МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Кафедра кримінально-правової політики

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Кримінальне право (Загальна частина)»
на тему: «Види співучасників і кваліфікація їх діянь»

Студентки 2 курсу 03-21-04 групи

Факультету слідчої та детективної діяльності
Лобанової Анастасії Анатоліївни
Науковий керівник:
Оробець Костянтин Михайлович
кандидат юридичних наук, асистент

Оцінка:

Національна шкала:_______________

Кількість балів:___Оцінка: ECTS____

Члени комісії: ____ _______________

____ _______________

м. Харків - 2023 рік

 ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. Види співучасників за КК України. Теорії класифікації
співучасників кримінального правопорушення....................................6
1.1. Види співучасників за ККУ..............................................................6
1.2. Теорії класифікації співучасників...................................................7
1.3. Наукові розробки: пропозиції розширення або звуження видів
співучасників в КК України..................................................................10
РОЗДІЛ 2. Поняття «виконавець (співвиконавець) кримінального
правопорушення» та кваліфікація його діяння. Види виконавців.....17
2.1. Виконавець в кримінальному законодавстві України.................17
2.2. Ознаки діяння виконавця. Види виконавців.................................18
2.3. Ексцес виконавця.............................................................................24
2.4. Кваліфікація діяння виконавця.....................................................27
РОЗДІЛ 3. Поняття «організатор кримінального правопорушення» та
кваліфікація його діяння. Способи організації кримінального
правопорушення.....................................................................................32
3.1. Організація кримінального правопорушення: законодавство,
поняття, ознаки.......................................................................................32
3.2. Кваліфікація діяння організатора...................................................36
РОЗДІЛ 4. Поняття «підбурювач до кримінального
правопорушення» та кваліфікація його діяння. Способи
підбурювання до кримінального правопорушення.............................4
4.1. “Підбурювач до кримінального правопорушення”: поняття та
ознаки.......................................................................................................4
4.2. Невдале підбурювання до кримінального правопорушення.......44
4.3. Кваліфікація діяння підбурювача..................................................44

2
РОЗДІЛ 5. Поняття «пособник кримінального правопорушення» та
кваліфікація його діяння. Способи пособництва кримінальному
правопорушенню....................................................................................47
5.1. Законодавча регламентація поняття “пособник”.........................47
5.2. Невдале пособництво......................................................................50
5.3. Кваліфікація діяння пособника......................................................50
РОЗДІЛ 6. Співвідношення понять «суб’єкт кримінального
правопорушення», «співучасник кримінального правопорушення»,
«виконавець», «організатор», «підбурювач», «пособник».................51
ВИСНОВКИ............................................................................................55
НАУКОВІ ДЖЕРЕЛА............................................................................59

3
 ВСТУП
Актуальність дослідження. Розуміння інституту співучасті в
цілому та конкретних видів співучасників є важливим для
правоохоронних органів, судів та юристів. Дослідження видів
співучасників дозволяє з'ясувати їх ролі, відповідальність та
правовий статус у вчиненні злочинів. Правові думки та юридична
практика постійно еволюціонує, тому актуальне дослідження
дозволить ознайомитися не тільки з історією становлення поділу
співучасників на види, а й зрозуміти їх сутність та ознаки, що
допоможе у правильній правовій оцінці діянь таких осіб.
Основною метою даної курсової роботи є встановлення
теоретичних та практичних аспектів поділу на види співучасників у
кримінальному праві України. Для досягнення цієї мети поставлено
такі завдання:
 дослідити правове регулювання у кримінальному праві
України;
 проаналізувати особливості кожного виду співучасників;
 дослідити теоретичні засади поділу на види співучасників;
 визначити значення результатів дослідження.
Об’єктом дослідження є види співучасників. Предметом
дослідження виступають загальне розуміння видів співучасників, їх
класифікація, поняття, ознаки й кваліфікація окремих видів.
У процесі виконання курсової роботи були використані
різноманітні методи дослідження, зокрема: аналіз правових та
наукових джерел, порівняльно-правовий аналіз, історико-правовий
метод, прийоми формальної логіки - синтез й узагальнення.
Для досягнення мети курсової роботи нами були
проаналізовані роботи вітчизняних учених, а саме - Р.С.

4
Орловського, Тельнова, О. В. Ус, А. А. Вознюка та інших, історико-
правові пам’ятки (“Руська правда”, “Собороное уложение 1649
тощо) та судова практика (методологічна та методична основи).
Практичне значення одержаних результатів полягає у
формуванні правильного розуміння загальних критеріїв поділу та
конкретних особливостей кожного виду співучасників, що дозволяє
забезпечити ефективне застосування правових норм у
кримінальному процесі та покращити боротьбу зі злочинністю.
Структурно робота поділена на Вступ, 6 розділів, які для
зручності поділяються на підрозділи та Висновок. В кінці роботи
наведені наукові та інші джерела, які були використані для її
написання.

5
 РОЗДІЛ 1. Види співучасників за КК України. Теорії
класифікації співучасників кримінального правопорушення.
У цьому розділі ми здійснимо короткий огляд закріплених в
сучасному кримінальному законі України, а саме - у статті 27 КК,
видів співучасників (підрозділ 2.1.).
Після цього, у підрозділі 2.2., розглянемо наявні в історії
правової думки теорії класифікації співучасників. Для цього
спочатку звернемося до історико-правових пам’яток, що
розроблялися на території нашої держави й охопимо цим період з XI
століття (“Руська правда”) по середину ХХ століття (перший
Кримінальний кодекс УРСР 19_ р.). Для повного розуміння ми
також проаналізуємо закордонні теорії класифікації, а саме два
великі блоки - суб’єктивні та об’єктивні.
Розібравшись з історією та сучасним станом речей ми
звернемо увагу на наукові розробки щодо зміни законодавчо
закріплених видів співучасників, шляхом розширення або звуження
їх кількості (підрозділ 2.3.).

1.1. Види співучасників за ККУ.

Чинний Кримінальний кодекс України зберіг стару радянську

класифікацію співучасників кримінальних правопорушень, що була

передбачена ще КК УРСР 1961 р., яка налічує чотири види, а саме:

1) виконавця (співвиконавця); 2) організатора; 3) підбурювача та 4)

пособника. Такий поділ осіб відбувається за функціями та ролями,

що вони мали б виконати або вже виконали для досягнення

суспільно-небезпечного результату, тобто - за характером участі.

6
Також враховується рясність дії або бездіяльності, що часто

називають ступенем діяння. Саме ці критерії і лежать в основі

класифікації співучасників в українському законодавстві. [45, c.

177].

Але в науці кримінального права існували й інші підходи до

цього питання. Для їх детального аналізу звернемося до вітчизняної

та зарубіжної історії розвитку інституту співучасті.

1.2. Теорії класифікації співучасників.

Перші згадки про співучасть на теренах нашої держави

з’явились у ХI столітті у статтях, мабуть, найвідомішого історично-

правового джерела - “Руській правді”. Однак, на цьому етапі

розвитку права збірник не передбачав розподілу співучасників на

види, а лише встановлював покарання за такий спосіб вчинення

злочину та однакову відповідальність усіх учасників. Перша спроба

поділу з’явиться століттями пізніше - у Соборному уложенні (1649

рік), де були закріплені норми щодо співвиконавців, підбурювачів та

пособників (хоча і тут чіткий поділ розміру покарання між ними не

знайшов своє місце). Уложення “Про покарання кримінальні та

виправні”, видане в 1845 році, доповнило цей список призвідниками,

функції яких у сучасному кримінальному праві виконують

організатори.

Подальші зміни законодавства здебільшого стосувалися різних

поглядів на обсяг виконуваних ними функцій, а також на ступінь їх

7
участі у вчиненні діяння. Останній - вплинув на впровадження

диференційованого покарання для різних видів співучасників.

У радянські часи уваги набула виключно об’єктивна теорія

поділу співучасників на види. Однак, щоб детальніше розібратися в

ній, ми повинні звернутися до розвитку світової наукової думки.

У праві інших держав еволюція інституту співучасті щодо їх

поділу на види проходила схожим чином але набула більшої

теоретичної розробки, тож перейдемо до них.

На початковому етапі свого розвитку, як і в “Руській правді”, у

римському праві не існувало загального уявлення про співучасть.

Разом з тим - в нормах, що встановлювали кримінальну

відповідальність, можна віднайти майже всі відомі на сьогодні види:

rei, rei principales (як виконавці), ministry, participes, satellites (як

пособники), організатори та підбурювачі [50, с. 73].

У країнах прецедентного права популярності набула інша

модель, а саме - теорія еквівалентності. В ній виконавець виступає

представником волі всіх інших учасників діяння, а останні несуть

відповідальність зарівно з ним. Відсутність індивідуалізації

покарання в залежності від виконуваної особою ролі стала

причиною критики.

Вирішення цієї проблеми віднайшло своє місце у теоріях, що

виникли у XVIII ст. у континентальному праві. Залежно від

критеріїв, покладених в основу класифікації, в цей момент

виникають дві основні течії: об’єктивна та суб’єктивна. Приділимо

їм увагу.

8
 Підґрунтя об’єктивних теорій склали характери виконуваних

учасниками ролей. Течію можливо поділити на дві групи - теорії дії,

які представляв Карл Міттермайер та теорії спричинення

(представники - Карл Грольман й Ансельм фон Фейербах) [50, c. 74].

Перша група поділила всіх причетних на тих, хто безпосередньо

виконує склад правопорушення та тих, хто тільки сприяв реалізації

протиправного умислу. Друга ж фокусувалась на причинному

зв’язку між діями особи та результатом правопорушення (дії

винуватця в цій теорії постають основними та достатніми для його

настання, а акти пособників виступають другорядними та

необов’язковими).

В суб’єктивних теоріях поділ співучасників на види

здійснюється в залежності від їх зацікавленості в протиправному

результаті діяння. В них винуватець або скеровує волю інших осіб

(теорії наміру, екстенсивна теорія) на вчинення суспільно-

небезпечного діяння, яке він вважає своїм, або ж переслідує

особистий інтерес (теорії інтересу), пануючи над діянням як над

власним (фінальна теорія співучасті). В той час як не-виконавці

сприймають злочин таким, що не належить їм та діють заради

інтересу третьої особи.

Узагальнюючи ці теоретичні блоки, можна відзначити їхні

переваги. Об’єктивні теорії встановили основним критерієм поділу,

причетних до скоєння злочину осіб, характер їхньої участі (надалі це

перейняли більшість кримінально-правових систем), тоді як

суб’єктивні - звернули увагу на ставлення кожного причетного до

9
вчинюваних ним дій та до правопорушення в цілому. Їх же

недоліком стала безумовно перевагу одного (суб’єктивного чи

об’єктивного) аспекту діяння як критерію класифікації.

1.3. Наукові розробки: пропозиції розширення або звуження

видів співучасників в КК України.

Аналізуючи Основну частину багато дослідників [4; 22; 14; 63]

доходить до висновку, що в її нормах наявні більше, за групу

перелічених у ст. 27 КК, ролей співучасників. Також деякі статті

Особливої та Загальної частини вступають у протиріччя між собою.

Давайте приділимо увагу цим думкам.

Складним питанням для кримінального права постає наявність

в статтях Особливої частини (ст. 255, ч. 2 ст. 258 - 3, ч. 4 ст. 258 - 5,

ч. 3 ст. 260, ст. 332 КК) такого поняття, як “керівництво” і , разом з

тим, відсутності його законодавчо визначеного тлумачення.

Аналізуючи положення ст. 255 “Створення, керівництво

злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь

у ній” Л. С. Анохіна доходить до висновку, що перелік функцій

організатора входять і функції керівника [4, с. 24]. Ми, в свою чергу,

можемо погодитись, що дане твердження є релевантним і по

відношенню до інших статей (в яких фігурує поняття “керівник”).

Разом із тим організаторство та керівництво організованою

групою або злочинним угрупуванням можуть мати певні

розбіжності у часі, через це - і в обсязі функцій. Така проблема

10
виникає, коли керівниками стають вже після створення

протиправного формування. Отже, будь-який організатор може бути

керівником але не будь-який керівник може бути організатором.

Іншим неспівпадінням обсягів є наявність керівників структурних

підрозділів.

До того ж, виходячи із тексту статей, які передбачають

відповідальність за створення злочинних або терористичних

угрупувань / організацій, воєнізованих чи збройних формувань,

виявляється, що: організатор або керівник групи, виконуючи

об’єктивну сторону ст. 255, ч. 2 ст. 258 - 3, ч. 4 ст. 258 - 5, ч. 3 ст.

260, ст. 332 КК, фактично набуває ознак виконавця. Корінь

проблеми авторка вбачає у занадто розгорнутому понятті

організатора “в ст. 27 КК України, в частині, що стосується їх ролі в

сумісному скоєнні злочину, передбаченому ст. 255 КК України”. І

саме тому вона вважає за потрібне “обмежитися визначенням в

Особливій частині вказаних дій самостійною формою організованої

злочинної діяльності” [4, c. 25].

Варіанти вирішення проблеми виокремлення керівника в своїх

роботах наводять велика кількість вчених. О. О. Кваша, В. П.

Столбовий та С. А. Капітанчук стоять на засадах доповнення ст. 27

КК поняттям “керівника”, однак дещо розходяться в тлумаченні

його місця в ній. В той час як Столбовий та Капітанчук бажають

розширити види співучасників керівником [63, с. 145], Кваша О. О. -

наголошує на його додатковій природі по відношенню до

11
організатора і пропонує просто доповнити ним визначення його

визначення [22, с. 200].

Поділяючи погляд Л. С. Анохіної на те, що функції керівника

вже включені до функцій організатора, А. О. Данилевський

пропонує взагалі зачистити Особливу частину від цього поняття [14,

с. 163 ].

Ми також вважаємо саме останню позицію найбільш

обґрунтованою і такою, що не утворить нових колізій з приводу

визнання особи організатором чи керівником, через розмитість їх

функцій.

Схожим до наведених вище організатора та керівника але не

завжди тотожнім є поняття “лідера”. Але оскільки функціонально

він споріднений ними, а різницю можливо виявити лише в

психологічних аспектах [13, с. 358], тому він не має значної

кримінально-правової ваги. І тому, на нашу думку, доповнювати

Кримінальний кодекс, як його Загальну, так і Особливу частини,

такою роллю не потрібно. Як і лідер, ініціатор не набув

законодавчого закріплення не в одній з норм ОЧ КК. Однак

зустрічається в науковій літературі. О.О. Кваша, повторюючи свою

вище наведену позицію, запевняє, що ініціатор не є видом

співучасників, а лише більш глибоко висвітлює особливості

соціально-психологічного портрету конкретного організатора,

виконавця чи підбурювача [23, c. 107].

Статті 258, 370, 443 та 444 КК містять в собі натяки на ще

одну роль - роль провокатора. Аналізуючи ч. 1 ст. 370 КК (бо саме

12
тут провокація визначена як протиправне діяння, а не ціль

вчинюваного) можна визначити, що провокатором є особа, яка

своїми діями спонукає іншу вчинити кримінально протиправне

діяння. При цьому метою стає викриття іншої особи. У судовій

практиці прийнято вважати такі дії різновидом підбурювання. Однак

існують і інші погляди.

М. Б. Саакян заперечує можливість віднесення

провокаторських дій до співучасті, бо в них виявляється відсутня

єдність наміру осіб, а отже і інтелектуальної ознаки [62, c. 326].

Існують і пропозиції виділення провокатора в окрему норму [5, c.

53]. Саме подібної позиції включення до ОЧ КК норми, яка б

криміналізувала дії, націлені на провокацію вчинення кримінально

протиправного діяння, не тільки у ст. 370 КК, а і загалом,

притримуємось і ми.

Замовник кримінальні правопорушення, вчинені на

замовлення, передбачені Кодексом у п. 11 ч. 2 ст. 115 та ст. 121 КК.

Аналізуючи Постанову Пленуму ВС від 7 лютого 2003 року № 2, а

саме - п. 15, можна дійти висновку, що замовлення вбивства або

нанесення тяжких тілесних ушкоджень здійснюється у формі

наказу / розпорядження або угоди, відповідно до якої виконавець

погоджується вчинити данне кримінальне правопорушення. Метою

замовника є вбивство, метою виконавця - отримання певних

матеріальних або нематеріальних благ [59]. Незважаючи на

відсутність прямої зацікавленості виконавця у настанні суспільно

небезпечних наслідків, він опосередковано має таку ціль (вона стає

13
посередньою ланкою / обов’язковим елементом отримання бажаного

блага). Отже, між виконавцем та замовником таки існує суб’єктивна

ознака єдності умислу (яку складає інтелектуальна - усвідомлення

протиправного характеру діяння виконавцем та іншими

співучасниками та передбачення, що їх дії призведуть до суспільно

небезпечного результату, та вольова - прямий умисел, щодо

прийняття участі у кожного з них, ознаки). Однак, постає питання

щодо кваліфікації дій замовника. Верховний суд стає на позиції, що

замовник може, в залежності від конкретних обставин справи,

визначатися організатором, підбурювачем або співвиконавцем.

Однак, у теорії кримінального права погляди на роль замовника

різняться.

Чи може бути замовник організатором кримінального

правопорушення? Виходячи із ч. 3 ст 27 КК, організатором є особа,

що залучає осіб, здійснює організацію внутрішньої структури та

організацію вчинюваних діянь. Що ж до підбурювача, він є особою,

що схиляє майбутнього виконавця до кримінально протиправної

поведінки. Отже, функції замовника та організатора можуть

збігатись. Отже, функції замовника, організатора й підбурювача

дійсно можуть збігатись.

В той же час деякі науковці запевняють, що в певних

ситуаціях замовник може виступати пособником. Таке стається у

разі, коли зачинателем стає сам виконавець, знаючи про бажання

замовника до вчинення подібного діяння, він випереджує його

14
пропозицію [51, c. 33]. Однак, така позиція піддається критиці саме

через зміщення ініціативи [70, c. 226].

Ми погоджуємось з тим, що замовник, при різних обставинах,

може виконувати функції інших, вже наявних у ст. 27 КК, видів

співучасників і тому, задля запобігання утворенню зайвої

плутанини, вважаємо за потрібне не виділяти його окремим видом

співучасників.

Діяння посередника в науковій літературі також оцінюється по

різному. Посередництво можливе як між двома співучасниками

(наприклад, виконавцем та пособником, який через посередника

передає засоби вчинення кримінального правопорушення), так і між

особою, що вчиняє правопорушення та особою, що потерпає від

нього (наприклад, при вимаганні коштів, де посередник їх передає).

Анікін А. А., аналізуючи дії посередника при одержанні

неправомірної вигоди службовою особою, визнає його

співвиконавцем, бо він фактично виконує частину об’єктивної

сторони правопорушення [3].

Правові позиції Верховного суду не містять такого слова як

“посередництво”. Разом з тим, наприклад, у ППВС “«Про судову

практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р ми

можемо віднайти вказівки на його дії у вигляді “сприяння”. Саме

сприяння у здійсненні правопорушення ми можемо побачити і в

працях багатьох науковців [35, с. 152; 12, с. 143]. Вони ж, як і судова

практика, відзначали, що подібне сприяння збігається з функціями

вже передбаченого у КК виду співучасників - пособника. Чи

15
збігаються вони в повному обсязі? Ще в часи радянського права

посередництво прийнято було ділити на інтелектуальне та на

фізичне. І якщо перший вид дійсно можна віднести до функцій

посередника, то з другим виникають проблеми. Єдина форма прояву

посередництва, яка підпадає під ч. 5 ст. 27 КК, це усунення його

діями перешкод на шляху до вчинення кримінально протиправного

діяння. Однак, це не охоплює всіх варіацій фізичного, і до того ж

повністю таким чином виключається інтелектуальне посередництво

[38, c. 279].

Варіанти вирішення проблеми криміналізації дії посередника

пропонує Клименко В.. Аналізуючи його роботу, на нашу думку,

найбільш оптимальним, який що в повному обсязі може включити

пособника в КК, є розширення функції пособника функціями

посередника, тобто - ч. 5 ст. 27 КК [25, c. 130].

16
 РОЗДІЛ 2. Поняття «виконавець (співвиконавець)
кримінального правопорушення» та кваліфікація його діяння.
Види виконавців.

У цьому розділі ми здійснимо аналіз українського

законодавства в частині закріплення такого виду співучасників, як
виконавець (підрозділ 3.1.).
Після цього, у підрозділі 3.3., значну увагу приділимо видам
виконавців та проблемам, що стосуються спеціальних питань
співучасті. Тут же визначимо ознаки (суб’єктивні та об’єктивні) їх
діянь.
Окремо, в підрозділі 3.3. розглянемо ексцес виконавця, через
його виняткову важливість для кваліфікації не тільки його, а й діянь
всіх співучасників.
Потім перейдемо до особливостей кваліфікації (підрозділ 3.4.).

2.1. Виконавець в кримінальному законодавстві України.

Згідно з ч. 2 ст. 27 КК України, особа, яка здійснила

кримінальне правопорушення у співучасті з іншими суб’єктами, є
його виконавцем (або співвиконавцем). Протиправне діяння може
бути здійснене як безпосередньо, так і за допомогою інших осіб, які
не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне згідно з
законом (у випадках посередньої винності).
Тобто, відповідно до законодавчого визначення, виконавець є
особою, яка безпосередньо / опосередковано здійснює дії або
бездіяльність, які складають об’єктивну сторону складу
кримінального правопорушення. З цього можна винести те, що

17
скоріш за все об’єктивна сторона кримінального правопорушення
буде збігатися (повністю або частково) з об’єктивними ознаками,
що характеризуватимуть його діяння. Розглянемо це детальніше.

2.2. Ознаки діяння виконавця. Види виконавців.

Українське законодавство передбачає декілька видів

виконавства: безпосереднє, посереднє та співвиконавство.
Безпосередні виконавці це особи, які самостійно виконують дії, що
збігаються із об’єктивною стороною кримінального
правопорушення (при цьому неважливо чи в повному обсязі).
Співвиконавці - особи, що виконують об’єктивну сторону, не одні, а
разом із іншими особами. Розглянемо їх детальніше.
Деякі науковці вважають викладене в ч. 2 ст. 27 КК
формулювання діяння виконавця, а саме - те, що виконавець
(співвиконавць) безпосередньо виконують кримінальне
правопорушення, невірним [12, с. 136]. Адже, згідно з інститутом
співучасті всі особи беруть безпосередню участь в кримінальному
правопорушенні. Виконавця ж з поміж них, як про це зазначає,
наприклад, П. Ф. Тельнов [64, с. 77], вирізняє лише безпосередня
участь в об’єктивній частині складу. Ми дійсно можемо погодитись
із тим, що саме (і лише) виконавець (співвиконавець) несе у своєму
діянні ознаки об’єктивної сторони складу правопорушення і також з
тим , що існуюча на даний момент дефініція ніби виключає інших
співучасників за межі складу і тому суперечить інституту співучасті
в цілому.
Щодо співвикнавців, то панівною є думка, що для кваліфікації
діяння особи за ч. 2 ст. 27 КК в якості співвиконавця, вона має
вчинити хоча б частину об’єктивної сторони [64, с. 113].

18
 А що ж являє собою категорія “посередніх виконавців”? Як
зазначено в науковій статті І. А. Зінов’євої “Опосередкований
виконавець: поняття та види” поділ на види, що наведений у
Кримінальному кодексі суперечить логіці, а саме - правилам поділу.
Ця суперечність проявляється у: а) порушенні правила співмірності
поділу, коли ділене поняття (виконавець) виявляється таким, що не
дорівнює сумі дільників (виконавець, співвиконавець,
опосередкований виконавець); б) порушенні єдності підстави поділу
у випадках відсутності критерію для нього (виконавець
(співвиконавець) за деяких умов можуть бути опосередкованими) та
в) порушення безперервності та вичерпності, бо за умови
“посередньої винності виконавця” у правопорушенні виникає, ще
одна особа - та, що не підлягає кримінальній відповідальності хоча і
фізично виконує об’єктивну сторону [21, с. 198-199].
Всі ці розбіжності між кримінальним законом та законами
логіки авторка вирішує через поділ осіб, які виконали об’єктивну
сторону правопорушення, в залежності від того чи виконували вони
діяння самостійно, чи використовували для цього інших осіб. Таким
чином утворюються два види виконавців: безпосередні та
опосередковані. В свою чергу опосередкованість може проявлятись
по різному: як умисне використання іншої особи у якості
інструменту вчинення правопорушення і як за співвиконавсто за
довіреністю. Розглянемо їх більш глибоко.
Використання іншої особи в якості інструменту / засобу
вчинення кримінального правопорушення можливе за декількох
обставин. Перший блок складають випадки відсутності в такого
“виконавця” ознак суб’єкту. У ст. 18 КК надається визначення
загального суб’єкта. Це має бути осудна фізична особа, що вчиняє

19
правопорушення у певному віці з якого може наставати кримінальна
відповідальність. Такий вік встановлюється у ст. 22, де у ч. 1
зазначений загальний вік - 16 років, а у ч. 2 - понижений вік (14
років), за яким кримінальна відповідальність може наставати раніше,
в разі вчинення перелічених у цій же частині певних кримінальних
правопорушень. Осудність особи (ст. 19 КК) визначається на основі
таких критеріїв: розуміння об’єктивних ознак власного діяння, його
суспільної небезпечності та можливість керування своїми діями.
З цього виходить, що суб’єктом кримінального
правопорушення, а отже - і виконавцем, не може бути не фізична
особа, яка не розуміє об’єктивні ознаки свого діяння, його суспільну
небезпеку, не може керувати своїми діями та/або не досягла віку
кримінальної відповідальності. Особа, яка використовує особу з
такими ознаками визнається посередньо винною і несе
відповідальність як виконавець.
Однак, крім загального суб’єкту в кримінальному праві
виділяють ще й спеціальний. Така особа, для визнання її суб’єктом
конкретного кримінального правопорушення, має мати додаткові, до
раніше перелічених, ознаки, які вказані в окремих складах в ОЧ КК.
Об’єктивна сторона деяких з них фактично може виконуватись
суб’єктом не спеціальним і це викликає проблеми кваліфікації. В
цьому разі, ми не можемо казати про посередню винність, бо її
особливістю є використання іншої особи як засобу вчинення
правопорушення. В нашому ж випадку, (якщо тільки “виконавець”
не є не суб’єктом та не може підлягати кримінальній
відповідальності; такий варіант буде мати ознаки посередньої
винності) всі особи розуміють суспільну небезпечність діяння, його
наслідки, контролюють свої дії та свідомо їх виконують. Отже,
ситуація набуває ознак звичайної співучасті, де дві рівноцінно

20
проінформовані, свідомі та деліктоздатні особи разом вчиняють
правопорушення. У ч. 1 ст. 27 КК не вказано, чи обов’язковою
ознакою співучасті для будь-яких правопорушень є просто наявність
загального суб’єкту, чи все ж для певних видів має бути
спеціальний. І навіть якщо припустити, що для співучасті в будь-
якій ситуації вистачить лише першого, то постає питання
кваліфікації діяння “виконавця”.
Справа в тому, що, відповідно до судової практики у
кримінальних правопорушеннях із спеціальним суб’єктом, вчинених
у співучасті, роль організаторів / пособників /підбурювачів можуть
виконувати загальні суб’єкти. Тільки от виконавець обов’язково має
бути спеціальним. З цього виходить, що дії “виконавця” не можуть
кваліфікуватися за такими статтями. Такий “виконавець” може
притягатися до кримінальної відповідальності лише, якщо у КК
наявний склад з такою ж об’єктивною стороною але із загальним
суб’єктом. Якщо ж подібної дублюючої норми не існує, то і
притягти до відповідальності таку особу неможливо. Як, на нашу
думку, вірно зазначає Федорович Н. А. [74, с. 139] відсутність
кримінальної відповідальності особи, що виконала об’єктивну
сторону але не є спеціальним суб’єктом, є не досить вдалою. Цієї ж
позиції притримуються Хавронюк М. І., вважаючи її
дискримінаційною та такою, що порушує конституційні принципи
(ст. 8, 24, 21, 129 КУ) [76, c. 154–155].
Іншим варіантом вирішення проблеми кваліфікації подібного
“виконавця” є віднесення його до ролі пособника правопорушення
[26, 194 c; 39, с. 312]. На нашу думку, виконання об’єктивної
сторони далеко виходить за функції пособника, тому кваліфікація
його діяння за ч. 4 ст. 27 КК є не доцільним. Тож питання
кваліфікації діяння “виконавця” в складах із спеціальним суб’єктом

21
є серйозною проблемою для теорії кримінального права, але , з
огляду на високу суспільну небезпечність, вона не має залишатись
без відповіді.
Що ж до інших варіантів, які не пов’язані з порушенням
статусу суб’єкта кримінального правопорушення, посередня
винність може існувати при: 1) схилянні особи до виконання
об’єктивної сторони правопорушення шляхом фізичного примусу,
через який “виконавець” не владен керувати діями/фізичного
примусу, коли “виконавець” хоч і може усвідомлювати та керувати
своїми діями, але знаходиться в стані крайньої необхідності; 2)
наданні протизаконного розпорядження, про злочинний статус якого
“виконавець” не може знати і не знає; 3) використання особи, яка
вважає, що вчиняє правопорушення з необережності; 4) веденні
“виконавця” в оману.
Як ми вже зазначали раніше, Зінов’єва І. А. поділяє
безпосереднє виконавство також на такий вид, як довірче
співвиконавство. Воно виникає у разі делегування одним
виконавцем своєї частини або загалом об’єктивної сторони складу
правопорушення іншій особі. Вчена перелічує випадки за яких таке
можливо [21 , c. 203 - 207]:
1) через фізичну неможливість чи недоцільність всіма
співвиконавцями одночасно (взагалі) виконувати об’єктивну
частину; І. А. Зінов’єва наводить приклади з ППВС, коли такі дії
a) можуть виявитись фізично неможливими, наприклад, у
справах із незаконним заволодінням транспортних засобів
групою осіб, в незалежності від того хто здійснював керування,
відповідати за раніше обумовлене та вчинене діяння мають всі
співвиконавці (п. 16 Постанови);

22
 b) коли співвиконавці визнають недоцільність виконання
діяння всіма ними (достатність лише одного із них для
отримання протиправного результату); ілюструє це один із
висновків ВС у якому зазначено, що дві службові особи, які
спільно домовились на отримання неправомірної вигоди але у
одного співвиконавця не вийшло бути присутнім при її передачі,
такі дії все одно мають розцінюватись за ст. 28 КК;
2) виконання об’єктивної сторони кожним із співвиконавців
стосовно окремого потерпілого з декількох: в такій ситуації кожен зі
співучасників фізично виконує лише частину об’єктивної сторони,
бо вчиняє неправомірні дії лише стосовно певної кількості
потерпілих, а не всіх.
Можна визнати, що, незважаючи на свою видимість у судовій
практиці та високий ступень суспільної небезпеки, довірене
співвиконавство навряд можна віднести до категорії посереднього
виконавства (принаймні до сучасного його варіанту закріплення в
КК). Ч. 2 ст. 27 КК розглядає такий вид виконавства лише у формі
використання іншої особи як засобу / інструменту вчинення
кримінального правопорушення. Співвиконавці, що делегують свою
частину / все діяння, є повноцінними суб’єктами кримінального
правопорушення, які його усвідомлюють і мають волю над своїми
діями. Тож говорити про використання їх іншими виконавцями у
вигляді інструментів вчинення правопорушення, на нашу думку,
необґрунтовано. Разом із тим, довірене співвиконавство має
віднайти більшу увагу серед науковців.
Підсумовуючи це все можна визнати ознаками виконавця, по-
перше, з об’єктивної сторони такі:

23
 1. Особа має бути суб’єктом кримінального правопорушення
(хоча проблемним питанням залишаються правопорушення із
спеціальним суб’єктом).
2. Особа вчиняє приймає участь у правопорушенні з певною
кількістю інших осіб, які також можуть бути суб’єктами (хоча
проблемним питанням залишається посередня винність) .
3. Особа вчиняє об’єктивну сторону складу кримінального
правопорушення (в повному або частковому обсязі). Подібне
вчинення можливе як безпосередньо - одноособово або разом з
іншими співучасниками (співвиконавцями), так і посередньо - через
осіб, що не можуть бути суб’єктами кримінального правопорушення
загалом або не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне з
інших причин.
З суб’єктивної сторони діяння виконавця обов’язково має
характеризуватись прямим умислом на скоєння дій у співучасті.
Прямий умисел щодо суб’єктивного ставлення до результатів /
наслідків правопорушення є не обов’язковим.

2.3. Ексцес виконавця.

Ексцес виконавця разом із посередньою винністю, питаннями

відповідальності при співучасті у кримінальних правопорушеннях зі
спеціальним суб’єктом, провокацією правопорушення (які ми вже
розглянули), невдалим підбурюванням / пособництвом та добровіль-
ною відмовою співучасників (які розглянемо у Розділах 5, 6, 7)
належить до групи спеціальних питань, які стосуються
відповідальності співучасників.
Давайте визначимо законодавчу регламентацію та поняття.
Саме по собі слово “ексцес” не передбачено ні в одній статті

24
Кримінального Кодексу. Хоч це поняття і існує тільки в працях
науковців та судовій практиці [46, с. 105; 64, с. 152; 65, с. 20-21; 30],
проте сама ситуація має закріплення в ч. 5 ст. 29 КК. У ній
зазначено, що інші співучасники не можуть нести відповідальність
за діяння виконавця, що не охоплювалось їхнім умислом. І оскільки
ексцес докорінно змінює обставини для всіх учасників, нам варто
ретельно вивчити його ознаки. Почнемо з об’єктивної сторони.
Багато дослідників цієї теми вказують на відсутність
причинного зв’язку між діянням виконавця та діями інших
співучасників. Наприклад, Іванова Л. В. пише про ексцес
“самостійне діяння, яке не охоплюється умислом інших
співучасників”, що й стало підставою твердження про його
відсутність.
Хоча існували й прибічники протилежної теорії, як-от
Прохоров В. С.. Він запевняє, що причинний зв’язок при ексцесі
якраз наявний, бо діяння співучасників і при такій ситуації є
передумовою його (виконавця) [61, с. 632]. Таку позицію
підтримувала певна кількість й інших вчених радянського періоду.
Але оскільки наразі в кримінальному праві домінує позиція
індивідуалізації покарання, вона унеможливлює інкримінацію
подібного відходу від спільного умислу усім іншим, крім самого
виконавця, співучасникам.
Досить цікавим видається погляд Орловського Р. С. на
причинний зв’язок. Він в своїй роботі виділяє, що ця категорія може
відрізнятися в залежності від того склад якого виду буде наявний у
діянні виконавця. У матеріальних складах причинний зв’язок є
обов’язковим елементом об’єктивної сторони. І він дійсно наявний
але лише щодо виконавця та наслідків його діяння. Інші ж
співучасники знаходяться із наслідками лише у зумовлюючому

25
зв’язку, тому відповідальності за не домовлене нести не можуть. У
кримінальних правопорушеннях з формальним складом ситуація
дещо інша, бо їх конструкція не передбачає наявність причинного
зв’язку між діянням виконавця та суспільно небезпечними
наслідками як обов’язкової ознаки. З діяннями інших співучасників,
діяння виконавця має все такий же зумовлений характер [46, c. 106].
Ми погоджуємось з подібною позицією і вважаємо, що не просто
відсутність причинного зв’язку, а ще й наявність зумовленого (або
щодо наслідків, або щодо діяння виконавця) характеризує ексцес
виконавця з об’єктивної сторони.
З суб’єктивної сторони ексцес від звичайної співучасті
виділяє, закріплена в ч. 5 ст. 29 КК, ознака - відсутність спільного
умислу інших співучасників щодо певних частин або всього (в
залежності від виду ексцесу) діяння виконавця. У своїй роботі
Абасов Г. Г. умисну спільну участь, як основний елемент співучасті,
визначає як сукупність таких обставин: кожен зі співучасників
розуміє суспільну небезпечність як свого діяння, так і діянь інших
осіб; розуміє суспільно небезпечні наслідки, які настануть (або вже
настали) своїх діянь та діянь діянь інших осіб і має (мав) прямий
/непрямий умисел, щодо їх настання [2, c. 7]. При цьому подібне
розуміння й усвідомлення може носити і винятково загальний
характер. Виконавцю / підбурювачу / пособнику, особливо у
великих злочинних групах, не обов’язково детально знати про всі
діяння інших осіб. Разом із тим, він просто має осягати те, що вони
займаються протиправною діяльністю і те, що його спільна участь в
ній також є кримінально карною. Все це в науці кримінального
права описується як двобічний зв’язок.
Хоча певна група вчених і запевняє, що однобічний зв’язок
можливий, а інколи, як на думку Шаргородського М. Д., взагалі є

26
більш ефективним. Однак, така думка постійно підпадає під
серйозну критику [17; 64, c. 49] та суперечить сучасному
викладенню КК.
Отже, з об’єктивної сторони при ексцесі виконавця не
зберігається така ознака співучасті як причинний зв’язок, а із
суб’єктивної він характеризується відсутністю вини інших
співучасників, щодо тих дій, які вийшли за межі їх умислу.
Тепер розглянемо види ексцесу, проте оскільки він несе лише
суто практичне (для кваліфікації його ж діяння) значення, то
приділимо цьому невелику кількість уваги. Ексцес може бути або
якісним, або кількісним. У першому випадку виконавець хоч і
виконує однорідне до того, про яке була змова, діяння, але учиняє
його з обтяжуючими / пом’якшуючими або кваліфікуючими
обставинами [64,c. 154].

2.4. Кваліфікація діяння виконавця.

При кваліфікації діяння виконавця не потребує додаткового

посилання на ч. 2 ст. 27 КК, а кваліфікується лише за статтею
Особливої частини. Це положення чітко закріплене в ч. 1 ст. 29 КК.
Водночас, судова практика визнає виключення з цього правила. Так
у ППВС “Про судову практику у справах про злочини проти
власності” №10 від 06.11.2009 зазначено: “Якщо винна особа при
вчиненні одних злочинів була виконавцем, а інших - організатором,
підбурювачем чи пособником, то такі злочини слід також
кваліфікувати окремо з посиланням на відповідну частину статті 27
КК.” [58]. У всіх інших випадках діють правила ч. 1 ст. 29 КК.
Бувають випадки, коли одна і та ж особа виконує декілька
ролей. Якщо такою особою є виконавець, то кваліфікується за

27
статтею Особливої частини, але мають впливати на покарання та
враховуватись у мотивувальній частині [73 , c. 151].
Щодо ексцесу виконавця, то важливою для кваліфікації його
дій є стадія на якій ексцес відбувся. Через відсутність будь-яких
ознак об’єктивної сторони правопорушення на стадії готування,
ексцес на ній можна виключити. Стадія замаху за ч. 1 ст. 15 КК
характеризується вже діянням, яке з непідвладних волі особи (а в
нашому випадку - виконавцю) не було доведено до кінця. І на цьому
етапі можливі різні варіанти розвитку подій. Або виконавець може
зовсім відмовитись від своєї ролі, або вчинити замах на кримінальне
правопорушення за яким була попередня домовленість і, разом із
тим, вчинити інше.
При добровільній відмові від вчинення правопорушення особа
звільняється від кримінальної відповідальності, адже в такому
випадку у її діяннях буде відсутнім склад кримінального
правопорушення, що і є єдиною підставою настання
відповідальності за ч. 2 КК.
Кваліфікацію другому випадку надає Харко Д. М., який
пропонує визначати покарання за правилами сукупності
кримінальних правопорушень [77, с. 165]. Тобто, кінцева формула
має мати вигляд “ст. 15 + стаття ОЧ КК, яка описує кримінальне
правопорушення на стадії замаху та стаття з ОЧ КК, що описує
закінчене правопорушення”. Використання правил визначення
покарань за їх сукупністю видається логічним. Однак, треба
зауважити, що Харко Д. М. в своїй роботі передбачав лише
поєднання замаху із закінченим кримінальним правопорушенням. В
той же час, Кострікова Є. С. в своїй магістерській роботі, аналізуючи
судову практику, знайшла випадки поєднання замахів на обумовлене
з іншими співучасниками та зовсім іншого правопорушення [31, c.

28
59-60]. Але і в цьому випадку, на нашу думку, обґрунтованим буде
використання правил визначення вироку за сукупністю
кримінальних правопорушень.
За наявності ексцесу при скоєні виконавцем закінченого
правопорушення кваліфікація буде залежати від виду ексцесу: якщо
він якісний, то застосовуємо все те ж загальне правило кваліфікації
за сукупністю кримінальних правопорушень, якщо кількісне -
кваліфікуємо за статтею ОЧ КК [77, c. 165-166].
Схожим з поняттям ексцесом є добровільна відмова
виконавця. Ч. 1 ст. 31 КК регулює це питання і встановлює
відсутність в такому разі кримінальної відповідальності, якщо
будуть дотримані умови ст. 17. Такими умовами є: “а) остаточне
припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б)
відмова від злочину з волі самої особи; в) наявність у особи
усвідомлення можливості довести злочин до кінця.” [40, с. 35]. Але
специфіка інституту співучасті додає до нього своїх особливостей.
Виконавець, як особа, що виконує об’єктивну сторону
правопорушення, за загальним правилом дійсно має просто
відмовитись від вчинення таких дій (пасивна форма). Однак, в
деяких ситуаціях, для розірвання причинного зв’язку між його
діянням та суспільно небезпечними наслідками (а саме такий зв’язок
багатьма вченими висвітлюється як основна ознака, що “склеює”
співучасників [79, c. 38], а отже і є причиною їх відповідальності)
потрібні активні дії. Цими ситуаціями є відмова на стадії
закінченого замаху, при посередній винності та у разі
співвиконавства.
Щодо першої ситуації, а вона стосується і правопорушень
вчинених одноособово, і правопорушень вчинених у співучасті, -
більшість вчених вважають можливим добровільну відмову на стадії

29
закінченого замаху [19, c. 291] . На тому ж стоїть судова практика.
Але, наприклад, в Постанові Верховного суду України від
29.01.2020 по справі № 710/112/16-к та у Постанові Верховного суду
[46] від 13.02.2020 по справі № 164/1826/17 [47] зазначені певні
обов’язкові вимоги. ВС зазначає, що добровільна відмова дійсно
можлива на стадії закінченого замаху для цього особа має у певний
проміжок часу між закінченням дій та настанням їх результатів
“втрутитись і перешкодити настанню суспільно небезпечного
наслідку”. Тобто , якщо на передуючих закінченому замаху стадіях
виконавець міг запобігти таким наслідкам всього лиш не вчиняючи
об’єктивну сторону, то у разі закінчення запланованих ним дій, він
повинен вже активно діяти для такого запобігання.
Схожа ситуація існує і у випадку посередньої винності. Через
те, що фактично об’єктивну сторону виконує інша особа,
“виконавець” має активними діями запобігти цьому.
Якщо ж особа виступає співвиконавцем, правопорушення
загалом має характеризуватись активними діями. Однак, якщо ролі
співвиконавців розподілені так, що при відмові одного з них інші
так і не зможуть довести правопорушення до кінця, тоді пасивна
відмова приймається.
Окремим питанням, яке варто було б розглянути, є питання
добровільної відмови учасника злочинного об’єднання. Ю. В.
Гродецький наводить два можливі варіанти такої відмови учасника
організовано групи:
1. Якщо група створена заради скоєння конкретних
кримінальних правопорушень, учасник має запобігти реалізації їх
всіх.

30
 2. Якщо ж він не знає кількість та вид правопорушень, що
збирається вчинити група протягом свого існування - він має будь-
якими способами припинити існування такої групи [10, с. 169].
Але треба пам’ятати, що такі варіанти можливі лише у
випадках, якщо сама участь у об’єднанні не становить складу
правопорушення (ще й закінченого). За участі в таких організаціях
добровільна відмова не видається можливою.
О. В. Ус, у своїх роботах, намагається акцентувати увагу на
важливості визначення мотивів та мети кожного конкретного
співучасника. Виходячи з того, що ці ознаки суб’єктивного складу
правопорушення в різних статтях (частинах статей) Особливої
частини КК можуть виступати і як основні, і як кваліфікуючі, і як
привілейовані обставини, і як такі що або пом’якшують, або
обтяжують покарання, вона доходить висновку, що мотиви та цілі
виконавця можуть впливати на кваліфікацію діянь інших
співучасників у таких випадках:
1. Якщо вони є основними або (особливо)
кваліфікуючими ознаками складу правопорушення.
2. Співучасники керувались ними або хоча б
переслідували їх.
3. Співучасники не керувались ними і не переслідували
їх, але розуміли їх наявність [69 , c. 188].
Це положення набуло свого законодавчого закріплення в ч. 3
ст. 29 КК, де вказується, що “Інші обставини, що обтяжують
відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини цього
Кодексу як ознаки кримінального правопорушення, що впливають
на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише
співучаснику, який усвідомлював ці обставини.”.

31
 Мотиви та мета інших співучасників будуть впливати на
кваліфікацію лише, якщо вони є основними або кваліфікуючими
ознаками того правопорушення, що вчинив виконавець. У всіх
інших випадках вони будуть впливати тільки на індивідуалізацію
покарання, що призначається цій окремій особі [69, c. 188].
Оскільки ми досить ретельно розглянули питання мотиву,
мети співучасників та їх впливу на кваліфікацію, то вже не будемо
повертатись до цього питання у наступних розділах.

32
 РОЗДІЛ 3. Поняття «організатор кримінального
правопорушення» та кваліфікація його діяння. Способи
організації кримінального правопорушення.
У Розділі 3 ми приділимо увагу такому виду співучасників як
організатор. Спочатку - ми розглянемо ч. 3 ст. 27 КК в якій
законодавчо закріплено його визначення і приділимо увагу його
місцю у системі видів. Після цього ми охарактеризуємо діяння
організатора як з суб’єктивної, так і з об’єктивної сторони. Щодо
останнього, її проявами стануть способи організаторства, яким ми
приділимо значну увагу (підрозділ 3.1.).
У підрозділі 3.2. розглянемо правила кваліфікації діяння
організатора загалом та у певних спеціальних випадках.

3.1. Організація кримінального правопорушення:

законодавство, поняття, ознаки.

Поняття організатора кримінального правопорушення

закріплено у ч. 3 ст. 27 КК. Ним визнається особа, що: “організувала
вчинення кримінального правопорушення або керувала його
підготовкою чи вчиненням. (…) утворила організовану групу чи
злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка
забезпечувала фінансування чи організовувала приховування
кримінально протиправної діяльності організованої групи або
злочинної організації.”. Тут власне і закріплена об’єктивна сторона
діяння організатора, яку ми розглянемо пізніше. Зараз хотілося б
звернути увагу на саме розташування. Аналізуючи статтю 27 КК,
можна дійти висновку, що вона має цікаву структуру в якій,
аналогічно до ст. 51 КК з її системою покарань, відображена система

33
видів співучасників. Якщо критерієм поділу співучасників на види є
характер участі, критерієм їх відповідальності виступає обсяг
вчинюваного, то критерієм розташування цих видів у ст. 27 КК
можна визнати обсяг залучення у скоєння кримінального
правопорушення.
Виконавець (співвиконавець) виконуючи об’єктивну сторону
є максимально залученим у “фізичне” виконання складу. Така
видимість для третьої особи саме його діяння, на нашу думку, і стала
причиною винесення норми в перший ряд (тобто, в ч. 2 ст. 27 КК).
Організатор же, незважаючи на його, на перший погляд,
відстороненість від скоєного (яка може проявлятись у відсутності на
місці вчинення правопорушення, відсутності об’єктивних ознак
складу в його діянні, просто в тяжкості його фіксування тощо), якщо
не стоїть поряд з виконавцем, то як мінімум є другим. До цього
можна прийти проаналізувавши обсяг виконуваних ним функцій
(об’єктивні) та його суб’єктивні ознаки. Саме цим ми і займемося.
Суб’єктивні ознаки діяння організатора слідують загальному
правилу. Тобто, ставлення до об’єктивної сторони свого діяння в
нього умисне. Разом із тим прямий умисел організатора
характеризується найбільш широким (порівняно з іншими
співучасниками) обсягом, який охоплює не тільки його дії але й
діяння виконавця, пособника та підбурювача, а також їх наслідки
(хоча у правопорушеннях з матеріальним складом можливий і
непрямий умисел до останніх). Така особливість виникає через його
панівну над всіма іншими особами роль, яка має широкий набір
функцій. Хоча варто відзначити, що деякі науковці, вважали
можливим й наявність непрямого умислу у діянні організатора [52].
Перейдемо до об’єктивної сторони. І. І Мітрофанов та А. М.
Притула виокремлюють такі функції (способи дій) організатора: 1)

34
пошук та залучення майбутніх співучасників; 2) планування
конкретних правопорушень: визначення об’єкта, розподіл ролей між
особами, визначення місця, часу, способів та засобів вчинення
(забезпечення ними); 3) створення умов для його вчинення; 4)
спрямовує зусилля всіх співучасників на вчинення правопорушення;
та в разі успішного його вчинення - 5) розробка заходів із
приховання знарядь / слідів /, предметів здобутих протиправним
шляхом та робота зі свідками [37 , c. 56]. Виходячи із практики та
теоретичних поглядів більшості вчених, вчинення однієї з цих дій
вистачить для визнання особи організатором.
Ми погоджуємось із цим списком. Разом із тим, у ч. 3 ст. 27
КК зазначені і інші функції, які мають спірну природу. На думку П.
Л. Фріса, включення таких функцій як здійснення фінансування та
приховування наслідків / знарядь / осіб / в цілому діяння злочинних
організацій створює небезпечну для кваліфікації ситуацію [75, c. ].
Переліченні діяння розмивають межі між організатором та
пособником, що порушує правила поділу, встановлені в логіці.
Постанова Пленуму ВС № 13 “Про практику розгляду судами
кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними
об'єднаннями” від 23.12.2005 (далі - Постанова № 13) у п. 6 та 7
визначає, які дії відносяться до цих функцій. Згідно з п. 6
забезпечення фінансування злочинної організації (організованої
групи) може полягати в: постачанні коштів від інших осіб
(домовленість з ними й організація такого постачання) та в
організації фінансування вчинення конкретного правопорушення
або загалом - діяння організації (групи). Щодо приховування
протиправної діяльності - організатор, згідно з п. 7, може
виконувати такі дії, як “координація дій щодо легалізації
(відмивання) доходів, одержаних зазначеними об'єднаннями

35
злочинним шляхом; підкупу осіб, уповноважених на виконання
функцій держави; створення умов для проникнення учасників цих
об'єднань до органів влади з метою забезпечити безпеку злочинної
діяльності та виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи
країни; збуту предметів, здобутих злочинним шляхом; маскування
слідів злочину; фізичного знищення потерпілих чи свідків, а також
тих співучасників, які могли б виступити як свідки.” [39].
Фактично, і перше (організація фінансування), і друге
(організація приховування), дійсно є специфічними формами
пособницької діяльності. Для вирішення питання про логічну
побудову статті 27 КК, на нашу думку, варто виключити всі
проблемні положення з функцій організатора.
Організаторство може проявлятись і у вигляді керівництва, яке
ми детально розглянули у підрозділі 2.2.. Керівницькі функції
можуть проявлятись як через підтримання діяльності певної групи
осіб (сюди може входити: розподіл обов'язків членів групи;
контроль над дотриманням внутрішніх правил поведінки; робота над
удосконаленням структури чи його розширенням тощо), так і
шляхом керування скоєнням конкретних протиправних діянь.
Цікавим є й зв’язок ініціатора та організатора. Само по собі
ініціаторство, як вже зазначалось у тому ж підрозділі, може знайти
свій прояв на початковому етапі у діях багатьох співучасників. Будь-
яка особа може виступати з ініціативою скоєння правопорушення /
створення групи, але як тільки вона почне виконувати
організаторські / керівницькі функції, то одразу вступить у його
роль. І подальші дії будуть кваліфікуватися за ч. 3 ст. 27 КК.
З наведеного вище можна винести ще одну особливість діяння
виконавця: з об’єктивної сторони воно може проявлятись тільки у
формі активних дій.

36
3.2. Кваліфікація діяння організатора.

За загальним правилом дії організатора кваліфікуються за

статтею ОЧ КК, що передбачає відповідальність за діяння, скоєне
виконавцем, але ще й з посиланням на ч. 3 ст. 27 КК. Якщо
організатор при вчиненні одних правопорушень виконував тільки
свої функції, а при вчиненні інших - його діяння мали ознаки й
інших ролей (виконавця, підбурювача та / або пособника), то кожне
з них має кваліфікуватись окремо. Тобто, всі ролі мають бути наявні
у справі (п. 3 Постанови № 13) [39]. Але якщо однією з них була
роль виконавця, то його діяння варто кваліфікувати лише за статтею
ОЧ КК (тобто за правилами для виконавця), а всі інші ролі вказати у
мотивувальній частині.
При невдалому організаторстві, дії організатора мають
кваліфікуватись як готування до кримінального правопорушення.
Загалом, на питання кваліфікації невдалої співучасті різні вчені
давали різні відповіді. Наприклад, Бурчак Ф. Г. вважав її замахом на
роль співучасника [5]. Але проти такої позиції виступали такі вчені
як А. Н. Трайнін та Н. Ф. Кузнецова. Вони стверджували, що
неможливо визнати подібні дії замахом, бо сама по собі співучасть
не є окремим складом правопорушення [22; 50]. До цього можна
додати і відсутність співучасті взагалі, бо при невдалій організації в
діянні будуть відсутні цілий ряд ознак, що її характеризують. Серед
об’єктивних це - вчинення діяння загальними зусиллями, відсутність
причинного зв’язку між діми співучасників та протиправним
результатом а також повністю відсутня суб’єктивна ознака (бо без
домовленості не може бути ні інтелектуальної ознаки у вигляді
усвідомлення та прогнозування, ні вольової).

37
 Орловський Р. С. наголошує на важливості відмежовування
невдалої співучасті від: А) безнаслідкової, в якій всі особи виконали
свої функції але виконавцю так і не вдалось довести
правопорушення до кінцевого результату з причин, що не належали
його волі; та Б) співучасті на стадії незакінченого правопорушення,
що виникає, коли всі співучасники повністю виконують потрібні для
вчинення правопорушення дії, окрім виконавця, що добровільно
відмовляється від скоєння об’єктивної частини. Під невдалою
співучастю вчений розуміє “випадки, коли потенційний виконавець
відхилив зусилля організатора, підбурювача чи пособника,
спрямовані на спільне вчинення злочину” [43, c. 136]. Якщо
переносити загальне поняття “невдала співучасть” на його підвид -
“невдале організаторство”, то виходить, що таким організатором є
особа, яка незважаючи на всі свої зусилля так і не змогла об’єднати
зусилля інших осіб (в яких вона вбачала майбутніх співучасників)
або ж вони спочатку погодились але до скоєння протиправних дій
здійснили добровільну відмову. У такому разі ті “потенційні”
співучасники не будуть нести кримінальну відповідальність. (трохи
іншу специфіку має згода, а потім добровільна відмова від участі в
злочинній організації, але це питання виходить за межі нашого
дослідження). Так яку ж відповідальність буде нести у такому разі
організатор? Та чи буде взагалі нести?
Вище ми розглянули явища від яких потрібно відмежовувати
невдалу організацію (за Орловським Р. С.). Одним із них була
добровільна відмова виконавця. Оскільки для вчинення закінченого
правопорушення потрібне діяння виконавця від якого він
відмовляється на етапі готування або замаху, то особисто щодо
нього кримінальна відповідальність не наступає (як ми вже казали у
підрозділі 2.4.). Подібний крок виконавця ніби “заморожує”

38
правопорушення та інших співучасників, в т. ч. і організатора, на тій
стадії на якій він здійснив відмову. Отже їх дії кваліфікуються за
формулою ст. 14 / 15 + стаття ОЧ КК, яка передбачає діяння яке мав
би вчинити (закінчити) виконавець.
Дещо інша ситуація існує за добровільної відмови
організатора. Зважаючи на панівне становище організатора над всім
кримінальним правопорушенням, йому не достатньо просто самому
відмовитись від його вчинення. Оскільки, як зазначав М. Й.
Коржанський він є “двигуном всієї злочинної діяльності” [22, с. 67],
то у випадку його “зупинки” існує велика ймовірність того, інші
співучасники продовжать рух “за інерцією”. Саме тому для
переривання причинного зв’язку між своїми попередніми діями та
(можливим) результатом діянь співучасників (а саме такий розрив
багатьма вченими і вважається основною ознакою добровільної
відмови [8, с. 129; 36, с. 25]), він має або запобігти вчиненню
правопорушення, або своєчасно повідомити про такі плани в
правоохоронні органи (ч. 2 ст. 31 КК).
Аналізуючи положення ст. 31 КК можна визначити, що інші
співучасники звільняються від кримінальної відповідальності (ч. 1)
за умови припинення діяння виконавця на стадії готування / замаху
(ч. 3). Тож, якщо організатор не зможе попередити вчинення
правопорушення, то така добровільна відмова хоч і не буде
звільняти його від відповідальності, але виступить обставиною, що її
пом’якшить.
Винятковим постають участь у стійких протиправних
об’єднаннях - організованій злочинній групі чи злочинній
організації. Але це ми вже досить детально розглянули в підрозділі
2. 4.

39
 На нашу думку варто додати, що законодавець в певних
нормах Особливої частини КК криміналізував саме по собі
виконання організаторських / керівницьких функцій у певних
формах співучасті (наприклад, у ст. 257 КК). В таких випадках сам
факт досягнення змови групою осіб є суспільно небезпечним
діянням і до того ж закінченим. А оскільки тільки виконавець може
виконувати об’єктивну сторону правопорушення, а об’єктивна
сторона в таких складах полягає, в т. ч., у виконанні функцій
організатора / керівника, то і кваліфікуватись це буде за правилами
ролі виконавця. Тобто, за статтею з Особливої частини, яка
передбачає відповідальність за такі дії. Формула такої кваліфікації
буде виглядати, як: ч. 3 ст. 27 КК + стаття ОЧ КК, що містить діяння
виконавця + стаття ОЧ КК, яка криміналізує дії організаційного
характеру самі по собі (наприклад, ч. 1 ст. 255 КК).
Тепер давайте розглянемо випадки ексцесу виконавця. Д. М.
Харко пропонує кваліфікувати діяння інших співучасників, а отже і
організатора, в цих випадках за такою формулою: посилання на роль
співучасника, тобто для організатора це - ч. 3 ст. 27 КК + посилання
на статтю ОЧ КК об’єктивну сторону якої мав би виконати
виконавець та між ними - посилання на стадію на якій
правопорушення було призупинено [65, с. 165].
У деяких складах Особливої частини КК ми можемо помітити
начебто суміжні з функціями співучасників, і в т. ч. - функціями
організатора, поняття. Це, наприклад, «втягнення», «схиляння»,
«примушування», «заклики», «втручання», «вплив» тощо. Варто
розуміти, що вони не відносяться до співучасті, бо співучастю
можна називати діяння, що мають на меті вплив на конкретну особу,
яка на думку іншої має далі приймати участь в протиправних
діяннях. А всі ці поняття, можуть проявлятись як конкретизовано,

40
так і не конкретизовано (щодо неконкретних суб’єктів діянь), або
взагалі не мати на меті участі спонукаючої особи у співучасті
(наприклад, при публічних закликах до вчинення чогось не
конкретного але протиправного якимись неконкретними особами).

41
 РОЗДІЛ 4. Поняття «підбурювач до кримінального
правопорушення» та кваліфікація його діяння. Способи
підбурювання до кримінального правопорушення.

У підрозділі 4.1. ми проаналізуємо поняття підбурювача так,

як воно законодавчо закріплено. Потім спробуємо розібрати
об’єктивні та суб’єктивні ознаки його діяння, форми та способи його
вчинення.
У підрозділі 4.2. ми розглянемо випадки невдалого
підбурювання до правопорушення і потім перейдемо до кваліфікації
його діяння як загалом, так і в спеціальних випадках (підрозділ 4.3.).

4.1. “Підбурювач до кримінального правопорушення”: поняття

та ознаки.
У кримінальному законодавстві, згідно із ч. 4 ст. 27 КК,
підбурювачем визнається така особа, що схиляє іншу на вчинення
кримінального правопорушення.
Об’єктивна сторона його діяння завжди виявляється у формі
дії. На цьому наголошували, наприклад, такі вчені як А. А.
Піонтковський та М. А. Бєляєв [51; 33]. Ч. 4 ст. 27 КК закріплює, що
схиляння іншої особи може проявлятись у виді умовляння, підкупу,
погрози, примусу або ж іншим способом. Митрофанов та Притула,
аналізуючи законодавство та наукові роботи приходять до висновку,
що “У літературі перелік таких способів, завдяки яким підбурювач
переконує іншого співучасника у необхідності вчинення злочину,
значно розширений. До переконливих способів належать: прохання,
пропозиція, підкуп, лестощі, різні обіцянки, почуття заздрості,
ревнощів, помсти. До способів, що примушують іншого

42
співучасника на участь у злочині, можна віднести такі способи, як
наказ, погроза щодо самої особи або її близьких, насильство,
зловживання службовим становищем тощо.” [36, с. 63]. Отже, вони
виділили дві групи серед способів схиляння з якими ми
погоджуємось. Тепер перейдемо до розтлумачування понять.
Умовлянням
Чи обов’язковою є конкретизація кримінального
правопорушення до якого підбурюють особу? О. В. Ус в своїй
дисертації, досліджуючи це питання, доходить до висновку, що
підбурити іншу особу він може як до конкретного кримінального
правопорушення, так і до неконкретизованого, а також - як до
виконання певної ролі, так і без визначення такої [69].
Підбурювання можливо тільки у випадку впливу на особу, що
володіє всіма ознаками суб’єкту правопорушення. До того ж
підбурюваний має в кінці кінців з власної волі погодитись на
втягнення його до співучасті. Випадки, які виключають підбурення
наводить у своїй роботі А. А. Артуюнов. Ними є:
- коли особі, яку підбурюють, не властиві ознаки ознаки
суб’єкта злочину, тобто вона або не досягла віку з якого настає
кримінальна відповідальність, або не є осудною;
- невинність особи, якщо її було введено в оману або якщо
вона діяла (не діяла) через помилку;
- коли особа діє знаходячись у стані необхідної оборони, якщо
всі вимоги (співмірність, своєчасність) були дотримані;
- коли особа діє знаходячись у стані крайньої необхідності,
якщо всі вимоги (співмірність, своєчасність) були дотримані;
- до особи був застосований примус (фізичний чи психічний)
за дотримання вимог ст. 40 (тобто, примус має бути таким,
через який вона не могла керувати своїми діями);

43
 - якщо особу спонукали до виконання протиправного наказу /
розпорядження, якщо були дотримані вимоги ст. 41;
- особу схилили до дій при виправданому ризику;
- особа була схилена до виконання протиправних дій при її
виконанні спеціального завдання з попередження / розкриття
злочинної діяльності [6].
Перший випадок є схожим із ситуацією посередньої винності.
І в тому, і в цьому випадках підбурюваний не може бути віднесеним
до категорії співучасників, адже співучасником (за ч. 1 ст. 27 КК)
може визнаватись лише особа, яка є суб’єктом. Схожі риси
(використання іншої особи в якості інструменту вчинення
правопорушення) наявні і тоді, коли останню схиляють до вчинення
протиправного наказу або розпорядження. Щоправда, важливим є
дотримання умов ч. 5 ст. 41 КК, де встановлено, що особа не буде
підлягати кримінальній відповідальності якщо вона: а) не
усвідомлювала та б) не мала реальної можливості усвідомити
протиправний характер такого наказу / розпорядження. Така ж
ситуація наявна і коли особу схиляють шляхом психічного або
фізичного примусу. У останньої при цьому буде відсутня
суб’єктивні ознаки кримінального правопорушення - винність,
наявність її волі та можливості управляти своїми діями.
Відповідальності у такому разі підбурюваний не несе.
Підбуренням неможливо визнати і схиляння особи до
правомірних дії, через які вона не несе кримінальної
відповідальності. Це, наведені вище, випадки дій у стані необхідної
оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК) , затримання
особи, що вчинила кримінальне правопорушення (ст. 38 КК), дії за
умови виправданого ризику задля досягнення суспільно корисної
мети (ст. 42 КК). Оскільки підбурення має на меті схилити іншу

44
особу до вчинення кримінально протиправного діяння, а всі ці дії не
мають таких ознак, саме тому ми не можемо визнати особу
підбурювачем.
З суб’єктивної сторони його діяння завжди характеризується
умислом і тільки прямим. Спільність умислу між підбурювачем та
іншим співучасником означає те, що останній розуміє хто саме його
наштовхнув на (майбутнє) вчинення кримінального
правопорушення. Умисел щодо наслідків можливий як прямий, так і
не прямий.

4.2. Невдале підбурювання до кримінального правопорушення.

Невдале підбурювання можливе при відхиленні пропозиції

потенційним співучасником. О. В. Ус в своїй роботі розглядає
невдале підбурювання у широкому сенсі - як ситуацію, коли,
незважаючи на досягнення згоди, співучасник так і не долучається
до спільного вчинення правопорушення, та у вузькому - коли
потенційний співучасник із самого початку відмовляється від діяння
[69, c. 111–112.].

4.3. Кваліфікація діяння підбурювача.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 КК дії підбурювача, разом із

діяннями організатора та пособника, мають кваліфікуватись за
формулою “посилання статтю (частину статті) Загальної частини,
яка відображає відіграну ним роль (у випадку підбурювача - ч. 4 ст.
27 КК) + посилання на статтю ОЧ КК, що містить ознаки діяння
виконавця”. Якщо ж особа виконала одразу декілька ролей, то: а)

45
якщо виконала декілька ролей і роль виконавця, то її діяння
кваліфікується за правилами кваліфікації для виконавців, однак всі
інші ролі враховуються у процесуальних документах; б) якщо
виконала декілька ролей з числа інших співучасників - у формулі
кваліфікації відображаються всі виконані ню ролі [73, с. 151].
При ексцесі виконавця підбурювач, як і інші співучасники
відповідає за готування / замах (в залежності від того на якому етапі
був вчинений ексцес) на те кримінальне правопорушення, на яке
була змова. Тобто, формула кваліфікації в цьому випадку буде
виглядати таким чином: ч. 4 ст. 27 КК + ст. 14 або ст. 15 КК + стаття
ОЧ КК.
У випадку добровільної відмови виконавця, підбурювач несе
відповідальність за готування або замах на кримінальне
правопорушення (в залежності від того на якій стадії відбулась
добровільна відмова).
У випадку добровільної відмови підбурювача він не несе
відповідальності. Але для переривання причинного зв’язку між його
попередніми діями та протиправним результатом, що настав /
настане / мав би настати він має, як і організатор, зупинити
вчинення правопорушення або через спроби відмовляння інших
співучасників, або через своєчасне і точне повідомлення про його
майбутнє вчинення в органи правопорядку.
Як і у випадку з організатором, статті, що містять слова
«втягнення», «схиляння», «примушування», «заклики»,
«втручання», «вплив», не зважаючи на свою схожість, не мають
ніякого відношення до підбурення і до інституту співучасті в цілому.
Таке діяння може призвести до кримінальної відповідальності лише
якщо в ньому будуть наявні ознаки складу правопорушення з
Особливої частини КК.

46
РОЗДІЛ 5. Поняття «пособник кримінального правопорушення»
та кваліфікація його діяння. Способи пособництва
кримінальному правопорушенню.

У підрозділі 5.1. ми ознайомимось із законодавчим

визначенням пособника та із поняттям “заздалегідь не обіцяне
пособництво”.
Потім перейдемо до ознаки діяння, способів його вчинення та
видів пособників (підрозділ 5.2.). Небагато уваги ми приділимо
невдалому пособництву у підрозділі 5.3. і після цього перейдемо до
кваліфікації (підрозділ 5.4.).

5.1. Законодавча регламентація поняття “пособник”.

За ч. 5 ст. 27 пособником визнається особа, що через поради,

вказівки, надання засобів / знарядь або усунення перешкод сприяла
вчиненню правопорушення іншими співучасниками, і така, що
заздалегідь обіцяла переховування особи, яка вчинила
правопорушення, знарядь чи засобів, слідів його вчинення чи
предметів, які були здобуті кримінально протиправним шляхом,
придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти
приховуванню кримінального правопорушення.

5.2. Ознаки діяння пособника. Його види та способи вчинення

діяння.

Пособнику як виду співучасника властиві всі загальні ознаки

суб’єкта правопорушення наведені у ст. 18 КК. Найголовнішою його

47
функцією можна визнати саме сприяння вчиненню запланованого
співучасниками правопорушення.
Щоб його діяння було кримінально карним воно має містити в
собі ряд ознак. Це суспільна небезпечність й протиправність з
об’єктивно сторони. До того ж воно має бути вчинено свідомо та з
волі особи.
Суспільна небезпечність діяння пособника полягає в тому, що
його діяння, через допомогу найчастіше виконавцю, а інколи -
іншим співучасникам, спричиняє реальну загрозу настання шкоди
охоронюваним кримінальним законом інтересам / благам. До того ж,
як пише Р. С. Орловський, іноді воно само по собі може містити
склад кримінального правопорушення [44, c. 75].
Суспільна небезпечність зумовлює внесення його діяння у ст.
27 КК та у деякі статті Особливої частини. Це і є протиправність.
Аналізуючи положення ч. 5 ст. 27 КК можна дійти висновку,
що діяння пособника може проявлятись як фізично, так і
інтелектуально.
Фізичним пособником Орловський Р. С. визнає особу, яка
допомагає виконавцю у вчиненні об’єктивно сторони
правопорушення [44] . Це може проявлятись як у наданні засобів,
знарядь та інструментів вчинення правопорушення, так і через
нейтралізацію можливих загроз, які можуть зашкодити реалізації
наміру. В окремих випадках його діяння може проявляти себе і в
утриманні від певних дій. Це питання, щоправда, неоднаково
вирішується у літературі. Р. С. Орловський, поділяючи випадки
пособництва на такі, що мають себе у правопорушеннях, які
скоюються шляхом активних дій та пасивних, визначає, що в
першому випадку пособництво можливе тільки у формі
бездіяльності (бо якщо це не так, то пособник виконує об’єктивну

48
сторону і стає виконавцем), а у другому - як через активні, так і
через пасивні дії [44, c. 73].
Інтелектуальним пособником є особа, яка своїми порадами чи
вказівками полегшує вчинення кримінального правопорушення, а
також - сприяє створенню умислу та посилює його [78, c. 262].
Поради та вказівки можуть стосуватись часу, місця, особи,
предмету, засобів вчинення правопорушення. Вся ця інформація
беззаперечно допомагає усунути й передбачити можливі перешкоди,
оптимізувати діяння виконавця для збільшення шансів його успіху й
загалом - серйозно просуває вчинення правопорушення. Деякі вчені
відносять до дій інтелектуального характеру і приховування слідів,
знарядь й осіб, які вчинили кримінально протиправні дії. Але ми все
таки схиляємось до думки тих вчених, що виділяють такі дії у
додатковий вид пособництва [28]. Власне всі ці види і становлять
об’єктивну сторону діяння пособника.
Варто зазначити, що пособництвом визнаються лише
заздалегідь обіцяні діяння. Якщо ж обіцянки не було, такі діяння не
можуть стосуватися інституту співучасті, адже одними з основних
його суб’єктивних ознак є наявність спільного умислу, що охоплює
всіх осіб, ще до моменту закінчення кримінального
правопорушення. У разі заздалегідь не обіцяного пособництва така
ознака відсутня. Воно знаходить свій вияв у ч. 6 та ч. 7 ст. 27 КК.
Частково це явище може входити до понять причетності та
потуранню кримінальним правопорушенням і криміналізуватись у
статтях Особливої частини.
Із суб’єктивної сторони воно характеризується умисною (він
може бути як прямим, так і не прямим) формою вини щодо участі у
правопорушенні разом із іншими особами. Щодо наслідків - у

49
правопорушеннях із матеріальним складом умисел може бути як
прямим, так і непрямим.

5.3. Невдале пособництво.

Невдалим пособництвом визнаються такі ситуації, за яких

існує відсутність об’єктивного зв’язку між діянням пособника та
інших співучасників. Таке може трапитись у декількох випадках:
а) якщо виконавець відхилив усі пропозиції та спроби
сприяння вчиненню кримінального правопорушення, які намагався
надати пособник;
б) якщо виконавець з інших причин не зміг скористатись
ними.

5.4. Кваліфікація діяння пособника.

Як і у інших співучасників, окрім виконавця, діяння пособника

кваліфікується за формулою “посилання на ч. 5 ст. 27 КК + стаття
ОЧ КК, що містить ознаки діяння виконавця”.
Якщо ж норма ОЧ КК сама по собі містить в своїй об’єктивній
частині ознаки пособництва, то посилання на ст. 27 Загальної
частини КК не потрібне, бо у самій нормі вже міститься натяк або
повноцінне згадування того, що особа діє не сама, а разом із іншими
співучасниками.
Якщо пособник, окрім своїх, здійснював ще якісь функції, то
при кваліфікації потрібно вказати всі його ролі. Якщо ж однією з
них була роль виконавця, тоді питання кваліфікації вирішується за
правилами для виконавця але із посиланням на всі інші ролі у
мотивувальній частині [73, c. 151].

50
 При ексцесі виконавця, як ми вже неодноразово писали
раніше, інші співучасники мають відповідати за замах або готування
до кримінального правопорушення, яке мав би вчинити виконавець.
При невдалому пособництві, яке ми розглянули вище, як і у
разі невдалих дій інших співучасників, пособник має відповідати за
готування до кримінального правопорушення.
Кваліфікація діяння пособника у разі добровільної відмови
виконавця слідує все тим же загальним правилам - із зазначенням
стадії на якій останній зупинив вчинення правопорушення. Якщо ж
сам пособник здійснив добровільну відмову, то за правилами ст. 17
та ст. 31 КК він не буде підлягати кримінальній відповідальності.
Щоправада для визнання дій добровільною відмовою вони мають
відповідати певним формам. Ними може бути, вже перелічені у
Розділах 3 та 4, остаточне відвернення кримінального
правопорушення чи повідомлення про його майбутнє вчинення до
правоохоронних органів з метою залучення їх для такого
запобігання, або ж, спеціальними для пособника методами -
ненаданням засобів / вказівок / інструментів вчинення
правопорушення іншим співучасникам чи через відмову від
усунення перешкод [6, c. 121].

51
 РОЗДІЛ 6. Співвідношення понять «суб’єкт кримінального
правопорушення», «співучасник кримінального
правопорушення», «виконавець», «організатор»,
«підбурювач», «пособник».

У цьому розділі ми спробуємо визначити обсяг кожного з цих

понять (“суб’єкт кримінального правопорушення”, “співучасник”,
“виконавець”, “організатор”, “підбурювач”, “пособник”) та їх
співвідношення.
Почнемо із понять “суб’єкт” та “співучасник”. Суб’єктом
кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 18 КК визнається фізична,
осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку з якого
може наставати кримінальна відповідальність. Тобто, у такої особи
мають бути наявні такі ознаки:
1. Вона має бути фізичною особою.
Визначення поняття “фізична особа” містить у собі Цивільний
кодекс України. У ст. 24 ЦК зазначено, що фізичною особою є
людина.
2. Вона має бути осудною.
Поняття осудності закріплено ч. 1 ст. 19 КК. За цією статтею
осудною особа визнається. Якщо на момент вчинення
правопорушення вона: а) розуміла фактичні, об’єктивні ознаки свого
діяння; б) розуміла його суспільно небезпечний характер; та в) могла
керувати своїми діями.
3. Вона має досягти віку кримінальної відповідальності.
Вік з якої особа може нести кримінальну відповідальність містить
ст. 22 КК, де зазначений загальний (ч. 1) - 16 років та понижений (ч.
2) - 14 років (що настає за вчинення перелічених у цій же частині
правопорушень).

52
 Кримінальне право знає як загальних, так і спеціальних
суб’єктів. Останні мають бути наділені ще додатковими
обов’язковими ознаками (як, наприклад, громадянство або
професійна діяльність), а отже мають менший обсяг відносно до
родового поняття “суб’єкт правопорушення”.
Співучасником, за ст. 26 КК, визнається така особа, що маючи
ознаки суб’єкта (у нормі не вказано чи загального, чи спеціального,
але виходячи з того, що співучасть сама по собі можлива і в складах
із спеціальним суб’єктом, ми припускаємо, що вид суб’єкта не є
важливим) вчинила кримінально протиправне діяння разом із
іншими особами. Отже, співучасник, окрім ознак суб’єкту
правопорушення, має ще додаткову ознаку - вчинення
правопорушення разом із іншими особами. Це робить його обсяг ще
меншим по відношенню до суб’єкта.
В свою чергу, співучасники самі поділяються на види, тож
приділимо кожному з них увагу.
Виконавцем, як ми вже зазначали, визнається особа, що маючи
ознаки суб’єкта, вчинила кримінальне правопорушення разом із
іншими особами, а саме - його об’єктивну сторону. Отже,
виконавець має додаткові ознаки (в порівнянні з родовим поняттям
“співучасник”), а через це - менший обсяг.
Проте, під час нашого аналізу цього поняття та його видів у
Розділі 2, ми дійшли висновку, що один із них, а саме - посередній
виконавець, не може належати до співучасників, адже у нього
відсутня важливі ознаки. У випадку посередньої винності
“виконавець” або використовує особу не-суб’єкта , або особу, що не
може підлягати кримінальній відповідальності через інші обставини.
Р. С. Орловський, пропонував вирішення цієї проблеми шляхом
винесення посереднього виконавця у ч. 5 ст. 18 КК із виключенням

53
його із ст. 27 КК [41, c. 185]. Однак, поки єдиної думки з цього
питання немає.
Організатор, підбурювач та пособник, оскільки вони є
співучасниками, також володіють ознаками суб’єкта кримінального
правопорушення. Особливістю, що виділяє співучасників серед всіх
суб’єктів, є те що окрім розподілу функції між ними розподіляється
також і суб’єктивні й об’єктивні сторони правопорушення. Якщо
виконавець, як ми вже відзначили, виконує об’єктивну сторону і це,
власне, вирізняє його від інших, а організатор, підбурювач (та
інколи пособник) поділяють його суб’єктивну сторону.
В ходы нашого дослідження ми виявили деякі, на нашу думку
несприятливі, збіги в обсягах функцій інших співучасників.
Аналізуючи такі ролі як: підбурювач, пособник та організатор -ми
вивели, що функції останнього можуть збігатись на певному етапі
його діяльності. Організатор може виступати ініціатором вчинення
правопорушення та намагатись залучити до нього інших осіб (дії,
що схожі на підбурювання), а також може забезпечувати
співучасників інструментами / засобами вчинення правопорушення
або ж здійснювати його фінансування (дії, що схожі на
пособництво). Подібне розмиття меж між ролями суперечить
правилам логічного поділу за яким його члени мають виключати
одне одного.

54
 ВИСНОВКИ
У першому розділі ми намагались окреслити тему видів
співучасників загалом: як через історичне дослідження еволюції
поглядів на поділ співучасників на види, їх функції та ролі, так і
через сучасне законодавче закріплення. Значну увагу було приділено
критеріям класифікації ,проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні
теорії. Разом із тим, ми розуміли, що інституту співучасті, як і будь-
якому іншому правовому явищу властиві постійні зміни і
удосконалення. Саме тому у підрозділі 1. 3. спробували
проаналізувати пропозиції зміни (доповнення чи звуження) видів.
Нашим дослідженням було виявлено, що більшість
додаткових видів мають споріднений з вже існуючими видами
характер, а тому їх внесення в ст. 27 КК негативно вплине на
загальну систему. Певні ідеї щодо зміни закріплених в ст. 27 КК
норм, які могли б бути віднесені до цього підрозділу, ми наводили і
в наступних розділах, де детально вивчали проблемні питання
кожного з виду. Такою, наприклад, стала наявність посередньої
винності у ч. 2 ст. 27 КК. Шляхом аналізу цього положення було
виявлено, що його неможливо віднести до інституту співучасті.
Щодо результатів за конкретними видами співучасників. У
Розділі 2 ми розглянули такий із них як “виконавець” і отримали
такі висновки:
1. Законодавче визначення поняття виконавця наведене у ч. 2 ст. 27
КК. Ним визнається особа, яка з прямим умислом (суб’єктивна
ознака) вчиняє об’єктивну частину кримінального правопорушення
(об’єктивна ознака) самостійно або шляхом використання інших
осіб.

55
2. Зважаючи на Кримінальний Кодекс до видів виконавців відносять:
виконавців, співвиконавців та посередніх виконавців. Аналізуючи це
положення ми знайшли невідповідність конструкції статті правилам
логіки. Зокрема, нашу увагу привернули порушення правил
співмірності, єдності підстави, безперервності та вичерпності
поділу. Особливо через ці причини виділявся (як із поняття
“виконавець”, так і загалом - із інституту співучасті) посередній
виконавець. В роботі ми проаналізували можливості усунення
проблемних питань.
3. Кваліфікуючи діяння виконавця ми звернули увагу не тільки на
загальні правила, але й на випадки спеціальні. Таким чином ми
дослідили кваліфікацію діяння виконавця при ексцесі, при
добровільній відмові (та при добровільній відмові від участі в
злочинних угрупуваннях), при “посередній винності” у
правопорушеннях із спеціальним суб’єктом.
4. За загальним правилом його дії кваліфікуються лише за статтею
Особливої частини КК, яка в об’єктивній стороні свого складу
містить ознаки вчиненого ним діяння.
5. У цьому ж розділі ми спробували описати вплив мотиву та мети
виконавця (та інших співучасників) на кваліфікацію діяння.
У Розділі 3 ми намагались охарактеризувати таку фігуру як
“організатор” і отримали таки висновки:
1. Організатор кримінального правопорушення відіграє
ключову роль у плануванні, координації та контролі над діями
інших осіб, що беруть участь у правопорушенні.
2. Організатор відповідає за планування дій, залучення
необхідних ресурсів, забезпечення сполучення між
учасниками злочину та контроль над їх діями. Він може

56
 розподіляти ролі між учасниками, розподіляти обов'язки та
встановлювати стратегію вчинення злочину.
3. Ч. 3 ст. 27 КК містить в собі таку функцію організатора, що
співпадає із функцією пособника, а отже має бути виключена.
4. За загальним правилом його діяння кваліфікується за
статтею ОЧ КК, що містить діяння виконавця, з посиланням на
його роль, тобто - ч. 3 ст. 27 КК.
5. Разом із тим ми також дослідили і особливі питання
кваліфікації - кваліфікація при добровільній відмові виконавця
/ добровільна відмова самого організатора, ексцесі виконавця
та невдалій співучасті.
У Розділі 4 ми розглянули такий вид співучасника, як
“підбурювач до кримінального правопорушення” і дійшли
висновків, що:
1. Підбурювачем до кримінального правопорушення
визнається особа, яка спонукає іншу особу до вчинення
злочину. Ознаки підбурювача включають використання різних
методів, таких як умовляння, підкуп, погрози, примус та інші.
Підбурювання може бути спрямоване як до конкретного
кримінального правопорушення, так і до неконкретизованого,
а також може стосуватись виконання певної ролі.
2. Особа, яку підбурюють, повинна мати всі ознаки суб'єкту
правопорушення і погодитися на участь у злочині. Деякі
випадки, такі як вік або невинність особи, стан необхідної
оборони, крайньої необхідності, примусу або спеціального
завдання, виключають можливість підбурення.
3. Підбурення завжди характеризується прямим умислом, і
спільність умислу між підбурювачем і співучасником
відображає розуміння останнім, хто його наштовхнув на

57
 вчинення злочину. Умисел щодо наслідків може бути прямим
або не прямим.
4. В цьому ж розділі ми розглянули поняття невдалого
підбурення, а також кваліфікацію - як загалом, так і у
спеціальних випадках.
У Розділі 5 ми приділили увагу ролі “пособника” і виявили:
1. Пособником в кримінальному праві визнається особа, яка
сприяла вчиненню правопорушення іншими особами шляхом
надання порад, вказівок, засобів або знарядь, усунення
перешкод, обіцяння переховування особи, предметів, слідів
правопорушення, а також допомогу у придбанні або збуті
таких предметів. Пособник має свідомо і з волі сприяти
приховуванню або вчиненню кримінального правопорушення.
2. Діяння пособника може бути фізичним або
інтелектуальним. Фізичний пособник допомагає виконавцю
вчинити правопорушення шляхом надання засобів, знарядь
або усунення загроз. Інтелектуальний пособник надає поради,
вказівки, що полегшують вчинення правопорушення та
сприяють створенню умислу.
3. Далі ми розглянули поняття невдалого пособництва, його
кримінально правові наслідки, а також - кваліфікацію діяння
пособника загалом.
У отанньому розділі ми намагались визначити обсяги та
співвідношення понять «суб’єкт кримінального правопорушення»,
«співучасник», «виконавець», «організатор», «підбурювач», й
«пособник». В цьому ж розділі ми ще раз наголосили на порушеннях
правил логіки, що має сучасне законодавство щодо видів
співучасників.

58
 НАУКОВІ ДЖЕРЕЛА

1. Абакумова Ю. В. До питання добровільної відмови співучасників

від вчинення злочину / Ю. В. Абакумова // Держава та регіони. Сер.
Право. - 2011. - № 1. - С. 118-123.
2. Абасов Г. Г. Спільність, як об’єктивна та суб’єктивна ознака у
співучасті: проблеми теорії та практики. Форум права. 2008. № 1.
С. 6–10.
3. Аникин А. А. Ответственность за взяточничество по новому УК //
Законность. – 1997. – №6.
4. Анохіна Л. С. Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 255 КК України
“створення злочинної організації”. Проблеми визначення
співучасників / Л. С. Анохіна // Форум права. – 2007. – № 3. – С. 22–
25.
5. Артеменко Н.В., Минькова А.М. Проблемы уголовно-правовой
оценки деятельности посредника, провокатора и инициатора
преступления в уголовном праве РФ. Журнал рос. права. 2004. № 11.
С. 48–54.
6. Арутюнов А. А. Подстрекатель преступления / А. А. Арутюнов //
Государство и право. – 2002. – № 11. – С. 122–128.
7. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності :
[монографія] / Ю.В. Баулін. – К. : Атіка, 2004. – 296 с.
8. Безуглов В.В. Особенности ответственности при добровольном
отказе соучасников / В.В.Безуглов // Вопросы юридической техники
в уголовном и уголовно-исправительном законодательстве: сб. науч.
ст. - Ярославль : Яросл. гос. ун-т, 1997. - С. 121130.
9. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву.
- К.: Наукова думка. - 1969.-С. 187- 19.

59
10. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. – Харків :
Право, 2016. – Т. 17 : Кримінальне право / редкол.: В. Я. Тацій
(голова), В. І. Борисов (заст. голови) та ін. ; Нац. акад. прав. наук
України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ;
Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – 2017. – 1064 с. : іл.
11. Вознюк А. А. Додаткові види співучасників у теорії українського
кримінального права / А. А. Вознюк // Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика). - 2014. - № 2. - С. 78-81.
- Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/boz_2014_2_19.
12. Гришаев П. И. Соучастие по советскому уголовному праву / П.
И. Гришаев, Г. А. Кригер. - М. : Госюриздат, 1959. - 255 с.
13. Гула Л. Ф. Відмежування функцій лідера організованої
злочинної групи від інших співучасників злочину. Науковий вісник
Львівського державного університету внутрішніх справ. Юридична
серія. 2013. № 1. С. 349–360.
URL: https://www.lvduvs.edu.ua/documents_pdf/library/visnyky/nvsy/
01_2013/13glfisz.pdf (дата звернення: 01.05.2023).
14. Данилевський А. О. Кримінальна відповідальність за
матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або
діяльності терористичної групи чи терористичної організації : дис. ...
канд. юрид. наук : 12.00.08 / Данилевський Андрій Олександрович. –
К., 2009. – 200 с.
15. Дядькин Д. С. Совершенствование уголовноправового института
соучастия в преступлении: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Д. С.
Дядькин; Московская госуд. академия приборостроения и
информатики. – М.: 2002. – 231 с.
16. Дядько Д.Е. Добровольный отказ соучастников преступления /
Д.Е. Дядько // Социалистическая законность. – 1974. – № 2. – С. 63–
64.

60
17. Иванов П.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном
праве. –Саратов, 1991. -91 с
18. Иванова Л. В. Признаки эксцесса исполнителя преступления.
Вестник Томского государственного университета. 2007. № 305. С.
109–112.
19. Загодіренко П. О. Добровільна відмова співучасників від
доведення злочину до кінця. Актуальні проблеми держави і права.
2013. № 69. С. 289–297.
20. Здравомыслов Б. В. Должностные преступления: понятие и
квалификация. — М.: Юрид. лит., 1975.
21. Зінов'єва І. А. Опосередкований виконавець злочину: поняття та
види / І. А. Зінов'єва. // Трибуна докторанта, аспіранта і здобувача. –
2016. – №31. – С. 197 – 213.
22. Кваша О. О. Організатор злочину. Кримінально-правове та
кримінологічне дослідження : [монографія] / О. О. Кваша. – К. : Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького, 2003. – 216 с.
23. Кваша О. О. Об’єктивні ознаки організатора злочину / О. О.
Кваша // Право України. – 1999. – № 1. – С. 106–108
24. Козлов А. П. Соучастие: традиции и реальность / А. П. Козлов. –
Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. – 362 с.
25. Клименко В. Посередництво як форма співучасті у вчиненні
злочину (питання криміналізації) / В. Клименко // Підприємництво,
господарство і право. – 2005. – № 10. – С. 129–132.
26. Копйова І.А. Виконавець як співучасник злочину : поняття,
види, відповідальність : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків,
2018. 233 с.
27. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина Загальна.
Курс лекцій / М. Й. Коржанський. – К. : Наукова думка, 1996. – С.
259.

61
28. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу
України / Коржанський М.Й. – К. : Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. –
с. 656.
29. Короленко М. П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств
при обтяжуючих обставинах : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 /
Короленко Микола Павлович. – К., 2002. – 189 с.
30. Корчагина А. Ю. Эксцесс исполнителя преступления: автореф.
дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 2004. 24 с.
31. Кострікова Є. С. Ексцес виконавця: кримінально-правова
природа та кваліфікація : магістерська робота : 081 Право. Київ,
2021. 98 с.
URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/9538360d-
f800-4e36-b46f-6adf6ba9b93b/content (дата звернення: 07.05.2023).
32. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. для
студентів вищ. навч. закл. освіти / М. І. Бажанов [та ін.] ; Нац. юрид.
акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за ред.: М. І. Бажанов, В. В.
Сташис, В. Я. Тацій. - Харків : Право, 2002. - 416 с.
33. Кузнєцова Н. Ф. Ответственность за приготовление к
преступлении и покушение на преступлении по советскому
уголовному праву // Правоведение. - 1958. - С. 129.
34. Курс советского уголовного права. Часть общая : в 5 т. / Отв. ред.
Н. А. Беляев, М. Д. Шаргородский. – Л. : Изд-во Ленинград. ун-та,
1968. – Т. 1. – С. 617.
35. Кучерявый Н. П. Ответственность за взяточничество. — М.,
1957.
36. Малахов И. П. Соучастие в воинских преступлениях в свете
общего учения о соучастии по советскому уголовному праву:
автореф. дис. ... канд. юрид. наук / И.П.Малахов ; Воен.-полит. акад.
им. В. И. Ленина. - М., 1960. - 28с.

62
37. Митрофанов І.І., Притула А.М. Співучасть у злочині: навч. посіб.
/ І.І. Митрофанов, А.М. Притула.— О.: Фенікс, 2012.— 205 с.
38. Михайленко Д. Г. Кваліфікація посередництва в
хабарництві. Актуальні проблеми держави і права. 2008. № 44.
С. 276–283.
39. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації :
навчальний посібник. Київ : Юрінком-Інтер, 2006. 704 с.
40. Новітні кримінально-правові дослідження – 2015 : зб. наук. пр. /
відп. ред. О. В. Козаченко; МОН України, НУ ОЮА. - Миколаїв :
Іліон, 2015. - 322 с.
41. Орловський Р. С. Виконавець як вид співучасника у злочині / Р.
С. Орловський // Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія «Юридичні
науки». – Вип. 4, том 2. – 2014. – С. 181–186.
42. Орловський Р. С. До питання вдосконалення законодавчого
визначення пособника / Р. С. Орловський // Проблеми законності. –
1999. – Вип. 39. – С. 134–138.
43. Орловський Р. С. Кваліфікація невдалої співучасті у злочині:
теоретичний та практичний аспекти проблеми / Р. С. Орловський //
Актуальні проблеми кримінальної відповідальності : матеріали
міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. – Харків, 2013. – С.
135–139.
44. Орловський Р. С. Кримінальна відповідальність за пособництво
вчиненню злочину: дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08
«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»
/ Р. С. Орловський. – Х., 2000. – С. 112.
45. Орловський Р. С. Критерії поділу співучасників на види / Р. С.
Орловський // Вісник Харківського національного університету ім.
В. Н. Каразіна – № 1106. Серія «Право». – Харків: ХНУ, 2014. – Вип.
№ 17. – С. 175–179.

63
46. Орловський Р. С. Поняття і значення ексцесу співучасника.
Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.:
Юриспруденція. 2015. № 15 том 2. С. 105–108.
47. Орловський Р. С. Пособник як вид співучасника в
злочині. Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету.
Сер.: Юриспруденція. 2014. Т. 2, № 10-1. С. 72–77.
48. Орловський Р. С. Про співвідношення понять «суб’єкт злочину»
та «виконавець злочину» / Р. С. Орловський // Право і суспільство. –
2014. – № 2. – С. 166–169.
49. Орловський Р. С. Розмежування діянь виконавця та пособника
злочину / Р. С. Орловський // Сутність та значення впливу
законодавства на розвиток суспільних відносин : матеріали Міжнар.
наук.-практ. конф. (м. Одеса, 11-12 квітня 2014 р.) – Одеса: ГО
«Причорноморська фундація права», 2013. – Ч. II – C. 81–85.
50. Орловський Р. С. Теорії класифікації співучасників / Р. С.
Орловський // Науковий вісник Херсонського державного
університету. Серія «Юридичні науки». – 2014 . – Вип. 1. – Т. 3. – С.
72–76.
51. Пилипчук П.П., Мельник М.І. Проблеми кваліфікації умисного
вбивства на замовлення. Право України. 1999. № 2. С. 31-35.
52. Пионтковский А. А. Курс советского уголовного права. Часть
общая : в 6 т. / А. А. Пионтковский. – М. : Наука, 1970. – Т. 2:
Преступление. – С. 471.
53. Постанова Верховного суду України від 12.12.2013 р. у справі
№ №5-47кс13. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/36475632
(дата звернення: 01.05.2023).
54. Постанова Верховного суду України від 29.01.2020 р. у справі №
710/112/16-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87365808 (дата
звернення: 13.05.2023).

64
55. Постанова Верховного суду України від 13.02.2020 р. по справі
№ 164/1826/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87703384
(дата звернення: 13.05.2023).
56. Про практику застосування судами України законодавства у
справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та
експлуатації транспорту, а також про адміністративні
правопорушення на транспорті : постанова Пленуму Верхов. Суду
України від 23 груд. 2005 р. №14 (із змінами від 19 груд. 2008 р.
№18). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-05 (дата
звернення 25.04.2023).
57. Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини,
вчинені стійкими злочинними об'єднаннями: Постанова Пленуму
Верховного суду України від 23 грудня 2005 р. № 13
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0013700-05#Text (дата
звернення: 06.05.2033).
58. Про судову практику у справах про злочини проти власності.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №10
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010700-09#Text (дата
звернення: 24.04.2023 р.).
59. Про судову практику в справах про злочини проти життя та
здоров’я особи. Постанова Пленуму Верховного Суду України від
07.02.2003 р. №2. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-
03 (дата звернення: 04.05.2023 р.).
60. Про судову практику у справах про злочини проти статевої
свободи та статевої недоторканості особи : постанова Пленуму
Верхов. Суду України від 30 трав. 2008 р. №5 // Збірник постанов
Пленуму Верховного Суду України з кримінальних справ (1973–
2012 рр.) : станом на 1 черв. 2013 р. / упоряд.: Ю. М. Грошевий,
О. В. Капліна, В. І. Тютюгін. – Х. : Право, 2013. – С. 384–396.

65
61. Прохоров В.С. Соучастие в преступлении // Курс советского
уголовного права. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1969. Т. 1. С. 584–643.
62. Саакян М.Б. Провокація: кримінально-правовий аспект / М.Б.
Саакян // Роль та місце правоохоронних органів у розбудові
демократичної правової держави: матеріали VIII міжнар. наук.-
практ. конф., м. Одеса, 25 березня 2016 р. — Одесса: ОДУВС, 2016.
— С.326 - 327.
63. Столбовий В. П. Правова характеристика організатора,
керівника, лідера організованих злочинних угруповань / В. П.
Столбовий, С. А. Капітанчук // Наук. вісник Львів. юрид. ін-ту МВС
України. Додаток 2. Проблеми коментування Кримінального
закону : матеріали Міжнар. наук. конф. (м. Львів, 2–3 квіт. 2004 р.). –
Львів : Львів. юрид. ін-т МВС України, 2004. – № 2 (2). – С. 135–146.
64. Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении / П.
Ф. Тельнов. – Москва: Юрид. лит., 1974. – 208 с.
65. Толстопятова Н. В. Эксцесс соучастников в уголовном праве:
автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ростов-на-Дону, 2004. 27 с.
66. Трайнин А. Н. Специальные вопросы учення о соучастии // Учен.
записки ВИЮНа. - 1940.-Вьіп. 1.-С. 40.
67. Ус О. В. Відмежування підбурювання до злочину від діяльності
інших співучасників / О. В. Ус // Проблеми законності. – 2008. –
Вип. 94. – С. 182–189.
68. Ус О. В. Врахування мотиву та мети діяння співучасника при
кваліфікації злочину / О. В. Ус // Правова держава: історія,
сучасність та перспективи формування в Україні : матеріали міжнар.
наук.-практ. конф., м. Ужгород, 28 лют. – 1 берез. 2014 р. – Херсон,
2014. – С. 187–190.
69. Ус О. В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до
злочину. Харків : СПД Вапнярчук Н. М., 2007. 264 с.

66
70. Ус О. В. Деякі питання відповідальності за умисне вбивство,
вчинене на замовлення. Проблеми застосування і перспективи
удосконалення : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Львів, 7-8
квітня 2006 р. Львів, 2006. С. 224–227.
71. Ус О. В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до
злочину / О. В. Ус. – Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2007.
– 264 с.
72. Ус О. В. Правила кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті /
О. В. Ус // Вісник Національної академії правових наук України: зб.
наук. праць. – Харків: Право, 2014 – № 1 (76). – С. 149–159.
73. Федорович Н. А. Кваліфікація діянь співучасників кримінального
правопорушення зі спеціальним суб'єктом, усю об'єктивну сторону
якого виконує особа, яка не наділена ознаками спеціального
суб'єкта. Актуальні проблеми держави і права. 2021. № 88. С. 135–
143. URL: https://doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3069 (дата звернення:
05.05.2023).
74. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : навч.
посіб. / П. Л. Фріс. – К. : ЦУЛ, 2004. – С. 184.
75. Хавронюк М. І. Конституційна скарга і кримінальне право.
Проблеми імплементації змін до Конституції України щодо
правосуддя та статусу Конституційного Суду України / авт.-уклад.
В.В. Мусіяка. Київ, 2017. С. 144–159.
76. Харко Д. М. Виконавець злочину: кримінально-правова
характеристика та відповідальність: дис. … канд. юрид. наук. Луцьк,
2014. 209 с.
77. Цибулін Т. Г. Способи фізичного та інтелектуального
пособництва у кримінальному праві України / Т. Г.
Цибулін // Часопис Київського університету права. - 2014. - № 3. - С.
268-272. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2014_3_64

67
78. Ярмиш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной
связи в уголовном праве: философско-правовой анализ / Н.Н.
Ярмиш. – Х. : Право, 2003. – 512 с.

68