2020 Кримінологія Підручник кафедральний

Міністерство освіти і науки України
Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого
До 215‑річчя Національного
юридичного університету
імені Ярослава Мудрого
кримінологія
Підручник
За загальною редакцією професора

Б. М. Головкіна
Харків
«Право»
2020
УДК 343.9
К82
Рекомендовано до друку вченою радою
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
(протокол № ___ від __________________)
Р е ц е н з е н т и:
В. І. Шакун – доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України;
О. М. Костенко – доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України;
В. О. Туляков – доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України
К о л е к т и в а в т о р і в:
А. М. Бабенко – д-р юрид. наук, доц.: розд. 2 (2.4); В. С. Батиргареєва – д-р юрид. наук,
ст. наук. співроб.: розд. 20; М. Ю. Валуйська – канд. юрид. наук, доц.: розд. 3 (3.1, 3.3,
3.4 – у співавт. з О. Ю. Шостко); В. В. Василевич – канд. юрид. наук, проф.: розд. 6
(6.1); В. С. Гальцова – канд. юрид. наук: розд. 17 (17.3 – у співавт. з В. Ф. Примаченко,
17.4); В. В. Голіна – д-р юрид. наук, проф.: розд. 6 (6.2 – у співавт. з М. В. Романовим,
6.3, 6.4 – у співавт. з М. Г. Колодяжним, 6.5), розд. 9; Б. М. Головкін – д-р юрид. наук,
проф.: розд. 1 (1.1, 1.2 – у співавт. з О. Ю. Шостко і Н. В. Сметаніною), розд. 2 (2.1),
розд. 4, розд. 5, розд. 12 (12.2 – у співавт. з Ю. О. Левченко, 12.2 – у співавт. з О. Г. Кол-
бом), розд. 16, розд. 18 (18.2); О. Г. Колб – д-р юрид. наук, проф.: розд. 12 (12.3 – у спі-
вавт. з Б. М. Головкіним); М. Г. Колодяжний – канд. юрид. наук, ст. наук. співроб.:
розд. 6 (6.4 – у співавт. з В. В. Голіною), розд. 21 (у співавт. з С. Ю. Лукашевичем);
К. Д. Кулик – канд. юрид. наук: розд. 17 (17.1, 17.2); Ю. О. Левченко – канд. юрид. наук,
доц.: розд. 12 (12.2 – у співавт. з Б. М. Головкіним); В. С. Лисодєд – канд. юрид. наук,
доц.: розд. 6 (6.6, 6.7); розд. 22 (у співавт. з К. С. Остапко); С. Ю. Лукашевич – канд.
юрид. наук, доц.: розд. 1 (1.3, 1.4 – у співавт. з В. Ф. Оболенцевим), розд. 21 (у співавт.
з М. Г. Колодяжним); Ю. В. Луценко – канд. юрид. наук, доц.: розд. 12 (12.1); В. С. Но‑
віков – канд. юрид. наук: розд. 14, розд. 15 (15.1, 15.3 – у співавт. з К. А. Новіковою,
15.2 – у співавт. з В. С. Ткачовою); К. А. Новікова – канд. юрид. наук: розд. 15 (15.1,15.3 –
у співавт. з В. С. Новіковим); В. Ф. Оболенцев – канд. юрид. наук, доц.: розд. 1 (1.4 –
у співавт. з С. Ю. Лукашевичем, 1.6 – у співавт. з Д. Ю. Узловим), розд. 2 (2.2);
К. С. Остапко – канд. юрид. наук: розд. 23 (у співавт. з В. С. Лисодєдом); В. В. Пиво‑
варов – канд. юрид. наук, доц.: розд. 7; О. М. Подільчак – канд. юрид. наук, доц.: розд. 2
(2.5 – у співавт. з О. Ю. Шостко); В. Ф. Примаченко – канд. юрид. наук, доц.: розд. 17
(17.3 – у співавт. з В. С. Гальцовою); Е. В. Расюк – канд. юрид. наук, доц.: розд. 18
(18.1, 18.3); М. В. Романов – канд. юрид. наук, доц.: розд. 6 (6.2 – у співавт. з В. В. Го-
ліною); Н. В. Сметаніна – канд. юрид. наук: розд. 1 (1.2 – у співавт. з Б. М. Головкіним
і О. Ю. Шостко), розд. 2 (2.3), розд. 8; В. С. Таволжанський – канд. юрид. наук, доц.:
розд. 13 (13.1, 13.2 – у співавт. з В. С. Ткачовою, 13.3); В. С. Ткачова – канд. юрид. наук,
доц.: розд. 13 (13.2 – у співавт. з В. С. Таволжанським), розд. 15 (15.2 – у співавт.
з В. С. Новіковим); Д. Ю. Узлов – канд. техн. наук, доц.: розд. 1 (1.6 – у співавт.
з В. Ф. Оболенцевим); І. О. Христич – канд. екон. наук, доц.: розд. 1 (1.5); О. Ю. Шост‑
ко – д-р юрид. наук, проф.: розд. 1 (1.2 – у співавт. з Б. М. Головкіним і Н. В. Сметані-
ною), розд. 2 (2.5 – у співавт. з О. М. Подільчак), розд. 3 (3.1, 3.2, 3.3, 3.4 – у співавт.
з М. Ю. Валуйською, 3.5), розділи 10, 11, 19
© Б. М. Головкін, 2020
ISBN 978-966-937-982-5 © Видавництво «Право», 2020
Зміст
РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади кримінології
1.1. Поняття кримінології, її предмет та місце в системі наук........................ 9
1.2. Розвиток кримінології в Україні та в зарубіжних країнах...................... 22
1.3. Методологія кримінологічних досліджень............................................... 29
1.4. Методи і процедури кримінологічних досліджень.................................. 36
1.5. Статистичний облік кримінальних правопорушень
та осіб, які їх вчинили............................................................................ 51
1.6. Цифрові технології дослідження злочинності......................................... 59
Питання для самоконтролю.............................................................................. 64
РОЗДІЛ 2
Стан і тенденції злочинності
2.1. Злочинність та показники її вимірювання................................................ 65
2.2. Латентність злочинності............................................................................ 73
2.3. Наслідки злочинності................................................................................. 78
2.4. Регіональні особливості злочинності в Україні....................................... 82
2.5. Сучасні тенденції поширення злочинності
в Україні і світі........................................................................................ 88
Питання для самоконтролю.............................................................................. 98
РОЗДІЛ 3
Особа злочинця
4.1. Особа і особистість злочинця.................................................................... 99
4.2. Ознаки структури особи злочинця.......................................................... 105
4.3. Типологія і класифікація злочинців.........................................................112
Питання для самоконтролю.............................................................................115
РОЗДІЛ 4
Детермінація злочинності
4.1. Поняття кримінологічної детермінації....................................................116
4.2. Загальна характеристика детермінант злочинності
в Україні................................................................................................. 126
3
4.3. Роль фонових явищ у детермінації злочинності.................................... 134
Питання для самоконтролю............................................................................ 136
РОЗДІЛ 5
Причини та умови злочинної поведінки
5.1. Причини вчинення злочинів.................................................................... 137
5.2. Умови, що сприяють вчиненню злочинів............................................... 142
5.3. Роль конкретної життєвої ситуації у вчиненні злочинів....................... 148
5.4. Механізм злочинної поведінки................................................................ 150
РОЗДІЛ 6
Запобігання і протидія злочинності
6.1. Державна політика боротьби із злочинністю......................................... 153
6.2. Теоретичні засади запобігання злочинності........................................... 155
6.3. Об’єкти запобіжного впливу.................................................................... 159
6.4. Суб’єкти запобігання злочинності
та основні напрями їх діяльності........................................................ 161
6.5. Організація й управління запобіганням злочинності............................ 170
6.6. Кримінологічне прогнозування розвитку злочинності......................... 175
6.7. Кримінологічне планування заходів запобігання злочинності............. 177
РОЗДІЛ 7
Запобігання злочинам проти миру
і безпеки людства
7.1. Поняття злочинів проти миру і безпеки людства
та їх кримінологічна характеристика.................................................. 181
7.2. Причини та умови злочинів проти миру і безпеки людства................. 186
7.3. Запобігання злочинам проти миру і безпеки людства........................... 190
РОЗДІЛ 8
Запобігання терористичним злочинам
8.1. Поняття терористичних злочинів та їх види.......................................... 193
8.2. Кримінологічна характеристика терористичних злочинів.................... 196
8.3. Причини та умови вчинення терористичних злочинів.......................... 197
4
8.4. Запобігання терористичним злочинам.................................................... 199
РОЗДІЛ 9
Запобігання тяжким насильницьким злочинам
9.1. Кримінологічна характеристика
тяжких насильницьких злочинів......................................................... 202
9.2. Причини та умови вчинення
тяжких насильницьких злочинів......................................................... 207
9.3. Запобігання тяжким насильницьким злочинам..................................... 212
РОЗДІЛ 10
Запобігання організованій злочинності
10.1. Поняття організованої злочинності....................................................... 217
10.2. Кримінологічна характеристика організованої
злочинності............................................................................................ 219
10.3. Причини та умови організованої злочинності..................................... 224
10.4. Запобігання організованій злочинності................................................ 226
РОЗДІЛ 11
Запобігання корупційним злочинам
11.1. Поняття корупції та її злочинних проявів............................................. 231
11.2. Кримінологічна характеристика корупційних злочинів...................... 233
11.3. Причини та умови корупційних злочинів............................................. 237
11.4. Запобігання корупційним злочинам...................................................... 240
РОЗДІЛ 12
Запобігання злочинам у сфері економіки
12.1. Кримінологічна характеристика злочинів
у сфері економіки.................................................................................. 245
12.2. Причини та умови злочинів у сфері економіки.................................... 246
12.3. Запобігання злочинам у сфері економіки............................................. 248
5
РОЗДІЛ 13
Запобігання кіберзлочинам
13.1. Поняття кіберзлочинів та їх кримінологічна
характеристика...................................................................................... 251
13.2. Причини та умови кіберзлочинів.......................................................... 259
13.3. Запобігання кіберзлочинам.................................................................... 262
РОЗДІЛ 14
Запобігання злочинам у сфері охорони
інтелектуальної власності
14.1. П оняття та види злочинів у сфері охорони
інтелектуальної власності.................................................................... 267
у сфері інтелектуальної власності....................................................... 270
14.3. Причини та умови злочинів у сфері охорони
14.4. Запобігання злочинам у сфері охорони
РОЗДІЛ 15
Запобігання злочинам проти довкілля
проти довкілля...................................................................................... 279
15.2. Причини та умови злочинів проти довкілля........................................ 286
15.3. Запобігання злочинам проти довкілля.................................................. 288
РОЗДІЛ 16
Запобігання загальнокримінальним
злочинам проти власності
16.1. Кримінологічна характеристика загальнокримінальних
злочинів проти власності..................................................................... 291
16.2. Причини та умови загальнокримінальних злочинів
проти власності..................................................................................... 299
6
16.3. Запобігання загальнокримінальним злочинам
проти власності..................................................................................... 300
РОЗДІЛ 17
Запобігання домашньому насильству
17.1. Поняття і форми домашнього насильства............................................ 303
17.2. Кримінологічна характеристика домашнього насильства.................. 308
17.3. Причини та умови домашнього насильства......................................... 310
17.4. Запобігання домашньому насильству................................................... 313
РОЗДІЛ 18
Запобігання наркозлочинам
18.1. Кримінологічна характеристика наркозлочинів.................................. 318
18.2. Причини та умови наркозлочинів.......................................................... 320
18.3. Запобігання наркозлочинам...................................................................... 322
РОЗДІЛ 19
Запобігання злочинам,
учиненим неповнолітніми
19.1. Кримінологічна характеристика злочинів,
учинених неповнолітніми.................................................................... 327
19.2. Причини та умови злочинів, учинених неповнолітніми..................... 331
19.3. Запобігання злочинам, учиненим неповнолітніми.............................. 335
РОЗДІЛ 20
Запобігання рецидивним злочинам
20.1. Кримінологічна характеристика рецидивних злочинів....................... 340
20.2. Причини та умови рецидивних злочинів.............................................. 346
20.3. Запобігання рецидивним злочинам....................................................... 348
7
РОЗДІЛ 21
Запобігання військовим злочинам
21.1. Кримінологічна характеристика військових злочинів......................... 354
21.2. Причини та умови військових злочинів................................................ 359
21.3. Запобігання військовим злочинам......................................................... 362
РОЗДІЛ 22
Запобігання злочинам,
учиненим з необережності
22.1. Кримінологічна характеристика злочинів,
учинених з необережності................................................................... 365
22.2. Причини та умови злочинів, учинених з необережності.................... 372
22.3. Запобігання злочинам, учиненим з необережності............................. 374
Література....................................................................................................... 379
РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади
кримінології
1.1. Поняття кримінології, її предмет

та місце в системі наук
Протистояння злочинної спільноти і цивілізованого суспільства має

давню історію. Злочинність стала злободенною проблемою для біль-
шості країн світу, вирішити яку поки що не вдається. Протягом століть
держава і суспільство намагаються боротися зі злочинністю, захища-
тися від злочинів, впливати на правопорушників. У процесі цього
протистояння зародилася й остаточно сформувалася кримінологія.
Передумовами виникнення кримінології стали поширення в сус-
пільстві різних форм насильства, користолюбства, обману, амораль-
ності, повстань і заворушень та інших видів об’єктивно небезпечної
поведінки людей. Це створювало високий соціальний запит на роз-
криття «таємниці злочину», пояснення природи злочинної поведінки,
встановлення закономірностей розвитку злочинності, пошук ефектив-
них засобів реагування на прояви злочинності. В усі часи осмисленням
цих проблем займалися філософи, юристи, науковці, письменники,
громадські і політичні діячі. Спільними зусиллями вони напрацювали
великий багаж знань, уявлень та ідей про злочинність, її причини,
шляхи та засоби протидії їй.
Як і будь-яка наука, кримінологія зароджувалася поступово, у міру
накопичення уявлень, знань і суджень про її предмет, методологію,
цілі та завдання наукового пошуку. Первинними джерелами знань, що
в подальшому були використані для формування теоретичних основ
кримінології, стали праці багатьох видатних філософів, починаючи
з Платона, Аристотеля, Х. Аквінського, Я. Шпенглера, М. Лютера,
І. Фіхте та ін. Разом із цим розвиток ідей і поглядів, що містили кри-
мінологічну складову, найбільш помітно відбувся у другій половині
XVIII ст. завдяки творчості філософів-просвітників, які пропагували
9
Розділ 1. Теоретичні засади кримінології
гуманістичні ідеї, природне право, цінність людини, її свободу і гід-

ність, духовність і культуру, силу людського розуму, етику, а також
акцентували увагу на подоланні невігластва, соціальної нерівності,
несправедливості законів. Вагомий внесок в осмислення зазначених
проблем, а також природи злочину і ролі покарання, ефективності
роботи судів і тюремної системи зробили видатні філософи-просвіт-
ники Ш. Монтеск’є (1689–1755), Ж.-Ж. Руссо (1712–1778), Д. Го-
вард (1726–1790), Ч. Беккаріа (1738–1794), А. Феєрбах (1725–1833),
І. Бентам (1748–1832), Г. Сковорода (1722–1794) та ін. На основі на-
укових праць зазначених учених були сформовані положення класич-
ної школи кримінального права, доведена антисоціальна сутність
злочину і раціоналістична природа злочинної поведінки. Багато про-
гресивних ідей, поглядів представників цієї школи були взяті на озбро-
єння науковцями та практиками і були реалізовані у сфері боротьби зі
злочинністю в той історичний період. Серед іншого найбільш затре-
буваною стала ідея Ч. Беккаріа про те, що краще запобігти вчиненню
злочину, ніж карати злочинця за його вчинення.
На етапі зародження кримінологічних поглядів положення класич-
ної школи кримінального права відіграли важливу роль для формуван-
ня загальних уявлень про злочини, їх причини, засоби боротьби із
злочинами. У міру інтенсивного розвитку суспільних наук, що вивча-
ли закономірності розвитку явищ і процесів реального життя, людину
та її поведінку, положення класичної школи кримінального права під-
давалися критиці та застарівали. Існуючих на той час знань про соці-
альні властивості злочину як явища соціально-правової реальності
виявилося недостатньо для ефективної протидії злочинам. Для по-
дальшого розвитку наукової думки в цій сфері потрібен був перехід на
більш високий рівень теоретичних узагальнень, вирізнення нового
об’єкта пізнання, яким стала злочинність, закономірності її виникнен-
ня та розвитку. Сформовані представниками класичної школи кримі-
нального права знання про злочин, його соціальну сутність, причини
злочинної поведінки стали першоосновою (базисом) для формування
первинних уявлень про злочинність та її причини, виокремлення ново-
го напряму наукових досліджень, становлення науки кримінології.
Поштовхом для подальших наукових розвідок, генерування ідей,
створення перших теорій пояснення причин злочинності став розвиток
у Європі філософії і методології позитивізму. Позитивістський підхід
10
1.1. Поняття кримінології, її предмет та місце в системі наук
визнавав обґрунтованими лише знання, здобуті шляхом практичних

досліджень, спостережень, застосування прийомів формальної логіки.
Перші масштабні емпіричні дослідження злочинності, факторів зло-
чинності, злочинців, причин злочинної поведінки поглибили уявлення
про вказані об’єкти пізнання на підставі наукових фактів, статистичних
даних, результатів досліджень. Проведені в Європі з кінця XIX ст. до
середини XX ст. антропологічні, статистичні, соціологічні, психіатрич-
ні, психологічні, соціально-психологічні дослідження дозволили на-
копичити й опрацювати величезний обсяг інформації, висунути низку
гіпотез про природу злочинності, визначити фактори, що її породжу-
ють, систематизувати знання про контингент злочинців та причини
злочинної поведінки, напрацювати ідеї щодо шляхів і засобів впливу
на злочинність. Це були комплексні, в сучасному розумінні міждис
циплінарні знання, на основі яких почала розвиватися кримінологічна
думка (теоретичні засади кримінології). Вагомий внесок у приріст
кримінологічних знань і становлення кримінології зробили такі все
світньо відомі вчені, як Ч. Ломброзо «Людина злочинна» (1876), А. Кет-
ле «Соціальна система» (1848), А. Лакасань «Порівняльна злочинність
у містах і селах» (1882), Р. Гаррофало «Кримінологія: вивчення зло-
чину, його причин і засобів репресії» (1885), Г. Тард «Злочини натовпу»
(1886), Ф. Ліст «Завдання кримінальної політики. Злочин як соціально-
патологічне явище» (1895), Д. Дріль «Злочинність і злочинці. Кримі-
нально-психологічні етюди» (1895), Г. Ашафенбург «Злочин і бороть-
ба з ним» (1902), Е. Феррі «Кримінальна соціологія» (1906), М. Гернет
«Суспільні причини злочинності» (1905), С. Гогель «Курс кримінальної
політики у зв’язку з кримінальною соціологією» (1910), А. Принс «За-
хист суспільства і перетворення кримінального права» (1910), С. Поз
нишев «Кримінальна психологія. Злочинні типи» (1926) та ін.
Термін «кримінологія» було введено в науковий обіг французьким
антропологом Полем Топінаром (1879), тоді як першу книгу під назвою
«Кримінологія» написав італійський учений Рафаель Гаррофало (1885).
Між тим як система знань, понять і категорій кримінологія сформува-
лася у середині XX ст.
У сучасному розумінні кримінологія – це наука про закономірності
виникнення, функціонування, розвитку злочинності і боротьби з нею.
Наведене визначення лаконічно відбиває сутність кримінології як
науки про злочинність, форми і методи боротьби з нею. Боротьба із
11
злочинністю – родовий термін, що на національному рівні позначає

окремий напрям діяльності держави. Боротьба із злочинністю включає
запобігання і протидію кримінальним правопорушенням. У боротьбі
із злочинністю використовуються такі методи, як позитивне правове
регулювання, превенція, соціальний контроль, пробація, захист об’єктів
і людей, кримінальна репресія, заохочувальні кримінально-правові
норми, соціальна адаптація осіб, які відбувають чи відбули покарання,
пов’язане із позбавленням волі, адміністративний нагляд за особами,
звільненими з місць позбавлення волі.
Водночас у літературних джерелах значного поширення набув
підхід до визначення поняття кримінологічної науки через перераху-
вання складових її предмета. Такий підхід видається сумнівним. По-
няття має відображати зміст явища, його істотні ознаки. Перерахуван-
ня всіх елементів предмета кримінології не відбиває сутності цієї
галузі знань (А. П. Закалюк, 2007. Т. 1). Визначення поняття науки
«кримінологія» має відображати загальний методологічний підхід до
предмета дослідження, указувати на мету і завдання наукового по-
шуку. Тоді як визначення предмета науки передбачає тільки встанов-
лення кола взаємопов’язаних проблем (питань), що нею вивчаються,
окреслення меж пізнання соціальної дійсності.
Слід зазначити, що в академічному середовищі десятиліттями
триває дискусія про предмет кримінології. За радянських часів вважа-
лося, що предмет кримінології включає чотири елементи: злочинність;
причини та умови злочинності і злочинів; особистість злочинця; по-
передження (запобігання) злочинності. Із несуттєвими уточненнями
такий поділяється більшістю кримінологів на пострадянському про-
сторі.
Однак сучасний етап розвитку суспільства, науки і технологій
обумовлює оновлення і постійний приріст системи кримінологічних
знань. Прискорений розвиток інформаційного суспільства і зміни на-
укового світогляду призвели до перегляду багатьох уявлень про сус-
пільство та всі явища і процеси, що в ньому відбуваються. Не стала
винятком і кримінологія, предмет якої не може залишатися незмінним.
У теперішній час і в найближчій перспективі межі предмета криміно-
логії будуть розширюватися й охоплювати нові, раніше невідомі або
не досліджені об’єкти соціальної дійсності. Це пов’язано із появою
нових форм і видів злочинної поведінки, модернізацією кримінально-
12
го законодавства, якісно іншим рівнем наукового осмислення феноме-

ну злочинності, відкриттям раніше невідомих причин, тенденцій і за-
кономірностей поведінки людей в інформаційному суспільстві,
розвитком технологій у сфері безпеки. Наразі зауважимо, що об’єктом
кримінологічного вивчення виступають злочинність і боротьба з нею.
З об’єктом кримінологічного вивчення тісно пов’язаний предмет
кримінології. На теперішньому етапі розвитку предмет кримінології
включає такі структурні елементи:
– злочинність, її прояви та наслідки;
– фонові для злочинності явища;
– злочинна поведінка;
– злочинна спільнота;
– реальні та потенційні кримінальні загрози;
– особа злочинця та її особистість;
– жертви злочинів і їх віктимізація;
– детермінанти злочинності, причини та умови вчинення злочинів;
– боротьба із злочинністю, запобігання злочинам.
Єдиного погляду щодо поняття злочинності досі не вироблено.
Наразі відомо, що злочинність існує в суспільстві, належить до склад-
но організованих соціальних систем, що динамічно розвиваються.
Злочинність – соціальний продукт взаємодії людей між собою, людей
із машинами (комп’ютерами, гаджетами, девайсами), взаємодії суб’єк
тів господарювання. Злочинність створюється людьми, що задоволь-
няють спільні інтереси, переслідують загальні цілі, вирішують схожі
проблеми шляхом порушення кримінально-правових норм. Злочин-
ність не може нікуди подітись, доки одна частина членів суспільства
буде задовольняти свої потреби, інтереси, цілі за рахунок заподіяння
шкоди правам і свободам інших людей або інтересам бізнесу, держави
чи суспільства. Злочинність становить один із об’єктивно небезпечних
різновидів поведінки людей у суспільстві і кіберпросторі, що загрожує
стабільності, правопорядку та суспільному прогресу. Вона здійснює
руйнівний вплив на загальнолюдські цінності, довіру між членами
суспільства, правовідносини.
Функціонування злочинності призводить до руйнівних наслідків
для нормальних умов життя і діяльності людей, суспільного прогресу
загалом. Наслідки злочинності виявляються в порушенні принципів
верховенства права і законності, дестабілізації правопорядку; заподі-
13
янні матеріальної, фізичної, моральної шкоди жертвам злочинів; ство-

ренні стану небезпеки для невизначеного кола людей, а також у під-
риві довіри до органів державної влади, правоохоронної системи;
завданні збитків іміджу держави в міжнародних відносинах.
Злочинність не виникає із нічого. Вона має свої джерела, бере по-
чаток із криміногенних форм поведінки людей, що у кримінології
називаються фоновими для злочинності явищами. Останні – це від-
хилення від загальноприйнятих у суспільстві норм і правил правомір-
ної поведінки, що перебувають із злочинністю у різного роду зв’язках
і відношеннях. До фонових явищ традиційно відносять пияцтво, нар-
котизм, проституцію, бродяжництво, безпритульність, нелегальну
міграцію, кримінальну субкультуру, правопорушення, дисциплінарні
проступки. Новими видами фонових явищ стали тіньова економіка,
екстремізм, расизм, рейдерство, домашнє і гендерно зумовлене на-
сильство, булінг, сексизм, тролінг, протиправний контент у мережі
Інтернет, кардинг, фішинг, мальваре та ін.
Тісно пов’язаною із криміногенною поведінкою є така криміноло-
гічна категорія, як «злочинна поведінка». На відміну від кримінально-
го правопорушення, що зовні виражається у виконанні об’єктивної
сторони злочинного посягання та є окремим актом протиправної по-
ведінки (діянням, яке містить склад злочину), злочинна поведінка – по-
няття більш широке. Воно охоплює генезис протиправного вчинку,
передумови вчинення кримінального правопорушення, дозлочинні
етапи взаємодії особи із середовищем. Злочинна поведінка розумієть-
ся як процес, що розгортається у просторі і часі, включає не тільки
протиправне діяння, але й психологічні явища, що йому передують та
визначають генезис протиправного вчинку («Механизм преступного
поведения», 1981). Внутрішня сторона злочинної поведінки представ-
лена інтелектуально-вольовою активністю психіки особи, спрямованою
на формування злочинного умислу та його реалізацію. Під впливом
взаємодії особи із зовнішнім середовищем виникає намір злочинного
посягання, приймається рішення про його реалізацію і відбувається
виконання запланованого злочину та настання суспільно небезпечних
наслідків. У кримінології злочинна поведінка вивчається в нерозрив-
ному зв’язку з особистістю злочинця і причинами вчинення криміналь-
них правопорушень. Указана поведінка складається із таких ланок, як:
1) кримінальна мотивація; 2) прийняття рішення вчинити злочин і його
14
планування; 3) виконання прийнятого рішення та настання суспільно

небезпечних наслідків.
Сучасний етап розвитку кримінологічних знань дозволяє відноси-
ти до предмета кримінології злочинну спільноту. Вона являє собою
умовне об’єднання осіб, що взаємодіють між собою в межах спільної
злочинної діяльності і представляють деструктивну колективну силу,
яка впливає на важливі сфери суспільного життя. Члени злочинної
спільноти мають спільні кримінальні інтереси і цілі, спілкуються між
собою, дотримуються правил злочинного середовища, проявляють
взаємовиручку. Сучасна злочинна спільнота не стільки протистоїть,
скільки конкурує з державою за перерозподіл матеріальних благ, сфер
впливу і прихильність маргінальних верств населення. Така спільнота
зневажає публічними інтересами, намагається встановити корупційні
ділові відносини із представниками органів державної влади та місце-
вого самоуправління, контролює тіньову економіку, володіє певною
часткою доходів у великому бізнесі. Злочинна спільнота зберігає на-
ступність поколінь, злочинні традиції, має ієрархічну структуру або
утворюється у вигляді мереж. Злочинна спільнота охоплює різні за
ступенем зорганізованості та кількістю учасників злочинні об’єднання.
Згідно з чинним кримінальним законодавством до злочинних
об’єднань входять групи без попередньої змови, групи з попередньою
змовою, організовані групи, злочинні організації. На чолі злочинної
спільноти стоять «злодії в законі», які управляють злочинними
об’єднаннями всередині держави, розподіляють сфери кримінального
впливу, консолідують зусилля великої кількості злочинців, згуртову-
ють злочинну спільноту, вирішують конфліктні ситуації. На міждер-
жавному рівні до складу злочинної спільноти входять транснаціональ-
ні організовані злочинні групи і злочинні організації мафіозного типу.
Управляються такі об’єднання злочинців транснаціональними корпо-
раціями. Злочинна спільнота виконує рекрутингові, організаційні,
координаційні, управлінські функції щодо забезпечення злочинної
діяльності злочинних об’єднань та захисту їх членів від кримінально-
го переслідування.
У майбутньому предмет кримінології може розширитися за рахунок
вивчення глобальних кримінальних корпорацій та їх злочинної діяль-
ності, а також дослідження нових форм кримінальної поведінки у сфе-
рі інформаційних технологій.
15
Невід’ємною складовою сучасної кримінології має бути виявлення,

розпізнавання, аналіз реальних і потенційних кримінальних загроз
з метою розроблення пропозицій щодо адекватного реагування на них
державою, органами охорони правопорядку, міжнародною спільнотою.
Уже сьогодні для цих завдань використовуються нові методи і техно-
логії опрацювання великих даних. Зокрема, для боротьби з організова-
ною злочинністю успішно використовується метод Big Data, а для
протидії кіберзлочинам добре зарекомендувала себе технологія Block
Chain. В умовах активної цифрової трансформації економіки і суспіль-
ства з’являються все нові і нові форми об’єктивно небезпечної пове-
дінки, насамперед у кіберпросторі, а також пов’язані з глобалізацією
економіки і відносинами між людьми. У зв’язку з цим завданням кри-
мінології є проведення постійного моніторингу соціального середови-
ща і кіберпростору задля виявлення явищ і процесів, видів діяльності,
що несуть об’єктивну загрозу для людей. Про виявлені за результатами
моніторингу нові небезпечні форми поведінки кримінологія сигналізує
відповідним органам державної влади та органам охорони правопоряд-
ку для прийняття заходів реагування (наприклад, удосконалення по-
зитивного правового регулювання, криміналізації або декриміналізації
певних діянь).
До предмета кримінології входять особа злочинця та її особис‑
тість. У кримінології особа злочинця вивчається для пояснення при-
чин злочинної поведінки; встановлення відмінних ознак, якостей
і властивостей між злочинцями і незлочинцями; класифікації і типо-
логії злочинців за певними критеріями; прогнозування злочинної по-
ведінки і розроблення заходів запобігання їй.
Особа злочинця являє собою сукупність криміногенних ознак,
аморальних якостей та індивідуально-психологічних властивостей, що
у поєднанні із зовнішніми обставинами обумовили прийняття рішення
про вчинення кримінального правопорушення. Це поняття охоплює
сукупність усіх ознак і властивостей (біосоціальних ознак, психофізі-
ологічних особливостей, індивідуально-психологічних якостей, кри-
мінально-правових ознак), що всебічно характеризують злочинця як
члена суспільства і суб’єкта протиправної поведінки. На відміну від
цього поняття «особистість злочинця» відображає його внутрішній
світ і виражається в такій інтегруючій властивості, як криміногенна
спрямованість особистості, або схильність до злочинної поведінки
16
(психічна готовність до вчинення злочинів). Зазначена спрямованість

утворюється як система індивідуально значущих цінностей, моральних
якостей, когнітивних властивостей, емоційних і вольових рис, що
відбивають негативне сприйняття і ставлення кримінально-правових
норм, інших людей, оточуючої дійсності. Криміногенна спрямованість
особистості втілюється у кримінальній мотивації і внутрішній готов-
ності до злочинної поведінки. Значною мірою вказана спрямованість
визначає характер і спосіб злочинної поведінки.
Поряд із злочинцями кримінологія вивчає і жертв кримінальних
правопорушень та їх віктимізацію. У кримінології категорія «жертва»
застосовується до соціального суб’єкта (фізичної особи, суб’єкта гос-
подарювання, етнічної групи, професійної спілки, національної мен-
шини, релігійної організації, громадського об’єднання, територіальної
громади, народу), якому кримінальним правопорушенням заподіяно
матеріальну, моральну або фізичну шкоду, незалежно від визнання
вказаних суб’єктів потерпілим у процесуальному порядку. Головною
властивістю жертв злочинів є віктимність або підвищена вразливість
соціальних суб’єктів перед злочинними посяганнями за певних зов
нішніх обставин. Віктимізація соціальних суб’єктів означає заподі-
яння шкоди носіям підвищеної віктимності, набуття ними соціального
статусу жертви злочину. Під віктимізацією розуміють сукупність
правових, економічних та соціально-психологічних чинників, які впли-
вають на стан захищеності членів суспільства від злочинності (Б. М. Го-
ловкін, 2019).
Наступною складовою предмета кримінології є детермінація зло‑
чинності, тобто відношення, взаємозв’язок та взаємодія між явищами,
процесами, станами, подіями суспільного життя, що породжують зло-
чинність, зумовлюють її існування і розвиток. Серед різноманітних
видів детермінації, що відображають універсальний зв’язок та взаємо-
дію між усіма об’єктами соціальної дійсності, найбільше криміноло-
гічне значення мають причини, умови, кореляти, зв’язок станів і функ-
ціональна залежність.
З філософської точки зору причина – це явище, що приводить до
виникнення нового явища. Між причиною і наслідком існує об’єктив
ний, суттєвий, необхідний, стійкий, загальний зв’язок. Сутність при-
чинного (генетичного) зв’язку полягає у продукуванні одних явищ
іншими. Однакові причини завжди породжують однакові наслідки за
17
одних і тих самих умов. Причина викликає відповідну їй дію, тоді як

наслідок може бути не тільки закономірним, а й випадковим.
Причинами злочинності виступають криміногенні деформації пра-
вової свідомості і правової культури певної частини суспільства, що
породжують протиправну поведінку людей. Тоді як умовами злочин‑
ності визнаються кризові явища і процеси суспільного життя, складна
соціальна ситуація, що створюють можливості для вчинення кримі-
нальних правопорушень (Б. М. Головкін, 2020).
Соціальним призначенням (головним завданням) кримінологічної
науки є розроблення рекомендацій щодо боротьби із злочинністю.
Боротьба із злочинністю ведеться на національну рівні. На міжнарод-
ному рівні здійснюється попередження злочинності.
Боротьба із злочинністю включає державну політику, антикримі-
нальне законодавство, комплекс заходів впливу на причини й умови
злочинності і злочинної поведінки, притягнення злочинців до кримі-
нальної відповідальності, виконання кримінальних покарань, між-
народну співпрацю у сфері забезпечення правопорядку. Як родове
поняття боротьба із злочинністю складається із запобігання кримі-
нальним правопорушенням, передовсім злочинам, і протидії злочин-
ності.
Запобігання злочинам – це комплекс заходів впливу на причини та
умови злочинної поведінки, спрямований на обмеження їх дії та усу-
нення. Метою запобігання кримінальним правопорушенням є недо-
пущення їх вчинення. Якщо запобігти кримінальним правопорушенням
не вдалося, тоді починається протидія злочинності та її проявам.
Протидія злочинності являє собою діяльність органів криміналь-
ної юстиції та інших уповноважених суб’єктів щодо виявлення, при-
пинення, розслідування та притягнення до відповідальності винних
у вчиненні кримінальних правопорушень. Протидія злочинності охоп
лює також недопущення розвідувально-підривної діяльності спеціаль-
них служб іноземних держав, організацій чи окремих осіб із метою
захисту та забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави від
протиправних посягань (В. В. Василевич, 2019). Метою протидії зло-
чинності є охорона правопорядку і забезпечення публічної безпеки.
І запобігання, і протидія злочинності та її проявам складається із сис-
теми заходів та механізму їх реалізації, що здійснюється на законних
підставах уповноваженими державними органами. Недержавні суб’єкти
18
і громадяни беруть участь у запобіганні і протидії злочинності тільки

у встановлених законодавством межах.
На міжнародному рівні здійснюється попередження злочинності,
тобто реалізація міжнародно визнаних принципів, стандартів і норм
урядами різних країн, національними органами кримінальної юстиції,
недержавними установами, міжнародними правоохоронними органами
і організаціями, що спрямовані на зниження впливу криміногенних
факторів на суспільство, захист жертв злочинів і свідків, запобігання
злочинам і виправлення засуджених осіб (В. І. Шакун, 2019).
Розглянувши предмет кримінології, треба розкрити природу цієї
науки та визначити її місце в системі наукових знань. Слід зазначити,
що широкі межі кримінологічних досліджень, запозичення та інтер-
претація знань інших наук про суспільство, людину та її поведінку
породили дискусію про природу кримінологічної науки і її статус.
З цього приводу існує декілька основних точок зору.
Спочатку вважалося, що кримінологія є частиною кримінального
права, оскільки вона вирізнилася із системи знань про злочин і пока-
рання, використовує поняття і категорії кримінального права, збагачує
кримінальну політику новими засобами впливу на злочинність, сприяє
вдосконаленню кримінального законодавства (С. К. Гогель, О. А. Гер-
цензон, А. А. Піотковський та ін.).
Згодом сформувалася точка зору про кримінологію як соціологію
злочинності (О. М. Яковлєв, А. Ф. Зелінський, Я. І. Гілінський, І. П. Ру-
щенко). Прихильники вказаного підходу відносять злочинність до
соціальних відхилень (девіацій), а правопорушення та злочини вважа-
ють підвидом соціальних конфліктів. Дійсно, вказані явища мають
схожу природу, пов’язані з іншими негативними соціальними явищами
та процесами. Звідси основним методом впливу на злочинність, з точ-
ки зору прихильників цього підходу, є встановлення соціального конт
ролю над девіантними формами поведінки в суспільстві, подібними
до злочинності негативними явищами і процесами з метою обмеження
їх проявів у суспільному житті.
Твердження про те, що кримінологія є підгалуззю соціології, ви-
глядає необґрунтованим. Спільним у злочинності і соціальних від
хилень (девіацій) від морально-етичних та правових норм є хіба що
соціальна природа та передумови виникнення, однак за сутністю,
формами прояву та наслідками – це різні явища. Немає потреби зайвий
19
раз переконувати читача, що знизити рівень злочинності лише шляхом

встановлення соціального контролю над девіантним середовищем на-
вряд чи можливо. Соціальні девіації – надто широке, розмите поняття,
яке складно формалізувати, особливо в наш час, коли відбувається
становлення інформаційного суспільства, для якого невизначеність
і ризик у взаєминах між людьми – цілком нормальне явище. У кожної
науки свій предмет. Злочинність та запобігання і протидія злочиннос-
ті – поняття суто кримінологічні.
Набуває популярності розуміння кримінології як загальнотеоре-
тичної науки про злочинність, шляхи і засоби боротьби з нею. Відтак,
фундаментальні положення кримінологічної теорії запобігання і проти-
дії злочинності мають братися за основу всіма науками кримінально-
правового циклу при формуванні системи галузевих знань, понять
і категорій, обґрунтуванні засобів впливу на злочинність (А. І. Долгова,
Г. А. Аванесов, О. М. Джужа, В. В. Василевич).
Існують уявлення про кримінологію як комплексну науку, що для
формулювання своїх теоретичних положень, розроблення пропозицій
до законодавства у сфері запобігання і протидії злочинності, а також
практичних рекомендацій широко використовує понятійно-категорі-
альний апарат, знання та методологію інших суспільних наук, зокрема
загальної теорії права, кримінального права, соціології, загальної
психології, соціальної психології, педагогіки, статистики, економічної
теорії, кібернетики, психіатрії та ін. (І. М. Даньшин, О. Г. Кальман).
Іншим варіантом розуміння комплексності кримінологічної науки
є об’єднання кримінологією соціології і психології злочинності
(А. Ф. Зелінський).
Наведені погляди про місце кримінології в системі знань свідчать
про неоднозначне розуміння предмета і соціального призначення цієї
науки. Дійсно, багато наук кримінально-правового циклу досліджують
такий спільний об’єкт, як злочинність, та розробляють методи і заходи
боротьби з нею. Однак галузеві науки вивчають злочинність опосеред-
ковано, головним чином через її прояви (кримінальні правопорушення),
під кутом зору своїх предметних інтересів. Натомість кримінологія
вивчає злочинність за допомогою системного підходу як цілісний
об’єкт суспільного життя, що має свої закономірності виникнення,
функціонування і розвитку. Звідси випливає самостійний статус кри-
мінологічної науки, чітко визначений предмет її досліджень.
20
Кримінологія належить до класу суспільних наук, а точніше, є на-

укою юридичною (І. К. Туркевич). Положення кримінології, поняття
і категорії, практичні рекомендації базуються на нормах національно-
го законодавства у сфері запобігання і протидії злочинності, міжна-
родних договорів, транснаціональних документів з питань попере
дження (боротьби) злочинності, а також на результатах емпіричних
досліджень, втілених у політику і практику боротьби із злочинністю.
Запозичення і використання в предметних інтересах кримінології
правових понять, окремих положень інших наук, норм галузевого
і транснаціонального законодавства жодним чином не применшують
самостійну роль кримінології у структурі наук кримінально-право-
вого циклу. Водночас для розвитку кримінологічних ідей, поглиблен-
ня уявлень про предмет пізнання, розроблення практичних рекомен-
дацій важливу роль відіграють міждисциплінарні зв’язки, міжгалузеві
дослідження, інтеграція знань, вироблення загальних підходів до ви-
рішення ключової проблеми: превентивного впливу на причини та
умови злочинності і її прояви. Розвиток кримінологічної науки тісно
пов’язаний із досягненнями інших суміжних наук, що вивчають сус-
пільство, право, поведінку людей.
Належність кримінології до юридичних наук обумовлює викорис-
тання у теоретичних і прикладних кримінологічних дослідженнях
філософських законів і категорій, методології і положень загальної
теорії права, а також конкретно-наукових методів та комплексу знань
наук кримінально-правового циклу. Як уже зазначалося, кримінологія
широко застосовує основні поняття і категорії кримінального права,
інститути і норми кримінального законодавства, при цьому надає про-
позиції щодо вдосконалення Кримінального кодексу України (далі – КК
України), Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК
України), Кримінально-виконавчого кодексу України, а також спеці-
альних законів у сфері запобігання і протидії злочинності та її проявам.
На рівні державного управління теоретичні положення і результати
прикладних кримінологічних досліджень беруться до уваги для вдо-
сконалення державного механізму запобігання і протидії злочинності.
Зокрема, кримінологічні знання, висновки і рекомендації покладено
в основу розбудови системи запобігання і протидії злочинності, відпо-
відних стратегій і загальнодержавних програм діяльності в цій сфері.
Окремі теоретичні і прикладні положення кримінологічної науки бе-
21
руться до уваги при реформуванні органів охорони правопорядку.

Знання про особу злочинця, механізм злочинної поведінки, про жерт-
ву злочину стають у пригоді працівникам органів досудового розслі-
дування, а також суддям, працівникам кримінально-виконавчих установ
для організації і здійснення оперативно-розшукової діяльності; вико-
ристовуються для обрання методики і тактики досудового розсліду-
вання; ураховуються при призначенні кримінального покарання та його
виконанні, а також для забезпечення гуманного поводження з жертва-
ми злочинів, недопущення їх повторної віктимізації. У такий спосіб
проявляються міждисциплінарні зв’язки між кримінологією і кримі-
нальним правом, кримінально-процесуальним правом, криміналісти-
кою, кримінально-виконавчим правом, а також започатковуються нові
підгалузі наукових знань (наприклад, кримінальна психологія, кримі-
нологічна віктимологія).
Сучасна кримінологія не може обходитися без використання знань
і результатів досліджень соціології, політології, економіки, загальної
психології, соціальної психології, психіатрії, педагогіки, кібернетики,
статистики, генної інженерії, екології, безпекознавства та ін. Нинішній
рівень розвитку науки і техніки стимулює міжгалузеву кооперацію
наукових досягнень, проведення міждисциплінарних досліджень, ви-
роблення нових знань на стику різних наук. Однак при цьому має
зберігатися цілісність кримінологічної науки, не повинно допускатися
розпорошення системи кримінологічних знань на окремі комплекси,
що претендують на самостійний статус.
1.2. Розвиток кримінології в Україні

та в зарубіжних країнах
Розвиток кримінології в Україні охоплює період із набуття Украї-

ною державного суверенітету (1991) і по теперішній час. У цілому слід
зазначити про інтенсивний розвиток кримінології в Україні. Це про-
являється в оновленні понятійно-категоріального апарату криміноло-
гічної науки, розширенні предмета кримінології, розробленні нових
наукових проблем і започаткуванні новітніх напрямів у системі кримі-
нологічних знань, проведенні фундаментальних і прикладних дослі
джень, а також в удосконаленні державної політики боротьби із зло-
22
1.2. Розвиток кримінології в Україні та в зарубіжних країнах
чинністю, упровадженні інноваційних технологій запобігання

і протидії кримінальним правопорушенням.
У першій половині 90‑х рр. ХХ ст. становлення вітчизняної кримі-
нологічної науки відбулося завдяки науковому доробку таких відомих
українських кримінологів, як П. П. Михайленко, І. П. Лановенко,
С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич, І. М. Даньшин, Л. М. Давиденко,
А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. М. Джужа, В. В. Голіна, О. М. Кос-
тенко, А. П. Тузов, В. І. Шакун. Також показово, що в цей період роз-
почали діяльність кримінологічні наукові установи.
Так, у 1994 р. утворено Міжвідомчий науково-дослідний центр
з проблем боротьби з організованою злочинністю (МНДЦ) при Пре-
зидентові України (зараз підпорядкований РНБО України) (м. Київ).
Головним завданням МНДЦ на той час стало проведення наукових
досліджень, вивчення криміногенної обстановки та прогнозування
можливих ризиків і тенденцій їх розвитку у сфері забезпечення пра-
вопорядку в державі. У подальшому напрями діяльності МНДЦ роз-
ширювалися, а його завдання уточнювалися. З 2003 р. МНДЦ почав
здійснювати моніторинг національного та зарубіжного законодав-
ства, вивчати міжнародний досвід і сучасні технології ефективного
ведення боротьби з організованою злочинністю і корупцією (Історія
МНДЦ, 2020).
У 1995 р. у складі Академії правових наук України створено На-
уково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності (зараз – НДІ
ВПЗ імені академіка В. В. Сташиса) (м. Харків). Основними напряма-
ми діяльності НДІ ВПЗ є такі: проведення фундаментальних та при-
кладних досліджень, спрямованих на правове забезпечення діяльнос-
ті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів
України, судових та правоохоронних органів, органів місцевого само-
врядування у сфері боротьби зі злочинністю та корупцією; розробка
наукових концепцій розвитку законодавства та практики його засто-
сування; наукове обґрунтування та підготовка загальнодержавних
і регіональних програм протидії злочинним проявам, а також проектів
законодавчих актів; підготовка науково-правових висновків щодо
чинних і тих, що розробляються, нормативно-правових актів у відпо-
відній сфері; складання аналітичних інформативних оглядів стану та
тенденцій розвитку законодавства в галузі боротьби зі злочинністю,
аналіз практики застосування цього законодавства; розробка методик
23
розслідування окремих видів злочинів; підвищення ефективності ді-

яльності правоохоронних органів; використання досягнень науки
і техніки у боротьбі зі злочинністю тощо. За понад 20‑річне існування
фахівцями кримінологічних підрозділів Інституту проведені фунда-
ментальні дослідження злочинності неповнолітніх у великому місті;
державного і регіонального програмування і планування заходів запо-
бігання злочинності; участі громадськості у запобіганні злочинності;
злочинності у паливно-енергетичній сфері України; запобігання вік
тимізації населення та ін. (Історія НДІ ВПЗ ім. В. В. Сташиса НАПрН
України, 2020).
У 1997 р. з метою здійснення наукового та науково-технічного
забезпечення діяльності системи органів внутрішніх справ України
утворено Державний науково-дослідний інститут МВС України (ДНДІ
МВС, м. Київ) на базі Науково-дослідного інституту проблем зі зло-
чинністю Національної академії внутрішніх справ України, Науково-
дослідного інституту спеціальної техніки МВС України, Державного
науково-дослідного центру безпеки дорожнього руху та діяльності
дорожньо-патрульної служби місцевої міліції, Центру моніторингу
наукового забезпечення діяльності органів та підрозділів внутрішніх
справ. Фахівці вказаної установи проводять аналіз та прогнозування
розвитку суспільно-політичних та соціально-економічних процесів
(факторів), які впливають на виконання завдань, віднесених до сфери
відповідальності МВС; вивчають стан, структуру та динаміку злочин-
ності в державі; здійснюють моніторинг стану публічної безпеки та
правопорядку в державі; розробку та експертизу законодавчих та інших
нормативно-правових актів за напрямами роботи ДНДІ МВС України;
підготовку відповідних висновків (Історія ДНДІ МВС, 2020).
Координаційні функції щодо кримінологічних досліджень покладе-
но на Координаційне бюро з проблем кримінології та кримінологічних
досліджень Національної академії правових наук України (далі – Бюро).
Від початку заснування Бюро очолював академік А. П. Закалюк, а зараз
його керівником є академік В. І. Шакун. Члени Бюро брали участь у роз-
робці більшості загальнонаціональних програм боротьби із злочинністю,
підготовці проектів законів, проведенні фундаментальних криміноло-
гічних досліджень. На численних спільних засіданнях Бюро під голо-
вуванням А. П. Закалюка, а згодом В. І. Шакуна обговорювалися кон-
цепції і стратегії протидії злочинності в Україні, розроблялися наукові
24
рекомендації керівництву держави і правоохоронних органів. За ініціа-

тивою і під егідою Бюро проведено десятки міжнародних та національ-
них наукових і науково-практичних конференцій з кримінології. Зусил-
лями членів Бюро розроблена і схвалена у 2002 р. Концепція розвитку
кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст. Концепція визна-
чила: сучасні ключові проблеми кримінологічної науки і практики,
з якими вони вступили у XXI ст.; основні проблеми і завдання криміно-
логії, які визначені на основі прогнозу розвитку кримінологічної об-
становки в країні на початку XXI ст.; потреби і завдання розвитку та
самовдосконалення кримінології. Бюро щорічно видає Інформаційний
бюлетень, що містить інформацію про стан кримінологічних розробок
в Україні. Вагомим досягненням Бюро стало видання у 2019 р. тому 18
Великої української юридичної енциклопедії «Кримінологія, криміналь-
но-виконавче право» за редакцією В. І. Шакуна.
З метою вирішення більш широкого кола завдань, пов’язаних з ін-
теграцією та узгодженням діяльності наукових установ запобігання
злочинності, поширенням кримінологічних і віктимологічних знань
серед населення, практичного використання наукових знань було
створено Кримінологічну асоціацію України, яка видає збірник «Віс
ник Кримінологічної асоціації України».
У період 2017–2019 рр. проведено І, ІІ і ІІІ Харківський міжнарод-
ний юридичний форум. У рамках панельних дискусій за модераторства
Б. М. Головкіна обговорювалися гостроактуальні проблеми боротьби
із злочинністю. Серед них: антикорупційна політика, злочинність
у сфері економіки, кримінальні загрози в секторі безпеки. У роботі
панельних дискусій щороку брали участь керівники правоохоронних
органів, міжнародні організації, авторитетні науковці, зарубіжні вчені,
представники органів державної влади, громадських організацій. На
ІІІ Форумі обговорювалися питання глобальних трендів та інновацій
у кібербезпеці, останні досягнення в боротьбі з організованою зло-
чинністю та використанням темної мережі Dark Net, інтернет речей,
захист персональних даних у мережі Інтернет, особливості виявлення
та розслідування кіберзлочинів, упровадження smart-технологій у за-
безпечення правопорядку і безпеки у великих містах, китайський до-
свід реалізації Smart City у сфері громадської безпеки та ін.
За часів незалежності активізувалася підготовка фахівців-кри
мінологів на кафедрах закладів вищої освіти юридичного профілю.
25
На одній із найстаріших кафедр кримінології в Україні у складі ни

нішнього Національного юридичного університету імені Ярослава
Мудрого (утворена 1966 р.) захищаються докторські дисертації
(І. М. Даньшин, А. Ф. Зелінський, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, А. Х. Сте-
панюк, О. Ю. Шостко, В. С. Батиргареєва, Б. М. Головкін) та прово-
дяться численні кримінологічні дослідження з питань запобігання
і протидії економічній злочинності, організованій злочинності, корис-
ливій насильницькій злочинності, а також розробляється концепція
виконання кримінальних покарань. Крім того, у спеціалізованій вченій
раді Національної юридичної академії України (нині – Національний
юридичний університет імені Ярослава Мудрого) захищають доктор-
ські дисертації В. І. Шакун, О. М. Литвак, М. І. Мельник, В. А. Тимо
шенко, А. М. Бойко, Т. В. Корнякова.
Кафедри кримінології створюються також у Харківському інсти-
туті внутрішніх справ (1992); у Національному університеті «Одеська
юридична академія» (на той момент Одеська державна юридична
академія) (1998), а також при всіх відомчих навчальних закладах сис-
теми МВС України. У Харківському інституті внутрішніх справ док-
торські дисертації захищають О. М. Литвинов, Д. О. Назаренко,
О. М. Ігнатов, Ю. В. Орлов. У Національному юридичному універси-
теті «Одеська юридична академія» докторські дисертації з криміноло-
гії захищають В. О. Туляков, В. М. Дрьомін, які надалі стали заснов
никами одеської наукової школи кримінології.
На сучасному етапі (2017–2020) розвиток вітчизняної кримінології
відбувається завдяки творчим зусиллям таких вчених, як: В. С. Батир-
гареєва, А. Б. Блага, А. М. Бойко, А. М. Бабенко, О. Ю. Бусол, І. Г. Бо-
гатирьов, В. В. Василевич, М. Г. Вербенський, В. В. Голіна, Б. М. Го
ловкін, О. М. Гумін, О. М. Джужа, С. Ф. Денисов, В. М. Дрьомін,
Г. П. Жаровська, В. С. Ковальський, О. Г. Колб, О. М. Костенко,
О. Є. Користін, О. Г. Кулик, О. М. Литвинов, В. А. Мисливий, Г. Г. Мо-
шак, С. І. Нежурбіда, Ю. В. Орлов, В. М. Попович, В. А. Тимошенко,
В. О. Туляков, С. О. Філіпов, В. І. Шакун, О. Ю. Шостко, Н. С. Юзіко-
вата та ін. Тематика кримінологічних досліджень указаних науковців
охоплює такі фундаментальні і прикладні проблеми, як‑от: основи
кримінологічної політики, теорія віктимології, інституціональна теорія
криміналізації суспільства, соціальний натуралізм, злочинність у сфе-
рі економіки, організована злочинність, транснаціональна і транскор-
26
донна злочинність, корислива насильницька злочинність, наркозлочи-

ність, регіональна злочинність в Україні, корупційна злочинність та ін.
Значним внеском у розвиток вітчизняної кримінології за останні
роки стали такі фундаментальні видання: «Курс сучасної української
кримінології: теорія і практика» у 3‑х книгах (А. П. Закалюк, 2007);
«Правова система України: історія, стан та перспективи» у 5 т. Т. 5
«Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі зло-
чинністю в Україні» (2008); «Правова доктрина України» у 5 т. Т. 5
«Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи роз-
витку» (2013); «Велика українська юридична енциклопедія» у 20 т.
Т. 18 «Кримінологія. Кримінально-виконавче право» (2019).
Стосовно розвитку світової кримінології, то наприкінці ХХ – на
початку ХХІ ст. увагу вчених було зосереджено на дослідженні таких
проблем, як організована, у тому числі транскордонна, злочинність
та її основні види – наркобізнес, торгівля людьми, нелегальна мігра-
ція, відмивання брудних грошей, а також корпоративна злочинність,
злочини проти оточуючого середовища («зелена» кримінологія), сі-
мейна кримінологія, злочини у сфері високих технологій, а також
запобігання злочинності на основі оцінки ризику злочинних дій, пе-
нітенціарна кримінологія, відновлювальна юстиція, зменшення мож-
ливостей вчинення злочинів, кримінологічні підходи до функціону-
вання системи кримінальної юстиції, заходи фінансового впливу
(замороження банківських рахунків та їх подальша конфіскація) як
складова протидії корупційній злочинності, порівняльна кримінологія.
Кримінології новітнього часу притаманні міждисциплінарний підхід,
розмаїття кримінологічних теорій. Найактивніше кримінологія роз-
вивається в таких країнах, як Велика Британія, Італія, Нідерланди,
Німеччина, Польща, Канада, США, Австралія. Найбільш знаними
кримінологами сучасності є Г. Айзенк, А. Блумштейн, М. Вольгман,
Е. А. Коуен, Дж. Вілсон, Т. Гірші, Ш. і Е. Глюк, Е. Лемерта, Дж. Вол-
да, А. Блумштейн, В. Реклеса, Г. Абадинський, Д. Вейсбурд, М. Гот-
тфредсон, Н. Крісті, М. Кілліас, Д. Лауб, Р. Льобер, Д. Фарінгтон,
К. Уеда, Л. Радзинович, Е. Савона, Р. Сампсон, М. Строс, Г. Й. Шнай-
дер, М. Тонрі, Т. Торнберрі, Я. ван Дайк, М. Леві, Р. Семсон, Л. Шер-
ман та ін.
Єдину світову антизлочинну політику проводить Організація
Об’єднаних Націй (ООН). Наукові розробки кримінологів знаходять
27
своє втілення в роботі Комісії ООН із запобігання злочинності і кри-

мінальної юстиції, що кожні 5 років проводить Конгреси ООН з ана-
логічною назвою, на яких розробляються загальносвітові стратегії
протидії злочинності та її окремим видам. 14-й Конгрес ООН відбу-
деться у квітні 2020 р. в м. Кіото (Японія).
На загальносвітовому рівні функціонує мережа кримінологічних
науково-дослідних інститутів, які діють під егідою ООН. Серед них
слід назвати Міжрегіональний інститут ООН із досліджень злочиннос-
ті та юстиції (UNIKRI, Турин), Європейський інститут із запобігання
злочинності і контролю над нею (HEUNI, Гельсінкі), Інститут ООН
для країн Азії та Далекого Сходу із запобігання злочинності та пово-
дження з правопорушниками (UNAFEI), Латиноамериканський інсти-
тут ООН із запобігання злочинності та поводження з правопорушни-
ками (ILANUD).
Рішенням Ради ЄС у 2001 р. було засновано Європейську мережу
запобігання злочинності (EUCPN). Ця структура сприяє державам –
членам ЄС в обміні інформацією, розповсюдженні даних щодо впро-
вадження апробованих і ефективних стратегій запобігання окремим
видам злочинності.
Важливу роль у вивченні злочинності виконує створене у 2000 р.
Європейське товариство кримінологів. Товариство об’єднує фахівців,
які активно займаються дослідженнями, викладанням і/або практикою
в галузі кримінології; заохочує освіту і навчання в академічних уста-
новах; підтримує науковий, практичний обмін і співробітництво між
ученими задля поширення кримінологічних знань в європейських
країнах і поза межами Європи.
Відбулось 19 щорічних конференцій товариства. На конференціях,
проведених в останні роки, активно обговорювались проблеми гло-
бальної нерівності та міграції, злочинів ненависті, тероризму, неза-
конного обігу наркотиків, злочинності неповнолітніх, кіберзлочиннос-
ті й кібервіктимізації, взаємозв’язку урбанізації та злочинності;
питання створення міжнародної системи безпеки та протидії органі-
зованій злочинності, проблеми покарання, ефективності/неефектив-
ності соціального контролю злочинності. Науковці представляють
результати вивчення злочинів у межах сучасних кримінологічних те-
орій, які ґрунтуються на емпіричних дослідженнях із використанням
багатофакторного математичного моделювання, яке дає змогу просте-
жити кореляційні зв’язки між злочинами та їх чинниками.
28
1.3. Методологія кримінологічних досліджень
1.3. Методологія кримінологічних

досліджень
Методологія науки – це система основних поглядів, принципів

розуміння оточуючого світу, що є базовими для наукового пізнання.
Згідно з нею визначаються напрями наукового пошуку, пояснюються
виявлені закономірності, здійснюються прогнози розвитку явищ. Тому
положення наукової методології для кримінологічних досліджень ма-
ють принципове значення.
У науці існують декілька типологій методологій пізнання правової
дійсності, побудованих за різними підставами. Найбільш загальною та
об’ємною з них є типологія, що виділяє метафізику права, природно-
правову філософію, юридичний позитивізм, діалектику, соціологію
права, культурологію права. У цей перелік можна також було б вклю-
чити феноменологію та герменевтику, але вони як методологічне під-
ґрунтя застосовуються для дослідження базових витоків, першоджерел
правового реагування та регулювання соціальних процесів. Застосу-
вання ж таких методологій при дослідженні злочинності й системи
запобігання та протидії їй є досить утрудненим, оскільки вони орієн-
товані на дослідження широкої правової реальності із застосуванням
вузьконаукових методів пізнання.
Під методологією кримінології слід розуміти певну систему, що
складається із: загальнонаукових принципів, вимог, критеріїв науково-
го пізнання загалом; методологічних особливостей галузі суспільних
наук, до якої належить кримінологія; методологічних і методичних
положень, методів, способів власного (кримінологічного) опрацю
вання, що перебувають у діалектичному зв’язку з першими та другими
(А. П. Закалюк, Т. 1).
Тривалий час методологічним підґрунтям вітчизняної кримінології
визнавалася лише матеріалістична діалектика як єдино можливий засіб
та метод пізнання дійсності. При цьому на суспільство механістично
переносились висновки та рекомендації, властиві точним наукам, дек
ларувалась та підтримувалась віра в можливість пізнання людської
поведінки із застосуванням категорій і правил, запозичених із при-
родничих та точних наук.
Така модель пізнання дійсності має лінійно-механістичний харак-
тер. Він проявляється в тому, що кожна причина є наслідком певного
29
впливу з боку іншої причини, тобто виступає її наслідком. Іншими

словами, кожна причина є витоком певного наслідку, що, у свою чергу,
сам виступає як причина, яка має свій наслідок, і т. д. У цій моделі іс-
нують певні обмеження при застосуванні, оскільки за її допомогою
є можливість прогнозування не дуже віддалених у часі наслідків, опе-
руючи відносно невеликою кількістю відокремлених соціальних фак-
торів.
Слід зазначити, що теперішня наукова ситуація, яка склалася в су-
часній і світовій, і вітчизняній кримінології, характеризується певним
науковим плюралізмом. Останнім часом у працях науковців, які перей
маються проблемними питаннями розвитку вітчизняної кримінології,
що відповідав би вимогам часу та досягненням світової науки, лунають
думки про підвищення актуальності методологічних аспектів визна-
чення концептуальних підстав організації і проведення наукових до-
сліджень узагалі та кримінологічних зокрема.
Передвісниками такої ситуації в сучасній кримінології стали де-
кілька методологічних вчень, які отримали розвиток у минулому сто-
літті та намагались – кожне за допомогою своїх, властивих тільки йому
концептуальних гносеологічних підходів – пояснити процеси, що
впливають на розвиток та стани сучасного суспільства.
Емпіризм сформувався як методологія аналізу чуттєвого пізнання
і досвіду (Френсіс Бекон). Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане
Ф. Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів фі-
лософії та серед природознавців. Емпірія – досвід, спирання на екс-
периментальне дослідження – є для нього вихідним пунктом нового
наукового методу, який доповнюється систематичною логічною робо-
тою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання – органон. Саме
емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб’єктивізму догмати-
ки, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Учений, який
керується індукцією, підкоряє свою суб’єктивність властивостям
дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань,
авторитету та інших ідолів пізнання. Об’єктивне знання природи про-
голошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти
далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна
переробка емпіричного матеріалу. У методологічному плані емпіризм –
це цілісна концепція, відповідно до якої життєва практика, мораль
і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.
30
До видатних представників раціоналістичної школи мислення на-

лежали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе
місце посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався виділити
апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку неможливо
отримати з досвіду. Раціоналісти вважали, що емпіричний досвід має
мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприй-
має світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум.
Р. Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не
навпаки». Оскільки пізнання залежить виключно від діяльності розуму,
то ми повинні від самого початку припустити наявність у розумі певних
ідей. Свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна
знайти знову‑таки лише в самому людському розумі. Причому цей
метод повинен спиратися на дедукцію – виведення часткових ідей із
вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні ви-
хідні ідеї. Їх Р. Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого
методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення
пізнання, а на його покращення. Матеріальна субстанція нескінченно
подільна, а духовна – непротяжна й неподільна. Головним атрибутом
духовної субстанції є мислення. Взаємодія між субстанціями у світі
зумовлена посередництвом Бога, а в організмі людини відбувається
через посередника – шишкоподібну залозу, через яку імпульси духовної
субстанції передаються матеріальній і навпаки.
Інтерес до прагматизму, що триває довше ніж століття, доводить,
що вибір його як методології пізнання зроблено багатьма людьми
у світі. Не секрет, що ідеї прагматизму зазнавали колись і захоплення,
і нищівної критики впродовж своєї історії. У той же час творці новітніх
педагогічних технологій різною мірою наслідують прагматизм, часом
не усвідомлюючи джерел запозичення своїх ідей. Як відомо, речі від
тривалого користування зазнають пошкоджень, а ідеї – аберації. Ре-
конструкція ідей – непоганий засіб їх відтворення і відновлення на
кожному етапі розвитку науки і суспільства.
Прагматизм виник наприкінці позаминулого століття у Сполучених
Штатах Америки, а уже в перші десятиліття минулого століття він до-
сяг великого поширення як у США, так і в Європі. Прагматизм трак-
тується як суто американська філософія, що по‑новому висвітлює такі
традиційні розділи філософського знання, як онтологія, гносеологія,
методологія, соціальна філософія, антропологія, етика. Серед найпер-
31
ших представників цього філософського напряму варто назвати

Ч. С. Пірса та У. Джемса. Зрозуміло, що прагматизм не виник на пус-
тому місці і є набагато старшим, ніж створена Пірсом і Джемсом тео-
рія. З точки зору розвитку ідей його можна розглядати як трансформа-
цію європейської філософії емпіризму, яка полягає в більш широкому
розумінні досвіду. Пірс і Джемс виходили з відомих філософських
принципів, визначаючи смисл філософських міркувань через діяльність
суб’єкта й особистісне сприйняття світу. Прагматизм узагалі проти
всяких системопобудов, він за формування відношення до таких речей,
як результати, факти. Прагматизм – це спостереження істини в її ро-
боті, накопичення досвіду.
Попит на ідеї прагматизму різко зростає в періоди соціального під-
йому у країні або ж у молодих державах на початку пошуку власних
цінностей і зразків. А такі форми діяльності, як проектна діяльність,
інтерактивні методики, командні принципи роботи, розвиток критич-
ного мислення, є ознаками суспільства та освіти, що розвиваються. Як
стверджують прагматисти, лише вдосконалення структури дії дозволяє
вдосконалити й мисленнєвий досвід.
Структуралізм сформувався у минулому столітті в результаті по-
шуків нових наукових і філософських парадигм для пояснення склад-
них та багатозначних процесів у масовій і науковій свідомості сучас-
ності. Цей напрям у центр своїх дискусій поставив саме структуру як
сукупність незмінних, непідвладних часові елементів.
Праці Р. Барта, П. Бурдьє, К. Леві-Строса, М. Фуко репрезентують
структуралістську методологію в соціологічних дослідженнях. Підхід
до вивчення будь-якого об’єкта з позиції структуралізму, по‑перше,
означає виявлення системи зовнішніх зв’язків цього об’єкта, а по‑
друге – реконструкцію та ретельне дослідження внутрішньої струк-
тури об’єкта. Структура – це деяка властивість, певна характеристи-
ка речі або процесу, натомість «структуралізм» є концепцією, яка
прагне пояснити генезу, форму і різноманітність структур, які зустрі-
чаються в природі, свідомості і суспільстві. Потенціал структураліст-
ського підходу актуалізується в контексті сучасних досліджень, які
торкаються вирішення найактуальніших проблем сьогодення. За-
стосування структуралістського підходу дає можливість із позицій
урахування попереднього досвіду (історичний, соціокультурний
32
контексти) дослідити традиційні проблеми гуманітарного знання,

а також знайти підхід до проблем, які взагалі залишалися за межами
наукового розгляду, оскільки для цього були відсутні адекватні ме-
тодологічні засади.
Сформувавшись як концепція і метод у середовищі мовних дослі-
джень, структуралізм знайшов своє відображення і в інших галузях
гуманітарного знання. Практика застосування структуралістського
підходу демонструє позитивний досвід у дослідженні складних фено-
менів гуманітарної сфери, соціокультурної та соціально значущої ді-
яльності людини. В останні десятиріччя успішним виявилося викорис-
тання структуралістського методу в соціологічних проектах. У зв’язку
з цим можна припустити, що застосування структуралістської мето-
дології для здійснення методологічних та емпіричних пошуків у до-
слідженнях соціальних систем може продемонструвати нові можли-
вості для теоретизування в умовах сучасності.
Актуальним для сучасної кримінології є перегляд усталеного ме-
тодологічного підґрунтя з огляду на наявність у світовій науці про-
гресивного методологічного інструментарію, в якості якого останні
30–35 років постає синергетика.
Ідеї синергетики стали розповсюджуватись у соціально-економіч-
них науках із кінця 80‑х рр. ХХ ст. Займаючись вивченням процесів
самоорганізації в системах різної природи, дослідники не могли обійти
стороною такий важливий об’єкт вивчення, як суспільство. Більше
того, для багатьох учених стало очевидним, що майбутнє людства все
більшою мірою визначається не стільки високим рівнем розвитку
техніки, скільки соціологічними конструктами.
Одним із перших, хто замислився про можливість застосування
синергетичного методу до правових явищ, був відомий учений-право-
знавець А. Б. Венгеров. З приводу змін, що відбуваються в сучасній
методології права, він зазначав, що одні зміни відображають загальну
методологічну кризу всього вітчизняного суспільствознавства, в осно-
ві якого лежить криза так званої матеріалістичної діалектики (рухнула
утопічна комуністична ідея, захиталася і її методологічна основа –
діалектика). Другі зміни свідчать про воістину революційні зміни в усій
сфері наукового знання, а саме ті, які пов’язані з формуванням синер-
гетичного світосприйняття, що йде на зміну діалектико-матеріалістич-
33
ним уявленням. Розповсюдження цих методологічних новин у науко-

вому правовому знанні – не данина моді, не переодягнення в новий,
«синергетичний» одяг старих, звичних положень.
Що стосується вивчення права в його цілісності, ця синергетична
методологія являє собою не кон’юнктурне механічне запозичення,
а означає органічну потребу вивчати право в його нових формах іс-
нування, адекватних переходу людства в загальнопланетарному мас
штабі до ринкових процесів, що саморегулюються в економічному
житті, до формування потужної інформаційної сфери людства, до
політичного поліцентризму (появи декількох потужних центрів) і спон-
танних начал у сучасному міжнародному житті. Загалом, він вважав,
що матеріалістична діалектика, яка стверджувала примат необхідного
над випадковим, під впливом нових знань і нового історичного до-
свіду вичерпала в основному свій пізнавальний і прогностичний по-
тенціал у соціальній, у тому числі й правовій, сфері. На зміну їй має
прийти синергетика як філософське вчення, що по‑новому розглядає
роль необхідного й випадкового в еволюційних процесах. А. Б. Вен-
геров вважав, що синергетика здатна пояснити більш широке коло
явищ, ніж матеріалістична діалектика, і включає останню як окремий
випадок (А. Б. Венгеров, 1993). Відмінності між діалектикою і синер-
гетикою як новим світосприйняттям А. Б. Венгеров наводив у вигляді
таблиці (табл. 1).
Таблиця 1
Розвиток
(динамічний Діалектика Синергетика
процес)
Єдність і боротьба протилеж- Нерівноважність; нестабіль-
ностей; протиріччя; запере- ність; кризи; еволюція і ко
Причина
чення заперечення; перехід еволюція
кількості в якість
Переривання поступовості; Накопичення флуктацій (від-
«скачки»; «по спіралі» («знят- хилень); біфуркація; фазові
тя»); від нижчого до вищого переходи; самочинний перехід
Форми
системи в новий стан; неліній-
ність, лавиноподібні процеси;
самоорганізація
34
Закінчення табл. 1
Розвиток
(динамічний Діалектика Синергетика
процес)
Детермінованість; випадко- Вірогідна випадковість; воро-
ве – форма прояву необхідного жильний випадок (поява віяла
Властивості можливостей та їх відбір);
детермінованість (окремі об-
ласті універсуму)
Об’єктивні, суб’єктивні; за- Малі впливи; випадок; атрак-
кономірності; тенденції тори; параметр порядку;
Фактори
вплив процесів на мікрорівні
через мезорівні на макрорівні
Необхідне в кінцевому випад- Поява багаторівневого цілого,
ку; поворотний рух; зміни яке не дорівнює сумі частин;
Результати (у тому числі через вплив се- нова нерівноважність; нео-
редовища, що змінилося, на братимість; невідповідність
суб’єкт динамічного процесу) замислу; ускладнення
Способи Сходження від абстрактного Раціоналізм; редукціонізм;
пізнання до конкретного і від конкрет- коеволюціонізм; непередба-
і перевірка ного до абстрактного; практи- чуваність
результатів ка – критерій істини
У рамках кримінології є цікавими, конструктивними та заслугову-

ють на застосування оригінальні уявлення синергетики про багатова-
ріантність і непередбачуваність, види випадковості, глибокий
взаємозв’язок хаосу і порядку, процеси і механізми самоорганізації
в природі і суспільстві, специфіку відкритих (нелінійних) систем тощо.
Синергетичні ідеї були б корисні в кримінології як для пояснення при-
чин злочинної поведінки, так і для організації систем профілактично-
го та правового впливу на злочинність.
Для пояснення причин злочинності може виявитися корисним та-
кож використання кримінологією принципу підпорядкування. У си-
нергетиці даний принцип означає, що складну задачу можна звести –
без ризику впасти в спрощення – до вирішення невеликого числа
змінних («параметрів порядку»), які визначають усі інші. У пізнанні
причинного комплексу злочинності дуже важливо було б знайти ті
узагальнюючі показники, які відіграють у системі названого комплек-
су головну, визначальну роль.
35
Синергетика переконливо доводить неслушність поглядів на

суспільство як об’єкт, абсолютно підконтрольний владі, розвиток
якого визначається виключно вольовими управлінськими рішеннями.
Найбільш далекоглядний підхід у державному управлінні повинен
гуртуватись на виявленні та стимуляції процесів суспільної само-
організації. Збагачуючи діалектику багатовимірністю параметрів до-
сліджуваних явищ, синергетика дозволяє самим категоріям діалектики
вийти за рамки лінійності та створити нелінійну модель поводження
соціальної системи залежно як від зовнішніх, так і від внутрішніх
впливів.
1.4. Методи і процедури

кримінологічних досліджень
Наукове пізнання різноманітних об’єктів відрізняється від буден-

ного наявністю певних процедур, визначених послідовностей, засто-
суванням наукового інструментарію, що сприяє виявленню закономір-
ностей, взаємозв’язків і взаємоузгодженостей.
Наукове дослідження полягає в застосуванні визначених прийомів
та способів вивчення певного об’єкта, встановлення його властивостей
та взаємозв’язків з іншими об’єктами тощо. Для пізнання застосову-
ються різноманітні прийоми і способи, що отримали найменування
методів наукових досліджень.
У загальному вигляді методи наукових досліджень – це конкретні
прийоми, способи та операції з отримання, обробки, опрацювання
й аналізу наукової інформації щодо певного об’єкта.
Методи наукового пізнання будь-якої науки, у тому числі кри
мінології, можна класифікувати таким чином: 1) методи, що безпосе-
редньо випливають із філософського діалектичного методу як загаль-
ного методу пізнання; 2) загальнонаукові методи, якими користується
будь-яка наука, вони є складовою і продуктом розвитку теорії науко-
вого пізнання; 3) методи інших наук, що використовуються однією
наукою при пізнанні у своїх цілях об’єктів, які належать до предмета
інших наук, але частково, у певному ракурсі, є предметом пізнання
й цієї науки; 4) методи певної науки, які є результатом і частиною роз-
витку її власної теорії (теорій).
36
1.4. Методи і процедури кримінологічних досліджень
До методичних положень (методів), що безпосередньо випливають

із загального діалектичного методу пізнання, належать філософські
закони: розвитку та взаємозв’язку явищ, процесів, проявів життєдіяль-
ності у природі та суспільстві; єдності та боротьби протилежностей як
рушійних сил передумов та стимулів розвитку, переходу кількісних
змін у якісні, заперечення тощо, а також категорії: причини і наслідку;
загального, особливого та одиничного; необхідного і випадкового;
змісту і форми та ін. На основі цих законів та категорій філософії,
передусім пов’язаних із діалектичним методом, опрацьовуються тео-
ретичні підвалини інших методів наукового пізнання (А. П. Закалюк,
2007. Т. 1).
Загальнонаукові теоретичні методи розробляються загальною тео-
рією пізнання і застосовуються в більшості природничих та суспільних
наук. До таких методів належать: аналіз – розчленування певного
явища на окремі властивості чи відношення; синтез – поєднання різних
елементів, сторін, властивостей об’єкта в єдине ціле; індукція (від лат.
induktio – проведення, представлення) – логічний прийом, що полягає
в отриманні висновків, одержаних при сходженні від часткового до
загального, від окремих фактів до узагальнень; дедукція (від лат.
deduktio – відведення) – логічний умовивід від загального до частко-
вого, від загальних суджень до часткових висновків; моделювання – за-
міна реального об’єкта вивчення об’єктом-замінником (моделлю), який
містить у собі риси, зв’язки, відношення досліджуваного об’єкта; гі‑
потетичний метод – висування на основі дедукції наукового припу-
щення для пояснення певного явища; системний метод – пов’язаний
із побудовою системи взаємозв’язків елементів, складових об’єкта;
узагальнення – перехід від емпіричного аналізу окремих об’єктів на
більш високий ступінь абстракції шляхом виділення спільних ознак,
що є в розглянутих об’єктах; формалізація (від лат. formalis – складений
за формою) – метод відбиття результатів мислення в точних поняттях,
виражених у формулах чи знаковій формі тощо; абстрагування – метод
наукового пізнання, оснований на формуванні образу реального об’єкта
за допомогою мисленнєвого виділення ознаки, яка цікавить дослідника.
Методика наукових досліджень – це операційна послідовність за‑
стосування наукових методів у конкретних дослідженнях для збиран‑
ня, опрацювання та аналізу інформації. Якщо методологія науки ви-
значає базові засади наукового пізнання, то методика встановлює
37
конкретні технології комплексних дій для отримання нових наукових

знань.
Для вибору методики дослідник має визначити і врахувати: 1) мету
дослідження; 2) набір методів дослідження; 3) послідовність застосу-
вання методів. У теоретичному аспекті зміст методики обумовлюється
рівнем розвитку наукових знань у певній галузі. У практичному аспек-
ті в конкретних дослідженнях вибір методики залежить, по‑перше, від
об’єкта, який вивчається, а по‑друге, від ресурсної забезпеченості за-
планованого дослідження.
В усіх випадках доцільно дотримуватися такої послідовності етапів
кримінологічного дослідження:
– встановлення проблеми, ознайомлення з профільною літерату-
рою, визначення наукової гіпотези запланованого дослідження;
– розробка програми дослідження, визначення джерел інформації,
методів дослідження, учасників, матеріально-технічного забезпечення;
– безпосереднє збирання інформації та її фіксація;
– узагальнення та аналіз отриманої інформації.
Спеціальні емпіричні методи застосовуються іншими науками про
суспільство та людину, такими як соціологія, загальна та соціальна
психологія, а також психологія особистості. Цінність соціологічних
методів для кримінології пояснюється декількома обставинами. У де-
яких випадках вони є єдиним засобом отримання інформації (напри-
клад, про довіру правоохоронній діяльності). З іншого боку, в такий
спосіб можна перевіряти й уточнювати дані офіційної статистики про
злочинність.
Варто відмежовувати соціологічні методи від інших. Якщо за до-
помогою соціологічних методів установлюються характеристики ма-
сових соціальних явищ – злочинності, злочинців окремих типів і т. д.,
то для психологічних методів кінцевою метою є встановлення відо-
мостей про окремі злочини і злочинців. Різняться зазначені методи
також і за об’єктом дослідження. При використанні психологічних
методів вивчається передусім психічний аспект поведінки (мотивація,
воля). При використанні ж соціологічних методів установлюються
процеси суспільного життя (криміналізація суспільства, формування
кримінальної субкультури і т. ін.). Серед них є такі методи, що успіш-
но використовуються кримінологією, зокрема такі:
38
Спостереження – систематичне, цілеспрямоване, спеціально

організоване сприймання предметів і явищ об’єктивної дійсності, які
виступають об’єктами дослідження. У кримінології застосування
цього методу має особливості. По-перше, багато явищ, які досліджу-
ються (злочини, деякі види правоохоронної діяльності), мають при-
хований характер. Часто це унеможливлює присутність дослідників
безпосередньо на місці подій. По-друге, у випадках безпосереднього
спостереження протиправної діяльності дослідник зобов’язаний
вжити заходів до припинення посягання, повідомити про них в право-
охоронні органи. Це, безумовно, унеможливлює встановлення бага-
тьох подій у повному обсязі. Тому аналізований метод здебільшого
використовується для вивчення явищ, які не мають протиправного
характеру.
Спостереження буває двох видів: включене і невключене. При
включеному спостереженні дослідник бере участь у події, що вивча-
ється. Наприклад, при проведенні рейду поліції. При невключеному
спостереженні дослідник вивчає явище, не беручи в ньому участі та
не впливаючи на події. Зокрема – при спостереженні роз’яснювальної
роботи співробітників органів і служб у справах дітей. Відрізняють
також спостереження відкрите й інкогніто, польове і лабораторне.
При відкритому спостереженні учасники події, що спостерігається,
знають про дослідження, при спостереженні інкогніто – навпаки. По-
льове спостереження передбачає звичайну обстановку, в якій має
місце досліджуване явище. При лабораторному дослідженні ситуація
й обстановка утворюються штучно, припускаючи звичайну поведінку
учасників.
Результати спостереження фіксуються у вербальній формі, як пра-
вило, шляхом вільного викладення матеріалу. Коли спостереження
здійснюється системно, то викладення результатів може здійснювати-
ся щодо кожного випадку в окремому формулярі.
Опитування – збирання значущої для дослідження інформації
шляхом спілкування (безпосереднього або опосередкованого) з рес-
пондентами. Відбувається у двох формах: анкетування та інтерв’ю.
При анкетуванні бланки анкет із питаннями щодо досліджуваної
проблеми різними способами передаються опитуваним (респонден-
там). Ці особи самостійно фіксують відповіді на отриманих бланках,
після чого передають їх дослідникам.
39
Анкети бувають іменні та анонімні. В іменних анкетах опитува-

ний повідомляє свої дані (прізвище, ім’я, по батькові та ін.). При
анонімному дослідженні такі дані не вказуються. Структура анкети
складається з трьох частин: вступної, основної (інформаційної) і за-
ключної. Вступна частина містить відомості про мету дослідження.
В інформаційній частині анкети вказуються питання, на які повинні
відповісти учасники опитування. Вони можуть стосуватися як до-
сліджуваного суспільного явища, так і соціально-демографічних
характеристик опитуваних. У заключній частині анкети вказується
інформація про засоби повернення анкет дослідникам та висловлю-
ється подяка учасникам.
Питання в анкетах поділяються на відкриті, закриті і змішані. Щодо
«відкритих» питань опитуваний формулює свою відповідь самостійно
і викладає її у прийнятній для себе редакції. Щодо так званих «закри-
тих» запитань разом пропонуються і варіанти відповідей. У «зміша-
них» запитаннях опитуваний вибирає найбільш прийнятний запропо-
нований варіант або зазначає власну відповідь. Питання анкети
повинні містити точну інформацію щодо сутності досліджуваної
проблеми. Розташовуватися вони повинні за принципом від більш
простих до більш складних; від загальних до уточнюючих. Перевіря-
ють точність і достовірність відповідей контрольними запитаннями,
які стосуються раніше порушених проблем, але мають інше формулю-
вання (В. Ф. Оболєнцев, 2014).
При опитуванні важливо вибрати засіб поширення і повернення
анкет. Від цього залежить і бажання респондентів брати участь у до-
слідженні, і кількість повернутих анкет. Відомо, що при опублікуван-
ні в друкованих засобах масової інформації (газети, часописи) повер-
таються до 5 % анкет. При поширенні поштою – порядку 20–20 % анкет.
Найбільш ефективним є поширення анкет у локальній аудиторії після
відповідного інструктажу. У цих випадках можна досягти повернення
майже 100 % анкет.
Інтерв’ю від анкетного засобу опитування відрізняється тим, що
в цих випадках дослідник самостійно задає питання безпосередньо
опитуваним і фіксує відповіді в спеціально розроблених бланках. Такий
спосіб збирання інформації є більш витратним і тривалим за часом.
Проте при належній організації він дозволяє забезпечити довіру спів-
розмовника й отримати більш відверті і достовірні відповіді. До того
40
ж інтерв’ю дозволяє контролювати бесіду і своєчасно корегувати її

залежно від отриманих відомостей.
На відміну від анкет опитувальники для інтерв’ювання не містять
звернення до респондента. Їх зміст складають лише питання, які без-
посередньо стосуються досліджуваних проблем і соціально-демогра-
фічних характеристик учасників дослідження. У випадках анонімного
інтерв’ювання про останнє взагалі не запитують або запитують так,
щоб забезпечити анонімність учасника.
Залежно від методики розрізняють інтерв’ю формалізовані (стан-
дартизовані) і неформалізовані (нестандартизовані). При формалізо-
ваних інтерв’ю опитування здійснюється відповідно до розроблено-
го питальника. Неформалізовані інтерв’ю відбуваються у формі
вільної бесіди. При цьому фіксується винятково та інформація, що
цікавить дослідника і стосується проблем дослідження. Також роз-
різняють інтерв’ю клінічні і фокусовані. Клінічні інтерв’ю прово-
дяться в спеціально створеній обстановці і передбачають спілкуван-
ня віч-на-віч дослідника й опитуваного. Такі опитування можуть
тривати достатньо тривалий час. Фокусовані інтерв’ю проводять
у звичайній обстановці перебування опитуваного. Час їх проведення
не дуже тривалий. У число опитуваних включаються особи, що мо-
жуть мати інформацію про предмет дослідження. Якщо учасниками
опитування є правопорушники, то доцільно аналогічне опитування
проводити і серед осіб, що не вчиняли злочинів (у так званій конт
рольній групі). Порівняння даних, отриманих від першої і другої
категорії опитаних, дозволяє встановити більш точні відомості про
проблему дослідження.
Вивчення документів являє собою процес ознайомлення та фіксації
дослідником інформації з документальних джерел. Документом прий
нято вважати створений людиною предмет, призначений для збережен-
ня і передачі інформації (зазвичай у паперовому або електронному
вигляді). У кримінологічних дослідженнях вивчаються кримінальні та
особові справи засуджених, матеріали преси і т. ін.
Установлена з документів інформація фіксується в розробленому
формулярі. Питання в ньому присвячені, по‑перше, ідентифікації до-
кумента; по‑друге, безпосереднім проблемам дослідження. На кожний
документ заповнюється один бланк формуляра. Далі отримані резуль-
тати узагальнюються й аналізуються.
41
Експеримент полягає в тому, що пізнання емпіричного факту

здійснюється через дослідне відтворення відносин та умов його функ-
ціонування. При цьому, як правило, майже всі чи більшість із них
зберігаються в реальному виявленні, а одна, значення якої експери-
ментально перевіряється, змінюється. Пізнання полягає у визначенні
зміни емпіричного факту за умови експериментальної зміни зазначеної
умови. Характерна особливість експерименту як спеціального емпі-
ричного методу досліджень полягає в тому, що він забезпечує активну
участь дослідника та можливість практичного впливу на досліджува-
ні явища та процеси (Г. І. Рузавін, 2009). Соціальний експеримент,
різновидом якого є кримінологічний експеримент, може застосовува-
тися лише з позитивною метою, у межах закону та суспільної моралі
і з виключенням порушення прав, свобод і законних інтересів як
учасників експерименту, так і інших громадян. Слід зазначити, що
в умовах реальної дійсності застосування цього методу для потреб
соціального експерименту, включаючи кримінологічний, викликає
багато проблем. Вони пов’язані головним чином із труднощами реаль-
ної експериментальної зміни соціальних умов, чинників, що визна-
чають криміногенну обстановку, тощо.
Експертні оцінки передбачають опитування та узагальнення думки
фахівців із певної проблеми. Застосовується цей метод там, де отри-
мати інформацію іншими методами неможливо, і там, де вишукувані
дані мають оціночний характер (краще – гірше, більше – менше, до-
цільно – недоцільно). Іноді таким чином оцінюються кількісні харак-
теристики малодосліджених явищ. Фактично отримана інформація
ґрунтується на інтуїції учасників дослідження та їх досвіді. Тому при
використанні цього методу повинні залучатися спеціалісти (теоретики
і практики), що мають достатній стаж роботи в певній сфері і здатні
кваліфіковано висловлювати судження про проблему.
Технологія застосування цього методу зводиться до такого: питан-
ня, що цікавлять дослідників, викладаються в спеціальній анкеті.
Після інструктажу експерти відповідають на поставлені питання, відо-
бражаючи свої відповіді в бланках анкет, потім ці дані узагальнюють-
ся й аналізуються (В. Ф. Оболєнцев, 2014).
Тестування – це психологічний метод, який дозволяє одержати дані
про закономірності психічного життя людини, активне відображення
людською свідомістю об’єктивної реальності у формі відчуттів, моти-
42
вів, потреб, переживань і інших процесів психіки за допомогою психо-

логічних методик (проективних методик психологічного дослідження).
При тестуванні об’єктом дослідження є особистість злочинця. При
цьому можуть бути встановлені психічні властивості, що обумовлюють
підвищену вірогідність вчинення насильницьких злочинів: підвищена
збуджуваність психіки, агресивність і т. ін.; також цілі, потреби й інші
спонукальні мотиви злочинної поведінки. Важливе практичне значен-
ня мають психологічні методики, що дозволяють оцінювати ступінь
визнання засудженим своєї провини, оскільки таким чином прогнозу-
ється можливість нових злочинних посягань.
При використанні методу комплексного психологічного тестування
встановлюються різні форми розладу психіки людини. Основна мета
застосування такого методу – встановлення психічних відхилень, що
обумовлюють особливості мислення злочинців під час протиправного
посягання. Здійснюється шляхом спостереження за випробуваним,
а також вербального контакту з ним.
Метод оцінки рівня інтелекту. Він дає можливість зробити висно-
вки про інтелектуальний розвиток людини на підставі відповідей ви-
пробуваного на питання з різних сфер людських знань. Таким чином
оцінюється механізм протиправної поведінки при вчиненні необереж-
них злочинів у наукомістких сферах людської діяльності.
Варто пам’ятати, що при застосуванні психологічних методів кін-
цевою метою є встановлення відомостей, що характеризують окремих
злочинців. За допомогою соціологічних методів установлюются уза-
гальнюючі характеристики особистості злочинців. Різняться зазначені
методи також і за об’єктом дослідження. Якщо при використанні пси-
хологічних методів вивчається психічний аспект поведінки окремих
осіб, то при використанні соціологічних методів установлюються
узагальнені характеристики масових процесів громадського життя
(наприклад, мотивація окремих типів злочинців).
За повнотою охоплення досліджуваного явища методи досліджень
поділяють на суцільні і несуцільні. У суцільних досліджується все яви-
ще, у несуцільних – тільки частина. Безумовно, максимально досто-
вірні результати про досліджувані явища встановлюються при суціль-
них дослідженнях. Проте при вивченні масових явищ їх застосування
є витратним, а в деяких випадках – неможливим (наприклад, немож-
ливо дослідити всі злочини у зв’язку з їх латентизацією).
43
Статистичними називають спеціальні методи збору й аналізу

інформації про кількісні характеристики масових соціальних явищ.
У кримінології їх використовують, зокрема, для встановлення власти-
востей злочинності, визначення ефективності правоохоронної діяль-
ності. Статистичні методи, на відміну від соціологічних, описують не
змістовні, а кількісні характеристики масових явищ.
Дослідження із застосуванням статистичних методів здійснюється
в декілька етапів.
1. Підготовчий етап. Його метою є організація майбутнього дослі-
дження. На цьому етапі вирішуються два види питань: організаційні
і методичні. Організаційні питання присвячені матеріальним і еконо-
мічним аспектам роботи (фінансування заходу, його учасники і т. ін.).
Методичні питання стосуються методики дослідження. Зокрема, ви-
значається явище – об’єкт спостереження, одиниця досліджуваної
сукупності, засоби аналізу інформації і т. д.
2. Етап статистичного спостереження. На цьому етапі факти (оди-
ниці сукупності) виявляються (власне спостерігаються) та реєструють-
ся передбаченим способом (у розроблених бланках або в електронному
вигляді). При цьому застосовуються методи спостереження, анкетуван-
ня, інтерв’ювання.
3. Етап зведення й групування. Після етапу статистичного спосте-
реження отримана інформація, як правило, розрізнена і знаходиться
у різних дослідників. Для встановлення загальних характеристик до-
сліджуваного явища ці відомості зводяться разом. При цьому можливі
два варіанти. У першому випадку – при децентралізованому зведенні
даних – вони опрацьовуються безпосередньо тими дослідниками, які
фіксували інформацію на етапі статистичного спостереження. В єдиний
центр передається вже оброблена інформація, де вона й об’єднується.
Наприклад, при дослідженні латентної злочинності відомості про ре-
зультати інтерв’ювання громадян можуть опрацьовуватися дослідни-
ками на місцях, а результати такого опрацювання будуть передаватися
й об’єднуватися в єдиному центрі.
У другому випадку, при централізованому зведенні, зафіксована
інформація пересилається в єдиний центр, де й опрацьовується. На-
приклад, при опитуванні населення з проблем віктимізації заповнені
громадянами анкети можуть надходити до керівників проекту, які
опрацюють первинні дані.
44
І при централізованому, і при децентралізованому зведенні перед

перерахуванням (узагальненням) отримані дані групуються. Напри-
клад, відомості про злочини групують залежно від місця, часу, об’єкта
посягання.
4. Етап узагальнення статистичних даних. У процесі арифметич-
ного обчислення визначають так звані узагальнюючі показники – чис-
лові дані, які характеризують кількість, співвідношення, середнє зна-
чення властивостей явищ. Наприклад, підраховується загальна кількість
злочинів і встановлюється рівень злочинності у двох областях: у пер-
шій – 300 злочинів за місяць, у другій – 200 (показник кількості). Далі
при арифметичному співвідношенні цих даних установлюється, що на
першій території цей показник у 1,5 разу більший, ніж на другій (по-
казник співвідношення).
5. Етап аналізу статистичної інформації. На цьому етапі виявля-
ються взаємозв’язок між різними соціальними явищами і тенденціями
їх розвитку. Наприклад, установлюється взаємозалежність між зрос-
танням кількості злочинів, учинених у стані алкогольного сп’яніння,
і зростанням кількості алкоголю, реалізованого населенню.
6. Етап поширення результатів статистичного дослідження. На
цьому етапі отримані дані оформлюються у вигляді тексту, таблиць,
графіків і поширюються серед зацікавлених користувачів (В. Ф. Обо-
лєнцев, 2014).
Треба вказати, що статистичні методи широко застосовуються
в кримінології. Так, з обрахуванням показника рівня злочинності вста-
новлюється кількість зареєстрованих злочинів та виявлених злочинців.
Показник динаміки злочинності демонструє тенденції зміни обсягів
цього явища. Структурні характеристики описуються показниками
структури злочинності.
У кримінології головною перешкодою для застосування статистич-
них методів є наявність латентної злочинності (прихованої від дослі-
дження). Для подолання вказаної проблеми отримані відомості необ-
хідно додатково перевіряти побічними методами.
Застосування конкретного методу передусім залежить від специ-
фіки досліджуваного об’єкта. Статистичні методи застосовуються при
вивченні кримінологічних явищ, що мають масовий характер (злочин-
ність, злочинці). Соціологічні методи застосовуються при вивченні
соціальних процесів (наприклад, впливу засобів масової інформації на
45
правосвідомість населення). Психологічні методи застосовуються для

дослідження властивостей особистості злочинця і жертв злочинів.
Економічні методи найбільш часто застосовуються при прогнозуванні
злочинності у сфері економіки.
Узагальнення й аналіз кримінологічної інформації являють собою
діяльність дослідників, спрямовану на встановлення закономірностей
досліджуваних явищ на підставі емпіричного матеріалу, отриманого
на попередніх стадіях дослідження.
Фактично узагальнення й аналіз кримінологічної інформації зво-
дяться до впорядкування попередньо отриманих емпіричних даних.
У первинному вигляді отримана інформація являє собою великий
масив розрізнених даних, що, як правило, зафіксовані на окремих
носіях і характеризують окремі факти, а не досліджуване явище в ці-
лому. У такому масиві інформації без застосування додаткових методів
кримінологічні закономірності встановити складно. Тому в криміно-
логії обов’язковим етапом будь-якого дослідження є діяльність з упо-
рядкування емпіричного матеріалу. Для цього дані з первинних носіїв
(анкет, запитальників) доцільно переносити в таблиці, у такий спосіб
групуючи однотипну інформацію.
Після такого узагальнення здійснюється аналіз отриманих даних.
Його метою є встановлення закономірностей у досліджуваному явищі.
На підставі аналізу одержують закономірності декількох видів:
– кількісні закономірності. До них відносять закономірності ха-
рактеристик розмірів явища (кількість злочинів – рівень злочинності),
внутрішньої структури (питомої ваги окремих видів злочинності),
середнього значення ознаки (середнього віку злочинців);
– якісні закономірності. До них відносять закономірності, що ха-
рактеризують сутність явищ і процесів. Наприклад, віднесення зло-
чинця до злісного типу у зв’язку з неодноразовим вчиненням тяжких
злочинів;
– закономірності розвитку. Наприклад, тенденції зміни показників,
що характеризують динаміку злочинів, учинених на певній території;
– закономірності взаємозв’язку. Наприклад, закономірності, що
характеризують взаємозалежність чисельності співробітників право-
охоронних органів і кількості виявлених злочинів.
Указані закономірності встановлюються за допомогою методів ма-
тематичного і логічного аналізу. Математичний аналіз полягає в обра-
46
хуванні співвідношення, усереднення, коефіцієнтів кореляції (залежнос-

ті) між кількісно-якісними показниками. Логічний аналіз здійснюється
за допомогою методів логіки. Наприклад, якщо на певній достатньо
великій території зареєстровано менше тілесних ушкоджень середньої
тяжкості, ніж тяжких тілесних ушкоджень, це може свідчити про їх знач
ну латентизацію. Такий висновок робиться на підставі закономірності,
у відповідності до якої за інших рівних умов тяжких злочинів учиняєть-
ся менше, ніж злочинів меншої тяжкості (В. Ф. Оболєнцев, 2014).
Аналіз даних кримінологічного дослідження полягає у встановлен-
ні зв’язків та залежностей як усередині досліджуваної сукупності (виду
злочинності, групи злочинів), так і її зв’язків з іншими явищами та
процесами суспільного буття. За ступенем залежності одного явища
від іншого розрізняють два види зв’язку: функціональний (повний)
і стохастичний (неповний, або статистичний).
Функціональним називають такий зв’язок, при якому кожному зна-
ченню факторної ознаки x (аргументу), що характеризує певне явище,
у всіх випадках відповідає одне або кілька значень результативної
ознаки y (функції). Така залежність виявляється в кожному окремому
випадку абсолютно точно і виражається за допомогою математичних
формул. Отже, знаючи значення x (аргументу) в кожному конкретному
випадку, можна точно визначити значення y (функції). У соціально-
економічних, у тому числі й правових, явищах до функціонального
типу належать адаптивні (y = x1 + x2) або мультиплікативні зв’язки
(y = x1 × x2; y = x1 / x2), а також залежності середніх величин від струк-
тури сукупності.
Функціональний зв’язок найчастіше зустрічається в природничих
науках: математиці, фізиці, астрономії тощо. Він виражається точною
математичною формулою, яка може бути використана в будь-якому
випадку для розглядуваного явища. Функціональна залежність про-
являється з однаковою силою в усіх одиницях сукупності незалежно
від зміни інших ознак даного явища.
Функціональна залежність має місце і в суспільних явищах, але
дуже рідко; ці зв’язки є одиничними, відображають взаємозв’язок
тільки окремих сторін явища. Зокрема, таким є зв’язок між тарифною
ставкою та відпрацьованим робочим часом і т. д. У правових явищах
функціональна залежність, як правило, не зустрічається (С. Ю. Лука-
шевич, 2015).
47
На відміну від функціонального стохастичний зв’язок є неодно

значним, адже при ньому кожному значенню ознаки x відповідає пев-
на множина значень ознаки y, які утворюють так званий умовний
розподіл. Якщо умовні розподіли замінюють одним параметром (серед-
нім значенням y), то такий зв’язок називають кореляційним. При тако-
му зв’язку немає суворої відповідності між значеннями залежних
ознак: кожному певному значенню аргументу (факторної ознаки) від-
повідає кілька різних значень функції (результативної ознаки).
Кореляційний зв’язок виявляється не в кожному окремому випадку,
а лише при великій кількості спостережень під час порівняння серед-
ніх значень взаємозалежних ознак. Він ґрунтується на законі великих
чисел, що виявляється при масовому спостереженні як тенденція до
зростання чи зменшення результативної ознаки залежно від відповід-
ної зміни факторної ознаки.
Кореляційні зв’язки найбільш поширені серед суспільних явищ.
Так, наприклад, існує залежність між вчиненням хуліганських дій
і злочинами проти особи. Засуджені за хуліганство частіше виявля-
ються винними у злочинах проти життя, здоров’я та гідності грома-
дян, ніж особи, які засуджені за корисливі чи посадові злочини. Про-
те цю залежність можна виявити лише під час аналізу даних про
значну кількість засуджених. Що ж стосується окремих осіб, то їх
злочинна діяльність може не мати такої залежності і навіть бути про-
тилежною.
Візьмемо зворотну залежність між насильницькою злочинністю
й освітою осіб, що вчинили злочини. Така залежність є, але на рівень
злочинності в різних напрямках діють багато інших факторів (уживан-
ня алкоголю, моральні якості особи, матеріально-побутові умови тощо).
Тому в кожному конкретному випадку залежність між освітою і зло-
чинністю може не проявитися, і для виявлення такої неповної залеж-
ності треба взяти велику кількість явищ, які слід розглядати в сукуп-
ності (С. Ю. Лукашевич, 2015).
Кореляційний аналіз – це визначення взаємозалежностей між ста-
тистичними ознаками, які характеризують окремі соціально-економіч-
ні явища і процеси.
За напрямком зв’язок між корелюючими величинами може бути
прямим або оберненим. При прямому зв’язку зміна факторної ознаки
зумовлює зміну результативної ознаки в тому самому напрямку.
48
Якщо ж зі збільшенням факторної ознаки результативна ознака змен-

шується або, навпаки, із зменшенням факторної зростає результатив-
на, то такий зв’язок називають оберненим. Наприклад, між пияцтвом
і злочинністю є пряма залежність, а між освітою і злочинністю –
обернена.
За формою зв’язку розрізняють прямолінійні та криволінійні коре-
ляційні залежності. Прямолінійний кореляційний зв’язок характеризу-
ється рівномірним зростанням або зменшенням результативної ознаки
під впливом відповідної зміни факторної ознаки. Графічно його можна
представити на лінійному графіку у вигляді прямої лінії. При криво‑
лінійному кореляційному зв’язку однаковим змінам середніх значень
факторної ознаки відповідають різні зміни середніх значень результа-
тивної ознаки. Графічно його можна представити на лінійному графі-
ку у вигляді кривої лінії.
Залежно від кількості досліджуваних ознак розрізняють парну
(просту) та множинну кореляцію. При парній кореляції аналізують
зв’язок між факторною та результативною ознаками; при множинній
кореляції – залежність результативної ознаки від двох і більше фактор-
них ознак. У суспільних явищах найчастіше зустрічаються множинні
кореляційні зв’язки. Так, на рішення розірвати шлюб впливають бага-
то факторів; на вчинення автотранспортного злочину впливають різні
фактори: природні умови, стан дороги, стан транспортних засобів,
кваліфікація водія, додержання правил дорожнього руху водіями та
іншими учасниками руху тощо.
За допомогою кореляційного аналізу вирішують такі основні зав
дання: виявляють наявність та вибирають форми зв’язку результативної
ознаки з одним або комплексом факторів; кількісно оцінюють зміни
залежної величини від факторів, що впливають на неї; установлюють
щільність зв’язку результативного показника з одним факторним чи їх
комплексом; аналізують загальний обсяг варіації залежної величини та
визначають вплив окремих факторів у цьому варіюванні (С. Ю. Лука-
шевич, 2015).
Ознаки одиниць сукупності відбирають логіко-теоретичним шля-
хом залежно від змісту співвідношення результативної та факторної
ознак. При цьому важливу роль відіграє попередній аналіз досліджу-
ваного явища, який є основою для визначення завдання кількісного
вивчення зв’язку. Такий попередній аналіз передбачає порівняння
49
взаємозалежних статистичних рядів, побудову таблиць розподілу, за-

стосування простих і комбінованих групувань за факторними або ре-
зультативними ознаками.
Широко застосовується для встановлення зв’язку між явищами, які
пов’язані між собою, метод порівняння паралельних рядів. Сутність
його полягає в тому, що дані ряду факторної ознаки розміщуються за
принципом її зростання, або зменшення, або за якимось іншим прин-
ципом і паралельно наводиться ряд даних результативної ознаки, яка
залежить від факторної. Шляхом порівняння наведених рядів виявля-
ються наявність і напрямок зміни результативної ознаки залежно від
зміни факторної ознаки. У тих випадках, коли зростання факторної
ознаки приводить до зростання і величини результативної ознаки,
можна говорити про наявність прямої кореляційної залежності. Якщо
ж із збільшенням факторної ознаки величина результативної ознаки
має тенденцію до зменшення, то можна припустити наявність оберне-
ного зв’язку між ознаками.
Друге завдання кореляційного аналізу – це вимірювання щільнос-
ті зв’язку. Щільність кореляційного зв’язку оцінюється за допомогою
індексу кореляції (коефіцієнта кореляції, або кореляційного відно-
шення). Коефіцієнт кореляції – це числова характеристика, що виражає
взаємозв’язок і спільний розподіл двох випадкових величин. Він до-
статньо точно оцінює ступінь щільності взаємозв’язку за наявності
лінійної залежності між факторною та результативною ознаками. За
наявності криволінійної залежності обчислюється кореляційне від-
ношення.
Індекс кореляції завжди повинен знаходитися в межах від 0 до 1.
Якщо індекс кореляції дорівнює, то немає ніякого взаємозв’язку між
досліджуваними явищами, якщо індекс кореляції дорівнює 1, то це
свідчить про наявність повного функціонального зв’язку між явищами.
Вважається, що він обов’язково повинен бути більше 0,75, щоб більше
ніж на три чверті зміна результативної ознаки складалась під впливом
факторної.
Індекс кореляції може мати як знак плюс, так і знак мінус. Якщо
залежність між показниками пряма, то індекс кореляції має знак плюс;
якщо залежність між показниками обернена, то індекс кореляції буде
мати знак мінус (С. Ю. Лукашевич, 2015).
50
1.5. Статистичний облік кримінальних правопорушень та осіб, які їх вчинили
1.5. Статистичний облік кримінальних

правопорушень та осіб, які їх вчинили
Відповідно до чинного КПК України було розроблено Положення

про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, яке
затверджено наказом Генерального прокурора України від 6 квітня
2016 р. № 139 зі змінами від 22 травня 2017 р. № 147 та від 31 січня
2019 р. № 19 (далі – Положення).
Відповідно до Положення держатель Реєстру – Генеральна про-
куратура України, здійснює: розробку засобів організаційного, мето-
дологічного та програмно-технічного ведення Реєстру; виконання
функцій адміністратора електронної бази даних (технічне і техноло-
гічне створення та супроводження програмного забезпечення Реєстру,
адміністрування та моніторинг використання системи, зберігання та
захист даних Реєстру, контроль права доступу тощо); організацію вза-
ємодії з базами даних Міністерства внутрішніх справ України та Дер-
жавної судової адміністрації України; розробку та вдосконалення
нормативних документів щодо створення, ведення та користування
даними Реєстру.
Виконання функцій адміністратора Реєстру також покладається на
регіональні прокуратури (за винятком військових), якими забезпечують-
ся адміністрування та моніторинг використання системи, надання (об-
меження) реєстраторам доступу до Реєстру у визначених цим Положен-
ням випадках, перевірка дотримання дисципліни та системи безпеки,
проведення навчання щодо наповнення та користування Реєстром,
а також виконання інших функцій, передбачених цим Положенням.
Користувачі і реєстратори військових прокуратур регіонів, підпо-
рядкованих їм прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур
(на правах місцевих) отримують носії з електронним ключем доступу
у регіональних прокуратурах за місцем розташування цих прокуратур.
Реєстраторами Реєстру є: прокурори, у тому числі керівники про-
куратур; керівники органів досудового розслідування; слідчі органів
прокуратури, поліції, безпеки, органів, що здійснюють контроль за
додержанням податкового законодавства, та органів Державного бюро
розслідувань; детективи підрозділів детективів та внутрішнього конт
ролю Національного антикорупційного бюро України (далі – Націо-
51
нальне бюро), уповноважені здійснювати досудове розслідування

кримінальних правопорушень.
Користувачами Реєстру є: керівники прокуратур та органів досу-
дового розслідування; прокурори; слідчі органів поліції, безпеки, ор-
ганів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законо-
давства, та Державного бюро розслідувань, детективи Національного
бюро; інші уповноважені особи органів прокуратури та досудового
розслідування, які виконують функції з інформаційно-аналітичного
забезпечення правоохоронних органів та ведення спеціальних обліків
(оперативних, оперативно-облікових, дактилоскопічних тощо) відпо-
відно до чинного законодавства.
До Єдиного реєстру досудових розслідувань вносяться відомості
про:
1) час та дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне
правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть
свідчити про вчинення кримінального правопорушення;
2) прізвище, ім’я, по батькові (найменування) потерпілого або за-
явника;
3) інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити
про вчинення кримінального правопорушення;
4) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення
кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи
виявлених з іншого джерела;
5) попередню правову кваліфікацію кримінального правопорушен-
ня із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримі-
нальну відповідальність;
6) передачу матеріалів та відомостей іншому органу досудового
розслідування або за місцем проведення досудового розслідування (ч. 5
ст. 36, ч. 7 ст. 214, статті 216, 218 КПК України);
7) прізвище, ім’я, по батькові керівника прокуратури, органу до-
судового розслідування, слідчого, прокурора, який вніс відомості до
Реєстру та/або розпочав досудове розслідування;
8) дату затримання (звільнення) особи;
9) обрання, зміну та скасування запобіжного заходу (статті 176–
178, 200, 202, 492, 493, 508 КПК України);
10) час та дату повідомлення про підозру, зміну повідомлення про
підозру, зміну, скасування особу, яку повідомлено про підозру, правову
52
кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підо-

зрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України
про кримінальну відповідальність (ч. 4 ст. 278, ст. 279 КПК України,
ч. 2 ст. 307 КПК України);
11) час та дату складання повідомлення про підозру, особу, стосов-
но якої складено повідомлення про підозру, правову кваліфікацію
кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа,
із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну
відповідальність у разі неможливості повідомлення такій особі про
підозру з об’єктивних причин (ст. 277 КПК України);
12) юридичну особу, щодо якої можуть застосовуватися заходи
кримінально-правового характеру (ч. 8 ст. 214 КПК України);
13) дату та підставу здійснення (скасування) спеціального досудо-
вого розслідування (ч. 6 ст. 2974 КПК України);
14) зупинення та відновлення досудового розслідування (ч. 4
ст. 280, ч. 2 ст. 281, ч. 3 ст. 282 КПК України);
15) оголошення розшуку підозрюваного (ст. 281 КПК України);
16) об’єднання та виділення матеріалів досудових розслідувань
(ст. 217 КПК України);
17) продовження строків тримання під вартою та досудового роз-
слідування (статті 197, 199, 219, 294 КПК України);
18) встановлені, відшкодовані матеріальні збитки, суми пред’яв
лених позовів у кримінальному провадженні, вартість арештованого
майна;
19) закінчення досудового розслідування (ч. 3 ст. 283 КПК України);
20) інші відомості, передбачені в електронних картках.
Внесення відомостей здійснюється шляхом фіксації Реєстратором
інформації в Реєстрі та вибору даних у довідниках для заповнення
електронних карток про:
– кримінальне правопорушення;
– наслідки досудового розслідування кримінального правопору-
шення;
– заподіяні збитки, результати їх відшкодування та вилучення
предметів злочинної діяльності;
– особу, яка вчинила кримінальне правопорушення та яка підозрю-
ється у його вчиненні;
– рух кримінального провадження.
53
Зупинимося на порядку реєстрації зазначених повідомлень та заяв

одного з основних реєстраторів – слідчих органів поліції. Відповідно
до статей 60, 214 КПК України, ст. 12, п. 5 ч. 1 ст. 23, ст. 26 Закону
України «Про Національну поліцію», підп. 7 п. 4 Положення про На-
ціональну поліцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 28 жовтня 2015 р. № 877, а також з метою вдосконалення
ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідом
лень про кримінальні правопорушення та інші події було затверджено
Порядок ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв
і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події від
8 лютого 2019 р. № 100, який зареєстровано в Міністерстві юстиції
України 5 березня 2019 р. за № 223/33194.
Відповідно до цих нормативних актів в Україні 5 березня 2019 р.
оновили порядок ведення єдиного обліку в поліції заяв і повідомлень
про кримінальні правопорушення та інші події. Згідно з оновленням
поліція буде дізнаватись про злочини через: заяви (повідомлення) осіб,
які надходять до органу (підрозділу) поліції, особи, уповноваженої на
здійснення досудового розслідування, або службової особи, уповно-
важеної на прийняття та реєстрацію заяв (повідомлень); самостійно
виявлені слідчим або іншою посадовою особою органу поліції з будь-
якого джерела обставини кримінального правопорушення; повідом
лення осіб, які затримали підозрювану особу під час вчинення або
замаху на вчинення кримінального правопорушення, чи безпосередньо
після вчинення кримінального правопорушення, чи під час безперерв-
ного переслідування особи, яка підозрюється в його вчиненні.
Усні і письмові заяви і повідомлення незалежно від місця і часу їх
вчинення, повноти отриманих даних, особи заявника приймають ціло-
добово, безперервно та невідкладно. Усні заяви поліцейський вносить
до протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення та
іншу подію. Заяви, отримані під час особистого звернення, реєстру-
ються.
Заявника мають попередити про кримінальну відповідальність за
завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, передбаче-
ну ст. 383 КК України. Уповноважена службова особа на лицьовому
боці письмових заяв (повідомлень), протоколів прийняття заяв, рапор-
тів поліцейських проставляє штамп реєстрації.
54
Повідомлення, що надходить за телефоном «102», реєструється

в системі з автоматичним присвоєнням порядкових номерів єдиного
обліку.
У випадку, коли поліцейському стане відомо про скоєний злочин,
він незалежно від місця свого перебування має невідкладно повідо-
мити про це на «102» і зобов’язаний ужити заходів щодо запобігання
правопорушенню, його припинення, рятування людей, надання допо-
моги особам, які її потребують, установлення і затримання осіб, які
вчинили правопорушення, та охорони місця події.
Поліцейський у разі самостійного виявлення з будь-якого джерела
обставин, що можуть свідчити про кримінальне правопорушення, не-
відкладно, але не пізніше 24 годин рапортом доповідає про це керів-
никові органу (підрозділу) поліції або особі, яка виконує його обов’язки.
Відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань мають бути
внесені не пізніше 24 годин з моменту реєстрації. Крім того, в поліцій-
них відділках мають розміщувати пам’ятки щодо порядку ведення
єдиного обліку заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення.
З метою інформування громадськості щодо порядку прийняття,
реєстрації заяв (повідомлень) у приймальнях громадян або в іншому
доступному для них місці органу (підрозділу) поліції розміщується
пам’ятка щодо порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах)
поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші
події.
Інформацію, яка надійшла до органу (підрозділу) поліції, про кри-
мінальне правопорушення та іншу подію, вчинені на території обслу-
говування іншого органу (підрозділу) поліції, уповноважена службова
особа невідкладно реєструє в ІТС ІПНП (журналі ЄО) та невідкладно
інформує про це той орган (підрозділ) поліції, на території обслугову-
вання якого сталася така подія. Орган (підрозділ) поліції, на території
обслуговування якого сталася така подія, реєструє невідкладно вказа-
не повідомлення до ІТС ІПНП (журналі ЄО). Реєстраційний номер ІТС
ІПНП (журналу ЄО) поінформованого органу (підрозділу) поліції
уповноважена службова особа також вносить в ІТС ІПНП (журнал ЄО).
Передавати з одного територіального (відокремленого) підрозділу
(управління, відділу, відділення) поліції до іншого територіального
(відокремленого) підрозділу (управління, відділу, відділення) поліції
матеріали з відомостями, що вказують на кримінальне правопорушен-
55
ня, незалежно від місця його вчинення, без їх реєстрації в ІТС ІПНП
(журналі ЄО) та внесення цих відомостей до ЄРДР заборонено.
Керівник органу (підрозділу) поліції або особа, яка виконує його
обов’язки, доручає уповноваженій службовій особі невідкладно за-
реєструвати рапорт працівника поліції в ІТС ІПНП (журналі ЄО) та не
пізніше 24 годин з моменту реєстрації надіслати зазначені матеріали
до органу досудового розслідування органу (підрозділу) поліції для
внесення відповідних відомостей до ЄРДР.
Заяви (повідомлення), що надійшли до органу (підрозділу) поліції
з використанням засобів поштового зв’язку, мережі Інтернет, електрон
ного зв’язку (електронні звернення), через контактні центри державної
установи «Урядовий контактний центр» та телефонну «гарячу лінію»
Національної поліції України, служби діловодства, реєструють та не-
відкладно передають керівникові органу (підрозділу) поліції або особі,
яка виконує його обов’язки.
Керівник органу (підрозділу) поліції або особа, яка виконує його
обов’язки, невідкладно, але не пізніше 24 годин з моменту реєстрації
в службах діловодства заяв (повідомлень) приймає рішення щодо їх
реєстрації в ІТС ІПНП (журналі ЄО) для подальшого розгляду відпо-
відно до законодавства України.
Анонімні заяви чи повідомлення, що містять відомості про кримі-
нальне правопорушення чи іншу подію, які надійшли до органу (під-
розділу) поліції, реєструються в ІТС ІПНП (журналі ЄО), службах
діловодства органу (підрозділу) поліції та за дорученням керівника
органу (підрозділу) поліції або особи, яка виконує його обов’язки,
передаються до структурного підрозділу органу (підрозділу) поліції за
відповідним напрямом діяльності для вжиття необхідних заходів. По-
ліцейський у разі встановлення в анонімних заявах чи повідомленнях
відомостей, що можуть свідчити про кримінальне правопорушення,
невідкладно рапортом доповідає про це керівникові органу (підрозділу)
поліції або особі, яка виконує його обов’язки, який вживає заходів
у порядку, визначеному в даному положенні.
Заяви (повідомлення), що надійшли до чергових служб централь-
ного органу управління поліцією, головних управлінь Національної
поліції телефоном чи під час особистого звернення громадян, уповно-
важені службові особи реєструють в ІТС ІПНП (журналі ЄО) та невід-
кладно передають до органів (підрозділів) поліції нижчого рівня, на
56
території обслуговування яких сталася подія, із зазначенням в ІТС

ІПНП (журналі ЄО) номера реєстрації в ЄО відповідного органу (під-
розділу) поліції. Про зареєстровані в ІТС ІПНП (журналі ЄО) централь-
ного органу управління поліцією, головних управлінь Національної
поліції заяви (повідомлення) уповноважена службова особа невідклад-
но з моменту реєстрації інформує керівництво відповідного органу
поліції. За дорученням керівництва центрального органу управління
поліцією, головних управлінь Національної поліції уповноважена
службова особа такі заяви і повідомлення та рапорти невідкладно, але
не пізніше 24 годин з моменту реєстрації надсилає до органів (підроз-
ділів) поліції нижчого рівня за місцем вчинення кримінального право-
порушення та іншої події.
Зараз для характеристики рівня злочинності при складанні звітів
Генеральною прокуратурою України використовується поняття «об-
ліковано кримінальних правопорушень», яке істотно відрізняється від
поняття «зареєстровано кримінальних правопорушень». Так, у 2018 р.
було зареєстровано 915 431 кримінальне правопорушення, а облікова-
но – 487 133, у 2017 р. зареєстровано 1 050 617 кримінальних право-
порушень, а обліковано – 523 911. Інакше кажучи, питома вага обліко-
ваних від загальної кількості зареєстрованих у 2018 р. склала 53,2 %,
у 2017 р. склала 49,9 %.
Така різниця в показниках пояснюється тим, що для характеристи-
ки рівня злочинності використовується поняття облікованих кримі-
нальних правопорушень.
Облік осіб, які вчинили кримінальні правопорушення (підозрю-
ються у їх вчиненні), здійснюється Реєстратором шляхом внесення
відомостей до Реєстру після: складання повідомлення про підозру
(ст. 277 КПК України); вручення (дата та час) повідомлення про пі-
дозру (ст. 278 КПК України).
Особа, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушен-
ня та стосовно якої прийнято рішення, передбачене пп. 1–4, 6, 91 ч. 1
ст. 284 КПК України, п. 11 ч. 2 ст. 307 КПК України, виключається із
загальної кількості облікованих осіб у кримінальному провадженні.
Відомості про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення,
вносяться до Реєстру при: 1) зверненні до суду з обвинувальним актом
(п. 3 ч. 2 ст. 283, ст. 291 КПК України), з клопотанням про звільнення
особи від кримінальної відповідальності (статті 44–49 КК України),
57
з клопотанням про застосування примусових заходів медичного або

виховного характеру (ст. 292 КПК України); 2) закритті кримінально-
го провадження у разі смерті підозрюваного, обвинуваченого, крім
випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого
(п. 1 ч. 2 ст. 283, п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України); 3) закритті криміналь-
ного провадження щодо підозрюваного, якщо потерпілий, а у випад-
ках, передбачених КПК України, його представник відмовився від
обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного
обвинувачення (п. 1 ч. 2 ст. 283, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України); 4) за-
критті кримінального провадження стосовно податкових зобов’язань
особи, яка вчинила дії, передбачені ст. 212 КК України, коли досягну-
то податковий компроміс відповідно до підрозд. 92 розд. ХХ «Пере-
хідні положення» Податкового кодексу України (п. 9 ч. 1 ст. 284 КПК
України).
При внесенні до Реєстру відомостей про особу, яка вчинила кримі-
нальні правопорушення, керуються такими правилами:
– відомості про вік правопорушника вносяться у повних роках
(наприклад, якщо злочинцю на момент вчинення кримінального право-
порушення було 28 років 11 місяців 28 днів, до Реєстру вноситься запис
«у віці 28 років»);
– відомості про працездатних осіб (16 років і більше), які не пра-
цюють і не навчаються, вносяться до Реєстру у випадках, коли особа
до моменту вчинення кримінального правопорушення ніде не навча-
лася або фактично ніде не працювала і незалежно від того, скільки часу
пройшло з моменту залишення нею останнього місця роботи (звіль-
нення) або навчання. У числі непрацюючих не вказуються пенсіонери,
інваліди 1–2-ї груп, безробітні, вагітні жінки та особи, які перебувають
у відпустці для догляду за дитиною;
– до осіб, які вчиняли кримінальні правопорушення, включаються
всі особи, які раніше були засуджені або звільнялися від кримінальної
відповідальності на підставі статей 44–49, 97 КК України. З цієї кате-
горії виокремлюються особи, щодо яких згідно із законом судимість
не знято і не погашено. Правові наслідки судимості визначаються ст. 88
КК України, рецидив – ст. 34 КК України;
– відомості про рід заняття, службове становище особи, яка вчи-
нила кримінальні правопорушення, заповнюються на момент вчинен-
ня правопорушення;
58
1.6. Цифрові технології дослідження злочинності
– відомості, визначені для внесення до Реєстру при закінченні до-

судового розслідування стосовно особи, ураховуються у звітності
після внесення прокурором результатів досудового розслідування від-
повідно до вимог ч. 3 ст. 283 КПК України.
Необхідно підкреслити, що введення в дію Єдиного реєстру до-
судових розслідувань – це результат технічного прогресу, який було
спрямовано на взаємодію всіх органів досудового розслідування.
Базуючись на документах первинного обліку, складаються відпо-
відні звітні дані в правоохоронних органах. Якщо ці первинні дані
викривлені, то й усі статистичні дані будуть невірно характеризувати
стан злочинності і її тенденції. Крім того, систематична зміна форм
звітності призводить до труднощів у проведенні порівняння цих даних
за різні періоди часу і в різних гілках органів досудового слідства.
На жаль, чинне законодавство лише допомагає цьому. Так, вне-
сення даних до ЄРДР закінчується в 0 годин 1-го числа наступного
місяця, а більшість форм звітності продовжується формуватися про-
тягом тижня (деякі форми до 7-го числа наступного місяця), що дає
змогу формувати різні показники. Від такої практики необхідно від-
мовитися, формування всіх форм статистичної звітності повинно від-
буватися чітко станом на 0 годин 1-го числа наступного місяця.
1.6. Цифрові технології дослідження

злочинності
На сучасному етапі науково-технічного прогресу цифрові (інфор-
маційні) технології дедалі більше використовуються для дослідження
явищ і процесів суспільного життя. У сфері ж правоохоронної практи-
ки особливого значення набувають методи кримінального аналізу
злочинності1.
Кримінальний аналіз – це комплекс методів, які використовуються
для збирання, оцінки, аналізу та реалізації інформації при розсліду-
ванні кримінальних правопорушень, а також для розроблення тактич-
них та стратегічних засад протидії злочинності.
Предметом кримінального аналізу є особливості вчинення зло-
чинів.
1
Investigative Data Mining for Security and Criminal Detectio. Elsevier Science, 2003.
59
Мета кримінального аналізу – виявлення неявних і прихованих

зв’язків між фактами, подіями й особами з подальшим формулюванням
версій і гіпотез задля розкриття злочину.
Дані – це необроблені і неінтерпретовані результати спостережень
і вимірювань. Ідеться, наприклад, про характеристики злочинної ді-
яльності, які мають кількісну оцінку (наприклад, кількість повідомлень
про злочини, дані про правопорушників).
Оперативні дані – це дані, інформація і знання, які були оцінені,
проаналізовані і представлені у форматі прийняття рішень для адрес-
них дій.
Цикл роботи з оперативними даними – це динамічний процес,
етапи якого тісно взаємопов’язані метою і предметом дослідження.
Процес починається з прийняття рішення або постановки завдання
(планування). На другому етапі аналітики з різних джерел отримують
прийнятну інформацію і дані. Далі йде етап опрацювання, зіставлення
та структурування інформації, внесення її в базу даних. Потім інфор-
мація аналізується і таким чином формуються матеріали для одержу-
вача (керівника, слідчого). Одержувачі оцінюють їх з урахуванням
оперативних потреб. На етапі зворотного зв’язку інформація може
уточнюватися для підвищення якості підсумкових матеріалів або вдо-
сконалення методології аналогічних методик у майбутньому.
У світі вже існують декілька ефективних кримінально-аналітичних
систем. Одна з них, розроблена компанією Palantir Technologies, здат-
на об’єднувати інформацію систем відеоспостереження і телефонних
переговорів, відомості про фінансові операції, відбитки пальців і зраз-
ки ДНК, плани будівель, топографічні карти, дані радіоперехоплень,
«гарячі» новини зі ЗМІ, повідомлення інформаторів, інформацію із
соцмереж, відстежувати пересування автотранспорту за номерними
знаками та ін. Ця програма аналізує персональні дані та виявляє транз
акції, які завжди супроводжують ті чи інші злочини. Програмне забез-
печення Palantir вже допомогло розкрити злочинну мережу, яка готу-
вала теракти в декількох країнах світу. Його також використовували
в Афганістані для прогнозування терористичних атак. Крім того,
програмне забезпечення Palantir дозволило в одному випадку виявити
членів мексиканського наркокартелю, які вбили співробітника митної
служби США, а в іншому – знайти злочинця вже через годину після
60
нападу на дитину, виявивши його на відеозаписах із камер поліцей-

ського управління1.
Департамент поліції Нью-Йорка спільно з Microsoft розробив
Domain Awareness System (DAS) – систему, яка агрегує й аналізує ін-
формацію про громадську безпеку зі звітів, камер спостереження,
спостережень очевидців і т. д.2
Схожим чином працює ShotSpotter – акустична система спостере-
ження, яка фіксує постріли зі зброї та оповіщає про це поліцію. Сен-
сори ShotSpotter дозволяють визначити місце, де стався інцидент,
з точністю до двох футів. Увесь процес – з моменту, коли постріл був
зафіксований, до відправки інформації поліції – займає близько 40 се-
кунд. Дана технологія використовується вже в 75 містах США3.
Програма PreCrime Observation System обчислює ймовірність ско-
єння злочинів, ґрунтуючись на статистиці попередніх правопорушень4.
Існують і вітчизняні кримінально-аналітичні системи. Наприклад,
інтелектуальна система кримінального аналізу в реальному часі RICAS
(Real-time Intelligence Crime Analytics System) – це інтелектуальна
система кримінального аналізу даних, створена на основі передових
методів і аналітичного пошуку в реальному часі. Її технологія дозволяє
зв’язати географічний простір, час, осіб і події, відображаючи їх в од-
ному візуальному просторі. Можливості RICAS значно підвищують
ефективність розкриття злочинів по «гарячих» слідах, нерозкритих
злочинів, та тих, що готуються5.
Методика RICAS ґрунтується на таких засадах:
– будь-яка кримінально значима інформація містить дані про міс-
це скоєння злочинного діяння, що можуть бути відображені або в тек-
стовому форматі у вигляді адреси, або в географічних координатах
з фіксацією часу вчинення;
– будь-який суб’єкт або об’єкт злочину має прив’язку до геогра-
фічних координат у текстовому форматі (адреса прописки, проживан-
1
Manager Data Like Code. URL: https://www.palantir.com/.
2
NYPD. URL: https://www1.nyc.gov/site/nypd/about/about-nypd/equipment-tech/
technology.page.
3
Criminal Intelligence – Manual for Analysts. Vienna : United Nations Publication,
(2011a: 1); ИНТЕРПОЛ «Criminal Intelligence Analysis» Fact Sheet (2014).
4
Precrime. URL: https://www.pre-crime.eu/.
5
Прикладний кримінальний аналіз на базі інформаційно-аналітичної системи
«RICAS»: методичні рекомендації щодо аналітичної діяльності та кримінального
аналізу на базі інформаційно-аналітичної системи «RICAS». Харків, 2018.
61
ня, реєстрація підприємства, місця роботи, реєстрація транспортного

засобу, зброї і т. ін.);
– кримінальні події, суб’єкти та об’єкти можуть мати взаємозв’язки,
які легше виявити шляхом аналізу візуального відображення на єдиній
карті. Наприклад, якщо в місці вчинення розбійного нападу прожива-
ють особи, які раніше притягалися за аналогічні злочини, то за резуль-
татами візуалізації на карті їх даних може бути підтверджена велика
ймовірність вчинення ними виявленого посягання;
– відображення в єдиному просторі подій, що відбуваються в різ-
ний час, дозволяє побачити приховані закономірності, важливі для
розкриття злочинів.
З урахуванням цих чинників у RICAS реалізовані адаптовані алго-
ритми технологій Data Mining, Text Mining, Visual Mining і Link
Analyzes. Вони забезпечують виконання таких операцій з потоками
вхідних даних:
– типологізація об’єктів за однією або декількома ознаками, що
має спільні просторово-часові характеристики;
– відображення стрічки подій для певної території (ретроспектив-
ний аналіз кримінальних подій, що сталися в заданий період часу
в районі місця досліджуваного події);
– групування об’єктів і суб’єктів навколо події;
– аналіз зв’язків осіб, об’єктів, подій.
Система RICAS використовує декілька алгоритмів пошуку зв’язків.
Перший алгоритм – рекурсивний пошук взаємозв’язків фігурантів, які
брали участь у різних подіях. Другий – візуальний пошук зв’язків. За
результатами візуалізації структурованої інформації стають очевидни-
ми зв’язки типу «місце скоєння – подільник – злочинець», «злочин –
підозрюваний – співучасники».
Інструментарій системи базується на математичних моделях і ме-
тодах інтелектуального семантичного аналізу, візуального темпораль-
ного аналізу, аналізу поведінкового профілю, аналізу прихованих за-
кономірностей. Інтелектуальний семантичний аналіз включає в себе
потужне ядро по роботі із семантикою. Аналіз неструктурованих даних
відбувається в режимі реального часу. Для уніфікації пошукових функ-
цій і побудови поведінкового профілю використовується алгоритм
класифікації або «тегірованія».
Семантичне ядро системи дозволяє будувати складні пошукові за-
пити, які включають у себе всілякі динамічні і статичні компоненти –
62
обмеження за часом, методом скоєння злочину, дислокації і т. д. Усі

функції виконуються миттєво і дозволяють максимально швидко ви-
конувати аналітичну роботу. Відображення хронології подій, що від-
булися, дозволяють оперативно виявляти приховані просторово-часо-
ві закономірності між різними подіями. Це здійснюється за допомогою
візуального темпорального аналізу.
При використанні RICAS ураховується, що найбільш постійним
і точним із точки зору психології злочинця є його поведінковий про-
філь. Він відображає багато параметрів діяльності злочинця, серед
яких – звичний спосіб вчинення злочину, місця скоєння та інші дрібні
залежності, які в сукупності відповідають одному профілю. Наявність
різних поведінкових ознак із певною часткою ймовірності може свід-
чити про те, що даний суб’єкт може бути причетний до події. За цим
принципом формується і так званий груповий поведінковий аналіз.
Аналіз групового поведінкового профілю дозволяє визначати спіль-
ників без явних зв’язків між ними. Особи, причетні до правопорушен-
ня, об’єктивно мають зв’язки (родинні, за родом професійної діяльнос-
ті, географічні – по прив’язці до місця проживання, місця відбування
покарання і т. д.). Подібні зв’язки існують між особами і подіями,
а також між різними подіями. Вони можуть бути явними, опосеред-
кованими і прихованими. Крім того, група злочинів, скоєних однією
особою, обов’язково має певні характерні загальні риси, які наочно
можуть і не проявлятися. Виявлення таких прихованих закономірнос-
тей із високою часткою ймовірності може ідентифікувати зв’язок між
злочинцем і всіма здійсненими ним злочинами. І хоча деякі події мо-
жуть «вибиватися» із загального потоку через свою спонтанність або
із зовнішніх чинників, однак такі прояви нівелюються більш впливо-
вими закономірностями.
Система RICAS розроблялася з використанням сучасних, оптимі-
зованих технологій у веб-просторі. Її можна використовувати на будь-
яких стаціонарних і мобільних пристроях за наявності захищеного
каналу зв’язку.
Аналітична робота в системі виконується в автоматизованому ре-
жимі. На першому етапі щодо запиту, який надійшов до системи, за
допомогою розроблених алгоритмів автоматично здійснюється аналі-
тичний пошук, результати якого відображаються в текстовій формі і на
географічній карті. На другому етапі оператор самостійно здійснює
63
візуальний аналіз отриманих даних і приймає остаточне рішення щодо

оцінки ситуації. За потреби системі задаються додаткові запити і ре-
зультат уточнюється.
Система дозволяє оператору виконувати кримінальний аналіз кри-
міногенної обстановки, загального профілю, конкретного розслідуван-
ня, групової злочинності. Використовуючи ці види аналізу інтегрально,
можна бачити картину цілком – систему подій, осіб, об’єктів, пов’язаних
причинно-наслідковими зв’язками в просторі і часі1.
Питання для самоконтролю

1. Сформулюйте поняття кримінології, опишіть її предмет та
визначте місце в системі наук.
2. Охарактеризуйте розвиток кримінології в Україні та в за-
рубіжних країнах.
3. Яке значення мають Конгреси ООН із запобігання злочин-
ності і кримінальної юстиції для боротьби із злочинністю
в Україні та світі?
4. Назвіть переваги та недоліки різних методологічних під-
ходів у кримінологічних дослідженнях.
5. Охарактеризуйте методи кримінологічних досліджень.
6. Викладіть порядок ведення Єдиного реєстру досудових
розслідувань.
7. Які інформаційні системи кримінального аналізу ви знаєте?
8. У чому полягають переваги цифрових методів аналізу ве-
ликих даних про злочинність?
1
Прикладний кримінальний аналіз на базі інформаційно-аналітичної системи
«RICAS»: методичні рекомендації щодо аналітичної діяльності та кримінального
аналізу на базі інформаційно-аналітичної системи «RICAS». Харків, 2018.
64
РОЗДІЛ 2
Стан і тенденції
2.1. Злочинність та показники

її вимірювання
Термін «злочинність» належить до найбільш уживаних слів у по-

літиці, державному управлінні і повсякденному житті. Однак зміст
цього поняття залишається до кінця не зрозумілим. У суспільній сві-
домості частіше за все злочинність асоціюється із вчиненими кримі-
нальними правопорушеннями, злочинцями, злочинними об’єднаннями
та жертвами злочинів. У кримінології злочинність належить до основ
них понять, довкола яких триває багаторічна дискусія.
Численні точки зору і консолідовані позиції вчених щодо розумін-
ня злочинності доцільно згрупувати в окремі наукові підходи.
Статистичний підхід: злочинність – соціально зумовлене, від-
носно масове, історично мінливе негативне явище кримінально-право-
вого характеру, що складається із сукупності злочинів, учинених на
певній території за конкретний проміжок часу (Н. Ф. Кузнєцова,
І. М. Даньшин, В. В. Голіна та ін.).
Соціологічний підхід: злочинність – це властивість суспільства по-
роджувати множину небезпечних для людини діянь, на підставі чого
обґрунтовується введення кримінально-правових заборон (Д. А. Шес-
таков). Злочинність являє собою поле соціальної напруженості (за
аналогією магнітного поля), в якому регулярно вчинюється значна
кількість злочинів (С. М. Іншаков). Злочинність є соціально зумовле-
ною поведінкою людей, цілі якої визначаються антисуспільними по-
требами та інтересами (В. В. Орєхов).
Девіантологічний підхід: злочинність – це вид соціальної девіант-
ності (відхилення), що досягнула ступеня суспільної небезпечності
і закріплюється законодавцем у кримінальному законі (Я. Й. Гілінський).
65
Розділ 2. Стан і тенденції злочинності
Діяльнісний підхід: злочинність – масовий прояв деструктивності

у поведінці людей, що виражається в системі злочинів, учинених на
певній території серед членів певних соціальних груп протягом пев-
ного проміжку часу (А. Ф. Зелінський). Злочинність – це соціальний
феномен суспільного життя у вигляді небезпечної для суспільства
кримінальної активності частини його членів (А. П. Закалюк).
Праксіологічний підхід: злочинність є широко розповсюдженим
різновидом соціальної практики, специфічного соціального досвіду,
який проявляється в поведінці, що заборонена кримінальним законом.
Кримінальна практика у своїй основі набула рис конкретної предмет-
ної діяльності, що виявляється у вчиненні таких діянь, які в указаний
час і в указаному соціокультурному просторі заборонені кримінальним
законом (В. М. Дрьомін).
Соціально-натуралістичний підхід: злочинність є свавільним по-
рушенням законів природи людьми, свідомість яких перебуває у стані
ілюзії безкараності (О. М. Костенко).
Системно-структурний підхід: злочинність є різновидом соці-
альних систем, якому притаманні такі ознаки, як цілісність, цілеспря-
мованість, відкритість, самодетермінація і розвиток при прорахунках
боротьби із злочинністю. Системний принцип організації та функці-
онування злочинності полягає в її інтеграції до соціальної системи,
якою є суспільство, а також у взаємодії і взаємозв’язку внутрішніх
структурних елементів злочинності (А. І. Долгова, Б. М. Головкін,
В. Ф. Оболєнцев).
Окрім зазначених зустрічаються й інші підходи до розуміння до-
сліджуваного поняття.
На наш погляд, злочинність являє собою різновид об’єктивно не-
безпечної поведінки, що несе загрозу для особи, держави, бізнесу
і суспільства. Як правило, межі злочинності окреслені дією закону про
кримінальну відповідальність у просторі, часі та за колом осіб. Але
далеко не всі об’єктивно небезпечні форми поведінки (види діяльнос-
ті) криміналізовані. У реальному житті час від часу стихійно виникають
нові форми поведінки (види діяльності) соціальних суб’єктів, що за-
подіюють шкоду особі, суспільству, державі, суб’єктам господарюван-
ня і загрожують національній чи навіть міжнародній безпеці. Однак
законодавець не завжди вчасно й адекватно реагує на вказані діяльніс-
ні прояви шляхом закріплення в законі про кримінальну відповідаль-
66
2.1. Злочинність та показники її вимірювання
ність нових кримінально-правових норм. Зараз новітні види об’єктивно

небезпечної поведінки найчастіше виникають у кіберпросторі, у сфері
обігу електронних грошей, використання штучного інтелекту, надання
послуг, використання природних і трудових ресурсів. Криміналітет
миттєво реагує на зміну ситуації в життєво важливих сферах суспіль-
ного життя і максимально використовує прогалини правового регулю-
вання для невідкладного задоволення ситуативних інтересів, досяг-
нення поточних цілей.
У контексті сказаного доволі показовою є господарська діяльність
фінансово-промислових груп, холдингових компаній, транснаціональ-
них корпорацій, багатоюрисдикційних міжнародних трастів, що завдає
значної шкоди національним економікам багатьох країн, економіці
Європейського Союзу, фінансовій системі в цілому і становить гло-
бальну загрозу для національної і міжнародної безпеки. Проте більша
частина фінансових спекуляцій, шахрайських дій на фондових ринках,
викрадення особистих даних, привласнення активів, що вчиняються
представниками великого бізнесу, формально не підпадають під дію
кримінального законодавства більшості країн світу. І це не випадково.
Великі корпорації роблять «усе необхідне», щоб нелегальна господар-
ська діяльність, що приносить надприбутки, не була криміналізована.
Для цього підкупляються члени національних урядів, таємно фінансу-
ються виборчі компанії та політичні партії, використовуються фінан-
сові і політичні інструменти впливу на керівництво країн, на території
яких ведеться незаконна економічна діяльність. Головне – не допусти-
ти встановлення кримінальної відповідальності за об’єктивно небез-
печні види надприбуткової економічної діяльності, а також декримі-
налізувати чинні кримінально-правові норми.
Разом із тим не слід забувати, що кримінальний монополізм та не-
законна економічна діяльність фінансово-промислових груп і транс-
національних корпорацій завдають шкоди комерційним інтересам се-
реднього і малого бізнесу, доброчесним підприємцям, які працюють
легально.
В Україні прикладом виведення за межі дії закону про кримінальну
відповідальність є так звана часткова декриміналізація господарських
злочинів, зокрема таких, як: «Порушення порядку зайняття господар-
ською діяльністю та діяльністю з надання фінансових послуг», «Зай
няття забороненими видами господарської діяльності», «Ухилення від
67
повернення виручки в іноземній валюті», «Незаконне відкриття або

використання за межами України валютних рахунків», а також так
званої товарної контрабанди. Поряд із цим випадково чи ні, але кон-
струкції багатьох статей КК України штучно перевантажені оціночни-
ми поняттями і бланкетними нормами, закріплюють явно завищені
розміри матеріальної шкоди як підставу притягнення до кримінальної
відповідальності. Наглядно це вбачається в статтях про ухилення від
сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів, кримінальній
відповідальності про незаконне збагачення та ін.
Отже, у всьому світі лобісти великого бізнесу, а також їх агенти
в органах влади будь-що прагнуть вивести за межі дії закону про кри-
мінальну відповідальність об’єктивно небезпечні види господарської
діяльності. Однак це зовсім не означає, що вищевказані види діяльнос-
ті (форми поведінки) не заподіюють істотної шкоди суспільним благам,
інтересам та відносинам між людьми.
У зв’язку з цим з кримінологічної точки зору протиправність по-
ведінки насамперед означає її спрямованість проти природних
і суб’єктивних прав людини, проти інтересів держави, суб’єктів гос-
подарювання і суспільства, що є підставою для юридичного закріплен-
ня в законі про кримінальну відповідальність у формі кримінального
правопорушення. Злочинність – вмонтована у суспільне життя, є про-
дуктом людської діяльності. Поза системою суспільних відносин вона
не існує. Виходячи із наведеного, до істотних ознак злочинності на-
лежать такі:
– об’єктивна небезпечність;
– антисуспільність;
– цілісність і динамічність;
– територіальна і часова поширеність.
Отже, злочинність – це об’єктивно небезпечна поведінка соціальних
суб’єктів у системі суспільних відносин, що заподіює істотну шкоду
правам людини, соціальним благам і життєво важливим інтересам
особи, держави та суспільства.
Антисуспільна сутність злочинності полягає в заподіянні істотної
шкоди правам і свободам людини, суспільним благам та загальним
інтересам, у створенні стану небезпеки в суспільстві в цілому. Зло-
чинність проявляється через вчинення кримінальних правопорушень
(злочинів і проступків), різних за соціальною спрямованістю, суспіль-
68
ною небезпечністю та наслідками. Однак це можуть бути й інші, поки

що не криміналізовані, форми об’єктивно небезпечної поведінки людей
у суспільстві та кіберпросторі.
На більш високому рівні наукового абстрагування злочинність ви-
ражається у злочинній поведінці членів суспільства, а також у злочин-
ній діяльності організованих злочинних груп і злочинних організацій.
Системний підхід до пізнання злочинності передбачає розгляд
цього об’єкта як множини одиничних і групових проявів, що інтегру-
ються в структурні елементи, пов’язані між собою. З методологічної
точки зору злочинність являє собою систему взаємозв’язків і відношень
між її структурними елементами в межах системи суспільних відносин.
Внутрішня стійкість системи злочинності забезпечується через ціле-
покладання злочинної поведінки (діяльності) або вибір соціальними
суб’єктами незаконних шляхів і засобів задоволення спільних інтере
сів, вирішення схожих життєвих проблем, досягнення загальних цілей.
Зовні така стійкість виражається у формі повторності і рецидиву вчи-
нюваних кримінальних правопорушень. Внутрішня взаємодія струк-
турних елементів злочинності відбувається через сукупність злочинних
посягань, ідеальне або реальне поєднання різних форм злочинної по-
ведінки, а також шляхом співучасті у вчиненні кримінальних право-
порушень членів злочинних груп, організованих злочинних груп і зло-
чинних організацій.
Як відкрита соціальна система злочинність зовні взаємодіє із по
дібними явищами і процесами, постійно змінюється під їх впливом
і поширюється у просторі та часі. Крім того, будучи невід’ємною
складовою суспільного буття, злочинність має властивість до само-
відтворення і розвитку, пов’язаного із розвитком суспільства, зміною
умов життя людей.
Показники вимірювання злочинності поділяються на кількісні,
якісні та кількісно-якісні. До кількісних належать рівень злочинності,
рівень судимості, коефіцієнти і «ціна» злочинності. Якісними показ-
никами є структура і характер злочинності. Кількісно-якісний показ-
ник – це динаміка та географія злочинності.
Рівень злочинності відбиває її кількісний розмір. Ідеться про ви-
ражену в числових показниках загальну кількість злочинів і осіб, які
їх вчинили за певний період часу (місяць, квартал, або рік) на конкрет-
ній території (в державі, області, районі). Наприклад, у 2019 р. рівень
69
злочинності становив 444 130 облікованих кримінальних правопору-

шень і 109 825 осіб, які їх вчинили. Разом із тим рівень злочинності –
малоінформативний показник для оцінки фактичного стану злочин-
ності в державі чи окремому регіоні. У розрахунок треба брати чисель-
ність населення, що проживає на території вимірювання рівня зло-
чинності.
Рівень судимості, тобто кількість засуджених осіб за обвинуваль-
ними вироками, що набули законної сили (70 375 осіб у 2019 р.).
Для зіставлення між собою кількості вчинених кримінальних пра-
вопорушень у різних адміністративно-територіальних одиницях за-
стосовуються коефіцієнти: злочинної інтенсивності та злочинної ак-
тивності.
Коефіцієнт злочинної інтенсивності – це відношення кількості
зареєстрованих кримінальних правопорушень на певній території за
визначений період часу до всього населення або певної кількості на-
селення в розрахунку на заздалегідь обумовлену одиницю, як правило,
10 і 100 тис. населення.
Кзі = Кп × 10 000,
де Кп – кількість кримінальних правопорушень;
Н Н – чисельність населення;
10 000 – одиниця розрахунку.
Зазначений коефіцієнт показує частоту вчинення кримінальних
правопорушень у межах адміністративно-територіальної одиниці,
а також відображає кількість злочинів, що припадає на 10 тис. або
100 тис. населення. У 2019 р. коефіцієнт злочинної інтенсивності склав
1054 злочинів на 100 тис. населення.
Коефіцієнт злочинної активності – це відношення чисельності осіб,
які вчинили кримінальні правопорушення, до населення від 14 років
і старшого в розрахунку на заздалегідь обумовлену одиницю аналізу.
Кза = О × 10 000,
де О – чисельність осіб, які вчинили кримінальні правопорушення;
Н (14) Н – населення, старше 14 років;
100 000 – одиниця розрахунку.
Коефіцієнт злочинної активності характеризує, як часто зустріча-
ються серед населення даного регіону особи, які вчинили кримінальні
правопорушення.
70
Структура злочинності – це розподіл і співвідношення (у відсот

ках) окремих одиниць сукупності до їх загальної кількості (генеральної
сукупності). Вона визначається як питома вага частини до цілого.
Структура сучасної злочинності має такий вигляд: злочини проти
власності – 62 %; злочини проти життя та здоров’я особи – 8 %; зло-
чини у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин – 5,5 %;
злочини проти авторитету органів державної влади – 4,7 %; злочини
у сфері службової діяльності – 4 %; злочини проти безпеки руху та
експлуатації транспорту – 3,6; злочини проти громадської безпеки –
2 %; решта – інші злочини (10,2 %).
Структура злочинності визначається також через розподіл масиву
облікованих кримінальних правопорушень на групи за певними крите-
ріями. Структура злочинності будується за соціально-демографічними,
кримінально-правовими та кримінологічними ознаками (критеріями).
Серед соціально-демографічних критеріїв структуризації злочин-
ності вирізняються: стать, вік, освітній рівень, рід занять, громадян-
ство, національність, сімейне становище, місце проживання.
Кримінально-правові ознаки охоплюють розподіл злочинів за
об’єктом посягання, статтями і частинами статей КК України, ступенем
тяжкості злочинів, формою вини, суб’єктом вчинення, способом і зна-
ряддям злочинних посягань, місцем вчинення, повторністю притяг-
нення до кримінальної відповідальності, видом і розміром призначе-
ного покарання.
Кримінологічні ознаки включають сферу суспільного життя (сімей-
ну, побутову, дозвільну, службову) і галузь народного господарства
(транспорт, зв’язок, торгівля, сільське господарство, машинобудуван-
ня, хімічна промисловість), регіональний розподіл кримінальних
правопорушень, розподіл за контингентом злочинців (неповнолітні
і дорослі, уперше засуджені і рецидивісти), за мотивами і цілями зло-
чинної поведінки; за контингентом потерпілих.
Характер злочинності – якісний показник, що визначає питому
вагу тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушень у їх
загальній кількості (в середньому 35 %). Характер злочинності вказує
також на основну соціальну спрямованість кримінальних правопору-
шень (натепер це спрямованість проти власності, життя і здоров’я
особи, установленого порядку обігу наркотичних засобів).
71
Динаміка злочинності відображає зміну розміру явища в часі (рів-

ня і структури злочинності протягом певного періоду часу). Слід на-
звати два основні способи обчислення динаміки: базисний і ланцюго‑
вий. При базисному способі показники за перший період (рік)
приймаються за базу порівняння (точку відліку) або 100 %, а показни-
ки всіх наступних періодів (років) прирівнюються до базового періоду
і в такий спосіб обчислюється кількісне співвідношення двох порів-
нюваних величин. Приріст кількості злочинів позначається знаком «+»,
а їх зменшення позначається знаком « – ». Базисний спосіб застосову-
ється для оцінювання динаміки злочинності за тривалий час. Ланцю-
говий спосіб обчислення величини динаміки передбачає зіставлення
кожного наступного періоду із попереднім. Він застосовується для
оцінювання рівня злочинності у поточному році порівняно з поперед
нім роком.
Таблиця 2
Динаміка злочинності в Україні 1
Кількість облікованих кримінальних правопорушень

Рік У відсотках порівняно до
Усього
2013 попереднього року
2013 563 560 100,0 –
2014 529 139 93,9 (або –6,1) 93,9 (або –6,1)
2015 565 182 100,3 (або +0,3) 106,8 (або +6,8)
2016 592 604 105,1 (або +5,1) 104,8 (або +4,8)
2017 523 911 93,0 (або –7,0) 88,4 (або –11,6)
2018 487 133 86,4 (або –13,6) 93,0 (або –7,0)
2019 444 130 78,8 (або –21,2) 91,2 (або –8,8)
На дослідження коливань динаміки злочинності впливають такі

чинники, як‑от: рівень обліково-статистичної дисципліни в органах
1
Дані наведені без урахування показників АРК і тимчасово непідконтрольних
областей Луганської і Донецької областей.
72
2.2. Латентність злочинності
охорони правопорядку; зміни до КК і КПК України; зміни до Єдиного

порядку обліку кримінальних правопорушень і осіб, які їх вчинили;
активізація діяльності оперативних підрозділів за пріоритетними на-
прямами боротьби із злочинністю; інтенсивність звернень постражда-
лих від кримінальних правопорушень до компетентних органів; соці-
ально-економічні потрясіння (економічна криза, дефолт, зростання цін
на товари і послуги, інфляція); зменшення або збільшення кількості
населення у кримінально-активному віці (16–50 років).
Крім зазначених злочинність аналізується за такими показниками:
– географія злочинності – показник, за яким досліджуються тери-
торіальне розповсюдження злочинності за певний період, а також ре-
гіональні особливості кількісних та якісних показників злочинності;
– топографія злочинності – показник, за яким досліджуються
безпосередні місця вчинення кримінальних правопорушень, а також
здійснюється поділ місцевості на криміногенні зони (райони);
– ціна злочинності – показник, за яким обраховується пряма і не-
пряма шкода, заподіяна кримінальними правопорушеннями.
При аналізі злочинності можуть використовуватися й інші показ-
ники. За результатами кримінологічного аналізу встановлюються
тенденції злочинності, закономірності її розповсюдження у просторі
і часі.
Латентна злочинність – це сукупність фактично вчинених, однак

невиявлених або таких, що внаслідок інших обставин не стали відо-
мими правоохоронним і судовим органам, злочинів, відомості про які
не знаходять відображення в офіційній кримінально-правовій статис-
тичній звітності. Похідним від поняття «латентна злочинність» є по-
няття «латентність», яке означає властивість злочинів залишатися
невідомими для уповноважених органів.
Існування латентної злочинності в суспільстві зумовлює багато
негативних наслідків, які дають підстави вважати латентні посягання
більш небезпечними у порівнянні з виявленими. Кожне нереагування
на вчинені злочини є порушенням принципу законності та невідво-
ротності покарання. У таких випадках компенсація заподіяної шкоди
73
не відбувається, а пошкоджені суспільні відносини не відновлю-

ються. Затримка у виявленні злочинних дій мінімізує ймовірність
збереження їх слідів, отже, і унеможливлює розкриття злочинів. Без-
карність знижує довіру до правоохоронної діяльності у законо
слухняних громадян та їх активність у протидії криміналітету, а зло-
чинців мотивує на продовження протиправної діяльності. Відсутність
достовірних даних про кількість латентних посягань ускладнює пла-
нування заходів боротьби зі злочинністю, тож негативно впливає на
правоохоронну діяльність у цілому. Усе згадане разом зумовлює на-
пруженість у суспільстві та перешкоджає його соціально-економіч-
ному розвитку.
Установленню показників невідомої частини злочинності науковці
приділяють чимало уваги. За їх оцінками, обсяги латентних злочинів
в Україні перевищують кількість зареєстрованих мінімум у 4 рази.
Кількість латентних навмисних убивств оцінюється на рівні 20 % від
виявлених, тяжких тілесних ушкоджень – до 30 %. Співвідношення
кількості латентних діянь відносно зареєстрованих оцінюється для
грабежів як 2:1; для зґвалтувань – 6:1; для злочинів у сфері службової
діяльності поліції – 12:1; для екологічних злочинів – 15:1; для хулі-
ганств – 30:1; для шахрайств – 65:1 (Р. М. Акутаєв, 1988). Прогнозу-
ється, що з усіх корупційних злочинів реєструється не більше одного
відсотка.
Відповідно залежно від ступеня латентності (питомої ваги латент-
ної частки) науковці виділяють три групи злочинів. У злочинах з міні-
мальним рівнем латентності (тяжкі насильницькі злочини) кількість
латентних не перевищує половини від зареєстрованих. У злочинах
із середнім рівнем латентності (майнові злочини) кількість латентних
перевищує 50 %, але менше загальної кількості зареєстрованих. У зло-
чинах із високим рівнем латентності кількість латентних посягань
перевищує кількість зареєстрованих (шахрайства, корупційні злочини).
Злочини можна поділити на групи і за механізмом латентизації.
Перша – це сукупність фактичних злочинів, про які ні правоохороннi
органи, ні посадовi особи, ні громадяни (крім злочинця) не мають
нiякої iнформацiї (природна латентність). Друга – злочини, про які крім
злочинця знають й інші особи, але правоохоронцям про них вони сві-
домо з різних мотивів не повідомляють (штучна латентність). Третя
група – злочинні діяння, факт вчинення яких став відомий стороннім
74
особам, які через неясність ситуації або неправильну правову оцінку

не повідомляють про них в органи кримінальної юстиції (межова ла-
тентність). Четверта група – це виявлені, але не зареєстровані право-
охоронцями злочини, які не отримують належної реакції (латентність,
спричинена діями правоохоронців).
Під факторами латентної злочинності розуміється сукупність об-
ставин соціального, історичного, організаційного, кадрового, матері-
ального, правового, соціально-психологічного, технічного та іншого
характеру, що перешкоджають виявленню та реєстрації злочинів. Пе-
редусім ідеться про обставини, безпосередньо пов’язані з характерис-
тикою злочинного посягання і поведінкою злочинця, – низький ступінь
очевидності вчиненого діяння, ретельне приховування злочинного
посягання, витонченість способу вчинення злочину, рівень криміналь-
ного професіоналізму винного і т. ін.
Не менш впливовими є й обставини, пов’язані з недоліками діяль-
ності правоохоронних органів: протиправне нереагування на виявлену
інформацію про злочин, випадки помилкової кваліфікації злочинних
дій як адміністративного, цивільно-правового або дисциплінарного
делікту, свідоме порушення порядку ведення кримінально-статистич-
ного обліку, негативна практика «покращення» звітних показників
через приховування виявлених посягань; низька кваліфікація праців-
ників правоохоронних органів.
Іноді латентизацію обумовлює реакція потерпілих та свідків, які
не повідомляють уповноваженим органам про вчинені злочини. Серед
мотивів неповідомлення – небажання витрачати час на участь у про-
цесуальних діях, невіра у можливість знайти злочинця або доказати
його вину, відносно невеликий розмір спричиненої шкоди, небажання
розголосу інтимних сторін життя, родинні або службові зв’язки, по-
грози винного, аморальна поведінка самого потерпілого.
Відповідно фактори латентизації можна поділити на суб’єктивні
(дії злочинця з приховування вчиненого, неповідомлення свідків про
відомі їм злочини, приховування уповноваженими особами злочину
від реєстрації, корупція серед правоохоронців і т. ін.) та об’єктивні
(обмежені ресурси правоохоронців, неочевидність ситуацій злочинів,
процесуальні складнощі у виявленні фактів посягань).
На практиці вимірювання рівня латентної злочинності здійснюєть-
ся різними методами. Серед них найбільш поширені соціологічні
75
(опитування населення, експертні оцінки, аналіз документів), статис-

тичні (аналіз даних про чинники та динаміку латентизації), економіч-
ні (аналіз взаємопов’язаних економічних показників, що характеризу-
ють діяльність окремих галузей економіки). Застосування кожного
з них має свої особливості залежно від специфіки факторів латентиза-
ції та мети досліджень.
Зокрема, під час опитування населення за допомогою анкет з’ясо
вуються дані про кількість невиявлених злочинів, причини неповідо-
млення про них у правоохоронні органи, рівень довіри до правоохо-
ронців. За результатами експертних оцінок отримуються фахові
твердження про обсяги латентизації окремих видів злочинності, недо-
ліки правоохоронної діяльності щодо виявлення злочинів, найбільш
дієві заходи запобігання латентизації. Аналіз документів правоохорон-
ної сфери дозволяє виявляти факти порушення правил кримінально-
статистичного обліку та оцінити їх поширеність.
Під час застосування статистичних методів опрацьовуються офі-
ційні дані кримінально-правової статистики. Це дозволяє на підставі
характеристик зареєстрованої злочинності робити прогнози й щодо
поширення латентизації.
Економічні методи застосовуються задля встановлення даних про
тіньову економіку, значна частка якої є криміналізованою та невідомою
для правоохоронців. При аналізі взаємопов’язаних економічних по-
казників визначаються обсяги криміналізації економічних відносин,
а також оцінюється ступінь їх впливу на суспільне життя.
Останнім часом у дослідженнях латентної злочинності дедалі біль-
ше застосовуються методи кримінального аналізу. Така робота дозво-
ляє виявляти неявні зв’язки між подіями та винними особами і форму-
лювати версії розкриття злочинів.
Для зменшення рівня латентної злочинності існують два шляхи.
Перший з них – це ефективна профілактика злочинів, а відтак і їх по-
дальшої латентизації (якщо злочин не буде вчинено, тож не відбудеть-
ся його латентизація). Другий – це діяльність з виявлення та розкрит-
тя вже вчинених посягань, за результатами якої злочини мають бути
обліковані у звітах правоохоронців.
Серед заходів зниження латентної злочинності як найбільш важ-
ливі можна виділити такі їх види:
76
– зміцнення матеріальної бази правоохоронців, забезпечення їх

сучасним програмним забезпеченням та електронно-обчислювальною
технікою, засобами оперативної комунікації;
– удосконалення нормативної бази, що регулює статистичний об-
лік злочинів (зокрема – мінімізація можливості нереєстрації виявлених
посягань);
– регулярні перевірки роботи підрозділів, що здійснюють кримі-
нально-статистичний облік;
– підвищення професіоналізму працівників оперативно-розшуко-
вих підрозділів;
– мінімізація формального ставлення працівників до обліково-
статистичної роботи, мінімізація випадків їх зловживань;
– спрощення процедури повідомлення про вчинені злочини;
– регулярний контроль обліку повідомлень про злочини;
– автоматизація процедури реєстрації повідомлень про злочини та
звітності в цій сфері;
– систематичне проведення аналітичної роботи щодо визначення
кількісно-якісних характеристик злочинності та кримінологічної ха-
рактеристики особистості злочинців;
– участь кримінально-аналітичних підрозділів у прогнозуванні,
виявленні та розслідуванні злочинів;
– удосконалення методик кримінального аналізу та їх впроваджен-
ня в діяльність правоохоронних органів;
– проведення правової пропаганди задля підвищення правосвідо-
мості населення та збільшення довіри до правоохоронців;
– громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів;
– забезпечення гарантій захисту свідків і потерпілих;
– забезпечення гарантій діяльності засобів масової інформації, які
висвітлюють факти кримінальних правопорушень;
– моніторинг правоохоронцями публікацій у пресі щодо фактів
протиправної діяльності громадян;
– залучення населення до заходів охорони громадського порядку;
– поширення засобів відеомоніторингу ситуації у населених пунк-
тах;
– вимірювання рівня латентності злочинності та віктимізації на-
селення в масштабах усієї держави;
77
– регулярна перевірка в медичних закладах обліку фактів надання

медичної допомоги особам із тілесними ушкодженнями;
– реалізація програм захисту викривачів корупції та інших зло-
чинів.
Позитивні результати діяльності зі зниження латентної злочиннос-
ті, безумовно, багато в чому залежать від фінансового, наукового і кад
рового забезпечення перелічених заходів.
2.3. Наслідки злочинності
Усебічне дослідження питання про соціальні наслідки злочиннос-

ті потрібне для подальшого поглибленого дослідження дійсного стану
злочинності, визначення й оцінки її суспільної небезпеки (М. М. Ба-
баєв, 1982). Усвідомлення саме реальної, а не «адаптованої» цифри,
що позначає суспільні втрати від злочинності, має виступати наріжним
каменем ефективної політики держави відносно вироблення стратегії
і тактики протидії криміналітету (І. Б. Медицький, 2014).
Усвідомлення проблеми наслідків злочинності досягло досить ви-
сокого рівня і було одним із основних предметів обговорення на
П’ятому Конгресі ООН із запобігання злочинності та поводження
з правопорушниками (Женева, Швейцарія, 1–12 вересня 1975 р.). У ро-
бочому документі під назвою «Економічні і соціальні наслідки зло-
чинності: нові завдання у галузі дослідження і планування», підготов-
леному Секретаріатом ООН, відзначалось, що за останні десятиліття
у різних частинах світу спостерігається значна увага до розробки
оцінок наслідків злочинності.
В. В. Лунєєв зазначає, що ми точно не знаємо реального узагаль-
неного обсягу злочинності, не знаємо її повних соціальних та еконо-
мічних наслідків, не знаємо дійсної ефективності боротьби зі злочин-
ністю, не знаємо, у що вона в цілому обходиться нашій державі, і не
маємо адекватного прогнозу її можливого розвитку. При першому
обережному оціночному наближенні до економічних наслідків зло-
чинності вони є колосальними (В. В. Лунєєв, 2012).
Зарубіжний досвід визначення наслідків злочинності має давню
історію (понад 100 років) і відрізняється різноманітними методиками
78
їх розрахунку. Тоді як перша робота у вітчизняній (ще радянській)

кримінології була видана у 1982 р. М. М. Бабаєвим і мала назву «Со-
ціальні наслідки злочинності».
Перші публікації про наслідки злочинності з’явились у США та яв-
ляли собою наукові доповіді для органів державної влади. Відомою
доповіддю про наслідки злочинності у США є дослідження, яке було
проведено Х. Голдвайдом і С. Сімпсоном у 1931 р. У ньому основну
увагу приділено економічним наслідкам злочинності. Доповідачі роз-
ділили наслідки злочинності на дві складові: підсумкову шкоду від
злочинності в цілому (ultimate cost of crime) і безпосередню шкоду від
злочинності (immediate cost of crime) (Н. А. Лопашенко, 2014).
У 70‑х рр. ХХ ст. проблематика наслідків злочинності набуває
нової популярності в американському економічному і кримінологічно-
му співтовариствах. Найбільш цитованими стають дослідження Р. Ган-
на «Злочин і вартість злочинності: економічний підхід» і Х. Г. Деммер-
та «Злочинність і контроль над злочинністю: які соціальні витрати?».
Разом з тим, починаючи з 80‑х рр. ХХ ст. у США під час розрахун-
ку шкоди від злочинності все частіше починають ураховувати немате-
ріальні витрати: М. Коен «Біль, страждання і розмір компенсацій за
рішенням суду: аналіз наслідків злочинів, що відчуває потерпілий»
(1988); М. Коен, Т. Міллер, С. Россман «Витрати і наслідки агресивної
поведінки в США» (1994). У своєму дослідженні у 1988 р. М. Коен
зробив спробу оцінки у грошовому еквіваленті нематеріальних на-
слідків злочинності (страху, психічних і фізичних страждань). Так,
життя однієї людини в середньому було оцінено у 2 млн дол. У 2004 р.
М. Коен порахував (виходячи із кількості жителів, які були готові ви-
тратити певну суму коштів на запобігання окремим злочинам), що
найбільш дорогим злочином є вбивство – кожен злочин оцінював-
ся ним у 11,4 млн дол. (насильницькі дії сексуального характеру –
286 277 дол., озброєний розбійний напад – 280 237 дол.). Розрахунок
матеріальної шкоди від окремих злочинів дозволив з’ясувати їх «вар-
тісну тяжкість», яку слід ураховувати при побудові раціональної по-
літики протидії злочинності.
Серед європейських країн проблема наслідків злочинності активно
вивчається у Великій Британії, Франції, Польщі і Угорщині. Так, у Ве-
ликій Британії Міністерство внутрішніх справ проводить регулярні
розрахунки наслідків злочинності. Результати першого подібного до-
79
слідження були опубліковані у 2000 р. на офіційному сайті Міністерства

внутрішніх справ Великої Британії у доповіді «Економічні і соціальні
наслідки злочинності» (Н. А. Лопашенко, 2014). Професор Ліонського
університету (Франція) Жак Бішо у 2012 р. опублікував результати
своїх досліджень, відповідно до яких щорічна шкода від злочинності
у Франції становить 150 млрд євро (7,5 % ВВП держави). Польський
кримінолог Яшек Забанскі захистив у 2008 р. у Туринському універси-
теті (Італія) докторську дисертацію з проблеми розрахунку наслідків
злочинності. Учений обґрунтував висновок про те, що при визначенні
наслідків злочинності варто зосередитись у першу чергу на тих вчинках,
які історично (протягом усього існування людства) сприймались і сприй-
маються абсолютною більшістю людей небезпечними діяннями, що
вимагають покарання з боку держави (Р. О. Долотов, 2012).
Наслідки злочинності дають уявлення про обсяг і характер прямої
і непрямої шкоди, якої завдає злочинність суспільству. Пряма шкода
майнового (матеріального) характеру обчислюється у грошовому ви-
разі. Сюди належать кількість летальних наслідків, настання інвалід-
ності потерпілих, виплати їм за лікарняними листками, додаткові ви-
трати на їх лікування, страхові виплати, проведення психологічної
реабілітації. До непрямої шкоди від злочинності належать кошти, що
витрачаються державою на боротьбу зі злочинністю, і вартісний вираз
її негативних соціальних наслідків (дезорганізація сім’ї, зниження
продуктивності праці, додаткове навантаження на інститути соціалі-
зації і ресоціалізації тощо), утримання правоохоронної системи, різно-
манітних охоронних, фіскально-ревізійних структур, витрати на на-
вчання і підвищення кваліфікації співробітників правоохоронних
органів, витрати на наукові розробки (дослідження), вартість захисних
систем, матеріальні витрати, пов’язані із розслідуванням і розглядом
кримінальних справ.
Значної уваги потребує дослідження змісту соціальних наслідків
злочинів, їх врахування при визначенні наслідків злочинності. Важли-
во класифікувати соціальні наслідки злочинів за ознаками змісту
шкоди, об’єкта кримінально-правової охорони, тяжкості наслідків, часу
настання суспільно небезпечних наслідків, наслідків злочину як фак-
тора, що породжує нове порушення кримінально-правової охорони,
сфери життєдіяльності, у якій відбулось нанесення шкоди (Ю. М. Ан-
тонян, 2012).
80
Як показало авторське вивчення громадської думки про шкоду від

злочинів для населення України у 2017–2018 рр. (опитування прово-
дилось шляхом інтернет-анкетування у період із січня по вересень
2018 р., нараховує 717 опитаних учасників віком від 14 до 60 років
і старше, які представляють усі регіони України). За результатами
опитування 38,8 % громадян зазначили, що злочинність змушує їх що-
денно хвилюватися за своє життя і майно, 34,9 % вказали, що злочин-
ність заважає нормальному розвитку суспільства, 15,6 % переконані,
що злочинність загрожує національній безпеці держави, 7,9 % ствер-
джують, що злочинність є нормальним явищем в суспільстві, а 2,8 %
вказали, що, на їх думку, злочинність є способом заробітку.
На запитання «Чи було спричинено Вам шкоду злочинними діями
у 2017 році?» 28,7 % опитаних відповіли, що так, а 71,3 % відповіли,
що ні. Найбільше опитані громадяни зазнали матерільної (майнової)
шкоди (77,6 %), моральної шкоди (38,5 %), фізичної шкоди (6,9 %).
Найчастіше предметом злочинного посягання виступали: мобільні
телефони (25,2 %), ручна сумка, гаманець (22,5 %), квартира або буди-
нок (19,6 %), фізична недоторканність (15,1 %), годинник, коштовні
прикраси (10,7 %), автомобіль (6,9 %).
На запитання «Чи звертались Ви до правоохоронних чи спеціалі-
зованих органів щодо цих випадків?» 56,9 % опитаних відповіли, що
ні, не звертались, а 43,1 % відповіли, що так, звертались.
Після злочинного посягання 46,4 % відповіли, що відчували три-
валу депресію і душевні страждання, 33 % відчували значні матеріаль-
ні труднощі, 8,8 % були змушені брати кошти у борг, 6,2 % зазначили
про погіршення відносин у родині, 5,6 % – про хворобу.
Переважна більшість опитаних громадян (51,2 %) зазначили, що не
почуваються в безпеці, перебуваючи на вулиці чи за місцем свого про-
живання. А 61,3 % вважають, що існує середній ризик стати жертвою
злочинних посягань за місцем свого проживання.
У 65,4 % учасників опитування є побоювання стати жертвою зло-
чину. А у 34,6 % опитаних такі побоювання відсутні. При цьому абсо-
лютну більшість опитаних (86 %) турбує зростання кількості злочинів
у 2017–2018 рр.
Урахування соціальних наслідків злочинів сприятиме визначенню
найбільш криміналізованих сфер суспільного життя і, як наслідок,
ефективному запобіганню злочинним проявам у сучасному суспільстві.
81
2.4. Регіональні особливості злочинності

в Україні
Регіональні особливості злочинності полягають у нерівномірному
поширенні злочинності на території України, а також у специфіці кри-
міногенної обстановки в розрізі регіонів. Такі особливості зумовлені
існуванням та дією як загальних, так і спеціальних детермінант зло-
чинності (географічних, історичних, соціально-економічних, культур-
них, організаційних та ін.).
За допомогою знань про регіональні особливості злочинності забез-
печуються: а) вивчення місцевих параметрів злочинності; б) з’ясування
специфіки загальних і специфічних закономірностей злочинності;
в) встановлення впливу територіальних факторів на злочинність та її
види; г) комплексність у плануванні, програмуванні та організації запо-
бігання злочинності в конкретних регіонах. Предметом аналізу регіо-
нальних особливостей злочинності є сама злочинність у регіонах, кіль-
кісно-якісні характеристики її рівня, структури, динаміки і т. д.
У період з 2001 до 2018 р. фіксуються помітні відмінності в показ-
никах регіональної злочинності – у її рівні, структурному розподілі між
регіонами, коефіцієнтах, динаміці, географії тощо1. Відмінності між
регіонами в абсолютних показниках злочинності сягають 6–7-кратного,
а у коефіцієнтах на 100 тис. населення – 2–3-кратного розміру. Напри-
клад, лише у 2018 р. порівняно з 2017 р. у загальній кількості зареєстро-
ваних злочинів в Україні за регіонами зафіксовано такий їх розподіл:
у Дніпропетровській області у 2017 р. вчинено 44 343, а у 2018 р. –
45 652 (+3 %) злочини, або 1 373 (у 2017 р.) та 1 424 (у 2018 р.) на
100 тис. населення; у Запорізькій області в 2017 р. зафіксовано 31 944,
а у 2018 р. – 26 607 (–16,7 %) злочинів, або 1 836 і 1 559 на 100 тис. на-
селення відповідно; у Харківській – у 2017 р. вчинено 34 986, тоді як
у 2018 р. – 36 353 (+3,9 %) злочини, або 1 295 і 1 365 на 100 тис. насе-
лення відповідно; у Чернівецькій області в 2017 р. зареєстровано 9 213,
а у 2018 р. – 7 725 злочинів, або 1 014 і 857 на 100 тис. населення від-
повідно. Протягом багатьох років м. Київ є абсолютним лідером у кра-
їні за кількістю та інтенсивністю вчинених злочинів. Тут вчиняється
кожний сьомий від усіх зареєстрованих у країні злочинів. Станом на
2018 р. інтенсивність злочинності в місті становила 2 046 злочинів на
1
Бабенко А. М. Регіональна злочинність в Україні: закономірності, детермінація
та запобігання : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08. Запоріжжя, 2015.
82
2.4. Регіональні особливості злочинності в Україні
100 тис. населення. При цьому сумарна кількість злочинних діянь у Ки-
ївській області (20 149), включаючи і м. Київ (60 037), склала 80 186
(17 %), що практично дорівнює сумі і частці злочинів трьох областей
Сходу України: Дніпропетровської – 45 652 (9,37 %), Харківської –
336 353 (7,5 %) та Запорізької – 26 607 (5,46 %). Загальна питома вага
злочинів у цих трьох найбільших областях країни становить 22,43 %.
Другу сходинку за інтенсивністю злочинності у країні посідає Микола-
ївська область із показником 1 692 злочини на 100 тис. населення. У той
самий час за абсолютною кількістю вчинених злочинів після Києва йде
Дніпропетровська область – 45 652 (9,37 %) злочини. Такі показники
значно перевищують не лише абсолютну кількість, а й сумарний по-
казник у загальнодержавній структурі злочинності трьох областей за-
хідних регіонів України: Хмельницької (11 172), Івано-Франківської
(7 386) та Чернівецької (7 725) областей (табл. 3).
Регіональні особливості злочинності чітко простежуються також
при їх структурному розподілі за окремими видами злочинів. Причому
внесок різних видів злочинів у структуру злочинності помітно відріз-
няється не лише на загальнодержавному, а й на регіональному рівні.
Так, питома вага злочинів проти власності у регіональній структурі
злочинності Одеської області становить 63 %, Харківської – 68 %, Ми-
колаївської – 64 %, Дніпропетровської – 64 %, що перевищує питому
вагу цих злочинів у середньому по Україні (62 %). Водночас у Черні-
вецькій (54,7 %), Хмельницькій (51 %) та Івано-Франківській (50 %)
областях вона є помітно нижчою. Характерною особливістю Дніпро-
петровської області є значно нижча за державні показники питома вага
злочинів проти життя та здоров’я особи – 6,5 % (8 % по Україні) і по-
мітно вища частка злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних
засобів – 8,3 % (5,5 % по Україні). Регіональні особливості структур-
ного розподілу злочинності у м. Києві полягають у схожості з україн-
ськими показниками питомої ваги злочинів у сфері власності (62 %
і 62 % відповідно) та меншій питомій вазі злочинів проти життя та
здоров’я особи – 4,6 % (8 % по Україні). Специфічними особливостями
злочинності в окремих регіонах Західної України є відносно низька від
загальноукраїнських параметрів питома вага злочинів проти власнос-
ті та помітно висока частка злочинів проти життя та здоров’я особи:
Івано-Франківська – 50 % проти 12 %, Чернівецька – 54,7 % проти
11,8 %, Хмельницька – 51 % проти 12,2 % у порівнянні зі схожими за-
гальнодержавними (64 % проти 8 %) параметрами злочинів. Аналогіч-
ні відмінності простежуються й у інших регіонах України (табл. 3).
83
Таблиця 3
Структура найбільш розповсюджених видів злочинів
в окремих регіонах України у 2018 р.
Вид
по регіону від злочинів у сфері

по регіону від злочинів життя
злочинів
Кількість та питома вага

Злочини проти власності
у загальній структурі, %
наркотичних засобів, %
по регіону від злочинів
Загальна злочинність
Злочини проти життя
наркотичних засобів
та здоров’я особи, %
Питома вага регіону
проти власності, %
та здоров’я особи
Злочини у сфері
Регіон
По Україні 487 133 100% 303 850 62% 39 164 8% 27 007 5,5%
Дніпропет
45 652 9,37 % 29 470 64 % 2 967 6,5 % 3 787 8,3 %
ровська обл.
м. Київ 60 037 12,3 % 37 585 62 % 2 747 4,6 % 3 159 5,3 %
Харківська
36 353 7,5 % 24 808 68 % 2 586 7% 2 127 5,9 %
обл.
Одеська обл. 33 038 6,8 % 20 959 63 % 1 956 6% 1 391 4,2 %
Херсонська
16 032 3,3 % 10 418 65 % 1 628 10 % 833 5,2 %
обл.
Миколаївська
19 146 3,9 % 12 194 64 % 1 702 9% 849 4,4 %
обл.
Хмельницька
11 172 2,3 % 5 756 51 % 1 365 12,2 % 511 4,6 %
обл.
Івано-Фран
7 386 1,5 % 3 688 50 % 905 12 % 346 5%
ківська обл.
Чернівецька
7 725 1,5 % 4 229 54,7 % 913 11,8 % 374 4,8 %
обл.
84
Криміногенний простір України підпорядковується закономірнос-

тям розподілу п’яти класів регіонів на три укрупнені зони. До зони
негативної кримінологічної групи належать регіони з дуже високою та
високою кримінальною враженістю територій; перехідну зону утворю-
ють регіони із середнім рівнем кримінальної враженості; позитивну
складають регіони з помірною та низькою кримінальною враженістю
територій. Зона негативної кримінологічної групи поділяється на дві
самостійні підгрупи: а) звичайного та б) екстремально-критичного
типу (значної соціальної напруженості, реальних терористичних за-
гроз, кримінологічного колапсу, підвищеного рівня латентності
95
злочинності)1 (рис. 1).
–
–
–
–
–
Специфіка Рис.
територіального
1. Географія розподілу злочинності
інтенсивності у регіонах України
в регіонах відносно
підпорядковуються формуванню України у самостійних
2018 р. та стійких п’яти
кримінологічних груп: з низькою кримінальною враженістю, з інтенсивністю
Специфіка
злочинності від територіального розподілу
353 до 677 злочинів злочинності
на 100 тис. населення.вДо
регіонах Укра-4
неї увійшли
їни підпорядковується формуванню відносно самостійних та стійких
області (або 16% від загальної кількості регіонів) – Закарпатська (353),
п’яти кримінологічних груп: з низькою кримінальною враженістю,
Черкаська (509), Івано-Франківська (539), Тернопільська (677) області; з
помірною
1
кримінальною
Бабенко А. враженістю
М. Регіональна відв Україні:
злочинність 698 до закономірності,
888 злочинів детермінація
на 100 тис.
та запобігання : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08. Запоріжжя, 2015. С. 121.
населення. Такими показниками характеризуються 5 (20%) регіонів – Луганська
85
(698), Вінницька (810), Чернівецька (857), Хмельницька (885), Рівненська (888)
області; із середньою кримінальною враженістю від 891 до 1 047 злочинів на
100 тис. населення. У цей клас увійшли 5 (20%) регіонів – Волинська (900),
з інтенсивністю злочинності від 353 до 677 злочинів на 100 тис. на-

селення. До неї увійшли 4 області (або 16 % від загальної кількості
регіонів) – Закарпатська (353), Черкаська (509), Івано-Франківська
(539), Тернопільська (677) області; з помірною кримінальною враже‑
ністю – від 698 до 888 злочинів на 100 тис. населення. Такими показ-
никами характеризуються 5 (20 %) регіонів – Луганська (698), Вінниць-
ка (810), Чернівецька (857), Хмельницька (885), Рівненська (888)
області; із середньою кримінальною враженістю – від 891 до 1 047
злочинів на 100 тис. населення. У цей клас увійшли 5 (20 %) регіонів –
Волинська (900), Львівська (1029), Донецька (1030), Сумська (1099),
Київська (1 142) області; з високим рівнем кримінальної враженості –
від 1 160 до 1 424 злочинів на 100 тис. населення. Такою інтенсивніс-
тю характеризувалися 5 (20 %) регіонів: Житомирська (1 160), Харків-
ська (1 365), Одеська (1 394), Чернігівська (1422) та Дніпропетровська
(1424) області; з дуже високим рівнем кримінальної враженості – від
1 333 до 1 466 і вище злочинів на 100 тис. населення – 6 (24 %) регіонів:
Полтавська (1 533), Херсонська (1 546), Запорізька (1 559), Кіровоград-
ська (1 640), Миколаївська (1 692) області та м. Київ (20 164). Перші
два класи належать до позитивної криміногенної зони. Останні два – до
негативної. Третій клас об’єднує групи регіонів у середню перехідну
зону криміногенного простору України.
Звертають на себе увагу деякі особливості криміногенного про-
стору України: по‑перше, він має стійкі закономірності та нерівно
мірний розподіл злочинності по її території; по‑друге, східні регіони
характеризуються вищою інтенсивністю загальної регіональної зло-
чинності, ніж західні та центральні і більшість південних регіонів;
по‑третє, інтенсивність злочинності зростає із заходу на схід і відпо-
відно знижується зі сходу на захід. З наведеного можна зробити висно-
вок: а) територіальний простір злочинності в Україні має свої законо-
мірності; б) у негативній криміногенній зоні сконцентровано більше
регіонів, ніж у перехідній, – 6 (або 24 %), тоді як у середній (перехід-
ній) – лише 5 (20 %); в) у негативній криміногенній зоні спостерігаєть-
ся більш висока концентрація регіонів – 11 регіонів (44 %), ніж у по-
зитивній – 9 (36 %) регіонів. Показовим є той факт, що навіть на
груповому рівні в межах однієї кримінологічної зони існують суттєві
криміногенні відмінності. Наприклад, у криміногенній зоні з дуже
високим рівнем кримінальної враженості відмінності в коефіцієнтах
86
інтенсивності злочинності коливаються від 1 533 до 2 064 злочинів на

100 тис. населення, з низькою кримінальною враженістю – від 353 до
677 злочинів на 100 тис. населення і т. д. Описані відмінності є харак-
терними для будь-якої зони й ступеня кримінальної враженості регіо-
нів (рис. 1).
На регіональну злочинність з різною інтенсивністю впливають від
250 до 300 факторів. Одні з них зумовлені загальнодержавними, а інші
пов’язані зі специфічними комплексами місцевих чинників. Правоохо-
ронні органи не в змозі контролювати і впливати на всі з них. Їх впли-
вом охоплюється лише 40–50 факторів. Інші ж знаходяться у сфері
впливу регіональних і центральних органів державної влади. За зміс-
товною характеристикою вони представлені шістьма групами: істо
ричні, географічні, соціально-економічні, соціально-психологічні,
організаційно-правові, а також фактори, пов’язані з правоохоронною
і правозастосовною діяльністю1.
За ступенем впливу на зміни параметрів регіональної злочинності
криміногенні фактори зводяться до кількох узагальнених груп. У пер‑
шій групі вирішальна роль належить загальним процесам і явищам,
головним чином регіональним особливостям географічного положен-
ня регіону, їх історичному розвитку, наявності тих або інших природ-
них ресурсів, виробничих комплексів. Ця група факторів формується
автономно від сучасної системи запобігання злочинності, є відносно
незалежною від неї, але має враховуватися під час організації запобі-
гання злочинності. Друга група факторів об’єднує політичні, соціаль-
но-демографічні та економічні фактори. Вони, з одного боку, можуть
бути наслідками попередньої діяльності державних органів, а з друго-
го – виявитися результатом малоефективної регіональної політики та
правоохоронної діяльності у сфері протидії злочинності. Корегуються
вони, як правило, унаслідок послідовної та цілеспрямованої діяльнос-
ті органів центральної та місцевої влади. Третя група об’єднує соці-
ально-психологічні та інформаційні фактори, які корегуються діяль-
ністю на загальнодержавному та місцевому рівнях. У четверту групу
факторів об’єднуються: особливості правоохоронної діяльності;
специфіка регіональної, кримінологічної, кримінально-правової та
іншої політики держави та її регіональних представництв на містах.
1
Бабенко А. М. Регіональна злочинність в Україні: закономірності, детермінація
та запобігання : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08. Запоріжжя, 2015.
87
Останні дві групи за наявності відповідної волі як державних, так

і регіональних органів влади є найбільш доступними для змін і коре-
гування.
Наведені вище знання про регіональні особливості злочинності
дозволяють: по‑перше, диференційовано підійти до організації запо-
бігання злочинності в конкретних територіально-просторових систе-
мах; по‑друге, приймати зважені, оптимальні управлінські рішення під
час планування та програмування запобігання злочинності на рівні
однієї чи групи областей; по‑третє, ефективно розподіляти сили та
засоби у протидії злочинності; по‑четверте, підвищувати ефективність
підготовки кадрів для боротьби зі злочинністю; по‑п’яте, раціонально
підходити до розподілу закладів вищої освіти із підготовки кадрів для
правоохоронної системи на території України і т. д.
2.5. Сучасні тенденції поширення

злочинності в Україні і світі
Невід’ємною складовою протидії злочинності є розробка відпо-
відних запобіжних заходів на основі всебічного аналізу її стану в тій
чи іншій країні. Одним із джерел інформації для такого аналізу
є статистичні дані. Підвищення надійності й достовірності отрима-
них статистичних даних є одним із завдань, які ставлять перед собою
органи кримінальної юстиції європейських країн.
Як відомо, в усіх державах існує офіційний кримінально-правовий
статистичний облік суспільно небезпечних діянь. З огляду на особли-
вості національних правових систем для уніфікації визначень злочинів
ООН використовує поняття кримінально караних діянь, що викладені
в Міжнародній класифікації злочинів для статистичних цілей (далі –
МКЗС). МКЗС застосовують до статистичних даних у сфері діяльнос-
ті поліції, прокуратури, суду та пенітенціарних установ країни, а також
інформації, зібраної в межах віктимологічних опитувань. ООН уза-
гальнює дані про умисні вбивства і такі злочини, як: тілесні ушкоджен-
ня, викрадення дітей, сексуальне насильство, сексуальна експлуатація,
розбій, крадіжка, злам (крадіжка, поєднана з проникненням у житло,
інше приміщення чи сховище); крадіжка автомобілів (незаконне за-
володіння транспортним засобом); корупція; хабарництво та інші акти
корупції; контрабанда мігрантів (незаконне переправлення осіб через
88
2.5. Сучасні тенденції поширення злочинності в Україні і світі
державний кордон); торгівля зброєю та вибухівкою; участь в організо-

ваній злочинній групі; фінансування тероризму.
Одним із найбільш інформативних показників вважають тенденції
вчинення умисних убивств у світі. Цей злочин вважається низькола-
тентним, і відповідно офіційні статистичні дані більш адекватно відо-
бражають поширення цих злочинів.
Глобальне дослідження вбивств здійснюється ООН з урахуванням
даних, що надходять із кожної країни, як за абсолютними показниками,
так і за коефіцієнтом убивств на 100 тис. населення. Показники узагаль-
нюються за регіонами, континентами та у загальносвітовому масштабі.
За даними ООН, у ХХІ ст. простежується загальна тенденція до
зменшення умисних убивств у всіх регіонах, крім Центральної та Пів-
денної Америки (див. табл. 4). За чверть століття ризик постраждати
від насильницької смерті внаслідок навмисного вбивства поступово
зменшується. У 2017 р. в усьому світі було 6,1 вбивств на 100 000 на-
селення порівняно зі показником 7,4 у 1993 р. Рівень умисних убивств
на 100 000 населення зменшився лише через те, що кількість населен-
ня у світі зросла. Це означає, що приріст населення у світі був більшим,
ніж збільшення загальної кількості жертв убивств, зафіксованих
у всьому світі. Загальна кількість людей, загиблих від убивств, зросла
з 362 000 в 1990 р. до 464 000 у 2017 р. Коефіцієнт умисних убивств
у всьому світі – 6,1; Америці (Південній, Північній) – 17,2; Африці –
13; Європі – 3; Азії – 2,3; Океанії – 2,8.
Результати «Глобального дослідження умисних убивств 2019»,
проведеного Управлінням ООН з питань наркотиків та злочинності,
засвідчили, що середній рівень убивств в Азії був найнижчим у світі –
2,3 вбивства на 100 000 осіб на рік – порівняно з найвищим коефіцієн-
том у Південній Америці, де зафіксовано в середньому 25 вбивств на
100 000 мешканців.
Однак існує значна регіональна розбіжність між найрозвиненіши-
ми країнами та країнами, що розвиваються. Наприклад, тільки в Пів-
денно-Східній Азії існують великі відмінності: показник убивств на
Філіппінах 8,4, що в 42 рази вище, ніж у Сінгапурі, де коефіцієнт
складає 0,2. Дослідження вказує на те, що Філіппіни зазнали стрімко-
го зростання цього виду злочинів на тлі збільшення присутності орга-
нізованої злочинності в країні і пов’язаного з цим насильства з боку
бойових ісламських угруповань, зокрема терористичної організації
«Ісламська держава».
89
Таблиця 4
Показники зареєстрованих убивств за регіонами
Регіон/
Показник 1990 2000 2010 2017
субрегіон
Облікована кількість
Світ (World) 361 799 418 900 425 087 463 821
убивств
Світ (World) Коефіцієнт убивств 6,8 6,8 6,1 6,1
Африка – – 132477 –
убивств
Африка Коефіцієнт убивств – – 12,6 –
Америка 116 155 126 356 148 167 173 471
убивств
Америка Коефіцієнт убивств 16 15,1 15,8 17,2
Азія 116 426 122 576 112 760 104 456
убивств
Азія Коефіцієнт убивств 3,6 3,3 2,7 2,3
Європа 34 713 56 267 30 593 22 009
убивств
Європа Коефіцієнт убивств 4,8 7,7 4,1 3
Китай, Японія та Корея зафіксували менше 1 умисного вбивства на

100 000, що пояснюється модернізацією їх запобіжної політики з особ
ливим акцентом на освітні й культурні аспекти.
Що стосується Африки, то дві країни – Нігерія та Південно-Афри-
канська Республіка – є відповідальними за майже половину вбивств,
учинених на континенті. У Нігерії насильство пов’язано перш за все
з екстремістською діяльністю терористичного угруповання «Бокоха-
рам». Південно-Африканська Республіка (ПАР) залишається однією із
найжорстокіших країн світу – 30 вбивств на 100 000 людей.
Розглянемо тенденції злочинності в окремих країнах. Статистичні
дані про кількість зареєстрованих злочинів на території США публі-
куються Федеральним бюро розслідувань (ФБР) у щорічному Єдино-
му звіті про злочинність (Uniform Crime Reports) – ЄЗЗ. Цей документ
містить інформацію про рівень, коефіцієнти, структуру, динаміку зло-
90
чинності як у цілому по країні, так і по окремих штатах і містах із

населенням понад 10 тис. мешканців.
Насильницькі злочини (умисні вбивства, зґвалтування, розбійні
напади, умисні тілесні ушкодження) в США суттєво знизились за
останні 25 років. Про це свідчать як відомості ЄЗЗ, так і дані щорічних
національних віктимологічних опитувань (НВО (NCVS)) 160 000 аме-
риканців у віці старше 12 років. Зауважимо, що віктимологічні опиту-
вання стосуються тільки трьох складів злочинів насильницького спря-
мування. Ці два найпоширеніших джерела статистики злочинності
в США показують значне зниження рівня насильницької злочинності,
яка досягла свого найвищого рівня на початку 1990-х рр.
Дані ФБР свідчать про зниження на 51 % насильницьких злочинів
за означений період з 1993 по 2018 р. Згідно з віктимологічними опи-
туваннями за означений період цей показник скоротився ще більше – на
71 %. Однак між 2004 р. та 2006 р. та між 2014 р. та 2016 р. було за-
фіксовано незначне зростання.
Індексні злочини проти власності – берглері (крадіжки з проник-
ненням у помешкання), крадіжки, крадіжки автомототранспорту також
значно cкоротились протягом цього періоду часу. Як і рівень насиль-
ницької злочинності, рівень злочинів проти власності в США на сьо-
годні значно нижче свого пікового рівня. Дані ФБР показують, що
показник знизився на 54 % за період з 1993 по 2018 р., тоді як BJS
повідомляє про зменшення на 69 % протягом цього ж періоду.
Слід зазначити, що сприйняття злочинів населенням США часто
не узгоджується з офіційними даними. Опитування громадської думки
регулярно показують, що американці вважають, що злочинність зрос-
тає на національному рівні, навіть коли дані показують, що вона зни-
жується. У 18 з 22 опитувань Gallup, проведених у період з 1993 по
2018 р., щонайменше 60 % американців заявили, що в США вчинено
більше злочинів порівняно з минулим роком, незважаючи на загальну
тенденцію до зниження рівня національного насильства та майнової
злочинності протягом більшої частини цього періоду. Опитування до-
слідницького центру Pew засвідчило подібні результати у сприйнятті
американцями злочинності. Наприклад, у результаті опитування на-
прикінці 2016 р., 57 % зареєстрованих виборців заявили, що злочин-
ність у США погіршилася з 2008 р., хоча дані ФБР та БЮС свідчать
про зворотне.
91
Ці результати свідчать про те, що населення багато в чому сприймає

злочинність через її висвітлення у ЗМІ, а також через кінофільми та
літературні твори.
Що стосується інших країн, то, наприклад, в Англії та Уельсі дані
опитування жертв свідчать, що злочинність у побуті зменшилася май-
же на дві третини між 1993 р. та 2012 р., тоді як загалом насильницька
злочинність зросла вдвічі (1995–2012). Подібне скорочення злочиннос-
ті зафіксовано в Канаді (Ouimet 2002), Австралії (Mayhew, 2012), Новій
Зеландії (Mayhew, 2012) та значній частині Європи (vanDijketal, 2012;
Tselonietal, 2010).
Кримінологи пояснюють зменшення злочинності, що спостеріга-
ється в більшості країн, впливом на зниження можливостей для без-
карного вчинення злочинів шляхом покращення заходів запобігання
і безпеки (наприклад, щодо автомобілів і домогосподарств), маятнико-
подібними, хвилеподібними закономірностями коливання злочиннос-
ті як соціального явища, а також збільшенням кількості молоді, яка
поринула у віртуальний світ.
Наразі у світі збільшуються такі види злочинів, як крадіжки мо-
більних телефонів і кіберзлочини. На противагу загальнокримінальним
злочинам число злочинів із використанням комп’ютерів, інформацій-
них технологій і глобальних мереж стабільно зростає. Кількість інтер-
нет-споживачів постійно зростає, що обумовлює і швидке зростання
кіберзлочинності. Одним із найбільш розповсюджених злочинів дано-
го виду є використання злочинцями програм-вимагачів, які заражають
комп’ютери та обмежують доступ власника комп’ютера до файлів,
часто загрожуючи їх повним знищенням у разі, коли не буде сплачено
викуп.
В Україні скорочення найбільш тяжкого насильницького злочину –
умисного вбивства – переважно зумовлено зменшенням кількості
молоді у структурі населення. При обчисленні показників цього зло-
чину слід урахувати, що відповідно до п. 6 розд. 2 Положення про
порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань при вне-
сенні відомостей до цього реєстру за фактами смерті людей одночасно
з визначенням правової кваліфікації за статтями 115–118 КК України
вносяться відмітки щодо розмежування очевидних убивств (у тому
числі у ході бойових дій), фактів природної смерті, самогубств, зник-
нення безвісти, нещасних випадків. Отже, про реальний рівень умис-
92
них убивств більш достовірно свідчить не загальний показник зареє-

строваних проваджень за цими статтями, а саме провадження
з позначкою «очевидні вбивства» (Єдиний звіт про кримінальні право-
порушення за формою № 1 за відповідні роки, табл. 1.3, рядок 24).
З використанням даних Державної служби статистики України щодо
чисельності наявного населення в Україні та кількості очевидних
убивств за останні роки коефіцієнт таких злочинів у розрахунку на
100 тис. становить: 2014 р. – 10,8; 2015 р. – 7,5; 2016 р. – 4,3; 2017 р. –
3,8; 2018 р. – 3,6; 2019 р. – 3,5. Збільшення показників убивств у 2014–
2015 рр. пов’язано з військовою збройною агресією Росії проти Укра-
їни та значною кількістю загиблих у ході бойових дій.
Одночасно з появою нових видів злочинів у ХХІ ст. зафіксовано
зростання такого забутого злочину минулих сторічь, як піратство.
Починаючи приблизно з 2005 р. світ став свідком серії захоплень
великих морських суден в Аденській затоці і біля берегів Сомалі
з метою викупу. Згідно з оцінками Управління Організації Об’єднаних
Націй з наркотиків і злочинності (УНЗ ООН) і Всесвітнього банку
у 2011 р. внаслідок морського піратства в Сомалі надійшло 150 млн
дол. США. Подібні напади поставили під загрозу важливий морський
транспортний коридор, причому об’єктом нападів неодноразово ста-
вали судна стратегічного значення, у тому числі перевізники зброї
і нафти. Разом із судами захоплювалися сотні заручників, які нерідко
утримувалися в неволі більше року. Після того як Рада Безпеки ООН
у 2009 р. прийняла резолюцію, що дозволяє військові операції в те-
риторіальних водах Сомалі, Європейський Союз у співпраці з НАТО
і силами інших держав надіслали в ці прибережні води свої військові
кораблі. Піратські напади досягли піку в 2011 р., а потім поступово
майже зійшли нанівець.
Складною проблемою світового масштабу є розповсюдження нар-
котичних речовин. Згідно з дослідженням ООН, протягом 2017 р.
наркотики вживали 271 млн людей, або 5,5 відсотка населення плане-
ти у віці 15–64 роки. Незважаючи на те, що схожі показники фіксува-
лись і у 2016 р., однак за даними ООН кількість людей, які вживають
наркотики, зараз на 30 % більше, ніж у 2009 р. Хоча це збільшення
частково може пояснюватися зростанням на 10 % всього населення
світу у віці 15–64 роки. Останні дані свідчать про більшу поширеність
вживання опіоїдів в Африці, Азії, Європі та Північній Америці та ви-
93
користання канабісу в Північній Америці, Південній Америці та Азії

порівняно з 2009 р.
Тільки у США зафіксовано понад 47 000 смертей від передозуван-
ня опіоїдами, що на 13 % більше, ніж у 2016 р., та 4000 смертей,
пов’язаних з опіоїдами. У Канаді, Західній, Центральній та Північній
Африці переживають кризу іншого синтетичного опіоїду – трамадолу.
Глобальні вилучення трамадолу підскочили з вилучених 10 кілограмів
у 2010 р. до майже 9 тонн у 2013 р. і досягли рекордних 125 тонн
у 2017 р. Найбільш широко вживаним наркотиком у всьому світі про-
довжує залишатися канабіс, за оцінками, 188 млн людей вживали його
у 2017 р.
На європейському рівні головною статистичною організацією
є Євростат (Eurostat) – статистична служба Європейського Союзу, яка
займається збиранням статистичної інформації у державах – членах
ЄС та гармонізацією статистичних методів, що використовуються цими
країнами. З 2008 р. статистика злочинів, опублікована Євростатом,
охоплює: офіційно зафіксовані правопорушення за видами злочинів;
жертви вбивств за віком, статтю та ступенем пов’язаності (знайомства)
зі злочинцем; правопорушники, обліковані на різних стадіях процесу
правосуддя (підозрювані, обвинувачувані, засуджені) за віком та стат-
тю; персонал правоохоронних органів (поліція, прокуратура, суди та
в’язниці), у тому числі за статтю; судові справи за видами та стадіями;
в’язні за віком, статтю та громадянством; місткість в’язниць та їх за-
повнення.
Європейським Союзом та Радою Європи здійснюється видання
європейського довідника зі злочинності і кримінальної юстиції
(European Source book of Crime and Criminal Justice Statistics). Перше
видання побачило світ 1999 р. У ньому містилась інформація про зло-
чинність та систему кримінальної юстиції по 36 країнах. Друге ви-
дання вийшло у 2003 р., третє – 2006 р., четверте – 2010 р., п’яте ви-
дання опубліковано 2014 р. і охоплює період з 2007 по 2011 р.
Статистичні дані по кожній країні надсилаються національними корес-
пондентами.
Європейський довідник 2014 р. скрадається з шести розділів,
у яких надаються узагальнені дані поліції або інших національних
установ про кількість виявлених злочинів і осіб, які їх вчинили, про-
94
курорську статистику, статистику засуджених, дані пробації та тю-

ремну статистику. У 18 країнах із 38 зафіксоване зменшення загально-
го рівня зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення. Протягом
2001–2011 рр. суттєве зростання рівня злочинності зафіксоване в Ал-
банії, Вірменії, Косово, Литві, Іспанії та Україні. Дані по РФ у довід-
нику не наведені. В європейських країнах простежується стійка тен-
денція до зниження рівня умисних убивств та інших насильницьких
злочинів.
В Україні коефіцієнт (індекс) злочинності зріс з 780 на 100 тис.
населення у 1991 р. до 1 054 на 100 тис. населення у 2019 р. Абсолют-
на кількість зареєстрованих злочинів в Україні у 1991 р. складала
405 516, у 2019 р. – 444 130. На рівень офіційно зафіксованих злочинів
вплинули й нові правила обліку правопорушень, коли згідно з при-
писами КПК України 2012 р. реєстрації підлягають усі випадки ви-
явлення інформації, що може свідчити про вчинення кримінального
правопорушення (ст. 214 КПК України). У подальшому частина про-
ваджень закривається, зокрема, з підстав встановлення відсутності
події кримінального правопорушення чи відсутності в діянні складу
кримінального правопорушення (ст. 284 КПК України).
Показники загального рівня зареєстрованої злочинності в Україні
докладно висвітлені в табл. 5.
Таблиця 5
Кількість виявлених злочинів та засуджених осіб в Україні
за 1990–2019 рр.
Усього Рівень Усього Рівень Чисельність

Рік виявлено на 100 тис. засуджено на 100 тис. наявного
злочинів1 населення осіб2 населення населення3
1990 369 809 713 104 199 201 51 838,5

1991 405 516 780 108 553 209 51 944,4
1992 480 478 923 115 260 221 52 056,6
1993 539 299 1 032 152 878 293 52 244,1
1994 572 147 1 112 174 959 336 52 114,4
95
Продовження табл. 5

1995 641 860 1 250 212 915 412 51 728,4
1996 617 262 1 213 242 124 476 51 297,1
1997 589 208 1 167 237 790 471 50 818,4
1998 575 982 1 150 232 598 464 50 370,8
1999 558 716 1 124 222 239 447 49 918,1
2000 567 795 1 123 230 903 468 49 429,8
2001 514 597 1 039 202 609 416 48 923,2
2002 460 389 939 194 212 405 48 457,1
2003 566 350 1 168 201 081 422 48 003,5
2004 527 812 1 100 204 794 433 47 622,4
2005 491 754 1 035 176 934 377 47 280,8
2006 428 149 902 160 865 345 46 929,5
2007 408 170 865 152 772 329 46 646,0
2008 390 162 833 146 858 318 46 372,7
2009 439 459 952 146 383 318 46 143,7
2010 505 371 1 099 168 774 367 45 962,9
2011 520 218 1 136 154 356 337 45 778,5
2012 447 1474 979 162 881 357 45 633,6
2013 563 560 1 237 122 973 270 45 553,0
2014 529 1395 1 165 102 1706 225 45 426,2
2015 565 1827 1 317 94 798 221 42 929,3
96
, ,
1 2 3
, , ,
4 5 6 7
Закінчення табл. 5.

2016 592 604 1 386 76 217 178 42 760,5
2017 523 911 1 230 76 804 180 42 584,5
2018 487 133 1 149 73 659 174 42 386,4
2019 444 130 1 054 70 375 167 42 153,2
1
За даними Генеральної прокуратури України.
2
За даними Державної судової адміністрації України.
3
Демографічна та соціальна статистика / Населення та міграція / Населення
(1990–2019). URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/ds/nas_rik/nas_u/
nas_rik_u.html.
4
Станом на 20.11.2012 р.
5
Ураховуючи дані тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим
та м. Севастополя за січень – березень 2014 р. та всі повідомлення про злочини, які
вчинені на тимчасово окупованій території та зареєстровані іншими територіальними
органами досудового розслідування.
6
Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим,
м. Севастополя та частини тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській
областях.
7
Ураховуючи всі повідомлення про злочини, які вчинені на тимчасово окупованій
території та зареєстровані іншими територіальними органами досудового розсліду-
вання.
Проаналізувавши статистику Євроюсту і Європейського довідни-

ка зі злочинності і кримінальної юстиції, зазначимо, що показники
України не є надзвичайними порівняно з відомостями про злочинність,
що зафіксовані в європейських країнах. У скандинавських та інших
країнах з високім рівнем економічного розвитку загальні показники
всіх зареєстрованих кримінальних правопорушень перевищують укра-
їнські. Абсолютні й відносні показники суттєво залежать від визна-
чення злочинів за національним законодавством країн, правозастосов-
ної діяльності правоохоронних органів, а також активності громадян
щодо повідомлень про злочини. У багатьох країнах Європи крадіжки,
шахрайства, хуліганства, деякі інші види злочинів, за які в Україні
97
передбачено адміністративну відповідальність, обліковуються як кри-

мінальні. Законодавство європейських країн також вважає злочином
керування транспортним засобом у нетверезому стані, у той же час
в Україні його криміналізація відтермінована.
Слід підкреслити, що в європейських країнах порівняно з Україною
значно меншою є штучна латентизація злочинності. На реєстрацію
суспільно небезпечних діянь в Україні суттєво впливають корумпова-
ність органів правопорядку, а також апатія і зневіра громадян, які не-
рідко не повідомляють про кримінальні правопорушення через низький
рівень довіри до правоохоронців.

1. Що таке злочинність і які її ознаки ви знаєте?
2. Як ви розумієте латентність злочинності та які існують
методи її дослідження?
3. Назвіть основні наслідки злочинності в Україні.
4. Розкрийте сучасні тенденції розвитку злочинності в Україні.
5. Охарактеризуйте світові тенденції поширення різних видів
злочинів.
98
РОЗДІЛ 3
Особа злочинця
3.1. Особа і особистість злочинця

У кримінології особа злочинця вивчається з теоретичною і при-
кладною метою.
Для теорії кримінології важливо розробити поняття «особа зло-
чинця», здійснити структурний аналіз контингенту злочинців і дати
їх характеристику, провести класифікацію і типологію злочинців,
з’ясувати причини і механізм становлення людей на шлях вчинення
злочинів і подальше заняття систематичною злочинною діяльністю.
Крім того, наукову цінність становлять нові кримінологічні теорії,
що пояснюють закономірність того, що люди стають злочинцями.
Прикладний аспект дослідження особи злочинця полягає у визна-
ченні експериментально-досвідним шляхом індивідуальних якостей,
властивостей, психічних станів осіб, які вчинили конкретні злочини,
що мають детермінуюче значення і впливають на особливості їх зло-
чинної поведінки в умовах конкретної життєвої ситуації. Крім того,
значний практичний інтерес становлять прогнозування індивідуаль-
ної злочинної поведінки, розроблення ефективних засобів виправ-
лення і ресоціалізації засуджених, пошук нових методів та заходів
запобігання вчиненню конкретних злочинів. Теоретичний і практич-
ний аспекти дослідження особи злочинця тісно взаємопов’язані,
доповнюють один одного.
У кримінології досі не вироблено єдиного підходу до розуміння
одного з основних понять, яким є особа злочинця. Розроблене ще за
радянських часів вчення про особу злочинця значною мірою заста-
ріло, не відповідає сучасним науковим уявленням і міжнародним
стандартам прав людини. Відтак, нівелюється його прикладне зна-
чення.
У другій половині XX ст. під впливом марксистсько-ленінської
ідеології було сформульовано концепцію антисуспільної спрямова-
ності злочинців і розроблено основні положення теорії особистості
99
Розділ 3. Особа злочинця
злочинця. Найчастіше особистість злочинця розумілася як сукупність

суспільних відносин, або соціальне обличчя індивіда. Класики ра-
дянської кримінології заявляли про існування відмінних ознак і влас-
тивостей між злочинцями і законослухняними людьми, відстоювали
ідею, що злочинці – це особливий соціальний тип людей; намагали-
ся розробити універсальне поняття «особистість злочинця», що відо-
бражає соціально і морально значущі ознаки та властивості, які віді-
грали провідну роль у вчиненні злочину. Панування соціального
підходу і шаблонне мислення створили викривлене уявлення про
особу злочинця та породили низку домислів. Уважалося, що особис-
тість злочинця формується і розвивається поступово, шляхом по-
слідовного переходу від вчинення моральних проступків, до адміні-
стративних деліктів, і далі до вчинення злочинів, спочатку невеликої
тяжкості, а потім тяжких і особливо тяжких. Становлення на шлях
вчинення злочинів відбувається в результаті невдалої соціалізації,
дефектів батьківського виховання, наслідування прикладу, недоліків
діяльності навчальних закладів і трудових колективів, негативного
впливу найближчого побутового оточення за місцем проживання,
а також унаслідок втягнення новачків у злочинну діяльність особами
із кримінальним досвідом. Також стверджувалося, що всі злочинці є
носіями соціально типової властивості, яка по-різному називалася:
«антисуспільна спрямованість», «злочинна установка», «суспільна
небезпечність», «кримінальна зараженість».
Тривалий час суспільству нав’язувалася думка про «особливість
злочинців», їх кастовість, що обумовлювало дискримінаційне став-
лення до них. Головні відмінності між злочинцями і законослухня-
ними громадянами убачалися в дезадаптованості перших, соціальній
відчуженості, зневажливому ставленні до соціальних і правових норм
та інших людей. Формування особистості злочинця відбувається тими
самими засобами, що і решти інших людей, проте містить негативне
соціальне наповнення. За загальним правилом, на шлях вчинення
злочинів люди стають унаслідок незасвоєння суспільних цінностей,
недотримання норм моралі, загальнообов’язкових правил поведінки,
невиконання соціальних ролей, втрати суспільно корисних зв’язків
та ігнорування позитивних суспільних відносин.
З огляду на наведене складається враження, що злочинці є уособ
ленням зла, мають виключно негативні соціально якості і становлять
100
реальну небезпеку для людей, що їх оточуюють. Насправді не все

так однозначно. За даними офіційної статистики, загалом по Україні
75% виявлених осіб, які вчинили злочини, притягуються до кримі-
нальної відповідальності вперше. Складно говорити про моральні
вади, низьку духовність, недостатній рівень правосвідомості чи со-
ціальну неблагонадійність простих людей, коли особи, наділені
владними повноваженнями, демонстративно порушують закон і хи-
зуються безкарністю, виставляють напоказ багатство сумнівного
походження, водночас левова частка народу веде щоденну боротьбу
за фізичне виживання.
Наведені положення радянського вчення про особистість зло-
чинця приваблюють і підкупають своєю простотою та зрозумілістю,
а тому мають чимало прихильників в академічному середовищі.
Проте майже всі вони мають абстрактний характер, побудовані на
гіпотезах і стереотипних уявленнях, не підкріплені переконливими
науковими доказами, рідко спираються на результати емпіричних
досліджень, відірвані від реального життя.
Численні спроби науковців визначити універсальні ознаки, су-
купність яких характеризує особистість злочинця, як особливий со-
ціальний тип людей, виявилися невдалими. Стара ідея про антисоці-
альну сутність, суспільну небезпеку особистості злочинця, сукупність
соціально значущих ознак, зв’язків і відносин негативного змісту,
виглядає непереконливою. За наведеними ознаками навряд чи мож-
ливо провести розмежувальну лінію між злочинцями і незлочинцями.
Крім того, складно уявити, що об’єднує осіб, які вчинили різні зло-
чини, наприклад, проти основ національної безпеки, проти власнос-
ті, проти життя і здоров’я особи, проти довкілля, господарські, служ-
бові або військові злочини. Незрозуміло і те, що спільного між
особами, які вчинили умисні злочини і злочини з необережності, між
особами, які завчасно спланували злочинні посягання і діяли спон-
танно, у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння.
Далеко не завжди майбутні злочинці проходять довгий шлях
морального падіння, порушення громадського порядку і правил спів-
життя перш ніж порушать кримінальний закон і вперше опиняться
на лаві підсудних. Наразі ми є свідками масового вчинення злочинів
людьми, які не були у конфлікті із законом, ніколи не потрапляли
у поле зору правоохоронців і в цілому позитивно характеризуються.
101
У нинішньому інформаційному суспільстві кардинально змінилися

механізми соціалізації. Очевидно, що зараз формування особистості
молодих людей, у тому числі й майбутніх злочинців, більше відбу-
вається під впливом забороненого контенту в мережі Інтернет, ніж
під негативним впливом у навчальних закладах чи дворовій компанії,
як було колись. Сучасний світ швидко змінюється. Разом із ним змі-
нюються і люди, у тому числі злочинці, їхня особистість.
Ураховуючи наведене, видається безперспективним продовжува-
ти конструювати родове поняття «особистість злочинця», від якого
давно відмовилися кримінологи зарубіжних країн. Це наукова аб-
стракція, а не реальний суб’єкт суспільного життя. У цьому контек-
сті доцільно викласти альтернативний підхід до пізнання особи
злочинця.
На противагу класичній концепції група науковців відстоювала
позицію про відсутність в осіб, які вчинили злочини, якихось стійких,
статистично значущих кримінальних властивостей, небезпечного
стану свідомості, чи інших типових ознак, що перетворюють їхню
особистість у злочинну, надають їй суспільної небезпечності
(Г. Й. Шнайдер, 1994). Академік В. І. Шакун вважає, що «особистість
злочинця» – термін дуже умовний у тому розумінні, що немає і не
може бути якогось особливого злочинного типу людини (В. І. Шакун,
2003). Поки що науковцям не вдалося довести існування суто кримі-
нальних властивостей особистості, притаманних виключно злочин-
цям і невластивих законослухняним громадянам. Спільним, що
об’єднує усіх злочинів, є лише факт вчинення злочину (О. М. Яков-
лєв, 1984). Ще складнішим виявилося встановити відмінні ознаки
між особами, які вчинили різні види загальнокримінальних злочинів.
Фактично це означає, що злочин може вчинити будь-який член сус-
пільства, а не тільки люди, які мають якусь там особливу схильність
до девіантної поведінки, перебувають у складних життєвих обстави-
нах чи страждають на якісь соціальні вади. Людина завжди була
загадковою істотою, яка думала про одне, говорила – інше і діяла
усупереч здоровому глузду. У нинішніх умовах нестабільності й не-
визначеності суспільного життя, порушення традиційного порядку
спілкування та цілковитої непрогнозованості майбутнього, мало хто
візьметься передбачати ймовірні вчинки людей, лінію їхньої пове-
дінки найближчим часом. Велика спокуса пояснити схильність до
102
протиправної поведінки так званої соціально неблагополучної час-

тини суспільства обернулася великим спрощенням проблеми. У ре-
альному житті злочинцями далеко не завжди стають деморалізовані,
соціально невлаштовані, низькостатусні члени суспільства, які не
мають певного роду занять та стабільного джерела доходів. Усе
частіше лави злочинців поповнюються за рахунок представників
прогресивної частини суспільства: політиків, артистів, державних
службовців, військових, педагогів, медиків, фінансистів, правоохо-
ронців, громадських і державних діячів, суддів, адвокатів, священ-
нослужителів, людей з високим статусом і великим рівнем доходів.
За даними дослідження американських вчених, близько 90 % людей
хоча б один раз у житті вчиняли злочини. Періодичні опитування
населення в Україні підтверджують, що 83,6 % громадян анонімно
визнають факт вчинення загальнокримінальних корисливих злочинів
(В. М. Дрьомін, 2002). З наведеного випливає, що переважна части-
на сучасних злочинців – середньостатистичні громадяни, які навряд
чи мають явно виражені криміногенні ознаки і властивості. Тому
говорити про «особистість злочинця» як особливий соціальний тип
людей чи сукупність негативних соціальних ознак, властивостей
і відносин – означає навішувати ярлики, стигматизувати окремі
категорії населення і соціальні групи людей. Більш того, зараз такий
підхід не відповідає міжнародним стандартам з прав людини і по-
літиці заборони дискримінації людей за соціальним статусом та
іншими ознаками.
З урахуванням наведеного, досі не втратила актуальності позиція
професора А. Ф. Зелінського, який виступав за обмежене викорис-
тання терміна «особистість злочинця» у кримінології. На його пере-
конання, про особистість злочинця можна говорити тільки щодо осіб,
які систематично займаються злочинною діяльністю (здебільшого це
професійні крадії, шахраї, рейдери, вбивці та ін.). Як писав А. Ф. Зе-
лінський, це не стосується людей, які вперше вчинили злочини.
Будь-яка особистість формується під час провідного роду діяльності.
Особистість злочинця формується внаслідок систематичного вчинен-
ня злочинів. Стосовно більшості злочинців правильніше вживати
термін «особа, яка вчинила злочин» (А. Ф. Зелінський, 1999). Такої
ж думки дотримується професор В. М. Дрьомін (2009) і чимало інших
кримінологів.
103
Вважаємо, що термін «особистість злочинця» доцільно вживати

на індивідуальному рівні, так би мовити адресно, стосовно конкрет-
них осіб, які вчинили ті чи інші злочини. На загальнотеоретичному
рівні є сенс використовувати поняття «особа злочинця». Воно охоп
лює сукупність усіх ознак і властивостей (демографічних, біосоці-
альних, психофізіологічних, морально-психологічних, кримінально-
правових та ін.), що усебічно характеризують злочинця як члена
суспільства і суб’єкта протиправної поведінки. На відміну від цього,
поняття «особистість злочинця» відображає його соціальну власти-
вість, внутрішній світ і виражається в індивідуально-психологічних
ознаках, що обумовлюють мотивацію та спрямованість злочинної
поведінки. Указані ознаки не можна дослідити методом спостережен-
ня. Потрібно спиратися на офіційні документи (висновки експертів,
характеристики), а також на результати спеціальних психологічних
досліджень, що дозволяють встановити і розкрити індивідуально-
психологічні риси, ознаки і властивості злочинців, охарактеризувати
потрібнісно-мотиваційну, емоційно-вольову, ціннісно-нормативну
сфери особистості. У кримінології при дослідженні індивідуально-
психологічної структури особистості злочинця добре зарекомендува-
ли себе такі методики тестування, як Міннесотський багатоаспектний
особистісний опитувальник (ММРІ), Багатофакторний особистісний
опитувальник Р. Кеттела (16PF), Тест тематичної аперцепції (ТАТ),
Проективний тест нечітких чорнильних плям Р. Роршаха, Опитуваль-
ник діагностики акцентуацій характеру К. Леонгарда – С. Шмишека,
методика малюнкової фрустрації С. Розенцвега, опитувальних діа-
гностики агресивних та ворожих реакцій людини Б. Басса – А. Дарки,
методика «Ціннісні орієнтації» М. Рокича, тест «Неіснуюча тварина»
М. Друкевича та ін.
Отже, на рівні кримінологічної теорії доцільно використовувати
поняття «особа злочинця», що позначає увесь контингент злочинців,
охоплює їх характеристику, тоді як поняття «особистість злочинця»
застосовується на рівні окремих категорій злочинців, наприклад:
«особистість кіберзлочинця», «особистість домашнього кривдника»,
«особистість корупціонера», «особистість терориста», а також на
індивідуальному рівні, зокрема, «особистість крадія», «особистість
маніяка», «особистість шахрая», «особистість ґвалтівника» тощо.
104
3.2. Ознаки структури особи злочинця
Особа злочинця вивчається за сукупністю ознак та індивідуальних

рис, якостей, властивостей і станів, що характеризують його з різних
сторін: як члена суспільства, соціальних груп та об’єднань, суб’єкта
діяльності і соціальної взаємодії, носія стереотипних поглядів, цін-
ностей і культури, а також індивіда, – з неповторним внутрішнім
світом, особисто значущими потребами та інтересами, домінуючими
рисами характеру та іншими психофізіологічними особливостями,
уродженими і набутими у процесі виховання і життєдіяльності. Ви-
вчення злочинців підпорядковано конкретним дослідницьким зав
данням, що спрямовують науковий пошук. Умовно такі завдання
можна звести до віднаходження відповідей на низку важливих за-
питань, а саме: хто ці люди: за статтю, віком, рівнем освіти, сімейним
становищем, місцем проживання? Чим займалися до вчинення зло-
чинів? Які злочини вчинили і за яких обставин? У чому полягають
їхні біологічні і психологічні особливості та який їхній вплив на
злочинну поведінку? Традиційно злочинці вивчаються з різних дже-
рел інформації. Найчастіше це відомості статистичної звітності,
матеріали кримінальних проваджень або результати спеціальних
кримінологічних і психологічних досліджень.
Встановлення, вимірювання та аналіз указаних показників здій-
снюються шляхом розкриття структури особи злочинця. Структура
означає будову, склад елементів і зв’язок між ними. Розкриття струк-
тури особи злочинця полягає у розподілі різної за змістом інформації
на окремі тематичні блоки з метою подальшого предметного аналізу,
встановлення статистично значущих показників, їх узагальнення
і пояснення. На підставі узагальнених даних про особу злочинця
можна створити інформаційно-описову модель середньостатистич-
ного злочинця в Україні, модель окремих категорій злочинців або
створити психологічний профіль невстановленого злочинця.
У літературних джерелах зустрічаються багато різних схем струк-
турного аналізу особи злочинця, різна кількість і склад ознак, за
якими проводиться усебічне вивчення вказаного об’єкта. На відміну
від інших галузевих досліджень, кримінологічне пізнання природи
злочинця полягає у вивченні його соціальної, біологічної та психо-
105
логічної сторін, під кутом їхнього впливу на злочинну поведінку.

А тому структура особи злочинця вивчається за демографічними,
соціальними, психічними ознаками та ознаками, що характеризують
злочинну поведінку.
Демографічні ознаки включають: чисельність контингенту зло-
чинців та їх розподіл за статтю, віком, рівнем освіти, сімейним ста-
ном, громадянством, місцем проживання на час вчинення криміналь-
ного правопорушення за конкретний період (календарний рік,
півріччя, квартал, місяць) всього по Україні або у розрізі областей та
інших населених пунктів.
Так, у 2019 р. всього по Україні виявлено 109 825 осіб, які вчи-
нили кримінальні правопорушення. Із них чоловіків – 87,5 %, жінок –
12,5 %. Найвищою кримінальною активністю вирізняються три ві-
кові групи злочинців: 29–39 років – 35 %, 18–29 років – 25 %; 40–
54 роки – 22 %. Частка неповнолітніх (14–18 років) становить 3 %.
Решта злочинців – іншого віку. Упродовж останніх років статево-ві-
ковий розподіл злочинців залишається стабільним.
Із числа притягнутих до кримінальної відповідальності 63 % осіб
мали повну загальну середню та базову загальну середню освіту;
професійно-технічну освіту – 25 %; повну вищу і базову вищу – 10 %;
початкову загальну освіту та без освіти – 2 %.
За сімейним станом переважають неодружені 55%, частка неод
ружених і розлучених становить 45 %. За громадянством 98 % – гро-
мадяни України. За місцем проживання 65 % – жителі міст, 35 %
проживають у сільській місцевості.
Соціальні ознаки відображають соціальне і матеріальне станови-
ще злочинців, зайнятість, статус (посада, спеціальні звання, рівень
доходів), виконувані соціальні ролі, характер міжособових відносин
у малих соціальних групах, житлові умови, матеріальне становище,
членство у формальних і неформальних групах. Сукупність зазна-
чених ознак характеризують соціальну неоднорідність контингенту
злочинців, їх соціальні зв’язки, сімейні, трудові, побутові, дозвільні
відносини, спосіб життя, соціальну позицію, місце в структурі сус-
пільства, а також засвоєння чи незасвоєння моральних, соціальних,
правових норм суспільного життя.
За даними статистичної звітності, 72 % від загальної кількості
виявлених осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, на час
106
вчинення злочину не працювали і не навчалися, ще близько 7 % мали

офіційний статус безробітних. Із числа зайнятих: робітники – 45 %,
підприємці – 20 %, учні і студенти навчальних закладів – 16 %, вій-
ськовослужбовці – 10 %, державні службовці і посадові особи міс-
цевого самоврядування – 1 %, працівники правоохоронних і судових
органів – 2 %, решта – інші. Більша половина працюючих злочинців
формально позитивно характеризувалися за місцем роботи і прожи-
вання.
Психічні ознаки охоплюють психічні стани, процеси і властивос-
ті, що виражають індивідуальну неповторність особистості злочин-
ця, її психологічні риси, мислення і поведінку.
Згідно із концепцією динамічної функціональної структури осо-
бистості К. К. Платонова (1986), що широко використовується у кри-
мінології, психіка людини, у тому числі злочинця, складається із
чотирьох основних підструктур:
I рівень – біологічно обумовлені властивості (статево-вікові особ
ливості нервової системи, темперамент, задатки, інстинкти, неусві-
домлені потяги, органічні патології психіки). Вони виражають пси-
хофізіологічні і нейропсихологічні відмінності між людьми,
відповідають за особливості роботи головного мозку і нервової
системи, беруть участь у відображенні психікою об’єктивної реаль-
ності, пов’язані із неповторним стилем усвідомлення навколишнього
світу і подій, що відбуваються довкола;
II рівень – особливості перебігу психічних процесів (пам’яті,
уваги, емоцій, відчуттів, мислення, сприйняття, почуттів, волі), від
яких залежать риси характеру і манера поведінки;
III рівень – соціальний досвід, тобто набуті знання, уміння, навич
ки, вироблені звички, фіксовані поведінкові настанови. Засвоєний
соціальний досвід базується на психічних утвореннях другого рівня,
має вагоме значення у виборі варіанта поведінки, закріпленні звичних
форм поведінки;
IV рівень – спрямованість особистості, що охоплює бажання,
інтереси, прагнення, ідеали, світогляд і переконання. У спрямованос-
ті особистості втілені світогляд, ієрархія особисто значущих ціннос-
тей, моральні риси, набута в процесі життя і виховання система до-
107
мінуючих мотивів. Спрямованість особистості виражає її ставлення

до соціальних норм, правових приписів і кримінально-правових за-
борон, що детермінують вибір шляхів і способів задоволення потреб
та інтересів, досягнення цілей життя і діяльності.
У саморегуляції поведінки беруть участь усі чотири структури
психіки особистості злочинця, вони доповнюють одна одну, станов-
лять одне ціле. Однак вважається, що найбільш вагомий вплив на
формування мотивації злочинної поведінки і прийняття рішення про
вчинення злочину здійснює спрямованість особистості. Можна ска-
зати, що раціональний вибір злочинного варіанта поведінки санкці-
онує «найвищий поверх» структури психіки, на якому зосереджені
моральні й ціннісні регулятори поведінки, що відображують внут
рішнє ставлення людини до соціальних норм, правових приписів
і кримінально-правових заборон. Але зазначене положення мало
стосується осіб, які неодноразово порушували закон про криміналь-
ну відповідальність, а також осіб, які вчиняють тяжкі й особливо
тяжкі насильницькі злочини проти життя і здоров’я особи (прості,
кваліфіковані і привілейовані види умисних вбивств, умисні тілесні
ушкодження різного ступеня тяжкості, домашнє насильство, кату-
вання), або ж зґвалтування, що підтверджується результатами емпі-
ричних досліджень.
Одним із перших про біологічну природу злочинної поведінки
і природжених злочинців заявив всесвітньо відомий антрополог
Ч. Ломброзо. Згідно з його уявленнями, злочинці мають характерні
антропометричні та анатомічні ознаки зовнішності (виступ щелепи
уперед, низьке чоло, соколиноподібний ніс, глибо посаджені й верткі
очі, м’ясисті губи, рідку бороду, довгі руки, понижені больові пороги),
вроджені вади розвитку, запалення окремих ділянок головного мозку
та інші атавізми. Природжені злочинці керуються первісними інстинк-
тами, неусвідомленими потягами до насильства, мають низьку мораль-
ність або користуються хитрістю і вдаються до обману. Серед при-
роджених злочинців однаково часто зустрічаються як душевнохворі,
так і генії. На думку Ч. Лоброзо, саме біологічна природа злочинця
відіграє роль причини злочинної поведінки.
Зазначені положення теорії «природжених злочинців» зазнали
нещадної критики, а сама теорія передчасно була дискредитована.
108
Всесвітньо відомий спеціаліст по серійних убивцях професор

О. О. Бухановський за допомогою ядерно-магнітної томографії виявив
у них серйозні патології головного мозку. Зокрема, у серійних убивць
зафіксовано два види ураження головного мозку. Перше ураження
стосується кори мозку, у першу чергу лобних і скроневих утворень,
що відповідальні за вищі форми психічної діяльності, де формуються
стратегія поведінки і звичні поведінкові реакції. Зона скроні відпові-
дальна за особистість, світогляд, мораль, етику. Друге ураження – на
рівні глибинних структур. Такі ділянки називаються «шлуночками
мозку». У потенційних маніяків вони різко збільшені, і відповідно,
кількість речовини мозку навколо них зменшена. Також виявлені ура-
ження у третьому шлуночку мозку, де локалізуються зони, відпові-
дальні за інстинктивні бажання. Тут вражаються ділянки мозку, від-
повідальні за прогностичні функції і усвідомлену діяльність. У багатьох
маніяків діагностовано уроджену кісту (пухлину) в ділянці мозку,
відповідальній за захоплення (рос. – увлечения). Доводиться, що такі
патології з’являються до народження дитини і у подальшому розвитку
людини спричиняють порушення роботи головного мозку. На думку
О. О. Бухановського, геніальний Ч. Лоброзо випередив час і був пра-
вий, щонайменше у частині патологій мозку убивць, просто не мав
обладнання довести своє відкриття (О. О. Бухановський, 1994).
Результати психогенетичних експериментів засвідчують, що інди-
відуальна схильність до агресії у 30–50 % осіб зумовлена генетично.
Однак генотип детермінує не саму поведінку, а лише особливості не-
йрохімічної регуляції, активність ферментів синтезу і катаболізму
медіаторів і гормонів у головному мозку. Схильність до агресивних
реакцій формується через акумуляцію нейрохімічних змін у медіатор-
них системах головного мозку, що сприяють трансформації уроджених
механізмів регуляції агресивної поведінки у патологічні. Найбільшою
мірою сприяє дисбалансу нейрохімічних систем повторювальний до-
свід агресивних дій і перемог, які завдяки цьому здобуваються. На-
копичення негативних емоцій, дратівливості призводять до зниження
порогу агресивних реакцій, тоді як закріплений досвід досягнення
індивідуальних цілей засобами агресії продукує повторюваність на-
сильницької поведінки у більш інтенсивних формах із тяжчими на-
слідками (Агрессия и психическое здоровье, 2002).
109
Інтернаціональний творчий колектив новозеландських, амери-

канських та британських вчених у складі Х. Карлісі, Т. Мофіт, Х. Ха-
рінгтон та ін. у 2019 р. методом магнітно-резонансної томографії
голови 80 осіб, віком 45 років, які упродовж життя удавалися до
антисоціальної поведінки, виявили структурні відмінності їхнього
головного мозку. Зокрема, у них діагностовано меншу площу по-
верхні і більш тонку кору головного мозку у ділянках, пов’язаних
з виконавчою функцією, мотивацією й афектом. Як зазначає К. Кар-
лісі (науковець з Університетського коледжу Лондона), структурні
відмінності їхнього мозку не дозволяють розвивати соціально корис-
ні навички. Разом з тим не відкидається вплив на особливості струк-
турної будови головного мозку спадковості, вживання алкогольних
напоїв і наркотичних засобів, низький IQ чи психічні розлади
(Associations between life-cource-persistent antisocial behaviour and
brain structure in a population-representative longitudinal birth cohort,
2020).
Поза сумнівом, виявлені за результатами наведених досліджень
особливості структури головного мозку, швидше за все, викликають
змінений стан свідомості, накладають негативний відбиток на фор-
мування і розвиток особистості, її мислення і поведінку. Найбільший
вплив патології головного мозку здійснюють на емоційно-вольову
сферу, що призводить до ослаблення вольового контролю, реалізації
низьких потягів і нав’язливих бажань, а також афективних реакцій.
Однак наведені психофізіологічні індивідуальні особливості, ней
ропсихологічні і нейрохімічні патології в основному «спрацьовують»
у поєднанні із несприятливими умовами життя, негативним соціаль-
ним досвідом чи впливом конкретної життєвої ситуації. Багато носі-
їв подібних патологій упродовж життя ніколи не вчиняють злочинів
і не виявляють схильності до агресії і вчинення злочинів.
Крім того, для злочинців, які вчинили найбільш поширені у ре-
альному житті корисливі злочини, такі патології не властиві. Це
означає, що використання теорії генетичної чи психофізіологічно
обумовленої схильності до кримінальної агресії і злочинної поведін-
ки, обмежується типом насильницького злочинця і не поширюється
на інші типи злочинців.
Окрім наведених, проводилося багато інших прикладних дослі-
джень особи злочинця. Як приклад можна навести психологічне
110
тестування 575 злочинців, засуджених за вчинення різних видів за-

гальнокримінальних злочинів, із використанням методики ММРІ
(Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник), що
дозволяє встановити психологічні відмінності особистості дорослих
людей за різними шкалами і створити усереднений психологічний
профіль. За результатами дослідження виявлено такі особистісні риси
злочинців, як-от: емоційна незрілість і нестійкість поведінки, пору-
шення прогнозування наслідків своїх вчинків, імпульсивність, підозрі-
лість і злопам’ятність, схильність до конфліктів, впертість, невміння
підкорятися, утруднена соціальна адаптація, а також схильність до
антисоціальної поведінки і зневажання морально-етичними нормами
і правилами, втрата суспільно корисних зв’язків (Личность преступ-
ника, 2004).
Наведені індивідуально-психологічні особливості злочинців ма-
ють враховуватися при розробленні заходів запобігання вчиненню
злочинів, а також при розробленні індивідуальних програм соціаль-
но-виховної та психологічної роботи із засудженими у місцях по-
збавлення волі.
Ознаками, що характеризують злочинну поведінку, є відомості
про вчинений злочин (злочинну діяльність) і особу злочинця. До них
належать такі дані: тяжкість і спрямованість вчиненого злочину,
форма вини, одноосібне або групове вчинення злочину, форма спів
участі, чисельність і склад злочинної групи, наявність підготовки
і планування злочинних посягань, розподілу ролей, а також відноси-
ни між членами злочинної групи; місце, час, обстановка, спосіб, за-
соби і знаряддя вчинення злочину; мотиви і цілі злочинної поведінки;
тривалість та інтенсивність злочинної діяльності; відомості про су-
димість, характеристика злочинця під час відбування попереднього
покарання; відомості про притягнення до адміністративної відпові-
дальності, відомості про перебування на психоневрологічному і нар-
кологічному обліку, встановлені діагнози, анамнез захворювання
і результати лікування; характеристики злочинця за місцем роботи
і місцем проживання; встановлені судом обтяжуючі і пом’якшуючі
вину обставини за останній злочин, результати призначених експер-
тиз, а також виявлені розлади психіки і поведінки, ступінь осуднос-
ті, вид і розмір призначеного покарання.
111
3.3. Типологія і класифікація злочинців
Типологія – це метод наукового пізнання, в основі якого лежить

розчленування системи об’єктів та їх групування за допомогою уза-
гальненої ідеалізованої моделі або типу. Типологія спирається на
виявлення спільного і відмінного у злочинців, що має закономірний
характер. Типологія, на відміну від класифікації, не вимагає виокрем-
лення всіх без винятку типів, що становлять частини об’єкта пізнан-
ня. Найважливішою відмінністю класифікації від типології є те, що
перша дає опис об’єкта вивчення, а друга (поряд з іншими метода-
ми) – його пояснення, тобто дозволяє успішно розкрити його при-
роду, причини, закономірності зародження та розвиток, складати
прогнози (Ю. М. Антонян, 2004).
Одним із перших типологію злочинців запропонував Ч. Ломбро-
зо. Він поділяв усіх злочинців на душогубів, крадіїв, ґвалтівників
і шахраїв. Е. Феррі серед злочинців вирізняв природжених злочинців,
злочинців унаслідок божевілля, злочинців із пристрасті, випадкових
і звичних злочинців. О. Г. Ковальов здійснив типологію злочинців за
ступенем кримінальної «зараженості» особи, відповідно до якої існує
глобальний злочинний тип (з повною кримінальною «зараженістю»),
парціальний тип (з частковою кримінальною «зараженістю» і перед-
кримінальний тип (з початковою кримінальною «зараженістю»). За
характером вчиненого злочину вирізняються насильницькі злочинці,
корисливі злочинці, корисливо-насильницькі злочинці, а також анар-
хісти і особи, які вчинили злочини з необережності (А. Ф. Зелінський,
2000). Окрім зазначених, існують й інші типології злочинців.
Для кращого засвоєння матеріалу наведемо типологію окремих
категорій злочинців, зокрема корисливих злочинців, ґвалтівників,
терористів, кіберзлочинців, корупціонерів.
До корисливого типу злочинців прийнято відносити осіб, які
вчиняють злочини проти власності та інші злочини з корисливих
мотивів. За критерієм мотивації вирізняється п’ять основних типів
корисливих злочинців:
– користолюбний тип – вчиняє крадіжки та інші корисливі зло-
чини через жадібність, прагнення накопичення матеріальних благ
і грошових коштів;
112
3.3. Типологія і класифікація злочинців
– стверджуючий тип – вчиняє злочини проти власності заради

здійснення враження на оточуючих, демонстрації особливих умінь
і сміливості;
– дезадаптивний тип – періодично вчиняє крадіжки заради одер-
жання засобів до існування, а також вчиняє на постійній основі, як
основне або додаткове джерело доходів;
– алкоголізовано-наркотизований тип – вчиняє злочини заради
одержання грошових коштів, необхідних для задоволення потреби
в алкогольних напоях чи наркотичних засобах;
– ігровий тип – відрізняється постійної потребою у ризику, по-
шуку гострих відчуттів, пов’язаних з небезпекою, пригодами;
– сімейний тип – вчиняє злочини для задоволення матеріальних
і побутових потреб своєї сім’ї і родичів (Личность преступника,
2004).
За мотивацією і характером злочинної поведінки вирізняються
такі типи ґвалтівників:
– мисливці – полюють на самотніх незнайомих жінок у мало-
людних місцях;
– педофіли – виявляють статевий потяг до малолітніх дітей, пере-
важно ґвалтують дівчат (7–14 років);
– сексуальні маніяки – серійні вбивці, виявляють схильність до
садизму і некрофілії, отримують насолоду від тортур жертви, спри-
чинення особливих страждань; спочатку убивають жертв з особливою
жорстокістю, потім ґвалтують, розчленовують трупи;
– патологічні – ґвалтують на ґрунті розладів психіки, соціальної
відчуженості, проблем із сексуальним життям.
Серед терористів вирізняють такі типи злочинців: ідейно-полі-
тичний; ідейно-релігійний; деструктивний; корисливий; месник;
послідовник; шукач сенсу; демонстративний; авантюрний; ситуатив-
ний (З. Ш. Матчанова, 2016).
За спрямованістю злочинної діяльності кіберзлочинців поділяють
на такі категорії:
а) «допитливі» – зламують нескладні паролі від поштових скри-
ньок, соціальних мереж, приватних чатів заради розваг);
б) «пірати» – розповсюджують мережею Інтернет фільми, му-
зику, комп’ютерні програми, інші об’єкти інтелектуальної власнос-
113
ті без дозволу автора, безкоштовно або за плату, яка нижче рин

кової;
в) «хулігани» – розповсюджують вірусні програми, які знищують
програмне забезпечення, їх ще називають «шкідниками» або «ван-
далами»;
г) «шпигуни» – полюють за конфіденційною інформацією, слід-
кують за листуванням впливових осіб, викрадають новітні розробки
тощо.
Окремий тип кіберзлочинців становлять «хакери». Вони володі-
ють професійними знаннями і навичками програмування, мають
сучасну комп’ютерну техніку, пропагують кіберкультуру. Залежно
від сфери спеціалізації хакери поділяються на: фрікерів, кібертеро-
ристів і крекерів.
Фрікери – здійснюють незаконний доступ до систем захисту,
охоронних систем (приміщень, сховищ, транспортних засобів), су-
путникових систем зв’язку тощо. Кібертерористи – спеціалізують-
ся на промисловому шпигунстві, кібердиверсіях проти урядових
структур, спецслужб і організацій, що володіють соціально важливою
інформацією. Крекери – спеціалізуються на обході систем захисту
прикладного програмного забезпечення для надання можливості
безоплатного його використання невизначеному колу осіб. Окремо
серед хакерів виділяють «скріпт-кідді» (англ. script kiddie) – вони
опосередковано належать до субкультури хакерів та здійснюють злом
комп’ютерних систем, використовуючи покрокові інструкції (по-
сібники). Ще одним типом кіберзлочинців є так звані «вірусмейке-
ри» – особи, які створюють віруси (шкідливу комп’ютерну програму
чи інформацію) (Р. Р. Гайфутдинов, 2017).
Корупціонери – це підтип корисливих злочинців, серед яких слід
виділяти тих, хто дає неправомірну вигоду (активних корупціонерів)
і тих, хто її одержує (пасивних корупціонерів). Активних корупціо-
нерів у кримінологічній літературі поділяють на ситуативних і звич-
них. Серед пасивних корупціонерів вирізняють ініціативних, кон-
формних і вимушених злочинців (К. К. Волконська, 2013).
Окрім наведених, існує ще багато інших типологій і класифікацій
злочинців, що мають прикладне значення.
114

1. Як співвідносяться поняття «особа злочинця» і «особистість
злочинця»?
2. З яких ознак складається структура особи злочинця?
3. Охарактеризуйте злочинців за демографічними ознаками.
4. Які типології злочинців ви знаєте?
5. Яке прикладне значення має поняття «особа злочинця»
в кримінології?
115
РОЗДІЛ 4
Детермінація
4.1. Поняття кримінологічної детермінації
Детермінізм – це філософське вчення про універсальний взаємо

зв’язок і причинну зумовленість усіх явищ і процесів природи та сус-
пільства. Оточуюча дійсність надзвичайно різноманітна. У суспільстві
природні явища, процеси і події виникають, існують та змінюються
внаслідок співвідношення, взаємозв’язку їх сутнісних ознак і власти-
востей, а також через взаємодію з іншими об’єктами матеріального
й духовного світу. Похідним поняттям від детермінізму є детермінація,
що розуміється як підпорядкований об’єктивним законам природи
і суспільного розвитку, складний і суперечливий процес породження,
зумовлення, взаємних трансформацій і динамічних змін різних об’єктів
соціальної дійсності. У процесі детермінації відбувається безперервне
відтворення й оновлення різних форм суспільного життя, типів відно-
син, станів суспільної свідомості.
Системний принцип організації та функціонування суспільства за-
безпечує відносну рівновагу між усіма його структурними компонента-
ми, збереження найбільш загальних стійких властивостей і постійне
оновлення форм суспільного буття, утворення нової реальності. Сус-
пільне буття постійно відображається й оцінюється суспільною свідо-
містю та впливає на соціальну активність, її спрямованість і характер.
У зворотному напрямі цілеспрямована предметно-перетворювальна
соціальна діяльність призводить до змін матеріальних і духовних умов
життя суспільства.
Особливістю детермінації злочинності є її соціальна зумовленість.
Специфіка зв’язків між соціальними явищами полягає в тому, що вони
у своїй більшості відображаються свідомістю людей, виражаються
у формі мотивації їх поведінки, набувають властивості цілепокладання
та інтересів окремих людей і суспільства в цілому (І. М. Даньшин, 2005).
116
Звідси випливає, що злочинність виникає, існує та розвивається

внаслідок взаємодії членів суспільства між собою, а також із соціаль-
ним середовищем та соціумом як загальною системою. Отже, злочин-
ність першочергово пов’язана з умовами життя суспільства, станом
суспільної свідомості і системою суспільних відносин. Особливістю
дії зв’язків між різними явищами суспільного життя та діяльністю
людей є те, що вони проходять у вигляді інформації через суспільну
свідомість, опосередковуються колективним мисленням і виражають-
ся у цілепокладанні (виборі шляхів та засобів реалізації групових ін-
тересів, досягнення загальних цілей, намірах діяти у певний спосіб).
Суспільна свідомість є сукупністю поглядів, ідей, уявлень, знань,
упереджень, оцінок, традицій, стереотипів, почуттів, настроїв, у яких
відбиваються матеріальні умови життя людей, суспільна мораль, сис-
тема суспільних відносин. Відображені й осмислені суспільною сві-
домістю (колективним розумом) об’єкти соціальної дійсності зумов-
люють формування інтересів, цінностей і норм поведінки, постановку
цілей та вибір шляхів і засобів їх досягнення.
Звідси випливає декілька важливих висновків. У суспільстві діє
інформаційний детермінуючий зв’язок, що носить статистичний (ві-
рогідний) характер. Зв’язок між об’єктами соціальної дійсності і по-
ведінкою людей не прямий, а опосередкований суспільною свідомістю
(мисленням). При поясненні детермінації злочинності слід мати на
увазі дві особливості функціонування суспільної свідомості. Насампе-
ред відображення, сприйняття та ставлення людей до всіх явищ, про-
цесів і подій суспільного життя, а також соціальних норм, правових
приписів і заборон завжди вибіркове, суб’єктивне і суперечливе. Воно
здійснюється з позицій займаного місця в ієрархії суспільства, під кутом
зору панівних у соціальному середовищі цінностей (у тому числі не-
формальних), справжніх інтересів, загальноприйнятих норм поведінки,
стереотипів мислення, життєвого досвіду, істинного ставлення до право-
вих приписів та кримінально-правових заборон. Помітну роль у ви-
кривленому відображенні та неоднозначному сприйнятті людьми
різних сторін суспільного життя відіграють психофізіологічні особли-
вості протікання психічних процесів, спосіб мислення носіїв соціаль-
них суб’єктів, негативний соціальний досвід. Суспільна свідомість із
певним запізненням реагує на події, явища, зміни в суспільстві. Це
проявляється в соціальній інертності, несприйнятті та недовірі до
117
Розділ 4. Детермінація злочинності
всього нового, збереженні традицій, відтворенні засвоєних моделей

поведінки. Неоднакове сприйняття, розуміння і ставлення до різних
сторін суспільного життя, взаємовідносин між людьми, правових при-
писів і кримінально-правових заборон дає відповідь на питання: чому
однакові матеріальні і духовні умови життя детермінують різні форми
і види поведінки людей?
У системі суспільних відносин криміногенні та антикриміногенні
явища і процеси взаємопов’язані та співвідносяться як діалектичні
протилежності. Вони одночасно впливають на суспільну свідомість,
однак відображаються, сприймаються та оцінюються мисленням
по‑різному. Чутливими до сприйняття криміногенних явищ і процесів
виявляються люди, які не засвоїли соціальні цінності, правові приписи,
нехтують обов’язками, порушують права інших людей, керуються
власною вигодою, психологічно готові реалізовувати індивідуалістич-
ні інтереси, досягати своїх цілей забороненими засобами. Як правило,
такі люди є носіями антисуспільної спрямованості.
У контексті викладеного слід розуміти, що злочинність детермінує
не одиничне явище, процес чи подія або їх сукупність. Злочинність
породжує синергія подібних і однорідних із нею явищ та процесів, що
підсилює їх сумарний ефект, перетворює на рушійну силу. Крім того,
злочинність здатна до самовідтворення шляхом регулярного повторен-
ня найбільш стійких форм кримінальної поведінки.
Таким чином, детермінація злочинності – це відношення, взаємо
зв’язок та взаємодія між явищами, процесами, станами, подіями
суспільного життя, що породжують та зумовлюють злочинність.
Детермінація злочинності складається із таких основних елементів,
як причини, умови, кореляти. Видами детермінації є спричинення,
зумовлення, кореляція, зв’язок станів, функціональна залежність, ці-
льова детермінація. За змістом детермінація злочинності буває при-
чинна і непричинна. Функціональним призначенням причинної детер-
мінації є розкриття взаємозв’язків і залежності між однорідними
криміногенними явищами і злочинністю. Непричинна детермінація
виконує іншу кримінологічно значущу роль, розкриває співвідношен-
ня злочинності з подібними явищами і процесами, що на неї впливають
(А. П. Закалюк, 2007. Т. 1).
Детерміністичні зв’язки різноманітні за характером, ступенем
складності та глибиною, формами виявлення. За формою детермінація
118
буває динамічна (однозначна) і статистична (багатозначна або ймовір-

на); фізична й інформаційна; внутрішня і зовнішня. За часом дії ви-
різняють детермінацію минулим, детермінацію теперішнім, детермі-
націю майбутнім. За видом зв’язків вона поділяється на понад тридцять
підвидів. Із них найчастіше використовуються при дослідженні зло-
чинності зв’язки кореляції, функціональна залежність, зв’язок станів,
системно-структурний зв’язок, причини, умови.
Зв’язок кореляції або зв’язок відповідності – це пов’язаність, ста-
тистичне співвідношення між параметрами (змінними величинами)
двох або декількох випадкових явищ, що носить імовірнісний характер.
При кореляційному зв’язку між причиною (факторною ознакою) і на-
слідком (результативною ознакою) не має повної відповідності, а спо-
стерігається лише певне співвідношення. Під впливом зміни багатьох
факторних ознак (деякі з яких можуть бути невідомі) змінюється серед-
ня величина результативної ознаки (О. Г. Кальман, І. О. Христич, 2004).
Кореляційний зв’язок дозволяє встановити умовний зв’язок між яви-
щами, і не більше того. Кореляція не є доказом причинності, причинно-
наслідкового зв’язку між двома явищами або їх сторонами чи ознаками.
Указаний зв’язок вимірюється за допомогою коефіцієнта кореляції.
Кореляція може бути позитивною і негативною. Позитивна кореляція
(зі знаком плюс) має місце у випадках, коли збільшення одного показ-
ника (ознаки) супроводжується збільшення іншого показника (ознаки).
Наприклад, зростання рівня безробіття серед населення віком 18–35
років супроводжується зростанням рівня вчинення злочинів цією ві-
ковою групою населення. При негативній кореляції (зі знаком мінус)
збільшення одного показника супроводжується зменшенням іншого
показника. Наприклад, збільшення рівня міграції супроводжується
зниженням кількості зареєстрованих злочинів у державі.
Щільність кореляційного зв’язку вимірюється коефіцієнтами, що
лежать у межах від –1 до +1. Коефіцієнту, що дорівнює величині +1,
відповідає повний прямий зв’язок (фактично не зустрічається між со-
ціальними явищами); значення показника 0 свідчить про відсутність
зв’язку; значення показника –1 вказує на повний зворотний зв’язок.
Кореляція підтверджується (встановлюється), якщо її показники мають
значення 0,3 (слабкий зв’язок) і більше. Дробні значення показників
виражають ступінь (щільність) прямого чи зворотного зв’язку. Так,
наприклад, коефіцієнт кореляції загальнокримінальної злочинності
119
і злочинності неповнолітніх становить К = 0,83, тобто є щільним, кри-

мінологічно значущим (В. В. Лунєєв, 2011). Кореляція між часткою
міського населення і злочинністю становить К = 0,80 (сильний зв’язок)
(Українські кореляції, 2013). Поза сумнівом, існує кореляційний зв’язок
між різними видами злочинів проти власності, зокрема між крадіжка-
ми і грабежами. Також між собою співвідносяться розбої, поєднані
з проникненням у житло, й умисні вбивства з корисливих мотивів.
Функціональна залежність означає повну відповідність між при-
чиною (факторною ознакою) і наслідком (результативною ознакою),
жорстку залежність між явищами, безпосередній зв’язок. Це відно-
шення між явищами, відповідно до якого зміна постійної величини
одного явища тягне за собою зміну функції або величини змінної
в іншому явищі. При функціональній залежності кореляція дорівнює
одиниці, тобто явища прямо залежать один від одного. Однозначна
(жорстка) залежність узагалі‑то не характерна для детермінації зло-
чинності. Остання, як правило, носить імовірнісний, статистичний
характер, підпорядковується дії закону великих чисел, соціальним
закономірностям і тенденціям суспільного розвитку.
Різновидом детермінації є зв’язок станів, зміст якого полягає в тому,
що теперішній стан явища опосередковано визначає стан цього ж яви-
ща в майбутньому. Наприклад, висока питома вага домашнього на-
сильства у структурі злочинності приблизно через 3–5 років призведе
до зростання рівня тяжких насильницьких злочинів проти життя
і здоров’я особи і вплине на характер злочинності в майбутньому.
У зворотному порядку можна сказати, що сучасний стан злочинності
зберігає загальні тенденції злочинності за минулі роки.
Системно-структурний зв’язок демонструє залежність між части-
нами і цілим, складовими елементами. Взаємодія структурних частин
єдиного цілого призводить до появи нових властивостей, яких немає
ні в окремих частин, ні в їх сукупності (А. М. Бойко, 2008).
Серед усіх видів детермінації найбільше кримінологічне значення
має причинність, оскільки ця категорія відбиває не вірогіднісний, а за-
кономірний зв’язок між злочинністю та явищами, що її породжують.
Особливістю соціальної причинності є вираження руху і розвитку явищ
та процесів суспільного життя через взаємодію, взаємозалежність,
перетворення у протилежність, створення нової дійсності. Відповідно
до філософського принципу причинності кожне явище має свою при-
120
чину, виникає в результаті спричинення, є наслідком дії причини.

Сутність причинного (генетичного) зв’язку полягає у продукуванні
одних явищ іншими. Причинний зв’язок виникає між однорідними
явищами, що нехарактерно для інших видів зв’язків. Однакові при-
чини завжди породжують однакові наслідки за одних і тих самих умов.
Явище-причина передує виникненню явищу-наслідку, приводить у дію
людську активність, викликає утворення нової дійсності. Причина за-
кономірно (незворотно) породжує вольову дію, що тягне за собою
наслідки. Між причиною і наслідком лежить вольова дія. Причина
викликає відповідну їй дію, тоді як наслідок може бути не тільки за-
кономірним, а й випадковим.
Причини нерозривно пов’язані з умовами. Для того щоб спрацю-
вала причина, потрібна наявність необхідних для дії причини умов,
а також достатніх умов для настання наслідків. Самі по собі умови
нічого не породжують, однак вони створюють можливість для дії при-
чини, досягнення результату. Умови поділяються на необхідні (без яких
неможливе спричинення наслідку) і достатні (сприяючі або перешко-
джаючі) для настання наслідку.
У кримінології висловлюються різні судження щодо причин зло-
чинності. Побутує думка, що причини злочинності мають об’єктивний
характер, не залежать від свідомості і волі людей. Зазвичай такими
називаються суспільні протиріччя (В. М. Кудрявцев, 1998). Останні
виникають та існують об’єктивно, породжують різні форми злочинної
поведінки. Ідеться про протиріччя між постійно зростаючими потре-
бами людей і обмеженими легальними можливостями для їх задово-
лення; формальними і неформальними соціальними нормами; законом
і правом; публічними і приватними інтересами; завищеними очікуван-
нями від влади і низькою ефективністю державного управління; між
правами та обов’язками і т. д. Відповідно до закону діалектики єдність
і боротьба протиріч виступає джерелом розвитку, руху, будь-яких змін
явищ і процесів суспільного життя, як позитивних, так і негативних.
У зв’язку з цим названі суспільні протиріччя не можуть бути причиною
тільки злочинності. Суспільні протиріччя однаково продукують як
криміногенні, так і антикриміногенні явища та процеси, протиправну
і правомірну поведінку.
У межах розглядуваного підходу зазначається також, що причиною
злочинності є сукупність об’єктивних явищ і процесів, які продукують
121
злочинність, зростання її рівня. Сюди відносяться кризові явища в еко-

номіці, політиці, духовному житті; нерівність і несправедливість; ур-
банізація; соціальна аномія; депресивність регіонів; глобалізація;
цифровізація економіки, права, державного управління. Проте вплив
зазначених об’єктивних явищ на соціальну активність не безпосеред-
ній, а опосередкований суспільною свідомістю і мисленням, що ви-
ступають безпосереднім регулятором цілеспрямованої, предметно-
перетворювальної діяльності великої кількості людей.
Інший підхід полягає у визнанні причинами злочинності та зло-
чинної поведінки не об’єктивних, а суб’єктивних чинників. Прихиль-
ники цього підходу стверджують про соціально-психологічну природу
причин злочинності (Н. Ф. Кузнєцова, 1984). Зокрема, А. П. Закалюк
до причин злочинності відносив соціально-психологічні детермінанти,
зокрема негативні елементи суспільної свідомості в її різних формах,
насамперед на рівні буденної психології як частини буденної свідомос-
ті. Підсистема умов злочинності, що належить до формування нега-
тивних антисуспільних елементів свідомості, включає відповідні не-
гативні впливи сім’ї, найближчого оточення, недоліки виховання,
нерівність і несправедливість, негативний морально-психологічний
вплив засобів масової інформації (А. П. Закалюк, 2007. Т. 1).
На наш погляд, причини та умови злочинності, злочинної поведін-
ки та одиничного злочину – різнопорядкові категорії, що співвідно-
сяться як загальне, спеціальне та одиничне і потребують окремого
розгляду. Указані категорії мають як спільне, так і відмінне. Спільне
у них те, що вони діють у сфері свідомості людей як найвищої форми
відображення й оцінювання оточуючої дійсності. Відрізняються вони
за змістом, структурою і рівнем прояву. Нижче за текстом будуть роз-
глянуті причини та умови злочинності.
На рівні суспільства як складно організованої динамічної системи
причинами злочинності є криміногенні деформації правової свідомос‑
ті і правової культури, що за певних умов закономірно породжують
злочинні форми поведінки членів суспільства.
Як відомо, правова свідомість є однією з форм суспільної свідо-
мості. Правова свідомість відбиває правове життя суспільства (право-
ву ідеологію, праворозуміння, нормотворчість, реалізацію і застосу-
вання норм права, юридичну відповідальність, правовідносини,
правосуддя). Крім відображення, правосвідомість оцінює здатність
122
права задовольняти суспільні потреби та інтереси, забезпечувати со-

ціальну справедливість, правопорядок і безпеку, а також формує
ставлення людей до права як суспільної цінності, загальнообов’язкової
норми поведінки.
Між тим у суспільній правовій свідомості досі не подолано уяв-
лення про те, що права людини є наслідком установлених державою
норм законів та інших нормативно-правових актів (об’єктивного
права), а не навпаки – права людини детермінують (визначають) зміст
таких норм (об’єктивного права), є необхідним, невід’ємним і не-
минучим його компонентом. На жаль, більшістю людей право сприй-
мається як зовні нав’язана воля законодавця. Всевладдя формальних
норм у суспільному житті викликає протестні реакції і готовність до
правопорушень (М. І. Козюрба, 2015). Більше того, зараз широкими
верствами населення, що постійно бореться за виживання, право
і чинне законодавство сприймаються як вираження інтересів багаті-
їв, правлячої політичної еліти, порушення принципу рівності. Неузго-
дження права з життєво важливими інтересами більшості суспільства
породжує невідтворення правових норм у повсякденній поведінці
людей.
У літературі вказується, що деформації правосвідомості – це со-
ціально-правове явище, що характеризується зміною її стану, при
якому у носіїв формуються певні ідеї, уявлення, погляди, знання, від-
чуття і настрої, переживання й емоції, які спотворено відображають
правову реальність і виражають негативне ставлення до діючого права,
законності та правопорядку (Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян, О. П. Дзьо-
бань, 2009).
На наш погляд, криміногенна деформація правосвідомості включає
дефекти правового світогляду, правову субкультуру і субкультуру
кримінальну, а також антисуспільні інтереси та опортуністичні по‑
ведінкові стратегії.
Дефекти правового світогляду виражаються у неповазі до права,
нехтуванні загальнообов’язковими правилами поведінки, невизнанні
принципів верховенства права і законності (Н. М. Оніщенко, 2014).
Також вони полягають у суперечливих уявленнях про право як свобо-
ду від обмежень, в ігноруванні юридичної відповідальності. Найбіль-
шим ступенем викривлення правового світогляду є антисуспільні на-
станови певної частини суспільства або готовність виправдовувати
123
правопорушення і злочини, миритися із беззаконням, виконувати

правові приписи лише у примусовому порядку (Г. В. Назаренко, 1998).
Свого часу експериментальним шляхом була досліджена деформа-
ція правосвідомості у осіб, які вчинили злочини проти власності, за
трьома показниками: 1) обізнаність про кримінально-правову охорону
відносин власності; 2) солідарність (згода) із встановленими кримі-
нально-правовими заборонами в цій сфері; 3) особисте сприйняття
кримінально-правових норм, готовність їх дотримуватися у повсяк-
денному житті. Сутність експерименту полягала у вирішенні злочин-
цями задачі на вибір правомірного або протиправного варіанта пове-
дінки у ситуації змодельованого конфлікту між особистими інтересами
та обов’язком дотримання кримінально-правових норм. Результати
експерименту викладені як співвідношення коефіцієнтів 0,75; 0,58;
0,13, що відповідають значенням показників указаних ознак 1. Іншими
словами, злочинці добре обізнані про кримінально-правову охорону
власності, половина з них в принципі згодні із непорушністю права
власності для всіх, проте для задоволення власних інтересів вони не
готові керуватися кримінально-правовими нормами й утримуватися
від вчинення злочинів проти власності (О. Р. Ратинов, 1976).
Правова субкультура є частиною правової культури суспільства.
Вона виражається в подвійній моралі, нестандартній системі цінностей,
неформальних нормах поведінки. Моральні принципи, ідеали, загаль-
нолюдські цінності належать до внутрішніх регуляторів соціальної
поведінки. Їх призначенням є встановлення правил співжиття, упо-
рядкування взаємовідносин між людьми, підтримання порядку і ста-
лого розвитку, стимулювання соціальної відповідальності. Норми
моралі базуються на людських чеснотах: порядності, справедливості,
чесності, совісті, почутті обов’язку, взаємній повазі, духовності. Вони
містять еталони поведінки і неформальні заборони та забезпечуються
всезагальним схваленням або осудом. Подвійна мораль – це розходжен-
ня між намірами і діями, хибні уявлення про справедливість, доміну-
вання індивідуалістичних інтересів над суспільними та ін. На жаль,
прикладів подвійної моралі в українському суспільстві вистачає. Зо-
крема, громадяни засуджують політичну й адміністративну корупцію,
але толерантно ставляться до побутової корупції; засуджують насиль-
ство над людиною, проте домашнє насильство вважають приватною
124
справою; більшість суб’єктів господарювання виправдовують ухилен-

ня від сплати податків і т. д.
Аморальність у взаєминах між людьми зумовлена системою пану-
ючих цінностей і неформальних норм поведінки. За результатами
Всеукраїнського соціологічного дослідження «Українське суспільство
та європейські цінності», проведеного Інститутом Горшеніна, для жи-
телів України характерно домінування цінностей особистого благо-
получчя і цінностей патерналістського спрямування. Показово також,
що верховенство права визнається особисто значущою цінністю лише
для 15 % громадян1. За даними дослідження Інституту соціології НАН
України, основними засобами досягнення високого соціального ста-
новища громадяни вважають уміння обходити закони (30 %), наявність
впливових родичів (49 %), походження з багатої сім’ї (34 %)2. У рей-
тингу цінностей молоді віком 14–29 років домінують цінності вижи-
вання: економічний добробут (28 %), права людини (18 %) і безпека
(16 %). При цьому 96 % молодих людей найбільше переймаються необ-
хідністю заробити гроші на прожиття3.
Ураховуючи наведені відповіді, цілком логічно виглядає нерозбір-
ливість молодих людей у способах заробляння грошей, надавання
переваги неофіційній трудовій зайнятості, залучення до нелегальних
трудових відносин. Серед мотивів нелегальної трудової діяльності до
мінують бажання заощадити кошти, час і зусилля, приховати справжні
доходи. Тільки 30 % людей вимушено вдаються до нелегальних трудо-
вих відносин. Не менш показово, що 53 % громадян готові працювати
офіційно, але при цьому одержувати частину заробітної плати у кон-
вертах4.
Із правовою субкультурою тісно пов’язана субкультура криміналь-
на. Остання розуміється як сукупність поглядів, звичок, традицій,
поведінка, спосіб життя, характерний для маргінальної частини сус-
пільства. Субкультура кримінальна поширена передусім серед осіб, які
відбували або відбувають покарання за вчинені злочини (В. С. Шкура-
тенко, 2019).
1
URL: https://issuu.com/mariialytvyn/docs/13570.
2
Стан українського суспільства: цивілізаційний вимір. Київ, 2017.
3
Результати загальнонаціонального опитування «Українське покоління Z: ціннос-
ті та орієнтири», 2017.
4
«Інституційне середовище неформальних трудових відносин в Україні: масшта-
би, динаміка, наслідки», 2020.
125
Як уже зазначалося, причини злочинності нерозривно пов’язані

з умовами злочинності. Під останніми розуміється сукупність нега‑
тивних явищ і процесів, що сприяють формуванню та дії причин зло‑
чинності (Б. М. Головкін, 2014).
З теоретичної точки зору умовами виникнення і поширення зло-
чинності в суспільстві виступають кризові явища і процеси, що впли-
вають на рівень і якість життя, а також неналежний соціальний конт
роль за девіантним середовищем, проблемні ситуації, відчуття
безкарності. З практичної точки зору серед умов, що сприяють збіль-
шенню рівня злочинності, найбільший вплив мають: тіньова економі-
ка і кримінальний монополізм; корупція; бідність значної частини
населення; нерівність у доходах; скорочення робочих місць і безробіт-
тя; неконтрольована урбанізація; непродумані зміни до законодавства,
у першу чергу кримінального; порушення прав людини; соціальна
напруженість і конфліктність; приховування кримінальних правопо-
рушень від обліку, низькі показники розкриття кримінальних право-
порушень; несправедливі судові рішення (вироки); незаконний обіг
зброї, боєприпасів і вибухових речовин; необґрунтовано масштабні
амністії злочинців; високий рівень споживання алкогольних напоїв,
наркотичних засобів і психотропних речовин; дитяча бездомність
і бездоглядність.
Якщо причини злочинності виступають рушійною силою вибору
певною частиною суспільства кримінальних форм поведінки, підста-
вою для прийняття рішення діяти протиправним шляхом, то умови
створюють можливості для реалізації намірів і сприяють досягненню
злочинного результату.
4.2. Загальна характеристика детермінант

злочинності в Україні
Для формування загального уявлення про детермінанти сучасної

злочинності в Україні необхідно охарактеризувати найбільш типові
сфери їх прояву: економічну, політичну й управлінську та соціальну.
Національна економіка відіграє надзвичайно важливу роль для
розвитку держави і суспільства, забезпечення належного рівня та
якості життя людей. Ринкова економіка апріорі обтяжена гострими
126
4.2. Загальна характеристика детермінант злочинності в Україні
протиріччями, що породжують криміногенні деформації суспільної

свідомості. Класичним протиріччям ринкової економіки вважається
невідповідність між суспільним характером виробництва та приватно-
капіталістичною формою привласнення національного багатства. Крім
того, для інформаційно-мережевої ринкової економіки характерне
протиріччя між прагненням більшості населення отримувати доступ
до безкоштовних товарів та інформаційних ресурсів і системою моно-
полій, що володіють цими благами та намагаються продати їх спо-
живачам за спекулятивними цінами (П. Мейсон, 2016).
В Україні продовжує панувати олігархічна модель економіки. Вона
передбачає зрощення великого бізнесу з органами державної влади
з метою захисту і лобіювання бізнес-інтересів фінансово-промислових
груп. Також для олігархічної моделі господарювання характерна моно-
полізація найбільш прибуткових секторів економіки. За оцінками екс-
пертів, щонайменше 75 % національного багатства належить близько
десяти фінансово-промисловим групам (кланам). При цьому найбіль-
ші українські компанії, що входять до фінансово-промислових груп,
ведуть бізнес через зарубіжні посередницькі структури, зареєстровані
у низькоподаткових і офшорних юрисдикціях. Зароблені в Україні
кошти виводяться через тіньові схеми в зарубіжні країни з лояльним
оподаткуванням і формальним фінансовим контролем. Частина неза-
конних доходів згодом легалізується у вигляді інвестицій у легальну
економіку України. Олігархічна система економічних відносин нероз-
ривно пов’язана з такими криміногенними явищами, як тінізація та
монополізація економіки, привласнення національного багатства, со-
ціально-економічна нерівність, низький рівень доходів більшості насе-
лення. Усе це призводить до збільшення криміногенного потенціалу
економіки і зростання рівня як загальнокримінальної, так і організо-
ваної злочинності.
Особливістю первинного накопичення капіталу в Україні була
спекулятивна приватизація підприємств державної та комунальної
форм власності та концентрація матеріальних і фінансових ресурсів
у руках великого бізнесу. У такий спосіб відбувся перехід об’єктів
державної і комунальної власності у приватну власність. Однак легкість
набуття великих активів стимулювала їх перепродаж на внутрішньому
і зовнішньому ринках за завищеними цінами. Унаслідок цього ново-
виявленим бізнесменам удалося сформувати великий капітал. Утім
127
фінансові ресурси не вкладалися у відтворення виробництва матері-

альних благ, а витрачалися на придбання рухомого і нерухомого майна,
споживання предметів розкоші. За роки незалежності близько 90 %
матеріальних активів (основні засоби та оборотні активи) опинилися
у приватній власності. У зв’язку з цим наповнення державного бюдже-
ту і рівень матеріального добробуту населення стали залежати від
комерційної діяльності приватних суб’єктів господарювання. Однак
замість створення високої доданої вартості, що приводить до примно-
ження національного багатства і добробуту нації, приватні власники
засобів виробництва та оборотних активів пішли шляхом нещадної
експлуатації промислових потужностей виробництва і продажу при-
родних ресурсів, зробили ставку на експорт сировинної продукції та
одержання валютної виручки. Це призвело до одержання надприбутків
власниками великих компаній і породило олігархат, який поступово
монополізував найприбутковіші сегменти ринку. Сировинний характер
і технологічна відсталість національної економіки, орієнтація на екс-
порт зробили її вразливою перед кризовими явищами, а також прирікли
на малозабезпеченість усіх працівників, які фінансуються з державно-
го бюджету України.
Про неконкурентоздатність побудованої в Україні економічної
моделі свідчать показники міжнародних досліджень. Так, за рейтингом
глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного фо-
руму наша країна посідає вісімдесят п’яту позицію серед ста сорока
країн світу (2019). Україна має один із найбільших показників зовніш-
нього боргу в розрахунку на одного жителя, що становить 2,7 тис. дол.
США (приблизно 61 % ВВП країни станом на 2018 р.). За Індексом
легкості ведення бізнесу (Ease of Doing Business Index) Україна зна-
ходиться на 64-му місці серед 190 країн світу (2020). У рейтингу інно-
ваційних економік світу (Інноваційний індекс Bloomberg, 2020) Укра-
їна посіла 56-ту позицію із 60 країн світу. Крім цього, за Індексом
економічної свободи Україна належить до країн із в основному не-
вільною економікою (160-те місце із 180 країн світу).
За різними оцінками обсяг тіньової економіки в Україні становить
від 35 до 45 % від величини внутрішнього валового продукту. Доходи,
отримані від нелегальної економічної діяльності, частково переводять-
ся на валютні рахунки за кордоном, частково легалізуються у вигляді
інвестицій у банківську систему, виробництво товарів і надання послуг,
128
а також вкладаються у прибутковий кримінальний бізнес (наркотор-

гівлю, виготовлення фальсифікату і контрафакту, гральний бізнес,
контрабанду).
Характерною рисою вітчизняної економіки є кримінальний моно‑
полізм у висококорпоративних секторах господарювання (банківський
і аграрний сектори, будівництво, паливно-енергетичний і гірничо-ме-
талургійний комплекси, хімічна промисловість, зовнішня торгівля,
фармацевтична промисловість, IT-бізнес). На підтримку вказаних
секторів економіки йде левова частка міжнародних інвестицій, дотацій
із держбюджету, видаються кредити під гарантії уряду, запроваджу-
ються програми пільгового оподаткування. Працювати на ринках фі-
нансів, товарів і послуг, створених зазначеними галузями виробництва,
можуть лише суб’єкти господарювання і підприємці, пов’язані з орга-
нами державної влади та управління корпоративними інтересами,
родинними та корупційними зв’язками.
Зворотною стороною олігархічної моделі економіки є різка дифе-
ренціація населення за рівнем доходів, бідність та соціальна відчуже-
ність більшої частини громадян. За результатами дослідження компа-
нії Growth from Knowledge Ukraine українці мають найнижчу
в Європі купівельну спроможність на душу населення. Після сплати
обов’язкових платежів одна особа може витрачати на рік у середньому
1830 євро, тоді як аналогічний показник для усіх кран Європи склав
14 739 євро на рік на людину (GfK Ukraine, 2019). За інформацією
Мінсоцполітики, 1/4 працюючих осіб одержує доходи нижчі, ніж фак-
тичний прожитковий мінімум. Водночас 2/5 працюючих одержують
доходи вищі, ніж фактичний прожитковий мінімум (Мінсоцполітики,
2019). Проте, згідно із стандартами ЄС та Міжнародної організації
праці, триразове перевищення заробітної плати над прожитковим мі-
німумом вважається його нижнім пороговим значенням. За європей-
ськими стандартами середня заробітна плата має становити не менше
5–6 прожиткових мінімумів; мінімальна заробітна плата – не менше
0,5 середньої; співвідношення мінімальної заробітної плати з прожит-
ковим мінімумом – 2,0–2,5 разу (Ю. М. Харізашвілі, 2019). Довідково:
у 2019 р. прожитковий мінімум становив трохи більше 2 тис. грн на
одну особу в місяць, а середня заробітна плата коливалася залежно від
сфери зайнятості від 3,5 до 10,5 тис. грн. Це означає, що за європей-
ськими стандартами нижній поріг прожиткового мінімуму в Україні
129
мав би становити 6 тис. грн замість 2 тис. грн, тоді як середня заробіт-
на плата повинна бути на рівні не менше 30–36 тис. грн у місяць.
Іншою системною проблемою в економіці є розрив між доходами
10 % найбагатших і 10 % найбідніших громадян України. Зараз він
співвідноситься як 1:13, тоді як оптимальним у країнах ЄС вважається
показник 1:5. Зростаюча поляризація суспільства за рівнем доходів
і життєвих можливостей породжує соціальну напругу, стимулює не-
легальні, у тому числі протиправні, форми задоволення матеріальних
потреб та інтересів значною частиною населення.
Сучасна політична система і органи державного управління Укра-
їни не забезпечують формування і реалізацію ефективної державної
політики, розвиток демократії, захист національних інтересів, прове-
дення інституційних реформ, захист основоположних прав і свобод
людини та громадянина, конструктивний діалог між владою і грома-
дянським суспільством. Зазначені владні інституції вражені такими
криміногенними явищами, як ідеологічний вакуум, клептократія, по-
пулізм і лобізм, політична й адміністративна корупція, маргіналізація
еліт.
Однією із системних проблем політичної системи України в останні
роки є відсутність загальнонаціональної і партійної ідеології, що усклад-
нює консолідацію громадянського суспільства і партійне будівництво
і при цьому відкриває шлях до владного олімпу популістам, креативним
лідерам без стійких цінностей і фахової підготовки, різного роду мані-
пуляторам і шахраям. Маємо ситуацію, коли ідеали і цінності, страте-
гічний курс розвитку країни залишаються невизначеними, а політичні
лідери керуються ситуативною вигодою, приватними інтересами пар-
тійних спонсорів і політичною доцільністю при ухваленні державних
рішень. Певним чином цьому сприяють незріла демократія і слабкість
інституцій громадянського суспільства.
Незважаючи на положення антикорупційного законодавства, що
передбачають сувору звітність про джерела фінансування передви-
борних кампаній і політичних партій, останні завуальовано одержують
фінансові ресурси від олігархів, тіньової економічної діяльності і ве-
ликого бізнесу у вигляді благодійних внесків і «волонтерської допо-
моги» висококваліфікованих політтехнологів. Пройшовши до органів
влади і місцевого самоврядування, особи, на яких поширюється дія
Закону України «Про запобігання корупції», щедро «відпрацьовують»
130
вкладені партійними спонсорами кошти в політичні партії або окремих

державних чи політичних діячів. У такий спосіб встановлюється кру-
гова порука, детермінюється політична корупція, відбувається зрощен-
ня публічних і приватних інтересів.
Керівна ланка політичних партій у взаємодії з управлінським апа-
ратом органів державної влади і місцевого самоврядування через до-
вірених осіб продовжують привласнювати матеріальні активи, сприя-
ти рейдерству, чинити бюрократичні перешкоди для малих і середніх
суб’єктів господарювання з метою вимагання неправомірної вигоди та
одержання корупційної ренти. У сфері управління державними фінан-
сами зберігається практика розкрадання бюджетних коштів за різними
злочинними схемами. Одночасно посилюється фіскальний тиск на
малий і середній бізнес. У відповідь підприємництво все більше йде
в тінь і залучається до організованої злочинної діяльності.
У сфері управлінської діяльності органів державної влади і місце-
вого самоврядування склалися розгалужені корупційні відносини між
суб’єктами владно-розпорядчого впливу та залежними від їх рішень
користувачами адміністративних послуг. Такі відносини отримали на-
зву «клієнтурні» (А. П. Закалюк, 2007. Т. 2). Найбільшого поширення
явище клієнтизму набуло при здійсненні службових повноважень,
пов’язаних із: розпорядженням бюджетними коштами; проведенням
публічних закупівель; приватизацією державного майна; видачею до-
зволів, ліцензій, квот; перевіркою умов ліцензійної діяльності; поста-
чанням енергоносіїв; землевідведенням; визначенням пільгових умов
діяльності й оподаткування; звільненням від сплати окремих обов’яз
кових платежів до бюджету тощо. Серед бюрократичного апарату на-
були поширення корупційні практики, пов’язані з отриманням непра-
вомірної вигоди від суб’єктів господарювання за покровительство,
забезпечення монопольного становища на місцевих ринках товарів
і послуг, захист від кримінального переслідування. Крім того, деякі
керівники органів влади отримують стабільні доходи від криміналь-
ного бізнесу, пов’язаного із нелегальною конвертацією готівкових
коштів, торгівлею контрабандними підакцизними товарами, паливно-
мастильними матеріалами, незаконним використанням надр, не
законною порубкою лісу та ін. Також практикується вимагання
у суб’єктів підприємництва відкриття накопичувальних банківських
рахунків на підставних осіб, переказ коштів до благодійних фондів і на
131
рахунки фіктивних фірм, примус до продажу контрольного пакета

акцій підконтрольним чиновникам структурам, вимагання частки до-
ходів від ведення бізнесу.
Вищенаведене негативно позначається на довірі бізнесу і суспіль-
ства до політичних партій, органів державної влади і місцевого само-
врядування. Довіра до органів державної влади значною мірою також
залежить від ефективності прийнятих управлінських рішень, справед-
ливості законодавства, а також поведінки високопосадових державних
службовців. У представників державної влади на всіх рівнях, м’яко
кажучи, не все гаразд із зазначеними показниками. Нерідко органи
державної влади представляють особи із сумнівною бізнес-репутацією,
кримінальним минулим, а також некомпетентні молоді люди без до-
свіду державної служби. Справжньою бідою для державної служби
стали функціональна неграмотність і гострий дефіцит висококваліфі-
кованих кадрів. Паралельно з цим відбувається маргіналізація політич-
ної еліти, що виражається в позаконкурсному призначенні на найвищі
посади органів державного управління професійно непридатних осіб
за квотою політичних партій. Іншою проблемою, що викликала соці-
альне розчарування і протест, стала вибіркова люстрація і профанація
проведення конкурсних відборів на вакантні посади найвищих катего-
рій державної служби. Неефективність діяльності органів влади про-
являється в непослідовній державній політиці. Взяти, приміром, право-
ву політику, виражену в системі національного законодавства. Поспіхом
прийняті нормативно-правові акти виявляються низької якості, містять
низку корупційних ризиків, прогалин і протиріч. Практичне застосу-
вання таких актів законодавства призводить до тяжких наслідків у різ-
них сферах суспільного життя. Неефективне правове регулювання
зумовлене також існуванням паралельних інститутів і неформальних
регуляторів поведінки людей. Ідеться про неписані правила поведінки,
цінності та норми взаємовідносин між різними соціальними суб’єктами
з приводу виробництва та споживання матеріальних благ. Більшість
із них засновані на корупційних практиках.
На підтвердження обґрунтованості наведених суджень наведемо
деякі результати міжнародних досліджень. Зокрема, за Індексом спри-
яння корупції у 2019 р. (Corruption Perceptions Index), що укладається
міжнародною організацією Transparency International, Україна займає
126‑те місце із 180 країн – учасниць опитування (30 балів із 100 мож-
132
ливих). За Індексом демократії країна знаходиться на 84-му місці із

167 країн (2018). У рейтингу неспроможності держав Україна належить
до категорії – «погана стабільність/небезпечний рівень ризиків» (91-ше
місце із 178 країн станом на 2019 р.). Одні із найгірших позицій Укра-
їни у Глобальному індексі миру (152-ге місце із 163 країн) (2019).
Кризові явища і процеси в економіці, політиці та державному
управлінні негативно позначаються на соціальній сфері, погіршують
рівень і якість життя мільйонів громадян, збільшують соціальне від-
чуження, породжують радикальні настрої.
Для реальних оцінок добробуту населення різних країн британ-
ським аналітичним центром був розроблений рівень процвітання
країн світу (The Legatum Prosperity Index) – комбінований показник,
що включає заробітну плату, якість медицини і освіти, свободи для
ведення підприємницької діяльності, рівень безпеки, екологію, рівень
корупції, особисту свободу, соціальний капітал та ін. (всього 79 по-
казників благополуччя). Серед 167 країн світу Україна посідає 96-те
місце. Крім того, Україна займає 64-те місце із 146 країн світу за Ін-
дексом соціального розвитку (2018) та 133-тє місце із 156 країн у Рей-
тингу найщасливіших країн (2019).
За даними ООН, яка досліджує рівень життя в 160 державах світу,
в Україні на межі бідності перебувають близько 60 % населення. При
цьому у нас має місце таке ганебне явище, як бідність працюючих
людей. За підрахунками Держкомстату України, трудова зайнятість
населення становить трохи більше 60 %, а рівень зареєстрованого без-
робіття – 8 % від загальної кількості працездатного населення. Іншими
словами, мінімум 40 % економічно активних громадян виключені із
сфери суспільного виробництва, не мають стабільних джерел доходів
і утворюють групу криміногенного ризику. На обліку у службі зайня-
тості в середньому перебувають близько 500 тис. безробітних осіб,
хоча, за оцінками незалежних експертів, насправді число безробітніх
у рази більше. Слід зазначити, що світова епідемія коронавірусу може
спровокувати глобальну економічну кризу і призвести до різкого зрос-
тання чисельності безробітніх осіб, у першу чергу в бідних країнах,
до яких належить Україна.
Упродовж багатьох років стабільно низьким залишається рівень
доходів населення. За даними Світового банку, 32 % українців отриму-
ють доходи нижчі, ніж фактичний розмір прожиткового мінімуму, 68 %
133
від загальної чисельності населення отримують доходи вищі, ніж

фактичний розмір прожиткового мінімуму (2018). Розподіл домогос-
подарств за самооцінкою рівня їх доходів виглядає так: було достатньо
і робили заощадження – 8,7 %; було достатньо, але заощаджень не
робили – 47,6 %; постійно відмовляли у найнеобхіднішому, крім хар-
чування, – 40,2 %; не вдавалося забезпечити навіть достатнє харчуван-
ня – 3,5 % (Держкомстат, 2018). Реальна цифра щорічного індексу ін-
фляції (споживчі ціни) в Україні сягає 10–15 % проти 4–8 % за
офіційними розрахунками уряду. Строкатою виглядає соціально-ста-
тусна структура населення за можливостями доступу до ресурсів,
необхідних для задоволення життєво важливих потреб та інтересів. За
усередненими оцінками фахівців, в Україні приблизно 8 % населення –
заможні люди, від 48 % – умовно середній клас, близько 40 % станов-
лять малозабезпечені верстви населення і близько 4 % – вкрай бідні
люди.
Різка стратифікація населення за рівнем доходів, доступом до со-
ціальних послуг, умовами та якістю життя породжує криміногенно
небезпечну соціальну нерівність, що, у свою чергу, детермінує соці-
альне відчуження і знижує межу та міру законослухняності значної
частини суспільства.
4.3. Роль фонових явищ у детермінації

Філософія вчить, що у світі немає жодного явища, яке з’явилося із

небуття, само по собі. Явища соціальної дійсності виникають
по‑різному, у тому числі шляхом часткової трансформації з інших спо-
ріднених явищ. Очевидно одне – у кожного явища існує своя першо-
основа, від якої бере початок нове утворення. Злочинність у цьому
плані не є винятком. Маємо визнати, що паралельно із злочинністю
в системі суспільних відносин існують й інші негативні явища. Вони
взаємодіють із злочинністю, перебувають у різного роду зв’язках та
відносинах. У кримінології такі явища називаються фоновими. За
змістом – це асоціальні явища. Вони виражаються у формі соціальних
відхилень від установлених норм і цінностей, несуть загрозу дестабі-
лізації суспільних відносин. Фонові для злочинності явища здійснюють
134
4.3. Роль фонових явищ у детермінації злочинності
системний негативний вплив на всі сфери суспільного життя, відноси-

ни між людьми, стан моральності й правопорядку в державі в цілому.
Традиційно до фонових явищ відносять пияцтво, наркотизм, со-
ціальний паразитизм, проституцію, бродяжництво і безпритульність.
Останнім часом цей перелік розширився за рахунок домашнього і ген-
дерного насильства, бідності, правового нігілізму, проявів аморальнос-
ті, психічних розладів та інших відхилень від загальновизнаних норм
поведінки.
Фонові явища мають як спільні, так і відмінні від злочинності озна-
ки. Спільною для них є належність до одного класу об’єктів суспіль-
ного життя, а саме соціальних відхилень (девіацій), що вказує на за-
гальну причинність, однотипні закономірності функціонування.
Злочинність та фонові явища пов’язані зв’язками станів, обумовлення,
кореляції, перебувають у статистичних залежностях. Відмінності між
ними криються в характері ризиків та загроз, що від них виходять,
ступені тяжкості наслідків, неоднаковому ставленні держави і людей
до цих явищ.
Фонові для злочинності явища – це альтернативні легальним норми,
інститути та форми діяльності, що дестабілізують систему суспільних
відносин та санкціонують порушення правових приписів і криміналь-
но-правових заборон. Фонові явища послаблюють дію офіційних ре-
гуляторів суспільних відносин, обмежують сферу їх впливу, при цьому
підсилюють інтенсивність і розширюють межі згубного впливу не-
правових норм та інститутів, сприяють масовому порушенню вимог
моралі і правових приписів. Таким чином, фонові явища розширюють
поле ненормативності, підготовлюють суспільну свідомість до пере-
ходу від суспільно шкідливих до суспільно небезпечних форм пове-
дінки. Зазначені явища не породжують злочинність як свій наслідок,
а виконують іншу детермінуючу роль у її відтворенні.
Фонові явища можна поділити на загальні та спеціальні. Перші
внормовують відхилення від загальновизнаних норм моралі і право-
мірної поведінки, підривають культурні і духовні засади суспільства,
полегшують становлення на шлях правопорушень і злочинів. Ідеться
про нелегальну трудову міграцію, стихійну урбанізацію, тиражування
ЗМІ сумнівних цінностей, дитячу бездоглядність та безпритульність,
бродяжництво і жебрацтво осіб без певного місця проживання, трудо-
ву незайнятість працездатних осіб, низьку культуру міжособового
спілкування.
135
Спеціальні фонові явища виступають соціальною базою для по-

ширення взаємопов’язаних видів злочинності та груп злочинів. Напри-
клад, наркотизм або немедичне вживання психоактивних речовин
сприяє втягненню наркоспоживачів у вчинення правопорушень і зло-
чинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів та прекурсорів. На ґрунті наркотизму вчиняється також значна
кількість тяжких насильницьких і корисливих насильницьких злочинів.
Сексуальна розпущеність, нетрадиційні види статевих стосунків та
проституція частково переходять у вчинення статевих злочинів. Тіньо-
ва економіка, безгосподарність і корупція стимулюють вчинення зло-
чинів проти власності, у сферах господарської та службової діяльнос-
ті. Домашнє насильство найтісніше пов’язане із вчиненням злочинів
проти життя та здоров’я членів сім’ї. Дискримінація особи або групи
осіб за ознаками раси, національності, релігійних переконань зумовлює
порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національ-
ної належності або релігійних переконань, а також вчинення групи
насильницьких злочинів із мотивів расової, релігійної чи національної
нетерпимості. Порушення правил дорожнього руху може призвести до
вчинення автотранспортних злочинів.
Насамкінець слід зазначити, що фонові явища лише підвищують
імовірність вчинення пов’язаних із ними злочинів. Лише утворення
критичної маси порушень моральних і правових норм високовірогідно
супроводжуватиметься збільшенням кількості вчинених злочинів. Так,
наприклад, на 300 випадків порушень правил дорожнього руху при-
падає 1 автотранспортний злочин і т. д.

1. Що таке соціальний детермінізм і яке його кримінологічне
значення?
2. Які основні положення детермінації злочинності?
3. Установіть соціально-психологічні причини поширення
злочинності.
4. Розкрийте поняття «причина злочинності» та «умова зло-
чинності» і поясність, у чому полягає різниця між ними?
5. Охарактеризуйте детермінанти злочинності в Україні.
6. Поясність роль фонових явищ у детермінації злочинності.
136
РОЗДІЛ 5
Причини та умови
злочинної
поведінки
5.1. Причини вчинення злочинів
Серед кримінологів немає однозначного розуміння причин вчинен-

ня злочинів. Численні точки зору можна згрупувати у три основні
підходи.
Згідно з першим підходом причиною вчинення конкретного зло-
чину визнавалися негативні соціальні явища і процеси, під впливом
яких у особи виникають антисуспільні погляди, звички, установки, що
втілюються у кримінальну мотивацію і внутрішню готовність до про-
типравних дій (І. М. Даньшин, Л. М. Давиденко).
Прихильники другого підходу вбачають причину злочину в самому
злочинці, а точніше, у дефектах інтелектуальної, вольової та емоцій‑
ної сфер його психіки. Доводилося, що вроджені і набуті риси та влас-
тивості особи у складній взаємодії породжують кримінальну мотива-
цію і рішучість на вчинення злочину за певної життєвої ситуації
(А. Ф. Зелінський, А. П. Закалюк, О. М. Костенко).
Згідно з третім підходом причиною злочину є взаємодія криміно-
генних чинників соціального середовища та антисуспільних власти-
востей особи (А. І. Долгова, О. М. Яковлєв, С. А. Тарарухін).
Найбільш обґрунтованим видається другий підхід. При поясненні
причин індивідуальної злочинної поведінки слід виходити з того, що
будь-які об’єктивні (зовнішні) впливи середовища, а також суб’єктивні
(внутрішні) ознаки і властивості особистості не здатні самі по собі
спричинити вчинення злочину. Вони мають пройти через психіку осо-
бистості (світогляд, цінності, інтереси, нахили) і втілитися в мотивах
та рішенні діяти протиправно. Отже, носієм причини індивідуальної
злочинної поведінки виступає людина, а не зовнішні впливи та ситуа-
137
Розділ 5. Причини та умови злочинної поведінки
ції. Установлення безпосередньої причини вчинення конкретного зло-

чину (вбивства, розбою, крадіжки) має здійснюватися шляхом
з’ясування мотивів, що виступають підставою для прийняття рішення
діяти певним чином для досягнення поставленої мети. Мотив злочину
дає відповідь на питання: чим керувалася особа при постановці мети
та виборі засобів її досягнення в умовах конкретної життєвої ситуації?
Доки не з’ясований мотив, узагалі невідомо, що в дійсності відбулося:
злочин чи подвиг? (М. Й. Коржанський, 2001).
Під мотивом вчинення злочину розуміється сформований під впли-
вом соціального середовища та життєвого досвіду особи намір, який
є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної поведінки та
виражає особисте ставлення до того, на що спрямоване це діяння
(К. Є. Ігошев, 1974). Мотив складається з двох взаємопов’язаних час-
тин: змістовної і динамічної (енергетичної). Змістовна сторона мотиву
вказує на задум, яким насправді керувалася особа при постановці
конкретної мети та виборі протиправного шляху її досягнення. Це те,
заради чого в дійсності вчиняється злочин, його безпосередня при-
чина. Через змістовну сторону мотиву виражається спрямованість
особистості, її інтереси, схильність мислити і готовність діяти у певний
спосіб. Предметний зміст мотиву пов’язаний з умислом і метою ймо-
вірного посягання, обмірковуванням його доцільності. Енергетичну
сторону мотиву утворюють емоції і почуття, що збуджують вольову
активність та підтримують стан готовності до цілеспрямованих дій.
Емоційне переживання злочинного наміру рухає вольовим процесом
у певному напрямі.
Таким чином, мотиви одночасно виступають підставою (причи-
ною) і рушійною силою цілеспрямованої злочинної поведінки, а отже,
є безпосередньою причиною вчинення конкретного злочину (крадіжки,
розбою, убивства та ін.). Безмотивних злочинів не існує. До конкретних
посягань людей штовхають певні спонукання: прагнення незаконного
збагачення, помсти, задоволення статевої пристрасті, самостверджен-
ня через насильство над особою, національна, расова та релігійна
нетерпимість тощо. Мотиви виникають та утверджуються у процесі
мотивації.
Кримінальна мотивація – це поетапна психічна діяльність із фор-
мування мотиву та приведення свідомості і волі у стан підвищеної
138
готовності реалізувати злочинний намір. Кримінологічний інтерес до

категорії «мотивація» полягає в тому, що вона допомагає пізнати:
яким чином люди замислюють вчинення злочину та наважуються
втілити злочинний намір у протиправних діях? Мотивація є тією
внутрішньою силою, що породжує особистий вибір одного із можли-
вих варіантів поведінки і штовхає людину до досягнення поставленої
мети. Сама ж вона визначається спрямованістю особистості зло‑
чинця. За змістом останньої робляться висновки про домінантні мо-
тиви й обрану лінію поведінки. Спрямованість особистості – це
сформована під впливом соціального середовища і життєвого до‑
свіду ієрархія цінностей та відповідних їм провідних мотивів, якими
керується її носій при виборі лінії поведінки. Вона виражає особисте
ставлення її носія до моральних і соціальних норм та кримінально-
правових заборон. Так, наприклад, злочинці із корисливою спрямо-
ваністю особистості вмотивовані на незаконне збагачення. Проте одні
з них роблять це ненасильницьким шляхом. Інші – поєднують реалі-
зацію корисливих мотивів із насильством над особою. Добре відомі
широкому загалу насильницькі злочинці мають агресивну спрямова-
ність особистості, що виражається у негативізмі, ворожому сприйнят-
ті оточуючих людей, підвищеній конфліктності, нетерпимості і жор-
стокості в міжособовому спілкуванні.
Кримінальна мотивація може бути різною за мірою усвідомлення,
повнотою розгортання, стійкістю, силою каузального впливу на мис-
лення і поведінку людини. Вона організовує, регулює та скеровує
свідомість і волю до формування мотивів, визначення мети і прийнят-
тя рішення діяти у протиправний спосіб. Відповідно до цього вирізня-
ють три етапи мотивації: 1) формування мотивів; 2) цілеутворення
(уявлення про ціль та образ дії); 3) прийняття рішення діяти у певний
спосіб. Зазначені етапи мотивації притаманні злочинній поведінці.
За класичною схемою формування мотиву злочинної поведінки
починається із відчуття нужди в задоволенні певних потреб. У струк-
турі останніх зазвичай переважають матеріальні. Далі в уяві особи
відбувається пошук предмета, що може задовольнити актуальну (осо-
бисто значущу) потребу. Найчастіше в уяві людей матеріальні потреби
пов’язуються із грошовими коштами та майном. Усвідомлений, таким
чином, предмет потреби набуває форми інтересу. Він полягає в надан-
139
ні переваги протиправному шляху задоволення матеріальної потреби,

скажімо, у грошових коштах. На цьому етапі особа вже розуміє харак-
тер майбутнього діяння і прийнятно ставиться до можливості реалізу-
вати злочинний намір. Потім іде внутрішня боротьба протилежних
бажань, емоцій, устремлінь. Унаслідок – виникає декілька мотивів
одночасно. Це може бути: бажання незаконного збагачення, страх ви-
криття і кримінального покарання, сором перед знайомими людьми,
заздрощі багатим співвітчизникам тощо. У боротьбі мотивів перемагає
той, що визначає постановку цілі.
На етапі цілеутворення мислення конкретизується, людина чітко
усвідомлює кінцевий результат, якого вона прагне досягти. Одночасно
приходить розуміння засобів досягнення цілі або форми майбутньої
поведінки. При постановці мети вона співвідноситься із провідним
мотивом, а також внутрішньою ієрархією цінностей, бажаннями, по-
чуттями, набутим досвідом поведінки у схожих ситуаціях. Вибір серед
різних варіантів поведінки протиправного свідчить, що насправді осо-
ба була до цього морально готовою, бо кожен для себе знає крайню
межу, через яку не зможе переступити. У процесі цілеутворення особа
подумки перебирає можливі способи та засоби посягання і зупиняєть-
ся на найбільш підходящих за конкретних обставин. Далі мотивація
переходить у стадію прийняття рішення.
На етапі прийняття рішення розум оцінює шанси і ризики замис-
леного злочину, прогнозує його наслідки. Тут особа має визначитися:
реалізовувати намір чи ні, якщо так, то коли і за яких умов? Ствердне
рішення втілюється у планування посягання та готування до його вчи-
нення, а нествердне – у добровільну відмову реалізувати намір.
За ступенем організації та регуляції поведінки кримінальна моти-
вація може бути стійкою та ситуативною. В одних випадках моти-
воутворення розгорнуте в часі, зважене і продумане в деталях. Це
характерно для злочинів із заздалегідь сформованим умислом, конкре-
тизованим у загальному плані дій. Переважно йдеться про корисливі
ненасильницькі злочини. Водночас при вчиненні групи тяжких на-
сильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи досить часто
мотивація має згорнутий вигляд, протікає фрагментарно, лічені хви-
лини чи навіть секунди та призводить до спонтанних дій на емоційній
основі. Зокрема, важко збагнути логіку більшості вбивств з особливою
140
жорстокістю, заподіяння смерті під час масових бійок, спонтанних

конфліктів між рідними та близькими людьми. Тут беруть верх емоції
над розумом, а свідома регуляція тимчасово поступається неусвідом-
леним реакціям (А. Ф. Зелінський, 1986). Зазвичай тимчасово ослабле-
ний контроль свідомості виникає внаслідок перебування особи у ста-
ні алкогольного, наркотичного сп’яніння, сильного психоемоційного
збудження, а також через розлади психіки і поведінки в межах осуд-
ності. Однак це ще не означає відсутність мотивів (причин) вчинення
таких злочинів.
Психіка людини має кількарівневу структурну організацію. Звідси
мотивація може протікати на різних рівнях абстрагування та усвідом-
лення. Нижчі рівні саморегуляції психіки відповідають за мотиви
елементарних дій, що не вимагають напруженого вибору шляхів і за-
собів досягнення цілей. У повсякденному житті люди рідко замислю-
ються над причинами підвищеної конфліктності в побуті та сім’ї,
агресивним реагуванням на нікчемні приводи, майже не усвідомлюють
потяг до садизму і сексуальних збочень. Між тим в основі такої по-
ведінки лежить фіксована агресивна установка до насильства над
особою заради самоствердження, отримання задоволення і навіть за-
хисту від удаваних страхів та небезпек. Носії зазначеної установки
емоційно нестійкі, мають понижені пороги агресивних реакцій і ослаб
лену схильність до повного усвідомлення змісту та прогнозування
наслідків своїх дій. Про таких людей говорять, що вони спочатку діють,
а згодом думають. Натомість для більшості людей вчинення злочину –
подія неординарна, пов’язана із можливим досягненням бажаної мети
в умовах невизначеності і ризику. У дійсності мало хто з адекватних
людей упевнений в успішності реалізації злочинного наміру та до-
сягненні бажаного результату. Невизначеність перебігу ситуації по-
сягання, ризик бути викритим і покараним, загроза втратити здоров’я
і навіть життя у протиборстві із жертвою – породжують стрес для
психіки та «вмикають» усі її приховані резерви. Як результат, маємо
розгорнуту мотивацію: зловмисники вагаються, зважують вигоду
і ризик, переборюють страх, роблять помилки, приймають остаточне
рішення реалізувати намір чи відмовитися від вчинення злочину. На
підтвердження такого висновку свідчать дані кримінально-правової
статистики, згідно з якими за всі роки незалежності України у струк-
141
турі злочинності першу позицію посідають злочини проти власності

(понад 60 %). А як відомо, за силою каузального впливу на особу та
динамічною здатністю викликати вольову активність корисливі моти-
ви не мають собі рівних і поступаються хіба що сексуальним інстинк-
там (Б. С. Волков, 1984).
5.2. Умови, що сприяють

вчиненню злочинів
Для реального вчинення злочину недостатньо існування тільки його

причини. Сформований мотив і попереднє рішення діяти у протиправ-
ний спосіб створюють високу ймовірність протиправного посягання.
Однак внутрішня причина діє через зовнішні умови. Остаточна неви-
значеність можливого перебігу подій та ризики недосягнення постав-
леної мети до певного часу стримують більшість правопорушників.
Щоб приступити до виконання наміру, слід переконатися у реалістич-
ності досягнення поставленої мети та спрогнозувати хід заплановано-
го посягання. Стверджуються у злочинних намірах правопорушники
під час взаємодії із зовнішнім середовищем, умовами свого повсяк-
денного життя. Іншими словами, викликають рішучість переходу від
намірів до дій зовнішні умови та конкретна життєва ситуація. Зовніш-
ні умови, що сприяють вчиненню злочину, можна поділити на дві
групи: 1) умови формування мотивації злочинної поведінки; 2) умови,
що сприяють вчиненню злочинів.
На формування мотивації злочинної поведінки найбільше впли-
вають дефекти соціалізації, що відбувається в батьківській сім’ї, на‑
вчальному закладі, найближчому побутовому оточенні, дозвільних
групах, у віртуальному просторі в мережі Інтернет.
Батьківська сім’я – первинний і найбільш потужний інститут со-
ціалізації, що визначальним чином впливає на становлення спрямова-
ності особистості: просоціальної чи антисоціальної. Кримінологи
звертають увагу на декілька основних дефектів соціалізації, притаман-
них батьківській сім’ї, що можуть формувати кримінальну мотивацію:
а) емоційно-почуттєве ставлення батьків до дітей у ранньому дитин-
стві; б) умови виховання та розвитку дітей; в) характер відносин між
батьками та дітьми.
142
5.2. Умови, що сприяють вчиненню злочинів
Психологи доводять, що діти відчувають себе щасливими і повно-

цінно розвиваються в разі, якщо їх народження було бажаним для
батьків. Тоді їх оточують любов’ю і турботою, дарують щасливе ди-
тинство. Особливо важливим є емоційний зв’язок між матір’ю та ди-
тиною, починаючи із віку немовляти. Емоційно-почуттєве неприйнят-
тя дитини, відсутність кровного зв’язку породжують у неї підсвідомі
страхи і тривогу за своє теперішнє та майбутнє, формують комплекс
неповноцінності і в цілому порушують нормальний процес соціаліза-
ції (Ю. М. Антонян, 1983). Обділені батьківською любов’ю та турботою
діти погано адаптуються до вимог суспільства, виявляють схильність
до раннього вживання психоактивних речовин, агресії в міжособистіс-
них взаєминах, порівняно частіше мають проблеми із законом.
Ранній період соціалізації переважної більшості злочинців прохо-
дить у несприятливих умовах виховання та особистого розвитку. Сво-
го часу вони були вихованцями сімей, що опинилися у складних жит-
тєвих обставинах. Ідеться про сім’ї з дітьми, які втратили свої виховні
можливості через виникнення таких умов, що об’єктивно порушують
нормальну життєдіяльність одного або кількох членів сім’ї, наслідки
яких вони не можуть подолати самостійно. Складні життєві обставини
пов’язуються з інвалідністю батьків, вимушеною міграцією, наркотич-
ною або алкогольною залежністю одного із членів сім’ї, його перебу-
ванням у місцях позбавлення волі, ВІЛ-інфекцією, насильством у сім’ї,
безпритульністю, сирітством, зневажливим ставленням і негативними
стосунками в сім’ї, безробіттям. До таких сімей належать родини,
у яких батьки або особи, що їх замінюють, ухиляються від виконання
своїх обов’язків з виховання дитини, а саме: без поважних причин не
піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання,
підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхід-
ного харчування, лікування дитини, не створюють умов для отриман-
ня освіти, використовують примусову дитячу працю, вчиняють акти
насильства над дитиною, байдуже ставляться до систематичного само-
вільного залишення дитиною місця постійного проживання.
На підтвердження зв’язку між складними життєвими обставинами
виховання дітей та кримінальною мотивацією їх поведінки наведемо
деякі результати авторського дослідження. Так, опитування понад 150
неповнолітніх злочинців у Курязькій виховній колонії ім. А. С. Мака-
ренка (Б. М. Головкін, 2018) показало, що до вчинення злочину 58 %
143
із них проживали у неповних сім’ях, кожен десятий – вихованець ди-

тячих будинків. Трохи більше половини із числа опитаних зазначають
про незадовільні матеріально-побутові умови життя та прояви домаш-
нього насильства. Понад 60 % повідомили, що батьки та особи, які їх
замінюють, скоріше формально займалися їх вихованням і фактично
не здійснювали контроль за способом життя та поведінкою. Половина
вихованців колонії (50 %) проживали у сім’ях, де один із членів родини
мав судимість. Досить часто такі особи прямо чи опосередковано втя-
гували неповнолітніх у злочинну діяльність або ж свідомо потурали
становленню дітей на шлях вчинення злочинів.
Наступним після батьківської сім’ї інститутом соціалізації, що
справляє вплив на формування мотивації злочинної поведінки, є за‑
гальноосвітня школа. Сучасні школи мають низку недоліків у навчаль-
ній та виховній роботі. Передусім ідеться про комерціалізацію на-
вчального процесу, дискримінацію учнів за соціальною і матеріальною
ознаками та корупцію у шкільному середовищі. Принизливо низький
рівень оплати праці, утрачений престиж професії вчителя поставили
вітчизняних педагогів на межу боротьби за виживання, що орієнтує
певну частину із них на постійний пошук додаткових доходів, часто
незаконного походження. Нормою в українських школах стали грошо-
ві благочинні внески при зарахуванні на навчання до школи, коштовні
подарунки вчителям, спонсорська допомога від заможних і впливових
батьків. Окремі вчителі орієнтовані на отримання незаконної вигоди
при оцінюванні рівня знань, а також на додаткові оплачувані заняття.
На прикладах укоріненої у шкільному середовищі корупції й амораль-
ності у дітей складається викривлене уявлення про соціальну справед-
ливість, приходить розуміння переваги матеріальних цінностей над
духовними.
Серйозним недоліком навчальних закладів є неефективна робота
вчителів із педагогічно занедбаними дітьми, більшість яких проживає
в сім’ях, що опинилися у складних життєвих обставинах. Не секрет,
що такі діти важко опановують навчальну програму, мають низьку
успішність та проблеми із дисципліною. Значні складнощі виникають
і з їх вихованням. А тому ставлення педагогів до таких дітей зневаж-
ливе, якщо не сказати неприязне. Далеко не кожному вчителю до
снаги знайти індивідуальний підхід до важковиховуваного підлітка із
неблагополучної сім’ї та допомогти йому адаптуватися до вимог за-
144
гальноосвітньої школи. Значно простіше позбутися проблемних учнів

за першої ліпшої нагоди шляхом залишення на повторний курс на-
вчання, відрахування із школи за систематичне порушення дисципліни
або схиляти батьків до переведення їх дітей до спеціалізованого на-
вчального закладу. Як результат – проблемні діти опиняються на вули-
ці в колі собі подібних і досить швидко стають на шлях вчинення
злочинів.
У трудовому колективі умовами формування мотивації злочинної
поведінки є низька трудова дисципліна, що полягає у прогулах без по-
важних причин, розпиванні спиртних напоїв та появі у нетверезому
стані на робочому місці. На підприємствах, в установах, організаціях
різних форм власності вкорінилися традиції працевлаштування, при-
значення на керівну посаду та просування по службі на основі коруп-
ційних зв’язків та через надання незаконної вигоди роботодавцю.
У багатьох колективах управлінські відносини вибудовуються як ко-
рупційна вертикаль між керівниками та близькими їм особами, що
дозволяє системно розкрадати грошові кошти, допускати службові
зловживання, отримувати незаконну вигоду та уникати кримінальної
відповідальності. Значний вплив на формування кримінальної моти-
вації здійснюють хибна професійна корпоративність, що полягає у не-
хтуванні службовими обов’язками заради виконання незаконних до-
ручень та наказів начальника, в існуванні неформальних привілеїв для
особисто відданих керівництву працівників, традиціях поділу доходів,
здобутих злочинним шляхом між співучасниками, покровительстві
злочинної діяльності підлеглих і колег.
Найближче побутове оточення за місцем проживання також
сприяє формуванню мотивації злочинної поведінки. У першу чергу це
стосується дворових традицій, субкультурних цінностей і правил по-
ведінки в побуті, конфліктного спілкування сусідів, порушення норм
співжиття. Давно помічено, що місцеві традиції і спосіб життя насе-
лення територіальної громади накладають відбиток на свідомість і по-
ведінку місцевих жителів. Майже в кожному населеному пункті є міс-
ця, які корінні жителі оминають стороною і не радять їх відвідувати
приїжджим. Зазвичай це інфраструктурно занедбані околиці міст
і селищ, де панують руїна, антисанітарія, кримінальна субкультура та
вулична злочинність. Тут спостерігається найбільша концентрація со-
ціально неблагонадійних елементів (раніше судимих, наркоманів, ал-
145
коголіків, токсикоманів, повій, безпритульних, торговців наркотиками,

соціально невлаштованої молоді). Вони прийнятно ставляться до анти-
суспільного способу життя і протиправної поведінки. Проживання
серед таких людей певним чином зобов’язує дотримуватися пануючих
норм поведінки, орієнтує у виборі життєвого шляху.
Дозвільні групи є середовищем поза сімейним спілкуванням і про-
веденням вільного часу, у тому числі молоді, що перебуває у конфлік-
ті із законом. За даними кримінологів, більше половини злочинців
свого часу пройшли етап становлення на шлях вчинення правопору-
шень і злочинів саме у складі криміногенних груп. Подібні об’єднання
мають власні правила поведінки, свою вуличну субкультуру, а їх учас-
ники здебільшого ведуть антисуспільний спосіб життя, пов’язаний із
зловживанням психоактивними речовинами, порушенням громадсько-
го порядку, викраденням майна. Кримінальна мотивація і готовність
до вчинення злочину учасників зазначених груп формуються у про-
цесі переходу від правопорушень до злочинів, спочатку невеликої
і середньої тяжкості, згодом – тяжких та особливо тяжких.
Останнім часом формування мотивації злочинної поведінки від-
бувається під впливом протиправного контенту в мережі Інтернет.
Ідеться про відомості у віртуальному просторі у вигляді тексту, графі-
ки, фото-, аудіо-, відеофайлу, які знаходяться на інтернет-ресурсі (со-
ціальній сторінці, сайті, блозі, форумі, файлообміннику) і за які перед-
бачена кримінальна відповідальність. Це може бути інтернет-контент,
що прямо заборонений законом (заклики чи розповсюдження матері-
алів до вчинення посягання на територіальну цілісність і недоторкан-
ність України; публічні заклики до вчинення терористичного акту;
розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстоко-
сті, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію
тощо). Крім того, сюди належить інтернет-конент, використання або
застосування якого може призвести до протиправної поведінки. На-
приклад, розміщення інформації про способи виготовлення наркотич-
них засобів і прихотропних речовин, виготовлення вибухових при-
строїв і т. д. (О. С. Тарасенко, 2019). На окрему увагу заслуговує Dark-
net, або прихована мережа, на ресурсах якої розміщується інформація
про купівлю-продаж зброї, наркотичних речовин, людських органів
і тканин, здійснюється переказ коштів, відбувається анонімне спілку-
вання різних організованих злочинних груп і злочинних організацій.
146
До умов, що сприяють вчиненню злочинів, належать сприятли-

ві зовнішні обставини, що полегшують виконання наміру та досягнен-
ня бажаного результату. Наприклад, сприятливими умовами вчинення
кримінальних правопорушень у громадських місцях будуть такі тех‑
нічні і матеріальні чинники, як: погане освітлення вулиць, внутрішніх
дворів та прилеглої території до багатоповерхових будинків; велика
кількість занедбаних недобудов, тупиків, завулків, що мають погану
оглядовість; неоснащеність найбільш криміногенних місць засобами
цілодобового відеоспостереження. Сюди можна додати недостатню
кількість засобів забезпечення охорони громадського порядку (транс
порт, службові собаки, спорядження і спеціальні засоби, електромега-
фони, освітлювальні пристрої та ін.).
Матеріально-технічні чинники на підприємствах, в установах,
організаціях містять ризики вчинення господарських злочинів та зло-
чинів проти власності. Ідеться про недосконалу технологію виробни-
цтва, що передбачає можливість утворення залишків неврахованої
сировини і продукції, неналежну охорону складів і сховищ, неповний
бухгалтерсько-фінансовий облік товарно-матеріальних цінностей
і грошових коштів, заплутаний документообіг, відсутність на офіційних
веб-сайтах публічної інформації про діяльність підприємства, устано-
ви, організації та ін.
Організаційно-управлінські умови вчинення злочинів включають:
нераціональну розстановку сил і використання засобів служб і підроз-
ділів поліції, прорахунки планування щодо дислокації маршрутів па-
трулювання території оперативного обслуговування; неналежний
підбір кадрів на матеріально відповідальні посади, низьку ефективність
роботи правоохоронних органів, корупцію серед працівників цих ор-
ганів; погану координацію правоохоронними органами, недостатню
відомчу та міжвідомчу взаємодію, брак інформаційно-аналітичного
забезпечення, дублювання повноважень органів і служб з однаковою
компетенцією, низьку виконавчу дисципліну тощо.
Психологічні і фізичні умови, що сприяють вчиненню злочинів,
полягають у байдужому ставленні жителів населеного пункту до охо-
рони громадського порядку, неготовності допомагати людям, які стали
жертвами злочинів, небажанні співпрацювати із правоохоронними
органами, неповідомленні про факти вчинених злочинів, нехтуванні
у повсякденному житті правилами особистої та майнової безпеки тощо.
147
5.3. Роль конкретної життєвої ситуації

у вчиненні злочинів
У своєму житті людина потрапляє у безліч ситуацій, які постійно

змінюються та мотивують до пошуку рішень щодо виходу з них. Такі
ситуації можуть складатися об’єктивно, як збіг обставин життя, а мо-
жуть створюватися діями людей.
Конкретна життєва ситуація (КЖС) – це сукупність умов, подій
і обставин, що впливають на прийняття рішення про вчинення зло‑
чину. Конкретною називається життєва ситуація, яка справила вирі-
шальний вплив на прийняття рішення про вчинення злочину. Ситуації
можуть складатися за певний час до вчинення злочину або виникають
безпосередньо перед вчиненням злочину. Кожна ситуація має
об’єктивний зміст і суб’єктивне сприйняття. Час від часу вони не збі-
гаються. Приміром, правомірне зауваження особі, яка у нетверезому
стані чіпляється до перехожих у громадських місцях, іноді неадекват-
но оцінюється як повчання та образа і призводить до насильства у від-
повідь. У даному випадку не стільки сам факт зауваження, скільки його
неадекватне сприйняття злочинцем вплинули на прийняття рішення
про агресивну відповідь на уявну образу. Адекватність оцінки змісту
ситуації злочинцем залежить від швидкості перебігу подій, його пси-
хічного стану, попередніх відносин між учасниками взаємодії, пове-
дінки протилежної сторони, налаштованості на пошук конструктивно-
го виходу з неї або, навпаки, – схильності перебільшувати гостроту
проблеми, нагнітати емоційну напругу, вдаватися до поспішних без-
альтернативних рішень. Неадекватне оцінювання ситуації звужує вибір
можливих варіантів виходу з неї, дає волю емоціям та виробленим
минулим досвідом поведінковим установкам.
Різноманітність конкретних життєвих ситуацій доцільно класифі-
кувати за джерелом їх виникнення, змістом та характером впливу на
діючого суб’єкта (А. Ф. Зелінський, 2000).
За першим критерієм ситуації бувають: а) створені самим зло-
чинцем, наприклад організація збору благодійних коштів на допо-
могу постраждалим від стихійного лиха з метою їх подальшого при-
власнення); б) створені за ініціативою інших осіб (виконання ролі
пособниці жінкою, яка на проїжджій частині імітує поломку власно-
го автомобіля з метою розбійного нападу її співучасників-чоловіків
148
5.3. Роль конкретної життєвої ситуації у вчиненні злочинів
на водіїв транзитного транспорту); в) утворені надзвичайними поді-

ями, техногенними катастрофами (повені, пожежі, землетруси, мас
штабні аварії, епідемії, що сприяють безкарному вчиненню злочинів
проти власності).
За змістом КЖС поділяють на криміногенні та некриміногенні.
Криміногенними називаються ситуації, що стимулюють прийняття
рішення про вчинення злочину за сприятливих на даний час обставин.
Некриміногенні ситуації не справляють такого впливу на свідомість,
волю і почуття людей. Різновидами криміногенних ситуацій є проб
лемні та конфліктні. Проблемні ситуації мають місце у разі, коли
особа стикається із перешкодами на шляху до досягнення своїх цілей.
Наприклад, відсутність коштів повертати кредит може підштовхнути
особу до вчинення крадіжки або шахрайства для одержання необхідних
грошей, тоді як небажання віддавати кредит може стати приводом до
вбивства кредитора з корисливих мотивів.
Конфліктна ситуація – це зіткнення протилежних поглядів, інте
ресів, прагнень двох або більше взаємодіючих сторін. Міжособовий
конфлікт лежить в основі майже 90 % тяжких насильницьких злочинів
проти життя і здоров’я особи, що вчиняють у сфері сім’ї, побуту та до-
звілля. Конфліктні ситуації можна поділити за причинами виникнення,
учасниками конфлікту, характером впливу на опонента, часом існуван‑
ня та епізодичністю. Причини у конфліктів різні. Серед них помітно
вирізняються фінансова скрута, боротьба за неформальне лідерство,
розбіжності щодо соціальних ролей, шкідливі звички, психологічна
несумісність, антипатія і неприязнь тощо. За учасниками конфлікти
бувають двосторонніми та багатосторонніми, між знайомими та раніше
незнайомими особами. Наприклад, у сфері сімейних відносин зіткнен-
ня частіше двосторонні, а у сфері дозвілля та побуту буває три та біль-
ше учасників конфлікту. У переважній більшості випадків учасниками
конфліктів виступають раніше знайомі особи. За характером впливу на
опонента конфлікти поділяються на ті, що супроводжуються вербаль-
ною агресією, і ті, що супроводжуються фізичною агресією.
За часовим показником конфлікти тривають хвилинами, година-
ми, днями, місяцями і навіть роками. За нашими даними, у сімейно-
побутовій сфері 44 % конфліктів тривали від 1 місяця до 1 року,
1–3 роки – понад 25 %, 3–5 років – 20 %, понад 5 років – 14 %. Днями,
годинами та хвилинами вимірювалися близько 15 % усіх зіткнень
149
(Б. М. Головкін, 2004). За епізодичністю конфліктні ситуації бувають

одноразові, періодичні та продовжувані.
За характером впливу на діючого суб’єкта КЖС сприяють прий
няттю рішення про злочинне посягання та полегшують досягнення
наміченої цілі, перешкоджають реалізації злочинного умислу або
є нейтральними щодо мотивації та рішення вчинити злочин.
Щодо значення КЖС у вчиненні злочину, то вона може дати привід
для реалізації злочинного умислу, бути умовою, що сприяє досягненню
наміченої цілі, або ж викликати мотив учинити злочин саме тепер.
Привід – це події, обставини чи вчинки людей, що стали підставою для
виконання злочинного умислу. Наприклад, група підлітків під час від-
починку у сквері в темний час доби запланувала когось пограбувати
і саме в цей час несподівано з’явився випадковий перехожий у нетве-
резому стані, що й стало приводом реалізувати злочинний умисел. Від
приводу треба відрізняти так звану зачіпку (рос. «предлог»), що є на-
думаним приводом і виступає в ролі пускового механізму для вчинен-
ня злочину. Візьмемо той самий приклад. Група підлітків під час від-
починку у сквері запланувала когось пограбувати. Коли несподівано
з’явився випадковий перехожий у нетверезому стані, підлітки зрозу-
міли, що це їх шанс, однак боялися першими застосувати насильство.
Відмова перехожого відповісти на будь-яке питання або виконати на-
думану вимогу стала підставою для застосування насильства з метою
заволодіння майном перехожого.
Практика показує, що при вчиненні багатьох злочинів КЖС виконує
роль умови, яка частіше сприяє, рідше – перешкоджає реалізації умис-
лу та досягненню поставленої мети. В окремих випадках КЖС може
актуалізувати мотив до несподіваного вчинення злочину. Як приклад
можна навести ситуацію привласнення знайденого чи такого, що ви-
падково опинилося, або чужого майна особою, яка не мала на це від-
повідного наміру.
5.4. Механізм злочинної поведінки
Під механізмом злочинної поведінки розуміють взаємодію особи

і зовнішнього середовища, що призводить до прийняття рішення про
вчинення злочину та його виконання. У механізмі злочинної поведінки
150
5.4. Механізм злочинної поведінки
взаємодіють інтелектуальна, емоційна і вольова активність психіки

особи з об’єктивними умовами оточуючої дійності. Механізм злочин-
ної поведінки охоплює поєднання розумової діяльності із вольовою
активністю в межах конкретної життєвої ситуації. За допомогою цієї
категорії охарактеризовується розгортання у просторі й часі всіх стадій
злочинної поведінки, починаючи із формування мотиву та виникнення
умислу і завершуючи виконанням рішення про вчинення злочину.
Механізм злочинної поведінки включає три основні ланки: 1) кри‑
мінальна мотивація; 2) прийняття рішення вчинити злочин і його
планування; 3) виконання прийнятого рішення і настання злочинних
наслідків.
Під мотивацією зазвичай розуміють внутрішні стимули, що ви-
кликають, підтримують та спрямовують поведінкову активність на
досягнення предметно визначеної мети. Кримінальна мотивація ви-
ражається у провідному мотиві і цілі, а також намірі їх реалізувати.
Прийняття рішення про вчинення злочину відбувається після за-
вершення процесу мотивації та постановки цілі. Рішення – це раціо-
нальний вибір шляхів і способів досягнення злочинної мети. Воно
складається з уявлення про завдання; оцінювання різних варіантів його
виконання та прогнозування їх наслідків; вибору оптимального варі-
анта поведінки. Рішення приймаються по‑різному: завчасно і спонтан-
но, одноособово та колегіально, категорично і з певними умовами.
Наприклад, при плануванні 60 % умисних убивств та 90 % розбійних
нападів злочинці приймали завчасне рішення про їх вчинення (О. Л. Ду-
бовик, 1977). Досвідчені злочинці прийняття рішення про вчинення
злочину ставлять у залежність від вдалого підбору співучасників, від-
сутності свідків та очевидців на місці посягання, сприятливого збігу
обставин. У будь-якому разі перед прийняттям рішення особа співвід-
носить мету із можливостями її досягнення, стверджується у намірах
або ж сумнівається в успішності задуму.
Після прийняття рішення про вчинення злочину наступає його
планування. Останнє передбачає заздалегідь визначену послідовність
дій, необхідних для досягнення поставленої мети. Планування включає
вибір об’єкта посягання, підбір кандидатур можливих співучасників
та розподіл між ними ролей, обдумування сценаріїв розвитку подій,
передбачування складнощів, які можуть виникнути на шляху досяг-
151
нення наміченої цілі. Розроблений план починає втілюватися у підго-

товчих діях: обстеження місця вчинення злочину; збір інформації про
намічену жертву; усунення перешкод, підшукування знарядь вчинення
злочину; використання засобів конспірації. Звичайно такі докладні
плани розробляються далеко не завжди. Набагато частіше злочинці
лише в загальних рисах визначаються із послідовністю реалізації зло-
чинного наміру.
Виконання рішення про вчинення злочину передбачає конкретні дії,
направлені на досягнення поставленої мети. Іноді в процесі виконання
злочинного рішення виникають непередбачувані обставини. Тоді част-
ково змінюється план і корегується виконання злочинного посягання.
Буває й так, що, зіштовхнувшись із перешкодами, злочинці тимчасово
відкладають реалізацію злочинного плану або відмовляються взагалі
від вчинення конкретного злочину.

1. Розкрийте основні підходи до розуміння причин вчинення
злочинів.
2. Укажіть умови, що сприяють вчиненню злочинів.
3. Складіть перелік причин та умов злочинної поведінки не-
повнолітніх.
4. Що слід розуміти під конкретною життєвою ситуацією та
яка її роль у вчиненні злочинів?
5. Охарактеризуйте механізм злочинної поведінки.
152
РОЗДІЛ 6
Запобігання
і протидія
6.1. Державна політика боротьби

із злочинністю
Термін «політика» походить від древньогрецького слова «polis»

(місто-держава) та його похідних: «politike» (мистецтво управляти
державою), «politeia» (конституція), «polites» (громадянин), «politica»
(державний діяч) та ін.
Політику у сфері боротьби із злочинністю зазвичай розглядають
як: антикримінальну доктрину; особливий вид соціальної діяльності,
спрямований на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки,
правопорядку та законності в країні, створення організаційно-правових
засад та реалізації стратегічних напрямів боротьби зі злочинністю;
наукову теорію.
Політику боротьби із злочинністю можна визначити як комплекс
політико-правових, соціально-економічних, законодавчих, урядових
заходів і міжнародно-правових рішень, спрямованих на виявлення та
усунення причин і умов учинення злочинів, а також боротьбу зі зло‑
чинністю.
До предмета вказаної політики входять такі елементи, як: цілі, зав
дання, стратегічні і тактичні напрями боротьби зі злочинністю, суб’єкти
формування та реалізації.
Метою політики боротьби із злочинністю (далі – антикримінальна
політика) є скорочення злочинності в країні і захист особи, суспільства
і держави від злочинних посягань.
До завдань антикримінальної політики належать:
– розробка на засадах загальної теорії кримінології доктрини бо-
ротьби зі злочинністю;
153
Розділ 6. Запобігання і протидія злочинності
– реалізація доктринальних положень антикримінальної політики

на правотворчому, правозастосовному, організаційно-управлінському
рівнях;
– здійснення заходів щодо забезпечення безпеки особи, соціальної
групи, суспільства і держави від злочинних посягань, а також гуманне
поводження із засудженими та ув’язненими у місцях несвободи;
– упровадження в кримінологічну теорію і практику наукових до-
сягнень, передового вітчизняного й зарубіжного досвіду; наукове та
навчально-методичне забезпечення діяльності органів і установ сис-
теми кримінальної юстиції;
– забезпечення на державному рівні ефективної діяльності науко-
вих, науково-дослідних, освітніх закладів щодо підготовки фахівців
у сфері боротьби із злочинністю;
– формування громадської думки щодо неприпустимості злочинної
поведінки.
Ефективність формування антикримінальної політики України та
результативність її реалізації багато в чому залежать не тільки від на-
лежного усвідомлення, що і як робити, але й від того, хто буде це ро-
бити. Тому досягнення головної мети кримінологічної політики – зни-
ження рівня злочинності в країні – безпосередньо залежить від
чіткого визначення суб’єктів її формування та реалізації.
Зокрема, ст. 3 Конституції України визначає, що права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’яз
ком держави. При цьому боротьбу зі злочинністю та іншими право-
порушеннями здійснюють законодавча, виконавча і судова гілки влади.
Органи державної влади та місцевого самоврядування мають сприяти
діяльності щодо запобігання злочинам, оскільки забезпечення держав-
ної безпеки, зміцнення правопорядку є однією з основних функцій
державного механізму.
Механізм забезпечення прав людини і громадянина потребує ак-
тивної діяльності державних органів чи органів місцевого самовряду-
вання, об’єднання громадян чи їх посадових та службових осіб для
створення умов щодо реалізації прав, свобод та обов’язків (гаранту-
вання), а також для охорони, захисту і здійснення певних заходів щодо
відновлення порушених прав, свобод, обов’язків (О. М. Джужа, 2005).
154
6.2. Теоретичні засади запобігання злочинності
З урахуванням порядку формування завдань і функцій уповнова-

жених суб’єктів можуть бути виділені такі рівні формування та реалі-
зації антикримінальної політики України: доктринальний, програмний,
законодавчий, науковий, правозастосовний.
Доктринальний рівень передбачає вироблення загального підходу
до вирішення проблеми злочинності на тривалий період часу. Про-
грамний рівень включає планування довготривалих і короткострокових
заходів запобігання і протидії злочинності. На законодавчому рівні
розробляються проекти нормативно-правових актів у сфері запобіган-
ня і протидії злочинності та різним видам кримінальних правопору-
шень. Науковий рівень охоплює розробку концепції запобігання зло-
чинам. Правозастосовний рівень передбачає виконання приписів
правових норм у сфері запобігання і протидії злочинності.
До суб’єктів формування антикримінальної політики належать:
– Верховна Рада України;
– Президент України;
– Кабінет Міністрів України;
– органи місцевого самоврядування.
Суб’єктами реалізації антикримінальної політики виступають:
– правоохоронні органи (органи прокуратури, МВС, ДБР, СБУ
та ін.);
– інші державні і недержані органи та установи (органи юстиції,
органи державного та господарського управління, засоби масової ін-
формації та ін.);
– громадські організації та окремі громадяни.
Розробка та реалізація окремих напрямів антикримінальної полі-
тики повинні здійснюватися на базі аналізу й оцінки криміногенної
ситуації в державі та в регіональному розрізі.
6.2. Теоретичні засади запобігання

Запобігання злочинності – це сукупність різноманітних видів ді‑

яльності і заходів у державі, спрямованих на вдосконалення суспільних
відносин із метою усунення негативних явищ та процесів, що поро‑
155
джують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчинен‑

ня злочинів на різних стадіях злочинної поведінки.
Запобігання злочинності включає в себе різноманітні заходи. Для
належного впорядкування запобіжних заходів, чіткого визначення
рівня і напрямів запобіжної діяльності, суб’єктів та їх компетенції ви-
никає необхідність їх класифікації. Існують різні класифікації запо-
біжних заходів з урахуванням тих цілей, які перед ними ставляться.
Заходи можна класифікувати за: рівнем, масштабом, змістом, суб’єк
тами, об’єктами та ін.
За рівнем розрізняються загальносоціальні, спеціально-криміно-
логічні та індивідуальні заходи запобігання злочинності; за масшта-
бом – заходи, які здійснюються у територіальному розрізі, на окремо-
му об’єкті, щодо групи осіб; за змістом – заходи соціально-економічного,
соціально-демографічного, технічного, екологічного, правового та
іншого характеру; за суб’єктами – заходи, що здійснюються органами
всіх гілок влади, організаціями, трудовими об’єднаннями, установами,
окремими громадянами; за об’єктами – відповідно до видів злочинів,
на протидію яким вони спрямовані.
1. Загальносоціальне запобігання злочинності – це комплекс пер-
спективних соціально-економічних і культурно-виховних заходів,
спрямованих на подальший розвиток та вдосконалення суспільних
відносин і усунення або нейтралізацію причин та умов, що сприяють
вчиненню злочинів. Запобіжний потенціал цієї діяльності полягає
в тому, що вона протидіє негативним явищам і процесам, які сприяють
відтворенню або збільшенню рівня злочинів, стимулює законослухня-
ну поведінку людини. Загальносоціальне запобігання злочинності
полягає в тому, що його здійснення зменшує соціальні протиріччя,
протистояння різних верств населення, рівень безробіття, підвищує
якість життя людей, створює необхідні умови для одержання достатніх
доходів громадянами, сприяє вихованню та контролю над дітьми і мо-
лоддю, оздоровленню морального клімату та цінностей у суспільстві,
додержанню демократичних засад та ін.
Отже, загальносоціальне запобігання злочинності – найважливіший
аспект соціальної політики. Воно створює соціально-економічні та
культурні підвалини для ефективного здійснення спеціально-криміно-
логічного й індивідуального запобігання злочинам.
156
6.2. Теоретичні засади запобігання злочинності
2. Спеціально-кримінологічне запобігання злочинності – це сукуп-

ність заходів, спрямованих на усунення причин та умов, що породжу-
ють і сприяють вчиненню злочинів, недопущення вчинення злочинів
на різних стадіях злочинної поведінки. Спеціально-кримінологічне
запобігання злочинам складається із трьох напрямів діяльності: кри‑
мінологічної профілактики; відвернення злочинів; припинення злочинів.
Кримінологічна профілактика включає заходи щодо завчасного ви-
явлення та усунення негативних явищ, які виникли чи можуть виник-
нути і зумовити вчинення злочину. До заходів профілактики злочинів
належать такі: митний і прикордонний контроль; перевірка документів,
опитування особи; патрулювання вулиць; перевірка дотримання правил,
обмежень і заборон.
На сучасному етапі запобігання злочинності важливу роль у про-
філактиці злочинів відіграють сучасні інформаційно-телекомунікаційні
технології, зокрема інформаційно-аналітичний комплекс «Безпечне
місто». Указаний комплекс базується на інтеграційній платформі, що
забезпечує наскрізну передачу та обробку інформації, цілісність та
узгодженість інформаційних потоків і процедур у рамках міжвідомчої
взаємодії. Інформаційно-аналітичний комплекс складається з багатьох
систем, які працюють в автоматизованому режимі та забезпечують
контроль, профілактику та координацію великої кількості процесів,
пов’язаних із безпекою та життєдіяльністю людини в міському сере
довищі (Веб-сайт компанії Amrita-CS, 2020). Головним органом, по
суті очима, інформаційно-аналітичного комплексу є система міського
відеоспостереження. Вона являє собою комплекс заходів, спрямованих
на оснащення системами відеофіксації вулиць, будівель, споруд, при-
будинкових територій, промислових підприємств, транспортних вузлів
та місць масового скупчення людей для запобігання та мінімізації ви-
никнення надзвичайних подій і вчинення правопорушень та злочи-
нів. Система відеоспостереження не тільки веде відеофіксацію та ре-
єстрацію подій, вона має вбудований інтелект для реагування на
численні ситуації, які щомиті відбуваються навколо, а саме: контроль
утворення скупчення людей, транспорту; неадекватна поведінка лю-
дини (довго стоїть або різко побігла, що не збігається зі звичайною
поведінкою людини…); розпізнавання осіб, номерних знаків для звір-
ки з базою підозрюваних осіб або викрадених автомобілів; контроль
157
залишених предметів (валізи, коробки, автомобілі…) (Веб-сайт ком-

панії «Літер», 2020).
Система повідомляє про події, що відбуваються, а подальше рішен-
ня приймає людина. Наприклад, через систему зворотного зв’язку
відбувається взаємодія з патрульною службою, при необхідності від-
бувається виведення на планшетний ПК оперативної інформації для
швидкого реагування. Система дозволяє здійснювати оперативний
цілодобовий контроль ситуації на вулицях і об’єктах міста в режимі
реального часу; ведення відео- і аудіоархіву; автоматичне оповіщення
про виникнення надзвичайних ситуацій відповідних служб і організа-
цій, надання візуальної інформації з місць установки телекамер; від-
новлення ходу подій на основі записаних відеоматеріалів; інтеграцію
відеоінформації з інформацією інших автоматизованих систем міської
інфраструктури (Веб-сайт компанії Amrita-CS, 2020).
Відвернення злочинів – сукупність заходів, спрямованих на окремі
групи та конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють
вчинення злочинів і позитивно сприймають злочинний спосіб життя.
Відвернення злочинів має місце тоді, коли злочинна поведінка про-
ходить етап від моменту формування злочинного мотиву до початку
виконання злочину. Серед заходів відвернення загрози вчинення зло-
чинів можна назвати такі: огляд транспортних засобів, вантажу та
особистих речей громадян; поверхова перевірка й огляд; анулювання
ліцензій; спостереження за особою, річчю або місцем.
Припинення вчинення злочинів визначається як сукупність заходів,
спрямованих на недопущення завершення розпочатого злочину. До
таких заходів слід віднести правомірне проникнення працівників пра-
воохоронних органів до житла та іншого володіння особи; зупинення
транспортних засобів; застосування фізичної сили, вогнепальної зброї,
спецзасобів; затримання особи; відбиття нападу; припинення групо-
вого порушення громадського порядку.
3. Індивідуальне запобігання злочинам включає заходи недопущення
вчинення злочинів із боку конкретної особи. При цьому об’єктом інди-
відуального запобіжного впливу виступає: поведінка та спосіб життя
осіб, схильних до вчинення злочинів; свідомість правопорушників;
зовнішні умови, що сприяють вчиненню злочинів.
Напрямами індивідуального запобігання злочинам є переконання,
надання допомоги, примус.
158
6.3. Об’єкти запобіжного впливу
Заходи переконання полягають у цілеспрямованому інформаційно-

му впливі на свідомість, почуття і волю правопорушників із метою
недопущення реалізації злочинних намірів. На практиці в основному
застосовуються такі заходи переконання: профілактичні бесіди, по-
передження про неприпустимість неправомірної поведінки, примирен-
ня ворогуючих сторін.
Заходи соціальної допомоги полягають у сприянні працевлаштуван-
ню, покращенні житлових умов, виплаті разової грошової допомоги,
направленні на лікування від алкогольної чи наркотичної залежності
та ін.
Заходи примусу пов’язані із застосуванням до правопорушників
певного виду юридичної відповідальності. На практиці широко засто-
совуються такі заходи примусу: адміністративний арешт і адміністра-
тивне затримання, адміністративний нагляд за особами, що звільнили-
ся із місць позбавлення волі, примусове медичне обстеження,
примусові заходи карантинного характеру, терміновий заборонний
припис стосовно кривдника, який застосовує домашнє насильство,
та ін.
4. Самостійним напрямом запобігання є віктимологічна профілак‑
тика, що включає комплекс заходів зі зниження індивідуальної вік
тимності особи та зменшення масштабів віктимізації населення. Вік
тимологічна профілактика включає: роз’яснювально-просвітницьку
роботу з особами, що входять до групи віктимогенного ризику; заходи
індивідуальної і майнової безпеки; організаційно-управлінські заходи,
спрямовані на скорочення віктимності громадян (наприклад, належна
освітленість міст і сіл, організація певного режиму роботи, захисне
обладнання кабін водіїв таксі, устаткування засобів негайного зв’язку
населення з поліцією, відповідна архітектура будинків та ін.); відшко-
дування шкоди потерпілим від насильницьких злочинів.
6.3. Об’єкти запобіжного впливу
Злочинність зумовлюється комплексом негативних явищ і процесів

різного походження, котрі стають об’єктами запобіжного впливу. До
них належать: по‑перше, уражені недоліками суспільні відносини
в системі формування людини; по‑друге, соціальні негативні (різні за
159
походженням) традиції, стереотипи поведінки, найбільш поширені

негативні звички людей; по‑третє, окремі особи, групи і контингенти
осіб, які виявляють ознаки протиправної поведінки; по‑четверте, су-
купність конкретних негативних явищ, процесів, недоліків у різних
сферах життя, які детермінують злочинну поведінку і вчинення кон-
кретного злочину; по‑п’яте, негативні якості і властивості людини, які
провокують злочин або сприяють його вчиненню.
Таким чином, об’єкти запобіжного впливу – це негативні явища
і процеси реальної дійсності матеріального чи духовного характеру,
які призводять до виникнення причин і умов, що сприяють вчиненню
злочинів.
Для окремо взятого об’єкта характерні такі властивості: криміно-
генність (саме вона виділяє його із сукупності негативних явищ); ди-
намічність, що зумовлює постійну мінливість його кількісно-якісних
показників; потенційність – нею пояснюється те, що окремі явища
можуть швидко досягти високого ступеня криміногенності; латент-
ність – криміногенність, яка прихована від спостерігача-дослідника.
Головною властивістю будь-якого об’єкта запобіжного впливу є кри-
міногенність. Поняття «криміногенність» тісно пов’язане із поняттям
«криміногенний». Це поняття, яким підкреслюються близька спорід-
неність, тісний взаємозв’язок явища, процесу, особи із злочинністю.
Поняття «криміногенний» вживається в різних сполученнях: криміно-
генні фактори, криміногенна особа, криміногенне середовище, кримі-
ногенна ситуація тощо.
Криміногенність – це така властивість об’єкта, яка здатна фор‑
мувати антисуспільну спрямованість особи, а також провокувати
вчинення нею протиправних дій.
Криміногенні об’єкти доцільно згрупувати так, щоб вони стали
вразливими для тих чи інших – теж згрупованих відповідним чином –
методів запобіжного впливу. Тому до підстав класифікації належить
характер криміногенних об’єктів (їх природа, генеза, умови існування).
За цією підставою розрізняються групи криміногенних об’єктів соці-
ального, правового і психогенного характеру. Група криміногенних
об’єктів соціального характеру знаходиться в діапазоні від негативних
явищ на рівні суспільства до криміногенних явищ і властивості кон-
кретної особи (пияцтво, алкоголізм, наркоманія, віктимний стан тощо).
160
6.4. Суб’єкти запобігання злочинності та основні напрями їх діяльності
До групи криміногенних об’єктів правового характеру включаються

явища, генеза яких лежить у сфері правової недосконалості, грубих
помилок, протиправних дій, необґрунтованого, несвоєчасного, неком-
петентного регулювання суспільних відносин на різних рівнях соці-
ального буття. Група криміногенних об’єктів психогенного характеру
охоплює ті психологічні, психіатричні та інші кримінологічно значущі
аномальні явища, які дезорганізують суспільне життя, відіграють де-
структивну роль у процесі соціалізації і ресоціалізації особи, пере-
шкоджають їй чи обмежують її здатність адекватно оцінювати свої
вчинки і діяти відповідно до такої оцінки.
6.4. Суб’єкти запобігання злочинності

та основні напрями їх діяльності
Суб’єкти запобігання злочинам – це державні органи, громадські

організації, соціальні групи, службові особи чи громадяни, які здійсню‑
ють розроблення і реалізацію заходів щодо випередження, обмеження
й усунення причин та умов злочинності і недопущення вчинення зло‑
чинів на різних стадіях злочинної поведінки.
За специфікою запобіжної діяльності розрізняють суб’єктів, які:
1) визначають її основні напрями, завдання, форми, планують, спря-
мовують та контролюють її, забезпечують її правове регулювання;
2) здійснюють безпосереднє управління і координацію окремими на-
прямами запобігання злочинам; 3) виявляють та вивчають об’єкт за-
побіжного впливу й інформують про нього інших суб’єктів; 4) вико-
нують запобіжні заходи щодо випередження, обмеження, усунення
криміногенних явищ та процесів, захисту людини і соціальних благ;
5) реалізують заходи щодо відвернення і припинення злочинів. Мно-
жинність суб’єктів запобіжної діяльності пов’язана з різноманітністю
об’єктів запобіжного впливу й утворює систему суб’єктів.
Систему суб’єктів запобігання злочинності складають юридичні
і фізичні особи, які внаслідок своїх повноважень, соціального статусу
або громадянського обов’язку здійснюють запобіжну діяльність. До
системи входять органи державної влади і місцевого самоврядування,
правоохоронні органи і органи судової влади, підприємства, установи
і організації, громадські організації, окремі громадяни.
161
Зокрема, систему утворюють:

1. Органи державної влади: перш за все Верховна Рада України,
яка визначає засади внутрішньої, зовнішньої політики, затверджує
загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соці-
ального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, створює
законодавчу основу в тому числі й щодо політики у сфері запобігання
злочинам; Президент України є главою держави, гарантом державного
суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Консти-
туції України, прав і свобод людини і громадянина. Саме він затверджує
комплексні програми запобігання злочинності та своїми указами ко-
регує напрями і координацію боротьби зі злочинністю. Метою цих
програм є забезпечення відповідно до кримінологічної політики проти-
дії злочинності та досягнення уповільнення темпів її зростання на
основі чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування зусиль
держави і громадськості, вдосконалення законодавства, організації,
засобів і методів запобігання і розкриття злочинів. Кабінет Міністрів
України та інші органи виконавчої влади (державні адміністрації різних
рівнів) здійснюють заходи щодо забезпечення громадського порядку
і боротьби зі злочинністю, контролюють і координують виконання
комплексних програм запобігання злочинності, організують їх наукове
супроводження і ресурсне забезпечення.
2. Органи місцевого самоврядування, які відповідно до своєї
компетенції здійснюють організаційно-управлінські функції щодо за-
побігання злочинності, організують і координують роботу підпоряд-
кованих суб’єктів запобігання злочинам, здійснюють їх ресурсне за-
безпечення. Саме органи місцевого самоврядування здійснюють
комплексне планування запобігання злочинам, оскільки це завдання
безпосередньо пов’язане з реалізацією планів економічного і соціаль-
ного розвитку відповідних територій.
3. Правоохоронні органи і органи судової влади. Серед них – орга-
ни прокуратури, Національна поліція України, Служби безпеки Укра-
їни, Державна митна служба України, Державна прикордонна служба
України, Державна податкова служба України, Державна кримінально-
виконавча служба України, державна лісова охорона, суди та інші ор-
гани, які здійснюють правозастосовні і правоохоронні функції.
Органи прокуратури реалізують запобіжні заходи під час виконан-
ня функцій, покладених на прокуратуру законодавством. Основними
162
напрямами запобіжної діяльності прокуратури є: 1) кримінологічний

аналіз злочинності та участь прокурора на цій підставі в розробці за-
ходів щодо запобігання злочинності; 2) участь у комплексному плану-
ванні та розробці заходів щодо запобігання злочинності, сприяння при
складанні планів щодо запобігання злочинності й іншим негативним
явищам і процесам, які її породжують; 3) контроль за виконанням
правоохоронними органами заходів щодо усунення причин і умов, які
сприяли вчиненню конкретного злочину; 4) активізація діяльності гро-
мадськості із запобігання злочинності; 5) організація роботи з кримі-
нологічної поінформованості населення про злочинність та правової
пропаганди і участь прокурора у зазначених заходах; 6) координація
запобіжної діяльності правоохоронних органів, що дозволяє надати їй
необхідної цілеспрямованості та результативності.
Органи Національної поліції України. Національна поліція визна-
чається як центральний орган виконавчої влади, який служить суспіль-
ству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії
злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Отже, протидія
злочинності є одним з основних завдань цього органу. Для виконання
обов’язків з протидії злочинності у структурі Національної поліції
України створені такі підрозділи: департамент патрульної поліції; де-
партамент кіберполіції; поліція охорони; департамент захисту еконо-
міки; департамент внутрішньої безпеки; департамент КОРД (корпус
оперативно-раптової дії). Крім того, обговорюється створення окремо-
го підрозділу – поліції превенції, на яку буде покладена основна функ-
ція – запобігання злочинам.
Головні управління Національної поліції України (НПУ), їх струк-
турні й окремі підрозділи взаємодіють, здійснюючи свої повноваження.
Проте їх діяльність щодо запобігання злочинам має самостійні напрями.
Окремі структурні підрозділи здійснюють запобігання як супутній на-
прям діяльності, інші – як основний. Але спільним є те, що всі підроз-
діли здійснюють запобіжну діяльність в окремих групах правовідносин.
Виходячи з цього, можна умовно об’єднати структурні підрозділи
в однорідні групи. До першої групи можна включити служби і підроз-
діли, які виконують контрольно-дозвільні функції і для яких запобіган-
ня злочинам є супутнім завданням у межах їх компетенції: підрозділи
охорони громадського порядку, дозвільної, реєстраційної та міграційної
роботи, дільничних інспекторів, патрульної служби, кримінальної по-
163
ліції у справах неповнолітніх, приймальників-розподільників та ін.

Другу групу становлять служби і підрозділи, які безпосередньо про-
водять боротьбу з так званою загальнокримінальною і організованою
злочинністю і для яких її запобігання є однією із функцій у межах
правоохоронної діяльності: кримінальна поліція, підрозділи із захисту
економіки, кіберполіція та ін. Третю групу утворюють органи, для яких
запобігання злочинам здійснюється в межах дізнання та досудового
розслідування.
Діяльність служб і підрозділів, що здійснюють контрольно-до‑
звільні функції. На ці служби покладено завдання запобігати та при-
пиняти порушення громадського порядку на вулицях та в інших гро-
мадських місцях, що досягається різними спеціально-кримінологічними
методами і заходами. Наявність на вулицях співробітників патрульної
поліції, особливо у вечірні чи нічні години, зменшує ризик вчинення
окремих груп правопорушень і зменшує можливості створення кримі-
ногенних ситуацій, справляє стримуючий вплив на криміногенних
і віктимогенних осіб, тобто усуває умови, які сприяють або дають
привід для вчинення злочину.
Дозвільна система регулює належний порядок поводження з пев-
ними предметами та речовинами, а також порядок отримання певних
документів та дозволів, які можуть ставати потенційними об’єктами
суспільної небезпеки. Джерелами небезпеки можуть бути вогнепальна
зброя і боєприпаси до неї, вибухові, радіоактивні, хімічні матеріали,
сильнодіючі яди, збройно-ремонтні, піротехнічні майстерні та ін. Ви-
ходячи із завдання запобігання злочинам, апарат дозвільної системи
здійснює контрольні функції, вживає заходів для запобігання злочинам,
пов’язаним із цими об’єктами.
Контролюючи додержання громадянами та службовими особами
встановлених законодавством правил в’їзду, виїзду, перебування
в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян
та осіб без громадянства, реєстраційні та міграційні підрозділи здій-
снюють запобігання окремим видам злочинів, проникненню в Україну
або виїзду з її території (в тому числі екстрадиції) суспільно небез-
печних осіб або запобігання вчиненню порушень у сфері міграції та
реєстрації в Україні.
Значну роботу щодо запобігання злочинності проводять дільничні
інспектори, які: забезпечують громадський порядок на своїй території,
164
виявляють причини і умови, що сприяють вчиненню злочинів, і вжи-

вають заходів щодо їх усунення; здійснюють індивідуальну профілак-
тику стосовно криміногенних осіб; проводять розшукові заходи; про-
водять серед населення правову пропаганду та інформування з питань
запобігання злочинам; виявляють криміногенні фактори і сприяють їх
нейтралізації; запобігають насильству в сім’ї тощо.
У запобіганні крадіжок, організації охорони майна значну роль
відіграє поліція охорони. Форми і засоби запобігання нею корисливим
майновим посяганням досить своєрідні. Більшість об’єктів, де збері-
гаються майнові цінності, а також квартири громадян обладнуються
спеціальними приладами – охоронною сигналізацією. Особливу увагу
ця служба звертає на зміцнення пропускного режиму на промислових
підприємствах, поліпшення технічних засобів охорони складів, баз,
фірм та інших об’єктів, на підбір кадрів, що задіяні на контрольно-про-
пускних пунктах.
Запобіганням злочинності серед неповнолітніх у межах правоохо-
ронної діяльності займаються кримінальна міліція у справах неповно-
літніх і приймальники-розподільники для неповнолітніх. Вони призна-
чені для запобігання бездоглядності серед неповнолітніх, забезпечення
умов для виховання дітей і підлітків, які потребують спеціального
педагогічного підходу, поліпшення заходів виховного впливу на не-
повнолітніх правопорушників, виявляють причини і умови, що спри-
яють бездоглядності, бродяжництву та іншим правопорушенням
підлітків, і надсилають інформацію до державних і громадських орга-
нізацій із пропозиціями про усунення цих причин і умов.
Запобігання злочинам підрозділами кримінальної поліції, поліції
особливого призначення та деяких інших складається із загальних
і індивідуальних заходів. До перших належать заходи, пов’язані з ана-
лізом кримінологічної характеристики злочинності, її організованих
проявів, обігом наркотиків, торгівлею людьми тощо, з виявленням та
усуненням обставин, що зумовлюють вчинення злочинів або сприяли
їх вчиненню; до других – запобігання реально можливим злочинам
і переходу на злочинний шлях осіб, а також запобігання рецидиву.
Заходи щодо запобігання злочинам цими підрозділами мають різно-
манітний і комплексний характер. Зазначені підрозділи у взаємодії
з іншими службами поліції проводять операції розшукового і профі-
лактичного характеру, запобігають і усувають сімейне насильство,
165
припиняють діяльність злочинних угруповань, обіг наркотиків, ведуть

боротьбу з нелегальною міграцією, «гастрольною» злочинністю,
зникненням людей, їх продажем та ін.
На підрозділи із захисту економіки покладено захист і охорону
економічних основ України. Цей підрозділ зобов’язаний: запобігати
і розкривати випадки злочинних посягань на майно з боку осіб, в опе-
ративному управлінні яких воно є або які мають до нього доступ
у зв’язку зі своїм службовим становищем; запобігати корупції в еконо-
мічній сфері, фальшивомонетництву, порушенням правил про валютні
операції; виявляти та усувати зловживання в процесі приватизації
об’єктів державної і комунальної власності, житла, землі; розробляти
систему контролю за інвестиціями, у тому числі за такими, що пов’я
зані з легалізацією коштів, отриманих злочинним шляхом, та ін.
Слідча профілактика – це спеціальна діяльність органів дізнання
і досудового розслідування підрозділів Національної поліції України,
Служби безпеки України, органів прокуратури та інших суб’єктів, спря-
мована на недопущення вчинення нових злочинів. Для реалізації слідчої
профілактики органи дізнання і досудового розслідування встановлю-
ють причини й умови конкретного злочину і спрямовують свої зусилля
в тому числі на усунення тих факторів, які зумовлюють вчинення зло-
чинів. При встановленні причин і умов учинення злочину одержують
інформацію про антигромадську спрямованість особи і ступінь її
тривалості; сукупність істотних зовнішніх обставин, які справили свій
криміногенний вплив на формування даного злочинного рішення;
конкретну життєву ситуацію, в якій знаходилася особа перед вчинен-
ням злочину; наявність криміногенних рис особи злочинця; окремі
недоліки в діяльності державних установ, фірм, господарських орга-
нізацій, навчальних закладів, конкретних службовців і громадян, які
об’єктивно сприяли вчиненню злочину або полегшували настання
злочинного результату.
Формами позапроцесуальної роботи слідчого щодо запобігання
злочинам є: постійне вивчення кримінологічної обстановки на підпо-
рядкованій йому дільниці чи у районі; аналіз причин і умов учинення
злочинів за групою справ і участь у розробленні заходів щодо усунен-
ня криміногенних предметів; узагальнення практики реагування на
подання слідчих; індивідуальні та колективні бесіди з певним контин-
гентом осіб тощо.
166
Служба безпеки України забезпечує державну безпеку України. На

неї покладається захист державного суверенітету, конституційного
ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного
і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав
громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб,
посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. Крім того, до завдань
СБУ належать також спеціально-кримінологічне запобігання злочинам
проти миру і безпеки, тероризму, корупції та організованій злочинній
діяльності у сфері управління і економіки та іншим злочинним пося-
ганням, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інте
ресам України.
Державна митна служба України здійснює широкомасштабну ді-
яльність щодо спеціально-кримінологічного запобігання таким право-
порушенням, як контрабанда, факти умисного ухилення від сплати
митних зборів, незаконний експорт товарів, коштовностей, наркотиків,
зброї, предметів художньої, історичної і археологічної цінності, вій-
ськової техніки та ін.
Державна прикордонна служба України веде боротьбу із порушен-
ням правил перетинання державного кордону України. Разом з іншими
правоохоронними органами вона здійснює оперативно-розшукову ді-
яльність, вживає заходів щодо недопущення нелегального переходу,
переїзду правопорушниками державного кордону України, у необхідних
випадках їх адміністративного затримання, особистого догляду, а також
транспортних засобів, запобігання та припинення незаконного пере-
ходу кордону.
Державна податкова служба України. Згідно з її повноваженнями
запобіжна діяльність цих органів пов’язана з правовідносинами, що
складаються під час обчислення і сплати податків і зборів. До спеці-
ально-кримінологічного запобігання можна віднести, зокрема, здій-
снення контролю за додержанням податкового законодавства, роз’яс
нення законодавства з питань оподаткування серед платників податків,
здійснення заходів із запобігання правопорушенням у сфері податкових
правовідносин.
Державна кримінально-виконавча служба України реалізує дер-
жавну політику у сфері виконання покарань, призначених судом. За-
побігання злочинності в місцях позбавлення волі може бути у двох
формах: загальне й індивідуальне. Загальне запобігання – це діяльність
167
установ виконання покарань (УВП) у взаємодії з іншими державними

органами і громадськими організаціями щодо виявлення та усунення
обставин, які сприяють рецидиву злочинів з боку засуджених. Заходи
такого характеру досить різноманітні та численні, ними охоплюються
профілактика, відвернення та припинення нових злочинів. Індивіду-
альне запобігання – робота апарату УВП, спрямована на виявлення
засуджених, від яких можна чекати вчинення злочинів, і застосування
до них заходів запобіжного впливу. Тісна взаємодія з органами про-
бації, територіальними органами Національної поліції і громадськістю,
взаємна поінформованість дозволяють знаходити засоби виправлення,
ресоціалізаціїї та адаптації засуджених.
Органи державного контролю. Слід відзначити особливу роль
у спеціально-кримінологічному запобіганні численних державних
контрольних органів: державної контрольно-ревізійної служби, рибо-
охорони, державної лісової охорони, Антимонопольного комітету,
Фонду державного майна України та інших органів, які здійснюють
правозастосовно-охоронні функції. Згідно зі своїми повноваженнями
з контролю за виконанням законів у різних сферах суспільних відносин
вони здійснюють різноманітні заходи і засоби щодо недопущення
вчинення злочинів; усунення й обмеження тих криміногенних факторів,
які їх породжують або сприяють їм.
Судові органи. Основні напрями запобіжної роботи суду можна
визначити так: а) виявлення й усунення причин та умов, які сприяли
вчиненню злочину; б) виховно-профілактична функція; в) підвищення
запобіжної активності громадян.
При встановленні під час розгляду кримінальної справи причин
і умов, які сприяли вчиненню злочину, суд може певним чином реагу-
вати про вжиття заходів щодо їх усунення, але це не є процесуальним
обов’язком суду.
Виховально-профілактична функція суду полягає у формуванні
правової і моральної свідомості населення, поваги до закону, права,
культури правовідносин, переконаності у невідворотності і справед-
ливості настання відповідальності за вчинене правопорушення. Ця
функція здійснюється судом у процесі судового розгляду справ, ви-
користання суддями засобів масової інформації та ін.
Шляхи підвищення запобіжної активності громадськості різно-
манітні і можуть включати залучення громадян та їх колективів до
168
діяльності з виховного та корекційного впливу на засудженого без

позбавлення його волі; правову допомогу громадським організаціям;
участь громадськості в судочинстві та ін.
Засоби масової інформації. Цим суб’єктам надано право на збиран-
ня, аналіз і поширення інформації, яка привертає увагу до тих чи інших
суспільних криміногенних явищ і процесів, недоліків у діяльності
державних і недержавних органів і організацій, а також їх посадових
осіб. Закріплений нормативними актами обов’язок правоохоронних
органів відповідним чином реагувати на це, можливість формувати
громадську думку – все це робить засоби масової інформації важливим
суб’єктом запобігання злочинності.
Сім’я, громадські і релігійні організації. Сім’я, деякі громадські
організації і об’єднання громадян, тобто профспілки, добровільні гро-
мадські формування для захисту порядку, фонди, рухи, релігійні та
багато інших організацій громадського контролю також належать до
суб’єктів запобігання злочинності. Зв’язок спеціалізованих суб’єктів
боротьби зі злочинністю із сім’єю, населенням і громадськими орга-
нізаціями забезпечує ефективність запобіжної практики. Дедалі актив-
ніше виявляють себе релігійні організації, представники яких прово-
дять виховно-профілактичну роботу серед віруючих засуджених,
соціально не влаштованих верств населення. Певні профілактичні
завдання виконують вуличні ради (комітети), батьківські ради шкіл,
благодійні фонди, деякі приватні організації, соціальні центри тощо.
Усі ці суб’єкти в змозі вирішувати завдання запобіжної профілактики,
хоча їх призначення соціально є значно ширшим.
Громадяни. У літературі не завжди окремі громадяни розглядають-
ся як суб’єкти запобігання злочинам, хоча й Конституція України,
й інші законодавчі акти (кримінальне, кримінально-процесуальне,
адміністративне законодавство) містять норми про обов’язок і право-
мірність дій громадян при захисті інтересів держави, законних інте
ресів та прав громадян від злочинних посягань. Для правильного ви-
рішення цього питання слід ураховувати три форми соціальної
активності громадян у сфері запобігання злочинам: а) участь у діяль-
ності громадських організацій; б) участь у діяльності трудових колек-
тивів; в) неформальну реалізацію громадянського обов’язку. Формами
останньої можуть бути такі: сприяння усуненню криміногенних явищ
і процесів у різних суспільних відносинах; відвернення та припинен-
169
ня злочинів шляхом своєчасної заяви про відомі факти підготовки до

злочинів, а також використання права на необхідну оборону, крайню
необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, тощо; моральний
обов’язок сприяти попередженню злочинів та рецидиву злочинів
з боку засуджених (шефи, наставники, представники релігійних куль-
тів, спортсмени та ін.).
6.5. Організація й управління

запобіганням злочинності
Організація і управління запобіганням злочинам передбачають ви-

значення головних стратегій протидії злочинам та регулювання такти-
ки запобіжної діяльності з метою досягнення поставлених цілей. Цей
процес включає: кримінологічне прогнозування, визначення відповід-
но до кримінологічної політики стратегії запобігання злочинам на
певний відрізок часу, конкретизацію методів запобіжного впливу сто-
совно окремих видів злочинів, додержання вимог щодо заходів запо-
бігання, ресурсне забезпечення, координацію і взаємодію суб’єктів
запобігання.
Кримінологічне прогнозування полягає в передбаченні кількісно-
якісних показників майбутньої злочинності.
Стратегія – це діяльність відповідних суб’єктів з підготовки, пла-
нування та визначення головних напрямів запобігання злочинам. Та-
кими стратегіями за сучасних умов, наприклад, можуть бути: а) втру-
чання в кризові ситуації, що передбачає випередження і нейтралізацію
злочинних проявів; б) зменшення практичних можливостей вчинення
злочинів, тобто максимальне утруднення їх вчинення; в) виховно-за-
побіжна і інформаційна робота з населенням, яка сприяє взаємодії
широких верств населення зі спеціалізованими суб’єктами запобігання
злочинності; г) залучення громадськості до запобігання злочинам, що
суттєво підвищує ефективність цієї діяльності; ґ) допомога жертвам
злочинів – матеріальна, моральна, медико-реабілітаційна, юридична
та інша допомога тим, хто потерпів від злочинів.
У межах стратегії розробляється тактика боротьби і запобігання
злочинам, яка конкретизує проміжні цілі і заходи їх досягнення у зв’яз
ку з динамічними умовами життя. Стратегія і тактика, їх заходи втілю-
170
6.5. Організація й управління запобіганням злочинності
ються в комплексних програмах запобігання злочинам, які за необхід-

ності коригуються і координуються.
Координація означає погодження, з’єднання, приведення в порядок,
у відповідність. Головна мета координації – розмежування функцій
правоохоронних органів при здійсненні спеціальних запобіжних за-
ходів і разом із тим взаємозв’язок і погодження їх дій, усування дублю-
вання в роботі, вироблення єдиного підходу до вирішення конкретних
питань запобігання злочинам.
Найбільш поширеними й раціональними формами координації, які
серед правоохоронних органів здійснює прокуратура, є: координаційні
наради керівників правоохоронних органів, міжвідомчі наради їх праців-
ників; взаємний обмін інформацією; спільне планування заходів запо-
бігання тощо.
Стратегія і тактика потребують винайдення відповідних методів
запобіжного впливу на причини та умови злочинності і конкретних
видів злочинів. Термін «метод» вживається найчастіше як спосіб ді-
яння, впливу, як сукупність, система різних способів, заходів, засобів
впливу соціальних суб’єктів на явища і процеси криміногенного ха-
рактеру, які обумовлюють існування злочинності, вчинення злочинів,
формування особи злочинця. Отже, під методом запобіжної діяльнос-
ті слід розуміти науково сформульований спосіб впливу на криміно-
генні об’єкти з метою їх обмеження, усунення, руйнування.
Залежно від природи об’єкта методи запобіжного впливу можна
розподіли на три групи: а) методи соціального; б) психічного; в) право-
вого характеру.
Методи соціального характеру. За своєю природою ці методи
мають соціальний характер, бо спрямовані на явища і процеси, які за
своїм походженням обумовлені соціальним життям. Наведемо декіль-
ка таких методів: метод відведення антисуспільної активності, тобто
для населення й особливо для її криміногенної частини створюються
та впроваджуються програми відведення («каналізування») можливої
антисуспільної активності шляхом множинності альтернативних форм
задоволення їх потреб та інтересів; метод декриміналізації сімейного
неблагополуччя, під яким розуміють систему спеціальних заходів ді-
яльності, що спрямовані на виявлення та усунення криміногенної си-
туації у сім’ях; метод деалкоголізації населення; метод руйнування
кримінальної субкультури, тобто метод розвінчання злочинного спо-
171
собу життя, зниження авторитету кримінального середовища, ослаблен-

ня його впливу на підлітків та молодь; метод протидії кримінальним
ситуаціям тощо.
Методи психічного характеру. Якщо виходити з припущення, що
серед криміногенних об’єктів значне місце посідають властивості осо-
би, то з цього випливає потреба в усуненні явищ соціально-психоло-
гічної непристосованості. Утруднення соціалізації викликаються
й властивостями особи, яка через обмеження можливостей (психічних,
розумових, емоційних) зазнає труднощів із соціальним пристосуван-
ням, що іноді призводить до вчинення злочинів. Для успішного запо-
бігання вчиненню злочинів такими особами повинні застосовуватися
методи психологічної дії, тобто засоби інформаційного, інтелектуаль-
ного, медично-психологічного впливу на думки і поведінку певної
особи чи кола осіб. До таких можна віднести: метод масової комуні-
кації, тобто поширення інформації, яка орієнтована на ствердження
духовних цінностей, моральних та правових норм суспільства, з метою
справити ідеологічний вплив на настрої, думки, оцінки, рішення і по-
ведінку значної кількості людей (наприклад, кримінологічна і правова
поінформованість населення); метод медично-реабілітаційного діяння,
спрямований на недопущення злочину з боку осіб з психічними ано-
маліями; метод розв’язування пошукової активності, призначений для
боротьби з такими явищами, як вандалізм, хуліганські прояви, дитяча
делінквентність.
Методи правового характеру. Ці методи правового регулювання
повинні стимулювати, заохочувати, сприяти впровадженню та роз
виткові соціально-позитивної поведінки людей, протидіяти виникнен-
ню потенційних та існуючих криміногенних об’єктів, негативним
стереотипам поведінки, деформації особи тощо. До них належать:
метод загального попередження злочинів; метод декриміналізації та
депеналізації і навпаки, бо на рівень і структуру злочинності суттєво
впливає соціальна реакція суспільства на ті чи інші форми поведінки
з відхиленням; метод депризонізації, тобто розроблення системи аль-
тернативних тюремному ув’язненню покарань, коли покарання у ви-
гляді позбавлення волі зберігає частку своїх властивостей, але зло-
чинець не перебуває у місцях позбавлення волі серед злочинного
середовища, не засвоює соціальну роль «в’язня», не поділяє кримі-
нальної субкультури.
172
6.5. Організація й управління запобіганням злочинності
Організація й управління процесом запобігання злочинності. Запо-

біжні заходи повинні відповідати певним принципам та вимогам. Запо-
бігання злочинності має відповідати єдиній загальній вимозі – бути
достатньо ефективним. У протилежному випадку воно є непотрібним
або недостатнім. Основні вимоги, яким має відповідати система запо-
бігання злочинності, – це обґрунтованість, економічна доцільність,
науковість і прогресивність, комплексність і диференціація, реальність
і конкретність.
Обґрунтованість полягає в тому, що розробляти і реалізувати необ-
хідно тільки ті заходи запобігання, які спираються на досконалу со-
ціальну і кримінологічну інформацію про криміногенні об’єкти і за
допомогою яких суспільство спроможне обмежити такі об’єкти, усу-
нути, запобігти їм. Цей принцип зобов’язує суб’єктів запобігання зло-
чинам піклуватися про повну і всебічну кримінологічну інформацію
у певному регіоні, сфері соціального життя, групі населення, про
ефективність тих чи інших методів і заходів запобігання злочинності.
Економічна доцільність передбачає відносну простоту і вигідність
методів і заходів порівняно з очікуваними результатами і можливими
побічними наслідками. Проте економічний раціоналізм зовсім не зво-
диться до мінімальних витрат на запобігання злочинам. Є ще один ас-
пект цієї вимоги. Результат, який очікується від уведення тих чи інших
заходів, не повинен обертатися для держави, суспільства несуттєвим
або непомітним.
Науковість і прогресивність передбачають розроблення і втілення
методів і заходів запобігання злочинності з використанням сучасних
досягнень науки, техніки і позитивного досвіду діяльності фахівців
різних галузей знань. Ця вимога націлює науковців і практичних пра-
цівників на пошук нетрадиційних заходів боротьби зі злочинністю.
У деяких країнах значна увага приділяється науково обґрунтованим
програмам боротьби з окремими видами злочинів, а також криміно-
генними об’єктами в різних сферах і на всіх рівнях соціального буття
людей, більш досконалому технічному захисту матеріальних об’єктів,
особи та її майна.
Комплексність і диференціація заходів запобігання злочинності
означають підхід до них як до єдиної системи. Це потребує перш за все
визначення сфери і форм конкретних дій кожного суб’єкта з урахуван-
ням його можливостей і ресурсів. Диференціація необхідна також для
173
визначення напрямів загальносоціального і спеціально-кримінологіч-

ного запобігання злочинності. Комплексний підхід потребує, з одного
боку, об’єднання зусиль багатьох суб’єктів запобігання і зосередження
сил та засобів на вирішальних напрямах запобігання злочинності, а з
іншого – чіткої диференціації і координації дій усіх суб’єктів.
Реальність – це вимога, врахування якої при запобіганні злочин-
ності дозволяє, по‑перше, розробляти економічно і політично доцільні
запобіжні заходи за існуючого ресурсного забезпечення в даних умовах
місця, часу та інших обставин; по‑друге, брати до уваги фактичні за-
побіжні можливості суб’єктів; по‑третє, співвідносити побічні еконо-
мічні та соціальні явища від реалізації заходів з очікуваними наслід-
ками. Отже, вимога реальності гарантує дійсність та здійсненність
методів і заходів.
Конкретність заходів знаходить свій вияв у спрямованості на
конкретні криміногенні об’єкти і певний зміст з метою усунення таких
об’єктів, максимальної «прив’язки» заходів до різних видів злочинів
і типів злочинної поведінки, а також до різних галузей господарства
тощо. Неконкретність, абстрактність, декларативність пропозицій типу
«підвищити зусилля», «звернути увагу», «поліпшити виховну роботу»,
«усунути причини і умови» дискредитують ідею запобігання злочин-
ності, а самі методи і заходи роблять практично безглуздими. Отже,
конкретність – це вимога визначеності заходів і діяльності, пряма
вказівка на те, що треба робити. Загальні міркування щодо тих чи інших
недоліків викликають у відповідних суб’єктів формальне ставлення до
запобігання злочинності.
Для результативного функціонування системи запобігання зло-
чинності необхідним є належне інформаційне, правове, матеріально-
технічне, кадрове забезпечення діяльності відповідних суб’єктів. Ін-
формаційне забезпечення включає діяльність з цілеспрямованого
збирання, перероблення, зберігання і передачі кримінологічної інфор-
мації. Інформація повинна постачатися суб’єктам з урахуванням по-
ставлених перед ними завдань, різновидів запобіжної діяльності тощо.
Правове забезпечення розуміють як нормативне супроводження спе-
ціально-кримінологічного запобігання злочинам (закони, укази, підза-
конні акти, комплексні програми запобігання злочинності та ін.). Ак-
туальною видається проблема фахової підготовки кадрів, діяльність
яких спрямована на запобігання злочинності. Серйозного фінансового
174
6.6. Кримінологічне прогнозування розвитку злочинності
і матеріально-технічного забезпечення потребують тривалі комплексні

програми запобігання злочинам. Є очевидним, що без певних капітало-
вкладень комплексно-цільові програми залишаться невиконаними.
6.6. Кримінологічне прогнозування

розвитку злочинності
Боротьба зі злочинністю не буде ефективною, якщо не звертатись

до прогнозів розвитку цього негативного явища в майбутньому. Науко-
во розроблені прогнози про майбутній стан злочинності в країні в ці-
лому або в тому чи іншому її регіоні є необхідною передумовою прий
няття відповідних законодавчих чи управлінських рішень, планування
і коригування заходів запобігання злочинам, координації діяльності
органів охорони правопорядку, розв’язання питань їх матеріально-тех-
нічного, фінансового, організаційно-кадрового, інформаційно-аналі-
тичного та іншого ресурсного забезпечення. Ці питання вирішуються
за допомогою кримінологічного прогнозування.
Кримінологічне прогнозування – це наукове передбачення основних
змін розвитку злочинності, окремих її форм, груп чи видів злочинів
або вірогідності вчинення злочину окремою особою. Кримінологічне
прогнозування являє собою процес науково обґрунтованого пізнання
майбутнього рівня, динаміки і структури злочинності завдяки вивчен-
ню тенденцій розвитку цього явища в минулому. Кримінологічний
прогноз – це підсумкове судження про стан злочинності та її характе-
ристики в майбутньому.
Кримінологічне прогнозування дозволяє: а) попередити суспільство
і державу про можливі варіанти розвитку криміногенної ситуації у кра-
їні в майбутньому; б) здійснити належне планування боротьби зі зло-
чинністю як у країні, так і у регіонах та розробити заходи, спрямовані
на її запобігання; в) сприяти розробленню спеціальних програм для
вирішення соціально-економічних проблем суспільства, держави і ре-
гіонів; г) вирішити питання про законодавче забезпечення тих чи інших
нових суспільних відносин, про внесення змін чи доповнень до чин-
ного законодавства, яке регламентує ці сфери суспільного життя;
ґ) провести обґрунтовану кримінологічну експертизу необхідних за-
конопроектів чи інших нормативно-правових актів.
175
Кримінологічне прогнозування ставить за мету заздалегідь поін-

формувати державу, суспільство, органи охорони правопоряду про
можливий ризик злочинної поведінки членів суспільства і необхідність
застосування уперджувальних заходів запобіжного впливу. Науковий
прогноз – це вірогідне судження про майбутній стан явища, що визна-
чається. Він, як правило, повинен спиратись на об’єктивну реальність
та повинен бути заснований на вивченні вірогідних закономірностей
розвитку певного явища на основі емпіричних досліджень і наукової
теорії. Злочинність як соціальне явище також підкоряється дії вірогід-
них закономірностей і її динаміку теж можна прогнозувати. У кримі-
нологічній науці наразі нараховується понад 100 політичних, еконо-
мічних, соціальних, психологічних та інших чинників, які впливають
на її розвиток, і, природно, що на достовірність прогнозу впливає збіг
сукупності свідомих і значних випадкових чинників такого розвитку.
Традиційно проводяться такі види кримінологічного прогнозуван-
ня: 1) прогнозування злочинності; 2) прогнозування окремих форм
злочинності, груп чи видів злочинів; 3) прогнозування індивідуальної
злочинної поведінки; 4) прогнозування можливого розвитку деяких
видів асоціальної людської поведінки в суспільно небезпечні форми,
що потребують своєчасної криміналізації.
Прогнозування тенденцій і закономірностей розвитку злочинності,
її окремих форм, груп чи видів злочинів ґрунтується на вивченні ди-
наміки розвитку цього соціального явища на рівні держави, а також
тих чинників, що детермінують його як свій наслідок. Прогнозування
індивідуальної злочинної поведінки здійснюється на знанні морально-
психологічних характеристик особистості, системи її цінностей, а та-
кож дозлочинної чи посткримінальної поведінки конкретного індивіда.
Прогнозування форм асоціальної поведінки особи, яка може вчинити
злочин у майбутньому, ґрунтується на знанні умов її сімейного вихо-
вання, проживання, навчання, певних особливостей поведінки в кон-
кретних життєвих ситуаціях тощо (В. С. Лисодєд, 2014).
Залежно від поставлених завдань прогнози можуть розроблятися
на різні проміжки часу. За строками, як правило, виділяють такі види
кримінологічного прогнозування: поточне, короткострокове, середньо-
строкове та перспективне.
Поточне прогнозування – це прогнозування на декілька тижнів
чи місяців за результатами аналізу криміногенної обстановки
176
6.7. Кримінологічне планування заходів запобігання злочинності
у зв’язку з певними подіями в окремому регіоні, яке здійснюється,

як правило, органами охорони правопорядку. Короткострокове про‑
гнозування застосовується при прогнозуванні розвитку криміногенної
ситуації на найближчу перспективу (1–2 роки). Середньострокове
прогнозування використовується для аналізу розвитку криміногенних
чинників на тривалий час (3–5 років). Перспективне прогнозування
здійснюється науковими чи науково-дослідними установами, орга-
нізаціями чи колективом експертів, як правило, теж на замовлення
органів охорони правопоряку і спрямоване на встановлення законо-
мірностей і тенденцій розвитку злочинності на довготривалу пер-
спективу (5–10 років).
Кримінологічний прогноз при цьому повинен задовольняти таким
методологічним вимогам: а) він має бути заснований на достовірній
статистичній інформації і даних вибіркових кримінологічних дослі-
джень; б) має бути неупередженим і не здійснюватися в комерційних
інтересах конкретних зацікавлених осіб, організацій, установ, відомств;
в) має відповідати науковим засадам теорії прогнозування і не об
межуватися при цьому тільки якимось одним науковим методом;
г) прогноз має бути надійним, тобто мати високий ступінь вірогіднос-
ті; ґ) по можливості здійснюватися безперервно в міру зміни соціально-
політичної атмосфери в суспільстві та державі і враховувати економіч-
ні, політичні та соціально-психологічні чинники, які впливають на
рівень, структуру і динаміку злочинності.
У практиці наукового прогнозування розвитку соціальних процесів
застосовуються багато різних методів і методик, серед яких найбільше
розповсюдження при складанні кримінологічних прогнозів знайшли
методи екстраполяції, експертних оцінок, математичного моделюван-
ня, які, як правило, застосовуються комплексно.
6.7. Кримінологічне планування заходів

запобігання злочинності
Планування – це одна із функцій управління, яка полягає у визна-

ченні послідовності здійснення наміченої на конкретний період про-
грами дій конкретних суб’єктів із зазначенням її мети, змісту, обсягів,
методів і засобів, строків виконання та ін. Планування є необхідною
177
передумовою суспільного розвитку і тісно пов’язане з прогнозуванням.

Різновидом соціального планування є кримінологічне планування, під
яким розуміють діяльність у сфері запобігання злочинності, яка спря-
мована на визначення характеру і змісту запобіжних заходів, послідов-
ності і строків їх використання. Тобто це діяльність із підготовки,
складання та затвердження планів і програм, спрямованих на запобі-
гання злочинності, та їх реалізації. Разом із тим це одна із форм коор-
динації запобіжної діяльності в межах держави та її окремих регіонів,
у якій знаходить своє реальне відображення кримінологічна політика
держави. Передумовою кримінологічного планування повинен бути
кримінологічний прогноз.
Основними завданнями кримінологічного планування є: а) розроб-
лення такої сукупності взаємопов’язаних заходів запобігання, які до-
помогли б установити належний контроль як над злочинністю в ціло-
му, так і над окремими її формами, групами чи видами злочинів;
б) активізація діяльності правоохоронних і правозастосовчих органів
у боротьбі зі злочинністю; в) забезпечення координації діяльності
правоохоронних і контролюючих органів, громадських і самодіяльних
організацій у боротьбі зі злочинністю; г) більш активне виявлення
латентної злочинності; ґ) створення умов, що забезпечують реальне
застосування принципу невідворотності покарання; д) забезпечення
гарантій належної правової захищеності громадян від злочинних по-
сягань (В. С. Лисодєд).
За масштабом дії кримінологічне планування поділяється на: за-
гальнодержавне, регіональне, відомче та галузеве.
Загальнодержавне планування полягає у створенні документів
програмного характеру, які розраховані на тривалий час і розповсю-
джуються на значне коло суб’єктів. Ці документи є головними плана-
ми, що визначають кримінологічну політику в державі, основою для
роботи різноманітних суб’єктів запобіжного впливу; вони приймають-
ся в масштабі всієї країни і є обов’язковими до виконання. Приклада-
ми загальнодержавного планування є Стратегія кібербезпеки України,
затверджена Указом Президента України від 15 березня 2016 р.
№ 96/2016, і щорічний план заходів з її реалізації; Національна стра-
тегія у сфері прав людини, затверджена Указом Президента України
від 25 серпня 2015 р. № 501/2015, а також щорічний План заходів з її
реалізації.
178
6.7. Кримінологічне планування заходів запобігання злочинності
Регіональне, або територіальне, планування здійснюється у мас

штабах адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів,
міст). Заходи регіонального планування включають в себе як вирішен-
ня економічних, соціальних, культурних завдань, так і заходи з підви-
щення ефективності діяльності правоохоронних органів, заходи, спря-
мовані на усунення причин та умов злочинності на даній території,
заходи з підвищення правової свідомості, культури тощо.
Відомче та галузеве планування має забезпечити спеціальне пла-
нування запобіжної діяльності з урахуванням специфіки діяльності
окремих міністерств і відомств. Особливе місце в цій системі плану-
вання посідають правоохоронні та правозастосовчі органи, а також
контрольно-ревізійні органи, оскільки від ефективності їх діяльності
в першу чергу залежить стан правопорядку в країні.
Суб’єктами кримінологічного планування виступають Верховна
Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, цен-
тральні виконавчі органи влади, місцеві органи влади і управління,
органи місцевого самоврядування.
Кримінологічне планування повинно відповідати таким основним
вимогам: воно має бути колективним як за складом плануючих органів,
так і за виконавцями; виконавці повинні мати відповідні повноважен-
ня; намічені заходи мають бути узгоджені і не суперечити один одному;
плани повинні складатися з урахуванням конкретної обстановки і своє
часно коригуватися з урахуванням її змін; складатися з урахуванням
резерву в силах, засобах, часі, на випадок непередбачених обставин;
передбачати джерела фінансування заходів тощо.
Планування, як і прогнозування, може бути: поточним (на недов-
готривалі відрізки часу: сезон, квартал, на період проведення масових
заходів); короткостроковим (на 1–2 роки); середньостроковим (до
5 років); перспективним (на 10–15 років).
Головними етапами планування є: 1) організаційно-підготовчий;
2) інформаційно-аналітичний; 3) безпосереднє розроблення планових
заходів; 4) виконання планових заходів; 5) оцінка виконання і висновки.
Організаційно-підготовчий етап включає в себе прийняття рішен-
ня про планування, створення робочої групи, вирішення питань мате-
ріально-технічного забезпечення роботи, визначення джерел інформа-
ції, розподіл обов’язків. Інформаційно-аналітичний етап охоплює
вивчення й аналіз стану злочинності в країні чи регіоні, її динаміки
179
і тенденцій на основі даних офіційної статистики. Збирається також

інша необхідна інформація: дані про територіальну і демографічну
характеристику, матеріальні і житлові умови життя населення, ступінь
матеріально-ресурсного забезпечення планових заходів, соціальну
інфраструктуру, ступінь ефективності заходів, спрямованих на охоро-
ну громадського порядку, тощо. Розроблення плану включає в себе:
статистичне оброблення й аналіз одержаної інформації, її оцінку і фор-
мулювання висновків; визначення заходів, строків виконання і вико-
навців чи співвиконавців; узгодження та обговорення проекту плану,
його доопрацювання в разі необхідності, затвердження плану відпо-
відним органом влади чи управління. В організацію виконання плану
входять: доведення планових завдань до виконавців, визначення стро-
ків звітності, здійснення контролю за виконанням, коректування пла-
нових завдань, проведення нарад виконавців тощо. Виконання плану
оцінюється за реальним станом правопорядку в регіоні (В. С. Лисодєд,
2014).

1. Розкрийте поняття «запобігання злочинності».
2. У чому полягає загальносоціальне запобігання злочинності?
3. Охарактеризуйте спеціально-кримінологічне запобігання
4. Визначіть об’єкт запобіжного впливу.
5. Назвіть елементи організації та управління запобіганням
6. Як співвідносяться кримінологічне прогнозування та кри-
мінологічне планування запобігання злочинності?
180
РОЗДІЛ 7
злочинам
проти миру
і безпеки людства
7.1. Поняття злочинів проти миру і безпеки

людства та їх кримінологічна
характеристика
Поняття злочинів проти людяності в широкому розумінні було

дано в Статуті Міжнародного військового трибуналу для суду та по-
карання головних військових злочинців європейських країн осі
(1945 р., Лондон), відомому як Нюрнберзький або Лондонський Ста-
тут. Згідно з положеннями ст. 6 цього Статуту такими злочинами були
визнані: a) злочини проти миру, а саме: планування, підготовка,
розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення між-
народних договорів, угод або запевнень, або участь у загальному
плані чи змові, спрямованих до здійснення будь-якої з вищевикладе-
них дій; b) військові злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв
війни. До цих порушень належать вбивства, катування або відведення
в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої те-
риторії; вбивства або катування військовополонених або осіб, які
перебувають в морі; вбивства заручників; пограбування громадської
або приватної власності; безглузде руйнування міст чи сіл; розорення,
не виправдане військовою необхідністю, та інші злочини; c) злочини
проти людяності, а саме: вбивства, винищування, поневолення, за-
слання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до
або під час війни, або переслідування за політичними, расовими або
релігійними мотивами.
181
Розділ 7. Запобігання злочинам проти миру і безпеки людства
Аналогічні позиції щодо визначення злочинів проти людяності

містять Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєн-
них злочинів і злочинів проти людства (1968), Конвенція ООН про
попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948), Резолю-
ція ООН про принципи міжнародного співробітництва щодо виявлен-
ня, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах
і злочинах проти людства (1973), а також більш пізні міжнародні до-
кументи, наприклад Європейська конвенція про незастосування стро-
ків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів (прий
нята у 1974 р., ратифікована Україною у 2008 р.). Римський статут
Міжнародного кримінального суду (1998) дещо розширив перелік
злочинів проти людяності і військових злочинів, додавши до них, зо-
крема, депортацію, звернення у сексуальне рабство, примусову вагіт-
ність, злочини апартеїду, нелюдські діяння аналогічного характеру,
напади на цивільних осіб тощо. Отже, єдиного, концептуального по-
няття злочинів проти миру та безпеки людства не було сформульова-
но, хоча деякі зусилля в цьому напрямі приймались (такі як розробка
проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства). Не існує
також чіткого розмежування між злочинами проти миру, військовими
злочинами і злочинами проти людяності. Однак вищезгадані міжна-
родні документи спонукали до включення до національного кримі-
нального законодавства норм відповідальності за такі злочини з огля-
ду на такі ознаки, як тяжкість, міжнародний характер злочину,
загроза миру, порушення миру або акт агресії.
Злочини проти миру характеризуються такими ознаками: об’єктом
злочинного посягання виступають відносини міжнародного миру
і безпеки; наслідки злочинного діяння проявляються у вигляді по-
рушення стабільного міжнародного мирного укладу або виникнення
загрози для нього; наявність кримінальної протиправності, окресле-
ної в спеціалізованих актах міжнародного або національного рівнів;
умисна форма вини; наявність таких критеріїв, як політико-орієнто-
ваний характер, а також двосторонній характер відповідальності.
На сьогоднішній день виділяють як основний злочин проти миру
агресію (агресивну війну). Важливо відзначити, що поняття «агресія»
сформульовано у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 3314 від
14 грудня 1974 р.: агресією є застосування збройної сили державою
182
7.1. Поняття злочинів проти миру і безпеки людства…
проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної

незалежності іншої держави або яким-небудь інакшим способом, не-
сумісним зі Статутом ООН.
Але й дотепер немає чіткого визначення сутності даної категорії.
Стаття 3 згадуваної Резолюції № 3314 від 1974 р. містить невиключний
перелік актів агресії незалежно від оголошення війни за міжнародним
правом, як-от:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої
держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер
вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або
будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або
частини її;
b) бомбардування збройними силами держави території іншої дер-
жави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої
держави;
с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої
держави;
d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або по-
вітряні сили або морські й повітряні флоти іншої держави;
e) застосування збройних сил однієї держави, що перебуває на
території іншої держави за згодою з державою, на порушення умов,
передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на
такій території по припиненню дії угоди;
f) дія держави, яка дозволяє, аби її територія, яку вона надала в роз-
порядження іншої держави, використовувалась цією іншою державою
для здійснення акту агресії проти третьої держави;
g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп,
іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування
збройної сили проти іншої держави, які носять настільки серйозний
характер, що це є рівносильним указаним вище актам, або його значна
участь у них.
Виходячи з цього, відповідальність у міжнародному і національ-
ному кримінальному праві встановлюється за такі дії, як планування,
підготовка, розв’язання, ведення агресивної війни, у тому числі по-
гроза агресією у вигляді таких заходів, як заяви, повідомлення, де-
монстрація збройної сили. Установлення таких обставин дає всі під-
183
стави припустити реальність можливості агресії проти суверенної

держави.
На підставі аналізу міжнародних нормативних правових актів
можна виділити такі кримінологічні і правові ознаки агресії як між-
народного злочину проти миру:
– застосування збройної сили в основі агресивних дій;
– дії при акті агресії повинні бути активними й реально збройними,
а їх метою повинен бути суверенітет, територіальна недоторканність
і політична незалежність держави;
– акт застосування збройних сил повинен супроводжуватися по-
рушенням положень Статуту ООН;
– вчинення агресії фактично повинно бути встановлено і кваліфі-
ковано Радою Безпеки ООН.
Так, Римський статут Міжнародного кримінального суду містить
таке положення: «Суд здійснює юрисдикцію відносно злочину агресії,
як тільки буде прийняте положення, що містить визначення цього зло-
чину та визначає умови, у яких Суд здійснює юрисдикцію відносно
цього злочину. Таке положення узгоджується із відповідними положен-
нями Статуту Організації Об’єднаних Націй».
З огляду на особливий, загрожуючий миру і людству в цілому, ха-
рактер таких злочинів у міжнародному праві закріплено правило не-
застосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти
людства. Так, учасники Конвенції ООН 1968 р. зобов’язались прийня-
ти відповідно до їх конституційної процедури будь-які законодавчі або
інші заходи, необхідні для забезпечення того, щоб строк давності,
встановлений законом або іншим шляхом, не застосовувався до судо-
вого переслідування і покарання за воєнні злочини і злочини проти
людяності і щоб там, де такий термін застосовується до цих злочинів,
він був скасований (ст. 4).
Розділом XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнарод-
ного правопорядку» КК України передбачено тринадцять видів зло-
чинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку:
пропаганда війни (ст. 436), планування, підготовка, розв’язування та
ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни
(ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439), розроблення,
виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї ма-
184
7.1. Поняття злочинів проти миру і безпеки людства…
сового знищення (ст. 440), екоцид (ст. 441), геноцид (ст. 442), посяган-
ня на життя представника іноземної держави (ст. 443), злочини проти
осіб та установ, що мають міжнародний захист (ст. 444), незаконне
використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця,
Червоного Кристала (ст. 445), піратство (ст. 446), найманство (ст. 447).
У 2014 р. Кодекс доповнено статтею 4361 «Виготовлення, поширення
комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного
та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів».
У переважній більшості це злочини, які є особливо тяжкими за кримі-
нальним законодавством України.
Украй небезпечним для сучасного людства є геноцид. Він загрожує
безпеці існування національних, етнічних, расових та релігійних груп,
порушує конституційні гарантії рівності всіх людей у своїй гідності та
правах, рівності конституційних прав і свобод та рівності перед зако-
ном, установлює злочинні «привілеї» за ознаками раси, кольору шкіри,
релігійних переконань, етнічного походження. Незалежно від того, чи
відбувається геноцид в мирний або воєнний час, він є злочином, який
порушує норми міжнародного права і впродовж усієї історії приносить
великих втрат людству.
Геноцид – це дії, спрямовані на знищення, повністю або частково,
національної, етнічної, расової, релігійної групи людей як такої, зо-
крема: вбивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних
ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; навмисне
створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розрахо-
вані на повне або часткове фізичне знищення її; заходи, розраховані
на запобігання дітородінню в середовищі такої групи; насильницька
передача дітей з однієї людської групи в іншу (ст. 442 КК України;
Конвенція ООН про попередження злочину геноциду і покарання за
нього 1948 р.). Геноцидом слід визнавати також апартеїд – політику
дискримінації, сегрегації, гноблення громадян за расовою ознакою,
а також етноцид – політику, скеровану на знищення національної
ідентичності, самоусвідомлення народу. Апартеїд і етноцид можуть
не передбачати загрози прямого фізичного винищення, мати «м’які»
форми (наприклад, асиміляція народів), однак уже створення будь-
яких умов для скорочення дітородіння вказує на геноцидну сутність
таких політик.
185
Контингент жертв геноциду може бути різноманітним. Найчастіше

це члени національної, етнічної, расової чи релігійної групи, яка є від-
мінною від домінуючої в місцевості, країні чи на континенті. Відмін-
ності можуть бути пов’язані з мовою, традицією, культурою, одягом,
зачіскою, релігією. До найбільш небезпечних сучасних форм дискри-
мінації в Україні належать расизм, антисемітизм, нетерпимість стосов-
но арабів і мусульман. Мотиви вчинення цього злочину пов’язані із
расовою і національною ворожнечею, ксенофобією різних форм, за-
хопленням життєвого простору, територій, природних ресурсів тощо.
Екоцид – масове знищення рослинного або тваринного світу,
отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших
дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу (ст. 442 КК Укра-
їни). В умовах сучасного світу екоцид має тісний зв’язок із проблемою
геноциду, ведення агресивної війни, перерозподілом територій і світо-
вих багатств. Так, вирізняють військовий екоцид – порушення еко-
систем як середовища існування людини в ході військових дій. Пи-
тання військового екоциду в історії ХХ ст. вперше постало як реакція
міжнародної спільноти на дії США під час війни у В’єтнамі і Камбо-
джі. Розпилення дефоліантів і диоксинів призвело до знищення тро-
пічних лісів на площі понад 2 млн га і знищення близько 43 % сіль-
ськогосподарських угідь В’єтнаму. Іншою масштабною акцією
екоциду став підрив військами Іраку понад 1200 нафтових свердловин,
нафтопроводів, потоплення танкерів під час війни у Персидській за-
тоці, що визвало зниження продуктивності сільськогосподарських
угідь, масові захворювання населення, масову загибель птахів і тварин
водного світу.
7.2. Причини та умови злочинів

проти миру і безпеки людства
Головні причини злочинів проти людяності, миру і безпеки людства

слід шукати у сфері економічних відносин із перерозподілу світових
багатств. Дійсно, економічна сфера – це своєрідний фундамент сус-
пільства, що відіграє вирішальну роль у його розвитку. Ринкові від-
носини у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну та спо-
186
7.2. Причини та умови злочинів проти миру і безпеки людства
живання матеріальних благ обтяжені гострими протиріччями, що

породжують криміногенні деформації елементів суспільної свідомос-
ті (Б. М. Головкін, 2014).
Для забезпечення держави потрібні чималі ресурси, які не завжди
є в розпорядженні тієї або іншої держави, і ця обставина стає безпо-
середнім поштовхом до здійснення злочину проти миру й безпеки
людства. Тому, коли мова йде про злочини проти миру й безпеки люд-
ства, завжди спостерігається синергетична дія як факторів суто еконо-
мічного характеру, так і фактора агресивного втручання деякої части-
ни людства, окремих гіпертрофованих історичних особистостей,
акцентуйованих на власній перевазі й амбіціях, спрямованих на отри-
мання будь-якою ціною права панувати над іншими людьми й терито-
ріями, всім тим, що може вважатися в майбутньому їх матеріальним
благом і особистим надбанням. Але відомо, що будь-яке штучне,
агресивне втручання в біологічне, соціальне, суспільне, державне або
інше суверенне середовище завжди приносить різного роду необорот-
ні наслідки. Людство зазнає епохальних безповоротних демографічних,
екологічних, культурних і політичних втрат для наступних поколінь.
Тому претензії на світове панування або беззастережне лідерство будь-
якої з існуючих на нашій планеті держав у підсумку завжди оберта-
ються злочинами проти миру й безпеки людства, якщо життя, честь
і воля будь-якої іншої особистості, що існує поза «домінуючою» дер-
жавою, вважається мізерною.
Так, перед початком Другої світової війни в 1938 р. нацистська
Німеччина нібито законним способом приєднала, а де-факто анексу-
вала Судетську область, яка належала Чехословаччині. Попри той факт,
що близько 90 % населення області становили етнічні німці, дійсною
причиною приєднання даної області до Німеччини стала не ідея
возз’єднання германської нації, а величезний економічний і промис-
ловий потенціал Судет, який був так необхідний нацистській державі
напередодні світової війни. Чехословаччина, яка на той час була одним
із провідних світових експортерів зброї, а її армія була надзвичайно
добре для того часу озброєна, мала потужні оборонні укріплення в Су-
детській області, через це втратила вирішальну частину території,
промисловості, працездатного населення і невдовзі перетворилась на
протекторат нацистської Німеччини.
187
Зовнішній суверенітет держави проявляється у незалежності та

рівноправності її як учасниці міжнародних відносин, а також недо-
пустимості зовнішнього втручання у внутрішньодержавні справи.
У цьому випадку державний суверенітет обмежується дотриманням
норм міжнародного права, виконанням зобов’язань за умовами дого-
ворів з іншими країнами чи міжнародними організаціями та членством
у різних міжнародних організаціях. Наявність реального суверенітету
дає можливість країні зберегти і захистити свою територіальну ціліс-
ність. Будучи економічно залежними, вкрай складно забезпечити
внутрішню єдність країни, оскільки відсутні згуртованість і спільність
як у самому суспільстві, так і у відносинах суспільства і держави.
Із зовнішнього боку територіальна цілісність економічно слабкої дер-
жави знаходиться під прицілом іноземних держав та їх геополітичних
інтересів (А. В. Носач, 2019).
Щодо політичних причин злочинів проти людяності зазначимо, що
політики в ажіотажі, викликаному політичними амбіціями, не вбача-
ють і не прагнуть побачити, що народжують, стимулюють найтяжчі
види злочинності. Адже, наприклад, такий злочин, як геноцид, не
вчинюється поодинці. Для цього потрібен кремезний адміністративний
апарат, скерований єдиною політичною волею, цілісною ідеєю на
систематичне вчинення комплексу дій геноциду. Задіяні в цьому бю-
рократичному механізмі особи часто і не усвідомлюють повною мірою
того, що геноцидні дії взагалі є злочином, оскільки ці дії підтриму-
ються і направляються владою та не передбачають власної відпові-
дальності; не розуміють, що дійсні причини цих протиправних діянь
полягають у малодосяжній і малозрозумілій сфері особистих і групо-
вих глобально-політичних інтересів, а іноді навіть не підозрюють про
існування таких інтересів. Викладене стосується і ведення агресивної
війни, екоциду, і практично всіх злочинів проти людяності.
Значна низка причин злочинів проти людяності полягає у царині
соціальних і морально-психологічних характеристик суспільства.
У рамках соціальної системи завжди існує нерівність. Соціальна стра-
тифікація – це диференціація й нерівність людей у соціальній групі
за певним критерієм. Стратифікація – це об’єктивне явище, вона існує
в будь-якій соціальній групі й виражає одну зі сторін процесу групо-
вої самоорганізації. Еволюція самоорганізації є першоосновою кон-
188
7.2. Причини та умови злочинів проти миру і безпеки людства
флікту, отже, стратифікація – це необхідна умова конфлікту. Ступінь

напруженості в суспільстві визначається величиною дистанції між
вищим і нижчим рівнями у кожному суспільстві. Прагнення перекро-
їти соціальну структуру суспільства, піднімаючи на вершину соціаль-
ної піраміди одних і опускаючи інших, становить сутність соціально-
го конфлікту і, як наслідок, за певних умов породжує насильство,
соціальний терор. Такі суспільні протиріччя чреваті актами геноциду,
апартеїду.
Причини злочинів проти миру й безпеки людства криються також
і в загальному моральному стані суспільства, у наявності або від-
сутності тих чи інших моральних цінностей і установок. Утрата по-
ваги до цінності людського життя, до територіальної цілісності
держав, права громадян на самовизначення, відсутність чіткого
уявлення про протиправність власних дій, почуття безкарності, ло-
біювання винятково власних інтересів призводять до вчинення зло-
чинів проти людяності.
Прогалини і недоліки кримінально-правової політики держави
й міжнародного співтовариства становлять наступну значну групу
причин злочинів проти людяності. Кримінально-правову чи, скоріш,
кримінологічну політику держави можна визначити як вироблену
стратегічну (генеральну) лінію, що визначає основні напрями, мето-
ди, засоби правового впливу на злочинність, зокрема, шляхом роз-
робки й удосконалювання законодавства, практики його застосу-
вання, а також вироблення й реалізації заходів антикримінального
впливу. Безпосередньо кримінально-правова політика виражається
насамперед у процесах криміналізації, пеналізації, декриміналізації
й депеналізації.
Однак зараз світове співтовариство очевидно вимагає проведення
чіткої національної міжнародної кримінально-правової політики. Так,
уявлення про міжнародні злочини виникло відносно недавно, а вперше
злочини проти миру і безпеки людства були криміналізовані тільки під
час Нюрнберзького процесу. Хоча історія свідчить, що аналогічні зло-
чини вчинялися й раніше (як-от: геноцид вірмен Османською імперією
1915–1916 рр.), але тільки трагедії Другої світової війни, нове бачення
інтернаціонального характеру кримінально-правової політики сприяли
закріпленню уявлення про злочини проти людяності в національному
189
законодавстві країн і на міжнародному рівні зусиллями Організації

Об’єднаних Націй.
До умов злочинів проти миру і безпеки людства слід віднести:
стан війни або військового конфлікту; відсутність міжнародних норм
або гранично слабке їх застосування міжнародним співтовариством
відносно осіб, винних у даних злочинах; невтручання державної
влади в дії місцевої влади або військових формувань або навмисне
ігнорування вчинених злочинів, невтручання міжнародних суб’єктів
у внутрішні справи держави, в якій мають місце дані злочини; дуже
слабкий розвиток демократії в країні, а частіше – її повна відсутність.
Істотною умовою є відсутність міжнародної кримінологічної спеці-
алізації: за межами уваги кримінологічної науки залишається комп-
лекс детермінант міжнародної конфліктності, що сприяє зростанню
загроз міжнародному миру й безпеці. Очевидно, що наукова концеп-
ція міжнародної злочинності розвивається односторонньо й у дуже
небезпечному напрямку, а саме: криміногенні фактори цієї сфери
міжнародного права вбачаються переважно в державах – «країнах
третього світу», зводяться до релігійних протиріч і т. д.
7.3. Запобігання злочинам

проти миру і безпеки людства
Сучасна складна геополітична ситуація свідчить про те, що між-

народний мир і безпека людства потребують подальшої ефективної
охорони та зусиль міжнародного співтовариства у складних проце
дурах з уніфікації категоріально-понятійного апарату кримінально-
го права, механізму реалізації норм та інших питаннях. Кінець
XX ст. і перші роки XXI ст. чітко дають зрозуміти, що ще не всі
суб’єкти міжнародного права прагнуть до мирного співіснування
і події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, США, Чечні, Сирії,
у нашій державі й інших країнах світу повинні сприяти активізації
створення дієвих міжнародних норм і механізмів боротьби з подіб-
ного роду діяннями. Історія людства свідчить: міжнародний мир і без-
пека – справа і результат зусиль усіх держав світу.
На сьогоднішній день в арсеналі цивілізованого людства наявні
такі запобіжні заходи:
190
7.3. Запобігання злочинам проти миру і безпеки людства
– утворене міждержавне об’єднання в особі Організації Об’єдна-

них Націй і її інститутів. У наш час, на жаль, активно поширюється
точка зору, що даний міжнародний інститут вичерпав свої ресурси
і вимагає або модернізації, або зовсім припинення своєї діяльності,
однак такі висновки передчасні. ООН продемонструвала свою ефек-
тивність, подальших перспектив багато. Окремі критичні зауваження
пов’язані, як правило, із незадоволенням прийнятими рішеннями або
спробами перерозподілу впливу в межах Організації;
– напрацьована система міжнародно-правових норм, що визна-
чають загальні правила взаємин між країнами у сфері забезпечення
миру й безпеки людства;
– підписано дво- і багатосторонні угоди про мир і безпеку між
державами, їх об’єднаннями;
– державами прийняті національні законодавства, що охороняють
мир і безпеку людства;
– розроблені правові можливості санкціонованого застосування
сили у відношенні агресивних та інших негуманних дій окремих дер-
жав і анклавів, найчастіше суміжних із геноцидом, апартеїдом або
пов’язаних із застосуванням заборонених засобів і методів ведення
війни.
Сучасне правове регулювання охорони миру й безпеки людства
здійснюється на основі Римського статуту Міжнародного криміналь-
ного суду (Рим, 17 липня 1998 р.) і згадуваних у підрозд. 9.1 міжнарод-
них конвенцій. У відповідності до ст. 5 Римського статуту Міжнарод-
ний суд має юрисдикцією відносно таких злочинів: а) злочин
геноциду; б) злочини проти людяності; в) військові злочини; г) злочин
агресії.
Правовою підставою включення в національне кримінальне зако-
нодавство норм про захист миру і безпеки людства також є принципи
й нормативні установки міжнародного гуманітарного права (кризові
й превентивні) у рамках загальновизнаного підходу до вирішення будь-
яких локальних збройних і інших конфліктів.
Генеральним шляхом запобігання злочинам проти миру і безпеки
людства є спільна дія більшості держав світу. За допомогою санкціо-
нованого світовим співтовариством узгодженого й спільного застосу-
вання сили міжнародні державні спільноти вживають силу в різних
191
варіантах і варіаціях для мирного вирішення криз і запобігання пере-

ростанню кризи в конфлікт, примушуючи тим самим конфліктуючі
сторони до миру («примус до миру»).

1. Сформулюйте поняття злочинів проти людяності.
2. Назвіть основні злочини проти миру. Якими ознаками вони
характеризуються?
3. Назвіть кримінологічні і правові ознаки агресії як міжна-
родного злочину проти миру.
4. Обґрунтуйте класифікацію детермінант (основних причин)
злочинів проти миру і безпеки людства.
5. Які генеральні заходи стримування злочинів проти людя-
ності, на ваш погляд, напрацьовані міжнародним цивілізо-
ваним співтовариством?
192
РОЗДІЛ 8
терористичним
злочинам
8.1. Поняття терористичних злочинів

та їх види
Глобальна контртерористична стратегія ООН проголошує, що

держави – члени Організації Об’єднаних Націй постановили послідов-
но, беззастережно і рішуче засудити тероризм у всіх його формах
і проявах, де б і з якою метою він не здійснювався, оскільки він є од-
нією з найсерйозніших загроз міжнародному миру і безпеці, і включає
широке коло негайних заходів щодо запобігання тероризму і боротьбі
з ним.
Безпека людини визнається і в Україні однією з найвищих соціаль-
них цінностей (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Громадська безпека
віднесена законодавцем до числа базових суспільних об’єктів, право-
ве забезпечення охорони яких має своїм завданням КК України (ст. 1),
а в його Особливій частині вперше передбачено відповідальність за
посягання на цей об’єкт у самостійному розділі (розд. ІХ, статті 258,
2581, 2582, 2583, 2584, 2585).
Тероризм у найбільш широкому розумінні включає в себе не
тільки злочини терористичної спрямованості, а й інші діяння, що
сприяють їм, та фактично відповідає категорії «терористична діяль-
ність», яка використовується у Законі України «Про боротьбу з те-
роризмом» від 20 березня 2003 р. № 638‑ІV. Відповідно до ст. 1 за-
значеного Закону, терористична діяльність – це діяльність, яка
охоплює: а) планування, організацію, підготовку та реалізацію теро-
ристичних актів; б) підбурювання до вчинення терористичних актів,
насильства над фізичними особами або організаціями, знищення
матеріальних об’єктів у терористичних цілях; в) організацію неза-
193
Розділ 8. Запобігання терористичним злочинам
конних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних

організацій), організованих злочинних груп для вчинення терорис-
тичних актів, так само як і участь у таких актах; г) вербування,
озброєння, підготовку та використання терористів; д) пропаганду
і поширення ідеології тероризму; е) проходження навчання терориз-
му; є) фінансування та інше сприяння тероризму тощо. Криміналізо-
вана частина цих діянь, відповідно до Конвенції Ради Європи про
запобігання тероризму, що була ратифікована Україною 31 липня
2006 р., має назву «терористичні злочини».
У літературі вирізняють більш ніж 100 різновидів тероризму та
злочинів терористичної спрямованості. На наш погляд, тероризм мож-
на класифікувати за такими підставами, як: територія вчинення терак-
тів та територія діяльності терористичних груп; суб’єкти вчинення;
види мотивів; місце вчинення; засоби вчинення; спрямованість, рівень
організації.
І. За територією вчинення терористичних актів і територією ді-
яльності терористичних груп вирізняють:
1) внутрішній (внутрішньодержавний) тероризм, який виникає на
ґрунті внутрішніх протиріч у конкретній державі та по суті є однією
з найгостріших форм політичного протиборства. Виходячи з цього,
діяльність терористичних організацій поширюється лише в межах
території однієї країни, а терористи та жертви у більшості випадків
є громадянами однієї країни. В літературі зазначається, що внутрішній
тероризм має дві основні форми прояву: по‑перше, це діяльність вну-
трішніх, екстремістських політичних сил, організацій та окремих осіб
щодо існуючої влади («опозиційний» тероризм); і по‑друге, це діяль-
ність протиборчих політичних сил і організацій, що не перебувають
при владі та використовують терористичні методи («міжусобний»
тероризм) (http://vimpel-v.com/security/sec_terror/471‑vnutrenniy-
terrorizm.html);
2) міжнародний (транснаціональний) тероризм, за якого діяльність
терористичних організацій поширюється на територію та громадян
більш як однієї країни. Міжнародний тероризм може здійснюватися
двома суб’єктами – терористичними державами (такими, що підтри-
мують тероризм) та міжнародними терористичними організаціями.
Особливу небезпеку міжнародний тероризм становить не стільки для
194
8.1. Поняття терористичних злочинів та їх види
окремих країн, скільки для міжнародного правопорядку та міжнарод-

них відносин у цілому (В. В. Лунєєв, 2005).
Кримінальні форми прояву терористичної діяльності охоплюють-
ся як окремими складами терористичних злочинів, так і іншими
складами злочинів, які також підпадають під ознаки терористичних
злочинів. Окремі склади терористичних злочинів – це тільки ті скла-
ди, які передбачені статтями 258–2585 КК України, що встановлюють
кримінальну відповідальність за терористичний акт (ст. 258 КК),
втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 2581 КК), публічні
заклики до вчинення терористичного акту (ст. 2582 КК), створення
терористичної групи чи терористичної організації (ст. 2583 КК), спри-
яння вчиненню терористичного акту (ст. 2584 КК), фінансування те-
роризму (ст. 2585 КК). В інших випадках терористичні злочини,
тобто злочини терористичної спрямованості, та сприяння таким,
кваліфікуватимуться за статтями КК, що передбачають відповідаль-
ність за ті чи інші конкретні суспільно небезпечні діяння (посягання
на життя державного чи громадського діяча, захоплення заручників,
погроза вчинити викрадення або використання радіоактивних мате-
ріалів, посягання на життя представника іноземної держави тощо),
які містяться у різних розділах Особливої частини КК України (Проб
леми систематизації та комплексного розвитку антитерористичного
законодавства України, 2008).
До початку Антитерористичної операції на сході України рівень
злочинів терористичної спрямованості був незначним (2012 р. – 0;
2013 р. – 7). Але починаючи з 2014 р. рівень зазначених кримінальних
правопорушень збільшився у сотні разів. Всього протягом 2014–
2017 рр. (за чотири роки) було обліковано 8431 кримінальне право-
порушення, тобто в середньому 2108 злочинів на рік. У 2018 р. було
обліковано 1181 злочин терористичної спрямованості. Згідно з офі-
ційними статистичними даними, до 2014 р. проблема тероризму вза-
галі не загрожувала українському суспільству. Таким чином, пооди-
нокі прояви тероризму на сьогодні переросли в масове суспільно
небезпечне соціальне явище. Так, у Глобальному індексі тероризму,
який розробляється для визначення рівня уразливості держав до те-
рористичних загроз, із початком збройної агресії Російської Федера-
ції проти України Україна перемістилася з 51‑го (2013 р.) на 21‑ше
місце (2018 р.) серед 163-х країн.
195

терористичних злочинів
У рамках 13‑го Конгресу ООН із запобігання злочинності та кри-

мінального правосуддя (м. Доха, Катар, 12–19 квітня 2015 р.) до акту-
альних завдань боротьби зі злочинністю було віднесено: ліквідацію
всіх форм дискримінації, включаючи расизм, релігійну нетерпимість,
ксенофобію і дискримінацію за ознакою статі; розширення співробіт-
ництва для протидії загрозі, що являють собою іноземні бойовики-
терористи; розробку ефективних заходів для попередження і протидії
незаконному виготовленню і обігу вогнепальної зброї; активізацію
зусиль по вирішенню світової проблеми наркотиків та ін.
Найбільш розповсюдженими цілями тероризму в світі є: зміна
державного устрою, прихід до влади певних політичних сил, відді-
лення частини території держави з метою створення нової самостійної
держави або переходу до складу іншої держави, або набуття статусу
дуже широкої автономії, повалення світських режимів в ісламських
країнах, припинення військових дій, звільнення певної категорії осіб,
що відбувають покарання у місцях позбавлення волі, тощо.
Терористичні акти мають створювати обстановку страху, жаху,
напруженості, що спрямована на залякування населення або якоїсь
її частини. Цей стан породжується, по‑перше, загальною небезпеч-
ністю терористичних діянь (чим жорстокіше насильство та його
наслідки, тим більший психологічний ефект може буде справлений
на третіх осіб); по‑друге, випадковим та нерозбірливим характером
вибору жертв; по‑третє, несподіваністю та непередбачуваністю на-
сильства.
Важливе значення має також публічний характер терористичних
актів. Вони повинні викликати широкий суспільний резонанс, у зв’язку
з яким власне і створюється стан страху. У публічності виявляється
ще одна ознака тероризму: за вчинені акти насильства хтось практич-
но завжди бере на себе відповідальність, тому що вони є засобом до-
сягнення мети, а не самоціллю (Тероризм: теоретико-прикладні аспек-
ти, 2011).
Сучасний тероризм, так чи інакше, є груповою злочинною ді-
яльністю. Для забезпечення його ефективності мають бути задіяні
196
8.3. Причини та умови вчинення терористичних злочинів
декілька людей. З погляду психології, присутність групи, організації,

що стоїть за терористом, якщо навіть не реальна, а віртуальна, ви-
ступає майже обов’язковою умовою для терористичної діяльності,
що претендує на ефективність. Це зумовлено тим, що терорист за-
вжди протистоїть не окремій людині, а групі, організації, у тому
числі й такій могутній, як держава або навіть і міждержавним орга-
нізаціям.
Суттєвою ознакою сучасного тероризму є його зближення з ор
ганізованою злочинністю. Такий зв’язок виявляється, по‑перше,
у переважній організованості терористичної діяльності. Учинення
терористичних актів все більше потребує ретельної підготовки та
планування, що можливо зробити лише за наявності певної органі-
зації. Звісно, терористичні акти можуть вчинятися і терористами-
одинаками, але такі акції останнім часом мають ситуативний харак-
тер. Отже, сьогодні терористична злочинність має переважно
організований характер.
Ще однією ознакою терористичної діяльності є її озброєний та за-
конспірований характер. Для терористичних злочинів, окрім власне
вчинення терористичного акту, характерний значний рівень латентнос-
ті, що забезпечує нормальне функціонування терористичних організа-
цій. Специфікою терористів є також їх добра озброєність та технічна
оснащеність. У терористичній діяльності можуть використовуватися
останні досягнення науки і техніки, сучасні кібертехнології (наприклад,
коли вчиняється кібертероризм).
Важливою рисою сучасного тероризму є широке застосування за-
собів масової інформації (ЗМІ). На сьогодні ЗМІ є невід’ємним атри-
бутом терористичної діяльності. Існує навіть думка про те, що виник-
нення тероризму безпосередньо пов’язано з виникненням самих
мас-медіа (С. Г. Кара-Мурза, 2005).

терористичних злочинів
Ще один дослідник тероризму в Україні – В. Ф. Ткач вирізняє

внутрішні та зовнішні чинники, які посилюють загрозу терористичних
197
проявів. До зовнішніх чинників автор відносить: геополітичне стано-

вище України на стику сфер впливу Росії, Заходу, США, Туреччини
та країн мусульманського світу; діяльність російсько-терористичних
найманців і диверсійно-розвідувальних груп Збройних Сил РФ у зоні
АТО та прилеглих до неї областях України; масштабні незаконні по-
стачання з РФ майже всіх видів зброї до деяких окупованих нею ра-
йонів Донецької та Луганської областей; потужна інформаційна війна
РФ проти України, використання всіх засобів спецпропаганди з метою
цілеспрямованого інформаційно-психологічного впливу на населення
нашої держави тощо. До внутрішніх чинників терогенності В. Ф. Ткач
відносить: криміналізацію та корумпованість усіх галузей суспільства;
поєднання кримінальної та терористичної діяльності, що виявляється
у залученні представників криміналітету як виконавців терактів та
найманців під час військової агресії РФ; поширення незаконного обі-
гу зброї в Україні з початку 2014 р.; соціально-економічне розшару-
вання та соціальне невдоволення більше ніж 83 % населення держави,
яке перебуває за межею прожиткового мінімуму; неефективність
правоохоронної та судової систем влади; внутрішньополітичну не-
стабільність, спроби посилити протистояння західного і східного ре-
гіонів України, розігрівання «сепаратистських настроїв» та деякі ін.
(В. Ф. Ткач, 2015).
Особливе місце в системі детермінації терористичної діяльності та
визначальне стосовно сучасних терористичних проявів в Україні за-
ймають геополітичні криміногенні чинники. У геополітичному кон-
тексті зв’язок РФ із терористичною діяльністю в Україні виявляється
у такому:
– створення й фінансування незаконних збройних формувань та
терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР» на сході України, постав-
ка зброї, бойових припасів та військової техніки цим організаціям;
– участь радників, інструкторів й найманців РФ у бойових діях на
території України, проведення навчань терористів;
– розвідувально-підривна і диверсійна діяльність, дії, спрямовані
на розпалювання міжетнічної, соціальної ворожнечі й ненависті, теро-
ризму;
– інформаційно-психологічна війна, приниження української мови
і культури, фальшування української історії, формування російськими
198
8.4. Запобігання терористичним злочинам
засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої

інформаційної картини світу;
– участь вищих посадових осіб та спецслужб РФ у готуванні та
організації терористичних актів на території України (Указ Прези-
дента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони
України від 6 травня 2015 р. «Про Стратегію національної безпеки
України»).
Сприяє поширенню тероризму та стає справжньою суспільною
проблемою неконтрольований обіг зброї та боєприпасів на території
України.
8.4. Запобігання терористичним злочинам
Необхідною умовою нейтралізації терористичних загроз на на-

ціональному ґрунті є формування ефективної державної політики
протидії тероризму, що вимагає вироблення чіткої концепції та стра-
тегії, базових принципів, концептуальних засад і визначення шляхів
їх практичної реалізації, а також удосконалення правових та органі-
заційних механізмів управління національною безпекою. Служба
безпеки України є державним правоохоронним органом спеціального
призначення, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухиль-
ним дотриманням прав і свобод людини і громадянина: протидію
розвідувально-підривній діяльності проти України; боротьбу з теро-
ризмом; контррозвідувальний захист державного суверенітету, кон-
ституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-
технічного потенціалу, кібербезпеки, економічної та інформаційної
безпеки держави, об’єктів критичної інфраструктури; охорону дер-
жавної таємниці (Б. Д. Леонов, 2013).
Концепція запобігання тероризму визначається принципами дер-
жавної політики у сфері національної безпеки, одним із яких є пріори-
тетність попереджувальних заходів, а необхідність її розробки зумов-
лена положеннями законів України «Про національну безпеку України»
(ст. 3), «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (ч. 3 ст. 2),
Доктриною інформаційної безпеки України, Концепцією розвитку
сектору безпеки і оборони України. При формуванні та реалізації дер-
199
жавної політики у сфері запобігання тероризму потребує врахування

позитивний досвід країн-членів ЄС і НАТО.
П’ятого березня 2019 р. затверджено нову Концепцію боротьби
з тероризмом. У ній зазначається, що на цей час найбільшу терорис-
тичну загрозу для України становить агресивна політика Російської
Федерації, спрямована на дестабілізацію ситуації в державі, в тому
числі шляхом інспірування сепаратистських проявів і всебічної під-
тримки диверсійно-терористичної діяльності маріонеткових квазідер-
жавних утворень на тимчасово окупованих територіях у Донецькій
та Луганській областях.
Дії незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», зокрема,
обстріли цивільних об’єктів та інфраструктури, що спричиняють чис-
ленні жертви серед цивільного населення, здійснення диверсій, ство-
рення перешкод у роботі спостерігачів міжнародних організацій, загроз
їх життю і здоров’ю, характеризуються у міжнародній правоохоронній
практиці як терористичні.
В умовах гібридної війни потребує удосконалення інституційний
механізм координації діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом,
у тому числі шляхом уточнення завдань і функцій Антитерористично-
го центру при Службі безпеки України, оптимізації його організаційно-
штатної структури.
Удосконалення функціонування загальнодержавної системи бо-
ротьби з тероризмом має здійснюватися з використанням досвіду та
найкращих світових практик у сфері боротьби з тероризмом, у тому
числі на основі поетапного впровадження положень Глобальної контр-
терористичної стратегії ООН.
Також у Концепції боротьби з тероризмом акцентується увага на
посиленні інтересу до України з боку міжнародної організованої зло-
чинності у сферах незаконної міграції, легалізації (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом, контрабанди зброї, небезпечних мате-
ріалів та наркотичних засобів, відходів біологічних та хімічних речо-
вин, ядерних матеріалів; зростанні рівня злочинності, пов’язаної з не-
законним обігом вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових і отруйних
речовин та інших засобів масового ураження; агресивних діях Росій-
ської Федерації відносно України, у тому числі в Азово-Чорноморсько-
му регіоні.
200

1. Проаналізуйте Глобальну контртерористичну стратегію
ООН.
2. Охарактеризуйте категорію терористичної діяльності.
3. Визначте основні види терористичних злочинів.
4. Розгляньте тенденції вчинення терористичних злочинів.
5. Назвіть заходи запобігання терористичним злочинам, що
передбачені Концепцією боротьби з тероризмом.
201
РОЗДІЛ 9
тяжким
насильницьким
злочинам

тяжких насильницьких злочинів
Тяжка насильницька злочинність – це сукупність умисних посягань,

поєднаних із фізичним або психічним впливом на жертв, з метою за‑
подіяння їм смерті чи тілесних ушкоджень. Тілесні ушкодження і на-
віть смерть потерпілого від необережних злочинів не пов’язані з по-
няттям насильства, оскільки злочинець не мав на меті їх настання. Тому
вони не входять до складу насильницьких злочинів. Крім вбивств
і тілесних ушкоджень, до насильницької злочинності іноді відносять
і розглядають їх разом ще й хуліганство і зґвалтування. Безперечно, ці
злочини мають деякі спільні кримінологічні риси, а вбивство із хулі-
ганських мотивів чи поєднане із зґвалтуванням, підвищує суспільну
небезпечність злочинів. Але водночас не можна не бачити істотних
відмінностей в їх природі, мотивації, у різній патології особи злочин-
ців, обставинах, які обумовлюють цей специфічний вид злочинного
насильства. Крім того, запобігання таким злочинам також має свої
особливості. Ось чому вони розглядаються самостійно.
Коло насильницьких злочинів проти життя і здоров’я особи різно-
манітне та широке. Вони передбачені відповідним розділом Особливої
частини КК України. До них належать злочини проти життя людини:
умисне вбивство; умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевно-
го хвилювання; умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дити-
ни; умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або
у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця;
202
9.1. Кримінологічна характеристика тяжких насильницьких злочинів
вбивство через необережність; доведення до самогубства. Злочини

проти здоров’я людини: умисне тяжке тілесне ушкодження; умисне
середньої тяжкості тілесне ушкодження; умисне тяжке тілесне ушко-
дження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання; умисне
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необ-
хідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затри-
мання злочинця; умисне легке тілесне ушкодження; побої і мордуван-
ня; домашнє насильство; катування; необережне тяжке або середньої
тяжкості тілесне ушкодження; погроза вбивством.
Кількісно-якісні показники тяжких насильницьких злочинів проти
життя і здоров’я особи в цілому мають тенденцію до зниження. На-
приклад, якщо в 2013 р. було обліковано близько 72 тис. цих кримі-
нальних правопорушень, то в 2016 р. – 46 тис., у 2017 р. – 38 тис.,
у 2018 р. – 39 тис. указаних злочинів.
Нижче по тексту зосередимося на розгляді умисних убивств і умис-
них тяжких тілесних ушкоджень як найбільш небезпечних видів тяж-
ких насильницьких злочинів. Сумарно протягом 2016–2018 рр. було
обліковано: у 2016 р. – 8 248, у 2017 р. – 7 241, у 2018 р. – 7 687 зло-
чинів, із яких, відповідно, 5 992, 5 145 і 5 557 умисних убивств. Як
видно, нестабільність динаміки розглядуваних злочинів відбулася за
рахунок зростання рівня облікованих умисних убивств. Динаміка
умисних тяжких тілесних ушкоджень за ці ж роки становила в серед-
ньому 2 160 злочинів.
Наявність латентності цих злочинів дещо збільшує ці показники.
Щорічно зростає також чисельність осіб, які зникають без вісті або
причина смерті яких не встановлена.
Структура насильницької злочинності проти життя визначається
і зараз сімейно-побутовою і ситуаційно-дозвільною спрямованістю.
Дійсно, значна кількість цих злочинів продовжує вчинятися ситуатив-
но, імпульсивно, на ґрунті міжособистісних стосунків і конфліктів, що
виникають у побутовій сфері життєдіяльності.
Найбільша кількість злочинів учиняється під час сварок, які пере-
ходять у взаємні образи і бійки. При цьому основою криміногенної
поведінки і злочинця, і потерпілого є побутові взаємовідносини, оскіль-
ки переважну більшість вбивств і тілесних ушкоджень, мордувань
вчинено у квартирі, будинку, дворі, гуртожитку тощо. Близько 80 % таких
злочинів учиняється у вечірні та нічні години, під час та після вживання
203
Розділ 9. Запобігання тяжким насильницьким злочинам
спиртних напоїв, шляхом заподіяння потерпілому побоїв руками і но-

гами, побутовими предметами та іншими речами. Певна частина цих
злочинів учиняється із застосуванням різної вогнепальної зброї, у тому
числі й воєнного зразка, та вибухових речовин (В. В. Голіна, 2014).
Посилюється тенденція до підвищення ступеня суспільної небез-
печності насильницьких злочинів, зростання тяжкості їх наслідків,
зухвалості та невиправданої жорстокості.
Сімейно-побутові і ситуаційні насильницькі злочини, як правило,
вчиняються в умовах конфліктної ситуації (часто алкоголізованої), що
виникла за раптового розвитку подій, коли винні не мають часу все-
бічно їх осмислити, і тому оцінка обстановки і вибір лінії поведінки
відбуваються виключно на емоційній основі. Нерідко такі злочини
вчиняються імпульсивно, тобто у стані сильного душевного хвилюван-
ня, коли винний діє без більш-менш зрозумілої мети.
Суттєво знизився рівень вбивств на замовлення, вбивств при зброй-
них сутичках між членами злочинних угруповань тощо. Вбивства на
автотрасах водіїв і пасажирів тепер мають епізодичний характер. Однак
треба мати на увазі, що ці дані, залежно від криміногенної обстановки,
можуть коливатися. Кожне п’яте вбивство і тяжке тілесне ушкодження
вчинюються особами, які мають судимості. Значна їх частина залиша-
ється нерозкритою за минулі роки. Що стосується «географії» даних
злочинів і міста їх вчинення, то серед областей України першість за-
ймають Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харків-
ська та деякі інші області, м. Київ, де взагалі високий рівень загально-
кримінальної злочинності; переважна частина насильницьких злочинів
вчинюються місцевими мешканцями за місцем їх проживання.
Крім користі, мотивами розглядуваних злочинів стають ревнощі,
помста, хуліганські спонукання і так звані «неприязні стосунки», про-
фесійна і підприємницька діяльність, змістом яких є ненависть, непо-
вага, ворожнеча, заздрість, емоційна нестабільність, розлади психіки
та ін. Зростає також кількість неадекватних і навіть зовні безглуздих
злочинів, мотив яких пов’язаний, певно, з внутрішньою готовністю до
злочину. Збільшується кількість групової насильницької злочинності
проти особи.
При загальній кримінологічній характеристиці насильницьких зло-
чинів слід ураховувати регіональні, демографічні, сезонні й часові
коливання та особливості.
204
9.1. Кримінологічна характеристика тяжких насильницьких злочинів
Дослідження свідчать про те, що поширення насильницьких зло-

чинів у містах і сільській місцевості має відмінність, але незначну.
Влітку їх реєструється більше, ніж узимку.
Переважна частина тяжких насильницьких злочинів учиняється
чоловіками. Але спостерігається тенденція до зростання жіночої на-
сильницької злочинності. Частіше за все дії жінок – це реакція у від-
повідь на протиправну або віктимну поведінку потерпілих (знущання,
нанесення побоїв, подружня зрада, алкоголізм тощо).
Кримінальна активність має і вікові особливості: по умисних вбив-
ствах за обтяжуючих обставин вона припадає на 19–25, 30–40 років;
по умисних вбивствах – 30–40, 41–50 років; по тяжких тілесних ушко-
дженнях – 26–40 років. Висока кримінологічна активність зазначених
вікових груп по вбивствах за обтяжуючих обставин пояснюється мо-
тивами вчинення злочину в молодому віці: корисливість, хуліганські
мотиви, вчинення інших злочинів і протиправних діянь. Для вікової
групи 30–40 років характерні алкогольне обтяження, сімейно-побуто-
ві конфлікти, судимість за аналогічні злочини тощо. Що ж стосується
характеристики іншої категорії вбивць, то тут кримінальна активність
охоплює в основному вікові групи від 30 до 50 років, взаємовідносини
яких із середовищем, де вони проживають, характеризуються сталою
криміногенністю, хронічним алкоголізмом, психопатіями тощо.
Переважна більшість злочинців мають базову або базову спеціаль-
ну освіту. Мабуть, низька культура і прогалини в інтелектуальному
розвитку злочинців пов’язані не стільки з їх освітою, скільки із загаль-
ною проблемою виховання людей.
Соціальний портрет злочинців «домальовують» відомості про їх
сімейний стан. Особи, які вчиняють кваліфіковані вбивства, здебіль-
шого не мають сім’ї, серед осіб, засуджених за тяжкі тілесні ушкоджен-
ня, майже 50 % неодружених. Значна частина злочинців розлучена.
Соціальний стан осіб до вчинення злочину також має певне зна-
чення у причинному ланцюгу. Понад 70 % злочинців на день вчинення
злочину не працювали і не вчилися. Це особи молодого і середнього
віку, які зловживають спиртними напоями, негативно себе поводять,
не мають будь-якої професії, постійно створюють криміногенні ситу-
ації. За соціальним станом і видом заняття серед винних виділяються
група робітників і працівників сільського господарства, працівники
некваліфікованої праці. Їх частка у структурі злочинців становить
205
близько 40 %. Істотне зниження цього рівня (раніше було до 80 %) по-

яснюється тим, що багато осіб молодого віку, в минулому зайнятих
некваліфікованою працею, зараз частково перейшли до категорії служ-
бовців різних фірм, малих підприємств, кооперативів, об’єднань тощо.
У структурі злочинців, особливо вбивць, незначну частку становлять
кваліфіковані робітники, службовці, учні та інші категорії населення.
Серед насильницьких злочинців спостерігається підвищення част-
ки осіб без певного місця проживання і заняття. У зв’язку з переходом
до ринкових відносин і появою в країні безробітних ця негативна
тенденція зберігатиметься.
Заслуговує на увагу і така соціально-демографічна ознака злочин-
ців, як етнічна належність. Зараз проблема «закордонної» злочиннос-
ті набуває в Україні тривожного характеру. Іноземці, особи без грома-
дянства, «гастролери» з інших регіонів учиняють певну частину
злочинів, у тому числі вбивства і тяжкі тілесні ушкодження.
Серед морально-психологічних рис особи злочинців помітні такі:
алкогольне обтяження (70–90 %), імпульсивність, психопатичність,
примітивність потреб, різні психічні аномалії, які мають соціальне
і біопсихологічне походження. Так, за даними судово-психіатричних
експертиз у кримінальних справах, більше як третина злочинців-убивць
мали травми голови, наслідком чого стали відхилення психіки (агре-
сивність, мстивість, надмірна підозрілість, грубість, брутальність
тощо). Не виключено, що ці явища мають своїм джерелом хронічний
алкоголізм, наркотизм, а також неодноразову судимість та ін.
Зміст мотивів злочинців стає конкретним, якщо аналізувати види
зв’язків між злочинцем і потерпілим. Майже 50 % потерпілих при
вбивствах без обтяжуючих обставин – це подружжя, у тому числі ко-
лишні, особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Таке
не є характерним для кваліфікованих видів убивств, хоча й тут кожний
шостий потерпілий – подружжя або розлучені. Основна маса потерпі-
лих припадає на осіб, знайомих із злочинцем (спільна робота, місце
проживання і проведення дозвілля). Часто їх соціальний стан і мораль-
но-психологічні риси збігаються із рисами злочинців. Однак ці риси
відрізняються, якщо жертвами злочинів стають інші категорії населен-
ня (підприємці, бізнесмени, заможні громадяни, пенсіонери та ін.).
Збільшується кількість потерпілих серед людей похилого віку, пенсі-
онерів, осіб з інвалідністю.
206
9.2. Причини та умови вчинення тяжких насильницьких злочинів

тяжких насильницьких злочинів
Криміногенні явища і процеси, які детермінують умисні вбивства

і тілесні ушкодження, мають широкий діапазон: від явищ, які поро-
джуються глибинними соціально-економічними і політичними проти-
річчями (погіршення психологічного стану суспільства, зниження ін-
телектуального рівня населення, руйнування духовності і законності,
підвищення міжособистісної і міжгрупової конфліктності, агресивнос-
ті, перерозподіл власності, конкуренція та ін.), до патологічних рис
і неусвідомлених настановлень особи. Але передбачені законом тяжкі
насильницькі злочини проти життя і здоров’я особи, маючи криміналь-
но-правову видову спільність, за набором детермінуючих їх криміно-
генних явищ, а також структурою конфлікту в конкретній життєвій
ситуації неоднакові. Проблемі конфлікту, зокрема криміногенного
конфлікту, його структурі, причинам виникнення і механізму розвитку
присвячена значна кількість досліджень зарубіжних та вітчизняних
вчених (Б. М. Головкін, 2001). Структурними елементами будь-якого
конфлікту можуть бути різні особисті та індивідуальні особливості
учасників конфліктів.
Залежно від набору криміногенних явищ, а також структури і про-
цесів, що лежать в основі міжособистісних криміногенних конфліктів,
умисні вбивства і тілесні ушкодження з цих кримінологічних класифі-
каційних підстав можна об’єднати у чотири групи: 1) сімейно-побуто‑
ві; 2) ситуаційні; 3) ті, що заздалегідь плануються; 4) патологічні
(В. В. Голіна, 2014).
До першої групи входять насильницькі злочини проти життя
і здоров’я особи, головним типом мотиву яких є тривала побутова
і сімейно-побутова конфліктність між злочинцем і жертвою. Характер-
на особливість причинно-наслідкового комплексу цієї групи злочинів:
1) криміногенні явища і процеси переплітаються і створюється склад-
не об’єктивно-суб’єктивне міжособистісне становище, що породжує,
як правило, стійкі або періодично криміногенні ситуації (ворожнеча,
ревнощі, сварки, аморальна поведінка жертви одного з учасників кон-
флікту, матеріальні та побутові проблеми та ін.); 2) злочинам нерідко
передують загострення та ускладнення конфлікту в зв’язку з односто-
роннім чи взаємним застосуванням фізичної сили для розв’язання
207
конфліктних епізодів; 3) важливим криміногенним детермінантом

конфліктів і насильницьких злочинів є алкоголізація мікросередовища
та безпосередніх їх учасників – сторін конфліктних інцидентів;
4) недоліки в діяльності правоохоронних органів, місцевих органів
влади, громадськості, пасивність родичів щодо запобігання ескалації
криміногенних ситуацій (В. В. Голіна, 2014).
Другу групу злочинів становлять ситуаційно-дозвільні вбивства
і тяжкі тілесні ушкодження, основу яких, звичайно, становлять одно-
разові сутички між злочинцем і потерпілим. Подібні короткочасні су-
тички відбуваються у громадських місцях, місцях громадського хар-
чування, проживання, проведення вільного часу і відпочинку,
спільного перебування та виконання особами будь-яких операцій,
обов’язків тощо. До цієї групи можна віднести умисні вбивства і ті-
лесні ушкодження, які вчиняються з хуліганських мотивів, деякі зло-
чини з корисливих та інших мотивів, імпульсивні насильницькі зло-
чини. Дана група злочинів обумовлюється низкою негативних явищ
і процесів, зокрема: 1) недостатня матеріальна база закладів культури
і дозвілля. Йдеться про недоступність культурного дозвілля для значної
частини населення. Вуличні компанії молоді, безцільне марнування
часу, сумнівний набір повсякденних розваг, вживання спиртних напо-
їв у випадкових місцях із випадковими або малознайомими особами
біля пивних барів, у скверах, дворах, підвалах; азартні ігри під «інте
рес» тощо формують маргінальне середовище і створюють однотипні
криміногенні ситуації; 2) невисокий соціальний статус багатьох зло-
чинців, обумовлений демографічними, сімейно-виробничими харак-
теристиками (невисока заробітна плата, погані житлові умови, безро-
біття, сумнівний бізнес та ін.); 3) посилення психічного навантаження
і напруження; 4) негативна роль кримінальної субкультури, яка вияв-
ляється, зокрема, в тому, що поведінка судимих осіб у сфері дозвілля
має нездоровий, часто антисуспільний характер. Підвищена конфлікт
ність, збудливість, пияцтво, хронічний алкоголізм, наркоманія, кримі-
нальні звички, лихослів’я, нарочитий чи дійсний захист «блатного
світу», частота випадкових конфліктів – усе це робить таких осіб най-
більш ймовірними суб’єктами та жертвами насильницьких злочинів;
5) суперечності між статусом особи та її завищеними орієнтаціями
створюють психологічний дискомфорт, у зв’язку з чим компанії, де
проводять дозвілля, для багатьох злочинців є зручним місцем для ком-
208
пенсації своїх невдач в інших видах заняття; 6) зниження соціального

та превентивного контролю державних органів, трудових колективів,
громадськості за тими сферами життя, які сприяють поширенню у сус-
пільстві пияцтва, агресивності, насильства і зла, фрустрації, психічної
патології, страху перед злочинністю, злочинного безкраю, організацій-
ного та духовного згуртування злочинного світу, пасивності населення,
формалізму і некомпетентності у роботі правоохоронних органів,
особливо у сфері попередження злочинності (В. В. Голіна, 2014).
Третя група злочинів є різноманітною за своїми мотивами та де-
термінуючими їх криміногенними факторами. До цієї групи злочинів
належать: умисні вбивства і тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні з ко-
рисливою метою; вчинені у зв’язку з виконанням потерпілим посадо-
вого або громадянського обов’язку; вчинені з метою приховати інший
злочин або полегшити його вчинення, а також поєднані із зґвалтуван-
ням, помстою, ревнощами; подружні вбивства, вбивства на замовлення
(В. В. Голіна, 2014).
Окрему групу вбивств і тілесних ушкоджень становлять ці злочини
у ситуаціях політичного, конфесійного, релігіозного протистояння, те-
рористичних та екстремістських дій, серійних вбивств. Для цієї групи
характерним є те, що зникає ситуативність вчинення злочинів
і з’являється намір, який деякий час виношується та планується. Але
й тут діянню може передувати конфлікт. Проте він спричиняється, як
правило, іншими вчинками його учасників, ніж сімейно-побутові та
ситуаційні конфлікти. Мотиви цих злочинів є більш обґрунтованими,
глибокими. Для злочинця позбавлення жертви життя чи заподіяння їй
тяжкого тілесного ушкодження є єдиним виходом чи з глибокого осо-
бистого конфлікту, драми життя, чи усунення перешкод на шляху до
досягнення інших, більш значущих для нього матеріальних цінностей,
благ, вигод, чи звільнення від обтяжливих обов’язків, підлеглості, будь-
якої іншої залежності. Агресивність набуває сталого характеру. При-
чини і умови даних злочинів створюють такі криміногенні явища
і процеси: 1) несприятливе соціально-економічне і морально-психоло-
гічне становище в країні і близькому зарубіжжі. Докорінне і часом
болюче реформування багатьох сфер життя викликало у країні
економічну нестабільність, зміну на рівні державної політики ідеоло-
гічних настановлень особи щодо власності, засобів виробництва, від-
верто корисливі прагнення значної частини новоявлених бізнесменів
209
і навіть приватновласницький (з метою первісного нагромадження

капіталу) екстремізм багатьох із них. Зростають індивідуалізм, здир-
ництво, правовий і моральний нігілізм серед усіх верств суспільства,
а тим більше серед його маргінального прошарку; обмеженість мате-
ріальних ресурсів і намір одержати до них доступ щоб то не було,
навіть ціною життя іншого, стають домінантою користолюбства, при-
чиною напружених міжособистісних стосунків і конфліктів у багатьох
сферах людського буття, які нерідко завершуються трагічно. Соціаль-
на нерівність, яка в нашій країні виявляє себе різко і невиправдано
жорстоко та несправедливо, применшує значущість людської особис-
тості як соціальної цінності, руйнує солідарність у суспільстві, знімає
морально-правову заборону «Не вбий!». Зменшення рівня недоторкан-
ності особи робить її життя й здоров’я незахищеними і доступними
для будь-яких кримінальних маніпуляцій; 2) люмпенізація, маргіналь-
ність, алкоголізація, наркотизація значних груп населення. Розширен-
ня прошарку неадаптивного до законослухняності населення, поши-
рення кримінальних поглядів і субкультури, а з нею – примітивізму
і стереотипу міжособистісних стосунків, які засновані на зневажанні
особи, насильства і зловживання спиртними напоями породжують
конфліктність, агресивність, нерідко насильницький спосіб розв’язання
конкретних життєвих ситуацій; 3) криміногенна корисливість, котра
викликається соціально-економічною психологією людей, в основі якої
лежить таке, що не зникає століттями, не залежить від стадії розвитку
суспільства, прагнення до накопичення грошей і матеріальних ціннос-
тей, захоплення чужих речей, до неправедного збагачення, багатства,
розкошів тощо; 4) різні форми віктимної поведінки потерпілих; 5) слаб-
ка кримінологічна поінформованість населення про насильницьку
злочинність, що значно ускладнює вжиття запобіжних заходів; 6) по-
гіршення соціально-психологічного клімату на виробництві, в сім’ї,
у відносинах між подружжям, що спричиняється, зокрема, девіантною
поведінкою різних учасників відносин; 7) небувала пропаганда у засо-
бах масової інформації, в кіно, на телебаченні культу сили і кулачного
права, насильства, сексуальної розбещеності, розпусти, глуму над осо-
бою, влади грошей, що знижує недоторканність людської особистості,
розпалює низькі пристрасті, вседозволеність, кримінальний бізнес,
виправдовує «круту» поведінку. Такого роду інформація здатна під-
штовхнути до насильницьких посягань, тому що несе в собі стереотипи
210
поведінки. З’явилися люди, готові за наказом і за гроші вбити кого за-

вгодно; 8) послаблення соціального контролю над злочинністю. Соці-
альний контроль постійно відстає від злочинного безкраю, тому що
відсутня (або слабко налагоджена) система випереджаючого самозахис-
ту суспільства. Послаблена попереджувальна робота всіх суб’єктів за-
побігання злочинності, не проводиться належна робота із кримінальним
сімейним неблагополуччям, правоохоронні органи недостатньо реагу-
ють на ранні прояви насильницької злочинності, знизився рівень робо-
ти органів внутрішніх справ з незаконним володінням громадянами
зброєю, слабкою є робота у місцях позбавлення волі зі злочинцями, які
вчинили насильницькі посягання, тощо; 9) недостатній психологічний,
фізичний, правовий, технічний захист особи.
Четверту групу злочинів становлять умисні вбивства і тілесні
ушкодження, що вчиняються особами, які мають аномалії психіки,
котрі не виключають їх осудності (хронічний алкоголізм, психопатія,
залишкові явища черепно-мозкової травми, органічні захворювання
центральної нервової системи, наркоманія, сексуальна патологія, хро-
мосомні аномалії, деякі психічні захворювання, деякі акцентуації осо-
би тощо). Зв’язок насильницької злочинності з такими аномаліями, що
є однією з детермінант злочину, досліджувався раніше і продовжує
досліджуватись нині. При цьому роль психічних аномалій у злочинній
етіології значно перебільшується. Однак це зовсім не означає, що немає
таких природжених патологій (у рамках неосудності), які «не беруть
участі» у детермінації деяких насильницьких злочинів. Приклад цьо-
го – маніяки-вбивці. Отже, можна припустити, що деякі природжені,
а у переважній більшості набуті у процесі індивідуального розвитку
особи стійкі аномалії психіки насильницьких злочинців детермінують
в окремих випадках і тяжкі тілесні ушкодження, а частіше збільшують
ступінь криміногенності таких осіб. Щодо останнього положення, то
тут не психічні аномалії самі по собі активно сприяють злочинній по-
ведінці, а ті соціально-психічні риси, які формуються в особи під їх
впливом. Психічна патологія відбивається не тільки на інтенсивності
переходу особи на злочинний шлях, але нерідко і наслідки злочину
мають відбиток цієї патології (невмотивованість злочину, афективність,
сексуальні збочення, жорстокість тощо). Криміногенні явища, які де-
термінують цю групу злочинів, можуть включати явища соціально-
психологічного і психіатричного, медико-педагогічного, медико-
211
реабілітаційного, організаційно-управлінського, правового та іншого

характеру. Перш за все це фактор психічного нездоров’я населення як
у цілому, так і у місцях позбавлення волі, де це нездоров’я посилюєть-
ся і потім проявляється у рецидиві злочинів. Зростання психічних за-
хворювань у всіх економічно розвинутих країнах світу є однією з важ-
ливих медико-соціальних проблем сучасності (розлад особистості,
неврози, психози тощо). Дослідження свідчать, що існує пряма залеж-
ність між тривалістю злочинної діяльності і психічними розладами
у злочинців. Медико-педагогічний спектр криміногенних явищ охоп
лює недостатню диспансеризацію населення з метою встановлення
осіб з розладами психіки і поведінки. Недостатньо здійснюються за-
ходи щодо боротьби з ранньою алкоголізацією і наркотизацією під-
літків, відсутня чітко продумана концепція медико-педагогічного по-
переджувального впливу на психічну захворюваність дітей і підлітків.
Криміногенні детермінанти медико-реабілітаційного характеру занад-
то складні, а деякі з них взагалі ще малодосліджені. До них можна
віднести детермінанти генетичного і фізіологічного походження, вплив
зовнішнього природного середовища на психічну активність людини
тощо. У країні не створено системи своєчасного виявлення і обліку
осіб з розладами психіки і поведінки, спосіб життя і поведінка яких
свідчать про реальну можливість вчинення насильницького злочину,
не забезпечено на належному рівні співробітництва між медичними та
правоохоронними органами, постійного відповідного інформаційного
обміну між ними, консультативної допомоги тощо. Крім того, надто
негативний вплив на нестійку психіку неповнолітніх та молоді справ-
ляють література, кіно, телебачення, відеофільми з елементами сексу
і садизму, що формує збочені морально-правові погляди і уявлення
злочинців (В. В. Голіна, 2014).
9.3. Запобігання тяжким

насильницьким злочинам
З урахуванням криміногенних комплексів, які детермінують зазна-

чені злочини, можна запропонувати такі основні напрями діяльності
щодо спеціально-кримінологічного запобігання умисним вбивствам
212
9.3. Запобігання тяжким насильницьким злочинам
і тілесним ушкодженням: кримінологічна профілактика, відвернення

злочинів та їх припинення.
Кримінологічна профілактика – діяльність різних суб’єктів бороть-
би з насильницькою злочинністю, спрямована на своєчасне відвернен-
ня виникнення криміногенно небезпечних явищ, їх обмеження, а якщо
можливо, то й їх усунення та створення достатнього захисту і безпеки
особи від злочинних насильницьких посягань. Найважливішими про-
філактичними комплексами є: втручання у кризові ситуації; зменшення
практичних можливостей вчинення насильницьких злочинів; виховна
та інформаційна робота серед населення; залучення громадськості до
запобігання насильницьким злочинам; надання допомоги жертвам цих
злочинів.
Втручання у кризові ситуації припускає нейтралізацію і розв’язання
міжособистісних напружених конфліктів за допомогою набору спеці-
альних засобів діяльності суб’єктів запобігання насильницьким зло-
чинам. Цей набір складається з таких заходів:
– здійснення постійного соціального контролю за обстановкою
у сімейній сфері і сфері дозвілля шляхом виявлення мотивів криміно-
генної поведінки, постановки на профілактичний облік конфліктуючих
осіб і вироблення конкретних організаційно-управлінських, педагогіч-
них, психологічних, правових засобів їх усунення або послаблення
ступеня конфліктного напруження;
– орієнтація правоохоронних органів на превентивну роботу з мо-
лоддю;
– ефективне застосування Закону України «Про запобігання до-
машньому насильству»;
– обмеження практики застосування такого покарання, як позбав-
лення волі, і доцільність заміни його альтернативними видами покарань;
– створення електронно-пошукової системи «Насильство» для
обліку злочинів проти особи та централізованої автоматизованої сис-
теми обліку прикмет невпізнаних трупів;
– проведення паспортизації вулиць, майданів, парків, транспорт
них магістралей та інших місць масового перебування і відпочинку
людей у містах, інших населених пунктах з метою виявлення і усунен-
ня несприятливих для охорони громадського порядку факторів;
– підвищення рівня уваги до поведінки акцентуйованих осіб і осіб
з психічними аномаліями та ін. (В. В. Голіна, 2014).
213
Зменшення практичних можливостей вчинення насильницьких

злочинів – це аспект кримінологічної профілактики, який передбачає
вжиття заходів, що максимально ускладнювали б вчинення насиль-
ницьких злочинів у громадських місцях, на вулицях, у гуртожитках,
домоволодіннях тощо. Для цього потрібне: посилення патрулювання
у населених пунктах, містах, мікрорайонах, селах, особливо у вечірні
та нічні години; розширення практики застосування технічних засобів
спостереження; реалізація профілактичних проектів сусідської варти;
припинення перебування в Україні осіб без певних занять із інших
країн, використання для цього відповідних адміністративно-правових
норм; практикування комплексних оперативно-запобіжних заходів
у тих населених пунктах, де спостерігається складна криміногенна
обстановка; посилення контролю за обігом зброї, боєприпасів, вибу-
хових речовин, наркотиків, отрути; підвищення рівня боротьби з пи
яцтвом, наркоманією, що є надійним способом запобігання злочинам
проти життя і здоров’я особи, усунення умов учинення злочинів з ура-
хуванням місцевих особливостей та ін.
Виховна та інформаційна робота серед населення може включати
таку групу заходів: запровадження у масштабах країни кримінологіч-
ної поінформованості населення про стан злочинності, причини і умо-
ви вчинення насильницьких злочинів, особу злочинців і потерпілих;
запобіжні заходи і роль населення при їх здійсненні; пропагандистські
заходи з використанням засобів масової комунікації; розроблення вік
тимологічних програм навчання для різних верств населення засобам
захисту від насильницьких посягань тощо.
Залучення громадськості до запобігання насильницьким злочинам.
Широке залучення громадян у сферу запобіжної діяльності передбачає
розвиток правосвідомості і розуміння єдності суспільних і особистих
інтересів. Для цього потрібна тривала та добре організована робота
з поширення відповідних знань, створення нової системи громадських
формувань, налагодження взаємодії та координації з державними
суб’єктами запобігання насильницьким злочинам, інші заходи.
Надання допомоги жертвам злочинів. Надання моральної підтримки
і матеріальної допомоги громадянам, які потерпіли від насильницьких
злочинів, – обов’язок правової держави. Тому заслуговують на увагу
такі пропозиції: створення фонду відшкодування шкоди громадянам або
їх представникам, які зазнали збитків від насильницьких злочинів; під-
214
9.3. Запобігання тяжким насильницьким злочинам
вищення готовності громадян до самооборони; прийняття закону про

надання допомоги жертвам насильницьких посягань тощо (В. В. Голі-
на, 2014).
Запобігання насильницьким злочинам проти життя і здоров’я осо-
би переноситься на ту стадію злочинної поведінки, яка характеризу-
ється виникненням злочинного наміру вчинити злочин або коли по-
ведінка деяких осіб здатна його викликати. Основними запобіжними
комплексами заходів є такі:
– переорієнтація антисуспільних настановлень осіб (підвищення
рівня інформаційного забезпечення суб’єктів запобігання насильниць-
ким злочинам; зміна стереотипу поведінки, тобто цілеспрямований
запобіжний вплив на осіб, які здатні до вчинення насильницьких зло-
чинів або їх рецидиву; примирення конфліктуючих сторін та ін.);
– активні контрзаходи, які використовуються здебільшого на рів-
ні індивідуального запобігання насильницьким злочинам проти особи
(оперативне втручання у процес розвитку злочинної поведінки; ство-
рення умов, які усували б або утруднювали розвиток злочинної по-
ведінки і схиляли особу до добровільної відмови від її продовження,
тощо).
Припинення злочинів. У системі спеціально-кримінологічного за-
побігання злочинам особливе місце посідає припинення розпочатих
насильницьких злочинів на стадіях готування до злочину і замаху на
злочин. Активний захист особи повинен виходити не тільки від суб’єк
тів припинення злочинів, а й від самої особи.
Залежно від характеру злочинних дій і криміногенної обстановки
розрізняють такі комплекси заходів припинення насильницьких зло-
чинів проти життя і здоров’я особи:
– організаційно-превентивний напрям припинення насильницьких
злочинів (наприклад, створення спеціалізованих підрозділів, груп
в органах внутрішніх справ по боротьбі саме з тяжкою насильницькою
злочинністю; вдосконалення кримінального і кримінально-процесу
ального права, а також правозастосовної практики щодо посилення їх
запобіжного ефекту та ін.);
– спонукальний напрям об’єднує різні заходи примушування осіб,
які готуються до вчинення злочинів, до добровільної відмови від під-
готовки до вчинення злочину і замаху на нього, від продовження зло-
чинної поведінки і взагалі кримінальної діяльності;
215
– активна протидія розвитку злочинної діяльності і настанню

тяжких її наслідків (постійний і ефективний контроль за особами, які
реально готуються до вчинення злочину проти життя і здоров’я особи);
негайне вжиття заходів щодо забезпечення безпеки осіб, на життя
і здоров’я яких готується замах; своєчасне запобігання груповим бій-
кам, кримінальним «розборкам», сходкам; оперативне припинення
злочинної діяльності; затримання, арешт тощо.
Існують також інші напрями та заходи запобігання насильницьким
злочинам, які випливають із законодавчих актів, комплексних цільових
програм боротьби зі злочинністю, а також науково-методичних публікацій.

1. Охарактеризуйте рівень, структуру та динаміку тяжких на-
сильницьких злочинів за останні роки.
2. Розкрийте типові ознаки особи насильницького злочинця.
3. Класифікуйте насильницькі злочини на підставі характеру
міжособистісних відносин між злочинцем і потерпілим.
4. У чому полягає загальносоціальне запобігання насильни-
цькій злочинності в Україні.
5. Охарактеризуйте заходи спеціально-кримінологічного за-
побігання тяжким насильницьким злочинам.
216
РОЗДІЛ 10
організованій
10.1. Поняття організованої злочинності
Організована злочинність є глобальним викликом світовій спіль-

ноті, особливо тим державам, які належать до постсоціалістичних.
Саме для них характерною рисою є активізація організованої зло-
чинності, яка проникає майже у всі сфери економічного й політично-
го життя, діє як проти інститутів держави і суспільства, так і заміщає
легальні інститути, використовує їх у своїх цілях, лобіюючи власні
інтереси. Саме ці особливості надають підвищеної суспільної небез-
печності організованій злочинності.
До цього часу немає загальновизнаного визначення поняття «орга-
нізована злочинність», оскільки це багатогранний і складний феномен,
якому притаманні різноманітні суттєві ознаки. У Законі України «Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»
надається таке визначення: організована злочинність – сукупність зло-
чинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організо-
ваних злочинних угруповань. Такі угруповання можуть функціонувати
як групи, організації, банди, асоціації, синдикати. У законодавчому
визначенні увага звертається на кількісну характеристику і форму зло-
чинних угруповань.
Іншим поширеним серед українських кримінологів визначенням
є наступне: організована злочинність – це сукупність злочинів, вчинених
стійкими злочинними об’єднаннями, які мають особливу організаційну
структуру та ознаки, що визначаються на підставі загальних положень
інституту співучасті.
Розрізняються такі форми співучасті (або рівні організованості):
проста група (частини 1, 2 ст. 28 КК України), організована гру-
217
Розділ 10. Запобігання організованій злочинності
па (ч. 3 ст. 28 КК України), злочинна організація (ч. 4 ст. 28 КК

України).
Нормативними ознаками організованої групи (ОГ) є членство трьох
і більше учасників, наявність змови – попередньої домовленості на
вчинення злочину (злочинів), стійкість, розподіл функцій між учасни-
ками організованої групи, наявність плану, що є відомим всім учасникам.
Злочинна організація (ЗО) – найнебезпечніша форма співучасті.
Саме створення такої організації, а також керівництво нею або участь
у ній, а так само участь у злочинах, вчинюваних такою організацією,
закон визнає закінченим злочином (ст. 255 КК України). Злочинній
організації властиві такі ознаки: стійкість, ієрархічність, присутність
у ЗО п’яти і більше осіб, попередня змова, наявність спеціальної мети –
вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, керівництво чи коор-
динація злочинної діяльності інших осіб або забезпечення функціону-
вання як самої ЗО, так й інших стійких злочинних об’єднань.
Проявом організованої злочинності є організована злочинна діяль-
ність (або злочинний промисел), де окремі суспільно небезпечні діяння
є лише її складовими.
У ратифікованому Україною міжнародному документі – Конвенції
ООН проти транснаціональної організованої злочинності – у статтях 5,
6, 8, 23 передбачено криміналізацію саме тих діянь, які є суттю органі-
зованої злочинної діяльності: членство в організованій злочинній групі,
відмивання доходів від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню
правосуддя.
Ураховуючи три додаткових Протоколи, до невід’ємних складових
організованої злочинної діяльності включені такі види злочинів, як
торгівля людьми і незаконне ввезення мігрантів, а також незаконне ви-
готовлення й обіг вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів,
а також боєприпасів до неї.
Сучасну організовану злочинність невипадково порівнюють із по-
стійно діючим кримінальним (нелегальним) підприємством, яке займа-
ється злочинною діяльністю (виробництвом, розподілом, обміном,
споживанням як нелегальних, так і легальних товарів і послуг). Така
діяльність потребує високої згуртованості, стійкості та впорядкованос-
ті дій, внутрішньої дисципліни, зумовлює розподіл функцій і завдань
між ними та їх професіоналізацію і спеціалізацію, і визначається загаль-
ною метою – одержанням фінансової або іншої матеріальної вигоди, що
218
10.2. Кримінологічна характеристика організованої злочинності
часто-густо потребує легалізації одержаних доходів. Крім того, злочин-

ні спільноти можуть швидко підлаштовуватись під потреби криміналь-
ного ринку і змінювати види діяльності, захищаючи себе від викриття
через застосування фізичного насильства або нейтралізуючи окремих
осіб за допомогою корупції.
Слід пам’ятати, що організація злочинної діяльності може відбува‑
тись і за допомогою мережі злочинців, яка характеризуються непостій-
ним членством, високою адаптацією до політичних, економічних, со-
ціальних змін у суспільстві, відсутністю централізованої системи
контролю. Отже, завдяки гнучкості й швидкості реагування на загрози
такі спільноти злочинців мають переваги перед традиційними ієрархіч-
ними, стійкими організаційними структурами.
Враховуючи все наведне вище, можна дати таке кримінологічне
визначення організованої злочинності: це умисна систематична зло-
чинна діяльність об’єднань осіб здебільшого із використанням не-
легальних або легальних комерційних структур, спрямована на одер-
жання матеріальних і нематеріальних активів за допомогою таких
методів, як корупція, а в деяких випадках – насилля або залякування
представників влади, кримінальної юстиції, пересічних громадян
(О. Ю. Шостко, 2014).

організованої злочинності
Кримінологічна характеристика сучасного стану організованої

злочинності в Україні (рівень, структура, динаміка), складена на базі
офіційних даних МВС України, має свої суттєві обмеження. Слід мати
на увазі, що злочини в рамках організованої злочинної діяльності ха-
рактеризується високою латентністю. Отже, в першу чергу нижчена-
ведені статистичні дані свідчать про активність правоохоронних орга-
нів у виявленні законспірованої, замаскованої злочинної діяльності,
якою займались члени ОГ і ЗО.
Історично, аналіз динаміки організованої злочинності дозволяє
виокремити три періоди в її розвитку: з 1991 по 1999 рр. кількість ви-
явлених організованих злочинних угруповань, а також осіб, які вчини-
219
ли злочини у їх складі, постійно зростала і становила у 1999 р. відпо-

відно 1166 груп і 4673 осіб. Другий період (2000–2016 рр.)
характеризується стійкою тенденцією до зниження загального числа
виявлених ОГ і ЗО, кількості вчинюваних ними злочинів, а також чи-
сельності осіб, які брали участь у злочинах. Така тенденція може бути
частково пояснена тим, що тільки у чинному КК України 2001 р. упер-
ше були чітко визначені поняття «організована група» і «злочинна
організація». До того часу правоохоронні органи не мали чітких кри-
теріїв відокремлення організованих злочинних груп від звичайної
групової злочинності, а отже, широко трактували цей термін. Багато із
виявлених злочинних угруповань нараховували у своєму складі тільки
2 особи.
З 2017 р. прослідковується тенденція незначного збільшення кіль-
кості виявлених організованих злочинних угруповань, а також осіб, які
вчинили злочини у їх складі.
Результати діяльності правоохоронних органів за останні 5 років
наведені у табл. 6.
Таблиця 6
Характеристика виявлених ОГ і ЗО в Україні (2014–2018 рр.)
Роки 2014 2015 2016 2017 2018
Виявлено
організованих груп
і злочинних орга 166 135 136 210 288
нізацій,
з них:
загальнокримі-
нальної спрямова- – – – – –
ності
економічної спря-
– – – – –
мованості
з корумпованими
32 11 16 25 21
зв’язками
з міжнародними
– 28 4 11 7
зв’язками
220
Роки 2014 2015 2016 2017 2018
у сфері зовнішньо
економічної діяль- – – – – –
ності
у фінансово-кредит-
3 – 4 4 4
ній системі
у сфері приватизації 0 – 0 0 0
у паливно-енерге-
– – 4 2 8
тичному комплексі
у системі АПК – – 2 1 1
у металургійній
– – 0 0 2
промисловості
сформовані на
19 8 6 9 17
етнічній основі
Тривалість дії
ОГ і ЗО
До одного року 120 97 108 166 202
До двох років 25 22 16 28 51
Від 3‑х до 6‑ти
2 4 4 4 9
років
Більше 6‑ти років 2 0 1 1 1
Виявлено осіб, які
вчинили злочини 676 570 386 619 1106
у складі ОГ і ЗО
За експертними оцінками, до кримінальних відносин з організова-

ними злочинними об’єднаннями залучаються тисячі окремих підпри-
ємств і комерційних структур. Але згідно з офіційною статистикою
в структурі злочинів, учинених ОГ і ЗО, переважають злочини загально-
кримінальної спрямованості: крадіжка, шахрайство, розбій, злочини
у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх анало-
гів або прекурсорів.
221
Згідно з дослідженнями кримінологів, найбільш типовими злочи-

нами, що вчинюються ОГ і ЗО в Україні, є незаконна приватизація
державного, комунального майна, торгівля людьми, контрабанда,
фіктивне підприємництво, незаконне виготовлення, зберігання, збут
або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, злочини
у кредитно-фінансовій, банківській системах і зовнішньоекономічній
діяльності, злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, легалізація (від-
мивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, тощо (О. Ю. Шост-
ко, 2014).
Організовані злочинні угруповання не можуть існувати без під-
купу представників державних, господарських, контролюючих органів.
Однак питома вага виявлених ОГ і ЗО з корумпованими зв’язками
в останні 5 років коливається від 3 до 7 %. Оскільки члени організова-
них злочинних спільнот володіють значними, а інколи просто астро-
номічними сумами готівки, зрозумілими стають їх можливості до
підкупу представників системи кримінальної юстиції.
Можна дійти висновку, що робота спеціальних суб’єктів протидії
організованій злочинності спрямована на викриття найбільш очевид-
них злочинів і найменш законспірованої діяльності, яка потім і відо-
бражається у статистичній звітності. Щороку виявляється мізерна
кількість злочинів (до 10), які вчинено учасниками злочинних орга
нізацій.
Стрижень організованої злочинності становить корисна мотивація
поведінки як окремих осіб, так і соціальних груп. Незважаючи на пере-
важну корисну спрямованість організованої злочинності, вона разом
з тим нерідко межує з насиллям, найбільш тяжкими його формами –
умисними вбивствами, тяжкими тілесними ушкодженнями, вимаган-
ням, незаконним позбавленням волі тощо (О. Ю. Шостко, 2014).
Особистість злочинця – члена злочинного угруповання – багато
в чому залежить від рівня злочинної спільноти, до якої він належить.
Зміна злочинності в бік організованих її форм зумовила потребу в ка-
драх нового типу, які мають ґрунтовні знання з економіки, юриспру-
денції, менеджменту, технічних наук. Кримінальне середовище по-
чали масово поповнювати різні категорії службовців, у тому числі ті,
хто обіймає відповідальні посади в апараті управління і мають широ-
222
кі ділові зв’язки, серед них багато колишніх військовослужбовців.

У вчиненні злочинів задіюються й професійні злочинці, а також ті,
хто вже були раніше судимі. Саме вони є носіями звичаїв і традицій
кримінальної субкультури.
Організатори і керівники ОГ і ЗО за соціально-демографічними
ознаками (віком, рівнем освіти, сімейним станом тощо) майже нічим
не відрізняються від аналогічних ознак законослухняних громадян –
підприємців. Вони характеризувалися як вольові, зухвалі і заповзят-
ливі люди, що мають організаторські здібності, ділові зв’язки і великі
матеріальні можливості. Можна сказати, що вони володіють своєрід-
ною технологією злочинної діяльності, однак беспосередньо не беруть
участі у вчиненні злочинів. Їм притаманні такі риси характеру, як
брехливість, мстивість, жорстокість, честолюбство. Багато хто з них
схильні до вживання наркотиків. Прагнення до збагачення будь-якою
ціною є гіпертрофованим. Звертає увагу і така деталь, що властива
взагалі особистості організованого злочинця, – це маскування спосо-
бу життя і поведінки під законослухняну (О. Ю. Шостко, 2014).
Щодо рядових учасників організованих злочинних формувань, то
для них характерні підвищена увага до свого фізичного стану, дове-
дена до автоматизму слухняність і виконання вказівок керівника.
Охоронцям, бойовикам притаманні рішучість, швидкість реакції,
агресивність, прагнення вирішувати конфлікти шляхом фізичного або
психічного насильства. Вони, як правило, вміють професійно корис-
туватися зброєю, володіють прийомами бойової боротьби. Для бага-
тьох учасників організованих злочинних спільнот характерною є пре-
стижно-споживацька психологія, у них завищена самоооцінка і існує
впевненість у безкарності своїх злочинних дій. Можна сказати, учас-
ники ОГ і ЗО є відчуженими від загальноприйнятих цінностей сус-
пільства і його моральних засад.
Викликає занепокоєння політизація вітчизняної організованої
злочинності. Її організатори і керівники мають на меті розширити не
тільки свою економічну, а й політичну владу шляхом проникнення
у вищі ешелони влади для лобіювання своїх інтересів. Можна гово-
рити про утворення організованих структур кримінально-олігархіч-
ного типу, які створюють власні партії та громадські організації, які
стають елементами політичної системи.
223
Щороку все більше організованих злочинних спільнот налагоджу-

ють міжнародні зв’язки з представниками кримінального світу інших
країн. Організована злочинність виходить за межі однієї країни, отже,
стає транснаціональною. У цьому полягає особлива небезпечність
даного виду злочинності (О. Ю. Шостко, 2014).
10.3. Причини та умови

організованої злочинності
Причини виникнення й існування організованої злочинності в Укра-

їні багато в чому пов’язані з функціонуванням політичної системи,
життєдіяльністю самої держави. Чим більше суперечностей у цій
сфері, тим більше можливостей для розвитку організованої злочин-
ності. Україна до цього часу є перехідним (трансформаційним) сус-
пільством, якому притаманні політичні потрясіння, нестабільні еконо-
мічні відносини, соціальні протиріччя. Відсутність політичної волі до
вирішення складних державних проблем, зокрема й проблеми протидії
організованій злочинності, криміналізація політичних відносин є за-
гальними чинниками, що підживлюють організовану злочинність.
Розвитку організованої злочинності насамперед сприяє криміна-
лізація різних сфер економіки. Значною мірою ринкові економічні
відносини в Україні підміняються неекономічним суперництвом кор-
поративно-бюрократичних структур (кланів). Падіння життєвого
рівня більшості громадян, безробіття в легальному секторі економіки
в окремі періоди становлення держави Україна об’єктивно розширю-
вали ресурсну базу організованої злочинності, підвищували «соціаль-
ну значимість» лідерів злочинних співтовариств, здатних організува-
ти життєдіяльність тієї частини громадян, які втратили роботу,
надаючи їм можливість злочинним шляхом діставати кошти для іс-
нування в умовах кризи економіки та паралічу державних структур
(О. Ю. Шостко, 2014).
Тіньова економічна діяльність є основою розвитку організованої
злочинності. Вона передбачає існування виробництва, споживання,
обміну і розподілу матеріальних благ і коштів, які не враховуються
офіційною статистикою і не контролюються суспільством. Неврегу-
224
10.3. Причини та умови організованої злочинності
льованість багатьох цивільно-правових відносин, нестабільність і су-

перечливість митного, податкового, іншого законодавства, що регла-
ментує різні відносини в економічній сфері, використовується
в інтересах представників організованої злочинності.
Завдяки існуванню системної корупції в нашій країні, з кожним
роком все більше чиновників різного рівня залучаються до органі
зованої злочинної діяльності. Відсутність прозорості й підзвітності
громаді є тим негативним чинником, який заважає впровадити дієвий
соціальний контроль за їх діями.
Велике значення мають і морально-психологічні чинники. Серед
громадян панують настрої скептицизму, зневіри, незахищеності й стра-
ху перед злочинцями. Вони підживлюються деякими ЗМІ, які пропа-
гують цінності злочинного світу, зосереджені на показі жорстокості,
насилля, задовольняють примітивні людські потреби (О. Ю. Шостко,
2014).
Слід брати до уваги і факт збройної агресії Російської Федерації
проти України (з 2014 р.), у результаті якої було анексовано Крим, а та-
кож окремі території Донецької і Луганської областей. Відомі випадки
залучення агресором членів організованих злочинних спільнот у Криму
і на Сході України для створення хаосу та безладу в окремих містах
і районах. Війна на Сході України призвела до загибелі людей, багато-
мільярдних збитків Української держави, перенаправлення матеріаль-
них ресурсів на оборону замість фінансування соціально-економічних
програм.
І нарешті, в країні існують певні умови, що об’єктивно сприяють
вчиненню організованих злочинів, а саме: нереформованість системи
кримінальної юстиції, незабезпечення принципу невідворотності кри-
мінальної відповідальності за злочини, прийняття нормативних актів,
норми яких суперечать одна одній, що створює сприятливі можливості
для організованої злочинної діяльності.
Норми Кримінального і Кримінального процесуального кодексів
України щодо організованої злочинності відстають від сучасних змін,
які відбуваються у злочинному середовищі. Органи правопорядку не-
спроможні адекватно відповідати на виклики злочинного світу. Не
допомагає ефективній діяльності державних органів і відсутність
спеціального законодавства протидії організованій злочинності, яке
225
засвідчило свою результативність в таких країнах, як Італія, США,

Велика Британія. До останнього часу в Україні не було нормативного
врегулювання убезпечення учасників у кримінальних справах про зло-
чини в рамках діяльності ОГ і ЗО (свідків, потерпілих, експертів,
а також самих суддів). Їх незахищеність від фізичного впливу часто
руйнувала доказову базу, що призводило до закриття кримінальних
проваджень (О. Ю. Шостко, 2014).
10.4. Запобігання організованій злочинності
Головна мета запобігання організованій злочинності в Україні на

даний час – обмеження її масштабів. Однак слід зазначити, що до
цього часу в нашій країні ще не створено ефективної системи запо-
бігання і протидії організованій злочинності. Щоб змінити ситуацію
на краще, потрібні постійні комплексні й радикальні заходи. Систе-
ма кримінальної юстиції неспроможна власними силами виконати це
завдання. Ураховуючи це, головна роль належить загальносоціаль‑
ному запобіганню організованій злочинності, а саме: зміцненню
Української держави шляхом гармонізації відносин різних гілок
влади, продовження проведення комплексних економічних, соціаль-
них реформ, що будуть мати наслідком підвищення рівня життя на-
селення, а отже, зменшувати або усувати криміногенні чинники,
встановленню прозорої системи прийняття рішень органами місцевої
та центральної виконавчої влади, завершенню судової реформи, діям,
спрямованим на активізацію всіх ланок громадянського суспільства,
декриміналізацію культурних норм і свідомості значного прошарку
громадян (О. Ю. Шостко, 2014).
Міжнародно-правові документи наголошують на важливості від-
повідального державного управління, активних дій, що сприяють со-
ціальним і політичним реформам, боротьбі з корупцією і зловживання-
ми владою, підтримки принципу законності у державі й захисту прав
людини.
Система протидії організованій злочинності повинна бути спрямо-
вана насамперед на усунення можливостей для створення індустрії
(промислу) отримання злочинних коштів, їх легалізації та іншого не-
226
10.4. Запобігання організованій злочинності
легітимного використання. Потрібні реальні реформи, цілеспрямовані

заходи, які допоможуть «цивілізувати» розвиток бізнесу, обмежать
присутність монополій на ринку, збільшать конкуренцію, сприятимуть
залученню іноземних інвестицій, знизять рівень уразливості легальної
економіки, щоб перешкодити можливому проникненню в неї організо-
ваних злочинних угруповань.
Заходи, спрямовані на зменшення частки тіньової економіки (зав
дяки прогресивним податковим реформам), захист об’єктів соціальної
інфраструктури, комунального господарства від впливів злочинних
організацій були важливими складовими позитивного зарубіжного
досвіду контролю над організованою злочинністю (О. Ю. Шостко,
2014).
Невід’ємним елементом запобігання організованій злочинності є за-
ходи, спрямовані на запобігання корупції, оскільки існує безпосередня
залежність між цими двома явищами.
Важливими є дії, спрямовані на вдосконалення регуляторної по-
літики держави, а також активізацію всіх ланок громадянського сус-
пільства, включаючи приватний сектор, підтримка незалежних жур-
налістських розслідувань. Однак усі загальносоціальні заходи будуть
марними без політичної волі вищих посадових осіб держави до реаль-
них змін і подолання організованої злочинності.
Що стосується заходів спеціально-кримінологічного запобігання,
то слід пам’ятати, що представники організованої злочинності діють
системно, на відміну від багатьох державних органів і різних ланок
кримінальної юстиції. Україні потрібно нове комплексне законодав-
ство щодо протидії організованій злочинності, яке буде розроблятися
на основі національної стратегії запобігання та протидії організованій
злочинності (О. Ю. Шостко, 2014).
Ще у 1993 р. було прийнято Закон України «Про організаційно-
правові основи боротьби з організованою злочинністю». Однак на
сьогодні він є застарілим і не враховує багатьох нових рис і ознак
організованої злочинності.
Необхідною умовою ефективної запобіжної діяльності є належна
робота системи кримінальної юстиції. Норми, які гарантують захист
свідків, більш широке застосування оперативно-розшукових засобів,
в першу чергу щодо лідерів і керівників ОГ і ЗО, повинні ефективно
227
застосовуватися. Слід мати чітку регламентацію використання ін-

форматорів і «підставних» фірм у викритті організованої злочинної
діяльності.
Зусилля правоохоронних органів повинні спрямовуватись на вжи-
вання таких заходів, що збільшують ризик для злочинців бути спій-
маними та покараними, ускладнюють скоєння злочинів, а також
скорочують зиски від них. Важливою є належна координація між
органами кримінального переслідування і судовою гілкою влади. Од-
нак до цього часу триває перехідний етап реформування правоохо-
ронних органів, який характеризується певною непослідовністю,
прорахунками, навіть саботажем з боку окремих політичних керівни-
ків органів правопорядку.
Одним із найбільш дієвих заходів протидії організованій злочин-
ності є позбавлення злочинців можливостей використання і розпо-
рядження отриманими в результаті злочинів доходами або вкладання
їх знову у свою незаконну діяльність. З урахуванням закордонного
й міжнародного досвіду слід якнайшвидше впроваджувати спеціаль-
ну конфіскацію майна осіб, що скоїли злочини, у першу чергу тих,
які пов’язані з організованою злочинною діяльністю та корупцією.
Важливим у цьому зв’язку є наявність адекватного законодавства
протидії відмиванню брудних грошей (О. Ю. Шостко, 2014).
Потрібно ширше використовувати аналітичні можливості органів
кримінальної юстиції – суб’єктів протидії організованій злочинності,
які повинні збирати такі дані (інформацію), що допомагатиме зрозу-
міти фінансове підґрунтя й рівень проникнення організованих груп
та злочинних організацій до легальної економіки.
До 2015 р. основну функцію протидії організованій злочинності
було покладено на спеціального суб’єкта – управління боротьби з ор-
ганізованою злочинністю (УБОЗ) у системі МВС України. У 2015 р.
Верховною Радою України було прийнято рішення про ліквідацію
УБОЗу. Зараз спеціалізованим суб’єктом запобігання організованій
злочинності є Департамент стратегічних розслідувань Національної
поліції як міжрегіональний територіальний орган Національної по-
ліції. Крім нього, згідно з Законом України «Про організаційно-право-
ві основи боротьби з організованою злочинністю» запобігання орга-
нізованій злочинності здійснюється спеціальними підрозділами по
боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБ України,
228
а також неспеціалізованими державними органами: прокуратурою

України, митними органами і органами Державної прикордонної
служби України, органами державної податкової служби та державної
контрольно-ревізійної служби, Національним антикорупційним бюро
України та деякими ін. (О. Ю. Шостко, 2014).
Зарубіжний досвід свідчить, що ефективно протидіяти організо-
ваній злочинності спроможні потужні й самостійні державні служби
(агентства), які мають спеціальну компетенцію у сфері боротьби
з організованою злочинністю (Велика Британія, Італія, США). У де-
яких країнах активно діють тимчасові групи, що складаються із пред-
ставників різних правоохоронних органів (це так звані «ударні»
групи). Вони створюються для проведення комплексного розсліду-
вання найбільш небезпечної діяльності організованих злочинних
об’єднань. Це прискорює збирання необхідних доказів, концентрує
ресурси, дозволяє швидко реагувати на зміни злочинного середовища,
а залучення фахівців різного профілю впливає на чіткий розподіл
обов’язків (О. Ю. Шостко, 2014).
Слід зазначити, що у листопаді 2018 р. почало свою діяльність
Державне бюро розслідувань (ДБР). Як передбачалось, саме воно по-
винно бути тим спеціалізованим суб’єктом, який буде проводити
досудове розслідування у справах, де злочини вчинені в першу чергу
учасниками злочинних організацій. Однак згідно з підслідністю ДБР
і завдань, поставлених перед цим органом, його діяльність не пов’язана
із запобіганням, виявленням, припиненням, розкриттям і розслідуван-
ням злочинів, вчинених учасниками ОГ і ЗО.
Як було зазначено вище, організована злочинність виходить за
межі кордонів однієї держави. Вона є глобальним викликом світовій
спільноті. Ефективна протидія організованій злочинності з урахуван-
ням факту її глобалізації та приголомшливого розмаху отриманих нею
прибутків, неможлива без скоординованої дії міжнародної спільноти,
подолання міждержавних законодавчих колізій.

1. Використовуючи Закон України «Про організаційно-право-
ві основи боротьби з організованою злочинністю», дайте
229
визначення організованої злочинності згідно з цим законом.

Що, на ваш погляд, є дискусійним або недосконалим у ви-
значенні?
2. Наведіть основні показники кримінологічної характерис-
тики організованої злочинності в Україні за останні 5 років.
3. Чим можна пояснити зменшення кількості виявлених ОГ
і ЗО в Україні протягом довгого періоду часу? Які чинни-
ки впливають на високу латентність організованої злочин
ності?
4. Які причини й умови визначають організовану злочинність
у нашій країні?
5. Окресліть головні напрями загальносоціального і спеці-
ально-кримінологічного запобігання організованій зло-
чинності.
230
РОЗДІЛ 11
корупційним
злочинам
11.1. Поняття корупції

та її злочинних проявів
Корупція існувала завжди і є притаманною будь-якій державі, однак

її розміри і негативні впливи є досить різними. Саме з моменту ви-
никнення держави і створення управлінського апарату у чиновників
виникає можливість розпоряджатися ресурсами, приймати рішення не
в інтересах суспільства, а у власних або інтересах близьких осіб, за-
довольняти потреби за рахунок зловживання довірою, при цьому ді-
ючи корисливо.
Термін «корупція» походить від латинського corruptio і означає
псування, розбещення, підкуп, продажність. Корупцію можна визна-
чити як зловживання службовими і посадовими особами своїми пра-
вами і повноваженнями з метою одержання неправомірної вигоди
і особистого збагачення. Слід пам’ятати, що корупція не обмежується
хабарництвом і не зводиться тільки до підкупу виключно державних
службовців.
Українське законодавство дає юридичне трактування терміна «ко-
рупція» у ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жов-
тня 2014 р. Отже, корупція – використання особою, зазначеною у час-
тині першій ст. 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи
пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної
вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції
такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропо-
зиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині
першій ст. 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юри-
дичним особам з метою схилити цю особу до протиправного викорис-
231
Розділ 11. Запобігання корупційним злочинам
тання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними мож-

ливостей.
Наведене визначення можна вважати вузьким з точки зору кримі-
нологічної науки, оскільки корупція є одночасно й соціально-еконо-
мічним, психологічним, моральним явищем, оскільки вражає всі
сфери життєдіяльності суспільства. Корупція є одночасно і причиною,
і наслідком слабкості держави. Внаслідок корупції руйнуються довір
ливі відносини в державі, а її розвиток зупиняється, вона є основним
чинником бідності й відсталості різних країн світу, величезного роз-
шарування у доходах, на ній тримаються авторитарні режими. За да-
ними Cвітового банку, від корупції страждає більшість населення
країн, що розвиваються. Високий рівень корупції автоматично при-
зводить до додаткових витрат на ведення бізнесу в країні. Корупція
також невід’ємно пов’язана з організованою злочинністю.
Корупція є особливо гострою проблемою для тих країн, які пере-
бувають на етапі трансформації (переходу) від одного типу політичної
системи до іншої (від соціалістичної системи до демократичної країни
з ринковою економікою). Цей перехідний період характеризується роз-
балансованістю різних елементів державного механізму, які перебува-
ють або в стані стагнації, або у стані періодичних криз і конфліктів.
Україна належить до держав із високим рівнем корупції. Згідно
з даними міжнародної організації «Transparency International», у 2014 р.
наша держава перебувала на 144-му місці (із 177-ми країн), у 2017 р. –
на 130-му, у 2018 р. – на 120-му (із 180-ти).
Незважаючи на те, що на загальному рівні корупція є соціально-
економічним явищем, у своїх конкретних проявах вона завжди має
реальне прізвище – осіб, які неналежно виконують свої обов’язки,
«приватизують» посаду і збагачуються особисто (або разом із членами
сім’ї, друзями) за рахунок державного бюджету або інших громадян.
Корупцію зазвичай поділяють на низову (або побутову, пов’язану
із повсякденним життям громадян), бюрократичну, або звичаєву (що
виникає при взаємодії громадян, підприємців із чиновниками нижчої
та середньої ланки), політичну (корупційну поведінку осіб, які при-
ймають політичні рішення, наприклад здійснюють підкуп виборців).
Найбільш небезпечним видом є саме політична корупція – нелегі-
тимне використання учасниками політичного процесу та носіями пуб
лічної влади своїх можливостей і повноважень з метою отримання
особистих чи групових вигод.
232
11.2. Кримінологічна характеристика корупційних злочинів
В юридичній площині корупція становить сукупність різних за

характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю сут-
тю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміні-
стративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень
етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь.
Найбільш небезпечним видом корупційних правопорушень є ко-
рупційні злочини, які у своїй сукупності становлять корупційну зло‑
чинність. Законодавче визначення цього поняття відсутнє. У примітці
до ст. 45 КК України надається вичерпний перелік складів злочинів,
які належать до корупційних.
Корупційну злочинність можна визначити як сукупність умисних
суспільно небезпечних діянь службових і посадових осіб держави, а та‑
кож працівників підприємств, установ чи організацій різних форм
власності, які не є службовими особами, пов’язаних із одержанням
неправомірної вигоди для себе, інших фізичних або юридичних осіб або
із зловживанням повноваженнями, а також підкуп таких осіб з боку
пересічних громадян і представників бізнес-спільноти.
Негативні наслідки корупційної злочинності виявляються в тому,
що вона є головною причиною бідності країни, порушує основні кон-
ституційні засади щодо дотримання прав і свобод громадян, дискре-
дитує економічні реформи, перешкоджає надходженню інвестицій,
є причиною фінансових криз тощо. Такий дисбаланс внутрішніх на-
ціональних відносин призводить до того, що корупція із соціальної
аномалії поступово перетворюється у правило, стає нормою функціо-
нування влади і способом життя значної частини суспільства.
Суттєвий злам у суспільній психології – коли пересічні громадяни
із самого початку психологічно налаштовані на протиправні способи
вирішення проблеми – призводить до руйнації демократичних прин-
ципів і чесного підприємництва, ускладнює будь-які зусилля щодо
зменшення частоти корупційних практик.

корупційних злочинів
Передусім слід пам’ятати, що будь-які дані офіційної статистичної

звітності не відображають справжнього стану цього явища, оскільки
233
у системно-корумпованій країні правоохоронні органи так само

вражені корупцією, як і інші сфери держави. Корупційні правопору-
шення є високолатентними. Найчастіше корупційні відносини від-
буваються за двосторонньої зацікавленості, що призводить до склад-
ності виявлення окремих правопорушень і покарання винних.
Розглянемо деякі показники офіційно облікованих корупційних
злочинів. Якщо у 2014 р. до суду з обвинувальним актом було на-
правлено 2381 кримінальне провадження, то у 2018 р. їх кількість
збільшилася до 3650. У 2014 р. виявлено 1713 осіб, що вчинили
кримінальні корупційні правопорушення. У 2018 р. їх кількість збіль-
шилася на 64 % і становила 2565 осіб.
Щодо структури корупційної злочинності, то найбільшу питому
вагу мають злочини, передбачені частинами 2–5 ст. 191 КК України
(привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зло-
вживання службовим становищем), а також ст. 368 КК України (при-
йняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди
службовою особою, до зміни КК України – одержання хабара).
Кількість засуджених осіб за вчинення корупційних злочинів має
строкату динаміку: у 2016 р. у порівнянні з 2015 р. їх кількість змен-
шилась на 35 % (із 755 до 492 осіб), однак у 2017 р. число засуджених
у порівнянні з 2016 р. зросло втричі – до 1692 осіб. У 2018 р. кількість
засуджених знов знизилась і становила 766 осіб. Більш детальну
інформацію про види покарань, призначені засудженим, надано
в табл. 7.
Таблиця 7
Види покарань, застосовані до засуджених (2014–2018 рр.)
Роки
Види покарань
2014 2015 2016 2017 2018
Основні покарання
Позбавлення волі
35 59 32 107 53
на певний строк
Обмеження волі 16 10 5 20 14
Арешт 3 6 7 20 13
234
11.2. Кримінологічна характеристика корупційних злочинів
Роки
Види покарань
2014 2015 2016 2017 2018
Виправні роботи 3 2 0 4 0
Штраф 227 333 291 849 497
Позбавлення права
0 0 0 2 3
обіймати певні посади
Службове обмеження
для військовослуж- – – – – 1
бовців
Додаткові покарання
Штраф 41 39 21 67 21
Позбавлення
спеціального звання, 75 53 37 92 32
рангу
Позбавлення права
522 475 275 907 330
обіймати певні посади
Конфіскація майна 35 54 30 97 26
Кримінологічна характеристика даного виду злочинності охоплює

й ознаки особистості корупціонера.
Наведена далі типологія корупційних злочинців розроблена на-
самперед, спираючись на соціально-рольові ознаки винних осіб. Щодо
активного підкупу (ст. 354 КК України, ст. 3683, ст. 3684, 369 КК Укра-
їни), то ці корупційні правопорушення вчиняються загальними
суб’єктами злочину і згідно з міжнародно-правовими нормами нале-
жать до активної корупції. Враховуючи цю обставину, можна виокре-
мити один тип активного корупціонера. У межах такого типу слід
розрізняти ситуативного і звичного корупціонера (хабародавця). Пер-
ший використовує підкуп для вирішення особистих питань лише
в окремих випадках. Звичні хабародавці умисно і постійно досягають
певних особистих цілей або задовольняють інтереси інших осіб не за
235
рахунок власних умінь, професійних навичок, дотримання законних

процедур тощо, а шляхом надання неправомірної вигоди службовій чи
посадовій особі.
Щодо корупційних злочинів, які вчиняють спеціальні суб’єкти, то
винна особа відрізняється особливою соціальною позицією – наявніс-
тю владних повноважень чи виконанням службових обов’язків. Згідно
з міжнародно-правовими документами більшість корупційних зло-
чинів цього виду належать до пасивної корупції. Таких суб’єктів ко-
рупційних правопорушень умовно можна розподілити на такі типи:
«дрібний корупціонер» (ситуативний тип), який одержує час від
часу неправомірну вигоду у незначних розмірах (крім грошей, це мо-
жуть бути промислові товари або продукти) за вирішення щоденних
життєвих проблем пересічних громадян;
звичний корупціонер (представник корупційної системи) просто
дотримується «правил гри», які склалися в тій чи іншій організації,
установі. Своїми діями виявляє лояльність до системи, яку інакше на-
зивають «корпоративною культурою». Вони є конформістами. Зазви-
чай, такі суб’єкти корупційних правопорушень діляться своїми при-
бутками з безпосереднім керівником (керівниками);
ініціативний корупціонер (злісний тип) – сам створює криміноген-
ну ситуацію, має сталу мотивацію до отримання неправомірної вигоди.
Найчастіше посідає керівні посади на підприємствах, в організаціях
різних форм власності, зокрема, й у правоохоронних органах, судах,
органах місцевого самоврядування або представницьких органах тощо.
Особи, які належать до цього типу, постійно вишукують можливості
для одержання неправомірної вигоди або «продажу» своїх повнова-
жень, хоча ініціатива щодо її отримання може мати завуальований
вигляд. Діють зазвичай через посередників;
найбільш небезпечним типом є тип особливо злісного (політично‑
го) корупціонера. Це особи, які обіймають політичні посади або пра-
цюють на посаді категорії «А» державної служби, незаконно й непра-
вомірно використовують свій державний статус для отримання переваг
(соціальних, політичних, економічних тощо) для себе, близьких осіб,
однопартійців тощо. Від інших корупціонерів вони відрізняється об-
сягами і масштабністю владних можливостей для самозбагачення та
отримання інших вигод.
236
11.3. Причини та умови корупційних злочинів

корупційних злочинів
Корупція має глибокі історичні корені. Скарги на те, що хабарі та

корупція стали загальнопоширеними, можна знайти на асирійській
глиняній табличці 2800 р. до н. е. Хоча заведено вважати, що корупція
характерна передовсім для східних суспільств, згадки про неї знахо-
димо у дуже багатьох класичних текстах західної інтелектуальної
традиції – від Платона й Аристотеля до Мак’явеллі та Руссо, пише
український науковець Я. Грицак.
Корупція була невід’ємним атрибутом радянського режиму, хоча
це слово в СРСР почало вживатися тільки наприкінці 80‑х рр. мину-
лого століття. У той час науковці оперували термінами «хабар», «зло-
вживання», оскільки існування самого явища заперечувалось.
Слід пам’ятати, що за часів СРСР розквітла влада партійних функ-
ціонерів-бюрократів – так звана номенклатура, яка вважалася своє-
рідною «кастою недоторканних», які керували державою. В умовах
планової економіки швидко розростався непомірно великий апарат
контролю за виробництвом і розподілом, поширювалась тіньова еко-
номіка.
Сучасний стан корупції в Україні багато в чому обумовлений тим,
що після розпаду СРСР державний апарат залишився майже незмін-
ним. Україна отримала у спадок усі управлінські «хвороби» тоталі-
тарного режиму. Після проголошення незалежності не було проведе-
но люстрації – заборони колишнім діячам комуністичної партії
займати відповідальні посади в урядових структурах нової держави.
Стара радянська номенклатура (разом із керівниками КДБ, міліції,
комсомольськими функціонерами) зберегла за собою першочергове
право доступу до приватизації, вигідних державних замовлень та
кредитів. Корупційні зловживання при здійсненні приватизації в Укра-
їні в 90‑х рр. ХХ ст. призвели до несправедливого і утаємниченого
перерозподілу національного багатства, недовіри переважної біль-
шості громадян до цієї складової ринкових трансформацій. Регіональ-
ні еліти отримали своє багатство переважно внаслідок перерозподілу
державної власності, а не збільшення суспільного продукту як резуль-
тату підприємницької діяльності.
237
Негативну роль у цьому процесі зіграло недосконале законодав-

ство, прийняте у перші роки незалежності України, яке визначало
лише основу нових ринкових відносин. Поширеною була практика
підміни пріоритету закону численними підзаконними актами.
Як вважає відомий український кримінолог О. М. Костенко, особ
ливість корупції «українського зразка» полягає в тому, що це коруп-
ція кризового типу, оскільки вона породжується кризою сучасного
українського суспільства (а не лише недосконалістю кримінальної
юстиції) і поглиблює кризу суспільства, оскільки зводить нанівець
будь-які політичні, економічні, правові, моральні реформи. Саме
в цьому полягає її загроза для національної безпеки України.
Корупція в Україні є наслідком системних протиріч політично‑
го, морально-психологічного, економічного, організаційно-управлін‑
ського, правового, ідеологічного характеру.
До політичних факторів поширення корупції належить недостат-
ня політична воля керівників держави, центральних органів влади,
кримінальної юстиції до активних дій щодо скорочення корупційних
правопорушень, потурання корупційним проявам або, в окремих ви-
падках, особиста участь у різноманітних корупційних схемах.
Головним економічним чинником, який обумовлює корупцію
в Україні, вважають швидку заміну державної власності на приватну,
створення олігархічного капіталу і зрощення його з державною бю-
рократією на початку 2000‑х рр. До інших причин існування і по-
ширення корупційних практик належить масова тінізація національ-
ного економічного сектору, яка, так само, зворотньо їх підживлює.
За даними експертних оцінок, тіньова економіка в Україні знаходить-
ся на рівні 43–50 % від ВВП.
Ще один негативний чинник – монополізм (досягнення суб’єктом
господарювання домінуючого становища на ринку товарів, підтри-
мання або посилення цього становища) і низька конкуренція в еко-
номіці.
Серед інших причин, які продукували та продовжують продуку-
вати корупцію в нашій державі, найчастіше називають такі:
– невідмежованість політики від бізнесу, суспільних і особистих
відносин, що відбувається на тлі загальної апатії та зневіри пересіч-
них громадян;
238
11.3. Причини та умови корупційних злочинів
– зрощення державного апарату з підприємницькими і комерцій-

ними структурами, формування їхніх ділових відносин поза межами
правового поля;
– надання пільг та переваг «своїм» корпоративним групам, вико-
ристання державних ресурсів в особистих інтересах;
– висока концентрація політичної влади та ресурсів у правлячої
еліти;
– історично обумовлене вкорінення неформальних практик спіл-
кування між посадовцями різних рівнів і сфер діяльності між собою
і громадянами;
– контроль владної еліти над судовими і правоохоронними орга-
нами;
– грубі порушення демократичних принципів волевиявлення під
час проведення загальнонаціональних і місцевих виборів (особливо
у період 2010–2013 рр.);
– відсутність дієвих реформ у виконавчій гілці влади;
– безкарність осіб, винних у корупційних злочинах, які належать
до посадових осіб категорії «А», «Б» державної служби або обіймають
політичні посади.
До умов, які сприяють корупції, слід віднести складність та супереч
ливість бюрократичних процедур; відсутність довгий час реформи
державної служби; вибіркове правосуддя, велику кількість контролю-
ючих органів, хоча їх кількість і зменшилась за останні 4 роки.
Cлід звернути увагу на неврегульованість та заплутаність протягом
довгого часу податкового, земельного, тендерного законодавства, піз-
ніше – cкладність і «білі» плями прийнятих нормативно-правових
актів, які регулюють правовідносини у цих сферах законодавства. Це
призвело до існування різноманітних схем із сотнями підставних осіб
та фіктивних компаній для виведення корупційних грошей в інші дер-
жави і офшорні юрисдикції.
Одним із факторів корупційних правопорушень є відсутність дієвої
системи перевірки і притягнення до юридичної відповідальності осіб,
уповноважених на виконання функцій держави або місцевого само-
врядування, які з 2017 р. подають електронні декларації осіб. До
останнього часу в законодавстві взагалі не було норм, які б передбача-
ли перевірку законності набуття майна, активів, фінансових забов’язань
239
чиновників, унаслідок цього в Україні поширилося безкарне незакон-

не збагачення чиновників.
11.4. Запобігання корупційним злочинам

Результати дослідження Світового банку засвідчують, що країни,
які борються з корупцією та забезпечують відповідний правопорядок,
у довгостроковій перспективі можуть збільшити національний дохід
майже в чотири рази.
Провідне місце у загальносоціальному запобіганні належить мінімі-
зації чинників, які породжують корупцію через ефективне державне
управління, прозорий виборчий процес, зменшення надмірного контролю
підприємницької діяльності, розвиток електронного урядування, ство-
рення простої і передбачуваної системи оподаткування, реформування
системи державного нагляду та контролю. Особливо важливі в цьому
контексті незалежна судова влада і дієва реформована прокуратура.
У країнах розвинутих демократій на шляху поширення практики
політичної корупції вже встановлені системні бар’єри (інституційні
та нормативно-правові), які продовжують вдосконалюватися. Чинни-
ком зменшення корупційних проявів є створення системи стримуван-
ня і противаг у системі поділу влади, підзвітність і відкритість дер-
жавних інституцій. Для нашої країни є актуальним унормування
прозорості діяльності органів державної влади і місцевого самовря-
дування, передусім чітким правовим регулюванням адміністративних
процедур. Цьому сприятиме якнайширше використання інформацій-
них технологій.
Тому слід продовжувати демократичні зміни, які відбуваються
в Україні після 2014 р., коли протидія корупції була визначена одним
із ключових пріоритетів державної політики. Було реформувано сферу
відкритих даних (зокрема, створено відповідний портал), проведено
реформу державних закупівель, запущено електронну систему
ProZorro, електронну систему декларування майна, доходів, видатків
та зобов’язань фінансового характеру. У 2018 р. Україна піднялась на
76-те місце в рейтингу Doing Business Світового банку (у 2014 р. зна-
ходилась на 112-му місці).
Підписання у червні 2014 р. Угоди про асоціацію з Європейським
Cоюзом, яка набрала чинності 1 вересня 2017 р., передбачає структур-
240
ні реформи у багатьох галузях господарства, зміни у плануванні й ви-

конанні бюджету, контролю за використанням бюджетних коштів.
Важливим у цьому контексті є реформування державної служби та
служби в органах місцевого самоврядування.
Інший напрямок загальносоціального запобігання – активна проти-
дія корупції з боку громадян, їх об’єднань, ЗМІ, оскільки неможливо
зменшити корупційні прояви без участі громадянського суспільства.
В Україні є громадські об’єднання, які виконують важливу функцію
контролю за діяльністю державного апарату і оперативно реагують на
корупційні прояви.
Однак одним із основних важелів впливу на корупцію є власна по-
ведінка громадян. Без активної корупції не було б величезного масиву
корупційних правопорушень. Тому слід проводити цілеспрямовані
інформаційні кампанії, метою яких є надання відомостей щодо загроз
корупції, негативні наслідки від якої не завжди є очевидними.
Важливим є виховання нетерпимості до корупції, навчання навич
кам протидії конкретним правопорушенням, усвідомлення власної
відповідальності, що дозволить підвищити громадянську активність,
перш за все молоді. У цьому зв’язку особливо важливою є підготовка
майбутніх юристів. Саме студенти юридичних вузів повинні мати
«нульову» толерантність до проявів активної і пасивної корупції.
Стосовно спеціально-кримінологічного запобігання корупції, то
слід сказати, що Україна зараз має адекватне антикорупційне законо-
давство, яке при наявній політичній волі можна практично застосову-
вати і, таким чином, зменшувати рівень корупційних правопорушень.
Основним нормативним актом є Закон України «Про запобігання ко-
рупції» від 14 жовтня 2014 р., положення якого декілька разів зміню-
вались і доповнювались. У цьому Законі надано визначення основних
термінів, які є узгодженими з міжнародно-правовими термінами, роз-
ширено перелік суб’єктів відповідальності за корупційні правопору-
шення, визначено систему органів, що здійснюють запобігання і проти-
дію корупції, встановлено перелік обмежень (заборон), спрямованих
на мінімізацію корупційних проявів з боку осіб, уповноважених на
виконання функцій держави або місцевого самоврядування під час
перебування їх на посадах, та інші заходи.
Серед інших спеціальних нормативних актів слід назвати такі за-
кони: «Про Національне антикорупційне бюро України» (14 жовтня
241
2014 р. № 1698‑VIII), «Про засади державної антикорупційної політи-

ки в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки» (14 жовт
ня 2014 р. № 1699‑VIII), «Про Національне антикорупційне бюро
України» (14 жовтня 2014 р. № 1698‑VI), «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної полі-
тики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європей-
ським Союзом візового режиму для України» (13 травня 2014 р.
№ 1261‑VII), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Украї-
ни щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та
публічних діячів» (14 жовтня 2014 р. № 1701‑VIII), «Про державну
службу» (10 грудня 2015 р. № 889‑VIII), «Про Національне агентство
України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одер-
жаними від корупційних та інших злочинів» (10 листопада 2015 р.
№ 772‑VIII), «Про Вищий антикорупційний суд» (7 червня 2018 р.
№ 2447‑VIII), «Про внесення змін до Закону України “Про запобігання
корупції” щодо викривачів корупції» (17 жовтня 2019 р.).
В Україні створено розгалужену систему суб’єктів, які здійснюють
заходи щодо запобігання і протидії корупції. Це Національне антико-
рупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання
корупції, Національне агентство України з питань виявлення, розшуку
та управління активами, одержаними від корупційних та інших зло-
чинів, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Державне бюро
розслідувань, Вищий антикорупційний суд.
Однак можна констатувати, що у сфері правозастосування робота
вищезазначених суб’єктів не є результативною, тому принцип невід-
воротності відповідальності за корупційні правопорушення на прак-
тиці не працює. Національне агентство з питань запобігання корупції
не створило ефективної системи контролю і перевірки доходів і витрат
державних службовців. А це один із дієвих засобів зменшення коруп-
ційних проявів.
Незважаючи на прийняті законодавчі новели спеціальна конфіска-
ція як інший захід кримінально-правового характеру також не стала
дієвим засобом вилучення в дохід держави грошей, цінностей та ін-
шого майна, набутих унаслідок корупційних злочинів.
Важливою складовою антикорупційних заходів у багатьох країнах
світу є захист викривачів – осіб, які доброчесно повідомляють про
можливі факти корупційних правопорушень. 17 жовтня 2019 р. Верхов
242
ною Радою ухвалено Закон України «Про внесення змін до Закону

України “Про запобігання корупції” щодо викривачів корупції», яким
передбачено права та гарантії таких осіб, способи повідомлення про
корупційне правопорушення, обов’язки і повноваження органів, на які
покладається реалізація норм закону.
Для ефективного запобігання корупційним злочинам варто одно-
часно застосовувати загальносоціальні і спеціально-кримінологічні
заходи, які б допомагали зробити корупційні практики невигідними
і ризикованими.
Транснаціональні аспекти корупції вимагають глобальних заходів,
розроблених і впроваджених світовою спільнотою. Операції щодо від-
мивання «брудних» грошей, одержаних від корупційної діяльності, не
можуть відбутися без підтримки іноземних фінансових установ. По-
садові особи все частіше використовують складні схеми перекачуван-
ня корупційного капіталу на підставні компанії в офшорних юрисдик-
ціях, широко використовується фінансова система розвинутих країн.
У цьому напрямі найбільш важливою є боротьба з анонімними під-
ставними компаніями, фондами і трастами.
Численні міжнародно-правові документи, а також практичні дії
органів кримінальної юстиції, фінансових інституцій, громадянського
суспільства багатьох розвинутих країн світу спрямовані на збільшення
ризиків для корумпованих можновладців бути спійманими і покарани-
ми, а також на позбавлення їх можливостей використовувати злочинні
доходи, одержані від корупційної діяльності.
Саме для цього були прийняті такі міжнародно-правові акти, як
Конвенція ООН проти корупції (2003), а також Конвенція ООН проти
транснаціональної організованої злочинності (2000), які містять комп-
лексні заходи із запобігання корупції, а також визначають головні на-
прями та пріоритети державної антикорупційної політики щодо спри-
яння доброчесності публічних посадових осіб, виявлення корупції,
покарання за корупційні дії, міжнародного співробітництва.
Важливими з погляду міжнародної антикорупційної політики є та-
кож Конвенція ОБСЄ про боротьбу з хабарництвом міжнародних
державних посадовців (1997); Африканська конвенція про запобігання
корупції та боротьбу з нею (2003); Кримінальна конвенція Ради Євро-
пи про боротьбу з корупцією (1999), Цивільна конвенція Ради Європи
про боротьбу з корупцією (1999).
243

1. Розкрийте поняття корупційної злочинності.
2. У чому полягають негативні наслідки корупції для держави,
суспільства і окремого громадянина?
3. Надайте типологію особистості злочинця-корупціонера.
Проілюструйте її конкретними прикладами.
4. Назвіть головні причини й умови корупційних злочинів.
5. Які заходи запобігання можуть зменшити рівень корупцій-
них злочинів в Україні.
244
РОЗДІЛ 12
злочинам
у сфері економіки

злочинів у сфері економіки
Під злочинністю у сфері економіки розуміється сукупність умисних

корисливих злочинів, що заподіюють шкоду економічним інтересам
держави, територіальних громад і суб’єктів господарювання.
Особливістю злочинів даної категорії є те, що вони вчиняються під
час здійснення господарської діяльності, спрямованої на виготовлення
та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою
одержання прибутку, а також пов’язані із господарчим забезпеченням
діяльності негосподарюючих суб’єктів або управлінням господар-
ською діяльністю. До економічних відносять злочини, вчинені на під-
приємствах, в установах, організаціях різної організаційно-правової
форми і форми власності за видами економічної діяльності. Криміналь-
ні правопорушення (особи, які їх вчинили) за видами економічної ді-
яльності визначаються та заносяться до Єдиного реєстру досудових
розслідувань з використанням Національного класифікатора України
«Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД).
Традиційно до злочинів, вчинених у сфері економіки, належать
злочини у сфері господарської діяльності, службової діяльності, а та-
кож привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зло-
вживання службовим становищем. До економічних частково належать
злочини, пов’язані з використанням інформаційно-телекомунікаційних
систем і технологій у сфері здійснення господарської діяльності.
Суб’єктами вчинення економічних злочинів виступають керівники
і посадові особи суб’єктів господарювання, службові й посадові особи
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, наді-
245
Розділ 12. Запобігання злочинам у сфері економіки
лені господарською компетенцією, а також засновники суб’єктів гос-

подарювання.
У 2019 р. рівень злочинності у сфері економіки склав 112 948 зло-
чинів і 28 603 особи, які їх вчинили.
Найбільша кількість економічних злочинів вчиняється у таких
сферах суспільного виробництва, як‑от: державне управління; обо-
рона; обов’язкове соціальне страхування; оптова та роздрібна торгівля;
інформація й телекомунікації; будівництво; фінансова і страхова ді-
яльність. Із числа виявлених економічні злочини порівняно частіше
вчиняють керівники підприємств, установ, організацій; приватні під-
приємці, фермери; власники, співвласники підприємств; державні
службовці всіх категорій. Слід ураховувати, що економічні злочини
належать до високолатентних.
За період 2016–2019 рр. динаміка економічних злочинів у цілому
демонструє щорічний приріст: 2016 р. – 92 033; 2017 р. – 102 115
(+ 10,9 %); 2018 р. – 113 752 (+11,4 %); 2019 р. – 112 948 (–0,7 %), що
пов’язано з високою часткою тіньової економіки і недоліками госпо-
дарської діяльності підприємств, установ, організацій державної, ко-
мунальної і приватної форм власності.
Розподіл економічних злочинів у розрізі регіонів демонструє пере-
важання Дніпропетровської, Запорізької, Харківської, Одеської облас-
тей, а також м. Києва. Це пояснюється зосередженням промислового
виробництва, торгівлі і сфери послуг на території зазначених регіонів.
Злочини у сфері економіки здебільшого вчиняються особами віком
від 30 років і старше, які займають посади, пов’язані із виконанням
організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функ-
цій, а також матеріально відповідальні посади. Основна частина зло-
чинців мають вищу і середньоспеціальну освіту і стаж роботи 1–3 роки
і більше.

До причин вчинення злочинів у сфері економіки належать такі:

– деформації економічної свідомості населення у вигляді антисус-
пільних поглядів, традицій, цінностей та поведінкових настановлень;
246
12.2. Причини та умови злочинів у сфері економіки
– прагнення суб’єктів господарювання до максимізації доходів

і мінімізації витрат;
– корпоратизація найбільш прибуткових секторів економіки і моно-
польне становище фінансово-промислових груп;
– зрощення інтересів бюрократичного апарату та бізнесу з метою
примноження капіталу і одержання максимальних доходів;
– неринкові механізми розподілу і перерозподілу матеріальних
ресурсів і фінансових потоків;
– традиції розкрадання бюджетних коштів, привласнення держав-
ного і комунального майна за різними злочинними схемами;
– прийнятне ставлення суб’єктів господарювання, фізичних осіб-
підприємців та більшості населення до несплати податків, зборів та
обов’язкових платежів, різного роду шахрайства, фінансових маніпу-
ляцій, порушення норм і правил ведення підприємницької діяльності;
– високий рівень тіньової господарської діяльності;
– обтяжлива і несправедлива система оподаткування та агресивне
адміністрування податків з боку фіскальних органів;
– штучне створення бюрократичних перешкод для малого і серед-
нього бізнесу при наданні адміністративних послуг, а також при вхо-
дженні на зовнішній і внутрішній ринки;
– обмежені майнові і фінансові ресурси для розвитку бізнесу
в Україні.
Умовами, що сприяють вчиненню злочинів у сфері економіки, є такі:
– недоліки і прорахунки державної економічної політики;
– надмірна зарегульованість підприємницької діяльності норма-
тивно-правовими актами різної юридичної сили;
– неефективне державне управління суспільним виробництвом
товарів і наданням послуг, об’єктами державної й комунальної влас-
ності;
– неефективні механізми контролю за використанням бюджетних
коштів, безповоротної фінансової допомоги, коштів, одержаних за
міжнародними грантовими програмами і кредитними лініями;
– відсутність загальнодержавної стратегії розвитку підприємни-
цтва в умовах макроекономічної нестабільності і розвитку ринкових
відносин;
– високий рівень корумпованості контролюючих і правоохоронних
органів;
247
– неналежна охорона державного, комунального і приватного

майна;
– низька ефективність діяльності правоохоронних органів по за-
побіганню, виявленню, розслідуванню та припиненню злочинів, що
вчиняються у сфері економіки;
– широкі можливості для заволодіння прибутковими підприєм-
ствами державної, комунальної і приватної форм власності шляхом
штучнного банкрутства і рейдерського захоплення;
– відомча підпорядкованість і закритість для громадського конт
ролю фінансово-господарської діяльності великих державних і кому-
нальних підприємств;
– неефективні інституційні механізми захисту прав суб’єктів під-
приємницької діяльності;
– низький рівень оплати праці матеріально відповідальних поса-
дових осіб підприємств, установ, організацій державної і комунальної
форм власності.

Запобігання злочинам у сфері економіки являє собою узгоджену

систему заходів політичного, економічного, соціального, організацій-
но-правового характеру, спрямованих на обмеження дії та нейтраліза-
цію причини та умов вчинення зазначеної категорії злочинів.
До загальносоціальних заходів запобігання злочинам у сфері еко-
номіки належать: забезпечення захисту економічної конкуренції та
рівних можливостей для суб’єктів великого, середнього і малого біз-
несу; зменшення податкового навантаження на підприємців; сприяння
доступному кредитуванню малого й середнього бізнесу; залучення
інвестицій у перспективні сектори економіки і створення нових робо-
чих місць; підвищення рівня оплати праці; спрощення бюрократичних
процедур; стимулювання підприємницької ініціативи; проведення
антикорупційної експертизи нормативних актів у сфері господарської
діяльності; активізація інститутів громадянського суспільства в управ-
лінні економіки; розвиток державно-приватного партнерства у сфері
великого, середнього та малого бізнесу.
248
12.3. Запобігання злочинам у сфері економіки
До спеціально-кримінологічних заходів із запобігання злочинам

у сфері економіки належать такі.
1. Заходи профілактики:
– повний перехід на безготівкові форми розрахунків з використан-
ням системи електронних платежів, платіжних терміналів, платіжних
карток;
– зменшення перелiку видiв пiдприємницької дiяльностi, якi
лiцензуються;
– реалізація механізму повної чи часткової деприватизацiї, якщо
приватизацiя здiйснена з порушенням передбачених законом умов та
порядку її проведення;
– законодавче врегулювання інституту лобіювання інтересів біз-
несу в нормотворчій діяльності та державному управлінні;
– удосконалення механізму здійснення публічних закупівель;
– диверсифікація джерел надходження в Україну енергоносіїв та
стратегічних промислових матеріалів;
– забезпечення вільного доступу правоохоронних органів до баз
даних контролюючих органів, а також реєстрів, у тому числі реєстру
речових прав на нерухоме майно, реєстру діючих договорів аренди,
єдиного реєстру об’єктів державної власності, каталога об’єктів малої
і великої приватизації, реєстру платників податків, реєстру організато-
рів аукціонів по відчуженню майна та ін.;
– співпраця із закордонними правоохоронними органами, які спе-
ціалізуються на запобіганні злочинам у сфері економіки.
2. Заходи відвернення загрози вчинення злочинів:
– фінансовий моніторинг господарських операцій, що здійсню-
ються підприємствами з ознаками фіктивності;
– запровадження автоматизованого арешту коштів у цивільному
та господарському судочинстві;
– зупинення дії та анулювання ліцензій на здійснення окремих
видів господарської діяльності;
– зупинення та скасування актів управління;
– дострокове припинення і скасування договорів аренди;
– скасування результатів електронних торгів із реалізації нерухо-
мого майна та ін.
3. Заходи з припинення злочинів у сфері економіки повинні здій-
снюватися в межах компетенції суб’єктів, уповноважених здійснювати
249
державний контроль за фінансово-господарською діяльністю підпри-

ємств, установ та організацій, а також уповноважених виявляти та
розслідувати економічні злочини. Це може бути зупинення фінансової
операції із зарахування чи списання коштів, які містять ознаки вчинен-
ня злочину, передбаченого КК України; накладення штрафів за пору-
шення податкового і митного законодавства; накладення арешту на
майно в межах кримінальних проваджень; застосування заходів кри-
мінально-правового характеру щодо юридичних осіб (штраф, конфіс-
кація майна, ліквідація); притягнення до кримінальної відповідальнос-
ті підозрюваних осіб у вчиненні господарських, службових злочинів
та кіберзлочинів.

1. Дайте кримінологічну характеристику злочинам у сфері
економіки.
2. Назвіть причини та умови вчинення злочинів у сфері еко-
номіки.
3. Укажіть причини та умови вчинення злочинів у сфері ви-
користання бюджетних коштів.
4. Які заходи загальносоціального запобігання злочинам
у сфері економіки ви знаєте?
5. Складіть план заходів спеціально-кримінологічного запо-
бігання злочинам у сфері економіки.
250
РОЗДІЛ 13
кіберзлочинам
13.1. Поняття кіберзлочинів

та їх кримінологічна характеристика
На початку XXI ст. бурхливий розвиток цифрових технологій і їх

поширення практично на всі сфери життєдіяльності людини зумовили
виникнення нових суспільних відносин. Україна робить дієві кроки
з метою інтеграції до світового діджитал-середовища. Так, 17 січня
2018 р. своїм розпорядженням Уряд схвалив Концепцію розвитку
цифрової економіки та суспільства України на 2018–2020 роки та за-
твердив план заходів щодо її реалізації.
Злочинність у віртуальному просторі – явище нове, але частина
злочинів, скоєних у сфері високих технологій, – це відомі крадіжки,
шахрайства, вимагання. І для дослідження проблеми кіберзлочиннос-
ті необхідно окреслити визначення таких явищ, як віртуальний простір,
кіберзлочинність, комп’ютерні злочини, кібертероризм тощо, щоб
відмежувати їх один від одного і від суміжних понять.
Терміни «кіберзлочин», «кіберзлочинець» чи «кіберзлочинність»
так і не знайшли універсального визначення на конвенціональному
рівні чи в інших міжнародних правових документах. Практичні фахів-
ці та учені з різних сфер докладають чимало зусиль для поглиблення
розуміння змісту явища кіберзлочинності та інтерпретації основних
його проявів. У теорії відсутня загальноприйнята правова дефініція
кіберзлочинності.
Для кримінологічної характеристики зазначеного виду злочиннос-
ті використовуються різні визначення: «злочинність у сфері викорис-
тання електронно-обчислювальних машин», «кіберзлочинність»,
«комп’ютерна злочинність», «злочинність у віртуальному просторі»,
«злочинність у сфері новітніх технологій», «злочинність у сфері ін-
251
Розділ 13. Запобігання кіберзлочинам
формаційних технологій», «злочини у сфері IT-технологій», «інфор-

маційна злочинність» тощо. КК України оперує терміном «злочини
у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ю
терів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку».
Універсальним та найбільш розповсюдженим для характеристики
зазначеного кола питань є термін «кіберзлочинність». Пояснюється це
тим, що саме термін «кіберзлочинність» (cybercrime) отримав законо-
давче закріплення на міжнародному (Конвенція Ради Європи «Про
кіберзлочинність») та вітчизняному (Закон України «Про основні за-
сади забезпечення кібербезпеки України») рівнях. Конвенція Ради
Європи «Про кіберзлочинність» не розкриває визначення кіберзлочин-
ності. Відповідна дефініція міститься у нормах національного законо-
давства, а саме у Законі України «Про основні засади забезпечення
кібербезпеки України».
Так, у ст. 1 цього Закону кіберзлочинність визначається як сукуп-
ність кіберзлочинів. У свою чергу, кіберзлочин (комп’ютерний зло-
чин) – суспільно небезпечне винне діяння у кіберпросторі та/або з його
використанням, відповідальність за яке передбачена законом України
про кримінальну відповідальність та/або яке визнано злочином між-
народними договорами України. В той же час під кіберпростором
розуміється середовище (віртуальний простір), яке дає можливість для
здійснення комунікацій та/або реалізації суспільних відносин, утворе-
не в результаті функціонування сумісних (з’єднаних) комунікаційних
систем та забезпечення електронних комунікацій із використанням
мережі Інтернет та/або інших глобальних мереж передачі даних.
Кіберзлочини найчастіше ставлять під загрозу не лише приватну
сферу, а й життєво важливу інфраструктуру, яка в багатьох країнах не
контролюється публічним сектором, і такі злочини можуть чинити
дестабілізуючий вплив на всі верстви суспільства. Розвиток інформа-
ційних технологій та сучасних телекомунікацій супроводжується про-
цесами масової віктимізації їх користувачів. Такі тенденції полегшують
пришвидшення проникнення кіберзлочинності в соціум.
Виділяють наступні ознаки кіберзлочинності: поширюється на
середовище, що надає можливості для здійснення комунікацій та/або
реалізації суспільних відносин; вчиняється у віртуальному просторі
в межах мережі Інтернет та/або інших глобальних мереж передачі
252
13.1. Поняття кіберзлочинів та їх кримінологічна характеристика
даних; вчиняються за допомогою комп’ютерних систем або шляхом

використання комп’ютерних мереж та інших засобів доступу до вір-
туального простору, а також проти інформаційної безпеки. Тобто
техніка може виступати як засобом вчинення злочину, так і його
предметом.
Існує декілька підходів до класифікації кіберзлочинів. Перший під-
хід ґрунтується на структурі злочинних проявів визначеної Конвен-
цією Ради Європи «Про кіберзлочинність», яка містила спочатку чо-
тири окремі групи (потім був прийнятий додатковий протокол, і тепер
їх – п’ять). Відповідно, наявні міжнародні та регіональні документи,
що були прийняті на базі Конвенції, а також наукова практика, розді-
ляють кіберзлочини на п’ять груп, зокрема:
1) злочини проти конфіденційності, цілісності та доступності
комп’ютерних даних і систем, такі як незаконний доступ, незаконне
перехоплення, втручання в дані, втручання в систему;
2) злочини, пов’язані з використанням комп’ютера як засобу ско-
єння злочинів, а саме, як засіб маніпуляцій з інформацією (комп’ютер
не шахрайство та комп’ютерне підроблення тощо);
3) злочини, пов’язані з контентом (змістом даних), розміщених
у комп’ютерних мережах (зокрема злочини, пов’язані з дитячою пор
нографією);
4) злочини, пов’язані з порушенням авторського права і суміжних
прав, при цьому встановлення таких правопорушень віднесено доку-
ментом до компетенції національних законодавств держав;
5) злочини, зафіксовані в окремому протоколі (акти расизму та
ксенофобії, вчинені за допомогою комп’ютерних мереж).
Однією з існуючих класифікацій злочинів у сфері високих техно-
логій став розроблений на основі міжнародної взаємодії в боротьбі
з кіберзлочинами кодифікатор робочої групи Інтерполу, який був по-
кладений в основу автоматизованої пошукової системи, створеної на
початку 1990‑х рр. Даний кодифікатор застосовується при відправлен-
ні запитів або повідомлень про комп’ютерні злочини по телекомуніка-
ційній мережі Інтерполу.
Відповідно до способу здійснення кіберзлочинів було визначено
коди, що характеризують комп’ютерні злочини, вони мають ідентифі-
катор, що починається з букви Q. Для характеристики злочину можуть
використовуватися до п’яти підкодів, розташованих у порядку убуван-
253
ня значущості вчиненого з відповідними умовними позначеннями.

Зокрема: QA – Несанкціонований доступ і перехоплення (QAH –
комп’ютерний абордаж; QAI – перехоплення; QAT – крадіжка часу;
QAZ – інші види несанкціонованого доступу і перехоплення); QD –
Зміна комп’ютерних даних (QUL – логічна бомба; QDT – троянський
кінь; QDV – комп’ютерний вірус; QDW – комп’ютерний черв’як;
QDZ – інші види зміни даних); QF – Комп’ютерне шахрайство (QFC –
шахрайство з банкоматами; QFF – комп’ютерна підробка; QFG – шах-
райство з ігровими автоматами; QFM – маніпуляції з програмами
введення-виведення; QFP – шахрайства з платіжними засобами; QFT –
телефонне шахрайство; QFZ – інші комп’ютерні шахрайства; QR – Не-
законне копіювання; QRG – комп’ютерні ігри; QRS – інше програмне
забезпечення; QRT – топографія напівпровідникових виробів; QRZ –
інше незаконне копіювання); QS – Комп’ютерний саботаж (QSH –
з апаратним забезпеченням; QSS – із програмним забезпеченням;
QSZ – інші види саботажу); QZ – Інші комп’ютерні злочини; QZB –
з використанням комп’ютерних дощок оголошень; QZE – розкрадан-
ня інформації, що становить комерційну таємницю; QZS – передача
інформації конфіденційного характеру; QZZ – інші комп’ютерні
злочини).
Більш теоретичний підхід до класифікації кіберзлочинів поділяє їх
на агресивні та неагресивні. До першої групи належать: кібертероризм,
погроза фізичної розправи (наприклад, передана через електронну по-
шту), кіберпереслідування, кібертролінг, кіберсталкінг (протиправне
сексуальне домагання та переслідування іншої особи через Інтернет),
дитяча порнографія тощо. Друга група включає такі злочини, як: кі-
беркрадіжка, кібервандалізм, кібершахрайство, кібершпигунство, роз-
повсюдження спаму та вірусних програм та ін.
Кіберзлочини також можна класифікувати на так звані традиційні
злочини, що вчиняються за допомогою цифрової техніки та Інтернету
(шахрайство з використанням ЕОМ, незаконне збирання відомостей,
що становлять комерційну таємницю, і т. д.) та технологічні злочини,
що стали можливими завдяки новітнім діджитал-технологіям (злочини,
передбачені розд. ХVI КК України). Кіберзлочинність як явище ви-
никло виключно в процесі еволюції комп’ютерних та інформаційних
технологій, а метою злочинців є персональні та корпоративні дані, які
самі по собі становлять цінність або за допомогою яких злочинці про-
254
типравним шляхом можуть заволодіти грошима, нематеріальними

активами або майновими чи немайновими правами тощо. Залежно від
об’єкта посягання до видів кіберзлочинів прийнято відносити наступ-
ні: онлайн-шахрайство, DoS-атаки, розповсюдження шкідливих про-
грам (вірусів), кардінг, фішинг, кібершпигунство, особиста образа або
наклеп тощо.
Слід зазначити, що більшість виявлених злочинів, що вчиняються
з використанням комп’ютерних технологій, розпорошені у звітності
різних підрозділів правоохоронних органів серед показників економіч-
ної та інших видів злочинності. Через таку недосконалість статистич-
ної звітності неможливо провести комплексну характеристику кібер
Переходячи до кримінологічної характеристики кіберзлочинності,
проаналізуємо показники рівня та динаміки зазначених кіберзлочинів
(злочинів, передбачених розд. ХVI КК України) за останні 10 років.
В Україні кількість зареєстрованих кіберзлочинів постійно збільшу-
ється.
Можна побачити значний приріст у динаміці досліджуваного виду
злочинності в Україні (див. рис. 1). Порівняно з 2009 р. кількість ви-
явлених кіберзлочинів збільшилася в десятки разів. Питома вага зло-
чинності у сфері електронно-обчислювальних машин у структурі
злочинності в Україні за останні 10 років суттєво збільшується від 0,05
до 0,5 %. У той же час, за інформацією Національної поліції України,
лише у 2018 р. працівники Департаменту кіберполіції були залучені
до розслідування більш як 11 тис. кримінальних проваджень.
Рівень судимості досить мізерний та обчислюється в десятках осіб
на рік. Відносно структури досліджуваної злочинності (див. рис. 2),
то найбільшу питому вагу – 45–50 % від усіх зареєстрованих злочинів
у цій сфері – становлять діяння, пов’язані з несанкціонованим втру-
чанням у роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку,
що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спо-
творення процесу обробки інформації або до порушення встановлено-
го порядку її маршрутизації (ст. 361 КК України), а діяння, передбаче-
ні ст. 362 КК України, а саме несанкціоновані дії з інформацією, яка
оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах),
автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на
255
носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до

неї, – 35–40 %. Певним чином це пояснюється найширшими диспози-
ціями зазначених вище статей КК України, що охоплюють більшість
форм технологічних кіберзлочинів.
Рис. 1. Графічне зображення рівня та динаміки кіберзлочинності

за 2009–2019 рр.
Рис. 2. Структура кіберзлочинності за 2018 р.

256
Однак зазначені вище статистичні показники, на жаль, не висвіт-

люють реального стану кіберзлочинності, оскільки цей різновид зло-
чинів має високий рівень латентності.
Аналіз географії злочинності в Україні засвідчує, що найвищий
коефіцієнт злочинної інтенсивності на 10 тис. населення протягом
2018 р. спостерігається у м. Києві (8 злочинів), Миколаївській області
(8 злочинів), Одеській області (5 злочинів), а також Львівській (3 зло-
чини).
За експертними оцінками, рівень латентності кіберзлочинів ста-
новить понад 95 %. Причинами латентності найчастіше виступають
складнощі виявлення та розслідування кіберзлочинів, неповідомлення
потерпілих осіб про факти вчинення таких злочинів. Так, більшість
великих компаній хвилюються про свою ділову репутацію та намага-
ються усунути наслідки кіберзлочинів власними зусиллями. Кіберзло-
чинність характеризується високим рівнем природної латентності.
Що стосується кримінологічної характеристики особи кіберзло‑
чинця, то вона має важливе значення, оскільки ефективна, успішна
боротьба з кіберзлочинами неможлива без усебічного аналізу способу
мислення і особи порушника.
Рис. 3. Розподіл кіберзлочинців за віком

257
Соціально-демографічна характеристика. За статтю кіберзло-

чини в Україні переважно вчиняють чоловіки, але останніми роками
питома вага жінок значно зросла (більш ніж до третини). Це поясню-
ється підвищенням інтересу жінок до сучасних інформаційних тех
нологій.
Залежно від віку, виділяють три групи кіберзлочинців: до 25 років,
від 25 до 40 років, від 40 років і старші (див. рис. 3). До особливостей
вчинення кіберзлочинів першою групою осіб належать: відсутність
цілеспрямованої, продуманої підготовки до злочину; оригінальність
способу; неприйняття заходів для приховування злочину; факти не-
вмотивованого бешкетництва. Діяння осіб понад 25 років, як правило,
мають усвідомлений корисливий характер. Дослідження показують,
що злочинці цієї групи, як правило, є членами добре організованих,
мобільних і технічно оснащених висококласним обладнанням і спеці-
альною технікою (нерідко оперативно-технічного характеру) злочинних
груп і співтовариств. Осіб, які входять до їх складу, загалом можна
охарактеризувати як висококваліфікованих спеціалістів, інколи з ви-
щою юридичною, економічною (фінансовою) або технічною освітою.
Злочини мають багатоепізодний характер, обов’язково супроводжу-
ються діями, спрямованими на приховання злочинів. Саме ця група
злочинців і являє собою основну загрозу для людей, суспільства і дер-
жави, є реальним кадровим ядром кіберзлочинності як в якісному, так
і в кількісному плані.
Багато часу, витраченого на отримання досвіду роботи з високими
технологіями, заважає особистому життю. Таким чином, за сімейним
станом більшість кіберзлочинців є неодруженими.
За станом здоров’я ці особи частіше слабо розвинуті, мають певні
особливості в фізичній конструкції (худорлявість або зайва вага). Не-
рухомий спосіб життя часто призводить до серйозних проблем зі
здоров’ям. За ознакою зайнятості найбільше в Україні вчиняють зло-
чини працездатні особи, які ніде не працюють і не навчаються (45–50 %).
Дослідники виділяють найбільш притаманні типовому кібер
злочинцю індивідуально-психологічні риси: виражені порушення емо-
ційно-вольової сфери; відхилення у психосексуальному розвитку;
виражені аутичні прояви у сполученні із соціальним аутсайдерством;
користолюбство; мстивість; антигуманна спрямованість; озлобленість;
відчуття нерівності чи другорядності; боязкість і лякливість у соціаль-
258
13.2. Причини та умови кіберзлочинів
них та міжособистісних стосунках; заглибленість у своїх думках,

мріях, фантазіях; філософське сприйняття світу; відсутність буттєвих
ціннісних орієнтацій; викривлена (збочена) система життєвих ціннос-
тей; тотальна недовірливість та виражений цинізм; прагнення уникну-
ти перешкод у подоланні життєвих труднощів.
Зарубіжні вчені виділяють також п’ять найпоширеніших мотивів
скоєння комп’ютерних злочинів: корисливий мотив – 68 %, політичні
мотиви (шпигунство, злочини, спрямовані на підрив фінансової, кре-
дитної політики уряду, дезорганізацію валютної системи країни) – 19 %,
дослідницький інтерес – 6 %; хуліганські мотиви – 5 %, помста – 2 %.
Ціна кіберзлочинності. Спільні дослідження CSIS та компанії
McAfee свідчать, що щорічна вартість кіберзлочинів у глобальному
масштабі становить 445–600 млрд дол. США. Це становить приблизно
1 % світового ВВП. В Україні зі зростанням обсягів безготівкових роз-
рахунків зростає і кількість потерпілих від кібершахраїв. За даними
НБУ, у 2018 р. кількість протиправних операцій за платіжними карт-
ками українських банків зросла до 27,6 тис. порівняно з 12 тис. роком
раніше. Обсяг неправомірно списаних коштів збільшився майже в пів-
тора разу – з 26,3 млн до 73,1 млн грн.
Для кіберзлочинності характерний максимальний рівень латент-
ності. Зумовлює високолатентність кіберзлочинів наступне: 1) висо-
котехнологічність вчинення кіберзлочинів, що знаходиться на стику
різних сфер життєдіяльності, в той же час недотримання загальних
правил безпеки при використанні комп’ютерів більшістю потенційних
жертв кіберзлочинів, їх нехтування своєю безпекою; 2) негативна по-
ведінка жертв (очевидців) злочину – в деяких випадках жертві не відо-
мо про те, що мав місце злочин, в інших – незвернення жертви та осіб,
яким відомо про злочин, до правоохоронних органів і неповідомлення
про факт вчинення кіберзлочину; 3) недоліки в роботі правоохоронних
органів стосовно реагування на звернення та повідомлення про кібер
злочини.
У механізмі детермінації кіберзлочинності можна умовно виділити

такі групи чинників: соціальні, політичні, економічні, технологічні,
259
психологічні, а також чинники, пов’язані з діяльністю правоохоронних

органів та віктимною поведінкою потерпілих.
Соціальні чинники виступають своєрідними передумовами функ-
ціонування та розвитку кіберзлочинності. У першу чергу це зміни
в соціальному житті, породжені сучасним науково-технічним прогре-
сом, пов’язані з усебічною комп’ютеризацією суспільства, а також
формуванням інформаційного простору, заснованого на використанні
ЕОМ, та зумовленого цим створенням і розвитком нових суспільних
відносин у сфері комп’ютерної інформації. У зв’язку з цим багато сфер
суспільної активності переходить у віртуальний простір, що не зали-
шилосябез уваги кримінального середовища та створило нові можли-
вості для вчинення різноманітних злочинів за допомогою електронно-
обчислювальної техніки. Отже, кіберзлочинність виступає побічним
продуктом так званої «технореволюції».
Разом із тим особливо значне зростання рівня кіберзлочинності
відбулося у 2018–2019 рр., і це свідчить про наявність специфічних
рис досліджуваного виду злочинів, пов’язаних з особливостями комп-
лексу факторів його детермінації, як‑от: стрімке розгортання процесу
інформатизації суспільства (упровадження мережі третього та четвер-
того покоління (3G-4G) операторами мобільного зв’язку), модернізація
кібертехнологій як засобу злочинної діяльності, недостатнє фінансу-
вання технічної складової правоохоронної системи тощо.
Політичні чинники виявляються у недостатньому усвідомленні
урядом можливих соціальних наслідків кіберзлочинності. У зв’язку
з цим обмежуються бюджетні фінансування робіт зі створення право-
вої, організаційної, технічної бази інформаційної безпеки держави та
захисту прав і свобод громадян у віртуальному просторі. Фактично не
виділяються кошти на фундаментальні та прикладні вітчизняні до-
слідження у сфері запобігання кіберзлочинності. Недостатня увага
також приділяється правовому регулюванню комп’ютерної сфери, що
на фоні її бурхливого неконтрольованого розвитку призводить до від-
ставання правових норм від потреб суспільства в кіберпросторі.
Економічні чинники проявляються у значній прибутковості кібер
злочинів. Повідомлення зарубіжних науковців свідчать, що кіберзло‑
чинність за рівнем кримінального збагачення займає третє місце
після торгівлі зброєю та наркотиками. За оцінками Рахункової палати
уряду США, щорічний дохід злочинців тільки від розкрадань та шах-
260
райств, учинених з використанням комп’ютерних технологій через

Інтернет, досягає 5 млрд дол. Ці показники щорічно збільшуються
пропорційно зростанню у структурі національної та міжнародної еко-
номіки сектору торгівлі та надання послуг через електронні (комп’ю
терні) засоби телекомунікації.
Технологічні чинники проявляються у технічній простоті вчинення
кіберзлочинів. Навіть за наявності загальних знань у галузі системно-
го адміністрування чи програмування можна отримати доступ до
слабозахищеної мережі ЕОМ. Високопрофесійні ж хакери можуть
обійти будь-який захист та замаскувати сліди вторгнення чи модифі-
кації інформації. Негативною тенденцією є також поширення в мережі
Інтернет ринку програм-вірусів, що надає можливості вчинення кібер
злочинів зловмисникам, які не володіють комп’ютерними знаннями.
Психологічні чинники зумовлені особливостями функціонування
віртуального простору. У реальному світі існують певні стримувальні
засоби, а у віртуальному – злочинці не можуть бачити своїх жертв,
яких вони обрали для атаки. Красти у тих, кого ти не бачиш, до кого
не можеш доторкнутися рукою, набагато легше. Немає фізичної шкоди,
кровопролиття та інших атрибутів небезпеки. Злочини у мережі – це
злочини на відстані. У зв’язку з цим у винних осіб є певне усвідомлен-
ня анонімності та відсутності безпосереднього ризику бути виявленим
та притягнутим до кримінальної відповідальності.
Чинники, пов’язані з діяльністю правоохоронних органів, суттєво
впливають на функціонування та розвиток кіберзлочинності. Назвемо
деякі з них:
– відсутність спеціалізації при навчанні працівників правоохорон-
них органів, що призводить до їх непідготовленості до ефективного
виявлення та розслідування кіберзлочинів;
– недосконалість чинного кримінального та кримінально-проце-
суального законодавства;
– недостатня забезпеченість правоохоронних органів спеціальни-
ми технічними засобами виявлення та розслідування кіберзлочинів;
– технічна складність відслідковування інформаційних загроз;
– слабкість координації дій у боротьбі з кіберзлочинністю право-
охоронних органів та інших органів державної влади, а також відсут-
ність ефективного міжнародного співробітництва з протидії кіберзло-
чинності;
261
– відсутність належної взаємодії між правоохоронними органами

та приватним бізнесом з питань захисту мереж ЕОМ, надання необ-
хідної інформації стосовно правопорушень у віртуальному просторі.
Чинники, пов’язані з віктимною поведінкою потерпілих, виявля-
ються у відсутності у більшості населення належної культури пове-
дінки в поводженні з комп’ютерною технікою. Це проявляється в еко-
номії потерпілих на системах програмного і технічного захисту
інформації (відсутність антивірусних програм, брандмауерів; недооцін-
ка оновлення програм захисту; використання неліцензійного програм-
ного забезпечення), порушенні загальних правил роботи з інформа-
цією в мережі (відсутність резервних копій важливої інформації, по-
рушення своєї анонімності, застосування виробничого комп’ютера для
невідповідних цілей), ігнорування вимог, направлених на збереження
конфіденційної інформації (відсутність локальних нормативних актів
поводження з комп’ютерною технікою на підприємстві, відсутність
нагляду за персоналом, що має доступ до важливої інформації, недо-
сконалість парольної системи захисту від несанкціонованого доступу
до робочої станції та її програмного забезпечення, яка не передбачає
достовірної ідентифікації користувача за індивідуальними біометрич-
ними параметрами), порушення інших правил (ведення публічного
особистого життя), а також неповідомлення потерпілими про вчинен-
ня кіберзлочинів.
13.3. Запобігання кіберзлочинам
Актуальні проблеми кіберзлочинності обговорювалися на 10-му,

11-му, 12-му Конгресах ООН із запобігання злочинності та криміналь-
ному правосуддю (10–17 квітня 2000 р., 18–25 квітня 2005 р., 12–
19 квітня 2010 р.).
Основними суб’єктами, діяльність яких прямо чи опосередковано
спрямована на запобігання кіберзлочинності, є: Державна служба
спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національна по-
ліція України, Служба безпеки України, Міністерство оборони України
та Генеральний штаб Збройних Сил України, розвідувальні органи,
Національний банк України.
262
Запобігання кіберзлочинності досягається через реалізацію по-

кладених на відповідних суб’єктів завдань, зокрема:
– Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації
України забезпечує формування та реалізацію державної кіберполіти-
ки; координує діяльність інших суб’єктів забезпечення кібербезпеки
щодо кіберзахисту; забезпечує створення та функціонування Націо-
нальної телекомунікаційної мережі, впровадження організаційно-тех-
нічної моделі кіберзахисту; координує, організовує та проводить аудит
захищеності комунікаційних і технологічних систем об’єктів критичної
інфраструктури на вразливість; забезпечує функціонування Держав-
ного центру кіберзахисту, урядової команди реагування на комп’ютерні
надзвичайні події України CERT-UA тощо;
– Національна поліція України забезпечує захист прав і свобод
людини і громадянина, інтересів суспільства і держави від злочинних
посягань у кіберпросторі; здійснює заходи із запобігання, виявлення,
припинення та розкриття кіберзлочинів та ін.;
– Служба безпеки України здійснює запобігання, виявлення, при-
пинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які
вчиняються у кіберпросторі; здійснює контррозвідувальні та опера-
тивно-розшукові заходи, спрямовані на боротьбу з кібертероризмом та
кібершпигунством, негласно перевіряє готовність об’єктів критичної
інфраструктури до можливих кібератак та кіберінцидентів і т. д.;
– Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил
України впроваджують заходи з підготовки держави до відбиття воєн-
ної агресії у кіберпросторі (кібероборони); здійснюють військову
співпрацю з НАТО та іншими суб’єктами оборонної сфери щодо за-
безпечення безпеки кіберпростору;
– розвідувальні органи України здійснюють розвідувальну діяль-
ність щодо загроз національній безпеці України у кіберпросторі, інших
подій і обставин, що стосуються сфери кібербезпеки;
– Національний банк України визначає порядок, вимоги та заходи
із забезпечення кіберзахисту та інформаційної безпеки у банківській
системі України та для суб’єктів переказу коштів, здійснює контроль
за їх виконанням; створює центр кіберзахисту Національного банку
України, забезпечує функціонування системи кіберзахисту у банків-
ській системі України.
263
Функціонування національної системи кібербезпеки забезпечуєть-

ся шляхом:
– вироблення і оперативної адаптації державної політики у сфері
кібербезпеки, спрямованої на розвиток кіберпростору, досягнення
сумісності з відповідними стандартами Європейського Союзу та НАТО;
– створення нормативно-правової та термінологічної бази у сфері
кібербезпеки, гармонізації нормативних документів у сфері електрон
них комунікацій, захисту інформації, інформаційної безпеки та кібер-
безпеки відповідно до міжнародних стандартів, зокрема стандартів
Європейського Союзу та НАТО;
– встановлення обов’язкових вимог інформаційної безпеки об’єктів
критичної інформаційної інфраструктури, у тому числі під час їх ство-
рення, введення в експлуатацію, експлуатації та модернізації з ураху-
ванням міжнародних стандартів та специфіки галузі, до якої належать
відповідні об’єкти критичної інформаційної інфраструктури;
– формування конкурентного середовища у сфері електронних
комунікацій, надання послуг із захисту інформації та кіберзахисту.
Серед пропозицій стосовно протидії цьому різновиду злочинності
слід виділити як найбільш значимі такі.
1. Необхідний постійний розвиток внутрішньодержавної правової
бази у сфері обігу комп’ютерної інформації, яка повинна відповідати
вимогам сучасності та бути адаптованою до норм міжнародного права.
Особливу увагу потрібно приділяти удосконаленню та узгодженню
кримінального та кримінально-процесуального законодавства, пов’я
заного з кваліфікацією, виявленням та розслідуванням кіберзлочинів.
Слід також вирішити правові питання з приводу розголошення про-
вайдерами інформації про користувачів на запит правоохоронних ор-
ганів та можливості використання такої інформації як доказу тощо.
2. Важливе значення має високопрофесійна підготовка відповідних
фахівців підрозділів боротьби з кіберзлочинністю, спеціалістів та екс-
пертів у галузі комп’ютерних технологій, а також впровадження по-
стійної системи підвищення їх кваліфікації з питань виявлення кібер
злочинів, пошуку та використання фактичних даних, що можуть
виступати як докази. Обґрунтованою є пропозиція створення міжна-
родної мережі експертів для обміну досвідом та знаннями. Це дасть
можливість проводити спільні наукові дослідження та зіставний аналіз
проявів кіберзлочинності.
264
3. Слід удосконалити координацію правоохоронних органів у га-

лузі протидії кіберзлочинності та посилити співробітництво з суб’єк
тами інформаційного обороту. Налагодження партнерських відно-
син з приватним сектором допоможе в розробці і здійсненні ефек-
тивних заходів боротьби зі злочинністю, пов’язаною з використанням
комп’ютерів. Але для цього треба забезпечити спеціальні підрозділи
правоохоронних органів відповідної правовою, матеріальною та
кадровою підтримкою з боку держави, а також надати сучасне тех-
нічне обладнання, що може бути використане в їх професійній ді-
яльності.
4. Необхідно ускладнити або виключити можливості кримінально-
го використання комп’ютерної інформації і техніки. Суб’єктами інфор-
маційного обороту повинна забезпечуватися відповідна система фізич-
ного і технічного захисту комп’ютерної інформації. На державному
рівні має значення розробка спеціальних систем захисту комп’ютерної
інформації загальнонаціонального значення та створення правової
основи їх функціонування. При цьому передбачається належне дер-
жавно-правове регулювання систем захисту, з метою недопущення
обмеження прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
5. Одним із важливих кроків є підвищення обізнаності правоохо-
ронних органів, представників приватного сектору і потенційних жертв
про кіберзлочинність та надання відповідних консультацій відносно
зменшення їх віктимності. Для цього треба постійно проводити моні-
торинг інформаційних загроз, ґрунтовні дослідження функціонування
та розвитку кіберзлочинності. Не останнє місце також займає спеціа-
лізоване правове виховання суб’єктів інформаційного обороту та ко-
ристувачів комп’ютерної техніки.
6. Важливість ефективного міжнародного співробітництва в галу-
зі правоохоронної діяльності. У зв’язку з глобальним характером ме-
режі Інтернет та поширенням електронної торгівлі національні кордо-
ни втрачають своє значення при вчиненні кіберзлочинів. Таким чином,
для ефективного проведення розслідування надзвичайно важливим
стає фактор швидкодії. Для цього необхідні тісні взаємовідносини
з державними та правоохоронними органами в інших країнах.
У цьому напрямі Україною 7 квітня 2005 р. було ратифіковано
Конвенцію про кіберзлочинність. Ця Конвенція є комплексним доку-
ментом, що охоплює такі основні напрями: узгодження національних
265
кримінально-правових норм, що визначають склади кіберзлочинів

(у документі надано перелік діянь, що повинні бути криміналізовані
державами-учасниками), визначення порядку розслідування вказаних
злочинів, вчинених у світових комп’ютерних мережах, створення опе-
ративної та дієвої системи міжнародної співпраці у боротьбі з кібер
злочинністю, а також інші процедурні питання.

1. Визначте поняття кіберзлочинності та назвіть її характерні
ознаки.
2. Дайте кримінологічну характеристику кіберзлочинам.
3. Охарактеризуйте особистість кіберзлочинця.
4. Назвіть основні причини та умови вчинення кіберзлочинів.
5. Вкажіть основі заходи запобігання кіберзлочинам.
266
РОЗДІЛ 14
злочинам
у сфері охорони
інтелектуальної
власності
14.1. Поняття та види злочинів

у сфері охорони інтелектуальної
власності
На сьогодні інтелектуальна власність є одним із рушійних чинників

прогресу у всіх сферах суспільного життя. Розвиток науки і техніки,
всесвітні глобалізаційні процеси, масштабні екологічні проблеми, об-
меженість природних ресурсів закономірно зумовлюють зростання
соціально-економічного значення результатів інтелектуальної діяль-
ності на рівні не тільки окремих держав, а й усього людства в цілому.
У зв’язку з цим належний захист та охорона інтелектуальної власнос-
ті є необхідною умовою підвищення конкурентоздатності національних
товаровиробників, забезпечення сталого розвитку економіки України
та назрілої інтеграції нашої держави у світове постіндустріальне сус-
пільство.
Наразі злочини, що посягають на результати творчої діяльності та
засоби індивідуалізації, набули суттєвого поширення та стали суттєвою
загрозою для суспільства та держави. Одиничні злочинні посягання
у цій сфері стали проявом потужного явища відповідної злочинності,
існування та відтворення якої несе значну суспільну небезпеку для
широкого кола суспільних відносин у країні. Через інституціоналізацію
злочинності у сфері інтелектуальної власності, що проявилася у формі
функціонування кримінального ринку інтелектуальної власності, пере-
267
Розділ 14. Запобігання злочинам у сфері охорони інтелектуальної власності
важна більшість населення країни кожен день стикається з проявами

цієї злочинності, фактично відбувається включення громадян до зло-
чинної діяльності.
Під злочинами проти інтелектуальної власності слід розуміти
сукупність злочинних посягань на встановлений порядок володіння,
користування та розпорядження об’єктами права інтелектуальної влас-
ності, в результаті яких заподіюється значна шкода конкретним право-
власникам.
Можна вирізнити такі ознаки цих злочинів.
1. Їх родовим об’єктом виступає сукупність суспільних відносин,
що забезпечують недоторканність виключних майнових прав суб’єктів
інтелектуальної діяльності.
2. Предметом цих злочинів є визначені законом об’єкти права ін-
телектуальної власності. Зокрема, відповідно до ст. 420 ЦК України до
об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні та ху-
дожні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних),
виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові
зразки, компонування напівпровідникових виробів, раціоналізаторські
пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні (фірмові) найме-
нування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні
зазначення, комерційні таємниці тощо.
3. Унаслідок вчинення злочинів проти інтелектуальної власності
завжди заподіюється значна матеріальна шкода конкретному потерпі-
лому, яким виступає власник об’єкта інтелектуальної власності (тво-
рець або інший суб’єкт правовідносин інтелектуальної власності).
4. Небезпечність наслідків цих злочинів для економіки держави.
Так, право на об’єкти інтелектуальної власності в умовах глобалізації
ринкової економіки стало новим, невичерпним і вирішальним ресур-
сом. Вирішальним – тому, що право інтелектуальної власності визнано
єдиною дозволеною законом монополією, яка забезпечує конкурентну
перевагу товарів та послуг на ринку. У зв’язку з цим захист права ін-
телектуальної власності спрямований у першу чергу на забезпечення
економічного розвитку суспільства, шляхом стимулювання творчої
діяльності його членів та створення можливостей для ефективної ко-
мерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності. У свою чергу,
посягання на права інтелектуальної власності завдає значної шкоди
268
14.1. Поняття та види злочинів у сфері охорони інтелектуальної власності
економічним відносинам, вчиняється переважно з корисливими моти-

вами, з метою отримання певного економічного результату.
Слід зазначити, що серед криміналістів та кримінологів немає
однозначної думки стосовно кола злочинів, що безпосередньо посяга‑
ють на право інтелектуальної власності. Але більшість науковців
погоджуються, що до них належать: порушення авторського та суміж-
них прав (ст. 176 КК України); порушення права на винахід, корисну
модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми,
сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК України); не-
законне використання знака для товарів та послуг, фірмового найме-
нування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК
України); а також незаконне збирання з метою використання або ви-
користання відомостей, що становлять комерційну та банківську та-
ємницю (ст. 231 КК України) та розголошення комерційної або банків-
ської таємниці (ст. 232 КК України). Останні два склади відносять до
злочинів проти інтелектуальної власності тільки в частині незаконно-
го отримання та розголошення відомостей, що становлять комерційну
таємницю.
Наведені вищі злочини проти інтелектуальної власності можна
об’єднати у 3 групи: 1) ті, що посягають на об’єкти авторського права
та суміжних прав (ст. 176 КК України); 2) ті, що посягають на об’єкти
промислової власності (статті 177, 231, 232 КК України); 3) ті, що по-
сягають на правові засоби індивідуалізації учасників господарського
(цивільного) обороту товарів та послуг (ст. 229 КК України).
Окрім цього, слід зазначити, що існують злочини, які хоча прямо не
посягають на право інтелектуальної власності, але тісно пов’язані
з цими посяганнями. Ці злочини або вчиняються у сукупності зі зло-
чинами проти інтелектуальної власності (наприклад, ст. 2031 КК Укра-
їни – «Незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, ма-
триць, обладнання та сировини для їх виробництва», ст. 216 КК
України – «Незаконне виготовлення, підроблення, використання або
збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених контрольних
марок», ст. 301 КК України – «Ввезення, виготовлення, збут і розпо-
всюдження порнографічних предметів»), або ж право інтелектуальної
власності виступає додатковим об’єктом цих злочинів (наприклад,
ст. 3211 КК України – «Фальсифікація лікарських засобів або обіг
фальсифікованих лікарських засобів», ст. 305 КК України – «Контра-
269
банда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи

прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів» – у частині
контрабанди фальсифікованих лікарських засобів).

злочинів у сфері інтелектуальної
власності
Про негативні тенденції поширення злочинів проти інтелектуальної

власності свідчать дані міжнародних досліджень. Так, у Спеціальних
Звітах 301 (The Special 301 Report) за 2013 та 2014 рр., що розробля-
ються Офісом торговельного представництва США, Україна була ви-
знана «пріоритетною зарубіжною країною» (Priority Foreign Country),
в якій відбувається значне поширення піратства та іншого порушення
права інтелектуальної власності. Констатовано невиконання Україною
міжнародних зобов’язань щодо протидії широкомасштабним порушен-
ням авторських прав, масове використання органами державної влади
та приватними організаціями неліцензійного програмного забезпечен-
ня, а також відкритий продаж контрафактних товарів у торговельних
мережах. У категорії «пріоритетних зарубіжних країн» Україна вияви-
лася першою і єдиною країною з 2001 р. Навіть такі країни, як Алжир,
Аргентина, Чилі, Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Росія та Венесуе-
ла у цих звітах були віднесені до країн з підвищеним рівнем спостере-
ження (Priority Watch List). З 2015 р. і Україна перейшла й дотепер
залишається у списку країн з підвищеним рівнем спостереження, де
існують істотні проблеми у сфері захисту прав інтелектуальної влас-
ності. Водночас слід погодитися з думкою В. Б. Харченко, який вказує
лише на політичні мотиви прийняття такого рішення урядом США, бо
майже всі проблеми із захистом прав інтелектуальної власності в Укра-
їні залишилися нерозв’язаними.
Певним чином результати міжнародних досліджень пов’язані й з
даними вітчизняної офіційної кримінальної статистики. Адже вона
відбиває не стільки реальний стан злочинності у цій сфері, скільки
ефективність роботи правоохоронних органів щодо протидії злочинам
проти інтелектуальної власності. Так, відповідно до офіційних даних,
270
14.2. Кримінологічна характеристика злочинів у сфері інтелектуальної власності
в Україні щорічно реєструється значна кількість досліджуваних зло-

чинів. Усього протягом 2007–2019 рр. (за тринадцять років) було за-
реєстровано більш ніж 6 тис. злочинів проти інтелектуальної власнос-
ті та виявлено майже 1,8 тис. осіб, що їх вчинили. Таким чином,
у середньому в окреслений період реєструвалося приблизно 500 цих
злочинів на рік. Також слід зазначити, що правоохоронними органами
виявлялося у 3,5 разу менше винних осіб порівняно з кількістю облі-
кованих кримінальних правопорушень у цій сфері.
Доповнюють уявлення про стан протидії злочинам проти інтелек-
туальної власності дані стосовно рівня судимості. Так, за дванадцять
років (2007–2018 рр.) в Україні було засуджено 814 осіб за злочини
у цій сфері (тобто в середньому 67 засуджених на рік). Хоча зазначений
сумарний показник і є доволі високим, останнім часом кількість за-
суджених за злочини проти інтелектуальної власності в Україні по-
ступово зменшується до свого історичного мінімуму. Зокрема, у 2015 р.
було засуджено 44 особи, у 2016 р. – 19 осіб, у 2017 р. – 19 осіб, 2018
й 2019 рр. – по 8 осіб. Найпоширенішими видами покарання, які при-
значаються за злочини проти інтелектуальної власності, є позбавлення
волі (56 %) з наступним звільненням від покарання з іспитовим строком
(99 %) та штраф (40,6 %) у розмірі до 200 н.м.д.г. (83,7 %). Таким чином,
можна відмітити фактичну безкарність осіб, що вчинили злочинні по-
сягання на права інтелектуальної власності.
Структурний розподіл злочинів проти інтелектуальної власності
виглядає таким чином. Найбільша кількість злочинів у структурі цієї
злочинності – це порушення авторського права і суміжних прав (у се-
редньому 67,3 % від усіх зареєстрованих цих злочинів); на другому
місці – незаконне використання знаку для товарів і послуг, фірмового
найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (26 %);
на третьому місці – порушення права на винахід, корисну модель, про-
мисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин,
раціоналізаторську пропозицію (2,9 %); інші злочини у сфері інтелек-
туальної власності (3,8 %). За останні 3 роки поступово збільшується
кількість виявлених злочинів проти інтелектуальної власності у мере-
жі Інтернет. Це пов’язано з активізацію діяльності Департаменту кі-
берзлочинності Національної поліції України щодо протидії кіберзло-
чинам, пов’язаним із порушенням авторського та суміжних прав.
271
Стосовно динаміки злочинів проти інтелектуальної власності, то

починаючи з 2008 р. і до 2013 р. сумарна кількість зареєстрованих
злочинів у цій сфері поступово збільшувалася. У 2013 р. було обліко-
вано 834 злочини проти інтелектуальної власності, що на 69,2 % пере-
вищує показник 2008 р. (493 злочини). Після 2013 р. і до сьогодні
відбувається поступовий спад кількості зареєстрованих злочинів про-
ти інтелектуальної власності. У 2018 р. була виявлена найменша кіль-
кість злочинів у цій сфері за весь досліджуваний нами період (252
злочини). Подібну низхідну динаміку виявлення злочинів проти інте-
лектуальної власності в Україні можна пояснити таким:
1) з 2013 р. в Україні почалася економічна криза, яка загострюва-
лася торговельною війною з Російською Федерацією, девальвацією
національної валюти, втратою Автономної Республіки Крим та Анти-
терористичною операцією на сході України. У зв’язку з цим Офіс
торговельного представництва США позбавив Україну статусу «краї-
ни-пірату № 1» та одночасно зняв з порядку денного питання щодо
застосування економічних санкцій, які загрожували нашій країні у ви-
падку відсутності суттєвих зрушень щодо запобігання злочинам проти
інтелектуальної власності. Через це проблема порушення прав інте-
лектуальної власності в Україні тимчасово відійшла на другий план;
2) з 2014 р. в Україні почалася реформа правоохоронної системи,
яка триває й до сьогодні. Новоствореним або реформованим підрозді-
лам правоохоронних органів, діяльність яких спрямована на протидію
злочинності у сфері інтелектуальної власності, бракує досвіду для
виконання покладених на них повноважень. Окрім цього, в Україні
відсутній єдиний орган чи підрозділ, який би комплексно займався
запобіганням злочинам у цій сфері;
3) 20 листопада 2012 р. набрав чинності новий Кримінальний про-
цесуальний кодекс України, який відніс найбільш розповсюджені зло-
чини проти інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 176 КК України та ст. 229
КК України) до кримінальних проваджень у формі приватного обви-
нувачення, які можуть бути розпочаті слідчим, прокурором лише на
підставі заяви потерпілого (ст. 477 КПК України). Враховуючи те, що
більшість потерпілих від злочинів проти інтелектуальної власності –
іноземні корпорації, то в них виникають певні складнощі з виявленням
порушень їх прав інтелектуальної власності на території України та
відповідним реагуванням на ці порушення.
272
14.3. Причини та умови злочинів у сфері охорони інтелектуальної власності
Основними регіонами за кількістю виявлених злочинів у сфері ін-

телектуальної власності є м. Київ, Харківська, Одеська, Донецька,
Львівська, Київська, Дніпропетровська, Херсонська області. Як бачи-
мо, злочинність у сфері інтелектуальної власності поширена в густо-
населених промислових областях, де зосереджений товарний і грошо-
вий обіг. Існує певна особливість територіального розподілу злочинів,
передбачених ст. 229 КК України. Так, найбільша кількість цих зло-
чинів реєструється у м. Києві, Харківській та Одеській областях, тоб-
то у тих областях, які є ключовими транспортними вузлами, через які
закордонні товари потрапляють в Україну.
Що стосується рівня латентності злочинів проти інтелектуальної
власності, то, на думку більшості опитаних експертів (80 %), в Україні
реєструється лише один із десяти вчинених злочинів у сфері інтелек-
туальної власності. Таким чином, ці злочини належать до групи висо-
колатентних.
Серед контингенту осіб, які вчиняють злочини проти інтелекту-
альної власності, можна виділити дві соціально-демографічні групи.
Перша об’єднує осіб віком від 19 до 24 років, з середньою або про-
фесійно-технічною освітою, що не навчаються та не працюють. Такі
особи здійснюють реалізацію контрафактних дисків для лазерних
систем зчитування, що порушує авторське право і суміжні права. Дру-
гу групу утворюють особи віком від 31 до 40 років, з вищою освітою,
що займаються приватною підприємницькою діяльністю. Такі особи
більш схильні до вчинення злочинів, пов’язаних з незаконним вико-
ристанням знаків для товарів та послуг, фірмового найменування,
кваліфікованого зазначення походження товару.

власності
Серед основних причин та умов вчинення злочинів проти інтелек-

туальної власності слід назвати такі:
– висока вартість продукції, що містить об’єкти права інтелекту-
альної власності, поєднана з низькою вартістю її виробництва. Зазна-
273
чене перетворило вчинення злочинів проти інтелектуальної власності

у надзвичайно прибутковий бізнес;
– низький рівень купівельної спроможності населення країни та
тотальна бідність;
– відсутність належної активності з боку правовласників щодо
захисту своїх прав інтелектуальної власності;
– низький рівень правової культури населення у сфері поваги до
прав інтелектуальної власності та відсутність навичок розпізнання
контрафактної продукції;
– відсутність комплексної державної програми протидії злочинам
проти інтелектуальної власності та низька ефективність роботи уповно-
важених підрозділів Національної поліції України щодо попередження,
виявлення, припинення, розслідування та розкриття злочинів проти
інтелектуальної власності;
– низький професійний рівень підготовки працівників правоохо-
ронних органів, які здійснюють протидію злочинам проти інтелекту-
альної власності, відсутність програм підвищення їх кваліфікації,
низький рівень заробітних плат у цих співробітників, а також недо-
статнє методичне та технічне забезпечення відповідних підрозділів;
– висока латентність злочинів проти інтелектуальної власності;
– корупція у правоохоронних та контролюючих органах, які отри-
мують «відкати» від імпорту/експорту та реалізації контрафактної
продукції в Україні;
– недостатній рівень технічного захисту продукції, що містить
об’єкти права інтелектуальної власності;
– недоліки законодавчого забезпечення діяльності правоохоронних
та контролюючих органів у сфері протидії злочинам проти інтелекту-
альної власності.

власності
Запобігання злочинам проти інтелектуальної власності, як і будь-

яким іншим злочинам, здійснюється відповідною системою суб’єктів
274
14.4. Запобігання злочинам у сфері охорони інтелектуальної власності
запобігання злочинності. Враховуючи напрями діяльності, функції

та повноваження суб’єктів у цій сфері, їх можна поділити на такі
групи:
1) суб’єкти, для яких запобігання злочинам проти інтелектуальної
власності є їх основною функцією (Департамент захисту економіки
Національної поліції України і Департамент кіберполіції Національної
поліції України);
2) суб’єкти, для яких запобігання злочинам проти інтелектуальної
власності не є основним видом їх діяльності (Державна фіскальна
служба України, Служба безпеки України, Антимонопольний комітет
України, органи прокуратури, Вищий суд з питань інтелектуальної
власності, інші судові та правоохоронні органи України);
3) суб’єкти, які формують та реалізують політику у сфері запо-
бігання злочинності у сфері інтелектуальної власності, контролюють
та координують виконання програм та стратегій щодо здійснення
такої діяльності (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет
Міністрів України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та
сільського господартсва України, Міністерство культури України,
Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство юстиції Укра-
їни, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самовряду-
вання);
4) державні та недержавні організації у сфері охорони прав інте-
лектуальної власності (Державна організація «Національний офіс ін-
телектуальної власності», Всеукраїнська громадська організація «Все-
українське Агентство Авторських Прав», Об’єднання підприємств
«Український музичний альянс» та ін.).
Загальносоціальні заходи запобігання злочинам проти інтелекту-
альної власності включають:
– завершення процесу реформування державної системи правової
охорони інтелектуальної власності в Україні;
– формування та забезпечення функціонування легального ринку
інтелектуальної власності в Україні та розвиток його інфраструктури;
– гармонізацію законодавства України у сфері охорони інтелекту-
альної власності з міжнародно-правовими стандартами;
– захист та лобіювання інтересів національних виробників інте-
лектуальної власності на міжнародній арені;
275
– спрощення процедури оформлення об’єктів інтелектуальної

власності та удосконалення механізмів захисту прав інтелектуальної
власності;
– створення системи стимулів та впровадження різноманітних
програм підтримки вітчизняних учасників ринку інтелектуальної влас-
ності;
– належне державне фінансування фундаментальних та приклад-
них наукових досліджень і розробок шляхом надання субсидій та
грантів;
– формування культури поваги до прав інтелектуальної власності
та підвищення загальної культури ведення бізнесу в Україні шляхом
проведення масштабних просвітницьких кампаній;
– налагодження співробітництва та взаємодії між державними та
приватними установами у сфері охорони інтелектуальної власності
тощо.
Спеціально-кримінологічне запобігання злочинам проти інтелекту-
альної власності потрібно проводити в межах трьох основних страте-
гічних напрямів впливу: 1) обмеження обігу контрафактної продукції;
2) посилення захисту прав суб’єктів інтелектуальної власності; 3) мі-
німізація наслідків вчинення злочинів у сфері інтелектуальної влас-
ності.
1. Обмеження обігу контрафактної продукції як перший напрям
спеціально-кримінологічного впливу охоплює комплекс профілактич-
них заходів, що системно впливають на попит і пропозицію на кримі-
нальному ринку інтелектуальної власності з метою зменшення його
обсягів. Зазначений напрям охоплює заходи, спрямовані на:
– зниження попиту на контрафактну продукцію серед споживачів
(проведення просвітницько-роз’яснювальної роботи серед населення
щодо небезпечності використання контрафактної продукції, найбільш
розповсюджених товарів, що підробляються, та методів їх виявлення;
створення ефективних механізмів впливу на цінову політику вироб-
ників товарів та послуг, які містять об’єкти права інтелектуальної
власності; створення системи пільг для підприємств, установ та ор-
ганізацій, які здійснюють закупівлю ліцензійного програмного забез-
печення та ін.);
– скорочення пропозиції контрафактної продукції (проведення
досліджень ринку контрафакту в Україні; посилення контролю за се-
276
14.4. Запобігання злочинам у сфері охорони інтелектуальної власності
редніми та великими підприємствами, що виробляють продукцію, яка

найчастіше підробляється; недопущення на митну територію України
товарів, які імпортуються з порушенням прав інтелектуальної власнос-
ті; оперативне виявлення нелегальних підприємств, що виготовляють
контрафактну продукцію, тощо);
– перешкоджання незаконному розповсюдженню та використанню
контрафактної продукції (припинення лоткової торгівлі контрафактної
продукції на торгових ринках, вулицях, проїзних частинах, у переходах
та інших місцях масового перебування населення; проведення переві-
рок суб’єктів господарювання щодо наявності ліцензійного програм-
ного забезпечення та ін.);
– обмеження розповсюдження об’єктів інтелектуальної власності
у мережі Інтернет (запровадження більш спрощених правових про-
цедур щодо блокування піратського контенту; посилення відповідаль-
ності власників веб-сайтів, веб-сторінок, постачальників послуг хос-
тингу, що надають можливість нелегального доступу до об’єктів
права інтелектуальної власності; розробка засобів цифрового захисту
об’єктів інтелектуальної власності тощо).
2. Посилення захисту прав суб’єктів інтелектуальної власності як
другий напрям спеціально-кримінологічного впливу включає в себе
комплекс спеціально-кримінологічних заходів, спрямованих на:
– удосконалення діяльності контролюючих та правоохоронних
органів (створення єдиного підрозділу в системі Національної поліції
України, який займався би виключно протидією злочинам проти інте-
лектуальної власності; підвищення якості кадрового забезпечення
уповноважених підрозділів запобігання злочинам проти інтелектуаль-
ної власності та своєчасне проведення підвищення кваліфікації спів-
робітників цих підрозділів; удосконалення діяльності щодо виявлення
осіб, схильних до вчинення злочинів проти інтелектуальної власності;
створення «єдиного банку даних контрафактної продукції», налаго-
дження взаємодії між суб’єктами запобігання злочинам проти інтелек-
туальної власності, активізація співпраці національних правоохорон-
них органів із спеціалізованим правоохоронними органами іноземних
держав та міжнародними організаціями у сфері протидії злочинам
проти інтелектуальної власності тощо);
– залучення громадськості до захисту прав інтелектуальної влас-
ності (залучення засобів масової інформації до запобігання злочинам
277
проти інтелектуальної власності, створення системи винагороди за

допомогу у викритті злочинів проти інтелектуальної власності та ін.);
– посилення мотивації правовласників до активної участі в про-
цесі боротьби з обігом контрафакту (використання технічних перешкод
у розповсюдженні контрафактної продукції; встановлення взаємозв’язку
між правоохоронними органами та суб’єктами права інтелектуальної
власності тощо).
3. Мінімізація наслідків учинення злочинів проти інтелектуальної
власності, як третій напрям спеціально-кримінологічного впливу охоп
лює комплекс заходів, спрямованих на усунення шкоди від посягань
на права інтелектуальної власності, та включає в себе страхування
підприємницького ризику правовласників, створення державних та
недержавних фондів із метою забезпечення компенсації шкоди, а також
законодавче врегулювання оцінки розмірів шкоди.

1. Визначте поняття злочинів проти інтелектуальної власнос-
ті та назвіть їх характерні ознаки.
2. Охарактеризуйте сучасний стан та тенденції розвитку зло-
чинів проти інтелектуальної власності.
3. Назвіть основні причини та умови вчинення злочинів про-
ти інтелектуальної власності.
4. Вкажіть основні заходи запобігання злочинам проти інте-
лектуальної власності.
5. Спрогнозуйте розвиток злочинності у сфері інтелектуальної
власності на найближчі роки.
278
РОЗДІЛ 15
злочинам
проти довкілля
злочинів проти довкілля
Науково-технічний прогрес, тотальна індустріалізація, перенасе-
лення планети, процеси глобалізації та суспільних трансформацій,
низка техногенних катастроф, безконтрольне видобування природних
ресурсів поставили перед людством ряд нових, вельми складних проб
лем, з якими воно досі не стикалося. Сучасні екологічні проблеми, такі
як: зміна клімату та глобальне потепління, озонові діри, кислотні дощі,
масштабне забруднення планети, скорочення генофонду біосфери,
деградація земель, фотохімічний смог, дефіцит водних ресурсів, опус-
телювання, зникнення лісів тощо, на сьогодні стали транснаціональ-
ними проблемами та загрожують виживанню людства як інтегровано-
го простору існування всіх людей.
Глобальна екологічна криза фактично стала сукупним результатом
неефективної системи державного управління у сфері охорони навко-
лишнього природного середовища в різних країнах світу та відсутнос-
ті дієвої системи протидії правопорушенням у сфері екології, серед
яких центральне місце займають екологічні злочини.
Екологічна злочинність являє собою сукупність злочинів, що по-
сягають на суспільні відносини у галузі охорони, використання і від-
творення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та
завдають істотної шкоди навколишньому природному середовищу
(довкіллю) або створюють загрозу її настання.
Ознаками цієї злочинності є такі:
1. Злочини проти довкілля посягають на суспільні відносини у галу-
зі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, а також
суспільні відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки. Зазна-
279
Розділ 15. Запобігання злочинам проти довкілля
чені суспільні відносини в Україні врегульовані низкою нормативно-

правових актів, зокрема: Законом України «Про охорону навколишньо-
го природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264‑XII, Законом
України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня
1992 р. № 2456‑XII, Законом України «Про охорону атмосферного по-
вітря» від 16 жовтня 1992 р. № 2707‑XII, Лісовим кодексом України від
21 січня 1994 р. № 3852‑ХІІ, Кодексом України про надра від 27 липня
1994 р. № 132/94‑ВР, Законом України «Про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку» від 8 грудня 1995 р. № 39/95‑ВР, Законом
України «Про виключну (морську) економічну зону України» від
16 травня 1995 р. № 162/95‑ВР, Водним кодексом України від 6 червня
1995 р. № 213/95‑ВР, Законом України «Про поводження з радіо
активними відходами» від 30 червня 1995 р. № 255/95‑ВР, Земельним
кодексом України від 25 жовтня 2001 р. № 2768‑ІІІ, Законом України
«Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. № 2894‑ІІІ, Законом Укра-
їни «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 р. № 3055‑ІІІ, За-
коном України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. № 962-ІV,
Законом України «Про екологічну мережу України» від 24 червня
2004 р. № 1864‑ІV, Законом України «Про екологічний аудит» від
24 червня 2004 р. № 1862‑ІV, Законом України «Про оцінку впливу на
довкілля» від 23 травня 2017 р. № 2059‑VIII та деякими ін.
2. Порушуючи встановлені зазначеними нормативно-правовими
актами правові норми, прояви екологічної злочинності завдають іс-
тотної шкоди навколишньому природному середовищу (довкіллю) чи
створюють реальну загрозу екологічній безпеці в країні. Навколишнє
природне середовище – це сукупність природних і природно-соціаль-
них умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський
обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра,
води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ),
ландшафти та інші природні комплекси (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища»). У свою чергу, під
екологічною безпекою розуміють такий стан навколишнього природ-
ного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення
екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей
(ч. 1 ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища»). Екологічна безпека є важливою складовою національної
безпеки України, а її забезпечення є конституційним обов’язком дер-
жави (ст. 16 Конституції України).
280
15.1. Кримінологічна характеристика злочинів проти довкілля
У зазначеній ознаці екологічної злочинності саме і розкривається

її суспільна небезпечність. Прояви цієї злочинності, заподіюючи іс-
тотну шкоду довкіллю, створюють реальну небезпеку не тільки для
життя та здоров’я людей, але й загрожують виживанню населення на
території України в цілому. Особливістю екологічних злочинів є ще
й те, що їх наслідки можуть наставати не відразу, а лише через деякий
проміжок часу.
3. Злочини проти довкілля, по суті, є формою невиконання чи не-
належного виконання загальних та спеціальних обов’язків громадян
у галузі охорони навколишнього природного середовища. Так, за-
гальні обов’язкі громадян у галузі охорони довкілля закріплені у ст. 66
Конституції України («Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду
природі») та ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища». Так, громадяни України зобов’язані: а) бе-
регти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства
відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього при-
родного середовища; б) здійснювати діяльність з додержанням вимог
екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів вико-
ристання природних ресурсів; в) не порушувати екологічні права
і законні інтереси інших суб’єктів; г) вносити штрафи за екологічні
правопорушення; д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та
іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.
Окрім цього, громадяни України зобов’язані виконувати й інші
обов’язки у галузі охорони навколишнього природного середовища
відповідно до законів України.
Формами прояву екологічної злочинності є злочини проти довкіл-
ля, відповідальність за які передбачена розд. VIII «Злочини проти до-
вкілля» Особливої частини КК України: ст. 236 («Порушення правил
екологічної безпеки»), ст. 237 («Невжиття заходів щодо ліквідації на-
слідків екологічного забруднення), ст. 238 («Приховування або пере-
кручення відомостей про екологічний стан або захворюваність на
селення»), ст. 239 («Забруднення або псування земель»), ст. 2391
(«Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром)
земель»), ст. 2392 («Незаконне заволодіння землями водного фонду
в особливо великих розмірах»), ст. 240 («Порушення правил охорони
або використання надр»), ст. 241 («Забруднення атмосферного пові-
тря»), ст. 242 («Порушення правил охорони вод»), ст. 243 («Забруднен-
ня моря»), ст. 244 («Порушення законодавства про континентальний
281
шельф України»), ст. 245 («Знищення або пошкодження об’єктів рос-

линного світу»), ст. 246 («Незаконна порубка або незаконне перевезен-
ня, зберігання, збут лісу»), ст. 247 («Порушення законодавства про
захист рослин»), ст. 248 («Незаконне полювання»), ст. 249 («Незакон-
не зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промис-
лом»), ст. 250 («Проведення вибухових робіт з порушенням правил
охорони рибних запасів»), ст. 251 («Порушення ветеринарних правил»),
ст. 252 («Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під
охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду»), ст. 253
(«Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля»),
ст. 254 («Безгосподарське використання земель»).
Окрім вищенаведених кримінальних правопорушень, до злочинів
проти довкілля за певних умов можна також віднести й інші злочини,
зокрема: терористичний акт (ст. 258 КК України); напад на об’єкти, на
яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення
(ст. 261 КК України); незаконне поводження з радіоактивними матері-
алами (ст. 265 КК України); незаконне виготовлення ядерного вибухо-
вого пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або
випромінює радіацію (ст. 2651 КК України); погроза вчинити викра-
дання або використати радіоактивні матеріали (ст. 266 КК України);
порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та
їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами (ст. 267 КК Укра-
їни); порушення вимог режиму радіаційної безпеки (ст. 2671 КК Укра-
їни); незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної
сировини (ст. 268 КК України); порушення правил ядерної або радіа-
ційної безпеки (ст. 274 КК України); пошкодження об’єктів магістраль-
них або промислових нафто-, газо-, конденсатопроводів та нафтопро-
дуктопроводів (ст. 292 КК України); порушення санітарних правил
і норм щодо запобігання інфекційним захворюванням та масовим
отруєнням (ст. 325 КК України); порушення правил поводження з мі-
кробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами
(ст. 326 КК України); екоцид (ст. 441 КК України) та деякі інші. Слід
зазначити, що окремі дослідники вказані злочини відносять до такої
категорії, як «злочинність у сфері екології», яка є більш ширшим по-
няттям, а ніж «екологічна злочинність».
Існує декілька класифікацій злочинів проти довкілля, але для кри-
мінологічних досліджень ми пропонуємо використовувати запропо-
282
новану В. В. Дурдинцем, О. М. Джужею та В. В. Василевичем (2002).

Так, з урахуванням видів суб’єктів, мотивів та мети вчинення еколо-
гічні злочини можна поділити на: а) корисливі екологічні злочини, що
вчиняються з мотивів отримання матеріальної вигоди – це незаконні
полювання, заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним
промислом, порубка лісу тощо; б) службові екологічні злочини. До них
належать: забруднення водойм і атмосферного повітря; забруднення
моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей або живих ресурсів
моря, чи іншими відходами і матеріалами; порушення законодавства
про континентальний шельф України та ін.; в) необережні екологічні
злочини. Зокрема: необережне пошкодження лісу, забруднення водних
об’єктів чи атмосферного повітря тощо.
Рівень екологічної злочинності в Україні характеризується посту-
повим зростанням. Так, якщо з 2001 р. до 2012 р. щорічно реєструва-
лося в середньому 1800 злочинів проти довкілля та виявлялося 1500
осіб, що їх вчинили, то починаючи з 2013 р. рівень цих злочинів у се-
редньому становив 3300 злочинів та 1000 осіб, що їх вчинили. Як
можна побачити, за останні 19 років абсолютні показники екологічної
злочинності зросли майже двічі. Станом на 2019 р. було обліковано
3769 кримінальних правопорушень проти довкілля та виявлено 730
осіб, що їх вчинили. Питома вага злочинів цих злочинів у структурі
злочинності в Україні також поступово зростає. Якщо до 2015 р. вона
була в межах 0,25–0,5 %, то станом на 2019 р. становить 0,85 %.
Однак слід з обережністю аналізувати зазначені показники рівня
екологічної злочинності, адже їй властивий високий рівень латентнос‑
ті. За даними різних досліджень, рівень латентності цього різновиду
злочинності сягає від 70 до 95 %. Серед чинників такого рівня латент-
ності: відсутність потерпілого від цього виду злочинів (шкода, як
правило, заподіюється державі або територіальній громаді); складність
встановлення розміру заподіяної шкоди; незацікавленість посадових
осіб документувати факти вчинення злочинів проти довкілля та пові
домляти відповідні правоохоронні органи; не завжди обґрунтоване
постійне реформування уповноважених державних органів у природо-
охоронній сфері; незадовільний стан державної системи моніторингу
довкілля; високий рівень корупції в країні тощо.
У структурі екологічної злочинності в Україні станом на 2019 р.
переважають: незаконна порубка або незаконне перевезення, зберіган-
283
ня, збут лісу (ст. 246 КК України – 52 %); незаконне зайняття рибним,
звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249 КК Украї-
ни – 16,4 %); порушення правил охорони або використання надр (ст. 240
КК України – 15,6 %); забруднення або псування земель (ст. 239 КК
України – 4,3 %). Перелічені вище злочини становлять 88,3 % від усіх
злочинів проти довкілля. Починаючи з 2016 р. незаконна порубка лісу
стала найпоширенішим злочином проти довкілля та становить більше
половини від цих злочинів.
Слід також вказати на позитивну динаміку екологічної злочинності,
яка, незважаючи на певні коливання, поступово зростає. Найбільша
кількість злочинів проти довкілля була облікована у 2016 р. (3941 зло-
чин), а найменша – у 2002 р. (1247 злочинів). Позитивна динаміка
екологічної злочинності відбувається в першу чергу за рахунок збіль-
шення кількості облікованих кримінальних правопорушень, передба-
чених ст. 246 КК України («Незаконна порубка або незаконне пере-
везення, зберігання, збут лісу»), рівень яких зріс майже у 4 рази
порівняно із 2010 р.
Рівень судимості екологічної злочинності в Україні станом на
2019 р. становить 507 засуджених осіб. Усього за 2013–2019 рр. за
злочини проти довкілля було засуджено 5941 особу. Зазначений по-
казник майже дорівнює кількості виявлених осіб, що вчинили злочини
проти довкілля. На підставі цього можна зробити висновок, що право-
охоронні органи виявляють лише ті екологічні злочини, які вчинені
в умовах очевидності, або коли безпосередньо встановлена винна
особа. Вищезазначене підтверджує дані щодо рівня латентності цієї
групи злочинів.
Що стосується кримінологічної характеристики осіб, що вчиня-
ють екологічні злочини, то вона неоднакова та суттєво розрізняється
залежно від видів екологічних кримінальних правопорушень. У ціло-
му ці злочини вчиняють переважно чоловіки (98,8 %) із загальною
середньою (64,4 %) чи професійно-технічною освітою (27,5 %), які
працездатні, але не працюють (75,2 %). Розподіл засуджених осіб за
злочини проти довкілля за ознакою віку виглядає таким чином: 18–
28 років – 21,6 %; 29–39 років – 35,3 %; 40–54 роки – 30,9 %; 50–59 ро-
ків – 6,3 %; 60 років та більше – 5,1 %. За місцем проживання на мо-
мент вчинення злочину переважають жителі сільських населених
пунктів (близько 70 %).
284
Питома вага осіб, що раніше вчиняли злочини, серед засуджених

за злочини проти довкілля є незначною (16,4 %), а 8 % мали не зняту
та непогашену судимість. Майже кожен восьмий екологічний злочин
вчиняється за попередньою змовою групою осіб (13,2 %). Як правило,
кількість членів групи не перевищує двох осіб. Вивчення мотивів і ці-
лей злочинних посягань засвідчило загальну спрямованість злочинної
поведінки на отримання матеріальної вигоди.
Як вже зазначалося, на сьогодні незаконна порубка лісу є найбільш
поширеним злочином проти довкілля. За період з 2008 р. по 2018 р.
питома вага цього злочину у структурі злочинів проти довкілля зросла
з 30,5 % до 52 %, а кількість облікованих злочинів за ст. 246 КК Украї-
ни збільшилася на 357 % (з 637 до 2276).
Під незаконною порубкою лісу розуміють переважно організовану
злочинну діяльність, спрямовану на незаконну заготівлю деревини
в лісах та на інших охоронюваних територіях і об’єктах у комерційних
цілях або з метою задоволення особистих (побутових) потреб населен-
ня в дровах і лісоматеріалах (О. В. Заічко, 2019). Явище незаконної
порубки лісу є первинною ланкою незаконної лісогосподарської ді-
яльності (нелегального обігу деревини) та переважно вчиняється під
час нелімітованої заготівлі деревини в порядку рубок формування та
оздоровлення лісів (у тому числі санітарних і суцільних рубок); по-
рушення правил здійснення рубок головного користування, а також під
час несанкціонованої заготівлі дров домогосподарствами.
Структурний розподіл незаконної порубки лісу має такий вигляд
(О. В. Заічко, 2019).
Місцем вчинення злочину найчастіше виступають ліси, що пере-
бувають у віданні спеціалізованих державних або комунальних лісо-
господарських підприємств і відповідних лісництв (52,6 %), а також
лінійні захисні насадження (31,2 %). Значно рідше незаконна порубка
лісу вчиняється в національних природних парках, заказниках та інших
об’єктах природно-заповідного фонду України (16,2 %).
Часом вчинення незаконної порубки лісу виступає світла частина
доби.
Способом вчинення злочину є відділення живих дерев від стовбура
за допомогою мотопилок (86,3 %) і ручних пилок (13,7 %) без відпо-
відних дозвільних документів або із перевищенням обсягів, зазначених
у лісорубному квитку.
285
Серед предметів злочинних посягань переважно фігурують цінні

породи дерев – дуб, граб, смерека, клен, ялиця, акація, сосна, що вказує
переважно на комерційні цілі заготівлі деревини.
Розподіл незаконної порубки лісу за порою року показав порівняно
частіше вчинення злочинних посягань зимою – 33,9 % та восени –
24,7 %. Це пов’язано із сезонністю заготівлі ділової деревини, зокрема
вищою якістю деревини, заготовленою в невегетативний період, її
вагою, відпускними цінами. Крім того, зимовий період збігається
з опалювальним сезоном і свідчить про підвищений попит на дрова
серед населення.
Регіональний розподіл незаконної порубки лісу свідчить про за-
лежність цього явища від нерівномірного залісення території України,
а також близькості розміщення транспортних мереж для переміщення
товарів через державний кордон України. У рейтингу регіонів за по-
ширеністю незаконних рубок переважають Рівненська, Волинська,
Івано-Франківська та Львівська області.
Незаконну порубку лісу вчиняє три основні категорії злочинців.
Найбільш численною є група малокваліфікованих робітників, без пев-
ного роду занять і легального джерела доходів, із числа місцевих жи-
телів сільських населених пунктів. Другу категорію утворюють пра-
цівники і посадові особи спеціалізованих державних та комунальних
лісогосподарських підприємств, що мають виключне право на заготів-
лю деревини і вільний доступ до лісових ресурсів. Третя категорія
представлена суб’єктами підприємницької діяльності, що отримали
дозвіл на заготівлю деревини в межах договору підряду з постійними
лісокористувачами (О. В. Заічко, 2019).

проти довкілля
Найбільший вплив на рівень, структуру і динаміку екологічної зло-

чинності здійснюють організаційно-управлінські, соціально-економіч-
ні, нормативно-правові та соціально-психологічні криміногенні чин-
ники.
Організаційно-управлінські криміногенні чинники включають: не-
доліки і прорахунки державної екологічної політики України; низьку
286
15.2. Причини та умови злочинів проти довкілля
ефективність системи державного управління у сфері охорони навко-

лишнього природного середовища та регулювання використання при-
родних ресурсів; неузгодженість дій центральних і місцевих органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері охоро-
ни навколишнього природного середовища; незадовільний стан сис-
теми державного моніторингу навколишнього природного середовища;
слабкий контроль за дотриманням природоохоронного законодавства
та незабезпечення невідворотності відповідальності за його порушен-
ня; поєднання господарських, контролюючих і правоохоронних функ-
цій державними органами з охорони навколишнього природного сере
довища і використання природних ресурсів, а також дублювання
повноважень цими органами та слабкий рівень міжвідомчої взаємодії;
відсутність ефективного механізму участі громадськості у протидії
екологічній злочинності; високий рівень корупції в країні тощо.
До економічних криміногенних чинників слід віднести такі: підпо-
рядкованість екологічних пріоритетів економічній доцільності; фізич-
не та моральне зношення основних фондів у всіх галузях національної
економіки; переважання ресурсо- та енергоємних галузей у структурі
економіки із здебільшого негативним впливом на довкілля; недостатнє
фінансування з державного та місцевих бюджетів природоохоронних
заходів, фінансування таких заходів за залишковим принципом; неза-
довільний рівень фінансового забезпечення державних органів по
охороні навколишнього природного середовища і використанню при-
родних ресурсів, критично низький рівень оплати праці їхніх посадо-
вих осіб і працівників; державна монополія на спеціальне використан-
ня окремих природних ресурсів; високий попит на дешеві природні
ресурси з України на зовнішніх ринках; глобалізація зовнішньої тор-
гівлі та розширення меж ринків сировини; недостатність коштів у віт
чизняних виробників для забезпечення екологічної безпеки виробничої
діяльності; висока рентабельність тіньового бізнесу у сфері природо-
користування; відсутність державної стратегії економічного зростання
не за рахунок посилення експлуатації природних ресурсів, а шляхом
удосконалення виробничих процесів, запровадження безвідходного та
екологічно чистого виробництва.
До нормативно-правових криміногенних чинників належать: про-
галини та недоліки законодавства, що регулює відносини у сфері
охорони навколишнього природного середовища і використання при-
287
родних ресурсів, зовнішньоекономічну діяльність та відповідальність

за екологічні правопорушення; неврахування наслідків для довкілля
у законодавчих та нормативно-правових актах; неповна відповідність
норм і положень екологічного законодавства України законодавству
Європейського Союзу; недосконалість норм законодавства щодо по-
рядку видачі спеціальних дозволів на користування природними ре-
сурсами та деякі ін.
Соціально-психологічні криміногенні чинники включають: низький
рівень розуміння в суспільстві пріоритетів збереження довкілля та
переваг збалансованого (сталого) розвитку; недосконалість системи
екологічної освіти та просвіти; низький рівень правової та екологічної
культури населення, зневажливе ставлення до кримінально-правових
заборон; поширені традиції споживацького поводження із природними
ресурсами; недооцінку наслідків безконтрольного природокористуван-
ня для національної економіки, захисту довкілля і безпеки людей тощо.
15.3. Запобігання злочинам проти довкілля
Запобігання злочинам проти довкілля – це діяльність, яка полягає

у перешкоджанні дії детермінант злочинних проявів у сфері охорони
навколишнього природного середовища, використання природних
ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, передусім причин й умов
останніх шляхом випередження їхньої появи, обмеження, а за можли-
вості – усунення їхньої дії, у тому числі на індивідуальному рівні
(Т. В. Корнякова, 2011).
Заходи запобігання екологічній злочинності визначені наразі За-
коном України «Про Основні засади (стратегію) державної екологіч-
ної політики України на період до 2030 року» від 28 лютого 2019 р.
№ 2697‑VIII. Відповідно до цього Закону, метою державної екологічної
політики є досягнення доброго стану довкілля шляхом запровадження
екосистемного підходу до всіх напрямів соціально-економічного роз-
витку України з метою забезпечення конституційного права кожного
громадянина України на чисте та безпечне довкілля, впровадження
збалансованого природокористування і збереження та відновлення
природних екосистем. Державна екологічна політика спрямована на
досягнення п’яти стратегічних цілей:
288
15.3. Запобігання злочинам проти довкілля
1. Формування в суспільстві екологічних цінностей і засад стало‑

го споживання та виробництва. Цей напрям включає заходи, спрямо-
вані на: впровадження екологічної освіти та виховання; підвищення
рівня поінформованості суспільства щодо значення, переваг та інстру-
ментів сталого споживання і виробництва; забезпечення практичної
реалізації результатів сучасних та фундаментальних екологічних до-
сліджень та безперервної взаємодії між науковцями та державними
органами; забезпечення участі громадськості у прийнятті управлін-
ських рішень у сфері охорони навколишнього природного середовища
й природокористування та деякі ін.
2. Забезпечення сталого розвитку природно-ресурсного потенціа‑
лу України. В межах цього напряму заплановані заходи спрямовані на:
вдосконалення системи кадастрів природних ресурсів, державної
статистичної звітності з використання природних ресурсів та забруд-
нення навколишнього природного середовища; створення екологічно
та економічно обґрунтованої системи платежів за спеціальне викорис-
тання природних ресурсів; протидія незаконному обігу та торгівлі
об’єктами дикої фауни і флори; збільшення та розширення територій
природно-заповідного фонду; зменшення негативного впливу процесів
урбанізації на навколишнє природне середовище, припинення руйну-
вання навколишнього природного середовища у межах міст; запро-
вадження в Україні системи зелених закупівель; упровадження техно-
логій електронного урядування в екологічній сфері тощо.
3. Забезпечення інтеграції екологічної політики у процес прийнят‑
тя рішень щодо соціально-економічного розвитку України. Цей напрям
передбачає: розвиток галузевих екологічних стратегій; усунення прямої
залежності економічного зростання від збільшення використання при-
родних ресурсів і енергії та підвищення рівня забруднення навколиш-
нього природного середовища; упровадження систем екологічного
управління, розвитку добровільної екологічної сертифікації, маркуван-
ня продукції, екологічного аудиту тощо.
4. Зниження екологічних ризиків з метою мінімізації їх впливу на
екосистеми, соціально-економічний розвиток та здоров’я населення.
Цей напрям включає заходи, спрямовані на: запровадження управлін-
ня екологічним ризиком на основі його моделювання в режимі реаль-
ного часу із залученням новітніх інформаційних технологій з метою
захисту природних екосистем, здоров’я та благополуччя населення;
289
формування екологічної складової державної системи захисту критич-

ної інфраструктури України та ін.
5. Удосконалення та розвиток державної системи природоохо
ронного управління. Завданнями цього напряму є: укріплення інсти
туційної спроможності щодо планування, моніторингу та оцінки ефек-
тивності впровадження екологічної політики; запровадження еко-
логічного обліку для оцінки ефективності політики та управління;
розвиток і вдосконалення природоохоронного законодавства та підви-
щення рівня його дотримання, включаючи наближення законодавства
України до права (acquis) Європейського Союзу; посилення відпові-
дальності за шкоду, заподіяну довкіллю, відповідно до міжнародних
зобов’язань України; посилення спроможностей природоохоронного
управління у проведенні комплексного моніторингу стану навколиш-
нього природного середовища та державного контролю у сфері охоро-
ни навколишнього природного середовища, раціонального викорис-
тання, відтворення і охорони природних ресурсів; розмежування
функцій з охорони навколишнього природного середовища та госпо-
дарської діяльності з використання природних ресурсів; забезпечення
чіткого розподілу повноважень у сфері охорони навколишнього при-
родного середовища на державному, регіональному та місцевому
рівнях; забезпечення цільового бюджетного фінансування природо-
охоронних заходів та недержавного інвестування природоохоронних
проектів; удосконалення кадрової політики та професійної підготовки
фахівців у системі охорони навколишнього природного середовища
та природокористування й деякі ін.

1. Дайте визначення екологічної злочинності.
2. Наведіть кримінологічну характеристику злочинів проти
довкілля.
3. Назвіть причини та умови злочинів проти довкілля.
4. Складіть проект програми загальносоціального запобігання
екологічній злочинності.
5. Розробіть план заходів запобігання злочинам проти довкілля.
290
РОЗДІЛ 16
загально
кримінальним
злочинам
проти власності
загальнокримінальних злочинів
Злочини проти власності посідають перше місце у структурі за-

гальної злочинності в Україні. За останні п’ять років (2016–2020 рр.).
у середньому обліковується понад 300 тис. злочинів на рік. Частка
злочинів проти власності приблизно становить понад 60 % від загаль-
ної кількості злочинів, що обліковуються в Україні.
У структурі злочинів проти власності найбільш питому вагу ста-
новлять так звані загальнокримінальні злочини, до яких традиційно
відносять крадіжки, грабежі, розбої, вимагання і шахрайства. Ці зло-
чини розрізняються за характером діяння і способами злочинного
посягання, що дозволяє їх класифікувати на дві умовні групи: корис‑
ливі ненасильницькі та корисливі насильницькі. Найбільш поширеними
корисливими ненасильницькими злочинами є крадіжки і шахрайства,
а корисливими насильницькими – грабежі й розбої. У зв’язку з цим
звернімося до розгляду саме цих злочинів проти власності.
Крадіжки є найпоширенішими злочинами, що вчиняються в Укра-
їні. Вони становлять 45–50 % злочинів від кількості усіх зареєстрованих
злочинів. У структурі злочинів проти власності частка крадіжок ста-
новить понад 75 %. Рівень зареєстрованих крадіжок останнім часом
становить у середньому понад 250 тис. злочинів щорічно, а кількість
виявлених осіб, які їх вчинили, – понад 100 тис.
291
Розділ 16. Запобігання загальнокримінальним злочинам проти власності
Структурний розподіл крадіжок має наступний вигляд.

За місцем посягання (у порядку розповсюдженості) переважають
крадіжки із проникненням до житла (квартири, приватні будинки, дачі
і заміські будинки); за ними йдуть крадіжки, вчинені на об’єктах тор-
гівлі (торговельно-розважальні центри, супермаркети, магазини,
склади, бази, інші торговельні підприємства); третю позицію займають
крадіжки із транспортних засобів, у тому числі вантажів на транспор-
ті, четверту – крадіжки у громадських місцях, серед яких, як правило,
переважають кишенькові крадіжки.
Крадіжки із житла можна умовно поділити на спонтанні й спла-
новані. Спонтанні крадіжки зазвичай вчиняються без попередньої
підготовки. Для посягання обираються квартири на першому або
останньому поверхах, як правило, з незагартованими вікнами, нена-
дійними дверима, простими замками і вільним доступом до вхідних
дверей. Крім того, спонтанні крадіжки вчиняються у приватному
житловому секторі й на дачах. Основним критерієм при виборі
об’єкта злочинного посягання є легкість проникнення до житла. При
спонтанних крадіжках викрадається будь-яке майно, що становить
хоч якусь цінність. Це можуть бути особисті речі, побутові предмети
широкого вжитку, продукти харчування, спиртні напої. Зазвичай таке
майно одразу продається або споживається. Квартирні крадіжки, як
правило, вчиняються під час більш-менш тривалої відсутності влас-
ників майна.
Заплановані крадіжки переважно вчиняються за наводкою пособ
ників. При цьому об’єкт посягання ретельно підбирається. Перевага
віддається житлу, в якому, за інформацією пособників, зберігаються
великі суми грошових коштів та іноземної валюти, банківські метали,
антикваріат. Іноді об’єкт посягання обирається за зовнішніми озна-
ками матеріального достатку (дорогі вікна, двері, ролети, меблі, до-
машня обстановка, техніка), а також елітний будинок, дороговартісна
огорожа, доглянута прибудинкова територія, престижні марки авто-
мобілів на території домогосподарства та ін.
Кишенькові крадіжки в основному вчиняються у місцях великого
скупчення людей або тимчасового перебування малознайомих людей
(громадський транспорт, у тому числі зупинки громадського транспор-
ту, спортивні споруди, базари, вокзали, торговельно-розважальні цен-
три, ресторани, бари, кафе та ін.). Кишенькові крадіжки вчиняються
292
16.1. Кримінологічна характеристика загальнокримінальних злочинів…
у години пік для руху громадського транспорту, а також під час здій-
снення закупок громадянами у закладах роздрібної торгівлі. Це можуть
бути як спонтанні, так і завчасно сплановані злочини.
За складом вилученого майна при крадіжках перше місце посіда-
ють грошові кошти, іноземна валюта, вироби із золота та дорогоцін-
них металів, гаджети (мобільні телефони, ноутбуки, айпади); друге
місце – вироби із чорних та кольорових металів і рідкоземельних
елементів; третє – товарно-матеріальні цінності; четверте – будівель-
ні матеріали і господарські інструменти; п’яте – особисті носильні
речі і предмети домашньої обстановки (одяг, взуття, малогабаритна
побутова техніка).
За способом вчинення переважають крадіжки із проникненням до
житла, іншого приміщення чи сховища через двері, вікна, балкони,
горища, із межових приміщень шляхом: а) вільного доступу; б) від-
микання чи злому замків і запірних пристроїв; в) пошкодження дверей
і коробок, зрізання петель, вибивання вікон, розбирання чи пролому-
вання стін, стелі та ін. Крадіжки із транспорту вчиняються шляхом
вільного доступу, відмикання дверей, зламування сигналізації, роз-
биття бокового скла, а вантажів – шляхом викрадення зі складів, схо-
вищ, скидання товарно-матеріальних цінностей під час руху транспор-
ту, а також у відстійниках, базах перевантаження.
Кишенькові крадіжки найчастіше вчиняють шляхом непомітного
витягання виставлених напоказ мобільних телефонів і гаманців. При
цьому можуть використуватися різні знаряддя (медичні пінцети, пере-
кинутий через руку одяг «ширма», яким накривають сумку і прихову-
ють крадіжку).
Розподіл крадіжок за сезонними коливаннями і часом вчинення до-
зволяє стверджувати, що вони переважно вчиняються літом, у період
відпусток, і зимою, під час новорічно-різдв’яних свят. За періодом доби
може бути як вечірньо-нічний час, так і ранково-денний час.
За ступенем організованості і стійкістю умислу переважна біль-
шість крадіжок вчиняється ситуативно й одноособово (73 %), у складі
груп – 27 %, із них організованими групами – 0,5 %. Наведені дані
взяті з офіційної статистики. У реальному житті більшість заздалегідь
спланованих крадіжок вчиняються групою осіб за попередньою змо-
вою, рідше – організованою групою. Приблизно 3–5 % від загальної
293
кількості усіх крадіжок вчиняють професійні злочинці. Зазвичай вони

спеціалізуються на квартирних крадіжках, крадіжках із транспортних
засобів і кишенькових крадіжках. Організовані злочинні групи, що
спеціалізуються на вчиненні крадіжок, створюються на етнічній осно-
ві або із числа раніше судимих осіб за злочини проти власності. Най-
більш «улюбленими місцями» для вчинення крадіжок членами орга-
нізованих злочинних груп є елітні новобудови, приватний житловий
сектор, готелі, а також потяги далекого слідування. Місцями вчинення
крадіжок із транспорту порівняно частіше виступають стихійні стоян-
ки у внутрішніх дворах багатоповерхівок, стоянки біля великих мере-
жевих гіпермаркетів, а також транспортні засоби, припарковані біля
розважальних закладів.
Кримінологічний портрет особи крадія зводиться до такого. У сво-
їй масі сучасні крадії – це особи чоловічої статі (93 %). За віковою
ознакою переважають 18–28-річні особи (45 %), за ними йдуть 29–
39-річні (27 %), 40–49-річні (11 %), 50-річні і старші становлять 5 %.
Частка неповнолітніх становить 12 %. Більшість із крадіїв (61 %) мають
повну загальну або базову загальну освіту, 22 % – професійно-техніч-
ну, 14 % – початкову або не мають освіти, і лише 3 % – повну вищу або
базову вищу освіту.
Контингент злочинців, що вчиняють кишенькові крадіжки, доволі
неоднорідний. Переважно це 18–24-річні молоді особи, половина з яких
мають залежність від наркотичних засобів і психотропних речовин. За
соціальним становищем крадії – вихідці із соціально невлаштованих
верств населення, близько 65 % із яких на момент вчинення злочину
були незайнятими трудовою і навчальною діяльністю, не мали легаль-
них джерел доходу. Водночас понад третина крадіїв раніше судимі.
Серед кишенькових крадіїв вирізняються особи зрілого віку від
50 років і старші. Як правило, вони мають великий злочинний досвід
і авторитет у злочинній спільноті, а також високий рівень кримінальної
кваліфікації та злочинну спеціалізацію. В основному такі особи є оди-
наками. Крадіжки ними вчиняються у найбільш дохідних місцях, на
території, розподіленій між організованими злочинними групами.
Фіксовану частину злочинних доходів висококваліфіковані професіо-
нали відраховують у «злодійську касу», а також витрачають на неза-
конну винагороду окремим корумпованим працівникам органів охоро-
294
ни правопорядку. Нерідко крадії-професіонали заробляють шляхом

навчання методам і прийомам вчинення крадіжок новачків, а також
надають консультації у вузьких колах криміналітету.
Другим за поширеністю загальнокримінальним злочином проти
власності є шахрайство. Останнім часом у країні щорічно реєстру-
ється від 35 до 45 тис. шахрайств, що становить від 7 % до 8 % злочинів
у структурі зареєстрованої злочинності і, відповідно, від 10 % до 14 %
злочинів у структурі злочинів проти власності. При цьому шахрайство
належить до високолатентних злочинів проти власності.
Як зазначає В. С. Лисодєд, серед найпоширеніших видів сучасного
шахрайства можна назвати такі:
– директ-маркетингове шахрайство (продаж за ринковими цінами
низькоякісних або несправних товарів народного вжитку шляхом осо-
бистого відвідування шахраями місць проживання громадян);
– гральне шахрайство (шулерство, гра в наперстки, лото, лотерея,
аукціони, конкурси та ін.);
– шахрайство з надання різноманітних послуг (у працевлаштуван-
ні, поїздках за кордон, з придбання товарів народного споживання,
промислових товарів, транспортних засобів, об’єктів нерухомості за
більш низькими цінами чи на пільгових умовах, з реалізації речей,
майна та ін.);
– шахрайство у вигляді фальсифікації (ювелірних виробів та при-
крас, дорогоцінного каміння, продуктів харчування, лікеро-горілчаних
виробів, засобів побутової хімії, парфюмерно-косметичних засобів,
ліків і медичних препаратів, творів художнього, образотворчого та
декоративно-прикладного мистецтва, офіційних документів та ін.);
– телефонне шахрайство (телофонні дзвінки або sms-повідом
лення з надання термінової допомоги рідним або близьким людям,
яких нібито затримала поліція за вчинення або підозру у вчиненні
злочину, або які потрапили у дорожньо-транспортну пригоду, аварію
чи іншу надзвичайну ситуацію тощо; прохання назвати номер осо-
бистого банківського рахунка під різними приводами та з різних
причин та ін.);
– медичне шахрайство (продаж звичайних дешевих медичних пре-
паратів за завищеною ціною, як правило, під видом чудодійних засобів
від усіх захворювань і обов’язково зарубіжного виробництва, аналогів
295
яких немає у нашій країні, продаж біологічно активних добавок замість

ліків, надання суттєвої знижки за пакет медичних послуг гарної кліні-
ки чи лікарні, але з обов’язковою попередньою оплатою першого вне-
ску, пропонування непотрібних чи неефективних схем лікування,
встановлення фіктивного діагнозу з наступною операцією чи тривалим
лікуванням та ін.);
– шахрайство шляхом привласнення влади або звання посадової
особи органів влади та управління місцевого, регіонального чи дер-
жавного значення, а також органів місцевого самоврядування, відомих
громадських організацій, політичних партій тощо;
– трастове шахрайство (заволодіння грошовими коштами через
фінансові піраміди, псевдодовірчі товариства, трастові фонди, інвес-
тиційно-будівельні компанії, кредитні спілки тощо);
– Інтернет-шахрайство (придбання товарів через фіктивні Інтер-
нет-магазини чи Інтернет-аукціони, накопичення капіталу за допомо-
гою «чарівних гаманців», фішинг, участь у дешевих розпродажах,
конкурсах, лотереях, суперпрограмах швидкого заробітку, різноманіт-
них бізнес-пакетах, високоприбуткових інвестиційних програмах,
махінації з платіжними картками та системами, офіційне віддалене
працевлаштування або робота вдома, знайомство з «віртуальними
альфонсами» тощо) та ін. (В. С. Лисодєд, 2020).
Змінився і кримінологічний портрет сучасного шахрая. Зараз це
особи віком 25–45 років (60–65 %), переважно чоловіки (65–75 %),
з вищою освітою (60–70 %), позитивно характеризуються за місцем
проживання і роботи (90 %), не зловживають спиртними напоями та/
чи наркотичними засобами, раніше не притягувалися до кримінальної
відповідальності. Але залежно від виду шахрайства чи сфери його
вчинення вказані характеристики можуть змінюватися. Наприклад,
останні дослідження свідчать, що серед осіб, які вчинили злочини
у сфері туристичного бізнесу, кількість жінок становить 84 %. Вищу
освіту мають 77 % менеджерів туристичних агентств, а у директорів
агентств, винних у вчиненні шахрайств у даній сфері, вища освіта
майже стовідсоткова, 70 % з них − одружені, близько 97 % не мали
раніше судимості. У цілому ж сучасні шахраї у своїй більшості – це
злочинці вже нової генерації, які ведуть респектабельний і законослух-
няний спосіб життя з підвищеним стандартом споживання, не підтри-
296
мують зв’язки з усталеним кримінальним середовищем і не відносять

себе до нього, не поділяють і не підтримують кримінальну субкульту-
ру (В. С. Лисодєд, 2020).
Шахраї вирізняються кмітливістю, артистичністю, знанням люд-
ської психології, розсудливістю, брехливістю, є прекрасними манипу-
ляторами. При затриманні на місці вчинення злочину категорично
заперечують свою вину, правдоподібно виправдовуються.
Грабежі і розбої є найбільш поширеними корисливими насиль-
ницькими загальнокримінальними злочинами проти власності. У се-
редньому щорічно реєструється від 18 до 22 тис. грабежів та від 3 до
3,5 тис. розбоїв, що становить близько 4 % і 0,5 % злочинів відповідно
від загальної кількості облікованих злочинів. Природна латентність
грабежів і розбоїв становить 54 %, штучна – 18 %.
Структурний розподіл грабежів і розбоїв має наступний вигляд.
За місцем посягання (у порядку розповсюдженості) переважають
злочини, що вчиняються у громадських місцях – 60–66 % (вулиці, пар-
ки, сквери, прибудинкова територія біля багатоповерхівок, провулки
і тупики, зупинки транспорту, під’їзди). Як правило, грабежі і розбої
вчиняються групою осіб, у вечірній та нічний час, в умовах неочевид-
ності проти одиноких перехожих. Другу позицію займають посягання
із проникненням у житло – 18–27 %. Такі злочини завчасно планують-
ся і готуються (збирається інформація про матеріальні статки майбут-
ньої жертви, склад сім’ї, наявні засоби самозахисту, ведеться спосте-
реження за об’єктом посягання). На третьому місці йдуть посягання
на транспорті (5 %), що вчиняються проти водіїв таксі, власників при-
ватного транспорту, інкасаторів, операторів автозаправних станцій,
водіїв вантажних перевезень. Набуває поширення заволодіння грошо-
вими коштами фінансових установ шляхом грабежу або розбою –
1,5–2 % (банки та їх філії, пункти обміну валют, кредитні спілки,
ломбарди).
За складом вилученого майна установлено такий розподіл: при
вчиненні злочинів у громадських місцях вилучаються особисті речі
(кишенькові гроші, мобільні телефони, ювелірні прикраси); при по-
сяганнях із проникненням у житло – гроші, золото-валютні цінності,
дороговартісне і малогабаритне майно; на транспорті – грошова ви-
ручка, значні суми цільового призначення, партії високоліквідного
297
товару; при нападах на фінансові установи – готівкова виручка із каси,

великі суми грошових коштів іноземної валюти, підготовлені до інка-
сації.
За способом вчинення вирізняються: 1) посягання, що супрово-
джуються погрозами застосування насильства, зброї та предметів,
які використовуються як зброя (38 %) і 2) посягання, поєднанні із
застуванням насильства різного ступеня суспільної небезпечнос-
ті (62 %). При вчиненні майже кожного сьомого розбою застосовуєть
ся зброя.
Розподіл за сезонними коливаннями і часом вчинення свідчить, що
частіше вказана категорія злочинів учиняється в осінньо-зимовий пе-
ріод (56–59 %), дещо рідше – у весняно-літній період (41–44 %). За
часом доби грабежі і розбої передусім учиняються з 18 до 24 години
(38–46 %) і з 24 до 06 години (21–24 %). Крім того, вказані злочини
також вчиняються вдень з 12 до 18 години (22–31 %).
За ступенем організованості і стійкістю умислу переважають по-
сягання у складі групи осіб за попередньою змовою – 65–75 %, із них
1,2 % грабежів і 4 % розбоїв учиняються організованими групами. По-
над 3/5 злочинних груп проіснували одну добу, а їх учасники вчинили
один злочин. Для організованих груп характерна багатоепізодна і ви-
сокодохідна злочинна діяльність.
Кримінологічний портрет особи грабіжника і розбійника зводить-
ся до такого. За статтю − це переважно чоловіки (94−95 %). Помітно
вирізняється 18–24-річна (50 %) і 25–29-річна вікові групи (17 %).
Частка неповнолітніх становить 16–17 %. За соціальним становищем
дорослі грабіжники і розбійники – це низькостатусна, агресивно на-
лаштована молодь, що проживає у непрестижних міських районах та
провінційних містечках районного значення. Більшість із них на до-
злочинних етапах вели антисуспільний спосіб життя, не працювали
і не навчалися (73–75 %), зловживали спиртними напоями (68 %) і нар-
котичними засобами (40 %), притягувалися до адміністративної відпо-
відальності (54 %). Також показово, що 31 % грабіжників і 38 % роз-
бійників мали судимості, переважно за крадіжки, наркозлочини,
хуліганство, грабежі і розбої.
Наведена кримінологічна характеристика контингенту грабіжників
і розбійників свідчить про корисливу спрямованість їхньої злочинної
поведінки, що може поєднуватися із насильством над особою.
298
16.2. Причини та умови загальнокримінальних злочинів проти власності

загальнокримінальних злочинів
Серед основних причин та умов вчинення злочинів проти власнос‑

ті слід назвати такі:
– несправедлива система розподілу національного багатства та
бідність майже 80 % населення;
– економічна незайнятість значної частини населення та відсут-
ність достатніх засобів для існування;
– криміногенно небезпечний розрив між доходами найбагатших
і найбідніших громадян;
– втрата інтересу до пошуку легальних джерел доходів, працевла-
штування із мінімальним рівнем оплати праці і активізація пошуку
нелегальних засобів до існування;
– разючий контраст між рівнем та якістю життя міського і сіль-
ського населення, неконтрольована міграція сільської молоді до міст,
де на неї чекають жорстока боротьба за повсякденне фізичне виживан-
ня та спокуси індустрії розваг;
– зміна ієрархії суспільних цінностей у бік панування матеріальних
цінностей над духовними, нав’язування засобами масової інформації
ідеології досягнення життєвого успіху, багатства у будь-який спосіб,
у тому числі злочинний;
– підтримання серед широких верств населення поглядів і тради-
цій викрадення чужого майна як цілком прийнятного способу покра-
щення матеріального становища чи задоволення елементарних потреб
у найнеобхіднішому (їжі, одязі, предметах побуту);
– різке збільшення прошарку соціально невлаштованої молоді, яка
ніколи не працювала, безпідставно довго перебуває на утриманні роди-
чів, живе за рахунок випадкових підробітків, промотування майна і яка
не готова самостійно забезпечувати власний матеріальний добробут;
– існування значної кількості осіб із алкогольною, наркотичною,
ігровою та іншими залежностями, що вимагають щоденного пошуку
грошових коштів у значних розмірах для підтримання відповідного
способу життя;
– відсутність життєвих перспектив для провінційної молоді, ви-
хідців із найбідніших верств населення, які масово втягуються у вулич-
299
ну кримінальну субкультуру, зловживання психоактивними речовинами,

охоче йдуть на контакт із кримінальним середовищем і долучаються до
протиправної діяльності;
– пособництво і прикриття високодохідної корисливої злочинної
діяльності на організованій та професійній основі з боку окремих пра-
цівників органів охорони правопорядку з метою сталого збагачення;
– неефективна розстановка та використання сил і засобів терито-
ріальних органів поліції по забезпеченню охорони громадського по-
рядку та запобігання злочинам проти власності;
– занедбана система профілактики злочинів проти власності, низь-
кі показники їх розкриття, недостатня фахова кваліфікація працівників
досудового слідства, які розслідують дану категорію злочинів, коруп-
ція серед суддів, що призначають неспіврозмірно м’яке покарання за
вчинення злочинів проти власності, недостатня участь громадськості
у запобіжній діяльності та ін. (Б. М. Головкін, 2014).
16.3. Запобігання загальнокримінальним

злочинам проти власності
Запобігання загальнокримінальним злочинам проти власності пе-

редбачає обмеження дії та нейтралізацію причин і умов вчинення таких
злочинів, захист власності і людей від протиправних посягань, а також
превентивну роботу з особами, схильними до вчинення цієї категорії
злочинів.
Загальносоціальні заходи запобігання загальнокримінальним зло-
чинам проти власності включають:
– удосконалення механізму розподілу бюджетних коштів, забез-
печення гарантованих соціальних стандартів, у першу чергу для мало-
забезпечених верств населення;
– боротьба з бідністю шляхом забезпечення доступу малозабезпе-
чених верств населення до освіти, створення нових робочих місць,
підвищення рівня оплати праці, надання адресної матеріальної допо-
моги;
– розроблення і реалізація Державної стратегії розвитку молодіж-
ної політики до 2030 року, що враховує демографічні, безпекові, сімей-
ні і економічні виклики, а також виклики самореалізації та нерівного
300
16.3. Запобігання загальнокримінальним злочинам проти власності
доступу до можливостей і прав, які постають перед молодими людьми

в Україні;
– поліпшення морально-психологічного клімату у суспільстві, по-
долання відчуття невизначеності життєвих перспектив і тривожності
у молодіжному середовищі, формування навичок соціальної відпові-
дальності за своє майбутнє;
– розроблення державної цільової програми працевлаштування
соціально невлаштованої молоді та підвищення рівня зайнятості на-
селення, у тому числі внутрішньо переміщених осіб;
– продумана містобудівна політика, а також кримінологічно об-
ґрунтована архітектурна діяльність по розробленню проектів з плану-
вання, забудови і благоустрою територій, будівництва житлових комп-
лексів і споруд;
– реалізація заходів державного стимулювання розвитку депресив-
них територій;
– створення повноцінного життєвого середовища та сприятливих
умов розвитку високоурбанізованих територій населених пунктів.
Спеціально-кримінологічні заходи запобігання загальнокриміналь-
ним злочинам проти власності передбачають:
– запровадження цільових програм «Безпечна громада» і «Безпеч-
не місто» з метою створення безпечних і комфортних умов проживан-
ня, особистої і колективної безпеки людей, забезпечення своєчасного
та ефективного реагування на надзвичайні ситуації, виявлення і роз-
криття загальнокримінальних злочинів;
– завчасне виявлення та облік криміногенних груп і окремих осіб,
схильних до збагачення злочинним шляхом, проведення з ними про-
філактичної роботи;
– зменшення ризиків залучення молоді до вживання психоактивних
речовин, зниження рівня вживання цих речовин, ресоціалізація алко- та
наркозалежної молоді;
– здійснення віктимологічної профілактики серед потенційних
жертв загальнокримінальних злочинів проти власності;
– створення загальнонаціональної бази даних на професійних
корисливих злочинців, рецидивістів, лідерів організованих злочинних
груп;
– зниження рівня латентності і підвищення розкриваності загаль-
нокримінальних злочинів проти власності;
301
– вживання заходів щодо дискредитації злодійської ідеології у міс-

цях позбавлення волі, ізоляції лідерів злочинного світу, знешкодження
кримінальної субкультури та злочинної стратифікації;
– здійснення заходів щодо соціальної адаптації осіб, звільнених
від покарання у виді позбавлення волі, налаштування їх на самостійне
загальноприйняте соціально-нормативне життя в суспільстві;
– протидія корупційному судочинству по загальнокримінальних
злочинах проти власності для відвернення відчуття безкарності у по-
тенційних правопорушників;
– мінімізація готівкового розрахунку громадян за придбані товари
чи надані послуги шляхом подальшого переходу на карткову систему
розрахунків;
– інноваційна техніко-криміналістична оснащеність органів охо-
рони правопорядку у розслідуванні загальнокримінальних злочинів
проти власності;
– оперативне втручання відповідних підрозділів органів охорони
правопорядку, спрямоване на припинення злочинних посягань, закріп
лення доказової бази, виявлення і затримання злочинців;
– проведення виваженої і послідовної кадрової політики в органах
охорони правопорядку, підвищення якості оперативної роботи відділів
внутрішньої безпеки, взаємного міжвідомчого контролю, спрямованого
на руйнацію корупційних зв’язків із організованою і професійною зло-
чинністю (Б. М. Головкін, 2014).

1. Розрахуйте рівень, структуру і динаміку загальнокриміналь-
них злочинів проти власності на основі офіційних статис-
тичних даних.
2. Укажіть основні тенденції поширення злочинів проти влас-
ності.
3. Назвіть причини і умови вчинення злочинів проти влас-
ності.
4. Розробіть проект програми загальносоціальних заходів за-
побігання злочинам проти власності.
5. Складіть план проведення спеціально-кримінологічних за-
ходів запобігання злочинам проти власності.
302
РОЗДІЛ 17
домашньому
насильству
17.1. Поняття і форми домашнього

насильства
Пріоритетність забезпечення реалізації права на життя без домаш-

нього насильства та насильства за ознакою статі, рівності жінок і чо-
ловіків закріплена у міжнародних та національних нормативно-право-
вих актах. Так, Конвенцією Ради Європи про запобігання насильству
стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явища-
ми (Стамбульська конвенція) від 11 травня 2011 р. було визначено
основні стратегії та заходи запобігання та протидії насильству стосов-
но жінок та домашньому насильству. Декларація тисячоліття Органі-
зації Об’єднаних Націй, затверджена резолюцією 55/2 Генеральної
Асамблеї ООН від 8 вересня 2000 р., зазначає, що міжнародна спіль-
нота «сповнена рішучості сприяти рівності чоловіків і жінок та роз-
ширенню прав та можливостей жінок як ефективним засобам бороть-
би з бідністю, голодом і хворобами та стимулюванню розвитку, що має
справді стійкий характер» (п. 20). Досягнення гендерної рівності
стало невід’ємною частиною Глобальних цілей сталого розвитку до
2030 р., а також ключовим елементом у реалізації місії Ради Європи,
що було закріплено Стратегією гендерної рівності Ради Європи на
2018–2023 рр. та іншими стратегічними документами міжнародного
значення.
Підтримуючи проголошені резолюцією Генеральної Асамблеї
Організації Об’єднаних Націй від 25 вересня 2015 р. № 70/1 Глобаль-
ні цілі сталого розвитку до 2030 р. та враховуючи специфіку їх імп-
лементації у національне законодавство, Президентом України було
підписано Указ «Про Цілі сталого розвитку України на період до
303
Розділ 17. Запобігання домашньому насильству
2030 року», яким встановлена важливість «забезпечення гендерної

рівності, розширення прав і можливостей усіх жінок та дівчат» (п. 5)
в Україні. На виконання досліджуваних цілей було реформовано ряд
таких нормативно-правових актів, як: Закон України «Про запобіган-
ня та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 р.
№ 2229‑VIII; Закон України «Про засади запобігання та протидії дис-
кримінації в Україні» від 6 вересня 2012 р. № 5207‑VI; Закон України
«Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від
8 вересня 2005 р. № 2866‑IV та ін.
Проблема існування в сучасному суспільстві домашнього насиль-
ства є однією з найбільш актуальних. За оцінками дослідження Фонду
народонаселення ООН в Україні понад 1,8 млн осіб страждає від до-
машнього насильства щороку. А згідно з даними Парламентської
асамблеї Ради Європи кожна п’ята жінка в Європі – жертва насильства
в минулому, теперішньому чи стане нею у майбутньому. У зв’язку з цим
запобігання та протидія домашньому насильству є одним із пріоритет-
них напрямів державної політики в Україні та у світі. З метою запо-
бігання та активної протидії цьому явищу на світовому та національ-
ному рівні впроваджуються базові принципи та норми, які покликані
зменшити кількість таких проявів, а також захистити жертв домашньо-
го насильства.
Національне законодавство у ст. 1 Закону України «Про запобіган-
ня та протидію домашньому насильству» визначає домашнє насильство
як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологіч-
ного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах
місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім
подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (про-
живали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних
відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає
(проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому
місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Також Законом визначено форми домашнього насильства: економічне,
психологічне, сексуальне та фізичне.
Під економічним насильством розуміють форму домашнього на-
сильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого
майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними,
304
17.1. Поняття і форми домашнього насильства
залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні

необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати,
примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення
економічного характеру. Також до форм економічного насильства на-
лежать: знищення, пошкодження власності; обмеження (позбавлення)
доступу до сімейного бюджету тощо.
Психологічне насильство визначається формою домашнього на-
сильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо
третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння,
спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродук-
тивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої
особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричини-
ли емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали
шкоди психічному здоров’ю особи.
Сексуальне насильство є формою домашнього насильства, що
включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно
повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її
згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального
характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти
статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчи-
нені стосовно дитини або в її присутності. Такими протиправними
діями є: зґвалтування, у тому числі «зґвалтування у шлюбі»; примус
до небажаних сексуальних контактів; сексуальні домагання; розбещен-
ня неповнолітніх; втягування дитини у заняття дитячою проституцією
або дитячою порнографією тощо.
Фізичне насильство включає ляпаси, стусани, штовхання, щипан-
ня, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення
побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня
тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка пере-
буває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення
інших правопорушень насильницького характеру. Наслідками засто-
сування вказаних форм домашнього насильства можуть бути: емоцій-
на невпевненість; нездатність захистити себе; порушення фізичного
чи психічного здоров’я; нанесення шкоди честі та гідності постраж-
далого члена сім’ї; смерті постраждалого.
Дослідження існування домашнього насильства є нерозривно
пов’язаним із проблемою насильства за ознакою статі, що є наслідком
305
дискримінаційних процесів за ознакою статі у суспільстві. Основою

цієї проблеми є історично сформована й укорінена на побутовому
і професійному рівні нерівність між жінками та чоловіками. Так, За-
кон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей» надає
визначення насильства за ознакою статі, під яким розуміються ді-
яння, спрямовані проти осіб через їхню стать, або поширені в сус-
пільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні
функції (становище, обов’язки тощо) жінок і чоловіків), або діяння,
що стосуються переважно осіб певної статі чи зачіпають їх непропор
ційно, які завдають фізичної, сексуальної, психологічної або еконо-
мічної шкоди чи страждань, включаючи погрози таких дій, у публіч-
ному або приватному житті. Тобто основним чинником, який зумовив
вчинення насильницьких дій, в цьому випадку, є стать особи. Відпо-
відно до ст. 2 Загальної декларації прав людини «кожна людина по-
винна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією,
незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних
або інших переконань, національного чи соціального походження,
майнового, станового або іншого становища». Тобто стать особи на-
лежить до «захищених ознак», за якими заборонена дискримінація
в Україні та у світі. Зокрема, ст. 6 Закону України Про забезпечення
рівних прав та можливостей» також забороняє дискримінацію за
ознакою статі.
Порушення вимог, встановлених Законом України «Про запобіган-
ня та протидію домашньому насильству», Законом України «Про за-
безпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», Законом
України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»,
має наслідком притягнення особи до відповідальності.
Вчинення домашнього насильства або загроза його вчинення тягне
за собою, за відсутності складу правопорушення, здійснення спеціаль-
них заходів щодо протидії домашньому насильству, до яких належать:
1) терміновий заборонний припис стосовно кривдника; 2) обмежуваль-
ний припис стосовно кривдника; 3) взяття на профілактичний облік
кривдника та проведення з ним профілактичної роботи; 4) направлен-
ня кривдника та проведення з ним профілактичної роботи. У випадках,
коли має місце склад правопорушення, одночасно із заходами запобі-
гання застосовуються заходи юридичної відповідальності за вчинення
насильства в сім’ї.
306
17.1. Поняття і форми домашнього насильства
Особа, винна у вчиненні умисних діянь (дії або бездіяльності) фі-

зичного, психологічного чи економічного характеру (застосування
насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози образи
чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або
коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), вна-
слідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психіч-
ному здоров’ю потерпілого, а так само невиконання нею термінового
заборонного припису, або неповідомлення уповноваженим підрозділам
органам Національної поліції України про місце її тимчасового пере-
бування у разі виселення, несе адміністративну відповідальність
(ст. 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
У разі вчинення домашнього насильства, що призвело до фізичних
або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездат-
ності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої
особи, винна особа притягається до кримінальної відповідальності
(ст. 1261 КК України). Це норма була криміналізована Законом Укра-
їни «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального проце-
суального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції
Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньо-
му насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р.
№ 2227‑VIII та набула чинності 11 січня 2019 р.
Характеризуючи склад злочину, передбаченого ст. 1261 КК Укра-
їни, слід зазначити, що основним безпосереднім об’єктом є здоров’я
і нормальний психологічний стан особи. Додатковим факультативним
об’єктом злочину можуть виступати воля, честь і гідність особи, її
психічна недоторканність. Потерпілим є спеціальний суб’єкт – один
із подружжя чи колишнього подружжя або інша особа, з якою винний
перебуває або перебував у сімейних або близьких відносинах.
Об’єктивна сторона злочину виражається у вчиненні систематичного
фізичного, психологічного та економічного насильства. При цьому
закон виключає сексуальне насильство з альтернативних форм до-
машнього насильства, тобто вчинення сексуального насильства за
наявності відповідних підстав повинно кваліфікуватися за стаття-
ми 149, 152–156, 301, 301, 303 КК України. Суб’єктивна сторона
складу злочину «домашнє насильство» характеризується прямим або
непрямим умислом до діяння і до наслідків (О. О. Дудоров, М. І. Хав-
ронюк, 2018).
307

домашнього насильства
Значне поширення домашнього насильства у країнах світу зумови-

ло необхідність пошуку заходів запобігання та протидії цим злочинам.
Результатом стало прийняття ряду міжнародних та національних нор-
мативно-правових актів з метою зменшення кількості проявів насиль-
ства в сім’ї та нейтралізації чинників, які сприяють вчиненню цих
злочинів.
В Україні статистичні показники вчинення домашнього насильства
є досить високими. Так, у 2016 р. Національною поліцією було зареє-
стровано 127 478 звернень за фактом насильства в сім’ї, у 2017 р. було
зафіксовано 110 932 таких звернень, у 2018 р. – 115 473 факти право-
порушення, а у 2019 р. – понад 140 000 звернень.
Слід зазначити, що переважна частина зареєстрованих фактів до-
машнього насильства має наслідком складання протоколів про вчинен-
ня адміністративного правопорушення за ст. 1732 Кодексу України про
адміністративні правопорушення. Зокрема, у 2017 р. було зафіксовано
92 551 адміністративне правопорушення, а в 2018 р. – 99 531 адміні-
стративне правопорушення.
Відповідно до статистичних даних Генеральної прокуратури Укра-
їни за період з 2014 по 2019 р. відбувається постійне зростання кіль-
кості облікованих кримінальних правопорушень, пов’язаних з насиль-
ством у сім’ї. Зокрема, за 2014 р. було обліковано 918, у 2015 р. – 998
таких злочинів, у 2016 р. – 1292, 2017 р. – 1341 випадок, 2018 р. – 1586,
2019 р. – 2554 кримінальні правопорушення. Станом на лютий 2020 р.
було обліковано 510 злочинів, пов’язаних з насильством у сім’ї.
Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримі-
нального процесуального кодексів України з метою реалізації положень
Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок
і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 06.12.2017 р.
№ 2227‑VIII 11.01.2019 р. набула чинності ст. 1261 КК України («До-
машнє насильство»). З цього часу органами внутрішніх справ було
обліковано 1593 злочини (за 2019 р. – 1068, станом на лютий 2020 р. –
525), передбачені цією статтею.
Зростання кількості зареєстрованих звернень населення до право-
охоронних органів обумовлено декількома факторами: збільшенням
308
17.2. Кримінологічна характеристика домашнього насильства
кількості поінформованого населення щодо форм домашнього насиль-

ства та настання відповідальності за його вчинення; збільшенням кіль-
кості населення, яке звертається до правоохоронних органів, щодо
фактів насильства в сім’ї; появою «гарячих ліній» з попередження до-
машнього насильства; активізацією громадських рухів щодо запобіган-
ня та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі;
зниженням рівня впливу гендерних стереотипів на світогляд молоді.
Структурний розподіл домашнього насильства має такий вигляд.
За формами вчинення домашнього насильства чітко виявляється
суттєве переважання фізичного насильства, на другому місці – психо-
логічного, на третьому – економічного та на четвертому місці – сексу-
ального насильства. Проте статистичні дані, отримані в результаті
узагальнення судової практики, дають неповне відображення дійснос-
ті, оскільки вчинення домашнього насильства одного виду майже не
зустрічається. Найбільш частим є вчинення декількох форм домашньо-
го насильства: сімейні негаразди зазвичай починаються з психологіч-
ного насильства, до якого згодом додаються економічне та фізичне як
прагнення завдати більшої шкоди потерпілому; сексуальне насильство
поєднується з психологічним (А. Б. Блага, 2014).
Залежно від особи потерпілого від домашнього насильства можна
виділити: жінок – жертв домашнього насильства, чоловіків-жертв, ді-
тей-жертв та осіб похилого віку, які постраждали від домашнього на-
сильства (А. Б. Блага, 2014). Категорії потерпілих від домашнього
насильства розташовані відповідно до їх частки згідно з офіційною
кримінально-правовою статистикою.
Портрет особи кривдника, який вчиняє домашнє насильство, зво-
диться до такого. Відповідно до офіційних статистичних даних за
статтю переважна більшість осіб, які вчиняють домашнє насильство,
є чоловіки (94 %), тільки 6 % осіб жіночої статі є домашніми кривдни-
ками. Причому такі показники є свідченням гендерного характеру до-
машнього насильства. За віковою ознакою переважають вікові групи
21–29 років (Блага А. Б., 2014) та 30–50 років із середнім освітнім рів-
нем, що певним чином зумовлено кризовими періодами їх особистого
і сімейного життя (Головкін Б. М., 2004). Дослідження свідчать, що 70 %
домашніх кривдників не займалися суспільно корисною працею (Голов
кін Б. М., 2004), а серед працюючих більшість – робітники низької
кваліфікації державних, комунальних і приватних підприємств, установ,
309
організацій (24,5 %) (О. М. Гумін, 2014). Домашньому насильству не

притаманна групова злочинна активність, оскільки 92,6 % усіх злочинів
вчинялося одноособово, натомість наявна розповсюдженість повторно-
го вчинення актів насильства в сім’ї та їх системність (А. Б. Блага, 2014).
Характеризуючи осіб, які вчиняють домашнє насильство, слід ви-
значити їх індивідуальні риси, що зумовлюють агресивну поведінку:
а) ригідність, домінування, низька самооцінка, швидке роздратування,
репресивність, імпульсивність, низький рівень емпатії, підозрілість;
б) негативне ставлення до членів родини; в) низький рівень соціальних
навичок комунікації; г) труднощі у вихованні дітей; д) зловживання
алкогольними та/або наркотичними речовинами; е) проблеми з фізич-
ним або психологічним здоров’ям.
Наведена кримінологічна характеристика домашнього насильства
спирається на статистичні дані правоохоронних органів та проведених
емпіричних досліджень. Однак доцільно зазначити про досить високий
рівень латентності цих злочинів через розповсюдженість гендерних
стереотипів та історично обумовлене ігнорування цієї проблеми. Сьо-
годні тільки незначна частина потерпілих від домашнього насильства
звертається до правоохоронних органів. До чинників, які породжують
латентність злочинів та правопорушень, пов’язаних із домашнім на-
сильством, належать: сором потерпілого; страх перед кривдником;
гендерні стереотипи (наприклад, насильство в сім’ї – приватна справа;
«не слід виносити сміття з хати» тощо); надія на виправлення крив-
дника; відсутність довіри до правоохоронних органів; незначні санкції
за вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з до-
машнім насильством; відсутність сумлінного ставлення працівників
правоохоронних органів до реєстрації та розгляду досліджуваних
злочинів; недостатня правова грамотність населення щодо форм до-
машнього насильства.
17.3. Причини та умови домашнього

насильства
Причини та умови вчинення домашнього насильства і злочинів за

ознакою статі можна поділити на економічні, соціальні, правові, со-
ціокультурні, морально-психологічні, психофізіологічні.
310
17.3. Причини та умови домашнього насильства
До економічних причин та умов належать:

– високі показники бідності серед сімей з дітьми, багатодітних
сімей, внутрішньо переміщених осіб;
– низький рівень оплати праці, а також соціальних виплат (допо-
моги при народженні дітей, виплат матерям одиначкам, пенсій та ін.);
– складність працевлаштування на високооплачувану роботу без
відповідної освіти, стажу роботи, іншомовних компетентностей;
– відсутність достатньої кількості робочих місць у сільській міс-
цевості і депресивних населених пунктах;
– високі середньомісячні сукупні витрати сімейного бюджету на
оплату комунальних послуг, аренду житла та харчування родини, опла-
ти навчання дітей (80–90 % сімейного бюджету);
– втрата роботи і джерела доходів у зв’язку із скороченням штату,
закриттям підприємств, установ, організацій;
– висока інфляція, зростання цін на продукти продовольчої групи;
– матеріальна залежність жінок, дітей і осіб похилого віку від го-
дувальника сім’ї.
Серед соціальних причин та умов можна вирізнити:
– невирішені роками проблеми із житлом для новостворених і ба-
гатодітних родин, внутрішньо переміщених осіб;
– відсутність постійного джерела доходів, невиконання аліментних
зобов’язань;
– підвищена конфліктність у новостворених сім’ях, неблагополуч-
них родинах, сім’ях, що опинилися у складних життєвих обставинах;
– поширення суспільних стереотипів щодо традиційних ролей
чоловіка і жінки в публічній і приватній сферах суспільного життя;
– різні прояви дискримінації за ознакою статі в трудових, майно-
вих, сімейних та інших відносинах;
– високі показники розлучень і соціального сирітства;
– порушення нормальних комунікацій між членами родини;
– поширення пияцтва, наркотизму, ігроманії у сімейному середови-
щі, сферах побуту і дозвілля;
– неповне охоплення соціальними послугами вразливих верств
населення;
– відсутність системи реабілітації осіб, які відбули покарання,
а також мають залежність від психоактивних речовин;
311
– неефективна профілактика домашнього насильства, різних форм

дискримінації за ознакою статі;
– толерантне ставлення суспільства до домашнього насильства
і насильства за ознакою статті.
Правові чинники поширення домашнього насильства і насильства
за ознакою статті полягають у зневажанні суб’єктивними правами
і свободами людини, неналежній правовій регламентації питань запо-
бігання і протидії вказаним явищам, а також у недосконалості меха-
нізму реалізації правових приписів у життєвих ситуаціях.
Соціокультурні чинники охоплюють:
– занепад суспільної моралі, викривлені погляди і уявлення про
сімейні цінності, повагу до батьків і старших, виховання дітей, турбо-
ту про близьких і рідних осіб;
– втрата жінками морального авторитету у суспільстві;
– криза інституту сім’ї;
– поширення у приватних стосунках аморальності, зневаги до
загальнолюдських цінностей, низький рівень культури міжособистого
спілкування;
– упереджене ставлення до жінок на державній службі, поширен-
ня сексизму у відносинах між начальниками чоловіками і підлеглими
жінками на роботі.
Морально-психологічні чинники:
– суттєві перекоси в системі цінностей у бік домінування матері-
альних благ над духовним розвитком;
– соціальна аномія, або руйнування традиційних цінностей, втра-
та соціальних і моральних норм, посилення відчуження, конфронтації
і протестних настроїв у суспільстві;
– традиції невтручання у конфліктні ситуації з боку громадянсько-
го суспільства і уповноважених осіб органів державної влади та міс-
цевого самоврядування;
– відтворення неформальних правил щодо вирішення міжособових
конфліктів у силовий спосіб;
– пониження психологічного порогу переходу від психічного на-
сильства до фізичного насильства у стосунках між людьми;
– гострі суперечності між батьками і дітьми, тещами і зятями, не-
вістками і свекрухами;
312
17.4. Запобігання домашньому насильству
– втручання батьків у подружнє життя дітей, провокування кон-

фліктів;
– багаторічне накопичення образ і принижень, хронічна депресія
і неврози;
– віктимна поведінка потенційних жертв злочинів.
Психофізіологічні чинники:
– розлади психіки і поведінки в межах осудності;
– підвищена тривожність і страх, набуті внаслідок пережитих
психотравмуючих ситуацій;
– неусвідомлений потяг до насильства, садизму;
– емоційна нестійкість, понижений вольовий контроль;
– акцентуації характеру (конфліктність, агресивність, злобність,
мстивість);
– набутий у дитинстві комплекс жертви внаслідок систематичних
знущань, принижень, сексуального насильства над особою, що у до-
рослому віці призводять до порушення комунікацій із протилежною
статтю, упереджене ставлення, нетерпимість.
Запобігання злочинам, пов’язаним із гендерною нерівністю і до-

машнім насильством повинно здійснюватися як на загальносоціально-
му, так і спеціально-кримінологічному рівнях.
Для реалізації заходів запобігання цим злочинам створена належна
як нормативно-правова база, так і система відповідних суб’єктів запо-
біжного впливу.
Спеціально уповноваженими органами у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству є: центральний орган виконавчої
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері запо-
бігання та протидії домашньому насильству; центральний орган ви-
конавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству; Рада міністрів Автономної Респу-
бліки Крим, місцеві державні адміністрації, у тому числі їх структурні
підрозділи, до повноважень яких належить здійснення заходів у сфері
запобігання та протидії домашньому насильству; сільські, селищні,
313
міські, районні у містах (у разі їх створення) ради, їх виконавчі органи,

до повноважень яких належить здійснення заходів у сфері запобігання
та протидії домашньому насильству.
До інших органів та установ, на які покладаються функції із здій-
снення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству,
належать: служби у справах дітей; уповноважені підрозділи органів
Національної поліції України; органи управління освітою, навчальні
заклади, установи та організації системи освіти; органи охорони
здоров’я, установи та заклади охорони здоров’я; центри з надання без-
оплатної вторинної правової допомоги; суди; прокуратура; уповнова-
жені органи з питань пробації.
До загальних служб підтримки постраждалих осіб належать за-
клади, які, у тому числі, надають допомогу постраждалим особам:
центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; притулки для дітей;
центри соціально-психологічної реабілітації дітей; соціально-реабілі-
таційні центри (дитячі містечка); центри соціально-психологічної
допомоги; територіальні центри соціального обслуговування (надання
соціальних послуг); інші заклади, установи та організації, які надають
соціальні послуги постраждалим особам.
Спеціалізованими службами підтримки постраждалих осіб є: при-
тулки для постраждалих осіб, центри медико-соціальної реабілітації
постраждалих осіб, кол-центр з питань запобігання та протидії до-
машньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству
стосовно дітей, мобільні бригади соціально-психологічної допомоги
постраждалим особам та особам, які постраждали від насильства за
ознакою статі, а також заклади та установи, призначені виключно для
постраждалих осіб та осіб, які постраждали від насильства за ознакою
статі.
Серед основних заходів, що має забезпечити держава для запобі-
гання насильству щодо жінок та домашньому насильству, Стамбульська
конвенція називає такі:
– забезпечення систематичного навчання фахівців, які перебувають
у тісному контакті з жертвами такого насильства;
– проведення кампаній щодо підвищення обізнаності з питань на-
сильства щодо жінок та домашнього насильства, формування «нульової
толерантності» у суспільстві до будь-яких проявів такого насильства;
314
– включення тем стосовно проблематики насильства щодо жінок

та домашнього насильства, рівності та недискримінації, ненасильниць-
кого розв’язання конфліктів у сімейних та міжособистісних відносинах
у навчальні матеріали на всіх рівнях освіти;
– залучення медіапростору та приватного сектору для протидії
стереотипним уявленням про сімейні ролі та обов’язки, формування
поваги до членів своєї сім’ї та близьких осіб;
– впровадження системи програм для кривдників, які мають бути
двох видів – для осіб, які вчинили домашнє насильство, та осіб, які
вчинили статеві злочини. Вони мають проводитися досвідченими фа-
хівцями, які пройшли належну підготовку.
У національному законодавстві відповідні завдання та заходи
у сфері запобігання домашньому насильству та насильству за ознакою
статі, передбачені розд. ІІІ Закону України «Про запобігання та проти-
дію домашньому насильству» (статті 18, 19 Закону), а також ст. 212
Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок
і чоловіків». Це:
– вивчення ситуації та збір згрупованих за статтю статистичних
даних про факти домашнього насильства;
– організація і проведення галузевих та міжгалузевих досліджень
стану, причин і передумов поширення домашнього насильства, ефек-
тивності законодавства у сфері запобігання та протидії домашньому
насильству та практики його застосування;
– організація і проведення серед населення, у тому числі серед
дітей та молоді, інформаційних кампаній щодо запобігання та протидії
домашньому насильству, роз’яснення його форм, проявів і наслідків;
– розроблення та впровадження у навчальних закладах навчальних
і виховних програм з питань запобігання та протидії домашньому на-
сильству, у тому числі стосовно дітей;
– залучення засобів масової інформації до проведення просвіт-
ницьких кампаній, спрямованих на виконання завдань у сфері запо-
бігання домашньому насильству, зокрема формування небайдужого
ставлення до постраждалих осіб, насамперед постраждалих дітей,
усвідомлення необхідності невідкладного повідомлення про випадки
домашнього насильства, зокрема до кол-центру з питань запобігання
та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та
насильству стосовно дітей;
315
– організація та проведення спільних і спеціалізованих тренінгів

та семінарів для фахівців, які працюють у сфері запобігання та проти-
дії домашньому насильству, а також для працівників правоохоронних
органів і суддів.
Спеціальними заходами щодо протидії домашньому насильству
відповідно до законодавства є: терміновий заборонний припис сто-
совно кривдника (виноситься уповноваженими підрозділами органів
Національної поліції України); обмежувальний припис стосовно
кривдника (видається судом); взяття на профілактичний облік крив-
дника та проведення з ним профілактичної роботи (здійснюється
уповноваженими підрозділами органу Національної поліції України);
направлення кривдника на проходження програми для кривдників
(відповідальними за виконання програм для кривдників є місцеві
державні адміністрації та органи місцевого самоврядування).
Прийнято такі закони України та нормативні акти: «Про запобі-
гання та протидію домашньому насильству» (2018); «Про забезпе-
чення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005); затвер-
дження Кабінетом Міністрів України: постанови № 658 про Порядок
взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та
протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі
(2018); Типового положення про притулок для осіб, які постраждали
від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі (2018);
Типового положення про мобільну бригаду соціально-психологічної
допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/
або насильства за ознакою статі (2018); наказ МВС України № 654
«Порядок винесення уповноваженими підрозділами органів Націо-
нальної поліції України термінового заборонного припису стосовно
кривдника» (2018); встановлено адміністративну (173² КУпАП) та
кримінальну відповідальність за домашнє насильство (ст. 126¹ КК
України) та ін.
У сфері запобігання домашньому насильству схвалено Концепцію
Державної соціальної програми запобігання та протидії домашньому
насильству та насильству за ознакою статі на період до 2023 року
№ 728‑р (2018).
Виконання цієї Концепції та запровадження дієвого механізму
взаємодії суб’єктів – спеціально уповноважених органів, що здійсню-
316
ють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству,

реалізація комплексних дій та заходів, спрямованих на зменшення
масштабу такого явища, дозволить знизити рівень домашнього на-
сильства, насильства за ознакою статі та забезпечити захист прав по-
страждалих осіб.

1. Визначте поняття та форми домашнього насильства.
2. Які види відповідальності передбачені за чинення домаш-
нього насильства?
3. Назвіть кримінологічні особливості домашнього насиль-
ства.
4. Які причини та умови вчинення домашнього насильства?
5. Охарактеризуйте головні напрями загальносоціального,
спеціально-кримінологічного запобігання домашньому на-
сильству.
317
РОЗДІЛ 18
наркозлочинам

наркозлочинів
До наркозлочинів відносять три групи злочинних посягань: 1) зло-

чини, безпосередньо пов’язані з наркобізнесом; 2) злочини, що вчиня-
ються наркозалежними особами; 3) злочини, що вчиняються особами
у стані наркотичного сп’яніння (А. П. Закалюк, 2007. Т. 2).
Розкриваючи кримінологічну характеристику наркозлочинів
в Україні, обмежимося кримінальними правопорушеннями, пов’яза
ними з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин
і прекурсорів, які законодавець закріпив у розд. ХІІІ (статті 305–320)
КК України.
За період 2013–2019 рр. у середньому по країні реєструється 27 760
наркозлочинів за рік. Розподіл кількості обікованих наркозлочинів за
роками має такий вигляд: 2013 р. – 33 108; 2014 р. – 29 842; 2015 р. –
25 384; 2016 р. – 22 827; 2017 р. – 28 761; 2018 р. – 28 338; 2019 р. –
28 338.
Рівень судимості за наркозлочини визначається такими показника-
ми: 2013 р. – 18 250 осіб; 2014 р. – 13 825; 2015 р. – 11 434; 2016 р. –
9 118; 2017 р. – 12 124; 2018 р. – 10 114.
Питома вага кримінальних правопорушень, передбачених стаття-
ми 305–320 КК України, у загальній кількості злочинності відносно
невелика, коливається в межах 4–6 %, зокрема, у 2013 р. – 5,9 %;
2014 р. – 5,6 %; 2015 р. – 4,5 %; 2016 р. – 3,9 %; 2017 р. – 5,5 %; 2018 р. –
5,5 %; 2019 р. – 6,4 %.
Слід зазначити, що на практиці правоохоронними органами в основ
ному виявляються наркозлочини, передбачені статтями 309, 307, 310
КК України (94 %). Водночас контрабанда наркотичних засобів, психо-
тропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК України),
318
18.1. Кримінологічна характеристика наркозлочинів
порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотроп-

них речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320 КК України), виявля-
ються досить рідко.
Наркозлочини належать до високолатентних злочинів. Кількість
фактично вчинених злочинів приблизно у 6–8 разів перевищує загаль-
ну кількість зареєстрованих наркозлочинів. Висока латентність вказа-
них злочинів обумовлена незацікавленістю покупців і продавців нар-
котиків у викритті спільної злочинної діяльності.
В Україні до анексії Автономної Республіки Крим та зброєного
конфлікту на сході держави, основними центрами незаконного обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів були такі
регіони, як Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Одеська, Мико-
лаївська, Херсонська області та м. Київ. Зараз найбільша кількість
наркозлочинів реєструється на території Дніпропетровської області,
м. Київ, Донецької, Запорізької, Харківської та Київської областей.
Крім того, через територію України проходять такі міжнародні нар-
котрафіки: Афганістан – Таджикистан – Киргизія – Казахстан – Росія –
Україна – країни ЄС («Північний потік» – раніше цей канал пролягав
через Донецьку область, а зараз, щоб убезпечитись від ризиків, викли-
каних війною, змістився до Дніпропетровської та Сумської областей);
Афганістан – Пакистан – Центральна Азія – Росія – Україна – Західна
Європа («Південний маршрут»); Афганістан – Іран – Туреччина – Бол-
гарія – Україна – Західна Європа («Балканський маршрут»); Колумбія –
Бразилія – Україна; Регіон Андських країн – Європа; Еквадор – Латвія –
Росія – Україна – Західна Європа; Китай – Росія – Україна – країни ЄС;
Індія – Афганістан – Грузія – Україна – країни ЄС; та ін.
Особа наркозлочинця характеризується такими даними.
У більшості випадків це особи чоловічої статі (68,4 %) зрілого віку
від 29 до 35 років (58,9 %), не зайняті суспільно корисною працею
(71,4 %), які мають середню або середньоспеціальну освіту (89 %),
вживають алкоголь або наркотики (49,3 %). Як правило, раніше не су-
димі, а якщо і судимі, то за вчинення злочинів, пов’язаних із незакон-
ним обігом наркотиків (84,3 %). Більшість наркозбувальників, притяг-
нутих до кримінальної відповідальності, не отримують великого
доходу від продажу наркотиків, гроші ними використовуються для
задоволення побутових потреб, а також для придбання наркотиків для
власного вживання.
319
Розділ 18. Запобігання наркозлочинам
Залежно від характеру злочинної діяльності наркозлочинців можна

поділити на такі категорії:
– виробники наркотичної сировини і наркотичних засобів. Сюди
належать сільські жителі, які культивують наркомісткі культури; ме-
дичні працівники та науковці, що займаються виготовленням наркоти-
ків у підпільних лабораторіях; студенти медичних вишів та працівни-
ки медичних наукових лабораторій, які виготовляють синтетичні
наркотики;
– споживачі наркотиків – раніше засуджені наркозалежні особи;
діти із неблагополучних сімей; студентська молодь; члени і керівники
злочинних об’єднань; окремі представники бізнесу, органів державної
влади, місцевого самоврядування;
– викрадачі наркотиків – службові і посадові особи, які мають
доступ до наркотичних препаратів або наркосировини (працівники
хімфармпідприємств, аптек і аптечних складів), а також наркозло-
чинці;
– продавці наркотиків, або особи, що займаються збутом нарко-
тичних засобів і психотропних речовин оптом і вроздріб;
– перевізники наркотиків або наркокур’єри (водії – дальнобійники,
провідники залізничних потягів, стюардеси (екіпаж) повітряних суден,
родичі або знайомі наркозалежних осіб);
– утримувачі наркопритонів – представники злочинного нарко-
бізнесу;
– організатори наркобізнесу із числа представників злочинної
спільноти, корумпованих працівників правоохоронних органів та ор-
ганів місцевої влади;
– керівники транснаціональних наркокортелів, що контролюють
міжнародні наркотрафіки.
18.2. Причини та умови наркозлочинів
До причин та умов вчинення наркозлочинів належать такі:

– постійне недофінансування і пов’язане з цим невиконання біль-
шості заходів плану з реалізації Стратегії державної політики щодо
наркотиків на період до 2020 року;
320
18.2. Причини та умови наркозлочинів
– недоліки і прорахунки у роботі Державної служби України з лі-

карських засобів та контролю за наркотиками, а також відповідних
структурних підрозділів Національної поліції України та Служби без-
пеки України, що ведуть боротьбу із наркозлочинністю;
– збільшення обсягів незаконного виробництва наркотиків та їх
контрабанди;
– об’єднання наркобізнесу, корупції та організованих форм зло-
чинності;
– сприятливе географічне розташування України для проходження
міжнародних наркотрафіків;
– деформації моральної і правової свідомості неповнолітніх і мо-
лоді;
– ціннісний вакуум і депресивний стан свідомості значної частини
населення;
– поширення наркотичної субкультури серед представників усіх
верств населення;
– негативний вплив засобів масової інформації на суспільну сві-
домість, а також погіршення морального і психічного здоров’я насе-
лення;
– популяризація екстремальних занять, гострих вражень, сильних
емоцій у дитячому та молодіжному середовищі;
– неналежний батьківський контроль за родом занять і формами
проведення дозвілля неповнолітніми особами;
– наркотизація дитячого і молодіжного середовища, а також уста-
нов виконання покарань та інших закладів режимного типу, що супро-
воджується збільшенням кількості споживачів наркотичних засобів
і психотропних речовин;
– відсутність постійної роботи і засобів до існування у значної
частини населення молодого віку;
– низький рівень оплати праці, що не забезпечує задоволення еле-
ментарних життєвих потреб і стимулює пошук нелегальних джерел
доходів;
– широкі можливості легкого і швидкого приробітку від збуту
наркотичних засобів і психотропних речовин;
– стресові стани психіки, відчай, відсутність життєвої перспекти-
ви в осіб, які потрапили у складні життєві обставини;
321
– надмірна пропозиція наркотичних засобів і психотропних речо-

вин у мережі Інтернет, рекламування адрес відповідних веб-сайтів
у виді написів на стінах багатоповерхових будинків та в інших громад-
ських місцях;
– збільшення кількості осіб, хворих на наркоманію;
– відсутність медико-соціальних програм профілактики вживання
наркотичних засобів і психотропних речовин;
– негативний вплив наркоманійного середовища, у тому числі по-
бутового оточення, а також втягнення у споживання наркотичних за-
собів і наркотичних речовин близькими особами;
– неналежний державний контроль над виробництвом, обігом
і збутом нарковмісних фармацевтичних препаратів через мережі ап-
течних закладів;
– непроведення ранньої діагностики вживання наркотичних засо-
бів і психотропних речовин в учнів навчальних закладів;
– несформованість системи лікування і психосоціальної реабілі-
тації хворих на наркоманію;
– непроведення заходів ресоціалізації та медико-соціальної реабі-
літації серед осіб, звільнених від відбування покарань у виді позбав-
лення волі.
18.3. Запобігання наркозлочинам
Запобігання кримінальним правопорушенням у сфері незаконного

обігу наркотиків спрямоване на зниження рівня досліджуваних зло-
чинів і покращення стану морального, психічного і фізичного здоров’я
населення.
Правовою основою запобігання наркозлочинам є Конституція
України, а також Конвенції, угоди та декларації ООН. Зокрема, Єдина
Конвенція ООН про наркотичні засоби (1961); Конвенція ООН про
психотропні речовини (1971); Конвенція ООН про боротьбу проти
незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин (1988);
Конвенція ООН проти застосування допінгу (1989); Угода про неза-
конний обіг на морі, укладена на виконання статті 17 Конвенції ООН
про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотроп-
322
них речовин (1995); Конвенція ООН проти транснаціональної органі-

зованої злочинності (2000); Політична декларація двадцятої спеціаль-
ної сесії Генеральної Асамблеї ООН, що присвячена спільній
боротьбі зі світовою проблемою наркотиків (1998) та ін.
Заходи запобігання наркотизму і наркозлочинам регламентуються
законами України і розпорядженнями та постановами Кабінету Міні-
стрів України.
До вказаних законів України належать такі: «Про наркотичні засо-
би, психотропні речовини та прекурсори» (1995); «Про заходи проти-
дії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин
і прекурсорів та зловживанню ними» (1995); «Про організаційно-пра-
вові основи боротьби з організованою злочинністю» (1993); «Про
оперативно-розшукову діяльність» (1992); «Про адміністративний
нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» (1994); «Про
ліцензування видів господарської діяльності» (2015); «Про лікарські
засоби» (1996); «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні
установи для дітей» (1995); «Про захист суспільної моралі» (2003);
«Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного
кордону» (2000); «Про Національну поліцію» (2015); «Про Службу
безпеки України» (1992) та ін.
Серед розпоряджень і постанов Кабінету Міністрів України у сфе-
рі запобігання наркотизму і наркозлочинам слід назвати такі: «Про
схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків до 2020 року»
(РКМУ. 2013. № 735); «Про затвердження плану заходів на 2019–
2020 рр. з реалізації Стратегії державної політики щодо наркотиків на
період до 2020 року» (РКМУ. 2019. № 56); «Про затвердження Поло-
ження про Державну службу України з лікарських засобів та контролю
за наркотиками» (ПКМУ. 2015. № 647).
Загальносоціальне запобігання наркозлочинам передбачає форму-
вання і реалізацію державної політики щодо наркотиків. Стратегія
державної політики щодо наркотиків до 2020 року включає такі заходи
загальносоціального запобігання наркозлочинності:
– забезпечення стабільного надійного існування та життєдіяльнос-
ті нації, збереження її фізичного і морального здоров’я;
– забезпечення належного державного контролю за обігом нарко-
тиків, а також розроблення і здійснення комплексу заходів щодо змен-
323
шення обсягу незаконного розповсюдження наркотиків на території

України;
– концентрація зусиль суб’єктів наркополітики на профілактиці
наркоманії, виробленні захисних бар’єрів окремої особи і всього сус-
пільства та сприянні формуванню здорового способу життя;
– організація раннього виявлення незаконного вживання наркоти-
ків як передумови запобігання захворюванням та ефективного ліку-
вання від наркозалежності;
– досягнення єдності та узгодженості в діях суб’єктів формування
та реалізації наркополітики;
– удосконалення заходів протидії незаконному обігу наркотиків
і пов’язаній з ним корупції, підрив економічних засад функціонування
наркобізнесу;
– реалізація наркополітики з урахуванням особливостей регіонів;
– створення умов для співпраці держави з інститутами громадян-
ського суспільства у формуванні та реалізації наркополітики;
– залучення осіб, залежних від наркотиків, що знаходяться в неза-
конному обігу, до участі в медико-соціальних програмах, що ґрунту-
ються на принципі зменшення шкоди;
– психосоціальна реабілітація хворих на наркоманію;
– впровадження практики здійснення лікувальних заходів як аль-
тернативи кримінальному покаранню наркозалежних осіб, які вчинили
незначні правопорушення;
– створення умов для ресоціалізації осіб, що відбувають покаран-
ня за вчинення наркозлочинів;
– узгодження наркополітики з принципами здоров’я населення
щодо лікування наркоманії, у тому числі з її соціально небезпечними
наслідками, такими як ВІЛ/СНІД, туберкульоз та інші супутні захво-
рювання.
Для забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфе-
рі протидії поширенню наркоманії, боротьби з незаконним обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів необхідно
виробити єдиний підхід до вирішення питань, пов’язаних з боротьбою
з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та
прекурсорів, зменшенням попиту та пропонування на ринку наркотич-
них засобів, психотропних речовин та прекурсорів, а також залученням
до цієї роботи громадськості.
324
Основними напрямами спеціально-кримінологічного запобігання

наркозлочинам є такі:
– запобігання ввезенню наркотиків через державний кордон, пере-
везенню до цільових точок постачання, а також їх вирощуванню, ви-
робництву, масовому незаконному розповсюдженню;
– посилення оперативного контролю за торгівлею обладнанням,
хімічними речовинами, що використовуються у процесі виробництва
наркотиків;
– впровадження нових технологій отримання інформації про фак-
ти незаконного обігу наркотиків, зокрема їх продаж через Інтернет,
способи контрабандного перевезення, маскування, виробництво і ство-
рення нових видів психоактивних речовин та їх комбінацій;
– посилення координаційної діяльності правоохоронних органів,
удосконалення механізмів їх взаємодії з підприємствами, закладами
охорони здоров’я і аптеками з метою запобігання витоку наркотиків
у незаконний обіг;
– запровадження постійного моніторингу ситуації на ринку нар-
котичних лікарських засобів з метою виявлення небезпечних тенденцій,
унаслідок яких може бути заподіяно шкоду здоров’ю населення та
економічним інтересам держави;
– сприяння своєчасному внесенню змін до законодавства України
з урахуванням динамічного характеру незаконного розповсюдження
– виявлення і документування протиправної діяльності організо-
ваних злочинних угруповань;
– оперативне реагування на зміни в тактиці діяльності організова-
них злочинних угруповань, появу нових психоактивних речовин та їх
комбінацій, виявлення осередків їх розповсюдження та контрабандних
маршрутів;
– удосконалення організації правоохоронної діяльності за рахунок
більш ефективної координації дій суб’єктів боротьби з наркозлочин-
ністю, чіткого розподілу сфер відповідальності, оволодіння новими
методами виявлення та розслідування злочинів, зокрема з використан-
ням комп’ютерних мереж, розширення контактів з Інтерполом, Євро-
полом та іншими міжнародними правоохоронними структурами;
– співробітництво правоохоронних органів з органами місцевого
самоврядування та громадськістю, власниками розважальних закладів
325
у проведенні комплексу соціальних, медико-профілактичних заходів

на території населених пунктів з досить високою концентрацією неза-
конного обігу наркотиків;
– забезпечення гласності в діяльності правоохоронних органів
з метою підвищення рівня поінформованості населення та розширен-
ня соціальної бази протидії наркозлочинності;
– посилення роботи із забезпечення власної безпеки правоохорон-
них органів, недопущення втягування співробітників таких органів
у наркобізнес, усунення перешкод у боротьбі їх з незаконним обігом
– зміцнення кадрового потенціалу підрозділів боротьби з неза-
конним обігом наркотиків шляхом навчання персоналу та підвищення
його кваліфікації;
– забезпечення розвитку адекватних форм інституційного конт
ролю за діяльністю правоохоронних органів у сфері боротьби з неза-
конним обігом наркотиків, насамперед з метою дотримання ними за-
конності, прав і свобод людини.
Окрім зазначених, можуть вживатися й інші заходи запобігання
наркозлочинам.
1. Надайте кримінологічну характеристику наркозлочинів.

2. Проаналізуйте причини і умови вчинення наркозлочинів.
3. Опишіть особу наркозлочинця.
4. Які заходи загальносоціального запобігання наркозлочинам Ви
знаєте?
5. Складіть план заходів спеціально-кримінологічного запобіган-
ня наркозлочинам.
326
РОЗДІЛ 19
злочинам,
учиненим
неповнолітніми
злочинів, учинених неповнолітніми
Міжнародно-правові документи, присвячені правам дітей, до яких
відносять осіб до 18 років (зокрема, Декларація прав дитини 1959 р.
і Конвенція про права дитини 1989 р.), націлюють усі держави на до-
помогу дітям та їх захист, на створення здорових умов життя та своє-
часне розв’язання їхніх проблем. Але відсутність соціально сприят
ливих умов для саморозвитку дитини в сучасному українському
суспільстві часто призводить до девіацій (відхилень) у поведінці під-
літка, а потім і до вчинення злочинів.
Злочинність неповнолітніх є загальним поняттям, яке охоплює ви-
падки, коли злочини вчинено особами від 14 до 18 років. У зарубіжній
кримінології для характеристики цього виду злочинності часто вико-
ристовується інший термін – «делінквентність».
Якими ж є особливості кримінологічної характеристики суспільно
небезпечних діянь, вчинених дітьми?
Дані про рівень та динаміку злочинів, учинених неповнолітніми
або за їх участю, а також показники судимості наведено у табл. 8.
Питома вага злочинів, вчинених неповнолітніми або за їх участю
у загальній злочинності останніми роками складає 1–3 %.
Щодо показника судимості, то тут спостерігалося дві основні тен-
денції. З часів незалежності і до середини 2000‑х рр. цей абсолютний
показник зростав. Якщо у 1992 р. було засуджено 11,6 тис. неповно-
літніх, то у 2006 р. – 13,9 тис. Питома вага дітей – правопорушників
серед усіх засуджених дорівнювала майже 9 %. З 2007 р. по 2018 р.
327
Розділ 19. Запобігання злочинам, учиненим неповнолітніми
показники судимості змінилися: питома вага неповнолітніх у загальній

кількості засуджених зменшилась і склала 4 %. Стійка тенденція до
зменшення кількості злочинів, які вчинили неповнолітні, може бути
пов’язана з декількома чинниками. По-перше, скорочується частка
неповнолітніх у загальній кількості населення. По-друге, кримінологи
говорять про те, що останніми роками злочини, у тому числі вчинені
неповнолітніми, реєструвалися лише тоді, коли було встановлено осо-
бу злочинця. По-третє, злочинність неповнолітніх, особливо стосовно
злочинів невеликої і середньої тяжкості, є високолатентною. По-
четверте, стрімке зниження, зафіксоване в державній звітності остан-
німи роками, можна пояснити вкрай неефективним рівнем роботи всіх
правоохоронних органів, і, зокрема, кримінальної міліції у справах
дітей, пов’язаної перш за все із корумпованістю, бездіяльністю. Як
наслідок, при складанні звітності штучно створювалась потрібна «кар-
тина». По-п’яте, у період збройної агресії Російської Федерації проти
України злочинам неповнолітніх приділяється менше уваги. Облікова-
ні злочини наводяться без урахування тимчасово окупованої території
Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини тимчасово
окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.
1
Таблиця 8
Роки
Показники
2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018 2019
Зареєстровано 14,2 8,8 7,5 7,2 5,2 5,6 4,7 3,5
злочинів тис.1 тис. тис. тис. тис. тис. тис. тис.
9,0 5,9 4,9 4,6 3,5 3,1 2,8
Засуджено осіб –
тис. тис. тис. тис. тис. тис. тис.
Найчастіше діти вчиняють такі види злочинів: крадіжки, грабежі,

розбої, хуліганство, незаконне заволодіння транспортними засобами,
зґвалтування, злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів,
тілесні ушкодження. Останніми роками спостерігається збільшення
кількості тяжких злочинів, учинених з особливою жорстокістю.
Офіційні статистичні дані свідчать про те, що 30–36 % неповно-
літніх скоюють злочини разом із дорослими, 60–75 % – у складі групи
1
Станом на 20 листопада 2012 р.
328
19.1. Кримінологічна характеристика злочинів, учинених неповнолітніми
недалеко від місця проживання чи навчання, 10–15 % вчиняють сус-

пільно небезпечні дії у стані алкогольного сп’яніння.
У 80 % випадків злочинам передує девіантна поведінка: вживання
алкоголю, наркотиків, ранні сексуальні стосунки, прояви вандалізму.
Поточна ситуація стосовно злочинності неповнолітніх може бути
охарактеризована такими основними фактами та загальними тенден-
ціями: 1) спостерігається помітне зростання кількості насильницьких
злочинів та злочинів, скоєних за обтяжуючих обставин; 2) стрімко
зростає рівень вживання наркотичних та інших токсичних речовин і,
як наслідок, кількість злочинів, пов’язаних із наркотиками; 3) дитяча
злочинність стала жорстокішою. Багато в чому це пов’язано з тим, що
досить часто агресивна та кримінальна поведінка позитивно відобра-
жається у засобах масової інформації, створюючи заплутану картину
прийнятних суспільних норм у межах певних молодіжних субкультур;
4) як і загальна злочинність, цей вид злочинності є в декілька разів
вищим в урбанізованих регіонах.
У 2017 р. на офіційному обліку перебувало 171,6 тис. споживачів
наркотиків, серед них – неповнолітніх. Згідно з офіційними даними
70 % наркоманів в Україні – це підлітки і молодь до 30 років
Згідно з даними вибіркового дослідження, проведеного Міністер-
ством охорони здоров’я України, у 2012 р. 25,4 % школярів старше
15 років і студентів мали досвід вживання наркотичних речовин.
У 2018 р. в Україні налічувалось 346 тис. осіб, які вживають наркотич-
ні речовини ін’єкційно.
Великою проблемою для України є стрімке зростання бродяжни-
цтва та дитячої безпритульності. Ця категорія дітей дедалі частіше стає
і жертвами, і злочинцями одночасно: вони втягуються у проституцію
і пов’язану з нею торгівлю людьми.
За статистикою Національної поліції України, на профілактичному
обліку перебуває майже 150 тис. неповнолітніх, які бродяжать чи же-
бракують, мають схильність до вчинення правопорушень, уживання
наркотичних засобів, психотропних речовин та алкогольних напоїв
(О. О. Пустовий, 2019).
Щодо кримінологічної характеристики особистості неповнолітньо-
го злочинця, то у межах цієї проблеми розглянемо ті якості та риси
характеру, які вирізняють у своїй більшості неповнолітнього злочинця
від законослухняних однолітків. У зв’язку з цим потрібно мати уяв-
329
лення про загальновікові особливості дітей та підлітків, обумовлені

процесами фізіологічного і внутрішнього становлення особи.
За соціально-демографічною структурою співвідношення хлопців
і дівчат серед злочинців є приблизно 15:1. Як і серед дорослих зло-
чинців, більшість неповнолітніх на момент вчинення злочину ніде не
працювали і не навчалися.
Для неповнолітніх правопорушників характерними є такі риси
морально-психологічної та емоційно-вольової сфери: скептичність
і байдужість щодо інших, відсутність інтелектуальних інтересів,
емоційна нестійкість, дуже низький рівень законослухняної поведін-
ки, жорстокість, підозрілість, тривожність, депресивність, низький
самоконтроль, гіперзбудженість1, фрустрація2 і низька самооцінка
(О. Ю. Шостко, 2014).
Дуже поширеними є орієнтація на зовнішню підтримку і тенденція
перекласти відповідальність за вчинки на інших. Це обумовлює до-
мінування таких особистісних рис, як емоційна напруга, невпевненість
у собі, підвищена чутливість до думок оточуючих, а також залежність
від їх впливу.
На жаль, більшість дітей, які вчинили злочини, не засвоїли у роди-
ні уроків моралі, а тому, як правило, не спроможні передбачати нега-
тивні наслідки своїх вчинків.
Емпіричні дослідження психологів свідчать про те, що, наприклад,
вбивцям властивий високий рівень фізичної агресії, крадіям – непрямої
агресії, хуліганам – дратівливості й вербальної агресії, а ґвалтівникам –
підозрілості.
Щороку збільшується питома вага підлітків із розладами психіки
і поведінки. Доволі поширеною є поведінка, характерна для соціопа-
тів – агресивних, вельми імпульсивних осіб, які мають незначну чи не
мають жодної поваги до суспільних цінностей. Їм притаманне супер-
его: неспроможність до відчуття провини та каяття. Соціопати зроста-
ють у сім’ях, де батьки виявляли насилля, не визначали норми пове-
дінки, були непослідовними у своїх діях. Єдиним авторитетом для
таких дітей є сила (О. Ю. Шостко, 2014).
1
Гіпер – префікс, що означає підвищення, надмірність.
2
Від лат. frustration – обман, марне очікування – негативний психічний стан,
обумовлений неможливістю задоволення тих чи інших потреб. Цей стан виявляється
у переживаннях розчарування, тривоги, роздратування, нарешті, відчаю.
330
19.2. Причини та умови злочинів, учинених неповнолітніми
Однак відомі і клінічно описані випадки появи соціопатів у прак-

тично ідеальних соціальних умовах. Їх патологія полягає у невмінні
себе поводити – виконувати прийняті у цьому суспільстві норми по-
ведінки, відповідати за свої вчинки і поважати чужі права. Це свідчить
про важливу роль біологічних чинників, які визначають поведінку
людини.
Часто говорять про те, що до 30 % підлітків є вихідцями із неповних
сімей, однак половина або більшість неповнолітніх злочинців мали
повну сім’ю. Тому казати про підвищену криміногенність цієї обста-
вини видається не зовсім правильним. Інша річ – так звані неблаго-
получні сім’ї, де відбуваються постійні сварки, конфлікти, бійки, де
батьки зловживають алкоголем, аморально поводяться, мають досвід
вчинення правопорушень або навіть злочинів. Для таких батьків є ха-
рактерною повна відсутність педагогічних навичок до виховання. За
даними вибіркових досліджень, 40–45 % неповнолітніх правопоруш-
ників були вихідцями саме з таких родин.
Згідно з кримінологічною типологією злочинців можна виокреми-
ти такі типи неповнолітніх злочинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні;
3) нестійкі; 4) злісні. Більшість неповнолітніх, що вчинили злочини,
належать до перших двох типів (О. Ю. Шостко, 2014).
19.2. Причини та умови злочинів,

учинених неповнолітніми
На злочинність неповнолітніх передусім впливають загальні кри-

міногенні фактори (на макрорівні), які є наслідком глибинних політич-
них, соціально-економічних, морально-психологічних суперечностей.
Стратифікація суспільства, яка набула особливо катастрофічних рис
останніми роками, соціально-економічна нерівність, відсутність ре-
альних можливостей задоволення матеріальних і нематеріальних по-
треб, бідність, вимушена трудова міграція, смерть батьків, розпад сі-
мей – ось деякі із таких факторів.
Що стосується причин та умов цього виду злочинності, то необ-
хідно виокремити як обставини, що породжують делінквентність
у сфері формування особистості, так і ті чинники, які пов’язані з кон-
кретною несприятливою ситуацією.
331
Зазначимо, що безпосередньою причиною злочинної поведінки не‑

повнолітніх є антисуспільна мотивація (спрямованість) конкретної
особи.
Існують численні пояснення злочинної поведінки дітей, які втіли-
лись у відповідних теоріях. Більшість із таких теорій сконцентровані
на ролі тих чи інших складових мікросередовища, які негативно впли-
вають на процес соціалізації неповнолітніх. Такі теорії здебільшого
можна віднести до соціологічних.
Саме на мікрорівні проблеми в сім’ї, у школі, серед найближчого
оточення поєднані з проблемами перехідного віку і здоров’я, призво-
дять до появи серед неповнолітніх великої групи ризику. Як вважають
кримінологи різних країн, складно точно визначити кількість таких
дітей. Приблизний склад групи ризику – майже 25 % всіх неповноліт-
ніх до 17 років. Саме такі діти найчастіше мають проблеми із законом.
До групи ризику входять безпритульні діти, яких в Україні налічуєть-
ся близько 150–160 тис., хоча офіційна статистика повідомляє про
12 тис. у 2012 р. За даними міжнародної організації HealthRight
International, поширення ВІЛ серед вуличних дітей та молоді в Україні
сягає рівня епідемії. Згідно з вибірковим опитуванням дітей, що живуть
чи працюють на вулиці, 96 % із них зловживають алкоголем, 22 % –
є ін’єкційними наркоманами, 65 % дівчат погоджуються на статеві
стосунки за винагороду (О. Ю. Шостко, 2014).
Розглянемо деякі чинники (причини), під впливом яких формуєть-
ся така особистість неповнолітнього, яка зумовлює вчинення злочину
(злочинів).
Роль сім’ї у становленні молодої людини є вирішальною. Як під-
тверджують дослідження українських і західних кримінологів, важли-
вим є емоційний зв’язок дитини з батьками або одним із них. Якщо
немає емоційного контакту і прив’язаності у сім’ї, у поведінці неповно-
літніх розвиваються різного роду відхилення від норми.
Навіть негативні макроекономічні впливи можуть нівелюватися
правильним вихованням. Згуртовані родини, яким притаманні послі-
довні дії батьків стосовно дітей, ефективний контроль, міцні емоційні
зв’язки, можуть подолати несприятливі соціальні умови. Діти, які ви-
ховуються у таких родинах, мають відносно невеликі шанси перетво-
ритися на правопорушників.
332
19.2. Причини та умови злочинів, учинених неповнолітніми
І навпаки, у зовнішньо благополучній і матеріально забезпеченій

родині можуть зростати егоїстичні, бездушні до почуттів інших не-
повнолітні, які демонструють зневагу до морально-етичних і правових
норм суспільства, оскільки саме таку поведінку вони спостерігали
у своїй сім’ї (О. Ю. Шостко, 2014).
За даними Уповноваженого Президента України з прав дитини
(2017) щонайменше 600 тис. дітей проживають у неблагополучних
сім’ях, які потребують постійної соціальної допомоги.
Агресивна поведінка дітей нерідко пов’язана з насильством у ро-
дині з боку батьків. Адже дуже часто вона є першим кроком, який
призводить до скоєння злочинів. Статистика свідчить, що 70 % батьків,
які жорстоко поводилися з дітьми, у дитинстві зазнавали саме такого
поводження.
Cлід звернути увагу і на таке. В багатьох країнах світу зараз мож-
на спостерігати прояви підліткової жорстокості й насильства, які по-
лягають у залякуванні, цькуванні іншої особи, з метою підкорення її
власним інтересам. Усе частіше така поведінка дітей стає огидною
реальністю у вітчизняній системі освіти. Непоодинокими є випадки
вимагання грошей, цінних речей, їжі під загрозою застосування фізич-
ного насильства або шантажу, глузування, образи, плітки, розповсю-
дження відеозаписів знущань із беззахисних однолітків тощо. Згідно
з даними вибіркового соціологічного дослідження, проведеного в шко-
лах чотирьох областей України протягом 2011 р., 48 % респондентів
підтвердили скоєння щодо них психічного або фізичного насильства
з боку груп однолітків, а 42 % зізналися, що аналогічних дій завдають
компанії старших дітей (О. Ю. Шостко, 2014).
Практичні працівники спостерігають, що неповнолітні злочинці
здебільшого відрізнялися також і жорстоким поводженням із тваринами.
Зниження порогу чутливості, бажання отримати насолоду від спостере-
ження страждань «братів наших менших» є серйозним індикатором, що
вказує на високу ймовірність повторення такої поведінки щодо людей.
Переважна більшість родин, у яких жили неповнолітні правопо-
рушники, мала ворожу атмосферу: у них переважали брехня, лайки,
безчинства, а матеріальний рівень та рівень культури й освіти батьків
був низьким (О. Ю. Шостко, 2014).
За оцінками Уповноваженого Президента України з прав дитини,
із майже 80 тис. дітей (1,5 % усього дитячого населення країни), по-
збавлених батьківської опіки, лише 8,0 % є біологічними сиротами.
333
Великою проблемою до цього часу залишається створення держа-

вою гідних умов життєдіяльності дітям-сиротам та дітям, позбавлених
батьківського піклування. Часто вони ще під час перебування в інтер-
натах стають жертвами сексуальної експлуатації та знущань сексуаль-
ного характеру. Дуже гостро постає також проблема надання житла,
а також працевлаштування цих категорій дітей.
Низка негативних факторів у системі загальноосвітньої школи і про-
фесійно-технічних закладів, які є найважливішими інститутами вихо-
вання дитини, можуть об’єктивно і суб’єктивно призводити до форму-
вання антисоціальної мотивації. До таких негативних факторів належать:
відсутність індивідуального підходу до кожного учня як через обтяже-
ність педагогічних працівників, так і низькі фахові здібності деяких із
них; сприймання педагогами учнів та їх батьків як джерела отримання
додаткового заробітку і внаслідок цього несправедливе оцінювання
знань учнів (меркантильний або корупційний підхід); відсутність про-
грам, розрахованих на неоднакові здібності дітей. Ці фактори багато
в чому пов’язані з приниженням ролі і місії вчителя в суспільстві, з від-
сутністю адекватного матеріального стимулювання його роботи.
Серйозно впливає на формування особистості дитини сфера про-
ведення дозвілля. Що стосується неповнолітніх правопорушників, то
саме беззмістовне, бездіяльне проведення вільного часу в групі одно-
літків або старших товаришів разом із пляшкою спиртного, цигарками
призводить до того, що такий спосіб життя стає звичкою, потім формує
відповідні потреби (О. Ю. Шостко, 2014).
Потреба в самоствердженні за відсутності позитивних нахилів і від-
повідних можливостей призводить до негативних форм активності.
Велика кількість дітей, яких можна назвати дітьми вулиці, є тим
сприятливим фактором, який збільшує їх втягнення у проституцію,
насилля, вживання (розповсюдження) наркотиків, торгівлю людьми,
трудову експлуатацію.
Особливою криміногенністю відзначаються приміські зони, де
близькість до зразків матеріального успіху наштовхується на недо-
статність доступу до законних засобів його досягнення, що призводить
до агресії, до формування сталих підліткових груп кримінальної спря-
мованості.
Макросередовище може негативно впливати на формування осо-
бистості дитини через засоби масової інформації. Інтенсивність інфор-
маційних впливів збільшилася за короткий проміжок часу. Однак
334
19.3. Запобігання злочинам, учиненим неповнолітніми
найбільш потужні джерела надання інформації (телебачення, газети,

радіо, не кажучи вже про Інтернет) у тандемі з рекламними агенціями
почали концентруватися на досить вульгарних, примітивних, часом
жорстоких зразках масової культури. Деякі з них безпосередньо про-
пагують насильство, розбещеність. Оскільки для підліткового віку
є характерним наслідування поведінки дорослих, то щоденне спогля-
дання і сприйняття саме такої інформації багато в чому утворює пере-
кручений світогляд дитини. На жаль, поки що державою фактично не
контролюється продаж та масове вживання неповнолітніми алкоголь-
них напоїв, а також тютюнопаління. Неефективно використовуються
запобіжні можливості окремих норм Закону України «Про захист
суспільної моралі» від 20 листопада 2003 р.
Причини й умови злочинності неповнолітніх більш детально ви-
являються через відповідні теорії, які набули поширення, перш за все
у зарубіжній кримінології.
Останнім часом все більше поширюються теорії, які акцентують
увагу на таких процесах, як «включеність/виключеність» (inclusive/
exclusive) як одного із джерел кримінальної та девіантної поведінки.
Особи, які підпадають під категорію «виключені» – це ті, хто не має
можливостей для нормального існування. Вони становлять соціальну
базу різних негативних явищ (алкоголізм, наркотизм, проституція,
жебрацтво та ін.). «Виключені» є наслідком великої стратифікації сус-
пільства. Якщо в європейських країнах співвідношення доходів най-
бідніших та найбагатших громадян становить один до шести, то в Укра-
їні, за даними ООН, один до 30. Виключення відбувається поступово,
шляхом накопичення труднощів, розриву соціальних зв’язків, дисква-
ліфікації, кризи ідентичності (О. Ю. Шостко, 2014).
19.3. Запобігання злочинам,

учиненим неповнолітніми
До заходів загальносоціального запобігання злочинності неповно-
літніх належать дії, спрямовані на підвищення соціального захисту
сімей з дітьми, збільшення матеріальної допомоги дітям-сиротам
і дітям-інвалідам, реформування освітніх закладів, належне фінансо-
ве забезпечення праці вчителів і вихователів. Вони спрямовані на
зменшення суперечностей і стабілізацію соціально-економічних, по-
335
літичних, морально-психологічних, правових відносин у державі

і суспільстві.
Значну запобіжну роль можуть виконувати школи, центри юнаць-
кої творчості, спортивні гуртки і секції, що організовують дозвілля
підлітків. Слід звернути увагу на можливості громадських органі-
зацій (екологічних, просвітницьких) у протидії злочинності неповно-
літніх. Великої ваги набуває виховання шанобливого ставлення до
пам’яток культури, національних надбань українського народу
(О. Ю. Шостко, 2014).
30 травня 2018 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про
затвердження Державної соціальної програми “Національний план
дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до
2021 року», яка передбачає щорічну розробку заходів захисту. Слід
зазначити, що зараз багато положень вітчизняного законодавства щодо
прав дитини залишаються декларативними. Звітування перед Коміте-
том ООН з прав людини кожні 5 років щодо вжитих заходів захисту
прав дитини повинно стати стимулом для всіх органів та установ
у справах дітей для належної діяльності у цій сфері.
До спеціально-кримінологічного запобігання потрібно віднести дії
(розраховані як на всіх неповнолітніх, так і на їх окремі групи), спрямо-
вані на зменшення негативного впливу криміногенних чинників, а також
заходи, скеровані на конкретних осіб з девіантною або злочинною по-
ведінкою з метою недопущення виникнення антисуспільної мотивації.
Згідно із Законом України «Про органи і служби у справах дітей та
спеціальні установи для дітей» від 24 січня 2005 р. із подальшими змі-
нами, суб’єктами запобігання злочинності неповнолітніх є такі держав-
ні органи: Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту;
служби у справах дітей, створені при органах місцевої виконавчої влади;
відділи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України
внутрішніх справ; приймальники-розподільники для дітей органів На-
ціональної поліції; школи соціальної реабілітації (фактично ліквідовані)
та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри
медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров’я; притул-
ки для дітей; служби у справах дітей; суди; приймальники-розподільни-
ки для дітей органів внутрішніх справ; спеціальні виховні установи
Державної кримінально-виконавчої служби України; центри соціально-
психологічної реабілітації дітей; притулки для дітей; соціально-реабілі-
таційні центри (дитячі містечка).
336
19.3. Запобігання злочинам, учиненим неповнолітніми
30 вересня 2015 р. Кабінет Міністрів України видав розпоряджен-

ня «Про схвалення Концепції Державної цільової соціальної програми
“Молодь України” на 2016–2020 роки», де зазначається, що поширен-
ня дитячої бездоглядності, зокрема послаблення функцій сім’ї, змен-
шення кількості позашкільних гуртків і секцій за місцем проживання
призводять до збільшення кількості правопорушень, учинених непов
нолітніми та за їх участю, випадків утягнення неповнолітніх у зло-
чинну діяльність.
В окремих областях України на період з 2016 по 2020 рр. розробле-
ні й діють Комплексні програми профілактики правопорушень (Київ,
Ужгород, Чернігів, Рівне, Дубно, Острог, Кіровоград, Хмельницький).
У них передбачені заходи щодо запобігання злочинності серед непо-
внолітніх: інформаційно-методичних матеріалів з питань запобігання
дитячій бездоглядності, бродяжництву та жебрацтву, вживанню спирт-
них напоїв, наркотичних засобів або психотропних речовин, а також
побудову молодіжних центрів праці, діяльність яких була б спрямова-
на на професійну орієнтацію і працевлаштування молоді.
У цей час в Україні проходить етап реформування системи пово-
дження з неповнолітніми правопорушниками і дітьми з девіантною
поведінкою. Передбачається практичне втілення випробуваних часом
і ефективних некаральних впливів на неповнолітню особу, яка вчини-
ла злочин – пробації, відновлювальної юстиції, медіації (примирення),
які є складовими системи ювенальної юстиції – тієї ланки судової
системи, яка в демократичному світі опікується неповнолітніми в їх-
ньому конфлікті із суспільством чи законом. Набагато краще в цій
системі захищаються права неповнолітніх свідків та потерпілих від
злочинів. Головною ж метою ювенальної юстиції є соціальна реабілі-
тація неповнолітніх правопорушників (О. Ю. Шостко, 2014).
Ювенальні судді уповноважені розглядати як кримінальні справи
щодо неповнолітніх, так і цивільні (наприклад, справи щодо встанов-
лення опіки та піклування, позбавлення батьківських прав та ін.),
а також справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх,
займатись профілактикою бродяжництва, бездоглядності серед дітей
та підлітків.
Україною розроблена Концепція розвитку кримінальної юстиції
щодо неповнолітніх (2011). Як постійно діючий орган функціонує
Міжвідомча координаційна рада з питань правосуддя щодо неповно-
337
літніх (затверджена постановою Кабінету Міністрів від 24.05.2017 р.

№ 357), у процесі впровадження знаходиться пілотний проект «Про-
грама відновлення для неповнолітніх, які є підозрюваними у вчиненні
злочину» (зареєстровано Міністерством юстиції України 24 січня
2019 р. за № 87/33058).
На основі теорій злочинності неповнолітніх кримінологи, соціаль-
ні працівники, співробітники відповідних міністерств і відомств роз-
робляють профілактичні програми. Вони розраховані як на окремі
групи неповнолітніх, так і на конкретних осіб. Суб’єкти запобігання
злочинності неповнолітніх, які, головним чином, займаються індиві-
дуальним запобіганням злочинності, можуть застосовувати різні фор-
ми залучення окремих осіб до цих програм.
Фахівці звертають увагу на наявний взаємозв’язок певних проблем
у поведінці дітей у тих родинах, яким притаманні недостатні виховні
навички батьків. Тому у всьому світі зростає кількість впроваджених
освітніх профілактичних програм. Головна їх мета – поліпшення прак-
тичного виховання дітей, яке повинно призвести до покращення їхньої
поведінки. Найефективнішими наразі є спеціальні уроки, коли батьків
навчають навичкам переговорів щодо розв’язання конкретних проблем
і конфліктних ситуацій у родині, вмінню уважно стежити за поведінкою
своїх дітей, визначаючи час їх відсутності вдома, сфери інтересів, упо-
добань і коло друзів (О. Ю. Шостко, 2014).
Інша категорія – програми запобігання злочинності неповнолітніх,
спрямовані на поліпшення молодіжного дозвілля. Кримінологи вважа-
ють безцільне марнування часу і неструктуроване дозвілля неповно-
літніх негативним чинником, який впливає на підвищення рівня зло-
чинності. Навпаки, «свідоме» дозвілля може утримувати їх від
делінквентних вчинків. Проте це дуже часто залежить від конкретних
форм проведення вільного часу і, безперечно, не може бути панацеєю
від делінквентності як такої. (Відомо, що чимало злочинів вчиняються
заради розваги або бажання пережити «гострі відчуття».)
Програми поширення інформації про шкідливість вживання нар-
котиків здатні зачепити моральні і релігійні аспекти наркоманії або
навіть викликати острах перед нагальною загрозою. Інші програми
навчають долати тиск неформального ватажка або інших осіб, які
прагнуть затягти підлітка у процес вживання наркотиків, вони орієн-
тують дітей на створення дружніх зв’язків з однодумцями тощо.
338
Велика кількість програм спрямована на позитивну зміну поведін-

ки тих підлітків, імовірність перетворення яких на злочинців є досить
високою. Це, насамперед, ті, хто вже «мав справу» з правоохоронними
органами, підлітки, чиї батьки або вони самі зловживають наркотика-
ми чи алкоголем, діти, які втекли з дому внаслідок жорстокого пово-
дження з ними, мають погані оцінки з двох або більше шкільних дис-
циплін, злісні прогульники уроків.
Школи є впливовим чинником запобігання злочинності неповно-
літніх. Важливою є робота з особами, які в ранньому віці виявили
агресивну поведінку, дезадаптацію або психопатологію. Друга складо-
ва – це реформа процесу навчання в тих школах, які не забезпечують
належної соціалізації молоді.
Першочергової уваги потребує розробка і впровадження потужних
національних програм антипропаганди тютюнопаління, вживання
алкогольних напоїв, наркотиків, яких поки що немає в державі.
Один із напрямів запобігання злочинності неповнолітніх, який поки
що недостатньо використовується, – підтримка позитивної та законо
слухняної поведінки дітей. Важливим є дотримання законодавчих норм,
що регулюють захист дітей, а також створення належних механізмів
їх забезпечення всіма суб’єктами запобігання злочинності неповно-
літніх (О. Ю. Шостко, 2014).

1. Використовуючи статистичні дані, що містяться в «Єдино-
му звіті про кримінальні правопорушення за січень-грудень
2013/2014 рр.», а також додаткову літературу, дайте кримі-
нологічну характеристику злочинів неповнолітніх.
2. Назвіть основні психологічні риси неповнолітніх злочинців.
3. Розкрийте зміст основних факторів, що впливають на зло-
чини неповнолітніх.
4. Назвіть основні напрями запобігання злочинам неповно-
літніх.
5. Розробіть проект місцевої програми, що буде спрямована
на підтримку законослухняної поведінки дитини. Запропо-
нуйте конкретні заходи з точки зору різних суб’єктів про-
філактики.
339
РОЗДІЛ 20
рецидивним
злочинам

рецидивних злочинів
Термін «рецидив» походить від лат. recidivus, що означає те, що

повертається, повторюється, тобто повторний прояв чогось. Криміно-
логічне поняття рецидивної злочинності базується на закріпленому
у ст. 34 КК України визначенні рецидиву злочинів як вчиненні нового
умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.
Залежно від кількості судимостей у злочинця, характеру, місця
вчинених злочинів і ступеня суспільної небезпечності злочинів, що
утворюють рецидив, останній поділяється на такі види: простий і ба-
гаторазовий (складний); загальний і спеціальний; пенітенціарний
і реабілітаційний, небезпечний та особливо небезпечний. У криміно-
логії виокремлюють так само й фактичний рецидив, під яким розумі-
ється повторне вчинення нового злочину особою незалежно від на-
явності в неї судимості та форми вини попереднього й наступного
злочинів.
За даними кримінально-правової статистики, частка рецидивних
злочинів становить 12–14 % у загальній кількості всіх зареєстрованих
злочинів. Питома вага рецидивістів у загальній чисельності злочинців
сягає 7–11 %.
Основу рецидивної злочинності складають ті самі злочини, що
найбільш поширені і серед первинної злочинності (корисливі, корис-
ливо-насильницькі, насильницькі злочини, злочини у сфері незакон-
ного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів та ін.). Структура сучасної рецидивної злочинності свід-
340
20.1. Кримінологічна характеристика рецидивних злочинів
чить про кардинальну зміну її характеру за рахунок переважання

наркозлочинів серед усіх рецидивних злочинів.
Питома вага особливо тяжких злочинів, вчинених рецидивістами,
у структурі цього виду злочинності складає в середньому 3–6 %; част-
ка тяжких злочинів – 37–49 %; злочинів середньої тяжкості – 38–51 %
та злочинів невеликої тяжкості – 6–9 %. Крім того, у структурі реци-
дивної злочинності переважає загальний рецидив, частка якого дорів-
нюється 2/3 від усієї кількості зареєстрованих рецидивних злочинів.
Що стосується спеціального рецидиву, то він притаманний крадіям,
особливо кишеньковим та квартирним, шахраям, особам, злочини яких
пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, тощо. Відносно
новий у масовому плані тип спеціального рецидиву – рецидив у сфері
наркообігу. Крім того, серед рецидивістів зросла частка осіб, які пере-
орієнтовують свою кримінальну активність відповідно до змін, що
відбуваються у соціально-економічних і політико-правових відносинах
країни. Спостерігається інтеграція деякої частини рецидивістів з ліде-
рами економічної злочинності, підвищується їх активність у сфері
кримінального бізнесу, вимагання, контрабанди, контролю над торго-
вельними об’єктами, шахрайства у підприємницькій і банківській ді-
яльності, підроблення грошей та ін.
Порівняно з минулими часами відбулося збільшення випадків ба-
гаторазового рецидиву. Почастішали випадки рецидивних злочинів,
учинених у групі (2/5 від усіх рецидивних злочинів). Злочинні групи
рецидивістів або за їх участю мають здебільшого ситуаційний характер,
хоча можна припустити, що кількість організованих злочинних груп
за участю рецидивістів у дійсності дещо вища, оскільки є ще й учине-
ні такими групами злочини, що залишаються нерозкритими. Злочинні
групи, в яких беруть участь рецидивісти, складаються найчастіше з 2–3
осіб. Основними місцями вчинення рецидивних злочинів є житлові
приміщення, установи, організації, підприємства, вулиці та громадські
місця (майже 9/10 від усіх рецидивних злочинів). Зростає кількість
злочинів із використанням зброї, транспортних засобів, опору пред-
ставникам правоохоронних органів та ін.
Рецидивна злочинність притаманна будь-якому населеному пункту
України. Найбільш ураженими є Східний, Центральний та Південний
регіони країни. Значна кількість таких злочинів реєструється у Дніпро-
петровській, Харківській, Запорізькій, Одеській, Херсонській, Микола-
341
Розділ 20. Запобігання рецидивним злочинам
ївській областях, підконтрольних українській владі районах Донецької

та Луганської областей та Києві (60–65 %). Це зумовлюється щільністю
населення, розвиненою індустріальною, сільськогосподарчою та тор-
говельною інфраструктурою, транспортними мережами, високим сту-
пенем анонімності міського життя, великим обігом грошової маси, ін-
дустрією розваг, осереддям виправних установ тощо. Найменша
кількість цих злочинів фіксується у Волинській, Закарпатській, Івано-
Франківській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій та інших об-
ластях. Географія рецидивної злочинності в Україні є подібною до те-
риторіального розподілу як первинної, так і злочинності в цілому.
Рецидивні злочини мають значний рівень латентності. Досліджен-
ня показали, що реальні розміри рецидивної злочинності принаймні
удвічі більше від зареєстрованої її частини. Найбільшу питому вагу
серед латентних рецидивних злочинів становлять злочини у сфері не-
законного обігу наркотичних засобів, злочини проти власності та зло-
чини проти правосуддя. У динаміці рецидивних злочинів поки що не
намітилися будь-які усталені позитивні тенденції у її розвитку і від-
творенні, оскільки значне підвищення її рівня в окремі роки чергуєть-
ся з їх частковим зниженням.
Абсолютна більшість засуджених рецидивістів – чоловіки (близько
95 %). Однак співвідношення між чоловічим і жіночим рецидивізмом
може істотно змінюватися залежно від виду злочинних проявів. Так,
серед загальної маси рецидивістів, що вчинили насильницькі злочини,
жінок-рецидивісток менше 1 %, проте серед корисливих рецидивістів
таких жінок близько 8 %.
Чотири п’ятих усіх рецидивістів – особи віком 20–45 років. Після
досягнення 45 років все менше рецидивістів потрапляють у поле зору
правоохоронних органів, що пояснюється кількома причинами: актив-
на злочинна «кар’єра» найчастіше підходить до свого завершення;
тривалість життя у рецидивістів, як правило, незначна; якщо злочини
ними все ж таки вчиняються, то строки позбавлення волі виявляються
достатньо тривалими, внаслідок чого рецидивісти надовго залишають-
ся в установах виконання покарання, тим самим виключаючи можли-
вість ведення інтенсивного злочинного способу життя.
Середню освіту (базову, повну середню або спеціальну) мають
майже 96 % рецидивістів, що перевищує, до речі, аналогічний показник
стосовно всього населення України. Переважну більшість становлять
342
неодружені і незаміжні особи, а також розлучені, дітей, як правило, не

мають. Під час відбування покарання у місцях позбавлення волі відсо-
ток розлучених серед рецидивістів, особливо серед жінок, має тенден-
цію до збільшення. Дев’ять десятих рецидивістів – люди працездатно-
го віку, але які не працюють і не навчаються. Якщо вони і мають
трудовий стаж, то він дуже незначний; до того ж такий, що постійно
переривається і є нерозмірним з їх віком та працездатністю. Переваж-
на більшість із них знаходилася на межі бідності і навіть за цією ме-
жею. Злочинна «кар’єра» середньостатистичного рецидивіста, як
правило, триває все його життя і може нараховувати 5–6 засуджень.
Кількість засуджень залежить від характеру рецидиву. При спеціаль-
ному рецидиві їх кількість вища. Найвищий рівень рецидивних про-
явів (близько третини) спостерігається у перші три місяці після звіль-
нення від відбування покарання або засудження. Чимало рецидивістів
у момент вчинення злочину знаходяться у стані алкогольного або
наркотичного сп’яніння.
Що стосується морально-психологічних рис особи рецидивіста, то,
з одного боку, частина рецидивістів, використовуючи нові економічні
відносини, активно займається злочинною діяльністю, що приносить
непоганий прибуток, нерідко залишаючись поза увагою правоохорон-
них органів. Такі злочинці йдуть на все заради наживи. Зовні вони
можуть маскуватися під законослухняних громадян. З другого боку,
частина рецидивістів деградує. Це в основному рецидивісти старшого
покоління, неодноразові засудження яких довершують портрет амо-
ральної, асоціальної і хронічно хворої людини. Багато рецидивістів не
мають постійного місця проживання, засобів до існування, позитивних
соціальних зв’язків тощо. Особливо драматична доля жінок-рециди-
вісток, ресоціалізація яких взагалі проблематична.
Специфічною потребою рецидивістів є потреба у спілкуванні:
акцент у пріоритетах спілкування згодом зміщується на користь зло-
чинного світу. При цьому інші соціальні зв’язки стають слабкішими.
Ще однією специфічною потребою рецидивістів є потреба у зайнятті
злочинною діяльністю. В ієрархії ціннісних орієнтацій рецидивістів
превалюють індивідуально-егоїстичні переконання, прагнення до па-
разитичного існування за рахунок інших, погляди, що зумовлюють
негативне ставлення до громадського порядку, власності громадян,
зневажливе ставлення не лише до іншої людини, а іноді й до себе.
343
Одночасно для рецидивістів не є характерним негативне ставлення

взагалі до усіх існуючих цінностей. Оскільки багато рецидивістів по-
чинають злочинну «кар’єру» у неповнолітньому віці, їх свідоме став-
лення до моральних цінностей формується вже у місцях позбавлення
волі і є продуктом систематичного й інтенсивного спілкування з інши-
ми злочинцями. У цілому ціннісно-нормативна сфера свідомості ре-
цидивістів характеризується подвійними стандартами.
Найтиповішими рисами характеру рецидивістів є підозрілість, не-
довірливість і нерідко неврівноваженість та імпульсивність, соціопатія,
відчуження від людських цінностей, перекручене уявлення про нор-
мальні людські стосунки, соціально-моральна занедбаність, дезадап-
тованість, що зумовлюється їх знаходженням тривалий час у системі
функціонування двох нормативних систем – правової і неформальної.
Ці риси характеру сприяють тому, що такі особи відносно легко пере-
ходять до агресії вербального і фізичного характеру. Проте, незважа-
ючи на емоційну нестабільність, рецидивісти схильні до культивуван-
ня в себе такої риси характеру, як конформізм.
Понад половину всіх рецидивістів мають різні види психічних роз-
ладів у межах осудності. Найпоширенішими є психічні розлади і роз-
лади поведінки, пов’язані з вживанням психоактивних речовин. Далі
за поширеністю йдуть так звані розлади особи та поведінки у зрілому
віці (специфічні розлади особи); розумова відсталість, що не виключає
осудності; органічні, включаючи симптоматичні, психічні розлади;
інші психічні розлади.
Виходячи з характеру рецидиву, тривалості й інтенсивності зло-
чинної «кар’єри», особливостей виникнення злочинного умислу, пла-
нування й реалізації задуманого, посткримінальної поведінки, впливу
каральних заходів та ін., доцільно виокремлювати такі типи рециди-
вістів: а) послідовно-кримінальні рецидивісти; б) рецидивісти з озна-
ками кримінального професіоналізму; в) епізодичні рецидивісти та г)
дезадаптивні рецидивісти.
Характерними рисами послідовно-кримінального типу рецидивістів
є стійка антисоціальна спрямованість, нехтування ціннісно-норматив-
ною системою суспільства, комплекс антисуспільних поглядів і звичок,
що вирізняються глибиною й інтенсивністю, розпочинання злочинної
«кар’єри» в неповнолітньому віці, наявність 5–7 засуджень упродовж
життя за вчинення насильницьких, корисливих, насильницько-корис-
344
ливих та інших злочинів, визначальна або помітна роль рецидивіста

у злочинній ієрархії, вплив на психологічний клімат у місцях позбав-
лення волі тощо.
Рецидивісти з ознаками кримінального професіоналізму спеціалі-
зуються на вчиненні злочинів певного виду (кишенькові або квартир-
ні крадіжки, грабежі, розбої, шахрайство, викрадення автотранспорт-
них засобів та ін.), ретельно планують вчинення злочинів. Зазначені
злочинці намагаються відточувати злочинну майстерність, наприклад,
переймають злочинний досвід в інших правопорушників у місцях по-
збавлення волі. Отже, рецидив має виключно спеціальний характер.
Вчинення інших умисних злочинів майже завжди є випадковістю.
Злочинна «кар’єра» триває, як правило, все життя. Ці рецидивісти
є носіями злочинних традицій, субкультури, активними «користувача-
ми» жаргонної лексики тощо. Покарання і заходи ресоціалізації щодо
таких правопорушників є малоефективними.
Епізодичні рецидивісти зайняття злочинною діяльністю не вважа-
ють єдиною метою свого життя, тому повертаються до неї час від часу.
Їх злочинна «кар’єра» – ланцюг епізодів, не пов’язаних між собою
й зумовлених нестійкими моральними і правовими особистісними
позиціями, бажанням отримати, як правило, матеріальну вигоду, зна-
ходженням основного часу в компаніях подібних до себе. Злочини
вчиняють за сприятливої зовнішної ситуації або під впливом умовлянь,
погроз, спокуси інших осіб, власної імпульсивності, нерідко у складі
злочинної групи, перебуваючи у стані алкогольного або наркотичного
сп’яніння. Намагаються уникати покарання, але якщо їх викривають,
вони виявляють ознаки каяття. У злочинній спільноті не посідають
лідируючих позицій. Більшість із цих рецидивістів вмирає від хвороб,
що розвиваються внаслідок вживання алкоголю, наркотиків, на самоті
й у бідності.
Дезадаптивні рецидивісти – особи 40–50 років із тяжкою алкоголь-
ною або наркотичною залежністю, психічними відхиленнями, хроніч-
ними соматичними захворюваннями. Це своєрідний результат мораль-
ної деградації та підсумок протиправного способу життя людини, коли
втрачаються основні життєві орієнтири й суспільно корисні зв’язки.
Такий тип виникає не одразу, а формується на пізніших етапах зло-
чинної «кар’єри». Найчастіше лави дезадаптивних рецидивістів попов
нюються за рахунок епізодичних, а так само тих злочинців, які в ми-
345
нулому виявляли ознаки злочинної професіоналізації. У злочинній

«кар’єрі» превалюють крадіжки, злочини проти правосуддя, проти-
правні діяння, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів,
тощо. Протиправні діяння вчиняють як у злочинній групі, так і само-
стійно. При викритті байдужі до подальшої власної долі. Кульмінацією
злочинної «кар’єри» можуть стати тяжкі насильницькі злочини. Навіть
у злочинному середовищі подібні особи вважаються нижчим прошар-
ком. Жодний захід карального впливу на них не діє, тому їх злочинна
«кар’єра» припиняється лише зі смертю. Висловлене стосується й за-
ходів ресоціальної спрямованості. Повернути таких людей назад у за-
конослухняне суспільство неможливо.

рецидивних злочинів
Детермінація рецидивної злочинності – комплекс певних явищ, що

впливають на повернення особи після її засудження до злочинної по-
ведінки. Наявність рецидиву та його динаміка зумовлюється як за-
гальними причинами й умовами, що породжують злочинність взагалі,
так і низкою специфічних за своєю природою причин й умов. Отже,
до першого блоку причин та умов належать так звані первинні детер‑
мінанти, що так само зумовлювали вчинення першого злочину, тому
вони є єдиними і для первинних злочинців, і для рецидивістів. Серед
специфічних детермінант виокремлюють: 1) процеси призначення та
відбування покарання, особливо у виді обмеження або позбавлення
волі, та 2) недоліки соціальної адаптації, несприятливе протікання якої
поновлює та продовжує «життя» первинних детермінант.
До детермінант, пов’язаних із вчиненням як першого, так і повтор-
них злочинів (первинних детермінант), належать несприятливі соці-
ально-економічні та політичні обставини у країні, особливості сімей-
ного виховання, вплив найближчого оточення, засобів масової
інформації, соціально-педагогічні передумови становлення особи
(нахили, темперамент, психічні аномалії, криміногенні акцентуації та
ін.), конкретні життєві ситуації, які формують особу з її системою
установок і особливостями характеру, а отже, виступають чинниками
будь-якого умисного злочину, у тому числі й рецидивних правопору-
346
20.2. Причини та умови рецидивних злочинів
шень. Їх особливість полягає в тому, що вони є загальними для будь-

якого злочину, незалежно від «черговості» злочинного діяння. У де-
термінаційному комплексі загальні детермінанти проявляються
найчастіше у збереженні чи поновленні зв’язків раніше засудженої
особи з попереднім несприятливим побутовим оточенням, що прояв-
ляється, зокрема, у загостренні конфліктних ситуацій, які мали місце
ще до вчинення першого злочину, у налагодженні попередніх зв’язків
із злочинними угрупованнями, антисоціальними особами тощо.
Серед специфічних детермінант рецидиву майже не найвагоміши-
ми є ті, що пов’язані з процесом відбування покарання. У самому
процесі відбування покарання закладений «побічний ефект», що про-
являється у негативних за своєю природою явищах, які значною мірою
становлять «стрижень» детермінації рецидиву. Так, до засуджених
найчастіше застосовується обмеження або позбавлення волі, що ха-
рактеризується моральними, психологічними та матеріальними збит-
ками для засудженого, внаслідок чого принижується його соціальна
цінність і підвищується відчуження особи від суспільства. Це пов’язано
з тим, що у виправних установах внаслідок їх призначення – викону-
вати покарання – у концентрованому виді зосереджується велика
кількість осіб, провідною рисою поведінки яких є антисуспільна спря-
мованість. Цей контингент осіб створює специфічну атмосферу, яка
диктує певну модель відносин між людьми, відмінну від суспільних
відносин, що покликані забезпечити нормальну життєдіяльність та
розвиток суспільства. Вказана модель відносин виявляється настільки
стійкою, що накладає відбиток на стереотипи поведінки людей навіть
в умовах вільного життя, що і сприяє існуванню та свідомому підтри-
манню з боку певної частини суспільства злодійських «принципів»,
«понять», «ідей», блатної субкультури тощо. Відмовитися від такої
поведінки дорослій людині дуже складно. Саме у тюрмі найчастіше
відбувається навчання злодійському ремеслу злочинцями-професіо-
налами своїх «помічників» із числа молодих правопорушників. Отже,
у місцях обмеження або позбавлення волі відбувається поширення
кримінального досвіду, традицій та ідей злочинного світу. Застосуван-
ня покарання так чи інакше змінює соціальний зміст особи, трансфор-
мує набір соціальних статусів, які вона мала до засудження. Під час
відбування обмеження або позбавлення волі засуджений ізолюється
від суспільства, звільняється з роботи, втрачає зв’язок з сім’єю та
347
своїм побутовим оточенням тощо. Відбувається своєрідне клеймуван-

ня людини, з яким вона фактично залишається на все життя. До цього
слід додати нерідко і фактор «образи» на вирок суду, що слугує до-
датковим стимулом до розчарування у законослухняному способі
життя і свідомому відступі в подальшому від нього. Таким чином,
чимало осіб засвоюють нові «правила» поведінки, включаються до
груп з антисоціальною спрямованістю, в умовах ізоляції від суспіль-
ства встановлюють міцні зв’язки із досвідченими злочинцями, які
продовжують підтримувати їх і після звільнення з місць позбавлення
волі. Вагомим чинником у поверненні особи, яка раніше вже відбува-
ла покарання, на злочинний шлях є порушення законності з боку ор-
ганів виконання покарання. Це створює неналежні умови відбування
покарання.
Окремо у детермінації рецидивної злочинності потрібно відмітити
існування феномену злочинної «кар’єри», значення якої полягає не
лише в тому, що в окремих випадках це провідний чинник повернення
особи до вчинення злочинів, а й в тому, що це шлях до злочинного
професіоналізму з відповідною психологією, «філософським» став-
ленням до категорій свободи і тюрми, праці, демонструванням своєї
неординарності, тяжінням до спеціального рецидиву тощо.
Істотний вплив на детермінацію рецидивної злочинності справля-
ють чинники неблагополучного протікання соціальної адаптації осіб,
які відбули покарання. Після 5–7 років безперервного перебування
у виправних установах настають незворотні зміни психіки. Понад
третину звільнених потребують спеціального психологічного чи пси-
хіатричного втручання для відновлення послаблених або зруйнованих
пристосувальних механізмів. Відбувши тривалі строки покарання, ці
особи опиняються фактично в інших соціально-економічних умовах,
де нелегко відбувається пристосування, адаптація навіть у законослух-
няних громадян.
20.3. Запобігання рецидивним злочинам
Система заходів запобігання рецидивній злочинності має будува-

тися на глибокому осмисленні сутності злочинного рецидивізму й спе-
цифіки зумовлюючих його обставин, узгоджуватися з чітким уявленням
348
суб’єктів запобігання про те, чого хоче досягти суспільство та якими

силами це можна зробити вже сьогодні. Тому із множинності явищ
і процесів, що сприяють вчиненню рецидивних злочинів, необхідно
вичленити ті з них, на які треба впливати насамперед, щоб знизити
кількість відповідних злочинів до контрольованого суспільством рівня.
Подібні явища і процеси, що потребують першочергового запобіжно-
го впливу, умовно можна вважати базовими об’єктами такого впливу.
Серед подібних об’єктів слід виокремити: стратифікацію суспільства
в цілому; низький достаток родини, з якої походить рецидивіст, його
належність до нижчих прошарків соціуму; процес невдалої соціаліза-
ції рецидивіста в підлітковому або молодому віці внаслідок обмежених
легальних можливостей досягнення стандартів життєвого успіху, що
є наслідком перших 2‑х чинників; морально-психологічний стан го-
товності певних осіб засвоювати негативний досвід у виді антисоці-
альних поглядів та установок, злочинної поведінки як такої та резуль-
тат засвоєння цього досвіду під час контактів із тими, хто вже є їх
носіями; процес контактування з певним криміногенним середовищем,
яким може виявитися неблагополучне оточення, місця обмеження або
позбавлення волі; негативний вплив засобів масової інформації та
кримінальної субкультури на свідомість особи. Згодом усі ці чинники
стосовно рецидивістів лише поглиблюватимуться, результатом чого
виявляється стан соціальної ізольованості людини, яка, у свою чергу,
є самостійним об’єктом запобігання вчиненню злочинів. До цього слід
додати й недосконале кримінальне й кримінальне процесуальне за-
конодавство та прорахунки в діяльності правоохоронної й судової
системи, що сприяють поглибленню процесу набуття рецидивістом
злочинного досвіду й бажанню продовжувати ним свою злочинну ді-
яльність, а так само численні недоліки постпенітенціарної адаптації
правопорушника. При цьому особливість запобігання рецидивній зло-
чинності полягає в тому, що цією діяльністю охоплюється значний
сегмент усіх запобіжних заходів, що здійснюються в суспільстві. Це
пояснюється наявністю двох блоків детермінант – так званих загальних
(або первинних), що зумовлюють учинення й першого злочину, і спе-
цифічних.
Запобігання рецидивним злочинам становить складну багаторівне-
ву систему, за якою визначається спрямованість соціальної політики
349
у цій сфері і яка складається із заходів загальносоціального характеру

і заходів спеціально-кримінологічної спрямованості (при провідній
ролі останніх), що спрямовані на безперервний захист суспільства від
рецидивної злочинності у широкому значенні цього слова шляхом:
а) застосування відповідного покарання до рецидивістів; б) створення
належних умов його відбування; в) нагляду за особами, які відбули
покарання, а також тими, що відбувають покарання; г) відшкодування
збитків державі, суспільству й окремим громадянам, потерпілим від
злочинних діянь; д) недопущення вчинення нових злочинів тощо, а таку
само постійну соціальну адаптацію й ресоціалізацію колишніх засу-
джених як показник успішності цього процесу й досягнення стану їх
виправлення.
Заходи загальносоціального характеру традиційно спрямовані на
вдосконалення суспільних відносин із метою створення всіх необхід-
них політичних, соціально-економічних, культурно-виховних умов для
розвитку та задоволення духовних і матеріальних інтересів людини та
кожної родини. Все це сприяє, як доводить вітчизняний та зарубіжний
досвід, поступовому витісненню тих негативних явищ і процесів, що
відтворює рецидивну злочинність та має виступати базовими об’єктами
запобіжного впливу.
У запобіганні рецидивним злочинам досить значною є питома
вага тих заходів, що належать до спеціально-кримінологічних. Це
пояснюється тим, що після набуття людиною негативного досвіду,
пов’язаного з учиненням злочину й із застосуванням до неї покаран-
ня, необхідно докласти енергійніших зусиль, щоб вирвати людину
з кримінального середовища і «прищепити» їй бажання жити нор-
мальним життям. Якщо особа не зупиниться після першого засуджен-
ня, то надалі дієвість будь-яких запобіжних заходів значно змен-
шується. Із цього випливає, що, по‑перше, модель запобігання реци-
дивній злочинності, образно кажучи, повинна бути усіченою, де
основну масу відповідних заходів треба вжити на початкових етапах
розвитку злочинної «кар’єри»; по‑друге, після другого засудження
особи йдеться, як правило, лише про захист суспільства від злочинів
шляхом якомога тривалішої ізоляції злочинця від суспільства без
особливої надії на його виправлення. Таким чином, весь запобіжний
арсенал слід вживати до набуття людиною протиправного досвіду
350
або в крайньому випадку інтенсивно включати людину в процес со-

ціальної адаптації після звільнення від відбування покарання вперше.
При цьому робити наголос головним чином на загальносоціальному
напрямі роботи, як це має місце під час запобігання первинній зло-
чинності, явно недостатньо.
Спеціально-кримінологічні заходи запобігання рецидивним зло-
чинам доцільно поділити на етапи розвитку злочинної «кар’єри» зло-
чинців-рецидивістів. Принаймні можна вирізнити кілька груп спеці-
альних заходів запобігання рецидивним злочинам, що вживаються:
а) на етапі відбування особою покарання за вчинення першого й на-
ступних (рецидивних) злочинів; б) під час соціальної адаптації після
відбування покарання, а також при відбуванні покарань, не пов’язаних
із позбавленням волі; в) у процесі здійснення адміністративного на-
гляду; г) на етапі виявлення умислу в особи, яка знаходиться на волі,
а також готування й замаху на вчинення нового злочину; д) при роз-
слідуванні й призначенні покарання за вчинення першого і наступних
(рецидивних) злочинів.
До основних напрямів запобіжної роботи на етапі відбування осо-
бою покарання (особливо у виді обмеження або позбавлення волі)
належать: а) комплекс оперативно-розшукових заходів; б) удоскона-
лення систем розподілу засуджених до позбавлення волі як по устано-
вах виконання покарань, так і всередині цих установ; в) заходи психо-
логічної допомоги засудженим; г) участь громадськості в організації
громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів за-
суджених, а також у сприянні установам виконання покарання у ви-
правленні й ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для
їх тримання та ін.
Під час соціальної адаптації осіб після відбування ними покарання,
а також при відбуванні покарань, не пов’язаних із позбавленням волі,
основними напрямами запобіжної роботи доцільно визначити такі за-
ходи: а) подальше структурно-організаційне оформлення й законодав-
че врегулювання сфери надання соціальних послуг особам, які звіль-
нені з місць позбавлення волі або які відбувають покарання, не пов’язані
з ізоляцією від суспільства; б) допомога в працевлаштуванні; в) забез-
печення житлом; г) медична й психологічна допомога; д) своєчасне
відновлення документів та ін.
351
Підвищенню ефективності інституту адміністративного нагляду за

особами, звільненими з місць позбавлення волі, сприятиме: а) розши-
ренню переліку піднаглядних осіб за рахунок тих, хто у своїй проти-
правній поведінці виявляє ознаки злочинного професіоналізму; б) од-
накове розуміння ознаки злісності щодо порушень правил
адміністративного нагляду в законі про кримінальну відповідальність,
Кодексі України про адміністративні правопорушення й Законі Украї-
ни «Про адміністративний нагляд»; в) усунення суперечності між по-
ложеннями законів України «Про свободу пересування та вільний
вибір місця проживання в Україні» і «Про адміністративний нагляд»
при застосуванні до осіб, за якими за постановою суду встановлено
адміністративний нагляд, такого обмеження, як заборона виїзду чи
обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста),
а також з метою зміни місця проживання.
На етапах реально виявленого умислу, підготовки й замаху на вчи-
нення нового злочину з боку особи, яка відбула покарання у виді об-
меження або позбавлення волі чи відбуває покарання, не пов’язане
з позбавленням волі, напрямами запобіжної роботи є: а) подальше
формування й практичне використання інформаційного банку даних
на злочинців, їх кримінальні зв’язки, а також об’єкти, які становлять
інтерес для майбутньої оперативної розробки; б) удосконалення по-
стійної взаємодії між оперативними та іншими підрозділами в межах
однієї установи виконання покарання, між відповідними підрозділами
різних установ одного відомства та між установами виконання пока-
рання й органами інших відомств правоохоронної системи; в) захист
оперативної інформації; г) вжиття профілактичних заходів із боку від-
повідної служби дільничних інспекторів поліції.
Основними заходами запобігання рецидивним злочинам на етапі
розслідування й призначення злочинцям покарання за вчинення пер-
шого і наступних (рецидивних) правопорушень є: а) боротьба з ко-
рупцією в правоохоронних і судових органах, включаючи й прихову-
вання від реєстрації вчинених злочинних діянь; б) слідчо-судова
профілактика; в) призначення покарання в розмірі не менше обов’яз
кової частини максимального строку найбільш суворого виду пока-
рання, передбаченого за вчинення певного злочину; г) удосконалення
форм статистичної звітності щодо обліку рецидивної та повторної
352

1. Охарактеризуйте рівень, структуру і динаміку рецидивних
злочинів за даними кримінально-правової статистики за
певний рік.
2. Назвіть соціально-демографічні, кримінально-правові та
морально-психологічні риси рецидивіста.
3. Розкрийте типологію рецидивістів та її науково-практичне
значення.
4. У чому полягають особливості загальносоціального запо-
бігання рецидивним злочинам?
5. Визначте основні напрями спеціально-кримінологічного
запобігання рецидивним злочинам.
353
РОЗДІЛ 21
військовим
злочинам

військових злочинів
Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і те-

риторіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інфор-
маційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою
всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету,
територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні
Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного
кордону України покладаються на відповідні військові формування та
правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких
визначаються законом.
Це означає, що на Збройні Сили України покладаються важливі
функції державної внутрішньої та зовнішньої політики. Від належно-
го виконання військовими формуваннями покладених на них державою
й суспільством обов’язків залежить забезпечення національної без-
пеки нашої країни. Тому актуальність порушень вимог чинного зако-
нодавства щодо встановленого порядку несення чи проходження вій-
ськової служби полягає у їх безпосередньому зв’язку із забезпеченням
конституційних засад України. Злочини у військовій сфері природно
сприяють розвінчанню авторитету державної влади, поширенню у сус-
пільстві страху перед зовнішніми та внутрішніми загрозами, аномії,
аморальності, неповаги до військовослужбовців та знижують пре-
стижність військової служби.
Загальні ознаки, система й види військових злочинів передбачено
у розд. ХІХ Особливої частини КК України. У ч. 1 ст. 401 КК України
зазначено, що військовими злочинами визнаються передбачені цим
354
21.1. Кримінологічна характеристика військових злочинів
розділом злочини проти встановленого законодавством порядку не-

сення або проходження військової служби, вчинені військовослуж
бовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними
навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.
Звідси до істотних ознак вказаних злочинів належать: 1) їх об’єкт
(встановлений порядок несення чи проходження військової служби);
та 2) їх спеціальний суб’єкт, до якого відносяться військовослужбовці
Збройних Сил України та інших державних органів, перелік яких по-
даний у ч. 2 ст. 401 КК України.
Кримінологічний погляд на систему військових злочинів склався
як результат розвитку законодавства про військові злочини в попередні
періоди, що враховував досвід роботи органів військової юстиції, дані
науки кримінології та завдання не лише боротьби з військовими зло-
чинами, а насамперед запобігання їм. Кримінологічна класифікація
поділяє склади військових злочинів на відповідні групи, беручи за
основу також поділ об’єктів злочинного посягання.
Система й види військових злочинів складаються із 35 статей (стат-
ті 401–435) КК України. Залежно від безпосереднього об’єкта, на які
посягають військові злочини, на думку М. І. Панова та С. О. Харито-
нова, можна виділити такі їх групи:
1) злочини проти порядку підлеглості та військової гідності: непо-
кора (ст. 402 КК України), невиконання наказу (ст. 403 КК України),
опір начальникові або примушування його до порушення службових
обов’язків (ст. 404 КК України), погроза або насильство щодо началь-
ника (ст. 405 КК України), порушення статутних правил взаємовідно-
син між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості
(ст. 406 КК України);
2) злочини проти порядку проходження військової служби: само-
вільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК
України), дезертирство (ст. 408 КК України), ухилення від військо-
вої служби шляхом самокалічення або іншим способом (ст. 409 КК
України);
3) злочини проти порядку збереження та користування військовим
майном: викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем
зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засо-
бів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військо-
вого майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зло-
355
Розділ 21. Запобігання військовим злочинам
вживання службовим становищем (ст. 410 КК України), умисне

знищення або пошкодження військового майна (ст. 411 КК України),
необережне знищення або пошкодження військового майна (ст. 412
КК України), втрата військового майна (ст. 413 КК України);
4) злочини проти порядку експлуатації військової техніки: пору-
шення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і пред-
метами, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 414 КК
України), порушення правил водіння або експлуатації машин (ст. 415
КК України), порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416
КК України), порушення правил кораблеводіння (ст. 417 КК України);
5) злочини проти порядку несення бойового чергування та інших
спеціальних служб: порушення статутних правил вартової служби чи
патрулювання (ст. 418 КК України), порушення правил несення при-
кордонної служби (ст. 419 КК України), порушення правил несення
бойового чергування (ст. 420 КК України), порушення статутних пра-
вил внутрішньої служби (ст. 421 КК України);
6) злочини у сфері охорони державної таємниці: розголошення відо-
мостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або
втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422 КК
України);
7) військові службові злочини: зловживання військовою службо-
вою особою владою або службовим становищем (ст. 423 КК України),
перевищення військовою службовою особою влади чи службових
повноважень (ст. 424 КК України), недбале ставлення до військової
служби (ст. 425 КК України), бездіяльність військової влади (ст. 426
КК України);
8) злочини проти порядку несення військової служби на полі бою
та в районі бойових дій: здача або залишення ворогові засобів ведення
війни (ст. 427 КК України), залишення гинучого військового корабля
(ст. 428 КК України), самовільне залишення поля бою або відмова ді-
яти зброєю (ст. 429 КК України), добровільна здача в полон (ст. 430 КК
України), злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні
(ст. 431 КК України), мародерство (ст. 432 КК України);
9) злочини, відповідальність за які передбачається міжнародними
конвенціями та договорами: насильство над населенням у районі во-
єнних дій (ст. 433 КК України), погане поводження з військовополо-
неними (ст. 434 КК України), незаконне використання символіки
356
21.1. Кримінологічна характеристика військових злочинів
Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зло-

вживання ними (ст. 435 КК України) (М. І. Панов, С. О. Харитонов,
2015).
Традиційно невід’ємним елементом кримінологічної характерис-
тики військової злочинності є її кількісно-якісні показники. Сучасна
військова злочинність в Україні характеризується високим рівнем і не-
сприятливими динамікою та структурою. Кримінально-правова ста-
тистика свідчить про різке й велике (в 10 разів) зростання в Україні
впродовж п’яти років кількості зареєстрованих злочинів, що вчиня-
ються військовослужбовцями. Так, якщо у 2012 р. було зареєстровано
490 злочинів, учинених військовослужбовцями, то у 2014 р. – 4153,
у 2015 р. – 6213, у 2016 р. – 3650, а у 2017 р. – 4577 злочинів. Зви-
чайно, що рівень злочинів військових не є об’єктивним, оскільки не
охоплює великий пласт прихованих (латентних) злочинів, що не від-
биваються у показниках кримінально-правової статистики через: замк
нутість, автономність військової сфери, слабку доступність до неї
з боку громадськості, високий рівень корпоративності, сталі традиції
військовослужбовців.
За даними сучасних кримінологічних досліджень, динаміка вій-
ськової злочинності, встановлена методами базисних і ланцюгових
показників, свідчить про те, що, починаючи з 2014 р., спостерігається
різке велике зростання кількості зареєстрованих злочинів, учинених
військовослужбовцями (темп приросту, розрахований базисним мето-
дом, становить 747,5 %, а темп приросту, розрахований ланцюговим
методом – 1025 %). Показники динаміки з 2014 по 2017 рік характери-
зуються хвилеподібними коливаннями, найвище значення амплітуди
яких припадає на 2015 р., а найнижче – на 2016 р. Проте вираженою
є загальна тенденція до зростання рівня злочинності цього виду
(Д. В. Казначеєва, 2018).
У структурі військових злочинів 70 % складає самовільне залишен-
ня військової частини або місця служби (ст. 407 КК України).
Крім цього, до найбільш розповсюджених військових злочинів на-
лежать непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника,
а також інше умисне невиконання наказу (ст. 402 КК України) – 7,5 %,
порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбов-
цями за відсутності відносин підлеглості (ст. 406 КК України) – 2,3 %,
дезертирство (ст. 408 КК України) – 15,6 %, викрадення, привласнення,
357
вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових

або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеці-
альної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними
шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410
КК України) – 5,4 %, втрата військового майна (ст. 413 КК України) –
2,1 %, порушення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами
і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення
(ст. 414 КК України) – 4,2 %, недбале ставлення до військової служби
(ст. 425 КК України) – 4 %, перевищення військовою службовою осо-
бою влади чи службових повноважень (ст. 4261 КК України) – 1,8 %
(Д. В. Казначеєва, 2018).
Ще одним різновидом структури військових злочинів є та, що по-
будована за критерієм виду військового формування. Так, найчастіше
злочини вчиняються військовослужбовцями сухопутних військ, пові-
тряних та військово-морських сил. На ці формування припадає близь-
ко 60 % усіх засуджених військових. Найменше засуджується осіб з лав
внутрішніх військ МВС України, залізничних військ та Служби без-
пеки України. Така ситуація пояснюється питомою вагою різних родів
військ Збройних Сил України, найбільші частки якої припадають саме
на зазначені вище.
Географія вказаних злочинів може бути представлена, наприклад,
шляхом аналізу інформації про кількість злочинів військовослужбов-
ців, зареєстрованих відповідними органами прокуратури залежно від
їх дислокації. Так, найбільше злочинів реєструється прокуратурою
Центрального, Південного регіонів України, найменше – прокуратурою
Західного регіону України. Ці дані цілком кореспондуються із геогра-
фією військових злочинів залежно від області, на території якої роз-
ташовано військову частину, де відбувається несення чи проходження
військової служби. За цим критерієм найчастіше такі злочини вчиня-
ються в Донецькій, Луганській, Одеській, Київській та Харківській
областях (М. Г. Колодяжний, 2014).
«Ціна» злочинів проти встановленого порядку несення чи прохо-
дження військової служби може оцінюватись у матеріальному, фізич-
ному й моральному вимірах. З матеріальної точки зору це збитки
(у грошовому вартісному аспекті) для держави й суспільства від вчи-
нення різних військових злочинів. Звичайно, що об’єктивної статис-
тики щодо матеріальної шкоди від цих злочинів не існує. При цьому
358
21.2. Причини та умови військових злочинів
логічним буде висновок про те, що найбільшу шкоду завдають зло-

чини проти порядку збереження та користування військовим майном
та службові злочини військовослужбовців.
Наслідки фізичного характеру від вчинення військових злочинів
передусім загальнокримінальної спрямованості, поєднаних із насиль-
ством, вимірюються шкодою для здоров’я потерпілих, фізичними
стражданнями від нанесених тілесних ушкоджень (особливо це стосу-
ється випадків нестатутних відносин між військовими). Моральний
(духовний) вимір «ціни» таких злочинів є найбільш завуальованим,
оскільки його важко дослідити, а тим більше оцінити негативні на-
слідки. До цього аспекту можна віднести занепад бойового духу армії,
зниження авторитету військових начальників та престижності про-
фесії військового.
Кримінологічна характеристика злочинів, що вивчаються, включає
інформацію не лише про злочини, а й про тих, хто їх вчиняє, тобто
особу злочинця-військовослужбовця. Згідно із ч. 2 ст. 5 Закону Украї-
ни «Про військовий обов’язок і військову службу» військовослужбов-
ці залежно від виду військового звання поділяються на кілька груп:
рядовий, сержантський і старшинський, офіцерський (молодший,
старший, вищий) склади. Тому аналіз відповідної інформації про зло-
чини, що вчиняються різними категоріями військових, є невід’ємною
частиною кримінологічної характеристики цих злочинів.
За статистичними даними Державної судової адміністрації України
щодо кількості засуджених військовослужбовців за видом звання, що
вчинили злочини, частка офіцерів становить 2,5 %, прапорщиків –
0,5 %, військовослужбовців контрактної служби – 23 %, військовослуж-
бовців строкової служби – 35 %. Також трапляються поодинокі випад-
ки притягнення до кримінальної відповідальності представників
вищого офіцерського складу за вчинення військових злочинів.

військових злочинів
Коло детермінант, що продукують (причини) та обумовлюють

(умови) злочини проти встановленого порядку несення або проходжен-
ня військової служби, є достатньо широким і дослідити усі з них є на-
359
вряд чи можливим. Однак необхідно виділити основні причини та

умови, від яких залежить рівень й поширеність сучасної злочинності
військовослужбовців. Для доступності вивчення й легкості сприйнят-
тя їх треба розділити на кілька груп.
В юридичній літературі існують різні підходи до класифікації де-
термінант військових злочинів. Одним із підходів є дроблення детер-
мінант вказаних злочинів на групи, причини та умови кожної з яких
відповідають певному життєвому шляху особи злочинця-військово
службовця. Наприклад, М. І. Карпенко виділяє причини та умови,
пов’язані із допризовним періодом, тобто проходженням строкової
служби, чи несенням військової служби за контрактом, детермінанти,
пов’язані з умовами військової служби та виключно військові детер-
мінанти (М. І. Карпенко, 2016).
Вказані групи причин та умов цілком охоплюються детермінанта-
ми на макро-, мікро- й індивідуальному рівнях, що відповідає діалек-
тичному співвідношенню загального, особливого та одиничного.
Причини та умови на макрорівні є різноманітними та включають
різні за характером сфери життя й суспільні відносини: соціальні,
економічні, політичні, правові, організаційно-управлінські, ідеологіч-
ні, соціально-психологічні, культурно-виховні та ін. На сучасному
етапі реформування Збройних Сил України особливо значущими серед
них можна виділити такі:
– глибока соціально-економічна й фінансова криза у державі, на-
слідки якої безпосередньо торкаються недостатнього бюджетного
асигнування Міністерства оборони України, соціального забезпечення
військових та їх сімей (за показником утримання одного солдата Укра-
їна посідає одне з останніх місць у Європі);
– дисбаланс соціальної функції держави, внаслідок чого збереже-
ні надмірні пільги і привілеї військових не відповідають суттєвому
скороченню реального державного фінансування Збройних Сил Укра-
їни;
– штучне гальмування законодавчого процесу щодо нормативно-
правового забезпечення соціального захисту військовослужбовців,
через що втрачається престижність професії захисника Вітчизни;
– моральний занепад українського суспільства;
– аномія та беззаконня, що процвітають у багатьох сферах життя,
природно відбиваються й у середовищі військових;
360
21.2. Причини та умови військових злочинів
– прорахунки й непослідовність реформи Збройних Сил України

та ін. (М. І. Колодяжний, 2014).
Детермінанти, що є притаманними мікрорівню вказаної групи зло-
чинів, характерні саме для середовища військових, пов’язані з особ
ливостями їх стосунків щодо проходження та несення військової
служби, а також побутових відносин. До них належать:
– психологічні проблеми, що можуть з’явитись через тривале зна-
ходження у одностатевому колективі;
– психічні відхилення, які можуть стати результатом виснажливих
фізичних навантажень у юнаків-солдатів та їх позасімейного військо-
вого, іноді жорсткого виховання;
– природна концентрація в лавах військових, як правило, молодих
людей, які не змогли реалізувати себе професійно;
– наявність у минулому у частини солдат проблем із законом, що
відбивається на їх свідомості та поведінці;
– невисокий рівень культури особового складу Збройних Сил
України;
– незадовільна соціальна зрілість окремих військовослужбовців;
– недостатня профілактична робота військових командирів й на-
чальників з особовим складом;
– свідоме замовчування про факти нестатутних відносин з метою
збереження звання та продовження військової кар’єри;
– неякісна організація побуту військовослужбовців;
– оцінка результатів діяльності військових командирів за кількіс-
ним підходом (порушення Статуту, вчинення злочинів, факти «діді-
вщини»);
– наявність традиційної для чоловічого колективу (наприклад,
військові у частинах, засуджені у колоніях) «кругової поруки», що за-
важає інформуванню про вчинені злочини компетентних органів та
посадових осіб тощо (М. І. Колодяжний, 2014).
Причини та умови на індивідуальному рівні пов’язані із детерміну-
ванням певного злочину, що вчинений конкретною особою-військо-
вослужбовцем. Логічно, що цей рівень безпосередньо формується під
впливом причин та умов рівнів, вказаних вище. Отже, детермінантами
конкретного одиничного військового злочину є:
– матеріальні труднощі військових, які вчинили корисливі злочини
через незадовільне соціальне забезпечення і соціальний захист їх сімей;
361
– психічні й психологічні відхилення при вчиненні насильницьких

злочинів, сформовані у військовослужбовців як до, так і під час не-
сення служби в одностатевому колективі;
– вживання алкоголю;
– правовий нігілізм;
– незадовільна педагогічна й виховна робота військових команди-
рів з конкретними підлеглими, які потребують підвищеної уваги та
наставництва;
– недостатня кількість військових психологів і невідповідність
форми й змісту їх діяльності викликам сучасної армії та ін. (М. І. Коло-
дяжний, 2014).
21.3. Запобігання військовим злочинам
Запобігання злочинам проти встановленого порядку несення або

проходження військової служби теоретично й практично може здій-
снюватися на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та
індивідуальному рівнях. Їх різнохарактерні заходи спрямовані на усу-
нення або хоча б суттєве обмеження дії причин та умов військових
злочинів, відповідно, на макро-, мікро- та індивідуальному рівнях.
Реалізація загальносоціальних заходів запобігання злочинам у вій-
ськовій сфері є першочерговим завданням Уряду та Міністерства обо-
рони України і пов’язана передусім із реалізацією положень нового
законодавства України в цій сфері.
Як зазначається у спеціальному виданні «Біла книга – 2018. Зброй-
ні Сили України», підготовленому Міністерством оборони та Генераль-
ним штабом Збройних Сил України, в межах загальносоціального за-
побігання військовим злочинам потребує утвердження в особового
складу Збройних Сил і молоді патріотизму, духовності, моральності,
формування національної гідності, психологічних і військово-профе-
сійних якостей, необхідних для виконання завдань за призначенням.
На це спрямовано заходи Програми військово-патріотичного вихован-
ня у Збройних Силах на 2012–2017 рр. та Концепція душпастирської
опіки у Збройних Силах. Наприклад, у 2012 р. у сфері військово-па-
тріотичного виховання, культурно-виховної, просвітницької роботи та
362
21.3. Запобігання військовим злочинам
організації дозвілля військовослужбовців і членів їх сімей у Збройних

Силах організовано і проведено більше 9 тис. заходів, у тому числі
освячено православні храми, налагоджено співробітництво із капелан-
ськими службами іноземних держав, здійснено паломництво до святих
місць як в Україні, так і за кордоном. Але цю роботу слід продовжува-
ти далі й нарощувати її результати.
Спеціально-кримінологічне запобігання злочинам проти встанов-
леного порядку несення або проходження військової служби скла
дається із сукупності відмінних за своїми суб’єктами, об’єктами за
побіжної дії та характером заходів, спрямованих на усунення чи
обмеження дії причин та умов передусім на мікрорівні. До них можна
віднести такі основні профілактичні напрями діяльності, як:
– посилення діяльності щодо боротьби із корупцією у військовій
сфері, особливо пов’язаної з відчуженням військового майна, земель
оборони, освоєнням чималих коштів, виділених на виконання заходів
державних цільових програм, вирішенням кадрових питань;
– підвищення якості розкриття й розслідування злочинів, які вчи-
няються передусім військовими старшого й вищого офіцерського
складу;
– суворий відбір кандидатів на військову службу за високими про-
фесійними, етичними та моральними якостями;
– вироблення у офіцерів та особового складу Збройних Сил не-
примиренного ставлення до проявів нестатутних відносин та інших
порушень законодавства у військовій сфері;
– проведення командирами профілактичної роботи з особовим
складом з метою недопущення кримінальних проявів корисливого
й насильницького характеру;
– підвищення фахового рівня військових начальників та офіцер-
ського командного складу, включаючи оновлення методик корекційно-
го впливу на особовий склад;
– тісне співробітництво військових формувань з громадськими
організаціями, які б допомагали військовим захищати їх права (робота
Громадської ради при Міністерстві оборони України, громадський
патронаж окремих військових частин);
– розширення кримінологічної поінформованості військовослуж-
бовців про випадки вчинення злочинів у військовій сфері та юридичні
наслідки для винних (особливо, які пов’язані із призначенням кримі-
363
нальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк) та ін.

(М. Г. Колодяжний, 2014).
Індивідуальне запобігання військовим злочинам полягає у вивчен-
ні, діагностуванні, оцінці та, за можливості, нейтралізації обставин,
що мають чи можуть мати криміногенний характер, у поведінці чи
найближчому оточенні конкретного військовослужбовця. Із соціально-
економічної точки зору індивідуальне запобігання проявляється у ма-
теріальній допомозі конкретному військовому з боку керівництва
військової частини чи з боку органів державної влади та органів міс-
цевого самоврядування щодо адресної шефської допомоги, посилення
пенсійного, медичного забезпечення, надання санаторного лікування).
З психологічного аспекту індивідуальне запобігання злочинам військо-
вих пов’язано із необхідністю створення спеціальних психограм на
конкретну особу та її подальшого порівняння із моделями оптималь-
ного набору різних за ступенем криміногенності рис, необхідних для
ймовірного вчинення військового злочину за певних умов. Це дозво-
лить військовим психологам здійснити прогноз поведінки конкретно-
го солдата чи офіцера. З педагогічної позиції цей запобіжний напрям
охоплює виховний процес, що має здійснювати командир, військовий
начальник із конкретними представниками так званої групи ризику
найбільш психічно нестійких солдат, а також проведенням з ними від-
повідної корекційної роботи (М. Г. Колодяжний, 2014).

1. Охарактеризуйте систему військових злочинів та назвіть їх
види.
2. Вкажіть особливості сучасної структури та динаміки вій-
ськових злочинів в Україні.
3. Зазначте криміногенні риси злочинців-військовослужбов-
ців.
4. Які документи у військовій сфері були прийняті останнім
часом та які запобіжні заходи загальносоціальної спрямо-
ваності вони містять?
5. У чому полягає спеціально-кримінологічне запобігання
військовим злочинам?
364
РОЗДІЛ 22
злочинам,
учиненим
з необережності

злочинів, учинених з необережності
Злочини з необережності учиняються у багатьох сферах сучасної

діяльності людини: на виробництві при роботі з машинами, механіз-
мами та іншим устаткуванням підвищеної небезпеки; при експлуатації
різноманітних транспортних засобів; у господарській діяльності під
час виконання будівельних, вибухових та інших небезпечних робіт; при
поводженні з небезпечними для здоров’я людини матеріалами і речо-
винами; при використанні й освоєнні природного середовища; у ме-
дичній і ветеринарній практиці; у різних сферах управлінської діяль-
ності посадових осіб; у домашньому господарстві громадян при
користуванні технікою побутового характеру, зброєю тощо. У зв’язку
з цим і їх класифікацію для більш ефективного запобігання доцільно
проводити за сферами діяльності, в яких вони були вчинені. За цією
підставою такі злочини традиційно поділяють на чотири основні групи:
1. Злочини, вчинені у сфері дії або використання технічних засобів,
машин, механізмів та інших джерел підвищеної безпеки. До цієї групи
слід відносити ті злочини, при яких необережні дії особи приводять
до виходу техніки з-під контролю цієї особи. Це злочини проти без-
пеки руху та експлуатації різних видів транспорту: залізничного, вод-
ного, повітряного, автомобільного (статті 276, 286, 287 КК України);
проти безпеки виробництва: порушення вимог законодавства про
охорону праці (ст. 271 КК України), порушення правил безпеки під час
виконання робіт із підвищеною небезпекою, на вибухонебезпечних
365
Розділ 22. Запобігання злочинам, учиненим з необережності
підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (статті 272, 273 КК

України) та деякі ін.
2. Злочини, вчинені у сфері професійної діяльності. Це злочини, за
яких шкода заподіюється у результаті неналежного виконання або не-
виконання особою своїх професійних обов’язків, встановлених спеці-
альними правилами. Наприклад, неналежне виконання медичним,
фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків,
що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи
іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК України), пору-
шення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК України), порушен-
ня різних правил охорони довкілля та робіт у природній сфері (розд. VIII
КК України), порушення правил поводження з різними небезпечними
матеріалами та речовинами (статті 267, 320, 326 КК України), розголо-
шення державної таємниці або втрата документів, що містять держав-
ну таємницю (статті 328, 329 КК України), та ін.
3. Злочини, вчинені під час виконання посадових або управлінських
функцій. Це такі злочини, як службова недбалість (ст. 367 КК України),
певна частина військових злочинів (наприклад, недбале ставлення до
військової служби (ст. 425 КК України) та деякі злочини проти довкілля.
4. Злочини, вчинені у сфері побуту: вбивство через необережність
(ст. 119 КК України), необережне тяжке або середньої тяжкості тілес-
не ушкодження (ст. 128 КК України), необережне знищення або по-
шкодження майна (ст. 196 КК України), недбале зберігання вогнепаль-
ної зброї або бойових припасів (ст. 264 КК України), порушення
встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270 КК
України) та деякі ін.
Таким чином, коло злочинів, що учиняються з необережності, до-
сить велике і визначити їх рівень доволі складно. Не сприяє цьому
й офіційна статистика, яка не розмежовує злочини за формою вини.
Слід враховувати також і те, що деякі склади злочинів передбачають
вчинення злочину як навмисно, так і з необережності (наприклад,
передбачені статтями 267, 270, 320, 419 КК України та ін.), і тому на-
віть кваліфікація злочину не завжди може вказати на форму вини. Крім
цього, багато злочинів, учинених з необережності (порушення вимог
законодавства про охорону праці, службова недбалість, окремі зло-
чини проти довкілля та ін.) характеризуються високим коефіцієнтом
латентності (В. С. Лисодєд, 2014).
366
22.1. Кримінологічна характеристика злочинів, учинених з необережності
Результати вибіркових досліджень свідчать про те, що рівень зло-

чинів, учинених з необережності, постійно збільшується. Якщо
в 60‑х рр. XХ ст. питома вага цих злочинів у загальній злочинності
в СРСР, у тому числі і в Україні, складала біля 5 %, то наприкінці 70‑х –
початку 80‑х рр. вона вже досягла 12 %, у 90‑х рр. збільшилась до 15 %,
а у ХХІ ст. вже перевищила 20 %.
Дослідження вказують, що у структурі злочинів, учинених з не
обережності, незважаючи на час, переважають злочини проти безпеки
дорожнього руху та експлуатації автомобілів і інших механічних тран-
спортних засобів, які становлять біля 75 % таких злочинів. За узагаль-
неними підрахунками окремих учених близько 10–15 % злочинів при-
падає на службову недбалість, 3–7 % – на порушення законодавства
про охорону праці, 3–4 % – на злочини, вчинені у сфері побуту, з них
2–3 % – на вбивство з необережності та необережне тілесне ушкоджен-
ня. Решта – це порушення спеціальних норм і правил, які приводять
до аварій, катастроф, пожеж та інших техногенних катаклізмів, що
виникають у процесі безвідповідального ставлення посадовими та
іншими особами до виконання своїх професійних чи службових
обов’язків.
Офіційна статистика органів охорони правопорядку не містить
повних даних про розмір шкоди, яку завдають злочини, учинені з не
обережності, суспільству та державі. Об’єктивно визначити збитки від
злочинів, учинених з необережності, досить складно і їх ціну можна
встановити лише приблизно на підставі опублікованих відомостей
щодо правопорушень в окремих сферах людської діяльності, які дуже
часто вчинюються з необережності, і певна частина з яких у подаль-
шому кваліфікується як злочини, а певна з різних причин переходить
у розряд латентних.
Найсумнівніша, на жаль, статистика дорожньо-транспортних при-
год в Україні. Зокрема, у період 1975–2005 рр. в країні сталося понад
1,2 млн таких пригод, в яких загинуло понад 200 тис. та поранено
близько 1,3 млн людей. З 2006 по 2015 р. в дорожньо-транспортних
пригодах загинуло ще 60,3 тис. осіб. Останнім часом щорічно реєстру-
ється близько 150 тис. дорожньо-транспортних пригод, в яких гине від
3 до 5 тис. осіб різного віку, ще близько 25–30 тис. одержують травми
різного ступеня тяжкості, а матеріальні збитки тільки від пошкоджен-
ня транспортних засобів за підрахунками спеціалістів складають
367
8–10 млрд грн. У цілому, за даними Асоціації безпеки дорожнього

руху, Україна посідає п’яте місце в Європі за кількістю жертв дорож-
ньо-транспортних пригод.
Не краща статистика і у сфері безпеки виробництва. За даними
Федерації профспілок України за останні роки кількість працюючих
в умовах, що не відповідають установленим нормам з охорони праці,
зросла з 15 до 30 % від загальної чисельності працівників і складає
майже 3 млн людей. При цьому і кількість підприємств зі шкідливими
та небезпечними умовами як державної, так і недержавної форми
власності теж зростає.
За даними Держкомстату України останніми роками понад 1,5 млн
працівників працювали в антисанітарних умовах збільшеної забруд-
неності повітря на робочому місці хімічними речовинами, пилом,
перевищень рівнів шуму та вібрації, важкості та напруженості праці.
На деяких підприємствах кількість таких робітників складає до 2/3 за-
гальної кількості працюючих. На підприємствах окремих видів еконо-
мічної діяльності питома вага таких працівників складає більше 77 %
(добування вугілля, лігніну і торфу), близько 60 % (виробництво коксу
і нафтопереробки), 54,5 % (виробництво готових металевих виробів).
За даними Держсанепідемнагляду України – більше 70 % підпри-
ємств України не відповідають вимогам санітарних правил щодо
функціонування на них систем опалення, вентиляції, освітлення та
роботи санітарно-побутових приміщень.
У середньому в шкідливих та небезпечних умовах праці сьогодні
працює майже кожен третій робітник. Фахівці зазначають, що рівень
смертності на виробництві в Україні вищий ніж у Молдови в 2 рази,
у 4,5 раза ніж в Естонії, у 5 разів ніж у Франції, у 12 разів ніж у Швеції,
у 22 рази ніж у Великобританії, а ризик стати жертвою нещасного ви-
падку або постраждати від професійного захворювання в Україні вза-
галі в 5–6 разів вищий, ніж у розвинених країнах світу.
За офіційною ж статистикою на початку 2010‑х рр. в Україні в се-
редньому щорічно на виробництві реєструвалось 12,7 тис. нещасних
випадків, в яких травмувалось 13,0 тис. працівників. Майже кожний
десятий нещасний випадок закінчувався смертельним наслідком, при-
чому питома вага таких випадків у загальній кількості нещасних ви-
падків на виробництві постійно зростала: з 9,0 % (2009) до 11,0 %
(2013).
368
З 2014 р. згідно з офіційними даними Держгірпромнагляду Украї-

ни кількість нещасних випадків, пов’язаних з виробництвом, та осіб, які
отримали травми внаслідок цих випадків, почала зменшуватися: із 6,3 тис.
травмованих осіб, у тому числі 548 загиблих, у 2014 р. до 4,2 тис. осіб,
у тому числі 373 загиблих у 2015 р. Окремі фахівці відомства пояснюють
це зменшенням кількості працюючих і збільшенням кількості безробіт-
них, але згідно з даними Федерації профспілок України близько 4,8 млн
працівників працюють без офіційного оформлення трудових відносин
з роботодавцем, а це означає, що більша частина випадків виробничо-
го травматизму щодо таких осіб стає латентною.
Найбільш травмонебезпечними галузями економіки в Україні Держ-
гірпромнагляд України вважає вугільну, машинобудівну промисловість,
агропромисловий комплекс, соціально-культурну сферу і торгівлю. Пи-
тома вага травмованих працівників на підприємствах цих галузей за під-
рахунками відомства складає 69 % від усієї кількості травмованих на
підприємствах в Україні.
Славнозвісною у цьому переліку, безсумнівно, є вугільна промисло-
вість, аварії на підприємствах якої завдають досить значних збитків і ви-
кликають найбільш негативний резонанс у суспільстві. За окремими да-
ними, щорічно у світі на шахтах гинуть майже 12 тис. шахтарів,
а професія шахтаря посідає перше місце серед найбільш небезпечних
чоловічих професій. В Україні за перші 10 років незалежності загинуло
3,4 тис. гірників, надалі офіційна інформація відсутня. В Інтернет-сере
довищі лише вказується, що за 24 роки незалежності великі аварії на
шахтах забрали життя 839 шахтарів.
До вищевказаного травмонебезпечного переліку Держгірпромнагля-
ду України більшість експертів також додають металургійну та хімічну
промисловості, сферу будівництва, транспорту та енергетики.
Результати моніторингу стану з пожежами, який проводиться Укра-
їнським науково-дослідним інститутом цивільного захисту, свідчить,
що у період 2004–2013 рр. у населених пунктах та на об’єктах суб’єктів
господарювання України виникло понад 540 тис. пожеж, унаслідок
яких загинуло понад 34 тис. людей і більше 17 тис. людей було трав-
мовано. Тільки прямі збитки, завдані пожежами, склали 4,9 млрд грн,
а загальні матеріальні втрати – понад 15 млрд грн. Додатково до цього
у 2014 р. виникло 68,8 тис. пожеж, в яких загинуло понад 2,2 тис.,
у 2015 р. – 79,5 тис. пожеж, в яких загинуло понад 1,9 тис. людей,
369
у 2016 р. – 74,2 тис. пожеж, в яких загинуло майже 1,9 тис. людей,
у 2017 р. – 83,1 тис. пожеж, в яких загинуло 1,8 тис. людей, у 2018 р. –
78,6 тис. пожеж, в яких загинуло 2 тис. людей, у 2018 р. – 95,9 тис.
пожеж, в яких загинуло 1,9 тис. людей.
Узагалі за величиною ризику загибелі людей від пожеж Україна
посідає друге місце у світі та поступається лише Російській Федерації.
Серед загальної кількості більшість пожеж (85 %) та випадків загибелі
людей унаслідок них (95,9 %) припадає на житловий сектор, а найпо-
ширенішими причинами виникнення пожеж є необережне поводження
з вогнем (62 %) та порушення правил пожежної безпеки при експлуа-
тації електроустановок (близько 19 %).
До ціни злочинів, учинених з необережності, слід додати і збитки
від постійних аварій на залізничному, водному, повітряному, трубо-
провідному транспорті, катастроф на складах військових частин та
інших воєнізованих формувань, де здійснюється зберігання боєпри-
пасів, вибухових речовин та військової техніки, які також тягнуть за
собою значні людські жертви, знищення майна, забруднення навко-
лишнього середовища. Можна стверджувати, що якщо враховувати
не тільки життя і здоров’я людини, а й шкоду від злочинів проти
довкілля, якими заподіюється невідновна шкода тваринному або рос-
линному світу, землі, надрам, водним або морським організмам, то
загальна шкода від злочинів, що учиняються з необережності, в ці-
лому значно більше шкоди, яка заподіюється умисними злочинами.
А іноді навіть і неможливо визначити сумарну шкоду від того або
іншого злочину, учиненого з необережності. Наприклад, від окремих
злочинів проти довкілля, якщо заподіюється невідновна шкода тва-
ринному або рослинному світу, землі, надрам, водним або морським
організмам.
Соціально-демографічна характеристика осіб, що учиняють зло-
чини з необережності, свідчить про те, що більш ніж 90 % випадків
таких злочинів учиняють чоловіки. Це пояснюється більшою при-
страстю чоловіків до техніки, ризику, до надзвичайних і небезпечних
ситуацій і відповідним розподілом праці між чоловіками і жінками.
Але останнім часом спостерігається підвищення питомої ваги жінок
при вчиненні таких злочинів, особливо у сфері безпеки дорожнього
руху за рахунок збільшення кількості автомобілів, що знаходяться
у приватній власності.
370
Серед осіб, що учиняють злочини з необережності, переважають

особи у віці від 20 до 40 років. Це пов’язано з тим, що перш ніж при-
ступити до роботи у певній сфері діяльності, потрібно мати спеціаль-
ну або вищу освіту, відповідну кваліфікацію, а інколи ще й стаж робо-
ти у відповідній галузі.
Вікова характеристика осіб, що вчиняють злочини у сфері безпеки
дорожнього руху, у зв’язку з тим, що керування мототранспортними
засобами дозволяється з 16‑річного віку, а автомобільним транспортом
з 18‑річного віку, більш низька – 18–24 років. Далі з віком спостеріга-
ється різке зменшення вчинення водіями транспорту таких злочинів,
що пов’язане з придбанням достатньої кваліфікації для керування
транспортом і більш відповідальним ставленням до виконання своїх
обов’язків (В. С. Лисодєд, 2014).
Залежно від виду необережності, слід вирізняти два типи злочинців,
що учиняють такі злочини: а) особи, дії яких кваліфікуються як зло-
чинна самовпевненість, та б) особи, дії яких є злочинною недбалістю.
Для осіб, дії яких кваліфікуються як злочинна самовпевненість,
характерними якостями, як правило, є внутрішня недисциплінованість,
хибне самоутвердження, кар’єризм, егоцентризм, безапеляційність,
азарт, бравада, авантюризм, схильність до ризику, невиправдана за-
взятість.
Для осіб, дії яких є злочинною недбалістю, характерна неуважність,
розхлябаність, небажання адекватно оцінити свої можливості, зосере
дити свої інтелектуальні та вольові зусилля на аналізі ситуації, прий
няття на себе обов’язків, які їм не під силу виконати, тощо.
Жертвами ж від злочинів, учинених з необережності, є, як прави-
ло, звичайні люди, які дотримуються у своїй діяльності правових
норм, норм моралі, етики, культури і які ніяким чином не провокують
учинення стосовно себе злочинів, як це можливо при умисних зло-
чинах. Зокрема, результати окремих кримінологічних досліджень
показують, що потерпілими від дорожньо-транспортних пригод, як
правило, є: 1) водії інших автотранспотних засобів; 2) пасажири, які
перебувають у салоні автомобіля; 3) пішоходи; 4) велосипедисти;
5) особи, що керують гужовим транспортом. За даними Держгірпром-
нагляду України, смертельні травми на виробництві отримують:
транспортні працівники – 20 % (зазвичай ті ж самі водії); шахтарі –
16 %; керівні працівники – 15 % (майстри, начальники дільниць, ін-
371
женери); будівельники – 10 % (монтажники, електрогазозварники);

електрики – 7 % (електромонтери, електрослюсарі); працівники сіль-
ського господарства – 5 %.
22.2. Причини та умови злочинів,

учинених з необережності
Загальні методологічні положення про детермінацію злочиннос-

ті як негативного соціального явища повною мірою розповсюджу-
ються і на детермінацію злочинів, учинених з необережності. Проте
детермінація цих злочинів має і певну специфіку – значну роль при
їх вчиненні відіграє ситуація. У взаємодії негативних якостей особи,
небезпечної ситуації, знарядь і засобів, якими користується або керує
особа, і полягає причина таких злочинів. Але слід зауважити, що на
необережну злочинну поведінку особи впливає не сама ситуація, а її
суб’єктивне усвідомлення і оцінка, які не тотожні об’єктивному
змісту і значенню ситуації. Жодна ситуація не може спричинити ді-
яння без взаємодії з тими чи іншими якостями особи. При усій важ-
ливості ситуації як об’єктивного чинника злочинна поведінка розпо-
чинається з дії або бездіяльності особи. Дані світової статистики
свідчать, що, наприклад, з трьох пригод на транспорті дві обумов-
люються людським фактором і протягом тривалого часу ця пропорція
зберігається. Сприяти цьому можуть і психофізіологічні особливос-
ті особи (зниження рівня уваги, дефекти сприйняття, швидкість ре-
акції та ін.).
До обставин, які створюють можливість виникнення небезпечної
ситуації, і яка, у свою чергу, може призвести до вчинення злочину
з необережності, слід віднести:
– зниження рівня контролю з боку посадових або спеціально упов
новажених осіб за технікою безпеки, за дотриманням норм і правил
з охорони праці;
– низький рівень професійної підготовки фахівців і спеціалістів
в окремих галузях людської діяльності, де використовуються меха-
нізми підвищеної небезпеки, відсутність періодичного підвищення
кваліфікації спеціалістів, детального ознайомлення з новою техні-
кою і устаткуванням;
372
22.2. Причини та умови злочинів, учинених з необережності
– порушення працівниками встановлених умов експлуатації устат-

кування;
– відсутність на виробництві, в цехах, на робочих місцях необхід-
ної нормативної і регулюючої інформації: правил поводження з пев-
ними матеріалами чи речовинами, інструкцій з експлуатації машин
і механізмів тощо, або ж наявність недоліків у цій документації;
– недостатню потужність технічних систем забезпечення безпеки,
природоохоронних систем, вимірювальної або контрольної апаратури,
їх застарілість, несправність, або ж, інколи, і зовсім відсутність;
– несвоєчасне забезпечення працівників засобами індивідуально-
го захисту;
– недотримання режиму праці і відпочинку на виробництві, зни-
ження рівня медичного огляду працівників;
– конструктивні недоліки машин і механізмів;
– зношування основних фондів на виробництві, зокрема машин
і механізмів;
– недбалий ремонт техніки, транспорту та іншого устаткування,
використання нестандартних або саморобних деталей, несертифікова-
них матеріалів або речовин;
– застарілі технології виробництва та обладнання, порушення
правил технологічного процесу;
– високий рівень концентрації промислових об’єктів в окремих
регіонах країни, несприятлива структура промислового виробництва
з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв;
– хибні уявлення про виробничий колективізм, виконання завдан-
ня будь-якою ціною, низький рівень культури виробництва та ін.
(В. С. Лисодєд, 2014).
До умов, які сприяють учиненню злочинів з необережності проти
безпеки руху та експлуатації транспорту, слід також віднести:
– невикористання водієм і пасажирами засобів індивідуальної без-
пеки;
– порушення нормативів робочого часу, що викликає додаткове
психологічне навантаження на водія;
– віктимну поведінку пішоходів;
– довгочасність експлуатації транспортних засобів;
– технічні недоліки конструкції автотранспортних засобів, які
ускладнюють управління ними;
373
– неналежний контроль за станом автотранспортних засобів, як

з боку власників, так і з боку державної служби безпеки руху Держав-
ної служби України з надзвичайних ситуацій;
– недоліки в діяльності державної служби безпеки руху Державної
служби України з надзвичайних ситуацій, патрульної поліції та па-
трульної служби Національної поліції України, а саме недобросовісне
виконання службових обов’язків, укриття злочинів від обліку, коруп-
ційні зловживання серед працівників тощо;
– недостатнє фінансування дорожнього господарства, що призво-
дить до незадовільного стану автомобільних шляхів, доріг, порушення
безпечних нормативів при їх прокладенні або ремонті та ін. (В. С. Ли-
содєд, 2014).
22.3. Запобігання злочинам,

учиненим з необережності
Запобігання злочинам, учиненим з необережності, як і іншим видам

злочинів, повинно здійснюватись на двох взаємопов’язаних рівнях:
загальносоціальному і спеціально-кримінологічному. При цьому прі-
оритет, безумовно, повинен належати заходам зальносоціального за-
побігання, спрямованим на удосконалення управління суспільством,
розвиток науково-технічного прогресу, покращення умов і охорони
праці, поліпшення техніки безпеки, впровадження сучасних засобів
механізації, автоматизації, комп’ютеризації виробництва і певною
мірою сфери побуту, укріплення соціальної, виробничої і технологічної
дисципліни, виховання у населення почуттів громадянської відпові-
дальності і обов’язків, екологічної правосвідомості тощо. Це різні за
змістом заходи соціального, економічного, організаційно-управлінсько-
го, технічного та іншого характеру, які передбачаються, як правило,
у загальнодержавних соціальних програмах та інших не менш важли-
вих документах вищих органів влади і управління і реалізація яких
розрахована на тривалий строк.
В Україні сьогодні реалізуються, наприклад:
– Основні засади (стратегія) державної екологічної політики Укра-
їни на період до 2030 року, затверджені Законом України від 28 люто-
го 2019 р. № 2697‑VIІІ;
374
22.3. Запобігання злочинам, учиненим з необережності
– Кодекс цивільного захисту України від 2 жовтня 2012 р. № 5403- VI;

– Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні
до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України
від 14 червня 2017 р. № 481‑р;
– План заходів щодо реалізації Стратегії підвищення рівня без-
пеки дорожнього руху в Україні до 2020 року, затверджений розпоря-
дженням Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 р. № 231‑р;
– Державна програма підвищення рівня безпеки дорожнього руху
в Україні на період до 2020 року, затверджена постановою Кабінету
Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 435;
– Державна цільова економічна програма розвитку автомобільних
доріг загального користування державного значення на 2018–2022
роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 бе-
резня 2018 р. № 382;
– Концепція державної системи професійної орієнтації населення,
затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня
2008 р. № 482;
– План заходів з реалізації Концепції державної системи профе-
сійної орієнтації населення, затверджений розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 4 липня 2018 р. № 469‑р;
– низка цільових галузевих та регіональних програм захисту на-
селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при-
родного характеру; охорони довкілля; поліпшення стану безпеки, гігі-
єни праці та виробничого середовища; забезпечення пожежної
безпеки та інших, не менш важливих, соціальних проектів.
Успішне виконання заходів, передбачених цими документами, та
інших заходів загальносоціального запобігання є запорукою зниження
рівня злочинів, учинюваних з необережності, в Україні. Тим більше,
що спеціально-кримінологічні заходи при запобіганні цим злочинам
мають певною мірою обмежений характер порівняно із запобіганням
умисним злочинам. При учиненні злочинів із необережності відсутні
підготовка до злочину або замах на злочин, співучасть, і тому немож-
ливо застосувати деякі форми і методи, що характерні для запобігання
умисним злочинам (наприклад, виявлення особи, що готується до зло-
чину, припинення розпочатих злочинів, встановлення співучасників
злочинної організованої групи тощо). Тому у системі заходів запобі-
375
гання злочинам, учиненим з необережності, питома вага зальносоці-

альних заходів є значно вищою (В. С. Лисодєд, 2014).
Серед заходів спеціально-кримінологічного запобігання злочинам,
учинених з необережності, домінуюче положення повинна займати
профілактика, серед головних напрямів якої слід зазначити такі.
Вплив на знаряддя і засоби виробництва, джерела підвищеної
небезпеки. Цей напрям передбачає розробку нових, максимально
безпечних для людини і оточуючого середовища, машин і механізмів;
впровадження нових, особливо екологічно чистих технологій; тех-
нічне удосконалення і підвищення надійності устаткування, що вже
використовується на виробництві; поліпшення контролю за техніч-
ним станом знарядь і засобів, їх своєчасна діагностика; нейтралізація
небезпечних факторів, властивих технічним системам, і зменшен-
ня можливої шкоди від їх експлуатації; наявність відповідної техніч-
ної документації на устаткування, чітка регламентація вимог його
експлуатації і правил техніки безпеки при поводженні з ним; недо-
пущення сторонніх або непроінструктованих належним чином осіб
до експлуатації машин і механізмів, максимально можливе обме-
ження доступу до зони їх дії інших працівників; вилучення із побу-
тового обігу небезпечних предметів (зброї, отруйних, вибухових
речовин) та ін.
Вплив на криміногенну ситуацію. Цей напрям передбачає забез-
печення належного технічного стану об’єктів, що становлять або мо-
жуть становити підвищену небезпеку (дороги, шахти, цехи, техноло-
гічні лінії тощо); поступове скорочення, нейтралізацію і ліквідацію
джерел підвищеної небезпеки залежно від об’єктивної можливості
й економічної доцільності; виведення з експлуатації будівель і споруд,
що перебувають в аварійному стані, зменшення кількості робочих
місць з небезпечними, шкідливими та несприятливими умовами праці;
встановлення надійного попереднього контролю за небезпечною си-
туацією, виявлення різних відхилень у роботі устаткування від норми
на ранніх стадіях; впровадження на виробництві, транспорті спеціаль-
них пристроїв, що сигналізують про наявність небезпечної ситуації,
або блокують неправильні дії особи; чітку регламентацію дій у типових
небезпечних ситуаціях і відпрацювання стандартів поведінки в них та
ін. (В. С. Лисодєд, 2014).
376
22.3. Запобігання злочинам, учиненим з необережності
Вплив на особу. Цей напрям передбачає належний підбір працівни-

ків на роботу, що пов’язаний із джерелами підвищеної небезпеки, не
тільки за професійним критерієм, а й з урахуванням психологічних та
психофізичних якостей; встановлення і удосконалення контролю за
діяльністю осіб, пов’язаною з підвищеною небезпекою, постійний
огляд стану їх здоров’я, наукову організацію їх праці з урахуванням
рекомендацій медицини і психології, обов’язковий інструктаж за спе-
ціальними програмами; посилення відповідальності працівників за
недотримання встановлених правил безпеки, а посадових осіб – за
порушення правил охорони праці; забезпечення реального відшкоду-
вання заподіяної шкоди або позбавлення особи можливості заподіяти
шкоди (наприклад, позбавлення права на управління транспортним
засобом); навчання правилам транспортної і пожежної безпеки, пра-
вилам експлуатації і використання побутової техніки та пожежонебез-
печних пристроїв, зброї, небезпечних, сильнодіючих на організм лю-
дини матеріалів, речовин, ліків; боротьбу з пияцтвом та загальне
підвищення культури і дисципліни поведінки громадян, які можуть
опинитися у небезпечних ситуаціях, та ін.
Певну специфіку мають заходи профілактики злочинів проти без-
пеки руху та експлуатації транспорту, які полягають в комплексному
впливі на всі елементи «людина – дорога – транспорт». До таких за-
ходів необхідно віднести постійний контроль за додержанням правил
безпеки дорожнього руху всіма учасниками руху; своєчасне запобі-
гання порушенням незлочинного характеру, які можуть перерости
у злочини; виховний і правовий вплив на водіїв, обслуговуючий пер-
сонал, населення; вивчення та роз’яснення Правил дорожнього руху
та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; під-
тримка в належному стані доріг і дорожнього господарства, технічно-
го стану транспортних засобів; удосконалення діяльності державних
органів безпеки руху тощо.
Усі заходи профілактики злочинів, учинених з необережності,
мають схожість і можуть збігатися із заходами захисту від випадко-
вого заподіяння шкоди, оскільки вони зорієнтовані не тільки на мож-
ливих правопорушників, але і на запобігання випадкової шкоди.
Проте це не зменшує їх антикриміногенний вплив, бо досягається та
ж мета – недопущення необережної злочинної поведінки особи
(В. С. Лисодєд, 2014).
377

1. Розкрийте сучасну структуру злочинів, учинюваних з не
обережності, в Україні.
2. Укажіть причини та умови злочинів, учинюваних іх не
обережності.
3. Назвіть умови, які сприяють учиненню злочинів з необе-
режності проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
4. Охарактеризуйте загальносоціальні заходи запобігання зло-
чинам, учинюваних з необережності.
5. Охарактеризуйте спеціально-кримінологічні заходи запо-
бігання злочинам, учинюваних з необережності.
378
Література
1. Андрушко А. В. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: криміноло-

гічна характеристика та запобігання : монографія / А. В. Андрушко,
І. А. Нестерова. – Ужгород : ТОВ «ІВА», 2016. – 220 с.
2. Батиргареєва В. С. Рецидивна злочинність в Україні: соціально-правові
та кримінологічні проблеми : монографія / В. С. Батиргареєва. – Харків :
Право, 2009. – 573 с.
3. Батиргареєва В. С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення /
В. С. Батиргареєва // Питання боротьби зі злочинністю. – Вип. 33. –
2017. – С. 68–77.
4. Білецький А. В. Участь громадськості в запобіганні корупційним зло-
чинам в Україні : монографія / А. В. Білецький ; наук. ред. Б. М. Голов
кін. – Харків : Право, 2018. – 188 с.
5. Блага А. Б. Насильство в сім’ї (кримінологічний аналіз і запобігання) :
монографія / А. Б. Блага. – Харків : ФОП Макаренко, 2014. – 360 с.
6. Бойко А. М. Детермінація економічної злочинності в Україні в умовах
переходу до ринкової економіки (теоретико-кримінологічне досліджен-
ня) : монографія / А. М. Бойко. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. –
380 с.
7. Боровик А. В. Протидія корупційній злочинності : підручник / А. В. Бо-
ровик, І. Є. Мезенцева. – Луцьк : Волиньполіграф, 2018. – 592 с.
8. Бочарова К. А. Запобігання злочинам, пов’язаним з вандалізмом : моно-
графія / К. А. Бочарова ; за ред. С. Ю. Лукашевича. – Харків : Право,
2019. – 216 с.
9. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні у сучасний
період : монографія / О. Ю. Бусол. – Київ : Ін Юре, 2014. – 564 с.
10. Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 18: Кримінологія.
Кримінально-виконавче право / редкол.: В. І. Шакун, В. І. Тимошенко.
Харків : Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави та права ім. В. М. Ко-
рецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – 2019. –
544 с.
11. Віктимологія : навч. посіб. / за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. – Хар-
ків : Право, 2017. – 308 с.
12. Голіна В. В. Стратегія зменшення можливостей вчинення злочинів – на-
прям мінімізації умов злочинних проявів / В. В. Голіна, С. С. Шрамко //
Питання боротьби зі злочинністю. – Вип. 37. – 2019. – С. 9–21.
13. Головкін Б. М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен,
детермінація, запобігання : монографія / Б. М. Головкін. – Харків : Пра-
во, 2011. – 432 с.
379
14. Головкін Б. М. Причинність в системі детермінації злочинності / Б. М. Го-

ловкін // Теорія і практика правознавства. – 2014. – Вип. 1(5). – URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/tipp_2014_1_24.
15. Головкін Б. М. Віктимна поведінка жертв злочинів / Б. М. Головкін //
Проблеми законності. – 2016. – Вип. 135. – С. 124–135.
16. Головкін Б. М. Тіньова зовнішня торгівля і корупція на митницях /
Б. М. Головкін // Проблеми законності. – 2017. – Вип. 139. – С. 218–230.
17. Громадськість у запобіганні і протидії злочинності: вітчизняний та між-
народний досвід : монографія / В. В. Голіна, М. Г. Колодяжний, С. Ю. Лу-
кашевич та ін. ; за заг. ред. В. В. Голіни і М. Г. Колодяжного. – Харків :
Право, 2017. – 248 с.
18. Гудмен М. Злочини майбутнього / М. Гудмен ; пер. з англ. І. Мазарчук,
Я. Машико. – Харків : Фабула, 2019. – 592 с.
19. Данильченко Ю. Б. Тероризм: феномен, детермінація, протидія : моно-
графія / Ю. Б. Данильченко. – Харків : Золота миля, 2018. – 478 с.
20. Даньшин И. Н. Общетеоретические проблемы криминологии : моно-
графия / И. Н. Даньшин. – Харьков : Прапор, 2005. – 224 с.
21. Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання
злочинності в Україні / В. В. Голіна, С. Ю. Лукашевич, М. Г. Колодяжний ;
за заг. ред. В. В. Голіни. – Харків : Право, 2012. – 304 с.
22. Дрьомін В. М. Злочинність як соціальна практика: інституціональна тео
рія криміналізації суспільства : монографія / В. М. Дрьомін. – Одеса :
Юрид. літ., 2009. – 616 с.
23. Дудоров О. О. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за
ознакою статі (Науково-практичний коментар новел Кримінального ко-
дексу України) / О. О. Дудоров ; за ред. М. І. Хавронюка. – Київ : Ваіте,
2019. – 288 с.
24. Жаровська Г. П. Транснаціональна організована злочинність в Україні:
феномен, детермінація, протидія : монографія / Г. П. Жаровська. Чернів-
ці : Чернівец. нац. ун-т, 2018. – 568 с.
25. Заічко О. В. Запобігання незаконній порубці або незаконному перевезен-
ню, зберіганню, збуту лісу : монографія / О. В. Заічко ; за ред. Б. М. Голов
кіна. – Харків : Право, 2019. – 192 с.
26. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика /
А. П. Закалюк : у 3‑х кн. – Київ : Ін Юре, 2007. – Кн. 1: Теоретичні за-
сади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.; Кн. 2: Кри-
мінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів
злочинів. – 712 с.; Кн. 3: Практична кримінологія. – Київ, 2007. – 320 с.
27. Запобігання корупції : підручник / за ред. Б. М. Головкіна. – Харків :
Право, 2019. – 296 с.
380
28. Зелинский А. Ф. Криминальная психология / А. Ф. Зелинский. – Киев :

Юринком Интер, 1999. – 240 с.
29. Зелинский А. Ф. Криминология : учеб. пособие / А. Ф. Зелинский. –
Харьков : Рубікон, 2000. – 240 с.
30. Злочинність у паливно-енергетичній сфері України: кримінологічна ха-
рактеристика та запобігання : монографія /за заг. ред. Б. М. Головкіна. –
Харків : Право, 2013. – 248 с.
31. Кальман О. Г. Стан і головні напрямки попередження економічної зло-
чинності в Україні: теоретичні та прикладні проблеми : монографія /
О. Г. Кальман. – Харків : Гімназія, 2003. – 352 с.
32. Кримінологія : підручник /за ред. В. В. Голіни і Б. М. Головкіна. – Харків :
Право, 2014. – 440 с.
33. Костенко О. У світлі соціального натуралізму : вибрані твори / О. Кос-
тенко. – Київ : Паливода А. В., 2020. – 812 с.
34. Кулик О. Г. Злочинність в Україні на початку XXI століття / О. Г. Кулик. –
Київ : Юрінком Інтер, 2013. – 272 с.
35. Лукашевич С. Ю. Моделювання запобігання злочинності як підстава
управлінських рішень / С. Ю. Лукашевич // Наук. вісн. публ. та приват.
права. – 2018. – Вип. 4, т. 2. – С. 101–105.
36. Лукашевич С. Ю. Моделювання трендів злочинності / С. Ю. Лукашевич
// Вісн. Чернівец. ф-ту Нац. ун-ту «Одеська юрид. акад.». – 2018. – № 3. –
С. 103–111.
37. Новіков О. В. Кримінологічна характеристика та запобігання злочиннос-
ті у сфері інтелектуальної власності : монографія / О. В. Новіков ; за заг.
ред. Б. М. Головкіна. – Харків : Право, 2018. – 182 с.
38. Оболенцев В. Ф. Базові засади системного аналізу злочинності та вікти-
мізації в Україні : монографія / В. Ф. Оболенцев. – Харків : Юрайт, 2016. –
116 с.
39. Олійник Д. О. Запобігання корупційним злочинам, що вчиняються при
здійсненні митних процедур : монографія / Д. О. Олійник ; за ред.
Б. М. Головкіна. – Харків : Право, 2018. – 200 с.
40. Пивоваров В. В. До питання співвідношення «Білокомірцевої» та корпо-
ративної злочинності / В. В. Пивоваров, Т. В. Гулаткін // Право і суспіль-
ство. – № 2. – 2018. – С. 223–228.
41. Пивоваров В. В. Кримінологічна характеристика сучасної транснаціо-
нальної корпоративної злочинності у фармакологічній галузі / В. В. Пи-
воваров, С. В. Глушановська // Наук. вісн. Ужгород. Нац. ун-ту. Серія
Право. – Вип. 40, т. 2. – С. 94–97.
42. Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслі
дувань : наказ Ген. прокурора України від 06.04.2016 № 139 (у ред.
381
від 31.01.2019). – URL: http://www.gp.gov.ua/ua/pd.html?_m=publications&_

t=rec&id=
43. Про запобігання та протидію домашньому насильству : Закон України
від 07.12.2017 № 2229‑VIII // Відом. Верхов. Ради України. – 2018. –
№ 5. – Ст. 35.
44. Прикладний кримінальний аналіз на базі інформаційно-аналітичної
системи «RICAS»: методичні рекомендації щодо аналітичної діяльності
та кримінального аналізу на базі інформаційно-аналітичної системи
«RICAS». – Харків : Юрайт, 2018. – 92 с.
45. Сметаніна Н. В. Наукові підходи до теорії злочинності у сучасній укра-
їнській кримінології : монографія / Н. В. Сметаніна ; за заг. ред. В. В. Го-
ліни. – Харків : Право, 2016. – 192 с.
46. Суходубов Д. В. Координаційна діяльність прокуратури у сфері протидії
злочинності : монографія / Д. В. Суходубов. – Харків : Право, 2013. –
248 с.
47. Туляков В. А. Виктимология (социальные и криминологические проб
лемы) : монография / В. А. Туляков. – Одесса : Юрид. лит., 2000. – 336 с.
48. Філіппов С. О. Протидія транскордонній злочинності: глобальний кон-
текст і реалії України : монографія / С. О. Філіппов. – Одеса : Фенікс,
2019. – 452 с.
49. Харитонов С. О. Кримінальна відповідальність за військові злочини за
кримінальним правом України : монографія / С. О. Харитонов. – Харків :
Право, 2018. – 328 с.
50. Шакун В. І. Влада і злочинність : монографія / В. І. Шакун. – Київ :
Пам’ять століть, 1997. – 226 с.
51. Шакун В. І. Онтологічний вимір у кримінології / В. І. Шакун // Право
України. – 2010. – № 7. – С. 136–143.
52. Шостко О. Ю. Протидія організованій злочинності в європейських краї
нах : монографія / О. Ю. Шостко. – Харків : Право, 2009. – 400 с.
53. Шостко О. Ю. Сучасний стан організованої злочинності в Україні /
О. Ю. Шостко // Проблеми законності. – 2016. – Вип. 135. – С. 136–146.
54. Шостко О. Ю. Сучасні світові тенденції злочинності / О. Ю. Шостко,
О. М. Подільчак // Проблеми законності. – Вип. 148. – 2020. – С. 169–183.
55. Юзікова Н. С. Злочинність неповнолітніх: особливості, сучасні тенденції
та заходи запобігання і протидії їй : монографія / Н. С. Юзікова. – Дніпро :
Біла К. О., 2016. – 510 с.
382
Навчальне видання
кримінологія
Підручник
За загальною редакцією
Б. М. Головкіна
видається в авторській редакції
коректор М. М. Поточняк
комп’ютерна верстка М. В. Журавльової
Підписано до друку з оригінал-макета 05.05.2020.

Формат 60×90 1/16. Папір офсетний. гарнітура Times.
ум. друк. арк. 24. обл.-вид. арк. 19,89. вид. № 2505.
тираж 500 прим.
видавництво «Право» національної академії правових наук україни

та національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
вул. чернишевська, 80а, Харків, 61002, україна
тел./факс (057) 716-45-53
сайт: www.pravo-izdat.com.ua
E-mail для авторів: verstka@pravo-izdat.com.ua
E-mail для замовлень: sales@pravo-izdat.com.ua
свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія дк № 4219 від 01.12.2011 р.
виготовлено у друкарні ФоП татарчук с. і.

тел. (057) 717-28-80
Кримінологія : підручник / Б. М. Головкін, В. В. Голіна, О. Ю. Шостко
К82 та ін.; за ред. Б. М. Головкіна. – Харків : Право, 2020. – 384 с.
ISBN 978-966-937-982-5
У підручнику викладено предмет кримінології, методологію і методику кримі-
нологічних досліджень, поняття злочинності, особистість злочинця, детермінацію
злочинності, причини та умови злочинної поведінки, запобігання і протидію зло-
чинності. На основі новітніх емпіричних даних надано кримінологічну характерис-
тику і запропоновано заходи запобігання найбільш небезпечних, поширених та
малодосліджених видів злочинів.
Для здобувачів вищої юридичної освіти, наукових і науково-педагогічних пра-
цівників, органів державної влади і місцевого самоврядування, органів охорони
правопорядку, громадських організацій.
УДК 343.9

2020 Кримінологія Підручник кафедральний

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

2020 Кримінологія Підручник кафедральний

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет

За загальною редакцією професора

1.1. Поняття кримінології, її предмет

Протистояння злочинної спільноти і цивілізованого суспільства має

гуманістичні ідеї, природне право, цінність людини, її свободу і гід-

визнавав обґрунтованими лише знання, здобуті шляхом практичних

злочинністю – родовий термін, що на національному рівні позначає

го законодавства, якісно іншим рівнем наукового осмислення феноме-

янні матеріальної, фізичної, моральної шкоди жертвам злочинів; ство-

планування; 3) виконання прийнятого рішення та настання суспільно

Невід’ємною складовою сучасної кримінології має бути виявлення,

(психічна готовність до вчинення злочинів). Зазначена спрямованість

одних і тих самих умов. Причина викликає відповідну їй дію, тоді як

і громадяни беруть участь у запобіганні і протидії злочинності тільки

раз переконувати читача, що знизити рівень злочинності лише шляхом

Кримінологія належить до класу суспільних наук, а точніше, є на-

руться до уваги при реформуванні органів охорони правопорядку.

1.2. Розвиток кримінології в Україні

Розвиток кримінології в Україні охоплює період із набуття Украї-

чинністю, упровадженні інноваційних технологій запобігання

розслідування окремих видів злочинів; підвищення ефективності ді-

рекомендації керівництву держави і правоохоронних органів. За ініціа-

На одній із найстаріших кафедр кримінології в Україні у складі ни­

донна злочинність, корислива насильницька злочинність, наркозлочи-

своє втілення в роботі Комісії ООН із запобігання злочинності і кри-

1.3. Методологія кримінологічних

Методологія науки – це система основних поглядів, принципів

впливу з боку іншої причини, тобто виступає її наслідком. Іншими

До видатних представників раціоналістичної школи мислення на-

ших представників цього філософського напряму варто назвати

контексти) дослідити традиційні проблеми гуманітарного знання,

ним уявленням. Розповсюдження цих методологічних новин у науко-

У рамках кримінології є цікавими, конструктивними та заслугову-

Синергетика переконливо доводить неслушність поглядів на

1.4. Методи і процедури

Наукове пізнання різноманітних об’єктів відрізняється від буден-

До методичних положень (методів), що безпосередньо випли­вають

конкретні технології комплексних дій для отримання нових наукових

Спостереження – систематичне, цілеспрямоване, спеціально

Анкети бувають іменні та анонімні. В іменних анкетах опитува-

ж інтерв’ю дозволяє контролювати бесіду і своєчасно корегувати її

Експеримент полягає в тому, що пізнання емпіричного факту

вів, потреб, переживань і інших процесів психіки за допомогою психо-

Статистичними називають спеціальні методи збору й аналізу

І при централізованому, і при децентралізованому зведенні перед

правосвідомість населення). Психологічні методи застосовуються для

хуванні співвідношення, усереднення, коефіцієнтів кореляції (залежнос-

На відміну від функціонального стохастичний зв’язок є неодно­

Якщо ж зі збільшенням факторної ознаки результативна ознака змен-

взаємозалежних статистичних рядів, побудову таблиць розподілу, за-

1.5. Статистичний облік кримінальних

Відповідно до чинного КПК України було розроблено Положення

нальне бюро), уповноважені здійснювати досудове розслідування

кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підо-

Зупинимося на порядку реєстрації зазначених повідомлень та заяв

Повідомлення, що надходить за телефоном «102», реєструється

території обслуговування яких сталася подія, із зазначенням в ІТС

з клопотанням про застосування примусових заходів медичного або

– відомості, визначені для внесення до Реєстру при закінченні до-

1.6. Цифрові технології дослідження

Мета кримінального аналізу – виявлення неявних і прихованих

нападу на дитину, виявивши його на відеозаписах із камер поліцей-

1.1. Поняття кримінології, її предмет

На одній із найстаріших кафедр кримінології в Україні у складі ни

До методичних положень (методів), що безпосередньо випливають

На відміну від функціонального стохастичний зв’язок є неодно

1.5. Статистичний облік кримінальних

1.6. Цифрові технології дослідження

Структура злочинності – це розподіл і співвідношення (у відсот