31922379

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО
На правах рукопису
КОРНІЙЧУК Євген Володимирович
УДК 341.211(116)
ЮРИСДИКЦІЙНІ ІМУНІТЕТИ ДЕРЖАВ ТА ЇХНЬОЇ ВЛАСНОСТІ:

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ В МІЖНАРОДНОМУ
ТА ВНУТРІШНЬОМУ ПРАВІ
Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник –
ДЕНИСОВ ВОЛОДИМИР НАУМОВИЧ,
доктор юридичних наук,
професор
Київ – 2008
2
ЗМІСТ
ВСТУП ............................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1. Характеристика принципу імунітету держав у

міжнародному праві та основних правових системах світу ....... 12
1.1. Становлення принципу імунітету держав у національній
практиці держав та міжнародному праві ............................................ 12
1.2. Юридична природа та зміст принципу юрисдикційного
імунітету держав у міжнародному праві ............................................. 24
1.3. Характеристика законодавства та судової практики стосовно
юрисдикційного імунітету держави в країнах континентальної
правової системи та країнах прецедентного права ........................... 36
1.3.1. Практика країн континентальної правової сім’ї та країн
Азії з питань юрисдикційних імунітетів держав та їхньої
власності ............................................................................................. 38
1.3.2. Практика країн англо-американської правової сім’ї з
питань юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності ........... 50
1.4. Проблема імунітету держав та їхньої власності в законодавстві
та практиці України ............................................................................ 63
Висновки до Розділу 1 ........................................................................ 82
РОЗДІЛ 2. Особливості договірних відносин держав та їхньої

власності кодифікацій у сфері юрисдикційних імунітетів держав
та їхньої власності .............................................................. 87
2.1. Двосторонні договори юрисдикційних імунітетів держав .......... 89
2.2. Брюссельська конвенція 1926 р. та Додатковий протокол до неї
1934 р. ................................................................................................. 92
2.3. Міжнародні договори стосовно імунітетів окремих видів
власності ............................................................................................. 98
2.4. Проекти кодифікацій інституту юрисдикційних імунітетів,
підготовлені урядовими та неурядовими структурами ...................... 106
2.5. Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. ................... 115
РОЗДІЛ 3. Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав

та їхньої власності 2004 р. у контексті чинного міжнародного
права та практики держав .............................................................. 128
3.1. Кодифікація інституту юрисдикційних імунітетів держав та
їхньої власності Комісією міжнародного права та іншими органами
ООН .................................................................................................... 128
3.2. Загальна характеристика Конвенції ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їхньої власності .................................................. 134
3.2.1. Преамбула та вступна частина Конвенції .......................... 134
3
3.2.2. Загальні принципи Конвенції ............................................ 145

3.2.3. Винятки з принципу імунітету держави ............................ 149
3.2.4. Державний імунітет від примусових заходів у зв’язку із
судовим розглядом ............................................................................ 169
3.2.5. Процесуальні питання, розв’язання спорів та набуття
Конвенцією чинності .......................................................................... 176
ВИСНОВКИ ...................................................................................... 180
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................ 184
ДОДАТОК 1 ...................................................................................... 202

4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Перехід економіки України на

ринкові відносини та вступ до Світової організації торгівлі разом з
ліквідацією державної монополії на зовнішньоекономічну діяльність
обумовили необхідність визначення міжнародно-правової позиції країни у
сфері надання іноземним державам та їхній власності юрисдикційних
імунітетів і приведення внутрішнього права у відповідність до світового
досвіду вирішення цієї проблеми. З метою залучення іноземних інвестицій та
створення на вітчизняній території юридичних осіб з іноземними учасниками
Україною укладено низку міжнародних угод про взаємний захист інвестицій
(капіталовкладень), які передбачають, що спори, пов’язані з інвестиціями,
розглядаються у міжнародному комерційному або змішаному арбітражі.
Відповідно до сучасної міжнародно-правової практики та законодавства
більшості розвинутих країн світу – постійних політичних та економічних
партнерів України це означає вимогу про відмову від імунітету.
Втім, інтенсифікація процесу кодифікації інституту юрисдикційних
імунітетів держав та їхньої власності мала місце ще на початку 70-х рр.
минулого століття, результатом чого стало ухвалення в рамках Ради Європи
Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р., низки національних
законів у цій сфері (США, Велика Британія, Канада, Австралія тощо), а
також прийняття у 2004 р. Генеральною Асамблеєю ООН універсальної
Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності. Її
створення було результатом розпочатої у 1977 р. Комісією міжнародного
права ООН роботи з кодифікації та прогресивного розвитку інституту
імунітету держав.
Відповідно нагальними завданнями для України є прийняття
спеціального закону з питань юрисдикційних імунітетів держав разом із
визначенням її ставлення до зазначених конвенцій. Цьому може сприяти
5
аналіз особливостей правового регулювання надання державам

юрисдикційних імунітетів згідно зі звичаєвим та договірним міжнародним
правом, вивчення законодавчої та судової практики держав, що і становить
основну мету цього дисертаційного дослідження.
Інститут юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності є
традиційним для міжнародного права, а тому його вивченню приділяли увагу
чимало вітчизняних та зарубіжних вчених юристів-міжнародників. Серед них
слід назвати Г. Лаутерпахта, Я. Броунлі, Г. Гафнера, М. Огісо,
Дж. Кроуфорда, Г. Бадра, Я. Сінклера, Г. Фокс, І. Зайдль-Гогенфельдерна,
Б. Гесса, М. Ейкхерста та ін. Важливими для дослідження цієї тематики є ряд
доповідей багаторічного спеціального доповідача Комісії міжнародного
права ООН з теми юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності
С. Сучаріткула. У радянській та пострадянській юридичній літературі з цієї
тематики слід виділити праці М. О. Ушакова, М. М. Богуславського,
Г. М. Вельямінова, Р. А. Галстяна, Г. К. Дмитрієвої, В. М. Корецького,
І. І. Лукашука, Л. А. Лунца, І. О. Хлестової, В. М. Шумілова та ін. В
українській юридичній науці питання юрисдикційних імунітетів держави
майже не досліджувалось, окрім аспектів у працях фахівців з міжнародного
приватного права (А. С. Довгерт, В. І. Кисіль, Г. C. Фединяк, Л. С. Фединяк,
В. Л. Чубарєв, О. Х. Юлдашев та ін.) та з міжнародного морського права
(В. А. Василенко, О. Ф. Висоцький, Д. Е. Рибальчик, О. М. Шемякін).
Теоретичні аспекти принципу суверенної рівності держав, що становить
основу інституту юрисдикційних імунітетів, досліджуються, зокрема, у
працях І. І. Лукашука, В. Н. Денисова, В. І. Євінтова, В. Г. Буткевича,
В. В. Мицика, О. В. Задорожнього, О. М. Талалаєва, С. А. Войтовича,
Є. Т. Рулька та ін.
Разом з тим у вітчизняній науці міжнародного права та порівняльного
правознавства донині бракує комплексного дослідження інституту
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності, яке б враховувало
6
новітні результати роботи з кодифікації та прогресивного розвитку цього

важливого інституту міжнародного права.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідницької роботи відділу
міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і
права ім. В. М. Корецького НАН України, а саме теми «Застосування норм
міжнародного права у внутрішньому правопорядку України», що
здійснювалася в рамках розробки проблеми «Україна в системі сучасного
міжнародного правопорядку: теорія і практика» (номер державної реєстрації
0100U000800).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є
комплексний аналіз сучасних тенденцій розвитку інституту юрисдикційних
імунітетів держав та їхньої власності в міжнародному праві та практиці
держав, вироблення пропозицій щодо розвитку законодавства України та
вирішення питання про доцільність її приєднання до багатосторонніх
договорів у цій сфері.
Для досягнення вказаної мети автором були поставлені такі завдання:
- визначити правову природу принципу імунітету держав у
міжнародному праві та його дію в правових системах світу, дослідивши його
становлення та сучасний зміст;
- дослідити особливості дії звичаєвих норм міжнародного права у сфері
юрисдикційних імунітетів держави у внутрішньому праві та судовій практиці
країн з континентальною правовою системою та країн прецедентного права;
- з’ясувати особливості договірних відносин держав та доктринальних
кодифікацій у сфері юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності;
- визначити напрями кодифікації інституту юрисдикційних імунітетів
держав та їхньої власності Комісією міжнародного права ООН;
- проаналізувати універсальні норми міжнародного права у сфері
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності;
7
- висвітлити проблеми юрисдикційних імунітетів держав та їхньої

власності у внутрішньому праві та практиці України.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері
застосування принципу юрисдикційного імунітету держави та її власності в
судах іншої держави.
Предметом дослідження є аналіз міжнародно-правових норм
(універсальних, регіональних і локальних), внутрішнього права держав,
міжнародної та національної судової практики.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного
дослідження є філософсько-світоглядні, загальнонаукові та спеціально-
наукові методи, які забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного
предмета. Мета і завдання дисертації зумовили використання нормативного,
порівняльного, історичного та аналітичного методів дослідження, а також
звернення до категорій загального та особливого, суті та явища, абстрактного
і конкретного. Так, нормативний метод використано для розкриття змісту
універсальних, регіональних та локальних норм, що виступають у формі
міжнародного звичаєвого та договірного права; порівняльний метод
використано в процесі визначення особливостей розвитку інституту
юрисдикційних імунітетів держав у основних правових системах світу;
історичний метод використовувався для дослідження становлення та
еволюції принципу юрисдикційного імунітету держави у загальному
міжнародному праві та у внутрішньому праві ряду держав; аналітичний
метод використано для розкриття системних зв’язків інституту
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності.
Наукова новизна одержаних результатів характеризується тим, що
дана дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням,
присвяченим аналізу юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності у
міжнародному праві та в основних правових системах країн світу. Відповідно
8
систематизовано та узагальнено процес кодифікації та прогресивного

розвитку міжнародного права у зазначеній сфері.
Наукову новизну становлять наступні висновки, положення та
рекомендації, які визначають особистий внесок автора у дослідження
проблеми:
вперше:
- запропоновано власне визначення юрисдикційних імунітетів,
відповідно до якого вони визначають межі можливого подання судового
позову проти держав, їхніх органів та державних підприємств у цивільних та
подібних ним судах інших держав, вжиття заходів забезпечення такого
позову, його розгляд, а також міру, в якій можливо виконання судового
рішення за рахунок власності іноземної держави;
- доведено, що виникнення у внутрішньому праві держав, які
представляють основні сім’ї правових систем, та звичаєвому міжнародному
праві принципу юрисдикційного імунітету іноземної держави та її власності
відбувалося паралельно та взаємозалежно (міжнародно-правовий принцип
суверенної рівності держав визначав формування конкретних норм про
імунітет держав у внутрішньому праві, які, у свою чергу, формували
відповідні звичаєві норми у міжнародному праві);
- обґрунтовано висновок про доцільність приєднання України до
Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р., яка ґрунтується на
обмеженому (функціональному) імунітеті з наданням необхідних гарантій
дотримання імунітету стосовно актів держави, пов’язаних зі здійсненням
суверенної влади, доказом чого слугує аналіз ряду рішень Європейського
суду з прав людини 2001 р. (справи Аль-Адсані, Фогарті та Мак-Елхіні);
- обґрунтовано висновок про доцільність приєднання України до
Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності
2004 р., яка кодифікувала норми звичаєвого міжнародного права у цій сфері
та відображає прогресивний розвиток цього інституту;
9
дістало подальший розвиток:

- положення, відповідно до якого в ході історичного розвитку принцип
імунітету держави перетворився з юридично необов’язкової норми
міжнародної ввічливості (comitas gentium) на загальновизнану звичаєву норму
міжнародного права, яка з 20-х рр. ХХ ст. почала отримувати й договірне
закріплення;
- формулювання тенденції, згідно з якою розвиток інституту
юрисдикційного імунітету іноземної держави відбувався шляхом укладення
міжнародних договорів, в яких встановлювалося все більше винятків з
принципу імунітету щодо актів держави, не пов’язаних зі здійсненням її
суверенних функцій, разом з урахуванням особливостей функціонування
відповідних сфер міжнародної співпраці (міжнародне торговельне
мореплавство, міжнародне повітряне право, міжнародне право охорони
культурних цінностей тощо);
удосконалено:
- положення про тотожність концепцій функціонального імунітету
держави та обмеженого імунітету держави на тій підставі, що вони
ґрунтуються на проведенні відмінності між діяльністю держави, яка
пов’язана зі здійсненням нею суверенної влади (acta jure imperii) і на яку
юрисдикційні імунітети поширюються у повному обсязі, і діяльністю
держави, яка не має суверенного характеру (acta jure gestionis), стосовно якої
юрисдикційні імунітети можуть бути правомірно обмежені державою суду;
- розуміння еволюції розвитку внутрішнього права та судової практики
як країн континентальної правової сім’ї, так і країн правової сім’ї загального
права, які пройшли шлях від визнання принципу абсолютного імунітету
держави до обмеженого (функціонального) підходу до надання іноземній
державі імунітету;
- методологічні підходи до подальшого розвитку законодавства
України (Цивільний процесуальний кодекс, Господарський процесуальний
10
кодекс та Закон «Про міжнародне приватне право»), яке може бути

доповнено окремим законом, що безпосередньо стосується юрисдикційного
імунітету присвяченого юрисдикційному імунітету іноземної держави та її
власності, і запропоновано проект такого закону.
Практичне значення одержаних результатів. Наукове значення
роботи полягає в тому, що в ній систематизовані міжнародно-правові норми
та національна практика держав та визначені основні тенденції правового
регулювання імунітетів держав та їхньої власності на міжнародному та
національному рівні.
Результати дисертаційного дослідження були покладені в основу
підготовленого автором проекту Закону України «Про юрисдикційний
імунітет іноземної держави та її власності», а також використані здобувачем
у процесі викладання спецкурсів «Право міжнародних договорів» та
«Дипломатичне і консульське право» в Дипломатичній академії при МЗС
України.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного
дослідження обговорювались у відділі міжнародного права і порівняльного
правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
та на кафедрі зовнішньої політики і дипломатії Дипломатичної академії при
МЗС України.
Окремі результати дослідження оприлюднені у доповідях на
організованих Міністерством юстиції України круглих столах з проблем
представництва інтересів України у зарубіжних юрисдикційних органах, а
також міжнародній науковій конференції «Верховенство права на
міжнародному та національному рівні» (Київ, 9–10 жовтня 2008 р., тези
опубліковано).
Крім того, основні результати і висновки, сформульовані в
дисертаційному дослідженні, викладені автором у 3-х одноособових
11
наукових публікаціях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК

України.
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданням
дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що
об’єднують одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел,
який нараховує 227 найменувань та додатка (проект відповідного закону
України). Загальний обсяг роботи – 215 сторінок, з них 13 сторінок – список
використаних джерел та 12 сторінок – додаток (авторський проект закону
України «Про юрисдикційний імунітет іноземної держави та її власності»).
12
РОЗДІЛ 1
ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИНЦИПУ ІМУНІТЕТУ ДЕРЖАВ
У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА ОСНОВНИХ ПРАВОВИХ
СИСТЕМАХ СВІТУ
1.1. Становлення принципу імунітету держав

у національній практиці держав та міжнародному праві
Юрисдикційні імунітети держав є яскравим прикладом того, як норми

та принципи міжнародного права формуються національною практикою
окремих держав. Основна роль у розвитку права завжди належала і, багато в
чому, донині належить національним судам. Доктрина та міжнародні
договори у цій сфері, як правило, мали вторинний характер і лише розвивали
положення, сформульовані у судових рішеннях.
Основоположники науки міжнародного права, зокрема Альберіко
Джентілі, Гуґо Ґроцій, Корнеліус ван Бінкерсгук, Емеріх де Ваттель тощо не
посилалися на доктрину державного імунітету, хоча й піддавали детальному
аналізу проблеми дипломатичних імунітетів та персоніфікованих імунітетів
суверенів [1; 2; 3; 4]. Щоправда, слід відзначити, що Ваттель визнавав
принцип незалежності, суверенності та рівності держав, а також імунітет
держави та її суверена від юрисдикції своїх власних судів [4, с. 108].
Початок формулювання доктрини імунітету держав національними
судами припадає на ХІХ ст. Судові тлумачення цієї доктрини призвели до
формування найбільшого серед усіх галузей та інститутів міжнародного
права масиву національної судової практики. Складність та різноманітність
проблем, пов’язаних із застосуванням цієї порівняно молодої міжнародно-
правової доктрини національними судами, призвели до появи великої
кількості літератури, присвяченої проблематиці юрисдикційних імунітетів
держав та їхньої власності.
13
Дослідження процесів становлення принципу державного імунітету

потребує аналізу відповідної національної практики, зокрема країн англо-
американської та континентальної правових сімей. Саме ці сім’ї правових
систем найбільше вплинули на формування сучасного універсального
міжнародного права.
Лише у ХІХ ст. можна стверджувати про визнання принципу імунітету
в практиці більшості держав. У державах загального права (common law)
окрім правил міжнародної ввічливості (comitas gentium) на розвиток
принципу імунітету іноземних держав значною мірою вплинув традиційний
імунітет власного суверена. В Англії ця доктрина стала прямим наслідком
національної конституційно-правової максими, відповідно до якою до короля
не можна було звертатися з позовами або переслідувати у судовому порядку
в його власних судах. Обґрунтування цього правила полягало в тому, що
король персоніфікує державу, а оскільки з конституційно-правової точки зору
суди є частиною центральної державної влади, то вони не могли здійснювати
свою юрисдикцію стосовно того, винятково від чийого імені вони діяли і чиїм
іменем постановляли свої рішення.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте
http://www.mydisser.com/search.html
1.2. Юридична природа та зміст принципу
юрисдикційного імунітету держав у міжнародному праві
Принцип імунітету держави від юрисдикції будь-якої іноземної

держави є давньою та загальновизнаною нормою міжнародного права. В
сучасній літературі автори з різних країн та наукових шкіл сходяться на
думці, що юрисдикційні імунітети визначають межі, в яких можливе подання
судового позову проти держав, їхніх органів та державних підприємств у
цивільних судах інших держав, а також міру, в якій можливо виконання
14
судового рішення за рахунок власності іноземної держави [8, c. 15; 15, с. 9–

14; 16, с. 270–272.].
Протягом тривалого часу у міжнародному праві домінувала теорія
абсолютного імунітету, відповідно до якої позови проти іноземної держави
за відсутності її згоди на це вважалися неприйнятними. Із зникненням
«соціалістичного табору» підтримка теорії абсолютного імунітету різко
зменшилася. Поступово в літературі та практиці держав стала переважати
стала теорія обмеженого (функціонального) імунітету, яка передбачає
надання імунітету державі та її власності тільки у зв’язку з діяльністю, що
має суверенну природу (acta jure imperii), відмовляючи в імунітеті діяльності,
не пов’язаній з виконанням державою суверенних функцій (acta jure
gestionis).
На наше переконання, терміни «обмежений» та «функціональний»
імунітет за змістом цієї теорії є синонімічними, оскільки в обох випадках
ідеться про визнання імунітету держави як такого та його подальше
обмеження за функціональними ознаками. В цьому сенсі має рацію
І. О. Хлестова [15, с. 27], яка заперечує проти думки, висловленої у
підручнику за редакцією Г. К. Дмитрієвої [17, с. 269] про те, що Європейська
конвенція про імунітет держав 1972 р. нібито формулює теорію обмеженого
імунітету, окрему від теорії функціонального імунітету1.
Основна проблема, яка виникає у зв’язку із теорією обмеженого
(функціонального) імунітету, полягає у проведенні чіткого розрізнення між
діяльністю держави, на яку розповсюджується імунітет, і тієї, на яку імунітет
не поширюється.
Принцип імунітету держав у сучасному міжнародному праві є
загальновизнаним: значення його настільки важливе, що лише йому все
частіше приділяються спеціальні параграфи2 або навіть окремі глави в
1
Особливості Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. проаналізовані у
підрозділі 2.5 цього дослідження.
2
Напр., параграф “Імунітет держави” в кн. [18] Лукашук И. И. Международное право.
Общая часть – М. : БЕК, 1996. – С. 301–303.
15
загальних курсах міжнародного права3. В цьому питанні можна цілком

погодитися з одним з найпослідовніших прихильників концепції абсолютного
імунітету держав Н. А. Ушаковим, який стверджує: «Принцип імунітету
держави від іноземної юрисдикції, тобто від юрисдикції будь-якої іншої
держави, є загальновизнаним принципом міжнародного права: він настільки
вкоренився в міжнародному праві, що беззастережно визнається всіма без
винятків державами, виконується в практиці їхніх взаємин та стверджується в
міжнародно-правовій доктрині» [8, c. 7].
Аналіз становлення принципу імунітету, проведений у попередньому
підрозділі цієї роботи, свідчить про непересічну роль національної судової
практики у його становленні та визнанні переважною більшістю держав, що
прийнято називати «цивілізованими». Разом з тим, теоретичні міркування
ніколи не могли розглядатися як суттєве обґрунтування імунітету держав в її
класичному, «абсолютному» варіанті. Єдиною можливою його основою є
принцип суверенної рівності держав, виражений у відомій латинській
максимі «par in parem non habet imperium».
Природа та зміст принципу суверенної рівності держав, як і інших
основних принципів міжнародного права, детально досліджувалася у
вітчизняній літературі [22, 23, 24, 25, 26, 27]. Нормативний зміст цього
принципу, закріпленого ст. 2 Статуту ООН [28], розкрито у Декларації про
принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН, 1970 р. [29]. Відповідно до
Декларації поняття суверенної рівності, зокрема, містить у собі такі
елементи: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується
правами, притаманними повному суверенітету; в) кожна держава зобов'язана
поважати правосуб'єктність інших держав; г) територіальна цілісність і
3
Зокрема див. [19] главу “Імунітет від юрисдикції у кн. [20] Маланчук П. Вступ до
міжнародного права за Ейкхерстом. – Х. : Консум, 2000. – С. 176–191 та главу “Імунітет
іноземних держав та доктрина дії держави” у кн. [21] Carter Barry E., Trimble Phillip R.
International Law. – [3rd edition]. – New York : Aspen Law & Business, 1999. – P. 595–708
тощо.
16
політична незалежність держави недоторканні; ґ) кожна держава має право

вільно вибирати політичну, соціальну й культурну системи; д) кожна держава
зобов'язана виконувати свої міжнародні зобов'язання в повній мірі та
сумлінно й жити у мирі з іншими державами. У Заключному акті Наради з
безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. зазначено: «Держави-учасники
будуть поважати суверенну рівність і своєрідність один одного, а також усі
права, притаманні їхньому суверенітету й охоплювані їм, у число яких
входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на
територіальну цілісність, на волю й політичну незалежність. Вони будуть
поважати право один одного вільно вибирати й розвивати свої політичні,
соціальні, економічні й культурні системи, так само як право встановлювати
свої закони й адміністративні правила. У рамках міжнародного права всі
держави-учасники мають рівні права й обов'язки. Вони будуть поважати
право один одного визначати й здійснювати за своїм розсудом їхні відносини
з іншими державами відповідно до міжнародного права й у дусі цієї
Декларації». Якщо в цьому контексті виділяти основні риси змісту принципу
суверенної рівності держав, з яких можна виводити концепцію
юрисдикційних імунітетів держав, то слід вказати, що всі держави є
суверенними рівноправними учасниками міжнародного спілкування. Вони
наділені однаковим обсягом правосуб’єктності, тобто однаковими
можливостями набувати та реалізовувати права та нести обов’язки відповідно
до міжнародного права.
На думку авторів класичного курсу міжнародного приватного права
Л. А. Лунца та Н. І. Маришевої, основою суверенітету є принцип суверенної
рівності: рівний над рівним не має ані влади, ані юрисдикції (par in parem non
habet imperium seu jurisdictionem). Вони ототожнюють поняття юрисдикції та
влади, зокрема, судової влади держави [30, c. 116–117].
Н. А. Ушаков формулює принцип державного імунітету доволі
категорично: «Кожна держава користується імунітетом від юрисдикції
17
іноземної держави» [8, c. 15]. Обережнішою, і, на наш погляд, більш

прийнятною є точка зору, викладена у курсі М. Ейкхерста, відповідно до якої
«поняття імунітету держави стосується правових норм і принципів, що
визначають умови, за яких одна держава здатна посилатися на свободу від
юрисдикції (законодавчих, судових і адміністративних повноважень) іншої
держави» [19, c. 176]. У цьому ж сенсі висловлюється Г. Фокс (Hazel Fox),
яка зазначає, що посилання на імунітет запобігає притягненню іноземної
держави до судового розгляду, в якому вона виступала б як сторона прямо (у
зв’язку з поданням позову проти неї) або непрямо (внаслідок позову проти її
власності) [31, c. 11].
Слід також погодитися з Г. Фокс, що сучасне сприйняття принципу
державного імунітету спирається на три принципові доктринальні елементи:
1) поняття держави; 2) реалізація державою своєї публічної функції на
відміну від участі у приватноправовому обігу; 3) поняття юрисдикції [31,
с. 40]. Справді, для розуміння поняття «юрисдикційний імунітет держави»
необхідно визначити, що мається на увазі під поняттям «держава», а також
проаналізувати поняття «юрисдикція». Що ж стосується поняття «імунітет»,
то правий Н. А. Ушаков, коли стверджує, що «імунітет визначається в даному
випадку досить ясно як вилучення або звільнення від юрисдикції, що
рівнозначно також непідкоренню юрисдикції» [8, с. 9].
Нарешті, кілька слів необхідно сказати про такий аргумент на користь
надання іноземним державам імунітету, як наявність відповідного імунітету
власної держави відповідно до її національного законодавства. Загалом сфера
його застосування обмежується ранньою практикою англійських та
американських судів, про що йшлося вище. Вже у 1947 р. після прийняття в
Англії Акту про позови проти Корони (Crown Proceedings Act) відповідна
логіка почала використовуватися судами не для надання імунітету, а для
18
відмови у ньому. Так, у 1958 р. в рішенні у справі Rahimtoola v. Nizam of

Hyderabad суддя лорд Деннінг зазначив наступне:
«У всіх цивілізованих країнах, зокрема, в Англії з прийняттям Акту про
позови проти Корони 1947 р., існує прогресивна тенденція щодо визнання
можливості подання позовів проти суверена в його власних судах. Іноземні
суверени не повинні бути в іншому становищі. Немає причин, чому ми мали
б надавати департаментам чи установам іноземних урядів імунітет, який ми
не надаємо нашим власним» [39].
Таким чином, основною раціональною причиною надання іноземним
державам юрисдикційних імунітетів (як мінімум, щодо дій, які мають
публічну природу і пов’язані з реалізацією владних повноважень держави –
acta jure imperii) є загальновизнаний міжнародно-правовий принцип
суверенної рівності та незалежності держав, а також практичні проблеми
виконання судового рішення, постановленого судом однієї держави проти
іншої.
19
1.3. Характеристика законодавства та судової практики

стосовно юрисдикційного імунітету держави
в країнах континентальної правової системи
та країнах прецедентного права
Дослідження змісту національного законодавства з питань

юрисдикційних імунітетів іноземних держав та їхньої власності, на нашу
думку, має дві основні мети. Перша з них є традиційною для будь-який
порівняльно-правових досліджень і полягає у вдосконаленні вітчизняного
законодавства з урахуванням іноземного досвіду. Проте коли йдеться про
міжнародно-правовий інститут юрисдикційних імунітетів, національне
законодавство окремих держав за умов відсутності загальноприйнятого
міжнародного договору має розглядатися як практика держав, свідчить або
про формування відповідних звичаєвих норм міжнародного права, або,
принаймні, про певні тенденції у розвитку міжнародно-правового
регулювання цього питання через визначення ставлення держав до пануючих
теорій у сфері імунітету держав – функціональної та абсолютної [31, с. 100].
Слід відзначити, що звертатися до національної практики дослідника
проблеми змушує не тільки відсутність до недавнього часу універсального
договору про імунітети держав (та й зарано робити висновок про те, чи стане
Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності
2004 р. справді універсальним та чинним міжнародним договором), а й брак
судової практики на міжнародному рівні. Достатньо сказати, що тенденція до
розгляду в Міжнародному Суді ООН спорів за результатами провадження у
національних судах намітилася лише в останні роки (консультативний
висновок у справі Кумарасвамі [40] 1999 р., справа братів Лагранд [41]
2001 р.). При цьому лише у одній справі – у спорі між Конго та Бельгією
щодо ордеру на арешт 2000 р. зачіпалося питання імунітету – щоправда,
йшлося про те, чи існує підстава для кримінального переслідування
20
колишнього міністра закордонних справ Конго у судах Бельгії за порушення

норм міжнародного гуманітарного права [42].
Таким чином, за умов відсутності в країнах континентальної правової
сім’ї спеціального законодавства, присвяченого юрисдикційним імунітетам
держав та їхньої власності, першочергового значення набуває їхня судова
практика. Як бачимо з аналізу рішень судів Італії, Бельгії, Франції, Австрії та
Німеччини, всі ці країни поступово сприйняли теорію функціонального
імунітету держави як основну в сучасному міжнародному праві. Її наступне
закріплення у Європейській конвенції про імунітет держав 1972 р. лише
підтвердило тенденцію, що вже склалася.
Практика азійських держав з питань юрисдикційних імунітетів держав
та їхньої власності у ХХ ст. загалом відповідає тим тенденціям, що
характерні для країн романо-германської правової сім’ї. Цікавим для її
дослідження видається підготовлена у 1960 р. доповідь Азійсько-
африканського юридичного консультативного комітету, що мала назву
«Імунітет держав стосовно комерційних транзакцій (правочинів)». У доповіді,
зокрема, зазначалося, що всі делегації за винятком Індонезії «дотримуються
точки зору, що необхідно усвідомлювати відмінність між різними типами
діяльності держав, і що імунітет іноземним державам не повинен надаватися
стосовно тієї їхньої діяльності, яка може бути охарактеризована за своєю
природою як комерційна або приватна» [31, с. 126]. У доповіді також
рекомендувалося визнати, що державні торговельні організації, які мають
статус окремої юридичної особи, не повинні користуватися імунітетом
стосовно своєї діяльності у випадку подання проти них позову в суді
іноземної держави. Крім того, доповідь містила рекомендацію, що держава
не повинна посилатися на свій суверенний імунітет у випадку подання проти
неї позову в іноземному суді, який стосувався укладених нею б транзакцій
21
(правочинів), які мають комерційний чи приватний характер. Якщо в такому

випадку іноземна держава посилається на імунітет, це не позбавляє суд від
юрисдикції у цій справі.
Позиція Китайської Народної Республіки, яка тривалий час офіційно
підтримувала теорію абсолютного імунітету, на практиці полягала у
невизнанні імунітету державних підприємств або установ зі статусом
юридичної особи. Крім того, КНР у низці багатосторонніх та двосторонніх
договорів погоджувалася на обмеження свого імунітету. Із вступом до
Світової організації торгівлі КНР поступово відмовляється від визнання
теорії абсолютного імунітету навіть на доктринальному рівні [61].
У Японії принцип абсолютного імунітету був сформульований
Верховним Судом у 1928 р., коли було визнано імунітет Китаю у справі
несплати тимчасовим повіреним у справах Китаю в Японії за виданими ним
векселями [62]. Проте як офіційні висловлювання японського уряду в ході
кодифікації питання про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності у
Комісії міжнародного права ООН, так і остання судова практика доводять,
що Японію слід відносити до держав, які віддають перевагу
функціональному імунітету іноземних держав.
При цьому не слід забувати, що другим (та останнім) спеціальним
доповідачем з цього питання у КМП ООН був японський професор М. Огісо.
Його редакція статей про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності
1991 р., яка ґрунтувалася на висновках функціональної теорії, була офіційно
підтримана урядом Японії в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї
ООН [63].
Із судової практики Японії останніх років привертає увагу справа про
військово-повітряну базу США в місті Йоката, яка стосувалася позову про
відшкодування збитків, завданих шумом американських літаків вночі. В
цьому зв’язку Верховний Суд Японії зазначив, що «так званий принцип
абсолютного імунітету був традиційною нормою міжнародного права», проте
22
«надавати імунітет від цивільних позовів навіть щодо актів jure gestionis є
неправильним, що підтверджується значною практикою іноземних держав,
спрямованою на обмеження принципу імунітету» [The Yokata Base case,
Japanese Supreme Court, Second Chamber, 12 April 2000 // Fox H. Op. cit. –
P. 127].
Нарешті, як випливає з матеріалів роботи Комісії міжнародного права
ООН, відповідаючи на опитувальний лист, уряд Таїланду відповів, що за
відсутності будь-якого національного законодавства про юрисдикційні
імунітети держав та їхньої власності він не може бути впевненим у своєму
ставленні до цієї проблеми, а Філіппіни – що їхня країна однозначно
дотримується функціонального підходу [64].
Таким чином, огляд практики країн континентальної правової сім’ї та
країн Азії дозволяє простежити тенденцію від визнання юрисдикційних
імунітетів іноземних держав з посиланням на традиційну норму
міжнародного права до утвердження у національному законодавстві та
судовій практиці цих країн функціонального (обмеженого) підходу.
23
1.3.2. Практика країн англо-американської правової сім’ї

з питань юрисдикційних імунітетів держав
та їхньої власності
У державах англо-американської правової сім’ї, як і в країнах

континентальної правової сім’ї, ще у ХІХ ст. сформувалася та посіла міцні
позиції абсолютна теорія імунітетів іноземних держав. Можна простежити й
іншу подібність розвитку практики цих двох груп держав – у другій половині
ХХ ст. вони відмовилися від абсолютної теорії державного імунітету. Проте
на цьому подібність закінчується, оскільки на відміну від держав романо-
германської правової сім’ї, де провідну роль продовжує відігравати судова
практика, країни англо-американської правової сім’ї у 70–80-х років ХХ ст.
ухвалили національні закони про імунітети держав. Саме тому у цьому
підрозділі ми приділимо основну увагу законодавству цих країн, яке не
тільки дає достатньо повне уявлення про їхнє ставлення до інституту
юрисдикційних імунітетів держав, а й дає можливість побачити акти, які
суттєво вплинули на кодифікацію цього інституту Комісією міжнародного
права ООН.
Перш ніж перейти до розгляду законодавства США та Великої Британії
про імунітети держав, коротко оглянемо їхню практику до прийняття цих
законів.
1) держава заздалегідь письмово, або пізніше усно в ході судового
розгляду погодилась на здійснення юрисдикції щодо неї;
2) справа пов’язана з комерційною діяльністю або обов’язком, який
в силу контракту має бути виконаний на території Великої Британії;
24
3) коли спір пов'язаний з правом власності на нерухомість, що

знаходиться в Великій Британії і переходить шляхом дарування чи
спадкування;
4) коли спір пов'язаний із заваленням іноземною державою прав на
будь-яке рухоме у або нерухоме майно, а також безхазяйне майні;
5) коли спір пов'язаний з трудовим контрактом між державою і
фізичною особою, коли такий контракт був укладений на території Великої
Британії, або робота повністю чи частково там виконувалась;
6) коли предметом спору є матеріальна компенсація за шкоду або
смерть особи або втрату власності;
7) у випадку порушення прав інтелектуальної власності щодо
патентів, торгових марок, сортів рослин тощо, які належать державі і
зареєстровані або заявлені на території Великої Британії;
8) у провадженнях у зв’язку з участю держави у створенні
юридичної особи за законодавством Великої Британії, або якщо там
знаходиться адміністративний центр цієї особи;
9) у провадженнях щодо виконання угоди про передання справи до
арбітражу;
10) у провадженнях з морських справ, речових позовів щодо суден,
особистих позовів щодо виконання рішень щодо таких суден тощо;
11) у випадку речових позовів щодо вантажів на суднах;
12) у провадженнях щодо податку на додану вартість, митних зборів,
акцизних зборів, орендних ставок тощо.
Як бачимо, цей перелік є повнішим за той, що передбачений
американським законом. Так, британський закон містить положення щодо
таких виключень з принципу імунітету, як трудові спори, право
інтелектуальної власності, участь держави у створенні юридичної особи
разом з іншими учасниками, податкові спори.
25
За британським Актом особливими категоріями власності, до яких

завжди застосовується імунітет, є власність іноземних дипломатичних
представництв, глави держави, уряду, підрозділу уряду, центрального банку
іноземної держави, а також, власність юридичної особи, що пов’язана з
реалізацією іноземною державою суверенної влади.
Підрозділ першої частини Закону, який присвячений процедурі,
передбачає, що для початку провадження необхідно подати позовну заяву чи
інший подібний документ через Міністерство закордонних справ Великої
Британії, а держава-відповідач має з’явитися перед судом протягом двох
місяців з дати отримання цього документу.
У випадку неявки держави, проти неї не може бути винесене рішення,
якщо процедура надіслання і строк раніше передбачені не були дотримані.
Якщо процедура була дотримана, то копія рішення, винесеного проти
держави має бути направлена через Міністерство іноземних справ Великої
Британії. Ця ж частина передбачає неможливість застосування до держави
санкцій у випадку небажання надавати докази чи інформацію щодо обставин
справи.
Розділ другий Закону стосується виконання рішень, винесених проти
Великої Британії в країнах–учасницях Європейської конвенції 1972 р. Він
передбачає випадки, коли суд не зобов’язаний виконувати рішення, зокрема
якщо воно суперечить публічному порядку або була порушена процедура
повідомлення про провадження, яка описана раніше. Також, винятками щодо
виконання рішень є випадки, коли щодо тієї ж справи між тими ж
учасниками вже винесене рішення в іншій договірній державі або йдуть
слухання, що почалися раніше, або суд не мав компетенції виносити таке
судове рішення чи застосував не право.
Підсумовуючи характеристику практики та законодавства країн англо-
американської правової сім’ї стосовно юрисдикційних імунітетів необхідно
відзначити, що прийняття відповідного закону Сполученими Штатами
26
Америки, а згодом й іншими країнами стало надзвичайно важливим кроком у

розвитку цього інституту в міжнародному праві.
27
1.4. Проблема імунітету держав

та їхньої власності в законодавстві та практиці
України
Перехід економіки України на ринкові відносини, ліквідація державної

монополії на зовнішню торгівлю, проведена приватизація порушили питання
про необхідність привести українське законодавство із проблем імунітету
іноземної держави у відповідність до реалій сьогодення. Разом з тим,
проблема юрисдикційного імунітету держави та її власності в українській
науці міжнародного права досі не отримала достатньої уваги. Винятками є
видана у 1998 р. оглядова брошура Л. С. Фединяк, яка аналізує загальні
доктринальні підходи до визначення юрисдикційних імунітетів держав,
існуюче міжнародно-правове регулювання та підходи до цього питання,
відображені у чинному та майбутньому українському законодавстві, в тому
числі проектах нових кодексів [69], а також низка підручників з
міжнародного приватного права [70; 71; 72]. Втім, це питання потребує
нового вивчення як з огляду на обмеженість обсягу та цілей згаданого
дослідження, так і на зміни, що з того часу відбулися в українському
законодавстві та міжнародному праві.
Традиційно вважається, що радянське законодавство базувалося на
концепції абсолютного імунітету, відповідно до якої пред'явлення в
національних судах позовів до іноземної держави, накладення арешту на
майно такої держави або примусове виконання винесеного проти неї
судового рішення допускаються лише за згодою відповідної держави [73,
с. 394–401]. Справді, саме такий підхід відображено у ст. 61 Основ
цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., яка була,
зокрема, майже буквально перенесена до Цивільного процесуального кодексу
Української РСР 1963 р., та складалася з трьох частин. Перша передбачала
загальне правило імунітету: «Пред’явлення позову до іноземної держави,
28
забезпечення позову та звернення стягнення на майно іноземної держави, яке

знаходиться в СРСР4, можуть бути допущені лише за згоди компетентних
органів відповідної держави».
Частина друга ст. 61 «Основ» стосувалася імунітетів дипломатичних
представників і загалом відповідає й нині чинним міжнародним
зобов’язанням України: «Акредитовані в СРСР дипломатичні представники
іноземних держав та інші особи, вказані у відповідних законах та
міжнародних угодах, підлягають юрисдикції радянського суду у цивільних
справах лише в межах, визначених нормами міжнародного права або угодами
з відповідними державами»5. Недосконалість юридичної техніки,
застосованої при написанні цієї частини статті, полягає у змішуванні норм та
одного з видів джерел міжнародного права як однопорядкових явищ («…
визначених нормами міжнародного права або угодами з відповідними
державами»), що, звичайно, не є коректним.
Частина третя ст. 61 «Основ» встановлювала цікавий варіант
формулювання норми про взаємність, раціональною метою якої, вочевидь,
було спонукати інші держави застосовувати до Радянського Союзу доктрину
абсолютного юрисдикційного імунітету держави. Відповідно до неї «в тих
випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Радянській державі, її
майну або представникам Радянської держави така ж судова недоторканність,
яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їхньому
майну або представникам іноземних держав в СРСР, Радою Міністрів СРСР
4
В Україні – ЦПК України. Ми посилаємося в першу чергу на «Основи», які є первинним
документом для цивільних процесуальних кодексів УРСР та інших радянських республік.
5
В останній редакції ЦПК України 1963 р. (ст. 425) ця норма сформульована з
урахуванням формули ст. 9 Конституції України 1996 р.: «Акредитовані в Україні
дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних
законах і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою
України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що
визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України».
Втім, як бачимо, сумнівне формулювання про норми та угоди в кодексі залишилось без
змін.
29
або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави,
її майна або представника цієї держави застосування заходів у відповідь»6.
законодавчого акту у сфері імунітетів держави – Закону США про
імунітет іноземних суверенів 1976 р., а також аналогічних законів Великої
Британії, Канади, Австралії тощо.
Проект умовно може бути поділений на кілька частин. Перша частина –
вступна, складається з короткої преамбули (яка визначає, що цей закон
встановлює межі юрисдикційного імунітету іноземних держав у Російській
Федерації) та ст. 1, де дається визначення термінів, що вживаються у
законопроекті. Зокрема, визначаються поняття «судовий імунітет», «імунітет
від вжиття забезпечувальних заходів», «імунітет від виконання судового
рішення», «юрисдикційний імунітет» (цікаво, що він визначається як
сукупність судового імунітету, імунітету від вжиття забезпечувальних заходів
та імунітет від виконання судового рішення), «іноземна держава»
(визначення практично повністю збігається з дефініцією Комісії
міжнародного права ООН) тощо.
Друга частина умовно може бути названа загальною. В ній
встановлюються основні засади, на яких базується проект. Насамперед, у
ст. 2 зафіксований принцип надання іноземній державі юрисдикційного
імунітету. Стаття 3, в якій сформульовані основні винятки з цього принципу,
заслуговує на особливу увагу. Справа в тому, що вона іде значно далі як за
Європейську конвенцію про імунітет держав 1972 р., так і Конвенції ООН
про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 р.,
встановлюючи не вичерпний перелік винятків з принципу імунітету, а
зазначивши, що «іноземна держава не користується в Російській Федерації
6
У відповідній нормі – частині третій ст. 425 таке формулювання збережено майже без
змін (за винятком «СРСР» на «Україна» в усіх відмінках, «Рада Міністрів» на «Кабінет
Міністрів» та «заходи у відповідь» на «відповідні заходи»).
30
судовим імунітетом, якщо вона погодилася на відмову від судового

імунітету, а також якщо вона здійснила діяльність, іншу ніж здійснення
суверенної влади держави, у тому числі (виділено мною. – Є. К.) у випадках,
зазначених у ст. 9–15 цього Федерального закону». В такий спосіб автори
закону фактично відмовилися від спроб визначити вичерпний перелік
різновидів діяльності іноземної держави, не пов’язаної зі здійсненням її
суверенної влади (acta jure gestionis), визначивши лише найбільш типові
випадки. Такий підхід, на нашу думку, є досить логічним та слушним,
оскільки проблема визначення acta jure gestionis не повинна перешкоджати
розвитку національного законодавства у сфері імунітетів. Це питання,
уявляється, повинно вирішуватися національною судовою практикою з
урахуванням чинних норм міжнародного права, обов’язкових для певної
держави.
Далі ці загальні положення розвиваються, конкретизуються,
уточнюються в ряді наступних норм, які умовно можна віднести до третьої
частини та в які досить докладно врегульована ситуація, пов'язана з
висловленням згоди іноземної держави на відмову від судового імунітету
(ст. 4–8 проекту) – у американському відповіднику (Законі 1976 р.) – waiver.
Так, відповідно до ст. 4 вважається, що іноземна держава погодилася на
відмову від судового імунітету, якщо вона прямо виразила згоду на
здійснення юрисдикції російським судом відносно відповідного питання або
справи, зокрема у міжнародному договорі; у письмовій угоді, що не є
міжнародним договором; шляхом заяви в російському суді або письмовому
повідомленні в рамках конкретного розгляду. При цьому, відповідно до
міжнародної практики, згода іноземної держави на відмову від судового
імунітету не розглядається як її згода на відмову від імунітету від вжиття
забезпечувальних заходів й імунітету від виконання судового рішення.
Застерігається, що згода іноземної держави на застосування російського
права (при чому як процесуального, так і матеріального) не розглядається як
31
згода на відмову від судового імунітету. Стаття 5 проекту передбачає, що

участь іноземної держави в судовому розгляді, порушеному з її ініціативи в
російському суді, або вступ у розгляд суті справи в російському суді, або
початок будь-якої іншої дії по суті справи вважається згодою цієї держави на
відмову від судового імунітету. При цьому за державою залишається
можливість довести в суді, що до того, як вона почала такі дії, їй не могли
бути відомі факти, що дають підставу заявити про імунітет, вона може
посилатися на імунітет на підставі цих фактів негайно після того, як вони
стали їй відомі. Це останнє положення (частина перша ст. 5 проекту), на наш
погляд, є доволі сумнівним, оскільки передбачають певне «розщеплення»
держави як єдиної, цілої сторони у цивільному провадженні. Крім нього, ст. 5
проекту робить звичайні для світової практики застереження, що:
1) іноземна держава не розглядається як така, що відмовилася від
судового імунітету, якщо вона вступає в розгляд у російському суді або
вживає будь-яку іншу дію з метою послатися на імунітет або навести доказ
свого права відносно майна, що є предметом розгляду;
2) явка представника іноземної держави в російський суд для дачі
свідчень не розглядається як згода цієї держави на відмову від судового
імунітету;
3) якщо іноземна держава не бере участь у розгляді в російському суді,
ця обставина саме по собі не може бути витлумачена як її згода на відмову
від судового імунітету.
Стаття 6 проекту передбачає, що іноземна держава, яка пред'явила
позов у російський суд, вважається такою, що погодилася на відмову від
судового імунітету у відношенні будь-якого зустрічного позову, заснованого
на тих же правовідносинах або фактах, що й первісний позов цієї держави. І
навпаки, іноземна держава, що пред'явила зустрічний позов у російський суд,
вважається такою, що погодилася на відмову від судового імунітету відносно
первісного позову. Не менш традиційними для світової практики є
32
положення ст. 7 проекту, відповідно до яких іноземна держава, що виразила в

письмовій формі згоду на розгляд в арбітражі (третейському суді) спорів з її
участю, які виникли або можуть виникнути в майбутньому, вважається
такою, яка стосовно цих спорів добровільно погодилася на відмову від
судового імунітету з питань, що стосуються здійснення російським судом
функцій відносно арбітражу. Стаття 8 обмежує право іноземної держави
відкликати в будь-який час згоду на відмову від імунітету. За загальним
правилом, як випливає з цієї статті, така згода не підлягає відкликанню і є
остаточною, за винятком випадків, коли допустимість відкликання такої
згоди прямо передбачена угодою з іншою стороною, що бере участь у спорі.
Встановлено також, що згода іноземної держави на відмову від судового
імунітету поширюється на всі стадії судового розгляду.
Друга категорія випадків, коли іноземна держава позбавляється права
посилатися на свій імунітет, починається із ключової ст. 9, відповідно до якої
іноземна держава не користується в Російській Федерації судовим імунітетом
у спорах, що виникли при здійсненні цією державою підприємницької
діяльності. Відмінність цього положення, наприклад, від ст. 10 Конвенції
ООН 2004 р. (зокрема, її російського автентичного тексту) полягає у відданні
переваги терміну «підприємницька діяльність» замість прийнятої у світовій
практиці «комерційної діяльності». До спорів з «підприємницької» діяльності
законопроект фактично прирівнює спори, які виникли з цивільно-правових
угод поза підприємницькою діяльністю, які укладені даною державою
інакше, ніж при здійсненні її суверенної влади. При рішенні питання про те,
чи є угода, укладена іноземною державою, діяльністю, пов'язаною зі
здійсненням її суверенної влади, перевагу віддано характеру та меті такої
угоди.
Наступна частина проекту охоплює питання імунітетів від заходів із
забезпечення позову та від виконання судового рішення. Законопроект
відбиває загальний підхід міжнародних актів, законодавства та судової
33
практики іноземних держав, відповідно до якого ці види імунітетів

трактуються окремо, а сама лише згода держави на відмову від судового
імунітету ще не означає її автоматичної згоди на відмову від імунітету від
вживання заходів із забезпечення позову та імунітету від виконання судового
рішення. Тому питання імунітету від вжиття заходів із забезпечення позову,
імунітету від виконання судового рішення регулюються додатково й окремо в
ст. 16 та 17. Наступний блок питань – питання переважно процесуального
характеру, наявність яких пояснюється тим фактом, що в російському (як і в
українському) процесуальному законодавстві відсутня загальна норма про те,
за якими правилами судочинства підлягають розгляду справи за участю
іноземної держави. Вирішенню цього та пов’язаних питань присвячені ст. 18–
24 проекту. Стаття 25 проекту наголошує на пріоритеті правил міжнародних
договорів з питань юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності над
нормами внутрішнього законодавства. Заключна ст. 26 присвячена порядку
набрання законом чинності.
Даючи загальну оцінку цьому документу, слід відзначити, що
незважаючи на певні неточності, що містяться в ньому, його прийняття в
поєднанні з наступним приєднанням до Конвенції ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їхньої власності означатиме остаточне вирішення в Росії
даної проблеми, поклавши край невизначеності перехідних підходів,
характерних для країн з молодою ринковою економікою, та позначивши
приєднання Російської Федерації до дедалі численнішої групи країн, які
дотримуються обмеженої (функціональної) теорії судового імунітету
держави.
Вважаємо доцільним прийняття подібного закону в Україні, що, на наш
погляд, дозволить встановити розумний баланс між повагою нашою
державою суверенітету іноземних держав та захистом інтересів осіб, що
вступають з іноземними державами у приватноправові відносини. (Такий
проект ми пропонуємо у Додатку 1 до дисертаційної роботи). На відміну від
34
проекту, що розглядається парламентом Російської Федерації, пропонований

у цій роботі проект більшою мірою ґрунтується на положеннях Конвенції
ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 р.
Пропонуємо відмовитися, зокрема, від малозрозумілого у міжнародній
практиці поняття «господарської» або «підприємницької» діяльності
іноземної держави, поставивши у центр закону поняття «комерційний
правочин» у розумінні, закріпленому у Конвенції 2004 р., та з урахуванням
особливостей української правничої термінології.
При цьому прийняття такого закону в будь-якому разі не виключає
можливості та доцільності приєднання й до відповідних конвенцій
регіонального та універсального характеру.
Необхідність прийняття окремого закону України, присвяченого
юрисдикційним імунітетам іноземних держав та їхньої власності,
підкреслюється і особливостями практикою залучення України як
відповідача у спорах, що мають цивільно-правовий характер, в іноземних
судах.
35
Висновки до Розділу 1
Дослідження процесу становлення принципу імунітету держав у

національній практиці держав та міжнародному праві дозволило зробити
висновок, що лише у ХІХ ст. можна стверджувати про визнання принципу
імунітету в практиці більшості держав. Загальний підхід того часу
ґрунтувався на нормах міжнародної ввічливості (comitas gentium), відповідно
до якого розгляд позову проти іноземної держави у національному суді
становить образу гідності держави. У державах загального права (common
law) окрім правил міжнародної ввічливості на розвиток принципу імунітету
іноземних держав значною мірою вплинув традиційний імунітет власного
суверена. В Англії ця доктрина стала прямим наслідком національної
конституційно-правової максими, згідно з якою до монарха не можна було
звертатися з позовами або переслідувати у судовому порядку в його власних
судах. Разом з тим основний вплив на формування позиції судів США
стосовно імунітету іноземних держав справили доктрина загального права
про імунітет місцевого суверена, а також Конституція США оскільки вона
встановлює імунітет суб’єктів федерації.
У Франції принципи імунітету іноземних держав від юрисдикції
місцевих судів та свободи їхньої власності від арешту та примусового
стягнення набули широкого розповсюдження у ХІХ ст. Французька судова
практика знала різницю між владними діями («actes d'autorité») та урядовими
діями («actes de gouvernement»), що не підлягали ані адміністративному, ані
судовому перегляду. Оскільки найбільш суттєву частину останніх становили
зовнішні зносини, вважалося, що дії суверенних та незалежних іноземних
держав загалом слід розглядати саме як actes de gouvernement.
В цілому доктрина державного імунітету, яка випливає з принципу
суверенітету держав, була доволі чітко та недвозначно сформована в
практиці переважної більшості європейських держав та США у середині
36
ХІХ ст. Виняток становили Нідерланди та скандинавські країни, в яких їхні

власні суверени та уряди, як правило, підлягали юрисдикції національних
судів.
Історичною основою доктрини та практики надання юрисдикційних
імунітетів в міжнародному праві є основні принципи міжнародного права,
передусім принцип суверенної рівності держав. Історичні витоки
юрисдикційних імунітетів можна віднайти не у договірній або звичаєвій
нормі міжнародного права, а у міжнародній ввічливості (comitas gentium) –
специфічній міжнародній нормативній системі, яка традиційно регулює
міжнародні відносини поряд з нормами міжнародного права, релігії, моралі
тощо, проте не вважається таким, що має юридичну силу. Проте вже до кінця
ХІХ ст. завдяки наявності постійної та однакової національної практики його
застосування юрисдикційний імунітет з норми-звички набув ознак звичаєвої
норми – повноцінного та обов’язкового до виконання державами джерела
міжнародного права.
Принцип імунітету держави від юрисдикції будь-якого іноземного
суверена є давньою та загальновизнаною нормою міжнародного права. У
цьому контексті юрисдикційні імунітети слід розуміти як межі, в яких
можливе подання судового позову проти держав, їхніх органів та державних
підприємств у цивільних (комерційних тощо) судах інших держав, вжиття
заходів забезпечення такого позову, його розгляд, а також міру, в якій
можливо виконання судового рішення за рахунок власності іноземної
держави.
Протягом тривалого часу у міжнародному праві домінувала теорія
абсолютного імунітету, відповідно до якої позови проти іноземної держави за
відсутності її згоди на це вважалися неприйнятними. Із зникненням
біполярного поділу світу підтримка теорії абсолютного імунітету різко
зменшилася. Поступово в літературі та практиці держав стала переважати
стала функціональна (обмежувальна) теорія, яка передбачає надання
37
імунітету державі та її власності тільки у зв’язку з діяльністю, що має

суверенну природу та пов’язана зі здійсненням суверенної влади держави
(acta jure imperii), відмовляючи в імунітеті діяльності, не пов’язаній з
виконанням державою суверенних функцій (acta jure gestionis). Основна
проблема, яка тут виникає, полягає у проведенні чіткого розрізнення між
діяльністю держави, на яку розповсюджується імунітет, і такою, на яку
імунітет не поширюється.
Основні причини надання іноземним державам юрисдикційних
імунітетів (як мінімум, щодо acta jure imperii) поділяються на нормативні, які
випливають із загальновизнаного міжнародно-правового принципу
суверенної рівності держав та його наслідків – par in parem non habet
imperium (рівний над рівним не має влади) та par in parem non habet
jurisdictionem (рівний над рівним не має юрисдикції), та фактичні –
неможливість забезпечення виконання судового рішення, постановленого
судом однієї держави проти іншої.
Аналіз практики країн континентальної правової сім’ї та країн Азії з
питань юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності засвідчує, що за
умов відсутності в цих країнах спеціального законодавства, присвяченого
юрисдикційним імунітетам держав та їхньої власності, першочергового
значення набуває судова практика. Як бачимо з аналізу рішень судів Італії,
Бельгії, Франції, Австрії та Німеччини, всі ці країни поступово сприйняли
теорію функціонального імунітету держави як основну в сучасному
міжнародному праві. Її наступне закріплення у Європейській конвенції про
імунітет держав 1972 р. лише підтвердило тенденцію, що вже склалася. У
цілому огляд практики країн континентальної правової сім’ї та країн Азії
дозволяє простежити тенденцію від визнання юрисдикційних імунітетів
іноземних держав з посиланням на традиційну норму міжнародного права до
утвердження у національному законодавстві та судовій практиці цих країн
обмеженого (функціонального) підходу.
38
Узагальнення практики країн англо-американської правової сім’ї з

питань юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності дає підстави
стверджувати, що у державах англо-американської правової сім’ї, як і в
країнах континентальної правової сім’ї, ще у ХІХ ст. сформувалася та посіла
міцні позиції абсолютна теорія імунітетів іноземних держав. У 70–80-х роках
ХХ ст. країни загального права ухвалили детальні національні закони про
імунітети іноземних суверенів, що остаточно закріпили обмежений
(функціональний) підхід та були використані Комісією міжнародного права
ООН в ході кодифікації цього інституту.
Законодавство України поступово приведено у готовність до
остаточного сприйняття теорії обмеженого (функціонального) імунітету
держави. Таке сприйняття може відбутися у два способи – шляхом прийняття
спеціального закону про юрисдикційні імунітети іноземних держав або ж
шляхом приєднання до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р.
або Конвенції ООН про юрисдикційний імунітет держав та їхньої власності
2004 р. Перехід до теорії та практики застосування функціонального
імунітету може відбуватися двома способами паралельно, адже прийняття
національного закону може поєднуватися з приєднанням до відповідних
конвенцій. З урахуванням національної практики інших держав та на основі
положень Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. Конвенції
ООН про юрисдикційний імунітет держав та їхньої власності 2004 р. автором
розроблено та запропоновано проект закону України, що міститься у
Додатку 1 до дисертаційної роботи. Такий внутрішній законодавчий акт може
забезпечити повноцінне національно-правове регулювання проблем
юрисдикційних імунітетів у відповідності з міжнародними зобов’язаннями
України, а також сприяв би чіткішому застосуванню норм міжнародних
договорів українськими судами. Разом з тим, до моменту прийняття
відповідного законодавства та (або) приєднання до конвенцій навіть нове
39
процесуальне законодавство України слід тлумачити як таке, що загалом

залишається на позиціях теорії абсолютного імунітету держави.
40
РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН ДЕРЖАВ
ТА ДОКТРИНАЛЬНИХ КОДИФІКАЦІЙ У СФЕРІ
ЮРИСДИКЦІЙНИХ ІМУНІТЕТІВ ДЕРЖАВ ТА ЇХНЬОЇ ВЛАСНОСТІ
На відміну від ситуації у дипломатичному та консульському праві, що

кодифіковані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та
Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р., до прийняття
наприкінці 2004 р. Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та
їхньої власності не існувало загальної конвенції, що встановлювала б
юридичні норми стосовно юрисдикційних імунітетів держав та їхньої
власності.
Загалом зміст існуючих міжнародних договорів дають підстави для
їхньої класифікації на п’ять груп:
1) двосторонні договори, тобто договори стосовно конкретної держави,
її діяльності та державної власності, щодо яких договірні сторони беруть на
себе зобов’язання відмовитись від посилань на імунітет;
2) Брюссельська конвенція щодо уніфікації деяких правил щодо
імунітету суден, які знаходяться у державній власності від 10 квітня 1926 р.
та протокол до неї від 24 травня 1934 р.;
3) інші багатосторонні договори стосовно окремих видів власності;
4) проекти кодифікації права державних імунітетів;
5) Європейська конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 р.
Шляхом укладення міжнародного договору держави можуть обрати
один з двох варіантів: підтвердити імунітет, яким вони користуються, або ж
відмовитися від нього. Прикладом першого варіанту є практика, що склалася
у зв’язку із застосуванням Вашингтонської конвенції про порядок вирішення
інвестиційних спорів 1965 р. (Конвенції ІКСІД). Конвенцією встановлено, що
кожна договірна держава зобов’язана визнавати та виконувати фінансові
41
зобов’язання, накладені рішеннями судових органів ІКСІД, в тій же мірі,

якби йшлося про остаточні рішення власних судів відповідної держави. Разом
з тим, Конвенція залишає «питання імунітету будь-якої іноземної держави від
примусового виконання» на вирішення відповідно до внутрішнього права тієї
держави, де відбувається визнання та виконання рішення. Інший приклад –
Женевська конвенція про відкрите море 1958 р., що підтвердила абсолютний
імунітет від юрисдикції будь-якої держави, крім держави прапору для
військових суден, що знаходяться у відкритому морі.
Що стосується договорів про відмову від імунітету, то в такий спосіб
держави можуть відмовити про скасування імунітету стосовно чітко
визначених правочинів (transactions), які тісно пов’язані з повноваженнями на
здійснення юрисдикції державою суду. При цьому, звичайно, не йдеться про
відмову від принципу імунітету держави та її власності, а про винятки з нього.
Саме такий спосіб, як йтиметься далі, і був покладений в основу кодифікації
Комісії міжнародного права її першим спеціальним доповідачем з цього
приводу професором С. Сучаріткулом: спочатку встановлювалося загальне
правило про імунітет, після чого встановлювалися випадки відмови від нього
та винятки.
42
2.1. Двосторонні договори юрисдикційних імунітетів

держав
Предметом переважної більшості двосторонніх договорів щодо

імунітету держави є вираження згоди на юрисдикцію судів другої договірної
держави, що може включати відмову від імунітету (в окремих випадках –
включно з відмовою від імунітету від примусового виконання) стосовно
контрактів (contracts) або комерційних правочинів (transactions).
До перших приладів таких документів слід віднести положення мирних
договорів, що юридично поклали край Першій світовій війні: ст. 281
Версальського договору (з Німеччиною), ст. 283 Сен-Жерменського договору
(з Австрією), ст. 161 Нейїського договору (з Болгарією), ст. 216
Тріанонського договору (з Угорщиною) та ст. 268 Севрського договору (з
Туреччиною) [89]. Всі названі статті містили однакове положення: «у
випадку участі Уряду в міжнародній торгівлі, він в цьому відношенні не
матиме жодних прав, привілеїв або імунітетів, належних суверену».
Цілковита монополізація більшовицьким урядом всієї
зовнішньоторговельної діяльності призвела, як вже зазначалося вище, до
значних проблем у торгових відносинах з іншими країнами. Для вирішення
цієї проблеми СРСР у період між двома світовими війнами уклав з
державами Європи значну кількість договорів. Зокрема, у торговому договорі
між Радянською Росією і Німеччиною, укладеному 6 травня 1921 р.,
зазначалося: «У відношенні правочинів та приватноправових відносин,
укладених або встановлених у Німеччині, а також їхніх господарських
наслідків, Уряд Росії віддає юрисдикції і заходам виконання юридичних
властей Німеччини постільки, оскільки вони стосуватимуться відносин, що
виникають з контрактів, укладених з громадянами, фірмами чи корпораціями
Німеччини».
43
Після Другої світової війни така радянська договірна практика набула

поширення і її застосовування не обмежувалося виключно європейськими
державами. Такі договори, укладені після 1945 р., можна звести до однієї з
трьох моделей: «французьку» (договір з Францією), «італійську» (з Італією)
та «арабську» (з Об’єднаною Арабською Республікою) [90]. Незважаючи на
певні відмінності між ними, що обумовлені специфікою відносин між
договірними сторонами, всі вони підтверджують імунітет радянського
торгового представництва, після чого міститься стаття про передання спорів,
що виникають з «комерційних контрактів» або «комерційних правочинів
(угод), укладених або забезпечених на її території», юрисдикції судів
держави, з якою СРСР укладав такий договір. Інші торгові установи також
могли підлягати юрисдикції та виконанню рішень, проте тільки в тій частині,
що стосувалася їхньої власності.
Примусове стягнення з власності СРСР у відповідності з чинними
остаточними судовими рішеннями, постановленими проти торгового
представництва, було дозволено лише у «французькій» моделі договорів, а в
інших договорах обмежувалося лише «товарами та вимогами, не
поставленими або не виконаними торговим представництвом». Разом з тим, у
договорі йшлося про заборону застосування запобіжних заходів проти
власності торговельних представництв. Не підлягали застосуванню примусові
заходи проти власності та приміщень, призначених виключно для виконання
в іншій країні політичних та дипломатичних прав Радянського Союзу «у
відповідності з міжнародною практикою». Також заборонялись примусові
заходи проти приміщень, які торгове представництво займає в іншій країні, а
також його рухоме майно [91].
Заслуговує на увагу також і договірна практика Сполучених Штатів
Америки, яка склалася як до, так і після Другої світової війни у зв’язку з
укладанням цілої низки договорів про дружбу, торгівлю та навігацію, що
містили положення стосовно взаємного імунітету договірних сторін від
44
позовів та виконання судових рішень. Типовим прикладом таких договорів є

Договір про дружбу, торгівлю та навігацію між США та Італією від 2 лютого
1948 р. [92] Припинення цієї практики було викликано офіційним зверненням
Генерального атторнея, який зазначав, що укладення подібних договорів
суттєво ускладнює захист інтересів США за кордоном [93, с. 827].
Договірна практика України у сфері юрисдикційних імунітетів загалом
зводиться до того, що у двосторонні угоди про сприяння та захист інвестицій
можуть включатися положення про розв’язання інвестиційних спорів,
зокрема шляхом створення арбітражу ad hoc, або звернення до процедури,
передбаченої Вашингтонською конвенцією про вирішення інвестиційних
спорів між державами та іншими особами від 18 березня 1965 р. У випадку
виникнення таких спорів Україна та її контрагент зобов’язуються на
посилатися на свій імунітет від судового провадження. Подібні положення
містяться, наприклад, у договорі про сприяння та взаємний захист інвестицій
з Кувейтом [94]. Крім того, при укладанні договорів про позики грошових
коштів у міжнародних фінансових інституцій Україна змушена у договірному
порядку відмовлятися від свого імунітету [95].
В цілому можна зробити висновок, що двостороння договірна практика
держав звертається до питання юрисдикційних імунітетів лише у випадках,
де це необхідно для забезпечення тих чи інших економічних інтересів
(торгівлі, інвестицій, позичок тощо). В цьому сенсі двостороння договірна
практика дає значно менше матеріалу для аналізу цього міжнародно-
правового інституту, ніж навіть національне законодавство країн світу.
45
2.2. Брюссельська конвенція 1926 р. та

Додатковий протокол до неї 1934 р.
10 квітня 1926 р. у Брюсселі була відкрита для підписання Міжнародна

конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету суден, які
знаходяться у державній власності. Ця Конвенція, що досі є чинною у
відносинах між деякими державами, являє собою по суті єдину до цього часу
успішну спробу міжнародної уніфікаційної конвенції в галузі державного
імунітету. 24 травня 1934 р. до зазначеної конвенції було додано протокол.
До того часу зусилля юристів щодо прирівнювання правового статусу
державних та приватних торговельних суден зводилися до кількох статей
проектів конвенцій, зокрема, статті ІІ проекту Міжнародних правил щодо
юрисдикції судів у провадженнях проти суверенних держав або глав
іноземних держав, що був прийнятий на пленарному засіданні Інституту
міжнародного права у 1891 р., статті XI Брюссельської конвенції від
23 вересня 1910 р., статті XVII Барселонського Статуту 1921 р., стаття XIII
Женевського Статуту 1923 р. [96, с. 99; 5, с. 92]. На початку ХХ ст. на
Лондонській конференції Морської комісії (Comite Maritime) професором
Мацунамі (Японія) було запропоновано скасувати імунітети суден, що
перебувають у державній власності, у випадках зіткнень на морі [97]. Проте
лише у 1926 р. було укладено першу конвенцію, яка прямо врегулювала
питання імунітетів державних суден, що беруть участь у торговельній
діяльності.
У 1922 р. скасування юрисдикційних імунітетів для суден, що
перебувають у державні власності та беруть участь у комерційній діяльності,
було запропоновано суддею англійського адміралтейства Морісом Гіллом.
Ця пропозиція була затверджена постановою Міжнародного морського
комітету на його конференції у Лондоні, а перший проект конвенції було
подано на розгляд Брюссельської дипломатичної конференції з морського
46
права у 1925 р. Нарешті, 10 квітня 1926 р. Конвенція міжнародна конвенція

для уніфікації деяких правил щодо імунітету суден, які знаходяться у
державній власності, була прийнята на міжнародній конференції за участі
таких країн, як Бельгія, Бразилія, Велика Британія, Данія, Естонія, Іспанія,
Італія, Латвія, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща,
Португалія, Угорщина, Франція, Чилі, Швеція, Югославія та Японія.
За висловом основного доповідача на конференції професора Жильбера
Жіделя (Gilbert Gidel), причиною прийняття Конвенції є участь державних
суден у комерційній діяльності [94, с. 362]. Основна мета Конвенції –
прирівнювання статусу торгових суден, що використовуються державою, до
статусу приватних комерційних суден з питання імунітетів.
Стаття 1 Конвенції визначає: «Морські судна, що перебувають у
власності держави або експлуатуються нею, вантажі, що їм належать, та
вантажі й пасажири на суднах, що належать уряду, а також держави, які є
власниками або користувачами таких суден, або власниками таких вантажів,
підкоряються у відношенні до вимог, які стосуються таких суден та вантажів,
таким же самим нормам про відповідальність та зобов’язання, які
застосовуються до приватних суден, вантажів та обладнання».
Аналіз цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується виключно
матеріально-правових питань, підтверджуючи чинність місцевого
законодавства для суден, що перебувають у державній власності, та вантажів,
що на них перевозяться. При цьому вона не підпорядковує такі судна та
вантажі місцевій юрисдикції.
Натомість стаття ІІ Брюссельської конвенції містить таке положення:
«Для виконання таких боргів та зобов’язань встановлюються такі ж правила
стосовно юрисдикції судів, такі ж види судових позовів та такі ж процедура,
як і у випадку приватних торговельних суден, вантажів та їхніх власників».
Саме ця стаття урівнює статус державних та звичайних приватних
торгових суден та вантажів шляхом підпорядкування перших юрисдикції
47
місцевих судів. Крім того, прирівнюються статуси держав як судновласників

та приватних осіб, що займаються морехідним бізнесом.
У статті ІІІ здійснюється розмежування між комерційними морськими
перевезеннями та іншими видами діяльності держав на морі. Відповідно до
частини першої цієї статті «положення перших двох статей договору не
застосовуються до військових, патрульних, шпитальних, допоміжних та
постачальних суден, іншого флоту, що знаходиться у власності держави або
екплуатуються нею у час виникнення підстави для позову виключно на
урядовій та некомерційній службі, і що такі судна не можуть бути
конфісковані, відчужені або затримані шляхом ані будь-якого юридичного
процесу, ані внаслідок провадження з речових позовів».
Разом з тим, частина третя тієї ж статті Конвенції надає можливість
звертатися до судів держави, якій належить наділене імунітетом судно, у
випадках позовів стосовно зіткнень або інших інцидентів при навігації,
позовів стосовно допомоги, рятування або загального розподілу збитків,
понесених внаслідок аварії, а також з позовами, пов’язаними з ремонтом,
постачанням та іншими контрактами, пов’язаними з судном.
Конвенція також містить аналогічні за змістом положення стосовно
належних державі вантажів, що перевозяться на суднах некомерційних, а
також на комерційних суднах з урядовими або некомерційними цілями.
Станом на 1 червня 1931 р. жодна з держав, що підписали
Брюссельську конвенцію, не передала депозитарію ратифікаційні грамоти. В
той же час, серед фахівців розпочалися дискусії щодо правильного
тлумачення терміну «судна, що експлуатуються державою» (vessels operated
by a State). Очевидно, що метою Конвенції було обмеження застосування
імунітету в тих випадках, коли від загалом визнавався. Разом з тим, термін
«експлуатуються державою» в цьому контексті, судячи з усього, повинен
означати, що приватні судна, що використовуються державою для виконання
урядових завдань або з некомерційною метою, звільнені не тільки від усіх
48
запобіжних заходів, але й від будь-яких речових позовів. Багато хто з

дослідників та державних діячів наголошував на тому, що такі імунітети для
приватних суден, що експлуатуються державою, не є виправданими, і що
позов щодо права на річ (тобто позов щодо речових прав) не в змозі
зашкодити державному імунітету.
Зокрема, така ситуація суперечила сталій практиці англійських судів,
відповідно до якої за приватними суднами, що зафрахтовані або реквізовані
іноземним урядом, не визнавалося жодних імунітетів у провадженні за
позовами стосовно речових прав (proceedings in rem). З цим пов’язані
заперечення Великої Британії проти поширення імунітетів від речових
позовів на приватні судна, що використовувалися або експлуатувалися
державою, проте не перебували у її власності. Прийняття цього
застереження, власне, і становить зміст Додаткового протоколу до
Брюссельської конвенції, підписаного 24 травня 1934 р. у Брюсселі.
Стаття 1 Додаткового протоколу визначає, що судна, зафрахтовані
державами на визначений строк або протягом певного плавання, за умови,
що вони виключно використовуються з урядовими та некомерційними
цілями, не підлягають жодним конфіскаціям, арештам або затриманням.
Разом з тим, зазначається, що цей імунітет не стосується жодних прав або
юридичних засобів захисту прав, належних зацікавленим сторонам.
Це застереження було повністю сприйняте й іншими судами
європейських держав. Так, палата у цивільних справах Верховного суду
Німеччини у 1938 р. підтвердила рішення апеляційного суду м. Гамбург у
справах суден «Visurgis» та «Siena», зазначивши, що німецькі суди мають
повноваження розглядати позови стосовно речових прав на приватне судно,
яке знаходиться у строковому фрахті іноземної держави, проте не
експлуатується нею7. Посилаючись на ст. 1 Додаткового протоколу 1934 р.,
суд указав на те, що присутність судна в межах німецької юрисдикції не є
умовою для подання речового позову або позову про відшкодування шкоди в
7
A-D. 1938-40, No. 94; R.G.Z., vol. 157, pp. 389 et seq
49
німецьких судах. Суд протлумачив відмінності у формулюванні ст. 1

Додаткового протоколу та частини першої ст. 3 Брюссельської конвенції у
тому сенсі, що провадження у речових позовах стосовно зафрахтованих
суден відповідно до Додаткового протоколу не вважаються забороненими
міжнародним правом.
Підсумовуючи зміст Брюссельської конвенції 1926 р. та Додаткового
протоколу до неї від 1934 р., необхідно передусім підкреслити їхній вкрай
обмежений характер. По-перше, єдиною метою Конвенції є обмеження
імунітетів суден, що перебувають у власності держави або експлуатуються
нею. При цьому зазначена мета досягається доволі казуальними методами:
автори документу навіть не намагалися систематично викласти принцип
недискримінації між торговими суднами, що знаходяться у державній та
приватній власності, у зв’язку із здійсненням державою її територіального
суверенітету не тільки у судовому, але й у фіскальному, санітарному та
адміністративному аспектах. По-друге, Брюссельська конвенція та протокол
до неї застосовуються лише до комерційної діяльності держав на морі і не
застосовуються до будь-яких інших установ держави, що також беруть участь
у торговельній діяльності.
Конвенція та Додатковий протокол набули чинності у 1936 р. Її
сторонами на сьогодні є 29 держав. Цікаво, що Велика Британія, яка була
серед ініціаторів їх прийняття та брала активну участь у розробці цих
документів, спромоглася ратифікувати Брюссельську конвенцію та Протокол
лише у 1978 р. І США, і СРСР, хоч і з різних причин, проігнорували роботу
над створенням Конвенції. Так, США посилалися на те, що вирішили ці
питання у внутрішньому законодавстві у зв’язку з прийняттям Закону про
державні судна (Public Vessels Act), 1925 р. Радянський Союз, дотримуючись
загалом концепції абсолютного імунітету держави, в разі необхідності
вирішував питання, що виникали у торгівлі з окремими державами, шляхом
укладення двосторонніх договорів.
50
Беручи до уваги обмеженість предмету регулювання Брюссельської

конвенції 1926 р. та той факт, що вона ніколи не мала універсального
застосування, не можна все ж не визнати її першою вдалою спробою
міжнародного договору, який впорядковував норми стосовно юрисдикційних
імунітетів держав та їхньої власності. Обмеження імунітетів у випадках
морської торгівлі був визнаний судами цілої низки країн, що не були
сторонами Брюссельської конвенції (наприклад, Єгипту та Аргентини) [5,
с. 90–91, 99]. Саме завдяки принципам, закладеним у Брюссельській
конвенції, сформувалася загальна практика відмови в імунітеті державним
торговельним суднам.
51
2.3. Міжнародні договори стосовно імунітетів

окремих видів власності
Сучасна система міжнародних договірних норм стосовно імунітетів

окремих видів власності складається з положень стосовно імунітетів таких
об’єктів, як:
1) військові та торговельні судна;
2) повітряний транспорт;
3) космічні апарати.
Окрім Брюссельської конвенції 1926 р., про яку йшлося у
попередньому параграфі, існує ціла низка багатосторонніх договорів, що
визначають умови збереження імунітетів за певними видами морських суден,
що належать державі або ж експлуатуються нею. Такими договорами
визнаються три види суден, що належать державі:
а) військові судна8, імунітет за якими зберігається, як чітко визначено у
частині першій ст. 8 Женевської конвенції про відкрите море 1958 р. [98] та
ст. 95 Конвенції ООН з морського права 1982 р. [99];
б) морські судна, що належать державі або ж експлуатуються нею у
некомерційних цілях, статус яких загалом прирівняний до статусу військових
суден9;
3) морські судна, що належать державі або ж експлуатуються нею у
комерційних цілях, які не користуються імунітетом та прирівнюються до
приватних торгових суден10.
8
Стаття 29 Конвенції ООН з морського права визначає військовий корабель як судно,
приналежне до збройних сил будь-якої держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють
такі судна його національності, знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває
на службі уряду даної держави і прізвище якого занесено до відповідного списку
військовослужбовців чи еквівалентний йому документ, і має екіпаж, підлеглий регулярній
військовій дисципліні.
9
Див. статті 29-31 Конвенції ООН 1982 р.
10
Див. підрозділ В розділу 3 Частини ІІ Конвенції ООН 1982 р.
52
Зазначимо, що відмінність між другим і третім видом суден

визначається саме метою використання судна, а не мірою, в якій держава
володіє ним.
Військові судна та судна, що є власністю держави або експлуатуються
нею, загалом мають подібний імунітет відповідно до міжнародно-правових
норм, які регулюють захист та збереження морського довкілля. Так,
відповідно до частини четвертої ст. 7 Лондонського конвенції про
запобігання забрудненню моря шляхом викиду відходів 1972 р., Конвенція не
застосовується до суден та літальних апаратів, що відповідно до
міжнародного права користуються суверенним імунітетом. Втім, у деяких
договорах, наприклад у Конвенції МАРПОЛ 1973 р., хоча і міститься
положення про виключення дії їхніх положень щодо суден, які відповідно до
міжнародного права користуються суверенним імунітетом, від сторін
вимагається забезпечення у можливій та розумній мірі виконання належними
їй суднами положень Конвенції. Схожою за своєю дією є ст. 376 Конвенції
ООН з морського права 1982 р.
Цікавим прикладом сучасного трактування поняття «судно, що
належить державі» є прийнята 2001 р. Конвенція ЮНЕСКО про охорону
підводної культурної спадщини, під якою розуміють затонулі державні судна
та літальні апарати, що знаходяться під водою щонайменше 100 років та
мають культурну, історичну, або археологічну цінність. Розробники названої
конвенції не включили до нього окремої статті, що визначала б, які судна
підпадають під це визначення. Натомість, у Конвенції є посилання на
правовий режим морського простору, в якому такі судна були знайдені. Так,
частина третя ст. 7 встановлює зобов’язання прибережної держави
повідомити про знахідку таких затонулих суден державі прапору. У
виключній економічній зоні, на континентальному шельфі та Районі
морського дна державам забороняється провадити будь-яку діяльність щодо
затонулих суден без згоди держави прапору (частина сьома ст. 10). Нарешті,
53
ст. 13 проекту звільняє військові та інші урядові судна або військову авіацію,
що мають суверенний імунітет та експлуатуються у некомерційних цілях, від
зобов’язань повідомляти про знахідки підводної культурної спадщини у
виключній економічній зоні, на континентальному шельфі та Районі
морського дна за умови, що вони виконують звої звичайні завдання, а не
діяльність, спрямовану на підводну культурну спадщину. Втім, подібно до
інших конвенцій, зазначена стаття супроводжується вимогою до договірних
сторін в розумній та можливій мірі дотримуватися загальних норм цієї
конвенції.
Відповідно до Паризької, Віденської та Брюссельської конвенцій про
цивільну відповідальність за ядерну шкоду договірні сторони не мають права
посилатися на юрисдикційні імунітети перед судами, що згідно з
положеннями конвенцій є компетентними, за винятком заходів виконання
судового рішення. Зокрема, стаття Х Брюссельської конвенції про
відповідальність експлуатантів ядерних суден 1962 р. визначає, що стосовно
встановлених Конвенцією зобов’язань сторони відмовляються від будь-яких
імунітетів від юридичних процесів. При цьому зазначається, що оскільки
кожна сторона повинна зважати на важливість захисту довкілля в Антарктиці,
військові або інші судна, що належать державі або експлуатуються нею з
некомерційними цілями, не підлягають арешту або затриманню.
Брюссельська конвенція про арешт морехідних суден 1952 р.
запроваджує важливий виняток до норми про імунітет держави від
примусових заходів. Нею передбачені значні повноваження щодо арешту
морехідних суден у зв’язку з будь-яким судовим позовом, а також
дозволяється арешт інших суден, які належать одній і тій же особі, при чому
під «особою» розуміють, серед іншого, уряд, його установи та органи влади.
У Конвенції відсутнє посилання на імунітет військових суден, у зв’язку з чим
деякі держави (зокрема, Велика Британія) при ратифікації зробили
застереження щодо збереження за собою права не застосовувати положення
54
Конвенції до військових, або інших суден, що належать іншій державі або

використовуються нею.
Цікавий приклад знаходимо і у двосторонній договірній практиці
Радянського Союзу. Так, до Договору про торгову навігацію, укладеному між
СРСР та Великою Британією, додавався Протокол про обмеження імунітету
стосовно вимог щодо заробітної плати або трудових контрактів членів
команди суден, що належать договірним сторонам. У Протоколі до того ж
Договору від 1 березня 1974 р. сторони домовилися про здійснення цивільної
юрисдикції з усіх питань, що стосуються будь-якого судна, що задіяне у
комерційній діяльності, в тому числі – перевезення пасажирів та вантажів,
«відповідно до нормальних юридичних процедур що застосовуються до
справ приватного характеру». У ст. 2 заборонявся арешт належних
Радянському Союзові суден та вантажів на виконання будь-якого судового
рішення або затвердженої судом мирової угоди. Разом з тим, встановлювався
обов’язок держави, що виступає на стороні відповідача, «вжити необхідні
адміністративні заходи для того, щоб таке рішення чи мирова угода набули
чинності».
Повітряні судна
Статус урядового повітряного транспорту по-різному регулюється в
різних міжнародних договорах. Державні повітряні судна, під якими
Чиказька конвенція від 7 грудня 1944 р. розглядає повітряні судна, що
використовуються на військовій, митній та поліцейській службах,
користуються спеціальними привілеями відповідно до Паризької конвенції
про повітряну навігацію для державних повітряних суден. Римська конвенція
про уніфікацію певних правил щодо запобіжного затримання повітряних
суден 1933 р. забороняє таке затримання та будь-які інші подібні дії щодо
повітряних суден, які зайняті виключно на урядовій службі, в тому числі
поштовій, за винятком торговельних суден.
55
Варшавська конвенція про перевезення товарів повітряним

транспортом 1929 р. застосовується не тільки до цивільної авіації, а й в силу
частини першої ст. 2 і до перевезення, що здійснюється державою. Втім,
відповідно до Додаткового протоколу сторони мають право під час
приєднання чи ратифікації зробити застереження, що частина перша ст. 2 не
застосовується до міжнародних повітряних перевезень, що безпосередньо
здійснюються державою. Положення Конвенції також не розповсюджуються
на повітряні судна, що використовуються на військовій, митній та
поліцейській службах. В силу цього зазначені судна не мають права прольоту
над територією іншої держави або посадки на ній без її дозволу на це або
спеціальної угоди щодо цього. Тут, звичайно, треба мати на увазі, що згідно
зі ст. 79 Чиказької конвенції повітряні перевезення, які здійснюються
державними авіалініями, є цивільною авіацією, а використовувані в ній
повітряні судна не вважаються «державними».
Характеризуючи міжнародні конвенції, що регулюють боротьбу з
актами незаконного втручання у діяльність цивільної авіації, необхідно
відзначити, що вони застосовуються й до повітряних суден, що належать або
експлуатуються державою, за винятком тих, що використовуються на
військовій, митній або поліційній службі [100; 101; 102; 103; 104].

різноманітних форм, які передбачають її пряму згоду [121].
Оскільки робота Я. Броунлі, на нашу думку, є надзвичайно цікавою та
нетиповою для інших проектів кодифікації інституту імунітету держав у
міжнародному праві, видається за доцільне детальніше зупинитися на ній.
Так, Я. Броунлі запропонував такі критерії, які свідчать про відсутність у
національної правової системи предметної компетенції (ratione materiae)
56
розглядати справу, «але не вирішують питання про компетенцію як окремо,

так і разом»:
1. Чинність, значення та наслідки правочинів суверенних держав
відповідно до міжнародного публічного права не можуть бути предметом
розгляду у національних судах інших держав.
2. Чинність, значення та наслідки внутрішніх адміністративних або
законодавчих актів суверенних держав відповідно до міжнародного права не
можуть бути предметом розгляду у національних судах інших держав.
3. Правова система держави суду не повинна приймати компетенцію
щодо питань, врегулювання яких віднесено до іншого контексту правових
засобів, ніж правова система держави суду.
4. Зміст, спосіб та процедура здійснення зовнішньої та оборонної
політики іноземних держав є питаннями, що знаходяться поза межами
компетенції держави суду.
5. Міждержавний арбітраж знаходиться поза межами юрисдикції
держави, на території якої він відбувається.
6. Правочини, які відносяться до дійсності, значення та імплементації
міжурядової угоди, що передбачають створення агенцій, інституцій або
фондів на підставі норм міжнародного публічного права знаходяться поза
межами компетенції правової системи держави суду.
Друга група критеріїв, запропонована Я. Броунлі, вказує на наявність
предметної компетенції (ratione materiae) правової системи держави суду,
«але не вирішують питання про компетенцію як окремо, так і разом»:
1. Якщо сторони не домовилися інакше, правова система держави суду
має компетенцію щодо проваджень стосовно комерційних угод, стороною
яких є іноземна держава або її представник.
2. Правова система держави суду має компетенцію щодо проваджень
стосовно правових спорів, які виникають від приватноправових
правовідносин, учасником яких є іноземна держава або її представник; група
57
правовідносин, про які йдеться, включає наступні категорії (але не

обмежується ними): комерційні контракти, контракти про надання послуг,
позички та фінансові угоди; гарантії або поручительства за фінансовими
зобов’язаннями; власність, володіння або використання власності; захист
промислової або інтелектуальної власності; правові ситуації, які пов’язані з
участю у корпораціях, товариствах або об’єднаннях, а також партнерствах;
речові позови щодо суден та вантажів; векселі.
стосовно правових спорів, які виникають з правовідносин, що не
розглядаються судом як приватноправові, але тим не менш засновуються на
принципах добросовісності та правової захищеності в контексті
національного права. Зокрема, у певних правових системах трудові договори
можуть відноситися до адміністративного права.
стосовно трудових договорів та договорів про надання професійних послуг,
стороною яких є іноземна держава або її представник за умови, що
правовідносини, про які йдеться, не стосуються суверенної діяльності
(наприклад, управління військово-морською базою).
5. Правова система держави суду має компетенцію щодо проваджень,
які стосуються смерті, особистої шкоди особі, загибелі чи пошкодженню
майна, що сталися внаслідок дії або бездіяльності іноземної держави або її
представника. В цьому контексті не має значення, чи був акт держави
частиною її політики (наприклад, політичне вбивство). Складним питанням,
зауважує Я. Броунлі, є те, чи може такий виняток з принципу імунітету
застосовуватися до правомірних дій іноземної держави.
які стосуються будь-якого права або інтересу іноземної держави у рухомій чи
нерухомій власності, незалежно від того, чи це право або інтерес виникли в
результаті правонаступництва, подарунку або заволодіння безхазяйною
58
річчю, або це право чи інтерес щодо керування власністю, яка є частиною

спадкового майна, майна недієздатної особи або банкрута, або це право чи
інтерес в керуванні майном компанії, що перебуває у стадії банкрутства або
ліквідації, або ж це право чи інтерес у керуванні довірчою власністю або
іншою власністю, яка утримується на основі фідуціарних (довірчих)
відносин.
які відносяться до податкових зобов’язань, прибуткового податку, мит,
реєстраційних зборів тощо, за умови, що такі зобов’язання є нормальним
наслідком комерційних або інших правовідносин у контексті
внутрішньодержавної правової системи та за умови, що відповідне
законодавство застосовується без дискримінації [120, с. 329–332].
Підхід Я. Броунлі зустрів в Інституті міжнародного права шквал дуже
гострої критики. Її узагальнення здійснила Г. Фокс [31, с. 91–92]. Так, автора
проекту звинувачували у змішуванні процесуального імунітету, який
надається державі як стороні судового провадження, з непідвідомчістю
справи суду, англо-американською доктриною «дії держави» (act of state),
принципом forum non conveniens, та застосовним правом. Заявляли також, що
невиправданими є його посилання на доктрину «дії держави», не визнану
континентальною правовою сім’єю та надто тісно пов’язану з конституційно-
правовими традиціями Великої Британії та США. Інші критики
звинувачували Я. Броунлі у неправильному використанні термінології
міжнародного приватного права та в тому, що треба говорити не про
компетентність правової системи в цілому (що включає як законодавчу, так і
судову сфери), а тільки про судову юрисдикцію. Нарешті, перелік критеріїв,
за яких розгляд справи національним судом неможливий, на думку критиків
Я. Броунлі, був занадто широким і включав випадки, щодо яких національні
суди успішно здійснювали свою юрисдикцію у повній відповідності з
міжнародним правом.
59
Остаточний текст резолюції, після внесення до цього численних

поправок та застережень, було прийнято на Базельській сесії Інституту
міжнародного права у 1991 р. На жаль, в остаточному вигляді вона, на нашу
думку, є надто загальною та не дає відповіді на питання про предметну
компетенцію з питань, які стосуються юрисдикційних імунітетів. Наведена
же вище критика підходу Я. Броунлі є, на наше переконання, надто гострою.
Навпаки, підхід, застосований ним, може використовуватися у національних
законодавчих актах в тих аспектах, які стосуються визначення предметної
юрисдикції суду.
Таким чином, проведений аналіз передумов прийняття та особливостей
змісту Європейської конвенції про імунітет держав дозволяє дійти висновку,
що вона загалом відповідає концепції «функціонального» або «обмеженого»
імунітету. Втім, Конвенція не дає можливості занадто широко тлумачити
поняття acta jure gestionis та передбачає точні винятки з принципу
державного імунітету, що робить її загалом прийнятним компромісом навіть
з прибічниками концепції абсолютного юрисдикційного імунітету держави та
її власності. Все це дає підстави для серйозного розгляду можливості
приєднання України до зазначеної Європейської конвенції.
60
Предметом переважної більшості двосторонніх договорів щодо

імунітету держави є надання згоди на юрисдикцію судів другої договірної
держави, що може включати відмову від імунітету (в окремих випадках –
включно з відмовою від імунітету від примусового виконання) стосовно
контрактів (contracts) або комерційних правочинів (transactions).
Договірна практика України у сфері юрисдикційних імунітетів
зводиться до того, що у двосторонні угоди про сприяння та захист інвестицій
можуть включатися положення про розв’язання інвестиційних спорів,
наприклад, шляхом створення арбітражу ad hoc, або звернення до процедури,
передбаченої Вашингтонською конвенцією про порядок вирішення
інвестиційних спорів між державами та особами інших держав 1965 р. У
випадку виникнення таких спорів Україна та її інша договірна сторона
зобов’язуються не посилатися на свій імунітет від судового провадження.
Крім того, Україна змушена у договірному порядку відмовлятися від свого
імунітету при укладенні договорів про позики грошових коштів у
міжнародних фінансових інституцій.
Брюссельська конвенція від 10 квітня 1926 р. та Додатковий протокол
до неї від 24 травня 1934 р. є першим прикладом вирішення питання
юрисдикційних імунітетів на рівні багатостороннього міжнародного договору
з конкретного питання – правового статусу державних та приватних
торговельних суден. Беручи до уваги обмеженість предмета регулювання
Брюссельської конвенції 1926 р. та той факт, що вона ніколи не мала
універсального застосування, не можна не визнати її першою вдалою
спробою міжнародного договору, який впорядковував норми стосовно
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності. Обмеження імунітетів у
випадках морської торгівлі було визнано судами цілого ряду країн, що не
були сторонами Брюссельської конвенції (наприклад Єгипту та Аргентини).
61
Саме завдяки принципам, закладеним у Брюссельській конвенції,

сформувалася загальна практика відмови в імунітеті державним
Договірне міжнародне право сьогодні передбачає імунітети окремих
видів власності, зокрема таких об’єктів, як: військові та торговельні судна;
повітряний транспорт; космічні апарати. Військові судна та судна, що є
власністю держави або експлуатуються нею, загалом мають подібний
імунітет відповідно до міжнародно-правових норм, які регулюють захист та
збереження морського довкілля. Втім, у деяких договорах, наприклад у
Конвенції МАРПОЛ 1973 р., хоча і міститься положення про виключення дії
їхніх положень щодо суден, які відповідно до міжнародного права
користуються суверенним імунітетом, від сторін вимагається забезпечення у
можливій та розумній мірі виконання належними їй суднами положень
Конвенції. Схожою за своєю дією є ст. 376 Конвенції ООН з морського права
1982 р.
Статус урядового повітряного транспорту регулюється в різних
міжнародних договорах неоднаково. Державні повітряні судна, під якими
Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р. розглядає повітряні судна,
що використовуються на військовій, митній та поліцейській службах, мають
спеціальні привілеї відповідно до Паризької конвенції про повітряну
навігацію для державних повітряних суден 1919 р. Римська конвенція про
уніфікацію певних правил щодо запобіжного затримання повітряних суден
1933 р. забороняє таке затримання та будь-які інші подібні дії щодо
повітряних суден, які зайняті виключно на урядовій службі, в тому числі
поштовій, за винятком торговельних суден.
Наразі автору не відомі прецеденти, в яких ставилося б питання
юрисдикційних імунітетів держав щодо космічних об’єктів, проте легко
передбачити можливість появи таких випадків, зокрема у зв’язку зі стрімкою
комерціалізацією космічних польотів (насамперед виникненням «космічного
62
туризму»). З огляду на природу дослідження космічного простору логічною є

точка зору, відповідно до якої вирішення спорів як деліктної, так і договірної
природи у компетентній судовій установі повинно базуватися на
спеціальному режимі, що застосовується до космічного простору, а не на
загальних нормах стосовно імунітетів держав. Саме таку точку зору у своїй
доповіді від 4–15 лютого 2002 р. висловила Спеціальна комісія Шостого
комітету ГА ООН щодо вирішення окремих питань стосовно Проекту статей
Комісії міжнародного права 1991 р.
Оцінюючи внесок доктринальних кодифікацій у розвиток інституту
юрисдикційних імунітетів держав у міжнародному праві, автор зазначає, що
багато з них адекватно відображали та потенційно спрямовували розвиток
практики держав та були використані в роботі Комісії міжнародного права
ООН. На особливу увагу заслуговує робота Я. Броунлі в рамках Інституту
міжнародного права (1987–1991 рр.) як фактично єдина розгорнута спроба
створити перелік критеріїв за предметом спору, відповідно до яких та чи інша
справа підлягає або не підлягає юрисдикції національної правової системи.
Проведений аналіз передумов прийняття та особливостей змісту
Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. дозволяє дійти висновку,
що вона загалом відповідає концепції «обмеженого» або «функціонального»
імунітету. Конвенція демонструє тотожність концепцій функціонального
імунітету держави та обмеженого імунітету держави, оскільки обидві вони
ґрунтуються на визначенні відмінності між діяльністю держави, яка пов’язана
зі здійсненням нею суверенної влади (acta jure imperii) і на яку юрисдикційні
імунітети поширюються у повному обсязі, і діяльністю держави, яка не має
суверенного характеру (acta jure gestionis), стосовно якої юрисдикційні
імунітети можуть бути правомірно обмежені державою суду.
63
Крім цього, у преамбулі Конвенції міститься вказівка на те, що «норми

звичаєвого міжнародного права продовжуватимуть регулювати питання, не
передбачені положеннями цієї Конвенції». Вказівка про збереження дії
звичаєвих норм міжнародного права видається дещо невдалою, адже сенс
створення Конвенції і полягав в тому, щоб внести ясність у питання,
національна практика держав з якого є надзвичайно заплутаною та
суперечливою, хоча, зрозуміло, звичаєві норми не діятимуть у питаннях,
прямо врегульованих Конвенцією.
Додаткова вказівка на обмеження сфери застосування Конвенції
міститься у Резолюції 59/508 ГА ООН (додатком до якої є текст Конвенції),
де вказується, що Конвенція не розповсюджується на кримінальне
судочинство. В цьому сенсі незрозуміло, чи залишає Конвенція можливість
для особи, яка постраждала від злочину, вступити у кримінальний процес як
цивільному позивачу (з вимогою відшкодування шкоди до іноземної
держави), що допускається процесуальним законодавством багатьох країн
континентальної правової сім’ї, в тому числі й України.
У таких випадках більшість судів сучасних держав спираються на
визначення держави, які можна знайти ще у Конвенції Монтевідео про права
та обов’язки держави 1933 р. і які включають наявність визначеної території,
постійне населення, уряд та здатність вступати у відносини з іншими
державами. Актуальність цих критеріїв підтверджувалася Комісією
міжнародного права ООН [142]. Зокрема, вирішуючи у 1988 р. справу щодо
Я. Арафата, Касаційний суд Італії відмовився скасувати ордер на його арешт
на підставі того, що ця особа буцімто користується імунітетом. Суд
встановив, що Організацію Визволення Палестини не можна було розглядати
як державу, оскільки будь-який територіальний контроль, який вона
здійснювала над таборами біженців, залежав від згоди Держави Ізраїль. На
64
думку суду, статус спостерігача, наданий ООН Організації Визволення

Палестини, мав на меті лише сприяння національному самовизначенню
палестинців. Нарешті, суд зазначив, що Організація Визволення Палестини
не володіла в Італії правом посольства, а будь-які відносини між Я. Арафатом
та Італійською Республікою (зокрема, його прийняття Президентом
Республіки) мали іншу природу, ніж відносини між суверенними
державами [143]. Аналогічну позицію зайняли і американські суди: у 1991 р.
Апеляційний Суд США підтвердив, що відсутність території, населення та
ефективного контролю над ними не дає підстав вважати Організацію
Визволення Палестини державою [144].
Обґрунтованою видається думка Б. Гесса, який писав, що регулятивна
мета імунітету, що полягає в уникненні політично мотивованих позовів проти
іноземних держав, говорить на користь поширення імунітету на «рухи
визволення» [16].
Іншим важливим питанням конвенційних дефініцій було визначення
«державного підприємства». В ході роботи Комісії міжнародного права ООН
було визначено два підходи до проблеми «державних підприємств». Так
званий «структурний підхід» зосереджується виключно на юридичній
автономності держави і не надає імунітету державним підприємствам, що є
самостійними юридичними особами. Протилежний («функціональний»)
погляд на це питання полягає у необхідності щоразу вирішувати, чи повинен
розповсюджуватися імунітет на конкретне підприємство, чи ні. Саме
функціональний підхід, який є логічним продовженням концепції
обмеженого імунітету, було застосовано у проектах статей 1991 р. та 2002 р.,
а також в остаточному тексті Конвенції (пункт 1 «b» ііі), де йдеться про
«державні установи або інституції або інші утворення тією мірою, якою вони
мають повноваження здійснювати і фактично здійснюють суверенну владу
держави». При цьому визначення «державного підприємства» як таке в
проекті відсутнє.
65

5. Інтелектуальна та промислова власність

Виняток з принципу імунітету держави стосовно інтелектуальної та
промислової власності було включено до Конвенції за прикладом
Європейської конвенції про імунітет держави 1972 р. (ст. 8), англійського
закону про імунітет держав (п. 9) та низки інших національних актів
законодавства (Пакистан та Південно-Африканська Республіка), тоді як
законодавство США окремо такого винятку не містить (втім, воно, вочевидь,
мається на увазі з доволі широкого формулювання винятків з принципу
імунітету).
Цікаво, що на відміну від більшої кількості статей Конвенції, її
редакція з проекту 1991 р. залишилася незмінною. Стаття 14, яка має назву
«Інтелектуальна та промислова власність» передбачає, що «якщо відповідні
держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет
від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, що звичайно має
компетенцію розглядати справи, які стосуються:
a) встановлення будь-якого права цієї держави відносно патенту,
промислового зразка, торговельного або фірмового найменування, товарного
знака, авторського права або будь-якої іншої форми інтелектуальної або
промислової власності, що користується правовим захистом, у тому числі на
тимчасовій основі, у державі суду; або
b) передбачуваного порушення цією державою на території держави
суду права такого характеру, як зазначено в підпункті (а), що належить третій
особі й захищається в державі суду».
Стаття 14 Конвенції виходить з припущення, що в державі суду
інтелектуальна та промислова власність користується правовим захистом,
який забезпечується судом, що має повноваження відновити відповідні права,
66
якщо вони порушуються. Відповідно, держава не повинна посилатися на

імунітет, коли її права на ту чи іншу інтелектуальну або промислову
власність оспорює будь-яка третя особа, що претендує на володіння таким
правом.
В законодавстві більшості країн світу передбачається, що права на
об’єкти інтелектуальної та промислової власності набуваються шляхом
звернення із заявкою до компетентних державних органів та її реєстрації
останніми. Значного розповсюдження набула практика, коли правовий захист
інтелектуальній та промисловій власності надається з моменту звернення із
заявкою на реєстрацію. Отже, в принципі слід допустити можливість як
звернення держави до компетентного суду за захистом своїх прав, так і
звернення іншої особи у зв’язку з тим, що, на її думку, держава порушує її
права. Щоправда, Н. А. Ушаков у своєму коментарі до проекту статей 1991 р.
зазначає, що перший варіант, на його думку, не обов’язково має включатися
до документу, оскільки якщо провадження у суді порушується за ініціативою
держави, це само по собі свідчить про її відмову від імунітету, а отже,
достатньо залишити лише другий випадок, коли держава є відповідачем [8,
c. 156–157]. Втім, уявляється все ж, що положення п. 1 ст. 14 остаточної
редакції Конвенції слугує уникненню можливих питань у випадках, коли не
держава є ініціатором розгляду певної справи в суді, що, тим не менш,
зачіпає питання про встановлення будь-якого права держави на об’єкт
інтелектуальної або ж промислової власності.
6. Участь у компаніях та інших об’єднаннях

Стаття 15 Конвенції, яка стосується участі держави у компаніях та
інших об’єднаннях, фактично є логічним продовженням ст. 11, в якій ідеться
про загальний виняток з принципу імунітету держави у зв’язку з
добровільним її вступом у комерційні правочини. В певному сенсі участь
держави у компаніях або інших об’єднаннях, діяльність яких в першу чергу
67
пов’язана з отриманням прибутку, тобто з комерційною діяльністю. Разом з

тим, текст ст. 15 не містить прямої вказівки саме на комерційний чи то
підприємницький характер діяльності компанії або об’єднання, в якому бере
участь іноземна держава. Вона встановлює, що держава не може посилатися
на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, що звичайно
має компетенцію розглядати справи, які стосуються її участі в компанії або
іншому об'єднанні, зареєстрованому або не зареєстрованому як юридична
особа, якщо розгляд стосується відносин між державою й об'єднанням або
іншими його учасниками. При цьому визначаються дві умови, які стосуються
такого об'єднання. Воно, по-перше, повинне мати інших учасників, крім
держав або міжнародних організацій, та, по-друге, повинне бути
зареєстрованим або утвореним відповідно до законодавства держави суду або
мати в цій державі свою головну контору або основне підприємство.
Диспозитивний характер ст. 15 підкреслюється її другим пунктом,
відповідно до якого держава може посилатися на імунітет від юрисдикції при
розгляді, описаному в п. 1, якщо відповідні держави про це домовилися або
якщо це було погоджено між сторонами спору в письмовій формі, або якщо
положення про це містяться в документі, що засновує таке об'єднання або
регулює його діяльність.
Наявність передбаченого ст. 15 винятку з принципу імунітету є
необхідною і не викликала неприйняття з боку представників держав. Адже
добровільна участь держави у об’єднанні, створення та діяльність якого
регулюється законодавством іншої держави, і означатиме підпорядкування
себе законам цієї іншої держави. Припустити протилежне буде означати
створити ситуацію неможливості юридичного розв’язання спору, який
відбувається на території держави та підпорядкований її матеріальному
праву. Насамкінець зазначимо, що ст. 15 також не є новелою Конвенції,
оскільки вона за змістом відповідає ст. 6 Європейської конвенції про імунітет
держав 1972 р.
68
7. Судна, що належать державі або експлуатуються нею

Стаття 16 Конвенції, що доволі детально регулює питання імунітету
держави у зв’язку з суднами, що їй належать або нею експлуатуються, за
своїм змістом має багато спільного з ідеями закладеними у перший
багатосторонній міжнародний договір з питань юрисдикційних імунітетів
держав та їхньої власності – Брюссельську конвенцію 1926 р. (див.
підрозділ 2.2 цього дослідження). При цьому, щоправда, була використана
дещо інша юридична техніка. Якщо у Брюссельській конвенції містилося
правило про те, що держави загалом не повинні посилатися на імунітет щодо
своїх суден за винятком низки випадків, то Комісією міжнародного права
ООН у ст. 16 Конвенції 2004 р. одразу йдеться про компетенцію суду
відповідної держави розглядати спори щодо експлуатації судна іншої
держави.
Характеризуючи ст. 16, слід мати на увазі, що вона є дуже детально та
чітко сформульованою, що потенційно, як уявляться зробить її достатньо
зручною для користування державами навіть до набуття Конвенцією
чинності, як звичаєва норма. Зокрема, вона передбачає, що у випадку, якщо
відповідні держави не домовилися інакше, держава, що є власником судна
або експлуатує його, не може посилатися на імунітет від юрисдикції при
розгляді в суді іншої держави, що звичайно має компетенцію розглядати
справи, які стосуються експлуатації цього судна, якщо в момент виникнення
факту, що послужив підставою позову, це судно використовувалося в інших
цілях, ніж державні некомерційні цілі (п. 1).
Пункт 2 ст. 16 робить виняток з пункту першого для військових,
допоміжних кораблів або інших суден, що використовуються державою, на
даному етапі, винятково на державній некомерційній службі. Застереження
«на даному етапі» виключає можливість позивача посилатися на те, що
судно, про яке йдеться, колись у минулому використовувалося інакше, ніж на
69
державній некомерційній службі, а отже імунітет на нього, буцімто, не

розповсюджується.
Пункт 3 ст. 16 говорить про справи, які стосуються перевезення
вантажу на суднах, названих у п. 1 цієї ж статті. Відповідно, п. 4 є аналогом
п. 2 для вантажів.
Відзначимо, що як п. 1, так і п. 3 ст. 16 визначають, чи є цілі, в яких
використовувалося судно державними некомерційними, на момент
виникнення факту, що послужив підставою позову.
Пункти 5 та 6 ст. 16 спрямовані на забезпечення прав держави у
провадженні стосовно суден, що належать їй або експлуатуються нею. Так,
п. 5 зберігає за державою можливість використовувати всі міри захисту,
посилатися на строк позовної давності й обмеження відповідальності, які
надаються приватним судам і вантажам і їхнім власникам. Найцікавішою є
норма, закріплена у п. 6, яка встановлює, що «якщо в якому-небудь розгляді
виникає питання про державний і некомерційний характер судна, що
належить державі або експлуатується нею, або належного державі вантажу,
сертифікат, що виходить від дипломатичного представника або іншого
вповноваженого органа цієї держави й направлений до суду, є доказом такого
характеру цього судна або вантажу». Отже, можна зробити висновок, що
ст. 16, достатньо детально окреслюючи сферу відносин, в яких імунітет
держави не застосовується, все ж збалансовує цей підхід можливістю
держави своїми сертифікатами встановлювати статус своїх суден як
некомерційних та таких, що знаходяться на державній некомерційній службі.
8. Наслідки арбітражної угоди

Останнім з винятків, передбачених із принципу юрисдикційного
імунітету держави у частині ІІІ Конвенції, є випадок, коли держава укладає з
іноземною фізичною або юридичною особою письмову угоду про передачу
на арбітражний розгляд спору, що стосується комерційного правочину
70
(ст. 17)11. Конвенція визначає, що в цьому разі держава не має права

посилатися на свій імунітет від юрисдикції у суді, що звичайно має
компетенцію розглядати такі справи, стосовно: a) дійсності, тлумачення або
застосування арбітражної угоди; b) арбітражної процедури; або
c) підтвердження або скасування арбітражного рішення. Диспозитивний
характер статті підкреслюється тим, що її норми будуть діяти лише у
випадку, якщо в арбітражній угоді не передбачене інше.
Підсумовуючи винятки з принципу імунітету держави від юрисдикції,

які містяться у частині ІІІ Конвенції ООН 2004 р., треба відзначити їхню
виваженість та підкреслену точність у формулюваннях. Заслуговує на
особливу увагу також той факт, що остаточний варіант Конвенції залишив
поза її межами більш сумнівні винятки з принципу імунітету, зокрема
фіскальні питання, випадки націоналізації тощо. Становлячи основний зміст
Конвенції, частина ІІІ Конвенції є результатом кропіткої роботи та значним
досягненням Комісії міжнародного права ООН у царині кодифікації та
прогресивного розвитку міжнародного права.
11
Відповідно до додатку до Конвенції поняття «комерційний правочин» тут
розповсюджується на сферу інвестицій.
71
3.2.4. Державний імунітет від примусових заходів

у зв’язку із судовим розглядом
В укладених до останнього часу міжнародних угодах стосовно

юрисдикційних імунітетів держав, судовій і законодавчій практиці різних
країн, що аналізувалася вище, обмеження юрисдикційного імунітету
іноземної держави не має на увазі автоматичного застосування примусових
заходів (затримка, арешт, стягнення) щодо її власності, оскільки імунітет від
примусових заходів та імунітет від судового розгляду розглядаються як
окремі елементи принципу імунітету іноземної держави.
Отже, практика держав проводить чітку різницю між юрисдикційним
імунітетом та імунітетом від примусового виконання рішення. Зрозуміло,
стадія виконання рішення обов’язково повинна йти слідом за судовим
розглядом будь-якої справи, адже без нього неможливо успішне виконання
мети позивача. Втім, примусовий продаж державної власності веде до
суттєвого втручання у сферу інтересів держави-відповідача і, вочевидь, може
негативно вплинути на здійснення нею її суверенних функцій. У судовій
практиці, відповідно, трапляються виключення із імунітету при виконанні
рішення. Як правило, судом з'ясовується призначення (суверенне чи
комерційне) об’єкту, який стягується. Конвенція ООН, як і більшість
сучасних законів про імунітет, відповідає цим моделям.
Частина IV Конвенції, яка має назву «Державний імунітет від
примусових заходів у зв’язку із розглядом у суді», містить чотири основні
випадки, передбачені у ст. 18–21 Конвенції:
1) імунітет держав від примусових заходів до винесення судового
рішення (ст. 18);
2) імунітет держав від примусових заходів після винесення судового
рішення (ст. 19);
72
3) вплив згоди на здійснення юрисдикції на вжиття примусових

заходів (ст. 20);
4) особливі категорії власності (ст. 21).
1. Примусові заходи до винесення судового рішення

Проект конвенції КМП у редакції 1991 р. прямо не регулював питання
тимчасових заходів забезпечення позову до винесення судового рішення.
Комісія міжнародного права ООН виходила з того, що такі заходи самі по
собі не охоплюються поняттям державного імунітету, оскільки можливі лише
після порушення провадження у справі після встановлення наявності винятку
з принципу імунітету відповідно до ст. 6–17 проекту статей.
Втім, такий підхід в останні роки роботи над цією темою змінився, і
остаточний текст проекту статей увійшла ст. 18, яка передбачає, що жодні
примусові заходи, що вживаються до винесення судового рішення, як-от
звернення стягнення або арешт на майно держави, не можуть бути вжиті у
зв’язку із судовим розглядом іншої держави, за виключенням випадків, коли і
тією мірою, якою:
a) держава прямо погодилася на вжиття таких заходів, які вказані:
i) у міжнародній угоді ;
ii) в арбітражній угоді чи у письмовому контракті; або
iii) в заяві перед судом або у письмовому поданні після виникнення
спору між сторонами; або
b) держава зарезервувала чи позначила власність для задоволення
позову, що є об’єктом цього розгляду.
Видається, що така конкретизація норми про заходи забезпечення
позову є доцільною і дозволить уникнути різних тлумачень змісту положень
частини ІІІ Конвенції.
73
2. Імунітет держав від примусових заходів після винесення

судового рішення
Стаття 19 Конвенції є ключовою для всієї четвертої частини цього
документу. Її значний обсяг можна пояснити тим, що вона одночасно
встановлює загальний принцип імунітету держави та її власності від будь-
яких примусових дій, пов’язаних з виконанням судового рішення, та
встановлює винятки з нього.
Загальне правило імунітету власності держави від виконання судового
рішення сформульовано у абзаці першому ст. 19 Конвенції. Він передбачає,
що жодні вжиті після винесення судового рішення примусові заходи, зокрема
звернення стягнення, арешт і виконання рішення, відносно власності держави
не можуть бути прийняті у зв'язку з розглядом у суді іншої держави, за
винятком визначених у цій же статті випадків. Такі винятки можна
класифікувати на три категорії. До першої входять випадки, коли держава
прямо погодилася на вжиття таких заходів, які зазначені: у міжнародному
договорі; в арбітражній угоді або в письмовому контракті; або в заяві перед
судом або в письмовому повідомленні після виникнення спору між
сторонами. Друга категорія зводиться до дій держави, якими вона
зарезервувала або позначила власність для задоволення позову, що є об'єктом
відповідного судового розгляду.
Найбільш важливою та дискусійною є третя категорія винятків з
принципу імунітету власності держави від виконавчих дій (пункт (с)). В ній
йдеться про випадки, коли було встановлено, що власність безпосередньо
використовується або призначається для використання державою для інших
цілей, чим державні некомерційні цілі, і перебуває на території держави суду
за умови, що примусові заходи після винесення судового рішення можуть
бути вжиті тільки відносно власності, що має зв'язок з утворенням, проти
якого був спрямований судовий розгляд.
74
Це останнє положення (пункт «с» ст. 19 Конвенції) є потенційно

складною для застосування, оскільки вона вимагає наявності зв’язку між
предметом позову та об’єктом стягнення. Цей критерій, до речі, відповідає
положенням параграфу 1610 (a) Закону США про імунітет іноземних держав,
проте аналогічні закони інших країн такий підхід не сприйняли. Уявляється,
що захист суверенних інтересів іншої держави не вимагає подібного
обмеження, а обмеження кредитора у питаннях стягнення лише активами,
пов’язаними з предметом позову, суперечить загальним принципам
виконання рішення, відповідно до яких боржник при стягненні відповідає
всіма своїми активами.
Отже, положення пункту (с) ст. 19 призводить до певних прогалин в
правовому забезпеченні інтересів кредитора. Водночас як жертва
неправомірного акту, вичиненого державою при виконанні її суверенних
функцій матиме право відповідно до ст. 12 Конвенції подати позов на основі
колізійного принципу lex loci delicti commissi (місце вчинення
правопорушення), то ця ж особа не матиме можливості виконати рішення,
постановлене на її користь на цій за цим же принципом. Тому невипадковими
є приклади, коли у Сполучених Штатах Америки лунають заклики скасувати
вимогу наявності зв’язку між предметом позову та майном, що
стягується [125, с. 14]. Втім, слід розуміти, що Конвенція ООН є документом
дуже високого ступеня компромісу, що не може не позначатися на низці її
положень. Очевидно також, що ст. 19 в цілому дає достатньо вдалий варіант
збалансування інтересів кредитора та боржника.
Додаток до Конвенції роз’яснює, що поняття «утворення» у
підпункті (с) означає державу як незалежного суб'єкта права, складову
частину федеративної держави, підрозділ держави, установу або інституцію
держави або інше утворення, що користується незалежною
правосуб'єктністю. При цьому слова «власність, що має зв'язок з утворенням»
у підпункті (с) варто витлумачувати в більше широкому плані, ніж володіння
75
або володіння. Крім того, як і п. 3 ст. 10, ст. 19 не застосовується для

вирішення питання про так зване «проникнення за корпоративну завісу»,
питань, які стосуються ситуації, коли державне утворення навмисно
неправильно подало своє фінансове положення або в наступному занизило
обсяг своїх активів з метою уникнення задоволення претензії, або інших
пов’язаних з цим питань.
Насамкінець зазначимо, що повноцінне тлумачення пункту (с) ст. 19 є
неможливим без урахування положень ст. 21 Конвенції, яка її доповнює.
3. Вплив згоди на здійснення юрисдикції на вжиття

примусових заходів
Статтю 20 Конвенції, яка визначає співвідношення згоди держави на
здійснення юрисдикції та згоди на вжиття примусових заходів,
сформульовано дуже коротко, оскільки вона є, по суті, допоміжною до ст. 18
та 19. Відповідно до неї у випадку, коли для вжиття примусових заходів
потребується згода держави у відповідності зі ст. 18 і 19, згода на здійснення
юрисдикції у відповідності зі ст. 7 Конвенції не передбачає згоди на вжиття
примусових заходів. Це положення в практичному плані обов’язково має
враховуватися при складенні арбітражних застережень до комерційних
правочинів з іноземним елементом, однією зі сторін яких є держава.
4. Особливі категорії власності

Згода держави на заходи виконавчого характеру в зв’язку із судовим
провадженням в іншій державі, вочевидь, не може поширюватися на будь-які
види державної власності в державі суду. Загальновизнана міжнародна
практика, відображена в судових рішеннях та законодавстві провідних
держав, а також у договірних та звичаєвих нормах міжнародного права
обумовили наявність певних категорій державної власності, які не підлягають
арешту або виконавчим діям.
76
З огляду на це ст. 21 Конвенції, яка має назву «Особливі категорії

власності», визначає такі категорії власності держави, які не можна
відповідно до пункту (c) ст. 19 розглядати як власність, що безпосередньо
використовується або призначається для використання державою в інших
цілях, ніж державні некомерційні цілі. До таких категорій включаються:
«a) власність, включаючи будь-який банківський рахунок, що
використовується або призначається для використання при виконанні
функцій дипломатичного представництва держави або її консульських
установ, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях або
делегацій в органах міжнародних організацій або на міжнародних
конференціях;
b) власність військового характеру або використовуваної або така, що
використовується чи призначається для використання при виконанні
військової функції;
c) власність центрального банку або іншого фінансового органа
держави;
d) власність, що становить частину культурної спадщини держави або
частину її архівів і не виставлена або не призначена для виставлення на
продаж;
e) власність, що становить частину експозиції об'єктів, які
представляють науковий, культурний або історичний інтерес, і не виставлена
або не призначена для виставлення на продаж»
Важливе уточнення вносить п. 2 ст. 21. Всупереч пропозиціям, які
свого часу висувалися у Комісії міжнародного права делегацією СРСР щодо
виключення названих видів власності в принципі з будь-яких примусових
заходів у зв’язку з розглядом в суді іншої держави [8, c. 225–228], названі в
пункті 1 категорії власності лише не можуть розглядатися як власність, що
використовується в комерційних цілях згідно з підпунктом (с) ст. 19. Отже,
77
положення п. 1 ст. 21 не завдають шкоди положенням ст. 18 і підпунктам (a) і

(b) ст. 19.
78
3.2.5. Процесуальні питання, розв’язання спорів

та набуття Конвенцією чинності
Завершується Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та

їхньої власності двома частинами, які, при всіх їхній важливості, все ж мають
допоміжний характер. Так, частина V Конвенції, яка має назву «Інші
положення», визначає низку питань процедурного характеру, в тому числі –
процедуру вручення іншій державі документів про судовий розгляд (ст. 22),
заборону виносити проти іншої держави заочне рішення, якщо не було
витримано всіх процедур та строків (ст. 23), а також привілеї та імунітети
іноземної під час судового розгляду, в тому числі заборона застосовувати
проти неї процесуальні штрафи або вимагати гарантування оплати судових
витрат (ст. 24).
Частина VI Конвенції («Заключні положення») містить додаткові
норми, що сприяють застосуванню положень договору. Так, ст. 25
передбачає вказівку на те, що додаток до Конвенції, який стосується
тлумачення певних термінів, є її невід’ємною частиною. Стаття 26 закріплює,
що ця Конвенція не зачіпає прав та обов’язків держав-учасниць згідно з
чинними міжнародними угодами, які пов’язані із питаннями, що зачіпаються
в Конвенції.
Стаття 27 встановлює доволі стандартну для Конвенцій ООН
процедуру розв’язання спорів за схемою: від переговорів до арбітражу, а у
випадку, коли сторони не можуть дійти згоди щодо створення арбітражу,
справа передається в Міжнародний Суд ООН. При цьому до ст. 27 Конвенція
прямо дозволяє робити застереження.
Відповідно до ст. 28 Конвенція була відкрита для підписання в
Центральних установах ООН в Нью-Йорку до 17 січня 2007 р. Після цього
терміну Конвенція, відповідно до ст. 29, залишиться відкритою для
79
приєднання будь-якої держави. Депозитарієм Конвенції визначено

Генерального секретаря ООН (ст. 32).
Відповідно до ст. 30 Конвенція набуде чинності на тридцятий день
після здачі на зберігання депозитарію тридцятої ратифікаційної грамоти або
тридцятого документу про прийняття, затвердження або приєднання.
Стаття 31 визначає процедуру денонсації Конвенції, ст. 33 – її автентичні
тексти (офіційними мовами ООН). Завершує Конвенцію додаток про
тлумачення стосовно окремих положень Конвенції.
80
Аналіз Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої

власності 2004 р. свідчить про значний внесок цього документу до
відповідного інституту міжнародного права. У Конвенції вирішено питання
визначення держави та «державного підприємства», встановлено ознаки
комерційного характеру правочину, врегульовано співвідношення
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності з іншими привілеями та
імунітетами, передбаченими міжнародним правом, визначені випадки згоди
держави на здійснення щодо неї юрисдикції іншою державою, детально
врегульовано винятки з принципу імунітету, зокрема ті, що стосуються
комерційних правочинів, трудових договорів, деліктів, речових прав,
інтелектуальної власності, участі у компаніях, особливості імунітетів у
торговельному мореплавстві та наслідки арбітражної угоди. Окремо
Конвенцією врегульовано інші види юрисдикційних імунітетів, крім судового
(а саме, від заходів забезпечення та виконання позову), а також визначено
необхідні процедурні питання.
Головним досягненням Конвенції до розвитку питання про імунітети
держав у міжнародному праві є знаходження оптимального компромісу між
прибічниками «абсолютної» та «функціональної» концепцій юрисдикційного
імунітету держави. Задовольнивши перших визнанням загального принципу
імунітету, Конвенція перебачила з нього достатню кількість винятків для
забезпечення ефективного захисту прав та законних інтересів приватних осіб.
Підсумовуючи розгляд положень Конвенції ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їхньої власності, відзначимо, що вона характеризується
надзвичайною збалансованістю інтересів договірних сторін, успішно вирішує
проблему заповнення «правового вакууму» при захисті інтересів фізичної або
юридичної особи, яка вступає у комерційний правочин з іноземною
державою, а також успішно кодифікує та розвиває чинні звичаєві норми
81
міжнародного права з урахуванням усіх прогресивних тенденцій розвитку

практики держав. Набрання чинності Конвенцією ООН про юрисдикційні
імунітети держав та їхньої власності стане новим етапом у розвитку інституту
юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності, створивши підстави
для належного регулювання цього питання у дедалі більшій кількості держав
світу.
82
ВИСНОВКИ
Юрисдикційний імунітет держав є давнім інститутом міжнародного

права. Історичною основою доктрини та практики надання юрисдикційних
імунітетів в міжнародному праві є такі основні принципи міжнародного
права, як принцип суверенної рівності та незалежності держав. Історичні
витоки юрисдикційних імунітетів містяться не у договірній або звичаєвій
нормі міжнародного права, а у міжнародній ввічливості (comitas gentium).
Проте вже до кінця ХІХ ст. завдяки наявності постійної та однакової
національної практики його застосування юрисдикційний імунітет з норми-
звички набув ознак звичаєвої норми – повноцінного та обов’язкового до
виконання державами джерела міжнародного права.
Аналіз міжнародно-правової доктрини та рішень національних судів,
які, посилаючись на норму міжнародного права, надавали іноземним
державам юрисдикційний імунітет, дає підстави зробити висновок, що
основні причини надання іноземним державам юрисдикційних імунітетів
поділяються на нормативні, які випливають із загальновизнаного
міжнародно-правового принципу суверенної рівності держав та його
наслідків – par in parem non habet imperium (рівний над рівним не має влади)
та par in parem non habet jurisdictionem (рівний над рівним не має юрисдикції),
та фактичні – неможливість забезпечення виконання судового рішення,
постановленого судом однієї держави проти іншої.
Оскільки тривалий час принцип юрисдикційного імунітету держав
існував лише у формі міжнародно-правового звичаю, особливого значення
набуло порівняльне дослідження національної практики держав, що
представляють основні сім’ї національних правових систем світу, передусім
акти їх законодавчої та судової галузей влади. При цьому як національна
практика спонукала укладати багатосторонні договори щодо юрисдикційних
імунітетів, так і нові міжнародні договори та навіть доктринальні проекти
83
кодифікацій впливали на розвиток національного законодавства у цій сфері.

При цьому держави, надаючи імунітет іншим державам на підставі власного
національного законодавства, завжди прямо або опосередковано посилаються
на те, що вони мають відповідний міжнародно-правовий обов’язок.
Здійснений у роботі аналіз практики країн континентальної правової
сім’ї та країн Азії дозволив простежити тенденцію від визнання ними
абсолютного характеру юрисдикційних імунітетів іноземних держав з
посиланням на традиційну норму міжнародного права до утвердження у
національному законодавстві та судовій практиці цих країн обмеженого
(функціонального) підходу. При цьому в країнах романо-германської
правової сім’ї норми про імунітет іноземних держав мають переважно
загальний процесуальний характер та детального розвитку набувають лише в
судових рішеннях.
Прийняття Сполученими Штатами Америки, а згодом й іншими
країнами правової сім’ї загального права законів стосовно юрисдикційних
імунітетів стало надзвичайно важливим кроком у розвитку цього інституту в
міжнародному праві. Норми відповідних законів США та деяких інших
держав здобули міжнародне визнання як модельні з приводу юрисдикційних
імунітетів та були використані у кодифікаційній діяльності Комісії
міжнародного права ООН.
Національне законодавство України та інших пострадянських країн
досі містить рудиментарні радянські підходи, що унеможливлюють
нормальні зовнішньоекономічні відносини. При цьому слід зазначити, що
процесуальне законодавство України (Цивільний процесуальний кодекс
України 2004 р. та Господарський процесуальний кодекс України після змін,
внесених 21.06.2001 р.) не вирішує остаточно питання про імунітет іноземної
держави, посилаючись на те, що визнання його абсолютного характеру може
бути змінено після прийняття спеціального законодавчого акта України або
укладення нашою державою міжнародного договору. Отже, оптимальним для
84
України є прийняття власного закону про юрисдикційний імунітет іноземної

держави, що розроблений автором та міститься у Додатку 1 до дисертаційної
роботи, так і, паралельно, приєднання до Європейської конвенції про імунітет
держав 1972 р.
Двостороння договірна практика держав звертається до питання
юрисдикційних імунітетів лише у випадках, де це необхідно для
забезпечення тих чи інших економічних інтересів (торгівлі, інвестицій,
позичок тощо). В цьому сенсі двостороння договірна практика дає значно
менше матеріалу для аналізу цього міжнародно-правового інституту, ніж
навіть національне законодавство країн світу.
Першою вдалою спробою міжнародного договору, який впорядковував
норми стосовно юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності, стала
Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету суден,
які перебувають у державній власності, 1926 р., хоча цей документ має
обмежений предмет регулювання та невелику кількість держав-учасниць.
Проте саме завдяки принципам, закладеним у Брюссельській конвенції,
сформувалася загальна практика відмови в імунітеті державним
Питання імунітету окремих видів власності (військові та торговельні
судна, повітряний транспорт, космічні апарати) врегульовано у низці
багатосторонніх договорів. Їхні положення брались до уваги при спробах
кодифікувати питання про юрисдикційні імунітети іноземних держав. Серед
таких спроб чільне місце посіли доктринальні кодифікації, які визначили
шляхи розвитку офіційних кодифікаційних зусиль Комісії міжнародного
права (Гарвардський проект, резолюції Інституту міжнародного права та
Асоціації міжнародного права тощо).
Першим багатостороннім договором, який би закріпив принцип
імунітету держави, при цьому тяжіючи до функціонального підходу, стала
Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. При цьому
85
Конвенція не дає можливості занадто широко тлумачити поняття acta jure

gestionis та передбачає точні винятки з принципу державного імунітету, що
робить її загалом прийнятним компромісом навіть з прибічниками концепції
абсолютного юрисдикційного імунітету держави та її власності.
Прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 2004 р. Конвенції ООН про
юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності стало підсумком понад 25-
річної роботи над цією темою Комісії міжнародного права ООН, тривалого
процесу фахових дискусій та політичних узгоджень. Найважливішим
внеском Конвенції до розвитку питання про імунітети держав у
міжнародному праві є те, що вона зробила безпредметним продовження
дискусій між прихильниками «абсолютної» та «функціональної» концепцій.
Задовольнивши перших визнанням загального принципу імунітету,
Конвенція передбачила з нього достатню кількість винятків для забезпечення
ефективного захисту прав та законних інтересів приватних осіб.
Конвенція характеризується надзвичайною збалансованістю інтересів
договірних сторін, успішно вирішує проблему заповнення «правового
вакууму» при захисті інтересів фізичної або юридичної особи, яка вступає у
комерційний правочин з іноземною державою, а також успішно кодифікує та
розвиває чинні звичаєві норми міжнародного права з урахуванням усіх
прогресивних тенденцій розвитку практики держав. Незалежно від часу, коли
Конвенція набере чинності, можна зробити висновок, що її положення є
модельними для вироблення відповідного національного законодавства
нашої держави, а також дають підстави рекомендувати Президенту України
підписати Конвенцію, а Верховній Раді України – надати згоду на
обов’язковість її для нашої держави.
86
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Alberico Gentili. De Legationibus Libri Tres / Alberico Gentili ; With

an introduction by Ernest Nys. – New York : O.U.P., 1924. – 231 p.
2. Гроций Гуго. О праве войны и мира: Три книги, в которых
объясняются естественное право и права народов, а также принципы
публичного права / Гуго Гроций ; [пер. с лат. А. Л. Саккетти ; под общ. ред.
С. Б. Крылова]. – Репринт с изд. 1956 г. – М. : Ладомир, 1994. – 880 с.
3. Cornelius van Bynkershoek. De Foro Legatorum Liber Sigularis. A
Monograph on the Jurisdiction over Ambassadors in Both Civil and Criminal
Cases / Cornelius van Bynkershoek ; Translated by Gordon J. Laing. – Oxford :
Clarendon Press, 1946. – 134 p.
4. Emerich de Vattel. Le Droit des Gens, ou Principes de la loi naturelle :
appliqués à la conduite et aux affaires des nations et des souverains / Emerich de
Vattel. – Buffalo, NY [etc.] : Hein, 1995. – 684 p.
5. Sucharitkul, S. State Immunities and Trading Activities in
International Law / Sompong Sucharitkul. – London : Stevens & Sons Limited,
1959. – 390 p.
6. Hackworth, G. H. Digest of International Law. Volume II.
Chapters VI–VIII / Green Haywood Hackworth. – Washington : United States
Government printing office, 1946. – 829 p.
7. Броунли Я. Международное право : в 2 кн. / Броунли Я. ; [пер. с
англ. С. Н. Андрианова]. – М. : Прогресс, 1977 –____. –
Кн. 1. – 1977. – 535 с.
8. Ушаков Н. А. Юрисдикционные иммунитеты государств и их
собственности / Ушаков Н. А. ; [отв. ред. Р. А. Мюллерсон. – М. : Наука,
1993. – 238 c.
9. Allen, E. W. The Position of Foreign States before French Courts /
Eleanor Wyllys Allen. – New York : Macmillan, 1929. – 42 р.
87
10. Hamson J. Immunity of Foreign States: The Practice of the French

Courts / J. Hamson // British Yearbook of International Law – 1950. – XXVII.
293. – P. 298–305.
11. Allen, E. W. The Position of Foreign States before Belgian Courts /
12. Allen, E. W. The Position of Foreign States before German Courts /
13. Phillimore, G. G. Immunités des États au point de vue de la
jurisdiction ou de l'exécution forcée / G. G. Phillimore // Hague Recueil de Cours.
– 1925-III. – 8. – P. 417–460.
14. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной
нормативной системе / Лукашук И. И. – М. : Спарк, 1997. – 322 с.
15. Хлестова И. О. Юрисдикционный иммунитет государства /
Хлестова И. О. – М. : ИД «Юриспруденция», 2007. – 216 с.
16. Hess Burkhard. The International Law Commission's Draft
Convention on the Jurisdictional Immunities of States and Their Property / Hess
Burkhard // European Journal of International Law. – 1993. – Vol. 4. – No. 2. –
P. 269–283.
17. Ануфриева Л. П. Международное частное право : учебник / авт.
кол.: Ануфриева Л. П., Бекяшев К. А., Дмитриева Г. К. ; под ред.
Г. К. Дмитриевой. – [2-е изд., перераб. и доп., учеб.]. – М. : Проспект, 2004. –
688 с. – (Министерство образования РФ. Московская государственная
юридическая академия).
18. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть : учебник /
Лукашук И. И. – М. : БЕК, 1996. – 368 с.
19. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом :
підручник / Маланчук П. ; [пер з англ.]. – [7-е вид., перероб.]. – Х. : Консум,
2000. – 592 с.
88
20. Маланчук П. Імунітет від юрисдикції / П. Маланчук // Вступ до

міжнародного права за Ейкхерстом : підручник / Маланчук П. ; [пер з англ.].
– [7-е вид., перероб.]. – Х. : Консум, 2000. – С. 176–191.
21. Carter Barry E., Trimble Phillip R. International Law // Barry
E. Carter, Phillip R. Trimble. – [3rd edition]. – New York : Aspen Law &
Business, 1999. – 1304 p.
22. Талалаев А. Н. Общепризнанные принципы и нормы
международного права / А. Н. Талалаев // Вестник Московского
Университета. – 1997. – № 3 – C. 66–74.
23. Бобров Р. Л. О понятии основных принципов международного
права / Р. Л. Бобров // Советский ежегодник международного права – 1958.
М., 1959. – С. 501–516.
24. Усенко Е. Т. Общие принципы социалистической экономической
интеграции / Е. Т. Усенко // Принципы социалистической экономической
интеграции. – М. : Изд-во ИГиП АН СССР, 1985. – С. 5–26.
25. Пушмин Э. А. О понятии основных принципов современного
общего международного права / Э. А. Пушмин // Советский ежегодник
международного права – 1978. – М., 1980. – С. 72–84.
26. Курс международного права : в __ т. / авт. кол.: [Игнатенко Г. В.,
Карташкин В. А., Клименко Б. М. и др.] ; отв. ред. 2-го тома И. И. Лукашук ;
ред. кол.: В. Н. Кудрявцев (гл. ред.) и др. (АН СССР. Институт государства и
права). – М. : Наука, ____–1989. –
Т. 2: Основные принципы международного права. – 1989. – 240 с.
27. Рулько Е. Т. Роль императивных норм в организации системы
международного права / Е. Т. Рулько, С. А. Войтович // Советский ежегодник
международного права – 1983. – М., 1984. – С. 213–218.
28. Устав Организации Объединенных Наций от 26 июня 1945 г.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.un.org/russian/documen/basicdoc/charter.htm
89
29. Декларация о принципах международного права, касающихся

дружественных отношений и сотрудничества между государствами в
соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций (24 октября
1970 г.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.un.org/russian/Docs/journal/asp/ws1.asp?m=A/RES/2625%20(XXV)
30. Лунц Л. А. Курс международного частного права.
Международный гражданский процесс : в 3 т. / Лунц Л. А., Марышева Н. И.
– М. : Юрид. лит., ___–1976. –
Т. 3. – 1976. – 264 с.
31. Fox H. The Law of State Immunity / Hazel Fox. – Oxford : Oxford
University Press, 2002. – 786 p.
32. Перетерский И. С. Международное частное право /
И. С. Перетерский, С. Б. Крылов. – [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : _______,
1959. – 227 с.
33. Богуславский М. М. Иммунитет иностранного государства и его
собственности / М. М. Богуславский // Вопросы международного частного
права. – М. : ________, 1959. – C. 70–76.
34. Lauterpacht, Hersh. The Problem of Jurisdictional Immunities of
Foreign States / H. Lauterpacht // The British Year Book of International Law,
1951. – P. 28–220.
35. Rousseau, Charles. Droit international public / Charles Rousseau.
Vol. 4. – Paris, 1980. – 420 p.
36. Orakhelashvili, Alexander. State Immunity in National and
International Law: Three Recent Cases Before the European Court of Human
Rights / A. Orakhelashvili // Leiden Journal of International Law. – 2002. –
Vol. 15. – P. 703–714.
37. Voyiakis, Emmanuel. Access to Court vs State Immunity / E.
Voyiakis // International and Comparative Law Quarterly. – 2003. – Vol. 52. –
P. 297–332.
90
38. Publications of the League of Nations, V: Legal, 1927. – V. 9. –

No. 11 Competence of the Courts in regard to Foreign States // American Journal
of International Law. Voume 22, 1928. Supplement. – P. 117–118.
39. Rahimtoola v. Nizam of Hyderabad, 1958 // International and
Comparative Law Quarterly. – 1958. –Vol. 7. – P. 176–187.
40. Difference relating to Immunity from Legal Process of a Special
Rapporteur of the Commission of Human Rights, Advisory Opinion of 20 April
1999 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.icj-cij.org/icjwww/idocket/inuma/inuma_Advisory_Opinion/
inuma_ijudgment_advisoryopinion_toc.htm
41. LaGrand case (Germany/USA) Judgment 27 June 2001 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу :
http://www.icj-cij.org/icjwww/idocket/igus/igusframe.htm
42. Case concerning the Arrest Warrant of 11 April 2000 (Democratic
Republic of Congo v. Belgium [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.icj-cij.org/icjwww/idocket/iCOBE/iCOBEframe.htm
43. Peter D. Trooboff. Foreign State Immunity: Emerging Consensus on
Principles / Peter D. Trooboff // Recueil de Cours. – 1986. – V ___. – P. 235–441.
44. Festschrift für Arthur Nikisch / Red. Georg Dahm. – Tübingen : Mohr,
1958. – 361 s.
45. Wörterbuch des Völkerrechts, 3 Bände / Red. H. J. Schlochauer. –
Band I. – Berlin, 1961. – 876 s.
46. Empire of Iran Case. The Federal Constitutional Court 1960 / United
Nations Legal Materials. – Volume 57. – New York, 1961. – P. 282–287.
47. Campione v. Pet-Nitrogenmuver NV and Hungarian Republic. Italian
Court of Cassation 14 November 1972 // International Legal Materials. –
Volume 65. – P. 287–292.
91
48. Malintoppi, A. Il problema della giurisdiszione sui funzionari

amministrativi delle legazione straniere / A. Malintoppi // Rivista di Diritto
Internazionale. – 1955. – Volume 37. – P. 279–296.
49. Condor and Filvem v. National Shipping Company of Nigeria. Italian
Constitutional Court // International Legal Materials. – 1992. – Vol. 33. – P. 593–
598.
50. Olivares Marcos, G. A. The Legal Practice of the Recovery of State
External Debts / Gustavo Adolfo Olivares Marcos // Genève : l’Université de
Genève, 2005. – 421 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.unige.ch/cyberdocuments/theses2003/OlivaresG/these.pdf
51. Socobelge vs. Greek State. Decision of 30 April 1951 // International
Law Reports. – 1951. – Vol. 18. – P. 3–8.
52. Fourth Report on Jurisdictional Immunities of States and their
Property, by Mr. Sompong Sucharitkul, Special Rapporteur // Yearbook of the UN
International Law Commission 1982. – Volume II. Part 1. –
A/CN.4/Ser.A/1982/Add.1. – New York : United Nations, 1984. – P. 199–230.
53. Representation Commerciale de l’U.R.S.S. c. S.A. des Entreprises
Gere et Banque pour l’Europe du Nord // // International Law Reports. – 1930. –
Vol. 24. – P. 75–80.
54. Third Report on Jurisdictional Immunities of States and their Property,
by Mr. Sompong Sucharitkul, Special Rapporteur // Yearbook of the UN
International Law Commission 1981. – Volume II. Part 1. –
A/CN.4/Ser.A/1981/Add.1. – New York : United Nations, 1982. – P. 125–150.
55. Dralle v. Republic of Czechoslovakia. Austrian Supreme Court,
10 May 1950 // International Law Reports. – 1950. – Vol. 17. – P. 155–165.
56. Holubek v. The Government of the United States Austrian Supreme
Court 10 February 1961 // International Law Reports. – 1961. – Vol. 40. – P. 73–
76.
92
57. The Ice King Reichsgericht, 11 December 1921 // International Law

Reports. – 1921. – Vol. 1. – P. 151–152.
58. Empire of Iran, German Federal Constitutional Court, 30 April 1963 //
International Law Reports. – 1963. – Vol. 57. – P. 80–82.
59. German Federal Constitutional Court Decision, 13 December 1977 //
International Law Reports. – 1977. – Vol. 65. – P. 146–150.
60. Re Prejudgment Garnishment against National Iranian Oil Co.
German Federal Constitutional Court, 12 April 1983 // International Legal
Materials. – Volume 22. – 1984. – P. 1279.
61. Hung Jin. Immunities of States and their Properties: The practice of
the People's Republic of China / Hung Jin, Ma Jingsheng // The Hague Yearbook
of International Law. – 1989. – P. 163–179.
62. Matsuyama and Sano v. The Republic of China, Japan, Great Court of
Judicature, 28 December 1928 // International Law Reports. Volume 4. – 1929. –
P. 168.
63. Japan and international law : past, present and future : International
Symposium to mark the centennial of the Japanese Association of International
Law / ed. by Nisuke Ando. – The Hague: Kluwer Law International, 1999. –
P. 123–147.
64. Preliminary Report and comments received from governments:
A/CN.4/410, Addendum 1, Addendum 2 // Yearbook of the UN International Law
Commission 1988. – Volume II. Part 1. – A/CN.4/415. – New York : United
Nations, 1992. – P. 45–95.
65. Changing Policy Concerning the Granting of Sovereign Immunity to
Foreign Governments, Letter to US Acting Attorney-General, 19 May 1952 // US
Department of State Bulletin. – 1952. – Vol. 26 – P. 984.
66. Dellapenna J. Suing foreign governments and their corporations. /
Dellapenna J. – [2nd ed.]. – New York : Transnational Publishers, 2003. – XX +
972 p.
93
67. Foreign Sovereign Immunities Act of 1976 with Amendments: A

Legislative History of Pub. L. No. 94–583 // By William H. Manz. – Two Volumes
(69 documents). – Buffalo: William S. Hein & Co. Inc., 2000.
68. Gartenstein-Ross D. A Critique of the Terrorism Exception to the
Foreign Sovereign Immunities Act – P. 101–157 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://ssrn.com/abstract=408740
69. Фединяк Л. С. Підсудність та юрисдикційний імунітет держави, її
органів та представників / Фединяк Л. С. – Львів : Світ, 1998. – 24 с.
70. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право : підручник /
Г. С. Фединяк, Л. С. Фединяк. – [3-є вид., доп. і перероб.]. — К. : Атіка, 2005.
– 544 с.
71. Чубарєв Валентин Леонідович. Міжнародне приватне право :
навч. посібник / Чубарєв В. Л. – К. : Атіка, 2006. – 607 с.
72. Юлдашев Олексій Хашимович. Міжнародне приватне право:
Академічний курс : [підручник для студ. вищих навч. закл.] / Юлдашев О. Х.
– К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — 528 с.
73. Лунц Л. А. Курс международного частного права /
[А. Б. Альтшулер, В. П. Звеков, Л. А. Лунц, А. Л. Маковский,
Н. И. Марышева, О. Н. Садиков]. – М. : Спарк, 2002. – 1007 с.
74. Закон України «Про міжнародне приватне право» // Відомості
Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422.
75. «В Израиле суд заблокировал счет украинского посольства» //
Информационное агентство «ProUa», 07.07.2004 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.proua.com/news/2004/07/07/175548.html
76. «Израильский суд разблокировал счет украинского посольства» //
Информационное агентство "Новости - Украина", 09.07.2004 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.newsukraina.ru/news.html?
nws_id=275840
94
77. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від

16 квітня 1991 р. № 959-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. –
№ 29. – Ст. 377.
78. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV //
Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.
79. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV //
Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, 19–20, 21–22. – Ст. 144.
80. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24 лютого 1994 р. № 4002-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. –
№ 25. – Ст. 198.
81. Указ Президента України «Про Порядок здійснення захисту прав
та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних
органах за участю іноземного суб'єкта та України» від 25 червня 2002 р.
№ 581/2002 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 37. – Ст. 2541. – Код
акту 37325/2006.
82. Закон України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» : в
редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про
Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів
України» від 25.03.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. –
№ 17, 18–19. – Ст. 267.
83. Міністр закордонних справ України А. М. Зленко виступив перед
студентами та викладачами Національної юридичної академії України імені
Ярослава Мудрого 15 лютого 2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://www.mfa.gov.ua
84. ICSID Cases [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://icsid.worldbank.org/ICSID/FrontServlet?
requestType=CasesRH&actionVal=ListCases]
85. Федеральний Суд Канади. Справа про виконання рішення
Стокгольмського арбітражного інституту у справі позовом компанії TMR
95
ENERGY LIMITED до Фонду державного майна України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://decisions.fct-cf.gc.ca/fct/2003/2003fc1517.html
86. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про порядок
вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» від
16 березня 2000 р. № 1547-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. –
№ 21. – Ст. 16.
87. Закон України «Про ратифікацію Договору до Енергетичної
Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної
ефективності і суміжних екологічних аспектів» від 6 лютого 1998 р. № 89/98-
ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 26. – Ст. 150.
88. Российская Федерация. Федеральный Закон «О юрисдикционном
иммунитете иностранного государства и его собственности» : текст,
розданный к первому чтению [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.akdi.ru/gd/proekt/096416GD.shtm
89. The World War I Document Archive [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://wwi.lib.byu.edu/index.php/Post_-_1918_Documents
90. Materials on Jurisdictional Immunities of States and their Property //
UN Document Ser/Leg/SER.B/20. – New York, 1982.
91. Договор между СССР и ФРГ с дополнением и обмен письмами
об общих вопросах торговли и навигации, Бонн, 25 апреля 1958 г. // UN
Treaty Series [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://treaties.un.org/Pages/DB.aspx?path=DB/MTDSG/page1_en.xml
92. Treaty of Friendship, Commerce, and Navigation between the United
States of America and the Italian Republic, February 2, 1948 // // UN Treaty Series
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://treaties.un.org/Pages/DB.aspx?
path=DB/MTDSG/page1_en.xml
93. Crawford, James. Execution of Judgments and Foreign Sovereign
Immunity. / J. Crawford // American Journal of International Law. – Vol. 75. –
1981. – Issue 4. – P. 820–836.
96
94. Угода між Урядом України та Урядом Держави Кувейт про

сприяння та взаємний захист інвестицій від 12 січня 2002 р. // Офіційний
вісник України. – 2004. – № 22. – Ст. 1535. – Код акту 29079/2004.
95. Кредитна Угода між Європейським Співтовариством (Кредитор)
та Україною (Позичальник) та Національним банком України (Агент
Позичальника) про надання Україні // Зібрання чинних міжнародних
договорів України. – 2006. – № 5. – Кн. 2. – С. 561. – Ст. 1298.
96. Gidel G. Le droit international public de la mer: le temps de paix.
Tome 1 : Introduction - La haute mer / Gilbert Gidel. – Chateauroux : Mellottée,
1932. – 532 p.
97. The Publication of "Immunity of State Ships" and Its Sequences //
Japan : Matsunami, 1925. – 228 p.
98. Женевская конвенция об открытом море 1958 г. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.law.edu.ru/norm/norm.asp?
normID=1241518
99. Конвенция ООН по морскому праву [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.un.org/russian/documen/convents/lawsea.html
100. Конвенция о международном признании прав на воздушные суда.
– Женева, 1948 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_159
101. Конвенция об ущербе, причиненном иностранными воздушными
судами третьим лицам на поверхности. – Рим, 1952 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_231
102. Конвенция о преступлениях и некоторых других действиях,
совершенных на борту воздушного судна. – Токио, 1963 г. // Україна в
міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна
правова допомога. Кн. 1 : зб. документів. – К. : Юрінком, 1996. – С. 331–343.
103. Конвенция о борьбе с незаконным захватом воздушных судов. –
Токио, 1970 г. // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі
97
злочинністю та взаємна правова допомога. Кн. 1 : зб. документів. – К. :

Юрінком, 1996. – С. 343–351.
104. Конвенция о борьбе с незаконными актами, направленными
против безопасности гражданской авиации. – Монреаль, 1971 г. // Україна в
міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна
правова допомога. Кн. 1 : зб. документів. – К. : Юрінком, 1996. – С. 343–351.
105. Договір про принципи діяльності держав з дослідження й
використання космічного простору, включно з Місяцем та іншими небесними
тілами 1967 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
106. Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів та
повернення об’єктів, запущених до космічного простору 1968 р.
107. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану
космічними об’єктами 1972 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
108. Конвенція про реєстрацію об’єктів, запущених до космічного
простору 1974 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
109. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах
1979 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=995_482
110. UN General Assembly, Official Records 57th Session Supplement
No. 22 (A/57/22) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.un.org/ga/57/docs/a5722e.pdf
111. Кодекс международного частного права (Кодекс Бустаманте).
Гавана, 20 февраля 1928 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_419
98
112. League of Nations Committee of Experts for the Progressive

Codification of International Law (1925–1928) / Edited, with an introd. by Shabtai
Rosenne. – Vol. II. – Dobbs Ferry, NY : Oceana Publications, 1972. – 580 p.
113. Digest of International Law.Prepared by and under the direction of
M. M. Whiteman.– Volume 9. – Washington : Department of State, 1968. –
1299 p.
114. Draft Inter-American Convention on Jurisdictional Immunities of
States, adopted by the Inter-American Juridical Committee in 1983 // International
Legal Materials. – Volume 22. – 1983. – P. 292–296.
115. Harvard Research on Competence of Courts in regard to Foreign
States // American Journal of International Law. – 1932. – Vol. 26 I (Supplement).
– P. 455.
116. Immunities from Jurisdiction and Execution of Heads of State and of
Government in International Law // Institut de Droit International, Session of
Vancouver – 2001, Thirteenth Commission, Rapporteur: Mr Joe Verhoeven
http://www.idi-iil.org/idiE/resolutionsE/2001_van_02_en.PDF
117. Projet de règlement international sur la compétence des tribunaux dans
les procès contre les Etats, souverains ou chefs d'Etat étrangers // Institut de Droit
International, Session de Hambourg – 1891. Comité de rédaction, puis MM.
Ludwig von Bar, John Westlake et Adolphe Hartmann [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.idi-iil.org/idiF/resolutionsF/1891_ham_01 _fr.pdf
118. L'immunité de juridiction et d'exécution forcées des Etats étrangers //
Institut de Droit International Session d'Aix-en-Provence – 1954. Rapporteur:
M. Ernest Lémonon [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.idi-
iil.org/idiF/resolutionsF/1954_aix_02_fr.pdf
119. Contemporary Problems Concerning the Immunity of States in
Relation to Questions of Jurisdiction and Enforcement // Institut de Droit
International, Session of Basel – 1991, Fourteenth Commission, Rapporteur: Mr
99
Ian Brownlie [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.idi-iil.org/idiE/resolutionsE/1991_bal_03_en.PDF
120. Brownlie I. Principles of Public International Law / Ian Brownlie. –
[6th ed.]. – Oxford University Press, 2003. – 784 р.
121. Annuaire de l’Institut de droit international. Tome 62-I. – Paris :
A. Pedone, 1988. – 624 p.
122. ILA Montreal Conference (1982) International Committee on State
Immunity, draft Montreal Convention ILA Rep. (1982) 5 // International Law
Materials. – Volume 22. – 1983. – P. 287–294.
123. Herndl K. Zur Frage der Staatenimmunität / K. Herndl // Juristische
Blätter. – 1962. – S. 15–45.
124. Европейская конвенция об иммунитете государств. Базель, 16 мая
1972 г. // European Treaty Series No. 74 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_060
125. Tessitore Michael A. Immunity and the Foreign Sovereign: An
Introduction to the Foreign Sovereign Immunities Act / Michael A. Tessitore //
Florida Bar Journal. – 1999. – November 1999. – P. 9.
126. Report of the International Law Commission on the work of its forty-
third session, 29 April – 19 July 1991, Official Records of the General Assembly,
Forty-sixth session, Supplement No. 10 // UN Doc. A/CN.4/410 and Add. 1–5
http://untreaty.un.org/ilc/documentation/english/A_46_10.pdf
127. Yearbook of the UN International Law Commission 1983. Volume II.
Part 1. – A/CN.4/SER.A/1983 (Add.1). – New York : United Nations, 1985. –
232 p.
128. Yearbook of the UN International Law Commission 1988. Volume II.
Part 1. – A/CN.4/415. – New York : United Nations, 1992. – 232 p.
129. Preliminary report on jurisdictional immunities of States and their
property, by Mr. Motoo Ogiso, Special Rapporteur // A/CN.4/422 // Yearbook of
100
the UN International Law Commission 1989. Volume II. Part 1. – New York :
United Nations, 1992. – P. 59–74.
130. Preliminary report on jurisdictional immunities of States and their
property, by Mr. Motoo Ogiso, Special Rapporteur // A/CN.4/31 // Yearbook of the
UN International Law Commission 1990. Volume II. Part 1. – New York : United
Nations, 1993. – P. 59–74.
131. Report of the Working Group on jurisdictional immunities of States
and their property at the 47th session of the International Law Commission //
A/CN.4/L.576 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://untreaty.un.org/ilc/documentation/english/a_cn4_l576.pdf
A/C.6/47/L.10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://untreaty.un.org/ilc/documentation/english/a_cn4_l10.pdf
A/C.6/49/L.4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://daccess-
ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=A/C.6/49/L.4&Lang=R
134. Report of the Chairman of the Working Group of the Sixth Committee
54th Session, (1999) A/C.6/54/L.12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://daccessdds.un.org/doc/UNDOC/LTD/N99/342/04/PDF/N9934204.pdf
135. Конвенция о юрисдикционных иммунитетах государств и их
собственности. Доклад Генерального Секретаря ООН. A/54/266. 19 August
1999. Russian [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://daccessdds.un.org/doc/UNDOC/GEN/N99/242/56/PDF/N9924256.pdf
136. Конвенция ООН о юрисдикционных иммунитетах государств и
их собственности. Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН 55/150 от
12 января 2001 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://daccess-
ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=A/RES/55/150&Lang=R
101
137. Доклад Специального комитета по юрисдикционным

иммунитетам государств и их собственности 1–5 марта 2004 г. // Генеральная
Ассамблея, Официальные отчеты, Пятьдесят девятая сессия, Дополнение
№ 22 (A/59/22) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://daccessdds.un.org/doc/UNDOC/GEN/N04/275/43/PDF/N0427543.pdf
138. Конвенция ООН о юрисдикционных иммунитетах государств и
их собственности. Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН 59/38 от
16 декабря 2004 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://daccess-
ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=A/RES/59/38&Lang=R
139. Hanuch Tel Oren v. Libyan Arab republic et al. 726 Federal Court of
the 2nd District 1984 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://homepage.ntlworld.com/jksonc/docs/tel-oren-726F2d774.html
140. Cassazione penale, I, 28 giugno 1985 n. 1981. – Pres. Carnevale, rel.
Valente. – Imp. Arafat e Salah. Corte di Cassazione [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.giuri.unibo.it/NR/rdonlyres/3F5E96C3-8EC3-4F01-
894A-8B53CDDCA538/67803/arafat.pdf
141. International Law Commission Report of Working Group on
Jurisdictional Immunities of States and their Properties // A/CN/4/L.576, 6 July
1999 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://untreaty.un.org/ilc/summaries/4_1.htm
142. Stirling-Zanda S. The determination of customary international law in
European courts (France, Germany, Italy, The Netherlands, Spain, Switzerland) /
S. Stirling-Zanda // Non-State Actors and International Law, Volume 4, Number 1,
2004. – P. 3–24.
143. Ilsa Klinghoffer and Lisa Klinghoffer Arbitter, as Co-Executrixes of
the Estates of Leon and Marilyn Klinghoffer, Plaintiffs-Appellees, S.N.C. Achille
Lauro Ed Altri-Gestione Motonave Achille Lauro in Amministrazione
Straordinaria; Commissario of the Flotto Achille Lauro in Amministrazione
Straordinaria; Chandris (Italy) Inc.; Port of Genoa, Italy; Club ABC Tours, Inc.;
102
Crown Travel Service, Inc., doing business as Rona Travel, and/or Club ABC
Tours, Defendants-Appellees. No. 90-9060. United States Court Of Appeals For
The Second Circuit. June 21, 1991, Decided [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.uniset.ca/other/cs4/937F2d44.html
144. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР : науково-
практичний коментар / [відп. ред. І. П. Кононенко]. – К. : Вища школа, 1973.
– 726 с.
145. Report of the International Law Commission on the work of its thirty-
sixth session, 7 May to 27 July 1984 // U.N. Document A/39/10 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу :
http://untreaty.un.org/ilc/documentation/english/A_39_10.pdf
146. Denza, Eileen. The 2005 UN Convention on State Immunity in
Perspective / Eileen Denza // International and Comparative Law Quarterly. –
2006. – Volume 55. – P. 395–398.
147. Fox, Hazel. In Defence of State Immunity: Why the UN Convention
on State Immunity is Important / Hazel Fox // International and Comparative Law
Quarterly. – 2006. – Volume 55. – P. 399–406.
148. Gardiner, Richard. UN Convention on State Immunity: Form and
Function / Richard Gardiner // International and Comparative Law Quarterly. –
2006. – Volume 55. – P. 407–410.
149. Hall, Christopher Keith. UN Convention on State Immunity: The
Need for a Human Rights Protocol / Christopher Keith Hall // International and
Comparative Law Quarterly. – 2006. – Volume 55. – P. 411–426.
150. Dickinson, Andrew. Status of Forces Under the UN Convention on
State Immunity / Andrew Dickinson // International and Comparative Law
Quarterly. – 2006. – Volume 55. – P. 427–436.
151. McGregor, Lorna. State Immunity and Jus Cogens / Lorna McGregor
// International and Comparative Law Quarterly. – 2006. – Volume 55. – P. 437–
446.
103
152. Tomonori, Mizushima. The individual as beneficiary of state

immunity: problems of the attribution of ultra vires conduct / Mizushima Tomonori
// Denver Journal of International Law and Policy. – Summer-Fall 2001. – P. 261–
288.
104
ДОДАТОК 1
Проект
ЗАКОН УКРАЇНИ
Про юрисдикційний імунітет іноземної держави та її власності
Стаття 1. Сфера застосування Закону

1. Цей закон визначає межі юрисдикційного імунітету іноземних
держав та їхньої власності в Україні.
Стаття 2. Визначення термінів

1. У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому
значенні:
1) судовий імунітет – імунітет від залучення держави до участі у
провадженні в суді іншої держави;
2) імунітет від вжиття заходів забезпечення позову – імунітет від
накладення арешту на майно, що є власністю іноземної держави, і від вжиття
щодо цієї держави в іншій державі інших заходів забезпечення позову;
3) імунітет від виконання судового рішення – імунітет від накладання
стягнення на майно, що є власністю іноземної держави, і від прийняття щодо
цієї держави в іншій державі інших заходів у порядку примусового
виконання рішення суду або арбітражу (третейського суду);
4) юрисдикційний імунітет – судовий імунітет, імунітет від вжиття
заходів забезпечення позову та імунітет від виконання судового рішення;
5) іноземна держава – іноземна держава та її органи управління,
складові федеративної держави або політичні підрозділи держави, що мають
повноваження діяти з метою реалізації державної влади та відповідно діють,
державні установи або інституції або інші утворення тією мірою, якою вони
105
мають повноваження здійснювати і фактично здійснюють суверенну владу

держави, а також представники держави, які відповідно діють;
6) комерційний правочин – будь-який комерційний контракт або
правочин про купівлю-продаж товарів або надання послуг, або будь-який
контракт про позику або інший правочин фінансового характеру, включно з
будь-яким зобов’язанням з гарантії або компенсації щодо будь-якої такої
позики або правочину, або будь-який інший контракт або правочин
комерційного, промислового, торговельного або професійного характеру, за
виключенням трудових договорів;
7) суд України – суд загальної юрисдикції в значенні Закону України
«Про судоустрій України».
2. При визначенні того, чи є контракт або угода «комерційним
правочином» відповідно до пункту 5 частини першої цієї статті, суд
зобов’язаний виходити з природи цього контракту або правочину, а також
враховувати його мету.
Стаття 3. Імунітет іноземної держави

1. Іноземна держава користується в Україні юрисдикційним імунітетом
за винятками, встановленими цим законом та чинними міжнародними
договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
Стаття 4. Судовий імунітет

1. Відповідно до положень цього Закону іноземна держава не
користується в Україні судовим імунітетом, якщо вона погодилася на відмову
від судового імунітету, а також якщо вона вчинила дії, що за своїм
характером відрізняються від здійснення суверенної влади держави, зокрема
у випадках, зазначених у цьому Законі.
106
Стаття 5. Згода іноземної держави на юрисдикцію суду України

1. Вважається, що іноземна держава погодилася на відмову від
судового імунітету, якщо вона прямо надала згоду на здійснення юрисдикції
судом України щодо відповідного питання або справи, зокрема:
1) у міжнародному договорі;
2) у письмовій угоді, що не є міжнародним договором;
3) шляхом заяви в суді України або письмовому повідомленні в рамках
конкретного розгляду.
2. Згода іноземної держави на відмову від судового імунітету не
розглядається як її згода на відмову від імунітету від вжиття заходів
забезпечення позову та імунітету від виконання судового рішення.
3. Згода іноземної держави на застосування українського права не
розглядається як згода на відмову від судового імунітету.
Стаття 6. Участь іноземної держави в судовому розгляді

1. Іноземна держава не може посилатися на імунітет від здійснення
юрисдикції при розгляді в суді України, якщо вона сама порушила
провадження або взяла участь у розгляді суті справи чи вжила будь-яких дій
по суті справи. Однак, якщо держава доведе в суді, що їй не могло бути
відомо про факти, які можуть слугувати підставою для заяви про імунітет,
поки вона не вжила такої дії, вона може посилатися на імунітет на підстави
цих фактів за умови, якщо вона зробить це у найближчий, за можливістю,
час.
2. Іноземна держава не розглядається як така, що відмовилася від
судового імунітету, якщо вона вступає в розгляд у суді України або вживає
будь-яку іншу дію з метою послатися на імунітет або навести доказ свого
права відносно майна, що є предметом розгляду.
107
3. Явка представника іноземної держави в суд України для надання

свідчень не розглядається як згода цієї держави на відмову від судового
імунітету.
4. Якщо іноземна держава не бере участь у розгляді в суді України, ця
обставина як така не може бути витлумачена як її згода на відмову від
судового імунітету.
Стаття 7. Відмова від імунітету відносно зустрічного позову

1. Іноземна держава, яка порушує провадження в суді України, не може
посилатися на імунітет від юрисдикції цього суду України стосовно будь-
якого зустрічного позову, який обґрунтовується тими ж правовідносинами
або фактами, що й основний позов.
2. Іноземна держава, яка вступає у розгляд у суді України для подання
позову, не може посилатися на імунітет від юрисдикції цього суду щодо
будь-якого зустрічного позову, який ґрунтується на тих же правовідносинах
або фактах, що й позов цієї держави.
3. Іноземна держава, що пред’являє зустрічний позов при розгляді,
порушеному проти неї у суді України, не може посилатися на імунітет від
юрисдикції цього суду щодо основного позову.
Стаття 8. Відмова від імунітету відносно третейського розгляду

Якщо іноземна держава надала в письмовій формі згоду на розгляд в
арбітражі (третейському суді) спорів з її участю, які виникли або можуть
виникнути в майбутньому, вважається, що стосовно до цих спорів вона
добровільно погодилася на відмову від судового імунітету з питань, що
стосується здійснення судом України функцій відносно арбітражу
(третейського суду).
108
Стаття 9. Відкликання згоди на відмову від імунітету

1. Згода іноземної держави на відмову від судового імунітету, імунітету
від вжиття заходів забезпечення позову та імунітету від виконання судового
рішення не може бути відкликана, за винятком випадків, коли допустимість
відкликання такої згоди прямо передбачена угодою з іншою стороною, що
бере участь у спорі.
2. Згода іноземної держави на відмову від судового імунітету
поширюється на всі стадії судового розгляду.
Стаття 10. Незастосування імунітету щодо спорів, пов’язаних з

укладанням комерційних правочинів
1. Якщо іноземна держава укладає комерційний правочин з фізичною
або юридичною особою, та в силу застосовних норм міжнародного
приватного права розбіжності стосовно цього комерційного правочину
підлягають юрисдикції суду України, ця держава не може посилатися на
імунітет від юрисдикції при розгляді спору, який виник з цього комерційного
правочину.
2. Частина перша цієї статті не застосовується, якщо сторонами
відповідного комерційного правочину є держави, а також якщо сторони
комерційного правочину домовилися про інше.
3. Іноземна держава не користується в Україні судовим імунітетом
щодо спорів, які виникли з цивільно-правових правочинів, які не мають
комерційного характеру, проте не пов’язані зі здійсненням суверенної влади
держави.
109
Стаття 11. Незастосування імунітету щодо спорів, пов'язаних з

участю у юридичних особах
щодо спорів, які стосуються її участі у юридичних особах, що засновані або
мають основне місце діяльності на території України.
Стаття 12. Незастосування імунітету щодо спорів, які стосуються

прав на майно
щодо спорів, які стосуються:
1) її прав на нерухоме майно, що перебуває на території України, а
також її зобов'язань, пов’язаних з таким майном;
2) її прав на майно, що виникають з підстав, не пов’язаних зі
здійсненням цією державою суверенної влади.
Стаття 13. Незастосування імунітету щодо спорів про

відшкодування шкоди
щодо спорів про відшкодування цією державою шкоди, заподіяної життю або
здоров’ю, і шкоди, заподіяної майну, якщо вимога виникла із заподіяння
шкоди майну дією або бездіяльністю, що мала місце повністю або частково
на території України.
щодо спорів про відшкодування цією державою шкоди, заподіяної життю або
здоров’ю громадян України поза територією України у випадку, якщо така
шкода стала наслідком порушення цією державою її зобов’язань за
імперативними нормами загального міжнародного права.
110
Стаття 14. Незастосування імунітету щодо спорів, які стосуються

інтелектуальної власності
щодо спорів, що стосуються встановлення та здійснення її прав на результати
інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації
юридичної особи та індивідуалізації продукції, виконуваних робіт або послуг
(фірмові найменування, товарні знаки, знаки обслуговування тощо).
щодо спорів, які стосуються можливого порушення цією державою прав
інших осіб на результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них
засоби індивідуалізації юридичної особи та індивідуалізації продукції,
виконуваних робіт або послуг (фірмові найменування, товарні знаки, знаки
обслуговування тощо).
Стаття 15. Незастосування імунітету щодо трудових спорів

щодо спорів, які виникли з трудового договору між цією державою та
працівником щодо роботи, яка була або повинна бути виконана повністю або
частково на території України.
2. Правило частини першої цієї статті не застосовується у випадках,
коли:
1) працівник є громадянином держави, що прийняла його на роботу, на
момент порушення провадження у справі, за винятком випадків, коли
працівник має постійне місце проживання в Україні;
2) працівник був найнятий для виконання обов’язків, пов’язаних зі
здійсненням суверенної влади держави;
3) предметом спору є укладення або поновлення трудового договору.
111
Стаття 16. Імунітет щодо спорів, пов’язаних з експлуатацією

морських суден і судів внутрішнього плавання
1. Іноземна держава, що є власником морського судна або судна
внутрішнього плавання або експлуатує таке судно, не користується в Україні
судовим імунітетом щодо спорів, які стосуються експлуатації цього судна
або перевезення вантажу цим судном, якщо на момент виникнення факту, що
є підставою позову, судно використовувалося в інших цілях, ніж державні
некомерційні цілі.
2. Правило частини першої цієї статті не застосовується щодо:
1) військових кораблів і військово-допоміжних суден, а також вантажу,
перевезеного на борту таких кораблів і суден;
2) вантажу, що належить державі та використовується або призначений
для використання винятково в державних некомерційних цілях, незалежно
від того, на якому судні цей вантаж перевозиться.
3. Для цілей застосування цієї статті під спорами, що стосуються
експлуатації судна, розуміються, зокрема, спори щодо:
1) зіткнення суден, ушкодження портових і гідротехнічних споруджень
або іншої суднохідної аварії;
2) надання допомоги, рятувальних робіт і загальної аварії;
3) поставок, ремонтних та інших робіт, надання послуг, що стосуються
судна;
4) наслідків забруднення морського середовища;
5) підйому затонулого майна.
Стаття 17. Імунітети від вжиття заходів забезпечення позову та від

виконання судового рішення
1. Іноземна держава користується імунітетом від вжиття заходів
забезпечення позову та імунітетом від виконання судового рішення, за
винятком випадків, коли:
112
1) іноземна держава прямо надала згоду на відмову від зазначених у цій

статті видів юрисдикційного імунітету одним зі способів, передбачених
частиною першою статті 5 цього Закону;
2) іноземна держава зарезервувала або іншим способом позначила
майно на випадок задоволення вимоги, що є предметом розгляду в суді;
3) майно іноземної держави, що перебуває на території України,
використовується та (або) призначено для використання іноземною державою
з метою, не пов’язаною зі здійсненням суверенної влади держави.
Стаття 18. Майно, що використовується з метою здійснення

суверенної влади
1. Не розглядається як майно, щодо використовується та (або)
призначене для використання іноземною державою з метою, не пов’язаною зі
здійсненням суверенної влади держави (пункт 3 статті 17 цього Закону),
зокрема, таке майно іноземної держави:
1) майно (у тому числі кошти, що перебувають на банківському
рахунку), що використовується або призначене для здійснення функцій
дипломатичних представництв іноземної держави або його консульських
установ, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях,
делегацій іноземної держави в органах міжнародних організацій або на
міжнародних конференціях;
2) майно військового характеру або майно, що використовується або
призначене для використання у військових цілях або в миротворчих
операціях, що проводяться відповідно до рішення Ради Безпеки Організації
Об’єднаних Націй або регіональної організації колективної безпеки, участь в
якій бере Україна;
3) культурні цінності або архіви, не виставлені на продаж або не
призначені для продажу;
113
4) майно, що є частиною експозицій виставок, що становить науковий,

культурний або історичний інтерес і не виставлене на продаж або не
призначене для продажу.
Стаття 19. Судочинство у справах за участю іноземної держави

1. Справи за участю іноземної держави розглядаються судами України
за правилами судочинства України, включаючи правила про підсудність, що
діють стосовно юридичних осіб, зокрема іноземних юридичних осіб, якщо
інше не передбачено цим законом або іншими законами України.
Стаття 20. Порядок вирішення питання про судовий імунітет

іноземної держави
1. Питання про те, чи користується іноземна держава судовим
імунітетом, вирішується судом України у судовому засіданні з викликом
сторін.
Стаття 21. Рішення судом питань про вживання заходів

забезпечення позову та про виконання судового рішення щодо спорів за
участю іноземної держави
1. Питання про вживання заходів забезпечення позову та про виконання
рішення, постановленого проти іноземної держави, суд України вирішує
залежно від наявності або відсутності в іноземної держави відповідно
імунітету від вжиття заходів забезпечення позову та імунітету від виконання
судового рішення.
2. У випадках коли неприйняття невідкладних заходів може ускладнити
або унеможливити виконання судового рішення, зокрема, у зв'язку з великим
ступенем імовірності знищення, пошкодження, переміщення майна або
іншого розпорядження ним з метою недопущення виконання судового
рішення, суд України за відсутності в нього достатніх підстав вважати, що
114
іноземна держава користується відповідним імунітетом, вправі прийняти на

прохання сторони рішення про заходи забезпечення позову або про
забезпечення виконання. Прийняття такого рішення не позбавляє іноземну
державу права на заперечувати його з посиланням на наявність відповідного
імунітету.
3. Виконання судових рішень, постановлених проти іноземних держав,
здійснюється на підставі законодавства України про виконавче провадження,
включаючи правила, що діють відносно юридичних осіб, якщо інше не
передбачено законом або чинним міжнародним договором України, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Стаття 22. Застосування принципу взаємності

1. При розгляді в суді України позову, пред’явленого до іноземної
держави, суд застосовує принцип взаємності відповідно до клопотання
позивача або іншої особи, що бере участь у справі.
2. Щодо спорів, які виникають з комерційних правочинів або з
цивільно-правових правочинів, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю,
доведення обсягу юрисдикційного імунітету, що у відповідній іноземній
державі надається Україні, покладається на особу, що заявила клопотання
про застосування принципу взаємності.
3. Якщо буде доведено, що в іноземній державі, щодо якої виникло
питання про юрисдикційний імунітет, Україні надається юрисдикційний
імунітет у меншому обсязі, ніж той, що надається іноземній державі згідно з
цим Законом, то суд України на основі взаємності при вирішенні зазначеного
питання вправі виходити з того ж обсягу юрисдикційного імунітету, яким
Україна користується у відповідній іноземній державі.
115
Стаття 23. Сприяння суду з питань застосування цього Закону

1. Міністерство закордонних справ України на запит суду України або з
власної ініціативи надає висновок з питань, пов’язаних із застосуванням
цього Закону відносно іноземної держави, зокрема, чи є сторона, щодо якої
виникає питання про юрисдикційний імунітет, іноземною державою, чи мала
місце діяльність щодо здійснення суверенної влади держави, у якому обсязі
надається юрисдикційний імунітет України в іноземній державі.
2. Суд може в установленому порядку звернутися з питань, що є
предметом регулювання цього Закону, за сприянням і роз’ясненням також до
інших органів і організацій в Україні та за кордоном або залучити експертів.
3. Отримані висновки й роз'яснення підлягають оцінці судом з
урахуванням сукупності наявних у справі доказів.
Стаття 24. Направлення і вручення іноземній державі

процесуальних документів
1. Вручення іноземній державі ухвали про порушення проти неї справи
у суді України та інших судових документах здійснюється по дипломатичних
каналах або в інший спосіб, передбачений міжнародним договором, чинним
між Україною та відповідною державою.
2. Датою вручення цих документів уважається дата їх одержання
органом виконавчої влади відповідної держави, що відає її закордонними
справами.
3. Доручення судів України про вручення іноземній державі документів
та про здійснення у зв'язку з порушеною проти неї у суді України справою
інших процесуальних дій оформлюються в порядку, передбаченому
законодавством України та чинними міжнародними договорами України, що
регламентують надання правової допомоги.
116
Стаття 25. Заочне рішення

Рішення проти іноземної держави, що не взяла участі в розгляді у суді
України, може бути винесене за умови, якщо суд встановить, що:
1) дотримано вимоги статті 24 цього Закону;
2) з дати направлення доручення про вручення іноземній державі
документів про порушення проти неї справи минуло не менше шести місяців;
3) відповідно до положень цього Закону держава не користується
судовим імунітетом.
Стаття 26. Міжнародні договори України

1. Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила,
ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного
договору.
Стаття 27. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його
опублікування.
2. Справи, що надійшли до судів України та не розглянуті до дати
набрання чинності цим Законом, підлягають розгляду відповідно до цього
Закону.

31922379

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

31922379

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

КОРНІЙЧУК Євген Володимирович

ЮРИСДИКЦІЙНІ ІМУНІТЕТИ ДЕРЖАВ ТА ЇХНЬОЇ ВЛАСНОСТІ:

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

РОЗДІЛ 1. Характеристика принципу імунітету держав у

РОЗДІЛ 2. Особливості договірних відносин держав та їхньої

РОЗДІЛ 3. Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав

3.2.2. Загальні принципи Конвенції ............................................ 145

ВИСНОВКИ ...................................................................................... 180

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................ 184

ДОДАТОК 1 ...................................................................................... 202

Актуальність теми дослідження. Перехід економіки України на

аналіз особливостей правового регулювання надання державам

новітні результати роботи з кодифікації та прогресивного розвитку цього

- висвітлити проблеми юрисдикційних імунітетів держав та їхньої

систематизовано та узагальнено процес кодифікації та прогресивного

дістало подальший розвиток:

кодекс та Закон «Про міжнародне приватне право»), яке може бути

наукових публікаціях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК

1.1. Становлення принципу імунітету держав

Юрисдикційні імунітети держав є яскравим прикладом того, як норми

Дослідження процесів становлення принципу державного імунітету

Принцип імунітету держави від юрисдикції будь-якої іноземної

судового рішення за рахунок власності іноземної держави [8, c. 15; 15, с. 9–

загальних курсах міжнародного права3. В цьому питанні можна цілком

політична незалежність держави недоторканні; ґ) кожна держава має право

іноземної держави» [8, c. 15]. Обережнішою, і, на наш погляд, більш

відмови у ньому. Так, у 1958 р. в рішенні у справі Rahimtoola v. Nizam of

1.3. Характеристика законодавства та судової практики

Дослідження змісту національного законодавства з питань

колишнього міністра закордонних справ Конго у судах Бельгії за порушення

(правочинів), які мають комерційний чи приватний характер. Якщо в такому

1.3.2. Практика країн англо-американської правової сім’ї

У державах англо-американської правової сім’ї, як і в країнах

3) коли спір пов'язаний з правом власності на нерухомість, що

За британським Актом особливими категоріями власності, до яких

Америки, а згодом й іншими країнами стало надзвичайно важливим кроком у

1.4. Проблема імунітету держав

Перехід економіки України на ринкові відносини, ліквідація державної

забезпечення позову та звернення стягнення на майно іноземної держави, яке

судовим імунітетом, якщо вона погодилася на відмову від судового

згода на відмову від судового імунітету. Стаття 5 проекту передбачає, що

положення ст. 7 проекту, відповідно до яких іноземна держава, що виразила в

практики іноземних держав, відповідно до якого ці види імунітетів

проекту, що розглядається парламентом Російської Федерації, пропонований

Дослідження процесу становлення принципу імунітету держав у

ХІХ ст. Виняток становили Нідерланди та скандинавські країни, в яких їхні

імунітету державі та її власності тільки у зв’язку з діяльністю, що має

Узагальнення практики країн англо-американської правової сім’ї з

процесуальне законодавство України слід тлумачити як таке, що загалом

На відміну від ситуації у дипломатичному та консульському праві, що

зобов’язання, накладені рішеннями судових органів ІКСІД, в тій же мірі,

2.1. Двосторонні договори юрисдикційних імунітетів

Предметом переважної більшості двосторонніх договорів щодо

Після Другої світової війни така радянська договірна практика набула

позовів та виконання судових рішень. Типовим прикладом таких договорів є

2.2. Брюссельська конвенція 1926 р. та

10 квітня 1926 р. у Брюсселі була відкрита для підписання Міжнародна

права у 1925 р. Нарешті, 10 квітня 1926 р. Конвенція міжнародна конвенція

місцевих судів. Крім того, прирівнюються статуси держав як судновласників

запобіжних заходів, але й від будь-яких речових позовів. Багато хто з

німецьких судах. Суд протлумачив відмінності у формулюванні ст. 1

Беручи до уваги обмеженість предмету регулювання Брюссельської