МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра конституційного та міжнародного права

«ЗАТВЕРДЖУЮ»
Начальник кафедри конституційного
та міжнародного права
полковник міліції
А.М. Колодій
«____» _________________ 2014р.

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ
з навчальної дисципліни: “Державне право зарубіжних країн”
ТЕМА:
" Державне (конституційне) право зарубіжних країн та його
правова основа "

Навчальний час – 2 години

Для курсантів (слухачів, студентів)

навчально-наукових інститутів та
факультетів НАВС

Обговорено та схвалено на засіданні

кафедри конституційного та
міжнародного права НАВС
«29» серпня 2014р.
протокол № 1
 2
Київ 2014

Вид лекції: інформаційна.

Дидактичні цілі: освітня, розвиваюча та виховна.

Освітня допомагає студентам домогтися обізнаності у теоретичних питаннях
курсу «Державне право зарубіжних країн», зокрема в питаннях визначення
предмету, вивчення джерел та системи державного права зарубіжних країн. Саме
це буде слугувати подальшому засвоєнню знань, формуванню практичних умінь і
навичок з конкретного навчального матеріалу.
Розвиваюча допомагає розвивати інтелектуальні здібності, мовлення,
пам‘ять, увагу, уявлення та мислення.
Навчальна мета полягає в ознайомленні студентів з основними поняттями,
якими оперує наука конституційного права зарубіжних країн, розкрити
положення вчення про державне (конституційне) право та дати аналіз
конституційно-правових інститутів.
Виховна мета полягає у сприянні наукового світогляду, моральних,
естетичних та інших якостей особистості, вихованню колективу.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: Конституційне право України; Теорія держави та
права; Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.
Забезпечувані дисципліни: Державне будівництво та місцеве самоврядування в
Україні; Міжнародне право, Конституційна реформа в Україні.

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: мультимедійні матеріали
Технічні засоби навчання: проектор
 3

План.

1. Предмет та методи державного права зарубіжних країн.....................................7

2. Конституційне (державне) право зарубіжних країн як галузь права,
наука, навчальна дисципліна..........................................................................................9
3. Система галузі конституційного права................................................................22
4. Субєкти конституційного права...........................................................................26
5. Джерела конституційного права зарубіжних країн............................................32
6. Основні риси і особливості конституцій зарубіжних країн, їх
класифікація...................................................................................................................46

Рекомендована література:

1. Волощук О.Т. Конституційне право зарубіжних країн [Текст]: навч.-метод.

комплекс /О.Т. Волощук, А.З. Георгіца; Чернів. Нац. Ун-т ім.. Ю. Федьковича.
– Чернівці: Чернів. Нац.. ун-т, 2010. - 248 с.
2. Державне (конституційне) право зарубіжних країн (навчальні матеріали та
схеми) [Текст]: посіб. для підгот. до іспитів / К.О. Закоморна. - Харків: Право,
2014. - 263 с.
3. Державне право зарубіжних країн [Текст]: особлива частина: навч. посіб. /
[Л.Д. Варунц та ін.]; за заг. ред. В. О. Серьогіна; Харк. нац. ун-т внутр. справ. -
Х.: ХНУВС, 2011. - 292 с.
4. Державне право зарубіжних країн (у схемах) [Текст]: навч. посіб. /
Б.В. Калиновський [та ін.]; [за заг. ред. О. Я. Лапки]; Нац. акад. внутр. справ. -
К.: КНТ, 2012. - 526 с.
5. Державне (конституційне) право зарубіжних країн (навчальні матеріали та
схеми) [Текст]: посіб. для підгот. до іспитів / К.О. Закоморна. - Харків: Право,
2014. - 263 с.
6. Какоян Арташес Филикоевич. Судебный прецедент, как источник права в
правовых системах Республики Армения и других стран. Сравнительный
правовой анализ: автореф. дис... канд. [юрид.] наук: 12.00.01. — Ереван, 2008.
— 26с.
7. Карапенян С.А. Источники конституционного права Российской Федерации:
Автореф.дис. … канд.юрид.наук: 12.00.02 / Ростовсткий гос. ун-т . – Ростов-на-
Дону, 1998. – 26с.
 4
8. Коломієць, Юрій Миколайович. Державне право зарубіжних країн. Загальна
частина [Текст]: навч. посіб. / Ю. М. Коломієць; Харк. нац. ун-т внутр. справ. -
Х.: ХНУВС, 2010. - 211 с.
9. Конституции зарубежных государств: Великобритания. Франция. Германия.
Италия. Европейский Союз. США. Япония. Индия: Учеб. пособие / Вячеслав
Викторович Маклаков (сост.,пер.,вступ.ст.). — 5.изд., перераб. и доп. — М.:
Волтерс Клувер, 2006. — XXIV, 581с.
10.Конституции зарубежных государств: Учебное пособие [Сост. В.В. Маклаков]
3-е изд. – М., 2001.
11.Конституції країн парламентської демократії // Ін-т державного управління і
самоврядування при КМ України: Львівський ун-т. – К., 1995.
12.Конституційне право зарубіжних країн [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ.
навч. закл. / А. Є. Шевченко [та ін.]. - Донецьк : Юго-Восток, 2013. - 341 с.
13.Конституційне право зарубіжних країн [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ.
навч. закл. / А. Є. Шевченко [та ін.]. - Донецьк : Юго-Восток, 2013. - 341
с.Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб / М.С. Горшеньова,
К.О. Закоморна, В.О. Ріяки та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. – 2-е вид., допов, і
перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 513с.
14.Конституційне державне право зарубіжних країн Навч. посібник /
В.М. Бесчасний, О.В. Філонов, В.М. Суботін, С.М. Пашков, За заг. ред.
В.М. Бесчасного 2 ге вид. стер. К.: Знання, 2008. – 467 с.
15.Конституційне право зарубіжних країн / За ред. .В.О. Ріяки. – К.: Юрінком
Ітер, 2008.
16.Конституционное право зарубежных стран: Учеб. для вузов / Под общ. ред.
проф. М.В. Баглая. - М.: Норма 2005.
17.Конституціоналізм і природа конституції: теорія і практика реалізації [Текст] :
автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Савчин Михайло Васильович ; Нац.
акад. внутр. справ. - К., 2013. - 42 с.
18.Какоян Арташес Филикоевич. Судебный прецедент, как источник права в
правовых системах Республики Армения и других стран. Сравнительный
правовой анализ: автореф. дис... канд. [юрид.] наук: 12.00.01 . — Ереван, 2008.
— 26с.
19.Коломієць, Юрій Миколайович. Державне право зарубіжних країн. Загальна
частина [Текст]: навч. посіб. / Ю. М. Коломієць; Харк. нац. ун-т внутр. справ. -
Х.: ХНУВС, 2010. - 211 с.
20.Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. и рук. авт.
кол. С.А. Авакьян. - М., 2001.
21.Конституціоналізм і природа конституції: теорія і практика реалізації [Текст] :
автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Савчин Михайло Васильович ; Нац.
акад. внутр. справ. - К., 2013. - 42 с.
22.Лапка О.Я., Пікуля Т.О. Конституційне (державне право зарубіжних країн (у
схемах): Навч. посібник. – К.: Атіка, 2008. – 216 с.
23.Лукашин Є.В. Порівняльне державне право: Навч. Посіб. Для студентів вузів /
Рівенський ін-т слов’яносзнавства Київського слов’янського ун-ту. – Рівне,
1998. – 203с.
 5
24.Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико-
правовий аспект) [Текст]: автореф. дис. … канд.юрид. наук: 12.00.01 /
Київський нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. – К., 2002. – 19с.
25.Мартинюк Р.С. Державне (конституційне) право зарубіжних країн. Загальна
частина [Текст]: навч. посіб. /Р.С. Мартинюк. – Острог: Видавництво
Національного ун-ту «Острозька академія», 2007. – 200с.
26.Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран:
Учебное пособие. – издательство Юстицинформ, 2009. - 332 с.
27.Орленко, Василь Іванович. Конституційне (державне) право зарубіжних країн
[Текст]: посіб. для підготов. до іспитів / В.І. Орленко, В.В. Орленко. - Вид. 2-е,
стер. - К.: Паливода А.В. [вид.], 2011. - 237, [3] с.
28.Панов, Ален Володимирович. Державне право зарубіжних країн [Текст]: навч.
посіб. / Ален Панов; Держ. вищ. навч. закл. "Ужгород. нац. ун-т", Ф-т міжнар.
відносин, Каф. міжнар. відносин. - Ужгород: Бреза А. Е., 2011. - 229с.
29.Савченко О. Конституційне закріплення принципу верховенства права в
зарубіжних державах // Підприємництво, господарство і право.-2007.-№7.-С.
100-103.
30.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк,
Вища шк., - 2012 – 418
 ВСТУП

Навчальний курс “Державне (конституційне) право зарубіжних країн”

викладається у всіх юридичних вузах і являє собою систему знань про основи
устрою суспільства, держави та правове становище людини в ній, основи
організації та діяльності системи органів публічної влади тощо.
Метою даного курсу є набуття теоретичних знань і політичної практики
щодо регулювання державно-правових відносин.
Система права кожної держави складається з великої кількості галузей
серед яких конституційне право займає особливе, фундаментальне місце. Це
зумовлено важливістю регулюємих нею суспільних відносин. Саме у
конституційному праві проголошуються основоположні принципи які складають
основу інших галузей права.
Вивчення особливостей розвитку державного права у зарубіжних країнах,
здійснення порівняльного аналізу національних особливостей щодо форм
правління, устрою, взаємовідносин держави та суспільства, побудови органів
публічної влади дозволить не тільки розширити кругозір, але й дозволить
усвідомити місце та роль держави та особи у світі.
Неможливо уявити демократичну державу, яка б не мала своєї
конституції. Для більшості держав світу саме Конституція є найбільш
універсальним актом, основним джерелом їх державного права, так-би мовити,
«візитною карточкою» на міжнародній арені. Адже саме у ній закріплюються
основи суспільного і державного устрою держави, визначаються напрямки їх
розвитку, основи діяльності державних органів та органів місцевого
самоврядування, встановлюються конституційні гарантії здійснення прав і свобод
людини і громадянина тощо.
Створення Основного закону має свою багатовікову історію і кожна
держава пройшла свій власний шлях становлення конституціоналізму. При цьому,
зміст, наповнення конституції у кожній державі залежали від багатьох факторів –
часу і обставин її створення, юридичних, культурних і релігійних звичаїв.
Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на
конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою
необмеженому правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили
буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично
оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та
політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і до
сьогодні зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації
конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.
Необхідною передумовою забезпечення реальності конституційних
приписів є правильне розуміння сутності конституції, її місця та ролі в житті
суспільства й держави, знання її конкретних положень. В свою чергу, здійснення
порівняльного аналізу конституцій різних держав дозволяє визначити спільні та
відмінні їх риси, властивості, зв’язки правових явищ та використовувати отримані
знання у засвоєнні багатьох юридичних дисциплін.
 7
1. Предмет та методи державного права зарубіжних країн.

Терміни “конституційне право” і “державне право”, як правило,

вважаються синонімами. Бо підходячи формально, коло відносин, що
регулює відповідна галузь права в тій чи іншій державі, приблизно однакове.
Вибір терміну диктується національною традицією. Так, англо-саксонська і
романська правові системи використовують термін “конституційне право”, а
германська система – “державне право”.
При більш детальному розгляді питання можна помітити, що різниця в
термінології відображає (не завжди, але досить часто) суттєву відмінність
між відповідними поняттями. Так, в Великобританії, США, Франції до
початку або на початку ХІХ століття встановився конституційний лад,
мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і розподіл влад.
В Німеччині це відбулося пізніше. Але слід зауважити, що зараз і в
Німеччині вживається термін “конституційне право”. Проте, для позначення
навчальної дисципліни в німецьких юридичних вузах часто використовується
термін “публічне право”, що охоплює й адміністративне право, й судове
право, а також деякі інші галузі права. Державне право розглядається як
основоположна частина публічного права. Один з підручників так і
називається: “Державне право. Основний курс в публічному праві”.
Проте, на сьогодні в світі є група країн, в яких, не дивлячись на
традиційне вживання терміну “конституційне право”, рух до
конституційного ладу навіть не починався, тоді як, скажімо, в Швейцарії,
хоча в її німецькомовній частині і використовується термін “державне
право”, конституційний лад існує вже давно.
В літературі, однак, трапляється й інше розуміння відмінності між
конституційним і державним правом, чим те, про яке говорилось вище. Так,
німецький конституціоналіст К.Хессе вважає, що оскільки конституція не
обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також основи
 8
устрою недержавного життя (шлюб, власність та ін.), тому “конституційне”
право більш обємніше, ніж право “державне”, котре по смислу й змісту
означає лише право держави. З іншого боку, “конституційне” право
обмежене в порівнянні з “державним” в тому плані, що “державне” право
включає в себе, наприклад, адміністративне і процесуальне право.
Сьогодні лише порівняно невелика група країн користується терміном
“державне право”, переважаюча ж їх більшість визначає основоположну
галузь свого права терміном “конституційне право”. Тому в цілях
полегшення тексту в лекції в подальшому, як правило, буде
використовуватись саме цей останній термін.
Самостійність конституційного права в правовій системі будь-якої
країни обумовлюється, перш за все, його особливим предметом регулювання.
Предметом регулювання конституційного права є суспільні відносини,
які виникають між людиною, суспільством і державою, які визначають устрій
держави і його функціонування.
Конституційне право – регулює суспільні відносини, що утворюють
основу всього механізму (устрою) суспільства і держави та безпосередньо
повязані зі здійсненням державної влади. Це відносини між особою,
суспільством і державою та основоположні відносини, що визначають
устрій держави та її функціонування.
Додатковою підставою відокремлення конституційного права від інших
галузей права служить метод правового регулювання тобто сукупність
прийомів засобів правового впливу на суспільні відносини.
Серед них слід виділити наступні:
1) метод зобовязання (один з основних) – саме в такій формі
проголошуються більшість норм конституційного права, які відносяться
до організації влади: “Уряд повинен отримати довіря палат парламенту”
( ст.94 Конституції Італії 1947 р.).
2) норми заборони: “Свобода думки і совісті не повинні порушуватись” (ст.
19 Конституції Японії 1946 р.).
 9
3) метод дозволення – застосовується, як правило, для регулювання
статусу людини і громадянина, але і також інколи в випадках при
визначенні повноважень державних органів: “Кабінет може прийняти
рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту” (ст.53
Конституції Японії).

В цілому конституційно-правовий метод регулювання суспільних

відносин ґрунтується на владно-імперативних засадах. Це пояснюється
природою тих суспільних відносин, що підпадають під вплив норм
конституційного права. Відносини влади визначають зміст значної частини,
якщо не більшості цих норм. В той же час велика їх частина в демократичних
державах визначає зміст і гарантії прав людини, що означає відповідні
обмеження для державної влади.

2. Конституційне (державне) право зарубіжних країн як галузь

права, наука, навчальна дисципліна.

Конституційне (державне) право розглядається в правознавстві в трьох

аспектах: як галузь права конкретних держав, як наука і як навчальна
дисципліна в системі вищої юридичної освіти.
Конституційне (державне) право в кожній країні є основною, головною
галуззю національної системи права. Як і всяка інша галузь права, вона є
сукупністю юридичних норм, які виражають волю або політичних еліт, або
певних соціальних груп суспільства.
Конституційне (державне) право – це основна галузь права держави,
котра є сукупністю юридичних норм, які закріплюють певні засади
економічної і політичної організації суспільства, форму правління і форму
державного устрою; визначають організацію, компетенцію і порядок
діяльності вищих і місцевих органів державної влади і управління; органів
 10
місцевого самоврядування; права і обов’язки громадян і підданих; виборче
право і виборчу систему.
В юридичній науці визнане розмежування галузей за колом суспільних
відносин, що ними врегульовані. У навчальній літературі прийнятим є
загальне визначення предмета конституційного права як суспільних
відносин, що виникають на основі здійснення державної влади, а найчастіше
– у процесі її здійснення. Проте таке визначення не дає чіткого уявлення про
обсяг конституційно-правового регулювання і не відмежовує конституційно-
правові відносини від інших правовідносин публічного характеру:
адміністративних, фінансових, кримінальних, процесуальних.
Предмет конституційного права – це сукупність юридичних норм, що
регулюють державно-політичні відносини владарювання.
Структуру предмета галузі конституційного права в зарубіжних
країнах складають:
1) відносини політичного характеру, що характеризують устрій
держави, її якісні риси – державний суверенітет, форму правління, форму
державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної
влади та місцевого самоврядування, форми та принципи здійснення
публічної влади, загальні засади організації та функціонування політичної
системи;
2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної
системи держави і характеризують наявні в суспільстві форми власності,
ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської
діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в
галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;
3) відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави
з особою і становлять основи правового статусу людини і громадянина;
4) відносини, що виникають в процесі здійснення державної влади
та місцевого самоврядування через вибори, референдум та інші форми
безпосередньої демократії;
 11
5) відносини з приводу організації і діяльності органів державної
влади України, взаємодії найголовніших ланок державного апарату, участі
громадян та інститутів громадянського суспільства в організації та діяльності
органів державної влади;
6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в
зарубіжних країнах, принципи організації та діяльності органів місцевого
самоврядування, їхні зв'язки з людиною та громадянином, органами
державної влади тощо.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як наука

Наука конституційного права пройшла досить довгий шлях свого
розвитку. З початку вона була тісно пов’язана з філософією, політологією,
релігієзнавством і фактично не виділялась як окрема самостійна галузь.
Наукові праці, що містили певні погляди пов’язані з проблемами
конституційного права були опубліковані інще в Середні віки (твори Фоми
Аквінського), певні ідеї конституційного значення були висловлені у творах
стародавніх грецьких мислителів Платона, Аристотеля, Древнього Риму –
Цицерона, Гая та інших.
Становлення основних ідей конституційного права тісно пов’язане з
періодом творчості Г.Гроція, Дж. Локка, Ш.Л. Руссо та інших. Їх ідеї
знайшли своє відображення у перших конституційних документах –
декларації незалежності США 1776р., Конституції США 1787р., у
французській Декларації прав людини і громадянина 1789р.
У 19-му столітті появляється багато праць, які здійснили великий вплив
на розвиток конституційного права. Зокрема, це праці У. Беджгота, А.Дайсі у
Великобританії, Ж.П.Есмена у Франції, В.Лабана в Німеччині, У.Уіллоубі в
США та інші, які у своїх працях створили класичні теорії конституційного
права, включаючи такі як парламентаризм; правова, соціальна і
демократична держава тощо.
 12
В кінці 19-го і на початку 20-го століттях великий вклад у розвиток
конституційного права внесли Л.Дюгі (концепція солідаризму), М.Оріу
(інституціоналізм) з Франції, В.Орландо (міністеріалізм) з Італії, Г.Еллінек
(юридична школа) з Німеччини, С.Лоу і Д.Брайс (теорії демократії) з
Великобританії.
Почнаючи з середини 20-го століття з появою на місці колоній нових
держав появляються і вчені-дослідники по конституційному праву, зокрема,
багато праць було видано в Індії – праці А.Сена, Д.Басу, Р.Котхарі та інш., в
Нігерії – Б.Нвабуезе, в Кенії – Г.Гичері та інш.

Розвиток сучасної науки конституційного права

Друга світова війна стала межею, після якої наука конституційного
права отримала новий значний поштовх у розвитку. З одного боку, крах
фашистського режиму й усвідомлення світовою спільнотою трагічних
наслідків тоталітарного режиму, а з іншого — формування в європейських
країнах засад правової, соціальної та демократичної держави та проведення
корінних соціальних реформ висунули перед наукою конституційного права
низку юридичних проблем. Такі проблеми, насамперед, були пов'язані з
необхідністю вивчення практики реалізації нових конституцій та
функціонування оновлених державних інституцій. Крім того, вчені-
конституціоналісти залучалися до розробки важливих державних рішень та
проведення конституційних реформ. У низці країн праці відомих учених у
галузі конституційного права сприяли формуванню національної системи
права, використовувалися судами у випадках прогалин у чинному праві.
Необхідно підкреслити і значний внесок Організації Об'єднаних Націй
та інших міжнародних організацій у розвиток науки конституційного права.
Так, у результаті їх діяльності конституційні принципи і норми у галузі прав
людини набули характеру загальновизнаних людських цінностей та заклали
фундаментальні засади розвитку інституту прав людини у різних країнах. Це
 13
явище, безумовно, вплинуло на специфіку формування концепцій науки
конституційного права.
Після Другої світової війни завдяки своєму прикладному, політичному
й ідеологічному призначенню наука конституційного права стає самостійною
галуззю правознавства. Поширення переліку предметів регулювання у
конституціях призвело до підвищення ролі науки конституційного права у
системі юридичних наук. Зазначений процес загострив необхідність аналізу
не лише правових проблем, а й фактичних соціально-політичних відносин. У
той же час у деяких країнах на напрями розвитку науки конституційного
права суттєво вплинула політологія. Наприклад у Франції така тенденція
породила своєрідне об'єднання конституційного права і політології у єдиний
навчальний курс під назвою «Конституційне право і навчальні інститути»,
який викладався в університетах.
Вищенаведені зміни стали основами для реформування шкіл V науці
конституційного права, які існували до Другої світової війни. Один із
сучасних курсів науки конституційного права, так пінний «модернізований
юридичний напрям», більшою мірою пов'язаний з «юридичною» школою. На
відміну від «класичної школи», для «модернізованого юридичного напряму»
характерна підмова від розгляду держави як чисто юридичного явища та
вивчення впливу на державу соціально-економічних проблем і політичних
інститутів. Водночас прихильники даного напряму, зокрема німецькі вчені К.
Хессе, Т. Маунц та ін., основну увагу приділяли інституціональному аналізу
конституційного механізму держави та підкреслювали другорядність змісту
та первинність німої правової форми як елементу «правової державності».
Наприклад, Е. Форстхоф декларує перевагу формального елементу та
зазначає, що принцип «правової державності» існує у ФРН саме тому, що її
інститути незалежні від соціальної дійсності.
Іншій, соціологічний, напрям науки конституційного права переріс у
політико-соціологічний. Йому властивий функціональний аналіз політичних
інститутів і процесів, які формально виходять за рамки конституційних
 14
питань. Цей напрям представлений французькими вченими М. Дюверже, Ж.
Бюрдо, А. Лабардером, А.Рамні, К .Ллевелліном (США), Р. Боймліном
(Швейцарія) таін.
Одним із перших питання про розширення предмета досліджений
науки конституційного права поставив професор М. Дюверже у своєї праці
«Підручник конституційного права та політичної науки». Основним
лейтмотивом його теорії було обгрунтування з наукової точки зору
політичного аспекту конституційних проблем. М. Дюверже підкреслював, що
попередні вчені-конституціоналісти практично повністю ігнорували
політичні партії, аргументуючи це тим, що писані закони не регулюють їх
становище. У своїй праці «Політичні партії» Дюверже писав, що система
політичних партій у більшому ступені визначає характер політичного
режиму, ніж класичне конституційне право. Поряд із аналізом
конституційного тексту М. Дюверже рівною мірою вивчає соціальні
передумови, які, на його думку, зумовлюють зміст і перетворення
конституційного матеріалу.
У своєї теорії Ж. Бюрдо намагається знайти середину між
соціологічною концепцією про державу та нормативістським вченням, де
держава - це лише система норм. На його думку, держава є органічним
поєднанням влади і держави. У той же час вчений вважає категорію
інституції одним із найважливіших концептуальних понять науки
конституційного права. За Бюрдо, однією з конститутивних ознак будь-якої
інституції є її зв'язок з певним соціальним оточенням. Більше того, він
підкреслює важливе значення політичної науки, вивчення якої має спиратися
на юридичне пізнання. Суттєве місце у державно-правовій теорії Бюрдо
займає його концепція ідеї права як одного із основних чинників
інституціоналізації влади. Відповідно до зазначеної теорії юридична влада
ґрунтується на ідеї права та встановлює певний соціальний порядок. За
Бюрдо, право – це засіб перетворення суспільства, а юридичний порядок –
техніка, яка знаходиться на службі у політики. Важливе і те, що Бюрдо
 15
проводить різницю між соціальною конституцією, тобто конституційними
нормами, які регулюють економічний устрій, соціальну структуру, та
політичною конституцією, яка закріплює політичну організацію суспільства.
Він також підкреслює взаємозв'язок між цими конституціями та визнає, що
конституція встановлює організацію публічної влади на соціальному базисі.
Крім того, на сучасному етапі розвитку науки конституційного права
окреме місце займає теологічна школа. Протягом тривалого часу теологічна
школа науки конституційного права розвивалася у рамках доктринальної
розробки мусульманського права. Теологічна школа представлена
дослідженнями мусульманських юристів, зокрема працями Субхі ас-Салаха,
Алі Хасані аль-Харбутлі, Аль-Маварді, Хаді аль-Алауї та ін. Головною
категорією їхніх учень завжди був халіфат, з одного боку, як досконала
справедлива форма правління, а з іншого — як особливий політичний режим.
На думку багатьох мусульманських вчених, затвердження влади халіфату є
необхідним і представляє собою обов'язок глави мусульманської держави,
представників громади та всіх мусульман.
Водночас сучасні мусульманські вчені по-суті підтримують
реформаторські погляди. Вони у своїх концепціях об'єднують класичне
вчення халіфату та західні ліберальні теорії. Так, мусульманські юристи
визнають існування суверенітету, але, на їх думку, існує світовий
суверенітет, який належить аллаху. Вони вважають, що до законодавчого
органу халіфату, який часто має дорадчий характер, можуть обиратися лише
муджтахіди – особи з видатними знаннями у галузі мусульманського права та
релігійної догматики. Причому єгипетський вчений Сулейман Мухаммед ат-
Тамауї стверджує, що такий принцип формування парламенту не суперечить
сучасному парламентаризму. Своєрідний підхід до інституту прав людини
також спостерігається у працях мусульманських вчених. На їх думку,
правовий статус особистості повинен ґрунтуватися на основі принципів
шаріату.
 16
На особливу увагу заслуговує концепція сучасного мусульманського
правління, яка була сформульована у творі «Ісламське правління»
колишнього керівника Ірану аятолли Рухолла Мусаві Хомейні. Основна
концепція його вчення полягає у твердженні, що в ісламі віра не
відокремлена від політики. Більше того, він вважає, що у корані та хадісах
діють норми, які регулюють соніально-економічні відносини, права людини,
управління суспільством і державою. Зокрема, глави громад та імами (глави
держав) є реалізаторами приписів ісламу у життя країни. Таким чином, за
Хомейні, пророк є політиком, а іслам – політичною релігією. Саме Хомейні
висунув концепцію сучасної мусульманської держави у формі «ісламської
республіки», де державні установи та мусульмани діють на основі шаріату.
На його думку, у зв'язку з цим, що шаріат закріплює найвищі моральні
цінності, шаріат перевершує інші правові системи.
Кілька слів слід сказати про специфіку розвитку науки
конституційного права наприкінці XX ст. У зв'язку з крахом соціалістичної
системи на сучасному етапі згладилися суттєві протиріччя між західною
конституційно-правовою доктриною та наукою державного права, яка
склалася в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної
спрямованості. Раніш основна концепція науки радянського державного
права полягала у критиці ідей «західної демократії». Сьогодення вчені-
конституціоналісти колишніх соціалістичних країн формулюють прогресивні
концепції щодо устрою сучасної держави, зокрема чинне місце зайняла ідея
правової та демократичної держави.
На сьогоднішній час в науці державного права існує дві основних течії:
1. Радикальна – в основному представлена роботами учених-
марксистів, революційних демократів, які відстоюють соціалістичну
орієнтацію розвиваючимся країнам. Автори даної течії розглядають
конституційне право з позиції класової боротьби, вони говорять народну
соціалістичну демократію, виступають за правління однієї партії –
комуністичної, виступають за авторитарні системи управління.
 17
2. Ліберальна – до даної течії відносяться праці вчених які фактично
стали творцями нових конституцій в яких відображаються загальнолюдські
цінності. Автори даної течії виступають за правову, соціальну, демократичну
державу, за розподіл влади, за мирні засоби вирішення конфліктів,
виступають проти закріплення у конституції існування та керівної ролі однієї
партії, виступають за народний, а не класовий характер державної влади.
Необхідно зазначити, що між цими двома головними напрямками
існують і інші течії.
В загальному, якщо говорити про конституційне право зарубіжних
країн, то вона як наука вивчає конституційно-правовий досвід різних країн
світу з метою:
 Виявлення загальних тенденцій і закономірностей розвитку
конституційного права в сучасному світі;
 Використання вдалих конституційно-правових рішень;
 Уникнення допущених у державно-правовому розвитку помилок.

В сучасний час найбільш відомими представниками зарубіжної науки

конституційного права є: у Франції – Ф.Ардан, Ж.Бордо, Д.Лаврофф і інш., у
великобританії – У.Бредлі, в США – Л.Трайб, Д.Ептер, в Італії – Дж.
Гротінеллі, Дж. Ди Верготті, в Німеччині – К.Хессе, П.Кірххоф, К.Штерн; в
Югославії – Р.Марковича, в Чехії –К.Кліму, в Венгрії – М.Деже, А.Адама, в
Польщі – М.Крук, Я.Тщиньського та інші.

Предмет науки конституційного права.

Наука вивчає:
1) конституційно-правові норми та інститути;
2) а також суспільні відносини, що регулюються або можуть чи
повинні регулюватися ними;
3) практику реалізації конституційно-правових норм та інститутів
намагаючись при цьому зрозуміти закономірності їх розвитку і дати об
 18
основані рекомендації законодавцю і правозастосовнику по вдосконаленню і
застосуванню відповідних правових норм, а окремим особам – рекомендації
по їх використанню;
4)теорії і погляди, що розробляються дослідниками конституційного
права, умови, які впливають на їх еволюцію, тобто наука вивчає і сама себе.
Наука зарубіжного конституційного права є частиною загальної науки
конституційного права відповідної країни, що орієнтована на вивчення
досвіду інших країн з метою:
1) виявити загальні тенденції і закономірності розвитку
конституційного права в сучасному світі;
2) використання вдалих конституційно-правових рішень, що
застосовувались в цих країнах;
3) уникнути допущених там (в цих країнах) помилок.

Методи науки КПЗК.

1)Метод формально-логічного аналізу (вивчення змісту
досліджуваного нормативного матеріалу).
2) Історичний метод.
3) Статистичний метод.
4) Порівняльний ( або компаративний) метод (конституційно-правове
регулювання суспільних відносин – це такий обєкт вивчення, що
застосування експерименту практично неможливо; тому інші країни
розглядаються як лабораторії досвіду; порівняння досвіду різних країн при
вирішенні схожих проблем суттєво полегшує вибір оптимального варіанта).
5) Системний метод (конституційно-правові інститути утворюють
певну систему, в рамках якої, кожен з них займає певне місце і всі вони
взаємодіють між собою; системний метод допомагає визначити місце і
роль кожного державного інституту в механізмі здійснення влади; в той
же час, на основі цього методу, можна дослідити державний механізм в
цілому, що розширить уяву про його окремі ланки).
 19
6) Структурно-функціональний метод (відповідна характеристика
державних органів розкриває не тільки конституційні повноваження, але і
зміст владної діяльності цих органів, їх реальні функції; за допомогою цього
методу можна визначити фактичне співвідношення органів законодавчої і
виконавчої влади в конкретній країні, реальну компетенцію уряду; в цілому,
використовуючи цей метод, можна визначити наскільки теорія відповідає
практиці).

Конституційне (державне) право зарубіжних країн як навчальна

дисципліна.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна

дисципліна викладається у всіх витих навчальних закладах (або ж
факультетах) юридичного профілю, її обсяг і зміст визначаються
навчальними планами і програмами.

Як навчальна дисципліна ДПЗК досить молода. Вона з'явилася на

початку 90-х років у зв'язку з тим, що існуючі до того часу такі навчальні
дисципліни як "Державне право буржуазних країн" і "Державне право
соціалістичних країн" втратили свій предмет. Це було зумовлено соціально-
політичними подіями кінця 80-х - поч. 90-х рр., коли розподіл країн на
"буржуазні" і "соціалістичні" не мав ніяких підстав. На базі цих двох
дисциплін і виник новий навчальний курс, в якому якщо й вказується на
якісь відмінності між країнами, то лише не за соціально-класовою ознакою.
КПЗК в тій чи іншій формі викладається в усіх юридичних вузах і на
факультетах. Об’єм і зміст цієї навчальної дисципліни визначаються
навчальними програмами, котрі розробляються кафедрами і затверджуються
радами вузів.
Вивчення КПЗК має велике пізнавальне значення. Багато конституційно-
правових інститутів, що діють чи виникають в нашій країні, вперше
зявились в конституційному праві зарубіжних країн (конституції, права й
 20
свободи людини і громадянина, парламентаризм, розподіл влад та ін.). Їх
вивчення дозволить пізнати закономірності розвитку даної галузі права,
соціальну цінність політичних інститутів і конституційно-правових відносин
в любій країні.
Ознайомлення з національними особливостями конституційного права
окремих зарубіжних країн сприяє розумінню специфіки його розвитку,
виховує повагу до права кожного народу на вибір своєї долі, на устрій своєї
держави і взагалі свого життя. Для тих хто виїздить за кордон вивчення даної
навчальної дисципліни має і практичне значення: кожна культурна людина,
тим більше юрист, повинна розуміти конституційний лад країни, в яку він
приїздить.
Вивчення КПЗК передбачає, що студентам, курсантам чи слухачам вже
відомі основи теорії держави і права, історія держави та права, логіка та ряд
інших дисциплін. Знання даної дисципліни служить фундаментом для
засвоєння ряду нових дисциплін, зокрема, міжнародного права. Звичайно, це
потребує постійного порівняння з вітчизняним конституційним правом.
Засвоєння КПЗК дозволить, крім того, орієнтуватись в основах любої галузі
права цих країн, оскільки такі основи складають важливий елемент
конституційного права.
Одним словом, оволодіння даною навчальною дисципліною конче
необхідно для набуття широкого професійного кругозору, без якого не може
бути повноцінного спеціаліста і взагалі інтелігента. Професійна ерудиція,
професійні навички – це той товар, з яким працівник розумової праці
виходить на ринок. Від його якості і від вміння його постійно
вдосконалювати безпосередньо залежить життєвий успіх. Тому зайвих знань
тут бути не може, і дана навчальна дисципліна – така ж цеглинка в
фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і люба інша. Заберіть
цеглинку, і фундамент може розвалитись. Яку б юридичну проблему не
прийшлось вирішувати в майбутньому, знання світового досвіду завжди
принесе користь.
 21
Предметом вивчення курсу ДПЗК є державне (конституційне)
право зарубіжних країн. Так як чисельність таких країн наближається до
200, то розглянути в рамках такого обсягу навчального часу конституційно-
правові аспекти відносно всіх країн земної кулі неможливо, та й не
потрібно.
Робоча програма курсу складена таким чином, що загальні,
концептуальні конституційно-правові положення супроводжуються
конкретизацією тих або інших аспектів державного права окремих
зарубіжних країн. У цьому полягає, перша особливість структури цього
навчального курсу.
Друга особливість полягає в тому, що теми за певними схожими
ознаками згруповані у модулі. З цього випливає те, що форми всіх видів
навчального контролю будуть здійснюватися на основі модульно-
рейтингової системи оцінки знань.
Як і наука, навчальна дисципліна ДПЗК тісно пов'язана з іншими
навчальними дисциплінами:
- Конституційним правом України і її спецкурсом, наприклад, державним
будівництвом і самоврядування в Україні;
- Теорією держави і права (актуальними проблемами теорії держави і
права України);
- Історією держави і права зарубіжних країн;
- Міжнародним правом;
- Політологією;
- •Тактикою професійної діяльності міліції;

- •іноземними мовами.

Навчальний матеріал буде викладатися і вивчатися на основі вже

наведених вище методів, серед яких центральне місце, ще раз
підкреслимо, займає порівняльно-правовий метод.
 22
3. Система галузі конституційного права.

Конституційне право є складною системою, яка включає багато частин і

елементів, що взаємодіють між собою, і в свою чергу характеризують його
внутрішню будову. Основні частини і елементи системи конституційного
права – це загальні принципи, його інститути, і норми.
Загальні принципи конституційного права – це виражені в змісті
даної галузі права основні засади (вихідні положення), згідно з якими воно
будується як система правових норм, а також здійснюється
конституційно-правове регулювання суспільних відносин.
Загальні принципи складають каркас системи конституційного права і
надають їй єдину спрямованість. Вони регулюють суспільні відносини не
безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються
в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів влади.
В конституційному праві виділяють:
по-перше, загальні принципи, що декларуються конституціями:
народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво
(преамбула Конституції Японії), розподіл влад (ст.20 Основного закону ФРН
1949 р.), невідчужувані права (ст.1 Основного закону Німеччини ) і т.д. Ці
принципи не формулюють конкретних прав і обовязків і не завжди
забезпечуються правовими санкціями, однак мають визначальне значення
для багатьох конституційно-правових норм.
по-друге, це принципи, котрі мають чітку юридичну форму вираження
і безпосередньо можуть застосовуватись у державній діяльності:
незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий
захист конституційних прав (ст.53 Іспанської конституції 1978 р.),
невідповідальність глави держави (ст.56 Конституції Іспанії) і т.д.
В країнах, де в конституціях проголошено соціалістичні ідеї в якості
основи суспільного розвитку, поряд з загальновизнаними демократичними
принципами (рівноправність, народне представництво та ін.) іноді
 23
конституційно проголошуються такі нові загальні принципи, які по суті
перекреслюють попередні: керівна роль марксистсько-ленінської партії,
соціалістичний інтернаціоналізм, від кожного – по здібностям, кожному – по
праці і т.д. ( ст.ст.5, 12, 19 Конституції Куби). Вони нерідко являють собою
не що інше, як ідеологічні міфи, реалізувати котрі неможливо ні
юридичними, ні політичними засобами. Наприклад, розподілення по праці
поза ринковою системою господарювання неможливе із-за відсутності
критерію, на основі якого можна було б кількісно порівняти різнорідну
працю (наприклад, лікаря і шахтаря). Принцип керівної ролі однієї партії
підриває принципи народного суверенітету та народного представництва і
взагалі несумісний з будь-яким принципом демократії.
Конституційно-правові інститути – це певна система
конституційно-правових норм, що регулюють однорідні та взаємопов язані
суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну групу. (Наприклад:
правовий статус особи, форма правління, виборче право та ін.).
В свою чергу вони класифікуються на:
1) загальні конституційно-правові інститути – мають комплексний
характер і регулюють великі сфери суспільних відносин. (Наприклад:
“Основи правового статусу людини і громадянина”);
2) головні конституційно-правові інститути – в межах загальних
інститутів обєднують правові норми, що регулюють певні групи
однорідних суспільних відносин. (Наприклад: “Основи правового
статусу людини і громадянина” “Громадянство”, “Основні права й
свободи людини і громадянина”, “Правовий статус іноземців” і т.д.);
3) початкові конституційно-правові інститути – в межах головних
інститутів, обєднують декілька правових норм, що регулюють окрему
групу суспільних відносин. (Наприклад: “Громадянство” “Втрата
громадянства” і т.д.).
 24

Конституційно-правові норми – це загальнообовязкові правила

поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з метою
охорони і регулювання певних суспільних відносин, що здійснюються через
конкретні права і обовязки та забезпечуються примусовою силою держави.
Конституційно-правова норма – це правило поведінки учасників
державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або
санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов –
примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що
опосередковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл
( В.М.Шаповал стор.13).

Конституційно-правова норма, як і інші правові норми, має внутрішню

структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
- гіпотеза – складова частина норми права, що визначає умови, за наявністю
яких субєкти права повинні здійснювати свої права і обовязки, визначені
в диспозиції даної норми;
- диспозиція – складова частина норми права, що визначає саме правило
поведінки, згідно якого дозволяється, забороняється або рекомендується
проведення певних дій;
- санкція – складова частина норми права, яка на випадок її невиконання
визначає заходи щодо відновлення порушеного права та покарання
правопорушника.
Наприклад, в ст.16 Конституції Франції вони виражені в такій формі:
”Коли ... незалежність Нації, цілісність її території чи виконання її
міжнародних зобовязань виявляються під серйозною і безпосередньою
загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, створених
відповідно до Конституції, порушено [гіпотеза], Президент Республіки
вживає заходів, що диктуються обставинами... [диспозиція і санкція]”.
Подібне вираження всіх структурних елементів норми права в одній
статті закону дуже рідко зустрічається в конституційному праві. В більшості
 25
випадків, конституційно-правова норма виражається повністю в двох або
більше статтях закону, тобто має багатостатейну форму вираження.
Наприклад, положення ст.34 Конституції Франції: “Закони
приймаються Парламентом” набуває характеру цілісного нормативного
припису в сукупності зі ст.39, яка встановлює право законодавчої ініціативи,
ст.40-47, яка визначає процедуру проходження законопроекту, і ст.10, що
передбачає право вето Президента Республіки.
Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права
містяться в окремій нормі, або навіть в нормах не конституційного права, а
кримінального чи адміністративного.
Слід також мати на увазі, що деякі положення конституції не
забезпечені санкціями взагалі. Наприклад, ст.27 Конституції Японії “Всі
мають право на працю” – ні в Конституції, ні в інших законах не визначені
ні умови здійснення цього права (відсутня гіпотеза), ні санкції за порушення.
Особливості конституційно-правових норм:
1) регулюють особливий зміст суспільних відносин;
2) особливе коло джерел, в яких вони виражаються;
3) мають вищу юридичну силу по відношенню до інших норм;
4) більшість конституційно-правових норм – це норми
загальнорегулятивного характеру;
5) особлива структура норми.

Класифікація конституційно-правових норм.

1) За функціональною направленістю:
- установчі – за своєю суттю це не є конкретні правила поведінки. Вони,
як правило, фіксують самих субєктів конституційного права,
насамперед вищі державні органи. Наприклад: ст.55 Конституції Італії:
“Парламент складається з палати депутатів і сенату Республіки”.
- регулятивні – спрямовані безпосередньо на регулювання державно-
політичних відносин владарювання. На їх основі суб єкти відносин
наділяються правами і обовязками. Наприклад: ст.І Конституції США:
 26
“Віце-президент США є головою Сенату, але може голосувати лише в
тому випадку коли голоси розділяються нарівно”.
- охоронні - повязані з встановленням юридичних заборон.
2) За способом впливу на субєкти права:
- уповноважуючиі (“Парламент здійснює законодавчу владу в державі”);
- зобовязуючі (“У випадку дострокового припинення повноважень
Президента – його обовязки здійснює премєр-міністр”);
- заборонні (“Функції члена уряду несумісні з депутатським мандатом”).
3) За характером регулювання суспільних відносин:
- матеріальні – безпосередній вплив на суспільні відносини (Наприклад:
визначають структуру і порядок організації органів державної влади);
- процесуальні – форма в якій реалізується матеріальна норма
(Наприклад: “Рішення Парламенту приймаються на його засіданнях,
шляхом голосування”).
4) За дією в часі:
- постійні – їх більшість: у них невизначений термін дії;
- тимчасові – містяться, як правило, в перехідних положеннях;
- виключні (исключительные) – встановлюються на випадок
надзвичайного стану. Такі норми призупиняють на цей час дію деяких
постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового
регулювання.

4. Субєкти конституційного права.

Суб'єкти конституційно-правових відносин – це особи, спільноти

людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-
правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.
Суб'єктами конституційного права повинні володіти правоздатністю і
дієздатністю.
 27

Субєкт конституційного права – це потенційний носій прав і

обовязків, передбачених нормами галузі.
Субєкти конституційного права поділяються на дві великі групи:
1) фізичні особи;
2) суспільні утворення (юридичні особи).
До першої групи субєктів відносяться:
- Громадяни – на відміну від депутатів і виборців, громадяни мають не
спеціальну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність. Обсяг
конституційної правоздатності громадян є вихідним і звичайно ширшим,
ніж у інших категорій населення.
- Іноземці й особи без громадянства (“не громадяни”) – вони теж
наділені певними правами і несуть обовязки.
- Депутати загальнонаціональних представницьких органів – їх
конституційна правосубєктність має особливий характер і повязана з
компетенцією відповідного органу. Депутати – не посадові особи, вони
репрезентують представницький орган і водночас є його складовою
частиною. Виділяють також групи депутатів, що мають право: а)
утворювати парламентські фракції; б) звертатись з запитом до уряду;
в) групової депутатської законодавчої ініціативи.
- Виборці – мають спеціальну правоздатність (в Італії, наприклад, групи
виборців є субєктами права законодавчої ініціативи).
До другої групи субєктів належать:
- Держава – в суспільних відносинах, що регулюються нормами
конституційного права, державі належить особлива роль. Вона
виступає в якості регулятора суспільних відносин, перш за все як носій
правотворчої влади. Як правило, сама держава не стає однією з сторін
цих відносин. Вона встановлює яким повинно бути правовідношення
між субєктами права і забезпечує виконання прав і обовязків, що
визначають зміст вказаного припису. Інколи держава виступає в якості
 28
учасника певних суспільних відносин (наприклад: у відносинах
федеративної держави з субєктами федерації; правовідносини,
повязані з громадянством; відносини у сфері судочинства). Держава
діє або через державні органи, або через референдум.
- Органи держави як субєкти конституційного права наділяються
певною компетенцією згідно з покладеними на них завданнями
(видання законів, контроль за діяльністю інших органів, виконання
законів). В цих відносинах органи держави виступають як:
- носії владних повноважень, або
- підпорядковані субєкти, а інколи
- рівноправні учасники договірних відносин.
- Територіальні спільноти – реалізують свої права або через свої
органи, або безпосередньо шляхом референдуму.
- Політичні партії – порівняно недавно стали наділятись
правосубєктністю (інституціоналізуватись). Їх правовий статус
визначається: а) в конституціях (Франція); б) в законах про політичні
партії (Німеччина, Болгарія); в) в інших законах (Мексика – закон про
вибори). Правосубєктність профспілок визначається конституціями
(ст.39 Італія, ст.28 Японія) і/або звичайними законами.
- Церква (в деяких країнах) – у Великобританії монарх – глава церкви і
призначає духовних лордів у палату лордів; церква наділяється правом
законодавчої ініціативи з питань її діяльності.

Усі вищезазначені суб’єкти є учасниками конституційно-правових

відносин.
Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини,
врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти
яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами
конституційно-правових норм.
 29
Конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин
структуру – суб'єкт, об'єкт і зміст.
Об'єкт конституційно-правового відношення – це явище,
матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, з приводу якої виникає
суспільний стосунок, що регулюється конституційно-правовою нормою. До
об’єктів можна віднести територію, владу, майно.
Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною
структурою. Умовно в конституційно-правовому відношенні вирізняють
юридичний (суб'єктивні права та юридичні обов'язки) і матеріальний
(фактична поведінка суб'єктів) зміст.
Юридичні факти – конкретні життєві обставини, з якими
конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення
конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у
гіпотезах конституційно-правових норм і залежно від їх зв'язку з
індивідуальною волею суб'єкта поділяються на дві групи: події та дії.
Події – це юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів
(наприклад, досягнення громадянином вісімнадцятирічного є підставою
виникнення правовідносин з реалізації активного виборчого права).
Дії – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб'єктів
конституційно-правових відносин. Під кутом зору законності дії поділяються
на правомірні та неправомірні. Правомірні дії зумовлюють виникнення у
суб'єктів прав та обов'язків, передбачених конституційно-правовими
нормами. При цьому правомірні дії також поділяються на дві групи:
юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти – правомірні дії, що
здійснюються суб'єктами з метою вступу їх у певні конституційно-правові
відносини, а юридичні вчинки – правомірні дії, що безпосередньо не
спрямовані на виникнення, припинення або зміну конституційно-правових
відносин, але тягнуть за собою такі наслідки. Неправомірні дії – юридичні
факти, що суперечать вимогам конституційно-правових норм. Вони можуть
 30
стати підставою для притягнення відповідних посадових осіб та органів
публічної влади до відповідальності.

Дії й акти суб'єктів можуть створювати підстави для виникнення і

припинення конституційно-правових відносин, а також до конституційно-
правової відповідальності і застосування санкцій.
Конституційно-правова (конституційна) відповідальність як форма
юридичної відповідальності має особливості, пов'язані насамперед з
характером конституційно-правового регулювання. Однак існують
особливості і більш загального характеру.
Юридична відповідальність у цілому має два аспекти:
 негативний;
 позитивний.
Негативний аспект відповідальності пов'язаний з тим, що державний
примус застосовується з приводу вчинення правопорушення.
Позитивний аспект зумовлений загальними ознаками права, і
відповідальність пов’язується з усіма без винятку моментами його дії, а не
тільки з правопорушенням і застосуванням санкцій.
Отже юридична відповідальність виникає не тільки у зв’язку з дією
охоронних, а й установчих норм. Обмеженість ролі і значення охоронних
норм у системі конституційного права аж ніяк не свідчить про відсутність
юридичної відповідальності.
Існує і власне конституційно-правова відповідальність з притаманним
тільки їй механізмом колом суб'єктів і санкціями. Така відповідальність
звичайно пов’язана з діями безпосередньо політичного характеру і має
відповідну природу. Поняття конституційно-правової відповідальності
вужче, ніж поняття відповідальності за порушення норм конституційного
права. Водночас ця форма юридичної відповідальності не пов'язана лише з
порушенням конституційно-правових норм. Підставами для притягнення до
 31
конституційно-правової відповідальності можуть бути порушення норм
інших галузей права зокрема кримінального.
Конституційно-правова відповідальність може існувати і за умов, коли
норми права взагалі не порушуються, але мають місце дії, які розцінюються
як негативні у політичному плані. Прикладом може служити політична
відповідальність уряду. Конституційно-правовій відповідальності підлягають
усі суб'єкти відповідної галузі, крім держави в цілому. Найчастіше таку
відповідальність несуть органи державної влади.
Одним з основних різновидів конституційно-правової відповідальності
є відповідальність суб'єктів (носіїв) виконавчої влади і насамперед уряду та
його членів. Така відповідальність має дві конкретні форми. Це власне
політична відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у
порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.
Існують і інші різновиди конституційно-правової відповідальності,
Наприклад, відповідальність депутатів перед представницьким органом
відповідальність у структурі державного механізму за ієрархією органі влади,
відповідальність, що випливає із статусу громадянства, тощо.
Конституційно-правовій відповідальності властиві такі специфічні
санкції:
1) усунення з посади і примусова відставка;
2) дострокове припинення повноважень депутата за рішенням
представницького органу, а також дисциплінарні санкції, передбачені
парламентськими регламентами:
3) скасування і припинення дії актів;
4) позбавлення громадянства:
5) по вбавлення державних нагород тощо.
 32
5. Джерела конституційного права зарубіжних країн.

Під джерелом права в юридичному смислі розуміються ті форми, в

котрих знаходять своє вираження правові норми. (Б.А.Страшун)
Джерело конституційного права – це нормативні акти, що містять
норми, котрі регулюють конституційно-правові відносини. (В.Є.Чіркін)
Джерело конституційного права – це писані й неписані норми, що
регулюють конституційно-правові відносини. (В.О.Лучін)
В юридичній літературі, в підручниках з даного предмету різні автори по
своєму наводять класифікацію джерел конституційного права. Тому
пропоную розглянути ці точки зору, та узагальнити їх.
Джерела конституційного права різноманітні і досить відмінні в різних
країнах. Відмінності здебільшого повязані з різними підходами до розуміння
права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем.
Але повернемось до класифікації. В.М.Шаповал чи не вперше
запропонував наступну: за відмінностями механізмів нормотворення
джерела конституційного права поділяють на:
Формалізовані – зміст цих джерел є результатом відносно
автономного, спеціалізованого правотворчого процесу, здійснюваного
державними органами. (Наприклад: конституція, різновиди законів, акти
глави держави та ін.).
Неформалізовані – це не завжди передбачуваний і узгоджуваний
підсумок практичної діяльності таких органів. (Наприклад: конституційні
звичаї та конституційні угоди).

Основні види джерел:

1) Нормативно-правові акти:
- закони (конституційні, органічні, звичайні);
- нормативно-правові акти глави держави;
- нормативно-правові акти органів виконавчої влади;
 33
- нормативно-правові акти органів конституційного нагляду;
- парламентські регламенти (статути);
- рішення органів місцевого самоврядування.
2) Судові прецеденти.
3) Правові звичаї.
4) Міжнародні договори.
5) Релігійні норми.
6) Доктринальні джерела. [класифікація за Б.А.Страшуном]
7) Акти надзвичайних органів влади.
8) Акти, що видаються в порядку тлумачення конституційніх норм і
законів.
9) Політичні декларації та спільні постанови політичного керівництва
правлячих партій та парламентів. [за В.О.Лучіним].
10) Внутрішньодержавні публічно-правові договори. [за В.Є.Чіркіним].

1) Головним джерелом даної галузі права в переважній більшості

країн (виключення складають деякі мусульманські країни) є
конституція – Основний закон.
Зумовлено це не тільки верховенством цього нормативно-правового
акта в загальній системі правових джерел. Це пов’язано також і з тим, що
саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи
суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбиток і
закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають
визначати) суспільний і державний розпиток. Конституція фіксує, таким
чином, принципи, яких зобов’язані дотримуватися у своїй повсякденній
практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від
індивіда і закінчуючи державою (або навпаки - починаючи з держави і
закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови
всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її
утворюють.
 34
Закони – приймаються, як правило, законодавчими зборами, іноді
іншими вищими органами влади – монархами в абсолютних монархіях,
постійно діючими колегіальними органами в деяких “соціалістичних”
країнах (наприклад, Постійним Комітетом Всекитайського Зібрання
Народних Представників), народом на референдумах і т.д.
За ступенем важливості та характером суспільних відносин, що
регулюються, закони поділяються на:
- Конституційні закони – мають вищу юридичну силу. В свою чергу вони
поділяються на: а) закони, що вносять поправки і доповнення до
конституцій (зазвичай, коли вони приймаються, вони інтегруються з
конституційним текстом; інколи існують формально поза рамками цього
тексту (конституція США), однак вони розглядаються як змістовне ціле);
б) конституційними законами офіційно називають складові частини
конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт
вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів
(наприклад, конституція Швеції складається з трьох конституційних
законів: “Закон про форму правління” та “Акт про свободу друку”
[1974р.], “Акт про престолонаслідування” [1810р.]). /Докладніше див. у
В.Шаповала ст.35-37/.
- Органічні закони – в ряді країн (як правило романська система)
визначають статус органів держави і процедури народного голосування
на основі бланкетних статей конституції. Їх прийняття прямо
передбачено в конституції. На відміну від конституційних законів суть
органічних полягає в тому, що вони доповнюють конституцію, не
змінюючи її основних принципів, не зачіпаючи її глибинної сутності.
Можливість прийняття конституційних законів як правило
передбачається в гіпотетичній формі, а органічні закони – завжди
невідємна частина системи права будь-якої країни. Органічні закони, на
відміну від конституційних, приймаються простою більшістю голосів
членів парламенту, тому що не вносять змін до конституції. Особлива
 35
роль і суть органічного закону полягає в тому, що він, як правило,
регулює цілий правовий інститут, наприклад закони про вибори чи про
громадянство. В силу своєї важливості для його прийняття часто
застосовуються додаткові процедури. Так, у Франції, щоб органічний
закон вступив в силу, необхідна попередня згода спеціального органу –
Конституційної Ради. Якщо Рада винесе рішення, що органічний закон
суперечить Конституції Французької Республіки, то він навіть не буде
винесений на голосування.
- Звичайні закони – вони регулюють окремі питання державного чи
суспільного життя. Як правило таких законів приймається безліч, але не
всі вони є джерелами конституційного права, а лише ті, що містять
конституційно-правові норми. До звичайних відносяться Закон ФРН про
порядок зміни території земель (1965) чи Закон Французької Республіки
про надання виборчого права громадянам, що досягли 18 років (1974).
- Надзвичайні закони – згідно самої конституції, ці закони можуть
відступати від її положень, але приймаються тільки на короткий строк,
як правило на декілька місяців, хоча з можливим правом парламенту
продовжити термін його дії. (за В.Є.Чіркіним).
- Акти виконавчої влади, що мають силу закону – інколи їх називають
делегованим законодавством. Ці акти формально не називаються
законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна
відрізнити від інших актів. Наприклад, вони можуть називатись
ордонансом (у Франції), декретом чи прокламацією. Приймаються вони
або главою держави (президентом, монархом), або урядом, його главою і
навіть інколи окремим міністром. Це акти виконавчої влади, але
регулюють дуже важливі питання, що відносяться, як правило, до сфери
законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ
Президента Республіки Індії про націоналізацію ряду банків чи акти
Уряду Федеративної Республіки Нігерії, якими спочатку було скасовано
федеративний устрій держави (1966), а потім відновлена й
 36
реорганізована федерація (1970 - 1976), декрети уряду про введення
надзвичайного стану і т.д. (за В.О.Лучіним).

Нормативно-правові акти виконавчої влади. До них відносяться

нормативні акти глав держав і нормативні акти урядів, а іноді і окремих
відомств. Вказані акти служать джерелами конституційного права лише в тій
частині, де містяться його норми. Між ними існує певна субординація:
нормативні акти нижчестоящих органів не повинні суперечити актам
вищестоящих.

Акти органів конституційного контролю (нагляду) (конституційних

рад, судів та ін.). Нормативно-правовий характер мають такі рішення цих
органів, що містять конституційно-правові норми – про конституційність
законів та інших нормативних актів, про компетенцію державних органів,
про тлумачення конституції та інші. У Франції, наприклад, подібне значення
мають і деякі рішення Державної ради – вищого органу адміністративної
юстиції. Фактично багато актів органів конституційного контролю (нагляду)
мають ту ж юридичну силу, що і конституційні норми.

Парламентські регламенти (статути) – містять норми, що визначають

порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру; інколи таке ж значення
мають парламентські прецеденти – поведінка в конкретних ситуаціях, котра
вважається обовязковою в разі повторення таких ситуацій (як правило,
вводяться рішенням самої палати і не потребують промульгації; у Франції
регламенти палат обовязково передаються до Конституційної Ради).

Рішення органів місцевого самоврядування – виступають джерелами

конституційного права, коли регулюють суспільні відносини, які повязані зі
здійсненням публічної влади.
 37
2) Судовий прецедент – це рішення судів у конкретних справах, які
мають обовязкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом
судових установ при розгляді ними аналогічних або подібних справ.
Особливо широко він застосовується в Великобританії, США, Індії та
інших країнах, які сприйняли англо-саксонську систему права. В цих країнах
суддями створена ціла система норм, що називається загальним правом на
відміну від статутного права, тобто законів, які приймаються парламентом.
Норми прецедентного конституційного права дуже чисельні і різноманітні.
Вони в значній мірі визначають правове положення громадян та громадських
обєднань, а також взаємовідносини між органами держави. Так, в
Великобританії саме судовий прецедент обґрунтував невідповідальність
монарха (“король не може бути неправий”), санкціонував інститут
контрасигнатури (“король не може діяти один”).
Визнання судового прецедента джерелом конституційного права
означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію
(врегулювання конфліктів на основі права), але й правотворчу. Велика
кількість прецедентів, що накопилися за сотні років і, цілком природно, не
завжди між собою узгоджуються, вимагають дуже високої кваліфікації
адвокатів, що беруть участь у судовому процесі і надають суддям велику
свободу вибору при винесенні рішення.
Судові прецеденти мають два смислових значення:
а) прецеденти в яких сформульовані норми так званого загального права
і які історично становлять першооснову прецедентного права – сукупність
всіх діючих судових прецедентів;
б) прецеденти повязані з тлумаченням конституції і відповідного
законодавства.

Умови створення прецедентів неоднакові в різних державах:

- у Великобританії – тільки верховна судова інстанція;
 38
- у Австралії – федеральний Верховний суд і Верховні суди
штатів;
- у США – не тільки вищі, але й нижчестоящі суди.

Англійський прецедент можна змінити, або відмінити тільки шляхом

прийняття закону, або через перегляд його в судовій колегії особливого
складу. Інколи прецедент перестає діяти в результаті того, що його просто
“забули”, перестають застосовувати. В США вищі судові інстанції можуть
відмінити прецедент прийнятий нижчими судами.

Слід розмежовувати поняття судовий прецедент і судове тлумачення –

видається в країнах з континентальною (романо-германською) правовою
традицією. Але різниця між судовим тлумаченням і судовим прецедентом –
принципова. Англійське право споконвічно було казуїстичним, його норми,
зазвичай, регулюють досить конкретні правові випадки. Навіть
парламентські закони пристосовуються до цієї традиції і будуються за
казуїстичним принципом. Створення казуїстичних норм не потребує
широкого логічного узагальнення, як того вимагають норми в
континентальному праві.
Прецедент – самостійне джерело права, тлумачення – додаткове,
вихідне з закону.
Прецедент може бути застосований сам по собі. Навіть якщо суд
проголошує прецедентну норму на основі раніше прийнятого закону, в
подальшому ця норма безпосередньо й самостійно застосовується при
судовому розгляді справ. Континентальні суди зобовязані свої рішення
обґрунтовувати законами. Раніше видані акти тлумачення використовуються
як підтвердження позиції судді, котра базується на законі. Суди в
континентальних країнах Європи не можуть виносити рішення на основі акта
тлумачення. Рішення виносяться перш за все, ґрунтуючись на нормі закону,
 39
навіть якщо він (закон) застосовується по аналогії. Акт тлумачення лише
підтверджує характер і особливості застосування законодавчого акту.

3) Правовий звичай належить до неформалізованих джерел.

Слід розрізняти звичаї як форми юридичні (правові звичаї) і
неюридичні (норми, встановлені на основі однакової практики політичного
змісту). Якщо законотворчість – це створення конкретних нормативних актів,
то правовий звичай є результатом досить абстрактної суспільної практики, в
якій неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.
Правовий (юридичний) звичай – це норма, що слалась в результаті
регулярного, стійкого повторення в політичній поведінці. Ці норми ніде в
офіційних виданнях не записані, однак впродовж тривалого часу
застосовуються і санкціонуються державою. Проте судом вони в любому
випадку не захищаються.
Правовий (або ще конституційний) звичай – це звичай який вигідний
державі і держава його підтримує, але при цьому з якихось певних причин не
переносить його в писане право. Конституційні і взагалі правові звичаї, як
правило, носять не політичний, а церемоніальний, обрядовий характер.
Особливо часто вони застосовуються в країнах, що належать до англо-
саксонської правової системи, а саме в Великобританії, Новій Зеландії,
Австралії.
Наприклад: по звичаю Лорд-канцлер (глава Палати Лордів) сидить на
мішку з вовною; при відкритті сесії британського Парламенту посланник з
Палати Лордів тричі стукає при підході до Палати Лордів – це означає, що
він начебто просить прийняти посланця від королеви; за звичаєм члени
британського Парламенту голосують не шляхом підняття рук, а проходячи в
спеціальні двері.
Але крім таких нібито другорядних звичаїв є і досить суттєві, які
зачіпають основні державні інститути (наприклад: призначення Премєр-
міністра Великобританії).
 40
Конституційні звичаї зберігаються тому, що придають державним
органам та їх діям такий собі особливий ореол влади. Традиційні, зовні
прості “ритуальні дії”, які неодноразово повторюються набувають
особливого значення і на простих громадян це справляє певний психологічний
вплив, заставляє їх по іншому і з більшою повагою ставитись до державної
влади.

4) Міжнародні (міждержавні) договори – служать джерелом

конституційного права у випадках, коли регулюють конституційні проблеми
і коли передбачено їх безпосереднє застосування.
В сучасних конституціях багатьох держав міститься положення про
пріоритет міжнародного права перед внутрішньодержавним і це заставляє
враховувати міжнародні договори в якості авторитетного джерела
конституційного права. Більше того, міжнародні договори або
прирівнюються до національного права, або трансформуються у
внутрішньодержавне право (наприклад, шляхом ратифікації) і
застосовуються нарівні з ним. Це викликано процесом інтернаціоналізації
економіки та інших сторін суспільного життя.
В Західній Європі формується єдиний правовий простір, що охоплює
країни Європейського Союзу, де безпосередньо діють акти, що видаються не
тільки національними органами влади, але і органами Союзу.
Акти окупаційного права – містять не тільки міжнародно-правові, але і
державно-правові норми. Органи, що здійснюють окупаційне правління
зайняті не тільки справами держави-окупанта, але й організацією управління
на окупованій території. Вони забезпечують створення місцевих
адміністративних установ, контролюють їх, використовуючи прийоми
державно-правового регулювання. Після зняття окупації, норми
окупаційного права можуть зберігати свою дію і бути включені в
національне законодавство.
 41
Наприклад: норми, що були закладені окупаційною владою і які
закріплюють принципи демократичного правління, основи регулювання
економікою, відмова від війни, - можна виявити у післявоєнному
законодавстві Японії, Німеччини, Австрії.

5) Релігійне право – специфічне джерело права, в тому числі і

конституційного; це так звані зведення релігійних правил.
Причому їх юридична сила часом перевищує навіть силу конституційних
норм. Наприклад: в Ісламській Республіці Іран вищим джерелом права є
шаріат – звід норм мусульманського права.
В світі існує як мінімум три групи релігійного права:
1) мусульманське;
2) індуське;
3) іудейське.

Мусульманське право, можливо, найбільш розроблена галузь релігійного

права.
Засновник ісламу житель Мекки Мухамед (570-632рр.) у віці 40 років
(610 р.) проголосив себе Пророком і посланником єдиного бога – Аллаха.
(На той час кожне племя мало своїх богів.) На перших порах Муха мед
разом зі своїми прибічниками зазнавав переслідувань, і тому був вимушений
переселитись в Ясріб (пізніше Медіна). З часу цього переселення – 622 р. і
ведеться літочислення ісламу. Основне джерело ісламу – Коран , складається
з 114 сур (глав). Спочатку не був “кодифікований”, а передавався в усній
формі. Чому на той час дуже цінувались проповідники, бо вони знали його
напамять. Писаного вигляду Коран набув вже після смерті Пророка.
По мірі розповсюдження ісламу серед неарабських народів, які стояли на
різних ступенях розвитку, для вирішення різних проблем суспільства глав
Корану виявилось недостатньо. Тому звернулись до “прецедентів”, тобто
 42
діям і поступкам Пророка, древнім звичаям Медіни, власному почуттю
справедливості.
Таким чином виникло ще одне джерело мусульманського права як сунна
– звід звичаїв і правил поведінки древньої общини, практика і теорія
мусульманського правовіря. Сунна була зафіксована в хадісах (розповіді про
вчинки і висловлювання Мухамеда та його сподвижників); кодифікована в ІХ
ст. і ввійшла разом з Кораном в священну літературу. Сунна набула фактично
більшого значення, ніж Коран; мусульманські проголосили: “Сунна може
обійтись без Корану, але Коран не може обійтись без сунни”.
Подальший розвиток мусульманського суспільства потребував
подальшого розвитку правової доктрини, тобто науки про право – фікха.
Його основні джерела:
1) Коран;
2) сунна;
3) іджма (точка зору авторитетних вчених-теологів);
4) кияс (судження по аналогії, або правовий прецедент).

Правознавці-факіхи склали кодекси мусульманського права шаріат.

Звичаєве право адат, в певній мірі було узгоджене з шаріатом і навіть
прирівняне до нього. У 8-9 ст. розробка норм мусульманського права була
завершена.
Суніти (одна з релігійних течій мусульман) розділились на
послідовників 4-х правовірних мазхабів (релігійно-правових течій, або шкіл,
вони існують і зараз):
1) ханафітів (Абу Ханіф 699-767 рр.);
2) малахітів (Маліх ібн Анас 708-795 рр.);
3) шафіїтів (аш Шафім 767-820 рр.);
4) ханбалітів (Ібн Ханбаль 780-855 рр.).
Засновники були визнані непорушними авторитетами, що заснували
іджтіхад – самостійне, незалежне від інших тлумачення релігійного права.
 43
Після них “двері іджтіхаду” для інших – зачинені і застосування
мусульманського права до нових суспільних і політичних явищ стало
робитись за допомогою фетв – рішення, що сконструйовані на основі
вирішення конкретних справ. Фетви приймаються авторитетними лідерами в
ісламі, але носять місцевий, локальний характер. Найбільш відома фетва
винесена Хомейні, іранським духовним лідером, і стосується письменника
С.Руді, який написав книгу “Сатанинські вірші”. Цією фетвою Хомейні
призначив покарання за “богохульство” С.Руді – смертну кару.

В багатьох країнах в конституціях, тобто в світських документах,

шаріат оголошено джерелом законодавства, наприклад в конституціях
Арабської Республіки Єгипет 1971 р., Ісламської Республіки Пакистан 1973
р., Республіки Іран 1979 р. та ін.

Індуське право. В Індії ряд релігійних норм застосовуються при

вирішенні деяких позовів суддями на низовому рівні, наприклад мировими
суддями. Ці норми регулюють правила землекористування, сімейні
відносини і т.д. Але на такий високий рівень, як мусульманське право, вони
не розповсюджуються.
Іудейське право. Дуже важливого значення набувають релігійні норми в
Ізраїлі. В Декларації про створення Держави Ізраїль 1948 р. говориться, що
Держава Ізраїль засновано на принципах свободи, справедливості й миру, які
розуміються згідно з ученнями пророків Ізраїлю. І хоча Декларація не
вважається конституцією, у висновках Верховного Суду Держави Ізраїль
неодноразово наголошувалось, що її правове значення полягає в тому, що всі
нормативно-правові акти повинні видаватись згідно з цією Декларацією.
Вчення про пророків, про які згадується в Декларації, - це релігійні норми,
які записані в священних книгах іудейської релігії – Тора (Пятикнижжя),
Талмуд та ін.
В ряді країн існує так зване канонічне право, але в більшості з них воно
стосується лише священиків і, як правило, на громадян не розповсюджується.
 44

5) Доктринальні джерела. В західній правовій літературі нерідко

висловлюються думки, що джерелами конституційного права є також
доктрини відомих вчених-юристів (У. Блекстона, А. Дайсі та ін.).
Так, сучасний французький правознавець Р.Давід заявляє: “...Доктрина в
наш час, иак як і в минулому, є дуже важливим і вельми життєвим джерелом
права”. В стародавні і середні віки трактати видатних юристів, які тлумачили
норми права, фігурували в судах як джерела права. В наш час в рішеннях,
наприклад, британських судів можна зустріти посилання на праці вчених-
юристів, однак вони вже розглядаються не як джерела права, а як засіб
обґрунтування, додаткової аргументації судового рішення.
Під доктринальним джерелом порозумівається теоретичні
положення, що забезпеченні високою інтелектуальною, моральною і
політичною репутацією авторів.
Доктринальні джерела мають “найбільший попит” в період
революційних перетворень в суспільстві.

6) Акти надзвичайних органів влади – дещо нестандартне джерело,

тому що зявляється в надзвичайних ситуаціях (військові дії, стихійні
лиха, але найчастіше – військові перевороти, революції і т.д.).
Теорія конституційного права не повинна була б визнавати такі акти, але
в останні десятиріччя, особливо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки
вони, на жаль, стали досить частими.
Група, яка приходить до влади називає себе тимчасовим урядом,
тимчасовим комітетом і т.д., і приймає настільки важливі нормативно-
правові акти, що вони визначають життя даної держави, тому вони –
реальний акт суттєвого, конституційно-правового значення.
Наприклад: в Ефіопії в 1974 р. Координаційний комітет військових сил
усунув імператора Хайле Селассіє І, а через рік після його насильницької
смерті проголосив республіку. Проголошена таким чином республіка
впродовж багатьох років управлялась цим “тимчасовим” комітетом.
 45

8) Акти, що видаються в порядку тлумачення конституційних норм

і законів. Тлумачення може проводитись судом (говорилось вище), главою
держави, який розяснює прийнятий ним закон, парламентом.
Тлумачення – це не самостійний акт, але документ, який визначає
правозастосування, а інколи навіть змінює суть якихось норм. Ряд наукових
робіт вносить такі акти в коло джерел конституційного права, і для цього, на
мою думку, є досить підстав.

9) Політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва

правлячих партій і парламенту. В не такому вже далекому минулому такі
акти були притаманні для радянської держави, наприклад спільні постанови
ЦК КПРС, ВЦРПС і Ради Міністрів, або спільні постанови ЦК КПРС і
Президії Верховної Ради. В даний час в нашій країні таких актів немає, але
для цілого ряду країн вони притаманні до цього часу (країни Африки, КНДР,
Республіка Куба, КНР).
Політичні декларації і спільні документи можуть регулювати дуже
важливі відносини і тому безумовно входять в перелік джерел
конституційного права.

11) Внутрішньо-державні правові договори. Ці договори служать

джерелом конституційного права, якщо врегульовують конституційні
проблеми і в тому випадку, коли субєкти, що їх уклали на те
уповноважені. В якості прикладу можна навести договори, що
заключаються територіальними одиницями між собою, або з
центральною владою.
Наприклад:
- національний пакт 1943 р. в Лівані про розподіл вищих
державних посад між прихильниками різних релігій;
- угода про розподіл Чехо-Словаччини з 1 січня 1993 р. на Чехію
і Словаків;
 46
- Конституційний договір 1996 р. між Молдавією й
самопроголошеною Придністровською республікою про те, що
остання залишається республікою у складі Молдавії.

6. Основні риси і особливості конституцій зарубіжних країн, їх

класифікація.

Походження терміну “конституція” найчастіше відносять до латинського

слова constitutio, що означає встановлення, устрій.
Семантичне значення слова «конституція» розкривається через дієслово
(constitu-ere, -stitui, -stitutium), яке має декілька значень, зокрема, вирішувати,
встановлювати. Він зустрічався ще у Стародавньому світі. Так, можна згадати про
Конституцію Лікурга ("Лікургів лад") VIII-VII ст.ст. до н.е. та Конституцію Солона
VI до н.е., Конституцію Адріана 117 р. і Конституцію Юстініана 534 р.,
Конституцію Сєтоку (Японія) 604 р.
Термін "конституція" застосовувався в законодавстві Стародавнього Риму і
означав у ті часи різні акти, видані імператором, які закріплювали устрій держави.
В деяких державах середньовічного періоду для розмежування
подібних правил звичайних законів (статутів) використовувалося слово
«конституція».
Слід вказати, що для духовної історії Європи характерне розуміння
конституції, зорієнтоване на реальність: від "Політеї" Аристотеля і "статутів"
Ф.Аквінського, Ж.Бодена і Т.Гоббса до "реалістичних" конституційних
визначень деяких сучасних учених, зокрема Сменда і Хеллєра розуміння
конституції завжди відображало щось справжнє, а не належне.
Однак, ні в античному світі, ні в середні віки сучасного розуміння поняття
конституції не було. Не існувало тоді і таких основних законів, які б
розглядалися як закони, що володіють верховенством, як юридична база
поточної правотворчої діяльності, як акти, які закріплюють права людини, його
відносини з державною владою.
 47
Зазвичай, у минулому під конституцією розуміли тільки устрій держави,
форму організації державної влади. І тільки формаційні перетворення, що
відбувалися під впливом Великої французької буржуазної революції кінця
XVIII ст., наповнили це поняття принципово новим змістом. У ті часи слово
«конституція» мало свою символіку та означало ніщо інше як інструмент
боротьби проти абсолютної влади монарха, гарантія індивідуальних і
колективних прав, демонстрація незалежності стосовно до колоніальної влади,
утвердження єдності Держава — Нація. Сама ця ідея уперше була
сформульована у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 p.:
"суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає розподілу влад не має
Конституції".
Саме з того часу слово конституція стало політичним терміном. Якщо
раніше це слово означало державний устрій взагалі, то тепер воно стало
синонімом тільки певного державного устрою. Конституція стала законом,
який закріплює лад конституційної держави, в якій влада обмежена
суверенітетом народу і правами людини і громадянина. З цього моменту
закріплюється сучасне трактування конституції як сукупності правових норм,
які покладені в основу теорії конституційної держави.
У конституційно-правовій доктрині теоретична розробка поняття
"конституція", як і поява перших писаних конституцій нового типу
аргументовано обґрунтовується в контексті ідей та теорій, що призвели до
буржуазних революцій: природних прав, національного суверенітету,
суспільного договору, розподілу влад. І це цілком слушно.
Боротьба проти абсолютизму вимагала прийняття однієї
фундаментальної Хартії, що мала фіксувати правила поведінки влад.
Конституція мала стати арбітром і закріплювати фундаментальні правила
функціонування держави, яка у такий спосіб становилася правовою
державою. І в подальшому, незважаючи на відмінність конкретних підходів і
характеристик, під конституцією звичайно розуміли і розуміють
законодавчий акт, яким визначаються організація вищих органів держави,
 48
порядок здійсненнями ними своїх функцій, їх взаємовідносини і компетенція,
а також засади становища індивіда стосовно державної влади.
З юридичної точки зору конституція є таким же законом держави, як і
інші, але в практиці сучасного конституціоналізму вона звичайно
відрізняється від них за способом прийняття, внесення змін і доповнень до
неї. В силу цього в юриспруденції вона визнається ядром правової системи
відповідної держави (за винятком деяких мусульманських країн), володіє
вищою юридичною силою, очолює ієрархію національного законодавства,
визначає діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади.
Отже, конституція є основним законом держави. Але конституція не
обмежується лише встановленням державного ладу. Регулюючи зовнішні
межі вільної діяльності різних соціальних структур (відносини власності,
шлюбу та сім'ї, свободу освіти, творчості та культури і т.ін.), вона цим
установлює юридичні засади організації суспільного життя в деяких
найбільш важливих її сферах. З огляду на це конституція дійсно є основним
законом не тільки держави, але й суспільства.
У сучасному конституційному праві існує безліч визначень поняття
конституції. Звичайно, в їх основу покладається одна або декілька ознак, які
стосуються предмета конституційного регулювання, місця, що посідає
конституція в ієрархії джерел національної правової системи. Так, англійські
державознавці Є.Уейд і Г.Філліпс писали: "Під конституцією звичайно
розуміють володіючий особливим правовим значенням документ, у якому
визначаються засади організації, а також функції органів управління держави і
формулюються принципи, які визначають діяльність цих органів.
Американський дослідник К.Берд додає до цього таку ознаку, як "визначення
свобод громадян".
Можна стверджувати, що домінуючим є визначення конституції за її
змістом, тобто за предметом урегульованих нею суспільних відносин.
Виходячи з цього, конституцію визначають як основний закон держави,
який закріплює організацію державної влади, і, який регулює
 49
взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів.
Сьогодні найбільш поширеними є два значення терміна
«конституція».
Перше значення — це юридична конституція як основний закон,
наділений вищою силою щодо інших правових форм. Юридичні конституції
відрізняються від звичайного законодавства не тільки за змістом своїх норм,
а й за їх характером.
Близьким до нього є поняття формальної конституції. Воно охоплює
не тільки юридичні конституції як основні закони, а й так звані неписані
конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції існують тільки у
Великобританії і Новій Зеландії. Найістотнішою особливістю неписаних
конституцій є те, що норми законів, які входять до їхнього складу, є нормами
звичайного характеру. У конституційній теорії і практиці відповідних країн
не вживається поняття основного закону.
Другим поширеним значенням терміна «конституція» є фактична
конституція. Фактична конституція — це реальний порядок організації і
здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою.
Юридична й фактична конституції можуть збігатися. Ті положення
юридичної конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними
відносинами, є реальними, ті, що не узгоджуються, — фіктивними. При
цьому, питання про реальність або фіктивність тієї чи іншої конституції,
включаючи її окремі положення, не слід ототожнювати з питанням про
демократичність або реакційність.
Конституція — це основний закон держави, прийнятий в особливому
порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає
межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в
юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що
регламентують найважливіші сфери суспільного життя.
Функції конституції – це основні напрями її впливу на суспільні
відносини, обумовлені соціальним призначенням конституції.
 50
Основні з них:
юридична функція пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом
права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є
базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в
суспільстві;
політична функція полягає в тому, що конституція встановлює основи
організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності,
функціонування інститутів політичної системи суспільства;
ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює
взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства
на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко
формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована - свобода людини,
непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.
У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також
відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності
державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія
територіальному розпадові держави.
Зміст конституції, або наповненість її правовим матеріалом у кожній з держав
залежить від багатьох факторів — часу й обставин прийняття, юридичних,
культурних і релігійних традицій, зарубіжного впливу і навіть від географічного
розташування, темпераменту нації. Водночас усі конституції регулюють комплекс
питань:
1. Усі зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і
свобод людини.
Уже перші буржуазно-демократичні правові акти («Декларація незалежності»
США 1776р. і французька «Декларація прав людини і громадянина» 1789р.)
приділили цій проблемі особливу увагу.
Конституції прийняті за останні десятиріччя інституту прав і свобод людини
теж приділяють значну увагу, цим питанням відводяться не тільки окремі статті, але
й спеціальні глави та розділи (наприклад, гл. III «Права і обов’язки народу»
 51
Конституції Японії 1947р., ч. I «Про основні права і обов’язки» Конституції Іспанії
1978р., в тому числі і розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»
Конституції України 1996р.). Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави
домінують у змісті основного закону.
Сьогодні за рівнем прав і свобод людини, закріплених у конституції, можна
робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства.
У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах
Великобританії, Франції, Австрії, Німеччини, Росії, в тому числі і України та багатьох
інших держав посади Уповноваженого з прав людини (омбудсмена).
2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що
проявляються у проголошені плюралізму форм власності, недоторканості інституту
приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті
тощо.
3. У конституціях зарубіжних країн детально визначається форма правління
(республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм).
Еволюція конституцій з питань взаємовідносин вищих державних органів
полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок
обмеження повноважень парламенту – «тенденція «від парламентаризму до
міністеріалізму). Це, безперечно, тягне за собою порушення принципу поділу влади і
простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії та деяких інших країн.
4. Особливістю конституцій, прийнятих в повоєнний період, є регулювання
інституту конституційного контролю.
Вперше цей інститут був створений у США 1802р. і тривалий час
функціонував лише в деяких країнах – Бразилії, Норвегії, Греції та ін.. Однак, після
другої світової війни він став обов’язковим атрибутом усіх демократичних держав –
Франції, Італії, Німеччини, Польщі, Росії, в тому числі і України.
Особливість європейської моделі цього інституту полягає в тому, що
конституційних контроль покладено не на звичайні суди (США, Японія), а на
спеціально створені органи – Конституційну раду у Франції, Конституційний суд в
Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо.
 52
Слід підкреслити, що розповсюдження інституту конституційного контролю
свідчить про зростання значущості і самої конституції.
5. Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після
другої світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин.
Це виявилося:
 по-перше, у закріпленні миролюбивого зовнішньополітичного курсу
(ст. II Конституції Італійської республіки 1947р., ст. I Конституції Індії 1950р., ст.. 2
Конституції Греції 1975р.);
 по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права
(ст.. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991р.);
 по-третє, у закріплені примату міжнародного права у відношенні до
внутрішнього права
(ст. 10 Конституції Італійської Республіки);
 по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладання,
ратифікації та денонсації міжнародних договорів
(ст. 93-96 Конституції Іспанії 1978р.).
В цілому, у світовому конституційному просторі відбувається демократизація
принципів, норм та інститутів. При цьому, звичайно ж, зберігаються відмінності між
конституціями окремих країн, зумовлені історичними особливостями розвитку
суспільства і держави. Зокрема, певними особливостями характеризуються
конституції Китаю, Куби, КНДР і СРВ, у яких збереглися деякі ідеї та принципи
"соціалістичної" моделі; а також у мусульманських країнах, в житті яких істотну роль
відіграє іслам.
Форма конституції – це спосіб організації і вираження конституційних
норм.
Конституція може складатися з одного або декількох нормативних
актів. Так, з одного нормативно-правового акту складаються конституції
Німеччини, Конституція Іспанії, Політична конституція Мексики 1917 р.
 53
Слід вказати, що у Німеччині і Мексиці, через їх федеративний устрій,
конституції у цих країнах мають їх федерацій – німецькі землі і мексиканські
штати, але на федеративному рівні вказані вище конституційні акти – єдині.
Загальним для кількох нормативних актів, які складають конституцію,
являється те, що всі вони у рівній мірі мають вищу юридичну силу.
Наприклад, конституція Швеції складається з 3-х нормативних актів: а)
форми правління 1974р., у якій врегульовані основи державного устрою,
основні свободи та права, система державних органів; б)Акта про
спадкоємність королівської корони 1810р.; в) Акта про свободу друку 1974 р.
За своєю формою конституції можуть також бути:
 Писані;
 Неписані.
Цей поділ досить умовний, але став традиційним.
Писаними є конституції, що мають конкретну юридичну форму, чітку
структуру, назву, приймаються в установленому законом порядку. Таких
конституцій, звичайно, переважна більшість.
Якщо конституція складається з єдиного писаного акта, що регулює
уся основні питання конституційного характеру, то вона вважається
консолідованою або кодифікованою.
Кодифіковані конституції в залежності від ступеню кодифікації
можна поділити на:
1. Розгорнуту (грецька, португальська);
2. Нерозгорнуту (французька, американська)
Наприклад, Конституція США — Верховний закон Сполучених Штатів
Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787
року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13
тодішніх американських штатах. Конституція США є найстарішою
федеральною конституцією. Оригінал цього історичного документу
знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія).
Складається з преамбули, 7 статей і 27 поправок — які не увійшли в
 54
основний текст норм. Перші десять прийнятих поправок, що вступили в силу
в 1791 році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII
про відміну рабства, поправки про введення і відміну сухого закону (VIII і
XXI). Найбільш багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження
права конгресменів підвищувати собі зарплату, запропонована в 1789 році і
ратифікована 203 роки опісля — 7 травня 1992 року.
Кодифіковані конституції часто містять норми, які в інших країнах
включені в поточне або органічне законодавство.
У разі ж, коли одній й ті ж питання регулюються декількома писаними
актами, то така конституція вважається не кодифікованою. До них
відносяться конституції Канади, Ізраїлю, Фінляндії та ін.
У літературі нерідко говориться про наявність конституцій змішаного
типу. Частково вони писані та включають парламентські закони та судові
рішення, що є обов’язковими прецедентами. Частково ж складаються зі звичаїв і
доктринальних тлумачень. Наприклад, Конституція Великобританії містить
закони (статути) такі як, Велика Хартія вольностей 1215 р., Білль про права
1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., акти про парламент 1911 р. та
1949 р., Акт про громадянство 1981 р., - в цілому понад 300 законів; далі судові
прецеденти (т.зв. загальне право), також звичаї, які іменуються
конституційними угодами, в яких містяться конвенційні норми.
Відсутність у Великобританії конституції у вигляді єдиного писаного
акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод
дозволяють стверджувати, що конституція є неписаною за формою.
Неписані конституції, тобто взагалі незафіксованих у документах, то вони
існують, як правило, тимчасово — після революцій, державних переворотів тощо,
як, наприклад, було в Румунії після грудневого повстання 1989 р. Водночас
зберігають свою дію попередні акти поточного законодавства, якщо вони не
суперечать суті та цілям нового режиму.
Варто звернути увагу на дещо умовний характер поділу конституцій на
писані, змішані та неписані, оскільки нерідко і при наявності писаної конституції в
 55
країні діють, зокрема, конституційні звичаї. Так, за Конституцією Франції
Прем’єр-міністр є відповідальним тільки перед нижньою палатою парламенту,
насправді ж він несе відповідальність і перед президентом.

Як юридичний документ конституція має внутрішню логіку, певну

структуру.
Структура конституції — це її внутрішній поділ на певні частини:
розділи, параграфи тощо.
Як правило, конституції мають стандартну структуру:
 преамбулу (вступну частину);
 основну частину;
 прикінцеві та перехідні положення;
 в ряді випадків і додатки.

Преамбула (фр. рréambule — передмова) з точки зору конституційної

доктрини – необхідний складовий елемент конституції, та є чимало
конституцій без неї (наприклад, Греції, Італії).
В цій частині конституції зазвичай відображаються такі важливі
питання, як:
 цілі конституції;
 історичні умови, які передували її прийняттю;
 ставлення до прав і свобод людини;
 загальні засади державної політики;
 іноді вказується приналежність держави до світової спільноти.

В основну частину конституції включаються норми про права і

свободи, про основи суспільного устрою, про систему і статус державних
органів, про державну символіку, про порядок внесення змін у конституцію.
Зазвичай основна частина конституції поділена на розділи, статті,
параграфи, які мають нумерацію. Кожний розділ регулює певну сферу
 56
суспільних відноси, а статті містять конкретні норми.
Побудова основної частини має також свою внутрішню логіку: автори
(розробники) конституції застосовують принцип важливості (значущості)
інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять
розділ “загальні засади (основні принципи)”, далі — права і свободи людини
та громадянина, і тільки після них — устрій держави і систему державних
органів. Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту
Основного закону застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення — це, з одного боку, частина основного закону

тексту, а з іншого, як правило, норми процесуального характеру. Тут
звичайно встановлюється порядок набуття чинності конституції. Інколи,
якщо це не врегульовано в останній частині, тут вміщують норми про
порядок зміни конституції або про державну символіку.

Перехідні положення мають своїм головним призначенням

забезпечення спадкоємності між минулою та нині діючою конституціями.
Вони, зазвичай, визначають строки набрання чинності окремих
конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і
строки заміни старих конституційних інститутів новими. Наприклад, органи,
призначені (обрані) безстроково (для прикладу, суди), у демократичних
державах не розпускаються і не замінюються іншими в зв’язку з прийняттям
нової конституції.

Додатки до конституції іноді мають важливе юридичне значення.

Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії міститься розподіл
компетенції між Союзом і штатами. Декілька додатків містить і Конституція
Канади. З-поміж них додаток із 30 пунктів "Про актуалізацію Конституції",
додаток "Робота і публічна власність провінцій, які є власністю Канади",
"Присяга на вірність" та ін.
 57
Наприклад, Конституція Франції 1958 р. містить стислу преамбулу і 15
розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з
позначками (статті 53, 54, 68, 88). в преамбулі Конституції є посилання до
Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції
1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному
розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і
громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Крім зазначених актів,
до неї входять й «основні принципи, визнані законами Республіки», до яких
відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад, Закон «Про свободу
асоціації» від 1 липня 1901 р. не є конституційним, а принцип свободи
асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна рада у своєму рішенні від
16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких законах перших трьох
республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П'ятій республіці.
Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від
Конституційної ради інтерпретатора норм Основного закону.
Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей, які
послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни; права і
обов'язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету і судової влади; державні
фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.
Конституція Великобританії складається з наступних частин: а)
статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди
авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

Прийняття конституції треба розуміти як комплексний процес

глибокого політико-юридичного значення, процес у якому можна точно
виділити щонайменше такі елементи:
а) ситуації, при яких приймається нова Конституція;
б) ініціатива прийняття Конституції;
в) компетентний орган (конституційний або установча влада);
г) способи прийняття.
 58

Як правило, нова конституція приймається:

1. Одночасно з утворенням нової держави.
Поява нової держави є складним політичним процесом, який потребує
прийняття деяких урочистих актів політико-юридичного характеру, якими
регламентуються найважливіші юридичні ознаки території, форми держави,
форми правління, політичного режиму; встановлення існування певного
населення на відповідній території; передбачаються принципи, норми і
органи здійснення суверенної влади, права і обов’язки громадян тощо. Такі
приписи встановлюються в конституції або в іншому правовому акті
конституційного значення. В таких умовах можна говорити, що утворення нової
держави, як і прийняття конституції є процесами, які розгортаються майже
одночасно. Класичним прикладом може слугувати утворення США. Аналогічні
процеси мали місце після закінчення Першої та Другої світової війн, наприкінці
80-х — початку 90-х рр. ХХ ст., коли були утворені десятки нових незалежних
держав.
2. В зв’язку з глибокими політичними змінами у країні, а саме, коли
змінюється політичний режим, або коли якась держава відновлює
фундаментальні політико-юридичні, економічні засади, соціально-політичну
систему або тоді, коли завершує свою національну єдність.
Прикладами прийняття нових конституцій завдяки зміни тоталітарних
політичних режимів на демократичні плюралістичні режими є конституції
колишніх соціалістичних держав (наприклад, Конституція Болгарії та
Конституція Румунії, прийняті у 1991 р., Конституція Російської Федерації
1993 р.).
3. В зв’язку з важливими змінами політичного і соціально-економічного
характеру, які не загрожують існуючому державному ладові або політичному
режимові.
В такій ситуації конституція вже не відповідає новим соціально-
політичним відносинам. Практично, йде мова про нову стадію розвитку держави,
 59
цей факт вимагає прийняття нової конституції (наприклад, прийняття
Конституції Франції 1795 р., яка замінила Основний закон, прийнятий двома
роками раніше).
Прийняття конституції зазвичай передбачає особливий його порядок. Це
знайшло своє відображення і у сучасній конституційній доктрині, яка
розділяє законодавчу і установчу влади. Якщо звичайно закони
приймаються та змінюються у порядку здійснення законодавчої влади, то
конституції — у порядку здійснення установчої влади.
Оскільки у вітчизняній науці конституційного права поняття
"установча влада" тривалий час не використовувалося при розгляді порядку
прийняття та зміни конституції, вважаємо за необхідне коротко зупинитись
на теорію установчої влади. Згідно з конституційною доктриною ряду країн
(Франція, Колумбія та ін.), установча влада – це незалежна і самостійна
публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у
поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.
Під установчою владою розуміється фактично орган, який наділений
спеціальною політичною владою для прийняття конституції.
Отже, зміст установчої влади складають повноваження щодо прийняття
або суттєвому зміненню конституції держави. Відповідно тільки суб’єкти, які
володіють установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон
держави. Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як
основного закону, є конституційно-правовим порушенням.
Суб’єктами установчої влади проголошуються або носії суверенітету
(народ, монарх, іноді — Бог) або представники суверенів, які правомочні
засновувати династію, перерозподіляти політичну владу, дарувати або
закріплювати громадянські свободи, встановлювати засади державності.
Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі
основні форми прийняття нової конституції.
1. Октроювання.
 60
Така конституція являється одностороннім актом глави держави
(монархів). На початку минулого століття такі конституції часто називалися
хартіями. Наприклад, Хартія 1814 р. Людовик 18-й дав французькому
народові.
Ознаки октроювання має дарування Корану – основного закону в
деяких ісламських теократіях.
Після другої світової війни октройованими стали називати конституції,
які дарували метрополії своїм колоніям під час зміни колоніального
панування або при звільнені від нього.
2. Установчим органом (конституційний конвент, установчі збори,
установчий конгрес, "парламент у формі конгресу" (Франція), спеціальний
народний меджліс (Мальдіви), дж ірга — представницький інститут
мусульманської громади).
3. Референдумом.
Слід вказати, що значення використання референдуму при прийнятті
конституції може бути різним. Одна справа, коли референдум проводиться
для затвердження конституції, яка гласно розроблялась і приймалась
парламентом або установчими зборами. Така процедура є демократичною.
Саме так були прийняті конституції Італії 1947 р., Португалії 1976 р., Іспанії
1978 р. та багато інших. І зовсім інша, коли народові пропонується
висловлюватись по проекту, підготовленому в урядових структурах. Такий
конституційний референдум перетворюється у плебісцит, на якому
голосується насправді довіра урядові. Виборчий корпус у таких умовах
піддається тиску і часто-густо схвалюються реакційні конституційні акти
(наприклад, Конституція Чилі 1980 р., Болгарії 1971 р., Куби 1976 р.).
4. Законодавчим представницьким органом або ж парламентом
спільно з главою держави є чи не найбільш розповсюдженим способом
прийняття конституції.
Для її прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає,
наприклад, 2/3 (в Норвегії, Литві); 3/5 (в Іспанії) тощо. Подібні процедурні
 61
складнощі є обґрунтованими, оскільки вони перешкоджають зміненню умов
громадянського миру без досягнення високого ступеня злагодженості в
суспільстві.
Наприклад, чинна Конституція КНР була затверджена Всекитайськими
зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є
четвертою в історії країни.
5. На основі договору.
Конституції, які носять договірний характер рідко зустрічалися у
минулому і майже не зустрічаються у сучасності. Договірний характер мав
Основний закон (конституція) СРСР 1924р. Договірний характер мали
конституції підписані з однієї сторони монархами, з іншої – виборними
органами, що виступали від імені всього народу.
Елементи договірного характеру зустрічалися у створенні Конституції
Кіпру 1960р., яка включає у себе статті третього додатку до Цюрихсько-
Лондонських угод 1959р. між Великобританією, Туреччиною та
представниками грецької і турецької громад острова про надання Кіпру
незалежності.
Отже, можна сказати, що спосіб прийняття конституції є специфічний
для кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і
політичного розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття
конституції, соціальними відносинами.
Важливою теоретичною проблемою з численними практичними
наслідками є питання про зміни конституції. Зокрема, важливе теоретичне
значення набуває проблема визначення суб’єктів ініціювання її змін, якими
правами при цьому вони користуються, а також якою є процедура внесення
змін до Основного закону.
Аналіз конституційно-правової практики зарубіжних країн з цього
питання дозволяє зробити такі основні висновки. По-перше, в принципі
право внесення змін до конституції має належати тим же органам, які її
прийняли. По-друге, влада, правомочна для внесення змін до конституції,
 62
визначається за видом конституції. По-третє, процедура внесення змін до
конституції в принципі аналогічна процедурі її прийняття, згідно з великим
принципом юридичної симетрії.
З точки зору юридичної техніки зміна (інколи застосовується слово
"ревізія") конституції полягає в її модифікації, тобто видозмінюванні,
внаслідок чого вона отримує нові властивості.
Світовій теорії та практиці конституціоналізму відомі такі форми зміни
конституцій:
 перегляд тексу;
 скасування певних статей;
 внесення доповнень до існуючого тексту.
Найбільш розповсюджений спосіб інкорпорування доповнень до
тексту конституції — проста заміна попередніх положень наново
затвердженими або доповнення новими (Італія, ФРН та ін.). Однак не менш
відомим є й інший спосіб внесення поправок, а саме: додавання нових
положень до діючого тексту без формального виключення тих норм, які
припинили свою дію. Першими застосували такий спосіб американці: у США
поправки публікуються окремо після первісного тексту Конституції (у даний
час таких існує 27). Такий спосіб використовується і в Югославії.
Безперечно, кожна конституція у зв’язку зі змінами у суспільному
житті, у співвідношенні політичних сил може бути змінена. Сьогодні,
залежно від способів внесення змін та доповнень, виділяють такі
конституції:
 гнучка конституція;
 жорстка конституція;
 змішана конституція.
Якщо конституції змінюються і доповнюються у тому ж порядку, що і
звичайні парламентські закони, то ми маємо справу з гнучкими
конституціями (Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія, конституційні
закони Саудівської Аравії).
 63
Наприклад, за способом внесення змін конституція Великобританії є
гнучкою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між
«конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загальний порядок
прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або
оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції
дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної
влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо
відносин, які склалися у суспільстві.
Якщо ж конституції змінюються і доповнюються в особливому
порядку, більш складному, ніж той, який прийнятий для звичайної
законодавчої процедури, то перед нами наяву жорсткі конституції.
Наприклад, Конституція Франції 1958 р. належить до розряду
«жорстких», її зміни проходять дві стадії. Перша стадія зміни Конституції -
це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду Конституції
можуть виступати Президент Республіки за пропозицією уряду (хоча
найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні
при цьому повинні заручитися підтримкою уряду і нерідко не можуть
реалізувати своє право законодавчої ініціативи через протидію його.
Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в
ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на
роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він
затверджується на референдумі або за рішенням Президента Конгресом, що
іменується в цьому випадку Конституційним (спільним засіданням палат
парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голосів. На першій стадії
законопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії
(незалежно від того, референдум це чи конгрес) можна лише голосувати «за»,
«проти» або утриматися. Проте для ратифікації в Конгресі потрібно, щоб
автором законопроекту був уряд, а не члени парламенту. Процедуру
ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення
референдуму недоцільне.
 64
Практика застосування різних процедур перегляду Конституції
характеризується виникненням своєрідного інституту відкладального
перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону
про перегляд Конституції можуть бути схвалені більшістю кожної з палат
парламенту, але це не зобов'язує Президента Республіки застосувати
наступну процедуру. На практиці це призвело до того, що деякі проекти
конституційного перегляду пройшли стадію схвалення в палатах (у тому
числі й такий важливий, як зміни строку повноважень Президента), але не
були подані на схвалення ні на референдум, ні до Конгресу. Конституційний
закон про скорочення строку повноважень Президента Республіки був
прийнятий референдумом тільки 24 вересня 2000 р. (це була найбільша зміна
Конституції за останні десятиліття).
Конституція 1958 р. до середини 1996 р. зазнала дев'ять переглядів,
деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардинально впливали на її
зміст.
Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 р.
нового порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього порядку
(1974 p.), зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового розділу
«Про Європейський Союз» (1992 p.), а також ряд змін щодо організації і
діяльності парламенту Конституційної ради, парламентської
недоторканності, кримінальної відповідальності членів уряду тощо.
Конституційним законом від 4 серпня 1995 р. було скасовано розділ XIII
Конституції «Про співтовариство».
Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і порядок діяльності
державних органів, а також певною мірою — в міжнародно-правовий статус
Французької Республіки. Проте вони не торкнулися головних принципів
демократії, організації і діяльності державних інститутів, а лише відбили
тенденцію до деякого підвищення ролі парламенту й авторитету уряду як
колегіального органу.
 65
В конституція змішаного типу різні їх частини змінюються по
різному.
У деяких конституціях зустрічаються застереження у відношенні до їх
перегляду або за суттю, або тимчасового характеру. Наприклад, в
Конституції Греції заборонено змінювати положення, які визначають основи
і форму правління держави як парламентарної республіки, а також
спеціально вказані норми(ст. 100).
Подеколи у конституціях встановлюється період часу, на протязі якого
забороняється внесення в них поправок. У ряді конституцій міститься
заборона їх перегляду в умовах надзвичайної ситуації в країні.
Можна виділити декілька спільних рис, які притаманні процедурі
зміни конституції:
 по-перше, суб’єктами права ініціативи конституційного перегляду є, як
правило, ті, що і в нормальному законодавчому процесі.
Як правило, ініціаторами є депутати. Але у Бельгії та Франції,
наприклад, ініціатива конституційного перегляду належить не тільки
парламентаріям, але і главі держави, який діє від імені Уряду.
 по-друге, процедуру конституційного перегляду можна умовно
поділити на два етапи — прийняття поправок парламентом та їх
ратифікацію.
Зокрема, у Франції після прийняття поправок до Конституції Президент
Республіки призначає для ратифікації референдум або скликає Конгрес, який
включає членів обох палат Парламенту (ст. 89 Конституції).
У Греції же поправки повинні бути прийняті Палатою депутатів, тобто
парламентом, двох скликань (ст. 110 Конституції).
Особливістю перегляду повного тексту або найбільш суттєвих частин
Конституції Болгарії полягає в тому, що у такому разі народні збори (парламент)
розпускаються і обираються Великі народні збори, які і проводять перегляд, після
чого розпускаються, і на зміну їм приходить звичайний парламент — народні
збори (ст. 153-163 Конституції).
 66

 по-третє, як правило, процедура розгляду проекту конституційних

поправок є складнішою від процедури розгляду звичайного
законопроекту.
Зокрема, передбачаються підвищені вимоги до більшості голосів,
необхідної для затвердження проекту, встановлюються спеціальні строки для
розгляду проекту після його внесення тощо.
 по-четверте, для підготовки конституційних поправок іноді
утворюються спеціальні органи.
Так, наприклад, в Австралії в 1958 р. був утворений спеціальний
консультативний орган, який попередньо розглядав проекти перегляду
Конституції. У Фінляндії та Швеції парламенти утворюють зі свого складу
конституційну комісію для підготовки проекту.
 по-п’яте, у переважній більшості країн у процедурі змінені конституції
обов’язково бере участь глава держави. Зазвичай він промульгує
поправки.
 по-шосте, у ряді країн передбачена т.зв. "народна ініціатива" як
можливість ініціювання поправок до конституції.
В Австрії та Швейцарії вимагається не менш 100 тис. підписів виборців
для цієї мети, в Італії — не менш 50 тис.
Слід вказати, що деякі конституції передбачають більш складний
порядок для повної конституційної реформи порівняно з частковою
(конституції Іспанії, Куби, Швейцарії та ін.).
Говорячи про скасування конституції, то слід звернути увагу, що
здебільшого маються на увазі жорсткі конституції, оскільки у випадку
гнучких проблем із зміни не існує.
Частіше за все конституції скасовуються внаслідок революцій.
Конституція також може скасовуватися у передбаченому нею порядку,
внаслідок корінних змін у житті країни, коли складається нове
співвідношення політичних сил.
 67
У нові конституції частіше за все переходять багато положень
скасованих конституцій. Зберігається технологія, іноді структура.

Класифікація конституцій

Подібність складу багатьох конституцій дає можливість їх

класифікації, яка дозволяє орієнтуватися у багатоманітності конституцій,
сприяє встановленню закономірно існуючих зв’язків між ними, визначенню
місця того чи іншого акту у всій їх сукупності, допомагає краще їх
розпізнавати, порівнювати одну з одною, з’ясовувати особливості їх змісту і
структури.
Існуючі конституції можна класифікувати за такими ознаками:
1. За часом дії конституції поділяються на ті, що мають :
 обмежений строк дії (тимчасові);
 необмежений строк дії (постійні).
Факт встановлення необмеженого строку дії конституції не гарантує їх
вічності, а лише вказує на наміри законодавця на момент їх прийняття.
Існують держави, зокрема у Латинській Америці, де зміна конституції
внаслідок частих військових переворотів є звичайною річчю. У середині 60-х
років історія Болівії нараховувала 20-ть конституцій, Колумбії – 11,
Венесуели – 22 конституції.
2. За політичним режимом конституції поділяються на:
 демократичні – гарантують визначене коло прав і свобод, дозволяють
вільне утворення і діяльність політичних партій, передбачають
виборність органів влади тощо;
 авторитарні – обмежують або забороняють діяльність політичних
партій, або встановлюють панування однієї партії;
 тоталітарні – для них характерним являється підвищений ідеологічний
зміст, іноді з вказівками на конкретні ідеології ворожі існуючому в
країні ладу.
 68
3. За формою правління, що встановлюється конституцією, вони
поділяються на:
 монархічні;
 республіканські.
4. За встановленою формою політико-територіального устрою
конституції поділяються на:
 федеративні (у них наявні національні конституції і конституції
суб’єктів федерації);
 унітарні.
 69
Висновок

В більшості країн світу конституційне право (державне право) поряд з

іншими галузями права займає одне із провідних місць в системі права.
Державне (конституційне) право як галузь права уявляє собою систему
юридичних норм певної країни, які регулюють становище людини в
суспільстві та державі, основи конституційного ладу, основи організації та
діяльності органів державної влади.
Необхідно вказати, що конституційне право як галузь права уявляє
собою систему юридичних норм, які містяться не тільки у Конституції, а у
різних правових актах – конституціях, законах, указах, декретах і т.д.
Державне (конституційне) право зарубіжних країн як наука – являє
собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує
національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому
фундаментальну галузь правової системи.
Конституційно-правові джерела зарубіжних країн є досить
різноманітними. Їх відмінності ,здебільшого, пов’язані з різними
підходами до розуміння права в цілому, з існуванням різних правових
систем.
На сьогоднішній час конституція - це нормативно-правовий акт,
або сукупність таких актів, за допомогою яких народ, чи органи
держави, які виступають від його імені, встановлюють основні
принципи устрою суспільства і держави, форми народовладдя, систему
органів державної влади та місцевого самоврядування, визначають
порядок їх формування та діяльності, основні права, свободи та
обов'язки громадян та інших соціальних інститутів громадянського
суспільства. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій
держави, саме за це її називають основним законом.
Структура конституцій зарубіжних країн, за деякими винятками,
має стандартний вигляд: преамбулу, основну частину, ряд положень та
 70
додатки. Стиль викладу конституцій суворо документальний, має деякі
особливості в країнах романської, германської та англосаксонської
правових систем.
Важливу роль у визначенні основних характеристик політичного і
державного ладу конкретної країни відіграє спосіб прийняття
конституції. Певною мірою він впливає і на зміст самого Основного
закону. Слід вказати, що кожний спосіб по-різному узгоджується з
концепцією установчої влади, з принципами демократії. Наближення
порядку прийняття та внесення змін до вимог концепції є найбільш
раціональним зважаючи на авторитет Основного закону у суспільстві.
Вивчення курсу ДПЗК сприяє політичному самопізнанню,
розширенню політичного кругозору майбутнього юриста, воно має
також і велике пізнавальне значення, що відповідно дозволить
визначити місце і роль України на конституційно-правовій карті світу,
крім цього вивчення даного курсу має і практичне значення – сприятиме
вирішенню питань державного будівництва у нашій державі.