Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Національна академія правових наук України
НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування

Актуальні проблеми
сучасного міжнародного права

Збірник наукових статей за матеріалами

І Харківських міжнародно-правових читань,
присвячених пам’яті професорів
М. В. Яновського і В. С. Семенова

У двох частинах

Частина 1

(Харків, 27 листопада 2015 року)

Харків
«Право»
2015
УДК 341
ББК 67.5
А43
Р е д а к ц і й н а к о л е г і я:
А. П. Гетьман – проректор з наукової роботи Національного юридичного
університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, ака-
демік НАПрН України;
І. В. Яковюк – завідувач кафедри міжнародного права Національного юри-
дичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор;
І. В. Самощенко – декан міжнародно-правового факультету Національного
юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук,
доцент;
М. В. Буроменський – професор кафедри міжнародного права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук,
професор, член-кореспондент НАПрН України;
О. В. Сердюк – професор кафедри міжнародного права Національного юри-
дичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, доцент;
О. В. Тарасов – професор кафедри міжнародного права Національного юри-
дичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, доцент;
О. Я. Трагнюк – доцент кафедри міжнародного права Національного юридич-
ного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент;

Актуальні проблеми сучасного міжнародного права : зб. наук. ст. за

А43 матеріалами І Харк. міжнар.-прав. читань, присвяч. пам’яті проф.
М. В. Яновського і В. С. Семенова, Харків, 27 листоп. 2015 р. : у 2 ч. /
редкол.: А. П. Гетьман, І. В. Яковюк, В. І. Самощенко та ін. – Х. : Право,
2015. – Ч. 1. – 348 с.
ISBN 978-966-458-926-7
ISBN 978-966-458-927-4 (ч. 1)
До збірника увійшли наукові статті правознавців, викладачів, наукових
співробітників, студентів Національного юридичного університету імені Яро­
слава Мудрого, НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування
НАПрН України, інших провідних вищих навчальних закладів і наукових уста-
нов України, які розглядають актуальні питання розвитку міжнародного і євро-
пейського права на сучасному етапі.
Для студентів, аспірантів та викладачів юридичних навчальних закладів.
УДК 341
ББК 67.5
© Національний юридичний університет імені
Ярослава Мудрого, 2015
© Національна академія правових наук України,
2015
© НДІ державного будівництва та місцевого
ISBN 978-966-458-926-7 само­врядування, 2015
ISBN 978-966-458-927-4 (ч. 1) © Оформлення. Видавництво «Право», 2015
 ВСТУПНЕ СЛОВО

Шановні учасники і гості конференції!

У сучасних умовах, насичених щоденними суспільно значущими,
а інколи і трагічними подіями, проведення І-х Харківських міжнародно-
правових читань, присвячених пам’яті видатних українських правників-
міжнародників М. В. Яновського і В. С. Семенова, є знаковою подією не
лише для харківської школи міжнародного права, але й вітчизняної
правової науки в цілому. Ідея проведенняя такої конференції декілька ро-
ків обговорювалася на кафедрі міжнародного права – кафедрі, на якій
в різні періоди працювали такі видатні юристи-міжнародники, як
В. М. Корецький, М. В. Яновський та В. С. Семенов. Своїми науковими
розробками і практичною діяльністю вони внесли неоціненний внесок
у формування системи мир­ного розв’язання міжнародних спорів. Визна-
ємо, що не з їх вини, як і не з вини їх учнів і послідовників, розроблені
з їх ініціативи і за їх участю міжнародно-правові норми часто порушу-
валися.
Конференція проходить у виключно складний і відповідальний мо-
мент у розвитку сучасних міжнародних відносин. З одного боку, світова
спільнота увійшла у якісно новий етап свого історичного розвитку, для
якого притаманні універсалізація і глобалізація міжнародних відносин,
формування загального економічного, правового та інформа­ційного про-
стору, вироблення єдиних підходів до забезпечення прав людини. А з
іншого, агресивна політика Росії стосовно України, криза навколо Сирії,
терористичні акти у Франції – ці та інші події в черговий раз за остан-
ні роки поставили світове співтовариство перед принциповим вибором:
які шляхи і форми розв’язання міжнародних конфліктів і забезпечення
світового правопорядку є найбільш легітимними; які правові принципи
і форми більш прийнятні і ефективні для побудови системи міжнародної
безпеки в нових умовах.
Про актуальність і практичну значущість конференції і проблем, які
на ній будуть обговорюватися, свідчить той факт, що організаторами
конференції виступили Національний юридичний університет імені
Ярослава Мудрого, Президія Національної академії правових наук Укра-
їни та Науково-дослідного інституту державного будівництва та місце-
вого самоврядування. В роботі конференції приймає участь біля 150 прав-
ників і молодих науковців, які зібралися в цьому залі та які подали свої
наукові статті з найбільш важливих проблем міжнародного права до
3
оргкомітету конференції. Представникам харківських, київських, львів-
ських та одеських університетів, що представляють позицію ключових
шкіл міжнародного права в Україні, представилась унікальна можливість
обмінятися думками з приводу актуальних проблем і висловити пропо-
зиції стосовно удосконалення правових механізмів і засобів забезпечен-
ня міжнародного правопорядку. Очевидно, що вирішення більшості
важливих і складних питань можна вирішити лише спільними зусиллями
представників вітчизняних наукових шкіл у їх співпраці з нашими за-
рубіжними колегами. Давайте разом прагнути до досягнення нашої
спільної мети: зробити міжнародне право основним і найважливішим
інструментом зовнішньої політики не лише України, але й всього між-
народного співтовариства.
Бажаю учасникам конференції активної та плідної роботи.

Проректор з наукової роботи

Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого,
доктор юридичних наук, професор
А. П. Гетьман

4
 М. В. Буроменський1

Міжнародне право на тлі викликів

ХХІ століття

Розвиток міжнародного права у ХХ столітті відрізнявся надзвичай-

ною динамічністю. Міжнародне право перестало бути виключно між-
державним. Людина поступово опинилася в центрі уваги міжнародної
спільноти в якості однієї з найважливіших цінностей. Саме в цей час
було укладено переважну кількість з існуючих міжнародних договорів,
що значною мірою визначило основні тенденції і правові регулятори
галузевого співробітництва. Це призвело до охоплення міжнародним
правом найрізноманітніших питань міжнародного життя. Саме це життя
отримало абсолютно нові риси, за яких держава якщо і не залишає по-
зицій основного гравця, але і не може претендувати на одноособове за-
йняття цього місця. Поняття міжнародного громадянського суспільства
почало набувати осяжних ознак, наслідуючи результати демократичних
перетворень в державах. Міжнародні міжурядові організації перетвори-
лись на впливового гравця в міжнародних відносинах, отримавши мож-
ливість впливати на міжнародний правотворчий процес. І міжнародне
право визнало таку роль за міжнародними організаціями. Дві світові
війни кожного разу призводили до пошуків порятунку в міжнародному
праві і створення механізмів порятунку, захищених міжнародним правом.
Виникло стійке відчуття непереборної могутності міжнародного права
і його всесилля. Ніколи за всю історію свого існування міжнародне пра-
во не мало такого рівня довіри і поваги, як це було в ХХ столітті. Адже
саме в ХХ столітті вперше в світовій історії люди спробували жити за
міжнародним правом і світ було побудовано на підставі міжнародного
права. Саме з ХХ століттям в правовій доктрині пов’язують перетворен-
ня міжнародного права на єдину систему.
Звідки взялося міжнародне право ХХ століття, яке набуло такого
авторитету? Відомо, що розвиток міжнародного права ніколи не був
прив’язаним до розвитку окремих держав чи історичних формацій. Тут
завжди потужними рухомими силами виступали світові кризи, що ста-
вили перед людством питання вибору. І кожна нова відповідь створюва-
1
Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, про-
фесор кафедри міжнародного права Національного юридичного університету іме-
ні Ярослава Мудрого
5
ла новий світовий порядок, підтверджений міжнародним правом. Це
означає, що разом зі спадковістю своїх норм міжнародне право набувало
нових ознак, але завжди забезпечувало і обслуговувало нову реальність,
в якій воно, власне, могло існувати. І коли кажуть, що міжнародне право
не може бути кращим за те, яким воно є, це являє собою лише констата-
цію прив’язки міжнародного права до певної реальності. В цьому сенсі
міжнародне право може бути побудовано на принципах справедливості –
тоді воно максимально наближене за своєю природою до розуміння
права. А може містити ідеї політичної доцільності – тоді воно виступає
результатом змови політичних гравців.
По суті, баланс цих двох підходів – справедливості і доцільності –
і забезпечує життєздатність міжнародного права. В цьому є його сила,
і одночасно, слабкість. На цьому балансі будуються позиції критиків
міжнародного права і його захисників.
Виклики, з якими зустрілося міжнародне право на початку ХХ сто-
ліття, були пов’язані з проблемою війни і миру. Головною проблемою
людського світу завжди була проблема війни і миру. Війни – великі
і малі – безперервно велися з часу появи людського суспільства. Власне
міжнародне право і отримало від Хьюго Гротіуса свій перший поділ на
право війни і право миру. Причому стан війни історично був набагато
більш тривалим, а ніж стан миру. За різними оцінками з появою поняття
вічного миру такі договори укладали кожні два роки.
Дві страшні світові війни, що сталися у ХХ столітті, не залишили
вибору у пріоритетах подальшої побудови міжнародного права як по-
воєнного і антивоєнного. Власне, найбільш нагальною проблемою в той
час вважалося врешті реалізувати численні проекти світового уряду
у вигляді створення міжнародної організації з впливовими військово-по-
літичними потужностями і можливостями для запобігання війнам або їх
припиненню. Перенесення центру вирішення світових чи міждержавних
проблем та конфліктів на рівень такої міжнародної організації створює
велику вірогідність недопущення їх подальшого розвитку. Тому Ліга
Націй і ООН були побудовані за приблизно однаковим сценарієм, за ви-
ключенням однієї принципової відмінності: на відміну від Ліги Націй
механізм ООН передбачає встановлення особливої відповідальності
юридично визначених «великих держав» за підтримання світового по-
рядку.
Останні сімдесят років світ намагається жити за правилами, встанов-
леними в Статуті ООН. Мені можуть заперечити, що міжнародне право
6
виникло не у 1945 році. Так, не в 1945. Але саме зі Статутом ООН
пов’язана систематизація міжнародного права в її сучасному розумінні
і спроби примусити держави дотримуватись Статуту ООН. І це був хіба
не єдиний досвід, коли ідея права тривалий час мала значення у світовій
політиці. Цей факт завжди буде мати значення для майбутнього розвитку
міжнародного права, для оцінки його можливостей і недоліків.
Отже, розвиток міжнародного права протягом ХХ століття, як по-
воєнного, був побудований на особливому статусі основних переможців
у першій світовій війні (подібна концепція закладалася і до світоустрою
на основі Версальського договору 1919 року і Статуту Ліги Націй), а осо-
бливо – після закінчення Другої світової війни. Колишні ворожі держави
було юридично усунуто від прийняття в ООН основних рішень з витань
міжнародної безпеки. Але де факто багато з них знов стали світовими
економічними лідерами і почали брати участь у прийнятті таких рішень
на паралельних політичних майданчиках, наприклад, в межах Великої
сімки. Одночасно в ООН було абсолютно заблоковано внесення будь-яких
змін до Статуту Організації з метою створенні нової конфігурації при-
йняття рішень. Основна провина за це лежить на постійних членах Ради
Безпеки ООН. В останнє на рубежі ХХ і ХХІ століть Рада Безпеки ООН
демонструвала свою здатність рішуче діяти під час агресії Іраку проти
Кувейту восени 1990 року. Така ефективність діяти задля захисту між-
народного миру поступово знижувалася під час війни в колишній Югос-
лавії 1991–2001 років. Інші рішення Ради Безпеки ООН епохального
значення, прийняті у ці часи – створення Міжнародного трибуналу щодо
колишньої Югославії (25 травня 1993 року) і Міжнародного трибуналу
щодо Руанди (22 лютого 1995 року).
В цілому ефективність статутної діяльності Ради Безпеки ООН
в останні двадцять років вкотре можна оцінити як мінімальну. Яке це має
значення для міжнародного права? Передусім таке, що наприкінці
ХХ століття це почало підривати універсальний механізм і цінність ООН
як єдиного центру формування міжнародно-правових рішень і стратегій
світового розвитку. Міжнародно-правова модель ООН виявилась нездат-
ною до ефективних перебудов в умовах докорінної зміни політичної
конфігурації світу. Але юридично саме «оонівська» модель лишається
головною в сфері міжнародної безпеки. Цей політико-правовий конфлікт
держави так і не змогли подолати в межах чинного Статуту ООН. Пред-
метні перемовини з цього приводу так і було розпочато, навіть за умови
існування певних пропозицій.
7
 Це означає появу і розвиток на межі ХХ–ХХІ століть фундаменталь-
ної кризи повоєнного міжнародного права, де факто побудованого на
розподілі сфер впливу між переможцями у другій світовій війні. І цей
виклик лишається наразі основним.
Що стосується наступної складової міжнародного права після другої
світової війни, як права антивоєнного, то його розвиток ґрунтувався на
розподілі сфер впливу між постійними членами РБ ООН, загроза воєн-
ного перерозподілу яких повинна зніматися за допомогою політико-пра-
вових процедур Ради Безпеки ООН. Побудова Ради Безпеки ООН в при-
йнятті рішень з не процедурних питань як майданчика для пошуків по-
літичної згоди між постійними членами ООН мала наслідком
закріплення протягом другої половини ХХ століття двополюсної моделі
світового порядку. Таким чином, весь розвиток міжнародного права
другої половини ХХ століття, (а це був найбільш динамічний етап), від-
бувався в політично і ідеологічно «замороженому» післявоєнному світі.
Це могло не мати вирішального значення для розвитку так би мовити
«технічного» міжнародно-правового співробітництва (наприклад, для
міжнародного повітряного права, енергетичного права, морського права,
в сфері електрозв’язку тощо). Але в питаннях, що можуть вплинути на
перерозподіл «сфер впливу» поступово створювався центр напруги, де
міжнародне право було присутнє суто формально, обслуговуючи полі-
тичні домовленості (наприклад, сфера роззброєння по‑справжньому не
спирається на чітке міжнародно-правове зобов’язання роззброюватися,
а ґрунтується на ситуативних домовленостях. Не існує жодного
зобов’язання з роззброєння, яке було б по‑справжньому загальним, що
дозволяє не брати його на себе.) Війна в Іраку, агресія Росії проти Укра-
їни, війна в Сирії – лише окремі приклади сучасного кризового стану,
який докорінно відрізняється від подібних війн тридцять чи п’ятдесят ро-
ків тому.
Руйнування світової політичної реальності на початку 90х років
ХХ століття не могло не мати руйнівних наслідків для загального між-
народного права, яке, як це зрозуміло, не було позбавлене залежності від
політичної кон’юнктури. Таким чином, міжнародне право у ХХІ століт-
ті повинно вийти зі стану післявоєнного, але залишитися антивоєнним.
Отже, основними викликами, що, на мою думку, постали перед світом
і не були вирішені у міжнародному праві є, по‑перше, проблема підтри-
мання міжнародної безпеки і захисту світового порядку; по‑друге, про-
блема єдності міжнародного права та його ефективності; по‑третє, про-
8
блема самовизначення і появи нових держав; по‑четверте, проблема
розвитку та її врегулювання міжнародно-правовими засобами.
Проблема підтримання міжнародної безпеки і захисту світового по-
рядку знаходиться в площині загальної здатності врегулювання цих
питань засобами міжнародного права. Дещо про цю проблему вже зазна-
чено і це пояснює її зміст. Хоча більш повно зрозуміти її обсяг можна
у зв’язку з проблемою єдності міжнародного права, та його ефективнос-
ті, чому буде присвячено окремий підрозділ цього есе.
Проблема самовизначення і появи нових держав має своє походження
у другій половині ХІХ століття з появою національної держави. Але, як
масове явище, це проблема ХХ століття. Саме протягом ХХ століття кіль-
кість держав збільшилася в чотири рази, кількість невизнаних утворень
сягає 20‑ти, а центробіжні тенденції існують у більшості держав світу.
На рівні загального міжнародного права проблему було оголошено
перед створенням Ліги Націй. До початку 1918 р. відноситься й один
з перших й найбільш авторитетних в західній дипломатії політичних
документів, які зачіпають проблему вибору – Чотирнадцять пунктів Пре-
зидента США В. Вільсона. Виступаючи 11 лютого 1918 року на спільно-
му засіданні конгресу, В. Вільсон назвав самовизначення «імперативним
принципом дії» [1, c. 79]. Появу цих документів також не можна визнати
випадковою. Ідеї самовизначення були широко розповсюджені в між-
народній правосвідомості, а післявоєнний перерозподіл світу неминуче
вимагав вирішення доль багатьох колоній. Не випадково незадовго до
В. Вільсона до проблеми самовизначення зверталася Великобританія [2,
c. 10]1.
Однак, мова знову‑таки не йшла про появу радикальних змін в за-
гальному міжнародному праві в питаннях свободи соціального і полі-
тичного вибору. За свідченням деяких дослідників, гучна ініціатива
В. Вільсона викликала серйозне занепокоєння в багатьох державах,
включаючи США [1, c. 77–88]. Врешті, сам американський президент
почав поділяти не дуже гарні передчуття свого основного опонента –
державного секретаря Р. Лансинга щодо небезпеки ідеї самовизначення
[1, c. 85].
Отже, в Статут Ліги Націй принцип самовизначення так і не був
включений, що виявилось вирішальним та дало підставу Комітету юрис-
1
Английский премьер Л. Джордж 5 января 1918 г. говорил, что «общие принципы
самоопределения народов должны применяться в одинаковой степени как
к оккупированным немецким территориям, так и к германским колониям».
9
тів, призначеному Радою Ліги у зв’язку зі спором Швеції та Фінляндії
щодо Аландських островів, зробити висновок: «Хоча принцип самовиз-
начення займає значне місце в сучасних політичних концепціях, про
нього не згадується в Статуті Ліги Націй та його не можна вважати по-
зитивною нормою міжнародного права» [3, c. 5].
Норму про право на самовизначення врешті було включено до Ста-
туту ООН у вигляді «ООН переслідує цілі розвивати дружні відносини
між націями на основі противаги принципу рівноправ’я і самовизначен-
ня народів, а також застосовувати інші відповідні засоби для укріплення
загального миру». Це надало можливість говорити про нього як про за-
гальний статутний принцип міжнародного права. Але на його підставі
було здійснено лише деколонізацію, що формально-юридично не зачіпа-
ло власне територію самих метрополій. На цьому застосування принци-
пу у його суто міжнародно-правовому сенсі було заморожено. Політична
гострота не дозволила надати юридичне визначення суб’єкту права на
самовизначення, хоча це право і закріплене в Статуті ООН. Зміст прин-
ципу в Декларації принципів міжнародного права 1970 року наповнено
внутрішньодержавними гарантіями самовизначення: «Ніщо в наведених
вище пунктах не може тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує
будь які дії, які б вели до розділу або до часткового або повного пору-
шення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних
і незалежних держав, які дотримуються в своїх діях принципу рівноправ’я
і самовизначення народів, як цей принцип викладено вище, і, в наслідок
цього, таких, що мають уряди, які представляють без відмінності раси,
віросповідання або кольору шкіри весь народ, який проживає на даній
території».
Заморожування процесу за допомогою міжнародного права створило
уявне враження про розв’язання проблеми самовизначення. Невизнання
Косово половиною держав світу засвідчило, що навіть Міжнародний Суд
був не здатним змінити підходи до цього питання. Недобросовісне ви-
користання консультативного висновку по Косово, як це сталося з псев-
до самовизначенням Криму, підтвердило готовність держав надалі під-
ривати існуючу міжнародно-правову концепцію самовизначення.
Проблема розвитку та її врегулювання міжнародно-правовими засо-
бами знаходиться в основі фактичної нерівності держав в наслідок не-
рівномірності їх економічного і політичного розвитку. Ця проблема має
дві головні складові політичну і економічну. Економічна складова про-
блеми розвитку полягає у зменшенні прірви між економічно розвинути-
10
ми і рештою держав світу. Її характеризують як одну з найскладніших
глобальних проблем сучасності, яку не можливо в принципі вирішити
без міжнародного права. Феномен міжнародного економічного права – це
досягнення ХХ століття. Найпотужніші міжнародні економічні органі-
зації було створено в цей самий час. Поява концепції функціонального
суверенітету докорінно змінила умови міжнародної торгівлі. При цьому
в країнах, що розвиваються, широко поширена концепція «міжнародно-
го права розвитку», що акцентує увагу на особливих правах на розвиток
найбільш бідних країн. Це є одним з тих найгостріших питань, які не
знайшли остаточного вирішення, а ні в політиці, а ні в міжнародному
праві.
Політичною складовою проблеми розвитку лишається реформа на-
ціональних політичних інститутів країн, що розвиваються. Внутрішні
політичні кризи в цих країнах зрештою призводять до започаткування
в них демократичних інститутів і підвищення національного рівня за-
хисту прав людини. Підтвердження універсалізму загальної концепції
прав людини наприкінці ХХ століття мало принципове значення для
забезпечення загальних правових підходів до міжнародного захисту прав
людини. Але юридичний рівень такого захисту суттєво відрізняється
залежно від регіону, часом маючи суто декларативний характер. Про-
тягом ХХ століття міжнародне право не змогло врегулювати питання
гуманітарної інтервенції а потім і демократичної інтервенції.
Проблема єдності міжнародного права та його ефективності. Праг-
нення до створення єдиної системи міжнародного права, що було втіле-
не в життя протягом ХХ століття, не призвело до панування міжнарод-
ного права. Є юридична и фактична картини, що дещо відрізняються.
Юридично Статут ООН зв’язує всі держави і з цієї точки зору міжнарод-
не право набуло характеру єдиного, універсального. Більш того, іноді
говорять про природно-правове походження основних принципів між-
народного права і, таким чином, роблять висновок про загальне природ-
не міжнародне право. Таким чином, міжнародне право є правовою ре-
альністю. І з цим немає сенсу сперечатись.
Погляд з іншого боку може похитнути таке уявлення. Сам Статут
ООН побудований на одночасному визнанні і запереченні принципу
суверенної рівності. Пояснення виключень з загального правила цілями
збереження міжнародного миру, а відтак і міжнародного права, вигляда-
ють дещо сумнівними. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
є зобов’язанням, яке досить часто його порушують. Те саме стосується
11
принципу заборони застосування сили і погрози силою проти територі-
альної цілісності держави. Прикладів юридичної відповідальності за такі
правопорушення не багато. Найдивовижніше тут відсутність в міжна-
родному праві гарантованого обов’язку ООН припинити акт агресії,
оскільки таке рішення ухвалюється не на підставі міжнародного права,
а на підставі політичної згоди постійних членів РБ ООН, яке оформлю-
ється як міжнародно-правове. Концепція заборони втручання у внутріш-
ні справи ще у першій чверті ХХ століття була послаблена вченням про
виключення зі сфери внутрішніх справ держави тих питань, з яких вона
уклала міжнародний договір. Цей підхід було застосовано органами ООН
вже в перші роки існування Організації. Принцип рівноправ’я і само-
визначення народів є не лише одним з найбільш абстрактних і політизо-
ваних. Його тлумачення призвело до заперечення з боку існуючих держав
права створювати нові держави тим народам, які не мають власної дер-
жави. Заборона агресивної війни і анексій, закріплені в міжнародному
праві до другої світової війни не завадили проведенню змін державних
територій внаслідок другої світової війни. А принципи міжнародного
гуманітарного права за попередньою політичною згодою не торкнулися
злочинів, скоєних переможцями у другій світовій війні. Міжнародна
відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права
и сьогодні de facto не можлива на половині земної кулі, хоча de jure такі
норми є імперативними. Найбільші держави світу не стали учасниками
Статуту Міжнародного кримінального суду. Цей перелік можна продо-
вжувати, що лише підтвердить загальний висновок – реальність не під-
тверджує панування основних принципів міжнародного права, хоча і не
виключає їх застосування у міжнародній практиці.
Дозволю собі зауважити, що міжнародне право на початку ХХІ сто-
ліття в ключових питаннях підтримання світового порядку лишається
суттєво недорозвинутим. Це зовсім не заперечує існування міжнародно-
го права. Але це означає те, що для реалізації головних завдань з під-
тримання сучасного світового порядку чинне міжнародне право не є а ні
достатнім, а ні надійним інструментом. Це також не означає, що між-
народне право не може стати таким інструментом. Але для цього воно
має відповідати прагматичним потребам усіх гравців сучасних міжна-
родних відносин, а не вирішувати суто утилітарні завдання.
Я якось емоційно написав, що міжнародне право є творінням роман-
тиків. Можу лише уточнити, що значна частина міжнародного права – це
творіння романтиків. Романтизм полягав передусім тому, що міжнарод-
12
не право нерідко збагачувалось нормами, які держави не в змозі забез-
печити. І це, переважно, норми писаного права, що описують певні
міжнародні політико-правові конструкції. В цьому, насправді, не було
б нічого поганого, аби цей романтизм повноцінно узгоджувався з реаль-
ностями міжнародних відносин.
Бурхливі зміни міжнародного права почалися у ХХ столітті в наслі-
док двох світових війн. Правдою є те, що міжнародне право завжди
змінювалось на найкрутіших переломах людської історії. Але воно ніко-
ли не зазнавало таких миттєвих змін, як у ХХ столітті. Пояснити це
можна лише тим, що жахи двох світових війн спонукали переможців до
рішучих рішень в перебудовах міжнародного права і створювали ілюзію
всесилля переможця. Інакше важко пояснити неефективність запропо-
нованих міжнародно-правових моделей розвитку світу. Крах Ліги Націй
в наслідок початку другої світової війни. І остаточний колапс ООН у за-
безпеченні міжнародної безпеки в наслідок скоєння Росією акту агресії
проти України, анексії частини території і подальшої відмови Росії до-
тримуватись Статуту ООН. Але ж Україна є лише останнім, проте не
єдиним прикладом такого роду.
Творці міжнародного права, переслідуючи благі наміри, просто пере-
оцінили здатність міжнародно-правового захисту тих цінностей, які
у ньому проголошені. Розуміння цієї проблеми настало тоді, коли вирі-
шення конфліктів було перенесено з ООН на двосторонній рівень або на
такі площадки, як «Велика сімка» або «Велика двадцятка». Це, в сутнос-
ті, є визнанням того, що міжнародне право в галузі міжнародної безпеки,
а це його серцевина, звичайно обслуговує тимчасові політичні конфігу-
рації держав. Це значною мірою стосується і міжнародного економічно-
го права.
Отже, загальне міжнародне право так і не перетворилось на інстру-
мент в руках міжнародного співтовариства. Та і міжнародне співтовари-
ство мабуть, скоріше, красива назва для чогось аморфного і незрозумі-
лого. Держави навчилися голосно говорити про міжнародне право, навіть
лякати ним, але в історичній ретроспективі так і не навчились його за-
стосовувати саме як право. Міжнародне право закінчується там, де по-
чинається політика або економіка. Досвід України останніх місяців до-
сить яскраво це демонструє. Слова А. Меркель про те, що вирішення
збройного конфлікту в Україні знаходиться в політичній, а не в воєнній
площині свідчить, що міжнародно-правового шляху тут немає. Його нема
і в ООН, яка з українською кризою втратила весь свій авторитет у здат-
13
ності підтримувати мир. Міжнародно-правового шляху нема і у відно-
синах України з багатьма іншими державами, які вбачають порушення
Росією міжнародного права, але не бачать міжнародно-правових шляхів
допомоги Україні. Україно-російська війна, що почалася 2014 року по-
казала всю нездатність загального міжнародного права бути інструмен-
том вирішення таких конфліктів і всю штучність і політизованість по-
будованих на його основі міжнародних організаційних механізмів. Си-
туація повернулась до стану 1939 року, коли міжнародне право на
побудовані на його основі механізми Ліги Націй були нездатними подо-
лати світову кризу. Цілком очевидно, що оонівська модель, на основі якої
побудований сучасний світовий правопорядок, є такою самою слабкою
і неефективною.
Міжнародне право повинно бути раціональним, як і будь яка система
права. Раціональним і прагматичним. Право є уособленням раціональ-
ності. Наприклад, говорячи про раціональність права, британський юрист
Самонд пише: «необхідно, щоб право виходило з одної чи кількох голо-
вних передумов, котрі розглядаються як остаточні і авторитетні самі по
собі. Інакше кажучи, в кожній правовій системі слід знайти певні міцні
принципи, які породжують решту, але самі не потребують обґрунтуван-
ня» [4]. Усі галузі міжнародного права, що працюють ефективно, є раці-
ональними і побудовані на прагматичному інтересі підтримувати певний
правопорядок. Саме такий інтерес лежить, зокрема, в основі правової
системи СОТ, в сфері організації наземного, повітряного і морського руху
і транспортних перевезень, в основі дипломатичного, консульського
права, права договорів та деяких інших сфер міжнародно-правового
регулювання. Так чи інакше, в цих сферах присутній домінуючий інтер-
ес, зазвичай економічний, відповідно до якого вибудовується норматив-
но-правова вертикаль. В цьому сенсі ці галузі є утилітарними. Міжна-
родне право, як виявляється, власне і лишає за собою переважно нішу
утилітарного регулювання і застосування. Воно лишається там, де збе-
рігається звичайний утилітарний інтерес. Там воно є ефективним, але
там в дійсності воно і закінчується. Можна сказати, що це і є міжнарод-
не право. А далі – мораль, обгорнута у правову оболонку, яка за певних
обставин може бути застосованим як начебто право. Межі подвійних
стандартів в застосуванні цих навколо-правових норм досить широкі.
Одночасно, значна частина загального міжнародного публічного
права, в тому числі міжнародно-правове забезпечення міжнародної без-
пеки, не зважаючи на принципову його важливість для всього людства,
14
знаходиться не в єдиній, а у багатовекторній системі політичних коор-
динат, де, власне, норми права є наслідком політичного компромісу. Саме
так можна говорити, наприклад, про договори про регулювання озброєнь
та роззброєння. Відповідне руйнування політичних конфігурацій ставить
під загрозу міцність цих міжнародно-правових норм, що, насправді, від-
бувається.
Ця проблема є добре відомою і її намагаються долати через визнання
за певними нормами міжнародного права характеру імперативних, ви-
знання нових держав лише після декларування ними визнання принципів
Статуту ООН, через визнання за нормами Статуту ООН особливої юри-
дичної сили в міжнародно-правовій системі, вимагання правонаступни-
цтва за основними міжнародними договорами тощо. Але все це не ви-
рішує питання невідворотності міжнародно-правової відповідальності
держав за вчинені правопорушення.
Тенденції розвитку міжнародно-правової системи свідчать про її по-
ступову перебудову з перенесенням центру прийняття рішень на рівень
головних міжнародних гравців (що є аналогами Ради Безпеки ООН) або
на рівень регіональних інтеграційних центрів (таких, як ЄС, НАТО). Це
дуже серйозний і потужний виклик, який так чи інакше прийдеться ви-
рішувати або враховувати у ХХІ столітті. На мою думку, скоріше, врахо-
вувати. Тому я не вірю у майбутню сильну ООН. Але я передбачаю по-
яву і розвиток міцних регіональних соціально і політико-ідеологічно
однорідних інтегрованих міжнародних структур з власними міжнарод-
ними поліцейськими силами. Реанімування ООН шляхом розширення
постійних членів до восьми чи двадцяти лише ускладнить суперечності.
Отже, разом зі створенням та зміцненням регіональних інтеграційних
утворень саме вони переберуть на себе тягар міжнародно-правового
регулювання регіональних відносин, що буде послаблювати потребу
в розвинутому загальному міжнародному праві. Подібно до того, як це
робить сьогодні Європейський Союз.
Важливою основою збереження загального міжнародного права є ви-
знання важливості принципу erga omnes. За відсутності дієвих міжна-
родно-правових організаційних механізмів підтримання світового право-
порядку дії окремих держав на підставі erga omnes є єдиною можливістю
збереження досягнутого рівня міжнародного права. Саме це відбуваєть-
ся у вигляді індивідуальних санкцій і санкцій ЄС проти Росії як реакція
на її агресію проти України. Але це є, одночасно, ознакою великої небез-
пеки для міжнародного права, коли створені міжнародні органи з під-
15
тримання міжнародного миру і безпеки виявились заблокованими. А між-
народне право спирається в реалізації своїх норм не на світову єдність
держав, а на потужні центри сили. Примус в чинному міжнародному
праві – це дії сильних держав для збереження status quo. Будь-який з сві-
тових порядків, що існували на цей час, був побудований саме на цій ідеї.
В цьому зацікавлені як найсильніші держави, так і найслабкіші, які ви-
значилися в світовій конфігурації. Але в цьому не зацікавлені ті, хто
претендують вирішально впливати на світовий правопорядок і готові
заради цього його руйнувати. Таким чином, питання співвідношення
міжнародного права і сили не втрачає свого значення і лишається одним
з найнебезпечніших викликів ХХІ століття.
Ми були виховані на романтичних уявленнях про міжнародне право,
як в принципі, і про право в цілому. Прагматичні оцінки права лишалися
в стороні. Спроба поглянути на міжнародне право крізь призму реалізму
і зрозуміти його звичайну нездатність регулювати цілу низку найсклад-
ніших відносин – єдина можливість тверезо оцінити те, чим воно є на-
справді. І втратити ілюзії. Реалізм в міжнародному праві – це здатність
побачити міжнародне право таким, яким воно є насправді. Це, в тому
числі, здатність побачити різницю між декларованим і діючим правом.
І тоді може виявитися, що навіть деякі фундаментальні норми міжнарод-
ного права не є загальновизнаними, або ж держави не схильні в цьому
зізнаватися.
Слід визнати те, що міжнародне право зберігає суттєві ознаки квазі-
права. Воно завжди ґрунтувалось на праві сильних, не мало в основі ні
волі більшості його суб’єктів при повазі до прав меншості, ні тим більше
консенсусу. Відтак цей підхід стає могильником міжнародного права
у разі ексцесу одного із так званої «когорти сильних». Остання криза
міжнародного права засвідчує потребу його реформування, оскільки
в нинішньому стані міжнародне право достатньою мірою не відповідає
ні засадам рівності, ні засадам свободи. Формально проголошені велич-
ні цілі міжнародного права мають стати реальним орієнтиром його ре-
формування. Людство, зрештою, на це заслуговує.
У той самий час, цінність міжнародного права полягає в тому, що
людство не знайшло і не придумало іншого, кращого інструменту орга-
нізації свого життя в світі. Саме тому людство цінує цей інструмент, яким
би він не був недосконалим. Тому людство зазвичай намагається жити
за міжнародним правом і завжди знаходить адекватні рішення щодо тих,
хто заважає. Колись розмірковуючи про те, чим є міжнародне право
16
я прийшов до висновку, що це дуже тонкий шар культури в брудній іс-
торії людства. І люди нерідко використовували міжнародне право для
того, щоб прикривати той бруд. Набагато легше сховати бруд, ніж його
позбутися. За багато тисячоліть своєї історії людство не стало чистіше.
Але воно навчилось дуже добре приховувати свої пороки. І міжнародне
право намагаються додати до витончених інструментів макіяжу. Питан-
ня, що стане перед міжнародним правом у ХХІ столітті полягатиме
в тому, чи буде воно прикривати бруд, чи воно все‑таки буде його вида-
ляти?

Література:
1. Moynihan D. P. Ethnicity in International Politics / D. P. Moynihan. – N.‑Y.:
Oxford University Press, 1993.
2. Старушенко Г. Б. Нация и государство в освобождающихся странах /
Г. Б. Старушенко. – М. : Междунар. отношения, 1967.
3. League of Nations. Official Journal. Special Supplemeny. – 1920. – № 3. –
October.
4. Скловский К. И. Собственность в гражданском праве: учеб.‑практ.
пособ. – 2‑е изд. / К. И. Скловский. – М. : Дело, 2000. – 512 с.

О. В. Буткевич1

Джерела міжнародного права в Конституції

України: історія і сучасність

1. Конституційна реформа 2015 року і питання МП. 3 березня

2015 року почався новий етап в історії конституціоналізму в Україні –
Указом Президента було створено Конституційну Комісію «з метою
напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції Украї-
ни». Втім, сучасний етап конституціоналізму порівняно з попередніми
має низку об’єктивних і суб’єктивних особливостей. Так, згідно з функ-
ціями Конституційної Комісії вона має напрацювати пропозиції щодо
вдосконалення Конституції України «з урахуванням сучасних викликів
та потреб суспільства» (Указ Президента України «Про Конституційну
1
Доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права Інсти-
туту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка
17
Комісію» від 03.03.2015). Такі виклики є безпрецедентними в історії
сучасного конституційного процесу. А саме – це зовнішні обставини
(окупація і анексія Криму, російська агресія і окупація частин східних
областей України) та внутрішні фактори (озброєні сепаратистські рухи
на Сході України, масові порушення прав людини на окупованих тери-
торіях, розбалансування адміністративно-територіальної системи в ре-
зультаті окупації та війни) тощо.
Природно, що головними аспектами реформи стали питання судо-
чинства (вимога його реформування є критерієм євроінтеграційного
процесу), права людини (приведення їх у відповідність до сучасних
стандартів вимагається міжнародними зобов’язаннями України) та де-
централізація, що актуалізувалась із іноземною окупацією, функціону-
ванням сепаратистських рухів.
Втім, у даному переліку нічого не зазначено про міжнародне право
(далі – МП) та місце його норм у правовій системі України, хоча те, як
воно закріплене у Конституції давно є предметом критики. Невизначе-
ність із роллю норм МП в правовій системі України негативно впливає
на вирішення проблем, пов’язаних з окупацією та збройною агресією
проти України. Очевидно, що іноземна інтервенція, анексія Криму мо-
жуть бути вирішені з залученням і на основі міжнародно-правових засо-
бів. У той же час, саме місце МП в Україні не є врегульованим, як буде
показано далі, ані конституційно, ані законодавчо.
2. Історія відображення норм МП в Конституційних актах України.
Першими конституційними актами України у ХХ ст. стали Універсали
Центральної Ради. Враховуючи, що перші три універсали передбачали
формування автономії України в складі Росії і не проголошували її неза-
лежності, то і питання зовнішніх зносин, договірної практики в них не
підіймалися (навіть у третьому Універсалі, який проголосив утворення
УНР в складі федеративної Росії). Не дивлячись на те, що ІV Універсалом
19.01.1918 було проголошено незалежність УНР, в ньому також не зна-
йшло місця питання про договірну (міжнародно-правову) практику.
В ньому лише містились деякі положення про зовнішньополітичну ді-
яльність («Зо всіма сусідніми державами … ми хочемо жити в згоді
й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної
Української Республіки. …приписуємо Правительству Республіки на-
шої, – Раді Народніх Міністрів, – від цього дня нести розпочаті вже нею
переговори про мир з центральними державами цілком самостійно й до-
вести їх до кінця, не зважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь
18
инших частей бувшої Російської Імперії, і установити мир») та торгівлі
(«Торг товарами, які будуть привозитись з за кордону і вивозитись за
кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку
терплять найбідніші кляси через спекулянтів»).
Вперше питання норм МП знайшло відображення в Конституції УНР
(Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), прийнятій Цен-
тральною Радою 29.04.1918 за день до її повалення. Та і в ній знайшли
місце лише процедурні аспекти оголошення війни та укладання міжна-
родних договорів, без зазначення дії і місця останніх в національному
праві («47. Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути за-
ключена від імені УНР без постанови Всенародних Зборів. Для проголо-
шення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародних
Зборів. 48. Всенародні Збори затверджують трактати політичні й еконо-
мічні, що укладаються іменем УНР»). Крім цього в Конституції було
закріплено цілу низку прав людини, які вже на той час були гарантовані
міжнародно-правовими документами. При чому, як тих, що вже пройшли
своє становлення в МП (рівність громадян, право не бути затриманим
інакше як на підставі вмотивованої підозри, право народу на самовизна-
чення, недоторканість сімейного життя, таємниця листування, свобода
слова, друку, сумління, страйку, право участі у виборах до органів влади);
так, і тих, які лише формувались в міжнародно-правових джерелах –
право національних меншин на національно-культурну автономію,
скасування смертної кари, публічність судового розгляду, порядок та
умови тимчасового обмеження прав людини в разі надзвичайної ситуації.
Тут звертається увага на закріплення цих прав в Конституції УНР через
те, що в основному права людини та їх правовий захист є продуктами
МП. Втілення їх у національно-правових актах початку ХХ ст. ще не було
поширеним.
Більш детально місце норм МП було закріплено в проекті Конститу-
ції (Основних Державних Законів) УНР періоду Директорії (1921 р.). На
це звісно мало вплив те, що автором Проекту був визначний юрист, про-
фесор і завідувач кафедрою МП університету Св. Володимира О. Ейхель-
ман. Зокрема вже у Вступі до Проекту викладається основний принцип
правової держави: «Держава існує і функціонує для людей, що в ній
живуть» (відзначимо новаторство цієї ідеї в період ще авторитетного
етатизму).
Закріплюючи у Проекті федеральний устрій УНР, О. Ейхельман від-
носив усі питання, пов’язані з зовнішніми зносинами держави та її між-
19
народно-правовою діяльністю до повноважень центральної влади (Фе-
дерально-Державної Організації) – §10 і далі. Втім передбачалось також,
що «Право окремих земель на безпосередні, в деяких певних випадках,
зносини з чужоземними Правительствами визначається особливою по-
становою в цій конституції і окремими Федерально-Державними зако-
нами У. Н. Р.» (§10, п. 1 Прим.). Крім того, §246 встановлювалось, що «З
сусідніми чужоземними державами Правительства окремих Земель ма-
ють право укладати міжнародні умови в справах внутрішнього управлін-
ня, юстиції, але не інакше як за попередньою згодою Федерально-Дер-
жавного Міністерства на ведення переговорів і з затвердженням тексту
уложеної умови Палатами Федерально-Державному Парламенту в за-
конодавчому порядкові. Федерально-Державному Голові в таких випад-
ках належить право абсолютного «вето». Фактично цим положенням
передбачалось право укладання автономними одиницями договорів
з питань прикордонного співробітництва, широко відомих сучасному
МП.
Розмежовуючи таким чином повноваження на укладання міжнарод-
них договорів – найважливіші укладаються центральними органами
влади, договори, що зачіпають інтереси місцевих громад можуть укла-
датись громадами за дозволом центральної влади – документ не визначає
втім місця цих договорів у ієрархії національного законодавства.
Оскільки Проектом встановлювалась президентська форма правлін-
ня, то і функції здійснення зовнішніх зносин, а також підписання між-
народних договорів з обов’язковим дотриманням норм МП та міжнарод-
но-правових вимог до такого підписання належали Федерально-Держав-
ному Голові (§ 96, пп. 3, 7, 9, 10, 11).
Крім того, у Розділі ХІV (Громадяни УНР) було враховано положен-
ня існуючих на той час міжнародно-правових документів в галузі на-
буття, втрати, позбавлення громадянства, запобігання апатризму і біпа-
тризму тощо; а Розділом ХV встановлювався досить широкий перелік
прав людини на основі міжнародних стандартів, що також, як і в Кон-
ституції УНР Центральної Ради, виходив за межі прав та свобод людини,
перелічених в багатьох тогочасних конституціях.
В Проекті Конституції Західно-Української народної республіки
(1920 р., автор С. Дністрянський) вже у § 1 зазначалось, що ЗУНР є «пра-
вовою державою». Проект відрізняється широким переліком прав та
свобод людини, засобів їх гарантування, неможливості обмеження тощо.
Втім питання дії норм МП чіткого відображення не знайшли. Так, лише
20
в § 56 (2) зазначено, що «До сфери дії Народної Палати належить …
державні угоди про відносини із закордоном»; а § 97 встановлює, що
Президент Республіки відповідає за здійснення зовнішньої політики,
«представляє державу у міжнародно-правовому відношенні. Але укла-
дання союзів та інші державні угоди з іноземними державами потребують
ухвалення Народної Палати. Президент акредитує і приймає посланни-
ків». Диференціація норм МП в національному законодавстві також не
розкрита.
В цілому, в конституційно-правових актах початку ХХ ст. відбивав-
ся тогочасний рівень розвитку взаємодії МП і внутрішньодержавних
правових систем. Проте, слід визнати, що норми МП закріплювались
у вітчизняних конституційних актах, навіть тоді, коли саме МП ще
часто заперечувалось деякими країнами і правовими школами, а біль-
шість держав того періоду ще за позитивістською традицією XVIII–
XIX ст. намагались законодавчо обмежити дію міжнародно-правових
норм на своїй території1.
За часів СРСР тільки після створення Наркомату (згодом – Міністер-
ства) закордонних справ УРСР та набуття Україною членства в ООН,
а також відповідних змін в союзній Конституції 1977 р. у Конституції
республіки 1978 р. було закріплено положення, що «Українська РСР має
право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними
договори і обмінюватися дипломатичними і консульськими представни-
ками, брати участь у діяльності міжнародних організацій» (стаття 74).
До відання Президії Верховної Ради УРСР належали ратифікація і де-
нонсація міжнародних договорів УРСР (ст. 108 (13)), а віданню УРСР «в
особі її найвищих органів державної влади і управління підлягають…
представництво Української РСР у міжнародних відносинах» (ст. 72).
Втім оскільки міжнародна правосуб’єктність УРСР носила обмежений
характер і була формальною, то й питання співвідношення МП та рес-
публіканського законодавства на практиці не виникало.
Ситуація змінилась із набуттям незалежності. Вже першим докумен-
том, який чітко зазначив параметри співвідношення МП і національної
правової системи стала Декларація про державний суверенітет України
1990 р. У ній було закріплено примат загальновизнаних норм МП у роз-
ділі Х «Міжнародні відносини»: «Українська РСР визнає …пріоритет
1
Тут не розглядаються проекти конституційних актів Карпатської України та
ОУН, як тому, що в них фактично не зазначались положення про дію норм МП, так
і тому, що вони не мали значного впливу на вітчизняний конституційний процес.
21
загальновизнаних норм МП перед нормами внутрішньодержавного
права». Не дивлячись на те, що Декларація приймалася як «основа для
нової Конституції, законів України», положення про пріоритет норм МП
«випало» із подальшої законодавчої практики.
Спадок ХХ ст. виявився не багатим для українського конституціона-
лізму в сфері формулювання співвідношення міжнародного і внутріш-
нього права, що можна побачити і в теперішньому конституційному за-
кріпленні цього питання. Як вірно зазначають дослідники: «Україна
«успадкувала» від СРСР основні проблеми у сфері співвідношення
міжнародного і національного права. Так, Закон про порядок укладення,
виконання і денонсації міжнародних договорів СРСР 1978 р. ніяким
чином не визначав сутність природи міжнародних зобов’язань у внутріш-
ньому правопорядку і зберіг порядок забезпечення міжнародних дого-
ворів, який вирізнявся низькою ефективністю, що неодноразово підда-
валося критиці з боку радянських науковців-теоретиків» [1, С. 324].
Говорячи про недоліки у визначенні місця міжнародно-правових
норм в національній правовій системі, слід мати на увазі, що мова йде
лише про договірні норми. Так, на початку ХХ ст. ще сильним був по-
зитивізм, який розглядав державну волю джерелом права, а отже ви-
знавав тільки міжнародні договори, як зобов’язуючі для суверенних
країн. В подальшому СРСР також базувався на ідеології державоцен-
тризму, міжнародно-правової закритості, а відтак, тільки договори,
укладені ним, розглядалися як джерела зобов’язань у національній
сфері (не кажучи вже про те, що радянською правовою наукою взагалі
заперечувались такі правові джерела, як загальні принципи права).
Відтак, при всій недостатній визначеності місця норм МП у вітчизняних
конституційних актах ХХ ст. був ще один недолік – навіть закріплюю-
чи такі норми, ці акти мали на увазі лише міжнародний договір, як їх
форму. Якщо для більшої половини століття це було характерним і для
інших країн (саме МП у переліку своїх джерел ставило договір на пер-
ше місце), то з початком процесів глобалізації, фрагментації цього
права іншим його джерелам надається все більш вагоме місце у право-
вому регулюванні.
3. Доктрина про місце МП в правовій системі України. Українська
наука неоднозначно трактує ситуацію зі співвідношенням МП та вітчиз-
няного права, а також питання переваг норм однієї чи іншої системи
в разі їх колізії. На думку більшості науковців в Україні існує законодав-
чо закріплений примат МП [2; 3]. Деякі вчені стверджують, навіть, про
22
примат міжнародного звичаєвого права перед внутрішньоправовими
нормами [4].
Зустрічаються і суперечливі думки, як наприклад: «Україна визнає
для себе примат МП, але в обмеженому обсязі» [5]. Виникає питання,
що таке «примат в обмеженому обсязі»? Видається, що примат права або
закріплено, або його немає.
Неоднозначну характеристику дають питанню взаємодії міжнарод-
ного і внутрішньодержавного права України Л. Тимченко і В. Кононенко.
Посилаючись на положення Декларації про державний суверенітет
України, вони стверджують, що в державі закріплено абсолютний примат
МП: «у першому конституційному акті незалежної України було визна-
но концепцію примату міжнародного права. Таким чином Україна від-
мовлялася від радянської практики подвійних стандартів: одні для між-
народного співтовариства, а інші для внутрішнього користування. …
великим політико-правовим досягненням України е закріплення ідеї
верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержав-
ного права у своєму конституційному і поточному законодавстві». Зо-
крема автори відзначають формулювання примату МП у ч. 1 ст. 9 Кон-
ституції України та в ч. 2 ст. 19 Закону «Про міжнародні договори Укра-
їни» [6, С. 112]. Про те, що це далеко не так, а між вказаними
положеннями Конституції і Закону існують глибокі розбіжності, які
унеможливлюють не тільки визнання примату МП, але й взагалі визна-
чення місця його норм в національній правовій системі, буде показано
нижче.
Втім, автори даного підручника висувають і слушну думку щодо
проблеми, яку українська доктрина донедавна оминала: «Разом з тим
викликає незадоволення та обставина, що і Конституція України, і її
чинне законодавство вказують лише одне джерело міжнародного права –
міжнародний договір, залишаючи в тіні міжнародний звичай, що відіграє
важливу роль у регулюванні міжнародних відносин. Зрозуміло, підпис
України під Статутом ООН як держави-засновниці цієї організації свід-
чить про визнання нею міжнародного звичаю як джерела міжнародного
права. Але було б доцільно відобразити це також у нормах Конституції
України і її поточного законодавства, що усунуло б будь-яку двознач-
ність» [6, С. 113].
В більшості законодавчих актів застосовується положення, згідно
з яким, якщо міжнародним договором України, передбачено інші прави-
ла, ніж встановлені у відповідному акті законодавства, то застосовують-
23
ся правила договору. Втім при порівнянні даного положення із нор-
мою ст. 9 Конституції стає очевидною його декларативність, ба більше
суперечність конституційній нормі. Це не особливо обходить вітчизняну
доктрину. Так, деякі вчені без додаткового обґрунтування висловлюють
тезу про «законодавче закріплення пріоритету міжнародно-правових
норм» і те, що в Україні «визнається примат міжнародних норм права
над національними» [7]. При цьому автор лише посилається на положен-
ня про пріоритет норм МП в разі їх розбіжності з галузевим законодав-
ством України (законодавством про працю), не згадуючи, що такий
пріоритет не узгоджується із конституційною нормою (ст. 9 Конституції).
Таким чином, більшість фахівців з МП стверджують існування при-
мату його норм в правовій системі України. Дійсно сьогодні спостеріга-
ється встановлення примату норм МП перед внутрішньодержавними, як
тенденція розвитку обох правових систем за умови глобалізаційних
процесів. Вочевидь, бажаючи слідувати сучасному розвитку теорії МП
вітчизняні науковці намагаються обґрунтувати віднесення і України до
цієї загальної тенденції. Насправді ж, звертаючись до конституційної та
законодавчої практики, можна виявити більше проблем, пов’язаних із
визначенням статусу норм МП в українській правовій системі, їх дії,
співвідношення із нормами національного права, їх застосування судами
тощо, аніж побачити чітке конституційне закріплення співвідношення
норм МП та внутрішньодержавного права в Україні.
Більш реалістично дивляться на питання співвідношення МП і на-
ціональної правової системи України вчені-конституціоналісти. З точки
зору внутрішньодержавного права, вони вбачають обмеження у застосу-
ванні міжнародно-правових норм, встановлені Конституцією та закона-
ми України. На їх думку, «не всі міжнародні договори України можуть
бути джере­лами конституційного права… Міжнародні джерела консти-
туційного права Ук­раїни – це чинні міжнародні договори України у сфе-
рі консти­туційного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Ра­дою України. …Конституція не розкриває зміст такої юридичної про-
цедури, як «надання згоди на обов’язковість»» [8, § 5.4.].
Деякі дослідники внутрішньодержавного права звертають увагу і на
інші крім договору джерела МП та їх місце у вітчизняній правовій сис-
темі (хоч і тут висновки не втішні): «норми Конституції України мають
більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов’язкових
для України. …Існують численні приклади того, що згода на обов’язковість
міжнародного договору для України надається іншими (не Верховною
24
Радою), державними органами України (Президентом України, Кабінетом
Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною
національного законодавства. Про­те, залишаючись нормами міжнарод-
ного, а не національного права, вони є обов’язковими для України в час-
тині, що не суперечить Конституції та законам України. Норми, закрі-
плені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­тиною національного
законодавства України. …Рішення міжнародних організацій однозначно
не входять до складу національного законодавства України» [9].
Втім останнім часом все частіше і вчені-міжнародники стверджують
відсутність примату МП та інші проблеми пов’язані з цим, звертаються
до недосконалості конституційного закріплення співвідношення між-
народного і внутрішньодержавного права, відзначають протиріччя між
конституційним і законодавчим закріпленням реалізації норм МП у на-
ціональній сфері а також закликають до відповідних конституційних
змін. Звичайно підвищення інтересу до цієї проблеми підігрівається
як загальними тенденціями у самому МП (розширення сфери його
дії (зокрема процес фрагментації), встановлення прямої дії його норм
у внутрішньодержавних системах, зокрема у сфері захисту прав людини,
закріплення примату міжнародно-правових норм перед внутрішніми
у конституціях багатьох держав тощо), так і вимогами відповідного
правового забезпечення євроінтеграційного курсу України, процесу збли-
ження з євроатлантичними структурами, інтеграції до інших об’єднань.
О. Мережко вірно зазначає, що в українському законодавстві питан-
ня співвідношення між національним і МП регулюється Конституцією
лише «певною мірою», що цілком характеризує зміст положень статті 9
Основного закону [10]. Так, «з цього формулювання неясно, чи мають
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою, пріоритет щодо норм українського права». Відповідно за загаль-
ним висновком дослідника «на жаль, чинне українське законодавство не
містить положень, які б регулювали питання співвідношення між укра-
їнським правом та іншими джерелами міжнародного права, насамперед,
міжнародним звичаєм. …текст Конституції України, потребує подаль-
шого вдосконалення, щоб українське право якомога повніше відповідало
міжнародно-правовим зобов’язанням України» [10].
Недосконалість конституційного закріплення дії міжнародно-право-
вих норм породжує й інші колізії, на чому наголошують юристи: «Осно-
вний Закон фіксує положення про включення чинних міжнародних до-
говорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, до на-
25
ціонального законодавства як його частини, де пріоритетну, найвищу
юридичну силу має Конституція. Їхнє виконання передбачається в по-
рядку, встановленому для норм національного права. Тож фіксується
положення про те, що власне Конституція є гарантом додержання між-
народного права в національному правопорядку, а не навпаки. З цього
приводу необхідно також зазначити, що зміст частини 2 статті 19 Закону
України «Про міжнародні договори України», де йдеться про безумовний
примат правил міжнародного договору над правилами національного
закону, не відповідає чинним конституційним вимогам статей 8, 9 і має
бути приведений у відповідність із ними» [11].
Так, вітчизняні вчені стають все більш одностайними в тому, що
Конституція України є виявом досить спірних підходів до вирішення
питання про місце і порядок реалізації міжнародно-правових норм у вну-
трішній правовій системі. Враховуючи це, цілком закономірним є висно-
вок: «в Основному законі необхідно закріпити чіткі та однозначні норми,
які б врегулювали питання застосування в Україні інших джерел між-
народного права, окрім міжнародного договору, регламентували співвід-
ношення між міжнародними договорами, загальновизнаними принципа-
ми і нормами МП та національним законодавством, встановили пріори-
тет міжнародно-правових норм перед нормами внутрішнього права.
Необхідно усунути недоліки Конституції України щодо набуття міжна-
родними договорами чинності. Обставини агресивної війни Російської
Федерації проти України підкреслюють необхідність закріплення в Осно-
вному законі нашої держави положення, за якими відносини України із
іншими суб’єктами міжнародного права регулюються виключно норма-
ми МП» [12].
Така строкатість доктринальних підходів до визначення співвідно-
шення МП і національного права України походить із існуючих на прак-
тиці колізій.
4. Конституційне і законодавче закріплення місця норм МП в праві
України. Фактично у єдиній статті Конституції України (ст. 9) міститься
не лише положення щодо дії міжнародних договорів України, а й охо-
плюється широке питання взаємодії національного законодавства і МП.
Згідно з Конституцією України передбачено «важку» процедуру входжен-
ня міжнародних договірних норм України у національне законодавство.
Це негативно впливає на дотримання державою міжнародно-правових
зобов’язань: ратифікації підлягають не всі міжнародні договори, в бага-
тьох вона не передбачена, але є необхідність врегулювання їх місця
26
в правовій системі України; процедура ратифікації – складна, часто
тривала; згідно з світовою практикою, парламентами держав ратифіку-
ється лише близько 1/3 укладених договорів.
Суттєва проблема це «надання згоди Верховною Радою України на
обов’язковість» міжнародних договорів України. Згідно з Віденською
конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р., згода на
обов’язковість міжнародного договору державою може надаватись у різ-
ні способи, перелічені в самій Конвенції (ст. ст. 11–17). В Конституції
ж України йдеться лише про надання згоди на обов’язковість договору
Верховною Радою. Інші способи надання згоди на обов’язковість між-
народного договору не згадані.
Більша частина договорів вступає в силу за фактом їх підписання.
У Конвенції 1969 р. в ст. 12 зазначено, що «згода держави на обов’язковість
для неї договору виражається шляхом підписання договору представни-
ком держави», за умов якщо така процедура передбачена в самому до-
говорі або існує подібний намір його сторін. Це положення, на думку
дослідників, «має перевагу в тому, що ефективно запобігає тому, щоб
сторона пізніше відмовилася від договору на підставі того, що його не
було ратифіковано» [13, С. 76].
Тлумачення термінів Конвенції 1969 р. показує, що вже поняття «до-
говірна сторона» – «держава, яка погодилась на обов’язковість для неї
договору, незалежно від того, чи вступив договір в силу чи ні» – показує,
що ратифікація не є обов’язковим елементом вступу договору в силу.
Більше того, МП вимагає від сторони, яка підписала договір, але ще його
не ратифікувала, не лише утриматися від дій, які б суперечили його меті,
або позбавили б його об’єкта, але й приписує діяти у відповідності із
положеннями договору.
Питання ратифікації в МП пов’язане з проблемою прав та обов’язків
сторін договору до його вступу в силу. Воно вирішується в ст.ст. 18, 24
Віденської конвенції. Сторона, давши згоду на обов’язковість для неї
договору, зобов’язується діяти не лише не всупереч положень договору,
а й таким чином, щоб не позбавити його мети та не зробити його не
можливим для виконання. В цьому положенні проявляються вимоги,
спрямовані на ефективність і стабільність дії міжнародних договорів.
Підписавши договір, держава отримує певний період часу до його всту-
пу в силу (наприклад при досягненні поширеної в міжнародній договір-
ній практиці умови – після отримання депозитарієм 30 ратифікаційних
грамот). Для цього може пройти тривалий період, а багато договорів,
27
укладених в середині ХХ ст., не вступили в силу й досі з причин не до-
статньої кількості їх ратифікацій.
Віденська конвенція у ст. 18 закріплює, що сторона договору
«зобов’язана утримуватись від дій, які б позбавили договір його об’єкта
і мети, якщо а) ця держава … підписала такий договір або обмінялась
документами, що утворюють договір, під умовою його ратифікації …або
b) ця держава або ця організація висловила свою згоду на обов’язковість
для неї договору – до вступу договору в силу і за умови, що такий вступ
в силу не буде надмірно затримуватися».
В такому вигляді ст. 9 Конституції по суті ґрунтується на концепції
«ратифікації, що передбачається», згідно з якою якщо в самому догово-
рі не передбачено інше, то він розглядається таким, що підлягає ратифі-
кації в будь-якому випадку. Від такої концепції відійшли ще при розроб-
ці Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Процес ратифікації ускладнений законодавчо встановленою проце-
дурою. В законодавстві не встановлено часові межі процесу ратифікації.
В різних етапах процесу ратифікації міжнародних договорів України
задіяні різні державні органи та різні гілки влади. Внаслідок того, що
чітких строків для ратифікації договору законодавством не встановлено,
деякі міжнародні договори держави подаються на ратифікацію через
п’ять, а то й п’ятнадцять місяців після їх підписання.
В той же час, згідно з ст. п. 32 ст. 85 Конституції України Верховна
Рада надає згоду на обов’язковість міжнародних договорів України
у строк, встановлений законом. Далі про такий строк нічого не зазна-
чається. Доцільно було б на реалізацію цього положення Конституції
внести до законодавства у сфері міжнародних договорів норму про ча-
сові межі цього процесу: встановити строки здійснення подання відпо-
відними органами пропозицій щодо схвалення і ратифікації міжнародних
договорів, розгляду цих пропозицій та прийняття рішення про подання
міжнародного договору до Верховної Ради на ратифікацію, вирішення
питання Радою стосовно самої ратифікації.
У зв’язку із особливістю міжнародно-правової сфери постає питан-
ня і про недоцільність прирівнення процедури ратифікації міжнародних
договорів до звичайної законодавчої процедури, як це зараз викладено
у Конституції та відповідних законах. Від внутрішньої законодавчої
техніки сферу укладання і дії міжнародного договору держави відрізняє
наявність при цьому її згоди на його чинність та зобов’язань, даних
іншому суб’єкту МП. Може виникнути необхідність у встановленні
28
особливої процедури щодо трансформації та імплементації міжнарод-
них договорів у національне законодавство. У той же час, Конститу-
ційний Суд України в рішенні № 9 – рп/2000 12.07.2000 визнав, що
закон про ратифікацію підлягає загальним правилам законодавчої про-
цедури.
Норми міжнародного договору можуть містити положення, що супер-
ечитимуть Основному закону України. В такому разі Конституцією пе-
редбачено процедуру узгодження суперечностей – внесення змін до неї.
Останнє (статті 154–159) передбачає тривалий і складний процес, який
може унеможливити дію договору та суперечити ст. 17–18 Конвенції
1969 р.
Неврегульованим питанням є колізії між статтею Основного закону
та іншими законодавчими актами. Переважна більшість законів мітить
норму, за якою, якщо міжнародним договором України, передбачено інші
правила, ніж встановлені у відповідному законі, то застосовуються пра-
вила договору. Згідно Закону «Про міжнародні договори України», між-
народні договори, які укладаються від імені Уряду України, чи мініс-
терств, інших органів виконавчої влади, державних органів не потребу-
ють ратифікації, а отже їх не можна віднести до частини національного
законодавства. У той же час, відповідно до вказаних положень законо-
давчих актів України їх правила (на випадок розбіжностей з положення-
ми закону) повинні мати перевагу.
Не в останню чергу внаслідок таких суперечностей і прогалин в кон-
ституційному врегулюванні міжнародної договірної практики Україна
уклала ряд міжнародних договорів, які суперечать один одному [14].
В Конституції не врегульовано питання інших джерел МП, крім
договору. Згадки про «загальновизнані норми МП» в правових до-
кументах України мають декларативний характер і найчастіше не
носять нормативного навантаження. Крім того, не всі важливі між-
народні угоди втілено у форму договору. Наприклад, такий ключовий
для сучасної системи міжнародних відносин документ як Заключний
акт НБСЄ (учасницею якого є і Україна) було підписано не як між-
народний договір. Проте, він містить основні принципи МП та його
загальновизнані норми. А за ст. 38 Конвенції 1969 р. в разі існування
звичаєвої норми між державами і у разі укладання однією з цих дер-
жав договору на заміну цього звичаю, між державою, яка не уклала
договору та державою, яка уклала його буде продовжувати діяти між-
народний звичай.
29
 Більшість і доктринальних, і правозастосовних підходів до ролі між-
народно-правових джерел у вітчизняній правовій системі виходить
з традиційного розуміння переліку та своєрідної ієрархії цих джерел.
Останні дано в ст. 38 Статуту МС ООН. Втім, цей перелік у статті, яка
фактично перекочувала в Статут МС ООН із Статуту Постійної Палати
Міжнародного Правосуддя, за умов глобалізаційних процесів і сучасно-
го МП, є дещо застарілим. Сьогодні відбувається як зміна співвідношен-
ня між традиційними джерелами МП (рішення міжнародних судів по-
збуваються «допоміжної» характеристики і виступають повноцінним
міжнародно-правовим джерелом, у деяких випадках вагомішим за до-
говір), так і поява нових джерел (рішення міжнародних організацій, акти
м’якого права, односторонні акти держав тощо). Це відбувається під
впливом посилення взаємозалежності країн і народів світу, ослаблення
панівної ролі держави в МП і перехід останнього до гомоцентричності
та ін. Такі процеси треба враховувати при удосконаленні відповідного
законодавства.
Відтак, можна визначити основні проблемні питання у цій сфері:
1) в чому полягають загальні принципи співвідношення міжнародного
і національного права; 2) яке місце в ієрархії вітчизняного законодав-
ства займають норми МП; 3) як співвідносяться стаття 9 Конституції
України та положення законів України стосовно пріоритетності засто-
сування норм МП; 4) неврегульованість застосування загальновизнаних
(недоговірних) норм МП, а також міжнародно-правових звичаїв; 5) на-
слідки суперечності Конституції чи законам України норм МП, що не
підпадають під визначення статті 9 Конституції; 6) місце в правовій
системі України рішень міжнародних судових установ, зокрема ЄСПЛ
та ін.
Для їх вирішення слід чітко закріпити не тільки статус міжнародних
договірних норм, але й співвідношення і взаємодії національного права
і МП. Зокрема: 1) внести зміни до Конституції України а) з метою чітко-
го встановлення примату МП; б) визначення правового статусу основних
принципів та звичаєвих норм МП; 2) змінити ст. 9 в напрямі спрощення
визнання норм міжнародних договорів України частиною національного
законодавства; 3) привести у відповідність таким змінам законодавство
України, уніфікуючи його шляхом встановлення примату МП (узгодити
процедуру введення в силу міжнародного договору, врегулювати питан-
ня колізій між нормами МП та законодавства України тощо).
30
 Література:
1. Медведєва М. Теоретичні та практичні аспекти реалізації міжнародно-
правових норм у галузі охорони навколишнього середовища. – К.: «Фенікс»,
2012.
2. Мартиненко П. Ф. Просякнутість конституційного права України між-
народним правовим порядком // Науковий Вісник Дипломатичної Академії
України. – Вип. 13. – К. – 2007.
3. Денисов В. Н., Мельник А. Я. Розвиток правових засад та механізмів
верховенства міжнародного права у внутрішньому праві України // Взаємо-
дія міжнародного права з внутрішнім правом України. – К.: Юстиніан, 2006.
4. Мартиненко П. Ф. Конституція України і міжнародне право: аспекти
взаємодії // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 3. – С. 56–80.
5. Міжнародне право : навч посібник / за ред. М. В. Буроменського. – К.:
Юрінком Інтер, 2006.
6. Тимченко Л. Д. Міжнародне право: підручник / Л. Д. Тимченко,
В. П. Кононенко. – К. : Знання, 2012.
7. Логвиненко М. І. Примат МП над нормами українського законодавства
про працю // Міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки сус-
пільства: матеріали науково-теоретичної конференції викладачів, аспірантів
та студ. юридичного фак-ту, м. Суми, 25 травня 2013 р. – Суми: СумДУ,
2013. Ел. ресурс: http://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/34010/1/
Logvinenko_ international%20standards.pdf
8. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Ака-
деміч. курс – Т. 1. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006.
9. Загальна теорія держави і права / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. – Харків «Право» 2002.
10. Мережко О. О. Співвідношення міжнародного і національного права
// Юстиніан: Юридичний журнал. – 2009. – № 2.
11. Шиб Т. Співвідношення міжнародного та національного права Укра-
їни // Віче. – № 4. – Лютий 2011.
12. Задорожній О. Міжнародне право у Конституції України. – Ел. ре-
сурс: http://espreso.tv/blogs/2015/06/15/mizhnarodne_pravo_u_konstytuciyi_
ukrayiny_regulyuvannya_vidnosyn_iz_inshymy_derzhavamy_vyklyuchno_
normamy_mizhnarodnogo_prava
13. Aust A. Modern Trey Law and Practice. – Cambridge University Press,
2007.
14. Буткевич О. В. Міжнародна договірна практика України і сучасне
міжнародне право: питання відповідності // Наук. Вісн. Дипломат. акад.
України. – Вип. 15. – К., 2009. – С. 290–296.
31
 В. М. Стешенко1

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ЧИННІ МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ,

ЗГОДА НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ ЯКИХ НАДАНА
ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ»

Огляд проблеми у загальному вигляді і її зв’язок з важливими науко-

вими і практичними завданнями. Поняття «чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» уперше
було закріплено у частині першій статті 9 Конституції України від
28 червня 1996 р., згідно з якою: «Чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на-
ціонального законодавства України» [1, ст. 9].
У подальшому формулювання «чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України» було дослівно
відтворене у низці законів та кодексів України [2, ст. 3; 3, ст. 1; 4, ст. 10;
5, ст. 1], а також у відповідній судовій практиці України, зокрема у пунк-
ті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.
№ 9 [6, п. 4], у пункті 1 Рішення Конституційного Суду України у справі
про тлумачення терміну «законодавство» від 9 липня 1998 р. № 12‑рп/98
[7, п. 1], а також у пункті 2 Постанови пленуму Вищого спеціалізовано-
го суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про засто-
сування судами міжнародних договорів України при здійсненні право-
суддя» від 19 грудня 2014 р. № 13 [8, п. 2].
Разом з тим зміст поняття «чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України» залишається
наразі невизначеним.
Ця невизначеність обумовлюється декількома чинниками, зокрема:
по‑перше, відсутністю відповідного рішення Конституційного Суду
України щодо тлумачення терміну «чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України»;
по‑друге, відсутністю поняття «чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України» у тексті Закону
України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.
№ 1906‑IV [9, ст. 3], а, відтак – неясністю у питанні: як зміст поняття
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
32
«чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верхо-
вною Радою України», що закріплене у частині першій статті 9 Консти-
туції України [1, ст. 9], співвідноситься із змістом поняття «міжнародні
договори України», яке закріплене у статті 3 Закону України «Про між-
народні договори України» [9, ст. 3]; і,
по‑третє, недостатнім, на наш погляд, опрацюванням у вітчизняній
доктрині міжнародного публічного права питання про те, які види між-
народних договорів Української РСР у порядку міжнародно-правового
правонаступництва можна вважати частиною національного законодав-
ства України у сенсі частини першої статті 9 Конституції України [1, ст. 9].
Відповіді на поставлені запитання, на наше переконання, дають мож-
ливість суттєво упорядкувати систему вітчизняного законодавства, запо-
бігти виникненню можливих правових колізій, а також визначити правові
засади для вирішення тих колізій, які можуть виникнути у процесі право-
застосування. Отже, тема нашої статті має безпосередній зв’язок з важли-
вими науковими і практичними питаннями функціонування системи
чинного законодавства [національної правової системи] України.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зміст поняття «чинні між-
народні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України» досліджували у своїх працях вітчизняні вчені з міжнародного
публічного права і теорії права, зокрема: Л. В. Авраменко [10, с. 182],
М. В. Буроменський [11, с. 72–75; 12; 13, с. 50–56; 14, с. 67–75], колектив
авторів: В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній і В. В. Мицик [15, с. 276–282],
Ю. А. Вишневський [16; 17], В. Н. Денисов [18], О. М. Іванченко [18],
О. В. Київець [20], І. П. Кияниця [21], П. Ф. Мартиненко [22], А. Я. Мель-
ник [23], В. П. Мельник [24], О. О. Мережко [25; 26], Ю. О. Ноговіцина
[27, с. 68–95], Н. М. Оніщенко [28], В. Ф. Опришко [29, с. 41–43],
Н. М. Пархоменко [30], С. П. Погребняк [31, с. 185–187], В. С. Семенов
і О. Я. Трагнюк [32, с. 6–14], О. Ф. Скакун [33, с. 209, 210], Л. Д. Тим-
ченко [34, с. 80], М. Ю. Черкес [35, с. 48–51] та ін.
У своїх публікаціях зазначені автори зосереджують увагу на дослі-
дженні співвідношення змісту частини першої статті 9 Конституції
України з нормами внутрішньодержавного права України, однак порів-
няння змісту поняття «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України» [1, ст. 9] із змістом поняття
«міжнародні договори України», яке закріплене у статті 3 Закону Украї-
ни «Про міжнародні договори України» [9, ст. 3], вітчизняними вченими
наразі не здійснювалося.
33
 На підставі викладеного можна сформулювати такі основні завдання
статті:
– визначити співвідношення між собою змісту поняття «чинні між-
народні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України» і поняття «міжнародні договори України»;
– уточнити, які міжнародні договори за участю Української РСР
можна віднести до обсягу поняття «чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України».
Викладення основного матеріалу дослідження. Як ми вже зазначали
вище, поняття «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України» [1, ст. 9] відсутнє у тексті Закону
України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.
№ 1906‑IV [9, ст. 3]. Натомість стаття 2 Закону України «Про міжнарод-
ні договори України» надає визначення родового поняття «міжнародні
договори України» [9, ст. 2], яке фактично є тотожним конвенційному
поняттю, що закріплене у статті 2 Віденської конвенції про право між-
народних договорів від 23 травня 1969 р. [36, ст. 2].
Обсяг поняття «міжнародні договори України» закріплено у статті 3
Закону України «Про міжнародні договори України» [9, ст. 3] і загалом
охоплює три групи міжнародних договорів:
– міжнародні договори, що укладаються від імені України (уклада-
ються Президентом України або за його дорученням);
– міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України
(укладаються Кабінетом Міністрів України або за його дорученням) і
– міжнародні договори, що укладаються від імені міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, державних органів України (укла-
даються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої
влади, державними органами України) [9, ст. 3].
Системне дослідження змісту Закону України «Про міжнародні до-
говори України», зокрема змісту статті 9 і пункту «а» частини першої
статті 13 цього Закону [9, ст. 9, 13], дає змогу зробити висновок, що види
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надається Верхо-
вною Радою України, перераховані у частині другій статті 9 Закону
України «Про міжнародні договори України» [9, ст. 9].
У свою чергу застосування порівняльно-правового методу досліджен-
ня дає нам змогу встановити, що види міжнародних договорів, які укла-
даються від імені України (частина друга статті 3 Закону України «Про
міжнародні договори України») [9, ст. 3], і види міжнародних договорів,
34
згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою України
[9, ст. 9], співпадають лише частково.
Зокрема пункти «а» і «б» частини другої статті 3 і відповідно пункти
«а» і «б» частини другої статті 9 Закону України «Про міжнародні до-
говори України») [9, ст. 3, 9] є повністю тотожними. Крім цього, пункт
«в» частини другої статті 3 повністю співпадає з пунктом «г» частини
другої статті 9 Закону України «Про міжнародні договори України»
[9, ст. 3, 9]. А пункт «г» частини другої статті 3 практично співпадає
з пунктом «ґ» частини другої статті 9 Закону України «Про міжнародні
договори України» [9, ст. 3, 9].
Однак решта видів міжнародних договорів, що перераховані у час-
тині другій статті 3 і в частині другій статті 9 Закону України «Про між-
народні договори України» [9, ст. 3, 9], є такими, які не співпадають [за
своїм змістом].
Це у свою чергу означає, що не всі міжнародні договори, що уклада-
ються від імені України, проходять через процедуру надання згоди на їх
обов’язковість з боку Верховної Ради України. Наприклад, Угода (у
формі обміну листами) між Україною та Організацією Північноатлан-
тичного договору про участь України у військово-морських операціях на
Середземному морі в рамках операції «Активні зусилля» (ОАЗ) від
21 квітня 2005 р. [37], яка очевидно підпадає під дію пункту «д» частини
другої статті 3 Закону України «Про міжнародні договори України» (між-
народні договори України, яким за згодою сторін надається міждержав-
ний характер) [9, ст. 3], була затверджена на підставі пункту «а» части-
ни другої статті 12 Закону України «Про міжнародні договори України»
[9, ст. 12] відповідним Указом Президента України від 26 січня 2006 р.
№ 71/2006 [38].
Разом з тим, Верховна Рада України може надавати згоду на
обов’язковість міжнародних договорів, що укладаються від імені
Уряду України. Такий висновок витікає із порівняння змісту частини
третьої статті 3 і пункту «в» частини другої статті 9 Закону України
«Про міжнародні договори України» [9, ст. 3, 9]. Зазначена теза має
підтвердження і в міжнародно-правовій практиці України. Так, До-
говір між Урядом України та Європейським банком реконструкції та
розвитку про співробітництво та діяльність Постійного Представни-
цтва ЄБРР в Україні (від 4 червня 2007 р. і 12 червня 2007 р.) [39] було
ратифіковано на підставі відповідного Закону України від 4 червня
2008 р. № 319‑VI [40].
35
 Принагідно зауважимо, що з точки зору [формальної] логіки, обсяг
поняття «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України» знаходиться у відношенні перети-
нання (перехрещення) з обсягом поняття «міжнародні договори Укра-
їни», і, відповідно, з обсягом поняття «міжнародні договори, що укла-
даються від імені України» і обсягом поняття «міжнародні договори,
що укладаються від імені Уряду України» [41, с. 39; 42, с. 69, 70; 43,
с. 62].
Що стосується способів надання згоди на обов’язковість міжнародних
договорів Верховною Радою України, то вважаємо за необхідне особли-
во підкреслити, що, окрім ратифікації (стаття 9 Закону України «Про
міжнародні договори України») [9, ст. 9], такими способами є також
приєднання і прийняття, що витікає із змісту пункту «а» частини першої
статті 13 Закону України «Про міжнародні договори України» [9, ст. 13],
і підтверджується у вітчизняній доктрині міжнародного права [14, с. 71;
17, с. 178, 179].
Окремо слід зупинитися на питанні про міжнародні договори, щодо
яких Україна визнала міжнародно-правове правонаступництво на під-
ставі статті 6 Закону України «Про правонаступництво України» від
12 вересня 1991 р. № 1543‑XII) [44, ст. 6]. У сенсі змісту поняття «чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України» такими міжнародними договорами слід вважати лише
ті міжнародні договори Української РСР, згода на обов’язковість яких
була надана Президією Верховної Ради Української РСР (а не, наприклад,
Радою Міністрів Української РСР) [16, с. 194–197].
Що стосується міжнародно-правового правонаступництва України
за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції
України та інтересам республіки (стаття 7 Закону України «Про право-
наступництво України») [44, ст. 7], то у цьому випадку з прикладної
точки зору можна порекомендувати дослідження А. Я. Мельника, в яко-
му надається перелік чинних для України у порядку правонаступництва
міжнародних договорів, юридична сила яких для України була докумен-
тально підтверджена [23, с. 332–338], і які відповідно входять до обсягу
поняття «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких нада-
на Верховною Радою України».
Узагальнюючи викладене вище, можна зробити такі основні висновки:
1) Зміст поняття «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України» розкривається через зміст ста-
36
тей 3, 9 і 13 Закону України «Про міжнародні договори України» від
29 червня 2004 р. № 1906‑IV.
2) Верховна Рада України може надавати згоду на обов’язковість
міжнародних договорів у формі ратифікації, приєднання і прийняття, що
витікає із змісту статей 9 і 13 Закону України «Про міжнародні договори
України» від 29 червня 2004 р. № 1906‑IV.
3) У сенсі статті 6 Закону України «Про правонаступництво Укра-
їни» від 12 вересня 1991 р. № 1543‑XII «чинними міжнародними до-
говорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України» можна вважати лише ті міжнародні договори Української РСР,
згода на обов’язковість яких була надана Президією Верховної Ради
Української РСР.

Література:
1. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р.
№ 254к/96‑ВР // Відомості Верховної Ради України від 23 липня 1996 р. –
1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про захист персональних даних : Закон України від 1 червня 2010 р.
№ 2297‑VI // Відомості Верховної Ради України від 27 серпня 2010 р. –
2010. – № 34. – Ст. 481.
3. Про Суспільне телебачення і радіомовлення України : Закон України
від 17 квітня 2014 р. № 1227‑VII // Відомості Верховної Ради України від
4 липня 2014 р. – 2014. – № 27. – Ст. 904.
4. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435‑IV
// Відомості Верховної Ради України від 3 жовтня 2003 р. – 2003. – №№ 40–
44. – Ст. 356.
5. Митний кодекс України : Закон України від 13 березня 2012 р.
№ 4495‑VI // Відомості Верховної Ради України від 9 листопада 2012 р. –
2012. – №№ 44–45, №№ 46–47, № 48. – Ст. 552.
6. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя
[Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верховного Суду України від
1 листопада 1996 р. № 9. – Режим доступу до ресурсу : http://zakon4.rada.gov.ua/
laws/show/v0009700–96
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного
тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України
(справа про тлумачення терміну «законодавство») [Текст] : Рішення Консти-
37
туційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12‑рп/98 // Офіційний вісник
України від 27.08.1998. – 1998. – № 32. – С. 59. – Ст. 1209. – Код акту
5855/1998.
8. Про застосування судами міжнародних договорів України при здій-
сненні правосуддя [Електронний ресурс] : Постанова пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 19 грудня 2014 р. № 13. – Режим до ступу до ре сурсу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0013740–14
9. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р.
№ 1906‑IV // Відомості Верховної Ради України від 10 грудня 2004 р. – 2004. –
№ 50. – Ст. 540.
10. Авраменко Л. В. Теорія держави та права : навч. посібник / Л. В. Ав-
раменко. – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2004. – 288 с. –
ISBN 966‑8184‑14‑9.
11. Міжнародне право: навч. посіб. / [авт. кол. : Буроменський М. В.,
Кудас І. Б., Маєвська А. А. та ін.] ; за ред. М. В. Буроменського. – К. : Юрін-
ком Інтер, 2005. – 336 с. – ISBN 966‑667‑174‑3.
12. Буроменський М. В. Українська доктрина співвідношення міжнарод-
ного і національного права : [підрозд. 4.1] / М. В. Буроменський // Правова
доктрина України : У 5 т. / Нац. акад. прав. наук України; ред. кол. В. Я. Та-
цій [та ін.]. – Х. : Право, 2013. – Т. 2: Публічно-правова доктрина України. –
С. 632–662.
13. Конституція України : Наук.‑практичн. коментар / В. Б. Авер’янов,
О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; редкол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк,
Ю. М. Грошевой та ін. – Х.: Вид-во «Право»; К.: Концерн «Видавничий Дім
«Ін Юре», 2003. – 808 с. – ISBN 966‑8467‑00‑0.
14. Конституція України : Наук.‑практичн. коментар / редкол. В. Я. Тацій
(голова редкол), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац.
акад. прав. наук України. – 2‑ге вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2011. –
1128 с. – ISBN 978‑966‑458‑243‑5.
15. Міжнародне право. Основи теорії : підручник / В. Г. Буткевич,
В. В. Мицик, О. В. Задорожній. – К.: Либідь, 2002. – 608 с. –
ISBN 966‑06‑0265‑0.
16. Вишневський Ю. А. Надання згоди Українською РСР на обов’язковість
для неї міжнародного договору / Ю. А. Вишневський // Проблеми законнос-
ті : зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. ун-т імені Яросла-
ва Мудрого, 2014. – Вип. 126. – С. 191–198. – ISSN 2224–9281.
38
 17. Вишневський Ю. А. Сучасна практика України щодо надання згоди
на обов’язковість для неї міжнародного договору / Ю. А. Вишневський //
Вісник Південного регіонального центру Національної академії правових
наук України. – 2015. – № 3. – С. 176–184. – ISSN 2312–6566.
18. Денисов В. Н. Міжнародне право як складова частина правової сис-
теми України / В. Н. Денисов // Проблеми гармонізації законодавства Укра-
їни з міжнародним правом: Матер. наук.‑практ. конф. (жовтень 1998 р.). /
Ін-т законодавства Верховної Ради України. – К., 1998. – С. 64–68.
19. Іванченко О. М. Узгодження норм національного та міжнародного
права: юридико-технічний аспект / О. М. Іванченко // Актуальні проблеми
держави і права : зб. наук. пр. / Одеська національна юридична академія. –
О.: Юрид. літ., 2012. – Вип. 63. – С. 125–132. – Бібліогр.: с. 131.
20. Київець О. В. У пошуках міжнародного права: переосмислюючи
джерела: монографія / О. В. Київець // Ін-т законодавства Верховної Ради
України. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2011. – 479 с. – Бібліогр. :
с. 429–478.
21. Кияниця І. П. Внутрішньодержавне значення джерел міжнародного
публічного права / І. П. Кияниця // Український часопис міжнародного пра-
ва. – 2001. – № 1. – С. 18–24.
22. Мартиненко П. Ф. Насиченість державного права України міжнарод-
ним правовим порядком: конституційний аспект / П. Ф. Мартиненко // Кон-
ституція і конституціоналізм в Україні: вибіркові проблеми: Зб. наук. праць
членів Т-ва конст. права з нагоди 10‑ї річниці Конституції України,
Конст. Суду України та самого Т-ва. – К.: Купріянова, 2007. – С. 250–280.
23. Мельник А. Я. Правонаступництво України щодо міжнародних до-
говорів СРСР / А. Я. Мельник. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка»,
2005. – 424 с. – ISBN 966‑8602‑06‑4.
24. Мельник В. П. Міжнародні договори України в ієрархічній структу-
рі законодавства: науково-теоретичний аспект / В. П. Мельник // Бюлетень
Міністерства юстиції України. – 2012. – № 12. – С. 139–144 : фот. кольор. –
Бібліогр.: с. 144.
25. Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми
теорії та практики: монографія / О. О. Мережко. – К.: Таксон, 2002. – 344 с. –
ISSN 966‑7128‑30‑х, ISBN 966‑7128‑37‑7.
26. Мережко О. О. Співвідношення міжнародного і національного права
[Електронний ресурс] / О. О. Мережко // Юридичний журнал. – 2009. – № 2. –
Режим доступу до ресурсу : http://justinian.ua/article.php?id=3137
39
 27. Ноговіцина Ю. О. http://library.nlu.edu.ua/cgi-bin/irbis64r_01/
cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=IBIS&P21DBN=IBIS&S21STN=1&S21RE
F=3&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0
&S21P03=M=&S21STR=Міжнародно-правові аспекти правонаступництва
України : монографія / Ю. О. Ноговіцина ; під наук. ред. О. В. Задорожньо-
го ; Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнар. відносин. – К.:
Вид. дім «Промені», 2006. – 352 с. – (Бібліотека кафедри міжнародного
права). – ISBN 966‑96386‑9‑0.
28. Оніщенко Н. М. Співвідношення внутрішньодержавного і міжнарод-
ного права: наукові реалії сьогодення / Н. М. Оніщенко // Вісник Національ-
ної академії правових наук України : зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук
України. – Х.: Право, 2015. – № 1 (80). – С. 29–36. – Бібліогр.: с. 35.
29. Коментар до Конституції України: наук.‑популярне вид. /
[В. Б. Авер’янов, В. Ф. Бойко, В. І. Борденюк та ін.] ; [ред. кол. В. Ф. Опри-
шко (голова) та ін.] ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. – К. : [Б.
в.], 1996. – 376 с. – ISBN 966‑7024‑06‑7.
30. Пархоменко Н. М. Джерела права: теоретико-методологічні засади :
автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01 – теорія та історія держави і пра-
ва. Історія політ. і правових вчень / Н. М. Пархоменко. – Ін-т держави і пра-
ва ім. В. М. Корецького НАН України, К.: Б. в., 2009. – 32 с.
31. Теорія держави і права [Текст] : підручник / О. В. Петришин, С. П. По-
гребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. – Х.: Право,
2014. – 368 с. – ISBN 978‑966‑458‑559‑7.
32. Міжнародно-правові аспекти Конституції України / В. С. Семенов,
О. Я. Трагнюк ; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Ко-
рецького, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – К. : Ін Юре,
1997. – 32 с. – (Бібліотечка «Нова Конституція України»). –
ISBN 966‑7183‑08‑4.
33. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник / О. Ф. Скакун ;
Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Вид. 2‑ге доп. і перероб. – К.: Правова єд-
ність : Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2010. – 520 с. – ISBN 978‑617‑566‑012‑6 (Алер-
та), ISBN 978‑966‑373‑642‑6 (КНТ), ISBN 978‑611‑01‑0118‑9 (ЦУЛ).
34. Тимченко Л. Д. Международное право : учебник / Л. Д. Тимченко. –
Х.: Консум, Ин-т внутр. дел, 1999. – 528 с. – ISBN 966‑610‑005‑3,
ISBN 966‑7124‑68‑1.
35. Черкес М. Ю. Міжнародне право : підручник / М. Ю. Черкес. – 6‑те
вид., виправл. і допов. – К.: Знання, 2011. – 397 с. – (Вища освіта XXI сто-
ліття). – ISBN 978‑966‑346‑854‑9 (серія), ISBN 978‑966‑346‑916‑4.
40
 36. Віденська конвенція про право міжнародних договорів [Електронний
ресурс] : Складено у м. Відні 23 травня 1969 р. – Режим доступу до ресурсу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_118
37. Угода (у формі обміну листами) між Україною та Організацією Пів-
нічноатлантичного договору про участь України у військово-морських
операціях на Середземному морі в рамках операції «Активні зусилля»
(ОАЗ) [Текст] : Учинена у м. Вільнюсі 21 квітня 2005 р. // Офіційний вісник
України від 7 червня 2006 р. – 2006. – № 21. – С. 176. – Ст. 1588. – Код акту
36379/2006.
38. Про затвердження Угоди (у формі обміну листами) між Україною та
Організацією Північноатлантичного договору про участь України у військо-
во-морських операціях на Середземному морі в рамках операції «Активні
зусилля» (ОАЗ) : Указ Президента України від 26 січня 2006 р. № 71/2006 //
Офіційний вісник України від 8 лютого 2006 р. – 2006. – № 4. – С. 44. –
Ст. 155. – Код акту 35037/2006.
39. Договір між Урядом України та Європейським Банком Реконструкції
та Розвитку про співробітництво та діяльність Постійного Представництва
ЄБРР в Україні : Вчинено у м. Києві 4 червня 2007 р. і в м. Лондоні 12 черв-
ня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України від 18 липня 2008 р. – 2008. –
№ 29. – С. 734. – Ст. 256.
40. Про ратифікацію Договору між Урядом України та Європейським
банком реконструкції та розвитку про співробітництво та діяльність По-
стійного представництва ЄБРР в Україні : Закон України від 4 червня 2008 р.
№ 319‑VI // Відомості Верховної Ради України від 18 липня 2008 р. – 2008. –
№ 29. – С. 733. – Ст. 256.
41. Жеребкін В. Є. Логіка : підручник / В. Є. Жеребкін. – 7‑ме вид.,
стер. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – 255 с. – ISBN 966‑620‑227‑1.
42. Иванов Е. А. Логика / Е. А. Иванов. – М. : БЕК, 1996. – 309 с. –
ISBN 5‑85639‑137‑3, ISBN 3‑406‑40989‑х.
43. Логіка : підручник для студентів вищих навчальних закладів /
В. Д. Титов, С. Д. Цалін, О. П. Невельська-Гордєєва та ін. ; За заг. ред. проф.
В. Д. Титова. – Х.: Право, 2005. – 208 с. – ISBN 966‑8467‑30‑2.
44. Про правонаступництво України : Закон України від 12 вересня
1991 р. № 1543‑XII // Відомості Верховної Ради України від 12 листопада
1991 р. – 1991. – № 46. – Ст. 617.
41
 О. В. Тарасов1

К ИСТОРИИ ХАРЬКОВСКОЙ ШКОЛЫ

МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА

Бережное отношение к наследию предыдущих поколений является

одним из показателей общего уровня культуры современности. В науке
понимание истоков теоретического и практического знания относится
к фундаментальному показателю профессионализма ученого. Забвение
имен исследователей и их идей по идеологическому принципу, имевшее
место в советское время, нанесло огромный урон всей отечественной
науке, от которого мы еще не оправились до сих пор. Постепенно идет
процесс восстановления исторической справедливости и в научный обо-
рот возвращаются работы как дореволюционного периода, так и совет-
ского периода 20–30‑х гг. прошлого столетия. В полной мере это касает-
ся также истории отечественной науки международного права [1–3; 4,
с. 213–229, 280–286, 341–347; 5–7]. Свою посильную лепту в изучение
истории харьковской школы международного права внес и автор этих
строк [8–14; 15, с. 50–56, 67–88]. Однако ряд моментов из прошлого
отечественной международно-правовой науки остаются невыясненными
или спорными. Именно на них хотелось бы остановиться.
Как известно [16, с. 123], первоначально международно-правовые
знания преподавались в Императорском Харьковском университете
в рамках учебных курсов «Естественное право» и «Дипломатика». На-
пример, одна из глав работы известного философа, первого декана нрав-
ственно-политического отделения Иоганна Баптиста Шада (1758–
1834) «Institutiones juris naturae» («Установления естественного пра-
ва») [17], изданная на латыни в Харькове в 1814 г., была посвящена
праву народов (Jus gentium). Учитывая, что после изгнания И. Б. Шада
из России в декабре 1816 г. было постановлено уничтожить книги авто-
ра, следует обратить особое внимание на сохранившийся экземпляр
«Установлений» в библиотеке Харьковского национального университе-
та имени В. Н. Каразина и выступить с инициативой по оцифровке дан-
ной работы. Кроме того, учитывая, что латынь уже, к сожалению, не
является языком международного общения и практически вышла из
употребления среди юристов, было бы весьма желательно сделать пере-
1
Доктор юридических наук, доцент, доцент кафедры международного права
Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого
42
вод «Установлений». По крайней мере, для юристов-международников
особую ценность представляет раздел «Право народов».
Следующая проблема касается биографии известного экономиста,
статистика, историка, демографа и юриста-международника Тихона
Федоровича Степанова (1795–1847). Если дата смерти ученого известна
(20 мая 1847 г.), то дата рождения остается неизвестной. Из научного
наследия Т. Ф. Степанова до сих пор остаются неизданными рукопись
курса лекций «Право народов и дипломатия» 1844–1845 гг. [18] и полная
рукопись первого в Российской империи двухтомного учебника «Об-
щенародное право в совокупности с дипломатией» 1847 г. [19]. Публи-
кация отдельных частей работы 1847 г., подготовленная нашими колле-
гами из Института государства и права имени В. М. Корецкого НАН
Украины [20], является лишь самым первым этапом по сохранению
и возвращению в научный оборот наследия Т. Ф. Степанова. Актуаль-
ность публикации работ Т. Ф. Степанова обусловлена тем, что они су-
ществуют лишь в одном экземпляре в виде рукописей. Тем более, что
рукопись 1847 г. уже один раз, после ее обнаружения профессором
В. С. Семеновым, исчезала из поля зрения исследователей, когда харь-
ковские архивы в 1960‑х гг. были переведены в Киев. Очень бы не хоте-
лось повторения подобных эксцессов в будущем.
Относительно создания в 1835 г. кафедры общенародного права
хотелось бы уточнить следующее. До революции понятие кафедры
связывалось не столько со структурным подразделением, сколько с на-
личием лекционного курса по конкретной учебной дисциплине и, со-
ответственно, с должностью лектора [21, с. 31]. В 1835 г. ещё не суще-
ствовало кафедры международного права как внутри вузовской орга-
низационной единицы, поэтому Т. Ф. Степанов не мог быть её
заведующим. Согласно ст. 12 общего университетского Устава 1835 г.
международное право (под наименованием «Начала Общенародного
Правоведения (Jus gentium)» [22, стб. 95]) было выделено в отдельную
учебную дисциплину, которой соответствовала должность профессора.
Теперь профессор с кафедры, т.е. с возвышенности в виде помоста
с высоким пюпитром для оратора, мог официально читать лекции по
международному праву для студентов. Недаром в ст. 89 Устава 1835 г.
указывается, что не заведующий, а один профессор «не может иметь
двух кафедр, кроме крайних случаев, и притом на непродолжительное
время». Именно поэтому мы не можем говорить и о сотрудниках
кафедры международного права того времени, так как их попросту не
43
могло быть. По должности, т.е. по кафедре числился лишь один про-
фессор. Адъюнкты как помощники профессоров могли временно за-
нимать их кафедру в случае болезни или отсутствия профессоров (ст. 90
Устава 1835 г.). Со временем понятие кафедры было перенесено на
преподавателей, читавших параллельно один и тот же курс. Но это
стало возможным после значительного расширения количества студен-
тов, что потребовало в свою очередь появления дополнительных ставок
преподавателей. Практически, со смертью Т. Ф. Степанова в 1847 г.
и до защиты Д. И. Каченовским магистерской диссертации в 1849 г.
международное право в Харьковском университете временно препо-
давали представители иных юридических дисциплин.
Применительно к научному наследию Д. И. Каченовского, А. Н. Сто-
янова, В. П. Даневского и В. А. Ястржембского хотелось бы обратить
внимание на следующее. Помимо фундаментальных монографий данных
авторов, которые цитируются в современной литературе (хотя и не так
часто, как этого действительно заслуживают), большое количество
разнообразных статей, заметок, рецензий, отзывов и других публикаций,
разбросанных по многочисленным дореволюционным периодическим
изданиям, остаются до сих пор малодоступными. Представляется
уместным для сохранения дореволюционного наследия харьковской
школы международного права оцифровать не только монографии, но
и отдельные публикации в периодической печати того времени.
Идеальным представляется издание Хрестоматии по истории Харьков-
ской школы международного права.
Обращаясь к советскому периоду мы обнаруживаем проблему вос-
становления биографий харьковских юристов-международников 20–30‑х
гг. Так, ничего не известно о судьбе В. А. Ястржембского после 1927 г.,
Л. Э. Березова и Л. Воложа после 1933 г. Более того, нам даже неизвестны
имя и отчество Л. Воложа. Остается загадкой научная деятельность
В. М. Корецкого на протяжении 1932–1939 гг., так как практически от-
сутствуют его публикации в данный период. Кроме того, благодаря ис-
следованиям И. Б. Усенко и В. Н. Денисова, уточнена дата утверждения
В. М. Корецкого на должности заведующего кафедрой истории государ-
ства и права Харьковского юридического института – 25 июня 1940 г.,
а не 1937 г. как считалось ранее [23, с. 7].
Безусловно, необходимость оцифровки работ 20–30‑х гг. также акту-
альна, как и желательность публикации выдержек из произведений
первых советских юристов-международников в Хрестоматии по истории
44
Харьковской школы международного права. Аналогично работы после-
военного периода профессоров И. И. Лукашука, В. С. Семенова,
М. В. Яновского, доцентов Д. В. Александрикова, Л. И. Коломенцевой
и других авторов требуют своей систематизации, оцифровки и включения
наиболее важных из них в текст Хрестоматии. Отличным примером для
этого может служить трехтомное издание работ В. М. Корецкого, а также
8 том Антологии украинской юридической мысли, посвященный отече-
ственной науке международного права. Таким образом, для молодого
поколения исследователей открывается целое поле проблем, требующих
к себе пристального внимания.

Литература:
1. Буткевич В. Г. Розвиток науки міжнародного права в Україні / В. Г. Бут-
кевич, Л. Г. Заблоцька // Міжнародне право. Основи теорії : підручник / за
ред. В. Г. Буткевича. – К. : Либідь, 2002. – С. 98–107.
2. Денисов В. Н. Владимир Михайлович Корецкий (1890–1984) : в 2 кн.
/ В. Н. Денисов // Избранные труды / В. М. Корецкий ; АН УССР, Ин-т го-
сударства и права ; редкол.: В. Н. Денисов (гл. ред.) и др. – Киев : Наук.
думка, 1989. – Кн. 1. – С. 5–26.
3. Денисов В. Н. Наука міжнародного права в Україні. ХІХ – перша по-
ловина ХХ століття / В. Н. Денисов, К. О. Савчук // Антологія української
юридичної думки : в 10 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 8 :
Міжнародне право / упоряд.: В. Н. Денисов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Де-
нисов. – К. : Вид. Дім «Юрид. кн.», 2004. – С. 7–35.
4. Дмитрієв А. І. Історія міжнародного права / А. І. Дмитрієв, Ю. А. Дми-
трієва, О. В. Задорожній. – К. : Промені, 2008. – 384 с.
5. Савчук К. О. Міжнародно-правові погляди академіка В. Е. Грабаря /
К. О. Савчук. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,
2003. – 128 с.
6. Семенов В. С. Лозинський Михайло Михайлович / В. С. Семенов,
О. Я. Трагнюк // Антологія української юридичної думки : в 10 т. / редкол.:
Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Т. 8 : Міжнародне право / упоряд.: В. Н. Де-
нисов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Денисов. – К. : Вид. Дім «Юрид. кн.»,
2004. – С. 383–386.
7. Усенко І. Б. Юридичні дослідження у всеукраїнській науковій асоці-
ації сходознавства / І. Б. Усенко // Сходознавство. – 2009. – Вип. 47. – С. 181–
193.
45
 8. Тарасов О. В. Міжнародна правосуб’єктність як проблема радянської
юридичної науки другої половини XX століття / О. В. Тарасов // Юрист
України. – 2012. – № 1/2. – С. 19–23.
9. Тарасов О. В. О рукописи курса «Право народов» (середина XIX в.) /
О. В. Тарасов // Проблеми законності. – 2001. – Вип. 48. – С. 169–175.
10. Тарасов О. В. Преподавание международного права / О. В. Тарасов
// Междунар. публич. и част. право. – 2002. – № 4. – С. 70–72.
11. Тарасов О. В. Проблема міжнародної правосуб’єктності у радянській
юридичній науці першої половини ХХ ст. / О. В. Тарасов // Юрист України. –
2011. – № 4. – С. 28–35.
12. Тарасов О. В. Проблема субъекта международного права в работах
ученых-юристов Харьковской школы XIX – начала XX вв. / О. В. Тарасов //
Проблеми законності. – 2001. – Вип. 46. – С. 222–226.
13. Тарасов О. В. Радянська концепція суб’єкта міжнародного права
20–50 років минулого століття / О. В. Тарасов // Міжнародне право ХХІ сто-
ліття: сучасний стан та перспективи розвитку (до 60‑ліття проф. В. М. Ре-
пецького) / М. М. Микієвич, М. В. Буроменський, В. В. Гутник [та ін.] ; за
ред. М. М. Микієвича. – Львів : ЛА «Піраміда», 2013. – С. 123–135.
14. Тарасов О. В. Субъект международного права в юридической лите-
ратуре Российской империи ХІХ – начала ХХ столетия / О. В. Тарасов //
Соврем. право. – 2013. – № 9. – С. 153–156.
15. Тарасов О. В. Суб’єкт міжнародного права : проблеми сучасної
теорії : монографія / О. В. Тарасов. – Х. : Право, 2014. – 512 с.
16. Буроменський М. В. Харківська школа міжнародного права /
М. В. Буроменський, О. В. Сенаторова, О. В. Тарасов // Міжнар. право. –
2012. – № 1. – С. 123–139.
17. Schad J. Institutiones juris naturae. Conscripsit in usum auditorium
suorum Joannes Schad / J. Schad. – Charkoviae typis Universitatis, 1814. – XI,
IV, 408 p.
18. Тарасов О. В. О рукописи курса «Право народов» (середина XIX в.) /
О. В. Тарасов // Проблеми законності. – 2001. – Вип. 48. – С. 169–175.
19. Семенов В. С. Первый русский курс международного права /
В. С. Семенов, Н. Н. Ульянова // Советский ежегодник международного
права, 1960. – М. : Наука, 1961. – С. 243–254.
20. Степанов Т. Ф. Общенародное право в совокупности с дипломатией
/ Т. Ф. Степанов // Антологія української юридичної думки : в 10 т. / редкол.:
Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 8 : Міжнародне право / упоряд.:
В. Н. Денисов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Денисов. – К. : Вид. Дім «Юрид.
кн.», 2004. – С. 39–72.
46
 21. Земан І. В. Наука міжнародного права у Львівському університеті :
монографія / І. В. Земан ; за наук. ред. В. М. Репецького. – Львів : ЛНУ іме-
ні Івана Франка, 2015. – 320 с.
22. Сравнительная таблица уставов университетов 1884, 1863, 1835
и 1804 гг. – СПб. : Типо-Литография С.‑Петербургской тюрьмы, 1901. – 270
стб.
23. Усенко И. Б. Владимир Михайлович Корецкий : новые грани твор-
чества / И. Б. Усенко, В. Н. Денисов // Корецкий В. М. Избранные труды :
Книга 3 / НАН Украины. Институт государства и права им. В. М. Корецкого ;
редкол. : Ю. С. Шемшученко, В. Н. Денисов, И. Б. Усенко и др. ; составите-
ли : Е. В. Роминский (рук. кол.), К. А. Савчук, Е. И. Мельничук ; примеч. :
Е. В. Роминский. – К. : Изд-во «Юридична думка», 2015. – С. 5–20.

О. В. Сердюк1

Перешкоди приєднання Європейського

Союзу до Конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод:
Висновок Суду ЄС 02/13 (18.12.2014)

18 грудня 2014 р. відбулась подія , що була давно очікуваною і ,вод-

ночас, – дещо несподіваною за своїм змістом і наслідками. Суд Європей-
ского Союзу (далі – Суд ЄС) своїм Висновком 02/13 вдруге визнав не-
можливість приєднання Європейського Союзу ( далі ЄС) до Конвенції
про захист прав людини та основоположних свобод (1950) (далі – ЄКПЛ),
навіть за наявності відповідного обов’язку, що передбачений ч.2 Ст. 6
Договору про Європейський Союз (далі – ДЄС). [1; 2 ]Керуючись
ч. 11 ст. 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі –
ДФЄС), відповідно до якого проекти міжнародних угод ЄС підлягають
обов’язковій судовій оцінці, Суд ЄС у Висновку 2/13 від 18 грудня
2014 року надав оцінку Проекту Угоди про приєднання ЄС до ЄКПЛ
(далі – Проект Угоди) та встановив існування суттєвих перешкод для
приєднання ЄС до ЄКПЛ.
Це рішення вже визнають одним з найбільш важливих рішень Суду
ЄС за весь час його існування , оскільки його значення виходить за межі
1
Доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
47
предмету розгляду і стосується ключових та стратегічно важливих про-
блем розвитку ЄС. Варто звернути увагу хоча б на наступний аспект:
мова йшла не лише про перспективи європейської моделі захисту прав
людини, яка розвивається не завжди узгодженими зусиллями Ради Єв-
ропи та Європейського Союзу, але й про перспективи судової системи
в країнах ЄС в умовах нового етапу інтеграційних процесів, коли все
виразнішими стають ознаки федералізації судової системи як складової
неоднозначного процесу «конституалізації ЄС».
У випадку приєднання ЄС до ЄКПЛ створюється унікальна ситуація,
коли міжнародна організація «відкриває себе» для зовнішнього повно-
цінного судового контролю з боку іншої міжнародної організації (більш
«м’яка (несудова) форма» такого контролю вже має місце у зв’язку з при-
єднанням у 2010 році ЄС до Конвенції ООН про права інвалідів). Ви-
никає питання стосовно наслідків такого зовнішнього моніторингу,
особливо зважаючи на існування все більш очевидних неузгодженостей
між ЄС та Радою Європи у підході до окремих, але досить чутливих
проблем. До таких , зокрема, відноситься дотримання стандартів прав
людини у ситуації «міграційної кризи» 2014–2015 років.
Ці обставини, а також тривалість та ґрунтовність підготовки Про-
екту Угоди визначають необхідність аналізу тих обставин, що Суд ЄС
визнав у якості системних перешкод для приєднання ЄС до ЄКПЛ.
Юридичні формулювання Висновку 2/13 мають політичний підтекст
та наслідки, що не зовсім узгоджуються з політичною волею держав-
членів ЄС щодо створення єдиної європейської системи захисту прав
людини.
Проблема визначення механізмів та засад взаємодії Ради Європи та
ЄС у сфері захисту прав людини існувала завжди, хоча її актуальність та
гострота змінювалась. Економічна природа ЄС на початковому етапі
створювала ілюзію «меншовартості» прав людини, яка досить скоро
змінилась переконанням у необхідності заповнення відповідної прога-
лини «нового правового порядку», ефективне функціонування якого
вимагало формулювання стандартів прав людини [3]. Показовим є те, що
це відбувалось переважно через практику Суду ЄС, яка дещо згодом
в Преамбулі Хартії основоположних прав людини ЄС ( далі – Хартія) була
визнана одним з основних джерел формулювання змісту прав людини
в рамках ЄС. [2, с. 390] Хоча вже в 90‑х роках минулого століття окремі
, критично налаштовані дослідники активність Суду ЄС в цій сфері
пов’язували з прагненням не стільки створити відповідні стандарти
48
з метою захисту прав людини , скільки забезпечити верховенство та
автономність права ЄС [5, с. 689–691].
Тема приєднання ЄС до ЄКПЛ обговорюється ще з кінця 70 років
ХХ ст. переважно в політичній площині. В 1979 році Європейська Комі-
сія готує Меморандум , де формулюється завдання розпочати процес
переговорів з Радою Європи [5]. Першим підсумком цього процесу став
Висновок Суду ЄС 2/94 (1996 р.) , де неможливість приєднання ЄС до
ЄКПЛ обґрунтовувалась відсутністю у ЄС відповідної компетенції, яка
не була передбачена Установчими договорами [6; 7]. Тобто таке приєд-
нання могло мати місце лише за наявності релевантної правової бази.
Зважаючи на цю обставину стає більш зрозумілою пропозиція прийнят-
тя Хартії основних прав ЄС, що була вперше проголошена на Самміті
ЄС в 1999 р . Це мало б означати фактичну заміну завдання приєднання
до ЄКПЛ створенням автономної і альтернативної системи захисту прав
людини. Однак тривала політична дискусія суттєво змінила початковий
задум. Відповідно до Лісабонського договору 2007 р. Хартія вже не роз-
глядалась у якості такої альтернативи, оскільки в п. 2 статті 6 ДЄС перед-
бачалось зобов’язання щодо приєднання ЄС до ЄКПЛ [1, с. 194]. Вклю-
чення цих положень мало сприяти «вирішенню однієї з найбільш склад-
них для ЄС проблем» [8, с. 542]. Одночасно з набуттям чинності
Протоколу № 14 до ЄКПЛ відбувалась трансформація системи захисту
прав людини Ради Європи. Зокрема, ч.2 статті 59 ЄКПЛ передбачала
можливість приєднання ЄС до ЄКПЛ. За наявності таких правових засад
переговорний процес за участю Ради Європи та ЄС став реальним і кон-
структивним. В квітні 2013 року Європейська Комісія затвердила Проект
Угоди ( разом з належними додатками та коментарями) та передала його
на розгляд Суду ЄС, який 18 грудня 2014 р. прийняв Висновок 2/13.
Оцінка Судом ЄС проекту Угоди має ключову тезу: якщо приєднан-
ня ЄС до ЄКПЛ відбудеться відповідно до правил та процедур, що ви-
значені у Проекті Угоди, то буде створено ризики руйнації базових засад
конституційної системи ЄС. Позиція Суду ЄС обґрунтовується наступ-
ними положеннями Протоколу № 8 до Лісабонського договору
(2007) «Стосовно частини 2 статті 6 Договору про ЄС щодо приєднання
до Європейської конвенції захист прав людини» : а) необхідність збере-
ження особливостей ЄС та права ЄС ; б) неможливість впливу на повно-
важення ЄС та його органів. Крім того, враховується вимога статті 344
ДЄС «не піддавати спори щодо тлумачення або застосування Договорів
іншим методам регулювання , крім передбачених в Договорах» [2].
49
 Зважаючи на важливість таких ризиків, потребує зваженої оцінки
аргументація, яка була використана Судом ЄС. В цій частині виникають
досить обґрунтовані сумніви щодо змісту цих аргументів та їх можли-
вих наслідків. За своїм стилем та основним змістом Висновок 2/13
є ґрунтовним доктринальним аналізом ситуації приєднання ЄС до
ЄКПЛ, що може розглядатись в різних контекстах: політичному, мате-
ріально-правовому, процесуальному . Однак, при цьому є кілька клю-
чових позицій.
Найбільш суперечливим моментом Висновку 2/13 є положення щодо
необхідності певного обмеження застосування ст. 53 ЄКПЛ, відповідно
до якої учасники мають право на встановлення більш «високих стандар-
тів захисту прав людини» по відношенню до зобов’язань за ЄКПЛ, що
утворюють лише мінімальні гарантії прав і свобод людини. Аналогічний
зміст має і ст. 53 Хартії. Але це не означає гармонізацію позицій .В 2013
Судом ЄС в рішенні у справі Stefano Melloni v. Ministerio Fiscal [9] ви-
роблено тлумачення ст. 53 Хартії, що має принципово іншу логіку і ство-
рює принципове інше розуміння співвідношення національних і надна-
ціональних гарантій захисту прав людини. Керуючись необхідністю
дотримання принципу верховенства права ЄС Суд робить висновок, що
в сферах, де діють гармонізовані норми, національне законодавство не
може створювати додаткові гарантії захисту прав людини. Якщо держа-
ви – члени ЄС будуть керуватись ст.53 ЄКПЛ, то правовий порядок ЄС
втратить автономність, уніфікацію та цілісність. Встановлення більш
високих у порівнянні з Хартією національних стандартів захисту прав
людини стає можливим виключно в тих сферах, де не застосовуються
відповідні норми права ЄС. Відповідна рекомендація Суду ЄС «збалан-
сувати» застосування статті 53 ЄКПЛ та статті 53 Хартії вже не сприй-
мається як реалістична сама по собі з урахуванням того, що така позиція
вже реалізується у практиці Суду.
Суд ЄС звертає увагу на ризик відступу від принципу взаємної дові-
ри , що є однією з засад ЄС, у випадку приєднання до ЄКПЛ. Такий
висновок базується на позиціях кількох останніх рішень Суду ЄС, що
стосувались міграційного законодавства та законодавства щодо біженців
(так звана «Дублінська система») , в яких чітко визначилась конкуренція
підходів Суду ЄС та ЄСПЛ в тлумаченні однотипних за змістом договір-
них норм ( стаття 3 ЄКПЛ та стаття 4 Хартії), що ставило під сумнів всю
систему ЄС щодо поводження з біженцями, де презюмувалась відповід-
ність національних систем стандартам захисту прав шукачів притулку
50
[10]. На противагу підходу Суду ЄС, ЄСПЛ в кількох рішеннях 2014 року
визнав, що повернення біженця (шукача притулку) в «країну першого
в’їзду» в межах ЄС підлягає оцінці відповідно до його усталеної прак-
тики у аналогічних справах з необхідністю дослідження всіх обставин
конкретної ситуації і можливістю встановлення в таких випадках пору-
шення гарантій ст. 3 ЄКПЛ [11]. Очевидно, «міграційна криза 2015», де
прогнозуються тисячі випадків повернення шукачів притулку в «країну
в’їзду» стане складним випробуванням для ЄСПЛ і посилить аргумен-
тацію Суду ЄС, що була використана у Висновку 2/13.
Після набуття чинності Протоколу 16 до ЄКПЛ виникає ризик кон-
куренції двох процедур отримання консультативних (преюдиційних) ви-
сновків : а) передбаченого Протоколом 16 механізму реалізації права
національних вищих судових органів на отримання висновку ЄСПЛ щодо
тлумачення положень ЄКПЛ; б) процедури , що встановлена ст. 267
ДФЄС і передбачає виключне право Суду ЄС на попередні рішення (
висновки) стосовно тлумачення договорів за запитом національних судів.
Проблема полягає в тому, що «діалог» Суду ЄС та національних судів
(відповідно до ст. 267 ДФЄС), навіть з урахуванням вже очевидної супер-
ечливості практики його реалізації національними судами, є однією
з ключових умов підтримання ефективності та наднаціональної природи
права ЄС. Однак за умов чинності Протоколу 16 національні суди в си-
туаціях розгляду порушень прав людини отримають можливість вибору
між двома судами, що створює побоювання щодо «більшої привабливос-
ті ЄСПЛ», включно з можливістю появи «конкуруючих висновків (рі-
шень)». Більш бажаною є ситуація, коли статус ЄСПЛ є «маргіналізова-
ним» а базові стандарти захисту прав людини визначаються Судом ЄС
і національні суди орієнтуються саме на них. Слід зазначити, що для
ЄСПЛ існування дуалізму стандартів прав людини є вкрай небажаним.
Його сучасна практика у справах, що прямо чи опосередковано стосу-
ються права ЄС, є доказом прагнення унеможливити цю ситуацію, зо-
крема і шляхом використання так званої «босфорської доктрини», що
базується на презумпції «еквівалентності захисту прав людини» в ЄС та
Раді Європи [12; 13].
Досить сумнівною по суті і штучною у якості підстави для висновку
про неможливість приєднання є вимога обмеженої юрисдикції ЄСПЛ
у питаннях спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, з посиланням
на те, що ЄСПЛ не є інститутом ЄС і в цій сфері компетенція самого
Суду ЄС є обмеженою.
51
 Принципове значення має позиція Суду ЄС щодо меж виключної
компетенції Суду ЄС. Саме в цій частині були найбільші складнощі пере-
говорного процесу при підготовці Проекту Угоди, для подолання яких
було запропоновано низку спеціальних інструментів [14].
Хоча Ст. 6 (2) ДЄС містить зобов’язання ЄС щодо приєднання до
ЄКПЛ, це зобов’язання обтяжене вимогою Ст. 3 Протоколу 8 до ДЄС,
яка кореспондує зі змістом Ст.344 ДФЄС і своїм наслідком має наступне
: будь-які спори держав-членів, що стосуються права ЄС, належать до
виключної компетенції Суду ЄС. Це означає виключення з юрисдикції
Європейського Суду з прав людини заяв, в яких прямо чи опосередкова-
но піднімаються питання відповідності актів права ЄС конвенційним
стандартам прав людини. Проект Угоди ( стаття 3(6) ) містить процедуру
«попереднього залучення», яка передбачає процедурні гарантії для Суду
ЄС чи національних судів надати оцінку відповідності актів права ЄС
положенням ЄКПЛ до розгляду ЄСПЛ цих питань по суті.
Поєднання непрямої імплементації Конвенції та паралельного член-
ства в конвенційній системі захисту прав людини Ради Європи як ЄС
такі держав, що є членами ЄС, створювало б особливі складнощі при
покладенні відповідальності за порушення прав людини у ситуаціях, де
діє прямо чи опосередковано право ЄС. Враховуючи цю обставину у Про-
екті Угоди було закладено досить інноваційний інструмент «співвідпо-
відача» у процедурі розгляду в ЄСПЛ, що дозволив би ЄС отримати
статус відповідача (співвідповідача) при розгляді справ, де існує невід-
повідність сторони ЄКПЛ, якою прийнято нормативний акт, та сторони,
яка його застосовує. Однак така процедура була Судом ЄС визнана не-
прийнятною з посиланням на те, що ЄСПЛ має оцінювати поділ компе-
тенції між ЄС та державами-членами на підставі права ЄС. Така оцінка
за своїм змістом є його «тлумаченням», що порушує встановлений ст. 344
ДФЄС принцип виключної компетенції Суду ЄС.
Наш аналіз обмежений форматом статті і стосується лише найбільш
суттєвих перешкод приєднання ЄС до ЄКПЛ, що були визначені у Ви-
сновку 2/13 Суду ЄС. Однак всі вони вже були предметом політичного
та експертного діалогу в рамках переговорного процесу між ЄС та Радою
Європи. Проект Угоди надав певні попередньо узгоджені варіанти подо-
лання цих перешкод. Суд ЄС не встановив жодної нової перешкоди. Мова
йшла не стільки про невідповідність тексту Проекту Угоди нормам пра-
ва ЄС, скільки про різні тлумачення наявної та прогнозованої ситуації
[15]. Тому логічним є питання про принципову можливість досягнення
52
«згоди» Суду ЄС на приєднання ЄС до ЄКПЛ. Висновок 2/13 базується
на тезі про «права людини як серцевину правового порядку ЄС» [1,
с. 194]. Це положення узгоджується з практикою Суду ЄС останніх років,
однак залишається питання щодо того, чи здатний він зробити висновок
про необхідність приєднання до ЄКПЛ, та чи не означає це прагнення
мати власну ( автономну) систему захисту прав людини.
Оцінювати ступінь реальності ризиків для автономності права ЄС
у випадку приєднання до ЄКПЛ варто з урахуванням того, що механізм
ЄКПЛ передбачає відповідні внутрішні «запобіжники», які активно ви-
користовуються і довели свою ефективність для збереження автономнос-
ті правових систем учасників ЄКПЛ (наприклад, застереження відповід-
но до ст. 57 ЄКПЛ , тощо).
Процесуальні інструменти Суду ЄС також можуть бути використані
для «зняття» технічних та процедурних неузгодженостей двох судових
механізмів. Наприклад, Суд ЄС може використовувати процедуру при-
скореного розгляду у випадку залучення ЄС у якості співвідповідача при
розгляді справи у ЄСПЛ, де виникає проблема отримання висновку Суду
ЄС щодо правового акту , що релевантний предмету судового розгляду
, в найкоротші терміни.
Невизначеність стосовно перспектив та способів імплементації ст. 59
ЄКПЛ не сприяє посиленню взаємодії ЄС та Ради Європи у сфері за-
хисту прав людини. Цим об’єктивно створюється невизначеність стосов-
но перспектив країн-членів Ради Європи, які орієнтовані на членство
в ЄС.
Крім того, акцентуючи увагу на «окремих, переважно технічних та
процедурних аспектах» Суд ЄС з метою збереження власного статусу як
ключового елемента процесів «конституалізації ЄС» фактично маніпулює
загрозами ефективності та автономності правової системи ЄС . Проект
Угоди містить низку компромісних рішень , що дозволяло подолати
окремі технічні та процедурні проблеми . Наприклад, ч. 1 ст. 1 Проекту
Угоди передбачала, що приєднання ЄС до Конвенції тлумачиться обме-
жено – лише власне Конвенція та Протоколи № 1 та № 6 , оскільки не всі
Протоколи до Конвенції були ратифіковані країнами – членами ЄС [13,
с. 28]. Такі компромісні рішення можуть бути реанімовані у випадку
відновлення переговорного процесу, що перетворює його у перманентний
процес.
Суд захищає верховенство, цілісність та непорушність права ЄС
шляхом певного нехтування базовими цінностями демократичного сус-
53
пільства, для захисту яких власне й було створено ЄС. Саме ця обстави-
на дає підстави для висновку , що пошуки компромісу будуть продовже-
ні а Висновок 02/13 є лише черговим етапом у складному і суперечли-
вому процесі гармонізації зусиль Ради Європи та ЄС у створенні цілісної
та ефективної європейської системи захисту прав людини. Хоча очевид-
ним є те, що Висновок 2/13 не тільки прояснив ситуацію але й створив
додаткові перешкоди, правовий зміст яких не є очевидним.

Література:
1. Opinion 2/13 of the Court of 18 December 2014: Accession by the Union
to the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental
Freedoms, ECLI:EU:C:2014:2454.
2. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on
the Functioning of the European Union – Consolidated version of the Treaty on
European Union – Protocols – Declarations annexed to the Final Act of the
Intergovernmental Conference which adopted the Treaty of Lisbon, signed on
13 December 2007 // Official Journal. – C326. – vol.55. – 2012. – P.1–390.
3. Буроменский М. В., Хорольский Р. Б. Защита прав человека в Евро-
пейском Союзе / М. В. Буроменский , Р. Б. Хорольский Р. Б.// Проблеми за-
конності. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. – Вип. 36. – С. 84–90.
4. Coppel J., O’Neill А. The European Court of Justice: Taking Rights
Seriously? / Coppel J., O’Neill А.// Common Market Law Review. – 1992. – Vol.
29. – P. 669–692.
5. Алисиевич Е. Кислицына Н. Присоединение Европейского Союза
к Конвенции о защите прав человека и основных свобод (1950): проблемы
практической реализации / Е. Алисиевич ,Н. Кислицына // Український ча-
сопис міжнародного права. – № 1. – 2012. – С.55–62.
6. Opinion 2/94 of the Court of 28 March 1996: Accession by the Community
to the European Convention for theProtection of Human Rights and Fundamental
Freedoms, ECLI:EU:C:1996:140.
7. Комарова Т. В. Юрисдикція Суду Європейського Союзу / Т. В. Кома-
рова – Х. : Право. – 2010. – 360 с.
8. Яковюк І. В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний
аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 с.
9. Stefano Melloni v. Ministerio Fiscal, CJEU Case C-399/11 (Feb. 26, 2013),
Режим доступу : http://curia.europa.eu/.
10. Joined Cases, N. S. v. Sec’y of State for the Home Dep’t und M. E. and

54
Others v. Refugee Applications Comm’n and Minister for Justice, Equal. and Law
Reform, CJEU Cases C-411/10 & C-493/10, 2011 E. C. R. I-13905.
11. Tarakhel v. Switzerland, ECHR App. No. 29217/12 (Nov. 4, 2014).
12. Bosphorus Hava Yollari Turizm v. Ireland, ECHR App. No. 45036/98
(June 30 2005). Режим доступу http://cmiskp.echr.coe.int/ tkp197/portal.
asp?sessionId=3666597&skin=hudoc-en&action=request.
13. Fifth negotiation meeting between the CDDH ad hoc negotiation and the
European Commision on the Accession of the European Union to the European
Convention on Human Rights. Final Report. Режим доступу:http://www.coe.int/t/
dghl/standardsetting/hrpolicy/Accession/Meeting_reports/47_1(2013)008rev2_
EN.pdf.
14. Deference in the International Courts and Tribunals. Standarts of Review
and Margin of Appreciation / Ed . by L. Gruzschincki and W. Werner. – Oxford:
Oxford University Press, 2014. – 460 p.
15. Krenn С. Autonomy and Effectiveness as Common Concerns: A Path to
ECHR Accession After Opinion 2/13/ С. Krenn // German Law Journal. – vol.16–
2015. – P.147–168. Режим доступу http://www.germanlawjournal.com/ index.
php?pageID=11&artID=1670.

В. П. Колісник1

ДЕРЖАВНА СТРАТЕГІЯ ПОНОВЛЕННЯ

ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВ

Насправді проблема набагато ширша: як сформувати таку стратегію,

які принципи покласти в її основу, якою методологією при цьому ско-
ристатися та як її втілити в життя. На жаль, ні анексія АРК і Севасто-
поля, ні штучне нагнітання політичної ситуації в східних та південних
областях України навесні 2014 р., яке незабаром переросло в бойові дії
на широкому фронті, не призвели до розробки зрозумілої, продуманої
та зваженої державної політики, спрямованої на протидію сепаратист-
ському руху та поновлення територіальної цілісності української дер-
жави. Не відбулося ні з’ясування причин втрати територіальної ціліс-
1
Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, про-
фесор кафедри конституційного права Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого
55
ності, ні глибокого, всебічного та системного аналізу умов і обставин,
котрі сприяли таким втратам. На сьогодні маємо лише фрагментарний
аналіз окремих елементів системи забезпечення державного суверені-
тету України та її територіальної цілісності саме в контексті подій
останніх двох років.
Переважна більшість суб’єктів, покликаних забезпечити націо-
нальну безпеку, діяли у тій ситуації, що складалася в лютому-березні
2014 року в Криму, мляво, розгублено та безініціативно, не виявивши
ні належного професіоналізму, ні рішучості, ні намагання з’ясувати
її причини та спрогнозувати можливі наслідки. Не було й спроб кон-
солідувати увесь цей механізм та скоординувати його дії на усунення
загроз, викликів і проблем, котрі щоденно накопичувалися спочатку
в Криму, а згодом – й у інших регіонах. На жаль і Рада національної
безпеки та оборони не стала ні генератором ідей, ні справжнім коор-
динаційним центром, ні розробником логічної та послідовної страте-
гії поновлення цілісності державної території, ні джерелом чи хоча
б організатором так званого «мозкового штурму», потреба в якому
видавалася багатьом очевидною. Більше того, неналежна організація
її роботи неодноразово ставала гальмом чи навіть зайвою бюрокра-
тичною ланкою, інколи демонструючи й продукуючи розгубленість
та безпорадність.
Зухвалі, нестандартні та неочікувані як для ХХІ століття дії загонів
так званої «самооборони», організованих бойових груп (перш за все
щодо блокування військових частин та перешкоджання пересуванню
військових колон і транспортних засобів правоохоронців) спантеличи-
ли не лише військових, але й політиків, посадовців, правознавців, по-
літологів, експертів і широку громадськість, котрі не могли повірити
в можливість такого відвертого й цинічного нехтування принципами
міжнародного права та нормами чинного українського законодавства.
Розгубленість та відсутність зрозумілих пояснень, чітких рішень, одно-
значних наказів і розпоряджень призводили до втрати часу та можли-
вості для адекватних дій у відповідь (не кажучи вже про ініціативу), як
серед керівників і посадовців різних рівнів, так і серед безпосередніх
виконавців.
Основою загальної стратегії поновлення територіальної ціліснос-
ті України мала б стати розробка зваженої державної правової полі-
тики стосовно окупованих територій, котра має спиратися перш за
все на прагматичну та реалістичну правову оцінку подій, що відбули-
56
ся у 2014 р. в АРК, Севастополі, Донецькій, Луганській та інших
областях України. Не менш важливого значення набували тоді й інші
чинники (зокрема, політичні, економічні, інформаційні, дипломатич-
ні, військові), однак саме глибокий та всебічний правовий аналіз слід
було покласти в основу збалансованої правової політики, яка покли-
кана була стати фундаментом проведення системи інших заходів
і правових засобів. Натомість досить часто дії та рішення і україн-
ських законодавців, і урядовців, і військових, і дипломатів, і волон-
терських організацій були спонтанними та неузгодженими, а інколи –
суперечливими. Так само суперечливими й непослідовними за змістом
виявилися закони «Про забезпечення прав і свобод громадян та право-
вий режим на тимчасово окупованій території України» (від 15 квітня
2014 р.), «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про
особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупо-
ваній території України» (від 12 серпня 2014 р.), «Про забезпечення
прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (від 20 жовтня
2014 р.). Черненко Т. В. вірно наголошує, що «відсутність упродовж
тривалого часу стратегічних підходів української влади до комплек-
сного розв’язання кримських проблем, переважання політики ситуа-
тивного реагування на окремі проблеми або їх ігнорування, а також
особливості соціокультурної ідентифікації кримчан сформували
у суспільній свідомості значної кількості населення Криму сепара-
тистські настрої» [1, с. 53]. Те ж саме можна сказати й про значну
частину Донецької та Луганської областей.
Проте сепаратистські ідеї все ще продовжують поширюватися не
лише на окупованих територіях, але й в межах прилеглих до них насе-
лених пунктів. На цьому тлі так само як і багато років поспіль продо-
вжується деформація правової свідомості значної частини громадян,
професійної правової свідомості посадовців, правоохоронців та військо-
вих. Викривлена інформація та спотворення уявлень щодо визначальних
історичних подій, процесів сучасного українського державотворення,
принципів міжнародного права та системи міжнародної безпеки й нада-
лі продовжують формувати у багатьох громадян певні ілюзії стосовно
можливості та перспектив подальшого існування самопроголошених
«народних республік» (так званих «ДНР» та «ЛНР»). І журналісти, і ке-
рівники військово-цивільних адміністрацій, і військові неодноразово
наголошували на тому, що попри втрати серед мирного населення, об-
стріли, руйнування осель та інфраструктури у багатьох населених пунк-
57
тах поблизу лінії розмежування більшість жителів не просто симпатизує
сепаратистам, але й продовжує підтримувати їх або навіть співпрацює
з ними.
Розробка стратегії поновлення цілісності державної території мала
б ґрунтуватися на з’ясуванні причин та обставин, що спричинили саме
такий перебіг подій в лютому-квітні 2014 року, проте й по сьогодні все
ще достеменно не з’ясовано, які ж саме чинники стали визначальними:
суб’єктивні чи об’єктивні, внутрішні чи зовнішні? Так само потребує
відповіді й питання про причини, що стали критичними та коли саме
наше суспільство пройшло так звану «точку неповернення», а подальше
загострення протистояння та бойові дії стали незворотними? Чи можна
було в Донецьку і Луганську зупинити крайні прояви сепаратизму так
само, як це вдалося у Харкові? Чи вже тоді карколомний конгломерат
суб’єктивних та об’єктивних факторів, внутрішніх та зовнішніх чинни-
ків став запрограмованим і розвивався винятково за фатальним сценарі-
єм?
Формування державної стратегії поновлення територіальної ціліс-
ності України потребує перш за все: а) всебічного правового аналізу
процесу анексії АРК та Севастополя в контексті порушень Конституції
України, Конституції АРК та поточного українського законодавства;
б) аналізу міжнародно-правових документів з метою з’ясування та під-
твердження порушень норм міжнародного права та неодноразово взятих
Російською Федерацією зобов’язань стосовно України; в) з’ясування
головних та другорядних причин, умов та інших чинників, що спричи-
нили, обумовили та сприяли втраті частини української території.
Правовий аналіз процесу анексії АРК та Севастополя має зафіксува-
ти точно, повно, скрупульозно та послідовно саме у формі Аналітичної
доповіді усі порушення норм міжнародного та українського законодав-
ства з боку Російської Федерації. У процесі анексії АРК відбулося неза-
конне захоплення російськими військовослужбовцями будівлі Верховної
Ради АРК та сприяння захопленню інших адміністративних будівель
і українських військових частин (що визнав і глава російської держави,
й інші громадяни Росії), здійснювався незаконний вплив на депутатів
Верховної Ради АРК, спонукання їх до порушення Конституції України,
Конституції АРК та поточного українського законодавства, зокрема, до
призначення неконституційного референдуму, а також до призначення
Голови Ради міністрів АРК з порушенням конституційної процедури
(передусім ст. 37 Конституції АРК). Незаконний референдум в АРК та
58
Севастополі призначався і проводився з порушенням конституційних
норм та поточного українського законодавства й перш за все ст. 73 Кон-
ституції України.
Сьомін С. В. стверджує: «Аналіз законодавства України свідчить, що
в нашій країні сформовано достатню нормативно-правову базу, яка має
забезпечити незалежність і територіальну цілісність держави. Питання
стоїть лише в ефективній реалізації прийнятих законів…» [2, с. 148].
З такою позицією важко погодитися, адже, наприклад, з ухваленням За-
кону «Про всеукраїнський референдум» у 2012 р. втратив чинність Закон
«Про всеукраїнський та місцеві референдуми», що спричинило виник-
нення прогалини в праві, якою скористалися сепаратисти і в Криму, і на
Донбасі. Вони вміло вводили в оману громадян, маніпулюючи їхньою
свідомістю та апелюючи до їхнього права брати участь у референдумах,
передбаченого ст. 38 Конституції України, але не забезпеченого проце-
суально-процедурними нормами.
Російська Федерація порушила також основоположні принципи
міжнародного права, власну Конституцію та численні власні міжнарод-
ні зобов’язання. Доречно нагадати, що 21 квітня 2010 року президенти
України та Російської Федерації підписали в Харкові Угоду про пере-
бування Чорноморського флоту Російської Федерації на території
України до 2042 року з наступним автоматичним подовженням цього
строку на наступні п’ять років. Тобто у 2010 році і глави обох держав,
і глави урядів, і парламентарі, котрі ратифікували зазначену Угоду, ще
раз офіційно підтвердили та юридично оформили визнання приналеж-
ності АРК та Севастополя до складу України. Проте менш ніж за чоти-
ри роки російські високопосадовці та парламентарі знехтували власною
Конституцією (ст. 15), міжнародними зобов’язаннями РФ, власними
офіційними виступами та власними підписами як офіційних представ-
ників.
Очевидно, що складовою державної стратегії щодо поновлення
територіальної цілісності має стати не лише розробка, презентація та
поширення Аналітичної доповіді про порушення Російською Федера-
цією міжнародних угод і зобов’язань, але й систематичне доведення
офіційної позиції МЗС та українського уряду до глав дипломатичних
установ та урядів інших держав, а також міжнародних організацій. На-
приклад, у зв’язку з претензіями РФ щодо невчасної сплати за постав-
ки газу чи щодо повернення кредиту, щоразу пов’язуючи офіційну
відповідь з анексією Криму та невиконанням Росією власних міжна-
59
родних зобов’язань стосовно України та збереження її територіальної
цілісності.
Відсутність збалансованої державної стратегії щодо поновлення
територіальної цілісності обумовила неефективність використання таких
правових засобів як звернення до міжнародних судових установ. Досить
дивним виглядає й ставлення українських парламентарів до Статуту
міжнародного кримінального суду, особливо з огляду на заяви Верховної
Ради України від 25 лютого 2014 року та 4 лютого 2015 року, в яких
йдеться про «визнання Україною юрисдикції Міжнародного криміналь-
ного суду». Відсутність такої державної стратегії та недостатній про-
фесіоналізм української дипломатії не дозволили знову поставити в по-
рядок денний останньої сесії Генеральної Асамблеї ООН питання про
поновлення територіальної цілісності України. Саме відсутність держав-
ної стратегії щодо поновлення територіальної цілісності обумовили
й відсутність не лише зрозумілої, але й будь-якої державної політики
щодо Криму і Сходу як такої. Звідси випливають спонтанність, неузго-
дженість та суперечливість багатьох рішень і дій, а також у деяких ви-
падках – невиправдана бездіяльність української держави.
Важливим правовим засобом, спрямованим на поновлення терито-
ріальної цілісності України, мало б стати проведення спеціальної між-
народної конференції з вирішення кримської кризи, ініціатором якої мала
б виступити Україна з залученням так званих держав-гарантів за Буда-
пештським меморандумом. Слід завжди й усюди наполягати на новому,
а саме «будапештському форматі» переговорів, на відміну від «мінсько-
го» чи «норманського». Дивним та незрозумілим є участь у врегулюван-
ні української кризи, пов’язаної з бойовими діями у Східній Україні,
німецької та французької сторони, які жодним чином не згадуються
в Будапештському меморандумі, й відсутність повноважних представ-
ників США та Великобританії, котрі власне й були визначені в тому
меморандумі як головні держави-гаранти територіальної цілісності
України.

Література:
1. Черненко Т. В. Окупований Крим: шляхи запобігання політичному та
соціокультурному дистанціюванню від України / Т. В. Черненко // Страте-
гічні пріоритети. – 2014. – № 3 (32). – С. 53;
2. Сьомін С. В. Сепаратизм як загроза національній безпеці України /
С. В. Сьомін // Стратегічні пріоритети. – 2014. – № 3 (32). – С. 148.
60
 Т. Л. Сыроед1

ГУМАНИТАРНАЯ СИСТЕМА ООН: АКТУАЛЬНЫЕ

ВОПРОСЫ СОВРЕМЕННОСТИ

В течение последних 50 лет мир захлестывали опустошительные

вооруженные конфликты, унесшие жизни миллионов мирных людей
и навсегда превратившие десятки миллионов в перемещенных лиц. Эти
гражданские лица были изгнаны из своих домов и зачастую лишены
спасительного доступа к продовольствию, медикаментам и убежищу.
По данным ООН к концу 2013 года более 50 млн. человек нуждались
в гуманитарной помощи, причиной тому стали гуманитарные нужды
и чрезвычайные ситуации по всему миру. Заместитель Генерального
секретаря по гуманитарным вопросам, Координатор чрезвычайной по-
мощи присвоил четырем таким ситуациям категорию «общесистемная
чрезвычайная ситуация 3‑го уровня», т. е. отнес их ксамым серьезным.
В Сирийской Арабской Республике продолжались насилие и нарушения
международного гуманитарного права и права прав человека. В помо-
щи экстренно нуждаются около 10,8 млн. человек, из которых более
6,4 млн. – это внутренне перемещенные лица. Еще 2,8 млн. человек
бежали из страны, оказавшись беженцами в ее соседях. В Центрально-
африканской Республике в гуманитарной помощи нуждаются 50 про-
центов населения. В Южном Судане более 1 млн. человек были вы-
нуждены покинуть свои дома за первые месяцы происходящего там
насилия. На Филиппинах тайфун «Хайян» (именуемый там «Йолан-
дой») поразил еще 14 млн. человек и вынудил более 4 млн. человек
покинуть родные места (п. 65)[1].
К сожалению, эти печальные статистические данные пополнились
и информацией относительно событий в Украине. По данным ЮНИСЕФ,
с марта 2014 г. более полутора миллионов человек покинули свои жили-
ща, расположенные в зоне конфликта на Украине, из них около 1 милли-
она человек, включая 130 тысяч детей, – внутренние переселенцы [2] .
Гражданское население испытывает наибольшие страдания в резуль-
тате стихийных бедствий, геноцида, вооруженных конфликтов и других
чрезвычайных гуманитарных ситуаций; становится основной мишенью
1
Доктор юридических наук, профессор, профессор кафедры конституционного,
муниципального и международного права Харьковского национального универси-
тета имени В. Н. Каразина
61
для нападений на почве этнической и религиозной ненависти, полити-
ческого противостояния или просто беспощадного преследования эко-
номических интересов. Оказание всяческой помощи и защиты с целью
скорейшего возвращения к нормальной жизни, являются необходимыми
и значимыми для этой категории лиц.
Сложившаяся тревожная ситуация привела к тому, что ООН, Между-
народный комитет Красного Креста, региональные организации и многие
другие международные структуры уделяют все большее внимание за-
щите гражданских лиц в вооруженных конфликтах.
Вышеизложенное свидетельствует о значимости избранной темати-
ки исследования, ее актуальности для современного международного
права и защиты лиц, оказавшихся в зоне конфликта и в чрезвычайных
ситуациях.
Следует отметить, что в современной науке международного права
вопросам статуса гражданского населения во время вооруженных кон-
фликтов (международного характера и внутригосударственных), оказания
помощи отдельным категориям лиц (женщинам, детям), уделено суще-
ственное внимание в работах отечественных и зарубежных авторов,
в частности: Р. Алямкина, С. Бахина, М. Грушко, В. Карташкина, Ф. Каль-
сховена, Н. Крестовской и др. Вместе с тем, указанная тематика не нашла
достаточного освещения в работах ученых.
С учетом вышеизложенного, цель статьи заключается в исследовании
современного положения гуманитарной системы ООН и перспектив
усовершенствования ее деятельности.
Приступая к исследованию данной тематики необходимо отметить,
что одна из целей ООН, как указано в ее Уставе, заключается в «осущест-
влении международного сотрудничества в разрешении международных
проблем экономического, социального, культурного и гуманитарного ха-
рактера» (п. 3 ст.1). ООН впервые приступила к выполнению этой задачи
после Второй мировой войны на разоренном Европейском континенте,
который она помогала отстроить заново. В настоящее время междуна-
родное сообщество полагается на ООН в вопросах координации операций
по оказанию чрезвычайной и долгосрочной помощи, включая продоволь-
ствие, жилье, медицинские принадлежности и материально-техническую
поддержку. Работа ООН в этом направлении является катализатором для
действий правительств и других учреждений по оказанию помощи.
В целях решения сложных чрезвычайных ситуаций, вызванных ши-
рокомасштабными гуманитарными кризисами – с большими человече-
62
скими потерями, массовым перемещением людей и значительным ущер-
бом для общества – в сложной политической и военной ситуации, ООН
создала мощный потенциал для быстрого и эффективного реагирования
по оказанию помощи нуждающимся категориям лиц. В 1991 году Гене-
ральная Ассамблея учредила Межучрежденческий постоянный комитет
по координации международных мер в случае гуманитарных кризисов
(A/RES46/182 от 19 декабря 1991 года). Координатор по оказанию чрез-
вычайной помощи ООН функционирует в качестве консультативного
центра Организации этим усилиям, выступая как основной политический
консультант, координатор и пропагандист по проблемам гуманитарных
чрезвычайных ситуаций. Координатор по оказанию чрезвычайной по-
мощи возглавляет Управление по координации гуманитарных вопросов
(УКГВ), которое координирует помощь, оказываемую ООН в условиях
гуманитарных кризисов, выходящих за пределы возможностей или ман-
дата одного учреждения.
Многие участники, в том числе правительства, неправительственные
организации (НПО) и учреждения ООН, стремятся немедленно реаги-
ровать на сложные чрезвычайные ситуации. УКГВ работает с ними
в целях обеспечения согласованной системы, в рамках которой может
своевременно и эффективно внести свой вклад в общее дело.
При возникновении чрезвычайной ситуации, УКГВ координирует
меры, принимаемые в международном масштабе. Оно консультируется
с соответствующей страновой группой ООН и проводит межучережден-
ческие консультации в Штаб-квартире в целях согласования приоритет-
ных направлений действий. УКГВ далее оказывает поддержку по коор-
динации действий в пострадавшей стране.
В частности, Управление координирует деятельность учреждений
ООН на местах с целью оценки потребностей: помощи в мобилизации
ресурсов путем выпуска совместных обращений от разных учреждений;
организации совещаний доноров и последующих мероприятий; контро-
ля за состоянием средств, поступающих в ответ на обращения; выпуска
докладов о состоянии дел в целях информирования доноров и других
участников.
УКГВ работает со своими партнерами по гуманитарному сотруд-
ничеству над согласованием политики и определением конкретных
гуманитарных проблем на основе опыта работы на местах. Оно пыта-
ется обеспечить рассмотрение главных гуманитарных вопросов, в том
числе вопросов, которые лежат за пределами мандатов существующих
63
гуманитарных организаций, например, положение внутренне переме-
щенных лиц.
Выступая с информацией по гуманитарным вопросам, УКГВ дает
возможность высказать свое мнение бесправным жертвам кризисов
и обеспечивает отражение точки зрения и проблем гуманитарного со-
общества в общих усилиях по восстановлению и строительству мира.
УКГВ содействует развитию уважения гуманитарных норм и принципов
и привлекает внимание к таким конкретным проблемам, как доступ к по-
страдавшему населению, гуманитарные последствия санкций, противо-
пехотные мины, неконтролируемое распространение стрелкового оружия.
Центральный фонд реагирования на чрезвычайные ситуации (СЕРФ),
управляемый УКГВ, является одним из самых быстрых и наиболее эф-
фективных способов оказания поддержки оперативному гуманитарному
реагированию на потребности людей, пострадавших в результате сти-
хийных бедствий и вооруженных конфликтов. СЕРФ получает добро-
вольные взносы круглогодично, чтобы обеспечить немедленное финан-
сирование спасительных гуманитарных операций в любой точке мира.
Управление Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКБ
ООН) возникло в результате Второй мировой войны с тем, чтобы помочь
перемещенным в ходе этого конфликта европейцам. Управление прово-
дит и координирует международные действия по защите беженцев и ре-
шению проблем беженцев во всем мире. Генеральная Ассамблея учре-
дила Ближневосточное агентство ООН для помощи палестинским бе-
женцам и организации работ (БАПОР) для оказания экстренной помощи
750000 палестинских беженцев, которые потеряли свои дома и средства
к существованию в результате арабо-израильского конфликта 1948 года.
С момента своего основания Детский фонд ООН (ЮНИСЕФ) стре-
мится охватить своей деятельностью максимальное число детей путем
принятия наиболее эффективных и недорогих решений для противодей-
ствия самым серьезным угрозам для их выживания. ЮНИСЕФ также
настоятельно рекомендует правительствам и воюющим сторонам повы-
шать эффективность своих действий по защите детей. ЮНИСЕФ кон-
центрирует также внимание на оказании помощи женщинам.
Всемирная продовольственная программа ООН (ВПП) осуществля-
ет продовольственную помощь жертвам чрезвычайных ситуаций. Она
отвечает за мобилизацию продовольствия и средств для его транспорти-
ровки в рамках всех крупномасштабных операций помощи беженцам,
координируемых УВКБ.
64
 Продовольственная и сельскохозяйственная организация Объединен-
ных Наций (ФАО) – содействует восстановлению сельскохозяйственно-
го производства. Глобальная система информации и раннего оповещения
ФАО в области продовольствия и сельского хозяйства непрерывно от-
слеживает перспективы производства зерновых культур и ситуацию
с продовольственной безопасностью на глобальном, региональном, на-
циональном и субнациональном уровнях и предупреждает о возникно-
вении продовольственных проблем и чрезвычайных ситуаций.
Всемирная организация здравоохранения (ВОЗ) несет ответствен-
ность за обеспечение ведущей роли при решении проблем глобального
здравоохранения, формирования повестки дня в области медицинских
исследований, установления норм и стандартов, разработки научно обо-
снованных вариантов политики, обеспечения технической поддержки
странам, а также мониторинга и оценки тенденций в области здравоох-
ранения. Мандат ВОЗ в случае гуманитарных ситуаций обусловлен
Статьей 2 (d) Устава ООН и резолюциями WHA 34.26, WHA 46.6, WHA
48.2, WHA 58.1, WHA 59.22 и WHA64.10. Работая с государствами-чле-
нами в контексте чрезвычайных гуманитарных ситуаций, ВОЗ ставит
перед собой две цели: создать национальный потенциал управления
рисками в случае чрезвычайных ситуаций и стихийных бедствий и вклю-
чить его в национальную политику, стратегии и планы в области здра-
воохранения; и поддерживать ответные меры в случае чрезвычайных
ситуаций, которые носят острый или затяжной характер (ст.5) [3].
Уникальность Ближневосточного агентства ООН для помощи пале-
стинским беженцам и организации работ (БАПОР) заключается в давней
приверженности одной группе беженцев. БАПОР вносит вклад в обе-
спечение благополучия и социально-экономического развития четырех
поколений палестинских беженцев. Агентство оказывает услуги в об-
ласти образования, здравоохранения, социальной защиты, занимается
улучшением инфраструктуры в лагерях, предоставляет микрофинанси-
рование и неотложную помощь, в том числе в период вооруженных
конфликтов. Агентство ставит своей задачей содействие развитию по-
тенциала человеческого развития палестинских беженцев, помогая им
приобретать знания и навыки, жить долгой и здоровой жизнью, иметь
достойный уровень жизни и пользоваться правами человека в полной
мере. Штаб-квартира БАПОР и Полевое отделение в Иордании располо-
жены в Аммане, Иордания. БАПОР также действует в секторе Газа, на
Западном берегу, в Ливане и Сирии.
65
 Программа развития Организации Объединенных Наций (ПРООН) –
выступает в поддержку преобразований и предоставляет доступ к ис-
точникам знаний, практическому опыту и ресурсам в целях содействия
улучшению жизни населения; предоставляет финансирование на оказа-
ние помощи и координирует предоставление гуманитарной помощи
пострадавшим странам.
Фонд Организации Объединенных Наций в области народонаселе-
ния – помогает государствам совершенствовать направления здравоох-
ранения, занимающиеся репродуктивным здоровьем, а также службы
планирования семьи, действующие на основе индивидуального выбора,
и разрабатывать политику в области народонаселения, направленную на
поддержание усилий по устойчивому развитию. Кроме того, он способ-
ствует лучшему пониманию проблем народонаселения и способов их
решения и помогает правительствам решать эти проблемы народонасе-
ления способами, которые более всего соответствуют нуждам конкретной
страны.
Всемирный банк – оказывает поддержку проектов помощи в ликви-
дации последствий чрезвычайных ситуаций и восстановления после
прекращения конфликтов.
Управление Верховного комиссара ООН по правам человека – со-
действует защите прав человека посредством проведения юридических
экспертиз и работы на местах.
Крупнейшие межгосударственные гуманитарные организации –
Международная организация по миграции, Международный комитет
Красного Креста, Международная федерация Красного Креста и Крас-
ного Полумесяца; Представитель Генерального секретаря по внутренне
перемещенным лицам; Три международных консорциума из неправи-
тельственных организаций – Inter Action, Международный совет добро-
вольных учреждений и Руководящий комитет по гуманитарным действи-
ям вносят свой вклад в дело обеспечения гуманитарной помощи нужда-
ющимся лицам.
Вышеуказанные структуры действуют исходя из мандата, компетен-
ции, возможностей. Ретроспектива создания и функционирования этих
органов свидетельствует о том, что в процессе деятельности ООН рас-
ширялся круг субъектов, задействованных в оказании гуманитарной
помощи, некоторые из них претерпели реорганизацию (напр., Централь-
ный фонд реагирования на чрезвычайные ситуации), но все они в целом
составляют единый механизм одной системы. Вместе с тем необходимо
66
подчеркнуть, что неотъемлемой частью этого механизма должны стать
государства и их правительства, на которых лежит основная ответствен-
ность по защите гражданского населения. Подтверждением этому явля-
ются положения Итогового документа Всемирного саммита 2005 г.
в соответствии с которым главы государств и правительств единогласно
подтвердили, что «каждое государство обязано защищать свое население
от геноцида, военных преступлений, этнических чисток и преступлений
против человечности».Они постановили, что международное сообщество
должно в соответствующих случаях оказывать государствам помощь
в расширении их возможностей по защите населения до начала кризисов
и конфликтов (ст.138,139) [4].
В завершение необходимо отметить, что существующая гуманитар-
ная система ООН требует усовершенствования с целью своевременного
реагирования на новые вызовы, об этом идет речь и в документах ООН,
в частности, докладах Генерального Секретаря ООН, резолюциях Гене-
ральной Ассамблеи, которые содержат также конкретные рекомендации
в этом направлении.
В частности, в своем докладе «При большей свободе: к развитию,
безопасности и правам человека для всех» (A/59/2005), Генеральный
секретарь признал необходимость дальнейшего совершенствования гу-
манитарной системы в целях повышения предсказуемости общего гума-
нитарного реагирования в усложняющейся гуманитарной обстановке.
Генеральный секретарь призвал к повышению эффективности и укре-
плению потенциала гуманитарной системы в области реагирования;
созданию более предсказуемых механизмов финансирования гуманитар-
ной деятельности в целях обеспечения своевременного реагирования на
кризисы; укреплению координации в области гуманитарной помощи
(ст. 202–211) [5].
В последующем своем докладе он указал, что увеличивающийся
размах потребностей, сохранение затяжных кризисов и новых рисков
привели к тому, что у правительств и гуманитарных организаций по-
всеместно сохраняется дефицит возможностей для реагирования, а это
говорит о необходимости придать более упреждающий характер под-
ходу государств-членов и ООН с ее партнерами к обеспечению готов-
ности к гуманитарным кризисам и реагированию на них… Важно при-
знать, что развитие не сможет быть устойчивым, если преодоление риска
кризисов не будет происходить инициативно, будучи расцениваемо как
совместный приоритет.
67
 Для того чтобы готовность была эффективной и надежной, должна
происходить ее интеграция в соответствующие национальные правовые
базы и институты, сопровождающаяся совместным планированием и ко-
ординацией с участием всех национальных и международных партнеров,
а также координацией между деятелями гуманитарной сферы и сферы
развития. Для будущности международной гуманитарной системы жиз-
ненно важны инновационные подходы к задействованию возможностей
и ресурсов ООН, других субъектов и к повышению интероперабельности
(п. 67, 68) [1].
В резолюции Генеральной Ассамблеи «Укрепление координации
в области чрезвычайной гуманитарной помощи Организации Объеди-
ненных Наций» (A/RES/60/124) указано, что работа по усилению гума-
нитарной помощи должна включать: а) проведение дополнительных
гуманитарных реформ, включая «кластерный» подход; б) финансовые
реформы, включая объединенные механизмы финансирования; укрепле-
ние функции координатора по гуманитарным вопросам в странах.

Литература:
1. Доклад Генерального секретаря о работе Организации A/69/1. Гене-
ральная Ассамблея Официальные отчеты шестьдесят девятая сессия До-
полнение № 1. – Организация Объединенных Наций. – Нью-Йорк, 2014. –
90 с.
2. Информационные материалы ЮНИСЕФ [Электронный ресурс]. –
Режим доступа: http://www.unicef.org/ceecis/ru/media_27274.html.
3. Ответные действия и роль ВОЗ в качестве руководителя кластера
здравоохранения для удовлетворения растущих проблем в области здраво-
охранения при чрезвычайных гуманитарных ситуациях. Доклад Секретари-
ата WHA65/25от 16 марта 2012 г. [Электронный ресурс]. – Режим
доступа:http://apps.who.int/gb/ebwha/pdf_files/WHA65/A65_25‑ru.pdf.
4. Итоговый документ Всемирного саммита 2005 года [Электронный
ресурс]. – Режим доступа: http://www.un.org/ru/documents/ decl_conv/
declarations/outcome2005_ch1.shtml.
5. Доклад Генерального секретаря «При большей свободе: к развитию,
безопасности и правам человека для всех» A/59/2005 [Электронный ре-
сурс]. – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/
N05/270/80/PDF/ N0527080.pdf?OpenElement.
68
 Л. Д. Тимченко1
В. П. Кононенко2

ПОЗИЦИИ ЕВРОПЕЙСКОГО СУДА ПО ПРАВАМ

ЧЕЛОВЕКА ОТНОСИТЕЛЬНО ПРОВЕДЕНИЯ
АНТИТЕРРОРИСТИЧЕСКИХ ОПЕРАЦИЙ

15 апреля 2014 г. исполняющий обязанности президента, спикер

Верховной Рады А. Турчинов сообщил о начале антитеррористической
операции на востоке Украины. С тех пор прошло много времени, про-
изошло много значимых событий, но официальное мнение Украинско-
го руководства о том, что имеет место не международный вооруженный
конфликт, во время которого начинает действовать право Гааги («Гу-
манитарное право», «Право вооруженных конфликтов»), а именно
указанная операция, остается неизменным, что в будущем может по-
влечь неоднозначную оценку, например, Европейского суда по правам
человека.
Классическим, так называемым прецедентным решением, на котором
базируется правовая позиция Европейского суда по правам человека по
применению смертоносной силы, является дело «Макканн и другие про-
тив Соединенного Королевства» [1]. Заявители, граждане Ирландии
и подданные Соединенного Королевства М. Макканн, Д. Фаррелл
и Д. Сэвидж, являются родителями Д. Макканна, М. Фаррелл и Ш. Сэ-
виджа, которые были застрелены 6 марта 1988 г. в Гибралтаре военнос-
лужащими специальной воздушно-десантной службы, которая входит
в состав Британской армии.
Так, британские власти получили разведывательные данные, что
5 марта 1988 г. группа Ирландской республиканской армии (ИРА), а лич-
ности участников уже были установлены, проведет террористический
акт, заложив бомбу с механизмом дистанционного управления в легковой
автомобиль. Было решено арестовать членов группы после того, как они
доставят автомобиль в Гибралтар, что дало бы возможность обеспечить
улики для последующего судебного разбирательства. Власти считали
членов группы опасными террористами, которые почти наверняка будут
1
Доктор юридичних наук, професор, професор кафедри міжнародного права
Національного університету ДПС України
2
Кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна
69
вооружены и в случае столкновения с силами безопасности, возможно,
используют свое оружие или взорвут бомбу.
Шестого марта 1988 г. после полудня было установлено, что Ш. Сэ-
видж припарковал автомобиль в Гибралтаре. Позднее наблюдатели за-
метили, что он вместе с Д. Макканном и М. Фаррелл обследовал то место,
где находился припаркованный им автомобиль. После того как все трое
удалились от машины, эксперт по обезвреживанию бомб доложил после
беглого визуального осмотра автомашины, что, по его мнению, в ней,
возможно, заложена бомба. Было принято решение об аресте трех ука-
занных лиц. Комиссар полиции Гибралтара поручил руководство опера-
цией командиру военнослужащих специальной воздушно-десантной
службы (SAS). Двое военнослужащих следовали за Д. Макканном
и М. Фаррелл. Когда Д. Макканн оглянулся, один из них выхватил пи-
столет и приказал остановиться. Д. Макканн сделал движение рукой
к внутреннему карману, рука М. Фаррелл быстро скользнула к сумочке.
Думая, что оба потянулись за механизмом дистанционного управления,
чтобы взорвать бомбу, заложенную в автомобиль, сотрудники SAS вы-
стрелили несколько раз с близкого расстояния, сразив обоих. За Ш. Сэ-
виджем следовали двое других военнослужащих. Когда раздались вы-
стрелы по Д. Макканну и М. Фаррелл, он резко развернулся и лицом
к лицу столкнулся с сотрудниками SAS, следовавшими за ним. Один из
них громко приказал ему остановиться и вытащил пистолет. Правая рука
Ш. Сэвиджа двинулась к бедру. Опасаясь, что он хочет привести в дей-
ствие механизм дистанционного управления, сотрудники SAS выстре-
лили с близкого расстояния, что привело к гибели Ш. Сэвиджа.
Расследование дела о гибели указанных лиц коронером Гибралтара
было открыто 6 сентября 1988 г. Коронер председательствовал на засе-
дании жюри присяжных, избранных из местных жителей. Были заслу-
шаны показания семидесяти девяти свидетелей, включая военнослужа-
щих, офицеров полиции, сотрудников службы наблюдения, участвовав-
ших в этой операции, а также патологоанатомов, судебных экспертов
и специалистов по взрывным устройствам. Тридцатого сентября 1988 г.
присяжные вынесли вердикт о правомерности происшедшего.
В жалобе, поданной в Европейскую комиссию по правам человека
14 августа 1991 г., заявители утверждали, что лишение жизни Даниэля
Макканна, Майред Фаррелл и Шона Сэвиджа является нарушением ст. 2
Конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г., защища-
ющей право на жизньи гласящей: «1. Право каждого человека на жизнь
70
охраняется законом. Никто не может быть умышленно лишен жизни
иначе как во исполнение смертного приговора, вынесенного судом за
совершение преступления, в отношении которого законом предусмотре-
но такое наказание. 2. Лишение жизни не рассматривается как нарушение
настоящей статьи, когда оно является результатом абсолютно необходи-
мого применения силы: a) для защиты любого лица от противоправного
насилия; b) для осуществления законного ареста или предотвращения
побега лица, задержанного на законных основаниях; c) для подавления,
в соответствии с законом, бунта или мятежа».
В своем подходе к толкованию ст. 2 Европейский суд по правам че-
ловека исходит из того, что она не только защищает право на жизнь, но
и излагает обстоятельства, при которых лишение жизни может быть
правомерным. Это одна из основополагающих статей Конвенции по
правам человека 1950 г., в отношении которой в мирное время не допу-
скается отступления. Толкование норм, содержащихся в этой статье,
должно быть ограничительным.
ЕСПЧ считает, что исключения, изложенные в п. 2, конечно, рас-
пространяются на случаи намеренного лишения жизни, но говорят не
только о них. Как указала Европейская комиссия по правам человека,
текст ст. 2, взятой в целом, свидетельствует, что п. 2 главным образом
определяет не те случаи, при которых кто‑то может быть намеренно
лишен жизни, а описывает ситуации, когда допускается применение
силы, что может привести к непреднамеренному лишению жизни.
Применяемая сила, однако, должна быть абсолютно необходимой для
достижения одной из целей, изложенных в подпунктах «a», «b» и «c»
В этом отношении использование формулы «абсолютно необходимый»
в ч. 2 ст. 2 указывает на то, что следует провести более строгую и тща-
тельную, чем обычно, проверку того, является ли действие государ-
ства «необходимым в демократическом обществе» в соответствии
с ч. 2 в ст. 8–11 Конвенции 1950 г. В частности, применение силы
должно быть строго соразмерно достижению целей, изложенных в п. 2
«a», «b» и «c» ст. 2. В соответствии с важностью этой нормы в демо-
кратическом обществе Европейский суд по правам человека при рас-
смотрении дела подвергает случаи лишения жизни самому тщатель-
ному изучению, особенно тогда, когда преднамеренно применяется
сила, влекущая за собой лишение жизни, причем обязательно учиты-
вает не только действия представителей государства, реально при-
меняющих эту силу, но также и все сопутствующие обстоятельства,
71
включая такие вопросы, как планирование возможных действий
и контроль за ними.
Рассматривая дело в свете ст. 2 Конвенции 1950 г., ЕСПЧ учел, что
информация, полученная властями Соединенного Королевства, о гото-
вящемся террористическом акте в Гибралтаре, поставила их перед се-
рьезной дилеммой. С одной стороны, от них требовалось исполнять свой
долг по охране права на жизнь людей в Гибралтаре, включая военнослу-
жащих Великобритании, с другой – минимально применять силу, влеку-
щую лишение жизни, против тех, кто подозревается в создании такой
угрозы, в свете обязательств, вытекающих из норм как национального,
так и международного права.
Было необходимо принять во внимание также следующие факторы.
Во-первых, власти столкнулись с группой активных действий ИРА, со-
стоящей из лиц, ранее осужденных за организацию взрывов, и извест-
ного специалиста- подрывника. ИРА, судя по ее деятельности в прошлом,
всегда пренебрежительно относилась к человеческой жизни, включая
и жизнь членов своей организации. Во-вторых, власти располагали пред-
упреждением о грозящей акции террористов, тем самым имея достаточ-
ную возможность планировать свои действия и совместно с местными
властями Гибралтара принять меры против террористического акта
и арестовать подозреваемых. Однако несомненно, что спецслужбы не
могли иметь полной информации и вынуждены были готовить ответную
операцию, основываясь на предположениях.
На основании вышеизложенного, принимая решение о соответствии
примененной силы статье 2, ЕСПЧ тщательно изучил не только вопрос
о строгой соразмерности силы, примененной военнослужащими, с не-
обходимостью защитить людей от противоправного насилия, но и о том,
планировалась ли и проводилась ли властями антитеррористическая
операция так, чтобы свести к минимуму (насколько возможно) приме-
нение силы, влекущей лишение жизни.
Рефлекторные действия военнослужащих в таком жизненно важном
вопросе, по мнению Суда, были лишены той степени осторожности в ис-
пользовании огнестрельного оружия, которую следует ожидать от со-
трудников правоохранительных органов в демократическом обществе,
даже когда они имеют дело с опасными людьми, подозреваемыми в тер-
роризме, и явно не отвечают требованиям проявлять осторожность,
предусматриваемую инструкциями по использованию полицией огне-
стрельного оружия, в которых подчеркивается ответственность перед
72
законом каждого офицера в зависимости от ситуации, в которой при-
менено оружие. Это упущение властей также дает основания предпо-
лагать, что не была проявлена необходимая осторожность при контроле
и проведении операции ареста. В итоге, «принимая во внимание, что
было решено не препятствовать въезду подозреваемых в Гибралтар, что
власти не смогли учесть возможность ошибочности своих разведыва-
тельных оценок, по крайней мере в некоторых аспектах, и что, когда
военнослужащие открыли огонь, это автоматически означало применение
силы, влекущей за собой лишение жизни, Суд не убежден, что лишение
жизни трех террористов представляло собой применение силы, абсолют-
но необходимой для защиты людей от противоправного насилия по
смыслу ст. 2 ч. 2 «a» Конвенции. Соответственно, Суд констатирует, что
имело место нарушение ст. 2 Конвенции» [1].
В деле Андронику и Константину против Кипра [2] Европейский
суд по правам человека также рассматривал вопрос о соответствии
требованиям ст. 2 Конвенции 1950 г. планирования и проведения специ-
альной операции. Двое молодых людей были убиты сотрудниками сил
специального назначения. Спецслужбы пытались освободить Элзи
Константину, которую удерживал в квартире ее жених Лефтерис Ан-
дронику, угрожавший девушке пистолетом. После длительных безу-
спешных переговоров с г-ном Андронику было принято решение ис-
пользовать силы специального назначения, чтобы освободить девушку
и арестовать ее жениха. При проведении операции Лефтерис Андро-
нику был убит, а Элзи Константину смертельно ранена. Давая оценку
проведения операции, ЕСПЧ в первую очередь отметил, что ее целью
было спасение Элзи Константину. Суд согласился с выводами комиссии,
расследовавшей обстоятельства происшествия, о том, что офицер, вы-
стреливший в Лефтериса Андронику, искренне полагал, что это необ-
ходимо для спасения жизни Элзи Константину и его собственной
жизни, поскольку Лефтерис Андронику выстрелил в другого офицера
и Элзи Константину. Суд признал заслуживающим сожаления тот факт,
что очень большое количество выстрелов было произведено с целью
нейтрализовать Лефтериса Андронику, однако отметил, что не может
поставить себя на место сотрудников сил специального назначения,
вынужденных в экстремальных условиях решать, какие действия не-
обходимы для спасения жизни. Суд пришел к выводу, что офицер сил
специального назначения, нанесший смертельные ранения Элзи Кон-
стантину, действовал в достаточной степени аккуратно, но ему помешал
73
Лефтерис Андронику, который держался за Элзи Константину и тем
самым подвергал ее риску (п. 192). В целом, несмотря на трагические
результаты проведенной операции, Суд признал, что ее осуществление
не выходило за рамки абсолютно необходимого применения силы с це-
лью защитить жизнь Элзи Константину и сотрудников сил специаль-
ного назначения (п. 193), и не обнаружил нарушения ст. 2 Конвенции
(п. 194).
Начиная с 2005 г. в ряде решений Европейского суда по правам че-
ловека были установлены серьезные нарушения Конвенции 1950 г., до-
пущенные российскими силами безопасности во время антитеррористи-
ческих операций в Чечне в 1999 и 2000 гг. Эти решения затрагивают
следующие вопросы:
– неспособность представить обоснование использования смерто-
носной силы государственными агентами в отношении родственников
заявителей и сыновей одного из заявителей (нарушение ст. 2);
– отсутствие требуемой заботы о жизнях гражданского населения
в ходе подготовки и осуществления антитеррористических операций
с применением тяжелого боевого вооружения (нарушения ст. 2);
– не проведение эффективного уголовного расследования по обсто-
ятельствам действительной или предполагаемой гибели родственников
заявителей или в связи с утверждениями о применении пыток и отсут-
ствие эффективных средств защиты в этом отношении (нарушения ст. 2.
3 и 13);
– неоправданное уничтожение силами безопасности имущества
граждан (нарушение ст. 1 Протокола 1).
Выводы: 1) применяемая сила должна быть абсолютно необходимой
для достижения одной из целей, изложенных в подпунктах «a», «b» и «c»
и 2) строгой соразмерной общественной опасности действий нарушите-
ля и сложившейся ситуации; 3) государство должно осуществлять пла-
нирование возможных действий и контроль за ними; 4) планирование
властями антитеррористической операции должно осуществляться так,
чтобы свести к минимуму (насколько возможно) применение силы, вле-
кущей лишение жизни; 5) действия исполнителей должны быть такой
степени осторожности в использовании огнестрельного оружия, которую
следует ожидать от сотрудников правоохранительных органов в демо-
кратическом обществе; 6) использование огнестрельного оружия долж-
но отвечать требованиям, предусмотренным инструкциями по исполь-
зованию полицией огнестрельного оружия.
74
 Кроме того, власти должны проявлять осторожность при выборе ис-
полнителей, оружия; при оценке информации и инструктировании не-
посредственных исполнителей [3]. Во всех случаях применения силы,
повлекших смерть, государство в соответствии со ст. 2 Конвенции 1950 г.
обязано провести эффективное расследование обстоятельств смерти.
Хотя данное обязательство прямо не закреплено в ст. 2 Конвенции, и Ев-
ропейская комиссия по правам человека, и ЕСПЧ полагают, что оно яв-
ляется неотъемлемой частью общего обязательства по охране жизни.
Выше изложенное свидетельствует о том, что вооруженный конфликт
на востоке Украины по своему характеру и длительности никак не может
быть квалифицирован как антитеррористическая операция (АТО). Од-
нако официальная трактовка данного конфликта Украинским государ-
ством именно как АТО, может привести к неблагоприятным последстви-
ям в рамках ЕСПЧ, куда могут подаваться заявления о неправомерном
или не пропорциональном использовании Украиной оружия, повлекше-
го смерть людей.
Также целесообразно отметить, что 18 февраля 2015 г. Совет нацио-
нальной безопасности и обороны Украины поддержал решение об об-
ращении к Организации Объединенных Наций и Европейскому Cоюзу
по «развертыванию на территории Украины операции по поддержанию
мира и безопасности». Об этом заявил Секретарь Совета национальной
безопасности и обороны Украины Александр Турчинов на брифинге по
итогам заседания СНБО Украины [4]. Но за все годы существования ООН
так и не был создан механизм организации и контроля за операциями
ООН с участием военного персонала. Порядок осуществления каждой
операции определялся отдельным решением [5].
Кроме того, по убеждению профессора В. С. Семенова, задача сил
по поддержанию мира должна состоять не в том, чтобы сохранять и под-
держивать очаг международной напряженности, а в том, чтобы на первых
порах создать условия для локализации конфликта, ограничить возмож-
ности применения военной силы и создать лучшие условия для осущест-
вления процедуры мирного решения спора. Нерешенные споры накапли-
вают горючий материал для очагов войны. Основной смысл операции по
поддержанию мира, если она соответствует своему названию, должен
состоять в том, чтобы создать, благоприятные условия для разрешения
конфликта, а не для его консервации [6, с. 99].
Вместе с тем еще раз следует обратить внимание, что решение Со-
вета национальной безопасности и обороны Украины от 18 февраля
75
2015 г. со всей очевидностью свидетельствует о том, что в Украине име-
ет место вооруженный конфликт, а не проводится антитеррористическая
операция (АТО).

Литература:
1. Макканн (Mаccann) и другие против Соединенного Королевства. Су-
дебное решение от 27 сентября 1995 г. [Электронный ресурс]. – Режим до-
ступа: http://www.echr.ru/documents/doc/2461489/2461489.htm.
2. Andronicou and Constantinou v. Cyprus (86/1996/705/897) 9 October 1997
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.hrcr.org/safrica/life/
andronicou_cyprus.html.
3. Стандарты Совета Европы в области прав человека применительно
к положениям Конституции Российской Федерации. Право на жизнь // Ин-
формационная система по документам Европейского суда по правам чело-
века и тематическим публикациям [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://www.echr-base.ru/pravo4.jsp.
4. Офіційний сайт Ради національної безпеки і оборони України [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rnbo.gov.ua/ news/2029.html.
5. Семенов В. С. К вопросу о правовой основе вооруженных сил в ООН
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.law.edu.ru/ doc/document.
asp?docID=1130618.
6. Семенов В. С. Вооруженные силы ООН. Практика применения /
В. С. Семенов. – М. : Междунар. отношения», 1976. – 174 с.

Ю. П. Битяк1
Ю. В. Байдін2

Політика національної безпеки

як передумова реалізації державного
суверенітету України

Становлення України як суверенної, незалежної держави розпочався

з прийняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про дер-
жавний суверенітет України та 24 серпня 1991 р. Акту проголошення
1
Доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, перший про-
ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
2
Кандидат юридичних наук
76
незалежності України. Прийняття вказаних документів сприяло активі-
зації досліджень проблем національної безпеки, яка є умовою забезпе-
чення суверенітету і незалежної держави. Суверенітет як невід’ємна
і сутнісна характеристика держави є одним із головних об’єктів забез-
печення національної безпеки. Відтак в умовах глобалізації, зростання
взаємозалежності держав особливої актуальності набуває проблема ви-
значення співвідношення вказаних категорій.
Відомо, що державний суверенітет означає верховенство державної
влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від
любої іншої влади за її межами. Конкретизація змісту цього положення
здійснена передусім у Декларації про державний суверенітет України і в
ряді статей Конституції. Так, ст. 1 Конституції, яка встановлює: Україна
є суверенна і незалежна держава; ст. 2, що суверенітет України поширю-
ється на всю її територію; ст. 5 – право визначати і змінювати конститу-
ційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узур-
повано державою, її органами, або посадовими особами; ст. 16 щодо
екологічної безпеки; ст. 17 щодо захисту і територіальної цілісності
України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки; ст. 18 –
зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки; ст. 19 – органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.
Для реалізації функцій держави в сфері забезпечення національної
безпеки істотне значення мають й інші положення Конституції. Так, ст. 2
вказує, що суверенітет України поширюється на всю її територію; ст. 5 ви-
знає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 передбачає,
що міжнародні договори можуть вважатися частиною національного за-
конодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою; ст. 17 забороняє
розташування іноземних військових баз на території України; ст. 17,
ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, ст. 85 п. 2, 3, ч. 2 ст. 102, ч. 3 ст. 104, п. 1 ст. 116 визна-
чають роль і обов’язки народу і вищих органів державної влади у забез-
печенні суверенітету і незалежності держави і, нарешті, ч. 1 ст. 157 забо-
роняє внесення змін до Конституції, якщо вони спрямовані на ліквідацію
незалежності України. Зазначивши, що зовнішньополітична діяльність
здійснюється на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного пра-
ва, Конституція разом з тим затвердила спрямованість цієї діяльності на
забезпечення національних інтересів та безпеки України (ст. 18).
77
 Крім того, категорія «національна безпека» згадується у статтях 32,
34, 36, 39, 44 Конституції, де передбачено обмеження прав громадян
в інтересах забезпечення національної безпеки; в п. 17 ч. 1 ст. 92 вказу-
ється, що основи національної безпеки визначаються виключно закона-
ми України; відповідно до п. 1, 17 ч. 1 ст. 106 та п. 7 ч. 1 ст. 116 перед-
бачено повноваження Президента та Кабінету Міністрів у сфері націо-
нальної безпеки, а ст. 107 передбачає діяльність Ради національної
безпеки та оборони України, яка є координаційним органом з питань
національної безпеки і оборони при Президентові України.
Особливе значення має п. 1 ст. 106 Конституції, в якому встановлено,
що Президент України забезпечує державну незалежність, національну
безпеку і правонаступництво держави. Фактично йому підпорядкована
сфера державного управління обороною та забезпечення національної
безпеки в цілому, оскільки реалізація цих завдань потребує концентрації
влади і діяльності усіх гілок влади, а також максимально оперативного
прийняття владних рішень. Більш детально конституційні норми регла-
ментується в актах поточного законодавства.
Здобуття Україною незалежності надало актуальності проблемі
формування і реалізації власної політики національної безпеки. Упер-
ше в законодавчій практиці України питанню національної безпеки було
приділено увагу в Декларації про державний суверенітет України у роз-
ділах VII «Екологічна безпека» та IX «Зовнішня і внутрішня безпека».
Визначення поняття «безпека» в Декларації немає, але принциповою
є позиція щодо виділення питань екології в окрему, відмінну від питань
державної безпеки, категорію. Крім того, виходячи зі змісту розділу IX
можна зрозуміти, що сфера внутрішньої та зовнішньої безпеки обмеж-
ується питаннями діяльності силових структур: Збройних сил, внутріш-
ніх військ та органів державної безпеки. До цього розділу включено
норму, що визначає основні напрямки розбудови системи національної
безпеки України після здобуття незалежності: Україна проголошує на-
мір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не бере участі
у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не
приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Установивши ці
орієнтири, українські законодавці тим самим визначили основні на-
прямки розвитку зовнішньополітичної доктрини нашої країни – поза-
блоковість, нейтралітет.
Істотне значення для подальшого розвитку ідей суверенітету та
забезпеченню національної безпеки мало прийняття Конституції
78
28 червня 1996 р., у якій Україна передусім характеризується як суве-
ренна і незалежна держава, що з погляду на важливість цих ознак для
самого існування і повноцінного функціонування держави є цілком
закономірним.
Завдяки розробкам вітчизняних науковців на законодавчому рівні
досить швидко були прийняті важливі нормативно-правові акти, що ви-
значають нормативні основи забезпечення суверенітету. Їх система від-
творює структуру самої національної безпеки і її поділу на підвиди.
Дослідження теоретико-методологічних проблем формування норматив-
но-правової бази з питань забезпечення національної безпеки дозволяє
виявити наступні недоліки: відсутність загальновизнаного науково об-
ґрунтованого понятійно-категоріального апарату; недосконалість теоре-
тико-методологічних засад розроблення правових актів; невизначеність
ієрархії нормативно-правових актів у сфері національної безпеки, пріо-
ритетності під час їх розроблення; дискусійний характер їх змісту та
структури. Вважаємо, що ієрархічна структура нормативно-правових
актів з питань національної безпеки Україні за ступенем впливу відпо-
відного акту на формування і реалізацію політики національної безпеки
і її складових може бути представлена в наступному вигляді:
а) Конституція та Декларація про державний суверенітет України
(слід зазначити, що з огляду на агресію Росії щодо України Верховна
Рада України у грудні 2014 р. скасувала закріплений у Декларації прин-
цип, згідно з яким Україна проголошувалася постійно нейтральною
державою [ ], яка не бере участі у військових блоках (позаблоковий
статус); вказаний крок зумовлений необхідністю пошуку більш ефектив-
них гарантій незалежності, суверенітету, безпеки і територіальної ціліс-
ності України));
б) міжнародні та регіональні правові акти з питань безпеки1, учасни-
цею яких є Україна;
в) закони України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»,
«Про основи національної безпеки України» та «Про організацію обо-
ронного планування» зі змінами, внесеними протягом 2014–2015 рр.,
згідно з якими інтеграція України в європейський політичний, економіч-
ний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС та в євроатлантич-
ний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин
з іншими державами світу в інтересах України, а також поглиблення
1
Статут ООН, Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі,
Паризька хартія для нової Європи (1990 р.), Стамбульський документ (1999 р.).
79
співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою до-
сягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації
визнані ключовими засади внутрішньої політики у сфері національної
безпеки і оборони. Слід зазначити, що хоча зараз і Україна, і НАТО поки
що не готові до постановки питання про членство, але є рішення ще
Бухарестського саміту 2008 р., в якому наголошується на тому, що для
України «двері відкриті»;
г) Стратегія національної безпеки України (2015 р.), яка визначає
систему офіційних поглядів на місце й роль держави у сучасному світі,
її життєво важливі національні цінності, сили, засоби та методи проти-
дії загрозам. Зазначимо, що порівняно з попередньою редакцією нова
Стратегія, по‑перше, не містить положення про дотримання політики
позаблоковості, а також визнання Російської Федерації стратегічним
партнером України, а, по‑друге, її положення узгоджуються із
зобов’язаннями України, які випливають з Угоди про асоціацію між
Україною та ЄС, а також Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020».
Основними цілями Стратегії визнано: мінімізацію загроз державному
суверенітету та створення умов для відновлення територіальної ціліс-
ності України, гарантування мирного майбутнього України як суверен-
ної держави; забезпечення інтеграції України до ЄС та формування
умов для вступу в НАТО. У цілому нова Стратегія повинна стати сво-
єрідною «дорожньою картою» для розробки проектів Концепції розви-
тку сектору безпеки і оборони, Державної програми реформування та
розвитку оборонно­промислового комплексу, а також концепцій і стра-
тегій реформування й розвитку окремих суб’єктів сектору безпеки
і оборони (МВС, СБУ, ДПС тощо);
ґ) доктрини, стратегії, концепції окремих напрямків забезпечення
національної безпеки (наприклад, Воєнна (в редакції 2015 р.), Морська
доктрина, Концепція розвитку сектору безпеки і оборони (розроблено
проект), Концепції технічного захисту інформації, Доктрина інформа-
ційної безпеки (в редакції 2014 р.), Стратегія кібербезпеки України (роз-
роблено проект) тощо);
д) закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну
безпеку», «Про виключну (морську) економічну зону», «Про організацію
оборонного планування» тощо, норми яких регламентують відносини
з реалізації відповідної складової національної безпеки;
е) програми, що містять деталізацію діяльності суб’єктів забезпе-
чення національної безпеки в конкретній обстановці, наприклад: Дер-
80
жавна комплексна програма реформування і розвитку Збройних Сил
України на період до 2017 року (виконання заходів Програми зупинено
Указом Президента України у 2014 р.), Стратегічний оборонний огляд
тощо.
У цілому слід зазначити, що в Україні існує розгалужена ієрархічна
система нормативно-правових актів в сфері забезпечення національної
безпеки, яка суттєво оновлена протягом 2014–2015 років відповідно до
сучасних викликів і пріоритетів, що постали перед Україною.
Аналіз стратегій (доктрин, концепцій) національної безпеки України
та провідних країн світу дозволяє дійти висновку, що доктринальне ба-
чення національної безпеки передбачає виокремлення низки структурних
елементів:
по‑перше, фундаментальні (усталені) національні інтереси, під яки-
ми прийнято розуміти ті, які безпосередньо зачіпають суверенітет і те-
риторіальну цілісність держави, забезпечують невтручання у внутрішні
справи інших держав, а відтак є умовою існування держави як незалеж-
ного і самодостатнього суб’єкта міжнародного права;
по‑друге, місія країни на даному історичному етапі (власне доктрина,
що відображає національні інтереси в конкретному їх розумінні вищими
органами державної влади). Даний елемент визначається для себе не
будь-якою державою, а лише тією, яка позиціонує себе в ролі загально-
світового або регіонального лідера (на сучасному етапі це США, Росія,
Франція, Велика Британія, Китай). Реалізація такої місії має не лише
раціональний характер – однією з цілей її реалізації є слава, яка полягає
у визнанні іншими народами твоєї переваги;
по‑третє, визначення потенційних загроз державі, перелік і ступінь
небезпечності яких для кожної держави має індивідуальний характер,
що не означає неможливість виокремлення певних універсальних для
усіх країн загроз (наприклад, військова загроза, тероризм, кіберзлочин-
ність, наркоторгівля тощо). З огляду на загрози суверенітету, територі-
альній цілісності, а відтак і національній безпеці, що постали протягом
останніх двох років, вище політичне керівництво Україна суттєво пере-
глянуло як перелік, так і ступінь загроз, що відображено у законах
України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та «Про осно-
ви національної безпеки України» та Стратегія національної безпеки
України;
по‑четверте, перелік потенційних противників (ворогів) держави.
В якості таких ворогів сьогодні можуть розглядатися як окремі держави
81
чи їх союзи, так і окремі військово-політичні, релігійні, сепаратиські,
екстриміські1 та інші2 угрупування або навіть окремі особи3. Максималь-
но повно і детально перелік супротивників викладено в Стратегії націо-
нальної безпеки США (розділ V). Україна до 2014 р. не визначала кон-
кретні країни в якості свої супротивників. Однак нова Воєнна доктрина
України офіційно констатує, що воєнним противником України є Росій-
ська Федерація, що ставить завдання з передислокації військових частин
і з’єднань і створення належної військової інфраструктури у східних та
південних областях;
по‑п’яте, конкретні цільові установки, що розробляються і втілюють-
ся не лише вищими органами державної влади, що наділені повноважен-
нями стосовно вироблення політики національної безпеки, але й усіма
іншими суб’єктами (як державними, так і не державними) національної
безпеки.
Україна сьогодні фактично заново створює основи своєї націо-
нальної безпеки і оборони, виходячи з власних національних інтер-
есів. Для того, щоб забезпечення національної безпеки здійснювало-
ся на належному рівні, необхідно чітко уявляти, що є її об’єктом та
суб’єктом. Специфіка досліджуваного механізму викликана перш за
все багатогранністю об’єктів національної безпеки. Об’єктом безпеки
є національні інтереси, національні цінності, структурні елементи
національної безпеки. Так, відповідно до ст. 3 Закону «Про основи
національної безпеки України» основними з них є: людина і громадя-
нин, їхні конституційні права та свободи; суспільство, його духовні,
морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні
цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природ-
ні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територі-
альна цілісність і недоторканність. Виходячи з цього, виділяються три
рівні основних об’єктів безпеки: громадянин (людина) – його права
та свободи; суспільство – його духовні і матеріальні цінності; держа-
ва – її суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність і не-
доторканність кордонів.
1
Наприклад, Аль-кайда, Ісламський джихад, бригади мучеників аль-Акси, Тигри
звільнення Таміл-Ілама тощо.
2
Мова йде про нарко-картелі, організації нелегальної торгівлі зброєю і людьми,
пірати, кіберзлочиннісь тощо.
3
Наприклад, президент Іраку С. Хусейн, лідер Лівії М. Каддафі, лідер Аль-кайди
Усама бін Ладен.
82
 Безумовно, вказані рівні є динамічними, бо їх місце та роль визна-
чаються багатьма характеристиками, а саме: характером суспільних
відносин, видом політичного режиму, сукупністю внутрішніх і зовнішніх
загроз національній безпеці в конкретний історичний період розвитку
держави.
Основним суб’єктом національної безпеки є держава, яка, згідно
з Конституцією (ст. 3, 27, 28, 29), забезпечує безпеку кожній людині
і громадянину, їх життю, здоров’ю, честі, гідності, особистій недоторка-
ності на території України, а також своїм громадянам і за її межами.
Держава виконує свої функції у сфері національної безпеки через органи
законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації і грома-
дян. Забезпечення безпеки особи, суспільства і держави здійснюється на
основі розмежування повноважень основних суб’єктів системи націо-
нальної безпеки. До таких суб’єктів слід віднести осіб, які забезпечують
захист об’єктів безпеки, зокрема суверенітету держави. Відповідно
до ст. 4 Закону «Про основи національної безпеки України» до основних
суб’єктів забезпечення національної безпеки віднесені: Президент Укра-
їни, Верховна Рада; Кабінет Міністрів; Рада національної безпеки і обо-
рони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура
України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самовряду-
вання; Збройні сили України, Служба безпеки України, Служба зовніш-
ньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші
військові формування, утворені відповідно до законів України; громадя-
ни України, об’єднання громадян.
Аналізуючи чинне законодавство та державно-правову практику
щодо забезпечення національної безпеки, можна зазначити, що провідну
роль у даному процесі відіграють державні інституції, основним призна-
ченням яких і є максимальне використання державно-владних повно-
важень і ресурсів для забезпечення національної безпеки. Однак, забез-
печення національної безпеки – це не прерогатива державних органів,
але й справа всього суспільства. Дане положення випливає із ст. 17
Конституції, в якій зазначено, що захист суверенітету і територіальної
цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної без-
пеки є також справою всього Українського народу. Справедливість цієї
тези доводить аналіз ролі і ступеню участі інститутів громадянського
суспільства і окремих індивідів у забезпеченні обороноздатності і на-
ціональної безпеки. Отже, механізм забезпечення національної безпеки
83
України спирається на діяльність як державних інституцій, так і структур
громадянського суспільства, які покликані спільно, але з урахуванням
притаманних їм методів і засобів, вирішувати передбачені Стратегією
національної безпеки України завдання.

І. В. Яковюк1

РОЗБУДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ЄВРОПИ В ХХ – ХХІ ст.:

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Найбільш революційні за наслідками зміни у державно-правовому

й соціально-економічному розвитку європейських країн відбулися у дру-
гій половині ХХ ст. і пов’язані передусім зі створення Європейських
співтовариств, які трансформувалися у потужний насамперед в еконо-
мічному плані наднаціональний Європейський Союз. Хоча XXI ст. лише
розпочалося, проте воно вносить суттєві корективи і якісні зміни в гло-
бальні процеси, які невідворотно втягують в себе й європейські країни.
Хоча вказані процеси обумовлені зазвичай політичними та економічни-
ми факторами і впливають передусім на бізнес середовище і політичну
сферу в окремій країні, регіоні чи світу в цілому, водночас дедалі біль-
шого значення набувають їх соціальні наслідки, а тому невипадково
в експертних прогнозах звучить думка про те, що саме соціальні про-
блеми будуть визначати специфіку нового століття. Якщо вказаний ви-
сновок стосовно окремих регіонів чи світу в цілому виглядає поки що
дискусійним, то на національному рівні дане твердження виглядає цілком
обґрунтованим, про що свідчить доповнення традиційних засад консти-
туційного ладу принципом соціальної державності [1; 2; 3].
Після Другої світової війни у західноєвропейських країнах здійсню-
валося правове регулювання соціальної політики, однак недоліком було
те, що воно забезпечувало лише мінімальну соціальну допомогу і по-
требувало корегування відповідно до соціально-економічних потреб
суспільства, які зазнавали постійних змін. Слід зазначити, що з самого
початку кожна країна формувала систему соціального захисту, виходячи
з конкретних національних умов і відповідно до пануючої ідеології, роз-
становки політичних сил і відповідно до вимог часу. Існування в Європі
1
Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
84
декількох доволі відмінних моделей соціальної держави, що по‑різному
взаємодіють з громадянським суспільством і ринковою економікою,
робили завдання стосовно гармонізації соціальної політики держав-чле-
нів ЄС таким, що надзвичайно важко досягнути.
Однак поступово на рівні національних урядів і інститутів Європей-
ських співтовариств усвідомлюється той факт, що формування соціаль-
ного простору, в рамках якого забезпечуються рівні можливості для усіх,
хто мешкає в його межах, дозволить уникнути нерівномірного соціально-
економічного і правового розвитку держав-членів, появи Європи «різних
швидкостей», що призвело б до відтворення на комунітарному рівні іс-
нуючих у соціальній сфері відмінностей.
Соціальна політика об’єднаної Європи пройшла в своєму розвитку
декілька етапів. Удосконалення механізмів її функціонування, розширен-
ня компетенції наднаціональних інститутів, створення нових структур,
здатних конструктивно співпрацювати з національними урядами в пи-
танні реалізації соціальної функції, завжди були обумовлені потребами
економічної і лише наприкінці ХХ ст. – політичної інтеграції. Відтак,
зазначає В. І. Сало, дискусії з приводу співвідношення національного
і наднаціонального рівнів влади ніколи не припинялися і залежно від
конкретно історичних умов і потреб торкалися тих чи інших напрямів
регулювання соціальної сфери. Отож розширення компетенції інститутів
ЄС у соціальній сфері відбувалося надзвичайно повільно [4, с. 161].
Оновлення парадигми соціального розвитку і соціальної політики
в ЄС відбувалося послідовно і поступово, з урахуванням попередніх до-
сягнень держав-членів і співтовариства в цілому, існуючих національних
традицій, виходячи з глибокого аналізу поточного стану і перспектив
його розвитку, на основі політично продуктивних і відповідальних прин-
ципів соціальної рівноваги (соціальної справедливості, соціальної со-
лідарності, соціальної згуртованості та соціальної інтеграції) і діалогу
[5, с. 299]. Як наслідок, рівень централізації соціальної політики на
наднаціональному рівні значною мірою визначався характером проблем,
які поставали перед інтеграційним об’єднанням, особливостями відпо-
відного етапу розвитку.
Не дивлячись на те, що між членами ЄС зберігалися розбіжності як
в баченні призначення соціальної політики [6, с. 7–8 ], так і її змісті,
переважна більшість з них (окрім Великобританії та Ірландії) задекла-
рували прагнення привести національні соціальні моделі у відповідність
з моделлю, яка отримала назву Європейська соціальна модель (далі –
85
ЄСМ), чим зайвий раз підтвердили відданість європейським гуманітар-
ним цінностям, спільним інтересам і правам людини, а також намір до-
сягнути рівноваги між економічним зростанням і соціальною справед-
ливістю. Таким чином, запроваджуючи ЄСМ, європейські уряди мали
на меті досягти суттєвого покращення добробуту і підвищення рівня
економічного розвитку Союзу в цілому і кожної держави-члена зокрема,
забезпечення ефективного функціонування економіки і справедливий
розподіл суспільного багатства.
Будівництво єдиного соціального простору в Європі активізувало-
ся у другій половині 1980‑х рр. і було пов’язане з необхідністю отри-
мання широкої соціальної підтримки інтеграційного процесу, який
вийшов на рівень перетворення Європейських Співтовариств у Євро-
пейський Союз. Соціальна політика ЄС визнана одним з ключових
інструментів інтеграції після прийняття Єдиного європейського акта
(далі – ЄЄА). Саме в цей період починається позиціювання спільноти,
що склалася в рамках Європейських співтовариств, як соціально-по-
літичної цивілізації нового типу, основу якої становлять демократії
європейського зразка, соціально орієнтована ринкова економіка, право-
ва і соціальна держава. ЄЄА вніс у порядок денний таке складне за-
вдання, як формування єдиного соціального простору в межах Співто-
вариства. Він незначною мірою розширив компетенцію наднаціональ-
них інститутів у соціальній сфері (при дотриманні принципу
субсидіарності [12]), однак йому вдалося порушити принцип одно-
стайності під час вирішення питань, пов’язаних з безпекою і здоров’ям
трудящих. Ще однією новацією, запровадженою ЄЄА, стало визнання
ролі соціальних партнерів як неодмінних учасників втілення в життя
комунітарної соціальної політики.
Реалізація завдання стосовно розбудови соціального співтовариства
потребувала зміни існуючих підходів і вони відбулися. Так, Договір про
ЄЕС було доповнено розділом «Економічне і соціальне з’єднання», ст. 118а,
яка передбачила відповідальність країн-членів за розв’язання соціальних
проблем, ст. 22, яка поклала на Комісію обов’язок щодо сприяння діа-
логу між соціальними партнерами. Однак найсуттєвішою новацією
стало порушення принципу одностайного голосування – передбачалося,
що питання, пов’язані з безпекою і здоров’ям трудящих, приймаються
кваліфікованою більшістю голосів.
Подальшим суттєвим кроком на шляху формування європейської
соціальної моделі стало прийняття у 1989 р. Хартії основних соціальних
86
прав трудящих Співтовариства, яка закріпила 12 базових прав: на працю
у будь-якій країні-члені; на справедливу винагороду за працю; на по-
кращення умов життя і праці; на соціальний захист відповідно до правил
країн-членів та інші. Хартія, яка мала не юридичний, а політичний ха-
рактер, не розширила компетенцію Співтовариства в соціальній сфері.
Однак саме в ній була реалізована спроба конкретизувати зміст Європей-
ської соціальної моделі.
Розширення правової бази соціальної політики було здійснено в ре-
зультаті підписання Маастрихтського договору щодо заснування Євро-
пейського Союзу, який доповнив Договір про заснування ЄЕС розділами
VIII «Соціальна політика, освіта, професійне навчання і молодь» і XIV
«Економічне і соціальне з’єднання». У свою чергу Амстердамський до-
говір передбачив активізацію соціальної політики і гармонізацію націо-
нального соціального законодавства. Під соціальною політикою ЄС,
починаючи з даного моменту прийнято розуміти, по‑перше, розробку
концепції діяльності ЄС у соціальній сфері; по‑друге, виявлення детер-
мінант, що гарантують якість життя, усталений розвиток, конкурентоз-
датність та інші найважливіші показники всебічного зростання потенці-
алу ЄС; по‑третє, створення на цій основі комплексної системи заходів
і програм, соціальних технологій, що забезпечують соціальну стабіль-
ність, подолання внутрішніх протиріч і боротьбу між різними суспіль-
ними силами; по‑четверте, формування механізму забезпечення інтер-
есів ЄС і вирішення відповідних завдань у соціальній сфері; по‑п’яте,
прогнозування соціального майбутнього ЄС, шляхів соціального розви-
тку нового суспільства, що інтегрується, можливих наслідків цього
складного і багато в чому суперечливого процесу [8, c.12]. Це означає,
що сучасна соціальна політика ЄС стала більш змістовною, аніж на по-
передніх етапах інтеграції, коли її завдання обмежувалися вирішенням
питань оплати і умов праці, професійної підготовки, пенсійного забез-
печення і соціальної допомоги.
Серед прийнятих документів особливий інтерес становить Протокол,
який вперше закріпив право ЄС на здійснення соціальної політики і ви-
значив межі його втручання. Ці договори із додатками та «Програма
соціальних дій» визначають нині юридичну основу соціальної політики
Союзу і забезпечують правові умови для реалізації проголошених у Хар-
тії прав. Прийняті документи засвідчили усвідомлення європейцями
необхідності приділяти увагу проблемам, що визначають зміст поняття
«соціальний вимір».
87
 Поняття «соціальний вимір» фокусує соціальні наслідки кожного
з напрямів політики ЄС, а діяльність Союзу розглядається крізь призму
існуючих у його рамках соціальних проблем. Запровадження поняття
«соціальний вимір» слід трактувати як намір Євросоюзу «повернутися
обличчям до людини» і будувати всю свою діяльність відповідно до со-
ціальних норм, попереджаючи розвиток такої проблеми, як «соціальний
демпінг». У географічних кордонах ЄС соціальний вимір виражається
через створення єдиного соціального простору – категорії, що означає
простір, у межах якого відповідно до права ЄС реалізується соціальна
політика Союзу [8, c. 7–9].
На початку 1990‑х рр. об’єднана Європа зіткнулася з низкою проблем
у соціальній сфері, серед яких головне місце посідають дві: по‑перше,
розширення компетенції інститутів і органів ЄС, яка б дозволила їм
оперативно й ефективно здійснювати заходи в рамках реалізації націо-
нальними урядами соціальної функції держави; і, по‑друге, реалізація
принципів конвергенції (економічного і соціального вирівнювання дер-
жав-членів ЄС) і гармонізації національних систем соціального захисту.
Вказані проблеми набули особливої значущості на фоні зростання не-
гативного ставлення європейців до проблеми соціальної нерівності.
Необхідність здійснення політики економічного і соціального ви-
рівнювання виникла перед об’єднаною Європою не вперше. Вступ
у 1973 р. до інтеграційного об’єднання Великої Британії, Ірландії та
Данії вперше поставив перед Європейськими співтовариствами завдан-
ня стосовно спільних дій відмінних за станом соціально-економічного
розвитку партнерів. Відповіддю на цей виклик стало заснування в 1975 р.
Європейського фонду регіонального розвитку, діяльність якого була
спрямована на підтримку програм регіонального розвитку. Набуття
членства в ЄС Грецією, Іспанією і Португалією ще більше загострило
проблему існуючих у рамках Співтовариств диспропорцій. Однак най-
більш значні проблеми перед ЄЕС постали у зв’язку із поетапною інте-
грацією країн ЦСЄ, які суттєво відставали від соціальних стандартів ЄС.
У цьому зв’язку виникла загроза збільшення в Євросоюзі соціального
демпінгу. Конфлікт «старої» і «нової» Європи полягає в тому, що робіт-
ники «старих» держав-членів зіткнулися з конкуренцією на ринку праці
з боку робітників «нових» членів Союзу, які погоджуються працювати
за меншу заробітну платню. Ця ситуація створила очевидні переваги для
бізнесу «старих» членів ЄС, який отримав дешеву робочу силу, однак
профспілковому руху цих же країн вона завдала нищівного удару. Со-
88
ціальний демпінг легальних мігрантів з країн ЦСЄ викликав стурбова-
ність не лише профспілок, але й місцевого населення, яке відчуло за-
грозу своєму високому рівню життя.
Вирішити проблему шляхом запровадження обмежень на міграцію
робочої сили у рамках Європейського Союзу неприпустимо, оскільки це
грубо порушує одну з чотирьох свобод, на основі яких сформовано єди-
ний внутрішній ринок, – свободи вільного пересування осіб. Одним
з шляхів вирішення проблеми є запровадження на рівні ЄС поетапних
заходів із інтеграції ринків робочої сили нових держав-членів до загаль-
ноєвропейського ринку праці. Такі заходи, що мають імперативний ха-
рактер, традиційно зазначаються в протоколах до договорів про приєд-
нання. Однак цей шлях має і певні вади, оскільки в протоколах вміщено
обмежений перелік вимог у сфері соціальних і трудових відносин, яким
мають відповідати нові держави-члени. Як наслідок, стосовно значного
кола відносин, що входять до предмета соціального і трудового права
ЄС, вимоги стосовно їх адаптації до відповідних загальноєвропейських
стандартів ніде не закріплюється.
Протиставлення економічних і соціальних прав, а також розмивання
соціальних стандартів між «старими» і «новими» членами Союзу По-
грожує ЄС процесом дезінтеграції, що змушує інститути Союзу реагу-
вати на проблему. Європейський Парламент у 2008 р. ухвалив спеціаль-
ну Резолюцію (European Parliament resolution of 22 October 2008 on
challenges to collective agreements in the EU (2008/2085) INI)), в якій на-
голосив на тому, що неприпустимо надавати перевагу економічним
правам над правами соціальними. Парламент також закликав національ-
ні уряди спільно виробити заходи, які б обмежили соціальний демпінг
між державами-членами ЄС.
Відданість ідеї забезпечення соціальних прав продемонстрував голо-
ва Європейської комісії Ж. М. Баррозу у посланні до Європарламенту
(2009 р.), у якому зазначив, що соціальні права, зокрема право на страйк
і на об’єднання, мають фундаментальне значення для європейської мо-
делі суспільства. Під час виступу на пленарному засіданні Європейсько-
го парламенту 15 вересня 2009 р. він зробив наголос на декількох прин-
ципових для Комісії позиціях: а) фінансова криза потребує постійної
уваги до соціального виміру від усіх рівнів влади, на яких приймаються
рішення; б) пріоритетом Європейської комісії залишатиметься забезпе-
чення високого рівня зайнятості і соціальної об’єднаності; в) неприпус-
тиме протиставлення свободи пересування і соціальних прав; г) Комісія
89
буде послідовно боротися із соціальним демпінгом незалежно від форми
його прояву; д) Європейський Парламент спільно з Радою мають роз-
робити законодавчий акт, який врегулює проблеми, що виникли у зв’язку
із демпінгом робочої сили [7].
Про тенденцію до посилення ролі комунітарних інститутів ЄС у здій-
сненні соціальної політики на сучасному етапі свідчить розширення
їхніх функцій у цій сфері. Так, сьогодні вони займаються: розробкою
стратегії соціального розвитку ЄС, рамкових програм соціальних дій та
загальних орієнтирів; проведення досліджень з проблематики сприяння
соціальному діалогу; аналізом ситуації і контролем за дотриманням
узгодженого курсу і виконанням прийнятих рішень у державах-членах,
а в необхідних випадках – розробкою рекомендацій національним уря-
дам; координацією дій держав-членів; розробкою наднаціональних
нормативних актів із соціальних питань і контролем за їх імплементаці-
єю в національне законодавство; розробкою і здійсненням власних іні-
ціативних програм, що фінансуються з коштів бюджету ЄС, за рахунок
кредитів Європейського інвестиційного банку та інших джерел [9].
Історія європейської інтеграції переконливо доводить, що процеси
економічної і політичної інтеграції значною мірою визначаються ступе-
нем сумісності соціального простору країн, які беруть у ній участь,
оскільки формування цілісного суспільного організму передбачає певний
обов’язковий вихідний рівень якісної сумісності його складових за осно-
вними параметрам, у тому числі й соціальними. Однак, в ЄС досі не всі
країни дотримуються єдиного погляду на соціальну політику, а отже, між
державами-членами існують досить суттєві відмінності за ступенем со-
ціально-економічного розвитку і кожний етап розширення Союзу лише
підкреслює існуючу диференціацію.
Аналіз реалізації політики соціального захисту засвідчує, що в ЄС
існують суттєві відмінності між державами-членами за рівнем витрат на
соціальний захист [10, с. 601–602]. При цьому вони лише частково
пов’язані з різницею в рівні добробуту і цін. Значно більше вони відо-
бражають існуючі відмінності в національних системах соціального
захисту, стосовно уніфікації яких на рівні Союзу існує чітка заборона,
у демографічних тенденціях, рівні безробіття, а також інших соціальних
інституційних та економічних факторах. При цьому показники соціаль-
них витрат Іспанії, Португалії та Ірландії доводять, що членство в ЄС
автоматично не призводить до швидкого вирівнювання існуючих на
момент вступу відмінностей у стандартах соціального забезпечення між
90
новими і старими членами Союзу. Разом з тим за межами ЄС існують
країни, які за показниками соціальних витрат перебувають фактично на
одному рівні з державами ЄС, які є лідерами в проведенні соціальної
політики. Отже, рівень соціального захисту обумовлюється не стільки
членством в ЄС, скільки ефективною соціальною політикою національ-
них урядів, а також діяльністю інститутів ЄС, які здатні впливати на
соціальну політику держав-членів за допомогою Структурних фондів.
У березні 2010 р. Європейська комісія розробила і ухвалила на най-
ближчі десять років нову стратегію економічного розвитку «Європа
2020: стратегія розумного, усталеного і всеосяжного зростання» [11].
Одним із завдань Стратегії є забезпечення всеосяжного зростання, яке
має забезпечити людям нові можливості за допомогою високого рівня
зайнятості, інвестицій у знання і навички, боротьби з бідністю і удо-
сконалення ринку праці, навчання і соціального захисту, які разом
сприяють побудові згуртованого, більш соціально однорідного суспіль-
ства. При цьому для посилення територіальної єдності результати
економічного зростання мають були поширені на весь ЄС, включаючи
віддалені регіони. Таким чином, нині і на найближчі десять років Єв-
ропейський Союз обумовлює успіх розвитку економічної інтеграції
реальними досягненнями в соціальній політиці, що підкреслює роль
останньої в пріоритетах ЄС.

Література:
1. Яковюк І. В. Реалізація соціальної функції держави в умовах європей-
ської інтеграції / І. В. Яковюк // Державне будівництво та місцеве самовря-
дування: зб. наук. пр. – 2004. – № 7. – С. 40–48.
2. Яковюк І. В. Проблеми становлення й розвитку соціального права
в Європі: історико-правовий аналіз / І. В. Яковюк // Юридичний науковий
електронний журнал. – 2014. – № 5. – С. 164–167.
3. Головащенко О. С., Окладна М. Г. Європейський соціальний простір:
проблеми формування / О. С. Головащенко, М. Г. Окладна // Юридичний
науковий електронний журнал. – 2015. – № 3. – С. 12–14.
4. Сало В. І. Внутрішні функції держави в умовах членства в Європей-
ському Союзі : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Володимир Ігорович
Сало. – Х., 2008. – С. 161.
5. Люблинский, В. В. Социальная политика в условиях трансформации
общества в странах Запада : вторая половина XX – начало XXI в. : дис. … д-ра
полит. наук : 23.00.02 / Виктор Викторович Люблинский. – М., 2005. – С. 299.
91
 6. Вітте Л. Європейська соціальна модель і соціальна згуртованість: яку
роль відіграє ЄС? / Л. Вітте. – К. : Заповіт, 2006. – 44 с.
7. Position Paper from the European Federation of Building and Woodworkers
on fundamental social rights in the European Union [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.efbww.org/pdfs/FSR%20GB%20new.pdf.
8. Каргалова, М. В. Социальная политика Европейского Союза.
Концептуальные аспекты и тенденции развития в 80–90‑е годы : дис. … д-ра
истор. наук : 07.00.03 / Марина Викторовна Каргалова. – М., 1999. – С. 12.
9. Савич, М. Особенности функционирования механизма социальной
политики Европейского Союза на современном этапе / М. Савич // Белорус.
журнал междунар. права и междунар. отношений. – 2003. – № 2.
10. Яковюк І. В. Правові основи європейської інтеграції: загальнотеоре-
тичний аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 с.
11. Europe 2020: A European strategy for smart, sustainable and inclusive
growth [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ec.europa.eu/eu2020/pdf/
COMPLET%20EN%20BARROSO%20 %20 %20007 %20-%20Europe%20
2020 % 20-%20EN%20version.pdf.
12. Яковюк І. В. Субсидіарність як принцип взаємовідносин національ-
них держав і Європейського Союзу / І. В. Яковюк // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2004. – № 4. – С. 22–30.

В. В. Ладиченко1

АМЕРИКАНСЬКІ СТАНДАРТИ ЯКОСТІ ТА БЕЗПЕКИ

ПИТНОГО ВОДОПОСТАЧАННЯ

Україна й досі відноситься до числа держав, котрі мають низький

рівень забезпечення населення якісною питною водою. Вітчизняна нор-
мативно-правова база в галузі питного водопостачання вимагає вдоско-
налення. Тому актуальним є вивчення досвіду провідних світових країн-
лідерів, які досягли успіху в реалізації програм розвитку і модернізації
систем водопостачання з метою забезпечення своїх громадян якістю
питною водою. Однією з таких країн безумовно є США.
Проблемам нормативно-правового регулювання питного водопоста-
чання приділяло увагу широке коло дослідників, а саме: Антонова С.,
1
Доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права та
порівняльного правознавства Національного університету біоресурсів і природоко-
ристування України
92
Гофман К., Данілов-Данільян В., Балацький О., Данилишин Б., Євстіг-
нєєв С., Запатріна І., Зосименко О., Кишко-Єрлі О., Лебеда Т., Кондра-
тьєв С., Лук’янихін В., Фесянов П., Яроцька О. та ін. Проте американські
стандарти якості та безпеки питного водопостачання ’ малодосліджени-
ми у вітчизняній науці.
Метою статті є з’ясування юридичної природи правового забезпе-
чення якості та безпеки питної води в США, а також американської
системи гарантій, що забезпечують захист та безпеку питної води.
Закон про безпечну питну воду є ключовим федеральним законом,
який регулює питне водопостачання в США [1]. Закон був прийнятий
в 1974 році після широкомасштабних досліджень громадських систем
водопостачання, які виявили значні проблеми в якості питної води і за-
грози здоров’ю людей, спричинені неякісним обладнанням та поганим
управлінням у сфері питного водопостачання [2]. Закон про якісну пит-
ну воду наділив Агентство з охорони навколишнього середовища зна-
чними повноваженнями у сфері визначення стандартів питного водо-
постачання, а окремі штати стали ключовими суб’єктами в забезпеченні
реалізації цих стандартів.
Поправкою до Закону про якісну питну воду, прийнятою в 1986
році, на Агентство з охорони навколишнього середовища було покла-
дено наступні обов’язки: до червня 1989 року розробити нормативи
для 83 показників якості питної води; оприлюднити вимоги до дезін-
фекції та фільтрування питної води; заборонити використання свинце-
вих труб в нових системах водопостачання; розробити програми, спря-
мовані на підвищення якості питної води; заснувати програму з надан-
ня грантів органам державної і муніципальної влади для розвитку
програм захисту підземних вод; встановити правила для моніторингу
викидів [3]. Також були збільшені повноваження Агенції з охорони
навколишнього середовища у сфері виконання положень законодавства
у сфері водопостачання.
Закон про контроль над забрудненням свинцем 1988 р. додав нову
частину F до Закону про безпечну питну воду з метою зменшення по-
казників цинку в питній воді шляхом відмови від свинцевих охолоджу-
вачів води [4].
Найбільші зміни до Закону США про безпечну питну воду були вне-
сені у 1996 році, які полягали у наступному. Після внесення поправок
1996 року в Законі про безпечну питну воду акцент робиться на поперед-
женні забруднення води і посиленому управлінні водним господарством.
93
На окремі штати було покладено обов’язок розробити програми, голо-
вним завданням яких є покращити роботу водогосподарських систем
і запобігати забрудненню джерел води. Окремі штати зобов’язані були
провести оцінку джерел води на їх території і оприлюднити інформацію
про результати оцінки таким чином, щоб будь-яка особа могла з нею
ознайомитися. Оцінка джерел води стала хорошою науковою основою
і необхідною передумовою для створення державних програм, спрямо-
ваних на захист водних ресурсів. На Агентство з охорони навколишньо-
го середовища було покладено обов’язок написати посібник з державних
програм партнерства в сфері захисту водних ресурсів, який має містити
в тому числі і опис технічної та фінансової допомоги, яка може надава-
тися державою окремим суб’єктам. Законом передбачається надання
державних позик на певну діяльність, спрямовану на покращення пит-
ного водопостачання. Також на Агентство з охорони навколишнього
середовища було покладено обов’язок протягом 6 місяців дослідити іс-
нуючі державні програми із захисту водних ресурсів і опублікувати ре-
комендації, які окремі штати можуть використовувати для виконання
вимог Закону про безпечну питну воду. Державні програми повинні
містити: (1) юридичні підстави для забезпечення достатньої технічної,
управлінської та фінансової можливості для дотримання стандартів
питної води новими системами водопостачання; і (2) стратегію надання
допомоги існуючим системам водопостачання, які потребують управлін-
ської, технічної або фінансової допомоги з метою дотримання стандартів
у сфері питного водопостачання [5].
Після внесення поправок 1996 року до Закону про безпечну питну
воду окремі штати повинні були протягом 1 року визначити системи
водопостачання, які не відповідають вимогам законодавства, і доповісти
Агентству з охорони навколишнього середовища про зусилля, направле-
ні на покращення стану цих систем водопостачання. Штати в стратегії
надання допомоги існуючим системам водопостачання визначають прі-
оритети для надання технічної та іншої допомоги в першу чергу тим
системам водопостачання, які потребують допомоги найбільше. Штати
і водогосподарські системи можуть також використовувати стратегії роз-
витку при комплексному плануванні розподілу ресурсів для вирішення
проблем з питань якості / управління питної води.
Забезпечення знань і навичок операторів системи водопостачання
вважається одним з найбільш важливих і економічно ефективних засобів
для зміцнення безпеки питної води. З цією метою Поправка 1996 року
94
до Закону про безпечну питну воду вимагає, щоб всі штати реалізовува-
ли програму сертифікації операторів. Кожен штат повинен або: (а) роз-
робити програму, яка відповідає рекомендаціям, розробленим Агентством
з охорони навколишнього середовища, або (б) забезпечити дотримання
існуючих державних програм, за умови, що вони, по суті, є еквівалент-
ними або відповідають рекомендаціям Агентства. Для систем водопос-
тачання, що обслуговують 3300 чоловік або менше, Агентство з охорони
навколишнього середовища зобов’язане забезпечити відшкодування
(опосередковано через окремі штати) вартості навчання та сертифікації
операторів, які необхідно було здійснити для виконання положень По-
правки.
На додаток до широко обговорюваної нової вимоги, встановленій
в Поправці 1996 року до Закону про безпечну питну воду до систем водо-
постачання здійснювати підготовку звітів щодо стану якості питної води
для забезпечення споживчої довіри, в Поправці 1996 року вказується, що
громадськості має бути забезпечений доступ і до іншої інформації, зо-
крема аналітичних даних і стратегій, розроблених у відповідності з но-
вими програмами, передбаченими Законом про безпечну питну воду.
Вищезазначені положення, які вимагають оприлюднення інформації, яка
стосується питного водопостачання, на думку американських вчених,
передвіщають нову еру участі громадськості в забезпеченні безпечної
питної води, засновану на ідеї, що розуміння і підтримка громадськості
будуть мати життєво важливе значення для вирішення і запобігання
зростаючих загроз якості питної води в найближчі роки [6].
Поправка 1996 року зобов’язала Агентство з охорони навколишньо-
го середовища протягом двох років видати і розіслати поштою кожному
споживачу хоча б один раз на рік звіт з інформацією про джерело пит-
ного водопостачання і про рівень забруднення питної води. Кожен губер-
натор може дозволити системам водопостачання, що обслуговують від
500 до 10000 чоловік опублікувати звіт у газеті, а не відправляти його
поштою. Системи водопостачання, що обслуговують менше 500 чоловік,
від яких губернатор не вимагає розсилки, можуть обрати оприлюднення
звіту шляхом ефективного оголошення, а не розсилки його поштою або
опублікування в газеті.
Особам, які обслуговуються системами питного водопостачання,
повинні бути направлені повідомлення про будь-які порушення націо-
нальних стандартів щодо якості питної води, які можуть спричинити
серйозні негативні наслідки для здоров’я людини в результаті коротко-
95
часного споживання, протягом 24 годин після порушення. Окремі штати
повинні зробити доступними для громадськості щорічні звіти про по-
рушення національних вимог щодо якості питної води в системах гро-
мадського водопостачання в межах штату. Громадськість повинна мати
доступ до повідомлень і мати можливість прокоментувати щорічний
список пріоритетних проектів, які мають право на державне фінансуван-
ня. Окремі штати забезпечують публічність результатів оцінок якості
джерел водопостачання.
Таким чином, можна зробити висновок, що в Поправці 1996 року
значну увагу було приділено поліпшенню інформованості споживачів
щодо якості питного водопостачання.
Агентство з охорони навколишнього середовища зобов’язане вико-
ристовувати три критерії для визначення того, чи необхідне нормативне
регулювання рівня певних забруднювачів: негативний вплив забрудню-
вача на здоров’я людини; забруднення, швидше за все, відбуваються
в системах громадського водопостачання; встановлення нормативів для
домішки представляє реальну можливість для зниження ризиків для
здоров’я людини [].
Нове положення дозволяє пріоритетів ризиків домінуючу у виборі
забруднюючих речовин для регулювання. Агентство з охорони навко-
лишнього середовища активно співпрацює в партнерстві зі штатами,
системами водопостачання, різноманітними організаціями, діяльність
яких спрямована на охорону навколишнього середовища та охорону
здоров’я, науковцями та громадськістю з метою виявлення та ретельно-
го дослідження нерегульованих забруднюючих речовин, які є найбільш
поширеними у питній воді, і можуть представляти загрозу для здоров’я
людей. Агентство з охорони навколишнього середовища видає норма-
тивно-правові акти, які встановлюють критерії для моніторингу нерегу-
льованих забруднювачів і кожних три роки має опубліковувати список,
який містить не більше 30 забруднювачів, які потребують моніторингу.
Окремі штати розробляють план моніторингу, який передбачає експер-
тизу різних за розміром систем водопостачання.
Безперечно, величезним позитивом є той факт, що у США приватно-
промисловий капітал отримує різноманітну допомогу для охорони до-
вкілля. Особливе місце в цій допомозі посідають державні субсидії.
Поряд із прямим субсидуванням промисловості у США широко вико-
ристовується непряме субсидування: субсидії, що надаються муніципа-
літетом, використовуються на будівництво очисних споруд та переробку
96
промислових відходів. Отримання субсидій певною мірою заохочує
подальше інвестування, веде до збільшення поточних витрат американ-
ських корпорацій на охорону довкілля. Додатковими природоохоронни-
ми заходами є зниження податкових ставок, надання пільгових державних
субсидій підприємствам, які реорганізують свої виробництва для змен-
шення шкідливих викидів; заохочення процесів удосконалення автомо-
білів із природоохоронною метою. Завдяки субсидіям органи, що займа-
ються фінансуванням, мають можливість здійснювати функції, подібні
до ліцензування. З цією метою в більшості країн, які використовують
субсидії, чинний порядок, згідно з яким невиконання встановлених вимог
тягне за собою припинення фінансової допомоги [7, с. 147–148].
Одним із найефективніших заходів для забезпечення якісного пит-
ного водопостачання в США є принцип: «забруднювач платить». Пере-
вага цього принципу полягає в тому, що забруднювач має широкий спектр
вибору рішень – забруднювати і платити, зупинити своє виробництво,
інвестувати в очисне обладнання, внести зміни у виробничу технологію,
в номенклатуру виробництва, змінити місце виробництва. Надання під-
приємствам свободи вибору альтернативних рішень щодо плати за за-
бруднення середовища, на думку американських дослідників, створює
певні передумови не лише для зменшення вартості боротьби з забруд-
ненням, а й зменшує виробничі витрати у цілому [8].
Найбільш злісні порушення, наприклад законів про охорону водного
середовища і повітряного басейну, караються штрафом до 25 тис. дол.
за кожен день порушення, а в межах кримінальної відповідальності міри
покарання становлять до 2 років в’язниці [9].
Економічне стимулювання природоохоронної діяльності не обмеж-
ується тільки примусовими методами: важливу роль відіграє політика
надання певних пільг та економічної допомоги підприємствам, які здій-
снюють боротьбу з забрудненням. Набуває розвитку ринковий механізм
природоохоронної діяльності, який передбачає застосування екологічних
субсидій, позик, податків, зборів, штрафів, кредитів і квот, пов’язаних
з викидами шкідливих речовин. Вони дають змогу розподіляти фінансо-
ві ресурси і акумулювати їх на державних рахунках або в спеціальних
фондах [8].
Якість питної води залежить не тільки від технологій очистки, але
в першу чергу від ефективності нормативно-правових актів, які регулю-
ють питне водопостачання. Законодавство США, яке регулює питне
водопостачання, базується на науковій оцінці ризиків, які спричиняють
97
окремі забруднювачі для здоров’я людей. Загальна тенденція розвитку
системи нормативних вимог до якості питної води, що використовується
у США, характеризується зростанням числа показників, що нормуються
та контролюються. Значне місце в законодавстві займають важелі спо-
нукального характеру, а саме субсидії, позики та податкові пільги. Поряд
з цим застосовуються жорсткі заходи покарання для порушників – пла-
тежі та штрафи за забруднення джерел водопостачання. Позитивною
практикою, вартою наслідування, слід вважати забезпечення інформова-
ності споживачів щодо якості питного водопостачання.

Література:
1. TITLE XIV OF THE PUBLIC HEALTH SERVICE ACT SAFETY OF
PUBLIC WATER SYSTEMS (SAFE DRINKING WATER ACT) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.epw.senate.gov/sdwa.pdf
2. The Safe Drinking Water Act [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.waterandhealth.org/?s=safe+drinking+water+act
3. Safe Drinking Water Act Amendments of 1986 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.gpo.gov/fdsys/pkg/STATUTE-100/pdf/STATUTE-
100‑Pg642.pdf
4. The Lead Contamination Control Act of 1988 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www2.epa.gov/aboutepa/lead-contamination-control-and-
asbestos-information-acts-1988
5. Safe Drinking Water Act Amendments of 1996 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www2.epa.gov/enforcement/safe-drinking-water-act-
sdwa-and-federal-facilities
6. Developing Water System Capacity Under the Safe Drinking Water Act as
Amended in 1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epa.gov/
safewater/smallsystems/pdfs/regcoor.pdf
7. Фесянов,П. Державне регулювання забезпечення еколопчної безпеки
на регіональному piвнi: досвід провідних країн світу / П. Фесянов // Вісник
НАДУ. – 2011. – № 4. – С.142–150.
8. Економічні важелі управління природокористуванням [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://buklib.net/books/29042/
9. Раціональне природокористування та заходи по охороні на-
вколишнього середовища [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://studme.com.ua/115105134175/ekologiya/ratsionalnoe_prirodopolzovanie_
mery_ohrane_okruzhayuschey_sredy.htm
98
 А. В. Кухарук1

ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ

АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ВІДПОВІДНО
ДО КОНВЕНЦІЇ ООН ПРОТИ КОРУПЦІЇ

З огляду на глобальний характер проблеми корупції світовою спіль-

нотою напрацьовано низку правил щодо запобігання і протидії цьому
негативному явищу, які знайшли своє втілення в різних нормах міжна-
родного права. Такі норми поряд з положеннями міжнародних актів
«м’якого» права та документів ненормативного характеру, а також нада-
ними на їх основі рекомендаціями встановлюють низку інструментів, які
необхідно або доцільно імплементувати на державному рівні, аби бо-
ротьба з корупцією була ефективною.
Основним, найбільш важливим, комплексним та універсальним між-
народно-правовим актом у сфері запобігання і протидії корупції є Кон-
венція ООН проти корупції від 31.10.2003 р. (далі – Конвенція), учасни-
цями якої на сьогодні є 177 держав. У порівнянні з іншими міжнародни-
ми договорами Конвенція охоплює найбільш широкий спектр
антикорупційних заходів. Відповідно, Конвенція не залишає осторонь
питання розроблення і здійснення політики протидії корупції, встанов-
лення та заохочення ефективних практик запобігання корупції.
Пункт перший статті 5 Конвенції покладає на держав-учасниць
зобов’язання згідно з основоположними принципами своєї правової сис-
теми, розробляти й здійснювати або проводити ефективну скоординовану
політику протидії корупції, яка сприяє участі суспільства і яка відображає
принципи правопорядку, належного управління державними справами
й державним майном, чесності й непідкупності, прозорості й відповідаль-
ності. Однією із складових формування та реалізації антикорупційної
політики Конвенція визначає оцінку ефективності здійснюваних заходів –
відповідно до пункту третього статті 5 Конвенції кожна Держава-учасни-
ця прагне періодично проводити оцінку відповідних правових інструмен-
тів й адміністративних заходів з метою визначення їхньої адекватності
з точки зору запобігання корупції та боротьби з нею. Крім того, пункт
третій статті 61 Конвенції зазначає про те, що кожна Держава-учасниця
розглядає можливість здійснення контролю за своєю політикою і за прак-
1
Радник Антикорупційного проекту для України Організації економічного спів-
робітництва та розвитку
99
тичними заходами боротьби з корупцією, а також проведення оцінки їхньої
ефективності й дієвості [1]. Вказані норми містять факультативні поло-
ження щодо відповідної оцінки, які вказують лише на прагнення Держав –
учасниць або розгляд ними можливості її проводити.
Коментуючи статтю 5 Конвенції, Управління ООН з наркотиків і зло-
чинності (далі – УНЗ ООН) зазначає, що однією із складових зусиль із
підвищення ефективності антикорупційної політики є регулярна оцінка
наслідків застосування чинних заходів для з’ясування того, наскільки
вони забезпечують досягнення очікуваних результатів. З плином часу
можлива також зміна технологічних, соціально-економічних та інших
умов, які можуть потребувати внесення коректив. Для проведення такої
оцінки можуть використовуватися спеціалізовані органи або науково-до-
слідні установи, громадянське суспільство або установи публічного
сектору, наділені наглядовими функціями [3, c. 25].
У Технічному керівництві з реалізації Конвенції в аспекті імплемен-
тації її статті 5 зазначається про оцінку відповідних інституційних,
правових та процесуальних норм з метою посилення послідовної та
скоординованої стратегії боротьби з корупцією [4, с. 3]. Крім того, йдеть-
ся про те, що Держави-учасниці повинні розробляти антикорупційну
стратегію на основі оцінки ризиків, при чому така оцінка має базуватися
на відповідній інформації чи статистичних даних. Корисні дані можуть
включати аудиторські звіти за результатами перевірки державних органів,
що можуть містити ознаки корупційних діянь при використанні держав-
них фондів чи демонструвати недоліки в процедурах контролю та звіт-
ності. Також будуть корисними інші статистичні дані, які мають відно-
шення до обставин та умов, що превалюють в державі. Необхідно до-
ручити відповідним органам провести спеціальне наукове дослідження
з метою виявлення причин, тенденцій та вразливих місць. Отримані
в результаті такого дослідження інформація та дані повинні лягти в осно-
ву оцінки ризиків або вразливості з метою виявлення тенденцій, причин,
типів, поширеності й серйозності або впливу корупції. Це допоможе
розширити розуміння сфер діяльності та секторів економіки, вражених
корупцією, а також створити основу для розробки превентивної страте-
гії, яка базуватиметься на відповідній політиці та практиці ефективного
запобігання та виявлення корупції [4, с. 3].
Як відправна точка процесу розробки стратегії має бути здійснений
збір, співставлення та аналіз інформації про те, які сфери діяльності
вражені корупцією та чому [4, с. 6].
100
 Наведене підтверджує, що така оцінка відіграє засадничу роль у про-
цесі формування та реалізації державної антикорупційної політики,
оскільки саме результати зазначеного аналітичного процесу мають бути
покладені в основу програмних документів щодо боротьби з корупцією,
визначення їх напрямків та пріоритетів, змісту запланованих заходів,
строку їх дії тощо, а також їх коригування на підставах результатів про-
веденого аналізу.
Узагальнюючи складові інструменту оцінки природи та поширенос-
ті корупції, УНЗ ООН ще у 2004 році надало рекомендації стосовно
етапів та структури проведення такої оцінки.
Так, пропонується проведення оцінки на двох основних стадіях:
1) на попередній стадії для допомоги розробки антикорупційної
стратегії, визначення її пріоритетів, вирахування строку дії стратегії та
визначення ресурсів для її імплементації. Така попередня оцінка повинна
охоплювати усі сектори публічної адміністрації та за необхідності при-
ватний сектор, аби деталі не були упущені. Зібрані на цій стадії дані
мають слугувати відправною точкою для подальшої оцінки прогресу;
2) на подальшій стадії з метою оцінки прогресу у порівнянні з ба-
зовими показниками попередньої стадії та надання періодичної інфор-
мації про імплементацію елементів стратегії та їх вплив на корупцію,
а також допомоги в прийнятті рішень як елементи або стратегії можуть
бути адаптовані на основі даних про їх успішність або невдалу реаліза-
цію.
При цьому оцінка має також допомагати встановлювати зрозумілі та
обґрунтовані цілі стратегії або її елементів, вимірювані індикатори їх
виконання; підвищувати обізнаність основних зацікавлених учасників
та громадськості про справжню природу, поширеність та вплив корупції;
надати основу для допомоги іншим державам в їх зусиллях з подолання
корупції.
Серед типів даних, які доцільно охопити в рамках оцінки, зазнача-
ються такі як: інформація про сфери, де стається корупція; інформація
про типи корупції; дані про втрати від корупції та вплив корупції; фак-
тори, які сприяють корупції, або асоціюються з нею; суб’єктивне сприй-
няття корупції залученими до неї особами чи тими, на кого вона впливає
[6, c. 71–72].
Крім того, УНЗ ООН рекомендує використовувати такі методи збору
інформації: аналіз документації, соціологічні опитування, фокус-групи,
аналіз практичних ситуацій, безпосередні ситуативні дослідження, про-
101
фесійна оцінка правових та інших положень й практик, оцінка інституцій
та відносини між ними [6, c. 73–75].
Продовжуючи роботу над сприянням імплементації Конвенції, у груд-
ні 2010 року Міжурядова робоча група відкритого складу із запобігання
корупції прийняла довідковий документ, підготовлений Секретаріатом
Конференції Держав-учасниць Конвенції, під назвою «Методології,
в тому числі засновані на фактах способи оцінки особливо вразливих
для корупції сфер в публічному та приватному секторах».
У документі робоча група крім приведення окремих прикладів про-
ведення оцінки, наголосила на відсутності єдиної методики проведення
точної та стандартизованої оцінки корупції та вразливих для неї сфер.
Застосовувані до останнього часу підходи втілилися у стандартному
статистичному апараті (поняття, методи і засоби обстеження, показники),
а в умовах відсутності стандартів дослідження часом приносять гнітючі
результати [5, c. 11].
Таким чином, не дивлячись на факультативний зміст положень зга-
даних норм Конвенції, сама їх наявність, так само як і велика кількість
наведених деталізованих допоміжних рекомендацій з їх імплементації
засвідчує доцільність закріплення Державами – учасницями у внутріш-
ньому законодавстві та забезпечення практичної реалізації такого інстру-
менту, як періодична оцінка адекватності та ефективності існуючих ін-
струментів та здійснюваних заходів із запобігання і протидії корупції, як
засобу сприяння відповідності антикорупційної політики вимогам пунк-
ту першого статті 5 Конвенції.
Цілком справедливим є твердження групи українських дослідників
про те, що оцінювання ситуації з поширенням корупції та моніторинг
наслідків будь-яких впливів на неї стають обов’язковим елементом сис-
темної протидії корупції. Така інформація стає суспільно значущою,
оскільки вона допомагає державі раціонально програмувати свої анти-
корупційні заходи, а громадянському суспільству дає змогу оцінювати
чесність, послідовність та результативність зусиль держави [2, c.2].
Поряд з цим, на міжнародному рівні відсутня єдина методика з про-
ведення передбаченої Конвенцією оцінки, що залишає на розсуд Держав-
учасниць спосіб та обсяг її проведення.
Стосовно вказаної проблеми варто зазначити, що з одного боку по-
ложення частини першої статті 5 Конвенції щодо вимог до антикоруп-
ційної політики (її ефективність, скоординованість, відображення нею
принципів правопорядку, належного управління державними справами
й державним майном, чесності й непідкупності, прозорості й відпові-
102
дальності) засвідчує проведення якомога більш комплексної та якісної
оцінки, яка враховуватиме як об’єктивні показники так і суб’єктивне
сприйняття корупції та здійснюваної політики із запобігання і протидії
їй. З іншого боку, питання уніфікованих мінімальних міжнародних стан-
дартів проведення такої оцінки залишається актуальним.

Література:
1. Конвенція ООН проти корупції (ратифікована Законом України від
18.10.2006 № 251‑V) // Відом. Верхов. Ради України. – 2007. – № 49 – Ст.
2048.
2. Оцінювання рівня корупції: засади української моделі: [наук.‑практ.
посіб.] / О. В. Сердюк, І. М. Осика, О. В. Волянська, М. Ю. Огай. – К. : Аті-
ка, 2011. – 116 с.
3. Руководство для законодательных органов по осуществлению Кон-
венции Организации Объединенных Наций против коррупции: 2‑ое изд,
испр. и доп. – Нью-Йорк: ООН, 2012–283 с.
4. Техническое руководство по осуществлению Конвенции Организации
Объединенных Наций против коррупции. – Нью-Йорк: ООН, 2012–256 с.
5. Методологии, в том числе основывающиеся на фактах способы оцен-
ки особенно уязвимых для коррупции областей в публичном и частном
секторах / Справочный документ, подготовленный Секретариатом. Меж-
правительственная рабочая группа открытого состава по предупреждению
коррупции, Вена, 13–15 декабря 2010 года [Электронный ресурс]. – Режим
доступа: https://www.unodc.org/documents/treaties/UNCAC/WorkingGroups/
workinggroup4/2010‑December-13-15/V1056919r.pdf – 12 с.
6. The Global Programme against Corruption UN Anti-Corruption Toolkit /
3rd ed. – Vienna, September 2004. – 592 p.

О. І. Головко-Гавришева1

ПРАВОВІ ОСНОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

СУСІДСТВА
Європейський Союз став потужним учасником міжнародних відно-
син, політика якого ґрунтується на ідеї багатостороннього співробітни-
цтва у багатополярному світі міжнародних відносин на основі інститу-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри європейського права Львів-
ського національного університету імені Івана Франка
103
ційно утверджених міжнародних правил, спрямованих на посилення ролі
регіональних інтеграційних утворень у процесі глобального управління,
здійснюваного ООН [1]. Одним із напрямів реалізації такої міжнародної
співпраці стала запроваджена Лісабонським договором у 2008 році єв-
ропейська політика сусідства, місце якої і взаємозв’язки із іншими по-
літиками ЄС, наявними у площині міжнародних відносин (наприклад,
спільна зовнішня політика і політика безпеки (Розділ V Договору про
ЄС) [2], політика розвитку (глава І Розділу ІІІ Частини V Договору про
функціонування ЄС) [3], спільна оборонна політика (секція 2 Розділу
V Договору про ЄС) [2], спільна торгівельна політика (Розділ ІІ Частини
V Договору про функціонування ЄС) [3] є досить складно розмежувати.
Окрім цього, європейська політика сусідства, основною метою якої є під-
тримка простору добробуту, стабільності, безпеки, демократії та верхо-
венства права у державах-сусідах Європейського Союзу, тобто форму-
вання зони добробуту і стабільності вздовж зовнішнього кордону ЄС,
перебуває у стані кризи, адже міжнародні конфлікти, конфлікти міжна-
родного характеру, що виникли протягом 2013–2015 рр. (наприклад,
агресія Російської Федерації щодо України, збройний конфлікт у Сирії
тощо), терористичні акти у Франції ставлять під сумнів її ефективність.
Окрім цього, концептуальні засади європейської політики сусідства і її
непослідовна імплементація, як зазначає Ш. Лене [4] зумовлюють про-
блемність і недосконалість у її реалізації, а відтак зумовлюють і потребу
у її реформуванні.
Європейська політика сусідства, її механізми, інструменти та інсти-
туції достатньою мірою активно досліджуються у політичних науках як
закордоном, так і в Україні (Л. Делкур, Д. Кадьер, Ш. Лене, А. Інная,
І. Нагорняк , Н. Віннікова, Т. Сидорук та ін.), , в той час як її правове
регулювання є досить фрагментарно дослідженим, зокрема у працях
М. Микієвича, В. Муравйова, Р. Петрова, Е. Елусвеге, М. Кремони та ін.,
переважно у контексті дослідження міжнародної правосуб’єктності ЄС,
його договірної право- та дієздатності, правового регулювання спільної
зовнішньої політики і політики безпеки або ж правових аспектів імпле-
ментації угод про асоціацію, зокрема Угоди про Асоціацію між Україною,
ЄС та його державами-членами.
Метою цієї публікації є дослідження основних напрямів реформу-
вання європейської політики сусідства у контексті реалізації Україною
міжнародних зобов’язань, що виникають внаслідок набуття чинності
Угодою про асоціацію між Україною та ЄС і його державами-членами.
104
 Формування європейської політики сусідства розпочалося на по-
чатку ХХІ століття і зумовлене було кількома у першу чергу політич-
ними чинниками, а саме доцільністю і необхідністю розвитку окремої
політики із країнами, розташованими на кордоні із ЄС, які у 90‑х роках
ХХ століття надалі залишалися зонами економічної і політичної не-
стабільності; усвідомленням необхідності формування єдиної політики
безпеки, зокрема, протидії тероризму, який після 11 вересня 2001 року
засвідчив свій транскордонний характер, та сформувати альтернативний
до розширення і не менш ефективний інструмент зовнішньої політики
ЄС на міжнародній арені. Основним девізом цієї політики стала стабі-
лізація периферії задля стабілізації та процвітання самого ЄС. Уже
у 2003 р. Європейська Комісія оприлюднила Повідомлення до Ради та
Європейського Парламенту «Ширша Європа-Сусідство: Нові рамкові
умови для відносин із нашими східними і південними сусідами» [5], де
закладено нову філософію зміни зовнішнього довкілля і трансформацію
політики розширення у політику сусідства, де прикордонним з ЄС
державам вбачалася перспектива залучення до європейських інтегра-
ційних процесів за винятком, однак без інституціоналізації відносин
у формі членства. Поза тим у 2004 р. було ухвалено засади європейської
політики сусідства [6].
У 2008 р. у Договір про ЄС було внесено статтю 8, де було закріпле-
но у п. 8.1. положення про те, що ЄС «…розвиває особливі відносини
з сусідніми країнами на основі цінностей Союзу…»[2], з можливістю від-
повідно до п.8.2. укладати відповідні угоди із взаємними зобов’язаннями
сторін та можливістю вчинення спільних дій. Маючи рамковий характер,
положення ст. 8 Договору про ЄС складно реалізувати без взаємодії із
іншими положеннями установчих актів ЄС, зокрема розділу V Договору
про ЄС, який стосується форм і методів діянь ЄС на міжнародній арені,
а також ст. 206–207 (торгівельна політика) і 216–219 (міжнародні дого-
вори) Договору про функціонування ЄС.
Європейська політика сусідства охоплює Азербайджан, Вірменію,
Грузію, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Марокко, Молдову, Палестину,
Туніс та Україна, а також Алжир, Білорусь, Лівію та Сирію, які, однак,
не залучені системно до її інструментів і структур. У регіональному ви-
мірі європейська політика сусідства об’єднана у три великі програми –
Східне партнерство (Eastern partnership, 2009), Сереземноморський союз
(Union for Mediterranean) (2008, колишній Барселонський процес) та
Чорноморська Синергія (Black Sea Synergy, 2008). Для європейської по-
105
літики сусідства характерним є використання однакових інструментів
у процесі її реалізації, зокрема т. зв. планів дій, порядків денних асоціа-
цій, спільних фінансових інструментів і т. д., які традиційно використо-
вуються у спільній зовнішній політиці і політиці безпеки ЄС, а відтак
практика їхнього застосування фактично не унаочнює її особливостей.
Недоліки європейської політики сусідства досить скоро стали актив-
но обговорюватися. Так, у 2006 р. М. Кремона та К. Хілліон [7] вказува-
ли на такі її системні упущення як зростання необхідності виокремити
засади її розширення; проблемність застосування методології розширен-
ня до відносин у рамках сусідства, де перспектива членства у ЄС її
учасникам не передбачається; неспівпадіння між очікуваннями країн-
учасниць цієї політики і здатністю ЄС адекватно відповідати цим очіку-
ванням; постійне напруження між поняттям спільної власності (joint
ownership) і введенням критерію дотримання умов як підстави для на-
ступних програм і ініціатив за принципом (conditionality) а також браком
регіонального виміру цієї політики.
Відтак, хоча з плином часу регіональний вимір політики сусідства
ЄС було оформлено у програмах Східного партнерства, Чорноморської
синергії і Середземноморського Союзу, інші системні труднощі у реалі-
зації європейської політики сусідства продовжують існувати. Так, напри-
клад, зміст одного із її принципів – спільної власності (joint ownership) ви-
магає уточнення і роз’яснення, адже зведення змісту цього поняття лише
до спільно погоджених пріоритетів співробітництва, мабуть, не цілком
відповідає змісту цього поняття, оскільки ця концепція повинна перед-
бачати і розуміння відповідальності обох сторін у рамках співпраці
в межах європейської політики сусідства.
На сучасному етапі серед основних недоліків ЄПС Ш. Лене [4, 1]
наголошує на охопленні політикою ЄСП 16 країн-сусідів ЄС з різних
регіонів, які не мають між собою нічого спільного окрім рівня певної
географічної близькості до ЄС; використання методології розширення
ЄС до країн, членство у ЄС яким не передбачається, що спричиняє не-
ефективність її реалізації як для і у тих країнах-сусідах з ЄС, які не хочуть
відносини асоціації з ЄС, так і у і для тих, які прагнуть повноправного
членства в ЄС. Д. Кадьер [8], вказуючи на природу ЄСП як альтернативу
членству, спрямовану на заміщення членства, відзначає її подвійну при-
роду, оскільки перспективи членства державам-сусідам ЄС не пропо-
нується. Окрім цього, ЄПС сформована як довготривала політика у від-
носно стабільному політичному регіоні, що негативно відзначається на
106
придатності її інструментів до використання швидкозмінному і політич-
но нестабільному середовищі. Засада причинності (conditionality
approach) із її практикою несистемного і вибіркового застосування у від-
носинах із країнами-сусідами ЄС теж спричиняє труднощі у послідовній
реалізації ЄПС як в контексті спільної політики і політики безпеки ЄС,
так і безпосередньо у відносинах з охопленими нею країнами. Відтак
євроцентричний характер ЄПС та неврахування інтересів інших учасни-
ків міжнародної політики з посиленим наголосом на двосторонньому
підході до організації співробітництва з залученими до неї країнами-
сусідами ЄС, складають ще один чинник, що спричиняє дискусію щодо
її ефективності і доцільності на сучасному етапі.
18 листопада 2015 р. Європейська Комісія оприлюднила Спільне
повідомлення до Європейського Парламенту, Ради, Європейського еко-
номічного і соціального комітету та Комітету регіонів щодо перегляду
Європейської Політики Сусідства [9], який засвідчив завершення фор-
мального процесу консультацій з цього приводу в ЄС.
Відзначаючи загалом незмінність мети та завдань ЄПС, основні зу-
силля ЄС пропонує зосередити надалі на стабілізації відносин сусідства,
налагодженні відносин партнерства і сприяння демократії, верховенству
права і захисту прав людини і формує чотири основні виміри майбутньо-
го реформування: економічний, безпековий, міграційний та регіональний.
Стабілізація економіки і підтримка економічного розвитку у країнах-
сусідах ЄС видається найбільш системно представленою та передбачає
розвиток майбутньої співпраці, адже має бути спрямована на сприяння
економічному розвитку задля стабілізації, розвитку торгівельних від-
носин, модернізацію економіки та підтримку підприємництва, сприяння
зайнятості із особливим наголосом на підтримку молоді, формуванню
партнерства різних учасників економічного життя заради економічного
розвитку і зростання, сприяння розвитку транспорту і сполучень та по-
силення енергетичної безпеки і подолання негативних наслідків від
зміни клімату. Безпековий вимір перегляду ЄПС охоплює питання ре-
формування сектора безпеки, безпеки кордонів, протидії тероризму та
радикалізації, а також управління конфліктами (crisis managment). У мі-
граційному вимірі напрямами, що потребують реформування, стануть
співпраця з партнерами поза межам політики сусідства з питань міграції,
підтримка країн, що мають значну кількість внутрішньо переміщених
осіб та біженців, співробітництво щодо подолання причин, створюють
нерегулярну міграцію, а також щодо реадмісії і підтримки політики,
107
спрямованої на повернення і реінтеграцію мігрантів у країни їхнього
походження. Регіональний вимір реформування ЄПС передбачає вихід
за територіальні межі політики сусідства, тобто намагання врахувати
вплив ЄПС на інших учасників міжнародної політики, а також сформу-
вати виключно тематичний характер співпраці на регіональному рівні
Природу, мету і завдання європейської політики сусідства активно
критикують, оскільки практика її реалізації унаочнила системні про-
блеми її функціонування як на рівні ЄС, так і на рівні держав, які залу-
чені до співпраці у рамках цієї ініціативи, адже передбачені у ст. 8 До-
говору про ЄС «особливі відносини» з країнами-сусідами розвиваються
в рамках відносин партнерства і асоціації, які достатньою мірою врегу-
льовані у нормах права ЄС, залишаючи таким чином відкритим питання
про її нормативний зміст, а відтак і значення у рамках спільної зовнішньої
політики і політики безпеки, її взаємозв’язок із іншими «міжнародними»
політиками ЄС.

Література:
1. Luk Van Langenhove and Daniele Marchesi. The Lisbon Treaty and the
Emergence of Third Generation Regional Integration // 10 Eur. J. L. Reform 478
2008. – Р. 477–496.
2. Consolidated version of the Treaty on European Union, Official Journal
of the European Union C 326/15.
3. Consolidated version of the Treaty on the Functioning of the European
Union, Official Journal of the European Union C 326/49
4. Lehne S. Time to Reset the European Neighbourhood Policy // Garnegie
Europe. – 2014. – доступно з http://carnegieendowment.org/files/ time_reset_enp.
pdf.
5. European Commission, Communication from the Commission to the
Council and the European Parliament, Wider Europe – Neighbourhood: A New
Framework For Relations with our Eastern and Southern Neighbours,
COM(2003) 104.
6. European Commission, Communication from the Commission, European
Neighbourhood Policy Strategy Paper, COM(2004), 373.
7. Cremona M., Hillion Ch. L’Union fait la force? Potential and Limitations
of the European Neighbourhood Policy as an Integrated EU Foreign and Security
Policy, EUI Working Papers, Law, No.2006/39, – доступно з http://cadmus.eui.eu/
bitstream/handle/1814/6419/LAW-2006–39.pdf.
108
 8. Cadier D. Is the European Neighbourhood Policy a Substitute for
Enlargement?// Luc Brunet (ed). The Crisis of EU Enlargement. – London: London
School of Economics. IDEAS Special Report. – 2013. – P.52–58. – доступно
з http://www.lse.ac.uk/ideas/publications/reports/pdf/sr018/cadier.pdf.
9. JOINT COMMUNICATION TO THE EUROPEAN PARLIAMENT, THE
COUNCIL, THE EUROPEAN ECONOMIC AND SOCIAL COMMITTEE AND
THE COMMITTEE OF THE REGIONS Review of the European Neighbourhood
Policy {SWD(2015) 500 final}

С. І. Максимов1

Кантівський Проект правового

світового порядку і сучасність

Кантівська концепція «вічного миру» і союзу держав, яка була сфор-

мульована близько 220 років потому, продовжує бути предметом філо-
софських та політико-правових дискусій. З одного боку, її вважають
втіленням прекрасного, втім далекого від життя ідеалу, з другого – сприй-
мають як проект, з яким – за глибиною думки і реалізмом – нічого не
може бути поставлено поряд [1].
Цей проект утверджує ідею миру на основі права. «Вічний мир»
предстає як стан звільнення від війни і впровадження панування права.
Тому в глобальному, або міжнародно-правовому, вимірі він може бути
представлений як проект правового суспільства [2, c. 16], тобто союз
правових співтовариств, правових держав, в центрі уваги якого знахо-
диться питання: на яких підставах можливий мир?
Щонайпершою умовою вічного миру, за Кантом, є республіканський
громадянський устрій у кожній державі, або правова держава. Така дер-
жава є суб’єктною умовою можливості вічного миру. З одного боку, вона
характеризується бездоганністю свого походження, тобто «бере початок
у чистому джерелі права», а з другого боку, «вона відкриває перспективи
бажаного результату, а саме вічного миру» [3, c. 203]. Для обґрунтову-
вання своєї позиції Кант посилається на розсудливість як якість грома-
дян – автономних суб’єктів правової держави (суспільства). Подібно до
1
Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, про-
фесор кафедри філософії Національного юридичного університету імені Ярослава
Мудрого
109
своїх громадян така держава у відносинах з іншими державами розгля-
дається як моральний суб’єкт.
На користь неминучої здійсненності ідеї вічного миру, а також мож-
ливості і необхідності утворення союзу держав, їх об’єднання в між-
державну федерацію Кант наводить три види доводів: 1) прагматичний,
як апеляція до необхідності подолання небезпек, що спричиняють війни,
шляхом міцного миру; 2) телеологічний, який виходить з поняття люд-
ської природи і загального задуму природи щодо людського роду; 3) де-
онтологічний, тобто апеляція до «правового принципу», який Кант ро-
зуміє широко і детально роз’яснює.
Правовий доказ діє не поза волею окремих людей і людства в цілому,
як попередні два, а належить до сфери свідомої діяльності індивідів,
державних органів і міжнародних організацій. Саме виникнення права
є, за Кантом, наслідком бодай часткового усвідомлення завдань природи
щодо людського роду, а також усвідомленням небезпек, які виникають
від непокори щодо такого роду велінь. Тут слід мати на увазі вже не
логіку «природи», а логіку права, що орієнтується на конструкцію сус-
пільного договору. Подібно до того, як біди насильства змушують народ
скоритися публічним законам і перейти до політичного (громадянсько-
державного) стану, злигодні, яких зазнають держави від безперервних
воєн, змушують їх перейти до космополітичного (всесвітньо-громадян-
ського) стану [4, c. 103].
Кант вважав, що суспільний договір, за допомогою якого досоці-
альні індивіди з первинного природного стану увійшли до національ-
ного співтовариства громадян, залишається незавершеним, поки ці
ж таки громадяни не знайдуть аналогічного виходу із заснованого на
конкуренції міжнародного природного стану. Вихід із цього стану Кант
пропонує шукати на шляху глобалізації правових інститутів і прав
людини. Тому до вимог про те, щоб громадський устрій у кожній дер-
жаві був республіканським [3, c. 267], а міжнародне право ґрунтувало-
ся на федералізмі вільних держав [2, c. 271], він додає вимогу визнання
права всесвітнього громадянства [3, c. 276]. Наголошуючи на глобаль-
ному характері правового життя («А позаяк більш чи менш тісне спіл-
кування між народами землі розвинулося всюди такою мірою, що по-
рушення права в одному місці відчувається у всіх інших»), філософ
наполягає на реалістичності свого проекту: «…ідея права всесвітнього
громадянства є не фантастичне або безглузде уявлення про право,
а необхідне доповнення неписаного кодексу державного і міжнародно-
110
го права до публічного права людини взагалі і тому до вічного миру»
[3, c. 279].
За часів Канта перші два види правового устрою вже були, бодай
частково, реальністю, що вже здійснилася. А ось третій вид тільки остан-
нім часом частково стає реальністю (у вигляді правової структури
об’єднаної Європи), а частково – питанням недалекого майбутнього. Але
при цьому третій пункт і логічно й історично випливає з перших двох:
інтеграція держав у більш тісні союзи (за типом федерації або іншого
устрою) – результат багатовікового розвитку правових форм у всіх їх
різновидах (від процесів свідомості, приватних і конкретних дій окремих
громадян, договорів держав – до створення міждержавних коаліцій, які
хоч і розпадаються, але на якийсь час є дієвими). З погляду кантівської
концепції вічного миру, республіканізм як правовий внутрішньодержав-
ний устрій є необхідною передумовою, без якої неможливий рух народів
до гарантованого і довготривалого миру між ними, а також до союзу
держав, що спираються на право.
Кант бачить спорідненість між логікою підкорення закону кожного
громадянина держави (тобто логікою республіканізму) і логікою підко-
рення праву у відносинах між державами, а потім і всередині об’єднаного
союзу держав. Але, враховуючи всю трудність цього процесу, Кант ре-
комендує не керуватися відразу позитивною ідеєю світової республіки,
а спочатку мати на увазі лише негативний сурогат союзу, що відкидає
війни, який міцно існує і постійно розширяється, який може стримати
потік ворожих праву і людині схильностей, при збереженні, однак, по-
стійної небезпеки їх виявлення. Ці прогнози-застереження Канта збули-
ся. Союз держав виникає не раніше, ніж формуються правові держави.
Проте справедливо і зворотне: правова держава в точному значенні
цього поняття не може бути реалізованою поза співтовариством держав,
а тільки в ньому і завдяки йому. Добробут і демократія в національних
масштабах ще не є стійкою ознакою існування правової держави, якщо
економічний і політичний прогрес в одному місці призводить до застою,
або навіть до регресу в іншому місці планети. А тому правову державу
не можна побудувати суто партикулярно, відособлено, це можливо тіль-
ки в союзі держав і націй. Той, хто виступає за правову державу, завжди
одночасно сприяє здійсненню проекту всесвітньо-громадянського сус-
пільства.
При цьому легітимація загальних наднаціональних органів, перед-
бачуваних таким проектом, може бути забезпечена в процесі універ-
111
сального дискурсу, в якому неупереджена думка перевіряється всео-
сяжним процесом обговорення, за правилами якого всі його учасники
повинні рівною мірою брати до уваги і точки зору решти учасників.
Цій меті повинні сприяти правові процедури як на глобальному, так
і на внутрішньому рівні [1, c. 16]. При цьому пріоритетною, безумовною
основою і темою такого дискурсу повинні бути права людини як етич-
ні принципи, що виражають мінімальні умови ставлення людини до
іншої людини, що вимагають актуалізації і розвитку власне людських
можливостей.
В пострадянській філософській і юридичній літературі побутує точ-
ка зору, що заперечує універсальність ідеї прав людини під виглядом
протидії «вестернізації» і відстоювання власного цивілізаційного розви-
тку [5, c. 78]. Проте в такій позиції, так само як і в позиції комунітарис-
тів недооцінюється роль прав людини як необхідної умови «мирного»,
а отже, і правомірного співіснування громадян усередині національних
держав і співіснування різних держав між собою.
Права людини, відповідно до кантівської концепції, належать до
чистих принципів права, які слід розуміти як об’єктивну реальність,
тобто мати на увазі їх здійсненність: відповідно до них слід чинити як
громадянам усередині держави, так і державам у відносинах між собою.
Тому вони є необхідними умовами людського існування і комунікації,
причому як у внутрішньодержавних масштабах (дополітичні, безумов-
но значущі і невід’ємні підстави сучасної державності, або принципи
легітимації), так і в масштабах міждержавних відносин (умови можли-
вості співіснування і співпраці різних культур в межах світової спіль-
ноти). Така постановка питання дає змогу вирішити, здавалося б, не-
примиренну суперечність між позиціями универсалізму прав людини
і плюралізму культурної своєрідності, а саме – право на культурну
ідентичність може бути розглянуто як значуще для всіх людей індиві-
дуальне право.
Права людини важливі і виправдані для кожної людини як умова її
самореалізації і збереження ідентичності, що стає можливим лише тоді,
коли всі учасники правового дискурсу рівні і поважають права інших.
Універсальні принципи справедливості важливі і виправдані і для пев-
ного співтовариства як умови збереження його культурної ідентичності
і ненасильницького самоутвердження, що також стає можливим лише
тоді, коли визнається рівність культурних традицій і поважаються права
інших.
112
 Два моменти у виправданні ідеї прав людини взаємопов’язані, оскіль-
ки мова права і правового етосу єдині як у внутрішньодержавному, так
і в міжнародному аспекті. В сучасній світовій ситуації не може бути
визнаною гідною довіри та держава, яка, у свою чергу, не демонструє
довіру до своїх громадян, до їх вільної і доброї волі. Тим паче, що вільна
самореалізація особи не тільки не несе загрози збереженню культурної
ідентичності всього народу, але, навпаки, сприяє її вияву. Нормативний
пріоритет принципів прав людини не тільки не заперечує плюралізму
культур, але й забезпечує можливості співіснування і співпраці різних
культур як у межах світової спільноти, так і всередині кожного суверен-
ного соціального організму.
Таким чином, вищим етичним орієнтиром для людини як учасни-
ка історичного процесу Кант вважав правоупорядковане співтовари-
ство правових держав, що забезпечує міцний мир між народами.
Подібний фінальний стан історії можна мислити лише як віддалений,
можливо навіть такий, що лежить в нескінченності ідеалу. Разом
з тим, воно внутрішньо неспростовно для морального суб’єкта і вхо-
дить до структури його актуальної правосвідомості: до будь-якого
суспільного конфлікту суб’єкт цей повинен поставитися так, ніби він
від народження був громадянином світу і членом правового суспіль-
ства, що вже утвердилося. Привабливість позиції Канта полягає
в тому, що він прагнув поєднати міждержавний і навіть ширше – між-
культурний аспект людського спілкування і дискурсу з внутрішньо-
державним, внутрішньо-культурним аспектом на основі єдиної фігу-
ри «людини правової» як громадянина миру. Співтовариство правових
держав і співтовариство правових осіб може і повинне ґрунтуватися
на одних і тих самих принципах справедливості і права, які зрозумілі
будь-якому здатному до самостійних думок учаснику правового дис-
курсу.
Отже, кантівський філософський проект може і повинен розглядати-
ся як грандіозний проект правового стану суспільства у всесвітньо-гро-
мадянському масштабі, коли правове суспільство буде не просто харак-
теристикою лише окремих країн і культур, в яких діє принцип верхо-
венства права, але й характеристикою загальноцивілізаційного стану,
подібно до концептів постіндустріального й інформаційного суспільства.
На скептичні зауваження опонентів можливості світового правового по-
рядку можна відповісти словами Канта щодо альтернативи його проекту:
або вічний мир між народами, або кладовищенський спокій.
113
 Література:
1. Хабермас Ю. Кантовский проект конституционализации международ-
ного права: есть ли у него будущее? / Ю. Хабермас // Проблеми філософії
права. Міжнародний часопис. Том. IV–V. – Київ-Чернівці: Рута. – С. 7–16.
2. Максимов С. І. Філософія права: сучасні інтерпретації : вибр. праці:
статті, аналіт. огляди, переклади (2003–2011). – 2‑ге вид., допов. / С. І. Мак-
симов. – Х. : Право, 2012. – 432 с.
2. Кант И. К вечному миру // Кант И. Соч.: В 6 т. – Т. 6. – М., 1966.
3. Кант И. О поговорке… // Кант И. Соч.: В 6 т. – Т. 4. Ч.2. – М., 1965.
4. Честнов И. Л. Универсальны ли права человека? / И. Л. Честнов //
Правоведение. – 1999. – № 3.

Л. М. Герасіна1

МОДЕРНІЗАЦІЯ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТОПОРЯДКУ

ПІД ВПЛИВОМ РІЗНОМАНІТТЯ МІЖНАРОДНИХ
КОНФЛІКТІВ

Для розкриття змісту, формату і структури зв’язків у міжнародній

спільноті наукою було внесено категорію «світовий порядок», який має
тенденції до постійних порушень та відновлення. Відповідно, його збе-
реження і збалансування стало найважливішим пріоритетом світової
політики, що вимагає активних дій і доброї волі з боку всіх учасників
міжнародних відносин. З поч. 90‑х років ХХ ст. почав формуватися новий
«глобальний світопорядок», вже не пов’язаний із конфронтацією та бо-
ротьбою антагоністичних політичних систем, а зорієнтований на прин-
ципи глобальної взаємодії, міжнародної співпраці та партнерства.
Світова політика, що є універсальним виміром розвитку сучасної
цивілізації, змістовно залежить не стільки від досвіду окремих країн,
їхніх політичних інститутів, скільки від якостей політичних еліт і за-
гальних тенденцій політичної еволюції людства. Це – сфера неподільної
взаємодії між суб’єктами міжнародних відносин з приводу їхньої полі-
тики стосовно одне одного та у напрямку вирішення загальносвітових
проблем; і водночас, сукупна міжнародна діяльність суверенних держав
та інших міжнародно-правових суб’єктів на глобальній світовій арені,
1
Доктор соціологічних наук, професор, професор кафедри соціології та політо-
логії Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
114
яка включає й політику кожного з них відносно своїх внутрішніх про-
блем. Сучасний світовий політичний процес відбувається в межах т. зв.
глобальної політичної сфери, що є галуззю реалізації владних відносин
і глобальних впливів у міжнародному просторі.
Феномени світової політики та глобального світопорядку інтерпре-
туються у різних наукових парадигмах – історичній, політологічній,
філософській, міжнародно-правовій, геополітичній, соціологічній тощо –
зокр., як самостійна галузь науки, як сфера глобального управління та
як глобальне соціальне явище.
Як наукова доктрина, світова політика представлена міжгалузевою
системою знань, що містить аналіз процесів, які стосуються життєдіяль-
ності усієї світової спільноти. Теоретичний концепт світової політики
сформувався в кінці 70‑х рр. ХХ ст. у неоліберальній дослідницькій
парадигмі (Р. Кохен і Дж. Най «Транснаціональні відносини і світова
політика»). Генезис і розвиток цієї наукової галузі передусім пов’язані
з фіксацією зменшення ролі двосторонніх зв’язків у міжнародних від-
носинах та активізацією великої кількості недержавних áкторів світо-
вого співтовариства. Тому очевидна гносеологічна спорідненість світової
політики і міжнародних відносин. Але «поля» їхнього предмету нині
помітно відрізняються, адже з середини 1990‑х рр. суттєво змінився зміст
глобального світопорядку і зв’язків між суб’єктами у міжнародній сис-
темі. В науці укорінилась думка, що міжнародні відносини є інституцій-
ною основою світової політики; вона відбиває їхній зміст і сенс, це – по-
літичне явище і процес, пов’язаний з появою нових áкторів, просторів
і вимірів, що виникають на грані реалізації національних політик, гло-
бальних інституцій, транснаціональних структур та самостійних полі-
тичних дій антиглобалістських організацій, Інтернет-спільнот, навіть
злочинних мереж – усього того, що складає реальну політичну дійсність
ХХI ст.
Будучи соціальним феноменом, світова політика демонструє якісно
новий стан міжнародного середовища, де діють як традиційні (суверен-
ні держави), так і нові суб’єкти міжнародної взаємодії (неурядові орга-
нізації, партії, міжнародні профспілки, ТНК і ТНБ, інші світові політич-
ні áктори). Новий світопорядок об’єктивно відображає глобальні явища
та світополітичні трансформації, що завершили на поч. ХХI ст. перехід
від традиційних міждержавних відносин до більш складної системи –
глобальних міжнародних відносин пост-Вестфальської епохи [1]. У між-
народному політичному лексиконі все частіше використовують поняття
115
«світової спільноти», яке набуло наукового сенсу, відображаючи глобаль-
ний результат історичного розвитку людства. Воно полягає, по‑перше,
у формуванні соціальних традицій і норм співіснування різних політич-
них áкторів на світовій арені, по‑друге – у спробах вироблення правових
процедур захисту загальнолюдських інтересів у світовій політиці. Звідси,
глобальний світопорядок слід сприймати як інструмент усієї планетарної
спільноти, а не окремих урядів і держав; його нове розуміння зумовлене
високим ступенем взаємозалежності держав, регіонів і націй, та перед-
бачає мирний характер світового співтовариства.
Новий глобальний світопорядок обумовлений станом важливої про-
блеми сучасної цивілізації – глобального управління – сферою діяльнос-
ті, що пов’язана з реалізацією владних відносин між людьми, народами,
націями, державами. Відтак, світову політичну реальність можна інтер-
претувати як «мистецтво управління світовою спільнотою», де численні
державні і недержавні áктори утворюють складну, політично легітимну
систему взаємозв’язків у всіх галузях діяльності – від політичної, право-
вої, економічної до культурно-гуманітарної та інформаційної.
В арсеналі світополітичного аналізу зафіксовані найзначніші універ-
сальні параметри стабільності глобального світопорядку [2, с. 14–55],
це: єдине розуміння загальнолюдської моралі та права світовою спіль-
нотою; показники транснаціоналізації міжнародної економіки і міжна-
родного інвестування; збалансування транспортної системи планети;
контрольований характер розвитку систем озброєнь та поширення тех-
нологій їх виробництва у світі (у т. ч., глобальних систем наведення
ракет); зростання контурів всесвітнього віртуального простору (Інтер-
нету і соціальних мереж).
Але чинний глобальний світопорядок перебуває також під дією по-
стійних деструкцій, що спричиняють необхідність його модернізації
особливо у сфері зовнішньополітичної взаємодії. Передусім, це стосу-
ється міжнародних конфліктів – безпосереднього або непрямого зіткнен-
ня інтересів двох чи декількох сторін (держав, їх коаліцій, народів, орга-
нізацій) на ґрунті об’єктивних та суб’єктивних протиріч, що існують між
ними; та їх кризових наслідків – суспільно-економічних криз цілих
держав, вимушеної масової міграції населення цих країн (напр., Афга-
ністан, Ірак, Сірія) тощо.
Конфлікти, згідно діалектики еволюції людства, є неминучим та
функціонально необхідним компонентом історії світового розвитку. Втім,
спроби окремих держав прямо втручатися (або впливати) на внутрішні
116
процеси в інших країнах, завжди вважалися неприпустимими. Але в наш
час подібні факти з ексцесу, нажаль, перетворились на норму міжнарод-
но-політичної дійсності, що підкріплюється достатньою військовою
силою (дії блоку НАТО в Югославії та Іраці; анексія Криму та інтер-
венція РФ на сході України). Ці та інші приклади руйнують післявоєнну
«картину світу» і відкрито піддають сумніву суверенітет, як міжнародно-
правовий принцип.
Зміст міжнародних конфліктів стосується не приватних, а суспіль-
них або глобальних інтересів, національної безпеки, територіальної
цілісності та суверенітету держав, стабільності в регіонах планети.
Специфікою їх предмету є зіткнення інтересів суб’єктів міжнародних
відносин, яке спричиняє боротьбу між ними і врегульовується за допо-
могою міжнародно-правових процедур. Тривалий стан активної, від-
критої (як і латетної) боротьби міжнародних суб’єктів щодо реалізації
своїх інтересів і цілей, які є несумісними з прагненнями протилежної
сторони, має деструктивні наслідки для чинного стану міжнародних
відносин.
Джерела виникнення і розвиток міжнародних конфліктів пов’язані
передусім з об’єктивними протиріччями у міждержавних відносинах:
територіальними, політичними, економічними, ресурсними, військово-
стратегічними, етнорелігійними, науково-технічними проблеми т. і. Не
слід ігнорувати й суб’єктивний чинник конфліктності, адже здійснення
урядами зовнішньої політики прямо корелює з якістю політичних еліт
і особистими рисами державних діячів, причетних до ухвалення рішень.
Від їхньої позиції можуть мінятися змістовні характеристики міжнарод-
ного конфлікту, наприклад – інтенсивність дій сторін (ескалація, «гене-
ралізація» боротьби), зростання кількості учасників чи, навпаки – ревер-
сія відносин.
В світовій політиці ХХ–ХХІ ст. найтиповішимі стали: міждержавні
конфлікти (де усі сторони конфронтації представлені державами або
їхніми коаліціями); національно-визвольні війни (одна сторіна – коло-
ніальна держава, інша – нація, що повстала), здебільше це – антиколоні-
альні війни, бунт народу проти расизму, геноциду або компрадорського
уряду, що діє проти демократії; інтернаціоналізовані внутрішні конфлік-
ти (коли зовнішня держава виступає посібником однієї зі сторін внутріш-
нього конфлікту на території країни).
Різноманіття міжнародних конфліктів дослідники представляють
у класифікаціях за багатьма критеріями, це дозволяє чіткіше виділити
117
конфліктогенні чинники, які деформують глобальний світопорядок у між-
народній системі [3; 4]. Серед них найцікавіші:
• За географією (масштабом) – локальні (в межах прикордонних
районів), регіональні, континентальні, глобальні (світові) конфлікти.
• За числом сторін-учасниць – двосторонні, багатосто­ронні, коалі-
ційні (міжблокові) міжнародні конфлікти.
• За сферою протиріч – це конфлікти міжнародно-правові (спір між
суб’єктами міжнародного права), політичні (володіння чи контроль те-
риторій, виборювання статусу в ієрархії міжнародних відносин т. і.);
економічні (контроль над ресурсами, ексклюзивними правами, зміна
чинного економічного ладу); ідеологічні (несумісність цінностей та ідей);
міжетнічні (етнічна, расова дискримінація, боротьба за самовизначен-
ня) тощо.
• Згідно способу ворожих дій – збройні (війна) та незбройні конфлік-
ти (дипломатичні колізії й демарші, торгові «війни», ембарго, контр-
пропаганда).
• За історичним виміром – традиційні міжнародні конфлікти та не-
класичні (асиметричні збройні конфлікти, гібрідні та інформаційно-кі-
бернетичні війни, збройні сутички між приватними комбатантами).
Глобальний світопорядок у наш час, як виявилось, реально залежить
від форми протікання міжнародних криз. Їх оригінальне трактування
і класифікацію запропонував канадський політолог А. Раппопорт. Най-
більш небезпечною щодо збереження миру і безпеки є міжнародна кри-
за, яка розвивається у формі «битви». Залучені до цього протиборства
сторони принципово настроєні войовничо одна до одної, прагнуть нане-
сти супротивникові максимальну шкоду, незважаючи на можливість
негативних наслідків для себе. Поведінку учасників цього конфлікту слід
визначити як ірраціональну, оскільки вони ставлять собі недосяжні цілі
та не завжди адекватно сприймати міжнародну ситуацію та дії проти-
лежної сторони (напр., війни у Сірії, Лівані, арабо-ізраїльський конфлікт).
У міжнародній кризі, що розгортається у формі «гри», поведінка
учасників визначається більш раціональними міркуваннями (інколи при-
хованими) на підставі т. зв. прецедентів конфліктної взаємодії. Незважа-
ючи на певні прояви войовничості, сторони не схильні загострювати
відносини до крайності, що є ознакою гібрідності конфлікту і маніпулю-
вання інтересами (як україно-російський конфлікт на Донбасі); поточні
та кінцеві рішення можуть прийматися з урахуванням усіх чинників
об’єктивної оцінки ситуації, але не завжди на основі норм міжнародного
118
права; нерідко – завдяки міжнародній медіації (напр., дії груп «мінсько-
го і норманського формату»).
Нарешті, для міжнародної кризи, що розвивається як «дебати» із за-
стосуванням дипломатичних і політичних процедур, з самого початку
характерний інтелектуальний характер, прагнення міжнародних суб’єктів
узгодити позиції шляхом переговорів і розв’язати виниклі суперечності
завдяки досягненню політико-правового компромісу чи консенсусу (як
дії Шотландії та Каталонії з політичного самовизначення).
Дійсно, сучасний світ став більш цивілізованим і розвиненим, але
водночас і набагато небезпечніше: людство безпосередньо постало перед
проблемами виживання, пошуку соціополітичних шляхів руху до єдиної
людської спільноти, що буде здатна вирішувати найскладніші глобальні
проблеми планети. Новий глобальний світопорядок, як ідея та практична
реальність, має характеризуватися незастосуванням сили і загрози сили,
рівноправною співпрацею у світовій політиці, спільними зусиллями еліт
з упорядкування взаємодії та впливів у світовому політичному процесі.

Література:
1. Цыганков П. А. Между­народный порядок: между прошлым и буду-
щим / П. Цыганков // Социально-политические науки. 1991. – № 2.
2. Бауман З. Глобалізація: наслідки для людини і суспільства / З. Бауман ;
пер. з англ. І. В. Андрущенко. – К. : Києво-Могилянська академія, 2008. – 109
с.
3. Фельдман Д. М. Конфликты в мировой политике / Д. Фельдман. – М.,
1997.
4. Международные отношения: теории, конфликты, движения, организа-
ции / под ред. П. А. Цыганкова. Изд. 2‑е, доп. – М.: ИНФРА-М, 2009. – 320 с.

О. Р. Дашковська1

МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПРИНЦИПУ НЕДИСКРИМІНАЦІЇ

Одним із основних принципів Загальної декларації прав людини,

прийнятої 10 грудня 1948 р., є принцип рівноправ’я. Згідно зі статтею 2
1
Доктор юридичних наук, професор, професор кафедри теорії держави і права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
119
даного міжнародного акта кожна людина повинна мати всі права та сво-
боди, проголошені Загальною декларацією, незважаючи на расову при-
належність, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні або інші пере-
конання, національне або соціальне походження, майнове, станове або
інше становище. Згідно зі статтею 7 Загальної декларації прав людини
всі люди рівні перед законом і мають право, не зважаючи ні на що, на
рівний захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від будь-
якої дискримінації та підбурювання до дискримінаційних дій за будь-
якою ознакою. Отже, принцип недискримінації є одним з основополож-
них у міжнародному праві прав людини.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, що набрав
чинності, у тому числі для України, 23 березня 1976 р., у статті 2 закрі-
плює обов’язок кожної держави-учасниці поважати й забезпечувати
визнані у Пакті права всіх людей, які перебувають під її юрисдикцією,
незважаючи на расові ознаки, колір шкіри, стать, мову, релігію, політич-
ні й інші погляди, національне або соціальне походження, майнове ста-
новище, народження або за будь-якою іншою ознакою. Стаття 3 Пакту
передбачає обов’язок держав забезпечити рівне для чоловіка і жінки
право користуватися всіма громадянськими та політичними правами,
закріпленими в Пакті. Окрема стаття Пакту (стаття 24) присвячена прин-
ципу недискримінації дітей. Стаття 26 Пакту повторює положення, за-
кріплене статтею 2 Загальної декларації прав людини. Аналогічне по-
ложення містить Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль-
турні права. Спеціальна стаття вищеназваного Пакту (стаття 3) закріплює
принцип рівноправності чоловіка і жінки, відповідно до якого держави-
учасниці зобов’язуються забезпечити рівне для чоловіка і жінки право
користування всіма економічними, соціальними й культурними правами,
передбаченими Пактом.
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискриміна-
ції, підписана 7 березня 1966 р., розкриває поняття расової дискримінації.
Расова дискримінація – це будь-яка відмінність, виключення, обмеження
або переваги, які ґрунтуються на ознаках раси, кольору шкіри, родового,
національного або етнічного походження, метою або наслідком яких є лік-
відація або зменшення визнання, використання або здійснення на засадах
рівності прав та основних свобод людини у політичній, економічній, со-
ціальній, культурній або будь-якій іншій сфері суспільного життя.
Стаття 1 Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти,
прийнята 14 грудня 1960 р., передбачає, що дискримінація охоплює будь-
120
яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу за ознакою раси,
кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного або соціального походження, економічного становища або
народження, яке має на меті або наслідком знищення або порушення
рівності відносин у галузі освіти.
Відповідно до Конвенції № 111 про дискримінацію в галузі праці та
занять, яка була прийнята 4 червня 1958 р., дискримінація включає:
а) будь-яку відмінність, недопущення або перевагу, що здійснюється за
ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іно-
земного або соціального походження, що призводить до знищення або
порушення рівності можливостей або ставлення в галузі праці і занять;
b) будь-яку іншу відмінність, недопущення або перевагу, що призводить
до знищення або порушення рівності можливостей або ставлення у га-
лузі праці і занять, що визначається відповідним членом за консультаці-
єю з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі
існують, та з іншими відповідними органами.
Аналіз наведених визначень дозволяє зробити висновок, що дискри-
мінація, є комплексним поняттям, характеристика якого включає такі
елементи: зміст дискримінації – будь-яка відмінність, виняток, обмежен-
ня або перевага; спрямованість дискримінації – ослаблення, ліквідація,
знищення, зменшення правового або фактичного становища певної со-
ціальної групи; результат дискримінації – порушення рівності de jure або
de facto, а також створення загрози такого порушення [1, с 48–57].
Необхідно зазначити, що підґрунтям дискримінації є визначена, не-
віддільна від особи ознака біологічного або соціального характеру, не-
залежна від її волі та свідомості. Саме цим дискримінація відрізняється
від інших форм обмеження прав людини.
Реалізація недискримінаційної державної політики покладає на кож-
ну державу обов’язок забезпечення реалізацію низки позитивних заходів,
зокрема, забезпечення принципу рівності чоловіків і жінок; запроваджен-
ня «тимчасових спеціальних заходів» для досягнення фактичної рівності;
«спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства»; «додатко-
вих заходів» у зв’язку з виконанням батьківських функцій.
Для з’ясування сутності недискримінації принципове значення має
практика Європейського суду з прав людини і його попередника – Комі-
сії з прав людини [2, с. 289]. Ці органи в процесі розгляду справ,
пов’язаних з порушенням ст. 14 Конвенції, систематизували елементи,
що утворюють дискримінацію:
121
 1. Мають бути встановлені факти, що свідчать про різне ставлення
до осіб, що перебувають в однаковому становищі.
2. Ця відмінність у ставленні є не виправданою відповідно до легі-
тимної мети, тобто відсутнє об’єктивне і розумне обґрунтування мети
і результатів відповідного заходу.
3. Відсутня розумна співмірність між засобами, що використовують-
ся, і метою, що досягається.
Отже, Європейський суд з прав людини при розгляді спорів про не-
дискримінацію досліджує три питання:
1) про наявність дійсної відмінності в ставленні за аналогічних
обставин. Слід зазначити, що Судом не вироблено чітких загальних
критеріїв для визначення того, чи є аналогічними ситуації, в яких зна-
ходяться заявник та інші особи. Це обумовлено насамперед складністю
вироблення таких критеріїв. Подібна оцінка здійснюється лише для
певної категорії справ.
Наприклад, Судом були визнані такими, що перебувають в аналогіч-
ній ситуації: дружини і чоловіки іноземців, що постійно проживають
у державі (щодо права на проживання в цій державі); працюючий чоло-
вік і жінка (щодо оподаткування); політичні партії, що мають різне пред-
ставництво в парламенті (щодо надання їм ефірного часу).
Водночас, на думку Суду, не перебувають в аналогічних ситуаціях:
наймані робітники і підприємці, одружені і неодружені пари (щодо опо-
даткування); адвокати і представники інших вільних професій (щодо
надання безкоштовних послуг); власники житлових і нежилих приміщень
(щодо користування своїм майном); військові і цивільні особи (щодо
дисциплінарної відповідальності); члени парламенту і преса (щодо об-
говорення суспільно значущих питань) [3, c. 117];
2) про виправданість відмінності в ставленні до осіб, що перебува-
ють в аналогічних ситуаціях. Виходячи із практики Суду, відмінність
у ставленні повинна мати об’єктивне і розумне обґрунтування, тобто
переслідувати легітимну мету. У загальному вигляді відмінність у став-
ленні держави зазвичай виправдовують публічним інтересом і Суд в ці-
лому приймає таке обґрунтування.
Наприклад, Суд визнавав правомірними (такими, що виправдовують
різне ставлення) такі цілі: захист здоров’я і прав дітей, заохочення за-
йнятості заміжніх жінок для досягнення реальної рівності статей, захист
демократичних інститутів, забезпечення правової визначеності, підтрим-
ка військової дисципліни, захист внутрішнього ринку робочої сили,
122
житлова політика влади, проведена в зв’язку з обмеженою пропозицією
житла і для захисту інтересів незаможних, запобігання «профспілковій
анархії», підтримання спеціального правопорядку в межах Європейсько-
го союзу тощо;
3) про додержання розумної співмірності між засобами, що викорис-
товуються, і метою, що досягається. Ця вимога випливає з принципу
пропорційності і передбачає справедливий баланс між захистом публіч-
ного інтересу і повагою до основних прав людини.
Відповідь на ці три питання дозволяє виокремити розрізнення, які
є правомірними, від тих, які є неприйнятними, і таким чином констату-
вати наявність чи відсутність дискримінації.
Недискримінація є також фундаментальним принципом Європей-
ського Союзу. Стаття 13 Договору, що засновує Європейське Співтова-
риство, передбачає застосування заходів, потрібних для боротьби проти
дискримінації на основі статі, раси, етнічного походження, релігії чи
віри, психічних чи фізичних вад, віку чи сексуальної орієнтації.
Про неприпустимість дискримінації говорить проект Договору про
запровадження Конституції для Європи (2003/С169/01). Згідно зі ст. II-21
Хартії основоположних прав Союзу (частина II проекту Договору) за-
боронено будь-яку дискримінацію на будь-якій підставі, такій як стать,
раса, колір шкіри, етнічне чи соціальне походження, генетичні риси, мова,
релігія чи віра, політичні чи будь-які інші погляди, належність до наці-
ональної меншини, власність, походження, фізичні чи психічні вади, вік
чи сексуальна орієнтація. У сфері застосування Конституції, без пору-
шення окремих її положень, заборонено будь-яку дискримінацію на
підставі державної належності.
Відповідно до ст. 13 Договору в ЄС було запроваджено стратегію
боротьби із дискримінацією, яка, зокрема, відображена в:
Директиві Ради Європейського Союзу 2000/43/ЄС від 29 червня 2000
p., яка застосовує принцип рівного ставлення до людей незалежно від
расового або етнічного походження (вона забезпечує захист при доступі
до зайнятості, індивідуальної праці і професії, включаючи просування
по службі; доступі до професійно-технічної освіти і професійної освіти;
зайнятості і умов праці, включаючи звільнення і оплату праці; членства
в організації працівників чи підприємців або у професійних організаціях;
освіти; соціального захисту, включаючи соціальне забезпечення і охоро-
ну здоров’я; соціальних пільг, доступу до товарів і послуг, доступних
публіці, включаючи житло);
123
 Директиві Ради Європейського Союзу 2000/78/ЄС від 27 листопада
2000 p., яка встановлює загальні засади рівного ставлення у сфері за-
йнятості і професійної діяльності (була схвалена з метою боротьби
з дискримінацією за ознаками релігії або переконань, фізичних вад,
віку або сексуальної орієнтації при працевлаштуванні та трудовій ді-
яльності);
Директиві Ради Європейського Союзу 2004/1 ІЗ/ЄC від 13 грудня
2004 р. про імплементацію принципу рівного ставлення до чоловіків
і жінок в питаннях доступу до товарів і послуг та їх надання;
Директиві Європейського Парламенту і Ради 2006/54/ЄС від 5 липня
2006р. про імплементацію принципу рівних можливостей і рівного став-
лення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професійної діяль-
ності;
Рамочній стратегії Спільноти щодо гендерної рівності на 2001–
2005 рр. (Рішення Ради Європейського Союзу 2001/51/ЄС від 20 грудня
2000 р.) і «Дорожньої карти» для досягнення рівності між жінками і чо-
ловіками – 2006–2010 рр., прийнятої Європейською комісією 1 березня
2006 р.;
Програмі дій Спільноти на 2001–2006 рр. (Рішення Ради Європей-
ського Союзу 2000/750/ЄС від 27 листопада 2000 р.) по боротьбі з дис-
кримінацією з усіх підстав, перелічених у ст. 13 (крім статі) .
Ці Директиви ЄС проголошують принцип рівного ставлення, що
означає відсутність дискримінації за будь-якою ознакою, і передбачають
заборону дискримінації.
Незважаючи на те, що в основу механізмів захисту прав людини
(механізму ООН і європейського механізму) покладено різні підходи до
розуміння дискримінації, низка загальних положень, вироблених прак-
тикою Європейського суду з прав людини, може сприяти розвиткові
концепції недискримінації, що склалася в рамках ООН. Узагальнений
аналіз правових позицій Європейського суду дозволяє зробити такі ви-
сновки:
1. Принцип недискримінації не передбачає заборони різного став-
лення при здійсненні прав і свобод, проте таке різне ставлення має
спрямовуватися виключно на коригування фактичної нерівності;
2. Дискримінація полягає в застосуванні без об’єктивних і розум-
них підстав різного ставлення до осіб, які перебувають в однаковій си-
туації; Європейський суд зазначав, що підставою або мотивом дискри-
мінаційного ставлення є особисті ознаки, якими особи або групи осіб
124
відрізняються одна від одної відповідно до переліку, що закріплений ст. 14
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
3. Класичне поняття дискримінації не вичерпує змісту заборони
будь-якої дискримінації. Право на здійснення прав, гарантованих Кон-
венцією, на недискримінаційній основі також порушується, якщо дер-
жави не застосовують без об’єктивного та обґрунтованого пояснення
різне ставлення до осіб, які перебувають в істотно різному становищі.
У цьому випадку дискримінація полягає в однаковому ставленні до лю-
дей, які перебувають у різному становищі, при здійсненні одного і того
ж права, визнаного Конвенцією. Наприклад, установлення обідньої пере-
рви однакової тривалості для всіх працівників, у т. ч. для матерів, що го-
дують.
Сьогодні світова спільнота виходить з того, що правильно спроек-
товані програми позитивної дискримінації не суперечать вимогам
рівності і недискримінації. Як зазначається, зокрема, в преамбулі Про-
токолу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод від 4 листопада 2000 p., принцип недискримінації не стоїть на
заваді державам-учасницям уживати заходів для сприяння повній та
реальній рівності, якщо ці заходи є об’єктивно й обґрунтовано виправ-
даними.
У сучасних умовах, коли телекомунікаційний зв’язок охоплює увесь
світ, коли активно діють міжнародні правозахисні організації й інформа-
ційні агентства, важко приховувати інформацію про порушення прав
людини в будь-якій країні [4, с. 223–224]. Стурбованість ситуацією
з правами людини в будь-якій країні світу не можна розглядати як втру-
чання в її внутрішні справи. Міжнародне співтовариство розробляє
ефективні механізми контролю в гуманітарній сфері, а країни, що по-
рушують права людини, зазнають економічного і політичного впливу
з боку міжнародної громадськості.
Україна критично оцінює ситуацію, пов’язану з порушенням прав
людини і громадянина, зокрема проявами дискримінації за ознакою
статі. Вона визнала дискримінацію за ознакою статі як явище, що
існує в українському суспільстві, ратифікувавши згадану Конвенцію
ООН «Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок», готую-
чи періодичні доповіді про реалізацію Конвенції, прийнявши Кон-
ституцію, яка покращила правове становище жінок, прийнявши
Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському
суспільств на період до 2010 року, видаючи закони та підзаконні акти
125
з недискримінаційними заходами, прийнявши Закон України «Про
забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Але
необхідно забезпечити їх виконання реальними механізмами і засо-
бами реалізації; прийняти законодавчі та інші заходи, включаючи
санкції, що забороняють дискримінацію; установити юридичний
захист прав жінки на рівні з чоловіками і забезпечити за допомогою
судів і інших установ ефективний захист жінок проти будь-яких актів
дискримінації.
Міжнародно-правове визнання важливості захисту прав людини
сприяло подальшій розробці правовою наукою ідеї правової держави.
Поряд з принципами верховенства правового закону та поділом влади на
законодавчу, виконавчу і судову гілки важливе місце посів принцип га-
рантованості державою рівних прав і можливостей людини і громадяни-
на. Правова держава стала визначатися як така, що володіє системою
конституційних та формально-юридичних гарантій, які забезпечують
недоторканність і плюралізм власності, самостійність і рівну міру сво-
боди виробників і споживачів соціальних благ і взагалі учасників соці-
ального обміну – індивідів і асоціацій [5, с. 61–62].
Спільною рисою усіх сучасних держав є проблема глобалізації
гендерного рівноправ’я (чоловіків і жінок), про що свідчить проведен-
ня під егідою ООН чотирьох Всесвітніх конференцій, присвячених
проблемам становища жінок. Процес глобалізації проявляється в транс-
формації проблеми прав людини взагалі і прав жінки зокрема з суто
національного рівня в площину міжнародного права, наслідком чого
стало прийняття світовою спільнотою низки міжнародних конвенцій
і декларацій, спеціально присвячених питанням гендерного рівноправ’я
[6, с. 3–6]. Свідченням актуальності цього питання є визнання суб’єктом
міжнародного права з усіма правами, обов’язками і можливостями
будь-якої особи, незалежно від її статі. Спеціальні міжнародно-право-
ві документи надають жінкам додаткові повноваження і можливості
з реалізації їх прав.
Україна визнає пріоритет міжнародних норм права відповідно до
норм національного права, узгоджує державну політику з міжнародними
стандартами прав людини і послідовно впроваджує принцип гендерного
рівноправ’я в українське суспільство. Конституція України 1996 року
заклала правові основи реалізації активності жінок у різних сферах сус-
пільного життя, зокрема ст. 24 Основного Закону гарантує рівність жін-
126
ки й чоловіка, що забезпечується наданням рівних можливостей у гро-
мадсько-політичній та культурній діяльності, здобутті освіти і професій-
ній підготовці.
Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною про-
гресу людства, елементом демократії і важливою умовою розбудови
демократичної правової держави. Сучасний стан суспільних відносин не
дозволяє ігнорувати знання, навички та творчі здібності жінок, а потре-
бує негайного і повного їх використання. Рівна участь жінок у професій-
ному, політичному та громадському житті повинна бути поєднана з їх
рівною відповідальністю при прийнятті рішень на державному і суспіль-
ному рівнях [7, с. 199].
Таким чином, у сучасних умовах саме закріплення рівності перед
законом разом із забороною дискримінації та політикою позитивних дій
має на меті забезпечення універсального дотримання принципу рівності
як чесної рівності можливостей.

Література:
1. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (на-
уково-практичний коментар) / О. М. Руднєва, Г. О. Христова, О. О. Уварова
та ін.; За наук. ред. О. М. Руднєвої. – Х.: Східнорегіон. центр гуманітар.‑освіт.
ініціатив, 2005. – 364 с.
2. Шевчук С. В. Порівняльне прецедентне право з прав людини /
С. В. Шевчук. – К. : Реферат, 2002. – 344 с.
3. Заковряшина Е. Принцип недискриминации в праве Совета Европы
/ Е. Заковряшина // Конституц. право. Восточноевроп. обозрение. – 2002. –
№ 2. – С. 117.
4. Экштайн К. Основные права и свободы. По российской Конституции
и Европейской Конвенции: учеб. пособ. для вузов / К. Экштайн. – М. : NOTA
BENE, 2004. – 496 с.
5. Четвернин В. А. Демократическое правовое государство. Введение
в теорию / В. А. Четвернин. – М. : Наука, 1993. – 140 с.
6. Чижмар К. Принцип рівності прав жінок і чоловіків у міжнародному
праві / К. Чижмар // Право України. – 2001. – № 3. – С. 3–6.
7. Дашковська О. Р. Міжнародні механізми забезпечення гендерної рів-
ності / О. Р. Дашковська // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 1(40) –
С. 199–206.
127
 О. Я. Трагнюк1

ЗАСТОСУВАННЯ ДЕЯКИХ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ

ЗАСАД ФЕДЕРАЛІЗМУ У ПРАВОВОМУ ВИЗНАЧЕННІ
КОМПЕТЕНЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
(ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ)

Європейський вимір зовнішньої політики України, входження нашої

держави у європейський правовий простір, підписання та ратифікація
Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським
Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми дер-
жавами-членами, з іншої сторони (далі Угода про асоціацію) від
16.09.2014 р. [1] ставлять перед сучасною наукою і практикою важливі
завдання всебічного вивчення природи та функціонування інтеграційно-
го об’єднання, правова система якого здійснює значний вплив на удо-
сконалення вітчизняного права [2; c. 9].
Визначення особливостей політико-правової природи Європейсько-
го Союзу перебуває у фокусі майже усіх досліджень, які так чи інакше
стосуються діяльності цього складного утворення. Концентрація уваги
на тих чи інших елементах його природи, дозволяє виокремити особли-
ві риси правового регулювання різноманітних соціальних процесів,
учасниками яких є різноманітні суб’єкти права ЄС, а також встановити
специфіку взаємин Союзу і держав, що співпрацюють із ним.
Федералістичні начала в системі урядування у рамках ЄС та закрі-
плені на правовому рівні механізми реалізації компетенції Союзу утво-
рюють важливе підґрунтя сучасної європейської інтеграції. Запозичення
концептуальних принципів такого врядування із практики демократичних
федеративних держав та поєднання їх із традиційними для міжнародно-
го права формами співробітництва, дає можливість розвивати та засто-
совувати дієві методи досягнення загальносоюзних цілей, стрижнем яких
виступають цінності Європейського Союзу, та використовувати ефектив-
ні механізми захисту суверенітету держав-членів.
Тому звернення до аналізу таких засад не втрачає актуальності. Одно-
часно, слід зауважити, що європейська інтеграція, і, зокрема співпраця
держав у ЄС – це не певний набір вивірених шаблонів, засновницею яких
була Західна Європа, а жива рухлива субстанція, яка постійно розвива-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального університету імені Ярослава Мудрого
128
ється і удосконалюється. Що у свою чергу створює основу для подальших
наукових досліджень у цій царині.
Проблема правової природи Європейських співтовариств, а згодом
і Європейського Союзу була предметом дослідження численних зарубіж-
них та вітчизняних науковців: Л. Азоуле, М. Арах, М. М. Бірюков, Н. Бло-
кер, Дж. Б’юкенен, П. Б’юмон, C. Візеріл, І. А. Грицяк, В. Делла Сала,
А. Дешвуд, Д. Елазар, М. Л. Ентіна, І. Зайдль-Хохенвельдерн, Дж. Зім-
мерман, Н. Каталано, П. Кінг, В. С. Коваль, Б. М. Лазарєв, С. Лейкофф,
П. Ф. Мартиненко, В. І. Муравйов, М. М. Микієвич, Д. Сіджанскі,
К. В. Смирнова, Р. Стівенс, О. Е. Толстухін, Д. Уайет, П. Хей, Т. Хьюєглін,
А. О. Четверіков, Г. Шермерс, Дж.Штейнер,Р. Уотс, М. О. Ушаков,
Х. С. Якименко, І. В. Яковюк та ін. Серед вчених висловлені різноманіт-
ні підходи до визначення правової природи ЄС (конфедерація, федерація,
міжнародна організація, організація suigeneris тощо). При цьому важли-
вим, як виглядає, є також дотичне питанням, яке може так чи інакше
стосуватися правової природи Союзу. Це – узгодження національних
інтересів держави-члена ЄС, збереження її суверенітету, із одночасним
залученням її у мережу взаємодій, взаємозалежностей і взаємопроник-
нень регіональної наднаціональної інтеграції у такий спосіб, щоб ці
чинники не зашкодили самій державі, іншим учасникам інтеграції.
Звичайно у цьому контексті стосовно ЄС найбільш поширеним
є звернення до принципу наділення повноваженнями (який є характерним
як для міжнародних організацій, так і для федеративної моделі уряду-
вання), а також до принципів субсидіарності та пропорційності (ст. 5
Договору про ЄС) [3].
Слід зауважити, що федеративна концепція, окремі принципи якої
застосовуються у межах системи урядування ЄС, традиційно знаходить
підтримку серед західних науковців, політиків, громадських діячів1.Зна-
чний внесок в її розробку забезпечили К. Беймі, А. Богданді, Дж.
Б’юкенен, М. Бюргес, В. Делла Сала, А. Дешвуд, Д. Елазар, Дж. Зіммер-
ман, Л. Карту, Н. Каталано, П. Кінг, С. Лейкофф, В. Остром, Д. Сіджанскі,
Р. Стівенс, Р. Уотс, Фрідріх, Т. Хьюєглін та багато інших правників і по-
літологів, які спробували переосмислити усталені погляди на федералізм

1
Загальним висновком, який простежується в цих дослідженнях, є констатація
того факту, що всередині ХХ ст. «федералізм» трансформується із абстрактної уза-
гальненої категорії, під якою раніше розуміли не тільки власне федерацію, але
й конфедерацію, асоційовану державу, союзну державу та кондомініум, у поняття
з чітко визначеним змістом, що дозволяє відокремити його від інших понять.
129
відповідно до сучасних умов, І. В. Раньжина, В. І. Сало, М. В. Столяров,
М. Х. Фарукшин та ін.
Як зазначає Яковюк І. В., аналіз законодавства ЄС і практики його
реалізації дозволяє дійти висновку, згідно з яким у порядку організації
і функціонування Європейського Союзу досить чітко простежується
прояв основних ознак федеративної держави. Хоча при цьому, звичайно,
Європейський Союз не є федерацією [4, с. 241].
Для теоретичного осмислення процесів інтеграції у межах Європей-
ських співтовариств, а згодом і Європейського Союзу та пояснення
практичних моментів поступального розвитку різних видів компетенції
(виключної, спільної з державами-членами, додаткової, спеціальної),
якою наділяється ЄС, інколи використовується термін «федеральна по-
літична система» та «федеральний правовий порядок» (federal legal
order), які найкраще пристосовані для відображення особливостей право-
вого регулювання багатоманітності суспільних інтересів і побудови
конструктивної взаємодії різних рівнів влади в умовах інтеграційного
об’єднання. При цьому робиться застереження, що така термінологія
стосується пояснення деяких аспектів функціонування та правової при-
роди загалом «гібридних» федеративних систем, до яких відносять
і Європейський Союз [5, c.120].
Доволі часто окремі аспекти федеративного урядування використо-
вуються для характеристики компетенції Європейського Союзу та меха-
нізму розподілу повноважень між ЄС та державами-членами, кінцевими
метою якого виступає, з одного боку, досягнення цілей інтеграційного
утворення, а з іншого – захист суверенних прав держав-членів.
Вичерпність положень щодо меж компетенції ЄС є однією із най-
більш показових характеристик Лісабонського договору 2007 р.
У ч. 2 ст. 5 Договору про ЄС (ДЄС) чітко зазначено, що «відповідно до
принципу надання повноважень Союз діє в межах повноважень, наданих
йому державами-членами згідно з Договорами заради досягнення визна-
чених в них цілей», далі вказується, що «повноваження, яких не надано
Союзові згідно з Договорами, залишаються за державами-членами», що
власне повторює формулювання ч.1 ст. 4 ДЄС, де сказано, що «відповід-
но до статті 5 повноваження, не надані Союзу Договорами, залишають-
ся за державами-членами». Одночасно у Договорі міститься норма про
те, що пропозиції про внесення змін до Договорів «можуть, inter alia,
передбачати розширення або звуження повноважень, покладених на Союз
Договорами» (ч.2 ст.48 ДЄС). Cлід зауважити, що встановлення катало-
130
гу компетенцій в установчих Договорах (ст.ст. 2–6 Договору про функ-
ціонування Європейського Союзу (ДФЄС)) і чіткий поділ їх на виключ-
ну, спільну, додаткову або доповнюючу, можна розглядати одночасно як
«стримання» і раціоналізацію повноважень ЄС. Зрозуміло, що держави-
члени під час роботи над змінами до установчих Договорів були одно-
значно стурбовані питанням встановлення меж діяльності Союзу. Це
досить яскраво прослідковується у питанні ймовірної універсалізації
основних прав у ЄС (ч. 2 ст. 51 Хартії основоположних прав Європей-
ського Союзу містить таке формулювання «Ця Хартія не розширює
сферу застосування права Союзу поза межі повноважень Союзу, не надає
Союзові нових повноважень і не покладає нових завдань, не змінює
повноважень та завдань, визначених в Договорах»).Таким чином, як ви-
дно, важливою є констатація факту, що компетенція ЄС має іманентні
обмеження, а сфера застосування права ЄС повинна їм відповідати. За-
галом таке положення в рівній мірі може стосуватися і традиційних
міжнародних міжурядових організацій, сфера повноважень яких обмеж-
ується положеннями їх установчих договорів та цілями створення.
Однак таке твердження може здатися досить простим і однозначним,
якщо не брати до уваги певні нюанси. Наприклад, ст. 114 ДФЄС, яка
наділяє Союз широкими законодавчими повноваженнями у сфері гармо-
нізації національного законодавства держав-членів (стаття розміщена
у Главі 3 «Наближення законодавства», Розділу VII «Спільні правила
конкуренції, оподаткування та наближення законодавства» ДФЄС) не
зазнала змін у процесі Лісабонських реформ. Це може здатися дивним,
з огляду на те, що Лаакенська декларація від 15 грудня 2001 року [6] по-
ставила питання про можливість перегляду колишньої статті 951 Дого-
вору про Європейське співтовариство (нині ст.114 ДФЄС) [7], і така
можливість чітко пов’язувалася із необхідністю «забезпечення того, що
новий перегляд компетенції не призведе до невиправданого розширення
повноважень ЄС або до його посягання на сфери виключної компетенції
держав-членів» [8, c. 11]. Також, у цьому сенсі, важливим виглядає звер-
ненння деяких вчених до положень ст. 19 ДЄС, яка зобов’язує держав-
членів надавати засоби судового захисту, достатні для того, щоб забез-
печити ефективний правовий захист у сферах, охоплених законодавством
1
Мова йде про статті Договору про Європейське співтовариство ( 994_017 ), які
дозволяють Європейському Парламенту разом із Радою (ст. 95) або Раді (ст. 308) ухва-
лювати законодавчі акти та інші заходи із тих питань, які прямо не віднесенні до
відання Співтовариства, тобто виходити за межі його компетенції.
131
Союзу [9]. Таке положення схоже суперечить певною мірою доктрині
процесуальної автономії держав-членів. Але водночас, воно пов’язане із
прецедентним правом Суду ЄС, який зазвичай надає пріоритет судовому
захисту прав у ЄС (справа Unibet) [10]. При цьому всьму, поза сумнівом
залишається той факт, що зміни, запроваджені Лісабонським договором,
містять прямий виклик функціональній та конституційній концепціям
правовпорядку ЄС, яким надавалася перевага в останні 50 років. Най-
краще це характеризують положення ч.6 ст. 3 ДЄС, де мова йде про те,
що «Союз досягає своїх цілей належними засобами відповідно до повно-
важень, наданих йому Договорами». Як вказує Л. Азуле (L. Azoulai), таке
положення речей чітко відображає зміну первинної позиції. Цілі вже не
є основним джерелом обмеження повноважень та основним інструмен-
том Союзу [8, c.11]. Натомість, цілі підпорядковуються компетенції, яка
зазначена у Договорі. Це просліджується у процесі функціонування
внутрішнього ринку, стосовно якого компетенцію ЄС поділяє з держава-
ми-членами (спільна компетенція). Тому ця компетенціяє зазвичай об-
меженою.
Стосовно конституціоналізації прав індивідів у ЄС, то певна від-
мінність від попереднього стану речей прослідковується у тексті ст. 4
ДЄС. Держави-члени продовжують дотримуватися своїх прав з метою
забезпечення досягнення цілей ЄС. Однак, з іншого боку, Союз пови-
нен поважати національну самобутність держав-членів, властиву їхнім
основним політичним та конституційним структурам та головні функ-
ції держави. Цікавим є те, що функції держави не розглядаються
в контексті інституційних функцій (законодавчих, виконавчих, судо-
вих), а розуміються як незалежні, такі, що стосуються «гарантування
територіальної цілісності держави, підтримання правопорядку та
забезпечення національної безпеки». Договір визнає, що держави-
члени мають первинну компетенцію стосовно організації певних
предметів відання, які вважються життєво важливими для соціальної
інтеграції у Європі. Державна компетенція більше не зводиться до
повноважень, що можуть потенційно зашкодити створенню внутріш-
нього ринку і захисту прав індивідів. Навпаки, держави визнаються
політичними акторами, які забезпечують згуртованість у суспільстві.
Таке положення речей може призвести до нових легітимних обмежень
у здійсненні основних норм права ЄС або до появи нових зобов’язань
для певних категорії індивідів, які традиційно розглядалися як носії
прав за правом ЄС.
132
 З огляду на сказане, використання терміну «federal order of compence»
(федеративний порядок компетенції) для характеристики обсягу і реалі-
зації компетенції в ЄС є досить слушним з теоретичної точки зору.
З цього приводу, можна знову згадати запропоновану і деталізовану
в установчих договорах типологію компетенції ЄС, яка є необхідною для
того, щоб забезпечити розподіл повноважень між державами-членами
і Союзом. У свою чергу Суд ЄС також неодноразово у своїх рішеннях
звертається до необхідності забезпечення «порядку компетенції, що
встановлений в Установчих договорах», зокрема у тих справах, які сто-
суються вcтановлення Судом відповідності міжнародних договорів
первинному праву ЄС (об’єднанні справи Yassin Abdullah Kadiand Al
Barakaat International Foundation v Counciland Commission від 03.09.
2008) [11].Одночасно, існує велика кількість аргументів, які доводять,
що використання визначення Європейського Союзу як федеративного
порядку компетенції, є недостатньо переконливим. Практика функціо-
нування ЄС демонструє глибоке переплетення повноважень ЄС і держав-
членів у всіх сферах діяльності Союзу і на всіх рівнях – законодавчому,
виконавчому та судовому. Тому використання суто конституційних ме-
тодів, спрямованих на встановлення чіткої класифікації вже названих
вище видів повноважень ЄС, є мало виправданим. Так само, в дійсності
дуже важко визначити природу компетенції ЄС в конкретних сферах
лише на основі статей 2–6 Договору про функціонування ЄС. І не тільки
тому, що у багатьох сферах політик, існує комплекс взаємовідносин між
тим сферами, які регулюються законодавством держав-членів і тими, які
врегульовані правом ЄС, й передусім через те, що обсяг компетенції ЄС
є власне тією зоною, де взаємодіють повноваження Союзу і його держав-
членів. І, як пише у своєму дослідженні Боукон (Boukon), реалізація
компетенції ЄС відбувається через свого роду «резолюції взаємного
корегування», за допомогою яких межі діяльності держав-членів і Со-
юзу постійно переглядаються [8, c. 12]. Крім того, слід зауважити, що
загалом, не дивлячись на досить чіткі формулювання установчих дого-
ворів щодо розподілу компетенції на окремі види, існують певні роз-
біжності між формальними положеннями, відображеними у документах,
і практикою діяльності Союзних і національних інституцій. Більше того,
існують розбіжності у розподілі компетенції між ЄС і державами- чле-
нами на законодавчому рівні та певне дублювання їх повноважень на
імпліментаційному рівні. Також, потребує ретельного вивчення у май-
бутньому проблема, яка стосується існування певної різниці між обме-
133
женою волею держав-членів та закріпленою в Установчих договорах
компетенцією Європейського Союзу та застосуванням права ЄС, що
досить часто виходить за ці межі.
Досить проблематичним виглядає на сьогоднішній день і питання
пов’язане, з одного боку, із підвищенням індивідуальної або ж спільної
активності держав-членів у тих сферах, які традиційно, передані до віда-
ння Європейського Союзу (мова йде про запровадження певної гнучкос-
ті у тих питаннях, що з огляду на потреби інтеграції, як правило потре-
бують централізованого вирішення на рівні ЄС). З іншого боку останнім
часом спостерігається втручання Європейського Союзу у ті сфери, регу-
лювання яких віднесено до відання держав-членів: централізація, або
добровільно прийнята або ж запроваджена, потужна наднаціональна
інтервенція спостерігаються у тих сферах, де передбачається національ-
на автономія. Таке положення речей найбільш чітко проглядається у ца-
рині економічної політики та у зв’язку із поточною економічною кризою.
Таким чином, очевидно, що питання, яке було підняте у Лаакенській
декларації, стосовно того, яким чином інтегрувати зміст обмеження
правопорядку ЄС і одночасно зберегти «європейську динаміку», без під-
риву інституційного балансу, який розвивався протягом 10 років, не
отримало однозначної відповіді.
На завершення можна зробити висновок, що суто федеративна модель
визначення компетенції інтеграційного об’єднання виявляється недо-
статньою в сучасних умовах розвитку Європейського Союзу, хоча ефек-
тивність окремих правових механізмів, властивих федеративному право-
порядку є загальновизнаною.

Література:
1. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським
Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми держава-
ми-членами, з іншої сторони // Офіц. вісн. України. – 2014. – № 75. – Т. 1. –
ст. 2125.
2. Костюченко Я. М. Правове регулювання співробітництва України
і Європейського Союзу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 /
Я. М. Костюченко. – К., 2010. – 18 c.
3. Основи права Європейського Союзу. Нормативні матеріали (із зміна-
ми, внесеними Лісабонським Договором) / за ред. М. В. Буроменського. – Х.:
Фінн, 2010. – 392 с.
134
 4. Яковюк І. В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний
аналіз / І. В. Яковюк. –Х. : Право, 2013. – 760 с.
5. Watts, R. L. Federalism, federal political systems, and federations /
R. L. Watts // Annual Review of Political Science. – 1998. – Vol. 1, Issue 1. –
Р. 120.
6. Laeken Declaration on the future of the European Union (15 December
2001) // Bulletin of the European Union. 2001, No 12. Luxembourg: Office for
Official Publications of the European Communities. «Presidency Conclusions of
the Laeken European Council (14 and 15 December 2001)». – p. 19–23.
7. Основи права Європейського Союзу. Нормативні матеріали (із зміна-
ми, внесеними Лісабонським Договором) / за ред. М. В. Буроменського. – Х.:
Фінн, 2010. – 392 с.
8. Azoulai Loїc. The question of competence in the European Union. –
Oxford: Oxford University Press, 2014. – 320 p.
9. Halberstam D. Comperative federalism and the role of the judiciary . In
The Oxford Handbook of Law and Politics, edited by K. Whittington, D. Keleman,
and G. Caldeira, p.p. 142–64. Oxford: Oxford Univ. Press, 2008.
10. Case 432/05 Unibet (London) Ltd and Unibet (International) Ltd
v Justitiekanslern. Judgment of the Court 13 March 2007// ECR 2007 I-02271.
11. Joined Cases C-402/05 P and C-415/05 P Yassin Abdullah Kadi and Al
Barakaat InternationalFoundation v Council and Commission, Judgment of 3
September 2008// [2008] ECR I –6351 para 282.

Т. В. Комарова1

Практика Суду Європейського Союзу

щодо приєднання ЄС до Конвенції
про захист прав людини і основоположних
свобод

Європейський Союз за час свого існування проявив себе як унікаль-

не міжнародне об’єднання, яке поєднує у собі риси як міжнародної ор-
ганізації, так і суб’єкту sui generis. Завдяки Суду Європейського Союзу
(далі – Суд ЄС) правопорядок ЄС розвинувся у автономну від держав-
членів правову систему із характерними лише йому рисами та принци-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
135
пами. Компетенція ЄС (мається на увазі компетенція спочатку Європей-
ських співтовариств, а потім вже і компетенція ЄС) також змінювалась
та розширювалася, що дає змогу стверджувати, що ЄС еволюціонував
від міжнародної організації економічного характеру до наднаціонально-
го об’єднання універсального характеру. Захист прав людини також
потрапив у поле зору ЄС. Якщо у 1953 р. при підготовці проекту Дого-
вору про Європейське Економічне Співтовариство асамблея ad hoc Єв-
ропейського Співтовариства вугілля та сталі наполягала на включенні
положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
до проекту і ця пропозиція була відхилена, тому що співтовариства вба-
чалися як об’єднання економічного характеру, то пізніше необхідність
цього постала сама собою. Вперше офіційне визнання прав людини на
рівні співтовариств відбулося із набуттям чинності Єдиним Європей-
ським Актом 1987 р., а згодом це призвело до появи власного каталогу
прав ЄС, а саме Хартії про основоположні права ЄС, яка набула чиннос-
ті у 2009 р.
Безпосередню роль у цьому відіграв Суд ЄС, практика якого дуже
часто виступає джерелом установчих актів Союзу. Суд почав розвивати
свою практику щодо прав людини ще у 1969 р. рішенням по справі
Stauder [1]. Підтвердженням цього має слугувати ряд рішень Суду ЄС,
які визнавали права людини у якості головних принципів права спочатку
співтовариств, а потім і ЄС. За Суд ЄС неодноразово засуджувався як
занадто активний орган, що виходить за межі повноважень інтеграцій-
ного об’єднання, створюючи стандарти захисту прав людини [2; 3,
с. 492–495; 4, с. 168, 169], але саме ця діяльність Суду і стала однією
з рушійних сил для перетворення ЄС на об’єднання універсального ха-
рактеру.
Безперечно, слід відмітити, що перевірка на відповідність стандартам
прав людини не є головною задачею Суду ЄС, який покликаний захища-
ти інтереси інтеграції, що неодноразово підкреслювалося науковцями
[5, с. 279; 6, с. 88], хоча зі вступом в силу Лісабонського договору увага
до прав людини в рамках ЄС посилилась [7]. Суд ЄС заповнює прогали-
ни в праві ЄС стосовно прав людини лише симптоматично, тобто в кон-
тексті справ, які він розглядає.
Історично склалося, що Суд ЄС із самого початку з обережністю по-
ставився до утвердження концепції прав людини в наднаціональному
праві, оскільки він вбачав у тому загрозу принципу верховенства права
Співтовариства, тому що воно могло бути скасоване через невідповідність
136
стандартам прав людини та тим самим нанести шкоду інтеграції. Але
з часом Суд ЄС визнав, що права людини підлягають захисту з його боку.
Частково прийняття цієї концепції було спровоковано тим, що Консти-
туційний Суд Німеччини визначив, що він вправі не застосовувати ті акти
Співтовариства, які не відповідають національним стандартам прав
людини, тим самим заперечуючи верховенства права Співтовариства,
а Конституційний Суд Італії проголосив, що Італія може припинити своє
членство у випадку подібного конфлікту.
Коли ж було засновано ЄС, то в Маастрихтському договорі було по-
вністю перейнято обґрунтування необхідності дотримання прав людини,
яке виробив Суд ЄС своєю практикою, зокрема ст. 6 говорила: «Союз
поважає основні права, – як вони гарантовані Конвенцією про захист
прав людини і основних свобод, підписаною в Римі 4 листопада 1950 року,
і як вони випливають з конституційних традицій, спільних для держав-
членів, – як загальні принципи права Співтовариства».
Із прийняттям власного каталогу прав людини – Хартії – Суд почав
активно його використовувати. Так, із набуттям чинності Хартії Суд ЄС
звертався до неї у 122 справах, у той час як до ЄКПЛ – у 20. Окрім про-
сто посилань, практика свідчить про скасування ряду регламентів ЄС
через їх невідповідність положенням Хартії.
Відбулося також визнання ЄС як організації, що має високі стандар-
ти захисту прав людини в тому числі і Європейським Судом з прав лю-
дини (далі – ЄСПЛ). Йдеться про відоме рішення ЄСПЛ по спра-
ві Bosphorus [8]. Справа полягала у тому, що турецькі авіалінії Bosphorus
орендували літак, що належав Республіці Югославія, та доправив його
на перебування до Ірландії. Влада Ірландії конфіскувала літак на під-
ставі Регламенту 990/93, яким реалізовувалися санкції проти Югославії.
Авіалінії Bosphorus оскаржили конфіскацію літака на підставі порушен-
ня права власності до Суду ЄС, який відмовив у задоволенні позову. Тоді
авіалінії звернулися зі скаргою до ЄСПЛ, який прийняв концепцію так
званого «еквівалентного захисту», який полягає у презумпції того, що
ЄС має високі стандарти прав людини. Не маючи компетенцію перегля-
дати акти ЄС, ЄСПЛ презюмує, що вони відповідають стандартам Кон-
венції про захист прав людини і основоположних прав (далі – ЄКПЛ).
Логічним було б питання про приєднання ЄС до ЄКПЛ. Це питання
вперше постало ще у 1996 р. і таке приєднання мало відбутися на осно-
ві міжнародного договору між Союзом та Радою Європи. Відповідно до
установчих договорів, держава-член, Європейський Парламент, Рада або
137
Комісія можуть отримати висновок Суду щодо того, чи є запланований
договір сумісним із установчими договорами. Якщо висновок Суду є не-
гативним, запланований договір не може набути чинності, доки до нього
не буде внесено зміни або не буде переглянуто установчі договори. Таке
звернення було направлено Радою до Суду щодо відповідного проекту
Угоди про приєднання та у Висновку 2/94 Суд підкреслив, що Союз не
має компетенції для приєднання до ЄКПЛ.
Незважаючи на це, держави – члени ЄС не полишили ідею про при-
єднання до ЄКПЛ. Це відобразилося у новій редакції ст. 6 Договору про
ЄС, яка набула чинності на підставі Лісабонського договору у 2009 р.,
а саме у констатації того, що основоположні права, гарантовані ЄКПЛ
і які випливають із конституційних традицій держав-членів, є загальни-
ми принципи права ЄС, а також ч. 2 ст. 6: «Союз приєднується до ЄКПЛ.
Це приєднання не впливає на повноваження Союзу, визначені Догово-
ром» [10, с. 10]. Тобто Договором була зарезервована можливість для
відповідного приєднання. Крім того, до установчих договорів ЄС було
додано Протокол № 8 щодо п.2 ст. 6 Договору про ЄС стосовно приєд-
нання до Союзу до ЄКПЛ, який передбачає, що угода про приєднання
має відповідати певним умовам, зокрема, передбачати збереження спе-
цифічних особливостей права ЄС та всього Союзу та забезпечити, щоб
приєднання ЄС не впливало на його повноваження або повноваження
його інститутів. З боку Ради Європи теж були зроблені відповідні кроки
та прийнятий Протокол № 14 (набув чинності 1 червня 2010 р.), котрий
доповнив Конвенцію положенням про можливість ЄС приєднатися до
неї.
За рекомендацією Комісії, Рада прийняла рішення від 4 червня
2010 р., яке дозволило розпочати переговори щодо Угоди про приєднан-
ня. Комісія призначалася у якості переговірника. Робоча група Ради
Європи подала первісний проект Угоди про приєднання у жовтні 2011 р.,
а у результаті відповідних переговорів 5 квітня 2013 р. до розгляду було
запропоновано остаточний проект Угоди про приєднання. 4 липня 2013 р.
Комісія відповідно до ч. 11 ст. 218 Договору про функціонування ЄС
звернулася до Суду ЄС за висновком щодо сумісності Проекту Угоди із
законодавством ЄС.
18 грудня 2014 р. Суд ЄС постановив Висновок про несумісність
проекту Угоди із законодавством ЄС. У початку свого висновку Суд під-
креслив відсутність правової основи для приєднання ЄС до ЄКПЛ. Суд
зазначив, що в результаті цього приєднання, ЄКПЛ, як і будь-який інший
138
міжнародний договір, укладений ЄС, буде обов’язковим для інститутів
ЄС та його держав-членів, і буде становити невід’ємну частину права
ЄС. У цьому разі ЄС, так само як інші договірні сторони, підлягатиме
зовнішньому контролю задля забезпечення дотримання прав і свобод,
передбачених ЄКПЛ. Таким чином, ЄС та його інститути будуть підля-
гати зовнішнім механізмам контролю, передбачених Конвенцією, і, зо-
крема, з боку ЄСПЛ.
Суд зазначив, що є неприпустимою ситуацію, коли інтерпретація
ЄСПЛ буде обов’язковою для ЄС та всіх його інститутів, в той час, коли,
інтерпретація прав, визначених в ЄКПЛ, Судом ЄС не буде обов’язковою
для ЄСПЛ.
Суд ЄС констатував, що ЄКПЛ надає державам-учасницям можли-
вість встановлювати вищі стандарти захисту прав, закріплених Конвен-
цією. Сам Суд ЄС у рішенні по справі Melloni зазначив, що держави-
члени ЄС не можуть встановлювати вищі стандарти ніж ті, що встанов-
лені у Хартії про основоположні права ЄС, якщо ЄС повністю
гармонізував відповідне право [11. Аналіз справи див.: 12, 13].
Тож Суд ЄС дійшов висновку, що у разі, коли права, гарантовані
Хартією про основоположні права ЄС, кореспондуються із правами,
гарантованими ЄКПЛ1, повноваження держав-учасниць мають бути об-
межені для того, щоб не були порушені верховенство, єдність та ефек-
тивність права ЄС. Суд виявив, що у проекті Угоди про приєднання такі
механізми не передбачені.
Взагалі, слід зазначити, що проект Угоди відображає ставлення до
ЄС як до держави, ігноруючи його внутрішню специфічну природу sui
generis. Зокрема, цей підхід не бере до уваги принцип наділення повно-
важеннями ЄС, який передбачає, що якщо держави-члени домовилися,
вони передають до ЄС повноваження у певній сфері і у цьому випадку
втрачають можливість діяти та застосовувати інше право, ніж право ЄС.
Так, ЄКПЛ вимагає від усіх договірних сторін стежити один за одним
щодо дотримання основоположних прав, незважаючи на те, що право
ЄС у свою чергу закріплює обов’язок взаємної довіри («mutual trust») між
державами-членами. Це означає, що суд однієї держави-члена має дові-
ряти рішенням судів усіх інших держав-членів ЄС та презюмувати, що
стандарти захисту прав людини на території всього Союзу є високими.
1
Прикладом такого кореспондування може бути те, що Загальний Суд ЄС у Рі-
шенні по справі Chalkor визнав, що ст. 47 Хартії про основоположні права ЄС, яка
гарантує групу прав щодо справедливого суду, є еквівалентною ст. 6 ЄКПЛ [14].
139
За таких умов, приєднання до ЄКПЛ загрожуватиме розбалансуванню
ЄС та підірве автономію права ЄС. Угода, знов таки, не передбачає жод-
них механізмів запобігання цьому.
Суд ЄС у Висновку звертає увагу на дуже цікаву проблематику щодо
інституту спів-відповідача у процесі розгляду справи у ЄСПЛ. Так, Про-
ект Угоди встановлює, що ЄС може бути визнаний спів-відповідачем за
запрошенням ЄСПЛ чи сторони у справі у тому випадку, коли первинним
відповідачем є один або декілька держав-членів ЄС, особливо, якщо вони
звинувачуються у порушенні ЄКПЛ при імплементації права ЄС. Вирі-
шити хто є спів-відповідачем – держава-член ЄС чи сам ЄС – має вирі-
шувати Союз, але ЄСПЛ має дослідити правильність такого призначен-
ня. Це означає, що ЄСПЛ буде оцінювати норми права ЄС стосовну
розмежування повноважень між ЄС та його державами-членами. ЄСПЛ
може прийняти остаточне рішення в цьому відношенні, яке було
б обов’язковим для держав-членів та ЄС. Ця можливість є зазіхання та
розподіл повноважень між ЄС та державми-членами, що є виключно
внутрішнім питанням і не може бути оцінено зовнішньою судової уста-
новою. Крім того, відкритим є питання про несення відповідальності,
оскільки проект Угоди говорить про спільну відповідальність визнаних
винними спів-відповідачів. Якщо ЄСПЛ буде визначати долю відпові-
дальності це теж може вважатися втручанням у перерозподіл повнова-
жень між ЄС та його державами-членами.
Далі Суд зазначив, що Протокол № 16 до ЄКПЛ, підписаний 2 жовтня
2013 р. (але ще не набув чинності), дозволяє вищим судам та трибуналам
держав-членів ЄС звертатися до ЄСПЛ щодо надання консультативних
висновків із принципових питань, пов’язані з тлумаченням або застосу-
ванням прав і свобод, гарантованих ЄКПЛ або протоколами до неї. Це
положення може вплинути на автономію та ефективність процедури
винесення Судом ЄС преюдиціальних рішень у тому разі, коли права,
захищені Хартією ЄС, кореспондуються із правами, закріпленими ЄКПЛ.
Проект також закріплює так звану концепцію «первісного залучення
Суду ЄС» («prior involvement»), яка полягає у тому, що якщо під час про-
цесу у ЄСПЛ, в якій ЄС виступає в якості спів-відповідача, виникне
питання про нелегітимність норми права ЄС, Суду ЄС надається мож-
ливість розглянути це питання та винести своє рішення. Це пов’язано
з тим, що ЄСПЛ не компетентний розглядати подібні питання. Але ця
концепція прописана у проекті Угоди із певними обмеженнями, а саме:
по‑перше, Суд ЄС може бути залучений лише щодо питання нелегітим-
140
ності акту ЄС, але не щодо його тлумачення і, по‑друге, Суд справедли-
вості не може бути залученим у справі, якщо він раніше вже розглядав
справу щодо цього правового питання. Вирішувати чи розглядав Суд ЄС
це питання мають інститути Союзу, тож постає питання про завчасне та
повне інформування Суду ЄС з боку інститутів, залучених до справи,
про такі випадки.
Дуже цікавим, з нашої точки зору, є висновок Суду ЄС про те, що
проект Угоди встановлює ще одне обмеження, а саме, що процедура
первісного залучення Суду ЄС може бути ініційована лише щодо питань
нелегітимності первинного права ЄС. Це є досить дивним висновком,
тому що у проекті не зазначене це обмеження, а говориться про право
ЄС, включаючи рішення, прийняті на підставі установчих договорів.
Далі у Висновку Суд нагадує, що ст. 344 Договору про функціону-
вання ЄС передбачає, що держави-члени зобов’язуються не представля-
ти спір, що стосується тлумачення або застосування установчих догово-
рів, до будь-якого іншого методу врегулювання крім передбачених
в установчих договорах ЄС. Отже, Суд ЄС має виключну юрисдикцію
щодо будь-яких спорів між державами-членами та державами-членами
та ЄС щодо дотримання ЄКПЛ. Відповідно до Проекту Угоди існує
можливість, що ЄС або держави-члени можуть подати скаргу до ЄСПЛ
стосовно ймовірного порушення Конвенції державою-членом ЄС або
самим ЄС. Ця можливість повністю суперечить положенням Договору
про функціонування ЄС у контексті права ЄС. Проект міг би закріпити
виключення з юрисдикції ЄСПЛ щодо спорів між державами-членами
ЄС або між останніми та самим ЄС стосовно застосування ЄКПЛ у кон-
тексті права ЄС, але такого не відбулося.
На останок Суд знайшов загрозу правопорядку ЄС у тому, що певні
акти ЄС у сфері Спільної зовнішньої політики та політики безпеки не
підпадають під юрисдикцію Суду ЄС. Тим не менш, у Проекті Угоди
передбачено, що ЄСПЛ буде уповноважений виносити рішення щодо
сумісності з ЄКПЛ певних актів, дій чи бездіяльності, виконаних у кон-
текст Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, особливо тих,
чию легальність не може перевірити Суд ЄС через брак юрисдикції. Тож,
буде виникати ситуацію, коли виключна юрисдикція по перегляду актів
ЄС буде належати не інституту ЄС. А ЄСПЛ у рішенні по справі Matthews
чітко зазначив, що у сферах, в яких Суду ЄС бракує юрисдикції, Страс-
бурзький Суд буде вирішувати справу та притягати держав-членів ЄС до
відповідальності [15]. Крім того, ЄСПЛ виказував бажання та готовність
141
розповсюдити свій контроль, хоча і опосередковано, на правопорядок
ЄС через універсальність основоположних прав, які він захищає.
Тож у світлі вищеназваних проблем, Суд ЄС дійшов до висновку, що
Проект Угоди про приєднання ЄС до ЄКПЛ несумісний із законодавством
ЄС.
Безперечно, Суд не може піддати сумніву та загрозі основоположні
принципи права ЄС, які він розвивав роками. Тут безперечно слід го-
ворити про принципи примату права ЄС та доктрину автономного
правопорядку ЄС, основи яких були закладені ще у рішеннях по спра-
вах Van Gend en Loos [16] та Сosta v Enel [17]. Ці наробки Суду ЄС дали
можливість розвинути правопорядок ЄС до унікального статусу, від-
окремити його від міжнародного та національного права, що прояви-
лося у тому числі у рішенні по справі Kadi [18]. У рішенні по цій
справі Суд ЄС підкреслив, що міжнародні угоди, в тому числі Устав
ООН та Резолюції Ради Безпеки ООН, не можуть впливати на перероз-
поділ повноважень, які закріплені в установчих договорах ЄС, або на
автономність правової системи ЄС, а отже зобов’язання, накладені
міжнародними угодами, не можуть бути важливішими, ніж конститу-
ційні принципи установчих договорів ЄС. Тож безперечно Суд ЄС
є супротивником механізмів зовнішнього контролю над автономним
правопорядком ЄС.
Підводячи підсумки, хочеться наголосити, що Суд ЄС у своєму Ви-
сновку як завжди виступив охоронцем правопорядку ЄС, підкреслюючи
важливість його автономії. Суд ЄС був і продовжує бути тією ланкою,
яка поєднує дуже широке коло інтересів держав-членів Союзу та яка
запобігає поляризації цих інтересів з сильними наднаціональними повно-
важеннями. Багато юристів прийшли до висновку, що саме Суд повинен
забезпечувати дотримання не тільки писаного закону, але й духу закону.
Суд має керуватися саме ідеєю закону і діяти як «совість» народу Євро-
пи [19; C. 63]. Як сказав колишній суддя Суду ЄС Д. Едвард (D. Edward):
«Право є, кінець кінцем, такою самою частиною національної культури,
як мистецтво або музика» [20; с. 5]. Можна сказати, що при розбудові
європейської ідентичності, про яку на даному етапі розвитку ЄС вже
можна говорити [21; 22], Суд відіграв значну роль у розвитку як правової
культури ЄС, так і в усвідомленні фізичними особами свого впливу на
цю культуру в якості громадян ЄС, адже як сказав голова Конвенту по
розробці Хартії ЄС про основних правах Р. Герцог: «Європа – це не
тільки питання валового внутрішнього продукту, але й певне бачення
142
людини» [23]. Сучасний етап розвитку ЄС та практики Суду правосуддя
ЄС показує нам, що Європа – це і власні високу стандарти захисту прав
людини.

Література:
1. Case 29/69, Erich Stauder v City of Ulm – Sozialamt // European Court
Reports. – 1969. – P. 419.
2. Rasmussen H. On the Law and Policy in the European Court of Justice /
H. Rasmussen. – Dorderecht, Boston, London: Martinus Nijhoff Publishers,
1986. – xxv, 555 p.
3. Toth A. G. The European Union and Human Rights: The Way Forward /
A. G. Toth // Common Market Law Review. – 1997. – Р. 491–529.
4. De Búrca G. After the EU Charter of Fundamental Rights: The Court of
Justice as the Human Rights Adjudicator? / G. De Búrca // Maastricht Journal of
European and Comparative Law. – 2013. – Vol. 20. – P. 168–190.
5. Капустин А. Я. Европейский Союз: интеграция и право: монография
/ А. Я. Капустин. – М. : Изд-во РУДН, 2000. – 436 с.
6. Энтин М. Л. Защита и обеспечение прав человека по праву Евросо-
юза: Курс лекций / М. Л. Энтин. – М. : МГИМО, 2003. – 126 с.
7. Венецька О. Лісабонський договір і єдині європейські стандарти прав
людини / О. Венецька // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юридична. – 2009. –
Вип. 49. – С. 3–7.
8. Bosphorus Airways v. Ireland, Judgment of 30 June 2005, Application No.
45036/98.
9. Opinion 2/91, Convention No 170 of the International Labor Organization
concerning safety in the use of chemicals at work // European Court Reports. –
1993. – P. I-1061.
10. Основи права Європейського Союзу: нормативні матеріали /
М. В. Буроменський, Т. М. Анакіна, Т. В. Комарова та ін..; за заг. ред. М. В. Бу-
роменського. – Х. : Право, 2015. – 328 с.
11. C-399/11, Stefano Melloni v Ministerio Fiscal // European Court
Reports. – 2013–00000.
12. Besselink L. The Parameters of Constitutional Conflict after Melloni /
L. Besselink // European Law Review. – 2014. – Р. 531–552.
13. Torres Perez A. Melloni in Three Acts: From Dialogue to Monologue /
A. Torres Perez // European Constitutional Law Review. – 2014. – З. 308–331.
14. Case C-386/10 P, Chalkor AE Epexergasias Metallon v Commission //
Reports of Cases. – 2011. – I-13085.
143
 15. Matthews v UK, Judgment 18 February 1999, App No 24833/94.
16. Case 26/62, NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van
Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration // European Court
Reports. – 1963. – P. 1.
17. Case 6/64, Flamino Costa v E. N. E. L. // European Court Reports. –
1964. – P. 585.
18. Case T-315/01, Kadi v Council and Commission // European Court
Reports. – 2005. – P. II-3649
19. La Cour de Justice des communautes europeennes comme Cour
Constitutionnelle:Trois observation, in O. Due, M. Lutter, and J. Schwarze (eds.). –
Festschrift fyr Ulrich Everling, 1995. – 635 p.
20. Edward D. What Kind of Law Does Europe Need? The Role of Law,
Lawyers and Judges in Contemporary European Integration / D. Edward //
Columbia Journal of European Law. – 1998–1999. – Vol. 5. – P. 1–14.
21. Smith R. C. From Heritage Conservation to European Identity: Article
151 EC and Multi-Faceted Nature of Community Cultural Policy / R. C. Smith //
European Law Review. – 2007. – Vol. 32, Is. 1. – P. 48–69.
22. Von Bogdandy A. The European Union as Situation, Executive, and
Promoter of the International Law of Cultural Diversity – Elements of a Beautiful
Friendship / A. Von Bogdandy // Jean Monnet Working Paper. – New York, 2007. –
№ 13. – 45 р.
23. Bulletin Quotidien Europe – 3.02.2000. – № 7647. – P. 7.

Н. Б. Мушак1

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ

У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Одними із нагальних проблем у Європі є питання, пов’язані із зна-

чним зростанням кількості шукачів притулку та біженців на територію
держав-членів ЄС протягом 2015 р. Зокрема, протягом першого кварталу
2015 р. за притулком в Європі звернулися громадяни 144 держав, біль-
шість з яких – громадяни Косово (48900 прохань), Сирії (29100) і Афга-
ністану (12900). У порівнянні з 2014 р. кількість прохань збільшилася на
1
Кандидат юридичних наук, доцент кафедри європейського права і порівняль-
ного правознавства, докторант Інституту міжнародних відносин Київського націо-
нального університету імені Тараса Шевченка
144
86 %, до 184 800. Окрім гуманітарної імміграції з країн Африки та Близь-
кого Сходу, серйозну динаміку всередині ЄС займають біженці з Балкан.
У порівнянні з 2014 р. кількість клопотань щодо надання притулку
з Косово збільшилася в 19 раз, з України – в 5 раз, з Іраку – в 3 рази,
з Лівії та Албанії – в 2 рази.
Для регулювання зазначених питань Європейський Союз розробляє
спільну політику у сфері надання притулку та захисту громадянам третіх
країн, які перетинають зовнішні кордони його держав-членів. Спільна по-
літика ЄС у цій сфері – це координаційна політика Європейського Союзу
ЄС щодо встановлення єдиного статусу надання притулку для громадян
третіх країн; визначення єдиного статусу додаткового захисту для громадян
третіх країн, які, не отримуючи європейського притулку, потребують, тим
не менше, міжнародного захисту; запровадження спільної системи тим-
часового захисту для переміщених осіб у випадках їх значного напливу та
встановлення спільних процедур щодо надання та позбавлення єдиного
статусу отримання притулку чи додаткового захисту.
Правові засади спільної політики ЄС щодо надання захисту грома-
дянам третіх країн разом із імміграційною політикою та наданням при-
тулку визначені ст. 77–80 розділу V ДФЄС [1].
На рівні Європейського Союзу основу всіх правових документів, що
регулюють сферу надання притулку та захисту громадянам третіх країн,
становлять Женевська конвенція про права біженців від 28 липня 1951 р.
(далі – Женевська конвенція 1951 р.) [2] та Протокол до неї від 31 січня
1967 р. про статус біженців (далі – Протокол 1967 р.) [3].
В межах проблематики, що охоплює питання надання захисту гро-
мадянам третіх країн, важливе місце відводиться використанню термі-
нології у цій сфері. Згідно з правом ЄС йдеться, зокрема, про категорії
осіб, які потребують захисту. До них належать біженці; особи, які звер-
таються за додатковим захистом; особи, що потребують тимчасового
захисту та шукачі притулку.
Визначення вищезазначених нами понять містяться у Директиві Ради
ЄС 2004/83 від 29 квітня 2004 р. про мінімальні стандарти для кваліфі-
кації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства як біжен-
ців чи осіб, які в інший спосіб потребують міжнародного захисту, а також
зміст гарантованого захисту[4].
Спільні стандарти для кваліфікації осіб як біженців або осіб, що по-
требують міжнародного захисту передбачено Кваліфікаційною Дирек-
тивою 2011/95/ЄС[5].
145
 Ключовим положенням Кваліфікаційної директиви є закріплення
принципу невисилання, що передбачений і ст..33 Женевської конвенції
1951 р. Важливість Женевської конвенції 1951 р. для законодавства Єв-
ропейського Союзу у сфері імміграційної політики була відзначена
у Рішенні Суду ЄС у справі «Салахадін Абдулла та інші проти ФРН» від
02 березня 2010 р. [6]. Застосовуючи Кваліфікаційну директиву у даній
справі, Суд ЄС підкреслив, що Женевська конвенція 1951 р. є наріжним
каменем міжнародного правового режиму захисту біженців, і положення
Директиви, що стосуються визначення кола осіб, що мають право на
статус біженця, а також зміст цього статусу, були прийняті компетентни-
ми органами держав-членів ЄС щодо застосування Женевської конвенції
1951 р. на основі спільних понять та критеріїв.
У доктрині права Європейського Союзу існують різні точки зору
щодо надання громадянам третіх країн додаткового захисту.
Так, на думку К. Хейлбронера додатковий захист включає додаткові
форми прав людини та гуманітарного захисту, які може гарантувати
держава, якщо особа не відповідає вимогам щодо надання статусу біжен-
ця відповідно до Женевської конвенції 1951 р.[7, c. 220].
А. Блок вважає, що питання додаткового захисту виникло у зв’язку
з надто вузькою інтерпретацією державами-членами ЄС визначення по-
няття біженця [8, c. 43].
На думку вітчизняного науковця З. Макарухи виникнення додатко-
вого захисту зумовлене потребою у новій формі міжнародного захисту
[9, c. 155].
На нашу думку, питання додаткового захисту виникло через відсут-
ність чітких та зрозумілих критеріїв щодо надання громадянам третіх
країн статусу біженця. Крім того, таким особам потрібно було забезпе-
чити хоча б мінімальний рівень захисту у випадках їх повернення до
країни походження чи попереднього звичного місця проживання.
Усі вище перелічені нами передумови сприяли закріпленню статусу
додаткового захисту громадян третіх країн на рівні Європейського Со-
юзу. Зокрема, згідно з Директивою Ради ЄС 2004/83/ЄС статус додатко-
вого захисту гарантується особам, які звертаються за міжнародним за-
хистом у зв’язку з тим, що не можуть повернутися до країни походжен-
ня через обґрунтоване побоювання отримати серйозну та невиправдану
шкоду. Директивою встановлено три форми спричинення шкоди: торту-
ри чи нелюдське чи таке, що принижує людську гідність ставлення, або
покарання; смертна кара; загроза життю в результаті масового насиль-
146
ства, зумовленого міжнародним чи внутрішнім збройним конфліктом [4].
Що стосується тимчасового захисту, то правовим інструментом його
регулювання є Директива Ради ЄС 2001/55 від 20 липня 2001 р. про мі-
німальні стандарти для надання тимчасового захисту переміщеним осо-
бам у випадку масового напливу, а також про заходи забезпечення балан-
су зусиль між державами-членами ЄС у прийнятті цих осіб та подолан-
ні наслідків прийняття[10].
Аналізуючи Директиву 2001/55, можна простежити встановлення
опосередкованого взаємозв’язку між наданням тимчасового захисту та
процедурою отримання притулку. Зокрема, особа, яка перебуває під тим-
часовим захистом, має право звернутися за наданням притулку. В дано-
му контексті, як зазначає З. Макаруха, застосовуються критерії та меха-
нізми ухваленого у межах європейського континенту документу, а саме –
Дублінської конвенції 1990р. [9, c.160]. Так, даним документом
визначено державу, відповідальну за розгляд клопотання про надання
притулку. Такою державою виступає та держава-член ЄС, що прийняла
особу під тимчасовий захист.
Якщо на законодавчому рівні Європейського Союзу закріплено по-
няття та визначено правовий статус біженців, осіб, що користуються
додатковим захистом чи осіб, що користуються тимчасовим захистом,
то питання щодо визначення шукачів притулку, немає.
Натомість Директивою Ради 2003/9 від 27 січня 2003 р. про закрі-
плення мінімальних стандартів для прийняття шукачів притулку під
шукачем притулку мається на увазі громадянин третьої країни чи особа
без громадянства, що звернулася із заявою про надання притулку, щодо
якої не прийнято остаточного рішення (ст. 2). Документом зазначено, що
будь-яке звернення за міжнародним захистом є зверненням за наданням
притулку [11].
По суті, права, які отримують шукачі притулку, є більш обмеженими
у порівнянні з правами та свободами біженців та осіб, які перебувають
під додатковим захистом.
Правовий статус шукачів притулку закріплено в ухваленому Радою
ЄС 11 грудня 2000 р. Регламенті № 2725/2000 щодо заснування Євродак
[12]. Євродак – це система, створена для порівняння відбитків пальців
осіб, які шукають притулок, і деяких категорій нелегальних іммігрантів.
Регламент Ради ЄС № 343/2003 про встановлення критеріїв і меха-
нізмів для визначення держави-члена, відповідальної за розгляд поданих
громадянами третіх держав звернень про надання притулку на території
147
будь-якої з держав-членів ЄС [13]; Регламент № 604/2013 (далі – Регла-
мент «Дублін») [14]; Кваліфікаційна директива 2011/95/ЄС [5]; Дирек-
тива 2013/32/ЄС щодо спільних процедур надання та позбавлення між-
народного захисту [15] та Директива 2013/33/ЄС про умови прийому
[16]. До всіх вище перелічених нами документів вносяться зміни та до-
повнення. Данія, Ірландія та Великобританія пов’язані лише частково
положеннями документів у сфері надання притулку.
Одними із важливих проблем до 1997 р. у сфері надання притулку,
були процедурні питання. Йдеться насамперед про визначення держави-
члена ЄС, відповідальної за розгляд клопотання про надання притулку.
Дуже часто громадяни третіх країн з метою отримання притулку в ЄС,
часто подавали клопотання одночасно в декілька держав-членів ЄС, тим
самим розраховуючи на більшу ймовірність досягнення успіху. Зважаю-
чи на ці обставини, у 1990 р. держави-члени ЄС ухвалили Дублінську
конвенцію, що визначає державу, відповідальну за розгляд клопотань про
надання притулку, поданих в одній з держав – членів ЄС [17]. Документ
набув чинності 01 вересня 1997 р.
На сьогодні низку змін та доповнень до вищезазначених документів
прийнято ухваленим Радою ЄС Регламенту № 604/2013 (відомий у праві
ЄС як Регламент «Дублін III»). Відповідно до ст. 3(1) документу вста-
новлено, щоб держави-члени ЄС розглядали кожну заяву щодо надання
міжнародного захисту, подану громадянином третьої країни або особою
без громадянства.
Всі правові заходи та інструменти для ефективної реалізації спільної
політики ЄС у сфері надання притулку були підтверджені 09 вересня
2015 р. на засіданні Європейського парламенту. Зокрема, Європарламент
ухвалив незаконодавчу Резолюцію стосовно дотримання прав іммігран-
тів та шукачів притулку на території ЄС [18].
У документі зазначається, що в основі імміграційної політики Євро-
союз та його держави-члени ЄС повинні дотримуватися принципів со-
лідарності та поваги до основних прав іммігрантів та шукачів притулку.
Ухвалення резолюції було спричинене перетином зовнішніх кордонів
біженцями та шукачами притулку. На сьогодні за даними Фронтексу на
територію ЄС вже прибули близько 630 000 мігрантів. Зокрема, протягом
2015–2016 рр. в Європу прибуватимуть близько 850 000 іммігрантів та
350 000 біженців.
В цілому, на сьогодні Європейський Союз перебуває на шляху дина-
мічного та водночас перманентного розвитку спільної політики щодо
148
надання захисту громадянам третіх країн. Реалізація даної політики від-
бувається за допомогою використання ЄС методу координації у питаннях,
пов’язаних із встановленням єдиного статусу надання притулку для
громадян третіх країн; визначенням єдиного статусу додаткового захис-
ту для громадян третіх країн; запровадженням спільної системи тимча-
сового захисту для переміщених осіб; встановленням спільних процедур
щодо надання та позбавлення єдиного статусу отримання притулку чи
додаткового захисту тощо.
На нашу думку, сьогодні основна проблема у регулюванні всіх іммі-
граційних питань у Європі полягає у неготовності окремих європейських
держав та Європейського Союзу гармонізувати матеріальні та процесу-
альні норми у даних сферах. В основі проведення спільної політики
Європейського Союзу в імміграційній сфері, наданні притулку та захис-
ту громадянам третіх країн лежить метод координації між Європейським
Союзом та його державами-членами. Це підтверджується установчими
договорами ЄС, згідно з якими питання щодо надання захисту та при-
тулку громадянам третіх країн належать до спільної компетенції ЄС та
держав-членів, судовою практикою Суду ЄС та ухваленим національним
законодавством держав-членів ЄС у цих сферах.
Тобто, відмінною особливістю регулювання Євросоюзом імміграцій-
ної сфери, політики стосовно прикордонного контролю, надання при-
тулку та захисту громадян третіх країн є використання ЄС методу коор-
динації. Шляхом його застосування Європейський Союз лише поверх-
нево здійснює регулювання всіх імміграційних питань, залишаючи при
цьому значний правовий та політичний простір для діяльності самих
держав-членів ЄС.
Дотримання методу координації підтверджується і ухваленням на
рівні ЄС низки правових актів у вигляді директив та регламентів. Такі
документи спрямовані передусім на правову, гуманітарну, мовну допо-
могу та спрощення адміністративних процедур для перетину іммігран-
тами зовнішніх кордонів Європейського Союзу, забезпечуючи при цьому
захист їх економічних, соціальних та інших прав.

Література:
1. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty
establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/JOHtml.do
?uri=OJ:C:2007:306:SOM:EN:HTML
149
 2. Конвенція про статус біженців від 28.07.1951. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_011
3. Протокол щодо статусу біженців від 16.12.1966.[Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_363
4. Council Directive 2004/83/EC of 29 April 2004 on minimum standards for
the qualifications and status of third country nationals or stateless persons as
refuges or as persons who otherwise need international protection and the content
of the protection granted // Official Journal of the European Union, No L 304 of
30.09.2004.-[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/
LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:32004L0083:en:HTML
5. Directive 2011/95/EU of the European Parliament and of the Council of
13 December 2011 on standards for the qualification of third-country nationals or
stateless persons as beneficiaries of international protection, for a uniform status
for refugees or for persons eligible for subsidiary protection, and for the content
of the protection granted, 20.12.2011 // Official Journal of the European Union,
No L 337/9. -[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/
legal-content/EN/TXT/?uri=celex:32011L0095
6. Judgment of the Court (Grand Chamber) of 2 March 2010, Aydin Salahadin
Abdulla (C-175/08), Kamil Hasan (C-176/08), Ahmed Adem, Hamrin Mosa Rashi
(C-178/08) and Dler Jamal (C-179/08) v Bundesrepublik Deutschland. – [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/
TXT/?uri=CELEX:62008CJ0175
7. Hailbronner K. Principles of International Law Regarding the Concept of
Subsidiary Protection // Subsidiary Protection of Refugees in the European Union:
Complementing the Geneva Convention? – Brussels: Bruylant, 2002. – P. 219–
272.
8. Bloch C. Changing Asylum Policies in Europe / A. Bloch, T. Galvin,
L. Schuster // Journal of Refugee Studies. – 2000. – Vol.13, 31. – P. 37–52.
9. Макаруха З. М. Правові засади діяльності Європейського Союзу
у сфері забезпечення простору свободи, безпеки та юстиції: монографія /
З. М. Макаруха. – Львів: Астролябія, 2011. – 544 с.
10. Council Directive 2001/55/EC of 20 July 2001 on minimum standards
for giving temporary protection in the event of a mass influx of displaced
persons and on measures promoting a balance of efforts between Member
States in receiving such persons and bearing the consequences thereof // Official
Journal of the European Communities, L 212 of 07.08.2001. – [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/
TXT/?uri=celex:32001L0055
150
 11. Council Directive 2003/9/EC of 27 January 2003 laying down minimum
standards for the reception of asylum seekers, 6.2.2003 // Official Journal of the
European Communities, L 31. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ALL/?uri=CELEX:32003L0009
12. Council Regulation (EC) No 2725/2000 of 11 December 2000
concerning the establishment of ’Eurodac’ for the comparison of fingerprints
for the effective application of the Dublin Convention // Official Journal of
the European Communities, L 316 , 15/12/2000, P. 0001–0010. – [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/
TXT/?uri=CELEX:32000R2725
13. Council Regulation (EC) No 343/2003 of 18 February 2003 establishing
the criteria and mechanisms for determining the Member State responsible for
examining an asylum application lodged in one of the Member States by a third-
country national // Official Journal of the European Communities, L 050 ,
25/02/2003 P. 0001–0010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/ALL/?uri=CELEX:32003R0343
14. Regulation (EU) No 604/2013 of the European Parliament and of the
Council of 26 June 2013 establishing the criteria and mechanisms for determining
the Member State responsible for examining an application for international
protection lodged in one of the Member States by a third-country national or
a stateless person // Official Journal of the European Union, No. OJ L 180,
29.6.2013, p. 31–59. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ALL/?uri=CELEX:32013R0604
15. Directive 2013/32/EU of the European Parliament and of the Council of
26 June 2013 on common procedures for granting and withdrawing international
protection // Official Journal of the European Union, No. L 180, 29.6.2013, p.
60–95. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/
legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:32013L0032
16. Directive 2013/33/EU of the European Parliament and of the Council of
26 June 2013 laying down standards for the reception of applicants for international
protection // Official Journal of the European Union, No. L 180, 29.6.2013, p.
96–116. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/
legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:32013L0033
17. Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд
клопотань про надання притулку, поданих у одній з держав – членів Євро-
пейського Співтовариства (1990) . – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://unhcr.org.ua/uk/resursi/pravovi-dokumenti-m/dokumenti-ec
151
 18. European Parliament resolution on migration and refugees in
Europe 2015/2833(RSP). -[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
h t t p : / / w w w. e u r o p a r l . e u r o p a . e u / s i d e s / g e t D o c . d o ? p u b R e f = - / / E P / /
TEXT+MOTION+P8‑RC-2015-0832+0+DOC+XML+V0//EN

К. А. Савчук1

Петр Михайлович Богаевский как юрист-

международник

Наука международного права в университетах Российской империи

во второй половине XIX – начале XX столетия достигла весьма высокого
уровня развития, ничуть не уступая, а в чем‑то даже и превосходя тогдаш-
нюю западную науку международного права. Хотя работы украинских
юристов-международников рассматриваемого периода являются составной
частью общеимперской науки международного права, следует подчеркнуть
значительный вклад юристов-международников XIX – начала XX столетия
из Харькова, Киева и Одессы в становление российской и мировой науки
международного права [1]. Важнейшим центром изучения и преподавания
международного права в Российской империи был основанный в 1834 году
Университет Святого Владимира в Киеве. Яркими представителями киев-
ской школы международного права были такие известные юристы как
К. А. Неволин (1806–1855 гг.), Н. К. Ренненкампф (1832-1899), В. А. Не-
забитовский (1824–1883 гг.), Р. И. Базинер (1841 – ?), О. О. Эйхельман
(1854–1943 гг.). Именно с этим университетом был связан определенный
период научной и педагогической деятельности выдающегося юриста-
международника и этнографа Петра Михайловича Богаевского (1866–1929
гг.), получившего известность прежде всего своими фундаментальными
работами в области законов и обычаев войны. Таким образом, предметом
данной научной статьи является анализ основных этапов научной и педа-
гогической деятельности П. М. Богаевского и краткий анализ его вклада
в развитие науки международного права.
Петр Михайлович Богаевский родился 23 августа 1866 г. в Москве
в дворянской семье. Высшее образование он получил на юридическом
1
Кандидат юридических наук, старший научный сотрудник отдела международ-
ного права и сравнительного правоведения Института государства и права имени
В. М. Корецкого НАН Украины
152
факультете Московского университета, который окончил в 1891 г. и был
оставлен на кафедре международного права известнейшим российским
юристом-международником того времени Леонидом Алексеевичем Ка-
маровским [2, с. 438]. После сдачи магистерского экзамена по устояв-
шейся тогда практике был отправлен для занятия научной деятельностью
за границу. Большую часть своей научной командировки П. М. Богаев-
ский провел в Женеве, занимаясь исследовательской деятельностью
в архивах Общества Красного Креста под руководством одного из его
основателей известного швейцарского юриста Густава Муанье. Во время
этой научной командировки увидели свет первые публикации молодого
ученого, посвященные правовым вопросам деятельности Красного Кре-
ста. В 1904–1906 годах он занимает должность приват-доцента Томско-
го университета.
В 1905 г. П. М. Богаевский защитил в Московском университете свою
магистерскую диссертацию на тему «Красный крест в развитии между-
народного права; часть 1: Национальные общества Красного креста
и Женевская конвенция 22 августа 1864 года» [3]. Магистерская дис-
сертация П. М. Богаевского – это фундаментальный очерк предпосылок,
истории создания и юридического содержания Женевской конвенции
1864 года. Автор начинает изложение материала с краткого описания
идеи организации помощи больным и раненым воинам до принятия
Женевской конвенции 1864 года, рассмотрев принципы государственной
и международной помощи больным и раненым воинам до XIX века,
констатировав, что к 60‑м годам XIX века стала очевидной необходимость
коренной реформы правового регулирования в этом вопросе. Далее им
был детально раскрыт ход и результаты Женевской конференции 26–
29 октября 1863 г., которая была созвана Комиссией Женевского Обще-
ства Народной Пользы. Как известно, созванная по инициативе Анри
Дюнана Густава Муанье, конференция постановила принять на себя
заботу об учреждении в различных государствах национальных союзов
для ухода за ранеными и больными и передала швейцарскому правитель-
ству свои рекомендации о созыве межгосударственного конгресса по
вопросу о признании нейтралитета за обществами, оказывающими ме-
дицинскую помощь на войне раненым и больным. П. М. Богаевский дал
развернутую характеристику процессу образования национальных об-
ществ Красного Креста, который начался в государствах Европы и дру-
гих частях света после Женевской конференции 26–29 октября 1863 года.
Важнейшее место в магистерской диссертации П. М. Богаевского занял
153
анализ юридического содержания Женевской конвенции об облегчении
участи раненых на поле боя от 22 августа 1864 – первого многосторон-
него международно-правового документа, посвященного защите жертв
войны.
В 1906–1908 годах П. М. Богаевский работает директором Петровско-
Александровского пансиона-приюта в Москве, одновременно будучи
приват-доцентом Московского университета, где он читал специальный
курс по международному праву [2, с. 438]. В 1908 году П. М. Богаевский
вновь занял кафедру международного права Томского университета.
В Томске он проработал до 1912 года, а с 13 октября 1912 года стал экс-
траординарным профессором международного права Университета
Святого Владимира в Киеве [4, с. 143]. В 1913 г. он защитил докторскую
диссертацию, в качестве которой представил вторую часть своего фун-
даментального исследования истории Красного Креста – «Красный крест
в развитии международного права: Международный союз Красного
креста. Ч. 2» [5], после чего стал ординарным профессором. В 2005 году
часть этой работы была переиздана в рамках издания «Наука междуна-
родного права в университете Святого Владимира» [6], подготовленного
специалистами Института международных отношений Киевского на-
ционального университета имени Тараса Шевченка. Докторская дис-
сертация П. М. Богаевского представляет собой глубокий анализ между-
народно-правовых аспектов деятельности Международного союза Крас-
ного Креста.
В 1916 г. в журнале «Юридический вестник», который издавался
Московским юридическим обществом им была опубликована относи-
тельно небольшая по объему, но очень глубокая и емкая по содержанию
работа «Красный Крест в главных моментах его жизни и организации»
[7], которая недавно также была переиздана в вышеупомянутом издании
«Наука международного права в университете Святого Владимира» [8].
Появление этой работы было приурочено к 50‑летнему юбилею Женев-
ской конференции 1863 года, на которой было положено начало обще-
ственному движению Красного Креста. П. М. Богаевский констатировал,
что «до середины XIX века попечение о жертвах войны не привлекло
к себе мирное население и являлось обязанностью только военно-меди-
цинской администрации», однако «внимательный наблюдатель явлений
жизни XIX века не мог не заметить, что лишь при условии организован-
ной помощи мирного населениям XIX века мыслима плодотворная за-
бота о больных и раненых на войне» [8, с. 347, 349]. Развитию женевско-
154
го движения способствовало то, что к середине XIX века общественное
мнение многих европейских государств и США обратило внимание на
необходимость уменьшения страданий больных и раненых на войне.
П. М. Богаевский подчеркивает, что первоначально важнейшей задачей
женевского движения было добиться наличия в каждом государстве
Общества Красного Креста. Существенным препятствием для деятель-
ности таких обществ являлось недоверие военных администраций к вме-
шательству гражданских лиц в военные вопросы. Однако, как отмечает
П. М. Богаевский. «ко времени франко-прусской компании (имеется
в виду Франко-прусская война 1870–1871. – К. С.) благодаря настойчивой
пропаганде и подготовлению общественного мнения, в Европе, за ис-
ключением Греции, Венгрии и государств балканского полуострова,
повсюду мирное население сплотилось под белым знаменем с красным
крестом [8, C. 351]. Постепенно деятельность Обществ Красного Креста
расширилась и на страны балканского полуострова, южно-американские
и другие неевропейские государства, подтверждая, что «наличность
в каждом государстве Общества Красного Креста есть требование со-
временной культуры» [8, с. 352]. В своей работе П. М. Богаевский дает
достаточно критический анализ деятельности существующего с 1867 г.
Российского Общества Красного Креста, отмечая наряду с его несомнен-
ными заслугами и существенные недостатки, среди которых он называ-
ет чрезмерную бюрократию. Подытоживая результаты более чем 50‑лет-
ней деятельности Красного Креста, он отмечал, что основатели этого
движения «создали такое прекрасное и могучее дело, что и в наши дни,
как только их заветы вновь воскресают над бездонным морем жестокости
и пренебрежения к праву светит ярким светом гуманности и милосердия
нравственная солидарность представителей Красного Креста даже и во-
юющих государств» [8, с. 369].
Из других работ П. М. Богаевского киевского периода можно отме-
тить брошюру «Босфор и Дарданеллы» [9], специальный курс междуна-
родного права, посвященный торговым трактатам [10], а также брошю-
ру, посвященную федеративному устройству Соединенных Штатов
Америки [11].
Как и многие другие представители юридической элиты Российской
империи П. М. Богаевский не принял октябрьскую революцию 1917 года.
В Киевском университете П. М. Богаевский оставался до 1919 года.
Осенью 1919 года он перебрался в Одессу. Известный исследователь
эмигрантской международно-правовой мысли Г. С. Стародубцев утверж-
155
дает, что «есть основания предполагать, что он преподавал междуна-
родное право в Новороссийском университете» [4, с. 28]. В 1920 году
ученый был вынужден выехать из Одессы в Болгарию, где он занял ка-
федру международного права Софийского университета и одновременно
стал директором Ближневосточного института. Во время пребывания
в Болгарии диапазон научных интересов П. М. Богаевского значительно
расширяется. Если во время работы в Томском и Киевском университе-
тах, как справедливо отмечает известный исследователь истории между-
народного права В. Э. Грабарь «Богаевский приобрел известность у нас
и за рубежом как лучший знаток истории Красного Креста», а «другими
вопросами он мало интересовался» [2, с. 438], то в Софии им были из-
даны многие работы, посвященные общим вопросам, а также проблемам
истории международного права. Среди научных работ софийского пери-
ода научно-педагогической деятельности П. М. Богаевского следует
отметить работы по истории международного права, посвященные зна-
чению Кючук-Кайнарджинского мирного договора и правовому значению
Переяславской Рады 1654 года [4, C. 143]. Также в Болгарии увидели
свет лекции П. М. Богаевского, читанные им в Софийском университете
[12]. Помимо научно-педагогической деятельности П. М. Богаевский
активно занимался общественной деятельностью, активно выступал на
страницах эмигрантской прессы. В Софийском университете Петр Ми-
хайлович преподавал до самой своей смерти 29 января 1929 года в Софии.

Литература:
1. Денисов В. Н., Савчук К. О. Розвиток науки міжнародного права
в Україні у ХІХ – першій половині ХХ сторіччя // Українській щорічник
міжнародного права 2008. – К., 2010. – С. 264–292.
2. Грабарь В. Э. Материалы к истории литературы международного
права в России (1647-1917). – М, 2005. – 847 с.
3. Богаевский П. М. Красный крест в развитии международного права:
Национальные общества Красного креста и Женевская конвенция 22 авг.
1864 года. Ч. 1. – М.: Т-во Скоропеч. А. А. Левенсон, 1906. – 344 c.
4. Стародубцев Г. С. Международно-правовая наука российской
эмиграции. – М., 2000. – 293 с.
5. Богаевский П. М. Красный крест в развитии международного права:
Международный союз Красного креста. Ч. 2. – М.: Т-во Скоропеч. А. А. Ле-
венсон, 1913. – 657 c.
156
 6. Богаевский П. М. Красный крест в развитии международного права
// Наука міжнародного права в університеті Святого Володимира. В 2 т. Том 2:
О. О. Ейхельман, П. М. Богаєвський, О. О. Жилін / Упорядники О. В. Задо-
рожній, В. А. Короткий. – К., 2004. – С. 224–346.
7. Богаевский П. М. Красный крест в главных моментах его жизни и ор-
ганизации // Юридический вестник. Журнал Московского юридического
общества. Книга XIII (І). – М., 1916. – С. 57–79.
8. Богаевский П. М. Красный крест в главных моментах его жизни и ор-
ганизации Наука міжнародного права в університеті Святого Володимира.
В 2 т. Том 2: О. О. Ейхельман, П. М. Богаєвський, О. О. Жилін / Упорядни-
ки О. В. Задорожній, В. А. Короткий. – К., 2004. – С. 347–372.
9. Богаевский П. М. Босфор и Дарданеллы в их международном поло-
жении. – Киев: Тип. т-ва И. Н. Кушнерев и К°, 1915. – 36 с.
10. Богаевский П. М. Специальный курс международного права
(торговые трактаты). Крат. конспект лекций, чит. в весен. семестре 1914 г.
в Киев. коммерч. ин-те проф. П. М. Богаевским. – Киев: изд. студ. С. Любов-
ского и А. Хволеса Киев, 1914. – 70 с.
11. Богаевский П. М. Соединенные Штаты [Северной Америки] как
пример федерации. – Киев: о-во «Русь», 1917. – 24 с.
12. Богаевски П. М. Международно право. Помагало къем лекциите.
Увод и устройство на международния съюз. – София, 1923. – 167 с.; Меж-
дународно право. Кратький курс состав за студенти от Дьрж и свободния
унив. (По лекциите на Г. М. Генов и П. Богаевски). – София, 1932. – 216 с.

Т. М. Анакіна1

Адаптація законодавства України до acquis

ЄС у світлі Угоди про асоціацію: основні
проблеми та шляхи удосконалення

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики нашої держави ще

з 1993 року на законодавчому рівні визначено членство в Європейському
Союзі. Незмінність європейського вибору України зумовлена цивіліза-
ційною приналежністю до спільноти європейських народів. Інте­грація
в європейський політичний, економічний і гуманітарний простір роз-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
157
глядається стратегічним орієнтиром і системоутворювальним чинником
державно-правового розвитку. У політико-правовому вимірі співпраця
з ЄС означає передусім зміцнення демократичності політичної системи
та її інститутів, модернізацію правового поля і забезпечення прозорості
національного законодавства, поглиблення культури демократії і повагу
до прав людини [1, c. 311].
Укладання та ратифікація Угоди про асоціацію між Україною, з од-
нієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством
з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої сторони, 2014 р. [2]
(далі – Угода про асоціацію) цілком відповідає зовнішньополітичним
прагненням нашої держави і становить логічний етап еволюції відносин
між Україною та інтеграційним утворенням, відображає стратегічну
важливість цих відносин. Так, відповідно до п. 2 ст. 11 Закону України
«Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р. одним
з пріоритетів зовнішньої політики нашої держави є «забезпечення ін-
теграції України в європейський політичний, економічний, правовий
простір з метою набуття членства в Європейському Союзі». При цьому
пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейсько-
го Союзу є адаптація законодавства України до acquis communautaire
(acquis ЄС).
Різні аспекти функціонування ЄС як найвпливовішого інтеграційно-
го об’єднання європейських країн традиційно викликали значний науко-
вий інтерес у представників вітчизняної та зарубіжної наук правового
циклу – міжнародного, конституційного права, теорії держави і права.
Зокрема, правові засади співробітництва України з Європейським Со-
юзом стали предметом дослідження М. М. Гнатовським, М. М. Микіє-
вичем, В. І. Муравйовим, Р. А. Петровим, О. І. Головко-Гавришевою,
О. Я. Трагнюк, О. М. Шпакович, І. В. Яковюком та ін., а також автором
цієї статті [3; 4]. Проте з огляду на новаторський характер Угоди про
асоціацію питання адаптації законодавства України до acquis Євросоюзу
в контексті вказаного міжнародного договору залишається недостатньо
вивченим.
Передусім звернемо увагу, що одним із зобов’язань, які взяла на себе
Україна, є необхідність приведення вітчизняного законодавства у відпо-
відність до acquis ЄС. Відзначимо, що вимога про приведення законо-
давства держави у відповідність до норм, які діють в рамках міжнародної
організації, не є унікальною практикою Європейського Союзу. Так, вступ
держави до Ради Європи є можливим лише за умови відповідності на-
158
ціонального законодавства нормам, що містяться як у Статуті, статутних
резолюціях, так і основних міжнародних договорах, укладених у рамках
організації, в тому числі Конвенції про захист прав людини і основопо-
ложних свобод. Членство у Світовій організації торгівлі також перед-
бачає імплементацію державою-претендентом системи низки її угод,
зокрема Маракеської Угоди про заснування Світової організації торгівлі
від 15.04.1994 р., Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 р.; Угоди
про сільське господарство; Угоди про застосування санітарних та фіто-
санітарних заходів тощо. Таким чином, у процесі адаптації законодавства
до норм права міжнародних організацій може відбуватися значне сис-
темне реформування політико-правових засад держави.
Необхідність узгодження законодавства як умова членства запрова-
джена і в Європейському Союзі, оскільки подібність правопорядку
держави з правопорядком останнього дає змогу належним чином реалі-
зувати установчі завдання і цілі та створює правові підстави для належ-
ного виконання ними взятих на себе договірних зобов’язань. Запрова-
дження певного «правового мінімуму», за якого функціонують держави,
здатне забезпечити нормальні відносини між ними у рамках загально-
європейського утворення. У свою чергу право ЄС перетворилося на ін-
струмент для ефективного захисту інтересів європейського інтеграцій-
ного об’єднання та його держав-членів у взаємовідносинах з іншими
державами або їх об’єднаннями. Тому узгодження законодавства третіх
держав відповідно до норм права Євросоюзу, у тому числі тих, які фор-
мально не можуть претендувати на членство або не зацікавлені у вступі,
є необхідною умовою співробітництва.
Принципово відмінною рисою Угоди про асоціацію у порівнянні
з досі чинною Угодою про партнерство і співробітництво між Україною,
з однієї сторони, та Європейськими співтовариствами та їх державами-
членами, з іншої, від 14.06.1994 р. [5] (далі – УПС) є суттєве збільшення
сфер правового регулювання, що потребують адаптації законодавства
України до acquis ЄС (з 16 до 28) та закріплення деталізованих переліків
законодавчих актів Євросоюзу, що підлягають запровадженню в Україні
із чітко визначеними строками їх прийняття. Йдеться про імплементацію
та належне впровадження близько двох сотень регламентів та директив
ЄС, а також інших актів acquis ЄС та міжнародних договорів і стандартів,
ефективне застосування вже ратифікованих Україною міжнародних до-
говорів. На думку дослідників, загалом передбачається імплементація
понад 350 актів законодавства ЄС, acquis ЄС в цілому, та міжнародних
159
договорів протягом 2–10 років із моменту набуття чинності Угоди або
окремих її положень [6, c. 20]. Крім того, Угода про асоціацію враховує
концепцію динамічного зближення законодавства України з правом ЄС,
норми якого не є статичним і постійно змінюються.
До того ж на відміну від законодавчого наближення, визначено-
го ст. 51 УПС, процедура адаптації за Угодою про асоціацію передбачає
не лише узгодження вітчизняного законодавства, а й практики його за-
стосування, яка, як правило, найбільш детально відображається у рішен-
нях Суду ЄС. Вказане є характерним для угод, що укладаються з метою
підготовки держав до членства в Союзі. Отже, досягнення належної
відповідності українського законодавства актам законодавства ЄС, перед-
бачених цією частиною Угоди про асоціацію, сприятиме подальшій ін-
теграції України у вказану міжнародну організацію.
Незважаючи на певні зміни, що зазнало вітчизняне законодавство
у зв’язку із укладанням Угоди по асоціацію, залишається чимало про-
блем, що ускладнюють і гальмують процес інтеграції України до ЄС, що
в окремих випадках, може розглядатися порушенням нашою державою
своїх зобов’язань перед Європейським Союзом за Угодою про асоціацію.
Передусім досить важливо здійснити окремі законодавчі та інституційні
зміни, які могли би підвищити якість цього процесу та зменшити сис-
темні ризики у законотворчій діяльності.
По-перше, змістовного оновлення потребує Закон України «Про за-
гальнодержавну програму адаптації України до законодавства ЄС» від
18.03.2004 р. (далі – Закон про адаптацію), який на сьогодні є ключовим
і центральним нормативним актом у цій сфері. Зокрема, вказаний Закон
орієнтується на Угоду про партнерство і співробітництво та не враховує
зміст зобов’язань України за Угодою про асоціацію, містить застарілу
термінологію і посилання на нормативні акти ЄС, що втратили чинність,
а також не регламентує експертні повноваження Комітету Верховної Ради
з питань європейської інтеграції у законотворчому процесі.
По-друге, існує серйозна проблема із часом розгляду законопроектів,
які за предметом відносяться до сфер, що регулюються Угодою про асоці-
ацію, та відповідністю їх положень acquis ЄС. Зокрема, на сьогодні у Вер-
ховній Раді VIII скликання на розгляді перебуває 4735 законопроектів [7].
При цьому за статистикою останніх років лише 6–10 % зареєстрованих
законопроектів потрапляють на підпис Президентові України (для по-
рівняння: у Сеймі Польщі нині перебуває на розгляді близько 1200 зако-
нопроектів, включаючи урядові, у парламенті Великої Британії – близько
160
340 законопроектів). Крім того, до роботи над кожним законопроектом
від моменту подання до ухвалення депутатами залучається величезна
кількість посадовців (зокрема, законопроекти проходять експертизу
у профільному комітеті, Головному науково-експертному управлінні,
експертизу на предмет відповідності Конституції України, експертизу
щодо впливу законопроекту на показники бюджету, антикорупційну
експертизу, експертизу на предмет відповідності міжнародно-правовим
зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції, крім того, вони
проходять експертизу і в Міністерстві юстиції Україні – на відповідність
acquis ЄС, Конвенції про захист прав людини і практиці Європейського
суду з прав людини, антикорупційну і гендерно-правову експертизи).
Тобто цей процес є надзвичайно складним і тривалим.
За таких умов важливі з точки зору європейської інтеграції законо-
проекти не розглядаються через брак часу або людських ресурсів. Непо-
одинокими є також випадки подання законопроектів, які дублюють ті,
що вже перебувають на розгляді або містять законодавчі пропозиції, які
вже відображені у чинному законодавстві.
Крім того, необхідним є підвищення якості поданих законопроектів
в контексті європейської інтеграції, а також створення чітких правових
приписів щодо забезпечення їх відповідності нормам права ЄС. Так, до-
волі дискусійною є на сьогодні норма ч. 3 розділу IX Закону про адапта-
ції, за якою «нормативно-правові акти, які суперечать acquis
communautaire, можуть прийматися лише за наявності достатнього об-
ґрунтування необхідності прийняття такого акта і на чітко визначений
у самому акті строк». Вказана норма створює легітимні правові можли-
вості ухвалення актів, що суперечать нормам права ЄС, та є правовою
основою до різних маніпулювань у процесі правотворчості.
Вирішенням одночасно двох проблем – строків розгляду законопро-
ектів та їх якості в контексті євроінтеграції – можуть бути окремі пропо-
зиції, передбачені законопроектом «Проект Закону про внесення змін до
Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» щодо удоско-
налення механізму наближення законодавства України до права ЄС»
№ 2046а від 09.06.2015 р. [8]. Зокрема, важливо запровадити попередню
перевірку законопроекту його розробником на предмет відповідності
праву ЄС. Така практика нині діє не лише в державах-членах (зокрема,
Польщі), а й у державах-кандидатах на вступ – Албанії, Македонії тощо.
Це змусить суб’єктів законодавчої ініціативи більш уважно ставитися до
норм права ЄС під час опрацювання тесту законопроекту, а також змен-
161
шить кількість актів, що не відповідають нормам права ЄС, що зможе
розвантажити Верховну Раду. Крім того, слушною є пропозиція щодо
здійснення експертизи законопроекту на предмет відповідності acquis
ЄС після першого читання, оскільки його зміст може суттєво відрізня-
тися від першопочаткового.
По-третє, потрібна чітка законодавчо схвалена методологія прове-
дення експертизи законопроектів на предмет відповідності acquis ЄС,
зрозуміла і розрахована як безпосередньо на юридичних експертів, так
і на суб’єктів законодавчої ініціативи, які також долучаються до прове-
дення такої експертизи.
По-четверте, потрібно концептуально визначитися із значенням екс-
пертного висновку, оскільки на сьогодні він не є юридично обов’язковим,
що дає правові підстави приймати закони, які не відповідають нормам
acquis ЄС. Якщо пріоритет нашої держави – вступ до ЄС, тоді й мета
законотворчості повинна бути спрямована на якнайкраще забезпечення
відповідності законодавства нормам права ЄС.

Література:
1. Микієвич М. М. Правові засади організації та діяльності Європей-
ського Союзу у сфері зовнішньої політики і безпеки: дис. … канд. юрид.
наук: 12.00.11 / М. М. Микієвич. – Львів, 2006. – 410 с.
2. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським
Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми держа-
вами-членами, з іншої сторони, 2014 р. // Офіц. вісн. України. – 2014. –
№ 75. – Ст. 2125.
3. Аналітична доповідь щодо проекту Угоди про асоціацію між Україною,
з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з ін-
шої сторони / Т. М. Анакіна, М. В. Буроменський, В. М. Стешенко, О. Я. Траг-
нюк // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. / ред.
кол.: Ю. Г. Барабаш та ін. – Х.: Право, 2013. – № 26. – C. 294–305.
4. Яковюк В. І. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний
аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 с.
5. Угода про партнерство і співробітництво між Україною, Європейськи-
ми співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р. // Офіц. вісн.
України. – 2006. – № 24. – Ст. 1794.
6. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом: осо-
бливі взаємини, засновані на цінностях / За ред. М. Кузьо. – К.: Лабораторія
законодавчих ініціатив, 2012. – 40 с.
162
 7. Проекти, зареєстровані за всі сесії VIII скликання / Офіційний сайт
Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc2_5_1_J?ses=10009&num_
s=2&num=&date1=&date2=&name_zp=&out_type=&id=.
8. Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про Регламент
Верховної Ради України» щодо удосконалення механізму наближення за-
конодавства України до права ЄС № 2046а від 09.06.2015 р. [Електронний
ре сурс]. – Режим до ступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/
webproc4_1?pf3511=55532.

Є. М. Білоусов1

Щодо принципів забезпечення

економічної безпеки України в контексті
вибору вектора її міжнародно-
економічного співробітництва та співпраці

Україна як держава одночасно є і суб’єктом і об’єктом в системі за-

безпечення міжнародної економічної безпеки, що обумовлює дотриман-
ня низки принципів забезпечення економічної безпеки держави, які
з одного боку будуть визначальними та спрямовуючими критеріями
стабілізації та нормалізації розвитку економічних відносин, а з іншого –
закладуть необхідний вектор стратегічних дій влади з метою підвищен-
ня якості управління та перетворення України в регіонального лідера не
лише за рівнем економічного розвитку, а й за рівнем економічної стабіль-
ності та запасом міцності всієї господарсько-економічної системи. Таки-
ми принципами повинні стати наступні:
− пріоритет захисту економічного суверенітету України та націо-
нальної економіки – це є засадницький базовий принцип, безумовність
якого продиктована самою природою державного суверенітету;
− верховенство закону – це ключовий принцип майже в усіх аспектах
державного управління та управління економічними процесами. Закон
є мірилом рівня розвитку ринкових відносин, а тому від його якості за-
лежить і спроможність держави стимулювати та створювати конкурен-
тоспроможних вітчизняних суб’єктів господарювання, які б витримува-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
163
ли конкуренцію на міжнародних ринках, що б суттєво зменшило потре-
бу у фінансуванні інститутів, що забезпечують економічну безпеку
держави та її підтримання виключно за рахунок власних коштів, відкри-
ваючи можливість делегувати частину повноважень в цій сфері на рівень
національних корпорації;
− співвідношення та співставність вітчизняного законодавства в сфе-
рі захисту економічної безпеки та відповідних міжнародно-правових
норм – цей принцип визначає необхідність кореляції системи міжнарод-
ного права та національного законодавства в процесі забезпечення між-
народної економічної безпеки та національної економічної безпеки.
Питання про пріоритетність норм міжнародних чи національних не
ставиться, оскільки цілком об’єктивно, що вітчизняна система законо-
давства не достатньо інтегрована із світовою та європейською, що ви-
магає розробки та прийняття відповідних законодавчих актів, тому слід
вести мову про ефективність та виваженість механізмів, які закладають-
ся в різних системах нормативних актів, і в такий спосіб заміняти неді-
єві норми більш ефективними;
− адекватність, доцільність, змістовність, раціональність, своєчас-
ність та дієвість державно-управлінських механізмів по забезпеченню
економічної безпеки України – цей принцип визначає вимоги до при-
йняття управлінських рішень та вимоги щодо витрат державних фінансів
на підтримання належного рівня економічної безпеки держави;
− взаємовигідність умов міжнародної кооперації – цей принцип
означає необхідність узгодження та дотримання інтересів України рівно
як і інтересів інших держав – учасників системи забезпечення міжнарод-
ної економічної безпеки. В цьому контексті слід звернути увагу на подо-
лання диспропорційності економічного розвитку, а відтак і диспропор-
ційності можливостей країн по забезпеченню безпеки власної економіч-
ної системи. Іншими словами необхідно віднайти такий механізм
узгодження рішень на наднаціональному рівні, який дасть змогу дотри-
муватись інтересів всіх учасників зазначених процесів. На практиці –
ж будь-яке інтеграційне утворення має свого лідера або лідерів, і тому
саме від їх позиції залежить алгоритм дій, спрямованих на подолання та
мінімізацію глобальних чи регіональних економічних ризиків;
− рівність можливостей та умов для законної діяльності економічних
суб’єктів резидентів та нерезидентів – цей принцип повинен реалізову-
ватися в першу чергу в межах дотримання інтересів національної без-
пеки держави. Іншими словами, рівноправність суб’єктів господарюван-
164
ня повинна витримуватись в рамках загальної стратегії розвитку держа-
ви за найбільш сприятливим сценарієм. При цьому слід мати на увазі,
що у випадку застосування антикризового сценарію, пріоритет повинен
надаватися вітчизняним суб’єктам господарювання із обов’язковою
компенсацією з боку держави можливих витрат для них, у конкурентній
боротьбі із суб’єктами господарювання-нерезидентами. Ця практика
є прийнятною для більшості розвинених держав світу, тому її доцільно
запровадити і в Україні;
− стимулювання вітчизняної економіки на засадах інноваційності –
цей принцип означає пріоритетність напрямку імпортозаміщення в про-
цесі реалізації вітчизняної державної економічної політики. При цьому
слід враховувати, що стимулювання імпортозамінюючих галузей та ви-
робництв повинно не лише відбуватися в рамках програм прямого цільо-
вого фінансування, а за рахунок розвитку державного корпоративного
сектору – державних підприємств, що здатні приносити реальне збіль-
шення ВВП за рахунок високого рівня наукоємності, інноваційності та
конкурентоспроможності власної продукції;
− послідовність та системність відкриття національної економічної
системи – цей принцип є ключовим з точки зору розуміння закордонни-
ми партнерами правопорядку держави місця здійснення діяльності,
прозорості діяльності її окремих органів, а також стабільності розроблю-
ваних управлінських програм розвитку економіки. Разом із тим, відкрит-
тя власної економіки не повинно зашкоджувати вітчизняним суб’єктам
господарювання та перетворюватись в стримуючий фактор для розвитку
стратегічних галузей національної економіки;
− визнання юрисдикції найавторитетніших міжнародних арбітраж-
них інстанцій – цей принцип дає змогу суттєво піднімати рівень ста-
більності вітчизняної економічної системи саме у взаємовідносинах із
закордонними партнерами та іноземними державами в цілому з питань
здійснення господарської діяльності. Реалізація цього принципу від-
криває потенційні можливості захистити свої права наявними засобами
судового захисту в національних і міжнародних судових інстанціях, що
суттєво підвищує довіру іноземних інвесторів до національної еконо-
міки;
− пріоритетність захисту стратегічних галузей економіки – цей
принцип означає необхідність пошуку збалансованої моделі державного
забезпечення розвитку найбільш пріоритетних та стратегічних галузей
вітчизняної економіки не за рахунок заміщення вітчизняних суб’єктів
165
господарювання закордонними, а за рахунок стимулювання діяльності
перших.
Таким чином, наведена система принципів повинна бути покладена
в основу зовнішньоекономічного та зовнішньополітичного вектору Укра-
їни та суттєво скорегувати нині існуючий. В своїй сукупності наведені
положення формування засад політики забезпечення економічної без-
пеки України в кооперації з іншими державами з питань забезпечення
міжнародної економічної безпеки визначатимуть зміст державно-управ-
лінських дій з елементами протекціонізму.

М. Г. Хаустова1

Імплементація європейських правових

стандартів у правову систему України

У сучасному житті, в умовах глобалізаційних та інтеграційних про-

цесів все більше значення набувають міжнародні стандарти забезпечен-
ня й захисту прав і свобод людини, європейські принципи і стандарти
публічного права й адміністративного законодавства [1, c. 33–34]. Сьо-
годні сприйняття європейських орієнтирів часто відбувається завдяки
процесу європейської інтеграції, який є стратегічним вектором розвитку
української держави [2, c.12].
Європейська практика, на основі якої впроваджуються правові стан-
дарти, свідчить про наявність обов’язкових стандартів і стандартів, які
мають рекомендаційний характер. Обов’язкові правові стандарти вира-
жаються в правових нормах, які зобов’язують до належної поведінки.
Саме ця особливість стандартів багато в чому визнає загальний напрямок
розвитку правової системи, оскільки за своєю правовою природою такі
норми належать до норм-принципів, а отже, мають установчий характер.
Необов’язкові стандарти, які мають рекомендаційний характер, – це по-
родження міжнародного права XX століття, коли «швидкість» їх розвитку
не збігалася з можливостями й бажаннями окремих держав. Поділ євро-
пейських правових стандартів на згадані різновиди обумовив функціо-
нування права у звичайному розумінні, тобто такого, яке має обов’язковий
характер, і так званого «м’якого» права. Міжнародні стандарти існують
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії держави і права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
166
у будь-якій сфері правового регулювання, проте вони здебільшого ото-
тожнюються зі стандартами, які регулюють технічну сферу, оскільки
вони найпоширеніші. Однак сьогодні важко уявити будь-яку сферу сус-
пільного життя, у якій би не існувало б загальновизнаних міжнародних
стандартів. Європейські правові стандарти формуються в рамках двох
найбільш регіональних міжнародних об’єднань – Ради Європи і Євро-
пейського Союзу.
Рада Європи встановлює, передусім стандарти в гуманітарній сфері:
щодо захисту прав людини, охорони довкілля, конституційного права,
що зумовлено цілями й метою її функціонування. Європейський Союз –
через директиви, регламенти й інші нормативно-правові акти – встанов-
лює стандарти більшості сфер життєдіяльності населення ЄС.
Основним джерелом стандартів ЄС є Установчі договори. Наприклад,
Договір про функціонування ЄС містить стандарти у таких пріоритетних
сферах суспільних відносин, як права людини, транспорт, сільське гос-
подарство й рибальство, економічна й монетарна політика, зайнятість,
соціальна політика тощо. Лісабонський договір, який набув чинності
1 грудня 2009 року, запровадив новий вид стандартів ЄС – так звані
«спільні цінності» ЄС. Стаття 2 Договору про ЄС (ДЄС) визначає, що
«Союз ґрунтується на цінностях пошани до людської гідності, свободи,
демократії, рівності, верховенства права й шанування прав людини,
включаючи права меншин. Ці цінності є спільними цінностями всіх
держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, то-
лерантність, справедливість, солідарність і рівність між жінками й чоло-
віками» [3, c. 643–644].
Слід зазначити, що саме при розвитку «стандартизації» в європей-
ському праві відбувається своєрідне відпрацювання методів регулюван-
ня суспільних відносин у ЄС.
Визначаючи європейський правовий стандарт як окрему категорію
норм європейського права, необхідно зауважити, що цей термін вжива-
ється у широкому значенні – як «правовий стандарт», і включає такі
елементи, як загальні принципи права ЄС і «спільні цінності» ЄС – вони
стосуються прав людини, довкілля, економічних питань та ін. Класичним
прикладом їх закріплення є Конвенція про захист прав людини і осно-
воположних свобод 1950 р., яка формулює їх у формі принципів. Зміст
цих принципів багато в чому визначається Європейським судом з прав
людини, який суттєво впливає на їх змістовне наповнення. І звичайно,
ці вимоги – є основоположними для права України;
167
 І у вузькому значенні – має специфічний зміст і не збігається із по-
няттям «правовий стандарт», наприклад це стандарти в технічній сфері,
які ухвалюються Європейським комітетом стандартизації, тобто за сво-
їм змістом є технічною публікацією, яка використовується як норма,
правило, настанови чи визначення. Отже по суті, вони стосуються про-
дукції, послуг або систем. І виступають базою для зближення і взаємодії
в рамках зростаючого ринку в різних галузях промисловості.
Сьогодні в міжнародному права de facto створена й успішно функці-
онує ціла система стандартів, які регламентують різні аспекти міжнарод-
них відносин. Частина з них належить до пріоритетних сфер міжнарод-
них відносин. Але залишається відкритим питання, які з цих стандартів
корисні українським законотворцям.
Основним орієнтиром розвитку вітчизняної правової системи про-
голошується пріоритет людської особистості, її прав і свобод, який
знайшов своє відображення у ст. 3 Конституції України. А ст. 59 Консти-
туції, закріпила право на правову допомогу кожному громадянину Укра-
їни, у тому числі і безоплатну. Це право на правову допомогу, гаранто-
ване пп. «с» ст.6. : Конвенції про захист прав і основних свобод людини,
прийнятої 11 квітня 1950 року Радою Європи, ратифікованою законом
України № 475/97ВР від 17 липня 1997 року.
Одним з найбільш ярких феноменів політичної глобалізації, сучасних
державотворюючих процесів в Україні – є сприйняття міжнародних ви-
борчих стандартів, що мають велику політико-правову цінність. Така
цінність міжнародних виборчих стандартів стала особливо очевидною
в XXI сторіччі, коли багато держав в рамках міжнародного публічного
права гармонізують принципи, на яких будують їх правові системи, ви-
знаючи право громадян на рівний доступ до інформації, на участь
в управлінні країною, право обирати та бути обраними в якості основних
прав людини.
Слід мати на увазі, що прецедентна практика Європейського суду
з прав людини сьогодні фактично імплементується в національну право-
ву систему України, оскільки сама Конвенція дає Європейському суду
право фактичного тлумачення положень Конвенції, а національні судові
органи починають дедалі частіше посилатися на прецедентні рішення
Європейського суду при вирішенні питань у межах національної судової
юрисдикції. Таким чином, Конвенція з прав людини й міжнародні стан-
дарти, які виникли на підставі прецедентної практики ЄСПЛ складають
168
ту правову основу, на якій будуються правові принципи національного
регулювання відносин держави (державних органів) й особи (юридичної
або фізичної). Наприклад, захисний режим Конвенції встановлений для
права власності, яке має забезпечуватися державою, а Стаття 1 Протоко-
лу 1 до Конвенції передбачає, що « кожна фізична або юридична особа
має право мирно володіти своїм майном».
Функціонування міжнародних правових стандартів не обмежується
лише юрисдикцією Європейського суду з прав людини. Міжнародні
правові стандарти функціонують і в сфері інших міжнародних юрисдик-
ційних органів і, зокрема, у сфері міжнародного комерційного арбітражу,
особливо при розгляді так званих інвестиційних спорів, де відповідаль-
ність за дотримання загальновизнаних міжнародних стандартів покла-
дено на державні органи. Наприклад, стандарт справедливого й одна-
кового відношення (fair and equitable treatment), стандарт мінімального
відношення, стандарт ефективності використання юридичних засобів
захисту й стандарт стабільності й визначеності юридичних зв’язків (res
judicata) дуже часто використовуються міжнародними арбітражними
інституціями [4, c.100].
Окрім цього, в умовах глобалізації на світовому ринку права на ре-
зультати інтелектуальної діяльності відіграють визначальну роль в еко-
номіці на рівні з товарами та послугами, при цьому частка ринку інте-
лектуальної власності має стійку тенденцію до зростання. Як свідчать
останні дослідження і статистичні дані, економічні показники безпосе-
редньо залежать від ефективності механізмів захисту прав інтелектуаль-
ної власності. Відтак запровадження надійних режимів охорони прав
інтелектуальної власності є ключовим для досягнення Україною свого
економічного потенціалу.
Упродовж декількох років Україна є пріоритетною країною для Єв-
ропейського Союзу у сфері захисту прав інтелектуальної власності.
У звіті Європейської Комісії про охорону та захист інтелектуальної
власності у третіх країнах за 2013 р. зроблено висновок про те, що пі-
ратство і підробки залишаються головними проблемами України. Нещо-
давно Урядом України було розпочато роботу над проектом «Національ-
ної стратегії розвитку сфери інтелектуальної власності України на пері-
од до 2020 року» з метою підвищення рівня правової, інституційної та
соціальної бази до міжнародних стандартів, а також для створення,
охорони, захисту та найбільш повного використання продуктів інтелек-
169
туальної власності. Це чіткий сигнал, який свідчить про те, що Україна
взяла курс на зміцнення режиму охорони прав інтелектуальної власнос-
ті. Робота над запровадженням нової національної стратегії має надзви-
чайно великий потенціал для забезпечення виконання Україною своїх
зобов’язань у межах Угоди про асоціацію між Україною та ЄС включно
зі створенням поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі (далі –
ПВЗВТ) [5].
Як відомо, політичну частину Угоди було підписано 21 березня
2014 р. під час Позачергового Саміту Україна – ЄС, а 27 червня 2014 р.
під час засідання Ради ЄС – економічну частину включно з розділом IV
«Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею», який становить 2/3 від усьо-
го обсягу основної частини Угоди та містить окрему главу, присвячену
питанням інтелектуальної власності. 16 вересня 2014 року Верховна рада
України та Європейський парламент синхронно ратифікували Угоду.
Україна передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила,
таким чином, усі внутрішньодержавні процедури.
Як зазначено на офіційному порталі органів виконавчої влади Укра-
їни, Угода за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим
міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим
міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним ЄС.
Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на
принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує
стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ
в Україні. Передбачена Угодою ПВЗВТ між Україною та ЄС визначатиме
правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, част-
ково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного набли-
ження, спрямованого на поступове входження економіки України до
спільного ринку ЄС[6].
Питанням захисту прав інтелектуальної власності присвячена глава
9 розділу IV Угоди. Частиною I передбачені загальні положення, зокрема,
цілі та характер і сфера дії зобов’язань. Угодою визначені дві цілі у сфе-
рі інтелектуальної власності: спрощення створення і комерційного ви-
користання інноваційних продуктів та продуктів творчої діяльності на
території Сторін, а також досягнення належного та ефективного рівня
охорони і захисту прав інтелектуальної власності.
У сфері захисту прав інтелектуальної власності основна увага при-
діляється трьом складовим : належному впровадженню стандартів щодо
170
справляння мита з прав інтелектуальної власності, закріплених у Вико-
навчій Директиві 2004/48/ЄС та Регламенті № 608/2013; вжиттю ефек-
тивних заходів проти підробок і піратства з метою протидії порушенням
прав інтелектуальної власності та посиленню боротьби з Інтернет-пірат-
ством[7].
У галузі енергетики Угода про асоціацію передбачає поглиблення
співпраці сторін з метою досягнення ринкової інтеграції включно зі
зближенням енергетичного законодавства, створення ринків енергетики,
на яких діятимуть наближені до законодавства ЄС правила і стандарти.
З цією метою Україна має розширювати співробітництво з європейськи-
ми та міжнародними організаціями зі стандартизації у сфері енергетики.
Додаток XXVII до УА містить перелік більш ніж 30 регламентів і дирек-
тив ЄС, з якими Україна має гармонізувати своє законодавство (ст. 337).
У сфері транспорту співпраця України та Євросоюзу здійснювати-
меться на основі спеціальних транспортних угод, а також міжнародних
угод, сторонами яких вони є, та шляхом їх участі у міжнародних органі-
заціях. Україна поступово зближуватиме своє законодавство з діючими
стандартами та політиками Євросоюзу, здійснюючи імплементацію за-
ходів, які містяться у Додатку XXXI до Угоди про асоціацію.
При здійсненні промислової і підприємницької політики Україна має
враховувати визнані міжнародні принципи і стандарти. Це стосується
насамперед діяльності малих і середніх підприємств. Україна запрова-
дить гарну практику стосовно методів регулювання, яка включає прин-
ципи ЄС (статті 378, 379).
Надання фінансових послуг має здійснюватися на основі зближення
законодавства України з визнаними міжнародними стандартами стосов-
но регулювання і нагляду. Відповідний перелік aquis ЄС у цій сфері
міститься у главі 6 розділу IV Угоди про асоціацію.
Управління державними фінансами, куди входить бюджетна політи-
ка, внутрішній контроль та зовнішній аудит, має здійснюватися на осно-
ві міжнародних стандартів (ст. 346).
В свою чергу, реформування системи місцевого самоврядування ви-
магає більш повного приведення національного законодавства у відпо-
відність із принципами Європейського Хартії місцевого самоврядування
[8, c. 138–139], у якої передбачені наступні стандарти, а саме, принцип
пріоритетності прав і свобод громадян у сфері місцевого самоврядуван-
ня, чітке правове регулювання комунальної власності, доходної частини
171
місцевих бюджетів, гарантії прав органів місцевого самоврядування
у відносинах з місцевими органами виконавчої влади тощо.
Отже, на сьогоднішній день очікується, що Україна наблизилася до
європейських стандартів як технічного, так і нетехнічного характеру.
А реалізація Угоди про асоціацію відкриває для України перспективу
залучення до процесу європейської інтеграції.

Література:
1. Копиленко О. Європейські стандарти в українському законодавчому
процесі: можливість і доцільність / О. Копиленко, О. Києвець // Проблеми
застосування міжнародних стандартів у правовій системі України / під заг.
ред. Є. Б. Кубка. – К. : ПрАТ «Юридична практика», 2013. – 608 С.
2. Хаустова М. Г. Проблема організаційно-правового забезпечення гар-
монізації законодавства України до законодавства Європейського Союзу /
М. Г. Хаустова // Проблеми законності : академ. зб. наук. пр. / відп. ред.
В. Я. Тацій. – Х. : Нац.ун-т «ЮАУ», 2013. – Вип. 121. – С. 12–29.
3. Яковюк І. В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний
аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 c.
4. Фулей Т. Вплив практики Європейського Суду з прав людини на су-
дову практику України: підходи та виміри / Т. Фулей // Право України. –
2015. – № 2. – С.98–112.
5. Розвиток і захист інтелектуальної власності в Україні [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://sips.gov.ua/i_upload/file/Ukraine_IP_Report_
UKRAINE_LR.pdf
6. Угода про асоціацію між Україною та європейським Союзом [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/
publish/article?art_id=246581344
7. Про схвалення Рекомендації Ради асоціації між Україною та ЄС про
імплементацію Порядку денного асоціації між Україною та ЄС : Розпоря-
дження Кабінету Міністрів України від 13 березня 2015 р. № 207- р [On
Approval of the Recommendetions of the Association Council between Ukraine
and the EU on the Implementation of the Association Agenda between Ukraine
and the EU : Decree of the Cabinet of Ministers of Ukraine of March 13, 2015
No.207‑p ]. Available at : http:// www.kmu.gov.ua/kmu/document/248046005/
st06978 %20UA_15–1 %20final.pdf.
8. Петришин О. О. Правові засади місцевого самоврядування в зарубіж-
них країнах та Україні: теоретико-правовий та порівняльний аналіз / О. О. Пе-
тришин. – Х. : Право, 2014. –192 с.
172
 Ю. С. Размєтаєва1

СИСТЕМА МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ У СВІТЛІ

КІБЕРЗАГРОЗ: ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ
ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Система міжнародної безпеки отримує серйозні проблеми в разі кі-

бервійни. Насамперед, неготовність правових інструментів і механізмів.
Далі – невизначеність регулювання, оскільки неясно, чи застосовувати
в цьому випадку jus ad bellum, jus in bello, право прав людини чи щось
інше. Також повинні враховуватися особливості кіберконфліктів, а саме:
складність визначення кіберагресії, учасників та наслідків кіберпротис-
тояння, питання доказів, прихований і віддалений характер дій. Все це
стає ще більш складним для гібридних конфліктів.
Уразливість системи міжнародної безпеки перед кіберзагрозами
в якійсь мірі пояснюється двома речами: стрімким і транскордонним
технологічним розвитком та довгим домінуванням підходу, який орієн-
тувався лише на кримінально-правову складову відповідних загроз.
Останні розглядалися як розширення кола способів скоювати злочини за
допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, включаючи теро-
ристичні акти. Тому міжнародна безпека не одразу зорієнтувалася на
можливу військову складову та кіберконфлікти, навіть коли стала ви-
мальовуватися серйозна залежність інфраструктури розвинених держав
від цифрової складової. Як підкреслює, I. Забара, зараз міжнародно-пра-
вове регулювання співробітництва держав з проблематики військової
складової застосування технологій «виступає як суттєвий додатковий
чинник розвитку міжнародних інформаційних відносин» [1, с. 90].
Однією зі складових у зміні вигляду міжнародних відносин, а також
їх правової основи є можливий перегляд системи міжнародної безпеки.
Серед нових викликів, які готують кібертехнології, можна виділити ви-
користання технологій для здійснення ворожих дій та актів агресії,
втручання до цивільної інфраструктури, дестабілізацію суспільно-по-
літичної ситуації, поширення неправдивої інформації та маніпулювання
свідомістю, знищення або блокування комп’ютерних систем і мереж.
Перспективи зміни системи міжнародної безпеки досить невизна-
чені. Проте вже можна сказати, що багато інститутів і механізмів неефек-
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри теорії держави і права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
173
тивні або недостатньо ефективні. Тому слід розглянути дві площини
можливого розвитку цієї системи: іструментальну та ментальну (ідеоло-
гічну). Інструментальна площина припускає, що ми повинні відповісти
на питання: Чи потрібні нові механізми та інструменти міжнародної
безпеки для захисту від кіберзагроз? Чи можна таким чином модернізу-
вати або пристосувати наявні механізми та інструменти міжнародної
безпеки, щоб забезпечити успішний захист від кіберзагроз? В рамках тих
механізмів безпеки, які вже існують на міжнародному рівні, можна піти
шляхом інтерпретації правових актів. У цьому випадку ми зможемо
орієнтуватися на застосування існуючих правил до кіберпростору та
кіберзагроз, з урахуванням специфіки останніх. Як наголошується, «пе-
ренос цих вже існуючих правил і принципів до нової сфери кіберпрос-
тору […] піднімає ряд важливих питань. Деякі з цих питань можуть бути
вирішені шляхом класичної інтерпретації у поєднанні з певною мірою
здорового глузду, розумності, в той час як інші вимагають одноголосно-
го політичного рішення від міжнародного законодавця, міжнародного
співтовариства держав» [2]. Ми можемо також піти шляхом розширення
повноважень міжнародних інституцій, передусім інститутів ООН. Остан-
ні події показали, що ефективне й адекватне кіберзагрозам рішення має
бути також продуманим на кілька кроків вперед у будь-якому можливо-
му напрямку. Звідси не виключається необхідність обмеження на ство-
рення інформаційної зброї та контролю за нею, попередження інформа-
ційних війн, на кшталт тих, що застосовуються до обмеження й контр-
олю ядерної чи хімічної зброї. Не варто забувати, що виняткові випадки
здатні створювати прецеденти, в яких легітимація деяких дій можлива
постфактум, особливо там, де запобігання чи своєчасного втручання не
відбулося. Проте ефективність наявних інститутів міжнародної безпеки
іноді недостатня навіть у традиційних, класичних сферах. Приміром,
вето Російської Федерації на резолюцію щодо анексії Криму змушує
згадати, що подібне ветування блокує втручання ООН не вперше. Місія
ОБСЄ в Україні піддавалася неодноразовій критиці за результати свого
моніторингу. Це змушує сумніватися, що в такому маловивченому полі,
як кіберпростір і кіберзагрози, відповідні інститути будуть діяти більш
успішно.
Що стосується можливої розробки та впровадження нових механізмів
або появи спеціальних інститутів міжнародної безпеки, то на користь
цього рішення схиляє їх потенційна ефективність як спеціально призна-
чених для відповіді на кіберзагрози та кожен випадок, коли не спрацьо-
174
вують наявні механізми. Але, можливо, це має бути поєднання двох ін-
струментів – створення нових міжнародних інститутів і розширення
повноважень старих. Так, Г. Шаффер, наводить приклад того, як Рада
Безпеки ООН «розширила свій мандат за контролем міжнародного миру
та безпеки, щоб дозволити «гуманітарну інтервенцію»» [3, с. 670].
Ментальна площина розгляду можливого розвитку системи міжна-
родної безпеки передбачає вибір між «відкритим» та «закритим» рішен-
ням. Чи слід державам зосередитися на вдосконаленні системи націо-
нальної безпеки, створенні щита і меча для себе? Або держави повинні
виходити з глобального інформаційного порядку та взаємозалежності?
Це саме ментальний, ідеологічний, а не просторовий вибір, тому що
кіберпростір транснаціональний. Комунікацію та інформаційний обмін
дуже складно утримати в певних межах, особливо при нинішньому роз-
витку інформаційних технологій. Ви можете, звичайно, спробувати
створити «залізну завісу» для інформації, але якщо люди вже відчули
смак свободи, всі вони (або, принаймні, значна частина) будуть прагну-
ти до неї знову і знову.
Отже, закритий шлях передбачає зосередження на сфері національної
безпеки, розробку окремих стратегій кіберзахисту та протидії кібервійні.
Він веде до нарощування інформаційно-технологічних потужностей
і можливого замикання усередині системи. Але проблема тут не тільки
в неможливості запобігти будь-якому невигідному державі витоку інфор-
мації чи суперечності вигідної для безпеки тотального кіберспостере-
ження правам людини. Проблема ще й у тому, що окрема держава не
зможе протистояти можливим кіберзагрозам, якщо буде покладатися
тільки на свої розробки та виключить з метою безпеки деякі аспекти
інформаційного обміну з іншими. Слід також звернути увагу на те, що
доктрини національної кібербезпеки не завжди встигають змінитися так
швидко, як технології.
Як наголошується, прийняті в останні роки національні концепції,
що передбачають використання інформаційного простору у військових
цілях, «фактично тільки склали уявлення про можливості кожної з дер-
жав, залежно від їх науково-технічного та технологічного розвитку» [1,
с. 86]. Відставання також спостерігається у сфері національного право-
вого регулювання. Як зазначається, «щоб впоратися з новими та зроста-
ючими загрозами, уряди продовжують покладатися на обмежені та
фрагментарні правові положення, не призначені для вирішення пробле-
ми кібератак» [4, с. 885]. Не варто забувати, що навіть у технологічно
175
розвинених, демократичних державах істотним змінам в законодавстві
щодо пов’язаних з кіберзагрозами питань передує серйозне громадське
обговорення, що збільшує час реакції на просування кібертехнологій.
У державах, що прагнуть до демократичного режиму, до цього можуть
додаватися інші перешкоди, такі як корупція або олігархічні інтереси.
Потрібно сказати про те, що закритий шлях для системи безпеки
може призвести до однієї серйозної суперечності – між інтересами окре-
мої держави та логікою глобального інформаційного розвитку. Існуюча
на глобальному рівні інформаційна інфраструктура не може обмежува-
тися територіальними кордонами. Сучасний кіберпростір пронизаний
системою взаємопов’язаних елементів на транснаціональному рівні, –
і це один з визначальних чинників у розвитку міжнародно-правових ін-
формаційних відносин. Тому відкритий, глобалізаційний шлях для сис-
теми міжнародної безпеки у світлі кіберзагроз видається більш обґрун-
тованим і ймовірним. Важливо, що інформаційні відносини між
приватними акторами практично безповоротно прийняли транскордон-
ний характер. Це стосується і комунікації між окремими людьми, інди-
відуальних інформаційних обмінів. У такому відкритому, глобальному
інформаційному суспільстві та кіберпросторі можливе спільне підтри-
мання балансу у сфері міжнародної безпеки.
Поєднання національної та міжнародної стратегій кіберзахисту, опо-
ра на приватних і державних акторів та динамізм – ось приблизний ре-
цепт для безпеки кіберпростору. Як справедливо зазначається, «і захист
устаткування, і захист програмного забезпечення є головним пунктом
кібербезпеки […] Тим не менш, обидва види захисту повинні бути реа-
лізовані та вбудовані до національної та міжнародної стратегії (регулю-
вання), щоб досягти своїх цілей» [5, с. 22].
На закінчення, необхідно відзначити тенденцію, яка справедлива для
будь-яких загроз безпеки, у тому числі кіберзагроз – підвищення транс-
національної взаємозалежності. Як вказує Г. Шаффер, «Збільшення
транснаціональної взаємозалежності перетворює внутрішні проблеми
на глобальні» [3, с. 670]. Так що навіть якщо в якійсь сучасній державі
відбувається виключно громадянський конфлікт, він впливає на міжна-
родні відносини, у тому числі на систему міжнародної безпеки.

Література:
1. Забара І. М. Правове регулювання військової складової міжнародної
інформаційної безпеки / І. М. Забара // Актуальні проблеми міжнародних
176
відносин : зб. наук. праць. – К. : Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка,
Ін-т міжнар. відносин. – 2013. – Вип. 117 (ІI). – С. 84–91.
2. Melzer N. Cyberwarfare and International Law [Electronic resource] /
N. Melzer // UNIDIR. – 2011. – Available at http://unidir.org/files/publications/
pdfs/cyberwarfare-and-international-law-382.pdf
3. Shaffer G. International Law and Global Public Goods in a Legal Pluralist
World / G. Shaffer // The European Journal of International Law. – 2012. – Vol.
23. – No. 3. – С. 669–693.
4. Hathaway Oona A., et al. The Law Of Cyber-Attack / Oona A. Hathaway,
R. Crootof, P. Levitz, H. Nix, A. Nowlan, W. Perdue, J. Spiegel // California Law
Review. – 2012. – Vol. 100. – No. 4. – P. 817–885.
5. Maskun S. H. LL.M Cyber Security: Rule of Use Internet Safely /
S. H. LL.M. Maskun // Journal of Law, Policy and Globalization. – 2013. –
Vol.15. – P

О. М. Сіваш1

ДИПЛОМАТИЧНИЙ ЗАХИСТ ЯК ФОРМА ЗАХИСТУ

ПРАВ ГРОМАДЯН ЗА КОРДОНОМ

Історія міжнародних відносин свідчить, що захист прав і законних

інтересів громадян за кордоном здійснюється в різних формах і різними
способами. Однією з визнаних форм такого захисту є дипломатичний
захист. Інститут дипломатичного захисту здавна відомий міжнародному
праву, саме він був єдиним засобом захисту осіб (фізичних і юридич-
них) в міжнародних відносинах за умови відсутності міжнародного за-
хисту прав людини2.
Однак, незважаючи на те, що в сучасному міжнародному праві за-
кріплений принцип поваги до прав людини3, на основі якого активно
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
2
Содіков, Ш. Д. в своєму дисертаційному дослідженні пише: «Саме міжнарод-
но-правові норми про дипломатичний захист, на фоні тотального заперечення будь-
якої міжнародної правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб, створював юридич-
ну основу для захисту державою своїх осіб на території іноземної держави»[1, С. 8].
3
Статут ООН;Заключний акт НБСЄ 1975 р.; Декларація про принципи міжна-
родного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва держав відповід-
но до Статуту ООН 1970 р.
177
розвивається міжнародний захист прав людині створені міжнародні
механізми їх захисту, інститут дипломатичного захисту зберігає своє
особливе значення в області захисту прав людини і нині. Справа в тому,
що система міжнародного контролю, надзвичайно складна і недостатньо
організована, що, нажаль, відбивається на її ефективності. Така ситуація
пов’язана з новизною цього явища. За цих обставин дипломатичний за-
хист не втрачає свого значення як засіб забезпечення прав громадян, що
перебувають за кордоном. При цьому, потрібно зауважити, що розвиток
міжнародного права прав людини вносить новели в інститут диплома-
тичного захисту. Окрім того, завдяки процесу глобалізації, коли відбува-
ється активний рух робочої сили, зростає кількість громадян однієї
держави, що знаходяться на території іншої, дипломатичний захист не
втрачає свого значення. Останнє випливає як з практики держав так
й міжнародних актів1. Думається, що доки держава буде залишатися
основним суб’єктом міжнародного права, дипломатичний захист зали-
шатиметься найбільш важливим засобом захисту прав іноземців.
Інститут дипломатичного захисту є загальновизнаним в сучасному
міжнародному праві, що підтверджується як міжнародно-правовими
нормами так і судовою практикою. Цей інститут закріплений в багатьох
двосторонніх договорах держав, а також в багатосторонніх міжнародних
документах, зокрема Віденській конвенції про дипломатичні зноси-
ни1961 р. (ст.3), Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р.
(ст. 5 ). Однак в цілому, діючі звичаєві норми міжнародного права є осно-
вними нормами, на основі яких держава готова визнати законність пре-
тензій, які інша держава, через свої представницькі органи пред’являє
йому від імені осіб, що проживають чи мають власність на його терито-
рії [4, С. 329–330 ].
На початку ХХ ст. була здійснена низка спроб приватного характеру
по кодифікації інституту дипломатичного захисту. Так, наприклад аме-
1
Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій
вони проживають закріплює в ст. 10: «Будь-якому іноземцю повинна бути надана
свобода в будь-який час зв’язатися з консулом чи дипломатичним представництвом
держави, громадянином якої він є, чи, за відсутності таких, з консульством чи ди-
пломатичним представництвом будь-якої іншої держави, якій доручено захищати
інтереси держави, громадянином якої він є, в державі в якій він проживає» [2]. Ана-
логічне положення міститься в Конвенції про захист всіх працюючих-мігрантів
і членів їх родин 1991 р. (ст.23): «Працюючі-мігранти і члени їх родин мають право
на отримання захисту з боку консульських та дипломатичних установ держави сво-
го походження чи держави, що представляє інтереси цієї держави, коли порушують-
ся права, визнані цією Конвенцією».[3]
178
риканський Інститут міжнародного права у 1925 р. розробив проект № 16
«Дипломатичний захист», який містив правила, що регулювали здійснен-
ня дипломатичного захисту; Інститут міжнародного права у 1956 р. при-
йняв Резолюцію про «Правила вичерпання юридичних засобів на під-
ставі внутрішніх законів» 1956 р. та ін. Однак, на сьогодні цей інститут
залишається не кодифікованим. Комісія міжнародного права ООН, метою
якої є сприяння прогресивному розвитку міжнародного права та його
кодифікації, в 1995 р. в ході своєї сорок сьомої сесії приступила до об-
говорення теми «Дипломатичний захист». Резолюцію 61/35 від 4 грудня
2006 р. Генеральна Асамблея прийняла до відома проекти статей про
дипломатичний захист, представлені Комісією міжнародного права
, і запропонувала урядам надати коментарі відносно рекомендації Комі-
сії про розробку конвенції на основі цих статей. В наступних резолюці-
ях, а саме 62/67 від 06.12.2007 р. (містила проект статей про диплома-
тичний захист) [5]; резолюції 65/27 від 06.12.2010р. [6]Асамблея запро-
понувала статті до уваги урядів і закликала їх надати коментарі
з приводу розробки конвенції на основі цих статей. В останній резолюції
68/113 з цього питання, прийнятій Асамблеєю 16 грудня 2013 р., вкотре
підкреслювалося, що «тема дипломатичного захисту має велике значен-
ня у відносинах між державами» і постоновлюється «включити в попе-
редній порядок денний для своєї сімдесят першої сесії пункт, озаглавле-
ний «Дипломатичний захист» [7]. Отже, запропоновані статті не є на
сьогодні позитивним міжнародним правом, однак, ця робота Комісії
міжнародного права є важливим кроком на шляху кодифікації і прогре-
сивного розвитку інституту дипломатичного захисту, тим більше врахо-
вуючи, що в кожному кодифікаційному проекті Комісія намагається
дотягнути прийнятний баланс між нормами звичаєвого права і новатор-
ськими елементами, реалізуючи мету: сприяння прогресивному розвитку
міжнародного права і цей проект не виключення1.
Що ж стосується судової практики, то ще Постійна палата міжнарод-
ного правосуддя по справі Мавромматіса у 1924 р. зазначала: «Держава
користується елементарним принципом міжнародного права, щоб за-
1
Так Спеціальний доповідач Джон Дугард в своїй третій доповіді з питань ди-
пломатичного захисту вказав: «Завдання Комісії полягає в тому, щоб зробити вибір
між конкуруючими нормами. Здійснюючи цей вибір їй слід керуватися як вагомістю
джерел на підтримку тієї чи іншої норми, так і справедливістю цієї норми в сучас-
ному міжнародному співтоваристві. Хоча Комісія в основному займається кодифіка-
цією, вона все‑таки разом з тим розвиває право, роблячи вибір між конкуруючими
нормами»[8].
179
хищати своїх громадян, від дій, які протирічать міжнародному праву
і скоєні іншою державою, якщо звичайним шляхом вирішити питання
не вдасться …Виступаючи на захист одного зі своїх громадян, вдаючись
для цього до дипломатичних дій чи звертаючись до міжнародних судових
органів, дана держава відстоює своє власне право… Вказане право може
здійснюватися лише в інтересах громадян, оскільки за відсутності від-
повідних угод, тільки правовідносини громадянства між державою
й індивідом дають державі право дипломатичного захисту» [9, C. 12].
Інститут дипломатичного захисту закріплений також внутрішнім
правом держав, як конституційним, так і таким що відноситься до орга-
нів зовнішніх зносин. Так, Конституція України закріплює в ст.25ч. 3:
«Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебува-
ють за її межами» [10]. Закон Про засади внутрішньої і зовнішньої по-
літики в ст. 11, що має назву «засади зовнішньої політики» містить на-
ступне положення: «забезпечення захисту прав та інтересів громадян
і юридичних осіб України за кордоном»; а в ст. 2, як один з принципів на
яких ґрунтується зовнішня політика України зазначається: «застосуван-
ня міжнародних санкцій, контрзаходів та заходів дипломатичного за-
хисту відповідно до міжнародного права у випадках міжнародних проти-
правних діянь, які завдають шкоди Україні, її громадянам і юридичним
особам» [11]. В Положенні про дипломатичне представництво України
за кордоном в ст. 3 серед функції дипломатичного представництва Укра-
їни вказується: захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та
юридичних осіб в державі перебування [12].
Незважаючи на важливість дипломатичного захисту ні в одній діючій
міжнародній конвенції це поняття не пояснюється. В міжнародно-право-
вій доктрині також немає єдності з цього питання. На початку
ХХ ст. Е. М. Борчард зазначав: «Дипломатичний захист за своєю при-
родою є міжнародний процес, що полягає в заклику однієї держави до
іншої виконати зобов’язання однієї перед іншою, що випливають із вза-
ємних прав і обов’язків». Ф. С. Данн в роботі 1932 р., розглядав дипло-
матичний захист більш широко, зазначаючи, що він охоплює всі випадки
офіційного представництва державою своїх громадян …в межах дії
юрисдикції іншої держави. На думку І. І. Лукашука: «дипломатичний
захист – дипломатична процедура, за допомогою якої держава захищає
права своїх громадян у випадку їх порушення міжнародно-протиправним
діянням іншої держави, в якій вони не змогли добитися поновлення
своїх прав, вичерпавши місцеві засоби юридичного захисту»[15, С. 201].
180
 Окрім того, в науці виділяють дипломатичний захист в узькому та
широкому смислах в залежності від того, які цілі переслідує держава,
що його здійснює. Дипломатичний захист у вузькому сенсі означає
міжнародно-правовий процес (механізм, процедура) закликання дер-
жавою до міжнародної відповідальності іноземної держави за пору-
шення норм міжнародного права, що призвело до завдання шкоди
громадянину (іншій особі) чи організації першої держави, який реалі-
зується дипломатичними та/чи іншими засобами мирного врегулюван-
ня з метою імплементації такої відповідальності. В широкому ж сенсі
дипломатичний захист – це процес (механізм, процедура)міжнародно-
го (міждержавного) характеру, при реалізації якого держава переслідує
основну мету – забезпечити захист дипломатичними та/чи іншими
засобами мирного врегулювання порушених, чи таких, що порушують-
ся міжнародно-протиправним діянням з боку іншої держави прав і за-
конних інтересів громадян (інших осіб) й організацій, що знаходяться
за кордоном, і, в певному сенсі, власних прав як суб’єкта даних право-
відносин, а також для досягнення вказаної цілі здійснює заклик до
міжнародно-правової відповідальності іноземну державу за міжнарод-
но-протиправне діяння, яке потягло завдання шкоди його громадянам
(іншим особам) чи організаціям [16, С.8–9].У згаданому вище проекті
статей про дипломатичний захист, розробленому Комісією міжнарод-
ного права надається наступне визначення: «для цілей цих проектів
статей дипломатичний захист полягає в закликанні державою, через
дипломатичні заходи чи інші засоби мирного врегулювання, до відпо-
відальності іншої держави за шкоду, завдану міжнародно-протиправним
діянням цієї держави фізичній чи юридичній особі, що є громадянином
чи має національність першої держави, з метою імплементації такої
відповідальності». Такий підхід Комісії визначається завданням, що
стояло перед нею і полягало в вирішенні питання міжнародної відпо-
відальності взагалі.
Що стосується здійснення дипломатичного захисту, то вітчизняний
юрист-міжнародник К. К. Сандровський формулював чотири основні
умови, що робили дипломатичний захист правомірним:
1) в здійсненні дипломатичного захисту не повинно бути жодного
втручання у внутрішню компетенцію держави перебування;
2) перед тим як вдатися до заходів дипломатичного захисту, посоль-
ство має запевнитися в тому, що громадянами й органами його держави
або відмовлено в заходах судового чи іншого захисту, або всі заходи
181
передбачені законодавством країни перебування для поновлення пору-
шених прав вже вичерпані чи не дали результатів;
3) дипломатичний захист може бути наданий тільки громадянам чи
органам аккредитуючої держави. Апатриди і біпатриди, а також грома-
дяни й органи іноземної держави зазвичай не вправі розраховувати на
покровительство чужого для них посольства, якщо це не викликано
крайньою необхідністю чи не є предметом спеціальної домовленості за
угодою із зацікавленими державами, як це передбачено в (ст. ст. 45,
46) Віденської конвенції 1961 р.;
4) право на дипломатичний захист є «виключним правом вітчизняної
держави» в особі його посольства, що склалося в силу міжнародного
звичаю, але жодним чином не право індивідів, тобто громадян даної
держави, що звертаються в посольство за допомогою. Отже, акредиту-
юча держава і тільки вона, визначає, чи вживати їй заходи захисту перед
владою країни перебування, та їх обсяг і форму[17, С.113–114].
Якщо звернутися до вимоги вичерпання внутрішньодержавних
засобів захисту, потрібно зауважити, що держава не має права, по-
силаючись на дипломатичний захист, висувати міжнародні претензії
до того, як приватна особа, що є потерпілою від протиправних дій,
вичерпає всі внутрішні засоби захисту. Ця вимога стосується як
звернення до адміністративних органів, так і пред’явлення позову,
тобто всіх заходів, передбачених правовою системою держави, яку
необхідно притягти до відповідальності. Таке положення випливає
з державного суверенітету, у відповідності з яким держави визнають
рівноцінність державних правопорядків. Окрім того, особа, що пере-
буває за кордоном підпадає під територіально у юрисдикцію відповід-
ної іноземної держави. Отже, дипломатичний захист як спосіб захисту
приватних осіб має субсидіарний характер. Виключенням з цієї вимоги
є випадки, коли внутрішньодержавні засоби захисту відсутні чи не
є дієвими. Положення, що вимагають вичерпання внутрішніх засобів
правового захисту містяться в ст. 14 проектів статей, запропонованих
Комісією міжнародного права. Ст. 15 вказаних проектів перераховує
виключення з правила про внутрішні засоби захисту і містить п’ять
позицій (закріплюють, окрім вказаного, випадок коли постраждалій
особі явно чинять перепони в можливості скористатися внутрішніми
засобами правового захисту чи держава, що імовірно несе відпо-
відальність, відмовилася від вимоги вичерпання внутрішніх засобів
правового захисту).
182
 Що стосується положення зазначеного К. К. Сандровським, згідно
з яким дипломатичний захист є дискреційним повноваженням держави,
то цей принцип справедливий у відносинах між державами як суб’єктами
міжнародного права, однак не може переноситися на відносини держави
з її громадянами, оскільки саме внутрішнє право в цьому сенсі визначає
режим дипломатичного захисту1. Так ст. 25 ч. 3 Конституції України
передбачає право громадян на дипломатичний захист. При цьому важ-
ливо зазначити, що порядок здійснення громадянином цього права не
визначений, що, безсумнівно, не сприяє його реалізації. Конституції
Польщі, Російської Федерації й низки інших держав також передбачають
право громадянина на дипломатичний захист. Хоча внутрішнє законо-
давство більшості держав все ж закріплюють дискреційний характер
дипломатичного захисту.
Відносно громадянства осіб, що захищаються, як практика держав,
так і міжнародна судова практика виходить з того, що держава може
здійснювати дипломатичний захист тільки стосовно своїх громадян,
тобто стосовно фізичних і юридичних осіб, які пов’язані з нею відповід-
но громадянством чи реєстрацією (юридичні особи). Саме цей зв’язок
надає можливість здійснювати державі особисту юрисдикцію, що є осно-
вою реалізації дипломатичного захисту. В проектах же статей Комісії
міжнародного права передбачається можливість захисту біпатридів і осіб
з множинним громадянством (ст. 7), а також осіб без громадянства й бі-
женців (ст. 8.)
Методи дипломатичного захисту це способи і заходи впливу на дер-
жаву, що порушуючи норми міжнародного права, завдала шкоду інозем-
ному громадянину. Зрозуміло, що дипломатичний захист повинен здій-
снюватися у відповідності з нормами міжнародного права і з урахуванням
місцевого права. Отже, дипломатичний захист має реалізовуватися ви-
ключно мирними засобами врегулювання спорів, як то консультування
громадян дипломатичними установами, , надсилання запитів з приводу
порушення прав і законних інтересів постраждалих громадян акредитую-
чої держави, протести, ведення переговорів, посередництво, добрі послу-
ги, судовий і арбітражний розгляд та ін.(див ст. 33 ч. 1 Статуту ООН) [19].
Таким чином, дипломатичний захист не втрачає актуальності в умо-
вах сучасного розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.
1
Так ще Конституція Веймарської республіки 1919 р. в ст. 112 ч. 2 закріплюва-
ла: «Всі громадяни, що знаходяться як в межах імперської території, так і поза нею,
мають право на захист з боку імперії по відношенню до іноземної держави»[18].
183
Важливий цей інститут для України, оскільки значна кількість громадян
України перебувають за кордоном. Окрім того, на даний час є надзвичай-
но резонансні випадки порушення прав наших громадян Російською
Федерацією, достатньо згадати прізвища Н. Савченко та О. Сенцова.
Україна має вміло користуватися всім арсеналом, що надає міжнародне
право включаючи дипломатичний захист, для захисту власних громадян.
Звичайно в цій статті зазначені лише деякі аспекти цього складного
інституту міжнародного права. Дослідження цього важливого інституту
буде продовжено в наступних роботах.

Література:
1. Содиков, Ш. Д. Институт дипломатической защиты в современном
международном праве :автореф.дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 – меж-
дународное право; европейское право. – М., 2011. – 29 с.
2. Декларация о правах человека в отношении лиц, не являющихся
гражданами страны, в которой они проживают : Резолюция Генеральной
Ассамблеи 40/144 от 13.12.1985г. [Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу:
http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/not_nationals_rights.
shtml
3. Международная конвенция о защите прав всех трудящихся-мигрантов
и членов их семей : Резолюция Генеральной Ассамблеи45/158 от 18.12.1990 г.
[Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу: http://www.un.org/ru/documents/
decl_conv/conventions/migrant3.shtml
4. Абашидзе А. Х., Аль-Факи Гамиль Хизам Яхья. Дипломатическая
и консульская защита: история и современность /А. Х. Абашидзе,Аль-Факи
Гамиль Хизам Яхья // Вестник Российского университета дружбы народов.
Серия: Юридические науки. – М. : Изд-во РУДН. – 2001. – № 2. – С. 57–64.
5. Резолюція Генеральной Асамблеи 62/67 від 06.12.2007 р. [Eлектронний
ресурс] . – Pежим доступу: Електронний ресурс, режим доступу:
http://www.un.org/ga/search/view_doc.asp?symbol=A/RES/62/67&Lang=R
6. РезолюціяГенеральної Асамблеї65/27 від 06.12.2010 р. [Eлектронний
ресурс] . – Pежим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/
N10/547/57/PDF/N1054757.pdf?OpenElement
7. Резолюція Генеральної Асамблеї»Дипломатичний захист» 68/113 від
18.12.2013 [Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/
doc/UNDOC/GEN/N13/494/58/PDF/N1349458.pdf?OpenElement
8. ООН, Генеральная Ассамблея, A/CN.4/523 Distr.: General 7 March 2002
Russian Original: English/French.Комиссия международного права. 54‑я сес-
184
сия. Женева, 29 апреля – 7 июня и 22 июля –16 августа 2002 года. Третий
доклад по вопросу о дипломатической защите, подготовленный Специальным
докладчиком, г-ном Джоном Дугардом.
9. Mavrommatis Palestine Concessions (Greece v. U. K.) P. C. I. J. Reports
1924. Series A. N 2.
10. Конституція України від 28.06.1996 р.[Eлектронний ресурс] . –
Pежим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254 %D0 %BA/96-
%D0 %B2 %D1 %80/print1433787799016547
11. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : Закон України від
01.07.2010 № 2411‑VI [Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411–17/ed20150101
12. Положенні про дипломатичне представництво України за кордоном,
затверджене Розпорядженням Президента України від 2210.1992 р.
N166/92‑рп. [Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/
laws/show/166/92-%D1 %80 %D0 %BF/print1433787799016547
13. Вендель И. А. Некоторые аспекты осуществления дипломатической
защиты (консульского содействия) дипломатическими и консульскими
учреждениями / И. А. Вендель // Росийский юридический журнал. – 2012. –
№ 3 (84). – С. 83–91.
14. Künzli A. Exercising Diplomatic Protection. The Fine Line
Between Litigation, Demarches and Consular Assistance[Eлектронний ре-
сурс] / А. Künzli// Max-Planck-Institut für ausländisches öffentliches
Recht und Völkerrecht.Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht
und Völkerrecht. – Volume 66 (2006). – Р. 321–351. – Режим доступу:
http://www.zaoerv.de/66_2006/66_2006_2_a_321_350.pdf
15. ЛукашукИ.И. Международное право. Общая часть : учеб. для сту-
дентов юрид. фак. и вузов / И. И. Лукашук ; Рос. акад. наук, Ин-т государства
и права, Академ. Правовой ун-т . – Изд. 3‑е, перераб. и доп. –М. : Волтерс
Клувер, 2005. – 432 с.
16. Вендель И. В. Дипломатическая защита и консульское содействие
как формы защиты прав граждан и организаций за рубежом : автореф. дис.
… канд. юрид. наук :12.00.10. – М., 2013. – 33 с.
17. Курс международного права . В 7 т. Том 4. Отрасли международно-
го права / отв. ред. И. И. Лукашук. – М. : Наука, 1990. – 272 с.
18. Веймарская конституция[Eлектронний ресурс] . – Pежим доступу:
http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=
261&page=2
19. Статут ООН [Електронний ре сурс]. – Pежим до ступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010
185
 І. Б. Кудас1

Група Міжнародного банку реконструкції

та розвитку: міжнародно-правові аспекти
діяльності

Сьогодні, в рамках міжнародної економічної системи сформувалася

розгалужена і багатофункціональна міжнародна банківська система, що
забезпечує основні потреби транснаціонального капіталу і служить ін-
ституційною базою функціонування світових фінансових ринків і яка
знаходиться в процесі постійного розвитку.
Центральне місце в забезпеченні інституційного механізму функці-
онування сучасної міжнародної банківській системі безспірно належить
двом взаємно пов’язаним між собою міжнародним економічним органі-
заціям: Міжнародному валютному фонду (далі – МВФ) і Міжнародному
банку реконструкції та розвитку (далі – МБРР).
З метою розробки основ світової валютної системи, з 1 по 22 липня
1944 року, в Бреттон-Вудсі (США), була скликана міжнародна конферен-
ція союзних країн. Поряд із закріпленням у новому валютному проекті
принципів вільної торгівлі і руху капіталів, рівноваги платіжних балансів,
стабільністі влютних курсів і світової валютної системи в цілому, була
поставлена ​​мета створення міжнародної організації для спостереження
за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співро-
бітництва і покриття дефіциту платіжного балансу. З метою її реалізації
прийнято рішення про створення двох універсальних міжнародних ор-
ганізацій – Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку ре-
конструкції та розвитку, покликаних надавати кредити країнам-членам
при виникненні серйозного дефіциту платіжного балансу, втрати стабіль-
ності національної валюти, а також здійснювати контроль за дотриман-
ням країнами-членами прийнятих ними зобов’язань. Міжнародний ва-
лютний фонд, створений 27 грудня 1945года на підставі угоди (Хартії
МВФ) був покликаний зробити нову валютну систему реальною і дієз-
датною. У 1945 році Хартія була підписана 29 державами. МВФ розпочав
свою діяльність 1 березня 1947 як частина Бреттон-Вудської системи.
Сьогодні МВФ – міжнародна валютно-кредитна організація, що має
статус спеціалізованої установи ООН. МВФ сприяє міжнародному ва-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
186
лютному співробітництву та стабілізації валют, підвищенню ступеня їх
конвертованості, підтримує рівновагу платіжних балансів країн-членів
Фонду, надає короткострокові кредити країнам-членам Фонду для по-
криття тимчасового дефіциту їхніх платіжних балансів, організовує
консультативну допомогу з фінансових і валютних питань [1, с. 188 ].
Міжнародний банк реконструкції та розвитку – це міжнародна фі-
нансово-кредитна організація, найпотужніший світовий інвестиційний
інститут, який об’єднує 188 країн. Згідно зі ст.1 Статей угоди 1945 р.
основними цілями МБРР є: сприяння країнам-членам в розвитку еконо-
міки шляхом надання їм довгострокових позик і кредитів; заохочення
іноземного інвестування через надання гарантій або участь в позиках та
інших інвестиціях приватних кредиторів; стимулювання тривалого зба-
лансованого зростання міжнародної економіки [2].
Реалізація на практиці, згідно зі ст.1 Статей угоди 1945 р., основних
цілей МБРР поставила питання щодо поширення напрямків діяльності
та можливостей банку у зв’язку зі змінами фінансових умов, джерел,
термінів кредитування, суб’єктів кредитування (приватні підприємства,
держави, що розвиваються). Вирішення цих питань було здійснено через
створення групи пов’язаних між собою та МБРР міжнародних фінансо-
вих організацій.
Якщо продовжити думку Лукащука І. І., який зазначив, що по мірі
розвитку та ускладнення валютно-фінансових відносин держави зверта-
ються до створення спеціалізованих міждержавних організацій [3, с. 194],
то приклад міжнародно-правової інституції, якою сьогодні виступає
група МБРР, це приклад створення нових форм та утворень серед
суб’єктів міжнародного права.
Лазебнік Л. Л., досліджуючи питання сучасного міжнародного фі-
нансового права, відмічає той факт, що функціонування міжнародних
організацій взагалі і фінансових зокрема, породжує нові явища у сфері
права [4, с. 39].
Сьогодні МБРР – це багатостороння кредитна установа, міжнародна –
правова інституція. що складається з п’яти тісно пов’язаних між собою
міжнародних організацій:
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна
фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР),
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ) і Міжнарод-
ний центр урегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС). Усі ці фі-
нансові організації разом утворюють міжнародно-правову інституцію:
187
Групу МБРР (Всесвітнього банку). Міжнародні-правові інституції в су-
часному міжнародному праві – це різні об’єднання держав, установа,
діяльність яких регулюється загальним міжнародним правом і правила-
ми їх установчих актів, зокрема це міжнародні організації та органи, які
є суб’єктами міжнародного права.
Поєднуючи зазначенні міжнародні організації в одну міжнародно-
правову інституцію, Групу МБРР (Всесвітнього банку ) та визнаючи її
одним із основних акторів міжнародної фінансової системи, науковці не
надають визначення поняттю група МБРР, її міжнародно-правового ста-
тусу та місця серед інших суб’єктів міжнародного права. (Вельямі-
нов Г. М., Усенко.Є. Т., Ковальов О. О., Лісовський В. І. , Моисеев А. А.,
Шумілов В. М., Карро Д., Жуйар П., Тускоз Ж. , Лазебнік Л. Л ., Чуба-
рєв В. Л., Тарасов О. В. та ін.).[5; 6; 7; 8; 9; 10]
Офіційна мета діяльності членів Групи однакова – подолання біднос-
ті й підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння
економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих
країн до країн, що розвиваються Правовий аналіз їх діяльності з вико-
нання покладених на них функцій дозволяє виділити певні особливості
та зробити наступні висновки.
1. Всі організації-члени групи МБРР створенні на підставі міжнародно-
го договору. Договір про створення зазначених організацій, як правило – це
установчій документ. який одночасно є статутом організації, визначає право-
ві основи діяльності, цілі, функції, систему органів, порядок та умови ви-
конання зазначених в статуті функцій. Сторонами такого договору є суве-
ренні держави. Першою правовою особливістю цієї міжнародно-правової
інституції є інститут членства: Членом МФК, МАР, БАТІ, МЦУІС може
стати лише країна-член МБРР. «Членство в Агентстві (Асоціації, Корпора-
ції) відкрито для всіх членів Банку; Первісними членами є держави – члени
МБРР» [11,12,13,14]. Крім цього, необхідно звернути увагу ще на одну
правову умову: членом МБРР може стати лише країна-член МВФ.
2.Кожна із зазначених організацій Групи МБРР була заснована з ме-
тою розв’язання певних конкретних завдань, має свої функції, закріпле-
ні в Статтях угод про їх заснування і відіграє самостійну, якісно відмін-
ну роль. Мотивація, яка веде до створення міжнародної організації, теж
різноманітна, як і можливі задачі вказаної організації, відмічає Вольфганг
Граф Вітцтум [15 , с. 360].
Міжнародна фінансова корпорація (МФК), заснована в 1956 році,
в 1957р. отримала статус спеціалізованої установи ООН в 1957р.
188
 Згідно ст.1 Статті угоди Міжнародної фінансової корпорації, метою
МФК є сприяння економічному розвитку шляхом підтримки зростання
продуктивних приватних компаній в державах-членах корпорації, осо-
бливо в найменш розвинених регіонах, що здійснюється на додаток до
діяльності Міжнародного банку реконструкції і розвитку (іменованого
надалі «Банк») [11].
Міжнародна асоціація розвитку (МАР), яка заснована в 1960 році,
в 1961р. отримала статус спеціалізованої установи ООН.
Цілями Асоціації відповідно до ст.1 Статті угоди Міжнародної асо-
ціації розвитку є сприяння економічному розвитку, зростання продук-
тивності і, тим самим, рівня життя в менш розвинутих регіонах світу,
охоплених членством в МАР, зокрема шляхом надання фінансових коштів
для задоволення їх нагальних потреб в галузі розвитку на умовах, які
є більш гнучкими та менш обтяжливими
для платіжного балансу в порівнянні з умовами звичайних позик,
сприяючи, таким чином, досягненню завдань Міжнародного банку ре-
конструкції та розвитку [12].
Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (МЦУ-
ІС) був заснований в 1966 році. Він сприяє збільшенню потоків міжна-
родних інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному розгляду
і врегулюванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами. на-
даючи особливого значення доступності міжнародних засобів примирен-
ня або арбітражу, до яких Договірні держави та особи інших Договірних
держав можуть звернутись, якщо вони того побажають; бажаючи вста-
новити такі засоби під егідою Міжнародного банку реконструкції та
розвитку [14 ].
Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ) засноване
в 1988 році. Завдання Агентства – cтимулювати потік інвестицій у про-
дуктивних цілях між країнами-членами та особливо в країни, що розви-
ваються, «доповнюючи таким чином діяльність Міжнародного банку
реконструкції та розвитку (далі іменується «Банк»), Міжнародної фінан-
сової корпорації та інших міжнародних фінансових установ розвитку»
(ст. 2 гл. 1 Сеульській Конвенції 1985 р. про заснування Багатосторон-
нього агентства по гарантіям інвестицій [16].
Таким чином, вказані інституції з одного боку виконують різні функ-
ції. Але незважаючи на різні напрямки діяльності і перелік зазначених
в угодах про заснування функцій, їх поєднує спільна мета: згідно з нор-
мами Статей угод про їх заснування вони здійснюють функції «на до-
189
даток до діяльності Міжнародного банку реконструкції і розвитку», для
«досягненню завдань Міжнародного банку реконструкції та розвитку»,
«доповнюючи таким чином діяльність Міжнародного банку реконструк-
ції та розвитку» ,»під егідою Міжнародного банку реконструкції та роз-
витку».
3. Вказані організації вважаються самостійними міжнародними орга-
нізаціями. Угоди про їх заснування мають практично ідентичні статті, які
визначають їх міжнародно-правовий статус: Корпорація, (Асоціація Аген-
ство, Центр) володіє повною міжнародно-правовою право­суб’єктністю.
Правоздатність організацій включає в себе право:
а) укладати договори;
б) набувати та володіти рухомим та нерухомим майном;
в) встановлювати порядок здійснення процесуальних дій [11; 12; 13; 14].
Угоди про заснування зазначених міжнародних організацій своїм
місцезнаходженням визначають штаб-квартиру Міжнародного банку
реконструкції та розвитку.
З метою забезпечення виконання своїх функцій на території кожної
договірної держави зазначенні організації володіють імунітетами та при-
вілеями, передбаченими угодами про заснування.
4.Угоди про заснування організацій групи МБРР закріплюють не
тільки юридичну, але і їх фінансову незалежність від МБРР. Згідно по-
ложень Розділу 6 Статей угоди Міжнародної фінансової корпорації,
«Корпорація є організацією, окремою і відмінною від Банку, а грошові
кошти Корпорації розміщуються окремо від грошових коштів Банка.
Жодне з положень цієї Угоди не накладає на Корпорацію відповідальність
за дії або зобов’язання Банку і не накладає на Банк відповідальність за
дії або зобов’язання Корпорації» [11].
Ми бачимо рецепцію цих положень в Статтях угоди Міжнародної
асоціації розвитку: «Асоціація є самостійною і відмінною від Банку
організацією, та її засоби утримуються окремо від коштів Банку. Асоці-
ація не бере позики в Банку і не надає позики Банкові. Жодне з положень
цієї Угоди не накладає на Асоціацію відповідальність за дії або
зобов’язання Банку або відповідальність на Банк за дії або зобов’язання
Асоціації» [12].
Наділяючи Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів
повною міжнародно-правовою правосуб’єктністю, держави-засновниці,
на відміну від інших міжнародних організацій-членів групи МБРР по
іншому врегулювали фінансові взаємовідносини центра з МБРР:
190
 «Якщо витрати Центру не покриваються за рахунок наданих ним
послуг або інших надходжень, то в частині, що перевищує доходи, вони
будуть покриватися за рахунок Договірних держав, членів Банку пропо-
рційно відповідним часткам їх участі в капіталі Банку» [14].
5. Проголошуючи та закріплюючи в угодах про створення свою
юридичну та фінансову незалежність, МБРР та міжнародні організації-
члени групи МБРР разом з тим координують свою діяльність у багатьох
сферах і напрямах, мають спільні керівні органи, очолювані Президентом
Всесвітнього Банку, спільний персонал та організаційно-технічні засоби.
Президент Всесвітнього банку одночасно є Президентом МФК, МАР,
БАГІ і. МЦУІС. Один і той самий склад виконавчих директорів керує
МБРР, МФК і МАР БАГІ, має окрему Раду директорів, але більшість
членів останньої входять одночасно до складу виконавчих директорів
МБРР.
Підпорядкованість їх організаційних структур єдиному Президенто-
ві (Президентові МБРР) дає право вважати наявність єдиної адміністра-
тивної системи управління.
МФК діючи через Банк, укладає офіційні угоди з Організацією
Об’єднаних Націй і може укладати подібні угоди з іншими міжнародни-
ми міжурядовими організаціями, провідними спеціалізовану діяльність
в суміжних з нею сферах.
Україна з вересня 1992 р. стала членом МБРР, у жовтні 1993 р. –
учасницею МФК, а в 1995 р. – повним членом БАГІ.
МБРР, МФК, МАР, БАГІ і. МЦУІС володіють різними за обсягом
правами і відповідно мають різні обов’язки.
Обсяг прав і обов’язків МБРР більш ніж МАР, МФК, БАГІ і. МЦУІС.
Але зазначені організації мають такі права і обов’язки, якими не володіє
МБРР, і таким чином доповнюють та збільшують обсяг міжнародної
правосуб’єктності МБРР. О. В. Буткевич зазначає, що міжнародному
праву властиві, з одного боку, контитуїтет при змінних міжнародних
відносинах, а з іншого – ефективне пристосування до їх регулювання
[17, c. 46],
Для сучасної міжнародної системи стали характерними інтеграційні
процеси, які приводять до створення різноманітних інтеграційних структур.
Такі структури сьогодні класифікуються дослідниками за різними ознаками
[18]. Інтеграція, як процес створення нової одиниці, має свій внутрішній
(здатність конституентів функціонувати в якості єдиного цілого) та зовніш-
ній аспект (визнання конституентів єдиним цілим з боку оточення).
191
 На підставі правового аналізу діяльності міжнародних організацій
Групи МБРР, ми можемо стверджувати про наявність в сучасній між-
народній фінансовій системі окремої інтеграційної структури, яка вклю-
чає в себе п’ять юридично незалежних міжнародних фінансових органі-
зацій, пов’язаних спільними цілями, спрямованими на забезпечення
виконання цілей МБРР, маючих єдину адміністративну систему управ-
ління та спільний інститут членства та, таким чином, функціонує в якос-
ті єдиного цілого з одного боку. З іншого боку, ця міжнародна структура
визнається єдиним цілим з боку суб’єктів міжнародного права. Створен-
ня та діяльність Групи МБРР – це приклад інтеграційних процесів, які
спостерігаються в сучасній світовій економічній системі, в рамках і за
допомогою яких сучасні актори міжнародного права вирішують сучасні
проблеми, зокрема в фінансовій сфері.

Література:
1. Статьи соглашения о Международном валютном фонде. Сборник
нормативных актов. Т.1, Юристъ, М.,1996–478 с.
2. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) .[Електрон.
ресурс] – Режим доступу: http://web.worldbank.org;
3. Лукашук И. Международное право: Особ. часть: учебник / И. Лука-
шук. – М: : Изд-тво БЕК, 2001. – 436 с.
4. Лазебнік Л. Л. Міжнародне фінансове право / Л. Л. Лазебнік. – К. :
Центр учбової літератури, 2008. – 312с
5. Лисовский В. И. Международное торговое и финансовое право /
В. И. Лисовский. – М. : Высшая школа, 1974. – 215 с.
6. Шумилов В. М. Международное економическое право / В. Л. Шуми-
лов. – М. : Юрайт, 2014. – 612 с.
7. Тускоз Ж. Міжнародне право / Ж. Тускоз. – Будапешт, Київ : «Артек»,
1998. – 401 с.
8.Тарасов О. В. Суб’єкт міжнародного права: проблеми сучасної теорії
/ О. В. Тарасов. – Х. : Право, 2014. – 511 с.
9. Чубарєв В. Л. Міжнародне економічне право : Підручник / В. Л. Чу-
барєв. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 367 с.
10. Моисеев А. А. Международные кредитно-финансовые организации
/ А. А. Моисеев. –М. : Изд-во «МНИМП»,1999. – 27 1 с.
11. Міжнародна фінансова корпорація (МФК). [Електрон. ресурс] – Ре-
жим доступу: http://www.ifc.org/;
192
 12.Міжнародна асоціація розвитку (МАР). [Електрон. ресурс] – Режим
доступу: http://www.worldbank.org/ida/;
13. Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних спорів (МЦВІС).
[Електрон. ресурс] – Режим доступу: http://icsid.worldbank.org/ICSID/Index.
jsp.
14. Багатостороннє агентство по гарантуванню інвестицій (БАГІ). [Елек-
трон. ресурс] – Режим доступу: http://www.miga.org/
15. Витцтум В. Международное право / В. Витцум. – Москва-Берлин :
Инфотропик Медиа. – 2011. – 961 с.
16. Сеульская Конвенция 1985 года об учреждении Многостороннего
агентства по гарантиям инвестиций [Електрон. ресурс] – Режим доступу:
http://www.ifc.org/;
17.Буткевич О. В. Міжнародне право ХХІ СТ.: утвердження концепції
живого права / О. В. Буткевич // Альманах междунар. права. – Вип. 2. – Одес-
са : Феникс, 2010. – С. 37–47.
18.Овчаренко Н. Е. Модели современных интеграциоонных процессов
/ Н. Е. Овчаренко // Некоторые вопросы теории международных отношений
: сб.ст. –М.,1995. – С.109–117.

М. Г. Окладна1
Х. С. Якименко2

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ:

УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Зміни, які відбулись наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.ст. під впли-

вом процесів глобалізації спричинили необхідність реформування со-
ціальної державності, що пов’язано з визначенням нових параметрів
соціальних проблем (соціальної структури і соціально-трудових відно-
син), трансформацією соціальної політики, формуванням інформаційно-
го та інноваційного простору тощо) [8, с. 7–103; 2; 3]. Не менш важли-
вого значення для оновлення теорії соціальної держави набув успішний
розвиток інтеграційного процесу в Європі, який вплинув на державно-
1
Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри теорії держави і права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
2
Кандидат історичних наук, науковий співробітник НДІ державного будівництва
та місцевого самоврядування НАПрН України
193
правовий розвиток не лише держав-членів ЄС та країн-кандидатів, але
й перетворився на фактор впливу на соціально-економічний розвиток
країн в усьому світі [10, с. 581–610; 11]. Чим складнішим стає державно-
правове життя в Європі (соціальний простір об’єднаної Європи має
мозаїчну побудову, кожний елемент якої обумовлений не лише проявами
глобалізації та особливостями європейського об’єднавчого процесу, але
й національними чинниками), тим сильніше зростає напруженість між
національними державами та наднаціональними європейськими інсти-
туціями, що вимагає відповіді на питання: якою має бути майбутня Єв-
ропа, концепція якої формується, з одного боку, під впливом федераліст-
ських поглядів, а з іншого – невгамовним національним егоїзмом [7,
с. 40].
Оскільки сучасний етап розвитку соціальної державності в Європі
відбувається під потужним впливом вимог глобалізації і регіональної
інтеграції, здатність національних держав самостійно формувати і реа-
лізовувати власну соціальну політику поступово зменшується. Попри цю
зумовлену об’єктивними чинниками тенденцію національна держава
прагне зберегти власну легітимність і функціональність, що спонукає її
до пристосування національної стратегії соціально-економічного розви-
тку до глобальних вимірів [6, с. 392].
Фінансова (2008 р.) та демографічна криза, що зумовлена внутріш-
німи1 та зовнішніми2 факторами, з одного боку, перешкоджають розши-
ренню соціальних програм як окремих держав-членів, так і Європейсько-
го Союзу в цілому. Але з іншого, національні уряди вимушені усвідом-
лювати, що принаймні зростання частки мігрантів несе в собі не лише
негативні, але й позитивні наслідки для економіки ЄС3, а отже і для її
соціальної політики. Отже, Європейський Союз потребує не згортання,
а удосконалення та розвитку існуючих національних моделей соціальної
1
Протягом 2015–2060 рр. передбачається, що в державах-членах буде спостері-
гатися, з одного боку, зниження народжуваності, а з іншого – зростання тривалості
життя (тривалість життя серед чоловіків зросте з 77,6 до 84 років, а у жінок – з 83,1
до 89,1) корінного населення; зростання чисельності пенсіонерів, зменшення частки
працездатного населення (з 61 % до 51 %), що обумовить суттєве зростання мігрантів.
2
Мова йде про масовий наплив мігрантів з країн Азії та Африки до ЄС, який
досяг свого максимуму у 2015 р. При цьому 2/3 мігрантів – це люди не з зони воєн-
них дій, що відповідно до норм міжнародного права визнаються біженцями, а еко-
номічні мігранти з неблагополучних країн.
3
Голова Федерального союзу німецької промисловості Ульрих Грілло вважає,
що в умовах існуючої демографічної ситуації Німеччина може забезпечити зростан-
ня і процвітання лише за допомогою імміграції.
194
держави [13], а також загальноєвропейської соціальної політики. Разом
з тим в процесі такого удосконалення слід дослухатися порад науковців,
які вважають, що «розумна» держава загального добробуту має займа-
тися не лише наданням пільг, але й інвестиціями у людський та соціаль-
ний капітал [5, с. 196]. Такого ж погляду на сучасну цивілізовану держа-
ву додержуються й деякі вітчизняні дослідники, на думку яких, україн-
ська держава має стати модернізованим варіантом держави добробуту,
на яку по кладена креативна роль у суспільному розвитку. Для такої
моделі використовується назва «держава соціальних інвестицій». Остан-
ня «латає дірки», пом’якшує суспільну нерівність, а також відкриває нові
можливості і заохочує ініціативу, творчість особистості [1, с. 13].
Аналіз сучасного етапу розвитку інтеграційного процесу дозволяє
виявити досить чітку закономірність: якщо формування єдиного еконо-
мічного простору в об’єднаній Європі фактично успішно завершено, на
що вказує створення єдиного внутрішнього ринку, формування і посту-
пове розширення зони євро, формування митного, фіскального і банків-
ського союзів, то прориву у питанні будівництва не те що єдиного, але
й хоча б спільного соціального простору ЄС досягнути поки що не
вдається, попри очевидні досягнення багатьох країн ЄС у соціальній
сфері та високий соціальний рівень життя їх населення. Поширення ін-
теграційних ініціатив на соціальну сферу в Європі відбулося значно
пізніше, аніж в інших сферах правового регулювання. Успіх інтеграції
у економічній сфері закономірно призвів до усвідомлення як на надна-
ціональному (так, у Єдиному європейському акті (1986 р.) було постав-
лено завдання щодо «формування єдиного соціального простору в рамках
Співтовариства», що означало прагнення створити єдину зону захисту
соціальних прав в рамках ЄС; у Хартії основних соціальних прав трудя-
щих Європейського співтовариства (1989 р.) зазначалося, що інститути
ЄС усвідомлюють важливість «соціального виміру» інтеграції), так і на-
ціональному (представники профспілок закликали національні уряди
і посадовців ЄС звернути увагу на те, що запроваджений в ЄС механізм
конкуренції підриває завоювання у сфері соціального захисту і може
призвести до «поступового і непрямого процесу ерозії соціальної полі-
тики» [14, с. 9–10]) рівнях необхідності вдосконалення механізму функ-
ціонування соціальної політики, що, в свою чергу, обумовлює розширен-
ня компетенції інститутів ЄС (передусім національних), створення нових
структур (йдеться про Економічний і соціальний комітет, Європейський
центр розвитку професійної підготовки (CODEFOR), Фонд поліпшення
195
умов життя і праці, Форум з соціальної політики та ціла мережа коміте-
тів і структурних фондів Союзу), здатних у взаємодії з національними
урядами конструктивно відповісти на виклики часу. Однак, усвідомлю-
ючи необхідність проведення відповідних реформ, національні уряди не
поспішають з їх проведенням. Відтак ЄС зіткнувся з низкою проблем,
серед яких головними слід вважати наступні: – перша пов’язана з питан-
ням розширення компетенції існуючих інститутів ЄС щодо формування
й реалізації загальноєвропейської соціальної політики та створення нових
національних інститутів. В рамках цієї проблеми постає доволі гостре
питання співвідношення усіх рівнів прийняття рішень (місцевого, на-
ціонального і наднаціонального) з приводу регулювання усіх складових
соціальної сфери. На сьогодні це питання вирішується з урахуванням
вимог, передбачених принципом субсидіарності [12]; – друга проблема
стосується конвергенції соціальних та економічних систем держав-чле-
нів (передбачає проведення політики соціально-економічного вирівню-
вання) та гармонізації трудового законодавства та законодавства в сфері
соціального захисту населення. Показово, що в соціальній сфері ЄС не
наділений повноваженнями щодо гармонізації соціального законодавства,
а тому інститути Союзу зосереджують свою увагу переважно на роз-
робці стратегій соціального розвитку ЄС, рамкових програм соціальних
дій та загальних орієнтирів.
Ухилення від гармонізації умов життя і праці обумовлена відсутніс-
тю бачення шляхів подолання існуючого значного розриву між соціаль-
ними стандартами в більш розвинених і менш розвинених державах-
членах ЄС. Традиційно противниками гармонізації виступають більш
розвинені країни, які побоюються як встановлення більш низьких стан-
дартів на рівні ЄС, що негативно позначилося б на їх національних
стандартах, так і визнання їх стандартів як загальноєвропейських, оскіль-
ки цей крок призвів би невідворотно до перекладання на держав-донорів
фінансового тягаря щодо підтягування соціальних стандартів менш
розвинутих держав-членів до загального рівня. Загальний підхід ЄС до
питання гармонізації соціального законодавства відображений у Білій
книзі «Європейська соціальна політика: шлях для Союзу» (1994 р.), у якій
зазначено, що «нинішній підхід має на меті не гармонізацію національ-
них систем соціального захисту, а ефективну координацію цих систем
в рамках Союзу» [9]; – третя – обумовлена складнощами з формуванням
Європейської соціальної моделі (далі – ЄСМ). Світовий досвід перекон-
ливо доводить, що перенесення однієї національної соціальної моделі на
196
терени іншої держави досить часто стикається з труднощами, оскільки
досить часто властиві такій моделі переваги та недоліки перетворюють-
ся в результаті на свою протилежність. Проблема стає ще складнішою,
коли постає завдання стосовно створення ЄСМ, що потребує конверген-
ції усталених соціальних моделей (соціал-демократичної, ліберальної,
консервативно-корпоративної, загального добробуту, патерналістичної
тощо), між якими існують принципові відмінності в питанні проведення
соціальної політики.
Не в останню чергу труднощі з розбудовою соціальної Європи обу-
мовлені вступом до Союзу постсоціалістичних країн Центральної та
Східної Європи (далі – ЦСЄ). Л. Кук зазначає, що перетворення соціальної
політики в країнах ЦСЄ проходило за різними траєкторіями. Оскільки
реструктуризація соціальної сфери в них відбувалася внаслідок досягнен-
ня складного компромісу, з одного боку, між представниками різних со-
ціальних і політичних сил всередині країни, а, з іншого, – між національ-
ними урядами та інституціями ЄС, то у підсумку система виробництва та
розподілу соціальних благ виявилася доволі «мозаїчною», поєднуючи
окремі елементи комуністичної спадщини з бісмаркською моделлю соці-
альної держави, що містить елементи ринкової економіки [6]. Враховуючи
ці та ряд інших обставин окремими дослідниками взагалі ставиться під
сумнів можливість створення європейської соціальної моделі [15]. Тому
не дивно, що коли обговорюється ця ідея в практичній площині, то окремі
автори пропонують розуміти під ЄСМ не повноцінну соціальну модель,
а своєрідний кодекс поведінки, заснований на наступних спільних для усіх
держав-членів ЄС цінностях: тісний зв’язок між рівнем економічного роз-
витку і соціального прогресу; універсальний за своїм характером високий
рівень соціального забезпечення; розвинене трудове законодавство; рів-
ність шансів і боротьба з дискримінацією; виробнича демократія; діалог
соціальних партнерів у рамках договірних відносин; наявність розвинутої
соціальної інфраструктури; ключова роль держави у вирішенні соціальних
проблем, арбітра у відносинах між соціальними партнерами; боротьба за
зайнятість і викорінення феномена соціального відторгнення та бідності;
гідна оплата праці, в тому числі введення мінімальної заробітної плати;
соціальна справедливість і солідарність у суспільстві [5] або напрям роз-
витку суспільства, заснованого на принципах соціальної солідарності та
справедливості з урахуванням соціально-орієнтованої конкурентоспро-
можної економіки та захисту навколишнього середовища. Певні споді-
вання на прогрес у вирішенні питання щодо ЄСМ покладався на Лісабон-
197
ський договір. Однак аналіз його положень свідчить, що очікувані споді-
вання не виправдалися. Лісабонський договір деталізує цілі соціальної
політики Союзу; надає обов’язкової сили Хартії ЄС про основні права, яка
закріплює основні соціально-трудові права громадян ЄС; відносить со-
ціальну політику до спільної компетенції ЄС та держав-членів; дозволяє
інститутам ЄС встановлювати мінімальні соціально-трудові стандарти
шляхом їх гармонізації, що не позбавляє національних урядів права роз-
робляти і вводити додаткові, більш жорсткі вимоги для підвищення рівня
соціальної захищеності населення. Проведений аналіз дозволяє зробити
висновок про те, що, враховуючи різницю в моделях соціальної держав-
ності держав-членів ЄС, істотну відмінність у соціальних стандартах
процес зближення їх соціальної політики відбувається доволі повільно і на
сьогодні не передбачає проведення гармонізації соціального законодавства,
а зводиться здебільшого до координації дій національних урядів у соці-
альній сфері відповідно до спільних європейських підходів щодо політики
соціального забезпечення.

Література:
1. Головащенко О. С., Окладна М. Г. Європейський соціальний простір:
проблеми формування / О. С. Головащенко, М. Г. Окладна // Юридичний
науковий електронний журнал. – 2015. – № 3. – С. 12–14. [Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу : http://lsej.org.ua/3_2015/3.pdf
2. Головащенко О. С. Соціальна правова держава в умовах європейської
інтеграції / О. С. Головащенко // Державне будівництво та місцеве самовря-
дування : зб. наук. пр. Вип. 14. – Х., 2007. – С. 167–173.
3. Гуцель В. Г. Особливості реалізації соціальної функції держав-членів
ЄС в умовах розбудови соціального співтовариства ЄС / В. Г. Гуцель // Дер-
жавне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. – Вип. 8. – Х.,
2004. – С. 158–167.
4. Джавадова С. А. Европейская социальная модель в новом социальном
измерении / С. А. Джавадова, В. Д. Гончарова // Экономический журнал. –
2009. – № 16 [Електронний ре сурс]. – Режим до ступу :
http://economicarggu.ru/2009_2/goncharova.pdf
5. Європейська соціал-демократія : трансформація у прогресі : пер. з англ.
/ за ред. Р. Куперуса, Й. Кендела. – К. : Основ. цінності, 2001. – 508 с.
6. Кук Л. Государство в социальной сфере : уходит или остается? / Л. Кук
// Вопросы государственного и муниципального управления. – 2014. – № 2. –
С. 120–144.
198
 7. Куперус Р. Магічне повернення соціал-демократії. Вступ // Європей-
ська соціал-демократія : Трансформація у прогресі : пер. з англ. / за ред.
Р. Куперуса, Й. Кендела. – К. : Основ. цінності, 2001.
8. Социальная Европа в ХХІ веке / под ред. М. В. Каргаловой. – М. : Весь
мир, 2011. – 528 с.
9. Швейцер В. Я. Контуры социальной Европы / В. Я. Швейцер // Со-
временная Европа. – 2000. – № 2. – С. 125–127.
10. Яковюк І. В. Правові основи європейської інтеграції: загальнотеоре-
тичний аналіз : монографія / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 с.
11. Яковюк І. В. Реалізація соціальної функції держави в умовах євро-
пейської інтеграції / І. В. Яковюк // Державне будівництво та місцеве само-
врядування : зб. наук. пр. Вип. 7. – Х., 2004. – С. 40–48.
12. Яковюк І. В. Субсидіарність як принцип взаємовідносин національ-
них держав і Європейського Союзу / І. В. Яковюк // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2004. – № 4. – С. 22–30.
13. Яковюк І. В. Соціальна держава : до визначення змісту поняття /
І. В. Яковюк // Вісник Академії правових наук України. – № 3(26). – Х. :
Право, 2001. – С. 37–47.
14. Hantrais L. Social Policy in the European Union / L. Hantrais. – Macmillan
Press : London, 1995. – 24 p.
15. Sapir A. Globalisation and the Reform of European Social Models /
A. Sapir // Background document for the presentation at ECOFIN informal
Meeting in Manchester, 9 Sept. 2005. – [Електронний ресурс]. – Режим до-
ступу : // http: //www.bruegel.org

В. М. Гаращук1

Особливості актів державного управління

Державне управління являє собою діяльність виконавчо-розпоряд-

чого характеру, здійснювану спеціальними органами державної влади
в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва різними сфера-
ми життя суспільства. Ця діяльність здійснюється за допомогою різних
засобів і процедур, що виражається в певних адміністративно-правових
1
Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, за-
відувач кафедри адміністративного права Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого
199
формах. Однією з найголовніших форм (яка одночасно виступає і як за-
сіб) реалізації виконавчої влади є прийняття управлінських актів. Саме
в цих актах найбільш явно проявляється владний характер діяльності
органів публічної адміністрації. Будучи засобом виконання завдань,
функцій і реалізації компетенції органами управління та їх посадовими
осами, акти управління виступають як головний інструмент вирішення
конкретних справ, які щодня виникають у ході державної управлінської
діяльності.
Слово «акт» походить від латинських слів actus – дія та actum – до-
кумент і, як правило, вживається у двох значеннях: 1) дія, вчинок грома-
дянина або посадової (службової) особи; 2) документ, виданий держав-
ним органом, органом місцевого самоврядування, посадовою особою
або громадською організацією в межах їх компетенції [1,с. 74]. Тради-
ційно у вітчизняному адміністративному праві використовується термін
«акти управління», рідше – «адміністративні акти», на відміну від захід-
ноєвропейської доктрини, де частіше оперують останнім поняттям.
Адміністративні акти в літературі визнаються за ядро загального адмі-
ністративного права, за особливу публічно-правову область реалізації
управлінських функцій та за особливий вид управлінського процесу [2,
с. 107]. Саме в них зовні відбивається сутність адміністративного права.
Акти управління встановлюють певні правила поведінки – приписи,
дозволи, заборони. Їх норми спрямовано на захист прав і законних інтер-
есів громадян, державних і недержавних організацій, охорону державної
безпеки й громадського порядку тощо. Взагалі то, коло суспільних від-
носин на врегулювання яких приймаються акти управління є вельми
широке. Правові акти управління можуть регламентувати не тільки ад-
міністративно-правові відносини, а й фінансові, земельні, деякі трудові
та багато інших.
За своєю сутністю акти управління є актами одностороннього во-
левиявлення, на відміну від цивільно-правових актів, котрі приймають-
ся за згодою сторін. Владність управлінських актів полягає в тому, що
згода на їх виконання з боку тих чи інших осіб або організацій, яким
їх адресовано, не потрібна. Але це не означає, що всі акти управління
мають імперативний характер. Багато в чому адміністративні право-
відносини характеризуються тим, що праву однієї сторони відповідає
обов’язок іншої, і навпаки. Зараз наявна значна кількість актів вико-
навчої влади, що містять приписи науково обґрунтованих рекомендацій
[3, с. 23].
200
 Акти управління приймаються суб’єктами владних повноважень ви-
ключно у межах їх компетенції і мають підзаконний характер. Існує ба-
гата кількість критеріїв для класифікації актів управління. Наприклад,
за юридичними властивостями акти поділяють на нормативні, індивіду-
альні та змішані. Так, нормативні акти управління – це правові акти
управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) пра-
вові норми. Справедливо відзначається, що нормативні акти управління
встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують
однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розрахо-
вані на довгострокове та багаторазове їх застосування. Особливістю ін-
дивідуальних актів є їх спрямованість на одноразове застосування від-
носно конкретних випадків, ситуацій, обставин. За допомогою індивіду-
альних актів управління здійснюється безперервне оперативне
вирішення органами виконавчої влади численних справ. Змішані акти
містять як норми права, так і рішення стосовно конкретних управлінських
справ та ненормативні приписи [4, с. 142–143].
Залежно від зовнішнього прояву (формою), відповідні акти поділя-
ються на усні, письмові або конклюдентні. Письмовий адміністративний
акт являє собою оформлений відповідно до ставляться письмовий до-
кумент, в якому містяться вимоги, приписи, положення, правила тощо.
Усні управлінські акти (ними є, як правило, накази, розпорядження, ко-
манди, вказівки) не вимагають відповідного письмового оформлення,
так як вони призначені для швидкого і оперативного втручання в поточ-
не управління з метою вирішення щоденних управлінських завдань
і виконання найзагальніших функцій управління [5, с. 455]. З розвитком
суспільних відносин в сфері управління все частіше знаходять свій про-
яв акти конклюдентні. До них можна віднести дорожні знаки, спеціаль-
ні сигнали, жести, шифрограми, азбуку Морзе тощо. Всі вони обов’язкові
до виконання адресатом якому направляються, адже і тягнуть за собою
юридичні наслідки у разі виконання або невиконання (неналежного ви-
конання).
Наступною особливістю актів державного управління є те, що пере-
важна кількість з них містять норми, що складаються з однієї диспозиції. Це
пов’язано з тим, що адміністративне право (на відміну від кримінального),
є правом «позитивним», тобто таким, що регулює суспільні відносини не
пов’язані з притягненням до відповідальності та накладенням стягнень (що
характерно для права кримінального). Виключенням є відносно невелика
кількість норм інституту адміністративної відповідальності.
201
 Кожен управлінський акт приймається у порядку суворого дотриман-
ня вимог законів та юридичної техніки. У науковій літературі виділяють
такі ключові вимоги, яким має відповідати кожен акт управління (ці
вимоги водночас вказують й на особливість актів управління) [6, с. 154–
155]:
– відповідність положенням Конституції, чинним законам та іншим
нормативно-правовим актам згідно з їхньою ієрархічністю;
– непорушність та необмежуваність установлених та гарантованих
чинним законодавством прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб,
громадських об’єднань, підприємницьких та комерційних організацій;
– використання при виданні акта управління лише тих найменувань,
які передбачені чинним законодавством та правовим актом, що видаєть-
ся конкретним органом виконавчої влади;
– суворе дотримання встановленого порядку підготовки, обговорен-
ня та ухвалення встановлених актів управління (дотримання принципу
колегіальності у передбачених законом випадках; узгодження проектів
актів управління із зацікавленими сторонами; забезпечення відкритості
у правотворчому процесі, який полягає у забезпеченні вільного доступу
до інформації щодо проектів нормативно-правових актів, чинних та
скасованих нормативно-правових актів);
– видання правового акта управління уповноваженим на це органом
(посадовою особою) і в межах його компетенції;
– різні за найменуваннями акти управління видаються різними ор-
ганами.
Таким чином акти управління – це засновані на законі односторонні
юридично владні волевиявлення уповноваженого суб’єкта, які спрямо-
вані на встановлення адміністративно-правових норм або виникнення,
зміну і припинення управлінських відносин з метою реалізації завдань
і функцій державного управління.

Література:
1. Юридична енциклопедія: в 6 т. / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко та ін. –
К.: Українська енциклопедія, 1998. – Т. 1. – 672 с.: іл.
2. Іванова Л. Ю. Поняття та ознаки адміністративно-юрисдикційних
актів органів внутрішніх справ України // Л. Ю. Іванова / Збірник наукових
праць Харківського національного педагогічного університету імені
Г. С. Сковороди «ПРАВО». Вип. 19. – 2012. – С. 106–112.
202
 3. Ковальов В. Г. Концептуальні засади дослідження актів державного
управління / В. Г. Ковальов // Вісник Академії митної служби України. Сер.
: Державне управління. – 2009. – № 1. – С. 19–24.
4. Адміністративне право : підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.),
В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гара-
щука, В. В. Зуй. – Х. : Право, 2010. – 624 с
5. Административное право : учебник / Б. В. Россинский, Ю. Н. Стари-
лов. – 4‑е изд., пересмотр. и доп. – М. : Норма, 2009. – с.
6. Демократичні засади державного управління та адміністративне пра-
во : [монографія] / [Кол. авт.: Шемшученко Ю. С., Авер’янов В. Б., Андрій-
ко О. Ф., Кресіна І. О., Нагребельний В. П.та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’янова. –
К. : Видавництво «Юридична думка», 2010. – 496 с.

І. М. Жуков1

Міжнародно-правові аспекти регулювання

відносин з розробки родовищ нафти і газу

Розвиток світового співтовариства, на сучасному етапі, характеризу-

ється певною ознакою, якою є наявність бурхливого процесу глобалізації.
Інтеграційні процеси в праві України відображають процеси глобалізації
та регіоналізації, які відбуваються в світі, та процес європеїзації усіх
сторін економічного, політичного та соціального життя в Україні. Така
потреба в однаковості підходів щодо змісту і форми національних право-
вих систем пов’язана зі спільними економічними завданнями та інтер-
есами між державами світу, зростанням транснаціональних інтересів
людства [1. C.17].
Однією з головних умов забезпечення гармонійного розвитку Укра-
їни в умовах зростаючої глобалізації є питання доступу до енергетичних
ресурсів і реалізація виваженої стратегії у енергетичній та пов’язаної
з нею сферах з метою задоволення потреб національних споживачів
енергоресурсів, зменшення енергетичної залежності країни, покращення
умов міжнародного співробітництва в енергетичній сфері тощо. Форму-
вання ситуації в енергетичній сфері значною мірою пов’язано зі скоро-
ченням природних запасів вуглеводнів, погіршенням умов їхнього видо-
1
Кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Національно-
го юридичного університету імені Ярослава Мудрого
203
бутку при постійно зростаючому попиті, та підвищенні екологічних
вимог. Вирішення проблеми енергобезпеки України є складовою части-
ною забезпечення її політичної незалежності. Крім того, енергобезпека
нашої держави тісно пов’язана з питаннями адаптації національного
законодавства до європейських та міжнародних норм. Створення спіль-
ного правового простору для регулювання міжнародних відносин через
гармонізацію правових приписів норм міжнародного права і національ-
ного законодавства є об’єктивною потребою і вимагає цілеспрямованої
та скоординованої діяльності різних держав і міжнародних організацій
[2. C.120].
Проблеми і перспективи наближення правової системи України до
права ЄС та необхідність імплементації Україною міжнародних угод
відзначали різні вітчизняні вчені, серед них: В. Г. Буткевич, М. В. Буро-
менський, А. С. Довгерт, О. В. Задорожний, В. І. Кисіль, Н. С. Кузнецо-
ва, Л. А. Луць., О. О. Мережко, В. Ф. Опришко, Ю. С. Шемшученко, та
інші [3.C.35; 4.C.19–46; 5.C.23–50 ; 6.; 7.C.8–14]. Теоретичні аспекти
використання природних ресурсів вивчалиМ.М. Бринчук, А. Г. Бобкова,
А. П. Гетьман, О. І. КоморнаН.П. Медведева, О. А. Медведева) [8. С.246;
9.C.34–40; 10.С.411–418; 11.С.95–100; 12.С.12]. Але, сучасні питанняе-
нергетичної сфери, у тому числі надрокористування, саме у розрізі на-
прямків гармонізації законодавства України набувають особливої уваги.
Варто відзначити, що видобуток енергоносіїв вимагає масштабних
капітальних вкладень які складно реалізувати лише за рахунок держави,
тож важливим аспектом є ефективна державна інвестиційна політика.
Однією з найважливіших складових такої політики є створення сприят-
ливого інвестиційного клімату з метою залучення інвесторів. Важливість
іноземного інвестування для України визначається гострим дефіцитом
вітчизняних інвестиційних ресурсів, обмеженістю та недосконалістю
механізмів інвестування. Впродовж багатьох років єдиною формою вза-
ємовідносин держави із користувачами надрами було надання спеціаль-
них дозволів (ліцензії). Навіть запровадженнянової форми взаємовідно-
син між державою та інвестором на підставі угоди про розподіл про-
дукції не сприяли вирішення проблеми стабільного правового
регулювання.
Основні нормативні документи, які регламентують відносини з роз-
робки родовищ нафти і газу, хоча і представлені у вигляді сучасних
нормативно-правових актів, таких як Кодекс України «Про надра» [13],
Закон України «Про нафту і газ» [14], Закон України «Про ринок при-
204
родного газу»[15]і Закон України «Про угоди про розподіл продук-
ції»[16], але вони не передбачають сучасних норм та вимог до етапів
геологічного вивчення надр, вимог до технологічних проектних доку-
ментів, основних вимог до споруджування свердловин, техніки та тех-
нології видобутку вуглеводнів з урахуванням вимог раціонального ви-
користання надр для повного забезпечення безпеки населення, охорони
навколишнього природного середовища, а також майна (будівель, споруд,
і таке інше).Насьогодні процес розробки родовищ нафти та газу здійсню-
ється на підставі застарілих «Правил розробки нафтових та газонафтових
родовищ», які затверджені Міністерством нафтової промисловості СРСР
15 жовтня 1984 року № 44 [17]та «Правил розробки газових и газокон-
денсатних родовищ», які затверджені Держгіртехнаглядом СРСР 6 квіт-
ня 1970 року [18].
В умовах обмеженості запасів та складних умов видобутку енерго-
ресурсів на суходолі, питання розробки енергетичних ресурсів конти-
нентального шельфу має стратегічне значення. Світовий видобуток
енергоресурсів все активніше переходить на морський та океанічний
шельф. Сьогодні у світі на континентальному шельфі видобувається
близько 40 % вуглеводнів й далі ця цифра буде зростати (в Україні шель-
фовий видобуток не перевищує 3 % від розвіданих запасів).
Сусідні з Україною чорноморські країни займаються активною роз-
робкою шельфу із залученням іноземних інвестицій. Лідером у цій га-
лузі є Туреччина, яка залучила американські компанії «Aramco» і «BP»
до дорозвідки глибинних структур у західній і центральній частині
Чорного моря. У травні 2009 року бразильська державна нафтова ком-
панія «Petrobras» і турецька державна компанія «Turkiye Petrolleri Anonim
Ortakligi» (TPAO) підписали угоду, яка передбачає інвестиції в розвідку
нафти на дні Чорного моря. Туреччина також заявила про укладення двох
контрактів з «Chevron» і «Exxon Mobil». Румунія, Болгарія та Грузія за-
лучили до розвідки свого шельфу інвестиції західних нафтокомпаній
(«Melrose Resources», «ОМV», «Anadarko Petroleum Corporation», «JKX»).
Австрійсько-румунська група «OМV-Petrom» уже інвестувала в розроб-
ку румунської частини шельфу 200 млн. дол. Російська Федерація та
промислова група «Новоліпецький металургійний комбінат» у 2008 році
вклали 40 млн. дол. у дорозвідку чотирьох блоків шельфу Азову та Туз-
ло-Таманської дільниці.
Законодавство, яке регулює правовідносин у сфері пошуку, розвідки
та видобутку нафти і газу на акваторіях, що перебувають під юрисдик-
205
цією України, включає в себе як міжнародно-правові акти, так і норми
національного законодавства.
Норми міжнародного права встановлюють загальні принципи регу-
лювання спеціальних правовідносин, а саме статус морських ділянок (та
відповідних надр) і обсяг прав, які мають на ці ділянки (та відповідні
надра) ті чи інші первинні суб’єкти міжнародного права. Основним між-
народно – правовим актом, який регулює режим континентального
шельфу, є Конвенція ООН з морського права 1982р. [19] (далі – Конвен-
ція 1982р.). Вона визначає структуру розподілу морських просторів,
загальні принципи визначення приналежності тих чи інших його частин,
а також порядок та можливості їх використання.
Другим елементом в регулюючому механізмі є національні норми,
які в своїй основі базуються на нормах міжнародного права, обов’язкових
для України. Основне їх призначення полягає у встановлення правового
режиму використання надр, які належать до різних типів морських ді-
лянок, а також конкретних способів їх використання. Як вже зазначалось,
правове регулювання відносин у сфері розвідки та видобутку енергоно-
сіїв, у тому числі і на українському шельфі,також регулюються Кодексом
України «Про надра», Законом України «Про нафту і газ», Законом
України «Про угоди про розподіл продукції», та відповідними актами
Кабінету Міністрів України.
Кодекс України «Про надра» встановлює загальні принципи і режи-
ми використання надр. Саме на цьому рівні визначається не специфічні,
а загальні умови використання надр, незалежно від режиму такого ви-
користання. До таких загальних положень можна віднести норми, що
визначають суб’єктів, які можуть бути користувачами надр, їх права та
обов’язки, види користування надрами, строки здійснення такого корис-
тування. Тут також визначаються основоположні принципи державного
регулювання та нагляду за процесом використання надр, отримання
плати та охорона надр.
Інша група нормативних актів, які відносяться до цього ж рівня, ви-
значає можливість використання надр в окремих режимах, наприклад,
в режимі угод про розподіл продукції, як це зазначається в статті 4 За-
кону України «Про угоди про розподіл продукції» («Закон Про УРП»).
Слід зазначити, що на рівні законів України не існує жодного спеці-
ального документу щодо врегулювання зазначених загальних питань
в ракурсі специфічних морських ділянок. Єдиним виключенням може
служити регулювання виключної морської (економічної) зони, щодо якої
206
існує Закон України «Про виключну (морську) економічну зону Украї-
ни»[20] («Закон Про ВЕЗ»), але він неналежно регулює питання надр
у виключній (морській) економічній зоні. Більше того, згадування про
надра, які належать до цієї морської ділянки і містяться в статті 4, є за
своєї природою декларативними і таким, що не визначають жодної спе-
цифіки, яка обумовлюється режимом виключної (морської) економічної
зони України. Крім того, останній абзац статті 4 визначає, що суверенні
права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (мор-
ської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до Кодексу
України про надра та законодавства України про континентальний шельф.
Але, Закон Про ВЕЗ не згадує про міжнародні норми, зокрема Конвенцію
про морське право і це може тлумачитися як невідповідність норм на-
ціонального права міжнародним зобов’язанням України.
Також, варто вказати на значну недостатність врегулювання спеціаль-
ного питання використання надр у виключній (морській) економічній зоні.
Так, Кодекс України «Про надра» визначає лише напрямки розподілу ко-
штів, які отримуються від користування надрами, розташованими на за-
значених ділянках (статті 28, 30 і 31). В той же час законодавства про
континентальний шельф, на яке також посилається Закон Про ВЕЗ, в Укра-
їні взагалі не існує. Крім того, дефініція континентального шельфу, яка
згадується в п’яти кодифікованих актах, визначається Правилами промис-
лового рибальства в басейні Чорного моря, що затверджені наказом Дер-
жавного комітету рибного господарства України від 8 грудня 1998 р. № 164
[21], і не лише не враховує геологічні та географічні особливості Чорного
моря, а й не відображає основні положення Конвенції 1982р.
Таким чином, очевидним є неналежне регулювання використання
надр як на континентальному шельфі, так і у виключній (морській) еко-
номічній зоні, не лише в силу недостатності спеціального законодавства,
але й з огляду на його неповноти.
Основними чинниками для інвестора, які визначають конкуренто-
спроможність шельфу, є його геологічні і маркетингові перспективи,
рівень витрат, особливості організаційно-правового регулювання та осо-
бливості фіскального режиму. Організаційно-правовий та фіскальний
режими регулюються державою, і конкурентоспроможність континен-
тального шельфу має бути гарантована механізмами державного регу-
лювання відносин на шельфі.
Організаційно-правове регулювання використання надр зводиться
або до дозвільної (ліцензійної) або до договірної системи. В Україні
207
сьогодні створена подвійна система – і ліцензійна, і договірна. Як вже
було зазначено, сучасне спеціальне законодавство про надрокористуван-
ня в Україні представлене Кодексом «Про надра» та Законами України
«Про угоди про розподіл продукції» і «Про нафту і газ». Але, норми цих
законодавчих актів не розкривають особливість регулювання геологіч-
ного вивчення континентального шельфу, пошуку, розвідки та розробки
мінеральних ресурсів. Не відрізняються великою змістовністю і підза-
конні акти, які пов’язані з цією сферою, а саме: Порядок надання спеці-
альних дозволів на користування надрами, який затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 30 травня 2011р. № 615 [22], постанова
Кабінету Міністрів України від 22 грудня 2005р. № 1263 «Про проведен-
ня конкурсу на укладення угоди про розподіл вуглеводнів, які видобува-
тимуться у межах Прикерченської ділянки надр континентального шель-
фу Чорного моря» [23] або розпорядження Кабінету Міністрів України
від 3 жовтня 2007р. № 828‑р «Про підписання Угоди між Кабінетом
Міністрів України та компанією «Венкоінтернешнллімітед» про розподіл
вуглеводнів, які видобуваються у межах Прикерченської ділянки надр
континентального шельфу Чорного моря»[24] та ін.
Закон України «Про угоди про розподіл продукції» у статті 8 перед-
бачає вимоги до угоди про розподіл продукції. Так, до істотних умов
угоди Закон відносить порядок внесення рентної плати за користування
надрами для видобування корисних копалин та покладає на інвестора
обов’язки щодо прийняття (наймання) на роботу на території України
працівників для зазначених в угоді потреб переважно з числа громадян
України та для організації їх навчання в обсягах, передбачених угодою.
Але, саме ці положення можуть викликати занепокоєння у інвестора не
лише при укладанні та виконанні УРП, а й при розробці родовищ нафти
і газу за дозвільною системою.
Фіскальні правовідносини, що відносяться до виключної компетенції
держави, регулюються не лише договором між інвестором і державою.
Особливістю УРП є заміна основної частини податків, платежів і зборів
розподілом продукції. Причому, конкретні пропорції прибуткової про-
дукції визначаються у кожному окремому договорі. Як раніше було за-
значено, УРП повинна передбачати порядок внесення рентної плати за
користування надрами для видобування корисних копалин. Тобто, УРП
передбачає лише порядок, а не розмір самої рентної плати. Ставки самої
рентної плати за користування надрами для видобування корисних копа-
лин визначені ст.252 Податкового кодексу України [25]. У серпні
208
2014 року, прийняттям Закону України «Про внесення змін до Податко-
вого кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо подат-
кової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71‑VIII [26], Україна різко
підвищила ставку плати на видобуток газу з 28 % до 55 % і на видобуток
нафти з 39 % до 45 %. З одного боку, встановлення податків і зборів хоча
і відноситься до виключної компетенції держави, але така фіскальна по-
літика не повинна суперечити міжнародним зобов’язанням.
Так, з метою підвищення конкурентоспроможності європейської
економіки та недопущення тиску з боку окремих постачальників, було
ініційовано, нову енергетичну політику, правову основу якої склали
Енергетична хартія [27] та Договір до Енергетичної хартії (ДЕХ) [28].
Завдяки цьому планувалося підвищити ефективність енергетичного
ринку ЄС, зробити його більш прогнозованим, покращити якість об-
слуговування споживачів та знизити ціни. Енергетична хартія націлена
на доступ до енергетичних ресурсів, ринків, лібералізацію торгівлі
у сфері енергетики, стимулювання і захист інвестицій, посилення тех-
ніки безпеки, охорону навколишнього середовища, підготовку спеціа-
лістів.
У зв’язку з цим необхідно зазначити, що стаття 10 ДЕХ містить як
«парасолькове застереження» так і застереження про не погіршення умов,
які зобов’язують Україну забезпечувати справедливий та рівний режим.
Таким чином, підвищення рентної плати, виходячи з положень ДЕХ,
може розглядаються як непряма експропріація інвестицій (стаття 21
(5) ДЕХ.), атакі дії України як дискримінаційні і такі, що суперечать по-
ложенням угод про сприяння та взаємний захист інвестицій, та бути
підставою для розгляду спору у міжнародних арбітражах. Так, наприклад,
JKX OIL & GAS PLC, POLTAVA GAS B. V. та «Полтавська газонафтова
компанія» ініціювали арбітражний розгляд проти України в Арбітраж-
ному інституті Торгової палати Стокгольма (SCC) у рамках Енергетичної
хартії (ДЕХ) і двосторонніх угод про захист інвестицій між Україною та
Великобританією [29] і Нідерландами [30] із сумою позовних вимог по-
над 180 млн дол. США. У додаток до основного позову JKX ініціювала
проведення надзвичайної процедури в рамках Додатку II до регламенту
SCC. 14 лютого 2014 року Надзвичайний арбітр Рудольф Дольцер виніс
попереднє рішення, де, з-поміж іншого, наказав застосовувати ставку
рентної плати за видобуток нафти і газу на відповідних глибинах не більш
ніж 28 % (передбаченої Податковим кодексом України до 31 липня
2014 року) [31].
209
 Різноманітним є регулювання і трудових відносин у сфері видобутку
вуглеводнів, а тому вони також потребують удосконалення. Так, стаття
35 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» підпорядковує
національному законодавству регулювання трудових відносин при пра-
цевлаштуванні для потреб угоди про розподіл продукції. Зазначена
умова відповідає концепції територіального характеру трудового права,
яка відображена в Законі «Про міжнародне приватне право» [32], і перед-
бачає застосування до трудових відносин права держави, у якій викону-
ється робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним до-
говором України (стаття 52 Закону). Територіальний характер визначає
особливості прийому на роботу іноземців та осіб без громадянства.
Відповідно до положень Закону України «Про зайнятість населення» [33]
роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без
громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого
роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання
праці іноземців та осіб без громадянства, якщо інше не передбачено
міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Процедура видачі, продовження терміну дії
та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без
громадянства визначається Порядком, який затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 27 травня 2013р. № 437 «Питання видачі,
продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців
та осіб без громадянства» [34]. Спрощена процедура отримання дозволів
на використання праці визначена ст.35 Закону України «Про угоди про
розподіл продукції». Крім того, дія Порядку може поширюватись і на
іноземців, які направлені іноземними суб’єктами господарювання в Укра-
їну для виконання певного обсягу робіт або надання послуг на основі
договорів (контрактів), укладених між українськими та іноземними
суб’єктами господарювання.
Необхідно відзначити, що колізійні норми щодо трудового права
містяться у договорах про правову допомогу, та охоплюють як питання
застосовного права, так і компетенції суду, зокрема це договори про
правову допомогу з В’єтнамом, Республікою Молдова, Чеською Респу-
блікою, Республікою Польша, Латвійською Республікою, Республікою
Македонія. Вищевказаний принцип lexlocilaboris (закон місця робо-
ти) є домінуючим в угодах про правову допомогу, хоча деякі угоди перед-
бачають застосування «автономії волі» (lexvoluntatis) як в обранні зако-
нодавства (договори з Чеською Республікою, Латвійською Республікою,
210
Республікою Македонія), так і при визначенні компетенції (договори
з Республікою Молдова та Республікою Польша). Регламент ЕС № 593/208
«Про право, застосовне до договірних зобов’язань» (Рим І) [35] наголо-
шує на свободі вибору сторонами права, однак це не повинно мати сво-
їм наслідком позбавлення найманого працівника захисту. Якщо сторони
не реалізували автономію волі, договір регулюється правом держави,
в якій працівник зазвичай працює, або право країни розташування біз-
несу, в якому він задіяний, або принцип тісного зв’язку (ст.8).
Крім того, угоди про правову допомогу з Республікою Молдова [36]
та Республікою Польша [37]передбачають можливість відступу від за-
гального принципу lexlocilaboris (закону місця роботи), якщо працівник
виконує роботу на територій іноземної країни на підставі трудових від-
носин, які пов’язують його з головним підприємством на території іншої
країни. При таких обставинах регулювання трудових відносин підпо-
рядковується законодавству місця знаходження головного підприємства
і становлять під сумнів законність вимог Державної служби зайнятості
щодо необхідності отримання дозволу на використання праці іноземців
та осіб без громадянства.
Для залучення серйозних інвестицій у розробку родовищ нафти і газу
необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат, основою якого
стане гармонійне та стабільне законодавство. Існуюча законодавча база,
що регулює нафто- та газовидобувний ринок є недосконалою та негар-
монійною. Для удосконалення законодавства необхідно чітко врегулю-
вати суспільні відносини у нафтовій, газовій та нафтопереробній про-
мисловості під час геологічного вивчення надр та промислової розробки
родовищ нафти та газу. Розробити заходи для заохочення інвестицій
в нові технології, необхідні для нарощування видобутку з родовищ, які
вже експлуатуються тривалий час. Вдосконалити договірний та фіскаль-
ний режими та запровадити схеми податкового стимулювання для інвес-
тицій, пов’язаних з технологіями. Крім того, необхідно врегулювати
причини, які призводять до розбіжностей між державою та інвестором,
що знизить рівень потенційних позовів та зробить сприятливим інвес-
тиційний клімат.

Література:
1. Білоусов Є. М. Право і глобалізація (місце правової системи України
в контексті світової економічної інтеграції) С.17–22 / Правове забезпечення
економічного суверенітету держави в умовах міжнародної інтеграції: Мате-
211
ріали Круглого столу (м. Донецьк, 23 листопада 2010 р.) / наук. ред. В. К. Ма-
мутов; НАН України. Ін-т економіко-правових досліджень. – Донецьк:
Вид-во «Ноулідж» (донецьке відділення), 2010. – 96 с.
2. Ратушний С. М. Деякі теоретичні питання гармонізації національно-
го законодавства з міжнародно-правовими нормами / С. М. Ратушний //
Правове регулювання економіки : зб. наук. праць / М-во освіти і науки Укра-
їни, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана» ; відп. ред. В. Ф. Опри-
шко. – 2008. – № 8. – С. 119–130.
3. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії : підручник / В. Г. Бут-
кевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожній ; за ред. В. Г. Буткевича. – К. : Либідь,
2002. – 608 с.;
4. Буроменський М. В. Імплементація норм міжнародного права в кон-
ституційний правопорядок України // Юридичний журнал «Право України»
С.19–46;
5. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції
з ними правової системи України (теоретичні аспекти) /Л. А. Луць. – К: Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003.
6. Мережко О. О. Співвідношення міжнародного і національного права
// О. О. Мережко // Юридичний журнал. – 2009. – № 2. [Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу: www.justinian.com.ua
7. Шемшученко Ю. С. Гармонізація законодавства України з міжнарод-
ним європейським правом // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації
державно-правових систем. Матеріали Міжнародної наукової конференції
17–20 жовтня 2000 р. – К., 2000. – С. 8–14.
8. Бринчук М. М. Лицензионно-договорные основы природопользования
и охраны окружающей среды // Экологическое право (право окружающей
среды). – М.: Юристъ, 2003. – 670с.
9. Бобкова А. Г. Право природокористування для рекреаційних цілей/
А. Г. Бобкова, проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: зб.наук.
праць. – 2000. – № 4. – С.34–40.
10. Медведєва Н. П. Поняття гірничої концесії: її юридична природа та
особливості концесійних правовідносин / Н. П. Медведєва // Держава і пра-
во: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – 2006. – № 34. – С.
411–418.
11. Соколова А. К. Правове регулювання екологічного стимулювання
належного виконання еколого-правових договорів / Вісник АПН України. –
1998. – № 1(12). С. 95–100.
212
 12. Медведєва О. А. Концесія, як правова форма використання держав-
ного майна у господарський діяльності недержавними суб’єктами: автореф.
дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.04 / О. А. Мед-
ведева. – Х., 2005.
13. Кодекс України «Про надра» від 27 липня 1994р. // Відомості Верхо-
вної Ради України, 1994, № 36 (06.09.94), ст.340.
14. Закон України «Про нафту і газ» від 12 липня 2001р. // Відомості
Верховної Ради України, 2001, № 50 (14.12.2001), ст.262
15. Закон України «Про ринок природного газу» від 9 квітня 2015 року
№ 329‑VIII // Відомо сті Верховної Ради України, 2015, № 27
(03.07.2015), ст.234.
16. Закон України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня
1999 р. // Відомості Верховної Ради України, 1999, № 44 (05.11.99), ст.391
17. «Правила розробки нафтових та газонафтових родовищ», які за-
тверджені Міністерством нафтової промисловості СРСР 15 жовтня 1984 року
№ 44. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.geo.gov.ua/
normativno-pravovi-akti-geolkontrol.html
18. «Правилами розробки газових и газоконденсатних родовищ», які
затверджені Держгіртехнаглядом СРСР 6 квітня 1970 року. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.geo.gov.ua/normativno-pravovi-akti-
geolkontrol.html
19. Конвенція ООН з морського права // Відомості Верховної Ради
України, 1999, № 31 (06.08.99), ст.254.
20. Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України»
від 16 травня 1995р. // Відомості Верховної Ради України, 1995, № 21
(23.05.95), ст.152
21. Наказ Державного комітету рибного господарства України від
8 грудня 1998 року № 164 «Про затвердження Правил промислового рибаль-
ства в басейні Чорного моря» // Офіційний вісник України, 1999, № 10
(26.03.99), ст.403
22. Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на корис-
тування надрами : Постанова Кабінету Міністрів України від 30 травня
2011 р. № 615 // Офіц. вісн. України, 2011, № 45 (24.06.2011), ст.1832
23. Постанова Кабінету Міністрів України від 22 грудня 2005р. № 1263
// Офіц. вісн. України, 2005, № 52 (11.01.2006), ст.3306.
24. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007р.
№ 828‑р // Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® –
Київ: Ліга, 2014 – файл KR070828.LHT.
213
 25. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року № 2755‑VI //
Офіційний вісник України, 2010, № 92 (10.12.2010)(частина 1), ст. 3248
26. Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу Украї-
ни та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від
28 грудня 2014 року № 71‑VIII // Офіційний вісник України, 2015, № 3
(16.01.2015), ст.46
27. Заключний документ Гаазької конференції з Європейської енерге-
тичної хартії від 17.12.1991р. // Інформаційний бюлетень НКРЕ, 2004, 11,
№ 11
28. Договір до Енергетичної хартії від 17.12.1994р. // Інформаційний
бюлетень НКРЕ, 2004, 12, № 12
29. Угода між Урядом України та Урядом Сполученого Королівства
Великобританії і Північної Ірландії про сприяння і взаємний захист інвес-
тицій від 10.02.1993р. // Офіц. вісн. України, 2005, № 16 (06.05.2005), ст.890.
30. Угода про сприяння та взаємний захист інвестицій між Україною та
Королівством Нідерландів від 14.07.94 р. // Система інформаційно-право-
вого забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® – Київ: Ліга, 2014 – файл MU94129U.LHT
31. Волков В., Данилейко В. Незвичайний арбітраж // Судовий вісник,
2015, № 7–8, С.18 [Елект ронний ре сурс]. – Режим до ступу:
http://www.integrites.com/web/uploads/SV_7-8_2015_10.pdf
32. Про міжнародне приватне право : Закон України від 23 червня
2005 року № 2709‑IV // Відом. Верхов. Ради України, 2005, № 32
(12.08.2005), ст.422
33. Про зайнятість населення : Закон України від 5 липня 2012 року
№ 5067‑VI // Відом. Верхов. Ради України, 2013, № 24 (14.06.2013), ст.243
34. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 травня 2013р. № 437
Питання видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування
праці іноземців та осіб без громадянства // Офіц. вісн. України, 2013, № 48
(05.07.2013), ст. 1722.
35. Регламент Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 593/2008 від
17 червня 2008 року «Про право, що застосовується до договірних зобов’язань
(Рим І)» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://instzak.rada.gov.ua/
instzak/doccatalog/document?id=60402
36. Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допо-
могу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.93 р.//
Офіційний вісник України, 2006, № 47 (04.12.2006), ст.3171
37. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допо-
могу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 р.
// Офіційний вісник України, 2006, № 47 (04.12.2006), ст. 3169.
214
 В. О. Галан1

РОЗВИТОК ТА СТАНОВЛЕННЯ НОВИХ ТИПІВ

ДИСКРИМІНАЦІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ:
ДИСКРИМІНАЦІЯ ЗА АСОЦІАЦІЄЮ, ДОСВІД
ДЛЯ УКРАЇНИ

Дискримінація є одним з найважливіших аспектів дотримання

принципу рівності прав та основних свобод людини, а рівень роз-
робки механізмів гарантування захисту від неї є лакмусовим папірцем
стосовно забезпечення прав громадян з боку держави. Україна, став-
ши на шлях євроінтеграції, прийняла на себе низку зобов’язань щодо
запобіганню дискримінації та впровадження антидискримінаційного
законодавства для забезпечення ефективного захисту від неї. На ви-
конання Порядку денного про Асоціацію та Плану дій щодо лібера-
лізації ЄС візового режиму для України було прийнято низку норма-
тивних актів в означеній сфері правового регулювання й наша держа-
ва почала доводити, що спроможна показати прихильність
європейським цінностям та стандартам, серед яких суттєве місце
посідає проблема заборони та протидії дискримінації. Однак, саме
окремі аспекти механізмів захисту від дискримінації стали «наріжним
каменем» в тривалому та суперечливому процесі прийняття візового
пакету законів Верховною Радою України та однією з причин про-
валу голосування по ньому на сесійних засіданнях 5 та 9 листопада
поточного року (поправка до Трудового кодексу України щодо захис-
ної ознаки «сексуальна орієнтація» було проголосована лише
11.11.2015 р.). Таке є показовим в площині ступеня суспільного усві-
домлення та розуміння щодо форм, видів, типології та інших аспектів
сучасного рівня розвитку антидискримінаційних механізмів. Тому
аналіз практики в сфері застосування міжнародних антидискриміна-
ційних стандартів, в тому числі судової практики Суду ЄС, є досить
актуальним на сьогодні. Крім того, в рамках Загальнодержавної про-
грами адаптації законодавства України до законодавства Європейсько-
го Союзу першочерговою метою визнано досягнення правової систе-
ми України acquis communautaire, складовою якого є й рішення Суду
ЄС [1, с. 319, 320]. Тому метою даної статті є дослідження нових
1
Кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Національно-
го юридичного університету імені Ярослава Мудрого
215
аспектів антидискримінаційної концепції – дискримінації за асоціа-
цією в різних проявах, в тому числі у практиці Суду ЄС.
Дискримінація за асоціацією (дискримінація через спорідненість).
Дискримінацією за асоціацією вважається менш сприятливе ставлення
через те, що особа пов’язана чи співвідноситься з захищеною характе-
ристикою[2, р.169]. Тобто це визначення відноситься до ситуації, коли
особа піддається дискримінації через асоціацію з іншою людиною.
Наприклад, людина піддається переслідуванню (утиску) з боку її колег
через те, що перебуває у шлюбі з кимось, хто володіє захисною ознакою
(релігійні чи політичні переконання до прикладу), тобто відбувається
дискримінація на основі релігії чи політичних переконань свого парт-
нера, а не через власні переконання індивіда. Основоположним для
розвитку та закріплення цього поняття в прецедентному праві Євро-
пейського Союзу стала справа Коулман (Colemanv. Attridge Lawand
Steve Law). Позивач в основному провадженні пані Шарон Коулман
працювала в юридичній фірмі на посаді юридичного секретаря
з 2001 року. У 2002 році вона народила сина, який є інвалідом (він
страждає від вродженого bronchomalacia і laryngomalacia) та відносно
якого вона стала основним доглядачем.4 березня 2005 року позивачка
була звільнена за скороченням штату. 30 серпня 2005 року вона подала
позов до колишніх роботодавців щодо законності її звільнення та дис-
кримінації за інвалідністю, стверджуючи, що вони ставилися до неї
гірше, ніж до працівників із дітьми, які не мали інвалідності та що на
робочому місці було створено ворожу атмосферу для неї через інвалід-
ність її дитини. Серед прикладів дискримінаційного поводження щодо
неї пані Ш. Коулман наводила наступні: її роботодавці відмовлялися
дозволити їй повернутися до попередньої посади після повернення
з відпустки по вагітності та пологах; називали її «ледачою», коли вона
прагнула взяти відпустку по догляду за своїм сином і відмовлялися
надати гнучкий графік роботи, такий як у її колег з дітьми, що не мають
інвалідність; роботодавці наголошували на існування з боку скаржни-
ці моментів маніпулювання інвалідністю власної дитини щодо умов
праці. Трибунал з зайнятості Південного Лондона, що розглядав спра-
ву, подав запит до Суду ЄС з чотирьох питань, суть яких зводилась до
вирішення однієї проблеми: чи застосовуються положення Директиви
Ради 2000/78 / EC від 27 листопада 2000 року на осіб, які не є інвалі-
дами, але які, в контексті їх зайнятості, страждають прямої дискримі-
нації та / або утисків, бо вони пов’язані з інвалідом?
216
 Думка генерального адвоката, пана П. Мадуро (Poiares Maduro) по цій
справі зводилась до того, що оскаржувані позивачкою дії є проявом «дис-
кримінації за асоціацією» (discrimination by association), тобто нерівним
ставленням до особи, яка хоча особисто не володіє «захищеною ознакою»,
проте піддається дискримінуванню через спорідненість з особою, яка має
таку характеристику [3]. Тобто розуміння дискримінації за асоціацією
зводиться до буквального розуміння терміну «асоціація» та зачіпає лю-
дину через захищену характеристику третього учасника – «за компанію»
так би мовити. Слід зазначити, що поширення захисту від дискримінації
на осіб, що співвідносяться(мають спорідненість) до особи із захищеною
характеристикою не є новелою у антидискримінаційному законодавстві.
Так, національне законодавство Великобританії (Закон про расові від-
носини 1976 р., Акт про рівність у галузі зайнятості (Релігія або
Віра) 2003 року і Правила щодо рівності у галузі зайнятості (Сексуальна
орієнтація) 2003 р.) передбачало захист осіб, яких дискримінують на
основі раси, релігії або переконань та сексуальної орієнтації «пов’язаної»
людини [4–6]. Зокрема, заборонялось переслідування особи на основі
релігії свого партнера і не через власні переконання індивіда [5]. Тож,
надаючи висновок по вказаній справі генеральний адвокат не обмежує
свою думку тільки щодо законодавства по інвалідності, він також згадує
такі захищені характеристики як стать, вік та релігійні чи інші переко-
нання та розширює сферу застосування й на осіб, що не відносяться до
сфери зайнятості (п. 14 висновку). У підсумку, за висновком генерально-
го адвоката по справі Коулман Директива 2000/78 / ЄС від 27 листопада
2000 року, що встановлює загальні рамки для рівного поводження в га-
лузі праці та занять, захищає людей, які, хоча самі по собі не володіють
захищеною характеристикою – інвалідність, проте страждають від прямої
дискримінації та / або утисків у галузі праці та занять, через те що вони
пов’язані з інвалідом (курсив мій – В. Г.). Суд Європейського Союзу по-
годився з думкою генерального адвоката та дійшов висновку, що заборо-
на прямої дискримінації та переслідування, що міститься ст. ст. 1, 2(1),
2(3) і (2)(а) Директиви Ради 2000/78 / ЄС від 27 листопада 2000 року має
бути інтерпретована як така, що не обмежується захистом людей, які
є інвалідами, а й поширюється у разі існування умови «спорідненості» із
особою, що є інвалідом [7]. Тим самим, Суд ЄС надав досить широке
тлумачення поняття «захищена ознака», як таке, що може включати в себе
«дискримінацію через спорідненість», коли особа, що зазнала дискримі-
нації, сама не володіє захищеною ознакою.
217
 Вказане рішення стало магістральним щодо подальшого розвитку
європейських антидискримінаційних стандартів поводження. Так на
сьогодні поняття дискримінація за асоціацією як нерівне ставлення до
особи, що має споріднене відношення (пов’язана) із захищеними харак-
теристиками було введено до національного антидискримінаційного
законодавства Великобританії (з прийняттям Закону про рівність
2010 року, який замінив попереднє законодавство в цій сфері) [8]. Визна-
чено дев’ять характеристик, що охороняються Законом про рівність, але
тільки восьмеро є актуальними відносно дискримінації за асоціацією:
вік; раса, інвалідність, зміна статі, релігія або переконання, стать, сексу-
альна орієнтація, та «по вагітності чи пологах». Шлюб або статус ци-
вільного партнера виключається. Слід зазначити, що національне зако-
нодавство Великобританії розрізнює поняття «дискримінація за асоціа-
цією» та «дискримінація за сприйняттям» (discrimination by perception).
Остання визначається як нерівне ставлення до особи через сприйняття
її такою, що володіє захищеною характеристикою, коли насправді цього
нема («на основі фактичної – існуючої чи такої, що була у минулому за-
хищеної характеристики, або передбачається наявність однієї або більше
таких характеристик, якими володіють особи, яких піддають дискримі-
нації або особі, пов’язаній з попередніми, або такий зв’язок передбача-
ється, якщо він є основою для дискримінації (cт 4(1) Закону про рівність).
Пряма дискримінація за сприйняттям може також статися й коли менш
сприятливе ставлення відбувається з приводу захищеної характеристики,
навіть якщо відомо, що дискримінована особа нею не володіє [8, art.4].
Закон про рівність визнає, що дискримінація може виникнути в декількох
різних способів, включаючи: пряму дискримінацію, непряму дискримі-
націю, віктимізацію та утиск. Тим не менш, по відношенню до дискри-
мінації за асоціацією, застосовані лише пряма дискримінація та пере-
слідування. Водночас, обмеження сфери застосування дискримінації по
асоціації формами прямої дискримінації і переслідувань можуть бути
значно звуженими в світлі останніх європейських тенденцій у поглядах
надосліджуваний аспект дискримінації.
5 лютого 2014 року до Суду Європейського Союзу надійшов запит
Адміністративного суду м. Софія (Болгарія) про надання попереднього
висновку по справі С-83/14CHEZ Razpredelenie Bulgaria AD. Позивач-
ка по вказаній справі, пані Анелія Г. Ніколова здійснювала підприєм-
ницьку діяльність (тримала продуктовий магазин) в окрузі Gizdova
mahala (м. Дупниця, Болгарія), населення якого складалось переважно
218
з циганської етнічної групи (роми) та в якому послуги електропоста-
чання надавались CHEZ Razpredelenie Bulgaria (відповідач з основної
справи). Важливим моментом є те, що позивачка не належала до вка-
заної етнічної групи. Протягом 1999–2000 років компанією-енергопос-
тачальником було проведено встановлення лічильників, при чому
в районах компактного проживання ромів вони установлювались на
висоті біля 6‑ох метрів (яка є зависокою для звичайних візуальних
перевірок), тоді як в інших районах лічильники електроенергії для всіх
споживачів – у тому числі тих, хто належить до циганської етнічної
групи – розміщені на вільно доступній висоті приблизно 1,70 м. Від-
повідач не заперечував, що така практика відбувається лише в районах,
де переважна більшість мешканців є представниками ромської етнічної
групи і що вона (практика) поширюється також й на осіб, які отримують
услугу електропостачання в даних округах незалежно від того, чи
є вони представниками етнічної групи чи ні. Причиною застосування
вказаної практики стала велика кількість випадків підробки електро-
лічильників і частих незаконних підключень до мережі електроенергії
в цих районах. Тож скаржниця посилалась на дискримінаційний харак-
тер такої практики як менш сприятливий режим, що заважає самостій-
но та без застосування додаткового приладдя контролювати витрати
електрики аби мати можливість регулювати своє споживання електро-
енергії. Вказана ситуація неодноразово розглядалась урядом та судами
Болгарії на національному рівні (зокрема, Комісією з дискримінації та
Вищим адміністративним судом Болгарії) на предмет наявності зв’язку
між дискримінацією за ознакою національності та «особистої ситуації».
Тож запит спрямований до Суду ЄС мав десять основних пунктів, за-
гальна суть яких зводилась до вирішення питання, чи підпадає оспо-
рювана практика під основне розуміння дискримінації за ознакою ет-
нічного походження в значенні Директиви 2000/43/ЕС. Складність
вирішення цього питання обумовлювалось тим, що як така була від-
сутня претензія щодо застосування до заявника прямої дискримінації
за етнічною ознакою (оскільки остання не була представником ромської
національності) та що оскаржувана практика ставила у несприйнятли-
ве становище як осіб ромської так не-ромської національності що
мешкали в цьому районі. 12 березня 2015 року по цій справі було пред-
ставлено висновок генерального адвоката від Німеччини Ж. Кокотт
(Juliane Kokott), в якому застосування дискримінації за асоціацією
визначено справедливим й щодо випадків непрямої дискримінації (ад-
219
вокат використовує також термін «дискримінація рикошетом»
(discrimination par ricochet’) [9]. За визначенням обох антидискриміна-
ційних Директив (2000/43 та 2000/78) під непрямою дискримінацією
розуміється застосування нейтральноїна перший погляд норми (поло-
ження, критерію чи практики) що ставить певних осіб у більш вигідне
становище, порівняно з особами що володіють захищеними характе-
ристиками, крім випадків, коли ця норма (положення, критерії чи
практика) є об’єктивно обґрунтованими законною метою та засоби
досягнення цієї мети є відповідними і необхідними (ст. 2(2) обох ди-
ректив) [11,12]. В своєму висновку по вказаній справі генеральний
адвокат дійшла висновку, що відсутні перешкоди для застосування норм
Расової Директиви 2000/43до пані А. Ніколової як до жертви дискри-
мінації за асоціації, так як: а)Расова Директива не обмежує принцип
рівного ставлення до осіб, які страждають від дискримінації на основі
їх власного расового чи етнічного походження; і б) концепція «асоціа-
ції» не обмежується тісними особистими відносинами, як у справі
Coleman, але й повинні застосовуватися там, де будь-яка міра є дис-
кримінаційною і має «колективний характер». Майже відразу після
опублікування думки генерального адвоката, розширення застосування
концепції асоціативної дискримінації у випадках непрямої форми під-
далось критики з боку науковців та практиків. Серед недоліків засто-
сування, зокрема, вказувалось на невідповідність такого поширення
нормативним вимогам ст. 2 Расової Директиви (яка прямо вимагала від
позивача володіння захисною ознакою у випадку непрямої дискримі-
нації) та непринципову причину для розширення дії закону [13]. Тим
не менш, Суд Європейського Союзу, при винесенні рішення про спра-
ві Chez, погодився з думкою генерального адвоката та розширив сферу
застосування дискримінації за асоціації, включаючи непряму дискри-
мінацію [14]. Такий висновок Суду значною мірою змінив існуючу
концепцію дискримінації за асоціацією, оскільки не тільки поширив
антидискримінаційний захист на потенційно більш широкий спектр
сфер, форм та учасників оскаржуваних дій, але й виключив з основ
асоціативної концепції дискримінації необхідну наявність умов «спо-
рідненості» між особою –скаржником та особою, що володіє захище-
ною характеристикою. До того ж, це було введено поняття «групового,
колективного» характеру асоціативної дискримінації.
Тож на сьогодні в антидискримінаційному праві Європейського Со-
юзу концепція дискримінації за асоціацією є усталеною, а стандарти
220
захисту в цій сфері підтверджені й розвинені судовою практикою. На
жаль, доводиться констатувати, що вітчизняне законодавство поки що
не містить чітких положень, які б дозволяли говорити про можливість
захисту від дискримінації за асоціацією. Проте останні зміни в Закон
України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»
включили до визначення поняття дискримінації у ст. 1(2)положення про
«дійні або припущені» захищені ознаки, що свідчить про визнання дис-
кримінації за сприйняттям [15]. А отже, процес приведення національ-
ного законодавства до європейських стандартів протидії дискримінації
триває.

Література:
1. Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18 березня 2004 року
№ 1629‑IV// Основи права Європейського Союзу: нормативні матеріали / За
ред. М. В. Буроменського. – Х.: Право, 2015. – 328 с.
2. See: Schiek, D., Waddington, L. and Bell M. (eds) Cases, Materials and
Text on National, Supranational and International Non-Discrimination Law // Hart
Publishingю – 2007. – pp. 169–170.
3. Case C-303/06, Opinion of Advocate GeneralPoiares Madurodelivered on
31 January 2008, S. Coleman v Attridge LawandSteve Law[Electronic resource]
// Access mode: http://curia.europa.eu/juris/document/document.jsf?text=&docid=
70456&pageIndex=0&doclang=EN&mode=req&dir=&occ=first&part=1&c
id=62972.
4. Race Relations Act 1976, United Kingdom [Electronic resource] // Access
mode http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1976/74/pdfs/ukpga_19760074_en.
pdf.
5. The Employment Equality (Sexual Orientation) Regulations 2003, United
Kingdom [Electronic resource] // Access mode: http://www.legislation.gov.uk/
uksi/2003/1661/contents/made.
6. The Employment Equality (Religion or Belief) Regulations 2003, United
Kingdom [Electronic resource] // Access mode: http://www.legislation.gov.uk/
uksi/2003/1660/contents/made.
7. Case C-303/06, Judgment of the Court (Grand Chamber) of 17 July 2008,
S. Coleman v Attridge Law and Steve Law.//European Court Reports. –2008. –
Р. I-05603.
8. The Equality Act 2010,United Kingdom [Electronic resource] // Access
mode: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2010/15/contents.
221
 9. Case C-83/14, Opinion of Advocate General J. Kokott delivered on 12
March 2015, CHEZ Razpredelenie Bulgaria AD v Komisia za zashtita ot
diskriminatsia [Electronic resource] // Access mode: http://curia.europa.eu/juris/
celex.jsf?celex= 62014CC0083&lang1=en&type=TXT&ancre=.
10. Detraz S. La discrimination «par ricochet»: un aspect latent du délit de
discrimination, Stéphane DETRAZ, maître de conférences à l’université Paris
Sud-XIfaculté Jean Monnet // Droit penal. – juin 2008. – N 6. – étude 10.
11. Council Directive 2000/43/EC of 29 June 2000 implementing the
principle of equal treatment between persons irrespective of racial or ethnic origin//
Official Journal. – L. 180, 19/07/2000. – P. 0022–0026.
12. Council Directive 2000/78/EC of 27 November 2000 establishing
a general framework for equal treatment in employment and occupation // Official
Journal. – L 303, 02/12/2000. – P. 0016–0022.
13. D. Masters and S. McKinley, Indirect discrimination by association:
a regressive step? [Electronic resource] // Access mode: http://www.cloisters.com/
latest/indirect-discrimination-by-association-a-regressive-step.
14. Case C‑83/14, Judgment of the Court (Grand Chamber)of 16 July 2015,
CHEZ Razpredelenie Bulgaria AD v Komisia za zashtita ot diskriminatsia
[Electronic resource] // Access mode: http://curia.europa.eu/juris/document/
document.jsf?docid=165912&doclang=EN.
15. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні: Закон
України від06.09.2012 № 5207‑VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2013. –
№ 32. – стор. 1720. – Ст. 412.

Л. В. Зіняк1

ДО ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНО-

ПРАВОВИХ НОРМ ЩОДО ВІЙСЬКОВОГО
СПІВРОБІТНИЦТВА У ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Одним із важливих і принципових елементів, що характеризує зміст

процесу імплементації норм міжнародного права, є обов’язковість узго-
дження норм національного законодавства і практики із зобов’язаннями,
що випливають з міжнародного права. Це дає можливість уникнути ко-
1
Кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри загальновійськових та
правових дисциплін військово-юридичного факультету Національного юридичного
університету імені Ярослава Мудрого
222
лізійних ситуацій при реалізації норм міжнародного права. Моделлю
такого погодженого та збалансованого механізму регулювання зовніш-
ньої та внутрішньої політики держави виступає визнана в міжнародному
співтоваристві модель правової держави.
Імплементація норм міжнародного права на національному рівні – це
безпосередній процес, який об’єктивно вимагає тісної співпраці різних
міністерств, відомств і неурядових організацій. Із цією метою в деяких
державах створені національні комітети й робочі групи з імплементації
норм міжнародного права, які складаються з представників органів дер-
жавної виконавчої влади, неурядових організацій. Роль і склад цих комі-
тетів у різних державах відрізняється. Сукупність таких органів і орга-
нізацій утворює організаційну складову національно-правового механіз-
му імплементації норм міжнародного права. У межах роботи важливого
значення набуває також питання визначення кола суб’єктів національно-
правового механізму імпліментації норм міжнародного права, що міс-
тяться у різних джерелах міжнародного права у сфері військового між-
народного співробітництва. Ця проблема може стати предметом окремо-
го наукового дослідження.
До речі, на сьогодні можна говорити про уніфікацію самого процесу
імплементації в державах з подібними системами права, який міг би
складатися з двох послідовних стадій. Перша стадія полягає у вислов-
ленні державою згоди на обов’язковість для неї договору. При цьому
принципову позицію держави щодо зовнішніх чинників (змісту міжна-
родних норм та їх соціальних особливостей) формулює конституція
і закони держави, які також визначають внутрішньодержавну процедуру
імплементації та виконання міжнародних договорів, співвідношення
міжнародного договору і закону. Від цієї позиції залежать способи, фор-
ми імплементації міжнародних договорів, а, отже, і їх юридична ефек-
тивність у рамках внутрішньодержавного правопорядку. Вже на цьому
етапі можливий початок процедури міжнародного контролю, який пови-
нен спонукати державу вжити відповідних заходів для надання положен-
ням міжнародних конвенцій сили закону. Коли така сила в тій чи іншій
формі є міжнародною нормою, починається друга і найбільш важлива
стадія імплементації – стадія виконання міжнародної норми. Тут всту-
пають у дію такі внутрішні чинники, як внутрішньодержавне право
і судова практика. Одночасно продовжується дія міжнародного контролю.
Головну роль на стадії виконання, як і в досягненні кінцевих цілей імп-
лементації, відіграють чинники неюридичного порядку (рівень еконо-
223
мічного розвитку держави, соціальна політика та ін.). Це певною мірою
стосується і міжнародних норм, які містяться у різних джерелах між-
народного права, що визнані обов’язковими для держави у встановлено-
му порядку і які регламентують взаємини держав у військовій сфері.
Щодо правових засобів механізму імплементації норм, що стосують-
ся міжнародного військового співробітництва, у національне законодав-
ство, слід зазначити, що перш ніж міжнародне зобов’язання буде вико-
нане і шляхом правотворчості відображене у внутрішньому праві, по-
трібно ретельно проаналізувати вид вказаного зобов’язання, при цьому
також з’ясувати, чи не суперечить воно національній системі права, і який
засіб імплементації може бути обраний (відсилка, рецепція, трансфор-
мація).
Отже, механізм імплементації норм міжнародного права зокрема,
норм, що регулюють військове співробітництво, слід розглядати як су-
купність правових засобів, що існують в певних правових і організацій-
них формах, які використовуються суб’єктами міжнародного права як на
міжнародному, так і внутрішньодержавному рівнях для забезпечення
досягнення цілей міжнародно-правового регулювання у сфері війської
співпраці.
Правовою основою національно-правової імплементації норм між-
народного права у внутрішнє законодавство виступає Конституція Укра-
їни [1] (ст. 9) (в якій зазначено: «Чинні міжнародні договори України,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є части-
ною національного законодавства»), Декларація про державний сувере-
нітет 1990 р. [2], Закон України «Про міжнародні договори України»
2004 р. [3] тощо.
Як видно, частиною національного законодавства у нашій державі
визнаються норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України. Це насамперед договори, ратифіко-
вані Верховною Радою, серед яких відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону Укра-
їни «Про міжнародні договори України»: політичні (про дружбу, взаємну
допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що сто-
суються державних кордонів, мирні; про участь України у міждержавних
союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах
колективної безпеки; про військову допомогу та направлення підрозділів
Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних
сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового пере-
бування в Україні іноземних військових формувань тощо. Оскільки не
224
всі міжнародні договори мають проходити процедуру ратифікації, мова
може йти тільки про договори, дія яких як частини національного зако-
нодавства можлива лише за умови ратифікації. Така умова може випли-
вати із самого договору чи національного законодавства.
З цього приводу зауважимо, що велика кількість договорів у сфері
військової співпраці є такими, що підлягають ратифікації. А, отже, у про-
цесі імплементації положень таких угод створюються національні норми,
що мають статус законодавчих, тобто нормативно-правові акти, в яких
відображені такі норми, є законами. Наприклад, статті Закону України
«Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» від 01.07.2010 р.
[4], де мова йде про принципи зовнішньої політики (ст. 3), засади зо-
внішньої політики, зокрема позаблоковий статус України (ст. 11), поло-
ження Закону України «Про державне оборонне замовлення» [5] (ст. 8),
що регулює особливості закупівлі продукції, робіт і послуг оборонного
призначення за імпортом; Закону України «Про державний контроль за
міжнародними передачами товарів військового призначення та подвій-
ного використання» [6], де регламентуються питання щодо принципів
державної політики в галузі державного експортного контролю
(ст. 4) тощо.
Проте у сфері військового співробітництва держав, укладаються
також і договори, які не підлягають ратифікації, вони набувають юри-
дичної сили у інший спосіб. Так, ст. 11 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р. [7] встановлює, що згоду держави на
обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням до-
говору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або у будь-
якиий інший спосіб, про який домовилися сторони.
Згідно зі ст. 12 Закону України «Про міжнародні договори України»
затвердженню підлягають такі міжнародні договори, які не потребують
ратифікації і передбачають вимогу щодо їх затвердження або встанов-
люють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України
або Кабінету Міністрів України. Міжнародні договори, що укладаються
від імені України, а також міжнародні договори, що укладаються від
імені Уряду України, але встановлюють інші правила, ніж ті, що містять
акти Президента, затверджуються Президентом України. Кабінетом
Міністрів України затверджуються міжнародні договори, що укладають-
ся від імені Уряду України (крім тих, що мають затверджуватися Пре-
зидентом), а також міжвідомчі договори, які встановлюють інші правила,
ніж ті, що містять акти Кабінету Міністрів України.
225
 Таким чином, положення міжнародних договорів у сфері військово-
го співробітництва, які укладаються від імені України, залежно від пред-
мета регулювання, рівня органу, що бере участь у підписанні договору
у результаті їх національно-правової імплементації можуть мати різний
статус у національному законодавстві України, тобто посідати різне
місце в ієрархії нормативно-правових актів: від законів до підзаконних
нормативно правових актів. На нашу думку, міжнародні договори у сфе-
рі військового співробітництва, що не підлягають ратифікації, але які
затверджені на міжурядовому та міжвідомчому (укладені Міністерством
оборони України) рівнях, за юридичною силою можна віднести до кола
нормативно-правових актів України підзаконного характеру з військових
питань. При цьому вони є загальнообов’язковими для органів державної
влади, мають нормативно визначений порядок надання згоди України на
їх обов’язковість, а також пріоритет над нормативними приписами від-
повідного акта національного законодавства України і у своїй основі
укладаються відповідно до змісту ратифікованих міжнародних договорів
України. Безумовно, положення таких договорів, імпліментовані в на-
ціональне законодавство, мають загальнообовязковий характер. При
цьому можна говорити про те, що вони мають пріоритет перед норма-
тивно-правовми актами відповідних відомств, що мають однаковий із
ними предмет правового регулювання, тобто можуть прирівнюватися до
підзаконних нормативних актів.
На окрему увагу заслуговує питання імплементації в Україні рішень
міжнародних організацій, наприклад ОБСЄ, або ж рішень, ухвалених
спільними органами, які утворюються з метою забезпечення контролю
за виконанням положень міжнародних договорів, діяльність яких спря-
мована на вирішення спорів між учасниками договору, прийняття рішень
задля реалізації завдань та цілей, визначених сторонами. Створення таких
органів, може передбачатися як двосторонніми, так і багатосторонніми
угодами. Так, наприклад, відповідно до ст. 8 Угоди між Кабінетом Міні-
стрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республі-
ки про військово-технічне співробітництво від 08.04.2008 р. створюєть-
ся Міжурядова українсько-алжирська комісія з питань військово-техніч-
ного співробітництва, яка діятиме на основі затвердженого Сторонами
Положення. Для досягнення цілей Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї від 01.07.1968 р. [8] через п’ять років після набуття чин-
ності цим Договором у Женеві (Швейцарія) скликається конференція
Учасників Договору для розгляду того, як діє цей Договір, щоб мати
226
впевненість у тому, що цілі, викладені в преамбулі, та положення Дого-
вору здійснюються. У межах співробітництва України з НАТО, де запро-
ваджена Програми «Партнерство заради миру» [9] утворюються такі
органи: Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів оборони та постійних
представників; Військовий комітет Україна – НАТО на рівні начальників
генеральних штабів та військових представників; Спільні робочі груп
Україна – НАТО з питань військової реформи високого рівня, оборонно-
технічного співробітництва та співробітництва з питань науки та до-
вкілля; Робоча група Військового комітету НАТО з питань військового
співробітництва у форматі з Україною; комітети, підкомітети, групи та
підгрупи за функціональним спрямуванням діяльності ЗС України.
Як правило, у переважній більшості випадків такі органи приймають
рішення, що мають рекомендаційний для учасників характер, охоплю-
ються поняттям «м’якого права» і, по суті, є політичними домовленос-
тями [Див.: 10, 11, 12].
Слід зазначити, що особливості національно-правової імплементації
норм міжнародного права, які регулюють міжнародне співробітництво
держав у військовій сфері, є відображенням особливого політичного
характеру і змісту цих відносин, реалізація яких стосується обмеження
суверенних прав держави у досить чутливій сфері, такій як безпека та
правопорядок.
Як вже вказувалося, формування міжнародних зобов’язань нашої
держави у військовій сфері нерозривно пов’язане із загальними питан-
нями забезпечення миру, безпеки та міжнародного правопорядку на
універсальному, регіональному та локальному рівнях. Тому імплемента-
ція норм міжнародного права у цій сфері має першочергове значення для
держав. Мова йде про ті положення, які закріплені у Статуті ООН, рі-
шеннях Ради Безпеки ООН, установчих документах ОБСЄ та інших
нормах, що прийняті у рамках цієї організації, нормах, що стосуються
співробітництва України із НАТО, Європейським Союзом. Такі норми
визначають загальні питання та окремі принципи міжнародного військо-
вого співробітництва України з іншими суб’єктами міжнародного права.
Із приводу імплементації двосторонніх угод необхідно наголосити,
що більшість із них містять типові положення, які відображають, з одно-
го боку, загальну політику держави щодо реалізації міжнародних
зобов’язань із забезпечення миру, безпеки, міжнародного правопорядку,
а з іншого – конкретні питання міжнародного правового співробітництва.
Що стосується двосторонніх угод нашої держави у межах окремих на-
227
прямків співробітництва, то імплементація положень таких угод може
здійснюватися як на законодавчому рівні, так і через ухвалення підза-
конних нормативно-правових актів на рівні Глави держави, Кабінету
Міністрів України, Міністерства оборони, профільних відомств.
Аналіз національних нормативно-правових актів, які можуть сто-
суватися питань міжнародного співробітництва, дає підстави вважати,
що більшість із них відображає основні міжнародно-правові норми, що
регулюють як загальні, так і окремі питання військового співробітни-
цтва. У них можуть бути відображені імперативні норми міжнародного
права, що, як правило, сформульовані у його принципах, спеціальні
принципи міжнародного військового співробітництва та конкретні
специфічні положення, які стосуються зобов’язань держав за певними
формами або напрямками міжнародного військового співробітництва.
Реалізація окремих зобов’язань держави у військовій сфері може мати
наслідком прийняття нормативно-правових актів, в яких ступінь дета-
лізації імпліментованих положень може бути досить високим (напри-
клад, проект Закону «Про військово-технічне співробітництво з іно-
земними державами»).

Література:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. –
1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. //
Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
3. Про міжнародні договори України : Закон України від 29.06.2004 р.
№ 1906‑IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.
4. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики: Закон України від
01.07.2010 р. № 2411‑VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2010. – № 40. –
Ст. 527.
5. Про державне оборонне замовлення: Закон України від 03.03.1999 р.
№ 464‑XIV // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 17. – Ст. 111.
6. Про державний контроль за міжнародними передачами товарів вій-
ськового призначення та подвійного використання: Закон України від
20.02.2003 р. № 549‑IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 23. – Ст.
148.
7. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/rada/
show/995_118
228
 8. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 01.07.1968 р. // Офіц.
вісн. України. – 2007. – № 18. – Ст. 163.
9. Партнерство заради миру: Рамковий документ НАТО від 10.01.1994 р.
// Офіц. вісн. України. – 2006. – № 48. – Ст. 3232.
10. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной
нормативной системе / И .И. Лукашук. – М. : Спарк, 1997. – 322 с.
11. Міжнародне право. Основи теорії : підруч. / за ред. В. Г. Буткевича. –
К. : Либідь, 2002. – 608 с.
12. Нешатаева Т. Н. Международные организации и право. Новые тен-
денции в международно-правовом регулировании / Т. Н. Нешатаева. – М. :
Дело, 1998. – 272 с.

О. О. Петришин1

ДІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМ У СИСТЕМІ ПРАВОВИХ

ОСНОВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

За роки незалежності в нашій державі були започатковані ґрунтовні

реформи у політичній, культурній та економічній сферах життя держави
та суспільства. Євроінтеграційний курс України став каталізатором вка-
заних реформ, адже для нашої держави європейська інтеграція – це шлях
модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення
іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих
місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровироб-
ника, вихід на світові ринки тощо. Як невід’ємна частина Європи Укра-
їна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель
соціально-економічного розвитку.
Однією з основоположних складових проєвропейського демократич-
ного державного устрою є місцеве самоврядування, що ґрунтується на
фундаменті взаємовідносин спроможного та відповідального громадян-
ського суспільства і держави. Після ратифікації низки міжнародних до-
кументів, передовсім Європейської хартії місцевого самоврядування та
її додаткових протоколів, перед Україною постала необхідність приве-
дення конституційних та законодавчих засад місцевого самоврядування
1
Кандидат юридичних наук, завідувач сектору порівняльного правознавства НДІ
державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, асистент
кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярос-
лава Мудрого
229
до стандартів, вироблених Радою Європи. Нормативно-правові акти
у сфері місцевого самоврядування, які були прийняті з часу проголо-
шення незалежності, спираються на різні ідеології, а тому є внутрішньо
неузгодженими. Низка законодавчих положень з питань місцевого само-
врядування суперечить законодавству про територіальні органи держав-
ної виконавчої влади, що призводить до виникнення конкуренції компе-
тенцій, конфліктів між органами місцевого самоврядування та місцеви-
ми представництвами виконавчої влади.
Сьогодні в нашій державі існує велика кількість окремих правових
норм, що в тому чи іншому обсязі закріплюють міжнародно-правові
стандарти у сфері місцевого самоврядування. Здебільшого ці норми
містяться у підписаних та ратифікованих Україною міжнародних дого-
ворах: конвенціях, деклараціях або інших документах, що закріплюють
загальноприйняті засади і принципи організації та функціонування
місцевого самоврядування, хоча існує низка норм, що лише опосеред-
ковано впливають на вказані відносини, закріплюючи права людини та
громадянина, загальні засади демократичного устрою тощо.
Після набуття незалежності Україна підписала та частково ратифі-
кувала деякі міжнародні угоди та акти, що безпосередньо стосуються
питань організації та функціонування місцевого самоврядування, такі
як: Європейська Хартія місцевого самоврядування (1985р.)[5]; Європей-
ська декларація прав міст (прийнята на Постійній конференції місцевих
і регіональних органів влади Європи Ради Європи, 18 березня 1992 р.) [3];
Хартія конгресу місцевих і регіональних влад Європи (ухвалена Коміте-
том міністрів 14 січня 1994 р. на 506 зборах заступників міністрів) [7];
Європейська Хартія міст (Страсбург, 17–19 березня 1992 р. [4] тощо.
Держави-члени Євросоюзу, незалежно від їх історичного розвитку
та традицій місцевого самоврядування, поступово проходили тим же
шляхом, що й наша держава. Поступова імплементація принципів Євро-
пейської Хартії місцевого самоврядування, інших міжнародних докумен-
тів та рекомендацій, співробітництво з Радою Європи та іншими органі-
заціями дали в цілому позитивні результати. Наразі, переважна більшість
ґрунтовних реформ місцевого самоврядування в Україні проводиться
саме на основі вищевказаної Хартії та її додаткових протоколів. Подібний
підхід можна аргументувати наступними факторами.
По-перше, Хартія була ратифікована Україною ще в 1997 році, і хоча
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня
1997 року дає досить широке поняття місцевого самоврядування, він,
230
в свою чергу, й до сьогодні залишається недостатньо інформативним та
деталізованим, таким, що надає лише узагальнюючі поняття, закріплює
основи [2]. По-друге, ефективне використання положень Хартії є мож-
ливим лише за співіснування трьох факторів: 1) необхідного теоретично-
правового забезпечення та його розвитку; 2) постійного втілення теоре-
тичних здобутків на практиці; 3) взаємодії перших двох факторів за ра-
хунок здійснення ефективного правового регулювання. По-третє,
принципи, що закріплені в Хартії, мають стати фундаментом для побу-
дови унікальної системи ефективного та спроможного місцевого само-
врядування, оскільки саме на їх основі функціонують найбільш розви-
нуті системи місцевого самоврядування у світі. Відтак, Хартію слід ро-
зуміти не як документ, що має на меті обмеження та коригування курсу
розвитку місцевого самоврядування будь-якої країни, а як розроблену та
продуману систему принципів, основ та рекомендацій, що сприятимуть
проведенню планів держави щодо реалізації права на своє власне, ефек-
тивне, сучасне та таке, що відповідає національним традиціям місцеве
самоврядування.
Сьогодні загальні принципи міжнародного права наряду з ключови-
ми міжнародними договорами в цій сфері здійснюють значний вплив на
формування правової бази місцевого самоврядування будь-якої сучасної
держави. Європейська практика щодо імплементації норм міжнародних
договорів у внутрішнє законодавство держав, що визнають примат між-
народного права, є досить однорідною та закономірною не зважаючи на
те, що питання взаємодії зазвичай відносяться до виключної компетенції
держави. Така політка перш за все сприяє укріпленню соціальних, еко-
номічних та політичних зв’язків європейського простору, поглибленню
процесів глобалізації та стандартизації, забезпечення рівного обсягу
громадянських та політичних прав людини тощо.
Відповідно до положень Конституції України, чинні міжнародні до-
говори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
є частиною національного законодавства України. При цьому якщо між-
народним договором, ратифікованим нашою державою, встановлені інші
правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнарод-
ного договору. Окрім цього, декларація про Державний суверенітет
України «визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права
перед нормами внутрішньодержавного права». Однак, Закон України
«Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон) від 21.05.1997 р.,
в свою чергу, розкриваючи правову основу діяльності місцевого само-
231
врядування взагалі ігнорує загальновизнані принципи і норми міжнарод-
ного права та міжнародні договори, обмежуючись лише Конституцією
та законами України, що на нашу думку є недопустимим упущенням
з боку законодавця. Адже базове закріплення, забезпечене Основним
Законом і Декларацією про Державний суверенітет вбачається недоста-
нім з точки зору конкретизації дії деяких міжнародних норм та приписів,
що в свою чергу може призводити до виникнення правових колізій.
Така непослідовна політика нашої держави щодо забезпечення роз-
витку взаємодії внутрішнього законодавства та міжнародно-правових
норм саме у сфері місцевого самоврядування з часом може призвести до
настання негативних наслідків. Окрім вищевказаних міжнародних до-
кументів та актів внутрішнього права також існує низка спеціальних
міжнародних правових актів у сфері місцевого самоврядування, серед
яких: рішення Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи,
членом якого є Україна, а також документи інших міжнародних органі-
зацій, наприклад, Декларація про принципи місцевого самоврядування
у державах-учасницях Співдружності, прийнята Міжпарламентською
асамблеєю держав – учасниць СНД в 1994 році[1]. Як приклад також
можна привести Міжнародний пакт від 16грудня 1966р. «Про громадян-
ські та політичні права». Згідно ст. 25 Пакту кожен громадянин повинен
мати без якої б то не було дискримінації і без необґрунтованих обмежень
право і можливість[6]:
а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так
і через вільно обраних представників;
б) голосувати і бути обраним на періодичних виборах, що проводять-
ся на основі загального і рівного виборчого права при таємному голо-
суванні і забезпеченні свободи волевиявлення виборців.
Дана міжнародна норма орієнтована на забезпечення у внутрішньо-
державній практиці реальної виборності, зокрема, органів місцевого
самоврядування. Відтак її, як і багато інших міжнародних норм, слід
визначати як таку, що регулює питання організації місцевого самовря-
дування в нашій державі, навіть якщо її дія носить достатньо опосеред-
кований характер, та її положення не регламентують питання щодо
основних принципів та засад організації та функціонування місцевого
самоврядування.
Крім того, наразі у законодавстві України містяться норми, які без-
посередньо не сприяють реалізації норм міжнародного права. Так,
вказаний Закон в розд. VI передбачає відповідальність органів та по-
232
садових осіб місцевого самоврядування перед державою, фізичними
або юридичними особами у разі порушення положень внутрішньодер-
жавних нормативно-правових актів, при цьому порушення загальних
принципів і норм міжнародного права не вказано в якості підстави для
притягнення до відповідальності. Слід зазначити, що міжнародні до-
говори та інші документі часто характеризуються більш ширшим об-
сягом закріплення основоположних та ґрунтовних норм стосовно прав
людини і громадянина, принципів та основних засад організації та
функціонування місцевого самоврядування тощо. Відтак, наразі не іс-
нує достатніх гарантій виконання приписів міжнародних нормативних
актів, що в найближчому майбутньому може стати перепоною на євро-
інтеграційному шляху України, оскільки забезпечити виконання норм
міжнародного права органами і посадовими особами місцевого само-
врядування наразі неможливо.
Надані приклади лише підтверджують тезу про те, що наразі існує
значний обсяг норм, реалізація яких саме у сфері місцевого самовряду-
вання потребує додаткової уваги з боку законодавця. Дія міжнародних
договорів в системі правових засад місцевого самоврядування не обмеж-
ується лише обов’язковістю закріплення ключових профільних хартій та
побудові ефективного місцевого самоврядування на їх основі. Реформу-
вання місцевого самоврядування згідно з нормами міжнародного права
являє собою цілий комплекс дій, що включає: будь-яку форму імплемен-
тації міжнародних норм у внутрішнє законодавство держави; забезпе-
чення фінансових, матеріальних та організаційних основ реалізації таких
норм; створення спрощених механізмів щодо подальшого вдосконален-
ня та саморозвитку системи місцевого самоврядування відповідно до
міжнародних стандартів; забезпечення дотримання положень імплемен-
тованих міжнародних норм шляхом закріплення відповідальності органів
і посадових осіб місцевого самоврядування за порушення загальних
принципів міжнародного права та його норм.

Література:
1. Декларация о принципах местного самоуправления в государствах-
участниках Содружества[Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_323
2. Про місцеве самоврядування в Україні [текст] : Закон України від
21 травня 1997 р., № 280/97‑ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 24.
233
 3. Європейська декларація прав міст (Постійна конференція місцевих
і регіональних органів влади Європи Ради Європи, 18 березня 1992 р.) [Елек-
тронний ресурс] – Режим доступу: http://uadocs.exdat.com/docs/index-282345.
html?page=4#9024938 (дата звернення 26.11.2015)
4. Європейська Хартія міст (Страсбург, 17–19 березня 1992 р [Електро-
нний ресурс] – Режим доступу: http://eucharter.pedagog.org.ua/text/eurada/doc.
html (дата звернення26.11.2015)
5. Європейська Хартія місцевого самоврядування // Місцеве та регіо-
нальне самоврядування в Україні – К., 1994. – Вип.1/2 (6/7). – с.71.
6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) // Права
людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних
організацій. – Амстердам; К., 1996.
7. Хартія конгресу місцевих і регіональних влад Європи (ухвалена Ко-
мітетом міністрів 14 січня 1994 р. на 506 зборах заступників міністрів) [Елек-
тронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_674
(дата звернення 26.11.2015)

О. О. Сидоренко1

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ

СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Сучасні загальносвітові процеси глобалізації супроводжуються змі-

нами в різних сферах суспільного буття. Важливим завданням для Укра-
їни сьогодні є визначення її місця в новій системі міжнародних відносин,
яке обумовлюється економічним потенціалом, географічним положенням
та історичною спадщиною. Починаючи з середини 90­х років минуло-
го століття незмінним стратегічним орієнтиром нашої держави є євро-
пейська інтеграція. Європейське співтовариство вже сьогодні активно
розвивається в сфері культури, захисту прав людини, охорони навколиш-
нього середовища. Джерелами європейської політико-правової і суспіль-
ної традиції в Україні виступали: 1) державно-правові системи європей-
ських країн; 2) конституції європейських держав; 3) теоретичні напра-
цювання європейських політико-правових шкіл. Одним з основних
факторів, що формували нову державницьку ідеологію українського
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри теорії держави і права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
234
етносу були європейські політико-правові, суспільні ідеї, зокрема М. Дра-
гоманова, М. Міхновського, М. Грушевського, які відзначали вплив єв-
ропейських ідей на нову державотворчу традицію Україні.
Термін «глобалізація» виник і набув поширення в середині 80‑х років
минулого століття і його застосування в основному пов’язують з іменем
американського соціолога Р. Робертсона, який у 1985 р. дав тлумачення
цьому поняттю, а згодом, у 1992 р. видав книгу під такою самою назвою.
Теорія глобалізації робить наголос саме на масштабності тих змін, які
охопили майже весь світ, а з іншого боку, свідчить про потенціал західної
моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації,
справляє враження активної експансії вестернізації. Особливого поши-
рення ідея глобалізації набула в період 90‑х років, коли західний світ
досяг значного економічного зростання. Справжня глобалізація постає
в період становлення інформаційної економіки, тобто економіки, яка
розвивається на основі інформаційних ресурсів (В. Валерстайн).
Глобалізація – це сучасна форма міжнародних відносин, яка харак-
теризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній,
політичній і культурній сферах практично на всю земну кулю. Основним
чинником розвитку глобалізації стала науково-технічна революція, осо-
бливо розвиток світової системи інформації, поширення Інтернету, який
зробив можливим миттєвий зв’язок між людьми в різних кінцях світу
і усунув перешкоди на шляху розповсюдження будь-якої інформації. Це
певний етап розвитку людської цивілізації, коли національні економіки
вже не можуть нормально розвиватися в межах однієї держави, а між-
народні економічні зв’язки призвели до утворення транснаціональних
корпорацій і глобальних (світових) ринків. Іншими словами, глобалізація
являє собою комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне
явище, яке здійснює потужний вплив на всі сторони життєдіяльності
суспільств.
У межах широкого підходу до вивчення глобалізації актуальними
стають дослідження її правових аспектів. Правова система як одна з важ-
ливіших у підтримці функціонування суспільства, володіє певним по-
тенціалом у впорядкуванні суспільних процесів, що відбуваються на
основі глобалізації.
Правова конвергенція є одним з проявів глобалізації. Аналіз про-
блеми конвергенції двох європейських правових сімей дає підстави дійти
висновку, що вони не існують у відриві від інших систем – економічної,
політичної, соціальної, а отже фактори, що заважають зближенню різних
235
правових сімей, криються не лише у правовій, але й, і навіть передусім,
у політичній, соціально-економічній сферах, а також закладених в них
відповідних інтересах правлячої еліти, різноманітних соціальних груп
і суспільства в цілому. Відповідно розраховувати на реальне зближення
правових систем країн хоча б континентальної Європи, не говорячи вже
про конвергенцію романо-германського і англосаксонського права, було
неможливо до тих пір, доки не були усунуті позаправові фактори і не
подолане протистояння національних інтересів, що традиційно сприяли
розведенню правових систем країн Європи [1, с. 226–237]. Переорієнта-
ція нашої держави у 90‑ті роки минулого століття на побудову соціальної
демократичної правової держави вимагала широкої модернізації право-
вої системи.
Важливою тенденцією розвитку правової системи є вимога відповід-
ності правових явищ фактичним суспільним відносинам, що, однак, не
виключає активної функції права в сучасному суспільстві [2, с. 29]. Роз-
виток державно-правових інститутів в Україні на основі правової кон-
вергенції, як і в багатьох інших країнах, відбувається згідно західної
моделі у наступних формах.
По-перше, уніфікується правова теорія. Уніфікація права (франц.
unification, від лат. unus – один і facere – робити) – процес приведення
чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одно-
манітності правовому регулюванню подібних або близьких видів сус-
пільних відносин. Зумовлена ускладненням суспільного життя і розви-
тком суспільних відносин. Стосується як правотворчості, так і право-
застосування. Необхідність уніфікації в праві виникає при: утворенні
нових держав, на території яких діють складові різних правових систем;
формуванні єдиної правової системи союзних держав; у процесі збли-
ження правових систем держав, які утворюють різні міждержавні
об’єднання тощо. В історичній ретроспективі характерним прикладом
уніфікації в праві була систематизація радянського законодавства в 1950–
60‑х pp. на засадах галузевих Основ законодавства Союзу РСР і союзних
республік. У сучасний період уніфікаційні процеси здійснюються краї-
нами в рамках СНД, ЄС тощо. Скандинавські країни (Данія, Ісландія,
Норвегія, Фінляндія, Швеція) уніфікували морське, торговельне, дого-
вірне, вексельне, сімейне, спадкове, зобов’язальне законодавство; зако-
нодавство про інтелектуальну власність. Це сприяє інтеграції правового
регулювання у міжнародних відносинах, зближенню національного
і міжнародного права, забезпеченню гармонізації правових систем. Голо-
236
вними методами уніфікації в праві є систематизація національного за-
конодавства, імплементація норм міжнародного права у національне
законодавство, його адаптація до вимог міжнародного права тощо [3,
с. 215].
По-друге, відбувається правова стандартизація. В юридичній енци-
клопедії під стандартом (з англ. standart – норма, зразок, модель) розумі-
ється документ, що встановлює для загального і багаторазового застосу-
вання правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються
діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня
впорядкованості у певній галузі. Приймається в установленому порядку
на основі консенсусу. Стандарти міжнародні – це міжнародно-правові
норми і принципи, що закріплюють стандартизовані правила поведінки
суб’єктів міжнародного права у тих чи інших сферах міждержавного
співробітництва. Стандарти міжнародні існують у галузі захисту прав
людини та інших сферах, встановлюють певні мінімальні вимоги, до-
тримуватись яких повинні всі держави, містяться у міжнародних дого-
ворах та інших джерелах міжнародного права [4, с. 614–615]. Європей-
ська практика, на основі якої впроваджуються правові стандарти, свід-
чить про наявність як обов’язкових стандартів, так і стандартів, що мають
рекомендаційний характер. Обов’язкові правові стандарти знаходять своє
вираження у правових нормах, що зобов’язують до належної поведінки.
Саме цей аспект стандартів багато в чому визначає загальний напрямок
розвитку правової системи, оскільки за своєю правовою природою такі
норми належать до норм-принципів, а, отже, мають установчий характер.
Не обов’язкові стандарти, що мають рекомендаційний характер, є по-
родженням міжнародного права XX століття, коли «швидкість» їх роз-
витку не збігалася з можливостями та бажаннями окремих держав [5].
Правові стандарти стосуються сьогодні самих різних сфер право-
вого регулювання, таких як міжнародно-правові стандарти прав і свобод
особи, правові стандарти у правосудді, у підприємницькій діяльності,
фінансовій сфері. Приєднання України до правових стандартів, на нашу
думку, відбувається у двох напрямках: визнанням пріоритету міжнарод-
ного права над внутрішньодержавним правом та інтенсивною зміною
внутрішньодержавного права під впливом міжнародного. Визначаючи
європейський правовий стандарт як окрему категорію норм європейсько-
го права, необхідно зазначити, що цей термін слід вживати як у широко-
му, так і у вузькому розумінні. Широке розуміння в цілому збігається
з поняттям категорії «правовий стандарт», тоді як вузьке розуміння може
237
мати специфічний зміст та не збігатися з поняттям «правовий стандарт».
Наприклад, одне з вузьких розумінь європейських стандартів – це стан-
дарти у технічній сфері, що ухвалюються Європейським комітетом
стандартизації, тобто, за своїм змістом – технічною публікацією, що
використовується як норма, правило, настанова чи визначення. Зрештою,
вони є усталеною практикою та способом досягнення консенсусу у пев-
ній сфері правового регулювання. Ці стандарти створюються шляхом
згоди між усіма зацікавленими сторонами, включаючи виробників, спо-
живачів товарів та послуг[6].
По-третє, серед сучасних тенденцій розвитку права, обумовлених
наростанням взаємозалежності держав, слід звернути увагу на зміну
системи джерел права. Поряд із законом у державах романо-германської
правової системи важливу роль стала відігравати судовий прецедент
і судова практика, у тому числі і міжнародно-правова. Шлях до форму-
вання правових положень у країнах континентальної правової сім’ї і до
появи судових прецедентів в англо-саксонській правовій системі є схо-
жим. Правоположення і судові прецеденти є близькими і за своїм харак-
тером, і за своєю правовою природою, що зумовлює необхідність звер-
нення до такого питання, як порядок вироблення судових прецедентів та
їх вплив на формування і розвиток права [7, с. 35].Між судовим преце-
дентом та існуючою практикою як сумарним результатом розгляду кон-
кретних справ не можна ставити знак рівності, оскільки окреслена про-
блема термінологічної розбіжності цих понять вимагає не тільки оцінки
конкретності застосування логічних правил диференціювання, а й ура-
хування особливостей об’єктів права [8].
Спостерігається поступове взаємопроникнення, конвергенція рома-
но-германського права та англосаксонського, що супроводжується під-
вищенням ролі та значення судового прецеденту в переважній більшос-
ті держав – членів Європейського Союзу. Це обумовлено спільніcтю іс-
торичних коренів обох систем: вони випливають із римського права і того
правового порядку, який встановився згодом у Європі, а також аксіоми
про належність складових частин до єдиного права, яке є загально циві-
лізаційним надбанням. На розвиток прецедентного права у державах –
членах ЄС, які представляють романо-германську правову систему,
суттєво впливають європейські інтеграційні процеси. Практика судів ЄС,
у першу чергу Суду Правосуддя Європейських Співтовариств, безпо-
середньо позначається на діяльності внутрішньодержавних судів [9].
По-четверте, розширюється сфера правового регулювання. У нашій
238
державі, слідом за романо-германською і англо-саксонською правовими
сім’ями, відбувається розширення старих і поява нових галузей, підга-
лузей та інститутів права. Сформувалися новітні комплексні галузі
права (аграрне, зобов’язальне). У юридичній науці виділяються такі
галузі права, як транспортне, підприємницьке, медичне, екологічне,
військове, торговельне, прокурорсько-наглядове, космічне, атомне,
комп’ютерне і освітнє [10, с. 11].
У теорії держави та права і дотепер вважається, що в основі розпо-
ділу права на галузі й інститути є два критерії: предмет правового регу-
лювання й метод правового регулювання [11; 12]. Наявність різних видів
суспільних відносин ще не створює системи права та не породжує його
галузей, але об’єктивно або суб’єктивно це може привести до необхід-
ності регулювання даних відносин правом. Підкреслимо, що дискусія
про об’єктивні критерії виділення галузей права триває по сьогодні.
Новою уже сформованою, але не визнаною галуззю є ювенальне
право. Нині воно знайшло підтримку в багатьох країнах Європи. Юве-
нальне право з усіх нових, але невизнаних галузей має найбільші шанси
стати відокремленим від інших галузей. Ювенальне право виступає як
система теоретичних та прикладних знань про традиції, сучасний стан
та перспективи правового регулювання суспільних відносин за участю
дітей та молоді, про правове забезпечення умов виживання, належного
розвитку та соціалізації підростаючого покоління. Ювенальне право
України пройшло складний, не завжди прогресивно лінійний шлях фор-
мування. Його центральний інститут – правовий статус дитини – пережив
вражаючу еволюцію від розуміння дитини як речі, що належить родині,
до усвідомлення дитини як потенційної людини, до трактування дитини
як об’єкта піклування та турботи аж до утвердження статусу дитини як
самостійного, хоча й з особливими потребами, суб’єкта права [13, с. 28].
Але створенню нових галузей права заважає домінуюча концепція,
яка присутня в сучасній юриспруденції про існування лише основних
галузей права. Прибічники даної концепції категорично відкидають
можливість існування відповідних вторинних, комплексних галузей
права. Існуюча традиційна конструкція галузей права гальмує комплек-
сне наукове вивчення нових суспільних правовідносин. Негативне від-
ношення до виділення нових галузей права неминуче і приводить до
вакууму в області спеціальних правових досліджень і, як наслідок, до
браку фахівців, які володіють спеціальними знаннями в даних галузях
права[14, с. 46].
239
 Підводячи підсумки, необхідно сказати, що відмічені тенденції роз-
витку правової системи нашої держави тісно взаємопов’язані і взаємоо-
бумовлені. Тим не менш, необхідно відмітити і негативну рису модерні-
зації права: при впровадженні західної моделі регулювання суспільних
відносин за допомогою права практично не відбувається переробки
і адаптації правових інститутів під національні умови. По обсягу запо-
зичень і точності копіювання західної державно-правової традиції сучас-
ні перетворення є значними. Проте, відмінності у правовій культурі
і правовій свідомості українців засвоєння іноземного досвіду відбува-
ється не одночасно. Отже, за цей час оригінал встигає змінитися, пере-
будуватися, вдосконалитися. Нарешті, запозичення може означати від-
ставання для держави. Тому, можливо, нашій державі варто шукати
власні шляхи розвитку правової системи взагалі і системи законодавства
зокрема.

Література:
1. Яковюк І. В. правові основи європейської інтеграції та її вплив на
державно-правовий розвиток України : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01;
12.00.11 / Іван Васильович Яковюк. – Х., 2014. – 476 с.
2. Хаустова М. Г. Національна правова система за умов розбудови право-
вої демократичної державності в Україні / М. Г. Хаустова. – Х. : Право,
2008. – 160 с.
3. Ющик О. І. Уніфікація в праві // Юридична енциклопедія: В 6 т. /
Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – Т. 6: Т-Я. – К.: Укр.
енцикл., 2004. – 750 с.
4. Юридичнаенциклопедія : в 6 т. /редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова
редкол.) та ін. – К., 1998. – Т.5 : П-С. – 2003. – 736 с.
5.Київець О. В. Європейські правові стандарти як міжнародно-правова
категорія / О. В. Київець // Європейські студії і право. – № 1(5) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://eurolaw.org.ua/publications/ukrainian-journal-
of-european-studies/5–2011/44–2011–12‑29‑14‑40‑03#_ftn3
6. Kokot J. SoftLawStandardsunderPublicInternationalLaw / J. Kokot // Inte
rnationalStandardsandtheLaw. – P. 15–42.
7. Судовий прецедент і судова практика як джерела права / О. Дашков-
ська // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2011. – № 1(64). – С. 34–41.
8. Гураленко Н. А. Судовий прецедент в системі джерел права: філософ-
сько-правовий аспект / Н. А. Гураленко. – Львів, 2010.
240
 9. Анакіна Т. Прецедентні рішення Суду Європейських Співтовариств
у становленні правопорядку ЄС / Т. Анакіна // Підприємництво, госп-во
і право. – 2008. – № 2. – С. 49–52.
10. Андрєєва Д. Є. Місце правового регулювання суспільних відносин
у галузі освіти в сучасній ситемі права України / Д. Є. Андрєєва // Вісн. За-
поріз. націон-го ун-ту. – 2011. – № 1. – С. 11–15.
11. Критерии выделения отраслей права / [Электронный ресурс]. – Режим
доступу: http://www.finteoria.ru/vidotraslprava.html.
12.Государство и право. Понятие и предмет теории государства и права
[Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://jurisprudentsia.ru/?p=115.
13. Крестовська Н. М. Ювенальне право України: генезис та сучасний
стан: автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Н. М. Крестовська. – О.,
2008. – 40 с.
14. Ляшенко Р. Д. Проблемні питання формування нових галузей права
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://xn--e1aajfpcds8ay4h.com.ua/
files/image/konf_13/doklad_13_4_10.pdf

В. Ю. Полатай1

ВИРІШЕННЯ СПОРІВ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ.

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СПОСІБ

Спори в мережі інтернет є зараз дуже актуальною темою. Це

пов’язано не тільки з розвитком та необхідністю регулювання специфіч-
них суспільних відносин в інформаційному суспільстві. Корупція в судах
штовхає сторони до пошуку альтернативних способів вирішення спору.
Крім того, якщо необхідно вирішити спір саме в галузі електронної ко-
мерції, необхідні фахівці, знання та інструменти саме з цієї галузі. Навіть
самий грамотний та неупереджений суддя не володіє знаннями та нави-
чками ІТ технологій і судовий розгляд перетвориться на суцільну екс-
пертизу. Отже, сторони ІТ спорів і почали все частіше звертатися безпо-
середньо до експертів за вирішенням спорів.
Дуже важко визначитися з термінами, якими ми будемо користува-
тися при розгляді проблеми врегулювання спорів в мережі інтернет.
Взяти хоча б термін «онлайн» врегулювання спорів. Спеціалісти у галу-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного права На-
ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
241
зі ІТ під терміном онлайн (on line) розуміють безпосереднє «живе»
спілкування. Більш широкий загал під цим терміном розуміє розгляд
спору в мережі інтернет, в електронній формі.
У зарубіжній літературі визначень теж багато. Однак на нашу думку
варто погодитися з С. М. Мироновою, що …з урахуванням перспективи
розвитку, найбільш підходящим для визначення цього явища є викорис-
тання терміну «Electronic Dispute Resolution» («електронне вирішення
спорів»), як більш ширшого у порівнянні з «Internet Dispute Resolution»
(«інтернет вирішення спорів») та «Online Dispute Resolution» («онлайн
вирішення спорів») [1] .
Ми спробуємо розглянути електронневирішення спорів (ЕВС) саме
як альтернативну формуна противагу судовому розгляду.
Електронна комерція за своєю правовою природою є транскордонною
апріорі. В той час коли вчені юристи до цих пір визначаються, як кваліфіку-
вати міжнародну торгівлю за суб’єктами які є резидентами різних країн, чи
за перетином кордону товарами/послугами, чи за тим та іншим. Електронна
комерція не знає кордонів з митними процедурами, сприймає будь-якого
учасника незважаючи на його юрисдикцію і керується якоюсь своєю власною
правовою системою яку з часом можливо назвуть IT Lex Mercatoria.
Звичайно є цікавим питання, яким чином проявить себе іноземний
елемент у цих відносинах, як будуть (і чи взагалі будуть) застосовуватись
колізійні норми при врегулюванні цих відносин. В інтернет просторі
кордонів не існує. Однак, суб’єкти відносин знаходяться в різних юрис-
дикціях і там вони повинні певним чином легалізуватись (вітчизняні IT
суб’єкти цього розуміти не хочуть), сплачувати податки, вимагати від
країни захисту, врегульовувати спори, звертатися за примусовим вико-
нанням рішень того чи іншого органу, який врегулював цей спір.
Розвиток ринкових механізмів сприяє виникненню нових суспільно-
правових відносин, які досі залишаються частково неврегульованими.
Це відносини, пов’язані із здійсненням онлайн- та інтернет-торгівлі,
онлайн-іграх, участі у соціальних мережах, передачі прав на програмне
забезпечення за допомогою онлайн-сервісів та веб-сайтів. Слід зауважи-
ти, що у відносинах у сфері онлайн- та інтернет-торгівлі, онлайн-іграх,
участі у соціальних мережах, інколи неможливо достеменно визначити,
чи є такі відносини внутрішніми або до них залучено суб’єктів права із
інших юрисдикцій.
Положення діючого законодавства України здебільшого є достатньо
негнучкими щодо застосування нетрадиційних способів врегулювання
242
спорів між учасниками правовідносин, хоча певне підґрунтя для таких
механізмів все ж існує. Альтернативний спосіб захисту порушеного
права можливий у господарсько-правових та цивільно-правових відно-
синах В той же час, світова практика має досить серйозні напрацювання
у даному контексті, які дедалі більше стають частиною національного
та міжнародного законодавства.
Поняття альтернативного врегулювання спорів незнайоме вітчизня-
ній правовій системі, адже навіть перелік позасудових способів розгляду
та розв’язання суперечок є обмеженим (третейські суди, засоби досудо-
вого врегулювання тощо). Тому, можуть бути запозичені ті правові кон-
цепції, які вже розроблені та діють у інших країнах.
У таких випадках мова може йти про застосування альтернативних
методів вирішення спорів, у тому числі – електронного вирішення спорів,
які для нашої держави є й досі своєрідним ноу-хау, хоча активно вико-
ристовуються у сучасній Європі та США.
Термін «альтернативне вирішення спорів» вперше почали викорис-
товувати в США для позначення гнучких і неформальних процедур
врегулювання конфліктів. Нині він є усталеним і широко застосовується
не лише в правовій науці, а й у законодавстві багатьох країн.
Альтернативне вирішення спорів, або медіація, або alternative dispute
resolution (далі – АДР), стає все більш важливим інструментом для ви-
рішення цивільних та торгових спорів не тільки у Європі і США, а і
у всьому світі. Спочатку положення про застосування АДР для вирішен-
ня цивільних та торгових спорів були врегульовані в Європейському
Союзі (далі – ЄС) на рівні так званого «м’якого права»: в зелених книгах
та рекомендаціях Європейської Комісії (далі – Єврокомісія) [2].
Альтернативне вирішення спорів варто розглядати як вирішення
спорів і врегулювання правових конфліктів за допомогою альтернативних
(недержавних) форм, що мають забезпечувати швидке й ефективне їх
врегулювання за мінімальних затрат сил, часу й коштів зацікавлених осіб.
Крім того, коли йдеться про способи альтернативного вирішення
спорів, можна говорити про широке і вузьке (або зовнішнє і внутріш-
нє) поняття альтернативності. Так, у широкому розумінні альтернатив-
ність означає можливість звернення за вирішенням спору або до органу
державної влади (суду), або вирішити спір за допомогою одного зі спо-
собів альтернативного вирішення спорів; а у вузькому розумінні – це
можливість обирати серед кількох способів альтернативного вирішення
спорів усередині самої системи.
243
 В іноземній і вітчизняній науці немає єдиного підходу як до поняття
«альтернативне вирішення спорів», так і його змісту. Весь спектр уявлень
про сутність поняття можна умовно звести до трьох груп підходів:
До першої групи належить уявлення про альтернативні способи ви-
рішення спорів як про приватну систему, яка виникла на противагу пу-
блічному порядку вирішення спорів, тому до альтернативних відносять
всі позасудові процедури врегулювання спору, тобто арбітраж, посеред-
ництво, міні-суд і т. ін.
Відповідно до підходів розуміння альтернативного вирішення спорів,
другої групи всі способи вирішення приватно-правових спорів поділя-
ються на чотири основні категорії: переговори між сторонами, медіація
(посередництво), арбітраж, судове провадження. При цьому до альтер-
нативних способів вирішення спорів належить лише друга категорія,
тобто медіація. Ці ознаки притаманні також вирішенню спорів онлайн
(тобто у мережі Інтернет).
Третій підхід до оцінки терміну «альтернативні» полягає в тому, що
це поняття охоплює такі механізми врегулювання спору, які можуть за-
стосовуватися окремо або в різноманітних комбінаціях між собою (на-
приклад, методи переговорів і посередництва можуть застосовуватись
окремо або разом, утворюючи новий метод – переговори-посередництво).
Альтернатива в такому разі означає вибір можливих варіантів серед
альтернативних способів вирішення спорів, а не вибір між цими мето-
дами і судовим розглядом.
Одним з різновидів альтернативного вирішення спорів є електронне
вирішення спорів (ЕВС). Це сукупність методів врегулювання спорів
(конфліктів) із застосуванням Інтернет – технологій. ЕВС можна також
визначити як розробку програм і обчислювальних мереж для вирішення
спорів за допомогою методів альтернативного вирішення спорів. За
думкою окремих правознавців, альтернативні засоби врегулювання спо-
рів та ЕВС набувають популярності через три характеристики самої
мережі Інтернет:
низький бар’єр для вступу будь-яких осіб у правовідносини у мере-
жі Інтернет;
географічна відкритість електронної комерції;
Інтернет є глобальною системою, а отже, у правовідносини можуть
вступати будь-які особи, без обмеження територією певної держави.
Це в свою чергу, визначає, що суб’єктами правовідносин стають осо-
би, які у звичайних умовах (при здійсненні операцій не в мережі Інтер-
244
нет) мали б виконати певні формальності для цього (реєструватись
у якості суб’єкта господарювання, оформлювати дозволи тощо), та – мали
б певні юрисдикційні обмеження для таких операцій. В той же час, при
здійсненні операцій в мережі Інтернет, такі обмеження відсутні. Саме
тому ЕВС може визначатись як певний універсальний інструмент, до-
ступний максимально широкому колу осіб, незалежно від їх правового
статусу та юрисдикції
Фактично, найбільшого поширення процедури електронного вирі-
шення спорів, набули у США, де процедури електронного вирішення
спорів у США застосовуються з 1996 року і набули широкого поширен-
ня, особливо у врегулюванні суперечок з приводу розподілу доменних
імен.
Стрімкий розвиток в решті-решт призвів до закріплення певних засад
онлайн-врегулювання спорів на законодавчому рівні в США та ЄС.
У США в 2001 році набув чинності Єдиний закон про медіацію
(UniformMediationAct) [3], який за фактом об’єднав 2,500 різних законів,
що регулювали процедури медіації у різних штатах.
Однак, для нас більший інтерес становить європейський досвід
впровадження електронного та альтернативного вирішення спорів. З 1998
до 2009 роки було прийнято цілий ряд документів, більшість з яких сто-
сувалась саме альтернативного розгляду справ та медіації, а деякі стосу-
валися електронного (онлайн, як вказується у назвах) розгляду, зокрема:
Рекомендація Єврокомісії «Про принципи, що застосовуються до
органів, які відповідальні за позасудове врегулювання спорів за учас-
тю споживачів» від 30.0371998 р. [4]. Зелена книга «Про альтернатив-
ний розгляд спорів в цивільному та торговому праві» від 19.04.2002 р.
[5]. Європейський кодекс поведінки для медіаторів від 02.06.2004 р.
[6]. Регламент ЄС «Про врегулювання спорів за участю споживачів
онлайн» [7].
Далі, з метою прискорення та спрощення розгляду спорів за участю
споживачів у травні 2013 р. Було прийнято два документи: Директива
№ 2013/11/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про альтернатив-
не вирішення спорів за участю споживачів» (далі – Директива № 2013/11/
ЄС) [8] та Регламент № 524/2013 Європейського парламенту та Ради ЄС
«Про врегулювання спорів за участю споживачів онлайн» (далі – Регла-
мент № 524/2013) [9]
Директива № 2013/11/ЄС складається з п’яти глав: 1) Загальні по-
ложення; 2) Доступ до інформації та вимоги, які висуваються до про-
245
цедури АДР та до установ, які здійснюють процедури АДР; 3) Інформа-
ція про співробітництво; 4) Роль компетентних органів та Єврокомісії;
5) Заключні положення.
Регламент № 524/2013 Відносно врегулювання спорів за участю спо-
живачів онлайн було опубліковано 08.07.2013 р., проте його положення
вступлять в силу в державах – членах ЄС тільки 09.01.2016 р. Регламент
№ 524/2013 складеться з трьох глав: 1) Загальні положення; 2) Платфор-
ма ОДР; 3) Прикінцеві положення.
В ст. 1 Регламенту № 524/2013 визначається його мета: шляхом до-
сягнення високого рівня захисту прав споживачів, внести свій вклад до
належного функціонування ринку ЄС шляхом створення Європейської
платформи онлайн розгляду спорів (ODR platform). Положення Регла-
менту № 524/2013 передбачає також сприяння державам – членам ЄС
у створенні прозорої та ефективної системи альтернативного вирішення
спорів між споживачами та онлайн – продавцями.
Особливо цікава ст. 5 Регламенту № 524/2013, в якій передбачено
основні положення та принципи створення та функціонування платфор-
ми ODR. Фактично платформа буде судовим майданчиком з функціями
заповнення бланку скарг, інформування сторін, визначення арбітра, роз-
гляду спору .
Італійський дослідник Е. Сільвестрі писала, що з 2011 р. Європейці
повинні дивитися на медіацію як на існуючу особливість Європейського
Союзу в сфері методів вирішення спорів. Застосування в практику ново-
го способу вирішення спорів за участю громадян – споживачів в ЄС –
онлайн вирішення спорів на спеціальному веб-сайті ODR – заслуговує
самої пильної уваги та вивчення оскільки відкриває нові можливості
правосуддя [10].
Можливо якраз електронний розгляд спорів стане для України тим
початковим інструментом, який започаткує подолання корупції в судах.
Звичайно, що усі спори, які вирішуються в судах та позасудових органах
неможливо буде перевести в електронний вигляд. Більшість категорій
справ будуть потребувати традиційного судового розгляду. Однак, спо-
чатку можливо виділити та законодавчо закріпити певну категорію справ,
які підлягають розгляду шляхом електронного вирішення спору. Ство-
рити належним чином регламентовану платформу (щось на зразок ви-
щезазначеної платформи ODR) і так далі… А можливо імплементувати
вже існуюче законодавство та практику Європейського Союзу.
246
 Література:
1. Миронова С. Н. Использование возможностей сети интернет при
разрешении гражданско-правовых споров / С. Н. Миронова. – М.: Wolters
Kluwer, 2010. – 256 с.
2. Берлингуэр Альдо. «Мягкое право» против «жесткого права»
в Европейском Союзе // Современное право. – 2012. – № 12. – С. 119.
3. Uniform Mediation Act [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.uniformlaws.org/shared/docs/mediation/uma_final_03.pdf
4. European Commission Recommendation on the principles applicable to
the bodies responsible for out- of-court settlement of consumer dispute // Official
Journal of the European Union. L115/31. 17.04.1998. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://europa.eu/legislation_summaries/con-sumers/protection
_of_consumers/l32031_en.htm
5. Green Paper on alternative dispute resolution in civil and commercial law.
Brussels. 19.04.2002. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ttp://
www.abgs.gov.tr/files/ardb/evt/1_avrupa_birligi/1_6_raporlar/1_2_green_papers/
co m2002_green_paper_on_alternative_dispute_resolut ion.pdf
6. European Code of Conduct for Mediators. [Електронний ресурс]. – Ре-
жим доступу: http://ec.europa.eu/civiljustice/adr/adr_ec_code_co nduct_en.pdf
7. Proposal for a Regulation of the European Parliament and of the Council
on online dispute reso- lution for consumer disputes (Regulation on consumer
ODR). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/consumers/
redress_ cons/adr_policy_work_en.htm
8. Directive 2013/11/EU of the European Parliament and of the Council of
21 May 2013 on alternative dispute resolution for consumer disputes and amending
Regulation (EC) No 2006/2004 and Directive 2009/22/EC (Directive on consumer
ADR). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/
LexUriServ/ LexUriServ.do?uri=OJ:L:2013:165:0063:0079:EN:P DF
9. Regulation (EU) No 524/2013 of the European Parliament and of the
Council of 21 May 2013 on online dispute resolution for consumer disputes and
amending Regulation (EC) No 2006/2004 and Directive 2009/22/EC (Regulation
on consumer ODR). [Електронний ре сурс]. – Режим до ступу:
http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2013:165:0001:00
12:EN:P DF
10. Онлайн-разрешение споров с участием потребителей в Европейском
Союзе: документы 2013 года / Е. П. Ермакова, Н. В. Ивановская // Современ-
ное право. – 2014. – № 8. – С. 128–132.
247
 Д. В. Аббакумова1

ЩОДО КОНТРОЛЬНИХ МЕХАНІЗМІВ ЗАХИСТУ

ПРАВ ЛЮДИНИ В МЕЖАХ РАДИ ЄВРОПИ

Права людини завжди знаходилися у центрі уваги міжнародного

співтовариства. Нагляд за їх дотриманням вважається одним із головних
завдань як на національному, так і на міжнародному рівнях. Порушення
прав людини під час двох світових війн призвели до необхідності запро-
вадження дієвих механізмів їх захисту та пошуку нових шляхів вирішен-
ня цієї проблеми.
Серед усіх міжнародних організацій регіонального типу, які так чи
інакше пов’язані з захистом прав людини, варто звернути увагу на Раду
Європи. Саме в її межах був створений один з найбільш ефективних
правозахисних механізмів на європейському континенті. І хоча Європей-
ська конвенція з прав людини стала найвідомішим документом цієї ор-
ганізації, не треба забувати про велику кількість інших міжнародних
договорів, які були укладені в рамках Ради Європи. Звичайно їх нагля-
дові механізми не мають такого успіху як Європейський суд з прав лю-
дини, проте вони досить вдало забезпечують захист закріплених у від-
повідних договорах прав і свобод.
У більшості випадків нагляд за дотриманням договірних норм по-
кладається на комітети, які підзвітні Комітету Міністрів Ради Європи,
або безпосередньо на сам Комітет Міністрів.
Досліджуючи контрольні механізми захисту прав людини у межах
Ради Європи варто розглянути участь Комітету Міністрів у нагляді за
виконанням державами зобов’язань по головних міжнародних договорах
Ради Європи. Серед них Європейська конвенція з прав людини 1950 р.,
Європейська соціальна хартія 1961 р. (переглянута у 1996 р.), Європей-
ська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Рамкова конвенція
про захист національних меншин 1995 р.
Варто розпочати з моніторингу дотримання зобов’язань державами
за Європейською конвенцією з прав людини, який здійснюється Коміте-
том Міністрів шляхом нагляду за виконанням рішень Європейського суду
з прав людини відповідно до ст. 46 Конвенції. Саме в своїх рішеннях Суд
встановлює порушення норм Конвенції відповідною державою та дає
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
248
тлумачення її положень. Діяльність Суду щодо питань тлумачення та
застосування Конвенції сприяє єдиному розумінню її норм усіма держа-
вами-учасницями та формуванню єдиних європейських стандартів у цій
галузі права. Як зазначає О. Я. Трагнюк, завдяки такому тлумаченню
виробляється «велика кількість правових позицій, які певним чином на-
повнюють досить абстрактні формулювання Конвенції конкретним
змістом» [1, с. 14].
Зазвичай недотримання вимог Ради Європи полягає саме в порушен-
ні країнами Європейської конвенції з прав людини. Незважаючи на
тривале членство деяких держав, вони назбирали велику кількість не-
гативних рішень Суду про порушення Конвенції. Наприклад, Італія,
Франція та Турція були постійними порушниками ст. 6 Конвенції, яка
стосується права на справедливий суд. Турція протягом майже 50 років
залишалася на першому місці по рішеннях щодо порушення нею Кон-
венції. Ситуація змінилася після прийняття у члени Ради Європи по-
сткомуністичних країн, серед яких Російська Федерація займає перше
місце за кількістю порушень [2, с. 171]. Повноваження Комітету Міні-
стрів щодо нагляду за дотриманням державами Конвенції мають право-
вий характер. У п. 2 ст. 46 Конвенції вказано: «Остаточне рішення Суду
передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконан-
ням». Таким чином, Комітет Міністрів є частиною контрольного меха-
нізму Конвенції, а його моніторингові функції прямо закріплені у тексті
цього правового документа.
У той же час багато держав не виконують свої зобов’язання за Кон-
венцією. Тому, у більшості випадків, найдієвішим засобом впливу на ці
країни залишається висловлення їм критичних зауважень, а останнім
заходом може бути підняття питання про виключення певної держави
з членів Ради Європи. Проте останнє може мати негативний вплив на
авторитет цієї держави у міжнародному співтоваристві.
Механізм нагляду за дотриманням положень Європейської соціальної
хартії не передбачає прямих наглядових повноважень Комітету Міністрів.
Однак він здійснює нагляд за подальшою діяльністю держав за підсумка-
ми висновків та рішень Європейського комітету з соціальних прав, який
проводить моніторинг зобов’язань відповідно до Хартії [3]. Експерти, що
входять до складу зазначеного комітету, призначаються Комітетом Міні-
стрів зі списку висунутих Договірними Сторонами незалежних експертів.
Комітет Міністрів на підставі ст. 29 Європейської соціальної хартії може
надавати кожній державі-учасниці необхідні рекомендації [4].
249
 Так, у липні 2014 р., Комітет Міністрів ухвалив резолюцію по скар-
зі «Союзу пенсіонерів Сільськогосподарського банку Греції проти Гре-
ції». Скарга акцентувала увагу на тому, що законодавство держави не
відповідає п. 3 ст. 12 Хартії у зв’язку зі змінами державних та приватних
програм пенсійного забезпечення. У резолюції Комітету Міністрів було
наголошено на тому, що грецька влада продовжує вживати заходів щодо
підтримки вразливих груп населення, прагнучи полегшити їх тягар або
навіть звільнити їх від заходів жорсткої економії, які почали діяти в кра-
їні. Комітет Міністрів ще раз звернув увагу на порушення п. 3 ст. 12
Європейської соціальної хартії 1961 р. та висловив сподівання на те, що
при наданні наступної доповіді ситуація буде приведена у відповідність
до норм Хартії [5]. У резолюції по скарзі «Профспілки моряків проти
Норвегії» Комітетом Міністрів було позитивно оцінено інформацію про
відміну Закону про моряків 1975 р., відповідно до якого моряки вже
у 62 роки могли бути звільнені з роботи на підставі свого віку, з чим
більшість працівників не погоджувалася. Замість нього було ухвалено
Закон про працю на морі, який встановив, що трудові відносини можуть
бути припинені, коли працівнику виповниться 70 років. Комітет Міністрів
закликав Норвегію надавати інформацію відносно зазначеної ситуації
у наступних доповідях щодо відповідних положень Європейської соці-
альної хартії [6].
Що стосується Європейської хартії регіональних мов або мов меншин
1992 р., то вона також не встановлює повноважень Комітету Міністрів
щодо моніторингу її положень, але дає можливість Комітету ухвалювати
необхідні рекомендації державам. Механізм контролю за виконанням
положень Хартії полягає у наданні державами доповідей, які розгляда-
ються спеціально створеним для цього Комітетом експертів. Члени
останнього призначаються Комітетом Міністрів із списку кандидатів, які
висуваються державами. Відповідно до п. 4 ст. 16 Європейської хартії
регіональних мов та мов меншин Комітет експертів складає доповідь
Комітету Міністрів, яка «містить, зокрема, пропозиції стосовно підго-
товки Комітетом Міністрів необхідних рекомендацій одній або декільком
Сторонам» [7].
Україна ратифікувала вищезазначену Хартію у 2003 р., а у 2006 р. вона
набула чинності для нашої держави. У липні 2010 р. на підставі доповіді,
наданої національною владою, Комітет Міністрів ухвалив першу рекомен-
дацію стосовно ситуації в Україні, яка складалася з семи пунктів. Рекомен-
дація, серед іншого, закликала розробити в тісній взаємодії з представни-
250
ками мов меншин структуровану освітню політику з питань регіональних
мов або мов меншин та забезпечити носіям мов меншин право здобувати
освіту своїми мовами. Увагу також було звернено на необхідність вжиття
заходів для захисту та сприяння розвитку караїмської та кримчакської мов,
які знаходяться під загрозою зникнення [8].
У 2012 р. Комітет експертів підготував другу доповідь стосовно
України. У ній, зокрема, надавалися висновки щодо того, яких саме за-
ходів вживає Україна для виконання рекомендації Комітету Міністрів по
кожному її пункту. Було зазначено, що Україна досі не розробила комп-
лексної освітньої політику для кожної з мов національних меншин.
Більш-менш задовільною було визнано ситуацію з угорською, румун-
ською та російською мовами. Вказувалося на те, що люди, які ними
розмовляють, можуть отримувати освіту рідною мовою [9]. На основі
цієї доповіді Комітетом Міністрів було ухвалено другу рекомендацію
нашій державі. Вона закликала в першочерговому порядку прийняти для
кожної мови структурований підхід щодо імплементації зобов’язань по
Хартії, співпрацюючи при цьому з людьми, які розмовляють цими мова-
ми [10].
Таким чином, рекомендації, які ухвалюються Комітетом Міністрів
стосовно виконання державами положень Європейської хартії регіональ-
них мов або мов меншин, містять стисле узагальнення основних поло-
жень доповідей Комітету експертів. Вони, зазвичай, складаються з 5–7
пунктів, на які Комітет Міністрів звертає особливу увагу держави-учас-
ниці Хартії.
Зовсім інша ситуація склалася з моніторингом виконання Рамкової
конвенції про захист національних меншин. Відповідно до ст. 24–26 цієї
Конвенції [11] та Резолюції Комітету Міністрів (97)10 [12] моніторинг
виконання положень Рамкової конвенції здійснюється Комітетом Міні-
стрів, якому допомагає Консультативний комітет. Члени останнього
призначаються Комітетом Міністрів з числа незалежних експертів, по-
даних державами. Кожна Сторона Рамкової конвенції надає на періодич-
ній основі доповіді з повною інформацією про законодавчі та інші за-
ходи, вжиті на виконання цього міжнародного договору. На основі цих
доповідей Консультативний комітет готує висновок по кожній країні та
передає його Комітету Міністрів, який розглядає його на своєму засідан-
ні. Отримавши такий висновок, Комітет Міністрів ухвалює резолюцію,
у якій висловлює остаточні висновки та рекомендації щодо виконання
Рамкової конвенції відповідною державою.
251
 Процес моніторингу, який здійснюється Комітетом Міністрів відпо-
відно до цього договору, доцільно буде простежити на прикладі України.
Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію про захист на-
ціональних меншин у 1997 р., а через рік вона набула чинності для нашої
держави. Перша доповідь стосовно імплементації положень Рамкової
конвенції була передана українським урядом у 1999 р. У грудні 2001 р.
відбувся візит делегації Консультативного комітету до України, резуль-
татом якого стало ухвалення у березні 2002 р. висновку щодо ситуації
в країні. На підставі цього висновку та письмових коментарів уряду
України Комітетом Міністрів було прийнято першу резолюцію
ResCMN(2003)5 щодо України. У цілому Комітет Міністрів позитивно
оцінив зусилля нашої держави на шляху виконання зобов’язань по Рам-
ковій конвенції. Однак він звернув увагу на те, що імплементація Рам-
кової конвенції повинна бути покращена відносно кримських татар та
інших раніше депортованих народів, зокрема, з точки зору їх участі
в культурному, соціальному та економічному житті та у веденні держав-
них справ. Разом із цим Комітет Міністрів підкреслив, що останнім часом
розпочато ряд ініціатив щодо вирішення їхніх проблем і деякі поліпшен-
ня були досягнуті в цьому відношенні [13].
Другу резолюцію стосовно імплементації положень Рамкової конвен-
ції Україною було прийнято у 2011 р. на підставі висновку Консультатив-
ного комітету від 30 травня 2008 р. У ній Комітет Міністрів виділив по-
зитивні моменти та ті, що викликають занепокоєння. У той же час він
закликав у першочерговому порядку вдосконалити законодавчу систему,
яка стосується питань національних меншин, зокрема у галузі освіти та
засобів масової інформації для приведення її у відповідність до норм між-
народного права. Були детально розписані заходи, яких має вжити Україна
для покращення подальшої імплементації Рамкової конвенції [14].
У 2013 р. Комітет Міністрів прийняв третю резолюцію щодо України.
Аналіз її положень показує, що структурно вона була схожа на попередні,
але цього разу Комітет Міністрів окремо виділив питання, які потребують
негайного вирішення. Серед них:
– прийняття в тісній співпраці з представниками національних мен-
шин усіх необхідних кроків для розвитку всеохоплюючої та послідовної
законодавчої бази, що стосується захисту національних меншин та від-
новлення прав депортованих осіб, у тому числі доступу до землі;
– проведення всеосяжних і цілеспрямованих заходів зі сприяння
повній та реальній рівності осіб, які належать до вразливих меншин,
252
таких як роми та кримські татари, зокрема, щодо доступу до освіти та
житла;
– відновлення діяльності спеціалізованого державного органу з до-
статніми фінансовими і людськими ресурсами для координації всіх пи-
тань, що стосуються захисту осіб, які належать до національних меншин
(до 2010 р. це був Державний комітет у справах національностей та ре-
лігій) [15].
Проаналізувавши моніторинг, який здійснюється Комітетом Міністрів
відповідно до вищенаведених конвенцій, можна казати про те, що він
має правовий характер. Такий висновок можна зробити на підставі по-
ложень самих конвенцій, які прямо або опосередковано вказують на
відповідні наглядові повноваження Комітету Міністрів, тобто на наяв-
ність правового механізму їх дотримання. Оскільки рекомендації та ре-
золюції останнього розробляються на підставі доповідей комітетів, які
складаються з незалежних експертів, це дає змогу стверджувати про
наявність саме правового аспекту в моніторингу виконання зобов’язань
державами-членами Ради Європи. У той же час, зважаючи на політичну
природу самого Комітету Міністрів, не можна повністю відхиляти при-
сутність політичного аспекту у процесі моніторингу. Але відсоток такої
присутності дуже незначний.
Рада Європи та її держави-члени повинні уважно стежити за тим,
щоб політичний моніторинг, який здійснюється Комітетом Міністрів та
Парламентською Асамблеєю, не втручався у правовий моніторинг. Остан-
ній здебільшого здійсняється Комітетом Міністрів на основі положень
Європейської конвенції з прав людини, яка у ст. 46 прямо передбачає
повноваження Комітету Міністрів по нагляду за виконанням рішень
Європейського суду з прав людини. Оскільки такий моніторинг є части-
ною контрольного механізму Конвенції, яка має найбільший авторитет
на теренах Європи і для забезпечення якої створено спеціальний Суд,
його можна вважати найбільш дієвим у порівнянні з іншими конвенція-
ми Ради Європи.
У той же час, дослідивши механізми контролю за виконанням інших
міжнародних договорів цієї організації можна казати про те, що створен-
ня судової установи для нагляду за дотриманням договірних положень
є не обов’язковим. У межах Ради Європи, як ми бачимо, достатньо
успішно функціонують контрольні механізми, які створені та діють під
керівництвом головного органу організації. І хоча вони не мають такого
вагомого значення як Європейський суд з прав людини, проте їх діяль-
253
ність налічує вже не один десяток років. А це, у свою чергу, вказує на
злагоджений процес взаємодії між наглядовими органами та державами
щодо виконання договірних зобов’язань.
Таким чином, у рамках Ради Європи діє не лише механізм нагляду
за виконанням державами положень Європейської конвенції з прав лю-
дини, але й багато інших контрольних механізмів, створення яких перед-
бачено відповідними договорами. Однак вони не мають судового харак-
теру. Деякі з них можуть навіть не бути передбаченими в договорах,
тобто комітети можуть створюватися не відповідно до норм певної
конвенції, а згідно зі ст.17 Статуту Ради Європи.

Література:
1. Трагнюк О. Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід
європейських міжнародних судових органів: автореф. дис. … канд. юрид.
нук: 12.00.11 / О. Я. Трагнюк. – Х., 2003. – 20 с.
2. Stivachtis Y., Habegger М. The Council of Europe: The Institutional Limits
of Contemporary European International Society? / Yannis A. Stivachtis, Mike
Habegger // Journal of European Integration. – March 2011. – Vol.33. – No.2. –
P.159–177.
3. СМ/Monitor (2007)1, Future arrangements for Committee of Ministers’
thematic monitoring (Adopted at 999th(Monitoring) meeting of the Ministries’
Deputies on 19 June 2007) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://
wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1154221&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3
&BackColorIntranet=EDB021&BackColorLogged=F5D383
4. Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 р. [Електрон. ре-
сурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_300.
5. Resolution CM/ResChS(2014)11, Pensioners’ Union of the Agricultural
Bank of Greece (ATE) v. Greece, Complaint No. 80/2012 (Adopted by the
Committee of Ministers on 2 July 2014 at the 1204th meeting of the Ministers’
Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ ViewDoc.
jsp?id=2213155&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=
EDB021&BackColorLogged=F5D383.
6. Resolution CM/ResChS(2013)17, Collective Complaint No. 74/2011
Fellesforbundet for Sjøfolk (FFFS) v. Norway (Adopted by the Committee of
Ministers on 16 October 2013 at the 1181st meeting of the Ministers’
Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.
jsp?id= 2115127&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=
EDB021&BackColorLogged=F5D383.
254
 7. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 5 листопа-
да 1992 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/
laws/show/994_014.
8. Recommendation CM/RecChL(2010)6 of the Committee of Ministers on
the application of the European Charter for Regional or Minority Languages by
Ukraine (Adopted by the Committee of Ministers on 7 July 2010 at the 1090th
meeting of the Ministers’ Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:
https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1650017&Site=CM&BackColorInternet=C
3C3C3&BackColorIntranet=EDB021&BackColorLogged=F5D383.
9. CM (2013) 129, European Charter for Regional or Minority Languages – d.
Second report of the Committee of Experts in respect of Ukraine (Adopted at 1182
Meeting, 24 October 2013) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:https://
wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?Ref=CM(2013)129&Language=lanEnglish&Ver=orig
inal&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=EDB021&B
ackColorLogged=F5D383.
10. Recommendation CM/RecChL (2014)1 of the Committee of Ministers
on the application of the European Charter for Regional or Minority Languages
by Ukraine (Adopted by the Committee of Ministers on 15 January 2014 at the
1188th meeting of the Ministers’ Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим до-
ступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=2149139&Site=CM&BackColorInte
rnet=C3C3C3&BackColorIntranet=EDB021&BackColorLogged=F5D383.
11. Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1 лютого
1995 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/
show/995_055.
12. Resolution (97)10, Rules adopted by the Committee of Ministers on the
Monitoring Arrangements under Articles 24 to 26 of the Framework Convention
for the Protection of National Minorities (Adopted by the Committee of Ministers
on 17 September 1997, at the 601st meeting of the Ministers’ Deputies) [Елек-
трон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc. jsp?id=587887
&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=EDB021&Back
ColorLogged=F5D383.
13. Resolution ResCMN(2003)5 on the implementation of the Framework
Convention for the Protection of National Minorities by Ukraine (Adopted by the
Committee of Ministers on 5 February 2003 at the 826th meeting of the Ministers’
Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ ViewDoc.
jsp?id=5645&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=ED
B021&BackColorLogged=F5D383.
255
 14. Resolution CM/ResCMN(2011)8 on the implementation of the Framework
Convention for the Protection of National Minorities by Ukraine (Adopted by the
Committee of Ministers on 30 March 2011 at the 1110th meeting of the Ministers’
Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.
jsp?id=1769033&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=
EDB021&BackColorLogged=F5D383.
15. Resolution CM/ResCMN(2013)8 on the implementation of the Framework
Convention for the Protection of National Minorities by Ukraine (Adopted by the
Committee of Ministers on 18 December 2013 at the 1187bis meeting of the
Ministers’ Deputies) [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/
ViewDoc.jsp?id=2143699&Site=CM&BackColorInternet=C3C3C3&BackColo
rIntranet=EDB021&BackColorLogged=F5D383#P79_13700.

V. Isakova1

THE EUROPEAN COURT OF JUSTICE AND ITS

INCONSISTENT APPROACH TO THE DOCTRINE
OF DIRECT EFFECT

The issue pertaining to the circumstances under which individuals may

seek enforcement of EU directives has proven to be one of the most contro-
versial areas of EU law [17, p. 328]. This is primarily due to the Court of
Justice’s approach to and application of the principles surrounding this
practice. This article will critically consider the development and current
application of the doctrine of direct effect in a bid to determine whether
there is any justification for the Court’s approach to the matter. It will ulti-
mately be argued that there is no apparent justification for the Court’s in-
consistent and arbitrary application of the doctrine and that this therefore
undermines the underlying purpose of the doctrine: to protect individuals
from Community law violations.
There is no express statement in the EC Treaty that Community law
should be given direct effect. However, it has long been recognised since
the landmark decision of Van Gen den Loos that the terminology of the
Treaty is capable of granting individuals rights which must be protected by
national courts [18, p. 12]. This principle was then expanded in Grad so that
1
Ph.D., Teaching assistant at International Law department Yaroslav Mudryi National
Law University
256
it could be applied to types of EU law that are not directly applicable – most
prominently directives. This was confirmed in Van Duyn in which it was
held that directives could be directly applied because otherwise their under-
lying purpose ’would be weakened if individuals were prevented from tak-
ing…[them]…into consideration as an element of Community law’ [23, p.
12]. This approach appears to be based on the need to ensure the effective-
ness of EU law and the principle that private individuals have an important
role in facilitating legal order within the Community [11, p. 1055; 1, p. 513].
Despite the importance that was attached to direct effect in Van Duyn, the
circumstances under which it is available have been limited to vertical direct
effect and cases in which a directive is sufficiently clear, precise and uncon-
ditional [13, p. 94].
In Marshall it was emphasised that although directives could have verti-
cal direct effect, they could not have horizontal direct effect [7, p. 34]. The
Court held that an NHS retirement policy violated Directive 76/207 and, in
interpreting Article 288 TFEU, stressed that ’the binding nature of a directive,
which constitutes the basis for the possibility of relying on the directive before
a national court, exists only in relation to each member State to which it is
addressed’ and it could therefore not be relied upon by individuals [27, p. 48].
Due to the principle that duties presuppose rights, individuals cannot be
granted rights under directives if they do not impose duties upon them because
holding private parties responsible for state failures to implement directives
is potentially unfair [8, p. 867]. Yet the formalist rationales that emerge in
Marshall are unpersuasive, particularly if they are compared to the Court’s
purposive approach in Defrenne. The Court in Defrenne held that direct effect
extends to include the actions of private parties (in this case a private com-
pany) despite the fact that the provision concerned was only addressed to
member states [12, pp. 201–202]. Thus emerges the inconsistent nature of this
decision and the Court’s interpretation of Article 288 TFEU which only con-
cerns member states [5, p. 861]. Article 288 moreover does not stipulate that
directives are exclusively binding upon member states; it simply states that
directives bind the member states to which it is addressed [4, p. 351]. Despite
the clear problems that arise from this decision the Court has confirmed its
continued relevance and stipulated in Faccini Dori that directives cannot have
horizontal direct effect.
This brief glance at the Court’s application of direct effect illustrates that
its approach is indeed inconsistent and difficult to understand with any degree
of clarity [11, p. 1050]. Perhaps most importantly, preventing directives from
257
having horizontal direct effect allows discrimination to manifest between the
private and public sectors [15, p. 401]. Article 288 TFEU does not expressly
define ’state’ and although it is traditionally limited to judicial, legislative and
executive institutions, the CJEU has clearly adopted both expansive and re-
strictive approaches in case law. The Court in Foster v British Gas for ex-
ample adopted an expansive approach to the application of directives, sug-
gesting that the concept of public entity is sufficiently expansive to include
a variety of institutions that are under some form or other of state control [28,
p. 18]. The Court therefore extended the protection available to individuals.
This does not however mean that the problematic distinction between private
and public bodies has been eliminated [19, p. 118]. The Court’s approach
following Foster has been irregular at best. In Doughty v Rolls Royce for
example Rolls Royce was not defined as a public body because it was not
deemed to provide a public service despite the fact that the majority of the
company was state-owned.
Perhaps most prominently, decisions such as Marshall may be criticised
on the grounds that they result in arbitrary differences in the protection that
is given to individuals whose rights have been violated by a public author-
ity and a private individual [10, p. 587]. Such arbitrary inequality is illus-
trated in Duke v Reliance in which the facts of the case were similar to that
of Marshall although the directive could not be relied on because the claim-
ant’s employer was a private body. The Court recognised that such a problem
could develop although it dismissed this issue on the grounds that ’such
a distinction may be easily avoided if the Member State concerned has cor-
rectly implemented the directive in national law’ [27, p. 51]. The Court
however appears to mistakenly presume that directives may only be inten-
tionally rather than mistakenly implemented incorrectly [6, p. 88]. This
essentially means that individuals residing in states that have not fully imple-
mented directives will be unevenly protected. Additionally, due to the fact
that directives are a core mechanism for the imposition of responsibilities
relating to welfare, directives geared towards the specific aim of welfare and
social policy are undermined by the Court’s approach. Hindering the right
of individuals to challenge private parties clearly dilutes the fulfilment of
the Community’s objectives [10, p. 589].
It has been argued that giving directives horizontal direct effect would
result in legal uncertainty because it blurs the distinction between direc-
tives and regulations [16, p. 250]. This was however dismissed in Vaneet-
258
veld on the grounds that member states still control the way that directives
are implemented [31, p. 25]. The Court in Francovich sought to ease its
previously harsh and inconsistent approach. Thus was created the doctrine
of state liability which stipulates that member states must compensate
individuals for any losses that result from the state’s failure to fully or
properly implement a directive [2, p. 441]. When individuals cannot rely
on the horizontal application of a particular directive they may therefore
seek damages from the state [9, p. 862]. Yet once again the Court has re-
stricted the availability of this remedy by imposing certain criteria; it is
therefore not a remedy that is available to all individuals who are unable
to enforce their directive rights.
The Court’s inconsistent approach to the doctrine of direct effect becomes
all the more perplexing when one considers its willingness to directly apply
directives between private parties. In such cases the existence of a discrep-
ancy between national law and a directive are typically settled in favour of
the directive, regardless of whether the claim is vertical or horizontal [4, p.
6]. This was the approach adopted in Bellone v Yokohama for example, in
which the Court upheld an individual’s claim that a national law was in breach
of Directive 86/653 because it rejected the validity of her agency contract.
The Court however reasoned that the decision sought to coordinate member
state laws rather than to interfere in the legal relationship between private
parties [10, p. 589].
Bellone may however be contrasted to CIA Security in which the Court
allowed a directive to be enforced in a dispute between private parties. This
decision – as well as Bellone – suggests that directives may only be directly
enforced between private parties if they concern the core goal(s) of the par-
ticular directive [1, p. 513]. This approach is indeed arbitrary at best and de-
pends ultimately on the Court’s interpretation of any particular directive’s core
goals. This situation has been rendered all the more complicated following
Mangold in which the Court allowed a claimant to rely on a directive despite
the fact that the dispute was horizontal and that the deadline for the directive’s
implementation had not yet expired. The Court arguably expanded the hori-
zontal effect of directives much too broadly, which is clearly an approach that
is at odds with previous case law [3, p. 337]. Mangold also essentially means
that private parties will need to consider ’the abstract and unwritten general
principles of EU law in order to see if the national provisions are compatible
with them’ [14, p. 444].
259
 It is therefore evident that the Court has indeed undermined the doctrine
of direct effect due to its inconsistent and unpredictable decisions on the mat-
ter. There is consequently uncertainty as to when directives may be horizon-
tally relied upon. The body of case law on the matter is incoherent, allowing
and then disallowing direct effect in horizontal disputes. Reform is clearly
necessary in order to clarify the circumstances in which directives may be
enforced against private parties. Until such reform takes place, the doctrine
of direct effect will continue to be undermined by the inconsistent and am-
biguous approach of the Court.

Bibliography
1. Lenz, M, DS Tynes & L Young, ’Horizontal what? Back to basics’,
European Law Review, vol. 25, no. 509, 2000, pp. 509–513.
2. Chalmers, D & G Davies, European Union Law: Text and Materials, 3rd
edn, Cambridge University Press, Cambridge, 2014.
3. Schiek, D., ’The ECJ decision in Mangold: A further twist on effects of
directives and constitutional relevance of community equality legislation’,
Industrial law journal, vol. 35, no. 3, 2006, pp. 329–341.
4. Craig, P., ’The legal effect of directives: Policy, rules and exceptions’,
European Law Review, vol. 34, no. 3, 2009, pp. 349–377.
5. Craig, P & G de Burca, EU Law: text, Cases, and Materials, 5th edn, OUP,
New York, 2011.
6. Dashwood, A., ’From Van Duyn to Mangold via Marshall: Reducing Direct
Effect to Absurdity?’, Cambridge YB Eur. Legal Studies, vol. 9, no. 81, 2006, pp.
81–102.
7. Williamson, EM., ’The Horizontal Direct Effect of Directive-Time for
a Change in Direction’, King’s Student L. Review, vol. 3, no. 29, 2011, pp. 29–57.
8. Coppel, J., ’Rights, Duties and the End of Marshall’, Modern Law Review,
vol. 57, no. 6, 1994, pp. 859–879.
9. Hanlon, J., European Community Law, 2nd edn, Sweet & Maxwell, London,
2000.
10. Dougan, M., ’The «Disguised» Vertical Direct Effect of Directives?’,
Cambridge Law Journal, vol. 59, no. 3, 2000, pp. 586–612.
11. Prechal, S., ’Does direct effect still matter?’, Common Market Law
Review, vol. 37, no. 5, 2000, pp. 1047–1069.
12. Krenn, C., ’A missing piece in the horizontal effect «jigsaw»: Horizontal
direct effect and the free movement of goods’, Common Market Law Review,
vol. 49, no. 1, 2012, pp. 177–215.
260
 13. Weatherhill, S., Cases and Materials on EU Law, 11th edn, OUP, Oxford,
2014.
14. Papadopoulos, T., ’Criticizing the Horizontal Direct Effect of the EU
General Principle of Equality’, European Human Rights Law Review, vol. 4, no.
437, 2011, pp. 437–447.
15. Von Bogdandy, A., ’Pluralism, direct effect, and the ultimate say: On the
relationship between international and domestic constitutional law’, International
Journal of Constitutional Law, vol. 6, nos. 3–4, 2008, pp. 397–413.
16. Skouris, V., ’Effet Utile Versus Legal Certainty: The Case-law of the
Court of Justice on the Direct Effect of Directives’, European Business Law
Review, vol. 17, no. 2, 2006, pp. 241–255.
17. Tridimas, T., ’Black, white, and shades of grey: Horizontality of directives
revisited’, Yearbook of European Law, vol. 21, no. 1, 2001, pp. 327–354.
18. Vauchez, A., ’The transnational politics of judicialization. Van Gend en
Loos and the making of EU polity’, European Law Journal, vol. 16, no. 1, 2010,
pp. 1–28.
19. Woods, L & P Watson, Steiner & Woods EU Law, 12th edn, OUP, New
York, 2014.
20. Council Directive 76/207/EEC on the equal treatment of men and women
in respect of employment (1976) OFJ 39.
21. Council Directive 2000/78 (2000) OJ L 303/16.
22. Case 9–7 Grad v Finanzamt Traunstien [1970] ECR 825.
23. Case C-9/90 Francovich v Italian Republic [1991] ECR I-05357.
24. Case 26/62 Van Gend en Loos v Nederlandse Administraitie der
Belastigen [1963] ECR 13.
25. Case 41/74 Yvonne van Duyn v Home Office [1975] 2 WLR 760.
26. Case 43/75 Defrenne v Sabena [1976] ECR 455.
27. Case 91/92 Faccini Dori v Recreb Srl [1994] ECR I-3325.
28. Case C-144/04 Mangold v Rudiger Helm [2005] E. C. R. I-09981.
29. Case 152/84 Marshall v Southampton AHA [1986] ECR 723.
30. Case 188/89 Foster v British Gas plc [1990] ECR I-3313.
31. Case C-194/94 CIA Security v Signalson SA [1996] ECR I-02201.
32. Case C-215/97 Bellone v Yokohoma [1998] ECR I-02191.
33. Case C-316/93 Vaneetveld v Le Foyer SA [1994] ECR. I-00763.
34. Doughty v Rolls Royce [1992] 1 CMLR 1045.
35. Duke v Reliance [1988] 2 WLR 359.
261
 І. І. Маринів1

ДІЯЛЬНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТРИБУНАЛУ

РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА В ОЦІНЦІ ВІДПОВІДНОСТІ
ЗАКОНОДАВСТВА ПОЛЬЩІ ACQUIS
COMMUNAUTAIRE ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Аналіз теорії і практики європейських інтеграційних процесів має

важливе значення для України, яка оголосила європейський вектор зо-
внішньої політики в якості головного. Слід зазначити, що зі вступом до
Європейського Союзу (далі ЄС) перед державами постають досить
складні питання. Зокрема, наприклад, чи повинен Основний Закон дер-
жави змінюватись щоразу як відбуваються зміни у ЄС; як співвідносить-
ся національне право держави з європейським правом; яка роль консти-
туційного суду в процесі імплементації норм права ЄС; та яка доля актів
ЄС, які суперечать положенням Основного Закону держави.
У цьому контексті практика Республіки Польща є корисною для
України, як з огляду на спільну історичну спадщину українського та
польського народів, близькість географічних кордонів та стратегічний
рівень відносин, – так і з огляду на те, що Польща і Україна мають схожі
правові системи органів державної влади і управління. Тому вивчення
досвіду країни, що нещодавно долучилась до ЄС2, особливо у сфері
імплементації норм права ЄС у національний правопорядок не втрачає
актуальності. За 11 років членства в Європейському Союзі, Республіка
Польща визначилась з можливістю здійснення контролю права ЄС Кон-
ституційним Трибуналом, який, діючи у проєвропейський спосіб, та
використавши усю свою владу, розробив чіткі позиції щодо низки прин-
ципово важливих питань в аспекті співвідношення національного та
європейського правопорядків.
Після вступу до Європейського Союзу Конституція Республіки Поль-
ща закріпила низку нових положень, які, з одного боку, відображають
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Націо-
нального юридичного університету імені Ярослава Мудрого
2
1 травня 2004 року Польща стала повноправним членом Європейського Со-
юзу. З дня подачі заявки на вступ і до набуття членства в Європейському Союзі
Польська держава пройшла десять років. В порівнянні з іншими постсоціалістични-
ми країнами, РП знаходилась в найбільш важкому економічному стані і тим не менш
продемонструвала наполегливість, бажання бути країною з високими європейськими,
демократичними, правовими стандартами, країною яка готова та здатна динамічно
розвиватись.
262
роль наднаціональної організації в життєдіяльності польської держави,
а з іншого – призводять до поодиноких випадків «плутанини». Так Кон-
ституція проголошується найвищим законом Республіки Польща (ст. 8
ч. 1 Конституції РП). Республіка Польща дотримується зобов’язуючих її
норм міжнародного права (ст. 9 Конституції РП). Республіка Польща
може на підставі міжнародної угоди надати міжнародній організації чи
міжнародному органові компетенцію органів державної влади в окремих
справах (ст. 90 ч. 1 Конституції РП). Міжнародний договір, ратифікований
за попередньою згодою, вираженою в окремому законі, має прерогативу
перед законом якщо даний закон не узгоджується з договором (ст. 91 ч. 2
Конституції РП). Якщо це випливає із ратифікованого Республікою
Польща договору про створення міжнародної організації, то прийняті
нею (організацією) норми застосовуються безпосередньо і мають пре-
рогативу перед законами у випадку колізії між ними (ст. 91 ч. 3 Консти-
туції РП). На відміну від Конституції України, яка визначає, що укладен-
ня міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе
лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9 ч. 2
Конституції України), Конституція Республіки Польща попри існування
окремого Розділу Джерела права (Розділ ІІІ) не вирішує питання про
наслідки невідповідності Конституції міжнародних договорів, а також
наслідки невідповідності Основному Закону актів Європейського Союзу.
У цьому контексті виявляється цікавим розв’язання колізії права ЄС
(первинного та вторинного) 1 з положеннями Конституції держави-члена.
Як відомо право ЄС має верховенство і пряму дію стосовно національ-
ного права [1, с. 588–600].
Звертаючись до досвіду Республіки Польща слід зазначити, що пер-
шою проблемою на шляху до визначення меж верховенства права ЄС
було вказане нами питання можливості здійснення Конституційним
1
Що стосується визначення «первинне право» ЄС, слід зазначити, що воно
охоплює акти, укладені на самітах Європейської Ради, які потребують ратифікації
державами членами. Йдеться про установчі договори ЄС (а саме Договір про ЄС та
Договір про функціонування ЄС); договори, що вносять зміни до них; Хартія ЄС про
основоположні права 2007 року; акти про вступ. В свою чергу «вторинне право»
ЄС» – це акти прийняті інститутами ЄС (регламенти, директиви, рішення, висновки,
рекомендації тощо) на підставі первинного права, і, відповідно, повинні їм відповіда-
ти. Хоча даний поділ часто критикується дослідниками та визнається умовним, про
що детально йдеться у одній із праць професора І. В. Яковюка [3, с. 214], звернення
до нього є доцільним з огляду на використання понять первинне та вторинне право
як Конституційним Трибуналом Республіки Польща так і польськими правниками.
263
Трибуналом оцінки відповідності національного законодавства – acquis
coomunautaire ЄС.
Тривалий час, польські вчені, зазначали, що акти, прийняті в межах
Європейського Союзу, не можуть перевірятись Конституційним Трибу-
налом [2, с. 85], оскільки згідно статті 188 Конституції Республіки Поль-
ща Конституційний Трибунал приймає рішення у справах:
1) про відповідність законів і міжнародних договорів Конституції,
2) про відповідність законів ратифікованим міжнародним договорам,
ратифікація яких вимагає попередньої згоди, вираженої в законі,
3) про відповідність правових приписів, виданих центральними
державними органами, Конституції, ратифікованим міжнародним дого-
ворам і законам,
4) про відповідність Конституції цілей чи діяльності політичних
партій,
5) про конституційну скаргу, про яку йдеться у ч. 1 ст. 79
Дійсно, після вступу в інтеграційне об’єднання до Конституції Рес-
публіки Польща не були внесені зміни з приводу нового об’єкта, консти-
туційного контролю, а саме союзного законодавства. Більш того, в ЄС
сформувався принцип, згідно з яким колізії між загальноєвропейським
законодавством та внутрішньо національним законодавством вирішують
суди загальної юрисдикції або адміністративні суди, а не органи консти-
туційної юрисдикції [2, с. 86]. Зі вступом Республіки Польща до ЄС,
Конституційний Трибунал, вирішуючи питання конституційності Маа-
стрихтського Договору 1993р., вказав, що не уповноважений здійснюва-
ти оцінку первинного права ЄС, однак вирішення питання про консти-
туційність цього Договору є можливим на підставі ч. 1 ст. 188 Консти-
туції, як Договору, що ратифікований Президентом Республіки Польща.
Такого роду міжнародні договори Трибунал має право перевіряти [4,
с. 36–37]. Так, Конституційний Трибунал Республіки Польща, здійсню-
ючи тлумачення, уже неодноразово наділяв себе повноваженнями, які
чітко не прописані в Конституції, однак об’єктивно та органічно випли-
вають з неї (домислювані повноваження).
Окрім визначення можливості здійснення контролю права ЄС спеці-
алізованим органом конституційної юрисдикції, важливим також є пи-
тання щодо вирішення колізії первинного права ЄС з положеннями
Основного Закону. Слід зазначити, що у 60‑х роках Суд Правосуддя
Європейського Співтовариства (зараз Суд ЄС) у своїх рішеннях зазначав,
що перевага первинного права у відношенні до права держав-членів має
264
абсолютний характер. У мотивувальній частині свого рішенні (Costa v.
ENEL) від 1964 року Суд ЄС вказав, що оскільки всі держави члени від-
мовилися від компетенції на користь Союзу, вони не можуть змінювати
при імплементації зміст норм права ЄС. Воно повинно діяти самостійно,
а держави члени лише можуть ухвалювати акти засновані на ньому.
Звідси випливає, що право ЄС характеризується важливою ознакою –
верховенством [1, с. 588–600].
Однак Конституційний Трибунал зайняв дещо іншу позицію. Так
11 травня 2005 року за зверненням групи депутатів Сейму Трибунал ви-
рішив питання про відповідність Конституції Договору про приєднання,
підписаного 16 квітня 2003 року. Зокрема було зазначено, що Договір
про приєднання не порушує вказаних заявниками положень Конституції
Республіки Польща. Трибунал вказав, що приєднання Польщі до ЄС не
підриває статус Конституції, як вищого закону країни (ст.8 ч. 1 Консти-
туції), та пояснив, що прерогатива міжнародних договорів та актів ЄС
перед законами (ст. 91. ч. 3 Конституції) в жодному випадку не означає
їх прерогативу над Конституцією польської держави. Також у своєму
рішенні Трибунал зазначив, що зі вступом країни до Європейського Со-
юзу Польща має справу з двома автономними правопорядками, а саме –
з польським та союзним. Це не виключає їх взаємодію, однак у випадку
суперечностей необхідно або внести зміни до Конституції, або виробити
зміни в Співтоваристві, або – в кінцевому підсумку вийти з Європейсько-
го Співтовариства [4, с. 43].
У 2010 році Конституційний Трибунал прийняв рішення про відпо-
відність Конституції Лісабонського договору [6, с. 295–346]. У своєму
рішенні Трибунал зазначив, що Конституція Республіки Польща є най-
вищим законом в державі по відношенню до всіх міжнародних договорів.
Прийняття Лісабонського договору не вплине на принцип верховенства
Основного Закону. Лісабонський договір, як первинне право ЄС є між-
народним договором, який як і будь-який інший міжнародний договір
може бути ратифікований за згодою вираженою в законі чи на референ-
думі, у зв’язку з чим є об’єктом контролю конституційності Трибуналом.
Тож, слід зазначити, що Республіка Польща у специфічний спосіб
визнала верховенство права ЄС стосовно конституційних норм. Позиці-
єю спеціалізованого органу конституційної юрисдикції стало підтвер-
дження примату Конституції польської держави із вказівкою на можли-
вість внесення змін до неї. Водночас Республіка Польща в кожному
конкретному випадку, сама вирішує питання чи бажає вона підлаштову-
265
ватись під зміни, які встановленні в первинному праві ЄС. Якщо ж такі
зміни, на думку Конституційного Трибуналу є недопустимими – країна
або відмовляється від ратифікації договору або приймає рішення про
вихід з Євросоюзу. Від так, Конституційний Трибунал зумів зберегти
виняткове верховенство національної Конституції без відкритого запере-
чення верховенства права ЄС.
Подібної точки зору дотримуються більшість конституційних судів
європейських країн. Так у 2009 році Федеральний Конституційний Суд
Німеччини визнав за собою право здійснювати оцінку відповідності по-
ложень Лісабонського Договору – положенням Конституції ФРН та за-
значив, що даний Договір не може бути підставою для прийняття орга-
нами ЄС рішення про перетворення Союзу в федеральну державу. Якщо
положення Конституції суперечать первинному праву ЄС існує два ва-
ріанти вирішення вказаної ситуації: 1) у першому випадку з огляду на
примат Конституції – держава відмовляється ратифікувати договір, який
є первинним правом ЄС та припиняє процес ратифікації; 2) у другому
випадку держава вносить зміни до Конституції до набуття чинності до-
говору, який становить первинне право ЄС [5, с. 45].
Щодо можливості дослідження вторинного права ЄС Конституцій-
ним Трибуналом, слід зазначити, що 17 грудня 2009 року Трибунал при-
йняв рішення (Sygn. U 6/08) в якому зазначив, що не вправі вирішувати
питання відповідність актів, прийнятих інституціями ЄС, положенням
Конституції [7, с. 9]. До того ж Суд ЄС завжди виступав проти практики
контролю вторинного права ЄС конституційними судами, аргументуючи
це порушенням примату права ЄС. Тільки деякі Конституційні Суди
держав членів, зокрема Федеративної Республіки Німеччини та Королів-
ства Іспанії здійснювали такий контроль [5, с. 42–43].
Однак 16 листопада 2011 Конституційний Трибунал Республіки
Польща прийняв «революційне» рішення для даної країни [8], яке від-
крило шлях для контролю вторинного права Європейського Союзу, однак
із певними застереженнями.
По-перше до Конституційного Трибуналу було подано звернення
в рамках конституційної скарги на предмет конституційності Регламен-
ту Європейської Ради, яка на думку скаржника порушувала його консти-
туційні права. Згідно ч. 1 ст. 79 Конституції Республіки Польща кожен,
чиї конституційні свободи чи права були порушені, має право на засадах,
визначених законом, подати скаргу до Конституційного Трибуналу
у справі щодо відповідності Конституції закону чи іншого нормативного
266
акту, на підставі якого суд чи орган публічної адміністрації прийняв
остаточне рішення у справі про його свободи, права чи обов’язки, визна-
ченні Конституцією.
Попри вказівку у 2009 році Конституційним Трибуналом щодо не-
можливості дослідження воринного права ЄС, в цьому рішенні, спеціа-
лізований орган конституційної юрисдикції визнав за собою право до-
сліджувати вторинне право ЄС у тому випадку, якщо дослідження здій-
снюється за процедурою конституційної скарги, а не на підставі
абстрактного контролю норм згідно ч. 1–4 ст.188 Конституції. Трибунал
також зазначив, що під поняття «інші нормативні акти», про які йдеться
в ст. 79, підпадають акти, прийняті інститутами ЄС. З приводу Регламен-
ту, як акту який був об’єктом контролю у даній справі, Трибунал вказав,
що так як у ст. 79 йдеться про «акти, на підставі яких суд чи орган пу-
блічної адміністрації прийняв остаточне рішення» – також можна вести
мову про можливість його дослідження, оскільки Регламент є тим актом
ЄС який не потребує імплементації та має пряме застосування.
У вказаному рішенні Конституційний Трибунал також зазначив, що
Суд ЄС та Конституційний Трибунал не повинні бути конкуруючими
органами. Можливість досліджувати відповідність вторинного права ЄС
Конституції – доводить принцип відкритої співпраці (ч.3 ст. 4 Договору
про ЄС).
Важливим моментом стала позиція Конституційного Трибуналу щодо
наслідків прийняття рішення про невідповідність Конституції положень
вторинного права ЄС. Так, у разі вказаної невідповідності, такий акт не
втрачає чинність (з огляду на неможливість польськими органами влади
позбавляти юридичної сили акти ЄС), а позбавляється можливості за-
стосування його органами державної влади Республіки Польща. Рішен-
ня про невідповідність повинно мати характер ultima ratio («останній
доказ») і слугувати прикладом для аналогічних справ [8, с. 16].
Тож, Конституційний Трибунал розширив практику та доповнив список
країн, в яких спеціалізовані органи конституційного контролю досліджують
акти наднаціонального інтеграційного об’єднання і що не мало важливо –
здійснив тлумачення положень Конституції Республіки Польщі, вказавши,
що вправі здійснювати такий контроль на підставі норм Основного Закону
і за умови що такі акти стосуються прав і свобод людини і громадянина. На
основі аналізу та дослідження вищезгаданих рішень Конституційного Три-
буналу Республіки Польща приходимо до висновку, що плідна, проєвропей-
ська діяльність цього органу призвела до появи в польській державі власно-
267
го та дуже вдалого вектору у питанні співвідношення двох правопорядків,
а саме національного (де встановлений примат Конституції) та європейсько-
го (де встановлено верховенство права ЄС).

Література:
1. Judgment of the Court Flamino Costa v ENEL (case 6/64) of 15 July 1964
/ European Coutr reports. – 1964. – p. 588–600 [Електронний ресурс] //
Eur-lex.europa.eu. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/
TXT/PDF/?uri=CELEX:61964CJ0006&rid=1 (дата звернення: 20.11.2015). –
Заголовок з екрана.
2. Wójtowicz K. Skutki przystąpienia Polski do Unii Europejskiej dla sądów
i Trybunału Konstytucyjnego / K. Wójtowicz // Wejście w życie nowej Konstytucji
RP / red. Z. Witkowski. – Toruń, 1998.
3. Яковюк І. Система джерел права Європейського Союзу: загальна
характеристика / І. Яковюк // Філософія права і загальна теорія права. –
2013. – № 1. – С. 209–220.
4. Wyrok Trybunału Konstytucyjnego z dnia 11 maja 2005 r. (Sygn. akt
K 18/04) [Електронний ресурс] // Orzeczenia Trybunału Konstytucyjnego. –
Р е ж и м д о с т у п у : h t t p : / / o t k . t r y b u n a l . g o v. p l / o r z e c z e n i a / t e k s t y /
otkpdf/2005/K_18_04.pdf (дата звернення: 20.11.2015). – Заголовок з екрана.
5. Banaszak B. Zasada nadrzędności Konstytucji w polskim porzadku
prawnym / B. Banaszak // Zasada pierszeństwa prawa Unii Europejskiey
w praktyce działania organów władzy publiczniej RP; pod. red. M. Jablońskiego
i S. Jarosz – Żukowskiej [Електронний ресурс]. – Wrocław, 2015. – S. 41–55. –
Режим доступу: http://www.bibliotekacyfrowa.pl/Content/64518/Zasada_
pierwszenstwa_prawa_Unii_Europejskiej.pdf (дата звернення: 20.11.2015). –
Заголовок з екрана.
6. Wyrok Trybunału Konstytucyjnego z dnia 24 listopada 2010 r. (Sygn. akt.
K 32/09) // Wybrane orzeczenia Trybunału Konstytucyjnego związane z prawem
Unii Europejskiej (2003–2014). – Warszawa, 2014. – T. L. – 465 s.
7. Postanowienie Trybunału Konstytucyjnego z dnia 17 grudnia 2009 r. (Sygn.
akt U 6/08) [Електронний ресурс] // Orzeczenia Trybunału Konstytucyjnego. –
Р е ж и м д о с т у п у : h t t p : / / o t k . t r y b u n a l . g o v. p l / o r z e c z e n i a / t e k s t y /
otkpdf/2009/U_06p08.pdf (дата звернення: 20.11.2015). – Заголовок з екрана.
8. Wyrok Trybunału Konstytucyjnego z dnia 16 listopada 2011 r. (Sygn. akt
SK 45/09) [Електронний ресурс] // Orzeczenia Trybunału Konstytucyjnego. –
Р е ж и м д о с т у п у : h t t p : / / o t k . t r y b u n a l . g o v. p l / o r z e c z e n i a / t e k s t y /
OTKZU/2011/2011A_09.pdf (дата звернення: 20.11.2015). – Заголовок з екрана.
268
 А. О. Червяцова1

СВОБОДА ДУМКИ В РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО

СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Право на свободу думки є необхідним елементом і передумовою

права на свободу вираження поглядів. За визначенням Європейського
суду з прав людини (далі Європейський суд) право на свободу виражен-
ня поглядів становить суттєве підґрунтя демократичного суспільства,
є основною умовою його прогресу та розвитку кожної окремої особис-
тості [1, 2].
Свобода вираження поглядів має значення для забезпечення, як мі-
німум, чотирьох соціальних цінностей: по‑перше, вона є першочерговим
засобом самовираження особистості; по‑друге, вона необхідна для отри-
мання знань та пошуку правди; по‑третє, гарантує всім членам суспіль-
ства участь у прийнятті рішень, що є особливо важливим у політичній
сфері; нарешті, свобода вираження поглядів дозволяє забезпечити сус-
пільну злагоду, підтримуючи хиткий баланс між здоровою багатоманіт-
ністю поглядів і необхідним консенсусом [3, c. 6–7].
Слід підкреслити, що свобода вираження поглядів має негативний
характер, тобто гарантує від втручання і переслідувань з боку держави.
Крім того, свобода вираження поглядів – це «право проти більшості».
Дійсно, думки, які поділяються більшістю суспільства, не потребують
широких конституційних гарантій, оскільки в силу суспільної підтрим-
ки застраховані від обмежень.
Отже, свобода вираження поглядів є захистом від тиранії більшості.
Джон Стюарт Мілль писав з цього приводу: «Якщо все людство мінус
одиниця було б однієї думки і лише один проти, подавляти думку цього
одного буде не більш справедливим, ніж йому подавляти думку всього
людства…» [4, c. 59].
Відповідно до частини 1 статті 10 Європейської конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод (далі Європейська конвенція) пра-
во на свободу вираження поглядів включає в себе свободу дотримувати-
ся своєї думки, свободу отримувати інформацію та ідеї і, нарешті, сво-
боду поширювати інформацію та ідеї. Ці свободи повинні здійснювати-
1
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного,
муніципального і міжнародного права Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна
269
ся «без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів»,
крім випадків, визначених у частині 2 статті 10 Європейської конвенції.
Отже, свобода дотримуватися своєї думки (свобода думки) є першо-
черговою умовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської
конвенції. Вона наближає статтю 10 до статті 9 Європейської конвенції,
що гарантує право на свободу думки, совісті і релігії. Більше того, сво-
боду думки і свободу дотримуватися своїх переконань доволі важко
розмежувати. Відповідно, скарга, яка стосується першого елементу
свободи вираження поглядів, може також містити посилання на пору-
шення свободи думки за статтею 9 Європейської конвенції [5, с.44].
Повага до свободи думки означає для держави обов’язок забезпечи-
ти рівне ставлення до усіх осіб незалежно від їхніх поглядів і переконань,
а також відмовитися від ідеологічного «обробляння» і тиску [6, с. 10].
Спроба нав’язати позицію, застосовуючи державний примус, – від-
мінна риса тоталітарної держави. Однак, демократичні держави також
іноді вдаються до таких дій. Тенденція нав’язування думки дедалі по-
силюється, враховуючи, що вплив уряду розширюється. Уряд намагаєть-
ся контролювати погляди громадян, застосовуючи як різні маніпуляцій-
ні засоби, так і законодавство. Формування і дотримання певної думки
передує висловлюванню, визначає дію і поведінку. Це – перша стадія
вираження поглядів, таким чином, забезпечення свободи думки є умовою
забезпечення свободи вираження поглядів. В принципі, погляди і пере-
конання як внутрішній стан розуму не можна довести; їх можна проде-
монструвати через висловлювання і дії. Тому будь-яке насильницьке
втручання держави у сферу переконань є небезпечним і суперечить
принципу поваги людської гідності.
Отже, проголошена Європейською конвенцією свобода думки є га-
рантією від примусового розкриття поглядів і переконань, а також не-
гативних наслідків дотримання певних переконань, прихильність до яких
особа демонструє добровільно, або у яких вона підозрюється. Відповід-
но, порушенням цієї свободи може бути: обов’язок підтвердити (спрос-
тувати) певні погляди; обов’язкова демонстрація (розкриття) поглядів;
покарання за дотримання певних поглядів тощо.
На відміну від Верховного Суду США практика Європейського суду
стосовно свободи думки і свободи дотримуватися своїх поглядів і пере-
конань є незначною. Зокрема, Верховний Суд США визнав порушенням
свободи вираження поглядів (свободи думки) обов’язкову участь у це-
ремонії салютуванню прапору (Minersville School District v. Gobitis [7],
270
West Virginia State Board of Education v. Bernette [8]), клятву лояльності
уряду як умову призначення на посаду або отримання робочого місця
(Killian v. US [9], Konigsberg v. State Bar of California [10]), вимогу роз-
крити політичні погляди і переконання (Schneider v. Smith[11]) тощо.
Європейський суд визнав порушенням права на свободу вираження
поглядів звільнення з посади за політичні (комуністичні) переконання –
справа Vogt v. Germany. Цікаво, що при цьому Європейський суд визнав
встановлену законом вимогу політичної лояльності державних службов-
ців, у принципі, правомірною: «У даному випадку, – говориться у рішен-
ні, – обов’язок, покладений на службовців Німеччини відкрито і активно
відстоювати вільну демократичну систему в значенні Основного Закону
і захищати її виходить з розуміння державного службовця як гаранта
конституції і демократії. Це розуміння має для Німеччини особливого
значення в силу досвіду, отриманого за часів Веймарської республіки.
Коли після жахів нацизму була заснована ФРН, підґрунтям її конституції
став принцип «демократії, яка здатна себе захистити» (Wehrhafte
Democratie)» [12, § 50]. Таким чином, звільнення заявниці переслідува-
ло законну мету, однак при цьому було порушено принцип співрозмір-
ності.
«Виконання обов’язку політичної лояльності, – йдеться далі у судо-
вому рішенні, – має оцінюватися, виходячи не з абстрактних цілей по-
літичної партії, а стосовно поведінки конкретної особи. З цієї точки зору
поведінка заявниці була бездоганною… Вона не зробила жодної заяви,
яку б можна було вважати антиконституційною… Вона була переконана,
що її політична діяльність як найкраще слугує інтересам демократії і прав
людини… Вимагати від п. Фогт, щоб вона відмовилася від своїх пере-
конань лише тому, що державні органи їх не поділяють, суперечить суті
права на свободу дотримуватися поглядів і висловлювати їх. У будь-якому
випадку застосування найсуворішої дисциплінарної санкції – звільнення
було непропорційним» [12, § 55].
Право на свободу думки є правом, яке, враховуючи особливості його
реалізації, неможливо обмежити. Однак, погляди, які були продемонстро-
вані (членство у політичній партії, участь в акціях протесту, висловлюван-
ня тощо) можуть мати наслідком застосування до особи певних санкцій.
Як свідчить рішення Європейського суду у справі Vogt v. Germany у ви-
падках, коли мова йде про державних службовців, застосування обмежень,
якщо вони пропорційні і переслідують правомірну мету, може бути право-
мірним і відповідати положенням статті 10 Європейської конвенції.
271
 Література:
1. Handyside v. the United Kingdom, 7 December 1976, Series A № 24.
2. Zana v. Turkey, 25 November 1997, Reports of Judgments and Decisions
1997‑VII.
3. Emerson T. The System of Freedom of Expression. – New York: Random
House, 1970. – 754 p.
4. Миль Д. О свободе. – СПб.: Изд. Т-ва «Общественная польза», 1902. –
244с.
5. X. v. Austria № 1747/62, Yearbook VI (1963). – P. 442–444.
6. Маковей М., Чафранова Е. Европейская конвенция защиты прав че-
ловека и основных свобод. Статья 10 Право на свободу выражения своего
мнения. Прецеденты и комментарии. – М.: Российская академия правосудия,
2001. – 250 с.
7. Minersville School District v. Gobitis, 310 U. S. 586 (1940).
8. West Virginia State Board of Education v. Barnette, 319 U. S. 624 (1943).
9. Killian v. United States, 368 U. S. 231 (1961).
10. Konigsberg v. State Bar of California, 366 U. S. 36 (1961)
11. Schneider v. Smith, 390 U. S. 17 (1967).
12. Vogt v. Germany, 26 September 1995, Series A № 323.
13. Zana v. Turkey, 25 November 1997, Reports of Judgments and Decisions
1997‑VII.

С. Є. Сиротенко1

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ

КОНВЕНЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ АВТОНОМНОСТІ
ПОНЯТЬ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ЗА УЧАСТЮ
ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

З’ясуванні місця Конвенції про захист прав людини і основополож-

них свобод 1950 р. (надалі – Конвенція) як одного з міжнародних стан-
дартів прав людини [1, с. 34], а також практики Європейського Суду
з прав людини (надалі – Суд) в системі, зокрема, джерел цивільного
права, є нагальною потребою судової практики.
1
Асистент кафедри цивільного права №1Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
272
 Очевидно, що процес імплементації Конвенції, яка заклала підґрун-
тя принципово нового юридичного мислення, заснованого на зміні світо-
глядних, соціокультурних, загальнотеоретичних засад правозастосуван-
ня, вимагає розуміння її глибинних сутнісних положень. Тим більше, що
у практиці Суду, і це неодноразово підкреслювалося, Конвенція має
значення «живого права», її норми тлумачаться у поєднанні з різнома-
нітним і багатоплановим інструментарієм оцінки обставин справи та
позицій сторін [2, с. 11].
З огляду на це, посилання на норми Конвенції та судові рішення
Європейського суду з прав людини є не лише складовою зближення на-
ціонального цивільного законодавства та країн Європи [3, с. 661], а стає
показником юридичної обізнаності, нагальною потребою, «правилом
гарного тону» у професійному спілкуванні.
Ратифікуючи Конвенцію, Україна визнала обов’язковою і без укладен-
ня спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх
питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Крім того
відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосу-
вання практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують
при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав
людини як джерело права. Вищевказане означає, що норми вказаної Кон-
венції та практика її застосування Судом стали частиною національного
законодавства України, а отже, є джерелом права та повинні застосовува-
тися на території України, в тому числі й до цивільних відносин. Зазна-
чене не може залежати від того, чи є відомими правозастосовному органу
рішення Суду з конкретних питань, чи мають вони офіційний або інший
переклад, чи ухвалені вони проти України або іншої держави тощо.
Важливо також, що Європейський Суд та його рішення надають
яскраві приклади праворозуміння, застосування принципу верховенства
права, мають світоглядний, системоутворюючий характер. Надані Судом
тлумачення правових понять й вирішення спірних питань слід розгляда-
ти частиною інтелектуальних досягнень людства та частиною світової
спадщини у галузі захисту прав людини.
Невипадково згідно ст.8 Кодексу адміністративного судочинства
України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства
права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визна-
ються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість ді-
яльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з ураху-
ванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
273
 Реальність свідчить, що національні суди, перш за все, вищого рівня,
застосовують практику Суду, іноді використовуючи наведені в ній право-
ві позиції з критичним тлумаченням та застосуванням національного
законодавства. По суті, вказане пов’язане з конвенційним принципом
автономності понять, який, перш за все, означає незалежність результа-
тів тлумачення Конвенції від особливостей національного права держа-
ви-учасника, внаслідок чого значення термінів визначається Судом не-
залежно від того, як вони розуміються внутрішньодержавним законодав-
ством [4, с. 8; 5, с. 77–81].
Є очевидним, що вказаний принцип в діяльності Суду, з одного боку,
уніфікує застосування законодавства країн, які підписали Конвенцію, та
зобов’язує їх до врахування висновків Суду (щоправда, іноді такий про-
цес викликає палкі публічні дискусії та спротив). З іншого боку, окремі
поняття, зміст яких сформульований Судом у власних рішеннях, відсут-
ніх у національному законодавстві, стають його невід’ємною частиною,
й надалі мають застосовуватися як його невід’ємна частина.
В подібній критичності застосування національного законодавства
вбачається правильна тенденція. Хоча слід пам’ятати, що той чи інший
висновок з приводу застосування норми Конвенції може слідувати з кон-
кретної ситуації, висновки у якій не можна приймати без врахування
обставин, в якій вони зроблені. Зокрема, в постанові Верховного Суду
України від 18 вересня 2013 р. у справі № 6-92цс13 за позовом прокуро-
ра до фізичної особи про визнання державного акта на право власності
на земельну ділянку недійсним, скасування державної реєстрації права
власності на земельну ділянку та повернення її, було зазначено на по-
милковість висновків судів нижчих інстанцій, якими в позові прокурору
було відмовлено. В указаній справі національні суди з посиланням на ст. 1
Першого протоколу та рішення Суду у справі «Стретч проти Сполуче-
ного Королівства» від 24 червня 2003 року зазначили, що самі по собі
допущені органами влади порушення при передачі майна у власність
особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього
майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної
поведінки самого набувача майна.
Разом з тим, Верховним Судом України було зазначено, що основною
метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільно-
го захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень
безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішен-
ням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність
274
дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необ-
хідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини. Тобто
особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства,
на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародно-
го права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи
власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтереса-
ми суспільства та правами власника.
Отже, відповідні висновки національними судами мають бути зро-
блені виходячи з подібності фактичних обставин справи та загальних
принципів, якими керується Суд при застосуванні Конвенції.
Вищенаведене проявляється також і при ухваленні Судом рішень за
статтею 10 Конвенції, яка гарантує свободу вираження поглядів, у тому
числі у правовідносинах за участю журналістів та засобів масової інфор-
мації.
Численна практика Суду щодо застосування цієї статті, на що звер-
тається увага в літературі [6, 7], та її порівняння з національним законо-
давством свідчать, що регулювання правовідносин щодо свободи вира-
ження поглядів у ЦК України, законах «Про інформацію», «Про доступ
до публічної інформації», «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні» тощо є очевидно недостатнім, а національні суди при
вирішенні справ посилаються на Конвенцію та практику Суду безпосе-
редньо. Це вбачається правильним.
В тій чи іншій мірі, при чому із значними запозиченнями з конвен-
ційної практики питання правозастосування в наведених правовідноси-
нах було вирішено шляхом прийняття постанови пленуму Верховного
Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у спра-
вах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації
фізичної та юридичної особи».
Так національною судовою практикою було повністю сприйнято
правило, згідно якому не є предметом судового захисту оціночні суджен-
ня, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які,
будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна
перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від пере-
вірки істинності фактів) (рішення Суду у справах «Лінгенс проти Австрії»
від 8 липня 1986 року та «Українська прес-група» проти України» від
29 березня 2005 року); розуміння преси як «сторожового пса суспільства»
(рішення від 26 листопада 1991 року у справі «Обзервер» і «Гардіан»
проти Сполученого Королівства» (Observer and Guardian v. the United
275
Kingdom), п. 59, Series A, № 216); поняття «публічної фігури», щодо якої
поширюється інформація (рішення Суду у справах «Ганновер проти
Німеччини» від 24.06.2004р., «Таммер проти Естонії» від 6 лютого
2001 р.), якими вважаються особи, які обіймають державні посади
і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє
певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва,
соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
Щодо таких осіб Суд виробив правила, згідно яким вони підлягають
ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої
та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу
того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазна-
чені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та
інших прав порівняно з іншими особами. У зв’язку з цим межа допус-
тимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно
ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче від-
криваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні
це усвідомлювати.
Надзвичайно цікавими вбачаються висновки Суду у рішенні «Редак-
ція газети «Правоє дєло» та Штекель проти України» від 5 травня
2011 року, в якому Суд з посиланням на недостатність у національному
законодавстві належних гарантій для журналістів, які використовують
інформацію, отриману з Інтернету, поширив на таких журналістів пра-
вила Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пре-
су) в Україні» в частині звільнення їх від відповідальності у зв’язку
з запозиченням інформації з Інтернет-джерела. Суд прийняв до уваги
зростаючу важливість Інтернету як засобу практичного сприяння вільно-
му потокові інформації та ідей та потребу чіткого застосування до Інтер-
нету міжнародних гарантій свободи вираження поглядів. У цьому кон-
тексті було зазначено, що ніхто не може нести відповідальність за інфор-
мацію, що міститься в Інтернеті, автором якої він не є, якщо він або не
привласнив цю інформацію як свою, або не відмовився виконати судовий
припис щодо видалення зазначеної інформації.

Література:
1. Рабінович П. Практика Страсбурзького суду як орієнтир діяльності
конституційних судів з імплементації міжнародних стандартів прав людини
/ П. Рабінович // Вісник Конституційного Суду України. 2005. – № 6. –
С. 34–40.
276
 2. Зайцев Ю. До питання втілення «живого» права ЕКПЛ // Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2004. – № 2. –
С. 11.
3. Кузнєцова Н. С. Проблеми гармонізації цивільного та підприємниць-
кого законодавства України та країн Європи // Еволюція цивільного законо-
давства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-прак-
тичної конференції. 29–30 квітня 2004 р., Харків.: Академія правових наук,
НДІ приватного права та підприємництва, НДІ інтелектуальної власності,
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2004. –
С. 651–664.
4. Русов А. Н. Методологические аспекты разрешения дел Европейским
Судом по правам человека. Автореф. дис. на соискание ученой степени к.ю.н.
Специальность 12.00.10. – М., 2006. –24 с.
5. Алисиевич Е. С. Автономное значение правовых понятий в практике
толкования Европейским Судом положений Европейской Конвенции о за-
щите прав человека // Государство и право. 2005. – № 8. – С. 77–81.
6. Паліюк В. П. Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і осново-
положних свобод: українське законодавство та судова практика / В. П. Па-
ліюк. – Миколаїв : Іліон, 2010. – 556 с.
7. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика
застосування, український контекст / уклад. і наук. ред. О. Л. Жуковська. –
К. : ВІПОЛ, 2004. – 960 с.

Ю. О. Толстенко1

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ «ЄВРОПЕЙСЬКОГО

ПЕНІТЕНЦІАРНОГО ПРАВА»

Рада Європи (далі – РЄ) з 60‑х років XX ст. намагається досягти по-
кращення умов тримання осіб, які перебувають в місцях позбавлення
волі. В рамках РЄ постійно розробляються стандарти, що ґрунтуються
на відповідних рішеннях Європейського суду з прав людини (далі –
ЄСПЛ), критеріях Європейського Комітету із запобігання катуванням
(далі – КЗК) та рекомендаціях Комісара з прав людини. Але не зважаючи
на те, що постійний розвиток і посилення пенітенціарного співробітни-
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
277
цтва суб′єктів міжнародного права на європейському рівні приносить
позитивні результати, не треба забувати і про те, що існуючі на сьогод-
нішній день інституційні механізми захисту прав в′язнів, що створюють
так зване «європейське пенітенціарне право» та політику, мають і певні
недоліки, тому потребують подальшого вдосконалення.
Наприкінці 90‑х рр. XX ст. були зроблені спроби ініціювати при-
йняття додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини
1950 р. про права в′язнів, але вони не знайшли відповідної реакції з боку
європейського співтовариства. Можна припустити, що такий спеціальний
протокол став би кроком на шляху до еволюційного розвитку та вдоско-
налення практики ЄСПЛ в пенітенціарній сфері.
Сьогодні ЄСПЛ досить успішно інтерпретує та тлумачить положен-
ня Європейської конвенції з прав людини 1950 р., що не стосуються прав
та свобод в′язнів безпосередньо. Тому можна стверджувати, що Суд зміг
би розвивати «тюремне право» так само успішно, як і «європейське
право прав людини», якщо б було прийнято спеціальний «пенітенціарний
протокол». Для держав, що приєдналися б до такого протоколу, рішення,
прийняті на його основі, були б такими ж обов’язковими, як і рішення,
що приймаються сьогодні на основі існуючих протоколів. Так, наприклад,
у разі порушення національним пенітенціарним органом умов тримання
в′язнів, держава відповідала б не за ст. 3 «загального характеру», відпо-
відно до якої «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському
чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню», а за іншою
«спеціальною нормою», яка, наприклад, закріплювала б «право в′язнів
на людські та гідні умови тримання». Прийняття такого протоколу по-
легшило б діяльність ЄСПЛ у частині кваліфікації дій держав, що по-
рушують права в′язнів, а його рішення стали б об′єктивнішими. Реальною
причиною того, що протокол не було прийнято, стала нестача політичної
волі держав. Також існувала небезпека, що деякі держави приєдналися
б до протоколу, а інші – ні, тому Суду довелося б у своїх рішеннях щодо
порушення прав в′язнів посилатися на різні правові інструменти.
Рекомендації Комітету Міністрів РЄ щодо пенітенціарної політики
та практики охоплюють увесь спектр відповідних питань та деталізують
їх. Але правила та рекомендації не є безпосередньо обов’язковими для
держав-членів. Тому наступним напрямком співробітництва європей-
ських держав в пенітенціарній сфері повинно стати прийняття так зва-
ного «Тюремного статуту» зобов′язального характеру, який би перед-
бачав відповідальність за порушення його положень.
278
 Прийняття Статуту, що б існував паралельно з Європейськими пені-
тенціарними правилами2006 р. (далі – ЄПП), активно підтримували
Європарламент та Парламентська Асамблея РЄ (далі – ПАРЕ). Щодо
переваг створення такого Статуту висловився пан Турко (депутат Євро-
пейського парламенту) − оратор, запрошений на ключову дискусію
з пенітенціарних питань ПАРЄ у 2004 році. Він наголошував на тому,
що «сьогодні вже прийнято великий обсяг «м′якого права», але з точки
зору міжнародного та національного права його необхідно трансформу-
вати у «жорстке право» [3].
Проект такого Статуту було підготовлено Радою з пенологічного
співробітництва (що діє в рамках створеного Комітетом Міністрів РЄ
Європейського комітету з кримінального права), але його не було затвер-
джено. На початку 2006 року, після прийняття ЄПП, ПАРЄ продовжува-
ла наполягати на прийнятті додаткового «пенітенціарного Статуту»
(рекомендація ПАРЄ 1747(2006). Але Комітет Міністрів РЄ на своєму
засіданні у 2006 році вирішив, що «зміст наданого проекту Статуту
є дещо обмеженим та недеталізованим», тому це може призвести до
«послаблення ролі ЄПП та інших відповідних рекомендацій». Комітет
також наголошував на тому, що роль «європейської тюремної обсерва-
торії» defacto виконує КЗК і, на його думку, цю роль не має необхіднос-
ті дублювати [1, 24].
У вересні 2006 р. Комітет Міністрів рішуче відхилив ідею створення
обов′язкового «пенітенціарного Статуту». Він погодився зі своїм екс-
пертним органом − Європейським комітетом із проблем злочинності в тій
частині, що «державам важко було б досягнути консенсусу щодо пере-
ліку обов′язкових пенітенціарних норм; крім того, це може призвести до
зниження авторитету ЄПП та практики їх застосування тюремними ад-
міністраціями» [2].
Європейський «пенітенціарний Статут» обов′язкового характеру зміг
би зробити великий внесок до «європейського пенітенціарного права»,
систематизувавши його. Крім того, Статут міг би стати вершиною сис-
теми «європейського пенітенціарного законодавства» та забезпечити
раціональне підґрунтя задля її подальшого розвитку. Тим не менш, існує
небезпека того, що не всі європейські держави стали б учасницями «пе-
нітенціарного протоколу» до ЄКПЛ та «пенітенціарного Статуту», як
наслідок, існувала б загроза застосування двох різних наборів європей-
ських пенітенціарних стандартів.
В регламентації європейських пенітенціарних стандартів та діяль-
ності інституційних механізмів захисту прав в′язнів все ще є прогалини,
279
тому існує небезпека того, що політика та практика не зможуть бути
однаково дієвими по всій Європі. Крім того, паралельно з вдосконален-
ням «європейських пенітенціарних органів», слід також розглядати
і можливість створення нових інституційних механізмів, діяльність яких
забезпечила б додатковий ефект на регіональному рівні.
Література:
1. Dirk Van Zyl Smit Principles of European Prison Law and Policy
(Penology and human rights) / Dirk Van Zyl Smit, S. Snacken. – New York:
Oxford University Press Inc., 2009. – 488 p.
2. European Prisons CharterParliamentary Assembly Recommendation
1747 (2006)adopted by the Committee of Ministers on 27 September 2006 at
the 974th meeting of the Ministers’ Deputies [Електронний ресурс]. – Ре-
ж и м д о с т у п у д о р е с у р с у : h t t p s : / / w c d . c o e . i n t / Vi e w D o c .
jsp?id=1041539&Site=COE
3. Parliamentary Assembly Council of Europe web-site. ReportoftheE
leventhOrdinarySittingoftheParliamentaryAssemblyofTuesday 27 April 2004
[Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://assembly.coe.int/
Main.asp?link=/Documents/Records/2004/E/0404271500EADII.htm

О. С. Калмикова1

принцип недискримінації особистості

В Міжнародному праві

Явище дискримінації існувало в ході всієї людської історії, почи-

наючи з появи держав. Але, лише в середині XX століття в рамках
міжнародно-правової системи був закріплений принцип недискримі-
нації особистості, що заборонив дискримінацію і мав на меті гаранту-
вання кожному члену людського суспільства рівний обсяг прав і свобод.
Заборона дискримінації на міжнародному рівні стала потужним стиму-
лом для появи відповідних норм у рамках національно-правових сис-
тем. За порівняно короткий період часу з’явилася велика кількість
міжнародних та національних нормативних правових актів, спрямова-
них на боротьбу з дискримінацією. Зусиллями міжнародного співтова-
риства і окремих держав у сфері боротьби з дискримінацією вдалося
1
Кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Національ-
ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
280
досягти значних успіхів, завдяки яким багато категорії людей здобули
права і свободи.
Питаннями принципу недискримінації в різний час приділяли увагу
такі вчені, як А. Х. Абашидзе, С. А. Авакьян, В. А. Карташкін, Е. В. Кли-
нова, П. П. Лукін, Ю. А. Решетов, Т. Ф. Таирова, А. Н. Талалаева,
О. И. Тиунов, Р. А. Тузмухамедов. Серед українських авторів окремі
аспекти забезпечення принципу рівності, а відтак заборону дискриміна-
ції, висвітлювали у роботах М. В. Буроменський, В. Г. Буткевич, Л. Г. За-
блоцька, С. В. Ісакович, П. О. Недбайло, І. В. Ніколайко, П. М. Рабінович.
Великий внесок у дослідження і вирішення проблеми внесли праці
зарубіжних юристів-міжнародників: Е. Бастілла, Бутроса Галі, М. Бос-
сайта, Т. ван Бовена, Д. Вайсбродта, Є. В. Віердага, Ш. Д ’Аммуна,
Е. Даес, X. Д ’Інглес, Д. Дьєн, Ф. Капоторто, Л. В. Керосові, В. Маккіана,
М. А. Мартінеса, М. Робінсон, В. Саар, Е. Санта-Крус, Р. Ставенхаген,
А. Хендрікса, А. Ейде.
Непряма заборона дискримінації у Статуті ООН стала потужним
імпульсом для прийняття значного числа міжнародно-правових актів на
універсальному і регіональному рівнях, які не тільки засудили дискри-
мінацію, а й поклали на державу зобов’язання вжити дієвих заходів по
боротьбі з нею. Поряд з цим, норма, що забороняє дискримінацію, за-
кріплена в загальних багатосторонніх договорах, в яких бере участь
переважна більшість держав. На держави, які беруть участь в цих до-
говорах, вона розповсюджується за допомогою міжнародно-правового
звичаю [1].
На наш погляд, основним доказом існування такого звичаю є прак-
тика поведінки держав, які визнають його юридично обов’язковим. Так,
за порівняно короткий період часу (починаючи з середини минулого сто-
ліття) під впливом міжнародного права в конституціях і законодавстві
практично всіх національно-правових систем з’явилися норми, що за-
бороняють дискримінацію. Той факт, що окремими державами прово-
диться серйозна дискримінаційна практика, не може заперечувати іс-
нування міжнародно-правового звичаю, а говорить лише про його по-
рушення, яке повинно тягнути за собою міжнародно-правову
відповідальність. Допоміжним засобом доведення існування цього зви-
чаю є безліч резолюцій-рекомендацій міжнародних міжурядових орга-
нізацій, що засудили дискримінацію.
У цьому зв’язку особливо слід виділити резолюції Генеральної
Асамблеї ООН, які проголосили, наприклад, Декларацію про ліквідацію
281
дискримінації щодо жінок від 7 листопада 1967 р., Декларацію про
права інвалідів від 9 грудня 1975 року, Декларацію про ліквідацію всіх
форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконань від
25 листопада 1981 та ін. Положення цих резолюцій володіють значною
морально-політичною, нормативної силою, що впливає на фактичну
поведінку держав, які змушені враховувати міжнародний клімат, який
створився [2].
У літературі підкреслюється, що резолюції-рекомендації цього орга-
ну, які не володіючи юридичною силою, тим не менш, є обов’язковими
для виконання, оскільки вони висловлюють узгоджену позицію пере-
важної більшості держав світу щодо схвалення правил поведінки, які
в них містяться.[3]
Для доказу факту існування міжнародно-правового звичаю, що за-
бороняє дискримінацію, можна навести також акти міжнародних судових
органів. Тут доречно згадати відомий консультативний висновок Між-
народного Суду ООН «Про юридичні наслідки для держав триваючої
присутності Південної Африки в Намібії, незважаючи на резолюцію 276
(1970 г.) Ради Безпеки» від 21 липня 1971 року, якою було визнано расо-
ву дискримінацію грубим порушенням цілей і принципів Статуту ООН.
Широкого застосування заборона дискримінації знайшла і в практиці
міжнародних судів з прав людини і міжнародних організацій.
Крім того, існування універсальної норми міжнародного права, що
містить зобов’язання гарантувати рівність і ліквідувати дискримінацію,
підтверджується також думками теоретиків у галузі міжнародного права1.
Таким чином, можна зробити висновок, що заборона дискримінації
є загальновизнаною нормою сучасного міжнародного права, що має
змішаний договірно-звичайний характер, оскільки вона визнається біль-
шістю держав, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.
Ця норма, спочатку закріплена в договірному праві, випередила націо-
нальну практику держав і стала стимулом для її вдосконалення в інтер-
есах реалізації цілей і принципів Статуту ООН.
Слід також зазначити, що заборона дискримінації є основою діяль-
ності держав у сфері поваги прав людини, так як її послідовне і повне
проведення в життя є найважливішим чинником не тільки досягнення
справжньої правової рівності всіх людей, а й міжнародного миру і ста-
більності. Отже, норма, що забороняє дискримінацію, є ідейною осно-
1
Серед вчених такої думки дотримуються: В. Ф. Губін, Е. Н. Коршунова, із за-
рубіжних: Е. Санта-Крус, Є. Віердаг та ін.
282
вою, свого роду фундаментом міжнародних відносин у сфері захисту
прав людини, найважливішим системоутворюючим фактором, що
об’єднує норми міжнародного права прав людини. Все це дозволяє нам
прийти до висновку, що заборона дискримінації є нормою, що має прин-
циповий характер, що відповідає критеріям норм-принципів: норматив-
ність, імперативність, фундаментальність та ін. Вона володіє також такою
ознакою, як «специфічно правовий керівний характер по відношенню до
інших норм відповідної системи».[4] У зв’язку з цим не можна погоди-
тися з думкою авторів, які вважають, що недискримінація є тільки правом
людини, а не принципом міжнародного права.[5]
І останнє, що слід визначити – чи є принцип недискримінації імпе-
ративною нормою juscogens, тобто нормою загального міжнародного
права, характер регульованих відносин якої веде до визнання міжнарод-
ним співтовариством держав у цілому, неприпустимість партикулярних
відступів від неї під страхом їх недійсності з самого початку.[6]Як було
показано вище, принцип недискримінації належить до загального між-
народного права, що є однією з ознак норми juscogens, встановлених ст. 53
Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. У вітчиз-
няній науці міжнародного права висловлюється обґрунтована думка, що
визначальним моментом в наділенні норми характером імперативності
є не форма її вираження, а особливий характер сутності питання, якого
вона стосується.[7] Норми наділяються властивістю когентності в силу
особливого, глибоко ціннісного їх характеру, що захищають основи пра-
вопорядку, покликаного забезпечити ефективне міжнародне співробіт-
ництво з метою зміцнення миру, прогресу й гуманності в рамках співто-
вариств держав.[8] У центрі будь-яких, в т. ч. і міжнародних відносин
повинні бути інтереси людини, її благополуччя. Всі люди однаково
цінні і тому довільне порушення прав окремих людей тільки через на-
явність у них якихось особливих ознак є несправедливістю, яка може
спричинити за собою не тільки напруженість, але й порушення миру та
безпеки. Звідси випливає, що будь-яка міжнародна угода, що визнає дис-
кримінацію допустимою, є із самого початку нікчемною.
Підводячи підсумок, можна дати наступне визначення принципу не-
дискримінації особистості – це загальновизнана норма міжнародного
права, яка полягає в забороні розбіжності у правовому становищі людей –
володіння ними неоднаковим обсягом прав і свобод людини, – за умови,
що така відмінність: а) засноване на природних або соціальних ознаках
людей – стать, раса, релігія та ін., які не впливають на користування
283
конкретним правом, б) направлено на порушення правової рівності,
тобто гарантованої державою рівної можливості здійснення однакового
обсягу прав і свобод людини.

Література:
1.Талалаєв А. Н. Право міжнародних договорів. М., 1985, С. 70.
2.Алексідзе Л. А. Деякі питання теорії міжнародного права. Імператив-
ні норми juscogens.Тбілісі, 1982, С. 290.
3. Гаврилов В. В. ООН і права людини: механізми створення і здійснен-
ня нормативних актів.Владивосток, 1998, С. 97.
4.Бобров Р. Л. Основные проблемы теории международного права. М.,
1968, С. 193.
5. Абашидзе А. Х. Защита прав меньшинств по международному и внут-
ригосударственному праву. М., 1996, С.119.
6. Шестаков Л. Н. Императивные нормы в системе современного меж-
дународного права. М., 1981, С. 45.
7. Тиунов О. И. Принцип соблюдения международных обязательств. М.,
1979, с.49.
8. Алексидзе Л. А. Некоторые вопросы теории международного права.
Императивные нормы juscogens. Тбилиси, 1982, С. 240.

С. Р. Асірян1

КОНЦЕПЦІЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ У СТАТУТІ ООН

В сучасній міжнародно-правовій доктрині не викликає сумнівів

основоположне значення Статуту ООН для нормативно-правового за-
кріплення обов’язку поважати і захищати права людини. Дослівно ці
слова в Преамбулі Статуту звучать наступним чином: «… знову утвер-
дити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської осо-
бистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших
та малих націй …» [1]
Окрім того, в пункті 3 статті 1 Статуту встановлено мету ООН «Здій-
снювати міжнародне співробітництво в сфері розв’язання міжнародних
проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного ха-
1
Асистент кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
284
рактеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних
свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії.»
До цього можна додати ще п. в) ст. 55 Статуту ООН де встановлено,
що «З метою створення умов стабільності та благополуччя, необхідних
для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі прин-
ципу рівноправності та самовизначення народів, Організація Об’єднаних
Націй сприяє: в)… загальній повазі та дотриманню прав людини й осно-
вних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови й релігії.» Ця
норма Статуту стосується економічного і соціального співробітництва,
що однак не зменшує її юридичної значущості. У статті 56 Статуту
у зв’язку з цим зазначено: «Усі Члени Організації зобов’язуються вжи-
вати спільні й самостійні дії в співробітництві з Організацією для до-
сягнення цілей, зазначених у статті 55.»
Таким чином, Статут ООН достатньо прискіпливо поставився до
теми прав людини, чого зазвичай не було помічено у міжнародно-право-
вих актах до другої світової війни. Як зазначає проф. М. В. Буроменський:
" Поява цієї норми в Статуті ООН не була випадковою. У міжнародному
праві важко знайти іншу норму, яку б людство так вистраждало. І не
менш складно віднайти іншу норму, яка мала б такі далекосяжні наслід-
ки: закріплюючи в Статуті ООН норму про права людини, держави одно-
часно створювали міжнародно-правову основу для об’єднаної боротьби
з тоталітаризмом, оскільки права людини і тоталітаризм за своєю при-
родою несумісні.»[2]
У зв’язку з цим згадка про права людини саме в тому вигляді, як це
відображено в Статуті ООН, стало наслідком складного компромісу, який
склався між основними розробниками Статуту. В. А. Карташкін, який
спеціально досліджував це питання, зазначає, що певна «загальність»
формулювань Статуту щодо прав людини знімала ідеологічний конфлікт
між державами різних соціально-економічних формацій. По суті, цей
конфлікт переносився на майбутні переговори про Біль про права люди-
ни, як спеціальний міжнародний договір з цього питання.[3]
М. В. Буроменський і В. А. Карташкін підтверджують, тим самим,
існування глибокого світоглядного конфлікту щодо розуміння прав лю-
дини на переговорах про Статут ООН. Більше того, звертається увага на
марність спроб його розв’язати на цих переговорах, що свідчило про
нездатність сторін дійти згоди про загальноцивілізаційне розуміння прав
людини. Але головним було закріплення в Статуті ООН самої згадки про
цінність прав людини і необхідність співробітничати в цій сфері, навіть
285
за умови різного на той час ставлення держав до розуміння таких прав.
А це ставлення було, дійсно, різним. Достатньо ознайомитися з перего-
ворами з цього приводу при обговоренні майбутніх статутних положень
в Думбартон-Оксі і Сан-Франциско. Отже, виникає питання, чи є до-
статніми норми Статуту ООН про права людини в сучасних умовах? Чи
не втратили вони свого значення з прийняттям Загальної Декларації
з прав людини 1948 року та укладанням Пактів про права людини
1966 року?
На мою думку, сучасні правові оцінки статутних положень про пра-
ва людини можливі виключно з врахуванням практики і досвіду ООН
у правозахисній сфері. Жодна з держав не могла на момент укладення
Статуту Організації, передбачити розвиток подій, динаміку активності
ООН, виклики, перед якими вона постане. Подібно до того, як статутна
діяльність Ради Європи у захисті прав людини наповнювалась протягом
десятиліть практикою її допоміжних органів, а Європейський Суд з прав
людини перетворив своєю практикою Конвенцію про захист прав люди-
ни і основоположних свобод в «живий інструмент», так і діяльність ООН
в галузі прав людини не можна оцінювати виключно на підставі статут-
них норм. Статут ООН став необхідною міжнародно-правовою основою,
найбільш загальним фундаментом формування сучасної розгалуженої
системи міжнародного захисту прав людини. С. А. Бур’янов робить до-
сить цікаве зауваження щодо поступового, «покрокового» розширення
Організацією Об’єднаних Націй правової основи захисту прав людини:
«Кожен з міжнародно-правових документів універсального характеру
з питань прав і основних свобод людини і громадянина включає в себе
певний, в основному повторюваний, але тим не менш постійно розши-
рюється набір таких прав і свобод, які стали в силу цього міжнародно –
правовим стандартом.»[4] В. Н. Агеєв з ним погоджується, зазначаючи,
що «в кожному з цих документів конкретний перелік прав і основних
свобод людини виключає, як правило, близькі до внутрішньої компетен-
ції держави, сфері його суверенних правомочностей специфічні права
громадянина.»[5] Таким чином, концепцію захисту прав людини в Ста-
туті ООН слід розглядати як динамічну, а не статичну. І це жодним чином
не зменшує значення статутних норм. Навпаки, весь цей комплекс три-
мається на визнанні переважної сили статуту ООН в міжнародно-право-
вій системі. Це створює особливу міжнародно-правову конструкцію,
якою приєднання будь-якої держави до Статуту ООН накладає на неї весь
комплекс міжнародно-правових зобов’язань з прав людини за Статутом
286
ООН в тому розумінні, в якому він існує на цей час, а не на момент укла-
дання Статуту.
Отже, якою є в своїй основі концепція прав людини в Статуті ООН?
Передусім, це віднесення прав людини до найважливіших цінностей
людства. Значна більшість юристів-міжнародників визнають закріплен-
ня в Статуті ООН принципу поваги прав людини. Статут ООН жодним
словом не згадує про «принцип прав людини». Але в науковій доктрині
широко визнано існування такого принципу.
Наприклад, А. Я. Капустін називає його «принцип загальної поваги
до прав людини і основних свобод».[3] В. Г. Буткевич говорить про
«принцип поваги прав людини»[6], але розповсюджує його на «право
поваги прав людини і основних свобод». Т. І. Левицький також говорить
про «принцип поваги до прав людини», як такий, що лежить в основі
кодифікації міжнародного права прав людини.[7]На мою думку, така
оцінка науковцями статутних норм про права людини є цілком виправ-
даною і характеризує глибинний зміст Статуту в його ставленні до цін-
ності людини та її прав, як таких, з якими пов’язане «позбавлення при-
йдешніх поколінь нещасть війни» – саме цими словами починається текст
Статуту ООН.
Говорячи про Статут ООН, як про юридичну основу всього сучасно-
го міжнародно-правового співробітництва з прав людини, його норми не
можна розуміти інакше, як такі, що визначають зміст такого співробіт-
ництва: «Норми Статуту ООН про обов’язок держав співпрацювати
в галузі захисту прав людини відігравали і продовжують відігравати
величезну роль у становленні міжнародно-правового захисту прав лю-
дини. По суті ці норми є найбільш загальним правовим зобов’язанням,
на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво
в даній області. Саме це положення Статуту дозволило Генеральній
Асамблеї ООН розпочати розробку і в 1948 р. проголосити Загальну
декларацію прав людини. Згодом велика кількість найважливіших уні-
версальних міжнародних договорів про права людини була розроблена
і ухвалена саме в рамках ООН. Крім того, у рамках ООН розроблена
значна кількість міжнародних документів, що хоча і не є юридично
обов’язковими, проте узагальнили в собі величезний досвід захисту прав
людини і тому набули значної морально-політичної ваги.»[2]
Але не лише Статут ООН є правовою основою співробітництва з прав
людини. Він є найважливішою для сучасного світу договірною міжна-
родно-правовою основою захисту прав людини і міжнародно-правового
287
співробітництва з таких питань. Але слід погодитись з тією точкою зору,
що саме походження прав людини є природним. «Міжнародне право
розглядає права людини як природні та невід’ємні» [8]. Хоча Статут ООН
про це прямо не говорить, про це безпосередньо згадує Загальна Декла-
рація прав людини 1948 року, яка визнається міжнародно-правовою
доктриною загальновизнаним тлумаченням положень Статуту ООН
в галузі прав людини: «Всі люди народжуються вільними і рівними
в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні
ставитися один до одного в дусі братерства».[1]Звідси походить широко
визнана у вітчизняній міжнародно-правовій науці концепція про те, що
«у міжнародному праві склався новий інститут міжнародного захисту
прав людини, основні положення якого відображені в Статуті ООН».[6]
А. П. Мовчан зазначав з цього приводу: «Його становлення в міжнарод-
ному праві відбувалося в сучасну епоху, а твердження – після розгрому
фашизму в 1945 р.»[10]. Не випадково, говорячи про статутну концепцію
прав людини юристи не обмежуються державами-членами ООН, звер-
таючи увагу на дію цих норм в просторі та по колу осіб. Так, А. Я. Ка-
пустін, наприклад, цілком обґрунтовано стверджує, що обов’язок загаль-
ної поваги до прав людини і основних свобод «має загальний характер»
і розповсюджується на всі держави.[3]
Отже, статутні положення про права людини є формою позитивного
закріплення міжнародно-правової концепції прав людини. В найбільш
загальному вигляді. Але саме Статут ООН, як найважливіший міжнарод-
ний договір сучасності, надав практичну можливість побудувати всю
сучасну систему міжнародного захисту прав людини, до якої включені
десятки міжнародних договорів універсального і регіонального рівнів.
Слід також звернути увагу на те, що окрім закріплення загального
принципу поваги прав людини Статут ООН містить декілька формально
визначених зобов’язань держав-учасниць в царині прав людини. Ці
зобов’язання, разом з загальною нормою преамбули Статуту, створюють
мінімальний комплекс статутних норм про права людини. На мою думку,
серед цих зобов’язань можна виокремити наступні: «утвердити віру
в основні права людини…» (преамбула), «здійснювати міжнародне спів-
робітництво … у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й осно-
вних свобод …» (ч. 3 статті 1), «Організація Об’єднаних Націй сприяє:
… загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод "
(стаття 55), «вживати спільні й самостійні дії в співробітництв із Орга-
нізацією для досягнення цілей, зазначених у статті 55» (стаття 56). Го-
288
ворячи про «мінімальний комплекс статутних норм про права людини»
жодним чином не применшує їхнє значення, маючи на увазі їхню
пов’язаність з іншими нормами Статуту ООН, які не містять прямої
згадки про права людини. Наприклад, статутний правовий принцип
співробітництва зобов’язує держави-члени ООН співробітничати з усіх
дозволених міжнародним правом питань, в тому числі і у захисті прав
людини. Або ж принцип поваги до прав міжнародних договорів рівною
мірою розповсюджується на договори про права людини.
Аналіз статутних положень, що безпосередньо згадують права лю-
дини, дає можливість дійти висновку про те, що норми статей 1, 55, 56
спрямовані на реалізацію положення Преамбули Статуту ООН, і саме
через їх дотримання можна врешті «утвердити віру и основні права лю-
дини». Як можна побачити, в контексті цього загального зобов’язання
Статут встановлює зобов’язання в сфері прав людини і для держав-чле-
нів, і для Організації. Таким чином, зі Статуту ООН безпосередньо ви-
пливають повноваження цієї Організації в сфері прав людини. Причому,
як можна побачити зі слів «утвердити віру и основні права людини», ці
повноваження можуть тлумачитися найбільш широко.
Статут ООН і не надає відповіді на запитання про перелік «основних
прав людини». Але воно не є другорядним з огляду на визначення кон-
кретних повноважень ООН в сфері прав людини. Наприклад, повнова-
жень Ради ООН з прав людини у визначенні безпосереднього переліку
прав людини, які підпадають під її юрисдикцію. На нашу думку, відповідь
на це питання знаходиться передусім в Загальній декларації прав люди-
ни 1948 року, а також в Міжнародному пакті про громадянські і політич-
ні права 1966 року і у Міжнародному пакті про економічні, соціальні
і культурні права 1966 року. Визначаючи загальний міжнародно-визнаний
каталог прав людини ці міжнародні і міжнародно-правові акти одночас-
но конкретизують повноваження ООН щодо захисту цих прав та
зобов’язання держав їх захищати. Без наявності згаданих правових актів
повноваження ООН у захисті прав людини могли б виглядати абстрактно
і, як здається, викликати чимало суперечок. Достатньо згадати необхід-
ність скликання в рамках ООН у 1993 році Віденської конференції з прав
людини, на якій обговорювалися ключові положення загального розу-
міння прав людини всіма членами ООН.
На мою думку, надзвичайно важливо зазначити існування триваючо-
го процесу розширення каталогу прав людини. Таке повноваження слід
визнати за Генеральною Асамблеєю ООН. Відповідно до Статуту ООН
289
Генеральна Асамблея " організує дослідження і робить рекомендації
з метою : … b ) Сприяти міжнародному співробітництву в галузі еконо-
мічної та соціальної культури, освіти, охорони здоров’я та сприяти реа-
лізації прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси,
статі, мови та релігії.»
Генеральна Асамблея ООН завжди користувалася цим повноважен-
ням. Ще на самому початку існування ООН саме Генеральна Асамблея
захистила своє право обговорювати права людини в державах навіть за
умови, що такі держави вважають це втручанням у внутрішні справи.
Більш складним питанням видається розширення кола прав людини
не статутними органами ООН, чиї повноваження є прохідними від повно-
важень головних органів Організації. Так, відповідно до п.5 c) Резолюції
Генеральної Асамблеї ООН «Рада ООН з прав людини» від 15 березня
2006 р. Рада має право робити рекомендації Генеральній Асамблеї щодо
подальшого розвитку міжнародного права в галузі прав людини», а від-
повідно до п. 5 і) робити рекомендації відносно заохочення і захисту прав
людини».[11]
У червні 2015 року Рада визнала анонімність в інтернеті правом
людини. В Звіті засідання, присвяченого анонімності та шифруванню
в інтернеті засоби анонімізації і шифрування були названі «необхідними
для того, щоб людина була вільна у вираженні своєї думки в цифрову
епоху». Таким чином, можливість анонімного користування Інтернетом
і використання шифрування особистих даних і засобів комунікації пови-
нні розцінюватися як частина прав людини.
Не аналізуючи в даній статті в подробицях правову природу такого
рішення слід зазначити, що, на мою думку, зміст зазначених повноважень
Ради ООН з прав людини дає їй право обговорювати такі питання і ви-
словлювати думку з цього приводу. Більше того, наслідком такого об-
говорення і прийнятого рішення може бути формування звичаєво-право-
вої норми про право людини на анонімність в інтернеті. Але це не може
, на мою думку, тягнути за собою безпосереднього зобов’язання за
Статутом ООН дотримуватися цього права. Можливо, для цього потріб-
но було б необхідним прийняття резолюції Генеральної Асамблеї ООН
за процедурою, що визнає за такою резолюцією характер тлумачення
Статуту ООН.
Таким чином, концепція захисту прав людини в Статуті ООН вклю-
чає, як на нашу думку, найширші повноваження Організації, які можуть
бути реалізованими органами ООН. Ця концепція є динамічною, що
290
означає широкі повноваження ООН та її органів застосовувати поло-
ження Статуту в галузі прав людини. Саме наявність таких норм в Ста-
туті ООН створила правове підґрунтя для прийняття Загальної декла-
рації прав людини, укладення під егідою ООН основоположних між-
народних договорів про права людини, створення таких органів, як
Комісія ООН з прав людини (в подальшому – Рада ООН з прав люди-
ни) та інших органів такого рівня. Саме статутні норми ООН створюють
необхідне найбільш загальне міжнародно-правове підґрунтя для ді-
яльності оонівських органів з прав людини. Формування статутних
зобов’язань дотримання прав людини очевидно пов’язане з визначен-
ням головними статутними органами ООН переліку таких прав або
з формуванням загальної звичаєвої норми міжнародного права, якою
визнається відповідне право.

Література:
1. Статут Організації Об’єднаних Націй [Електронний ресурс] : від
26 червня 1945 р. – Режим доступу: http://unic.un.org/aroundworld/unics/
common/ documents/publications/uncharter/UN%20Charter_Ukrainian.pdf
2. Міжнародний захист прав людини та права біженців. Навчальний
посібник. – Київ: Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців,
2002. – 160 с.
3. Капустін А. Я. Міжнародне право / Капустін А. Я. – М.:Гардарики,
2008. – С. 305–307.
4. Бурьянов С. А. Правовые основы, сущностное содержание и гарантии
свободы совести // Государство и право. 2001. № 2. – С. 22
5. Агеев В. Н. Международные стандарты в области ограничения прав
и свобод личности «Международное публичное и частное право» [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу:http://www.center-bereg.ru/o4214.html
6. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основні галузі: Підручник/ За ред.
В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. – С. 208.
7. Міжнародне публічне право: підручник. / В. М. Репецький, В. М. Ли-
сик, М. М. Микиєвич та ін.: за ред. В. М. Репецького. – 2 вид. – К.: Знання,
2012. – С. 179.
8. Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М. В. Буроменського К.:
Юринком Інтер, 2005. – С. 191.
9. Загальна Декларація прав людини [Електронний ресурс] : від 10.12.
1948 р. – Режимдоступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015
291
 10. Мовчан А. П. Принципы всеобщего уважения прав человека
и основных свобод // Курс международного права: В 7 т. Т. 2. Основные
принципы международного права / Отв. ред. И. И. Лукашук. М.: Наука, 1989.
С. 148
11. Документ ООН: Организация Объединенных Наций A/RES/60/251,
15 марта 2006 года

А. В. Богуцька1

Співробітництво Генеральної прокуратури

України в міжнародно-правовій сфері

Все більш актуального значення набуває міжнародно-правове спів-

робітництво і взаємодія Генеральної прокуратури України з компетент-
ними органами іноземних держав з питань міжнародної правової допо-
моги при проведенні процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримі-
нальне правопорушення (екстрадиція), кримінального провадження
у порядку перейняття.
Окремі аспекти міжнародного співробітництва Генеральної проку-
ратури України розглядаються в міжнародно-правовій літературі. У ви-
вчення та розробку цієї проблеми певний внесок внесли вчені: Буромен-
ський М. В., Гребенюк В. М., Марочкін І. Є., Столярський О. В., Толоч-
ко О. М. та інші. Разом з тим, є потреба в системному дослідженні
участі Генеральної прокуратури України в міжнародно-правових від-
носинах.
Важливою формою міжнародного співробітництва Генеральної про-
куратури виступає міжнародна правова допомога, яка є її офіційною
діяльністю і здійснюється на підставі міжнародних договорів. Договори
про правову допомогу забезпечують найбільш повне здійснення націо-
нальної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій – саме з цією
метою держави їх укладають [1,c.226]. Міжнародні договори із правової
допомоги в переважній більшості є двосторонніми. Разом з тим, за умо-
ви наявності певних інтеграційних процесів, питання правової допомо-
ги вирішують на підставі багатосторонніх угод. Україна бере участь
у двох таких системах міжнародної правової допомоги – Раді Європи
1
Аспірантка кафедри міжнародного права Національного юридичного універ-
ситету імені Ярослава Мудрого
292
і СНД. У рамках Ради Європи укладено низку договорів : Європейську
конвенцію про видачу правопорушників 1957р. з Додатковими протоко-
лами до неї 1975 і 1978 рр. [2]; Європейську конвенцію про взаємну
допомогу у кримінальних справах 1959р. з Додатковими протоколами до
неї 1978 і 2001 рр. [3] тощо. У рамках СНД це один багатосторонній до-
говір – Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993р. [4].
До таких двосторонніх міжнародних договорів із правової допомоги
можна віднести Договір між Україною та Республікою Індія про взаємну
правову допомогу в кримінальних справах 2002 р.; Договір між Україною
та Республікою Панама про видачу правопорушників 2003 р. та інші.
Структурним елементом міжнародно-правового співробітництва
Генеральної прокуратури виступає вирішення питань про видачу особи
(екстрадиція). Під екстрадицією розуміють процесуальну дію, що по-
лягає у видачі особи державі, компетентними органами якої ця особа
розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або
виконання вироку.
Генеральна прокуратура України відповідно до міжнародних дого-
ворів та ратифікаційних законів України є одним із центральних органів
України щодо видачі особи (екстрадиції). Вона виступає центральним
органом України щодо екстрадиції підозрюваних, обвинувачених у кри-
мінальних провадженнях під час досудового розслідування. Так, ст. 10
Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопоруш-
ників передбачає, що для цілей договору Центральним органом для
України є Генеральна прокуратура (щодо справ на стадії досудового
слідства) [5]. Разом з тим, на підставі міжнародного договору при здій-
сненні процедури екстрадиції органами досудового розслідування чи
судовими органами на всіх стадіях кримінального провадження централь-
ним органом України щодо видачі особи є тільки Генеральна прокурату-
ра України.
Ст. 80 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивіль-
них, сімейних і кримінальних справах 1993 р.. закріпляє таке ж правило.
Передбачено, що зносини з питань екстрадиції та кримінального пере-
слідування здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) до-
говірних сторін, а зносини з питань виконання процесуальних дій, що
потребують санкції прокурора (суду), здійснюються органами прокура-
тури у порядку, встановленому генеральними прокурорами (прокурора-
ми) договірних сторін [4].
293
 Генеральна прокуратура України щодо видачі особи (екстрадиції) має
повноваження: звертатися до компетентних органів іноземних держав із
запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або тран-
зитне перевезення; розглядати запити компетентних органів іноземних
держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзит-
не перевезення та приймають рішення щодо них; організувати проведен-
ня екстрадиційної перевірки; організувати прийом-передачу осіб, щодо
яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи
транзитне перевезення; здійснювати інші повноваження, визначені між-
народним договором про видачу особи (екстрадиція).
Видача особи (екстрадиція) є суверенним правом кожної держави.
Обов’язок екстрадиції виникає лише на підставі взятих державою на себе
міжнародних зобов’язань. При здійсненні екстрадиції необхідно керува-
тись такими основними принципами: злочин передбачений у міжнарод-
ному договорі про видачу; принцип подвійної злочинності (злочин
є караним як за законом держави, що вимагає видачі, так і за законом
держави, до якої звернено вимогу); покарання тільки за той злочин, який
був юридичною підставою видачі.
Реалізовуючи вимоги міжнародних договорів України щодо видачі
(екстрадиції), Генеральна прокуратура, на нашу думку, повинна врахо-
вувати наступне. В ст.1 Європейської конвенції про видачу правопоруш-
ників 1957 р. закріплено, що держави – учасниці зобов’язуються вида-
вати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених в цій
Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами за-
питуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються
зазначеними
органами з метою виконання вироку або постанови про утримання
під вартою.
Конвенція не містить конкретних видів злочинів, у зв’язку з вчинен-
ням яких здійснюється видача, як критерій використовується вид пока-
рання за вчинене правопорушення – видача здійснюється у зв’язку
з правопорушеннями, які караються за законами запитуючої держави та
запитуваної держави позбавленням волі або згідно з постановою про
утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи
суворим покаранням [6, с.325].
При вирішенні питання про екстрадицію Генеральній прокуратурі
важливо враховувати умови, при яких видача не здійснюється. Такі під-
стави передбачені в Європейській конвенціі про видачу правопорушни-
294
ків 1957р. з Додатковими протоколами до неї 1975 і 1978 рр. , які Укра-
їна ратифікувала в 1998 р. із заявами і застереженнями.
Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993 р. та Додаткові протоколи до неї,
ратифіковані Верховною Радою України в 1994 році також передбачає
підстави відмовлення у видачі (ст.57).
Міжнародними двосторонніми договорами України можуть бути
передбачені й інші підстави для відмови у видачі. Так, наприклад, Укра-
їна може відмовити США у видачі особи, якщо виконання запиту завдасть
шкоди безпеці або потрібним істотним інтересам України або запит не
відповідає вимогам Договору [7, ч.1, ст.3].
Відповідно до міжнародних договорів України у гуманітарній сфері
(Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., Конвен-
ції про статус біженця 1951 р., та інші міжнародні договори щодо за-
хисту прав людини) у видачі також може бути відмовлено щодо осіб зі
спеціальним статусом, яким у запитуючої сторони загрожує порушення
їх прав, гарантованих міжнародними договорами України.
У всіх випадках відмови, центральний орган України повинен по-
інформувати запитуючу сторону про підстави відмови із обов’язковим
посиланням на чинне законодавство України або міжнародні норматив-
ні правові акти, ратифіковані Україною.
Вивчення та аналіз практики діяльності Головного управління між-
народно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України
під час кримінального провадження свідчить про активне і ефективне
його функціонування. Протягом 2012 року Головним управлінням між-
народно-правового співробітництва розглянуто 1690 запитів про між-
народне співробітництво під час кримінального провадження з яких 712
клопотань українських органів досудового розслідування і 978 клопотань
іноземних компетентних органів. Із загальної кількості запитів розгля-
нуто 1114 клопотань про надання міжнародної правової допомоги при
проведенні процесуальних дій, 165 – про перейняття кримінального
провадження та 411 – про видачу (екстрадицію).
Органи досудового розслідування України зверталися із запитами
про міжнародну правову допомогу у кримінальних провадженнях до
компетентних органів 47 держав світу, найбільше до Російської Федера-
ції (396), Республіки Білорусь (32), ФРН (20), Італійської Республіки (19),
латвійської Республіки (17), США (12).
295
 Генеральною прокуратурою України отримано та організовано ви-
конання міжнародних запитів про правову допомогу від 41 держави,
найбільше – від Російської Федерації (255), Республіки Молдова (83),
Чеської Республіки (70), Республіки Болгарія (44), Республіки Польща
(41), Республіки Білорусь (37).
Прикладом ефективного співробітництва Генеральної прокуратури
України з компетентними органами іноземних держав в сфері екстра-
диції може слугувати наступний приклад. До Федеративної Республіки
Німеччина був виданий громадянин Е., який розшукувався за шахрайство
в особливо великих розмірах. Після затримання Е. на території Київської
області рішенням суду його з-під варти було безпідставно звільнено. За-
вдячуючи тісній взаємодії Головного управління з компетентними орга-
нами ФРН та іншими правоохоронними органами України Е. було за-
тримано вдруге вже в аеропорту «Одеса» з підробленим паспортом
громадянина України. Після притягнення в Україні до кримінальної
відповідальності за ч. 4 ст. 358 КК України 22.10.2012 Е. передано на
територію Федеративної Республіки Німеччина. Компетентні органи
ФРН висловили вдячність за високопрофесійну роботу органів прокура-
тури України. Щодо судді, який безпідставно звільнив Е. з-під варти,
Генеральною прокуратурою України до Вищої ради юстиції внесено
пропозицію про його звільнення з посади [9].
Таким чином, питання міжнародно-правового співробітництва Гене-
ральної прокуратури з компетентними органами іноземних держав з пи-
тань надання правової допомоги та екстрадиції відносяться до пріори-
тетних напрямків міжнародного співробітництва в сфері кримінального
провадження.
В сфері перспективних завдань перед Генеральною прокуратурою
прогнозується розширення географії міжнародного співробітництва
з одночасним підвищенням ефективності розшуку і видачі осіб, які пере-
ховуються за межами країни, повернення із-за кордону, включаючи оф-
шорні зони, майна і грошових ресурсів, отриманих злочинним шляхом,
перш за все від корупційної діяльності, забезпечення оперативного
і ефективного виконання як українських так і зарубіжних запитів про
видачу і правову допомогу.

Література:
1. Міжнародне право: Навч. посібник/ За ред. М. В. Буроменського – К.:
Юрінком Інтер, 2005. – с.336
296
 2. Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушни-
ків, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового
протоколу 1978 року до Конвенції: Закон України від 16 січня 1998 р. Відо-
мості Верховної Ради. – 1998, № 23, ст.129
3. Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кри-
мінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Кон-
венції: Закон України від 16 січня 1998 р. Відомості Верховної Ради – 1998,
№ 23, ст..130; Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Европей-
ської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах: Закон Укра-
їни від 1 червня 2011 р. – Відомості Верховної Ради-2011, № 50, ст.545
4. Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відноси-
ни у цивільних, сімейних та кримінальних справах: Закон України від
10 листопада 1994 року – Відомості Верховної Ради – 1994, № 46, ст.. 417
5. Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про
видачу правопорушників: Закон України від 6 березня 2003 р. – Відомості
Верховної Ради – 2003, № 25, ст. 174.
6. Міжнародне публічне право: підручник / В. М. Репецький, В. М. Ли-
сик, М. М. Микієвич та ін..; за ред.. В. М. Репецького. – 2‑ге вид., стер. – К.:
Знання, 2012. -437с.
7. Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про вза-
ємну правову допомогу у кримінальних справах від 22.07.1998р. – Договір
ратифіковано Законом № 1438‑ІІІ (1438–1438–14) від 10.02.2000. – Відомос-
ті Верховної Ради України- 2000, № 9, ст.69.
8. Матеріали про результати роботи Головного управління міжнародно-
правового співробітництва Генеральної прокуратури України у 2012 році.
інтернет-ресурс – http://www.gp.gov.ua/ua/zvitmu.html

М. М. Юрлов1

АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ДОГОВОРІВ

У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ
КВАЛІФІКАЦІЇ ПОДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
(АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ, МІСТА
СЕВАСТОПОЛЯ) В ЛЮТОМУ-БЕРЕЗНІ 2014 р.
У ніч на 27 лютого 2014 року озброєні військові без розпізнаваль-
них знаків захопили приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів
1
Здобувач кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
297
АР Крим у м. Сімферополі та встановили російські прапори над цими
будівлями [1],[2]. Наступного дня ними були захоплені аеропорти
Сімферополя та Севастополя, розпочалась блокада військові частини
Збройних сил України, розташованих на півострові, українських пор-
тів, в яких були дислоковані Військово-морські сили України (яскра-
вий приклад – затоплення корабля ЧФ РФ в озері Донузлав з метою
блокування кораблів ВМС України). Неодноразово українським вій-
ськовим оголошувались ультиматуми щодо негайної здачі охороню-
ваних об’єктів, зброї. Були зафіксовані факти штурмів об’єктів ВМС
та ЗС України озброєними нападниками врукопашну, без використан-
ня вогнепальної зброї [3].
Спочатку Російська Федерація заперечувала [4], [5] свою причетність
до зазначених подій, але згодом Президент РФ В. Путін визнав, що «зе-
лені чоловічки» є військовослужбовцями РФ, які діяли за наказами ро-
сійського уряду з метою «забезпечення вільного волевиявлення мешкан-
ців Криму» [6].
Як виявилось пізніше, ці дії були спрямовані на забезпечення про-
ведення (тобто унеможливлення протидії з боку українських правоохо-
ронців та військових) референдуму щодо «визначення правового стату-
су Кримського півострова» [7], – його відокремлення від України та
приєднання до складу РФ в рамках повномасштабної військово-політич-
ної операції. З метою надання видимості легітимності анексії, Верховною
Радою АР Крим було організовано 16 березня «референдум щодо
возз’єднання» Криму з РФ; 17 березня проголошено «незалежність Кри-
му», яку РФ визнала; 18 березня Голова РМ АР Крим Сергій Аксьонов,
спікер ВР АР Крим Володимир Константінов та «народний мер» Севас-
тополя Олексій Чалий у Кремлі підписали з Президентом РФ Володи-
миром Путіним Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії
[8]. Пізніше один з організаторів та виконавців «Кримської операції» Ігор
Гіркін заявив на програмі «Полит-ринг» Нейромир-ТВ, що депутатів ВР
АР Крим зганяли на засідання примусово [9].
Військові підрозділи Чорноморського флоту РФ перебували на тери-
торії України відповідно до ст.ст. 17, 92, п.14 Перехідних положень
Конституції України, міжнародно-правового договору «Угода між Укра-
їною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорно-
морського флоту Російської Федерації на території України» [10] (далі –
Угода про статус та умови перебування) від 28 травня 1997 року, ратифі-
кованого парламентами РФ та України, Закону України «Про порядок
298
допуску і умовах перебування підрозділів збройних сил інших держав
на території України». .
Строк дії договору мав спливати в 2017 році, але його дію було про-
лонговано в 2010 році до 2042 року «Харківськими угодами» [11]. Май-
же відразу після підписання Угоди про статус та умови перебування,
в наукових колах та ЗМІ України та РФ розпочалась бурхлива полеміка
з приводу відповідності такої угоди Конституції України. В лютому
2010 року на той час Президент України В. Ющенко звертався до Кон-
ституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення,
проте Суд відмовив у відкритті провадження [12]. Автор дотримується
позиції, що, незважаючи на заборону розташування іноземних військових
баз на території України, передбачену ч. 7 ст. 17 Конституції України,
п. 14 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції передбачає, що
«використання існуючих військових баз на території України для тим-
часового перебування іноземних військових формувань можливе на
умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами Укра-
їни, ратифікованими Верховною Радою України». Отже перебування ЧФ
РФ на території України до початку подій весни 2014 року було законним,
адже мало тимчасовий характер (спочатку до 2017 року, потім до
2042 року) та базувалось на міжнародних договорах, ратифікованих ВР
України. Більш детально дивіться наступні публікації: «Проблеми право-
вого регулювання щодо розташування на території України іноземних
військових формувань» [13, с.132–133], «Правовые аспекты базирования
Черноморского Флота Российской Федерации на территории Украины»
[14, с.487–488], «Колізії, що виникають між нормами основного тексту
Конституції та її перехідними положеннями» [15, с.64–65].
Навесні 2014 року ситуація раптово змінилась. Нижче ми наводимо
витяг норм з Угоди, які були, на нашу думку, порушені Російською Фе-
дерацією під час цих подій.
Преамбула
Российская Федерация и Украина, именуемые далее Сторонами,
стремясь к дальнейшему развитию и укреплению дружбы и сотрудниче-
ства, согласились о нижеследующем…
Стаття 4.1.
Общая численность личного состава, количество кораблей, су-
дов, вооружений и военной техники (Тут і далі виділення – Авт.) Чер-
номорского флота Российской Федерации, находящихся на территории
Украины, не будут превышать уровни, определенные в Соглашении
299
между Российской Федерацией и Украиной о параметрах раздела Чер-
номорского флота от 28 мая 1997 г.
Стаття 6.1.
Воинские формирования осуществляют свою деятельность в мес-
тах дислокации в соответствии с законодательством Российской Феде-
рации, уважают суверенитет Украины, соблюдают ее законодатель-
ство и не допускают вмешательства во внутренние дела Украины.
Стаття 13.1.
Лица, входящие в состав воинских формирований, пересекают рос-
сийско-украинскую границу по предъявлении удостоверений личности
военнослужащего (военных билетов)…
Стаття 15.1.
Перевозки войск, лиц, входящих в состав воинских формирова-
ний, следующих одиночным порядком и в составе воинских формиро-
ваний, вооружения, военной техники и других материально-технических
средств, караулов и специалистов, их сопровождающих, всеми видами
транспорта, которые выполняются в интересах Черноморского флота
Российской Федерации, осуществляются в приоритетном порядке с со-
блюдением пограничного, таможенного и иных видов государствен-
ного контроля при пересечении российско-украинской границы
в соответствии с действующим законодательством Украины.
Після анексії Автономної Республіки Крим та Севастополя Російська
Федерація в односторонньому порядку розірвала [16] вищезазначені
чотири угоди. Однак це жодним чином не впливає на факт їх порушення
під час анексії.
Оцінюючи ситуацію в Криму в лютому-березні 2014 року не можна
залишити осторонь ще низку важливих російсько-українських договорів.
31 травня 1997 року президенти України і РФ підписали Договір «Про
дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Фе-
дерацією» [17, с. 103] (далі – Договір про дружбу). У Спільній заяві
Російської Федерації і України, підписаної в той же день, зазначено:
«Отныне четко определены статус, условия и сроки пребывания Черно-
морского флота России на гостеприимной земле Украины… Севастополь
был и навсегда останется в нашей памяти городом военной славы, воин-
ской доблести, символом нашего братства по оружию, олицетворе-
нием дружбы русского и украинского народов» [18].
На нашу думку, дії РФ в Криму в лютому-березні 2014 року порушу-
ють такі положення Договору про дружбу:
300
 Стаття 2
Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН
і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва
в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтвер-
джують непорушність існуючих між ними кордонів.
Стаття 3
Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на осно-
ві принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної ці-
лісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів,
незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та
інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею,
невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та осно-
вних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання
взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм
міжнародного права.
Стаття 6
Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або
підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Висо-
кої Договірної Сторони, і зобов’язується не укладати з третіми країна-
ми будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони. Жодна із
Сторін не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду
безпеці іншої Сторони.
Враховуючи історичний аспект, можна стверджувати, що така угода
на той час повністю зняла питання о державній належності Криму і Се-
вастополя та остаточно закріпило їх український статус, значно розря-
дивши політичну ситуацію навколо півострова в 1997 році. Нажаль,
сімнадцять років потому, уряд РФ вирішив «переглянути» свою позицію
в односторонньому порядку, грубо порушуючи фундаментальні засади
міжнародного права, а в даному випадку, серед інших, загальний принцип
права pacta sunt servanda (також закріплений у Віденській конвенції
з права міжнародних договорів).
Ще одним важливим джерелом є Договір між Україною і Російською
Федерацією про українсько-російський державний кордон від
28.01.2003 року [19]. Наведемо витяг норм, які, на нашу думку, були по-
рушені:
«Україна і Російська Федерація, далі «Договірні Сторони»,
керуючись цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних
Націй, а також положеннями Гельсінського Заключного акта, ґрун-
301
туючись на положеннях Договору про дружбу, співробітництво і парт-
нерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року,
виходячи з необхідності врегулювання питань проходження україн-
сько-російського державного кордону з метою подальшого зміцнення
дружніх, добросусідських відносин між народами України і Росії,
домовилися про таке:…
Стаття 2
Українсько-російський державний кордон проходить так, як це за-
значено в Описі проходження державного кордону між Україною та
Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією
червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Ро-
сійською Федерацією (Додаток 2).»
Цей договір на станом на сьогодні залишається чинним. Виходячи
з його положень, територія АР Крим і м. Севастополя належить Україні.
Також варто пригадати Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку
з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної
зброї, підписаний в Будапешті 05.12.1994 між Україною, Російською
Федерацією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної
Ірландії і Сполученими Штатами Америки. Згідно цього меморандуму,
серед іншого, РФ, СКВБ та США підтвердили Україні свої зобов’язання
«згідно з принципами Заключного акта НБСЄ [20] поважати незалеж-
ність і суверенітет та існуючі кордони України», «утримуватися від
загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності
чи політичної незалежності України», і що «ніяка їхня зброя ніколи
не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони
або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних
Націй».
В даному випадку важко погодитись з позицією директора Департа-
менту з питань нерозповсюдження та контролю над озброєннями МЗС
РФ М. І. Ульянова, який в травні 2014 року стверджував, що «утрата
Украиной территориальной целостности явилась результатом не вне-
шнего воздействия, а сложных внутренних процессов, которые с Рос-
сией и ее обязательствами по Будапештскому меморандуму никак не
связаны» [21], зокрема у світлі нещодавно оприлюдненого на російсько-
му телебаченні фільму до річниці анексії Криму [22].
Аналіз, наданий в цій статті приводить до висновку, що дії Російської
Федерації на території України в лютому – березні 2014 року, а саме:
порушення порядку перевезення військ ЧФ РФ, неузгоджене перетинан-
302
ня ними державного кордону; завуальоване використання збройних сил
та недержавних проти суверенітету, територіальної цілісності та неза-
лежності, втручання у внутрішні справи України, численні порушення
українського законодавства (напад на військові об’єкти, вимоги щодо
складання зброї, переходу на бік «Держави Крим», захоплення адміні-
стративних будівель та інші) порушують вищезазначені положення та
дух двосторонніх договорів між Україною та РФ.
Більш того, такі дії підпадають під ознаки, визначені пунктом «е» ст. 3
Резолюції 3314 (застосування збройних сил однієї держави, які перебу-
вають на території іншої держави відповідно до угоди з останньою, на
порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх
перебування на цій території після припинення чинності такої угоди) і ма-
ють бути кваліфіковані як акти агресії проти України та вважатись по-
чатком міжнародного збройного конфлікту.
В цій статті проаналізовані лише українсько-російські договори
в контексті кваліфікації кримських подій. Для комплексної оцінки необ-
хідно враховувати універсальні міжнародно-правові норми щодо не-
втручання у внутрішні справи держав, їх територіальної цілісності та
заборони агресії. Ці питання детально досліджені колективній моно-
графії провідних вітчизняних юристів-міжнародників, вчених Україн-
ської асоціації міжнародного права «Українська революція гідності,
агресія РФ і міжнародне право» [23, с.343–640].
Така оцінка ситуації є особливо важливою з огляду на збройний
конфлікт в Донбасі – чи слід розглядати ці конфлікти окремо, або «війну
на Донбасі» слід вважати продовженням «Кримської операції»? Існують
діаметрально різні точки зору з цього приводу, які висловлювали укра-
їнські та міжнародні фахівці, міжнародні урядові та неурядові організа-
ції; однак з тим, що в лютому 2014 року розпочався міжнародний зброй-
ний конфлікт між РФ та Україною погоджується переважна більшість
фахівців та організацій. Питанню визначення правової природи зброй-
ного конфлікту будуть присвячені наступні публікації.

Література:
1. У Сімферополі невідомі бойовики захопили парламент та уряд Криму
і вивісили над ними прапор РФ, онлайн: <http://tyzhden.ua/news/103358>
2. СБУ обнародовала видео захвата здания Верховного Совета Крыма,
онлайн: <http://112.ua/politika/sbu-obnarodovala-video-zahvata-zdaniya-
verhovnogo-soveta-kryma-29909.html>.
303
 3. Російські військові штурмують украінську військову частину в Се-
вастополі, онлайн: <http://ua.interfax.com.ua/news/general/195056.html>;
<http://www.pravda.com.ua/news/2014/03/8/7018108/>; Російські окупанти
з боєм захопили «Ольшанський», онлайн: <http://www.pravda.com.ua/news/
2014/03/24/7020147/?attempt=1>.
4. Путин: на Украине российских войск нет и пока не будет, онлайн:
<http://www.bbc.com/russian/international/2014/03/140304_putin_ukraine_
statement>.
5. Российских войск в Крыму «нет абсолютно», заявил Шойгу, онлайн:
<http://newsru.com/russia/05mar2014/shoigu.html>.
6. Путин: «За спиной самообороны Крыма встали наши военные. По-
другому провести референдум было нельзя», онлайн: <http://censor.net.ua/
video_news/281513/putin_priznal_svoyu_loj_za_spinoyi_samooborony_kryma_
vstali_nashi_voennye_podrugomu_provesti_referendum>.
7. Постановление Верховной Рады Автономной Республики Крым «О
проведении общекрымского референдума» от 6 марта 2014 г., онлайн:
<http://www.rada.crimea.ua/act/11689 >.
8. Церемония подписания законов о принятии Крыма и Севастополя
в состав России, онлайн: <http://www.kremlin.ru/news/20626>.
9. И. Стрелков vs Н. Стариков «ЦЕНТРСИЛЫ / СИЛАЦЕНТРА», онлайн:
<http://www.youtube.com/watch?v=G04tXnvKx8Y>
10. Закон України «Про ратифікацію Угоди між Україною і Російською
Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Росій-
ської Федерації на території України, Угоди між Україною і Російською
Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту та Угоди між
Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки,
пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморсько-
го флоту Російської Федерації на території України» від 24 березня 1999 р.
№ 547‑XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 18.
11. Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебуван-
ня Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, онлайн:
<http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643–359>.
12. КСУ отказал в открытии производства относительно базирования
ЧФ РФ в Украине, онлайн:<http://www.rbc.ua/rus/analytics/k_grishchenko_
ksu_priznal_konstitutsionnym_reshenie_o_prodlenii_prebyvaniya_chf_rf_v_
ukraine22042010>.
13. Юрлов М. М. «Проблеми правового регулювання щодо розташу-
вання на території України іноземних військових формувань». Проблеми
304
державотворення і становлення правової системи в сучасних умовах: Збірник
тез доповідей та наукових повідомлень міжнародної студентської конферен-
ції / За заг. ред. А. П. Гетьмана. Х.: Нац. юр. акад. України, 2009.
14. Юрлов Н. М. «Правовые аспекты базирования Черноморского Фло-
та Российской Федерации на территории Украины». Актуальні проблеми
правотворення в сучасній Україні. Матеріали науково-практичної конферен-
ції 29 квітня – 1 травня 2010 р. Київський університет права НАН України –
К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2010.
15. Юрлов М. М. «Колізії, що виникають між нормами основного тексту
Конституції та її перехідними положеннями». Треті Конституційні читання:
Збірка тез наукових доповідей і повідомлень міжнародної наукової конфе-
ренції молодих учених, аспірантів і студентів присвяченої пам’яті академіка
права Ю. М. Тодики / За заг. ред. проф. А. П. Гетьман Нац. юрид. акад.
України. – Харків: Права людини, 2010 р.
16. ИТАР-ТАСС: Политика – Совфед прекратил действие соглашений
с Украиной по Черноморскому флоту, онлайн: <http://itar-tass.com/
politika/1088974>.
17. Договір між Україною і РФ «Про дружбу, співробітництво і парт-
нерство між Україною і Російською Федерацією», Відомості Верховної Ради
України (ВВР), 1998, N 20.
18. Російсько-Українська Декларація; Україна, Російська Федерація;
Д екларація, Міжнародний документ від 31.05.1997, онлайн:
<http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/643_085>.
19. Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-
російський державний кордон (укр/рос); Україна, Російська Федерація;
Д о г о в і р , М і ж н а р од н и й д о к у м е н т в і д 2 8 . 0 1 . 2 0 0 3 о н л а й н :
<http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/643_157>.
20. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі ООН;
Акт, Міжнародний документ від 01.08.1975, онлайн: <http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/994_055>.
21. Выступление руководителя делегации Российской Федерации, ди-
ректора Департамента по вопросам нераспространения и контроля над во-
оружениями МИД России М. И. Ульянова по блоку вопросов I (разоруже-
ние) по вопросу о гарантиях безопасности неядерным государствам, Нью-
Йорк, 2 мая 2014 года, онлайн: <http://www.mid.ru/brp_4.nsf/newsline/DB00
9C0A1408CDE244257CCF0047C45B>.
22. Крым. Путь на Родину. Документальный фильм Андрея Кондрашо-
ва, онлайн:<https://www.youtube.com/watch?v=t42-71RpRgI>.
23. «Українська революція гідності, агресія РФ і міжнародне право». –
К.: К. І. С., 2014.
305
 Б. Ю. Ребриш1

ДО ПИТАННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ПРИРОДУ

ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ З НЕДОБРОСОВІСНОЇ
КОНКУРЕНЦІЇ, У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ
ПРАВІ

Стрімкий розвиток міжнародного приватного права в умовах глоба-

лізації спонукає науковців до перегляду традиційних доктринальних
підходів щодо багатьох ключових інститутів цієї галузі юридичної науки.
Однією з таких тенденцій, безперечно, є розширення сфери предмету
конфліктного права, тобто поширення міжнародного приватного права
на відносини з іноземним елементом, які раніше розглядалися як ви-
ключно публічно-правові, або на нові види відносин, які виникли від-
носно нещодавно через появу специфічних об’єктів регулювання (на-
приклад, інтернет-зв’язку).
Як неодноразово відзначалося вченими, предметом міжнародного
приватного права можуть бути виключно приватно-правові відносини,
ускладнені іноземним елементом, оскільки метод правого регулювання
цієї галузі права може долати виключно колізії приватного матеріально-
го права декількох держав [1, c. 12]. Продовжуючи цю думку, А. Т. Мов-
сісян зазначає, що принципова відмінність приватно-правових відносин
з іноземним елементом від публічно-правових відносин з іноземним
елементом полягає в тому, що в останньому випадку управозастосовно-
го органу не виникає питання про вибір застосовного права, отже колі-
зійне регулювання відсутнє. Публічно-правові норми в межах території
конкретної держави застосовуються безпосередньо і імперативно. Однак
у сфері приватного регулювання наявність іноземного елемента у при-
ватноправових відносинах призводить до того, що держава допускає
регулювання таких відносин не тільки нормами вітчизняного – «свого»,
а й іноземного права [2, c. 21].
З огляду на це, виявлення у конкурентних відносинах приватно-пра-
вових основ, дозволить нашому законодавцю подолати «юридичний
націоналізм» міжнародного приватного права у цій сфері, який полягає
у замкнутості національної правової системи і підпорядкуванні конку-
1
Аспірант кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
306
рентних правовідносин з іноземним елементом виключно закону країни
суду (lexfori) [3, c. 302].
Загалом, представники європейських та американських правових
шкіл достатньо давно припускають можливість застосування колізійних
норм до правовідносин транскордонної недобросовісної конкуренції [4,
c. 167–188]. Більше того, переважна кількість спеціалістів схиляється до
думки про те, що в досліджуваних випадках виникає колізійна проблема,
яка повинна вирішуватися за допомогою методів, що використовуються
виключно міжнародним приватним правом. Водночас європейська наука
приватного права детально не фокусує увагу на виділенні у недобросо-
вісній конкуренції публічних та приватно-правових відносин, оскільки
законодавство держав, яке регулює відповідні відносини, характеризу-
ється традиційно як таке, що має приватно-правову природу [5, c. 213].
Між тим, цікавим у цьому сенсі є зауваження деяких дослідників
щодо цілей законодавчого регулювання відносин недобросовісної кон-
куренції, які спрямовані одночасно на захист як приватних, так і публіч-
них інтересів. На підтвердження цієї тези можна навести законодавчі
норми деяких нормативно-правових актів ЄС, що регулюють недобро-
совісну комерційну практику в державах-членах, і які спрямовані запо-
бігти та захистити публічні інтереси від дискримінаційних наслідків від
недобросовісної реклами [6], захистити економічні інтереси споживачів
від недобросовісної комерційної діяльності[7], а також забезпечити нор-
мальне функціонування ринкової економіки [8].
На думку деяких учених, розширення цілей законодавства у сфері
недобросовісної конкуренції призводить до зближення його з іншими
галузями права [9, c. 11].Безумовно, для кожної конкретної держави
система норм щодо недобросовісної конкуренції має особливості. Зо-
крема, у Північноєвропейських державах норми ціноутворення, реклами,
захисту прав споживачів та недобросовісної конкуренції становлять
окрему галузь права з власним інструментарієм правової охорони. Од-
наку Німеччині та Бельгії окремі питання, пов’язані у тому числі із за-
хистом прав споживачів, інтегровані у рамки права недобросовісної
конкуренції [10, c. 123]. Незважаючи на різні моделі законодавчого ре-
гулювання, відносини з недобросовісної конкуренції за участю виключ-
но приватних суб’єктів права розглядаються у європейських державах
як невладні. При цьому збільшення судових справ, пов’язаних із захистом
публічних інтересів, не змінило у законодавстві ЄС і національному за-
конодавстві держав-членів механізм регулювання транскордонної недо-
307
бросовісної конкуренції, і, як наслідок, не виключило недобросовісну
конкуренцію з-під дії міжнародного приватного права.
Водночас українська доктрина права не дає однозначної відповіді на
питання про те, якими є за своєю сутністю відносини з недобросовісної
конкуренції. На думку В. І. Єременка, норми про припинення недобро-
совісної конкуренції відносяться до категорії приватноправових, оскіль-
ки регулюють відносини щодо застосування, як правило, заходів цивіль-
но-правової відповідальності [11, c. 299]. Іншої думки С. С. Валітов, який
стверджує, що законодавство про захист від недобросовісної конкуренції
регулює публічно-правові відносини, які виникають між суб’єктами
господарювання у зв’язку з економічною конкуренцією на товарних
ринках [12, c. 10].
І все ж більшість фахівців недобросовісну конкуренцію розглядають
як відносини змішаного характеру [13, c. 56], тобто як відносини, що
опосередковують і приватний, і публічний інтерес, що дозволяє говори-
ти вченим про віднесення відповідних норм до комплексних інститутів
права.
З одного боку, Н. М. Корчак правильно зауважує, що положення
конкурентного законодавства, за допомогою якого регулюються взаємо-
відносини між антимонопольними органами та суб’єктами господарю-
вання характеризують вертикальний тип відносин [14, c. 149]. Більше
того, публічно-правовими за своїм змістом є відносини притягнення
через недобросовісну конкуренцію учасників зовнішньоекономічної ді-
яльності до відповідальності, що передбачена ст. ст. 245, 389 Господар-
ського кодексу України та ст. 31 Закону України «Про зовнішньоеконо-
мічну діяльність» та Закону України «Про захист національного товаро-
виробника від демпінгового імпорту». Зокрема, припинення
експортно-імпортних операцій, застосування індивідуального режиму
ліцензування, застосування антидемпінгових, компенсаційних або спе-
ціальних заходів.
З іншого боку, обґрунтованою є також позиція вчених, які вважають,
що відносини недобросовісної конкуренції є приватно-правовими за
своїм змістом, оскільки виникають виключно між суб’єктами господа-
рювання, а також між суб’єктами господарювання та споживачами, ін-
шими юридичними та фізичними особами. При цьому, найголовніше – ці
відносини засновані на юридичній рівності, майновій самостійності
учасників та приватній ініціативі [15, c. 238]. Це, у першу чергу, стосу-
ється вже згаданої вище цивільно-правової відповідальності рівноправ-
308
них учасників цих правовідносин. Зокрема, у початковій редакції ЗУ
«Про захист від недобросовісної конкуренції» вказувалося, що вчинення
дій визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, тягне за
собою цивільну відповідальність у випадках, передбачених зако-
ном( ст. 20) [16, c. 42].
Водночас особливість змішаного характеру відносин недобросовісної
конкуренції справедливо порушує актуальне з теоретичної та практичної
точки зору питання про те, чи можливе колізійно-правове регулювання
такого роду відносин. Проблема застосування колізійних норм у сфері
правовідносин, що мають змішаний (приватно-публічний) характер,
у тому числі і в сфері правовідносин недобросовісної конкуренції, не
піддавалася детальному аналізу українськими дослідниками.
На наш погляд, колізійно-правове регулювання транскордонної не-
добросовісної конкуренції можливе і необхідне. Причиною цього є те,
що приватноправові основи правовідносин у зазначеній групі допускають
колізійно-правове регулювання. До того ж, дотримання державного пу-
блічного інтересу можливе за рахунок відомих інститутів міжнародного
приватного права, що охороняють національний правопорядок від мож-
ливих негативних наслідків застосування іноземного права і забезпечу-
ють застосування вітчизняного права. Так, подібного роду функції може
виконувати застереження про публічний порядок, інститут над імпера-
тивних норм, інститут заборони обходу закону, а також односторонні
колізійні норми. Між іншим, можливість застосування іноземного права
на території відповідної держави в усіх випадках встановлюється наці-
ональним правом, оскільки законодавець самостійно конструює обсяг
колізійної норми.
Таким чином, до правовідносин, які виникають у зв’язку з недобро-
совісною конкуренцією, можливе і допустиме застосування колізійних
норм, а отже й іноземного права.

Література:
1. Международное частное право: учеб. для бакалавров / Н. Н. Викто-
рова, Г. К. Дмитриева [и др.] ; ред. Г. К. Дмитриева; Моск. гос. юрид. ун-т
им. О. Е. Кутафина (МГЮА). – М. : Проспект, 2015. – 392 с.
2. Мовсисян А. Т. Правовое регулирование наследственных отношений,
осложненных иностранным элементом, в России и Армении : дис. … д-ра
юрид. наук : 12.00.03 / Ара Тигранович Мовсисян. – М, 2015. – 213 с.
309
 3. Мережко, О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та при-
ватного права / О. О. Мережко. – К .: Юстиниан, 2010. – 320 с.
4. WilhelmWengler. Laws concerning Unfair Competition and the Conflictof
Laws, The American Journal of Comparative Law. – 1955. – № 2 – Pp. 167–188.
5. Reto M. Hilty, Frauke Henning-Bodewig. Law Against Unfair Competition:
Towards a New Paradigmin Europe? Springer, 2007. – 271 p.
6. Directive 2006/114/EС ofTheEuropeanParliamentAndOfTheCouncilof 12
December 2006 concerningmisleadingandcomparativeadvertising
(codifiedversion) : OfficialJournalofEuropeanUnion [Електронний ресурс] –
Режим до ступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/
TXT/?uri=CELEX:32006L0114
7. Директива ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про недобросовіс-
ну комерційну практику щодо споживачів на внутрішньому ринку» від
11 травня 2005 р. № 29 [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_b43
8. Регламент ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про право, що за-
стосовується до недоговірних зобов’язань («Рим II»)» від 11.07.2007 № 864
[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/
show/994_907 m.
9. DeVrey, Rogier W. In. Towards a EuropeanUnfairCompetitionLaw :
A Clash Between Legal Families: a Comparative Study of English, Germanand
Dutch Lawin Lightof Existing European and International Legal Instruments,
Brill, 2006. – 380 p.
10. JulesStuyck. Unfaircompetitionlawin EU intheyearstocome,
EuropeanPrivateLaw – CurrentStatusandPerspectives. – 2011. – № 1. – Pp. 107–
133.
11. Еременко В. И. Правовое регулирование конкурентных правоотно-
шений в России и за рубежом : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Еременко
Владимир Иванович. – М., 2001. – 457 с.
12. Валітов С. С. Становлення та розвиток антимонопольно-конкурент-
ного законодавства України: автореф. дис … д-ра юрид. наук / Салават Са-
гадатгарійович Валітов . – Донецьк : Б.в., 2010 . – 29 с.
13. Серегин Д. И. Недобросовестная конкуренция как правовая катего-
рия : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Серегин Дмитрий Игоревич. – М.,
2002. – 159 c.
14. Корчак Н. М. Співвідношення конкурентного законодавства Украї-
ни з приватним та публічним правом / Н. М. Корчак // Наук. вісн. Міжнар.
гуманітар. ун-ту. –Одесса : Міжн. гуманіт. унів. – 2014. – № 8. – С. 147–149.
310
 15. Ус М. Природа конкурентного права, його місце в національній
правовій системі / М. Ус // Вісн. Акад. прав. наук України . – 2006. – № 4. –
С.235–242.
16. Качан О. О. Банківське право: навч. посібник / О. О. Качан. – К. :
Юрінком Інтер, 2000. – 288 с.

А. В. Кулабухова1

ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Ідея запровадження єдиного громадянства для об’єднаної Європи

висловлювалася ще в середині ХХ століття. Зокрема, Т. Х. Маршалл од-
ним з перших у 1949 р. обґрунтовував необхідність його запровадження,
оскільки громадянство – це «найкращий статус для повного об’єднання
народів у співтовариство». Однак у проектах інтеграції західноєвропей-
ських країн, реалізованих шляхом заснування Європейських співтова-
риств 1951 та 1957 рр., вказаний інститут не отримав закріплення,
оскільки вважалося, що інтеграція буде обмежуватися лише економічною
сферою. Водночас як тільки інтеграція почала зачіпати цінності і норми,
що визначають основу політичної самоідентифікації європейців, одразу
розпочалася дискусія з приводу існування «демократичного дефіциту»,
а потім про проблеми європейської ідентичності [9; 10].
Успіхи у поглибленні процесів економічної, а згодом політичної ін-
теграції вплинули на формування інституту громадянства Європейсько-
го Союзу, що вперше нормативно було оформлено Договором про Євро-
пейський Союз у редакції Маастрихтського договору 1992 р. [1]. Цей
унікальний для міжнародної практики інститут був запровадже­ний
з метою «посилити захист прав та інтересів громадян держав-членів»
(ст. B), слугувати символом європейської єдності, а також посилити
зв’язок між Європейським Союзом та громадянами держав-членів, на-
давши йому більшої легітимності.
Громадянство ЄС надає низку прав, додаткових до тих, якими вони
користуються на рівні національних держав. Серед таких прав особливо
важливе значення мають політичні права, а особливо електоральні права,
1
Пошукувач Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцево-
го самоврядування Національної академії правових наук України
311
оскільки саме вони пов’язані із правовою можливістю впливати на зміст
юридично обов’язкових нормативних актів, що приймаються на рівні
ЄС, та загалом долучатися до процесу вироблення політичної стратегії
розвитку Європейського Союзу.
На сьогодні у вітчизняній доктрині теорії держава і права особливос-
ті електоральних прав громадян ЄС детально не досліджувалися. Можна
відзначити лише роботи М. О. Саракуци [2], що розкрила окремі аспек-
ти реалізації політичних прав громадян Європейського Союзу, О. Я. Траг-
нюк, яка вивчала правові засоби подолання «дефіциту демократії» в Єв-
ропейському Союзі на прикладі інституту громадянської (законодав-
чої) ініціативи [3] та І. В. Яковюка, у монографії якого електоральні
права громадян розкриваються через наднаціональний вектор у розвитку
ЄС [4, с. 313–328.]. Водночас специфіка електоральних прав громадян
ЄС на сьогодні детально не розкрита. Це пов’язано передусім із тим, що
особливості інституційної системи ЄС та відсутність багатьох юридич-
них механізмів участі громадян у процесі прийняття владних рішень на
рівні ЄС, подібних до внутрішньодержавних, для багатьох дослідників
дали підстави для висновку про формалізованість та слабкість політич-
них прав, у тому числі електоральних прав громадян ЄС.
При цьому з огляду на проголошений курс на євроінтеграцію і вжит-
тя важливих правових кроків з боку нашої держави, зокрема, ратифікації
Угоди про асоціацію, а відтак перспективу набуття громадянами України
громадянства ЄС, окреслена нами проблематика є надзвичайно важли-
вою. Тож з огляду на актуальність теми цієї статті та її недослідженість
на науково-теоретичному рівні важливим завданням є визначення осо-
бливостей електоральних прав громадян Європейського Союзу.
Дослідження установчих актів та інших нормативних актів Європей-
ського Союзу дозволяє дійти висновку, що електоральні права громадян
ЄС, що поділяються на активні і пасивні та можуть бути реалізовані як
на рівні Європейського парламенту, так і на муніципальному рівні. Елек-
торальні муніципальні права регламентовані ч. 1 ст. 22 Договору про
функціонування ЄС 1957 р. [1] (далі – ДФЄС), згідно з якою кожен гро-
мадянин Союзу, що проживає в державі-члені, громадянином якої він не
є, має право обирати та бути обраним на місцевих виборах у державі-
члені проживання на таких самих умовах, як і громадяни цієї держави.
Це право реалізується з урахуванням детальних положень, які ухвалю-
ються Радою, що діє одностайно згідно зі спеціальною законодавчою
процедурою та після проведення консультацій з Європейським Парла-
312
ментом; ці положення можуть передбачати відступи, коли це виправдано
особливими для держави-члена проблемами.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ДФЄС кожен громадянин Союзу, що про-
живає в державі-члені, громадянином якої він не є, має право обирати та
бути обраним до Європейського Парламенту в державі-члені проживан-
ня на таких самих умовах, як і громадяни цієї держави. Це право реалі-
зується з урахуванням детальних положень, які ухвалюються Радою, що
діє одностайно згідно зі спеціальною законодавчою процедурою та
після проведення консультацій з Європейським Парламентом; ці поло-
ження можуть передбачати відступи, коли це виправдано особливими
для держави-члена проблемами.
У ст. ст. 39 та 40 Хартії ЄС про основоположні права 2000 р. [1] вка-
зані правові приписи отримала аналогічне закріплення.
Основними правовими актами вторинного acquis ЄС, що визначають
специфіку електоральних прав гро­мадян ЄС, є Директива Ради ЄС 93/109/
ЕС від 06.12.1993 р., яка визначає принципи права участі в процедурі
виборів Європейського парламенту для громадян Союзу, що мешкають
в державі-члені, що не є державою їх національного громадянства [5],
та Директива Ради ЄС 94/80/ЕС 19.12.1994 р., яка забезпечує ті ж самі
принципи і можливі привілеї для участі в муніципальних виборах гро-
мадян Союзу, які мешкають в державі-члені, що не є державою їх наці-
онального громадянства [6].
Указані директиви вводять у виборче право держав ЄС два важли-
ві принципи, які зобов’язані дотримуватися на усій території Європей-
ського Союзу, які поширюються на усіх його громадян: (1) принцип
рівності «національних» громадян і інших громадян ЄС, що мешкають
у відповідній країні, та (2) принцип вільного вибору місця голосування
(чи участі у ви­борах в якості кандидата). Принцип рівності вимагає
наділення громадян ЄС, що мешкають за межами своєї країни, такими
ж правами обирати і бути обраними в Європарламент і органи місце-
вого самоврядування, якими національне законодавство наділяє грома-
дян відповідної країни. У разі порушення даних прав громадянин Єв-
ропейського Союзу повинен мати в розпорядженні увесь комплекс
засобів правового захисту на тих же умовах, які передбачені для гро-
мадян «держави-члена проживання», в якій проводяться вибори
(п. 2 ст. 11 Директиви 93/109/ЕС; п. 2 ст. 10 Директиви 94/80/ЕС).
Принцип рівності виборчих прав усіх громадян ЄС, що мешкають
у будь-якій з його держав-членів, проголошуєть­ся директивами як «за-
313
стосування принципу недискримінації між громадянами і негромадя-
нами, право на вільне пересування і проживання», що визначає суть
західноєвропейської інтеграції і права Європейського Союзу. Директи-
ви зобов’язують держав проінформувати усіх по­тенційних суб’єктів
виборчого права, що не є громадянами цієї країни, про умови реалізації
їх права обирати і бути обраними в Європарламент і муніципальні
органи в цій державі. Ця інфор­мація має бути надана своєчасно і в на-
лежній формі.
Разом із тим обидві директиви допускають окремі виключення
з принципу рівності. Зо­крема, якщо відсоток голосів громадян Союзу
є більшим за 20 % національних громадян, наділених правом голосу, для
реалізації електорального права вони повинні постійно проживати на
території відповідної держави не менше 5 років для реалізації активного
виборчого права і 10 – для можливості бути обра­ним. Це виключення не
поширюється тільки на Люксембург. Окрім того, Директива Ради ЄС
94/80/ЕС 19.12.1994 забезпечує ті ж самі принципи і можливі привілеї
для участі в муніципальних виборах. Крім того, вона дозволяє державі-
членові зберегти для своїх громадян певні місця в муніципальних орга-
нах влади (керівників, заступників і членів ви­конавчих органів місцево-
го самоврядування) [2, с. 44].
Принцип вільного вибору означає, передусім, право громадянина
Європейського Союзу, що мешкає за межами «рідної держави», само-
стійно обирати місце участі у виборах Європарламенту або муніципаль-
них органів. Відносно перших встановлюється жорстка альтернатива:
громадянин ЄС може голосувати або балотуватися кандидатом в Євро-
парламент лише в одному місці: дер­жаві ЄС, де він мешкає («державі-
членові проживання»), але не має громадянства якого, або у своїй «рідній
державі-членові» (ст. 4 Директиви 93/109/ЕС). Що стосується муніци-
пальних виборів, то тут зберігається можливість обирати або бути об-
раним у двох країнах: регулювання цього питан­ня залишене на розсуд
держав-членів (п. 2 ст. 1 Директиви 94/80/ЕС).
Відзначимо, що надання електоральних прав громадянам при фор-
муванні Європейського Парламенту є абсолютною новелою в міжнарод-
ному праві, з позицій якого ЄС – це особливий тип міжнародних міжуря-
дових організацій, в яких вказана інституція – один з вищих керівних
органів. Проте з позиції національного права формування парламенту
громадянами – загальнопоширена практика. Щодо електоральних прав
на муніципальних виборах, то подібний правовий механізм на сьогодні
314
відомий багатьом державам. Крім того, нині чинними є окремі міжна-
родно-правові акти з цих питань.
Так, у прийнятій в рамках Ради Європи Конвенції про участь іно-
земців у суспільному житті на місцевому рівні від 05.02.1992 р. [7]
(Україна на сьогодні не приєдналася), міститься зобов’язання для держав-
учасниць надати кожному іноземцю права голосувати і висувати свою
кандидатуру на вибори до місцевих органів за умови, що він відповідає
тим самим вимогам, які застосовуються до громадян, і на законних під-
ставах проживав у відповідній державі упродовж 5‑ти років до виборів.
Крім того, Конвенція допускає висловлення застережень, щодо визнання
за іноземцями тільки активного виборчого права на муніципальних ви-
борах (ст. 6).
На сьогодні законодавством багатьох держав передбачається надан-
ня вказаного політичного права на місцевому рівні. Наприклад, у Швеції
і Данії на виборах до місцевих органів мають право брати участь іно-
земці, які прожили у відповідній адміністративній одиниці не менше
3 років; у Великій Британії – громадяни держав-членів Співдружності
та Британських Залежних Територій – за умови постійного проживання
на території відповідної адміністративної одиниці, незалежно від строків
проживання; в Естонії та Нідерландах – будь-які іноземці – за умови по-
стійного проживання на території відповідної адміністративно-терито-
ріальної одиниці впродовж останніх 5 років; в Ірландії – будь-які особи,
які проживають в межах відповідної адміністративно-територіальної
одиниці протягом 15 днів перед днем проведення виборів; в Угорщині –
будь-які іноземці, що постійно проживають на території адміністративно-
територіальної одиниці, незалежно від строків проживання [8].
Підводячи підсумок, зазначимо, що на сьогодні створена значна
правова основа реалізації електоральних прав, що сприяє прискоренню
процесів формування ЄС як «ніколи тіснішого союзу народів Європи, де
рішення приймають якомога відкритіше та ближче до громадянина».
З огляду на набрання чинності Угоди про асоціацію та поглиблення ін-
теграційних процесів з метою набуття членства Україною в Європей-
ському Союзі, національне виборче законодавство потребуватиме зна-
чних змін. Водночас це загальноєвропейський підхід, який, з одного боку,
сприяє посиленню легітимації муніципальної влади, а з іншого – спря-
мований на подолання проблеми дистанціювання іноземців та осіб без
громадянства, що постійно проживають на її території, від політичного
життя на місцевому рівні.
315
 Література:
1. Основи права Європейського Союзу: нормативні матеріали / М. В. Бу-
роменський, Т. М. Анакіна, Т. В. Комарова та ін.; за заг. ред. М. В. Буромен-
ського. – Х. : Право, 2015. – 328 с.
2. Саракуца М. О. Деякі аспекти реалізації політичних прав громадян
Європейського Союзу / М. О. Саракуца // Право і суспільство. – 2014. – № 1. –
С. 42–48.
3. Трагнюк О. Я. Деякі правові засоби подолання дефіциту демократії
в Європейському Союзі (на прикладі інституту громадянської ініціативи
в ЄС) / О. Я. Трагнюк // Державне будівництво та місцеве самоврядування. –
2011. – Вип. 22. – С. 86–95.
4. Яковюк В. І. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний
аналіз / І. В. Яковюк. – Х. : Право, 2013. – 760 с.
5. Council Directive 93/109/EC of 6 December 1993 laying down detailed
arrangements for the exercise of the right to vote and stand as a candidate in
elections to the European Parliament for citizens of the Union residing in a Member
State of which they are not nationals of 06.12.1993 [Електронний ресурс]. –
Режим до ступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/
TXT/?uri=celex:31993L0109
6. Council Directive 94/80/EC of 19 December 1994 laying down detailed
arrangements for the exercise of the right to vote and to stand as a candidate in
municipal elections by citizens of the Union residing in a Member State of which
they are not nationals [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/PDF/?uri=CELEX:31994L0080
&from=EN
7. Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому
рівні від 05.02.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_318
8. Місцеві вибори в Україні: проблеми правового регулювання / Лабо-
раторія законодавчих ініціатив [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://parlament.org.ua/index.php?action=magazine&id=9&ar_id=1374&iar_
id=723&as=2
9. Яковюк І. В. Громадянство Європейського Союзу: проблеми визна-
чення / І. В. Яковюк // Державне будівництво та місцеве самоврядування. –
2005. – № 9. – С. 82–88.
10. Яковюк, І. В. Громадянство ЄС: поняття і співвідношення з націо-
нальним громадянством / І. В. Яковюк // Проблеми законності : акад. зб.
наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 2010. –
Вип. 107. – С. 13–22.
316
 К. М. Янакаєва1

ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ САНКЦІЙ РБ ООН

НА МІЖНАРОДНОМУ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ

ООН є єдиною універсальною організацією, що володіє повноважен-

нями застосовувати примусові заходи – санкції, у випадку порушення
міжнародного миру і безпеки. Відповідно до Статуту ООН, головна роль
у застосуванні санкційналежить Раді Безпеки, яка діє від імені всіх дер-
жав-членів ООН (ст. 24 Статуту). Юридичні передумови для втручання
Ради Безпеки містяться в ст. 39 « Рада Безпеки визначає існування будь-
якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії та надає
рекомендації або вирішує про те, яких заходів слід вжити у відповід-
ності зі статтями 41 і 42 для підтримання або встановлення міжнародно-
го миру і безпеки».
Як відзначають Д. А. Мур і Дж. Д. Пубанц, будучи «резервуаром»
сили держав-членів ООН, Рада виступає як орган, що «підтверджує за-
конність» або «встановлює незаконність» використання сили в міжна-
родному масштабі[1, с. 167].
Свої санкційні повноваження Рада Безпеки реалізує у формі при-
йнятих резолюцій. Вони є офіційним письмовим нормативним актом, що
приймається Радою відповідно за її статутною компетенцією і встанов-
леною процедурою. Резолюції РБ ООН є обов’язковими для виконання
(ст. 25 Статуту), тож вони мають обов’язкову юридичну силу.
Особливість міжнародного права полягає в тому, що для імплемен-
тації його приписів немає органів загальної юрисдикції [2, с. 132].І тому,
хоча рішення про введення санкцій приймаються міжнародною органі-
зацією, але в кінцевому підсумку їх реалізація здійснюється безпосеред-
ньо самими державами-членами.
Реалізація положень резолюцій Ради Безпеки ООН про введення
режимів міжнародних санкцій вимагає спеціальних заходів з імплемен-
тації на міжнародно-правовому і національно-правовому рівнях. Вихо-
дячи з цього можна виділити два рівня здійснення санкційних режимів –
міжнародний і внутрішньодержавний.
Міжнародно-правові основи імплементації державами резолюцій
Ради Безпеки витікають з загальних норм міжнародного права та відпо-
1
Аспірант кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
317
відних положень Статуту. Загальновизнаний принцип добросовісного
виконання зобов’язань, що закріплений в Статуті ООН: п. 2 ст.2 «Усі
Члени Організації Об’єднаних Націй сумлінно виконують узяті на себе
за цим Статутом зобов’язання» та п. 5 ст.2 «надають їй усіляку допомо-
гу у всіх діях, що вживаються нею відповідно до даного Статуту, і утри-
муються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація
Об’єднаних Націй вживає дії превентивного або примусового характеру»
гарантує співпрацю між державами задля ефективної реалізації санкцій-
них режимів передбачених резолюціями.
Санкції РБ ООН за своєю юридичною природою є централізованими
примусовими заходами, застосування яких потребує чіткої організації.
Для реалізації режимів санкцій «Рада Безпеки може засновувати такі
допоміжні органи, які вона вважатиме за необхідні для виконання своїх
функцій» (ст. 29). Комітети по санкціям є найбільш поширеною формою
допоміжного органу, створені для сприяння механізму адміністрування,
моніторингу та покращення запровадження санкцій [3, с. 111].
Засновуючи Комітети із санкцій, Рада Безпеки покладає на них ви-
конання наступних завдань:
- вивчення доповідей, що подаються державами на виконання по-
ложень санкційних режимів;
- винесення рекомендацій про заходи щодо підвищення ефектив-
ності їх здійснення та реагування на порушення;
- звернення до всіх держав за додатковою інформацією про кроки,
що вживаються ними для здійснення санкцій;
- звітувати перед Радою Безпеки про здійснення санкціних режимів;
- вносити зміни до санкційних режимів, які можуть бути необхід-
ними для пом’якшення соціально-економічних і гуманітарних наслідків;
- співпрацювати з іншими Комітетами із санкцій та міжнародними
організаціями;
- розповсюджувати відповідну інформації про здійснення режимів
санкцій, у тому числі за рахунок більш широкого використання засобів
масової інформації.
Таким чином, створення Радою Безпеки Комітетів із санкцій
є важливим кроком у процесі реалізації механізму санкцій: прогно-
зування, координації та контролю за виконанням введених їм санк-
ційних режимів.
Наступний етап реалізації санкцій полягає в імплементації резолюцій
Ради Безпеки безпосередньо самим державами. Національно-правова
318
імплементація здійснення санкційних режимів передбачає трансформа-
цію відповідних міжнародно-правових норм. Вона реалізується, насам-
перед, через видання компетентними органами держав внутрішньодер-
жавних правових актів, а також прийняття адміністративних розпоря-
джень і заходів, адресованих органам державного управління, юридичним
особам і громадянам, покликаних забезпечити санкційний вплив на
адресатів санкцій.
Досліджуючи питання імплементації резолюцій Ради Безпека на
основі різних правових системи держав, К. О. Кононова пропонує на-
ступні правові моделі юридичного закріплення резолюцій Ради в націо-
нальному законодавстві:
1. Надання резолюціям Ради відповідною конституційною нормою
ознаки «pactasuntservanda» , реалізуючи тим самим ст.25 Статуту ООН.
2. Прийняття необхідного внутрішньо національного акту у зв’язку
з затвердженням санкційної резолюцій Ради.
3. Прийняття національного акту загального характеру, однак з прі-
оритетним становищем резолюцій Ради перед міжнародними догово-
рами.
4. Прийняття загального правового акта (в рамках ООН) з поділом
його норм для двох груп держав: континентальної та англосаксонської
[4, с. 120–121].
Дійсно, система загального права являє собою складний порядок
організації внутрішньо національних норм, яка не має чіткого вектора
поведінки стосовно норм міжнародного права. Однак, реалізація санкцій
Ради Безпеки ООН на національному рівні повинна ґрунтуватися на
аксіомі дотримання резолюцій Ради, які виступають актами suigeneris,
конкретизуючи механізм реалізації положень Статуту.
Дотримання цієї «аксіоми» на національному рівні повинне забез-
печуватися шляхом взаємодії всіх трьох гілок влади, що є національ-
ними провідниками узгодженої волі держав-членів ООН. Іншими
словами, як зазначає В. Голланд-Дебас, держави «повинні гарантува-
ти ефективну імплементацію та примусове застосування резолюцій
всередині національного порядку за допомогою національної законо-
давчої гілки влади, виконавчих і судових органів» [5, с. 68]. І подібна
реалізація повинна відбуватися незалежно від виду внутрішньодер-
жавного нормативно-правового джерела, в якому закріплена норма,
покликана сприяти здійсненню примусових заходів тією чи іншою
державою.
319
 Література:
1. Moore, J. A. and Pubantz, J. (2006)The New United Nations International
Organization in the Twenty-First Century, New Jersey: Pearson Prentice Hall. –
167 P.
2. Решетов Ю. А. Борьба с международными преступлениями против
мира и безопасности / Ю. А. Решетов. – М.: Междунар. отношения, 1983. –
224 с.
3. BrzoskaM. (2001)Design and Implementation of Arms Embargoes and
Travel and Aviation Related Sanctions: Results of the «Bonn-Berlin-
Process»,BICC. – 129 P.
4. Кононова К. О. Санкционные резолюции Совета Безопасности ООН
и их имплементация в национальных правових системах государств-членов
(на примере правовой системы Российской Федерации: дис. …к.ю.н.:
12.00.10 / Ксения Олеговна Кононова; [наук. керівник В. С. Иваненко];
СПбГУ. – Санкт-Петербург, 2009. – 206 С.
5. Gowlland-Debbas V. (2003) The Domestic Implementation of UN
Sanctions, in Review of the Security Council by Member States/ Erika de Wet,
André Nollkaemper (eds.), Antwerpen/Oxford/New York:Intersentia, pp.63–76.

М. В. Камчатний1

Нормативно-правове закріплення питань

кібербезпеки у міжнародному праві

В сьогоднішньому глобальному світі інформаційні технології викорис-

товуються для забезпечення національної та військової безпеки, що стало
поштовхом для виокремлення окремої середи – кіберпростору. Він не має
загальноприйнятих кордонів чи меж, проте повністю може вважатися між-
народним простором. Серед відомих міжнародному праву земного, пові-
тряного, морського, космічного просторів, кіберпростір ще не має єдино-
го чіткого визначення, так само як і міжнародні відносини у ньому.
Вже визнаним є той факт, що замість зброї в її загально-прийнятому
розумінні, для регулювання використання якої існує значна кількість
міжнародних угод, з’являється небезпека завдати шкоди іншими засо-
бами, зокрема з використанням комп’ютерних технологій.
1
Аспірант кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
320
 Передові держави світу останніми роками активно утворюють від-
повідні органи із захисту від кібератак та забезпечення кібербезпеки.
Наприклад, у Європейському Союзі функціонує Агентство з мережевої
та інформаційної безпеки (European Network and Information Security
Agency, ENISA), у Сполучених Штатах Америки кібербезпекою займа-
ється Агентство Національної Безпеки, у НАТО створений Комітет
з кібернетичної оборони (The Cyber Defence Committee ), а також Спіль-
ний центр з кібернетичної оборони (Cooperative Cyber Defence Centreof
Excellence) та ін. Відповідно, ці органи готують нормативні акти, що
регулюють певні аспекти у сфері кібербезпеки, забезпечують професій-
ними кадрами, обмінюються досвідом, проводять навчання щодо від-
вернення кібератак (як це, наприклад, було у НАТО у 2008 в результаті
кібератак на Естонію).
Окрему увагу питанням кібербезпеки приділяє і Організація
Об’єднаних Націй (далі – ООН). 20 грудня 2002 року резолюцією
57/239 Генеральної Асамблеї були прийняті «Елементи для створення
глобальної культури кібербезпеки». Як вказується у документі «глобаль-
на культура кібербезпеки буде вимагати від усіх учасників врахування
9 основних взаємодоповнюючих елементів: обізнаність, відповідаль-
ність, реагування, етика, демократія, оцінка ризику, проектування та
впровадження засобів забезпечення безпеки, управління забезпечен-
ням безпеки, переоцінка». Також у 2012 році Всесвітньою асамблеєю
зі стандартизації електрозв’язку Міжнародного союзу електрозв’язку
було прийнято Резолюцію 50 «Кібербезпека», якою, серед іншого, було
підкреслено, що всім зацікавленим сторонам необхідно разом працю-
вати над розробкою стандартів та принципів в цілях захисту від кібе-
ратак та полегшення виявлення джерел атак. Крім того, варто сприяти
глобальним узгодженим та сумісним процесам обміну інформацією,
що стосується реагування на інциденти. Також в 2012 році ООН було
підготовлено Доповідь групи урядових експертів з досягнень у сфері
інформатизації та телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки.
Група, серед іншого, погодилася, що заходи по зміцненню довіри, такі
як контакти на високому рівні і своєчасний обмін інформацією, можуть
підвищити довіру і впевненість серед усіх країн і сприяти зниженню
ризику виникнення конфлікту завдяки підвищенню передбачуваності та
усунення хибних уявлень. Важливим є те, що за результатами Доповіді
було підтверджено, що на кіберпростір поширюється дія міжнародного
права, зокрема, Статуту ООН.
321
 В Україні питанням забезпечення кібербезпеки не приділяється на-
лежної уваги, особливо в сучасних умовах збройного протистояння на
сході країни. Фактично в Україні досі відсутні нормативні акти, які опи-
сували б загрози Україні безпосередньо в кіберпросторі, а відтак, визна-
ли б їх. Відповідно до цього, попре спроби та деякі запропоновані про-
екти (наприклад, Проект Закону про кібернетичну безпеку 2207а від
22.06.2013, Проект Концепції інформаційної безпеки України), в Україні
досі нема цілісної державної політики та програми з кібербезпеки. Чи
не єдиним документом на сьогодні є Конвенція про кіберзлочинність,
ратифікована Верховною Радою України 07.09.2005, проте і вона не до-
статньо відповідає сучасним реаліям загроз у кіберпросторі, а тому
з цього питання залишається багато прогалин. Ці фактори роблять Укра-
їну вразливою перед загрозами у кіберпросторі, підкреслюють необхід-
ність створення профільних державних органів, навчання спеціалістів,
а найголовніше –підготовку нормативно-правової бази, що регулювала
б ці питання. Підтвердженням вразливості є той факт, що кіберзлочина-
ми в українському законодавстві є передбачені кримінальним законом
суспільно небезпечні діяння, закріпленні в Розділі ХVI Кримінального
кодексу України «Злочини в сфері використання електронно-обчислю-
вальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж
електрозв’язку». Тому, з точки зору кримінального права, до кіберзлочи-
нів відносяться тільки злочини, передбачені розділом XVI КК України,
поняття яких є значно вужчим, ніж ті загрози, що існують на сьогодніш-
ній день.
Як висновок, варто навести пункт D доповіді Генерального секрета-
ря ООН, зробленої у 2012 році, де вказується, що одне з найсерйозніших
завдань –необхідність знайти способи вирішення проблеми кібербезпе-
ки, не підриваючи при цьому можливостей Інтернету по сприянню ін-
новаціям і наданню більш цінної інформації і перспективних послуг,
потрібних користувачам. Тож, міжнародне співтовариство також під-
креслює необхідність вирішення цих проблем в рамках угод про права
людини.

Література:
1. Конвенція про кіберзлочинність (набула чинність 01.07.2006) // Вер-
ховна Рада України [Електронний ре сурс]. – Режим до ступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_575
322
 2. Regulation (EC) No 460/2004 of the European Parliament and of the
Council of 10 March 2004 establishing the European Network and Information
Security Agency (Text with EEA relevance) //Official Journal L 077 , 13/03/2004
P. 0001–0011[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/
LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX: 32004R0460:EN:HTML
3. Бородакий Ю. В. Кибербезопасность как основной фактор националь-
ной и международной безопасности ХХI века / Бородакий Ю. В., Доброде-
ев А. Ю. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://cyberleninka.ru/
article/n/kiberbezopasnost-kak-osnovnoy-faktor-natsionalnoy-i-mezhdunarodnoy-
bezopasnosti-hh-veka-chast-1
4. Дубов Д. В. Стратегічні аспекти кібербезпеки України. / Національна
безпека та її складники [Електронний ре сурс]. – Режим
доступу:http://sp.niss.gov.ua/content/articles/files/16–1446038514.pdf
5. A/67/66−E/2012/49, Генеральная Ассамблея Экономический
и Социальный Совет. / Организация Объединенных Наций. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
http://unctad.org/meetings/en/SessionalDocuments/a67d66_ru.pdf
6. Проект Закону про кібернетичну безпеку України// Верховна Рада
України[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47240
7. Доклад Группы правительственных экспертов по достижениям в сфе-
ре информатизации и телекоммуникаций в контексте межднародной безопас-
ности. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/
disarmament/HomePage/ODAPublications/DisarmamentStudySeries/PDF/
DSS_33_Russian.pdf
8. Проект. Концепція інформаційної безпеки України. [Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу: http://mip.gov.ua/done_img/d/30‑project_08_06_15.pdf

М. М. Камышанский1

Акты международных
межправительственных организаций
как источники юридических оснований
международно-правовой ответственности
государств
Для теории и практики международного публичного права вопросы
о юридических основаниях международно-правовой ответственности
1
Аспирант кафедры международного права Национального юридического уни-
верситета имени Ярослава Мудрого
323
государств в целом и о возможных источниках юридических оснований
международно-правовой ответственности государств в частности всегда
актуальны. Если международный договор и международно-правовой
обычай в данном случае получили должное обоснование на теоретиче-
ском и практическом уровне, то акты международных межправитель-
ственных организаций (далее –ММПО) требуют уточнений.Это связано
с тем, что, во‑первых,среди огромного количества актов ММПО каче-
ством источников юридических оснований международно-правовой
ответственности государств обладают лишь те акты, которые в соответ-
ствии с уставом данной организации носят юридически обязательный
характер. И, во‑вторых, рассматривая вопрос о предоставлении между-
народной организации возможности принимать обязательные акты, го-
сударства идут на это, как следует из положений уставов ММПО, с боль-
шой осторожностью.
Как правило, юридически обязательный характер имеют акты
ММПО, относящиеся к организационным и организационно-техниче-
ским вопросам их деятельности (внутриорганизационные вопросы). Это
те акты ММПО, которые составляют так называемое «внутреннее право»
международных организаций. Они устанавливают процедурные правила
работы их органов, уточняют структуру и функции этих органов, опре-
деляют рамки полномочий органов и лиц, выступающих от имени орга-
низации и т. д. Например, согласно статье 16 Устава Совета Европы
Комитет министров принимает решения, имеющие обязательный харак-
тер, по любому вопросу, касающемуся внутренней организации и по-
рядка работы Совета Европы.Согласно Уставу ООН, Генеральная Ассам-
блея принимает обязательные для её членов акты по правилам процеду-
ры (ст. 21 Устава), по бюджету ООН и распределению расходов между
членами (ст. 17 Устава).
Несколько иначе обстоит ситуация с признанием юридической обя-
зательности за теми актами ММПО, которые формируют их предметную
компетенцию. Как правило, это важнейшие международные политиче-
ские, военные, экономические, гуманитарные и правовые вопросы. Су-
ществуют различные точки зрения по этому поводу. Так, одни учёные
полагают, что изданные органами международной организации юриди-
ческие положения, служащие осуществлением ее внешних задач, под-
лежат обязательному выполнению ее членами (В. Моравецкий). В то же
время, другие специалисты отмечают, что при разработке уставов учре-
дители организации очень тщательно решают, в какой мере постановле-
324
ния организации по основным вопросам ее деятельности смогут их
связывать в дальнейшем (Н. Б. Крылов).
Следует отметить, что уставы ММПО прямо предусматривают такую
возможность достаточно редко. Так, из статей 24, 25 Устава ООН выте-
кает юридическая обязанность для всех членов ООН решений Совета
Безопасности, принимаемых по вопросам поддержания всеобщего мира
и безопасности. В ч. 1 ст. 24 Устава ООН закреплено, что для обеспече-
ния быстрых и эффективных действий Организации Объединенных
Наций ее Члены возлагают на Совет Безопасности главную ответствен-
ность за поддержание международного мира и безопасности и соглаша-
ются в том, что при исполнении его обязанностей, вытекающих из этой
ответственности, Совет Безопасности действует от их имени. Ст. 25
Устава ООН устанавливает, что члены Организации соглашаются, в со-
ответствии с настоящим Уставом, подчиняться решениям Совета Безопас-
ности и выполнять их. К юридически обязательным актам ММПО, по
вопросам непосредственного осуществления целей организации, так же
можно отнести регламенты и директивы институтов Европейского Со-
юза. Они имею право издавать акты, имеющие обязательную юридиче-
скую силу на территориях государств-членов ЕС. Данная специфика
обусловлена наднациональным характером этой ММПО.
Некоторые ММПО обладают правом издавать регламенты специ-
ального технического характера, обязательные для всех членов, которые
не отклонили их немедленно или по истечении определенного срока. Об
обязательном характере такого регламента, например, говорится в Уста-
ве Всемирной организации здравоохранения. Согласно п. а ст. 21 Устава
ВОЗ, Ассамблея Здравоохранения имеет полномочия устанавливатьпра-
ва, касающиесясанитарных и карантинных требований и иныхмеропри-
ятий, направленных против международногораспространения болезней.
В свою очередь, ст. 22 Устава ВОЗ устанавливает, что правила, прини-
маемые в соответствии со ст. 21, становятся обязательными для всех
членов после того, как будетсделано должным образом оповещение об
их принятииАссамблеей Здравоохранения, за исключением тех члено-
вОрганизации, которые известят Генерального директора вуказанный
в оповещении срок об отклонении их или оговорках вотношении них.
Если юридически обязательные акты ММПО, несомненно, являются
источниками международно-правовой ответственности, то в отношении
рекомендательных резолюций мнения специалистов разделились. По
общему правилу они не могут быть источниками международно-право-
325
вой ответственности, так как не порождают международно-правовых
обязательств. Данная позиция достаточно очевидна и её придерживает-
ся подавляющее большинство учёных и практиков (Б. М. Ашавский,
Г. Е. Бувайлик, В. А. Василенко, Г. К. Дмитриев, И. И. Лукашук, Ю. В. Щё-
кин и др.). Рекомендательные акты чаще всего содержат политические
и/или моральные обязательства, соответственно и ответственность за их
неисполнение является политической и/или моральной, но не юридиче-
ской. Данная позиция также подтверждена Комиссией международного
права ООН. В Комментарии к Проекту статей об ответственности госу-
дарств 2001 г. содержится следующее положение: «Рекомендации, сде-
ланные органами международных организаций или «не имеющие обя-
зательной силы соглашения», такие как Заключительный акт Хельсинк-
ского совещания от 1 августа 1975 года, могут выражать обязательства
или нормы, не имеют целью быть юридически обязательными как тако-
вые».
В то же время, в доктрине международного права, есть позиция, обо-
сновывающая изменение формального статуса рекомендательного акта
ММПО на юридически обязательный в случае принятие его единогласно
или подавляющим большинством голосов членов организации. Её под-
держивали Ф. И. Кожевников, С. Б. Крылов, М. М. Минасян, Д. И. Фель-
дман, М. В. Яновский. Изначально она была связана в связи с принятием
Генеральной Ассамблеей ООН ряда резолюций: по правам человека (217
(III) от 10.12.1948 г.), статусу космического пространства и небесных тел
(1962 (XVIII) от 13.12.1963 г.), новому международному экономическому
порядку (2625 (XXV) от 24.10.1070 г., 3281 (XXIX) от 12.12.1974 г.) и опре-
деления агрессии в международном праве (3314 (XXIX) от 14.12.1974 г.).
Как раз эти резолюции и были приняты либо единогласно, либо пода-
вляющим большинством голосов, что позволило вышеуказанным специ-
алистам утверждать о формировании исключительных случаев в прак-
тике ГА ООН, свидетельствующих о наличии высочайшей степени со-
гласования воль государств в рамках ООН. Это, по их мнению,
изменило формальный статус актов Генеральной Ассамблеи.
На наш взгляд, такая позиция, по сути, означает пересмотр уставных
положений ООН в неустановленном порядке. Между тем, следует под-
черкнуть важность указанных резолюций в формировании норм общего
международного права. Однако в этом случае самостоятельного юриди-
ческого значения они иметь не будут и, соответственно, источником
международно-правовой ответственности тоже.
326
 Исходя из вышеизложенного, следует сделать вывод, что источником
юридических оснований ответственности государств могут быть только
те акты ММПО, которые обладают юридически обязательной силой
и приняты в строгом соответствии с их учредительными документами.
Рекомендательные акты, либо акты ММПО, которые противоречат её
уставу, изданные с превышением предоставленных ей полномочий, не
могут быть источником юридических оснований ответственности госу-
дарств.

О. А. Курганникова1

Специфіка інституційного статусу

Європейської Комісії з ефективності
правосуддя (CEPEJ)

Інституційна система Ради Європи (далі – РЄ) зазнає суттєвих

змін, що мають забезпечувати її адаптацію до ускладнення завдань ,
що постають перед нею. Такі зміни мають різний характер за змістом
та різну обумовленість. Прикладом може бути «реагування» на роз-
ширення РЄ на початку 90‑х років , коли членства в цій організації
набули пострадянські та постсоціалістичні країни. РЄ стала важливим
чинником проведення реформ в цих країнах, забезпечуючи імплемен-
тацію базових стандартів демократичного суспільства, що відповіда-
ло її статутним завданням. [1] Особливе значення мала участь нових
членів РЄ у Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод (далі – ЄКПЛ) та відповідному контрольному механізмі. Однак
, вже в середині 90‑х років стала очевидною невідповідність між ха-
рактером та обсягом нових завдань Ради Європи та існуючими інсти-
туційними можливостями цієї міжнародної організації. Саме цим ,
зокрема, пояснюються такі важливі події як реформування процедур
Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та інших контр-
ольних та моніторингових органів РЄ. Створення Європейської Ко-
місії з ефективності правосуддя ( далі – CEPEJ, що є загальновжива-
ною абревіатурою французької назви) має розглядатись саме у цьому
контексті.
1
Аспірант кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
327
 CEPEJ була створена в 2002 році відповідно до Резолюції Комітету
Міністрів (2002)12 «Про створення Європейської комісії з ефективності
правосуддя (CEPEJ)» ( додатком до якої були Статут та релевантні акти
РЄ). [1] Фактично свою діяльність CEPEJ розпочала вже наступного року
. Вплив на проведення реформ судової системи в постсоціалістичних
країнах став лише одним з результатів, оскільки завдання було ширше
і стосувалось всіх країн – членів Ради Європи.
Резолюція містила чітку вказівку на правовий статус CEPEJ: а) вона
не могла виконувати контрольні та моніторингові функції щодо регіо-
нальних договорів у сфері захисту прав людини, хоча і була предметно
пов’язана з імплементацією ЄКПЛ ;б) маючи організаційну автономність
у якості самостійного консультативного органу РЄ , CEPEJ була
зобов’язана координувати свою діяльність з іншими аналогічними орга-
нами ( перш за все, Європейським Комітетом правового співробітництва);
в) Комітет Міністрів РЄ визнавався органом, що визначав статус та
контролював діяльність CEPEJ; г) організаційна автономність створю-
вала можливість гнучкого реагування на актуальні проблеми шляхом
створення «тематичних робочих груп» та міжінституційної взаємодії.
Ці ознаки відрізняють CEPEJ від інших органів європейської систе-
ми захисту прав людини. Ключова відмінність стосується неможливості
виконання контрольних функцій. Водночас, відмінність від інших кон-
сультативних органів (наприклад, Венеціанська комісія, Консультативна
рада європейських суддів, Консультативна рада європейських прокурорів,
тощо) мала дві ознаки: а) спосіб утворення ( Актом Комітету Міністрів
РЄ чи на підставі часткових угод) ; б) предметна та функціональна ха-
рактеристика.
Статус та функції CEPEJ мають тлумачитись з урахуванням того, що
метою її створення була необхідність реальної та дієвої національної
імплементації стандартів справедливого суду, що вироблені ЄСПЛ на
основі тлумачення ст.6 ЄКПЛ. Фактично ж предметна сфера була шир-
шою , оскільки значення мали також і правові положення, що стосува-
лись ст. 5 та ст. 13 ЄКПЛ.
До таких положень, що визначили функціональний зміст діяльності
CEPEJ, належать наступні: а) компетенція судів та організація судової
системи мають визначатись законом; б) розгляд справи має керуватись
принципом «розумного строку»; б) юридичні та фізичні особи не можуть
бути обмежені у доступі до суду; в) кожен має право на розгляд справи
на засадах «рівності правових засобів»; за необхідності – отримувати
328
правову допомогу; г) незалежність суду та суддів є важливою умовою
дотримання стандартів справедливого суду ; д) адміністрування судової
діяльності має узгоджуватись за своїми цілями та методами із принци-
пами справедливого судового розгляду, маючи своєю метою забезпечен-
ня гарантій доступу до суду та ефективність роботи суду.
В установчих актах ( Резолюція Кабінету Міністрів, Статут, а з
2014 року – Регламент) було визначено основні операційні завдання та
методи їх виконання.
Завданнями CEPEJ було визнано наступне. 1) Використовуючи уні-
фіковані статистичні методи та спеціальні оціночні процедури визна-
чити основні результати діяльності національних судових систем. 2) За-
безпечувати постійний діалог стосовно того , як працюють судові систе-
ми в Європі, та ідентифікувати проблеми та визначити шляхи їх
усунення. 3) Розробити спеціальні інструменти оцінювання, що будуть
адаптуватись до існуючих в різних державах національних судових сис-
тем та дозволять отримувати інформацію про існуючі проблеми та роз-
робляти програми підвищення ефективності функціонування судів. 4) За
запитами окремих держав надавати комплексну підтримку національних
програм імплементації міжнародних стандартів захисту прав людини.
5) За потреби – надавати відповідним органам РЄ пропозиції стосовно
підготовки нових правових актів чи внесення змін до чинних.
Організаційна структура CEPEJ побудована по аналогії з іншими
консультативними органами як РЄ так і Європейського Союзу , що за-
безпечує досить ефективну міжінституційну взаємодію . [3] Основна
форма – пленарні сесії за участю всіх учасників, що проводяться не
рідше ніж двічі на рік. В міжсесійний період діє Рада з чотирьох осіб,
що обираються на пленарних засіданнях. Функції організаційного забез-
печення покладено на Генеральний Секретаріат РЄ. Однак, найбільш
важливою формою роботи є діяльність тематичних робочих груп ( чи-
сельністю до 7 осіб), які власне і забезпечують основні аналітичні та
інформаційні продукти CEPEJ. [4 р.2]
Для характеристики правового статусу органів РЄ важливе значення
має встановлення правової природи їх актів. [5 с.560] Документи , що
містять результати діяльності CEPEJ , є достатньо специфічними як за
змістом та і за формою. Їх належність до актів «м’якого міжнародного
права» потребує додаткових обґрунтувань в залежності від конкретної
ситуації. Наприклад , CEPEJ підготував низку “ керівних правил ”
(guidelines): про забезпечення доступності приміщень судів (2014 рік) ;
329
про роль призначених судом експертів у судовому розгляді в країнах –
членах Ради Європи ( 2014) ; про «тайм-менеджмент» в судах ( оновлена
редакція , 2014); про покращення імплементації рекомендацій РЄ щодо
виконання судових рішень (2009); про судову статистику ( 2008) та дея-
кі інші. На наш погляд, ці документи CEPEJ є класичними актами
«м’якого міжнародного права» , що містять рекомендаційні норми щодо
підвищення ефективності функціонування судових систем на національ-
ному рівні . Складніше визначити правову природу «звітів» та «експерт-
них висновків», оскільки вони досить часто обмежуються лише викла-
денням певного емпіричного матеріалу без формулювання рекоменда-
ційних норм.
Поки що зарано робити висновки щодо ефективності діяльності
самої CEPEJ. Однак є ознаки того, що вона загалом вдало заповнила
певну прогалину у європейській системі захисту прав людини і вносить
суттєвий вклад в національну імплементацію стандартів справедливого
суду.

Література:
1. Statute of the Council of Europe = Statut du Conseil de l’Europe : London,
5.V.1949 / Council of Europe. – Strasbourg : Council of Europe Publ., 1995. –
32 р.
2. Resolution Res(2002)12 establishing the European Commission for the
efficiency of justice (CEPEJ)(Adopted by the Committee of Ministers on 18
September 2002at the 808th meeting of the Ministers’ Deputies)Режим
доступуhttps://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?Ref=Res(2002)12&Sector=secCM&L
anguage=lanEnglish&Ver=original&BackColorInternet=9999CC&BackColorIn
tranet=FFBB55&BackColorLogged=FFAC75
3. Мушак, Н. Б. Міжнародно-правові питання співробітництва та взаємо-
дії правових систем Ради Європи, Європейського союзу та Організації з без-
пеки і співробітництва у Європі у сфері захисту прав людини / Н. Б. Мушак
// Часоп. Київ. ун-ту права. – 2013. – № 1. – С. 308–311.
4. Johnsen T. The European Commission For The Efficiency of Justice
(CEPEJ). Reforming European Justice System/ T. Johnsen // International Journal
For Court Administration. – December- 2012. – P. 3–12.
5. Мавроматі, О. Є. Джерела «м’якого права» в системі права Ради Єв-
ропи / О. Є. Мавроматі // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр.
/ Одеська нац. юрид. акад. – Одеса, 2011. – Вип. 62. – С. 557–562.
330
 О. А. Давіденко1

ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ

І ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКУ МІЖНАРОДНИХ
РОЗРАХУНКІВ

Сучасний етап розвитку міжнародних правовідносин характеризу-

ється процесами посилення взаємовпливу та взаємозалежності держав
в економічній сфері, а також активним співробітництвом з питань проти-
дії спільним глобальним економічним загрозам. За умов світової еконо-
мічної кризи, що має негативні соціальні, політичні, правові наслідки
для кожної країни та міжнародного співтовариства в цілому, пошук нових
правових механізмів, спрямованих на подолання її деструктивного впли-
ву, є надзвичайно важливим заходом.
У зв’язку з вказаним зростає значення універсальних міжнародних
організацій, основними завданнями яких є подолання глобальних про-
блем сучасності, до яких, зокрема, належать питання економічної ста-
більності держав, що обумовлює необхідність співпраці з метою досяг-
нення сталого економічного розвитку у глобальних масштабах. Однією
із найбільш важливих правових форм співпраці суб’єктів міжнародного
права в економічній сфері є багатостороннє співробітництво в рамках
міжнародних організацій [1, с. 1].
Питання функціонування міжнародних економічних організацій та
інших аспектів міжнародного економічного права традиційно перебуває
в центрі наукових інтересів вітчизняних дослідників. Варто вказати на
праці І. О. Білорус, А. О. Гаркуші, Д. В. Лініченка, Є. О. Львової,
О. О. Мережка, В. І. Муравйова, Є. В. Палій, Е. Е. Тер-Степаняна,
О. М. Шпакович та інших. Йдеться у першу чергу про Міжнародний
Валютний Фонд, Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку, Світову
організацію торгівлі тощо. При цьому серед потужних міжнародно-фі-
нансових установ особливу роль відіграє Банк Міжнародних Розрахунків
(далі – БМР; Bank for International Settlements – англ.), дослідження осо-
бливостей функціонування якого, на жаль, досі не отримало належного
наукового закріплення. БМР за правовою природою є спеціалізованою
міжнародною міжурядовою організацією, що об’єднує на акціонерній
основі частину фінансових ресурсів центральних банків 60 держав [2].
1
Пошукач кафедри міжнародного права Національного юридичного універси-
тету імені Ярослава Мудрого
331
На сьогодні наша держава не є учасником БМР, однак з огляду на значні
переваги, що випливають у зв’язку із членством, Національний Банк
України розглядає можливості щодо вступу до складу акціонерів цієї
організації та здійснення постійного міжнародного валютно-кредитного
співробітництва [3].
Таким чином, актуальність обраної нами тематики зумовлена недо-
статньою вивченістю у вітчизняній науці міжнародного права природи
БМР, його потенціалу у сучасних економічних правовідносинах, що має
починатися з вивчення історичних засад його створення та ґенези функ-
ціонування.
Банк Міжнародних Розрахунків був створений 20.01.1930 р. згідно
з Гаазькою угодою центральних банків Бельгії, Великої Британії, Італії,
Німеччини Франції та Японії та Конвенції цих країн із Швейцарією,
в якій і було розміщено вказану установу у місті Базель. Беручи активну
участь у світових економічних процесах, США не брали участі у ство-
ренні БМР, однак приватні американські банки на чолі з банкірським
будинком Дж. Моргана підписалися на його акції.
Головна ідея створення БМР була зумовлена необхідністю реалізу-
вати план Юнга щодо репарацій, які зобов’язана була сплачувати Німеч-
чина країнам-переможцям у І Світовій війні згідно з Версальським
мирним договором 1919 р. (так званий другий репараційний план щодо
Німеччини). Вказаній організації була відведена роль інституції на за-
міну Генеральної Агенції з репарацій, передбаченої планом Дауеса: вона
повинна була збирати, здійснювати управління та розподіл коштів, що
сплачувалися як репарації. При цьому на БМР було покладено нову
функцію – сприяти співробітництву національних центробанків на між-
народному рівні.
У зв’язку із Великою депресією 1930‑х років репараційні виплати
були призупинені. Фінансова і банківська криза у Німеччині призвела до
накладення мораторію на здійснення відповідних операцій у липні
1931 р. та їх повного скасування згідно з Лозаннською угодою 1932 р. За
таких умов БМР діяльність була зосереджена на технічному співробіт-
ництві між центробанками держав-учасниць, зокрема щодо управління
резервами, закордонних обмінних транзакцій, міжнародних поштових
виплат, депозитах у золоті, угодах про обмін активами тощо. БМР пере-
творився на форум для регулярних зібрань керівників центробанків
держав-учасниць та їх посадових осіб. Крім того, він почав функціону-
вати як міжнародний інформаційно-дослідницький центр у фінансовій
332
сфері, акумулюючи світову фінансову та банківську статистику. Щоріч-
ні звіти, що готувалися фахівцями організації, стали провідними між-
народними публікаціями з проблем світової економіки [4].
Наприкінці 1930‑х років функціонування БМР як правової форми
міжнародної співпраці держав послаблювалося з огляду на об’єктивні
світові політичні і воєнні чинники. Через оголошення війни держа-
вою-членом вказаної організації – Німеччиною – Франції та Сполу-
ченому Королівству, які також були її ключовими членами, скасуван-
ня організації здавалося очевидним наслідком. Однак вищий керівний
орган БМР – Рада – ухвалив рішення про доцільність збереження
такої міжнародної установи через наявний позитивний досвід та по-
дальшу необхідність здійснення фінансового і монетарного реформу-
вання у повоєнний час. У зв’язку з цим БМР ухвалив декларацію про
банківський нейтралітет, яка передбачала мораторій на здійснення
усіх банківських операцій, що могли надати перевагу одній з воюючих
сторін на шкоду іншій. При цьому БМР вдалося прилаштуватися до
нових умов зростаючої воєнної напруги. У цей час він почав викорис-
товуватися як правовий механізм переведення золотих запасів євро-
пейських країн у більш безпечні США (зокрема, з червня 1938 р. по
червень 1940 р. більше 140 тонн золота було переведено через БМР
[4]).
Під час ІІ Світової війни операції із підтримки національних цен-
тральних банків усіх держав-членів, у тому числі країнам-агресорам,
продовжувалися здійснюватися. Саме через цю обставину часто крити-
кується діяльність БМР. Більше того, найбільш дискусійним було його
рішення, прийняте у березні 1939 р. Так, Національний Центральний
Банк Чехословаччини звернувся про переведення частини золотих ре-
зервів, які зберігалися у МБР, на рахунок Німецького Центрального
Банку (далі – Рейхбанку). При цьому передаточний ордер був все ж ви-
даний через кілька днів після заняття Праги німецькими військами, що
в цілому можна розцінити як захід, несумісний із проголошеною ним
політикою банківського нейтралітету.
Починаючи з 1940 р. обсяг банківських операцій БМР суттєво ско-
ротився. Разом із тим, незважаючи на воєнні події, БМР продовжував
виплачувати проценти за вкладами в Центральному Банку Німеччини на
виконання своїх зобов’язань за облігаціями, випущеними у 1930–1931 рр.
Більша частина таких виплат здійснювалася в золоті (обсягом близько
3,7 тонн [5]). Як з’ясувалося пізніше, Рейхбанк для цього використовував
333
золоті злитки, награбовані в центральних банках на окупованих терито-
ріях, і переплавляв їх, щоб приховати їх походження.
У липні 1944 р. відбулася міжнародна Бреттон-Вудська конференція,
у ході якої розглядалося питання подальшого функціонування міжнарод-
ної економічної системи. Було прийнято рішення про створення Світо-
вого Банку та Міжнародного Валютного Фонду з одночасним скасуван-
ням БМР як такого, що втратив свою актуальність у нових світових
господарських відносинах. Однак завдяки підтримці окремих впливових
банкірів Європи, вказане рішення в частині ліквідації БМР було відхи-
лено. Крім того, за умов крайньої необхідності стабілізувати світову
фінансову систему, останній міг відіграти роль важливого інструмента
для досягнення вказаного пріоритету.
Відтоді діяльність БМР була зосереджена, головним чином, на євро-
пейській монетарній і фінансовій сфері. Більше того, Банк навіть почав
розширювати свої операції та посів місце важливої фінансової світової
установи повоєнних часів та здійснив помітний вплив на відновлення
економічної стабільності європейських країн. Так, БМР залучився до
здійснення платежів за планом Маршалла, здійснював багатосторонні
кліринги для Європейського розрахункового союзу, а згодом і в рамках
Європейської валютної угоди.
Із 1960‑х років БМР посів важливе місце у європейському валютно-
му співробітництві держав у межах європейських інтеграційних органі-
зацій. За Договором про заснування Європейського Економічного Спів-
товариства 1957 р. передбачалося здійснення тісної координації моне-
тарних політик держав-членів. При цьому керівники національних
центробанків держав-членів вирішили проводити регулярні зібрання
саме в БМР, оскільки там періодично зустрічалися ще у передвоєнний
час. Відтак з 1964 по 1993 рр. такі засідання проводилися у вказаному
Банку, де й було засновано секретаріат. Європейський монетарний фонд
кооперації (заснований 1973 р.) та Європейська монетарна система,
в рамках якої було введено першу спільну грошову одиницю (ЕКЮ), що
передувала євровалюті (діяла з 1979 р.), управлялися саме з Базелю, де
БМР надавав технічну допомогу. Зокрема, БМР виконував роль агента
приватної системи клірингових платежів і розрахунків в ЕКЮ при Бан-
ківській асоціації ЕКЮ. Крім того, у 1988–1989 рр. БМР як експерт за-
лучився також до роботи над запровадженням Європейського монетар-
ного союзу – нової форми економічної інтеграції, що була реалізована
Маастрихтським Договором 1992 р. [6].
334
 На сучасному етапі метою МБР є сприяння розвитку співробітництва
між центральними банками, створення нових можливостей для міжна-
родних фінансових операцій, виконання функцій довіреної особи або
агента при здійсненні міжнародних платіжних операцій держав-членів
(ст. 3 Статуту БМР 1930 р. [7]). Його основна діяльність зосереджена на
забезпеченні кооперації центральних банків держав-членів. Крім того,
БМР здійснює широкий спектр фінансових послуг центральним банкам
держав-членів: надає кредити, приймає депозити, виступає посередником
або гарантом тощо).
Підсумовуючи, варто вказати, що за роки свого існування БМР
перетворився на провідний інформаційно-дослідницький центр з мо-
нетарних і фінансових проблем. Він збирає і публікує інформацію про
стан на міжнародному ринку банківських і фінансових послуг, а також
готує міжбанківську базу даних, доступ до якої мають центральні бан-
ки, що містить інформацію про діяльність центральних банків на зо-
внішніх валютних ринках та про стан цих ринків. БМР своєю діяльніс-
тю сприяє виконанню міжнародних фінансових угод, надаючи з цією
метою посередницькі і довірчі послуги. При цьому він діє як фіскаль-
ний агент або банк-депозитарій з міжнародних угод про позики. Нині
він є агентом щодо клірингових платежів у євро. Крім того, Банк ви-
конує й інші важливі функції, наприклад, агента з гарантування по-
вернення боргу.

Література:
1. Палій Є. В. Правовий статус угод Міжнародного валютного фонду та
Міжнародного банку реконструкції та розвитку: автореф. дис… канд. юрид.
наук: 12.00.11 / Є. В. Палій. – К. : б.в., 2009. – 20 с.
2. BIS member central banks / Bank for International Settlements [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bis.org/about/member_cb.
htm?m=1 %7C2 %7C601.
3. Про намір щодо вступу Національного банку України до складу ак-
ціонерів Банку Міжнародних Розрахунків у Базелі: Рішення Ради Національ-
ного Банку України від 24.04.2015 р. № 15 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/vr015500–14.
4. BIS history – foundation and crisis (1930-39) / Bank for International
Settlements [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bis.org/about/
history_1foundation.htm.
335
 5. BIS history – the BIS and the Second World War (1939-48) / Bank for
International Settlements [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.bis.org/about/history_2ww2.htm.
6. BIS history – the BIS as a forum for European monetary cooperation
(1947-93) / Bank for International Settlements [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.bis.org/about/history_3emu.htm.
7. Statutes of the Bank for International Settlements of 20.01.1930 with
amendments of 27.06.2005 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.bis.org/about/statutes-en.pdf.

В. П. Тичина1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПІВПРАЦІ

ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
ТА РОЗВИТКУЗ УКРАЇНОЮ

Характерною рисою сучасного світового співтовариства є глобаліза-

ція міжнародних економічних відносин, а також взаємозалежність їх
учасників. Унаслідокцьогонеобхідноюумовоюреалізаціїекономічногопо-
тенціалубудь-якої держави є її участь у діяльності світового господарства.
Важливим елементом зазначеної системи є міжнародні організації, через
які здійснюється міжнародне співробітництво в усіх напрямах [1].
Актуальність дослідження даної тематики визначається також сучас-
ною практичною діяльністю України в міжнародних організаціях і пер-
спективами її залучення до широкого кола співтовариств. Зокрема, про-
це свідчить закріплене у ст. 14 Конституції України положення, про те,
що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забез-
печення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирно-
го та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співто-
вариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного
права [2].
На сьогодні налічується близько 3 тисяч міжнародних міжурядових
організацій, що регулюють різні сфери економіки, політики, культури,
освіти, екології. Крім того, створено близько 20 тисяч міжнародних не-
урядових організацій. Так, за роки незалежності Україна стала членом
1
Аспірантка кафедри міжнародного права Національного юридичного універ-
ситету імені Ярослава Мудрого
336
близько 100 міжнародних організацій, учасником майже 50 багатосто-
ронніх економічних договорів, уклала та виконує більш як 2 тисячі дво-
сторонніх угод, бере активну участь у роботі Конференції Організації
Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку, Міжнародного торговельного
центру, Європейської економічної комісії ООН, Багатостороннього агент-
ства з інвестиційних гарантій, Світової організації інтелектуальної влас-
ності, Міжнародного агентства з атомної енергії, Програми розвитку
ООН тощо [3].
Отже, Україна є членом багатьох міждержавних організацій, що для
нашої країни має першочергове значення, оскільки від їх позицій багато
в чому залежать сучасний стан і перспективи розвитку української еко-
номіки в цілому.
Однак, незважаючи на існування та діяльність такої значної кількос-
ті міжнародних організацій, глобальна фінансово-економічної криза
2008–2009 рр. виявила певну слабкість міжнародних організацій в її
запобіганні та боротьбі. Це зумовило необхідність скоординувати зусил-
ля урядів держав щодо подолання наслідків кризи, в першу чергу, це
стосувалось реформування та діяльності міжнародних фінансових орга-
нізацій.
Особливе місце серед яких займає міжнародна Організація економіч-
ного співробітництва та розвитку (далі – ОЕСР), яка була заснована
1961 р. на підставі Конвенції про створення Організації економічного
співробітництва та розвитку. Вона стала спадкоємицею Організації єв-
ропейського економічного співробітництва, що була утворена в 1948 р.
для сприяння реалізації «плану Маршала». Нагадаємо, що цей план був
спрямований на економічну допомогу США країнам Європи, що по-
страждали в наслідок світової війни [3].
З урахуванням членського складу держав цієї організації(на сьогод-
ні до неї входить 34 найрозвиненіших держав світу) вона вважається
«клубом багатих країн». За впливом ОЕСР належить до трійки провідних
світових економічних установ, поряд з МВФ та Світовим банком. Резуль-
тат діяльності ОЕСР майже завжди певний індикатор «самопочуття»
міжнародної економіки [4]. Тому участь в ОЕСР відкриває для країни-
члена великі можливості для рівного співробітництва з найбагатшими
державами. Разом з тим, ОЕСР активно співпрацює з понад 70 держава-
ми-партнерами, які не є членами організації, у рамках спеціалізованих
програм, міжнародних заходів тощо. Не є виключенням і Україна, яка
хоча і не є членом ОЕСР, але активно взаємодіє з нею з огляду на значні
337
перспективи такого співробітництва. По-перше, посилений інтерес Укра-
їни до членства в ОЕСР обумовлений зростаючим глобальним характером
її діяльності, що включає в себе аналітичну роботу урядів держав в різних
сферах. Це й інвестиції, освіта, пенсійна система, екологія, державне
управління, система медичного обслуговування тощо. Тобто членство
в ОЕСР допоможе Україні більш ефективніше перейняти досвід провід-
них країн ОЕСР під час проведення власних економічних і соціальних
реформ. По-друге, участь у програмах ОЕСР сприятиме розширенню та
поглибленню відносин з іноземними партнерами в рамках інших між-
народних організацій, членом яких є Україна, оскільки більшість із них –
члени ОЕСР. По-третє, перевірений, систематизований досвід, викладе-
ний у вигляді детальних рекомендацій, що значно спрощує його вико-
ристання при побудові конкурентоздатної ринкової економіки.
По-четверте, співпраця України з ОЕСР полегшує доступ до фінансуван-
ня, сприяє залученню іноземних інвестицій, співробітництву в галузі
сільського господарство, виробництва сталі, регіонального розвитку.
По-п’яте, це розробка та реалізація конкурентної політики, удосконален-
ня системи державного управління і самоврядування, реалізація політи-
ки стосовно малих і середніх підприємств. Крім цього, вступ до ОЕСР
надає державі широкі можливості для впровадження досвіду провідних
країн світу з питань, які мають для нашої держави першочергове зна-
чення, зокрема це питання боротьби з корупцією в органах державної
влади та розробка державної політики щодо мобілізації вітчизняних
ресурсів, у тому числі збір податків, вирішення питань, пов’язаних із
системою податкового адміністрування.
Праця з цією міжнародною організацією була започаткована Угодою
щодо привілеїв, імунітетів та пільг від 19.12.1997р., ратифікованою За-
коном України № 850‑XIV від 07.07.1999р. [5].З 2003 р. важливим меха-
нізмом координації співробітництва стає Координаційна рада у зв’язках
з ОЕСР, спільні засідання якої проводяться на регулярній основі для
обговорення актуальних питань двосторонньої співпраці. Відповідаль-
ним за співпрацю України з ОЕСР тоді було визначено Міністерство
економіки України.
Простежуючи хронологію контактів між представниками ОЕСР та
представників українського уряду та бізнесу, можна помітити поступове,
але неухильне зростання кількості зустрічей. Крім цього, прийняті спіль-
ні нормативно-правові акти, які спрямовані на врегулювання відносин між
нашою державою та ОЕСР. До 2010 р. були зроблені дуже важливі кроки
338
з поглиблення взаємної співпраці. Зокрема, на сьогодні Україна тісно
співпрацює з ОЕСР в статусі асоційованого члена в рамках Комітету зі
сталі, в статусі учасника (спостерігача) в рамках Комітету з конкуренції.
Починаючи з 2008 року, Україна отримала статус спостерігача Комітету
з державного управління ОЕСР, Комітету з питань економічного і соціаль-
ного розвитку на місцевому рівні ОЕСР і Робочій групі з питань розвитку
малого та середнього бізнесу та підприємництва. Україна також бере участь
в Антикорупційній мережі країн Східної Європи і Центральної Азії, Між-
народному транспортному форумі, а також є членом координаційного орга-
ну з питань дотримання Конвенції про адміністративну взаємодопомогу
в податкових питаннях як учасник цієї Конвенції. Крім того, Україна засто-
совує такі інструменти ОЕСР, як Паризька Декларація щодо підвищення
ефективності зовнішньої допомоги і Насіннєві схеми ОЕСР [7].
Однак найбільш інтенсивні зрушення стали помітними в остан-
ні роки. Про серйозність намірів України співпрацювати з ОЕСР стало
направлення у 2011 р. до Генерального секретаря Листа про приєднання
України до Декларації ОЕСР про міжнародні інвестиції і багатонаціо-
нальні підприємства та про участь України в роботі Інвестиційного ко-
мітету. У 2013 р. Україна залучилася до роботи у Глобальному форумі
з транспарентності та обміну інформацією для податкових цілей в рамках
ОЕСР. 06.02.2013 р. було затверджено План дій щодо поглиблення спів-
робітництва між Україною та Організацією економічного співробітництва
та розвитку на 2013–2016 роки, який започаткував проведення постійних
консультацій з державами членами ОЕСР, визначення механізму співп-
раці та підтримки набуття Україною членства шляхом участі в комітетах
та робочих групах представників наших державних органів влади [6].
12.03.2014 р. Рада ОЕСР прийняла рішення щодо поглиблення співп-
раці з Україною шляхом надання її досвіду для вирішення існуючих
питань у сфері державного управління держави та проведення необхідних
реформ. 07.10.2014 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння
між Урядом України та ОЕСР щодо поглиблення співробітництва (далі –
Меморандум), що визначає пріоритетні сфери та форми співробітництва
з ОЕСР на дворічний термін. Зокрема, у рамках цієї стратегії ОЕСР ви-
словила готовність надавати подальшу підтримку в таких сферах як
боротьба з корупцією, відновлювані джерела енергії і зелене зростання,
покращення інвестиційного клімату та залучення прямих іноземних ін-
вестицій, законодавства з питань конкуренції, системі державного управ-
ління і врядування, сприяння мобілізації внутрішніх ресурсів шляхом
339
удосконалення системи оподаткування та підвищення ефективності її
управління тощо. Дорученням Кабінету Міністрів України від
28.01.2015 р. № 39774/9/1–14 затверджено План заходів з реалізації Ме-
морандуму, координатором роботи по виконанню якого з боку Уряду
України є Міністерство економічного розвитку і торгівлі [7].
Крім того, ОЕСР проводить регулярні експертні огляди у державах-
членах і у виняткових випадках – країнах, які не є членами. Тематика
дослідження стосується різних аспектів системи державного управління,
експертної, енергетичної, аграрної політики, секторної конкурентоспро-
можності тощо. Так, відповідно до Плану заходів щодо реалізації До-
рожньої карти співробітництва з Організацією економічного співробіт-
ництва та розвитку на 2011–2014 рр., затвердженої Резолюцією Кабінету
Міністрів України від 09.12.10 № 48171/11/1–10, та Постанови Кабінету
Міністрів України від 13.09.02 № 1371 «Про порядок участі центральних
органів виконавчої влади у діяльності міжнародних організацій», в Укра-
їні було проведено дослідження ОЕСР «Погляд на Уряд» («Governanceat
a Glance»). Дослідження було присвячено висвітленню експертної оцін-
ки у сфері належного урядування та державного управління, аналізу
активності уряду, його розвиткові. Важливо відзначити, що включення
України до дослідження «Поглядна Уряд» ОЕСР, значно посилює авто-
ритет нашої держави на міжнародній арені, адже зазвичай країни спо-
стерігачі не беруть участі у проведенні таких досліджень [9]. Так, до-
слідження «Погляд на Уряд 2013» присвячене гендерному підходу до
реалізації кадрової політики на державній службі на центральному та
місцевому рівнях. Слід відзначити, що урахування гендерних аспектів
є важливим моментом під час удосконалення нормативно-правової бази
України, адже це питання соціальної справедливості, вирішення якого
необхідне для гарантування рівних прав і можливостей, забезпечення
однакового ставлення як до жінок, так і до чоловіків [10].
Здійснивши загальний огляд нормативно-правової бази співробітни-
цтва України з ОЕСР, можна зробити такий висновок, що на сучасному
етапі співпраця з цією міжнародною організацією має надзвичайно
важливе значення з огляду на місце Організації економічного співробіт-
ництва та розвитку в міжнародних відносинах, правових можливостей
які відкриваються перед державами що активно взаємодіють з нею. На-
явна нормативна база з питань співробітництва України з ОЕСР пере-
конливо свідчить про тенденцію до налагодження і поглиблення все
тісніших зв’язків, закладення фундаменту подальшої спільної роботи,
340
що сприятиме наближенню рівня економіки, державного механізму
України до рівня провідних країн світу.

Література:
1. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право / В. Ф. Опришко. – К.
: КНЕУ, 2003. – 311 с.
2. Конституція України: затв. Законом України № 254к/96‑ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Козак Ю. Г. Міжнародні організації : навч. посіб. / за ред. Козака Ю. Г.,
Ковалевського В. В., Кутайні З. В. – К. : Центр навчальної літератури, –
2006. – 483 с.
4. Левашенко А. ОЭСР в поисках нового инструмента для устойчивого
роста: итоги Глобального форума 2015: эксперт Клуба «Россия – ОЭСР» /
А. Левашенко; Всероссийская академия внешней торговли[ Электронный
ресурс]. – Режим доступа: www.oecdru.org/zip/global.forum.oecd_2015.docx
5. Угода між Кабінетом Міністрів України та Організацією Економічно-
го Співробітництва та Розвитку щодо привілеїв, імунітетів та пільг, наданих
Організації: затв. Законом України від 07.07.1999 р.№ 850‑XIV // Відом.
Верхов. Ради України. – 1999. –№ 35. – Ст. 301.
6. Про затвердження плану дій щодо поглиблення співробітництва між
Україною та Організацією економічного співробітництва та розвитку на
2013–2016 роки: затв. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від
06.02.2013 р. № 132‑р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/132–2013-%D1 %80
7. Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і Організаці-
єю економічного співробітництва та розвитку щодо поглиблення співробіт-
ництва від 07.10.2014 // Офіц. вісн. України. – 2014. – № 93. – Ст. 1077.
8. Співробітництво в рамках Організації Економічного співробітництва
та розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mfa.gov.ua/ua/
about-ukraine/international-organizations/oesr.
9. Копань С. Дослідження Організації економічного співробітництва та
розвитку «Погляд на Уряд 2011»: Переваги для України / С. Копань // Вісн.
держ. служби України. – 2013. – № 1. – С. 53–57.
10. Забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх
сферах життя українського суспільства: дослідження Центра адаптації дер-
жавної служби до стандартів Європейського Союзу 2012 р. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: – www.center.gov.ua/…/ГЕНДЕР_АНАЛiЗ.doc.
341
 З М І С Т

Вступне слово .........................................................................................................3

Буроменський М. В.
Міжнародне право на тлі викликів ХХІ століття ....................5
Буткевич О. В.
Джерела міжнародного права
в Конституції України: історія і сучасність ............................17
Стешенко В. М.
ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «ЧИННІ МІЖНАРОДНІ
ДОГОВОРИ, ЗГОДА НА ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ ЯКИХ НАДАНА
ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ» . .............................................................32
Тарасов О. В.
К ИСТОРИИ ХАРЬКОВСКОЙ ШКОЛЫ
МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА ......................................................................42
Сердюк О. В.
Перешкоди приєднання Європейського
Союзу до Конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод: Висновок
Суду ЄС 02/13 (18.12.2014) . .........................................................................47
Колісник В. П.
ДЕРЖАВНА СТРАТЕГІЯ ПОНОВЛЕННЯ
ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМА
ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВ ......................................................................55
Сыроед Т. Л.
ГУМАНИТАРНАЯ СИСТЕМА ООН:
АКТУАЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ СОВРЕМЕННОСТИ .......................................61
Тимченко Л. Д., Кононенко В. П.
ПОЗИЦИИ ЕВРОПЕЙСКОГО СУДА ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА
ОТНОСИТЕЛЬНО ПРОВЕДЕНИЯ АНТИТЕРРОРИСТИЧЕСКИХ
ОПЕРАЦИЙ ......................................................................................................69
Битяк Ю. П., Байдін Ю. В.
Політика національної безпеки
як передумова реалізації державного суверенітету
України ..........................................................................................................76
Яковюк І. В.
РОЗБУДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ЄВРОПИ
В ХХ – ХХІ СТ.: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ . ......................................84
Ладиченко В. В.
АМЕРИКАНСЬКІ СТАНДАРТИ ЯКОСТІ
ТА БЕЗПЕКИ ПИТНОГО ВОДОПОСТАЧАННЯ . .......................................92
342
Кухарук А. В.
ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ
АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ВІДПОВІДНО
ДО КОНВЕНЦІЇ ООН ПРОТИ КОРУПЦІЇ ...................................................99
Головко-Гавришева О. І.
ПРАВОВІ ОСНОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ПОЛІТИКИ СУСІДСТВА .............................................................................103
Максимов С. І.
Кантівський Проект правового
світового порядку і сучасність ...................................................109
Герасіна Л. М.
МОДЕРНІЗАЦІЯ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТОПОРЯДКУ
ПІД ВПЛИВОМ РІЗНОМАНІТТЯ МІЖНАРОДНИХ
КОНФЛІКТІВ ................................................................................................. 114
Дашковська О. Р.
МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПРИНЦИПУ НЕДИСКРИМІНАЦІЇ ............................................................ 119
Трагнюк О. Я.
ЗАСТОСУВАННЯ ДЕЯКИХ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД
ФЕДЕРАЛІЗМУ У ПРАВОВОМУ ВИЗНАЧЕННІ КОМПЕТЕНЦІЇ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ) ...........128
Комарова Т. В.
Практика Суду Європейського Союзу
щодо приєднання ЄС до Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод ................................135
Мушак Н. Б.
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ
У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ .......................................................144
Савчук К. А.
Петр Михайлович Богаевский
как юрист-международник ...........................................................152
Анакіна Т. М.
Адаптація законодавства України до acquis ЄС
у світлі Угоди про асоціацію: основні проблеми
та шляхи удосконалення ...............................................................157
Білоусов Є. М.
Щодо принципів забезпечення економічної
безпеки України в контексті вибору вектора
її міжнародно-економічного співробітництва
та співпраці ..............................................................................................163
343
Хаустова М. Г.
Імплем ентація європейських правових
стандартів у правову систему України . .................................166
Размєтаєва Ю. С.
СИСТЕМА МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ У СВІТЛІ КІБЕРЗАГРОЗ:
ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ .............................................173
Сіваш О. М.
ДИПЛОМАТИЧНИЙ ЗАХИСТ ЯК ФОРМА ЗАХИСТУ
ПРАВ ГРОМАДЯН ЗА КОРДОНОМ ...........................................................177
Кудас І. Б.
Група Міжнародного банку реконструкції
та розвитку: міжнародно-правові аспекти
діяльності .................................................................................................186
Окладна М. Г., Якименко Х. С.
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ:
УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ . ...............................................................................193
Гаращук В. М.
Особливості актів державного управління .........................199
Жуков І. М.
Міжнародно-правові аспекти регулювання
відносин з розробки родовищ нафти і газу ...........................203
Галан В. О.
РОЗВИТОК ТА СТАНОВЛЕННЯ НОВИХ ТИПІВ
ДИСКРИМІНАЦІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ: ДИСКРИМІНАЦІЯ
ЗА АСОЦІАЦІЄЮ, ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ .............................................215
Зіняк Л. В.
ДО ПИТАННЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ
НОРМ ЩОДО ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
У ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ................................................................222
Петришин О. О.
ДІЯ МІЖНАРОДНИХ НОРМ В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ
ОСНОВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ .......................229
Сидоренко О. О.
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ......................................................234
Полатай В. Ю.
ВИРІШЕННЯ СПОРІВ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ.
АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СПОСІБ .....................................................................241
Аббакумова Д. В.
ЩОДО КОНТРОЛЬНИХ МЕХАНІЗМІВ ЗАХИСТУ ПРАВ
ЛЮДИНИ В МЕЖАХ РАДИ ЄВРОПИ .......................................................248
344
Isakova V.
THE EUROPEAN COURT OF JUSTICE AND ITS
INCONSISTENT APPROACH TO THE DOCTRINE
OF DIRECT EFFECT . ....................................................................................256
Маринів І. І.
ДІЯЛЬНІСТЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТРИБУНАЛУ
РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА В ОЦІНЦІ ВІДПОВІДНОСТІ
ЗАКОНОДАВСТВА ПОЛЬЩІ ACQUIS COMMUNAUTAIRE
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ........................................................................262
Червяцова А. О.
СВОБОДА ДУМКИ В РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО
СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ . ............................................................................269
Сиротенко С. Є.
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ КОНВЕНЦІЙНОГО
ПРИНЦИПУ АВТОНОМНОСТІ ПОНЯТЬ У ПРАВОВІДНОСИНАХ
ЗА УЧАСТЮ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ...................................272
Толстенко Ю. О.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
«ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПЕНІТЕНЦІАРНОГО ПРАВА» ...............................277
Калмикова О. С.
принцип недискримінації особистості
В Міжнародному праві .......................................................................280
Асірян С. Р.
КОНЦЕПЦІЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ У СТАТУТІ ООН .................284
Богуцька А. В.
Співробітництво Генеральної прокуратури
України в міжнародно-правовій сфері . ....................................292
Юрлов М. М.
АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ДОГОВОРІВ
У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ
ПОДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (АВТОНОМНОЇ
РЕСПУБЛІКИ КРИМ, МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ)
В ЛЮТОМУ-БЕРЕЗНІ 2014 р. .....................................................................297
Ребриш Б. Ю.
ДО ПИТАННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ПРИРОДУ ВІДНОСИН,
ЩО ВИНИКАЮТЬ З НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ,
У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ ..........................................306
Кулабухова А. В.
ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ........................................................................ 311
345
Янакаєва К. М.
ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ САНКЦІЙ РБ ООН
НА МІЖНАРОДНОМУ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ ......................317
Камчатний М. В.
Нормативно-правове закріплення питань
кібербезпеки у міжнародному праві .........................................320
Камышанский М. М.
Акты международных межправительственных
организаций как источники юридических
оснований международно-правовой
ответственности государств . .....................................................323
Курганникова О. А.
Специфіка інституційного статусу
Європейської Комісії з ефективності
правосуддя (CEPEJ) ................................................................................327
Давіденко О. А.
ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ
БАНКУ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ ................................................331
Тичина В. П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПІВПРАЦІ
ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
ТА РОЗВИТКУ З УКРАЇНОЮ .....................................................................336

346
 Наукове видання

Актуальні проблеми
сучасного міжнародного права

Збірник наукових статей за матеріалами

І Харківських міжнародно-правових читань,
присвячених пам’яті професорів
М. В. Яновського і В. С. Семенова

У двох частинах

Частина 1

(Харків, 27 листопада 2015 року)

Комп’ютерна верстка А. Т. Гринченка

 Підписано до друку 18.12.2015.
Формат 60×84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times.
Ум. друк. арк. 20,23. Обл.-вид. арк. 19,68. Вид. № 1358.
Тираж 300 прим.

Видавництво «Право» Національної академії правових наук України

та Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80а
Тел./факс (057) 716-45-53
Сайт: www.pravo-izdat.com.ua
E-mail для авторів: verstka@pravo-izdat.com.ua
E-mail для замовлень: sales@pravo-izdat.com.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 4219 від 01.12.2011 р.

Виготовлено у друкарні ФОП Леонов

Тел. (057) 717-28-80