осіб, у тому числі державних органів і посадових осіб; d) вимога
щодо публікації судових прецедентів в офіційних бюлетенях чи подібних
виданнях; д) казуїстичний характер судових прецедентів, що виникає в
результаті вирішення конкретних та індивідуальних справ, що призводить до
виникнення безлічі прецедентів з певним ступенем суперечливості.

Концепція судового прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis, що

перекладається з латини як «витримувати те, що було вирішено». Цей
принцип походить від латинського виразу «stare decisis et non quieta movere»,
що означає «дотримуватися прецедентів і не порушувати того, що вже
встановлено». Згідно з цим принципом, суди не мають права довільно
переглядати прецеденти, а повинні дотримуватися правила, встановленого в
попередніх подібних справах («принцип підпорядкування») або розглядати це
правило, якщо його аргументація є достатньо переконливою («принцип
переконливості» ). Метою дотримання принципу stare decisis є підтримка
високого рівня послідовності та стабільності судової практики, яка
розглядається в контексті сприяння правосуддю та забезпечення рівного
ставлення до всіх осіб у подібних обставинах.

Основу судового прецеденту становить мотиваційна сторона судового

рішення. Цей аспект, відомий латиною як "ratio decidendi", охоплює
вирішальні докази, аргументи та підстави для рішення суду. Він представляє
 16

принцип, ідею або правову позицію, яка служить основою для вирішення
справи. Важливо зазначити, що прецедентне значення полягає не в повному
судовому рішенні, а саме в тій частині, де суд обґрунтовує свою відповідь на
поставлене питання. Ця частина судового рішення встановлює нове правило
поведінки, відоме як прецедентний закон, і служить судовим стандартом. Він
пояснює, чому конкретна справа була вирішена певним чином, і має керувати
майбутніми рішеннями в подібних справах. Наприклад, у справі
«Полторацький проти України» (2003) заявник подав скаргу щодо порушення
статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Ця
стаття гарантує право людини не піддаватися тортурам, нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Заявник у своїй скарзі зазначив, що його було засуджено до смертної

кари і зараз він перебуває в «камері смертників» в очікуванні страти. Хоча він
не зазнав жодного фізичного чи психічного примусу, психологічне
навантаження від очікування вироку було нестерпним. ЄСПЛ дійшов
висновку, що відсутність будь-якого наміру держави принизити чи принизити
заявника не є достатньою підставою для відхилення порушення статті 3
Конвенції. На думку Суду, умови тримання заявника під вартою спричинили
значні душевні страждання та принизили його людську гідність. Це рішення
встановило принцип, згідно з яким дії, що призводять до приниження чи
приниження гідності, навіть без прямого наміру, все одно можуть вважатися
порушенням статті 3. Таким чином, це рішення є прецедентом для подібних
справ, пов’язаних з Україною.

Obiter dictum, що в перекладі з латини означає «сказане між іншим»,

стосується всіх аргументів і зауважень, висловлених судом, які не мають
прямого відношення до питання, що розглядається, і тому не впливають на
остаточне рішення. Ці побічні зауваження можна знайти в мотивувальній
частині рішення суду, а також в окремих думках, що додаються до рішення.
Obiter dictum містить додаткові аргументи, аналіз фактів, посилання на
 17

авторитетні джерела та висновки суду щодо факти та обставини, які не є

прямо пов'язані зі справою. Сюди також входять твердження суду про
доведені факти, які не були використані для обґрунтування рішення, а також
окремі думки, які відрізняються від позиції більшості. Іноді суд може
відхилитися від раніше встановлених прецедентів, застосувавши техніку
«розрізнення», яка передбачає доведення того, що фактичні обставини
поточної справи відрізняються від обставин попереднього прецеденту. Крім
того, суд може використати техніку «скасування» для прямого скасування
попередніх прецедентів на основі значних змін у суспільних цінностях і
стандартах. Однак такі випадки відносно рідкісні, наприклад, скасування
Верховним судом США прецеденту, який підтримував расово сегрегаційну
освіту.4

У справі I. проти Сполученого Королівства (2002) ЄСПЛ наголосив на

важливості дотримання прецедентів, встановлених у попередніх рішеннях,
оскільки це сприяє юридичній визначеності, передбачуваності та рівності
перед законом. Хоча Суд формально не зобов’язаний виконувати свої
попередні рішення, він має відступати від них лише з поважних причин.
Судові прецеденти можна класифікувати на різні типи, наприклад, засновані
на загальному або писаному праві, що створюють нові правові положення або
дають тлумачення. Вони також можуть бути вертикальними (обов’язують
суди вищої інстанції для судів нижчої інстанції) або горизонтальними
(обов’язують суд своїми попередніми рішеннями). Крім того, прецеденти
можуть бути переконливими, якщо суддя вирішує їх дотримуватися через їх
авторитет і переконливість, або обов’язковими, якщо вони офіційно
передбачені законодавством.

Обов'язковість судових прецедентів може бути встановлена

законодавцем нормативно або визнана de facto через ієрархічну структуру
судової системи. Прецеденти можна класифікувати як декларативні, творчі
або скасовуючі, залежно від того, відкривають вони існуючий закон,
 18

створюють новий закон або скасовують раніше прийняті прецеденти. Крім

того, прецеденти можуть бути матеріальними або процесуальними, залежно
від того, чи належать вони до матеріального чи процесуального права. Вони
також можуть служити підтвердженням певної правової тенденції або
використовуватися для посилення аргументації рішення. Крім того,
прецеденти можуть бути фактичними, коли суд опосередковано посилається
на попереднє рішення, або формальними, коли в рішенні прямо цитується
назва прецеденту та дата ухвалення.

Існує два типи прецедентів: ті, що випливають з одного рішення, і ті, що

випливають із серії рішень. Прецедентне право формується сукупністю
судових прецедентів. Прецеденти можуть відрізнятися залежно від галузі
права, наприклад конституційного, адміністративного чи цивільного. В англо-
американській правовій системі судовий прецедент вважається юридично
обов'язковим джерелом. З іншого боку, у романо-германській правовій
системі дебати навколо загальнообов’язкового характеру судових рішень
базуються на концепції усталеної судової практики.
 19

5.Інші джерела (форми) права

Тлумачення та застосування правових норм можна знайти в судовій
практиці, яка складається з судових рішень у конкретних справах. Діюча
судова система має вирішальне значення для суспільства, яке керується
верховенством права, і є фундаментальною умовою демократії. Нині суди
мають можливість вирішувати спори в різних сферах суспільного життя,
навіть у тих сферах, які раніше були поза їх юрисдикцією. Це викликало
особливий інтерес до правових положень, встановлених судами під час
розгляду конкретних справ, які є зразками для застосування та тлумачення
правових норм і в подальшому використовуються для вирішення подібних
спорів. Хоча текст офіційних правових джерел не може охопити всі можливі
ситуації, які можуть вимагати правового регулювання, важливо визнати, що
можуть існувати обставини, які не враховуються чинними правовими
приписами та вимагають додаткового регулювання.
Крім того, у сфері формалізованого права існує автономний простір,
царство свободи, де суд сам має визначити конкретне правило для вирішення
суперечок, що виникають. Часто суд змушений доповнювати чинні закони
шляхом їх «доопрацювання», особливо коли під час застосування закону
виникають численні тлумачення. Значущість судової практики як джерела
права стає особливо очевидною в ситуаціях, коли відносини неоднозначно,
неповно або непослідовно врегульовані на законодавчому рівні. Він також
відіграє вирішальну роль у судах, які застосовують принципи права та норми,
 20

пов’язані з правами людини та основними свободами. Юристи-практики

приділяють велику увагу значенню судової практики в правовому
регулюванні суспільних відносин.
У своїй роботі вони виходять з того, що численні судові акти містять у
собі великий досвід, що дає змогу виявляти ключові тенденції судової
практики щодо конкретних питань, еволюцію застосування окремих правових
норм та оцінювати їх ефективність. Узагальнюючи цю інформацію, можна
визначити основні наслідки судової практики, включаючи її роль у
формуванні послідовних норм поведінки для подібних фактичних сценаріїв.
Метою судової практики є встановлення узгодженості судових рішень,
запобігання неоднаковому тлумаченню однотипних справ, роз’яснення
неоднозначних положень нормативно-правових актів, встановлення єдиного
розуміння нечітко сформульованих або застарілих правових приписів,
усунення прогалин у правовому регулюванні, забезпечення усталені моделі
поведінки в ситуаціях, коли допускається автономне правове регулювання.
Хоча судова практика не є обов’язковим джерелом права, вона може
запропонувати переконливі аргументи для судових рішень, хоча не слід
покладатися виключно на неї.
Для забезпечення відповідності необхідне посилання на чинний
правовий акт, угоду чи інше юридично обов’язкове джерело. Проте є винятки,
коли держава прямо вказує на обов'язковість висновків у судових актах. В
Україні значний період часу судова практика не була офіційно визнана
джерелом права. Незважаючи на це, суди нижчої інстанції постійно
покладалися на практику вищих судів при розгляді подібних справ, щоб
уникнути скасування своїх рішень у апеляційному або касаційному порядку.
Як наслідок, судова практика вищих судів завжди слугувала керівним
принципом для нижчих судів та інших правоохоронних органів. У сучасній
Україні судова практика на законодавчому рівні набула обов’язкового статусу
і вважається джерелом права.
 21

У Законі України «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року прямо вказано,
що суди під час розгляду справ повинні враховувати практику ЄСПЛ як
правове джерело. Це пояснюється тим, що тлумачення та значення положень
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод значною мірою
розкриваються через практику ЄСПЛ. Ця практика є тим, що встановлює
термін «право Європейської конвенції» або «конвенційне право» в
європейських правових системах. Коли мова йде про Конвенцію, держави-
члени повинні враховувати не лише рішення ЄСПЛ щодо своєї країни, а й
рішення, винесені щодо інших країн. Ці судові рішення можуть дати цінну
інформацію про те, як запобігти подібним порушенням у майбутньому та
сприяти внесенню змін у їхні правові системи та правоохоронну практику.
Рішення Суду мають слугувати мотиваційним фактором для держав-
учасниць внести зміни до свого законодавства та правозастосовної практики,
щоб уникнути майбутніх порушень прав людини та подальших рішень з
подібних питань. Дослідження судових процесів показує, що українські суди
час від часу посилаються на рішення ЄСПЛ як правові джерела, зокрема у
випадках, коли необхідно відхилити норму закону. що суперечить
міжнародним зобов’язанням України у сфері прав людини. Наприклад, у
конкретному випадку фізична особа звернулася до суду з позовом про
визнання дій Державної прикордонної служби України (ДПСУ)
неправомірними. Позивач, який займав керівну посаду в ДПС України, з 13
жовтня 2014 року по 28 вересня 2015 року перебував у відпустці для догляду
за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Намагаючись отримати відпустку до досягнення дитиною шестирічного
віку, 24 вересня 2015 року він подав заяву, посилаючись на потребу дитини в
охороні здоров’я. Проте відповідач відмовив у задоволенні клопотання,
посилаючись на Закон України «Про соціальний і правовий захист
військовослужбовців та членів їх сімей», який обмежує надання такої
відпустки лише військовослужбовцям-жінкам (у чинній редакції Закону це
 22

положення залишилося без змін). Суд, посилаючись на рішення

Європейського суду з прав людини у справі «К. Маркін проти Російської
Федерації», ухвалив рішення на користь позивача. У рішенні ЄСПЛ
наголошується, що гендерні стереотипи, які зберігають уявлення про жінок
як основних опікунів, а чоловіків як постачальників, не можуть служити
достатнім виправданням для різного ставлення. Це також стосується інших
стереотипів, пов’язаних із расою, походженням, кольором шкіри чи
сексуальною орієнтацією.
Враховуючи закріплений у Конституції України принцип гендерної
рівності, суд обґрунтував свій висновок про те, що положення Закону України
«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»
суперечить міжнародним договорам та Конституція сама по собі, і тому не
повинна виконуватися. Рішення Верховного Суду мають статус правового
джерела в Україні, про що йдеться у статті 13 Закону України «Про
судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року. Ця стаття зобов’язує
висновки Верховного Суду враховувати при розгляді справ. щодо
застосування правових норм є обов’язковими для всіх гілок влади, які
використовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить
відповідну норму права. Отже, інші суди мають враховувати висновки
Верховного Суду при застосуванні цих правових норм.
Рішення, прийняті КСУ щодо джерела права в Україні, необхідно
визнавати та поважати. Однак важливо розрізняти рішення КСУ про
неконституційність правового акта повністю чи частково від рішення про
офіційне тлумачення. У разі скасування закону чи іншого нормативно-
правового акта рішення має більшу юридичну силу порівняно з актом, який
скасовано. Це рішення є обов’язковим до виконання та остаточним, що
усуває потребу в додаткових правових актах органів законодавчої та
виконавчої влади. Воно має загальнообов’язковий і нормативний характер,
внаслідок чого змінюється правове регулювання відповідної соціальної
 23

сфери. У літературі рішення про визнання неконституційних правових актів

характеризуються як різновид негативної правотворчості.
Офіційні тлумачення КСУ охоплюються сферою судової практики, яка
стосується судових рішень у конкретних справах, які забезпечують
послідовне та неодноразове застосування та розуміння правових норм. Так,
рішенням від 16 квітня 2009 року КСУ звернувся з конституційним поданням
Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення різних положень. У
цьому конкретному випадку йшлося про визнання недійсними актів органів
місцевого самоврядування. У мотивуванні КСУ зазначено, що ненормативні
правові акти, видані цими органами, мають одноразовий характер, тобто
втрачають свою дію з моментом їх виконання. Тому ці акти не можуть бути
скасовані або змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Конкретизована правова позиція на сьогодні стала визнаним джерелом
права, застосовним не лише до дій органів місцевого самоврядування, а й до
дій будь-якого органу державної влади. В Україні судова практика має статус
обов’язкового джерела права, підставою для цього є конкретні справи ЄСПЛ,
рішення Верховного Суду щодо неоднакового застосування матеріального та
процесуального права, а також ухвали КСУ щодо офіційного тлумачення.
статус. Хоча рішення інших судів, які встановлюють правові моделі для
послідовного та різноманітного тлумачення правових норм, також можна
вважати джерелом права, вони не є обов’язковими, а радше переконливими
(авторитетними). Термін «доктрина» походить з латинської мови і походить
від слів «doctrina» (навчання, процес навчання та дослідження) і «docere»
(навчати, наставляти, переконувати на основі складних раціональних
аргументів).
Різноманітні терміни, такі як «наукова теорія», «філософське вчення»,
«сукупність понять» і «ідеологічні позиції», зазвичай використовуються як
синоніми цього конкретного терміну. Використання правової доктрини як
джерела права бере свій початок із Стародавнього Риму, де воно відіграло
значну роль у формуванні романо-германської та англосаксонської правових
 24

систем. Навіть сьогодні він продовжує мати значення в цих правових родинах
як авторитетне та переконливе джерело права. У ХХ столітті в Європі
поширилася практика вищих судових органів, зокрема конституційних і
верховних судів, які активно сприяли формуванню правової доктрини. Така
практика дозволила поєднати фундаментальні теоретичні знання зі значним
практичним юридичним досвідом. Через правову доктрину право піддається
критичному аналізу, виявляються колізії та прогалини, визначаються шляхи
їх подолання. Основні риси правової доктрини включають включення
загальновизнаних концептуальних ідей і теорій, практичну значущість її
положень, опору на авторитет вчених-юристів, тісний зв’язок з культурними
та історичними коренями та її переконливість. Вираженням правової
доктрини є насамперед наукові праці відомих вчених-юристів, зокрема статті
та монографії.
Правова доктрина відіграє вирішальну роль у роботі юристів, надаючи
їм концепції та рамки, необхідні для їх експертного аналізу. Його можна
знайти в різних формах, таких як підручники, коментарі до законодавчих
актів, проекти законів, судові рішення, аналітичні звіти. Щоб наукова робота
вважалася правовою доктриною, вона повинна демонструвати глибину, суть і
практичну значущість, а також бути здатною передбачити майбутній розвиток
права або окремих правових аспектів. Крім того, він повинен враховувати
унікальні характеристики суспільних відносин у рамках конкретних правових
систем. Ключовою вимогою для набуття працею статусу правової доктрини є
її здатність витримати випробування часом і отримати визнання протягом
тривалого періоду. Проте важливо зазначити, що в романо-германській
правовій сім’ї правова доктрина прямо не визнається основним джерелом
права.
Правова доктрина відіграє багато ролей у правовій системі. Вона слугує
додатковим джерелом інтерпретаційної діяльності, впливає на створення та
застосування правил і законів, забезпечує моделі правового регулювання,
виступає ідеологічним орієнтиром. Визнається також важливість
 25

університетських наукових шкіл і юридичної науки щодо функціонування

правової системи. В рамках англо-американської правової сім’ї правова
доктрина має особливе значення, оскільки вона використовується як джерело
права, особливо в сфері правосуддя. Судді часто безпосередньо застосовують
правову доктрину у своїх рішеннях і аргументах, часто посилаючись на праці
відомих юристів. Крім того, правова доктрина впливає на інші сфери
правової діяльності та розвиток загального права. Примітно, що застосування
правової доктрини в цьому контексті характеризується її персоналізованим
характером, спираючись на ідеї та внески впливових юристів, чиї роботи
стали основоположними в англо-американському праві. У релігійних
правових системах правова доктрина може навіть мати пріоритет над іншими
джерелами права.
Причиною цього явища є залежність правових систем, що ґрунтуються
на різних релігіях, таких як іслам, іудаїзм та індуїзм, на канонічних текстах.
Однак у цих текстах часто бракує достатньої кількості правових норм для
ефективного регулювання суспільства, і вони не оновлюються регулярно,
щоб не відставати від суспільного розвитку.
Як наслідок, внески впливових мислителів і висновки поважних шкіл
думки відіграють вирішальну роль у доповненні існуючих законів. У певних
правових системах в рамках релігійної правової сім’ї законодавцям, суддям і
працівникам правоохоронних органів заборонено безпосередньо тлумачити
основні священні тексти. Натомість вони можуть посилатися на вторинні
тексти, такі як колективні думки уповноважених перекладачів або праці
відомих вчених-юристів. Крім того, традиційна правова сім’я спирається на
правову доктрину, якщо вона узгоджується з місцевими чи загальними
звичаями. У ситуаціях, коли звичай або інші джерела відсутні, доктрина може
бути використана для вирішення конфліктів і усунення прогалин у
законодавстві.
Однією з характерних рис правових систем, що належать до традиційної
правової сім’ї, є давнє походження керівної доктрини та її глибокий вплив на
 26

окремих осіб. Крім того, ці системи включають певні релігійні та правові

концепції з інших правових систем. Доктрина відіграє вирішальну роль у
двох ключових сферах: інтерпретаційній діяльності та нормотворчій
діяльності.

З точки зору тлумачення, доктрина пропонує таке розуміння закону,

включно з його матеріальними аспектами, яке відповідає «духу закону». Цей
тип тлумачення, відомий як доктринальне або наукове тлумачення, базується
безпосередньо на доктрині. Воно не тільки допомагає встановити зміст
правових норм і принципів, але й служить для виправдання актів тлумачення.
Крім того, аргументація правових рішень спирається на інтерпретаційну
діяльність та використання доктринальних положень.
Крім того, доктрина також сприяє нормотворчій діяльності в правових
системах.

Доктрина має важливе значення протягом усього процесу створення

правил і служить для нього базовою методологією. Його вплив проявляється
в різних аспектах, таких як розробка наукових положень, включених до
нормативно-правових текстів, оцінка законопроектів, встановлення
юридичної термінології та техніки, формулювання пропозицій щодо методів і
підходів до правового регулювання, критеріїв для оцінки якості нормативних
актів та процесу їх прийняття, визначення тенденцій і пріоритетних
напрямків у законодавстві. Крім того, доктрина відіграє вирішальну роль у
впровадженні та забезпеченні виконання законів. Його застосування широко
поширене в усіх сферах юридичної практики, але його найпомітніша функція
полягає у заповненні прогалин у законодавстві та вирішенні
невідповідностей між правовими нормами та неоднозначною практикою
провідних шкіл, які значною мірою доповнюють існуючу правову базу. Крім
того, певні правові системи в рамках релігійної правової сім’ї конкретно
 27

призначають ролі законодавцям, суддям, працівникам правоохоронних

органів та іншим, ще більше підкреслюючи доктрину.

Прямий аналіз і посилання на первинні релігійні тексти заборонені, але

можна ознайомитися з вторинними текстами, такими як колективні думки
уповноважених перекладачів і праці поважних вчених-юристів. Традиційна
правова сім'я спирається на правову доктрину, доки вона узгоджується з
місцевими чи загальними звичаями. За відсутності звичаїв чи інших джерел
правова доктрина може бути використана для вирішення конфліктів і
усунення прогалин у законодавстві. Однією з помітних характеристик
правових систем традиційної правової сім’ї є давнє походження керівної
доктрини та її глибокий вплив на окремих осіб. Ці системи також включають
певні релігійні та правові концепції, запозичені з інших правових традицій.
Правова доктрина відіграє важливу роль у інтерпретаційній діяльності,
забезпечуючи всебічне розуміння права, включаючи його матеріальні
аспекти, які узгоджуються з основними принципами права. Цей тип
тлумачення, відомий як доктринальне або наукове, передбачає пряме
застосування правової доктрини.

Доктрина служить не тільки для встановлення змісту правових норм і

принципів, а й для обґрунтування актів тлумачення. Він відіграє вирішальну
роль в аргументації правових рішень, а також у процесі нормотворчості. На
кожному етапі нормотворчості доктрина виступає методологічною основою,
впливаючи на розвиток наукових положень, закладених у нормативно-
правових текстах. Це також сприяє оцінці законопроектів, формуванню
юридичної термінології та техніки, надає пропозиції щодо методів і підходів
до правового регулювання. Крім того, доктрина встановлює критерії якості
нормативних актів та їх прийняття, визначає напрями розвитку законодавства
та визначає пріоритетні напрями регулювання. З точки зору законодавчої
імплементації та правозастосування, доктрина широко використовується в
усіх сферах юридичної практики, зокрема для усунення прогалин у
 28

законодавстві та вирішення протиріч між правовими нормами та неясностей

у їх практичному застосуванні.

Доктрина складає основу правового мислення і опосередковано впливає

на застосування права. У сфері управління правосуддям доктрина
використовується для прийняття та обґрунтування рішень, надання висновків
вчених-юристів і служить орієнтиром для суддів при розгляді законодавчих
актів. Він також відіграє важливу роль у формуванні правової свідомості та
культури, утвердженні концепцій і принципів у свідомості юристів та
широкої громадськості. Зв'язок доктрини з культурними особливостями
суспільства відображає його історичний розвиток та інтеграцію в правову
культуру. Крім того, правова доктрина робить внесок у ціннісно-ідеологічну
сферу, представляючи ідеальне представлення права та його компонентів,
спрямовуючи розвиток правових систем і стаючи частиною індивідуальних
систем цінностей у суспільстві. Як джерело права правова доктрина має
значення як у національному, так і в міжнародному контексті.

Стаття 38 Статуту Міжнародного суду в рамках ООН дозволяє пряме

використання суду. Він вимагає, щоб суперечки, які виносяться на розгляд
суду, вирішувалися відповідно до міжнародного права, а також
використовувалися судження та принципи поважних експертів з публічного
права з різних країн як додатковий засіб для встановлення правових
стандартів. Далі ця доктрина знаходить відображення в окремих думках
суддів міжнародних судів, висновках експертів і звітах міжнародних
організацій. В європейському праві пріоритет має розвиток правової
доктрини вищими судами. Наприклад, Суд Європейського Союзу суттєво
формує тлумачення законодавства ЄС та відповідність рішень, прийнятих
усіма установами, через посилання на наукові внески авторитетних експертів
і юридичних шкіл.

Рішення ЄСПЛ мають значний вплив не лише на правові системи

держав-членів ЄС, а й на інші країни. Ці рішення включають як національні,
 29

так і загальні правові принципи, які мають як особистий, так і безособовий

характер. У правовій системі України КСУ відіграє вирішальну роль у
формуванні правової доктрини шляхом тлумачення духу Основного Закону та
чинного законодавства. Обов'язковість рішень конституційного суду ще
більше закріплює доктринальні положення, закріплені в його правових
позиціях. Крім того, КСУ при прийнятті рішень враховує думки авторитетних
вчених-юристів, висновки провідних юридичних наукових установ та
навчальних закладів. У сучасних правових системах добре структуровані та
комплексні доктрини, які протягом багатьох років розроблялися фахівцями в
галузі права, мають велике значення. Суди та інші правоохоронні органи
безпосередньо покладаються на ці доктрини у своїй практиці.

Англо-американська правова сім'я спирається на різні доктрини, такі як

обов'язок дотримуватися прецеденту, верховенство парламенту та концепцію
"політичного питання". Ці доктрини разом із іншими, такими як права
людини, верховенство права, поділ влади та демократія, вважаються
універсальними принципами в правовому полі. Як джерело права, правова
доктрина має авторитетну та переконливу силу, спираючись на досвід вчених-
юристів і досягнення юридичної науки. Він впливає на всі інші джерела
права, забезпечуючи теоретичну основу для їх узгодження та подолання
розриву між науковими дослідженнями та практичним застосуванням.
Сприяючи обміну ідеями та зміцненню судових установ, доктрина покращує
тлумачення законів, оптимізує законодавчий процес, сприяє конвергенції
правових систем і сприяє розвитку єдиного наукового та освітнього
середовища.
 30

Висновки

Проаналізувавши наведену інформацію, можна зробити наступні

висновки: 1. Поняття «джерело права» та «форма права» тісно пов’язані, хоча
й не зовсім тотожні. Джерело права розкриває походження та розвиток
правотворення, тоді як форма права демонструє, як зміст права
структуровано та зовнішньо виражено.

Розуміння «джерела права» охоплює різні аспекти: матеріальні умови

(такі як економічні, соціальні та політичні чинники), які породжують правові
норми, ідеологічні чинники (включаючи правову та політичну свідомість тих,
хто бере участь у законотворчій діяльності та ідеї і теорії, які лежать в основі
правових норм), інституційні чинники (що охоплюють діяльність державних
органів та інституцій як у громадянському суспільстві, так і в державі,
оскільки вони сприяють формуванню та встановленню права), а також
формальні чинники (посилаються на акти уповноважених суб’єкти права, які
 31

служать засобами вираження та закріплення правових норм і принципів, а

також породжують, змінюють або припиняють правовідносини).

Джерела права можна розділити на різні види: правові звичаї,

нормативно-правові акти, правові прецеденти, нормативно-правові договори,
правові доктрини, релігійно-правові норми. Під правовими звичаями
розуміють документально підтверджені норми та звичаї, які затверджені та
передбачені державою. Нормативно-правові акти — письмові документи,
видані компетентними державними органами, що містять загальні правові
норми. Юридичні прецеденти — це об’єктивні рішення, прийняті
державними органами, які встановлюють правові положення, тлумачать
спірні питання або вирішують питання, не охоплені чинним законодавством, і
ці рішення мають обов’язкову силу для наступних подібних спорів.
Нормативно-правові договори - це угоди між двома або більше суб'єктами
правотворчості, які містять обов'язкові положення. Правові доктрини — це
концептуальні ідеї, сформульовані вченими-юристами з метою зміцнення
права, виражені в їхніх працях. Нарешті, релігійно-правові норми — це
юридичні документи, які включають церковні канони чи інші релігійні
норми, санкціоновані державою з метою надання їм загального правового
значення та забезпечення їх виконання.

Правотворчість — це соціально-гносеологічне явище, яке охоплює

ширше поняття, ніж нормотворчість і сама по собі правотворчість. Це форма
владної діяльності, яка переважно здійснюється уповноваженими суб’єктами,
такими як держава, з метою запровадження, зміни або скасування правових
норм шляхом створення нормативно-правових актів у рамках існуючої
правової системи. Оптимальне та ефективне здійснення правотворчої
діяльності залежить від різноманітних факторів, зокрема економічних,
політичних, соціальних, національних, зовнішньополітичних та ідеологічних
міркувань. Процес правотворчості включає окремі стадії, починаючи з
 32

підготовчого етапу, після якого йде прийняття нормативно-правового акта і

закінчується наданням йому законної сили або його реалізацією.

В Україні законодавством визначено конкретні положення щодо

черговості набрання чинності різними видами нормативно-правових актів. Ці
норми випливають із засад набрання чинності нормативно-правовими
актами, викладених у частинах 2 і 3 статті 57 Конституції України.
Відповідно до цих принципів закони та інші нормативно-правові акти, що
визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома
громадян у порядку, встановленому законом. Недотримання цих процедур
робить такі закони та акти недійсними.

Список використаних джерел

1. Богачова Л. Л. Джерела європейського та національного права.

Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. Харків, 2012.
Вип. 24. С. 17–26.

2. Дашковська О. Р. Судовий прецедент і судова практика як джерела

права. Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. 2011. №1 (64). С.
34–41.

3. Договір як універсальна правова конструкція : монографія / А. П.

Гетьман, В. І. Борисова, О. П. Євсєєв та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана, В. І.
Борисової. Xарків : Право, 2012. 432 с.
 33

4. Євграфова Є. Доктрина у правовій науці юридичній практиці. Вісник

Національної академії правових наук України. 2013. №2. С. 52–62. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/vapny_ 2013_2_9.

5. Кросс Руперт. Прецедент в английском праве : пер. с англ. Москва :

Юрид. лит., 1985. 239 с.

6. Оніщенко О. С. Правовий звичай як джерело українського права ІХ–

ХІХ ст. / за ред. І. Б. Усенка ; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім.
В. М. Корецького. Київ : Наук. думка, 2006. 280 с.

7. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології :

монографія. Київ : Юрид. думка, 2008. 336 с.

8. Семеніхін І. В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / наук.

ред. О. В. Петришин. Харків : Юрайт, 2012. 88 с.

9. Соловйов О. В. Міжнародні договори та міжнародно-судова практика

їх застосування як джерела національного права (за матеріалами застосування
в Україні Європейської конвенції з прав людини та практики Страсбурзького
суду) : монографія / голов. ред. П. М. Рабінович ; Нац. акад. прав.
Рекомендована література наук України, Наук.-дослід. ін-т держ. буд-ва та
місц. самоврядування. Київ : АОК, 2012. 164 с.

10. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в

Україні : монографія. Київ : Реферат, 2007. 640 c.

11. Щокін Ю. В. Міжнародно-правовий звичай: проблеми теорії і

практики : монографія. Харків : Право, 2012. 456 с.