МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЯРОШЕНКО Олена Дмитрівна

УДК 343.352.3

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРОПОЗИЦІЮ

ТА НАДАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ СЛУЖБОВІЙ ОСОБІ
(СТ. 369 КК УКРАЇНИ)

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Андрушко Петро Петрович,
кандидат юридичних наук,
професор

Київ – 2013
 2

ЗМІСТ

Перелік умовних позначень................................................................................4

Вступ........................................................................................................................5
Розділ 1. Особливості національного законодавства щодо кримінальної
відповідальності за активний підкуп службової особи (1960–2013 рр.)
1.1. Особливості імплементації у національне кримінальне антикорупційне
законодавство положень міжнародно-правових договорів щодо
криміналізації активного підкупу........................................................................16
1.2. Генезис положень національного закону про кримінальну
відповідальність за активний підкуп службової особи.....................................30
Висновки до розділу 1...........................................................................................48
Розділ 2. Юридичний аналіз складів злочину, передбаченого статтею 369
КК України
2.1. Особливості визначення об’єкта злочину, склади якого передбачені
статтею 369 КК України …………......................................................................50
2.2. Об’єктивна сторона складів злочину, передбаченого ч. 1 та ч. 2 ст. 369
КК України.............................................................................................................75
2.3. Особливості суб’єктивних ознак складів злочину, передбаченого
статтею 369 КК України.....................................................................………...113
2.4. Кримінально-правова характеристика кваліфікованих видів складів
злочину, передбачених частинами 3, 4 та 5 статті 369 КК України..............129
2.5. Відмежування злочину, склади якого передбачені статтею 369 КК
України, від суміжних посягань........................................................................148
Висновки до розділу 2.........................................................................................155
Розділ 3. Заходи кримінально-правового впливу, передбачені
статтею 369 КК України
3.1. Караність злочину, склади якого передбачені ст. 369 КК України.........159
 3

3.2. Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ч. 6 ст. 369 КК

України…...………………..................................................................................171
Висновки до розділу 3.........................................................................................187
Висновки.............................................................................................................189
Список використаних джерел.........................................................................195
Додатки................................................................................................................236
 4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

GET – Група оцінювання GRECO

GRECO – Група держав Ради Європи проти корупції
ЄС – Європейський Союз
КВК – Кримінально-виконавчий кодекс України
КК – Кримінальний кодекс України
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ППВСУ – постанова Пленуму Верховного Суду України
РЄ – Рада Європи
РФ – Російська Федерація
СНД – Співдружність Незалежних Держав
ч. – частина
ст. – стаття
п. – пункт
 5

ВСТУП

Актуальність теми. В Україні корупція негативно впливає на всі сфери

суспільного життя країни, у тому числі перешкоджає реалізації принципу
верховенства права, становленню громадянського суспільства, стоїть на
заваді економічному зростанню, шкодить авторитету держави в міжнародних
відносинах. Як наслідок, наша держава впродовж багатьох років посідає
доволі низькі місця в моніторингових звітах міжнародних організацій щодо
рівня корупції та ефективності протидії їй. Зокрема, за даними Transparency
International, Україна у 2013 р. посіла 144-е місце серед 177 країн за Індексом
сприйняття корупції. Такі показники є набагато гіршими, ніж показники
сусідніх європейських країн, що свідчить про серйозні проблеми в Україні з
демократичними перетвореннями та є однією з перешкод інтеграції у
міжнародне співтовариство, насамперед європейське.
У зв’язку з цим Національна антикорупційна стратегія на 2011–2015 рр.,
затверджена Указом Президента України № 1001/2011 від 21 жовтня 2011 р.,
зобов’язує постійно розробляти комплексні заходи щодо системного
зниження рівня корупції в Україні. Важливими серед таких заходів є й такі,
що спрямовані на кримінально-правову протидію злочинам у сфері
службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням
публічних послуг. При цьому особлива увага звертається на питання протидії
злочину, передбаченого ст. 369 Кримінального кодексу України.
За даними Державної судової адміністрації України, у 2013 р. за
вчинення злочину, передбаченого ст. 369 КК України, було засуджено
80 осіб, а у 2012 – 84. Однак зазначене свідчить не стільки про дійсний
низький рівень вчинення цього злочину, скільки про його латентність,
складнощі виявлення, проблеми кваліфікації, а також про широке
застосування спеціального виду звільнення від кримінальної
відповідальності, передбаченого цією статтею.
 6

Науково-теоретичною основою дослідження є праці П. П. Андрушка,

М. І. Бакай, О. Ф. Бантишева, В. І. Борисова, Л. П. Брич, Б. В. Волженкіна,
Й. А. Гельфанда, С. В. Гізімчука, О. М. Грудзура, О. В. Губанової,
Н. О. Гуторової, В. М. Дрьоміна, О. О. Дудорова, К. П. Задої,
Б. В. Здравомислова, В.С.Зеленецького, Ю. Б. Іванова, В.М. Киричка,
О. М. Костенка, Д. І. Крупки, В. Н. Кубальського, О. В. Кришевич,
В. С. Лукомського, Р. Л. Максимовича, М. І. Мельника, В. Є. Мельникової,
В. А. Мисливого, Д. Г. Михайленка, А.А. Музики, В. О. Навроцького,
Є. В. Невмержицького, Є. О. Письменського, А. В. Савченка, О. Я. Свєтлова,
Є. Д. Скулиша, А. А. Стрижевської, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тація,
І. О. Томчук, В. І. Тютюгіна, М. І. Хавронюка, О. А. Чумакова, П. С. Яні та
інших вчених. Варто зазначити, що у 2012 р. І. О. Томчук захистила
кандидатську дисертацію ―Давання хабара: кримінально-правова та
кримінологічна характеристика‖. Ця робота була присвячена переважно
кримінально-правовій характеристиці давання хабара як однієї із форм,
відповідно до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради
Європи, активного підкупу службової особи, тоді як аналіз інших форм
активного підкупу – пропозиції та обіцянки неправомірної вигоди (хабара) –
авторкою не здійснювався, оскільки дослідження проводилося до внесення
змін до КК Законами № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. ―Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ та № 221-VII від 18 квітня 2013 р. ―Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо приведення національного
законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією‖. З огляду на зміни в законодавстві, якими суттєво
змінився зміст кримінально-правової заборони, передбаченої ст. 369 КК,
окремі положення, які були предметом дослідження І. О. Томчук,
потребують переосмислення та вироблення нових підходів до розв’язання
проблемних питань.
 7

Незважаючи на наявність значної кількості ґрунтовних наукових праць,

що присвячені кримінальній відповідальності за пропозицію та надання
неправомірної вигоди службовій особі (активний підкуп службової особи),
питання кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 369 КК,
потребують нового комплексного дослідження. Зокрема, дослідження
потребують питання, що стосуються: поняття неправомірної вигоди;
обґрунтованості криміналізації пропозиції та обіцянки неправомірної вигоди;
кваліфікації пропозиції, обіцянки та надання неправомірної вигоди
службовій особі; відмежування складів злочину, передбаченого ст. 369 КК
від суміжних посягань; підстав спеціального виду звільнення від
кримінальної відповідальності тощо.
Наведені вище положення зумовлюють об’єктивну необхідність та
актуальність наукового аналізу зазначених питань на дисертаційному рівні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Визначений напрям наукового дослідження обрано в межах планової теми
науково-дослідних робіт юридичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка ―Доктрина права в правовій системі
України: теоретичний і практичний аспекти‖ (тема № 11 БФ 042-01,
державний реєстраційний номер 111U008337). Дисертація є складовою плану
наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка ―Проблеми боротьби зі
злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі
аспекти‖ на 2010–2015 рр. Тема дисертації затверджена вченою радою
юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка 22 листопада 2010 р. (протокол № 3) та уточнена 23 вересня
2013 р. (протокол № 1).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертації полягає у здійсненні
комплексного наукового дослідження кримінально-правових норм, що
встановлюють відповідальність за пропозицію та надання неправомірної
 8

вигоди службовій особі, та розробці на цій основі науково обґрунтованих

рекомендацій щодо вдосконалення окремих положень КК України та
практики їх застосування.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі задачі:
– проаналізувати норми міжнародно-правових актів, які стосуються
кримінальної відповідальності за активний підкуп службової особи в аспекті
відповідності їм норм національного законодавства про кримінальну
відповідальність;
– дослідити генезис положень національного законодавства щодо
кримінальної відповідальності за активний підкуп службової особи;
– дати системну кримінально-правову характеристику об’єктивних та
суб’єктивних ознак складів злочину, передбаченого ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК;
– з’ясувати зміст кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів
злочину, передбачених ч.ч. 3, 4 та 5 ст. 369 КК;
– визначити критерії відмежування складів пропозиції та надання
неправомірної вигоди службовій особі від суміжних посягань;
– з’ясувати питання щодо ефективності та достатності заходів
кримінально-правового впливу, передбачених у частинах 1–5 ст. 369 КК,
встановити їх відповідність вимогам і стандартам міжнародних договорів,
зокрема стандартам Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради
Європи;
– розкрити особливості спеціального виду звільнення від кримінальної
відповідальності, передбаченого ч. 6 ст. 369 КК;
– сформулювати обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення
національного законодавства у частині кримінальної відповідальності за
злочини, пов’язані із активним підкупом службової особи, для приведення
його у відповідність зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з
корупцією Ради Європи.
 9

Об’єктом дослідження є особливості функціонування механізму

кримінальної відповідальності за корупційні правопорушень у вигляді
пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій особі.
Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за пропозицію
та надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України).
Методи дослідження. Методи дослідження репрезентовані системою
загальнонаукових і спеціально-наукових методів, які обрані відповідно до
теми, мети, завдань, об’єкта і предмета дослідження. У роботі
використовувались, зокрема, такі методи: діалектичний, як метод наукового
пізнання реально існуючих явищ, що є підґрунтям для використання інших
методів (всі розділи дисертації); порівняльно-правовий – при дослідженні
норм міжнародних конвенцій, які стосуються кримінальної відповідальності
за активний підкуп, та з’ясуванні стану імплементації міжнародних вимог
(стандартів) у національне законодавство про кримінальну відповідальність
(підрозділ 1.1); історичний – при вивченні генезису положень національного
законодавства щодо кримінальної відповідальності за активний підкуп
(підрозділ 1.2); логіко-семантичний, який дав змогу провести поглиблене
дослідження понятійного апарату (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4); узагальнення
– для формування, на основі вже існуючих у спеціальній літературі позицій,
поглядів і думок, нових пропозицій щодо визначення змісту кримінально-
правової заборони, передбаченої ст. 369 КК, та припису щодо спеціального
виду звільнення від кримінальної відповідальності за пропозицію чи надання
неправомірної вигоди (розділи 2, 3); догматичний, який сприяв виявленню та
дослідженню можливостей удосконалення кримінально-правових норм,
передбачених ст. 369 КК (розділи 2, 3); статистичні – для дослідження
даних слідчої та судової практики про злочини, пов’язані з підкупом
службової особи (розділи 2, 3); анкетування – суддів Апеляційного суду
міста Києва та районних судів міста Києва щодо проблем кримінальної
відповідальності за злочини, пов’язані з підкупом службової особи;
 10

структурно-функціональний, який забезпечив комплексне дослідження

кримінально-правових норм, що передбачають кримінальну відповідальність
та спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за
пропозицію чи надання неправомірної вигоди (всі розділи дисертації).
Науково-теоретичну основу дослідження становлять праці українських
та зарубіжних учених з загальної теорії права, конституційного,
кримінального, міжнародного публічного, адміністративного, кримінального
процесуального права та кримінології.
Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України,
міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких дана Верховною
Радою України, Кримінальні кодекси України (1960 р. та 2001 р.),
Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р., Кодекс України про
адміністративні правопорушення, регулятивні закони України, відомчі
нормативно-правові акти, кримінальне законодавство окремих зарубіжних
країн. Крім того, у роботі використовуються правові позиції
Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини,
Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ.
Емпіричну базу дослідження становлять: статистичні дані, опубліковані
судами та правоохоронними органами України про злочини, передбачені
статтями 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 КК України за 2002–2013 рр.
Досліджено матеріали 115 кримінальних справ (проваджень), розглянутих і
вирішених судами України в період 2002–2013 рр.,а також судових рішень,
внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень України за 2011–
2013 роки та рішень Європейського суду з прав людини. Проведено
анкетування 120 суддів Апеляційного суду міста Києва та районних судів
міста Києва щодо проблем кримінальної відповідальності за злочини,
пов’язані із підкупом службової особи.
 11

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що робота є

першим, з урахуванням нещодавніх суттєвих змін національного
законодавства про кримінальну відповідальність, пов’язаних із завершенням
приведення його положень до стандартів Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи, системним і комплексним дослідженням
питань кримінальної відповідальності за пропозицію та надання
неправомірної вигоди службовій особі.
За результатами проведеного дослідження сформульовано низку
положень, висновків, пропозицій, що мають ознаки новизни і виносяться на
захист.
Уперше:
– здійснено періодизацію розвитку законодавства про кримінальну
відповідальність у частині відповідальності за активний підкуп службової
особи, починаючи із 1960 р., шляхом виокремлення двох основних етапів,
серед яких: перший етап – період законодавчої заборони активного підкупу у
вигляді дачі (давання) хабара в КК Української РСР 1960 р. (КК 1960 р.) та
КК України 2001 р. (1960–2006 рр.); другий етап – період імплементації в
національне антикорупційне законодавство положень міжнародних
нормативно-правових актів у зв’язку з прийняттям 18 жовтня 2006 р. Законів
України ―Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з
корупцією‖ та ―Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй
проти корупції‖ (з 2006 р. до теперішнього часу);
– доведено, що неправомірна вигода при вчиненні особою злочину,
склади якого передбачені ст. 369 КК, не може визнаватись предметом
злочину, а є однією із характеристик змісту самих діянь, які передбачені у
диспозиціях частин 1 та 2 ст. 369 КК (при наданні – його складовою
частиною);
 12

– обґрунтовано необхідність створення окремих кваліфікованих видів

пропозиції та обіцянки надання неправомірної вигоди службовій особі щодо
кваліфікованих видів надання неправомірної вигоди;
– аргументовано необхідність виключення з ч. 5 ст. 369 КК посилання на
те, що злочин може вчинятися учасником організованої групи;
– обґрунтовано необхідність поширення положень ч. 6 ст. 369 КК щодо
звільнення від кримінальної відповідальності лише на особу, яка обіцяла або
надала неправомірну вигоду службовій особі.
Удосконалено:
– пропозиції щодо необхідності доповнення ч. 1 ст. 369 КК такою
формою злочину, як ―обіцянка надання неправомірної вигоди службовій
особі‖;
– пропозиції щодо необхідності зміни назви розділу ХVII Особливої
частини КК на ―Злочини проти порядку здійснення службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖;
– твердження, що в межах родового об’єкта злочинів у сфері службової
діяльності та діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, слід
виділяти два видових об’єкти: щодо сфери службової діяльності та сфери
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг;
– визначення змісту термінологічних зворотів (формулювань) ―обіцянка
неправомірної вигоди службовій особі‖, ―пропозиція неправомірної вигоди
службовій особі‖ та ―надання неправомірної вигоди службовій особі‖;
– розуміння змісту критеріїв відмежування злочину, склади якого
передбачені ст. 369 КК, від суміжних посягань за адресатом.
Набули подальшого розвитку:
– визначення видового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності.
Ним пропонується визнавати передбачений законодавством (нормативно-
правовими актами) порядок здійснення (виконання) службовими особами
функцій і повноважень щодо дотримання прав, свобод та інтересів фізичних
 13

осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також авторитет

органів державної влади, місцевого самоврядування, юридичних осіб, від
імені та в інтересах яких діють службові особи;
– дефініція видового об’єкта злочинів у сфері професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг. Ним пропонується визнавати
передбачений законодавством (нормативно-правовими актами) порядок
здійснення (виконання) окремими категоріями осіб професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг, функцій і повноважень щодо
дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства,
держави та юридичних осіб, а також авторитет осіб, які здійснюють
професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг;
– визначення безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 369
КК. Під ним пропонується розуміти передбачений законодавством
(нормативно-правовими актами) порядок здійснення (виконання)
повноважень публічної службової особи у сфері управління (органів
державної влади, органів місцевого самоврядування або юридичних осіб
(державних або комунальних підприємств, установ, організацій) щодо
дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства,
держави та юридичних осіб, а також авторитет органів влади, органів
місцевого самоврядування, юридичних осіб, від імені та в інтересах яких
діють службові особи;
– підходи до уніфікації форм основного складу злочину, передбаченого
ч. 1 ст. 369 КК (пропозиція, обіцянка чи надання службовій особі
неправомірної вигоди);
– розуміння змісту термінопоняття ―неправомірна вигода‖ – воно не
може зводитись лише до матеріальних вигод та нематеріальних активів, цим
термінологічним зворотом мають охоплюватися також і вигоди
нематеріального характеру. При цьому, якщо у відповідній статті (частині
статті) КК вказується на розмір неправомірної вигоди, то ця вигода має лише
 14

матеріальний характер, а якщо така вказівка відсутня, то неправомірною

вигодою можуть визнаватись і вигоди нематеріального характеру.
За результатами дослідження внесено й інші конкретні пропозиції про
доповнення чинного КК в частині відповідальності за корупційні злочини.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в
дисертації теоретичні положення, а також висновки та пропозиції можуть
бути використані в:
– науково-дослідній сфері – для подальшого наукового дослідження
питань, пов’язаних з особливостями відповідальності за корупційні злочини;
– законотворчому процесі – для удосконалення норм законодавства
України про кримінальну відповідальність за пропозицію чи надання
неправомірної вигоди (лист Комітету Верховної Ради України з питань
законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 04-20/12-2204 від
24 жовтня 2013 р.);
– правозастосовній діяльності – при здійсненні органами досудового
розслідування, прокуратури й судами кваліфікації злочинів, склади яких
передбачені статтями 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 КК України, і
відмежуванні злочину, склади якого передбачені ст. 369 КК, від суміжних
посягань;
– навчальному процесі кафедри кримінального права та кримінології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка під час
викладання навчальних дисциплін ―Кримінальне право‖, ―Актуальні
проблеми кримінального права України‖, ―Правові основи протидії корупції‖
та ―Проблеми кваліфікації злочинів у сфері службової діяльності та
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖, підготовки навчальних
посібників і робочих навчальних програм та інших навчально-методичних
матеріалів до цих дисциплін (Акт впровадження від 21 жовтня 2013 р.).
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі
кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського
 15

національного університету імені Тараса Шевченка, обговорена на її

засіданнях, схвалена й рекомендована до захисту. Основні положення,
висновки та рекомендації дисертації доповідались і були оприлюднені у
вигляді виступів і доповідей на Всеукраїнській науково-практичної
конференції студентів, аспірантів та молодих науковців ―Право і держава в
дослідженнях молодих науковців‖ (м. Одеса, 23 березня 2012 року)
та Міжнародних науково-практичних конференціях: ―Протидія корупції:
європейський досвід та українські реалії‖ (м. Львів, 20–21 квітня 2012 року);
―Особливості нормотворчих процесів в умовах адаптації законодавства
України до вимог Європейського Союзу‖ (м. Херсон, 14–15 червня
2013 року). Результати дослідження були використані при підготовці проекту
Закону України ―Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні
правопорушення і Кримінального кодексу України щодо приведення їх
положень у відповідність до стандартів Кримінальної конвенції про боротьбу
з корупцією Ради Європи‖ №11021 від 27 липня 2012 р.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації відображені у
восьми наукових публікаціях, з них п’ять статей – у наукових фахових
періодичних виданнях з юридичних наук, три – у збірниках тез виступів на
науково-практичних конференціях.
 16

РОЗДІЛ 1
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО
КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА АКТИВНИЙ ПІДКУП
СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ (1960–2013 рр.)

1.1. Особливості імплементації у національне кримінальне

антикорупційне законодавство положень міжнародно-правових
договорів щодо криміналізації активного підкупу

Перш ніж перейти до розгляду питань, які становлять предмет цього

дослідження, слід зазначити, що проблеми корупції, запобігання і протидії їй
є одним із пріоритетних напрямів боротьби зі злочинністю у світі.
Міжнародне співтовариство вважає корупцію однією з основних політичних
проблем сучасного суспільства. У ст. 50 другого розділу Віденської конвенції
про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. зазначається, що
якщо згода держави на обов’язковість для неї договору була виражена в
результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою особою,
яка брала участь у переговорах, то перша держава має право посилатися на
такий підкуп як на підставу недійсності її згоди на обов’язковість для неї
такого договору [365].
Відповідно до Індексу сприйняття корупції, розробленого Transparency
International (TI), у 2012 р. Україна перебувала на 144-й позиції зі 176 країн
дослідження [368], що є показником набагато нижчим, ніж показники
сусідніх європейських країн. Слід зазначити, що з такими результатами
Україна набрала 26 балів зі 100 можливих. Невисоким показник у
зазначеному дослідженні України був і у 2011 р. – 27 балів (2,3 бала за
старою системою оцінювання), і Україна посідала 152-е місце зі 183 країн,
щодо яких проводилось дослідження.
 17

В Україні проблему корупції в аспекті негативного її впливу на

суспільство та економіку визнають як вищі посадові особи держави, так і
лідери різних політичних сил.
Певним підтвердженням вражаючих масштабів поширення корупції є
статистичні дані, які свідчать про кількість виявлених злочинів у сфері
службової діяльності, кількість корупційних правопорушень та збитки, які
настали в результаті їх вчинення. Так, за даними Міністерства внутрішніх
справ України, з 1 січня до 20 листопада 2012 р. правоохоронними органами
виявлено майже 9,7 тис. злочинів у сфері службової діяльності, що на 40,5 %
менше, ніж у аналогічному періоді минулого року, значна частка цих
злочинів зменшилась і становила 2,2 % [3,4 %] загальної кількості
зареєстрованих злочинів. Із них виявлено майже 2 тис. фактів одержання,
давання та провокацій хабарів, що на 32,3 % менше порівняно з аналогічним
періодом минулого року. За даними Державної судової адміністрації
України, за 2012 р. засуджено (за Кримінальними кодексами України 1960,
2001 рр.) 164,9 тис. [154,4 тис.] осіб, що на 6,9 % більше порівняно з 2011 р.
Згідно з даними статистики, наведеної Міністерством юстиції України у Звіті
про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції у
2012 р., загальна сума збитків, завданих корупційними правопорушеннями,
відповідальність за які передбачена Кодексом України про адміністративні
правопорушення, у 2012 р. становить 1 191 730 грн. Щодо загальної суми
збитків, завданих кримінальними корупційними правопорушеннями,
становить 577,8 млн. грн., з них 527,9 млн. грн. – державним інтересам [94].
За даними, які були оприлюднені Інститутом соціології НАН України,
понад 70 % українців вважають, що більшість людей готові піти на злочин
заради особистої вигоди. Найбільше впевнена у такому твердженні молодь
(75,5 %) з Півдня (74 %). Опитування було проведене у 2012 р. Інститутом
соціології НАН України відповідно до міжнародного порівняльного проекту
 18

―Соціологічний моніторинг ―Українське суспільство‖, який реалізовувався з

1992 р.
Все це, на нашу думку, переконливо свідчить про важливість та
необхідність протидії корупційним діянням. При цьому визначальними
повинні залишатися наукові основи протидії таким діянням, у тому числі й
ті, які стосуються протидії пропозиції чи наданню неправомірної вигоди
службовій особі.
Тому основоположним у цьому контексті було б дослідження саме
положень міжнародних нормативно-правових актів, у яких закріплюються
основні орієнтири для національного законодавства у частині протидії
корупції.
Початком міжнародно-правової регламентації протидії корупції можна
вважати прийняту 15 грудня 1975 р. Резолюцію ООН 3514 (XXX), у якій
Організація Об’єднаних Націй (далі – ООН) закликає уряди всіх країн вжити
на національному рівні всіх необхідних заходів щодо запобігання та протидії
корупції, які вони вважатимуть доцільними, включаючи законодавчі [266].
Слід зазначити, що ця Резолюція була спрямована виключно на боротьбу з
хабарництвом і корупцією в транснаціональних корпораціях, однак
ООН,прийнявши цей перший міжнародний антикорупційний акт, розпочала
на міжнародному рівні регулювання проблем, пов’язаних корупцією.
Наступним актом, який продовжив міжнародно-правову регламентацію
з протидії корупції, був Кодекс поведінки посадових осіб, прийнятий 17
грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Визначення корупції для цілей
цього акта зводиться до підкупу як однієї з форм хабарництва. Під корупцією
розуміється скоєння певних дій при виконанні обов’язків або у зв’язку з
цими обов’язками в результаті прийнятих подарунків, обіцянок чи стимулів,
чи їх незаконне одержання щоразу, коли має місце така дія або бездіяльність
(ст. 7) [267].
 19

Ці документи, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН, стали першими

спробами протидії на міжнародному рівні таких явищ, як корупція та підкуп.
За останні 50 років Генеральною Асамблеєю прийнято цілу низку
документів, які склали правову основу антикорупційної політики.
Одна з найважливіших стратегій боротьби з корупцією полягає у
створенні та реалізації жорстких національних і міжнародних нормативних
рамок по боротьбі з корупцією, а тому наступний етап розпочинається з
прийняття у 90-х роках ХХ ст. міжнародно-правових антикорупційної актів
(конвенцій та резолюцій).
Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті резолюції
антикорупційного спрямування, якими були затверджені, зокрема:
Рекомендації щодо міжнародного співробітництва в галузі попередження
злочинності та кримінального правосуддя в контексті розвитку від 14 грудня
1990 р. [268], Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб від
23 липня 1996 р. [194] та Декларація ООН про боротьбу з корупцією та
хабарництвом у міжнародних комерційних операціях від 16 грудня 1996 р.
[70].
У Рекомендаціях щодо міжнародного співробітництва в галузі
попередження злочинності та кримінального правосуддя в контексті
розвитку, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН Резолюцією 45/107 на
68-му пленарному засіданні 14 грудня 1990 р., містяться положення
антикорупційного характеру, зокрема, у п. 8 вказано, що уряди мають:
a) проаналізували адекватність свого кримінального законодавства,
включаючи процесуальні норми, з тим щоб реагувати на всі види корупції та
відповідні дії, що сприяють їй, а також застосовувати санкції, які забезпечили
б належне стримування корупції; b) розробили адміністративні та
регулятивні механізми для запобігання корупції та зловживанню владою; c)
встановили процедури виявлення, розслідування та засудження
корумпованих посадових осіб; d) розробили правові положення, які б
 20

забезпечували конфіскацію коштів та майна, набутих злочинних шляхом; e)

вжиття належних заходів стосовно підприємств, причетних до корупції. Крім
того, зазначено, що Сектору з запобігання злочинності та кримінального
правосуддя Центру з соціального розвитку і гуманітарних питань
Секретаріату варто координувати розробку матеріалів для надання допомоги
країнам у цих зусиллях, включаючи розробку керівництва по боротьбі з
корупцією, і надавати спеціалізовану підготовку суддям та особам, які
здійснюють судове переслідування, щоб вони могли зі знанням справи
займатися технічними аспектами корупції і були знайомі з досвідом роботи
спеціальних судових органів, що розглядають такі справи [268].
Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб, що був
прийнятий 23 липня 1996 р. [194], визначає загальні принципи діяльності
державних посадових осіб.
У прийнятій 12 грудня 1996 р. Генеральною Асамблеєю ООН Резолюції
―Боротьба з корупцією‖ (A/RES/51/59) у п. 7 держав-учасниць закликають
уважно розглянути проблеми, пов’язані з міжнародними аспектами корупції,
особливо щодо міжнародної економічної діяльності, здійснюваної
корпоративними організаціями, і вивчити відповідні законодавчі та
нормативні заходи щодо забезпечення транспарентності й належного
функціонування фінансових систем і здійснення угод такими
корпоративними організаціями [265].
У Декларації Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією та
хабарництвом у міжнародних комерційних операціях, затвердженій
Генеральною Асамблеєю ООН Резолюцією 51/191 від 16 грудня 1996 р., у
п. 3 зазначено, що хабарництво при здійсненні міжнародних комерційних
операцій може включати, зокрема, такі елементи: a) пропозицію, обіцянку
або передачу будь-яких виплат, подарунків або інших благ, прямо або
побічно, будь-якою приватною або державною корпорацією, в тому числі
транснаціональною корпорацією, окремою особою якої-небудь держави
 21

будь-якій державній посадовій особі або обраному представникові іншої

країни як неправомірної винагороди за виконання або утримання від
виконання цією посадовою особою або представником своїх обов’язків у
зв’язку з тією чи іншою міжнародною комерційною операцією; b) вимога,
прийняття або отримання, прямо або опосередковано, будь-якою посадовою
особою або обраним представником будь-якої держави виплат, подарунків
або інших благ у будь-якої приватної або державної корпорації, в тому числі
транснаціональної корпорації, або окремої особи з іншої країни як
неправомірної винагороди за виконання або утримання від виконання цією
посадовою особою або представником своїх обов’язків у зв’язку з тією чи
іншою міжнародною комерційною операцією [70].
Положення, які містяться у документах, прийнятих резолюціями і
затверджених Генеральною Асамблеєю ООН, мають рекомендаційний
характер для держав – членів ООН. Водночас вони стали основою при
підготовці міжнародно-правових актів, які закріплюють міжнародні
стандарти по запобіганню та протидії корупції.
Слід зазначити, що особливу увагу питанням удосконалення
законодавства у сфері протидії корупції приділяють європейські міжнародні
інституції, однією з провідних є Рада Європи. Основними документами,
прийнятими в рамках Ради Європи і спрямованими на боротьбу з
міжнародним хабарництвом, стали Кримінальна конвенція про боротьбу з
корупцією (ETS 173) [136] та Цивільна конвенції про боротьбу з корупцією
Ради Європи [343].
У ст. 2 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи,
підписаної Україною 4 листопада 1999 р. у м. Страсбурзі й ратифікованої
Законом України № 3476-ІVвід 16 березня 2005 р. [260], поняття корупції,
для цілей цієї Конвенції, означає ―прямі чи опосередковані вимагання,
пропонування, давання або одержання хабара чи будь-якої іншої
неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне
 22

виконання будь-якого обов’язку особою, що отримує хабара, неправомірну

вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи‖ [343].
Визначення поняття корупції вітчизняним законодавцем на основі
положень Конвенції надається у п. 5 ст. 1 Закону України ―Про засади
запобігання і протидії корупції‖ № 3206-VI від 7 квітня 2011 р., де корупція –
використання особою, зазначеною в ч. 1 ст. 4 цього Закону, наданих їй
службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою
одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої
вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи
надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій ст. 4 цього
Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою
схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових
повноважень та пов’язаних із цим можливостей [249].
При дослідженні положень міжнародних нормативно-правових актів як
правових орієнтирів протидії корупції слід звернути увагу, що Україна
здійснює заходи щодо запобігання та протидії корупції в рамках
міжнародного співробітництва, зокрема, співпрацює з GRECO (Групою
держав Ради Європи проти корупції) та з Програмою розвитку ООН,
здійснює співпрацю в рамках Механізму огляду стану імплементації
Конвенції ООН проти корупції та в рамках Стамбульського плану дій по
боротьбі з корупцією, а також з іншими організаціями.
При цьому слід вказати, що Україна приєдналася до Групи держав Ради
Європи проти корупції (GRECO) 1 січня 2006 р. і у зв’язку з цим надала
згоду проходити оцінку з боку GRECO щодо імплементації в національне
законодавство положень Кримінальної та Цивільної конвенцій про боротьбу
з корупцією Ради Європи, а також принципів боротьби з корупцією Ради
Європи, які прийняті в рамках виконання програми дій проти корупції,
схваленої Радою Європи.
 23

Щодо діяльності GRECO, то відповідно до положень ст. 1 Статуту

GRECO[288] дана організація створена з метою удосконалити
компетентність її членів в боротьбі з корупцією для вжиття заходів через
динамічний процес спільного оцінювання методів проведення та однакового
впливу згідно з їхніми зобов’язаннями в цій сфері. Відповідно до ст. 2
Статуту функціями Групи є спостереження за дотриманням керівних
принципів боротьби з корупцією, які прийняті Комітетом Міністрів Ради
Європи 6 листопада 1997 р., та за впровадженням міжнародних законодавчих
документів, прийнятих відповідно до Програми дій боротьби з корупцією,
згідно з положеннями, які містяться в цих документах. Докладніше
дослідження правової природи GRECO здійснив у своїй роботі І. С. О.
Нуруллаєв [213].
Слід також зазначити, що Міжпарламентською Асамблеєю СНД у
рамках Співдружності Незалежних Держав також було прийнято акти
антикорупційного характеру, які спрямовані на протидію корупції (модельні
законодавчі акти) – Модельний закон ―Про боротьбу з корупцією‖ від
3 квітня 1999 р. [195], Модельний закон ―Основи законодавства про
антикорупційну політику‖ від 15 листопада 2003 р. [197] та Модельний закон
―Про протидію корупції‖ від 25 листопада 2008 р. [196].
Звернемо увагу на визначення у міжнародних документах понять, які
пов’язані з активним підкупом службової особи (активним хабарництвом).
Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (ETS 173), по суті, під
активним підкупом розуміє умисне обіцяння, пропонування чи надання
(виділено нами. – О. Я.) будь-якою особою прямо чи опосередковано будь-
якої неправомірної переваги будь-яким посадовим особам, для них особисто
чи для інших осіб, з метою заохочення їх до виконання чи невиконання своїх
службових обов’язків (ст. 2 ―Дача хабара національним державним
посадовим особам‖). Крім того, щодо криміналізації хабарництва у
приватному секторі Конвенція також імперативно рекомендує, щоб кожна
 24

сторона вживала таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути

необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві
кримінальної відповідальності за умисне надання під час здійснення
підприємницької діяльності обіцянки, пропонування чи дачі (виділено нами. –
О. Я.) прямо чи опосередковано будь-якої неправомірної переваги будь-яким
особам, які обіймають керівні посади у приватних підприємствах або
працюють на них у будь-якій якості, для них особисто чи для інших осіб, з
метою заохочення їх до виконання чи невиконання наданих їм повноважень
на порушення їхніх обов’язків (ст. 7 ―Дача хабара у приватному секторі‖)
[136].
Відтак, згідно з положеннями, що містяться у Кримінальній конвенції
про боротьбу з корупцією (ETS 173) щодо криміналізації хабарництва у
публічному секторі (ст. 2 ―Дача хабара національним державним посадовим
особам‖) та приватному секторі (ст. 7 ―Дача хабара у приватному секторі‖),
Конвенція імперативно вказує визнавати злочинами такі форми поведінки, як
обіцянка, пропонування чи дача(виділено нами. – О. Я.) неправомірної
переваги посадовим особам за вчинення цією особою будь-яких дій чи
бездіяльності при виконанні своїх службових обов’язків.
Із цього можемо зробити висновок, що Кримінальна конвенція про
боротьбу з корупцією Ради Європи визначає такі ознаки активного підкупу,
які проявляються саме в обіцянці, пропозиції та дачі неправомірної переваги
службовий особі.
Таким чином, під так званим активним підкупом (активне хабарництво)
у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи мається на
увазі обіцяння, пропонування чи надання (виділено нами. – О. Я.) особисто
або через посередників, будь-якої неправомірної переваги особам, яких
зазначеними Конвенціями рекомендується визнати суб’єктами злочину
―пасивний підкуп‖ (одержання будь-якої неправомірної переваги). Крім
наведеного поділу підкупу на зазначені види, Конвенція розрізняє активний і
 25

пасивний підкуп, який здійснюється у державному (ст. 2, 3) та приватному

секторах (ст. 7, 8).
Також норми кримінально-правового антикорупційного характеру
передбачені в Модельному Кримінальному кодексі, прийнятому
Міжпарламентською Асамблеєю Співдружності Незалежних Держав
17 лютого 1996 р. [198], зокрема, про підкуп службової особи йдеться у
ст. 305 (одержання хабара) та ст. 306 (давання хабара). Слід зазначити, що
для України акти, прийняті Міжпарламентською Асамблеєю держав –
учасниць Співдружності Незалежних Держав, мають лише рекомендаційний
характер.
Згідно з ч. 1 ст. 306 Модельного Кримінального кодексу СНД завідомо
незаконне надання особисто або через посередника майна, права на майно
або іншої майнової вигоди публічному службовцю виключно у зв’язку з
займаним ним службовим становищем за заступництво чи потурання по
службі, сприятливе вирішення питань, що належать до компетенції
публічного службовця, або за виконання чи невиконання в інтересах будь-
якої дії, яку публічний службовець повинен був або міг здійснити з
використанням службового становища, – злочин невеликої тяжкості. У ч. 2
ст. 306 цього акта давання хабара: а ) вчинення у великому розмірі; б)
завідомо для хабародавця групи публічних службовців, що діють за
попередньою змовою на отримання хабара, – злочин середньої тяжкості.
Крім того, дача хабара: а ) публічному службовцю, що займає відповідальну
державну посаду; б) організованою групою – тяжкий злочин (ч. 3 ст. 306).
Відповідно до положень примітки до ст. 306 цього Кодексу особа, яка дала
хабар, звільняється судом від покарання, якщо стосовно неї мало місце
вимагання хабара або якщо ця особа добровільно повідомила про дачу хабара
органу, який має право порушити кримінальну справу [198]. Тобто
об’єктивна сторона складу злочину за активного підкупу особи описана лише
як дача (давання) хабара.
 26

Порівняно із цим у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти

корупції від 31 жовтня 2003 р. [119] положення про активний підкуп
містяться в ст. 15 Конвенції ―Підкуп національних державних посадових
осіб‖ та ст. 21 ―Підкуп у приватному секторі‖. Зокрема, відповідно до ст. 15
Конвенції ―Підкуп національних державних посадових осіб‖ вказано, що
кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які
можуть бути необхідними для визнання кримінально караними таких діянь,
якщо вони вчинені умисно: обіцянка, пропозиція або надання (виділено нами.
– О. Я.) державній посадовій особі, особисто або через посередників, будь-
якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної чи
юридичної особи, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію чи
утрималась від вчинення дій під час виконання своїх службових обов’язків
(п. ―а‖). Щодо підкупу іноземних державних посадових осіб і посадових осіб
міжурядових організацій зазначено у п. ―1‖ ст. 16 ―Підкуп іноземних
державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій‖, а у п.
―а‖ ст. 21 Конвенції ООН проти корупції – про ―Підкуп у приватному
секторі‖ [119].
Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної
організованої злочинності 2000 р. [120] у ст. 8 ―Криміналізація корупції‖
передбачає, що ―1. Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та
інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати як кримінально
карані такі діяння, коли вони вчиняються навмисно: а) обіцянка, пропозиція
або надання (виділено нами. – О. Я.) публічній посадовій особі, особисто або
через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової
особи або іншої фізичної чи юридичної особи для того, щоб ця посадова
особа вчинила будь-яку дію або бездіяльність при виконанні своїх службових
обов’язків; [120].
Крім того, значущими правовими орієнтирами для формування
національного антикорупційного законодавства слід визнати й інші
 27

міжнародно-правові акти. Наприклад, до них можна віднести:

Міжамериканську конвенцію про боротьбу з корупцією (прийняту
Організацією американських держав від 29 березня 1996 р.) [193], Конвенцію
про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб у міжнародних
комерційних угодах (прийняту Організацією економічного співробітництва
та розвитку від 21 листопада 1997 р.) [118], Конвенцію Африканського союзу
про недопущення корупції та боротьбу з нею (прийняту главами держав й
урядів Африканського союзу від 12 липня 2003 р.)[360], Конвенцію про
захист фінансових інтересів ЄС 1995 р. та два Протоколи до неї (1996 та 1997
рр.) [361], Конвенцію про боротьбу з корупцією, яка стосується посадових
осіб ЄС або посадових осіб держав – учасниць ЄС 1997 р. [362].
У Міжамериканській конвенції про боротьбу з корупцією до активних
форм самої корупції належить пропозиція або надання, прямо або
опосередковано, урядовому чиновнику або особі, які здійснюють публічні
функції, предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої, як
подарунок, послуга, обіцянка (виділено нами. – О. Я.) або перевага для себе
або іншої особи або організації, в обмін на будь-який акт або бездіяльність
під час здійснення ним публічних функцій [193].
Конвенція про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб у
міжнародних комерційних угодах, прийнята Організацією економічного
співробітництва та розвитку від 21 листопада 1997 р., у ч. 1 ст. 1 вказує на
необхідність забезпечення ефективного кримінального переслідування
випадків пропозиції, обіцянки та надання(виділено нами. – О. Я.)
неправомірних переваг іноземним посадовим особам, а також одержання
останніми таких переваг [118].
Конвенція Африканського союзу про недопущення корупції та боротьбу
з нею, яка прийнята главами держав й урядів Африканського союзу,
передбачає такі прояви поведінки при вчиненні активного підкупу, як
пропозиція, обіцянка або надання(виділено нами. – О. Я.) неправомірних
 28

вигод (майнового та немайнового характеру) посадовим особам, які

виконують функції держави, одержання останніми таких вигод,
використання своїх повноважень з метою одержання вигоди, незаконне
збагачення тощо (ст. 4 Конвенції) [360].
У Конвенції про боротьбу з корупцією, яка стосується посадових осіб
ЄС або посадових осіб держав – учасниць ЄС, визначено, що активною
корупцією є умисна обіцянка або надання (виділено нами. – О. Я.), прямо чи
опосередковано, будь-якої переваги посадовій особі для неї особисто чи для
третьої особи за вчинення або невчинення дії, яка належить до її компетенції,
чи за використання свого становища всупереч службовому обов’язку
(ст. 3) [362].
Таким чином, зміст заборони так званого активного підкупу за
національним законодавством повинен відповідати змісту такої заборони за
Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією Ради Європи. Відтак
об’єктивна сторона складів злочинів за активного підкупу повинна
проявлятися в обіцянці, пропозиції та дачі неправомірної переваги, особисто
або через посередників, будь-якої неправомірної переваги особам, яких
визнано суб’єктами злочину ―пасивний підкуп‖ (одержання будь-якої
неправомірної переваги).
З урахуванням зазначеного, на нашу думку, імплементація в національне
кримінальне антикорупційне законодавство положень Кримінальної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи від 27 січня 1999 р., у
частині відповідальності за так званий активний підкуп потребуватиме
внесення змін до КК, оскільки при імплементації цих положень у КК
законодавцем не були виконані взяті перед Радою Європи зобов’язання.
Таким чином, антикорупційні конвенції Ради Європи та ООН щодо
положень про активний підкуп за своїм змістом аналогічні, і вимоги цих
конвенцій повинні бути сприйняті законодавцем при імплементації їх
положень у національне кримінальне законодавство.
 29

Порівняльний аналіз міжнародно-правових актів з протидії корупції дає

можливість зробити такі узагальнення.
По-перше, можна виділити два етапи становлення міжнародно-
правового механізму протидії корупції. Перший етап характеризується
визнанням підкупу службової особи злочином міжнародного характеру та
прийняття на міжнародному рівні перших документів, що регламентують
боротьбу з цим злочином (підкупу в рамках транснаціональних компаній), а
другий етап – це міжнародно-правове регулювання на рівні конвенцій питань
протидії корупційним правопорушенням.
По-друге, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією Ради
Європи та Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з
корупцією Ради Європи, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти
корупції та Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи є
основоположними міжнародними нормативно-правовими актами, які
ратифіковані Україною, мають обов’язковий характер і визначають
необхідність запровадження законодавчих змін у системі відповідальності за
корупційні правопорушення. Водночас інші міжнародні нормативно-правові
акти, які стосуються питань протидії корупції, хоча й не мають
зобов’язального характеру, проте можуть використовуватися законодавцем
як рекомендації й орієнтири для формування та вдосконалення системи
відповідальності за корупційні правопорушення. До них відносять акти,
прийняті Генеральною Асамблеєю ООН, Радою Європи, Співдружністю
Незалежних Держав, Організацією американських держав, Африканським
союзом тощо.
По-третє, встановлено, що найбільш повне визначення поняття
―активного підкупу‖ надається в Кримінальній конвенції про боротьбу з
корупцією Ради Європи (ст. 2). Тому положення КК України повинні бути
уточнені та приведені у повну відповідність до положень Кримінальної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
 30

1.2. Генезис положень національного закону про кримінальну

відповідальність за активний підкуп службової особи

Становлення сучасного національного антикорупційного законодавства

розпочалося в 1995 р. із прийняттям 11 липня 1995 р. Закону України ―Про
боротьбу з корупцією‖ [234]. Одночасно Законом України ―Про внесення
змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності посадових осіб‖ від 11 липня 1995 р. [244] до КК 1960 р.
були внесені зміни та доповнення, що стосувалися кримінальної
відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. Зокрема, у новій
редакції була викладена глава VII Особливої частини КК 1960 р. ―Посадові
злочини‖. Крім того, у статтях 168–170 КК 1960 р. кваліфікуюча ознака
―неодноразовість‖ була замінена на ―повторність‖. Таким чином, у ч. 1 ст.
170 КК 1960 р. у редакції закону № 282/95-ВР від 11 липня 1995 р. була
нормативно регламентована кримінальна відповідальність за дачу хабара і
передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до
восьми років. У ч. 2 ст. 170 КК 1960 р. встановлювалась кримінальна
відповідальність за дачу хабара, вчинену повторно, і передбачалась
відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти
років з конфіскацією майна або без такої. Також у ст. 170 КК 1960 р.
передбачалось, що особа, яка дала хабар, у тому числі і валютними
цінностями, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно
неї мало місце вимагання хабара або якщо після дачі хабара вона
добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї (ч. 3
ст. 170 КК 1960 р.). Президентом України були видані Указ ―Про додаткові
заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями
в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання
державних коштів‖ від 16 листопада 2000 р. № 1242 [247] та Указ ―Про
 31

невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою

злочинністю і корупцією‖ від 6 лютого 2003 р. № 84 [256].
У свою чергу, в Кримінальному кодексі України в редакції від 5 квітня
2001 р. відповідальність за активний підкуп службової особи – давання
хабара була встановлена в ст. 369. Ця стаття також передбачала і спеціальний
вид звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності.
Згодом у 2006 р. Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р. були
ратифіковані основні міжнародні конвенції у сфері боротьби з корупцією:
Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 2003 р. [119]
(підписана Україною 12 грудня 2003 р. у м. Меріда (Мексиканські Сполучені
Штати [258]), Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією (ETS
173)Ради Європи від 1999 р. [136] та Додатковий протокол до Кримінальної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи від 1999 р. [259]. До цього
16 березня 2005 р. була ратифікована Цивільна конвенція про боротьбу з
корупцією Ради Європи від 1999 р. [260]. Ратифікація зазначених конвенцій
Україною зумовлювала необхідність прийняття законів про внесення змін і
доповнень до КК України, пов’язаних з приведенням його норм у
відповідність до норм (стандартів), передбачених цими Конвенціями.
Підсумком проведення реформування антикорупційного законодавства
стало прийняття Верховною Радою України 11 червня 2009 р. Закону
України ―Про засади запобігання та протидії корупції‖ № 1506-VI [250],
Закону України ―Про відповідальність юридичних осіб за вчинення
корупційних правопорушень‖ № 1507-VI [236] та Закону України ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності
за корупційні правопорушення‖ № 1508-VI [241], первісні проекти яких були
внесені на розгляд Верховної Ради України Президентом України 11 вересня
2006 р.
Також було прийнято ряд законів, які системно пов’язані з боротьбою з
корупцією, зокрема: Закони ―Про доступ до судових рішень‖ № 3262-IV від
 32

22 грудня 2005 р. [248], ―Про судоустрій і статус суддів‖ № 2453-VI від 7

липня 2010 р. [261], ―Про здійснення державних закупівель‖ № 2289-VI від 1
червня 2010 р. [253] та ціла низка підзаконних нормативно-правових актів.
Відповідно до Закону України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ № 1508-VI від 11 червня 2009 р. передбачалось внесення
низки змін та доповнень до антикорупційного законодавства. Не стала
винятком і ст. 369 КК України, частиною першою якої згідно з вказаним
Законом була передбачена відповідальність за пропозицію хабара, а ч. 2 ст.
369 КК – за давання хабара. Також передбачались такі кваліфікуючі ознаки:
давання хабара, вчинене повторно (ч. 3 ст. 369 КК); давання хабара
службовій особі, яка займає відповідальне становище, або за попередньою
змовою групою осіб (ч. 4 ст. 369 КК); давання хабара службовій особі, яка
займає особливо відповідальне становище, або організованою групою осіб чи
її учасником (ч. 5 ст. 369 КК). Деяких змін зазнало і положення про
спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за пропозицію
та давання хабара. Зокрема,встановлювалося, що особа, яка пропонувала чи
дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно
неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона
добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи
щодо неї органу, наділеному законом правом порушувати кримінальну
справу. Поряд із цим визначалося у примітці до ст. 369 КК, що повторним у
цій статті є злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила цей злочин або
злочин, передбачений ст. 2354 чи ст. 2355 КК.
Таким чином, слід зазначити, що вперше кримінальна відповідальність
за пропозицію хабара як форми активного підкупу була встановлена у зв’язку
із прийняттям Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖
№ 1508-VI від 11 червня 2009 р.
 33

Зауважимо, що вказані антикорупційні закони, відповідно до п. 1

Прикінцевих положень набрали чинності з дня їх опублікування і мали бути
введені в дію з 1 січня 2010 р., однак законодавець двічі відкладав введення
їх у дію, зокрема, Законом України № 1787-VI від 23 грудня 2009 р.[237] на
1 квітня 2010 р. та Законом України № 1962-VI від 10 березня 2010 р. [238]
на 1 січня 2011 р. У підсумку Верховною Радою України Законом ―Про
визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо
запобігання та протидії корупції‖ № 2808-VI від 21 грудня 2010 р. [235] всі
три антикорупційні закони були визнані такими, що втратили чинність.
Зазначимо, що ґрунтовне дослідження змісту вказаних антикорупційних
законів мало місце в численних публікаціях вітчизняних учених, а саме:
В. І. Тютюгіна [313, с. 6–7], А. В. Мисливого [187, с. 7], М. І. Мельника [183],
М. І. Хавронюка [333, с. 6; 336; 331; 332], Л. П. Брич [37, с. 214–222; 36, с.
50–52; 35, с. 14–15; 34, с. 308–322], В.М. Киричка [110] та ін. Особливу увагу
даній тематиці у своїх публікаціях приділив П. П. Андрушко [8, с. 90–101;
11].
Продовженням реформування системи національного антикорупційного
законодавства стало прийняття Верховною Радою України 7 квітня 2011 р.
Законів України ―Про засади запобігання і протидії корупції‖ № 3206-VI[249]
та ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI [242].
Стосовно аналізу стану реформування вітчизняного антикорупційного
законодавства М.І. Хавронюк та Т. Якімець зазначають, що Закон України
―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI мало чим
відрізняється від того, що був ухвалений у 2009 р. Запропоновані ним статті
КК є ідентичними за змістом і відрізняються від ухвалених у 2009 р. лише
номерами та деколи назвами [333, с. 6].
 34

Слід зазначити, що Законом України ―Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. були внесені зміни до
антикорупційного законодавства, у тому числі кримінального, зокрема, у
розділ ХVII Особливої частини Кримінального кодексу України ―Злочини у
сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням
публічних послуг‖. Суттєвих змін зазнали положення закону про
кримінальну відповідальність, що стосуються злочинів, склади яких
передбачені ст. 368, ст. 369 та ст. 370 КК. Також була диференційована
кримінальна відповідальність за підкуп особи, у тому числі шляхом
виділення як самостійних злочинів незаконного збагачення (ст. 3682 КК),
комерційного підкупу службової особи приватного права незалежно від
організаційно-правової форми (ст. 3683 КК), підкупу особи, яка надає
публічні послуги (ст. 3684 КК), та зловживання впливом (ст. 3692 КК).
Законом України № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. ст. 369 КК було
викладено у новій редакції і встановлено відповідальність за таку форму
корупційної поведінки, як ―пропозиція хабара‖ (ч. 1 ст. 369 КК), а
відповідальність за давання хабара передбачено ч. 2 ст. 369 КК. Крім того,
ст. 369 КК також було доповнено такими кваліфікованими складами, як
давання хабара службовій особі, яка займає відповідальне становище, або за
попередньою змовою групою осіб (ч. 4 ст. 369 КК) та давання хабара
службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або
організованою групою осіб чи її учасником (ч. 5 ст. 369 КК), ч. 6 ст. 369 КК
було передбачено, що особа, яка пропонувала чи дала хабар, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання
хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що
сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному
законом правом порушувати кримінальну справу. У примітці до цієї статті
повторним у ст. 369 визнається злочин, вчинений особою, яка раніше
 35

вчинила такий злочин або будь-який із злочинів, передбачених статтями 368,

3683 чи 3684 КК.
Водночас прийняття згаданих законів у 2011 р. не давало підстав
стверджувати про завершеність реформування вітчизняного
антикорупційного законодавства. На необхідність продовження цієї роботи
вказується, зокрема, в Указі Президента України від 21 жовтня 2011 р. №
1001/2011, яким схвалено Національну антикорупційну стратегію на 2011–
2015 рр. [255], та постанові Кабінету Міністрів України від 28 листопада
2011 р. № 1240, якою затверджена Державна програма щодо запобігання і
протидії корупції на 2011–2015 рр. [251].
Крім того, у Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і 191
GPC 2) (Тема 1), затвердженому GRECO на 52-му пленарному засіданні
(Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), який був оприлюднений у листопаді
2011 р. на офіційному сайті Міністерства юстиції України, GRECO зауважує,
що, на жаль, виконаних рекомендацій – лише більше половини від загальної
кількості [221]. Тому цілком очевидно, що формування системи
національного антикорупційного законодавства ще далеко не завершено. Це,
у свою чергу, свідчить про нагальну потребу доопрацювання положень
кримінального законодавства у частині відповідальності за злочини у сфері
службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням
публічних послуг.
Певні кроки у цьому напрямі продовжують здійснюватися, але
перманентно, несистемно. Зокрема, прийнято Закон України ―Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону
України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку
з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» № 4652-VI
від 13 квітня 2012 р. [239], Закон України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України ―Про
засади запобігання і протидії корупції‖ № 4711-VI від 17 травня 2012 р. [240],
 36

Закон України ―Про правила етичної поведінки‖ № 4722-VI від 17 травня

2012 р. [257], Закон України ―Про адміністративні послуги‖ № 5203-VI від 6
вересня 2012 р. [233]. Відповідно до Закону України ―Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального
процесуального кодексу України‖ № 4652-VI від 13 квітня 2012 р. змін
зазнали положення КК, у тому числі і ст. 369 КК, ч. 6 якої викладена у такій
редакції: ―Особа, яка пропонувала чи дала хабар, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання
хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що
сталося, до повідомлення їй про підозру у вчиненні злочину органу,
службова особа якого наділена законом правом здійснювати повідомлення
про підозру‖.
Згідно із положеннями Закону України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у
відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з
корупцією‖ № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р. [243] норми КК, що стосуються
відповідальності за злочини, передбачені розділом ХVII Особливої частини
КК, вкотре зазнали суттєвих змін. Однією із таких змін є викладення у новій
редакції ст. 369 КК ―Пропозиція або надання неправомірної вигоди
службовій особі‖. У новій редакції викладено і ст. 368 КК, яка безпосередньо
кореспондує з положеннями ст. 369 КК, у якій термін ―хабар‖ замінено
терміном ―неправомірна вигода‖. Таким чином, у статтях розділу ХVII
Особливої частини КК ―Злочини у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖, для позначення
предмета корупційних злочинів вживається єдине наскрізне термінопоняття
―неправомірна вигода‖ (питання про предмет корупційних злочинів докладно
буде розглянуто нами у розділі 2 дослідження).
Зазначеним Законом змінено назву ст. 369 КК України, яка
формулюється так: ―Пропозиція або надання неправомірної вигоди
 37

службовій особі‖, а у ч. 1 ст. 369 КК встановлена відповідальність за

пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду
за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто
пропонує або обіцяє неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-
якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Відповідальність за надання неправомірної вигоди встановлюється в ч. 2
ст. ст. 369 КК. Згідно з положеннями КК за вчинення діяння, яке передбачене
частиною другою цієї статті, вчинене повторно, передбачена
відповідальність за ч. 3 ст. 369 КК, а у ч. 4 ст. 369 КК встановлено
відповідальність за вчинення діяння, передбаченого частиною другою або
третьою цієї статті, якщо неправомірна вигода надавалася службовій особі,
яка займає відповідальне становище, або вчинене за попередньою змовою
групою осіб. За вчинення діянь, які передбачені частиною другою, третьою
або четвертою цієї статті, якщо неправомірна вигода надавалася службовій
особі, яка займає особливо відповідальне становище, або вчинене
організованою групою осіб чи її учасником, відповідальність передбачена ч.
5 ст. 369 КК. Згідно з положеннями ч. 6 ст. 369 КК особа, яка пропонувала,
обіцяла чи надала неправомірну вигоду, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо вимагання
неправомірної вигоди і після пропозиції, обіцянки чи надання неправомірної
вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину
добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно
із законом має право повідомляти про підозру.
Доповнення положень КК України спочатку Законами України ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності
за корупційні правопорушення‖ № 1508-VI від 11 червня 2009 р. та ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності
за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня 2011 р., окремим
проявом активного підкупу, таким як ―пропозиція хабара‖, а в останній
 38

редакції ст. 369 КК, викладеній Законом України ―Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо приведення національного
законодавства у відповідність зі стандартами Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією‖ № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р., – ―пропозиція
неправомірної вигоди службовій особі‖, зумовлено виконанням українським
законодавцем зобов’язань перед Радою Європи, взятих ним у зв’язку з
ратифікацією Верховною Радою України 18 жовтня 2006 р. антикорупційних
конвенцій – приведення положень національного закону про кримінальну
відповідальність щодо криміналізації корупційних діянь, у тому числі так
званого активного підкупу службової особи, у відповідність до стандартів
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
Тим самим у національне законодавство про кримінальну
відповідальність частково, але не повністю, імплементовані положення, що
містяться у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи
щодо встановлення кримінальної відповідальності (визнання злочином у
національному законодавстві) такого прояву активного підкупу, як
пропозиція службовій особі надати їй неправомірну вигоду.
Ґрунтовний аналіз генезису положень національного закону про
кримінальну відповідальність в частині ―активного підкупу‖ проведено нами
у зв’язку з прийняттям у 2001 р. КК та внесених до нього змін Законами
України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 1508-VI від 11 червня
2009 р., ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня 2011
р. та ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
приведення національного законодавства у відповідність до стандартів
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією‖ № 221-VIІ від 18 квітня
2013 р. На особливу увагу заслуговує питання про зворотну дію внесених
змін у часі. На практиці можуть виникати ситуації, коли під час вчинення
 39

злочину діяв один закон, при здійсненні кримінального провадження

(розслідуванні справи) – інший, а на час розгляду справи в суді або
постановлення вироку (розгляду апеляційних чи касаційних скарг) – третій.
У таких випадках може виникати питання, який із цих законів слід
застосувати до особи, яка вчинила злочин. Згідно з положеннями ч. 4 ст. 5
КК при зміні декілька разів закону про кримінальну відповідальність за
діяння, яке було вчинене до першої зміни, зворотну дію в часі має той закон,
що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність
або іншим чином пом’якшує становище особи.
Щодо самого діяння слід вказати, що українське законодавство про
кримінальну відповідальність до внесення у КК змін та доповнень,
передбачених Законами України ―Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖
№ 1508-VI від 11 червня 2009 р. та ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня 2011 р., пропозиція хабара
вважалась стадією незакінченого злочину давання хабара. Тобто пропозиція
хабара не визнавалась самостійним закінченим злочином, як цього вимагає
Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи, а
розглядалася як стадія вчинення злочину. Тобто за ст. 369 КК України у
редакції від 5 квітня 2001 р., за пропозицію хабара відповідальність могла
настати або як за готування до давання хабара – ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 369 КК,
або як за замах на давання хабара – ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК.
Аналіз ознак, що характеризують діяння, свідчить, що згідно зі ст. 369
КК у редакції від 5 квітня 2001 р. дача хабара визнавалась закінченим
злочином з моменту ―дачі (надання)‖, тобто передачі хабара і прийняття хоча
б його частини службовою особою, тоді як ―обіцянка‖ і ―пропозиція‖ являли
собою лише замах на цей злочин.
 40

Порівняльний аналіз ознак діяння, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК у

редакції від 5 квітня 2001 р., у редакції від 11 червня 2009 р., у редакції від 7
квітня 2011 р. і у чинній редакції (Закону від 18 квітня 2013 р.), свідчить, що
при вчиненні пропозиції хабара до 1 липня 2011 р. має застосовуватися
ст. 369 КК у редакції від 5 квітня 2001 р.
Багато вчених і народних депутатів України висловлювались проти
безпосередньої криміналізації такої форми ―активного підкупу‖, як
пропозиції хабара, а тим більше – обіцянки надати хабара службовій особі
(неправомірну вигоду). Зокрема, В. А. Мисливий, який зазначає, що у теорії
кримінального права існують загальноприйняті класичні догмати, відповідно
до яких існують певні стадії, починаючи з виявлення умислу й закінчуючи
закінченим злочином. Радянське кримінальне право не передбачало караність
ідей, а передбачало караність суспільно небезпечних діянь, а отже,
―виявлення умислу не містить будь-яких суспільно небезпечних діянь, а тому
не може тягти кримінальної відповідальності‖ [187, с. 7]. В юридичній
літературі існувала точка зору, що не підкріплена діями пропозиція хабара не
утворює замаху на давання хабара [53, с. 240]. Однак з позиції приведення
положень національного антикорупційного законодавства, у тому числі про
кримінальну відповідальність, у відповідність до міжнародних стандартів у
сфері протидії корупції, передусім до норм і стандартів Кримінальної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, слід констатувати, що
Україна, не зробивши у Законі про ратифікацію цієї Конвенції від 18 жовтня
2006 р. жодних заяв чи застережень щодо застосування її положень
(стандартів), зобов’язана передбачити у національному законодавстві про
кримінальну відповідальність як окремий (самостійний) склад злочину
―обіцяння або пропонування неправомірної вигоди‖ публічній службовій
особі. На обов’язковість криміналізувати пропозицію та обіцянку хабара
наголошує і GRECO у Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і
191 GPC 2) (Тема 1), затвердженому GRECO на 52-му Пленарному засіданні
 41

(Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), який був оприлюднений у листопаді

2011 р. Міністерством юстиції України на офіційному сайті відомства. У
цьому звіті вказується, що у кримінальне законодавство України
імплементовані не всі імперативні положення Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією щодо криміналізації різних форм корупційної
поведінки. GRECO висловила серйозні сумніви, що статті 14 і 15 КК
однозначно охоплюють обіцянку, витребування і прийняття пропозиції або
обіцянки, як це визначено в статтях 2, 3, 7, 8 і 12 Конвенції. На думку
GRECO, відповідно до цих положень відповідальність за незакінчені злочини
настає лише у разі, якщо правопорушник добровільно не відмовився від
доведення злочину до кінця. Ця умова, вважає GRECO, певно, не буде
виконана у випадках, коли особа відмовляється від своєї пропозиції або
обіцянки, тобто раніше, ніж їй чітко відмовить одержувач хабара [221].
Щодо санкцій, які передбачались ст. 369 КК у попередніх редакціях, а
також у чинній редакції, на нашу думку, слід розпочати з аналізу положень
закону про кримінальну відповідальність за пропозицію хабара та за
готування до давання хабара. Так, за пропозицію хабара (ч. 1 ст. 369 КК)
відповідно до положень Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 р.
передбачалось покарання у вигляді штрафу від тридцяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
до двох років. За вчинення аналогічного діяння в редакції Закону України
―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня 2011
р. передбачалось покарання у вигляді штрафу від ста до двохсот п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
до двох років. За вчинення діяння, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК у редакції
Закону від 18 квітня 2013 р.,встановлено покарання у вигляді штрафу від
двохсот п’ятдесяти до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
 42

громадян або громадські роботи на строк від ста шістдесяти до двохсот

сорока годин, або обмеження волі на строк до двох років.
За давання хабара в редакції Закону від 5 квітня 2001 р. передбачалось
покарання у вигляді штрафу від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від двох до п’яти
років (ч. 1 ст. 369 КК у редакції Закону 2001 р.), тобто за пропозицію хабара
відповідальність могла настати або як за готування до давання хабара – ч. 1
ст. 14, ч. 1 ст. 369 КК, або як за замах на давання хабара – ч. 2 ст. 15, ч. 1
ст. 369 КК, тобто таке діяння кваліфікувалось з урахуванням стадії злочину
як незакінчений злочин. Важливість встановлення моменту закінчення
злочину давання хабара зумовлено тим, що покарання відповідно до вимог
частин 2, 3 ст. 68 КК за готування до вчинення злочину та замах на злочин
призначається у розмірі, що не може перевищувати половини при готуванні
чи двох третин при замаху строку або розміру найбільш суворого виду
покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті)
Особливої частини КК.
Згідно з положеннями КК готування до злочину невеликої тяжкості не
тягне за собою кримінальної відповідальності, а оскільки давання хабара (ч. 1
ст. 369 КК у редакції від 5 квітня 2001 р.) є злочином невеликої тяжкості, а
тому готування до давання хабара є злочинами невеликої тяжкості, вчинення
якого не тягне кримінальної відповідальності.
В Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і 191 GPC 2)
(Тема 1) GRECO також звертає увагу на те, що у випадку притягнення до
відповідальності за незакінчений злочин максимальні санкції зменшуються.
Покарання за готування до вчинення злочину або за посягання на вчинення
злочину не може перевищувати половини або двох третин максимального
строку чи розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого за
вчинення закінченого злочину відповідно. Готування до злочину невеликої
тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, і тому ст. 14 КК
 43

не застосовують у випадках учинення хабарництва за відсутності обставин,

що обтяжують покарання. Тому позиція GRECO така: обіцянка,
витребування і одержання пропозиції або обіцянки необхідно у прямій формі
криміналізувати, з метою чітко позначити такі дії як кримінально карані, та
застосовувати до них ті ж самі правила, які застосовуються до давання,
пропозиції й одержання хабара, та усунути прогалини в законодавстві. У цій
важливій сфері законодавство щодо хабарництва має бути однозначним. У
світлі наведеного GRECO рекомендує, зокрема,доповнити положення
Кримінального кодексу у частині, що стосується активного та пасивного
хабарництва та зловживання впливом, такими ознаками (формами діяння),
як “обіцянка” та “витребування” вигоди та “прийняття пропозиції чи
обіцянки”[221].
За давання хабара в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачалось
покарання у вигляді штрафу від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від двох до п’яти
років (ч. 1 ст. 369 КК у редакції Закону 2001 р.). Згідно з положеннями
Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 1508-VI від 11
червня 2009 р. відповідальність за давання хабара встановлювалась ч. 2 ст.
369 КК,санкцією якої передбачалось покарання у вигляді штрафу від двохсот
п’ятдесяти до семисот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеження волі на строк від двох до п’яти років, Законом
України № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. також ч. 2 ст. 369 КК
встановлювалась відповідальність за давання хабара і передбачалось
покарання у вигляді штрафу від двохсот п’ятдесяти до семисот п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
від двох до п’яти років. За ч. 2 ст. 369 КК у редакції Закону від 18 квітня 2013
р. встановлено покарання у вигляді штрафу від п’ятисот до семисот
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження
 44

волі на строк від двох до чотирьох років, або позбавлення волі на той самий
строк.
Відповідальність за давання хабара, вчинене повторно, у редакції Закону
від 2001 р., передбачалось у ч. 2 ст. 369 КК і каралось позбавленням волі на
строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої. Законом
України № 1508-VI від 11 червня 2009 р. за давання хабара, вчинене
повторно, було встановлено покарання у вигляді позбавлення волі на строк
від трьох до шести років із штрафом від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та з конфіскацією майна або
без такої (ч. 3 ст. 369 КК), а згідно з положеннями Закону України № 3207-VI
від 7 квітня 2011 р. – позбавлення волі на строк від трьох до шести років із
штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян та з конфіскацією майна або без такої. За вчинення діяння,
відповідальність за яке передбачена ч. 3 ст. 369 КК у редакції Закону від 18
квітня 2013 р., встановлено покарання у вигляді позбавлення волі на строк
від трьох до шести років із штрафом від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та з конфіскацією майна або
без такої.
Із цього випливає висновок, що норма про відповідальність за повторне
надання (давання) неправомірної вигоди (хабара) у редакції Закону України
№ 1508-VI від 11 червня2009 р.―Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖
передбачала менший розмір основного покарання у вигляді позбавлення волі,
ніж попередня редакція цієї ж норми.
За ч. 4 ст. 369 КК в редакції Закону України № 1508-VI від 11 червня
2009 р. – давання хабара службовій особі, яка займає відповідальне
становище, або за попередньою змовою групою осіб – встановлювалась
відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми
років з конфіскацією майна або без такої; за аналогічне діяння в редакції
 45

Закону України № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. встановлювалось таке ж саме

покарання – позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років з
конфіскацією майна або без такої. Згідно з санкцією ч. 4 ст. 369 КК у редакції
Закону від 18 квітня 2013 р. за вчинення цього діяння встановлено покарання
у вигляді позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років з
конфіскацією майна або без такої.
Відповідно до Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 р. за
вчинення злочину, передбаченого ч. 5 ст. 369 КК (за давання хабара
службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або
організованою групою осіб чи її учасником) – передбачалось покарання у
виді позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією
майна або без такої, а згідно з положеннями Закону України № 3207-VI від 7
квітня 2011 р. за таке ж діяння передбачалось аналогічне покарання –
позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або
без такої. Діяння, вчинення якого передбачено ч. 5 ст. 369 КК редакції Закону
від 18 квітня 2013 р., карається позбавленням волі на строк від п’яти до
десяти років з конфіскацією майна або без такої.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність,
який скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність
або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто
поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким
законом чинності.
З урахуванням зазначеного вважаємо, оскільки за надання неправомірної
вигоди службовій особі, вчинене повторно (ч. 3 ст. 369 КК),розмір основного
покарання у вигляді позбавлення волі зменшено, а тому ч. 3 ст. 369 КК має
зворотну дію в часі. Водночас норми ч. 1 ст. 369 КК криміналізовано
пропозицію надання неправомірної вигоди службовій особі; у санкції ч. 2
ст. 369 КК за надання неправомірної вигоди службовій особі збільшено
розмір покарання у вигляді штрафу; у ч. 4 ст. 369 КК передбачено
 46

кваліфікований, а у ч. 5 ст. 369 КК – особливо кваліфікований склади

злочину надання неправомірної вигоди службовій особі не мають зворотної
дії в часі.
Зазначимо, що Кабінетом Міністрів України внесено до Верховної Ради
України проект Закону ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо реалізації рекомендацій Європейської Комісії у сфері
державної антикорупційної політики‖ № 3312 від 23 вересня 2013 р. Цим
проектом пропонується внести зміни та доповнення, у тому числі до КК.
Однією з таких змін є доповнення ст. 369 КК такою формою активного
підкупу службової особи, як ―обіцянка‖. У пояснювальній записці до проекту
Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо реалізації рекомендацій Європейської Комісії у сфері державної
антикорупційної політики‖ зазначається, що метою проекту Закону є
виконання рекомендацій експертів Європейської Комісії (далі – ЄК) щодо
удосконалення положень антикорупційного законодавства, наданих у рамках
переговорів щодо лібералізації ЄС візового режиму для України. Зокрема,
щодо забезпечення виконання рекомендацій GRECO у сфері криміналізації
корупції (на сьогодні додаткових кроків потребує реалізація рекомендацій І,
ІІ, та VII GRECO, наданих Україні за результатами Третього раунду
оцінювання) – проектом Закону передбачені зміни до Кримінального кодексу
України в частині поширення юрисдикції України на іноземців та осіб без
громадянства, які вчинили у співучасті зі службовими особами, які є
громадянами України, злочини, пов’язані з активним та пасивним
хабарництвом, зловживанням впливом; доповнення об’єктивної сторони всіх
злочинів згаданої категорії елементом ―обіцянка‖; поширення положень
щодо відповідальності за активну та пасивну форми підкупу на осіб, які
працюють у будь-якій якості на підприємствах, в установах, організаціях
приватного сектору. Аналізуючи даний проект закону в частині доповнення
активного підкупу такою формою, як обіцянка, зазначимо, що запропоновані
 47

КМ України зміни є обґрунтованими та відповідають взятим на себе

Україною зобов’язанням перед Радою Європи у зв’язку з ратифікацією
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
У зв’язку з цим необхідно внести зміни до Кримінального кодексу
України, які повинні бути повними та системними. Таких змін потребують
положення КК як про активний підкуп, так і положення, які безпосередньо
кореспондують з ними.
Таким чином, дослідивши генезис положень національного закону про
кримінальну відповідальність за активний підкуп службової особи, можемо
сформулювати такі узагальнення.
По-перше, становлення національного антикорупційного законодавства
розпочалося у 1995 р. із прийняттям Верховною Радою України Закону
України ―Про боротьбу з корупцією‖. Водночас кримінально-правова
заборона активного підкупу службової особи існувала ще задовго до цього у
вигляді дачі (давання) хабара.
По-друге, починаючи із 1960 р., можна виділити два етапи історичного
розвитку законодавчого забезпечення протидії корупції. Перший період
характеризуються певною стабільністю законодавчих положень, а також
відсутністю численних змін. На противагу цьому для другого періоду
притаманним є перманентне внесення змін до законодавства, які здебільшого
мають фрагментарний та безсистемний характер.
По-третє, норма про відповідальність за повторне надання (давання)
неправомірної вигоди (хабара) у редакції Закону України № 1508-VI від
11 червня2009 р.―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖ має зворотну дію в
часі.
 48

Висновки до розділу 1

1. Правові положення стосовно протидії корупції, у тому числі й щодо

протидії активному підкупу, закріплюються в цілому комплексі міжнародних
нормативно-правових актів. Основоположними міжнародними нормативно-
правовими документами, які стосуються протидії корупції, є Кримінальна
конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи та Додатковий протокол до
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, які
ратифіковані Україною та мають зобов’язальний характер і визначають
необхідність запровадження законодавчих змін до системи відповідальності
за корупційні правопорушення.
Інші міжнародно-правові акти, у тому числі й ті, які прийняті
Генеральною Асамблеєю ООН, Радою Європи, Співдружністю Незалежних
Держав, Організацією американських держав, Африканським союзом тощо,
можуть використовуватися законодавцем як рекомендації і орієнтири для
формування та вдосконалення системи відповідальності за корупційні
правопорушення.
2. Найбільш повне визначення ―активного підкупу‖ службової особи
надається в Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи,
під яким розуміється умисне обіцяння, пропонування чи надання будь-якою
особою прямо чи опосередковано будь-якої неправомірної переваги будь-
яким посадовим особам, для них особисто чи для інших осіб, з метою
заохочення їх до виконання чи невиконання своїх службових обов’язків. У
цьому контексті необхідним є приведення національного законодавства у
відповідність до вимог міжнародних нормативно-правових актів у частині
описання форм прояву об’єктивної сторони активного підкупу. Зокрема, це
стосується встановлення відповідальності за обіцянку надати неправомірну
вигоду службовій особі.
 49

3. Становлення національного антикорупційного законодавства

розпочалося у 1995 р. із прийняттям Верховною Радою України Закону
України ―Про боротьбу з корупцією‖. Однак кримінально-правова заборона
активного підкупу службової особи існувала ще задовго до цього у вигляді
дачі (давання) хабара.
4. Історичними періодами розвитку законодавства про кримінальну
відповідальність у частині відповідальності за активний підкуп, починаючи із
1960 р., є: 1) період законодавчої заборони активного підкупу у вигляді дачі
(давання) хабара в КК Української РСР 1960 р. (КК 1960 р.) та КК України
2001 р. (1960–2006 рр.); 2) період імплементації в національне
антикорупційне законодавство положень міжнародних нормативно-правових
актів у зв’язку з прийняттям 18 жовтня 2006 р. Законів України ―Про
ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією‖ та ―Про
ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції‖ (з 2006
р. до теперішнього часу).
5. Проаналізовано зміст положень ст. 369 КК у різних редакціях,
починаючи з 5 квітня 2001 р. Встановлено, що норма про відповідальність за
повторне надання неправомірної вигоди службовій особі в редакції Закону
України № 1508-VI від 11 червня2009 р.―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ має зворотну дію в часі, оскільки передбачала менший
розмір покарання, ніж відповідна норма в редакції КК України від 5 квітня
2001 р.
 50

РОЗДІЛ 2
ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО
СТАТТЕЮ 369 КК УКРАЇНИ

2.1. Особливості визначення об’єкта злочину, склади якого

передбачені статтею 369 КК України

Враховуючи обрану тему дослідження, необхідно звернути увагу на те,

що відповідно до положень ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної
відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке
містить склад злочину, передбаченого КК. Термін ―склад злочину‖ з’явився в
кримінально-правовій літературі ще наприкінці ХVI ст. У доктрині
кримінального права існують різні підходи щодо визначення поняття ―склад
злочину‖, а також щодо його так званої ―внутрішньої‖ будови. Розв’язання
загальних проблем, які стосуються складу злочину, не є безпосереднім
предметом дослідження у даній роботі, а тому лише констатуємо те, що ці
питання в теорії вирішуються неоднозначно.
У цьому контексті найбільш обґрунтованою вважаємо думку
C. Д. Шапченка, який зазначає, що за своєю сутністю склад злочину є
словесною інформаційною (інформаційно-оціночною) моделлю злочину
певного виду або окремого його різновиду. На думку вченого, якщо така
модель ―включається‖ в механізм кримінально-правового регулювання, вона
набуває певних правових (юридичних) властивостей, зміст яких визначається
характером її взаємодії з відповідними елементами цього механізму; ці
властивості зумовлюють ―розщеплення‖ складу злочину на декілька відносно
самостійних правових явищ, кожне з яких має свою форму існування
(―юридичного буття‖). Як компонент (елемент) змісту кримінального права
склад злочину набирає форми специфічної нормативної юридичної
конструкції, існує у вигляді юридичного складу злочину, а будучи
 51

відображеним у свідомості людей, юридичний склад злочину зазнає певних

змін: окремі його характеристики уточнюються, конкретизуються,
систематизуються; тому як компонент (―фрагмент‖) індивідуальної та
колективної правосвідомості склад злочину набирає форми своєрідної
нормативно-теоретичної юридичної конструкції. С. Д. Шапченко вказує на
те, що при визначенні злочинності конкретного діяння відповідний суб’єкт
обов’язково створює інформаційно-оціночну модель фактичних обставин
(діяння у поєднанні з іншими юридичними фактами); і якщо суб’єкт робить
висновок про відповідність такої моделі певному юридичному складу
злочину, він відтворює цю модель у відповідному процесуальному
документі; така модель конкретизованих характеристик злочину певного
виду чи окремого його різновиду набирає форми так званого фактичного
складу злочину [347, с. 240–243].
Склад злочину включає охоплює чотири обов’язкові складові частини,
кожна з яких характеризується певними елементами, а їх характеристики
відображені безпосередньо у тексті кримінального закону. Цими системно-
структурними характеристиками виступають: об’єкт, об’єктивна сторона,
суб’єкт і суб’єктивна сторона [145, с. 100]. Елементами обов’язкових
складових частин (підсистем) юридичного складу злочину виступають,
зокрема:об’єкт складу злочину, об’єктивна сторона складу злочину, суб’єкт
складу злочину, суб’єктивна сторона [145, с. 100].
Аналіз конкретного юридичного складу злочину, який передбачений
Особливою частиною КК України, потребує того, щоб кожна його
обов’язкова (конструктивна) складова частина була максимально
визначеною. Тобто при дослідженні юридичного складу злочину необхідно
встановити всі його обов’язкові складові, однією з чотирьох яких є об’єкт
злочину.
Необхідно зазначити, що у доктрині кримінального права України поряд
з поняттям ―об’єкт злочину‖ вживаються поняття ―об’єкт кримінально-
 52

правової охорони‖, ―об’єкт злочинного посягання‖ і ―об’єкт злочинного

впливу». Виділимо дві основні позиції щодо співвідношення перших трьох
понять: одні вчені вважають, що поняття ―об’єкт кримінально-правової
охорони‖, ―об’єкт злочину‖ і ―об’єкт злочинного посягання‖ є тотожними
(Б.С. Нікіфоров, В. Я. Тацій [299, с. 42], Є. К. Каіржанов, М.Й. Коржанський
[126, с. 42], С.Б. Гавриш), а інші – що ці поняття різні за змістом
(П. П. Андрушко [16, с. 110–111; 10, с. 5–11; 9, с. 3–10], Ю. О. Демидов [72,
с. 32]). А. А. Музика вважає, що поняття ―об’єкт злочину‖ та ―об’єкт
кримінально-правової охорони (захисту)‖ різні за обсягом, водночас автор
ототожнює поняття ―об’єкт злочину‖ та ―об’єкт злочинного посягання‖ [199,
с. 25–26].
Слушним для нашого дослідження є підхід П. П. Андрушка, який пише,
що об’єкт кримінально-правової охорони – це ті цінності, які законодавцем
беруться під охорону шляхом прийняття кримінально-правової норми, тобто
цінності, які потенційно можуть стати об’єктом злочину (злочинного
посягання). Автор вказує, що такими цінностями є: 1) права, свободи і
правоохоронювані інтереси фізичних осіб, правоохоронювані інтереси
юридичних осіб, суспільства (громадські інтереси), територіальних громад,
об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування та держави; 2)
потерпілі (фізичні та юридичні особи, суспільство і держава); 3) соціальні
зв’язки між членами суспільства з приводу реалізації належних їм прав,
свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин у разі їх
врегулювання нормами права [10, с. 5–11; 9, с. 3–10]. Об’єктом конкретного
злочину, на думку П. П. Андрушка, може бути та частина цінностей, які є
об’єктом кримінально-правової охорони конкретної кримінально-правової
норми, а об’єктом ―злочинного посягання‖ є соціальні цінності,
цілеспрямоване посягання на які здійснюється шляхом вчинення умисних
діянь [10, с. 5–11; 9, с. 3–10]. На наш погляд, саме такий підхід є найбільш
обґрунтованим, однак вважаємо, що таку позицію слід уточнити, що
 53

об’єктом ―злочинного посягання‖ є соціальні цінності, посягання на які

здійснюється шляхом вчинення будь-яких діянь (умисних чи необережних).
Водночас проблема полягає в тому, що може визнаватись ―об’єктом
злочину‖, тобто, чому злочинне діяння заподіює або може заподіяти шкоду,
що повинен захищати КК, оскільки саме з приводу цього питання в науці
кримінального права України не існує єдності.
Зазначимо, що в доктрині кримінального права питанню об’єкта злочину
присвячено багато наукових праць. За радянського періоду це праці
А. А. Піонтковського [228, с. 129–130; 227], А. Н. Трайніна [308, с. 123],
Б. С. Нікіфорова [209] та інших учених, на сучасному етапі це роботи
П. П. Андрушка [16, с. 110–111; 10, с. 5–11; 9, с. 3–10], С. Б. Гавриша [54, с.
19–65], В. П. Ємельянова, М. Й. Коржанського [126, с. 42], В. М. Кудрявцева,
П. С. Матишевського, А. В. Наумова [206], В. В. Сташиса, В. Я. Тація [298, с.
27; 299, с. 66–69], Є. В. Фесенка [323, с. 75] та інших вчених. Об’єктом
злочину визнаються ―суспільні відносини‖, ―соціальні цінності‖, ―правові
блага‖, ―правовідносини‖ тощо.
Тривалий науковий пошук сприяв розробленню теоретичних аспектів
проблеми визначення об’єкта злочину. Відзначимо основні підходи до
визначення об’єкта злочину, які існують у теорії кримінального права
України. Зокрема, об’єктом злочину є суспільні відносини, таке тлумачення
було найпоширенішим у теорії радянського кримінального права[228, с. 129–
130; 60, с. 287; 77, с. 96; 85, с. 12; 135, с. 111; 308, с. 123; 59, с. 3; 209; 32, с.
169; 33, с. 70; 61, с. 59; 126, с. 28; 315, с. 81–99; 298, с. 75–76; 292, с. 83].
Суспільні відносини визнаються об’єктом злочину багатьма вченими і в
теперішній час, а саме послідовниками такої концепції є В. Я. Тацій [298, с.
27; 299, с. 66–69], М. І. Мельник [140], А. В. Савченко, Ю. В. Александров та
В. А. Клименко[140, с. 69], М. Й. Коржанський [129, с. 14], В. О. Навроцький,
М. І. Бажанов та ін.[138;140; 141; 142; 143; 144; 146; 326; 340].
 54

Також у науці кримінального права України існує похідна від

розглянутої вище концепції – теорія об’єкта злочину як правовідносин,
послідовниками якої є С. Я. Лихова [172, с. 79], О. М. Готін [62, с. 9–10] та ін.
За часів незалежності України у зв’язку з пошуком вітчизняними
фахівцями, які досліджують питання об’єкта злочину, альтернативних
концепцій для вирішення цього питання було переосмислено теорії видатних
юристів, які виникли ще в XIX – на початку XX століть, зокрема, таких
теорій об’єкта злочину як певного блага (Г. Колоколов, С. Мокринський),
інтересу (Ф. Ліст, Б. С. Нікіфоров), інтересу та блага (Л. С. Білогриць-
Котляревський[27, с. 161]), суб’єктивного права (В. Д. Спасович[286; 287],
А. Фейєрбах), людини з усіма її правами і установами, які нею як істотою
суспільною створюються (О. Кістяківський [107, с. 318]), норми права
(Н. С. Таганцев [296; 294; 295], М. Неклюдов, В. Хвостов [337, с. 317; 338]).
С. Б. Гавриш дійшов висновку, що точніше об’єктом злочину визнавати
не абстрактні суспільні відносини, а конкретні блага, що охороняються
законом [54, с. 19–65]. Запропонував концепцію подвійного об’єкта злочину
М. В. Трубніков, де первинним об’єктом злочинного посягання є суспільні
відносини (соціальна оболонка), а вторинні – блага, цінності та інші сфери
життєдіяльності людей, що знаходяться в середині соціальної оболонки[310,
с. 81–87].
Вчені П. С. Матишевський і Є. В. Фесенко вказують на те, що об’єктом
злочину, який найповніше, порівняно з іншими елементами складу злочину,
відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають
визнаватись не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські,
суспільні або державні цінності [145, с. 123–124]. П. С. Матишевський
вважав, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою об’єкта
злочину, оскільки цим поняттям не можуть охоплюватися особисті
(природні) блага, людини (життя, здоров’я, честь і гідність) [181, с. 97]. У
наукових працях П. С. Матишевський спільно з Є. В. Фесенком
 55

структурними частинами цінностей, що охороняються кримінальним

законом, виділяли три їх різновиди: 1) суб’єкти суспільних відносин, 2)
блага, що належать цим суб’єктам, та 3) предмети, залучені у сферу цих
відносин. Залежно від цільового призначення зазначені різновиди цінностей
виконують, на думку згаданих учених, такі функції: 1) інформація про
суб’єкти суспільних відносин дає можливість визначити, проти кого було
спрямоване злочинне діяння; 2) конкретний вид і зміст благ, що належать
суб’єктам, дає змогу відповісти на питання, чому саме може бути заподіяна
шкода; 3) вказівка щодо предметів злочину інформує про те, на які
матеріальні об’єкти діє суб’єкт, посягаючи на блага окремої людини,
суспільства або держави [145, с. 124–125; 181, с. 96–98].
Відповідно до наукової позиції Є. В. Фесенка об’єктом злочину є
цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване
злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду. Ці
цінності включають різноманітні об’єкти матеріального світу, в тому числі й
саму людину, які мають суттєве позитивне значення для окремих осіб,
соціальних груп і суспільства в цілому. Слід зауважити, що у процесі
проведеної наукової роботи у Є. В. Фесенка змінилися погляди на саму
структуру. Так, на думку автора, структурними елементами цінностей є п’ять
класів компонентів: 1) потерпілі; 2) інтереси та права потерпілих; 3)
соціальні зв’язки; 4) предмети (матеріалізовані блага); 5) нематеріалізовані
блага, що належать потерпілим [323, с. 75]. Вчений вважає, що ―цінності –
найточніший універсальний термін, що вживається для визначення
загального поняття об’єкта злочину та його конкретних видів. Саме на них як
таких, що мають важливе позитивне значення для окремої людини або
суспільних груп чи державних органів, держави в цілому тощо, посягають
будь-які злочинні діяння. Є. В. Фесенко вважає, що поняття ―цінності‖ доволі
широке, завдяки чому охоплює всі практично можливі об’єкти злочинних
посягань. Вчений зазначає, що визнання компонентами цінностей як об’єкта
 56

злочинів потерпілих, їхніх інтересів і прав, соціальних зв’язків, благ

(матеріалізованих – предметів і нематеріалізованих) повно і водночас
достатньо конкретизує коло зазначених цінностей‖[324, с. 85].
З урахуванням вищезазначеного слід погодитись з твердженням
П. П. Андрушка щодо оцінки концепцій об’єкта злочину, який зазначає, що
жодна з них не може вважатись єдино правильною (―істиною в останній
інстанції‖), кожна з них має право на існування, оскільки має як позитивні,
об’єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти,
передусім з методологічного погляду [7, с. 46].
Прийнятним для нашого дослідження є підхід П. П. Андрушка, який
вважає, що об’єктом злочину є соціальні цінності (чи то суспільні відносини,
правовідносини, правові блага тощо з позиції інших концепцій (об’єкта
злочину), яким фактично заподіяна шкода чи які поставлені під загрозу
заподіяння шкоди, різновидами яких, а не їх структурними елементами,
тобто безпосередніми чи видовими об’єктами конкретних злочинів є: 1)
потерпілий; 2) права, свободи та інтереси потерпілого; 3) соціальні зв’язки
між членами суспільства з приводу реалізації ними належних їм прав, свобод
та інтересів, у тому числі у формі правовідносин [16, с. 76]. При цьому, на
думку автора цієї теорії, потерпілим від злочину є не лише фізична особа як
людина і громадянин, а й утворені нею інституції – юридичні особи
(підприємства, установи, організації різних форм власності і різного
спрямування), держава в особі створених нею органів державної влади на
підставі делегованих їй громадянами повноважень, саме суспільство [7, с.
48]. Також з позиції концепції цінностей об’єкт злочину визначає
П. С. Берзін [29, с. 19, 21] та М. П. Куцевич [166, с. 141–191].
Таким чином, на нашу думку, саме підхід об’єкт злочину – соціальні
цінності повно відображає той субстрат, що може виступати об’єктом
злочину та сприймається суб’єктом кримінально-правової кваліфікації.
 57

Не менш дискусійними у доктрині вітчизняного кримінального права є

також питання класифікації об’єктів злочину, оскільки це питання не є
безпосереднім предметом нашої роботи, лише зазначимо, що існує
класифікація об’єктів злочину ―по вертикалі‖ та ―по горизонталі‖.
Розпочнемо з класифікації об’єктів злочину ―по вертикалі‖, у
переважній більшості юридичної літератури радянського періоду,
присвяченої питанню об’єкта злочину, така класифікація об’єктів мала три
рівні: загальний об’єкт, родовий (іноді його називають груповим або
спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах – видовий) [161, с. 124;
315, с. 100], яка вперше була запропонована В. Д. Меньшагіним у 1938 р. У
деяких працях згадувався про видовий об’єкт злочину, автори вказували, що
видовий об’єкт співвідноситься з родовим як частина і ціле (як вид з родом) і
розуміли під ним об’єкт виду (підгрупи) дуже подібних за характером
злочинів. За підходу ―вертикальної класифікації‖ об’єкта злочину, загальним
об’єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються
кримінальним законом. Слід погодитись з твердженням, що вся сукупність
суспільних відносин не може бути об’єктом як елементом складу злочину,
оскільки, це об’єкт кримінально-правової охорони, який не можна
ототожнювати з поняттям об’єкта злочину. Таким чином, для включення так
званого загального об’єкта у ―вертикальну‖ класифікацію об’єктів злочинів
немає підстав. Ця класифікація включає лише два види об’єктів – родовий та
безпосередній [145, с. 130]. Під родовим об’єктом злочину слід розуміти
соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів, а під безпосереднім
об’єктом – соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або
бездіяльність [145, с. 130–133]. Безпосередній об’єкт співвідноситься з
родовим як частина та ціле, а у певних випадках вони можуть збігатися за
обсягом.
Родовий об’єкт вказує на характер суспільної небезпеки певної групи
злочинів, на підставі чого використовується як критерій об’єднання окремих
 58

складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій

частині КК України. Саме за таким принципом побудована система
Особливої частини КК України, за винятком розділів: ХVII – злочини у сфері
службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням
публічних послуг, та ХIХ – злочини проти встановлення порядку несення
військової служби (військові злочини), конструкція яких враховує
насамперед суб’єкт злочину.
Безпосередній об’єкт злочину має найбільше значення як для
правотворчої, так і для правозастосовної діяльності, оскільки є
конструктивною ознакою будь-якого юридичного складу злочину.
Встановлення безпосереднього об’єкта злочину має важливе значення для
з’ясування характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого
злочину, правильної його кваліфікації, дає можливість як найточніше
провести розмежування між суміжними посяганнями.
Таким чином, для нашого дослідження саме такий підхід є основою для
визначення родового об’єкта злочинів, які розміщені в розділі ХVII
Особливої частини КК України – ―Злочини у сфері службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖, та
безпосереднього об’єкта складів злочину, передбаченого ст. 369 КК України.
При дослідженні загальної характеристики родового об’єкта злочинів у
сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням
публічних послуг,насамперед постають питання, відповіді на які допоможуть
при встановленні безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК
України. Зокрема, чи обґрунтовано юридичні склади злочину,
відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 369 КК України,
розміщено законодавцем у розділі ХVII Особливої частини КК України? Чи
пов’язані склади злочину, який передбачений ст. 369 КК України, зі складом
злочину, який передбачений ст. 368 КК України – прийняття пропозиції,
обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою, а якщо
 59

так, то що в них спільного? Яка особливість розміщення пропозиції або

надання неправомірної вигоди службовій особі у розділі ХVII Особливої
частини КК України і в чому саме специфіка?
У теорії кримінального права існують різні підходи до визначення
родового об’єкта злочинів, які розміщені в розділі ХVII Особливої частини
КК України – ―Злочини у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖. О. Я. Свєтлов вважав,
що родовий об’єкт службових злочинів – це правильна, що відповідає
інтересам комуністичного будівництва, діяльність радянського державного
апарату [274, с. 8]. Вважаємо, що таке визначення, з урахуванням певних
змін як у суспільстві, так і у законодавстві, є актуальним і у теперішній час.
На думку О. Я. Свєтлова, службовим злочином визнається вчинення
службовою особою всупереч інтересам служби суспільно небезпечних діянь,
що посягають на правильну діяльність державного і громадського апарату і
спричинили шкоду державним та громадським інтересам чи охоронюваним
законом правам і інтересам окремих громадян [274, с. 13].
Визначення родового об’єкта службових злочинів надають також
В. О. Навроцький [200, с. 492], М. І. Мельник [74, с. 330; 205, с. 1045],
Н. О. Гуторова [68, с. 127; 68, с. 135–138], І. В. Хохлова та О. П. Шем’янов
[339, с. 204–205], П. С. Матишевський [319, с. 589–590; 202, с. 723],
К. П. Задоя [89, с. 40]. М. Й. Коржанський вважає, що всі посадові1 злочини
посягають на державне чи громадське управління як певну систему
суспільних відносин, а безпосереднім об’єктом цих злочинів можуть бути,
поруч з державним чи громадським управлінням, також відносини власності,
система господарювання, особа, громадська безпека та деякі інші важливі
суспільні цінності, блага. Він дає таке визначення цієї групи злочинів:

1М. Й. Коржанський, не беручи до уваги те, що у КК 2001 р. розділ ХVII Особливої частини КК України
називається ―Злочини у сфері службової діяльності‖, а суб’єктами цих злочинів є службові, а не посадові
особи, як це було в КК 1960 р. з липня 1995 р., називає злочини у сфері службової діяльності посадовими, а
службових осіб – посадовими особами.
 60

―Посадовими називаються злочини, що вчинюються посадовими особами з

використанням наданих їм законом прав і повноважень на шкоду інтересам
служби, або невиконання чи неналежне виконання ними своїх посадових
обов’язків‖ [127, с. 423; 130, с. 545–546].
Проте слід відмітити, що всі ці визначення мали місце до 2011 р., тобто
ще до того як назва розділу була розширена. У цьому контексті
О. М. Грудзуру межах родового об’єкта злочинів у сфері службової
діяльності та діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг,
обґрунтовано з урахуванням змін виділяє два видових об’єкти: 1) суспільні
відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного і
громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ,
організацій незалежно від форми власності; 2) суспільні відносини, що
забезпечують нормальну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг
[65, с. 58]. Визначення родового об’єкта злочинів, розміщених у розділі ХVII
КК, дають В. І. Тютюгін [150, с. 783], а також Д. І. Крупко та О. А. Чуваков
[148, с. 722, 732, 744, 746, 749, 767]. Ми поділяємо точку зору
П. П. Андрушка, який вважає, що об’єктом злочинів у сфері службової
діяльності слід визнати здійснювану з дотриманням законодавства діяльність
(вчинення певних дій чи утримання від їх вчинення) службових осіб,
пов’язану з виконанням (реалізацією) покладених на них обов’язків та
наданих їм прав, тобто в межах їх компетенції та повноважень, у зв’язку з
займаною ними (постійно чи тимчасово) посадою чи покладенням на них
виконання певних обов’язків компетентними органами чи компетентною
особою. Зазначена діяльність сама по собі є соціальною цінністю [7, с. 55–
56]. Перевагами цього визначення є те, що повністю відображає зміст об’єкта
кримінально-правової охорони злочинів у сфері службової діяльності. Однак
таке визначення потребує уточнення у зв’язку з внесенням у КК змін
Законом від 7 квітня 2011 р., яким розширено родовий об’єкт цих злочинів,
який охоплює порядок у сфері службової діяльності, так і у сфері
 61

професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Порядок

відносин (взаємовідносин), на думку П. П. Андрушка, між суб’єктами – це
вид соціальних зв’язків між суб’єктами, які,у свою чергу, є одним із видів
соціальних цінностей, що охороняються кримінальним законом [16].
З цього погляду прийнятним є виділення у межах родового об’єкта ще й
видового об’єкта злочинів. Є. В. Фесенко зазначає, що з урахуванням
українського кримінального законодавства видовим об’єктом злочину
виступають цінності, на які посягає група злочинів і які становлять частину
цінностей, визнаних законодавцем як родовий об’єкт злочинів, передбачених
відповідним розділом Особливої частини КК [324, с. 82].
Вважаємо, що у межах розділу ХVII Особливої частини КК є подібність
за змістом діяння, що дає нам можливість умовно об’єднати окремі з них у
групу, виділивши у межах родового об’єкта злочину ще і видовий об’єкт.
Так, у межах родового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, слід
виділяти два видових об’єкти: щодо сфери службової діяльності та сфери
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.
Видовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності пропонується
визнавати передбачений законодавством (нормативно-правовими актами)
порядок здійснення (виконання) службовими особами функцій і повноважень
щодо дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів
суспільства, держави та юридичних осіб, а також авторитет органів
державної влади, місцевого самоврядування, юридичних осіб, від імені та в
інтересах яких діють службові особи. Видовим об’єктом злочинів у сфері
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, є
передбачений законодавством (нормативно-правовими актами) порядок
здійснення (виконання) окремими категоріями осіб професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг, функцій і повноважень щодо
дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства,
 62

держави та юридичних осіб, а також авторитет осіб, які здійснюють

професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.
При цьому слід наголосити, що зміст і родового, і видових об’єктів цих
злочинів вказує, що посягання спрямовується безпосередньо проти порядку
здійснення відповідної діяльності. У зв’язку з цим вбачається за доцільне
уточнити назву розділу ХVII Особливої частини КК та викласти її у такій
редакції: ―Розділ ХVII. Злочини проти порядку здійснення службової
діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних
послуг‖. Крім того, зауважимо, що багато вчених звертають увагу на те, що
назви розділів Особливої частини КК побудовані за різними принципами,
одні – ―злочини проти...‖, інші – ―злочини у сфері...‖, що не відповідає
законодавчій техніці. На наш погляд, більш обґрунтованим є перший варіант,
який безпосередньо вказує, на який об’єкт здійснюється посягання. Таку
позицію поділяє і Б. В. Волженкін [52, с. 78].
Слід зазначити, що І. О. Томчук також пропонує змінити назву розділу
ХVII Особливої частини КК та викласти її як ―Злочини проти встановленого
порядку службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з
наданням публічних послуг‖. Автор аргументує свою позицію тим, що
давання хабара не є службовим злочином, суб’єкт даного злочину –
загальний, а діяльність особи, що дає хабар, переважно перебуває поза
сферою службової діяльності [307, с. 4].
Наступним і основним завданням даного підрозділу є визначення
безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК, і вирішення
питання, чи знаходиться даний об’єкт у площині родового об’єкта злочинів,
передбачених нормами розділу ХVII Особливої частини КК?
У теорії кримінального права України існує класифікація
безпосереднього об’єкта злочину ―по горизонталі‖. Суть цієї класифікації
полягає в тому, що на рівні безпосереднього об’єкта виділяють основний
(головний) та додатковий об’єкти. Необхідність такої класифікації виникає
 63

тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоду кільком соціальним
цінностям [299, с. 70–71]. Деякі науковці вважають, що необхідно виділяти,
крім основних (головних) та додаткових, ще і факультативні об’єкти.
Водночас треба погодитися з думкою П. С. Матишевського про те, що ознаки
складу конкретного злочину не можуть бути факультативними, вони завжди
обов’язкові [181, с. 104].
Питання визначення безпосереднього об’єкта злочину пропозиції або
надання неправомірної вигоди службовій особі є актуальним. Вчені, які
досліджували злочини у сфері службової діяльності за радянських часів,
зокрема Б. В. Здравомислов та О. Я. Свєтлов, не надавали визначення об’єкта
давання хабара[97, с. 125; 274, с. 196–197]. Б. В. Здравомислов писав, що
родовим об’єктом хабарництва виступають: ―Сукупність суспільних
відносин, котрі складають зміст правильного функціонування державного й
громадського апарату‖[97, с. 9]. Нині більшість учених, які досліджують
дану категорію злочинів, не дають визначення безпосереднього об’єкта
злочину, передбаченого ст. 369 КК України [150; 203, с. 441–442; 205, с.
1086–1088]. Водночас зазначимо, що визначення безпосереднього об’єкта
цього злочину, яке дається О. Б. Сахаровим, М. П. Кучерявим,
Й. А. Гельфандом, Б. В. Волженкіним, збігається з визначенням родового
об’єкта злочинів у сфері службової діяльності [273, с. 36; 167, с. 59; 57, с.
231; 53, с. 193]. Доцільно, на наш погляд, також навести позицію
В. Ф. Кириченка щодо безпосереднього об’єкта давання хабара, який
зазначає, що у тих випадках, коли хабар дається за вчинення певного
службового злочину, безпосереднім об’єктом давання (отримання) хабара
виступає об’єкт службового злочину, вчинення якого зумовлено даванням
(отриманням) хабара; в тих випадках, коли хабар дається за вчинення
правомірних дій, безпосереднім об’єктом виступають ті суспільні відносини,
котрі складають зміст нормальної діяльності апарату управління в тій галузі,
 64

де мало місце скоєння злочину чи порушення охоронюваних законних прав

та інтересів громадян чи юридичних осіб [106, с. 63].
Визначення безпосереднього об’єкта злочину, склади якого передбачені
ст. 369 КК, дають також Д. І. Крупко та О. А. Чуваков [148, с. 767; 92, с. 319],
О. О. Дудоров [137, с. 482]. А. В. Савченко та О. В. Кришевич пишуть, що
безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених статтями 368 і 369 КК, є
суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність
певних ланок державного апарату, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, організацій, установ, підприємств незалежно від форми
власності, а також авторитет органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій
[272, с. 125]. Така наукова позиція, на нашу думку, видається спірною,
оскільки, у зв’язку з диференціацією кримінальної відповідальності,
суб’єктом злочину, склади якого передбачені ст. 368 КК, крім осіб
зазначених у п. 1 примітки до ст. 364 КК, є службові особи лише державних
чи комунальних підприємств, установ чи організацій, а тому об’єктом не
можуть виступати суспільні відносини, що забезпечують нормальну
службову діяльність певних ланок організацій, установ, підприємств
незалежно від форми власності.
З урахуванням вищезазначених положень безпосереднім об’єктом
юридичних складів злочину, передбаченого ст. 369 КК України, можуть бути
визнані ті соціальні цінності, яким у результаті злочину було заподіяно
шкоду. Такими соціальними цінностями є соціальні зв’язки між членами
суспільства з приводу реалізації належних їм прав, свобод та інтересів, у
тому числі у формі правовідносин у разі їх врегулювання нормами права [10,
с. 5-11; 9, с. 3–10].
Соціальні зв’язки – це суспільно корисні взаємозв’язки або взаємодії
учасників суспільних відносин. Взаємозв’язок учасників суспільних відносин
– це обопільно усвідомлений суб’єктами фактичний стан відносин між ними,
 65

за якого вони можуть вчинювати певні дії, що стосуються їхніх інтересів чи

інтересів третьої сторони, або утримуватись від певних дій, а взаємодія –
активна поведінка учасників суспільних відносин, спрямована на певні зміни
у сфері інтересів цих суб’єктів чи третьої сторони або на недопущення таких
змін [324, с. 65, 67].
Вважаємо, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 369 КК,
страждає позитивний соціальний зв’язок, який охоплює аспекти регулювання
соціального життя у публічній сфері (органів державної влади, органів
місцевого самоврядування або юридичних осіб (державних або комунальних
підприємств, установ, організацій). Зазначена шкода завдається шляхом дії
(пропозиції або надання неправомірної вигоди службовій особі), яка змінює
або ліквідує цей зв’язок. Сам механізм злочинного посягання на позитивні
соціальні зв’язки у контексті досліджуваних нами складів злочину
відбувається шляхом зміни позитивних соціальних зв’язків на негативні.
Тобто пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі, а
також прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди
службовою особою є негативною домовленістю між людьми, яка порушує
встановлений порядок діяльності (функціонування) органів державної влади,
органів місцевого самоврядування або юридичних осіб (державних або
комунальних підприємств, установ, організацій), що може породжувати
недовіру громадян до всіх офіційних інститутів влади в Україні.
Для формулювання власної позиції щодо визначення безпосереднього
об’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК України, вважаємо за необхідне
дослідити механізм злочинного посягання. Оскільки злочин, передбачений
ст. 369 КК, пов’язаний зі злочином, який передбачений ст. 368 КК України
(адресат завжди службова особа), то посягання на об’єкт злочину
відбувається як безпосередньо ―зсередини‖ органів державної влади, органів
місцевого самоврядування або юридичних осіб (державних або комунальних
підприємств, установ, організацій), так і ―ззовні‖ будь-якою фізичною
 66

особою (суб’єктом злочину). Це відбувається у зв’язку з тим, що при

пропозиції чи наданні неправомірної вигоди службовій особі у відносини
вступають дві сторони. Одна сторона – це суб’єкт злочину, передбаченого ст.
368 КК, ним виступає завжди службова особа (спеціальний суб’єкт), а інша
сторона – це будь-яка особа, з якою вступає у стосунки (зв’язок) спеціальний
суб’єкт. Друга сторона завжди зацікавлена лише у результатах діяльності
службової особи.
На наш погляд, у злочинах, передбачених статтями 368 та 369 КК,
―об’єкт кримінально-правової охорони‖ та ―об’єкт злочину‖ є збіжними. Так,
при пропозиції або наданні неправомірної вигоди службовій особі (за
активного підкупу службової особи) шкоди зазнають соціальні зв’язки між
людьми, у тому числі щодо принципу оплати праці службових осіб, а також
авторитет як самої службової особи, так і юридичної особи, в якій працює
службова особа.
Таким чином, безпосередній об’єкт юридичних складів злочину,
передбаченого ст. 369 КК, лежить у площині родового об’єкта злочинів у
сфері службової діяльності.
Для того, щоб сформулювати власну позицію щодо визначення
безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК України, слід
проаналізувати окремі основоположні поняття, оскільки діяльність
службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
а також підприємств, установ чи організацій пов’язана з ―управлінням‖
(―управлінською діяльністю‖, ―порядком управління‖), ―публічним
управлінням‖, а також ―авторитетом органів державної влади, місцевого
самоврядування та об’єднань громадян‖.
Термін ―управління‖ (латинською мовою – regere, англійською – control,
management, французькою – administration, німецькою – regierung) у
буквальному розумінні означає діяльність з керівництва чимось [17, с. 23].
 67

Вже традиційно у теорії управління розрізняють біологічне, технічне та

соціальне управління[116, с. 10; 25, с. 6]. Оскільки об’єктом управління, на
який спрямована діяльність суб’єктів злочинів у сфері службової діяльності,
виступають люди, очевидно, що родовим об’єктом злочинів у сфері
службової діяльності є не будь-які соціальні зв’язки в системі управління, а
соціальні зв’язки в системі соціального управління. Під соціальним
управлінням розуміють управління, здійснюване у суспільстві, людьми по
відношенню до людей. Соціальне управління поділяється на: а) управління,
здійснюване з метою реалізації публічних (загальних) інтересів, чи публічне
управління; б) управління, здійснюване з метою реалізації корпоративних
інтересів, чи корпоративне управління; в) управління, здійснюване з метою
реалізації приватних інтересів, чи приватне управління [117, с. 12].
У літературі можна знайти багато різних визначень публічного
адміністрування та публічного управління. Слід зазначити, що термін
―публічне управління‖ (англ. public management), який замінив термін
―публічне адміністрування‖ (англ. public administration), вперше використав
англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р.
[367,с. 15].Д. Кілінг вважав, що ―публічне управління – це пошук у
найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних
цілей державної політики‖ [367, с. 15].
Для того щоб якнайкраще розкрити зміст поняття ―публічне
управління‖, звернемося до етимології слів ―публічний‖ та ―управління‖.
Поняття ―публічний‖ походить від латинського слова publicus – суспільний,
народний. Мовознавець-лексиколог і перекладач Юліан Кобилянський слово
publicus перекладає як ―людовий, народний, громадський, державний‖[111].
Поняття ―публічний‖ визначається як: 1) відкритий, гласний, суспільний
[278, с. 560]; 2) який відбувається в присутності публіки, людей; прилюдний,
привселюдний, гласний, відкритий; 3) призначений для широкого
 68

відвідування, користування; громадський, загальний, загальнодоступний;

4) стосується публіки [211, с. 843].
Етимологія слова ―управління‖ чи його синоніма ―менеджмент‖,
запозиченого з англійської мови, – вказує на те, що в обох випадках йдеться
про вміння управляти. Англійське слово to manage (управляти) походить від
латинського слова manus (рука). У тлумачних словниках української мови
слово ―управляти‖ має таке значення: 1. спрямовувати діяльність, роботу
кого-, чого-небудь; бути на чолі когось, чогось; керувати; 2. користуючись
кермом та іншими регулюючими пристроями, спрямовувати рух, хід, роботу
чого-небудь; спрямовувати хід якогось процесу, впливати на розвиток, стан
чого-небудь[211, с. 642]. Наведене дозволяє зробити висновок, що
розмежовувати значення іменників ―менеджмент‖ і ―управління‖ не можна.
Необхідно також визначити зміст термінологічного звороту ―авторитет
органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань
громадян‖. Термінопоняття ―авторитет влади‖ у юридичній літературі
трактується неоднозначно. Зокрема, у тлумачному словнику сучасної
української мови вказується на те, що ―авторитет‖ – це властивість класів та
інших громадських груп, організацій здійснювати у різних сферах
суспільного життя вплив на поведінку соціальної групи або іншої
особистості шляхом неформального, ненасильницького впливу [41, с. 86].
Також під авторитетом розуміється загальновизнане значення, вплив,
загальна повага [300, с. 4]. В. О. Навроцький, визначаючи зміст поняття
―авторитет органів управління‖, вказує на те, що розпорядження і вказівки
авторитетних органів управління виконуються без додаткової перевірки й
обговорення, беззаперечно[200, с. 576]. П. П. Осипов вважає, що авторитет є
структурним елементом суспільних відносин і вважав його важливою
умовою ефективного функціонування органів управління [162, с. 406]. На
думку В. І. Осадчого, авторитет – це таке явище, котре складається (виникає)
в ході діяльності державних органів чи громадських організацій, і розглядає
 69

його як вторинне порівняно з порядком функціонування органів влади,

підприємств, установ, організацій, громадської діяльності громадян[217,
с. 47].
Аналіз наукових джерел і проведеного дослідження аспектів проблеми
об’єкта злочину дає можливість визначити безпосередній об’єкт злочину,
передбаченого ст. 369 КК України. Ним, на наш погляд, є передбачений
законодавством (нормативно-правовими актами) порядок здійснення
(виконання) повноважень публічної службової особи у сфері управління
(органів державної влади, органів місцевого самоврядування або юридичних
осіб (державних або комунальних підприємств, установ, організацій) щодо
дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства,
держави та юридичних осіб, а також авторитет органів влади, органів
місцевого самоврядування, юридичних осіб, від імені та в інтересах яких
діють службові особи.
Таким чином, можна зробити висновки, що юридичні склади злочину,
передбаченого ст. 369 КК України, обґрунтовано, на наш погляд, розміщено
законодавцем у розділі ХVII Особливої частини КК України, оскільки він
пов’язаний зі злочином, який передбачений ст. 368 КК України. Вони мають
спільний об’єкт злочину, зміст і характер злочинних дій (докладний аналіз
яких буде здійснено у наступних підрозділах цієї роботи). Водночас
віднесення пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій особі до
злочинів у сфері службової діяльності має умовний характер, оскільки
суб’єктом цих злочинів може бути будь-яка осудна особа, яка досягла віку, з
якого настає кримінальна відповідальність. Тобто для кримінально-правової
кваліфікації діяння за ст. 369 КК України не потрібно, як для інших злочинів
(переважної більшості злочинів) у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, наприклад,
передбачених статтями 368, 3682 КК України, щоб суб’єкт злочину був
 70

службовою особою або особою, яка здійснює професійну діяльність,

пов’язану з наданням публічних послуг.
У вітчизняному кримінальному праві, крім безпосереднього об’єкта,
який є обов’язковою складовою будь-якого юридичного складу злочину, для
характеристики складів окремих злочинних посягань виділяють ще й
предмет злочину, оскільки ознаки предмета містять у собі специфічну
інформацію, яка необхідна і важлива для правової оцінки злочинного діяння.
У доктрині кримінального права України висловлюються різні позиції з
питання про місце предмета злочину у системі ознак складу злочину (П. С.
Матишевський [181, с. 105], Є. В. Лащук [169, с. 4–8] та ін.). На нашу думку,
предмет злочину слід розглядати як елемент, що характеризує об’єкт
злочину.
Аналіз юридичної літератури дає можливість виокремити два напрями у
загальнотеоретичному питанні про предмет злочину. До першого напряму
належать позиції тих учених, які під предметом злочину розуміють будь-які
об’єкти матеріального світу [138, с. 93]. У своїх дослідженнях таку позицію
обстоюють, зокрема, П. С. Матишевський і Є. В. Фесенко [145, с. 131],
А. В. Савченко і Н. В. Чернишова [344, с. 68], А. В. Пашковська [314, с. 171],
Є. В. Лащук [169, с. 8], а також А. В. Наумов [206, с. 184]. Цікавим у викладі
теоретичного аспекту проблеми предмета злочину є дослідження
М. Й. Коржанського, який вважає, що предмет злочину – це конкретний
матеріальний об’єкт, у якому виявляються певні сторони, властивості
суспільних відносин (об’єкта злочину), впливом фізичної або психічної дії на
який заподіюється суспільно небезпечна шкода у сфері цих суспільних
відносин[128, с. 173; 131, с. 122]. В. Я. Тацій розрізняє предмет у трьох
різних розуміннях: предмет охоронюваних суспільних відносин; предмет
злочину; предмет злочинного впливу[144, с. 93–97].
Поряд з тим останнім часом багатьма вченими поняття ―предмет
злочину‖ не зводиться лише до речей матеріального світу, у тому числі таку
 71

позицію займають О. Е. Радутний [263, с. 10], Н. А. Розенфельд [269, с. 9],

П. С. Берзін [28, с. 10–11] та інші вчені.
На нашу думку, більш обґрунтованою є позиція вчених, які предметом
злочину визнають не лише речі матеріального світу (матеріалізовані об’єкти),
а й інші явища об’єктивного світу (нематеріалізовані об’єкти – інформацію,
енергію), які мають зовнішнє представлення чи можуть набути його і можуть
сприйматись органами чуття людини. Головне при цьому – такі об’єкти
повинні являти собою певну цінність, яка може бути виражена у грошовій
оцінці їх вартості, а їх призначенням має бути задоволення певних потреб
людей. Запозичивши термінологію Є. В. Фесенка, пише П. П. Андрушко,
предметом злочину можна вважати матеріалізовані та нематеріалізовані
об’єкти (блага) [7, с. 83].
Кримінально-правове значення предмета злочину полягає в тому, що в
окремих юридичних складах злочинів цей елемент є обов’язковим. Тобто без
предмета діяння або не будуть розглядатися як злочин взагалі, або будуть
визнаватися злочином іншого виду. За таких обставин, у тих випадках, коли
предмет передбачено як обов’язковий елемент конкретного юридичного
складу злочину у КК, правильне встановлення його на практиці має таке ж
значення, як і визначення будь-яких інших складових частин складу злочину.
Слід зазначити, що у теорії кримінального права спірним є питання, що
розуміти під поняттям ―хабар‖, а після внесення у КК змін – під
термінопоняттям ―неправомірна вигода‖. Так, більшість учених розуміють
під поняттям ―хабар‖ саме предмет злочину, зауважимо, що нами також
підтримувалась така позиція у науковій статті, але вона була змінена під час
проведення дослідження. Крім того, існує позиція, що під поняттям ―хабар‖
слід розуміти знаряддя злочину, прибічником якої є М. Й. Коржанський,
який писав, що ―майно, цінності при хабарництві виступають знаряддям
впливу на посадову особу і нічим не відрізняються від будь-якого іншого
знаряддя вчинення злочину‖ [129, с. 97]. Подібною є і позиція О.М. Грудзура,
 72

який у контексті провокації хабара чи неправомірної вигоди визнає хабар чи

неправомірну вигоду саме знаряддям провокації хабара [64, с. 14].
Д. Г. Михайленко, виходячи з визначення засобів вчинення злочину як
предметів матеріального світу, які використовуються злочинцем у процесі
вчинення злочину[189; 191, с. 21; 190, с. 123–128], вважає, що хабар є саме
засобом, який застосовується хабародавцем для схилення службової особи до
вчинення на його користь визначених дій, тобто хабар посилює, робить
дієвим той вплив, що застосовує хабародавець. А в силу ефективності такого
засобу впливу, як хабар, на службових осіб його використання окремо
карається за КК [189; 191, с. 21; 190, с. 123–128]. На думку В. Клименка, у
складі хабарництва речі, які передаються у вигляді хабара, стоять поза
охоронюваним відношенням і належать до об’єктивної сторони злочину[108,
с. 50–51].
На наш погляд, неправомірна вигода (хабар) може розглядатись у двох
значеннях – і як предмет, і як знаряддя (засіб) вчинення злочину: при наданні
неправомірної вигоди вона є засобом вчинення злочину, а при її одержанні -
предметом злочину.
Слід зазначити, що від предмета злочину потрібно відрізняти знаряддя
та засіб вчинення злочинного діяння, оскільки останні є елементами, що
характеризують об’єктивну сторону юридичного складу злочину. Це
зумовлено тим, що знаряддя та засоби вчинення злочину завжди взаємодіють
з діянням, допомагають йому виконувати такий його зміст, який
передбачений у межах певної характеристики діяння.
Такі підходи до розуміння поняттям ―хабар‖, а після внесення до КК
змін під термінопоняттям ―неправомірна вигода‖, на наш погляд, є спірними,
оскільки, якщо предметом злочину повинен являти собою певну цінність, то
неправомірна вигода не завжди виступає такою цінністю. Водночас слід
зазначити про те, що неправомірна вигода при вчиненні особою злочину,
передбаченого ст. 369 КК, є однією із характеристик змісту діянь, які
 73

передбачені ст. 369 КК (більш детальний аналіз термінопоняття

―неправомірна вигода‖ буде здійснено у роботі при дослідженні об’єктивної
сторони).
Для цього існують певні нормативні орієнтири: неправомірна вигода не
обов’язково об’єктивована в реальній дійсності, пропозиція надання
неправомірної вигоди службовій особі – це вчинення дії, яка полягає у
формулюванні будь-якої форми (наміру чи бажання надати; з точки зору
характеристики діяння неправомірна вигода буде надана у майбутньому).
Таким чином, вважаємо, що неправомірна вигода не може бути
предметом злочину, тому що: неправомірна вигода пов’язана з діянням
безпосередньо, оскільки не віддалена від цього діяння; неправомірна вигода
– це ідеальна форма, а предмет злочину повинен об’єктивно існувати у
реальному вигляді; при пропозиції неправомірно вигоди, коли реальної
вигоди немає (у ситуаціях коли вчинено пропозицію надати неправомірну
вигоду службовій особі за вчинення діяння, а в майбутньому отримати якусь
вигоду) або пропонується щось, чого ще не створено (пропозиція надати
будь-яку послугу).
Дослідивши ознаки об’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК України,
можемо сформулювати такі узагальнення.
По-перше, найбільш повною та всебічною, на нашу думку, видається
концепція розуміння об’єкта злочину як соціальних цінностей.
По-друге, у розділі ХVII Особливої частини КК – ―Злочини у сфері
службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням
публічних послуг‖ слід виділяти два видових об’єкти, зокрема, у сфері
службової діяльності та у сфері професійної діяльності, пов’язаної з
наданням публічних послуг.
Видовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є передбачений
законодавством (нормативно-правовими актами) порядок здійснення
(виконання) службовими особами функцій і повноважень щодо дотримання
 74

прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства, держави і

юридичних осіб, а також авторитет органів державної влади, місцевого
самоврядування, юридичних осіб, від імені та в інтересах яких діють
службові особи. Видовим об’єктом злочинів у сфері професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг, є передбачений законодавством
(нормативно-правовими актами) порядок здійснення (виконання) окремими
категоріями осіб професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних
послуг, функцій і повноважень щодо дотримання прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також
авторитет осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням
публічних послуг.
З урахуванням цього обґрунтованим убачається уточнення назви
вказаного розділу та викладення її в такій редакції: ―Розділ XVII. Злочини
проти порядку здійснення службової діяльності та професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг‖.
По-третє, безпосередній об’єкт пропозиції та надання неправомірної
вигоди збігається із об’єктом прийняття пропозиції, обіцянки або одержання
неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України) і фактично є
складовою родового об’єкта злочинів, передбачених розділом XVII
Особливої частини КК України. Так, безпосереднім об’єктом пропозиції чи
надання неправомірної вигоди є передбачений законодавством (нормативно-
правовими актами) порядок здійснення (виконання) повноважень публічної
службової особи у сфері управління (органів державної влади, органів
місцевого самоврядування або юридичних осіб (державних або комунальних
підприємств, установ, організацій) щодо дотримання прав, свобод та
інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а
також авторитет органів влади, органів місцевого самоврядування,
юридичних осіб, від імені та в інтересах яких діють службові особи.
 75

2.2. Об’єктивна сторона складів злочину, передбаченого ч. 1 та ч. 2

ст. 369 КК України

Перш ніж перейти до аналізу об’єктивної сторони складів злочину

пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій особі (ч. 1 та ч. 2
ст. 369 КК), слід звернути увагу на загальнотеоретичні підходи до
визначення об’єктивної сторони складу злочину та її структури.
У доктрині кримінального права України прийнято вважати, що
об’єктивна сторона складу злочину – це найбільш змістовна його складова
частина, і зумовлено це тим, що об’єктивна сторона складу злочину
виражається найбільшою кількістю ознак. А. Н. Трайнін писав, що
―специфіка складу кожного злочину має вияв головним чином в об’єктивній
стороні‖ [308, с. 131–132]. Існує думка, що законодавець завжди намагається
найбільш повно передбачити в КК ті ознаки, які характеризують саме
об’єктивну сторону правопорушення[302, с. 5–19]. Визначення об’єктивної
сторони складу злочину дають багато вчених, зокрема В. К. Грищук [63,
с. 215], В. М. Кудрявцев [155, с. 9]. П. С. Матишевський надає таке
визначення об’єктивної сторони складу злочину – це сукупність ознак, що
характеризують зовнішню сторону злочину [181, с. 106]. Поділяючи
зазначене визначення П. С. Матишевським, окремі науковці доповнюють
його посиланням на ті елементи складу злочину, які утворюють об’єктивну
сторону, визначаючи, зокрема, об’єктивну сторону злочину як зовнішню
сторону (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно
небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними
наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними
наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами
вчинення злочину [144, с. 103]. Таким чином, об’єктивна сторона
юридичного складу злочину – це зовнішній акт суспільно небезпечного
посягання на охоронювану кримінальним законом цінність (об’єкт).
 76

Враховуючи можливість віднесення ознак об’єктивної сторони до

обов’язкових, можемо констатувати, що однозначно обов’язковою ознакою
повинно визнаватися суспільно небезпечне діяння. Поняття ―діяння‖
вживається у КК у трьох основних значеннях: для характеристики поняття
злочину (ч. 1 ст. 11 КК); як елемент об’єктивної сторони юридичного складу
злочину, відділений від іншого елементу, а саме від наслідків (ст. 24 КК); або
як характеристика активності неосудної особи (ст. 19 КК).
У кримінально-правовому значенні діяння – це свідомий акт поведінки
людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у
свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-
правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть
якби наслідки таких рухів були б суспільно небезпечними [203, с. 38].
Поняття діяння охоплює дві можливі форми вчинення злочину – активну
(дію) та пасивну (бездіяльність).
Аналіз диспозицій ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК України дає підстави дійти
висновку, що кримінально-протиправною визнається дія, яка виражається у
двох різних формах, у диспозиції ч. 1 ст. 369 КК – це пропозиція службовій
особі надати їй неправомірну вигоду, а в ч. 2 ст. 369 КК – це надання
службовій особі неправомірної вигоди.
У доктрині кримінального права виділяють матеріальний і формальний
види юридичних складів злочину за конструкцією об’єктивної сторони.
С. Д. Шапченко пише, що об’єктивна сторона матеріальних складів злочинів
завжди включає: а) принаймні, два обов’язкових елементи – діяння та
наслідки; б) принаймні, один зв’язок між обов’язковими елементами –
причинний між діянням та наслідками[145, с. 112]. Формальний склад
злочину – це юридичний склад, який не передбачає наслідки як обов’язковий
елемент об’єктивної сторони. Отже, обов’язковим елементом об’єктивної
сторони формального складу будь-якого злочину завжди є діяння [145, с.
112].
 77

Вважаємо, що з урахуванням конструкції об’єктивної сторони злочин,

передбачений ст. 369 КК, є формальним, оскільки законодавець не
передбачає наслідки як обов’язковий елемент об’єктивної сторони.
Натомість об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК,
описується (відображається) законодавцем як пропозиція службовій особі
надати їй або третій особі неправомірну вигоду за вчинення чи невчинення
службовою особою в інтересах того, хто пропонує або обіцяє неправомірну
вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй
влади чи службового становища. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 369 КК
об’єктивна сторона полягає у наданні службовій особі або третій особі
неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою в
інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи
будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Дослідження суспільно небезпечного діяння як ознаки об’єктивної
сторони складу злочину, на наш погляд, слід було б розпочати із дослідження
пропозиції неправомірної вигоди службовій особі.
Деякі вчені висловлювались проти запровадження такої форми
―активного підкупу‖. Зокрема, В. А. Мисливий пише, що у теорії
кримінального права існують загальноприйняті класичні догмати, відповідно
до яких існують певні стадії, починаючи з виявлення умислу й закінчуючи
закінченим злочином. Радянське кримінальне право не передбачало караність
ідей, а передбачало караність суспільно небезпечних діянь, а отже,
―виявлення умислу не містить будь-яких суспільно небезпечних діянь, а тому
не може тягти кримінальної відповідальності‖ [187, с. 7]. В. А. Мисливий
вважає, що відбулася криміналізація стадії виявлення умислу на давання
хабара [187, с. 7].
Щодо криміналізації пропозиції хабара В. І. Тютюгін зазначає, що
діяння, яке за раніше чинним законом вважалося незакінченим злочином –
готуванням до давання хабара, відтепер визнається закінченим злочином[313,
 78

с. 6–7]. На думку М. І. Хавронюка, відбулася криміналізація стадії замаху

[336, с. 323].
Слід зазначити, що до внесення зазначених вище змін положення КК у
редакції закону від 7 квітня 2011 р. про так званий активний підкуп
(диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК України) не розкривали понять ні
пропозиції, ні давання хабара, а тому вчені визначали ці злочини,
використовуючи диспозицію ст. 368 КК (отримання хабара), що, на наш
погляд, було некоректним. Оскільки злочин, передбачений ч. 1 ст. 368 КК
України в редакції закону від 7 квітня 2011 р., з об’єктивної сторони
характеризувався лише одержанням службовою особою в будь-якому вигляді
хабара.
У зв’язку з внесеними до КК змінами Законом України ―Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного
законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією‖ № 221-VIІ від 18 квітня 2013р. у національне
законодавство про кримінальну відповідальність частково імплементовані
положення, що містяться у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією
Ради Європи щодо встановлення кримінальної відповідальності (визнання
злочином у національному законодавстві) такого прояву активного підкупу,
як пропозиція службовій особі надати їй неправомірну вигоду.
Законодавець лише частково виконав узяті на себе у зв’язку з
ратифікацією Україною міжнародних антикорупційних конвенцій
зобов’язання, оскільки, криміналізувавши ―пропозицію‖ як форму підкупу
службової особи, не криміналізував ―обіцянку‖ як одну з обов’язкових форм
активного підкупу службової особи, які передбачені конвенціями.
Таким чином, з позиції приведення положень національного
антикорупційного законодавства, у тому числі кримінального, у
відповідність до міжнародних стандартів у сфері протидії корупції,
передусім до норм і стандартів Кримінальної конвенції про боротьбу з
 79

корупцією Ради Європи, слід констатувати, що Україна, не зробивши у

Законі про ратифікацію цієї Конвенції від 18 жовтня 2006 р. жодних заяв чи
застережень щодо застосування її положень (стандартів), зобов’язана
передбачити у національному кримінальному законі як окремий
(самостійний) склад злочину ―обіцянку та пропозицію неправомірної
переваги‖ публічній посадовій особі.
У ч. 1 ст. 3683 КК законодавцем також встановлена відповідальність
лише за пропозицію або надання службовій особі юридичної особи
приватного права неправомірної вигоди, однак відповідальності за обіцяння
надати неправомірну вигоду зазначеній особі не передбачено. Аналогічні
форми корупційної поведінки передбачені у ч. 1 ст. 3684 КК ―Підкуп особи,
яка надає публічні послуги‖.
Таким чином, аналізуючи стан реформування національного
законодавства щодо приведення норм КК до стандартів ратифікованих
українським законодавцем антикорупційних конвенцій, можна з упевненістю
констатувати про неповноту та безсистемність (фрагментарність) внесення
законодавцем змін і доповнень. Зокрема, при внесенні змін і доповнень в
одні положення КК одночасно не передбачається внесення змін і доповнень
до інших його положень, які безпосередньо з ними кореспондують.
У зв’язку з цим необхідно внести зміни до КК України, які повинні бути
повними та системними. Зокрема, положення КК, які безпосередньо
кореспондують з положеннями ст. 368 КК, необхідно змінити, зокрема ч. 1
ст. 369 КК доповнити такою формою корупційної поведінки, як ―обіцянка
службовій особі надати їй неправомірну вигоду‖.
Для повної відповідності положень національного закону про
кримінальну відповідальність стандартам, які передбачені в міжнародних
конвенціях, також необхідно ч. 1 ст. 3683 КК та ч. 1 ст. 3684 КК доповнити
такими формами поведінки, як ―обіцянка неправомірної вигоди‖, а ч. 3 ст.
 80

3683 КК та ч. 3 ст. 3684 КК – ―прийняття пропозиції чи обіцянки

неправомірної вигоди‖.
Слід зазначити, що Кабінетом Міністрів України внесено до Верховної
Ради України проект Закону ―Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо реалізації рекомендацій Європейської Комісії у сфері
державної антикорупційної політики‖ № 3312 від 23 вересня 2013 р., який
пізніше бук замінений на такий же за змістом проект Закону ―Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної
антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо
лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України‖ від 25
березня 2014 р. №4556. Ініціатором внесення цього законопроекту значиться
А.П. Яценюк. У разі прийняття цього законопроекту як закону національне
законодавство про кримінальну відповідальність у сфері боротьби з
корупцією і формально, і фактично буде приведено у відповідність до
положень Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
Цим проектом пропонується внести зміни та доповнення, у тому числі до КК.
Однією з таких змін є доповнення ст. 369 КК такою формою активного
підкупу службової особи, як ―обіцянка надати неправомірну вигоду‖.
Щодо пропозиції неправомірної вигоди зазначимо, що в юридичній
літературі існувала точка зору, що не підкріплена діями пропозиція хабара не
утворює замаху на давання хабара [53, с. 240]. Окремі вітчизняні науковці
погоджуються з такою позицією, наголошуючи, зокрема, на тому, що
об’єктивна сторона пропозиції хабара полягає в конкретних діях, а саме
обіцянці зацікавленої особи надати хабар службовій особі у визначений
часовий термін (наприклад, у недалекому майбутньому або через
невизначений проміжок часу) [148, с. 767]. Д. І. Крупко та О. А. Чуваков
вказують на те, що для застосування положень цієї частини ст. 369 КК
необхідно чітко встановити, що йдеться не про якісь невизначені дії, а саме
про конкретну пропозицію надання хабара [148, с. 767]. На думку
 81

М. І. Мельника, пропозиція хабара полягає у повідомленні про наявність

можливості й наміру (бажання) надати його особі [205, с. 1086–1087].
В. І. Тютюгін пише, що під пропозицією хабара слід розуміти звернення до
службової особи з таким повідомленням, яке з достатньою очевидністю
свідчить про бажання і готовність винного дати хабар. Автор зазначає, що
таким чином пропозиція хабара є, по суті, способом схиляння службової
особи до його одержання за умови вчинення (або невчинення) на користь
хабародавця або третіх осіб певних дій, які ця службова особа повинна була
чи могла вчинити з використанням наданих їй владних чи службових
повноважень [150, с. 833]. О. М. Грудзур дійшов висновку, що пропозиція
хабара (неправомірної вигоди), залежно від конкретних діянь хабародавця,
повинна розцінюватися або як виявлення наміру, або як готування, або як
замах на давання хабара (неправомірної вигоди) [64, с. 14].
Під даванням хабара у доктрині кримінального права, окремими
вченими розуміється передача особисто або через посередників службовій
особі майна, права на майно або вчинення на її користь дій майнового
характеру за виконання або невиконання нею дій в інтересах хабародавця, які
службова особа повинна була або могла виконати з використанням свого
службового становища чи наданої їй влади [204, с. 441]. На думку
М. І. Мельника, давання хабара полягає у передачі службовій особі майна,
права на майно чи вчинення на її користь дій майнового характеру за
виконання чи невиконання дії, яку службова особа повинна або могла
виконати з використанням службового становища чи наданої їй влади. Автор
зазначає, що склад цього злочину наявний не тільки тоді, коли хабар дається
за вчинення певних дій в інтересах того, хто його дає, а й тоді, коли це
робиться, в інтересах фізичних чи юридичних осіб (в інтересах третіх осіб)
[205, с. 1086–1087]. Д. І. Крупко та О. А. Чуваков пишуть, що давання хабара
полягає в передачі службовій особі матеріальних цінностей, права на майно
або здійснення на користь цієї особи вчинків майнового характеру за
 82

виконання або невиконання нею дій, які вона мала або могла зробити з
використанням службового становища [148, с. 767; 92, с. 319]. На думку
В. І. Тютюгіна, давання хабара полягає в наданні (передачі, врученні)
службовій особі (або іншим особам, але з її відома та за її згодою) самим
хабародавцем або через посередників матеріальних цінностей, права на
майно або у вчиненні на її чи на користь третіх осіб (родичів, близьких) дій
майнового характеру за виконання (невиконання) в інтересах самого
хабародавця чи третіх осіб дій з використанням влади або службового
становища[150, с. 833].
Між поняттями ―обіцянка‖, ―пропозиція‖ і ―надання‖ неправомірної
вигоди є різниця. Вважаємо, що ―пропозиція‖ неправомірної вигоди
відбувається, коли особа повідомляє, що вона готова дати (надати)
неправомірну вигоду службовій особі, при цьому ініціатива надання
неправомірної вигоди має виходити від особи, яка її пропонує. ―Обіцянка‖
неправомірної вигоди має місце тоді, коли особа досягає домовленості зі
службовою особою про надання (дачу) неправомірної вигоди службовій
особі (наприклад, особа дає згоду задовольнити прохання службової особи
про надання їй будь-якої неправомірної вигоди), при цьому ініціатива
неправомірної вигоди може виходити як від особи, що надає таку вигоду, так
і від службової особи. ―Надання‖ неправомірної вигоди відбувається тоді,
коли службовій особі фактично передано неправомірну вигоду. З цього
моменту злочин слід вважати закінченим.
Однак зміст поняття ―пропозиція‖ неправомірної вигоди службовій
особі є неоднозначним, оскільки в КК не розкрито його зміст, не визначено
момент закінчення та ознак відмежування пропозиції від стадії надання
неправомірної вигоди службовій особі.
Особа усвідомлює, що здійснює пропозицію службовій особі саме
неправомірної вигоди і бажає чинити так. Також особа при пропозиції надати
неправомірну вигоду службовій особі може лише передбачати в
 83

майбутньому реалізувати свій намір і бажає чинити так та надати в

майбутньому неправомірну вигоду, а може і не мати наміру на вчинення
надання неправомірної вигоди службовій особі.
У словниках з української мови під пропозицією розуміється ―те, що
пропонується чиїй-небудь увазі, виноситься на обговорення, розгляд та ін.; //
порада, вказівка щодо того, як діяти, що робити і т. ін.; // те, що пропонується
кому-небудь замість чогось або на вибір, як угода, умова і т. ін.‖ [40, с. 1164;
211, с. 801–802].У свою чергу, поняття ―пропонувати‖ тлумачиться як:
1) виявляти бажання, готовність допомогти кому-небудь або віддати кого-,
що-небудь у чиєсь розпорядження; // виявляти бажання, готовність продати,
збути що-небудь; 2) висловлювати кому-небудь якусь пропозицію, якесь
побажання з наміром залучити до чогось, запросити до участі в чомусь;
подавати думку, рекомендувати; 3) ставити, давати що-небудь на розгляд, на
вибір комусь; 4) радити комусь, як діяти, застерігати від чого-небудь [40,
с. 1164; 211, с. 801–802].
Поняття ―обіцянка‖ тлумачиться як добровільно дане зобов’язання
зробити що-небудь[40, с. 805; 211, с. 16]. Під терміном ―обіцяти‖ розуміють:
1) давати обіцянку кому-небудь; зобов’язуватись зробити щось, діяти певним
чином; давати слово; // запевняти кого-небудь, що він одержить, матиме
щось; 2) подавати надії на що-небудь[40, с. 805; 211, с. 16].
Щодо питання визначення пропозиції та надання неправомірної вигоди
службовій особі вважаємо, що потрібно уточнити, що суб’єкт злочину,
передбаченого ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК, має усвідомлювати, що він здійснює
(висловлює бажання вчинити) таку пропозицію надати неправомірну вигоду
конкретній службовій особі або надає неправомірну вигоду службовій особі.
У доктрині кримінального права дискусійним є питання про те, чи є
обов’язковою умовою для наявності складів злочину надання (пропозиції
надання) неправомірної вигоди, наявність домовленості між особою, яка
пропонує чи надає неправомірну вигоду, і службовою особою щодо дій, які у
 84

зв’язку з наданням (передачею) неправомірної вигоди будуть вчинені

службовою особою, чи склад злочинів (надання та отримання неправомірної
вигоди) наявний і за відсутності такої домовленості. Зокрема,
Б. В. Здравомислов з даного питання вважає таку обумовленість
обов’язковою[97, с. 136–137].
Вважаємо, що ―пропозиція‖ і ―надання‖ неправомірної вигоди не
вимагає попередньої, обов’язкової домовленості між особою і службовою
особою. Необхідно відзначити, що пропозиція чи надання неправомірної
вигоди не вимагають того, щоб службова особа прийняла пропозицію або
неправомірну вигоду, і навіть того, щоб службова особа знала або отримала
пропозицію або неправомірну вигоду (наприклад, пропозиція або надання
неправомірної вигоди перехоплені правоохоронними органами, перш ніж
вони були передані службовій особі).
Пропозиція неправомірної вигоди може передувати, а може бути
здійснена після дії чи бездіяльності службової особи при виконанні
службових обов’язків, обіцянка – повинна передувати вчиненню службовою
особою діянь, а фактичне прийняття службовою особою або надання
неправомірної вигоди службовій особі можуть відбутися і після вчинення
службовою особою обумовлених дій.
Таким чином, суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної
сторони складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, – це дія, яка полягає
у доведенні до відома адресата (службової особи) наміру (бажання,
готовності) надати неправомірну вигоду. Тобто об’єктивна сторона
юридичного складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, полягає у
пропозиції службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду
за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто
пропонує або обіцяє неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-
якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, де
пропозиція – це виражений зовні (висловлений) намір (бажання, готовність)
 85

надати службовій особі неправомірну вигоду. Такий намір стосується

моменту вираження (пропозиція надання неправомірної вигоди службовій
особі є закінченим злочином) і кваліфікується за ч. 1 ст. 369 КК, а якщо він
(намір) завершений у майбутньому (розглядатись,як однин з етапів (стадій)
до надання неправомірної вигоди службовій особі), дії слід кваліфікувати за
ч. 2 ст. 369 КК (надання неправомірної вигоди службовій особі). Об’єктивна
сторона юридичного складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369 КК, полягає
у безпосередньому наданні неправомірної вигоди службовій особі.
Аналіз об’єктивної сторони був би неповним, якби не було розглянуто
питання про момент закінчення (завершення) складу пропозиції чи надання
неправомірної вигоди службовій особі. Верховний Суд України у абзаці 1
п. 10 Постанови Пленуму ―Про судову практику у справах про хабарництво‖
№ 5 від 26 квітня 2002 р. роз’яснює: ―злочини, передбачені статтями 368, 369
КК, вважаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча
б частину хабара, а у випадках, коли вона відмовилася прийняти
запропоновані гроші, цінності, послуги, дії того, хто намагався дати хабар,
належить кваліфікувати як замах на його давання. Якщо ж службова особа
виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не одержала його з
причин, які не залежали від її волі, такі дії належить кваліфікувати як замах
на вчинення цього злочину‖ [230, с. 196].
Положення чинного КК України не розрізняють пропозиції чи надання
неправомірної вигоди підкупу на майбутнє та підкупу-подяки, службова
особа, яка отримала неправомірну вигоду як подяку, повинна бути завжди
притягнута до кримінальної відповідальності, однак час отримання
службовою особою неправомірної вигоди до вчинення дій на користь особи,
яка надає або після їх вчинення, впливає на кримінально-правову
кваліфікацію. Важливість встановлення моменту закінчення злочинів,склади
яких передбачені статтями 368 та 369 КК, зумовлена тим, що покарання
відповідно до вимог частин 2, 3 ст. 68 КК за готування до вчинення злочину
 86

та замах на злочин призначається у розмірі, що не може перевищувати

половини при готуванні чи двох третин при замаху строку або розміру
найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією
частини статті) Особливої частини КК. У абз. 1 п. 23 Постанови Пленуму
Верховного Суду України ―Про судову практику у справах про хабарництво‖
№ 5 від 26 квітня 2002 р. зазначено, що свідоме створення службовою
особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування чи одержання
хабара, з метою викрити того, хто його дав або одержав (провокація хабара),
є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від
того, чи було дано або одержано хабар [230, с. 200].
Н. П. Кучерявий вражає, що ―моментом завершення отримання хабара, а
відповідно, і складу хабарництва має бути визнано сам факт отримання
майнової винагороди службовою особою‖ [167, с. 101–102]. Таку позицію
підтримав Б. В. Здравомислов: ―Оскільки закон передбачає цей злочин як
отримання хабара, не зв’язуючи цей факт з настанням будь-яких конкретних
наслідків, воно є закінченим з моменту отримання‖ [97, с. 51, 126].
П. П. Андрушко зазначає, що, оскільки послуги як предмет хабара можуть
надаватись як до вчинення службовою особою певних дій з використанням
свого службового становища, так і після вчинення відповідних дій, то
виникає питання, чи є одержанням хабара досягнення домовленості між
хабародавцем і хабароодержувачем про надання останньому певних послуг,
наприклад сексуальних, після вчинення ним певних дій? [11, с. 289].
П. П. Андрушко вказує, що при цьому можлива безліч варіантів передачі
службовій особі предмета хабара, наприклад, коли фактично передаються не
гроші чи майно, а документи, які дають право на їх одержання – банківські
платіжні картки, оплачені товарні (касові) чеки на одержання певних товарів,
або ж передаються документи, які надають право на одержання грошових
коштів, нарахованих як певні виплати (заробітна плата, премії, дивіденди
тощо). З якого моменту в подібних випадках хабар (неправомірна вигода) чи
 87

його частина мають вважатись одержаними? [11, с. 288]. На думку вченого,

одержанням хабара має визнаватись як одержання самого предмета хабара,
так і одержання документів, які надають право на його одержання.
Одержанням хабара має вважатись і одержання певних предметів, наприклад,
ключів, які надають можливість вилучити предмет хабара із певних сховищ,
зокрема із банківських, поштових скриньок, камер сховищ, приміщень, або ж
повідомлення кодів сейфів, камер сховищ, банківських скриньок тощо [11, с.
289].
Щодо випадків, коли неправомірну вигоду (стосується матеріальної
вигоди) приймає не службова особа, а інша приватна особа, і це
обумовлюється (або домовленістю, або мовчазною згодою) між службовою
особою та особою, яка надає неправомірну вигоду. За таких обставин
вважаємо, що надання – отримання неправомірної вигоди буде закінченим з
моменту, коли особа, якій ―довірено‖, приймає незаконну вигоду. Відмітимо,
що від таких випадків необхідно відрізняти факти посередництва у вчиненні
злочину. Злочин закінчений за посередництва при наданні неправомірної
вигоди матеріального характеру – з моменту надання такої вигоди, а для
вигод нематеріального характеру – з моменту, коли особа отримала
можливість використовувати неправомірну вигоду. Таким чином, момент
закінчення залежить від виду неправомірної вигоди.
У випадках, коли мала місце пропозиція неправомірної вигоди та її
надання, однак надана (запропонована) неправомірна вигода не прийнята або
відхилена службовою особою, дії особи належить кваліфікувати за ч. 3 ст. 15,
ч. 2 ст. 369 КК.
У тих випадках, коли неправомірна вигода надана (передана)
безпосередньо службовій особі або з її відома іншій особі (у тимчасове
користування або розпорядження), злочин вважатиметься закінченим з
моменту початку володіння, користування чи розпорядження, а не з моменту
закінчення обумовленого домовленістю між особою, яка надала таку
 88

неправомірну вигоду, і службовою особою строку. Прийняття обіцянки чи

пропозиції неправомірної вигоди, вимагання неправомірної вигоди, так само
як і пропозиція неправомірної вигоди, можуть отримувати самостійну
кваліфікацію.
Відправлення поштою, поштовим переказом неправомірної вигоди до
отримання її службовою особою або передачі її службовій особі
посередником чи її родичу без її (його) відома, дії особи є замахом на
надання неправомірної вигоди службовій особі і повинні кваліфікуватися за
ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 369 КК, а надання неправомірної вигоди при прийнятті
неправомірної вигоди службовою особою повинне кваліфікуватись як
закінчений злочин, передбачений ч. 2 ст. 369 КК.
У КК зазначається, що неправомірна вигода пропонується або надається
службовій особі для того, щоб службова особа вчинила дію або утрималась
від її вчинення при виконанні своїх функцій (офіційних обов’язків). При
цьому не вимагається, щоб дії або бездіяльність службової особи були
протиправними (незаконними) або порушували її службові обов’язки.
Іншими словами, прийняття пропозиції, обіцянки чи отримання службовою
особою неправомірної вигоди в обмін на вчинення дії або бездіяльність, які,
як такі, не суперечать закону, все одно є злочином. Наприклад, відповідно до
КК злочин вчинено, якщо особа запропонувала або надала неправомірну
вигоду для виграшу в тендері в ході конкурсу, незалежно від того, була чи ні
відповідна компанія кращим кандидатом у конкурсі й могла б отримати цей
контракт на законній підставі.
Важливо включати законні дії, тому що байдужість до такого роду
корупції підриває репутацію (авторитет) і довіру суспільства до державних
органів (у тому числі й державної служби). Зокрема, злочином є пропозиція
чи надання неправомірної вигоди з метою забезпечення прийняття
неупередженого рішення службовою особою, незалежно від того, чи є це
протиправною (незаконною) дією або порушенням службових обов’язків.
 89

Слід зазначити, що пропозиція або надання неправомірної вигоди

службовій особі повинні здійснюватись з метою, щоб службова особа діяла
або утрималася від дій при виконанні службових функцій (обов’язків).
Іншими словами, повинен бути зв’язок між неправомірною вигодою та діями
або бездіяльністю службової особи. Це передбачає, що пропозиція чи
надання неправомірної вигоди має передувати дії чи бездіяльності службової
особи при виконанні службових обов’язків, а фактичне прийняття
службовою особою або надання неправомірної вигоди службовій особі
можуть відбутися і після вчинення службовою особою обумовлених дій.
Згідно з положеннями, які нормативно закріплені у ч. 1 та ч. 2 ст. 369
КК, неправомірна вигода пропонується (надається) службовій особі за
вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує
(надає) неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з
використанням наданої їй влади чи службового становища. У доктрині
кримінального права одні криміналісти не розрізняють поняття ―повинна
була вчинити‖ та ―могла вчинити‖ і оцінюють їх як тотожні поняття. Інші
вчені розрізняють ці поняття, водночас серед тих, які розкривають зміст цих
понять, немає єдності, зокрема, одні вважають, що ознака ―повинна була
вчинити‖ означає конкретно визначені, тобто зумовлені неправомірною
вигодою, які відповідають певним вимогам особи, яка надає неправомірну
вигоду, діяння службової особи, яка отримує неправомірну вигоду, які хоч і
не обумовлені заздалегідь, але вчиняються на користь особи, яка надала
неправомірну вигоду. На думку Б. В. Здравомислова, ознака ―повинна була
вчинити‖ допускає, що такі дії хабароотримувача входять до кола його
службової компетенції і знаходяться в межах його прав та обов’язків по
службі, і які він зобов’язаний виконувати в зв’язку зі своїм становищем та
відповідно до профілю та обсягу своєї роботи. Такі дії можуть бути лише
правомірними і тільки утримання від їх здійснення за певних відповідних
умов є незаконним діянням [97, с. 135]. Ознаку ―могла вчинити‖, на думку
 90

автора, треба розуміти у двох аспектах, по-перше, дії, що вчиняються за

хабар, у зв’язку з виконанням особою своїх службових обов’язків, але дії
неправомірні чи незаконні; по-друге, діяння, що вчиняються не в зв’язку з
виконанням обов’язків по службі, але з використанням свого службового
становища в широкому розумінні. Тобто це дії, які службова особа могла
вчинити, використовуючи свій авторитет і свій вплив на інших службових
осіб, від яких саме і залежало вчинення відповідних діянь [97, с. 135]. Як
зазначає В. Ф. Кириченко, ―у тих випадках, коли службова особа
використовує свій службовий авторитет для вчинення злочинних дій у тій
установі чи на підприємстві, де вона працює, її дії не можуть розцінюватись
як службовий злочин‖ [106, с. 96]. За таких підстав вважаємо, що такі дії
необхідно розглядати як підбурювання службової особи до вчинення
злочинів, передбачених статтями 368 та 369 КК України. Н. П. Кучерявий
вважає, що в таких випадках, коли ―та чи інша службова особа отримує
винагороду за діяння, котрі не є ні у якому зв’язку з його службовою
діяльністю, а яке службова особа могла вчинити чи добитися його вчинення
іншими службовими особами завдяки особистому знайомству, родинним
зв’язкам чи будь-яким іншим зв’язкам, таке діяння не можна розглядати як
отримання хабара, а відтак відповідно і як давання хабара‖ [167, с. 96].
Можуть бути ситуації, коли неправомірна вигода може надаватися
службовій особі регулярно для встановлення і підтримки ―добрих відносин‖
(за так зване ―добре ставлення‖, ―на всякий випадок‖, ―як гарантія від
неприємностей‖ тощо), і вони не включаються у кваліфікацію підкупу.
Існує практика регулярної передачі неправомірної вигоди публічним
(державним) службовим особам для підтримки ―хороших відносин‖ на
майбутнє, коли така послуга знадобиться (певні вигоди начебто і надаються
службовій особі, але жодних дій у відповідь на користь осіб, що дають такі
вигоди, вони не вчиняють). Поширеними є ситуації, коли певні особи
своєрідно ―утримують‖ за свій рахунок службових осіб ―на всяк випадок‖,
 91

при цьому розраховують, що ці службові особи у певних ситуаціях

―допоможуть‖ при вирішенні певних питань (проблем). Іншими словами,
неправомірна вигода надається не в обмін на вчинення конкретної дії чи
бездіяльності службової особи. На жаль, у нормах КК відсутні чіткі
положення, що стосуються такої форми корупційної поведінки. Можливим
вирішенням проблеми могло б бути введення чітких лімітів вартості
особистих подарунків, а також часткової або сукупної вартості подарунків
службовій особі протягом року. Одна із таких вимог встановлена в Законі
України ―Про засади запобігання і протидію корупції‖, яким регламентовано
та запроваджено обмеження щодо одержання подарунків. Такі положення
передбачені як стандарти, які закріплені в низці міжнародних конвенцій. Так,
п. 4 ст. 7 Конвенції ООН проти корупції передбачає зобов’язання сторін
створювати, підтримувати й зміцнювати системи, які запобігають
виникненню конфлікту інтересів, а п. 5 ст. 8 Конвенції встановлює обов’язок
держав запроваджувати заходи й системи, які зобов’язують державних
посадових осіб надавати відповідним органам декларації, inter alia (у тому
числі), про суттєві дарунки або прибутки, у зв’язку з якими може виникнути
конфлікт інтересів стосовно їхніх функцій як державних посадових осіб.
Комітет Міністрів Ради Європи 11 травня 2000 р. ухвалив Рекомендацію
№ R(2000)10, згідно з якою урядам держав-членів рекомендовано
ухвалювати національні кодекси поведінки посадовців на основі Типового
кодексу поведінки посадовців органів державної влади та місцевого
самоврядування, доданого до цієї Рекомендації. Типовий кодекс передбачає
низку правил щодо запобігання конфлікту інтересів посадовців, у тому числі
щодо одержання подарунків (ст. 18).
У характеристиці об’єктивної сторони досліджуваного нами злочину
важливе значення має з’ясування всіх дій службової особи. Зокрема, склад
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369 КК, наявний лише тоді, коли
неправомірна вигода надається (передається) службовій особі за виконання
 92

чи невиконання нею конкретних дій з використанням наданої їй влади чи

службового становища, і ні в якому разі не у зв’язку зі здійсненням нею
професійної діяльності, оскільки згідно з КК України в редакції Закону від 7
квітня 2011 р. кримінальна відповідальність за підкуп особи, яка здійснює
професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, передбачена
ст. 3684 КК України. Щодо підкупу службової особи юридичної особи
приватного права незалежно від організаційно-правової форми
відповідальність за вчинення таких дій передбачена ст. 3683 КК у чинній
редакції.
Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі може
бути адресована безпосередньо службовій особі, а може бути і здійснена
через третю особу – посередника.
Зазначимо, що у КК відсутнє чітке регламентування посередництва у
вчиненні підкупу службової особи. У Російській Федерації Федеральним
Законом від 4 травня 2011 р. № 97-ФЗ ―Про внесення змін до Кримінального
кодексу Російської Федерації і Кодексу Російської Федерації про
адміністративні правопорушення у зв'язку з удосконаленням державного
управління в сфері протидії корупції‖ до КК РФ була введена норма
(ст. 2911), яка передбачає кримінальну відповідальність за посередництво в
хабарництві. Зазначимо, що відповідальність за посередництво у хабарництві
передбачалась і КК України 1960 р. У літературі значна увага приділяється
цьому питанню, зокрема в роботах російських вчених Р. Д. Шарапова [348, с.
71–77], П. С. Яні [356, с. 24–29; 355, с. 12–16], В. Боркова [30, с. 7–12],
В. І. Тюніна [312, с. 19–22], С. Бєлова [26, с. 40–42], Д. Гарбатовича [55, с. 4–
7] та інших вчених. Посередництво в хабарництві визначається як
безпосередня передача хабара за дорученням хабародавця або одержувача
або інше сприяння хабародавцю і (або) хабароотримувачу в досягненні або
реалізації угоди між ними про отримання і дачі хабара у значному розмірі.
Описова диспозиція ч.1 ст.2911 КК РФ, яка закріплює основний склад
 93

посередництва, передбачає дві його форми, які відомі теорії кримінального

права та судовій практиці як ―фізичне‖ і ―інтелектуальне‖ посередництво[97,
с. 152]. Фізичне посередництво виконує роль спеціальної норми в КК РФ, а
інтелектуальне посередництво, що охоплює інші способи посередницьких
дій, відповідає положенням загальної норми в КК РФ.
Щодо фізичного посередництва, то воно може бути виражене у
безпосередній передачі хабара за дорученням хабародавця або
хабароотримувача. За цієї форми посередництва дії посередника
виражаються лише в фізичному впливі на хабар і зводяться до виконання
ним виключно технічної функції з передачі хабара від хабародавця
хабароотримувачу. Як писав Б. В. Здравомислов, ―суть посередництва
зводиться лише до передачі предметів хабара від хабародавця
хобароотримувачу. Посередник виступає між ними як сполучна ланка‖ [96,
с. 67]. За формою діяння передача хабара може виражатися лише в діях,
конкретні способи яких на кваліфікацію не впливають (перевезення,
пересилання хабара тощо). Переміщення хабара від хабародавця
хабароотримувачу може бути опосередковане так званим ланцюгом
злочинних дій не одного посередника. При цьому не обов’язково, щоб кожен
посередник з числа тих, що беруть участь у хабарництві, особисто вступав у
контакт з хабародавцем та хабароотримувачем. У КК РФ множинність
посередників у одному епізоді хабарництва визнає і законодавець,
передбачаючи як кваліфікуючу ознаку посередництва у хабарництві
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою або організованою
групою (п. ―а‖ ч. 3 ст. 2911 КК РФ). Таким чином, враховуючи можливість
опосередкованої передачі предмета хабара через декількох посередників
(груповий спосіб вчинення злочину), видається спірним положення про
―безпосередню передачу хабара‖, а тому окремими російськими вченими
пропонується виключити з диспозиції ч. 1 ст. 2911 КК РФ вказівку на
безпосередність передачі хабара за фізичного посередництва.
 94

Щодо інтелектуального посередництва – це будь-яке інше сприяння

хабародавцю і (або) хабароотримувачу в реалізації ―угоди‖ між ними щодо
отримання і дачі хабара. Інтелектуальне посередництво полягає у вчиненні
суб’єктом злочину різними способами, основою яких є інформаційне
сприяння учасникам ―домовленості‖. Роль такого посередника полягає в
прискоренні (полегшенні або іншим чином) забезпечення процесу давання та
одержання хабара. Способи інтелектуального посередництва можуть бути
різноманітні: надання приміщення (транспортного засобу) для передачі
хабара, дарування цінностей (надання позики) для дачі хабара, відкриття
банківського рахунку на ім’я одержувача хабара та інші. Схиляння особи до
отримання або дачі хабара, яке здійснюється не зв’язку з досягненням
конкретної угоди між хабародавцем і хабароотримувачем, можна (слід)
кваліфікувати як підбурювання до отримання або дачі хабара.
У КК України, як зазначалось, не передбачено спеціальної норми щодо
―посередництва‖ у підкупі особи. Посередником може бути будь-яка особа, і
ним необов’язково має бути особа, яка пов’язана з особою, яка надає
неправомірну вигоду, або службовою особою. Наприклад, так званий
непрямий підкуп відбувається тоді, коли особа користується послугами
співробітника компанії (агента) для передачі пропозиції, обіцянки чи надання
неправомірної вигоди від його імені службовій особі. Такий же принцип діє
незалежно від того, чи є одержувач неправомірної вигоди службовою
особою. Водночас необхідно провести розмежування між відповідальністю
посередника, а також особи, яка надає неправомірну вигоду, та службової
особи, яка користується послугами посередника. Наприклад, посередником
може бути особа, яка не підозрювала, що передає пропозицію, обіцянку або
передає службовій особі предмет хабара без усвідомлення таких фактів,
тобто вчинює такі дії без умислу на скоєння злочину (невинна особа).
Посередником може бути також і співучасник, який свідомо ―грає таку роль‖
у вчиненні злочину (винна особа). З погляду міжнародних конвенцій, це не
 95

важливо, оскільки Конвенції вимагають встановлення відповідальності

―хабародавця‖ і службової особи незалежно від вини посередника.
Акцентується увага на відповідальності ―хабародавця‖ і службової особи, а
не посередника.
Коли особа користується ―послугами‖ посередника для пропозиції,
обіцянки чи надання неправомірної вигоди, і цей посередник свідомо ―грає
таку роль‖ у вчиненні злочину, то КК передбачає відповідальність і для
посередника, і для особи в інтересах, якої посередник вчинив пропозицію чи
надання неправомірної вигоди службовій особі.
При вчиненні посередником пропозиції службовій особі надати їй (або
третій особі) неправомірну вигоду, дії особи слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 27,
ч. 1 ст. 369 КК. Також дії особи, від імені та в інтересах якої посередник
вчинив пропозицію чи надання неправомірної вигоди службовій особі (в
інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи
службового становища), слід розглядати як виконавця. Відповідно до ч. 5 ст.
27 КК пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи
знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими
співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця,
знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті
злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином
сприяти приховуванню злочину. Тобто дії особи, в інтересах якої посередник
вчинив пропозицію надати неправомірну вигоду службовій особі (в
інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи
службового становища), слід кваліфікувати як виконавця ч. 1 ст. 369 КК.
Дії особи, яка пропонує іншій особі вчинити пропозицію надати
неправомірну вигоду службовій особі, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 27, ч. 1
ст. 369 КК України – як підбурювання до пропозиції надання неправомірної
вигоди службовій особі, оскільки у ч. 4 ст. 27 КК встановлено, що
 96

підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або

іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Аналогічні підходи слід застосовувати при вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 369 КК.
Відповідно до положень міжнародних конвенцій підкуп здійснений,
якщо неправомірну вигоду надано публічній службовій особі або третій
стороні – так званому вигодонабувачеві. Тобто, щоб усунути будь-які
прогалини, кваліфікація підкупу повинна включати в себе і випадки, в яких
неправомірна вигода передається безпосередньо третій стороні за згодою
службової особи або з її відома. Як і у випадку з посередниками,
одержувачем неправомірної вигоди може бути будь-яка особа незалежно від
її відносин зі службовою особою (одержувачем вигоди може бути член сім’ї,
компанія).
У ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК вказана і характерна ознака, яка полягає в тому,
що в зазначених випадках йдеться про вчинення чи невчинення службовою
особою діяння ―в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в
інтересах третьої особи.‖ Вважаємо, що інтереси ―того, хто надає
неправомірну вигоду‖ необхідно розуміти у загальному (широкому)
розумінні; вони можуть стосуватися будь-якої особи (особи, яка дає
неправомірну вигоду, близьких їй осіб, в інтересах підприємства, установи
або організації, представником яких виступає особа, яка надає неправомірну
вигоду). Інтереси підприємства, установи або організації, представником
яких виступає особа, яка надає неправомірну вигоду, – це насамперед
зацікавленість її представника у конкретній вигоді для юридичної особи.
Верховний Суд України з цього приводу дав такі роз’яснення у абзаці 1 п. 12
Постанови Пленуму ―Про судову практику у справах про хабарництво‖ № 5
від 26 квітня 2002 р.: ―Службова особа, яка дала хабар за одержання певних
благ, пільг чи переваг для установи, організації, підприємства, несе
відповідальність за давання хабара, а за наявності до того підстав – і за інший
 97

злочин (зловживання владою або службовим становищем, незаконне

заволодіння чужим майном тощо)[230, с. 197]‖.
В абзаці 2 п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України ―Про
судову практику у справах про хабарництво‖ №5 від 26 квітня 2002 р.
зазначено: ―склад злочину, давання хабара, у діях службової особи наявний і
тоді, коли вона дала підлеглому вказівку домагатися таких благ, пільг чи
переваг шляхом підкупу інших службових осіб, виділила або розпорядилась
виділити для цього кошти чи інші цінності, надала законного вигляду
виплатам у випадках давання хабарів у завуальованій формі тощо‖ [230, с.
197]. Абзац 2 і 3 цієї постанови регламентує, що якщо ж службова особа
лише рекомендувала підлеглому добитися благ, пільг чи переваг за хабарі,
відповідальність за давання хабара несе той працівник, який, виконуючи таку
рекомендацію, передав незаконну винагороду. Дії службової особи в цьому
випадку можуть кваліфікуватися як підбурювання до давання хабара за ч. 4
ст. 27 і ст. 369 КК [230, с. 197]. Пленум Верховного Суду України у абзацах
2, 3 п. 23 цієї постанови роз’яснює, що якщо з тією ж метою викрити того,
хто дав або одержав хабар, службова особа організувала давання чи
одержання хабара, підбурювала до цього того, хто його дав чи одержав, або
сприяла їм у цьому, її дії слід розцінювати ще й як співучасть у хабарництві
та додатково кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 і 369 чи
статей 27 і 368 КК, а те, що давання або одержання хабара відбулось у
зв’язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто його дав або
одержав[230, с. 200].
Пропозиція надати або надання службовій особі неправомірної вигоди
може бути виражена як в усній, так і в письмовій формі, а також за
допомогою жестів, демонстрації неправомірної вигоди (щодо вигод
матеріального характеру) тощо. Слід звернути увагу на способи вчинення
цього злочину. Так, у диспозиціях ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК України немає
вказівки на характеристику способу вчинення злочину, з чого можна дійти
 98

висновку, що пропозицію чи надання неправомірної вигоди службовій особі

може бути вчинено будь-яким способом. Способи пропозиції чи надання
неправомірної вигоди можуть бути різними: з розвитком суспільства вони
тільки збільшуються, а тому всіх їх неможливо передбачити. Водночас у
доктрині кримінального права виділяють два основні способи вчинення
злочину, передбаченого ст. 369 КК – це простий та завуальований. Щодо
простого способу вчинення злочину, передбаченого ст. 369 КК, який
найбільш поширений, то це можуть бути ситуації, коли особа словами, діями,
жестами пропонує чи надає службовій особі неправомірну вигоду (словесно
висловлює таку пропозицію, або якщо неправомірна вигода майнового
характеру – то це може бути демонстрація такої вигоди). При цьому способи
передачі можуть бути різноманітними, наприклад, неправомірна вигода
передається шляхом пересилання поштою або кур’єром; щодо грошових
коштів, то вони можуть бути внесені на рахунок особи в банк та інші.
У правозастосовній практиці трапляються випадки, коли неправомірна
вигода кладеться у салон автомобіля, в шафу і т.д. Більшість способів
надання неправомірної вигоди службовій особі поєднує те, що вони є
відкритими, тобто характеризуються ―відкритим‖ підкупом службової особи,
і цей підкуп є беззаперечним. Водночас на практиці зустрічаються випадки
завуальованої форми надання неправомірної вигоди службовій особі. Суть їх
полягає в тому, що факт передачі (виглядає) як законна домовленість (угода):
навмисний програш грошей у карти, передача речі під виглядом подарунка,
надання грошей у борг без подальшого повернення, продаж коштовної речі
за безцінь і, навпаки, придбання речі, яка не становить цінності, за велику
грошову суму, незаконна виплата преміальних або заробітної плати за
удаване сумісництво)[202, с. 730]. Завуальований спосіб, коли особа
пропонує неправомірну вигоду службовій особі, однак під виглядом
законних цивільних правовідносин така дія ззовні не містить прояву
―неправомірної‖. Згідно з роз’ясненнями, які даються Пленумом Верховного
 99

Суду України у абз. 1 п. 8 Постанови ―Про судову практику у справах про

хабарництво‖ № 5 від 26 квітня 2002 р., судам слід мати на увазі, що хабар
може даватись та одержуватись і в завуальованій формі – під виглядом
укладення законної угоди, безпідставного нарахування й виплати заробітної
плати чи премій, нееквівалентної оплати послуг різного характеру
(консультації, експертизи тощо)[230, с. 196]. Однак вважаємо, що до такого
роз’яснення слід поставитись критично, оскільки у такому випадку може
мати місце конкуренція кримінально-правових норм, зокрема щодо вчинення
злочину проти власності (ст. 191 КК), або іншого злочину у сфері службової
діяльності (ст. 365 КК).
Крім того, законодавець при здійсненні реформування національного
антикорупційного законодавства про кримінальну відповідальність
припускається помилок. В. І. Тютюгін, аналізуючи положення Закону
України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня
2011 р., обґрунтовано вказував на неузгодженість положення ч. 1 ст. 369 КК з
приписами ст. 368 КК, оскільки на підставі ч. 1 ст. 369 КК будь-яка особа, що
пропонує хабар, відповідає за закінчений злочин (ч. 1 ст. 369 КК), тоді як
службова особа, яка погоджується з такою пропозицією (дає згоду на
отримання хабара), але ще не вчиняє якихось дій, безпосередньо
спрямованих на його одержання, несе відповідальність лише за готування до
одержання хабара [313, с. 6–7]. Таких техніко-юридичних помилок
припустився законодавець і при прийнятті Закону України ―Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного
законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією‖ № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р. Законодавцем у ч. 1
ст. 368 КК, яка безпосередньо кореспондує з положеннями ч. 1 ст. 369 КК,
встановлена кримінальна відповідальність за прийняття службовою особою
пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди (cт. 368 КК ―Прийняття
 100

пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою

особою‖). Водночас у диспозиції ч. 1 ст. 369 КК встановлена
відповідальність лише за пропозицію надати службовій особі неправомірну
вигоду.
У ч. 1 ст. 3683 КК ―пропозиція службовій особі юридичної особи
приватного права незалежно від організаційно-правової форми надати їй або
третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за
вчинення зазначеною службовою особою дій чи її бездіяльність з
використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує чи
надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи‖. Аналогічно описано
законодавцем і ч. 1 ст. 3684 КК. Тобто суспільна небезпека пропозиції та
надання неправомірної вигоди у ч. 1 ст. 3683 КК та ч. 1 ст. 3684 КК
законодавцем встановлена однакова. Постає питання, чому у ст. 369 КК
законодавець розрізняє пропозицію та надання неправомірної вигоди
службовій особі? На наш погляд, така позиція законодавця є безпідставною,
що породжує помилки на практиці. Вважаємо необхідним поєднати
положення ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК.
Таким чином, пропонуємо ч. 1 ст. 369 КК України викласти у такій
редакції:“1. Пропозиція, обіцянка або надання службовій особі або третій
особі неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення такою службовою
особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє або надає неправомірну
вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням
службового становища, –“.
З урахуванням зазначеного вважаємо за доцільне викласти назву ст. 369
КК так: ―Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної
вигоди публічній службовій особі‖, що відповідатиме законодавчій техніці та
сутності самого посягання, відповідальність за яке передбачається в ст. 369
ККУкраїни.
 101

Дослідження діяння як ознаки об’єктивної сторони складу злочину,

передбаченого ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК, на нашу думку, слід здійснювати з
встановленням змісту термінологічного звороту ―неправомірна вигода‖ як
однієї з характеристик змісту діяння ст. 369 КК.
Як було аргументовано вище (підрозділ 2.1), неправомірна вигода в
контексті злочину, передбаченого ст. 369 КК України, не може розглядатися
як предмет злочину. Натомість така вигода, по суті, виступає ознакою
суспільно небезпечного діяння.
Такий висновок ґрунтується передусім на самому законодавчому
визначенні поняття ―неправомірна вигода‖. Зокрема, у примітці до ст. 3641
вказується, що у статтях 3641, 3652, 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 КК
під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно,
переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які пропонують, обіцяють,
надають або одержують без законних на те підстав. Із цього випливає, що
законодавче визначення неправомірної вигоди визначає як обов’язкову її
ознаку те, що все це пропонується, обіцяється або надається службовій особі.
При цьому таке пропонування, обіцянка, надання чи одержання
здійснюються без законних підстав. Отже, стає очевидно, що неправомірна
вигода у контексті складу злочину, передбаченого ст. 369 КК, не може
розглядатися просто як матеріальні чи нематеріальні цінності, а обов’язково
повинна пов’язуватися із ―діяльнісним аспектом‖, тобто із самим діянням,
характер якого, по суті, і надає ―неправомірності‖ відповідній вигоді. Так,
безпосередньо грошові кошти, інше майно, переваги пільги, послуги тощо
самі по собі не можуть визнаватися неправомірною вигодою. Для цього
необхідним є використання таких предметів саме під час вчинення (для
вчинення) пропозиції, обіцянки чи надання особі (службовій особі) без
законних підстав. Саме тому неправомірна вигода і розглядається нами у
контексті ознаки суспільно небезпечного діяння і не може бути відірвана від
нього.
 102

У КК України в редакції 2001 р. для позначення однієї з характеристик

змісту діяння складів злочинів, передбачених статтями 369 та 368 КК
використовувався термін ―хабар‖. Водночас в Україні на законодавчому рівні
не існувало юридичного визначення поняття ―хабар‖, що, на нашу думку,
було однією із вад КК.
Тому в цьому контексті також доцільно було б розглянути і ознаки
поняття ―хабар‖, яке так чи інакше стало основою для формування поняття
―неправомірна вигода‖. При цьому відсутність законодавчого визначення
поняття ―хабар‖ зумовлювала необхідність користуватися не лише
правозастосовними орієнтирами, сформульованими у Постанові Пленуму
Верховного Суду України № 5 ―Про судову практику у справах про
хабарництво‖ від 26 квітня 2002 р., а й доктринальним тлумаченням поняття
―хабар‖, що породжувало помилки під час кримінально-правової кваліфікації
даних злочинів. Так, М. І. Мельник наголошує на тому, що зазначена
кримінально-правова норма хоча нібито і називає основні ознаки цього
злочину, водночас не розкриває змісту основної з них – поняття ―хабара‖.
Таким чином, поза увагою кримінального закону залишається зміст ключової
ознаки цього злочину. Вказівку на те, що хабар може мати ―будь-який
вигляд‖, при буквальному тлумаченні кримінального закону можна розуміти
по-різному [182, с. 77].
Ще у 2001 р. при прийняті нового КК законодавець у ч. 1 ст. 368 КК
встановив відповідальність за ―одержання службовою особою в будь-якому
вигляді хабара‖, тобто з прийняттям Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 р.
об’єктивну сторону пропозиції або давання хабара, відповідно до тексту
кодексу, утворювала пропозиція або давання (передача) службовій особі у
будь-якому вигляді хабара. Отже, у тексті закону було позначено
формулювання ―у будь-якому вигляді хабара‖ (ст. 368 КК України у редакції
2001 р.). Тобто у КК України не містилося вказівки на те, що хабар має
виключно матеріальний характер, як це зазначено у ст. 290 КК РФ. Поряд з
 103

тим зміст термінопоняття ―хабар‖ не завжди сприймався однозначно і цим

було обумовлено застосування спеціальних прийомів щодо його (змісту)
з’ясування.
Тлумачення терміна ―хабар‖ як правозастосовного орієнтиру
відображено на рівні роз’яснень, що містяться у Постанові Пленуму
Верховного Суду України № 5 ―Про судову практику у справах про
хабарництво‖ від 26 квітня 2002 р. В абз. 1 п. 4 цієї постанови зазначається,
що одержання хабара є корисливим злочином, його предмет має виключно
майновий характер[230, с. 195]. Водночас слід зазначити, що роз’яснення
Пленуму Верховного Суду України не є обов’язковими для застосування,
вони мають лише рекомендаційний характер. Крім того, Законом України
―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖ № 3207-VI від 7 квітня
2011 р. у КК були внесені кардинальні зміни, а тому деякі положення
зазначеної постанови, яка була прийнята Пленумом Верховного Суду
України ще у 2002 р., тобто до ратифікації Україною міжнародних конвенцій,
прямо суперечать нормам КК у редакції від 7 квітня 2011 р., а отже, не
повинні були враховуватися.
При доктринальному тлумаченні поняття ―хабар‖ думки науковців
розходяться. Одні вчені погоджуються з тлумаченням терміна ―хабар‖, яке
дане вищою судовою інстанцією, а інші дають цьому поняттю так зване
буквальне тлумачення. О. М. Грудзур називає такі підходи до розуміння
поняття ―хабар‖ матеріалістичним і ціннісним [67, с. 116–118]. До вчених, які
погоджуються з тлумаченням терміна ―хабар‖, яке дане вищою судовою
інстанцією у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня
2002 р., належать ті науковці, які вважають, що під даванням хабара
необхідно розуміти передачу особисто або через посередника службовій
особі матеріальних цінностей або надання їй майнових вигод чи послуг
майнового характеру[202, с. 732; 205, с. 1074; 138, с. 490]. Окремі автори,
 104

зокрема О. Я. Свєтлов, пропонували уточнити на законодавчому рівні

вказівкою на те, що хабар має матеріальний характер [274, с. 241]. Такого ж
висновку дійшов і О. О. Дудоров, який підтримав і додатково аргументував
необхідність того, щоб законодавець чітко зафіксував майновий характер
предмета хабара безпосередньо у тексті КК (―майно, право на майно або
будь-яка вигода майнового характеру‖) [76, с. 11]. Погоджується з такою
точкою зору і М. І. Мельник, називаючи її загальновизнаною [182, с. 80].
Модельний Кримінальний кодекс для держав – учасниць Співдружності
Незалежних Держав також розкриває зміст цієї ознаки одержання хабара,
відносячи до його предмета ―майно, право на майно або інші майнові
вигоди‖ [182, с. 81].
М. П. Кучерявий наголошував на тому, що під предметом хабара у
кримінальному праві розуміється все, чим відкуповується посадова особа або
що надається їй у винагороду за вчинення чи невчинення в інтересах того,
хто дає хабар, будь-якої дії по службі[167, с. 64]. Проте з часом учений
наголошував на матеріальному характері хабара, що не узгоджується з даним
ним же визначенням. Оригінальною є позиція А. К. Квіцинії, який вважає, що
було б справедливим відносити до предмета хабара блага, що становлять
цінність за особистими міркуваннями лише для хабароотримувача.
Наприклад, службова особа хоче бути відомою і за неї хтось пише статті у
періодичні видання; натомість, службова особа допомагає ―автору‖
просуватися по службі. Дійсно, хабароотримувач не отримує в даному
випадку майнових вигод; це є цінність суто особистого характеру[104, с. 68].
На те, що предметом злочину, передбаченого ст. 369 КК, є неправомірна
вигода лише майнового (матеріального) характеру, вказують також
В. І. Тютюгін [150, с. 814–815, 833], М. І. Мельник [205, с. 1074] та
Д. І. Крупко [148, с. 749].
На нашу думку, правозастосовна практика, а також ті науковці, які
підтримували згадувану правову позицію вищої судової інстанції, що ―хабар
 105

у будь-якому вигляді‖ – це виключно вигода майнового характеру, давали

обмежувальне тлумачення поняття ―хабар‖, оскільки таке тлумачення мало
вужчі межі, ніж це передбачав буквальний зміст даного поняття за
кримінальним кодексом.
В Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і 191 GPC 2) (Тема
1), затвердженому GRECO на 52-му пленарному засіданні (Страсбург, 17–
21 жовтня 2011 р.), GRECO вказує на те, що поняття неправомірної вигоди,
як її розуміє Конвенція, непослідовно переноситься до відповідних положень
законодавства України про хабарництво. У зв’язку з цим необхідно привести
положення щодо хабарництва у відповідність до стандартів Конвенції, щоб
вони повністю охоплювали будь-яку форму неправомірної вигоди [221].
П. П. Андрушко пише, що предметом хабарництва, тобто предметом
злочинів одержання і пропозиції та давання хабара, має визнаватись
(визнається) неправомірна вигода не лише матеріального (гроші, майно,
нематеріальні активи), а й нематеріального (переваги, пільги, послуги)
характеру. Пільги і послуги можуть бути як матеріального, так і
нематеріального характеру[11, с. 114].М. І. Хавронюк вказує на те, що ознаки
понять ―неправомірна вигода‖ і ―хабар‖ цілком збігаються, тобто поняття
―хабар‖ є синонімом поняття ―неправомірна вигода‖ і його використання у
статтях 368, 369 і 370 КК є лише даниною традиції[336, с. 312]. Л. П. Брич у
коментарі до ст. 3692 КК вказує на те, що поняття ―неправомірна вигода‖
тотожне поняттям ―хабар‖ і ―дарунок‖ [205, с. 1089].
З урахуванням зазначеного, а також тієї обставини, що Кримінальна
конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи набрала чинності для
України з 1 березня 2010 р., у злочинах, склади яких передбачені ст. 368,
ст. 369 та ст. 370 КК хабарем, слід було вважати будь-які неправомірні
вигоди (переваги), незалежно від того, мають вони матеріальний чи
нематеріальний характер.
 106

Згідно із Законом України № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р. у новій

редакції викладено ст. 369 КК ―Пропозиція або надання неправомірної
вигоди службовій особі‖ і ст. 368 КК, таким чином, термін ―хабар‖ замінено
терміном ―неправомірна вигода‖. Тобто у статтях розділу ХVII Особливої
частини КК ―Злочини у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг‖ вживається єдине
наскрізне термінопоняття ―неправомірна вигода‖. Крім того, згаданим
Законом у злочині, передбаченому ст. 354 КК, також використовується
поняття ―неправомірна вигода‖, однак згідно з п. 1 примітки до цієї статті у
цій статті під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти чи інше
майно, переваги, пільги, послуги, що перевищують 0,5 неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян, або нематеріальні активи, які пропонують,
обіцяють, надають чи одержують без законних на те підстав.
Щодо внесення змін і введення термінологічного словосполучення
―неправомірна вигода‖ у корупційних злочинах слід зазначити, що Головне
науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України
висловлювалось негативно. У Висновку на проект Закону України ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення
законодавства у сфері запобігання і протидії корупції‖ (до № 2033 від 17
січня 2013 р., Кабінет Міністрів України) № 16/3-211/2033 від 22 лютого
2013 р. на пропозиції, висловлені Урядом у проекті Закону щодо зміни
поняття ―хабар‖ на ―неправомірна вигода‖, у низці статей КК, на думку
Головного науково-експертного управління, видаються сумнівними,
створюють досить серйозні правозастосовні ризики і можуть істотно
зашкодити інтересам боротьби з найбільш небезпечними корупційними
діяннями.
Втім, на нашу думку, зміни внесені цим Законом, є обґрунтованими і
такими, що відповідають узятим Україною на себе зобов’язанням перед
Радою Європи. Даним Законом у примітці до ст. 3641 КК вказується на те, що
 107

―у статтях 3641, 3652, 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 цього Кодексу під
неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно,
переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які пропонують, обіцяють,
надають або одержують без законних на те підстав‖. Зауважимо, що у ст. 1
Закону України ―Про засади запобігання і протидії корупції‖ в редакції
Закону № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р. дається аналогічне визначення
поняття ―неправомірна вигода‖. До виключення законодавцем, на підставі
Закону № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р., ст. 1722 Кодексу України про
адміністративні правопорушення, у примітці до цієї статті було таке ж
визначення неправомірної вигоди, як у КК та Законі України ―Про засади
запобігання і протидії корупції‖ від 7 квітня 2011 р.
Отже, можемо констатувати, що різновидами неправомірної вигоди є:
1) будь-яке майно у його цивільно-правовому розумінні (значенні), у тому
числі і грошові кошти; 2) послуги; 3) пільги; 4) переваги; 5) нематеріальні
активи[11, с. 114]. Винятком є положення ст. 3682 КК ―Незаконне
збагачення‖, на думку П. П. Андрушка, предметом цього злочину може бути
лише неправомірна вигода майнового характеру, розмір якої має бути
визначений у грошовому еквіваленті (грошовій формі) [11, с. 114].
М. І. Хавронюк вважає, що переваги, пільги і послуги є предметом
корупційних правопорушень незалежно від того, є вони матеріальними
(майновими) чи нематеріальними, і дає таке визначення цих понять: перевага
– це додаткові матеріальні чи інші вигоди або можливості, які суб’єкт має
порівняно з іншими, які ставлять його в нерівне становище з іншими
особами. Синонімами слова ―переваги‖ є слова ―пріоритет‖, ―привілей‖,
―першість‖, ―вищість‖, ―виключне право‖. Як зазначає М. І. Хавронюк,
переваги можуть полягати, зокрема, у праві на позачергове або першочергове
одержання матеріальних благ чи послуг або пільг, які належать особі ipso
 108

jure2. Переваги – це додаткові матеріальні чи інші вигоди або можливості, які

суб’єкт має порівняно з іншими, які ставлять його в нерівне становище з
іншими особами. Синонімами слова ―переваги‖ є слова ―пріоритет‖,
―привілей‖, ―першість‖, ―вищість‖, ―виключне право‖. Переваги можуть
полягати, зокрема, у праві на позачергове або першочергове одержання
матеріальних благ чи послуг або пільг, які належать особі за законом.
Наприклад, як отримання переваги може бути розцінене одержання квартири
від держави особою, яка хоча і перебувала на обліку як така, що має право на
першочергове одержання житла, але у відповідному списку таких осіб не
була першою, тобто фактично одержала житло поза чергою. Надання
незаконних переваг полягає в тому, що вони надаються особі, яка не має на
них права, і при цьому порушуються інтереси інших осіб [205, с. 1056].
Пільгами є соціальні та інші пільги, встановлені законодавством для
різних категорій осіб, що полягають у звільненні їх від певних обов’язків,
або, іншими словами, у наданні додаткових можливостей майнового чи
немайнового характеру. До майнових належать пільги, що надаються у виді
додаткових виплат, повного або часткового звільнення окремих категорій
громадян від обов’язкових платежів. Немайновими вважаються пільги у виді
додаткових оплачуваних відпусток, скорочення робочого часу тощо (отже,
немайновими ці пільги названі досить умовно). Неправомірною вигодою
можуть вважатися ці обидва види пільг, адже жодних винятків чи уточнень
закон не робить [336, с. 35]. М. І. Хавронюк наводить поділ пільг на види за
категоріями осіб, яким установлюються пільги, яке здійснене
І. П. Лаврінчуком: трудові, пенсійні, житлові, у галузі охорони здоров’я,
фінансово-кредитні [354, с. 560–561]. Послуги – це здійснювана на
замовлення споживача і з метою задоволення його особистих потреб
діяльність з надання чи передачі споживачеві певного визначеного
договором матеріального чи нематеріального блага (п. 17 ст. 1 Закону ―Про

2
ipso jure – за законом (лат.).
 109

захист прав споживачів‖, ст. 1 Закону ―Про загальну безпечність нехарчової

продукції‖), або результат економічної діяльності, яка не створює товар, але
продається та купується під час торговельних операцій (ст. 1 Закону ―Про
стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності‖). При
цьому М. І. Хавронюк зазначає, що серед послуг законодавство України
виділяє ―транспортні послуги‖, у т. ч. ―послуги з перевезення пасажирів та
вантажів‖, ―житлово-комунальні послуги‖, ―послуги з технічного сервісу‖,
―послуги з оцінки відповідності‖, ―послуги в галузі охорони здоров’я‖,
―послуги з доставки балонів з газом‖, ―послуги в закладах (підприємствах)
ресторанного господарства‖, ―освітні послуги‖, ―послуги мобільного зв’язку
та доступу до мережі Інтернет‖, ―ритуальні послуги‖, ―фінансові послуги‖,
―соціальні послуги‖ тощо. Під нематеріальними активами М. І. Хавронюк
розуміє їх визначення у п. 14.1.120 ст. 14 Податкового кодексу та у п. 145.1.1
ст. 145 Цивільного кодексу [336, с. 37–38].
Слід зазначити, що положення щодо термінопоняття ―неправомірна
вигода‖ у Законі України № 1508–VІ від 11 червня 2009 р. принципово
відрізнялись, зокрема, неправомірна вигода визначалась як ―грошові кошти
або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального або
нематеріального характеру (виділено нами. – О. Я.)‖, тобто дане визначення
змістовно відповідало визначенню, яке дається у Кримінальній конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи, у якій як для активного, так і пасивного
підкупу, вживається термін ―будь-яка неправомірна перевага‖.
Досліджуючи питання неправомірної вигоди, на нашу думку, необхідно
також проаналізувати положення, що містяться у міжнародних конвенціях,
які ратифіковані Верховною Радою України і вступили в силу щодо України,
зокрема, Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи,
Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції та Цивільної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
 110

Відповідно до положень, що містяться у Кримінальній конвенції про

боротьбу з корупцією (ETS 173) (Страсбург, 27 січня 1999 р.), яка
ратифікована Верховною Радою України Законом від 18 жовтня 2006 р.,
щодо криміналізації хабарництва (термін відповідно до офіційного перекладу
– О.Д.) у публічному секторі (ст. 2 ―Дача хабара національним державним
посадовим особам‖ і ст. 3 ―Одержання хабара національними державними
посадовими особами‖) та приватному секторі (ст. 7 ―Дача хабара у
приватному секторі‖ та ст. 8 ―Одержання хабара у приватному секторі‖)
Конвенцією імперативно рекомендується визнавати предметом вказаних
злочинів будь-які неправомірні переваги. Зокрема, у вказаній Конвенції
зазначено, що кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших
заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму
національному законодавстві кримінальної відповідальності за умисне
обіцяння, пропонування чи надання будь-якою особою прямо чи
опосередковано будь-якої неправомірної переваги будь-яким посадовим
особам, для них особисто чи для інших осіб, з метою заохочення їх до
виконання чи невиконання своїх службових обов’язків (ст. 2 ―Дача хабара
національним державним посадовим особам‖). Аналогічні за змістом
положення містяться і у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти
корупції від 31 жовтня 2003 р. (ст. 15 ―Підкуп національних державних
посадових осіб‖ та ст. 21 ―Підкуп у приватному секторі‖).
Таким чином, зміст статей зазначених Конвенцій щодо відповідальності
за пропозицію або надання неправомірної вигоди службовій особі вказує на
будь-які неправомірні переваги, саме термін ―переваги‖ використовується у
офіційному перекладі Конвенцій на українську мову. Не має потреби
вдаватись у більш ґрунтовний аналіз, а лише зазначимо, що, на нашу думку,
термінологічні вирази ―неправомірна перевага‖ і ―неправомірна вигода‖ за
змістом можна вважати тотожними.
 111

У зв’язку з цим вважаємо, у тексті КК, а саме примітку до ст. 3641

Кодексу необхідно доповнити уточненням, вказавши, що неправомірною
вигодою можуть виступати будь-які неправомірні вигоди (матеріальні чи
нематеріальні), що, на нашу думку, удосконалить чіткість викладення
кримінально-правових норм.
Враховуючи це, примітку до ст. 3641 КК слід було б викласти у такій
редакції:“У статтях 3641, 3652, 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 цього
Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше
майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального
характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують чи
погоджуються одержати без законних на те підстав”.
Окрім того, абзац 7 ч. 1 ст.1 Закону України ―Про засади запобігання і
протидії корупції‖ від 7 квітня 2011 року викласти у такій редакції:
―Неправомірна вигода – це грошові кошти або інше майно, переваги, пільги,
послуги матеріального або нематеріального характеру, які пропонують,
обіцяють, надають або одержують чи погоджуються одержати без законних
на те підстав‖.
Крім того, потребує зміни правозастосовний орієнтир, сформульований
у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 ―Про судову
практику у справах про хабарництво‖ від 26 квітня 2002 р., згідно з яким
одержання хабара має виключно майновий характер. Відповідні роз’яснення
мав би дати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ.
Необхідно зазначити, якщо законодавцем у тексті кримінально-правової
норми згадується про розмір неправомірної вигоди, то цілком очевидно, що
така неправомірна вигода може бути тільки вигодами матеріального
характеру. Відповідно до цього в статтях 3641, 3652, 3683,3684, 369, 3692, 370
та частинах 1, 2 ст. 368 КК України неправомірна вигода може бути як
матеріального, так і нематеріального характеру. На відміну від цього у
 112

частинах 3, 4, 5 ст. 368 та ст. 3682 КК неправомірна вигода є лише

матеріального характеру.
Випадки пропозиції або надання службовій особі будь-яких законних
вигод, тобто за які службова особа або розрахувалася у повному обсязі з
особою, яка їх надала, або службова особа мала законні підстави для їх
отримання, не утворюють складу злочину, відповідальність за вчинення
якого передбачена ст. 369 КК.
На основі проведеного дослідження ознак об’єктивної сторони
пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій особі можемо
сформулювати такі висновки.
1. Об’єктивна сторона складів злочину, передбаченого частинами 1 та 2
ст. 369 КК, полягає у вчиненні таких діянь: 1) пропозиція службовій особі
надати їй неправомірну вигоду (ч. 1 ст. 369 КК України); 2) надання
службовій особі неправомірної вигоди (ч. 2 ст. 369 КК України).
Під пропозицією неправомірної вигоди слід розуміти дію, яка полягає у
доведенні до відома адресата (службової особи) наміру (бажання, готовності)
надати неправомірну вигоду їй або третій особі за вчинення чи невчинення
службовою особою в інтересах того, хто пропонує неправомірну вигоду, чи в
інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи
службового становища. Водночас надання розуміється як передача
службовій особі прямо чи опосередковано неправомірної вигоди за вчинення
чи невчинення відповідних діянь по службі.
2. Встановлено, що чинна редакція ст. 369 КК України не повною мірою
відповідає вимогам міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною, а
також змісту ст. 368 КК України. Насамперед це стосується необхідності
встановлення кримінальної відповідальності за обіцянку надання службовій
особі неправомірної вигоди.
3. Назва ст. 369 КК України не відображає повноти та дійсного змісту
злочинного діяння, відповідальність за яке передбачається в цій нормі. Тому
 113

пропонується уточнити назву цієї статті і викласти її в такій редакції

“Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди
публічній службовій особі”.
Для забезпечення однакового підходу до різних видів активного підкупу
необхідно об’єднати пропозицію, обіцянку та надання в один склад злочину,
передбачений ч. 1 ст. 369 КК. Таким чином, пропонується ч. 1
ст. 369КК України викласти у такій редакції: “1. Пропозиція, обіцянка або
надання службовій особі або третій особі неправомірної вигоди за вчинення
чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто пропонує,
обіцяє або надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-
якої дії з використанням службового становища, –“.
4. Неправомірна вигода повинна розглядатися не як предмет злочину, а
як одна із характеристик змісту самих діянь (при наданні - складовою
частиною). Водночас під самою неправомірною вигодою слід розуміти
вигоди не лише матеріального (гроші, майно, нематеріальні активи), а й
нематеріального характеру (переваги, пільги, послуги). При цьому, коли в
тексті кримінально-правової норми згадується про розмір неправомірної
вигоди (частини 3, 4, 5 ст. 368 та ст. 3682 КК), то цілком очевидно, що така
неправомірна вигода може бути тільки вигодами матеріального характеру.

2.3. Особливості суб’єктивних ознак складів злочину, передбаченого

статтею 369 КК України

Суб’єкт злочину як складова частина складу злочину характеризує

особу, яка вчинила кримінально-каране діяння і відповідно до КК повинна
бути притягнута до кримінальної відповідальності. Так, законодавець
безпосередньо на нормативному рівні визначив зміст поняття суб’єкта
злочину (ч. 1 ст. 18 КК), а також встановив його обов’язкові ознаки. Крім
того, у чинному КК розкрито зміст термінів ―осудність‖ (ч. 1 ст. 19 КК),
 114

―неосудність‖ (ч. 2 ст. 19 КК) та ―обмежена осудність‖ (ст. 20 КК). У

чинному КК законодавцем нормативно встановлено вік, з якого настає
кримінальна відповідальність (cт. 22 КК), та визначено ознаки спеціального
суб’єкта злочину (ч. 2, 3 та 4 ст. 18 КК).
Дослідження змісту кримінально-правової заборони пропозиції чи
надання неправомірної вигоди дає можливість зробити однозначний
висновок, що суб’єктом цього злочину може бути загальний суб’єкт.
Згідно з чинним законом про кримінальну відповідальність загальним
суб’єктом злочину визнається лише фізична осудна особа, яка вчинила
злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може настати кримінальна
відповідальність (ч. 1 ст. 22 КК). Тобто законодавець визначає три
обов’язкові характеристики суб’єкта злочину, зокрема суб’єктом може бути
лише фізична особа, осудна особа, особа, яка досягла віку, з якого настає
кримінальна відповідальність. Зауважимо про те, що в радянський період, а
саме у КК 1960 р. було встановлено лише вік, з якого може настати
кримінальна відповідальність особи.
Аналізуючи зміст положень розділу IV Загальної частини КК, можна
виділити ознаки суб’єкта злочину, зокрема вік, осудність та спеціальний
суб’єкт, тут же міститься й характеристика цих елементів.
За радянських часів значний внесок у дослідження концепції суб’єкта
злочину зробили такі вчені, як Я. М. Брайнін [32; 33], В. М. Кудрявцев [153;
155], Н. Ф. Кузнєцова [156; 157; 158], М. Д. Лисов [175], А. А. Піонтковський
[226; 227; 228], О. Я. Свєтлов [274], А. Н. Трайнін [308; 309] та ін.
У наукових джерелах суб’єкт злочину традиційно визначався як окремий
елемент складу злочину. Однак А. Н. Трайнін писав, що суб’єкт не може
розглядатись у системі елементів складу злочину, оскільки особа не є
елементом вчиненого нею злочинного діяння. На думку автора, де немає
особи – винуватця злочину, там не може бути і самого питання про наявність
або відсутність складу, більше того, де немає осудної особи, яка досягла
 115

встановленого законом віку, там немає і питання про кримінальну

відповідальність, і питання про сам склад злочину[308, с. 191].
Чинний КК України вперше вказує на таку обов’язкову характеристику
суб’єкта злочину, як фізична особа – людина. Відповідно до положень ст. 24
Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин
вважається фізичною особою. Таким чином, посилання у ст. 18 КК на
фізичну особу як на суб’єкта злочину унеможливлює притягнення до
кримінальної відповідальності юридичних осіб.
Слід зазначити, що проблема визнання чи невизнання юридичної особи
суб’єктом злочину не є ключовим для нашої роботи і ми не будемо вдаватися
до ґрунтовного аналізу даного питання. Водночас зауважимо, що проблема
кримінальної відповідальності юридичних осіб є актуальною в сучасному
кримінальному праві, оскільки така відповідальність передбачена у багатьох
кримінальних законах (кодексах) зарубіжних країн (Англія, США, Канада,
Франція, ФРН). Крім того, встановлення кримінальної відповідальності
юридичних осіб (альтернативно з цивільно-правовою чи адміністративною)
рекомендують і всі міжнародні конвенції, у яких це питання розглядається.
Зауважимо, що відповідно до положень, які містяться у Конвенції
Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої
злочинності (15 листопада 2000 р.), в якій передбачено обов’язок держав
встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб за певні діяння,
оскільки Верховна Рада України Законом від 4 лютого 2004 р. № 1433-VI
ратифікувала зазначену конвенцію, при цьому не зробила спеціального
застереження, а тому після ратифікації цієї Конвенції Україна зобов’язана
імплементувати (запровадити) у національне законодавство відповідальність
юридичних осіб.
На сучасному етапі в доктрині вітчизняного кримінального права
існують обґрунтовані аргументи як ―за‖, так і ―проти‖ визнання юридичної
особи суб’єктом злочину. Основним аргументом ―за‖ є вчинення посягання
 116

на конкретні об’єкти кримінально-правової охорони об’єднанням людей, що

потребує необхідності реагування на такі посягання з боку держави заходами
не адміністративно-правового чи цивільно-правового характеру, а виключно
кримінально-правовими заходами, оскільки саме вони, на думку прибічників
такої концепції, є найбільш прийнятними (зокрема, щодо злочинів проти
довкілля, проти громадської безпеки). Водночас аргументом ―проти‖
визнання юридичної особи суб’єктом злочину є наявність обов’язкового
зв’язку суб’єкта злочину з його суб’єктивною стороною, передусім з виною,
яка згідно з психологічною концепцією являє собою певне психічне
ставлення фізичної особи до вчинюваного нею діяння та інших обставин,
передбачених у межах складу злочину.
З урахуванням зазначеного вважаємо, що питання, пов’язані з
інститутом кримінальної відповідальності юридичних осіб, має вирішуватися
системно та комплексно, тобто з внесенням змін та доповнень не лише до
Загальної частини КК, а й до багатьох статей Особливої частини КК.
Слід зазначити, що вітчизняний законодавець, у зв’язку з узятими на
себе зобов’язаннями перед Радою Європи, прийняв 23 травня 2013 р. Закон
України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового
режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб‖ №314-VII,
набрання чинності якого мало відбутись 1 вересня 2014 р., але фактично
відбулось 26 квітня 2014 р. у зв’язку з набранням чинності Законом «Про
забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово
окупованій території» від 15 квітня 2014 р. № 1207-VII. Даним Законом
передбачено внесення ряду змін до нормативно-правових актів України,
зокрема, Кримінального процесуального кодексу України, Закону України
―Про засади запобігання і протидії корупції‖, Закон України ―Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві‖.
Значних змін зазнають положення КК, зокрема, його Загальну частину буде
 117

доповнено розділом XIV1 ―Заходи кримінально-правового характеру щодо

юридичних осіб‖. Утім,згадані зміни, по суті, не стосуються самої концепції
суб’єкта злочину, яким так і залишається тільки фізична особа.
Щодо загального віку як обов’язкової характеристики суб’єкта злочину
законодавцем визначено у ч. 1 ст. 22 КК вік 16 років. Тобто по досягненні
особою шістнадцятирічного віку настає кримінальна дієздатність, крім чітко
обумовлених у ч. 2 ст. 22 КК випадків, коли особа може бути притягнута до
кримінальної відповідальності після досягнення нею чотирнадцятирічного
віку). У зв’язку з тим, що чинний КК встановлює вік, з якого може наставати
кримінальна відповідальність диференційовано, зазначена норма
кореспондує із ч. 2 ст. 22 КК, і це залежить, зокрема, від виду злочину – це
може бути або 16 років, або 14 років. Зауважимо, що у ч. 2 ст. 22 КК
наведено вичерпний перелік злочинів, суб’єктом яких може бути особа, яка
досягла 14 років. Крім того, законодавець застосовує особливий підхід для
встановлення віку суб’єкта в окремих складах злочинів у зв’язку зі
специфікою суспільної поведінки особи, яка може бути вчинена суб’єктом
при досягненні лише певного віку, зокрема державні службовці,
представники влади, військовослужбовці, судді.
Як бачимо до злочинів, визначених у ч. 2 ст. 22 КК України, не
належить злочин, передбачений ст. 369 КК України. Тому кримінальна
відповідальність за пропозицію чи надання неправомірної вигоди може
наставати з 16 років.
Суб’єкт злочину – це завжди осудна фізична особа. Зауважимо, що
чинний КК 2001 р. уперше дає нормативне визначення поняття осудності,
зокрема через характеристику особи. Відповідно до положень ч. 1 ст. 19 КК
осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Зазначимо, що
осудність є узагальненою характеристикою, яка включає повну осудність і
обмежену осудність.
 118

Таким чином, слід зазначити, що суб’єктом злочину, передбаченого

ст. 369 КК, може бути лише фізична особа, яка на момент вчинення
передбаченого законом про кримінальну відповідальність діяння є осудною і
досягла віку кримінальної відповідальності (16 років).
Переходячи до дослідження суб’єктивної сторони складів злочину,
передбаченого ст. 369 КК, зауважимо, що в доктрині кримінального права
суб’єктивна сторона складу злочину характеризує так звану внутрішню
(психічну) складову злочину. До суб’єктивної сторони складу злочину
належать елементи, які відображають психічні процеси, що відбуваються у
свідомості особи при вчиненні злочину. Цими елементами є вина, мета,
мотив та емоційний стан. Відзначимо, що вина є обов’язковою ознакою будь-
якого юридичного складу злочину, а інші ознаки можуть фіксуватися, а
можуть і не фіксуватися у структурі складу злочину. Таким чином, мета,
мотив та емоційний стан виступають факультативними елементами складу
злочину. Слід зауважити про те, що суб’єктивна сторона складу злочину
відображає процеси, які відбуваються у психіці особи лише у спрощеній
формі.
Вина є предметом дослідження різних наук, зокрема загальної теорії
права, цивільного права, адміністративного права, кримінального правова.
Вченими було розроблено багато концепцій вини, одні з яких ніколи не мали
нормативного закріплення і не використовувались у правозастосовній
практиці, а інші, навпаки, законодавчо закріплювались і мали значення на
практиці.
Серед концепцій вини, на нашу думку, слід відзначити дві: оціночну та
психологічну. Оціночна теорія вини зародилася у Німеччині ще у ХІХ ст. і
залишається домінуючою у кримінальному праві ФРН. Щодо психологічної
концепції відзначимо, що вона домінувала як за радянських часів, так і на
сучасному етапі розвитку кримінального права пострадянських країн, у тому
числі й України.
 119

Зауважимо, що саме психологічна концепція вини закріплена

українським законодавцем, про що свідчить формулювання ст. 23 КК, де
вина описується як ―психічне ставлення до…‖. Водночас у ч. 1 ст. 62
Конституції України, а також у ч. 2 ст. 2 КК вина оцінюється як своєрідна
підстава притягнення до кримінальної відповідальності, яка кореспондує зі
складом злочину, що характерне для оціночної теорії вини. Таким чином, у
КК поняття ―вина‖ розуміється по-різному, що, на нашу думку, є вадою
вітчизняного законодавства, оскільки породжується цілий ряд проблемних
питань, які потребують вирішення на законодавчому рівні – шляхом
внесення системних змін і доповнень у КК.
За радянських часів були регламентовані основні положення
кримінального права щодо питань вини і відповідальності. Зазначалось, що
лише наявність вини у формі умислу чи необережності є обов’язковою
умовою кримінальної відповідальності і застосування покарання. Покарання
застосовується щодо осіб, які: діючи умисно, передбачали суспільно
небезпечний характер наслідків своїх дій, бажали цих наслідків чи свідомо
допускали їх настання, чи діючи необережно, не передбачали наслідків своїх
дій, хоча й повинні були їх передбачити, чи легковажно розраховували на їх
відвернення (ст. 6)[167, с. 129]. Слід зазначити, що таке формулювання
майже без змін закріплене й у чинному КК.
Кримінальний кодекс України виділяє дві форми вини (умисел і
необережність). На нормативному рівні умисел як форма вини та його види
передбачені у ст. 24 КК. Як форма вини умисел уже традиційно вважається
більш небезпечним явищем, ніж необережність. Це пов’язано з тим, що особа
проявляє свою волю щодо вчинення злочину, зокрема особа або бажає
вчинити суспільно небезпечне діяння, або свідомо припускає, що така
поведінка є злочинною (для особи такий варіант є підходящим, при цьому
особа повинна усвідомлювати його суспільну небезпеку). Щодо
необережності як форми вини та її видів зазначимо, що відповідно до ст. 25
 120

КК необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну

недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа
передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого
діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Відповідно до положень ч. 3 ст. 25 КК
необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або
бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Отже, виходячи з положень КК, особа, яка вчинила суспільно
небезпечне діяння, може бути притягнута до кримінальної відповідальності
лише в тих випадках, коли вона діяла протиправно, умисно чи з
необережності й за діяння, яке вона вчинила, передбачена кримінальна
відповідальність. Тільки умисел та необережність визнаються винними
формами психічного відношення суб’єкта до вчиненого ним суспільно
небезпечного діяння та його наслідків [145, с. 130].
Одні злочини можуть бути вчинені лише умисно (умисне вбивство,
крадіжка, розбій тощо), інші, навпаки, – лише у формі необережності (втрата
документів тощо), а деякі допускають обидві форми вини (наприклад,
розголошення державної таємниці тощо). Вказівка на форму вини злочину
може міститися в диспозиції статті (частини статті) Особливої частини КК
(умисне вбивство). Водночас існують такі склади злочинів, у яких вказівка на
форму вини відсутня. У таких випадках, з урахуванням характеру діяння,
шляхом тлумачення встановлюється форма вини (винного психічного
відношення суб’єкта злочину до вчиненого ним суспільно небезпечного
діяння).
Хоча у диспозиції ст. 369 КК не міститься вказівки на форму вини,
однак, аналізуючи об’єктивну сторону досліджуваних нами складів злочину,
складнощів її встановлення не виникає. Зокрема, для того, щоб
запропонувати чи надати неправомірну вигоду за виконання чи невиконання
 121

в інтересах того, хто пропонує чи надає, чи в інтересах третьої особи будь-

якої дії, службовій особі з використання наданої їй влади чи службового
становища, потрібно діяти умисно з прямим умислом. Таким чином,
суб’єктивна сторона у юридичних складах злочину, передбаченого ст. 369
КК, характеризується прямим умислом.
Підтвердженням такої позиції є проаналізовані наукові джерела,
публікації вчених, у тому числі Д. І. Крупки [148, с. 768], М. І. Мельника
[205, с. 1087], П. П. Андрушка, який пише, що суб’єктивна сторона давання
хабара характеризується наявністю вини у формі прямого умислу. Особа
розуміє, що передає службовій особі незаконну винагороду за вчинення чи
невчинення нею певних дій у своїх інтересах чи в інтересах третіх осіб з
використанням влади чи службового становища. Мотив не впливає на
кваліфікацію дії особи, що дала хабара [7, с. 293; 204, с. 442].
Склади злочину, передбачені ст. 369 КК, належать до умисних злочинів,
тобто особа пропонує, обіцяє (з урахуванням запропонованих змін) або надає
неправомірну вигоду, маючи намір, щоб ―підкуплена‖ службова особа
вчинила дію або утрималася від її вчинення при виконанні своїх службових
функцій (обов’язків т. п.).
Водночас це не означає, що очікуваний результат повинен бути
насправді досягнутий. Підкуп потребує доведення, що особа мала умисел
вплинути на дії ―підкупленої‖ службової особи, а тому немає необхідності
доводити, що службова особа насправді змінила свою поведінку.
Довести умисел не завжди просто, оскільки часто відсутні так звані
прямі докази (наприклад, визнання вини). Тому про умисел особи можна
судити з об’єктивних фактичних обставин справи. Наприклад, суб’єкт
господарювання подає заявку на участь у конкурсі на отримання контракту.
Невдовзі після цього він пропонує здійснити дорогу подорож за кордон в
якості подарунка державному чиновнику, який відбиратиме постачальника.
 122

Можна зробити висновок, що суб’єкт господарювання мав умисел вплинути

на рішення службової особи у виборі підрядника.
При пропозиції або наданні неправомірної вигоди необхідна наявність
двох суб’єктів, зокрема, крім суб’єкта злочину, передбаченого ст. 369 КК,
необхідна наявність ще й суб’єкта злочину, передбаченого ст. 368 КК.
За таких обставин встановлення форми вини у складах пропозиції та
надання неправомірної вигоди (а також складів злочину, передбаченого ст.
368 КК), розпочинається дослідженням суб’єктивної сторони вказаних
складів злочинів. Для наявності складів злочину пропозиції або надання
неправомірної вигоди необхідна наявність особи, яка пропонує чи надає
неправомірну вигоду, а також – службової особи, а тому необхідно
з’ясовувати винне психічне ставлення кожного з суб’єктів, а потім лише
вказати на особливості суб’єктивної сторони вказаного складу.
Будь-яка умисна діяльність людини характеризується двома основними
моментами: інтелектуальним і вольовим, а це означає, що особа, яка вчиняє
будь-яке діяння, розуміє характер своїх дій, передбачає настання певного
результату і бажає (при прямому умислі) чи, не бажаючи, свідомо допускає
(при евентуальному умислі) його настання[145, с. 130]. Неможливо уявити
вчинення складу з евентуальним умислом, а тим більше, з необережності[44,
с. 114–135; 43].
Злочини з формальним юридичним складом, до яких належать злочини,
відповідальність за які передбачена статтями 368 та 369 КК, вчиняються
виключно з прямим умислом.
Розглянемо умисел особи, яка пропонує чи надає неправомірну вигоду.
Особа безпосередньо чи опосередковано вчинює підкуп службової особи.
Умислом особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, охоплюються
всі структурні частини складу злочину підкупу службової особи, зокрема
щодо характеристики об’єкта, його об’єктивної сторони, а також і суб’єкта
злочину, передбаченого ст. 368 КК. Таким чином, особа розуміє, що
 123

пропонує чи надає неправомірну вигоду, яку пропонує чи надає саме

службовій особі; що ця неправомірна вигода пропонується чи надається за
певне діяння, у вчиненні чи невчиненні яких вона зацікавлена, і вчинити або
не вчинити які службова особа може лише з використанням наданої їй влади
чи службового становища.
З урахуванням викладеного можна дійти висновку про те, що умислом
особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, охоплюється як
причинна залежність між пропозицією або наданням неправомірної вигоди,
так і обумовленим неправомірною вигодою конкретним діянням службової
особи.
На практиці можуть поставати питання, чи розуміє суб’єкт пропозиції
або надання неправомірної вигоди, що він своїми діями порушує
передбачений законодавством (нормативно-правовими актами) порядок
здійснення (виконання) повноважень публічної службової особи у сфері
управління (органів державної влади, органів місцевого самоврядування або
юридичних осіб (державних або комунальних підприємств, установ,
організацій) щодо дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також авторитет органів
влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, від імені та в
інтересах яких діють службові особи. На наш погляд, відповідь на поставлене
питання повинна бути позитивною. Особа, яка пропонує або надає
неправомірну вигоду, розуміє всі названі вище ознаки, що стосуються як
об’єктивної сторони складу злочину, так і суб’єкта злочину, передбаченого
ст. 368 КК.
До умислу особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, також
включається усвідомлення того, що названі вище елементи чітко
розуміються самою службовою особою, щодо якої вчиняється підкуп. Таким
чином, усвідомлення особою, яка пропонує чи надає неправомірну вигоду,
всіх вказаних елементів є необхідним і обов’язковим для наявності
 124

закінченого злочину, передбаченого ст. 369 КК України. Наприклад, якщо

особа пропонує або надає будь-яку вигоду і при цьому вважає, що вона
передає її неслужбовій особі, а своєму знайомому або просто незнайомій
людині, такі дії особи не можна кваліфікувати як пропозицію або надання
неправомірної вигоди службовій особі. Також не буде наявний склад
пропозиції або надання неправомірної вигоди службовій особі і тоді, коли
особа помилково вважає, що вона пропонує або надає неправомірну вигоду
не службовій особі, а особі, яка надає публічні послуги (нотаріусу, лікарю
при виконанні професійних обов’язків). Необхідно звернути увагу на
позицію Пленуму Верховного Суду України, відображену в його постанові
від 26 квітня 2002 р. № 5. У абзаці 1 п. 9 цієї постанови зазначено: ―Давання
й одержання хабара тісно пов’язані умислами осіб, які вчинюють ці злочини.
Якщо особа, вручаючи службовій особі незаконну винагороду, з тих чи
інших причин не усвідомлює, що дає хабар (наприклад, у зв’язку з обманом
чи зловживанням довірою), вона не може нести відповідальність за давання,
а службова особа – за одержання хабара. Дії останньої за наявності до того
підстав можуть кваліфікуватись як зловживання владою чи службовим
становищем, обман покупців або замовників, шахрайство тощо‖ [230, с. 196].
Тобто у таких випадках умисел особи не охоплює усіх обов’язкових
елементів вказаного складу, а також злочину, передбаченого ст. 368 КК, хоча
вони фактично і були наявними. Може бути і навпаки: коли певні ознаки, що
належать до об’єктивної сторони і суб’єкта злочину, передбаченого ст. 368
КК, фактично відсутні, але особа, яка пропонує або надає предмет злочину,
помилково вважає, що вони є. Проілюструємо це на прикладі, коли особа
пропонує або надає неправомірну вигоду приватній особі, помилково
вважаючи її службовою особою, або пропонує чи надає неправомірну вигоду
службовій особі, яка в силу своєї компетенції і повноважень не може
виконати діяння, за виконання (невиконання) якої пропонувалася чи
надавалася неправомірна вигода. Постає питання, чи підлягає кримінальній
 125

відповідальності в таких випадках особа, яка пропонувала або надала

неправомірну вигоду, а якщо так, то як кваліфікувати такі її дії? Зазначені
випадки є проявом помилки у кримінальному праві, а саме фактичної
помилки. Відповідальність у таких випадках настає за правилами
кримінально-правової кваліфікації фактичної помилки, тобто матиме місце
закінчений замах на пропозицію або надання неправомірної вигоди, оскільки
умисел суб’єкта був спрямований безпосередньо на виконання підкупу
службової особи, а бажаний для особи результат не настав з причин, які не
залежали від нього.
Зазначені вище основні риси складають інтелектуальний момент умислу
особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду. Водночас розуміння
всіх фактичних обставин, що стосуються суб’єкта, об’єкта і об’єктивної
сторони складу злочину, недостатньо для визнання діяння особи умисним,
оскільки вони характеризують лише інтелектуальну сторону вказаної
діяльності, проте не розкривають вольового моменту, який також важливий
для характеристики ознаки.
Незважаючи на те, що правомірність чи протиправність діяння
службової особи, характер психічного ставлення до них з боку особи, яка
пропонує або надає неправомірну вигоду, не впливають на кримінально-
правову кваліфікацію діяння, форма вини щодо цих дій з боку особи, яка
пропонує або надає неправомірну вигоду, дає можливість говорити як про
ступінь суспільної небезпеки самого діяння, так і про особу, яка його
вчинила. Психічне ставлення особи, яка пропонує або надає неправомірну
вигоду до дій службової особи (їх правомірності, протиправності), за своєю
формою може бути різним.
Щодо психічного ставлення особи, яка пропонує або надає
неправомірну вигоду за законні (правомірні) дії службової особи, зазначимо,
що воно збіжне з психічним ставленням і до самих дій службової особи.
 126

Важливе значення для кримінально-правової кваліфікації має аналіз

психічного ставлення особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, до
протиправних (незаконних) дій службової особи. Так, особа, пропонуючи або
надаючи неправомірну вигоду за вчинення службовою особою будь-яких дій
у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб, може передбачати, що ці дії
матимуть протиправний характер. Крім того, особа може бажати саме цього,
а може передбачати і не бажати, але свідомо допускає вчинення цих
неправомірних дій, а може навіть не передбачати цього.
Форма психічного ставлення особи, яка пропонує або надає
неправомірну вигоду, до протиправних дій службової особи, а також
характер протиправності цих дій впливають на ступінь суспільної небезпеки
як самого діяння, так і особи, яка його вчиняє. За таких обставин правильне
встановлення характеру цих дій дає можливість точно визначити ступінь
суспільної небезпеки діяння, а як результат і призначити відповідно до цього
необхідне і достатнє покарання.
На нашу думку, неправомірна вигода, яка пропонується або надається
службовій особі з прямим умислом за вчинення останньою протиправної дії,
який вже є самостійним злочином, вказує на більший ступінь суспільної
небезпеки особи, яка вчиняє дії, спрямовані на підкуп службової особи.
Таким чином, цій особі судом має бути призначене більш суворе покарання.
Пропозиція або надання неправомірної вигоди у таких випадках для
особи, яка вчиняє підкуп службової особи, виступає так званим засобом
схилити службову особу до вчинення злочину, тобто є підбурювання до його
вчинення, а тому повинно відображатись при кримінально-правовій
кваліфікації дій особи, зокрема додатково кваліфікуватись як співучасть у
вчиненні злочину службовою особою. Тобто дії особи повинні
кваліфікуватись за ч. 1 або ч. 2 ст. 369 КК та ч. 4 ст. 27, ч. 1 (частинами 2, 3, 4
або 5) ст. 368 КК.
 127

З урахуванням зазначеного обов’язковою ознакою умислу особи, яка

пропонує або надає неправомірну вигоду, є розуміння того, що пропозиція
або надання службовій особі неправомірної вигоди за виконання в її
інтересах або інтересах третіх осіб дій, які службова особа може вчинити
виключно використовуючи надану їй владу чи службове становище, є
неправомірною вигодою, а необхідний елемент – це бажання надання такої
вигоди. За відсутності хоча б однієї з вищезазначених ознак виключаються
суб’єктивні підстави кримінальної відповідальності за пропозицію або
надання неправомірної вигоди.
У ситуаціях, коли особа пропонує службовій особі неправомірну вигоду,
але реально не збирається надавати її (і не надає), дії особи слід
кваліфікувати за ч. 1 ст. 369 КК; коли особа пропонує неправомірну вигоду
службовій особі, збирається реально надати, але службова особа
відмовляється (факту давання не було), дії особи слід кваліфікувати за ч. 3 ст.
15, ч. 2 ст. 369 КК; коли особа пропонує неправомірну вигоду службовій
особі, збирається надати таку вигоду, факт давання мав місце, дії особи слід
кваліфікувати за ч. 2 ст. 369 КК. Особа, надаючи неправомірну вигоду
службовій особі, яка займає відповідальне або особливо відповідальне
становище, повинна усвідомлювати, що службова особа займає таке
становище в силу займаної посади.
Крім того, умисна діяльність особи, яка пропонує або надає
неправомірну вигоду, характеризується метою та мотивом злочину, як
ознаками суб’єктивної сторони досліджуваних складів злочинів. Тому слід
коротко дослідити і зміст цих ознак у контексті пропозиції чи надання
неправомірної вигоди службовій особі. Так, мотив – це усвідомлена спонука
особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин[202, с. 39], а мета – це
бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних
шкідливих наслідків. Вона є характерною для злочинів, що вчиняються з
прямим умислом [202, с. 39]. На відміну від вини, що являє собою необхідну
 128

ознаку будь-якого складу злочину, мотив і мета характеризують суб’єктивну

сторону лише умисних злочинів, входячи до її складу як обов’язкова або
кваліфікуюча ознака чи як обставини, що пом’якшують або обтяжують
відповідальність [44, с. 129; 43]. Мотив спонукає особу до певних дій,
впливає на формування психічного відношення особи до вчинюваних нею
дій, при вчиненні особою злочину впливає на формування конкретної форми
вини. Будь-яка вчинювана особою дія має мотив. Ми поділяємо думку
Б. С. Утевського, що ―винного діяння без мотиву не може бути‖, а також, що
жодного злочину не може бути вчинено без мотиву, при підбурюванні особи
до його вчинення [322, с. 147].
Мотив і мета підкупу службової особи (пропозиції та надання
неправомірної вигоди службовій особі) не мають значення (не впливають)
для кримінально-правової кваліфікації дій особи, водночас має значення при
визначенні ступеня вини, а таким чином – при призначенні судом покарання.
У особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, може бути будь-
який мотив, наприклад, корисливий мотив, помста та інтереси держави,
колективні (підприємства) або будь-які особисті інтереси тощо. Мотив
визначає собою і мету пропозиції або надання неправомірної вигоди. Слід
зазначити, що, незважаючи на те, що мета не є обов’язковою ознакою умислу
особи, яка вчиняє підкуп службової особи, водночас завжди наявна у ньому.
Зокрема, пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі не є
самоціль особи, яка пропонує або надає неправомірну вигоду, це певний
―засіб‖ досягнення певної мети у майбутньому або відшкодування
(―компенсація‖) за вже досягнуту мету. Особа, яка пропонує або надає
неправомірну вигоду, може пропонувати та надавати її для досягнення різних
цілей (завдань), водночас не виключаються випадки, коли особа вчиняє
підкуп службової особи без будь-якої мети. Мотив і мета як ознаки
суб’єктивної сторони складу злочину не передбачені як обов’язкові ознаки
 129

складів злочинів, передбачених ст. 369 КК, однак впливають на ступінь

суспільної небезпеки цих злочинів.
З урахуванням зазначеного вважаємо, що при здійсненні остаточної
кримінально-правової кваліфікації суд повинен при дослідженні суб’єктивної
сторони з’ясовувати мотив та мету, якими керувалася особа, яка вчинила
підкуп службової особи, та призначити їй покарання відповідно до положень
Загальної частини КК та в межах санкцій статті 369 КК України.
Відповідно до цього можемо сформулювати такі узагальнення.
По-перше, суб’єктом злочину, передбаченого ст. 369 КК України, слід
визнавати загальний суб’єкт злочину – фізичну осудну особу, яка досягла 16-
річного віку.
По-друге, виправданим з огляду виконання вимог міжнародно-правових
договорів є запровадження застосування до юридичних осіб заходів
кримінально-правового характеру. Проте таке нововведення позбавлено
системності, не враховує всіх можливих форм реалізації кримінальної
відповідальності, не визначає можливості визнання юридичної особи
суб’єктом злочину, потребує внесення також необхідних змін до Особливої
частини КК України.
По-третє, вина в складах злочину, передбаченого ст. 369 КК України,
характеризується тільки прямим умислом.
Зміст умислу охоплює лише факт пропозиції (може включати
реалізацію, а може і ні), а при наданні неправомірної вигоди умисел
поширюється на саме надання цієї вигоди.

2.4. Кримінально-правова характеристика кваліфікованих видів

складів злочину, передбачених частинами 3, 4 та 5 статті 369 КК України

Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу змісту кваліфікуючих

ознак (обтяжуючих обставин) складів злочину, передбачених частинами 3, 4
 130

та 5 ст. 369 КК, коротко розглянемо питання про загальний механізм

утворення кваліфікованих складів злочинів.
У доктрині кримінального права України склади злочинів
класифікуються за ступенем тяжкості на такі види: а) основний склад
злочину; б) кваліфікований або особливо кваліфікований (склад злочину з
обтяжуючими або особливо обтяжуючими обставинами) склад злочину; в)
привілейований (склад злочину з пом’якшуючими обставинами). Згідно з
теорією кримінального права кваліфікований (особливо кваліфікований)
склад злочину – це юридичний склад певного виду, що фіксує різновид
злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими) обставинами
[145, с. 110; 181, с. 92; 56, с. 54].
У більшості статей Особливої частини КК у частині першій фіксується
основний склад злочину, а кваліфікований склад злочину закріплюється в
частині другій цієї статті КК. Щодо особливо кваліфікованого складу
злочину, він, як правило, розміщений у частинах третій (четвертій або п’ятій)
даної статті КК. У кваліфікованих та особливо кваліфікованих складах
злочинів законодавець відображає більш суспільно небезпечну поведінку
особи (суб’єкта злочину), порівняно з основним складом злочину, а тому
законодавець обґрунтовано у КК передбачає більш сувору санкцію для
кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину, ніж для
основного складу злочину.
У ч. 3 ст. 369 КК встановлена кримінальна відповідальність за діяння,
передбачене частиною другою, вчинене повторно (тобто за надання
службовій особі неправомірної вигоди). Згідно з ч. 4 ст. 369 КК встановлена
кримінальна відповідальність за діяння, передбачене частиною другою або
третьою цієї статті, якщо неправомірна вигода надавалася службовій особі,
яка займає відповідальне становище, або вчинене за попередньою змовою
групою осіб. У ч. 5 ст. 369 КК встановлена кримінальна відповідальність за
діяння, передбачене частиною другою, третьою або четвертою цієї статті,
 131

якщо неправомірна вигода надавалася службовій особі, яка займає особливо

відповідальне становище, або вчинене організованою групою осіб чи її
учасником.
Конструкція ст. 369 КК передбачає всі кваліфіковані склади, крім
―вчинене повторно‖, лише для надання неправомірної вигоди службовій
особі, тобто лише для складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369 КК. Щодо
діянь, відповідальність за які передбачена у ч. 1 ст. 369 КК, жодних інших,
крім ―вчинене повторно‖, кваліфікуючих обставин чинний КК не передбачає,
що, на наш погляд, є певною вадою (недоліком) національного законодавства
про кримінальну відповідальність. При цьому існує певна невідповідність
між положеннями ч. 3 ст. 369 КК та положеннями п. 2 примітки до ст. 354
КК. Тобто конструкція цієї частини ст. 369 КК прямо не передбачає цієї
ознаки для діянь, відповідальність за вчинення яких передбачена у ч. 1
ст. 369 КК. Водночас при вирішенні питання про повторність злочинів,
передбачених статтями 368 і 369 КК, слід керуватися приміткою до ст. 354
КК.
Як уже зазначалося, в контексті дослідження генезису відповідної
кримінально-правової норми, кваліфікуюча ознака ―вчинене повторно‖ була
сформульована в 1995 р. шляхом заміни поняття ―неодноразовість‖, на
необхідність такої зміни вказував і О. О. Дудоров [76, с. 17]. У зв’язку із
вказаними змінами у статтях 168–170 КК 1960 р. Верховна Рада України в
своїй Постанові про порядок введення в дію Закону України ―Про внесення
змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в частині
відповідальності посадових осіб‖ визначила, що особи, засуджені до
введення в дію цього Закону за частинами 2 статей 168–170 КК 1960 р. за
ознакою неодноразового отримання хабара і за ч. 3 ст. 168 КК 1960 р. і ч. 2
ст. 169 КК 1960 р. за ознакою попередньої судимості вважаються
засудженими за відповідні злочини за ознакою повторності. Тлумачення
ознаки ―неодноразовість‖ давалося у п. 16 Постанови Пленуму Верховного
 132

Суду України ―Про судову практику в справах про хабарництво‖ № 12 від 7

жовтня 1994 р. і зазначалось, що як вчинення неодноразово слід
кваліфікувати: ―одночасне одержання службовою особою хабара від
декількох осіб тоді, коли хабар передається за вчинення дій в інтересах
кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що вона одержує
хабар від декількох осіб‖.
У КК України в редакції від 5 квітня 2001 р. законодавець ознаку
повторності закріпив як кваліфікуючу ознаку в ч. 2 ст. 369 КК. У процесі
реформування антикорупційного законодавства законодавець регламентував,
що згідно з положеннями примітки до ст. 369 КК редакції Закону від 7 квітня
2011 р., повторність передбачена у ч. 3 ст. 369 КК. Відповідно до положень
примітки до ст. 369 КК у редакції закону від 7 квітня 2011 р. – повторним у
ст. 369 визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила такий
злочин або будь-який із злочинів, передбачених статтями 368, 3683 чи 3684
КК. Також у Примітці до ст. 368 КК у редакції від 7 квітня 2011 р.
зазначалось, що повторним у ст. 368 цього Кодексу визнається злочин,
вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених
цією статтею, або злочинів, передбачених статтями 3683, 3684, 369 КК.
У зв’язку зі змінами і доповненнями, які були внесені законодавцем до
КК Законом України № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р., відповідно до положень
п. 2 Примітки до ст. 354 КК – повторним у статтях 354, 368, 3683, 3684 та 369
КК визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із
злочинів, передбачених зазначеними статтями.
Зміст кваліфікуючої ознаки ―вчинення злочину повторно‖ необхідно
аналізувати з урахуванням положень про інститут множинності, одним із
видів якого і є повторність. Згідно з ч. 1 ст. 32 КК повторністю злочинів
визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою
статтею або частиною статті Особливої частини КК. У ч. 3 ст. 32 КК
встановлено, що вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними
 133

статтями цього Кодексу, визнається повторним лише у випадках,

передбачених в Особливій частині КК. Ми поділяємо думку С. Д. Шапченка,
який, аналізуючи зміст положень ст. 32 КК, виділяє такі ознаки повторності:
а) особа вчиняє два або більше діяння неодночасно; б) вчинені діяння у
поєднанні з іншими обставинами утворюють окремі склади злочинів; дані
діяння не є елементами продовжуваного чи складного злочину; в) вчинені
діяння кваліфікуються як окремі злочини одного виду (тотожні злочини) або
як однорідні злочини; при цьому однорідні злочини можуть утворювати
повторність лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК 1960 р.
чи КК 2001 р.; не впливають на наявність чи відсутність повторності факт
вчинення незакінченого злочину, факт вчинення злочину у співучасті чи
одноособово, факт засудження особи за один чи кілька злочинів, що
утворюють повторність; г) відповідно до ч. 4 ст. 32 КК не повинен
розглядатись як елемент повторності злочин, за який особу було звільнено
від кримінальної відповідальності або за який судимість було погашено чи
знято[202, с. 73]. Слід зазначити, що у КК, зокрема у ст. 32 КК, не міститься
вказівки про те, що повторність можуть утворювати закінчений та (або)
незакінчений злочини, або злочин, вчинений у співучасті, та (або) злочин
вчинений одноособово. Однак така позиція є майже загальноприйнятною в
науці радянського та пострадянського кримінального права.
З урахуванням загальнотеоретичних положень про повторність злочинів
можна дійти висновку, що у ч. 3 ст. 369 КК йдеться про повторність злочинів
одного виду, яку будемо називати повторністю тотожних злочинів. Таким
чином, вважаємо, що повторність як кваліфікуюча ознака складу злочину,
передбаченого ч. 3 ст. 369 КК, має місце за таких умов: а) особа вчиняє
неодночасно декілька (два або більше) епізодів надання неправомірної
вигоди службовій особі; б) вчинені діяння у поєднанні з іншими обставинами
утворюють окремі склади злочинів; дані діяння не є елементами
продовжуваного чи складного злочину.
 134

При кваліфікації декількох злочинів, які самі по собі не містять

обтяжуючих обставин (наприклад, суб’єкт вчинив двічі надання
неправомірної вигоди службовій особі), то щодо першого діяння дії особи
відповідають ознакам юридичного складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369
КК, а в другому (і наступних), з урахуванням повторності злочинів – складу
злочину, передбаченого ч. 3 ст. 369 КК. Так само, якщо суб’єкт вчинив
надання неправомірної вигоди службовій особі, а потім ще й пропозицію
надання неправомірної вигоди за вчинення / невчинення інших дій або, з
урахуванням запропонованих у розділі 2.1 цієї роботи змін, обіцянку
неправомірної вигоди службовій особі, його дії слід кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 369; ч. 3 ст. 369 КК.
Згідно з буквальним тлумаченням положень ч. 1 ст. 33 КК злочини, які
передбачені різними частинами однієї і тієї ж статті Особливої частини КК,
завжди утворюють сукупність, оскільки якихось винятків у цьому сенсі закон
не передбачає. Водночас у правозастосовній практиці деякі кримінально-
правові ситуації вирішувались всупереч нормам, які передбачені
безпосередньо у КК. Зокрема, у Постанові Пленуму Верховного Суду
України ―Про судову практику в справах про хабарництво‖ № 5 від 26 квітня
2002 р. в абзацах 1 та 2 п. 15 вказується: ―При вирішенні питання про
повторність злочинів, передбачених статтями 368 та 369 КК, слід керуватись
пунктом 3 примітки до ст. 368 КК. Цією ознакою охоплюються як перший,
так і наступний злочини, тому кваліфікувати перший з них додатково ще й за
ч. 1 ст. 368 чи 369 КК не потрібно. Це не стосується тих випадків, коли одні
злочини були закінченими, а інші – ні, і випадків, коли особа одні злочини
вчинила як виконавець, а інші – як організатор, підбурювач або пособник,
оскільки незакінчені злочини і злочини, які особа вчинила не як виконавець,
повинні одержувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну
частину ст. 15 чи ст. 27 КК[230, с. 198].‖ Слід погодитись з С. Д. Шапченком,
який, даючи аналіз вищезазначеного підходу як некоректного, такого, що не
 135

відповідає чинному законодавству, що в межах відповідного кваліфікованого

складу злочину повторність стає ознакою, що характеризує спеціальний
суб’єкт злочину, і в такій якості в принципі не повинна охоплювати
попередній злочин[202, с. 77]. Такі злочини слід кваліфікувати за сукупністю
норм (п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України(далі –
ППВСУ)№ 2 від 7 лютого 2003 р. ―Про судову практику в справах про
злочини проти життя та здоров’я особи’; п. 6 ППВСУ від 30 травня 2008 р. №
5 ―Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та
статевої недоторканості особи‖, п. 20 ППВСУ від 6 листопада 2009 р. № 10
―Про судову практику у справах про злочини проти власності‖; п. 7 ППВСУ
від 4 червня 2010 р. № 7 ―Про практику застосування судами кримінального
законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові
наслідки‖).
Вважаємо, що кримінально-правова кваліфікація декількох випадків
пропозиції (надання) неправомірної вигоди службовій особі, які не містять
обтяжуючих обставин, на нашу думку, має відбуватись за ч. 1 (ч. 2) ст. 369; ч.
3 ст. 369 КК – тобто з урахуванням і сукупності, і повторності злочинів.
Надання неправомірної вигоди службовій особі не може бути
кваліфіковане як повторне, якщо судимість за раніше вчинений злочин знята
з особи в порядку амністії чи помилування, погашена чи знята відповідно до
ст. 89 КК; а також якщо на момент вчинення нового злочину минули строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинений
злочин, відповідно до ст. 49 КК. Не буде повторності й у випадках, коли
винна особа, хоча і вчинила діяння, яке має ознаки злочину, передбаченого
ст. 369 КК, але у встановленому законом порядку (наприклад, за наявності
підстав, передбачених у ч. 6 ст. 369 КК) була звільнена від кримінальної
відповідальності. Надання службовій особі в декілька прийомів
неправомірної вигоди за виконання чи невиконання обумовленої дії
 136

необхідно розглядати як продовжуваний злочин. Кваліфікувати у таких

випадках дії за ознакою повторності не можна.
Щодо ситуацій, коли одні злочини були закінченими, а інші – ні, і
випадків, коли особа одні злочини вчинила як виконавець, а інші – як
організатор, підбурювач або пособник, оскільки незакінчені злочини і
злочини, які особа вчинила не як виконавець, повинні одержувати окрему
кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст. 15 чи ст. 27, ч. 3 ст. 369
КК.
На підставі проведеного вище аналізу кваліфікуючої ознаки ―вчинення
злочину повторно‖, передбаченої у ч. 3 ст. 369 КК, вважаємо обґрунтовано
було б визнання пропозиції або обіцянки неправомірної вигоди3 повторним у
випадку його вчинення після такого ж злочину. На обґрунтування такої
пропозиції зазначимо, що, злочини, передбачені ч. 1 і ч. 2 ст. 369 КК, є
тотожними за об’єктом і такою характеристикою змісту діяння ―як
неправомірна вигода‖.
Враховуючи викладене, з урахуванням обґрунтованої раніше пропозиції
викладення у новій редакції ч. 1 ст. 369 КК, пропонуємо ч. 2 ст. 369 КК
викласти у такій редакції: ―Ті самі діяння, вчинені повторно, - ‖.
Відповідно до ч. 4 ст. 369 КК кваліфікованим видом надання
неправомірної вигоди службовій особі є: ―Діяння, передбачені частиною
другою або третьою цієї статті, якщо неправомірна вигода надавалася
службовій особі, яка займає відповідальне становище‖. Аналіз складу
злочину, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК, слід розпочати з такої кваліфікуючої
ознаки, як ―надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає
відповідальне становище‖. Слід зазначити, що у Модельному кримінальному
кодексі для держав – учасниць СНД у п. а) ч. 3 ст. 306 рекомендовано як

3
Примітка.
У даному разі йдеться про ч. 1 ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у
попередньому підрозділі.
 137

особливо кваліфікуючу ознаку закріплювати дачу хабара публічному

службовцю, який займає відповідальну державну посаду.
Нормативне визначення службової особи, яка займає відповідальне
становище, міститься у п. 2 примітки до ст. 368 КК. Згідно з положеннями
закону про кримінальну відповідальність службовими особами, які займають
відповідальне становище, у статтях 368, 369 та 382 цього Кодексу є особи,
зазначені у п. 1 примітки до ст. 364, посади яких згідно зі ст. 25 Закону
України ―Про державну службу‖ № 3723-XII від 16 грудня 1993
р. [245]віднесені до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій, а також
судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів
державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх
структурних підрозділів та одиниць. У ст. 25 Закону України ―Про державну
службу‖ № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. [245]вказано перелік посад,
віднесених до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій. Закон України
―Про державну службу‖ № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. втратить чинність 1
січня 2015 р. на підставі Закону України ―Про державну службу‖ № 4050-VI
від 17 листопада 2011 р. [246](зі змінами, внесеними Законом України
№ 5483-VI від 20 листопада 2012 р.).
У Законі України ―Про державну службу‖ № 4050-VI від 17 листопада
2011 р.[246], зокрема, у ст. 6 законодавчо регламентовано класифікацію
посад державної служби. Відповідно до ч. 1 ст. 6 цього Закону посади
державної служби залежно від характеру та обсягу посадових обов’язків
поділяються на п’ять груп. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 6 Закону України
―Про державну службу‖ № 4050-VIвід 17 листопада 2011 р. групи посад
державної служби поділяються також на підгрупи.
Враховуючи викладене, пропонуємо ч. 3 ст. 369 КК викласти у такій
редакції: ―Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті,
якщо неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася
службовій особі, яка займає відповідальне становище…‖.
 138

Відповідно до ч. 4 ст. 369 КК кваліфікованим видом надання

неправомірної вигоди службовій особі є також: ―Діяння, передбачене
частиною другою або третьою цієї статті, вчинене за попередньою змовою
групою осіб‖. При спільних діях двох і більше осіб посилюється бажання
вчинити злочин, а також посилюється інтенсивність впливу на службову
особу, тобто діяння, вчинене за попередньою змовою групою осіб, становить
підвищену суспільну небезпеку порівняно з одноособовим вчиненням
надання неправомірної вигоди. Зміст цієї ознаки кваліфікованого складу
надання неправомірної вигоди службовій особі, яка розглядається, на нашу
думку, повинен визначатися з урахуванням положень про інститут
співучасті. Так, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб є
однією з форм співучасті. На практиці виникає питання, чи охоплює ознака
―вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб‖ виключно випадки
співвиконавства за попереднім порозумінням, чи також і випадки вчинення
злочину у співучасті з розподілом ролей. Свого часу В. А. Владіміров, Ю. І.
Ляпунов [48, с. 174–175] та П. С. Матишевський [181, с. 129] писали, що
групу можуть утворювати лише кілька осіб, що спільно виконують
об’єктивну сторону певного злочину. Протилежної точки зору дотримувався
М. Г. Іванов [98, с. 120–121] та деякі інші вчені. Такий підхід
обґрунтовувався більш широким тлумаченням даної ознаки, зокрема, тим, що
закон вказує лише на суб’єктивну ознаку співучасті (наявність попередньої
змови), а об’єктивну сторону співучасті не обмежує, і те, що група осіб є
більш широке поняття, ніж об’єднання кількох співвиконавців злочину та
цілком може бути застосоване до випадків співучасті з розподілом ролей.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 28 КК ―злочин визнається вчиненим за
попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб
(дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про
його спільне вчинення‖. Необхідно звернути увагу на словосполучення
―декілька осіб‖. Водночас ч. 1 ст. 28 КК передбачено, що ―злочин визнається
 139

таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два
або більше) виконавців без попередньої змови між собою‖. Так, законодавець
використав при визначенні поняття ―вчинення злочину за попередньою
змовою групою осіб‖ слово ―осіб‖, на відміну від визначення поняття
―вчинення злочину групою осіб‖ – ―виконавці‖. На проблему співвідношення
змісту понять ―особи‖ і ―виконавці‖ звертають увагу, зокрема
С. Д. Шапченко [202, с. 55], В. П. Тихий [303, с. 25–26; 222, с. 88–95] та інші
фахівці. Згідно з тлумаченням, яке надано Верховним Судом України у
Постанові Пленуму ―Про судову практику у справах про хабарництво‖ № 5
від 5 квітня 2002 р., щодо розуміння кваліфікуючої ознаки ―вчинення
злочину за попередньою змовою групою осіб‖ (п. 16), вживається поняття
―співвиконавці‖. На думку вищої судової інстанції, під ознаку ―вчинення
злочину за попередньою змовою групою осіб‖ можуть підпадати випадки
вчинення злочину виключно у співвиконавстві за попереднім порозумінням
[230, с. 198]. Таке ж роз’яснення дано Верховним Судом України і в абз. 2
п. 16 Постанови Пленуму ―Про судову практику в справах про злочини проти
життя та здоров’я особи‖ № 2 від 7 лютого 2003 р.
Зміст поняття ―вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб‖
можуть також охоплювати як традиційний характер взаємодії між
співвиконавцями, коли вони спільно виконують злочинне діяння (його
частину), так і випадки, коли між співвиконавцями існує розподіл функцій
(―технічний розподіл ролей‖). Такий підхід у теорії кримінального права
підтримується переважною більшістю вчених, серед яких М. І. Бажанов [144,
с. 202], В. О. Навроцький [201, с. 268], С. Д. Шапченко [202, с. 55] та ін. Таку
ж правову позицію, у більшості випадків, займає і правозастосовна практика.
І. К. Туркевич та Є. В. Фесенко пишуть, що в ч. 2 ст. 28 КК йдеться не про
участь у злочині, а про спільне його вчинення[203, с. 73].
Щодо широкого тлумачення співвиконавства, даного у абз. 2 п. 16
Постанови Пленуму Верховного Суду України ―Про судову практику в
 140

справах про злочини проти життя та здоров’я особи‖ № 2 від 7 лютого 2003
р., дії осіб, які не брали безпосередньої участі у виконанні об’єктивної
сторони злочину, можуть кваліфікуватись як діяння, вчинені за попередньою
змовою тільки тоді, коли вони були заздалегідь обумовлені, а фактично
здійснені на етапах безпосереднього вчинення злочину, суттєво сприяють
виконавцю, є внеском у досягнення загального результату [230, с. 208].
Надання неправомірної вигоди службовій особі належить кваліфікувати
як здійснене за попередньою змовою групою осіб тоді, коли за домовленістю,
яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, у ньому брали
участь як співвиконавці дві або більше осіб.
Слід погодитись з П. С. Матишевським, який писав, що попередня змова
є не тільки тому, що вона обумовлює визначений обсяг дій виконавців
злочину для досягнення злочинного результату, а й у силу того, що вона
передує початку спільного скоєння злочину [181, с. 101]. Тобто спільність дій
при вчиненні злочину групою осіб розуміється як певна сукупність дій
(зусиль) усіх суб’єктів для досягнення обумовленого результату. Надання
неправомірної вигоди службовій особі, яке вчинюється за попередньою
змовою групою осіб, передбачає безпосередню спільну участь усіх осіб, які
дійшли попередньо до змови на вчинення цього злочину, у виконанні дій, які
складають об’єктивну сторону даного злочинного посягання.
На практиці можуть виникнути питання про кримінально-правову
кваліфікацію надання неправомірної вигоди службовій особі при вчиненні
його разом з особами, які не є суб’єктами злочину, тобто спільно з особами,
які не є суб’єктами злочину (малолітні, неосудні). Учасниками групи слід
вважати тільки осіб, які можуть бути суб’єктом злочину, і що, при вчиненні
злочину разом і за попередньою змовою з особами, які не є суб’єктами
злочину, вчинене не може бути кваліфіковане як надання неправомірної
вигоди службовій особі, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
 141

Щодо надання неправомірної вигоди службовій особі, вчинене за

попередньою змовою групою осіб з розподілом ролей, у цьому випадку,
йдеться про розподілення конкретних обов’язків по вчиненню різних дій, які
належать до об’єктивної сторони складу надання неправомірної вигоди
службовій особі та здійснюються виконавцем. Крім того, може
передбачатися участь у вчиненні надання неправомірної вигоди службовій
особі організатора, підбурювача або пособника, а саме, вчинення таких дій,
які не охоплюються ознаками об’єктивної сторони складу надання
неправомірної вигоди службовій особі. На практиці може виникати
необхідність відмежувати надання неправомірної вигоди службовій особі,
вчинене з розподілом ролей, від причетності до злочину. Це найчастіше
співвідноситься з таким видом співучасті, як пособництво у вчиненні
злочину.
Зазначимо, що вчинення пособницьких дій особою, яка не брала участі в
наданні неправомірної вигоди службовій особі й не усвідомлювала того, що
передає предмет неправомірної вигоди службовій особі, не є співучастю.
Водночас якщо особа це усвідомлює і про це була попередня домовленість,
вона нестиме кримінальну відповідальність у вчиненні надання
неправомірної вигоди службовій особі.
Таким чином, надання неправомірної вигоди службовій особі, яке
вчинене за попередньою змовою групою осіб, характеризується ознаками:
участь у вчиненні злочину двох або більше осіб; участь кожного з них
(частково або в повному обсязі) у виконанні дій, які становлять об’єктивну
сторону злочину; умислом кожного зі співучасників на спільне вчинення
злочинного посягання; попередня змова на вчинення злочину групою, яка
відображає узгодженість їх дій і їх поінформованість про характер злочину.
Якщо при наданні неправомірної вигоди службовій особі за
попередньою змовою групою осіб одним із виконавців вчинені злочинні дії,
які не охоплювались умислом інших співучасників, виходять за рамки
 142

попередньої змови, у таких випадках має місце так званий ексцес виконавця.
За таких обставин така особа несе відповідальність за фактично вчинені нею
злочини, а інші учасники групи – за співучасть лише в тих злочинних діях,
які охоплювались їх умислом.
З огляду на це пропонуємо ч. 3 ст. 369 КК викласти у такій редакції:
―Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо
неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася службовій
особі, яка займає відповідальне становище або вчинене за попередньою
змовою групою осіб‖4.
Згідно з ч. 5 ст. 369 КК кваліфікованим видом надання неправомірної
вигоди службовій особі є ―діяння, передбачене частиною другою, третьою
або четвертою цієї статті, якщо неправомірна вигода надавалася службовій
особі, яка займає особливо відповідальне становище‖. Нормативне
визначення службової особи, яка займає особливо відповідальне становище,
міститься у п. 2 примітки до ст. 368 КК. Згідно з положеннями КК
службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, у
статтях 368, 369 та 382 цього Кодексу є особи, зазначені у ч. 1ст. 9 Закону
України ―Про державну службу‖ № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. [245], та
особи, посади яких згідно із ст. 25 Закону України ―Про державну службу‖
віднесені до першої та другої категорій. Закон України ―Про державну
службу‖ № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. втратить чинність 1 січня 2015 р.
на підставі Закону України ―Про державну службу‖ № 4050-VI від
17 листопада 2011 р.[246](із змінами внесеними Законом України № 5483-VI
від 20 листопада 2012 р.).
Відповідно до положень п. 2 примітки до ст. 368 КК службовими
особами, які займають особливо відповідальне становище, у статтях 368, 369
та 382 цього Кодексу будуть визнаватись: 1) особи, зазначені у пунктах 1, 2

4
Примітка.
У даному разі йдеться про ч. 3 ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у
попередньому підрозділі.
 143

та 3 ч. 2 ст. 2 Закону України ―Про державну службу‖ № 4050-VI від 17

листопада 2011 р.; 2) особи, посади яких згідно зі ст. 6 Закону України ―Про
державну службу‖ № 4050-VI від 17 листопада 2011 р. віднесені до посад
державної служби підгруп I-1, I-2, I-3 та II-1; 3) особи, посади яких згідно зі
ст. 14 Закону України ―Про службу в органах місцевого самоврядування‖
віднесені до першої та другої категорії посад у органах місцевого
самоврядування.
Враховуючи це, пропонуємо ч. 4 ст. 369 КК викласти у такій редакції:
―Діяння, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті,
якщо неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася
службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище…‖5.
У ч. 5 ст. 369 КК передбачена також така кваліфікуюча ознака складу
злочину, як надання неправомірної вигоди службовій особі, вчинене
організованою групою осіб чи її учасником, тобто другою формою групового
вчинення надання неправомірної вигоди службовій особі законодавець
називає вчинення його організованою групою осіб чи її учасником. Злочин,
передбачений ст. 369 КК, було доповнено такою кваліфікуючою ознакою у
зв’язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності
за корупційні правопорушення‖ № 3207-VIвід 7 квітня 2011 р.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 28 КК України встановлено, що злочин
визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або
вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо
зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших)
злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи,
спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам
групи.У Постанові Пленуму Верховного Суду України ―Про практику

5
Примітка.
У даному разі йдеться про ч. 1 ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у
попередньому підрозділі.
 144

розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими

злочинними об’єднаннями‖ № 13 від 23 грудня 2005 р. роз’яснюється, що під
організованою групою (ч. 3 ст. 28 КК) належить розуміти внутрішньо стійке
об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою
вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної
довготривалої підготовки. Таку групу слід вважати утвореною з моменту
досягнення її учасниками домовленості про вчинення першого злочину за
наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності (п. 9)[230,
с. 345]. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть вказувати:
розроблений (навіть у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план
діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіл ролей, наявність
організатора, прикриття своєї діяльності (у тому числі й підкупом посадових
осіб шляхом надання неправомірної вигоди службовій особі), підшукування
нових членів тощо.
Аналізуючи зазначені вище положення, вбачається, що у КК
встановлено кількісний склад співучасників в організованій групі, які
готували цей злочин чи інші злочини – це три і більше. Крім того, у ч. 3 ст.
28 КК уточнено момент домовленості між співучасниками про створення
організованої групи.
Таким чином, характерними (обов’язковими) ознаками організованої
групи є: 1) наявність мінімум трьох суб’єктів злочину; 2) попередня
зорганізованість усіх учасників (до початку готування або вчинення
злочину); 3) стійкість об’єднання; 4) метою створення групи є вчинення
злочинів (або одного, який потребує ретельної довготривалої підготовки); 5)
наявність єдиного плану, який відомий усім учасникам групи; 6) розподіл
функцій учасників групи для досягнення єдиного плану.
При відмежуванні надання неправомірної вигоди службовій особі,
вчиненого за попередньою змовою групою осіб, від вчинення його
організованою групою осіб, слід виходити зі ступеня зорганізованості осіб.
 145

Такий критерій, як стійкість організованої групи, є об’єднання співучасників

єдиним планом, розподіл між ними функцій. Поряд з тим на практиці
провести розмежування за цією ознакою між групою за попередньою змовою
і організованою групою досить важко. А тому обґрунтовано А. П. Закалюк
ставить запитання: ―Чи можна нормативно визначити обсяг та межі
попередньої змови і чи не охоплює вона елементи організації?‖ [91, с. 130–
141]. Чи група, що вчиняє злочин за попередньою змовою, діє взагалі без
плану, без певної домовленості про зміст, час та про дії, без розподілу
функцій (обов’язків). Безумовно, зазначені ознаки можуть бути притаманні
(мати місце) як групі осіб, яка діє за попередньою змовою, так і організованій
групі. Розмежування цих груп проводиться на підставі суб’єктивного
оцінювання вказаних ознак за ступенем та характером їх прояву тощо, а
тому, як наслідок, на практиці постають проблеми, зокрема, коли
організована група створюється та вчиняє один злочин.
В організованих групах існує чіткіший розподіл ролей, у них вищий
ступінь зорганізованості (наявний організатор, який вчинює дії, які, зокрема,
передбачені ч. 3 ст. 27 КК України). За таких обставин, коли, за названими
вище ознаками, група створюється для вчинення двох і більше злочинів,
тривалість злочинної діяльності є ознакою стійкості такої групи. О. О. Кваша
пише, що для того, щоб група відповідала критеріям стійкості й
організованості, вона повинна мати в своєму складі організатора [103].
При визначенні стійкості групи, без сумніву, має значення аналіз дій з
підготовки до вчинення злочину (злочинів). Таким чином, ретельне
готування до злочину у поєднанні з іншими ознаками також може свідчити
про стійкість групи.
У доктрині кримінального права висловлювалась думка про те, що групу
можна вважати організованою, якщо вона створена для неодноразового
вчинення злочинів. Така ж позиція висловлюється й на сучасному етапі
розвитку кримінальної науки. Зокрема, у літературі серед інших ознак
 146

організованої групи вказується на попередню зорганізованість у спільне

об’єднання для готування або вчинення двох або більше злочинів. У судовій
практиці також трапляються випадки посилання на цю ознаку організованої
групи як обов’язкову. На недосконалість формулювання, наведеного
законодавцем у КК, звертає увагу Є. В. Фесенко, вказуючи, що редакцію ч. 3
ст. 28 КК України слід уточнити. Це можна зробити так, як здійснили
російські законодавці. У ч. 3 ст. 55 КК Російської Федерації зазначено, що
злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо він вчинений
стійкою групою осіб, що заздалегідь об’єднались для вчинення одного чи
декількох злочинів. Тут чітко зазначено, що організована група може мати
місце і тоді, коли вона налаштована не тільки на вчинення ряду злочинів, а й
тоді, коли вона вчиняє один злочин.
Аналізуючи практику застосування положень КК щодо злочинів,
вчинених організованими групами, у практичній діяльності
правозастосовних органів є складності в розумінні поняття ―організованої
групи‖. Це питання потребує подальшої теоретичної розробки, уточнення
законодавства. Доцільно було б, щоб Вищий спеціалізований суд України з
розгляду цивільних та кримінальних справ висловив свою позицію із
зазначених спірних питань у відповідній постанові.
У ч. 5 ст. 369 КК законодавець передбачив, крім вчинення надання
неправомірної вигоди службовій особі організованою групою, ще і вчинення
такого надання учасником організованої групи.
Щодо надання неправомірної вигоди службовій особі, вчиненого
учасником організованої групи, зазначимо, що таке формулювання не типове
для вітчизняного КК. Для КК України характерним є те, що у більшості
кваліфікованих складів злочинів, які вчинені групою осіб, законодавчо
закріплюються у формі вчинення основного складу організованою групою,
що проаналізовано вище. Виняток становить лише стаття 129 КК, у ч. 2 якої
передбачена така ж кваліфікуюча ознака. Так, надання неправомірної вигоди
 147

службовій особі може кваліфікуватись як вчинене учасником організованої

групи, якщо надання неправомірної вигоди службовій особі вчинюється від
імені організованої групи, учасником якої є особа, що його вчинює; 2)
надання неправомірної вигоди службовій особі вчинюється в інтересах
організованої групи, учасником якої є особа, яка вчинює надання
неправомірної вигоди службовій особі. Водночас, якщо надання
неправомірної вигоди службовій особі вчинене учасником організованої
групи не в інтересах чи від імені організованої групи, учасником якої він є,
не охоплюється умислом інших членів групи, не схвалювалось, у готуванні
чи вчиненні цього злочину інші учасники участі не брали, дії особи повинні
кваліфікуватись за ч. 2 ст. 369 КК, оскільки інші учасники організованої
групи не можуть нести кримінальну відповідальність за вчинення такою
особою надання неправомірної вигоди службовій особі.
Аналізуючи дану кваліфікуючу обставину, вважаємо недоцільним її
виділення, оскільки у цій нормі передбачена відповідальність за вчинення
надання неправомірної вигоди службовій особі організованою групою, а
виділення ще й вчинення такої дії учасником організованої групи є
безпідставним та необґрунтованим.
Враховуючи викладене, ми пропонуємо ч. 4 ст. 369 КК викласти у такій
редакції: ―Діяння, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї
статті, якщо неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася
службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або вчинене
організованою групою…‖.6
На основі викладеного можемо сформулювати відповідні узагальнення.
По-перше, необхідним є поширення кваліфікуючих ознак, передбачених
частинами 3, 4, 5 ст. 369 КК України не тільки на надання неправомірної

6
Примітка.
У даному разі йдеться про ч. 4 ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у
попередньому підрозділі.
 148

вигоди службовій особі, а й на пропозицію та обіцянку надання

неправомірної вигоди службовій особі.
По-друге, слова ―чи її учасником‖ у формулюванні кваліфікуючої
ознаки надання неправомірної вигоди (ч. 5 ст. 369 КК України) є зайвими і
повинні бути виключені, оскільки вчинення злочину організованою групою
вже охоплює можливість вчинення злочину учасником організованої групи.

2.5. Відмежування злочину, склади якого передбачені статтею 369

КК України, від суміжних посягань

При кримінально-правовій характеристиці юридичних складів злочину,

передбаченого ст. 369 КК, необхідно також звернути особливу увагу на
питання відмежування цих складів злочину від суміжних посягань,
передбачених КК. До останніх, зокрема, можуть бути віднесені: підкуп
службової особи юридичної особи приватного права незалежно від
організаційно-правової форми, підкуп особи, яка надає публічні послуги,
зловживання впливом. Така ситуація зумовлена тим, що у зв’язку з
внесенням до КК змін Законом України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ від 7 квітня 2011 р., законодавцем диференційована
кримінальна відповідальність за вчинення корупційних злочинів (у публічній
та приватній сферах). Тому виникла необхідність у роз’ясненнях щодо
розмежування зазначених злочинів.
Питання відмежування злочинів у сфері службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, від
суміжних посягань, а також від адміністративних корупційних
правопорушень розглядались у роботах вітчизняних науковців, зокрема
П. П. Андрушка [5, с. 6–7; 6, с. 6; 8, с. 90–101; 11; 12, с. 40–51; 13, с. 6–7; 14,
с. 6–7], Л. П. Брич [37, с. 214–222; 36, с. 50–52; 35, с. 14–15; 34, с. 308–322],
 149

О. О. Дудорова [73; 137], В.М. Киричка [110, с. 111-176], А. В. Мисливого

[187, с. 7], М. І. Мельника [183], В. І. Тютюгіна [313с. 6–7], М. І. Хавронюка
[333, с. 6; 336; 334; 332] та інших вчених.
Відповідно до положень Закону України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ від 7 квітня 2011 р. визначальним для кваліфікації є
віднесення особи, яка вчинила злочин або до публічної ―державної‖
службової особи, або службової особи юридичної особи приватного права,
або до особи, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням
публічних послуг. Тобто, встановивши приналежність особи, її дії слід
кваліфікувати за відповідною статтею розділу XVIII Особливої частини КК
України – ―Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг‖. Якщо злочин вчинено публічною
―державною‖ службовою особою, її дії слід кваліфікувати за статтями 364,
365, 368 (369) та 370 КК, якщо злочин вчинено службовою особою
юридичної особи приватного права, її дії слід кваліфікувати за статтями 3643,
3653, 3683 та 370 КК, а якщо аналогічні злочини вчинено особою, яка надає
публічні послуги – дії такої особи слід кваліфікувати за 3654, 3684 та 370 КК.
Таким чином, законодавцем з метою диференціації кримінальної
відповідальності створено суміжні склади злочинів (публічних ―державних‖
службових осіб, службових осіб юридичної особи приватного права
незалежно від організаційно-правової форми та осіб, які надають публічні
послуги), що зумовлює необхідність розмежування складів злочинів, які
мають спільні ознаки.
Якщо в суміжних складів злочинів ознаки об’єктивної сторони однакові,
головною, визначальною ознакою їх розмежування буде спеціальний суб’єкт
(його правовий статус).
Спільними ознаками в суміжних складах злочинів, передбачених ст. 354
КК ―Підкуп працівника державного підприємства, установи чи організації‖,
 150

ст. 3682 КК ―Незаконне збагачення‖, ч. 3 ст. 3683 КК ―Підкуп службової

особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-
правової форми‖, ч. 3 ст. 3684 КК ―Підкуп особи, яка надає публічні
послуги‖, ч. 2 ст. 3692 КК ―Зловживання впливом‖, є суспільно небезпечне
діяння та неправомірна вигода. Щодо суспільно небезпечного діяння у складі
злочину, передбаченого ст. 3682 КК – це одержання неправомірної вигоди, у
ч. 2 ст. 3692 КК – одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття
рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, а у статтях
3683 та 3684 КК – одержання неправомірної вигоди за вчинення дій або
бездіяльність з використанням наданих суб’єкту повноважень (ч. 3).
Стаття 368 КК ―Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання
неправомірної вигоди службовою особою‖ є спеціальною нормою щодо
ст. 3682 ―Незаконне збагачення‖.
Склади злочинів, передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 3683 КК ―Підкуп службової
особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-
правової форми‖, ч. 1 та ч. 2 ст. 3684 КК ―Підкуп особи, яка надає публічні
послуги‖, ст. 369 КК ―Пропозиція або надання неправомірної вигоди
службовій особі‖ та ч. 1 ст. 3692 КК ―Зловживання впливом‖,розмежовуються
за ―адресатом‖ пропозиції або надання неправомірної вигоди.
Таким чином, з прийняттям Закону України ―Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні
правопорушення‖ від 7 квітня 2011 р. диференціація законодавцем
кримінальної відповідальності полягає у збільшенні випадків конкуренції
кримінально-правових норм КК.
Злочини, передбачені ст. 369 КК, ч. 1 ст. 3683 КК та ч. 1 ст. 3684 КК,
мають більшість однакових за змістом ознак, єдина відмінність, між ними
полягає у тому, що різні адресати одержання неправомірної вигоди, зокрема,
одні належать до публічних ―державних‖ службових осіб, а інші – до
 151

службових осіб юридичної особи приватного права незалежно від

організаційно-правової форми та до осіб, які надають публічні послуги.
Докладніше слід спинитись на розмежуванні ст. 369 КК та ч. 1 ст. 3692
КК. Зловживання впливом відбувається тоді, коли особа, що володіє впливом
(реальним або удаваним на процес прийняття рішень публічною
(―державною‖ службовою особою), ця особа ніби обмінює свій вплив на
неправомірну вигоду. Як і у випадку з підкупом, у злочині є той, хто
пропонує, і той, хто приймає неправомірну вигоду (адресат). Особа вчиняє
злочин, якщо вона пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду будь-якій
особі для того, щоб одержувач справив свій вплив на процес винесення
рішень публічною (―державною‖) службовою особою. Той, хто пропонує
свій вплив таким чином, вчинює злочин, якщо він просить або приймає
неправомірну вигоду від будь-якої особи з метою надання впливу на
прийняття рішення публічною (державною) службовою особою.
Склади злочину зловживання впливом (ст. 3692 КК) і активного підкупу
публічної службової особи (ст. 369 КК) мають багато подібних ознак, з
одним істотним винятком. Для зловживання впливом одержувач
неправомірної вигоди не є службовою особою або особою, яка уповноважена
на виконання функцій держави, і від одержувача не потрібно вдаватися до
дій або утримуватися від дій на порушення своїх службових функцій. Тобто
адресат (отримувач) може і не бути службовою особою. Службова
особа/особа, яка уповноважена на виконання функцій держави, може також
не знати про злочин. Таким чином, кваліфікація складу стосується не
службової особи, а ―тих осіб, які перебувають поблизу влади і намагаються
отримувати користь із такої ситуації‖ шляхом надання впливу на особу, яка
уповноважена на виконання функцій держави. Таким чином, кваліфікація
злочину належить до так званої фонової корупції.
Однією з проблем злочину, передбаченого ст. 3692 КК, є складність
встановлення відмінності між незаконним зловживанням впливом і
 152

законними формами лобіювання. Кримінальна конвенція про боротьбу з

корупцією Ради Європи визначає це розходження шляхом криміналізації
тільки ―неправомірного зловживання‖, тобто ―який торгує‖ впливом,
повинен мати умисел на вчинення злочину. Подібним чином, кваліфікація
цього злочину згідно з Конвенцією ООН проти корупції поширюється тільки
на тих, хто ―зловживає‖ своїм впливом. Україна криміналізувала
зловживання впливом, а тому не повинно бути проблеми розмежування між
прийнятним лобіюванням і незаконним зловживанням впливом, або
складністю отримання достатніх доказів факту злочину. Виділення складу
злочину зловживання впливом надає державі ―інструмент‖ для протидії та
боротьбі з так званою фоновою корупцією, яка також підриває довіру серед
громадян у справедливість державного управління.
Склади злочинів, передбачені ст. 369 КК та ч. 1 ст. 3692 КК, належать до
умисних злочинів. У разі активного підкупу особа повинна запропонувати,
пообіцяти або передати неправомірну вигоду, маючи мету, щоб ―підкуплена‖
службова особа вчинила дію або утрималася від її вчинення при виконанні
своїх службових функцій (обов’язків і т.п.). У разі зловживання впливом,
особа повинна мати на меті, щоб одержувач неправомірної вигоди вплинув
на прийняття рішень особою, яка уповноважена на виконання функцій
держави. Тим не менш, це не означає, що очікуваний результат повинен бути
насправді досягнутий. Потребує лише доведення, що особа мала умисел
вплинути на дії ―підкупленої‖ службової особи; немає необхідності
доводити, що службова особа насправді змінила свою поведінку. Подібним
чином, злочин зловживання впливом вимагає тільки докази того, що в особи
був умисел щодо надання одержувачу неправомірної вигоди за вплив на
особу, яка уповноважена на виконання функцій держави. Неважливо, чи
зробив це одержувач неправомірної вигоди насправді і чи привів його вплив
до бажаного результату.
 153

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України ―Про судову

практику в справах про хабарництво‖ № 5 від 26 квітня 2002 р. зазначається,
що дії службової особи, яка, одержуючи гроші чи матеріальні цінності
начебто для передачі іншій службовій особі як хабар, мала намір не
передавати їх, а привласнити, належить кваліфікувати не за ст. 368 КК, а за
відповідними частинами статей 190 і 364 КК як шахрайство та зловживання
владою чи службовим становищем, а за наявності до того підстав – і за
відповідними частинами статей 27, 15 та 369 КК як підбурювання до замаху
надавання хабара. Особа, яка в такому випадку передала гроші чи цінності,
вважаючи, що вона дає хабар, несе відповідальність за замах на давання
останнього. Такі рекомендації вищої судової інстанції потребують значних
змін, з урахуванням реформування вітчизняного антикорупційного
законодавства.
Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі пов’язані
здебільшого з вчиненням інших злочинів, зокрема, таких, як розкрадання
чужого майна. У випадках, коли неправомірна вигода дається службовій
особі представником будь-якої організації, який діє таким шляхом для
забезпечення її інтересів, то цей представник надає неправомірну вигоду, як
правило, вилучаючи його з фондів тієї організації, представником якої він є, а
не із своїх власних коштів. Тобто особа, яка надала неправомірну вигоду з
активів організації, повинна нести відповідальність за сукупністю підкупу та
розкрадання чужого майна (у разі неузгодження дій з особою, яка має право
розпоряджатися такими активами).
Неправомірна вигода може пропонуватись або надаватись службовій
особі як за її законні діяння (дію чи бездіяльність), так і неправомірні
(незаконну), зокрема, якщо службовій особі пропонується або надається
неправомірна вигода за вчинення злочинного діяння, наприклад, за вчинення
нею зловживання владою або службовим становищем, яке завдало істотної
шкоди державним або громадським інтересам, або охоронюваним законом
 154

правам. свободам та інтересам окремих фізичних осіб або інтересам

юридичних осіб; за перевищення влади або службових повноважень; за
винесення (якщо службова особа є суддею) завідомо неправосудного вироку,
рішення, ухвали чи постанови; за притягнення завідомо невинного до
кримінальної відповідальності; за завідомо незаконний арешт, затримання чи
привід тощо, і цей злочин було вчинено, а той, хто надав неправомірну
вигоду, виступав при цьому в ролі підбурювача до вчинення цього злочину,
то він підлягатиме відповідальності за надання неправомірної вигоди, а
також за сукупністю злочинів за підбурювання до вчинення того злочину, за
який було надано неправомірну вигоду службовій особі. Так, обґрунтованим
є роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке дається у п. 7
Постанови ―Про судову практику в справах про хабарництво‖ № 5 від 26
квітня 2002 р., що давання й одержання як хабара предметів, збут і
придбання яких є самостійним складом злочину (вогнепальної (крім
гладкоствольної мисливської), холодної зброї, бойових припасів або
вибухових речовин, наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих
речовин тощо), утворює сукупність злочинів і кваліфікується за відповідною
частиною ст. 369 чи ст. 368 і тією статтею КК, яка передбачає
відповідальність за збут або придбання цих предметів. Однак такі
роз’яснення необхідно привести у відповідність до чинного КК.
Отже, можемо зробити такі висновки щодо відмежування пропозиції чи
надання неправомірної вигоди службовій особі від суміжних злочинів.
По-перше, злочин, склади якого передбачені ст. 369 КК України,
відмежовується від суміжних складів злочинів за ознакою адресата, щодо
якого спрямовується пропозиція чи якому надається неправомірна вигода.
Під публічною службовою особою слід розуміти службових осіб, які
зазначені у примітці до ст. 364 КК.
 155

По-друге, диференціація кримінальної відповідальності за пропозицію

чи надання неправомірної вигоди, залежно від категорії службової особи,
виразилася у збільшенні конкуренції кримінально-правових норм.

Висновки до розділу 2

Проведене дослідження ознак складів злочинів, передбачених ст. 369

КК України, дає можливість сформулювати такі висновки.
1. За основу дослідження об’єкта злочину приймається концепція
розуміння об’єкта злочину як соціальних цінностей. Відповідно до цього у
межах родового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, слід виділяти два
видових об’єкти: щодо сфери службової діяльності та сфери професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Обґрунтовується
необхідність уточнення назви розділу XVII Особливої частини КК України та
викладення її в такій редакції: ―Розділ XVII. Злочини проти порядку
здійснення службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з
наданням публічних послуг‖.
Видовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є передбачений
законодавством (нормативно-правовими актами) порядок здійснення
(виконання) службовими особами функцій і повноважень щодо дотримання
прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та
юридичних осіб, а також авторитет органів державної влади, місцевого
самоврядування, юридичних осіб, від імені та в інтересах яких діють
службові особи. Видовим об’єктом злочинів у сфері професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг є передбачений законодавством
(нормативно-правовими актами) порядок здійснення (виконання) окремими
категоріями осіб професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних
послуг, функцій і повноважень щодо дотримання прав, свобод та інтересів
 156

фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також

авторитет осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням
публічних послуг.
Водночас безпосередній об’єкт пропозиції та надання неправомірної
вигоди збігається із об’єктом прийняття пропозиції, обіцянки або одержання
неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України) і фактично є
частиною родового об’єкта злочинів, передбачених розділом XVII Особливої
частини КК України. Так, безпосереднім об’єктом пропозиції та надання
неправомірної вигоди є передбачений законодавством (нормативно-
правовими актами) порядок здійснення (виконання) повноважень публічної
службової особи у сфері управління (органів державної влади, органів
місцевого самоврядування або юридичних осіб (державних або комунальних
підприємств, установ, організацій) щодо дотримання прав, свобод та
інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а
також авторитет органів влади, органів місцевого самоврядування,
юридичних осіб, від імені та в інтересах яких діють службові особи.
2. Об’єктивна сторона складів злочину, передбаченого частинами 1 та 2
ст. 369 КК, полягає у вчиненні таких діянь: 1) пропозиція службовій особі
надати їй неправомірну вигоду (ч. 1 ст. 369 КК); 2) надання службовій особі
неправомірної вигоди (ч. 2 ст. 369 КК).
При цьому під пропозицією неправомірної вигоди розуміється дія, яка
полягає у доведенні до відома адресата (службової особи) наміру (бажання,
готовності) надати неправомірну вигоду їй або третій особі за вчинення чи
невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує неправомірну
вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй
влади чи службового становища. У свою чергу, наданням неправомірної
вигоди є передача службовій особі прямо чи опосередковано неправомірної
вигоди за вчинення чи невчинення відповідних діянь по службі.
 157

―Пропозиція‖ і ―надання‖ неправомірної вигоди не вимагає попередньої,

обов’язкової домовленості між особою і службовою особою. Водночас
обов’язковим залишається те, що пропозиція та надання неправомірної
вигоди вчиняються тільки у зв’язку із вчиненням чи невчиненням службовою
особою в інтересах того, хто надає (пропонує надати) неправомірну вигоду
або в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої
службовій особі влади чи з використанням нею свого службового становища.
3. Чинна редакція ст. 369 КК України не повною мірою відповідає
вимогам міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною, а також змісту
ст. 368 КК України, оскільки нею не передбачено відповідальності за
обіцянку надати службовій особі неправомірну вигоду. Для забезпечення
однакового підходу до різних видів активного підкупу обґрунтовано
необхідність об’єднання альтернативних дій у вигляді пропозиції, обіцянки
та надання неправомірної вигоди в один склад злочину, передбачений ч. 1
ст. 369 КК.
4. Доведено, що в контексті ст. 369 КК неправомірна вигода не може
розглядатися як предмет злочину, а є однією із характеристик змісту самих
діянь, які передбачені у диспозиціях частин 1 та 2 ст. 369 КК (при наданні –
його складовою частиною). Поняття ―неправомірна вигода‖ не може
зводитись лише до матеріальних вигод та нематеріальних активів, нею мають
охоплюватися також і вигоди нематеріального характеру. Проте у випадках,
коли в тексті кримінально-правової норми згадується про розмір
неправомірної вигоди(частини 3, 4, 5 ст. 368 та ст. 3682 КК України), то така
вигода може мати тільки матеріальний характер.
5. Пропонується назву та диспозицію ч. 1 ст. 369 КК України викласти в
такій редакції: ―Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання
неправомірної вигоди публічній службовій особі.
1. Пропозиція, обіцянка або надання службовій особі або третій особі
неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення такою службовою особою в
 158

інтересах того, хто пропонує, обіцяє або надає неправомірну вигоду, чи в

інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням службового
становища, –”.
6. Суб’єктом пропозиції чи надання неправомірної вигоди є загальний
суб’єкт злочину. Суб’єктивна сторона складів злочину, передбаченого ст. 369
КК України, характеризується прямим умислом. Зміст умислу охоплює лише
факт пропозиції (може включати реалізацію, а може і ні), а при наданні
неправомірної вигоди умисел поширюється саме на надання цієї вигоди.
Мета та мотив не є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони цих
складів злочину, однак можуть впливати на визначення виду і розміру
покарання.
7. Виправданим з погляду виконання міжнародних вимог є
запровадження можливості застосування до юридичних осіб заходів
кримінально-правового характеру. Однак у цьому контексті необхідним є
запровадження системних змін, які стосувалися б не тільки Загальної, а й
Особливої частини КК України.
8. Необхідним є поширення кваліфікуючих ознак, передбачених
частинами 3, 4, 5 ст. 369 КК України, на пропозицію та обіцянку
неправомірної вигоди. Поряд із цим слова ―чи її учасником‖ у формулюванні
кваліфікуючої ознаки надання неправомірної вигоди (ч.5 ст. 369 КК України)
є зайвими і повинні бути виключені.
9. Злочин, склади якого передбачені ст. 369 КК, відмежовується від
суміжних складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 354, ч. 1 та ч. 2 ст. 368 3, ч. 1
та ч. 2 ст. 3684, ч. 1 ст. 3692 КК, за ознакою адресата, якому спрямовується
пропозиція чи якому надається неправомірна вигода. Адресатом пропозиції
чи надання неправомірної вигоди за ст. 369 КК України є публічна службова
особа. Під публічною службовою особою слід розуміти службових осіб, які
зазначені у примітці до ст. 364 КК.
 159

РОЗДІЛ 3
ЗАХОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ, ПЕРЕДБАЧЕНІ
СТАТТЕЮ 369 КК УКРАЇНИ

3.1. Караність злочину, склади якого передбачені ст. 369 КК України

У теорії кримінального права дискусійним є питання про розуміння

правової природи та суті заходів кримінально-правового впливу як форми
реалізації кримінальної відповідальності. Значну увагу вирішенню цього
питання приділяють у своїх роботах, зокрема, М. І. Хавронюк [334],
А. В. Наумов [206, с. 10–11], Н. О. Лопашенко [173, с. 39], Ю. В. Баулін [24,
с. 45].
Кримінально-правова політика передбачає різні заходи кримінально-
правового впливу на осіб, які вчинили злочин, зокрема, вітчизняний
законодавець, окрім різних видів покарань, передбачив і підстави звільнення
від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його
відбування, звільнення від відбування покарання з випробуванням. Отже,
відповідно до чинного КК не лише покарання є заходом державного
примусу, який застосовується судом від імені держави. До заходів
державного примусу належать й інші заходи впливу, що застосовуються до
осіб, які вчинили злочин (ст. 75, ст. 79, ст. 83, ст. 105 КК), а також примусові
заходи медичного характеру (ст. 94 КК).
Звернемо увагу на принципове положення, сформульоване у ч. 3 ст. 3
КК: злочинність діяння, а також його караність та інші правові наслідки
визначаються тільки цим Кодексом. У ч. 2 ст. 4 КК зазначається, що
злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння
визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час
вчинення цього діяння. Отже, наведеними положеннями КК встановлено, що
наслідком вчинення злочину можуть бути, окрім покарання, і інші
 160

кримінально-правові наслідки. Такими є, очевидно, і заходи криминально-

правового характеру щодо юридичних осіб.
А. В. Наумов вважає, що кримінальна відповідальність – це всі заходи
кримінально-правового впливу, які застосовуються до особи, котра вчинила
злочин і поділяє їх на покарання та інші заходи кримінально-правового
впливу (наприклад, примусові заходи медичного характеру), які не є
покаранням [206, с. 246]. У кримінальному праві найбільш поширеною
формою реалізації кримінальної відповідальності є кримінальне покарання,
зокрема, таку позицію підтримують П. Л. Фріс [327, с. 260] та В. В. Cташис
[291, с. 41].
Відповідно до положень ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що
застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною
у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і
свобод засудженого. З-поміж усіх видів юридичної відповідальності
кримінальна відповідальність повинна застосовуватись у встановлених
(передбачених законом) випадках як виключна міра, оскільки вона є
найбільш суворим видом такої відповідальності. Суспільна небезпечна,
протиправна поведінка осіб повинна регламентуватись не лише за
допомогою заходів кримінально-правового характеру, а й за допомогою
таких засобів впливу, які можуть бути застосовані за проступки, що не
являють собою великої суспільної небезпеки, а саме засобів
адміністративного та дисциплінарного впливу. Такі заходи можуть бути
більш ефективними, ніж кримінальна відповідальність, за рахунок більш
простого застосування, та не потребують значних матеріальних витрат
держави, у тому числі й роботи правоохоронних органів. Однак, на наш
погляд, заходи не кримінально-правового впливу за корупційні
правопорушення, а саме заходи адміністративного та дисциплінарного
впливу, згідно з узятими на себе перед міжнародною спільнотою, зокрема
перед Радою Європи, зобов’язаннями, можуть застосовуватись до тих
 161

правопорушень, які безпосередньо в конвенціях не передбачені як

кримінальні діяння.
У теорії кримінального права чимало праць присвячено дослідженню
побудови системи покарання, зокрема, таких авторів, як С. В. Бородін,
С. І. Дементьєв [71, с. 142], С. Г. Кєліна [105], М. І. Ковальов [112, с. 77],
О. П. Козлов [115], В. М. Кудрявцев [153; 154], Т. О. Лєснієвскі-Костарєва
[171], А. Н. Трайнін [340, с. 329], О. Г. Фролова [329] та ін. Щодо додаткових
покарань, то дослідженню цього питання також присвячені праці науковців,
у тому числі О. П. Козлова [115, с. 128], О. Г. Фролової [329, с. 141].
У ст. 369 КК у редакції Закону України № 221-VIІ від 18 квітня 2013 р.
передбачені такі санкції: у ч. 1 – штраф від двохсот п’ятдесяти до п’ятисот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на
строк від ста шістдесяти до двохсот сорока годин, або обмеження волі на
строк до двох років; у ч. 2 – штраф від п’ятисот до семисот п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк
від двох до чотирьох років, або позбавлення волі на той самий строк; у ч. 3
ст. 369 КК – позбавлення волі на строк від трьох до шести років із штрафом
від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та з
конфіскацією майна або без такої; у ч. 4 ст. 369 – позбавлення волі на строк
від чотирьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої і в ч. 5 ст.
369 КК – позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією
майна або без такої. Зазначимо, що Законом від 18 квітня 2013 р. №222-VII
КК доповнена статтями 961 та 962, у яких дається визначення поняття
спеціальної конфіскації (ст. 961) та визнаються підстави і порядок
застосування спеціальної конфіскації. Цей Закон набрав чинності 15 грудня
2013 р. спеціальна конфіскація як обов’язків додатковий захід кримінально-
правового характеру передбачається у санкціях частин 2-5 ст. 369 КК.
При вчиненні ―активного підкупу‖ службової особи юридичної особи
приватного права (частини 1 та 2 ст. 3683 КК) встановлені такі санкції: в ч. 1
 162

ст. 3683 КК – штраф від п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а
в ч. 2 ст. 3683 КК – штраф від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Щодо положень про караність, які передбачені в
частинах 1 та 2 ст. 3684 КК, за вчинення активного підкупу особи, яка надає
публічні послуги, законодавець встановив такі санкції: ч. 1 ст. 3684 КК –
штраф від п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до однієї
тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а згідно з ч. 2 ст. 3684
КК, ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб чи
організованою групою, – караються штрафом від трьох тисяч до п’яти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Проаналізувавши санкції, які передбачені законодавцем за ―активний
підкуп‖, можна дійти висновку, що найсуворіші передбачені за підкуп
―публічних‖ (державних) службових осіб, тобто адресатом якого є службова
особа, визначена в примітці до ст. 364 КК України.
Аналіз змісту санкцій ст. 369 КК свідчить, що штраф у санкціях цієї
статті Особливої частини КК передбачений як основний вид покарання, так і
як додатковий. Зокрема, у ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК штраф передбачений як
основний вид покарання, у ч. 1 ст. 369 КК встановлено штраф від двохсот
п’ятдесяти до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у
ч. 2 ст. 369 КК – від п’ятисот до семисот п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Нормативне визначення штрафу міститься у ч. 1
ст. 53 КК України.
Щодо визначення терміна ―конфіскація‖ у міжнародному законодавстві
зазначимо, що у Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію
доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму Ради
Європи, зокрема у ст. 1, зазначається, що ―конфіскація‖ означає покарання
або захід, призначені судом після розгляду справи стосовно злочину чи
злочинів, результатом якого є остаточне позбавлення майна. У
 163

національному законодавстві визначення терміна ―конфіскація‖ дається у ч. 1

ст. 59 КК. Відповідно до положень ч. 2 ст. 52 КК конфіскація майна – це
різновид додаткового покарання. Якщо конфіскується частина майна, суд
повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити
предмети, що конфіскуються (абзац 1 п. 19 Постанови Пленуму Верховного
Суду України ―Про практику призначення судами кримінального
покарання‖ № 7 від 24 жовтня 2003 р.).
У науці кримінального права України також дискусійним є питання про
вчинення особою корисливого злочину як підставу призначення такого виду
покарання, як конфіскація. У чинному КК не дається визначення поняття
корисливого злочину. Водночас вітчизняними ученими висловлюються різні
думки щодо тлумачення його змісту згідно з положеннями, які передбачені
ст. 59 КК України. Висловлені у кримінально-правовій літературі наукові
позиції умовно можна поділити на ―буквальне тлумачення корисливого
злочину‖, – пов’язано з метою суб’єкта злочину внаслідок вчинення злочину
одержати вигоду майнового характеру та ―поширювальне тлумачення
корисливого злочину‖, – що користю є будь-яка вигода, як майнового
(матеріальному) характеру, так і нематеріального. П. С. Берзін пише:
―Корисливими тяжкими чи особливо тяжкими злочинами слід визнавати
злочини, передбачені відповідно ч. 4 або ч. 5 ст. 12, які характеризуються
прагненням винної особи отримати в результаті вчинення будь-яку вигоду
майнового або немайнового характеру на свою чи іншої особи користь[203,
с. 152].
За чинним КК застосування покарання у виді конфіскації майна значно
зменшилась порівняно з КК 1960 р. Натомість такий вид додаткового
покарання, як конфіскація майна передбачається і як обов’язкове, і як
факультативне покарання. Як останнє конфіскація передбачена в санкціях
ст. 369 КК. Спеціальна конфіскація передбачається лише як обов’язків
додатковий захід кримінально-правового характеру.
 164

Відповідно до роз’яснень, що міститься у п. 19 Постанови Пленуму

Верховного Суду України ―Про практику призначення судами кримінального
покарання‖ № 7 від 24 жовтня 2003 р., якщо додаткове покарання у виді
конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є
обов’язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від
відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки
ст. 77 КК передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що можуть
бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація майна відсутня.
При прийнятті такого рішення у вироку мають бути наведені відповідні
мотиви; посилатися на ст. 69 КК непотрібно. ВСУ звертає увагу судів на те,
що це правило не поширюється на випадки застосування судом передбаченої
санкцією статті (санкцією частини статті) спеціальної конфіскації (предмети
контрабанди, знаряддя і засоби полювання, незаконного зайняття рибним,
звіриним або іншим водним промислом та все добуте тощо).
Слід зазначити, що заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною
його вартості, не допускається. Питання виконання покарання у виді
конфіскації майна регламентується главою 11 КВК ―Виконання покарання у
виді конфіскації майна‖. Зокрема, ст. 48 КВК встановлюється порядок
виконання покарання у виді конфіскації майна, а ст. 49 КВК визначається
майно, яке підлягає конфіскації.
У 2008 р., за офіційними даними Міністерства внутрішніх справ
України, за давання хабара засуджено усього 227 осіб, щодо яких вироки чи
постанови набрали законної сили. Засуджено за ч. 1 ст. 369 КК – 140,
стосовно 61 особи справи закрито, із них 27 – у зв’язку з дійовим каяттям, 12
– у зв’язку зі зміною обстановки, 12 – у зв’язку з передачею на поруки, 2 – у
зв’язку з амністією, 3 – у зв’язку зі смертю, 5 – з інших підстав. За ч. 2 ст. 369
– засуджено 9 осіб, щодо 15 осіб кримінальні справи закрито, 8 з них закрито
у зв’язку з дійовим каяттям та 7 з інших підстав, до позбавлення волі з
конфіскацією майна засуджено дві особи (на строк від 5 до 10 років), сім осіб
 165

звільнено від покарання з випробуванням. Згідно з офіційною статистикою

МВС у 2009 р. за давання хабара засуджено 78 осіб, з них 66 осіб – за ч. 1
ст. 369 та 11 осіб за ч. 2 ст. 369 КК, тоді як за одержання хабара засуджено
612 осіб. За 2010 р. зареєстровано злочинів: давання хабара – 412 випадків,
одержання хабара – 2501.
Відповідно до даних статистики за ―активний підкуп‖ особі або
призначається покарання у вигляді штрафу, або особа звільняється від
відбування покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі,
застосовуючи ст. 75 КК.
Аналіз практики судів першої інстанції свідчить про тенденцію, що за
вчинення особою злочину, передбаченого ст. 369 КК, суди або у вироках
призначають мінімальне покарання, яке передбачене у санкціях ст. 369 КК,
або взагалі звільняють особу від кримінальної відповідальності (у зв’язку зі
зміною обстановки, у зв’язку з дійовим каяттям, у зв’язку із застосуванням
положень Закону України ―Про амністію‖). Так, постановою Подільського
районного суду м. Києва від 12 травня 2008 р. Особу-1 звільнено від
кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, а справу щодо
неї провадженням закрито. При вирішенні питання про звільнення Особи-1
від кримінальної відповідальності судом були взяті до уваги ті обставини, що
вона вперше притягується до кримінальної відповідальності,
характеризується позитивно, сумлінно ставиться до праці, вчинила злочини
невеликої тяжкості.
Аналізуючи судову практику, нами не встановлено випадків, коли
особи, засуджені за ст. 369 КК, відбували (відбувають) покарання, пов’язане
з позбавленням волі. Тобто до особи, яка вчиняє підкуп службової особи з
власної ініціативи, застосовуються найм’якші покарання, які передбачені КК.
Вважаємо, що таку ситуацію необхідно змінити, зокрема, якщо кожна особа
усвідомлює, що за підкуп службової особи вона підпадає під санкції, в тому
 166

числі пов’язані з позбавленням волі, то це сприятиме, як видається,

запобіганню вчиненню особою злочину.
Положення міжнародних конвенцій про караність діянь, які ними
рекомендуються визнати злочинами, зазначені у загальних формулюваннях і
не містять чітких положень щодо орієнтирів про санкції за вчинення
корупційного злочину. Водночас можна дійти висновку, що санкції повинні
бути досить суворими, щоб утримувати правопорушника та інших осіб від
вчинення злочину, але не настільки, щоб стати непропорційно суворими
порівняно зі ступенем небезпеки злочину.
При визначенні ступеня ефективності, пропорційності та суворості
покарання слід враховувати ряд факторів. Зокрема, наскільки покарання за
корупційні злочини можна порівняти з покаранням за інші злочини,
наприклад, шахрайство, вимагання та ін. Іншим фактором є порівнянність
санкцій щодо осіб, які надають неправомірну вигоду, та осіб, які її
отримують, оскільки в Конвенціях не передбачається відмінностей між
санкціями за активний та пасивний підкуп. Те, наскільки санкції ефективні,
пропорційні й суворі, може також залежати від їх сумісності з покарання, які
діють в інших країнах. У багатьох державах максимальна міра покарання за
підкуп службової особи передбачає позбавлення волі строком до п’яти років.
Слід також оцінити, якою мірою одні й ті ж санкції застосовуються до різних
видів вчинення підкупу (наприклад, пропозиції, обіцянки та надання
неправомірної переваги), оскільки міжнародні конвенції такої відмінності не
проводять.
Слід також врахувати, чи є передбачені заходи покарання достатніми
для забезпечення взаємної правової допомоги та видачі осіб, які вчинили
підкуп, а також чи достатній за тривалістю встановлений термін давності
(який зазвичай залежить від рівня покарання) для забезпечення
розслідування та притягнення до відповідальності за даний злочин.
 167

Для того щоб бути ефективними, пропорційними та стримуючими,

санкції за корупцію не повинні обмежуватися кримінальними заходами
покарання, як, наприклад, штрафи і позбавлення волі, можливе застосування
цивільно-правових та адміністративних санкцій. Серед заходів покарання за
активний підкуп може бути позбавлення права на отримання державних
пільг, позбавлення права на участь у системі державних закупівель або
приватизації, або права на ведення іншої комерційної діяльності. До
службових осіб можуть застосовуватися дисциплінарні заходи впливу,
звільнення з посади або тимчасове відсторонення від виконання обов’язків.
Санкції за корупційні злочини повинні бути досить суворими для того, щоб
передбачати видачу і надання взаємної правової допомоги. Більшість країн
домагаються і погоджуються на видачу та надання взаємної правової
допомоги тільки щодо злочинів, які караються досить суворими заходами
покарання. Тому важливо, щоб заходи покарання за корупцію відповідали
цим вимогам.
GRECO (Група держав проти корупції) в Оціночному звіті по Україні
Інкримінації (ETS 173 і 191 GPC 2) (Тема 1), затвердженому GRECO на 52-
му пленарному засіданні (Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), зокрема у п. 69
вказує, що, незважаючи на достатньо суворі санкції за хабарництво та
зловживання впливом, які вчиняються за обтяжуючих обставин, GET
стурбована низьким рівнем санкцій за базове хабарництво, тобто
хабарництво, вчинене без обтяжуючих обставин [221]7.
Обґрунтованою є позиція С. І. Дементьєва, який писав, що покарання
має посилюватися з підвищенням значущості об’єкта, що охороняється [71, с.
54]. Крім того, автор зазначає, що об’єкти різної соціальної значущості
повинні одержати оцінку у кримінально-правових санкціях шляхом

7
Див.ст. 451 КПК України. Відповідно, Україна зробила застереження до ст. 2 Європейської конвенції про
видачу правопорушників (ETS 024), згідно з якою ―Україна здійснюватиме видачу лише осіб, які вчинили
злочини, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше одного року або більш суворим
покаранням‖.
 168

встановлення більш суворих санкцій за посягання на більш значущі об’єкти

[71, с. 62–63].
У дисертаційному дослідженні І. О. Томчук, на наш погляд,
обґрунтовано зазначає, що доцільно передбачити в ст. 369 КК України більш
сувору відповідальність за давання хабара за незаконні дії та віднести їх
вчинення до кваліфікованих видів цього злочину [307, с. 7–8]. На думку
М. І. Хавронюка, ―згідно з п. ―b‖ ч. 2 ст. 23 Конвенції ООН існує необхідність
посилити санкції ч. 1 ст. 3683, частин 1 і 2 ст. 3684, ч. 1 ст. 3692, ч. 1 ст. 369
КК України так, щоб за ці злочини було передбачене покарання у виді
позбавлення волі на строк більше трьох років‖ [336, с. 213].
Вважаємо, що у ст. 369 КК України необхідно перебачити більш суворі
санкції за базові злочини ―активного підкупу‖, водночас необхідно збільшити
санкцію ч. 1 ст. 368 КК за ―пасивний підкуп‖ як у публічному, так і у
приватному секторах, які передбачені частинами першими відповідних
статей, щоб забезпечити їх повну відповідність з ч. 1 ст. 19 Кримінальної
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, і це дозволить екстрадицію
осіб, які вчинили корупційні злочини.
GRECO у Третьому додатковому звіті про виконання Україною
рекомендацій, наданих за результатами спільних Першого та Другого
раундів оцінювання, затвердженому GRECO на 59-му пленарному засіданні
(Страсбург, 18–22 березня 2013 р.), зазначає, що вона рекомендувала
прийняти нові правила конфіскації та арешту доходів, одержаних
злочинним шляхом, які дадуть можливість застосовувати ці заходи не лише
до прямих, а й до непрямих (конвертованих) доходів, здійснювати
еквівалентну конфіскацію та конфіскацію доходів третьої особи відповідно
до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (рекомендація XI) та
прийняти нормативно-правові акти про управління вилученим майном, що
може гнучко застосовуватися з метою ефективного збереження вартості
такого майна (рекомендація XIІ). GRECO дійшла висновку, що рекомендація
 169

XI виконана частково і рекомендація XII не виконана. У підсумку GRECO

вказує на необхідність прийняття додаткових законодавчих актів стосовно
майна, набутого злочинним шляхом (п. 81) [221].
Зазначимо, що Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України
внесено проект Закону ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо реалізації рекомендацій Європейської Комісії у сфері
державної антикорупційної політики‖ № 3312 від 23 вересня 2013 р., який
замінений, як зазначалось проектом Закону ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у
зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом
візового режиму для України‖ внесений КМУ 25 березня 2014 р. №4556.
Цим проектом пропонується внести численні зміни та доповнення, у тому
числі й до КК, як до диспозиції деяких статей, так і до їх санкцій. Однією з
таких змін є доповнення абзацу другого ч. 1 ст. 369 КК після слів ―на строк
до двох років‖ словами ―, або позбавленням волі на той самий строк‖. У
пояснювальній записці до проекту цього Закону зазначається, що метою
проекту Закону є виконання рекомендацій експертів Європейської Комісії
(далі – ЄК) щодо удосконалення положень антикорупційного законодавства,
наданих у рамках переговорів щодо лібералізації ЄС візового режиму для
України. Зокрема, щодо підвищення санкцій за кримінальні корупційні
правопорушення – проектом Закону передбачено встановлення більш
жорстких видів покарання за відповідні правопорушення як щодо фізичних,
так і щодо юридичних осіб. Аналізуючи даний проект закону в частині
встановлення більш жорстких санкцій, вважаємо, що запропоновані КМ
України зміни та доповнення відповідають взятим на себе Україною
зобов’язанням перед Радою Європи, а тому цілком обґрунтовані.
Таким чином, кримінально-правова політика держави у запобіганні та
протидії корупції повинна бути спрямована на впровадження нових заходів
 170

щодо реалізації принципу невідворотності покарання й превентивного

запобігання корупційним злочинам.
Санкції, які передбачені частинами 1 та 2 ст. 369, а також у ч. 1 ст. 368,
3683, 3684, ч. 1 ст. 3692 КК, не дозволяють здійснювати екстрадицію осіб, які
вчинили корупційні злочини, що є невиконанням Україною взятих на себе
зобов’язань та порушення положень ст. 19 Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи. Таким чином, є підстави посилення
санкцій за корупційні злочини і викладення їх у такій редакції, зокрема:
абзац другий ч. 1 ст. 369 КК викласти в такій редакції: “ – караються
штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі до
трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.”8;
абзац другий ч. 2 ст. 369 КК викласти в такій редакції: “ – караються
обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або позбавленням волі
на той самий строк.”9;
абзац другий ч. 3 ст. 369 КК викласти в такій редакції:“ – караються
обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на
той самий строк.”;
абзац другий ч. 4 ст. 369 КК викласти в такій редакції:“– караються
позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.”
Також необхідно внести зміни до положень статей КК, які
встановлюють кримінальну відповідальність за інші корупційні злочини,
зокрема ст. 368, ст. 3683, ст. 3684 та ст. 3692 КК.
Запропоновані зміни до КК, на нашу думку, сприятимуть імплементації
європейських стандартів у національне кримінальне законодавство, а також
відповідатимуть загальним принципам міжнародного права.

8
Примітка.
У даному разі йдеться про ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у розділі 2.
9
Примітка.
У даному разі йдеться про ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у розділі 2.
 171

Викладене дає можливість сформулювати такі узагальнення.

По-перше, дослідження практики призначення покарань за вчинення
злочину, передбаченого ст. 369 КК України, засвідчує, що суди, у цьому
випадку, як правило, призначають або штраф, або звільняють особу від
відбування покарання.
По-друге, існує потреба в застосуванні більш жорстких кримінально-
правових санкцій за вчинення активного та пасивного підкупу, що передусім
обумовлюється вимогами міжнародних нормативно-правових актів.
По-третє, необхідною визнається розробка та запровадження нових
заходів кримінально-правового характеру, які можуть застосовуватися за
корупційні злочини. До них, зокрема, слід віднести спеціальну конфіскацію
та арешт майна, одержаного в результаті корупційних злочинів. Зауважимо,
що проектом Закону №4556 від 25 березня 2014 р., яким пропонується ст. 369
КК викласти у новій редакції, у санкціях пропонованої редакції статті не
передбачається застосування спеціальної конфіскації. Цим проектом Закону
пропонується також викладення у новій редакції ст. 691 КК та заміну частин
3 і 4 ст. 962 КК трьома новими частинами.
По-четверте, доцільним убачається запровадження заходів покарання за
активний підкуп у виді позбавлення права на отримання державних пільг,
позбавлення права на участь у системі державних закупівель або
приватизації, або права на ведення іншої комерційної діяльності.

3.2. Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ч. 6

ст. 369 КК України

Звільнення від кримінальної відповідальності у кримінальному праві

України є самостійним інститутом. Серед науковців, які досліджують цей
інститут кримінального права, –Ю. В. Баулін [24], О. О. Дудоров [137],
 172

О. О. Житний [84], О. Ф. Ковітіді [114, с. 433–439], В. О. Навроцький [200],

П. В. Хряпінський [340; 341; 342, с. 158–166] та ін.
Слід зазначити, що у законі про кримінальну відповідальність
нормативно не закріплено визначення поняття ―звільнення від кримінальної
відповідальності‖. Згідно з роз’ясненнями, які надаються Верховним Судом
України у Постанові Пленуму ―Про практику застосування судами України
законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності‖ № 12
від 23 грудня 2005 р., звільнення від кримінальної відповідальності – це
відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин,
установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття
кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, у
порядку, встановленому КПК України.
Традиційним поділом норм про звільнення від кримінальної
відповідальності є їх класифікація на норми Загальної та Особливої частин
КК. Таким чином, види звільнення від кримінальної відповідальності
поділяються на загальні та спеціальні. Види спеціального звільнення від
кримінальної відповідальності передбачені в Особливій частині КК України.
Тому положення ч. 6 ст. 369 КК саме і належать до спеціального виду
звільнення від кримінальної відповідальності. Необхідно відзначити, що
звільнення від кримінальної відповідальності застосовується до особи, яка
визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого конкретною статтею
Особливої частини КК.
Спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності мають
окремі (деякі) особливі риси, зокрема, визначені для вичерпного переліку
злочинів, передбачені лише нормами, які розміщені в Особливій частині КК,
підстави їх застосування, встановлені окремими частинами статті. Відмітимо,
що особливістю спеціальних видів звільнення від кримінальної
відповідальності є те, що вони, на відміну від загальних видів, у переважній
більшості випадків стосуються тяжких та особливо тяжких злочинів. Крім
 173

того, умови їх застосування пов’язані або з позитивною посткримінальною

поведінкою особи, або з метою запобігання злочинній діяльності інших осіб.
Вбачається тенденція до збільшення спеціальних видів звільнення особи
від кримінальної відповідальності у вітчизняному законі про кримінальну
відповідальність, зокрема, КК доповнено ч. 5 ст. 354, ч. 5 ст. 368 3 та ч. 5
ст. 3684 КК, у яких передбачаються підстави звільнення особи від
кримінальної відповідальності. На це звертають увагу також В В. Сташис та
В. Я. Тацій, зазначаючи, що розвиток інституту заохочення в Особливій
частині відповідає ідеї гуманізації кримінального законодавства та має
перспективу щодо його поширення [290, с. 3–5]. Аналіз чинного
законодавства про кримінальну відповідальність та процес його
реформування, свідчить, що і надалі норми, які заохочують (стимулюють)
особу до позитивної посткримінальної поведінки, у законодавстві про
кримінальну відповідальність будуть розвиватись і вдосконалюватися, що
зумовлено гуманізацією суспільного життя.
Питань спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності
досліджувати Ю. В. Баулін [24], П. В. Хряпінський [340; 341; 342, с. 158–166]
та інші вчені. Зокрема О. О. Дудоров обґрунтовано зазначає, що спосіб
формулювання в Особливій частині КК України підстав звільнення особи від
кримінальної відповідальності, відмінності між ними залежать передусім від
специфіки певного злочину та мети, яку визначає держава для конкретного
виду звільнення [143, с. 741]. У доктрині кримінального права України
спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності прийнято
пов’язувати із заохоченням позитивної посткримінальної поведінки особи
(А. Барков [23, с. 28], В. Ю. Івонін [99, с. 8], А. А. Вознюк [49],
П. В. Хряпінський [341, с. 13]). П. В. Хряпінський виділяє функції такого
звільнення, як-то: стимулююча (мотиваційна), відновлювальна
(компенсаційна), запобіжна (профілактична) та виховна [341, с. 29–38; 342,
с. 158–166].
 174

Аналіз правозастосовної практики боротьба з корупційними злочинами

свідчить про її особливу складність, у зв’язку з тим, що дана категорія
злочинів, у більшості випадків, вчиняється без свідків – це високолатентні
злочини. Крім того, особи, які вчиняють такі злочини, при кримінальному
провадженні розуміють, що їх свідчення будуть викривати як особу, яка
вчинила так званий активний підкуп (особу, яка пропонувала або надала
неправомірну вигоду), так і особу, яка вчинила ―пасивний підкуп‖ (службову
особи). За таких обставин, на практиці при розслідуванні даної категорії
злочинів важко (майже неможливо) отримати свідчення про вчинений
злочин. Це і стало однією з підстав включення до КК норми
(―заохочувальної‖), якою передбачено спеціальні випадки звільнення від
кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар (нині – неправомірна
вигода). Згідно зі ст. 369 КК у редакції 2001 р. особа, яка дала хабар,
звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце
вимагання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила
про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу,
наділеному законом правом на порушення кримінальної справи (ч. 3 ст. 369
КК). Тобто законодавцем були зазначені дві самостійні підстави звільнення
хабародавця від кримінальної відповідальності: 1) якщо стосовно цієї особи
мало місце вимагання хабара; 2) якщо ця особа після давання хабара
добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї. З
урахуванням внесених Законом України № 3207-VI від 7 квітня 2011 р. до КК
змін, такі ж підстави звільнення були передбачені й для особи, яка
пропонувала хабар.
Водночас у зв’язку із внесенням до КК змін і доповнень такі положення
були розширені, зокрема, таке звільнення передбачене і в ч. 5 ст. 354, ч. 5
ст. 3683 та ч. 5 ст. 3684 КК. Слід зазначити, що майже аналогічні зміни
передбачались і так званим антикорупційним пакетом, зокрема, Закон
України № 1508-VI від 11 червня 2009 р. передбачав внесення змін, а саме
 175

зміни положень КК, а саме, що особа, яка вчинила комерційний підкуп та

підкуп особи, що надає публічні послуги, повинна була звільнятися від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання
неправомірної вигоди (ч. 5 ст. 2355 та ч. 5 ст. 2354 КК). Зазначимо, що у
примітці до ст. 291 КК Російської Федерації також використовуються
положення про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка
вчинила давання хабара за умови вимагання хабара посадовою особою.
На підставі прийнятого законодавцем Закону України № 4652-VI ―Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям
Кримінального процесуального кодексу України‖ від 13 квітня 2012 р.,
положення ч. 6 ст. 369 КК було викладено в новій редакції: ―Особа, яка
пропонувала чи дала хабар, звільняється від кримінальної відповідальності,
якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання
хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до повідомлення їй про
підозру у вчиненні злочину органу, службова особа якого наділена законом
правом здійснювати повідомлення про підозру‖. Такі зміни були зумовлені
прийняттям законодавцем нового Кримінального процесуального кодексу
України 2012 р., зокрема внесені зміни мали термінологічний характер. У ч. 6
ст. 369 КК у редакції від 13 квітня 2012 р. були зазначені дві самостійні
умови звільнення особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 369 КК, від
кримінальної відповідальності: 1) якщо стосовно цієї особи мало місце
вимагання хабара; 2) якщо ця особа після давання хабара добровільно
заявила про те, що сталося, до повідомлення їй про підозру у вчиненні
злочину органу, службова особа якого наділена законом правом здійснювати
повідомлення про підозру. Зазначимо, що для звільнення від кримінальної
відповідальності особи, яка пропонувала чи дала хабар, було достатньо однієї
з двох вищенаведених обставин.
Таким чином, встановлення ознак вимагання хабара було достатньою
підставою (обставиною) для звільнення особи, яка пропонувала чи дала
 176

хабар, від кримінальної відповідальності, незалежно від того, заявила вона

добровільно про те, що сталося, чи ні. Водночас добровільна заява особи, яка
пропонувала чи дала хабар, про те, що сталося, після його давання, була
підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності, незалежно від
того, мало місце щодо неї вимагання хабара чи ні.
Встановлена у ч. 6 ст. 369 КК у редакції від 13 квітня 2012 р.
законодавцем можливість звільнення особи, яка пропонувала хабар, від
кримінальної відповідальності, суперечила Кримінальній конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи. На проблемні питання звільнення від
кримінальної відповідальності особи за ст. 369 КК звертає увагу і GRECO,
яка стурбована формою, в якій існує звільнення від відповідальності на
сьогодні, зокрема, його автоматичним характером (немає можливості
враховувати усі обставини конкретної справи, наприклад, мотиви, якими
користувався правопорушник при повідомленні про хабарництво або при
дієвому каятті). У принципі дуже серйозні випадки активної корупції можуть
залишатися абсолютно непокараними, якщо вдаватися до цих заходів. Дійове
каяття застосовується до хабародавця незалежно від того, чи ініціатива
вчинити злочин походила від нього самого, чи ні; хабародавець може навіть
діяти як підбурювач, а потім бути звільнений від відповідальності в
результаті повідомлення про злочин. Особі, яка здійснила активний підкуп
службової особи, надається можливість уникнути покарання ціною розкриття
корумпованої службової особи, яка в результаті притягується до
відповідальності. Проте таким захистом можуть зловживати ті, хто
пред’явить безпідставні, надумані звинувачення в сподіванні, що подальше
за цим розслідування завдасть шкоди репутації службової особи. А тому
деякі випадки дійового каяття слід розцінювати не як факт звільнення від
кримінальної відповідальності, а тільки як фактор, пом’якшуючу обставину
при визначенні покарання. Україні слід розглянути можливість прийняття
такого підходу.
 177

Продовжуючи реформування національного законодавства, зокрема

кримінального, з метою приведення його у відповідність до положень
Кримінальної конвенції по боротьбі з корупцією Ради Європи, законодавець
Законом України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо приведення національного законодавства у відповідність із
стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією‖ № 221-VIІ
від 18 квітня 2013 р. виклав у новій редакції ст. 369 КК. У ч. 6 ст. 369 КК у
редакції Закону від 18 квітня 2013 р. передбачено, що особа, яка
пропонувала, обіцяла чи надала неправомірну вигоду, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо
вимагання неправомірної вигоди і після пропозиції, обіцянки чи надання
неправомірної вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею
злочину добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа
якого згідно із законом має право повідомляти про підозру. Внесені
законодавцем зміни є позитивними, однак потребують уточнення, оскільки
при пропозиції неправомірної вигоди ініціатива виходить від особи, яка
пропонує неправомірну вигоду, а тому умови вимагання службовою особою
неправомірної вигоди бути не може. Слід зазначити, що застосування ч. 6 ст.
369 КК є не правом, а обов’язком суду. КК категорично визначиє це
формулюванням ―звільняється від кримінальної відповідальності‖, тобто
зазначене положення є імперативною нормою застосування закону щодо
особи за наявності умов, зазначених у ч. 6 ст. 369 КК.
Проаналізуємо спочатку як умову звільнення від кримінальної
відповідальності особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 369 КК,якщо
стосовно цієї особи мало місце вимагання неправомірної вигоди. Згідно з п. 3
примітки до ст. 354 КК у статтях 354, 368, 3683 та 3684 під вимаганням
неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної
вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого
становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно
 178

особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких
особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим
наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. Аналізуючи вказані у п. 3
примітки до ст. 354 КК положення, є підстави стверджувати, що поняття
―вимагання‖ як кваліфікуючої ознаки при отриманні неправомірної вигоди не
відрізнялось від обставини ―вимагання‖ цієї вигоди, яка звільняє суб’єкта
злочину, передбаченого ст. 369 КК, від кримінальної відповідальності, на що
звертав увагу М. І. Мельник [205, с. 1087]. Згідно з п. 4 примітки до ст. 368
КК у редакції від 13 квітня 2012 р. вимаганням хабара визнавалось вимагання
службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з
використанням влади чи службового становища дій, які можуть завдати
шкоди правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне
створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з
метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних
інтересів.
Зазначимо, що вимагання неправомірної вигоди має місце лише там, де
особа, яка пропонує чи надає неправомірну вигоду, не бажає, але перебуває у
певних умовах, коли повинна пообіцяти або надати неправомірну вигоду в
цілях недопущення вчинення чи невчинення службовою особою стосовно неї
дій, котрі можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам цієї особи,
або з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних
інтересів. Тобто, зобов’язуючи у випадку вимагання неправомірної вигоди
звільняти особу, яка запропонувала або надала таку вигоду від кримінальної
відповідальності, законодавець покладав обов’язок на правозастосовний
орган – суд враховувати ту обставину, що особа була вимушена
запропонувати чи надати таку вигоду для захисту (забезпечення)
передбачених законодавством охоронюваних прав та/або інтересів. Таким
чином, обставина вимагання неправомірної вигоди вказує на невисокий
 179

ступінь небезпеки діяння, вчиненого особою, яка запропонувала чи надала

неправомірну вигоду.
На практиці трапляються випадки, коли неможливо встановити
законними чи протиправними (незаконними) діями погрожує службова
особа, яка вимагає неправомірну вигоду. Тобто особа, яка пропонує чи надає
неправомірну вигоду, не завжди розуміє законні дії службової особи чи ні.
Така ситуація визначається через так звані дискреційні повноваження, або
через поняття ―дискреційна влада‖. Дискреційна влада (від франц.
discretionnaire – залежний від власного розсуду) визначається як спосіб
реалізації публічної влади, відповідно до якого суб’єкт (орган чи посадова
особа) застосовує надані йому в межах закону повноваження на власний
розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими
суб’єктами [352, с. 195]. Найчастіше для характеристики дискреційних
повноважень використовують поняття ―розсуд‖, тобто вказані терміни
розглядаються як взаємозамінювані. А. О. Селіванов вважає, що державний
розсуд можна охарактеризувати як повноваження на вільний вибір того
варіанта поведінки (дії), який найбільше відповідав би конкретним правовим
умовам реалізації суб’єктом своєї компетенції [275, с. 45]. На думку
О. М. Ботнаренка, дискреційні повноваження – це спосіб вирішення
службовою особою або державним органом питань, які не мають
однозначного нормативного регулювання, на основі власного бачення і
оцінки ситуації[31, с. 4]. За такої ситуації не можна встановити, якими діями
погрожує службова особа і які інтереси обстоює особа, що пропонує чи надає
неправомірну вигоду. В. С. Лукомський обґрунтовано зазначає, що якщо ж
ми візьмемо проблему боротьби зі злочинністю, то побачимо дуже багато
можливостей застосування таких альтернативних рішень: затримати чи ні
особу; обрати запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, чи взяття її
під варту; закрити провадження у кримінальній справі, чи направити її до
 180

суду; обрати міру покарання у вигляді позбавлення волі чи міру покарання,

не пов’язану з позбавленням волі, тощо [174, с. 12].
Якщо неправомірна вигода пропонувалася чи надавалася не з метою
захисту своїх законних прав від неправомірних (незаконних) посягань
службової особи, а з метою уникнути відповідальності, чи обійти закон,
незаконно досягти будь-яких переваг, за таких обставин ознаки вимагання
відсутні, а тому особа, яка пропонувала чи надала неправомірну вигоду,не
може бути звільнена від кримінальної відповідальності. Щодо можливої
ситуації, коли особа пропонує або надає неправомірну вигоду службовій
особі за обставин, коли, на думку особи, службовою особою створюється
така обстановка, яка нібито свідчить, що ця службова особа хоче отримати
неправомірну вигоду, а насправді такої обстановки службовою особою не
створювалось, має місце фактична помилка. Вважаємо, що за такої ситуації
особа, яка пропонувала або надала неправомірну вигоду, не може бути
звільнена від кримінальної відповідальності.
Законодавець вказує у КК як на підставу звільнення від кримінальної
відповідальності також на те, що особа має добровільно заявити про те, що
сталося, і до повідомлення їй про підозру у вчиненні злочину органу,
службова особа якого наділена законом правом здійснювати повідомлення
про підозру, і якщо стосовно особи були вчинені дії щодо вимагання
неправомірної вигоди. Таким чином, у законі, як і у попередніх його
редакціях, йдеться про добровільну заяву і визначено момент, після якого
зроблена заява про пропозицію (обіцянку чи надання) вже не є підставою для
звільнення від кримінальної відповідальності. Це момент повідомлення особі
про підозру у вчиненні злочину органу, службова особа якого наділена
законом правом здійснювати повідомлення про підозру. У новому
Кримінальному процесуальному кодексі України [151], у главі 22
―Повідомлення про підозру‖, регламентовано порядок повідомлення про
підозру. Згідно з положеннями ст. 276 КПК випадками повідомлення про
 181

підозру є (повідомлення про підозру обов’язково здійснюється в порядку,

передбаченому ст. 278 цього Кодексу, у випадках): 1) затримання особи на
місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його
вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом
запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у
вчиненні кримінального правопорушення. Щодо особливостей повідомлення
про підозру окремій категорії осіб, то вони визначаються главою 37 КПК.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 276 КПК у випадках, передбачених ч. 1 цієї
статті, слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій
законом надано право здійснювати затримання) зобов’язані невідкладно
повідомити підозрюваному про його права, передбачені ст. 42 цього Кодексу.
Щодо змісту письмового повідомлення про підозру, то згідно з положеннями
ч. 1 ст. 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором
або слідчим за погодженням з прокурором і таке повідомлення має містити
відомості, передбачені КПК. Порядок вручення письмового повідомлення
про підозру регламентовано ст. 278 КПК.
Якщо особі не було повідомлено про підозру у вчиненні злочину
органом, службова особа якого наділена законом правом здійснювати
повідомлення про підозру, ця особа не може бути позбавлена можливості на
звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній заяві про
пропозицію, обіцянку чи надання неправомірної вигоди. Тобто законодавець
встановлював як підставу для звільнення від кримінальної відповідальності
особи добровільну заяву про вчинене. Ця підстава звільнення від
кримінальної відповідальності змінювалась законодавцем. Зокрема, спочатку
ця умова була закріплена у КК так: особа, яка дала хабар, звільнялась від
кримінальної відповідальності, якщо вона після дачі хабара добровільно
заявила про вчинене. Таке оформлення у законі даної умови звільнення від
кримінальної відповідальності не вказувало на момент, після якого заява про
давання хабара не визнавалась добровільною і не підпадала під ознаки ч. 3
 182

ст. 369 КК. Водночас на доктринальному рівні і у практичній діяльності

такий момент виділявся, його пов’язували з моментом, коли про факт
давання хабара ставало відомо органам влади чи компетентним службовим
особам. Слід відзначити, що звільнення від кримінальної відповідальності, у
більшості випадків, наставало не за умов виконання цієї ознаки
добровільності, а коли особі, яка дала хабар, повідомлялось, що
правоохоронним органам відомо про дачу особою хабара, і особі
пропонувалось давати свідчення, що викривали службову особу –
хабароотримувача. За це до хабародавця застосувалися положення ч. 3 ст.
369 КК. Тобто ніякого добровільного повідомлення про злочин не було, між
правоохоронними органами і особою, яка дала хабар, укладався своєрідний
договір, за допомогою якого викривалась службова особа – хабароотримувач.
Факт, що про давання хабара стало відомо органам влади, ―спонукав‖
хабародавця зробити заяву до правоохоронних органів, щоб уникнути
кримінальної відповідальності. Такий мотив схожий, коли особа робить заяву
про давання хабара у зв’язку з тим, щоб у майбутньому не бути притягнутою
до кримінальної відповідальності, у тому числі не відбувати покарання за
вчинене). Б. В. Волженкін писав, що у випадках, коли хабародавець з’явився
із зізнанням, побоюючись, що про факт дачі хабара стало відомо або може
стати відомо органам влади, немає підстав для визнання заяви добровільною,
і хабародавець підлягає кримінальній відповідальності. Автор вказував, що
обов’язковою для застосування норми є ―справжня добровільність‖ заяви про
давання хабара[51, с. 57–59].
Водночас добровільність такої заяви необхідно відрізняти від щирого
каяття, оскільки добровільна заява передбачає відсутність примусу на особу
ззовні, а мотиви можуть бути будь-які. Слід погодитись з В. М. Рябчук, що
добровільність відповідної поведінки не обов’язково свідчить про розкаяння
винного у своїх попередніх злочинних діях, адже може бути викликана й
будь-якими іншими мотивами (такими як страх перед відповідальністю або
 183

викриттям, жалем щодо рідних, близьких або інших осіб, які можуть
постраждати в результаті правопорушення чи його наслідків, розчаруванням
у співучасниках, страхом перед помстою з їхнього боку, усвідомленням
безперспективності своїх дій чи їх шкідливості для власного здоров’я,
бажанням слідувати порадам близьких чи осіб, які користуються авторитетом
та ін. [271, с. 33]. Щодо інших мотивів, якими могла керуватися особа, яка
пропонувала (обіцяла) чи надала неправомірну вигоду при добровільній
заяві, то вони могли бути різноманітними, наприклад, каяття, помсти,
заздрості тощо). Слід погодитися з думкою, що якщо особа повідомляє про
вчинене нею, усвідомлюючи реальність і неминучість її викриття,
повідомлення є вимушеним, а не добровільним [93, с. 50]. Однак при
встановленні ознак добровільності не мотив є головним її показником.
Добровільності протистоїть вимушеність вчинення особою тих чи інших дій,
як це спостерігається при фізичному чи психологічному примусі. Тому
добровільність передбачає наявність в особи у конкретній ситуації свободи
вибору варіанта поведінки за наявності кількох альтернатив діяти [210, с. 16].
З часом у КК законодавцем встановлювалась певна умова, зокрема,
передбачалось, що особа, яка дала хабар, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо після давання хабара особа добровільно заявила про
це до порушення кримінальної справи стосовно неї. Така зміна була
однозначно позитивною, оскільки був встановлений момент – факт
порушення кримінальної справи щодо особи, після якого положення ч. 3 ст.
369 КК не могли бути застосовані до особи, яка дала хабар, якщо щодо неї
вже була порушена кримінальна справа навіть якщо вона добровільно
заявила про дачу хабара. Ця добровільна заява зроблена вже після порушення
кримінальної справи стосовно особи не є умовою для звільнення особи від
кримінальної відповідальності. Добровільною вважалась усна чи письмова
заява в органи внутрішніх справ, прокуратуру, інший державний орган,
наділений правом порушувати кримінальну справу, зроблена з будь-яких
 184

мотивів, але не у зв’язку з тим, що про даний хабар стало відомо органам
влади чи компетентним службовим особам (абз. 2 п. 21 Постанови Пленуму
Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 р.). Таким чином, для
наявності вказаної підстави звільнення від кримінальної відповідальності
важливо, щоб заява була зроблена до порушення кримінальної справи
стосовно особи, яка дала хабар, а не у зв’язку з тим, що про факт давання
хабара стало відомо органам влади (що мало місце раніше).
Аналізуючи положення ч. 6 ст. 369 КК у редакції Закону від 13 квітня
2012 р., можна стверджувати, що законодавець вказував у законі як на умову
те, що особа добровільно заявила про те, що сталося, до повідомлення їй про
підозру у вчиненні злочину органу, службова особа якого наділена законом
правом здійснювати повідомлення про підозру. Таким чином, у КК було
визначено момент, після якого зроблена заява про дачу хабара вже не є
умовою для звільнення від кримінальної відповідальності. Це момент
повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину органу, службова особа
якого наділена законом правом здійснювати повідомлення про підозру. Якщо
особі не було повідомлено про підозру у вчиненні злочину органом,
службова особа якого наділена законом правом здійснювати повідомлення
про підозру, ця особа не може бути позбавлена можливості на звільнення від
кримінальної відповідальності при добровільній заяві про давання хабара.
Слід звернути увагу на те, що встановлена законодавцем можливість
звільнення особи, яка пропонувала неправомірну вигоду службовій особі, від
кримінальної відповідальності і після пропозиції неправомірної вигоди вона
до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину добровільно заявила
про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно із законом має право
повідомляти про підозру (ч. 6 ст. 369 КК), суперечить Кримінальній
конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
З урахуванням вищезазначеного вважаємо, що спеціальне звільнення від
кримінальної відповідальності, передбачене у КК при вчиненні злочинів,
 185

передбачених ст. 369 КК, виконує стимулюючу функцію. Норма, яка

закріплена в ч. 6 ст. 369 КК, є стимулюючою, вона спонукає винну особу до
викриття особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 368 КК, а тому
правильне застосування норми, закріпленої у ч. 6 ст. 369 КК, є
обґрунтованим і таким, що відповідає гуманізації кримінального
законодавства України. Водночас чинним КК не передбачено звільнення від
кримінальної відповідальності на підставі ч. 6 ст. 369 КК співучасників у
вчиненні злочинів, передбачених ст. 369 КК, зокрема, організаторів,
пособників, підбурювачів, оскільки на цих осіб зазначені положення закону
не поширюються. На нашу думку, відсутність у статті аналогічних (таких, як
передбачені у ч. 6 ст. 369 для особи, яка пропонувала, обіцяла або надала
неправомірну вигоду) умов звільнення від кримінальної відповідальності
інших співучасників злочинів, передбачених ст. 369 КК – це вада
кримінального законодавства у боротьбі з корупційними злочинами, оскільки
ці особи також можуть сприяти ефективному розслідуванню даної категорії
злочинів. У діях особи, яка у зв’язку з вимаганням у неї неправомірної
вигоди, перш ніж її обіцяти, запропонувати або надати її, звернулась до
правоохоронних органів з метою викрити особу, яка вимагає таку
неправомірну вигоду, склад злочину відсутній. Тобто не можуть бути
застосовані положення ч. 6 ст. 369 КК, оскільки відсутня підстава для
притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки вказана норма
застосовується лише стосовно особи, яка вчинила злочин, і являє собою
спеціальну умову звільнення її від кримінальної відповідальності.
Одним із напрямів кримінально-правової політики України є
реформування законодавства у сфері боротьби з корупційними злочинами,
оскільки це є обов’язком виконання взятих на себе зобов’язань перед Радою
Європи. Підставою таких зобов’язань є прийняття Верховною Радою України
18 жовтня 2006 р. Закону України ―Про ратифікацію Кримінальної конвенції
про боротьбу з корупцією‖ № 252-V. Таким чином, на нашу думку,
 186

розглядуваний вид звільнення від кримінальної відповідальності може бути

застосований лише щодо особи, яка обіцяла або надала неправомірну вигоду
службовій особі за умови вимагання такої вигоди і ця особа одразу
повідомила правоохоронні органи про те, що сталося.
У зв’язку з цим необхідно внести зміни до положень КК, зокрема,
вважаємо доцільним, викласти ч. 6 ст. 369 КК у такій редакції: ―5. Особа, яка
обіцяла або надала неправомірну вигоду, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо вимагання
неправомірної вигоди і одразу після обіцянки або надання неправомірної
вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину
добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно
із законом має право повідомляти про підозру‖10. Аналогічні зміни, на наш
погляд, доцільно внести і у положення КК про звільнення від кримінальної
відповідальності особи, які передбачені положеннями статей 354, 368 3 та 3684
КК.
Відповідно до цього можемо сформулювати такі узагальнення.
По-перше, ч. 6 ст. 369 КК України передбачає спеціальний вид
звільнення від кримінальної відповідальності. Підставою такого звільнення є:
1) вимагання неправомірної вигоди службовою особою; 2) після вчинення
пропозиції (у разі завуальованого вимагання неправомірної вигоди), обіцянки
чи надання неправомірної вигоди особа добровільно повідомила про те, що
сталося, уповноважений орган до оголошення їй про підозру. При цьому
обов’язковим є одночасна наявність обох умов.
По-друге, законодавче формулювання спеціального виду звільнення від
кримінальної відповідальності (ч. 6 ст. 369 КК України) містить певні
неточності. Зокрема, це стосується неможливості застосування такого
звільнення у випадках пропозиції неправомірної вигоди за відсутності її

10
Примітка.
Пропозиції ґрунтуються на їх попередній редакції ст. 369 КК.
 187

вимагання, оскільки ініціатором пропозиції виступає сама особа, а це

виключає можливість вчинення стосовно неї вимагання неправомірної
вигоди. Відповідно до цього формулюється нова редакція підстави
звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка обіцяла чи надала
неправомірну вигоду службовій особі. При цьому аналогічні зміни доцільно
б внести до відповідних положень статей 354, 3683 та 3684 КК України.

Висновки до розділу 3

1. Існує потреба в застосуванні більш жорстких кримінально-правових

санкцій за вчинення активного та пасивного підкупу, що обумовлюється
вимогами міжнародних нормативно-правових актів. Окрім того, доцільними
вбачаються розробка та запровадження нових заходів кримінально-правового
характеру, які можуть застосовуватися за корупційні злочини. До них,
зокрема, слід віднести спеціальну конфіскацію та арешт майна, одержаного в
результаті корупційних злочинів. Заходами не кримінально-правового
характеру за активний підкуп можуть бути: позбавлення права на отримання
державних пільг, позбавлення права на участь у системі державних
закупівель або приватизації, або права на ведення іншої комерційної
діяльності.
Відповідно до цього пропонується внести такі зміни до санкцій статей
368, 3683–3692 КК України.
1) абзац другий ч. 1 ст. 369 КК викласти в такій редакції: “ – караються
штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі до
трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.”11;

11
Примітка.
У даному разі йдеться про ст. 369 КК з урахуванням змін, запропонованих нами до ст. 369 КК у розділі 2.
 188

2) абзац другий ч. 2 ст. 369 КК викласти в такій редакції: “ – караються

обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або позбавленням волі
на той самий строк.”;
3) абзац другий ч. 3 ст. 369 КК викласти в такій редакції:“ – караються
обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на
той самий строк.”;
4) абзац другий ч. 4 ст. 369 КК викласти в такій редакції:“ – караються
позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.”
2. Частина 6 ст. 369 КК України передбачає спеціальний вид звільнення
від кримінальної відповідальності. Підставами такого звільнення є: 1)
вимагання неправомірної вигоди службовою особою; 2) після вчинення
пропозиції, обіцянки чи надання неправомірної вигоди особа добровільно
повідомила про те, що сталося, уповноважений орган до оголошення їй про
підозру. Обґрунтовується, що вказаний вид звільнення від кримінальної
відповідальності не може застосовуватися у випадку пропозиції
неправомірної вигоди за відсутності її завуальованого вимагання, оскільки
ініціатором пропозиції виступає сама особа, яка надає неправомірну вигоду,
а це виключає можливість вимагання такої вигоди службовою особою. На
підставі цього ч. 6 ст. 369 КК України пропонується викласти в такій
редакції: “5. Особа, яка обіцяла чи надала неправомірну вигоду, звільняється
від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо
вимагання неправомірної вигоди і після обіцянки чи надання неправомірної
вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину
добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно
із законом має право повідомляти про підозру.”
При цьому аналогічні зміни доцільно було б внести до відповідних
положень статей 354, 3683 та 3684 КК України.
 189

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану

наукових розробок у кримінальному праві України проблем кримінальної
відповідальності за пропозицію та надання неправомірної вигоди службовій
особі. Сформульовано низку положень, висновків, пропозицій і рекомендацій
щодо вдосконалення чинного законодавства про кримінальну
відповідальність та практики його застосування, які свідчать про досягнення
мети та завдань дослідження, сформульованих у вступі до роботи.
Основними науковими і практичними результатами є такі положення та
висновки:
1. З ратифікованих Україною основоположних міжнародних
нормативно-правових документів, які стосуються протидії корупції, лише
положення Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи та
Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією
Ради Європи мають обов’язковий (імперативний) характер, визначаючи
(обумовлюючи) необхідність запровадження змін до системи законодавства
щодо відповідальності за корупційні правопорушення.
Найбільш повним визначенням «активного підкупу» є те, що закріплене
у ст.2 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи.
2. Історичними періодами розвитку законодавства про кримінальну
відповідальність в частині відповідальності за активний підкуп, починаючи із
1960 р., є: 1) період законодавчої заборони активного підкупу у вигляді дачі
(давання) хабара в КК Української РСР 1960 р. (КК 1960 р.) та КК України
2001 р.(1960–2006 р.р.); 2) період імплементації в національне
антикорупційне законодавство положень міжнародних нормативно-правових
актів у зв’язку з прийняттям 18 жовтня 2006 р. Законів України ―Про
ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією‖ та ―Про
 190

ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції‖ (з 2006

року до теперішнього часу).
Встановлено, що норма про відповідальність за повторне надання
неправомірної вигоди службовій особі, сформульована у ч. 3 ст. 369 КК в
редакції Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 р. має зворотну дію в
часі, оскільки передбачала менший розмір покарання, ніж відповідна норма в
редакції КК від 5 квітня 2001 р.
3. У межах родового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності та
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, слід виділяти два
видових об’єкти: щодо сфери службової діяльності та сфери професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Обґрунтовано
необхідність уточнення назви розділу XVII Особливої частини КК України.
Видовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є передбачений
законодавством (нормативно-правовими актами) порядок здійснення
(виконання) службовими особами функцій і повноважень щодо дотримання
прав, свобод та інтересів фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та
юридичних осіб, а також авторитет органів державної влади, місцевого
самоврядування, юридичних осіб, від імені та в інтересах яких діють
службові особи. Видовим об’єктом злочинів у сфері професійної діяльності,
пов’язаної з наданням публічних послуг є передбачений законодавством
(нормативно-правовими актами) порядок здійснення (виконання) окремими
категоріями осіб професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних
послуг, функцій і повноважень щодо дотримання прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також
авторитет осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням
публічних послуг.
Безпосереднім об’єктом пропозиції та надання неправомірної вигоди є
передбачений законодавством (нормативно-правовими актами) порядок
здійснення (виконання) повноважень публічної службової особи у сфері
 191

управління (органів державної влади, органів місцевого самоврядування або

юридичних осіб (державних або комунальних підприємств, установ,
організацій) щодо дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
інтересів суспільства, держави та юридичних осіб, а також авторитет органів
влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, від імені та в
інтересах яких діють службові особи.
4. Об’єктивна сторона складів злочину, передбаченого частинами 1 та 2
ст. 369 КК, полягає у вчиненні таких діянь: 1) пропозиція службовій особі
надати їй неправомірну вигоду (ч. 1 ст. 369 КК); 2) надання службовій особі
неправомірної вигоди (ч. 2 ст. 369 КК).
Констатовано, що за конструкцією об’єктивної сторони, склади злочину,
передбаченого ч. 1 та ч. 2 ст. 369 КК, є формальними і вважаються
закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного
діяння.
Чинна редакція ст. 369 КК України прямо не передбачає
відповідальності за обіцянку надати неправомірну вигоду службовій особі, а
відтак не повною мірою відповідає положенням міжнародних нормативно-
правових актів, ратифікованих Верховною Радою України. Тому існує
необхідність встановлення відповідальності і за такий прояв активного
підкупу як обіцянка службовій особі надати їй неправомірну вигоду. Для
забезпечення однакового підходу до різних видів активного підкупу,
обґрунтовано необхідність об’єднання пропозиції, обіцянки та надання
неправомірної вигоди в один склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 369 КК.
Неправомірна вигода при вчиненні особою злочину, склади якого
передбачені ст. 369 КК, є однією із характеристик змісту діянь, які
передбачені у диспозиціях частин першої та другої ст. 369 КК(при наданні –
його складовою частиною).
Обґрунтовано, що неправомірною вигодою є вигоди як матеріального
(гроші, майно, нематеріальні активи), так і нематеріального (переваги,
 192

пільги, послуги) характеру. У статтях 3641, 3652, 3683, 3684, 369, 3692, 370 та
частинах 1, 2 ст. 368 КК неправомірною вигодою може бути вигода як
матеріального, так і нематеріального характеру, оскільки розмір
неправомірної вигоди може бути встановлений лише за умови, якщо така
вигода має матеріальний характер. Натомість, у частинах 3, 4, 5 ст.368 та ст.
3682 КК неправомірною вигодою виступає лише вигода матеріального
характеру.
5. Суб’єктом пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій
особі є загальний суб’єкт злочину.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 369 КК,
характеризується прямим умислом. При цьому зміст умислу охоплює лише
факт пропозиції (може включати реалізацію, а може і ні), а при наданні
неправомірної вигоди умисел поширюється на саме надання цієї вигоди.
6. Обґрунтовано необхідність поширення кваліфікуючих ознак,
передбачених частинами 3, 4, 5 ст. 369 КК, на пропозицію та обіцянку
надання неправомірної вигоди службовій особі.
Окрім цього, встановлено, що слова «чи її учасником» у формулюванні
(описанні) кваліфікуючої ознаки надання неправомірної вигоди (ч. 5 ст. 369
КК) є зайвими і повинні бути виключені.
7. Злочин, склади якого передбачені ст. 369 КК, відмежовується від
суміжних складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 354, ч. 1 та ч. 2 ст. 368 3, ч. 1
та ч. 2 ст. 3684, ч. 1 ст. 3692 КК, за ознакою адресата, якому спрямовується
пропозиція чи якому надається неправомірна вигода.
8. Обґрунтовується доцільність збільшення розмірів покарань у виді
позбавлення волі на певний строк за вчинення активного та пасивного
підкупу службової особи. Констатується, що доцільність такого збільшення
обумовлюється вимогами міжнародних нормативно-правових актів.
9. Доведено, що застосування положень ч. 6 ст. 369 КК щодо звільнення
від кримінальної відповідальності особи, яка пропонувала надати
 193

неправомірну вигоду службовій особі є неможливим, оскільки ініціатором

пропозиції виступає сама особа, яка пропонує неправомірну вигоду, а це
виключає можливість вчинення стосовно неї дій щодо вимагання
неправомірної вигоди, а отже і можливість застосування до неї спеціального
виду звільнення від кримінальної відповідальності.
10. Проведене дослідження питань кримінальної відповідальності за
пропозицію чи надання неправомірної вигоди дає можливість сформулювати
наступні пропозиції стосовно внесення змін до КК України:
1) назву розділу ХVII Особливої частини викласти у такій редакції:
―Розділ ХVII. Злочини проти порядку здійснення службової діяльності та
професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.‖
2) Статтю 369 викласти в такій редакції:
«Стаття 369. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди
публічній службовій особі
1. Пропозиція, обіцянка або надання службовій особі або третій особі
неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення такою службовою особою
в інтересах того, хто пропонує, обіцяє або надає неправомірну вигоду, чи в
інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням службового
становища, –
караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням
волі до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Ті самі діяння, вчинені повторно, –
караються обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або
позбавленням волі на той самий строк.
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо
неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася службовій
особі, яка займає відповідальне становище або вчинене за попередньою
змовою групою осіб, –
 194

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або

позбавленням волі на той самий строк.
4. Діяння, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї
статті, якщо неправомірна вигода пропонувалась, обіцялась або надавалася
службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або вчинене
організованою групою, –
караються позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років.
5. Особа, яка обіцяла чи надала неправомірну вигоду, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо
вимагання неправомірної вигоди і після обіцянки чи надання неправомірної
вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину
добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого, згідно
із законом, має право повідомляти про підозру.‖
3) Примітку до ст. 3641 КК викласти у такій редакції:
―У статтях 3641, 3652, 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 та 370 цього
Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше
майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального
характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують чи
погоджуються одержати без законних на те підстав‖.
Окрім того, абзац 7 ч. 1 ст.1 Закону України ―Про засади запобігання і
протидії корупції‖ від 7 квітня 2011 року викласти у такій редакції:
―Неправомірна вигода – це грошові кошти або інше майно, переваги, пільги,
послуги матеріального або нематеріального характеру, які пропонують,
обіцяють, надають або одержують чи погоджуються одержати без законних
на те підстав‖.
 195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні проблеми кримінального права : навч. посіб. / Попович В. М. ,

ТкачукП. А., Адрушко А. В., ГолінС. В. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 354 с.
2. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів
місцевими загальними судами, апеляційними судами областей, міст Києва та
Севастополя, Апеляційним судом Автономної Республіки Крим у 2012 р. //
Офіційний веб-портал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. – Назва з екрана.
3. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2012
р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2013.
– № 6. – С. 20–41.
4. Аналіз стану здійснення судочинства та даних судової статистики
щодо розгляду справ і матеріалів Вищим спеціалізованим судом України з
розгляду цивільних і кримінальних справ у 2012 р. // Дані офіційного веб-
порталу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. – Назва з екрана.
5. Андрушко П. П. До початку футбольного матчу залишилося півтори
години... (Аналіз окремих норм (положень) проекту Закону ―Про засади
запобігання і протидії корупції‖) / П. П. Андрушко // Юридичний вісник
України. – 2011. – 7–13 трав. (№ 19). – С. 6–7.
6. Андрушко П. П. До початку футбольного матчу залишилося півтори
години... (Аналіз окремих норм (положень) проекту Закону ―Про засади
запобігання і протидії корупції‖) / П. П. Андрушко // Юридичний вісник
України. – 2011. – 14–20 трав. (№ 20). – С. 6.
 196

7. Андрушко П. П. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-

правова характеристика : навч. посіб. / П. П. Андрушко, А. А. Стрижевська. –
К. : Юрисконсульт, 2006. – 342с.
8. Андрушко П. П. Корупційні правопорушення та корупційні злочини як їх
різновид: співвідношення і диференціація відповідальності за їх вчинення /
П. П. Андрушко // Право України : юридичний журнал. Наук.-практ. фахове
вид. / Міністерство юстиції України ; Конституційний Суд України. – К.,
2010. – № 9. – С. 90–101.
9. Андрушко П. П. Об’єкт кримінально-правової охорони, об’єкт злочину,
об’єкт злочинного посягання та об’єкт злочинного впливу: основний зміст
понять та їх співвідношення / П. П. Андрушко // Адвокат :
загальнодержавний професійний журнал / Спілка адвокатів України ; Акад.
адвокатури України. – К., 2011. – № 12 (135). – С. 3–10.
10. Андрушко П. П. Об’єкт кримінально-правової охорони, об’єкт злочину,
об’єкт злочинного посягання та об’єкт злочинного впливу: основний зміст
понять та їх співвідношення / П. П. Андрушко // Адвокат :
загальнодержавний професійний журнал / Спілка адвокатів України ; Акад.
адвокатури України. – К., 2011. – № 11 (134). – С. 5–11.
11. Андрушко П. П. Реформа українського антикорупційного законодавства у
світлі міжнародно-правових зобов’язань України / П. П. Андрушко. – К. :
Атіка, 2012. – 332 с.
12. Андрушко П. П. Черговий (завершальний) етап реформування
антикорупційного законодавства / П. П. Андрушко // Вісник прокуратури :
загальнодержавне фахове юридичне видання / Генеральна прокуратура
України ; Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого; КНУ ім.Тараса
Шевченка. – К., 2013. – № 4 (142). – С. 40–51.
13. Андрушко П. П. Чи є шанси подолати корупцію? / П. П. Андрушко //
Юридичний вісник України. – 2011. – 19–25 лютого (№ 8). – С. 6–7.
 197

14. Андрушко П. П. Чи є шанси подолати корупцію? / П. П. Андрушко //

Юридичний вісник України. – 2011. – 26 лют. – 4 бер. (№ 9). – С. 6–7.
15. Андрушко П. П. Щодо відповідальності юридичних осіб за корупційні
правопорушення у вигляді застосування до них заходів кримінально-
правового характеру / П. П. Андрушко // Бюлетень Міністерства юстиції
України : офіц.вид. / Міністерство юстиції України. – К., 2013. – № 3 (137). –
С. 104–115.
16. Андрушко П. П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати
участь у референдумі: кримінально-правова характеристика : монографія /
П. П. Андрушко. – К. : КНТ, 2007. – 328 с.
17. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления : Курс лекций /
Г. В. Атаманчук. – М. : Юрид. лит., 1997. – 400 с.
18. Бажанов М. І. Повторюваність злочинів як вид множинності злочинів :
конспект лекцій / М. І. Бажанов. – Х. : Укр. юрид. академія, 1993. – 15 с.
19. Бантишев О. Ф. Щодо питання про відповідальність юридичних осіб за
вчинення корупційних правопорушень / О. Бантишев, С. Кузьмін //
Юридичний радник : журнал юристів України / Юридично-видавниче
приватне підприємство ―Страйд‖. – Х., 2009. – № 6 (32). – С. 32–36.
20. Бантишев О. Ф. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності
: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом 17 Кримінального
кодексу України :навч. посіб. / О. Ф. Бантишев, В. І. Рибачук ; Бібліотека
державного службовця. – К. : ІнЮре, 2003. – 116 с.
21. Бантишев О. Ф. Хабарництво : кваліфікація та документування : практ.
посіб. / О. Ф. Бантишев, С. А. Кузьмін. – К. : Вид. Паливода А. В., 2009. –
120 с.
22. Бантышев А. Ф. Должностные преступление (вопросы квалификации) :
учеб. пособ. / А. Ф. Бантышев ; Академия СБУ. – К., 1996. – 46 с.
 198

23. Барков А. Освобождение от уголовной ответственности по нормам

Особенной части УК РСФСР / А. Барков // Советская юстиция. – 1976. – № 3.
– С. 28.
24. Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності : монографія /
Ю. В. Баулін. – К. : Атіка, 2004. – 296 с.
25. Бахрах Д. Н. Основные понятия теории социального управления /
Д. Н. Бахрах. – Пермь, 1978. – 101 с.
26. Белов С., Чекмачева Н. Уголовное преследование за посредничество во
взяточничестве / С. Белов, Н. Чекмачева // Законность. – 2011. – № 10. – С.
40–42.
27. Белогриц-Котляревский Л. С. Учебник русского уголовного права. Общая
и особенная части / Л. С. Белогриц-Котляревский. – Киев – Петербург –
Харьков, 1903. – 618 с.
28. Берзін П. С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників
господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину,
передбаченого ст. 229 КК України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук /
П. С. Берзін. – К., 2004. – 22 с.
29. Берзін П. С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників
господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину,
передбаченого ст. 229 КК України : монографія/ П. С. Берзін. – К. : Атіка,
2005. – 316 с.
30. Борков В. Новая редакция норм об ответственности за взяточничество:
проблемы применения / В. Борков // Уголовное право. – 2011. – № 4. – С. 7–
12.
31. Ботнаренко О. М. Дискреція в слідчій діяльності: юридико-психологічні
особливості : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 19.00.06 /
О. М. Ботнаренко. – К., 2010. – 16 с.
32. Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основания в советском
уголовном праве. / Я. М. Брайнин. – М., Госюриздат, 1963. – 275 с.
 199

33. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину /

Я. М. Брайнін ; МВ і ССО УРСР. КДУ ім.Т. Г. Шевченка. – К. : Київ. ун-т,
1964. – 189 с.
34. Брич Л. Кримінальне законодавство України і практика його
застосування у світлі європейських стандартів прав людини // Вісник
Львівського університету ім. Івана Франка : зб. наук. праць / Львівський
національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2010.– Вип. 51. – С.
308–322. – (Серія юридична).
35. Брич Л. Кримінально-правова кваліфікація корупційних діянь (з
урахуванням диференціації юридичної відповідальності за новим
антикорупційним законодавством України) / Л. Брич // Юридичний вісник
України. – 2010. – № 19. – С. 14–15.
36. Брич Л. П. Виступ на парламентських слуханнях у Комітеті Верховної
Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією на
тему: ―Антикорупційна політика і практика: проблеми законодавчого
забезпечення‖ / Л. П. Брич. – К. : СПД Москаленко О. М., 2009. – С. 50–52.
37. Брич Л. П. Про проект Закону України ―Про внесення змін до деяких
законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення‖ /
Л. П. Брич // Науковий вісник Львівського державного університету
внутрішніх справ. Серія юридична. – 2009. – Вип. 1. – С. 214–222.
38. Броневицька О. М. Відповідність кримінального законодавства України
чинним міжнародним договорам : автореф. дис. канд… юрид. наук/
О. М. Броневицька. – Львів, 2011. – 20 с.
39. Вдовин В. А. Имплементация международно-правовых норм в уголовном
праве Российской Федерации (вопросы общей части) : автореф. дис. ... канд.
юрид. наук/ В. А. Вдовин. – Казань, 2006. – 28 с.
40. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. на CD):
250 000 / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2007. – 1736 с.
 200

41. Великий тлумачний словник сучасної української мови : близько 170 000
сл. та словосполучень / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун,
2001. – 1440 с.
42. Венедиктова І. В. Юридична природа публічних послуг / І. В.
Венедиктова // Вісник Харківського національного університету. – 2009. –
№ 841. – С. 88–91. – (Сер. Право).
43. Вереша Р. В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права
України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Р. В. Вереша. –
Львів, 2004. – 18 с.
44. Вереша Р. В. Вина у кримінальному праві: навчально-методичний вимір :
навч. посіб. / Р. В. Вереша. – К. : Атіка, 2006. – 408 с.
45. Взаимодействие международного и сравнительного уголовного права :
учеб. пособ. / [науч. ред. Н. Ф. Кузнецова; отв. ред. В С. Комиссаров]. – М. :
Городец, 2009. – 288 с.
46. Висновки Верховного Суду України, викладені в рішеннях, прийнятих
за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави,
передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК України 1960 року, за І півріччя 2013 р. //
Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0008700-13. – Назва з
екрана.
47. Виттенберг Г. Б. Вопросы освобождения от уголовной ответственности и
наказания с применением мер общественного воздействия / Г. Б. Виттенберг.
– Иркутск : Изд-во ИГУ, 1970. – 223 с.
48. Владимиров В. А. Ответственность за корыстные посягательства на
социалистическую собственность / В. А. Владимиров, Ю. И. Ляпунов. – М.,
1980. – 162 c.
49. Вознюк А. А. Ознаки спеціальних видів звільнення від кримінальної
відповідальності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lex-
line.com.ua/?language=us&go=full_article&id=354. – Назва з екрана.
 201

50. Волженкин Б. В. Квалификация взяточничества : учеб. пособ. /

Б. В. Волженкин. – Л., 1984. – 100 с.
51. Волженкин Б. В. Освобождение от уголовной ответственности в связи с
добровольным заявлением о даче взятки / Б. В. Волженкин //
Социалистическая законность. – 1989. – № 1. – C. 57–59.
52. Волженкин Б. В. Преступления в сфере экономической деятельности по
уголовному праву России/ Б. В. Волженкин. – СПб., 2007. – 765 c.
53. Волженкин Б. В. Служебные преступления/ Б. В. Волженкин. – М. :
Юристъ, 2000. – 367 с.
54. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні: проблеми
теорії,застосування і розвитку кримінального законодавства / С. Б. Гавриш ;
ВРУ ; Ін-т законодавства. – К., 2002. – 636 с.
55. Гарбатович Д. Посредничество во взяточничестве: преобразованный вид
пособничества / Д. Гарбатович // Уголовное право. – 2011. – № 5. – С. 4–7.
56. Гаухман Л. Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика /
Л. Д. Гаухман. – М. : ЮрИнфоР, 2001. – 316 с.
57. Гельфанд И. А. Хозяйственные и должностные преступления в сельском
хозяйстве / И. А. Гельфанд. – К. : Ред.-изд. отдел МВД УССР, 1970. – 252 с.
58. Гельфанд И. А. Уголовная ответственность за взяточничество /
И. А. Гельфанд ; М-во охраны общественного порядка Укр. ССР, Высш.
школа. – К. : [Тип. МООП УССР], 1963. – 26 с.
59. Гельфер М. А. Объект преступления : [лекция] / М. А. Гельфер ;
Всесоюзный юрид. заочный ин-т. – М. : [б.и.], 1960. – 20 с. – (Сов. уголовное
право. Часть Общая ; вып. 5).
60. Герцензон А. А. Уголовное право. Часть Общая : учеб. пособ. для
слушателей ВЮА / А. А. Герцензон ; Военно-юридическая академия
Вооруженных Сил СССР. – М. : Изд. РИО ВЮА, 1948. – 496 с.
61. Глистин В. К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных
отношений / В. К. Глистин. – Л., 1979. – 128 с.
 202

62. Готін О. М. Кримінальна відповідальність за випуск або реалізацію

недоброякісної продукції в умовах ринкової економіки (проблеми теорії та
практики) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О. М. Готін ;
КНУТШ. – К., 2004. – 21 с.
63. Грищук В. К. Кримінальне право України: загальна частина : навч.
посібн. для студ. юрид. фак. вищ. навч. закл. / В. К. Грищук ; МОНУ,
Львівський держ. ун-т внутр. справ. – К. : Ін Юре, 2006. – 568 с.
64. Грудзур О. М. Кримінально-правова характеристика провакації хабара :
автореф. дис. ... канд. юрид. наук / О. М. Грудзур. – К., 2011. – 20 с.
65. Грудзур О. М. Кримінально-правова характеристика провокації
хабара :дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук/ О. М. Грудзур. – К.,
2011. – 229 с.
66. Грудзур О. М. Об’єкт злочинів у сфері службової діяльності /
О. М. Грудзур // Підприємництво, господарство і право : науково-
практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і
підприємництва АПрН України та інш. – К., 2009. – № 12 (168). – С. 121–125.
67. Грудзур О. М. Предмет злочинів, пов’язаних із хабарництвом /
О. М. Грудзур // Підприємництво, господарство і право : науково-
практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і
підприємництва АПрН України та ін. –2008. – № 8. – С. 116–119.
68. Гуторова Н. А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект
лекций / Н. А. Гуторова. – Х. : ООО ―Одиссей‖, 2003. – 320 с.
69. Гуторова Н. О. Проблеми кримінально-правової охорони державних
фінансів України : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / Н. О. Гуторова. – Х.,
2002. –38 с.
70. Декларація ООН про боротьбу з корупцією та хабарництвом у
міжнародних комерційних операціях // Офіційний веб-портал Верховної Ради
України[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_369. – Назва з екрана.
 203

71. Дементьев С. И. Построение уголовно-правовых санкций в виде лишения

свободы / С. И. Дементьев. – Ростов-на-Дону : Изд-во Рост. ун-та, 1986. – 157
с.
72. Демидов Ю. А. Социальная ценность и оценки в уголовном праве /
Ю. А. Демидов. – М. : Юрид. лит., 1975. – 182 с.
73. Дудоров О. О. Вибрані праці з кримінального права /
О. О. Дудоров ;переднє слово д-ра юрид.наук, проф. В. О. Навроцького /
МВС України, Луган.держ.ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ :
РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. – 952 c.
74. Дудоров О. О. Злочини у сфері підприємництва : навч. посіб. /
Дудоров О. О., МельникМ. І., ХавронюкМ. І. ; за ред. М. І. Хавронюка. – К. :
Атіка, 2001.– 608 с.
75. Дудоров О. О. Проблеми кримінально-правової охорони системи
оподаткування України : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08 /
О. О. Дудоров ; КНУТШ. – К., 2007. – 23 с.
76. Дудоров О. О. Проблемні питання кримінальної відповідальності за
одержання хабара : дис. … канд. юрид. наук/ О. О. Дудоров. – К., 1994. – 196
с.
77. Дурманов Н. Д. Понятие преступления / Н. Д. Дурманов. – М. ; Л. : Изд-
во АН СССР, 1948. – 311 c.
78. Егорова Н. Провокация взятки либо коммерческого подкупа / Н. Егорова
// Российская юстиция. – 1997. – № 8. – С. 26–28.
79. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. :
Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред.
Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. –
820 с.
80. Ермакова Л. Д. Понятие соучастия / Л. Д. Ермакова // Энциклопедия
уголовного права. Т. 6 : Соучастие в преступлении. – СПб. : Изд.проф.
Малинина, 2007. – С. 3–123 (Энциклопедия уголовного права: Соучастие в
 204

преступлении. Т. 6 / [Аветисян С. С., Галактионов Е. А., Галиакбаров Р. Р. и

др.].– СПб. : Изд. проф. Малинина, 2007. – 564 c.)
81. Есипов В. Превышение и бездействие власти по русскому праву / В.
Есипов. – М. : Изд-во кн. магазина И. К. Голубева под фирмою
―Правоведение‖, 1904. – 244 с.
82. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень–серпень
2013 року // Офіційний веб-портал Генеральної прокуратури України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. –
Назва з екрана.
83. Жижиленко А. А. Должностные (служебные) преступления.
Практический комментарий/ А. А. Жижиленко. – Птг. : Изд-во ―Питерский
рабочий‖, 1924. – 76 с.
84. Житний О. О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з
дійовим каяттям : монографія / О. О. Житний. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр.
справ, 2004. – 152 с.
85. Загородников Н. И. Значение объекта преступления для определения
меры наказания по советскому уголовному праву / Н. И. Загородников//
Труды Военно-юридической академии. – М., 1949. – Вып. X. – С. 3–47.
86. Задоя К. П. Реформа уголовного законодательства Украины,
устанавливающего ответственность за преступления в сфере должностной и
профессиональной деятельности / К. П. Задоя // Академический юридический
журнал. – 2011. – № 3. – С. 24–32.
87. Задоя К. П. До питання про доцільність прийняття законопроектів, що
передбачають запровадження інституту кримінальних проступків / К. П.
Задоя // Адвокат : загальнодержавний професійний журнал / Спілка адвокатів
України ; Акад. адвокатури України ; Укрінюрколегія. – К., 2012. – № 4 (139).
– С. 27–31.
 205

88. Задоя К. П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або

службових повноважень (ст. 365 КК України) : автореф. дис. ... канд. юрид.
наук : спец. 12.00.08 / К. П. Задоя ; КНУТШ. – К., 2009. – 16 с.
89. Задоя К. П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або
службових повноважень (ст. 365 КК України) : дис. ... канд. юрид. наук :спец.
12.00.08 / Задоя К.П. ; КНУТШ. – К., 2009. – 203 с.
90. Задоя К. П. Проблеми приведення у відповідність до рекомендацій
GRECO кримінального законодавства України, що передбачає
відповідальність за корупційні злочини (на прикладі законопроекту № 2033
від 17 січня 2013 р.) / К. П. Задоя // Адвокат : загальнодержавний
професійний журнал / Спілка адвокатів України ; Акад. адвокатури України ;
Укрінюрколегія. – К., 2013. – № 3 (150). – С. 15–18.
91. Закалюк А. Організована злочинна діяльність: сутність і потреби
нормативного визначення / А. Закалюк // Вісник Академії правових наук
України. – Х., 2002. – №1 (28). – С. 130–141.
92. Закон України ―Про засади запобігання і протидії корупції‖ : Закон
України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення‖: Наук.-практ. коментар /
відп. ред. : С. В. Ківалов, Є. Л. Стрельцов. – Х. : Одіссей, 2011. – 344 c.
93. Звечаровский И. Э. Добровольный отказ от доведения преступления до
конца / И. Э. Звечаровский.– СПб. : Юрид. центр Пресс (Асланов Р.), 2008. –
86 c.
94. Звіт про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії
корупції у 2012 р. Міністерства юстиції України // Офіційний веб-портал
Міністерства юстиції України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу :http://www.minjust.gov.ua/news/43273. – Назва з екрана.
95. Звіт про роботу прокурора за 6 місяців 2013 р. : Статистична
інформація Генеральної прокуратури України // Офіційний веб-портал
 206

Генеральної прокуратури України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. – Назва з екрана.
96. Здравомыслов Б. В. Квалификация взяточничества : науч. пособ. /
Б. В. Здравомыслов. – М., 1991. – 67 c.
97. Здравомыслов Б. В. Должностные преступления. Понятие и
квалификация / Б. В. Здравомыслов. – М. : Юридлит, 1975. – 168 с.
98. Иванов Н. Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве /
Н. Г. Иванов. – Саратов, 1991. – 127с.
99. Ивонин В. Ю. Освобождение от уголовной ответственности по нормам
Особенной части уголовного законодательства и его применение органами
внутренних дел : автореф. дисc. …канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /
В. Ю. Ивонин. – М., 1992. – 21 c.
100. Калмыков П. Д. Учебник уголовного права. Часть общая /
П. Д. Калмыков. – СПб., 1866. – 728 с.
101. Капканов В. Разграничение пресечения преступлений и провокации их
совершения / В. Капканов // Уголовное право. – 2007. – № 6. – С. 116–120.
102. Кваша О. О. Посередництво у хабарництві як особливий вид співучасті
у злочині / О. О. Кваша // Держава і право. – 2011. – Вип. 53. – С. 494–500.
103. Кваша О. О. Організатор злочину. Кримінально-правове та
кримінологічне дослідження : монографія / О. О. Кваша ; Ін-т держави і
права ім. В.М. Корецького; НАНУ. – К., 2003. – 216 с.
104. Квициния А. К. Проблемы ответственности за должностные
преступления :дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук /
Квициния А. К. – Тбилиси, 1990. – 378 с.
105. Келина С. Г. Принципы советского уголовного права / С. Г. Келина,
В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1988. – 175 с.
106. Кириченко В. Ф. Виды должностных преступлений по советскому
уголовному праву. / В. Ф. Кириченко ; АН СССР, Ин-т права
им. А. Я. Вышинского. – М. : Изд. АН СССР, 1959. – 184 с.
 207

107. Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права с

подробным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть
общая / А. Ф. Кистяковский. – К., 1891. – 1230 с.
108. Клименко В. Посередництво як форма співучасті у вчиненні злочину
(питання криміналізації) / В. Клименко // Підприємництво, господарство і
право. – 2005. – № 10. – С. 50–51.
109. Клименко В. А. Уголовная ответственность за должностные
преступления / КлименкоВ. А., МельникН. И., ХавронюкН. И. – К. : Блиц-
Информ, 1996. – 513 с.
110. Киричко В.М. Кримінальна відповідальність за корупцію / В.М.
Киричко. – Х.: Право, 2013. – 424 с.
111. Кобилянський Ю. Ю. Латинсько-український словар для середніх шкіл
/ зладив Юліан Кобилянський. – Відень : Дpук. К. Гоpішека, 1912. – VI, [2]. –
660 с.
112. Ковалев М. И. Роль правосознания и юридической техники в развитии
уголовного законодательства / М. И. Ковалев // Советское государство и
право. – 1985. – № 8. – С. 77.
113. Коваленко В. П. Кримінальна відповідальність за зловживання владою
або службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу :
автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В. П. Коваленко. – Львів,
2009. – 20 с.
114. Ковітіді О. Ф. Класифікація видів звільнення від кримінальної
відповідальності / О. Ф. Ковітіді // Держава і право. – 2004. – Вип. 23. – С.
433–439.
115. Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции : проблемы построения,
классификации и измерения / А. П. Козлов. – Красноярск : Изд-во КГУ, 1989.
– 169 с.
 208

116. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник /

В. К. Колпаков ; МВС України. – [3-тє вид.,стер.]. – К. : Юрінком Інтер, 2001.
– 752 с.
117. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник /
В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко ; МОіНУ. – К. : Юрінком Інтер, 2003. –
544 с.
118. Конвенция по борьбе с подкупом должностных лиц иностранных
государств при проведении международных деловых операций [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=998_154. – Назва з екрана.
119. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції 31 жовтня
2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 50. – Ст. 497.
120. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної
організованої злочинності [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_789. – Назва з екрана.
121. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від
04 листопада 1950 р. / Рада Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004. – Назва з екрана.
122. Кондра О. Проблеми правової природи ―спеціальної конфіскації‖ у
кримінально-правових санкціях / О. Кондра // Вісник Львівського
університету. Серія юридична. – 2010. – Вип. 50. – С. 276–286.
123. Константий О. В. Практика Європейського суду з прав людини як
джерело судового правозастосування Верховного Суду України /
О. В. Константий // Вісник Верховного Суду України : офіц. наук.-практ. вид.
/ Верхов. Суд України. – К., 2012. – № 1 (137). – С. 33–35.
124. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради
України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
 209

125. Коржанский Н. И. Квалификация следователем должностных

преступлений : учеб. пособ. / Н. И. Коржанский. – Волгоград : ВСШ МВД
СССР, 1986. – 72 с.
126. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны /
Н. И. Коржанский. – М. : Академия МВД СССР, 1980. – 248 с.
127. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України :
Частина Особлива: Курс лекцій / М. Й. Коржанський. – К. : Атіка, 2001. – 544
с.
128. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України:
Частина Загальна : Курс лекцій / М. Й. Коржанський. – К. : Атіка, 2001. –
432 с.
129. Коржанський М. Й. Предмет і об’єкт злочину : монографія. – Д. :
Юрид. акад. Мін-ва внутр. Справ ; Ліра ЛТД, 2005. – 252 с.
130. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів : [навч. посіб.] /
М. Й. Коржанський. – [вид. 2-ге]. – К. : Атіка, 2002. – 640 с.
131. Коржанський М. Й. Об’єкт і предмет злочину : лекція /
М. Й. Коржанський.– К. : Національна академія внутрішніх справ України,
1997. – 112 с.
132. Костенко О. М. Світовий досвід протидії корупційним проявам /
О. М. Костенко // Держава і право : зб. наук. праць : юридичні і політичні
науки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2012. –
Вип. 58. – С. 302–308.
133. Костенко О. М. Корупція як проблема політичної кримінології/
О. М. Костенко // Правова держава : щорічник наук. праць Ін-ту держави і
права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2003.– Вип. 14. – 410 с.
134. Красиков А. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском
уголовном праве / А. Красиков. – Саратов, 1976. – 121с.
 210

135. Кригер Г. А. К вопросу о понятии объекта преступления в советском

уголовном праве /Г. А. Кригер// Вестник Московского государственного
университета. – 1955. – № 1. – С. 111.
136. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи
(Страсбург, 27 січня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України, – 2007. –
№50. Ст. 496.
137. Кримінальне право (Особлива частина) : підручник / за ред
О. О. Дудорова, Є. О. Письменського.– Луганськ : Еталон-2, 2012. – Т. 2. –
780 c.
138. Кримінальне право України : Особлива частина : підруч. для студ. вищ.
навч. закл. / [Ю. В. Баулінта ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація ; М-во
освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – [4-те вид.,
переробл. і доповн.]. – Х. : Право, 2010. – 605 с.
139. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник /
[Александров Ю. В., Антипов В. І., Дудоров О. О. та ін.] ; за ред.
М. І. Мельника, В. А. Клименка.– [вид. 5-те, преробл. та допов.]. – К. : Атіка,
2009. – 408 с.
140. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник /
[Александров Ю. В., Антипов В. І., Володько М. В. та ін.] ; за ред.
М. І. Мельника, В. А. Клименка. – [вид. 5-те, переробл. та доповн.]. – К. :
Атіка, 2009. – 408 с.
141. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / за ред.
О. М. Омельчука. – К. : Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2010. – 208 с.
142. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. /
[Михайленко П. П., Кузнецов В. В., Михайленко В. П., Опалинський Ю. В.] ;
[за ред. П. П. Михайленко]. – К. : СПД Карпук С. В., 2006. – 440 с.
143. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / [за ред.
А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. – К. :
Істина, 2011. – 1121 с.
 211

144. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник /

[Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.та ін.] ; за ред. : В. В. Сташиса,
В. Я. Тація ;МОНУ ; Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого. – [4-те вид., переробл. і доповн]. – Х. : Право, 2010. – 456 с.
145. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник для
студ.юрид.вузів і фак. / за ред. П. С. Матишевського, П. П. Андрушка,
С. Д. Шапченка / Київський нац. ун-т ім.Тараса Шевченка ; Юрид.фак. – К. :
Юрінком Інтер, 1998. – 512 с.
146. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник /
[Алієва О. М., Гаврильченко Л. К., Гончар Т. О. та ін.] ; за заг. ред.
Є. Л. Стрельцова.– [4-е вид., перероб. і доповн.]. – X. : Одіссей, 2009. – 328 с.
147. Кримінальне право України : посіб. для підготов. до іспитів /
В. В. Кузнецов, А. В. Савченко / за заг. ред. д-ра юрид.наук, проф.
О. М. Джужи. –[4-те вид., доповн. та перероб.].– К. : Вид. Паливода A.B.,
2009. – 304 с.
148. Кримінальний кодекс України : наук.-практ. коментар. / відп. ред.
Є. Л. Стрельцов[вид.8-е, переробл. та доповн.]. – Х. : Одіссей, 2012. – 940 c.
149. Кримінальний кодекс України від 5 квітня2001 р. № 2341-ІІІ із змінами
та доповненнями станом на 20 листопада2013 р. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-
7&p=131136. – Назва з екрана.
150. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. /
за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – [5-те
вид., доповн.]. – Х. : Право, 2013. –Т. 2 : Особлива частина /[Баулін Ю. В.,
Борисов В.І., ТютюгінВ.І. та ін.]. – 1040 с.
151. Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України від
13 квітня 2012 р. № 4651-VI. // Відомості Верховної Ради України. – 2013. –
№ 9-10, № 11–12, № 13. – Ст. 88.
 212

152. Кримінально-процесуальний кодекс України: Кодекс України від

28 грудня 1960 р. № 1001-05. // Відомості Верховної Ради Української PCP. –
1961. – № 32. – Ст. 15.
153. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений /
В. Н. Кудрявцев. – М. : Юрид. лит., 1972. – 352 с.
154. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений /
В. Н. Кудрявцев. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – М. : Юристъ, 2001. –
304 с.
155. Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления / В. Н. Кудрявцев.
– М., 1960. – 244 с.
156. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : підручник /
В. В. Кузнецов, А.В. Савченко ; за заг. ред. Є. М. Моісеєва та О. М. Джужи,
наук. ред. І. А. Варитлецька. – К. : Вид. Паливода А. В., 2006. – 300 с.
157. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : підручник [ для студ.
юрид. спец. вищих навч. закладів ] / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко ; МОНУ ;
Київський нац. ун-т внутрішніх справ ; за заг. ред. Є. М. Моісеєва,
О. М. Джужи. – [2-е вид., переробл.]. – К. : КНТ, 2007. – 300 с.
158. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів = Theory of qualification of
crimes : підручник [для студ. вищих навч. закладів ] / В. В. Кузнецов,
А. В. Савченко ; за заг. ред. В. І. Шакуна ; М-во внутр. справ України, Нац.
акад. внутр. справ. – [вид. 4-те, перероб.]. – К. : Алерта, 2012. – 315 с.
159. Кундеус В. Г. Деякі проблеми кримінально-правової протидії
хабарництву / В. Г. Кундеус // Вісник Кримінологічної асоціації України : зб.
наук. праць (редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.). –
Х. :Золота миля, 2012. – С. 103–113.
160. Курс российского уголовного права. Общая часть / под ред.
В. Н. Кудрявцева, А. В. Наумова. – М. : СПАРК, 2001. – 767 с.
161. Курс советского уголовного права. – М. : Наука, 1970. – Т. 2 : Часть
Общая.–234 с.
 213

162. Курс советского уголовного права : в 5-ти т. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1968–

1981. – Т. 4 : Часть Особенная / [БеляевН. А., ЛейкинаН. С., ГлистинВ К. и
др.] ; отв. ред. Н. А. Беляев. 1978. – 557 с.
163. Курс уголовного права. Общая часть : учеб. : в 2 т. / под ред.
Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М., 1999. – Т. 2 : Учение о наказании. –
464 с.
164. Курченко В. Отграничение провокации от действий при пресечении
преступлений / В. Курченко // Законность. – 2004. – № 1. – С. 10–12.
165. Куцевич М. П. Кримінальна відповідальність за екоцид: міжнародний
та національний аспекти : автореф. дис. канд. … юрид. наук/ М. П. Куцевич.
– К., 2007. – 20 с.
166. Куцевич М. П. Кримінальна відповідальність за екоцид: міжнародний
та національний аспекти : монографія /М. П. Куцевич. – К. : Вид-во ТОВ
―Юрид. думка‖, 2009. – 332 с.
167. Кучерявый Н. П. Ответственность за взяточничество по советскому
уголовному праву / Н. П. Кучерявый. – М., 1957. – 188с.
168. Лащук Є. В. Правила розмежування предмета злочину і знарядь та
засобів його вчинення / Є. В. Лащук // Проблеми кримінально-правових наук
: історія, сучасність, міжнародний досвід (пам’яті професора
П. П. Михайленка) : тези доп. наук.-теор. конф. – К. : Київ. нац. ун-т внутр.
справ, 2009. – С. 75–77.
169. Лащук Є. В. Предмет злочину у кримінальному праві України :
автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Є. В. Лащук. – К., 2005. –
20 с.
170. Лащук Є. В. Предмет злочину у кримінальному праві України : дис. на
здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / Лащук Є. В. – К., 2005. –
262 с.
 214

171. Лесниевски-Костарева Т. А. Дифференциация уголовной

ответственности. Теория и законодательная практика / Т. А. Лесниевски-
Костарева. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – М. : НОРМА-М, 2000. – 400 с.
172. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та
соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини
КК України) : монографія / С. Я. Лихова. – К. : Вид.-поліграф. центр ―Київ.
ун-т‖, 2006. – 573 с.
173. Лопашенко Н. А. Основы уголовно-правового воздействия: уголовное
право, уголовный закон, уголовно-правовая політика : монография /
Н. А. Лопашенко. – СПб. : Изд-во Р. Асланова ―Юрид. центр Пресс‖, 2004.–
339 с.
174. Лукомський В. С. Кримінальна відповідальність за дачу хабара та
посередництво в хабарництві :автореф. дис. … канд. юрид. наук /
В. С. Лукомський. – К.,1999. – 20 с.
175. Лысов М. Д. Ответственность должностных лиц по советскому
уголовному праву / М. Д. Лысов.– Казань : Изд-во ―Казанского ун-та‖,1972. –
176 с.
176. Ляпунов Ю. И. Ответственность за взятку / Ю. И. Ляпунов. – М., 1987.
– 63 с.
177. Максимович Р. Л. ―Вікова‖ ознака службової особи / Р. Л. Максимович
// Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2006. – Вип. 42. –
С. 308–314.
178. Максимович Р. Л. Поняття службової особи у кримінальному праві
України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /
Р. Л. Максимович. – Львів, 2007. – 16 с.
179. Максимович Р. Л. Поняття службової особи у кримінальному праві
України : монографія / Р. Л. Максимович. – Львів : Львівський держ. ун-т
внутрішніх справ, 2008. – 304с.
 215

180. Марін О. К. Конкуренція кримінально-правових норм : автореф. дис. …

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О. К. Марін. – Львів, 2002. – 16 с.
181. Матишевський П. С. Кримінальне право України : Загальна частина :
підручник для студ. юрид. вузів і фак. / П. С. Матишевський. – К. : А.С.К.,
2001. – 352 с.
182. Мельник М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми
кваліфікації, удосконалення законодавства / М. І. Мельник. – К. :
Парлам.вид-во, 2000. – 256 с.
183. Мельник М. Нові антикорупційні закони: пил в очі чи граната в руках
мавпи? / М. Мельник, М. Хавронюк // Дзеркало тижня. – 2009. –№ 50. – 19–
25 груд.
184. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Закону України ―Про
боротьбу з корупцією‖ / МельникМ. І., РедькаА. І., ХавронюкМ. І. ; за ред.
М. І. Мельника. – К. : Атіка, 2008. – 372 с.
185. Мельник М. І. Провокація хабара як ―підводний камінь‖
підприємництва / М. І. Мельник // Предпринимательство, хозяйство и право.
– 2000. – № 3 – С. 47–53.
186. Мельникова В. Е. Ответственность за взяточничество : учебн.пособ. /
В. Е. Мельникова. – М. : ВЮЗИ, 1982. – 57 с.
187. Мисливий А. В. Пропозиція хабара: злочин чи виявлення умислу? /
А. В. Мисливий // Юридичний вісник України. – 2010. – № 1–2. – 2–15 січ. –
С. 7.
188. Митрофанов І. І. Проблеми визнання юридичної особи суб’єктом
кримінальної відповідальності / І. І. Митрофанов // Право і суспільство. –
2010. – № 1. – С. 88–93.
189. Михайленко Д. Г. Кримінально-правова характеристика хабара /
Д. Г. Михайленко [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://vuzlib.com/content/view/1476/60/. – Назва з екрана.
 216

190. Михайленко Д. Концепція співвідношення давання та одержання

хабара / Д. Михайленко // Право України : юридичний журнал. Наук.-практ.
фахове вид. / Міністерство юстиції України ; Конституційний Суд України. –
К., 2010. – № 5. – С. 123–128.
191. Михайленко Д. Г. Підстави відповідальності за хабарництво (давання
та одержання хабара) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /
Д. Г. Михайленко. – Одеса, 2009. – 20 с.
192. Михайлов О. О. Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід
та перспективи його застосування в Україні : автореф. дис. … канд. юрид.
наук : спец. 12.00.08 / О. О. Михайлов. – К., 2008. – 18 с.
193. Міжамериканська конвенція про боротьбу з корупцією [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=998_089. – Назва з екрана.
194. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=995_788. – Назва з екрана.
195. Модельний закон ―О борьбе с коррупцией‖ [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.iacis.ru/html/?id=22&pag=92&nid=1. – Назва з
екрана.
196. Модельний закон ―О противодействии коррупции‖ [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.iacis.ru/html/?id=22&pag=714&nid=1. –
Назва з екрана.
197. Модельний закон ―Основы законодательства об антикоррупционной
политике‖ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.iacis.ru/html/?id=22&pag=162&nid=1. – Назва з екрана.
198. Модельный уголовный кодекс для государств – участников
Содружества Независимых Государств [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.iacis.ru/html/?id=22&pag=30&nid=1. – Назва з екрана.
 217

199. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних

засобів / А. А. Музика ; Мін-во внутрішніх справ України ; Нац. акад.
внутрішніх справ України. – К. : Логос, 1998. – 322 с.
200. Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина : курс
лекцій / В. О. Навроцький. – К. : Знання, 2000.(Вища освіта ХХІ століття) –
771 с.
201. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч.
посіб. / В. О. Навроцький ; МОНУ. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.
202. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України /
відп. ред. С. С. Яценко. – [4-те вид., переробл. та доповн.]. – К. : А.С.К., 2005.
– 848 с.
203. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у 2
т. / за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – [3-є вид.,
переробл. та доповн.]. – К. : Правова єдність, 2009. – Т. 1. – 964 с.
204. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у
2 т. / за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – [3-є вид.,
переробл. та доповн.]. – К. : Правова єдність, 2009. – Т. 2. – 624 с.
205. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за
ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – [9-те вид., переробл. та доповн.]. –
К. : Юрид. думка, 2012. – 1316 c.
206. Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекций :в 2 т.
/А. В. Наумов.– [3-е изд., перераб. и дополн.]. – М. : Юрид. лит., 2004. – Т. 1 :
Общая часть.– 832 с.
207. Невмержицький Є. В. Корупція в Україні: причини, наслідки,
механізми протидії : монографія / Є. В. Невмержицький ; Академія
прокуратури України. – К. : КНТ, 2008. – 368 с.
208. Нерсесян А. С. Корупція та службова злочинність як системний фактор
у економіці України / А. С. Нерсесян // Часопис Київського університету
права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права
 218

НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К.,
2010. – № 2. – С. 275–278.
209. Никифоров Б. С. Объект преступления по советскому уголовному
праву / Б. C. Никифоров. – М., 1960. – 228 с.
210. Никулин С. И. Деятельное раскаяние и его значение для органов
внутренних дел в борьбе с преступностью : учеб. пособ. / С. И. Никулин. –
М. : МВШМ МВД СССР, 1985. – 64 с.
211. Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. 42 000 слів / укл. :
В. Яременко, О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2000. – Т. 3 : Обе-Роб. – 928 с.
212. Новоселов Г. П. Учение об объекте преступления. Методологические
аспекты / Г. П.Новоселов. – М. : НОРМА, 2001. – 208 с.
213. Нуруллаєв І. С. О. Міжнародно-правове співробітництво в системі Ради
Європи у боротьбі з корупцією : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец.
12.00.11 / І. С. О. Нуруллаєв. – Х., 2008. – 22 с.
214. Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов ; под. ред.
Н. Ю. Шведовой. – [10-е изд.]. – М. : Сов. Энцикл., 1973. – 846 с.
215. Оніщук М.Антикорупційний закон потребує доопрацювання /
М. Оніщук, І. Коліушко, В. Суслов // Юридичний вісник України. –2011. –
№ 17. – 23–29 квітня.– C. 13.
216. Орел Л. Е. О понятии однородного преступления / Л. Е. Орел //
Правоведение. – 1965. – № 3. – С. 71–77.
217. Осадчий В. І. Кримінально-правовий захист правоохоронної
діяльності :монографія / В. І. Осадчий. – К. : Атіка, 2004. – 336 с.
218. Оціночний звіт по Україні Групи держав по боротьбі з корупцією
(GRECO) від 21 березня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
www.minjust.gov.ua/files/GRECO_091107.doc. - Назва з екрана.
219. Оціночний звіт по Україні Групи держав по боротьбі з корупцією
(GRECO) від 21 березня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.minjust.gov.ua/anti_corruption_grecorep. – Назва з екрана.
 219

220. Оціночний звіт по Україні Групи держав по боротьбі з корупцією

(GRECO) Третій додатковий звіт про виконання Україною рекомендацій,
наданих за результатами Спільних Першого та Другого раундів оцінювання,
Затверджений GRECO на 59-му пленарному засіданні від 18–22 березня
2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.minjust.gov.ua/anti_corruption_grecorep. – Назва з екрана.
221. Оціночний звіт по Україні. Інкримінації (ETS 173 і 191, GPC 2)
(Тема I). Затверджений GRECO на 52-му Пленарному засіданні (Страсбург,
17–21 жовтня 2011 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.minjust.gov.ua/0/anti_corruption_grecorep. - Назва з екрана.
222. Панов М. Поняття злочину (коментар до Кримінального кодексу
України) / М. Панов, В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України :
Загальнодержавне періодичне видання / Конституційний Суд України. – К.,
2004. – № 1. – С. 77–88.
223. Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная
ответственность / Н. И. Панов. – Х., 1982. – 161 с.
224. Пасєка О. Ф. До питання про доцільність визнання юридичної особи
суб’єктом злочину / О. Ф. Пасєка // Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2007. – Вип. 2. – С. 240–
248.
225. Петухов Б. В. Отличие предмета от орудий и средств совершения
преступления / Б. В. Петухов // Уголовное право. – 2004. – № 4. – С. 20.
226. Пионтковский А. А. Курс советского уголовного права. Особенная
часть : в 2 т. / Пионтковский А. А., Меньшагин В. Д., Чхиквадзе В. М. – М. :
Госюриздат, 1959. –Т. 2. –811 с.
227. Пионтковский А. А. Учение о преступлении по советскому уголовному
праву / А. А. Пионтковский. – М. : Гос.изд-во юрид. лит., 1961. – 366 с.
228. Пионтковский А. А. Уголовное право РСФСР. Часть Общая/
А. А. Пионтковский. – М., 1924. – 235 с.
 220

229. Попередження злочинності та кримінальне правосуддя у контексті

розвитку: реалізація та перспективи міжнародного співробітництва.
Практичні заходи боротьби з корупцією [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_785. – Назва
з екрана.
230. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах
: офіц. текст/ упоряд. В. В. Рожнова, А. С. Сизоненко, Л. Д. Удалова. – К. :
Паливода А.В., 2012. – 456 с.
231. Постышев С. В. Учебник уголовного права. Общая часть /
С. В. Постышев. – М., 1923. – 278 с.
232. Пояснювальна записка до Кримінальної конвенції про боротьбу з
корупцією [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/article;jsessionid=F3A14
9F998CA5D901366DEF8F6E8349E?art_id=49138&cat_id=46352. – Назва з
екрана.
233. Про адміністративні послуги : Закон України № 5203-VI від 6 вересня
2012 р.[Електронний ресурс] // Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5203-17. – Назва з екрана.
234. Про боротьбу з корупцією : Закон України № 356/95 – ВР від 5 жовтня
1995 р. [Електронний ресурс] // Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/356/95-вр. – Назва з екрана.
235. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України
щодо запобігання та протидії корупції : Закон України № 2808-VI від 21
грудня 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2808-17. – Назва з екрана.
236. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних
правопорушень : Закон України № 1507–VI від 11 червня2009 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=1507-17. – Назва з екрана.
 221

237. Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та

протидії корупції : Закон України № 1787-VI від 23 грудня 2009 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1787-17. – Назва з екрана.
238. Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та
протидії корупції : Закон України № 1962-VI від 10 березня 2010 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1962-17. – Назва з екрана.
239. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з
прийняттям Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу
України : Закон України № 4652-VI від 13 квітня 2012 р. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4652-17/page. –
Назва з екрана.
240. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з
прийняттям Закону України ―Про засади запобігання і протидії корупції‖ :
Закон України № 4711-VI від 17 травня 2012 р. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4711-17. – Назва з екрана.
241. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення : Закон України № 1508–VI
від 11 червня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1508-17. – Назва з екрана.
242. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
відповідальності за корупційні правопорушення : Закон України від
7 квітня2011 року № 3207-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3207-17. – Назва з екрана.
243. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
приведення національного законодавства у відповідність із стандартами
Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України № 221-
 222

VIІвід 18 квітня 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/221-18. – Назва з екрана.
244. Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України
щодо відповідальності посадових осіб : Закон України від 11 липня 1995 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/356/95-вр. – Назва з екрана.
245. Про державну службу : Закон України № 3723-XII від 16 грудня 1993
р.[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=525010
246. Про державну службу : Закону України № 4050-VI від 17 листопада
2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4050-17
247. Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими
протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення
економного витрачання державних коштів : Указ Президента України
№ 1242/2000 від 16 листопада 2000 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1242/2000. – Назва з екрана.
248. Про доступ до судових рішень : Закон України № 3262-IV від 22
грудня 2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3262-15. – Назва з екрана.
249. Про засади запобігання і протидії корупції : Закон України від
7 квітня 2011 року № 3206-VI [Електронний ресурс].– Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3206-17. – Назва з екрана.
250. Про засади запобігання та протидії корупції : Закон України № 1506–
VI від 11 червня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1506-17. – Назва з екрана.
251. Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії
корупції на 2011–2015 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від
 223

28 листопада 2011 р. № 1240 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1240-2011-п. – Назва з екрана.
252. Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005–
2010 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від 08 черв. 2004 р. №746
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. – Назва з
екрана.
253. Про здійснення державних закупівель : Закон України № 2289-VI від 1
червня 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2289-17. – Назва з екрана.
254. Про концепцію адаптації інституту державної служби України до
стандартів Європейського Союзу : Указ Президента України від 05 бер. 2004
р. №278/2004 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua. – Назва з екрана.
255. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 роки : Указ
Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011. –
Назва з екрана.
256. Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з
організованою злочинністю і корупцією : Указ Президента України №
84/2003 від 6 лютого 2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/84/2003. – Назва з екрана.
257. Про правила етичної поведінки : Закон України № 4722-VI від 17
травня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4722-17. – Назва з екрана.
258. Про ратифікацію Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти
корупції (31 жовтня 2003 року) : Закон України № 251-V від 18 жовтня 2006
р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16. – Назва з екрана.
 224

259. Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією :

Закон України № 252-V від 18 жовтня 2006 р. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/252-16. – Назва з екрана.
260. Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон
України № 2476-ІV від 16 березня 2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2476-15. – Назва з екрана.
261. Про судоустрій і статус суддів : Закон України № 2453-VI від 07
липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 41–42, № 43,
№ 44–45. – Ст. 529.
262. Про схвалення Концепції розвитку системи надання адміністративних
послуг органами виконавчої влади : розпорядження Кабінету Міністрів
України від 15 лютого 2006 року №90-р. [Електронний ресурс].– Режим
доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=90-2006-
%F0&new=1. – Назва з екрана.
263. Радутний О. Е. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання,
використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну
таємницю (аналіз складів злочину) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук /
О. Е. Радутний. – Х., 2002. – 21 с.
264. Рарог А. И. Вина и квалификация преступлений : учеб. пособ. /
А. И. Рарог. – М. : РИО ВЮИЗ, 1982. – 63 с.
265. Резолюція ―Боротьба з корупцією‖ (A/RES/51/59) Генеральної
Асамблеї ООН [Електронний ресурс].– Режим доступу :
http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/doccatalog/document?id=48921. – Назва з
екрана.
266. Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1975 р.
А/RES/3514(XXX) ―Заходи проти корупції, що практикуються
транснаціональними та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими
причетними до цього сторонами‖ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
 225

http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/doccatalog/document;jsessionid=D8C64469
196FAA86DF558C1511EE3A85?id=48919. – Назва з екрана.
267. Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН. Кодекс поведінки
посадових осіб, прийнятий 17 грудня 1979 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/doccatalog/document?id=48920.
– Назва з екрана.
268. Рекомендації відносно міжнародного співробітництва в галузі
попередження злочинності та кримінального правосуддя в контексті
розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_832. – Назва з
екрана.
269. Розенфельд Н. А. Кримінально-правова характеристика незаконного
втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
систем та комп’ютерних мереж : автореф. дис. ... канд. юрид. наук /Н. А.
Розенфельд. – К., 2003. – 17 с.
270. Российское уголовное право. Общая часть / под ред. акад.
В. Н. Кудрявцева и проф. А. В. Наумова. – М. : Спарк, 1997. – 200 с.
271. Рябчук В. Н. Освобождение от ответственности в связи с социально
одобряемым поведением правонарушителя / В. Н. Рябчук // Правоведение. –
1989. – № 1. – C. 33–34.
272. Савченко А. В. Злочини у сфері службової діяльності та професійної
діяльності, пов’язаної з наданням професійних послуг : наук.- практ.
коментар до розд. XVII Особливої частини Кримінального кодексу України /
А. В. Савченко, О. В. Кришевич ; [за заг. ред. В.І. Шакуна] ; М-во внутр.
справ України, Нац. акад. внутр. справ. – К. : Алерта, 2012. – 159, [1] с. –
Бібліогр. : с. 156–159.
273. Сахаров А. Б. Ответственность за должностные злоупотребления по
советскому уголовному праву / А. Б. Сахаров. – М., 1956. – 211с.
 226

274. Светлов А. Я. Ответственность за должностные преступления /

А. Я. Светлов. – К. : Наук. думка, 1978. – 303 с.
275. Селіванов А. О. Адміністративний процес в Україні: реальність і
перспективи розвитку правових доктрин / А. О. Селіванов. – К. : Ін Юре,
2000. – 68 с.
276. Семченков И. П. Объект преступления: социально-философские и
методологические аспекты проблемы : дисс. на соискание науч. степени
канд. юрид. наук : 12.00.08 / Семченков И. П. – М., 2003. – 192 с.
277. Сергиевский Н. Д. Русское уголовное право. Часть общая : пособие к
лекциям / Н. Д. Сергиевский. – СПб., 1908. – 385 с.
278. Словник іншомовних слів / за ред. О. С. Мельничука. – К. : УРЕ, 1977.
– 775 с.
279. Словник української мови : [в 11 т.] / АН УРСР, Ін-т мовознавства
ім. О. О. Потебні ; [ред. кол. : І. К. Білодід (гол.), А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк
та ін.]. – К. : Наук. думка, 1971. – Т. 2 : Г - Ж / [ред. тому : П. П. Доценко,
Л. А. Юрчук]. – 550 с.
280. Словник української мови : в 10 т. – К. : Наук. думка, 1971–1979. – Т. 1
: А – В. – 1971. – 799 с.
281. Словник української мови : в 10 т. – К. : Наук. думка, 1970–1979. – Т. 2
: Г–Ж. – 1971. – 550 с.
282. Слуцька Т. І. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або
службових повноважень : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /
Т. І. Слуцька. – К., 2010. – 20 с.
283. Современный философский словарь / [под общ. ред. д-ра филос. наук,
проф. В. Е. Кемеровой]. – [2-е изд., испр. и дополн.]. – Лондон ; Франкфурт-
на-Майне ; Париж ; Люксембург ; М. ; Мн. : ПАНПРИНТ, 1998. – 1064 с.
284. Соглашение о сотрудничестве генеральных прокуратур (прокуратур)
государств – участников Содружества Независимых Государств в борьбе с
 227

коррупцией [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997_c75. – Назва з екрана.
285. Созанський Т. І. Кваліфікація сукупності злочинів : автореф. дис. …
канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Т. І. Созанський. – Львів, 2009. – 18 с.
286. Спасович В. Д. Новые направления в науке уголовного права /
В. Д. Спасович. – М. : Тип. Сытина, 1898. – 139 с.
287. Спасович В. Д. Учебник уголовного права / В. Д.Спасович. – СПб.,
1863. – Т. 1, вып. 1.– 340 с.
288. Статут Групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=994_144. – Назва з екрана.
289. Статут Ради Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_001. – Назва з екрана.
290. Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України / В. Сташис, В. Тацій
// Право України. – 2001. – № 7. – С. 3–5.
291. Сташис В. В. Роль і значення покарання в системі запобігання
злочинності / В. В. Сташис // 10 років чинності Кримінального кодексу
України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із
законодавством європейських країн : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.,
13–14 жовтня 2011 р. / редкол.: В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст.
голов. ред) та ін.–Х. :Право, 2011. – С. 41–46.
292. Сташис В. В.Непосредственный объект и его значение для
квалификации преступлений / В. В. Сташис, Н. И. Панов // Проблемы
правоведения. – 1989. – Вып. 50. – С. 83–91.
293. Сухоребрий І. І. Проблемні питання притягнення до кримінальної
відповідальності юридичної особи за вчинення корупційних злочинів /
І. І. Сухоребрий // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – Число 1
(14). – С. 88–93.
 228

294. Таганцев Н. С. Курс русского уголовного права. Часть общая. Учение о

преступлении /Н. С. Таганцев.– СПб., 1878. – Кн. 1. – 324 с.
295. Таганцев Н. С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть общая
/Н. С. Таганцев.– СПб. : Гос. тип., 1887. – Вып. 1. – 394с.
296. Таганцев Н. С. Русское уголовное право /Н. С. Таганцев.– СПб., 1902. –
1460 с.
297. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и
следственной практике. / С. А. Тарарухин. – К. : Юрінком Інтер, 1995. – 207с.
298. Таций В. Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном
праве / В. Я. Таций. – Х., 1988. – 196 с.
299. Тацій В. Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України :
навч. посіб./ В. Я. Тацій. – Х. : УкрЮА, 1994. – 75 с.
300. Термінологічний словник з управління персоналом органів внутрішніх
справ України / укл. Н. П. Матюхіна ; за заг. ред. проф. О. М. Бандурки. – Х. : Ун-
т внутр. справ, 2000. – 120 с.
301. Техническое руководство по осуществлению Конвенции ООН против
коррупции / Организация Объединенных Наций. – Нью-Йорк, 2010. – 256 с.
302. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступления /
Г. В. Тимейко. – Ростов -на-Дону : Изд-во Рост. ун-та, 1977. – 215 с.
303. Тихий В. П. Коментар до статей 258–260 розділу ІХ ―Злочини проти
громадської безпеки‖ Кримінального кодексу України / В. П. Тихий //
Законодавство України. Науково-практичні коментарі.– 2004. – № 12. – С.
25–26.
304. Тихий В. П. Відповідальність за незакінчений злочин / В. П. Тихий //
Вісник Академії правових наук України. – 1996. – № 6. – С. 128–137.
305. Тихий В. П. Закінчений та незакінчений злочин. Кримінальна
відповідальність за незакінчений злочин (коментар статей 13 та 16
Кримінального кодексу України) / В. П. Тихий // Вісник Конституційного
Суду України. – 2004. – № 2. – С. 104–109.
 229

306. Тихий. В. П. Готування до злочину (коментар статті 14 Кримінального

кодексу України) / В. П. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. –
2004. – № 3. – С. 70–72.
307. Томчук І. О. Давання хабара: кримінально-правова та кримінологічна
характеристика : автореф. дис. ...канд. юрид. наук / І. О. Томчук. – К., 2012. –
20 с.
308. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления / А. Н. Трайнин. –
М. : Гос.изд-во юрид. лит., 1957. – 363 с.
309. Трайнин А. Н. Состав преступления по советскому уголовному праву /
А. Н. Трайнин. – М, 1951. – 388 с.
310. Трубников В. М. Новый взгляд на объект преступления /
В. М. Трубников // Право і безпека. – 2002. – № 1. – С. 81–87.
311. Туркевич І. К. Деякі питання кваліфікації у справах про хабарництво в
практиці судово-слідчих органів / І. К. Туркевич // Вісник Київського ун-ту.
Серія права. – 1965. – № 6. – С. 41–46.
312. Тюнин В. И. Посредничество во взяточничестве (ст. 291.1 УК РФ) /
В И. Тюнин // Российская юстиция. – 2011. – № 8. – С. 19–22.
313. Тютюгін В. Новели кримінального законодавства щодо посилення
відповідальності за корупційні злочини: вирішення проблеми чи проблеми
для вирішення? / В. Тютюгін // Юридичний вісник України.– 2010. – № 5–6. –
С. 6–7.
314. Уголовное право России. Общая часть : учебник для вузов / под ред.
Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М. : Зерцало, 2005. – 752 с.
315. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе : Часть
Общая. – К. : Наук. думка, 1985. – 447 с.
316. Уголовное право Украины: Общая часть :учебник / отв. ред.
Я. Ю. Кондратьев ;под ред. В. А. Клименко, Н. И. Мельника. – К. : Атика,
2002. – 448 с.
 230

317. Уголовное право. Общая часть : учебник для вузов. – М. : Норма -

Инфра-М, 1999. – 516 с.
318. Уголовное право: новые идеи / отв. ред.: С. Г. Келина, А. В. Наумов.–
М. : Изд-во ИГиП РАН, 1994. – 100 c.
319. Уголовный кодекс Украинской ССР. Науч.-практ. комментарий /
[АнтоновН. Ф., БажановМ.И., БурчакФ.Г. и др.]. – К : Политиздат Украины,
1987. – 879 с.
320. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996 г.
[Електронний ресурс]. – Режим
доступу :http://duma.consultant.ru/page.aspx?1156455 . – Назва з екрана.
321. Устав Организации Объединѐнных Наций и Устав Международного
Суда [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=995_010. – Назва з екрана.
322. Утевский Б. С. Вина в советском уголовном праве/ Б. С. Утевский. –
М., 1950. – 32 с.
323. Фесенко Є. В. Цінності як об’єкт злочину / Є. В. Фесенко // Право
України. – 1999. – № 6. – С. 75–78.
324. Фесенко Є. В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з
його охорони : монографія / Є. В. Фесенко. – К. : Атіка, 2004. – 280 с.
325. Фріс П. Л. Юридична особа як суб’єкт злочину за законодавством країн
Європи та Америки / П. Л. Фріс, І. Б. Медицький // Науковий вісник
Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. –
2007. – Вип. 3. – С. 338–344.
326. Фріс П. Л. Кримінальне право України : загальна частина : підручник /
П. Л. Фріс ; МОНУ ; Прикарпатський юридичний ін-т Львівського держ. ун-
ту внутрішніх справ. – [вид. 2-е, доповн. і перероб.]. – К. : Атіка, 2009. –
512 с.
 231

327. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави:

теоретичні, історичні та правові проблеми : монографія/ П. Л. Фріс. – К. :
Атіка, 2005. – 332.
328. Фролов Е. А. Спорные вопросы общего учения об объекте
преступления / Е. А. Фролов // Сборник ученых трудов Свердловского
юридического института. – 1969. – Вып. 10. – С. 184–225.
329. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні,
правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою
логіко-математичних методів) : навч. посіб. / О. Г. Фролова. – К. : АртЕк,
1997. – 205 с.
330. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав
континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : дис.
на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук : 12.00.08 / Хавронюк М. І. –
Львів, 2007. – 557 с.
331. Хавронюк М. Почнемо антикорупційні експертизи... з
антикорупційного закону / М. Хавронюк // Юридичний вісник України. –
2012. – № 7 (18–24 лют.).
332. Хавронюк М. Почнемо антикорупційні експертизи... з
антикорупційного закону / М. Хавронюк // Юридичний вісник України. –
2012. –№ 8 (25 лютого – 2 берез.).
333. Хавронюк М. Дивна боротьба / М. Хавронюк, Т. Якімець // Дзеркало
тижня. –2011 р. – № 14 (16 квіт.). – С. 6.
334. Хавронюк М. І. Заходи кримінально-правового впливу: які вони
бувають / М.І. Хавронюк // Юридичний вісник України. – 2013. – № 21 (25–
31 травня 2013 р.).
335. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав
континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації :
монографія / М. І. Хавронюк. – К. : Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
 232

336. Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар до Закону України ―Про

засади запобігання і протидії корупції‖ / М. І. Хавронюк. – К. : Атіка, 2011. –
424 с.
337. Хвостов В. М. Опыт характеристики понятий aequitas и aequum jus в
римской юриспруденции / В. М.Хвостов, прив.-доц. Имп. Моск. ун-та. – М. :
Унив. тип., 1895. – 317 с.
338. Хвостов В. М.Натуральные обязательства по римскому праву /
В. М. Хвостов, прив.-доц. Имп. Моск. ун-та. – М. : Унив. тип., 1898. – 520 с.
339. Хохлова І. В. Кримінальне право України (Особлива частина) :навч.
посіб. / І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков.– К. : Центр навч. літ., 2006. –688с.
340. Хряпінський П. В. Кримінальне право України: Загальна частина :
навч. посіб. / П. В. Хряпінський. – Суми : Університетська книга, 2009. – 687
с.
341. Хряпінський П. В. Спеціальне звільнення від відповідальності у
кримінальному праві та законодавстві України : навч. посіб. /
П. В. Хряпінський. – Запоріжжя : КСК-Альянс, 2010. – 270 с.
342. Хряпінський П. В. Функціональна спрямованість заохочувальних норм
у кримінальному законодавстві України / П. В. Хряпінський // Науковий
вісник Дніпропетровського державного університуту внутрішніх справ. –
2009. – № 4. – С. 158–166.
343. Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією Ради Європи
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=994_102. – Назва з екрана.
344. Чернишова Н. В. Кримінальне право України : Загальна частина :навч.
посіб. / Н. В. Чернишова. – К. : Атіка, 2003. – 288 с.
345. Шамара О. Кримінальна відповідальність юридичних осіб за вчинення
корупційних правопорушень / О. Шамара // Юридичний радник : журнал
юристів України / Юридично-видавниче приватне підприємство ―Страйд‖. –
Х., 2009. – № 6 (32). – С. 37–40.
 233

346. Шапченко С. Д. Принципи верховенства права і Кримінальний кодекс

України 2001 року: деякі теоретичні, законодавчі та правозастосовчі
проблеми / С. Д. Шапченко// Законодавство України : Науково-практичні
коментарі.Юридичний журнал / ТОВ ―Український інформаційно-правовий
центр‖. – К., 2002. – № 5. – С. 85–93.
347. Шапченко С. Д. Склад злочину як кримінально-правовий феномен:
сутність та основні форми існування / С. Д. Шапченко // Вісник Академії
двокатури України. – 2009. – № 1(14). – С. 240–243.
348. Шарапов Р. Л. Отличие физического посредничества во взяточничестве
от дачи взятки / Р. Д. Шарапов, М. И. Моисеенко // Уголовное право. – 2013.
– № 1. – С. 71–77.
349. Шемякін О. В. Актуальні проблеми правовового забезпечення протидії
корупції / О. В. Шемякін // Проблеми правознавства та правоохоронної
діяльності. – 2010. – № 4. – С. 143–147.
350. Ширяев В. Взяточничество и лиходательство в связи с общим учением
о должностных преступлениях. Уголовно-юридическое исследование /
В. Ширяев. – Ярославль : [Типография губернского правления], 1916. – 60 с.
351. Энциклопедия уголовного права / отв. ред. В. Б. Малинин. – СПб. :
Изд. профессора Малинина, 2005.– Т. 4: Состав преступления. – 2005. –
796 с.
352. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп.
ред.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998–2004.– Т.2 : Д-Й. – 1999. – 744 с.
353. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп.
ред.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998–2004.– Т. 5 : П-С. – 2003. – 736 с.
354. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп.
ред.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998–2004.– Т. 6. –2004. – 740 с.
355. Яни П. Посредничество во взяточничестве / П. С. Яни // Законность. –
2011. – № 9. – С. 12–16.
 234

356. Яни П. С. Проблемы квалификации посредничества во взяточничестве

/ П. С. Яни // Законность. – 2013. – № 2. – С. 24–29.
357. Яценко С. С. Кримінально-правовий та кримінально-процесуальний
аспекти інституту помилування за чинним вітчизняним законодавством на
тлі положень Конституції України / С. С. Яценко // Підприємництво,
господарство і право : науково-практичний, господарсько-правовий журнал /
Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України та ін. – К., 2008. – № 11. – С.
3–7.
358. Яценко С. С. Теоретичні проблеми кримінальної відповідальності теми
―Теоретичні проблеми кримінальної відповідальності та покарання‖ /
С. С. Яценко // Питання боротьби зі злочинністю. – Х., 2008. – Вип. 15. –
С. 3–31.
359. Яценко С. С. Щодо відповідності інституту звільнення від
кримінальної відповідальності конституційному принципу презумпції
невинуватості: порівняльно-правовий підхід / С. С. Яценко // Вісник
Верховного Суду України. – 2009. – № 7 (107). – С. 43–48.
360. African Union Convention On Preventing and Combating Corruption
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.africa-
union.org/Official_documents/Treaties_%20Conventions_%20Protocols/Conventi
on%20on%20Combating%20Corruption.pdf. – Назва з екрана.
361. Convention drawn up on the basis of Article K.3 of the Treaty on European
Union, on the protection of the European Communities' financial interests
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-
lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:41995A1127%2803%29:E
N HTML. – Назва з екрана.
362. Convention drawn up on the basis of Article K.3 (2) (c) of the Treaty on
European Union on the fight against corruption involving officials of the European
Communities or officials of Member States of the European Union [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://eur-
 235

lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:41997A0625%2801%29:E
N:HTML. – Назва з екрана.
363. Consolidated version of the Treaty on European Union [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://eur-
lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServdo?uri=OJ:C:2006:321E:0001:0331:EN:PD
F. – Назва з екрана.
364. Conditions of Employment of other servants of the European Communities
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
ec.europa.eu/civil_service/docs/toc100_en.pdf. – Назва з екрана.
365. Corruption: a glossary of international standards in criminal law // OECD
glossaries. – OECD Publishing, 2008.
366. Global Corruption Report 2009 ―Corruption and the Private Sector‖
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.transparency.org/whatwedo/pub/global_corruption_report_2009.–
Назва з екрана.
367. Keeling D. Management in Government / D. Keeling (1972), London: Allen
& Unwin.
368. The Corruption Perceptions Index: – Режим доступу :
http://cpi.transparency.org/cpi2013/results/. – Назва з екрана.
 236

ДОДАТКИ
Додаток А

Проект

вноситься народним депутатом України

В.Р. Мойсиком (посв. 374)

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні

правопорушення і Кримінального кодексу України щодо приведення їх
положень у відповідність до стандартів Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

І. Вести зміни до таких законодавчих актів України:

1. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (Відомості

Верховної Ради УРСР, 1984, додаток № 51, ст. 1122):

1) Статті 172-2 та 172-3 викласти в такій редакції:

―Стаття 172-2 . Одержання неправомірної вигоди

Одержання особою неправомірної вигоди для себе чи іншої особи у

незначному розмірі, не пов'язане із вчиненням нею з використанням наданої
їй влади чи службового становища будь-якої дії або бездіяльність в інтересах
особи, яка надає таку вигоду, чи в інтересах будь-якої іншої особи, -

тягне за собою накладення штрафу від п'ятдесяти до ста

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно
одержаної неправомірної вигоди.

Примітка. 1. Суб'єктом корупційного адміністративного

правопорушення у статтях 172-2, 172-3 є особи, визначені у пунктах 1-3
частини першої статті 4 Закону України ―Про засади запобігання і протидії
корупції в Україні‖.
 237

2. У статтях 172-2, 172-3 під неправомірною вигодою слід розуміти

визначення, передбачене статтею 1 Закону України ―Про засади запобігання і
протидії корупції в Україні‖.

3. Неправомірною вигодою у незначному розмірі вважається така

вигода, що не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.‖

―Стаття 172-3. Пропозиція або надання неправомірної вигоди

Пропозиція або надання службовій особі (безпосередньо для неї чи

для іншої особи) неправомірної вигоди, не поєднані із спонуканням її до
вчинення нею з використанням наданої їй влади чи службового становища
дій або бездіяльність в інтересах особи, яка пропонує чи надає неправомірну
вигоду або в інтересах інших осіб, –

тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян‖.

2. У Кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради

України, 2001 р., № 25-26, ст. 131):

Частину першу статті 67 доповнити пунктом 14 такого змісту:

―14) вчинення суб’єктом відповідальності за корупційні

правопорушення, зазначеним у частині першій статті 4 Закону України ―Про
засади запобігання і протидії корупції», злочину, що містить ознаки
корупції‖;

2) Статті 354, 365, 366, 370 викласти в такій редакції:

―Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником органу

державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не є
державним службовцем, працівником, органу місцевого самоврядування,
державного або комунального підприємства, установи, організації, який не є
службовою особою

1. Одержання шляхом вимагання незаконної винагороди працівником

органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, який не
є державним службовцем, працівником органу місцевого самоврядування,
державного або комунального підприємства, установи чи організації, який не
є службовою особою, в будь-якому вигляді неправомірної вигоди за
 238

виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового

становища, яке він займає в органі державної влади чи місцевого
самоврядування, на підприємстві, в установі чи організації, –

карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років,
або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі
на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо його предметом була неправомірна вигода у

значному розмірі, –

карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років, або

позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

Примітка 1. Під неправомірною вигодою слід розуміти грошові

кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що
їх без законних на те підстав працівник органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим, який не є державним службовцем,
працівником органу місцевого самоврядування, державного або
комунального підприємства, установи чи організації, який не є службовою
особою, одержує безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову.

2. Неправомірною вигодою у значному розмірі є така, що у п’ять і

більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

3. Вимагання неправомірної вигоди державним службовцем,

визнається вимагання працівником органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим, який не є працівником органу місцевого
самоврядування, державного або комунального підприємства, установи чи
організації, який не є службовою особою незаконної винагороди з погрозою
вчинення або не вчинення з використанням службового становища, яке такий
працівник займає, дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним
інтересам того, від кого вимагається неправомірна вигода, або умисне
створення таким працівником умов, за яких особа вимушена дати
неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх
прав і законних інтересів‖.

―Стаття 365. Застосування службовою особою насильства, погроза

його застосування, застосування предметів, які використовуються для
нанесення тілесних ушкоджень чи завдання фізичного болю.
 239

1. Застосування насильства, погроза застосування насильства,

застосування зброї чи спеціальних засобів або інших предметів, які
використовуються для нанесення тілесних ушкоджень чи завдання фізичного
болю, а так само супроводжувалося болісними та/чи такими, що ображають
особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування, вчинене
службовою особою щодо осіб, які знаходяться під їх контролем у зв’язку із
виконанням ними службових функцій, а так само вчинене щодо підлеглих їм
по службі осіб, – карається

карається виправними роботами на строк до двох років або

обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на
строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та
зі штрафом від двохсот п'ятдесяти до п'ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.

Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони спричинили

тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з

позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від
п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян‖.

Стаття 366. Службове підроблення чи використання підроблених

документів

Складання, видача службовою особою завідомо неправдивих

офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо
неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів, -

караються штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років.

Використання службовою особою завідомо підроблених офіційних

документів, -

карається штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох
 240

років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися

певною діяльністю на строк до трьох років.

Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, якщо вони
спричинили тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років

з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від двохсот
п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

«Стаття 370. Провокація хабара, комерційного підкупу чи підкупу

особи, яка надає публічні послуги

Провокація хабара, комерційного підкупу або підкупу особи, яка

надає публічні послуги, тобто свідоме створення ситуації, що зумовила
пропонування або одержання хабара чи неправомірної вигоди, щоб потім
викрити того, хто дав або отримав хабар або неправомірну вигоду, -

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або

позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, та зі штрафом
від двохсот п'ятдесяти до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

Ті самі діяння, вчинені службовою особою із використанням свого

службового становища або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років

та зі штрафом від п'ятисот до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.

3) у частині 3 статті 18, пункті 1 примітки до статті 364:

а) слова: «в органах державної влади» замінити словами «в органах

влади»;

б) слова «центральним органом державного управління із

спеціальним статусом» замінити словами «державною установою, що
виконує спеціальні функції»;

в) абзац перший частини першої статті 364 викласти в такій редакції:

 241

«1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з

корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх
осіб (варіант – з метою (мотивів) отримання будь-якої неправомірної вигоди
для себе особисто чи іншими особами) використання службовою особою
влади чи службового становища, в тому числі перевищення влади чи
службових повноважень, всупереч інтересам служби, якщо воно завдало
істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам
окремої людини або державним чи громадським інтересам, або інтересам
юридичних осіб будь-якої організаційно-правової форми, -

карається виправними роботами на строк до двох років або

арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до
трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом
від двохсот п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян.

У статті 365-2:

у абзаці першому частини першої слова «яка не є державним

службовцем», замінити словами «яка не є службовою особою»;

абзац перший частини першої викласти в такій редакції:

«1. Використання своїх повноважень аудитором, експертом,

нотаріусом, оцінювачем, працівником персоналу охорони іншою особою,
яка не є службовою особою чи посадовою особою місцевого самоврядування,
але здійснює як самозайнята особа чи найманий працівник професійну
діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у випадках, передбачених
законом, працівником державного чи комунального підприємства, установи,
організації, який надає адміністративні послуги, арбітражним керуючим,
тимчасовим адміністратором банку чи іншої фінансової установи,
третейським суддею, незалежним посередником чи іншим членом трудового
арбітражу при розгляді колективних трудових спорів з метою отримання
неправомірної вигоди для себе чи інших осіб або з метою завдання шкоди
охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян,
правоохоронюваним правам та інтересам юридичних осіб, інтересам держави
чи суспільства, якщо ці дії завдали істотної шкоди, -»

доповнити статтю приміткою такого змісту:

 242

"Примітка. 1. Під публічними послугами у статтях 365-2 та 368-3

Кримінального кодексу (варіант – у цій статті та статті 368-3 цього Кодексу)
розуміються послуги нематеріального характеру, які надаються: 1) органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, державними та
комунальними підприємствами, установами та організаціями
(адміністративні послуги), перелік і порядок надання яких визначається
законодавством; 2) послуги, які надаються особами, зазначеними у статтях
365-2 та 368-3 цього Кодексу, які їх надають як самозайняті особи (особи, що
здійснюють незалежну професійну діяльність) чи як наймані працівники; 3)
медичні та освітні послуги, послуги з охорони власності та громадян, а також
послуги у сфері туризму, телекомунікацій та поштового зв’язку; 4) соціальні
послуги, які надаються з підстав і в порядку, визначеному законодавством
(варіант – визначеному Законом України "Про соціальні послуги").

2. Під особами, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з

наданням публічних послуг, у цій статті та статті 368-3 цього Кодексу слід
розуміти осіб, які на професійній основі як самозайняті особи чи наймані
працівники надають публічні послуги, зазначені у пункті 1 примітки до статті
365-2 цього Кодексу.

5) У статті 368:

доповнити статтю частиною першою такого змісту:

«1. Прийняття пропозиції або обіцянки надання хабара, – карається

штрафом від семисот п'ятдесяти до однієї тисячі
п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»

У зв’язку з цим частини першу-четверту вважати відповідно

частинами другою-п’ятою;

У пункті 1 примітки до статті слова «що у п’ять і більше разів

перевищує» замінити словами «що перевищує один».

Пункт 2 примітки до статті викласти у такій редакції:

«2. Службовими особами, які займають відповідальне становище, є

особи, зазначені у пункті 1 примітки до статті 364, посади яких згідно зі
статтею 25 Закону України «Про державну службу» або статтею 14 Закону
України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до
третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорій, а також керівники, заступники
 243

керівників органів державної влади та управління, органів місцевого

самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць. Службовими
особами, які займають особливо відповідальне становище, є судді,
прокурори, слідчі, а також особи, зазначені в частині першій статті 9 Закону
України «Про державну службу», та особи, посади яких згідно з статтею 25
Закону «Про державну службу» та статтею 14 Закону «Про службу в органах
місцевого самоврядування» віднесені до першої та другої категорій.»

6) Статтю 368-2 викласти у такій редакції:

«Стаття 368-2. Незаконне збагачення

1. Одержання службовою особою неправомірної вигоди у невеликих

розмірах або передача нею такої вигоди близьким родичам, не пов'язане із
вчиненням чи невчиненням з використанням наданої їй влади чи службового
становища будь-якої дії чи бездіяльність в інтересах особи, яка надає таку
вигоду, чи в інтересах будь-якої іншої особи (незаконне збагачення), -

карається штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або позбавленням волі на строк до двох років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

2. Незаконне збагачення, якщо його предметом була неправомірна

вигода у значних розмірах, -

карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

3. Незаконне збагачення, якщо його предметом була неправомірна

вигода у великих розмірах, -

карається обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або

позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років, з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.

4. Незаконне збагачення, якщо його предметом була неправомірна

вигода у особливо великих розмірах, -
 244

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з

позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Примітка. Незаконним збагаченням у невеликому розмірі, вважається

таке, що перевищує п’ять але не перевищує ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, у значному розмірі - таке, що перевищує сто
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, у великому розмірі - таке,
що перевищує двісті неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, в
особливо великому розмірі - таке, що перевищує п'ятсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян."

4) Абзац перший частини першої та абзац перший частини третьої

статті 368-3 викласти в такій редакції:

«1. Пропозиція, обіцяння, надання, передача аудитору, експерту,

нотаріусу, оцінювачу, працівнику персоналу охорони, іншій особі, яка не є
службовою особою чи посадовою особою місцевого самоврядування, але
здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг у
випадках, передбачених законом, працівнику державного чи комунального
підприємства, установі чи організації, який надає адміністративні послуги,
арбітражному керуючому, тимчасовому адміністратору банку чи іншої
фінансової установи, третейському судді, незалежному посереднику чи
іншому члену трудового арбітражу при розгляді колективних трудових
спорів неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з
використанням наданих їй повноважень, в інтересах особи, яка пропонує,
надає чи передає неправомірну вигоду, або в інтересах третіх осіб, -»

«3. Прийняття пропозиції, обіцянки, одержання аудитором,

експертом, нотаріусом, оцінювачем, працівником персоналу охорони, іншою
особою, яка не є службовою особою чи посадовою особою місцевого
самоврядування, але здійснює як самозайнята особа чи найманий працівник
професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у випадках,
передбачених законом, працівником державного чи комунального
підприємства, установи, організації, який надає адміністративні послуги,
арбітражним керуючим, тимчасовим адміністратором банку чи іншої
фінансової установи, третейським суддею, незалежним посередником чи
іншим членом трудового арбітражу при розгляді колективних трудових
спорів за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих такій особі
 245

повноважень, в інтересах особи, яка пропонує, надає, чи передає таку вигоду,

чи в інтересах третіх осіб, -»

8) у абзаці першому частини першої статті 368-4 слова «яка не є

державним службовцем», замінити словами «яка не є службовою особою».

9) У статті 369:

частину першу викласти в такій редакції:

«1. Пропозиція чи обіцяння надати чи передати хабар – карається

штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі
на строк до двох років».;

частину 6 після слів «мало місце вимагання хабара або якщо після»
доповнити словами «пропозиції, обіцянки чи», а слова «звільняється від
кримінальної відповідальності» замінити словами «не підлягає кримінальній
відповідальності».

10) доповнити КК статтями 366-1, 366-2, 366-3, 367-1, 368-5, 368-6,

369-3, такого змісту:

«Стаття 366-1. Підроблення чи використання підроблених документів

службовою особою юридичної особи приватного права

Складання видача службовою особою юридичної особи приватного

права завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних
документів завідомо неправдивих відомосте, інше підроблення офіційних
документів, -

караються штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років.

Використання службовою особою юридичної особи приватного права

завідомо підроблених офіційних документів, -

карається штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років.
 246

Діяння, передбачені частиною першою чи другою цієї статті, якщо

вони спричинили тяжкі наслідки,

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років

з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від двохсот
п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

«Стаття 366-2 Службова бездіяльність

1. Умисне невиконання чи неналежне виконання службовою особою

покладених на неї обов’язків, якщо це заподіяло істотну шкоду
охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або
державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, за
відсутності ознак складів злочинів зловживання владою або службовим
становищем, перевищення влади або службових повноважень, –

карається штрафом від двохсот п'ятдесяти до п'ятисот

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до
трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років

з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від двохсот
п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або без такого.

«Стаття 366-3. Службова бездіяльність, вчинена службовою особою

юридичної особи приватного права

Умисне невиконання чи неналежне виконання службовою особою

юридичної особи приватного права покладених на неї обов’язків, якщо це
заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та
інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або
інтересам окремих юридичних осіб, за відсутності ознак складів злочинів
зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи
 247

приватного права незалежно від організаційно-правової форми, перевищення

повноважень службовою особою юридичної особи приватного права
незалежно від організаційно правової форми, -

карається штрафом від двохсот п'ятдесяти до п'ятисот

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до
трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

«Стаття 367-1. Невиконання або неналежне виконання службовою

особою юридичної особи приватного права своїх службових обов’язків

Невиконання або неналежне виконання службовою особою

юридичної особи приватного права своїх службових обов’язків через
несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним
законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи
громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, -

карається штрафом від двохсот п'ятдесяти до п'ятисот

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до
трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років

з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від двохсот
п'ятдесяти до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або без такого.

«Стаття 368-5. Комерційний підкуп працівника юридичної особи

приватного права незалежно від організаційно-правової форми

Пропозиція, обіцянка, надання або передача працівникові юридичної

особи приватного права, який не є службовою особою, неправомірної вигоди
за вчинення дій чи бездіяльність з використанням наданих йому повноважень
в інтересах того, хто надає чи передає таку вигоду, або в інтересах третіх
осіб,-
 248

караються штрафом від п'ятисот неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, -

караються штрафом від трьох тисяч до п'яти тисяч

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Прийняття, пропозиції чи обіцянки або одержання працівником

юридичної особи приватного права, який не є службовою особою незалежно
від організаційно правової форми неправомірної вигоди за вчинення дій або
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
передає чи надає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб, -

карається штрафом від п'яти тисяч до восьми тисяч

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
двох років.

Діяння, передбачене частиною третьою цієї статті, вчинене повторно

або за попередньою змовою групою осіб чи поєднане з вимаганням
неправомірної вигоди, -

карається штрафом від десяти тисяч до п'ятнадцяти тисяч

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років та з конфіскацією майна.

Особа, яка пропонувала, обіцяла, надала або передала неправомірну

вигоду, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо стосовно неї
мало місце вимагання неправомірної вигоди або якщо після пропозиції,
надання чи передачі неправомірної вигоди вона добровільно заявила про те,
що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному
законом правом порушувати кримінальну справу».

«Стаття 368-6. Одержання неправомірної вигоди державним

службовцем, який не є службовою особою

Прийняття пропозиції чи обіцянки або одержання державним

службовцем, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді
неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з використанням
 249

наданих йому повноважень, в інтересах того, хто дає неправомірну вигоду,

чи в інтересах третьої особи

карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян.

Одержання неправомірної вигоди у значному розмірі, -

карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох
років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років.

Одержання неправомірної вигоди у великому розмірі, або за

попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням
неправомірної вигоди, -

карається обмеженням волі на строк від двох до п'яти років

або позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.

Одержання неправомірної вигоди в особливо великому розмірі, -

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти

років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.…

Примітка. 1 Неправомірною вигодою у значному розмірі вважається

такий, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян, у великому розмірі – такий, що у двісті і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, в особливо
великому розмірі – такий, що у п’ятсот і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Повторним у статті 368-6 цього Кодексу визнається злочин, вчинений

особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цією
статтею, або злочинів, передбачених статтями 368, 368-3, 368-4, 368-5, 369
цього Кодексу.

Вимаганням неправомірної вигоди визнається вимагання державним

службовцем неправомірної вигоди з погрозою вчинення або невчинення з
 250

використанням наданих йому повноважень дій, які можуть завдати шкоди

правам чи законним інтересам того, хто дає неправомірну вигоду або умисне
створення державним службовцем ситуації, за якої особа вимушена дати
неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх
прав і законних інтересів.

«Стаття 369-3. Пропозиція або надання неправомірної вигоди

1. Пропозиція або обіцянка неправомірної вигоди службовій особі,

зазначеній у пунктах 1, 2 примітки до статті 364 цього Кодексу (варіант –
визначення якої дається у пунктах 1, 2 примітки до статті 364 цього Кодексу),
чи для її близьких родичів, не поєднана із спонуканням службової особи до
вчинення чи невчинення нею з використанням наданої їй влади чи
службового становища дій чи бездіяльність в інтересах особи, яка пропонує
неправомірну вигоду, чи в інтересах будь-якої іншої особи, –

карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян.

2. Надання неправомірної вигоди службовій особі, зазначеній у

пунктах 1, 2 примітки до статті 364 цього Кодексу, чи її близьким родичам,
не поєднане із спонуканням службової особи до вчинення чи невчинення нею
з використанням наданої їй влади чи службового становища дій чи
бездіяльність в інтересах особи, яка пропонує неправомірну вигоду, чи в
інтересах будь-якої іншої особи, –

карається штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі
на строк до двох років.

3. Пропозиція, обіцянка або надання чи передання неправомірної

вигоди службовій особі, яка займає відповідальне становище, або вчинені
повторно чи за попередньою змовою групою осіб, –

карається штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі
на строк до двох років.
 251

4. Пропозиція, обіцянка або надання чи передання неправомірної

вигоди службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або
організованою групою чи її учасником, –

карається штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі
на строк до двох років.
5. Особа, яка пропонувала, обіцяла чи надала або передала
неправомірну вигоду, звільняється від кримінальної відповідальності (варіант
– не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка пропонувала, обіцяла
чи надала або передала неправомірну вигоду), якщо стосовно неї мало місце
вимагання неправомірної вигоди або якщо після пропозиції чи надання
неправомірної вигоди вона добровільно заявила про те, що сталося, до
порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом
правом порушувати кримінальну справу».

II. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного після його

опублікування.

Голова Верховної Ради

України
 252

Додаток Б
253
254
255
256
257
 258

Додаток В
259
260
 261

Додаток Г
 262

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
кримінального права та кримінології
АНКЕТА

Вашій увазі пропонується анкета аспірантки кафедри кримінального права та

кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка – Ярошенко О.Д. (яка працювала на посаді помічника судді Апеляційного суду м.
Києва до вступу в аспірантуру), і пов’язана із написанням нею дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата юридичних наук на тему: ―Кримінальна відповідальність за пропозицію та
надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України)‖, основною метою якої є
комплексна розробка науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення норм
Кримінального кодексу України про відповідальність за пропозицію та надання неправомірної
вигоди службовій особі та практики їх застосування. Вважаємо, що Ваші знання та досвід
можуть значно допомогти при розробці науково-практичних рекомендацій у написанні
дисертаційної роботи, де предметом дослідження виступає кримінальна відповідальність за
пропозицію та надання неправомірної вигоди службовій особі за законодавством України.
Анкета заповнюється анонімно з метою отримання максимально правдивих відповідей. При
роботі з анкетою, будь ласка, підкресліть, обведіть або сформулюйте у довільній формі Ваш
варіант відповіді. При цьому допускається декілька варіантів відповідей на одне запитання.
Просимо Вас, перед безпосередньою відповіддю на запитання, по можливості повідомте,
будь ласка, деякі відомості про себе:
Ваша посада___________________________________________________
Стаж роботи на цій посаді________________________________________
Загальний стаж роботи в галузі права______________________________

Будь-ласка дайте відповіді на наступні питання:

1. Як Ви вважаєте, назва розділу ХVII Особливої частини Кримінального кодексу

України “Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з
наданням публічних послуг” в повній мірі відображає родовий об’єкт даної групи злочинів:
а) так, назва розділу ХVII Особливої частини Кримінального кодексу України у чинній
редакції в повній мірі відображає родовий об’єкт даної групи злочинів;
б) ні, потребує уточнення;
в) важко відповісти;
г) інше (будь ласка, вкажіть) ____________________________________.
2. На Ваш погляд, об’єктом пропозиції та надання неправомірної вигоди службовій
особі є:
а) передбачений законодавством (нормативно-правовими актами) порядок здійснення
діяльності (функціонування) органів державної влади, органів місцевого самоврядування або
юридичних осіб (державних або комунальних підприємств, установ, організацій) у сфері
службової діяльності;
б) авторитет, престиж та інтереси органів державної влади, органів місцевого
самоврядування або юридичних осіб (державних або комунальних підприємств, установ,
організацій) у сфері службової діяльності;
в) порядок оплати праці службових осіб;
г) інше (будь ласка, вкажіть) ___________________________________.
 263

3. На Вашу думку, національним кримінальним законодавством предметом

корупційних злочинів повинні визнаватись:
а) неправомірні вигоди (переваги) лише матеріального характеру;
б) неправомірні вигоди (переваги) виключно нематеріального характеру;
в) неправомірні вигоди (переваги), як матеріального, так і нематеріального характеру;
г) важко відповісти.
4. Як Ви вважаєте, у міжнародних антикорупційних конвенціях, під так званим
«активним підкупом» (активним хабарництвом, яке згідно міжнародних договорів активні
дії по підкупу службової особи) мається на увазі:
а) обіцяння (обіцянка), пропонування чи надання (дача) особисто або через посередників,
будь-якої неправомірної переваги особам, яких зазначеною Конвенцією рекомендується визнати
суб’єктами злочину ―пасивний підкуп‖ (одержання будь-якої неправомірної переваги);
б) лише надання (дача) особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги
особам, яких зазначеною конвенціями рекомендується визнати суб’єктами злочину ―пасивний
підкуп‖ (одержання будь-якої неправомірної переваги);
в) інше (будь ласка, вкажіть) _____________________________________.
5. Доповнення положень КК України Законом України “Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із
стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією” № 221-VIІ від 18 квітня
2013 року окремим складом злочину “пропозиція неправомірної вигоди службовій особі”, на
Ваш погляд:
а) обґрунтовано;
б) безпідставно;
в) інше (будь ласка, вкажіть) _____________________________________.
6. Чи необхідна, на Вашу думку, криміналізація у вітчизняному кримінальному
законодавстві обіцянки надання неправомірної вигоди службовій особі:
а) так;
б) ні;
в) важко відповісти;
г) інше (будь ласка, вкажіть) ___________________________________.
7. Україна приєдналася до Групи держав Ради Європи проти корупції (GRECO) 1 січня
2006 р. та в рамках міжнародного співробітництва здійснює заходи щодо запобігання та
протидії корупції. Який характер, на Вашу думку, мають висновки GRECO для України, з
якими Ви можете ознайомитися на офіційному сайті Міністерства Юстиції України, по
виконанню зобов’язань взятих Україною у зв’язку з ратифікацією Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією Ради Європи:
а) рекомендаційний характер;
б) обов’язкові для виконання;
в) інше (будь ласка, вкажіть) ___________________________________ .
8. На Вашу думку, чи виконала Україна взяті на себе зобов’язання перед Радою Європи
щодо криміналізації так званого активного підкупу, з урахуванням тієї обставини, що
Україна ратифікувала Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією Ради Європи без
будь-яких заяв чи застережень:
а) так;
б) ні;
в) важко відповісти;
г) інше (будь ласка, вкажіть) ___________________________________.
9. Які, на Вашу думку, ознаки відмежування складів злочинів, передбачених ст. 369 КК
від суміжних посягань, передбачених КК (ст. 368-3, 368-4):
а) суспільна небезпека діяння;
 264

б) спеціальний суб’єкт (його правовий статус);

в) відмежовуються за так званим ―адресатом‖ пропозиції або надання предмета злочину;
г) інше (будь ласка, вкажіть) _____________________________________.
10. Як Ви вважаєте, чи обґрунтовано законодавець у ч. 5 ст. 369 КК передбачив таку
кваліфікуючу ознаку, як “вчинення злочину організованою групою осіб чи її учасником”:
а) так;
б) ні, оскільки вчинення злочину організованою групою осіб включає в себе його вчинення
учасником такої групи;
в) інше (будь-ласка, вкажіть) ____________________________________.
11. Оскільки об’єкт злочинів, передбачених ст. 369 КК, а також злочинів, передбачених
ст. 368 КК, є особливо значущий для держави, на Ваш погляд, санкції за пропозицію та
надання неправомірної вигоди службовій особі відповідають ступеню суспільної небезпеки:
а) так, відповідають;
б) необхідно перебачити більш суворі санкції;
в) важко відповісти;
г) інше (будь ласка, вкажіть) _____________________________________.
12. Аналізуються положення про звільнення особи від кримінальної відповідальності за
статтею 369 КК, чи обґрунтовано передбачено звільнення особи, яка пропонувала
неправомірну вигоду:
а) так;
б) ні, при пропозиції неправомірної вигоди ініціатива виходить від особи, яка пропонує
неправомірну вигоду, а тому умови вимагання службовою особою неправомірної вигод бути не
може;
в) важко відповісти;
г) інше (будь ласка, вкажіть) ___________________________________ .
 265

Додаток Д

Ми вдячні за відверті відповіді та надану допомогу у проведенні дослідження!

Закони, яким змінювалася редакція ст. 369 КК України

КК України Закону України Закону України Закон України Закон України Чинна Редакція
2001 року від 11.06.2009 від 07.04.2011 від 18.04.13 від 18.04.13 №
222
№ 221

1. Пропозиція 1. Пропозиція 1.Пропозиц 1. Пропозиція

хабара - хабара - ія службовій службовій особі
особі надати їй надати їй або
карається карається або третій особі третій особі
штрафом від штрафом від неправомірну неправомірну
тридцяти до ста ста до вигоду за вигоду за
неоподатковуван двохсот вчинення чи вчинення чи
их п'ятдесяти невчинення невчинення
мінімумів неоподатковуван службовою службовою
доходів громадян их мінімумів особою в особою в
або обмеженням доходів громадян інтересах того, інтересах того,
волі на строк до або обмеженням хто пропонує або хто пропонує або
двох волі обіцяє обіцяє
років. на строк до двох неправомірну неправомірну
років. вигоду, чи в вигоду, чи в
інтересах третьої інтересах третьої
особи будь-якої особи будь-якої
дії з дії з
використанням використанням
наданої їй влади наданої їй
чи службового влади чи
становища - службового
становища -
карається
штрафом від карається
двохсот штрафом від
п’ятдесяти до двохсот
п’ятисот п’ятдесяти до
неоподатковуван п’ятисот
их мінімумів неоподатковуван
доходів громадян их мінімумів
або доходів
громадськими громадян або
роботами на громадськими
строк від ста роботами на
шістдесяти до строк від ста
двохсот сорока шістдесяти до
годин, або двохсот сорока
обмеженням волі годин, або
на строк до двох обмеженням волі
років. на строк до двох
років.

1. Давання 2. Давання 2. Давання 2.Надання в абзаці другому 2. Надання

хабара — хабара - хабара - службовій особі частини другої службовій особі
або третій особі слова "на той або третій особі
карається карається карається неправомірної неправомірної
самий строк"
штрафом від штрафом від штрафом від вигоди за вигоди за
двохсот двохсот вчинення чи замінити словами вчинення чи
двохсот до "на той самий
п'ятдесяти до п'ятдесяти до невчинення невчинення
п'ятисот семисот семисот службовою строк, зі службовою
неоподатковуван п'ятдесяти п'ятдесяти особою в спеціальною особою в
их неоподатковуван неоподатковуван інтересах того, конфіскацією"; інтересах
их мінімумів их мінімумів хто надає того, хто надає
 266

мінімумів доходів доходів неправомірну неправомірну

доходів громадян громадян або громадян або вигоду, чи в вигоду, чи в
або обмеженням обмеженням волі обмеженням волі інтересах третьої інтересах третьої
на строк від двох на строк від двох особи будь-якої особи
волі на строк від
до п'яти років. до п'яти років. дії з будь-якої дії з
двох до використанням використанням
наданої їй влади наданої їй влади
п'яти років. чи службового чи службового
становища - становища -
карається карається
штрафом від штрафом від
п’ятисот до п’ятисот до
семисот семисот
п’ятдесяти п’ятдесяти
неоподатковуван неоподатковуван
их мінімумів их мінімумів
доходів громадян доходів громадян
або обмеженням або обмеженням
волі на строк від волі
двох до чотирьох на строк від двох
років, або до чотирьох
позбавленням років, або
волі на той самий позбавленням
строк. волі на той
самий строк, зі
спеціальною
конфіскацією.

2. Давання 3. Давання 3. Давання 3. Діяння, в абзаці другому 3. Діяння,

хабара, вчинене хабара, вчинене хабара, вчинене передбачене частини третьої передбачене
повторно, — повторно, - повторно, - частиною другою слова "зі частиною другою
цієї статті, цієї статті,
штрафом від
карається карається карається вчинене вчинене
позбавленням позбавленням повторно, - п’ятисот до повторно, -
позбавленням волі на строк від волі на строк від тисячі
волі на строк від трьох до шести трьох до шести карається неоподатковуван карається
трьох до восьми років років позбавленням их мінімумів позбавленням
років з із штрафом від із штрафом від волі на строк від волі на строк від
доходів громадян
п'ятисот до п'ятисот до трьох до шести трьох до шести
років із штрафом та з конфіскацією
конфіскацією тисячі тисячі років
від п’ятисот до майна або без
майна або без неоподатковуван неоподатковуван із штрафом від
их мінімумів их мінімумів тисячі такої" замінити п’ятисот до
такої. неоподатковуван словами "із
доходів громадян доходів громадян однієї тисячі
та з конфіскацією та з конфіскацією их мінімумів штрафом від неоподатковуван
майна або без майна або без доходів громадян п’ятисот до их
такої. такої. та з конфіскацією мінімумів
однієї тисячі
майна або без доходів
такої. неоподатковуван
громадян, зі
их мінімумів
спеціальною
доходів конфіскацією та
громадян, зі з
спеціальною конфіскацією
конфіскацією та з майна або без
конфіскацією такої.
майна або без
такої";

4. Давання 4. Давання 4. Діяння, в абзаці другому 4. Діяння,

хабара службовій хабара службовій передбачене частини передбачене
особі, яка займає особі, яка займає частиною другою четвертої слова частиною
відповідальне відповідальне або третьою цієї другою або
"від чотирьох до
становище, або за становище, або за статті, якщо третьою цієї
попередньою попередньою неправомірна восьми років з статті, якщо
змовою групою змовою групою вигода конфіскацією неправомірна
 267

осіб - осіб - надавалася майна або без вигода

службовій особі, такої" замінити надавалася
карається карається яка займає словами "від службовій особі,
позбавленням позбавленням відповідальне яка
чотирьох до
волі на строк від волі на строк від становище, або займає
чотирьох до чотирьох до вчинене за восьми років зі відповідальне
восьми восьми попередньою спеціальною становище, або
років з років з змовою групою конфіскацією та з вчинене за
конфіскацією конфіскацією осіб, - конфіскацією попередньою
майна або без майна або без майна або без змовою
такої. такої. карається групою осіб, -
позбавленням такої";
волі на строк від карається
чотирьох до позбавленням
восьми років з волі на строк від
конфіскацією чотирьох до
майна або без восьми
такої. років зі
спеціальною
конфіскацією та з
конфіскацією
майна або без
такої.

5. Давання 5. Давання 5. Діяння, в абзаці другому 5. Діяння,

хабара хабара передбачене частини п’ятої передбачене
службовій особі, службовій особі, частиною слова "від п’яти частиною
яка займає яка займає другою, третьою другою, третьою
до десяти років з
особливо особливо або четвертою або четвертою
відповідальне відповідальне цієї статті, якщо конфіскацією цієї статті, якщо
становище, або становище, або неправомірна майна або без неправомірна
організованою організованою вигода такої" замінити вигода
групою осіб чи групою осіб чи надавалася словами "від надавалася
її її службовій особі, п’яти до десяти службовій особі,
учасником - учасником - яка займає років зі яка займає
особливо особливо
спеціальною
карається карається відповідальне відповідальне
позбавленням позбавленням становище, або конфіскацією та з становище, або
волі на строк волі на строк від вчинене конфіскацією вчинене
від п'яти до п'яти до десяти організованою майна або без організованою
десяти років з групою осіб чи її такої"; групою осіб чи її
років з конфіскацією учасником, - учасником, -
конфіскацією майна або без
майна або без такої. карається карається
такої. позбавленням позбавленням
волі на строк від волі на строк
п’яти до десяти від п’яти до
років з десяти
конфіскацією років зі
майна або без спеціальною
такої. конфіскацією та з
конфіскацією
майна або без
такої.