МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»
ІНСТИТУТ БІЗНЕС-ОСВІТИ

О. А. Назаренко

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО:
ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ
УДК 341(075.8)
ББК 69.71
Н 19

Рецензенти
В. Ф. Опришко, д.ю.н., проф., чл.-кор. НАН України
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана)
А. З. Георгіца, д.ю.н., проф.
(Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича)
О. В. Київець, д.ю.н., доц.
(Інститут законодавства Верховної Ради України)

Редакційна колегія Інституту бізнес-освіти

Голова редакційної колегії — Поручник А. М., професор, д.е.н.
Відповідальний секретар редакційної колегії — Федун В. А.
Члени редакційної колегії: Панченко Є. Г., проф., д.е.н., Швиданенко Г. О., проф., к.е.н.,
Лук’яненко Д. Г., проф., д.е.н., Поддєрьогін А. М., проф., к.е.н., Шульженко Ф. П., проф.,
д.ю.н., Ткаченко О. В., доц., к.е.н., Москалюк Н. П., доц., к.е.н., Кулага І. В., доц., к.е.н., Сто-
лярчук Я. М., доц., к.е.н.

Рекомендовано до друку
кафедрою міжнародного та європейського права ДВНЗ КНЕУ ім. Вадима Гетьмана
Протокол № 10 від 25.04.2012

Назаренко О. А.
Н 19 Міжнародне право: практика застосування : навч. посібник [Електронний ресурс]
— К. : КНЕУ, 2014. — 262 с.
ISBN 978-966-483-804-4

Навчальний посібник підготовлено для поглиблення теоретичних і практичних

знань з курсу «Міжнародне право». Посібник містить основні питання, які розгляда-
ють у межах кожної теми, перелік рекомендованої літератури для поглибленого ви-
вчення тем, а також навчальні матеріали у вигляді справ Міжнародного Суду ООН,
Постійної палати міжнародного правосуддя, Міжнародного кримінального суду, Між-
народного кримінального трибуналу по колишній Югославії, Міжнародного криміна-
льного трибуналу по Руанді тощо.
Аналіз рішень міжнародних судів дозволяє краще зрозуміти сутність, особливості,
цінність і практичну значущість міжнародного права.
Навчальний посібник можна використовувати як у процесі індивідуальної само-
стійної роботи, так і під час роботи групою. Аналізовані в посібнику справи міжнаро-
дних судових установ можна аналізувати на семінарських та практичних заняттях, ви-
користовувати в разі проведення тренінгів, ділових ігор, засідань наукових гуртків.
Розрахований на студентів усіх форм навчання спеціальності «Правознавство» та
«Міжнародне право», а також на аспірантів і викладачів.
УДК 341(075.8)
ББК 69.71

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

© О. А. Назаренко, 2014
© КНЕУ, 2014
ISBN 978-966-483-804-4
 ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

ТЕМА 1. Міжнародне право як особлива система права. Історія виникнення та роз-

витку міжнародного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

ТЕМА 2. Джерела та норми міжнародного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

ТЕМА 3. Основні принципи сучасного міжнародного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

ТЕМА 4. Суб’єкти міжнародного права . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55

ТЕМА 5. Визнання та правонаступництво держав у міжнародному праві . . . . . . . . . . . . 70

ТЕМА 6. Населення в міжнародному праві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74

ТЕМА 7. Територія в міжнародному праві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

ТЕМА 8. Відповідальність у міжнародному праві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103

ТЕМА 9. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146

ТЕМА 10. Право міжнародних договорів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

ТЕМА 11. Право міжнародних організацій та конференцій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164

ТЕМА 12. Право зовнішніх зносин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172

ТЕМА 13. Право міжнародної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187

ТЕМА 14. Міжнародне гуманітарне право . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208

ТЕМА 15. Міжнародне морське право . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230

ТЕМА 16. Міжнародне повітряне право. Міжнародне космічне право. . . . . . . . . . . . . . 241

ДОДАТОК. Основні відомості про міжнародні судові органи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248

3
 ПЕРЕДМОВА

Не може бути миру без справедливості,

справедливості без права та предметного права без суду,
який вирішує, що справедливо й законно за тих чи інших обставин

Бенджамін Б. Ференц,
колишній обвинувач на Нюрнберзькому процесі

М іжнародному праву належить особливе місце серед дисциплін міжнародно-

правового циклу, які викладають на кафедрі міжнародного та європейського права
КНЕУ, так само як і на інших юридичних факультетах в Україні та світі. Знання міжнародно-
го права є невід’ємною складовою здобуття вищої юридичної освіти.
Значення міжнародного права в сучасному світі та необхідність його вивчення постійно
зростають. Передусім через те, що саме міжнародне право намагається за допомогою всіх
можливих засобів утверджувати силу права, а не право сили в міжнародних відносинах, не-
зважаючи на те, що цю місію йому доводиться виконувати за умов нових викликів миру,
безпеці, людині, природі.
У резолюції «Десятиріччя міжнародного права ООН» від 17 листопада 1989 р. Генеральна
Асамблея ООН підкреслила необхідність «сприяти викладанню, ... поширенню і більш ши-
рокому визнанню міжнародного права». Ця тенденція відображається в різних аспектах, зок-
рема, в удосконаленні навчальних програм з міжнародного права, застосуванні інноваційних
методів викладання, підготовці навчальних підручників та посібників, які б відповідали су-
часним потребам, сприяли активізації самостійного вивчення міжнародного права і, врешті-
решт були цікавими та підкреслювали практичну значущість міжнародного права, його ефе-
ктивність і цінність.
Чи не найкраще ілюструють сутність і дію міжнародного права міжнародні судові органи,
які перманентно перебувають у стані «пошуку міжнародного права», його тлумачення та за-
стосування.
Пропонований вашій увазі навчальний посібник має на меті представити міжнародне
право не у вигляді «сухого» тексту, а у формі конкретних справ, які було розглянуто Міжна-
родним судом ООН, Міжнародним кримінальним судом, Міжнародним кримінальним три-
буналом по колишній Югославії, Міжнародним кримінальним трибуналом по Руанді, Євро-
пейським судом з прав людини, національними судами окремих держав. У цих справах є
справжні позивачі та відповідачі, є реальні інтереси держав, які вони намагалися відстояти за
допомогою міжнародного правосуддя, є справжні обвинувачені в порушеннях найважливі-
ших норм міжнародного права. У цих справах суди застосовували договірні та звичаєві нор-
ми міжнародного права, його принципи.
У всьому світі вивчення справ Міжнародного Суду ООН та рішень інших міжнародних
судів та арбітражів стало невід’ємною складовою опанування міжнародного права. Аналіз
судових рішень використовується як метод поглибленого вивчення міжнародного права, ме-
тою якого є аналіз об’єктивного та раціонального застосування міжнародними судами норм
міжнародного права до конкретних міжнародних спорів. Робота над рішеннями міжнародних
судів удосконалює навички аналітичної роботи, підсилює розуміння ролі суду у визначенні,
інтерпретації та застосуванні права, сприяє поглибленню розуміння сутності міжнародного
права та міжнародного правосуддя.
Рішення міжнародних судів — це аргументована думка найкращих фахівців з міжнарод-
ного права з усього світу. Для їх підготовки судді та сторони спорів досліджують колосальну
кількість наукових джерел, договірних та звичаєвих норм, практику держав, їхнє національне
законодавство. Діяльність судових органів часто є взірцем того, як гнучкість розуму, профе-
сіоналізм та ерудиція юристів здатні вирішити складні правові і навіть політичні проблеми.
Це навчальне видання має на меті популяризувати серед студенства та широкого загалу
знання про міжнародне кримінальне правосуддя.
4
 Уже у вироку Нюрнберзького військового трибуналу було підкреслено, що злочини про-
ти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні суб’єкти й тільки за допомогою пока-
рання фізичних осіб, які вчинили такі злочини, може бути забезпечено дотримання положень
міжнародного права.
Утім після Другої світової війни були Камбоджа, Руанда, Югославія… Більшість осіб, які
чинили військові злочини й злочини проти людяності, не було покарано. Напевно, вони і не
передбачали, що можуть понести відповідальність. Сьогодні кожна людина має знати, що
міжнародне співтовариство більше не буде миритися з такими жахливими діяннями, й ті, хто
чинять геноцид або підбурюють до нього, здійснюють кампанії етнічних чисток, вбивства,
звірства щодо цивільних осіб, зокрема, жінок та дітей під час збройних конфліктів, викорис-
товують хлопчаків на війні як бійців, а дівчат як сексуальних рабинь, не уникнуть покарання.
Рішучість міжнародного співтовариства підтверджується діяльністю міжнародних кримі-
нальних судів, з окремими рішеннями яких Ви зможете познайомитись на сторінках посіб-
ника.

Бажаю успіхів!

5
 ТЕМА 1.
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
ЯК ОСОБЛИВА СИСТЕМА ПРАВА.
ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття, предмет, об’єкт міжнародного права
2. Особливості системи міжнародного права
3. Основні риси сучасного міжнародного права
4. Функції міжнародного права
5. Співвідношення міжнародного та національного права
6. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права
7. Періодизація міжнародного права
8. Міжнародне право в стародавньому світі
9. Міжнародне право в середні віки
10. Міжнародне право від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру
11. Міжнародне право в першій пол. ХХ ст.
12. Сучасне міжнародне право

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ визначення міжнародного права як особливої системи права;
¾ предмет та об’єкт міжнародного права;
¾ особливості міжнародного права;
¾ основні підходи до розуміння міжнародного права, концепції міжнародного права;
¾ місце міжнародного права в системі права;

а також УМІТИ:
¾ порівнювати міжнародне й національне право; міжнародне публічне право та міжнаро-
дне приватне право;
¾ орієнтуватися в основних теоріях співвідношення міжнародного й національного права;
¾ розрізняти функції міжнародного права.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Міжнародне публічне право, jus gentium, jus inter gentes, міжнародний правопорядок,
міжнародне співтовариство, міжнародні відносини, предмет міжнародного права, об’єкт
міжнародного права, система міжнародного права, норма міжнародного права, галузь
міжнародного права, jus cogens, міжнародне приватне право, монізм, дуалізм, інкорпорація,
трансформація.

6
 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ЯК ОСОБЛИВА СИСТЕМА ПРАВА

Уперше термін «міжнародне право» (international law) було використано в 1780 р. англій-
ським філософом Ієремією Бентамом у праці «Вступ до принципів моралі та законодавства».
Однак вже близько 1840 р. в англійській мові та романських мовах відбулося повернення до
терміна «право народів» («Law of Nations», «Droit des Gens», «jus gentium»). Дещо пізніше
впродовж кількох століть у юридичній літературі спостерігалась своєрідна конкуренція та
боротьба за популярність між цими термінами, яка завершилася перемогою терміна «міжна-
родне право».
Щодо терміна «право народів», який є перекладом латинського терміна «jus gentium», то
цей термін є найстаршим і своїми коріннями сягає часів Античності. За часів римського пра-
ва термін «jus gentium» мав кілька значень. Під цим поняттям розуміли ту частину римського
приватного права, яка регулювала відносини між римськими громадянами та іноземцями або
відносини між іноземцями. У цьому сенсі «jus gentium» було правом перегринів (іноземців) і
своєрідною антитезою «jus civile» — частини римського приватного права, яке регулювало
відносини виключно між римськими громадянами. Термін «jus gentium» означав також суку-
пність принципів та інститутів, які вважалися спільними для всіх народів. У III ст. н. е. за-
вдяки працям римського юриста Ульпіана термін «jus gentium» почали використовувати для
позначення сукупності норм, які регулюють відносини між державами. У такому значенні
термін «jus gentium» використовувався в епоху феодалізму. Однак у XVII ст. поширення на-
буває термін «міжнародне право» в латинській версії «jus inter gentes». Вважається, що од-
ним із перших цей термін використав професор Оксфордського університету Річард Зьоч
(Richard Zouche) близько 1650 р., для того щоб підкреслити різницю між поняттям міжнаро-
дного права та поняттям «jus gentium», яке у той час ототожнювали з цивільним правом.
Можна сказати, що термін «jus inter gentes» поступово трансформувався в сучасний
термін «міжнародне право».
Зауважимо, що в науці міжнародного права пропонувалися також інші терміни, напри-
клад, такі, як: «зовнішньодержавне право», «міждержавне право», «міжсуверенне право»,
«право держав», «світове право», «глобальне право», «транснаціональне право», «космополі-
тичне право» тощо. Однак ці терміни не набули достатньо широкого розповсюдження в нау-
ці, й назва «міжнародне право» залишається найпопулярнішою.
Міжнародне право як «право»

У юридичній літературі впродовж кількох століть жваво обговорювалося питання: чи

можна взагалі вважати міжнародне право справжнім правом.
Юридична природа міжнародного права, тобто його визнання у якості об’єктивно
обов’язкового правового порядку, піддавалася серйозним сумнівам з погляду позитивізму.
На думку позитивістів, міжнародне право не є справжнім правом з огляду на те, що джере-
лом права може бути тільки державна влада, яка також забезпечує його примусову реаліза-
цію; однак в міжнародному співтоваристві, яке базується на засадах суверенної рівності дер-
жав, немає такої влади, яка б стояла над окремими державами та яка б створювала норми
міжнародного права і примушувала б їх дотримуватись.
Саме тому, з погляду позитивістів, міжнародне право не можна вважати справжнім пра-
вом, оскільки воно за своєю суттю є лише «позитивною мораллю». Інакше кажучи, для них
взірцем права було національне право, й вони не враховували специфічний характер міжна-
родного права.
Слід визнати, що позитивісти почасти мали рацію, оскільки абсолютизація ідеї суверені-
тету могла логічно призводити до заперечення юридичної природи міжнародного права.
Однак сьогодні концепція суверенітету під впливом об’єктивних процесів поглиблення
взаємозалежності в рамках міжнародного співтовариства більше не розглядається як абсолю-
тне явище, яке дає санкцію на будь-яку поведінку держави. Насправді, ідея суверенітету є
ідеєю, без якої неможливо було б раціонально обґрунтувати природу міжнародного права як
права, що базується на відсутності взаємного підпорядкування його головних суб’єктів.
У теорії та практиці міжнародного права дедалі частіше визнається верховенство міжна-
родного права щодо ідеї суверенітету. Так, наприклад, ще в ст. 14 проекту Декларації прав і
7
обов’язків держав (1949 р.) зазначалось: «Кожна держава має обов’язок підтримання своїх
відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права й відповідно до засади, що
суверенітет кожної держави підлягає верховенству міжнародного права».
Таким чином, ми не повинні трактувати суверенітет як ідею, що суперечить ідеї міжнарод-
ного права, оскільки міжнародне право є гарантією суверенітету держав, а сам суверенітет
може бути ефективно реалізованим лише в рамках міжнародного права. Крім того, слід ура-
ховувати той важливий факт, що в сучасному міжнародному праві існують такі норми, котрі
не залежать від волі суб’єктів міжнародного права, тобто які є обов’язковими для цих
суб’єктів незалежно від їх згоди. Йдеться про імперативні норми (jus cogens), які становлять
об’єктивний елемент міжнародного права.

Визначення міжнародного права

Термін «міжнародне право» нерідко ставиться під сумнів. У зв’язку з цим необхідно за-
значити, що він, дійсно, не цілком коректний, оскільки регулює відносини не між народами,
а насамперед між державами.
У зв’язку з відсутністю загальноприйнятого визначення міжнародного права та його істо-
ричною мінливістю в доктрині залишається проблема пошуку адекватного визначення між-
народного права, яке б охоплювало його основні риси й чітко виражало його сутність.
У доктрині міжнародного права з самого початку точилася боротьба між двома головни-
ми концепціями міжнародного права.
Першу концепцію називають «солідаристською» (solidarist concept), оскільки її представ-
ники беруть за основу визначення міжнародного права факт існування міжнародного співто-
вариства. З цього погляду норми міжнародного права випливають з вимог міжнародного
співтовариства й спрямовані на реалізацію цілей, які стоять перед людством.
Друга концепція міжнародного права називається «волюнтаристською» (voluntarist
concept), оскільки вона розглядає усі норми права, включно з нормами міжнародного права,
як продукт волі суверенних держав. По суті, волюнтаристська концепція міжнародного права
є різновидом юридичного позитивізму, оскільки позитивістський підхід передбачає, що пра-
во є результатом діяльності держави й забезпечується державним примусом. Яскравим при-
кладом волюнтаристської концепції міжнародного права, яка домінувала в юридичній науці і
практиці з XIX ст., є таке визначення міжнародного права, що міститься у відомому рішенні
«Lotus» Постійної Палати Міжнародного Правосуддя (Permanent Court of International Justice)
від 7 вересня 1927 р.:
«Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Таким чином, норми
права, що є обов’язковими для держав, випливають з їхньої власної волі, яка виражається в
конвенціях або за допомогою звичаїв, які є загальноприйнятими як такі, що виражають прин-
ципи права та були встановлені для того, щоб регулювати відносини між цими незалежними
співтовариствами, що співіснують, або з метою досягнення спільних цілей. Отже, обмеження
на незалежність держав не можуть презуміюватися».
Отже, волюнтаристська концепція міжнародного права передбачає, що норма цього права
не може зобов’язувати державу, якщо вона не погодилася не неї. Ця концепція переважала в
міжнародному праві в період між двома світовими війнами. Причому радянська теорія між-
народного права значною мірою спиралась саме на цю концепцію. Однак у сучасній теорії та
практиці волюнтаристська концепція міжнародного права піддається критиці з огляду на
факт існування в рамках міжнародного права таких правових явищ, як загальні принципи
права, основні права та обов’язки держав, основні принципи міжнародного права та імпера-
тивні норми міжнародного права (jus cogens), оскільки ці явища мають об’єктивний харак-
тер, тобто є обов’язковими для держав незалежно від їх згоди (волі).
Найпопулярнішим визначенням міжнародного права на сьогодні є позитивістське визна-
чення, згідно з яким міжнародне право є системою юридичних норм, що регулюють відноси-
ни між державами та іншими суб’єктами цього права.
При визначенні міжнародного права слід виходити з того, що міжнародне право є сукуп-
ністю соціальних норм, які виникають у рамках міжнародного співтовариства й регулюють
відносини в межах цього співтовариства.
З метою конструювання правильного визначення міжнародного права нам треба врахову-
вати і те, що в поняття одного з головних джерел міжнародного права входить «психологіч-
ний компонент» opinio juris, під яким розуміють переконання у юридично-обов’язковій силі
цієї норми, або визнання юридичної сили цієї норми.
8
 З огляду на сказане ми можемо запропонувати таке визначення:
Міжнародне право — це система норм, які визнаються міжнародним співтовариством як
правові та які регулюють відносини в рамках цього співтовариства.

Таке визначення міжнародного права узгоджується з тезою французького юриста-

міжнародника Нгуена Куока Діня, що «міжнародне право визначається як право, яке засто-
совується до міжнародного співтовариства».
Як вважає цей автор, таке формулювання є найпростішим і підтверджує соціологічний,
тобто необхідний зв’язок між правом і суспільством. Тим самим підтверджується теза старо-
давніх римських юристів «ubi societas, ibi jus» (де суспільство, там і право).

Система міжнародного права

Одним із перших систему міжнародного права розробив Гуго Гроцій. Якщо до нього
трактати з міжнародного права писалися по окремих частинах міжнародного права, то Гро-
цій уперше виклав предмет міжнародного права повністю і в певній послідовності. Гроцій,
наприклад, скористався термінологією римлян, які визначали міжнародне право як «право
війни та миру». Згідно з систематикою Гроція, всі норми міжнародного права поділяються на
норми права, що діють під час війни, а також норми права мирного часу.
Отже, спочатку міжнародне право сформувалось як право війни (jus in bello), до якого пі-
зніше було додано право миру. Однак з плином часу в систематиці міжнародного права від-
булись суттєві зміни, пов’язані з тим, що на перший план вийшло право миру, тобто норми,
що регулюють мирні міждержавні відносини. У сучасній науці поділ міжнародного права на
право війни та миру здебільшого вважається застарілим. Крім того, в сучасній науці трапля-
ються варіанти систематики міжнародного права. Сьогодні найрозповсюдженішим є поділ
міжнародного права на загальну частину (поняття, джерела, історія, суб’єкти, основні прин-
ципи, держава, територія, визнання, правонаступництво тощо) та галузі міжнародного пра-
ва1.

Історія міжнародного права: виникнення та розвиток

Міжнародне право в стародавньому світі. Витоки перших міжнародних норм, на наш по-
гляд, слід шукати за первіснообщинного ладу, коли на основі багатовікових звичаїв сформу-
валися перші правила спілкування між племенами та союзами племен. Історія та етнографія
зберегли багато прикладів ведення переговорів, недоторканності послів, здійснення релігій-
них обрядів та надання клятв як засобу забезпечення укладених угод. Звичаї додержавного
спілкування вплинули, власне, на зміст перших міждержавних актів.
З виникненням перших держав у Дворіччі (Месопотамії) та в долині Нілу між ними поча-
ли формуватися відносини, які поступово набули правового характеру. Такі відносини спо-
чатку мали епізодичний характер, але наприкінці ІІІ—ІІ тис. до н. е. стали регулярними та
набули форми правових норм. Історичні пам’ятки засвідчують, що вже в ІІ тис. до н. е. фара-
они Єгипту, царі Вавилону, Ассирії, сирійські та палестинські правителі підтримували дип-
ломатичні стосунки, відправляли посланців для збору данини, приносили дари, вели перего-
вори, укладали договори, тексти яких збереглися на глиняних дощечках та пам’ятках.
Найдавнішим серед договорів учені вважають договір між правителями месопотамських міст
Лагаш та Умма, укладений близько 3100 р. до н. е., в якому підтверджувався наявний кор-
дон. У цьому договорі сторони брали на себе зобов’язання вирішувати спори мирним шля-
хом. Виконання договору гарантувалось зверненням до богів та принесенням клятв.
З середини ІІ тис. до н. е. кількість договорів збільшилась. Серед договорів траплялись
союзні договори, договори про кордони, про укладення шлюбів. З розквітом Єгипту та акти-
візацією його зовнішньої політики з сусідніми державами пов’язана поява найдавнішого із
договорів, що зберігся до нашого часу. Цей договір було укладено між царем Хаттушилем та
єгипетським фараоном Рамзесом ІІ близько 1300 р. до н. е. Це був «...договір миру та братер-
ства, що дає мир… навіки». Свідком та гарантом договору виступав сам бог, який «…не
дасть… статися ворожнечі…». Сторони брали на себе зобов’язання допомагати одна одній у
разі нападу третьої держави. За договором, сторони також зобов’язувались не приймати вті-
качів з території одна одної.
1
Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права. — К.: Юстініан, 2010. — С. 21—34.

9
 Аналіз положень цього договору свідчить, що суб’єктами тогочасного міжнародного пра-
ва виступали не самі держави, а їх правителі. Саме цим можна пояснити велику кількість до-
говорів про шлюби, які укладались уже в ті часи та мали вагоме політичне значення. Слід
відзначити також, що в ті далекі часи, аж ніяк не панував принцип рівності суб’єктів міжна-
родного права, оскільки великими та відносно рівноправними державами визнавалися Єги-
пет, Вавилон, Хетська держава, Митанія, з часом — Ассирія. При цьому статус єгипетського
фараона був особливим, панівним.
У кінці ІІ тис. до н. е. укладалися не лише мирні договори, договори про союзи, взаємну
військову допомогу, а й договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними тери-
торіями. Договорами визначалися порядок розподілу військової здобичі, видачі перебіжчи-
ків, право притулку, правила ведення торгівлі та ін. У цей період можна говорити про заро-
дження принципу «pacta sunt servanda».
Для укладення договорів та здійснення інших зовнішньополітичних функцій держави Дворіч-
чя, а також єгипетські фараони, направляли посольства, які не мали постійного характеру. Дипло-
матичний імунітет ще не став загальновизнаною нормою, і посланець, відісланий до двору того чи
іншого правителя, був під його повною владою. Якщо мали місце дипломатичні труднощі або між
державами виникав конфлікт чи війна, посланець міг бути взятий у заручники чи вбитий.
Такими були основні норми міжнародного права, що діяли в мирний час. Під час війни
панував той, хто був сильніший: переможені та все їхнє майно ставало здобиччю перемож-
ців. Населення переможених територій перетворювалось на рабів; тих, кого не забирали в
полон, часто вбивали. Ті, що залишалися в живих, зобов’язані були сплачувати данину чи
контрибуцію переможцям. Доля переможених правителів також повністю залежала від волі
переможців. Їх могли залишити на троні або вбити. Наприклад, розбивши Елам та арабські
князівства, Ашшурбаніпал посадив їх правителів в клітки на ланцюг, а святкуючи перемогу,
їхав на колісниці, котра була запряжена не кіньми, а еламськими царями.
Норми міжнародного права, що склались до кін. ІІ тис. до н. е. в практиці Єгипту та Дво-
річчя, були сприйняті й іншими державами. Наприклад, стародавні євреї, як свідчить Старий
Заповіт, укладали договори про союзи, взаємну допомогу. Для забезпечення договорів вико-
ристовували інститут заручників. Під час ведення воєн звичайним було накладення на пере-
можених данини, переселення, вбивство мирних жителів, пограбування підкорених міст.
Стародавні Індія та Китай. У І тис. до н. е. держави Стародавньої Індії та Китаю, як за-
свідчують джерела, підтримували регулярні відносини. Релігійно-філософські та морально-
політичні пам’ятки Індії того часу, такі, як Архашастра та Махабхарата, засвідчують існу-
вання міжнародно-правових відносин та норм.
У Стародавній Індії розвиненим був інститут посольства. Існували різні ранги диплома-
тичних агентів: повноважні посли, посли, що мали обмежені повноваження, гінці. Договори
могли укладатися виключно послами, для яких розроблялись спеціальні інструкції та визна-
чались повноваження. На послів покладались функції сприяння реалізації укладених догово-
рів, нагляд за виконанням договорів, розвиток дружніх відносин та ін. Послам заборонялось
втручатися у внутрішні справи держави, в якій вони проводили свою діяльність. Посли та гі-
нці мали вірчі грамоти і користувалися недоторканністю.
У Стародавній Індії розвиненим та регламентованим стало договірне право. У договірній
практиці мали місце дипломатичні договори (укладалися в мирний час: рівні та нерівні, вигі-
дні та невигідні) та договори, породжені війнами (договори про сплату данини, про уступку
територій та права збору податків, васальні договори). Відмова від договору могла мати міс-
це якщо була обґрунтованою.
Розвиненим у Стародавній Індії слід вважати і право війни. Зокрема, в Законах Ману за-
кріплювалось, що війна є лише останнім засобом вирішення спорів. Війні має передувати
пред’явлення ультиматуму та, власне, оголошення війни. Наслідком оголошення війни було
розірвання дипломатичних відносин і припинення дії усіх договорів, які були укладено між
сторонами. Заборонялось підтримувати стосунки з громадянами держави-ворога. Під час
війни не заборонялось брати полонених, конфісковувати їхнє майно, яке вважалось здобич-
чю, однак не підлягали захопленню та руйнуванню храми та культові споруди. Їхні храните-
лі, так само, як і хранителі мостів та криниць, користувалися недоторканністю.
Правила ведення війни встановлювали жорсткі обмеження насильства під час військових
дій — заборону використовувати отруєну зброю, вбивати неозброєних, полонених, сплячих,
поранених, зобов’язання переможця бути помірним у вимогах до переможеної сторони.
Важливо відзначити, що в Стародавній Індії існували норми, що регламентували ведення
війни на морі. Зокрема, ворожі торговельні кораблі дозволялось захоплювати та знищувати,

10
так само як і ворожі вантажі, які перевозились на нейтральному судні. Ворожі порти та узбе-
режжя дозволялось брати в морську блокаду, порушення якої означало знищення судна та
вантажу (пізніше — конфіскацію).
Війни завершувалися або повною капітуляцією або укладенням мирного договору, після
підписання якого поновлювалась дія укладених до війни договорів.
Держави, які не брали участь у війні, користувались правами нейтральної держави, при-
чому, розрізняли кілька видів нейтралітету: нерішуча держава; держава, яка не бере участь у
військових діях, проте чинить тис.к на ворогуючі держави; держава, що намагається допомо-
гти слабкій державі; держава, що підтримує одну зі сторін, допомагаючи під час проведення
переговорів. Поширеною в Індії була практика третейського розгляду.
На поч. І тис. до н. е. на території Середнього Китаю утворилась система держав, які мали
регулярні дипломатичні зв’язки. Стародавні китайські аннали Чун Чиу та Цзо Чуань свідчать
про те, що ці зв’язки підтримувалися «мандрівними послами», які вирушали з дипломатич-
ною місією з однієї держави до іншої та користувалися недоторканністю.
Для вирішення політичних та військових питань скликались з’їзди князів, на одному з
яких було укладено договір про мирне вирішення спорів. У ІІІ ст. до н. е. було створено єди-
ну державу, яка підтримувала дипломатичні зв’язки з Парфянським царством, відправляла
посольства в інші держави, що розташовувались на Заході, в тому числі й до Римської імпе-
рії з метою підготувати військовий союз проти гунів.
Між китайськими державами укладалися мирні договори, договори про союзи, договори з
питань територій. Для забезпечення договорів використовувалась практика видачі заручників.
Специфічним явищем в міжнародно-правовій практиці Стародавнього Китаю було утвер-
дження принципу, за яким заборонялося спричиняти шкоду території іншої держави. Зокре-
ма, було заборонено змінювати русло річок, що мали неабияке транспортне та господарське
значення. Такі роботи могли здійснюватися виключно за згодою всіх зацікавлених сторін.
Поширеними в Стародавньому Китаї були посередництво, арбітражні суди, які могли
очолювати, наприклад, імператори.
Стародавня Греція. Основними суб’єктами міжнародного права в стародавній Греції бу-
ли поліси або їх об’єднання. Це означало, що всі зовнішні зносини велися від імені громадян
та Народних зборів. Народні збори призначали послів та приймали їхні звіти, оголошували
війну та укладали мир.
Дві галузі міжнародного права в Стародавній Греції були провідними — це посольське
право та право війни. Із «Іліади» Гомера та інших джерел відомо, що стародавні греки не
знали постійних дипломатичних представництв. Посольства направлялися для досягнення
конкретних завдань — укладення договору, підтвердження мирних та союзних договорів,
оголошення війни (вручення документа про оголошення війни). Послів обирали. Посольства
могли складатися також з колегії з кількох осіб, які звітували після завершення своєї місії.
Послам видавали посвідчення на право ведення переговорів у вигляді скріплених воскових
дощечок — «дипломів». Посли користувалися недоторканністю, що було загальновизнано, її
порушення не припускалось і вважалося недружнім актом. Держава, недоторканність посла
якої була порушена, мала право вимагати видачі винних осіб.
У Стародавній Греції набув поширення інститут проксенії — покровительства інозем-
цям. У кожному грецькому місті-державі були особливі повірені — проксени, які надавали
гостинність та покровительство мандрівникам з інших грецьких міст-держав і в такий спо-
сіб підтримували міжнародно-правові відносини. Цей інститут нині асоціюють з консульст-
вами.
Збільшення та ускладнення дипломатичних зносин між грецькими державами позначи-
лось на договорах, які укладали у той час. Договори прийнято було спочатку записувати на
шкіряних чи пергаментних свитках, а пізніше — на камінних стелах, які виставлялися на
площах чи в храмах. Укладені договори скріплювалися клятвами. Порушення договору вва-
жалося образою богів, ображена сторона розбивала стелу. Поширеними в той час були мир-
ні, союзні, торговельні договори. Прикладом мирного договору був відомий Нікіїв мир між
Афінами та Спартою, укладений у 421 р. до н. е. Договір укладався на 50 років і містив окрім
зобов’язань ненападу, повернення захоплених територій, обмін військовополоненими та ін.
Грецькі держави укладали між собою також багаточисельні угоди зі спеціальних питань,
наприклад, угоди щодо гарантування громадянам держав, що домовились укладати шлюби,
право поселення, особисту свободу, охорону власності, право придбання нерухомості, угоди,
що визначали компетентний суд, який вирішуватиме спори між громадянами держав, що до-
мовились.

11
 У міжнародній практиці давньогрецьких держав іноді застосовували арбітраж і угоди про
арбітраж. Арбітраж використовувався щодо спорів про кордони, про право на ріки та ін. Ар-
бітром, як правило, виступала третя держава, яка делегувала арбітражну владу групі своїх
громадян, які обирались шляхом жеребкування. Після македонського завоювання арбітром у
спорах виступав македонський цар, а після римського завоювання — римський сенат.
У Стародавній Греції існували релігійно-політичні об’єднання амфіктонії — Дельфійська,
Долоська, загальногрецька навколо храму в Олімпії. Двічі на рік збирались з’їзди делегатів,
котрі обговорювали питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру між чле-
нами амфіктонії. За порушення союзних зобов’язань винне місто-держава підлягало суду
амфіктіонів, які могли оголосити йому священну війну. Існували також військово-політичні
об’єднання — сіммахії, які створювалися для спільного ведення війни й не завжди на рівно-
правній основі. Наприклад, Пелопоннеський союз, Афінський морський союз та ін. Пело-
поннеський союз очолювала Спарта, яка слідкувала за поведінкою союзників.
Війною греки визнавали лише військові зіткнення між полісами. При цьому розрізняли
війни законні та такі, що не мали законних підстав. Законними були війни у відповідь на на-
пад, для захисту релігійних святинь, виконання союзних зобов’язань. Законна війна мала бу-
ти урочисто оголошена. Оголошення війни супроводжувалося релігійними обрядами. Поши-
реним було жертвоприношення задля успішного переходу через кордон під час війни
(діабатерія).
Війна розумілася греками як боротьба всіх громадян одного полісу з громадянами іншо-
го, тому греки не розрізняли комбатантів та некомбатантів. При захопленні ворожих міст
вбивство мирних жителів вважалося правомірним, як і захоплення їхнього майна. Однак за-
боронено було вбивати тих, хто встиг заховатися в храмі. Полонені підлягали обміну чи ви-
купу, але могли бути перетворені на рабів; посланці та жреці навіть під час військових дій
користувалися недоторканністю. Смерть на полі брані давала право на поховання (для цього
сторони погоджувалися на встановлення перемир’я). Під час війни й навіть після її закінчен-
ня, широко застосовувалась контрибуція.
Стародавні греки розрізняли поняття нейтралітет та невтручання. Нейтралітет мав місце
тільки під час війни, а невтручання також і в мирний час і полягало у відмові від військової
та матеріальної допомоги ворогуючим сторонам.
Під час загальногрецьких свят встановлювалося священне перемир’я. На час проведення
Олімпійських, Немейських та інших загальноелінських ігор також встановлювалось пере-
мир’я, яке не було тривалим і відрізнялось від загального перемир’я, яке означало призупи-
нення військових дій для відновлення дипломатичних відносин та ведення мирних перегово-
рів.
На розвиток міжнародних відносин впливало уявлення про негреків, як про варварів, на
яких не поширювалися правові норми, однак виняток становила Персія. Важливо відзначити,
що всіх греків єднала спільність релігійних уявлень, основних культів, тому формально всі
грецькі держави були рівними й незалежними, втім, дуже часто спостерігалось обмеження
одних полісів іншими.
Такими були основні міжнародно-правові інститути та норми стародавніх греків у період
розквіту їхньої державної самостійності. Наука міжнародного права в той час тільки заро-
джувалась і не була окремою галуззю знань. Нею переважно займалися філософи, оратори,
політики. Окремі міркування щодо проблем, які сьогодні утворюють сферу міжнародно-
правових відносин, містилися в працях Сократа, Платона, Аристотеля, промовах Ісократа та
інших видатних грецьких філософів.
Стародавній Рим. Римляни завжди вважали, що здійснення зовнішніх зносин є прерога-
тивою державних органів, котрі мають найвищу владу (imperium). Спочатку це були царі, пі-
зніше — сенат та Народні збори, а ще пізніше — диктатори. Врешті-решт це право перейшло
до імператорів. У період імперії посли призначались імператорами й звітували перед ними.
Міжнародно-правові функції покладались також на колегію феціалів, на чолі зі старшим
жерцем, якого називали pater patratus. Дії колегії регламентувалися особливим кодексом ре-
лігійних норм — феціальним правом. Основним призначенням феціалів було пред’явлення
претензій Риму сусідам та оголошення війни. Пізніше в ІІІ та ІІ ст. до н. е. зносини Римської
республіки з іноземними державами здійснювались світськими послами — легатами, які
обиралися сенатом. Посольства складались, як правило, з трьох осіб, на чолі яких стояв пер-
ший, головний посол — princeps legatus. Зовнішнім знаком посла був золотий перстень, який
надавав право на безкоштовний проїзд та отримання всього необхідного. Посольства направ-
лялися за кордон зі спеціальними дорученнями, наприклад, для укладення договорів, арбіт-

12
ражного вирішення спорів, оголошення війни, укладання миру, організації підкорених про-
вінцій. Після повернення посли звітували перед сенатом чи народними зборами. За часів ре-
спубліки сформувався своєрідний ритуал прийому іноземних послів: послів дружніх держав
урочисто приймали, розташовували для проживання в центрі Риму, запрошували для участі в
різноманітних святкуваннях. Натомість послів ворожих держав приймали за межами Риму в
храмі богині війни Белони. Посли користувалися недоторканністю, в тому числі й посли во-
рожих держав. Римський юрист Секст Помпоній зазначав в ІІ ст. н. е., що якщо хтось за-
вдасть шкоди послу ворожої держави, то це буде розглядатися як порушення права народів.
Релігійна свідомість римлян зумовлювала ставлення до війни як справедливої та корисної
дії, яка схвалювалась богами. Щоб війна визнавалась законною, належало дотримуватись
установленого ритуалу, котрий також мав супроводжуватись оголошенням війни. Такі риту-
али походили від давньої частини римського феціального права. Феціали направлялися до
кордону з дерном на голові, проголошували заклинання та висували вимоги Риму. Якщо
протягом 33 днів не надходило відповіді на вимоги, вони знову направлялися до кордону та
кидали на землю ворога припалений з кінця дротик, що символізувало оголошення війни.
Феціали також скріплювали клятвами мирні договори.
У Стародавньому Римі застосовувались різні види міжнародних договорів. Як і греки,
римляни в перші сторіччя державності укладали насамперед мирні та союзницькі договори.
Спеціальні договори з окремих питань, наприклад, торговельні, договори про мореплавство,
почали укладатися з ІІІ ст. до н. е. Тогочасні джерела засвідчують існування рівних догово-
рів, наприклад, про дружбу та нерівні (союзні, договори про покровительство). Нерівні дого-
вори могли укладатися з переможеним, але непідкореним ворогом, який перетворювався в
залежного союзника. Найчастіше римляни укладали мирні договори та договори про дружбу
(pax amicitia), а також союзні договори (foedus sociale), які могли передбачати не тільки вста-
новлення мирних відносин, а також зобов’язання надавати взаємну допомогу проти третіх
держав.
У Стародавньому Римі існував інститут покровительства іноземцям, схожий на грецьку
проксенію. Посадова особа pretor peregrinus займалась справами іноземців, що перебували в
Римі, надавала необхідну допомогу, розглядала спори. У результаті діяльності преторів фор-
мувалися правила, що визначали правовий статус іноземців. Саме в Стародавньому Римі ви-
никло jus gentium — право народів. Під jus gentium розуміли право, що застосовувалось і
щодо римлян, і щодо іноземців.
Серед римських юристів, які у своїх працях розглядали проблеми тогочасних міжнарод-
них відносин і права народів, слід відзначити Цицерона, Ульпіана, Помпонія, Саллюстія та
ін.

Міжнародне право в середні віки

(від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.)

У 476 р. відбулось падіння Римської імперії. Саме з цією подією пов’язують початок на-
ступного етапу в розвитку міжнародного права, який відзначився розвитком феодальних від-
носин, формуванням європейських держав (які пережили періоди роздрібленості, станової та
абсолютної монархії), значним впливом християнства на всі сфери життя, в тому числі й
міжнародного. Норми міжнародного права, вироблені протягом попередніх століть, продов-
жували діяти. Перші варварські держави користувалися насамперед римським принципами й
нормами ведення міжнародних відносин.
Єдиного міжнародного права в середні віки, як і в стародавньому світі, ще не існувало.
Міжнародне право мало регіональний характер. Центрами міжнародного життя в середні ві-
ки були Західна Європа, Візантія, Арабський Схід, Індія та Китай. До ХІІІ ст. міжнародно-
правові відносини Західної та Східної Європи мали регулярний та інтенсивний характер. З Х
ст. важливу роль у європейських міжнародних відносинах відігравала Київська Русь.
Суб’єкти міжнародного права. Феодальні відносини, як відомо, ґрунтувалися на ієрархіч-
ному принципі. Цей принцип поширювався й на сферу міжнародних відносин і означав нері-
вність суб’єктів тогочасних міжнародних відносин. Вищими за інших суб’єктів були: римсь-
кий імператор (Оттон був проголошений римським імператором у 962 р.), який вважався
верховним світським главою всіх християнських народів та держав, і римським первосвяще-
ник. Усі інші володарі довгий час вважались васалами імператора, від них мали лени інші.
Поряд зі світськими, суб’єктами міжнародного права визнавались і релігійні, насамперед
римський первосвященник. Папа та прелати були одночасно й світськими володарями, саме

13
це визначало їхній статус як суб’єктів міжнародного права. Оскільки в ті часи сама держава
розглядалась як власність володаря, відповідно, володіння землею породжувало чимало пуб-
лічних прав. Тому в той час можемо спостерігати поєднання публічно-правової та приватно-
правової діяльності й, відповідно, норм.
Під час феодальної роздрібленості окремі феодали навіть підтримували дипломатичні
зносини, від свого імені оголошували війни, укладали мирні договори. У ХІІІ ст. склалось
розуміння прав суб’єктів міжнародного права, серед яких визнавались: право самостійного
ведення зовнішніх зносин, укладення договорів, територіальне верховенство, право оголо-
шення війни та укладення миру.
У період абсолютизму все більшого значення набувала ідея суверенітету та рівноправно-
сті держав, хоча ці принципи мали феодально-династичний характер. Суверенітет держави
проголошувався у формі суверенітету монарха, оскільки монарх вважався його єдиним носі-
єм1. Рівність держав означала рівність монархів.
Дипломатичне право. Як і в стародавньому світі, в середні віки ще не існувало постійних
дипломатичних представників. Правила ведення зовнішніх зносин залишались переважно зви-
чаєвими, однак поступово почали включатися до договорів. Особа посла вважалось недотор-
канною2. Посли мали привілеї та імунітети: їх не могла затримувати влада держави перебуван-
ня, вони звільнялись від сплати податків та зборів, користувалися почестями церемоніального
характеру та ін. Поступово утвердився принцип, за яким виключно призначені належним чи-
ном представники глави держави користувалися всім обсягом прав і привілеїв, підставою яких
був суверенітет та недоторканність самого володаря як священної особи. Держава, яка при-
ймала послів, зобов’язувалась охороняти уповноважену дипломатичну місію.
Тривалий час дипломатичні місії мали одноразовий або лише періодичний характер. Їхніх
глав у середні віки називали легатами, нунціями (посли римських пап), прокураторами, по-
слами (цей термін вперше з’явився в документі 877 р.), повноважними представниками, ко-
місарами, глашатаями. Постійні посольства, зокрема, в Західній Європі, на думку більшості
дослідників, з’явились лише в середині ХVст.
Слід відзначити, що особливого розвитку дипломатичні відносини досягли в північно-
італійських містах-республіках, зокрема, у Венеції, де існував звичай, за яким послів досить
часто обирали серед видатних письменників. Відомо, що послами в різний час обирали Дан-
те, Петрарку, Боккаччо. Саме у Венеції в 1288 р. з’явились перші офіційні інструкції для ди-
пломатів.
Консульське право. Серед вчених переважає думка, що консули виникли із самоврядних
організацій купців та мореплавців. Вважається, що інституту консулів передували торгове-
льні суди, що виникли в Середземномор’ї в Х ст., а з часом і в приморських містах Північної
Європи. Такі суди діяли за згодою місцевої влади й мали автономію управління й суду серед
своїх громадян. У ХІІІ—ХІV ст. інститут консульства набув поширення по всій Європі й з
часом перетворився на державну установу. Однак імунітетом консули стали користуватися
значно пізніше. У ХІІ—ХІІІ ст. було укладено перші договори між християнськими та мусу-
льманськими державами, що містили положення про статус іноземців (наприклад, договір
між Венецією та Єгиптом 1238 р., Аргоном та Тунісом 1285 р.), які можна вважати першими
консульськими договорами.
Право договорів. Кількість договорів, які укладались протягом середніх віків, збільши-
лась у зв’язку з об’єктивним розвитком та зміцненням політичних, а пізніше — торговельних
зв’язків.
Серед договорів, які укладались у той час, переважали мирні та союзні. Разом з цим поча-
ли укладатись і договори, що мали специфічний феодальний характер — шлюб, дарування,
заповіт, усиновлення (як форми передачі престолу), покровительство. Поступово збільшува-
лась кількість договорів про територіальні зміни, про режим територій, про плавання по річ-
ках, про мореплавство. З ХІ ст. почали укладатись договори про союзи в торговельних цілях.
На початку Середньовіччя договори укладались усно, що супроводжувалось присяганням та
потис.канням рук, утім, поступово почала переважати письмова форма договорів. Договори
складались мовами сторін. Поширеною була також практика укладання договорів латинсь-
кою мовою. Текст договорів не поділявся на статті до VIII—ІХ ст. Підписання та ратифікація

1
Король Франції Людовік ХIV стверджував: «Держава — це я».
2
За порушення недоторканності послів порушники могли бути жорстоко покарані. Наприклад, у 1218 р. було знищено
м. Отрар (Середня Азія), а всіх його мешканців убито у відповідь на вбивство й пограбування багатого каравану, який
направив до міста Чингізхан. У результаті було знищено славновідому Отрарську бібліотеку, яка вважалась другою за
значенням після Олександрійської.

14
договорів відбувалася досить урочисто. Договори укладалися на термін від одного року й бі-
льше, а також безстроково. До договору могли включатися застереження про його автомати-
чну пролонгацію1.
Варто звернути увагу на те, що в середні віки ще не знали строку давності погашення до-
говорів. Нібито існувала презумпція, за якою укладені на певний строк договори могли бути
поновлені за певних обставин. Засобами забезпечення договорів протягом тривалого часу
були присягання, скріплення договору особистою печаткою, а також застава людей, ціннос-
тей, територій2. У середні віки мав місце інститут гарантування договорів з боку третіх осіб.
Необхідно відзначити також, що поряд з утвердженим у договірній практиці принципом не-
порушності договорів, протягом середньовіччя сформувалося застереження rebus sic stantibus3.
Як уже зазначалось, у епоху Середньовіччя укладались, передусім, двосторонні договори,
однак траплялися й багатосторонні, насамперед, мирні договори. Одним з таких найважли-
віших договорів був Вестфальський трактат 1648 р., підписанням якого в Європі завершила-
ся Тридцятирічна війна. Цей договір став результатом угоди між представниками європейсь-
ких держав, незалежно від їхньої релігії та форм державного устрою й започаткував
багатостороннє узгодження та вирішення європейських проблем4.
У сфері правового статусу територій, як доповнення до сталих у той час форм зміни ста-
тусу територій, практикою феодальних відносин були сформовані й нові форми, такі як за-
става, обмін територіями, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача як
придане, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. В епоху великих географічних від-
криттів поширеним стало набуття території у формі заволодіння на основі права першовідк-
ривача, а також військова окупація так званих нічийних територій. У феодальний період
сформувався також інститут сервітуту, за яким володар землі (держава, феодал) дозволяв за
певну плату проїзд чи прохід через свої володіння5. На основі інституту сервітутів почали
розвиватися різні види права вільного проходу, особливо через морські території. На основі
сервітутного, крім іншого, розвивалося право проходу по міжнародних річках (Рейн, Майн,
Шельда, Ельба).
Морське право. У Стародавньому Римі відкрите море вважалося загальною власністю,
втім виключно в цивільно-правовому розумінні. У Дігестах Юстиніана закріплювалося, що
«море відкрито для всіх», що слід було розуміти як право римлян та їх союзників вільно пла-
вати по морю й не означало такої свободи для суден інших держав.
На початку середньовіччя в Західній Європі з питань мореплавства керувалися так званим
«родоським правом»6 та Базилікою (VІІ ст.)7. З середини XI ст. почали використовуватися
Олеронські сувої8, з XII ст. поширення набули Закони Вісбі9, в XIII ст. у Середземноморсь-
кому регіоні широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del mаге), ко-
трі було складено в Марселі та Барселоні.
Визначені джерела звичаєвого морського права закріплювали свободу відкритого моря,
втім могутні морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) часто роз-
глядали прилеглі до їхніх берегів морські простори як свою власність10. Важливо відзначити,
що в 1169 р. папа Олександр ІІ, в одному зі своїх послань стверджував, що океан є надбан-
ням усіх народів. Утім, якщо судно постаждало, чи було викинуто на берег, усе майно та ва-
нтаж переходили у власність того, кому належав берег (так зване берегове право).

1
Пролонгація — продовження дії міжнародного договору.
2
Наприклад, о. Корсика був відданий Генуєю в заставу Франції і після невиконання договору назавжди перейшов до
Франції.
3
«Застереження незмінних обставин», яке дає право стороні на припинення договору, якщо має місце докорінна зміна
обставин, які обумовили укладення договору або його дію.
4
Международное право: Учебник / Талалаев А. Н., Тункин Г. И., Шестаков Л. Н. и др. — М.: Юрид. лит., 1999. —
560 с. — С. 29.
5
Розмір плати, яка стягувалася за право проходу чи проїзду, так само як порядок її стягнення, були у виключній владі
власника. Свавілля місцевих влад досягло апогею в ХІІІ—XIV ст. Наприклад, на Рейні наприкінці ХІІ ст. існувало 19 видів
мита, в XIVст. — 62, на Ельбі — 35, Дунаї — 77.
6
Родоське право засновано на збірнику правил, що були складені ще протягом ІІІ—ІІ ст. до н. е. на Родосі. Пізніше
вони були доповнені нормами із Дигест Юстиніана та інших римських авторів і кодифіковані в VII—ІХ ст.
7
Візантійська Базиліка — офіційний державний акт, що ґрунтувався на родоському праві.
8
Збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, поблизу м. Бордо (Франція)).
9
Морські закони о. Готланд, виникнення яких датують XIV ст., було видано в 1505 р. і поширювались в зоні дії
Ганзейського союзу.
10
Генуя претендувала на Лігурійське море, Венеція — Адріатичне. Данія намагалася поширити свій суверенітет на Бал-
тійське та Північне море та протоки, що їх з’єднували. З XV ст. данські королі стягували мито за прохід через протоки Зунд
і Бельт. За відмову сплатити мито судна захоплювали і навіть затоплювали. Претензії держав стосувалися не лише судно-
плавства. Наприклад, Англія забороняла вилов риби в Ірландському морі, що призвело зрештою до військових сутичок з
Нідерландами.

15
 Одним з характерних проявів вотчинних посягань на володіння морями було так зване
«право салюту» — право феодальної держави вимагати від іноземних суден вшанування її
прапора в морях, котрі перебували під її юрисдикцією. Така церемонія вважалася визнанням
іноземними судами (і, відповідно, державами) верховенства в цих морях цієї держави. До-
сить часто такі зазіхання на вшанування супроводжувалися насильством і жорстокістю. На-
приклад, Англія наказувала своїм військовим кораблям у разі, якщо іноземне судно не салю-
тувало англійському прапору, всіма можливим засобами примушувати до цього.
З середини XIV ст. у правовому статусі морських просторів відбулися зміни. Насамперед,
вони були пов’язані з практикою прибережних держав поширювати свій суверенітет на сму-
гу морських вод, що прилягали безпосередньо до їхнього узбережжя. Так поступово почало
утверджуватися поняття «територіальні води» , зовнішня межа яких визначалася відстанню в
3 морські милі (правило гарматного пострілу). Адже вважалося, що влада держави закінчу-
ється там, де закінчується реальна сила зброї1.
З часом прибережні держави, береги яких омивалися водами великих заток, ширина вхо-
ду в які не перевищувала ширини територіальних вод, почали претендувати на ці морські
простори як на такі, що історично належали їм і в яких мав бути встановлений національний
правовий режим використання. Так з’явилося поняття «історичні затоки»2.
З відкриттям нових земель і розвитком мореплавства та міжнародної торгівлі виникла не-
обхідність перегляду міжнародно-правового статусу морських просторів. Власність великих
морських держав (Іспанії, Португалії та ін.) на моря та океани, їх розподіл між ними скасову-
вався3.
У середні віки війна вважалася невід’ємною складовою міжнародних відносин, утім на-
були поширення такі способи її попередження як третейські суди та арбітраж. М. Таубе від-
значав, що в середньовіччі використовувалися також такі способи мирного вирішення спорів
як посередництво, добрі послуги, переговори, жеребкування.
Право війни. У Середньовіччі оголошення війни вважалось обов’язковим і загальновизна-
ним. Грамота про оголошення війни або усна заява доводилася до відома ворожої сторони
власноручно або за допомогою герольдів, а пізніше — через послів. У ХV—ХVІ ст. почали
застосовувати маніфести, день оголошення яких вважався днем початку війни.
Учасниками війни (комбатантами) могли бути всі піддані — чоловіки. Інститут некомба-
тантів був невідомий у Середньовіччі. Не існувало також в ті часи і обмежень у виборі засо-
бів ведення війни. Утім, характерною особливістю ведення воєн в цю епоху було те, що до-
сить поширеною була практика припинення військових дій під час великих християнських
свят (Божі Дні або Божий мир).
Загальновизнаних норм, які регламентували режим полону, не існувало. Полонених вже
не перетворювали на рабів, як у стародавньому світі, а могли відпустити за викуп або обмі-
няти на полонених зі своєї сторони. Полонені тривалий час вважалися здобиччю конкретної
особи, яка мала право на отримання викупу. Усе майно супротивників могло бути захопле-
ним. Норм, які б захищали поранених під час військових дій, також не існувало.
Протягом середніх віків почали розвиватися інститути нейтралітету та демілітаризації,
між якими не було чіткого розмежування4. Під нейтралітетом розуміли, насамперед, відмову
від допомоги воюючим сторонам і лише пізніше — зобов’язання воюючих сторін не пору-
шувати проголошеного нейтралітету.
Морські війни середньовіччя означали знищення торговельних і транспортних зв’язків
противника, торгівля з ворогом і перевезення його або до нього вантажів були заборонені,
що сприяло розвитку каперства та призового права5. Поняття законного призу було доволі
широким і включало не тільки неприятельські судна та вантажі, а й нейтральні. У згаданому
вище «Збірнику добрих звичаїв моря» містились норми, які мали на меті обмежити свавілля
каперів.
Київська Русь. Міжнародна практика Київської Русі фактично не відрізнялася від практики
західноєвропейських держав. Проте велике значення на розвиток міжнародного права епохи
1
Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного права. — М., 1990. — С. 61.
2
У 1604 р. Англія підтвердила свої права на так звані «Королівські камери» (Брістольська затока близько 100 км, затока
Моррі-Ферт — близько 70 км).
3
У 1494 р. Іспанія та Португалія уклали Тордесильясський договір, що встановлював кордон між океанськими
володіннями двох держав. Кордон проходив у 370 милях на захід від островів Зеленого Мису по меридіану від Північного
та Південного полюсу. Усі землі на схід оголошувалися португальськими, на захід — іспанськими.
4
Наприклад, у 1379 р. між Тевтонським орденом та Литвою була демілітаризована частина прикордонної території.
5
Капер — від гол. kaper — морський розбійник. Капером вважався будь-який приватний судновласник, який отримав
від держави каперське свідоцтво на захоплення неприятельських суден і майна, яке перебувало на судні. Захоплені судна та
майно отримали назву «приз».

16
середньовіччя мали, на думку О. М. Талалаєва1, договори між Київською Руссю та Візантією
911 та 944 рр. Зокрема, договори забезпечували сприятливий правовий статус для руських ку-
пців: право одержувати утримання, право безмитної торгівлі, право судитися між собою в осо-
бливого «царева мужа», право на отримання спадкоємцями спадку померлих у Візантії русичів
та ін. Не визнавалось договорами і берегового права. У договорах передбачалась також взаєм-
на видача боржників-втікачів, рабів (втікачів, вкрадених чи відібраних у власника).
Закони та звичаї війни на Русі були більш гуманнішими ніж на Заході: Суворо дотримувався
звичай оголошення війни. Полонені могли бути закріпачені, втім широко використовувалась
практика викупу полонених. Князівства нерідко укладали договори про обмін полоненими.
Арабський Схід. Розвиток міжнародних відносин і міжнародного права в мусульманських
державах Сходу визначався впливом ісламу, боротьба за встановлення якого в цілому світі
стала обов’язком кожного, хто його сповідував. «Священна війна» (джихад) визнавалася та-
кою боротьбою, в якій мали брати участь усі віруючі. Війна з невірними вважалася виправ-
даною та справедливою. Вічний мир з невірними за Кораном був неможливим. Доктрина му-
сульманського права виокремлювала такі види справедливих війн: з невірними (політеїста-
ми), з тими, хто відійшов від ісламу, з тими, хто незгоден з тлумаченням Корану, з розбійни-
ками та християнами.
Війна мала бути оголошена главою держави або за його дорученням. До початку війни
слід було оголосити ультиматум і дати можливість відповісти на нього. Ультиматум часто
був пропозицією прийняти іслам або заплатити данину. У разі відмови війна могла бути ого-
лошена на законних підставах.
Війна припиняла дію всіх договорів, якщо інше не було передбачено. Невірні — піддані
ворожої держави — ставали ворогами, й торгівля з ними була заборонена. Однак, якщо вони
приймали іслам, заборона переставала діяти. Полонених, як правило, продавали в рабство,
якщо вони не могли надати викуп. Мусульмани в рабство не продавалися. Винятком були
шпигуни, яких страчували або також продавали в рабство. Переможеним, які погоджувалися
прийняти іслам, у такий спосіб могли зберегти життя та власність. Усі інші мешканці та їхнє
майно ставало здобиччю переможців. П’ята частина здобичі передавалася на користь прав-
лячої мусульманської верхівки.
Війна могла завершитися завоюванням, сплатою контрибуції та укладенням мирного до-
говору2. Мусульманська доктрина й практика визнавали, що війна не є єдиним засобом ви-
рішення спорів. Арбітром і третейським суддею при вирішення спорів між арабськими пле-
менами виступав сам Мухаммед і перші імами. У Корані містилися норми, які закликали до
миру між віруючими.
З розвитком і посиленням значення арабських держав актуальним для них стало налаго-
дження міжнародних відносин з державами християнського світу, передусім з Візантією.
Тому сторони укладали насамперед торговельні, а також політичні і навіть союзні договори.
Правом укладання договорів був наділений пророк Мухаммед і його нащадки, пізніше — всі
глави мусульманських держав. Чільне місце в договорах, які укладалися в Середньовіччі, по-
сідали питання правового статусу іноземців.
У середні віки ще не існувало самостійної науки міжнародного права. Висловлювання з
питань міжнародного права зустрічалися в тогочасних працях богословів, кантоністів, рома-
ністів, у світській літературі.
У праці єпископа Августина Блаженного (354—430)3 «Про град Божий» зазначалося, що
як люди, так і держави мають керуватися єдиними нормами справедливості, що йдуть від Бо-
га. Автор відзначав також, що війни, які виникають між державами, слід розрізняти справед-
ливі та несправедливі. Причому справедливими слід вважати лише ті, що спричинені закон-
ними мотивами, наприклад, як відповідь на напад ворогів.
У богословській праці «Декрети Граціана»4 подавалося визначення міжнародного права,
що було запозичене в римського юриста Ульпіана, й в якому обґрунтовувалася необхідність
1
Международное право: Учебник / Талалаев А. Н., Тункин Г. И., Шестаков Л. Н. и др. — М. : Юрид. лит., 1999. —
560 с. — С. 27.
2
Під мирним договором слід розуміти більш-менш тривале перемир’я, оскільки за Кораном, як уже зазначалося,
постійного миру з невірними бути не могло. Вважалося, що тривалість перемир’я не має перевищувати 10 років, оскільки
саме на такий термін був укладений перший мирний договір самим пророком Мухаммедом. Проте цього терміну суворо не
дотримувалися, якщо вважалось, що мир слугує справі ісламу.
3
Під впливом вчителя Амвросія Медіоланского Августин прийняв християнство в 387 р., а в 395 р. був посвячений у
сан єпископа в африканському м. Гіппоні, де й провів усе життя, яке присвятив пастирському служінню, боротьбі з єресями,
літературній творчості.
4
Граціан — чернець Болонського монастиря, XII ст.; склав збірник канонічного права, що пізніше — в XVI ст., став
основною частиною Зводу канонічного права — Corpus juris canonici.

17
дотримання міжнародних договорів, а також викладалось учення про війни, їхні справедливі
та несправедливі підстави.
Богослов Фома Аквінський (1224—1274 рр.) у своїх працях також розглядав питання мо-
ральної та юридичної правомірності воєн. На його думку, якщо порушуються принципи ми-
рних зносин, війна є справедливою, оскільки є вимушеною, результатом крайньої необхідно-
сті чи необхідної оборони.
Протягом ХІІ—ХІV ст. на розвиток доктрини міжнародного права вплинули глосатори та
постглосатори1, які відстоювали необхідність обмеження влади феодалів та розширення ко-
ролівської влади в зовнішніх зносинах.
Для становлення науки міжнародного права важливе значення мають ідеї, розвинуті в працях
італійських юристів Бальда (1327—1400 рр.) та Бартола (1314—1357 рр.), Ф. Віторіа. У другій
пол. ХVІ — на поч. ХVІІ ст. працював видатний вчений А. Джентілі, автор праць: «Про посоль-
ства» та «Право війни». Питанням суверенітету особливу увагу було приділено в працях фран-
цузького вченого Ж. Бодена (1530—1596 рр.), зокрема в праці «Шість книг про республіку».
Перші ознаки відокремлення міжнародного права в окрему науку спостерігаємо в ХVІ—
ХVІІ ст. Першою працею, в якій було систематично викладено основні питання міжнародно-
го права, стала праця Гуго Гроція (1583—1645 рр.) «Про право війни та миру. Три книги»,
що побачила світ у 1625 р. Автора справедливо називають батьком міжнародного права,
який узагальнивши та систематизувавши праці таких відомих юристів як Віторіа, Суарец,
Джентілі, Боден та ін., а також міжнародно-правову практику, дав виклад міжнародного пра-
ва як особливої системи права, що діє під час миру й під час війни. Гроцій розробив закони
та звичаї війни, серед яких, зокрема, принцип недоторканності приватної власності під час
війни, гуманітарні норми щодо полонених, поранених, покарання за злочини на війні. Особ-
ливу увагу в згаданій праці приділено вченню про міжнародні договори. У творі «Про вільне
море» Г. Гроцій відстоював свободу судноплавства у відкритих морях та океанах.
Під впливом праць Гуго Гроція в науці міжнародного права поступово почали формува-
тися три основні напрями: природно-правовий (Гоббс, Спіноза, Пуффендорф та ін.), позити-
вний (Зьоч, Рахел, Мозер та ін.) та гроціанський, що поєднував елементи цих двох (Ваттель2,
Бейнкерсхук, Мартенс).
Серед праць, у яких приділялась увага питанням міжнародних відносин на Русі, слід від-
значити «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мо-
номаха», «Слово о полку Ігоревім» та ін.
Серед авторів, які в своїх працях викладали погляди на міжнародні відносини та норми
щодо їхнього врегулювання, слід назвати Данте Аліґ’єрі («Монархія»), Вільяма Оккама («Ді-
алог між читачем і учнем»), Ніколо Макіавеллі («Господар») та інших.

Від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру

Початок нового етапу розвитку міжнародного права було покладено підписанням Вест-
фальського миру 1648 р.3, який розв’язав низку гострих міжнародно-правових проблем і знач-
но вплинув на хід історії європейських держав.
Підписанням Вестфальського миру було завершено Тридцятилітню війну, яка розпочина-
лась як релігійна та політична. З 1635 р. війна набула характеру боротьби за сфери впливу
між королівськими династіями Франції та Іспанії, в яку були втягнуті й інші європейські
держави. Вестфальський мир — це два пов’язаних між собою договори: Оснабрюкський та
Мюнстерський. Перший був підписаний королевою Швеції та її союзниками, в тому числі й
Францією та імператором і князями Німеччини. Другий договір підписали Франція з союз-
никами (разом з королевою Швеції) та імператор та князі Німечини. Договори були двосто-
ронніми.
Значення трактату полягає, насамперед, в тому, що ним було встановлено політичну рів-
новагу в системі європейських держав. Держави вперше продемонстрували можливість узго-
дженого світського вирішення спільних європейських проблем без втручання церкви4.
1
Тлумачі та коментатори римського права. Відомими постглосаторами були Бортолл, Балд.
2
Особливе значення має праця Ваттеля «Право народів або принципи природного права, що застосовуються до
поведінки та справ націй і суверенів», 1758 р.
3
Детальніше див.: Дмитрієв А. І. Вестфальський мир 1648 р. і сучасне міжнародне право: Монографія. — К., 2001. —
426 с.
4
Підписання Вестфальського миру, який закріпив поразку імператора та Папи, спонукало римського первосвященика
видати спеціальну буллу, в якій положення трактату визнавались нікчемними, недійсними, несправедливими, незаконними,
позбавленими якої-небудь сили та значення.

18
 Вестфальський трактат визнав за всіма учасниками право на територію й верховенство
(суверенітет у межах території), підтвердив рівноправність європейських держав незалежно
від віросповідання та форми державного устрою, визнав рівність католицького та протеста-
нтського віросповідань, і, відповідно, закріпив релігійну свободу.
Підписання трактату відіграло значну роль у становленні інституту визнання1, саме в ході
його підготовки була визнана незалежність Швейцарії та Нідерландів, а також суверенні
права німецьких князівств, оскільки Імперія перетворювалась на сукупність незалежних ні-
мецьких держав, над якими імператор зберігав тільки номінальну владу2.
Важливо відзначити також, що Вестфальський трактат містив низку положень, які були
спрямовані на встановлення гарантій його дотримання, зокрема, зазначалося, що сторони зо-
бов’язані відстоювати та захищати кожну статтю мирного договору. Для врегулювання спільних
проблем передбачалося застосовувати договори, що мали засновуватися на згоді держав-
учасниць.
Вестфальський мир започаткував класичне міжнародне право, яке формувалося протягом
наступних століть.
Розвиток міжнародного права протягом цього періоду пов’язаний зі становленням прин-
ципу рівноправності держав та поняття суверенітету, що асоціювався з незалежністю та пов-
нотою влади держави.
У посольському праві (дипломатичному) протягом цього періоду остаточно утвердився
принцип недоторканності послів і посольських приміщень, непідсудності послів судам дер-
жави перебування.
ДОВІДКОВО
Для утвердження норми про непідсудність послів судам держави перебування важливе значення мав
прецедент, що стався в 1708 р. у Лондоні. Російського дипломатичного представника А. А. Матвєєва
намагались арештувати за борги. Цар Петро І протестував. Відповіддю на протест стало прийняття
англійським парламентом «Акту про збереження привілеїв послів та міністрів від іноземних держав та
чинів», у якому, зокрема, зазначалося, що образа російського посла є злочином «як за англійськими зако-
нами, так і за міжнародним правом, на якому засновані привілеї посланців»3.

У консульському праві утвердилося призначення державами консулів, які перебували на

державній службі. Правовий статус консулів та їхні функції почали визначатися міжнарод-
ними договорами держав.
Протягом ХVІІ—ХVІІІ ст. у питаннях правового режиму територій панівними залишали-
ся феодальні принципи, зокрема, практикувався обмін територіями4, купівля-продаж, дару-
вання та ін. Колонізація нових земель, пов’язана з успіхами в мореплавстві, обумовила появу
інституту первісної окупації як підстави для заволодіння нічийною територією.
До середини ХVІІІ ст. утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно
більшістю держав було визнано 3-х мильну ширину територіального моря. Поступово відмі-
нялися численні митні збори на річках. Між європейськими державами почали укладатись
договори про свободу судноплавства по транскордонних річках (Баварія, Пруссія, Австрія,
Франція).
Протягом ХVІІІ ст. відбулися зміни в законах і звичаях війни, які поступово ставали гу-
маннішими. Хоча воюючі сторони не розрізняли комбатантів і некомбатантів, проте почали
з’являтись угоди про недоторканність під час війни військових шпиталів і медичного персо-
налу5, про надання допомоги хворим і пораненим полоненим, недоторканність мирних жите-
лів, насамперед жінок і дітей.
У ХVІІІ ст. під нейтралітетом розуміли повну неучасть нейтральної держави у війні й
відмову від надання якої-небудь допомоги воюючим.
У морських війнах продовжувало діяти каперство. Кожна держава самостійно вважала,
які товари є контрабандними, що призводило до свавілля каперів при захопленні призів. У
розвитку законів і звичаїв морської війни важливу роль відіграла Декларація про збройний
нейтралітет на морі, проголошена Росією в 1780 р. У Декларації проголошувалася необхід-
ність свободи судноплавства нейтральних суден поблизу узбережжя воюючих держав, забо-
1
Саме декларативної теорії визнання, сутність якої полягає в тому, що існування держави є питанням факту, а визнання
є тільки підтвердженням факту виникнення держави як суб’єкта МП.
2
Незалежність німецьких держав обмежувалася правом укладати договори, які б могли зашкодити інтересам інших
держав.
3
Цит. за Баскін Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного права…С. 98.
4
За Утрехтським (1713 р.) та Раштадським (1714 р.) договорами.
5
Франко-пруська угода 1759 р.

19
ронялося захоплювати вантажі на нейтральних судах1, регламентувався режим морської бло-
кади. Декларація мала на меті, насамперед, обмежити свавілля каперів, тому знайшла під-
тримку й визнання з боку інших держав.
Важливе значення для розвитку міжнародного права мала боротьба північноамерикансь-
ких колоній за незалежність від Англії та Франції і проголошення в 1776 р. незаженості
США. Договори США з Францією, Росією та іншими державами стали фактичним і юридич-
ним визнанням права нації на самовизначення та створення суверенної держави.
Буржуазні революції ХVІІІ ст., які проходили під гаслами рівності народів і права на са-
мовизначення вплинули на формування нових принципів і норм міжнародного права. Зокре-
ма, в актах, проголошених під час Французької революції 1789—1793 рр2. (Декларації прав
людини і громадянина 1789 р., Конституціях 1791 та 1793 рр.) проголошувалися принципи
народного суверенітету, суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи дер-
жав, недоторканності державної території та ін. Важливим стало формування інституту гро-
мадянства, який прийшов на зміну інституту підданства. Громадянство передбачало наяв-
ність у особи певного кола прав, забезпечення яких стало усвідомлюватись як обов’язок
держави. Під час приєднання до Франції Авіньйону (1791 р.), Савої (1792 р.), Ніцци (1793 р.)
було вперше застосовано плебісцит як спосіб зміни належності державної території.
Відбулися зміни й у правовому статусі іноземців. Кожна людина вважалася наділеною від
природи невідчуджуваними правами, незалежно від державної належності. Під час французь-
кої революції було обґрунтовано право політичного притулку для політичних емігрантів і бор-
ців за свободу.
Значним був вплив революції на розвиток законів і звичаїв війни. Саме в цей час почали
розрізняти комбатантів і мирне населення3. Змінилось і ставлення до військовополонених,
поранених. Військовополонені оголошувалися «…недоторканними як суверенітет народу й
священними як нещастя…»4. Під час революції у Франції було проголошено гасло: «сувере-
нітет народу не зв’язаний договорами тиранів».
Важливу роль у розвитку міжнародного права цього етапу відіграли Віденський (1815 р.)5,
Паризький (1856 р.) та Берлінський (1878 р.) конгреси.
Віденський конгрес сприяв розвитку деяких інститутів міжнародного права. Статті за-
ключного акту Віденського конгресу передбачали, зокрема, встановлення міжнародних пра-
вил збору мита та судноплавства по прикордонних річках Рейну, Маасу, Мозелю, Шельді. На
конгресі було підписано Декларацію про справи Гельветичного Союзу, яка проголошувала
постійний нейтралітет Швейцарії6. У доданій до Заключного акту Декларації проголошува-
лася заборона торгівлі неграми, а в Віденському регламенті 1815 р., який також додався до
акту конгресу, встановлювались 3 класи дипломатичних агентів: посли та папські легати
(нунції), що представляли своїх монархів; посланці, міністри та інші уповноважені при гла-
вах держав; повірені у справах, уповноважені при міністрах закордонних справ. Також пе-
редбачалося встановлення єдиного для всіх держав порядку прийому дипломатичних агентів
кожного класу. Положення Віденського регламенту протягом багатьох років використовува-
лися в дипломатичних відносинах, причому їх дотримувались і ті держави, які не робили
офіційного оголошення про приєднання.
Важливу роль для розвитку міжнародного права відіграв також Паризький конгрес 1856 р7.
Серед результатів конгресу слід назвати встановлення свободи торговельного судноплавства по
Дунаю (створювалась особлива комісія — Європейська Дунайська комісія), нейтралізація
Чорного моря, встановлення режиму використання чорноморських проток (заборона руху

1
У Декларації містився перелік товарів, що вважалися військовою контрабандою.
2
У 1793 р. член республіканського Конвенту Франції абат Грегуар представив Конвенту «Декларацію прав народів». У
Декларації підкреслювалося, зокрема, що всі народи мають жити в мирі. Добро має переважати над злом навіть під час вій-
ни. Море й подібні йому невичерпні об’єкти повинні належати всім, а не бути власністю одного народу. Усі народи є рівни-
ми, так само як і держави. Підкреслювалася обов’язковість дотримання міжнародних договорів. Висувалися вимоги гумані-
зації людських відносин, зокрема, необхідності гуманного поводження з військовополоненими, поваги прав мирного
населення, недоторканності приватної власності під час війни.
3
У цей час у Франції найману армію замінило введення загального військового обов’язку.
4
Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного права. — М., 1990. — С. 117.
5
Віденський конгрес являв собою мирну конференцію європейських держав, яка мала на меті встановити мир у Європі
після наполеонівських воєн.
6
У листопаді 1815 р. Австрія, Велика Британія, Франція, Росія, Пруссія та Португалія підписали Акт щодо визнання
постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканності її території, в якому визнавалося, що Швейцарія не буде брати
участь у майбутніх війнах. Великі держави світу, в свою чергу, виступили гарантами встановленого Актом статусу
Швейцарії.
7
На паризькому конгресі були підведені підсумки російсько-турецької війни 1853—1856 рр., що завершилася поразкою
Росії.

20
військових суден усіх держав через протоки Босфор та Дарданелли в мирний час). Важливим
наслідком конгресу стала заборона каперства1. Також Паризький конгрес рекомендував дер-
жавам, у разі виникнення серйозних спорів, використовувати посередництво дружньої дер-
жави з метою попередження військових зіткнень.
У 1878 р. на Берлінському конгресі2 було колективно визнано незалежність Сербії, Чор-
ногорії та Румунії.
З колонізацією африканського континенту була пов’язана необхідність вирішення між
державами спірних питань. Зокрема, в 1884 р. на Берлінському конгресі піднімалося питання
окупації нічийної території і наголошувалося, що окупація має бути ефективною. На конгре-
сі було проголошено свободу судноплавства по африканській річці Конго.
У другій пол. ХІХ ст. розвиток економіки та науково-технічний прогрес сприяли ство-
ренню перших міжнародних організацій: Міжнародного телеграфного союзу (1865 р.), Все-
світнього поштового союзу (1874 р.), Міжнародного союзу для охорони промислової власно-
сті (1886 р.) та ін.
Усе більшого значення для регулювання відносин між державами набули міжнародні до-
говори. У той час поширеними були мирні договори, договори, пов’язані з територіальними
змінами, договори про торгівлю, мореплавство, з консульських питань, з питань зв’язку та
транспорту, про рибальство, про боротьбу з піратством та ін. Для вирішення міжнародних
спорів держави часто використовували арбітраж. Відомими стали арбітражні вирішення спо-
рів між Англією та США, між Росією та США та ін.
Значний вплив на розвиток арбітражної теорії та практики мав арбітраж по справі англій-
ського крейсера «Алабама» (справа «Алабами» (англ. Alabama claims)3.
Наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. на розвиток міжнародного права значно вплинули Гаазь-
кі конференції миру4.
На Гаазьких конференціях відбулася кодифікація норм, що регламентували ведення війсь-
кових дій, які в міжнародному гуманітарному праві називають «право Гааги». На першій Гаа-
зькій конференції було прийнято три конвенції: Про мирне вирішення міжнародних спорів,
Про закони та звичаї сухопутної війни, Про застосування Женевської конвенції про поранених
та хворих до морської війни, а також три декларації: Про незастосування снарядів, що мають
єдиним призначенням поширювати удушливі чи шкідливі гази, Про заборону куль, які легко
розриваються або сплющуються в людському тілі, Про заборону метання снарядів та вибухо-
вих речовин з повітряних куль чи за допомогою інших подібних нових способів.
На другій Гаазькій конференції миру в 1907 р. було переглянуто конвенції 1899 р. та
схвалено 10 нових:
І Конвенція — Про мирне вирішення міжнародних спорів;
ІІ Конвенція — Про обмеження випадків звернення до сили з метою забезпечення договір-
них боргових зобов’язань5;
III Конвенція — Про відкриття військових дій;
IV Конвенція — Про закони та звичаї сухопутної війни;
V Конвенція — Про права та обов’язки нейтральних держав та осіб у випадку сухопутної
війни;
VI Конвенція — Про статус неприятельських торговельних суден при відкритті військо-
вих дій;
VII Конвенція — Про перетворення торговельних суден на військові;
VIII Конвенція — Про встановлення автоматичних контактних підводних мін;
IX Конвенція — Про бомбардування морськими силами під час війни;
X Конвенція — Про застосування до морської війни засад Женевської конвенції (про по-
ліпшення долі хворих і поранених у діючих арміях);

1
У Паризькій декларації про морську війну 1856 р. зазначалося, зокрема, що каперство відміняється назавжди;
нейтральний прапор покриває неприятельський вантаж, за винятком контрабанди; нейтральний вантаж, за винятком
військової контрабанди, не підлягає захопленню під неприятельським прапором та ін.
2
Берлінський конгрес став переглядом результатів Сан-Стефанського мирного договору 1878 р., що був укладений
після російсько-турецької війни 1877—1878 рр., яка завершилася перемогою Росії.
3
Див. Справа крейсера “Алабама».
4
Перша Гаазька конференція була скликана 18 травня 1899 р. за ініціативою Росії й отримала, так само як і друга
конференція 1907 р., назву «мирна», оскільки основним завданням було визначено обмеження озброєння держав і
забезпечення миру. Державам, які приймали участь у конференції, а їх було на конференції 26, вдалося сформулювати лише
побажання щодо необхідності скорочення видатків на озброєння. Американський президент Теодор Рузвельт, з огляду на
незадоволення результатами роботи конференції, ініціював, за підтримки Росії, скликати другу конференцію миру, яка й
відбулась в Гаазі 15 червня 1907 р. за участю 44 держав.
5
Ця конвенція отримала назву Конвенції Драго-Портера за прізвищами її авторів — представників Аргентини та США.

21
 ХІ Конвенція — Про деякі обмеження при використанні права на захоплення в ході мор-
ської війни;
ХІІ Конвенція — Про встановлення міжнародного призового суду;
ХІІІ Конвенція — Про права та обов’язки нейтральних держав у морській війні.
На конференції була також прийнята Декларація про заборону метання снарядів і вибухо-
вих речовин з повітряних суден.
Конвенції 1907 р. (за винятком 12, що не набула чинності) є чинними міжнародно-
правовими актами. Декларація 1907 р. про заборону метання снарядів і вибухових речовин з
повітряних суден втратила своє значення у зв’язку з відмовою держав її ратифікувати. Дві
інші декларації, прийняті на конференції 1899 р., зберегли свою силу.
Гаазькі конвенції були доповнені на Лондонській морській конференції 1908—1909 рр. і
ввійшли до прийнятої Декларації про право морської війни.
Однак збільшення норм міжнародного гуманітарного права не заперечувало права держав
на війну, яка вважалася можливим засобом вирішення суперечок між державами.
У цей період формується наука міжнародного права, серед найвідоміших вчених слід на-
звати англійців Р. Філлімора, Т. Твісса, У. Холла, французів Ж. Рейневаля, П. Прадье-Фоде-
ре, американців Г. Уітона, Дж. Кента, Т. Улсі, німців Й. Клюбера, А. Гефтера, Ф. Гольцен-
дорфа, Ф. Ліста, італійця П. Фіоре, швейцарця І. Блюнчлі та інших.
Значний внесок у розвиток науки міжнародного права зробили російські вчені-
міжнародники М. Н. Капустін, В. А. Незабитовський, Л. А. Камаровський, І. І. Івановський,
Ф. Ф. Мартенс, М. А. Таубе, О. О. Ейхельман, В. Е. Грабарь, П. Е. Казанський, Д. І. Кача-
новський, А. Н. Стоянов та інші.

Міжнародне право в першій пол. ХХ ст. Сучасне міжнародне право

У літературі з міжнародного права для характеристики міжнародного права, починаючи з

ХХ ст., часто використовують термін «сучасне міжнародне право», оскільки саме на поч. ХХ ст.
почалося формування нового типу міжнародного права, основу якого складали принципи, неха-
рактерні для попередніх часів. Однак, на наш погляд, слід розмежувати період формування
сучасного міжнародного права та, власне, сучасне міжнародне право, яке веде свій відлік від
створення ООН.
Перша пол. ХХ ст. стала багатою на події, які суттєво вплинули на хід історії, а разом з
тим — на розвиток міжнародних відносин і міжнародного права. Перша світова війна
(1914—1919 рр.), укладення Версальського мирного договору 1919 р. і створення Версальсь-
ко-Вашингтонської системи та Ліги Націй визначили основні напрями розвитку міжнародно-
го права.
Після підписання Німеччиною 11 листопада 1918 р. Комп’єнського перемир’я, почалася
підготовка мирних договорів. Для цього 18 січня 1919 р. була скликана Паризька конферен-
ція, на яку переможені країни, а також Росія, в якій продовжувалася громадянська війна, не
були запрошені.
28 червня 1919 р. у Версальському палаці відбулося підписання мирного договору, за
яким Німеччина втрачала значну частину своїх територій і всі свої колонії. Вона не мала
права розташовувати свої війська в зоні р. Рейн, армія обмежувалася кількістю 100 тис. сол-
датів. Німеччині заборонялося мати генеральний штаб, військову й морську авіацію, підводні
човни, обмежувалася кількість військово-морських надводних кораблів. Як винна в розв’я-
занні війни, Німеччина зобов’язувалася сплатити державам, що постраждали від агресії
132 мільярди золотих марок репарацій.
На Паризькій конференції були підготовлені також мирні договори з колишніми союзни-
ками Німеччини: Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. визнавав її су-
веренітет виключно в етнічних межах австрійської нації. Заборонялось об’єднання Австрії з
Німеччиною. Нейський договір з Болгарією, підписаний 27 листопада 1919 p., зобов’язував її
передати деякі території Румунії і Югославії. 4 червня 1920 р. було укладено Тріанонський
договір з Угорщиною, яка втратила значні території. Договір з Османською імперією було
підписано 10 серпня 1920 р. у м. Севр (Франція). Він позбавляв Туреччину суверенітету на-
віть над територіями, в межах яких турецьке населення становило більшість; встановлювався
контроль переможців над турецькою економікою й фінансами, морськими протоками Босфор
і Дарданелли. Проте визвольний рух, який спалахнув у Туреччині, призвів до заміни в 1923 р.
Севрського договору новим договором з Туреччиною — Лозанським. Усі договори з союзни-
ками Німеччини, подібно Версальському договору, зобов’язували переможені країни сплати-

22
ти репарації, значно обмежували чисельність їхніх армій і флоту, їм заборонялося мати деякі
підрозділи сухопутних, повітряних і морських сил.
Міжнародні відносини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні також потребували врегулю-
вання. Тому було прийнято рішення скликати у Вашингтоні міжнародну конференцію (про-
ходила з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р.), результатом роботи якої стало підписан-
ня трьох основних договорів. У договорі чотирьох держав від 13 грудня 1921 р. США,
Великобританія, Франція та Японія взаємно гарантували свої острівні володіння в районі
Тихого та Індійського океанів, що фактично означало остаточне визнання за Японією Марі-
анських, Маршаллових і Каролінських островів. Згідно з договором п’яти держав (США, Ве-
ликобританія, Японія, Франція, Італія) про обмеження морських озброєнь, встановлювалося
співвідношення між лінійними флотами, їх загальна гранична водомісткість у пропорції від-
повідно 5:5:3:1,75:1,75. Це була перша в історії міжнародних відносин угода про обмеження
гонки озброєнь. Також вперше Великобританія погодилася на паритет (рівність) свого війсь-
ково-морського флоту з флотом США. Договір дев’яти держав від 6 лютого 1922 р. (США,
Великобританія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай) зо-
бов’язував Японію повернути Китаю захоплені нею колишні німецькі володіння в Китаї.
Договір проголошував принцип поваги до суверенітету і територіальної цілісності Китаю.
Великі держави зобов’язувалися не прагнути розподілу Китаю на сфери впливу і дотриму-
ватися принципу «рівних можливостей» у торгівлі та інших економічних відносинах з Ки-
таєм.
Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів,
підписаних у 1919—1920 рр. Цими договорами було створено Версальсько-Вашингтонську
систему міжнародних відносин, що закріпила результати першої світової війни та визначила
нове співвідношення сил в повоєнному світі, однак вона не змогла бути постійною й проіс-
нувала лише до 30-х років ХХ ст. (була своєрідним перепочинком перед новою світовою
війною).
Одним із питань, що розглядалося на Паризькій конференції, було питання про створення
Ліги Націй, яка за пропозицією президента США Вудро Вільсона, мала стати всесвітньою
організацією держав, гарантом підтримання миру, міжнародної безпеки, забезпечення неза-
лежності всіх народів світу. Статут Ліги Націй, розроблений спеціальною комісією на чолі з
В. Вільсоном, включав положення про відмову від ведення війн. Він передбачав застосуван-
ня спеціальних санкцій проти агресорів. Вищими органами Ліги Націй були Асамблея й Рада
Ліги. У Статуті Ліги Націй були передбачені процедури мирного вирішення спорів між дер-
жавами, які на практиці не виправдали себе. У 1922 р. було створено Постійну палату міжна-
родного правосуддя як перший постійний міжнародний суд.
У міжвоєнний період були прийняті окремі міжнародні акти в сфері прав людини, зокре-
ма, Конвенція про заборону рабства (1926 р.) та про правовий статус політичних біженців
(1928 р.).
У сфері гуманітарного права в 1925 р. було прийнято Женевський протокол Про заборону
застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних за-
собів. У 1936 р. у Лондоні прийнято протокол про дії підводних човнів проти торговельних
суден. У 1937 р. була прийнята Ніонська угода, в якій засуджувалася практика нападу підво-
дних човнів на торговельні судна.
У період від кінця Першої світової війни до розв’язання Другої слід відзначити зусилля
держав щодо попередження виникнення агресивних воєн. Зокрема, варто відзначити підпи-
саний у 1928 р. Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики,
більше відомий під назвою Пакт Бріана-Келлога1. Як засіб врегулювання міжнародних спо-
рів, за ст. 1 Пакту, війна засуджувалась. Усі спори, що могли виникнути між державами, на-
лежало вирішувати виключно мирними засобами (ст. 2). На підтвердження імперативності
норми про заборону війни, СРСР був виключений з Ліги Націй в 1939 р. за розв’язання війни
проти Фінляндії. Але спроби запобігти Другій світовій війні, як відомо, виявилися марними.
Друга світова війна продемонструвала нехтування досягнутими між державами домовле-
ностями, принципами та нормами тогочасного міжнародного права, що виявилися слабшими
за силу зброї. Це, власне, спонукало до пошуку засад такого післявоєнного устрою, які б
створили для держав міжнародно-правові гарантії їхньої безпеки. Питання підтримання між-
народного миру стали предметом розгляду на Московській (1942 р.), Тегеранській (1943 р.),
Ялтинській (1945 р.) конференціях, на яких обговорювалася необхідність створення міжна-
1
Ініціаторами підписання договору стали тогочасні міністр закордонних справ Франції Бріан Арістід та держсекретар
США Келлог Френк Біллінгс.

23
родної організації, в рамках якої можливо розробити відповідні механізми. У боротьбі з фа-
шизмом сформувалося розуміння міжнародного права саме як засобу забезпечення миру та
безпеки в світі.
Сучасний період розвитку міжнародного права пов’язаний зі створенням ООН та прийняттям
26 червня 1945 р. Статуту ООН, який закріпив основні цілі створення Організації, а саме: під-
тримання міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями на основі
принципу рівноправності та самовизначення народів, здійснення міжнародного співробітни-
цтва, узгодження дій націй у досягненні спільних цілей.
У Статуті ООН закріплювався основоположний принцип міжнародних відносин та між-
народного права, за яким застосування сили та погрози силою стало неприпустимим. У такий
спосіб «право на війну» в сучасному міжнародному праві було заборонено.
Сучасне міжнародне право розвивається значною мірою під впливом ООН. Саме вивчен-
ню сучасного міжнародного права присвячено цей курс.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення міжнародного права.
2. Визначте особливості міжнародного права як системи права.
3. Порівняйте міжнародне право з національним.
4. Які критерії покладено в основу періодизації міжнародного права?
5. Охарактеризуйте міжнародне право стародавнього світу.
6. Охарактеризуйте міжнародне право в середні віки.
7. Охарактеризуйте міжнародне право в період від Вестфальського миру до Гаазьких
конференцій миру.
8. Визначте особливості міжнародного права у першій пол. ХХ ст.
9. Визначте особливості сучасного міжнародного права.

Література для поглибленого вивчення теми

1. Антонович М. М. Міжнародне публічне право. — К.: Вид. дім «КМ Академія»; Алеута,
2003.
2. Анцилотти Д. Курс международного права. Введение — общая теория. Т. 1 / Под ред.
Д. Б. Левина. М., 1961.
3. Баймуратов М. О. Міжнародне право. — X.: Одіссей, 2002.
4. Бахин C. B. Перспективы развития международного права в XXI веке (Хроника) // Мос-
ковский журнал международного права. 2008. № 1. — С. 302—306.
5. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1977.
6. Буткевич В. Г. Походження терміна «міжнародне право» // Український часопис між-
народного права. — 1994. — № 1. — С. 3—37.
7. Буткевич О. В. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. —
К.: Україна, 2003.
8. Буткевич О. В. У истоков международного права. — М.: Юридический центр ПРЕСС,
2008.
9. Василенко В. А. Основы теории международного права. — К., 2008.
10. Ваттель, Эмер де. Право народов. М., 1960.
11. Гроций Гуго. О праве войны и мира. Три книги / Общ. ред. С. Б. Крылова. М., 1996.
12. Дмитрієв А. І., Шепель А. О. Деякі проблеми еволюції міжнародного права // Часопис
Київського університету права. — 2003. — № 2. — С. 59—64.
13. Иваненко В. С. Международное право на рубежах XX и XXI веков (историко-
теоретический очерк) // Российский ежегодник международного права. — 2001.
14. Кириловская Н. Н. Система международного права в отечественной международно-
правовой доктрине. — М.: Юрлитиформ, 2008.
15. Ляхов Е. Г. К проблеме идентификации функций международного (публичного) права
// Московский журнал международного права. М.: Междунар. отношения. — 2007. — № 3
(67). — С. 5—14.
16. Марочкин С. Ю. Международное право: 60 лет после создания ООН // Журнал рос-
сийского права. М.: Норма. — 2006. — № 3. — С. 121—130.
17. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов. В 2-х
томах. — М.: Зерцало, 2008.
24
 18. Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права. К.:
Юстініан, 2010.
19. Оппенгейм Л. Международное право. Т. I—II / Под ред. С. Б. Крылова. М., 1948—
1950.
20. Умнова И. А. Право мира. Курс лекций. — М.: Эксмо, 2010.
21. Усенко Е. Т. Очерки теории международного права. — М.: Норма, 2011.
22. Фердросс А. Международное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1959.
23. Хайд Ч. Ч. Международное право, его понимание и применение Соединенными Шта-
тами Америки. Т. 1—5 / Под ред. В. Н. Дурденевского и С. Б. Крылова. М., 1950 — 1953.
24. Хименес де Аречага Э. Современное международное право / Под ред. Г. И. Тункина.
— М., 1983.
25. Ліга Націй у розвитку міжнародного права: монографія / К. С. Колісніченко; за наук.
ред. д-ра юрид. наук, проф. А. І. Дмитрієва. — О.: Фенікс, 2011.
26. Міжнародне право: пер. 9-го вид., переробл. і допов. / Матіас Гердеґен, проф. Райн.
ун-ту ім. Ф. Вільгельма, м. Бонн ; [пер. з нім. Р. Корнута]. — К.: К.І.С., 2011.
27. Черниченко C. B. Очерки по философии и международному праву. М.: Научная книга,
2009.
28. Гетьман-Павлова И. В. Международное право как регулятор международных отно-
шений: научная монография. М.: Изд-во МГОУ, 2004.
29. Evans Malcolm D. International law. Oxford University Press, 2010.
30. Mégret F. International Law as Law / In: The Cambridge Companion to International law /
ed. by James Crawford and Martti Koskenniemi. — Cambridge University Press, 2012.
31. Cassese A. Realizing utopia: the future of international law. — Oxford University Press,
2012.

25
 ТЕМА 2.
ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ
МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та види джерел міжнародного права
2. Основні, допоміжні та додаткові джерела міжнародного права
3. Поняття та види норм міжнародного права
4. Договірні та звичаєві норми
5. Норми jus cogens: загальна характеристика й значення
6. Міжнародні узвичаєння та міжнародна ввічливість
7. Кодифікація норм міжнародного права

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ сутність, походження, природу джерел міжнародного права;
¾ види джерел міжнародного права;
¾ характерні ознаки та види норм міжнародного права;
¾ місце в системі норм міжнародного права норм jus cogens;
¾ сутність міжнародного узвичаєння та міжнародної ввічливості;
¾ сутність кодифікації міжнародного права,

а також УМІТИ:
¾ порівнювати джерела міжнародного й національного права;
¾ розрізняти договірні та звичаєві норми міжнародного права;
¾ розрізняти міжнародні звичаї та узвичаєння.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Джерело міжнародного права, міжнародний договір, міжнародний звичай, доктрина,
односторонні акти держав, акт міжнародної організації, ex acquo аt bono, opinio juris, soft
law, принципи права, норма міжнародного права, імперативна норма (jus cogens), диспози-
тивна норма, універсальні норми, локальні норми, egra omnes, міжнародне узвичаєння, між-
народна ввічливість, кодифікація міжнародного права, прогресивний розвиток міжнародно-
го права, Комісія міжнародного права ООН.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Статут МС ООН 1945 р.
3. Справа про рибальство. Рішення МС ООН від 18 грудня 1951 р.
4. Справа, що стосується права проходу через територію Індії. Рішення МС ООН 12 квіт-
ня 1957 р.
5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
6. Положення про Комісію міжнародного права 1947 р. (із змін. і доп. 1981р.).

26
 Справа про пароплав «Уїмблдон»
Рішення Постійної палати міжнародного правосуддя 1923 р.

Історія спору
У кінці Першої світової війни Німеччина і Союзні держави підписали Версальський мир-
ний договір, який мав каральний характер і не дозволяв Німеччині вносити застереження або
оспорювати його положення.
Історична довідка
Версальський мирний договір було підписано 28 червня 1919 р. у Версалі (Франція), офіційно заверши-
вши Першу світову війну 1914—1918 рр. Договір був укладений Сполученими Штатами Америки, Бри-
танською імперією, Францією, Італією і Японією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Кубою, Еквадором, Греці-
єю, Гватемалою, Гаїті, Хіджаз, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією,
Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Сіамом, Чехословаччиною та Уругваєм з одного боку,
та Німеччиною — з іншого. Договір набув чинності 10 січня 1920 р., після ратифікації його Німеччиною
та чотирма головними союзними державами — Великобританією, Францією, Італією і Японією.
Умови договору були вироблені на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр.
Договір став головним документом повоєнного врегулювання. У текст договору було включено
Статут Ліги Націй. За договором Німеччина втрачала 1/8 частину своєї території. Ельзас і Лотарингія
переходили до Франції, 3 округи — до Бельгії, частина Сілезії — до Чехословаччини, частина Пруссії і По-
мор’я, а також Познань — до Польщі, Північний Шлезвіг — до Данії. Німеччина також втрачала всі свої
колонії. Вона мала право тільки на 100-тисячну найману армію. Введення загального військового
обов’язку в Німеччині було заборонено. Німеччина не могла мати підводних човнів, військової та морської
авіації. Вона не мала права розміщувати гарнізони в Рейнській області.
За договором на Німеччину покладалася відповідальність за розв’язання війни. Німеччина зобов’язува-
лася виплатити репарації, загальна сума яких була встановлена пізніше в обсязі 132 млрд золотих ма-
рок, з яких левову частку мали отримати Франція (52 %), Англія (22 %) та Італія (10 %).

Важливим для цієї справи було положення ст. 380 Версальського договору, відповідно до
якого Кільський канал і підходи до нього оголошувалися постійно вільними й відкритими з
дотриманням повної рівності для військових і торговельних суден усіх держав.
Кільський канал з’єднує Балтійське й Північне моря. Він був побудований Німеччиною в 1895 р.
Спорудження каналу переслідувало військово-стратегічну мету: надати Німеччині можливість при-
ховано здійснювати швидке пересування свого військового флоту з Балтійського моря в Північне і назад.
Для торгового мореплавства скорочення шляху проходження суден також мало істотне значення. Не-
зважаючи, однак, на роль каналу в міжнародному торгівельному мореплавстві, міжнародно-правовий ре-
жим його був встановлений після Першої світової війни. До цього Німеччина вважала Кільський канал
своїм внутрішнім водним шляхом із застосуванням дозвільної системи для проходу через канал інозем-
них суден. Постанови Версальського мирного договору (ст. 380—386) передбачали, що канал буде по-
стійно вільний і відкритий з дотриманням повної рівності для військових і торгових суден усіх держав,
що знаходяться в мирі з Німеччиною.

Улітку 1920 р., коли Польща перебувала в стані війни з Росією, Німеччина оголосила
нейтралітет. Французька компанія взяла в оренду англійський корабель «Уїмблдон», який
мав перевезти бойову техніку до польської воєнно-морської бази у Данциґу (Ґданську). Най-
зручніший шлях із Франції до Данциґу пролягав через англійський канал (Ла-Манш) у Півні-
чне море та через Кільський канал. Останній з’єднував Північне море з Балтійським.
Вранці 21 березня 1921 р. пароплав «Уїмблдон» прибув до Кільського каналу. Статус
нейтралітету забороняв Німеччині використовувати свою територію для транспортування
військових матеріалів, військової техніки, призначених для будь-якої з воюючих сторін.
Начальник пропускного пункту Кільського
каналу, посилаючись на нейтралітет, відмовився
надати дозвіл пароплаву «Уїмблдон» на прохід
через канал (рис. 1).
Французький посол в Німеччині вимагав
дозволу на перетин каналу судном «Уїмблдон»,
посилаючись на ст. 380 Версальського догово-
ру, яка зобов’язувала Німеччину так вчинити.
Німеччина наполягала на тому, що у ст. 380 не
закріплено перешкод для застосування в Кіль-
ському каналі приписів нейтралітету, які одноз-
начно забороняли прохід судна.
Рис. 1. Прохід судна через канал

27
 Не дійшовши згоди з німецьким урядом, Франція змінила маршрут судна «Уїмблдон».
Корабель дістався пункту призначення на тринадцять днів пізніше, ніж було передбачено
графіком, фрахтувальники зазнали значних збитків.
Переговори між представниками держав не мали успіху та не призвели до розв’язання
питання. Уряд Франції, Великобританії, Італії та Японії на підставі договору з Німеччиною
подали заяву до Постійної палати міжнародного правосуддя, яка мала вирішити суперечку.

Розгляд справи Палатою

Сутність суперечки зводилася до питання, чи мала право Німеччина заборонити транзит
судна «Уімблдон», — що використовувалося на користь однієї з сторін збройного конфлікту,
в якому Німеччина оголосила нейтралітет — Кільським каналом для збереження свого ста-
тусу нейтральної держави, всупереч ст. 380 Версальського договору.
Сторонами спору виступали з одного боку — Великобританія, Франція, Італія, Японія та
Німеччина — з іншого.
Сторона позивача заявляла, що зобов’язання Німеччини за ст. 380 Версальського догово-
ру мали переважне значення. Відмовивши у дозволі проходу Кільським каналом судну «Уїм-
блдон», Німеччина брутально порушила умови ст. 380 Версальського договору, в якій сфор-
мульовані умови вільного проходу кораблів, навігації тощо через Кільський канал як в
мирний, так і в військовий час.
Частина 2 ст. 381 містила виключення щодо вільного проходу, передбаченого ст. 380. Зо-
крема, у цій статті було закріплено, що не може бути затримки в проході осіб та суден (мор-
ських, повітряних) не інакше як за умов, що випливають з необхідності забезпечення безпе-
ки, санітарних, еміграційних та імміграційних норм та у випадку імпорту та експорту
заборонених товарів. У цьому переліку не було зазначено таких підстав як війна чи нейтралі-
тет. Тому Німеччина не могла посилатися на стан нейтралітету в російсько-польській війні,
щоб виправдати своє порушення положень ст. 380 Договору.
Німеччина не перебувала в стані війни з державами, які так чи інакше мали відношення
до судна «Уїмблдон»; це судно належало тим державам, з якими Німеччина перебувала в
мирних відносинах. Ця обставина була додатковим аргументом на користь того, що судно
«Уїмблдон» мало право на прохід через Кільський канал.
Німеччина не мала суверенного права чи зобов’язання, що випливало з статусу нейтралі-
тету, зневажати чи анулювати свої зобов’язання за Договором. З метою підтримати ці аргу-
менти сторона позивача провела аналогію між Кільським та Суецьким і Панамським канала-
ми. Німеччина могла зберегти статус нейтралітету, не порушуючи умов Договору, адже
міжнародне право не покладало на нейтральні держави зобов’язання забороняти транзит вій-
ськової техніки через свої сухопутні чи водні території.
Стаття 7 Гаазької Конвенції проголосила, що нейтральні держави не мають права заважа-
ти експортуванню чи перевезенню від імені однієї з воюючих сторін зброї, військового оздо-
блення чи будь-чого, що могла використовувати армія чи військово-морський флот. Це по-
ложення, ратифіковане Німеччиною, Францією, Росією, відображало міжнародне звичаєве
право щодо нейтралітету.
Німеччина привернула увагу Палати на схожість положень Версальського договору щодо
Кільського каналу та інших статтей щодо німецьких внутрішніх вод. Щодо останніх допускало-
ся застосування заборони (для судна «Уїмблдон» зокрема), заснованої на положеннях про нейт-
ралітет. Німеччина заявляла, що така заборона проходу була здійснена не з егоїстичних політич-
них причин, а з метою попередження поширення війни та забезпечення власної безпеки.
Німеччина наполягала на тому, що Палата мала тлумачити ст. 380, посилаючись на права
Німеччини відповідно до норм міжнародного звичаєвого права, які передбачали обов’язок
держави зробити все необхідне для збереження нейтралітету у війні. На думку Німеччини,
тлумачити ст. 380 Версальського договору слід було так: Німеччині дозволено зберегти ней-
тралітет без вчинення дій, котрі порушили б умови Договору (тобто вона вважала, що умови
договору порушені не були).
Статті 380, 381 Версальського договору стосувались економічного життя і не зачіпали та-
ких серйозних політичних інтересів, як підтримання нейтралітету держави. У Німеччини не
було сумніву, що вона була вправі вчинити дії, спрямовані на попередження актів війни. Це
означало, що вона мала право встановлювати й інші заборони в межах каналу, окрім тих, що
були визначені ч. 2 ст. 381.
Вимагаючи або визнати той факт, що імпорт та експорт за своїм значенням еквівалентні тран-
зиту, або погодитись із тим, що заборона проходу мала не тільки економічне, а й політичне під-

28
ґрунтя, Німеччина намагалася довести, що заборона транзиту можлива у випадку, якщо нейтра-
літет держави був під загрозою (як у цій ситуації). Німеччина також вважала, що не було нічого
спільного між текстом ст. 380 та іншими положеннями Договору щодо німецьких внутрішніх
водних шляхів. Більше того, положення ст. 381 відображали умови ч. 4 ст. 327, яка дозволяла
встановлювати заборону транзиту німецькими внутрішніми водними шляхами.
Стаття 49 Договору покладала певні обмеження щодо вільного проходу по річці Ельба. Умо-
ви цієї статті залишалися в силі в воєнний час до того моменту, поки це було сумісним з правами
та обов’язками воюючих сторін і нейтральних держав. За аналогією, Німеччина дійшла виснов-
ку, що укладачі Версальського договору припускали те саме й щодо Кільського каналу.
Німеччина доводила, що норми Договору застосовувалися до того часу, поки вони не су-
перечили нормам міжнародного звичаєвого права і що ст. 380 порушувала права Німеччини
як незалежної держави.
Отже, аргументи сторони позивача зводилися до того, що норми Версальського договору
мали перевагу над звичаєвими нормами щодо нейтралітету, сторона відповідача стверджува-
ла протилежне.
Наводячи свої аргументи, сторони хотіли досягти таких цілей: Позивач — визнати проти-
правними дії Німеччини щодо заборони проходу пароплава «Уїмблдон» через Кільський ка-
нал та відшкодувати завдані збитки; відповідач — визнати дії Німеччини в Кільському кана-
лі правомірними та довести безпідставність заяви, представленої протилежною стороною, а
також відхилити заяву про компенсацію шкоди.
Палата вважала, що відповідно до Версальського договору, дозволити прохід через Кіль-
ський канал пароплаву «Уїмблдон» було чітким зобов’язанням Німеччини, якому вона не
могла протис.тавляти статус нейтралітету.
Суд зосередив свою увагу на ст. 380 Версальського договору. Положення цієї статті були
категоричними і не залишали, на думку Палати, приводу для сумнівів. Унаслідок здійснення
тлумачення цієї статті, Суд дійшов висновку, що Кільський канал перестав бути внутрішнім
та національним судноплавним водним шляхом. Він набув міжнародного значення і міг ви-
користовуватися вільно всіма державами як у мирний, так і у військовий час. Ст. 380 Вер-
сальського договору чітко встановила міжнародний режим Кільського каналу. Для підтверд-
ження цього факту Суд розглянув ст. 380 у контексті інших умов, передбачених Договором і
встановив, що положення щодо Кільського каналу мали самостійний характер. Договір не
мав на меті прирівняти цей канал до інших внутрішніх вод Німеччини.
Право на укладення міжнародних угод — невід’ємна ознака суверенітету. Підписавши
Версальський договір, Німеччина взяла на себе певні зобов’язання, включно з забезпеченням
окресленого статусу Кільського каналу. Палата вказала, що прохід каналом міг бути обме-
жений тільки для суден держав, що перебували у стані війни з Німеччиною.
Справа, яку розглянула Постійна палата міжнародного правосуддя, виникла на основі ек-
страординарного конфлікту між договірними та звичаєвими нормами. Німеччина зіткнулася
з дилемою: діяти відповідно до своїх зобов’язань за Версальським договором або здійснюва-
ти свої зобов’язання за звичаєвим правом щодо нейтралітету.
За юридичною силою договір та звичай є рівними джерелами міжнародного права. На
підтвердження цього висновку, ст. 38 Статуту Міжнародного Суду передбачає, що при вирі-
шенні міжнародних спорів Суд застосовує міжнародні договори та звичаї, не надаючи явної
переваги жодному з джерел міжнародного права. У цьому випадку Палата обґрунтувала не-
обхідність слідувати нормі договору.
Розглянувши обставини справи та аргументи сторін, Постійна палата міжнародного пра-
восуддя дійшла висновку, що Німеччина неправомірно відмовила в проході через Кільський
канал судну «Уїмблдон» та зобов’язала Німеччину відшкодувати завдану шкоду, яка стала
наслідком такої відмови. Німеччина мала здійснити компенсацію французькому уряду, що
виступав від імені компанії «Les Affréteurs réunis», яка, власне, зазнала збитків. Загальна су-
ма компенсації становила 174 082 68 франків.
Питання для перевірки знань
1. Охарактеризуйте на основі аналізу рішення звичаєві та договірні норми міжнародного
права.
2. Визначте співвідношення договірних і звичаєвих норм міжнародного права.
3. Чи можна на підставі аналізу рішення стверджувати, що договірні норми мають пріо-
ритет над звичаєвими? Обґрунтуйте.

29
 Справа про компанію «Барселона трекшн,
лайт енд пауер лімітед» (Бельгія проти Іспанії)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1970 р.

Історія спору

Корпорація «Барселона трекшн, лайт енд пауер лімітед» («Барселона трекшн») була заре-
єстрована в 1911 р. у м. Торонто (Канада), де розміщувалася її головна компанія. З метою
створення та розвитку потужностей для виробництва електроенергії і мережі розподільної
електропередачі в Каталонії (Іспанія), вона створила ряд дочірніх компаній, частина з яких
була зареєстрована в Канаді, а частина — в Іспанії. У 1936 р. ці компанії забезпечували знач-
ну частину потреб у електроенергії в Каталонії.
За твердженням бельгійського уряду, через кілька років
після Першої світової війни акції компанії (рис. 2) набули
широкого поширення серед бельгійських громадян, однак,
на думку іспанського уряду, бельгійське громадянство ак-
ціонерів не було доведено. Для переказу коштів Бельгією
дочірнім компаніям використовувалися стерлінгові облі-
гації. Після війни іспанський уряд відмовив у переказі іно-
земної валюти, необхідної для використання таких обліга-
цій, пояснивши це тим, що переказ буде заборонений до
того часу, поки не буде доведено, що іноземна валюта ви-
користовується для оплати боргів, які виникли в результа-
ті «реального імпорту іноземного капіталу в Іспанію, а це
не було підтверджено».
12 лютого 1948 р. Реуський суд оголосив компанію банк-
рутом і конфіскував її майно, а також майно двох її дочірніх
компаній, оскільки компанія не виплачувала відсотки за
облігаціями.
Рис. 2. Акція компанії
«Барселона трекшн, Розгляд справи Судом
лайт енд пауер лімітед» У справі «Барселона трекшн» Міжнародний Суд ООН
опрацював багато документів, наданих сторонами, й всебічно
оцінив значущість юридичних питань, що містились у заяві Бельгії та були основою її заяви.
Крім того, оскільки спір стосувався трьох держав — Бельгії, Іспанії та Канади, Суд вирі-
шував його винятково на основі трьохсторонніх відносин між цими державами.
23 вересня 1958 р. бельгійський уряд від імені фізичних та юридичних осіб, що були
представлені як бельгійські громадяни й власники акцій канадської компанії «Барселона
трекшн», уперше подав заяву до Міжнародного Суду ООН проти іспанського уряду, в якому
вимагав компенсації збитків акціонерам, спричинених діями різних державних органів Іспа-
нії, що, як було заявлено, суперечили нормам міжнародного права.
Позов був пред’явлений від імені фізичних та юридичних осіб, представлених як грома-
дяни Бельгії й акціонери компанії «Барселона трекшн», зареєстрованої й такої, що мала свій
головний офіс у Канаді.
3 березня 1961 р. Бельгія, користуючись правом, визначеним ч. 2 ст. 69 Регламенту Суду,
повідомила Суд про відмову від заяви, посилаючись на переговори між представниками при-
ватних зацікавлених осіб. Іспанія повідомила про відсутність заперечень і 10 квітня 1961 р.
Міжнародний Суд ООН вилучив цю справу із загального списку справ.
Після невдалих переговорів 19 червня 1962 р. бельгійський уряд знову звернувся з анало-
гічною заявою до Міжнардного Суду ООН, на яку іспанський уряд висунув чотири попере-
дні заперечення.
Заява була пред’явлена Суду 19 червня 1962 р. Спір, покладений в її основу, виник у
зв’язку з розглядом справи про банкрутство барселонської компанії, яка діяла в Іспанії, але
була зареєстрована в Канаді, з метою отримання відшкодування за збитки, завдані діями іс-
панського уряду бельгійським громадянам — акціонерам компанії.
У своєму першому попередньому запереченні Іспанія, як відповідач, стверджувала, що
закриття справи позбавляє позивача права нового відкриття справи й висунула 5 аргументів.
Перший аргумент: закриття справи є виключно процесуальною дією, реальне значення
якої потрібно шукати в супроводжуючих обставинах.
30
 Рис. 3. Розгляд справи в Суді
Другий аргумент: закриття справи завжди означає відмову від права її нового відкриття,
якщо право розпочати новий розгляд справи не передбачено. Оскільки повідомлення відпо-
відача про відмову від позову не було вмотивованим і обмежувалося судовим розглядом
справи, відкритої за поданням першої заяви, Суд вирішив, що саме відповідач повинен дока-
зувати те, що закриття справи означає дещо більше, ніж рішення про закриття справи.
Третій аргумент: Іспанія нагадала, що між сторонами існувало взаєморозуміння; що за-
цікавлені приватні особи, які представляли бельгійську сторону, виступали за відкриття пе-
реговорів, і що іспанські представники, як попередню умову таких переговорів, висунули кін-
цеву відмову від позову. На думку Іспанії (відповідача), це означало, що закриття справи ану-
лювало право на подальше її продовження, однак Бельгія вважала, що закриття не означало
нічого іншого, як завершення розпочатого тоді судового розгляду справи.
Суд не міг довести, що на рівні влади існує те взаєморозуміння, на яке вказує відповідач;
створювалося враження, що цієї проблеми навмисно уникали, щоб не підірвати основу взає-
мовідносин. Іспанія також не висувала умов, коли вказувала на відсутність з її сторони пре-
тензій стосовно закриття справи.
У четвертому аргументі: Іспанія стверджувала, що судовий розгляд справи суперечить
Договору про примирення, юридичне врегулювання спорів та арбітраж від 19 червня 1927 р.,
який, на думку позивача, передбачав визнання юрисдикції Суду. Оскільки попередня стадія
судового розгляду справи, передбачена договором, уже завершилась у попередньому слу-
ханні справи, договір не можна використовувати другий раз як підставу для звернення до су-
ду з тим же позовом.
Суд вирішив, що передбачені договором процедури не були єдиним методом урегулю-
вання спору, оскільки право відкривати справу іншим чином існує до тих пір, поки по справі
не буде прийнято судове рішення. Тому Суд відхилив перше попереднє заперечення.
Друге заперечення Бельгія підтверджувала ст. 17 (4) Договору між Іспанією та Бельгією
1927 р., згідно з якою, якщо спір не можна вирішити за допомогою засобів, передбачених у
договорі, то кожна зі сторін може передати будь-який спір правового характеру на розгляд
Постійної палати міжнародного правосуддя, а також ст. 37 Статуту Міжнародного Суду, яка
встановлює:
«В усіх випадках, коли чинний договір або концепція передбачають передачу справи... Постійній па-
латі міжнародного правосуддя, справа між сторонами — учасниками Статуту — має передаватися до
Міжнародного Суду ООН».

Іспанія стверджувала, що хоча Договір 1927 р. був чинним, ст. 17 (4) втратила силу в квітні
1946 р. після розпуску Постійної палати, про яку йшлося в цій статті. Міжнародний Суд не замі-
нював Палату до її розпуску, а Іспанія не була тоді учасником Статуту. Як наслідок, коли Іспанія
була прийнята в ООН і стала учасницею Статуту (грудень 1955 р.), стаття договору 1927 р. вже
втратила чинність. Таким чином ст. 37 застосовувалася тільки у відносинах між тими держава-
ми, які стали учасниками Статуту до розпуску Палати. Суд відхилив друге заперечення.
Третє та четверте заперечення містили оспорювання права Бельгії представляти інтереси
бельгійських громадян, від імені яких бельгійський уряд і подав позов. Міжнародне право
передбачає, що в разі спричинення шкоди державою іноземній компанії, дипломатичний за-
31
хист її акціонерів буде здійснювати саме та держава, в якій вона зареєстрована. Бельгія (по-
зивач) з цим твердженням не погодилась. Іспанія стверджувала, що ще не вичерпані всі спо-
соби вирішення спору, які були у розпорядженні Іспанії.
Упродовж кількох років канадський уряд захищав цю компанію і його повноваження не
викликали заперечень з боку іспанського уряду. Навіть якщо в певний момент канадський
уряд і призупинив свої дії щодо захисту корпорації, цей факт не міг бути підставою для ви-
користання права дипломатичного захисту з боку іншого уряду.
Аналізуючи обставини справи, перш за все, Суд звернувся до питання, порушеного в тре-
тьому попередньому запереченні Іспанії, яке було передумовою розгляду інших питань і по-
лягало у визнанні права уряду Бельгії здійснювати дипломатичний захист бельгійських влас-
ників акцій корпорації «Барселона трекшн», зареєстрованої в Канаді. При цьому дії, які були
предметом бельгійського позову, було вжито не стосовно бельгійського громадянина, а щодо
самої корпорації.
Оскільки міжнародне право надає кожній державі право здійснювати дипломатичний за-
хист своїх громадян, будь-яка корпорація для отримання дипломатичного захисту має довес-
ти, що вона має національність відповідної держави. Це означає, що право на дипломатичний
захист корпоративної особи має держава, за законом якої вона була створена і на території
якої вона має свій зареєстрований офіс, однак деколи вимагаються інші зв’язки.
Ці два критерії отримали своє підтвердження в результаті тривалої практики та в числен-
них міжнародних документах. У внутрішньодержавному праві концепція компанії ґрунту-
ється на чіткому розмежуванні прав компанії та прав акціонерів. Шкода, завдана компанії,
здебільшого завдає шкоди і її акціонерам, проте це не означає, що й компанія, і її акціонери
мають право вимагати компенсації через суд. Дії, які порушують права компанії, не спричи-
няють відповідальності перед акціонерами, навіть якщо зачіпаються їхні інтереси. Для того,
щоб ситуація була іншою, дії, щодо яких висуваються претензії, мають бути безпосередньо
спрямованими проти прав акціонерів, а такого факту не було в цій справі, оскільки бельгій-
ський уряд визнав, що його позов не ґрунтується на факті порушення прав безпосередньо ак-
ціонерів.
Упродовж кількох років канадський уряд захищав цю компанію і його повноваження не
викликали заперечень з боку іспанського уряду. Навіть якщо в певний момент канадський
уряд й призупинив свої дії щодо захисту корпорації, цей факт не міг бути основою для вико-
ристання права дипломатичного захисту з боку іншого уряду, зокрема Бельгії.
Міжнародний суд міг би визнати право Бельгії здійснювати дипломатичний захист акціо-
нерів корпорації «Барселона трекшн», якби вона припинила своє існування, оскільки в цьому
випадку саме акціонери корпорації стають власниками її активів на пропорційній основі. Але
оскільки компанія «Барселона трекшн» втратила все своє майно лише в Іспанії й зберегла
правоздатність для управління активами в Канаді, неможливо було стверджувати, що вона
перестала існувати як юридична особа або втратила правоздатність діяти як така. Крім того,
стверджувати, що держава може висувати претензії, коли мова йде про капіталовкладення,
які є частиною економічних ресурсів цієї держави, спричиняє шкоду в результаті порушення
права держави забезпечувати своїм громадянам певний правовий режим. Проте за такої си-
туації подібне право може виникнути лише на основі договору або спеціальної угоди, а між
Бельгією та Іспанією такого правового документа не було.
Враховуючи викладене вище, на другій стадії судового розгляду справи, 5 лютого 1970 р.
Міжнародний Суд ООН відхилив позов бельгійського уряду, не висловлюючи своєї думки
щодо інших аспектів цієї справи.
Суд вирішив, що Бельгія не мала права здійснювати дипломатичний захист акціонерів
канадської компанії у зв’язку з заходами, вжитими проти неї в Іспанії.
Рішення Міжнародного Суду ООН у цій справі дозволяє зробити висновок про те, що
державна приналежність акціонерів корпорації не може розглядатись як підстава для дипло-
матичного захисту, якщо тільки корпорація не перестала існувати відповідно до закону дер-
жави реєстрації корпорації. Виключно держава, якій належить компанія, має право захищати
її права. Дії держави, що порушують права компанії, не тягнуть відповідальності перед акці-
онерами. Акціонери можуть звернутися за захистом своїх прав тільки до компанії.
Інтерпретуючи норми міжнародного звичаєвого права, Міжнародний Суд ООН сформу-
лював свою класичну позицію по справі «Барселона трекшн» і застосував її при прийнятті
своїх наступних рішень. Згідно з цим підходом, захист прав акціонерів без захисту прав са-
мої корпорації є неприпустимим. Відхилення від цієї концепції можливе лише за наявності
окремого міжнародного договору, який би передбачав права інвесторів-акціонерів на подан-

32
ня позову саме щодо акціонерів, а не самої корпорації. Тим не менше, такий підхід Суду не-
рідко пояснюється практикою інвестиційного арбітражу як такого, що належить виключно
до сфери дипломатичного захисту. Як наслідок, можливо, він повинен мати вузьку сферу за-
стосування.
Попри важливість висновків Міжнародного Суду ООН по цій справі щодо права дипло-
матичного захисту, це рішення є хрестоматійним і часто цитованим через те, що в ньому Су-
дом уперше було визначено особливу категорію міжнародно-правових зобов’язань erga
omnes — зобов’язань щодо міжнародного співтовариства в цілому. За своїм характером вони
стосуються всіх держав, а отже, беручи до уваги значення прав, що розглядаються, всі дер-
жави мають юридичний інтерес у захисті цих прав. Порушення зобов’язання erga omnes є
посяганням на цінності та інтереси «всіх» або ж за термінологією, яку Суд використав у
справі — «міжнародного співтовариства в цілому».
Суд визначив:

«…Зокрема, слід провести розмежування між зобов’язаннями держави перед міжнародним співтова-
риством у цілому, й тими, які виникають vis-à-vis (один перед одним) щодо іншої держави у сфері дипло-
матичного захисту. За своєю природою перші є справою всіх держав. Враховуючи важливість згаданих
прав, усі держави можуть вважатися такими, що мають правовий інтерес у захисті цих прав; вони є зо-
бов’язаннями erga omnes. У сучасному міжнародному праві такі зобов’язання випливають, наприклад, з
оголошення поза законом актів агресії і геноциду, а також з принципів і положень, що стосуються основ-
них прав особи, включаючи захист від рабства й расової дискримінації…»

У «Коментарі до Статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння»

Комісії міжнародного права йдеться:
«Кожна держава як член міжнародного співтовариства має правовий інтерес у захисті основних прав
і виконанні деяких основних зобов’язань».

Важливу роль у визнанні цього положення відіграло саме рішення Міжнародного Суду
ООН у справі про Компанію «Барселона Трекшн».
У сучасному міжнародному праві концепція зобов’язань erga omnes відіграє важливу
роль у системі міжнародно-правових відносин як особливої категорії зобов’язань — зо-
бов’язань щодо міжнародного співтовариства в цілому й водночас зобов’язань перед кожною
окремою державою, навіть, якщо це прямо не зачіпає її інтересів. Кожна з держав має право
реагувати на порушення такого зобов’язання. Отже, зобов’язання erga omnes є виключенням
із загальної норми міжнародного права, за якою тільки держава, стосовно якої було поруше-
но зобов’язання, може вимагати відновлення порушених прав.
Концепція erga omnes покладається багатьма вченими в основу універсальної юрисдикції
держав. Наприклад, на думку К. Рендала, порушення зобов’язань erga omnes і норм jus
cogens спрямовано проти всіх держав незалежно від того, чи вчинено злочин представниками
держав або індивідами. Безсумнівно, що національна юрисдикція над цими злочинами може
виводитися, на думку вченого, саме з офіційної позиції суддів у справі «Барселона Трек-
шен», яка дозволяє будь-якій державі захищати права всіх. Якщо зобов’язання erga omnes
передбачають підтримання судових заходів проти держав-порушниць, то логічно можна ви-
вести ймовірні судові заходи проти порушників-індивідів, доповнюючи таким чином прин-
цип універсальності. У цьому сенсі концепції erga omnes і jus cogens можуть служити під-
тримкою універсальної юрисдикції всіх держав1.

Довідково
Універсальна юрисдикція
Відповідно до сучасного рівня розвитку міжнародного права, під універсальною юрисдикцією розумі-
ють додаткову підставу юрисдикції, яка означає компетенцію держави переслідувати ймовірних право-
порушників і карати їх при засудженні незалежно від місця вчинення злочину й безвідносно будь-якого
зв’язку за допомогою персонального принципу або принципу громадянства жертви або інших підстав
юрисдикції, визнаних у міжнародному праві2.

1
Randall Kenneth C. Universal Jurisdiction Under International Law // Texas Law Review. 1988. P. 831.
2
Це визначення було сформульовано в Резолюції Інституту міжнародного права в 2005 р. на основі аналізу
міжнародних договорів, міжнародного звичаєвого права й судових рішень. Див: http:// www.idi-iil.org/ idiE / resolutionsE /
2005_kra_03_en.pdf.

33
 Питання для перевірки знань
1. На основі рішення охарактеризуйте поняття erga omnes.
2. Наведіть приклади зобов’язань erga omnes.
3. Пригадайте, в яких інших рішеннях міжнародних (національних) судів Ви зустрічались
з цією категорією?
4. Чи існує зв’язок між зобов’язаннями erga omnes та нормами jus cogens?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕННОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Даниленко Г. М. Обычай в современном международном праве. М., 1988.
2. Дмитриева Г. К., Лукашук И. И. Становление международной нормативной системы //
Российский ежегодник международного права. 1996.
3. Дрьоміна – Волок Н. В. Норми jus cogens — сучасне jus gentium intra se // Юридична на-
ука. — 2011. — № 1.
4. Земскова П. Е. Принцип добросовестности и принцип справедливости как общие прин-
ципы права, признанные цивилизованными нациями // Юриспруденция. — 2009. — № 16. —
Електронний ресурс. Режим доступу: http://pravorggu.ru/2009_16/zemskova_12.shtml
5. Каламаркян Р. А. Международно-правовое значение односторонних юридических ак-
тов государств. М., 1984.
6. Київець О. В. Вплив імперативних зобов’язань та зобов’язань «перед усіма» на форму-
вання сучасного міжнародного правопорядку // Європейські перспективи. — 2011. — № 1.
7. Київець О. В. Загальні принципи права у практиці міжнародного кримінального суду та
міжнародних трибуналів // Право і безпека. — 2011. — № 2.
8. Київець О. В. Opinio juris як кваліфікуюча ознака міжнародного звичаю: практика між-
народного суду ООН // Юридична Україна. — 2010. — № 6. — С. 115—121.
9. Київець О. В. Правова невизначеність міжнароного звичаю: проблеми теорії та практи-
ки // Наше право. — 2011. — № 1.
10. Київець О. В. Сучасне міжнародне право: проблеми ефективності системи через при-
зму джерел міжнародного права // Право і безпека. — 2010. — № 2 .
11. Київець О. В. Ієрархія договірних та звичаєвих норм міжнародного права // Наукові
записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2010. — № 3.
12. Київець О. В. Феноменологія норм міжнародного права через призму їх ієрархії // На-
укові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2011. — № 3 (6).
13. Київець О. В. Закріплення загальних принципів права в Гаазьких конвенціях 1899 та
1907 років // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2011. —
№ 2 (5).
14. Коптєва О. Місце і роль зобов’язань erga omnes в системі норм міжнародного права //
Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2010. — № 3.
15. Коптєва О. Роль Міжнародного Суду ООН у становленні розуміння поняття erga
omnes // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2011. —
№ 4 (7).
16. Корецкий В. М. «Общие принципиы права» в международном праве // Корецкий В. М.
Избранные труды. Киев, 1989. Кн. 2.
17. Лукашук И. И. Кодификация и прогрессивное развитие международного права в XXI
веке // Российский ежегодник международного права. М., 2001.
18. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной нормативной системе.
М., 1997.
19. Лукашук И. И., Лукашук О. И. Толкование норм международного права. M.: NOTA
BENE, 2002.
20. Мельник С. Односторонні акти держав в міжнародному праві //Український щорічник
міжнародного права. — 2008. — С. 55—75.
21. Мережко О. О. Теорія джерел міжнародного права // Юридичний журнал. — 2009. —
№ 1. — С. 40—49.
22. Мингазов Л. Х. Эффективность норм международного права. Казань, 1999.
23. Рачков И. В. Односторонние акты государств: некоторые правовые вопросы // Госу-
дарство и право. — № 8, 2001 (август). — С. 75—88.
24. Седеньо В. Р. Девятый доклад об односторонних актах государств, подготовленный
специальным докладчиком. Добавление // КМП, 58 сессия, 2006 г. — A/CN.4/569/Add.1.

34
 25. Щокін Ю. Недержавні учасники процесу утворення міжнародно-правових звичаїв //
Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2. — С. 129—140.
26. David J. Custom as a source of law. Cambridge University Press, 2010.
27. Gaebler R. Sources of state practice in international law. Transnational Publishers, 2002.
28. Linderfalk U. What Is So Special About Jus Cogens? : On the Difference Between the Ordinary
and the Peremptory International Law / In: International Community Law Review; vol. 14, afl. 1,
pag. 3-18, 2012.
29. O’Connell M. E. «Jus Cogens» : International Law’s Higher Ethical Norms/ In: The Role of
Ethics in International Law / ed. by Donald Earl Childress III. — Cambridge University Press,
2012.
30. Ragazzi M. The Concept of International Obligations Erga Omnes / M. Ragazzi — Oxford
University Press, 1997.
31. The Fundamental Rules of the International Legal Order: Jus Cogens and Obligations Erga
Omnes. — The Netherlands, 2006.
32. Vidmar J. Norm Conflicts and Hierarchy in International Law : towards a Vertical
International Legal System? / In: Hierarchy in International Law : the Place of Human Rights / ed.
by Erika de Wet and Jure Vidmar. — Oxford University Press, 2012.
33. Villiger Mark E. Customary international law and treaties : a manual on the theory and
practice of the interrelation of sources / Fully rev. 2nd ed / Kluwer Law International, 1997.

35
 ТЕМА 3.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ
СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та значення основних принципів сучасного міжнародного права
2. Основні принципи сучасного міжнародного права та їх правове закріплення
3. Принцип суверенної рівності держав
4. Принцип невтручання у внутрішні справи
5. Принцип незастосування сили та погрози силою
6. Принцип співробітництва держав
7. Принцип рівноправності та самовизначення народів
8. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань
9. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів
10. Принципи територіальної цілісності, непорушності державних кордонів
11. Принцип поваги прав людини й основних свобод

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ сутність, походження, природу основних принципів сучасного міжнародного права;
¾ десять основних принципів сучасного міжнародного права;
¾ зміст основних принципів сучасного міжнародного права,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати основні міжнародно-правові акти, в яких закріплюються основні принципи
сучасного міжнародного права;
¾ формулювати значення основних принципів міжнародного права для сучасного міжна-
родного співтовариства.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Принципи міжнародного права, принцип незастосування сили та погрози силою, агресія,
самооборона, принцип мирного вирішення міжнародних спорів, принцип невтручання у вну-
трішні справи держав, принцип співробітництва держав, принцип рівноправності та само-
визначення народів, принцип суверенної рівності держав, принцип добросовісного виконання
міжнародних зобов’язань, pacta sunt servanda, принцип непорушності державних кордонів,
принцип територіальної цілісності держав, принцип поваги прав людини й основних свобод.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та
співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р.
3. Декларація про неприпустимість інтервенції й втручання у внутрішні справи держав.
Резолюція 36/103 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.
4. Заключний акт НБСЄ 1975 р.
5. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р.
6. Визначення агресії. Резолюція ГА ООН від 14 грудня 1974 р.
7. Конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 р.
8. Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р.

36
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН

щодо відповідності одностороннього проголошення незалежності
Косово нормам міжнародного права 2010 р.

На 63-й сесії 8 жовтня 2008 р. Генеральна Асамблея в резолюції 63/3 ухвалила просити
Міжнародний Суд винести консультативний висновок щодо такого питання: «Чи відповідало
одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами самоврядування Косово
нормам міжнародного права?».
Історична довідка

У середньовіччі на території Косово та Метохії склалося ядро середньовічної сербської держави, де

починаючи з XIV ст. до 1767 р. перебував престол сербського патріарха (поблизу з містом Печ). Істори-
чно албанці давно проживали в Косово, але не становили значної частини населення до початку XX ст.
Значною мірою етнічний склад краю почав змінюватися після Другої світової війни, коли Йосип Броз Тіто
дозволив албанцям, які опинилися в ході війни на території Югославії, залишитися в Косово.
Уперше територія Косово була виділена в
автономну область у складі Сербії в рамках
Федеративної Народної Республіки Югославії в
1945 р. Конституція Югославії 1974 р. визна-
чила Косово як автономний соціалістичний
край, який отримав конституцію, законодав-
ство, вищі органи влади, а також своїх пред-
ставників у всіх основних союзних органах.
Однак наприкінці 1980-х рр. підсумком внут-
рішньополітичної кризи, що спричинила сплеск
насильства та економічні труднощі, стало ска-
сування автономного статусу Косово. Був при-
йнятий новий основний закон Сербії, який всту-
пив у силу 28 вересня 1990 р. і відновив верхо-
венство республіканських законів над крайови-
ми на всій території республіки. Косово була
залишена територіальна та культурна авто-
номія. Косовські албанці не визнали нову консти-
туцію та почали створювати паралельні албан-
ські структури влади. У 1991 р. у Косово було
проведено місцевий референдум, що схвалив не-
залежність Косово. Дуже скоро націоналістичні
сили проголосили невизнану «Республіку Косово»,
обрали президентом Ібрагіма Ругову. Для боро-
Рис. 4. Карта регіону тьби за незалежність у 1996 р. була створена
«Визвольна армія Косово».
У 1998 р. міжетнічний конфлікт переріс у кровопролитні збройні зіткнення. 9 вересня 1998 р. Рада
НАТО затвердила план військового втручання в косовський конфлікт. 24 березня 1999 р. без санкції ООН
почалася військова операція НАТО під назвою «Союзницька сила». Масованим бомбардуванням були під-
дані югославські міста і військові об’єкти.
У результаті сербський уряд погодився на введення в Косово військового контингенту НАТО KFOR і
перехід краю під управління ООН. Відповідно до резолюції № 1244 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 р.,
центральна роль у мирному процесі була закріплена за ООН та Радою Безпеки, а в краї була розгорнута
цивільна Місія ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово (МООНК) та Сили для Косово (КФОР)
чисельністю 16,5 тис. військовослужбовців.
24 жовтня 2005 р. Радою Безпеки ООН було покладено початок процесу визначення майбутнього
статусу Косово. Спецпосланцем Генерального секретаря ООН по статусному процесу став Марті Ах-
тісаарі (Фінляндія). На проведеному у Вашингтоні 2 листопада 2005 р. засіданні Контактної групи на рі-
вні заступників міністрів закордонних справ були затверджені «Керівні принципи» з вироблення майбут-
нього статусу Косово. У документі зафіксовано пріоритет переговорного рішення, керівна роль Ради
Безпеки ООН на всіх етапах статусного процесу.
Одним з факторів, що вплинув на вироблення рішення про статус краю, стала Конституція Сербії,
прийнята в результаті загальнонародного референдуму 28—29 жовтня 2006 р. У її преамбулі містилося
положення про те, що Косово є невід’ємною частиною Сербії.
17 лютого 2008 р. була проголошена Декларація про незалежність краю. 9 квітня 2008 р. парламент
Косово схвалив «Конституцію». «Конституція» вступила в силу 15 червня.
Станом на березень 2012 р. Косово як незалежну державу визнали 89 держав світу1.

1
Див.: http://www.kosovothanksyou.com/

37
 Розгляд справи
Юрисдикція та дискреційне право
При отриманні прохання про надання консультативного висновку Суд насамперед вивчив
питання та переконався, що мав юрисдикцію для винесення консультативного висновку на про-
хання Генеральної Асамблеї, а також в доцільності здійснення ним своєї судової функції в цій
справі. У зв’язку з цим він ретельно вивчив питання про те, чи існували вагомі підстави для того,
щоб він відмовився відповідати на питання, сформульоване Генеральною Асамблеєю. Суд вста-
новив, що підстави для відмови у винесенні консультативного висновку не було.

Обсяг і зміст питання

Після цього Суд перейшов до розгляду обсягу та змісту питання, з якого Генеральна Аса-
мблея просила надати висновок. Генеральна Асамблея сформулювала питання так:
«Чи відповідало одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами
самоврядування Косово нормам міжнародного права?»
Суд нагадав, що іноді він відступав від формулювання поставленого перед ним питання,
якщо воно було сформульовано неадекватно або коли Суд визначав, що воно не відображало
«юридичних питань, про які йшлося» або якщо питання було нечітким або двозначним.
У цій справі питання, поставлене Генеральною Асамблеєю, на думку Суду, було сформу-
льовано чітко. Воно було вузьким і конкретним, у ньому запитувався висновок Суду щодо того,
чи відповідала декларація незалежності нормам міжнародного права. У ньому не йшлося про
юридичні наслідки цієї декларації. Зокрема, в ньому не запитувалося, чи досягло Косово держа-
вності. У ньому також не запитувалася дійсність чи юридичні наслідки визнання Косово іншими
державами. Суд не знайшов причин для того, щоб змінювати обсяг сформульованого питання.
Однак Суд наголосив, що деякі аспекти питання потребували коментарів. Насамперед,
Суд мав ідентифікувати авторів декларації незалежності та встановити, чи була декларація
незалежності прийнята з порушенням норм міжнародного права. Поставлене питання не ви-
магало, щоб Суд визначався, чи наділяло міжнародне право Косово позитивним правом у
односторонньому порядку проголошувати свою незалежність, тим більше про те, чи наділя-
ло міжнародне право органи держави правомочністю в односторонньому порядку відокреми-
тись від цієї держави. Адже цілком можлива ситуація, що конкретний акт (наприклад, одно-
стороння декларація незалежності) не порушувала міжнародного права, але не обов’язково
була реалізацією правомочності згідно з міжнародним правом. Суд мав визначитися саме
щодо першого аспекту, а не до другого.
Декларація незалежності від 17 лютого 2008 р. мала розглядатись у фактичному контексті,
який призвів до її прийняття. Тому Суд коротко розглянув події, що призвели до її прийняття.

Передісторія Декларації незалежності

У резолюції 1244 (1999) 10 червня 1999 р. Рада Безпеки, яка діючи на підставі глави VII Статуту ООН,
«сповнена рішучості врегулювати серйозну гуманітарну ситуацію»... і покласти край збройному конфлікту в
Косово, уповноважила Генерального секретаря ООН сформувати міжнародну громадську присутність у Ко-
сово з метою створення «тимчасової адміністрації для Косово ... яка забезпечуватиме перехідну адміністра-
цію, одночасно створюючи й контролюючи розвиток тимчасових демократичних органів самоуправління».
Пункт 3 резолюції вимагав, «зокрема, щоб Союзна Республіка Югославія негайно ... припинила наси-
льство й репресії в Косово й спочатку завершила ... поетапне виведення з Косова всіх військових, полі-
цейських та воєнізованих сил згідно з графіком».
У пункті 5 резолюції Рада Безпеки постановила повернути в Косово під егідою ООН міжнародну гро-
мадську присутність і присутність з безпеки.
Пункт 15 резолюції 1244 (1999) вимагав, щоб Визвольна армія Косово (ВАК) та інші збройні групи ко-
совських албанців припинили всі наступальні дії і виконали вимоги щодо демілітаризації. Безпосередньо
перед прийняттям резолюції 1244 (1999) вже було зроблено кроки в цій сфері.
Керуючись п. 10 резолюції 1244 (1999), Генеральний секретар представив Раді Безпеки 12 червня
1999 р. «попередню оперативну концепцію загальної організації громадської присутності» — Місію ООН
у справах тимчасової адміністрації в Косово (МООНК), яку мав очолити Спеціальний представник Гене-
рального секретаря1.
25 липня 1999 р. перший спеціальний представник Генерального секретаря промульгував розпоря-
дженням 1999/1 МООНК, у якому було зазначено, що «всі законодавчі й виконавчі функції щодо Косово,
включаючи функції здійснення правосуддя», покладаються на МООНК і «здійснюються Спеціальним пред-
ставником Генерального секретаря».
Повноваження та обов’язки, сформульовані в резолюції 1244 (1999), були детальніше викладені в
розпорядженні 2001/9 МООНК від 15 травня 2001 р. про Конституційні рамки для тимчасового самовря-
дування («Конституційні рамки»).

1
Доповідь Генерального секретаря від 12 червня 1999 р. (документ ООН S/1999/672, 12 червня 1999 р.).

38
 У червні 2005 р. Генеральний секретар призначив Кая Ейде, Постійного представника Норвегії при
НАТО, своїм Спеціальним посланником з проведення всеосяжного огляду ситуації в Косово. Після того як
він представив Генеральному секретарю доповідь, в Раді Безпеки було досягнуто консенсусу, щодо по-
чатку процесу визначення остаточного статусу Косово.
У листопаді 2005 р. Генеральний секретар призначив пана Марті Ахтісаарі своїм спеціальним посланником
з процесу визначення майбутнього статусу Косово. Це призначення було схвалене Радою Безпеки. У додатку
до листа про призначення пана Ахтісаарі містився документ під назвою «Коло відання», в якому йшлося, що
Спеціальний посланник буде «звірятися з Генеральним секретарем на всіх етапах процесу».
Рада Безпеки не прокоментувала назване «коло відання». Замість цього члени Ради доклали до до-
кумента про схвалення пана Ахтісаарі Керівні принципи Контактної групи (неофіційна група держав,
створена в 1994 р. з завданням займатися ситуацією на Балканах у складі Німеччини, Італії, Російської
Федерації, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів і Франції). У цих Принципах було, зокрема, за-
явлено: «...Урегулювання цього питання на основі переговорів має стати міжнародним пріоритетом. Пі-
сля початку процесу його вже не можна буде заблокувати, і його необхідно довести до кінця. Контактна
група закликає сторони добросовісно й конструктивно включитися в цей процес, утримуватися від од-
носторонніх кроків і відкидати насильство в будь-якій формі... Рада Безпеки буде як і раніше активно за-
йматися цим питанням. Остаточне рішення про статус Косово має бути схвалено Радою Безпеки».
З 20 лютого до 8 вересня 2006 р. було проведено кілька раундів переговорів, на яких делегації Сербії
та Косово обговорювали низку важливих питань.
2 лютого 2007 р. Спеціальний посланник Генерального секретаря представив сторонам проект
всеохоплюючої пропозиції про врегулювання статусу Косово й закликав їх приступити до реалізації кон-
сультативного процесу. 10 березня 2007 р. у Відні відбувся остаточний раунд переговорів для обгово-
рення пропозиції про врегулювання. Як повідомив Генеральний секретар, на цих переговорах «сторони
не зуміли досягти додаткового прогресу».
26 березня 2007 р. Генеральний секретар представив Раді Безпеки доповідь Спеціального посланни-
ка, який зазначив, що «після більше року прямих переговорів, двосторонніх переговорів і консультацій на
рівні експертів [йому] стало ясно, що сторони не готові досягнути угоди про майбутній статус Косо-
во... Я переконаний в тому, що потенціал переговорів з перспективою досягнення взаємоприйнятного
результату щодо статусу Косово вичерпано. Ніякі додаткові переговори, яким би не був їхній формат,
не дозволять вийти з цього глухого кута... Настав час врегулювати статус Косово. Після уважного ви-
вчення сучасної історії Косово, сьогоднішніх реалій і з урахуванням переговорів зі сторонами, я дійшов
висновку, що єдиним життєздатним варіантом для Косово є незалежність під наглядом, — протягом
початкового періоду — міжнародного співтовариства».
Висновки Спеціального посланника супроводжувались Всеохоплюючою пропозицією про врегулювання
статусу Косово, в якій було передбачено міжнародні наглядові структури й забезпечувався фундамент для
майбутньої незалежності Косово. У рішенні передбачалось негайне започаткування Конституційної комісії з
метою підготовки проекту Конституції для Косово. Крім того, в пропозиції передбачалося, що після закін-
чення 120-денного перехідного періоду мандат МООНК завершиться, після чого «всі законодавчі й виконавчі
повноваження, покладені на МООНК, буде передано органам управління Косово, якщо в цьому Плані врегулю-
вання не передбачено інше». Установлювалось, що не пізніше ніж через дев’ять місяців після вступу в силу
Конституції мають бути проведені загальні й муніципальні вибори. Всеохоплююча пропозиція про врегулю-
вання статусу Косово передбачала призначення Міжнародного громадського представника (МГП), якому на-
лежало стати в Косово вищою інстанцією в тлумаченні Плану врегулювання.
Генеральний секретар «підтримав рекомендацію Спеціального посланника». У свою чергу, Рада Безпеки по-
становила організувати місію в Косово, але не зуміла прийти до вирішення остаточного статусу Косово.
З 9 серпня по 3 грудня 2007 р. під егідою «трійки» (Європейський Союз, Російська Федерація та США)
проводилися подальші переговори про майбутній статус Косово. «Трійка» представила 4 грудня 2007 р.
Генеральному секретарю свою доповідь із висновком про те, що, незважаючи на інтенсивні переговори,
«сторонам не вдалося досягти угоди щодо статусу Косово» та «жодна зі сторін не захотіла піти на
поступки щодо засадничого питання суверенітету».
17 листопада 2007 р. було проведено вибори в Скупщину Косово й 30 общинних скупщини, а також
вибори мерів у цих громадах. Скупщина Косово провела свою першу сесію 4 і 9 січня 2008 р.
Прийняття Декларації незалежності 17 лютого 2008 р.
Декларацію незалежності було ухвалено на
зборах, що відбулися 17 лютого 2008 р. 109 з 120
членів Скупщини Косово, в тому числі Прем’єр-
міністром Косово і Президентом Косово (який не
був членом Скупщини) (рис. 5). Десять членів Ску-
пщини, що представляли косово-сербську спільно-
ту, і один член, що представляв косово-горанську
спільноту, не були присутніми на цьому засіданні.
Декларацію було написано, зачитано, вотовано й
підписано всіма присутніми представниками. Її не
було направлено Спеціальному представнику Ге-
нерального секретаря, її не було опубліковано в
«Офіційному віснику» тимчасових інститутів са-
моврядування Косово. У Декларації незалежності
Рис. 5. Скупщина Косово ухвалює йшлося, що її автори зібралися «на позачергове за-
Декларацію незалежності сідання 17 лютого 2008 р. у Приштині, столиці Ко-
сово», згадані «роки міжнародного спонсорування

39
 переговорів між Белградом і Приштіною з питання про майбутній політичний статус «Косово й вислов-
лювався жаль з приводу того, що взаємоприйнятне статусне рішення виявилося неможливим».
У ній також було висловлено рішучість авторів «побачити статус Косово врегульованим, щоб його
народ отримав ясність щодо свого майбутнього, щоб конфлікти минулого залишилися позаду та щоб
був реалізований увесь демократичний потенціал його суспільства».
У резолютивній частині Декларації незалежності було зазначено:
«1. Ми, демократично обрані керівники нашого народу, цим проголошуємо Косово незалежною і суве-
ренною державою. Ця декларація відображає волю нашого народу й повністю узгоджується з рекоменда-
ціями Спеціального посланника ООН Марті Ахтісаари та його Всеохоплюючою пропозицією про врегу-
лювання статусу Косово.
2. Ми проголошуємо Косово демократичною, світською і багатоетнічною республікою, керованою
принципами недискримінації і рівного захисту за законом. Ми будемо захищати і заохочувати права всіх
спільнот в Косово й створювати необхідні умови для їх ефективної участі в політичному процесі та
процесі прийняття рішень.
5. Ми вітаємо невпинну підтримку нашого демократичного розвитку з боку міжнародного співтова-
риства за посередництвом міжнародної присутності, сформованих в Косово на підставі резолюції 1244
(1999) Ради Безпеки ООН. Ми запрошуємо і вітаємо міжнародну громадську присутність, яка б спостері-
гала за здійсненням нами Плану Ахтісаарі, і місію з питань законності та правопорядку, очолювану Єв-
ропейським Союзом.
9. Ми беремо на себе міжнародні зобов’язання Косово, в тому числі прийняті від нашого імені Місією
ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово (МООНК) ...
12. Ми ясно, виразно й безповоротно заявляємо, що Косово юридично зобов’язується дотримувати-
ся положень Декларації, насамперед зобов’язань за Планом Ахтісаарі ... Ми публічно заявляємо, що всі
держави мають право покладатися на цю Декларацію ...».
Після проголошення Декларації незалежності Республіка Сербія повідомила Генерального секретаря,
що нею прийнято рішення, що декларація є насильницьким і одностороннім відділенням частини тери-
торії Сербії і не має ніяких правових наслідків ані для Сербії, ані для міжнародного правопорядку. Крім то-
го, 18 лютого 2008 р. на прохання Сербії було проведено надзвичайне відкрите засідання Ради Безпеки, в
якому брав участь Президент Сербії Борис Тадич, який засудив Декларацію незалежності як незаконний
акт, оголошений Народною Скупщиною Сербії таким, що не мав юридичної сили.

Відповідність Декларації незалежності міжнародному праву

Після викладу подій, що передували проголошенню Декларації незалежності, Суд пере-
йшов до суті прохання, що надійшло від Генеральної Асамблеї. Спочатку Суд приділив ува-
гу деяким питанням, що стосувалися законності декларацій незалежності за загальним між-
народним правом, оскільки саме на цьому тлі мало бути розглянуто поставлене питання.
Загальне міжнародне право
Судом було зазначено, що в XVIII і на початку XX ст. було багато випадків появи декла-
рацій незалежності, які нерідко зустрічали різке несприйняття з боку держав, від яких прого-
лошувалася незалежність. Іноді декларація призводила до створення нової держави, а іноді
— ні. Проте в жодному випадку практика держав у цілому не дозволяла стверджувати, що
акт промульгації декларації розглядався як такий, що суперечить міжнародному праву. На-
впаки, практика держав за цей період чітко підводила до висновку, що міжнародне право не
містило заборони на декларації незалежності.
У другій половині XX ст. міжнародно-правове регулювання самовизначення розвивалося
таким шляхом, що з’явилося право на незалежність для народів несамоврядних територій і
народів, підкорених іноземному ярму, пануванню та експлуатації. У результаті реалізації
цього права з’явилась значна кількість нових держав. Разом з тим бувало й так, що декларації
незалежності з’являлися поза цим контекстом. Практика держав у подібних випадках не вка-
зувала на формування в міжнародному праві нової норми, яка б забороняла виступати з де-
кларацією незалежності в таких випадках.
Декількома учасниками розгляду в Суді висувався аргумент про те, що заборона одно-
сторонніх декларацій незалежності була складовою принципу територіальної цілісності дер-
жав. У зв’язку з цим Суд нагадав, що принцип територіальної цілісності є важливою части-
ною міжнародного правопорядку та що він закріплений у Статуті ООН, зокрема п. 4 ст. 2:
«Всі Члени ООН утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування
як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і іншим
способом, несумісним з цілями ООН».

У резолюції 2625 Генеральної Асамблеї під назвою «Декларація про принципи міжнарод-
ного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно
до Статуту ООН», яка відображала звичаєве міжнародне право, Генеральна Асамблея зазна-
чила:
«принцип, згідно з яким держави утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або
її застосування ... проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави...»

40
 У тому ж ключі Заключний акт Ґельсінської наради з безпеки й співробітництва в Європі
1975 р. передбачав у ст. IV:
«Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць».

Отже, зміст принципу територіальної цілісності зводився до сфери міждержавних відно-

син.
Кілька учасників розгляду посилались на резолюції Ради Безпеки, в яких засуджувалися
декларації незалежності (щодо Південної Родезії, Північного Кіпру, Республіки Сербської).
Утім Суд відзначив, що Рада Безпеки оцінювала конкретну ситуацію, що існувала на момент
появи цих декларацій незалежності; встановлена протиправність декларацій незалежності
ґрунтувалася не на їх односторонньому характері, а на тому факті, що вони були пов’язані з
незаконним застосуванням сили або іншими порушеннями норм загального міжнародного
права, зокрема, норм імперативного характеру (jus cogens).
Рада Безпеки ніколи не займала подібної позиції щодо Косово. Винятковий характер ре-
золюцій підтверджувало те, що з практики Ради Безпеки неможливо було встановити загаль-
ної заборони на односторонні декларації незалежності.
Суд зазначив, що одним із значних зрушень у міжнародному праві в другій половині XX ст.
стала еволюція права на самовизначення. Однак питання про міжнародно-правове регулювання
права на самовизначення частини населення існуючої держави шляхом відділення від неї
(тобто поза контекстом несамоврядних територій і народів, підлеглих іноземному ярму, па-
нуванню та експлуатації) викликало протилежні думки. Аналогічні розбіжності відзначались
і в питанні про те, чи передбачало міжнародне право регулювання права на «ремедіальне ві-
докремлення» і якщо так, то за яких обставин. Різко суперечливі думки висловлювалися з
приводу того, чи існували в Косово обставини, які, за твердженням деяких учасників, поро-
джували право на «ремедіальне відокремлення».
Суд вважав, що не було необхідності розглядати ці питання, оскільки вони перебували за
межами запитання, поставленого Генеральною Ассамблеєю. Суду належало визначити, чи
порушила декларація незалежності загальне міжнародне право, або lex specialis — резолю-
цію 1244 (1999 р.) Ради Безпеки (далі — резолюція 1244).
Суд вважав, що загальне міжнародне право не містить заборони на декларації незалежнос-
ті. Тому він зробив висновок, що Декларація незалежності від 17 лютого 2008 р. не порушила
загальне міжнародне право. Дійшовши цього висновку, Суд перейшов до питання про пра-
вове значення резолюції 1244, прийнятої 10 червня 1999 р.
Резолюція 1244 (1999) Ради Безпеки й вироблені на її підставі Конституційні рамки
МООНК1
Згідно з правовими настановами, що визначені Статутом ООН, і перш за все, на підставі
його ст. 24, 25 і Глави VII, Рада Безпеки може приймати резолюції, що породжують міжна-
родно-правові зобов’язання. Суду вже доводилося тлумачити та застосовувати такі резолюції
Ради Безпеки, і він послідовно трактував їх, як частину зобов’язань за міжнародним правом.
Резолюція 1244 була прийнята Радою Безпеки на підставі Глави VII Статуту ООН і, отже,
породжувала міжнародно-правові зобов’язання. Суд зазначив, що ніхто з учасників не ставив
під сумнів той факт, що резолюція 1244, присвячена ситуації в Косово, була частиною права,
важливого для справи, що розглядалась. Суд констатував, що з косовського питання було
прийнято ще декілька резолюцій Ради Безпеки2, проте Суд не бачив необхідності спеціально
висловлюватися щодо них.
Суд зазначив, що й резолюція 1244, і Конституційні рамки наділили Спеціального пред-
ставника Генерального секретаря істотними наглядовими повноваженнями щодо тимчасових
інститутів самоврядування, створених під керівництвом МООНК. Резолюція 1244 передба-
чала «тимчасову адміністрацію для Косово, що мала забезпечувати перехідну адміністрацію,
одночасно створюючи й контролюючи розвиток тимчасових демократичних органів само-
врядування». У резолюції 1244 йшлося, що «основні повноваження міжнародної громадської
присутності будуть включати ... організацію та контроль за розвитком тимчасових інститутів
демократичного й автономного самоврядування до досягнення політичного врегулювання,
включно з проведенням виборів». Аналогічно, відповідно до Конституційних рамок, тимча-
сові інститути самоврядування мали функціонувати у взаємодії зі Спеціальним представни-
ком Генерального секретаря та під його керівництвом у здійсненні резолюції 1244.
1
Місія
Организації Об’єднаних Націй у справах тимчасової адміністрації в Косово.
2
Зокрема, резолюції 1160 (1998 р.), 1199 (1998 р.), 1203 (1998 р.) і 1239 (1999 р.) Ради Безпеки.

41
 Суд зазначив, що станом на 17 лютого 2008 р. резолюція 1244 і Конституційні рамки зберіга-
ли свою силу. Пункт 19 резолюції 1244 передбачав, що «міжнародна громадська присутність і
присутність з безпеки засновуються на 12-місячний період з подальшим продовженням, якщо
тільки Рада Безпеки не ухвалить іншого рішення». Рада Безпеки не приймала рішення про зміну
резолюції 1244 (1999 р.) ні на засіданні, проведеному 18 лютого 2008 р., коли вперше обговорю-
валась Декларація незалежності, ні на інших засіданнях. Нарешті, ані в резолюції 1244, ані в
Конституційних рамках не було клаузули, що передбачала припинення їх дії, тому вони створю-
вали міжнародне право, застосовне до ситуації в Косово 17 лютого 2008 р.
Поряд з цим Спеціальний представник Генерального секретаря продовжував здійснювати
свої функції в Косово. Генеральний секретар продовжував представляти Раді Безпеки пері-
одичні доповіді, як це вимагалось п. 20 резолюції 1244.
З викладеного вище Суд зробив висновок, що резолюція 1244 (1999 р.) Ради Безпеки й
Конституційні рамки створювали частину міжнародного права, яке належало розглянути для
надання відповіді на питання Генеральної Асамблеї.
Тлумачення резолюції 1244 (1999 р.) Ради Безпеки
Суд зазначив, що Резолюції Ради Безпеки приймаються єдиним колективним органом і ство-
рюються в порядку, відмінному від того, який використовується при укладанні міжнародного до-
говору. Резолюції Ради Безпеки — це продукт процесу голосування, визначений у ст. 27 Статуту
ООН, і остаточний текст резолюцій є думкою Ради Безпеки як органу. Крім того, резолюції Ради
Безпеки можуть бути зобов’язуючими для всіх держав-членів, незалежно від того, чи відігравали
вони певну роль у їхньому створенні. Тлумачення резолюцій Ради Безпеки може потребувати ана-
лізу Судом заяв, які робилися під час їх ухвалення, інших резолюцій Ради Безпеки з того ж питан-
ня, а також подальшої практики органів ООН і практики держав щодо конкретних резолюцій.
Насамперед, Суд зазначив, що резолюцію 1244 слід сприймати в сукупності з загальними
принципами, наведеними до неї в додатках 1 і 2, оскільки в самій резолюції Рада Безпеки по-
становила, що політичне врегулювання косовської кризи ґрунтуватиметься на загальних прин-
ципах, викладених у додатку 1 і розвинутих далі в принципах та інших необхідних умовах, ви-
кладених в додатку 2. Ці загальні принципи мали розрядити косовську кризу шляхом
забезпечення припинення насильства й репресій у Косово й шляхом заснування тимчасової
адміністрації. Передбачалося рішення й довгострокового порядку, що полягало в тому, що ре-
золюції 1244 належало ініціювати «Політичний процес, спрямований на укладення тимчасової
політичної рамкової угоди, що передбачала значний ступінь самоврядування для Косово, з пов-
ним урахуванням угод, підготовлених у Рамбуйє, принципів суверенітету й територіальної цілі-
сності Союзної Республіки Югославія та інших країн регіону, демілітаризацію ОАК». Суд
вважав доречним також нагадати, що посилання на суверенітет і територіальну цілістність
Союзної Республіки Югославія містились і в десятому пункті преамбули резолюції 1244.
Окресливши основні характеристики резолюції 1244, Суд зазначив, що для з’ясування її
об’єкту й мети мали значення три особливості.
По-перше, резолюція 1244 (1999 р.) засновувала в Косово міжнародну громадську присут-
ність і присутність з безпеки, що наділялися громадськими й політичними повноваженнями, й
одноосібно відповідали за управління Косово. Таким чином, резолюції 1244 та розпоряджен-
ня 1999/1 МООНК замінили правопорядок, що діяв на той момент на території Косово, й
призвели до створення міжнародної територіальної адміністрації. Це був винятковий захід
впливу на цивільні, політичні аспекти та аспекти безпеки, покликаний подолати кризу, що
існувала на цій території в 1999 р.
По-друге, рішення, втілене в резолюції 1244 (введення тимчасової міжнародної територіальної
адміністрації) було задумано з гуманітарною метою: надати засіб для стабілізації Косово та відно-
вити елементарний громадський порядок у охопленому кризою районі. Тимчасова адміністрація в
Косово була призначена для того, щоб тимчасово призупинити здійснення Сербією своєї влади,
яка зберігала суверенітет над територією Косово. Мета правового режиму, встановленого резолю-
цією 1244 (1999 р.), полягала в тому, щоб створити в Косово місцеві інститути самоврядування під
егідою тимчасової міжнародної присутності, організувати та контролювати їх.
По-третє, резолюція 1244 (1999 р.) вводила тимчасовий режим; її не можна було сприй-
мати як встановлення постійних інституційних рамок на території Косово. Ця резолюція до-
ручала МООНК сприяти пошуку узгодженого врегулювання майбутнього статусу Косово, не
вирішуючи наперед результат переговорного процесу.
На основі цього Суд зробив висновок, що об’єкт і мета резолюції 1244 полягали в ство-
ренні тимчасового, виключного правового режиму, який заміняв собою сербський правопо-
рядок і був спрямований на стабілізацію Косово.

42
 Чи відповідала Декларація незалежності резолюції 1244 (1999 р.) Ради Безпеки та введе-
ним на її підставі заходам
Далі Суд перейшов до питання про те, чи привнесла резолюція 1244 або введені на її під-
ставі заходи конкретну заборону проголошення Декларації незалежності, що поширювалася
на тих, хто ухвалив Декларацію 17 лютого 2008 р. Щоб відповісти на це питання, Суду слід
було ідентифікувати авторів декларації незалежності.
Ідентифікація авторів Декларації незалежності
Суду потрібно було визначити, чи була Декларація незалежності від 17 лютого 2008 р. ак-
том «Скупщини Косово» — одного з тимчасових інститутів самоврядування, створених на
підставі глави 9 Конституційних рамок, або ж ті, хто приймали Декларацію, діяли в іншій ролі.
З одного боку, в ході розгляду лунали заяви, що зустріч, на якій була прийнята деклара-
ція, була засіданням Скупщини Косово. Інші учасники відзначали, що мова документу й об-
ставини, за яких він був прийнятий, чітко вказували, що Декларація виходила не від тимча-
сових інститутів самоврядування й була за межами тих правових рамок, які було створено
для управління Косово протягом тимчасового етапу.
Суд зазначив, що, відкриваючи зустріч 17 лютого 2008 р., на якій була прийнята Декла-
рація незалежності, Голова Скупщини й Прем’єр-міністр Косово згадали Скупщину Косово
та Конституційні рамки. Однак Суд вважав, що Декларація незалежності мала розглядатися в
більш широкому контексті, з урахуванням подій, що передували її прийняттю, зокрема,
пов’язаних з так званим «процесом визначення остаточного статусу». Резолюцію 1244 було
присвячено головним чином встановленню тимчасових рамок самоврядування для Косово.
Результати визначення остаточного статусу Косово було залишено відкритими.
Декларація незалежності відображала усвідомлення її авторами того, що переговори про оста-
точний статус провалилися і що досягнуто критичного моменту для майбутнього Косово. У пре-
амбулі Декларації зазначалось, що «взаємоприйнятне статусне рішення виявилося неможливим».
Відштовхуючись від цього, автори Декларації незалежності підкреслили свою рішучість
побачити статус Косово «врегульованим» і дати народу Косово «ясність щодо свого майбут-
нього». Ці формулювання свідчили, що автори декларації прагнули діяти не в стандартних
рамках внутрішнього самоврядування Косово, а зробити Косово «незалежною та суверенною
державою». Таким чином, набуття сили Декларацією незалежності мислилося тими, хто її
приймав, не всередині правопорядку, який був створений для тимчасового етапу. Навпаки,
Суд вважав, що автори декларації не діяли й не мали наміру діяти як інститут в рамках ство-
реного правопорядку, а мали на меті вжити заходів, значимість і наслідки яких були поза
створеним правопорядком.
Такий висновок був підкріплений Судом тим фактом, що автори Декларації обіцяли ви-
конувати міжнародні зобов’язання Косово, зокрема, створені для Косово МООНК; прямо й
урочисто проголосили, що Косово буде пов’язано щодо третіх держав зобов’язаннями, сфор-
мульованими в Декларації. На відміну від цього, режим Конституційних рамок передбачав,
що всі питання щодо ведення зовнішніх зносин Косово були виключною прерогативою Спе-
ціального представника Генерального секретаря.
На той же висновок вказували й деякі особливості тексту Декларації та обставини її ухвален-
ня. В оригіналі Декларації албанською мовою не йшлося про те, що Декларація виходить від
Скупщини Косово. Слова «Скупщина Косово» містилися тільки в англійському та французько-
му перекладах. Формулювання, використані в Декларації, відрізнялися від тих, які вживались в
актах Скупщини Косово. Перший пункт починався фразою «Ми, демократично обрані керівники
нашого народу ...», тоді як акти Скупщини Косово складалися в третій особі однини.
Процедура ухвалення Декларації відрізнялася від процедури, якою Скупщині Косово на-
лежало ухвалювати законодавство. Зокрема, Декларація була підписана всіма присутніми
при її прийнятті, включно з Президентом Косово, який не був членом Скупщини. Самоіден-
тифікація осіб, які ухвалили Декларацію незалежності, як «демократично обраних керівників
нашого народу» безпосередньо передувала власне Декларації незалежності в тексті («цим
проголошуємо Косово незалежною та суверенною державою»). Примітно й те, що Деклара-
ція не була надіслана Спеціальному представнику Генерального секретаря для опублікуван-
ня в «Офіційному віснику».
Важливою була також реакція Спеціального представника Генерального секретаря на Де-
кларацію незалежності. Конституційні рамки уповноважували Спеціального представника
контролювати, а за деяких обставин і скасовувати акти тимчасових інститутів самоврядуван-
ня. У минулому, зокрема, в період з 2002 по 2005 рр., коли Скупщина Косово робила ініціа-
тиви по просуванню незалежності Косово, Спеціальний представник кваліфікував низку ак-

43
тів як несумісні з Конституційними рамками на тій підставі, що вони розцінювалися як такі,
що «виходять за сферу компетенції Скупщини», тобто знаходились поза її повноваженнями.
Мовчання Спеціального представника Генерального секретаря при появі Декларації незалежно-
сті дозволило припустити, що він не вважав Декларацію актом тимчасових інститутів самовряду-
вання всередині правопорядку, за яким йому було доручено спостерігати. Як показує практика, він
був зобов’язаний вжити заходів щодо актів Скупщини Косово, віднесених до категорії ultra vires1.
Суд погодився, що в доповіді Генерального секретаря про МООНК, поданій Раді Безпеки 28
березня 2008 р., йшлося, що «Скупщина Косово провела засідання, на якому була прийнята Де-
кларація про незалежність, яка проголошувала Косово незалежною та суверенною державою».
Це була звичайна періодична доповідь про діяльність МООНК з метою інформування Ради Без-
пеки про події в Косово та яка не була покликана надати юридичний аналіз Декларації.
З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що автори Декларації незалежності діяли не як
один з тимчасових інститутів самоврядування в межах конституційних рамок, а як особи, які
спільно виступили в якості представників народу Косово поза рамками тимчасової адміністрації.
Чи порушили автори Декларації незалежності резолюцію 1244 (1999 р.) Ради Безпеки або
введені на її основі заходи
Ідентифікувавши авторів Декларації незалежності, Суд перейшов до питання про те, чи
суперечив їхній акт певній забороні, що містилась у резолюції 1244 або в прийнятих на її
підставі Конституційних рамках.
Суд нагадав, що це питання стало предметом полеміки. Деякі учасники розгляду стверд-
жували, що Декларація незалежності була односторонньою спробою покласти край міжнаро-
дній присутності, заснованій резолюцією 1244, тобто досягти результату, який був можливий
виключно за рішенням самої Ради Безпеки.
Висувався також аргумент, що постійне врегулювання для Косово можна було досягти тіль-
ки за домовленістю всіх залучених сторін (включаючи, зокрема, згоду Республіки Сербія) або за
спеціальною резолюцією Ради Безпеки, що схвалювала конкретний остаточний статус Косово,
як це передбачено в Керівних принципах Контактної групи. Згідно з цією думкою, одностороння
акція авторів Декларації незалежності розходилася з резолюцією 1244 і порушувала її.
Інші учасники виклали Суду думку, що резолюція 1244 не перешкоджала незалежності
Косово й не виключала її можливість. Вони стверджували, що резолюція регулювала тільки
внутрішню адміністрацію в Косово, а не його остаточний або постійний статус. Зокрема, був
висунутий аргумент, що резолюція 1244 не створювала міжнародно-правових зобов’язань,
що забороняли виступати з Декларацією незалежності або, що вона не була адресована авто-
рам Декларації незалежності.
На питання про те, чи забороняла резолюція 1244 авторам Декларації проголошувати неза-
лежність від Республіки Сербія, можна було відповісти тільки шляхом її уважного прочитання.
По-перше, Суд зазначив, що резолюція 1244 була, по суті, задумана з метою створити для
Косово тимчасовий режим, який мав стати руслом для довгострокового політичного процесу
щодо встановлення його остаточного статусу. Резолюція не містила жодних положень, які б
встановлювали остаточний статус Косово або умови для його досягнення.
У цьому зв’язку Суд констатував, що, як засвідчувала сучасна практика Ради Безпеки, в
ситуаціях, коли Рада Безпеки вирішувала встановити обмежувальні умови для постійного
статусу будь-якої території, ці умови визначались у відповідній резолюції. У резолюції 1244
Рада Безпеки не зарезервувала за собою остаточного визначення статусу Косово й не окрес-
лила його умови. Це означало, що резолюція 1244 не перешкоджала проголошенню Декла-
рації незалежності, оскільки ці два документи діяли в різних площинах: на відміну від резо-
люції 1244, Декларація незалежності була спробою остаточно визначити статус Косово.
По-друге, адресатами резолюції 1244 були держави-члени ООН, Генеральний секретар та
його Спеціальний представник. Єдине місце, де в резолюції 1244 (1999 р.) прямо згадані інші
суб’єкти, пов’язане з вимогою Ради Безпеки, по-перше, ОАК та інші збройні групи косовсь-
ких албанців мали негайно припинити всі наступальні дії й виконати вимоги щодо деміліта-
ризації; по-друге, всі, кого це стосувалося, включаючи міжнародну присутність з безпеки, в
повній мірі мали співпрацювати з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії. У текс-
ті резолюції 1244 не було вказівок на те, що Рада Безпеки мала намір покласти на інших
суб’єктів які-небудь зобов’язання, передбачити певні дії або заборонити їх.
Суд нагадав в цьому зв’язку, що для Ради Безпеки не рідкісна ситуація, коли вона висуває
вимоги не до держав-членів ООН чи міжурядових організацій, а до інших суб’єктів. У низці

1
Ultra vires (лат.) — за межами повноважень, з перевищенням повноважень.

44
резолюцій Ради Безпеки, що приймалися з косовської проблематики до резолюції 1244, міс-
тились вимоги, адресовані eo nomine1 косово-албанському керівництву. Наприклад, резолю-
ція 1160 (1998 р.) закликала «влади в Бєлграді й керівництво албанської громади Косово тер-
міново розпочати без попередніх умов конструктивний діалог з питань політичного статусу»
(резолюція 1160 (1998 р.). Резолюція 1199 (1998 р.) включала вимоги до косово-албанського
керівництва, а саме: поліпшити гуманітарну ситуацію, вступити в діалог з Союзною Респуб-
лікою Югославією, досягати своїх цілей виключно мирними засобами й у повній мірі спів-
працювати з Обвинувачем Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії
(резолюція 1199 (1998 р.) тощо.
При тлумаченні резолюцій Ради Безпеки Суд мав, враховуючи всі відповідні обставини, в
кожному окремому випадку встановлювати, кого Рада Безпеки мала намір пов’язати юриди-
чними зобов’язаннями. Важливим індикатором слугували вжиті в резолюції формулювання.
Mutatis mutandis2 актуальним був підхід, застосований Судом у питанні про обов’язкову силу
резолюцій Ради Безпеки взагалі.
Пам’ятаючи про це, Суд не зміг прийняти аргумент про те, що резолюція 1244 містила
заборону на проголошення незалежності, обов’язкову для авторів Декларації незалежності.
Формулювання резолюції 1244 у кращому випадку були неоднозначними. Адже об’єкт і мета
резолюції полягали в тому, щоб ввести тимчасову адміністрацію для Косово без визначення
його остаточного статусу. У тексті резолюції пояснювалось, що «Основні обов’язки міжна-
родної громадської присутності будуть включати ... організацію та контроль за розвитком
тимчасових інститутів демократичного й автономного самоврядування до досягнення полі-
тичного врегулювання».
Словосполучення «політичне врегулювання» не змінювало цього висновку. По-перше, по-
силання на нього давалося з перерахуванням обов’язків міжнародної громадської присутності,
тобто Спеціального представника Генерального секретаря в Косово й МООНК, а не обов’язків
інших суб’єктів. По-друге, термін «політичне врегулювання» допускав різні тлумачення. Тому
Суд вважав, що цю частину резолюції 1244 не слід було тлумачити як таку, що включала забо-
рону на проголошення незалежності, звернену, зокрема, до авторів Декларації.
У зв’язку з цим Суд вважав, що резолюція 1244 не перешкоджала авторам Декларації від
17 лютого 2008 р. виступити з Декларацією незалежності від Республіки Сербія. Отже, Де-
кларація незалежності не порушила резолюцію 1244 (1999 р.) Ради Безпеки.
Після цього Суд перейшов до питання про те, чи були порушені Декларацією незалежно-
сті Конституційні рамки, введені під егідою МООНК. Глава 5 Конституційних рамок, зокре-
ма, визначила повноваження тимчасових інститутів самоврядування Косово.
Суд зробив висновок про те, що автори Декларації незалежності не були пов’язані рам-
ками повноважень і обов’язків, які було встановлено з метою регламентувати поведінку тим-
часових інститутів самоврядування. Тому Суд вважав, що Декларація незалежності не по-
рушила Конституційні рамки.
Загальний висновок
Суд зробив висновок, що прийняття Декларації незалежності від 17 лютого 2008 р. не по-
рушило загальне міжнародне право, резолюцію 1244 (1999 р.) Ради Безпеки та Конституційні
рамки. Відповідно, прийняття цієї Декларації не порушило норми міжнародного права.
Питання для перевірки знань
1. Визначте та охарактеризуйте міжнародно-правові акти, в яких визначаються основні
принципи сучасного міжнародного права.
2. Розкрийте зміст та значення основних принципів міжнародного права.
3. Охарактеризуйте принцип територіальної цілісності держав.
4. Розкрийте зміст права народу на самовизначення. Які форми самовизначення народу
вам відомі?
5. Чи має право на самовизначення частина населення існуючої держави шляхом відді-
лення від неї?
6. Що розуміють під «ремедіальним відокремленням»?
7. Як співвідносяться принцип територіальної цілісності держав і право народу на само-
визначення? Чи можна, вважаючи територіальну цілісність недоторканною, заперечувати
право народу на самовизначення? Аргументуйте свою відповідь.
1
Eo
nomine — (лат.) — на цій підставі, з цієї причини.
2
Mutatis mutandis — (лат.) — з урахуванням відповідних розбіжностей, з відповідними змінами.

45
 Справа про військові та напіввійськові дії в Нікарагуа
та проти Нікарагуа (Нікарагуа проти США)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1986 р.

9 квітня 1984 р. Нікарагуа порушила в Міжнародному Суді ООН (Суд) справу проти
США, звинувативши останні у вчиненні чисельних актів прямого й непрямого застосування
сили та погрози силою (в тому числі економічної), в брутальному втручанні у внутрішні
справи Нікарагуа, порушенні її територіального суверенітету й права мирного торговельного
мореплавства держав, у вбивствах жителів Нікарагуа, в порушенні фундаментальних норм
звичаєвого та загального конвенційного міжнарод-
ного права (в тому числі відповідних положень
Статуту ООН та Статуту ОАД, двостороннього до-
говору між Нікарагуа й США про дружбу, торгівлю
та мореплавство 1956 р.).
Нікарагуа просила Суд визнати США винними у
вчиненні названих протиправних дій та зобов’язати
негайно їх припинити.

Історія спору

Міжнародний Суд встановив, що спір між США

та Нікарагуа стосувався подій, що відбулися в Ні-
карагуа (рис. 6) після падіння проамериканського
Рис. 6. Нікарагуа уряду Анастасіо Сомоси в липні 1979 р. і дій США
в цій країні з того часу.
Анастасіо Сомоса Дебайлє — Президент Нікарагуа 1967—1979 рр., останній представник сімейної
династї Сомоса, яка управляла країною з 1936 р. Сомоса керував країною, спираючись на американську
економічну та військову підтримку. У січні 1978 р. у країні розпочалося збройне повстання, проти якого
режим мав діяти самотужки без підтримки США. У липні революція перемогла. Втративши владу, Со-
моса наказав викопати з землі труну свого батька, брата та всіх членів родини, похованих в Нікарагуа,
спакував усі свої статки, що обчислювалися в 400 млн дол. США та втік на власному літаку в США, а пі-
зніше оселився в Парагваї. Сомоса був заочно засуджений до смертної кари в Нікарагуа. У 1980 р. під час
операції «Рептилія» Сомоса був вбитий.

До влади на зміну Сомосі прийшла демократична коаліція, що утворила хунту національ-

ної реконструкції в складі 18 членів, провідну роль у якій стала відігравати головна опози-
ційна сила в країні — Сандиністський фронт національного визволення.
Противники нового уряду, й насамперед, — члени старої національної гвардії, що раніше
підтримували Сомосу, утворили рух іррегулярних збройних сил, який став новою військовою
опозицією уряду сандиністів. На початку дії цих іррегулярних сил не мали великого значення.
США поставилися до нового коаліційного уряду демократичних сил позитивно й навіть
розробили в 1979 р. спеціальну Програму з надання економічної допомоги Нікарагуа. Але вже
до початку 1981 р. США своє ставлення до Нікарагуа різко змінили. У січні 1981 р. тимчасово
була призупинена Програма допомоги Нікарагуа, а в квітні її було повністю припинено.
США стверджували, що підставою для цього стали повідомлення про те, що уряд Нікара-
гуа причетний до підтримки (в тому числі постачання боєприпасами) партизан у сусідній
державі Сальвадор. Водночас США не припинили дипломатичних відносин з Нікарагуа.
У вересні 1984 р. (за словами одного зі свідків, колишнього співробітника ЦРУ) було
прийнято рішення про планування й реалізацію примусових дій проти Нікарагуа. Крім того,
у самій Нікарагуа посилилася опозиція новому уряду, яка складалася спочатку з чисельних
рухів, а пізніше була реорганізована в дві головні групи: демократичні сили Нікарагуа та Де-
мократичний революційний союз. Перша з них з 1981 р. стала боєздатним озброєним угру-
пованням, що здійснювала свої операції на кордоні з Гондурасом, у той час як друге угрупо-
вання, що утворилось у 1982 р., здійснювало свої операції вздовж кордону з Коста-Рікою.
Операції США по наданню допомоги «контрас» незабаром стали відкритими, офіційні
особи США в Конгресі й сам Президент перестали приховувати факт надання їм допомоги. У
1983 р. Конгресом було прийнято спеціальний закон про виділення коштів ЦРУ для цілей
«прямих або прихованих військових і напіввійськових операцій у Нікарагуа».
46
 Позиції сторін
Згідно з позицією Нікарагуа, «контрас» завдали значної шкоди економіці країни, вбили та
покалічили тисячі людей, катували й ґвалтували жінок. На думку Нікарагуа, за ці дії несуть
відповідальність самі США, оскільки саме вони контролювали «контрас», визначали страте-
гію й тактику їхніх дій, ставлячи за мету повалення законного уряду Нікарагуа. Крім того, за
твердженням Нікарагуа, деякі військові та напіввійськові операції здійснювалися безпосеред-
ньо американцями, спеціально завербованими для даних цілей і перебували під прямим конт-
ролем спецслужб США, які й самі брали в них участь. Такі дії полягали у встановленні на
підступах до портів Нікарагуа мін, у прямих збройних нападах на ці порти, нафтосховища й
військові бази Нікарагуа на початку 1984 р.
Прямі дії США, на думку Нікарагуа, проявилися в несанкціонованих польотах через повіт-
ряний простір Нікарагуа літаків військово-повітряних сил США для цілей розвідки й передачі
інформації «контрас».
В економічній сфері США звинувачувались у відмові від обіцяної Нікарагуа економічної
допомоги, скороченні квот на закупівлю цукру Нікарагуа, а пізніше — встановленні повного
торговельного ембарго. Крім цього, США скористалися своїм впливом у Міжамерикансько-
му та Світовому банках і блокували рішення про виділення кредитів Нікарагуа, що заподіяло
значної шкоди економіці країни.
Водночас своїми діями США порушили, на думку Нікарагуа, п. 4 ст. 2 Статуту ООН і зо-
бов’язання утримуватися від застосування сили або погрози силою, а також принцип непри-
пустимості втручання у внутрішні справи інших держав і поваги суверенітету, відповідні по-
ложення Договору між США й Нікарагуа про дружбу, торгівлю та мореплавство 1956 р.
Позиція США в Суді зводилася до таких пунктів:
1. Суд мав визнати неприпустимим розгляд справи, оскільки вона стосувалась питань за-
безпечення миру й безпеки, які входять до виключної компетенції Ради Безпеки ООН.
2. Суд мав відмовитись від розгляду справи, оскільки йшлося про поточний збройний
конфлікт.
3. Суд мав визнати себе некомпетентним розглядати цю справу через застереження до
Декларації США про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду 1946 р. Відповід-
но до цього застереження, США погоджувались на розгляд Судом будь-яких спорів, окрім тих,
які виникали з багатосторонніх договорів у випадках, якщо інші учасники цих договорів, ін-
тереси яких могли бути порушені рішенням Суду, не брали участі в спорі.
4. Суд мав відмовитись від розгляду справи тому, що оспорювані в ній факти стали ре-
зультатом надання пропорційної та необхідної допомоги в порядку колективного самозахис-
ту, відповідно до ст. 51 Статуту ООН на прохання зацікавлених сторін — держав: Сальвадор,
Гондурас і Коста-Ріка. До того ж зазначені держави не були сторонами у справі.

Розгляд справи Судом

Суд, насамперед, відкинув перші два заперечення США та визнав свою юрисдикцію роз-
глядати справу з урахуванням Декларації США 1946 р. про визнання обов’язкової юрисдик-
ції Міжнародного Суду та відповідних положень Договору про дружбу, торгівлю та море-
плавство між США й Нікарагуа 1956 р.
Відкидаючи перший аргумент США, згідно з яким питання про протиправне застосування
сили в міжнародних відносинах перебувають у виключній компетенції Ради Безпеки ООН і
тому є політичними, а не правовими, Суд зазначив, що саме по собі питання визначення харак-
теру спору сторонами може бути розглянуто Судом відповідно до п. 6 ст. 36 його Статуту.
Суд вказав, що не бачив необхідності розбиратися в суто технічних військових пробле-
мах, на чому наполягали США, стверджуючи, що їхні дії проти Нікарагуа стали формою ко-
лективного самозахисту у відповідь на збройні акції самої Нікарагуа проти інших держав.
Суд міг розглядати правове питання, чи дійсно Нікарагуа здійснила збройний напад на три
суміжні держави, щоб визначити, чи була реакція США в порядку колективного самозахисту
виправданою та чи була вона такою за змістом норм міжнародного права.
Другий аргумент США (спір стосувався поточного збройного конфлікту й тому не міг бу-
ти розглянутий Судом) також був відкинутий. Суд підкреслив, що під час розгляду справи
він використовуватиме виключно ті події, які мали місце до початку слухання справи по суті.
Після відмови Суду 26 листопада 1984 р. задовольнити попередні заперечення США й
рішення про визнання своєї юрисдикції в цьому питанні та прийнятті до розгляду заяви Ні-
карагуа, США 18 січня 1985 р. направили Суду лист, у якому вони відмовилися брати участь
у подальшому розгляді спору. США оцінили рішення Суду щодо юрисдикції та прийнятності

47
справи як помилкові, а тому «залишили за собою свої права при будь-якому остаточному рі-
шенні Суду».
При розгляді справи по суті Суд торкнувся спочатку листа США й відзначив, що США
відмовились брати участь у справі після того, як їхні заперечення було відкинуто Судом на
попередній стадії. Суд вказав, що підстави відмови США від участі в справі є неспроможни-
ми: неможливо уявити, що Суд може мати юрисдикцію лише для того, щоб оголосити себе
некомпетентним у розгляді спору. Крім того, відмова сторони від подальшої участі в розгля-
ді справи, як підкреслив Суд, не впливає на обов’язковість прийнятих ним рішень. Тому за-
ява США про те, що вони «залишають за собою свої права при будь-якому рішенні Суду» не
впливала на чинність рішення Суду, відповідно до ст. 36, 59, 60 Статуту МС ООН, оскільки
Суд визнав, що мав компетенцію розглядати спір.
Відмовившись від подальшої участі в розгляді спору, США відкликали свою Декларацію
про визнання обов’язкової юрисдикції МС ООН від 26 серпня 1946 р., а також денонсували
Договір з Нікарагуа про дружбу, торгівлю та мореплавство від 21 січня 1956 р. Денонсація
Договору набула чинності 1 травня 1986 р., а відкликання Декларації — 7 квітня 1986 р.
Ці дії США мали на меті позбавити Суд правових підстав для юрисдикції у цій справі.
Однак Суд вказав, що відкликання Декларації про визнання юрисдикції та денонсація Дого-
вору на цій стадії не мають значення для продовження розгляду справи. При цьому Суд по-
силався на своє рішення у справі Ноттебома в 1958 р., у якому він постановив, що якщо рі-
шення про визнання юрисдикції прийнято на основі документів, які діяли в момент
винесення такого рішення, ця юрисдикція діє протягом всіх етапів розгляду справи. Тому
будь-який акт денонсації зазначених документів не мав значення.
Після попередніх роз’яснень Суд приступив до розгляду спору по суті, попередньо задо-
вольнивши прохання Нікарагуа на основі ст. 53 Статуту Суду, розглянути цю справу за від-
сутності сторони, яка не бажала брати участь у розгляді спору — США.
Суд погодився з позицією США, оскільки Сальвадор, Гондурас і Коста-Ріка, як учасники
Статуту ОOH і ОАД, (на основі яких Нікарагуа представила свою заяву) не виступають сто-
ронами у цій справі, їхні інтереси можуть бути порушені. Адже саме для їхнього захисту
США, як вони стверджували, застосовували силу проти Нікарагуа.
На думку Суду застереження до Декларації 1946 р. було дійсним:
Спори, що виникають на підставі багатостороннього договору, якщо: 1) не всі учасники цього дого-
вору, інтереси яких заторкнуті цим рішенням, є сторонами справи, яка розглядається Судом; 2) США не
дають спеціальної згоди на юрисдикцію Суду.

Отже, названі багатосторонні договори (Статути ООН та ОАД) не могли застосовуватись

до цієї справи. Однак Суд відхилив загальний висновок США про те, що відмова від вирі-
шення спору на основі багатосторонніх договорів означала неможливість розгляду справи
взагалі. На думку Суду, у застереженні США йшлося тільки про спори, що виникають на ос-
нові таких багатосторонніх договорів, які зачіпають інтереси третіх держав, але воно не по-
ширювалось на питання про застосовність до цих спорів інших джерел, зокрема, норм між-
народного звичаєвого права й двосторонніх договорів. Суд відзначив, що метою застережен-
ня було не обмеження видів спорів взагалі, а обмеження видів джерел, які можна застосувати
до тих чи інших спорів. Суд також підкреслив: визначення норм, що застосовуються до кон-
кретних фактів, відповідно до ст. 38 Статуту — це компетенція самого Суду.
Суд категорично відкинув висунуті на попередній стадії висновки США, згідно з якими
значення застереження США до Декларації 1946 р. не обмежувалося змістом багатосторон-
нього договору: воно охоплювало й зміст звичаєвих норм міжнародного права, якщо їхній
зміст збігався зі змістом багатостороннього договору.
Суд додав, що хоча звичаєві норми вже закріплені в конвенційних нормах міжнародного
права, це не означає, що вони втратили самостійне значення як норми звичаєвого права для
держав-учасниць таких багатосторонніх договорів. Такі принципи, як незастосування сили
або погрози силою, невтручання, повага незалежності та територіальної цілісності держав, а
також свободи мореплавства, залишаються обов’язковими як частина звичаєвого міжнарод-
ного права, незважаючи на дію договорів, у положення яких вони інкорпоровані.
Крім того, на думку Суду, в цьому випадку не всі норми звичаєвого міжнародного права,
які могли бути застосовані, мали ідентичний зміст з договірними нормами. У багатьох випад-
ках, зауважив Суд, об’єкти регулювання норм обох джерел права не збігаються, іноді й зміст
норм неідентичний. Це стосувалось, наприклад, положень Статуту ООН, ст. 51 якого закрі-
пила «невід’ємне право» держав на індивідуальний та колективний самозахист, яке «цей
48
Статут ні в якій мірі не зачіпає», і яке застосовується у випадку, якщо відбудеться збройний
напад на члена ООН. На думку Суду, це положення ст. 51 слід розуміти як «природне», а то-
му «невід’ємне» право держав на самозахист, яке важко пояснитини інакше, виходячи не зі
звичаєвої природи, незважаючи на те, що його зміст було підтверджено й розвинуто Стату-
том універсальної міжнародної організації.
Суд підкреслив, що, визнавши наявність права на самозахист, Статут ООН не врегулю-
вав, усі його аспекти. Зокрема, в ньому відсутня норма, яка б обмежувала застосування права
на самозахист лише заходами, які пропорційні збройному нападу та є необхідними діями у
відповідь. Разом з цим ці норми безумовно встановлені в звичаєвому міжнародному праві.
Саме поняття «збройний напад» (який, якщо відбудеться) дає право на застосування не-
від’ємного права на самозахист, не визначено ні в Статуті, ні в інших конвенційних джере-
лах. Отже, в аспекті регулювання права на самозахист об’єкти регулювання обох джерел
права (звичаю та договору) не збігаються, а норми не мають однакового змісту. Цей висно-
вок міг бути підтверджений під час розгляду інших принципів міжнародного права, напри-
клад, принципу невтручання.
Суд встановив, що існує багато інших причин вважати, що навіть якщо два джерела між-
народного права ідентичні за змістом і держава взяла на себе зобов’язання як за нормами
звичаєвого права, так і за нормами конвенційного права, ці норми продовжують своє паралельне
існування й, зокрема, цей висновок виправданий з точки зору їх застосування.
Суд вказав, що в правовому спорі між двома державами одній дозволено висловитись, що
застосування до її поведінки тієї чи іншої норми конвенції залежить від відповідної поведін-
ки іншої сторони щодо застосування іншої норми, яка регулює інші питання, також є пред-
метом регулювання цієї конвенції, однак якщо ці норми також є частиною звичаєвого міжна-
родного права, то недотримання однією стороною конкретної норми не дає права другій
стороні відмовитися від виконання іншої.
Норми, які є тотожніми в міжнародному конвенційному та звичаєвому праві, можна, на
думку Суду, розрізняти за методом тлумачення та застосування.
Як зауважив Суд, держава може прийняти правило, що закріплено в договорі не тільки
тому, що вона підтримує існування самого правила як такого, але й тому, що договір встанов-
лює те, як ця держава розглядає необхідні інститути та механізми для забезпечення здійснення
цієї норми. Таким чином, якщо ця норма дублює норму звичаєвого міжнародного права, то
обидві норми з однаковим змістом по-різному розглядатимуться з точки зору органів, компе-
тентних перевірити їх імплементацію (залежно від того, чи були вони нормою звичаєвого
або конвенційного характеру).
Після цього Суд перейшов до встановлення змісту тих звичаєвих норм міжнародного
права, які слід застосовувати для врегулювання спору. Суд зауважив, що застосування звича-
євої норми міжнародного права до конкретного спору вимагало, щоб ця норма була визнана
обома сторонами спору як юридично обов’язкова. Суд нагадав, що у зв’язку з питанням про
можливість розгляду ним цього спору на основі норм звичаєвого права США оголосили, що
багатосторонні договори (Статути ООН і ОАД) містять правові норми, спеціально узгоджені
державами для врегулювання їхніх взаємних прав та обов’язків, і тому поведінка сторін спо-
ру мала регулюватися цими договорами відповідно до принципу pacta sunt servanda незалеж-
но від того, що вирішить Суд на основі міжнародного звичаєвого права. Сенс цих висловлю-
вань полягав у тому, що через застереження США Суд мав судити про ці права й обов’язки
на основі інших норм, відмінних від тих, які держави розглядають як основу їх поведінки в
міжнародних відносинах. На думку США, заснованих на таких нормах рішень можна не до-
тримуватись.
Суд відкинув ці твердження США з посиланням на їхні ж заперечення проти розгляду
справи на основі звичаєвих норм міжнародного права через те, що вони вже втілені в Стату-
тах ООН і ОАД. Очевидно, що США згодні з тим, що ці «якісь норми» неістотно відрізня-
ються від відповідних норм договору. На думку Суду, Статути ООН і ОАД дійсно не відійш-
ли від змісту норм звичаєвого права, а навпаки — підтвердили вже існуючі норми. З іншого
боку, під впливом цих Статутів норми звичаєвого права отримали ще більший розвиток і ба-
гато положень Статутів мали самостійний статус звичаєвих норм міжнародного права.
Далі Суд вказав, що визнання сторонами спору звичаєвих норм міжнародного права, які
слід застосувати, дійсно підтверджується широкою практикою держав (немає opinio juris без
відповідної практики). А практика держав, на думку Суду, підтверджена в тому числі й дого-
ворами, укладеними державами між собою, резолюціями міжнародних організацій, членами
яких вони є.

49
 Для висновку про наявність норми звичаєвого права Суд вважав достатнім, щоб поведін-
ка держав загалом відповідала нормі, а випадки невідповідності мали визнаватися, скоріше
як порушення норми, а не свідчення визнання нової норми. Зазначені обставини призвели до
того, що процес встановлення змісту норм міжнародного права йшов у Суді паралельно з
встановленням фактів їх порушення.
Суд перевірив і переконався в достовірності фактів порушення США принципів незасто-
сування сили й погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і поваги сувереніте-
ту. Потім Суд перейшов до аналізу основних аргументів США, які, визнаючи факти військо-
вих і напіввійськових дій проти Нікарагуа, вважали, що норми міжнародного права
звільняють їх від відповідальності, оскільки вони діяли в порядку колективного самозахисту
на прохання Сальвадору, Коста-Ріки і Гондурасу.
Ці аргументи змусили Суд дослідити норми звичаєвого права.
Заборона застосування сили в міжнародних відносинах
На думку Суду, для цілей встановлення змісту звичаєвої норми незастосування сили та
погрози силою підтвердженням opinio juris були не лише положення самого Статуту ООН
(п. 4 ст. 2), але й резолюції Генеральної Асамблеї ООН, зокрема, резолюція, що містила Дек-
ларацію про принципи міжнародного права 1970 р.
Суд вважав, що згода США та Нікарагуа з цією резолюцією могла розглядатись не як просте
підтвердження зобов’язання за Статутом, але і як самостійне визнання дійсності тих норм, які
декларовані в самій резолюції. Суд зазначив, що свідченням opinio juris сторін про наявність цієї
норми було підписання ними Монтевідейської конвенції про права та обов’язки держав 1933 р.,
а також визнання США принципу заборони застосування сили в міжнародних відносинах у Ґель-
сінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. Розкриваючи зміст цього принципу, Суд вважав, що
необхідно розрізняти серйозні форми застосуванняня сили — (збройний напад), і менш серйозні,
наприклад, організацію нерегулярних сил та озброєних банд для дій у інших країнах.
Суд зазначив, що звичаєва норма, яка забороняє застосування сили, передбачає деякі ви-
нятки. Йдеться про право на індивідуальний та колективний самозахист. З урахуванням ар-
гументів, наданих США на свій захист, Суд почав розглядати зміст права на самозахист, а
особливо — права на колективний самозахист. Для встановленя змісту права на колективний
самозахист Суд дослідив зміст деяких резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, зокрема, Де-
кларацію про принципи міжнародного права 1970 р.
Суд дійшов висновку, що право на самозахист виникає за наявності таких умов: збройно-
го нападу, що передбачає не тільки дії регулярної армії через міжнародний кордон, а також і
направлення державою або від її імені збройних банд або найманців, які ведуть такі бойові
дії проти іншої держави. Такі дії прирівнюються до збройного нападу регулярних збройних
сил держави. Але навіть у цьому випадку при здійсненні самозахисту, на думку Суду, слід
дотримуватись критеріїв необхідності та пропорційності.
Крім того, держава, яка зазнала нападу, мала визнати себе жертвою нападу через відсут-
ність у міжнародному звичаєвому праві норми, яка дозволила б державі застосовувати право
на колективний самозахист на основі лише власної оцінки ситуації. Тим більше, держава не
могла б застосовувати право на колективний самозахист без відповідного прохання про це з
боку держави — жертви збройного нападу.
Суд дійшов також висновку, що в звичаєвому міжнародному праві немає норми про повід-
омлення міжнародному органу про напад. Однак якщо самозахист вважається виправданням дій,
які інакше були б протиправними, то, на думку Суду, правомірно очікувати, що ця держава ви-
конає всі умови Статуту ООН. Відсутність звернення до органів Організації — це доказ того, що
держава, яка застосувала ці дії, не впевнена в тому, що вона діяла в порядку самозахисту.
Принцип невтручання у внутрішні справи
Враховуючи відсутність США на вирішальній стадії розгляду справи, Суд розглянув пи-
тання про те, чи існують у системі міжнародного права інші норми, які дозволили б, напри-
клад, вважати, що дії США були правомірною реакцією не на збройний напад, а на акт втру-
чання з боку Нікарагуа щодо сусідніх держав.
При визначенні змісту самого принципу невтручання Суд встановив, що він припускає
право кожної суверенної держави вести свої справи без втручання ззовні. Суд зазначив, що
незважаючи на численні випадки порушення цього принципу, він вже давно став частиною
звичаєвого міжнародного права. Зміст цього принципу відображено в резолюціях та декла-
раціях міжнародних організацій та конференцій, учасниками яких були США та Нікарагуа.
Основним змістом цього принципу є заборона втручання з питань, які, відповідно до
принципу суверенної рівності, державам належить вирішувати самостійно (вільно обирати

50
політичну, соціальну та культурну систему, визначати зовнішню політику тощо). Саме еле-
мент примусу визначає, й, по суті, створює, на думку Суду, сутність забороненого втручан-
ня, що особливо очевидно, коли в прямій або непрямій формі застосовується сила або нада-
ється підтримка підривним або терористичним збройним діям у інших державах.
Суд констатував випадки порушення цього принципу, однак зауважив, що жодна держава ще
не виправдовувала свою поведінку правом на втручання. На думку Суду, акти, що є порушенням
принципу невтручання, якщо вони прямо чи опосередковано включають також застосування си-
ли, є одночасно порушенням принципу незастосування сили в міжнародних відносинах.
Суд встановив, що застосування однією державою сили проти іншої, яка застосувала силу
першою проти третьої держави, можна вважати правомірною дією тільки в тому випадку,
якщо незаконні дії цієї держави, можна кваліфікувати як збройний напад. На думку Суду, за
сучасним міжнародним правом держави не мають право на колективні збройні акції у відпо-
відь на дії, які не були збройним нападом.
Суверенітет держав
Серед іншого Нікарагуа звинуватила США в мінуванні своїх портів і в польотах через по-
вітряний простір Нікарагуа. Суд відзначив, що суверенітет держави поширюється на внутрі-
шні води, на територіальне море, а також на повітряний простір над територією держави.
Встановлення мін у портах та в територіальних водах держав, а також встановлення порядку
заходу в порти регулюється законами прибережної держави. Тому, встановлення США мін в
згаданих місцях, насамперед, порушило суверенітет Нікарагуа. Разом з цим Суд підкреслив,
що для того, щоб користуватися правами доступу в порт, іноземне судно має право мирного
проходу через територіальне море. Оскільки свобода мореплавства гарантована як у відкри-
тому морі, так і в виключній економічній зоні, то держава, яка користується правом заходу в
порт для своїх кораблів, також користується всіма свободами, необхідним для мореплавства.
На цій підставі Суд вирішив, що якщо право держав на захід у порт порушено установкою
мін, то одночасно цим порушується свобода сполучень і свобода торгового мореплавства цієї
держави. Втручання в право здійснення мореплавства в цих районах обмежує як суверенітет
прибережної держави, так і право вільного доступу до портів іноземних кораблів.
Суд звернув увагу також на те, що встановлюючи міни в портах Нікарагуа, США не спо-
вістили про це інші іноземні держави. Проте, відповідно до VIII Гаазької конвенції від 18
жовтня 1907 р., навіть під час війни (а в мирний час тим більше) держава, що встановила
підводні контактні міни, мала вжити всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки мир-
ного мореплавства, а воюючі сторони зобов’язані повідомити інші держави про небезпечні
зони, як тільки дозволять військові умови. Виходячи з цього, Суд дійшов висновку, що вста-
новлення мін однією державою в мирний час у внутрішніх і територіальних водах іншої
держави є незаконним актом, який порушує фундаментальні принципи звичаєвого й конвен-
ційного міжнародного права.
Гуманітарне право
Далі Суд перейшов до аналізу інших дій США, які могли бути кваліфіковані як порушення
норм міжнародного права. Зокрема, Суд не знайшов доказів того, що дії «контрас» (вбивства,
тортури та ін.) здійснювалися під керівництвом США, однак визнав достовірно доведеними дії
США з видання й розповсюдження підручника з ведення партизанської психологічної війни. Ця
акція була кваліфікована як пряме порушення норм міжнародного гуманітарного права.
Хоча застереження США блокувало застосування в справі Женевських конвенцій 1949 р.,
проте Суд визначив, що норми цих Конвенцій — це відображення звичаєвих норм і принци-
пів міжнародного гуманітарного права.
Насамперед, Суд звернув увагу на положення ст. 3, спільної для всіх Женевських конвен-
цій, яка встановила деякі мінімальні положення, які мають застосовуватися в разі збройного
конфлікту неміжнародного характеру. На думку Суду, ці норми відображають елементарні
міркування гуманності. Суд також підкреслив, що відповідно до Женевських конвенцій, уряд
США взяв на себе зобов’язання поважати й забезпечувати повагу норм конвенцій. Це зо-
бов’язання не випливало виключно з самих конвенцій, а виходило із загальних принципів
міжнародного права, які конвенції підтвердили. Тому, на думку Суду, США зобов’язані були
у конфлікті в Нікарагуа не заохочувати будь-яких осіб (або груп осіб) діяти з порушенням
ст. 3 Женевських конвенцій, що забороняє вбивства, тортури, негідне поводження, вироки
без суду та ін.
Рішення Суду
Встановивши факти цієї справи та визначивши норми міжнародного права, які пов’язані з
предметом спору, Суд встановив:

51
 Заборона застосування сили та самозахист
Встановлення мін, напад на нікарагуанські порти, нафтові установки та військово-
морські бази Сполученими Штатами було порушенням принципу незастосування сили, так
само як і фінансування та навчання «контрас». Суд вважав неможливим виправдати дії, про
які йшлося, здійсненням права США на самозахист, оскільки підстав вважати, що Нікара-
гуа здійснила збройний напад на Сальвадор, Гондурас та Коста-Ріку було недостатньо. Суд
вважав, що в звичаєвому міжнародному праві постачання зброї опозиції в іншій державі (як
у випадку Сальвадору) не вважається збройним нападом на цю державу. Щодо Гондурасу
та Коста-Ріки, Суд вважав, що інформації про спорадичні перетинання кордону цих держав
та набіги на їхню територію недостатньо для того, щоб вважати ці дії збройним нападом з
боку Нікарагуа. Такі дії Нікарагуа не могли бути підставою для реалізації права на колек-
тивний самозахист.
З огляду на це, для Суду було важливо встановити, чи вважали ці держави (Сальвадор,
Гондурас та Коста-Ріка) себе жертвами збройного нападу з боку Нікарагуа та чи вимагали
вони від США допомоги в порядку колективного самозахисту. Згідно з матеріалами справи,
Сальвадор виступив з такою заявою, але після того, як справу було передано на розгляд Суду
в 1984 р. Тому Суд дійшов висновку, що збройного нападу й, відповідно, заяв та прохань з
боку потерпілих про допомогу в той момент, коли США стали здійснювати «право на колек-
тивний самозахист», не було. Крім того, про дії в порядку самозахисту держава зобов’язана
повідомити Раду Безпеки ООН на основі ст. 51 Статуту, проте США цього не зробили.
Оцінюючи дії США на предмет необхідності та пропорційності, Суд констатував, що во-
ни не відповідали названим критеріям.
Принцип невтручання
Суд вважав встановленим, що допомагаючи «контрас», які намагалися скинутити уряд,
США мали намір чинити тиск на Нікарагуа щодо питань, які кожна держава має вирішувати
сама. Суд також встановив, що, згідно з міжнародним правом, якщо держава з метою тис.ку
на іншу державу підтримує та надає допомогу збройним угрупованням у цій державі, метою
яких є повалення уряду, — це є втручанням у внутрішні справи. Суд вважав, що підтримую-
чи військові та напіввійськові дії «контрас» у Нікарагуа шляхом фінансування, навчання, по-
стачання зброї, забезпечення їх розвідданими, США порушили принцип невтручання. Суд
нагадав, що 1 жовтня 1984 р. Конгрес США заборонив витрачати кошти на фінансування
«контрас». Суд зауважив, що гуманітарна інтервенція сама по собі не засуджується як втру-
чання у внутрішні справи іншої держави, якщо обмежена цілями Червоного Хреста. На дум-
ку Суду, інтервенція правомірна лише на прохання уряду, але не опозиції.
Колективні заходи у відповідь на дії, що не були збройним нападом
Суд констатував, що втручання у внутрішні справи іншої держави не дає права на засто-
сування колективних дій у відповідь з використанням збройної сили. Дії Нікарагуа, навіть
якщо вони кваліфікувалися як протиправні, не могли бути виправданням контр-заходів, котрі
застосовано третьою державою — США — й не виправдовували вторгнення із застосуван-
ням військової сили.
Державний суверенітет
Допомога «контрас», напади на порти Нікарагуа, нафтові установки та ін., які стали по-
рушенням принципу незастосування сили, водночас порушили принцип поваги територіаль-
ного суверенітету Нікарагуа. Цей принцип порушений також фактами польотів літаків США
через повітряний простір Нікарагуа без дозволу на це. Дії США ніяк не могли бути виправ-
дані діями Нікарагуа проти Сальвадору, оскільки вони не створювали для США жодних
прав. Суд також визнав, що мінування портів Нікарагуа було порушенням права на свободу
сполучень і торговельного мореплавства.
Гуманітарне право
Суд вважав, що США мали нести відповідальність за неповідомлення про мінування по-
ртів Нікарагуа, а також утриматись від заохочення осіб та угруповань, які брали участь у
конфлікті в Нікарагуа, здійснювати дії всупереч Женевським конвенціям 1949 р. Відповіда-
льність за публікацію та розповсюдження інструкції «Психологічні операції в партизанській
війні» покладалась на США, оскільки інструкція містила поради щодо вчинення дій, які су-
перечили Женевським конвенціям.
Судом були відкинуті аргументи США, за якими їхні збройні дії в Нікарагуа мали на меті
перешкодити встановленню комуністичної диктатури в країні й порушенням прав людини.
Cуд відзначив, що реалізація певної політичної доктрини не є per se порушенням норм між-
народного права. Суд вважав, що застосування сили не може бути засобом контролю за до-

52
триманням прав людини. Тим більше з захистом прав людини несумісні мінування портів,
руйнування нафтосховищ та навчання збройних угруповань.
Cуд також встановив, що своїми діями, про які вже йшлося вище, США порушили свої
зобов’язання за Договором про дружбу, торгівлю та судноплавство, підписаним з Нікарагуа.
Суд постановив, що США мали негайно припинити всі дії, всупереч своїм зобов’язанням,
та відшкодувати Нікарагуа шкоду, заподіяну внаслідок порушення зобов’язань за звичаєвим
міжнародним правом та двостороннім Договором.
Суд резервував за собою право визначити форми та суми репарацій у разі, якщо сторони
не дійдуть відповідної згоди.

Питання для перевірки знань

1. Визначте, які з основних принципів сучасного міжнародного права були розтлумачені
Судом у цьому рішенні.
2. Охарактеризуйте принцип незастосування сили та погрози силою за допомогою міжна-
родно-правових актів, у яких він закріплений.
3. Які існують винятки із принципу незастосування сили та погрози силою?
4. Що в міжнародному праві розуміють під індивідуальним та колективним самозахис-
том. Окресліть критерії самозахисту.
5. Охарактеризуйте принцип невтручаня у внутрішні справи. Чи може бути втручання у
внутрішні справи підставою для застосування у відповідь збройної сили?
6. Охарактеризуйте принцип суверенної рівності держав. Визначте, якими діями США
порушили цей принцип.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕННОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Анненков В. И. Военная сила в международных оношениях. — М.: Кно-Рус, 2011.
2. Каламкарян Р. А. Принцип добросовестности в современном международном праве.
М., 1991.
3. Каламкарян Р. Эстоппель как отдельный принцип международного права // Государст-
во и право. — 2001. — № 4. — С. 75—84.
4. Каламкарян Р. А. Принцип добросовестности и принцип взаимности как основание ин-
ститута эстоппель // Государство и право. — 2000. — № 8. — С. 47—54.
5. Крылов Б. С. Государственный суверенитет: современные проблемы // Конституцион-
ное и муниципальное право. — 2008. — № 6.
6. Лукашук И. И. Глобализация, государство, право, XXI век. М., 2000.
7. Мелков Г. М. Некоторые теоретические аспекты основных принципов международного
права. СПб.: РЕМП, « Россия Нева», 2005.
8. Моисеев А. А. Суверенитет государств в международном праве. — М.: Восток-Запад,
2009.
9. Романов В. А. Принцип самоопределения и территориальная целостность государств //
Дипломатический вестник. — М., 2000.
10. Тузмухамедов Б.Р. К вопросу об упреждении силой // Московский журнал междуна-
родного права. — 2006. № 1. — С. 374—384.
11. Тузмухамедов Б. Р. Упреждающее применение силы: возможные критерии допусти-
мости // Российский ежегодник международного права 2005. — СПб.: Россия-Нева, 2006. —
С. 36—55.
12. Ушаков Н. А. Невмешательство во внутренние дела государств. — М., 1971.
13. Ушаков Н. А. Правовое регулирование использования силы в международных отно-
шениях. М., 1997.
14. Хлестова И. О. Юрисдикционный иммунитет государства — М. : ИД «Юриспруден-
ция», 2007. — 216 с.
15. Шиленко М. В. Понятие права на самозащиту в свете иракской проблемы // Право и
политика. — 2007. — № 12. — С. 47—55.
16. Anand R. P. Sovereign equality of states in international law. — Hope India Publications,
2008.
53
 17. Davis T. The Legitimacy of War: toward a New Principle for Intervention, with its
Application to the Iraq War of 2003 / In: The Ashgate Research Companion to War : Origins and
Prevention / ed. by Hall Gardner and Oleg Kobtzeff. — Ashgate, 2012.
18. Delbruck J. The International Obligation to cooperate: an Empty Shell or a Hard Law
Principle of International Law?: a Critical Look at a Much Debated Paradigm of Modern
International Law / In: Coexistence, Cooperation and Solidarity: liber amicorum Rudiger Wolfrum /
ed. by Holger Hestermeyer ... [et al.]. — vol. 1 Nijhoff, 2012.
19. Dworkin R. Sovereign virtue: the theory and practice of equality. — Harvard University
Press, 2000.
20. Efraim A. D. Sovereign (in) equality in international organizations. — Nijhoff, 2000.
21. King Y. Are some states more equal than others? The United Nations and the principle of
sovereign equality of states / In: Indian journal of international law; vol. 36, afl. 3, pag. 67—76,
1996.
22. Rieter E. Evolving principles of international law: studies in honour of Karel C. Wellens. —
Nijhoff, 2012.
23. Roth B. R. Sovereign equality and moral disagreement: premises of a pluralist international
legal order. — Oxford University Press, 2011.

54
 ТЕМА 4.
СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття міжнародної правосуб’єктності
2. Види суб’єктів міжнародного права та їх характеристика
3. Держави як основні суб’єкти міжнародного права
4. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів
5. Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права
6. Нетипові суб’єкти міжнародного права
7. Міжнародна правосуб’єктність індивідів

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ визначення та сутність міжнародної правосуб’єктності;
¾ основні суб’єкти міжнародного права;
¾ ознаки держави як основного суб’єкта міжнародного права;
¾ ознаки постійнонейтральної держави;
¾ особливості державноподібних утворень;

а також УМІТИ:
¾ визначати міжнародну правосуб’єктність міжнародних організацій;
¾ відрізняти міжнародні міжурядові організації від неурядових;
¾ характеризувати міжнародну правосуб’єктність індивідів.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Міжнародна правосуб’єктність, міжнародна правоздатність, міжнародна дієздат-
ність, міжнародна деліктоздатність, суб’єкт міжнародного права, первинні суб’єкти,
вторинні (похідні) суб’єкти, універсальна правосуб’єктність, держава, державний сувере-
нітет, юрисдикція держави, юрисдикційний імунітет, постійнонейтральна держава, по-
стійний нейтралітет, державоподібні утворення, вільне місто, Ватикан, Мальтійський ор-
ден, міжурядова організація, неурядова організація, транснаціональна корпорація.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Акт відносно визнання та гарантії постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканно-
сті її території 1815 р.
3. Палестина. Резолюція ГА ООН 181 (ІІ) від 29 листопада 1947 р.
4. Конвенція Монтевідео 1933 р.

55
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа про юрисдикційні імунітети держав

(Німеччина проти Італії)
Рішення Міжнародного Суду ООН 2012 р.
Історія спору

У червні 1940 р. Італія вступила в Другу світову війну як союзник німецького рейху. У вересні 1943 р. після
усунення від влади Муссоліні, Італія капітулювала перед союзниками, а в наступному місяці оголосила війну
Німеччині. Однак німецькі війська зайняли більшу частину території Італії, а в період з жовтня 1943 р. і до кін-
ця війни відбулося багато звірств щодо населення цієї території, в тому числі масові вбивства цивільного
населення й депортація значної кількості цивільних осіб для використання на примусових роботах. Крім того,
німецькі війська взяли в полон, як в Італії, так і в інших країнах Європи, кілька сот тисяч членів італійських
збройних сил. Більшість із цих полонених (надалі «італійські військові інтерновані») були депортовані в Німеч-
чину, на окуповані німцями території, для використання на примусових роботах.
10 лютого 1947 р. після Другої світової війни союзні держави уклали мирний договір з Італією, що ре-
гулював, зокрема, правові та економічні наслідки війни з Італією.
У 1953 р. Німеччина прийняла Федеральний закон про компенсації жертвам націонал-соціалістичних
переслідувань для того, щоб компенсувати шкоду окремим категоріям жертв нацистських пересліду-
вань, але далеко не всі претензії італійських громадян щодо компенсації були задоволені.
2 червня 1961 р. було укладено угоду між Німеччиною та Італією, за якою Німеччина зобов’язувалася
виплатити компенсацію Італії за «невирішені питання економічного характеру». За другою угодою 1963 р.,
Німеччина зобов’язувалась виплатити компенсацію Італії сорок мільйонів німецьких марок «...на користь
італійських громадян, які через їхню расу, віру або ідеологію зазнали націонал-соціалістичних заходів пе-
реслідування і які в результаті цих заходів були позбавлені волі або зазнали шкоди здоров’ю, а також на
користь сімей загиблих у результаті таких заходів...».
У ст. 3 Угоди зазначалося, що виплати, передбачені в Угоді, є остаточним врегулюванням усіх пи-
тань компенсаційних виплат між Німеччиною та Італією.
У Німеччині 2 серпня 2000 р. було прийнято Федеральний закон про створення Фонду «Пам’ять, від-
повідальність і майбутнє» (Закон 2000 р.), за яким право на компенсацію отримали цивільні особи, виве-
зені з Італії на примусові роботи. Німеччина вважала, що італійські інтерновані військові не втратили
свого статусу військовополонених і, відповідно до норм міжнародного права, могли використовуватися
на примусових роботах. Тому, власне, вони були позбавлені права на компенсаційні виплати.
Спроби колишніх італійських інтернованих військових оскаржити це рішення й вимагати відшкоду-
вання збитків у німецьких судах виявилися безрезультатними. У низці рішень німецькі суди констатува-
ли, що особи, про яких йшлося, не мали права на компенсацію, тому що вони були військовополоненими.
28 червня 2004 р. Конституційний суд Німеччини ухвалив рішення, яким визнав, що п. 3 ст. 11, Закону
2000 р., який виключав відшкодування для військовополонених, не порушує право на рівність перед зако-
ном, гарантованого Конституцією Німеччини, і що міжнародне публічне право не встановлює індивідуальне
право на компенсацію за примусову працю.
Група колишніх італійських інтернованих військових подала заяву проти Німеччини в Європейський
суд з прав людини, але Суд визнав заяву неприйнятною.
Розгляд італійськими судами справ за участю італійських громадян
23 вересня 1998 р. італійський громадянин Луїджі Ферріні, який був заарештований у серпні 1944 р. і ви-
сланий до Німеччини, де був затриманий і змушений працювати на заводі боєприпасів до кінця війни, пору-
шив справу проти Німеччини в суді м. Ареццо (Італія), який 3 листопада 2000 р. встановив, що претензії
пана Луїджі Ферріні є неприйнятними, тому що Німеччина, як суверенна держава, мала імунітет. 14 січня
2002 р. Апеляційний суд Флоренції відхилив скаргу заявника з тих самих підстав. Але 11 березня 2004 р. Ка-
саційний суд Італії ухвалив рішення, що італійський суд має юрисдикцію щодо позовів про компенсацію, ви-
сунутих проти Німеччини паном Луїджі Ферріні на тій підставі, що імунітет держави не поширюється на
дії, які становлять міжнародні злочини. Справа була повернута до суду Ареццо, який у постанові від 12 квітня
2007 р. визначив, що хоча він і має юрисдикцію для розгляду справи, але щодо позову про відшкодування шкоди
минув строк давності. Рішення суду Ареццо було скасовано Апеляційним судом Флоренції, який постановив
у рішенні від 17 лютого 2011 р., що Німеччина має відшкодувати шкоду пану Луїджі Ферріні. Зокрема, Апе-
ляційний суд постановив, що юрисдикційний імунітет не є абсолютним і не може бути використаний дер-
жавою щодо дій цієї держави, які є злочинами за міжнародним правом.
Після рішення у справі Ферріні дванадцять заявників порушили розгляд аналогічних справ проти Німеччини
в італійських судах. Касаційний суд Італії підтвердив, що італійський суд має юрисдикцію щодо позову проти
Німеччини. Італійський касаційний суд також підтвердив міркування італійського суду у справі Ферріні в іншому
контексті в справі, порушеній проти пана Макса Йозефа Miлде, члена німецької військової групи «Герман Ге-
рінг», який був звинувачений в участі у масових вбивствах, скоєних 29 червня 1944 р. у містечках Чивітелла в
Валь-ді-Кьян, Корміа й Сан-Панкраціо в Італії. Військовий суд м. Ла Спеції засудив пана Мілде заочно до довічно-
го ув’язнення та зобов’язав його та Німеччину солідарно виплатити компенсацію спадкоємцям жертв масових
вбивств, які виступали цивільними позивачами в судовому розгляді. Німеччина звернулася до Військового апе-
ляційного суду в Римі, який відхилив апеляцію. У рішенні від 21 жовтня 2008 р. італійський касаційний суд відхи-
лив аргументи Німеччини щодо відсутності юрисдикції й підтвердив міркування суду в справі Ферріні, що в разі
злочинів за міжнародним правом юрисдикційний імунітет держави має бути скасовано.

56
 Справи, пов’язані з грецькими громадянами
10 червня 1944 р., під час німецької окупації Греції, німецькі збройні сили здійснили масове вбивство
цивільних осіб у грецькому селі Дістомо. У 1995 р. родичі жертв порушили справу проти Німеччини, ви-
магаючи компенсації за втрату життя та майна. Грецький суд першої інстанції виніс рішення на ко-
ристь грецьких громадян. Верховний суд підтримав рішення суду першої інстанції. Але ст. 923 грецького
Цивільно-процесуального кодексу вимагала дозволу від міністра юстиції для забезпечення судового рі-
шення щодо іноземної держави в Греції. Цей дозвіл був затребуваний заявниками в справі Дістомо, але не
був отриманий. У результаті судові рішення щодо Німеччини залишилися невиконаними в Греції.
Позивачі в справі Дістомо порушили розгляд проти Греції та Німеччини в Європейському суді з прав
людини, стверджуючи, що Німеччина й Греція порушили ст. 6, п. 1 Конвенції про захист прав людини й
основоположних свобод та ст. 1 Протоколу № 1 до цієї Конвенції, відмовляючись виконати рішення суду
першої інстанції. У своєму рішенні від 12 грудня 2002 р. Європейський суд з прав людини, посилаючись на
норми про імунітет держав, ухвалив рішення, що заяви позивачів є неприйнятними.
Грецькі позивачі звернулись до німецьких судів з метою забезпечення виконання в Німеччині судового
рішення, винесеного 25 вересня 1997 р. грецьким судом. У своєму рішенні від 26 червня 2003 р. німецький
Федеральний верховний суд постановив, що грецькі судові рішення не можуть бути визнані в німецькій
правовій системі, тому що їх було ухвалено з порушенням права Німеччини на імунітет держави.
Грецькі позивачі прагнули забезпечити виконання постанов грецьких судів і в Італії. Це стало мож-
ливим після винесення відповідного рішення апеляційним судом Флоренції 2 травня 2005 р., підтвердже-
ного Італійським касаційним судом у постанові від 6 травня 2008 р.
Для відшкодування шкоди грецьким позивачам за рішенням апеляційного суду Флоренції щодо німець-
кої власності в Італії було вжито заходів примусового провадження — була видана та зареєстрована в
Земельному кадастрі провінції Комо закладна на віллу Вігоні — власність німецької держави в Італії по-
близу озера Комо (дія закладної була призупинена до виненсення рішення МС ООН у справі).
Окрім справи Дістомо в Греції були ініційовані й інші справи проти Німеччини за позовами про компен-
сації за дії німецьких збройних сил на території Греції, які не були задоволені грецькими судами з огляду
на імунітет Німеччини.

23 грудня 2008 р. Федеративна Республіка Німеччини (надалі — «Німеччина») порушила

розгляд справи в Міжнародному Суді проти Італійської Республіки (надалі — «Італія») у
зв’язку з порушенням останньою зобов’язань за міжнародним правом щодо поваги юрисдик-
ційного імунітету.

Вимоги сторін
Німеччина просила Суд визнати, що Італія:
1. Дозволяючи порушувати проти Німеччини цивільні позови на підставі порушень норм
міжнародного гуманітарного права, вчинених Німецьким рейхом у період з вересня 1943 по
травень 1945 р., порушила свої зобов’язання за міжнародним правом тим, що не поважала
юрисдикційний імунітет, яким Німеччина користується відповідно до міжнародного права.
2. Застосовуючи примусові заходи щодо Вілли Вігоні — державної власності Німеччини,
що використовувалася в некомерційних державних цілях — порушила юрисдикційний імуні-
тет Німеччини.
3. Визнавши рішення грецьких судів, заснованих на подіях, аналогічних тим, що викладе-
ні в п.1, такими, що підлягають примусовому виконанню в Італії, вона також порушила
юрисдикційний імунітет Німеччини.
Відповідно, Німеччина просила Суд визнати, що:
4. Італія має нести міжнародну відповідальність.
5. Італія, використовуючи на свій розсуд усі можливі засоби, має забезпечити, щоб усі
рішення її судів та судових органів, що порушили юрисдикційний імунітет Німеччини, були
оголошені такими, що не підлягають примусовому виконанню.
6. Італія має вжити всіх належних заходів і забезпечити, щоб в майбутньому італійські
суди не розглядали цивільні позови проти Німеччини, засновані на подіях, описаних у п.1.
Італія
У своєму контрмеморандумі Італія представила зустрічний позов «щодо питання про
відшкодування шкоди італійським жертвам серйозних порушень міжнародного гуманітарно-
го права, скоєних силами німецького рейху». Цю вимогу було відхилено постановою Суду
від 6 липня 2010 р. на тій підставі, що вона не підпадала під юрисдикцію Суду, й тому була
неприйнятною відповідно до ст. 80 п. 1 Регламенту Суду1.
У результаті Італія просила Суд визнати претензії Німеччини необґрунтованими й не
мала заперечень проти будь-якого рішення Суду щодо скасування закладної на Віллу Вігоні.
1
Jurisdictional immunities of the state (Germany v. Italy Greece intervening) — Order of 6 July 2010 — I.C.J. [Електроний
ресурс]. — Режим доступу: http://www.icj-cij.org/docket/files/143/16027.pdf

57
 Греція, яка приєдналась до участі в справі, вважала, що рішення Міжнародного Суду
ООН про юрисдикційні імунітети держав буде мати важливе значення для італійської право-
вої системи й, звичайно, грецького правопорядку.
Розгляд справи
Італія не заперечувала юрисдикції Суду та прийнятності заяви, однак за усталеною прак-
тикою, Суд завжди переконується в наявності юрисдикції розглядати справу. Суд нагадав,
що Німеччина обґрунтовувала юрисдикцію Суду ст. 1 Європейської конвенції про мирне ви-
рішення спорів, за якою:
«Високі Договірні Сторони будуть передавати до Міжнародного Суду всі міжнародно-правові спори,
які можуть виникнути між ними в тому числі, зокрема, щодо:
(А) тлумачення договору;
(Б) будь-якого питання міжнародного права;
(С) наявності факту, який, якщо буде встановлено, представлятиме порушення міжнародного зо-
бов’язання;
(Г) характеру й розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов’язання».

Суд зазначив, що ст. 27 підпункт (а) Конвенції обмежує його юрисдикцію ratione temporis,
тобто спорами, пов’язаними з фактами або ситуаціями, що мали місце у відносинах між сто-
ронами в спорі до вступу в силу Конвенції. Конвенція вступила в силу у відносинах між Ні-
меччиною та Італією 18 квітня 1961 р. «Факти або ситуації», які призвели до спору — італій-
ські судові рішення, які заперечували юрисдикційний імунітет Німеччини та примусові
заходи, застосовані до майна Німеччини — мали місце в період між 2004 і 2011 рр., тобто пі-
сля 18 квітня 1961 р. Таким чином, Суд мав юрисдикцію для розгляду спору.
Суд зазначив також, що, хоча він і не повинен ухвалювати рішення з питання, чи несе
Німеччина зобов’язання відшкодувати шкоду італійським жертвам злочинів, скоєних Німе-
цьким рейхом, усе ж таки мав визначити, чи може вплинути відмова держави повністю вико-
нувати обов’язок з відшкодування, який вона нібито мала, на юрисдикційний імунітет цієї
держави в іноземних судах. Суд зазначив, що, якщо відповідь буде позитивною, то йому на-
лежить встановити: чи мали італійські суди достатньо підстав для позбавлення Німеччини
юрисдикційного імунітету.
Передбачуване порушення юрисдикційного імунітету Німеччини в справах, порушених
італійськими позивачами
Суд установив, що справи, які розглядалися італійськими судами пов’язані з діями німецьких
збройних сил та інших органів німецького рейху. Одні категорії справ були пов’язані з масови-
ми вбивствами цивільних осіб на окупованій території, наприклад, масовими вбивствами,
скоєними в Чивітелла. Інші справи, як справа Ферріні, — пов’язані з долею осіб, яких було
вислано з Італії в Німеччину для примусової праці. Третя категорія справ стосувалась членів
італійських збройних сил, яких також використовували як підневільних працівників. Суд
вважав, що не може бути ніяких сумнівів, що такі дії були серйозним порушенням міжнаро-
дного права збройних конфліктів, яке застосовувалось у 1943—1945 рр., що було підтвер-
джено в Статуті Нюрнберзького військового трибуналу (ст. 6 (б), (с)).
Проте Суд мав інше завдання в цій справі — встановити, чи було порушено імунітет Ні-
меччини під час винесення італійськими судами рішень про компенсацію, завданої вказани-
ми діями шкоди. У зв’язку з цим Суд зазначив, що існує значний ступінь згоди між Сторо-
нами щодо застосовного права. Зокрема, обидві сторони погоджуються, що імунітет
регулюється міжнародним правом, і це не просто питання ввічливості.
Суд встановив, що відносини між Німеччиною та Італією щодо імунітету регулюються
нормами міжнародного звичаєвого, а не договірного права, хоча Німеччина є державою-
учасницею Європейської конвенції про імунітет держав від 16 травня 1972 р., Італія не є уча-
сницею Конвенції і, відповідно, її норми не є обов’язковими для неї. Обидві держави не під-
писали Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав і їхньої власності (2004 р.).
Для суду це означало необхідність встановлення, відповідно до статті 38 (1) (б) його Статуту,
існування «міжнародного звичаю, як доказу загальної практики, визнаної правовою нормою» що-
до імунітету держав, та його сутності. Для цього він мав застосовувати критерії, які вже неоднора-
зово були використані ним для встановлення норм міжнародного звичаєвого права. Підтверджен-
ням існування міжнародного звичаю є «усталена практика» разом з переконаністю в її
правомірності1.
1
Cправа про континентальний шельф Північного моря (Федеративна Республіка Німеччина / Данія, Федеративна
Республіка Німеччина / Нідерланди). ICJ Reports, 1969, стор. 44, пункт 77).

58
 У цьому контексті практика держав — це рішеннях національних судів, які стикаються з пи-
танням: чи має іноземна держава імунітет; законодавство держав; вимоги щодо імунітету, вису-
нуті державами в іноземних судах; заяви, зроблені державами під час дослідження імунітету
держав Комісією міжнародного права та в контексті прийняття відповідної Конвенції ООН.
Переконання у правомірності знаходить своє відображення, зокрема, в підтвердженні
державами права посилатись на імунітет від юрисдикції судів інших держав, відповідно до
міжнародного права тощо.
Комісія міжнародного права підтвердила в 1980 р., що норми про імунітет держав, як норми
звичаєвого міжнародного права, міцно вкоренилися в практиці держав. Суд вважав, що норми
щодо імунітету держав займають важливе місце в міжнародному праві й міжнародних відноси-
нах, що випливає з принципу суверенної рівності держав, закріпленому в Статуті ООН.
Сторони були єдині у визнанні значення імунітету держав у рамках звичаєвого міжнарод-
ного права, але мали суперечності у визначенні права, що має застосовуватися до цього спо-
ру. Німеччина вважала, що мають застосовуватися норми про імунітет держав, які діяли на
момент вчинення дій, які стали підставою для судових розглядів у італійських судах (1943—
1945 рр.), натомість, Італія вважала, що слід застосовувати норми, чинні в момент розгляду
цих справ італійськими судами.
Суд зазначив, що, відповідно до принципу, викладеного в ст. 13 Статей про відповідальність
держав за міжнародно-протиправні діяння, відповідність дії нормам міжнародного права може
бути визначена тільки з посиланням на право, що діяло в момент, коли мало місце діяння. Суд
вважав, що ця справа пов’язана саме з діями італійських судів, які, ігноруючи імунітет Німеччи-
ни, прийняли до розгляду та розглянули по суті позови італійських громадян проти держави Ні-
меччини. Тому саме міжнародне право чинне під час цих розглядів, Суд і мав застосовувати.
Позиції Німеччини та Італії розходилися й щодо обсягу норми про імунітет держав. У
зв’язку з цим, Суд зазначив, що в багатьох державах (в Німеччині та Італії також) у наш час
мають місце відмінності між аcta jure gestionis, щодо яких вони мають обмежений імунітет, і
acta jure imperii1. Такий підхід застосований і в Конвенції ООН та Європейській конвенції.
Суд зазначив, що він не покликаний у межах цього розгляду вирішувати питання про те,
як міжнародне право розглядає питання про імунітет держав щодо acta jure gestionis, але дії
збройних сил Німеччини та інших державних органів, які були предметом судового розгляду
в італійських судах, чітко склали аcta jure imperii.
Німеччина стверджувала, що вона мала право на імунітет щодо acta jure imperii. Італія
стверджувала, що Німеччина не мала права на імунітет щодо справ, які було розглянуто в
італійських судах, з двох причин: по-перше, імунітет щодо аcta jure imperii не поширюється
на правопорушення з заподіянням смерті, особистого ушкодження або пошкодження майна,
вчинені на території держави суду, та, по-друге, що, незалежно від того, де відповідні дії ма-
ли місце, Німеччина не мала права на імунітет, тому що її дії пов’язані з серйозними пору-
шеннями норм міжнародного права імперативного характеру, для яких не було альтернатив-
них засобів правового захисту. Суд розглянув окремо кожен з аргументів Італії.
Перший аргумент Італії
Італія наполягала, що звичаєве міжнародне право розвинулось у тому напрямі, що держава
не користується імунітетом щодо дій із заподіяння смерті, ушкоджень або пошкодження майна
на території держави суду, навіть якщо діяння було acta jure imperii. Італія визнала, що цей аргу-
мент застосовується тільки до тих претензій, що постали перед італійськими судами, які стосу-
валися дій, що відбулися в Італії, а не на випадки інтернованих італійських військовополонених
за межами Італії, яких використовували на примусових роботах. На підтвердження своїх аргу-
ментів, Італія наводила ст. 11 Європейської конвенції, ст. 12 Конвенції ООН та практику держав.
Італія визнала, що Європейська конвенція містить положення про те, що її відповідні норми не
застосовуються до дій іноземних збройних сил (ст. 31), але стверджувала, що це положення є
лише застереженням, спрямованим, насамперед, на запобігання колізій між Конвенцією та акта-
ми, що регулюють статус сил, що перебувають за згодою територіального суверена та що воно
не вказує на імунітет щодо дій своїх збройних сил у іншій державі.
Німеччина стверджувала, що ні ст. 11 Європейської конвенції, ні ст. 12 Конвенції ООН не
мають жодного відношення до цієї справи, оскільки зазначені положення не застосовуються

1
Основні обмеження застосування державного імунітету полягають у поділі дій держави на ті, що пов’язані зі
здійсненням суверенної влади державою (acta jure imperii) і на ті, що не пов’язані з виконанням державою суверенних
функцій (acta jure gestionis). Якщо стосовно діянь jure imperii держава користуєься повним (абсолютним) імунітетом, то
щодо діянь jure gestionis держава прирівнюється до суб’єктів приватного права й може нести відповідальність за
національним законодавством (теорія функціонального імунітету).

59
щодо дій збройних сил. Німеччина також вказала на той факт, що, за винятком випадків у
італійських судах та справи Дістомо в Греції, жоден національний суд ніколи не ухвалював
рішень, стверджуючи, що держава не користується імунітетом щодо дій своїх збройних сил у
контексті збройного конфлікту. Навпаки, суди держав явно визнавали себе некомпетентними
в таких випадках на підставі того, що держава-відповідач мала право на імунітет.
Суд констатував, що державний імунітет не поширюється на цивільне судочинство щодо
діянь, скоєних на території держави суду щодо заподіяння смерті, тілесного ушкодження,
пошкодження майна, а також щодо справ, які стосуються дорожньо-транспортних пригод та
інших «страхових ризиків». Обмеження імунітету в таких випадках підтверджується практи-
кою національних судів.
Суд дослідив зміст ст. 12 Конвенції ООН, а також ст. 11 Європейської конвенції та процес
їх ухвалення для встановлення звичаєвих норм міжнародного права в цій сфері.
Стаття 11 Європейської конвенції
Договірна держава не може посилатись на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави,
якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження або матеріальну шкоду, спри-
чинену фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо особа, яка
завдала шкоди, знаходилася там у той момент, коли цей факт мав місце.

Це положення мало розглядатися у світлі ст. 31, яка передбачає:

Стаття 31
Жодне положення цієї Конвенції не завдає шкоди імунітетам або привілеям, якими користується До-
говірна держава в тому, що стосується будь-якої дії або ухилення від дії з боку її збройних сил або у
зв’язку з ними, коли вони перебувають на території іншої Договірної держави.

Суд підкреслив, що в ст. 31 чітко вказано, що вона виключає зі сфери дії Конвенції всі
процедури, пов’язані з актами іноземних збройних сил.
Суд погодився з Італією, що ст. 31 набирає силу «застереження», в результаті чого імуні-
тет держави щодо дій своїх збройних сил перебуває поза сферою дії Конвенції і має визнача-
тися звичаєвим міжнародним правом. Але це не означає, що держава не має права на імуні-
тет щодо дій, вчинених її збройними силами. Аналіз судової практики підтверджує, що ст. 31
визначає, що імунітет держави щодо правопорушень, вчинених її збройними силами, не за-
лежить від ст. 11 Конвенції.
Суд проаналізував також ст. 12 Конвенції ООН:
Стаття 12
Шкода особі та шкода власності
Якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрис-
дикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосу-
ються грошового відшкодування в разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або
спричинення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка приблизно може бути
присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї
іншої держави та якщо автор дії або бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії або без-
діяльності.

На відміну від Європейської конвенції, Конвенція ООН не містить прямого положення,

що виключає дії збройних сил зі сфери її застосування. Однак коментарі Комісії міжнародно-
го права по тексту ст. 12 свідчать, що це положення не поширюється на «ситуації, пов’язані
зі збройними конфліктами»1. Жодна держава не ставила під сумнів таку інтерпретацію.
Тому Суд вважав, що включення в Конвенцію ст. 12 не слід вважати підтвердженням того, що
звичаєве міжнародне право заперечує імунітет держави щодо дій її збройних сил та пов’язаних з
ними органів держави в контексті збройного конфлікту. Такий висновок підтверджений офіційни-
ми звітами, заявами держав, національною судовою практикою та законодавством.
Також на основі аналізу національної судової практики суд встановив, що держава має право
на імунітет щодо acta jure imperii, вчинених її збройними силами на території іншої держави.
Суд дослідив практику французьких судів серію позовів, поданих позивачами, які були
депортовані з окупованої території Франції в роки Другої світової війни. Французькі суди
принципово заявляли в ході розгляду справ, що Німеччина має право на імунітет за міжнарод-
ним правом. Вищі суди в Словенії та Польщі також заявили, що Німеччина має право на іму-
нітет щодо незаконних дій, вчинених на їхніх територіях збройними силами під час Другої
світової війни. У 2001 р. Конституційний суд Словенії постановив, що Німеччина має право
1
Щорічник Комісії міжнародного права, 1991, Vol. II (2), с. 46, пункт. 10.

60
на імунітет щодо позову заявника, який був депортований до Німеччини під час німецької
окупації.
Схожу позицію зайняв Верховний суд Польщі, розглядаючи справу позивача, який зазнав
шкоди в 1944 р., коли німецькі війська спалили його село на окупованій польській території
та вбили кілька сотень його мешканців. Польський суд підтвердив, що держава, як і раніше,
користується імунітетом щодо правопорушень ймовірно скоєних її збройними силами в ході
збройного конфлікту. Судом аналізувалися й інші судові справи, зокрема, німецьких судів,
які відмовили в задоволенні вимог позивачів у справі Дістомо на підставі рішення грецького
суду, яке було ухвалене в порушення державного імунітету Німеччини.
Єдиною державою, в якій мала місце судова практика на підтримку італійських аргумен-
тів, стала Греція (справа Дістомо 2000 р.). Утім, грецький спеціальний Верховний суд (рі-
шення Маргеллос проти ФРН), відмовився від міркувань суду в Дістомо та підтвердив, що
Німеччина має право на імунітет.
У світлі викладеного, Суд вважав, що звичаєве міжнародне право, як і раніше, вимагає,
щоб держава користувалась імунітетом у рамках судових процедур щодо правопорушень,
імовірно скоєних на території іншої держави її збройними силами та іншими органами дер-
жави, в ході збройного конфлікту. Цей висновок підтверджувався й рішеннями Європейсько-
го Суду з прав людини1.
Суд також констатував, що рішення італійських судів щодо відмови в імунітеті Німеччи-
ни не можуть бути виправдані принципом місця заподіяння шкоди.
Другий аргумент Італії: предмет і умови претензій у італійському суді
За другим аргументом Італії, відмова від імунітету була виправданою у зв’язку з особливим
характером діянь, що стали предметом позовів у італійських судах і обставин, за яких вони були
вчинені. По-перше, Італія стверджувала, що дії, які призвели до позовів, становлять серйозні по-
рушення принципів та норм міжнародного права, що застосовуються під час збройних конфлік-
тів, і становлять військові злочини та злочини проти людяності. По-друге, були порушені імпе-
ративні норми міжнародного права (jus cogens). По-третє, позивачам у італійських судах було
відмовлено до того в інших формах відшкодування, тому здійснення юрисдикції італійськими
судами було останнім засобом досягти відшкодування. Італія також стверджувала, що її суд був
вправі відмовити в імунітеті через сукупний вплив цих трьох факторів.
Тяжкість порушень
Перший аргумент Італії був заснований на припущенні, що міжнародне право обмежує
імунітет держави, або принаймні обмежує її право на імунітет, якщо ця держава вчинила сер-
йозні порушення права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права). У цьому
випадку Суд встановив, що дії німецьких збройних сил та інших органів німецького рейху,
що стали підставою для розгляду в італійських судах, були серйозними порушеннями права
збройних конфліктів, які склали злочини за міжнародним правом. Проте питання полягало в
тому, чи є це достатньою підставою для того, щоб позбавити Німеччину права на імунітет.
Спочатку Суд підкреслив, що імунітет від юрисдикції — це не імунітет від несприятливого,
негативного рішення суду у справі, це імунітет від судового процесу взагалі. Тому обов’язком
суду є встановлення того, чи має іноземна держава право на імунітет до розгляду справи по суті.
Суд вважав за необхідне з’ясувати, чи користується держава імунітетом у разі серйозних
порушень нею прав людини або права збройних конфліктів. Крім рішень італійських судів,
які стали предметом цього розгляду, була практично відсутня практика держав, яка могла
підтвердити наявність норми міжнародного звичаєвого права, за якою держава позбавляється
права на імунітет у таких випадках. Натомість, значним є обсяг практики держав, що підтверд-
жує звичаєву норму міжнародного права, за якою право держави на імунітет не залежить від
ступеня тяжкості діяння, в якому вона звинувачується, або імперативного характеру норм,
які вона нібито порушила.
Судом було відзначено, що немає обмеження імунітету держави з посиланням на серйоз-
ність порушення або імперативний характер порушених норм в Європейській конвенції,
Конвенції ООН та проекті Міжамериканскої конвенції. Відсутність такого положення в Кон-
венції ООН має особливе значення, оскільки це питання піднімалось під час роботи над Кон-
венцією, в ході якої жодна держава не висловилась щодо необхідності внесення до Конвенції
положень про обмеження імунітету в разі порушення норм jus cogens.
Європейський суд з прав людини щодо права держав на імунітет у випадках серйозних по-
рушень міжнародного гуманітарного права та права прав людини у 2001 році зробив висновок:

1
Скарга № 59021/00, рішення від 12 грудня 2002 р. ЄСПЛ Reports 2002-X, стор 417;. ILR, Vol.129, p.537.

61
 «Не зважаючи на особливий характер заборони застосування тортур у міжнародному праві, суд не в
змозі розгледіти в міжнародних договорах, рішеннях судових органів або інших матеріалах будь-яку міцну
основу для висновку про те, що з точки зору міжнародного права, держава більше не користується іму-
нітетом від цивільного позову в суді іншої держави, де, як стверджується, застосувуються тортури...»1

У наступному році в іншій справі2 Європейський суд з прав людини відмовив у задово-
ленні клопотання, пов’язаного з відмовою грецького уряду дозволити виконання рішення Ді-
стомо та постановив:
«Суд не вважає встановленим визнання в міжнародному праві положення, що держави не мають пра-
ва на імунітет щодо цивільних позовів про відшкодування шкоди, висунутих проти них в іншій державі за
злочини проти людяності».

З огляду на це, Суд дійшов висновку, що, відповідно до звичаєвих норм міжнародного
права, держава не позбавлена імунітету через те, що вона звинувачується в серйозних пору-
шеннях міжнародного права прав людини або міжнародного права збройних конфліктів. При
ухваленні такого висновку Суд підкреслив, що він стосується тільки імунітету самої держави
від юрисдикції судів іншої держави й питання про те, якою мірою імунітет може застосову-
ватися в кримінальній справі щодо посадової особи держави не є питанням цієї справи.
Взаємозв’язок між нормою jus cogens і нормою про імунітет держав
Італія вважала, що норми jus cogens завжди превалюють над іншими нормам міжнародно-
го права, тому норма про імунітет має поступитися дорогою нормі jus cogens. Італія також
стверджувала, що існував конфлікт між нормою загального міжнародного права і нормою
звичаєвого права, яка вимагала від однієї держави надавати імунітет іншій.
На думку Суду, такого конфлікту не існувало. Існують різні норми для вирішення різних
питань. Норми про імунітет держав мають процедурний характер і забезпечують неможли-
вість здійснення судами однієї держави юрисдикції щодо іншої. Вони не дають відповіді на
питання, чи були дії, які є предметом розгляду правомірними. Тому застосування сучасних
норм про імунітет держав у справах, що стосувалися подій 1943—1945 рр. не порушили
принципу, за яким закон не повинен застосовуватися ретроспективно та визначати питання
законності та відповідальності.
Суд зазначив, що в цьому випадку порушення норм, що забороняли вбивства, депортації і
рабську працю відбулося в період 1943—1945 рр. Незаконність цих дій визнана всіма заціка-
вленими сторонами. Застосування норм щодо імунітету держави для того, щоб визначити, чи
дійсно італійський суд мав юрисдикцію для розгляду претензій, що випливали з цих пору-
шень, не могло конфліктувати з нормами, які були порушені. Суд додав, що обов’язок від-
шкодувати — це правило, яке існує незалежно від тих правил, які стосуються засобів, за до-
помогою яких воно здійснюється. Норми про імунітет держав не конфліктують з обов’язком
відшкодувати шкоду, чи з нормами, які забороняють певні протиправні діяння. Крім того, на
тлі столітньої практики, в якій майже кожен мирний договір і післявоєнне врегулювання
спричиняло або рішення не вимагати виплати репарацій, або використання одноразової суми
виплат і зарахувань, важко зрозуміти, що міжнародне право містило норми, що вимагали ви-
плати повної компенсації всім і кожній жертві, як норми, прийняті міжнародним співтовари-
ством держав у цілому, від яких не допускається жодних відступів.
Італія стверджувала, що жодна норма, яка не має статусу норми загального міжнародного
права, не може бути застосована, якщо це буде перешкоджати виконанню норми jus cogens,
навіть за відсутності прямого конфлікту. Суд не знайшов аргументів для такого висновку.
Норма jus cogens є нормою, від якої не допускається ніяких відступів. Але є також норми, які
визначають обсяг і ступінь компетенції і юрисдикція може здійснюватися, не порушуючи
норми jus cogens. Суд раніше вже відзначав, що норма, яка має статус загального міжнарод-
ного права, не наділяє Суд юрисдикцією, якої він інакше не міг би мати3. Суд вважав, що ті
ж міркування застосовні до звичаєвого міжнародного права про імунітет однієї держави від
участі в суді іншої. Відповідно, Суд зробив висновок, що навіть якщо припустити, що судо-
вий розгляд у італійських судах стосувався порушення норм jus cogens, застосування звичає-
вого міжнародного права про імунітет держави не спричинив їх порушення.

1
Аль-Адсані проти Сполученого Королівства [GC], заява № 35763/97, рішення від 21 листопада 2001 р. ЄСПЛ Reports
2001-XI, стр. 101, пункт 61, .. ILR, том 123, стор 24.
2
Kalogeropoulou та інші проти Греції та Німеччини. Рішення від 12 грудня 2002 р. ЄСПЛ Reports 2002-X, стор 417; ....
ILR, том 129, стор 537.
3
Збройні дії на території Конго, рішення, ICJ Reports, 2006, с. 6, пункти 64 і 125.

62
 Аргумент «останнього засобу»
Третій аргумент Італії стосувався того, що італійські суди мали право заперечувати імуні-
тет Німеччини тому, що всі інші спроби домогтися компенсації для різних груп потерпілих
виявилися безрезультатними.
Німеччина вказувала, що в період після Другої світової війни вона зазнала значних фінансо-
вих та інших втрат у вигляді відшкодування шкоди в контексті цілої низки складних міждержав-
них домовленостей, у яких відображені економічні реалії того часу, і немає союзної держави, яка
отримала компенсації в повному обсязі за шкоду, яку її народ зазнав. Німеччина також вказувала
на виплати, які вона зробила Італії щодо італійських громадян, які були незаконно депортовані
на примусові роботи до Німеччини. Італія підтримала твердження Німеччини, втім вважала, що
велика кількість італійських жертв залишилась без будь-якої компенсації.
Суд відзначив, що Німеччина зробила значні кроки для відшкодування шкоди, завда-
ної італійським жертвам військових злочинів і злочинів проти людяності, незважаючи на
те, що вона вирішила не виплачувати компенсації більшості італійським військовим ін-
тернованим.
Суд відзначив, що питання про імунітет у суді іншої держави відмінне від питання про
міжнародну відповідальність цієї держави. Суд не погодився з твердженням Італії про те, що
недоліки німецької системи відшкодування італійським жертвам дають підстави позбавити
Німеччину юрисдикційного імунітету. Суд не знайшов у практиці держав підтвердження то-
му, що в звичаєвому міжнародному праві право держави на імунітет залежить від наявності
ефективних альтернативних засобів забезпечення захисту. Крім того, Суд не міг не помітити,
що вимоги щодо компенсацій у цьому випадку були предметом широкого міжурядового об-
говорення. Незважаючи на те, що дискусії з цього приводу тривають, навряд чи вони впли-
нуть на зміну звичаєвої норми щодо юрисдикційного імунітету держав. Національні суди
однієї держави нездатні змінити звичаєву норму.
Суд також зазначив, що Італія, отримавши кошти як частину того, що було задумано як
загальне врегулювання наслідків збройного конфлікту, вирішила використати їх для віднов-
лення національної економіки та інфраструктури, а не розподілити серед окремих жертв —
своїх громадян. Суд відзначив, що важко зрозуміти, чому той факт, що ці особи не отримали
грошову частку мало бути підставою і надати право подати позов проти держави, яка надала
кошти державі їхнього громадянства.
У такий спосіб Суд відхилив аргумент Італії, що Німеччині може бути відмовлено в іму-
нітеті на цій основі. Проте Суд вважав, що вимоги, котрі випливають з поводження з італій-
ськими військовими інтернованими, поряд з іншими вимогами італійських громадян, які, ні-
бито не було врегульовано, і які покладено в основу італійської позиції, можуть бути предме-
том подальших переговорів за участю двох держав з метою вирішення питання.
Кумулятивний ефект від обставин, на які посилалася Італія
Італія стверджувала, що кумулятивний ефект від ступеню тяжкості порушення, статусу
порушених норм, а також відсутність альтернативного засобу правового захисту, виправдо-
вували дії італійського суду щодо відмови в імунітеті Німеччини.
Суд встановив, що жоден з трьох аргументів сам по собі не виправдовував дії італійських
судів. Суд не був упевнений, що вони мали сукупний ефект. Ніщо у вивченні практики дер-
жав не надало підтримки позиції про те, що одночасна наявність двох або навіть трьох аргу-
ментів може виправдати відмову національних судів надати державі-відповідачу імунітет, на
який вона мала право відповідно до норм міжнародного права. Крім того, національні суди
мали вирішувати питання імунітету на початку судового розгляду, ще до розгляду справи по
суті. Імунітет не може бути поставлено в залежність від результату та конкретних обставин
кожної справи, які розглядають національні суди.
Отже, Суд вважав, що дії італійських судів порушили юрисдикційний імунітет Німеччи-
ни, який вона мала відповідно до звичаєвого міжнародного права. Відповідно, мало місце
порушення міжнародних зобов’язань Італії перед Німеччиною.
Суд також відзначив, що питання відповідальності Німеччини перед Італією або окреми-
ми італійцями щодо військових злочинів і злочинів проти людяності, скоєних під час Другої
світової війни, не зачіпає права Німеччини на імунітет. Крім того, постанова суду з питання
про імунітет не може мати жодного впливу на все, що може стосуватися відповідальності
Німеччини.
Примусові заходи, прийняті проти власності, що належала Німеччині на території Італії
7 червня 2007 р. у Італії на виконання рішення, винесеного судом першої інстанції Лівадії
(Греція), яке зобов’язувало Німеччину виплатити грецьким жертвам компенсації, була вида-

63
на закладна, зареєстрована в Земельному кадастрі провінції Комо, на Віллу Вігоні — влас-
ність німецької держави, розташовану недалеко від озера Комо.
Німеччина стверджувала, що такий примусовий захід порушив імунітет від виконання
судових рішень, на який вона мала право відповідно до міжнародного права. Італія повідо-
мила Суд, що «не має заперечень проти будь-якого рішення Суду щодо скасування заклад-
ної».
Суд відзначив, що практика держав проводить чітку різницю між юрисдикційним імуні-
тетом та імунітетом від примусового виконання судового рішення. Навіть якщо рішення бу-
ло законно винесено проти іноземної держави за умов, що остання не могла посилатися на
імунітет від юрисдикції, з самого цього факту не випливає, що майно держави, проти якої
було винесено судове рішення, може бути об’єктом примусових заходів на території держави
суду або від імені третьої держави з метою забезпечення виконання рішення у справі. Крім
того, будь-яка відмова держави від свого юрисдикційного імунітету перед іноземним судом
сама по собі не означає, що держава відмовляється і від імунітету примусового виконання
судового рішення щодо належного їй майна на іноземній території.
В обґрунтування своєї позиції Німеччина навела ст. 19 Конвенції ООН, у якій кодифіко-
вано норми загального міжнародного права про імунітет держави та її власності від будь-
яких примусових дій, пов’язаних з виконанням судового рішення:

Стаття 19
Імунітет держав від примусових заходів після винесення судового рішення
Ані після винесення судового рішення примусові заходи, такі, як звернення, стягнення, арешт і вико-
нання рішення щодо власності держави — не можуть бути прийняті у зв’язку з розглядом у суді іншої
держави, якщо і тільки за умови, що:
а) держава прямо погодилася на прийняття таких заходів, які зазначені:
(І) в міжнародній угоді;
(II) в арбітражній угоді чи в письмовому договорі, або
(III) в заяві перед судом або в письмовому повідомленні після виникнення спору між сторонами, або
б) держава зарезервувала або позначила власність для задоволення позову, що є об’єктом цього
розгляду, або
в) було встановлено, що власність безпосередньо використовується або призначена для викорис-
тання державою в інших цілях, ніж державні некомерційні цілі, і знаходиться на території держави суду
за умови, що після винесення судового рішення примусові заходи можуть бути прийняті тільки щодо
власності, яка має зв’язок з утворенням, проти якого було направлено судовий розгляд.

Для Суду було очевидним, що майно, яке було предметом примусових заходів, викорис-
товувалося для державних цілей, тобто для цілей, що належать до суверенних функцій Німеч-
чини, які не є комерційними. Вілла Вігоні — це культурний центр, покликаний сприяти куль-
турному обміну між Німеччиною та Італією. Центр організований і функціонує на основі
угоди між урядами двох країн 1986 р. Німеччина не висловлювала згоди на прийняття жод-
них заходів щодо Вілли Вігоні для задоволення судових позовів проти неї.
За таких обставин Суд вважав, що видача та реєстрація в Земельному кадастрі провінції
Комо закладної на Віллу Вігоні було порушенням Італією свого зобов’язання перед Німеч-
чиною поважати її імунітет.
Рішення італійських судів щодо визнання в Італії рішень грецьких судів про задоволення
цивільних позовів проти Німеччини
У своєму третьому поданні Німеччина зазначала, що її юрисдикційний імунітет також
було порушено рішеннями італійських судів щодо прийняття до виконання в судах Італії рі-
шень грецьких судів проти Німеччини в справі Дістомо.
Суд відзначив, що складність виникла через те, що в таких випадках суд не ухвалює рі-
шення безпосередньо щодо іноземної держави, посилаючись на юрисдикційний імунітет, а
приймає рішення про виконання рішення вже винесеного судом іншої держави, яка вивчила
й застосувала норми, що регулюють імунітет від юрисдикції держави-відповідача.
На думку Суду, відповідь на питання, чи порушив італійський суд юрисдикційний імуні-
тет Німеччини при ухваленні рішення про виконання ухвали грецького суду, не залежало від
того, чи порушив грецький суд, приймаючи це рішення, юрисдикційний імунітет Німеччини.
Суд зазначив, що, коли суд розглядає, як у цьому випадку, клопотання про виконання інозем-
ного судового рішення стосовно іншої держави, він сам здійснює свою юрисдикцію щодо тре-
тьої держави. Хоча метою розгляду клопотання про виконання рішення не є вирішення спору
по суті, а тільки надання можливості виконання рішення на території іншої держави, ніж суд,
який його ухвалив, факт, тим не менш залишається фактом — надаючи дозвіл або відмовля-

64
ючи у виконанні рішення, суд здійснює юрисдикційну владу. Як результат — рішення інозе-
много суду набуває юридичної сили рішення, винесеного по суті в запитуваній державі.
Суд вважав, що національний суд, який розглядає клопотання про визнання іноземного
судового рішення, винесеного проти третьої держави, має запитати себе, чи користується
держава-відповідач імунітетом від юрисдикції — з урахуванням характеру справи, в якій це
рішення було ухвалено — в судах держави, в якій справу було порушено. Іншими словами,
він повинен задати собі питання: у випадку, якби він сам розглядав справу по суті спору іде-
нтичну тій, яка була предметом рішення іноземного суду, чи був би він зобов’язаний відпо-
відно до міжнародного права надавати імунітет державі-відповідачу?
З цього випливало, що італійські суди, визнаючи виконання в Італії рішення грецького
суду, винесеного проти Німеччини, порушили імунітет останньої.
Заключні представлення Німеччини та запитувані засоби
Порушення Італією міжнародно-правових зобов’язань тягне за собою її міжнародну від-
повідальність, в силу загального міжнародного права і зобов’язання в повному обсязі від-
шкодувати шкоду, заподіяну в результаті протиправного діяння. Суд не вважав за потрібне
включити в резолютивну частину рішення положення, що Італія несе міжнародну відповідаль-
ність, це було б абсолютно зайвим, оскільки відповідальність автоматично випливає з висновку,
що деякі зобов’язання Італією було порушено.
Щодо п’ятого подання Німеччини, за яким Італія мала, використовуючи на свій розсуд
усі можливі засоби, забезпечити, щоб усі рішення її судів і судових органів, що порушили
юрисдикційний імунітет Німеччини, було оголошено такими, що не підлягають примусово-
му виконанню, Суд зазначив, що держава несе відповідальність за міжнародно-протиправне
діяння та зобов’язана припинити його, якщо воно триває, і, навіть якщо діяння закінчилося,
відповідальна держава зобов’язана (в порядку відшкодування) відновити стан, який існував
до вчинення правопорушення.
Суд вважав, що рішення і дії, що порушили юрисдикційний імунітет Німеччини, які за-
лишаються чинними, мали припинити свою дію, і ситуація, яка існувала до протиправних
дій, мала бути відновлена. З іншого боку, Суд зазначив, що Італія має право вибирати засоби,
які найкраще підходять для досягнення необхідного результату — або шляхом прийняття
відповідного законодавства, або іншими засобами за її вибором.
Однак Суд не підтримав шосте подання Німеччини, в якому вона просила постановити,
що Італія має вжити всіх заходів для того, щоб у майбутньому італійські суди не приймали
позови проти Німеччини, засновані на порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоє-
них Німецьким рейхом між 1943 і 1945 рр. Суд нагадав, що, як правило, немає жодних під-
став вважати, що держава, дії або поведінка якої були визнані Судом протиправними, буде
повторювати такі дії чи поведінку в майбутньому. Відповідно, Суд міг запропонувати держа-
ві, відповідальній за міжнародно-протиправне діяння, надати гарантії неповторення для по-
терпілої держави, або прийняти конкретні заходи для того, щоб протиправне діяння не по-
вторювалося. Але він міг зробити це лише тоді, якщо є особливі обставини, які виправ-
довують те, що Суд оцінює в кожному конкретному випадку. У цьому випадку Суд не мав
підстав вважати, що такі обставини існували.

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте держави як основні суб’єкти міжнародного права.
2. Визначте основні риси держав як суб’єкта міжнародного права.
3. Що розуміють під юрисдикційним імунітетом держав у міжнародному праві?
4. Охарактеризуйте інститут юрисдикційного імунітету держав.
5. Визначте, які міжнародно-правові акти визначають юрисдикційні імунітети сучасних
держав.
6. Пригадайте, як формуються звичаєві норми міжнародного права.

65
 Справа про тлумачення та застосування Тимчасової угоди 1995 р.
(Колишня югославська Республіка Македонія проти Греції),
Рішення Міжнародного Суду ООН 2011р.

Історія спору
7 червня 1991 р. було прийнято зміни до
конституції Соціалістичної Республіки Маке-
донія, згідно з якими назву держави було змі-
нено на «Республіка Македонія» (рис. 7).
30 липня 1992 р. Македонія подала заявку
на членство в ООН, проте Греція виступила
проти, аргументуючи свою позицію «пробле-
мою» застосування назви «Республіка Македо-
нія». Греція стверджувала, що географічний
регіон з назвою «Македонія» історично вхо-
дить до її території. Греція також з цієї ж при-
Рис. 7. Македонія чини виступила проти членства в Європейсь-
кому Союзі держави під назвою «Македонія».
7 квітня 1993 р. Радою Безпеки ООН було прийнято резолюцію № 817, відповідно до якої
Македонія стала членом ООН, проте під назвою «Колишня югославська Республіка Македо-
нія». У резолюції було визначено, що до врегулювання суперечностей щодо назви, «... для
цілей ООН...» буде використовуватися саме така назва держави.
13 вересня 1995 р. між Македонією і Грецією було підписано Тимчасову угоду, згідно з
п. 1 ст. 11, Греція взяла зобов’язання не заперечувати проти вступу Македонії в міжнародні
та регіональні організації, членом яких Греція вже була.
У період після прийняття Тимчасової угоди Македонія стала членом більшості організа-
цій, членом яких була Греція. За запрошенням НАТО, Македонія в 1995 р. приєдналася до
програми «Партнерство заради миру», а в 1999 р. — до Плану дій. Членство Македонії обго-
ворювалось на саміті НАТО 2—3 квітня 2008 р., проте Македонію не було запрошено. Було
вирішено, що членство буде отримано після вирішення питання щодо назви держави «Респуб-
ліка Македонія».
Македонія вирішила звернутися до Міжнародного Суду ООН із заявою проти Греції з
приводу тлумачення та застування Тимчасової угоди 1995 р. Зокрема, Македонія просила ви-
знати заперечення Греції проти її вступу до НАТО таким, що порушувало п. 1 ст. 11 Тимча-
сової угоди, а також заборонити Греції вчиняти в подальшому дії всупереч п.1 ст. 11 Тимча-
сової угоди. Македонія вважала, що дії Греції порушують її право як незалежної держави
клопотати про членство в міжнародних організаціях.
Встановивши наявність юрисдикції, Суд, насамперед, розглянув питання, чи порушила
Греція свої зобов’язання, передбачені п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди.
Позиція Греції ґрунтувалася на тому, що заперечення проти вступу Македонії до НАТО
не могло вважатися порушенням п.1 ст. 11, оскільки воно підпадало під ч. 2 п. 1 ст. 11, у
якому закріплено, що Греція могла заперечувати проти членства у випадку, якщо Македонія
буде йменувати себе інакше, ніж було визначено в Резолюції Ради Безпеки ООН № 817 (1993 р.).
Додатковим аргументом Греції було те, що протиправність заперечення виключалась положен-
ням ст. 22 Тимчасової угоди.
У свою чергу Македонія заперечувала проти такої аргументації й зазначала, що положен-
ня цих статей не виключали протиправність дій Греції.
Розгляд справи
Зобов’язання Греції «не заперечувати проти вступу Македонії до НАТО» відповідно до п. 1
ст. 11 Тимчасової угоди
Македонія стверджувала, що «заперечення» потрібно тлумачити в широкому розумінні,
тобто Греція не мала права не тільки відкрито заперечувати проти вступу (наприклад, шля-
хом голосування проти вступу), а й за допомогою інших засобів і процедур (оскільки рішен-
ня НАТО про набуття членства є результатом консенсусу всіх членів, і така процедура при-
йняття рішення не передбачає голосування «за» чи «проти»).
У свою чергу Греція відстоювала позицію, що таке «заперечення» слід розуміти у вузькому
сенсі й воно може проявлятися у формі 1) голосування «проти»; 2) застосування права вето.

66
 Македонія також представила дипломатичне листування та висловлювання вищих поса-
дових осіб Греції як докази того, що Греція явно заперечувала проти вступу Македонії до
НАТО. Проте Греція висловила думку, що вона мала право висловлювати свої позиції з того
чи іншого питання, й такі висловлювання не могли прямо свідчити про заперечення вступу
Македонії до НАТО на Саміті 2008 р. у Бухаресті. Свою позицію Греція обґрунтовувала тим,
що «рішення було колективним і Греція не ветувала вступ Македонії до НАТО».
Вплив ч. 2 п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди на існування зобов’язання Греції «не заперечувати
проти вступу Македонії до НАТО»
Македонія стверджувала, що в резолюції Ради Безпеки № 817 (1993 р.), не існувало пря-
мої норми, яка забороняла Македонії користуватися своєю конституційною назвою «Респуб-
ліка Македонія» у відносинах як з ООН, так і з третіми державами. Тому, на її думку, перед-
бачене ч. 2 п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди «право заперечувати» не поширювалось на запере-
чення вступу Македонії до НАТО.
На думку Греції, таке використання конституційної назви як у відносинах з НАТО, так і з
третіми державами порушувало виключення, передбачене ч. 2 п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди.
Вона стверджувала, що в резолюції Ради Безпеки передбачалось, що Македонія мала себе
іменувати як «Колишня югославська Республіка Македонія» у відносинах з ООН. На підтве-
рдження своєї позиції Греція наводила докази того, що вона, як до прийняття Тимчасової
угоди, так і після неї, виступала проти використання Македонією своєї конституційної назви
«Республіка Македонія».
Також Греція підтверджувала свою позицію тим, що з часу прийняття Тимчасової угоди й
до Саміту 2008 р. у Бухаресті Македонія приєдналась до 15 міжнародних організацій під на-
звою, передбаченою Резолюцією № 817, хоча у подальшому взаємодіяла з цими організація-
ми під своєю конституційною назвою. Греція жодного разу не заперечила такому вступу (за
виключенням вступу до ЄС).
Застосування статті 22 Тимчасової угоди
Щодо застосування ст. 22 Тимчасової угоди, в якій зазначено, що
«Тимчасова угода не спрямована проти третіх держав і не посягає на права та обов’язки, що випли-
вають з угод, укладених сторонами з третіми державами та міжнародними організаціями».

Македонія стверджувала, що ця угода не стосувалася прав та обов’язків Греції, а це по-

ложення свідчило про те, що Угода не посягала на права та обов’язки третіх держав. Греція,
в свою чергу, була переконана, що вона мала право «заперечувати» в тому випадку, якщо
принципи та правила організації вимагали такого заперечення через певні обставини. Проте
Греція так і не змогла навести хоча б один аргумент, який би підтверджував її обов’язки як
члена НАТО щодо такого «заперечення».
Після основної аргументації Греція вдалася до додаткової аргументації з приводу право-
мірності «заперечення проти вступу Македонії до НАТО». Її аргументація ґрунтувалася на
таких позиціях:
1) Застосування доктринального положення exception non adimpleti contractus1. Греція на-
полягала на тому, що оскільки Македонія не виконала деякі зобов’язання за Тимчасовою
угодою (ст. 5, 6, 7 і 11), то, в свою чергу, Греція також звільнялась від певних зобов’язань
(зокрема, на думку Греції, вона звільнялася від обов’язку «не заперечувати» відповідно до
п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди).
Македонія в свою чергу посилалася на ст. 60 Віденської конвенції з права міжнародних
договорів 1969 р., у якій передбачено дії у відповідь на порушення згідно з правом міжнарод-
них договорів, і цим аргументувала те, що принцип exception non adimpleti contractus не ви-
правдовував недотримання зобов’язань.
2) Дії у відповідь на істотне порушення договору. Греція вважала, що припинення дії пев-
ної частини договору (зокрема, п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди) було правомірною дією у відпо-
відь на істотні правопорушення з боку Македонії. При цьому Греція посилалась на ст. 60 Ві-
денської конвенції 1969 р. Македонія заперечувала це твердження, оскільки Греція ніколи
раніше (до Саміту 2008 р. у Бухаресті) не вказувала на порушення Македонією положень
Угоди та нічого не зазначала про можливість призупинення певних положень Тимчасової
угоди.

1
У літературі визнається римсько-правове походження цього інституту, на що вказує сам загальноприйнятий в
європейському правовому дискурсі термін для його позначення — exceptio non adimpleti contractus (заперечення проти
невиконання договору).

67
 3) Застосування контрзаходів. Греція зазначала, що її дії мають бути виправдані внаслідок
того, що вона застосовувала контрзаходи у відповідь на істотні правопорушення Македонії,
що й виключало їх протиправність відповідно до Статей про відповідальність держав. Проте
Македонія стверджувала, що Греція не дотрималась жодної умови застосування контрзахо-
дів, які є необхідними відповідно до «Проекту статей про відповідальність держав».
Розглянувши аргументи та заперечення сторін, Суд постановив, що обов’язок «не запере-
чувати» потрібно розуміти у широкому сенсі, оскільки в тексті Угоди були відсутні обме-
ження щодо цього поняття, тому заперечення щодо вступу до НАТО слід вважати таким за-
переченням, що підпадає під п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди.
Розтлумачивши ч. 2 п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди відповідно до ст. 31, 32 Віденської кон-
венції (1969 р.) та проаналізувавши цілі та мету цієї Угоди (сприяти нормалізації стосунків та
переговорного процессу між сторонами), Суд дійшов висновку, що ч. 2 п. 1 ст. 11 Угоди не
можна тлумачити як таку, що дає право Греції заперечувати проти вступу Македонії до НА-
ТО на основі того, що вона використовує свою конституційну назву. Суд зазначив, що якби
сторони бажали якимось чином обмежити саме використання конституційної назви Македо-
нії, то вони б включили це положення до цієї Угоди на зразок ст. 6 та п. 2 ст. 7 Угоди.
Суд стверджував, що ст. 22 Тимчасової угоди слід тлумачити як таку, що стосується прав
третіх сторін і обов’язків сторін договору. Проте оскільки Грецією так і не було надано дока-
зів того, що вона мала відповідні зобов’язання щодо «заперечення» як член НАТО, Суд вва-
жав, що Греція не виконала свого зобов’язання «не заперечувати проти вступу в міжнародні
організації», що передбачено п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди.
Судом було встановлено, що Македонією було вчинено тільке одне порушення, пов’язане
з використанням у 2004 р. символіки, забороненої п. 2 ст. 7 Тимчасової угоди. Враховуючи,
що Греція не довела зв’язок події 2004 і 2008 рр., Суд вважав за неможливе використання
принципу exception non adimpleti contractus як такого, що виправдовував дії Греції.
Розтлумачивши ст. 60 Віденської конвенції, Суд встановив, що цей випадок з викорис-
танням символіки не можна вважати істотним правопорушенням, а також, враховуючи недо-
статнє обґрунтування Греції, Суд не вважав контрзаходи та дії у відповідь на істотні право-
порушення такими, що виправдовують порушення Грецією п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди.
Отже, Суд визнав, що Греція шляхом свого заперечення проти вступу Македонії до НА-
ТО, порушила зобов’язання, передбачене п. 1 ст. 11 Тимчасової угоди від 13 вересня 1995 р.
Але Суд відмовив у задоволенні вимоги Македонії щодо заборони Греції вчиняти такі дії в
подальшому, оскільки, за загальним правилом, не було підстав вважати, що держава, дії якої
визнані неправомірними, в подальшому вчинить у майбутньому таке саме порушення.
Поза сумнівом, рішення Міжнародного Суду ООН про застосування Тимчасової угоди
1995 р. між Македонією і Грецією стало важливим в контексті права міжнародних договорів,
утім його непересічне значення полягає в підтвердженні невід’ємного права суверенної дер-
жави визначати та використовувати свою конституційну назву у відносинах з третіми держа-
вами та міжнародними організаціями.
Питання для перевірки знань
1. Охарактеризуйте права та обов’язки держав як суб’єктів міжнародного права.
2. Поміркуйте, чи можна кваліфікувати дії Греції щодо заперечення вступу Македонії до
НАТО як порушення основних принципів міжнародного права, якщо так, то яких саме?
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕННОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ
1. Грицай Н. В. Транснациональная корпорация (ТНК): проблемы определения правового
статуса // Юридический аналитический журнал. — 2007. — № 1—2.
2. Гуреев С. А. К вопросу о субъектах международного права // Российский ежегодник
международного права. 2001.
3. Дмитрієв А. І. Інститут постійного нейтралітету в міжнародному праві. — Київ, 2005.
4. Дьяченко С.В. К вопросу о международной правосубъектности Святого престола // Мо-
сковский журнал международного права. — 2006. — № 3 (63). — С. 4—16.
5. Куликов P. A. К вопросу определения критериев понятия ТНК // Международное пуб-
личное и частное право. — 2004. — № 2. — С. 3—11.
6. Манукян М. А. Правосубъектность транснациональных корпораций (ТНК) в междуна-
родном частном праве // Актуальные проблемы российского права. — 2008. — № 4 (9). — С.
419—424.
68
 7. Моисеев А. А. Надгосударственность в современном международном праве. М.: Науч-
ная книга, 2007.
8. Моисеев А. А. Суверенитет государства в международном праве. Учебное пособие. М.:
Восток-Запад, 2009.
9. Палиенко Н. И. Суверенитет. Историческое развитие идеи суверенитета и её правовое
значение. Ярославль, 1903.
10. Пастухова Н. Б. О многообразии подходов к трактовке и пониманию суверенитета //
Государство и право. — 2007. — № 12.
11. Пастухова Н. Б. Проблемы государственного суверенитета. — М., 2006.
12. Покровский П. А. К вопросу о субъектах международного права. // «Известия минис-
терства иностранных дел», 1912. Кн. VI.
13. Треплин А. А. К вопросу о правах государств в международном союзе. — М., 1905.
14. Фединяк Г. С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних
процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права). — К.: Атіка,
2007.
15. Черниченко С. В. Государство как личность, субъект международного права и носи-
тель суверенитета // Российский ежегодник международного права. 1993 — 1994. СПб., 1995.
16. Hafner G. The Legal Personality of International Organizations: the Political Context of
International Law / In: The Law of International Relations : liber amicorum Hanspeter Neuhold /
ed. by August Reinisch and Ursula Kriebaum, Utrecht Eleven International Publishing Publishin,
2007.
17. Johns F. International legal personality. — Ashgate, 2010.
18. Nijman J. E. The concept of international legal personality: an inquiry into the history and
theory of international law. — T.M.C. Asser Press, 2004.
19. Portmann R. Legal personality in international law. Cambridge University Press, 2010.

69
 ТЕМА 5.
ВИЗНАННЯ ТА ПРАВОНАСТУПНИЦТВО
ДЕРЖАВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та значення визнання в міжнародному праві
2. Основні теорії визнання
3. Форми та види визнання
4. Поняття та сутність правонаступництва в міжнародному праві

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ сутність і значення визнання в міжнародному праві;
¾ основні теорії визнання;
¾ основні види та форми визнання;
¾ сутність інституту правонаступництва в міжнародному праві;
¾ об’єкти правонаступництва;
¾ основні теорії правонаступництва;
¾ особливості правонаступництва після розпаду СРСР,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти у сфері правонаступництва;
¾ розрізняти визнання урядів і визнання держав;
¾ відрізняти визнання de jure, de facto та ad hoc.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Міжнародно-правове визнання, визнання держав, декларативна та конститутивна тео-
рії визнання, визнання урядів, доктрина Естради, доктрина Тобара, визнання de jure, визнан-
ня de facto, визнання ad hoc, визнання в якості воюючої та повсталої сторони, правонаступ-
ництво, об’єкт правонаступництва, держава-попередниця, держава-наступниця, теорія
універсального правонаступництва, теорія часткового правонаступництва, теорія право-
наступництва, теорія «неправонаступництва», теорія tabula rasa, теорія континуїтету.

ДЖЕРЕЛА
1. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.
2. Віденська конвенція про правонаступництво щодо державної власності, державних ар-
хівів та державних боргів 1983 р.
3. Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів СРСР
1991 р.
4. Угода глав держав СНД про власність колишнього СРСР за кордоном 1991 р.
5. Угода між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулю-
вання відносин власності 1993 р.
6. Угода між Російською Федерацією та Україною про врегулювання правонаступництва
відносно зовнішнього державного боргу й активів колишнього СРСР 1994 р.
7. Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.

70
 Справа «Carl Ziess»
Палата Лордів (Велика Британія) 1966 р.

Історія спору
Компанія «Carl-Zeiss Stiftung» (рис. 8) була створена як
промислова, науково-дослідна та благодійна установа в 1896 р.
відповідно до статуту Carl-Zeiss Stiftung (Статут) у Єні (Велике
Герцогство Саксонія-Ваймар («Велика Саксонія»). Компанія
Zeiss володіла фабриками та заводами з виробництва оптичних
та скляних виробів, які мали власне управління, але без відо-
кремлення від однієї юридичної особи. Компанія створювалася
для отримання прибутку від виробництва та використання сво-
єї продукції на благодійні цілі, пов’язані, зокрема, з Єнським
університетом. Управління компанією здійснювала спеціальна
Рис. 8. Логотип компанії керівна рада (Дирекція) відповідно до положень ст. 5 Статуту,
«Carl-Zeiss Stiftung» згідно з якою права та обов’язки цієї дирекції були підзвітні
відповідному департаменту уряду Великої Саксонії, який уп-
равляв Єнським університетом. Ст. 113 Статуту компанії пе-
редбачала, що в разі політичних змін Правління буде підзвіт-
не владі, відповідальній за Єнський університет, в іншому ви-
падку — вищому адміністративному органу у районі
Тюрінгія, який становив частину Великої Саксонії.
У 1918 р. Велике князівство Саксонія було ліквідовано,
постала нова держава — Тюрінгія. Після Другої світової війни
Тюрінгія була взята під контроль радянськими військами.
Управління та велика частина робітників Carl Zeiss залишили
Тюрінгію та перемістили організацію до ФРН. За рішенням
радянської влади, дві фабрики «Carl Zeiss» було націоналізо-
вано у 1948 р. У 1952 р. у Німецькій Демократичній Республі-
ці (яка була створена під егідою окупаційних радянських
військ у 1949 р.), було введено новий адміністративно-
територіальний поділ, за яким м. Єну було включено до окру-
Рис. 9. Карл Цейс — гу Гера. Спеціальний колегіальний орган (Правління) органі-
засновник компанії зації Carl Zeiss став підзвітним Окружній Раді Гери.
Діяльність підприємств «Carl Zeiss» у НДР було відновлено. Водночас під назвою «Carl
Zeiss» почали вироблятися товари й у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН). Оскільки
НДР не була визнана багатьма державами, основна проблема, що виникла та покладена в ос-
нову даної справи, полягала в наступному: чи могли суди інших держав, що не визнавали
НДР, розглядати її закони та підзаконні акти, в тому числі й ті, на основі яких діяла фірма
«Carl Zeiss» як юридично обов’язкові та, відповідно, вирішувати судові справи з посиланням
на них.
У 1955 році «Carl-Zeiss Stiftung» ініціювала судову справу спочатку в суді ФРН, а пізніше
в суді Об’єднаного Королівства Британії та Північної Ірландії проти англійських фірм, зок-
рема, «Rayner and Keeler Ltd» та «Carl-Zeiss Stiftung» у ФРН, які випускали та реалізовували
продукцію під назвою «Carl Zeiss».
Відповідачі наполягали на тому, що нормативні акти НДР, на основі яких діяла фірма
«Carl Zeiss», ухвалено неофіційною владою, тому для вирішення цього спору слід керуватися
законами ФРН. Вони посилалися на висновок Міністра закордонних справ (1964 р.): «… до
об’єднання Німеччини 3 уряди вирішили, що уряд ФРН діє вільно та легітимно, він є упов-
новаженим представляти Німеччину та німецький народ у міжнародних справах».
Однак у цьому акті були слова щодо того, що це не констатувало визнання уряду ФРН як
уряду de jure всієї Німеччини.
Особливий інтерес у справі мав розгляд апеляції в Палаті Лордів. Вища судова інстанція
Великої Британії зазначила, що в 1949 р., коли СРСР утворив НДР, він наділив її статусом
незалежної держави, з повноваженнями діяти як незалежна держава в законодавчій та управ-
71
лінській діяльності в радянській зоні окупації. Сам СРСР визнавав НДР як суверенну, неза-
лежну державу, яка уповноважена ухвалювати правові акти.
У звичайних випадках, як зазначали лорди, закон створюється прямо сувереном чи пев-
ним органом, уповноваженим Конституцією держави видавати закони чи рішення, або пев-
ною особою чи органом, який наділяє суверенітетом цей суб’єкт для вчинення таких повно-
важень. Судді розглянули в цьому випадку події, які відбулись у Східній Німеччині в 1952 р.
для того, щоб встановити, чи могли англійські суди брати до уваги та застосовувати закон
1952 р., відповідно до якого була створена Рада Гери?
Палата Лордів зазначила, що в 1945 р. «Уряд Її Величності визнав державу та уряд СРСР
de jure як уповноважений здійснювати керівництво зоною окупації (Східна Німеччина)». Це
означало, що СРСР здійснює свою владу на цій території ще з 1945 р.
Палата Лордів припускала, що в разі створення НДР не як суверенної держави, мало міс-
це утворення залежного або підлеглого суб’єкта, який прямо керувався СРСР. Останнє тверд-
ження було прийняте, тому Палата наголосила, що англійські суди мали розглядати акти НДР,
її урядових органів та службовців як акти, вчинені за згодою уряду СРСР, що правомочний
здійснювати владні повноваження.
Лорд Рейд висловився, що суверену належить влада відмовлятися або заперечувати акти
залежних органів, які він створив та які, відповідно, не намагалися узурпувати його владу.
Він також зауважив: «Я думаю, що в разі коли суверен надав незалежність залежному
суб’єкту, будь-яке визнання нової держави було б визнанням de jure…».
Палата Лордів наголосила, що у двох частинах Німеччини існували окремі правові систе-
ми, які діяли незалежно одна від одної; Східна Німеччина отримувала свої повноваження від
суверена СРСР. Лорди наголосили, що закони в різних частинах Німеччини — неоднакові,
тому англійські суди повинні застосовувати закони Східної частини.
Висновки суддів — Лорда Рейда та Лорда Вільберфорса можна вважати першими крока-
ми до застосування законів невизнаних режимів англійськими судами в конкретних випад-
ках.
Цікавими є твердження та думки окремих лордів. Суддя Рейд стверджував, що хоча Ве-
ликобританія офіційно не визнає НДР відповідно до офіційної заяви уряду, проте англійські
суди не могли розглядати акти НДР як нечинні. Суддя наголосив, що не було потреби очіку-
вати визнання НДР для визнання правомірності її актів.
Суддя Лорд Хадсон зазначив : «…. Існують дві частини Німеччини, дві окремі правові
системи, що діють незалежно одна від одної...»; «...законодавство про фірму Carl Zeiss діє
поза межами усієї Німеччини. Зокрема, в Англії, а не лише у Східній Німеччині». Суддя
Лорд Вільберфорс наголосив, що суд не міг не брати до уваги визнання НДР Радянським
Союзом.
Палата Лордів ухвалила рішення про визнання актів НДР не через те, що це акти суве-
ренної (незалежної) держави, а тому, що це акти підлеглого утворення, який створений СРСР
з метою здійснення діяльності від його імені.
Під час розгляду цієї справи було встановлено два основні принципи британського права,
які залишалися чинними до 1980-х рр.: невизнана держава не може подавати позов, у свою
чергу, не може бути подано позов проти такої держави в британському суді; урядові закони
(юридичні акти) такої держави не можуть визнаватися британськими судами. Повне та точне
дотримання цих принципів могло, без сумніву, мати далекосяжні та незручні наслідки в
справах щодо юридично значимих дій невизнаних держав, які безпосередньо впливали на сі-
мейні права та права власності окремих фізичних чи юридичних осіб.
У справі «Carl Zeiss Stiftung» Палатою Лордів було знайдене «компромісне рішення» —
визнання правових актів НДР тому, що на видання останніх НДР уповноважив СРСР. Своїм
рішенням Палата Лордів намагалась уникнути виникнення певного «правового вакууму»,
який міг завдавати шкоди невизнаним державам та урядам відповідних держав і впливати на
їхніх «пригноблених» суб’єктів.
Суворе застосування правила, що невизнання ототожнюється з неіснуванням, не було за-
стосовано Палатою Лордів при вирішенні цієї справи. Однак визначальним залишився прин-
цип, за яким невизнана держава не може позиватися (проти неї не можна подавати позов) у
британські суди та її акти не визнаються для цілей міжнародного приватного права. Але це
правило було пом’якшено для уникнення спричинення несправедливості приватним особам
у проведенні їхньої повсякденної діяльності. Цей підхід був підтверджений у справі «Emin v.
Yeldog» (справа про розлучення), у якому було постановлено, що приватні дії, вчинені на те-
риторії невизнаних держав, можуть визнаватися у Великобританії при дотриманні 2-х умов:

72
1) таке визнання не заборонено законом; 2) воно не буде компрометувати ведення британсь-
кої зовнішньої політики (його зв’язків). У цій справі судове рішення про розлучення в Туре-
цькій Республіці Північного Кіпру, яка була невизнаною Великобританією, було визнане
британськими судами.

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте сучасний інститут визнання в міжнародному праві.
2. Які види визання вам відомі? Охарактеризуте їх.
3. Які юридичні наслідки визнання держави?
4. Визначте, чи можна в цьому випадку стверджувати про визнання НДР de jure, de facto
чи ad hoc? Аргументуйте, характеризуючи ці форми визнання.
5. Розкрийте зміст основних теорій визнання держав. Яка теорія, на ваш погляд, відпові-
дає сучасному міжнародному праву?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕННОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Савчук К. Еволюція інституту міжнародно-правового визнання держав у сучасних умо-
вах // Юридичний журнал. — 2009. — № 1. — С. 50—58.
2. Фельдман Д. И. Признание государств в современном международном праве. Казань,
1965.
3. Фельдман Д. И. Признание правительств в международном праве. Казань, 1961.
4. Литвиненко І. Л. Визнання держав у міжнародному праві // Університетські наукові за-
писки. — 2005. — № 1—2. — С. 238—243.
5. Мельник А. Я. Правонаступництво України щодо міжнародних договорів СРСР. — К.:
Юридична думка, 2005.
6. Рєзнєва М. Незалежність Косово та проблема визнання // Вісник Львівського універси-
тету. Серія Юридичні науки. — 2011. — Вип. 54. — С. 153—158.
7. Рєзнєва М. Визнання воюючої та повсталої сторони: історично-правовий аспект // Нау-
кові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2010. — № 3.
8. Gioia A. Kosovo’s Statehood and the Role of Recognition / In: The Italian Yearbook of
International Law; vol. 18 (2008), pag. 3—35. — 2009.
9. Orakhelashvili A. Statehood, Recognition and the United Nations System: a Unilateral
Declaration of Independence in Kosovo / In: Max Planck Yearbook of United Nations Law; vol. 12,
pag. 1—44. — 2008.
10. Ryngaert C., Sobrie S. Recognition of States: International Law or Realpolitik?: the Practice
of Recognition in the Wake of Kosovo, South Ossetia, and Abkhazia/ In: Leiden Journal of
International Law; vol. 24, afl. 2, pag. 467—490. — 2011.
11. Wilson G. Self-Determination, Recognition and the Problem of Kosovo / In: Netherlands
International Law Review; vol. 56, afl. 3, pag. 456—481. — 2009.
12. Sevastik P. Secession, Self-determination of «Peoples» and Recognition: the Case of
Kosovo’s Declaration of Independence and International Law / In: Law at War: the Law as it was
and the Law as it should be: liber amicorum Ove Bring / ed. by Ola Engdahl, Paul Wrange. —
Nijhoff, 2008.

73
 ТЕМА 6.
НАСЕЛЕННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та складові населення в міжнародному праві
2. Громадянство. Поняття та міжнародно-правове регулювання
3. Правовий статус біпатридів та апатридів
4. Політичний притулок
5. Правовий статус біженців та трудящих-мігрантів
6. Права людини: універсальний та регіональний механізми захисту
Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:
¾ основні категорії населення;
¾ значення інституту громадянства;
¾ основні способи набуття та припинення громадянства;
¾ види правового режиму іноземців;
¾ особливості правового статусу апатридів та біпатридів;
¾ правовий статус біженців;
а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти у сфері прав людини;
¾ визначати відповідність національного законодавства у сфері громадянства, статусу
апатридів та біженців міжнародним стандартам;
¾ аналізувати підстави надання політичного притулку;
¾ характеризувати універсальний та регіональний механізм захисту прав людини;
¾ скласти заяву до Європейського Суду з прав людини.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ
Населення, громадянство, набуття громадянства за народженням, право крові (jus
sanguinis), право ґрунту (jus soli), натуралізація (прийом до громадянства), оптація, транс-
ферт, реінтеграція (репатріація), експатріація, денатуралізація, біпатрид, апатрид, інозе-
мець, принцип недискримінації, принцип наявності обов’язку щодо держави перебування,
принцип захисту іноземця державою його громадянства або доміцилію, режим іноземців, на-
ціональний режим, режим найбільшого сприяння, спеціальний режим іноземців, біженець, ви-
мушений переселенець, переміщена особа, політичний притулок, дипломатичний притулок,
територіальний притулок, трудящі-мігранти, міжнародно-правовий захист прав людини, ме-
ханізм міжнародно-правового захисту прав людини, Європейський суд з прав людини.
ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Загальна декларація прав людини 1948 р.
3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.
4. Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.
5. Гаазька конвенція про деякі питання щодо колізій законів про громадянство 1930 р.
6. Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
7. Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р.
8. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Громадянство фізичних осіб у зв’язку з право-
наступництвом держав» 2001 р.
9. Конвенція про статус апатридів 1954 р.
10. Рішення Міжнародного Суду ООН у справі Ноттебома 1955 р.
11. Гаазький протокол про військовий обов’язок у деяких випадках подвійного громадян-
ства 1930 р.
12. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.
13. Конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 р.
14. Конвенція ООН про статус біженців 1951 р.
15. Декларація ООН про територіальний притулок 1967 р.
74
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа Ноттебома
(Ліхтенштейн проти Гватемали)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1955 р.

Історія спору

Фрідріх Ноттебом народився в Гамбурзі й був громадянином Німеччини. У 1905 р. він виїхав до Гва-
темали, де заснував центр своєї комерційної діяльності, який успішно розвивався. Іноді він приїздив до
Німеччини в комерційних справах і кілька разів — у Ліхтенштейн, де з 1931 р. проживав один з його бра-
тів. Постійним місцем проживання Ноттебома до 1943 р., тобто до подій, що покладено у основі спору,
була Гватемала. У 1939 р. він залишив Гватемалу та виїхав до Гамбургу, кілька разів на короткий час
приїздив у Ліхтенштейн. 9 жовтня 1939 р., через місяць після нападу Німеччини на Польщу (поч. Другої
світової війни), він подав клопотання про натуралізацію в Ліхтенштейні.
Умови натуралізації іноземців у Ліхтенштейні було визначено в законі від 4 січня 1939 р. Цей закон,
зокрема, встановлював: особа, яка зверталася з клопотанням про натуралізацію, мала довести, що в
разі набуття громадянства вона стане членом однієї з громад Ліхтенштейну; за умови зняття цієї ви-
моги (за певних умов), особа мала довести, що після натуралізації вона втратить своє попереднє гро-
мадянство; особа повинна була мати постійне проживання в Князівстві протягом щонайменше трьох
років, хоча ця вимога могла бути знята за обставин, які заслуговували особливого розгляду, а також у
порядку виключення; особа мала укласти угоду з компетентними органами влади про зобов’язання спла-
чувати податки та сплатити збір за натуралізацію.
Натуралізації могли зашкодити обставини, які викликали побоювання в тому, що буде завдано шко-
ди державі Ліхтенштейн. Уряд розглядав клопотання про натуралізацію, збираючи інформацію про за-
явника, направляв клопотання в парламент і, в разі його схвалення, представляв Князю, який приймав
рішення надати громадянство.
У клопотанні про натуралізацію Ноттебом просив також надати йому попередньо громадянство
Маурена, однієї з громад Ліхтенштейну, й просив зняти умову попереднього трирічного проживання без
вказівки особливих обставин. Він зобов’язався сплатити 25 тис. швейцарських франків громаді й 12 500
франків — державі, а також витрати на судочинство й виплачувати річний податок за натуралізацію в
розмірі 1 тис. франків (за умови, що сплата цих податків буде зараховуватися в рахунок звичайних по-
датків, які заявитель мав сплачувати в разі постійного проживання в Ліхтенштейні), а також внести як
забезпечення суму в розмірі 30 тис. франків.
15 жовтня 1939 р. Ноттебом отримав громадянство Маурена та сплатив усі необхідні податки. 20
жовтня — дав клятву вірності та уклав угоду про сплату податків. Йому було видано свідоцтво про
громадянство, в якому зазначалось, що Ноттебом натуралізувався в силу Верховного указу Князя від 13
жовтня 1939 р. Після цього Ноттебом отримав паспорт Ліхтенштейна й завізував його в генерально-
му консульстві Гватемали в Цюріху 1 грудня 1939 р., а на початку 1940 р. повернувся до Гватемали, де
продовжив комерційну діяльність.
Невдовзі після описаних подій Гватемала оголосила війну Німеччині, Ноттебом, як громадянин воро-
жої держави, був арештований, його майно було конфісковано.

Розгляд справи

17 грудня 1951 р. Ліхтенштейн порушив у Міжнародному Суді справу проти Гватемали.

Ліхтенштейн, користуючись правом дипломатичного захисту своїх громадян, вимагав рести-
туції і компенсації на тій підставі, що уряд Гватемали вчинив проти громадянина Ліхтен-
штейна, пана Фрідріха Ноттебома, дії, що не відповідали міжнародному праву.
Гватемала стверджувала, що заява була неприйнятною через низку причин, одна з яких
пов’язана з громадянством Ноттебома. Гватемала вважала, що Ноттебом отримав громадянст-
во незаконно та фактично ніколи не був громадянином Ліхтенштейну.
Гватемала посилалася на визнаний принцип, за яким право дипломатичного захисту нада-
ється державі тільки за наявності зв’язку між державою і приватною особою, що проявляєть-
ся у громадянстві цієї особи. Ліхтенштейн вважав, що він діяв саме відповідно до цього
принципу та стверджував, що Ноттебом фактично був його громадянином (через натураліза-
цію).
Враховуючи ці факти, Суд розглянув питання, чи можна було обґрунтовано посилатися
на натуралізацію в позові проти Гватемали та чи надавала вона Ліхтенштейну достатньо прав
для здійснення захисту Ноттебома від дій Гватемали й, відповідно, чи надавала вона Суду
право розглядати справу. Суд не мав наміру виходити за рамки цього питання.
75
 Розгляд справи Судом

З метою встановлення того, що заява могла вважатися прийнятною, Ліхтенштейн стверд-

жував, що Гватемала раніше офіційно визнала факт натуралізації, який вона намагалась
оскаржити в Суді. Проте розглядаючи дії Гватемали щодо Ноттебома після його натураліза-
ції, Суд відзначив, що Гватемала не визнала права Ліхтенштейна здійснювати захист Нотте-
бома.
Суд розглянув питання, чи зобов’язана була Гватемала визнати односторонній акт Ліх-
тенштейна про надання громадянства та чи надавав він Ліхтенштейну право дипломатичного
захисту? Суд розглядав це питання, не розглядаючи правомірність натуралізації Ноттебома
відповідно до закону Ліхтенштейна, оскільки питання громадянства належать до внутрі-
шньої юрисдикції держав.
Однак питання, яке постало перед Судом, не належало виключно до правової системи
Ліхтенштейна, оскільки при здійсненні дипломатичного захисту слід керуватися нормами
міжнародного права. Для врегулювання спору слід було встановити, чи могла натуралізація
Ноттебома бути підставою для виникнення зобов’язання держави-відповідача визнати на-
слідки цього акту. Для вирішення цього питання Суд виробив кілька критеріїв.
Суд віддав перевагу реальному та ефективному громадянству, що відповідало фактично-
му стану, заснованому на міцних зв’язках особи й держави. Суд взяв до уваги різні чинники:
постійне місце проживання особи, а також коло її інтересів, родинні зв’язки, участь у суспіль-
ному житті, виявлена та закріплена у її дітей прихильність до тієї чи іншої країни тощо.
Практика деяких держав, які утримувалися від здійснення захисту натуралізованої особи
в тому випадку, якщо вона фактично не мала зв’язків з країною номінального громадянства,
відображала концепцію, за якою для того, щоб можна було використовувати аргумент гро-
мадянства проти іншої держави, він мав відповідати фактичному стану справ.
Такий характер громадянства жодним чином не суперечив тому факту, що міжнародне
право залишає за кожною державою право встановлювати норми, що визначають надання її
громадянства. Разом з тим, держава не могла претендувати на те, що встановлені нею норми
мають визнаватися іншою державою, за винятком випадків, коли надане громадянство відо-
бражає ефективний зв’язок між державою та особою.
Відповідно до практики держав, громадянство — це юридичне відображення того факту,
що та чи інша особа найтісніше пов’язана з населенням тієї чи іншої держави. Надане держа-
вою, воно надає право цій державі на здійснення захисту тільки в тому випадку, якщо є юри-
дичним відображення реального зв’язку особи з державою. Чи існував такий зв’язок у справі
пана Ноттебома? Чи був Ноттебом у момент натуралізації тісніше пов’язаний з Ліхтенштей-
ном, ніж із будь-якою іншою державою, в тому що стосується його способу життя, місця
проживання, інтересів, діяльності, сімейних зв’язків, планів на найближче майбутнє ?
У зв’язку з поставленим питанням Суд відзначив основні факти цієї справи й вказав, що
Ноттебом завжди зберігав свої сімейні й ділові зв’язки з Німеччиною і що не було жодних
фактів, які вказували на те, що подане ним клопотання про натуралізацію в Ліхтенштейні бу-
ло продиктовано бажанням відмежуватися від його країни. З іншого боку, протягом 34 років
він постійно проживав у Гватемалі, яка була центром його інтересів та комерційної діяльнос-
ті. Він залишався там до від’їзду, спричиненого військовими діями в 1943 р., і подав скаргу
на відмову Гватемали дозволити йому повернення. Крім того, члени сім’ї Ноттебома підтвер-
дили його бажання провести решту свого життя в Гватемалі.
Щодо його фактичних зв’язків з Ліхтенштейном, то вони, навпаки, були надзвичайно
слабкими. Приїзд Ноттебома в цю країну в 1946 р. пояснювався відмовою Гватемали дозво-
лити йому повернутись. Отже, за відсутності будь-яких зв’язків з Ліхтенштейном існував
тривалий і тісний зв’язок між ним і Гватемалою, зв’язок, який жодним чином не був ослаб-
лений у результаті натуралізації в Ліхтенштейні. Ця натуралізація не була заснована на реаль-
но існуючому зв’язку з Ліхтенштейном, і вона жодним чином не змінила спосіб життя особи,
якій вона була надана поспішно та за незвичайних умов. Натуралізації бракувало справжнос-
ті, необхідної для акта, що мав настільки важливе значення для того, щоб його мала поважа-
ти Гватемала.
Натуралізація була надана без урахування концепції громадянства, прийнятої в міжнарод-
них відносинах. Метою клопотання про натуралізацію було не стільки отримання правового
визнання фактичного членства Ноттебома в населенні Ліхтенштейну, скільки надання йому
можливості змінити свій статус громадянина воюючої держави на статус громадянина нейт-
ральної держави з можливістю отримати захист Ліхтенштейну, але не приєднатися до його

76
традицій, інтересів, способу життя чи взяти на себе зобов’язання — крім податкових — і
здійснювати права, відповідні отриманому статусу.
З цих причин Суд визнав заяву Ліхтенштейну щодо дипломатичного захисту пана Нотте-
бома неприйнятною.
Це рішення Суду має надзвичайно важливе значення для характеристики інституту гро-
мадянства. Суд відзначив, що громадянство має в своїй основі реальний факт суспільного
зв’язку особи та держави поряд з наявністю прав та обов’язків. Без наявності таких ознак, з
позицій міжнародного права, громадянство є неефективним.

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте інститут громадянства в сучасному міжнародному праві.
2. Як слід розуміти твердження, що громадянство — це ефективний зв’язок особи та дер-
жави?
3. Визначте основні міжнародно-правові акти в сфері громадянства.

77
 Справа «Прітті проти Сполученого Королівства»
Рішення Європейського Суду з прав людини 2002 р.

Обставини справи
Справу було порушено за заявою проти Сполученого Королівства, поданою до Суду 21
грудня 2001 р. на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних сво-
бод (Конвенція) громадянкою Сполученого Королівства пані Діаною Прітті (заявниця).
Пані Прітті — 43-річна паралізована жінка, страждала від невиліковної дегенеративної
хвороби рухових нейронів1. Із листопада 1999 р., коли було поставлено діагноз, стан заявниці
швидко погіршувався. Очікувана тривалість життя заявниці могла становити кілька тижнів
чи місяців. На момент розгляду справи хвороба була на пізній стадії, яка завдавала надзви-
чайних страждань та приниження. Побоюючись розвитку хвороби, заявниця вимагала надати
їй можливість вирішити, як і коли вмерти.
Згідно з англійським правом, вчинення самогубства не становило злочину. Але заявниця,
внаслідок своєї хвороби, не могла піти з життя без сторонньої допомоги. Натомість допомога
іншій особі у вчиненні самогубства вважалася злочином відповідно до п. 1 ст. 2 Закону 1961
р. «Про суїцид».
Припускаючи, що вона могла б вчинити самогубство за допомогою свого чоловіка, пані
Прітті через представника просила у відповідних державних органів надати гарантії не при-
тягати її чоловіка до суду, якщо він, за її бажанням, допоможе їй вчинити самогубство.
Пані Прітті було відмовлено. Генеральний прокурор пояснив:
« ... не мають права надати імунітет від судового переслідування, який потурає, тягне або перед-
бачає вчинення в майбутньому злочину, незалежно від того, наскільки виняткові обставини ...»

Заявниця вирішила в судовому порядку оскаржити винесене рішення. 17 жовтня 2001 р.

апеляційний відділ Високого суду правосуддя відхилив її клопотання. Після цього Заявниця
звернулася з апеляцією до Палати лордів.
29 листопада 2001 р. Палата лордів, відхиливши апеляцію, підтвердила правомірність рі-
шення суду. Лорд Бінгем Корнхілський, зокрема, зазначив:
«... погоджуючись із моїми шляхетними вченими колегами, лордом Стейном та лордом Хоупом
Крейіхедським, я роблю висновок про неможливість доведення пані Прітті будь-якого порушення того чи
іншого конвенційного права...
...Цей висновок позбавляє необхідності в перевірці правомірності головного аргументу Генерального
прокурора у відповідь на вчинений до нього позов: що він не мав повноваження надати гарантії, яких до-
магалася пані Прітті...
... від Генерального Прокурора потребувалася не заява щодо принципів судового переслідування, а
попереднє надання імунітету від судового переслідування. Але на це, я досить переконаний, Генераль-
ний прокурор повноваження не має. Згідно з Біллем про права 1688 р., державні органи не мають повно-
важень застосовувати закони, відстрочувати їхню дію та здійснювати правосуддя без згоди парламен-
ту. Навіть якщо, всупереч моїй думці, Прокурор мав би повноваження надати згадану гарантію, в цій
справі це був би дуже помилковий крок з його боку. Якщо він не має жодних підстав піддавати тверджен-
ня пані Прітті сумніву, тоді так само він не має жодних підстав для їх розслідування. Він не одержав жод-
ної інформації взагалі стосовно засобів, які пропонувалися для припинення життя пані Прітті. Жодного
медичного контролю запропоновано не було. Існувала очевидна небезпека, що її стан може погіршитися
до тієї межі, коли вона сама вже не могла нічого зробити, щоб заподіяти собі смерть. Генеральний Про-
курор допустив би злочинну недбалість та грубе зловживання своїми повноваженнями, якби насмілився
гарантувати, що злочин, який мав бути вчинений, не стане підставою для судового переслідування.
Лише один цей аргумент спростовує підстави для позову проти нього.
... Я відхилив би цю апеляцію».

Інші судді висловили думку, яка збігалася з його висновками. Торкаючись ст. 8 Конвен-
ції, лорд Хоуп зазначив:
«...Повага до «приватного життя», що є єдиною частиною статті 8, яка застосовується в
цій справі, пов’язана зі способом життя людини. Те, в який спосіб вона вирішує провести за-
вершальні моменти свого життя, є частиною її життя, і вона має право вимагати поваги і до
цієї частини свого життя. У зв’язку з цим пані Прітті має право на самовизначення. У цьому
1
Хвороба характеризується прогресуючою слабкістю м’язів і призводить до надзвичайної слабкості рук і ніг та вражає
м’язи, задіяні у процес дихання. Смерть настає, як правило, внаслідок слабкості м’язів, які забезпечують дихання, а також
м’язів, які контролюють мовлення та ковтання; слабкість дихальних м’язів призводить до зупинки дихання та пневмонії. Лі-
кування, здатного зупинити розвиток захворювання, не існує.

78
сенсі її право на приватне життя зачіпається навіть тоді, коли віч-на-віч з невиліковною хво-
робою вона прагне не життя, а смерті. Але зовсім інша річ, якщо під цими словами розуміти
позитивний обов’язок уможливити здійснення її бажання накласти на себе руки з допомогою
іншої людини. Я вважаю, що таке тлумачення значення цих слів буде надмірно вільним».
За захистом своїх прав пані Прітті звернулась до Європейського Суду з прав людини,
стверджуючи про порушення своїх прав, визначених у ст. 2, 3, 8, 9 та 14 Європейської кон-
венції про захист прав людини та основоположних свобод.
Європейський Суд з прав людини
Застосовне право та практика
Самогубство, допомога в самогубстві та вбивство за згодою
Самогубство перестало вважатися злочином в Англії та Уельсі на підставі Закону 1961 р. Однак
ч. 2 (1) передбачає: «Людина, яка допомагає, підбурює, рекомендує або здійснює самогубство іншого або
спробу такого самогубства, буде засуджена на термін, що не перевищує 14 років».
Частина 2 (4) передбачає: «Ніякі процедури не будуть встановлені щодо порушення за цією части-
ною, інакше як за згодою Директора Громадських судових переслідувань».
Казуальний закон встановив, що індивід може відмовлятися приймати таке, що продовжує, зберігає
життя лікування: «Принцип свободи вибору вимагає, щоб навіть у разі необґрунтованої відмови пацієн-
та від лікування або піклування, що продовжують його життя, лікарі, відповідальні за його стан, мають
діяти відповідно до його побажань, навіть якщо вони не вважають, що це в його інтересах ... У цьому
випадку принцип святості людського життя має поступитися принципом свободи вибору ...»1
У березні 1980 р. Комітет перегляду з кримінального права випустив свій 14 звіт «Порушення проти
людини», в якому розглядаються закони, що стосуються різних форм вбивства та застосовних пока-
рань. У частині F йшлося про вбивство з милосердя. Покарання за злочин для особи, яка зі співчуття не-
законно вбила іншу людину, пропонувалося встановити в розмірі двох років, але це не було підтримано.
Було відзначено, що величезна кількість людей була проти такої пропозиції. Відзначалися також труд-
нощі і неоднозначність цієї проблеми».
Було рекомендовано зменшити покарання за допомогу в самогубстві до семи років, як досить істот-
не, щоб захистити безпорадних людей, переконаних недобросовісними.
31 січня 1994 р. Виборчий комітет Палати лордів з медичної етики видав звіт після дослідження
етичних, юридичних і клінічних значень права людини відмовитися від продовження життя, лікування.
Комітет отримав усні свідчення від різноманітних урядових, медичних, юридичних та неурядових джерел
та отримав письмові свідчення від численних зацікавлених сторін, які піднімають етичні, філософські,
релігійні, моральні, клінічні, юридичні та громадські аспекти цієї проблеми.
Щодо евтаназії було постановлено: «236. Право відмовлятися від лікування і прохання про допомогу
в самогубстві — не одне й те саме. Ми довгий час розглядали позиції свідків, що захищають евтаназію.
Багато хто з нас стикалися з родичами або друзями, що знаходяться при смерті, чиї останні стадії
життя були такими виснажливими, що людина вже здавалась втраченою, або тими, хто були просто
стомлені від життя ... Наш роздум має також враховувати бажання кожного індивіда мирної та легкої
смерті, без тривалого страждання, і небажання перебувати в залежності. Ми добре обміркували думку
Професора Дворкіна про те, що для нерелігійних людей легше вибрати спосіб смерті.
237. У кінцевому рахунку, однак, ми не дійшли висновку, що цих аргументів — достатньо, щоб посла-
бити заборону суспільства на навмисне вбивство. Така заборона — наріжний камінь закону і соціальних
відносин. Він захищає кожного з нас неупереджено, втілюючи віру в те, що всі — рівні. Ми не бажаємо, щоб
цей захист зменшився, а тому проти зміни в законі про дозвіл евтаназії. Ми підтверджуємо, що бувають
окремі випадки, в яких евтаназія може здатися виправданою. Але ці випадки не можуть визначати основу
політики, яка мала б серйозні й широко розповсюджені наслідки. Крім того, смерть — не тільки особиста,
індивідуальна справа. Смерть людини впливає на життя інших. Ми вважаємо, що проблема евтаназії — в
тому, що інтерес індивіда не може бути відділений від інтересу суспільства в цілому.
238. Одна з причин такого висновку — те, що ми не можемо встановити безпечні межі евтаназії...
239. Ми також стурбовані тим, що вразливі люди — літні чи хворі — можуть відчувати тис.к, реа-
льний або уявний, та просити ранньої смерті. Ми розуміємо, що такі випадки ідентифікувалися б док-
торами. Однак ми вважаємо, що суспільство не повинно навіть побічно заохочувати їх шукати смерть,
а навпаки, має дбати про підтримку життя».
У світлі викладеного Комітет також не рекомендував ніякої зміни в законодавстві щодо евтаназії
(параграф 262).
Третя сторона
Добровільне товариство евтаназії
Об’єднання, засноване в 1935 р. і є провідною організацією у Великобританії, що займається пробле-
мами евтаназії, стверджувало, що люди повинні мати можливість померти з гідністю і що незламний
юридичний режим, який примушує індивіда, що страждає від важкої хвороби, вмирати болючою, тривалої
смертю, недостойно, всупереч його або її побажанням, порушує ст. 3 Конвенції.
Згадувалися причини, за якими деякі люди здійснювали евтаназію (наприклад, нестерпний і сильний
біль, втома від процесу вмирання, втрата самостійності).
Конференція католицьких єпископів Англії та Уельсу
Ця організація висувала принципи й аргументи, які аналогічні позиціям конференцій інших католиць-
ких єпископів у інших державах-членах. Підкреслювалося, що фундаментальний принцип католицької віри
1
Lord Goff in Airedale NHS Trust v. Bland [1993] AC 789, at p. 864.

79
 — те, що людське життя було даром від Бога. Дії з метою вбивства іншого, навіть за його згодою,
шкодять людській сутності. Тому самогубство та безболісна смерть були поза діапазоном морально
прийнятного вибору при зіткненні з людським стражданням і смертю. Ці фундаментальні істини були
також визнані іншими вірами і сучасним плюралізмом і світськими суспільствами, як закріплено в ст. 1
Загальної Декларації прав людини 1948 р. і в Європейській конвенції.
Узаконення будь-якої форми допомоги самогубству або будь-якої форми безболісної смерті було б
помилкою історичних розмірів, з катастрофічними наслідками для вразливої людини.

Стверджуване порушення статті 2 Конвенції

Позиції сторін
Заявниця стверджувала, що наданий їй дозвіл на допомогу в здійсненні самогубства не
суперечитиме ст. 2 Конвенції. Крім того, ст. 2 захищає право на життя, а не саме життя, тим
часом як покарання за позбавлення життя спрямоване захистити особу не від самої себе, а від
третіх сторін, а саме — від держави та державних органів. Отже, стаття 2 закріплює, що саме
особа має вирішувати, чи жити їй далі, і захищає право померти, щоб уникнути неминучих
страждань і приниження, спричинених правом на життя.
Уряд стверджував, що вимоги заявниці за ст. 2 не були підтримані владою. Стаття 2, га-
рантуючи одне з найважливіших прав, накладає, передусім, заборонне зобов’язання. Право
вмирати не випливає з права на життя, а є його антитезою.
Позиція Суду
Суд вважав, що ст. 2 є однією з основних статей Конвенції. У ній захищено право на жит-
тя, без якого здійснення інших прав і свобод, закріплених в Конвенції, є неможливим. Це
змушує визначати обмежені обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим.
У всіх справах, які розглядав Суд, він постійно наголошував на обов’язку держави забез-
печувати захист життя. Суд не визнав переконливим твердження, що «право на життя», га-
рантоване ст. 2, може інтерпретуватися як дозвіл права на смерть. Враховуючи, що в кон-
тексті ст. 11 Конвенції, свобода вступати в об’єднання передбачає не тільки право
приєднуватися до нього, а й відповідне право не приєднуватися, Суд зробив висновок, що
поняття свободи передбачає міру вибору.
Стаття 2 Конвенції може трактуватися по-різному. Вона може тлумачитись як свобода
вирішувати питання щодо якості життя або щодо того, як розпорядитися життям. Оскільки ці
аспекти визнано важливими для людського існування, вони вимагають захисту від держав-
ного втручання й можуть бути відображені в правах, гарантованих іншими статтями Конвен-
ції або в інших міжнародних актах, що захищають права людини. Стаття 2, при її тлумаченні
без спотворення, не може інтерпретуватися як діаметрально протилежне право — право на
смерть, і, відповідно, не може створювати права на самовизначення в сенсі вибору права лю-
дини на смерть, а не на життя.
Отже, Суд вважав, що право померти, від руки третьої особи або з допомогою державно-
го органу, не може ґрунтуватися на ст. 2 Конвенції. Це підтверджувалося і Рекомендацією
1418 (1999 р.) ПАРЄ.
Заявниця стверджувала, що відмова визнати, що Конвенція гарантує право померти,
означає, що ті держави, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, стають порушни-
ками Конвенції. До компетенції Суду в цьому випадку не належала оцінка того, чи дійсно
інші держави не в змозі захищати право на життя. Проте, навіть якщо переважаючі обстави-
ни у певній країні, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, визнати такими, що не
порушують ст. 2 Конвенції, це не могло, на думку Суду, допомогти заявниці в цій справі.
Тому Суд вважав, що порушення ст. 2 Конвенції не було.

Стверджуване порушення статті 3 Конвенції

Стаття 3
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, пово-
дженню або покаранню».

Заявниця обґрунтувала свою скаргу, посилаючись переважно на ст. 3 Конвенції. Вона

стверджувала, що страждання, з яким вона зіткнулася, кваліфікується як поводження (ліку-
вання), що принижує гідність, яке підпадає під дію ст. 3 Конвенції. Вона страждала від важ-
кої невиліковної хвороби, яка перебувала на останніх стадіях, і мала померти в надзвичайно-
му хвилюванні й принизливому стані, коли м’язи, що керують диханням і ковтанням
ослабнуть до такої міри, що вона не зможе дихати і в неї розвинеться пневмонія.
80
 Хоча Уряд не несе безпосередньої відповідальності за поводження (лікування), у своїй
практиці Суд встановив, що, згідно зі ст. 3, держава несе перед своїми громадянами не лише
негативний обов’язок утримуватися від такого поводження, а й позитивний обов’язок захи-
щати людей від нього. У цій справі такий обов’язок означав необхідність потурбуватися про
захист заявниці від страждань, яких би вона зазнала, якщо таких заходів не вжити.
Заявниця наполягала, що ст. 3 Конвенції не містить протиріч між її правом не зазнавати
поводження, що принижує гідність, та інтересом суспільства, оскільки її право є абсолют-
ним. Однак Суд вважав, що таке протиріччя існувало, оскільки англійський закон забороняв
допомогу в самогубстві незалежно від обставин випадку.
Заявниця зазначила, що не було необхідності в оцінці ст. 3 Конвенції, а навіть якщо й бу-
ла б, Уряд не мав права розглядати справу без урахування конкретних обставин. Заявниця
була не згодна з твердженням Уряду про те, що загальна заборона на допомогу в самогубстві
необхідна для захисту вразливих людей. Таку проблему можна було б вирішити, якби відпо-
відна особа могла продемонструвати, що вона фізично спроможна дійти такого рішення й не
потребувала захисту.
Уряд стверджував, що ст. 3 не стосувалась випадку заявниці. Первинне зобов’язання за
статтею негативне — держава не може застосовувати тортури, жорстоке чи принизливе по-
водження або покарання. Випадок заявниці був заснований на передбачуваних зо-
бов’язаннях. Але навіть якщо ст. 3 стосувалася справи, це не означало наявності права на
смерть. Уряд доводив, що заборона допомоги самогубству усуває протиріччя між правами
індивіда та інтересами суспільства, особливо коли справа стосувалася поваги святості життя
та захисту вразливих людей. Крім того, в Раді Європи дійшли висновку, що допомога само-
губству та вбивство за згодою є незаконними у всіх країнах, крім Нідерландів. Ця позиція
поширена й за межами Європи.

Позиція Суду
Ст. 3 Конвенції, як і ст. 2, є однією з основних, що охороняють основні цінності демокра-
тичного суспільства. На відміну від інших положень Конвенції, ця норма абсолютна й не до-
пускає виключень або можливості ослаблення за ст. 15 Конвенції.
Аналіз казуальних рішень Суду вказував, що ст. 3 найбільш часто застосовувалася в ситу-
аціях, у яких ризик людини зазнати заборонених форм поводження виходив від навмисних
дій державних службовців або громадських властей. Це могло означати існування, насампе-
ред, заборонного зобов’язання держави — уникати заподіяння серйозної шкоди особам. Од-
нак, у світлі особливої важливості ст. 3, Суд був достатньо гнучким, щоб допустити застосу-
вання цієї статті в інших можливих ситуаціях.
Зокрема, Суд підкреслив, що відповідно до ст. 1 Конвенції, зобов’язання гарантувати кож-
ному права й свободи, визначені в ст. 3, вимагало, щоб держави вживали заходів для гаранту-
вання того, щоб індивіди не зазнавали болісного, жорстокого та принизливого поводження
чи покарання. Таке зобов’язання розглядалося Судом у багатьох справах.
У цьому випадку ніяка жорстокість до заявниці не застосовувалася. Не було скарг на те,
що вона не отримувала адекватного піклування від державних медичних працівників. Але
заявниця стверджувала, що відмова надати гарантію не переслідувати її чоловіка, якщо він
допоможе їй вчинити суїцид, і кримінальна заборона допомоги самогубства спричиняли жор-
стоке та принизливе поводження, яке завдавало їй страждання (внаслідок того, що її хвороба
досягла кінцевих стадій), за що мала нести відповідальність держава.
Ст. 3, на думку Суду, спільно зі ст. 2, відображали основні цінності демократичного сус-
пільства. Ст. 2 Конвенції, передусім, забороняє застосування сили, що може спричинити
смерть, чи іншої дії, що може призвести до загибелі людини, але вона не надає людині права
вимагати від держави дозволу чи сприяння щодо позбавлення життя.
Суд розумів, що без задоволення скарги заявниця знаходилась перед перспективою важ-
кої смерті. Дійсно, вона була нездатна вчинити самогубство через фізичну неспроможність і
за законом її чоловік стояв перед ризиком судового переслідування у разі надання їй допомо-
ги. Проте зобов’язання з боку держави в цьому випадку не передбачало задоволення її про-
хання покінчити життя самогубством.
Тому Суд зробив висновок, що ст. 3 Конвенції не створювала для держави зобов’язання
не переслідувати в судовому порядку чоловіка заявниці, якщо він допоможе їй вчинити са-
могубство чи забезпечити законну можливість для будь-якої іншої форми допомоги самогуб-
ству. Відповідно, порушення ст. 3 Конвенції не було.

81
 Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

Стаття 8
1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із зако-
ном і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або
економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи
моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Позиції сторін
Заявниця зазначала, що право на самовизначення простежується у всій Конвенції, а най-
більш явно визнано та гарантується у ст. 8. Очевидно, що право вільного вибору зачіпає пра-
во на прийняття рішень щодо свого тіла та дій з ним. Воно включає право вибирати, коли та
як померти, і ніщо так глибоко не пов’язано зі способом, яким людина управляє своїм жит-
тям, ніж спосіб і встановлення часу своєї смерті. Тому відмова надати гарантії непересліду-
вання її чоловіка й загальна заборона на допомогу в самогубстві обмежувала, на думку заяв-
ниці, її права за п. 1 ст. 8 Конвенції.
Заявниця наголошувала, що мають бути дуже серйозні причини для такого втручання в її
приватне життя. Однак Уряд не зумів довести, що втручання було виправдано, оскільки не
були враховані її особливі обставини.
Уряд стверджував, що права за ст. 8 не стосувалися цієї справи, оскільки право на прива-
тне життя не включає право на смерть. Воно поширюється на процес життя, а не спосіб, у
який особа покінчує з життям. У протилежному випадку стверджуване право заперечує бла-
го, на якому воно ґрунтується. Навіть якщо припустити, що Уряд помилявся, будь-яке втру-
чання в права за ст. 8 було б цілком виправданим, оскільки держава має право визначати мі-
ру фізичної шкоди, на яку може погоджуватися особа, і тому навіть ще більш визначеним є
право держави вирішувати, чи може людина дати згоду на те, щоб її вбили.
Позиція Суду. Суд підкреслив, що «приватне життя» є широким поняттям, яке не має ви-
черпного визначення. Воно охоплює фізичну та психологічну цілісність людини. Воно може
іноді охоплювати аспекти фізичної та соціальної складової. Стаття 8 також захищає право на
особистий розвиток і право встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми і зов-
нішнім світом. Суд вважав, що поняття особистої незалежності — важливий принцип, що
покладається в основу інтерпретації його гарантій.
У цьому випадку, хоча питання полягало не в лікуванні, Заявниця страждала від руйнів-
них наслідків принизливої хвороби, яка погіршувала її стан і посилювала її фізичні та розу-
мові страждання. Вона бажала зменшити страждання, здійснюючи вибір на користь смерті,
за допомогою свого чоловіка.
Сутність Конвенції — повага до людської гідності й людської волі. Не заперечуючи
принципу святості життя, Суд вважав, що в статті 8 йдеться про якість життя. В епоху розви-
тку медицини, поєднаного з перспективами подовження життя, багато людей пригнічено
тим, що вони в літньому віці, фізично чи розумово неповноцінні.
Суд наголосив, що втручання держави в приватне життя не суперечить статті 8, якщо
здійснюється відповідно до закону та має законні цілі. Обмеження на допомогу самогубства
було встановлено відповідно до закону для досягнення законної мети — захисту життя й у
такий спосіб — захисту прав інших.
Встановлюючи, чи є втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд взяв до
уваги, що оцінка обставин справи залишалася за державами. Аргументи сторін стосувалися
ступеня втручання в особисте життя заявниці. Заявниця зіткнулася із загальною забороною
на допомогу самогубства, і її обставини не бралися до уваги. Ціною такої непохитності зако-
ну стало те, що вона була змушена терпіти наслідки невиліковної та виснажливої хвороби.
Суд звернув увагу на те, що, хоча Уряд заявив, що Заявниця мала вважатися вразливою,
це твердження не підтримано позицією внутрішніх судів та рішенням Палати лордів, які не
встановили, що заявниця належить до такої категорії. Однак Суд вважав, погоджуючись з
Палатою лордів, що держава мала право законом регулювати поведінку, що була шкідливою
для життя й безпеки інших осіб. Чим серйознішою є шкода, тим більшої уваги потребують
інтереси здоров’я та безпеки людей при їхньому пропорційному зіставленні з принципом
особистої незалежності.
Частина 2 Закону 1961 р. «Про суїцид» була призначена для охорони життя, захисту сла-
бких і уразливих, особливо тих, які не в змозі приймати свідомі рішення щодо припинення
життя. Держава мала оцінювати ризик і ймовірну сферу дії зловживання, за умови якщо за-

82
гальну заборону на допомогу самогубства було б знято. Очевидно, що ризик зловживання іс-
нував, незважаючи на аргументи про можливість гарантій і захисних процедур.
Отже, Суд не вважав, що абсолютний характер заборони суїциду зі сторонньою допомо-
гою є непропорційним. Адже Уряд зазначив, що гнучкість у кожній окремій справі забезпе-
чується завдяки умові, згідно з якою судове переслідування може порушуватися лише зі зго-
ди Генерального Прокурора, а також завдяки передбаченій максимальній мірі покарання та
можливості, якщо необхідно, призначати меншу кару. У доповіді Спеціального комітету за-
значалося, що з 1981 по 1992 р. у 22 справах, у яких розглядалося питання «умертвіння з ми-
лосердя», був лише один випадок засудження за вбивство з призначенням міри покарання
довічним ув’язненням, тоді як в інших справах правопорушення було визнано менш значни-
ми, і в більшості випадків покарання було у вигляді випробувального строку чи умовним.
З огляду на це Суд визнав, що відсутні підстави вважати свавіллям те, що закон підкрес-
лював важливість права на життя, забороняючи самогубство зі сторонньою допомогою, вод-
ночас передбачаючи наявність системи правозастосування й судового розгляду, яка в кожній
конкретній справі давала змогу належним чином враховувати суспільний інтерес у порушен-
ні судового переслідування, а також справедливі й належні вимоги покарання та стримуван-
ня. Дія, стосовно якої було запитано гарантії утримання від судового переслідування чолові-
ка заявниці, була настільки серйозною, що відмову в наданні гарантій не можна було
вважати необґрунтованою.
Тому Суд зробив висновок, що втручання в приватне життя в цьому випадку могло бути
виправдане як «необхідне в демократичному суспільстві» для захисту прав інших, і, відпові-
дно, порушення ст. 8 Конвенції не було.

Стверджуване порушення статті 9 Конвенції

Стаття 9
Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати
свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одно-
особово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні
релігійних і ритуальних обрядів.
Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені за-
коном і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони гро-
мадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Позиції сторін
Заявниця стверджувала, що ст. 9 захищає право на свободу думки, яке до цього часу
включало віри типу вегетаріанства та пацифізму. Прохаючи допомоги у свого чоловіка в
здійсненні самогубства, заявниця вірила в допомогу цього засобу.
Відмова державних органів у наданні гарантії судового непереслідування її чоловіка ста-
ла втручанням у її право. Порушенням права заявниця вважала й загальну заборону допомо-
ги в самогубстві, встановлену в англійському законі, яка виключала можливість врахування
конкретних обставин її становища.
З тих самих причин, що і за ст. 8 Конвенції, таке втручання не було виправдано, на думку
заявниці, і за п. 2 ст. 9.
Уряд стверджував, що ст. 9, яка захищає свободу думки, совісті й релігії та їх прояви, не
передбачає, що індивіди можуть діяти будь-яким чином, якщо це виправдовується їхньою ві-
рою.
Позиція Суду. Суд зауважив, що не всі думки або переконання захищаються ст. 9 Конвен-
ції. Вимоги заявниці не охоплювали форми прояву релігії чи віри через поклоніння, навчан-
ня, практику або дотримання, як описано в статті. Тому Суд зробив висновок, що порушення
ст. 9 Конвенції не було.

Стверджуване порушення статті 14 Конвенції

Стаття 14
Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за
ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або со-
ціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших об-
ставин.

83
 Позиції сторін
Заявниця стверджувала, що вона страждала від дискримінації в результаті того, що її
справа розглядалася аналогічно з абсолютно несхожими. Хоча загальна заборона на допомо-
гу самогубства поширювалася однаково щодо всіх індивидів, стосовно неї, враховуючи, що
вона не здатна покінчити з життям, її застосування було дискримінаційним. Вона була по-
збавлена права, яким користуються інші, які здатні самостійно піти з життя. Оскільки єди-
ним виправданням, пропонованим державою для загальної заборони, була потреба захистити
вразливих, і оскільки заявниця такою не була й не потребувала такого захисту, не існувало
розумного чи об’єктивного виправдання такої різниці в поводженні.
Уряд вважав, що ст. 14 Конвенції не охоплює скарги заявниці. Отже, не було ніякої дис-
кримінації, оскільки заявниця не перебувала в однаковій ситуації з тими, хто міг самостійно
вчинити самогубство. Політика кримінального закону мала врахувати особисті обставини
або при розгляді питання про переслідування пана Претті, або при вирішенні питання про
міру покарання.
Позиція Суду. На думку Суду, за ст. 14, різниця в лікуванні людей в аналогічному або по-
дібному положенні вважається дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного й розум-
ного виправдання й законної мети. Крім того, деякі держави вдаються до оцінки відміннос-
тей у подібних ситуаціях і, відповідно, використовують різне лікування. Дискримінація може
виникати тоді, коли держави без об’єктивного й розумного виправдання будуть не в змозі
поводитися по-різному з людьми, ситуації яких очевидно різні.
Суд вважав, що необхідно враховувати відмінність між тими, хто фізично здатний до
здійснення самогубства, й тими, хто нездатний. За ст. 8 Конвенції, Суд вирішив, що були об-
ґрунтовані причини для неможливості винятків для тих, хто не був уразливим. Подібні пере-
конливі причини закріплено й у ст. 14 для відмови від врахування різниці між здатними та
нездатними покінчити з життям. Межу між цими двома категоріями часто важко визначити,
й закріплення в законі переваг для тих, хто неспроможний вчинити суїцид, відчутно підірва-
ло б гарантію права на життя та посилило б небезпеку зловживань. Суд вважав, що жодного
порушення ст. 14 не було.
Отже, Суд встановив, що в цьому випадку не було порушень ст. 2, 3, 8, 9 та 14 Конвеції.
Рішення по справі було винесено 29 квітня 2002 р., а вже через місяць пані Прітті померла в
хоспісі.
Довідково
Евтаназія — це практика припинення життя людини, що страждає невиліковним захворюванням і
відчуває нестерпні страждання. Уперше в світі вона була застосована 1 квітня 2002 р. у Нідерландах. У
більшості країн світу евтаназія заборонена. Евтаназія узаконена в Нідерландах, Люксембурзі, Бельгії, а
також у Швейцарії та американському штаті Орегон.

Питання для перевірки знань

1. Що розуміють під правами та свободами людини?
2. Визначте основні види прав і свобод людини та громадянина й охарактеризуйте їх.
3. Назвіть основні міжнародно-правові акти у сфері прав людини.
4. Охарактеризуйте механізм захисту прав і свобод людини за Європейською конвенцією
про захист прав людини та основоположних свобод.
5. Визначте сутність права людини на життя. Чи передбачають міжнародно-правові акти
право на смерть? Чи має бути гарантовано кожній людині це право? Аргументуйте.
6. Визначте, яких прав і свобод людини стосувалась ця справа Європейського Суду.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕННОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Валеев Р. Международная и внутригосударственная защита прав человека. М.: Статут,
2011.
2. Гончаренко О. А. Статус біженця в міжнародному праві: Дис... канд. юрид. наук:
12.00.11 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2005.
3. Даниленко Г. М. Международная защита прав человека: Вводный курс. М.: Юристъ,
2000.
84
 4. Збірник судових рішень з процедури надання статусу біженця в Україні. Науково-
практичний коментар / За ред. д.ю.н., проф. Буроменського М. В. — Х.: Яшма, 2005. —
150 с.
5. Кармаза О. О. Правовий статус біженця та процедура його отримання. — К.: Видавець
Фурса С. Я., 2006.
6. Коломієць О. А. Інститут подвійного громадянства (біпатризму) у міжнародному праві:
проблеми і перспективи // Наукові праці МАУПю — 2010. — Вип. 1 (24). — С. 296—301.
7. Константінов С. Ф. Еволюція поняття іноземців та осіб без громадянства в Україні //
Держава і право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. — 2001. — Вип. 13. — С. 209—214.
8. Лазарев Л. В. Иностранные граждане (правовое положение). М., 1992.
9. Неліп М. І., Мережко О. О. Силовий захист прав людини. Питання легітимності в су-
часному міжнародному праві. — К.: Наукова думка, 1998.
10. Рабінович П. М. Феномен права в інтерпретації Страсбурзького суду (до 50-річчя Єв-
ропеийського суду з прав людини) // Вісник Академії правових наук України. — 2009. —
№ 2.
11. Саидов А. Х. Международное право прав человека. М., 2002.
12. Betts A. UNHCR: the politics and practice of refugee protection / 2nd [rev., fully updated
and expanded] ed. — Routledge, 2012.
13. Butler C. Child rights: the movement, international law, and opposition. — Purdue
University Press, 2012.
14. Kesby A.The right to have rights: citizenship, humanity, and international law. — Oxford
University Press, 2012.
15. Mares R. The UN guiding principles on business and human rights: foundations and
implementation. — Nijhoff, 2012.
16. Wet E. Hierarchy in international law: the place of human rights. — Oxford University
Press, 2012.

85
 ТЕМА 7.
ТЕРИТОРІЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та види територій у міжнародному праві
2. Поняття державної території та її складові частини
3. Державні кордони: поняття, види, стадії встановлення
4. Державна територія загального користування
5. Поняття та види недержавної території
6. Правовий режим Арктики
7. Міжнародно-правовий режим Антарктики

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ що являє собою територія в міжнародному праві;
¾ основні види правового режиму територій у міжнародному праві;
¾ склад державної території;
¾ особливості правового режиму міжнародної території;
¾ особливості змішаного правового режиму території;
¾ особливості правового режиму державної території загального користування;

а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти у сфері правового режиму територій;
¾ розрізняти та характеризувати правовий режим Арктики та міжнародно-правовий ре-
жим Антарктики;
¾ визначати особливості правового режиму міжнародних річок, озер, каналів та проток.
ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ
Територія, terra nullius, res communis, територіальний суверенітет, територіальне вер-
ховенство, територіальні права, сервітут, територія держави, державна територія з
міжнародним режимом використання, анклав, державний кордон, делімітація, демаркація,
тальвег, міжнародна територія, територія із змішаним правовим режимом, міжнародна
річка, міжнародне озеро, територіальне море, виключна економічна зона, континентальний
шельф, міжнародний район морського дна, прилегла зона, космічний простір, міжнародний
канал, міжнародна протока, загальна спадщина людства, приарктичні держави, сектора-
льний принцип, полярний сектор, «заморожені» територіальні претензії, архіпелаг Шпіц-
берген, Антарктика, Арктика.

ДЖЕРЕЛА
1. Договір про Шпіцберген 1920 р.
2. Договір про Антарктику 1959 р.
3. Конвенція ООН з морського права 1982 р.
4. Протокол про охорону навколишнього середовища 1991 р. (до Договору про Антаркти-
ку)
5. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р.
6. Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження та використання космічно-
го простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.
7. Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності
кордонів держав-учасниць СНД 1993 р.
8. Договір про співпрацю в охороні кордонів держав-учасниць Співдружності Незалеж-
них держав з державами, що не входять до Співдружності 1995 р.

86
 CПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Західна Сахара
Консультативний висновок Міжнародного суду ООН 1975 р.

Історія Західної Сахари

Історія Західної Сахари простежується з V століття до н. е., коли її відвідав карфагенський мандрі-
вник Ганнон. Новітня історія Західної Сахари пов’язана з кочовими племенам (санхаджа), які у VIII ст.
прийняли іслам, а потім арабську мову. З XI по XIX ст. Західна Сахара була сполучною ланкою між Афри-
кою південніше Сахари та Північною Африкою. Через Західну Сахару проходили основні шляхи трансса-
харської торгівлі, що з’єднували Тімбукту (Малі) і Марракеш (Марокко). У XVII і XVIII ст. дістала розви-
ток работоргівля.
У кінці XIX ст. у ході колоніального розподілу Африки регіон відійшов до Іспанії, що було підтверджено
на Берлінській конференції 1884—1885 рр. Іспанія почала активніше освоювати територію, а в 1887 р.
оголосила область Ріо-де-Оро сферою своїх інтересів. Після цього Західна Сахара була відома під на-
звою Іспанська Сахара.
У 1958 р. Іспанська Сахара отримала статус іспанської провінції. У 1967 р. іспанська влада створила
місцевий орган управління — Генеральну асамблею Західної Сахари (Джамаа).
З кінця 50-х рр. ХХ ст. розпочалась деколонізація африканського континенту. У 1956 р. незалежність
отримали Марокко, в 1960-му — Мавританія, в 1962-му — Алжир. Незалежність мала б отримати й Іс-
панська Сахара. Але Марокко та Мавританія заявили свої претензії на цю територію, посилаючись на
історичні, етнічні, географічні підстави. До того ж приблизно в ті ж роки в районі Смара були знайдені
багатющі поклади фосфатів, і в Іспанії абсолютно зникло бажання «відпускати» сахарців самовизнача-
тися.
У 1963 р. Комітет з деколонізації ООН включив Західну Сахару в список територій, до яких мала бу-
ти застосована Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам. У 1965 р. на XX
сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію № 2072, відповідно до якої уряду Іспанії було
рекомендовано негайно приступити до ліквідації колоніального панування в Іспанській Сахарі. У наступ-
ному році Генеральна Асамблея визнала право сахарського народу на самовизначення й закликала Іспанію
«відповідно до устремлінь корінного населення Іспанської Сахари... встановити порядок проведення ре-
ферендуму під егідою ООН».
У 1969 р. Іспанія передала Марокко прибережне м. Іфні. Тоді ж у самій колонії виник перший націона-
льно-визвольний рух — Фронт за визволення Сахари, який вимагав надання Іспанській Сахарі незалежно-
сті. У 1973 р. було утворено Народний фронт визволення Сакієт-ель-Хамра та Ріо-де-Оро (Фронт ПО-
ЛІСАРІО), що приступив до створення партизанських баз в основному на півночі Мавританії для
здійснення рейдів проти колонізаторів. У травні 1975 р. після відвідання території комісія ООН визнала,
що «ПОЛІСАРІО — єдина політична сила, яка домінує на території, і переважна більшість народу прагне
незалежності».
У 1973 р. Іспанія під тис.ком ООН і дій сахарських повстанців пішла на поступки та визнала право
сахарців на самовизначення. Було розроблено план поступової передачі влади Джемаа — раді старійшин.
План передбачав і надання Іспанській Сахарі автономного статусу та проведення референдуму з пи-
тання про самовизначення сахарського народу в першій половині 1975 р.

За цих умов ГА ООН у резолюції 3292, прийнятій 13 грудня 1974 р., сформулювала два
питання для винесення Міжнародним судом ООН консультативного висновку щодо Західної
Сахари:
1. Чи була Західна Сахара (Ріо-де-Оро та Сакієт-ель-Хамра) під час колонізації Іспанією
територією, яка нікому не належала (terra nullius)?
2. Якими були правові відносини між цією територією та Королівством Марокко і Маври-
танским утворенням?
При отриманні прохання про надання консультативного висновку Суд насамперед пере-
конався, що володів юрисдикцію для винесення консультативного висновку на прохання Ге-
неральної Асамблеї, в якому були сформульовані два правові питання, що стосувалися про-
блем міжнародного права, а також у доцільності здійснення ним своєї судової функції. При
цьому Іспанія (яка надала поряд з іншими державами письмові доповіді Суду) висунула за-
перечення, щодо сумісності надання консультативного висновку із судовими функціями Су-
ду.
Іспанія зазначила, що питання, сформульовані для винесення консультативного висновку
стосуються предмета спору, який Марокко запропонувало Іспанії спільно представити на
розгляд Міжнародного Суду ООН. Іспанія відмовилась, і, на її думку, повноваження щодо
винесення консультативного висновку використовувалися для того, щоб оминути принцип,

87
за яким Суд не міг розглядати спір без згоди на це двох сторін. Іспанія вважала також, що
розгляд пов’язаний зі спором, що стосується встановлення територіального суверенітету над
Західною Сахарою, тому згода сторін є обов’язковою. За таких обставин, з позиції Іспанії,
Суд не міг належно чинити правосуддя при встановленні фактичної сторони справи.
З цього приводу Суд відзначив, що Генеральна Асамблея ООН, установивши під час дис-
кусії існування юридичного спору щодо статусу Західної Сахари, вирішила отримати консу-
льтативний висновок Суду, який сприяв би виконанню її функцій у сфері деколонізації тери-
торії. Питання, винесені для надання консультативного висновку, не вимагали від Суду
розгляду територіальних прав. Також Суд відзначив, що він володів достатнім обсягом інфо-
рмації та свідчень для винесення консультативного висновку.
Іспанія також висловила думку, що питання, представлені на розгляд Суду, мають акаде-
мічний характер і не мають якої-небудь цілі чи практичного значення, тому, що ООН вже
розробила метод деколонізації Західної Сахари — консультація з корінним населенням за
допомогою референдуму, що буде проведений Іспанією під егідою ООН.
Суд дослідив резолюції ГА ООН з цього питання та дійшов висновку, що процес деколо-
нізації передбачає дотримання права населення Західної Сахари визначити свій майбутній
політичний статус шляхом вільного волевиявлення. На право на самовизначення не може
вплинути прохання про винесення консультативного висновку. Висновок Суду надасть у
розпорядження ГА ООН елементи правового характеру, які будуть використовуватися при
подальшому обговоренні проблеми статусу Західної Сахари.
Відповідно, Суд не знайшов вагомих підстав для того, щоб відмовитися відповідати на
прохання Генеральної Асамблеї.

Чи була Західна Сахара (Ріо-де-Оро та Сакієт-ель-Хамра) під час колонізації Іспанією те-
риторією, яка нікому не належала (terra nullius)?

Terra nullius — латинський термін, що означає «нічийна земля»; земля, яка не перебуває під сувере-
нітетом якої-небудь держави, або якщо держава відмовилась від прав на цю територію. З XVIII ст. і до
початку XX ст. terra nullius оголошувалася земля з нечисленним населенням або населена аборигенами,
яка не належала певній державі. Це означало, що її могла завоювати та колонізувати будь-яка європей-
ська держава. З концепцією «нічийної землі» тісно пов’язана «доктрина відкриття».

Період колонізації Іспанії розглядався Судом як період, який почався в 1884 р. (Іспанія
проголосила свій протекторат над Ріо-де-Оро). Відповідно, правова концепція terra nullius
мала тлумачитися Судом згідно з тогочасними нормами права.
«Зайняття» території розглядається в праві засобом мирного набуття суверенітету над те-
риторією іншим способом ніж цесія чи правонаступництво. Важливою умовою дійсного «за-
йняття» території було те, що відповідна територія мала бути terra nullius. Відповідно до то-
гочасної практики держав, території, які були заселені племенами чи народами, що мали
соціальну чи політичну організацію, не розглядались як terra nullius. У таких випадках, як
правило, вважалось, що суверенітет реалізується не через зайняття території, а через угоди,
які укладалися з місцевими правителями.
Суд вважав, що інформація, яка була в його розпорядженні, засвідчувала, що в період ко-
лонізації Західна Сахара була населена кочовими народами, які були організовані в племена,
очолювані вождями, що уповноважувались представляти свій народ. Іспанія не вважала, що
вона встановлює суверенітет над terra nullius. Наприклад, в указі від 26 грудня 1884 р. ко-
роль Іспанії оголосив, що він бере Ріо-де-Оро під свій захист на підставі угоди, укладеної з
місцевими вождями.
Відповідно, на перше питання Суд відповів, що в період колонізації Іспанією Західна Са-
хара не була територією, яка нікому не належала (terra nullius).

Якими були правові відносини між цією територією та Королівством Марокко й Маври-
танским утворенням?

Суд вважав, що термін «правові відносини» слід розуміти як такий, що може вплинути на
політику деколонізації Західної Сахари. Правові відносини не обмежуються відносинами,
встановленими безпосередньо з територією без зв’язку з населенням, яке проживає на цій те-
риторії. У період колонізації територія Західної Сахари була малонаселена кочовими племе-
нами, які пересікали пустелю більш-менш регулярними шляхами й досягали навіть Марокко,
Мавританії, Алжиру та інших держав. Ці племена сповідували іслам.

88
 Марокко представила Суду заяву щодо існування правових відносин із Західною Саха-
рою як права на відносини суверенітету на підставі імовірного владарювання з давніх-давен
над територією та безперервного здійснення владних функцій на ній.
На думку Суду, вирішальне значення для відповіді на друге питання мали докази реаль-
ного здійснення владних повноважень у Західній Сахарі в період її колонізації та до неї. Ма-
рокко просило Суд врахувати особливу структуру Марокканської держави, яка сформувалась
не на основі певної території, а на основі спільної релігії — ісламу та лояльності різних пле-
мен до султана через їхніх каїдів1 чи шейхів. Марокканська держава складалася з районів, які
фактично перебували під юрисдикцією султана (Блед Махзена) та районів, які не підпоряд-
ковувалися султану (Блед Сіба). У відповідний період райони Західної Сахари перебували в
межах території Блед Сіба.
Доказом прояву суверенітету в Західній Сахарі Марокко слугувала лояльність сахарських
каїдів до султана, дахіри та інші документи, що стосувалися призначення каїдів, імовірне об-
кладання податками тощо. Марокко вказувало також на міжнародні угоди, які на його думку,
підтверджували визнання іншими державами його суверенітету щодо всієї Західної Сахари:
договори, укладені з Іспанією, США та Великою Британією в період з 1767 р. по 1861 р., по-
ложення яких стосувалися безпеки осіб, які зазнали корабельної аварії на узбережжі берегів
Вад Нун або поблизу нього; деякі двосторонні угоди кінця ХІХ — поч. ХХ ст., за якими Іс-
панія, Франція та Німеччина начебто визнали, що суверенітет Марокко поширюється на пів-
день мису Божадор чи кордону Ріо-де-Оро.
Розглянувши свідчення Іспанії та зауваження інших держав, що брали участь у розгляді,
Суд зробив висновок, що, як внутрішні, так і міжнародні акти, якими Марокко обґрунтову-
вало свою заяву, не свідчили про існування або міжнародне визнання у визначений період
відносин територіального суверенітету між Марокканською державою та Західною Сахарою.
Навіть особлива структура Марокканської держави не підтверджувала, що Марокко здійс-
нювало які-небудь виключні державно-владні функції в Західній Сахарі.
Однак Суд відзначив, що у певні періоди між султаном та деякими (тільки деякими) кочі-
вними племенами території через посередництво каїдів існували відносини лояльності, що
підтверджувало здійснення султаном деяких владних повноважень щодо цих племен та
вплив на них. Ці повноваження та вплив визнавалися й іншими державами.
Після цього Суд дослідив правові відносини між Західною Сахарою та Мавританським
утворенням. Термін «Мавританське утворення» був уперше використаний у 1974 р. на сесії
ГА ООН, на якій була ухвалена резолюція (3292) про направлення запиту для винесення Су-
дом консультативного висновку. Цей термін означав культурне, географічне та соціальне
утворення, в межах якого в майбутньому мала бути сформована Ісламська Республіка Мав-
ританія. На думку Мавританії, таким об’єднанням у визначений період була Білад Шингітті
(або країна Шингітті) — об’єднання людей, які відрізнялися спільною мовою, способом жит-
тя, релігією, системою законодавства, в межах якого існували два види політичної влади —
емірати та племінні групи. Мавританія визнавала, що емірати та племена не були державою,
проте вважала, що доцільно говорити про «народ» чи «націю» Шингітті в період колонізації.
У той період, на думку Мавританії, Мавританське об’єднання простягагалось від річки Сене-
гал до Вад Сакієт ель Хамра. Територія, яка (на час розгляду в Суді) перебувала під управ-
лінням Іспанії, та територія Ісламської Республіки Мавританії, відповідно, були невідділь-
ними частинами єдиного об’єднання та мали правові відносини.
Аналізуючи надану інформацію, Суд встановив, що, хоча між територіями існували лінг-
вістичні, расові, релігійні, культурні та економічні зв’язки, але емірати та багато племен у
межах об’єднання були незалежними один від одного, у них не було спільних інститутів чи
органів. Тому мавританське об’єднання не мало правосуб’єктності або характеру корпорати-
вного утворення, що відрізнялись від кількох еміратів чи племен, які входили до його складу.
Суд встановив, що в період колонізації Іспанією між територією Західної Сахари та Мав-
ританським об’єнанням не існувало яких-небудь відносин суверенітету або лояльності пле-
мен; у той період вони навіть не входили до складу однієї юридичної особи. Однак, на думку
Суду, ГА ООН поставила друге питання, напевно, не обмежуючи його виключно правовими
відносинами, під якими слід розуміти територіальний суверенітет. Суд вважав, що у визна-
чений період кочові народи країни Шингітті володіли певними правами на землі, через які
вони мігрували. Ці права утворювали правові відносини між Західною Сахарою та Маври-
1
Каїд (араб., буквально — вождь, ватажок) у Алжирі, Тунісі, Марокко представник центральної влади, що управляє
окремим містом, округом, племенем або групою племен (зазвичай призначався з великої феодальної знаті); інститут Каїдів
існував з пізнього середньовіччя. В Алжирі і Тунісі ліквідовано в 50 — на поч. 60-х рр. ХХ ст.

89
танським об’єднанням. Вони являли відносини, в межах яких кордони між територіями не
визнавались, але які мали важливе значення для підтримання життя в регіоні.
Як Марокко, так і Мавританія підкреслювали, що відповідні правові відносини, які у ви-
значений період мала з ними Західна Сахара під час колонізації не були взаємовиключними.
Дві держави заявляли в кінці слухань, що північ підпадала під юрисдикцію Марокко, а пів-
день — Мавританії, причому між ними не було географічної порожнечі й території «накла-
дались» одна на одну через перехрестя кочових маршрутів. Суд зауважив, що таке географі-
чне перехрестя територій свідчить про труднощі встановлення різноманітних відносин, які
існували в регіоні Західної Сахари під час колонізації.
З цих причин Суд сформулював таку відповідь на друге питання:
Надані Суду матеріали та інформація свідчать, що в період іспанської колонізації існува-
ли відносини лояльності між султаном Марокко та деякими племенами Західної Сахари. Во-
ни також засвідчували існування певних прав, зокрема, прав на землю, які являли правові
відносини між Мавританським утворенням, як його розумів Суд, та Західною Сахарою. З ін-
шого боку, Суд зробив висновок, що надані йому матеріали та інформація не давали можли-
вості встановити певні відносини суверенітету між територією Західної Сахари та Королівс-
твом Марокко чи Мавританським об’єднанням. У такий спосіб Суд не встановив існування
правових відносин такого характеру, які могли б вплинути на виконання резолюції 1514 ГА
ООН щодо деколонізації Західної Сахари, зокрема, на реалізацію принципу самовизначення
шляхом вільного волевиявлення народів Території.
Консультативний висновок було ухвалено 16 жовтня 1975 р., а вже 6 листопада 1975 р.
Марокко організувало так званий «Зелений марш», масову демонстрацію 350 000 беззброй-
них людей з усіх районів Марокко, які увійшли в Західну Сахару. 18 листопада Іспанія виве-
ла свою адміністрацію й підписала Мадридські угоди, після чого Марокко та Мавританія по-
ділили територію між собою. Мавританія пізніше вивела свої війська із Західної Сахари й
відмовилась від територіальних претензій на неї.
27 лютого 1976 р. Фронт Полісаріо очолив партизанську війну проти марокканських
військ за підтримки Алжиру й проголосив Західну Сахару незалежною державою під назвою
Сахарська Арабська Демократична Республіка (САДР). САДР визнали більше 80 держав сві-
ту. Республіка стала членом Африканського Союзу в 1984 р.
Конфлікт навколо Західної Сахари, що так і не досягла незалежності, триває вже понад
тридцять років. Цей конфлікт — не лише територіальний, а й правовий: західно-сахарський
народ має згідно з міжнародним правом усі підстави претендувати на здійснення свого права
на самовизначення, незалежність і створення власної суверенної держави. Має право хоча б
на те, щоб самому вирішувати свою долю. Але реалізувати свої права він не може. Неприми-
ренність сторін, неефективність посередників, передусім ООН, пасивність міжнародного
співтовариства, подвійні стандарти — все це анітрохи не сприяє пошуку справедливого й
взаємоприйнятного розв’язання конфлікту.
Усі залучені сторони розуміють, що немає іншого шляху вирішення проблеми, як мирні
переговори. Але, на жаль, кожна сторона по-своєму бачить вихід із глухого кута. І якщо для
Марокко — це надання сахарцям максимально широкої автономії, але в рамках Королівства
Марокко, то для сахарців — це створення своєї незалежної держави.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення поняття «територія» в міжнародному праві.
2. Що в міжнародному праві розуміють під terra nulius? Визначте, чи існують у сучасному
світі території terra nulius.
3. Визначте та охарактеризуйте способи мирного набуття суверенітету над територією.
4. Що слід розуміти під відкриттям території?
5. Що розуміють під ефективним володінням територією?
6. Чи можна вважати правомірною окупацію території? Що розуміли під первісною оку-
пацією території?
7. Поміркуйте, чи можливо за сучасних умов відкриття нової (нічийної) території, прого-
лошення суверенітету над нею, її «привласнення» фізичною особою. Аргументуйте відпо-
відь.

90
 Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН1
щодо правових наслідків будівництва стіни
на окупованій Палестинській території 2004 р.

8 грудня 2003 р. Генеральна Асамблея постановила відповідно до п. 1 ст. 96 Статуту ООН

просити Міжнародний Суд в терміновому порядку надати консультативний висновок з тако-
го питання:
Які правові наслідки будівництва стіни, що споруджується Ізраїлем, окупуючою держа-
вою, на окупованій палестинській території, в тому числі у Східному Єрусалимі й навколо
нього, як це описано в доповіді Генерального секретаря, враховуючи норми та принципи
міжнародного права, в т. ч. IV Женевську конвенцію 1949 р. і відповідні резолюції Ради Безпе-
ки та Генеральної Асамблеї?

Історична довідка
2
У червні 2002 р., після другої інтифади й зрос-
тання числа терористичних нападів, Ізраїль почав
зводити «розділювальний бар’єр» (рис. 10), за тве-
рдженням Ізраїлю, як тимчасовий захід захисту ци-
вільного населення. В одних місцях цей «бар’єр» —
висока стіна з бетону, в інших — огорожа з тран-
шеями, дорогами для військового патруля, воро-
тами й контрольно-пропускними пунктами (сек-
тор Гази вже давно оточений системою огорож,
КПП і прикордонних переходів). Протяжність
бар’єра — понад 700 км. У деяких місцях він захо-
дить на окуповану Палестинську територію та
ізолює села і міста на Західному березі як один від
одного, так і від зовнішнього світу.
Після завершення будівництва бар’єра 60,5
Рис. 10. Розділювальний бар’єр тис. палестинців, що проживали в 42 містах і се-
між Ізраїлем та Палестиною лах, опинялися на «закритих територіях», їм по-
трібен був дозвіл при проходженні на своє постійне
місце проживання, а більше 500 тис. палестинцям, які проживали в межах території завширшки один кі-
лометр на схід від бар’єра, потрібен спеціальний дозвіл на його перехід, щоб дістатися до своїх фермер-
ських господарств і на свої робочі місця, а також для підтримання сімейних зв’язків3.

Розгляд спору
Юрисдикція Суду ґрунтувалась на пункті 1 статті 65 його Статуту, згідно з яким Суд може
надавати консультативні висновки з правових питань на запит будь-якої установи, уповно-
важеної робити такі запити за Статутом ООН або згідно зі Статутом МС ООН.
Суд встановив, що Генеральна Асамблея, яка
запитувала консультативний висновок, уповнова-
жена робити це згідно з п. 1 ст. 96 Статуту. Також
Суд пересвідчився що існував зв’язок між питан-
ням, на яке він мав відповісти, та діяльністю Гене-
ральної Асамблеї.
Питання про будівництво стіни на окупованій
Палестинській території було поставлено в Генера-
льній Асамблеї низкою держав-членів у контексті
сесії Асамблеї як питання про загрозу міжнародно-
му миру й безпеці. 10 надзвичайна спеціальна сесія
Генеральної Асамблеї була скликана для обгово-
рення незаконних дій Ізраїлю в окупованому Схід-
Рис. 11. «Стіна» поблизу Єрусалиму ному Єрусалимі та на решті окупованої Палестин-
ської території. Більшість держав-членів ООН пого-
дилася, що неодноразові порушення міжнародного права Ізраїлем, окупуючою державою, і
невиконання ним відповідних резолюцій Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї й угод, дося-
гнутих між сторонами, підривали близькосхідний мирний процес.
1
Повний текст рішення: http://www.un.org/russian/peace/palestine/docs/icj_palest_wall.pdf
2
Інтифада — від араб. ‫ةضافتنا‬‎‎ — визволення — народне повстання.
3
Вопрос о Палестине и ООН. Глава 7. Права человека и Палестинский народ // Електронний ресурс. Режим доступу:
http://www.un.org/ru/peace/palestine/part7.pdf

91
 14 жовтня 2003 р. Рада Безпеки намагалась ухвалити резолюцію, яка засуджувала будів-
ництво стіни, але у зв’язку з тим, що один з постійних членів Ради Безпеки проголосував
проти, резолюцію не було прийнято1.
27 жовтня 2003 р. Генеральна Асамблея
прийняла резолюцію, в якій вимагала припи-
нення будівництва Ізраїлем на окупованій Пале-
стинській території, в тому числі в Східному
Єрусалимі та навколо нього, стіни (рис. 12), яка
не збігалася з лінією перемир’я 1949 р. і супере-
чила нормам міжнародного права. 19 листопада
2003 р. Рада Безпеки прийняла резолюцію 1515
(2003 р.), якою була підтримана підготовлена
четвіркою в складі представників Сполучених
Штатів Америки, Європейського Союзу, Росій-
ської Федерації та ООН дорожня карта просу-
вання до постійного врегулювання палестино-
Рис. 12. Стіна. Східний Єрусалим ізраїльського конфлікту відповідно до принци-
пів співіснування двох держав.
8 грудня 2003 р. Генеральна Асамблея постановила,2 відповідно до п. 1 ст. 96 Статуту
ООН, просити Міжнародний Суд у терміновому порядку надати консультативний висновок
на визначене вище питання.
Нагадавши хід подій, Суд звернувся до питання про юрисдикцію.
Проаналізувавши всі аргументи, Суд зробив висновок не тільки про те, що він володіє
юрисдикцією ухвалити висновок з питання, поставленого перед ним Генеральною Асамбле-
єю, але й про те, що відсутня вагома причина для того, щоб він використовував своє дискре-
ційне повноваження не виносити такий висновок.
Після цього Суд безпосередньо розглянув питання, поставлене перед ним Генеральною
Асамблеєю.
Суд зазначив, що прохання Генеральної Асамблеї стосується правових наслідків будівництва
стіни на окупованій Палестинській території, в тому числі в Східному Єрусалимі та навколо
нього. Однак для визначення цих наслідків Суд спочатку мав визначити, чи було будівницт-
во цієї стіни порушенням міжнародного права?
Для цього Суд спочатку коротко проаналізував статус відповідної території, а потім охарак-
теризував споруди, які вже були побудовані або перебували у стадії будівництва на цій терито-
рії. Потім він визначив застосовне право, перш ніж встановити, чи було це право порушено.

Історична довідка
Рис. 13. Палестинські території 1946 — 2000 рр.
Палестина була частиною Оттоманської
імперії. У кінці Першої світової війни мандат ка-
тегорії A був переданий Лігою Націй Великобри-
танії відповідно до п. 4 ст. 22 її Статуту, який
передбачав таке:
«Деякі об’єднання, що належали раніше От-
томанської імперіі, досягли такого ступеню роз-
витку, що їх існування як незалежних націй може
бути тимчасово визнано під умовою, що рекомен-
дації та допомога Мандатарія будуть визначати
їх управління аж до того моменту, коли вони бу-
дуть здатними самі керувати собою»3.
Територіальні межі мандату на Палестину
були визначені різними документами, зокрема, на
східний кордон — Британським меморандумом
від 16 вересня 1922 р. і Англо-Трансйорданским
договором від 20 лютого 1928 р.
У 1947 р. Сполучене Королівство заявило про
свій намір завершити вихід з підмандатної те-
риторії до 1 серпня 1948 р., а потім перенесла цю

1
При голосуванні в Раді Безпеки проти проголосували США. Див.: Совет Безопасности. 4842 заседание. [Електронний
ресурс]. Режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/PRO/N03/557/65/PDF/N0355765. pdf?OpenElement
2
Див.:http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N03/646/93/PDF/N0364693.pdf?OpenElement
3
Суд нагадав, що у своєму консультативному висновку про Міжнародний статус Південно-Західної Африки, говорячи
про мандати в цілому, він відзначив, що мандат було встановлено в інтересах жителів території та людства в цілому як
міжнародний інститут з міжнародною метою та священною місією цівілізації.

92
 дату на 15 травня 1948 р. У цей час Генеральна Асамблея 29 листопада 1947 р. прийняла резолюцію
181 (II) про майбутній уряд Палестини, в якій рекомендувала Сполученому Королівству та всім іншим
державам-членам ООН прийняти та виконувати план розподілу території, як це було викладено в резо-
люції, між двома незалежними державами — арабською та єврейською, а також створення спеціального
міжнародного режиму м. Єрусалиму. Арабське населення Палестини й арабські держави відкинули цей
план, заявивши, що він незбалансований.
14 травня 1948 р. Ізраїль відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї проголосив незалежність. Пі-
сля цього між Ізраїлем і низкою арабських держав розгорнувся збройний конфлікт і план розподілу не був
реалізований.
У резолюції 62 (1948 р.) від 16 листопада 1948 р. Рада Безпеки постановила укласти перемир’я в усіх
секторах Палестини й закликала сторони, безпосередньо втягнуті в конфлікт, досягти угоди з цією
метою. Відповідно до цього рішення, в 1949 р. було укладено спільні угоди про перемир’я між Ізраїлем і
сусідніми державами при посередництві ООН. Зокрема, угода 1949 р. між Ізраїлем і Йорданією зафіксува-
ла демаркаційну лінію перемир’я між ізраїльськими та арабськими силами (яка пізніше частіше називала-
ся «зеленою лінією» за кольором, яким вона була нанесена на карти), причому жоден компонент військо-
вих або напіввійськових сил будь-якої з сторін не мав просуватися за межі лінії. Було також заявлено, що
демаркаційні лінії перемир’я погоджені сторонами без шкоди для майбутніх територіальних врегулю-
вань.
Під час збройного конфлікту 1967 р. ізраїльські війська окупували всі території, які становили Пале-
стину за Британським мандатом (включно з територіями, відомими як Західний берег, що знаходилися
на схід від «зеленої лінії»).
22 листопада 1967 р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резоюцію 242 (1967 р.), у якій наголосила
на неприпустимості набуття території шляхом війни, і закликала вивести ізраїльські збройні сили з
територій, окупованих під час нещодавнього конфлікту, до припинення всіх претензій чи станів війни.
Починаючи з 1967 р. Ізраїль прийняв низку заходів на цих територіях, спрямованих на зміну статусу
м. Єрусалим. Рада Безпеки не раз посилалась на принцип, згідно з яким набуття території шляхом вій-
ськового завоювання є неприпуститим, та засуджувала ці заходи в своїх резолюціях:
«усі вжиті Ізраїлем законодавчі та адміністративні заходи з метою змінити статус м. Єрусалим, у
тому числі експропріація землі та власності, переміщення населення та законодавство, спрямоване на
приєднання окупованого сектора, є недійсними й не може змінити цей статус».
Пізніше, після прийняття Ізраїлем 30 липня 1980 р. основного закону про оголошення Єрусалиму єди-
ною й неподільною столицею Ізраїлю, Рада Безпеки в резолюції 478 (1980 р.) заявила, що ухвалення цього
закону — порушення міжнародного права і що всі законодавчі та адміністративні заходи Ізраїлю — оку-
пуючої держави, — що змінили або були спрямовані на зміну характеру й статусу Священного міста
Єрусалиму, є недійсними. Далі Рада ухвалила не визнавати основного закону та інші дії Ізраїлю, які спря-
мовані на зміну характеру й статусу Єрусалиму.
Пізніше, 26 жовтня 1994 р. між Ізраїлем і Йорданією було підписано мирний договір, у якому встанов-
лювалась межа між двома державами з посиланням на визначення кордону відповідно до Мандату.
З 1993 р. між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини була підписана низка угод, які поклада-
ли різні зобов’язання на кожну з сторін. Ці угоди, зокрема, вимагали, щоб Ізраїль передав палестинській
владі певні повноваження й обов’язки, що на окупованій палестинській території здійснювали його війсь-
кові органи влади й цивільна адміністрація. Випадки такої передачі мали місце, однак як результат на-
ступних подій вони залишалися обмеженими. З 1994 р. на Палестинських територіях діє режим автоно-
мії.
Остаточний статус території мав бути визначений шляхом переговорів між Ізраїлем та Палес-
тинською стороною, які тривають до сьогодні.

Суд зазначив, що відповідно до норм міжнародного звичаєвого права, територія вважа-

ється окупованою, якщо вона фактично була взята під управління армією супротивника, й
окупація поширюється тільки на територію, на якій подібне управління встановлено й може
здійснюватися.
Території, розташовані між «зеленою лінією» та колишнім східним кордоном Палестини
відповідно до Мандату, були окуповані Ізраїлем у 1967 р. у ході збройного конфлікту між Із-
раїлем і Йорданією. Відповідно до міжнародного звичаєвого права, ці території були окупо-
ваними територіями, на яких Ізраїль мав статус окупуючої держави. Наступні події на цих
територіях жодним чином не змінили цю ситуацію.
Саме на цих територіях Ізраїль побудував або планував побудувати об’єкти, зазначені в
доповіді Генерального секретаря. Суд описав ці об’єкти на основі доповіді. У доповіді йшло-
ся про те, що починаючи з 1996 р. уряд Ізраїлю розглядав плани дій з метою покласти край
проникненням до Ізраїлю з центрального та північного районів Західного берега. Уперше
план було затверджено урядом Ізраїлю в липні 2001 р. Потім, 14 квітня 2002 р., уряд ухвалив
рішення про будівництво об’єктів, які представляли, за словами Ізраїлю, «огорожу безпеки».
Станом на 25 січня 2004 р. було завершено будівництво ділянки приблизно в 190 км.

93
 Довідково
Відповідно до опису, за результатом запланованих
або завершених робіт, споруджено або планувалось збу-
дувати комплекс, що складався з таких основних елеме-
нтів:
1) огородження з електронними датчиками;
2) рів (глибиною до 4-х м);
3) двосмугова асфальтована дорога для патрулів;
4) контрольна смуга (розгладжена піщана смуга для
виявлення відбитків ніг), що проходить паралельно ого-
рожі;
5) пучок з шести спіралей колючого дроту, що позна-
чає периметр комплексу.
Ширина комплексу становить 50—70 м, а в деяких
місцях доходить до 100 м. З приблизно 180 км комплексу
8,5 км становила бетонна стіна. Такі стіни звичайно
Рис. 14. Пропускний пункт споруджувались там, де палестинські населені пункти
розташовані поблизу Ізраїля або примикають до нього.
Майже на всій протяжності стіна проходила всередині окупованих територій. У деяких місцях спо-
руди відхилялися від «зеленої лінії» більш ніж на 7,5 км і включали поселення, оточуючи при цьому райони,
населені палестинцями. В інших місцях лінія могла відхилятися на схід на відстань до 22 км. У Єрусалимі
наявні споруди та запланована лінія проходження також заходили далеко за зелену лінію, а в деяких ви-
падках навіть за східний муніципальний кордон Єрусалиму, встановлений Ізраїлем. Якби стіну було побу-
довано повністю, то близько 400 тис. палестинців майже повністю були б оточені в громадах, які умов-
но називалися «анклавами».
Будівництво стіни супроводжувалось введенням нового адміністративного режиму. Так, у жовтні
2003 р. сили оборони Ізраїлю видали розпорядження, відповідно до якого частина Західного берега, між
«зеленою лінією» та стіною, було оголошено закритим районом. Жителі цього району не могли більше
залишатися в ньому. Особи, які проживали поза ним не могли входити в цей район, якщо в них не було
дозволу або посвідчення особи, виданого ізраїльською владою. В’їзд і виїзд із закритого району міг здійс-
нюватися тільки через спеціальні ворота (рис. 14), які відкривалися рідко й на короткий час.

Норми й принципи міжнародного права, які застосовні до оцінки законності характеру дій
Ізраїлю
Такі норми й принципи закріплено в Статуті ООН та деяких інших договорах, у міжнаро-
дному звичаєвому праві й у відповідних резолюціях Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки.
Ізраїль висловив сумніви щодо застосовності на окупованій палестинській території окремих
норм міжнародного гуманітарного права та документів з прав людини.
Суд нагадав, що відповідно до п. 4 ст. 2 Статуту ООН: усі члени ООН утримуються від
погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах. Цей же принцип закріплено в
резолюції Генеральної Асамблеї «Декларація про принципи міжнародного права, що стосу-
ються дружніх відносин і співробітництва між державами». Суд також зазначив, що принцип
самовизначення народів закріплений в Статуті ООН і підтверджений в Декларації, передба-
чає, що кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що по-
збавляють народи права на самовизначення. У ст. 1, загальної для Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права, підтверджується право всіх народів на самовизначення й усі держави-учасниці зо-
бов’язані сприяти здійсненню цього права та поважати його.
Щодо міжнародного гуманітарного права Суд відзначив, що Ізраїль не був учасником IV
Гаазької конвенції 1907 р., у додатку до якої міститься Гаазьке Положення. Суд зазначив, що
відповідно до Конвенції, це Положення було підготовлено з метою переглянути загальні за-
кони й звичаї війни, що існували на той час. Однак з тих пір Міжнародний нюрнберзький
військовий трибунал визначив, що норми, викладені в Конвенції, визнані всіма цивілізова-
ними країнами та розглядаються для пояснення законів і звичаїв війни. Суд дійшов такого ж
висновку.
Суд підтвердив можливість застосування для цієї справи IV Женевської конвенції. Ізраїль
заперечував, наголошуючи, на тому, що було відсутнє визнання суверенітету Палестини до її
анексії Йорданією та Єгиптом, що означало, що територія Палестини не була територією Ви-
сокої договірної Сторони, як вимагала Конвенція.
Суд нагадав, що IV Женевська конвенція була ратифікована Ізраїлем 6 липня 1951 р. і що
Ізраїль — учасник Конвенції. Йорданія також є її учасницею з 29 травня 1951 р. Жодна з цих
двох держав не зробила застережень, які стосувалися розгляду.
У заяві від 7 червня 1982 р. Палестина взяла одностороннє зобов’язання застосовувати IV
Женевську конвенцію. Швейцарія, як держава-депозитарій, розглядала це одностороннє зо-

94
бов’язання як дійсне. Разом з тим вона вказала, що вона — як депозитарій — не в змозі при-
йняти рішення про те, чи можна розглядати, як документ про приєднання, прохання Руху за
визволення Палестини від імені «Держави Палестини» про приєднання, зокрема, до IV Же-
невської конвенції.
До того ж, для мети визначення сфери застосування IV Женевської конвенції слід нагада-
ти, що відповідно до загальної для чотирьох Конвенцій ст. 2:
«…Конвенція буде застосовуватися в разі оголошення війни або іншого збройного конфлікту, що ви-
никає між двома або кількома Договірними Сторонами, навіть в тому випадку, якщо одна з них не визнає
стану війни.
Конвенція буде застосовуватися також у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої
Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
Якщо одна з держав, що перебуває у конфлікті не є учасницею цієї Конвенції, держави, які беруть в
ній участь залишаються, тим не менш, зв’язаними нею у своїх відносинах. Крім того, вони будуть
зв’язані Конвенцією щодо вищевказаної держави, якщо остання приймає й застосовує її положення».

Після окупації Західного берега в 1967 р. у Ізраїлі було видано наказ, у якому йшлося:
«Військовий суд має застосовувати положення Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист
цивільного населення під час війни в питаннях судочинства. У разі колізії між наказом і зазначеною Кон-
венцією, переважну силу матиме Конвенція».

Згодом ізраїльська влада неодноразово вказувала на те, що, по-суті, вона в цілому засто-
совує гуманітарні положення IV Женевської конвенції на окупованих територіях. Однак,
відповідно до позиції Ізраїлю, ця Конвенція не застосовна де-юре на цих територіях, оскіль-
ки згідно з п. 2 ст. 2 вона застосовується тільки у випадку окупації територій, що знаходяться
під суверенітетом Високої Договірної Сторони, що бере участь у збройному конфлікті. Під
час збройного конфлікту між Ізраїлем і Йорданією, окуповані Ізраїлем території (палестин-
ські), не перебували раніше під суверенітетом Йорданії. Тому Конвенція не застосовна де-
юре на цих територіях. Однак як Суд, так і інші учасники розгляду були протилежної думки.
Суд зазначив, що відповідно до п. 1 ст. 2 IV Женевської конвенції, Конвенція застосовна
тоді, коли виконані дві умови: існує збройний конфлікт (незалежно від того, визнаний стан
війни чи ні) і за умови, якщо конфлікт виник між двома сторонами. Якщо ці дві умови вико-
нано, то Конвенція застосовується, зокрема, на будь-якій території, окупованій під час конф-
лікту однією з договірних сторін.
Мета п. 2 ст. 2 полягає не в обмеженні сфери застосування Конвенції, як вона визначена в
п. 1, а у виключенні з неї територій, що не знаходяться під суверенітетом однієї з договірних
сторін. Вона спрямована на те, щоб дати зрозуміти, що навіть якщо окупація, здійснена в хо-
ді конфлікту, й не зустріла ніякого збройного опору, Конвенція все одно застосовується.
Суд зазначив, що держави-учасниці IV Женевської конвенції схвалили це тлумачення на
своїй конференції 15 липня 1999 р. Вони видали заяву, в якій підтверджено застосування IV
Женевської конвенції до окупованої Палестинської території, включно зі Східним Єрусали-
мом. Згодом, 5 грудня 2001 р., Високі Договірні Сторони, послаючись, зокрема, на ст. 1 IV
Женевської конвенції 1949 р., знову підтвердили застосовність Женевської конвенції до оку-
пованої Палестинської території, включно зі Східним Єрусалимом. Вони нагадали Договір-
ним Сторонам, які брали участь в Конференції, сторонам в конфлікті й державі Ізраїль, як
державі, що окуповує, про їхні зобов’язання.
До того ж Суд зазначив, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста в заяві від 5 грудня
2001 р. нагадав, що завжди заявляв про застосування де-юре IV Женевської конвенції до те-
риторій, окупованих Державою Ізраїль з 1967 р. Суд відзначив, що Генеральна Асамблея та
Рада Безпеки в багатьох резолюціях займали таку ж позицію.
Нарешті, Суд зазначив, що Верховний суд Ізраїлю в рішенні від 30 травня 2004 р. також
постановив, що:

«Військові операції ізраїльських сил оборони в Рафаху в тій мірі, в якій вони зачіпають цивільне насе-
лення, регулюються IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. та Женевською
конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 р.»

З урахуванням викладеного, Суд вважав, що IV Женевська конвенція застосовна до будь-

якої окупованої території у випадку збройного конфлікту, що виникає між двома або більше
Високими Договірними Сторонами. Ізраїль і Йорданія були сторонами цієї Конвенції, коли в
1967 р. почався збройний конфлікт. Відповідно, Суд вважав, що ця Конвенція застосовна на
95
Палестинських територіях, які до конфлікту простягались на схід від «зеленої лінії» та які в
ході цього конфлікту були окуповані Ізраїлем, причому не було ніякої необхідності проводи-
ти якесь розслідування відносно колишнього статусу цих територій.
Міжнародні акти з прав людини. Ізраїль заперечував, що Міжнародний пакт про грома-
дянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,
які він підписав, застосовні до окупованої Палестинської території. Він стверджував, що гу-
манітарне право стосується захисту, що забезпечується в конфліктній ситуації, яка, напри-
клад, існує на Західному березі і в секторі Гази, в той час як договори з прав людини призна-
чені для захисту громадян від власного уряду в мирний час.
Інші учасники розгляду стверджували протилежне. 3 жовтня 1991 р. Ізраїль ратифікував
як Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та Міжнародний
пакт про громадянські й політичні права, а також Конвенцію ООН про права дитини 1989 р.
Щоб встановити, чи застосовані ці акти на окупованій Палестинській території, Суд роз-
глянув питання про взаємозв’язок між міжнародним гуманітарним правом і правом прав лю-
дини, а потім питання про застосовність документів з прав людини за межами національної
території.
Суд вважав, що захист, що забезпечується Конвенцією з прав дитини, не припиняється
під час збройного конфлікту, за винятком того, що випливає з положень про відступ такого
роду, що міститься в ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. Що сто-
сується взаємозв’язку між міжнародним гуманітарним правом і стандартами в галузі прав
людини, то існують три можливі ситуації: одні права можуть бути виключно питаннями
міжнародного гуманітарного права; інші можуть бути виключно питаннями стандартів у га-
лузі прав людини, треті можуть бути питанням, визначеним обома цими галузями міжнарод-
ного права.
Залишалось визначити, чи застосовні міжнародні пакти й Конвенція про права дитини
тільки на територіях їхніх держав-учасниць, чи вони також застосовні за межами цих тери-
торій? І якщо так, то за яких обставин?
Ізраїль зайняв позицію, згідно з якою Пакт і подібні договори безпосередньо не застосо-
вуються до нинішньої ситуації на окупованих територіях.
Суд зазначив, що, хоча юрисдикція держав є перш за все територіальною, вона може іноді
здійснюватися за межами національної території. З цим узгоджується постійна практика Ко-
мітету з прав людини.
Суд вважав, що Міжнародний пакт про громадянські й політичні права застосовний щодо
дій, вчинених державою при здійсненні своєї юрисдикції за межами своєї власної території.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права не міститься положення
про сферу його застосування. Це можна пояснити тим, що в Пакті гарантуються права, які по
суті є територіальними. Однак не слід виключати того, що він застосовується і щодо терито-
рій, над якими держава-учасниця має суверенітет і над територіями, над якими держава здій-
снює територіальну юрисдикцію.
У цьому зв’язку доречно нагадати про позицію Ізраїля, окреслену в його доповідях Комітету з еконо-
мічних, соціальних і культурних прав. У першій доповіді Комітету від 4 грудня 1998 р. Ізраїль представив
статис.тичні дані, які вказували на здійснення прав, закріплених у Пакті, ізраїльськими поселенцями на
окупованих терріторіях. Комітет зазначив, що, за даними Ізраїлю, палестинське населення, яке прожи-
вало в районах тієї ж юрисдикції, було виключено як з доповіді, так і з режиму захисту, що надається Пак-
том. Комітет висловив занепокоєння, на що Ізраїль у своїй наступній доповіді від 19 жовтня 2001 р. відпо-
вів, що він незмінно виходить з того, що Пакт не застосовується до районів, які не є частиною його су-
веренної території і не підпадають під його юрисдикцію. Ця позиція, продовжував Ізраїль, ґрунтувалась
на проведенні чітко встановленого розмежування між концепціями прав людини та гуманітарним правом
у рамках міжнародного правa. Він додав: мандат Комітету не може поширюватися на події, що відбува-
ються на Західному березі і в секторі Гази, оскільки ці події є складовим елементом збройного конфлікту
та відрізняються від проблематики прав людини. З урахуванням цих спостережень, Комітет знову ви-
словив свою стурбованість з приводу позиції Ізраїлю та знову підтвердив свою думку про те, що зо-
бов’язання держави-учасниці за Пактом поширюються на всі території та групи населення, що знахо-
дяться під її фізичним контролем.

Суд не погодився з позицією Ізраїлю та зазначив, що території, окуповані Ізраїлем понад

37 років, перебували під його територіальною юрисдикцією як окуповувача. При здійсненні
наявних у нього на цій підставі повноважень, Ізраїль зобов’язаний дотримуватися положень
Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Крім того, він зо-
бов’язаний не створювати жодних перешкод для здійснення цих прав у тих сферах компетен-
ції, які були надані Палестинській владі.
96
 Щодо Конвенції про права дитини 1989 р., то, відповідно до положень її ст. 2, держави-
учасниці поважають і забезпечують усі права, передбачені Конвенцією, за кожною дитиною,
що перебуває в межах їх юрисдикції. Тому дана Конвенція також застосовна до окупованої
Палестинської території.
Після визначення норм і принципів міжнародного права, які стосувалися відповіді на пи-
тання, поставлене Генеральною Асамблеєю, Суд перейшов до аналізу, чи порушило будівни-
цтво стіни ці правила та принципи.
Організація визволення Палестини вважала, що будівництво бар’єру — це спроба анексу-
вати територію всупереч міжнародному праву та що фактична анексія землі є посяганням на
територіальний суверенітет і, відповідно, на право палестинців на самовизначення. Цю дум-
ку було повторено в деяких письмових заявах, поданих Суду, і в міркуваннях, висловлених у
ході слухань. Було, зокрема, підкреслено, що маршрут стіни було розроблено з метою зміни-
ти демографічний склад окупованої Палестинської території, включно зі Східним Єрусали-
мом, шляхом зміцнення ізраїльських поселень, незаконно створених на окупованій Палес-
тинській території. Далі стверджувалось, що мета створення стіни полягає в скороченні та
обмеженні тієї частини території, на якій палестинський народ мав право здійснювати своє
право на самовизначення.
Ізраїль, зі свого боку, стверджував, що єдина мета стіни полягає в тому, щоб дати можли-
вість ефективно боротися з нападами терористів з боку Західного берега. Крім того, Ізраїль
неодноразово стверджував, що цей бар’єр є тимчасовим заходом.
Суд нагадав, що як Генеральна Асамблея, так і Рада Безпеки в питанні про Палестину по-
силалися на норму звичаєвого права про неприпустимість набуття території шляхом війни.
Саме на цій підставі Рада Безпеки кілька разів засуджувала заходи, прийняті Ізраїлем щодо
зміни статусу Єрусалиму.
Щодо принципу права народів на самовизначення, Суд зазначив, що існування палестин-
ського народу більше не є питанням. Його існування було визнано Ізраїлем в обміні листами
від 9 вересня 1993 р. між паном Ясіром Арафатом, головою Організації визволення Палести-
ни (ОВП), і паном Іцхаком Рабіном, прем’єр-міністром Ізраїлю. У цій кореспонденції Голова
ОВП визнав право держави Ізраїль на існування в умовах миру й безпеки та прийняв на себе
інші зобов’язання. Прем’єр-міністр Ізраїлю в своїй відповіді поінформував його про те, що в
світлі цих зобов’язань уряд Ізраїлю вирішив визнати ОВП представником Палестинського
народу. В ізраїльсько-палестинській тимчасовій угоді щодо Західного берега і сектору Гази
від 28 вересня 1995 р. також кілька разів йшлося про Палестинський народ та його законні
права. Суд вважав, що ці права включають право на самовизначення, яке Генеральна Асамб-
лея також визнавала кілька разів (див., наприклад, резолюцію 58/163 від 22 грудня 2003 р.).
Суд відзначив, що хвилясто-хитромудрий марш-
рут стіни (рис. 15) було прокладено так, щоб включи-
ти в цю територію переважну більшість ізраїльських
поселень на окупованій Палестинській території
(включно з Східним Єрусалимом). Разом з цим, в
пункті 6 ст. 49 IV Женевської конвенції йдеться, що
окупуюча держава не може депортувати або перево-
дити частини свого цивільного населення на окупо-
вану нею територію. Це положення забороняє не
тільки депортацію або насильницьке переміщення
населення, подібно тим, які здійснювалися в ході
Другої світової війни, а й будь-які заходи, що вжива-
Рис. 15. «Стіна безпеки» ються окупуючою державою для організації або за-
охочення переміщення груп свого власного на селення
на окуповану територію. З огляду на це інформація, представлена Суду, засвідчувала, що з
1977 р. Ізраїль проводив політику та розробив практику щодо створення поселень на окупо-
ваній Палестинській території всупереч IV Женевській конвенції. Відповідно, Суд зробив
висновок, що ізраїльські поселення на окупованій Палестинській території (включно зі Схід-
ним Єрусалимом) було створено всупереч міжнародному праву.
Хоча Суд і взяв до відома надане Ізраїлем запевнення в тому, що будівництво стіни нерів-
нозначно анексії і що стіна мала тимчасовий характер, проте він не міг залишатися байдужим
до висловлених побоювань, що маршрут прокладання стіни зумовить майбутній кордон між
Ізраїлем і Палестиною, та побоювання, що Ізраїль може включити в свій склад поселення та
засоби доступу до них. Суд вважав, що будівництво стіни й пов’язаний з нею режим створю-

97
вали «на землі» «доконаний факт», який цілком міг стати постійним, а це — незважаючи на
дану Ізраїлем офіційну характеристику стіни — буде рівнозначно фактичній анексії.
Обраний для стіни маршрут закріплював на місці незаконні заходи, прийняті Ізраїлем
щодо Єрусалиму та поселень. Крім того, існувала небезпека подальших змін демографічного
складу окупованої Палестинської території в результаті будівництва стіни, оскільки вона
сприяла переміщенню палестинського населення з певних районів. Отже, це будівництво,
поряд з раніше прийнятими заходами, серйозно обмежувало здійснення права на самовизна-
чення палестинського народу й було порушенням зобов’язання Ізраїлю поважати це право.
Будівництво стіни викликало також низку питань щодо відповідних положень міжнарод-
ного гуманітарного права та документів про права людини.
Суд нагадав, що Гаазьке положення 1907 р. включає статті, що застосовні до окупованої
Палестинської території. У ст. 43 йдеться про те, що ворог, що зайняв територію, зо-
бов’язаний вжити всіх належних заходів для того, щоб, наскільки це можливо, відновити та
забезпечити громадський порядок і суспільне життя, поважаючи чинні в країні закони. Стат-
тя 46 додає, що приватна власність має поважатися та що вона не підлягає конфіскації. Стат-
тя 52 в певних межах допускає реквізиції натурою і повинності, які можуть бути необхідні
для потреб армії.
Крім того, у IV Женевській конвенції проводиться відмінність між положеннями, що за-
стосовуються в ході військових операцій, що призводять до окупації та положеннями, які
продовжують залишатися застосовними протягом усього періоду окупації.
Оскільки військові операції, що призвели до окупації Західного берега в 1967 р., закінчи-
лися давно, на цій окупованій території продовжують залишатися застосовними ті статті IV
Женевської конвенції, про які йдеться в п. 3 ст. 6 (ст. 47, 49, 52, 53 і 59 Конвенції).
Стаття 49
Забороняються, з яких би це не було мотивів, викрадення, а також депортація осіб під покровитель-
ством з окупованої території на територію окупуючої Держави або на територію будь-якої іншої Дер-
жави незалежно від того, окуповані вони чи ні.
Однак окупуюча Держава зможе провести повну або часткову евакуацію якогось певного окуповано-
го району, якщо цього вимагає безпека населення або особливо вагомі міркування військового характе-
ру…
Окупуюча Держава не може депортувати або переміщувати частину свого власного цивільного на-
селення на окуповану нею територію.

Суд також встановив, що для цього розгляду застосовні положення Міжнародного пакту
про громадянські та політичні права. Суд наголосив, що ст. 4 Пакту допускає, за визначених
обставин, відступ від певних його положень. Ізраїль скористався своїм правом на відступ,
направивши 3 жовтня 1991 р. Генеральному секретарю ООН повідомлення, в якому зазнача-
лося, що з моменту створення Ізраїльська держава постійно зазнавала нападів, актів терори-
зму, які загрожували існуванню держави та життю її громадян. Тому в травні 1948 р. у країні
було введено надзвичайний стан за змістом п. 1 ст. 4 Пакту. Уряд Ізраїлю вживав заходів для
захисту держави, життя та майна громадян, включно зі здійсненням права на затримання та
тюремне ув’язнення. У тій мірі, в якій ці заходи не відповідали положенням ст. 9 Пакту, Із-
раїль відмовився від своїх зобов’язань (Ст. 9 стосується права на свободу та особисту недо-
торканність — автор).
Суд зазначив, що зроблене повідомлення про відмову від своїх зобов’язань стосується
тільки ст. 9. Тому інші статті Пакту залишилися застосовними не тільки на ізраїльській тери-
торії, але й на окупованій Палестинській території. Суд наголосив на ст. 17 (встановлює, що
ніхто не може зазнавати безпідставного чи незаконного втручання в його особисте та сімейне
життя, безпідставного чи незаконного посягання на недоторканність його житла, таємницю
його корреспонденції чи незаконних посягань на честь і репутацію), ст. 12 (встановлює, що
кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї те-
риторії, право на вільне пересування та свобода вибору місця проживання).
Поряд із загальними гарантіями свободи пересування, Суд підкреслив необхідність вра-
хування особливих гарантій доступу до християнських, іудейських та ісламських святих
місць. Зокрема, Мандат на Палестину, виданий британському уряду 24 липня 1922 р., вклю-
чав ст. 13, за якою вся відповідальність у зв’язку зі Святими Місцями та церковними будів-
лями чи місцями в Палестині, покладалась на мандатарія. Після закінчення Другої світової
війни Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію 181 (II), у якій було закріплено свободу до-
ступу, відвідання та проїзду до Святих Місць усіх жителів і громадян Арабської держави,

98
Єврейської держави та м. Єрусалиму, а також іноземців, незалежно від їх національності, за
умови дотримання вимог національної безпеки, громадського порядку та благочестя.
Після закінчення збройного конфлікту між Йорданією та Ізраїлем мала місце домовле-
ність про вільний доступ до Святих Місць на схід від «зеленої лінії». Однак деякі зі Святих
Місць розташовувалися на захід цієї лінії (Світлиця Тайної Вечері та Гробниця Давида на
горі Сіон). Суд вважав, що це зобов’язання Ізраїлю залишилося в силі і застосовно до тих
святих місць, які потрапили під його контроль у 1967 р. Це зобов’язання, крім того, було під-
тверджено п. 1 ст. 9 Мирного договору між Ізраїлем і Йорданією 1994 р.
Судом було встановлено також, що до цього розгляду застосовні положення Міжнарод-
ного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які передбачають: право на працю
(ст. 6 і 7); право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг і жит-
ло, і право на свободу від голоду (ст. 11); право на освіту (ст. 13 і 14) та ін.
Аналогічні положення містяться у ст. 16, 24, 27 і 28 Конвенції ООН про права дитини
1989 р.
На основі інформації, що надійшла до Суду, було встановлено, що будівництво стіни
призвело до знищення або вилучення майна всупереч вимогам ст. 46 і 52 Гаазького поло-
ження 1907 р. і ст. 53 IV Женевської конвенції. Крім того, будівництво стіни, створення замк-
нутого району між «зеленою лінією» та стіною, поява анклавів призвели до обмежень свободи
пересування мешканців окупованої Палестинської території (за винятком осіб, які мали із-
раїльське громаданство та прирівняні до них). Ці обмеження посилювались тим, що пункти
доступу в деяких секторах нечисельні, а години, за якими вони відкриті, обмежені та непе-
редбачені. Наприклад, місто Калькільї з населенням 40 тис. осіб повністю оточене стіною й
жителі можуть входити в нього або виходити тільки через єдиний військовий контрольно-
пропускний пункт, який відкритий з 7 ранку до 7 вечора1.
Будівництво стіни відобразилось і на сільськогосподарському виробництві. Близько
100 тис. дунамів (приблизно 10 тис. га) найродючіших сільськогосподарських земель на Захід-
ному березі, захоплених ізраїльськими окупаційними силами, було знищено в ході першого
етапу будівництва стіни. Це виражалося в широкомасштабному знищенні майна, що перебува-
ло в приватній власності: сільськогосподарських земель, оливкових дерев, криниць, плантацій
цитрусових, теплиць, які допомагали десяткам тисяч палестинців прогодувати себе2.
За даними палестинського Центрального статис.тичного бюро бар’єр спричинив відме-
жування 30 населених пунктів від служб охорони здоров’я, 22 — від шкіл, 8 — від первин-
них джерел водопостачання та 3 — від електромереж.
Спеціальний доповідач з питання про право на харчування Комісії ООН з прав людини
зазначив також:
«За умов, коли загороджувальна стіна відрізає населення від його землі і води, не даючи йому інших
засобів до існування, багато хто з палестинців, які проживають в цих місцях, будуть вимушені їх зали-
шити».

З огляду на це, будівництво стіни позбавить значну кількість палестинців свободи вибору
свого місця проживання. Суд відзначив, що будівництво стіни та введення пов’язаного з нею
режиму вже змусили значну кількість палестинців залишити деякі райони. З будівництвом
нових ділянок стіни цей процес продовжуватиметься. Будівництво, що супроводжувалося
створенням ізраїльських поселень, могло призвести до зміни демографічного складу окупо-
ваної Палестинської території.
Підсумовуючи, Суд висловив думку, що будівництво стіни та введення пов’язаного з нею
режиму перешкоджали здійсненню жителями окупованої Палестинської території свободи
пересування, що гарантована п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права. Ці дії перешкоджали також здійсненню права на працю, на здоров’я, на освіту та на
достатній життєвий рівень, проголошених у Міжнародному пакті про економічні, соціальні
та культурні права й у Конвенції ООН про права дитини. Нарешті, будівництво стіни та вве-
дення пов’язаного з нею режиму, сприяли демографічним змінам, що суперечило п. 6 ст. 49
IV Женевської конвенції та резолюціям Ради Безпеки.
Суд зазначив, що в застосовних нормах міжнародного гуманітарного права містились по-
ложення, що дозволяли враховувати в деяких обставинах міркування військової необхіднос-
1
Дані доповіді Спеціального доповідача Комісії з прав людини Джона Дугард про становище в галузі прав людини на
палестинських територіях, окупованих Ізраїлем з 1967 р., представлені відповідно до резолюції 1993/2 А Комісії. Має назву
«Питання про порушення прав людини на окупованих арабських територіях», включно з Палестиною, 8 вересня 2003 р.
2
Доповідь Спеціального комітету з розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають права людини щодо палестинського народу
та інших арабів на окупованих територіях(A/58/3116), 22 серпня 2003р., п.26).

99
ті. Суд зауважив, що на міркування військової необхідності, можна посилатись на окупова-
них територіях навіть після спільного завершення військових операцій, що призвели до оку-
пації. Однак, Суд не був переконаний у тому, що знищення майна палестинців, здійснюване
всупереч забороні, встановленій ст. 53 IV Женевської конвенції, було абсолютно необхідним
для військових операцій.
Підсумовуючи, Суд висловив сумніви, що будівництво Ізраїлем стіни, було необхідно для
досягнення ним своїх цілей у сфері безпеки. Стіна, так само, як обраний для неї маршрут, і
пов’язаний з нею режим серйозно порушували низку прав палестинців, які проживали на оку-
пованій Ізраїлем території. Порушення, викликані обраним маршрутом, не можна було випра-
вдати міркуваннями військової необхідності, вимогами державної безпеки або громадського
порядку. Тому будівництво такої стіни стало недотриманням Ізраїлем своїх зобов’язань щодо
застосовних норм міжнародного гуманітарного права та стандартів у галузі прав людини.
Отже, Суд зробив висновок, що будівництво стіни не відповідало міжнародно-правовим
зобов’язанням, які покладено на Ізраїль. При цьому Ізраїль вважав, що будівництво бар’єру
узгоджувалось зі ст. 51 Статуту ООН, його невід’ємним правом на самозахист і резолюціями
1368 (2001 р.) та 1373 (2001 р.) Ради Безпеки. Зокрема, Постійний представник Ізраїлю при
ООН заявив 20 жовтня 2003 р. на Генеральній Асамблеї, що загородження є засобом, який
повністю виправданий правом держав на самозахист, закріпленим у ст. 51 Статуту, а в резо-
люціях Ради Безпеки визнано право держав застосовувати силу в порядку самозахисту від
терористичних нападів і тим самим, звичайно ж, визнається право застосовувати для цього
несилові заходи.
Суд наголосив, що ст. 51 Статуту ООН передбачає невід’ємне право держави на самоза-
хист у разі збройного нападу на неї іншої держави. Однак Ізраїль не стверджував, що зазнав
нападу якої-небудь держави. Суд зазначив також, що Ізраїль здійснював контроль над оку-
пованою Палестинською територією і що, як заявляв сам Ізраїль, загроза, яку він розглядав
як таку, що виправдовувала будівництво стіни, виходила з цієї території, а не ззовні. Ця си-
туація відрізнялась від тієї, про яку йшлося в резолюціях 1368 (2001 р.) і 1373 (2001 р.) Ради
Безпеки, тому Ізраїль у будь-якому разі не міг посилатися на ці резолюції для обґрунтування
свого твердження про здійснення права на самозахист. Суд зробив висновок, що ст. 51 Ста-
туту не могла бути застосована.
При цьому Суд розглянув питання про те, чи міг Ізраїль посилатися на стан необхідності,
який виключав протиправність будівництва стіни. У справі про проект Габчіково-Надьмарош
стан необхідності було визначено як «визнана міжнародним звичаєвим правом підстава, яка
може бути визнана в порядку виключення; на неї можна посилатися за деяких чітко визначе-
них умов, які мають бути дотримані в сукупності, а відповідна держава не є єдиним суддею
того, чи дотримані ці умови»1.
Одна з цих умов була викладена Судом у формулюванні Комісії міжнародного права:
оспорюване діяння було єдиним способом захисту істотного інтересу держави від більшої і
неминучої загрози2.
Виходячи з наявних у його розпорядженні матеріалів, Суд не був впевнений, що будівництво
стіни було єдиним способом захистити інтереси Ізраїлю від небезпеки, на яку він посилався, ви-
правдовуючи будівництво стіни.
Залишалось фактом, що Ізраїлю доводилося стикатися з численними актами невибірково-
го насильства проти його цивільного населення. Він мав право й був зобов’язаний вживати
заходів для захисту життя своїх громадян. Проте вжиті заходи мали відповідати нормам
міжнародного права.
Дійшовши висновку про те, що будівництво стіни Ізраїлем порушило його міжнародні
зобов’язання, Суд розглянув наслідки цих порушень, поділивши їх, з одного боку, на ті, які
виникали для Ізраїлю та ті, які виникали для інших держав і для ООН.
Наслідки порушень для Ізраїлю. Суд зазначив, що Ізраїль, насамперед, зобов’язаний вико-
нати міжнародні зобов’язання, які він порушив у результаті будівництва стіни на окупованій
Палестинській території — дотримання права Палестинського народу на самовизначення та
свої зобов’язання за міжнародним гуманітарним правом та міжнародними стандартами в га-
лузі прав людини. Також, він зобов’язаний забезпечити вільний доступ до Святих місць, які
опинилися під його контролем після війни 1967 р.
1
I.C.J.
Reports 1997, p. 40, para. 51.
2
Стаття 25 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння; а також колишня стаття 33 Проекту
статей про міжнародну відповідальності держав, розроблених Комісією з міжнародного права, де сформульоване інше
визначення.

100
 Ізраїль зобов’язаний негайно припинити роботи з будівництва стіни, яку він зводив на
окупованій Палестинській території, в тому числі в Східному Єрусалимі й навколо нього, а
також негайно демонтувати ті частини цієї конструкції, які знаходились на окупованій пале-
стинській території. Усі законодавчі та підзаконні акти, прийняті з метою її будівництва та
введення пов’язаного з нею режиму, мали бути негайно скасовані і припинити свою дію, за
винятком випадків, коли такі акти забезпечували виплату компенсації та інших форм від-
шкодування палестинському населенню.
Враховуючи, що будівництво стіни на окупованій Палестинській території, між іншим,
спричинило вилучення й руйнування будинків, комерційних підприємств і сільськогосподар-
ських угідь, Ізраїль зобов’язаний повернути землю, сади, оливкові гаї та інше нерухоме май-
но, вилучене у фізичних або юридичних осіб для будівництва стіни на окупованій Палестин-
ській території. У випадку, якщо така реституція виявилась би неможливою, Ізраїль
зобов’язаний виплатити зазначеним особам компенсацію за завдану шкоду. Суд вважав, що
Ізраїль зобов’язаний також виплатити компенсацію відповідно до застосованих норм міжна-
родного права всім фізичним або юридичним особам, які зазнали матеріальної шкоди в будь-
якій формі в результаті будівництва стіни.
Правові наслідки щодо інших держав. Суд зазначив, що серед порушених Ізраїлем зо-
бов’язань є низка зобов’язань erga omnes. Як зазначив Суд у справі Барселона Трекшн, такі
зобов’язання в силу самої своєї природи зачіпають усі держави та з огляду на важливість по-
рушених прав, можна вважати, що всі держави мають правовий інтерес для їхнього захисту1.
Порушені Ізраїлем зобов’язання erga omnes є зобов’язання поважати право Палестинського
народу на самовизначення й деякі зобов’язання міжнародного гуманітарного права.
Право народів на самовизначення, що випливає зі Статуту та практики ООН, має харак-
тер erga omnes2 і кожна держава зобов’язана сприяти за допомогою спільних та індивідуаль-
них дій здійсненню принципу рівноправності та самовизначення народів, згідно з положен-
нями Статуту та надавати допомогу ООН у виконанні обов’язків, покладених на неї
Статутом щодо здійснення цього принципу.
Що стосується міжнародного гуманітарного права, то Суд нагадав, що величезна кіль-
кість норм гуманітарного права, що застосовується в збройному конфлікті, має настільки ва-
жливий характер для поваги людини й елементарних міркувань гуманності, що вони повинні
дотримуватися всіма державами, незалежно від того, чи ратифікували вони конвенції, в яких
вони містяться, оскільки останні є непорушними принципами міжнародного звичаєвого пра-
ва3. На думку Суду, ці норми включають зобов’язання, які, по-суті, мають характер erga
omnes.
Враховуючи характер і важливість порушених прав і зобов’язань, Суд вважав, що всі
держави зобов’язані не визнавати незаконного положення, що виникло в результаті будівницт-
ва стіни на окупованій Палестинській території, в тому числі в Східному Єрусалимі й навколо
нього. Вони зобов’язані не надавати допомогу чи сприяти збереженню положення, породже-
ного таким будівництвом. Дотримуючись Статуту ООН і міжнародного права, всі держави
зобов’язані забезпечити, щоб будь-які перешкоди для здійснення Палестинським народом
свого права на самовизначення, які виникли в результаті будівництва стіни було усунено.
ООН. Генеральна Асамблея та Рада Безпеки мали б опрацювати питання про те, які ще не-
обхідні заходи для припинення незаконного положення, що виникло в результаті будівницт-
ва стіни та введення пов’язаного з нею режиму, при належному врахуванні консультативного
висновку.
Суд, прагнучи забезпечити підтримання цілей і принципів, закріплених у Статуті ООН,
зокрема що стосуються підтримання міжнародного миру й безпеки та мирного вирішення
спорів, хотів би підкреслити, що ООН у цілому невідкладно мала подвоїти зусилля з тим,
щоб ізраїльсько-палестинський конфлікт, як можна скоріше був врегульований, що дозволи-
ло б встановити справедливий і міцний мир у регіоні.

1
Справа про компанію Барселона Трекшн, Лайт енд пауер лімітед, друга стадія. Рішення, ICJ Reports 1970, p. 32,
para. 33.
2
Справа про Східний Тимор. ICJ Reports 1995, p. 102, para. 29.
3
Консультативний висновок МС ООН щодо законності погрози ядерною зброєю або її застосування // [Електронний ре-
сурс]. Режим доступу: ICJ Reports 1996 (I), p. 257, para. 79. Текст рішення російською мовою: http://www.icj-
cij.org/homepage/ru/advisory/advisory_1996-07-08.pdf

101
 Питання для перевірки знань
1. Розкрийте сутність понять «територіальна юрисдикція» та «територіальний суверені-
тет».
2. Чи можна вважати правомірним набуття території шляхом війни?
3. Охарактеризуйте правовий режим окупованої території. Яка держава має суверенітет на
окупованій території: окупуюча чи окупована?
4. Які права та обов’язки має окупуюча держава щодо окупованої території?
5. Що розуміють під анексією території? Чи вважається анексія правомірним способом
набуття території?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Гинзбурге Дж., Лукашук И. И. Курильские острова и международное право // Советс-
кий журнал международного права, 1991. — № 3—4.
2. Клименко Б. М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). М,
1989.
3. Корбут Л. В., Баскин Ю. Я. Международно-правовой режим рек: история и современ-
ность. М., 1987.
4. Порцель А. К. Договор о Шпицбергене: точка не поставлена //Арктика и Север. — 2011.
— № 3. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.narfu.ru/upload/iblock/fbf/
exodytgt%20vv%20 jlvsnodzlszmbjdmsdgfpw.pdf
5. Тимченко Л. Д. Росія й міжнародно-правовий режим в Арктиці // Юстініан [Електро-
нний ресурс]. Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php?id=3384
6. Трофимов В. Н. Правовой статус Антарктики. М., 1990.
7. Шинкарецкая Г. Г. Россия, Арктика, континентальный шельф // Московский журнал
международного права. — № 1(73). — 2009. — С. 119—132.
8. Strandsbjerg J. Territory, Globalization and International Relations: the Cartographic Reality
of Space. — PalgraveMacmillan, 2010.
9. Shaw Malcolm N. Title to territory — Ashgate/Dartmouth, 2005.
10. James Kraska Arctic security in an age of climate change, NY: Cambrige University Press,
2011.

102
 ТЕМА 8.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та підстави виникнення міжнародної відповідальності
2. Види та форми міжнародної відповідальності
3. Поняття та види міжнародних правопорушень
4. Поняття та види міжнародних злочинів
5. Міжнародна кримінальна відповідальність
6. Злочини міжнародного характеру
7. Недружні акти в міжнародному праві
8. Підстави, що виключають протиправність у міжнародному праві
9. Відповідальність за шкідливі дії, що незаборонені міжнародним правом
10. Відповідальність міжнародних організацій

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ поняття та підстави міжнародної відповідальності;
¾ особливості міжнародно-правової відповідальності;
¾ види та форми міжнародної відповідальності;
¾ види міжнародних правопорушень;
¾ поняття та види міжнародних злочинів;
¾ поняття та види злочинів міжнародного характеру;
¾ обставини, які виключають протиправність;
¾ міжнародні судові органи, які мають юрисдикцію щодо міжнародних злочинів фізич-
них осіб;
¾ особливості відповідальності міжнародних організацій,
а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти у сфері міжнародно-правової відповідальності;
¾ відрізняти недружній акт від міжнародного правопорушення;
¾ відрізняти міжнародні злочини від злочинів міжнародного характеру.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Міжнародна відповідальність, політична відповідальність, матеріальна відповідаль-
ність, сатис.факція, репресалії, санкції, реторсія, реституція, репарація, субституція, ко-
нтрибуція, недружній акт, міжнародний злочин, злочин міжнародного характеру, абсолю-
тна відповідальність, Кодекс злочинів проти миру та безпеки людства, Міжнародний
кримінальний суд, Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії, Міжнарод-
ний кримінальний трибунал по Руанді, Надзвичайні палати в судах Камбоджі, геноцид, еко-
цид, військові злочини, тортури, злочини проти людства, злочини проти людяності, теро-
ризм, піратство, фальшивомонецтво, найманство, обставини, що виключають
протиправність, відповідальність за шкідливі дії, що незаборонені міжнародним правом,
абсолютна відповідальність.
ДЖЕРЕЛА
1. Женевські конвенції 1949 р. (з Додатковими протоколами до них 1977 р.).
2. Кодекс злочинів проти миру і безпеки людства (Проект 1996 р.).
3. Конвенція ООН з морського права 1982 р.
4. Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.
5. Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання за-
собів впливу на природне середовище 1977 р.

103
 6. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами
1972 р.
7. Конвенція про незастосування cтроку давності до військових злочинів і злочинів проти
людства 1968 р.
8. Конвенція про попередження злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.
9. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.
10. Конвенція про рабство 1926 р.
11. Конвенція про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на
поверхні 1952 р.
12. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують
гідність, видів поводження та покарання 1984 р.
13. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.
14. Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діян-
ня 2001 р. // [Електронний ресурс] (http://www.un.org/russian/law/ilc/responsibility.pdf).
15. Проект статей про відповідальність міжнародних організацій 2008 р. // [Електро-
нний ресурс] (http://www.un.org/russian/documen/convents/intorg_responsibility.pdf).
16. Римський статут Міжнародного Кримінального Суду 1998 р.
17. Статут Міжнародного військового трибуналу для суду та покарання головних війсь-
кових злочинців європейських країн «вісі» 1945 р.
18. Статут Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії 1993 р.
19. Статут Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді 1994 р.

104
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа про протоку Корфу,

(Cполучене Королівство проти Албанії)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1948 р.

Історія спору

22 жовтня 1946 р. два британські крейсери та

два есмінці, прямуючи курсом з півдня, увійшли до
Північної протоки Корфу. Прохід, яким вони йшли,
знаходився в албанських територіальних водах і
вважався безпечним — він був протралений у 1944 р.,
тралення відбулось і в 1945 р. (рис. 16).
Есмінець «Сомарес» наскочив на міну й отри-
мав серйозні пошкодження. Есмінець «Воладж»
був направлений йому на допомогу й також отри-
мав серйозні пошкодження. 45 британських офіце-
рів і матросів загинули, 42 отримали поранення.
15 травня 1946 р. у цих водах албанська батарея
відкрила вогонь по двох британських крейсерах. Уряд
Рис. 16. Міни в протоці Корфу Сполученого Королівства заявив протест, стверджую-
чи, що мирний прохід через протоки — це міжнародно
визнане право (Рис. 17). Уряд Албанії відповів, що іноземні вій-
ськові кораблі та торговельні судна не мали права проходу албан-
ськими територіальними водами, не отримавши попередньо до-
зволу. 2 серпня 1946 р. уряд Сполученого Королівства відповів,
що якщо в майбутньому будь-який британський військовий кора-
бель у протоці буде обстріляно, то британці відкривають вогонь у
відповідь.
Після вибухів 22 жовтня уряд Сполученого Королівства на-
правив в Албанію ноту, в якій повідомив про наміри провести
найближчим часом тралення протоки Корфу. Албанія відповіла,
що тралення в її територіальних водах буде порушенням сувере-
нітету й згоди на тралення не надала.
Рис. 17. Протока Корфу Але тралення, проведене британським військово-морським фло-
том, усе ж таки відбулось 12—13 листопада 1946 р. у албанських
територіальних водах і в межах тієї частини протоки, яку раніше вже було протралено. Були
виловлені 22 якірні німецькі міни типу «Джі-Уай».
Уряд Сполученого Королівства після диплома-
тичного листування з Албанією представив питання
Раді Безпеки ООН, яка запропонувала Албанії, яка
не була членом ООН, брати участь в обговоренні за
умови, що вона візьме всі зобов’язання члена ООН.
Албанія погодилась і 9 квітня 1947 р. Рада Безпеки
ухвалила резолюцію, рекомендуючи державам не-
гайно передати спір до Суду.
Справа була порушена в Суді 22 травня 1947 р.
заявою уряду Сполученого Королівства Великобр-
итанії і Північної Ірландії проти уряду Народної
Республіки Албанії.
Сполучене Королівство представило в Суді за- Рис. 18. Британський військовий корабель,
яву з проханням винести рішення про міжнарод- що зазнав ушкоджень в протоці
ну відповідальність Албанії та відшкодування
шкоди або виплату компенсації.
25 березня 1948 р. Суд оголосив, що він мав юрисдикцію у справі. У той же день обидві
сторони уклали спеціальну угоду із проханням винести рішення з таких питань:

105
 1. Чи мала Албанія нести відповідальність за вибухи, і чи існував обов’язок виплатити
компенсацію?
2. Чи порушило Сполучене Королівство міжнародне право діями свого військово-
морського флоту в албанських водах спочатку в той день, коли відбулися вибухи, а потім 12 і
13 листопада 1946 р., коли було проведено тралення протоки?
Чи несе Албанія відповідальність згідно з міжнародним правом за вибухи, що сталися 22
жовтня 1946 р.?
Суд встановив, що вибухи були спричинені мінами, які перебували на мінному полі. Ви-
бухи сталися саме в тому проході, який раніше був протралений, перевірений траленням і міг
вважатися безпечним. Характер ушкоджень указував, що вони були нанесені мінами того ж
типу, які були виловлені. Припущення про те, що міни могли бути встановлені після вибухів
22 жовтня було неймовірним і не могло бути прийнятим.
За цих умов виникало запитання: яка юридична підстава відповідальності Албанії? Суд вва-
жав, що йому не було потрібно приділяти серйозну увагу припущенням про те, що Албанія сама
встановила міни: це припущення було висловлено тільки pro memoria, без будь-яких доказів на
його підтримку, та не узгоджувалось з тим незаперечним фактом, що на всьому албанському уз-
бережжі було лише кілька катерів і моторних суден. Однак Сполучене Королівство звинуватило
Албанію в потуранні, стверджуючи, що установка мін була здійснена двома югославськими вій-
ськовими кораблями на прохання Албанії або з її мовчазної згоди. Суд встановив, що ця змова
не доведена. І звинувачення настільки виняткового значення, висунуте проти держави, вимагало
такої ж міри певності, якої в цьому випадку не було. Походження мін, встановлених у албансь-
ких територіальних водах, залишилось предметом припущень.
Сполучене Королівство також стверджувало, що встановлення мін було неможливе без
відома Албанії. Суд вважав, що факт, встановлення мін в албанських водах не спричиняв
відповідальності prima facie1 і не знімав необхідності надання доказів. З іншого боку, виключ-
ний контроль держави в межах її кордонів робив неможливим надання прямих доказів тих фак-
тів, які свідчили б про її відповідальність у разі порушення міжнародного права. Постраждала
держава в такому випадку мала робити висновки з фактів і непрямих доказів; коли подібні
непрямі докази, засновані на низці фактів, пов’язаних між собою й логічно вели до одного
висновку, то їх слід було розглядати як такі, що мали особливе значення.
Суд вважав за необхідність розглянути дві групи фактів. Перша стосувалася позиції Ал-
банії: до і після інциденту. Установка мін сталася в той період, коли Албанія продемонстру-
вала свій намір охороняти територіальні води й вимагала для входження в них попереднього
дозволу, причому така пильність іноді заходила настільки далеко, що включала застосування
сили. Це робило твердження про необізнаність Албанії про міни a priori неймовірним. Навіть
більше, коли Албанія отримала точні відомості про існування мінного поля, вона рішуче
протестувала проти дій британського військово-морського флоту, але не проти установки
мін, хоча цей останній акт (якщо він був здійснений без її згоди) міг вважатися серйозним
порушенням суверенітету. Албанія не повідомляла, як це вимагалося відповідно до міжнарод-
ного права, про існування мінного поля. Вона не вжила жодних заходів для проведення юри-
дичного розслідування, яке вона б мала провести в цьому випадку. Таку позицію можна по-
яснити тим, що Албанія знала про встановлення мін, але хотіла зберегти в таємниці обстави-
ни, за яких вони були встановлені.
Друга група фактів стосувалась можливості спостереження за встановленням мін з албан-
ського узбережжя. Завдяки географічному розташуванню поротока легко проглядалась: над
нею домінували висоти, які надавали чудові можливості для створення спостережних пунк-
тів; протока проходила дуже близько від берега (найближча до узбережжя міна була на від-
стані 500 м від берега). Методичне й ретельно продумане встановлення мін потребувало зна-
ходження мінних загороджувачів у водах між мисом Кефалі та монастирем св. Георгія
протягом 2—2,5 год.
З цього питання військово-морські експерти, призначені Судом, повідомили (після опи-
тувань та розслідувань на місці), що, на їхню думку, не підлягало сумніву, що якби на мисі
Кефалі, мисі Дента та поблизу монастиря св. Георгія велося звичайне спостереження, і якби
спостерігачі були оснащені біноклями, за погодних умов, звичайних для цього району, бере-
гова охорона помітила б встановлення мін.
Існування спостережного посту на мисі Дента не було встановлено, але Суд, ґрунтуючись
на заявах албанського уряду про те, що спостережні пости було розміщено в інших пунктах,

1
prima facie (лат.) — на перший погляд.

106
посилався на висновки, що містились в доповіді експертів: при встановленні мін в напрямку
з півночі на південь мінні загороджувачі були б помітні з мису Кефалі; в напрямку з півдня
на північ — з мису Кефалі і від монастиря св. Георгія.
На основі цих фактів і зауважень Суд зробив висновок, що встановити міни без відома
Албанії було неможливо. Щодо зобов’язань, що випливали для Албанії з обізнаності про мі-
ни, то вони безперечні — Албанія мала повідомити та попередити судна, що прямували че-
рез протоку, про небезпеку. Албанія нічого не зробила для запобігання катастрофи, тому ці
упущення спричинили її міжнародну відповідальність.
Чи порушило Сполучене Королівство суверенітет Албанії 22 жовтня 1946 р. та 12—
13 листопада 1946 р.?
Твердження Албанії про необхідність отримання попереднього дозволу для проходу про-
токою суперечили загальновизнаному принципу, за яким у мирний час держави мали право
спрямовувати свої військові судна через протоки, що використовувались для міжнародного
судноплавства між двома частинами моря поза межами територіальних вод, за умови, що та-
кий прохід був мирним. Протока Корфу — це міжнародна протока, хоча вона й має другорядне
значення (це не єдиний маршрут між двома частинами моря поза межами територіальних вод)
незалежно від інтенсивності руху суден через неї.
Особливе значення мав той факт, що протока була кордоном між Албанією та Грецією і
що частина протоки цілком перебувала в межах територіальних вод цих держав. Греція ви-
сунула територіальні претензії саме щодо частини узбережжя, що межувало з протокою.
Проте Суд вважав, що зважаючи на ці обставини було б виправданим, якби Албанія встано-
вила правила проходу через протоку, а не забороняла такий прохід і не обмежувала його ви-
могою отримання спеціального дозволу.
Албанія заперечувала, що прохід 22 жовтня був мирним. Вона стверджувала, що це була
політична акція і що кількість суден, їхній стрій, озброєння, маневри тощо свідчили про на-
мір залякати. Але Суд зробив висновок, що прохід, у принципі, був мирним, оскільки мав на
меті підтвердити право, в якому було несправедливо відмовлено. Спосіб здійснення проходу
не можна було вважати нерозумним з огляду на обстріл британських суден албанською бата-
реєю 15 травня.
На думку Суду, тралення 12—13 листопада було проведено всупереч чітко висловленій
волі Албанії і його не можна виправдати здійсненням права мирного проходу. Сполучене
Королівство заявило, що його метою було якомога швидше захопити міни з побоювання, що
вони будуть зняті тими, хто їх встановив або албанською владою. Це було представлено як
нове й особливе застосування теорії втручання, за допомогою якої держава, яка здійснила
втручання, діяла в інтересах полегшення завдання міжнародного трибуналу або як спосіб са-
мозахисту або «самодопомоги».
Суд відкинув ці аргументи і вважав пропоноване право на втручання проявом політики
сили, якій немає місця в міжнародному праві. Суд також визнав неприйнятною «самодопо-
могу» в цьому випадку. Адже між незалежними державами повага територіального суверені-
тету — є важливою основою міжнародних відносин.
Суд визнав, що Албанія не виконала після вибухів жодного свого зобов’язання і що її ди-
пломатичні ноти мали очікувальний характер, що можна було вважати пом’якшуючими об-
ставинами для дій Сполученого Королівства. Але для забезпечення поваги до міжнародного
права, Суд заявив, що дії британського військово-морського флоту стали порушенням суве-
ренітету Албанії. Заяву було зроблено відповідно до прохання Албанії як про необхідну са-
тис.факцію.
У рішенні, винесеному 9 квітня 1949 р., Суд постановив, що Албанія мала нести відпові-
дальність за вибухи, що сталися 22 жовтня 1946 р. у її територіальних водах, за шкоду та
людські жертви, спричинені Сполученому Королівству в результаті цих вибухів.
Суд зробив висновок, що він правомочний визначити розмір компенсації, але не міг зро-
бити це негайно через відсутність необхідної інформації. Були призначені подальші засідан-
ня, щоб дати можливість обом сторонам вивчити, обґрунтувати або оскаржити суми, які було
визначено як компенсацію. Албанія вважала, що Суд не міг визначати розмір компенсації,
тому вирішила не брати участі в засіданнях.
17 листопада 1949 р. Суд, заслухавши представника Сполученого Королівства, ухвалив
доручити розгляд цифрових даних і оцінок, представлених Сполученим Королівством, екс-
пертам у галузі військово-морського будівництва й кораблебудування, громадянам Нідерлан-
дів. Суд розглянув три статті компенсації, зазначені в заяві Сполученого Королівства: за за-
міну есмінця «Сомарес», який у результаті вибухів у протоці Корфу повністю вийшов з ладу;

107
за шкоду, заподіяну есмінцю «Воладж», і нарешті, за загибель і тілесні ушкодження військо-
во-морського персоналу.
За першими двома статтями Суд констатував, що, на думку експертів, дані, представлені
урядом Сполученого Королівства, можна вважати точною й розумною оцінкою завданої
шкоди. Щодо військово-морського персоналу, то Суд вважав, що документи, представлені
Сполученим Королівством, були достатнім доказом. Відповідно, Суд ухвалив рішення на ко-
ристь Сполученого Королівства й зобов’язав Албанію сплатити компенсацію на загальну су-
му 843 947 англійських фунтів стерлінгів.
Питання для перевірки знань
1. Визначте юридичні та фактичні підстави міжнародної відповідальності Албанії.
2. Чи порушили британські кораблі суверенітет Албанії, здійснюючи прохід протокою
Корфу в албанських територіальних водах? Чи було порушено суверенітет Албанії проведе-
ним траленням протоки?
3. Оціність правомірність твердження Сполученого Королівства, за яким тралення прото-
ки було проведено з метою самозахисту або самодопомоги. Розкрийте значення «самодопо-
моги» в міжнародному праві.
4. Охарактеризуйте сучасний правовий режим міжнародних проток.
5. Визначте, які договірні та звичаєві норми міжнародного права застосував би Суд, роз-
глядаючи цю справу на поч. ХХІ ст.
6. Охарактеризуйте види та форми міжнародної відповідальності, що мали місце в цій
справі.

108
 Справа Піночета
Палата Лордів Великої Британії 1998—1999 рр.

Я — не диктатор. У мене просто сердите обличчя

Аугусто Піночет

Історична довідка

Генерал Аугусто Піночет Угарте (рис. 19) прийшов до влади в Чилі піс-
ля збройного заколоту 11 вересня 1973 р. У цей же день він був призначений
головою правлячої хунти, а 11 грудня 1974 р. Піночет призначив себе Пре-
зидентом Республіки Чилі. У 1980 р. у Чилі вступила в силу нова Конститу-
ція, яка підтвердила повноваження Піночета як Президента республіки,
глави держави й виконавчої влади, головнокомандувача збройних сил. Піно-
чет зумів зосередити у своїх руках всю повноту влади, усунувши всіх своїх
опонентів. Він був наділений широкими повноваженнями, в тому числі пра-
вом одноосібно схвалювати чи відміняти будь-які закони, призначати й звіль-
няти суддів тощо. Його влада не обмежувалася ні парламентом, ні політич-
ними партіями. Ще 21 вересня 1973 р., згідно з президентським декретом-
законом, було розпущено Національний Конгрес Чилі, як було заявлено —
внаслідок неможливості «дотримуватися в цей час законодавчих вимог до
процедури прийняття законів».
З перших днів свого правління військовий режим оголосив стан «внут-
рішньої війни». Було засновано військові трибунали, що замінили цивільні су-
ди, створено таємні центри тортур, кілька концтаборів для політв’язнів.
Було проведено страти найбільш небезпечних противників режиму — на
стадіоні «Сантьяго», в ході операції «Караван смерті» та ін. У січні 1974 р.
Рис. 19. Аугусто Піночет почали створюватися національні розвідувальні органи, завданням яких був
збір і аналіз інформації, необхідної для забезпечення національної безпеки, а
також фізичне знищення опозиціонерів режиму, в тому числі й тих, хто пе-
ребував у еміграції.
Але довіра та авторитет диктатора з часом зменшувалися. На плебіс-
циті 1988 р. Піночет отримав довіру тільки близько 40 % населення. Після
цього в Чилі намітилися демократичні зрушення.
У грудні 1989 р. на виборах було обрано нового президента Патрісіо
Айлвіна. Піночет передав повноваження глави держави своєму наступнику,
але залишився на деякий час головнокомандувачем збройних сил, а пізніше
отримав статус довічного сенатора парламенту (рис. 20).
19 квітня 1978 р., ще в період перебування Піночета при владі, Сенат
ухвалив декрет, яким була оголошена амністія щодо всіх кримінальних діянь
(за деякими винятками), скоєних у період з 11 вересня 1973 р. по 10 березня
1978 р. Метою амністії було досягнення загального спокою нації, миру й по-
рядку.
Після відсторонення від влади Піночета демократичний уряд створив
Комісію з примирення з метою розслідування порушень прав людини в період
правління Піночета під головуванням Поля Реттига. Комісія представила
доповідь про результати своєї діяльності 9 лютого 1991 р. У звіті зазнача-
лось, що 2 279 з 3 000 осіб, які зникли під час режиму Піночета було вбито
Аугусто Піночет поліцією чи військовими.

У вересні 1998 р. Піночет перебував у Лондоні на лікуванні. 17 жовтня він був заарешто-
ваний за тимчасовою постановою суду, винесеною на підставі ордеру на арешт, виданого в
Іспанії. Піночет був звинувачений у вбивствах іспанських підданих у Чилі в період військо-
вого режиму з 11 вересня 1973 р. по 31 грудня 1983 р. Іспанія вимагала екстрадувати Піноче-
та на підставі універсальної юрисдикції Іспанії щодо злочинів, в яких він звинувачувався.
Підставою для його видачі була Європейська конвенція про видачу, що була введена в
дію у Великобританії Законом про екстрадицію 1989 р. З огляду на труднощі, з якими його
перший ордер на арешт буде стикатися в ході розгляду екстрадиції в Великобританії, 22 жовт-
ня іспанський суддя Гарсон видав більш детальний другий ордер на арешт, звинувативши Пі-
ночета в тортурах і змові з метою тортур, захопленні заручників та в змові з метою захоп-
лення заручників, вбивстві та в змові з метою вбивства.

109
 Проте тимчасова постанова від 16 жовтня виявилася неправомірною. У Великобританії не
діяв юрисдикційний принцип пасивного громадянства, відповідно до якого держава здійснює
переслідування за злочини, вчинені проти британських підданих, незалежно від місця їх
здійснення. Відповідно, вбивства навіть британських підданих у Чилі не підпадали під дію
кримінального законодавства Великобританії та не вважалися злочином у Великобританії.
Беручи до уваги принцип подвійної кримінальності, Великобританія не могла б видати Піно-
чета за діяння, що не були злочином за британським законодавством.
Не зважаючи на протести чилійської влади, Піночет все ж таки залишався під вартою і не
міг виїхати в Чилі до винесення 23 жовтня другої тимчасової постанови вже на підставі заяв-
леного іспанською владою ордера на арешт на основі звинувачень у вчиненні катувань, захо-
плення заручників та інших злочинів, щодо яких не можна було використовувати зазначені
вище аргументи про невидачу.
Піночет оскаржив судові постанови, посилаючись на імунітет від кримінальної юрисдик-
ції Великобританії, яким він володів як колишній глава держави.
Саме навколо питання про імунітет Піночета, як колишнього глави держави, розгорнули-
ся основні дебати. Високий суд Лондона знайшов аргументи адвокатів Піночета переконли-
вими й 28 жовтня 1998 р. задовольнив його прохання про перегляд. При цьому він визнав
імунітет Піночета від кримінального переслідування за скоєні злочини, оскільки ці злочини
були скоєні ним на посаді глави суверенної держави. Суд вирішив, що договори, які встано-
влювали універсальну юрисдикцію щодо катування та взяття заручників (Конвенція проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та
покарання від 10 грудня 1984 р. і Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заруч-
ників від 17 грудня 1979 р.), не містили будь-яких винятків із загальновизнаного принципу
імунітету глави держави або колишнього глави держави за дії, скоєні ним як главою держа-
ви. Відповідно не було таких винятків і в національному законодавстві Великобританії, при-
йнятому з метою імплементації зазначених договорів.
Посилання на те, що вчинені Піночетом діяння є злочинами проти людяності і, згідно з
положеннями статутів міжнародних трибуналів, створених після Другої світової війни щодо
Югославії і Руанди, становлять виняток з принципу імунітету, також не були прийняті Висо-
ким судом до уваги. На думку суду, у випадку з трибуналами мова йшла про міжнародні су-
ди, щодо яких виняток з принципу імунітету дійсно мав місце. Адже в цьому випадку не од-
на держава засуджує суверенні дії іншої держави, це робить міжнародний суд, створений
міжнародною угодою. На думку суду, створення міжнародного суду передбачає відсутність
заперечень проти відправлення правосуддя міжнародним судом над керівництвом іноземних
держав. При цьому суд виходив з того, що міжнародні трибунали засновувалися шляхом
укладання угод.
Проте таке уявлення не відповідало дійсності. Тільки Нюрнберзький трибунал було ство-
рено на основі міжнародної угоди (Римський статут Міжнародного кримінального Суду в
той час ще не набув чинності). Інші — було створено іншим способом. Після рішення Висо-
кого суду Піночет залишився під арештом до розгляду апеляції на це рішення в Палаті лор-
дів. За рішенням Високого суду він був відпущений під заставу.
3 листопада Іспанія направила прохання про видачу Піночета для здійснення пересліду-
вання відносно численних вбивств, зникнень людей, тортур, які порушують закони Іспанії
про злочини геноциду й тероризму. При цьому тортури розглядалися як складові злочину ге-
ноциду. 5 листопада пленум Кримінальної палати Національного суду Іспанії підтвердив на-
явність юрисдикції у Іспанії на здійснення переслідування щодо злочинів геноциду й терориз-
му незалежно від того, на території якої держави та щодо громадян/підданих яких держав вони
відбувалися, тобто принцип універсальної юрисдикції.

Розгляд справи в Палаті лордів (1998 р.)1

Розгляд справи в Палаті Лордів почався 5 листопада 1998 р. Рішення Палати Лордів сто-
сувалось трьох основних питань, а саме: подвійна кримінальність як умова для видачі; екс-
територіальна юрисдикція; особиста недоторканність колишнього глави держави.
Центральним питанням у ході розгляду стало питання про імунітет Піночета як колишнього
глави держави. Два члени судового комітету Палати Лордів висловилися за визнання імунітету.
При цьому було заявлено, що міжнародне право не встановлює переліку функцій глави держави,

1
Див.: http://www.publications.parliament.uk/pa/ld199899/ldjudgmt/jd981125/pino01.htm

110
 щоб можна було проводити однозначну відмін-
ність між офіційними діями, вчиненими при ви-
конанні державних функцій, і діями, вчиненими
в приватному порядку, за які він міг би нести
відповідальність. Вчинення главою держави при
виконанні своїх функцій протиправних дій не
призводить до зміни офіційного характеру вчи-
нених ним дій. В іншому випадку сам принцип
імунітету втратив би своє значення, оскільки
будь-яка протиправна дія розглядалась би як та-
ка, що виходить за рамки повноважень глави
держави, який мав бути гарантом правопорядку
й виконання функцій якого, в принципі, не мог-
Рис. 20. Засідання Палати Лордів ло бути пов’язано з порушенням цього правопо-
рядку та вчиненням протиправних дій.
У будь-якому випадку не можна говорити про дію в приватному порядку, якщо особа при
організації злочину діяла як глава держави за посередництва поліції і сил безпеки, у співпра-
ці з керівництвом інших держав.
Також було відзначено, що міжнародне право, а саме Конвенція проти катувань та Між-
народна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, не містять положень про відпо-
відальність за вчинення цих злочинів незалежно від статусу виконавця на відміну від Конве-
нції про геноцид і статутних документів міжнародних кримінальних судів, які стосуються
окремих злочинів. Відсутнє й відповідне загальне положення щодо всіх міжнародних злочи-
нів, оскільки відсутній кодифікаційний документ у цій галузі.
Один з членів судового комітету, який проголосував проти, лорд Слін заявив, що міжна-
родне право розвивається повільно та щодо принципу імунітету існує невизначеність; націо-
нальний суддя має діяти з особливою обережністю, беручи до уваги дійсний стан міжнарод-
ної практики. На його думку, умовами для відмови від принципу імунітету є наявність
міжнародного договору, що містить визначення міжнародного злочину, в якому беруть
участь як держава, що наполягає на збереженні імунітету, так і держава, якій пропонується
не визнавати імунітет; наявність у цьому міжнародному договорі норми, що виключає засто-
сування принципу імунітету щодо цього злочину; дію положень договору на території відпо-
відних держав (при цьому малося на увазі, що у Великобританії, в якій діє дуалістична сис-
тема, що виключає пряму дію міжнародних норм, мав бути прийнятий національний акт з
метою забезпечення виконання норм міжнародного договору). Причому імунітет має визна-
ватися лише з того моменту, коли міжнародний договір набув чинності щодо відповідних
держав.
Природно, що у справі Піночета, було встановлено відсутність цих умов. Більше того, ви-
значення тортур (згідно зі ст. 1 Конвенції проти катувань, за якою тортури — це заподіяння
болю і страждань державною посадовою особою або іншою особою, що виступають як офі-
ційні особи) було розтлумачено як таке, що не включає глав держав. Для обґрунтування було
наведено статтю IV Конвенції про геноцид, в якій міститься пряма вказівка на «правителів»,
а також статутні положення міжнародних кримінальних судів, які також згадують глав дер-
жав. Відсутність такої вказівки в Конвенції проти катувань було розцінено як виключення
глав держав зі сфери дії норми про відмову від імунітету.
Троє інших членів судового комітету дійшли висновку, що Піночет не володіє імуніте-
том, і більшістю голосів задовольнили прохання про перегляд. При цьому їхнім основним
аргументом було те, що тортури власних та іноземних громадян, а також захоплення заруч-
ників не входять у функції глави держави, і відповідно, імунітет глави держави від криміналь-
ного переслідування не поширюється на ці дії, вчинені в приватному порядку.
Отже, основним аргументом для рішення Палати Лордів було те, що злочини скоювалися
Піночетом з використанням владних повноважень, які належали йому як главі держави, за
посередництва органів чилійської держави. Прийняття тези про приватний характер дій Пі-
ночета могло привести до абсурдних висновків про те, що будь-які протиправні дії вчиня-
ються представниками держав лише з особистою метою й держава не несе відповідальності
за них.
Другий аргумент, який базувався на характері злочинів, скоєних Піночетом, на жаль, був
лише згаданий у Палаті Лордів і залишився без належної аргументації. Від цього постражда-
ла мотивувальна частина рішення.

111
 Однак з ухваленням цього рішення справа не була завершена, оскільки було встановлено
зв’язок одного з лордів більшості (лорда Хоффмана) з правозахисною організацією «Міжна-
родна амністія», яка брала активну участь у цьому процесі. У зв’язку з цим фактом було по-
ставлено під сумнів винесене рішення. Уперше за 175 років Палаті Лордів довелося знову
розглядати це ж питання новим, більш широким складом (7 членів).

Другий розгляд справи в Палаті Лордів (1999 р.)1

24 березня 1999 р. нова Палата з семи лордів більшістю шість до одного знову відхилила
позов Піночета про імунітет щодо звинувачень у тортурах. Отже, основне питання було ви-
рішене ідентично — Піночет може бути суб’єктом видачі. Однак рішення більшості лордів
нового складу судового комітету відрізнялося від попереднього в мотивувальній частині.
Палата Лордів встановила, що колишній Президент Чилі сенатор Піночет може бути ви-
даний Іспанії на підставі звинувачень у діях, які вважалися кримінально караними в Сполу-
ченому Королівстві в той час, коли вони були, ймовірно, вчинені. Більшість членів Палати
Лордів, які виконували судові функції, дійшли висновку, що тортури, що мали місце поза
межами юрисдикції Сполученого Королівства, не є злочином у Сполученому Королівстві до-
ти, поки ст. 134 Закону про кримінальне судочинство 1988 р. не вступила в силу.
Такий висновок був заснований на принципі подвійної кримінальності причому в «широ-
кому» розумінні. Згідно з таким «широким» розумінням подвійної кримінальності, підтри-
маним більшістю членів судової палати, діяння, у зв’язку з яким ставиться питання про ви-
дачу, крім того, що має бути злочином згідно із законодавством як запитуючої, так і
запитуваної держави (звичайне розуміння), повинно бути таким злочином ще й на момент
його вчинення. У цей же момент має існувати юридична можливість встановлення юрисдик-
ції над таким злочином.
З огляду на це Піночет міг бути суб’єктом видачі тільки за ті злочини, які було вчинено
ним після вступу в силу Конвенції проти тортур щодо Великобританії (грудень 1988 р.). Са-
ме тоді, на думку більшості лордів, суди Великобританії отримали право судити за тортури,
вчинені в третіх країнах їхніми громадянами проти громадян третіх країн, або видавати та-
ких осіб. Таке рішення призвело до того, що в списку з більше як 30 злочинів, за які міг бути
виданий Піночет, залишилося 3. Відповідно, Іспанія змогла б судити Піночета лише за ті
злочини, щодо яких була здійснена видача.
Юридична логіка висновків лордів зазнала критики. Адже запитувана держава, здійсню-
ючи видачу, не переслідувала самого обвинувачуваного, а надавала таку можливість іншій
державі. Відповідно, для неї важливо дотримати основи свого публічного порядку і не допу-
стити переслідування особи за дії, які вона не вважала злочинними. Дотримання ж принципу
виключення зворотної дії кримінального закону лежить на запитуючій державі, яка направ-
ляє запит про видачу тільки щодо тих дій, які з урахуванням цього принципу є злочинними
згідно із законодавством цієї держави. Висування нової вимоги, згідно з якою зворотну дію
кримінального закону в рамках видачі має бути виключено і запитуваною державою, є не-
зрозумілим. Виняток зворотної дії кримінального закону покликаний захистити особу від пе-
реслідування за дію, яка в момент її вчинення не була злочином згідно із застосовним зако-
нодавством. Той факт, що особа після певного періоду часу сховалася або випадково
опинилася в іншій державі, де можливість притягнення до відповідальності виникла пізніше,
ніж у державі, в якій було скоєно злочин, не має бути перешкодою для притягнення до від-
повідальності. Адже законодавство запитуваної держави не слугувало й не могло слугувати
стримуючим фактором, що перешкоджав здійсненню злочину.
Більшість Палати Лордів також вважала, що незважаючи на те, що відповідно до частини
II Закону про державний імунітет 1978р., колишній глава держави користується імунітетом
щодо юрисдикції Сполученого Королівства в кримінальних справах за дії, вчинені під час
його офіційного перебування на посаді, тортури вважаються міжнародним злочином і забо-
ронені нормами jus cogens (імперативною нормою міжнародного права).
Лорд Браун-Вілкінсон зазначав з цього приводу:
Спочатку тортури були одним з елементів військових злочинів. Тортури та інші злочини проти лю-
дяності були пов’язані з війною або з військовими діями іншого роду. Але з часом цей зв’язок з війною пе-
рестав існувати й тортури стали міжнародним злочином ...
Починаючи з 1945 р., тортури ... мали ознаки злочинів проти людяності.

1
Див.: http://www.publications.parliament.uk/pa/ld199899/ldjudgmt/jd990324/pino1.htm

112
 ...Заборона тортур у міжнародному праві має характер загального міжнародного права або імпера-
тивних норм, тобто норм міжнародного права, які мають особливий статус — jus cogens...
Природа jus cogens міжнародного злочину тортур виправдовує держави в прийнятті універсальної
юрисдикції щодо катувань. Міжнародне право передбачає, що злочинці є «загальними ворогами всього
людства, і всі народи в рівній мірі зацікавлені в їх затриманні і судовому переслідуванні».

Лорд Хоуп відзначив:

Більше не може бути сумніву, що в питанні загального міжнародного права глава держави може нес-
ти персональну відповідальність і притягатися до відповідальності, якщо є достатньо доказів в тому,
що він санкціонував чи вчиняв тяжкі міжнародні злочини.

Конвенція ООН проти катувань встановила універсальну юрисдикцію в кримінальних

справах на всі Високі Договірні Сторони щодо тортур, що здійснюються посадовими особа-
ми держав, і те, що держави — члени Конвенції ООН не могли припускати, що імунітет,
встановлений для колишнього глави держави щодо тортур, які чинилися під час його офіцій-
ного перебування на посаді, буде продовжуватися після ратифікації цієї Конвенції.
Чотири лорди більшості вважали, що було б нерозумно, що одна й та сама угода може
одночасно передбачити екстериторіальну юрисдикцію щодо офіційних катів і підтримку
імунітету від екстрадиції або кримінального переслідування на підставі офіційного характеру
їхніх дій, що передбачає злочин (лорд Браун-Вілкінсон, лорд Хоуп, лорд Севіл).
Лорд Браун-Вілкінсон, зокрема, зазначив:
У мене немає сумнівів у тому, що й до Конвенції проти катувань держави вважали тортури міжнаро-
дним злочином. Конвенцію проти катувань було ухвалено не для того, щоб закріпити злочин, якого ра-
ніше не існувало, але для того, щоб забезпечити міжнародну систему, за якої кат не зміг би знайти
притулку, і не може бути імунітету від судового переслідування для деяких міжнародних злочинів.

Cеред лордів більшості лорд Мілет зайняв особливо принципову позицію, врахувавши
характер вчинених Піночетом діянь та їхню кваліфікацію як міжнародного злочину. Він на-
голосив, що для цілей видачі дата оформлення участі Сполученого Королівства в Конвенції
проти катувань і прийняття трансформуючого її положення національного законодавчого ак-
та не має юридичного значення. Питання про імунітет взагалі було визнано ним недоречним
у зв’язку зі злочином тортур, оскільки цей злочин не виключає, а передбачає його вчинення
офіційними особами, що виключає імунітет.
Лорд Мілет зазначав:
Допоки глава держави перебуває при владі, він має право на абсолютний імунітет щодо своїх офіцій-
них та приватних актів. У цьому випадку не йдеться про такий імунітет. Сенатор Піночет не є Главою
держави. Якби він ним був — він не міг бути виданим.
Принципи Статуту Міжнародного військового трибуналу та вирок цього Трибуналу було підтверд-
жено Резолюцією ГА ООН у 1946 р. Після цього вже не можна заперечувати, що окремі особи можуть
бути притягнуті до кримінальної відповідальності за військові злочини та злочини проти миру, вони не
захищені імунітетом від юрисдикції національних судів.

Цікаво, що в контексті справи Піночета лорд Мілет пригадав гучну справу Ейхмана:
Історичне рішення Верховного суду Ізраїля у справі Ейхмана 1962 р. у цьому контексті має велике
значення. Ейхман був високопосадовцем у Третьому рейху. Він був викрадений з Аргентини та достав-
лений в Ізраїль. Ейхмана судили в окружному суді Тель-Авіва. Засоби, за допомогою яких він був достав-
лений у Ізраїль, критикувались, але юрисдикція Ізраїлю щодо вчинених Ейхманом злочинів ніколи не ста-
вилась під сумнів.
Ізраїль не брав участі у Другій світовій війні, яка завершилась за три роки до його створення. Злочи-
ни були вчинені не на його території. Окружний суд встановив історичний зв’язок між державою Ізраїль
та єврейським народом. Верховний суд зосередився також на злочинах, які були спрямовані проти неєв-
рейських груп (поляків, чехів, циган, словенців). Юрисдикція суду була обґрунтована ізраїльським законом
1950 р.
На мій погляд, щодо злочинів, заборонених міжнародном правом, застосовується універсальна юрис-
дикція на основі звичаєвого міжнародного права. Для цього такі злочини, по-перше, мають суперечити
імперативній нормі загального міжнародного права. По-друге, мають бути настільки серйозними, та
здійснюватися в таких масштабах, що їх можна розглядати як такі, що посягають на міжнародний пра-
вопорядок. Ізольовані злочини, навіть якщо вони вчинені посадовими особами, не відповідають цим кри-
теріям.
Кожна держава відповідно до загального міжнародного права може здійснювати екстериторіальну
юрисдикцію щодо міжнародних злочинів, які відповідають названим критеріям.

113
 ..я вважаю, що англійські суди мають і завжди мали екстериторіальну універсальну кримінальну
юрисдикцію щодо злочинів відповідно до загального міжнародного права.
На мій погляд, систематичне застосування тортур у великому масштабі та як інструмент державної
політики, так само як піратство, військові злочини та злочини проти миру є злочинами, щодо яких діяла
універсальна юрисдикція задовго до 1984 р.
Конвенція проти катувань підтвердила та розширила міжнародні злочини та встановила зо-
бов’язання для учасників Конвенції вживати заходи для їх попередження та покарання винних.
Неможливо припустити, що міжнародне право передбачає злочин, що має характер jus cogens, і в
той же час імунітет, такий же дієвий, наскільки й зобов’язання, який він прагне забезпечити... У майбут-
ньому ті, хто здійснюють звірства проти цивільного населення, мають бути готовими до того, що їх
притягнуть до відповідальності, якщо ми хочемо, щоб основоположні права людини були дійсно під захис-
том. У зв’язку з цим висока посада обвинуваченого не стане його захистом1.

Палата Лордів чітко встановила, що її висновок про імунітет ratione materiae щодо юрис-
дикції у кримінальних справах жодним чином не стосується імунітету ratione personae інших
суверенних держав щодо юрисдикції у цивільних справах щодо тортур.

Рішення у справі Піночета слід вітати як важливий крок для міжнародного права прав
людини та міжнародного кримінального права. Значення рішення Палати Лордів полягає в
тому, що вперше безкарність колишнього диктатора було успішно оскаржено на підставі
міжнародного права в суді іноземної держави. У рішенні було підтверджено, що імунітет ко-
лишнього глави держави не може захисти його від кримінального переслідування за грубі
порушення імперативної заборони тортур.
Але Піночет так і не був виданий Іспанії з огляду на слабке здоров’я й повернувся в Чилі
в березні 2000 р. У тому ж році Верховний суд Чилі позбавив Піночета недоторканності піс-
ля чого проти колишнього диктатора було порушено ряд карних справ. Піночет помер 10
грудня 2006 р., перебуваючи під домашнім арештом.

Питання для перевірки знань

1. Що розуміють під екстериторіальною юрисдикцією в міжнародному праві?
2. Щодо яких злочинів за міжнародним правом передбачена універсальна юрисдикція?
3. Охарактеризуйте тортури (катування) як злочин за міжнародним правом.
4. Чи можуть існувати виняткові обставини, які виправдовують тортури?
5. Визначте, чи встановлює Конвенція проти катувань універсальну юрисдикцію щодо
тортур.
6. На прикладі цієї справи поміркуйте, чи користуються вищі посадові особи держав іму-
нітетом від юрисдикції іноземних держав у разі вчинення тортур (варіант геноциду).
7. Поміркуйте: А. Піночет вирішив лікуватися не в Лондоні, а в Києві. Іспанія видала ор-
дер на арешт А. Піночета. Як відповідно до норм міжнародного й національного криміналь-
ного права мала діяти Україна?

1
R. v. Bow Street Magistrate, Exparte Pinochet, supra прим. 16, p. 914 (per Lord Millet).

114
 Cправа «Лотус»1
Рішення Постійної палати міжнародного правосуддя 1927 р.

Цей спір між Францією та Туреччиною виник у зв’язку із зіткненням у відкритому морі
(на яке не поширюється юрисдикція жодної держави) французького пароплава «Лотус»
(рис. 21) та турецького вугільника «Боз-Курт» 2 серпня 1926 р.

Рис. 21. Французький пароплав «Лотус»

У результаті зіткнення загинуло вісім громадян Туреччини, а саме судно затонуло. Фран-
цузьке судно продовжило рух за своїм маршрутом до порту призначення — Константино-
поль. Турецькі моряки, яким вдалося врятуватися, були прийняті на борт «Лотуса».
Після заходу в порт Константинополя та сходження з борту 5 серпня 1926 р. заступник
капітана судна, який перебував на вахті під час зіткнення, громадянин Франції лейтенант
Демонс та капітан турецького судна були заарештовані. Турецька влада характеризувала
арешт як превентивний. Такий арешт мав сприяти здійсненню правосуддя щодо двох грома-
дян у зв’язку з вбивством восьми осіб через необережність.
Перше слухання відбулося 28 серпня, але було відкладене через заяву Демонса про відсут-
ність повноважень турецького суду слухати справу.
На наступному слуханні 2 вересня Демонс висунув вимогу звільнити його під заставу у
розмірі 6 тис. турецьких фунтів, але ув’язненим він пробув 80 днів.
Дії турецької влади обурили уряд Франції, який опротестував арешт Демонса та вимагав
звільнити його або передати справу на розгляд французького суду.
Уряд Туреччини 2 вересня вирішив передати справу на розгляд Постійної палати міжна-
родного правосуддя, 6 вересня такі ж дії вчинив французький уряд, після чого 12 жовтня
1926 р. у Женеві між сторонами було укладено спеціальну угоду.
Французька та турецька сторони висунули до Постійної палати міжнародного правосуддя
свої вимоги, зокрема, уряд Туреччини просив про винесення рішення щодо правомірності
юрисдикції Туреччини щодо громадянина Франції, який вчинив ненавмисний злочин.
Уряд Франції вимагав визнати неправомірним порушення кримінальної справи проти
свого громадянина, а також винести рішення про відшкодування збитків, яких зазнав Демонс
унаслідок порушення його прав у розмірі 6 тис. турецьких фунтів французькому урядові
урядом Туреччини.
1
PCIJ. Series A. No 10. P. 20.

115
 Туреччина вважала, що, відповідно до ст. 6 Кримінального кодексу Туреччини та ст. 15
Лозанської конвенції, її юрисдикція поширювалась на громадянина Франції у цій справі.
Сторона стверджувала, що турецьке судно знаходилось у відкритому морі, яке не було тери-
торією жодної держави, проте злочин було вчинено на кораблі «Боз-Курт» під прапором Ту-
реччини. Це означало, що судно було умовною територією Туреччини, й на неї поширюва-
лась така сама юрисдикція, як і на територію Туреччини.
Туреччина заперечувала вимоги Франції щодо відшкодування збитків, оскільки відповід-
но до її законодавства та принципів міжнародного права, пан Демонс вчинив злочин проти
громадян Туреччини. Турецька сторона наполягала, що, з огляду на відсутність у міжнарод-
ному праві принципів, які б прямо забороняли притягати до кримінальної відповідальності у
такій ситуації, Туреччина мала таке право.
Уряд Франції, на відміну від Туреччини, вважав, що юрисдикція Туреччини не поширюється
на іноземців, які вчинили злочин за межами території, на яку поширюється суверенітет держави.
Франція вважала, що громадянство постраждалих осіб не було достатньою підставою для ігно-
рування норм права й розширення меж юрисдикції Туреччини. До того ж, на думку Франції, у
міжнародному праві не існувало норм, які б регулювали подібні випадки, коли мав місце
«connexite of offences» — злочин, у якому задіяні судна і громадяни двох різних країн.
Згідно з аргументом Франції, існувала норма звичаєвого права, за якою держава прапора
судна, на якому знаходився обвинувачений, мала виключну юрисдикцію у таких випадках,
але не держава жертви. На підтвердження цього Франція посилалась на відсутність поперед-
ніх кримінальних процесів у державах жертви в аналогічних ситуаціях, тому Франція робила
висновок, що ця практика стала звичаєвою нормою.
Професор Бадеван, представник французької сторони, зазначав, що звичай утримання
держав від переслідування іноземців, звинувачених у тому, що вони спричинили зіткнення
кораблів у відкритому морі, став звичаєвою міжнародною практикою, проте Палату не задо-
вольнив такий аргумент. Оскільки для формування звичаєвої норми необхідна крім практики
ще й переконаність в наявності зобов’язання (opinio juris).
Справа була складною з огляду на те, що, з одного боку лейтенант Демонс, громадянин
Франції, перебуваючи на судні під французьким прапором, вчинив дії, які призвели до заги-
белі громадян іншої держави на судні під прапором Туреччини.
Під час розгляду справи основним завданням Палати було з’ясувати, чи існували норми
міжнародного права, які б забороняли Туреччині переслідувати пана Демонса за цих обста-
вин, тобто розширювати межі власної кримінальної юрисдикції.
Палата зазначила, що не існувало норми міжнародного права, яка забороняла б державі
здійснювати юрисдикцію над іноземцем щодо злочину, скоєного за межами її території.
Водночас було підкреслено, що міжнародне право обмежувало здійснення державою своїх
прерогатив у будь-якій формі на території іншої держави за умови відсутності норм, які б доз-
воляли протилежне.
Турецький корабель знаходився у відкритому морі, на яке не поширювався суверенітет
жодної держави, тому Палата вважала, що дії, вчинені на борту французького судна, призве-
ли до негативних наслідків на борту судна під прапором Туреччини, тобто на турецькій те-
риторії, саме через це Туреччина правомірно могла поширити свою юрисдикцію на інозем-
ного громадянина, який скоїв злочин на її території.
У цьому сенсі юрисдикція, безумовно, мала територіальний характер. Якщо справедливо,
що принцип територіальності в кримінальному праві було покладено в основу законодавства
всіх держав, справедливим було й те, що всі або майже всі правові системи поширювали
свою дію на правопорушення, вчинені за межами території цієї держави; це залежало й від
систем, що склалися в різних державах. У такий спосіб Палата вважала, що територіальність
кримінального права не була абсолютним принципом міжнародного права і не співпадала з
територіальним суверенітетом держави.
Ще одним питанням, що постало перед Палатою, було питання про те, чи було громадян-
ство жертв зіткнення ключовим для вирішення питання меж юрисдикції. Члени Палати дій-
шли висновку, що громадянство загиблих людей мало б значення, тільки якби норми міжна-
родного права забороняли Туреччині поширювати свою юрисдикцію не тільки на свою
фактичну територію, а й на умовну — територію судна під прапором Туреччини.
Отже, розглянувши спір, члени Палати більшістю голосів дійшли висновку, що не існува-
ло жодної норми міжнародного права, яка б свідчила про те, що кримінальна юрисдикція
держави обмежується межами її суверенітету. Ніщо не забороняло Туреччині поширювати
свою кримінальну юрисдикцію на лейтенанта Демонса.

116
 Питання для перевірки знань
1. Що розуміють під умовною державною територією? Охарактеризуйте правовий режим
умовної державної території.
2. Охарактеризуйте поняття територіальна юрисдикція та територіальний суверенітет на
прикладі цієї справи.
3. Спробуйте вирішити спір між державами з позицій сучасного міжнародного права. Які
міжнародно-правові акти для вирішення спору слід застосувати?

117
 Справа Анто Фурунджія («Звинувачення проти Фурунджія»)
Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії 1998 р.1

Історія
Події, описані в справі, відбувалися під час Боснійської війни — одного з епізодів зброй-
ного конфлікту на території колишньої Югославії.
Анто Фурунджія (рис. 22) в 1993 р. був командиром хорватської групи спецпризначення
«Джокери», яка діяла в районі р. Лашва (Центральна Боснія).
У м. Вітез 15 травня 1993 р. у штабі свого підрозділу він
допитував полонених мусульман. Жінка-мусульманка була
приведена на допит оголеною. Жінці погрожували катуван-
ням, знущались, а потім один з підлеглих солдатів зґвалту-
вав її. Звірства над жінкою був змушений спостерігати по-
лонений чоловік-мусульманин. Сам Фурунджія не брав
участі у зґвалтуванні, проте нічого не вдіяв для запобігання
злочинів.
У 1997 р. Фурунджія був затриманий та переданий Три-
буналу. Йому було висунуто звинувачення в порушенні за-
конів і звичаїв війни.
Судова палата Трибуналу не мала сумнівів, що Фурун-
джія розподілив процес допиту з безпосереднім виконавцем
злочину. Фурунджія здійснював допит, у той час як інша
особа погрожувала та знущалася з метою отримання інфор-
мації.
Рис. 22. Анто Фурунджія Судова палата підкреслила, що якщо слідчий допитує за-
триманого в той час, як інша особа спричиняє йому сильний
біль та страждання, слідчий є винним у тортурах, як особа, яка спричинила сильний біль та
страждання, навіть якщо він фізично не брав участі в їхньому спричиненні.
У такий спосіб Судова палата обґрунтувала відповідальність Фурунджія за співучасть у
тортурах мусульманської жінки під час допиту як невід’ємної частини тортур та чоловіка
мусульманина, якого було жорстоко побито і який був змушений спостерігати сексуальне
насильство над жінкою. Судова палата визнала Фурунджія співучасником у злочині зґвалту-
вання. Він був засуджений до 10 років позбавлення волі.
Це рішення важливо з огляду на те, що це був перший прецедент розгляду міжнародним
судовим органом справи, пов’язаної виключно зі злочинами сексуального насильства. Тому
варто звернути увагу на низку його прогресивних напрацювань для судової практики щодо
згвалтування як військового злочину.
Судова палата, серед іншого, підтвердила кваліфікацію зґвалтування як військового зло-
чину, особливо в світлі загальної ст. 3 Женевських конвенцій2 та прийняла визначення зґвал-
тування, сформульоване Міжнародним трибуналом по Руанді у справі Акаєсу3.

Справа Акайєсу
Судове рішення по справі Акайєсу суттєво вплинуло на судову практику щодо кваліфіка-
ції зґвалтування як військового злочину та злочину проти людяності. Зґвалтування визначено
як посягання на особисту безпеку окремої жінки (замість посягання на чесноти або безчестя
для цілої родини чи села). Судом підкреслено, що сексуальне насильство не обмежується
тільки пенетрацією або навіть сексуальним контактом,4 а включає також примусове роздя-
гання. Суд чітко вказав:
«Палата вважає, що зґвалтування є формою нападу і що основні елементи злочину зґвалтування не
можуть виражатися в механічному описі предметів і частин тіла. Палата визначає зґвалтування як фі-
зичне вторгнення сексуального характеру, вчинене щодо особи за примусових обставин»5.

1
Текст рішення на сайті Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії: Prosecutor v. Furundzija, Case
No. IT-95-17/1-T, Judgement, 10 December 1998 http://www.icty.org/x/cases/furundzija/tjug/en/fur-tj981210e.pdf
2
Prosecutor v. Furundzija, Case No. IT-95-17/1-T, Judgement, 10 December 1998. Paras.165-171.
3
Prosecutor v. Akayesu , ICTR-96-4, 13 February 1996, amended ICTR-96-4-I, 17 June 1997.
4
Akayesu, Amended Indictment, para. 10A.
5
Akayesu Judgement, paras. 596-598, sect. 6.4, Crimes against Humanity.

118
 В обвинувальному вироку було визначено, що Акайєсу знав про вчинення актів сексуаль-
ного насильства та сприяв таким актам, дозволяючи здійснювати їх у приміщеннях комуни.
У ході судового розгляду в справі Акайесу кілька жінок-тутсі засвідчили, що вони неоднора-
зово піддавалися груповому зґвалтуванню з боку бойовиків у будівлі адміністрації комуни й
біля неї, в тому числі в присутності Акайєсу. Вони заявили, що були очевидцями групового
зґвалтування і вбивства інших жінок. В одному випадку Акайєсу був присутній при такому
зґвалтуванні/вбивстві і, як повідомлялося, сказав ґвалтівникам: «Більше не питайте мене, яка
жінка тутсі на смак»1. Крім того, на суді жертви й свідки описували інші акти сексуального
насильства, включаючи публічне згвалтування, згвалтування з використанням таких предме-
тів, як мачете і палиці, сексуальне рабство, примусове роздягання й зґвалтування дівчат.
Акайєсу був звинувачений у тому, що був присутній при скоєнні злочинів сексуального
насильства і тим самим заохочував їхнє вчинення2.
У справі Акайєсу вперше було визнано, що акти сексуального насильства можуть пере-
слідуватися як елементи кампанії геноциду. Жан-Поль Акайєсу, тодішній мер комуни Таба,
був звинувачений у геноциді, злочинах проти людяності та військових злочинах. В обвину-
вальному висновку було зазначено, що акти сексуального насильства включають «примусову
сексуальну пенетрацію ... і сексуальну наругу, таку, як примусове роздягання»3. Багато жінок
тутсі дали свідчення й публічно заявили про сексуальне насильство в комуні Таба. У червні
1997 р. в обвинувальний висновок у справі Акайесу було внесено зміни, що відображали
ключову роль сексуального насильства в геноциді народу тутсі.
У постанові було вказано, що злочини сексуального насильства, скоєні в комуні Таба й на
всій території Руанди, були актами геноциду:
«Зґвалтування і сексуальне насильство ... представляють собою геноцид, так само як і будь-який
інший акт, якщо вони вчинені з безпосереднім наміром повністю або частково знищити будь-яку окрему
групу, проти якої вони безпосередньо спрямовані ... Сексуальне насильство було складовою частиною
такого процесу знищення, безпосередньо спрямованого проти жінок тутсі, й особливо сприяло їх зни-
щенню та знищенню групи тутсі в цілому»4.

Судова палата визнала Акайєсу винним у вчиненні злочину геноциду, встановивши:

«…обвинувачений мав можливість знати і фактично знав про скоєння сексуального насильства все-
редині або поблизу приміщень управління комуною і про те, що жінки приводились в управління комуни і
піддавалися сексуальному насильству. Немає ніяких доказів того, що обвинувачений прийняв будь-які за-
ходи щодо попередження актів сексуального насильства. Фактично доведено, що обвинувачений наказу-
вав, підбурював і іншим чином був пособником і сприяв вчиненню сексуального насильства …»5.

Визначення зґвалтування й сексуального насильства, сформульовані в справі Акайєсу,

було прийнято Міжнародним трибуналом по колишній Югославії і використовувалися як
міжнародно-узгоджені визначення для злочинів сексуального насильства у всіх справах, які
розглядалися Трибуналом.
Важливо, що в справі Фурунджія суд сформулював низку положень, які безпосередньо
забороняють примусовий оральний секс:
«185. Об’єктивні елементи зґвалтування включають:
i) введення, навіть незначне:
а) статевого члена ґвалтівника чи іншого предмета, використовуваного насильником, у піхву або
анус жертви; або
b) статевого члена ґвалтівника в рот жертви;
ii) примус, застосування сили або погрози її застосування щодо жертви або третьої особи.
184. Суд заявляє, що примусовий оральний секс може бути настільки ж принизливим і травмуючим
для жертви, як вагінальна або анальна пенетрація, і що широке визначення складових елементів зґвал-
тування відповідає основному принципу захисту людської гідності».

Непересічне значення для міжнародного права мають висновки Судової палати щодо тор-
тур. Зокрема, Палатою було відзначено, що заборона тортур, закріплена в договорах про за-
хист прав людини, встановлює абсолютне право, якого ніяк не можна позбавляти, навіть під
час надзвичайного стану.
1
Prosecutor v. Jean Paul Akayesu, Prosecution’s Closing Brief, volume I, 29 April 1998, para. 165.
2
Akayesu, Amended Indictment, para. 12B.
3
Ibid., Para 10A.
4
Akayesu, Judgement, 2 September 1998, para. 31 (under sect. 7.8, Count 1 — Genocide, Count 2 — Complicity in Genocide).
5
Ibid., Para. 52.

119
 Заборона катувань є абсолютною нормою, або jus cogens. Ця заборона є настільки загаль-
ною, що держави на підставі норм міжнародного права не можуть висилати, повертати чи
видавати особу іншій державі, якщо існують достатні підстави вважати, що особі загрожує
небезпека бути підданою тортурам. Ці положення договорів накладають на держави зо-
бов’язання забороняти застосування тортур і карати за їх застосування, так само як і утриму-
ватися від участі в здійсненні катувань за допомогою посадових осіб.
Згідно з положеннями міжнародного права про захист прав людини, які стосуються біль-
шою мірою відповідальності держави, а не кримінальної відповідальності окремої особи, тор-
тури заборонені, бо є злочином і караються відповідно до національного права; до того ж, усім
державам-учасницям відповідних договорів надані повноваження, які вони зобов’язані вико-
ристовувати, з розслідування, здійснення кримінального переслідування й покарання зло-
чинців.
Наявність звичаєвих і договірних норм, які засуджують застосування тортур, засвідчує,
що міжнародне співтовариство, усвідомлюючи важливість кваліфікації такого жахливого
явища, як тортури «поза законом», вирішило припиняти будь-які прояви тортур, діючи як на
міжнародному рівні, так і на національному. Прогалин у положеннях права вже не залиши-
лось.
Також Судова палата констатувала, що в сучасному світі існує загальна антипатія до тор-
тур. Ця антипатія, так само як і важливість, яку держави надають питанню викорінення тор-
тур, призвела до висновку цілої низки договорів та встановлення загальних правил, які зай-
мають особливий статус в міжнародній нормативно-правовій системі.
Заборона тортур накладає на держави обов’язки erga omnes, тобто обов’язки, покладені
на всіх членів міжнародного співтовариства.
Інша головна риса принципу заборони тортур, підкреслена Палатою, належить до систе-
ми пріоритету міжнародно-правових норм. Зважаючи на важливість об’єкта, який він захи-
щає, цей принцип увійшов у ряд абсолютних норм, jus cogens, тобто норм, які мають більше
значення в системі пріоритету норм, ніж право договорів і навіть звичаєві загальні правила.
Права згідно з цим принципом не можуть бути «відібрані» державами шляхом укладення
міжнародних договорів або встановлення місцевих, або спеціальних, або навіть загальних
звичаєвих правил, не наділених такою ж юридичною силою.
Сутність jus cogens при забороні тортур безумовно пов’язана з тим, що така заборона в
наш час стала однією з основоположних норм міжнародного співтовариства.
Подібні судження містилися в рішеннях по справах «Звинувачення проти Делачіча та ін-
ших» (Prosecutor v. Delacic and Others) від 16 листопада 1998 р. (справа № IT-96-21-Т) і «Зви-
нувачення проти Кунараца» (Prosecutor v. Kunarac ) від 22 лютого 2001 р. (справа № IT-96-
23-Т і ГТ-96-23/1, § 466).

Питання для перевірки знань

1. Визначте міжнародно-правові акти, які забороняють тортури. Дайте кваліфікацію тор-
турам як злочину за міжнародним правом.
2. Яка юрисдикція щодо осіб, які вчинили тортури, передбачена в міжнародному праві?
3. Розкрийте сутність зґвалтування як військового злочину та злочину проти людяності.
4. Охарактеризуйте зґвалтування як акт геноциду.
5. Пригадайте, що розуміють під нормами jus cogens та зобов’язаннями erga omnes? Які
зобов’язання erga omnes вам відомі?

120
 Справи 001 та 002
Судовий процес над червоними кхмерами
Надзвичайні палати в судах Камбоджі, 2010—2012 рр.

Режим червоних кхмерів у Камбоджі 1975—1979 рр., жертвами якого стали, за різними
підрахунками, приблизно 1,7 млн людей (21 % усього населення країни) став однією з найбі-
льших людських трагедій минулого століття. Режим, очолюваний Пол Потом1, поєднував у
собі екстремістську ідеологію, етнічну ненависть і неповагу до людського життя, продукую-
чи масові репресії, злидні та вбивства.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА2

17 квітня 1975 р. у Камбоджі відбувся державний переворот. Столиця Пномпень була захоплена си-
лами Комуністичної партії Кампучії, відомими як червоні кхмери.
Партія проголосила свою перемогу як закінчення 2000 років поневолення селянства іноземними та
класовими ворогами. Але режим продовжував скрізь бачити ворогів.
Для боротьби з ворогами і створення «чистого ладу» режим вважав за необхідне ліквідувати всі іс-
нуючі економічні, соціальні та культурні установи. Першим заходом нової влади стала відміна грошей.
Населення мало бути перетворено в колективну робочу силу, необхідну для роботи із запаморочливою
швидкістю для нарощування економічної могутності країни.
Камбоджа була перейменована в Демократичну Кампучію. Країна практично була ізольована від зовніш-
нього світу, дипломатичні відносини підтримувалися тільки з Китаєм, Албанією та Північною Кореєю.
Пол Пот став прем’єр-міністром Демократичної Кампучії, Кхіеу Самфан — президентом, Ієнг Сарі —
міністром закордонних справ. Вожді обрали для себе звання «бом», що в перекладі з кхмерської означало
«старший брат», і звали один одного не по іменах, а за номерами: «старший брат № 1», «старший
брат № 2». Пол Пот був Братом № 1, Нуон Чеа — Братом № 2, Ієнг Сарі — Братом № 3, Та Мок —
Братом № 4, Кхієу Самфан — Братом № 5).
Ніхто в Кампучії не знав, хто стоїть на чолі країни. Не було ні культу особистості, ні біографій вож-
дів. Імена та портрети керівників країни трималися в таємниці від населення.
Для здійснення контролю над країною Комуністична партія Кампучії розділила її на 7 зон, які були
розділені на 32 сектора. Нижче сектора були райони, підрайони та кооперативи. Кожна людина була
включена в адміністративний або функціональний блок на чолі з комісією, призначеною керівництвом
Комуністичної партії Кампучії, при цьому більшість населення була організована в сільськогосподарські
кооперативи.
Центр у Пномпені визначав політику через численні директиви для регіональної та місцевої влади.
Зокрема, ці директиви визначали основні економічні політики країни й диктували різні чистки антирево-
люційних елементів.

Злочини режиму
Роки Демократичної Кампучії позначилися порушеннями прав людини у величезному масштабі.

Примусове переміщення населення

Першочерговим завданням нового керівництва було переселення всіх міських жителів з усіх міст
Камбоджі. Протягом тижня після своєї перемоги червоні кхмери силою переселили від 2 до 3 мільйонів
осіб з цих областей у сільську місцевість, не шкодуючи ні старих, ні хворих. Місто вважалось розсадни-
ком тих, хто погрожував Камбоджі — цивільних службовців, колишніх військових середнього класу, інте-
лігенції, викладачів та інших фахівців. Основним планом червоних кхмерів було створення суспільства,
заснованого, насамперед, на комунальному сільському господарстві.
Евакуація Пномпеня стала найбільш яскравим прикладом. Солдати червоних кхмерів швидко спус-
тошили столицю. Вважається, що багато тисяч людей, особливо літніх і молодих, померли через брак
продовольства, питної води й медичної допомоги під час маршу до села. Свідки повідомляли про численні
випадки, коли пацієнтів з лікарні стягували з ліжка й ті вмирали по дорозі з міста. Після евакуації в сто-
лиці залишилося 20 тис. мешканців з 2 млн.
Евакуація в квітні 1975 р. не була поодиноким явищем. Червоні кхмери продовжували насильно пере-
селяти людей із села в село, із зони в зону.

Примусова праця та нелюдські умови життя

Економічна система ґрунтувалася на примусовій праці. Практично всі камбоджійці були поставлені
на роботу в групах, часто під контролем військових і змушені були вирощувати рис та інші культури
або будувати великомасштабні інфраструктурні об’єкти. Години роботи були тривалими, часто робо-
та починалась до світанку й тривала до глибокої ночі (18 годин на добу) сім днів на тиждень. Продоволь-
ство було мізерним, оскільки в країні був дефіцит. Праця виявилася особливо травматичною для горо-
дян, які ніколи не мали досвіду аграрного життя. Приватна власність і гроші практично зникли. Червоні
1
Пол
Пот — cправжнє ім’я Салот Cap — ідеолог режиму червоних кхмерів. Пол Пот помер у 1998 р.
2
Використані матеріали Доповіді Групи експертів, призначнених Генеральним Секретарем ООН у 1998 р.

121
 кхмери вважали, що їжа мала готуватися і з’їдатися комуною, а не в сім’ї, діти були відокремлені від ро-
дин і мали повідомляти про «неблагонадійних» родичів. Шлюби вимагали схвалення партійними органа-
ми; таємні сексуальні відносини каралися смертю.
Голод, хвороби, антис.анітарія, фізичне виснаження, викликане перевтомою, недостатнім харчу-
ванням та відсутністю медичної допомоги — основні причини загибелі сотні тисяч людей. Тих, хто не
міг більше працювати, часто вбивали, вбивали також членів їхніх сімей.

Боротьба з ворогами революції

Влада була нещадна до усіх підозрюваних у ворожості до нового режиму. Були визначені цільові групи
для знищення через їхні політичні переконання, соціальне чи етнічне походження. Колишні чиновники під-
лягали знищенню. Протягом перших місяців режиму червоних кхмерів вони були страчені. Людей вбивали
кийками або розстрілювали в полях, деяких навмисно вбивали на очах у членів їхніх сімей. До 1977 р. чис-
тка була розширена до найнижчих ланок армії республіки. Знищенню підлягали родичі та друзі.
Етнічні меншини. Червоні кхмери заборонили релігію і будь-які інші форми культурного самовира-
ження окрім революційної моделі червоних кхмерів. Cham — мусульманські громади, які жили в Камбоджі
впродовж 500 років, були розігнані, їхня мова і звичаї були заборонені, лідери і ті, хто чинили опір держав-
ній політиці, були вбиті. Етнічні китайці розглядалися як особливо пов’язані з міською капіталістичною
економікою й тому стикалися з дискримінацією. В’єтнамці, багато з яких жили в Камбоджі з покоління в
покоління й відігравали важливу роль у камбоджійській економіці, були вигнані в 1975 р. До 1977 р., з по-
чатком широкомасштабних бойових дій з В’єтнамом, почали вбивати небагатьох, які залишилися в
країні.
Викладачі, студенти та інші елементи. Режим вважав освічені верстви населення корумпованим
класом, який зробив Камбоджу маріонеткою зовнішніх впливів і тому потенційно контрреволюційними.
Камбоджійці, які знали іноземну мову, вважалися шпигунами, їх убивали. Людей в окулярах вбивали.
Релігійні лідери й інститути. Релігія була заборонена. Режим примусив ченців залишити священст-
во, вбиваючи тих, хто відмовлявся. Було зруйновано або перетворено в складські приміщення й навіть
в’язниці численні буддійські храми; знищено святині й священні тексти. Усе організоване священство в
країні було розформовано. Було знищено також сотні мечетей і багато церков.

Чистки в рядах Комуністичної партії Кампучії

Параноя режиму червоних кхмерів найяскравіше

Рис. 23. Туол Сленг (S-21)
проявилась у «лікуванні» своїх кадрів, яка почалась у
кінці 1976 р. і тривала до повалення режиму. Керівницт-
во шукало ворогів усередині партії, звинувачуючи їх у
тому, що вони агенти ЦРУ, КДБ або В’єтнаму. Цей
процес був пов’язаний з масовими арештами, жахли-
вими катуваннями та вбивствами.
Мережа в’язниць існувала по всій країні. Для за-
тримання й допиту був створений спеціальний
центр (S-21) у колишній школі в Туол Сленг (рис. 23)
у Пномпені1. Затриманих допитували, жорстоко ка-
тували, а потім убивали. З 1976 по 1978 р, близько
20 тис. підозрюваних ворогів, в основному кадровики
партії та їхні родини, включаючи дітей, пройшли че-
рез Туол Сленг. Одиницям вдалось вийти живими з
цього пекла.

Рис. 24. Колишній центр S-21 Туол Сленг. Нині музей

У 1997 р. камбоджійський уряд звернувся до ООН щодо надання підтримки в тому, щоб
отримати дійсні дані про злочини, вчинені у період правління червоних кхмерів. Наступного
року Генеральний секретар ООН сформував офіційну «Групу експертів по Камбоджі», яка
відвідала Камбоджу й Таїланд і представила Генеральному Секретарю ООН доповідь. Група
експертів дійшла висновку, що зібрані докази свідчили про скоєння серйозних злочинів за
1
Сьогодні в примішенні колишньої в’язниці музей геноциду, а колишній очільник в’язниці — 66-річний Канг Кек Ієу –
обвинувачений по справі № 1 у надзвичайних палатах в судах Камбоджі.

122
міжнародним правом та правом Камбоджі, а також наявність показань свідків для обґрунту-
вання судового розгляду проти червоних кхмерів за ці злочини.
Група експертів дійшла висновку, що уряд Камбоджі міг затримати лідерів червоних
кхмерів на своїй території, оскільки їхнє місцезнаходження було відомо й вони не мали іму-
нітету від арешту.
У березні 2003 р. ООН підписалa угоду з Камбоджею1 для установлення Надзвичайних
палат у судах Камбоджі з тим, щоб ще живі вищі керівники режиму червоних кхмерів відпо-
віли перед правосуддям за камбоджійським правом за злочини, вчинені в період Демократи-
чної Кампучії з 17 квітня 1975 по 6 січня 1979 р.2
Ідея створення міжнародного трибуналу була відкинута в ході переговорів між Камбод-
жею та ООН, натомість була підтримана модель змішаних (за участю камбоджійських і
«міжнародних» суддів) надзвичайних палат у судах Камбоджі.
В угоді було визначено, що надзвичайні палати будуть наділені предметною юрисдикці-
єю відповідно до положень Закону «Про заснування надзвичайних палат в судах Камбоджі
для переслідування за злочини, вчинені в період Демократичної Кампучії» (далі — «Закон
про заснування Надзвичайних палат»), прийнятому й зміненому камбоджійською законодав-
чою владою відповідно до Конституції Камбоджі.
В Угоді було підкреслено, що надзвичайні палати будуть наділені персональною юрисди-
кцією щодо керівників червоних кхмерів і тих, хто мав нести найбільшу відповідальність за
злочини й серйозні порушення камбоджійського кримінального права, міжнародного гумані-
тарного права, звичаїв та міжнародних конвенцій, визнаних Камбоджею, які було скоєно в
період з 17 квітня 1975 р. по 6 січня 1979 р.
До складу кожної з двох Надзвичайних палат мали увійти камбоджійські судді з одного
боку, і судді, призначені Верховною радою магістратури з числа кандидатур, висунутих Ге-
неральним секретарем ООН (далі — «міжнародні судді»). Судді призначались на весь термін
судочинства.

Справа 0013

Рис. 26. Канг Кек Ієу

Рис. 25. Канг Кек Ієу під час слухання справи

Відповідачем у справі 001 став колишній начальник Центру безпеки в Пномпені S-21 (ві-
домий також як в’язниця Туол Сленг) Канг Кек Ієу (відомий як Дач) (рис. 25—26).
Відповідно до рішення Палати Верховного суду від 3 лютого 2012 р., Канг Кек Ієу був
визнаний винним (як заступник, а потім і голова S-21, який управляв системою S-21 більше
трьох років, що призвело до не менше як 12 272 жертв, більшість з яких систематично зазна-
вали тортур) винним відповідно до ст. 5, 6 і 29 (нові) Закону НПСК, за злочини, вчинені в
Пномпені і на території Камбоджі в період з 17 квітня 1975 р. та 6 січня 1979 р.:
1
Див.: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N03/358/92/PDF/N0335892.pdf?OpenElement
2
Генеральна Асамблея вітала прийняття в Камбоджі Закону про заснування надзвичайних палат у судах Камбоджі для
переслідування за злочини, вчинені в період Демократичної Кампучії.
3
Детальну інформацію про діяльність Надзвичайних палат в судах Камбоджі можна знайти на офіційному сайті:
http://www.eccc.gov.kh

123
 Злочини проти людяності:

• переслідування за політичними мотивами;

• знищення (включно з вбивством);
• поневолення;
• позбавлення волі;
• катування та інші нелюдські акти.

Серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.:

• навмисне вбивство;
• катування та нелюдське поводження;
• умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров’ю;
• умисне позбавлення військовополоненого або цивільної особи права на справедливе судочинство;
• незаконне позбавлення волі цивільного населення.

Судова палата 26 липня 2010 р. визнала Канг Кек Ієу винним у вчиненні злочинів проти
людяності і серйозних порушень Женевських конвенцій 1949 р., засудивши його до тюрем-
ного ув’язнення на 35-річний термін.
Обвинувачений і прокурори спільно оскаржили вирок Судової палати в Палату Верхов-
ного суду.
Палата Верховного Суду оголосила своє рішення по апеляції 3 лютого 2011 р., встанови-
вши для Канг Кек Ієу міру покарання — довічне позбавлення волі (максимально можливий
термін відповідно до закону). Верховний суд також заявив, що Судова палата припустилась
помилки в праві через недостатню увагу до ступеню тяжкості злочинів Канг Кек Ієу, а також
обтяжуючих обставин.

Cправа 002

У справі 002 обвинувачуються:

Рис. 27. Обвинувачені по Справі 002

Нуон Чеа (84 роки) — колишній заступник секретаря Комуністичної партії Кампучії; Ієнг
Сарі (85 років) — колишній заступник прем’єр-міністра у закордонних справах; Кхієу Сам-
фан (79 років) — колишній глава держави й Ієнг Tіріт (78 років) — колишня міністр з соціа-
льних питань (рис. 27).
Усім чотирьом обвинуваченим були пред’явлені обвинувальні акти.
Обвинуваченим інкримінуються злочини проти людяності, серйозні порушення Женевсь-
ких Конвенцій 1949 р., геноцид.
Ієнг Сарі, Ієнг Тіріт, Нуон Чеа та Кхієу Самфан звинувачуються як співучасники всіх ін-
кримінованих злочинів. Згідно з позицією Обвинувачення, всі четверо підсудних, які займа-
ли вищі державні та партійні посади в Демократичній Кампучії, діяли із загальною кінцевою
метою здійснення соціалістичної революції й захисту КПК «від внутрішніх і зовнішніх воро-
гів будь-якими способами». Ця кінцева мета не була злочинною, але її досягнення планува-
лось через вчинення злочинів, що стали предметом юрисдикції Надзвичайних палат — масо-

124
ві вбивства, незаконні арешти, тортури та страти, знищення етнічних і релігійних груп для
побудови гомогенного атеїстичного суспільства, масові депортації міського населення в село
для його «перевиховання» й перетворення в представників «передового селянства», рабська
праця в кооперативах і на будмайданчиках тощо. Усі інкриміновані злочини скоювалися в
рамках єдиної стратегії, яка була розроблена керівництвом КПК, включно з обвинуваченими.
Як учасники спільної злочинної діяльності, обвинувачені мали нести відповідальність за
всі злочини, вчинені групою осіб у рамках спільної мети, плану або проекту, а також за зло-
чини, які були осяжним наслідком реалізації такої мети, плану або проекту. Враховуючи пе-
редбачуваний внесок кожного в перераховані вище злочини, а також посадове становище й
посадові обов’язки в структурі КПК, Обвинувачення вважало, що всі обвинувачені були від-
повідальні за планування, підбурювання, пособництво й підбурювання та накази до скоєння
злочинів.
Як підкреслено в обвинувальному висновку, співучасть у вчиненні злочину тягне індиві-
дуальну кримінальну відповідальність. Об’єктивний елемент співучасті виражається в тому,
що обвинувачений спільно з групою осіб зробив свій внесок або брав участь у досягненні
спільної мети, реалізації загального плану або проекту, що передбачав або спричиняв вчи-
нення злочину, що підпадав під юрисдикцію НПСК. Суб’єктивний елемент спільної злочин-
ної діяльності, як він визначений у міжнародному прецедентному праві, полягав у загально-
му намірі взяти участь у досягненні спільної злочинної мети або сприяти її досягненню.
В обвинуваченні підкреслено, що кримінальна відповідальність за спільну злочинну діяль-
ність не обов’язково передбачає безпосереднє виконання злочину, але може набути форму до-
помоги або внеску у виконання загального плану або реалізації спільної мети, яка тягне за
собою або/і передбачає вчинення міжнародних злочинів. На думку Обвинувачення, внесок
обвинуваченого не мав бути вирішальним або фундаментальним, але мав, як мінімум, бути
важливим та істотним.
Загальною метою лідерів Комуністичної партії Кампучії було здійснити швидку соціаліс-
тичну революцію в Камбоджі через «величезний стрибок вперед» і захистити Комуністичну
партію Кампучії «від внутрішніх і зовнішніх ворогів будь-якими способами». Для досягнен-
ня спільної мети лідери КПК розробили і впровадили стратегію політичних заходів, здійс-
нення яких призвело до та/або включало вчинення таких злочинів:

Багаторазове переміщення населення з міст у сільську місцевість включало або спричи-

нило:
злочини проти людяності, передбачені ст. 5, 29 і 39 Закону про Надзвичайні палати в су-
дах Камбоджі (НПСК), зокрема:
• вбивство;
• переслідування за політичними мотивами;
• інші нелюдяні акти (посягання на людську гідність і насильницьке переміщення).
Як встановили Слідчі судді, переміщення населення з міст у сільську місцевість, а також з
одних сільських територій в інші проводилося з 1975 р. по 1979 р. за наказами керівництва
партії «будь-якими способами». Однією з цілей переміщення було задовольнити потреби в
робочій силі кооперативів і робочих майданчиків. Правляча партія оголошувала метою цих
заходів постачання населення продуктами харчування та безпеку. У той же час, з партійних
документів випливало, що основною метою цих заходів було позбавити городян і колишніх
цивільних службовців їхнього економічного й політичного статусу та перетворити їх у селян,
«зберігаючи революційні досягнення».
Переміщення проводилося силовими методами і, як правило, без попереднього повідом-
лення. Збройні загони оголошували про початок евакуації, жителям населених пунктів слід
було негайно підкоритися наказам. Жителям майже ніколи не надавалася можливість зібрати
майно і запастися продуктами.

Створення кооперативів і робочих майданчиків і керівництво ними включало або спри-

чинило:
злочини проти людяності, передбачені ст. 5, 29 і 39 Закону НПСК, зокрема:
• вбивство;
• винищення;
• поневолення;
• ув’язнення;
• тортури;

125
 • переслідування за політичними мотивами;
• переслідування за расовими мотивами;
• переслідування за релігійними мотивами;
• інші нелюдяні акти (посягання на людську гідність і насильницькі зникнення).
Як встановили Слідчі судді, створення кооперативів і робочих майданчиків проводилося з
1975 р. по 1979 р. за наказом керівництва партії «будь-якими способами». Однією з цілей
установи кооперативів і робочих майданчиків було змусити населення виробляти продукти
харчування для внутрішнього споживання та експорту. План включав, крім іншого, різке
зростання виробництва рису, каучуку й солі, побудову великої іригаційної системи й таких
елементів інфраструктури, як аеродроми й греблі. Кооперативи та робочі майданчики зо-
бов’язані були досягати реалізації поставлених завдань незважаючи на те, як важкі умови
праці позначалися на населенні. У деяких випадках виконати поставлені завдання було не-
можливо фізично (наприклад, земля, зважаючи на ступінь її родючості, не могла дати необ-
хідну кількість продуктів).
Робота проходила в нелюдських умовах. Працівники голодували й гинули від хвороб, не
отримуючи належної медичної допомоги. Невиконання поставлених завдань жорстоко кара-
лося.

«Перевиховання шкідливих елементів» і «ворогів», у тому числі партійних чиновників,

включало або спричинило:
злочини проти людяності, передбачені ст. 5, 29 і 39 Закону НПСК, зокрема:
• вбивство;
• винищення;
• поневолення;
• ув’язнення;
• тортури;
• переслідування за політичними мотивами;
• переслідування за расовими мотивами;
• переслідування за релігійними мотивами;
• інші нелюдяні акти (посягання на людську гідність і насильницькі зникнення).

Серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р., передбачені в ст. 6, 29 і 39 Закону про
НПСК, зокрема:
• навмисне вбивство;
• катування або нелюдське поводження;
• навмисне заподіяння сильних страждань або серйозних каліцтв тілу або здоров’ю;
• навмисне позбавлення військовополонених і полонених цивільних осіб права на справед-
ливий суд;
• незаконне ув’язнення цивільних осіб;
• незаконна депортація цивільних осіб.
Як встановили Слідчі судді, КПК, захопивши владу, знищила законодавчі й судові орга-
ни. До квітня 1975 р. партія замінила ці структури мережею в’язниць і майданчиків для
страт, де утримували, «перевиховували» або страчували всіх, кого підозрювали в участі в ан-
тидержавних діях. Страта часто здійснювалася через тривале нанесення тяжких тілесних
ушкоджень.
Діяльність в’язниць і майданчиків для страт переслідувала дві основні цілі: «перевихо-
вання шкідливих елементів» і «знищення» ворогів. Загалом вживане слово «знищення» озна-
чало «вбивство». На практиці у в’язницях «знищення» означало таємний арешт, допити, тор-
тури й страту.
У в’язницях ув’язнені «вороги» й «шкідливі елементи» піддавалися спеціально розробле-
ній системі тортур, якої спеціально навчався персонал. Під тортурами люди повинні були зі-
знаватися в опозиційній діяльності (наприклад, у співпраці з ЦРУ) і називати інших учасни-
ків їх імовірної опозиційної структури.
Центральний комітет партії делегував деяким кооперативам повноваження по «знищенню
ворогів», дані щодо яких встановлювалися з показань свідків та офіційних звітів. Перетво-
рення в об’єкт нападу особливих груп людей, зокрема, представників певних народностей
(в’єтнамців), буддистів та колишніх чиновників Кхмерської Республіки (як цивільних, так і
військових) і членів їхніх сімей, включало або спричинило геноцид через вбивство (злочин

126
передбачено ст. 4, 29 і 39 Закону про НПСК), а також злочини проти людяності, передбачені
ст. 5, 29 і 39 Закону НПСК, зокрема:
• вбивство;
• винищення;
• поневолення;
• ув’язнення;
• тортури;
• переслідування за расовими мотивами;
• переслідування за релігійними мотивами;
• інші нелюдяні акти (насильницькі зникнення).

Серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р., передбачені в ст. 6, 29 і 39 Закону про
НПСК, зокрема:

Навмисне вбивство

Цей «захід» прямо або побічно торкався значних груп людей усередині Камбоджі. Зокре-
ма, Слідчі судді встановили, що однією з цілей перетворення цих груп в об’єкт нападу було
встановлення атеїстичного та гомогенного суспільства без класового поділу, в якому відсутні
етнічні, релігійні, расові, класові та культурні розбіжності. Членів таких груп відносили до
особливих класів, які мали знищуватися. Суспільство офіційно було оголошено на 99 %
кхмерським.
Іншою метою було знищення «ворогів» і знищення певних груп повністю або частково.
Без справедливого судового розгляду під час евакуації з міст було страчено вищих чиновни-
ків колишньої Кхмерської Республіки. Як випливає з документів КПК, «рішення було прий-
нято з метою перешкодити їм повернутися до влади».
Як встановили Слідчі судді, під час евакуації з міст були страчені старші буддистські мо-
нахи. Решта ченців і черниць були позбавлені священних шат, багатьом, хто не бажав відмо-
влятися від віри, погрожували розправою або стратили. Фактично всі релігії були заборонені,
а їх прихильники визнані «шкідливими елементами» або «ворогами».
Представники народності чам (Cham) піддавалися насильницькому переміщенню, в ході
якого переселялися цілі села. Як свідчили документи КПК, представників чам навмисно роз-
діляли, «змішуючи» їх з кхмерським населенням. Старійшини, релігійні лідери та представ-
ники народності чам, які висловлювали протест або продовжували практикувати свою релі-
гію, були страчені або ув’язнені. КПК також наклала заборону на культуру, мову й етнічний
одяг чам. Крім того, в 1977 і 1978 рр. проводилися масові страти представників народності
чам, які були визнані «ворогами революції».
В’єтнамське населення до остаточного приходу КПК до влади депортували до В’єтнаму.
З 1977 р. партія відкрито закликала всіх громадян до вбивства в’єтнамців, які жили по всій
території країни. Слідчі судді встановили кілька епізодів масових страт в’єтнамського насе-
лення. Страчували в тому числі дітей, якщо вони були народжені в’єтнамською жінкою.
Контроль укладення шлюбу включав або спричиняв:
злочини проти людяності, передбачені ст. 5, 29 і 39 Закону НПСК, зокрема:
• зґвалтування;
• інші нелюдяні акти (насильницьке одруження).
Інтимні стосунки поза шлюбом вважалися противними колективістському підходу КПК і
були оголошені аморальними й пов’язувалися з проявом «старого режиму». Були створені
Моральні кодекси, яких належало суворо дотримуватися. Порушників вважали «шкідливих
елементами» або «ворогами».
Як встановили Слідчі судді, контроль вступу в шлюб здійснювався за наказом керівницт-
ва партії «будь-якими методами». Однією з цілей цієї політики був контроль над приватними
стосунками осіб. Так, брати шлюб і мати статевий зв’язок дозволялося тільки відповідно до
політики КПК. Концепт шлюбу був переглянутий: партія повинна була замінити батьків, а
матері звільнялися від турботи про малолітніх дітей і прямували на роботу. Шлюби уклада-
лися між особами одного політичного статусу, жінки насильно видавалися заміж за солдатів.
Також переслідувалася мета збільшення населення. Особи, які вступили в шлюб, мали про-
вести разом невелику кількість часу, а потім знову розділялись до наступного рішення керів-

127
ництва. Свідки показували, що сторони давали згоду на вступ у шлюб, побоюючись бути ви-
знаними «ворогами» й подальшої розправи.
Слідчі судді визначили, що були істотні докази того, що обвинувачені Нуон Чеа, Ієнг Са-
рі, Кхієу Самфан і Ієнг Тіріт скоїли інкриміновані злочини в контексті спільної злочинної ді-
яльності та зробили внесок у здійснення спільної мети. Обвинувачені не тільки поділяли з
іншими учасниками намір скоювати злочини як частину загальної мети, але й були рушій-
ною силою діяльності загалом.
Розгляд справи 002 триває.

Питання для перевірки знань

1. Поміркуйте, чому для переслідування керівників червоних кхмерів була відкинута ідея
створення міжнародного трибуналу на зразок Трибуналів по Руанді та колишній Югославії?
2. Чому юрисдикція Надзвичайних палат у судах Камбоджі обмежена виключно керівни-
ками червоних кхмерів?
3. Визначте значення діяльності Надзвичайних палат у судах Камбоджі.
4. Проаналізуйте злочини, які інкримінувались обвинуваченим у справах 001 та 002, та
визначте міжнародно-правові акти, в яких вони закріплені.

128
 Cправа Жан-П’єра Бемба Гомбо
Міжнародний кримінальний суд 2008 р.

Жан-П’єр Бемба (рис. 28), колишній лідер опозиції, екс віце-президент і колишній канди-
дат на пост президента Демократичної Республіки Конго, був звинувачений у скоєнні війсь-
кових злочинів і злочинів проти людяності в період з жовтня 2002 по березень 2003 р. під час
конфлікту на території Центрально-Африканської Республіки (ЦАР).
У 2002 р. Бемба ввів сили очолюваного ним
конголезького угруповання на територію ЦАР з
метою надання підтримки президенту Анж-Фелік-
су Патассе. Його бойовики займалися збройним
пограбуванням, масовим зґвалтуванням жінок,
тортурами та вбивством мирних жителів.
Бемба був арештований і переданий у руки
міжнародного правосуддя в 2008 р. Проте в
серпні 2009 р. у рамках попередніх слухань, за
клопотанням адвокатів, судді МКС ухвалили
рішення звільнити Жан-П’єра Бембу з-під варти
й зобов’язали його добровільно з’являтися на
Рис. 28. Жан П’єр Бемба судові засідання. Прокурор МКС оскаржив рі-
на судовому слуханні шення до Апеляційної палати, яка 3 вересня
2009 р. призупинила, а потім і скасувала його.
Жан-П’єру Бембі було висунуто обвинувачення у вчиненні злочинів проти людяності та
військових злочинів.
Бемба обвинувачувався у скоєнні вбивств (ст. 7.1 (a) Статуту Міжнародного криміналь-
ного суду), зґвалтувань (ст. 7.1 (g)) та тортур (ст. 7.1 (f)), як злочинів проти людяності, що
підпадали під юрисдикцію МКС.
Жан-Пьєр Бемба звинувачувався також у вчиненні військових злочинів — вбивств (ст. 8.2
(evi) Статуту), тортур (ст. 8.2. (ci) Статуту), зґвалтування (ст. 8.2 (evi) Статуту), приниження
честі та гідності осіб (ст. 8.2. (cii) Статуту) та мародерства (стаття 8.2 (ev) Статуту).
Доказами у справі стали: інформація, подана сторонами; показання свідків, потерпілих,
amicus curiae1; відеозаписи, передані в архів МКС; медичні довідки (висновки) про зґвалту-
вання тощо.
При попередньому розслідуванні на підставі переданих МКС доказів було встановлено,
що Жан-П’єр Бемба, діючи як військовий головнокомандувач, мав контроль над військовими
частинами, які вчинили вказані злочини; він був уповноважений давати накази, які підлягали
обов’язковому виконанню військовими частинами; мав повноваження призначати, надавати
вказівки, звільняти, заарештовувати, тримати під вартою, звільняти командирів військових
частин; мав повноваження для запобігання скоєнню вказаних злочинів. Бемба знав, що вій-
ськові частини вчиняли (мали намір вчинити) вказані злочини.
Усіх перерахованих вище та інших дій (подій), їхніх наслідків та доказів було, на думку
овинувачення, достатньо для встановлення складів злочинів, скоєних Жан-П’єром Бембою.
У свою чергу, захист стверджував, що відповідальність має нести держава, під команду-
ванням якої були війська під час скоєння злочинів, тобто ЦАР. Захист Жан-П’єра Бемби не
погоджувався із висунутими звинуваченнями, налоголошуючи на тому, що Бемба зробив все
від нього залежне як головнокомандувач Руху для попередження та уникнення скоєння між-
народних злочинів проти людяності та військових злочинів його військовими частинами.
Захист Бемби посилався на те, що солдати Руху були поінформовані про обов’язок до-
тримання гуманітарного права, правил військової дисципліни, Дисциплінарного Статуту, за-
твердженого військовим судом.

1
Amicus curiae–(лат.) — «друг суду». У правових системах загального права інститут Amicus curiae існує вже давно.
Повідомлення Amicus curiae — це письмова заява, що виходить від третьої сторони, яка не є позивачем або відповідачем,
наприклад, від фізичної особи, організації або іншої держави. Мета Amicus curiae — допомогти судового органу, надавши
йому інформацію, яка дозволить прийняти законне й неупереджене рішення.

129
 На противагу захисту, Прокурор аргументував свої заперечення, посилаючись на свід-
чення1, що ці «правила» було донесено тільки до 200 солдат (з двох батальйонів). Прокурор
наголошував, що цього явно недостатньо для того, щоб переконатися, що попередження дій-
де до більшості солдат.
Аргументом щодо звільнення від відповідальності, на який посилався захист, було пись-
мове звернення Бемби до Організації Об’єднаних Націй про необхідність відкриття міжнаро-
дного розслідування злочинів, вчинених в ЦАР протягом військового конфлікту 2002—2003 рр.
Але й такий аргумент було відхилено як Прокурором, так і Палатою, оскільки на попередньому
розгляді справи було встановлено, що лист був направлений 4 січня 2003 р., після 2 місяців
від початку військового конфлікту 2002—2003 рр. в ЦАР.
Захист посилався також на той факт, що Генеральний Секретар ООН відповів на запит
Бемби й запропонував припинити військовий конфлікт у ЦАР та вивести конголезькі війська
з цієї держави. На основі цієї рекомендації Бемба видав відповідний наказ у лютому 2003 р.
Наказ підлягав негайному виконанню і вже в березні 2003 р. конголезькі війська було виве-
дено з ЦАР.
Однак на думку Обвинувачення, сам факт виведення військ не міг бути виправданням
уже скоєних на початку операції злочинів.
На підставі викладеного, Палата попереднього розгляду МКС дійшла висновку щодо не-
обхідності притягнення до кримінальної відповідальності Жан-П’єра Бемби за злочини, пе-
редбачені ст. 28 (а) (відповідальність командирів та військовослужбовців) Статуту за такі ді-
яння: вбивство, зґвалтування, мародерство в аспекті злочинів проти людяності та військових
злочинів.
Палата відхилила аргументи Прокурора про притягнення до кримінальної відповідально-
сті Жан-П’єр Бемби на підставі ст. 28 (а) Статуту за такі злочини: тортури в аспекті злочинів
проти людяності, тортури у аспекті військових злочинів та посягання на честь і гідність в ас-
пекті військових злочинів.
Вивчивши всі докази по справі, Палата вирішила, що Бемба не вчинив ані можливих, ані
необхідних заходів, маючи при цьому фізичну можливість, щоб запобігти або призупинити
злочини його «підлеглих» протягом п’ятимісячного терміну військового конфлікту в ЦАР.
Він не виконав свого обов’язку щодо попередження цих міжнародних злочинів.
Також Палата надала вагомого значення саме фізичній та матеріальній можливості обви-
нуваченого запобігти, попередити та уникнути злочинів; можливості застосувати військову
судову систему для притягнення до відповідальності злочинців і запобіганню розповсюд-
ження цих кримінально-каральних діянь на території ЦАР.
Проаналізувавши ситуацію у ЦАР 2002—2003 рр. та процес попереднього судового роз-
гляду справи Палатою в 2008—2009 рр., слід наголосити на важливості рішення Палати,
адже за коротку історію роботи Міжнародного кримінального суду ця справа є третьою се-
ред подібних, а Жан-П’єр Бемба — найвпливовіший обвинувачений з-поміж інших.
На лаві підсудних — мультимільйонер, кандидат у президенти в минулому, відомий полі-
тик, який фізично не вчиняв інкримінованих йому злочинів, але який, за словами Прокурора,
«…в сотні разів небезпечніший, ніж виконавець одиничного злочину…», оскільки в його ру-
ках знаходилася потужна зброя — армія, яку він не проконтролював, а це — головний
обов’язок військового командира. Ця справа — це справа про відповідальність політичного й
воєнного лідера за злочини своїх підлеглих.
У ст. 7 та 8 Римського Статуту передбачено кримінальну відповідальність осіб за вчи-
нення злочинів проти людяності та військових злочинів. Бемба не вчиняв цих злочинів
особисто, й не існувало підстав вважати, що він давав своїм солдатам відповідні розпоря-
дження. Але знав про скоєння цих злочинів, керуючи армією, та не вчинив жодних дій,
щоб їх попередити.
Ухваливши рішення про обвинувачення Жан-П’єра Бемби Палата підтвердила доктрину
«Відповідальності командира», яка має свої витоки зі справи Ямашити2. Ця доктрина перед-
бачає доказування не тільки статусу потерпілих осіб, а й з’ясування конкретного зв’язку між
обвинуваченим та формуваннями, які безпосередньо вчиняли злочини. Необхідно довести,
1
Длятого, щоб свідчити проти Жан-П’єра Бемби в Гаагу приїхали 1600 потерпілих.
2
Генерал Томойукі Ямашита — командувач 14-ї японської армії на Філіппінах під час Другої світової війни. Справа
генерала розглядалась Військовим судом Сполучених Штатів у Манілі і переглядалась Верховним судом США в 1946 р. У
вироку Суд ствердно відповів на питання про те, чи покладають закони війни на командира обов’язок робити належні
заходи в рамках своїх повноважень, які дозволяли б йому контролювати підлеглих і перешкоджати здійсненню ними діянь,
що порушують закони війни. Суд постановив, що генерал Ямашита несе кримінальну відповідальність у зв’язку з тим, що
він не вжив таких заходів.

130
що обвинувачений несе відповідальність командира за своїх підлеглих, навіть якщо він не
наказував їм скоювати такі суспільно-небезпечні діяння.
Стаття 28 Відповідальність командирів та інших начальників
На додаток до інших підстав кримінальної відповідальності за цим Статутом за злочини, що підпа-
дають під юрисдикцію Суду:
а) військовий командир або особа, яка ефективно діє як військовий командир, підлягає кримінальній
відповідальності за злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду, вчинені силами, що знаходяться під
його ефективним командуванням і контролем або, залежно від обставин, під його ефективною владою і
контролем, в результаті нездійснення ним контролю належним чином над такими силами, коли:
І) такий військовий командир або така особа або знала, або, за певних обставин, повинна була зна-
ти, що ці сили здійснювали або мали намір вчинити такі злочини, і
II) такий військовий командир або така особа не вжила всіх необхідних і розумних заходів в рамках
його повноважень для запобігання або припинення їх вчинення або для передачі цього питання в компе-
тентні органи для розслідування та кримінального переслідування;
б) щодо відносин начальника й підлеглого, не описаними в пункті (а), начальник підлягає кримінальній
відповідальності за злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду, вчинені підлеглими, що знаходяться
під його ефективною владою і контролем, в результаті нездійснення ним контролю належним чином
над такими підлеглими, коли:
І) начальник або знав, або свідомо проігнорував інформацію, яка дійсно вказувала на те, що підлеглі
здійснювали або мали намір вчинити такі злочини;
II) злочини стосувалися діяльності, що підпадала під ефективну відповідальність і контроль началь-
ника; і
III) начальник не вжив усіх необхідних і розумних заходів в рамках його повноважень для запобігання
або припинення їх вчинення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування
та кримінального переслідування.

Палата відмовила у обвинуваченні Бемби щодо злочину про приниження честі та гідності
цивільного населення ЦАР (як злочинів проти людяності та військових злочинів), оскільки
дійшла згоди, що ці склади кримінальнокараних діянь повністю поглиналися пунктом про
зґвалтування і їх застосування було б рівноцінним подвійному покаранню.
Відповідно до звіту МКС 22 серпня 2008 р. усі члени Комітету по підготовці загального
політичного діалогу, що розпочався в ЦАР, визнали закріплений у Римському Статуті прин-
цип, відповідно до якого амністія не поширюється на злочини проти людяності та військові
злочини. Сторони, які підписали в Лібревілі мирну угоду, також визнали, що, відповідно до
Римського Статуту, в ЦАР не буде застосовуватись амністія щодо злочинів, що підпадали
під юрисдикцію МКС.
Розгляд справи МКС триває1.

Питання для перевірки знань

1. Розкрийте поняття та зміст відповідальності командира за дії підлеглих у міжнародно-
му кримінальному праві.
2. За яких умов командир несе відповідальність за дії підлеглих йому осіб?
3. Визначте, чи має значення для настання відповідальності командира характер збройно-
го конфлікту (збройний конфлікт міжнародного характеру або збройний конфлікт неміжна-
родного характеру).
4. За які злочини підлеглих командир може нести відповідальність?
5. Оцініть справедливість твердження захисту Бемби, що відповідальність за дії збройних
сил мала покладатися на державу, під командуванням якої вони перебували (в цій справі —
ЦАР).
6. Проаналізуйте ст. 28 Римського Статуту та визначте, чи тотожні за змістом відповіда-
льність військового командира та відповідальність цивільного начальника (керівника).

1
Про розгляд справи можна дізнатися на окремому порталі: http://www.bembatrial.org

131
 Справа «Йоргіч проти Німеччини»
Рішення Європейського суду з прав людини 2007 р.

Справа була порушена за заявою, поданою 23 травня 2001 р. до Європейського суду з

прав людини проти Федеральної Республіки Німеччини громадянином Боснії та Герцегови-
ни, сербом за національністю, Ніколо Йоргічем (рис. 29) (далі — Заявник) відповідно до
ст. 34 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
У своїй скарзі Н. Йоргіч, посилаючись на під-
пункт «a» п. 1 ст. 5 і п. 1 ст. 6 Конвенції, скаржився
на те, що його було визнано винним у геноциді ні-
мецькими судами, які, на його думку, не володіли
компетенцією ухвалювати таке рішення. Крім того,
він стверджував, що, зокрема, у зв’язку з відмовою
німецьких судів викликати свідків захисту, які пе-
ребували за кордоном, він не зміг скористатися
правом на справедливий судовий розгляд за зміс-
том п. 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції та що
його засудження за геноцид було порушенням п. 1
ст. 7 Конвенції, оскільки, на його думку, німецькі
суди розтлумачили цей злочин в широкому сенсі,
Рис. 29. Ніколо Йоргіч що не мало обґрунтування ні в німецькому законо-
давстві, ні в міжнародному публічному праві.
Обставини справи
У 1969 р. заявник, громадянин Боснії та Герцеговини, серб за національністю, приїхав до Німеччини,
де проживав на законних підставах до початку 1992 р. Потім він повернувся в Костайніцу (Kostajnica), що
була районом м. Добой (Боснія), звідки він був родом.
16 грудня 1995 р. після приїзду до Німеччини заявник, підозрюваний у скоєнні актів геноциду, був за-
триманий і попередньо ув’язнений.
Розгляд справи в національних судах
Верховний земельний суд у м. Дюссельдорф розглядав справу як суд першої інстанції у справі заявни-
ка за обвинуваченням у скоєнні актів геноциду в районі м. Добой у період з травня по вересень 1992 р.
Вироком від 26 вересня 1997 р. Верховний земельний суд визнав заявника винним за 11 пунктами зви-
нувачення в геноциді (п. 1 і 3 ст. 220a Кримінального кодексу Німеччини), у вбивстві 22 людей в одній
справі, 7 — у другій і 1 — у третій справі, в нанесенні численних побоїв і небезпечних тілесних ушкод-
жень, незаконному позбавленні волі в інших справах. Суд засудив заявника до покарання у вигляді довіч-
ного позбавлення волі, відзначивши особливу тяжкість провини.
Верховний земельний суд визнав, що заявник створив воєнізовану групу і разом з нею брав участь у
етнічній чистці. Зокрема, він брав участь у затриманні й незаконному позбавленні волі в поєднанні з на-
сильницькими діями й жорстоким поводженням з мусульманами чоловічої статі трьох боснійських сіл на
початку травня і в червні 1992 р.; він убив кількох жителів цих сіл, зокрема, розстрілявши в червні
1992 р. 22 мешканців села Грабська (жінок, інвалідів та осіб похилого віку); після цього разом з воєнізова-
ною групою, якою він керував, вигнав із села близько 40 осіб; за його наказом вони зазнали жорстокого
поводження, й шестеро з них було розстріляно; сьомого було поранено й спалено разом з тілами шіс-
тьох розстріляних; у вересні 1992 р. дерев’яним кийком він убив ув’язненого в’язниці м. Добой, якого ка-
тували солдати, для того, щоб продемонструвати новий спосіб жорстокого поводження й розправи.
Верховний земельний суд ухвалив рішення про те, що він мав юрисдикцію для розгляду справи відпо-
відно до п. 1 ст. 6 Кримінального кодексу Німеччини у зв’язку з тим, що існував правовий зв’язок, що до-
зволяв порушити кримінальне переслідування в Німеччині, оскільки, з одного боку, факти належали до
військових і гуманітарних місій Німеччини в Боснії та Герцеговині, а з іншого, — заявник проживав в Німеч-
чині протягом більше 20 років і був затриманий на території Німеччини.
Суд також зробив висновок про те, що міжнародне право не забороняло судам Німеччини розглядати
справу. Зокрема, він визнав, що ні стаття VI Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання
за нього 1948 р. (далі — Конвенція про попередження геноциду), ні стаття 9 Статуту Міжнародного
трибуналу по колишній Югославії (МТКЮ) 1993 р. не позбавляли німецькі суди юрисдикції розглядати ак-
ти геноциду, вчинені поза територією Німеччини особою, яка не була громадянином Німеччини, щодо
осіб, які не були громадянами Німеччини, та що така точка зору підтверджена тим фактом, що МТКЮ
встановив, що він не може порушити кримінальне переслідування відносно заявника.
Суд також визнав, що заявник діяв з наміром вчинити акти геноциду за змістом ст. 220a Криміналь-
ного кодексу Німеччини. Суд встановив, що «знищення групи» за змістом ст. 220a Кримінального кодек-
су Німеччини слід розуміти як знищення групи як суспільної одиниці, що мала чіткі та властиві їй харак-
теристики й відчуття приналежності до цієї спільноти; для цих цілей не було необхідним біологічне та фі-

132
 зичне знищення. Отже, Суд зробив висновок, що заявник діяв з наміром знищити групу мусульман на пів-
ночі Боснії.
У 1999 р. Верховний федеральний суд Німеччини, розглянувши скаргу заявника з питань права на ви-
рок, визнав його винним за пунктом звинувачення в геноциді і 30 пунктами звинувачень у вбивстві. Він
засудив заявника до довічного позбавлення волі, відзначивши особливу тяжкість провини заявника.
Суд відзначив, що зобов’язання попереджати і припиняти акти геноциду, з яким погодилися Договір-
ні Сторони у статті I Конвенції 1948 р., належить до зобов’язань erga omnes. Також судом було визнано,
що в п. 1 ст. 9 Статуту МТКЮ передбачена паралельна юрисдикція МТКЮ і національних судів.
Суд підтвердив висновок Верховного земельного суду про те, що заявник мав намір вчинити геноцид
за змістом ст. 220a Кримінального кодексу Німеччини, однак визнав, що сукупність його діянь є тільки
одним пунктом звинувачення в геноциді. Ґрунтуючись на формулюванні п. 4 абзацу 1 ст. 220a (прийнят-
тя заходів, спрямованих на запобігання дітородіння в середовищі групи) та п. 5 ч. 1 (насильницька пере-
дача дітей з однієї людської групи в іншу) Суд постановив, що намір знищити групу фізично не є необхід-
ним, щоб тлумачив ці дії як геноцид, достатньо намірів знищити групу як суспільну одиницю.
12 грудня 2000 р. Федеральний Конституційний Суд Німеччини відмовив у розгляді конституційної
скарги заявника. Він визнав, що суди у кримінальних справах не порушили жодного положення Основного
закону Німеччини, оголосивши себе компетентними в розгляді справи відповідно до п. 1 ст. 6 Криміналь-
ного кодексу Німеччини, взятої в сукупності зі ст. VI Конвенції про попередження геноциду.
Федеральний Конституційний Суд Німеччини уточнив, що принцип універсальної юрисдикції передба-
чає розумний зв’язок, виправдовує розгляд діянь, вчинених за межами території Німеччини, при повному
дотриманні принципу невтручання, закріпленому в міжнародному праві. Суд визнав обґрунтованим ви-
сновок судів про те, що п. 1 ст. 6 Кримінального кодексу Німеччини, взятий в сукупності зі ст. VI Конве-
нції про попередження геноциду дозволяв їм розглядати справу заявника. Відповідно, можна було вважа-
ти, що Конвенція про попередження геноциду, навіть якщо вона не закріплювала прямо принцип
універсальної юрисдикції, передбачала, що Договірні Сторони, навіть якщо вони не порушують переслі-
дування осіб, які вчинили акти геноциду, мають компетенцію для того, щоб це робити. Дійсно, геноцид
є класичною моделлю, до якої застосовується принцип універсальної юрисдикції. Аргумент судів у кримі-
нальних справах не порушив суверенітету Боснії та Герцеговини, яка не вимагала екстрадиції заявника.
Розгляд справи в Європейському суді з прав людини
Застосовне національне та міжнародне право і правозастосовча практика
Кримінальний кодекс Німеччини
У редакції, що діяла на момент подій, які відбувалися, відповідні положення Кримінального кодексу Ні-
меччини про юрисдикцію судів Німеччини щодо геноциду та тяжкості провини заявника встановлювали
таке:
«Стаття 6
Діяння, вчинені за кордоном проти інтересів, що охороняються міжнародним правом
Кримінальне законодавство Німеччини застосовується незалежно від законодавства, що застосову-
ється в місці вчинення діяння, до перелічених діянь, вчинених за кордоном:
1) геноцид (стаття 220a);
«Стаття 7
Застосовність до діянь, вчинених за кордоном в інших випадках
2) Кримінальне законодавство Німеччини застосовується до інших діянь, вчинених за кордоном, якщо
вони підлягають покаранню там, де вони були здійснені, або якщо в місці здійснення діяння не піддається
застосування кримінального законодавства, і виконавець якого:
2) був іноземним громадянином на момент вчинення діяння, перебував на території Німеччини і, не-
зважаючи на те, що Закон про екстрадицію допускає його екстрадицію за діяння, що розглядається, не
був екстрадований, оскільки вимога про екстрадицію не була надана або була відхилена, або оскільки він
не підлягав екстрадиції».
«Стаття 220a
Геноцид
1) Кожен, хто вчинив такі дії з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, ра-
сову, релігійну або етнічну групу як таку:
1) вбивство членів групи;
2) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу ... членам такої групи;
3) створення для групи таких життєвих умов, які можуть спричинити повне або часткове фізичне
знищення її;
4) заходи, спрямовані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
5) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу — підлягає покаранню у вигляді довіч-
ного позбавлення волі».

Стаття 220a була включена до Кримінального кодексу Німеччини Законом про приєднан-
ня Німеччини до Конвенції про попередження геноциду від 9 серпня 1954 р. і вступила в си-
лу в 1955 р. Стаття 220a та п. 1 ст. 6 Кримінального кодексу Німеччини втратили силу 30 черв-
ня 2002 р., коли вступив у силу Кодекс законів про міжнародні злочини. Стаття 1 Кодексу пе-
редбачала, що він застосовується до кримінальних злочинів, що належать до міжнародного
права, таких, як геноцид (стаття 6), навіть тоді, коли злочин було скоєно за кордоном і він не
має відношення до Німеччини.
Заявник став першим, хто був засуджений судами Німеччини за геноцид на підставі
ст. 220a з моменту включення цієї статті до Кримінального кодексу Німеччини. На момент

133
вчинення ним діянь, за які він був засуджений, а саме в 1992 р., у більшості випадків законо-
давство тлумачилося так, що «намір знищити групу», що є геноцидом відповідно до ст. 220a
Кримінального кодексу Німеччини, має бути спрямований на фізичне чи біологічне знищен-
ня групи.
Відповідно до абзацу 1 ст. 57a Кримінального кодексу Німеччини, покарання у вигляді
довічного позбавлення волі могло бути призначено умовно з призначенням випробувального
терміну тільки після того, як, зокрема, засуджений відбув 15 років з цього покарання та якщо
ув’язнення не було необхідним у зв’язку з особливою тяжкістю провини підсудного.
Міжнародне право й відповідна практика
Поняття та форми геноциду
Конвенція 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенція про за-
побігання геноциду)
Відповідні положення Конвенції про попередження геноциду, які вступили в силу щодо Німеччини
22 лютого 1955 р., передбачали таке:
«Стаття II
У цій Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити повністю або част-
ково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:
a) вбивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або част-
кове фізичне її знищення;
d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй
У Резолюції 47/121 (A/RES/47/121) від 18 грудня 1992 р. про ситуації в Боснії та Герцеговині в 1992 р.
Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй заявила таке:
«Будучи вкрай стурбована погіршенням ситуації в Боснії та Герцеговині у зв’язку з частими актами
агресії з боку сербських і чорногорських сил з метою набуття більшої території за допомогою сили, ха-
рактерною рисою яких є безперервний ланцюг грубих і систематичних порушень прав людини, збіль-
шення кількості біженців в результаті масового вигнання беззахисних цивільних осіб з їхніх будинків й іс-
нування в контрольованих сербами та чорногорцями районах концентраційних таборів і центрів для
затриманих в ході проведення огидної політики «етнічної чистки», є формою геноциду ...».
Судова практика Міжнародного трибуналу по колишній Югославії
У справі «Звинувачення проти Радислава Крстіча» (Prosecutor v. Radislav Krstic) Судова палата Між-
народного трибуналу по колишній Югославії (МТКЮ), прямо відмовившись від широкого тлумачення по-
няття «намір знищити», яке було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН і Федеральним Конституцій-
ним Судом Німеччини в Постанові від 12 грудня 2000 р. по цій справі, сформулювала такі висновки щодо
Конвенції про попередження геноциду:
«577. При цьому деякі заяви та недавно винесені рішення тлумачать, що висновок про намір знищи-
ти ... може бути зроблений з доказу культурного знищення групи та інших дій, не пов’язаних з фізичним
знищенням.
578. У 1992 році Генеральна Асамблея ООН кваліфікувала етнічну чистку, як форму геноциду...
579. У грудні 2000 р. Федеральний Конституційний Суд Німеччини заявив:
«Передбачене Законом визначення геноциду захищає ідею правової охорони, яка крім особистості,
поширюється на громадське існування групи ... намір знищити групу ... виходить за межі фізичного і біо-
логічного знищення ... Отже, норма закону не припускає, що наміром злочинця було фізичне знищення,
принаймні, значної частини членів групи ...
580. Разом з тим, Судова палата дотримується тлумачення Конвенції, належним чином беручи до
уваги принцип nullum crimen sine lege. Отже, вона визнала, що, незважаючи на свої недавні висновки, зви-
чаєве міжнародне право обмежує визначення геноциду діями, спрямованими на повне або часткове фізич-
не або біологічне знищення групи. Отже, дії, які вчиняються виключно з метою знищення культурних та
соціальних ознак групи людей, основи її самобутності, не належать до визначення геноциду. Разом з
тим, Судова палата зазначила, що фізичне або біологічне знищення часто супроводжується посягання-
ми на майно і культурні та релігійні цінності групи, що є їхньою мішенню, посяганнями, які обґрунтовано
можуть бути враховані при встановленні наміру знищити групу фізично».
43. Постанову Судової палати в цій справі було залишено без зміни Постановою апеляційної палати
МТКЮ від 19 квітня 2004 р. (IT-98-33-A), яка містить такі висновки:
«25. Конвенція про попередження геноциду та звичаєве міжнародне право, в цілому, забороняють
тільки фізичне або біологічне знищення групи людей. Судова палата, прийнявши до уваги це обмеження,
утрималася від того, щоб дати більш широке визначення.
33 .... Той факт, що примусове переміщення не є актом геноциду, тим не менш, не завадив Судовій
палаті прийняти більш широке обґрунтування для того, щоб встановити намір членів Генерального
штабу Військ Республіки Сербської. Висновок про намір вчинити акт геноциду, між іншим, може бути
зроблено в зв’язку з доказом «вчинення інших дій, які заслуговують на покарання, систематично здійс-
нюються проти цієї групи».
44. Також у справі «Звинувачення проти Купрескіча та інших» (Prosecutor v. Kupreskic and others), ко-
тра стосувалася вбивства близько 116 мусульман, здійсненого для того, щоб змусити мусульманську
частину населення залишити її село, МТКЮ сформулював такі висновки:

134
 «Переслідування є тільки однією з форм геноциду, найбільш обурливого із злочинів проти людяності.
Дійсно, при цьому намір переслідувати в своїй вищій точці належить до повного або часткового фізич-
ного знищення групи. При геноциді злочинним наміром є повне або часткове знищення групи людей, при
переслідуванні злочинним наміром, швидше за все, є насильницьке встановлення відмінностей проти
групи або її членів шляхом систематичного і явного порушення їх основних прав. У цій справі Судова па-
лата згодна з обвинуваченням у тому, що основною метою вбивства громадян, які були мусульманами,
було вигнання групи з села, а не знищення групи мусульман як такої. Отже, йдеться про переслідування,
а не про геноцид».
Судова практика Міжнародного Суду ООН
У Постанові, винесеній 26 лютого 2007 р. у справі «Боснія та Герцеговина проти Сербії і Чорногорії»
(Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro) («Справа про застосування Конвенції про запобігання
злочину геноциду й покарання за нього»), Міжнародний Суд ООН виклав такі висновки:
«190. Вислів «етнічна чистка» часто використовується при посиланні на події в Боснії та Герцего-
вині, які є предметом розгляду в цій справі ... У преамбулі Резолюції N 47/121 при описі подій, що відбува-
лися в Боснії та Герцеговині, відзначена «огидна політика «етнічної чистки», що є формою геноциду»...
Такі заходи [етнічна чистка] мають розглядатися як форма геноциду за змістом Конвенції, тільки якщо
вони відповідають одній з категорій діянь, заборонених статтею II Конвенції, або належать до однієї з
цих категорій. Ні намір у вигляді політики, спрямованої на виділення «етнічно однорідної» зони, ні опера-
ції, які могли бути проведені для того, щоб проводити подібну політику, не можуть бути віднесені до
визначення геноциду: намір, який характеризує геноцид, направлено на те, щоб «знищити повністю або
частково» певну групу людей; депортація чи переміщення осіб, які належать до групи, навіть примусова,
не обов’язково означає знищення згаданої групи, і таке знищення автоматично не слідує у зв’язку з при-
мусовим переміщенням. Це не означає, що дії, які визначено як «етнічна чистка», не є геноцидом, якщо
вони можуть бути кваліфіковані, наприклад, як «навмисне створення для якої-небудь групи таких жит-
тєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення» в порушення пункту «c» статті
II Конвенції, за умови, що подібна дія була скоєна з особливо необхідним наміром (dolus specialis), тобто з
наміром знищити групу, а не тільки вигнати її з регіону. Як зазначив МТКЮ, оскільки «таким чином, є
очевидна схожість між політикою геноциду й тим, що зазвичай називається «етнічною чисткою» (По-
станова Судової палати у справі «Звинувачення проти Крстіча (Prosecutor v. Krstic), IT-98-33, від 2 серп-
ня 2001 р., § 562), залишається тільки провести чіткий поділ між фізичним знищенням і простим розчи-
ненням групи. Тільки виселення групи, повне або часткове, не є геноцидом ...».
Тлумачення іншими державами-учасницями Конвенції
Згідно з матеріалами, що були у розпорядженні Європейського суду, в інших державах-учасницях Кон-
венції має місце незначна кількість випадків переслідувань на національному рівні за фактами геноциду, й
невідомі випадки, коли судові органи цих держав визначали тип знищення групи, намір вчинити яку пови-
нен мати виконавець для того, щоб він міг бути звинувачений у геноциді, а також відповідали на питан-
ня про те, чи стосується поняття «намір знищити» тільки до фізичного або біологічного знищення або
воно також стосується знищення групи як громадської одиниці.
Теоретичне тлумачення
Більшість вчених висловлюють думку про те, що етнічна чистка, проведена сербськими Збройними
силами в Боснії та Герцеговині з метою виселення мусульман і хорватів з їхніх будинків, не розглядаєть-
ся як геноцид. Разом з тим є значна кількість авторів, які, навпаки, вважають, що розглянуті дії є саме
геноцидом, що можливість встановити намір знищити групу як суспільної одиниці, а не тільки виселити
її, залежить від обставин розгляду випадку та, зокрема, від масштабу вчинених злочинів).
Універсальна юрисдикція щодо злочинів геноциду
Відповідні положення Конвенції про попередження геноциду передбачають таке:
«Стаття I
Договірні Сторони підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи відбувається він у мирний
або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються
вживати заходів попередження та карати за його здійснення».
«Стаття VI
Особи, обвинувачені в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь, повинні бути
суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було зроблено це діяння, чи таким міжна-
родним карним судом, який може мати юрисдикцію щодо Сторін цієї Конвенції, що визнали юрисдикцію
такого суду».
Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії 1993 р.
Відповідні положення Статуту Міжнародного трибуналу по колишній Югославії встановлюють таке:
«Стаття 9
Паралельна юрисдикція
1. Міжнародний трибунал і національні суди мають паралельну юрисдикцію щодо судового пересліду-
вання осіб за тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Юго-
славії з 1 січня 1991 р. .
2. Юрисдикція Міжнародного трибуналу має пріоритет щодо юрисдикції національних судів. На будь-
якому етапі судового розгляду Міжнародний трибунал може офіційно просити національні суди переда-
ти провадження у справі в Міжнародний трибунал відповідно до цього Статуту та правил процедури й
доказування Міжнародного трибуналу».
Судова практика Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії
У Постанові від 2 жовтня 1995 р. за апеляційною скаргою захисту щодо необхідності винесення рі-
шення з преюдиціального питання про неправомочність, піднятого у справі «Звинувачення проти Душко
Тадича» (Prosecutor v. Dusko Tadic) (N IT-94-1), апеляційна палата МТКЮ постановила, що «[відтепер]
щодо міжнародних злочинів визнається» універсальна юрисдикція» (§ 62).

135
 Також в своїй Постанові, винесеній 10 грудня 1998 у справі «Звинувачення проти Анто Фурунджия»
(Prosecutor v. Anto Furundzija) (N IT-95-17/1-T), Судова палата МТКЮ висловилася так: «Визнається, що
міжнародні злочини засуджуються повсюдно; незалежно від того, де вони були здійснені, кожна держава
має право порушувати судове переслідування і карати осіб, які вчинили ці злочини. Як в загальному плані
ухвалив Верховний суд Ізраїлю в справі Ейхмана, а також відповідно до судової практики Сполучених
Штатів Америки у справі Дем’янюка, «універсальний характер розглянутих злочинів ... надає кожній
державі право притягати до судової відповідальності і карати тих, хто брав в них участь» (§ 156).
Національне законодавство і правозастосовча практика інших держав-учасниць Конвенції
Згідно з матеріалами й документами, наявними в розпорядженні Європейського суду, зокрема, доку-
ментами, переданими владою Німеччини, які не були оскаржені заявником, положення законодавства
значної кількості інших держав-учасниць Конвенції допускають судове переслідування за фактами гено-
циду за обставин, порівняних з обставинами цієї справи.

Розгляд справи в Європейському суді

На думку заявника, суди Німеччини не могли здійснювати свою виняткову юрисдикцію,
ґрунтуючись на принципі універсальної юрисдикції, оскільки юрисдикція, заснована на цьо-
му принципі, не є міжнародно визнаною щодо геноциду. Зокрема, заявник стверджував, що
відповідно до статті VI Конвенції про запобігання геноциду, тільки судові органи держави,
на території якої були здійснені акти геноциду, або міжнародні судові органи можуть вино-
сити вирок щодо осіб, обвинувачених у геноциді. Розглянута стаття відображала норми між-
народного права, якими є принцип невтручання, що випливає з принципу суверенітету й рів-
ності всіх держав та заборони зловживання правами.
Заявник припускав, що принцип універсальної юрисдикції, визнаний звичаєвим міжнарод-
ним правом, теоретично може дозволяти національному суду, відмінному від суду, вказаного в
статті VI Конвенції про попередження геноциду, здійснювати свою юрисдикцію. Разом з
цим, заявник стверджував, що можливість для суду оголосити себе компетентним на підставі
цього принципу, який відступає від принципу невтручання, не визнається ні міжнародним
договірним правом, ні звичаєвим, якщо мова йде про те, щоб судити осіб, обвинувачених в
геноциді. Отже, суди Німеччини діяли незаконно, встановивши свою юрисдикцію з розгляду
цієї справи.
Позиція Німеччини
На думку Німеччини, німецькі суди були і «компетентними судами» за змістом підпунк-
ту «a» п. 1 ст. 5 Конвенції для того, щоб оголосити заявника винним, і «судами, створеними
на підставі закону», за змістом п. 1 ст. 6 Конвенції. Кримінальне право Німеччини було за-
стосовним до обставин цієї справи: заявник проживав на території Німеччини протягом декі-
лькох років, він завжди проживав на території Німеччини на законних підставах і він був за-
триманий на території Німеччини. Німеччина брала участь у військовій і гуманітарній місіях
у Боснії та Герцеговині. Крім того, вона вважала, що вимоги п. 2 абзацу 2 ст. 7 Кримінально-
го кодексу Німеччини, який ввів принцип юрисдикції за правом представництва, було до-
тримано, зокрема, з урахуванням того факту, що ні МТКЮ, ні кримінальні суди місця, де бу-
ли скоєні злочини в Боснії та Герцеговині, не вимагали екстрадиції заявника.
Німеччина також стверджувала, що положення законодавства Німеччини щодо юрисдик-
ції відповідають принципам міжнародного права. Зокрема, стаття VI Конвенції про поперед-
ження геноциду, яка передбачає мінімальні вимоги щодо зобов’язання порушувати судове
переслідування за фактами геноциду, не забороняє судам іншої держави крім держави, на те-
риторії якої було здійснено акти геноциду, порушувати судове переслідування за цими фак-
тами. Крім того, принцип універсальної юрисдикції, визнаний звичаєвим міжнародним пра-
вом, дозволяє всім державам встановлювати свою юрисдикцію над міжнародними
злочинами, такими, як акти геноциду, які спрямовані проти інтересів міжнародного співто-
вариства в цілому, де б вони не були вчинені і хто б не був їхнім виконавцем. Також юрис-
дикція, яка випливає з принципу представництва, передбаченого п. 2 абзацу 2 ст. 7 Криміналь-
ного кодексу Німеччини, не суперечить нормам міжнародного права.
На думку Німеччини, законодавство та судова практика багатьох інших держав-учасниць
Конвенції та судова практика МТКЮ дозволяють порушувати судове переслідування за фак-
тами геноциду на підставі принципу універсальної юрисдикції.
Думка Європейського суду
Європейський суд визнав, що, в основному, ця частина скарги належить до пункту 1
статті 6 Конвенції, оскільки вона порушує питання про те, чи було справу заявника розгля-
нуто «судом, створеним на підставі закону». Європейський суд нагадав, що цей вислів ілюс-
трує принцип правових відносин, властивих будь-якій системі захисту, встановленої Конве-
нцією та Протоколами до неї. «Закон» у значенні, передбаченому в п. 1 ст. 6 Конвенції,

136
зокрема, включає законодавство про створення та юрисдикцію судових органів. Отже, якщо
з точки зору національного права суд не мав компетенції судити обвинуваченого, він не був
«створеним на підставі закону» за змістом п. 1 ст. 6 Конвенції.
Європейський суд нагадав, що, в принципі, порушення зазначених положень національ-
ного законодавства про створення та юрисдикцію судових органів є порушенням п. 1 ст. 6
Конвенції. З цього Європейський суд дійшов висновку, що він мав компетенцію для того,
щоб перевірити дотримання національного законодавства. Однак, беручи до уваги загальний
принцип, згідно з яким саме національним судам належить тлумачити положення національ-
ного законодавства, Європейський суд визнав, що, за винятком їх явного порушення, він не
може ставити під сумнів їхнє тлумачення. У зв’язку з цим Європейський суд також нагадав,
що стаття 6 Конвенції не надає обвинуваченому права вибирати суд, який буде його судити.
Таким чином, завданням Європейського суду був розгляд питання про те, чи існували обґрун-
товані підстави для юрисдикції національних судів у цій справі.
Європейський суд зазначив, що національні суди зробили висновок, що принцип універ-
сальної юрисдикції, передбачений міжнародним правом і включений в абзац 1 ст. 6 Криміналь-
ного кодексу Німеччини, дозволяв їм визнати себе компетентними за умови дотримання прин-
ципу невтручання, який закріплено в міжнародному праві. Вони дійшли висновку, що фор-
мулювання статті VI Конвенції про попередження геноциду не виключає можливість для них
вважати себе компетентними на підставі принципу універсальної юрисдикції та що ця стаття
мала тлумачитися як така, що встановлює зобов’язання для судів, які призначені для того,
щоб судити осіб, підозрюваних у вчиненні актів геноциду, разом з тим не забороняючи пере-
слідувати в судовому порядку акти геноциду в інших національних судах.
Європейський суд зазначив, що Договірні Сторони Конвенції про попередження геноци-
ду не дійшли згоди, у тому, щоб включити в цю статтю принцип універсальної юрисдикції
національних судів усіх Договірних держав для розгляду фактів геноциду. Проте, відповідно
до статті I Конвенції про попередження геноциду, Договірні Сторони взяли на себе зо-
бов’язання erga omnes вживати заходів попередження й карати за вчинення актів геноциду,
заборона якого належить до норм jus cogens. Отже, аргумент німецьких судів, за яким не мож-
на виключати компетенцію держав, законодавство яких передбачає екстратериторіальність
щодо злочину геноциду, Європейський суд вважав розумним (і навіть переконливим).
У зв’язку з цим Європейський суд зазначив, що тлумачення статті VI Конвенції про запобі-
гання геноциду судами Німеччини у світлі статті I цієї Конвенції широко підтверджено поло-
женнями законодавства та судовою практикою багатьох інших держав-учасниць Конвенції про
захист прав людини та основоположних свобод і Статутом та судовою практикою МТКЮ.
Дійсно, МТКЮ недвозначно визнав принцип універсальної юрисдикції щодо геноциду та
багато держав-учасниць визнають законним порушення судового переслідування за фактами
геноциду відповідно до цього принципу.
Європейський суд дійшов висновку, що тлумачення судами Німеччини застосовних норм
і положень міжнародного публічного права не є незаконним. Отже, суди Німеччини мали об-
ґрунтовані підстави для того, щоб визнати себе компетентними для ухвалення рішення за
звинуваченнями в геноциді, висунутими щодо заявника.
Отже, справа заявника була розглянута судом, створеним на підставі закону за змістом
пункту 1 статті 6 Конвенції. Отже, порушення цього положення не було.
У зв’язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що позбавлення волі заявника після
набрання сили обвинувальним вироком, який був винесений «компетентним судом», є пра-
вомірним за змістом підпункту «a» пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, порушення цього по-
ложення також не було.
Європейський суд нагадав, що, як правило, саме національні суди повинні оцінювати на-
дані їм докази, так само як і допустимість доказів, які хочуть представити відповідачі. Це по-
ложення не вимагає виклику й заслуховування будь-якого свідка захисту. Разом з тим, Євро-
пейському суду належало перевірити, чи не був порушений при наданні та оцінці доказів
принцип повної «рівності сторін», а також чи був справедливим судовий розгляд в цілому.
Європейський суд не зміг зробити висновок про те, що внутрішньодержавні суди діяли не-
правомірно, прийнявши рішення про те, що немає необхідності заслуховувати свідків, зазна-
чених заявником. У результаті аналізу Європейський суд не встановив будь-якої ознаки, що
дозволяла б дійти висновку, що судовий розгляд по справі заявника в цілому був несправед-
ливим. Європейський суд не побачив нічого, що дозволило б встановити, що відмова заслу-
хати свідків, зазначених заявником, була несумісною з вимогами пунктів 1 і 3 статті 6 Кон-
венції. Тому скарга заявника в цій частині було відхилена як необґрунтована.

137
 Тлумачення поняття «геноцид»
Заявник стверджував, що широке тлумачення поняття геноциду, застосоване судами Ні-
меччини, не обґрунтовано законодавством Німеччини та міжнародним правом щодо цього
злочину, і що суди Німеччини неправомірно зробили висновок про особливу ступінь тяжкос-
ті його провини.
Заявник стверджував, що для того, щоб можна було винести обвинувальний вирок по
звинуваченню в геноциді, необхідно, щоб було доведено намір знищити повністю або част-
ково яку-небудь національну, расову, етнічну або релігійну групу як таку. Він стверджував,
що, беручи до уваги буквальне значення терміну «знищити», просте посягання на умови
життя або основні засоби існування групи, не рівнозначно знищенню. «Етнічна чистка», що
проводилася сербами в Боснії в районі Добой, була спрямована на те, щоб примусово змуси-
ти мусульман залишити регіон, тобто виселити групу, а не знищити її. Отже, ці дії не могли
вважатися геноцидом за змістом статті 220a Кримінального кодексу Німеччини.
Крім того, заявник стверджував, що тлумачення німецькими судами поняття «намір зни-
щити» суперечить тлумаченню цього поняття в статті II Конвенції про попередження гено-
циду, прийнятої співтовариством держав. Дійсно, відповідно до міжнародної доктрини, по-
няття «геноцид» застосовується тільки у випадках, коли вбивство, знищення або депортацію
було вчинено з наміром усунути певну групу, тобто повністю знищити її біологічно або фі-
зично, а не лише як суспільну одиницю. Етнічна чистка, проведена на території колишньої
Югославії, не могла порівнюватися з винищенням євреїв нацистським режимом, яке стало
першопричиною прийняття Конвенції про попередження геноциду.
Заявник стверджував, що на момент вчинення своїх дій, він не міг передбачити, що суди
Німеччини надалі кваліфікують їх як геноцид з точки зору законодавства Німеччини або
міжнародного права.
Також заявник вважав, що висновки німецьких судів про особливу тяжкість його провини
є порушенням п. 1 ст. 7 Конвенції, оскільки він стверджував, що суди не врахували значення
його ролі — на його думку, другорядної, — в передбачуваному геноциді на території Боснії.
Німеччина стверджувала, що тлумачення судами Німеччини поняття «геноцид» не супе-
речить п. 1 ст. 7 Конвенції. Редакція статті 220a Кримінального кодексу Німеччини, яка міс-
тила визначення геноциду, дозволяла тлумачити це поняття, що включає в себе діяння, вчи-
нені з наміром знищити групу як суспільну одиницю. Зокрема, намір знищити має бути
направлений на «групу як таку», і припускає, що крім її фізичного існування буде також за-
хищене соціальне існування групи. Крім того, визначення геноциду, що міститься в п. 4 (за-
ходи, спрямовані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи) та п. 5 (насильницька
передача дітей з однієї людської групи в іншу) абзацу 1 ст. 220a Кримінального кодексу Ні-
меччини, не передбачає фізичне знищення людей, що належать до цієї групи.
З цих же підстав редакція статті II Конвенції про попередження геноциду, якій відповідає
стаття 220a Кримінального кодексу Німеччини, не обмежує геноцид тільки до фізичного або
біологічного знищення групи. Цей аналіз був підтверджений Генеральною Асамблеєю ООН,
яка інтерпретувала Конвенцію про попередження геноциду, що включає в себе захист групи
як суспільної одиниці.
Тлумачення судами Німеччини «геноциду» відповідно до редакції статті 220a Криміналь-
ного кодексу Німеччини було передбачуваним на момент вчинення злочину заявником у
1992 р. Влада Німеччини додала, що вже на момент подій, що відбулися, частина німецьких
вчених вважала, що кримінальна відповідальність за фактами геноциду також передбачає за-
хист соціального існування груп.
Думка Європейського суду
Європейський суд нагадав, що гарантія, закріплена у статті 7 Конвенції, є невід’ємним
елементом верховенства права. Вона не обмежується забороною застосування зворотної сили
в кримінальному праві на шкоду обвинуваченому: вона також закріплює принцип, згідно з
яким тільки закон визначає злочин і визначає покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege),
а також принцип, згідно з яким кримінальний закон не має тлумачитись розширено на шкоду
обвинуваченому, наприклад, за аналогією. Це означає, що будь-який злочин має бути чітко
визначений у законі. Цю умову дотримано, якщо кожен може зрозуміти з тексту відповідно-
го положення і, при необхідності, за допомогою тлумачення, наданого судами, яка його дія
або бездіяльність спричинять кримінальну відповідальність. Поняття «право» («закон»), що
використовується в статті 7 Конвенції, відповідає поняттю «закон», яке фігурує в інших
статтях Конвенції. Це поняття охоплює як писане, так і неписане право і має необхідні озна-
ки, в тому числі доступність та передбачуваність.

138
 Однак як би ясно не було сформульовано правове положення в будь-якій правовій систе-
мі, неминуче наявний елемент судової інтерпретації.
Європейський суд мав визначити, чи узгоджувалося тлумачення національними судами
поняття «геноцид» і поняття «наміри знищити» з сутністю цього злочину, і чи могло воно
бути розумно передбачуваним заявником під час подій, що відбувалися.
Європейський суд зазначив, що національні суди застосували широке тлумачення цього
поняття. Вони визнали, що «намір знищити групу» розтлумачено як таке, що не вимагає на-
міру повністю знищити групу фізично або біологічно: досить наміру виконавця знищити її як
суспільну одиницю.
Європейський суд зазначив, що внутрішньодержавні суди дали системне тлумачення
«наміру знищити групу як таку», прийнявши до уваги абзац 1 статті 220a Кримінального ко-
дексу Німеччини в цілому, й зокрема, умови пункту 4 цього положення, які не припускають
фізичного знищення цієї групи. Отже, Європейський суд визнав, що тлумачення німецьких
судів не можна було вважати нерозумним.
Європейський суд, як і національні суди, визнав, що для того, щоб визначити сутність ге-
ноциду, необхідно також враховувати заборону геноциду, сформульовану у статті II Конвен-
ції про попередження геноциду, для дотримання якої до Кримінального кодексу Німеччини
була включена стаття 220a. Тому німецькі суди могли слушно вважати, що діяння, вчинені
заявником під час етнічної чистки, проведеної в районі Добой з наміром знищити групу му-
сульман як суспільну одиницю, підлягали звинуваченню у геноциді.
Чи міг заявник на момент подій, що відбувалися, розумно передбачити тлумачення, нада-
не німецькими судами поняттю «геноцид»? Європейський суд зазначив, що заявник став пер-
шим, хто був визнаний винним у геноциді судами Німеччини на підставі статті 220a Кримі-
нального кодексу Німеччини з моменту включення цієї статті в 1955 р. У зв’язку з цим Єв-
ропейський суд визнав, що на відміну від відступу від усталеної судової практики, тлума-
чення форми злочину, який пов’язаний із сутністю цього злочину, в принципі має розгляда-
тися як передбачуване.
У цій справі Європейський суд визнав за необхідне розглянути питання про те, чи були
особливі обставини, що дозволяли зробити висновок про те, що заявник міг, за необхідності
після звернення за допомогою до юриста, передбачити, що внутрішньодержавні суди дадуть
ширше тлумачення поняттю «геноцид», беручи до уваги, зокрема, тлумачення, дане цьому
злочину іншими державними органами.
У зв’язку з цим було зазначено, що на момент подій, що відбувалися, стаття II Конвенції про
попередження геноциду, від якої змінилась стаття 220a Кримінального кодексу Німеччини, була
предметом розбіжностей серед учених щодо визначення «наміру знищити групу»: якщо біль-
шість авторів вважала, що етнічна чистка, до якої вдалася сербська влада в Боснії та Герцеговині
для того, щоб вигнати зі своїх будинків мусульман і хорватів, не є геноцидом, а інші, в значній
кількості, навпаки, вважали, що розглянуті дії належали саме до звинувачення у геноциді. Після
вчинення заявником розглянутих діянь поняття «геноцид» залишалось предметом різних тлума-
чень з боку національної влади. Дійсно, МТКЮ у своїх рішеннях недвозначно відмовився від
широкого тлумачення поняття «намір знищити» і визнав, що геноцид стосується тільки дій,
спрямованих на фізичне чи біологічне знищення груп. Однак оскільки рішення про визнання
злочинного характеру геноциду були винесені тільки після вчинення злочинів, що розглядалися
в цій справі, заявник на момент вчинення діянь (тобто під час вчинення цих злочинів) не міг пе-
редбачити, що суди Німеччини застосують таке тлумачення законодавства Німеччини.
Беручи до уваги викладене вище, Європейський суд дійшов висновку, якщо на момент
подій, що відбувалися, значна кількість судових органів тлумачила поняття геноциду вузько,
деякі автори вже дали ширше тлумачення, прийняте німецькими судами в цій справі. За цих
обставин Суд визнав, що заявник міг передбачити за допомогою юриста, що він ризикує бу-
ти звинуваченим і визнаним винним у геноциді за діяння, вчинені в 1992 р. У зв’язку з цим
Суд також взяв до уваги той факт, що заявника як керівника воєнізованої групи, котра про-
водила політику етнічної чистки, було визнано винним у скоєнні злочинів особливої тяжкос-
ті, а саме у вбивстві кількох людей протягом декількох місяців, незаконному позбавленні во-
лі в поєднанні з жорстоким поводженням щодо значної кількості осіб.
Отже, Європейський суд вважав, що тлумачення, надане національними судами поняттю
«геноцид», узгоджується із сутністю цього злочину й було розумно передбачуваним на мо-
мент подій, що відбувалися. Виходячи з цих умов, у цілому, судам Німеччини належало ви-
рішувати питання про тлумачення поняття «геноцид». Отже, обвинувальний вирок, винесе-
ний заявнику за вчинення актів геноциду, не порушив п. 1 ст. 7 Конвенції.

139
 Щодо частини скарги заявника на підставі п. 1 ст. 7 Конвенції про те, що суди зробили
неправильний висновок про особливу тяжкість провини заявника, Європейський суд зазна-
чив, що твердження заявника з цього приводу обмежуються заявою про помилку в питаннях
фактів і права. Вони не належать ні до можливого порушення п. 1 ст. 7 Конвенції, ні до мож-
ливого порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. Тому Європейський суд дійшов висновку, що пору-
шення п. 1 ст. 7 Конвенції не було.

Питання для перевірки знань

1. Яке визначення злочину геноциду міститься в Конвенції про попередження злочину ге-
ноциду та покарання за нього?
2. Чи узгоджувалось тлумачення німецькими судами поняття «геноцид» і поняття «намі-
ри знищити» з сутністю цього злочину за Конвенцією? Дайте власну обґрунтовану відповідь
на питання, навіть якщо вона розходиться з рішенням Європейського суду з прав людини.
3. Розкрийте зміст та значення унверсальної юрисдикції держав щодо злочину геноциду.
4. Чи можна вважати обґрунтованим твердження, що здійснення державами універсальної
юрисдикції щодо злочину геноциду порушує принципи суверенітету та невтручання? Обґру-
нтуйте відповідь.

140
 Справа Жоржа Руггіу
Вирок Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді 2000 р.1

«В Руанді я втратив усе, включаючи мою честь»

Жорж Руггіу

Історія
Жорж Руггіу (рис. 30) народився в 1957 р. у Бельгії. Працював соціальним працівником. У Бельгії він
зблизився з руандійськими студентами — своїми сусідами й почав цікавитись подіями в Руанді. З сере-
дини 1992 р. він уже мав тісні контакти з руандійськими політичними діячами, офіцерами, диплома-
тами та урядовцями. Його участь у політиці Руанди стала активнішою після першої поїздки в Руанду на
весілля друга в серпні 1992 р. Він поступово
став одним з ключових громадських діячів у Руан-
ді. Мав зустрічі навіть з президентом Хабіаріма-
ном. У листопаді 1993 р. Руггіу оселився в Руан-
ді, створив сім’ю і працював журналістом і веду-
чим у радіокомпанії RTLM.
Усі передачі RTLM були спрямовані на згур-
тування населення проти «ворога», ПФР і тих,
хто вважався союзниками ПФР, незалежно від їх-
ньої етнічної приналежності. 7 квітня 1994 р. Руг-
гіу в прямому ефірі зачитав офіційне повідомлення
про загибель президента Хабіарімана, яке стало
поштовхом до масового винищення громадян
народності тутсі і «невірних» хуту. Диктори
Рис. 30. Жорж Руггіу RTLM, у тому числі Руггіу, закликали хуту взяти
мачете й вбивати тутсі. Вони ввели особливу
лексику: диктори називали тутсі inyenzi — «особи, які будуть вбиті», а замість вбивати використову-
вали дієслово «працювати». З часом цей вираз ясно означав «йти боротися з членами ПФР та їх пособ-
никами». Дуже скоро вираз став означати «йти вбивати тутсі й політичних опонентів уряду». У деяких
виступах Руггіу також закликав вбивати бельгійців і називав їх винними у вбивстві Хабіарімана.
Після повалення режиму хуту Руггіу жив у таборах біженців у Заїрі й Танзанії. Пізніше він перебрався
до Кенії, прийняв іслам і змінив ім’я на Омар. 23 липня 1997 р. Руггіу було арештовано в Момбасі й він по-
став перед Міжнародним трибуналом по Руанді (далі МТР). У жовтні 1997 р. Руггіу було пред’явлено зви-
нувачення. З 1999 р. Руггіу тримався окремо від інших обвинувачених, оскільки були побоювання за його
життя.

Провадження

15 травня 2000 р. Руггіу визнав себе винним за двома пунктами обвинувачення, викладе-
ними в обвинувальному висновку щодо нього — підбурювання до вчинення геноциду та
злочин проти людяності.
Пряме та публічне підбурювання до вчинення геноциду — злочин, караний відповідно до
статті 2 (3) (с) Статуту МТР. Цей злочин широко обговорювався в справі Акайєсу2, в якій
Трибунал вважав, що cутність злочину полягала в намірі безпосередньо підбурити або спро-
вокувати іншу особу до вчинення геноциду. Особа, яка підбурює до вчинення геноциду, сама
повинна мати конкретний намір вчинити геноцид, а саме — знищити повністю або частково
яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку.
У справі Акайєсу Трибунал також відзначив, що під час ухвалення Конвенції про геноцид
делегати держав прийняли рішення викласти пряме й публічне підбурювання до вчинення
геноциду як окремого злочину, зокрема, через його важливу роль у плануванні геноциду. У
зв’язку з цим делегат від СРСР заявив, що не можна допустити, щоб підбурювачі й організа-
тори злочинів уникли покарання, адже саме вони насправді несуть відповідальність за вчи-
нення звірств.
Трибунал відзначив у тій же справі, що злочин геноциду є настільки серйозним, що пряме
й публічне підбурювання до його вчинення мають бути покарані, навіть якщо підбурювання
не дало очікуваного результату.
У цьому сенсі Кримінальний кодекс Руанди передбачав, що пряме й публічне підбурю-
вання або провокація були однією з форм співучасті. Стаття 91 пункт 4 передбачала, що спіль-
ник — це «особа або особи, які через промови, крики й погрози, виголошені в громадських мі-
1
Prosecutor
v. George Ruggiu. Case No. ICTR-97-32-I
2
Prosecutor v. Akayesu. Case No. ICTR-96-4-T

141
сцях чи на громадських зборах, або за рахунок продажу чи розповсюдження, наміру прода-
жу, демонстрації письмового матеріалу або друкованої продукції в громадських місцях чи на
громадських зборах, або на громадських інформаційних табло чи плакатах, безпосередньо
підбурюють(ли) злочинця або злочинців здійснювати такі дії, незалежно від покарання, що
застосовуються до тих, хто підбурює інших до вчинення злочинів, навіть якщо таке підбу-
рювання не в змозі дати результат».
У справі Акайєсу Трибунал відзначив, що підбурювання до вчинення геноциду могло бу-
ти краще оцінено в світлі двох чинників: місця, де сталося підбурювання та його характеру.
За даними Комісії міжнародного права, публічне підбурювання — це заклик до криміналь-
них дій, звернений до певної кількості осіб у громадському місці або до широкого загалу за
допомогою таких засобів як ЗМІ — радіо чи телебачення.
У цьому випадку дії Руггіу були публічним підбурюванням. Його повідомлення були по-
ширені в медіа-просторі для широкого загалу.
Злочин проти людяності (переслідування) — злочин, карний відповідно до статті 3 (h)
Статуту. Судова палата розглянула істотні юридичні прецеденти, пов’язані зі злочином пере-
слідування, у тому числі справу Юліуса Штрайхера.
Нюрнберзький військовий трибунал визнав, що приватний видавець антис.емістського
тижневика «Der Stürmer» Ю. Штрайхер підбурював німецьке населення активно пересліду-
вати євреїв. Було встановлено, що підбурювання Штрайхером до вбивства й винищення єв-
реїв у той час, коли євреї на Сході в найжахливіших умовах знищувалися, явно було переслі-
дуванням з політичних і расових ознак у зв’язку з військовими злочинами, як вони були
визначені в Статуті, і були злочином проти людяності. Справу Штрайхера Трибунал вважав
особливо значущою для справи Руггіу, який в Руанді так само «інфікував» розум людей ет-
нічною ненавистю та переслідуваннями.
У справі Душко Тадича МТКЮ відзначив, що визначати елементи, що становлять злочин
проти людяності, складно й досить суперечливо. Тим не менш, для кваліфікації злочину проти
людяності важливим є намір вчинити основний злочин у поєднанні зі знанням широкого кон-
тексту, в якому відбувався цей злочин. У справі Кайшема Трибунал по Руанді відзначив, що:
«злочинець має свідомо вчиняти злочин проти людяності в тому сенсі, що він має розуміти загаль-
ний контекст свого вчинку. [...] Дія людини є злочином проти людяності, якщо це частина злочинної по-
ведінки більшого розміру. Відповідно, це означає, що обвинувачений має знати, що його дії є частиною
широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення відповідно до якоїсь політики
або плану».

У справі Зорана Купрескіча МТКЮ підсумував елементи, які становлять злочин переслі-
дування: «а) елементи, необхідні для всіх злочинів проти людяності відповідно до Статуту;
б) масові або брутальні порушення фундаментальних прав такого ж ступеню тяжкості, як і
інші дії, заборонені відповідно до статті 5; в) дискримінація».
Судова палата вважала, що дії Руггіу були прямими закликами з державного радіо до на-
паду на етнічну групу тутсі та бельгійців на основі дискримінації, до позбавлення їхніх основ-
них прав на життя та свободу, якими користуються всі члени суспільства.
Руггіу визнав свою провину і повністю зізнався у злочинах, зазначених в обвинувальному
висновку. Отже, Палата визнала Жоржа Руггіу винним у злочині прямого й публічного під-
бурювання до вчинення геноциду та злочину проти людяності (переслідування).

Призначення покарання

Трибунал може покладати на обвинуваченого, який визнав себе винним і засуджений, по-
карання у вигляді позбавлення волі на певний термін або до кінця його життя (Правило 101).
При визначенні міри покарання беруться до уваги чинники, згадані в Статті 23 (2) Статуту, а
також такі фактори, як: обтяжуючі та пом’якшуючі обставини, загальна практика щодо тю-
ремного ув’язнення в судах Руанди1 тощо.
Руггіу визнав, між іншим, що: передачі RTLM підбурювали активістів Інтерахамве, мі-
ліціонерів і солдатів брати участь у збройному конфлікті проти «ворога» та його пособників,
а також вбивати й наносити серйозні тілесні ушкодження й моральну шкоду тутсі та помір-
1
Руанда, як і всі держави, які включили злочини проти людяності й геноцид у своє кримінальне законодавство,
передбачила найсуворіші заходи покарання за ці злочини. Органічний Закон Руанди 1996 р. про організацію переслідування
за правопорушення, що становлять злочин геноциду й злочини проти людяності, скоєні з 1 жовтня 1990 р., пердбачав групи
обвинувачених за чотирма категоріями.

142
ним хуту; він транслював дискримінаційні заяви й погрози по радіо, котрі були спрямовані
проти політичної опозиції, підтриманої урядом Бельгії в Руанді та дій МООНПР, зокрема,
бельгійського контингенту; пісні з метою стимулювання населення до боротьби з ворогом;
трансляції по радіо RTLM «слугували» ідеології та планам екстремістських хуту; керівницт-
во та редакція RTLM несуть повну відповідальність за різанину тутсі в 1994 р. і опозиційних
хуту тощо.
Руггіу цілковито усвідомлював масові переслідування цивільного населення й бельгійсь-
кого контингенту з політичних чи етнічних мотивів. Руггіу визнав, що під час поїздки в Кіга-
лі в середині квітня 1994 р. стало відомо про план знищення тутсі як етнічної групи. У ході
слухань обвинувачений заявив:
«Я зрозумів, що деякі особи в Руанді були вбиті під час подій 1994 р., і я відповідальний і винний у цьо-
му; мав місце прямий зв’язок між тим, що я сказав та їхньою смертю; й за цих умов я вважаю, що в мене
не було іншого вибору, окрім як визнати себе винним».

Обтяжуючі обставини. Трибунал відзначив, що геноцид і злочини проти людяності оги-

дні за своїм характером і шокують колективну совість людства. Злочини, скоєні Руггіу, на-
лежали до категорії найтяжчих злочинів за кримінальним законодавством Руанди. Трибунал
наголосив, що ЗМІ, особливо радіо RTLM, яке мало широку аудиторію в Руанді, було клю-
човим інструментом, що використовувався екстремістами для мобілізації й підбурювання
населення до скоєння вбивств та пропаганди насильства. Обвинувачений був журналістом і
ведучим у RTLM, і відповідно, зіграв вирішальну роль у розпалюванні етнічної ненависті та
насильства, які RTLM активно пропагувала. У своїх передачах він вітав винних у масових
вбивствах тутсі, продовжував закликати населення, особливо військових та міліцію Інтер-
ахамве, завершити революцію 1959 р. Його передачі розпалювали ненависть до тутсі, полі-
тичних опонентів хуту та бельгійців, підбурювали масові вбивства тутсі. Після того, як стало
відомо, що радіостанція RTLM робить внесок у масові вбивства тутсі, Руггіу зробив свідо-
мий вибір і залишився в Руанді, продовжуючи роботу в RTLM.
Пом’якшуючі обставини. Встановлюючи міру покарання, Судова палата взяла до уваги
також пом’якшуючі обставини: визнання Руггіу своєї провини й бажання взяти відповідаль-
ність за свої вчинки; співпрацю з прокурором як до визнання своєї провини, так і після; від-
сутність судимостей у Руггіу в минулому; особистість та характер Руггіу, його почуття скор-
боти та щире каяття в тому, що сталось; Руггіу не був наділений владними повноваженнями
й безпосередньо не впливав на події, особисто не вчиняв акти насильства, не брав участі в
масових вбивствах.
Вирок. Судова палата, відповідно до ст. 23, 26 і 27 Статуту і Правил 100, 101, 102, 103 і
Правила 104 процедури та доведення встановила, що від 6 січня 1994 р. по 14 липня 1994 р.
Руггіу був журналістом та ведучим програм RTLM, які виходили французькою мовою (іноді
використовувалась і киньяруанда), що мали особливе значення в соціально-культурному
контексті того часу. Передачі Руггіу підбурювали вбивати та завдавати серйозних тілесних
ушкоджень або спричиняти розумовий розлад тутсі, переслідувати їх та певних хуту й бель-
гійців. Палата вважала, що дії Руггіу — пряме та публічне підбурювання до вчинення гено-
циду, як це передбачено в статті 2 (3) (с) Статуту; а також злочин проти людяності (переслі-
дування), передбачений у статті 3 (h) Статуту.
Жорж Руггіу був засуджений до 12 років позбавлення волі. Він став єдиним європейцем,
якого було засуджено Міжнародним кримінальним трибуналом по Руанді. У 2008 р. Руггіу
був переданий Італії для відбування залишку терміну покарання.

Питання для перевірки знань

1. Ознайомтесь зі Статутом Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді. Визначте
юрисдикцію Трибуналу.
2. Дайте визначення злочину геноциду в міжнародному праві. У статутах яких міжнарод-
них кримінальних трибуналів передбачено цей злочин?
3. Ознайомтесь з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього
1948 р.
4. На які права людини посягає злочин геноциду?

143
 5. Порівняйте склад злочину геноциду за міжнародним правом та кримінальним правом
України.
6. Дайте кваліфікацію злочину підбурювання до вчинення геноциду.
7. Охарактеризуйте злочини проти людяності (зокрема, злочин переслідування).
8. Чи встановлені в міжнародному праві строки давності щодо злочину геноциду та зло-
чинів проти людяності?
9. Чи може імунітет глави держави стати перешкодою для притягнення особи до відпові-
дальності за геноцид? Аргументуйте.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Арье Найер. Военные преступления: геноцид, террор и борьба за правосудие. М.:
Юристъ, 2000.
2. Валеев Р. М. Международное уголовное право в документах: Учебное пособие. В 2-х
томах. — М.: Статут, 2010.
3. Гнатовський М. Злочини проти людяності у сучасному міжнародному праві // Актуаль-
ні питання міжнародного права. — 2007. — № 2(5).
4. Греченкова О. Ю. Экоцид как преступление против мира и безопасности человечества:
автореф. дис. канд. юр. наук. Краснодар, 2007.
5. Григорович Ю. В. Уголовная ответственность индивидов за совершение международ-
ных преступлений // Московский журнал международного права. — 2008. — № 2.
6. Зелинская Н. А. Международные преступления и международная преступность. Моно-
графия. — Одеса: Юрид. л-ра, 2006.
7. Зелинская Н. А. Политические преступления и международная преступность. Моногра-
фия. — Одеса: Фенікс, 2003.
8. Зелинськая Н. А. Социально-правовые аспекты терроризма. Монография. — О.: Фенікс,
2003.
9. Костенко Н. И. Международный уголовный суд. — М., 2002.
10. Кочои С. Геноцид: понятие, ответственность, практика. // Уголовное право. — 2001.
— № 2.
11. Курис П. М. Международные правонарушения и ответственность государств. — Ви-
льнюс, 1973.
12. Лемкин Рафаель. Военные преступления. Пер. с английского. М., Текст, 2001.
13. Лукашук И. И. Право международной ответственности. М., 2004.
14. Мансуров Т. Т. Понятие и общие признаки преступлении международного характера //
Юрист-международник. — 2004. — № 1. С. 56—62.
15. Международно-правовые основы борьбы с коррупцией и отмыванием преступных до-
ходов: Сб. документов / Сост. В. С. Овчинский. М., 2004.
16. Международно-правовые основы борьбы с терроризмом: Сб. документов / Сост.
В. С. Овчинский. М., 2003.
17. Международное право и борьба с преступностью: Сб. документов / Сост. Ю. М. Коло-
сов. М., 2004.
18. Мезяев А. Б. Процесс против Слободана Милошевича в Гаагском трибунале. Записки
из зала суда. Книга первая. Обвинительная часть. Казань, 2006.
19. Миронова В. О. Класифікація злочинів проти миру і безпеки людства // Вісник Націо-
нального університету внутрішніх справ. — 2004. — № 25. — С. 166—170.
20. Михайлов Н. Г. Международный уголовный трибунал по бывшей Югославии: компе-
тенция, источники права, основные принципы деятельности. М., 2006.
21. Найер Арье. Военные преступления. Геноцид. Террор. Борьба за правосудие. М.,
Юристъ, 2000.
22. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в восьми томах. М., Юридическая лите-
ратура, 1999.
23. Олимпиев А. Ю. Международное сотрудничество в противодействии торговле людь-
ми. Монография. — М.: ЮНИТИ, 2011.
24. Саркисян М. А. Квалифицирующие признаки международного преступления // Госу-
дарство и право. — 2003. — № 3 — С. 32—43.

144
 25. Сафаров Н. А. Универсальная юрисдикция и механизм преследования международ-
ных преступлений // Московсковский журнал международного права. — 2005. — № 4.
26. Середа Г. Міжнародно-правові аспекти протидії сучасному морському піратству //
Право України. — 2009. — № 4. — С. 116—122.
27. Трикоз Е. Н. Преступления против мира и безопасности человечества: Сравнительны-
ие и международно-правововіе аспекты. — М., 2006.
28. Уроки Нюрнберга и проблемы международной законности. — М.: Мысль, 2007.
29. Устинов В. В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика.
М., 2002.
30. Скрильник О. О., Слатвицька А. В. Класифікація злочинів у міжнародному праві: тео-
ретико-правовий аспект // Форум права. Електронний фаховий журнал. — 2011. — № 2. Ре-
жим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-2/11cootpa.pdf
31. Куцевич М. Екоцид як злочин проти безпеки людства за міжнародним кримінальним
правом // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 2. — С. 127—130.
32. Swart B. The legacy of the International Criminal Tribunal for the Former Yugoslavia. —
Oxford University Press. — 2011.
33. Jones A. New directions in genocide research. — Routledge, 2012.

145
 ТЕМА 9.
МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ
МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття мирних засобів вирішення міжнародних спорів
2. Система мирних засобів вирішення міжнародних спорів
3. Переговори та консультації
4. Добрі послуги та посередництво
5. Обстеження та примирення
6. Арбітраж та судовий розгляд
7. Механізми вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних організацій

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ поняття та види міжнародних спорів;
¾ поняття засобів мирного вирішення міжнародних спорів;
¾ види засобів мирного вирішення спорів;
¾ особливості вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних організацій;

а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти в сфері мирного вирішення спорів;
¾ характеризувати вирішення спорів в Міжнародному Суді ООН;
¾ охарактеризувати мирне вирішення спорів в рамках ОБСЄ.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Міжнародний спір, ситуація, політичний спір, юридичний спір, засіб мирного вирішення
спорів, переговори, консультації, добрі послуги, посередництво, примирення, обстеження,
міжнародний арбітраж, постійний арбітраж, разовий арбітраж, встановлення фактів,
Постійна палата третейського суду, судовий розгляд, Постійна палата міжнародного пра-
восуддя, Міжнародний Суд ООН, Міжнародний трибунал по морському праву.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Статут Міжнародного Суду ООН 1945 р.
3. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 р.
4. Декларація про встановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй у сфері підтри-
мання міжнародного миру і безпеки 1991 р.
5. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і спів-
праці між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р.
6. Заключний акт НБСЄ 1975 р.
7. Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р.
8. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р.
9. Декларація про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати між-
народному миру і безпеці 1988 р.

146
 Cправа про застосування Міжнародної конвенції
про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
(Грузія проти Російської Федерації)
Рішення Міжнародного Суду ООН 2011 р.

12 серпня 2008 р. Грузія подала до Секретаріату Суду заяву про порушення справи проти
Російської Федерації щодо спору, який стосувався «дій на території Грузії і поблизу її тери-
торії» в порушення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
від 21 грудня 1965 р. Обґрунтовуючи юрисдикцію Суду, Грузія в своїй заяві посилалась на
ст. 22 Конвенції, яка набула чинності у відносинах між сторонами 2 липня 1999 р.
Грузія (рис. 31) стверджувала, що, починаючи з 1990 р., Росія безпосередньо, а також че-
рез підконтрольні їй структури Абхазії та Південної Осетії, здійснювала дискримінацію гру-
зинського населення в цих республіках.
8—10 вересня 2008 р. відбулися слухання з
питання про встановлення «тимчасових захо-
дів». Необхідність тимчасових заходів Грузія
обґрунтовувала тим, що військова операція Ро-
сії в серпні 2008 р. привела до утвердження
дискримінаційної ситуації, що виражена в ство-
ренні умов, які роблять неможливим повернення
грузинських переміщених осіб у Абхазію й Пів-
денну Осетію. 15 жовтня 2008 р. Суд ухвалив
рішення, встановивши тимчасові заходи, які
зводилися до підтвердження зобов’язань сторін
за зазначеною Конвенцією.
13—17 вересня 2010 р. відбулися слухання
Рис. 31. Грузинська сторона щодо юрисдикції Суду з розгляду цієї справи.
в ході розгляду справи Російська Федерація висунула попередні
заперечення щодо юрисдикції, тому в постанові
від 11 грудня 2009 р. Суд зазначив, що розгляд по суті справи призупинено. Відкриті слу-
хання за попередніми запереченнями, висунутими Російською Федерацією, проводились з
13 вересня по 17 вересня 2010 р. (рис. 32).
У попередніх запереченнях від імені уряду Російської Федерації були заявлені такі
подання: Російська Федерація просила Суд винести рішення й оголосити, що він не володів
юрисдикцією щодо вимог, пред’явлених Гру-
зією до Російської Федерації, які передані їй
заявою Грузії від 12 серпня 2008 р.
У відповідь урядом Грузії було заявлено
подання з проханням до Суду: 1) відхилити
попередні заперечення Російської Федерації;
2) постановити, що Суд володів юрисдикцією
для розгляду вимог, представлених Грузією, і
що ці вимоги є прийнятними.
Аргументація сторін
У своїй заяві Грузія, обґрунтовуючи власну
позицію щодо юрисдикції Суду, посилалась на
ст. 22 Конвенції про ліквідацію всіх форм ра-
Рис. 32. Розгляд справи в Суді сової дискримінації.
Стаття 22 Конвенції встановлює:
«Будь-який спір між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення або застосування
цієї Конвенції, який не вирішено шляхом переговорів або процедур, спеціально передбачених у цій Конвен-
ції, передається на вимогу будь-якої сторони спору на вирішення Міжнародного Суду, якщо сторони в
спорі не домовились про інший спосіб врегулювання».

Російська Федерація висунула чотири попередні заперечення щодо юрисдикції Суду згід-
но зі ст. 22 Конвенції.
Відповідно до першого попереднього заперечення, між сторонами був відсутній спір що-
до тлумачення або застосування Конвенції на дату подання Грузією своєї заяви.

147
 У другому попередньому запереченні Російська Федерація стверджувала, що процесуаль-
ні вимоги, передбачені в ст. 22 КЛРД для звернення до Суду, не виконані.
У третьому запереченні Російська Федерація заявляла, що передбачувані протиправні дії
були вчинені за межами її території й тому Суд не мав юрисдикції ratione loci (критерій міс-
ця) для розгляду справи. Під час усних слухань Російська Федерація заявила, що це запере-
чення не мало суто попереднього характеру.
Згідно з четвертим запереченням Російської Федерації, будь-яка юрисдикція, якою міг
володіти Суд, обмежувалась ratione temporis (критерій часу) подіями, які настали після на-
буття чинності Конвенції у відносинах між сторонами, тобто 2 липня 1999 р.
Російська Федерація представила два аргументи на підтримку свого першого заперечен-
ня. По-перше, якби існував спір, що стосувався звинувачень у расовій дискримінації на тери-
торії Абхазії й Південної Осетії, то сторонами цієї суперечки були б Грузія з одного боку, та
Абхазія і Південна Осетія — з іншого, а не Російська Федерація. По-друге, навіть якби й іс-
нував спір між Грузією й Російською Федерацією, такий спір не стосувався б застосування
або тлумачення Конвенції.
У відповідь Грузія стверджувала, що, протягом періоду більше десяти років до подання
нею заяви до Суду вона неодноразово висловлювала серйозну стурбованість з приводу про-
типравних дій Російської Федерації, що були расовою дискримінацією, які могли бути при-
своєні цій державі, й це справді свідчило про те, що між двома державами існував давній
спір з питань, які підпадали під дію Конвенції.
Російська Федерація заявляла, що основний спір, який існував між нею і Грузією, стосу-
вався ймовірно незаконного застосування сили Російською Федерацією після 7 серпня 2008 р.
Грузія, навпаки, наголошувала на «етнічних чистках» і перешкодах для повернення біженців і
внутрішніх переміщених осіб.
Спочатку Суд звернув увагу на те, що в аспекті права Російська Федерація стверджувала,
в першу чергу, що термін «спір» у ст. 22 Конвенції мав особливе значення — більш вузьке
порівняно з тим, як він вживається в міжнародному праві, й тому до його визначення засто-
совувалися більш складні критерії. Російська Федерація заявляла, що згідно з Конвенцією
держави-учасниці не вважаються такими, що перебувають у спорі до тих пір, поки «питан-
ня», що виникло у відносинах між сторонами, не набуде певної форми за допомогою проце-
су, що складається з п’яти етапів, і які включають передбачені в Конвенції процедури. Це
твердження було засновано на формулюванні ст. 11—16 Конвенції і розбіжностях, які, як
стверджувалося, проводяться в них між термінами «питання», «скарга» та «спір».
Суд зазначив, що Грузія в своїх поданнях відхилила аргумент, згідно з яким термін «спір»
у ст. 22 має особливе значення. Вона стверджувала, що у відповідних положеннях Конвенції,
зокрема в ст. 12 і 13, терміни «matter», «issue» і «dispute» вживаються без відмінності або
якої-небудь ознаки, що вказувало на їхнє спеціальне значення. Спір має існувати на той мо-
мент, коли подається заява в Суд.
Судом було проаналізовано низку документів, на основі яких Суд аргументував свою по-
зицію щодо того, що відсутні будь-які причини для відступу від загальноприйнятого значен-
ня терміну «спір».
Суд визнав у своєму прецедентному праві (часто цитоване рішення Постійної Палати
Міжнародного Правосуддя у справі щодо палестинських концесій Мавроматіс у 1924 р.):

«Спір — це розбіжність з питань права чи факту, суперечність між правовими позиціями чи інтере-
сами двох осіб».

Щодо предмету спору, то, відповідно до формулювання ст. 22 Конвенції, спір має бути
«щодо тлумачення або застосування ... Конвенції», хоча не є необхідним, щоб держава
прямо посилалась на конкретний міжнародний договір у своєму обміні заявами з іншою
державою, щоб згодом мати можливість ґрунтуватися на ньому в Суді. В обміні заявами
між державами з достатньою точністю має бути зазначений предмет міжнародного спору,
щоб держава, до якої висувається претензія, могла визначити, що існує або може існувати
спір щодо певного предмету. Має бути прямо виражена вказівка усунути будь-які сумніви
щодо розуміння однією державою цього предмета спору й доведення його до відома іншої
держави. Сторони погоджувались у тому, що в цій справі відсутня прямо виражена вказів-
ка.
Суд вказував, що питання про те, чи існує спір у конкретній справі — це питання
об’єктивного визначення Суду, і має бути доведено, що вимога однієї сторони прямо оскар-
148
жується іншою стороною. Існування спору може бути встановлено на основі того, що держа-
ва не відповіла на вимогу за обставин, коли від неї потребувалась відповідь. Хоча, в принци-
пі, існує розмежування між наявністю спору та проведенням переговорів: переговори можуть
допомогти у встановленні наявності спору й у встановленні його предмету.
На основі доказів, поданих сторонами, Суду належало визначити: 1) чи свідчили матеріа-
ли справи про розбіжності між двома державами з питання права або факту, 2) чи стосува-
лась ця розбіжність «тлумачення або застосування» Конвенції, як того вимагала ст. 22; і 3) чи
існувала ця розбіжність на дату подання заяви (12 серпня 2008 р.).
З цією метою Суду слід було встановити, чи пред’являла Грузія таку вимогу та чи була
вона оскаржена Російською Федерацією, в результаті чого між ними існував спір за змістом
ст. 22 Конвенції.
Перш ніж розглянути докази, що мали відношення до відповідей на ці питання, Суд звер-
нув увагу на те, що в період з червня 1992 р. по серпень 2008 р., безумовно, виникали спори
в зв’язку з подіями в Абхазії та Південній Осетії. Ці спори стосувалися низки питань, включ-
но зі статусом Абхазії й Південної Осетії, спалахами збройних конфліктів і передбачуваними
порушеннями міжнародного гуманітарного права й прав людини, в тому числі прав меншин.
Саме в обставинах цієї складної ситуації належало встановити спір, який існував, як ствер-
джувала Грузія, і який заперечувала Російська Федерація. При цьому одна ситуація могла
включати спори, які належали до кількох правових документів і які підлягали врегулюванню
згідно з різними процедурами. Сторони були згодні з цим твердженням.
Суд дійшов висновку, що жоден з документів і жодна з заяв не давали підстав для виснов-
ку про те, що до липня 1999 р. існувала суперечка з питань щодо расової дискримінації. Кіль-
ка таких документів і заяв було випущено грузинським парламентом або членами парламен-
ту, й вони не були схвалені виконавчою владою. У них містилися скарги на дії абхазьких
властей, які часто називалися «сепаратистами», але не на дії Російської Федерації. Предме-
том скарг було передбачуване незаконне застосування сили або статус Абхазії, але не расова
дискримінація, а там, де можна було б встановити зв’язок з расовою дискримінацією, як пра-
вило, в звинуваченнях щодо створення перешкод для повернення біженців та внутрішніх пе-
реміщених осіб, вони мали допоміжний характер щодо більш серйозної вимоги — статусу
Абхазії, виведення військ Російської Федерації або передбачуваного незаконного застосу-
вання сили.
На цьому ґрунтувався загальний висновок Суду, що Грузія не привела жодного докумен-
ту або заяви, ухвалених нею до того, як вона стала учасницею Конвенції в липні 1999 р., які
підтвердили б її твердження про те, що спір з Росією щодо етнічних чисток виник давно й
був правовим. Суд додав, що, якби такий спір й існував і навіть стосувався расової дискри-
мінації, він не міг бути суперечкою щодо тлумачення або застосування Конвенції, тобто єди-
ним видом спору, щодо якого Суду надана юрисдикція відповідно до статті 22 Конвенції.
Суд розглянув групу доповідей, підготовлених після 1999 р. двома сторонами для договір-
них контрольних комітетів. Ці доповіді стосувалися Конвенції, Міжнародного пакту про еко-
номічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права та Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини-
жують гідність видів поводження й покарання.
Суд, ґрунтуючись на розгляді документів і заяв, випущених сторонами та іншими
суб’єктами в період з 1999 по липень 2008 р., дійшов висновку з причин, вказаних по кожно-
му з них, що протягом цього періоду спору між Грузією та Російською Федерацією щодо до-
тримання Російською Федерацією її зобов’язань за Конвенцією не виникло.
Суд звернув увагу на те, що, хоча претензії, пред’явлені Грузією в період з 9 по 12 серпня
2008 р., стосувалися в основному незаконного застосування сили, в них також прямо згаду-
валися передбачувані етнічні чистки з боку російських сил. Ці претензії було висунуто без-
посередньо Російській Федерації, а не одній або іншій стороні в колишніх конфліктах, вони
були відхилені Російською Федерацією. Суд встановив, що обмін заявами між представни-
ками Грузії та Російської Федерації в Раді Безпеки 10 серпня 2008 р., претензії, висунуті пре-
зидентом Грузії 9 та 11 серпня, і відповідь, надана російським міністром закордонних справ
12 серпня, свідчили про те, що до дати подання Грузією заяви до Суду між Грузією і Росій-
ською Федерацією все ж таки існував спір щодо дотримання останньою її зобов’язань за
Конвенцією, як це було зазначено Грузією.
З цих причин перше попереднє заперечення Російської Федерації було відхилено.
Після цього Суд перейшов до встановлення звичайного значення термінів ст. 22 Конвен-
ції з метою визначення, чи містила ця стаття попередні умови, які мали бути виконані до пе-

149
редання справи до Суду. Чи не були способи мирного врегулювання, визначені в статті, аль-
тернативними або кумулятивними?
Суд зазначив, що в ст. 22 Конвенції праву передання «спору» на розгляд Суду передували
слова «який не вирішений» мирними засобами, зазначеними в цій статті. Суд вважав за не-
обхідне звернути увагу на ці слова.
Якщо тлумачити ст. 22 Конвенції, так, як на цьому наполягала Грузія, то слід відзначити
факт того, що спір не був вирішений (за допомогою переговорів або інших процедур, перед-
бачених у Конвенції). У такий спосіб ключова фраза цього положення позбавлялася сенсу.
Крім цього було очевидно, що якщо спір є вирішеним, він більш не є спором. Тому, якщо
тлумачити вираз «який не вирішений», як такий спір, що вимагає того, щоб бути переданим
на розгляд Суду, то вираз стане зайвим. Аналогічно, прямо наданий вибір двох способів ви-
рішення спору, а саме переговорів або використання спеціальних процедур, закріплених у
статті, передбачає прямо встановлений обов’язок використовувати їх до передання спору для
вирішення в Суді.
Тому Суд дійшов висновку, що в своєму звичайному значенні положення ст. 22 Конвенції,
а саме «будь-який спір .., який не вирішено шляхом переговорів або процедур, спеціально пе-
редбачених у цій Конвенції», встановлює попередні умови для передання спору до Суду.
Суд зазначив, що хоча з історії розробки Конвенції було неможливо точно встановити, чи
мали намір розробники Конвенції зробити переговори або процедури, спеціально передбаче-
ні в Конвенції, попередньою умовою для звернення до Суду, проте можна зробити висновок,
що матеріали з розробки не давали підстав для іншого висновку, ніж той, який зробив Суд за
допомогою основного методу тлумачення — на основі звичайного значення.
Суд вивчив питання про те, чи намагалася Грузія щиро провести переговори з Російською
Федерацією з метою вирішення їхнього спору про дотримання Російською Федерацією її ма-
теріально-правових зобов’язань за Конвенцією. Якби Суд встановив, що Грузія щиро намага-
лася провести такі переговори з Російською Федерацією, Суд розглянув би питання про те, як
проводила Грузія ці переговори, наскільки це було можливо, з метою вирішення спору. Для
того щоб встановити це, Суду необхідно було визначити, зірвалися переговори чи вони стали
безперспективними або зайшли в глухий кут до того, як Грузія подала свою заяву до Суду.
Крім того, при встановленні того, що розуміти під «переговорами», Суд відзначив, що
«переговори» відрізняються від заяви, протесту або оспорювання. Переговори припускають
щось більше, ніж просто вираз сторонами протилежних правових позицій або інтересів чи
пред’явлення низки звинувачень і спростувань або навіть обмін вимогами й прямо протиле-
жними зустрічними вимогами. Як таке, поняття «переговори» відрізняється від поняття
«спір» і вимагає щонайменше щирої спроби однієї зі сторін спору провести обговорення з
іншою стороною спору з метою його врегулювання. Зазвичай положення про врегулювання
спорів, які надають юрисдикцію Суду та іншим міжнародним органам, передбачають вико-
ристання переговорів. Таке використання виконує три окремі функції. По-перше, воно дово-
дить до відома держави-відповідача існування спору, а також визначає сферу спору та його
предмет. Постійна Палата Міжнародного Правосуддя усвідомлювала це, заявивши в справі
Мавроматіс, що, «перш ніж спір буде розглядатися в суді, його предмет має бути чітко ви-
значений за допомогою дипломатичних переговорів».
Отже, Суд встановив, що жодна з вимог, передбачених у ст. 22 Конвенції, не була вико-
нана. Отже, ст. 22 Конвенції не могла слугувати підставою для юрисдикції Суду в цій справі.
Відповідно, друге попереднє заперечення Російської Федерації було прийняте Судом.
Прийнявши друге попереднє заперечення Російської Федерації, Суд вирішив, що немає
необхідності розглядати інші заперечення щодо своєї юрисдикції, відповідно, справа не мо-
же бути розглянута по суті.
Отже, 1 квітня 2011 р. Міжнародний Суд ООН оголосив своє рішення, в якому постано-
вив, що він не володів юрисдикцією для розгляду заяви, поданої Грузією 12 серпня 2008 р.,
оскільки не було дотримано обов’язкової досудової процедури, передбаченої ст. 22 Конвен-
ції.

Питання для перевірки знань

1. Що розуміють під міжнародним спором?
2. Які види міжнародних спорів вам відомі?
3. Охарактеризуйте засоби мирного вирішення спорів.
4. Охарактеризуйте переговори як засіб вирішення міжнародних спорів.
150
 5. Пригадайте, який спосіб врегулювання міжнародних спорів був використаний Прези-
дентом Франції Ніколя Саркозі для врегулювання спору між Грузією та Російською Федера-
цією після подій серпня 2008 р.?
6. Як ви гадаєте, чи могла Грузія порушити розгляд справи проти Росії в Міжнародному
Суді в зв’язку з подіями серпня 2008 р. на основі інших міжнародних актів? Якщо так, то
яких?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Абашидзе А. Х, Солнцев А. М., Агейченко К. В. Мирное разрешение международных
споров. Современные проблемы. М.: РУДН, 2011.
2. Алямкін Р. Роль Міжнародного Суду ООН у забезпеченні міжнародного правопорядку:
практика врегулювання міжнародних територіальних спорів // Наукові записки Інституту за-
конодавства Верховної Ради України. — 2010. — № 3.
3. Верещетин B. C. Международный Суд на новом этапе // Московский журнал междуна-
родного права. — 2002. — № 2.
4. Даник А. Ю. Мирні засоби розв’язання міжнародно-правових конфліктів // Наукові
праці МАУП. — 2010. — Вип. 3 (26). — С. 218—222.
5. Клеандров М. И. Международные суды: Учеб. пособие. Тюмень, 2000.
6. Лазарев С. Л. Международный арбитраж. М., 1991.
7. Международный Суд. Главный судебный орган ООН: вопросы и ответы // Изд. Депар-
тамента общественной информации ООН, 2001.
8. О международном суде. Л. А. Камаровский; отв. редактор Л. Н. Шестаков; M.: Зерцало,
2007.
9. International law and dispute settlement: new problems and techniques / Duncan French,
Matthew Saul and Nigel D. White (eds.). — Oxford , 2010.
10. Mackenzie R., Romano C., Sands Ph., Shany Y. The Manual on International Courts and
Tribunals. 2th ed., Oxford, 2010.
11. Merrills J. G. International dispute settlement.5th ed. — Cambridge University Press, 2011.
12. Russell J. Weintraub International litigation and arbitration: practice and planning. —
Caroline Academic Press , 2011.

151
 ТЕМА 10.
ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття права міжнародних договорів та його місце в системі міжнародного правa
2. Джерела права міжнародних договорів
3. Поняття та види міжнародних договорів
4. Стадії укладення міжнародного договору
5. Згода на обов’язковість міжнародного договору
6. Застереження в праві міжнародних договорів
7. Дія договору в часі, просторі та за колом осіб
8. Поняття, види та способи тлумачення міжнародного договору
9. Недійсність міжнародного договору
10. Зупинення та призупинення дії міжнародного договору

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ поняття та ознаки міжнародного договору;
¾ класифікацію міжнародних договорів;
¾ основні стадії укладення міжнародних договорів;
¾ основні способи надання згоди на обов’язковість міжнародного договору;
¾ поняття застереження до міжнародного договору;
¾ дію міжнародних договорів у часі, просторі та за колом осіб;
¾ підстави абсолютної та відносної недійсності міжнародних договорів;
¾ підстави призупинення та припинення дії міжнародних договорів,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати міжнародно-правові акти в сфері права міжнародних договорів;
¾ розрізняти на які договори поширюється дія Віденської конвенції з права міжнародних
договорів 1969 р.;
¾ розкривати зміст принципу pacta sunt servanda.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ
Міжнародний договір, мета договору, об’єкт договору, сторони договору, договірна іні-
ціатива, підготовка тексту договору, прийняття тексту договору, форма договору, вста-
новлення автентичності тексту договору, парафування, підписання, підписання ad
referendum, ратифікація, затвердження, прийняття, згода, обмін документами, приєднання
до договору, ратифікаційна грамота, депонування ратифікаційних грамот, застереження,
депозитарій, реєстрація договору, промульгація, пролонгація, денонсація, недійсність між-
народного договору, абсолютна недійсність міжнародного договору, відносна недійсність
міжнародного договору, помилка, обман, призупинення договору, тлумачення договору, аль-
тернат, анулювання, автентичність, джентльменська угода, новація, реєстрація, rebus sic
stantibus.

ДЖЕРЕЛА
1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів між державами й міжнародними
організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.
3. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.
4. Конституція України 1996 р.
5. Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р.

152
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа про проект Габчіково-Надьмарош

(Угорщина / Словакія)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1997 р.1

Історія спору2

У 1977 р. Угорська Демократична Республіка (далі — Угорщина) та Чехословацька Со-

ціалістична Республіка (далі — Чехословаччина) уклали Договір про будівництво та екс-
плуатацію системи дамб «Габчіково—Надьмарош» (далі — Договір 1977 р.) (рис. 33). Сис-
тема передбачалась для широкого використання природних ресурсів ділянки річки Дунай між
Братиславою та Будапештом з метою розви-
тку водних ресурсів, енергетики, транспорту,
сільського господарства тощо. Спільне фі-
нансування передбачалось для виробництва
гідроелектроенергії, покращення умов суд-
ноплавства та захисту прибережних районів
від повеней. Договір набув чинності 30 чер-
вня 1978 р.
За Договором 1977 р. усі основні споруди
проекту (гребля Дунакіліті, обвідний канал і
система шлюзів в Габчіково і Надьмароші)
були єдиним цілим, їх будівництво, фінансу-
вання та експлуатація мали здійснюватися
спільно за рівної участі сторін. Угорщина
мала контролювати шлюзи в Дунакіліті та
Рис. 33. Карта регіону об’єкти в Надьмароші, а Чехословаччина —
в Габчіково. Усі економічні вигоди від роботи
системи мали розподілятися між двома державами.
Графік робіт був зафіксований в Угоді про взаємну допомогу, підписаній державами в
1977 р. Обидві держави приступили до робіт з реалізації проекту в 1978 р., які, за початковим
планом, мали завершитись у 1991 р. Проте в жовтні 1983 р. за ініціативою Угорщини темпи
робіт були уповільнені, а терміни введення в дію гідроелектростанцій — відсунуті. Утім, у
лютому 1989 р. Угорщина просила прискорити виконання робіт, щоб увесь комплекс ввести
в експлуатацію вже в 1994 р.
На початку 1989 р. будівництво комплексу гідротехнічних споруд, передбачених в Надь-
мароші, за виконання якого відповідала Угорщина, фактично тільки починалось, а роботи на
об’єкті в Габчіково вже наближалися до завершення. Чехословаччина витратила на будівницт-
во близько 2,5 млрд. дол. США.
Під впливом політичних та економічних змін в країнах центральної та східної Європи на-
прикінці 80-х рр. ХХ ст. проект «Габчіково-Надьмарош» усе більше критикувався в Угорщи-
ні. Екологічні наслідки від реалізації проекту змушували хвилюватися громадскість, під тис-
ком якої уряд Угорщини в травні 1989 р. призупинив роботи в Надьмароші. Чехословаччина
заявила протест.
У ході подальших переговорів Чехословаччина пропонувала внести в Договір 1977 р. до-
повнення та зміни, а Угорщина, відмовившись від будівництва споруд у Надьмароші, призу-
пинила роботи з будівництва греблі Дунакіліті, і запропонувала анулювати Договір 1977 р. та
підписати нову угоду про врегулювання питань, пов’язаних із компенсацією сторонам за
збитки.
До листопада 1991 р. переговори не дали результату. Угорщина відмовлялась відновлю-
вати будівельні роботи, вимагаючи анулювання договору, Чехословаччина вважала, що будів-
ництво просунулось настільки далеко, що екологічна шкода в разі його згортання тільки зрос-
те, й наполягала на завершенні робіт за спільним проектом на взаємоприйнятних умовах.

1
Текст
рішення: http://www.icj-cij.org/docket/files/92/7375.pdf
2
Детальніше про спір див.: Дело о гидроузле «Габчиково-Надьмарош» в кн. Блищенко И. П., Дориа Ж. Прецеденты в
международном публичном и частном праве. — 2-е изд., доп. — М: Издательство МНИМП, 1999. — 472с. — С. 409—430.

153
Ключове значення в проекті мала гребля Дунакіліті, але Угорщина не хотіла завершувати її
будівництво з екологічних міркувань.
Чехословаччина запропонувала сім варіантів зміни початкового плану, щоб максимально
врахувати інтереси Угорщини (один з варіантів взагалі не передбачав участі Угорщини —
«Варіант С»). Угорщина відмовилась від усіх варіантів і наполягала тільки на скасуванні До-
говору 1977 р.
Поступове самоусунення Угорщини від виконання договору призвело до того, що в лис-
топаді 1991 р. Чехословаччина в односторонньому порядку приступила до реалізації проекту
«Варіант С», який передбачав будівництво нової дамби, нового водосховища та інших допо-
міжних споруд у містечку Чуново, розташованому в 10 км від Дунакіліті вгору за течією Ду-
наю на ділянці, де річка не була прикордонною й протікала тільки територією Чехословач-
чини.
Цей план викликав бурхливий протест Угорщини, яка заявила, що до нього приступили
без її згоди. Реалізація «Варіанту С» стала, на думку Угорщини, безпрецедентним порушен-
ням її територіальної цілісності та міжнародного права щодо режиму використання міжнарод-
них річок. Зі свого боку Чехословаччина заявила, що якщо Угорщина запропонує інше рішен-
ня, яке сприятиме завершенню та введенню в дію об’єктів відповідно до Договору 1977 р.,
вона відмовиться від свого одностороннього плану.
19 травня 1992 р. Угорщина анулювала в односторонньому порядку Договір 1977 р., про
що уряду Чехословаччини було направлено вербальну ноту, а Чехословаччина, продовжую-
чи вважати договір чинним, 15 жовтня 1992 р. розпочала роботи по перекриттю Дунаю, а 23
жовтня розпочала будівництво дамби.
У результаті Оксамитової революції в 1992 р. Чехословаччина розділилась на дві само-
стійні держави: Чехію і Словакію. Словакія оголосила себе правонаступницею Договору
1977 р., але Угорщина цього не визнала.
7 квітня 1993 р. Угорщина та Словакія підписали спеціальну угоду про передачу спору
між ними до Міжнародного Суду ООН. Уперше в своїй історії, МС ООН визнав необхідним
на запрошення сторін відвідати основні місця гідровузла на території Словакії та Угорщини,
щоб на місці ознайомитися з масштабами проекту.

Розгляд справи
У заяві про порушення справи Словакія та Угорщина просили Суд встановити:
а) чи мала право Угорщина тимчасово, а потім і повністю в 1989 р. припинити роботи за
проектом, відповідальність за які було покладено на Угорщину Договорому 1977 р.?
б) чи мала право Чехословаччина приступити в листопаді 1991 р. до реалізації «тимчасо-
вого рішення» та ввести в дію систему в жовтні 1992 р.?
в) чи правомірним було, враховуючи норми міжнародного права, одностороннє анулю-
вання Угорщиною Договору 1977 р. у травні 1992 р., і яким був статус Договору 1977 р. на
момент розгляду справи;
г) які наслідки (включно з визначенням прав і обов’язків сторін) рішення, яке буде вине-
сено Судом.

Призупинення та припинення Угорщиною робіт за проектом у 1989 р.

Угорщина стверджувала, що призупинивши, а пізніше повністю припинивши роботи в
рамках проекту, вона не припинила дію самого Договору 1977 р. і, отже, вона його не пору-
шила. Як вказала угорська сторона, її дії були продиктовані «станом екологічної необхіднос-
ті», тому їх не можна розглядати виключно в рамках Віденської конвенції про право міжна-
родних договорів 1969 р. (яка була ратифікована обома сторонами пізніше дати укладення
Договору 1977 р.).
На думку Угорщини, стан екологічної необхідності виник у результаті екологічної експер-
тизи: реалізація проекту могла б істотно змінити історично сформовану частину Дунаю, з
якою був пов’язаний проект. Робота гідроелектростанції Габчіково в змінному режимі ви-
кликала б постійні коливання рівня води, флора й фауна берегів були б підірвані, погірши-
лась би якість води, були б просякнуті водою тисячі гектарів ґрунту, що призвело б до руй-
нування його структури. Реалізація проекту завдала б серйозної шкоди якості питної води в
Будапешті, яка береться з Дунаю тощо. Ці екологічні проблеми змусили Угорщину тимчасо-
во призупинити частину робіт, а від інших повністю відмовитись.
На думку Словакії, призупинення робіт без попередніх консультацій означало порушення
відповідних положень Договору 1977 р. Щодо стану екологічної необхідності, Словакія за-

154
значила, що Угорщина представила надто песимістичну екологічну картину наслідків реалі-
зації проекту. Крім того, вона зазначила, що ніщо не заважало з урахуванням цих побоювань
внести зміни в початковий проект. Словакія також заперечувала наявність будь-яких інших
правових підстав для зупинення та припинення дії Договору, крім Віденської конвенції 1969 р.
(Словакія визнала, що ця Конвенція не могла бути застосовна до Договору 1977 р., проте вона
вважала, що багато її положень кодифікують звичаєві загальноприйняті норми міжнародного
права). Тому стан екологічної необхідності не міг бути підставою ані для припинення дії До-
говору, ані для звільнення Угорщини від відповідальності.
Суд підтвердив, що Віденська конвенція 1969 р. дійсно кодифікує звичаєві норми міжна-
родного права, зокрема, щодо припинення або призупинення дії договорів, а також вказав,
що оскільки поведінка Угорщини була продиктована прагненням перешкодити реалізації
своєї частини проекту, який визначався в Договорі як «єдиний і неподільний», вона дійсно
порушила Договір 1977 р.
Суд зауважив, що Угорщина, посилаючись на стан екологічної необхідності, дала зрозу-
міти, що розглядає свої дії в рамках інституту відповідальності, а не права договорів. Тому
тільки за відсутності цього стану (стану необхідності) дії Угорщини могли бути визнані не-
правомірними.
Суд зазначив, що слід відрізняти норми права договорів від норм інституту міжнародної
відповідальності держав, з погляду можливості їх застосування. З одного боку, визначення
дійсності або правомірності призупинення договору мало проводитися в рамках права дого-
ворів. З іншого боку, оцінка того, якою мірою призупинення або припинення договору, що
розглядався як несумісний з нормами права договорів, породжував відповідальність держа-
ви-порушниці, мав визначатись на основі норм інституту відповідальності. Суд підкреслив,
що «стан екологічної необхідності», навіть якби він був встановлений, не дозволяв ствер-
джувати, що в травні 1989 р. Угорщина діяла відповідно до зобов’язань за Договором 1977 р.
або що дані зобов’язання стали недійсними для неї.
На думку Суду, достовірно доведений стан екологічної необхідності дозволив би стверд-
жувати, що Угорщина не буде нести відповідальності за призупинення своєї частини робіт,
але сам факт призупинення робіт усе одно вважається порушенням Договору.
На основі цього Суд перейшов до розгляду питання про те, чи існував у 1989 р. стан еколо-
гічної необхідності, який міг надати Угорщині право призупинити виконання умов Договору.
Сторони погодилися, що для встановлення стану необхідності застосовні ті умови, які мі-
стяться в Проекті статей про міжнародну відповідальність держав за міжнародно протиправ-
ні діяння, підготовленому Комісією міжнародного права ООН. Такими умовами є: формаль-
но протиправні дії держави, викликані необхідністю захисту «істотного інтересу»; цей
інтерес дійсно має зазнавати «серйозної й неминучої загрози»; вжиті заходи мають бути
«єдино можливими» для захисту цього інтересу; вжиті заходи не мають завдавати «серйозної
шкоди такому ж істотному інтересу» держави, проти якої вони вчинені; держава, яка приймає
ці заходи, «не може перебувати серед тих, поведінка яких викликала» стан необхідності.
Суд вказав, що ці умови відображають звичаєві норми міжнародного права, які могли бу-
ти застосовані до обставин 1989 р. Суд дійшов висновку, що, хоча побоювання Угорщини за
стан свого довкілля дійсно були її «істотним інтересом», однак Суд не вважав, що загроза
екології була «неминучою», а призупинення робіт було «єдино можливим» засобом його за-
хисту. На думку Суду, в розпорядженні Угорщини були й інші засоби, зокрема, за допомо-
гою переговорів можна було знайти прийнятне вирішення екологічних проблем без пору-
шення Договору.
Суд також визначив, що навіть якби було встановлено, що в 1989 р. виник стан необхід-
ності, Угорщина не могла б посилатися на нього як підставу для порушення своїх договірних
зобов’язань, оскільки своїми діями та бездіяльністю вона сама сприяла виникненню такої си-
туації.
Суд встановив, що Угорщина не мала права припиняти свою частину робіт за проектом, а
згодом і зовсім відмовлятися від них і мала нести відповідальність за порушення Договору.

Ухвалення Чехословаччиною «Варіанту С» у листопаді 1991 р. та початок його реалізації

з 1992 р.
Словакія вважала, що Угорщина своєю відмовою завершити будівництво дамби Дунакілі-
ті зробила неможливим для Словакії продовження своєї частини робіт відповідно до Догово-
ру 1977 р., отже, вона мала право своїми силами приступити до реалізації рішення найбли-
женого до первинного проекту. Це було названо «принципом наближеного застосування».

155
Словакія також стверджувала, що реалізація «Варіанту С» (рис. 32) була єдиною можливістю
не тільки досягнути цілей Договору 1977 р., але й неухильно дотримуватись зобов’язання
добросовісно його виконувати.
Суд нагадав, що головною особливістю Договору 1977 р. було
забезпечення будівництва плотинної системи Габчіково—Надь-
марош як єдиної та неподільної системи об’єктів. Договір перед-
бачав спільну власність більшості об’єктів та їхню експлуатацію
як єдиної скоординованої системи. В односторонньому порядку
реалізувати положення Договору було неможливо.
Незважаючи на зовнішню схожість з первинним проектом,
«Варіант С» за юридичними характеристиками відрізнявся від
Рис. 32. Реалізований нього. Тому, приступаючи до реалізації «Варіанту С», Словакія
«Варіант С» м. Чуново порушила положення Договору 1977 р. і цим вчинила дії, які су-
перечили міжнародному праву.
Суд вказав також, що завжди необхідно відрізняти дії, які були протиправним актом, від
дій, що стали підготовкою до нього. На думку Суду, Словакія діяла правомірно до початку
відводу в односторонньому порядку води в канал у жовтні 1992 р.
Словакія, аргументуючи свої дії щодо реалізації «Варіанту С», наголошувала, що сторона,
що стикається з невиконанням зобов’язань за договором іншою стороною, має право змен-
шити свої втрати. Натомість Суд наголосив, що вказаний принцип міг застосовуватися для
визначення шкоди, але він не міг бути виправданням інших протиправних дій.
Щодо аргументу Словакії про можливість розгляду її дій як контрзаходів, Суд встановив,
що контрзаходи мають застосовуватися у відповідь на протиправний акт іншої держави, во-
ни можуть бути спрямовані проти цієї держави після її попереднього попередження про не-
обхідність припинення протиправних дій, або про відшкодування завданої шкоди. Крім того,
наслідки контрзаходів мають бути пропорційні завданій шкоді. Оскільки контрзаходи мають
на меті змусити державу, яка порушила свої зобов’язання, повернутися до їх виконання від-
повідно до принципів міжнародного права, то контрзаходи мають бути обратимими. Суд
дійшов висновку, що вимога пропорційності не була дотримана Словакією. Одностороннє
відведення 80—90 % води з Дунаю не було пропорційним заходом, тому реалізація «Варіан-
ту С» не могла розглядатись як правомірний контрзахід.
Отже, Суд, з одного боку, вказав, що Словакія мала право приступити до здійснення аль-
тернативного «Варіанту С», щоб змусити Угорщину повернутися до виконання Договору,
але, з іншого боку, Суд встановив, що односторонні дії щодо відведення вод Дунаю, почи-
наючи з жовтня 1992 р., були порушенням Договору 1977 р., оскільки єдиний і неподільний
проект не міг бути реалізований шляхом односторонніх дій.

Повідомлення Угорщини про припинення дії Договору 1977 р. та пов’язаних з ним доку-
ментів
У Суді Угорщина надала п’ять аргументів на користь правомірності анулювання нею До-
говору 1977 р.: стан необхідності; неможливість виконання Договору; докорінна зміна обста-
вин; істотне порушення Договору Чехословаччиною; поява нових норм міжнародного еколо-
гічного права. Словакія відкинула всі ці аргументи як безпідставні.
Оцінивши аргументи сторін, Суд встановив, що Договір 1977 р. взагалі не містив будь-
яких положень про можливості припинення його дії: не існувало й натяку на те, що у сторін
було право денонсації Договору або іншого одностороннього виходу з нього. Також Суд ви-
значився щодо кожного з аргументів.
Стан необхідності. Угорщина вказала, що, оскільки Словакія залишилася глухою до її
закликів не вводити в дію «Варіант С», тимчасовий стан необхідності став постійним, що й
виправдовувало анулювання Договору 1977 р. Словакія зазначила, що стан необхідності не
надавав право на анулювання Договору за Віденською конвенцією 1969 р.
Суд також відзначив, що стан необхідності є підставою для звільнення від відповідальності
держави, яка не дотрималася положень договору, втім не є підставою для припинення догово-
ру. На цей стан може посилатися держава, яка порушила договір для уникнення відповідаль-
ності. Договір може якийсь час не діяти, поки стан необхідності триває. Договір може бути
«сплячим», але вважається чинним, якщо тільки не буде скасований за угодою сторін. Як
тільки стан необхідності зникає, обов’язок дотримуватись договору виникає знову.
Неможливість виконання Договору. Угорщина зазначила, що до травня 1992 р. основний
об’єкт Договору — економічний інвестиційний проект двох держав, який відповідав вимогам

156
захисту навколишнього середовища, — припинив своє існування, тому виконання Договору
стало практично неможливим. На думку Угорщини, «об’єкт, необхідний для здійснення до-
говору», зникнення та руйнування якого могло бути підставою для припинення договору
відповідно до ст. 61 Віденської конвенції, не обов’язково мав бути фізичним об’єктом, але
міг також включати «правову ситуацію, яка була причиною встановлення прав та
обов’язків».
Словакія відкинула цей аргумент, вказавши, що ст. 61 Віденської конвенції — єдина під-
става для аргументу «знищення об’єкту договору» при односторонньому припиненні дого-
вору. У п. 1 цієї статті йдеться саме про «фізичне зникнення або знищення» договірного
об’єкту, а п. 2 заперечує за державами право посилатися на неможливість здійснення догово-
ру, якщо така неможливість стала результатом «порушення самою державою свого зо-
бов’язання за договором».
Суд встановив, що інтерпретація Угорщиною ст. 61 Віденської конвенції не відповідала
не тільки змісту статті, а й наміру держав, що уклали Конвенцію в 1969 р. Суд нагадав, що
під час дипломатичної конференції з прийняття Конвенції пропонувалось розширити сферу
цієї статті, щоб включити в її зміст ситуації, коли держава опиняється, наприклад, перед не-
можливістю виконувати боргові зобов’язання через серйозні фінансові труднощі. І хоча було
визнано, що подібні випадки порушень договорів не можна кваліфікувати як протиправні,
втім, держави були не готові розглядати такі ситуації як підставу (наприклад, загибель дого-
вірного об’єкта) для правомірного анулювання або призупинення договору.
Суд вказав, що не бачив необхідності докладно аналізувати питання, чи включає термін
«об’єкт» також будь-який правовий режим у відносинах держав. На думку Суду, «цей право-
вий режим» зберігався, оскільки Договір 1977 р. дозволяв сторонам у будь-який час присту-
пити до консультацій з метою його адаптації до екологічних імперативів. Суд також зазна-
чив, що здійснення «спільного інвестиційного проекту» стало неможливим саме тому, що
сама Угорщина в односторонньому порядку припинила виконання своєї частини робіт. Тому
Суд погодився зі Словакією в тому, що відповідно до п. 2 ст. 61 Конвенції неможливість до-
тримання договору була викликана поведінкою самої Угорщини й ця неможливість не могла
вважатись підставою для анулювання Договору.
Докорінна зміна обставин. Угорщина, посилаючись на ст. 62 Віденської конвенції 1969 р.,
вказала на кілька важливих обставин, які сприяли укладанню Договору 1977 р. Але до дати
його анулювання вони істотно змінились: поняття «соціалістичної інтеграції», що відіграва-
ло важливу роль при укладенні Договору, втратило актуальність внаслідок відомих подій у
колишніх соціалістичних країнах; «єдину й неподільну проектну систему» Чехословаччина
мала намір замінити односторонньою схемою; сама основа запланованого спільного інвести-
ційного проекту (соціалістичне братство) була спростована несподіваним входженням обох
держав у ринкову економіку; поведінка Чехословаччини по суті перетворила договір «рам-
кового характеру» в «незмінну норму», у, нарешті, договір, який вважався сумісним із захис-
том навколишнього середовища, завдяки новим науковим знанням, по суті, міг викликати
справжню «екологічну катастрофу».
Словакія зазначила, що всі висунуті аргументи не змінили природу зобов’язань за Дого-
вором 1977 р., тому не було підстав для його припинення.
Суд зазначив, що аргумент про докорінну зміну обставин може діяти, якщо мають місце
як мінімум дві умови: по-перше, докорінна зміна обставин — ситуація, яку неможливо пе-
редбачити в момент укладення договору, й, по-друге, наявність цих обставин у момент укла-
дення договору становить фундаментальну основу згоди сторін щодо зобов’язань за догово-
ром. Суд вважав, що обставини, які, як вважала Угорщина, змінилися в травні 1992 р., не
могли викликати зміни обсягу зобов’язань сторін за Договором. Тогочасні політичні умови
(плани соціалістичної економічної інтеграції) хоча й були важливими на момент підписання
Договору, але не могли радикально змінити обсяг зобов’язань за Договором, який передба-
чав спільну програму інвестицій для виробництва енергії, контролю над повенями й поліп-
шення судноплавства по Дунаю, важливість яких не зникла й після краху соціалізму. Те ж
саме можна було сказати й щодо соціалістичної економічної системи, яка існувала на час
укладання Договору.
Можна було стверджувати, що в 1992 р. проект економічно видавався менш вигідним,
ніж у 1977 р., проте Суд, проаналізувавши відповідні розрахунки, дійшов висновку, що показ-
ник економічної вигоди не знизився настільки, щоб бути підставою для радикальної зміни зо-
бов’язань сторін. Суд також не вважав, що прогрес у знаннях про екологію та в екологічному
праві слід розглядати як щось абсолютно непередбачуване. Положення Договору 1977 р.

157
особливо враховували ймовірність зміни наукової екологічної оцінки проекту в майбутньо-
му, що давало можливість сторонам провести відповідну адаптацію Договору.
Порушення Договору Чехословаччиною. Угорщина, зокрема, зазначила, що Чехословач-
чина порушила Договір будівництвом і введенням в дію нового об’єкта («Варіанта С») і од-
ностороннім присвоєнням значної частини вод Дунаю. Останній акт став порушенням інших
міжнародних конвенцій (у тому числі Конвенції про регулювання вод прикордонних річок
1976 р. та ін), а також фундаментальних норм звичаєвого міжнародного права щодо справед-
ливого розподілу вод міжнародних річок. Словакія заперечувала порушення нею (або Чехос-
ловаччиною) зобов’язань щодо захисту навколишнього середовища за Договором 1977 р. та
іншими договорами й загальними нормами міжнародного права. «Варіант С» був «єдино
можливим і найбільш адекватним способом виконання» Договору 1977р.
Суд вказав, що тільки істотне порушення договору однією зі сторін могло дати іншій сто-
роні право на його анулювання. Порушення інших угод не зобов’язує сторони спору. Пору-
шення загальних норм міжнародного права може виправдати вжиття певних заходів потерпі-
лою державою, серед яких можуть бути й контрзаходи, але не є підставою для анулювання
іншого договору, що зобов’язує держави в контексті права договорів.
Щодо аргументу про порушення Договору 1977 р., Суд підтвердив свій висновок, що
Словакія порушила його тільки в жовтні 1992 р., тобто з моменту відводу води з Дунаю в ка-
нал. Будівництво альтернативного комплексу в Чуново на території Словакії (рис. 32) без йо-
го введення в дію не було протиправним актом. Отже, на думку Суду, Угорщина, анулював-
ши Договір 1977 р. у травні 1992 р., діяла передчасно. До цього часу з боку Чехословаччини
ще не було порушень Договору.
Поява нових (імперативних) норм міжнародного екологічного права. Угорщина заявила,
що нові імперативи в сфері захисту навколишнього середовища перешкодили їй виконати
Договір. На її думку, зобов’язання не завдавати діяльністю на своїй території шкоди терито-
рії іншої держави було доповнено зобов’язанням вживати заходів обережності, щоб уникну-
ти заподіяння шкоди території іншої держави, що стало зобов’язанням ergа omnes. Угорщина
стверджувала, що анулювання Договору було викликане відмовою іншої сторони призупи-
нити роботи за «Варіантом С».
Словакія категорично заперечувала появу нової норми міжнародного екологічного права,
що стала нормою jus соgens, яка могла б «перекреслити» положення Договору.
Суд вказав, що ніщо не заважало сторонам враховувати нові імперативні норми при за-
стосуванні відповідних положень Договору з огляду на те, що в ньому спеціально акцентува-
лась увага сторін на врахуванні екологічних вимог під час реалізації проекту.
Коли аргументи Угорщини були спростовані, вона заявила, що Договір усе одно вже не
діє, тому що своєю поведінкою обидві держави його скасували. Суд відхилив це твердження,
вважаючи, що порушення Договору обома сторонами та протиправна поведінка двох держав
не скасували Договір і не були підставою для його припинення. При відсутності інших під-
став, Договір міг бути припинений тільки за взаємною згодою сторін.

Правові наслідки рішення Суду

Насамперед, Суд звернув увагу на твердження Угорщини, що навіть якби вона не анулю-
вала цей договір, він перестав би діяти з 31 грудня 1992 р. унаслідок «зникнення» однієї сто-
рони (йшлося про поділ Чехословаччини на дві самостійні держави Чехію та Словакію з 1 сі-
чня 1993 р.). На думку Угорщини, в міжнародному праві відсутні норми, які передбачали б
автоматичне правонаступництво щодо двосторонніх договорів при зникненні однієї сторони.
Суд зауважив, що в спеціальній угоді про передання справи до Міжнародного Суду, за-
кріплено: «... Словакія є єдиною правонаступницею прав та обов’язків за проектом «Габчіко-
во—Надьмарош». Однак Угорщина проводила межу між правами та обов’язками за Догово-
ром 1977 р. і угодою. Угорщина заявила, що вона завжди відмовлялась визнавати Словакію
правонаступницею Договору 1977 р., незважаючи на прохання Словакії про це. Словакія ви-
знала, що між нею та Угорщиною дійсно не було угоди про визнання її правонаступницею за
Договором. Однак, на її думку, в цьому не було особливої необхідності, оскільки загальнови-
знаним є принцип континуїтету договорів у разі роз’єднання держав, котрий закріплений у
ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.
Крім того, Словакія вказала, що вважала себе правонаступницею Договору ще й тому, що
він належав до територіальних, оскільки встановлював режим територій держав. А такі дого-
вори, як відомо, могли припинятися за згодою сторін відповідно до ст. 12 Конвенції про пра-
вонаступництво.

158
 Угорщина категорично відкинула всі аргументи Словакії.
Суд погодився зі Словакією в тому, що Договір 1977 р. встановлював певний режим те-
риторії, як це визначено в ст. 12 Конвенції про правонаступництво держав щодо договорів.
Цей Договір визначив права та обов’язки сторін щодо тієї частини Дунаю, яка була прикор-
донною. Словакія, території якої стосувався Договір, стала його правонаступницею.
Угорщина наполягала на тому, що Чехословаччина діяла протиправно, ввівши в експлуа-
тацію комплекс у Чуново, тому, по-перше, попередній стан мав бути відновлений, а по-
друге, Словакія мала виплатити Угорщині компенсацію за завдану шкоду .
Зі свого боку Словакія вимагала компенсацію за шкоду у зв’язку з протиправним призу-
пиненням робіт Угорщиною, а згодом і її виходом з Договору. Вона також вимагала віднов-
лення попереднього стану відповідно до Договору у такий спосіб, щоб обвідний канал був
наповнений водою, а гідроелектростанція в Габчіково функціонувала.
Суд вказав, що при оцінці наслідків його рішення дуже важливо пам’ятати, що Договір
1977 р. діяв і, як lex specialis, продовжував регулювати відносини між сторонами. Проте було аб-
сурдним ставити питання про відновлення попереднього стану, оскільки це було б ідентично
здійсненню правосуддя, не пов’язаного з реальністю. Було нереальним вимагати, з одного боку,
відновлення зобов’язань сторін за Договором станом на травень 1989 р. (до порушення Угорщи-
ною Договору) а з іншого — руйнування гідротехнічних споруд у Чуново. Адже цілі Договору
могли бути досягнуті, на основі статус-кво. Суд вважав, що Договір 1977 р. міг бути адаптова-
ний до сучасних реалій з метою досягнення, за можливістю, його початкових цілей.
Суд постановив, що сторони зобов’язані проявити сумлінність у взаємному пошуку най-
більш прийнятних шляхів досягнення цілей Договору з урахуванням рішення Суду та еколо-
гічних наслідків реалізації проекту.
Суд зазначив, що протягом століть людство з економічних та інших причин постійно
впливало на природу, часто без належного врахування екологічних наслідків. Однак з розвит-
ком наукових знань та усвідомленням небезпеки екологічних ризиків з’явилися нові екологічні
стандарти і нові норми міжнародного екологічного права. Цих норм слід дотримуватися, а
екологічні стандарти повинні мати достатньо високий рівень не лише тоді, коли держави
приступають до реалізації проекту, пов’язаного з впливом на навколишнє середовище, але й
тоді, коли вони продовжують виконувати вже розпочаті. Необхідність знаходження балансу
між забезпеченням економічного розвитку та захистом навколишнього середовища була в
повному обсязі відображена, на думку Суду, в концепції сталого розвитку1. Тому сторони
зобов’язані надати нову екологічну оцінку умов діяльності гідростанції Габчіково. Зокрема,
мало бути знайдено оптимальне рішення для визначення обсягу води, яка мала пройти осно-
вним руслом Дунаю і каналом.
Суд також вказав, що в Договорі передбачалося, що проект Габчіково—Надьмарош мав
управлятися спільно й принести економічну вигоду обом державам, але оскільки дамба в
Чуново замінила дамбу в Дунакіліті, вона мала знайти подібний правовий статус і управля-
тися спільно. Суд вирішив, що якщо Угорщина хоче розділити зі Словакією економічну ви-
году від роботи гідротехнічного комплексу в Чуново, повністю побудованого на кошти Сло-
вакії, вона зобов’язана нести свою частину витрат, і це питання не слід плутати з питанням
про компенсації сторонам за спричинену взаємну шкоду.
Щодо компенсації Суд зазначив, що, згідно з міжнародним правом, неправомірно пост-
раждала держава завжди має право отримати компенсацію від держави, яка вчинила проти-
правний акт, унаслідок якого було завдано шкоди. У цій справі Суд визнав, що обидві дер-
жави вчинили протиправні акти й тим самим завдали одна одній шкоди, тому обидві сторони
зобов’язані сплатити компенсацію, а також мають право на отримання компенсації. Однак,
враховуючи складний характер вимог, Суд вирішив, що в цій справі проблему компенсації
шкоди можна вирішити в рамках глобального врегулювання всіх виявлених проблем на ос-
нові нульового варіанту й шляхом взаємної відмови сторін від фінансових претензій.
Ухваливши рішення, Суд закликав сторони добросовісно домовитись щодо досягнення цілей Догово-
ру 1977 р., який був визнаний дійсним.
Словакія подала 3 вересня 1998 р. до Секретаріату Суду клопотання про ухвалення нового рішення у
справі у зв’язку з небажанням Угорщини виконувати винесене Судом рішення. Але пізніше сторони відно-
вили переговори та регулярно інформували Суд про їхній перебіг. Справа й досі залишається в прова-
дженні Суду.

1
Сталий розвиток — (англ. sustainable development) — концепція встановлення балансу між задоволенням сучасних
потреб людства та захистом істотних інтересів майбутніх поколінь, включно з їхньою потребою в безпечному та здоровому
довкіллі.

159
 Питання для перевірки знань
1. Охарактеризуйте основні джерела права міжнародних договорів.
2. Що розуміють під міжнародним договором?
3. На прикладі цієї справи розкрийте зміст ст. 4 Віденської конвенції 1969 р., за якою до-
говори не мають зворотної дії в часі.
4. Визначте та охарактеризуйте підстави припинення міжнародних договорів за Віден-
ською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.
5. Розкрийте зміст докорінної зміни обставин як підстави припинення договору або вихо-
ду з нього.
6. Чи може бути стан необхідності підставою для припинення міжнародного договору?
Обґрунтуйте, використовуючи матеріали цієї справи.
7. Визначте підстави, які звільняють держави від міжнародної відповідальності, (Проект
статей про відповідальність держав) та встановіть їх застосовність до обставин цієї справи.

160
 Справа про храм Преах-Віхеар
Рішення Міжнародного Суду ООН, 1962р.

Предметом цього спору між Камбод-

жею та Тайландом став суверенітет над те-
риторією, на якій знаходився храм Преах
Віхеар (рис. 35) — частково зруйнована
давня кхмерська святиня на Дангкерській
гірській гряді, за якою проходив кордон
між Камбоджею та Тайландом (рис. 33).
Підґрунттям спору стали події 1904—
1908 рр. У цей час між Францією, яка здій-
снювала зносини Індокитаю та Сіамом
було досягнуто домовленості про кордон.
Договір 13 лютого 1904 р. установив зага-
льний напрям кордону, точна делімітація
Рис. 33. Храм Віхеар на карті якого була проведена змішаною франко-
сіамською комісією.
У східному секторі Дангкерської гряди
(рис. 34), в якому розташований храм Преах Віхе-
ар, кордон мав пройти по лінії вододілу. З метою
делімітації цієї дільниці кордону 2 грудня 1906 р.
сторонами було погоджено, що змішана комісія в
ході спеціальної поїздки вздовж гряди огляне та
обстежить район. Той факт, що голови французь-
кої та сіамської частин змішаної комісії належним
чином обстежили район та відвідали храм, не ста-
вився під сумнів.
У січні—лютому 1907 рр. голова французької
частини комісії повідомив свій уряд про завершен-
ня встановлення лінії кордону. Це, очевидно, озна-
Рис. 34. Дангкерська гряда чало, що кордон був обстежений та зафіксований,
хоча яких-небудь записів у протоколах засідань
комісії після 2 грудня 1906 р. зроблено не було. Фінальною стадією делімітації стала підго-
товка карт. Сіамський уряд, який не мав необхідних технічних засобів, звернувся з прохан-
ням до французьких чиновників підготувати карту прикордонного району. Карту було підго-
товлено восени 1907 р. У 1908 році карта була передана сіамському уряду.
На одній з цих карт храм був показаний на території Камбоджі (рис. 33). Саме на цю кар-
ту посилалась Камбоджа в обґрунтування своєї претензії на суверенітет над храмом. Нато-
мість Тайланд стверджував, що карта, на яку посилалась Камбоджа, не була результатом ро-
боти змішаної комісії, тому вона не мала обов’язкового характеру для Тайланду. Тайланд
стверджував, що показаний на карті кордон не був справжньою лінією вододілу, разом з цим
дійсна лінія вододілу проходила так, що храм опинявся на території Тайланду. Тайланд на-
полягав на тому, що він ніколи не погоджувався з існуючою картою, а якщо й погоджувався,
то помилково вважав, що кордон на цій карті відповідав вододілу.
Карта, додана до матеріалів справи (див. рис. 34), ніколи не була офіційно схвалена змі-
шаною комісією, яка припинила існування за кілька місяців до її створення (хоча окремі її
укладачі входили до її складу), й Суд дійшов висновку, що вона з самого початку не мала зо-
бов’язуючого характеру. Однак протоколи підтверджували, що карти були направлені сіам-
ському уряду з метою надання результатів роботи з делімітації. Оскільки ні в 1908 році, ні
протягом усіх наступних років з боку сіамської влади не було ніякої реакції на ці карти, тож
можна було вважати, що карти були визнані. Карти також були направлені сіамським членам
змішаної комісії, які не висловили жодних заперечень щодо встановленої лінії проходження
кордону в районі храму. За підготовку карт сіамський принц Дамронг висловив подяку фран-
цузькому посланнику в Бангкоці, а також губернаторам сіамських провінцій.
З огляду на таку поведінку сіамської влади, Суд вважав, що якщо сіамска влада погодила-
ся з картою без застережень та питань, то через тривалий час вона не мала права заявляти

161
про помилку, як підставу для визнання своєї згоди недійсною. Адже уряд Сіаму, а пізніше
Тайланду, ніколи не піднімав питання про карту до 1958 р. І хоча під час обстеження, прове-
деного в 1934—1935 рр., було встановлено розбіжності між кордоном на карті та справж-
ньою лінією вододілу й були підготовлені інші карти, на яких храм Преах Віхеар перебував
на території Тайланду, Тайланд все ж таки сам продовжував друкувати карти, на яких храм
знаходився на території Камбоджі.
Суд наголосив, що якби Тайланд не погоджу-
вався з лінією проходження кордону, він міг по-
ставити це питання під час франко-сіамських пе-
реговорів 1925 та 1937 рр., на яких були
підтверджені наявні на той час кордони, а також
в 1947 р. у Вашингтоні на засіданні франко-
сіамської узгоджувальної комісії. Утім Тайланд
не зробив жодних заяв із цього приводу.
У Суді Тайланд стверджував, що він фактич-
но володів храмом, тому в нього не було необ-
хідності піднімати це питання. На підтвердження
своєї позиції Тайланд надав суду акти своєї адмі-
ністративної влади місцевого рівня як свідчення
Рис. 35. Храм Преах Віхеар того, що він ніколи не визнавав лінію кордону,
визначену на карті. Однак Суд зазначив, що важко
розглядати подібні місцеві акти як заперечення послідовної позиції центральної влади. Адже
під час відвідин храму принцем Дамронгом у 1930 р. його зустрів та привітав французький
резидент прилеглої камбоджійської провінції. У відповідь на це ніякої реакції Сіаму не було.
Загалом Суд дійшов висновку, що Тайланд визнавав карту. Навіть якщо з цього приводу
були сумніви, це не давало, на думку Суду, право Тайланду через 50 років не визнавати її,
оскільки як Франція, так і Камбоджа були впевнені у визнанні карти Тайландом. Визнання
карти було причиною участі Тайланду у врегулюванні договору щодо кордону, який було
позначено на карті.
Сторони погодились з інтерпретацією врегулювання, за яким кордону, позначеному на
карті надавався пріоритет порівняно з договором 1904 р., у якому сторони надавали значення
лінії вододілу, тому лінія вододілу не мала особливого значення. Суд вважав, що кордон, по-
значений на карті, був дійсним кордоном між державами та визнаний ними. Відповідно, спі-
рна територія, на якій розташований храм Преах Віхеар, незалежно від лінії вододілу, була
територією Камбоджі.
В аналізованому рішенні Міжнародний Суд ООН зробив низку важливих висновків щодо
принипу естоппель1, який застосовний практично у всіх галузях міжнародного права.
Принцип встановлює заборону для суб’єкта права заперечувати або оспорювати в суді те,
що ним було раніше заявлено, визнано, здійснено; він поширюється на односторонні юридичні
акти, а також на юридично значущу активну й пасивну поведінку. Естоппель передбачає не-
припустимість і встановлює загальну правову заборону щодо спроб виступати з певними
твердженнями або, навпаки, відмовлятися від раніше зайнятої позиції і в такому значенні тіс-
но пов’язаний з принципом добросовіності в міжнародному праві2.
Естоппель застосовується виключно у відносинах між державою, яка створила на основі
своєї поведінки певну правову позицію, уявлення, й державою, якої ця позиція безпосеред-
ньою стосується. Тому естоппель сприяє утвердженню права й справедливості у відносинах.
Непослідовність поведінки одного суб’єкта, принципова зміна його первинної позиції
може спричинити шкоду визнаним правам іншого суб’єкта правовідносин, оскільки суб’єкт
права сумлінно довірився первинній позиції іншого суб’єкта, зробив певні дії або, навпаки,
утримався від них, і внаслідок докорінної зміни первинної позиції останнього зазнав шкоди в
тій чи іншій сфері визнаних за ним прав.
У цій справі Тайланд з часу розробки карт протягом майже 50 років не заперечував лінії
проходження кордону в районі храму Преах Віхеар. Своїми діями (точніше — бездіяльністю)
він стоворив уявлення й переконаність у Франції, а пізніше Камбоджі в тому, що лінія про-
ходження кордону, нанесена на карту, визнається Тайландом. Жодними своїми діями до 1958 р.
Тайланд не заперечував лінії проходження кордону, визначеній на карті, офіційно друкував саме
1
Естоппель — від лат. еstoppel — відхилення, estop — позбавлення права заперечення.
2
Каламкарян Р. А. Эстоппель как институт международного права. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://www.lawmix.ru/comm/3186

162
ті карти, на яких храм Преах Віхеар знаходився на території Камбоджі. Відповідно, Тайланд
уже не мав права стверджувати протилежне.
Принцип естоппель ґрунтується на послідовності в поведінці держави щодо фактичної
або юридичної ситуації. Йдеться про певний рівень стабільності та передбачуваності в пове-
дінці держави. Така схема належної поведінки держав виходить з більш загальної норми, що
передбачає неприпустимість для держави отримувати переваги внаслідок своєї протиправної
поведінки, коли в результаті власних винних або протиправних дій вона позбавляє іншу сто-
рону або свого права, або ж можливості скористатися ним1.

Питання для перевірки знань

1. Охарактризуйте принцип естоппель у контексті права міжнародних договорів.
2. Охарактеризуйте підстави недійсності міжнародного договору за Віденською конвенці-
єю 1969 р.
3. Визначте наслідки визнання договору недійсним (абсолютної та відносної недійсності
договору).
4. Чи мав право Тайланд посилатися на помилку під час обґрунтування своєї позиції в
Суді? Аргументуйте.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Бонуччи А. Оговорка rebus sic stantibus в международном и государственном праве //
Журнал Министерства юстиции. — 1910. — № 10.
2. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий / Сост. А. Н. Та-
лалаев. М., 1997.
3. Каламкарян Р. А. Эстоппель в международном праве. — М., 2001. — С. 134—149.
4. Київець О. В. Тимчасове застосування міжнародних договорів: проблеми теорії та прак-
тики // Науковий вісник Львівського університету внутрішніх справ. — 2010. — № 2.
5. Київець О. В. Тлумачення міжнародних договорів // Зовнішня торгівля: економіка, фі-
нанси, право. — 2011. — № 2. — С. 124—128.
6. Лукашук И. И. Современное право международных договоров. В 2 т. М.: Волтерс Клу-
вер, 2004.
7. Лукашук И. И. Субъекты права международных договоров // Государство и право. —
2004. — № 11. — С. 52—56.
8. Мережко О. О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики:
Монографія. — К.: Таксон, 2002.
9. Талалаев А. Н. Право международных договоров. В 2-х томах. М., Зерцало. — М, 2011.
10. Klabbers J. The concept of treaty in international law. — Kluwer Law International. 1996.
11. Dörr O. Vienna Convention on the Law of Treaties : a commentary. — Springer, 2012.
12. Cannizzaro E. The law of treaties beyond the Vienna Convention. — Oxford University
Press, 2011.

1
Каламкарян Р. А. Эстоппель как институт международного права. Електронний ресурс. Режим доступу:
http://www.lawmix.ru/comm/3186

163
 ТЕМА 11.
ПРАВО МІЖНАРОДНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙ ТА КОНФЕРЕНЦІЙ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та джерела права міжнародних організацій та конференцій
2. Поняття та ознаки міжнародної міжурядової організації
3. Міжнародні неурядові організації
4. Порядок створення та діяльності міжнародної організації
5. Поняття та ознаки міжнародної конференції
6. Механізм прийняття рішень у міжнародних організаціях
7. ООН. Система ООН
8. Регіональні організації (ОБСЄ, Рада Європи, СНД, ОАД, Африканський Союз)

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ ознаки міжнародної організації;
¾ значення міжнародних організацій у системі міжнародних відносин;
¾ цілі, принципи діяльності ООН, систему ООН;
¾ основні регіональні організації сучасного світу;
¾ ознаки та види міжнародних конференцій;
а також УМІТИ:
¾ порівнювати статути міжнародних організацій;
¾ орієнтуватися в системі спеціалізованих установ ООН;
¾ відрізняти міжнародні організації від міжнародних органів.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Право міжнародних організацій, міжнародна організація, міжнародна конференція,
міжнародний орган, орган організації, членство, припинення членства, призупинення членст-
ва, міжурядова організація, неурядова організація, повноваження організації, повноваження,
що маються на увазі (домислювані), установчий договір організації, ООН, Генеральна Асам-
блея ООН, Рада Безпеки ООН, Міжнародний Суд ООН, система ООН, спеціалізована уста-
нова ООН, резолюція, право вето, постійний член Ради Безпеки, універсальна організація, ре-
гіональна організація, Рада Європи, ОАД, ОБСЄ, СНД, Африканський Союз.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут Організації Об’єднаних Націй 1945 р.
2. Конвенція про привілеї та імунітети Організації Об’єднаних Націй 1946 р.
3. Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р.
4. Конвенція про безпеку персоналу Організації Об’єднаних Націй і пов’язаного з нею пер-
соналу 1994 р.
9. Правила процедури для скликання міжнародних конференцій держав (прийняті Гене-
ральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1949 р.).
1. Конвенція про Міжнародну морську організацію 1948 р.
2. Статут Ради Європи 1949 р.
3. Генеральна угода про привілеї і імунітет Ради Європи 1949 р.
4. Статут Співдружності Незалежних Держав 1993 р.
5. Паризька хартія для нової Європи 1990 р.
6. Празький документ про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ 1992 р.
7. Статут Організації американських держав (прийнятий 30 квітня 1948 р. у м. Боготі).

164
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Судово-процесуальний імунітет
Спеціального доповідача Комісії з прав людини
Консультативний висновок
Міжнародного Суду ООН 1999 р.

Історія

У листопаді 1995 р. у малазійському журналі «International Commercial Litigation»

з’явилася стаття під назвою «Malasian Justice on Trial» з інтерв’ю Спеціального доповідача
Комісії з прав людини ООН пана Дато Парам Кумарасвамі (рис. 36), який вказував на «вели-
ку кількість скарг на те, що певні високопоставлені особи в бізнесі та корпоративному секто-
рі мають можливість маніпулювати системою правосуддя в Малайзії». Посилаючись на по-
казовий випадок розгляду справи в судах Малайзії, Дато Кумарасвамі заявив, що він вбачав у
ньому приклад підтвердження власних слів.
Малайзійські компанії оцінили висловлювання доповідача як наклеп, який спричинив пу-
блічний скандал, і подали проти нього цивільні позови, вимагаючи відшкодування заподіяної
шкоди на загальну суму 12 млн. дол США кожна.
Діючи від імені Генарального Серкретаря ООН, юрисконсульт ООН звернув увагу влади
Малайзії на ту обставину, що пан Кумарасвамі давав інтерв’ю як Спеціальний доповідач, і
запропонував поінформувати суди Малайзії про судово-процесуальний імунітет спеціально-
го доповідача, яким він користувався на основі Конвенції про привілеї та імунітети ООН
1946 р.
Кумарасвамі звернувся до Високого суду Куала-Лумпура з клопотанням про визнання по-
зовних заяв такими, що не мали юридичної сили, посилаючись при цьому на офіційне пові-
домлення Генерального Секретаря ООН, яке підтверджувало, що його висловлювання в ін-
терв’ю мали місце під час його офіційного відрядження і що він користувався імунітетом від
судового переслідування щодо дій, вчинених при виконанні цієї місії.
У 1997 р. малайзійський суд виніс ухвалу, що повідом-
лення Генерального Секретаря ООН — це тільки виклад
думок, що мав обмежену доказову силу й не мав юридичної
сили для суду. Також суд постановив відхилити клопотання
Спеціального доповідача щодо звільнення від оплати судо-
вих витрат, хоча юрисконсульт ООН закликав владу Малай-
зії звільнити Кумарасвамі від сплати судових зборів та будь-
яких фінансових витрат до тих пір, поки питання щодо його
імунітету не буде врегульовано.
Юрисконсульт ООН закликав уряд Малайзії втрутитися
в судовий процес і взяти на себе тягар подальшого захисту
пана Кумарасвамі до тих пір, поки питання про його імуні-
тет не буде вирішено між ООН та державою відповідно до
Розділу 30 Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р.:
«Усі розбіжності, що виникають з тлумачення або застосу-
вання цієї конвенції, передаються на розгляд Міжнародного Суду,
за винятком випадків, коли сторони погоджуються вирішити їх
Рис. 36. Дато Парам іншим шляхом. У разі виникнення розбіжності між Об’єднаними
Кумарасвамі — Спеціальний Націями з одного боку, й членами Організації з іншого, запиту-
доповідач Комісії ООН ється відповідно до статті 96 Статуту та Статуту Суду кон-
з прав людини сультативний висновок з будь-якого порушеного юридичного пи-
тання. Висновок Суду визнається сторонами вирішальним».

Попри ці та наступні звернення до Малайзії щодо імунітету Спеціального доповідача

ООН, проти пана Кумарасвамі було порушено ще дві справи в малазійських судах.
Після того, як Генеральний Секретар ООН і уряд Малайзії не зуміли дійти згоди в цьому
спорі шляхом переговорів, Генеральний Секретар ООН рекомендував передати цю справу в
Економічну й Соціальну раду для запиту нею консультативного висновку Міжнародного Су-
ду в справі. Малайзія схвалила ініціативу Геренального Секретаря.
165
 Економічна й соціальна рада ООН 5 серпня 1998 р. ухвалила проект рішення, в якому по-
давався запит про надання консультативного висновку Міжнародним Судом щодо застосу-
вання до справи Кумарасвамі ст. VI розділу 22 Конвенції про привілеї та імунітети ООН
1946 р.
У розділі 22 статті VI Конвенції викладено таке:
«Експерти (інші особи, до яких застосовується стаття VI), що виконують доручення Організації
Об’єднаних Націй, користуються такими привілеями та імунітетами, які необхідні для незалежного ви-
конання їхніх функцій упродовж відряджень, включаючи час, витрачений на поїздки у зв’язку з відряджен-
нями. Зокрема їм надається … усякого роду судово-процесуальний імунітет щодо всього сказаного чи
написаного ними й зробленого ними під час виконання службових обов’язків».

Міжнародний Суд ООН (надалі — Суд), насамперед, відзначив, що він уперше отримав
запит на винесення консультативного висновку, який стосувався Розділу 30 Конвенції про
привілеї та імунітети ООН (надалі — Конвенція). У цьому розділі передбачено виконання
Судом своїх функцій у разі виникнення розбіжностей між ООН та одним із її членів. Було
також відзначено, що хоча консультативні висновки не мають обов’язкового характеру, в
цьому випадку сторони мають, відповідно до розділу 30 Конвенції, «визнавати консультати-
вний висновок вирішальним». Такі наслідки прямо визнані ООН та Малайзією.
Після цього Суд визначив, що має правомочність надати консультативний висновок від-
повідно до статей 96 Статуту ООН та статті 65 Статуту Суду, в яких вимагалось, щоб пере-
дане Суду питання було правовим та орган, який звертався до Суду з таким запитом, мав
відповідні повноваження.
У цьому випадку Суд вважав, що обидві умови дотримано, по-переше, тому, що запиту-
ється консультативний висновок стосовно тлумачення Конвенції та її застосування до обста-
вин справи Спеціального доповідача пана Кумарасвамі, по-друге, тому що Економічна й Со-
ціальна рада наділена таким повноваженням, а питання, щодо яких запитується висновок,
перебувають у межах її компетенції.
Суд також не встановив переконливих підстав для того, щоб відмовитись від надання
консультативного висновку (дискреційне право).

1. Застосовніть Розділу 22 статті VI Конвенції до Спеціального доповідача Комісії з прав

людини
Суд нагадав, що в консультативному висновку від 14 грудня 1989 р. (справа «Мазілу» )
було встановлено, що
«…мета Розділу 22 очевидна: дозволяти Організації Об`єднаних Націй направляти осіб, які не мають
статусу посадової особи Організації, і гарантувати їм такі привілеї та імунітети, які необхідні для не-
залежного виконання їхніх функцій» .

Суд вважав, що такий висновок необхідно зробити стосовно Спеціального доповідача,

призначеного Комісією з прав людини. Таким доповідачам, як правило, доручаються не тіль-
ки дослідницькі місії, а й моніторинг порушень прав людини, підготовка доповідей. Однак
вирішальним фактором було те, що місія покладалася на Спеціального доповідача Організа-
цією Об`єднаних Націй і, відповідно, він мав привілеї та імунітети, передбачені в Розділі 22
Конвенції, які гарантують незалежне виконання своїх функцій. Пана Кумарасвамі слід також,
відповідно до його мандату, вважати експертом у відрядженні за змістом Розділу 22 з 21 кві-
тня 1994 р. Це означало, що положення Розділу 22 були застосовні щодо нього, коли він да-
вав інтерв’ю.
Суд відзначив, що Малайзія визнала Дато Кумарасвамі експертом у відрядженні, який
користувався привілеями та імунітетами у стосунках із державами-учасницями, наданими
йому відповідно до Конвенції (включно з державою громадянства та державою, на території
якої він постійно проживає). Малайзія й Організація висловили цілковиту згоду з цих питань.

2. Застосовність Розділу 22 статті VI Конвенції до обставин цієї справи

Суд розглянув питання про те, чи були висловлювання пана Кумарасвамі в інтерв’ю
зроблені під час виконання ним своїх обов’язків і, відповідно, чи користувався він судово-
процесуальним імунітетом щодо цих слів.
Для відповіді на це питання Суд вважав за доцільне наголосити на тому, що відповідно до
Розділу 23 Конвенції «привілеї та імунітети надаються експертам у інтересах ООН, а не для
166
їх особистої вигоди». Для встановлення того, чи має той або інший експерт у відрядженні
імунітет, визначальну роль відіграє позиція Генерального Секретаря ООН, який має право та
обов’язок, коли це потрібно, захищати місію, яку доручено експерту.
У цьому випадку й Генеральний Секретар і юрисконсульт ООН від його імені неоднора-
зово повідомляли уряд Малайзії про те, що пан Кумарасвамі є Спеціальним доповідачем
ООН з питань незалежності суддів та адвокатів, доповіді якого неодноразово використовува-
ла Комісія. Саме як Спеціальний доповідач, пан Кумарасвамі надав інтерв’ю журналу, про
що в самому журналі було наголошено. У 1997 р. мандат Доповідача було продовжено на 3
роки, що було б неможливим, якби Комісія мала сумніви щодо компетентності чи професіо-
налізму доповідача.
Суд визнав, що Генеральний Секретар правомірно зробив висновок, що Дато Кумарасва-
мі зробив заяву, щодо якої виник спір, під час виконання своїх службових обов`язків як Спе-
ціальний доповідач. Тому розділ 22 статті VI Конвенції міг бути застосований до Дато Кума-
расвамі, що наділяло його судово-процесуальним імунітетом.

3. Юридичні зобов’язання Малайзії

Суд наголосив на тому, що розбіжності між ООН та Малайзією виникли через те, що уряд
Малайзії не поінформував суди, що пан Кумарасвамі давав інтерв’ю під час виконання ним
своїх службових обов’язків як Спеціальний доповідач і, відповідно, мав судово-
процесуальний імунітет, про що уряд Малайзії був поінформований Генеральним Секрета-
рем ООН.
Унаслідок того, що Уряд не повідомив компетентні судові органи Малайзії про висновок
Генерального Секретаря щодо імунітету пана Кумарасвамі, Малайзія не виконала свої зо-
бов’язання за ст. 105 Статуту ООН та Конвенцією 1946 р. (розділ 22).
Малайзія мала забезпечити імунітет Спеціального доповідача й не допустити порушення
проти нього справ у судах, тим більше накладення на нього стягень. Відповідні дії малазій-
ських судів, за загальновизнаним принципом, розглядаються як дії держави Малайзії усупе-
реч зобов’язанням за міжнародним правом.
Також Суд підкреслив, що консультативний висновок є вирішальним у спорі, тому Ма-
лайзія з метою виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань та забезпечення імунітету
пана Кумарасвамі мала поінформувати малазійські суди про винесений консультативний ви-
сновок.

Питання для перевірки знань

1. Що розуміють під привілеями та імунітетами міжнародної організації?
2. Охарактеризуйте привілеї та імунітети ООН згідно з Конвенцією про привілеї та імуні-
тети ООН 1946 р.
3. Якими привілеями та імунітетами користуються посадові особи ООН? Представники
членів ООН?
4. Якими привілеями та імунітетами наділені експерти у відрядженні в справах ООН?
5. Чи можлива відмова від імунітету? Якщо так, до повноважень якої посадової особи (ор-
гану) ООН належить вирішення цього питання?
6. Встановіть, чи може мати місце відмова від імунітету Генерального Секретаря ООН?
Якщо так, встановіть, ким вирішується це питання?
7. Чи користуються імунітетом дружина та діти у віці 10 та 20 років Генерального Секре-
таря ООН? Обґрунтуйте.

167
 Визначення витрат Організації Об’єднаних Націй
Консультативний висновок
Міжнародного Суду ООН 1962 р.

З 1956 р. на Близькому Сході проводилась миротворча операція ООН, а з 1960 р. у Конго

було введено війська ООН для захисту територіальних інтересів Бельгії. Ця операція була
здійснена на основі резолюції Ради Безпеки від 14 червня 1960 р. , яка була схвалена одного-
лосно.
20 грудня 1961 р. у зв’язку з проведенням вищезазначених дій Генеральною Асамблеєю
ООН була прийнята та передана до Cуду резолюція про надання Міжнародним Судом ООН
консультативного висновку з питань: чи були витрати ООН на ці операції складовими витрат
ООН, відповідно до п. 2 ст. 17 Статуту ООН і чи було прийнято рішення про витрати на ці
операції відповідно до положеннь Статуту?
Суд підтвердив свою юрисдикцію й пересвідчився в тому, що в нього не було причин для
того, щоб відмовитись від винесення консультативного висновку. Після цього Суд почав
працювати над відповіддю на запитання.
Генеральна Асамблея ООН бажала пересвідчитись, чи були витрати ООН на миротворчі
операції в Конго та на Близькому Сході дійсно витратами Організації. Отже, перше питання,
щодо якого мав визначитись Суд — питання про визначення «витрат Організації».
В п. 2 статті 17 Статуту ООН йдеться про «витрати Організації» без подальшого прямого
визначення цих витрат. Тлумачення терміну «витрати» було пов’язано зі словом «бюджет» у
п. 1 тієї ж статті. Стверджувалось, що в обох випадках мали передбачатися уточнювальні
прикметники «регулярні» або «адміністративні». На думку Суду, це було б можливо, якби
таке визначення обов’язково випливало з положень Статуту в цілому.
Стаття 17 Статуту ООН
1. Генеральна Асамблея розглядає й затверджує бюджет Організації.
2. Члени Організації несуть витрати за розподілом, встановленим Генеральною Асамблеєю.
3. Генеральна Асамблея розглядає й затверджує будь-які фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізо-
ваними установами, згаданими в ст. 57, і перевіряє адміністративні бюджети таких спеціалізованих
установ з тією метою, щоб зробити рекомендації зацікавленим установам.

Щодо поняття «бюджет», яке містилось у п. 1 ст. 17, Суд дійшов висновку, що укладачі
Статуту розрізняли «адміністративний бюджет» та «оперативний бюджет», оскільки в п. 3
тієї ж статті передбачалось, що Генеральна Асамблея «перевіряє адміністративні бюджети»
спеціалізованих установ. Якби укладачі Статуту вважали, що п. 1 мав обмежуватися «адміні-
стративним бюджетом» самої ООН, то слово «адміністративний» було б включено в п. 1, як
воно було включено в п. 3.
Фактично, з самого початку своєї діяльності, ООН на практиці включала в бюджет статті, які
не підпадали під жодне визначення «адміністративного бюджету». Генеральна Асамблея постій-
но включала в резолюції про щорічний бюджет положення про «непередбачувані надзвичайні
витрати», які виникали у зв’язку з «підтриманням миру та безпеки». Щороку з 1947 по 1959 р.
резолюції щодо цих непередбачуваних та надзвичайних витрат приймалися без жодного голосу
проти (за винятком 1952, 1953 та 1954 рр., оскільки в ці роки така резолюція включала конкрети-
зацію спірної статті: нагороди ООН учасникам корейської війни). У 1961 р. у доповіді Робочої
групи з розгляду адміністравних та бюджетних процедур ООН було відмічено ухвалення без за-
перечень заяви про те, що «операції з розслідування та спостереження, які організуються ООН
для попередження агресії, мають фінансуватися за рахунок регулярного бюджету ООН». З ура-
хуванням цих фактів, Суд встановив, що не було підстав розуміти п. 1 ст. 17 як такий, що вима-
гає вживання уточнювального чи обмежувального слова перед словом «бюджет».
Аналізуючи п. 2 ст. 17, Суд відзначив, що термін «витрати Організації» означає всі витра-
ти, а не тільки їхні певні види, які можна було б назвати «регулярними витратами».
Суд також вважав, що мета статті 17 — забезпечення контролю над фінансами ООН. Від-
повідаючи на твердження, за яким витрати, пов’язані з операціями по підтриманню міжнарод-
ного миру та безпеки не є витратами ООН за змістом п. 2 ст. 17 Статуту, оскільки вони підля-
гають розгляду виключно Радою Безпеки ООН в рамках переговорів, які відбуваються згідно
зі ст. 43 Статуту, Суд установив, що Рада Безпеки ООН несе головну (ст. 24), а не виключно
відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки. Статут встановлює, що
ГА ООН також опікується цими питаннями. Згідно з п. 2 ст. 17, Генеральній Асамблеї нале-

168
жить розподіляти витрати серед членів, що покладає зобов’язання на кожного члена нести
покладену на нього частину витрат. І якщо покриття таких витрат не передбачено за рахунок
інших джерел, саме Асамблея має право розподіляти суми.
У ході розгляду висувалося твердження, що в сфері підтримання міжнародного миру та
безпеки бюджетні повноваження ГА обмежені п. 2 ст. 11.
Стаття 11
1. Генеральна Асамблея уповноважується розглядати загальні принципи співробітництва в справі
підтримання міжнародного миру й безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння та регулю-
вання озброєнь, і робити щодо цих принципів рекомендації Членам Організації або Раді Безпеки, або і
Членам Організації, і Раді Безпеки.
2. Генеральна Асамблея має повноваження обговорювати будь-які питання, пов’язані з підтриманням
міжнародного миру й безпеки, поставлені перед нею будь-яким Членом Організації або Радою Безпеки чи
державою, яка не є членом Організації, відповідно до пункту 2 статті 35, і, за винятками, передбаченими
статтею 12, робити щодо будь-яких таких питань рекомендації зацікавленій державі або державам, або
Раді Безпеки, або і Раді Безпеки, і зацікавленій державі або державам. Питання, щодо якого необхідно
вжити заходів, передається Генеральною Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорення.
3. Генеральна Асамблея може звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожувати
міжнародному миру та безпеці.
4. Повноваження Генеральної Асамблеї, викладені в цій статті, не повинні обмежувати загального
змісту статті 10.

Суд дійшов висновку, що визначені в статті дії пов’язані з примусом чи забезпеченням

виконання тих чи інших рішень. У цьому контексті слово «дія» має означати таку дію, яка
стосується виключно компетенції Ради Безпеки, а саме: дій, вказаних у назві Глави VII Ста-
туту «Дії щодо загрози миру, порушення миру та актів агресії». Якщо слово «дія» тлумачити
таким чином, що Генеральна Асамблея може надавати рекомендації виключно загального
характеру щодо миру та безпеки в цілому, а не конкретних випадків, то в цьому пункті не
передбачалося б, що Генеральна Асамблея може надавати рекомендації, поставлені перед
нею державами чи Радою Безпеки.
Відповідно, Суд зробив висновок, що обмеження на підставі п. 2 ст. 11 бюджетних пов-
новажень Генеральної Асамблеї щодо підтримання міжнародного миру та безпеки є необ-
ґрунтованими.
Суд розглянув також статтю 43 Статуту.

Стаття 43
1. Усі Члени Організації для того, щоб зробити свій внесок у справу підтримання міжнародного миру
та безпеки, зобов’язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки на її вимогу, і відповідно до особли-
вої угоди чи угод, необхідні для підтримання міжнародного миру та безпеки збройні сили, допомогу й від-
повідні засоби обслуговування, включно з правом проходу.
2. Така угода чи угоди визначають чисельність і рід військ, ступінь їх готовності, їх загальне роз-
ташування й характер наданих засобів обслуговування та допомоги.
3. Переговори про укладення угоди або угод відбуваються в найкоротший термін за ініціативою Ра-
ди Безпеки. Вони укладаються між Радою Безпеки та Членами Організації або між Радою Безпеки й гру-
пами Членів Організації та підлягають ратифікації їх державами, відповідно до їхньої конституційної
процедури.

Стаття передбачала, що держави з метою підтримання міжнародного миру та безпеки ве-

дуть переговори про укладення угод з Радою Безпеки за її ініціативою. У Суді стверджувало-
ся, що такі угоди включають конкретні положення щодо розподілу витрат, пов’язаних з при-
мусовими діями, які можуть мати місце за рішенням Ради Безпеки й виключно Рада Безпеки
має повноваження вживати заходів для покриття таких витрат.
Суд вважав, що стаття 43 не мала застосовуватися в цьому випадку. Але навіть якби вона
й застосовувалась, її слід було тлумачити по-іншому. У ході окреслених переговорів може
бути вирішено, що частина витрат має покриватися Організацією. Вони, очевидно, будуть
частиною витрат ООН, які має розподіляти Генеральна Асамблея відповідно до ст. 17. Крім
того, зі ст. 50 Статуту випливало, що Рада Безпеки може визначати, що держави, які несуть
надмірні витрати, мають право на певну фінансову підтримку. Така фінансова допомога, в
разі її надання ООН, буде «витратами Організації». Суд вважав, що немає підстав стверджу-
вати, що Статут залишає Раду Безпеки безсилою за надзвичайних обставин, якщо передбаче-
ні в ст. 43 угоди не укладені. Рада Безпеки має бути наділена повноваженнями щодо котролю
ситуації, якщо вона вживає примусові заходи проти певної держави. Отже, витрати на дії, які
Рада Безпеки уповноважена вживати, є «витратами Організації» за змістом п. 2 ст. 17.
169
 Розглянувши загальну проблему тлумачення поняття «витрати Організації» в контексті
Статуту ООН та функцій Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки, Суд перейшов до аналізу
витрат, визначених у проханні про надання консультативного висновку. Насамперед, Суд
мав вирішити, наскільки такі витрати пов’язані з цілями ООН.
Суд встановив, що коли Організація вчиняє дії, спрямовані на досягнення цілей ООН, то
логічно вважати, що такі дії не виходять за межі компетенції Організації. Якщо дії вчиня-
ються не уповноваженими на це органами — це виходить за рамки встановлених правил, але
ще не означає, що понесені витрати не є витратами Організації.
Якщо Рада Безпеки ухвалює резолюцію з метою підтримання міжнародного миру та без-
пеки та якщо у зв’язку з такою резолюцією Генеральний Секретар несе фінансові зо-
бов’язання, то такі кошти будуть «витратами Організації». Обов’язки Організації може нести
Генеральний Секретар, який діє за дорученням Ради Безпеки чи Генеральної Асамблеї. У Ге-
неральної Асамблеї немає іншої альтернативи як виконувати ці зобов’язання.
Аналізуючи витрати щодо Надзвичайних збройних сил ООН на Близькому Сході (НЗС
ООН), Суд нагадав, що вони були створені за згодою відповідних держав і, відповідно, не
були примусовими заходами. Операції НЗС ООН здійснювалися для досягнення головної ці-
лі ООН — сприяння мирному врегулюванню ситуації та продовження процесу врегулюван-
ня. Тому Генеральний Секретар ООН належним чином використав свої повноваження щодо
покриття фінансових зобов’язань. Витрати, передбачені такими зобов’язаннями, мали вважа-
тися «витратами Організації». Відповідаючи на твердження, що Генеральна Асамблея ніколи
прямо чи опосередковано не розглядала витрати на НЗС ООН як «витрати Організації за зміс-
том п. 2 ст. 17 Статуту», Суд заявив, що відкриття спеціального рахунку не означає обов’яз-
ково, що кошти на ньому не є внесками держав-членів, розподілених Генеральною Асамбле-
єю. Резолюції з цього питання були ухвалені більшістю, двома третинами голосів і мали ви-
ходити з того, що витрати на НЗС ООН були «витратами Організації». Інакше Генеральна
Асамблея не мала би повноважень приймати рішення про те, що витрати «покриваються
ООН» або розподіляються серед членів. З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що
кожен рік витрати НЗС ООН розглядалися Генеральною Асамблеєю як «витрати Організа-
ції» за змістом п. 2 ст. 17 Статуту ООН.
Щодо Операцій ООН у Конго (ОООНК) Суд нагадав, що рішення про їх здійснення було
ухвалено Радою Безпеки згідно з резолюцією від 14 липня 1960 р. (яка була ухвалена без за-
перечень). Ця резолюція, з огляду на звернення уряду Конго, доповіді Генерального Секре-
таря та обговорення в Раді Безпеки, була ухвалена з метою підтримання міжнародного миру
та безпеки.
Досліджуючи резолюції та доповіді Генерального Секретаря щодо цих операцій, Суд зро-
бив висновок, що періодичність розгляду цього питання, підтвердження, схвалення Радою
Безпеки та Генеральною Асамблеєю дій Генерального Секретаря, не давали підстав для ви-
сновку, що операції в Конго стали узурпацією повноважень, покладених на Раду Безпеки чи
посяганням на ці прерогативи. Ці операції не були пов’язані з превентивними чи примусови-
ми заходами проти певної держави згідно з Главою VII Статуту, тому не були «діями» в кон-
тексті ст. 11 Статуту. Фінансові зобов’язання, які ніс Генеральний Секретар у зв’язку з чіт-
кими та неодноразово підтвердженими повноваженнями в Раді Безпеки та на Генеральній
Асамблеї, були зобов’язаннями Організації, які Генеральна Асамблея мала право покривати
у зв’язку з повноваженнями, передбаченими в п. 2 ст. 17 Статуту.
У зв’язку з фінансуванням операцій у Конго, Суд, посилаючись на резолюції ГА, що пе-
редбачали розподіл витрат згідно зі шкалою внесків до регулярного бюджету, зробив висно-
вок, що Генеральна Асамблея двічі ухвалювала рішення про те, що деякі витрати є «надзви-
чайними» та «по суті відмінними» від витрат «регулярного бюджету», але вони залишалися
при цьому «витратами Організації», які підлягали розподілу згідно з повноваженнями, нада-
ними Генеральній Асамблеї (п. 2 ст. 17).
Відповідно, на поставлене питання Суд відповів ствердно, а саме: витрати на операції
ООН у Конго та Близькому Сході були «витратами Організації» за змістом п. 2 ст. 17 Стату-
ту ООН.
У розглянутому консультативному висновку МС ООН надав тлумачення поняття «витра-
ти Організації» й опосередковано — охарактеризував співвідношення повноважень її голо-
вних Органів — Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН у сфері підтримання міжнарод-
ного миру та безпеки.

170
 Питання для перевірки знань
1. Як фінансуються міжнародні організації?
2. Що розуміють під бюджетом міжнародної організації? Як він формується?
3. Як формується бюджет ООН?
4. Що розуміють під регулярним бюджетом ООН?
5. Як фінансуються операції з підтримання миру?
6. На основі яких критеріїв визначається шкала внесків держав-членів ООН?
7. Які заходи можуть вживатися проти держав-членів ООН, які мають заборгованість у
сплаті внесків?
8. Як фінансуються спеціалізовані установи ООН?
9. Чи відомі вам міжнародні організації, бюджет яких формується не за рахунок внесків
членів?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Вишняков В. Г., Егиазаров В. А., Королев Ю. А. и др. Право и межгосударственные объ-
единения / Под общ. ред. В. Г. Вишнякова. СПб., 2003.
2. Заемский В. Ф. Кому нужна реформа ООН. В интересах всех и каждого М.: Издательст-
во: «Международные отношения». — 2011.
3. Зябкин А. Организация Объединенных Наций (ООН) — Универсальная Международная
Организация Общей Компетенции: Учебное Пособие: ИВЭСЭП, 2008.
4. Міжнародні організації: Навч. посіб. — 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О. С. Кучик —
К.: «Знання», 2007. — 749 с.
5. Міжнародні організації. Навч. посіб. / за ред. О. С. Кучика 2-ге вид. перероб. і доп. —
К.: Знання, 2007.
6. Мы, народы: роль ООН в XXI веке. Доклад Генерального секретаря ООН. Док. А
/54/2000.
7. Нешатаева Т. Н. Международные организации и право. Новые тенденции в междуна-
родно-правовом регулировании. М., 1998.
8. Огірко Р. Конфедерація і міжнародна організація: порівняльна характеристика політи-
ко-правової природи // Українське право. — 2001. — № 1. — С. 114—121.
9. ООН. Офіційний сайт : https://www.un.org/ru/
10. Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) (Краткая справка) //
Международное право в документах: Учеб. пособие / Сост.: Н.Т. Блатова, Г.М. Мелков. — 2-
ое изд., перераб. и доп. — М.: Инфра. — М., 1997. — 696 с.
11. Подшибякин С. А. Правовой статус международных неправительственных организа-
ций. — М.: Издательство «Юрлитинформ», 2006.
12. Циганкова Т. М., Гордеева Т. Ф. Міжнародні організації: Навч. посіб. — 2-ге вид., пе-
рероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2001. — 340 с.
13. Шатуновский-Бюрно С. В. Устав ООН на рубеже XXI века: прошлое, настоящее, бу-
дущее // Российский ежегодник международного права. 2000.
14. Amerasinghe C. F. Principles of the institutional law of international organizations / 2nd rev.
ed. — Cambridge University Press, 2005.
15. Klabbers J. International organizations. — Dartmouth, 2005.
16. Kwakwa E. Globalization and international organizations. — Ashgate, 2011.
17. Reinisch A. Challenging acts of international organizations before national courts. — Oxford
University Press, 2010.

171
 ТЕМА 12.
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та джерела права зовнішніх зносин
2. Органи зовнішніх зносин держави
3. Поняття та джерела дипломатичного права
4. Порядок встановлення дипломатичних відносин
5. Склад та функції дипломатичного представництва
6. Дипломатичні привілеї та імунітети
7. Поняття та джерела консульського права
8. Встановлення консульських відносин
9. Консульські функції
10. Консульські привілеї та імунітети
11. Спеціальні місії

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ поняття та джерела права зовнішніх зносин;
¾ систему органів зовнішніх зносин;
¾ порядок встановлення дипломатичних відносин;
¾ функції дипломатичних представництв;
¾ порядок встановлення консульських відносин;
¾ консульські функції;
¾ призначення спеціальних місій,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати зміст міжнародно-правових актів у сфері зовнішніх зносин;
¾ порівнювати дипломатичні та консульські привілеї та імунітети.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Право зовнішніх зносин, органи зовнішніх зносин, дипломатичне право, глава дипломатич-
ного представництва, посольство, агреман, адміністративно-технічний персонал, акредита-
ція, аташе, вірча грамота, дипломатія, дипломатичний корпус, дипломатичний персонал,
дипломатичний ранг, дипломатичне представництво, нунцій, дуайєн, імунітет і привілеї,
консул, консульська екзекватура, консульський патент, консульський округ, консульська
установа, почесний консул, спеціальна місія, persona non grata, спеціальна місія.

ДЖЕРЕЛА
1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.
2. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р.
3. Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними орга-
нізаціями універсального характеру 1975 р.
4. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжна-
родним захистом, зокрема, дипломатичних агентів, 1973 р.
5. Конвенція про спеціальні місії 1969 р.

172
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа братів Лагранд (Німеччина проти США)

Рішення Міжнародного Суду ООН 2001 р.

Історія спору

Карл та Вальтер Лагранд (громадяни Німеччини) (рис. 37) з дитинства проживали в США. Вони бу-
ли арештовані в 1982 р. в Арізоні за участь у пограбуванні банку. Під час нападу керівника банку було
вбито, одного зі співробітників банку — важко поранено.
У 1984 р. суд штату Арізона визнав обох братів винними у вчиненні вбивства першого ступеню та
інших злочинів і встановив міру покарання — смертну кару.
Оскільки Легранди були громадянами Німеччини, то за Віденською
конвенцією про консульські зносини 1963 р. компетентні органи США
були зобов’язані повідомити заарештованим про їхнє право на зноси-
ни з консульством Німеччини. Проте братам Леграндам про їхнє пра-
во повідомлено не було. Фактично про цю справу консульству Німеч-
чини стало відомо лише в 1992 р. від самих братів Легранд, які
дізналися про своє право з інших джерел. На цій стадії процесу брати
вже були позбавлені за прийнятою в США доктриною «невиконання
процесуальних дій у встановлені терміни» можливості оскаржувати
Рис. 37. Брати Лагранд винесені щодо них вердикти та вироки, посилаючись на порушення їх-
ніх прав за Віденською конвенцією 1963 р.

2 березня 1999 р. Німеччина подала до МС ООН заяву про порушення справи проти США
у зв’язку з порушенням США Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. Німеч-
чина вказувала, що в 1982 р. влада штату Арізона затримала двох громадян ФРН Карла й Ва-
льтера Лаграндів; їх було притягнуто до суду й засуджено до смерті, причому вони не були
поінформовані, як того вимагав підпункт 1 ст. 36 Віденської конвенції (згідно з яким компе-
тентні органи держави-учасниці повинні негайно повідомляти громадянина іншої держави-
учасниці, якого заарештували або взяли під варту, про його право на допомогу з боку консу-
льства), про їхні права. Німеччина також стверджувала, що через те, що належного повідом-
лення не було зроблено, вона не змогла захистити інтереси своїх громадян у судах Сполуче-
них Штатів відповідно до ст. 5 і 36 Віденської конвенції на всіх стадіях судового
провадження.
Німеччина заявила, що до недавнього часу влада штату Арізона стверджувала, що їм не
було відомо, що Карл і Вальтер Лагранд є громадянами Німеччини. Однак під час розгляду
справи в Комітеті Арізони з помилувань атторней штату визнав, що насправді владі штату
Арізона було відомо ще з 1982 р. , що обидва затримані були німецькими громадянами. Ні-
меччина заявила, що Карл і Вальтер Лагранд, уже за сприяння німецьких консульських спів-
робітників заявляли про порушення Віденської конвенції у Федеральному суді першої інста-
нції; що цей суд, застосувавши наявну у внутрішньодержавному праві доктрину невиконання
процесуальних дій і постановив, що оскільки зазначені особи не наполягали на своїх правах
згідно з Віденською конвенцією в ході попереднього судового розгляду на рівні штату, вони
не можуть наполягати на них під час федерального розгляду в порядку habeas corpus.
2 березня 1999 р. Німеччина представила термінове прохання про встановлення тимчасо-
вих заходів. Вона нагадала про те, що Карл Лагранд був страчений 24 лютого 1999 р., не
зважаючи на всі заклики про помилування й числені дипломатичні демарші уряду Німеччи-
ни на найвищому рівні.
Страту Вальтера Лагранда було призначено на 3 березня 1999 р. Прохання про термінове
встановлення тимчасових заходів було представлене в інтересах громадянина Німеччини Ва-
льтера Лагранда. Німеччина наполягала на тому, що якщо не буде вжито тимчасових заходів,
США стратять Вальтера Лагранда перед тим, як цей Суд зможе розглянути заяву Німеччини
по суті. У такому випадку Німеччина назавжди буде позбавлена можливості, пов’язаної з
відновленням status quo ante у разі прийняття рішення на її користь.
Німеччина звернулася до Суду з проханням вказати, що Сполучені Штати мають вжити
всіх доступних їм заходів для забезпечення того, щоб Вальтера Лагранда не було страчено до
ухвалення остаточного рішення по справі, та повинні проінформувати Суд про всі заходи, які
були прийняті на виконання цієї постанови. Німеччина просила Суд розглянути її прохання
терміново в зв’язку з його серйозністю та небезпекою страти громадянина Німеччини.

173
 2 березня 1999 р. Віце-голова Суду звернувся до уряду CША з листом, у якому акценту-
валась увага на необхідність уряду США діяти таким чином, щоб будь-яка постанова про
встановлення попередніх заходів, які може прийняти Суд, мала необхідне сприяння.
3 березня 1999 р. Суд виніс постанову, в якій були вказані, зокрема, такі тимчасові захо-
ди: США мають вжити всіх можливих заходів для того, щоб Вальтер Лагранд не був страче-
ний до винесення остаточного рішення по цій справі й мають інформувати Суд про всі захо-
ди, які вони вжили для виконання цієї постанови.
3 березня 1999 р. Вальтер Лагранда було страчено в газовій камері.
13—17 листопада 2001 р. МС ООН провів відкриті слухання по справі.
Вимоги сторін:
Німеччина просила Суд винести рішення та оголосити, що:
1) не повідомивши Карла та Вальтера Лагарандів одразу ж після арешту про їхні права за
підпунктом 1 (b) ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини й позбавивши Німеч-
чину можливості надати консульську допомогу, що зрештою призвело до страти Карла й Ва-
льтера Лаграндів, США порушили свої міжнародно-правові зобов’язання відносно Німеччи-
ни щодо здійснення її права на дипломатичний захист своїх громадян, передбаченого ст. 5 і
п. 1 ст. 36 зазначеної Конвенції;
2) США, застосувавши норми внутрішнього права та позбавивши тим самим Карла й Валь-
тера Лаграндів можливості здійснити свої права за Віденською конвенцією про консульські
зносини та стративши їх, порушили свої міжнародно-правові зобов’язання відносно Німеч-
чини за п. 2 ст. 36 Віденської конвенції, за якою вони були зобов’язані сприяти повному
здійсненню цілей, для яких встановлені відповідні права ст. 36 Конвенції;
3) США, не вживши всіх доступних їм заходів для забезпечення того, щоб Вальтер Лаг-
ранд не був страчений до винесення остаточного рішення МС ООН з цього питання, пору-
шили свої міжнародно-правові зобов’язання, які стосуються виконання постанови про вста-
новлення тимчасових заходів, винесеної Судом 3 березня 1999 р., а також утримання від
будь-яких заходів, які можуть вплинути на предмет спору в ході судового розгляду;
4) США мають запевнити Німеччину в тому, що вони не будуть знову здійснювати про-
типравні дії; що в майбутньому в усіх випадках взяття під варту громадян Німеччини або їх-
нього кримінального переслідування США будуть за законодавством і на практиці забезпе-
чувати ефективне здійснення прав за ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини.
Особливо стосовно справ, пов’язаних зі смертною карою. Для цього необхідно, щоб Сполу-
чені Штати забезпечували реальну можливість розгляду та використання засобів правового
захисту у випадках засудження у кримінальних справах, пов’язаних з порушенням прав за
ст. 36.
США звернулися до Суду з проханням винести рішення й оголосити, що:
1) мало місце порушення зобов’язання США відносно Німеччини за ст. 36 (1) (b) Віден-
ської конвенції про консульські зносини, яке полягало в тому, що компетентні органи влади
США своєчасно не повідомили Карла й Вальтера Лаграндів, як того вимагала ця стаття, та
що США просять вибачення у Німеччини за це порушення та вживають предметні заходи,
котрі спрямовані на недопущення таких порушень у майбутньому;
2) усі інші претензії та подання Німеччини відхиляються.

Розгляд справи Судом

Насамперед, Суд встановив наявність власної юрисдикції та прийнятність представлень
Німеччини.
1) США визнали та не оспорювали основну претензію Німеччини — порушення ними
свого зобов’язання за п. 1 ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини:
«негайно повідомити братам Лагранд про те, що вони можуть звернутися з проханням повідомити
консульську установу Німеччини про свій арешт та взяття під варту».

Німеччина стверджувала, що порушення США цього пункту статті зробило всі інші пра-
ва, закріплені в ній, безпредметними та такими, що втратили сенс. Німеччина наголосила, що
між порушенням вказаної статті та стратою братів Лагранд існує причинно-наслідковий
зв’язок. Якби Німеччина належним чином реалізувала свої права за Віденською конвенцією,
то вона могла б знайти пом’якшуючі обставини, які б врятували життя двох братів.
США вважали, що такі аргументи Німеччини ґрунтуються на припущеннях. Однак Суд
встановив, що у випадках, коли представлена держава не має відомостей про факти затри-

174
мання своїх громадян через те, що держава перебування негайно не направляє їй відповідне
повідомлення по консульських каналах (що підтверджено у цій справі в період 1982—1992 рр.),
представлена держава позбавлена можливості здійснити свої права за п. 1 ст. 36 Віденської кон-
венції про консульські зносини.
Німеччина стверджувала, що порушення США ст. 36 було не тільки посяганням на права
Німеччини як держави-учасниці Віденської конвенції, але й стало наслідком порушення осо-
бистих прав братів Лагранд. На основі права на дипломатичний захист Німеччина вимагала
сатисфакції.
США, в свою чергу, вважали, що передбачені у Віденській конвенції права на повідом-
лення консульства та доступ — це права не окремих осіб, а держави, навіть якщо ці права й
можуть допомогти окремим особам отримати консульську допомогу від своєї держави. Від-
повідно, США заперечували порушення ними особистих прав братів Лагранд.
Суд не підтримав заперечень США та дійшов висновку, що п. 1 ст. 36 Віденської конвен-
ції породжує особисті права, на які може посилатися в Суді держава громадянства затрима-
ної особи. У цьому випадку права братів Лагранд було порушено.
2) Німеччина вважала, що США, підтримавши застосування норм національного законо-
давства (які роблять неможливим заперечення щодо порушення права на повідомлення кон-
сульства на всіх стадіях судочинства після винесення присяжними вердикту про визнання
обвинуваченого винним), порушили свої зобов’язання за п. 2 ст. 36 Віденської конвенції.
У статті закріплено, що права, визначені в п. 1 ст. 36 мають здійснюватися відповідно до
законів та правил держави перебування за умови, що вони мають сприяти повному здійснен-
ню цілей, для яких передбачено ці права. Німеччина наголошувала, що, власне, йдеться не
про саму норму про «невиконання процесуальних дій у встановлені строки», а про те, що її
застосування позбавляло братів Лагранд можливості висувати заперечення відносно пору-
шеня їхніх прав на повідомлення консульства в рамках кримінального судочинства США.
США вважали, що Конвенція не містить вимог до держав-учасниць про закріплення в на-
ціональному законодавстві засобів правового захисту, що надавали б можливість фізичним
особам висувати претензії стосовно Конвенції в кримінальних справах. Саме тому відповідна
норма американського права не могла порушити Конвенцію.
Суд не погодився з аргументами США і наголосив, що сама норма щодо «невиконання
процесуальних дій у встановлені строки» не порушує ст. 36 Конвенції. Але в цій справі нор-
ма позбавила індивіда, який перебував під вартою, можливості оскаржити на основі п. 1
ст. 36 Конвенції обвинувальний вердикт та вирок на підставі того, що компетентні органи
держави не виконали свої зобов’язання й одразу не повідомили консульську установу про
арешт братів. Саме тому має місце порушення п. 2 ст. 36 Конвенції.
3) Німеччина стверджувала, що тимчасові заходи, встановлені МС ООН відповідно до
норм Статуту ООН та Статуту МС ООН, мають здійснюватися обов’язково. Німеччина по-
силалась на принцип «ефективності», «вимог процедури» щодо встановлення тимчасових за-
ходів, обов’язковий характер тимчасових заходів як «необхідний наслідок обов’язковості ос-
таточного рішення» тощо.
США стверджували, що вони виконали все, що вимагалося за постановою Суду від 3 бе-
резня 1999 р. та зазначили, що можливості США по здійсненню відповідних дій були обме-
жені в силу того, що з моменту прийняття постанови Судом і до призначеного терміну вико-
нання вироку Вальтера Лагранда залишалось вкрай мало часу через те, що Німеччина
порушила справу в «останню хвилину».
Також США стверджували, що умови постанови Суду не створювали для США правових
зобов’язань, які підлягають виконанню, «це не ті формулювання, які використовуються з ме-
тою встановлення правових зобов’язань».
Під час вирішення цього питання Суд звернувся до ст. 94 Статуту ООН та ст. 41 Стату-
ту МС ООН. Зокрема, ст. 41 Статуту МС ООН встановлює, що Суд має право вжити, якщо,
на його думку, цього будуть вимагати обставини, будь-які тимчасові заходи, які мають бу-
ти прийняті для забезпечення прав кожної зі сторін спору. При цьому Суд постав перед не-
обхідністю зіставлення англійського та французького тексту Статуту, які є рівно автентич-
ними.
Суд встановив, що має вирішувати міжнародні спори шляхом ухвалення юридично
обов’язкових рішень. Тимчасові заходи, встановлені Судом, мають обов’язковий характер,
оскільки забезпечують права сторін, як вони будуть визначені в остаточному рішенні. Твер-
дження, що тимчасові заходи не мають обов’язкового характеру, суперечать об’єкту та цілям
ст. 41.

175
 Суд також навів принцип, визнаний Постійною палатою міжнародного правосуддя1, за
яким у будь-якій справі сторони мають утримуватися від вчинення дій, які здатні ускладнити
виконання наступного рішення та не мають вчиняти кроків, які можуть ускладнити спір.
Аналізуючи ст. 94 Статуту ООН, Суд також відзначив обов’язкову силу постанови про
встановлення тимчасових заходів. Адже кожен член ООН зобов’язаний виконувати рішення
МС ООН у справі, в якій він є стороною, включно з постановою про встановлення тимчасо-
вих заходів як вид рішень, які ухвалюються Судом.
Проаналізувавши дії органів влади США у зв’язку з ухваленням Судом постанови про
встановлення тимчасових заходів, Суд констатував, що різні органи США не вжили всіх мож-
ливих заходів щодо виконання постанови.
4) Німеччина вимагала гарантій недопущення дій, подібних до тих, що мали місце в цій
справі, в майбутньому.
США вважали, що така вимога не має за своїм характером прецедентів у практиці Суду
та виходить за межі його юрисдикції.
Суд погодився, що в результаті застосування норми про невиконання процесуальних дій
у встановлені строки щодо вимог братів Лагранд, США вчинили міжнародно-протиправне
діяння, але Суд констатував, що має обмежитись тим, що це правило було застосовано ви-
ключно у справі Лаграндів. Суд не може вимагати гарантій щодо застосування внутрішнього
права США у всіх подібних випадках у майбутньому, оскільки це було б безпрецедентним
кроком та перевищило б юрисдикцію Суду в цій справі.
Німеччина вимагала від США, щоб у всіх випадках затримання або кримінального пере-
слідування громадян Німеччини, які можуть мати місце в майбутньому, а також у випадках,
коли йдеться про смертну кару, США закріпили законодавчо та забезпечили на практиці
ефективне дотримання прав, передбачених ст. 36 Віденської конвенції про консульські зно-
сини.
Суд відзначив, що цією вимогою Німеччина «заходить надто далеко», оскільки, очевид-
но, вимагає прийняття спеціальних заходів як засобу недопущення повторних порушень. Суд
відзначив, що США проінформували Суд про серйозні заходи, які вживаються ними для не-
допущення повторних порушень п. 1 ст. 36 Конвенції. США визнали, що вони не виконали
своїх зобов’язань, не направивши консульське повідомлення, та вибачились перед Німеччи-
ною. Утім Суд вважав, що вибачень недостатньо ані в цьому випадку, ані в інших випадках,
коли громадян не повідомляють про їхні права за Віденською конвенцією; коли цих грома-
дян протягом тривалого часу тримають під вартою або їм призначають суворі покарання.
Суд взяв до уваги продемонстровану США рішучість забезпечити конкретні заходи щодо
виконання зобов’язань за п. 1 ст. 36 Віденської конвенції як ствердної відповіді на вимогу
Німеччини про надання загальних гарантій недопущення подібних дій у майбутньому.
Суд вважав установленим факт порушення США своїх міжнародних зобов’язань, причи-
ною цього стали положення внутрішньодержавного права. Утім Суд наголосив, що він не
вважає, що будь-яка норма права США не відповідає зобов’язанням за Віденською конвенці-
єю. Причиною порушення стали обставини, пов’язані із застосуванням правила про невико-
нання процесуальних дій у встановлені строки, а не, власне, правило. Але в разі повторення
таких дій вибачень буде недостатньо й США мають дозволяти перегляд вердиктів та вироків,
якщо буде порушено права, визначені Віденською конвенцією. США самі мають вирішити, в
який спосіб вони виконуватимуть свої зобов’язання.
На відкритому засіданні 27 червня 2001 р. МС ООН ухвалив рішення, в якому було зазна-
чено, що:
¾ невідкладно не проінформувавши Карла та Вальтера Лагранд після арешту про їхні
права за п. 1 ст. 36 Конвенції і тим самим позбавивши Німеччину можливості своєчасно на-
дати їм допомогу, передбачену Конвенцією, США порушили своє зобов’язання щодо Німеч-
чини і братів Лагранд за п. 1 ст. 36;
¾ не дозволивши провести розгляд і перегляд у світлі прав, викладених у Конвенції, вер-
диктів і вироків братаів Лагранд, після того як було встановлено факт вчинення порушень,
про які йдеться в п. 3 ст. 36, США порушили своє зобов’язання щодо Німеччини та братів
Лагранд за п. 2 ст. 36 Конвенції;
¾ не вживши всіх доступних заходів для забезпечення того, щоб Вальтера Лагранда не було
страчено до винесення остаточного рішення Суду в цій справі, США порушили зобов’язання,
яке визначене постановою Суду про встановлення тимчасових заходів 3 березня 1999 р.;

1
Electricity Company of Sofia and Bulgaria, Order of 5 December 1939. P.C.I.J., Series A/B, No79.

176
 ¾ Суд взяв до відома зобов’язання, взяте США з метою забезпечення конкретних заходів
щодо виконання зобов’язань за п. 1 ст. 36 Конвенції та наголосив, що це зобов’язання слід
розглядати як задоволення прохання Німеччини про надання загального запевнення про не-
повторення;
¾ визначив, що, якщо громадянам Німеччини будуть виноситися суворі вироки без до-
тримання їхніх прав за пунктом 1 статті 36 Конвенції, США за власним вибором засобів ма-
ють дозволяти перегляд вердиктів і вироків з урахуванням порушення прав, передбачених
Конвенцією.

Питання для перевірки знань

1. Які події покладено в основу спору між Німеччиною та США?
2. Визначте міжнародно-правові акти, які використовувалися Судом у ході розгляду спра-
ви.
3. Що таке тимчасові заходи та за яких умов Міжнародний Суд ООН приймає рішення
про їх встановлення?
4. Охарактеризуйте консульські функції.
5. Охарактеризуйте найважливіші висновки Суду в справі.
6. Сформулюйте значення даного рішення для консульського права.
7. Поцікавтесь, чи розглядав Суд подібні до цієї справи.

177
 Справа про ордер на арешт (Конго проти Бельгії)
Рішення Міжнародного Суду ООН 2002 р.1

Історія спору

11 квітня 2000 р. бельгійський суддя видав «міжнародний ордер на арешт «in absentia»
громадянина Конго, пана Абдулая Єродіа Ндомбасі (рис. 37). Пан Ндомбасі звинувачувався в
злочинах, які карались у Бельгії згідно з Законом від 16 червня 1993 р. «Про покарання гру-
бих порушень Женевських конвенцій 1949 р., і Додаткових протоколів I і II 1977 р.», з по-
правками, внесеними згідно із Законом від 19 лютого 1999 р. «Про покарання серйозних по-
рушень міжнародного гуманітарного права».
Ордер на арешт був розісланий по міжнародних ка-
налах через Інтерпол.
Представники конголезької народності тутсі в Брюс-
селі звинуватили Ндомбасі в розпалюванні расової во-
рожнечі, військових злочинах: у серпні 1998 р. під час
військових дій проти повстанців-тутсі він виступав із
закликом «знищити цих хробаків».
Неординарність ситуації полягала в тому, що пере-
слідування Ндомбасі здійснювалось на основі нібито
універсальної юрисдикції Бельгії щодо громадянина
Конго, який звинувачувався у вчиненні злочинів на те-
риторії Конго. Ситуація ускладнювалась тим, що на
момент видачі ордера на арешт пан Ндомбасі був мініс-
тром закордонних справ Конго. Отже, ключовим у цьо-
му спорі було питання: чи мали право держави здійс-
Рис. 37. Абдулай Єродіа Ндомбасі нювати юрисдикцію щодо осіб, які звинувачувались у
тяжких міжнародних злочинах, але не пов’язані
з державою суду і які не перебували на її території (in absentia).
У заяві Конго стверджувала, по-перше, що «присвоєння бельгійською державою, відпові-
дно до ст. 7 зазначеного закону, універсальної юрисдикції» стало «порушенням принципу,
згідно з яким будь-яка держава не має права здійснювати свою владу на території іншої дер-
жави, й принципу суверенної рівності всіх членів ООН». По-друге, Конго стверджувала, що
невизнання на підставі ст. 5 бельгійського закону імунітету чинного міністра закордонних
справ призвело до порушення дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суве-
ренної держави». Але в меморандумі й заключних висновках Конго йшлося тільки про по-
рушення «щодо ... Конго норми звичаєвого міжнародного права, що стосувалась абсолютної
недоторканності та імунітету від кримінальної юрисдикції чинних міністрів закордонних
справ». Тому як важливе, так і складне питання щодо універсальної юрисдикції Судом, на
жаль, не розглядалось.

Позиції сторін
Демократична Республіка Конго (надалі — Конго) представила заяву про порушення су-
дового розгляду проти Королівства Бельгії (надалі — Бельгія) і просила Суд визнати, що:
1) видавши й розіславши по міжнародних каналах ордер на арешт пана Абдулая Єродіа
Ндомбасі 11 квітня 2001 р., Бельгія допустила щодо Конго порушення норми звичаєвого
міжнародного права про абсолютну недоторканність та імунітет від кримінальної юрисдикції
чинних міністрів закордонних справ, і цим порушила принцип суверенної рівності держав;
2) офіційне визнання Судом протиправності цього акта було б належною формою задово-
лення;
3) порушення міжнародного права, що лежить у основі видачі та розсилки по міжнарод-
них каналах ордера на арешт, виключали для будь-якої держави, включно з Бельгією, мож-
ливість виконання цього ордера;
4) Бельгія мала відкликати й анулювати ордер на арешт, і повідомити держави, яким цей
ордер був розісланий, що Бельгія знімала своє прохання про співпрацю у справі щодо проти-
правного ордера.
1
Arrest warrant of 11 April 2000 (Democratic Republic of Congo v. Belgium), Judgment of 14 February 2002.
Див.:http://iilj.org/courses/documents/TheYerodiacaseedt.pdf

178
 Бельгія просила Суд винести рішення і оголосити, що він не володів юрисдикцією у цій
справі та/або, що заява Конго проти Бельгії була неприйнятною. У протилежному випадку
Бельгія просила Суд відхилити доводи Конго по суті справи і відхилити заяву.

Розгляд справи
Насамперед, Суд визначив, що у цій справі йому належало розглянути питання: чи пору-
шила Бельгія (виходячи з припущення, що за міжнародним правом вона володіла юрисдикці-
єю видати й розіслати ордер на арешт) імунітет особи, яка була на момент видачі ордера мі-
ністром закордонних справ Конго.

Імунітет і недоторканність чинного міністра закордонних справ

Суд встановив, що в міжнародному праві міцно утвердились норми, згідно з якими деякі
особи, що обіймають у державі вищі посади, наприклад, глави держав, глави урядів та мініс-
три закордонних справ, користуються (подібно до дипломатичних агентів і консульських по-
садових осіб) у інших державах імунітетами як від цивільної, так і від кримінальної юрисдик-
ції. Для цілей цієї справи мав значення імунітет від кримінальної юрисдикції та недоторкан-
ність чинного міністра закордонних справ.
Суд визначив, що у зв’язку з цим сторони посилались на низку договірних документів,
включно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. та на Конвенцію про
спеціальні місії 1969 р. На думку Суду, ці конвенції містили корисні вказівки з питання про
імунітети, але не містили положень, які б конкретно визначали імунітети міністрів закордон-
них справ. Внаслідок цього порушені в справі питання мали вирішуватися Судом на основі
звичаєвого міжнародного права.
Згідно зі звичаєвим міжнародним правом імунітети надаються міністрам закордонних
справ не для особистої вигоди, а для забезпечення ефективності здійснення ними своїх функ-
цій від імені відповідних держав. Тому, щоб встановити обсяг цих імунітетів, Суд мав, перш
за все, розглянути характер функцій, здійснюваних міністрами закордонних справ.
Розглянувши ці функції, Суд дішов висновку, що вони мали такий характер, що під час
свого перебування за кордоном чинний міністр закордонних справ користувався повним
імунітетом від кримінальної юрисдикції і недоторканністю. Цей імунітет і недоторканність
захищали відповідну особу від будь-яких владних дій іншої держави, які могли перешкодити
їй виконувати свої обов’язки.
Суд вважав, що не можна проводити межу між діями, здійснюваними міністром закор-
донних справ у його «офіційній» ролі, та діями, які нібито здійснюються ним в «особистій
якості», тобто між діями, вчиненими до того, як відповідна особа зайняла посаду міністра за-
кордонних справ, і діями, здійсненими ним під час перебування на посаді. Це означало, що
якщо міністр закордонних справ піддається арешту за звинуваченням у скоєнні кримінально-
го злочину в будь-якій іншій державі, він, з усією очевидністю, позбавляється можливості
здійснювати свої посадові функції. Більше того, навіть сам ризик того, що під час поїздки в
якусь іншу державу або транзиту територією іншої держави міністр закордонних справ може
зазнати кримінального переслідування, то це може перешкодити цьому міністру здійснити
візит за кордон, якщо це потрібно для цілей виконання ним своїх офіційних функцій.
Далі Суд розглянув аргумент Бельгії про те, що імунітети, які надаються чинним мініст-
рам закордонних справ, у жодному разі не можуть захищати їх у тих випадках, коли вони пі-
дозрюються у скоєнні військових злочинів або злочинів проти людяності.
Суд заявив, що уважно вивчив практику держав, включно з положеннями внутрішньодер-
жавного законодавства й нечисленні рішення судів держав, наприклад, Палати лордів Спо-
лученого Королівства та Касаційного суду Франції, але не зміг вивести на підставі цієї прак-
тики чинну норму звичаєвого міжнародного права, що містить виняток з правила надання
імунітету від кримінальної юрисдикції й недоторканності чинних міністрів закордонних
справ, якщо останні підозрюються у вчиненні військових злочинів або злочинів проти людя-
ності.
Суд додав, що ним були вивчені норми, які стосувались імунітету або кримінальної від-
повідальності осіб, що діяли в офіційному статусі, та які містились у правових документах
про заснування міжнародних кримінальних судів, а також мали конкретне відношення до
останніх1 та встановив, що ці норми не дозволяли йому дійти висновку про наявність у зви-
1
Див. ст. 7 Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, статтю 6 Статуту Токійського міжнародного
військового трибуналу; п. 2 ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії; п. 2 ст. 6
Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді; ст. 27 Статуту Міжнародного кримінального суду.

179
чаєвому міжнародному праві будь-яких винятків, які б стосувалися внутрішньодержавних
судів.
Суд зауважив, що в жодному з рішень Нюрнберзькогого та Токійського військових три-
буналів або Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії, на які посила-
лась Бельгія, не піднімались питання про імунітети чинних міністрів закордонних справ пе-
ред внутрішньодержавними судами в тих випадках, коли ці міністри звинувачувались у
вчиненні військових злочинів або злочинів проти людяності.
Далі Суд зазначив, що норми щодо юрисдикції внутрішньодержавних судів слід чітко
відрізняти від норм, що регулювали юрисдикційні імунітети: наявність юрисдикції не озна-
чає відсутності імунітету, а відсутність імунітету — не означає наявності юрисдикції.
Це означало, що відповідно до цілої низки міжнародних конвенцій про запобігання та по-
карання деяких серйозних злочинів, у держав наявні зобов’язання щодо переслідування та-
ких злочинів або видачі злочинців. Міжнародне право вимагає розширити межі своєї кримі-
нальної юрисдикції у таких випадках. Але таке розширення юрисдикції не може впливати на
імунітети за звичаєвим міжнародним правом, включно з імунітетом міністрів закордонних
справ. Суд підкреслив, що імунітет від юрисдикції чинних міністрів закордонних справ дер-
жав не звільняє їх від відповідальності щодо тих чи інших злочинів, які вони можуть вчини-
ти, незалежно від тяжкості.
Імунітет від юрисдикції може, звичайно, захистити від судового переслідування протя-
гом певного часу або щодо конкретних правопорушень, але він не здатний звільнити особу,
щодо якої він застосовується, від кримінальної відповідальності всіх видів. Імунітети, якими
за міжнародним правом користується той чи інший чинний або колишній міністр закордон-
них справ, не могли бути перешкодою для того, щоб переслідувати їх за певних обставин.
У зв’язку з цим Суд нагадав про обставини, за яких такі особи притягались до відповіда-
льності у своїх країнах: якщо мала місце відмова від імунітету; якщо, за умови припинення
повноважень міністрів закордрнних справ, такі особи вже не користувалися в повному обсязі
імунітетами, наданими за міжнародним правом; якщо ці особи притягались до відповідаль-
ності в кримінальних справах у певних міжнародних кримінальних судах, що мали відповід-
ну юрисдикцію.

Видача та розсилка ордера на арешт

З урахуванням викладених висновків про природу та сферу дії норм про імунітет чинних
міністрів закордонних справ, Суд перейшов до розгляду питання про те, чи була видача ор-
дера на арешт порушенням визначених норм міжнародного права.
Вивчивши умови видачі ордера на арешт, Суд відзначив, що сам факт видачі був актом
бельгійських судових властей, спрямований на здійснення на території Бельгії арешту чин-
ного міністра закордонних справ по звинуваченню у скоєнні військових злочинів і злочинів
проти людяності. Ордер підлягав виконанню з огляду на припис, що містився в ньому: «цей
ордер підлягає виконанню ... всіма cудовими приставами та представниками державних ор-
ганів… факт знаходження в цей час обвинуваченого на посаді міністра закордонних справ не
означає наявності в нього імунітету від юрисдикції та виконавчих дій».
Суд зазначив, що дія цього ордера була, очевидно, призупинена, коли пан Ндомбасі пере-
бував з візитом у Бельгії, і що в Бельгії він ніколи не був заарештований. Суд визнав, що з
урахуванням характеру і мети ордера, сама його сутність порушувала імунітет, яким пан
Ндомбасі користувався як чинний міністр закордонних справ Конго. Суд, відповідно, дішов
висновку, що видача ордера стала порушенням зобов’язання Бельгії перед Конго, оскільки
Бельгія порушила імунітет чинного міністра, зокрема, його імунітет від кримінальної юрис-
дикції і недоторканність, якими він користувався згідно з міжнародним правом.
Як зазначив Суд, Бельгія визнала, що мета міжнародної розсилки оспорюваного ордера на
арешт полягала в тому, щоб «створити правову основу для арешту пана Ндомбасі ... за кор-
доном з подальшою видачею його Бельгії». Суд вважав, що так само як і у випадку з видачею
цього ордера, його розсилка бельгійськими властями в червні 2000 р., враховуючи її характер
і цілі, суттєво обмежила імунітет пана Ндомбасі як чинного міністра закордонних справ Кон-
го і стала однією з причин, що вплинули на поведінку Конго в її зовнішніх зносинах. Суд ді-
шов висновку, що, незалежно від того, чи значні перешкоди в дипломатичну діяльність пана
Ндомбасі внесла розсилка ордера, вона стала порушенням зобов’язань Бельгії перед Конго.
Бельгія порушила імунітет чинного міністра закордонних справ Конго, зокрема, його імуні-
тет від кримінальної юрисдикції та недоторканність, які він мав згідно з міжнародним пра-
вом.

180
 Засоби правового захисту
Суд зазначив, що дії у зв’язку з видачею і розсилкою бельгійськими властями ордера на
арешт спричинили міжнародну відповідальністьність Бельгії. Суд вважав, що його висновок
був однією з форм задоволення, яка здатна була відшкодувати моральну шкоду Конго.
Проте Суд нагадав, що ще Постійна палата міжнародного правосуддя зазначала, що
«відшкодування має, наскільки це можливо, усунути всі наслідки протиправного діяння та
відновити становище в тому вигляді, в якому воно з усією ймовірністю існувало, якби це ді-
яння не було вчинено»1 .
Суд вважав, що в цій справі недостатньо простої постанови про те, що вищезазначений
ордер на арешт був протиправним з позицій міжнародного права. Ордер як і раніше існував,
але залишався протиправним, незалежно від того факту, що пан Ндомбасі перестав бути мі-
ністром закордонних справ. Тому Суд вважав, що Бельгія мала скасувати ордер, обравши на
свій розсуд засоби, та повідомити про це тим, кому він був розісланий.
Суд не вважав необхідним визначати інші засоби правового захисту. Зокрема, було під-
креслено, що Суд не міг вказати, які наслідки це рішення може мати для третіх країн.
Отже, у рішенні Суд постановив, що видача 11 квітня 2000 р. ордера на арешт пана Абду-
лая Єродіа Ндомбасі та розсилка цього ордера по міжнародних каналах порушили зо-
бов’язання Бельгії перед Конго в тому, що стосувалось імунітету від кримінальної юрисдик-
ції і недоторканності чинного міністра закордонних справ Конго, які він мав згідно з
міжнародним правом.
Суд постановив, що Бельгія мала, обравши засоби на свій розсуд, скасувати ордер на
арешт і повідомити про це тих, кому вона розіслала ордер.

Питання для перевірки знань

1. Розкрийте зміст понять «імунітет» та «привілеї» в праві зовнішніх зносин.
2. Що розуміють під дипломатичними привілеями та імунітетами?
3. Якими імунітетами та привілеями користуються вищі посадові особи держав (глави
держав, глави урядів, міністри закордонних справ) за міжнародним правом?
4. Чи користуються колишні глави держав, урядів та міністри закордонних справ імуніте-
тами та привілеями?
5. Поміркуйте, чи міг пан Ндомбасі відмовитись від імунітету й надати згоду на притяг-
нення його до відповідальності в Бельгії? Аргументуйте.

1
PCIJ, Series À, No. 17, p. 47

181
 Справа про дипломатичний
та консульський персонал США в Тегерані
(США проти Ірану)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1980 р.

Історія спору

У лютому 1979 р. у Ірані відбулась мусульманська революція, в результаті якої був скинутий шах
Мохаммед Реза Пехлеві й до влади прийшов шиїтський уряд на чолі з аятоллою Хомейні. Конституційну
монархію замінила ісламська республіка, яка стала відповіддю на проведені шахом реформи за американ-
ським зразком. Революція супроводжувалася бурхливої антиамериканської кампанією (рис. 38).
У жовтні 1979 р. США дозволили колишньому шаху Пехлеві в’їхати в країну для лікування. Рішення
США надати притулок шахові викликало в Ірані хвилю антиамериканських настроїв.
4 листопада 1979 р. радикально налаштовані студенти-ісламісти, які називали себе «учнями Хо-
мейні» взяли штурмом будівлю посольства США, роззброїли охорону і захопили в заручники співробітни-
ків посольства. Звільнивши жінок, чорношкірих і неамериканців, вони залишили в заручниках 52 диплома-
тів із США, вимагаючи у США повернути шаха, який мав постати перед судом, повернути статки шаха
іранському народу, принести офіційні вибачення за дії американців у Ірані в минулому і пообіцяти не
втручатися в його внутрішні справи в майбутньому.
У відповідь на дії фундаменталістів президент США Джеймс Картер негайно розпорядився заморо-
зити всі іранські активи в американських банках. Незважаючи на енергетичну кризу, було оголошено про
введення ембарго на іранську нафту. Відносини між державами було розірвано, і всім іранським диплома-
там наказано залишити США протягом 24 годин. У квітні 1980 р. США посилила заходи, запровадивши
повне економічне ембарго.

29 листопада 1979 р. США порушили в Суді справу проти Ірану у зв’язку з подіями в по-
сольстві США в Тегерані та в американських консульствах в Тебризі та Ширазі, а також у
зв’язку з захопленням та затриманням як заручників дипломатичного персоналу в Тегерані
та двох інших громадян США.
США одночасно звернулися з проханням вказати тимчасові заходи. 15 грудня 1979 р. Суд
постановив, що до прийняття остаточного рішення посольство має бути повернуто, а заруч-
ників — звільнено.

Рис. 38. Тегеран під час революції

Розгляд справи по суті відбувся в 1980 році.
США в своїх заключних представленнях просили Суд визнати, що:
1) Іран порушив свої міжнародно-правові зобов’язання щодо США й мав негайно забез-
печити звільнення заручників;
2) Іран зобов’язаний забезпечити дипломатичному та консульському персоналу США за-
хист та імунітет (включно з імунітетом від кримінальної юрисдикції) і забезпечити умови для
виїзду з Ірану;
3) Іран зобов’язаний передати відповідальних за вчинені злочини компетентним іран-
ським органам для порушення кримінальних справ або видати їх Сполученим Штатам;
4) Іран зобов’язаний виплатити компенсацію США в сумі, яку мав визначити Суд.
Іран не брав участі в судовому розгляді. Його позиція була повідомлена Суду в двох лис-
тах, у яких зазначалось, що Суд не може й не має розглядати цю справу.
З огляду на відсутність Ірану під час розгляду справи, Суд, відповідно до ст. 53 Статуту
мав перед тим, як ухвалити рішення на користь позивача, переконатися, що твердження що-

182
до обставин та подій, котрі покладено в основу клопотання, були обґрунтованими. Суд від-
значив, що він володів значним обсягом інформації з різних джерел, яка відповідала основ-
ним обставинам справи. Ця інформація була доведена до відома Ірану, який не спростовував
її. У такий спосіб Суд пересвідчився в тому, що всі твердження відносно обставин справи
були обґрунтованими.
Суд переконався також, що справа є прийнятною для розгляду й Суд мав юрисдикцію у
справі. США обґрунтовували юрисдикцію Суду Факультативними протоколами до Віден-
ської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Віденської конвенції про консульські
зносини 1963р., Договором про дружбу, економічні відносини та консульські права між
США та Іраном 1955 р. і Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб,
які користуються дипломатичним захистом 1973 р. Проте Суд не вважав, що ст. 13 Конвенції
1973 р. дає йому підстави для здійснення юрисдикції щодо клопотань США.
Суд мав також переконатися, що клопотання позивача є достатньо обґрунтованими з пра-
вової точки зору. Для цього Суд мав дослідити діяння, покладені в основу скарги, та встано-
вити, чи могли ці діяння бути присвоєні іранській державі та чи сумісні вони із зо-
бов’язаннями Ірану на основі чинних договорів чи інших застосовних норм міжнародного
права.

а) Події 4 листопада 1979 р.

В основу клопотання позивача покладений збройний напад на посольство США 4 листо-
пада 1979 р. студентів-мусульман, котрі були послідовниками політики імама (надалі — ак-
тивісти), проникнення в приміщення посольства, захоплення в заручники осіб, які перебува-
ли в посольстві, присвоєння майна посольства й архівів та поведінка іранської влади в світлі
цих подій.
Суд відзначив, що поведінку активістів можна було б безпосередньо вважати поведінкою
іранської держави тільки за умови, якби було встановлено, що вони дійсно діяли від її імені.
Наданої Суду інформації було недостатньо для того, що б встановити це. Однак Іран, як
держава, в якій акредитовано дипломатичне представництво та яка мала вжити необхідних
заходів для захисту посольства США, нічого не зробила для того, щоб відвернути напад, зу-
пинити його, примусити активістів залишити приміщення та звільнити заручників. Суд вва-
жав, що така поведінка дійсно є явним та грубим порушенням Іраном своїх зобов’язань пе-
ред США, які закріплено в ст. 22 (2), 24, 25, 26, 27 та 29 Віденської конвенції про
дипломатичні зносини, ст. 5 та 36 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. та
ст. ІІ (4) Договору 1955 р.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини

Стаття 22
1. Приміщення представництва недоторканні.
2. На державі перебування лежить спеціальний обов’язок вживати всіх належних заходів для захисту
приміщень представництва від усякого вторгнення або заподіяння шкоди та для запобігання всякого
порушення спокою представництва чи образи його гідності.
Стаття 24
Архіви й документи представництва — недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаход-
ження.
Стаття 25
Держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання функцій представництва.
Стаття 26
Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в’їзд у які забороняється або регулюється з
міркувань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім співробітникам представ-
ництва свободу пересування по її території.
Стаття 27
1. Держава перебування повинна дозволяти і охороняти вільні зносини представництва для всіх
офіційних цілей.
2. Офіційна кореспонденція представництва — недоторканна. Під офіційною кореспонденцією розу-
міється вся кореспонденція, що відноситься до представництва та його функцій.
3. Дипломатична пошта не підлягає ні розкриттю, ні затриманню.
4. Усі місця, що становлять дипломатичну пошту, повинні мати видимі зовнішні знаки, що вказують
на їхній характер, і вони можуть містити тільки дипломатичні документи та предмети, призначені для
офіційного користування.
Стаття 29
Особистість дипломатичного агента — недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню в
якій би то не було формі. Держава перебування зобов’язана ставитися до нього з належною повагою і
вживати всіх належних заходів для попередження будь-яких зазіхань на його особу, свободу або гідність.

183
 Подальші порушення випливали з факту невжиття заходів щодо охорони консульств у
Тебризі та Ширазі. У такий спосіб Суд дійшов висновку, що 4 листопада 1979 р. іранська
влада повністю усвідомлювала свої зобов’язання за чинними конвенціями та необхідність
вжиття за допомогою наявних у її розпорядженні засобів для виконання своїх міжнародних
зобов’язань, але нічого не зробила для їх виконання.

Події після 4 листопада 1979 р.

Після захоплення посольства активістами іранський уряд не вчинив ніяких дій для при-
пинення порушення недоторканності приміщень посольства та персоналу, не запропонував
компенсацію за завдану шкоду. Замість цього представники іранської влади виступили з за-
явами щодо схвалення відповідних дій. Сам аятолла Хомейні заявив, що іранська держава
підтримує захоплення приміщень та утримання заручників. Він охарактеризував посольство
США як «центр шпіонажу» та заявив, що заручники залишаться «під арештом» допоки США
не видадуть Ірану шаха та не повернуть його власність. Хомейні заборонив також будь-які
переговори з США з цього приводу. У такий спосіб іранські державні органи фактично схва-
лили дії, покладені в основу клопотання США, та перетворили їх на постійний засіб тиску на
США. Тому, на думку Суду, можна стверджувати, що окреслені дії стали діями іранської
держави, а активісти стали виконавцями волі держави, на яку й покладається міжнародна
відповідальність за їхні діяння.
Протягом шести місяців ситуація не змінилася. Постанова Міжнародного Суду ООН від
15 грудня 1979 р. була відкинута Іраном. Аятолла заявив, що заручники будуть утримуватися
до тих пір, поки новий іранський парламент не вирішить їхню долю.
Рішення іранської влади продовжити «окупацію» посольства та затримання його персоналу
як заручників спричинило неодноразові та багаточисельні порушення Іраном його договірних
зобов’язань поряд з тими, які вже були здійснені в момент захоплення посольства (ст. 22, 24,
25, 26, 27, 29 Конвенції 1961 р. та 33 Конвенції 1963 р., ст. ІІ (4) Договору 1955 р.).
Беручи до уваги той факт, що представники іранської влади погрожували притягнути до
відповідальності деяких заручників або примусити їх давати свідчення в суді, Суд вважав,
що здійснення таких намірів порушило б ст. 31 Конвенції 1961 р.
Стаття 31
1. Дипломатичний агент користується імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебуван-
ня. Він користується також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції.

Ймовірність існування особливих обставин

Суд вважав, що він мав дослідити, чи може бути поведінка іранського уряду виправдана
існуванням особливих обставин, оскільки в листі міністра закордонних справ Ірану до Суду
було вказано, що США здійснювали злочинну діяльність. Суд вважав, що навіть якщо вва-
жати цю ймовірну діяльність доведеною, то все одно вона не могла виправдати дії Ірану,
оскільки в дипломатичному праві передбачена можливість розірвання дипломатичних відно-
син або оголошення співробітників дипломатичних чи консульських установ, які займаються
незаконною діяльністю, persona non grata. Суд зробив висновок, що Іран застосував щодо
США заходи примусу замість використання звичайних для подібних обставин засобів.

Міжнародна відповідальність Ірану

Суд вважав, що за вчинення послідовних та таких, що тривали, порушень зобов’язань за
Віденськими конвенціями 1961 та 1963 рр., а також Договору 1955 р. та нормами загального
міжнародного права, Іран несе відповідальність перед США. Внаслідок цього Іран мав ви-
платити компенсацію за спричинену США шкоду.
Суд вважав за необхідне підкреслити важливість принципів міжнародного права щодо
дипломатичних та консульських зносин. Визначивши особливо серйозний характер цієї
справи, обумовлений тим, що йдеться не про якихось приватних осіб чи групу, які порушили
недоторканність посольства, а про сам уряд держави, в якій акредитовано дипломатичне
представництво США. Суд звернув увагу всього міжнародного співтовариства на те, що по-
дії, які лежать в основі розглянутої ним справи, можуть зруйнувати право, яке так потрібно
для безпеки та добробуту міжнародного співтовариства.
Операція США в Ірані 24 та 25 квітня 1980 р.
Невдалий хід переговорів з Тегераном про звільнення заручників підштовхнув президента Джиммі
Картера до силового вирішення проблеми. 24 квітня 1980 р. американці організували операцію по визво-
лення заручників, що отримала назву «Орлиний кіготь».

184
 З авіаносця «Німіц» у Аравійському морі злетіли вісім вертольотів, на борту яких знаходилися бійці
«Дельти» і спецназ армії США «зелені берети». Відповідно до плану, десантники мали висадитися в пу-
стелі на відстані 80 км від Тегерана й на вантажівках дістатися до іранської столиці. Одночасно аген-
тура ЦРУ мала спровокувати заворушення в місті. За планом «Дельта» брала штурмом будівлі, звіль-
няла заручників і доставляла звільнених до транспортних літаків, які чекали свого часу. На всю операцію
відводилося кілька годин.
Але операція провалися. На низькій висоті гелікоптери потрапили в пилову бурю й до місця зустрічі
дісталися лише шість з них. У одного з вертольотів зламалася гідравлічна система, а полагодити її на
місці було неможливо. При аварії іншого вертольота загинули вісім десантників. Учасникам операції до-
велося терміново залишити територію Ірану, кинувши спорядження й залишивши тіла загиблих.
Президент США оголосив, що ця операція планувалася як гуманітарна акція та була розроблена за
його особистою вказівкою через серйозні побоювання за життя заручників. США зробили заяву в Раді
Безпеки ООН, у якій йшлося про те, що операція була здійснена в порядку невід’ємного права на самоза-
хист відповідно до ст. 51 Статуту ООН, з метою звільнення американських громадян, які залишалися
жертвами іранської збройної атаки на посольство США.

У зв’язку з окресленими подіями Суд відзначив, що хоча питання про правомірність цієї
операції не стосується оцінки поведінки Ірану й не може вплинути на висновки Суду, але
проведена операція незалежно від її мотивів підривала повагу до правосуддя в міжнародних
відносинах1.
З огляду на викладене Суд постановив, що:
1. Іран своїми діями порушив і продовжував порушувати зобов’язання щодо США відпо-
відно до чинних між державами міжнародних конвенцій і давно усталеновлених між держа-
вами норм загального міжнародного права.
2. Порушення цих зобов’язань породжувало відповідальність Ірану щодо США за міжна-
родним правом.
3. Уряд Ірану мав негайно вжити заходів щодо виправлення становища, що склалося в ре-
зультаті подій 4 листопада 1979 р. та після них, для цього: негайно припинити незаконне за-
тримання повіреного в справах США, іншого дипломатичного та консульського персоналу і
громадян США, які утримувалися як заручники в Ірані, звільнити цих осіб і передати їх тре-
тій державі (ст. 45 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.); забезпечити всім
вказаним особам засоби (включно з транспортними засобами) для залишення території Ірану;
негайно передати у відання третьої держави майно, архіви та документи посольства США в
Тегерані та їх консульств в Ірані.
4. Жоден представник дипломатичного та консульського персоналу США не міг зазнати
затримання в Ірані, щоб стати об’єктом судового розгляду в будь-якій формі або бути свід-
ком у справі.
5. Уряд Ірану мав виплатити компенсацію уряду США за спричинену шкоду в результаті
подій 4 листопада 1979 р. та подальших подій.
6. Питання про суму та форму компенсації у випадку, якщо сторони не досягнуть домов-
ленності, покладалось на розгляд Суду. З цією метою Суд залишив за собою право на наступне
судове провадження у справі.

Розвиток подій та звільнення заручників

У липні вигнаний шах помер в еміграції, але це не сприяло звільненню заручників.
У вересні на територію Ірану вторглися іракські війська, почалася ірано-іракська війна.
Переговори зі звільнення заручників тільки ускладнилися. Але в другій половині 1980 р. си-
туація змінилася. Переговори, що тривали весь цей час, звелися до грошового питання. Спо-
чатку Іран вимагав за звільнення заручників 20 млрд доларів, але врешті-решт сторони зійш-
лися на 8 млрд. Ці гроші виплачувалися не з бюджету США, а з тих іранських активів, які
були заморожені. На додаток до цього США зобов’язалися не піддавати судовому пересліду-
ванню осіб, що мали відношення до захоплення посольства.
20 січня 1981 р. заручники, які перебували в полоні 444 дні, були передані представникам
американської влади.

1
В особливій думці, доданій до рішення Суду, суддя Морозов відзначив, що США в період судового розгляду вчинили
низку неправомірних дій, які завершились вторгненням на територію Ірану і в т.ч. виступили в ролі судді в своїй же справі.
На думку судді, своїми діями США втратили право посилатися в своїх відносинах з Іраном на Договір 1955 р., а також
втратили як законне, так і моральне право на компенсацію з боку Ірану.

185
 ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ
1. Абашидзе А, Федоров М. Право внешних сношений. — М.: Международные отноше-
ния, 2009.
2. Блищенко И. П. Дипломатическое право. М., 1990.
3. Дёмин Ю. Г. Cтатус дипломатических представительств и их персонала. — М.: Между-
народные отношения, 2010.
4. Матвеева Т. Д. Дипломатическое и консульское право. — М.: «Издательство РАГС»,
2011.
5. Новиков И. К. Основы дипломатического права. Ростов н/Д, — 2004.
6. Павлиш С. До питання про правовий статус консула. // Підприємство, господарство і
право, 2002. — № 8. — С. 90.
7. Право зовнішніх зносин / упоряд. Ю. В. Алданов та ін. — К.: Видавничий дім «Проме-
ні», 2003.
8. Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право: Підручник. — 2-ге вид. — К.:
Знання, 2006.
9. Самойленко В. В. Дипломатическая служба — М.: «ИНФРА-М», 2010.
10. Сандровский К. К. Право внешних сношений — К., 1986.
11. Сборник нормативных документов по консульским вопросам (с комментариями) /
Под общ. ред. Л. В. Павловой. Мн., 2003.
12. Соловьев Э. Я. Основы дипломатического права: Учеб. пособие. М., 2005.
13. Amerasinghe C. F. Diplomatic protection. — Oxford University Press, 2008.

186
 ТЕМА 13.
ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття, принципи та джерела права міжнародної безпеки
2. Засоби забезпечення міжнародної безпеки та їхня характеристика
3. Загальна та регіональна безпека
4. Дії РБ ООН у випадку загрози миру, порушення миру та актів агресії
5. Сучасна концепція підтримання миру в рамках ООН
6. Поняття та види операцій ООН з підтримання миру
7. Роззброєння. Міри контролю за роззброєнням
8. Заходи довіри
9. Регіональні системи безпеки (НАТО, ОБСЄ)

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ поняття міжнародної безпеки;
¾ основні принципи міжнародної безпеки;
¾ основні засоби забезпечення міжнародної безпеки;
¾ дії, які приймає Рада ООН у разі загрози миру, порушення миру та актів агресії;
¾ cучасну концепцію підтримання миру в рамках ООН, що включає превентивну дипло-
матію, миротворчість, підтримання миру, постконфліктне миробудівництво;
¾ заборонені в міжнародному праві види зброї масового знищення,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати основні міжнародно-правові акти у сфері міжнародної безпеки;
¾ визначати роль НАТО та ОБСЄ в забезпеченні безпеки в сучасному світі.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Право міжнародної безпеки, принципи міжнародної безпеки, засоби забезпечення міжна-
родної безпеки, загальна безпека, сучасна концепція підтримання миру в рамках ООН, колек-
тивна безпека, операції ООН з підтримання миру, миротворчість, регіональна безпека, роз-
зброєння, режим нерозповсюдження ядерної зброї, без’ядерні зони, контроль за роззброєн-
ням, гарантійні заходи безпеки, міри довіри, концепція «відкритого неба», превентивна дип-
ломатія, постконфліктне миробудівництво, колективна безпека, примусові дії, гуманітарна
інтервенція, відповідальність за захист.

ДЖЕРЕЛА
1. Статут ООН 1945 р.
2. Договір між Росією та США про подальше скорочення та обмеження стратегічних на-
ступальних озброєнь 1993 р. (Договір по СНВ-2).
3. Договір між СРСР та США про ліквідацію їхніх ракет середньої дальності й меншої даль-
ності 1987 р. (Договір по РСМД).
4. Договір між СРСР та США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по
ПРО) 1972 р.
5. Договір між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних
озброєнь 1979 р. (Договір по ОСВ-2).
6. Договір між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних
озброєнь (Договір по СНВ-1) 1991 р.

187
 7. Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.
8. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
9. Договір про відкрите небо 1992 р.
10. Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки, прийнятий
на Будапештській зустрічі на вищому рівні держав-учасниць НБСЄ 1994 р.
11. Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання за-
собів впливу на природне середовище 1977 р.
12. Конвенція про заборону розробки, виробництва і використання хімічної зброї та її
знищення 1993 р.
13. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологіч-
ної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.
14. Підсумковий документ Белградської зустрічі 1977 р.
15. Підсумковий документ Мадридської зустрічі 1980 р.
16. Тимчасова угода між СРСР та США про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних
наступальних озброєнь 1972 р. (Угода по ОСВ-1).
17. Угода між СРСР та США про попередження про запуск міжконтинентальних ракет з
підводних човнів 1988 р.
18. Угода між Урядом СРСР та Урядом Великобританії про попередження випадкового
виникнення ядерної війни 1977 р.
19. Угода про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між СРСР та
США 1971 р.
20. Угода у формі обміну листами між СРСР та Францією про попередження випадкового
чи несанкціонованого застосування ядерної зброї 1976 р.
21. Угоди про прямі лінії зв’язку між СРСР та США (1963 р., 1971 р.), Великобританією
(1967 р.), Францією (1966 р.), ФРН (1986 р.).
22. Договір про Антарктику 1959 р.
23. Договір про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану (Договір Раротонга)
1985 р.
24. Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) 1967 р.
25. Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань 1996 р.
26. Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і
під водою 1963 р.
27. Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в їх надрах ядерної зброї та
інших видів зброї масового знищення 1971 р.
28. Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці (Пеліндабський договір) 1995 р.
29. Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії (Договір Раротон-
га) 1995 р.
30. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.
31. Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного
простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р.
32. Консультативний висновок Міжнародного Суду щодо законності погрози ядерною
зброєю або її застосування 1996 р.
33. Північноатлантичний договір 1949 р. (Установчий акт НАТО).
34. Хартія європейскої безпеки, Стамбул 1999 р.
35. Статут Ліги Арабських держав 1945 р.
36. Статут Організації американських держав 1948 р.
37. Установчий акт Африканського Союзу 2000 р.

188
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Консультативний висновок Міжнародного Суду ООН

щодо законності погрози ядерною зброєю
або її застосування 1996 р.

15 грудня 1994 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 49/37К, у якій постано-
вила просити Міжнародний Суд ООН (надалі — Суд) терміново мав винести консультатив-
ний висновок з такого питання: «Чи допускає міжнародне право за яких-небудь обставин по-
грозу ядерною зброєю або її застосування?».
Суд повідомив про це прохання всім державам, щоб вони могли надати повідомлення з
цього питання. Відповідні доповіді Суду надали 28 держав.
8 липня 1996 р. Суд надав консультативний висновок.
Надаючи консультативний висновок, Суд насамперед мав
встановити, чи володів він юрисдикцією. Суд переконався, що
Генеральна Асамблея відповідно до ст. 96 Статуту ООН наді-
лена повноваженнями запитувати консультативні висновки у
Міжнародного Суду ООН. Питання, поставлене перед Судом,
стосувалося багатьох аспектів діяльності та інтересів Генера-
льної Асамблеї, включно з тими, що стосувалися погрози си-
лою чи її застосування в міжнародних відносинах, процесу
розброєння та прогресивного розвитку міжнародного права —
отже, це питання стосувалося повноважень ГА ООН.
Також Суд мав переконатися, що запитаний консультатив-
ний висновок стосувався юридичного питання. Суд наголосив,
що він мав надати висновок про сумісність погрози ядерною
Рис. 39. Наземне зброєю чи її застосування з відповідними принципами та нор-
випробування ядерної зброї мами міжнародного права. Політичний аспект цього питання
не був на думку Суду достатньою підставою для позбавлення
питання характеру «юридичного». Також Суд підкреслив, що політичні мотиви, які спонука-
ли до направлення запиту та його політичні наслідки, не могли вплинути на встановлення
компетенції Суду надати консультативний висновок.
Враховуючи свої повноваження як головного судового органу ООН (ст. 92 Статуту ООН),
Суд не знайшов вагомих причин, щоб використати своє дискреційне право й утриматися від
надання консультативного висновку.
Щодо формулювання питання, на яке Суд мав відповісти, було встановлено, що Суд мав
визначити правомірність чи неправомірність погрози ядерною зброєю чи її застосування.
На початку розгляду Суд визначився також із застосовним правом. Деякі прибічники ви-
знання застосування ядерної зброї неправомірним стверджували, що її застосування пору-
шило б право на життя, гарантоване ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права. У відповідь інші стверджували, що в Пакті не згадується війна та зброя, причому ні-
коли не передбачалось, що цим документом буде врегульовано законність ядерної зброї. Бу-
ло висловлено припущення, що Пакт покликаний захищати права людини в мирний час, а
питання неправовмірної загибелі людей під час військових дій регулюється правом, застосо-
вним під час збройних конфліктів.
У зв’язку з такими міркуваннями держав Суд відзначив, що захист, який надає Пакт, не
припиняється й під час війни, за виключенням дії ст. 4, яка закріплює, що під час надзвичай-
ного стану в державі допускається відступ від її окремих положень, але це не стосується но-
рми щодо поваги права на життя. Отже, право не бути свавільно позбавленим життя застосо-
вується і в період військових дій. Втім поняття «не бути свавільно позбавленим життя»
визначається застосовним lex specialis — міжнародним гуманітарним правом (або міжнарод-
ним правом, що діє під час збройних конфліктів). Відповідно, втарата життя в результаті за-
стосування конкретного виду зброї під час військових дій може бути кваліфікована як сваві-
льне позбавлення життя в порушення ст. 6 Пакту тільки шляхом посилання на норми
міжнародного гуманітарного права, а не на підставі самого Пакту.
Деякі держави стверджували, що до цієї справи застосовні норми Конвенції про поперед-
ження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Але Суд підкреслив, що заборона ге-
ноциду буде застосовна для цього випадку тільки в разі застосування ядерної зброї з явними

189
ознаками наміру знищення певної групи. Такий висновок був би можливим тільки після вра-
хування конкретних обставин кожного випадку.
Держави наголошували, що застосування ядерної зброї було б неправомірним з огляду на
чинні норми у сфері охорони та захисту навколишнього середовища. Низку міжнародних до-
говорів було б порушено застосуванням ядерної зброї через значні, транскордонні наслідки
для природного середовища. Деякі держави стверджували, що метою договорів про охорону
навколишнього природного середовища є його захист у мирний час і їх тлумачення як таких,
що забороняють застосування ядерної зброї означало б дестабілізацію правопорядку.
Суд визнав, що застосування ядерної зброї могло б мати для навколишнього середовища ка-
тастрофічні наслідки. Суд також визнав, що природне середовище не є чимось абстрактим, а є
середовищем існування, воно визначає якість життя та здоров’я людей, у тому числі й наступних
поколінь. Загальне зобов’язання держав — забезпечувати, аби діяльність, яка здійснюється в
межах їх юрисдикції та під їх контролем, не спричиняла шкоди навколишньому середовищу — є
частиною комплексу норм міжнародного права, що стосуються навколишнього середовища.
Суд не вважав, що міжнародні договори про охорону навколишнього середовища мали за
мету позбавити яку-небудь державу можливості реалізувати своє право на самозахист відпо-
відно до норм міжнародного права. Але держави мали брати до уваги екологічні міркування
при оцінюванні того, що є необхідним і пропорційним для досягнення законних військових
цілей. Такий підхід підкріплений положеннями Принципу 24 Декларації Ріо-де-Жанейро1:
«Війна неодмінно спричиняє руйнівний вплив на процес сталого розвитку. Тому держави мають по-
важати міжнародне право, що забезпечує захист навколишнього середовища під час збройних конфлік-
тів і мають співробітничати, за необхідності, з метою його подальшого розвитку».

Крім того Суд відзначив, що п. 3 ст. 35 та ст. 55 Додаткового протоколу І передбачають

додатковий захист навколишнього середовища. Ці положення втілюють загальне зо-
бов’язання захищати природне середовище від значної, довготривалої та серйозної екологіч-
ної шкоди; заборону використовувати методи та засоби ведення війни, які мають на меті
спричинити або, як можна очікувати, завдавати такої шкоди; заборону посягань на природне
середовище в порядку репресалій.
На думку Суду, заслуговувала на увагу також резолюція 47/37 ГА ООН «Охорона навко-
лишнього середовища в періоди збройних конфліктів», у якій підтверджено, що «руйнування
навколишнього середовища, невиправдане військовою необхідністю й здійснюване довільно,
явно суперечить міжнародному праву».
Отже, Суд постановив, що хоча міжнародне право щодо захисту та охорони навколиш-
нього середовища конкретно не забороняє застосування ядерної зброї, воно вказує на важли-
ві екологічні фактори, які слід брати до уваги в контексті здійснення норм та принципів, за-
стосовних під час збройних конфліктів.
З урахуванням викладеного, Суд зробив висновок, що застосовним правом у цьому випадку
було право застосування сили, закріплене в Статуті ООН та право, застосовне в період зброй-
ного конфлікту, що регулює порядок ведення військових дій поряд з конкретними договора-
ми стосовно ядерної зброї.
Застосовуючи це право, Суд не міг не відзначити унікальні властивості ядерної зброї. Суд узяв
до уваги визначення ядерної зброї в міжнародних договорах та відзначив, що ядерна зброя — це
вибухові пристрої, які вивільнюють енергію в результаті синтезу чи розпаду атому, в процесі яко-
го вивільнюється величезна кількість тепла та енергії, а також тривале радіоактивне випроміню-
вання. Відповідно до матеріалів, які були в розпорядженні Суду, було встановлено, що шкода від
ядерної зброї набагато більша ніж шкода від інших видів зброї, а феномен випромінювання влас-
тивий тільки ядерній зброї. Ці характеристики роблять ядерну зброю потенційно катастрофічною
за своїми наслідками. Руйнівну силу ядерної зброї не можна обмежити ані в просторі, ані в часі.
Ця зброя володіє потенціалом для знищення всієї цивілізації та екосистеми планети. Радіоактивне
випромінювання, вивільнене в результаті ядерного вибуху, негативно впливало б на здоров’я лю-
дей, сільське господарство, природні ресурси, демографічні показники на значній території. Крім
того, застосування ядерної зброї спричинило б серйозну загрозу для наступних поколінь. Іонізую-
че випромінювання може спричиняти в майбутньому шкоду навколишньому середовищу, продо-
вольству, морській екосистемі, викликати генетичні вади та хвороби в наступних поколінь.
Далі Суд розглянув застосування ядерної зброї в світлі положень Статуту ООН щодо за-
стосування сили та погрози силою.
1
Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку 1992 р.

190
 Норма про заборону застосування сили та погрози силою проти територіальної недотор-
канності та політичної незалежності держави й будь-яким іншим способом, несумісним з ці-
лями ООН, міститься в п. 4 ст. 2 Статуту ООН. Цю заборону слід розглядати в світлі інших
положень Статуту, зокрема, ст. 51, в якій закріплено невід’ємне право держав на індивідуаль-
ний та колективний самозахист, якщо буде мати місце збройний напад. Ще один правомір-
ний випадок застосування сили передбачений ст. 42 Статуту, за якою Рада Безпеки може
вживати примусові заходи військового характеру відповідно до Глави VII Статуту. Ці поло-
ження стосуються будь-якого застосування сили, незалежно від застосовного виду зброї.
Статут не передбачає ані прямої заборони, ані дозволу застосування певного виду зброї, в
т. ч. і ядерної. Суд підкреслив, що застосування зброї, яка вже є незаконною per se, не стає
законною через її застосування в законних цілях відповідно до Статутут ООН.
Суд також відзначив, що право на самозахист, відповідно до ст. 51, обумовлено певними
обмеженнями — вимогами необхідності та пропорційності, що є звичаєвою нормою міжна-
родного права. Отже, принцип пропорційності сам по собі не може виключати застосування
ядерної зброї в порядку самозахисту за будь-яких обставин. Водночас, правовмірне пропор-
ційне застосування сили має відповідати вимогам права, застосовного під час збройного
конфлікту, зокрема, принципам та нормам гуманітарного права.
Деякі держави стверджували, що при застосуванні ядерної зброї фактор ризику зводить
нанівець можливість дотримання вимоги пропорційності. Але Суд вважав, що йому достат-
ньо відзначити, що сама природа всіх видів ядерної зброї та пов’язані з нею значні ризики є
додатковими міркуваннями, які слід брати до уваги державам, які вважають що вони можуть
дати «ядерну відповідь» для самозахисту.
Окрім критеріїв необхідності та пропорційності ст. 51 Статуту вимагає, щоб про заходи,
вчинені в порядку самозахисту, було негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Стаття також
передбачає, що такі заходи не мають зачіпати повноважень та відповідальності Ради Безпеки
щодо підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. Ці вимоги ст. 51 застосо-
вуються незалежно від силових засобів, які використовуються в порядку самозахисту.
Cуд відзначив, що поняття «погроза» силою та її «застосування» відповідно до ст. 2 —
нерозривні у тому сенсі, що якщо застосування сили в певному випадку є неправомірним, то
й погроза застосування такої сили також буде неправомірною. Для того щоб бути правомір-
ною, заявлена готовність держави застосувати силу має стосуватися застосування сили згід-
но зі Статутом ООН.
Деякі держави стверджували, що володіння ядерною зброєю є незаконною погрозою за-
стосувати силу. Суд вважав, що володіння ядерною зброєю може виправдовувати висновок
про готовність її застосувати. Для того, щоб бути ефективною, політика ядерного стримання
(за допомогою якої держави, що володіють ядерною зброєю або знаходяться під «ядерною
парасолькою», намагаються протидіяти агресії) вимагає, щоб намір застосувати ядерну
зброю був переконливим. Питання, чи буде така погроза порушувати п. 4 ст. 2 Статуту зале-
жить від того, чи буде передбачуване застосування сили спрямовано проти територіальної
недоторканності або політичної незалежності якої-небудь держави, чи буде несумісним з ці-
лями ООН, чи порушить принципи пропорційності та необхідності в разі самозахисту. За та-
ких обставин застосування сили, а також погроза її застосування відповідно до норм Статуту
ООН буде неправомірною.
Розглянувши положення Статуту ООН про погрозу силою та її застосування, Суд дослі-
див право, застосовне в ситуаціях збройного конфлікту.
Насамперед, Суд констатутвав, що як звичаєве, так і договірне міжнародне право, не міс-
тять конкретних приписів щодо санкціонування погрози ядерною зброєю або іншою зброєю,
або ж її застосування взагалі чи за конкретних обставин, зокрема, в ситуаціях самозахисту.
Разом з цим не існувало принципу або норми міжнародного права, які б ставили законність
погрози ядерною зброєю або іншою зброєю, або ж її застосування в залежність від конкрет-
ної санкції. Практика держав підтверджувала, що неправомірність застосування певних видів
зброї як таких не є результатом відсутності санкцій, а навпаки — вона формулюється у ви-
гляді заборони. У зв’язку з цим Суд дослідив наявність конвенційної заборони ядерної зброї.
Деякі держави висунули аргумент, за яким ядерну зброю можна вважати отруйною збро-
єю, яка заборонена ІІ Гаазькою конвенцією 1899 р. (забороняє використання снарядів, що
призначені поширювати задушливі чи шкідливі гази); ст. 23 (а) Положення про закони та
звичаї сухопутної війни, що є додатком до IV Гаазької конвенції 1907 р. (особливо забороне-
но застосування отрути та отруйної зброї); Женевським протоколом 1925 р. (забороняє за-
стосування задушливих, отруйних та інших подібних газів так само як і інших аналогічних

191
рідин, речовин та процесів). Суд вважав, що ці положення не застосовні до ядерної зброї,
тим більше, конкретно не забороняють її.
Суд наголосив, що зброя масового знищення оголошувалась незаконною в конкретних міжна-
родно-правових документах, зокрема, бактеорологічна (біологічна зброя) заборонена Конвенцією
про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеорологічної (біологічної) та ток-
сичної зброї та про їх знищення 1972 р.; хімічна зброя заборонена Конвенцією про заборону роз-
робки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р. Кожен
з цих договорів розроблений під час переговорів та ухвалений у власному контексті. Суд не міг
установити наявності конкретної заборони застосування ядерної зброї в міжнародних договорах,
які прямо забороняють застосування деяких видів зброї масового знищення. І хоча державам вда-
лось досягти згоди щодо обмеження набуття, виробництва та володіння ядерною зброєю, розгор-
тання ядерної зброї, проведення ядерних випробувань, але не вдалося прийняти договір про все-
охоплюючу заборону ядерної зброї (на зразок хімічної та бактереологічної зброї).
Суд відзначив, що договори щодо набуття, виробництва, володіння, розміщення та ви-
пробувань ядерної зброї конкретно не стосуються погрози ядерною зброєю чи її застосуван-
ня, але безперечно свідчать про стурбованість міжнародного співтовариства щодо існування
такої зброї; на основі цього Суд установив, що такі договори можно розглядати як провісни-
ки майбутньої всеохоплюючої заборони такої зброї. Однак ці договори такої заборони не
встановлюють. З договорів Тлателолко1 та Раротонга2 і протоколів до них, а також заяв,
зроблених у зв’язку з безстроковим продовженнням дії Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї випливало, що:
а) низка держав обмежила себе зобов’язанням не використовувати ядерну зброю в конк-
ретних зонах (Латинська Америка, південна частина Тихого океану) або проти деяких інших
держав (які не володіють ядерною зброєю — учасниць Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї (ДНЯЗ));
б) тим не менш, навіть у цих межах держави, які володіють ядерною зброєю, залишили за
собою право застосовувати ядерну зброю за певних обставин;
в) ці застереження не викликали заперечень з боку учасників договору Тлателолко чи Ра-
ротонга, а також з боку Ради Безпеки ООН.
Ці два договори гарантії безпеки, надані в 1995 р. державами, які володіють ядерною
зброєю, і та обставина, що Рада Безпеки з задоволенням прийняла їх до відома, свідчать про
усвідомлення необхідності звільнити співтовариство держав і міжнародну громадскість від
небезпеки, пов’язаної із наявністю ядерної зброї. Крім того, Суд відзначив, що в 1995 р. було
підписано Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії (Бангкокський
договір), а в 1996 р. — Договір про створення зони, вільної від ядерної зброї, в Африці3.
Проте Суд не розглядав ці фактори як рівнозначні всеохоплюючій конвенційній забороні за-
стосування чи погрози застосування ядерної зброї як такої.
Після цього Суд дослідив міжнародне звичаєве право на предмет заборони погрози ядер-
ною зброєю як такої та її застосування. Держави, які вважали застосування ядерної зброї
протиправним, обґрунтовували свою позицію існуванням послідовної практики незастосу-
вання ядерної зброї державами з 1945 р., у якій вбачали opinio juris з боку держав, які володі-
ли нею. Натомість держави, які стверджували правомірність погрози ядерною зброєю чи її
застосування за певних обставин, посилалися на доктрину та практику стримання. Такі дер-
жави стверджували, що завжди залишали за собою право використати таку зброю в порядку
невід’ємного права на самозахист проти збройного нападу, що ставить під загрозу їх життєво
важливі інтереси безпеки. На їх думку, якщо ядерна зброя не застосовувалась із 1945 р., то
лише тому, що обставини, які могли виправдати її застосування, на щастя, не виникали.
На думку окремих держав, ухвалення ГА ООН, починаючи з 1961 р. низки важливих ре-
золюцій щодо ядерної зброї, підтверджувало існування звичаєвої норми про заборону ядер-
них випробувань. Але Суд відзначив, що резолюції ГА ООН, навіть якщо вони не мають
обов’язкового характеру, іноді можуть мати нормативне значення — вони можуть свідчити
про існування факту наявності норми або появи opinio juris. Для цього слід дослідити зміст
резолюцій, умови прийняття, а також існування opinio juris щодо їх нормативного характеру.
Низка резолюцій може свідчити про поступову еволюцію opinio juris.
Розглянувши у сукупності резолюції ГА ООН, які встановлювали, що застосування ядер-
ної зброї стало б «прямим порушенням Статуту ООН» і в інших формулюваннях — її засто-
1
Договір
про заборону ядерної зброї в Латинській Америці 1967 р.
2
Договір
про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану 1985 р.
3
У 2006 р. було підписано також Договір про створення в Центральній Азії зони, вільної від ядерної зброї.

192
сування «має бути заборонено», Суд констатував, що вони засвідчили глибоку стурбованість
міжнародного співтовариства проблемою ядерної зброї. Однак враховуючи той факт, що ре-
золюції були ухвалені при значній кількості держав, які голосували проти неї, та держав, які
утрималися, Суд вважав їх недостатніми для встановлення факту існування opinio juris щодо
неправомірності застосування ядерної зброї. Суд також відзначив, що щорічне прийняття ГА
ООН резолюцій переважною більшістю голосів, у яких ГА нагадувала зміст резолюції ГА
ООН 1961 р. і закликала держави укласти конвенцію про заборону застосування ядерної
зброї за будь-яких обставин, підтверджувало бажання більшості держав встановити пряму
заборону ядерної зброї як крок в напрямку повного ядерного роззброєння. Виникненню в
якості lex lata норми звичаєвого міжнародного права, яка забороняє ядерну зброю, заважають
протиріччя між opinio juris, яке формується, та стійкою практикою стримання.
Отже Суд не встановив існування ані конвенційних норм загального характеру, ані норм
звичаєвого права, які б прямо забороняли погрозу ядерною зброєю чи її застосування.
Після цього Суд перейшов до аналізу правомірності застосування ядерної зброї в світлі
принципів та норм міжнародного гуманітарного права, застосовного в період збройного
конфлікту та права нейтралітету.
Суд наголосив, що на початку ХХ ст. з’явилися нові засоби ведення війни, що спричини-
ло необхідність прямої заборони деяких видів зброї (вибухові снаряди вагою до 400 г, розривні
кулі, задушливі гази, хімічна, бактереологічна зброя, зброя, яка спричиняє ушкодження оскол-
ками, які не виявляються, міни-пастки, запальні кулі, протипіхотні міни тощо). Встановлення
певних заборон підтверджувало, що право воюючих сторін використовувати засоби спричи-
нення шкоди супротивнику не є необмеженими (ст. 22 Гаазького положення про закони та
звичаї сухопутної війни 1907 р.). Головними принципами гуманітарного права є: 1) принцип
захисту цивільного населення та цивільних об’єктів і встановлення розбіжностей між комба-
тантами та некомбатантами. Цей принцип зобов’язує держави ніколи не обирати цивільних
осіб як об’єктами нападу й не застосовувати зброю, яка не дозволяє проводити розбіжності
між цивільними та військовими цілями; 2) заборона спричинення надмірних страждань ком-
батантам, у тому числі — застосовувати зброю, яка спричиняє надмірну шкоду та збільшує
страждання.
Суд нагадав також Декларацію Мартенса, сучасний варіант якої міститься в п. 2 ст. 1 До-
даткового протоколу І 1977 р.:
«У випадках, не передбачених цим Протоколом чи іншими міжнародними угодами, цивільні особи та
комбатанти залишаються під захистом і дією принципів міжнародного права, що витікають зі встанов-
лених звичаїв, із принципів гуманності та з вимог суспільної свідомості».

На думку Суду, дійсність і застосовність Декларації не підлягає сумніву, вона є підтверджен-

ням того, що принципи та норми гуманітарного права мають застосовуватися до ядерної зброї.
Гуманітарне право забороняє конкретні види зброї або через їхню невибіркову дію щодо
комбатантів і цивільних осіб, або через надмірні страждання, які спричиняються комбатанам,
тобто шкоди більшої, ніж та, яка необхідна для досягнення законних військових цілей. Якщо
застосування зброї не відповідає вимогам гуманітарного права, то й погроза її застосування
також означає порушення гуманітарного права.
Суд відзначив, що основні норми гуманітарного права — це непорушні принципи міжна-
родного звичаєвого права, яких держави зобов’язані дотримуватися незалежно від того, чи
ратифіковані ними, зокрема, Женевські та Гаазькі конвенції.
Досліджуючи застосовність принципів та норм гуманітарного права щодо можливої по-
грози ядерною зброєю та її застосування, Суд відзначив, що хоча ядерну зброю було винай-
дено після появи більшості принципів і норм гуманітарного права, проте на цій підставі не
можна стверджувати, що вони не поширюються на ядерну зброю. Такий висновок, на думку
Суду, був би несумісним з гуманітарним характером принципів і норм права, які застосову-
ються під час збройних конфліктів і стосуються всіх форм військових дій та всіх видів зброї
минулого, сьогодення та майбутнього. Жодна з держав, які надали Суду свої доповіді, не від-
стоювала свободу застосування ядерної зброї без врахування стримуючих факторів гумані-
тарного характеру.
У ході розгляду Суд також дійшов висновку, що міжнародне право не залишає сумнівів,
що незалежно від змісту, принцип нейтралітету застосовний щодо всіх міжнародних конфлік-
тів, незалежно від виду зброї, що могла б бути застосована в ньому.
Застосовність принципів і норм гуманітарного права щодо ядерної зброї не викликало
сумнівів у Суду, втім висновки на основі такої впевненості не були однозначними.
193
 Згідно з однією думкою, той факт, що застосування ядерної зброї регулюється правом
збройних конфліктів, необов’язково означає, що цей вид зброї заборонений. Інша думка —
застосування ядерної зброї ніколи не може бути сумісне з принципами та нормами міжнаро-
дного права, тому є заборонене. Ядерна зброя неодмінно спричиняє смерть і руйнування не-
вибірковим способом унаслідок ударної хвилі, виділення тепла та радіоактивного випромі-
нювання, спричинених ядерним вибухом і його наслідками. Кількість жертв буде величез-
ною. Відповідно, застосування ядерної зброї заборонено за будь-яких обставин з огляду на
принцип гуманності, незважаючи на відсутність прямої заборони в міжнародних договорах.
Проаналізувавши позиції держав, Суд відзначив, що жодна з держав, яка відстоювала
правомірність застосування ядерної зброї за певних обставин, включно з «чистим» застосу-
ванням невеликих тактичних ядерних озброєнь малої потужності, не вказала, якими саме
можуть бути обставини, які виправдали б таке застосування. У Суду також не знайшлось об-
ґрунтування справедливості такої позиції. Так само Суд не зміг встановити обґрунтованість
думки про те, що застосування ядерної зброї у всіх випадках та за всіх обставин обов’язково
розходилось би з нормами, застосовними під час збройних конфліктів.
Суд взяв до уваги основоположне право кожної держави на подальше існування, тобто
право на самозахист відповідно до ст. 51 Статуту ООН, коли під загрозу поставлено подаль-
ше існування держави. Суд не міг ігнорувати багаторічну «політику стримання», застере-
ження та заяви ядерних держав.
Отже, з урахуванням тогочасного стану міжнародного права, Суд був змушений відзна-
чити, що він не може дійти остаточного висновку щодо правомірності чи неправомірності
застосування ядерної зброї якою-небудь державою в надзвичайній ситуації самозахисту, ко-
ли під загрозу поставлено подальше існування держави.
Зрештою, як відзначив Суд, міжнародне право та стабільність міжнародного правопоряд-
ку страждають через розбіжності в поглядах на правовий статус смертоносної ядерної зброї.
Повне ядерне роззброєння — належний результат, якого має досягти міжнародне співтова-
риство.
У кінці висновку, Суд підсумував викладені вище міркування:
1. Ані міжнародне звичаєве, ані міжнародне договірне право не містять конкретних поло-
жень, що санкціонують погрозу ядерною зброєю чи її застосування.
2. Ані міжнародне звичаєве, ані міжнародне договірне право не передбачають загальної та
всеохоплюючої заборони погрози ядерною зброєю чи її застосування.
3. Погроза силою чи її застосування шляхом застосування ядерної зброї всупереч п. 4 ст. 2
Статуту ООН та вимогам ст. 51, є неправомірними.
4. Погроза ядерною зброєю чи її застосування мають бути сумісними з вимогами міжна-
родного права, застосовного у період збройних конфліктів, особливо вимог принципів і норм
міжнародного гуманітарного права, рівно як і з конкретними зобов’язаннями за міжнарод-
ними договорами та іншими зобов’язаннями щодо ядерної зброї.
5. Погроза ядерною зброєю або її застосування в цілому суперечило б нормам міжнарод-
ного права, застосовним в період збройного конфлікту, зокрема, принципам і нормам гумані-
тарного права.
6. Втім, з урахуванням стану міжнародного права, Суд не зміг зробити остаточний висно-
вок щодо правомірності чи неправомірності погрози чи застосування ядерної зброї в надзви-
чайному випадку самозахисту держави, коли її подальше існування під загрозою.
Питання для перевірки знань
1. Що розуміють під без’ядерними зонами в міжнародному праві? Які без’ядерні зони вам
відомі? Назвіть міжнародні угоди, на основі яких вони виникли?
2. Розкрийте зміст поняття «гарантії безпеки».
3. Розкрийте зміст та значення «застереження Мартенса».
4. Яка зброя масового знищення є забороненою? Назвіть міжнародно-правові акти в цій
сфері.
5. Яка ваша точка зору щодо правомірності застосування ядерної зброї?

194
 Справа «Сarolinе» 1837 р.

Ідеться про інцидент, який мав місце під час повстання проти британського панування в
Канаді в 1837 р.1 Сполучені Штати оголосили про нейтралітет у цьому конфлікті.
Група канадських повстанців та їхні американські прихильники зайняли для своєї бази
острів на прикордонній річці Ніагара між Канадою та Сполученими Штатами. Повстанці ви-
користовували судно «Caroline» під американським прапором для транспортування людей і
боєприпасів на острів.
29 грудня 1837 р. британці, яким повстанці-сепаратисти спричиняли чимало турбот, зро-
били висадку на американську територію, на якій було пришвартовано судно для знищення
повстанців. Вантаж «Caroline» було захоплено, а саме судно підпалено та спущено вниз за
течією, яка віднесла «Caroline» у Ніагарський водоспад (рис. 40). Двоє американців, які зна-
ходились на судні, загинули.
Свої дії Велика Британія виправдовувала невід’ємним пра-
вом на самозахист у відповідь на неодноразові збройні напади
та наступні напади, до яких дійсно готувались повстанці.
Cполучені Штати вважали дії Великої Британії такими,
що порушили суверенітет та територіальну незалежність —
найважливішу основу цивілізації.
Після згаданих подій мав місце обмін дипломатичними
нотами між Сполученими Штатами та Великою Британією.
Обидві сторони в ході листування неодноразово звертали
увагу на інститут нейтралітету, принцип територіального
Рис. 40. Інцідент суверенітету та юрисдикції, принцип невтручання у внутрі-
з судном «Caroline» шні справи держав. Особливого звучання в листуванні набув
принцип недоторканності території незалежних держав —
основоположний для підтримання миру та порядку в світі. Разом із цим, британська сторона
зазначала, що непереборна необхідність може змусити призупинити на короткий термін та в
чітких рамках цей принцип, наприклад, для самозахисту.
У свою чергу держсекретар США Д. Вебстер визначив критерії самозахисту: «необхід-
ність самозахисту має бути терміновою, непереборною, такою, що не залишає ані можливос-
ті вибору засобів, ані часу на роздуми»2.
У ноті Вебстера вказувалося, що дії з метою самозахисту мають бути відповідними загро-
зі; силовим діям неодмінно мають передувати наполегливі спроби мирного врегулювання,
доки вони не виявляться повністю недоцільними; необхідно вжити всіх заходів для збере-
ження життя та безпеки невинних; винних же не можна знищувати всіх, треба милувати по-
ранених і неозброєних.
Сполучені Штати теоретично допускалили можливість певних дій британців на амери-
канській території з метою самозахисту. Але дії з метою самозахисту мали бути обмежені
тільки тим, що необхідно. Британці могли затримати судно вдень, однак вчинили свої дії
вночі, коли судно було пришвартовано на острові й неозброєні люди спали на ньому. Темна
пора доби не давала можливості нападникам розрізнити причетних до нападів та невинних.
Спалення судна та спрямування його у водоспад також навряд чи можна було вважати необ-
хідним заходом. Отже, невідкладну необхідність знищення «Caroline» Сполучені Штати не
вважали очевидною.
Велика Британія наголошувала, що самозахист — це перший закон природи. Як ілюстра-
цію самозахисту Велика Британія описала ситуацію: певна людина має досить потужну
зброю, яка може знищити вас, вона постійно створює загрозу вашій безпеці та вашому жит-
тю, але перебуває на території, на якій ви не маєте жодного права її переслідувати. Як довго
ви маєте очікувати на допомогу уповноважених органів держави, на якій перебуває ця люди-
ни, аби вони звільнили вас від небезпеки? Коли розпочинається ваше право на самозахист,
якщо у вас немає жодного іншого засобу для того, щоб захистити себе окрім як схопити осо-
бу, яка здійснила напад на вас, на межі нейтральної території, якщо з гармат стріляють і сна-
ряди можуть дістатися вас, позбавити життя, зруйнувати власність, якщо ви не бачите іншої
надії на порятунок?
1
Детальніше див: Caroline. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://avalon.law.yale.edu/19th_century/br-1842d.asp
2
Caroline / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://avalon.law.yale.edu/19th_century/br-1842d.asp

195
 Британія обґрунтовувала свої дії бездіяльністю американської влади, яка, оголосивши
нейтралітет, допускала на своїй території підготовку до нападів на територію Канади та
участь американських громадян, які співчували повстанцям, у антибританських виступах. За
обставин, що склались, у Британії не було іншого розумного способу захистити себе при всій
повазі до Сполучених Штатів та принципу недоторканності їхньої території.
Британський офіцер, який отримав наказ захопити «Caroline», побачив, що судно при-
швартовано на острові. Метою експедиції не було знищення судна на території під юрисдик-
цією США, але в момент виконання наказу обставини змінилися. Не було часу на роздуми
(саме той критерій, який визначав Д. Вебстер) — слід було завершити операцію. Нічний час
був обраний для проведення операції для гарантування меншої кількості жертв. Підпалене
судно спеціально спрямували у водоспад, аби воно не спричинило більшої шкоди мешкан-
цям прилеглих територій. Дії, що відбулись, мали екстраординарний характер. Британія на-
голошувала на необхідності утримання від подібних дій у майбутньому.
Справа «Caroline» мала значний вплив на розвиток права держав на самозахист. У сучас-
ному міжнародному праві критеріями самозахисту є необхідність, пропорційність і невід-
кладність.
Разом з цим «критерії «Caroline» часто застосовуються й для обґрунтування права на пре-
вентивний cамозахист у разі неминучої загрози застосування сили. Цей підхід, однак, крити-
кується як тими, хто стверджує, що ст. 51 Статуту ООН не залишає місця для будь-якої кон-
цепції превентивної самооборони, так і тими, хто вбачає вимогу неминучості занадто
обмеженою й виступає за розширення сфери права на превентивний самозахист.
Попри відсутність нормативного дозволу на превентивний самозахист в Статуті ООН та
інших міжнародно-правових актах, окремі держави виправдовували-таки свої військові акції
необхідністю діяти на випередження загрози. Достатньо згадати, зокрема, вторгнення коалі-
ції держав у Ірак 2003 р. з метою знищення зброї масового знищення, яку, як передбачалось,
мав Ірак. Однак такі дії коаліції були засуджені міжнародним співтовариством через те, що
Рада Безпеки продовжувала обговорювати необхідність силової акції проти Іраку і не санкці-
онувала останню.
У ХХІ ст., у добу тотальної терористичної загрози та боротьби з нею, цілком очевидним
стає, що право на самозахист не обмежується випадками, коли загроза виходить від іншої
держави й поширюється також на загрози, які виходять від недержавних суб’єктів. Такий
підхід набув практично загального визнання держав після нападу терористів на Нью-Йорк і
Вашингтон у вересні 2001 р. Тому самозахист у відповідь на терористичні атаки, за умови
дотримання визначених критеріїв, слід вважати сучасним різновидом самозахисту1.

Питання для перевірки знань

1. Розкрийте сутність самозахисту в міжнародному праві.
2. У яких міжнародно-правових актих закріплено невід’ємне право держави на самоза-
хист.
3. Чи застосовні норми про самозахист у випадку нападу на державу недержавного
суб’єкта?
4. Визначте критерії самозахисту, сформульовані держсекретарем США Вебстером. Чи
актуальні ці критерії сьогодні?
5. Чи відповідає нормам міжнародного права концепція превентивного самозахисту? Ар-
гументуйте.
6. Поміркуйте, чи має право держава в порядку самозахисту застосувати силу у відповідь
на кібератаку на комп’ютерні мережі держави, яка спричинила, наприклад, аварію на атом-
ній електростанції та людські жертви? Аргументуйте.

1
Інститут міжнародного права — авторитетна й незалежна наукова установа, заснована в 1873 р. у Генті (Бельгія) в
2007 році в своїй резолюції визначив, що в разі збройного нападу на державу недержавного суб’єкту, ст. 51 Статуту ООН є
застосовною. Детальніше див: www.idi-iil.org/idiE/resolutionsE/2007_san_02_en.pdf

196
 Справа про нафтові платформи
(Ісламська Республіка Іран
проти Сполучених Штатів Америки),
Рішення Міжнародного Суду ООН 2003 р.

2 листопада 1992 р. Ісламська Республіка Іран (надалі — Іран) порушила проти Сполуче-
них Штатів Америки (надалі — Сполучені Штати) розгляд справи, «пов’язаної з нападом на
три морські нафтовидобувні комплекси, що належали та знаходились у комерційній експлуа-
тації Національної іранської нафтопереробної компанії, та в зв’язку з їх знищенням кількома
кораблями військово-морського флоту Сполучених Штатів 19 жовтня 1987 р. та 18 квітня
1988 р., відповідно».

Історія спору

Події, покладені в основу спору, відбувались за умов тієї загальної ситуації, яка склалася в Перській
затоці, — одній з найважливіших ліній комунікацій — у період 1980—1988 рр., зокрема, в умовах збройного
конфлікту між Іраном і Іраком.
У 1984 р. Ірак почав здійснювати напади на судна, що проходили Перською затокою, особливо на тан-
кери, які перевозили іранську нафту. Ці напади стали першими проявами того, що отримало назву «тан-
керної війни».
Протягом 1984—1988 рр. декілька торговельних суден і військових кораблів різних держав, у
тому числі нейтральних, зазнали у водах Перської затоки атак з літаків і вертольотів, ра-
кетно-артилерійських обстрілів, атак військових кораблів або ж потрапили на міни. У цьому районі діяли
військово-морські сили обох сторін, але Іран не вважав
себе відповідальним за вчинення будь-яких інших дій, окрім
тих, які стосувалися інцидентів, пов’язаних із кораблями,
що відмовлялися підкоритися обґрунтованим вимогам зу-
пинитися для обшуку. За деякі інциденти Сполучені
Штати покладали провину на Іран, тоді як, на думку Іра-
ну, винним у їх вчиненні слід було вважати Ірак.
Суд взяв до уваги ту обставину, що, ймовірно, безпо-
середнє відношення до цієї справи мали два конкретних
напади на морські транспортні засоби. 16 жовтня 1987 р.
неподалік від Кувейтської затоки ракетами був обстрі-
ляний кувейтський танкер «Сі-Айл-Сіті», що йшов під
прапором Сполучених Штатів. Сполучені Штати вважа-
Рис. 41. Знищення нафтових платформ ли, що це зробив Іран, тому три дні потому, 19 жовтня
1987 р., вони атакували дві прибережні нафто-переробні
установки Ірану, що належали до виробничого комплексу родовища «Решадат». 14 квітня 1988 р. кора-
бель військово-морських сил США «Семюел Б. Робертс», який повертався із завдання, потрапив на міну
в нейтральних водах поблизу Бахрейну, а ще через чотири дні Сполучені Штати силами свого військово-
морського флоту атакували і знищили одразу два іранські виробничих комплекси «Наср» і «Салман»
(рис. 41).

Іран стверджував, що напади збройних сил Сполучених Штатів на іранські нафтові плат-
форми відбулися в порушення Договору 1955 р., а напади на «Сі-айл-сіті» й військовий ко-
рабель США «Семюел Б. Робертс» згадувались для того, щоб підтвердити, що Сполучені
Штати діяли нібито в порядку самозахисту. Втім, в контрпретензії Сполучених Штатів
йшлося не тільки про ці напади.
У своїй заяві Іран стверджував, що дії Сполучених Штатів стали «грубим порушенням»
положень Договору про дружбу, економічні відносини та консульські права між Іраном та
Сполученими Штатами, підписаного в Тегерані 15 серпня 1955 р. (набув чинності 16 червня
1957 р. (надалі Договір 1955 р.), а також положень міжнародного права.
Зокрема, Іран посилався на статтю I Договору, яка передбачала:
«У відносинах між Сполученими Штатами Америки та Іраном встановлюється міцний мир і щира
дружба».

Він також посилався на пункт 1 статті X, який передбачав:

«Між територіями двох Високих Договірних Сторін встановлюється свобода торгівлі й мореплавс-
тва».

197
 Вимоги сторін:
Ісламська Республіка Іран просила Суд винести рішення і оголосити:
1) що, здійсненими 19 жовтні 1987 р. та 18 квітня 1988 р. нападами і руйнуванням нафто-
вих платформ, про які йшлося у заяві Ірану, Сполучені Штати порушили свої зобов’язання
перед Іраном за п. 1 ст. X Договору 1955 р. і що Сполучені Штати несуть відповідальність за
напад;
2) Сполучені Штати зобов’язані надати в повному обсязі відшкодування Ірану за пору-
шення своїх міжнародно-правових зобов’язань і шкоду у формі та розмірі, які будуть визна-
чені Судом на наступній стадії розгляду, причому Іран резервував за собою право подати
Суду в належний час точну оцінку відшкодування, незалежно від Сполучених Штатів, і
3) будь-який інший засіб правового захисту, який Суд визнає необхідним;
Щодо зустрічної вимоги Сполучених Штатів — зустрічну вимогу Сполучених Штатів
відхилити.
Сполучені Штати Америки просили Суд винести рішення і оголосити:
1) що Сполучені Штати не порушували своїх зобов’язань перед Ісламською Республікою
Іран за п. 1 ст. X Договору 1955 р. між Сполученими Штатами та Іраном;
2) відхилити вимоги Ісламської Республіки Іран.
Щодо зустрічної вимоги Ірану — відхилити всі аргументи про протилежне та встановити,
що Іран порушив свої зобов’язання перед Сполученими Штатами за п. 1 ст. X Договору 1955 р. і
тому зобов’язаний провести в повному обсязі відшкодування Сполученим Штатам за порушен-
ня Договору 1955 р. у формі та розмірі, які будуть визначені Судом на наступній стадії роз-
гляду.

Розгляд справи
Обґрунтування юрисдикції та факти
Спочатку Суд звернув увагу на ту обставину, що в справі перед ним постало завдання
встановити, чи були допущені порушення Договору 1955 р. При цьому Іран стверджував, що
порушення були допущені Сполученими Штатами, а Сполучені Штати стверджували, що
Договір порушив Іран.
Суд встановив, що юрисдикція Суду розглядати претензії і контрпретензії ґрунтується на
п. 2 ст. XXI Договору 1955 р., у якій закріплено:
«Між територіями двох Високих Договірних Сторін встановлюється свобода торгівлі й мореплавс-
тва».

Потім Суд зазначив, що фактичні обставини справи не оспорювалися, оскільки є зафіксо-

ваними історичними фактами.

Прохання Сполучених Штатів відхилити претензію Ірану через його ймовірно проти-
правну поведінку
Сполучені Штати просили Суд відхилити претензію Ірану і відмовити в задоволенні його
вимог через його (Ірану) ймовірно протиправну поведінку, тобто через порушення ним До-
говору 1955 р. та інших норм міжнародного права щодо застосування сили.
Суд звернув увагу на ту обставину, що для того, щоб винести рішення за претензією Іра-
ну й контрпретензією Сполучених Штатів, належало вивчити дії Ірану та США. Тому Суд
вважав, що на цій стадії розгляду йому не слід займатися цим.

Застосування пункту 1 d статті ХХ Договору 1955 р.

Суд нагадав, що юрисдикційною основою спору були положення п. 2 ст. XXI Договору
1955 р. , яким передбачено, що
«будь-який спір між Високими Договірними Сторонами щодо тлумачення або застосування цього До-
говору, не врегульований належним чином по дипломатичних каналах, передається, якщо Високі Договір-
ні Сторони не досягнуть згоди про його врегулювання за допомогою інших мирних засобів, у Міжнарод-
ний Суд».
Також Суд нагадав, що мав юрисдикцію «розглядати претензії, висунуті Іраном відповід-
но до п. 1 ст. X Договору»1. Отже, завданням Суду було перевірити, чи мало місце порушен-
ня Сполученими Штатами положень п. 1 ст. Х.
1
ICJ Reports 1996 (II), p. 821, para. 55 (2).

198
 У зв’язку з цим Суд зазначив, що Сполучені Штати, посилались на п. 1 d ст. ХХ Догово-
ру, який вважали визначальним для вирішення питання про порушення їхніх зобов’язань за
ст. Х. У цьому пункті зазначено:
«Цей Договір не перешкоджає прийняттю наступних заходів:
d) потрібних для виконання однією з Високих Договірних Сторін зобов’язань з підтримання або віднов-
лення міжнародного миру і безпеки або необхідних для захисту її основних інтересів з точки зору безпеки».

Для задоволення претензії Ірану Суд мав переконатись як у тому, що дії Сполучених
Штатів, які оскаржував Іран, порушували свободу торгівлі «між територіями сторін», гаран-
товану п. 1 ст. X, так і в тому, що ці дії не були виправданими заходами, необхідними для за-
хисту основних інтересів безпеки Сполучених Штатів, як це передбачено п. 1 d ст. ХХ.
Суд вважав за доцільне в цій справі спочатку розглянути питання про застосування Дого-
вору щодо п. 1 d ст. ХХ, який, відповідно до обставин справи, зачіпав принцип заборони но-
рмами міжнародного права застосування сили, а також питання про обмеження цього прин-
ципу правом на самозахист. Суд вважав, що суперечка між сторонами по суті стосувалася
саме правомірності дій Сполучених Штатів у світлі норм міжнародного права про застосу-
вання сили. Це підтверджувалось тим, що в той час, коли відповідні дії були вчинені, жодна
зі сторін і не згадувала про Договір 1955 р.
Сполучені Штати стверджували, що напади на нафтові платформи були виправданими,
оскільки здійснювались у порядку самозахисту від дій, які ними розглядались як збройний
напад Ірану. Саме про це вони повідомили Раду Безпеки згідно зі ст. 51 Статуту ООН.
У Суді Сполучені Штати продовжували стверджувати, що їх дії виправдовувалися здійс-
ненням права на самозахист. Їх позиція була такою: навіть якщо Судом не буде встановлено,
що щодо їх дій застосовні положення п. 1 d ст. ХХ Договору 1955 р., ці дії не були протиправ-
ними, тому що були необхідними і, відповідно, відбувались у порядку самозахисту.
Суд вважав, що за Договором 1955 р. виправданими можна було вважати заходи сторін
Договору 1955 р., які вважались ними «необхідними» для захисту їх інтересів з точки зору
безпеки. У цій справі питання, чи були заходи «необхідними», збігалося з питанням про їх
юридичну спроможность як актів самозахисту.
У зв’язку з цим Суд зазначив, що між сторонами не було розбіжностей, що під час ірано-
іракської війни суднам нейтральних держав у Перській затоці було завдано значних незруч-
ностей, і що ці судна несли серйозні втрати і зазнавали значної шкоди. Суд також зазначив,
що значною мірою все це було наслідком наявності мін, установлених обома воюючими
державами. До компетенції Суду не налажав розгляд питання про те, наскільки суворо Іран
та Ірак дотримувались норми міжнародного права щодо ведення війни на морі, але він вра-
хував, що ці фактори, на думку Сполучених Штатів, вплинули на їх рішення вжити проти
Ірану заходи, що вважались необхідними для захисту своїх основних інтересів безпеки. Про-
те питання про правомірність дій Сполучених Штатів слід було вирішити з урахуванням
п. 1 d ст. XX Договору 1955 р. та норм міжнародного права про застосування сили в порядку
самозахисту.
Суд звернув увагу на те, що Сполучені Штати ніколи не заперечували, що їх дії щодо
іранських платформ були рівнозначні застосуванню військової сили. Суд вирішив дослідити
дії США з урахуванням норм міжнародного права.
Напад на «Решадат» 19 жовтня 1987 р.
Перший напад було здійснено 19 жовтня 1987 р. на комплекс «Решадат», пов’язаний під-
водним трубопроводом з іншим комплексом «Ресалат». У той час, коли були вчинені напади,
ці комплекси не виробляли нафту, оскільки були ушкоджені в ході попередніх нападів Іраку.
Іран стверджував, що в кінці жовтня 1987 р. ремонт платформ наближався до кінця. Сполу-
чені Штати спростували цю заяву. У результаті американської атаки одна з платформ була
майже повністю знищена, інша — серйозно пошкоджена, і, згідно із заявою Ірану, виробниц-
тво на комплексах «Решадат» і «Ресалат» на кілька років було призупинено.
Спочатку Суд акцентував увагу на фактах, які могли б підтвердити (або спростувати)
юридичну спроможність твердження про те, що йшлося про здійснення права на самозахист.
Повідомляючи Раду Безпеки про напад, Сполучені Штати обґрунтовували свої дії тверд-
женням, що «іранські збройні сили здійснили низку протиправних нападів на Сполучені
Штати, в тому числі, встановлюючи в нейтральних водах міни, призначені для того, щоб то-
пити або пошкоджувати судна під прапором Сполучених Штатів, а також здійснюючи не-
спровокований обстріл літаків Сполучених Штатів». Сполучені Штати посилалися на ракет-
199
ний обстріл «Сі-айл-сіті» як на інцидент, що спричинив дії у відповідь — напад на іранські
платформи.
Звертаючись до Суду, Сполучені Штати обґрунтовували свою позицію, передусім, напа-
дом на «Сі-айл-сіті», при цьому не наголошували на інших нападах. Суд підкреслив, що
Сполучені Штати не наполягали, що здійснювали право на колективний самозахист від імені
всіх нейтральних держав, судна яких ходили в Перській затоці. Тому, щоб довести правомір-
ність своїх нападів на іранські платформи в порядку здійснення права на індивідуальний са-
мозахист, Сполучені Штати мали б довести, що відповідальність за напади на них несе саме
Іран і що ці напади були за характером такими, які можна було б кваліфікувати як «збройний
напад» за змістом ст. 51 Статуту ООН і відповідно до тлумачення, прийнятого в звичаєвому
праві щодо застосування сили. Сполучені Штати мали б також довести, що їх дії були необ-
хідними і пропорційними збройному нападу, і що платформи були законною військовою
ціллю, проти якої можна було застосувати збройну силу в порядку самозахисту (Див. Справу
«Caroline» — прим. авт.).
Ретельно вивчивши докази й аргументи кожної сторони, Суд встановив, що доказів (для
підтвердження аргументів, висунутих Сполученими Штатами), які підтверджували, що від-
повідальність за напад на «Сі-айл-сіті» несе Іран, було недостатньо. Отже, Сполучені Штати
не змогли довести, що збройний напад — у формі обстрілу ракетами «Сі-айл-сіті» — на них
здійснив Іран.
У повідомленні Раді Безпеки і в матеріалах, наданих Суду, Сполучені Штати стверджува-
ли, що інцидент з «Сі-айл-сіті» «був останнім з серії ракетних обстрілів суден і кораблів під
прапором Сполучених Штатів, а також інших держав, які не брали участі у військових діях
та перебували в кувейтських водах з метою мирної торгівлі».
Суд постановив, що, навіть якщо розглядати ці інциденти в цілому і не давати остаточної
відповіді на питання про відповідальність Ірану, не було підстав вважати їх збройним напа-
дом на Сполучені Штати.

Напади на «Наср» і «Салман», а також операція «Praying Mantis»

Суд нагадав, що другий напад на іранські нафтові установки «Салман» і «Наср» було
здійснено 18 квітня 1988 р. Іран заявив, що в результаті цих нападів продуктивність плат-
форм набагато знизилася, робота комплексу «Салман» була повністю паралізована протягом
чотирьох років, нормальна робота відновилася тільки у вересні 1992 р.; звичайного рівня йо-
го продуктивність досягла у 1993 р., а робота всього комплексу «Наср» була перервана й не
поновлювалася ще майже чотири роки.
Про характер нападів на комплекси «Салман» і «Наср» і про те, чим вони нібито були ви-
правдані, Сполучені Штати повідомили Раду Безпеки ООН у листі їхнього Постійного пред-
ставника при ООН від 18 квітня 1988 р., у якому серед іншого йшлося, що Сполучені Штати,
«... згідно з нормами міжнародного права, здійснили своє невід’ємне право на самозахист у
відповідь на напад Ісламської Республіки Іран на військовий корабель Сполучених Штатів в
нейтральних водах Перської затоки...» (напад у формі встановлення мін з метою знищити ко-
рабель військово-морських сил США «Семюел Б. Робертс). На думку Сполучених Штатів, ця
акція стала «однією з останніх в серії нападів і провокацій, вчинених військово-морськими си-
лами Ірану щодо суден нейтральних країн у нейтральних водах Перської затоки».
Суд відзначив, що напади на платформи «Салман» і «Наср» не були ізольованою операці-
єю, метою якої були тільки нафтові установки, як під час нападів у жовтні 1987 р. Вони були
частиною масштабних військових дій -операції «Praying Mantis,» — яку Сполучені Штати,
використовуючи збройні сили, проводили проти «законних військових цілей. У результаті
операції кілька цілей було пошкоджено, в тому числі було знищено два іранських фрегати та
інші військові кораблі та літальні апарати Ірану.
Як і в справі про напад на «Сі-айл-сіті», перше питання для Суду полягало в тому, чи
вдалося Сполученим Штатам довести, що корабель військово-морських сил США «Семюел
Б. Робертс» потрапив на міну, встановлену Іраном.
Суд звернув увагу на те, що міни встановлювали обидві сторони — учасниці ірано-
іракської війни. Це означало відсутність достатніх доказів проведення Іраном додаткових
операцій із мінування, у результаті яких на одну з встановлених ним мін потрапив корабель
Сполучених Штатів. Головним доказом того, що міна була встановлена Іраном, стало вияв-
лення в цьому ж районі заякорених мін із серійними номерами, відповідними іншим іран-
ським мінам, зокрема, тим, які було знайдено на борту корабля «Іран Аджрам». Цей доказ
був вельми правдоподібним, але не переконливим.

200
 На інші напади на судна під американським прапором, Сполучені Штати уваги Суду не
звертали. Поставало питання: чи достатньо було одного інциденту, щоб вважати його
«збройним нападом» і виправдувати акт самозахисту?
Суд не виключав можливості того, що установка мін, призначених, щоб підірвати один-
єдиний військовий корабель, могла бути достатньою підставою для використання «не-
від’ємного права на самозахист», але, враховуючи всі обставини справи та недостатні докази
провини Ірану за установку мін з метою знищення корабля військово-морських сил США
«Семюел Б. Робертс», Суд не міг вважати напади на платформи «Салман» і «Наср» виправ-
даною відповіддю на «збройний напад» Ірану на Сполучені Штати.

Критерії необхідності та пропорційності

Суд зазначив, що при розгляді цієї справи питання про те, чи були певні дії «необхідни-
ми», виникало з огляду на норми міжнародноного права щодо самооборони та у зв’язку з
конкретними формулюваннями п. 1 d ст. ХХ Договору 1955 р. Тому Суд звернувся до крите-
ріїв необхідності і пропорційності.
Одним з аспектів цих критеріїв є характер цілі, щодо якої можливо застосування сили в
порядку самозахисту. Суд відзначив, що він непереконаний в тому, що наявні докази підтверд-
жували аргументи Сполучених Штатів про військову присутність та військову діяльність на на-
фтових платформах «Решадат», відзначивши, що такі докази щодо комплексів «Салман» і
«Наср» взагалі були відсутні. Але якщо погодитися з цим в порядку припущення, Суд все
одно не вважав можливим визнати, що напади на платформи були виправдані як акти само-
захисту. Установку мін Суд також не вважав необхідною підставою для здійснення відповід-
них заходів у вигляді нападу на платформи.
Щодо вимоги пропорційності, то якби Суд визнав, що напад 19 жовтня 1987 р. був необ-
хідним як відповідь на інцидент з «Сі-айл-сіті» (збройний напад Ірану), він вважав би його
пропорційним. Але напади 18 квітня 1988 р. планувались і здійснювались як частина більш
масштабної операції «Praying Mantis». Тому операція «Praying Mantis» у цілому та її часткове
здійснення (яке спричинило руйнування платформ «Салман» і «Наср»), як відповідь на уста-
новку невідомими особами мін проти одного військового корабля Сполучених Штатів, який
отримав пошкодження, але не затонув і на якому ніхто не загинув, не могли вважатися про-
порційними з точки зору застосування сили в порядку самозахисту.
Отже, Суд дійшов висновку, що дії збройних сил Сполучених Штатів щодо нафтових
установок Ірану 19 жовтня 1987 р. та 18 квітня 1988 р., не могли вважатися, відповідно до
п. 1 d ст. ХХ Договору 1955 р., обґрунтованими заходами, необхідними для захисту основних
інтересів безпеки Сполучених Штатів, оскільки вони не могли бути кваліфіковані як дії в по-
рядку самозахисту й тому не підпали під категорію заходів, передбачених у Договорі 1955 р.

Претензія Ірану за пунктом 1 статті Х Договору 1955 р.

США стверджували, що не було доведено, що положення «про свободу судноплавства й
торгівлі» могло бути застосовне щодо знищення нафтових платформ. США не оспорювали,
що Міжнародний Суд визнав їх винними в нападах на нафтові платформи, але стверджували,
що такі дії були порушенням «морської торгівлі», а не торгівлі в цілому, про яку йшлося в
Договорі 1955 р.
Перед Судом стояло два важливих завдання: визначити, чи порушило знищення нафтових
платформ «свободу торгівлі» та чи могла «морська торгівля» розглядатися як «торгівля» в
цілому.
На думку Міжнародного Суду, Договір про дружбу 1955 р. між США та Іраном стосував-
ся торгівлі в цілому й не обмежувався регулюванням морської торгівлі. Але якщо «торгівля»
у п. 1 ст. Х Договору означала торгівлю в цілому, чи було знищення нафтових платформ по-
рушенням свободи торгівлі?
Суд розглянув багато джерел (словників, юридичних словників, практику судових орга-
нів) і визначив, що «торгівля» охоплює «торговельну діяльність у цілому», включаючи «до-
поміжну діяльність, яка має пряме відношення до торгівлі». Також МС ООН наголосив на
положенні п. 1 ст. Х Договору 1955 р. щодо «свободи торгівлі» й зазначив, що така «свобо-
да» була б ілюзорною, якби торгівля стримувалась або їй перешкоджали результати актів, які
знищували товари та продукти, які мали бути експортовані або акти, які б зачіпали транспор-
тування та зберігання товарів і продуктів.
У цілому, Міжнародний Суд ООН і Постійна палата міжнародного правосуддя розгляну-
ли не так багато справ, пов’язаних з енергетичними ресурсами.

201
 Іран не стверджував, що дії США завдали шкоду свободі мореплавcтва. Тому Суду нале-
жало вирішити питання, чи могли ці дії завдати шкоди «свободі торгівлі між територіями
Ірану і США», яка гарантована ч. 1 ст. X Договору? Суд вказав, що слово «торгівля» у ч. 1
ст. X Договору включає торговельну діяльність в цілому, тобто не тільки саму купівлю-
продаж, але й допоміжну діяльність, нерозривно пов’язану з торгівлею.
США вважали, що нафтові платформи, розташовані за межами територіального моря Іра-
ну (на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні Ірану), не були «територі-
єю Ірану» в сенсі Договору. Суд відкинув цей аргумент, оскільки для цілей «свободи торгів-
лі» неможливо провести межу між нафтою, видобутою на сухопутній території або в
територіальному морі Ірану, та нафтою, видобутою на континентальному шельфі або у ви-
ключній економічній зоні, щодо яких Іран має суверенні права на розвідку та видобуток.
У рішенні про прийнятність заяви Ірану Суд встановив, що до дій, які перешкоджають
свободі торгівлі, належать також дії, котрі здатні впливати на обслуговуючі експорт транс-
портування та зберігання нафти об’єкти. Суд встановив, що, зруйнувавши іранські платфор-
ми, які були засобом виробництва й транспортування призначеної для експорту нафти, а та-
кож допоміжні засоби, США, в принципі, порушили свободу міжнародної торгівлі. Однак у
ч. 1 ст. X Договору йдеться про свободу торгівлі між територіями сторін. Чи вплинули дії
США на свободу експорту іранської нафти з Ірану в США, а не до будь-якої країни взагалі?
США наполягали на тому, що для тлумачення ч. 1 ст. X Договору належало з’ясувати, чи
експортувалась або була б експортована в США нафта, видобута за допомогою платформ,
зруйнованих США?
США посилались на те (і Суд погодився з цим), що на момент атаки на платформи ком-
плексу «Решадат» вони не виробляли нафту через ремонт, а отже, не брали участь у торгівлі
між територіями сторін і не сприяли їй. 29 жовтня 1987 р. Президент США Рональд Рейган
підписав виконавчий наказ (executive order) № 12613, що вступив у силу в той же день, який
забороняв імпорт в США більшості товарів (включно з нафтою) та послуг іранського поход-
ження. Суд зазначив, що під час нападів на платформи «Салман» і «Наср» 18 квітня 1988 р.
торгівля між територіями Ірану і Сполучених Штатів була припинена, отже, неможливо було
стверджувати, що в результаті нападів було порушено права Ірану, передбачені п. 1 ст. Х До-
говору 1955 р.
Загалом Суд не міг визнати справедливими твердження Ірану, за яким, вчинивши напади,
Сполучені Штати порушили свої зобов’язання перед Іраном за п. 1 ст. Х Договору 1955 р.
Тому вимога Ірану про виплату відшкодування не могла бути задоволена Судом.
У зв’язку з цим Суд зробив висновок, що необхідність розгляду Судом вимоги Сполуче-
них Штатів про відмову Ірану в задоволенні його претензії через його власну поведінку від-
падала.

Контрмеморандум Сполучених Штатів

Розібравшись з усіма запереченнями Ірану щодо підсудності йому цієї контрпретензії та її
прийнятності, Суд перейшов до розгляду самої контрпретензії по суті. Суд зазначив, що для
визнання контрпретензії, Сполученим Штатам слід було довести, що: а) свобода торгівлі або
свобода мореплавства між територіями Високих Договірних Сторін Договору 1955 р. була
обмежена; b) вина за дії, в результаті яких нібито була обмежена одна або кілька з цих сво-
бод, покладалась на Іран.
Суд нагадав, що п. 1 ст. Х Договору 1955 р. не спрямований на охорону свободи торгівлі
чи свободи мореплавства в цілому. Як згадувалося, в цьому пункті закріплено положення,
що передбачає важливе територіальне обмеження.
Потім Суд перейшов до розгляду в хронологічному порядку кожного з інцидентів,
пов’язаних з нападами, нібито вчиненими Іраном, у контексті закріпленої в Договорі 1955 р.
вимоги, і встановив, що жодне з суден, які зазнали пошкодження в результаті нападів, нібито
скоєних Іраном, про які зробили заяву Сполучені Штати, не займалось торгівлею або море-
плавством «між територіями двох Високих Договірних Сторін». Тому Суд дійшов висновку,
що жодного порушення п. 1 ст. Х Договору 1955 р. в жодному з інцидентів допущено не було.
Суд враховував той факт, що Сполучені Штати сформулювали свою претензію в загально-
му вигляді. Вони стверджували, що, здійснивши ряд нападів на плавзасоби США та інших
держав, встановлюючи міни та здійснюючи інші військові акції в Перській затоці, Іран зробив
затоку небезпечною й порушив своє зобов’язання щодо свободи торгівлі та свободи мореплав-
ства, якою Сполучені Штати мали користуватися на підставі п. 1 ст. Х Договору 1955 р.

202
 Суд зазначив, що одним з наслідків ірано-іракської війни стало значне підвищення небез-
пеки судноплавства в Перській затоці, тому цю обставину Суд не вважава достатньою під-
ставою для ухвалення рішення про порушення Іраном п. 1 ст. Х Договору 1955 р.
Сполучені Штати мали довести, що з’явились реальні перешкоди торгівлі або мореплавст-
ву між територіями Високих Договірних Сторін. Однак Сполучені Штати не переконали Суд,
що дії, нібито вчинені Іраном, обмежили свободу торгівлі або мореплавства між територіями
Сполучених Штатів та Ірану. Суд також зазначив, що розгляд інцидентів не підтверджував
висновок про те, що який-небудь з них спричинив порушення торгівлі та мореплавства за
Договором 1955 р. Тому сформульована претензія Сполучених Штатів не могла бути задово-
лена, так само як і вимога про виплату відшкодування.
6 листопада 2003 р. Суд виніс рішення по суті справи.
Суд постановив, що дії Сполучених Штатів Америки щодо іранських нафтових платформ
19 жовтня 1987 р. і 18 квітня 1988 р. не могли бути обґрунтовані як заходи, необхідні для за-
хисту життєво важливих інтересів безпеки Сполучених Штатів, згідно з п. 1 (d) ст. XX Дого-
вору 1955 р. з урахуванням норм міжнародного права щодо застосування сили. Суд не під-
тримав висновок Ірану про те, що ці дії були порушенням зобов’язань Сполучених Штатів
Америки, передбачених п. 1 ст. X цього Договору щодо свободи торгівлі між територіями
сторін, і що, відповідно, вимога Ірану про відшкодування також не могла бути підтримана.
Суд вирішив, що зустрічна вимогу Сполучених Штатів про порушення зобов’язань Іра-
ном за п. 1 ст. X Договору 1955 р. щодо свободи торгівлі й мореплавства між територіями
сторін не могла бути підтримана та, відповідно, зустрічна вимога Сполучених Штатів про
відшкодування також не могла бути задоволена.

Питання для перевірки знань

1. Розкрийте сутність «невід’ємне право держави на самозахист».
2. Охарактеризуйте необхідність і пропорційність як критерії самозахисту.
3. Пригадайте, в яких уже вивчених вами рішеннях йшлося про самозахист та його крите-
рії.
4. У яких міжнародно-правових актих закріплено невід’ємне право держави на самоза-
хист?
5. Поміркуйте, в яких випадках установка мін, призначених для знищення військових ко-
раблів, могла бути достатньою підставою для використання «невід’ємного права на самоза-
хист»?

203
 Справа Муаммара Каддафі
Самосуд 2011 р.

Війна називається війною, а не гуманітарною інтервенцією

Муаммар Каддафі (рис. 42) — лівійський державний і військовий діяч і фактичний глава
Лівійської Джамахірії (1969—2011 рр.). Поваливши монархію, Каддафі сформулював «Тре-
тю всесвітню теорію», викладену в його тритомній праці «Зелена книга» та встановив в Лівії
нову форму правління — Джамахірію.
Взимку 2010—2011 рр. у країнах арабсько-
го світу почалася хвиля демонстрацій і проте-
стів з різних причин, але спрямованих голо-
вним чином проти влади.
17 лютого 2011 р. розпочалися політичні
протести проти уряду Каддафі. Протягом нас-
тупних тижнів, попри жорсткий опір уряду, ці
протести не припинились, а набули більш ма-
сового характеру. У кінці лютого кількість за-
гиблих під час акцій протесту наблизилась до
тисячі осіб. Східна частина країни опинилася
під контролем протестувальників, у той час як
Рис. 42. Муаммар Каддафі у західній частині уряд зберігав владу. Основ-
ною вимогою опозиції стала відставка полко-
вника Каддафі.
26 лютого 2011 р. Рада Безпеки ООН ввела санкції, що заборонили поставки до Лівії зброї
і будь-яких матеріалів військового призначення, а також встановила заборону на міжнародні
поїздки Каддафі, були також заморожені його закордонні активи.
Наступного дня в Бенгазі на спільній нараді членів місцевих народних рад повстанці сфор-
мували Національну перехідну раду як орган влади революції, який очолив колишній міністр
юстиції країни Мустафа Мухаммад Абд-аль-Джаліль.
Рада Безпеки ООН 17 березня 2011 р. прийняла резолюцію 1973, яка уповноважила дер-
жави-члени ООН, які повідомлять Генерального секретаря, діючи самостійно або через регі-
ональні організації або угоди вжити всіх необхідних заходів для захисту цивільного населен-
ня та місць його проживання, що перебували під загрозою нападу в Лівійській Арабській
Джамахірії (при цьому виключалась можливість перебування іноземних окупаційних сил в
будь-якій формі на будь-якій частині лівійської території). Резолюція передбачала створення
безпольотної зони над територією Лівії для захисту лівійського цивільного населення від
військових ударів з повітря.
Увечері 19 березня збройні сили коаліції держав (зокрема, Франція та США) приступили
до операції по ураженню військових цілей у Лівії на підставі резолюції Ради Безпеки ООН «з
метою захисту мирного населення». До операції приєднався ряд європейських і арабських
країн.
Збройна акція на основі відповідної резолюції Ради Безпеки ООН кваліфікувалась, згідно
з нормами міжнародного права, як легітимне застосування сили відповідно до Глави VII Ста-
туту ООН:

Дії відносно погрози миру, порушення миру та актів агресії

Стаття 42
Якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені в статті 41, можуть виявитися недостат-
німи або вже виявилися недостатніми, вона уповноважується робити такі дії повітряними, морськими
або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру
і безпеки.Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухо-
путних сил Членів Організації.
Стаття 43
1. Усі Члени Організації зобов’язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки для підтримання
міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право
проходу.

Підставами легітимної силової акції прийнято вважати:

204
 • серйозність загрози — чи є загроза заподіяння шкоди державі чи людині ясною і серйо-
зною, щоб виправдати застосування військової сили (геноцид, масові вбивства, серйозні по-
рушеннями міжнародного гуманітарного права);
• правильна мета — втручання спрямоване на допомогу населенню, а не на зміну існую-
чого ладу;
• надзвичайний характер застосування силових засобів — мають бути використані всі не-
військові варіанти відвернення загрози (політичні, дипломатичні, юридичні та економічні);
• пропорційність засобів — передбачувані військові дії мають бути необхідними для від-
вернення загрози;
• збалансоване врахування наслідків — успішне здійснення військового втручання не ви-
кличе гірших наслідків, ніж бездіяльність.
У результаті авіаційних нальотів коаліції і нанесення ракетно-бомбових ударів по позиці-
ях урядових військ прихильникам Каддафі довелося відступити із зайнятих позицій. 30 квіт-
ня лівійський лідер виступив з телезверненням до народу, оголосивши, що готовий укласти
перемир’я, закликавши країни НАТО до переговорів з припинення міжнародної військової
операції в Лівії. Відповіді не було.
27 червня 2011 р. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Муаммара Кад-
дафі та його сина Саїфа аль-Іслама Каддафі, звинувативши їх у злочинах проти людяності
впродовж громадянської війни в Лівії.
Рішення винесла колегія з трьох суддів за запитом прокурора Луїса Морено-Окампо, який
звернувся до МКС на вимогу Ради Безпеки ООН. Йому були пред’явлені звинувачення в
скоєнні злочинів проти людяності в ході операції з придушення масових акцій протесту в Лі-
вії. Були отримані прямі докази того, що Муаммар Каддафі особисто віддавав накази (про
силове придушення виступів опозиції), Саїф аль-Іслам керував набором найманців. У розпо-
рядженні звинувачення були документи, які підтверджували зустрічі керівників та обгово-
рення ними злочинів, що готувалися. Зокрема, за твердженням прокурора, підконтрольні
Каддафі війська влаштовували погроми, стріляли в демонстрантів, траурні процесії, снайпе-
ри вбивали вірян, які виходили з мечетей.
Прокурор МКС надав суду клопотання, подане на підставі статті 58 Римського Статуту,
щодо Муаммара Каддафі 16 травня 2011 р., у якому він, серед іншого, просив видати ордер
на його арешт у зв’язку з тим, що він імовірно несе кримінальну відповідальність за скоєння
вбивства і переслідування цивільного населення як злочинів проти людяності в період з
15 лютого 2011 р. на всій території Лівії, у тому числі в Тріполі, Бенгазі і Місураті шляхом
використання державного апарату і сил безпеки Лівії, в порушенні ст. 7 підпунктів 1 (а
(вбивство)) і (h (переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політич-
ними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними мотива-
ми, як це визначається в п. 3 ст. 7 Римського статуту, або іншими мотивами, які повсюдно
визнані недопустимими згідно з міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, за-
значеними в цьому пункті, або будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Су-
ду)), як головного учасника цих злочинів відповідно до положень підпункту 3 (a) ст. 25 Рим-
ського Статуту.
Відповідно до ст. 58 Римського Статуту, з метою встановлення наявності розумних під-
став вважати, що Муаммар Каддафі скоїв злочини, зазначені Прокурором, Суд дійшов ви-
сновку, що його арешт є необхідним. Також Палата вважала, що справа проти Муаммара
Каддафі підпадає під юрисдикцію Суду і що не було очевидної причини або явних факторів,
які б змусили Палату здійснити свободу розсуду відповідно до п. 1 ст. 19 Статуту щодо ви-
несення на цьому етапі визначення щодо прийнятності справи проти Муаммара Каддафі до
розгляду, без шкоди для будь-яких протестів щодо прийнятності справи до розгляду, які мо-
жуть бути подані відповідно до положень п. 2 ст. 19 Статуту.
На думку Палати, були реальні підстави вважати, що на найвищому рівні державного
апарату Лівії була вироблена державна політика, що мала на меті будь-якими засобами, в то-
му числі шляхом застосування смертоносної сили, приборкати і придушити демонстрації ци-
вільного населення, що почалися в лютому 2011 р. й були спрямовані проти режиму Кадда-
фі; що в рамках здійснення цієї державної політики, починаючи з 15 лютого 2011 р. і,
щонайменше, до 28 лютого 2011 р., лівійські сили безпеки послідовно здійснювали на всій
території Лівії напад на цивільне населення, яке брало участь в демонстраціях.
При винесенні рішення Палата також врахувала, що є розумні підстави вважати, що під
час виконання державної політики мав місце, за змістом п. 1 ст. 7 Статуту, систематичний і
широкомасштабний напад на цивільне населення, яке виступало проти режиму Каддафі, або

205
осіб, які вважалися противниками режиму. Палата вважала, що були розумні підстави вважа-
ти, що в період з 15 лютого 2011 р. та, щонайменше, до 28 лютого 2011 р. в різних населених
пунктах на території Лівії, зокрема в Бенгазі, Тріполі, Місураті та інших сусідніх містах, бу-
ли істотно порушені основні права цивільного населення в результаті вчинення силами без-
пеки нелюдських актів, викликаних тим, що цивільне населення перебувало в політичній
опозиції режиму Каддафі. А Муаммар Каддафі, як визнаний і беззаперечний керівник Лівії
протягом усього періоду, мав абсолютний, вищий і незаперечний контроль над державним
апаратом влади в Лівії, включно з силами безпеки. Палата вважала, що були розумні підста-
ви вважати, що Муамар Каддафі:
1) мав намір здійснити об’єктивні елементи вищевказаних злочинів;
2) знав, що його дії являли широкомасштабний і систематичний напад на цивільне насе-
лення відповідно до державної політики, виробленої ним в координації з колом наближених
до нього осіб і передбачали цілеспрямовані дії щодо цивільних осіб, які вважалися політич-
ними противниками режиму;
3) ясно усвідомлював свою роль керівника в структурі державного апарату Лівії і наявну в
нього можливість здійснення повного контролю над своїми підлеглими;
4) усвідомлював, що здійснення цього плану приведе до реалізації об’єктивних елементів
злочинів, і пішов на це.
Вранці 20 жовтня 2011 р. загони Національної перехідної ради зуміли захопити поранено-
го Каддафі. Повстанцям не знадобилась допомога Міжнародного кримінального суду. Вони
вважали, що мають право самі встановити вину, винести вирок і привести його у виконання.
Наявність норм міжнародного та й національного права, які диктували інші стандарти пове-
дінки, їх не зупинила.
Міжнародне співтовариство, на жаль, зовсім не засмутилось. Головне — «злочинця» по-
карано!

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте підстави правомірного застосування сили згідно зі Статутом ООН.
2. Чи можна вважати військові акції коаліції держав проти Лівії легітимними? Обґрунтуй-
те.
3. Чи можна кваліфікувати дії коаліції держав в Лівії як операцію з підтримання миру,
«гуманітарну інтервенцію»? Аргументуйте.
4. Розкрийте сутність сучасної концепції відповідальності за захист. Що спільного та від-
мінного між відповідальністю за захист та гуманітарною інтервенцією?
5. Проаналізуйте, наскільки обґрунтованими були підстави видачі ордера на арешт Муа-
ммара Кадафі з огляду на те, що Лівія була учасницею Римського Статуту МКС.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Более безопасный мир: наша общая ответственность. Доклад группы высокого уровня
по угрозам, вызовам и переменам. // Док. ООН А/59/565, 02.12.2004 р.
2. Бутрос-Гали Б. Дополнение к Повестке дня для мира. Доклад Генерального секретаря
ООН. // Док. ООН 8/1995/1, 25.01.1995 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.
un.org/depts/dhl/dhlrus/landmark
3. Бутрос-Гали Б. Повестка дня для мира: превентивная дипломатия, миротворчество и
поддержание мира. Доклад Генерального секретаря ООН. [Електронний ресурс]. Режим до-
ступу: // Док. ООН Б/24111, 17.06.1992 р.
4. Гринвуд К. Консультативное заключение относительно ядерного оружия и вклад Меж-
дународного Суда ООН в развитие международного гуманитарного права / К. Гринвуд //
Междунар. журн. Красного Креста. — 1997. — № 14. — С. 80 — 92 (Женева).
5. Международное право и современные стратегические концепции США и НАТО. Изд.
2-е, доп.– Казань: Центр инновационных технологий, 2008.
6. Молодцов Д. С. Международный контроль за нераспространением ядерного оружия //
Закон и право. 2004. — № 10. — С. 62—66.
7. Мотиль В. І. Гуманітарна інтервенція та міжнароднеправо: теорія і практика: Моногра-
фія — Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011.

206
 8. Мохамед Эль-Баради. Ядерное нераспространение: возвращаясь к основам // Бюллетень
МАГАТЭ. 2002. — № 2(44). — С. 2—7.
9. Неклесса Г. Г. Международно-правовая характеристика формирующейся в Централь-
ной Азии зоны, свободной от ядерного оружия (ЦАЗСЯО) // Московский журнал междуна-
родного права. 2003. — №3(51). — С. 34—43.
10. Орлов В. Международный режим ядерного нераспространения: пациент в реанимации
Вопросы безопасности. — 2003 — № 1 (135).
11. Полсон Г. Система глобальных угроз: правовые механизмы противодействия. / Пер.
JI. Милевой. М., 1996 г.
12. Поширення знань про Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та
міжнародне гуманітарне право: посіб. / ред. М. М. Цимбалюк [та ін.]. — К.: Нора-прінт, 2000.
13. Пунжин С. М. Химическое оружие и международное право. — М.: «Волтерс Клувер»,
2009.
14. Рачков И. В. Право на самозахист против свободы торговли: решение Международно-
го Суда ООН по делу о нефтяных платформах: Иран против США от 16.11.2003 // Междуна-
родное публичное и частное право. — 2004. — № 4 (июль-август). — С. 27—33.
15. Фудзита X. О Консультативном заключении Межднародного Суда ООН относитель-
но законности ядерного оружия / X. Фудзита // Международный журнал Красного Креста. —
1997. — № 14. — С. 69—79.
16. Четвериков А. О. Европейская политика в сфере безопасности и обороны: правовые
основы, этапы формирования, механизмы реализации // Журнал зарубежного законодательс-
тва и сравнительного правоведения. 2006. — № 6. — С. 95—111.
17. Evans G. The responsibility to protect. — Brookings Institution Press, 2008.
18. Hoffmann Julia Responsibility to protect : from principle to practice — Pallas Publications,
2012.
19. Simonen K. The state versus the individual: the unresolved dilemma of humanitarian
intervention. — Leiden: Nijhoff, 2011.
20. The internationallaw of peace and security / series ed.: Nigel D. White. — Ashgate, 2012.
21. Murphy R. Post-conflict rebuilding and international law. — Ashgate, 2012.
22. Gazzini T. The use of force in international law. — Ashgate, 2012.
23. Samuel K. L. H. Counter-terrorism and international law. — Ashgate, 2012.

207
 ТЕМА 14.
МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття, принципи, джерела міжнародного гуманітарного права
2. Збройний конфлікт: поняття та види
3. Початок та припинення військових дій. Припинення стану війни. Нейтралітет
4. Учасники збройних конфліктів
5. Заборонені засоби та методи ведення війни
6. Міжнародно-правовий захист жертв війни
7. Військові злочини: поняття та види
8. Відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права
9. Режим військової окупації
10. Захист цивільних об’єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ значення міжнародного гуманітарного права;
¾ принципи міжнародного гуманітарного права;
¾ джерела міжнародного гуманітарного права;
¾ види збройних конфліктів;
¾ статус учасників збройних конфліктів;
¾ заборонені засоби та методи ведення війни,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати джерела міжнародного гуманітарного права;
¾ розрізняти «право Гааги» та «право Женеви»;
¾ визначати комбатантів та некомбатантів;
¾ відрізняти військових розвідників від шпигунів;
¾ характеризувати режим військової окупації.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ
Гуманітарне право, casus belli, jus ad bellum, jus in bello, «право Гааги», «право Женеви»,
Гаазькі конференції миру, застереження Мартенса, збройний конфлікт міжнародного ха-
рактеру, збройний конфлікт неміжнародного характеру, заборонені засоби ведення війни,
заборонені методи ведення війни, військовий об’єкт, цивільний об’єкт, комбатант, неком-
батант, найманець, нейтралітет, перемир’я, розвідник, реквізиція, окупація, закінчення вій-
ни, відкрите місто, театр війни, шпигун, лазутчик, доброволець, партизан, ополчення,
жертва війни, полон, військовополонений, інтернування, депортація, капітуляція, Міжнарод-
ний комітет Червоного Хреста, військовий злочин.

ДЖЕРЕЛА
1. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях 1949 р.
2. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали кора-
бельної аварії, зі складу збройних сил на морі 1949 р.
3. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.
4. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.
5. Додатковий протокол I до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв
міжнародних збройних конфліктів1977 р.
6. Додатковий протокол II до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв
збройних конфліктів неміжнародного характеру 1977 р.
7. Додатковий протокол III до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується додаткової
відмітної емблеми 2005 р.

208
 8. III Гаазька конвенція про відкриття військових дій 1907 р.
9. IV Гаазька конвенція про закони й звичаї сухопутної війни 1907 р.
10. V Гаазька конвенція про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у разі сухопут-
ної війни 1907 р.
11. VI Гаазька конвенція про статус ворожих торгових суден при початку військових дій
1907 р.
12. VII Гаазька конвенція про перетворення торгових судів у військові 1907 р.
13. VIII Гаазька конвенція про постановку підводних, таких, що автоматично вибухають
від зіткнення, мін 1907 р.
14. IX Гаазька конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.
15. X Гаазька конвенція про застосування до морської війни засад Женевської конвенції
1907 р.
16. XI Гаазька конвенція про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в мор-
ській війні 1907 р.
17. XIII Гаазька конвенція про права й обов’язки нейтральних держав у разі морської вій-
ни 1907 р.
18. Санкт-Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових і запальних куль
1868 р.
19. Декларація про невживання снарядів, що мають єдиним призначенням поширювати
задушливі або шкідливі гази 1899 р.
20. Декларація про невживання куль, що легко розгортаються або сплющуються 1899 р.
21. Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подіб-
них газів 1925 р.
22. Правила дії підводних човнів по відношенню до торгових суден у військовий час
1936 р.
23. Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.
24. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.
25. Договір про заборону розміщення на дні Морів і океанів і в його надрах ядерної зброї
та інших видів зброї масового знищення 1971 р.
26. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологіч-
ної (біологічної) і токсинної зброї і про її знищення 1972 р.
27. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної
зброї, які можуть вважатися такими, що спричиняють надмірні ушкодження або що мають
невибіркову дію 1980 р.
28. Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і
навчанням найманців 1989 р.
29. Паризька конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування
хімічної зброї і про її знищення 1993 р.
30. Додатковий протокол до Конвенції про заборону або обмеження застосування конк-
ретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що спричиняють надмірні по-
шкодження або що мають невибіркову дію 1995 р.
31. Протокол 1996 р. про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток і інших
пристроїв, з поправками, внесеними 3 травня 1996 р.
32. Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань 1996 р.
33. Принципи міжнародного права, визнані Статутом Нюрнберзького трибуналу і що
знайшли відображення в рішенні цього органу. Прийняті в 1950 р. на другій сесії Комісії
міжнародного права ООН.
34. Статут Міжнародного військового трибуналу для суду й покарання головних військо-
вих злочинців європейських країн «вісі» 1945 р.
35. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів і злочинів про-
ти людства 1968 р.
36. Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва й передачі
протипіхотних мін та про їх знищення 1997 р.
37. Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання за-
собів впливу на природне середовище 1977 р.

209
 Справи для вивчення

Справа «Кононов проти Латвії»

Рішення Європейського Суду з прав людини, 2010 р.

Обставини справи, події

В. Кононов народився в 1923 р. у Латвії. Під час військової окупації СРСР і Латвії, Кононов був солда-
том Радянської Армії. У червні 1943 р. він вступив до радянського диверсійного підрозділу, що складався з
«червоних партизан». У березні 1944 р. був призначений командиром взводу.
У лютому 1944 р. німецькою армією була виявлена і знищена група червоних партизан під команду-
ванням майора Чугунова, які ховалися в коморі Мейкуліса Крупнікса (Meikuls Krupniks) у селі Малі Бати
(Латвійська РСР). Кононов і його підрозділ підозрювали жителів села в шпигунстві на користь німців і
видачі людей Чугунова ворогові. 27 травня 1944 р. Кононов і його підрозділ, озброєні та переодягнені в
уніформу німецької армії, увійшли в село Малі Бати в той час, коли жителі готувалися до святкування
Трійці. Підрозділ розділився на декілька невеликих груп, кожна з яких напала на будинок, визначений Коно-
новим.
Одна група партизан увірвалася в будинок фермера Модеста Крупнікса (Modests Krupniks). Партиза-
ни захопили знайдену зброю і наказали господарю вийти у двір. Він просив не вбивати його на очах у ді-
тей, тому йому наказали бігти до лісу й відкрили вогонь. Крупнікс залишився важко поранений на узліссі,
де він і помер наступного ранку.
Дві інші групи червоних партизан напали на будинки інших фермерів, Мейкуліса Крупнікса (Meikuls
Krupniks) і Амброжса Булса (Ambrozs Buļs). Мейкуліс Крупнікс був захоплений у бані й жорстоко побитий.
Партизани перенесли зброю, яку вони знайшли в будинках обох жителів, у будинок Мейкуліса Крупнікса.
Там вони розстріляли кілька черг куль у Амброжса Булса, Мейкуліса Крупнікса і в його матір. Мейкуліс
Крупнікс і його мати були серйозно поранені. Партизани облили будинок і всі господарські будівлі бензи-
ном і підпалили. Дружині Крупнікса, яка була на дев’ятому місяці вагітності, вдалося втекти, але вона
була схоплена партизанами й заштовхнута через вікно будинку у вогонь. На наступний ранок мешканці
села знайшли обвуглені останки чотирьох жертв. Тіло дружини Крупнікса було визначено за згорілим
скелетом дитини поруч з нею.
Четверта група партизан увірвалася в будинок Владислава Шкірманта (Vladislavs Šķirmants), де
знайшли його на ліжку зі своїм однорічним сином. Виявивши заховані в шафі рушницю та дві гранати, во-
ни наказали Шкірманту вийти у двір. Потім замкнули двері зовні, щоб не пустити його дружину за ним,
вивели його в дальній кут двору і застрелили.
П’ята група напала на будинок Зуліана Шкірманта (Juliāns Šķirmants). Після виявлення й захоплення
рушниці та двох гранат, партизани вивели його до сараю та вбили.
Шоста група напала на будинок Бернарда Шкірманта (Bernards Šķirmants), захопивши зброю, яка бу-
ла знайдена. Потім вони вбили його, поранили дружину Бернарда й підпалили всі будівлі ферми. Дружина
Шкірманта згоріла живцем у вогні зі своїм загиблим чоловіком.

Версія подій Заявника. В. Кононов (Заявник) вважав, що всі загиблі жителі села були кола-
борціоністами й зрадниками, які видали групу майора Чугунова німцям у лютому 1944 р.
Три жінки (мати й дружина та Бернард Шкірмант і
дружина Мейкуласа Крупнікса) запевнили взвод Чу-
гунова про те, що вермахт був на певній відстані, але
Шкірмант послав Крупнікса, щоб попередити німецькі
війська.
Німецькі солдати прибули й обстріляли з кулеметів
сарай (у якому переховувався взвод Чугунова) запаль-
ними кулями. Усі члени групи Чугунова, які намагали-
ся втекти, були застрелені. Мати Крупнікса забрала
верхній одяг з трупів. Німецькі військові командири на-
городили жителів дровами, цукром, алкоголем і гро-
шима. Мейкуліс Крупнікс і Бернард Шкірмант були
шуцманами (німецька допоміжна поліція).
Приблизно за тиждень до подій Кононов і всі люди його взводу були викликані їхнім ко-
мандиром, який повідомив, що спеціальний військовий суд виніс вирок жителям Малі Бати,
причетним до зради людей Чугунова, і що їхній взвод мав виконати наказ — «привести шість
зрадників з Малих Батів, щоб ті постали перед трибуналом». Заявник стверджував, що він
відмовився очолити операцію (жителі знали його з дитинства, тому він побоювався за безпе-
ку своїх батьків, які жили в сусідньому селі). Командир передав місію іншому партизану,
який і віддавав накази під час операції в селі Малі Бати.
210
 27 травня 1944 р. заявник слідував за людьми з його підрозділу. Він не заходив у село, а
сховався за кущем, де міг бачити будинок Модеста Крупнікса. Скоро він почув крики й стрі-
лянину та побачив дим. Через чверть години партизани повернулися. Один з них ніс шість
гвинтівок, десять гранат і велику кількість патронів, які були захоплені в будинках селян.
Партизани сказали йому, що вони не змогли виконати своє завдання, оскільки жителі села
«розбіглися під час стрілянини й з’явилися німці». Після повернення на базу партизани
отримали сувору догану від командира за те, що не зуміли захопити розшукуваних осіб.
Наступні події. У липні 1944 р. Червона Армія зайняла Латвію і 8 травня 1945 р. терито-
рія Латвії перейшла під контроль сил СРСР. Заявник залишився в Латвії після війни. Він був
нагороджений за бойові дії орденом Леніна, вступив до лав Комуністичної партії Радянсько-
го Союзу. У 1957 р. закінчив Академію МВС СРСР і до своєї відставки в 1988 р. працював в
МВС.

Звинувачення Заявника
Перше попереднє розслідування і судовий розгляд
4 травня 1990 р. було відновлено незалежність Латвійської Республіки. У липні 1998 р.
Центр документації наслідків тоталітаризму Латвії направив матеріали про події від 27 трав-
ня 1944 р. на розслідування до Латвійської Головної прокуратури. У серпні 1998 р. Заявник
був звинувачений у військових злочинах. Заявник не визнав себе винним. Він заперечував
будь-яку власну участь у подіях та документи свідчили про протилежне.
Окружний суд визнав, що Заявник вчинив дії, які порушили норми, викладені в Статуті
Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, Гаазькій конвенції (IV) 1907 р. і Женев-
ських конвенціях 1949 р. Він був визнаний винним у злочинах, передбачених ст. 68—3 Кри-
мінального Кодексу 1961 р. і засуджений до шестирічного тюремного ув’язнення. І Заявник,
і Обвинувачення оскаржили вирок. Справа була повернута на додаткове розслідування в
Прокуратуру.
Друге попереднє розслідування і судовий розгляд
Латгальський окружний суд розглянув справу 3 жовтня 2003 р. і ухвалив рішення, випра-
вдавши Заявника щодо скоєння військових злочинів, але визнавши його винним у бандитиз-
мі (ст. 72 Кримінального кодексу 1961 р.), що передбачало позбавлення волі на строк від
трьох до п’ятнадцяти років.
Окружний суд визнав, що селяни співпрацювали з німецькою військовою адміністрацією
і видали групу червоних партизан Чугунова. Напад на село був проведений за рішенням спе-
ціального військового трибуналу, створеного в загоні червоних партизан. Окружний суд та-
кож визнав, що загибель людей з села Малі Бати може розглядатися як необхідна й виправ-
дана міркуваннями військового порядку акція. Однак він визнав, що таке виправдання не
поширюється на вбивство трьох жінок і підпал села, за які заявник мав нести відповідаль-
ність як командир. Оскільки партизани діяли з перевищенням повноважень спеціального вій-
ськового суду, заявник і його люди вчинили акт бандитизму, за який вони мали нести повну
відповідальність, але щодо якого закінчився строк давності.
Обидві сторони оскаржили рішення у Відділі в кримінальних справах, який підтримав
апеляцію Обвинувачення, скасував рішення окружного суду й визнав Заявника винним у
злочинах, передбачених ст. 68—3 Кримінального кодексу 1961 р.:
«... Отже, В. Кононов і партизани зі спеціальної групи, якою він командував, забрали зброю, яку було
надано сільським жителям, щоб захистити себе, та вбили дев’ять мирних жителів села, спаливши шіс-
тьох з них — у тому числі трьох жінок, одну на завершальній стадії вагітності — живцем. Вони також
спалили дві ферми.
Нападаючи на цих цивільних осіб з села Малі Бати, які не брали участі в бойових діях, забираючи
зброю і вбиваючи їх, В. Кононов і партизани під його командуванням ... вчинили жахливі порушення законів
і звичаїв війни, передбачені в:
— Пункті (b) першого абзацу ст. 23 Гаазької конвенції 1907 р. про закони і звичаї сухопутної війни,
яка є обов’язковою для всіх цивілізованих націй і забороняє зрадницькі вбивства або поранення осіб з ци-
вільного населення; статті 25 Гаазької конвенції (IV) 1907 р., яка забороняє напад будь-якими засобами
на села, житло або будівлі, які є незахищеними, та п. 1 ст. 46 Гаазької (IV) Конвенції 1907 р., яка перед-
бачає, що честь і права сім’ї й людини, та життя людей, і приватна власність мають поважатися.
— Статтею 3 § 1, пункт (а), Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист цивільного насе-
лення під час війни ..., який встановлює, що особи, які не беруть активної участі у військових діях, не по-
винні піддаватися посяганню на життя й фізичну недоторканність, зокрема, всяким видам вбивства,
каліцтва, жорстокому поводженню й тортурам; пунктом (d), який передбачає ... , що винесення вироків
та проведення у виконання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином заснованим
судом, що забезпечує дотримання всіх судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями

211
 заборонено; ст. 32, яка забороняє вбивства, тортури та інші жорстокості по відношенню до осіб, яким
гарантовано захист, а також ст. 33, яка передбачає, що ніхто з цих осіб не може бути покараний за
злочини, не вчинені ними особисто й забороняє колективні покарання й всілякі заходи залякування, гра-
бежу й репресій щодо осіб та їхньої власності.
— Статтею 51 § 2 Додаткового протоколу до Женевської конвенції, що стосується захисту жертв
міжнародних збройних конфліктів, прийнятого 8 червня 1977 р. ..., яка передбачає, що цивільне населен-
ня як таке, а також окремі цивільні особи, не повинні бути об’єктом нападу й забороняє акти насильст-
ва або погрози насильством, головною метою яких є поширення терору серед цивільного населення; § 4,
пункт (а), який забороняє напади невибіркового характеру, не спрямовані на конкретні військові об’єкти;
§ 6, який забороняє напади на цивільне населення або цивільних осіб у порядку репресалій; ст. 75 § 2,
пункт (а) ..., який забороняє посягання на життя, здоров’я, фізичне або психічне благополуччя осіб, зок-
рема, вбивства, тортури всіх видів, чи то фізичне або моральне, і каліцтво, і пункт (d), який забороняє
колективні покарання.
Діючи з особливою жорстокістю й люттю, спалюючи вагітну мешканку села живцем ..., В. Кононов і
партизани відкрито знехтували закони й звичаї війни, викладені в першому пункті статті 16 Женевської
конвенції ..., яка встановлює, що вагітні жінки мають бути об’єктом особливого захисту й поваги.
Крім того, спалюючи будинки та інші споруди, що належали жителям села ... Мейкулісу Крупніксу та
Бернарду Шкірманту, В. Кононов і його партизани діяли всупереч з положеннями ст. 53 цієї Конвенції, яка
забороняє знищення нерухомості за винятком випадків, коли таке знищення є абсолютно необхідним
для військових операцій та ст. 52 І Додаткового протоколу, яка передбачає, що цивільні об’єкти не по-
винні бути об’єктом нападу або репресалій. ...
У світлі викладеного, дії, вчинені В. Кононовим і його людьми, мають бути кваліфіковані як військові
злочини за змістом другого абзацу пункту (б), статті 6 Статуту Нюрнберзького Міжнародного війсь-
кового трибуналу, в якому йдеться, що вбивство або тортури цивільних осіб на окупованій території,
пограбування приватної власності, безглузде руйнування сіл або їх розорення, невиправдане військовою
необхідністю є порушенням законів чи звичаїв війни, тобто військовим злочином.
Дії, вчинені В. Кононовим і його партизанами, повинні бути класифіковані як «серйозні порушення» за
змістом ст. 147 ... Женевської конвенції ...
Отже, В. Кононов є винним у вчиненні злочину, відповідно до ст. 68—3 Кримінального кодексу ...
В. Кононов має розглядатися як суб’єкт військового злочину, відповідно до ст. 43 І Додаткового
протоколу до Женевської конвенції ..., яка передбачає, що комбатантами, тобто тими, хто має право
брати безпосередню участь у військових діях, є члени збройних сил конфліктуючих сторін.
Під час Другої світової війни В. Кононов був членом збройних сил воюючої сторони, а саме — СРСР, і
брав активну участь у бойових діях. В. Кононов був направлений зі спеціальною місією до Латвії з чітки-
ми наказами вести боротьбу в тилу ворога й організувати там вибухи. Взвод на чолі з В. Кононовим не
може розглядатися як група добровольців, оскільки він був організований під керівництвом збройних сил
однієї з воюючих сторін (СРСР); це підтверджується матеріалами справи. Аналогічним чином, на мо-
мент вчинення дій, у яких він звинувачується, В. Кононов був комбатантом, який очолював озброєну гру-
пу, яка мала право брати участь у військових операціях в якості складової частини збройних сил воюючої
сторони. ...
Відділ у кримінальних справах вважає, що всі жителі, загиблі в селі Малі Бати, повинні розглядатися
як цивільні особи в розумінні ст. 68—3 Кримінального кодексу ... і норм міжнародного права. Той факт, що
вони отримали зброю і боєприпаси, не робить їх комбатантами та не свідчить про їхні наміри прове-
дення військової операції. ... Матеріали справи не містять жодних доказів того, що жителі брали участь
у операції щодо знищення партизанів Чугунова. Той факт, що Мейкуліс Крупнікс повідомив німцям про
присутність партизан у своєму сараї, не виключає його з категорії «цивільних осіб». Адже він жив на те-
риторії, окупованій Німеччиною, й без сумніву, присутність партизан на його фермі у воєнний час ста-
новила небезпеку для нього та його родини. ...
Той факт, що жителі села мали зброю в своїх будинках і чергували вночі, не означає, що вони брали
участь у військових діях, але підтверджує справжність побоювань нападу. Усі громадяни, у воєнний або в
мирний час, мають право захищати себе та свої сім’ї, якщо їх життя знаходиться в небезпеці.
Було встановлено, ... що німецьких військових формувань не було в селі Малі Бати, і що мешканці не
несли будь-яких військових обов’язків, а, навпаки, були фермерами. На момент подій жителі села були
вдома і готувалися до Трійці. Серед загиблих були не тільки чоловіки (які мали зброю), але й жінки, одна з
яких перебувала на завершальній стадії вагітності а, отже, мала право на особливий ... захист відповід-
но до Женевської конвенції.
При кваліфікації вбитих як цивільних осіб, Відділ у кримінальних справах не має сумнівів з приводу їх
статусу, проте, навіть якщо припустити, що вони могли ними не бути, І Додатковий протокол до Же-
невської конвенції зазначає, що в разі сумнівів кожна особа має розглядатися як цивільна. ...
Військові злочини заборонені та всі країни зобов’язані засуджувати винних у їх вчиненні осіб, тому що
такі злочини є невід’ємною частиною міжнародного права, незалежно від того, чи є сторони в конфлікті
учасниками міжнародних договорів ...»

За вироком Заявник був позбавлений волі терміном на один рік і вісім місяців, який він
уже відбув під час свого попереднього ув’язнення.
Заявник подав апеляцію, яку Сенат Верховного суду відхилив. Після аналізу рішення по
суті, Сенат вважав, що в тій частині, в якій Відділом у кримінальних справах встановлено,
що В. Кононов порушив ст. 68—3 Кримінального кодексу, його дії були правильно охарак-
теризовані: як комбатант, він порушив закони й звичаї війни тим, що планував і керував вій-
212
ськовою операцією, спрямованою на здійснення репресій проти цивільного населення, а саме
— мирних жителів села Малі Бати, дев’ять з яких були вбиті ..., майно яких було вкрадено
або спалено. Той факт, що територія Латвії зазнала дві послідовні окупації під час Другої
світової війни (СРСР та Німеччиною) не змінили статус В. Кононова як особи, винної у вій-
ськових злочинах.
Апеляційний суд застосував Женевську конвенцію 1949 р. та Додатковий протокол від
8 червня 1977 р. щодо військового злочину, в якому В. Кононов був звинувачений, незалеж-
но від того, коли вони вступили в силу. Це узгоджувалось з Конвенцією ООН 1968 р. про не-
застосування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства. Посилаю-
чись на принцип незастосування строків давності, суд виконав зобов’язання, що випливають
з міжнародних договорів і притягнув осіб, винних у скоєнні відповідних злочинів, до кримі-
нальної відповідальності незалежно від дати їх вчинення.
Кононов був звинувачений у військових злочинах за змістом другого параграфа, п. (b),
Статті 6 Статуту Нюрнберзького Міжнародного військового трибуналу та Конвенції ООН
про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства
1968 р., оскільки військові злочини не підпадають під дію строків давності. Тому Сенат вва-
жав, що дії Кононова були правильно кваліфіковані як такі, що підпадають під Статтю 68—3
Кримінального кодексу.
Сенат погодився з оцінкою дій Кононова апеляційним судом — як комбатант В. Кононов
організував, очолив і командував партизанською військовою операцією, спрямованою на
здійснення репресій шляхом вбивства цивільного населення села Малі Бати, грабежу й зни-
щення ферм селян. Сенат погодився з тим, що дії окремих членів групи не можуть розгляда-
тися як ексцеси з боку відповідних осіб. Адже, відповідно до принципів кримінального пра-
ва, що регулюють відповідальність організованих груп, члени групи є співучасниками
злочину.
Цей принцип відповідальності членів організованої групи визнаний в третьому абзаці
ст. 6 Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, який встановив, що кері-
вники, організатори, підбурювачі й пособники, що брали участь у виконанні загального пла-
ну, несуть відповідальність за всі дії, вчинені будь-якими особами на виконання цього плану.
Отже, В. Кононов справедливо визнаний винним у діях, котрі вчинили члени групи партизан
під його командуванням.
Після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав Кононов зве-
рнувся до Європейського Суду з прав людини

Розгляд справи Великою Палатою, 2010 р.

Велика Палата Європейського Суду з прав людини розглянула цю справу повторно після
її розгляду в 2007 р. Малою палатою. У своєму рішенні від 20 вересня 2007 р., Палата оголо-
сила прийнятною скаргу за ст. 7 Конвенції та неприйнятними скарги за ст. 3, 5 (у поєднанні
зі Статтею 18), 6 § 1, 13 і 15 Конвенції.
Велика Палата Суду (далі по тексту — Суд) зазначила, що рішення Малої Палати про
оголошення зазначених скарг неприйнятними було остаточним, тому Велика палата розгля-
нула тільки «прийнятну» частину скарги, а саме скаргу за ст. 7 Європейської конвенції про
захист прав людини й основоположних свобод.
Гарантії, закріплені в ст. 7 — найважливіший елемент верховенства права. Вони мають
тлумачитися й застосовуватися, як випливає з їхнього предмету та мети, з тим, щоб забезпе-
чити ефективний захист від довільного судового переслідування, засудження й покарання.
Отже, ст. 7 не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального зако-
нодавства до обвинуваченого: вона включає більш загальний принцип, що тільки закон може
визначати злочин і встановлювати покарання, а також принцип, за яким кримінальний закон
не має широко тлумачитися на шкоду обвинуваченим, наприклад, за аналогією. Це означає,
що злочини мають бути чітко визначені в законі. Ця умова виконується, якщо особа може
знати із формулювання відповідного положення — і, в разі необхідності, за допомогою тлу-
мачення його судами й за допомогою юридичної консультації — що дії і бездіяльність мо-
жуть спричинити за собою для неї кримінальну відповідальність.
Було наголошено, що термін ст. 7 «право» включає в себе писані і неписані закони, що
передбачають якісні вимоги, особливо доступність і передбачуваність. Два пункти ст. 7 вза-
ємопов’язані і мають тлумачитися узгоджено. Беручи до уваги обставини цієї справи і ґрун-
туючись на законах і звичаях війни, що застосовувались до і під час Другої світової війни,
Суд вважав за необхідне нагадати вказівку в підготовчих матеріалах до Європейської конвен-

213
ції, що метою другого пункту ст. 7 було визначити, що ст. 7 не впливає на закони, які, за абсо-
лютно виняткових обставин у кінці Другої світової війни, були введені з метою покарання,
зокрема, військових злочинів. Отже, ст. 7 не спрямована на правове або моральне засуджен-
ня цих законів. Суд відзначив, що визначення військових злочинів, включених до ст. 6 (б)
Статуту Нюрнберзького трибуналу, декларувалося міжнародними законами та звичаями вій-
ни в їх тлумаченні з 1939 р.
Суд вважав, що він, відповідно до ст. 7 § 1, має встановити:
по-перше, чи була досить чітка правова основа, з урахуванням стану права на 27 травня
1944 р., для засудження заявника за військові злочини, і
по-друге, чи були ці злочини визначені відповідно до закону з достатньою доступністю і пе-
редбачуваністю з тим, щоб Заявник міг знати на 27 травня 1944 р., що його дії і бездіяльність мо-
гли привести до кримінальної відповідальності, і відповідно, регулювати свою поведінку.
Суд не ставив під сумнів виклад подій 27 травня 1944 р. латвійськими судами, відзначив-
ши тільки окремі факти. Коли підрозділ Кононова вступив у Малі Бати, жителі села не брали
участі в бойових діях: вони готувалися до Трійці. Усі загиблі жителі були знайдені партиза-
нами в будинках. І хоча в будинках загиблих селян була знайдена зброя та боєприпаси, нада-
ні німецькою військовою адміністрацією, жоден з цих жителів не носив зброї. Хоча Заявник
стверджував, що жоден селянин не був спалений живцем, національні суди встановили, що
чотири людини загинули в запалених сільських будинках, троє з яких були жінками. Жоден з
убитих жителів не намагався втекти або чинити в будь-якій формі опір партизанам. Отже, до
того, як вони бути вбиті, всі особи були неозброєні, не чинили опору й перебували під конт-
ролем підрозділу Кононова.
Національні суди відхилили деякі подані заявником агументи про факти. Не було встанов-
лено, зокрема, що загиблі жителі зрадили підрозділ майора Чугунова, окрім того, що Мейкуліс
Крупнікс доніс німецьким військам, що група партизан перебувала в його сараї. В архівах не
показано, що загиблі жителі села були з німецької допоміжної поліції, а тільки те, що Бер-
нард Шкірмант і його дружина були членами Латвійської національної гвардії. Також не бу-
ло точно встановлено, чому жителі отримали зброю від німецької військової адміністрації.
Суд зазначав, що оспорювані факти порушують питання, якою мірою загиблі жителі бра-
ли участь у бойових діях а, отже, їхній правовий статус і право на захист. Національні суди
вважали жителів села «цивільними особами». Заявник вважав жителів «комбатантами». Суд,
у свою чергу, почав аналіз на основі гіпотези, найбільш сприятливої для Заявника — загиблі
жителі були «цивільними особами, які брали участь у військових діях» (через надання інфор-
мації німецькій адміністрації, що може бути визначено як «військова зрада») або що вони
були комбатантами.

Чи існувала чітка правова основа в 1944 р. для злочинів, у яких Заявник був звинувачений?
Заявник був засуджений відповідно до ст. 68—3 Кримінального Кодексу 1961 р. Його за-
судження за військові злочини було базовано на міжнародному, а не внутрішньому праві і
мало, на думку Суду, розглядатися з цієї точки зору. Суд нагадав, що тлумачення внутріш-
нього законодавства є завданням органів держави, зокрема судів, тому його роль обмежена
з’ясуванням того, чи є ефект такого тлумачення сумісним з положеннями Конвенції.
Стаття 7 § 1 Конвенції вимагає від Суду вивчити, чи існувала сучасна правова основа для
засудження Заявника та впевнитись в тому, що результати, досягнуті відповідними національ-
ними судами (звинувачення у скоєнні військових злочинів відповідно до ст. 68—3 колишнього
Кримінального кодексу), сумісні зі ст. 7 Конвенції, навіть якщо існують відмінності між пра-
вовим підходом і аргументацією самого Суду й відповідними рішеннями національних судів.
Суд мав розглянути, чи була досить чітка правова основа, з урахуванням стану міжнародного
права в 1944 р., для засудження.
Суд, насамперед, визначив правовий статус Заявника й жителів села. З урахуванням кри-
теріїв статусу комбатанта в міжнародному праві, Суд встановив, що Заявник був комбатан-
том (перебував на військовій службів СРСР, командував загоном червоних партизан). Суд
наголосив, що Заявник і партизани його підрозділу були вдягнені в німецьку форму вермахту
під час нападу на село. Хоча латвійські суди не звинуватили заявника в окремому військово-
му злочині на цій основі (носіння уніформи ворога під час бою може саме по собі становити
порушення), Суд вважав, що цей факт має певне значення для інших військових злочинів, у
яких Заявник звинувачувався (зрадницьке вбивство, поранення).
Закони та звичаї війни в 1944 р. визнавали право на статус військовополоненого, якщо
комбатанти були захоплені, здалися або виявлялися hors de combat (виведеними зі строю), а

214
також право військовополонених на гуманне поводження. Тому, за законами війни, в 1944 р.
було заборонено жорстоко поводитись або страчувати військовополоненого без суду. Засто-
сування зброї проти військовополонених було дозволено, якщо, наприклад, військовополо-
нені намагались втекти або атакувати своїх полонителів.
Щодо захисту «цивільних осіб, які брали участь у військових діях», за гіпотезою, висуну-
тою щодо загиблих жителів, Суд зазначив, що в 1944 р. (і дотепер — авт.) відмінність між
комбатантами і цивільними особами була «наріжним каменем» законів та звичаїв війни, що
відображало сутність гуманітарного права. Положення договорів підтверджують, що до 1944 р.
«цивільні» особи були визначені протилежно комбатантам. Крім того, звичаєвим міжнародним
правом у 1944 р. було заборонено напади на цивільних осіб окрім випадків, коли цивільні
особи брали безпосередню участь у бойових діях.
Нарешті, якщо комбатант підозрював, що цивільні особи, які брали участь у бойових діях,
порушують jus in bello (наприклад, військова зрада через надання інформації німецькій вій-
ськовій адміністрації), то вони все одно підлягали арешту, справедливому судовому розгляду
і покаранню військовим або цивільним судом за такі дії, а їхня страта без суду суперечила
законам і звичаям війни.

Чи була індивідуальна кримінальна відповідальність за військові злочини в 1944 р.?

У 1944 р. військовий злочин трактувався як порушення законів і звичаїв війни. Поняття
військових злочинів можна простежити й у глибині століть, але в середині ХІХ ст. спостері-
гався період кодифікації діянь, що були військовими злочинами та щодо яких особа могла
бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Американський Кодекс Лібера 1863 р. виклав злочини проти законів і звичаїв війни та
встановив покарання та індивідуальну кримінальну відповідальність за них. Це була перша
сучасна кодифікація законів і звичаїв війни, яка справила значний вплив на подальші конфе-
ренції з кодифікації. Ці ранні кодифікації, і, зокрема, проект Брюссельської декларації, в
свою чергу «надихнули» Гаазьку Конвенцію 1907 р., у якій визначені поняття «комбатант»,
«народне ополчення», «вихід зі строю», «злочини проти законів і звичаїв війни» та гаранто-
вано загальний захист для жителів і воюючих сторін через «застереження Мартенса» у випад-
ках, які не охоплені конкретними положеннями Гаазької Конвенції 1907 р. Відповідальність
покладена на держави, які мають поширити інструкції для своїх збройних сил і виплачувати
компенсацію, якщо їхні збройні сили порушили ці правила.
Жертви серед цивільного населення протягом Першої світової війни обумовили поло-
ження у Версальському й Севрському договорах про відповідальність, засудження та пока-
рання військових злочинців. Роботи Міжнародної комісії 1919 р. (після Першої світової вій-
ни) і UNWCC (під час Другої світової війни) зробили вклад у розробку принципу
індивідуальної кримінальної відповідальності в міжнародному праві. «Право Женеви» (зок-
рема, Конвенції 1864, 1906 і 1929 рр.), захистило жертв війни та надало гарантії для небоє-
здатного складу збройних сил і осіб, які не брали участі у військових діях.
Статут Нюрнберзького Трибуналу надав невичерпний перелік військових злочинів, за які
була встановлена індивідуальна кримінальна відповідальність. У рішенні Нюрнберзького
Трибуналу було визначено, що гуманітарні норми Гаазької конвенції 1907 р. були «визнані
всіма цивілізованими націями і розглядалися як декларація законів і звичаїв війни» з 1939 р. і
що порушення цих положень є злочином, за який особи підлягають покаранню.
У сучасній доктрині існує згода, що міжнародним правом уже визначені військові злочи-
ни і вимоги індивідуальної відповідальності. У результаті, Статут Нюрнберзького трибуналу
не є ex post facto кримінального законодавства. Пізніше принципи Нюрнберга, визначені в
Статуті Нюрнберзького трибуналу і вироку, підтвердили визначення військових злочинів, і
що кожен, хто чинить злочин за міжнародним правом, несе відповідальність і підлягає пока-
ранню.
Протягом цього періоду кодифікації внутрішні кримінальні та військові трибунали слу-
жили основним механізмом для забезпечення дотримання законів і звичаїв війни. Нюрнбер-
зький Трибунал став винятком. Саме тому міжнародні зобов’язання держав, засновані на до-
говорах і конвенціях, не виключають обов’язок переслідувати й карати осіб за порушення
законів і звичаїв війни за допомогою своїх судів у кримінальних справах або військових три-
буналів. Національний суд може покладатися на міжнародне право як основу для своїх мір-
кувань, не порушуючи при цьому принципів nullum crimen and nulla poena sine lege1.

1
Без закону немає ані злочину, ані покарання (лат).

215
 Суд зазначив, що багато держав визначали військові злочини в національних правових сис-
темах і військових настановах до Першої світової війни, втім не у багатьох випадках пересліду-
вали військових злочинців. Нарешті, під час Другої світової війни було висловлено намір із са-
мого початку забезпечити судове переслідування військових злочинців. Принцип національного
кримінального переслідування військових злочинців був збережений паралельно з міжнародним.
Як і рішення Нюрнберзького трибуналу, так і національні судові процеси, що проходили в роки
та після Другої світової війни, стосувалися військових злочинів, скоєних під час війни.
Далі Суд розтлумачив індивідуальну відповідальність командира — кримінальну відпові-
дальність за невиконання обов’язку начальника контролювати, а не як відповідальність за дії
інших осіб, засновану на принципі субсидіарності.
Поняття кримінальної відповідальності за дії підлеглих походить від двох давніх норм
звичаєвого права: по-перше, на чолі комбатантів має бути командир і, по-друге, комбатант
має дотримуватися законів і звичаїв війни. Індивідуальна кримінальна відповідальність за дії
підлеглих застосувалась у деяких судових процесах до Другої світової війни, а також при пе-
реслідувані (національному і міжнародному) за злочини, скоєні під час Другої світової війни.
Вона підтверджена як принцип звичаєвого міжнародного права і є стандартним положенням
в статутних документах міжнародних трибуналів.
Отже, Суд вважав, що в травні 1944 р. військові злочини були визначені як дії, що супе-
речать законам та звичаям війни, і що міжнародне право визначило основні принципи, а та-
кож широе коло дій, що складали ці злочини. Державам принаймні було дозволено (якщо не
потрібно) вжити заходів для покарання осіб за вчинення таких злочинів, зокрема, на підставі
відповідальності командира. Отже, протягом і після Другої світової війни міжнародні та на-
ціональні суди переслідували солдат за військові злочини, скоєні в той час.
Суд також дослідив, чи була правова основа для конкретних військових злочинів, за які
Заявник був визнаний винним. Суд нагадав рішення Міжнародного Суду в справі про прото-
ку Корфу1, в якому зобов’язання Албанії щодо повідомлення про існування мін у територі-
альних водах, а також попередження про це військових суден були засновані не на відповід-
ній Гаазькій конвенції 1907 р., яка застосовувалась під час війни, а на «загальних і широко
визнаних принципах», перший з яких був описаний як «елементарні міркування гуманності»,
які були ще більш зобов’язуючими в мирний час, ніж під час війни.
В іншому консультативному висновку про законність погрози чи застосування ядерної
зброї2, Міжнародний Суд посилався на «два принципи, котрі закріплені в текстах, які є осно-
вою гуманітарного права». Першим є принцип відмінності, який спрямований на «захист ци-
вільного населення та цивільних об’єктів», а другий є «зобов’язанням уникати непотрібних
страждань комбатантів».
Спираючись на застереження Мартенса, Міжнародний Суд підкреслив, що Гаазькі і Женев-
ські конвенції стали «непорушними принципами міжнародного звичаєвого права» з моменту
рішення Нюрнберзького Трибуналу. Причиною того, на думку Міжнародного Суду, було те,
що норми гуманітарного права мали вирішальне значення для «поваги людської особистості»
та «елементарних міркувань гуманності». Ці принципи, зорема, застереження Мартенса, є пра-
вовими нормами, за якими поведінка під час війни могла б оцінюватися судами.
Суд відзначив, що латвійські суди в кримінальних справах в основному покладалися на
положення Женевської конвенції (IV) 1949 р. для засудження Заявника за жорстоке повод-
ження, побиття і вбивства жителів. Суд вважав, що навіть якщо загиблих жителів вважати
комбатантами або цивільними особами, які брали участь у бойових діях, то jus in bello в 1944 р.
кваліфікувало обставини жорстокого поводження з ними та вбивства військовим злочином,
оскільки ці дії порушили фундаментальні закони й звичаї війни, що захищають ворога, який
вийшов зі строю. Навіть як комбатанти, жителі мали право на захист як військовополонені,
які перебували під контролем Заявника та його підрозділу, а подальше жорстоке поводження
з ними та страта суперечили правилам і звичаям війни про захист військовополонених. Отже,
жорстоке поводження, побиття та вбивство мешканців є військовим злочином.
Суд дійшов висновку, що національні суди обґрунтовано посилалися на ст. 23 (b) Гаазь-
кої конвенції 1907 р. для встановлення окремого обвинувачення стосовно зрадницького по-
ранення та вбивства.
Поняття зради й віроломства тісно пов’язані. Поранення або вбивство вважається зрадниць-
ким, якщо воно вчинено шляхом незаконного введення супротивника в оману, нібито він не пе-

1
Corfu
Channel Case (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland v. Albania), ICJ Rep. 1949.
2
Legality of the Threat or Use of Nuclear Weapons. Advisory Opinion of 8 July 1996, ICJ Rep. 1996.

216
ребуває під загрозою нападу (наприклад, з боку солдат, які неправомірно використали ворожу
форму). Заявник і його підрозділ використали німецьку форму в ході операції в с. Малі Бати.
Латвійські суди посилались на ст. 16 Женевської конвенції (IV) 1949 р., визнаючи, що
спалення вагітної жінки живцем є військовим злочином в порушення спеціального захисту
жінок.
Те, що жінки, особливо вагітні жінки, мають бути об’єктом особливого захисту під час
війни, було частиною законів і звичаїв війни починаючи з Кодексу Лібера 1863 р. Подаль-
ший розвиток це положення отримало в «праві Женеви». Суд вважав, що цих положень про
«особливий захист» у поєднанні з захистом згідно зі застереженням Мартенса — достатньо
для того, щоб встановити, що існувала переконлива правова основа для засудження Заявника
за окремий військовий злочин — за спалення вагітної пані Крупнікс.
Суд відзначив, що напад на село і спалення будівель суперечило ст. 25 Гаазької конвенції
1907 р., яка забороняє напад на незахищені міста. Це положення є частиною групи аналогіч-
них положень в галузі міжнародного права (в тому числі ст. 23 (g) Гаазької конвенції 1907 р.),
які забороняють знищення приватної власності, яке «не продиктовано військовою необхідніс-
тю». Не було ніяких доказів, що спалення ферм у Малих Батах було необхідним.
Суд додав, що навіть якщо вважати, що жителі вчинили військові злочини (незалежно від
правового статусу, який вони мали), Заявник і його підрозділ мали право, відповідно до норм
звичаєвого міжнародного права в 1944 р., тільки заарештувати жителів, забезпечити їм справед-
ливий судовий розгляд, і тільки потім здійснювати покарання. Заявник фактично описав те, що
йому слід було зробити (заарештувати жителів для судового розгляду). У будь-якому випадку,
незалежно від того, чи мав місце партизанської суд, заочний суд жителів (in absentia), без їхнього
відома та участі, з подальшою стратою, не може вважатися справедливим.
Суд вважав, що зазначені дії заявника могли вважатися рівнозначними до скоєння війсь-
кових злочинів у 1944 р. і не було потреби коментувати інші звинувачення проти нього.
Латвія, як держава-відповідач, стверджувала, що дії заявника не могли вважатися закон-
ними репресаліями воюючої сторони. Національні суди встановили, що Заявник очолив опе-
рацію в с. Малі Бати як «помсту».
Суд не вважав, що помста може виправдати вчинені Кононовим та його групою дії. Не
могло бути виправданням при звинуваченні в скоєнні військових злочинів і твердження, що
й інші вчиняли військові злочини (якщо тільки ці дії інших не набули такого поширення та
послідовності, щоб стати доказом зміни міжнародного звичаю).
Суд також відзначив, що навіть якщо припустити, що загиблі жителі були «цивільними
особами, які брали участь у військових діях» або «комбатантами», то існувала чітка правова
підстава, з урахуванням стану міжнародного права у 1944 р., для засудження Заявника та по-
карання за військові злочини як командира підрозділу, відповідального за напад на Малі Ба-
ти. Суд додав, що якщо розглядати жителів як «цивільних осіб», то вони мали право на
отримання ще більшого захисту.
Чи були звинувачення у військових злочинах за межами строку давності?
Заявник був засуджений відповідно до ст. 68—3 Кримінального Кодексу 1961 р. Стаття 6-1
Кодексу встановлювала відсутність строку позовної давності для військових злочинів. Обидві
статті було включено до Кримінального Кодексу в 1993 р.
Суд зазначив що, якби заявник був звинувачений у Латвії у 1944 р., то Глава IX (Про вій-
ськові злочини) Кримінального Кодексу 1926 р., не визначала відповідних військових злочи-
нів. Національному суду довелось би застосовувати міжнародне право для того, щоб обґрун-
тувати звинувачення. Аналогічно, встановлений у ст. 14 Кримінального Кодексу 1926 р.
строк позовної давності застосовувався тільки щодо злочинів, передбачених Кодексом, і не
міг бути застосований до військових злочинів за міжнародним правом.
Суд зазначив, що в 1926 р. Кримінальний Кодекс тлумачили як систему норм для пере-
слідування «небезпечних соціальних дій», які могли спричинити шкоду встановленому соці-
алістичному ладу. За таких обставин внутрішнє переслідування за військові злочини в 1944
р. потребувало посилання на міжнародне право не тільки для визначення таких злочинів, але
й визначення застосовного строку позовної давності. Однак, міжнародне право не встанов-
лювало строків давності.
Під час розгляду справи Суд вважав за необхідне встановити: чи існували в міжнародному
праві обмеження за строком позовної давності щодо злочинів, які вчинив Заявник?
Суд встановив, що в 1944 р. у міжнародну праві не було строку позовної давності щодо
судового переслідування за військові злочини. Відповідно, Суд зробив висновок, що кримі-
нальне переслідування Заявника не було за межами строку давності.

217
 Останнє питання, на яке дав відповідь Суд по справі — чи міг Заявник передбачити, що
його дії становили військовий злочин, у якому він міг бути звинувачений?
У ході процесу Кононов стверджував, що він не міг передбачити, що вчинені ним дії були
військовими злочинами. У 1944 р. він був молодим солдатом у тилу ворога, необізнаним про
норми міжнародного права. Заявник вважав, що його засудження після проголошення неза-
лежності Латвії в 1991 р. було політичною акцією латвійської держави, а не бажанням вико-
нати міжнародні зобов’язання з переслідування військових злочинців.
Суд вважав, що в контексті відповідальності командира та законів і звичаїв війни, понят-
тя доступності й передбачуваності мали розглядатися в цілому.
Обсяг поняття «передбачення» залежить значною мірою від використаних засобів, сфери
призначення, кількості та статусу тих, на кого воно спрямоване. Особи, які здійснюють про-
фесійну діяльність, мають діяти з високим ступенем обережності, від них можна очікувати
особливої уваги при оцінці ризиків, які така діяльність спричиняє.
Суд відзначив, що навіть рядовий не може демонструвати загальне, сліпе підкорення на-
казам, які брутально порушують не тільки внутрішнє законодавство, а й права людини, ви-
знані в міжнародному праві, зокрема, право на життя — вищу цінність у ієрархії прав люди-
ни. У 1926 р. Кримінальний Кодекс не містив посилання на міжнародні закони і звичаї війни.
Ці міжнародні норми та звичаї не були офіційно опубліковані ні в СРСР, ні в Латвійській
РСР. Однак, це не має вирішального значення. Закони й звичаї війни в 1944 р. були достат-
німи, щоб встановити індивідуальну кримінальну відповідальність.
У 1944 р. ці закони були lex specialis нормами, які фіксували критерії злочинної поведінки
під час війни, що були, насамперед, адресовані збройним силам, а особливо командирам. За-
явник був сержантом Радянської Армії, приписаним до резервного полку Латиської дивізії. У
той час він був членом диверсійного підрозділу й командиром взводу, основна діяльність
якого зводилася до військових диверсій та пропаганди.
Враховуючи статус Заявника як командира та військового офіцера, Суд вважав, що від
нього можна було розумно очікувати особливої уваги при оцінці ризиків, з якими була
пов’язана операція в Малих Батах. Суд вважав, що брутально протиправний характер жорс-
токого поводження і вбивства дев’яти жителів села щонайменше ризикували бути такими,
що суперечать законам і звичаям війни, як вони розумілися в той час, тобто скласти військові
злочини, за які Заявник, як командир, міг бути притягнутий до індивідуальної кримінальної
відповідальності.
Суд вважав, що Заявник міг передбачити в 1944 р., що його дії можуть бути кваліфіковані
як військові злочини. Суд наголосив, що є законним і передбачуваним для держави-
наступниці (Латвії) порушувати кримінальні справи проти осіб, які вчинили злочини за по-
переднього режиму, та що суди не можуть критикуватися за застосування й тлумачення пра-
вових норм, що діяли за попереднього режиму. Особливо це так, якщо розглядається питання
щодо права на життя.
Отже, Суд вважав, що кримінальне переслідування Заявника (а потім і засудження) в Ла-
твії на основі міжнародного права, що діяло на момент оспорюваних дій і застосованого її
судами, не могло вважатися непередбачуваним. Суд дійшов висновку, що в той час, коли во-
ни були вчинені, дії Заявника становили злочин, який було визначено з достатньою доступ-
ністю і передбачуваністю законами та звичаями війни.
Рішення Суду
Суд вважав, що засудження Кононова за військові злочини не було порушенням ст. 7 § 1
Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., відповідно,
необхідності перевіряти відповідність засудження заявника ст. 7 § 2 Конвенції у Суду не було.
Питання для перевірки знань
1. Коли почали формуватися закони та звичаї війни?
2. Розкрийте зміст понять «Право Женеви» та «Право Гааги».
3. Назвіть найважливіші джерела сучасного міжнародного гуманітарного права. Які з них
використовував Європейський суд для вирішення справи?
4. Які основоположні принципи міжнародного гуманітраного права були підкреслені Су-
дом у цьому рішенні?
5. Розкрийте зміст і значення «застереження Мартенса», яке неодноразово згадувалось
Судом.

218
 6. Визначте кваліфікуючі ознаки комбатанта. Вкажіть учасників збройних конфліктів, які
належать до комбатантів. Охарактеризуйте статус комбатанта.
7. Чи належать до комбатанів найманці (див. ст. 47 Додаткового протоколу І до Женевсь-
ких конвенцій 1949 р.)?
8. Кого в міжнародному гуманітарному праві вважають жертвами війни?
9. Чи вважаються учасниками збройного конфлікту цивільне населення?
10. Які дії проти цивільного населення заборонені міжнародним гуманітарним правом?
11. Що слід розуміти під твердженням «Міжнародне гуманітарне право надає жінкам
особливий захист»? Як Ви думаєте, чому?
12. Що сучасне міжнародне право розуміє під відповідальністю командира (зверніться до
статутів міжнародних кримінальних трибуналів)?
13. Що таке віроломство (зверніться до ст. 37 Додаткового протоколу І)? Чим військові
хитрощі відрізняються від віроломства?
14. Які дії партизан Суд кваліфікував як віроломство?
15. Як у сучасному міжнародному праві кваліфікують порушення законів та звичаїв вій-
ни? У яких міжнародно-правових актах передбачено військові злочини?
16. Які з військових злочинів можна вважати злочинами проти людяності?
17. Чи встановлено в міжнародному праві строки давності щодо військових злочинів?
18. Які міжнародні кримінальні суди мають юрисдикцію щодо військових злочинів?
19. Які закони й звичаї війни порушили партизани (дайте відповідь з позицій сучасного
міжнародного права на основі Женевських конвенцій 1949 р.)?

219
 Справа «Шимода та інші проти Японії»1
Рішення Токійського окружного суду, 1963 р.

Історична довідка про атомні бомбардування та їх наслідки

Близько 8:15 ранку 6 серпня 1945 р. B-29 бомбардувальник, піло-
тований полковником армії ВПС США Тіббетсом, скинув уранову бом-
бу на Хіросіму за наказом президента США Трумена, а близько 11:02
ранку 9 вересня 1945 р., B-29 бомбардувальник, пілотований майо-
ром армії США Суїні, скинув плутонієву бомбу на Нагасакі (рис. 43).
Ці бомби (надалі «атомнї бомби») вибухнули в повітрі. Від вибуху
бомб як в Хіросімі, так і в Нагасакі майже всі будівлі було зруйновано
(рис. 44).
Одночасно спалахнула пожежа. Усі люди, які були в радіусі близь-
ко 4 км від епіцентру загинули в одну мить, незалежно від віку та
статі. Велика кількість людей у інших місцях отримала значні опіки
шкіри та постраждала від променевої хвороби. Число вбитих і пора-
нених, щонайменше, склало більше 70000 і 50000, відповідно, в Хіро-
сімі, і більш ніж 20 000 і 40 000 відповідно, в Нагасакі.
Жахливіші за саме бомбардування стали його наслідки для
життя та здоров’я людей, які страждали на лейкемію та інші про-
яви променевої хвороби.
Атомна бомба не мала аналогів за характером руйнувань та
кількістю жертв серед усіх інших відомих на той час видів зброї й
Рис. 43. Вибух атомної бомби здійснила на організм людей різко негативний тривалий вплив і різ-
в Нагасакі ного роду біль. Атомна бомба — це справді жорстокий (нелюдяний,
варварський — автор.) вид зброї.

Жителі Хіросіми і Нагасакі спільно подали в 1955 р. позов проти уряду Японії за шкоду,
яку вони і члени їхніх сімей зазнали в результаті атомного бомбардування Сполученими
Штатами в серпні 1945 р.
Позиції сторін
Серед іншого, позивачі стверджували, що атомне бомбардування було незаконним актом
і що відмова Японії від претензій про відшкодування шкоди, відповідно до внутрішнього і
міжнародного права щодо США, створює зобов’язання уряду самої Японії відшкодувати
шкоду.
Відповідачем у суді від імені японської держави виступав уряд, який стверджував, що
оскільки ні звичаєве, ні договірне міжнародне право в той час не забороняло використання
атомних бомб, то питання про порушення міжнародного права не може виникнути. Уряд на-
голошував, що оскільки війна ведеться між державами, то всі спори, пов’язані з нею, вирі-
шуються на основі міжнародного права державами.
Уряд Японії підписав мирний договір із США та відмовився від своїх претензій. Те, що
позивачі вважали підписання договору неправомірними діями уряду, не дає їм права пере-
кладати тягар відповідальності та відшкодування на державу. Адже, за доктриною примату
міжнародного права над національним та теорією надзвичайного стану, мирний договір не
може бути визнаний неправомірним, навіть якщо порушує окремі конституційні права гро-
мадян.
Розгляд справи
Відповідач стверджував, що міжнародне право не містило норм, які забороняли атомні
бомби — новий вид зброї, яка з’явилась під час Другої світової війни, тому в цьому випадку
не було порушено норм міжнародного права. Натомість позивачі наполягали на протилеж-
ному твердженні. Саме тому суд дослідив правомірність застосування атомних бомб у Хіро-
сімі та Нагасакі — занадто складне та чутливе питання в міжнародному праві.
Cуд проаналізував позитивне міжнародне право у сфері законів та звичаїв війни2 з 2 пол.
ХІХ ст. і встановив, що воно не містить норм, які регулювали застосування атомних бомб (їх
1
Hanrei Jino, vol. 355, p.17; translated in The Japanese Annual of International Law, vol. 8, 1964, p.231. [Електронний
ресурс]. — Режим доступу: http://www.icrc.org/ihl-nat.nsf/0/
2
Санкт-Петербурзьку декларацію щодо заборони вибухових речовин та куль до 400 грамів 1868 р., Конвенцію про зако-
ни і звичаї сухопутної війни 1899 р., Декларацію про вибухові кулі 1899 р., Конвенцію про закони й звичаї сухопутної війни
1907 р., Декларацію, що забороняє повітряні бомбардування 1907 р., Проект правил, що стосуються ведення повітряної
війни1923 р., Протокол про заборону застосування на війні задушливих, шкідливих або інших подібних газів і бак-
теріологічних засобів 1925 р. та ін.

220
заборону), оскільки це новий вид зброї. Застосування нової зброї є правомірним до тих пір,
поки міжнародне право не забороняє її. Разом з цим заборону слід розуміти не тільки як таку,
що прямо закріплена позитивною нормою, але і як таку, що може ґрунтуватися на тлумачен-
ні та на аналогії норм звичаєвого та договірного права. Заборона має місце й тоді, коли вико-
ристання нової зброї суперечить принципам міжнародного права, які є основною позитивно-
го міжнародного права.
Cуд відкинув аргумент, що міжнародне право взагалі не регулює нових видів зброї. Це
не так. Нова зброя, використання якої суперечить звичаям цивілізованих країн та принципам
міжнародного права, має бути забороненою. І навпаки, но-
ва зброя може використовуватися як правомірний засіб ве-
дення війни за відсутності статутного (міжнародного) пра-
ва виключно якщо це не порушує принципів міжнародного
права. Новий вид зброї не слід вважати правомірним тільки
на підставі того, що він новий.
Суд проаналізував також відповідність атомного бом-
бардування (як повітряної атаки військовими літаками)
правилам повітряних нальотів того часу. Cуд відзначив
відсутність загального міжнародного акту щодо повітря-
них нальотів, але встановив, що звичаєва норма зобов’язує
проводити відмінності між захищеним та незахищеним міс-
Рис. 44. Хіросіма том щодо бомбардування сухопутними силами. У захище-
після атомного бомбардування ному місті дозволяється бомбардування без вибору цілей, а
в незахищеному — тільки комбатантів
та військових об’єктів. Бомбардування, яке суперечить цим правилам, розглядається як неза-
конний акт.

Правова база
Гаазьке положення про сухопутну війну 1899 р.
Стаття 25
…атака або бомбардування, неважливо яким засобом, міст, сіл, житла або будівель, які не захищені,
не допускається.
Конвенція про бомбардування морськими силами під час війни 1907 р.
Стаття 1
…бомбардування незахищених портів, міст, селищ, житла чи інших будівель військово-морськими
силами заборонено...
Стаття 2
…до вищезазначених об’єктів, проти яких заборонено бомбардування, не належать військові порти,
військові або морські установки, склади зброї або військових матеріалів…, які можуть бути використані
для потреб ворожого флоту або армії…
Проект Правил повітряної війни 1923 р.
Стаття 24
Повітряне бомбардування є законним тільки тоді, коли спрямовано на військові цілі, тобто, метою
якого є знищення або пошкодження, що буде являти собою різні військові переваги воюючих.
Таке бомбардування є законним тільки тоді, коли спрямовано виключно на такі цілі: збройні сили, вій-
ськові споруди, військові установи або склади, заводи, … що займаються виробництвом зброї, боєприпа-
сів…
…бомбардування міст, селищ, житла або будівель у безпосередній близькості від операцій сухопут-
них військ заборонено. У випадках, коли цілі, зазначені в пункті (2), так розташовані, що під час їх бомба-
рдування буде невибірково бомбардовано цивільне населення, літаки повинні утримуватися від обстрілу.
У безпосередній близькості від операцій сухопутних військ, бомбардування міст, селищ, житла або
будівель є законними, якщо існує обґрунтоване припущення, що військові концентрації є досить важли-
вими, щоб виправдати такі бомбардування, беручи до уваги небезпеку, яка може бути заподіяна цивіль-
ному населенню...
Стаття 22
…бомбардування з метою тероризування цивільного населення, знищення або пошкодження прива-
тної власності невійськового характеру або поранення некомбатантів, заборонено.

Проект правил повітряної війни не був позитивним правом, оскільки не набув форми
міжнародного договору, але він розглядався багатьма державами авторитетним джерелом
звичаєвих норм щодо повітряних боїв.
Таким чином, суд з певністю констатував, що заборона невибіркових бомбардувань неза-
хищених міст і принцип військової цілі, які передбачені у проекті Правил, були звичаєвим
міжнародним правом, що підтверджено принципом сухопутних і морських військових дій.

221
Крім того, оскільки відмінності сухопутних, морських і повітряних воєн полягають у місці й
цілі війни, то є достатньо підстав до повітряних бомбардувань застосовувати за аналогією
закони та правила сухопутної війни, оскільки об’єкт бомбардування знаходиться на землі.
Суд акцентував також увагу на відмінностях захищених та незахищених міст. Захищене
місто — це місто, яке чинить опір силам, які намагаються окупувати його. Місто, яке знахо-
диться на відстані від поля бою, якому не загрожує безпосередня небезпека ворожої окупації
вважається незахищеним містом і в ньому допускається бомбардування виключно військо-
вих об’єктів. Бомбардування з повітря незахищених міст без розрізнення військових та не-
військових цілей не допускається.
Суд відзначив також величезні вражаючі та руйнівні властивості атомних бомб, навіть
таких невеликих, що були скинуті на Хіросіму та Нагасакі.
У результаті вибуху атомної бомби виділяється енергія, якої достатньо для повного зни-
щення міста середніх розмірів (навіть не йдеться про розрізнення військових та невійськових
об’єктів). Таким чином, акт атомного бомбардування незахищеного міста можна порівняти з
повітряним бомбардуванням наосліп, що являє ворожий акт, що суперечить міжнародному
праву.
Хіросіма й Нагасакі не були в той час містами, які чинили опір можливій окупації сухо-
путних військ, вони не були захищеними містами, оскільки їм безпосередньо не загрожувала
окупація навіть з огляду на те, що обидва міста були захищені зенітними гарматами та мали
військові об’єкти. У Хіросімі проживало 330 тис. мирних жителів, а в Нагасакі 270 тис. Повіт-
ряне бомбардування з застосуванням атомних бомб спричинило такий самий результат, як
бомбардування нао сліп величезної руйнівної сили
(рис. 45). Навіть якщо припустити, що тільки військові цілі
були об’єктом атак, то все одно їх слід кваліфікувати як
незаконний ворожий акт — бомбардування незахищених
міст.
Cуд розглянув також контраргумент, за яким під час
тотальної війни, яка мала місце в той час, було важко про-
вести різницю між комбатантами та цивільним населен-
ням, військовими та невійськовими об’єктами. Під час
Другої світової війни принцип військової цілі не завжди
дотримувався, проте, на думку суду, це не означає що роз-
біжності між цивільними та військовивми об’єктами пере-
стали існувати. Школи, церкви, храми, святині, лікарні та Рис. 45. Хіросіма
приватні будинки не можуть бути військовими цілями, після бомбордування
якою б тотальною не була війна.
Суд також відзначив, що бомбардування Хіросіми й Нагасакі не можна виправдати прин-
ципом бомбардування зони зосередження військових об’єктів, оскільки очевидним було те,
що обидва міста не можна було вважати районами концентрації такого роду військових
об’єктів.
Атомні бомбардування Хіросіми й Нагасакі слід також вважати такими, що суперечать
принципу міжнародного права, який забороняє застосування таких засобів спричинення
шкоди супротивнику, які є нелюдяними та спричиняють зайві страждання.
На підтвердження своєї позиції суд навів положення міжнародних договорів. Санкт-
Петербурзька декларація1 проголошує, що єдиною законною ціллю держав у війні є послаб-
лення військових сил супротивника. Застосування ж зброї, яка при пораненні супротивника
марно збільшує страждання людей, виведених зі строю, є такою, що не відповідає цілям вій-
ни та законам людяності. Гаазька конвенція про закони та звичаї сухопутної війни також
встановлює в ст. 23, що застосування зброї, боєприпасів та речовин, які спричиняють зайві
страждання — заборонено.
Cуд констатував, що окрім отруйних речовин і бактеріологічних засобів інші засоби на-
несення шкоди супротивнику, які спричиняють як мінімум такі самі або більші ушкодження,
заборонені міжнародним правом.
Руйнівна сила атомної бомби величезна й навряд чи атомне бомбардування дійсно було
обумовлено необхідністю досягнення військового ефекту. Атомні бомбардування Хіросіми й
Нагасакі забрали життя багатьох мирних жителів, але й через 18 років (час розгляду справи у

1
Декларация об отмене употребления взрывчатых и зажигательных пуль 1968 г. // [Електронний ресурс]. — Режим
доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_195.

222
японському суді) життя людей, які зазнали опромінення, перебувало в небезпеці. Не буде пе-
ребільшенням стверджувати, що біль та страждання від застосування атомних бомб більший,
ніж від отрути та отруйних речовин, які заборонені в міжнародному праві. Жорстокі акти
атомного бомбардування суперечать фундаментальному принципу законів і звичаїв війни,
який забороняє спричинення зайвих страждань.
Отже, суд визнав, що атомні бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі літака-
ми ВПС США були ворожими актами, що порушили норми міжнародного права. Як постраж-
дала внаслідок атомних бомбардувань, Японія мала право на пред’явлення позову про відшко-
дування завданої Сполученими Штатами шкоди. Але чи мали право особи, які постраждали
від цього незаконного акту, безпосередньо вимагати відшкодування від іноземної держави, в
цьому випадку США? На це питання суд дав негативну відповідь, вважаючи, що міжнародне
право наділяє не індивідів (які не виступають суб’єктами міжнародного права), а власне
державу правом вимагати відшкодування за неправомірні дії та шкоду, заподіяну її громадя-
нам іншою державою. Таке право держави називають дипломатичним захистом, але, як це
визнано в міжнародному праві, це право держав, а не фізичних осіб. І тільки державі нале-
жить вирішувати чи скористатися ним.
Але чи могла особа вимагати відшкодування в національних судах (у цьому випадку
Японії або США)? Суд встановив, що позивачі не могли вимагати в японському суді
відшкодування від США завданої їм шкоди, оскільки принцип юрисдикційного імуніте-
ту держав не допускає розгляду таких справ національними судами. Позивачі не могли
звернутися з відповідним позовом і в американський суд, оскільки теорія імунітету су-
верену, яка застосовувалась у США з ХІХ ст. на зразок англійського принципу «Король
не може помилятися», унеможливлювала це. Ухвалений у США після Другої світової
війни Федеральний акт про порушення деліктних позовів передбачив можливість відпо-
відальності США за дії їх органів і посадових осіб, але встановив низку виключень, зок-
рема, відповідальність за дії сухопутних та морських сил. Так само Акт виключав пре-
тензії, які виникали в зарубіжних країнах. Саме ці аргументи суд використав для
доведення неможливості позивачів вимагати відшкодування за національним законо-
давством США та Японії.
Суд акцентував увагу також на мирному договорі між Японією та США. Cтаття 19 (а)
мирного договору між союзними державами і Японією, укладеного в Сан-Франциско 8 верес-
ня 1951 р. передбачала, що Японія відмовлялася від усіх претензій Японії та її громадян до
союзних держав, які виникли внаслідок війни, а також щодо дій, які були вчинені під час
стану війни. Під «претензіями Японії» суд розумів усі претензії, що їх Японія могла мати за
міжнародними договорами та звичаєвим правом включно й щодо дипломатичного захисту
прав своїх громадян. Суд відмовився визнати cамостійність претензії японських громадян,
оскільки претензії індивідів у міжнародному праві не визнаються, доки право на них не за-
кріплюється у міжнародному договорі. Відповідно, Японія, не могла відмовитися від того,
чого не мали японські громадяни. Підстав для настання відповідальності японського уряду
(Японії) перед позивачами суд не знайшов.
Разом з цим суд висловив співчуття жертвам атомного бомбардування під час Другої сві-
тової війни, відповідальність за розв’язання якої лежить і на Японії. Японія в особі уповно-
важених органів мала вжити всіх можливих заходів для надання допомоги всім своїм грома-
дянам, які постаждали внаслідок атомного бомбардування.
Такими є основні положення рішення суду по цій справі.
Суд постановив, що хоча застосування ядерної зброї прямо не заборонено міжнародним
правом, але використання конкретних видів зброї має відповідати принципам міжнародного
права, що застосовуються під час ведення війни, зокрема, таким як заборона невибіркового
бомбардування незахищених міст та заборона спричинення зайвих страждань.
І хоча жодного договору щодо бомбардування в 1945 р. не було, проте суд на основі Про-
екту правил ведення повітряної війни (1923 р.) і за аналогією з правилами, які застосовують-
ся до бомбардування сухопутними та морськими силами, вважав, що бомбардування невибір-
кового характеру незахищених міст було неправомірним за звичаєвим міжнародним правом.
Суд також зазначив, що принцип розрізнення військових і невійськових цілей залишався в
силі. Тому бомбардування Нагасакі і Хіросіми, як незахищених міст, було порушенням зако-
нів та звичаїв війни.
Cуд визнав, що за загальним правилом індивіди не мають права вимагати відшкодування
шкоди за міжнародним правом, якщо це спеціально не передбачно у міжнародних угодах.
Претензії щодо відшкодування шкоди, завданої однією державою громадянам іншої держа-

223
ви, можуть бути засновані на праві на дипломатичний захист, однак, як це визнано в міжна-
родному праві, це право держав, а не фізичних осіб.

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте заборонені засоби та методи війни.
2. Чи справедливо стверджувати, що якщо міжнародне право не містить прямої заборони
застосування конкретного виду зброї, то така зброя є дозволеною? Аргументуйте.
3. Визначте, яка зброя масового знищення заборонена в сучасному міжнародному праві.
4. Чи існує в сучасному міжнародному праві заборона застосування ядерної зброї?

224
 Справа крейсера «Алабама»
Рішення Арбітражу в Женеві 1872 р.

Історія спору

Під час громадянської війни в США 1861—1865 рр. Президент США Лінкольн оголосив
блокаду портів Конфедератів1. У Штатів Конфедерації була нагальна потреба порушити бло-
каду, насамперед, для ввезення боєприпасів, але повсталі штати не мали військового флоту,
тому змушені були шукати вихід з досить скрутного становища, яке могло спричинити пораз-
ку у війні.
13 травня 1861р. Великобританія видала Декларацію про нейтралітет у цій війні (подібні
декларації проголосили також Франція, Іспанія, Голландія, Бразилія та ін.). Згідно з англійсь-
ким Законом про нейтралітет 1819 р. надання воюючим сторонам військових кораблів заборо-
нялось, але дозволялося будувати для них або продавати їм невійськові кораблі. Саме цією об-
ставиною вирішили скористатися Конфедерати, які замовили на англійських верфях
будівництво невійськових кораблів, що мали залишити англійські порти під англійським пра-
пором і без зброї. Слідом за кораблями споряджалося озброєння й екіпаж, які передавалися на
острові, зазвичай, за межами англійської юрисдикції. Так, зокрема, під завідомо неправдивою
назвою був побудований крейсер «Oreto», який «прославився» як «Алабама» (рис. 46).
Незважаючи на спроби маскування, американці ді-
зналися, що корабель призначався для служби Конфе-
дерації і вимагали його взяти під варту. На що отримали
відповідь, що жодних доказів, щоб виправдати утри-
мання під вартою, не було.
Крейсер «Алабама»2 29 липня 1862 р. залишив Ліве-
рпуль і взяв курс на Азорські острови. Незабаром «Ала-
бама» отримав своє озброєння, що було перевантажено
з іншого корабля: бортові знаряддя, вертлюжні гармати,
порох, гвинтівки, пістолети, боєприпаси, ядра тощо
(рис. 47). Після цього розпочалося «славетне» полюван-
Рис. 46. Крейсер «Алабама» ня «Алабами» на торговельні судна Федерації.
Рейдерські операції «Алабами» практично
були каперством, але, на відміну від каперів,
команда перебувала на військовій службі фло-
ту Півдня. «Успіхи» «Алабами» досягли небу-
валих для того часу масштабів та завдали знач-
ної шкоди торговельній навігації Півночі: за
два роки було захоплено та знищено понад 60
торговельних суден Федерації загальною вар-
тістю близько 6 млн. дол. У 1864 р. «Алабама»
дала свій останній бій військовому кораблю
Федерації «Кірсаж» поблизу французького
Рис. 47. Крейсер «Алабама» порту Шербур. Судно зазнало поразки та було
потоплено.
Своїми діями «Алабама» та інші каперські судна фактично паралізували всю морську тор-
гівлю США. Усі протести з боку США проти дій каперських кораблів, побудованих в Велико-
британії для Конфедератів, відхилялися Великобританією як такі, що суперечать принципам
міжнародного права. Після закінчення війни США запропонували передати на арбітражне
вирішення всі претензії, пов’язані з громадянською війною в США.
Арбітраж
Під назвою «претензії по «Алабамі» були об’єднані всі претензії США до Великобританії
за шкоду, заподіяну торгівлі США крейсерами (каперами) Півдня, придбаними або побудо-
ваними у Великобританії під час громадянської війни.
1
Конфедерація— союз 11 південних штатів, президентом яких був Джеферсон Девіс.
2
«Алабама» була трищогловим парусно-паровим шлюпом, побудованим фірмою «Лерід» у Ліверпулі. Водотоннажність
«Алабами» становила 1050 тонн, а її вітрила й машина дозволяли розвивати швидкість до 15 вузлів.

225
 Голова сенатської комісії із закордонних справ Семнер у промові в Сенаті в 1869 р. оці-
нив індивідуальні втрати або «пряму шкоду» в 15 млн дол., а національну шкоду («непряма
шкода») американській торгівлі — в 110 млн дол., але заявив, що все це — ніщо порівняно зі
шкодою від затягування війни внаслідок англійського втручання, яке подвоїло тривалість
війни, тому Великобританія відповідальна за ці додаткові витрати в 2 млрд дол., які могли
бути компенсовані поступкою Канади.
Після тривалих і безрезультатних спроб дійти згоди про характер і розмір претензій між
обома урядами, нарешті почалися переговори про передання на розгляд змішаної комісії низ-
ки спірних питань, зокрема й питання про відповідальність Великобританії у справі «Алаба-
ми». Семнер наполягав, що такій угоді має передувати оголошення незалежності Канади, але
державний секретар США після заперечень англійського посланника, який заявив, що самос-
тійність Канади означатиме її анексію США, виключив із дискусії питання про Канаду й по-
вів переговори на основі висловлення Великобританією жалю, перегляду засад міжнародно-
го права між обома сторонами й оплати індивідуальних претензій.
Змішана комісія, що складалася з 5 членів від кожної сторони, була організована 27 січня
1871 р. 8 травня 1871 р. було підписано Вашингтонський договір, у якому було вміщено 43
статті, що регулювали спірні питання між сторонами.
Вашингтонський договір передбачав, що спір між США та Великобританією щодо дій
Великобританії — нейтральної держави під час громадянської війни в США — мав бути ви-
рішений арбітражем з п’яти арбітрів, від Її Британської Величності, президента Сполучених
Штатів, короля Італії, президента Швейцарської Конфедерації та імператора Бразилії. Арбіт-
ри мали зустрітись у Женеві та більшістю голосів ухвалити рішення про вирішення спору.
У Вашингтонському договорі містилися дві важливі поступки з боку Великобританії: по-
перше, було висловлено співчуття англійського уряду з приводу виходу кораблів з англійсь-
ких портів і заподіяння ними шкоди та, по-друге, було встановлено так звані «вашингтонські
правила» щодо зобов’язань нейтрального уряду. Ці правила полягали в зобов’язанні нейтраль-
ної держави перешкоджати спорядженню та озброєнню, а також виходу з її портів кораблів,
призначених до включення у військові сили будь-якої з воюючих сторін, а також викорис-
тання її портів і вод як військових баз для воюючої сторони. Великобританія розглядала ви-
словлене співчуття як компенсацію за всі спірні питання, окрім індивідуальних претензій.
Але американський представник у позовній вимозі, представленій арбітражу, знову порушив
питання про національну шкоду.
Оскільки англійська сторона категорично відмовилася від розгляду цього питання арбіт-
ражем, то Великобританія і США неофіційно домовилися, що арбітраж не розглядатиме «не-
пряму шкоду» на тій підставі, що згідно з принципами міжнародного права, застосовними до
таких справ, не було підстави для присудження грошового відшкодування.
Арбітраж у рішенні від 14 вересня 1872 р. так і вчинив, присудивши на користь постраж-
далих громадян США 15,5 млн дол. у золоті як відшкодування прямої шкоди. Хоча рішення
не було підписано членом арбітражу від Великобританії, втім англійський уряд сплатив цю
суму.
Ця справа стала важливим прецедентом для утвердження арбітражу як мирного засобу
вирішення міжнародних спорів.

Питання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте статус нейтралітету держави у війні.
2. Визначте права та обов’язки нейтральної держави.
3. Визначте права та обов’язки воюючих держав щодо нейтральної держави.

226
 Справа Томаса Лубанги Д’їло
Міжнародний кримінальний суд 2012 р.

Судовий процес над Томасом Лубангою Д’їло — перший у історії Міжнародного кримі-
нального суду з моменту його створення в 1998 р. і, за висловом прокурора Луїса Морено-
Окампо, перемога міжнародного правосуддя1.

Історична довідка

Томас Лубанга Д’їло — колишній лідер Союзу конголезьких патріотів (СКП) (рис. 48).
Він командував так званими «Патріотичними силами визволення Конго» (ПСВК) в окрузі
Ітурі під час громадянської війни в Демократичній Республіці Конго, яка фактично тривала в
країні з 1997 р. У громадянській війні активно брали участь
військові угруповання Руанди та Уганди.
СКП захопив владу в Ітурі у вересні 2002 р. і брав участь
у внутрішньому збройному конфлікті проти Конголезької
Народної армії та інших збройних груп ленд, включаючи
Патріотичні сили визволення в Ітурі з вересня 2002 р. по
13 серпня 2003 р. Метою СКП було встановлення панування
етнічної групи хема шляхом насильства проти інших етніч-
них груп (особливо ленд).
Рис. 48. Томас Лубанга Д’їло Для досягнення мети військове крило СКП/ПСВК прово-
дило широкомасштабний набір до своїх лав молодих людей,
включаючи дітей молодших 15 років, як примусово, так і на «добровільній» основі. Викори-
стовувалась і практика викрадення дітей. Діти молодші 15 років «добровільно» або насильно
зараховувалися до лав СКП / ПСВК і відправлялись або в штаб у Буніі, або у військові тре-
нувальні табори, які перебували, зокрема, в Руампарі, Мандрі, Монгбвалу. Діти у військових
таборах проходили сувору підготовку ведення війни й піддавалися різним жорстоким пока-
ранням.
Молоді бійці брали участь у військових діях, зокрема, був сформований спеціальний загін
«Кадого» виключно з дітей віком до 15 років. Діти використовувалися також як військові
охоронці, сексуальні раби.
Демократична Республіка Конго ратифікувала Римський статут 3 березня 2004 р. 19 квіт-
ня 2004 р. уряд Конго надав Суду інформацію про ситуацію на своїй території. Після попе-
реднього аналізу почав розслідування цієї ситуації.
На початку 2006 р. у ході проведення попереднього розслідування злочинів, імовірно
скоєних у районі Ітурі, було видано ордер на арешт Т. Лубанги Д’їло. 17 березня 2006 р.
Конго видала пана Лубангу Д’їло, який після свого арешту утримувався у виправному центрі
в Кіншасі, в розпорядження Суду. Він був переданий у Центр утримання під вартою в Гаазі,
щоправда судовий процес над ним почався лише в 2009 році.
14 березня 2012 р. Суд визнав Томаса Лубангу Д’їло, лідера СКП, і командувача його вій-
ськового крила винними у співучасті у вчиненні таких військових злочинів:
Набір і вербування дітей у віці до 15 років до складу збройних груп «Патріотичні сили
визволення Конго» та їх використання для активної участі в бойових діях у контексті зброй-
ного конфлікту неміжнародного характеру з 1 вересня 2002 р. до 13 серпня 2003 р. Цей зло-
чин передбачений ст. 8 (2) (e) (vii) Римського статуту Міжнародного кримінального суду:
vii) набір або вербування дітей у віці до п’ятнадцяти років до складу збройних сил чи груп або викорис-
тання їх для активної участі в бойових діях…

Суд переконався в тому, що oбвинувачений і його спільники, вступивши в попередню

змову, брали участь у здійсненні загального плану створити армію з метою встановлення й
підтримання політичного та військового контролю над Ітурі. У результаті здійснення цього
плану хлопчики й дівчата молодші 15 років були завербовані і набрані в СКП/ПСВК між
1 вересня 2002 р. і 13 серпня 2003 р. СКП / ПСВК використовували дітей у віці до 15 років

1
На час завершення роботи над книгою Суд не визначив термін ув’язнення засудженого. Максимальний термін позбав-
лення волі — 30 років. За перебігом судового процесу можна слідкувати на сайті: http://www.lubangatrial.org/

227
для активної участі в бойових діях (рис. 49). У розглянутий період часу діти використовува-
лися як солдати й охоронці для старших посадових осіб, включаючи обвинуваченого.
Томас Лубанга був президентом СКП / ПСВК. Докази під-
твердили, що він був одночасно верховним головнокоманду-
вачем армії та її політичним лідером. Він здійснював загальну
координацію дій СКП/ПСВК. Його ґрунтовно й безперервно
інформували про діяльність ПСВК. Він брав участь у плану-
ванні військових операцій і грав вирішальну роль в матеріаль-
но-технічному забезпеченні, зокрема, постачання сил ПСВК
зброєю, амуніцією, продовольством, уніформою та іншим не-
обхідним. Він активно брав участь в ухваленні рішень, що сто-
сувалися кадрової політики армії та активно підтримував вер-
бування новобранців, наприклад, виступаючи з промовами
перед місцевим населенням і самими новобранцями.
Рис. 49. Молоді бійці СКП У своїй промові у військовому таборі в Руампарі він за-
кликав дітей, як тільки вони були розміщені на плацу після
військових навчань, включаючи дітей молодших 15 років, приєднуватися до армії та забез-
печувати безпеку населення. Він особисто використовував дітей у віці до 15 років як своїх
охоронців і регулярно бачив серед охоронців інших членів СКП/ПСВК дітей молодших
15 років.
Палата дійшла висновку, що загальний внесок обвинуваченого у здійснення єдиного пла-
ну, який призвів до набору й вербування дітей віком до 15 років до складу збройних сил
СКП/ПСВК та їх використання для активної участі в бойових діях, був фундаментальним. На
цій підставі Томас Лубанга був визнаний винним у скоєнні цього злочину як співвиконавець.
14 березня 2012 р. Судова палата одноголосно визнала Томаса Лубангу Д’їло винним у
скоєнні військових злочинів: набір і вербування дітей віком до 15 років до складу збройних
сил та їх використання для активної участі в бойових діях з 1 вересня 2002 по 13 серпня 2003 р.
Відповідно до ст. 76 (2) Римського Статуту, палата мала провести окреме слухання для при-
значення покарання, яке не могло перевищувати 30 років позбавлення волі (ст. 77 Римського
Статуту).

Питання для перевірки знань

1. Які обмеження щодо участі дітей у військових діях встановлено в міжнародному гума-
нітарному праві?
2. Чи порушує норми міжнародного гуманітарного права юнак 14 років, який завербова-
ний для участі у бойових діях? Обґрунтуйте.
3. Чи може бути взята в полон дитина у віці 10 років, яка бере участь у бойових діях? Ар-
гументуйте.
4. З’ясуйте, в статутах яких міжнародних кримінальних трибуналів передбачений злочин
— вербування дітей молодших 15 років для участі в бойових діях?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Актуальные проблемы права вооруженных конфликтов: Учеб. пособие. — М., ДА
МИД России, 2000.
2. Белый И. Ю. Международное преследование за военные преступления: Правовые и
процессуальные аспекты. М.: ЮРКНИГА, 2004.
3. Бюньон Ф. Международный комитет Красного Креста и защита жертв войны. — М.,
2005.
4. Гассер Х.-П. Международное гуманитарное право. Введение. М., 1999.
5. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов. — М., МККК, 2000.
6. Дугина Ю. В. Защита гражданских объектов как принцип международного гуманитар-
ного права // Московский журнал международного права. — 2007. — № 1.
7. Женевские конвенции от 12 августа 1949 г. и дополнительные протоколы к ним. Изд. 4-
е, испр. — М., МККК, 2005.
8. Калугин В. Ю. Механизм имплементации международного гуманитарного права. Мн.,
2003.
228
 9. Кальсхофен Ф. Ограничения методов и средств ведения войны. М., МККК, 1996.
10. Капустин А. Я. Международное гуманитарное право. — М.: «Юрайт-Издат», 2011.
11. Котляров И. И. Международное гуманитарное право. — М.: ЮНИТИ, 2009.
12. Курдюков Г. И. Ответственность за нарушения норм международного гуманитарного
права // Российский ежегодник международного права, 2005. — Спецвыпуск. — СПб., 2006.
— С. 115—121.
13. Международное гуманитарное право: Учеб. / Отв. ред. А. Я. Капустин, И. И. Котля-
ров. — М.: Политиздат, 2010.
14. Международное право. Ведение военных действий: Сборник Гаагских конвенций и
иных международных документов. 4-е изд., дополн. — М.: МККК, 2004.
15. Мережко О. Проблеми кібервійни та кібербезпеки в міжнародному праві // Юридич-
ний журнал. — 2009. — № 6. — С. 94—95
16. Міжнародне гуманітарне право: філософсько-правова доктрина регулювання зброй-
них конфліктів: навч. посіб. / Міжнародний фонд «Відродження». — К.: Сфера, 1999 .
17. Міжнародне гуманітарне правo: підручник / В. М. Репецький, В. М. Лисик; Львівсь-
кий національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. — К.: Знання,
2007.
18. Приліпко А. В. Правовий статус іноземних підрозділів військово-морських сил під час
конфліктів неміжнародного характеру //Держава і право. — 2011. — Випуск № 51.
19. Русинова В. Н. Нарушение международного гуманитарного права: индивидуальная
уголовная ответственность и судебное преследование — М.: Юрлитинформ, 2006. — 190 с.
20. Benvenisti E. The international law of occupation / 2nd ed. — Oxford University Press,
2012.
21. Bianchi A. International humanitarian law and terrorism. — Hart, 2011.
22. Bouchet-Saulnier F. Just war, unjust means? : international humanitarian law after
September 11/ In: The World Today; vol. 58, afl. 8—9, pag. 26—28, 2002.
23. Fernández-Sánchez P. A. International legal dimension of terrorism. — Nijhoff, 2009.
24. Francioni F. War by contract: human rights, humanitarian law, and private contractors. —
Oxford University Press, 2011.
25. International humanitarian law, recent case-law and materials. — Global Law Association,
2012.
26. Jha U. C. International humanitarian law: the laws of war. — Vij Books India, 2011.
27. Otto R. Targeted Killings and International Law: with special regard to human rights and
international humanitarian law. — Springer, 2012.
28. Swart B. The legacy of the International Criminal Tribunal for the Former Yugoslavia. —
Oxford University Press, 2011.
29. Thürer D. International humanitarian law: theory, practice, context. — Hague Academy of
International Law, 2011.
30. Van Engeland A. Civilian or combatant?: a challenge for the Twenty-first Century. —
Oxford University Press, 2011.

229
 ТЕМА 15.
МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття та джерела міжнародного морського права
2. Поняття та правовий режим внутрішніх морських вод
3. Поняття та правовий режим територіального моря
4. Прилегла зона: поняття, види, правовий режим
5. Поняття держави-архіпелагу. Архіпелажні води
6. Виключна економічна зона
7. Континентальний шельф
8. Відкрите море
9. Міжнародний район морського дна
10. Міжнародні протоки та міжнародні канали

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ значення міжнародного морського права;
¾ принципи міжнародного морського права;
¾ види морських просторів та їх правовий режим;
¾ права та обов’язки держав у сфері використання морських просторів та їх ресурсів,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати основні міжнародно-правові акти у сфері морського права;
¾ розрізняти правові режими морських просторів
¾ визначати, які морські простори є територією держави, а щодо яких держави здійсню-
ють суверенні права;
¾ визначати напрями та засоби боротьби з піратством.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Міжнародне морське право, прибережна держава, територіальне море, внутрішні води,
виключна економічна зона, континентальний шельф, прилегла зона, висхідні лінії, лінії найбіль-
шого відпливу, історична затока, історичні води, архіпелажні води, держава-архіпелаг, від-
крите море, міжнародний район морського дна, право мирного проходу, переслідування по
гарячих слідах, національність судна, острів, штучний острів, зона безпеки, морські коридо-
ри, піратство, міжнародні протоки, міжнародні канали.

ДЖЕРЕЛА
1. Конвенція ООН з морського права 1982 р.
2. Конвенція щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналу 1888 р.
3. Конвенція про відкрите море 1958 р.
4. Конвенція про територіальне море й прилеглу зону 1958 р.
5. Конвенція про континентальний шельф 1958 р.

230
 6. Конвенція про охорону людського життя на морі 1960 р.
7. Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнення суден у морі 1972 р.
8. Конвенція по запобіганню забрудненню морів викидами відходів та інших матеріалів
1972 р.
9. Протокол про втручання у відкритому морі у випадках забруднення речовинами інши-
ми, ніж нафта 1973 р.
10. Договір про Панамський канал 1977 р.
11. Договір про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу 1977 р.
12. Договір між Російською Федерацією і Україною про співпрацю у використанні Азов-
ського моря і Керченської протоки 2003 р.
13. Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 р.
14. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морсь-
кого судноплавства 1988 р.
15. Конвенція про Міжнародну морську організацію 1948 р.

231
 СПРАВИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Справа щодо морської делімітації у Чорному морі

(Румунія проти України)
Рішення Міжнародного Суду ООН 2009 р.

Ця справа має особливе значення з-поміж усіх інших, які пропонуються вашій увазі.
Адже це перша справа за участю України, яку розглядав Міжнародний Суд ООН. Вирішення
цього спору — щодо розмежування морських просторів у Чорному морі — продемонструва-
ло здатність України вирішувати свої суперечки з іншими державами відповідно до принци-
пів та норм сучасного міжнародного права за допомогою одного з мирних засобів — судово-
го розгляду в Міжнародному Суді ООН. І попри важливість рішення по суті, сам факт
мирного вирішення спору за участю України має неабияке значення.
Спір між Україною та Румунією стосувався делімітації морських просторів північно-
західної частини Чорного моря, яке на заході омиває узбережжя Румунії, а на півночі, сході
та частково заході — узбережжя України. Острів Зміїний перебував у межах морських прос-
торів, які підлягали делімітації.
Не в останню чергу активізації претензій на морські простори сприяло знаходження ро-
довищ нафти та природного газу на континентальному шельфі Чорного моря. Україна та Ру-
мунія в 1997 р. підписали Договір про відносини співробітництва й добросусідства, а також
Додаткову угоду, в якій зобов’язалися досягти згоди щодо розмежування морських просто-
рів, континентального шельфу та виключної економічної зони, які їм належать. Обидва до-
кументи набули чинності 22 жовтня 1997 р.
Згідно зі ст. 1 Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співро-
бітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань, підписаного в 2003 р., державний
кордон між Україною і Румунією проходив по зовнішній межі їх територіальних морів.
Загалом спірна територія охоплювала приблизно 7000 кв. км. У межах району делімітації
був розташований острів Зміїниий, що певною мірою ускладнювало процес.

Історична довідка

Зміїний — невеликий острів, розташований у північно-західній частині Чорного моря, близько 38 км

від дельти р. Дунай, 120 км від Одеси і 44,8 км від порту Суліна (Румунія).
З часів середньовіччя острів належав Туреччині. Після перемоги Російської імперії у Російсько-
турецькій війні 1828—1829 рр. острів перейшов до Росії, але після її поразки у Кримській війні 1853—1856 рр.
о. Зміїний став володінням Румунії. За часів Другої Світової війни, в квітні 1944 р., на Зміїний був висадже-
ний десант Чорноморського флоту СРСР і румунський гарнізон здався без бою. За угодою між СРСР та
Румунією острів Зміїний з 23 травня 1948 р. перейшов до складу СРСР. У 1992 р. за договором про роз-
поділ чорноморського шельфу між Україною та Російською Федерацією о. Зміїний перейшов до складу
України.

16 вересня 2004 р. Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН (далі — Суд)
заяву з проханням «визначити єдиний морський кордон між континентальним шельфом і ви-
ключною економічною зоною двох держав». Румунія аргументувала юрисдикцію Суду ст. 36
Статуту Суду, а також п. 4 Додатку до Договору 1997 р., у якому було визначено, що в разі,
якщо сторони протягом розумного строку (2 роки з початку переговорів) не дійдуть згоди
шляхом переговорів, спір буде передано на розгляд Міжнародного Суду ООН.
Україна та Румунія обґрунтовували в Суді варіанти проходження лінії морського кордо-
ну, як їх демонструє карта 1 (рис. 50).
Основні відмінності в позиціях держав стосувалися початкової точки делімітації (україн-
ська точка 1 — румунська точка Х), а також впливу о. Зміїний на делімітацію кордону за
12-мильною зоною його територіальних вод.
Суд відхилив твердження Румунії про те, що точка Х є кінцевою точкою погодженого
сторонами морського кордону і між територіальними водами Сторін, і між українськими те-
риторіальними водами та румунським континентальним шельфом, і виключною економіч-
ною зоною. Водночас Суд визначив, що відповідно до ст. 1 Угоди 2003 р., початковою точ-
кою делімітації була крайня точка кордону, який розмежовував територіальні води сторін, а
саме: точка 1.
232
 При делімітації морського кордону Суд діяв за триетапною процедурою. По-перше, було
проведено попередню рівновіддалену лінію. По-друге, визначено, чи існували чинники, які
могли змінити проведену рівновіддалену лінію задля досягнення справедливого результату
чи змінили вони її. По-третє, було перевірено, чи не призвело проведення рівновіддаленої лі-
нії до несправедливого результату, спричиненого диспропорцією між співвідношенням дов-
жини узбережжя Сторін та співвідношенням морських територій, що мали значення для ви-
рішення спору.
Встановивши висхідні точки на узбережжі України: острів Циганка, мис Тарханкут і мис
Херсонес та на на румунському узбережжі: точки, розташовані на півострові Сакалін і на
зверненому до берега кінці греблі Суліна, Суд провів попередню рівновіддалену лінію, при-
чому Суд констатував, що вважати острів Зміїний відповідною частиною узбережжя України
рівнозначно нанесенню стороннього елементу на українську берегову лінію. Наслідком цьо-
го була б зміна географії в судовому порядку, чого не допускає ні право, ні практика морсь-
кої делімітації. Тому Суд вважав неприйнятним визначення на острові Зміїний вихідних то-
чок для побудови попередньої рівновіддаленої лінії.
Суд нагадав, що проведена ним тимчасова рівновіддалена лінія не збігалися з лініями,
проведеними як Україною, так і Румунією. Але саме ця лінія, проведена Судом, була взята за
основу.
Далі Суд перейшов до розгляду факторів, які могли вплинути на зміну рівновіддаленої
лінії. До них належали: неспіврозмірність довжини узбережжя, закритий характер Чорного
моря, наявні делімітовані кордони в регіоні, наявність острова Зміїний у зоні делімітації, дії
сторін, а також міркування безпеки. Суд визначив, що жоден із зазначених чинників не міг
змінити рівновіддаленої лінії.
Щодо острова Зміїний, то Суд взяв до уваги той факт, що узбережжя України розташова-
не на заході, на півночі й на сході цього району. Суд зазначив, що всі райони, що підлягають
делімітації, розташовані у виключній економічній зоні та на континентальному шельфі мате-
рикових узбереж сторін, і, крім того, в межах 200 морських миль від материкового узбереж-
жя України. Суд зазначив, що острів Зміїний, розташований приблизно в 20 морських милях
на схід від материкового узбережжя України в районі дельти Дунаю. З урахуванням такої
географічної конфігурації і в контексті встановлення кордону з Румунією будь-які можливі
права на континентальний шельф і виключну економічну зону, що породжені островом Змії-
ний, не можуть мати природного продовження далі, ніж права, породжувані материковим
узбережжям України, як встановлено лінією делімітації. Будь-які можливі права, породжува-
ні островом Зміїний у східному напрямку, повністю включені в права, породжувані західним
і східним материковим узбережжям України.
Суд також зазначив, що сама Україна, хоча вона і вважала, що острів Зміїний підпадає під
дію п. 2 ст. 121 Конвенції ООН з морського права 1982 р., не продовжувала відповідний ра-
йон за межу, утворену її материковим узбережжям, у зв’язку з наявністю в районі делімітації
острова Зміїний. З огляду на це, Суд дійшов висновку, що наявність острова Зміїний не ви-
магає корегування тимчасової рівновіддаленої лінії.
Відповідно до угод між Сторонами, до острова Зміїний віднесено 12-мильне територіаль-
не море, тому наявність острова Зміїний не мало жодних наслідків для делімітації, крім тих,
які випливають із значення дуги його територіального моря завширшки 12 морських миль.
На третій стадії делімітації — тесту на непропорційність (disproportionality test) — Суд не
виявив істотних невідповідностей між співвідношенням довжини узбережжя Сторін та спів-
відношенням морських територій, що відійшли їм.
Суд констатував, що різні трибунали, як і сам Суд, з роками доходили різних висновків
щодо того, яка розбіжність у довжині узбережжя становить істотну невідповідність, що може
свідчити про несправедливість делімітаційної лінії та необхідність її коригування. У кожному
випадку це підлягало оцінці Суду, яку він здійснював, звіряючись із загальною географією ра-
йону. У цій справі Суд вимірював узбережжя відповідно до їхнього загального напрямку.
Суд зазначив, що співвідношення довжини відповідних узбереж Румунії та України ста-
новить приблизно 1:2,8, а співвідношення відповідного району між Румунією та Україною —
приблизно 1:2,1. Суд не вважав, що це вказує на необхідність будь-яких змін ретельно ви-
значеної лінії.
Визначаючи морський кордон, що розділяв континентальний шельф та виключну еконо-
мічну зону держав, Суд підкреслив, що його не слід ототожнювати з державним кордоном,
що розділяє території держав. Адже перший визначає межі морських зон, у яких, за міжна-
родним правом, прибережні держави користуються деякими суверенними правами для пев-

233
них цілей. Державний кордон, у свою чергу, визначає територіальні межі державного суве-
ренітету. Отже, Суд вважав, що ніякої невизначеності щодо характеру морського кордону,
що розділяє виключну економічну зону і континентальний шельф, не виникає, й тому він ви-
користовував цей термін.

Рішення Суду

Визначена Судом делімітаційна лінія починається від точки 1 і проходить по дузі, що

огинає острів Зміїний у 12 морських миль до перетину з лінією, рівновіддаленою від румун-
ського й українського суміжних узбереж; звідти вона проходить по цій лінії до тих пір, поки
починає визначатися вихідними точками на протилежних узбережжях Румунії та України.
Від цієї поворотної точки делімітаційна лінія проходить по лінії, рівновіддаленій від проти-
лежних узбереж Румунії та України. Суд вважав, що делімітаційна лінія проходить по рівно-
віддаленій лінії у південному напрямку до точки, за якою можуть бути порушені інтереси
третіх держав (див. карту 1 (рис. 50)).

Карта 1

Рис. 50. Делімітація в Чорному морі

234
 Питання для перевірки знань
1. Визначте, в яких морських зонах прибережна держава користується суверенними пра-
вами для певних цілей, а на які поширюється суверенітет прибережної держави? Охаракте-
ризуйте правовий режим цих морських просторів.
2. Що розуміють під висхідними лініями? Як вони визначаються?
3. Що розуміють під територіальним морем? Яка ширина територіального моря закріпле-
на в сучасному міжнародному морському праві?
4. Охарактеризуйте правовий режим територіального моря.
5. Що в практиці морської делімітації розуміють під рівновіддаленою лінією?
6. Охарактеризуйте правовий режим природного острова за Конвенцією ООН з морського
права 1982 р.

235
 Справа про прохід через Великий Бельт
(Фінляндія проти Данії)
Рішення Міжнародного Суду ООН 1991 р.

Історія спору

10 червня 1987 р. Парламент Королівства Данії (далі — Данія) прийняв Акт, яким було затверджено
1
будівництво постійного транспортного сполучення через протоку Великий Бельт . Таким сполученням
мав стати підвісний міст, який повинен був сполучати два острови, які були територією Данії — Фюн і
Зеландію. Міст мав замінити пароми, що були основним засобом перетину Великого Бельту протягом
більше ніж 100 років. Уся 18-кілометрова транспортна система мала складатися з підвісного мосту у
вигляді залізничного тунелю на сході, проміжного острова Спрогьо, й залізничного мосту у вигляді авто-
магістралі на заході. Висота конструкції мала становити для проходу морських суден 65 метрів над рів-
нем моря.
Оскільки Фінляндія мала вихід лише до Балтійського моря, вона серйозно залежала від цього проек-
ту. Будівництво такого мосту фактично унеможливлювало проходження деяких бурових суден і нафто-
вих вишок через Великий Бельт, який сполучав Балтійське й Північне моря. Саме такі бурові судна й наф-
тові вишки вироблялися фінським суднобудівним заводом Раума — Репола з 1972 р. На час виникнення спо-
ру компанія вже встигла побудувати 23 бурові судна та нафтові вишки. Більшість з них прямували для
проведення досліджень чи для розробки певних ділянок через Великий Бельт.
Якби заплановані роботи з будівництва було проведено згідно з проектом, це означало б закінчення
фінської комерційної діяльності у сфері виробництва промислових суден, які використовувалися для цих
цілей. Такі перспективи мали негативний вплив на фінську суднобудівну індустрію (оскільки судна вироб-
лялися не тільки для потреб Фінляндії, а, в основному, для експорту в інші країни). Можливість для кораб-
лів, висота яких перевищувала 65 метрів, пропливати через цю протоку фактично виключалася. Бурові
судна та нафтові вишки досягали у висоту від 70 до 150 метрів. Що ж до крейсерів (кораблів), котрі бу-
ло вироблено на фінському суднобудівному заводі, вони досягали у висоту близько 60 метрів. Фінляндія
прогнозувала, що, можливо, в майбутньому вона й буде виробляти саме такі морські кораблі, проте на
час будівництва запланованого мосту такі кораблі фінською суднобудівною індустрією не вироблялися.
Фінляндія стверджувала, що міжнародне право гарантує всім державам право на вільний прохід кораб-
лів, у тому числі й бурових суден та нафтових вишок через протоку Великий Бельт, і що в міжнародному
праві не існує жодного виправдання чи обґрунтування для одностороннього обмеження цього права Дані-
єю. Унаслідок цього було відзначено, що «…поки Данія очевидно користується суверенним правом на бу-
дівництво постійного транспортного сполучення для того, щоб сполучити два своїх острови, це має
бути здійснено у такий спосіб, щоб гарантувати постійне право на вільний прохід».
Фінляндія вважала, що існує декілька технічно можливих напрямків вирішення спору щодо будівницт-
ва транспортного сполучення через протоку, які б поєднали потреби Данії і права та інтереси Фінлян-
дії.
Зі сторони Данії подібним чином стверджувалося, що всі кораблі користуються правом вільного про-
ходу через протоку Великий Бельт. Але також наголошувалось, що це право не охоплює види суден, що
використовуються для видобутку нафти, які виробляються у Фінлянії, і що воно охоплює тільки «існуючі
судна», а не такі, які можливо будуть вироблятися чи ходити у Балтійському морі в майбутньому.
Постійні зустрічі між фінським і данським урядами впродовж 1989 та 1990 рр. призвели до змін у їх
позиціях. Погляди сторін спору на їх законні права, так само як і на технічну та економічну можливість
взяти до уваги інтереси Фінляндії, залишалися різними.
Фактично переговори закінчилися листом Прем’єр-міністра Данії від 20 лютого 1991 р., у якому він
зазначив, що «… не може бути жодних питань щодо зміни, не кажучи вже про розгляд інших альтерна-
тив до проекту на його прогресивному етапі. Тому проект буде продовжений, як планувалося, без ура-
хування бажань і поглядів фінського уряду й з тим, що Данія відмовилася розглядати будь-які зміни до
проекту.»
За цих обставин, зіткнувшись з неминучою перспективою «fait accompli» (фр. доконаного факту),
Фінляндія не бачила для себе інших шляхів урегулювання стосунків між сторонами, окрім як передати
спір на розгляд Міжнародного Суду ООН.

1
Великий Бельт (Store Baelt) — це одна з трьох проток Данії (ще існують Малий Бельт та Ересунн), яка є найбільшою з
них. Вона разом з іншими двома протоками сполучає Каттегат і Балтійське море, тобто фактично через ці протоки країнам
Балтійського моря відкривається водний вихід до Північного моря. Великий Бельт має 60 км завдовжки і 16—32 км зав-
ширшки. Великий Бельт був ще й найглибшою протокою (глибина 17 метрів). Острів Спрого ділить Великий Бельт на
Східний і Західний канали. Саме через ці канали й було заплановано побудувати міст Великий Бельт. Західна частина Вели-
кого Бельту (між Фюн і Спрогьо) і всі інші частини проток є територіальними водами Данії та знаходяться під її юрис-
дикцією.
Східний прохід Великого Бельту є міжнародним водним шляхом, юридично з 1857 р. (Копенгагенський трактат від
14.03.1857 р. , згідно з яким Данія відмовилася від усіх мит і зборів за проходження через її протоки, замість цього отримала
від учасників угоди компенсацію розміром 30 476 325 риксдалерів. Трактат містив формули, що проголошували свободу
судноплавства по протоках). Право на вільний прохід через данські протоки врегульовувався не тільки вищевказаним трак-
татом, а й Женевськими конвенціями з морського права 1958 р., зокрема Конвенцією про територіальне море та прилеглу
зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. .
Кожен з вказаних актів передбачав право на вільне проходження через протоку Великий Бельт.

236
 Розгляд справи Судом

Фінляндія стверджувала, що міжнародне право гарантує всім право на вільний прохід ко-
раблів, у тому числі й бурових суден та нафтових вишок через протоку Великий Бельт, і що в
міжнародному праві не існує жодного виправдання чи обґрунтування для одностороннього
обмеження цього права Данією шляхом обмеження висоти цих суден до 65 метрів. Такий ви-
няток після закінчення будівництва транспортного сполучення через Великий Бельт у такому
вигляді, як заплановано в проекті, порушуватиме право Фінляндії щодо вільного проходу че-
рез Великий Бельт, яке гарантується відповідними конвенціями та звичаєвим міжнародним
правом. Право вільного проходу належить усім країнам, але надто воно важливе для Фінлян-
дії, для якої складає єдину законну гарантію для продовження морських сполучень між її те-
риторією та Світовим океаном.
Фінляндія жодним чином не стверджувала, що міжнародне право забороняє Данії здійс-
нювати право на будівництво транспортного сполучення через Великий Бельт та поєднання
двох частин своєї країни. Данія мала повне право як суверенна держава вживати заходів для
поліпшення її внутрішнього й міжнародного транспортного сполучення. Відмовляючись
вступити в переговори з Фінляндією щодо можливості пошуку сприятливих шляхів, що при-
мирять і задовольнять захищені права та інтереси обох країн, і шляхом наполягання, що за-
планований проект мосту буде реалізований без змін, Данія обрала шлях односторонньої дії і
таким чином проігнорувала права всіх країн Балтійського моря, а особливо — Фінляндії.
Таким чином, уряд Фінляндії, звернувшись до Суду, просив вирішити та визнати таке:
— право на вільний прохід через протоку Великий Бельт поширюється на всі морські суд-
на, що заходять та залишають фінські порти чи суднобудівні заводи;
— таке право поширюється й на бурові судна та нафтові вишки та інші судна, які, як мо-
жна реально передбачити, можуть бути збудовані в майбутньому;
— будівництво мосту через протоку Великий Бельт у такому вигляді, як на той час було
заплановано Данією, буде суперечити праву на вільний прохід через протоку Великий Бельт,
а тому фактично унеможливить його реалізацію;
— Данія та Фінляндія мають розпочати переговори щодо того, як право на вільний прохід
через протоку Великий Бельт буде гарантовано у зв’язку із будівництвом мосту.
Особливістю цієї справи було те, що 23 березня 1991 р. Фінляндія подала до суду клопо-
тання, в якому просила застосувати до Данії тимчасові заходи з метою захисту своїх прав.
Права, які мали бути збережені, стосувалися продовження проходу морських суден, включа-
ючи бурові судна та нафтові вишки, які заходили чи залишали фінські порти чи суднобудівні
заводи, через протоку Великий Бельт, яка сполучала Балтійське та Північне море.
Підставою такого клопотання було таке:
1) у процесі досудового вирішення спору в листах, якими обмінювалися уряди Данії та
Фінляндії, ставало ясно, що Данія не має жодних намірів будувати міст у такий спосіб, щоб
морські судна заввишки більше ніж 65 метрів могли проходити під ним;
2) одностороннє виключення Данією морських суден заввишки більше ніж 65 метрів,
включаючи бурові судна та нафтові вишки з числа тих, що мають право вільного проходу,
було предметом заяви, якої стосувалось це клопотання;
3) будівництво мосту через Східний канал буде мати наслідком упереджене ставлення до
справжніх результатів дискусії, яка постане перед Судом за вищевказаною заявою, предме-
том якої було саме право на прохід.
Терміновість у застосуванні таких заходів була обумовлена тим, що Фінляндія побоюва-
лася підписання договорів підряду на будівництво мосту навесні — влітку 1991 р. Це б озна-
чало, що уряд Данії за угодами, укладеними з державними будівельними компаніями, на-
ближався до того, щоб пов’язати себе з приватними підрядниками для реалізації проекту.
Також Фінляндія зазначала, що наявність мосту в запланованому вигляді зробить складним
для фінської суднобудівної компанії Раума–Репола одержання нових замовлень на будівниц-
тво бурових суден і нафтових вишок, оскільки вона більше не може розраховувати на продов-
ження проходу таких суден через Великий Бельт. Тобто, не тільки початок, а тим більше заве-
ршення будівництва мосту збільшувало можливість завдання такої шкоди, оскільки немож-
ливість доставки вже збудованих морських суден потребувало закриття суднобудівного за-
воду. Втрати для суднобудівельної компанії та звільнення приблизно 900 співробітників
через неможливість такої доставки не могли бути компенсовані можливими компенсаціями,
які суд міг присудити на користь Фінляндії після вирішення справи по суті.
Запропонованими Фінляндією тимчасовими заходами були такі:

237
 — Данія, в очікуванні рішення суду по суті справи, мала утриматися від продовження
будівельних робіт згідно з проектом будівництва мосту через Східний Канал, оскільки це пе-
решкоджало б проходженню морських суден до та від фінських портів;
— Данія мала утримуватися від будь-яких інших дій, які могли вплинути на результат
розгляду справи.
Данія, в свою чергу, зазначала, що по-перше, Фінляндії було відомо про планування будів-
ництва мосту ще з 1977 р., коли їй, як і іншим країнам Балтійського моря, було направлено
відповідні циркуляри, але Фінляндія зреагувала на цей факт лише в 1989 р., що свідчило про
незначний інтерес Фінляндії щодо будівництва мосту та про те, що такі дії були виразом мо-
вчазної згоди з її боку на будівництво.
Фінляндія ж, на противагу таким аргументам, зазначала, що реальний проект мосту став
відомий лише в 1989 р., до цього факт будівництва був абстрактним, саме тому вона жодним
чином не реагувала на дипломатичні ноти. Також Фінляндія стверджувала, що сумнівним
було те, чи мала Данія право вважати такі дії виразом мовчазної згоди й приводом для одно-
сторонніх дій шляхом відступу від визнаного права на вільний прохід.
Необхідно також зазначити, що Данією навіть проводилися дослідження на предмет мож-
ливості зміни проекту запланованого мосту, як пропонувала Фінляндія, але результати до-
сліджень показали, що такі зміни внести неможливо.
По-друге, Данія вказувала, що існує відносно вузька протока Соунд, яка відділяє Данію
від Швеції. Глибина цієї протоки складає 7, 7 метрів, а ширина — 290 метрів, що дозволяло
нормально проходити буровим суднам та нафтовим вишкам через неї без будь-яких обме-
жень і без необхідності транспортувати морські судна в розібраному вигляді.
Зазначалось, що Фінляндія мала можливість переправляти бурові судна та нафтові вишки
через Великий Бельт у разі потреби частинами, а вже після подолання протоки збирати мор-
ські судна.
Але Фінляндія заперечувала проти цього аргументу, посилаючись на те, що такий спосіб
буде занадто витратним для суднобудівельної компанії, до того ж збирання морських суден
після подолання протоки потребувало значних грошових і часових витрат.
По-третє, Данія вказувала, що міжнародне право не забороняє будівництво мосту через
міжнародні протоки, поки наявне морське сполучення не заважає будівництву. Зазначалось,
що висота мостів, які були побудовані через інші міжнародні протоки коливалась від 47 до
70 метрів, а висоту в 65 метрів, яка була спроектована для мосту через Великий Бельт, можна
визначити як міжнародний стандарт.
Данія вказувала, що задоволення Судом клопотання про застосування тимчасових заходів
до Данії призупинить будівництво автомагістралі через Великий Бельт, що спричинить збит-
ків не тільки державному підприємству, яке є підрядником, а, в першу чергу, громадянам
Данії, оскільки переправи на поромах з однієї частини Данії в іншу потребують від користу-
вачів значних витрат часу та коштів порівняно з пересуванням на автомобілях. Втрати, яких
державний підрядник міг зазнати у разі призупинення реалізації проекту строком на три ро-
ки, обчислювалисьу 453 млн дол. США.
Також призупинення будівництва мосту могло призвести до необхідності перепланування
у багатьох сферах, зокрема в економічній, оскільки економічний розвиток значно залежить від
можливості систематичного і недорогого автомобільного сполучення між регіонами країни.
Необхідно зазначити, що на час подання Фінляндією позову до Міжнародного Суду, Кон-
венція ООН з морського права для цих країн ще не набула чинності. Данія та Фінляндія під-
писали Конвенцію ще 1982 р., проте не ратифікували її. Тому Суд мав вирішувати справу із
застосуванням багатосторонньої конвенції, яка не діяла між державами та звичаєвого міжна-
родного права.
29 червня 1991 р. судом була винесена ухвала щодо застосування тимчасових заходів, за-
явлених Фінляндією, в якій було зазначено, що обставини справи, якими вони були представ-
лені Суду, не вимагали здійснення Судом своїх повноважень відповідно до ст. 41 Статуту
для застосування тимчасових заходів. Також Суд зазначив, що «…в очікуванні рішення по
суті спору будь-які переговори між сторонами з метою забезпечення прямого та дружнього
врегулювання спору вітаються».
Унаслідок цього спір між сторонами був вирішений за межами Суду. Данія сплатила
90 млн крон (15 млн дол. США) і Фінляндія погодилася відкликати свої вимоги. Ця компен-
сація мала охопити витрати в результаті перебудування, яке необхідно було здійснити щодо
існуючих бурових суден і нафтових вишок для можливості їх проходження через протоку
Соунд та Великий Бельт.

238
 Листом від 3 вересня 1992 р. представник Фінляндії повідомив Суд, що врегулювання
спору було досягнуто. У відповідь на цей лист представник Данії заявив, що він також не за-
перечує проти припинення спору.
Отже, голова Суду 10 вересня 1992 р. виніс ухвалу щодо припинення справи й наказав
видалити справу із судового списку.
У процесі розгляду справи постало питання про те, чи була поведінка Фінляндії виражен-
ням мовчазної згоди з її боку на будівництво мосту, оскільки вона жодним чином не відреа-
гувала на дипломатичні ноти Данії, які надсилалися, починаючи з 1977 р. і повідомляли про
будівництво мосту.
Також Суд мав вирішити питання про те, чи можуть бурові установки, нафтові вишки та
інші подібні морські судна, перебуваючи на буксирі, бути наділеними правом проходу через
протоку, оскілки Конвенції 1958 та 1982 рр., які регулювали право проходу, містили лише
загальне поняття «кораблі» й не містили переліку морських суден, які можна вважати кораб-
лями. У Конвенції 1982 р. термін «корабель» міг наводитися в широкому значенні. Проте ви-
рішальним було те, чи мали такі морські судна однакове з кораблями право проходу (оскіль-
ки висота кораблів обмежувалася 60 метрами, що також могло поширюватися й на вказані
морські судна).
Наслідки саме такого вирішення справи вперше обговорювалися на 26 щорічній Конфе-
ренції з морського права 1992 р. На ній було висловлено офіційну позицію Уряду США, який
висловив думку, що Міжнародна Морська Організація мала бути залучена до процесу плану-
вання мостів через міжнародні протоки шляхом розробки відповідних процедур. Держави,
території яких розділені міжнародними протоками, мали повідомляти міжнародне співтова-
риство через цю Організацію, а міжнародні принципи і стандарти мали застосовуватися до
будівництва таких мостів з причин безпеки мореплавства й забезпечення навігаційних прав.
Також США дали зрозуміти, що вони не будуть мовчки погоджуватися з будівництвом мос-
тів через міжнародні протоки, якщо на міжнародному рівні не буде визнано процедури, яких
необхідно дотримуватися.
Отже, учасники конференції висловили спільну думку про те, що існує необхідність вре-
гулювання на міжнародному рівні будівництва мостів через міжнародні протоки шляхом
прийняття єдиного документа з описом необхідних процедур з метою, з однієї сторони, за-
безпечити право на вільний прохід морських суден через такі протоки, а з іншої сторони —
забезпечення суверенного права кожної держави на покращення своєї території.
Разом з цим приклад цієї справи важливий з позиції можливості мирного врегулювання
спору вже після того, як він був переданий сторонами для вирішення Міжнародним Судом
ООН.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення міжнародних проток. Які міжнародні протоки вам відомі? Яке зна-
чення для міжнародного судноплавства мають міжнародні протоки?
2. Як можна охарактеризувати правовий режим міжнародних проток?
3. Які міжнародно-правові акти визначають правовий режим міжнародних проток?
4. Чи відрізняється правовий режим міжнародних проток від правового режиму міжнарод-
них каналів? Обґрунтуйте.
5. Яке рішення в цій справі міг ухвалити Міжнародний Суд ООН? Аргументуйте.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Авраменко И. М. Международное морское право: Учеб. пособие. М., 2003.
2. Анцелевич Г. А. Международное морское право. — К.: Слово, 2003.
3. Баймуратов М. А., Шемякин А. Н. Международное пиратство: актуальные вопросы
становления глобальной системы противодействия. Монография. — ТрансЛит, 2011.
4. Безопасность жизнедеятельности и выживание на море: учебное пособие / М. А. Коле-
гаев [и др.]; Одесская национальная морская академия. — О., 2007.
5. Блажиєвська М. В. Теоретичні та практичні аспекти визначення правового статусу та
режиму Азовського моря та Керченської протоки // Український часопис міжнародного пра-
ва. — 2004. — № 1. — С. 50—62.
6. Гуцуляк В. Н. Международное морское право (публичное и частное): учеб.пособие. —
Ростов н/Д: Феникс, 2006.
239
 7. Ковалев А. А. Современное международное морское право и практика его применения /
А. А. Ковалев. М.: Научная книга, 2003.
8. Колодкин А. Л., Гуцуляк В. Н. Мировой океан. Международно-правовой режим. Основ-
ные прблемы — М.: Статут, 2007.
9. Кривак В. В. Проблеми визначення поняття «територіальне море» та його закріплення у
Конвенції ООН з морського права 1982 р. // Держава і право. — 2011. — № 51.
10. Кулик М. З. Проблеми міжнародно-правового режиму боротьби з піратством в сучас-
них умовах // Правова держава. — 2010. — № 21.
11. Морское право: Учеб. пособие / Ермолаев В. Г., Сиваков О. В. — Москва: Юринфор-
мцентр, 2001. — 255 с.
12. Передериев Е. П. Международные морские правоотношения (вопросы теории). — К.,
2006.
13. Скаридов А. С. Морское право. Учебник для магистров — 2 изд. М., Омега-Л., 2012.
14. Современное международное морское право и практика его применения: Моногра-
фия. — Москва: Науч. книга, 2003.
15. Шемякин А. Н. Право пользованием морем. — О., 2004.
16. Шемякин А. Н. Морское право: Учеб. пособ. — Х.: Одиссей, 2004.
17. Шемякин А. Н. Современное международное морское право и перспективы его разви-
тия. — О.: Издат-Информ ОГМА, 2002.
18. Karaman I. V. Dispute resolution in the law of the sea. — Leiden: Nijhoff, 2012.
19. Klein N. Maritime security and the law of the sea. — Oxford University Press, 2011.
20. Kraska J. Contemporary maritime piracy : international law, strategy, and diplomacy at sea.
— Praeger, 2011.
21. Kwiatkowska B. Decisions of the World Court relevant to the UN Convention on the Law of
the Sea: a reference guide / 2nd rev. ed. — Nijhoff, 2010.
22. Rothwell D. R. The international law of the sea. — Hart, 2010.
23. Vidas D. The world ocean in globalisation: climate change, sustainable fisheries,
biodiversity, shipping, regional issues. — Leiden: Nijhoff, 2011.
24. Violence at Sea: piracy in the age of global terrorism. — New York; London: Routledge,
2007.

240
 ТЕМА 16.
МІЖНАРОДНЕ ПОВІТРЯНЕ ПРАВО.
МІЖНАРОДНЕ КОСМІЧНЕ ПРАВО

ОСНОВНІ ПИТАННЯ
1. Поняття, джерела та принципи міжнародного повітряного права
2. Міжнародно-правові засоби боротьби з незаконним втручанням у діяльність цивільної
авіації
3. Поняття та джерела міжнародного космічного права
4. Правовий статус космічного простору та небесних тіл
5. Правовий статус космічних об’єктів. Правовий статус космонавтів
6. Особливості міжнародної відповідальності в міжнародному космічному праві

Вивчаючи цю тему, ви маєте ЗНАТИ:

¾ значення міжнародного повітряного права та сферу його дії;
¾ принципи міжнародного повітряного права;
¾ права й обов’язки держав у сфері використання повітряного простору;
¾ міжнародно-правові засоби боротьби з актами незаконного втручання в діяльність ци-
вільної авіації;
¾ значення міжнародного космічного права та сферу його дії;
¾ правовий статус космічного простору та небесних тіл;
¾ права й обов’язки держав у сфері використання космічного простору та небесних тіл;
¾ правовий статус космонавтів,

а також УМІТИ:
¾ аналізувати основні джерела міжнародного повітряного та космічного права;
¾ визначати особливості міжнародної відповідальності в космічному праві;
¾ розрізняти космічні об’єкти та небесні тіла

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

Міжнародне повітряне право, принципи міжнародного повітряного права, принцип ви-
ключного та повного суверенітету держави над її повітряним простором, повітряне судно,
літальний апарат, свобода польотів, міжнародні польоти, безпека цивільної авіації, акт не-
законного втручання в діяльність цивільної авіації, експлуатант, міжнародне космічне пра-
во, космічний простір, космічний об’єкт, небесне тіло, Місяць, res communis, res extra
comercium, геостаціонарна орбіта, ядерні джерела енергії, космонавт, дистанційне зонду-
вання Землі, абсолютна відповідальність.

ДЖЕРЕЛА
1. Декларація про міжнародне співробітництво в дослідженні й використанні космічного
простору на благо та в інтересах усіх держав, з особливим врахуванням потреб країн, що
розвиваються 1996 р.
2. Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного
простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.
3. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.
4. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної
авіації 1971 р. (Монреальська конвенція).
5. Конвенція про злочини й деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна 1963 р.

241
 6. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами
1972 р.
7. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. (Чиказька конвенція).
8. Конвенція про передачу й використання даних дистанційного зондування Землі з кос-
мосу 1978 р.
9. Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний простір 1975 р.
10. Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного
безпосереднього телевізійного мовлення 1982 р.
11. Принципи дистанційного зондування Землі з космосу 1986 р. Резолюція 41/65 Генера-
льної Асамблеї ООН.
12. Принципи, що стосуються використання ядерних джерел енергії в космічному прос-
торі, 1992 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 47/68.
13. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, обслуговую-
чих міжнародну цивільну авіацію, доповнюючий Конвенцію про боротьбу з незаконними ак-
тами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1988 р.
14. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.
15. Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, за-
пущених у космічний простір 1968 р.
16. Угода про спільну діяльність по дослідженню й використанню космічного простору
1991р.
17. Закон України «Про космічну діяльність» від 15 листопада 1996 р.

242
 Справа щодо тлумачення та застосування
Монреальської конвенції 1971 р. у зв’язку
з повітряним інцидентом у Локербі
(Лівія проти США)
Рішення Міжнародного Суду ООН
(попередні застереження) 1998 р.

Історія спору

21 грудня 1988 р. на борту літака американської авіакомпанії «Пан Амерікен», що виконував рейс
№ 103 з Німеччини до США над Шотландією, стався вибух. Уламки літака впали на містечко Локербі
(рис. 51). Усі члени екіпажу й 259 пасажирів (більшість пасажирів були громадянами США), які знаходили-
ся на борту, загинули. У результаті катастрофи загинули також 11 жителів Локербі.
Після розслідування обставин трагедії американські й
англійські фахівці дійшли висновку, що причиною катаст-
рофи став вибух бомби на борту літака. Підозрюваними у
справі стали два лівійські громадянини, які перебували на
території Лівії, і які заявили, що діяли з відома уряду Лівії.
З метою передання їх суду 14 листопада 1991 р. окруж-
ний суд федерального округу Колумбія (США) виніс обвину-
вальний висновок щодо них. 27 листопада 1991 р. уряди
США і Великої Британії виступили зі спільною заявою, в якій
вимагали від уряду Лівії видачі їм осіб, підозрюваних у скоєнні
злочину. Від Лівії також вимагали визнати свою відповідаль-
ність за терористичний акт, розкрити імена організаторів,
надати всі матеріали в справі, а також виплатити компен-
Рис. 51. Місце авіакатастрофи сації постраждалим.
м. Локербі Лівія категорично відкинула звинувачення в причетнос-
ті до інциденту й заявила, що сама засуджує тероризм у
будь-якій формі. Разом з тим вона зазначила, що уважно розгляне звинувачення проти своїх громадян і
сама проведе розслідування цієї справи відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права. США
та Велика Британія, посилаючись на необхідність забезпечення неупередженості, категорично відкину-
ли можливість визнання за Лівією права здійснення правосуддя над власними громадянами й наполягали
на негайній видачі підозрюваних.
Видати своїх громадян у руки правосуддя США або Великої Британії Лівія відмовилася й запропонува-
ла як компромісний варіант — їх передачу або третій нейтральній державі, або міжнародному трибуна-
лу. Проте США і Велика Британія відкинули ці пропозиції.
18 січня 1992р. Лівія направила лист на адресу США й Великої Британії, в якому нагадала, що вона
також бере участь у Конвенції про боротьбу з актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації
1971 р. (Монреальська конвенція ) й тому вважає, що її відмова у видачі своїх громадян, підозрюваних у
вчиненні терористичного акту, й той факт, що вона сама приступила до кримінального розслідування,
відповідають положенням цієї Конвенції, яка закріплює принцип «або видай, або суди» (ст. 5 і 7 ), а також
принцип, згідно з яким власні громадяни іншим країнам не видаються (ст. 8).
Цей лист США та Велика Британія залишили без уваги, ініціювавши замість відповіді прийняття 21
січня 1992 р. Радою Безпеки ООН резолюції № 731, у якій з метою ефективної боротьби з міжнародним
тероризмом містився заклик до Лівії задовольнити прохання США й Великої Британії від 27 листопада
1991 р. про видачу злочинців і визнати свою причетність до терористичного акту.
Отже, в той час як Лівія вважала, що проблема щодо видачі підозрюваних має розглядатися в рам-
ках Монреальської конвенції 1971 р., США та Велика Британія вважали за краще звернутися до Ради
Безпеки ООН, тобто перекваліфікувати цю ситуацію в таку, що загрожувала міжнародному миру та
безпеці.
Лівія продовжувала вважати, що мав місце юридичний спір, тому 3 березня 1992 р. подала дві заяви
до Міжнародного Суду ООН: одну проти США, а іншу — проти Великої Британії.
Угледівши в діях Лівії намір не видавати терористів, США і Велика Британія ініціювали ухвалення
Радою Безпеки ООН 30 березня 1992 р. більш жорсткої резолюціюції № 748, у якій відмова Лівії видати пі-
дозрюваних осіб прямо кваліфікувалась як загроза миру та безпеці; оголошувалося введення економічних
санкцій проти Лівії. Економічні санкції не дали результатів, тому за ініціативою цих же країн роком пізні-
ше — 11 листопада 1993 р. була прийнята ще одна резолюція такого ж змісту (№ 883).
Коментуючи ухвалення цієї резолюції, представник Великої Британіі вказав, зокрема, що, як тільки
уряд Лівії передасть підозрюваних осіб судовим органам або США, або Шотландії, Рада Безпеки негайно
скасує введені економічні санкції.

3 березня 1992 р. Лівія подала дві заяви до Міжнародного Суду ООН: одну проти США,
другу — проти Великої Британії. Весь комплекс питань, пов’язаних з даним спором краще
ілюструє рішення Суду щодо попередніх застережень у справі між Лівією та США.
Лівія надала Секретарю Суду заяву про порушення справи проти США відносно «спору
між Лівією та США щодо тлумачення та застосування Монреальської конвенції 1971 р., що
243
виникли у зв’язку з повітряним інцидентом у Локербі». У заяві йшлося про знищення літака
авіакомпанії «Пан Амерікен» над Локербі 21 грудня 1988 р. та висунутих Великим Журі од-
ного з окружних судів США в листопаді 1991 р. звинувачень проти двох лівійських грома-
дян, підозрюваних у тому, що вони підклали в цей літак бомбу, вибух якої й спричинив ката-
строфу. Для обґрунтування юрисдикції Лівія посилалась на п. 1 ст. 14 Монреальської
конавенції про боротьбу з актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.1
Лівія просила Суд встановити, що:
а) Монреальська конвенція застосовна до цього спору;
b) Лівія повністю виконала та продовжувала виконувати свої зобов’язання за Монреаль-
ською конвенцією та мала всі правові підстави для передбаченої Конвенцією кримінальної
юрисдикції;
c) США порушили та продовжували порушувати свої зобов’язання перед Лівією на осно-
ві п. 2 та 3 ст. 5, ст. 7, п. 3 ст. 8 та ст. 11 Монреальської конвенції;
d) США мали обов’язок поважати право Лівії не допустити незастосування Конвенції за
допомогою засобів, які розходилися з принципами Статуту ООН та обов’язковими нормами
загального міжнародного права щодо заборони застосування сили та порушення сувереніте-
ту, територіальної цілісності, суверенної рівності та політичної незалежності держав.

Юрисдикція
США заперечували юрисдикцію Суду й просили його відмовитися від розгляду справи,
висунувши при цьому кілька заперечень, зокрема, що Лівія не змогла довести існування пра-
вового спору між сторонами.
Розглянувши історію ймовірного спору між сторонами, Суд дійшов висновку, що цей
спір не міг бути врегульований шляхом переговорів чи переданий на арбітраж відповідно до
Монреальської конвенції. Суд підкреслив, що пропозицію Лівії про звернення до нейтраль-
ної державі, висловлену в листі від 18 січня 1992 р., США залишили без відповіді, тому Лівія
отримала право не дотримуватися п. 1.ст. 14 Монреальської конвенції.

Існування правового спору

Лівія наполягала на тому, що Монреальська конвенція — це єдиний застосовний до спра-
ви про знищення літака над Локербі документ. США, в свою чергу, намагалися запевнити
Суд у тому, що фактичні обставини справи підпадали під дію Монреальської конвенції, втім
у цьому випадку йшлося не про двосторонні розбіжності, а про загрозу міжнародному миру
та безпеці внаслідок підтримки державою (Лівією) тероризму.
Суд установив, що сторони розходяться в думках щодо того, чи підпадає факт знищення
літака над Локербі під дію Монреальської конвенції. Відповідно, між сторонами існував спір
про правовий режим, застосовний до окресленої події. На думку Суду, спір стосувався тлу-
мачення та застосування Монреальської конвенції та, згідно з п. 1. Ст. 14, належав до юрис-
дикції Суду.
Також Судом було встановлено, що з урахуванням позицій сторін щодо їхніх прав та
обов’язків на основі ст. 1, 5, 6, 7 та 8 Монреальської конвенції, між ними існував конкретний
спір щодо тлумачення та застосування ст. 7 (яку слід розглядати у зв’язку зі ст. 1, 5, 6 та 8),
який підпадав під юрисдикцію Суду.

Стаття 7
…держава, на території якої опиняється ймовірний злочинець, якщо вона не видає його, зобов’язана
без будь-яких винятків та незалежно від того, чи вчинений злочин на її території, передати справу своїм
компетентним органам для цілей кримінального переслідування.

Суд також визначив на основі позицій сторін, що між ними існував також спір щодо тлу-
мачення та застосування ст. 11 Монреальської конвенції, який також підпадав під юрисдик-
цію Суду, відповідно п. 1 ст. 14.

Стаття 11
Держави, що домовляються, надають одна одній найбільш повну правову допомогу у зв’язку з кримі-
нально-процесуальними діями щодо таких злочинів.

1
Лівія просила Суд встановити тимчасові заходи, однак Суд у постанові від 14 квітня 1992 р. вирішив, що обставини
справи не вимагають здійснення повноважень Суду щодо встановлення тимчасових заходів.

244
 Положення пункту 1 цієї статті не впливають на зобов’язання за будь-яким іншим договором, дво-
стороннім чи багатостороннім, який регулює чи буде регулювати, повністю або частково, взаємну пра-
вову допомогу з кримінальних справ.

Щодо представлення Лівії про те, що США мали обов’язок застосовувати саме Монре-
альську конвенцію (п. d), США стверджували, що Суд не мав встановлювати правомірність
їхніх дій з метою забезпечення видачі двох імовірних злочинців, які в будь-якому випадку
відповідали міжнародному праву. Суд не погодився з такою аргументацією. Він вважав, що
його завдання полягає саме в тому, щоб згідно з п. 1 ст. 14 Монреальської конвенції визначи-
ти правомірність дій США, які критикувала Лівія, та встановити їх відповідність Монреаль-
ській конвенції.
США також висунули заперечення, за яким, навіть якщо Монреальська конвенція й ви-
знає за Лівією права, на які вона претендує, в цьому випадку вони не могли бути реалізовані,
оскільки раніше Рада Безпеки ООН ухвалила резолюції 748 (1992) та 883 (1993), які мають
вищу юридичну силу ніж Монреальська конвенція. США стверджували, що з моменту при-
йняття резолюцій існував, власне, спір між Лівією та Радою Безпеки, який не підпадав під
дію п. 1 ст. 14, і, відповідно, не міг розглядатися Судом.
Суд не підтримав таку позицію США, зазначаючи при цьому, що резолюції Ради Безпеки
748 (1992 р.) та 883 (1993 р.) було ухвалено після подання Лівією 3 березня 1992 р. заяви до
Суду. Згідно зі встановленою практикою Суду, якщо на момент подання заяви Суд мав
юрисдикцію, то він матиме її і в подальшому й прийняття резолюцій цю практику змінити не
може.
З урахуванням викладеного, Суд встановив, що заперечення США юрисдикції Суду на
основі відсутності спору між сторонами щодо тлумачення та застосування Монреальської
конвенції мало бути відхилено і, відповідно, Суд мав юрисдикцію розглядати спір між Ліві-
єю та США.

Прийнятність заяви
Суд розглянув також заперечення США щодо прийнятності заяви Лівії. США звертали
особливу увагу на те, що заходи, які заперечувала Лівія, були прийняті Радою Безпеки ООН
відповідно до резолюцій 731 (1992 р.), 748 (1992 р.) та 883 (1993 р.). На думку США, Лівія,
звертаючись до Суду, мала на меті скасувати рішення Ради Безпеки.
США наполягали на тому, що навіть якщо в Лівії й було право висувати вимоги на основі
положень Монреальської конвенції, то вони були замінені вимогами відповідних рішень, ух-
валених Радою Безпеки ООН на основі Глави VII Статуту ООН, які створювали зобов’язання
іншого роду. Тому спір між Лівією та США регулювався нормами на основі резолюцій Ради
Безпеки й зобов’язання сторін визначалися не Монреальською конвенцією, а саме цими нор-
мами. Відповідно, вимоги Лівії були неприйнятними.
Зі свого боку Лівія відзначила, що в жодній з резолюцій Ради Безпеки (731 (1992 р.), 748
(1992 р.) та 883 (1993 р.)) не містилось вимог до Лівії видати своїх громадян США чи Великій
Британії. Також Лівія відзначала, що ці резолюції Суд мав тлумачити відповідно до Статуту
ООН, який визначає їхню юридичну силу та забороняє Раді Безпеки вимагати від Лівії видачі
своїх громадян. Лівія вважала, що її заява була прийнятною, оскільки Суд міг ухвалити рішен-
ня щодо тлумачення та застосування Монреальської конвенції незалежно від юридичного зна-
чення резолюцій 748 (1992 р.) та 883 (1993 р.). Лівія також звертала увагу Суду на те, що вирі-
шальною датою щодо визначення прийнятності заяви була дата її подання до Суду.
Суд підтримав останнє зауваження Лівії, підкресливши, що дата подання Лівією заяви до
Суду (3 березня 1992 р.) фактично була єдиною датою, яка була вирішальною для визнання
прийнятності заяви. Резолюції 748 (1992 р.) та 883 (1993 р.) були прийняті пізніше цієї дати.
Резолюцію 731 (1992 р.) було ухвалено до подання заяви, втім вона мала рекомедаційний,
необов’язковий характер (це було визнано й США), тому вона не могла бути юридичною пе-
решкодою для визнання прийнятності заяви. З огляду на це Суд дійшов висновку, що запе-
речення США щодо неприйнятності заяви Лівії мало бути відхилено.
Останнє заперечення США зводилось до того, що заява Лівії позбавлена предметного
змісту через прийняття Радою Безпеки ООН рішень з питань, щодо яких Лівія шукала рі-
шення. США вважали, що будь-яке рішення Суду не могло мати ніякого практичного сенсу,
оскільки неможливо уявити ситуацію, за якої Суд міг би визнати рішення Ради Безпеки не-
правомірним. Тому краще було відразу відмовити Лівії в розгляді справи для економії часу.
Суд відзначив, що іноді події, які мали місце після подання заяви можуть позбавити її
предметної основи та обов’язку Суду ухвалювати за такою заявою рішення. Заперечення
245
США означало, що для проведення судового розгляду з метою ухвалення рішення по суті
справи у Суду не було підстав.
Суд вказав, що це заперечення США стосувалось багатьох аспектів спору. Наполягаючи
на тому, що резоюції Ради Безпеки 748 (1992 р.) та 883 (1993 р.) позбавили вимоги Лівії
предметної основи, США прагнули того, щоб Суд виніс постанову про відмову прийняття
рішення по суті, та як наслідок — припинення судового розгляду. На основі цього запере-
чення США насправді чекали від Суду як мінімум ще двох рішень: по-перше, що права, які
Лівія оскаржує на основі Монреальської конвенції, несумісні з її зобов’язаннями за резолю-
ціями Ради Безпеки, і, по-друге, що ці останні зобов’язання, відповідно до ст. 25 і 103 Стату-
ту ООН, мали перевагу щодо прав за Монреальскою конвенцією.
На основі цього Суд зробив висновок, що при відмові в розгляді спору права Лівії по суті
спору не тільки будуть обмежені, але стануть предметом обговорення вже на стадії попере-
дніх заперечень. Суд вважав, що це заперечення США не мало суто попереднього характеру
за змістом ст. 79 Регламенту Суду, тому вирішив (оскільки було встановлено, що Суд мав
юрисдикцію та заява Лівії була прийнятною) розглянути його при розгляді справи по суті.
Але справа не була розглянута МС ООН по суті, оскільки 10 вересня 2003 р. дві справи
(Лівія проти Сполученого Королівства та Лівія проти США) було видалено зі списку Суду за
взаємною згодою сторін.
13 серпня 2003 р. Лівія визнала свою відповідальність за вибух літака над Локербі. Визнання відпові-
дальності було умовою зняття санкцій, встановлених на підставі резолюцій Ради Безпеки. 12 вересня
2003 р. Рада Безпеки ухвалила рішення про припинення санкцій щодо Лівії. Лівія зобов’язувалась також
виплатити родинам кожного з загиблих по 10 млн. дол. компенсації.
Під впливом санкцій, введених на підставі резолюцій 1999 р., Лівія погодилася видати Абдель Бассе-
та — аль-Меграхі й Ламіна Халіфа Фіму за умови, що Суд над ними відбудеться на території третьої
країни. Для цього на території колишньої американської бази в нідерландському Утрехті спеціально був
організований трибунал. Суд виправдав другого підозрюваного, а Аль-Меграхі був засуджений до довіч-
ного ув’язнення. Усі спроби Аль-Меграхі оскаржити вирок не увінчалися успіхом. Він відбував покарання у
в’язниці міста Грінок у Шотландії. У 2009 р. Аль-Меграхі був звільнений у зв’язку з тяжкою хворобою та
повернувся в Лівію, де помер в травні 2012 р.

Питання для перевірки знань

1. Які міжнародні акти у сфері боротьби з актами незаконного втручання в діяльність ци-
вільної авіації вам відомі?
2. Визначте, яка юрисдикція діє щодо осіб, які здійснили акт незаконного втручання в ді-
яльність цивільної авіації?
3. Як ви думає, чи мають резолюції Ради Безпеки ООН вищу юридичну силу порівняно з
багатосторонніми міжнародними договорами?
4. Поміркуйте, яким могло бути рішення Cуду по цій справі?
5. Оцініть обґрунтованість аргументації сторін спору. Позиція якої держави видається вам
переконливою? Чому?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Бєглий О. В. Організаційно-правові аспекти попередження засмічення космічного прос-
тору // Юридичний вісник Національного авіаційного університету. — 2009. — № 3(12).
2. Бєглий О. В. Космічне право у структурі міжнародного правопорядку постіндустріаль-
ного суспільства // Публічне право. — 2011. — № 2.
3. Космічне право України: Збірник нац. і міжнар. правових актів. / Упоряд.: І. П. Андруш-
ко, О. В. Бєглий; Відп. ред. Н. Р. Малишева та Ю. С. Шемшученко. — 3-тє вид., переробл. та
допов. — К.: Юрінком Інтер. — 2001.
4. Краснов А. Б., Яковенко А. В. Кодекс поведения экипажа Международной космической
станции как новый аспект правового регулирования действий физических лиц в ходе подго-
товки и осуществления космического полета // Московский журнал международного права.
— 2002. — № 2.
5. Малишева Н. Р. Розвиток освіти в галузі космічного права: світові та регіональні про-
цеси // Часопис Київського університету права. — 2010. — № 4.
246
 6. Малишева Н. Р. Застосування міжнародно-правового принципу непривласнення Місяця
та інших небесних тіл до нових світових реалій // Правова держава. — 2010. — № 21.
7. Международное космическое право: Учеб. / Отв. ред. Г. П. Жуков, Ю. М. Колосов. —
М., 1999.
8. Негода С. А. Правовое регулирование международных коммерческих космических про-
ектов: дис. канд. юрид. наук: 12.00.11; НАН Украины, Институт государства и права
им. В. М. Корецкого. — К., 2000.
9. Некоторые тенденции развития международного космического права: учеб. пособие /
Ю. М. Колосов, И. Ю. Штодина; Московский гос. ин-т международных отношений (ун-т)
МИД России. Кафедра международного права. — М.: МГИМО-Университет, 2006.
10. Харрис Г. Дж. Принципы и приложения к Конвенции ИКАО по международной гра-
жданской авиации и их реализация в России и странах СНГ // Российский ежегодник между-
народного права. — 2001.
11. Яковенко А. В. Современные космические проекты. Международно-правовые пробле-
мы. Монография. М., Международные отношения. — 2002.
12. Abeyratne R. Space security law. — Springer, 2011.
13. Catalano Sgrosso G. International space law. — LoGisma, 2011.
14. Ito A. Legal aspects of satellite remote sensing. — Nijhoff, 2011.
15. Milde M. International air law and ICAO. — Eleven international publishing, 2012.
16. Oduntan G. Sovereignty and jurisdiction in the airspace and outer space: legal criteria for
spatial delimitation. — Routledge, 2012.
17. Schmitt M. N. Air Law and Military Operations / In: Handbook of the International Law of
Military Operations / ed. by Terry Gill and Dieter Fleck. — Oxford University Press, 2010.
18. Storey D. Territories : the claiming of space / 2nd ed / Routledge, 2012.

247
 ДОДАТОК

Основні відомості про міжнародні судові органи

Статут ООН визначає Міжнародний Суд «головним судовим органом» Організації Об’єднаних Націй.
На момент прийняття Статуту цей орган був єдиним постійним міжнародним судом. Однак друга
пол. XX ст. ознаменувалась істотним збільшенням числа міжнародних судових установ: регіональних
судів з прав людини (Європейський суд з прав людини), міжнародних кримінальних судів, судових органів
міжнародних інтеграційних об’єднань (Суд Європейського Союзу), спеціалізованих судів (Міжнародний
трибунал з морського права) та інших.
Колишній суддя Міжнародного Суду ООН, Т. Бюргенталь, десять років тому вважав, що зарано гово-
рити про те, що міжнародних судів занадто багато, більше того, деякі з них — наприклад, регіональні
суди з прав людини в тих регіонах, де їх немає, — ще належить створити. Так чи інакше, поширення
міжнародних судів і трибуналів — реальне явище сучасного міжнародно-правового життя.
Міжнародні судові установи створюються як міжнародними договорами, так і резолюціями Ради
Безпеки ООН та іншими, не забороненими міжнародним правом способами. З розвитком міжнародного
кримінального права, яке передбачає індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинен-
ня діять, які кваліфікуються міжнародним співтовариством у цілому як злочини, з’явились Міжнародний
кримінальний суд, Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії, Міжнародний криміналь-
ний трибунал по Руанді та ін. Судова практика цих органів дає значний навчальний матеріал.

Міжнародний Суд ООН

Міжнародний Суд (МС ООН) є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй
(ООН)1. Він був заснований Статутом Організації Об’єднаних Націй, підписаним 26 червня
1945 р. у Сан-Франциско, для досягнення однієї з головних цілей: «проводити мирними за-
собами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагодження або
вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру.
Суд функціонує відповідно до Статуту, який є частиною Статуту ООН та Регламенту.
МС ООН почав працювати в 1946 р., замінивши Постійну палату міжнародного правосуддя
(ППМП), яка була заснована в 1920 р. під егідою Ліги Націй.
Місцезнаходженням Суду є Палац миру в Гаазі (Нідерланди) (рис. 52).
Суд складається з 15 суддів, його обслуговує
Секретаріат (адміністративний орган). Офіційними
мовами Суду є англійська та французька.
Міжнародний Суд наділений конкретною ком-
петенцією — вирішувати спори між державами й
виносити консультативні висновки на запит органів
та спеціалізованих установ ООН. МС ООН немає
допоміжних органів.
Міжнародний Суд ненаділений кримінальною
юрисдикцією й не може «судити» фізичних осіб
(наприклад, військових злочинців). Це завдання на-
Рис. 52. Міжнародний Суд ООН (Гаага) лежить до компетенції національних судових орга-
нів та спеціальних кримінальних трибуналів.
(Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії,
Міжнародний трибунал по Руанді, Міжнародний кримінальний
суд). Міжнародний Суд також відрізняється від спеціалізованих
міжнародних трибуналів, таких як Міжнародний трибунал з мор-
ського права (МТМП).
МС ООН не є верховним судом, у якому можна оскаржити рі-
шення національних судів.
Міжнародний Суд може розглядати справи лише в тому випад-
ку, якщо відповідні держави висловили згоду на те, щоб стати сто-
ронами розгляду в Суді (принцип згоди сторін).
Рис. 53. Печатка Суду У доктрині й практиці міжнародного права міцно утвердився
принцип, за яким держава не може бути примушена без її згоди
передати свій спір з іншою державою на розгляд Міжнародного Су-
ду ООН. Зазначений принцип базується на концепції суверенітету
1
Більше про організацію та роботу МС ООН можна дізнатись на офіційному сайті: http://www.un.org/ru/icj/info.shtml

248
держави, і саме він обумовлює той факт, що згода всіх держав-учасниць спору є фундамен-
тальною основою юрисдикції Суду.
Відповідно до положень Статуту, приєднання держави до Статуту ще не означає, що
держава повною мірою висловила свою згоду на здійснення Судом юрисдикції щодо спорів
за її участю. Для вирішення конкретного спору необхідно отримання додаткової згоди дер-
жав-учасниць спору на його розгляд у Суді, яка може бути висловлена різними способами до
або після виникнення спору. Встановлення наявності такої згоди й, відповідно, юрисдикції є
першочерговим завданням Міжнародного Суду в кожній справі. У зв’язку з цим Суд завжди
розглядає питання про свою юрисдикції до розгляду справи по суті.
Отже, держава може висловити згоду одним з таких способів:
спеціальна угода — дві або більше держави — сторони спору — можуть досягти угоди
про передання спору до Суду (уклається спеціальна угода);
стаття в договорі: в деяких договорах містяться статті (юрисдикційні статті), в яких держа-
ва-учасниця заздалегідь зобов’язується визнати юрисдикцію Суду в разі виникнення спору з ін-
шою державою-учасницею щодо тлумачення або застосування договору в майбутньому;
одностороння заява: держави-учасниці Статуту Суду можуть зробити односторонню за-
яву про визнання юрисдикції Суду обов’язковою щодо будь-якої іншої держави, яка взяла на
себе таке саме зобов’язання. Завдяки системі так званих «факультативних застережень»
склалась група держав, які, керуючись прнципом взаємності, наділили Суд юрисдикцією ви-
рішувати спори, які можуть виникнути між ними в майбутньому. Кожна держава, що нале-
жить до цієї групи, в принципі, має право порушувати в Суді справу проти будь-якої іншої
держави цієї групи. Заяви можуть бути обмежені в часі та містити застереження або виклю-
чати певні категорії спорів. Вони передаються на зберігання Генеральному секретарю ООН.
Слід зазначити, що з п’яти постійних членів Ради Безпеки тільки Сполучене Королівство
зробило таку заяву, яка в цей час діє. Раніше це зробили Франція та Сполучені Штати, але
вони відкликали їх. Китай і Росія ніколи не робили таких заяв.
Держава, яка визнала юрисдикцію Суду, може, після того як її викликала в Суд інша дер-
жава, вирішити, що така юрисдикція є незастосовною, оскільки, на її думку, спір з іншою
державою — відсутній або він не має правового характеру, або її згоду визнати юрисдикцію
Суду не можна застосувати до цього спору.
Якщо одна зі сторін заперечує юрисдикцію Суду в справі або її прийнятність до прова-
дження, Суд вирішує це питання в попередньому рішенні.
Розгляд справи порушується одним з двох способів:
За допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода укладається держа-
вами, які бажають представити спір на розгляд Суду, й складається з одного тексту питань,
які вони погодились передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може порушити роз-
гляд, повідомивши Секретаріат про цю угоду.
За допомогою заяви: заява подається державою проти іншої держави на основі юрисдик-
ційної статті в договорі або заяви в рамках системи «факультативних застережень».
Переважну більшість спорів було передано на розгляд Суду за допомогою односторонніх
заяв.
У документах, супроводжуваних листом міністра закордонних справ відповідної держави
або його посла в Гаазі, вказується точний предмет спору й назви сторін.
Заява має бути більш докладною, ніж спеціальна угода: крім вказаних елементів, держа-
ва-заявниця має вказати підстави наявності, на її думку юрисдикції Суду. Вона має також
вказати точний характер претензії і представити короткий виклад фактів і підстав, котрі по-
кладено в основу цієї претензії.
Секретар негайно надсилає спеціальну угоду або заяву іншій стороні та суддям, а також
Генеральному секретарю ООН і всім державам-членам, які мають право звертатись до Суду.
Він включає справу в загальний список Суду й інформує пресу.
Держава, яка представляє заяву, називається заявником, а інша держава — відповідачем.
В офіційній назві справи назви сторін відокремлюються словом «проти» (наприклад, Румунія
проти України). У разі спеціальної угоди ні «заявника», ні «відповідача» немає. Тому назви
сторін розділяються скісною лінією (наприклад, Угорщина / Словакія).
Держави не мають постійних представників, акредитованих при Суді. Коли їхня справа
передається на розгляд Суду, їх представляють уповноважені представники1.

1
Володимир Василенко був уповноваженим представником України в МС ООН при розгляді спору між Румунією та
Україною.

249
 Представник отримує повідомлення від Секретаря Суду, що стосуються справи й направляє
змагальні папери Секретарю. На відкритих слуханнях він висуває аргументи й робить подання.
Він виступає від імені свого уряду й може брати на себе зобов’язання від його імені.
Представнику часом надає допомогу співпредставник і заступник представника, й у нього
завжди є повірені або адвокати для надання допомоги в підготовці змагальних паперів чи
при поданні усних аргументів. Представники, повірені та адвокати користуються привілеями
та імунітетами, необхідними для самостійного виконання ними своїх обов’язків.
Не існує чітких вимог, яким мають відповідати повірені або адвокати, щоб виступати в
Суді, за винятком того, що вони мають бути призначені державою-учасницею для участі в
справі. Вони обираються з числа практикуючих юристів, професорів міжнародного права й
правознавців, які, на думку держав, є найбільш кваліфікованими.
Стадії судочинства. У Статуті Суду передбачається, що судочинство складається з двох
стадій: письмової та усної. Спочатку судочинство є письмовим, а потім — усним.
Письмове провадження складається з представлення Суду змагальних паперів, що містять
докладний виклад спірних питань. Письмовий етап провадження триває від декількох міся-
ців до кількох років залежно від складності справи, кількості та розміру змагальних паперів і
термінів їх подання.
Оскільки офіційними мовами Суду є французька та англійська, всі змагальні папери, по-
дані на одній з них, перекладаються Секретаріатом іншою мовою.
Меморандум, контрмеморандум, відповідь і репліка на відповідь — так називаються зма-
гальні папери, що подаються сторонами у спорі.
Держава-заявниця подає меморандум, на який держава-відповідач представляє контрме-
морандум. Якщо сторони вимагають або Суд вважає за необхідне, може бути призначений
другий етап подання змагальних паперів. Держава-заявниця потім представляє відповідь, на
яку держава-відповідач представляє репліку на відповідь. У справах, переданих на розгляд
Суду за допомогою спеціальної угоди, в яких немає ні заявника, ні відповідача, кожна зі сто-
рін представляє меморандум і контрмеморандум і, в разі необхідності, відповідь і репліку на
відповідь.
Держави-учасниці розгляду мають право висувати попередні заперечення. Попередні за-
перечення висуваються для того, щоб оскаржити компетенцію Суду виносити рішення по су-
ті справи. Держава може, наприклад, висувати заперечення про те, що:
• Суд не має юрисдикції: держава-відповідач може стверджувати, що договір або заява, на
яких держава-заявниця засновує свою заяву, є нікчемними й не мають юридичної сили або
більше не діють; що спір передує часу, до якого застосовується договір або заява; або що за-
стереження до договору або заява виключає певний спір;
• заява є неприйнятною: держава-відповідач може стверджувати, що не було дотримано
суттєвих важливих положень Статуту або Регламенту; що спір відсутній або що він не має
юридичного характеру; що не були вичерпані інші засоби правового захисту; або що держа-
ва-заявниця не має правоздатності для порушення розгляду.
Коли одна зі сторін висуває попереднє заперечення, розгляд справи по суті зупиняється й від-
кривається окремий етап розгляду справи, який також включає письмове та усне судочинство.
Суд виносить рішення, яке оголошується на відкритому засіданні. Він може або підтри-
мати заперечення (тоді провадження у справі припиняється), відкинути його (в цьому випад-
ку розгляд по суті справи поновлюється зі стадії, з якої він був припинений), або оголосити,
що рішення щодо заперечення має бути винесено під час розгляду справи по суті.
Якщо сторони не просять про те, щоб слухання були закритими або Суд не приймає від-
повідного рішення, слухання справи відбуваються у відкритому режимі. Слухання проходять
у Великій залі правосуддя в Палаці миру (рис. 52) в присутності представників преси, дип-
ломатичного корпусу, юристів та інших осіб, які цікавляться діяльністю Суду1.
Представники держав виступають з усними зауваженнями. Виступаючі можуть говорити
французькою або англійською мовами, при цьому забезпечується синхронний переклад. Як
правило, слухання тривають від двох до шести тижнів.
Суд може вказувати тимчасові заходи захисту на прохання однієї зі сторін або за своєю
власною ініціативою, якщо він вважає, що права, які становлять предмет рішення, яке він має
згодом винести, перебувають під безпосередньою загрозою.
Мета тимчасових заходів — своєрідної тимчасової судової заборони — зазвичай полягає
в замороженні розвитку ситуації до того, як Суд винесе остаточне рішення у справі.

1
Пропуск можна отримати в день слухань біля воріт Палацу при представленні посвідчення особи.

250
 Якщо Суд вважає за необхідне, слухання проводяться в терміновому порядку. Суд вино-
сить своє рішення у формі постанови, оголошеної на відкритому засіданні, протягом періоду
часу від одного дня до чотирьох тижнів.
Суд може розглядати справу за відсутності однієї зі сторін. Неявка однієї сторони в Суд
не перешкоджає продовженню розгляду у справі. Інша сторона може звернутися до Суду з
проханням винести рішення на її користь. До цього Суд повинен переконатись, що він воло-
діє юрисдикцією розглядати справу і що заява держави-заявниці є обґрунтованою.
Третя держава може звернутися з проханням дозволити вступити в справу, якщо вона
вважає, що має інтерес правового характеру в цій справі. Рішення про це ухвалює Суд. Якщо
спір стосується тлумачення договору, в якому, крім зацікавлених у справі сторін, беруть
участь й інші держави, ці держави мають право вступити у справу.
Держава-відповідач може заявити зустрічну вимогу в контрмеморандумі. Вона має пере-
бувати в прямому зв’язку з предметом вимоги іншої сторони й підлягати юрисдикції Суду.
По завершенні слухань Суд приступає до ухвалення рішення. Такий розгляд проходить на
закритих засіданнях. Спочатку судді проводять попередній обмін думками, в ході якого Го-
лова в загальному вигляді визначає питання, які, на його думку, вимагають обговорення й
рішення Суду. Після цього кожен суддя готує письмову записку з викладом своєї думки у
справі, свого роду попереднє міні-рішення. Ця записка перекладається й поширюється серед
інших суддів, що дає їм змогу отримати уявлення про можливу думку більшості. Обговорен-
ня в Суді є закритими, проте рішення оголошується на відкритому засіданні.
Через кілька тижнів проводиться друге розширене обговорення, після завершення якого на
основі думок, виражених всіма суддями, Суд засновує редакційний комітет у складі двох суд-
дів, думка яких найбільш повно відображає думку очевидної більшості та Голови, якщо тільки
його думка не належить до думки меншості. Цей комітет готує проект рішення, який поширю-
ється серед суддів, які можуть представити в письмовому вигляді запропоновані поправки.
Розглянувши ці поправки, редакційний комітет готує новий проект. Суд проводить перше
читання цього проекту, після чого в текст можуть вноситися додаткові зміни. Потім відбува-
ється друге читання.
Остаточне голосування проводиться після прийняття остаточного тексту в другому чи-
танні. Судді голосують усно «за» чи «проти» в зворотному порядку старшинства. У разі по-
ділу голосів порівну голос Голови дає перевагу. Якщо рішення стосується непов’язаних між
собою питань, по кожному з них може проводитися окреме голосування. За своїм бажанням
судді можуть додавати до рішення заяви з викладенням власної позиції або окремі думки з
роз’ясненням мотивів голосування.
Процес прийняття Судом рішення є узгодженим і скоординованим. Судді, які докладають
окремі чи особливі думки, продовжують повною мірою брати участь в обговореннях і впли-
вати на зміст рішень Суду, щоб воно було рішенням Суду в цілому.
Як правило, остаточне рішення ухвалюється після трьох-шести місяців після закінчення
слухань, залежно від складності справи або наявності більш термінової роботи.
Рішення оголошується Головою (або Віце-Головою, коли він діє як Голова) на відкритому
засіданні у Великій залі правосуддя Палацу миру в присутності всіх членів Суду.
Середня тривалість розгляду справи в Суді складає чотири роки.
Суд не може діяти швидко — за винятком випадків, коли виноситься постанова про тим-
часові заходи або терміново необхідне винесення консультативного висновку. Однією з го-
ловних причин збільшення тривалості розглядів є збільшення кількості й обсягу змагальних
паперів. Крім того, Суду все частіше доводиться розглядати «справи в рамках справ», тобто
справи, пов’язані з побічними розглядами.
Рішення Суду видається у формі двомовного документа з французьким та англійським
варіантами. Кожне рішення підписується Головою Суду (або Віце-Головою, коли він вико-
нує функції Голови) й Секретарем та скріплюється печаткою Суду (рис. 53). На відкритому
засіданні, на якому оголошується рішення, представникам сторін вручаються копії тексту.
Третя копія зберігається в архівах Суду.
Текст рішення складається з трьох головних частин:
вступ: у ньому вказуються прізвища суддів та представників сторін, міститься коротка
історія розгляду та документи, представлені сторонами;
підстави рішення Суду: в них резюмуються значимі факти у справі та викладаються при-
чини, покладені в основу рішення Суду;
постановлююча частина: в ній викладено те, що Суд вирішив, і вказано, як голосували
судді. Цей пункт може бути розділений на кілька підпунктів.

251
 У принципі рішення приймаються Судом з найважливіших питань: рішення з питання
про юрисдикцію та по суті справи, прохання про відшкодування, прохання про перегляд або
тлумачення попередніх рішень. Деякі прохання про вступ до справи також вирішуються за
допомогою рішення.
Постанови зазвичай видаються для регулювання порядку розглядів (наприклад, встанов-
лення або продовження термінів для подання змагальних паперів). Деякі постанови більш
предметного характеру використовуються для регулювання побічних розглядів (наприклад,
тимчасові заходи) або для припинення провадження у справі (виключення справи із загаль-
ного списку).
Постанови можуть ухвалюватися Судом у цілому або в деяких випадках (наприклад, у
випадку простих процесуальних питань) одним Головою.
Рішення Суду є обов’язковим для відповідних сторін. Цей принцип застосовується щодо
всіх рішень.
У ст. 94 Статуту ООН передбачається, що «кожен член Організації зобов’язується вико-
нати рішення [Суду] у справі, в якій він є стороною».
Усі рішення Суду є остаточними й не підлягають оскарженню. Якщо одна зі сторін запе-
речує його зміст або обсяг, єдина можливість, яка у неї є, полягає в тому, що вона повинна
звернутися з проханням про тлумачення або зміну рішення. Однак у останньому випадку пи-
тання має стосуватися обставин, які Суд або сторона, що звертається з проханням про пере-
гляд, не були раніше відомі та які, крім того, мали б вирішальний вплив на результат справи.
Відповідно до ст. 94 Статуту ООН, будь-яка держава, незалежно від того, чи є вона чле-
ном ООН чи ні, яка вважає, що інша сторона не виконала рішення Суду, може довести це пи-
тання до відома Ради Безпеки. Остання, якщо визнає це необхідним, може зробити рекомен-
дації або вирішити вжити заходи для приведення рішення у виконання1.

Міжнародний кримінальний суд

Міжнародний кримінальний суд (МКС) — перший постійнодіючий міжнародний судовий

орган, до компетенції якого входить переслідування осіб, відповідальних за основні міжна-
родні злочини: геноцид, військові злочини, злочини проти людяності, агресію (з 2010 р.)2.
Суд заснований на основі міжнародного договору — Римського статуту Міжнародного
кримінального суду, прийнятого в 1998 р., який набув чинності 1 липня 2002 р.
Міжнародний кримінальний суд є, власне, кримінальним судом. Його юрисдикція поши-
рюється виключно на фізичних осіб. Встановлення відповідальності держав і організацій не
належить до його компетенції.
На відміну від інших міжнародних і змішаних кримінальних судів і трибуналів, МКС є
постійнодіючим судовим органом, його юрисдикція не пов’язана з конкретним збройним
конфліктом або якою-небудь подією. До його юрисдикції належать злочини, вчинені після
набуття чинності Римським статутом — тобто після 1 липня 2002 р.
Основними правовими актами, що визначають повноваження МКС і порядок його робо-
ти, є: Статут (Римський статут), Елементи злочинів, Правила
процедури та доказування, Регламент суду. Важливе значення
для діяльності МКС мають також Регламент Секретаріату, Уго-
да про привілеї та імунітети, Фінансові правила та деякі інші
документи.
МКС складається з Президії, Судового органу (включає
Апеляційне відділення, Судове відділення й Відділення попере-
днього провадження), Канцелярії Прокурора та Секретаріату.
Міжнародний кримінальний суд складається з 18 суддів, що оби-
раються на 9 років Асамблеєю держав-учасниць Суду. Резиденція
МКС розташована в Гаазі (Нідерланди) (рис. 54), але його засі-
Рис. 54. Міжнародний дання можуть проходити в будь-якому іншому місці. МКС не
книмінальний суд (Гаага)
входить до структури Організації Об’єднаних Націй, хоча може
порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН.

1
Див.: http://www.un.org/ru/icj/info.shtml
2
Конференція з огляду Римського статуту, що відбулася в Кампалі (Уганда) з 31 травня по 11 червня 2010 р. прийняла
поправки по злочину агресії 11 червня 2010 р. постановою RC/Res.6.

252
 Історія створення Міжнародного кримінального суду

Ще 1948 р. ООН заявила про необхідність заснування міжнародного кримінального суду

для переслідування за такі злочини, як геноцид. У резолюції Генеральної Асамблеї
A/RES/260А (III) від 9 грудня 1948 р., ООН «визнаючи, що протягом усієї історії геноцид за-
вдавав великих втрат людству, й будучи переконана, що для рятування людства від цього
огидного нещастя необхідне міжнародне співробітництво», затвердила Конвенцію про попе-
редження злочину геноциду та покарання за нього. У цій же резолюції Генеральна Асамблея
запропонувала Комісії міжнародного права «розглянути питання про бажаність і можливості
створення міжнародного юридичного органу, на який покладатиметься розгляд справ осіб,
обвинувачених у вчиненні злочину геноциду ...».
Після того як Комісія зробила висновок, що створення міжнародного суду для пересліду-
вання осіб, обвинувачених у геноциді та інших злочинах аналогічної тяжкості, є як бажаним,
так і можливим, Генеральна Асамблея створила комітет для підготовки пропозицій, що сто-
сувалися створення такого суду. Комітет підготував проект статуту в 1951 р. і переглянутий
проект у 1953 р. Однак Генеральна Асамблея вирішила відкласти розгляд проекту статуту до
прийняття визначення агресії.
З того часу питання про заснування міжнародного кримінального суду періодично пору-
шувалося, однак у ситуації холодної війни неможливо було досягти необхідного для вирі-
шення цього питання рівня міжнародної кооперації. Змістовне обговорення проблеми стало
можливим тільки в кінці 1980-х рр.
У грудні 1989 р. Генеральна Асамблея звернулася до Комісії міжнародного права з про-
ханням відновити роботу над питанням про міжнародний кримінальний суд. На початку
1990-х рр., у колишній Югославії вибухнув збройний конфлікт, і військові злочини, злочини
проти людяності, геноцид і «етнічні чистки» знову прикували до себе увагу міжнародного
співтовариства. У рамках зусиль, спрямованих на те, щоб покласти край широкомасштабним
стражданням людей, Рада Безпеки ООН заснувала Міжнародний трибунал по колишній
Югославії для притягнення до відповідальності фізичних осіб, винних у вчиненні цих жорс-
токих актів, і для припинення вчинення аналогічних злочинів у майбутньому.
Незабаром після цього Комісія міжнародного права успішно завершила свою роботу над
проектом Статуту Міжнародного кримінального суду і в 1994 р. представила проект Статуту
Генеральній Асамблеї. Для розгляду основних питань, що випливали з цього проекту Стату-
ту, Генеральна Асамблея заснувала Спеціальний комітет з питання про заснування міжнаро-
дного кримінального суду, який збирався двічі в 1995 р. Після того як Генеральна Асамблея
розглянула доповідь Комітету, вона створила Підготовчий комітет для підготовки зведеного
проекту тексту для подання дипломатичній конференції, який і завершив роботу над скла-
данням проекту тексту.
На 52 сесії Генеральна Асамблея постановила скликати Дипломатичну конференцію пов-
новажних представників під егідою ООН з питання про заснування Міжнародного криміна-
льного суду, яка відбулася в Римі 15 червня — 17 липня 1998 р., на якій 120 держав-членів
ООН уклали договір про заснування постійного Міжнародного кримінального суду.
На червень 2012 р. учасницями Римського Статуту МКС була 121 державa. Цікаво, що
такі держави як США та Російська Федерація не є учасниками Статуту. Не є учасником Ста-
туту й Україна.
Україна підписала Статут 20 січня 2000 р., але не ратифікувала його. На заваді стало офі-
ційне подання Президента України до Конституційного Суду України від 3 лютого 2001 р.
про невідповідність Римського статуту Конституції України.
11 липня 2001 р. Конституційний Суд України дійшов висновку, що Римський статут су-
перечить положенням Конституції України, а отже його ратифікація можлива лише після
внесення відповідних змін до неї1.

1
Див.: Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання
висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про
Римський Статут) від 11 липня 2001 р. // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
v003v710-01

253
 Міжнародний кримінальний
трибунал по колишній Югославії

Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні по-

рушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії з 1991 р.
(Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії або МТКЮ), був заснований
резолюцією 827 (1993) Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 р. для вирішення в судовому
порядку справ про серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в регіоні. МТКЮ
є кримінальним судом і його юрисдикція поширюється виключно на фізичних осіб. Встанов-
лення відповідальності держав та організацій (у тому числі за агресію й злочини проти миру)
не належить до його компетенції.
Основними правовими актами, що визначають повноваження Трибуналу та порядок його
роботи, є Статут та Правила процедури і доказування.
Трибунал розташований у м. Гаага (Нідерланди) (рис. 55).
Головними цілями Трибуналу є:
• притягнення до відповідальності осіб, імовірно винних у порушенні міжнародного гу-
манітарного права;
• встановлення справедливості щодо потерпілих;
• запобігання новим злочинам;
• сприяння відновленню миру на території колишньої Югославії шляхом встановлення іс-
тини.
Трибунал, відповідно до Статуту, має предметну
юрисдикцію щодо таких категорій міжнародних злочи-
нів: серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.,
порушення законів і звичаїв війни, злочини проти людя-
ності і геноцид.
Хоча щодо серйозних порушень міжнародного гума-
нітарного права МТКЮ має з національними судами па-
ралельну юрисдикцію, він користується правом першості
й може зажадати у будь-якої держави й прийняти до сво-
го розгляду відповідну справу на будь-якому етапі, якщо
встановить, що це відповідає інтересам міжнародного
Рис. 55. Міжнародний трибунал правосуддя. У той же час, на свій розсуд Трибунал може
по колишній Югославії (м. Гаага) передати ті чи інші справи в компетентні національні
суди держав колишньої Югославії. Цим правом МТКЮ
неодноразово користувався на практиці.
До структури МТКЮ входять: Судовий орган, що складається з трьох Судових камер (палат)
і однієї Апеляційної камери (палати), Канцелярія обвинувача (Прокурор) та Секретаріат.
Нині до складу Трибуналу входять 27 Суддів, відібраних з усього світу на конкурсній ос-
нові: з них 15 постійних Суддів і 12 Суддів ad litem.

Історія створення Міжнародного трибуналу по колишній Югославії

Трибунал був заснований ООН у травні 1993 р. у відповідь на масові звірства в ході
збройного конфлікту на території колишньої Югославії. Тисячі цивільних осіб було вбито й
поранено, багато людей зазнали тортур і сексуального насильства, сотні тисяч було вигнано з
місць постійного проживання.
Принципової згоди щодо створення Трибуналу було досягнуто Радою Безпеки в Резолю-
ції 808 (1993 р.), прийнятій 22 лютого 1993 р. Доповідь, що містила Статут Трибуналу, була
представлена Генеральним Секретарем і одноголосно затверджена Радою Безпеки Резолюці-
єю 827 (1993 р.) від 25 травня 1993 р. Обрані судді вступили на посаду 17 листопада 1993 р.
МТКЮ став першим судом, створеним ООН, до юрисдикції якого належали військові
злочини, та першим міжнародним судом з військових злочинів, створеним з часів Нюрнбер-
зького й Токійського трибуналів. Він був заснований Радою Безпеки відповідно до Глави VII
Статуту ООН, за якою Рада Безпеки уповноважена вживати належних заходів для забезпе-
чення чи відновлення міжнародного миру та безпеки.
Створення Трибуналy на підставі резолюції Ради Безпеки, а не міжнародного договору, да-
ло підстави окремим обвинуваченим заперечувати правомірність його створення. Зокрема,
Душко Тадіч, що воював на боці боснійських сербів, звинувачений у серйозних порушеннях
254
міжнародного гуманітарного права в Боснії та Герцеговині, намагався в Трибуналі довести, що
під час розробки Статуту ООН не малось на увазі, що Рада Безпеки буде створювати на основі
Глави VІІ подібні судові органи. Адже грубі порушення міжнародного гуманітарного права, на
його думку, завжди мали місце, втім жодного разу подібні до Трибуналу органи не створюва-
лися. Тадіч також стверджував, що Трибунал заснований неправомірно, оскільки, за загально-
визнаним принципом права, суд має створюватися на основі закону чи міжнародного догово-
ру, а створення судів ad hoc після вчинення протиправних дій суперечить закону. Разом з цим
Тадіч наголошував, що створення Трибуналу не сприятиме встановленню миру в колишній
Югославії, тому мета, заради якої Радою Безпеки було створено Трибунал, не буде досягнута.
Апеляційна палата МТКЮ відкинула подібні заперечення Тадіча й наголосила, що справ-
ді, повноваження Ради Безпеки не є необмеженими. Навіть повноваження відповідно до Гла-
ви VІІ щодо визначення наявності загрози миру, обмежені тим, що Рада Безпеки діє в рамках
цілей і принципів ООН. Утім, у випадку створення МТКЮ не могло стояти питання про межі
повноважень Ради Безпеки, оскільки мав місце збройний конфлікт, який був порушенням
миру. Палата відзначила також, що ст. 41 та 42 Статуту ООН наділяють Раду Безпеки широ-
кими можливостями щодо вибору заходів для відновлення миру. Причому перелік заходів,
визначений у ст. 41 не є вичерпним і їх вибір залишений на розсуд Ради Безпеки. Рада Безпе-
ки, зокрема, може створювати будь-який допоміжний орган для забезпечення виконання
своїх настанов. Рада Безпеки може створити, відповідно, й судовий орган в якості засобу
здійснення своєї функції щодо забезпечення миру та безпеки.
По суті інших заперечень Д. Тадіча Апеляційна палата вказала, що ст. 39 Статуту ООН
наділяє Раду Безпеки ООН повноваженнями самостійно визначати, які дії найбільше підхо-
дять у тому чи іншому випадку, й що правомірність цих заходів не залежить від їхніх пози-
тивних або негативних результатів.
Вираз «створений на основі закону», як це зазначено в ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські й політичні права 1966 р., не означає, що суд повинен бути заснований тільки
до скоєння протиправних актів. Цей вислів означає, що судовий орган має бути заснований
компетентним органом і що у своїй діяльності він має забезпечити вимогу справедливого
правосуддя. Така думка, як вказала Апеляційна палата, підтверджується, зокрема, тлумачен-
ням, наданому цій статті Комітетом з прав людини в 1988 р. Крім того, ствердження проти-
лежного означало б невизнання рішення Нюрнберзького й Токійського трибуналів, які теж
були створені після вчинення злочинних дій обвинувачених. Палата підкреслила, що МТКЮ
створений на основі Статуту ООН і наділений усім необхідним для забезпечення справедли-
вого правосуддя — отже, він заснований на основі закону.
Був відкинутий і той аргумент, що встановлений у статуті МТКЮ пріоритет цього суду
над національним є незаконним, оскільки порушує суверенітет держави. Під час розгляду
цього аргументу Судова палата відкинула його на тій підставі, що обвинувачений не був
державою й не мав права піднімати питання про порушення суверенітету. При цьому Судова
палата засновувала свої висновки на деяких судових прецедентах національних судів.
Правомірність заміни національного суду міжнародним кримінальним трибуналом може
бути виведена з п. 7 ст. 2 Статуту ООН, оскільки йдеться про дії та заходи, вжиті Радою Без-
пеки ООН відповідно до Глави VII Статуту ООН. На думку Апеляційної палати, мета встанов-
лення пріоритету МТКЮ над національним судом — забезпечення того, щоб судові процеси
над міжнародними злочинцями не були сфальсифіковані, а злочинці не уникли відповідаль-
ності.
Ключовим завданням МТКЮ є притягнення до суду осіб, які найбільшою мірою відпові-
дальні за такі жахливі діяння як вбивства, тортури, зґвалтування, поневолення, пограбування,
знищення цивільного майна та інші злочини, передбачені Статутом Трибуналу. Крім притяг-
нення винних до відповідальності, МТКЮ створений з метою запобігти можливим у майбут-
ньому злочинам та відновлення справедливості щодо тисяч жертв та їхніх родин, щоб таким
чином сприяти міцному миру на території колишньої Югославії.
У своїх рішеннях, що стосувалися геноциду, військових злочинів і злочинів проти людя-
ності, Трибунал вказав, що висока керівна посада особи не має захищати від судового пере-
слідування. Практика Трибуналу демонструє, що підозрювані, які несуть найбільшу провину
за вчинення звірств, можуть бути притягнуті до суду й покарані, також як і те, що вина буває
тільки індивідуальною й не може бути покладена на суспільство, виходячи з принципу так
званої «колективної відповідальності».
Хоча найбільша кількість справ, розглянутих Трибуналом, стосувалась злочинів, скоєних
сербами чи боснійськими сербами (за таке «вибіркове правосуддя» Трибунал часто справед-

255
ливо критикується — авт.), він розслідував і висунув звинувачення проти представників кож-
ної з етнічних груп, залучених у збройний конфлікт. Вироки за злочини, скоєні проти сербів і
представників інших народів, було винесено відносно хорватів, боснійських мусульман і ко-
сівських албанців. Судові рішення демонструють, що представники всіх сторін конфлікту
скоювали злочини.
Створивши МТКЮ як спеціальний (ad hoc) суд, Рада Безпеки схвалила Стратегію поетап-
ного й впорядкованого завершення його роботи (не раніше 2016 р.).
Судова статистика
МТКЮ висунув звинувачення щодо 160 осіб. У числі обвинувачених глави держав,
прем’єр-міністри, начальники армійських штабів, міністри внутрішніх справ і багато інших
вищих і середнього рівня політиків, військових, керівників поліцейських сил різних сторін
югославського конфлікту. Ці звинувачення стосувалися злочинів, скоєних протягом 1991—
2001 рр. проти представників різних етнічних груп у Хорватії, Боснії та Герцеговині, Сербії,
Косово, й колишній Югославській Республіці Македонії. Більше 60 осіб було засуджено, на-
разі справи більш ніж 40 обвинувачених перебувають на різних стадіях судового розгляду.
Ті, хто цікавляться справами, розглянутими Трибуналом, можуть відвідати сайт МТКЮ
(http://www.icty.org/sid/12). Судові засідання можна також дивитися через інтернет-мовлення
на сайті МТКЮ (http://www.icty.org/sid/252).
Міжнародний трибунал по Руанді

Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних

за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на терито-
рії Руанди, та громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення, вчи-
нені на території сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 р. (скорочено — Між-
народний трибунал по Руанді, МТР), був заснований відповідно до резолюції 955
(1994 р.) Ради Безпеки від 8 листопада 1994 р. МТР є кримінальним судом і його юрисдикція
поширюється виключно на фізичних осіб. Встановлення
відповідальності організацій і держав у його компетен-
цію не входить.
Основними правовими актами, що визначають пов-
новаження Трибуналу та порядок його роботи, є Статут
та Правила процедури й доказування.
Місце перебування Судових камер Трибуналу —
м. Аруша (Об’єднана Республіка Танзанія) (рис. 56). Спіль-
на з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії
Апеляційна палата засідає в м. Гаага (Нідерланди).
Трибунал, відповідно до його Статуту, має предметну
Рис. 56. Міжнародний трибу- юрисдикцією щодо трьох категорій міжнародних зло-
нал по Руанді (Аруша) чинів: геноцид; злочини проти людяності; порушення
ст. 3, загальної для Женевських конвенцій та Додаткового
протоколу II до Женевських конвенцій. Щодо зазначених злочинів Трибунал має з націона-
льними судами всіх держав паралельну юрисдикцію, він користується правом першості та
може вимагати у будь-якої держави й прийняти до свого розгляду справу на будь-якому ета-
пі, якщо буде встановлено, що це відповідає інтересам міжнародного правосуддя. У той же
час, на свій розсуд Трибунал може передати ті чи інші справи в компетентні національні су-
ди Руанди або будь-якої іншої держави. За час своєї роботи Трибунал неодноразово викорис-
товував обидві ці можливості.
До структури Трибуналу входять: Судовий орган, що включає три Судові камери (палати)
й одну Апеляційної камеру (палату), Обвинувач (прокурор) та Секретаріат. Структура Між-
народного трибуналу по Руанді значною мірою копіює структуру Міжнародного трибуналу
по колишній Югославії. Обидва Трибунали об’єднані однією Апеляційної палатою.
До складу Трибуналу входять 22 Судді, відібрані з усього світу на конкурсній основі: з
них 12 — постійних Суддів і 10 — тимчасових Суддів (суддів ad litem). Судді Трибуналу
мають офіційний обов’язок встановлювати вину або невинність обвинувачених і визначати
покарання для тих, вина яких встановлена. Вони є представниками різних правових систем і
вносять у судову практику Трибуналу багатоаспектний досвід.
Судді МТР обираються Генеральною Асамблеєю ООН у тому ж порядку, що й Судді
МТКЮ. Президент Трибуналу обирається постійними суддями з-поміж них. В даний час
256
Президентом є Суддя з Пакистану, член міжнародної асоціації жінок-суддів Халіда Рашид
Хан.
Як і в Міжнародному трибуналі по колишній Югославії, Судді МТР входять до складу
одного з трьох головних органів Трибуналу — судового органу. Судовий орган Трибуналу
складається з трьох Судових палат та Апеляційної палати. Судді розподіляються до складу
палат Президентом Трибуналу. Судова палата розглядає справу в складі трьох Суддів, Апе-
ляційна — п’яти Суддів. Кожен Суддя працює лише в тій камері, в яку його або її було при-
значено. Постійні Судді кожної Судової палати обирають Головуючого Суддю з числа своїх
членів, який керує роботою Судової палати в цілому.
Відповідно до ст. 15 Статуту МТР, Обвинувач відповідає за розслідування справ та судо-
ве переслідування винних осіб. Обвинувач діє незалежно як окремий орган Міжнародного
трибуналу по Руанді. Він або вона не повинні запитувати або отримувати вказівки від якого
б то не було уряду або з будь-якого іншого джерела. Канцелярія Обвинувача складається з
Обвинувача та інших кваліфікованих співробітників, які можуть знадобитися.
Обвинувач призначається Радою Безпеки після висування кандидатури Генеральним сек-
ретарем. Він або вона повинні володіти високими моральними якостями й вищим рівнем
професійної компетентності та досвіду в розслідуванні та веденні кримінальних справ. Об-
винувач призначається на термін у чотири роки й може бути призначений повторно. Умови
служби Обвинувача є аналогічними умовами служби заступника Генерального секретаря
ООН. Співробітники Канцелярії Обвинувача призначаються Генеральним секретарем за ре-
комендацією Обвинувача.
Нині Обвинувачем Міжнародного трибуналу по Руанді є пан Хасан Бубакар Джаллоу
(Гамбія), його заступником — пан Бонгані Майола (ПАР).
Канцелярія Обвинувача складається з двох підрозділів: Відділу кримінального пересліду-
вання та Відділу апеляцій та правового консультування.
До Відділу кримінального переслідування входить Слідча секція, яка розділена на групи,
відповідальні за розслідування злочинів та збір доказів. Також до неї входить Судовий відділ
на чолі зі Старшим повіреним, який відповідає за роботу сторони обвинувачення в судовому
процесі.
Відділ апеляцій та правового консультування на чолі з його Начальником несе відповідаль-
ність за роботу сторони Обвинувачення в апеляційній інстанції, включаючи оскарження судових
рішень, надання юридичних консультацій групам Судового відділу з питань міжнародного та
національного кримінального права, стратегії і тактики судового процесу, розкриття інформації,
захисту свідків, етики, політики, а також за здійснення безперервного підвищення кваліфікації
через щомісячний юридичний форум, базу даних судових рішень МТР і МТКЮ тощо.
Секретаріат відповідає за виконання адміністративних функцій і обслуговування МТР,
зокрема, виконуючи низку правових функцій, покладених на нього Правилами процедури й
доказування, а також виконує роль каналу зв’язку Трибуналу.
Відповідно до Статуту, Секретаріат складається з Секретаря та іншого персоналу, який
може виявитися необхідним. Наразі Секретаріат складається з двох основних відділів —
Відділу судового та правового обслуговування та Адміністративного відділу.
Секретар призначається Генеральним секретарем ООН після консультацій з Головою
Міжнародного трибуналу по Руанді. Він або вона призначаються на чотири роки й можуть
бути призначені повторно. Умови служби Секретаря повинні бути такими ж, як у помічника
Генерального секретаря ООН. Персонал Секретаріату призначається Генеральним секрета-
рем за рекомендацією Секретаря. Нині посаду секретаря обіймає пан Адама Діенг (Сенегал),
його заступник — пан Еверарді О’Доннел (Великобританія).
Крім основних, до складу Трибуналу входить і кілька допоміжних підрозділів. У тому числі
це Секція підтримки жертв та свідків, Секція захисту та утримання під вартою (у її функції,
зокрема, входить забезпечення адвокатами тих з обвинувачених, які не в змозі самостійно
оплатити роботу захисника, а також забезпечення міжнародних стандартів утримання в Слі-
дчому ізоляторі ООН ).
Слідчий ізолятор є підрозділом ООН, і хоча його корпус входить у комплекс в’язниці
м. Аруша, він не належить до юрисдикції місцевих властей. До компетенції адміністрації
слідчого ізолятора входить, зокрема, отримання й направлення до відповідних органів усіх
скарг та звернень затриманих, взаємодія з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, орга-
нізація відвідувань і побачень тощо.
Ув’язнені мають право спілкуватися поштою або телефоном зі своєю родиною та іншими
особами й можуть зустрічатися з рідними та друзями з такими обмеженнями та під таким

257
контролем, що може знадобитися в інтересах безпеки. Вони можуть спілкуватися в повному
обсязі й без обмежень з їхніми законними представниками, причому на території комплексу
є спеціально обладнані приміщення для консультацій адвокатів зі своїми клієнтами. Хоча
свобода затриманих обмежена, вони можуть спілкуватися один з одним під час спільного
проведення часу, такого як виконання релігійних обрядів, занять у навчальних класах або на
спортивних майданчиках. Харчування готується під керівництвом кваліфікованого дієтолога
і лікаря. Правила вимагають, щоб їжа готувалася з урахуванням віку, стану здоров’я, релігій-
них і, наскільки це можливо, культурних потреб ув’язнених.

Судова статистика
Перші підозрювані постали перед судом у травні 1996 р., а слухання у першій справі по-
чалися в січні 1997 р. Трибунал має повноваження переслідувати в судовому порядку висо-
копоставлених членів уряду й військових, багато з яких втекли з країни і тим самим могли б
уникнути покарання. Трибунал засудив Жана Камбанду — прем’єр-міністра країни під час
геноциду — до довічного ув’язнення. Трибунал уперше визнав винними осіб, які вчинили
зґвалтування, у вчиненні злочинів проти людяності та геноциду, що стало суттєвим кроком у
прогресивному розвитку міжнародного права.
Трибунал також розглянув справи власників ЗМІ та журналістів, звинувачених у викори-
станні засобів масової інформації для підбурювання до геноциду. Вважається встановленим,
що страхітливий масштаб геноциду став можливий завдяки мовленню «Радіо і Телебачення
Тисячі Пагорбів» (фр. Radio Television des Milles Collines — RTML) (див. Справу Руггіу —
авт.) та видавництва таких газет, як «Кангура». Засновник і директор радіо, Фердинанд На-
хімана, був заарештований і засуджений трибуналом до довічного позбавлення волі. Серед
публікацій газети «Кангура» особливу популярність отримав маніфест «Десять заповідей ху-
ту», що розпалював ворожнечу між тутсі та хуту. Редактор газети Хассан Нгезе також був
засуджений Трибуналом до довічного ув’язнення.
До квітня 2007 р. Трибунал виніс 27 рішень, що стосувалися 33 обвинувачених у геноци-
ді, злочинах проти людяності та військових злочинах. До травня 2012 р. Трибуналом остаточ-
но було розглянуто справи 58 звинувачених, з яких 48 осіб визнано винними й засуджено до
різних термінів тюремного ув’язнення, а 10 осіб виправдано й звільнено з-під варти. Крім то-
го, справи ще 14 засуджених знаходяться на стадії апеляційного розгляду. Справи трьох пі-
дозрюваних передано в національні суди: дві справи — до Франції, і одна — в Руанду.
Наразі Трибунал близький до виконання своєї місії і функціонує відповідно до Стратегії
завершення його роботи, схваленої Радою Безпеки ООН у Резолюції 1503 (2003 р.).
З діяльністю Трибуналу можна познайомитися на сайті: http://www.icty.org/

Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне

Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне був заснований відповідно до Договору між ООН та

Урядом Сьєрра-Леоне від 16 січня 2001 р. і Резолюцією Ради Безпеки № 1315 (2000 р.) від
14 серпня 2000 р. За своєю правовою природою Спеціальний суд є «змішаним трибуналом»,
який поєднує в собі міжнародні та національні механізми, персонал, слідчих, суддів, обвину-
вачів і правові норми. Суд почав функціонувати з 1 липня 2002 р.
Спеціальний суд повноважний переслідувати осіб, які несуть найбільшу відповідальність
за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в Сьєрра-Леоне й злочини за від-
повідним національним законодавством. Статут Суду передбачає відповідальність як за між-
народні злочини (злочини проти людяності, порушення ст. 3, загальної для Женевських кон-
венцій 1949 р., Додаткового протоколу II та інші серйозні порушення міжнародного
гуманітарного права), так і за серйозні злочини за законодавством Сьєрра-Леоне (злочини
проти дітей і їх статевої недоторканності, а також підпал).
Спеціальний суд доповнює започатковану в Сьєрра-Леоне Комісію по встановленню іс-
тини та примирення й має сприяти встановленню відповідальності, забезпечення стримуван-
ня та національного примирення. Спеціальний суд також допомагає Сьєрра-Леоне у віднов-
ленні її національних юридичних установ, зруйнованих у період переворотів і громадянської
війни 1992—2002 рр.
Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне складається з трьох головних підрозділів: Судового ор-
гану, що включає дві Судові камери (палати) й одну Апеляційної камеру (палату), Обвинува-
ча та Секретаріату.
258
 Створення Спеціального суду по Сьєрра-Леоне
До кінця 2001 р. держави-члени ООН виділили достатній обсяг ресурсів для фінансуван-
ня установи та функціонування Суду. Місія ООН з планування, яка відвідала Фрітаун у січні
2002 р., обговорила з урядом Сьєрра-Леоне конкретні заходи щодо створення Спеціального
суду, й 16 січня 2002 р. Організація Об’єднаних Націй та уряд Сьєрра-Леоне підписали угоду
про заснування Спеціального суду.
У травні 2002 р. Генеральний секретар ООН призначив виконуючого обов’язки Секретаря
й Обвинувача Спеціального суду, а в липні 2002 р. уряд Сьєрра-Леоне та Генеральний секре-
тар призначили Суддів для роботи в Судових і Апеляційній камерах. Крім того, в травні 2002 р.
Комітет з управління справами Спеціального суду розглянув і в попередньому порядку прийняв
Фінансові положення та Положення про персонал Спеціального суду.
До сьогодні Обвинувач Спеціального суду випустив 13 обвинувальних актів, два з яких
були згодом відкликані через смерть обвинувачених.
Завершені, включаючи апеляційну стадію, судові процеси за обвинуваченням трьох ко-
лишніх лідерів Революційної Ради Збройних Сил (РРЗС), двох членів Сил Цивільної Оборо-
ни (СЦО) і трьох колишніх керівників Об’єднаного революційного фронту (ОРФ).
26 квітня 2012 р. Судова камера визнала винним колишнього президента Ліберії Чарльза
Тейлора у військових злочинах та злочинах проти людяності. 30 травня 2012 р. було оголо-
шено вирок, який визначив засудженому покарання в 50 років позбавлення волі.

Надзвичайні палати в судах Камбоджі

За своєю правовою природою Надзвичайні палати є змішаним (національно-міжнарод-

ним) кримінальним судом, створеним на підставі угоди між ООН та Урядом Камбоджі.
Закон про заснування Надзвичайних палат в су-
дах Камбоджі (НПСК) для розгляду злочинів, скоє-
них у період існування Демократичної Кампучії, що
є головним правовим документом цього Суду, був
прийнятий парламентом (Народними Зборами)
Камбоджі 2 січня 2001 р. (діє в редакції від
27.10.2004) та затверджено Договором між ООН і
Королівським урядом Камбоджі 6 червня 2003 р.
Він передбачає відповідальність за геноцид, зло-
чини проти людяності, серйозні порушення Женев-
ських конвенцій 1949 р., Гаазької конвенції 1954 р.
про захист культурних цінностей і деякі злочини,
передбачені Кримінальним кодексом Камбоджі
Рис. 57. Надзвичайні палати 1956 р. (вбивство, катування, релігійне пересліду-
в судах Камбоджі (Пномпень) вання).
Мета Надзвичайних палат — притягнення до від-
повідальності колишніх керівників Демократичної Кампучії та тих, хто несе найбільшу відпові-
дальність за злочини й серйозні порушення камбоджійського кримінального права, міжнародно-
го гуманітарного права, звичаїв та міжнародних конвенцій, визнаних Камбоджею, які було скоє-
но в період з 17 квітня 1975 р. по 6 січня 1979 р. (роки правління Червоних кхмерів).
Правовими актами Надзвичайних палат є Закон про заснування Надзвичайних палат і
Внутрішні правила.
Головними підрозділами Надзвичайних палат є: Судовий орган, що складається з Палати
(камери) попереднього провадження, Судової палати (камери), а також Палати (камери) Верхов-
ного суду, Канцелярії Співобвинувачів, Канцелярії Слідчих суддів та Адміністративного відділу.
У кожному з підрозділів представлені як місцеві фахівці, так і міжнародні співробітники.

Створення Надзвичайних палат у судах Камбоджі

За час диктатури Червоних кхмерів (3 роки 8 місяців і 20 днів) — одного з найбільш зло-
вісних політичних експериментів XX ст., було вбито й загинуло від штучно створеного голо-
ду, катувань і примусової праці не менше 1,7 мільйона осіб. Після повалення режиму 7 січня
1979 р. почалася багаторічна громадянська війна, що завершилася лише в 1998 р., коли полі-
тичні та військові структури Червоних кхмерів було остаточно ліквідовано.

259
 У 1997 р. Королівський уряд Камбоджі звернувся до ООН з проханням надати допомогу в
створенні суду для судового переслідування високопоставлених керівників Червоних кхме-
рів. 2 січня 2001р. Народні збори Камбоджі ухвалили Закон «Про заснування Надзвичайних
палат в судах Камбоджі» для розгляду злочинів, скоєних у період існування Демократичної
Кампучії. Уряд Камбоджі наполягав на тому, що судові засідання мають проводитися в Кам-
боджі камбоджійськими суддями й національним персоналом спільно з міжнародними суд-
дями та міжнародним персоналом. Камбоджа звернулася за міжнародною допомогою як у
зв’язку зі слабкістю правової системи держави, що пережила тривалий період диктатури та
громадянської війни, так і з огляду на характер вчинених злочинів, переслідування яких ви-
магають міжнародні стандарти правосуддя.
13 травня 2003 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію 57/228b «Судові про-
цеси над Червоними кхмерами», в якій містився Проект угоди між ООН та Королівським
урядом Камбоджі про переслідування відповідно до камбоджійського права за злочини, вчи-
нені в період Демократичної Кампучії. Мета Угоди полягала в регулюванні співробітництва
між ООН та Королівським урядом Камбоджі в процесі притягнення до суду осіб, відповідаль-
них за злочини, вчинені в період диктатури. Текст передбачав правову основу, принципи й ва-
ріанти такого співробітництва. Угоду було укладено 6 червня 2003 р., ратифіковано Законом
від 17 жовтня 2004 р. Після цього 27 жовтня 2004 р. у закон «Про заснування Надзвичайних
палат» було внесено відповідні зміни.
Головними підрозділами НПСК є: Судовий ор-
ган, що складається з Палати (камери) попереднього
провадження, Судової палати (камери), а також Па-
лати (камери) Верховного суду, Канцелярія Співоб-
винувачів, Канцелярія Слідчих суддів та Адмініст-
ративний відділ. У складі кожного з органів
Надзвичайних палат представлені як національні,
так і міжнародні фахівці.
До складу кожної з палат входять камбоджійські
судді з одного боку, й міжнародні судді, призначені
Верховною радою магістратури Камбоджі з числа
Рис. 58. Зала судових засідань кандидатур, висунутих Генеральним секретарем
ООН — з іншого.
Суддями НПСК обираються особи, що володіють високими моральними якостями, не-
упередженістю та сумлінністю, які задовольняють вимогам, що висуваються в їхніх країнах
для призначення на судові посади. Вони виконують свої функції незалежно, не отримують і
не запитують вказівки від якого б то не було уряду або з будь-якого іншого джерела. При ви-
значенні загального складу палат належним чином враховується досвід Суддів у галузі кри-
мінального права, міжнародного права, в тому числі міжнародного гуманітарного права і
норм у сфері прав людини. Генеральний секретар ООН надсилає список кандидатур міжна-
родних суддів, з яких Верховна рада магістратури Камбоджі призначає Суддів до складу Па-
лат. Призначення міжнародних Суддів Верховною радою магістратури проводиться лише зі
списку, представленого Генеральним секретарем. У разі вакансії серед міжнародних Суддів,
Верховна рада магістратури призначає іншого міжнародного Суддю з того ж списку.
Судді призначаються на весь термін судочинства. При призначенні міжнародних Суддів,
які засідають у палатах і присутні на кожному етапі судочинства, Голова палати може в кож-
ному конкретному випадку призначати зі списку кандидатур, представленому Генеральним
секретарем, одного або декілька альтернативних Суддів, які будуть присутні на кожному
етапі судочинства й заміщати того чи іншого міжнародного Суддю, якщо цей Суддя не в
змозі брати участь у засіданнях.
До складу Палати попереднього провадження входять п’ять основних Суддів, з яких троє
— камбоджійських і двоє — міжнародних, а також двоє запасних Суддів — камбоджійський
і міжнародний.
До складу Судової палати також входять п’ять основних Суддів, з яких троє камбоджій-
ських і двоє міжнародних, а також двоє запасних Суддів — камбоджійський і міжнародний.
До складу Палати Верховного суду входять сім основних Суддів — четверо камбоджій-
ських і троє міжнародних. Крім того, є два запасних судді — камбоджійський і міжнародний.
Палата Верховного суду є апеляційною і останньою інстанцією у складі Надзвичайних палат.
Відповідно до Закону, Судді намагаються досягати одностайності в своїх рішеннях. Якщо
це неможливо, застосовуються такі положення:

260
 a) рішення Судової палати вимагає, щоб принаймні чотири Судді голосували «за»;
b) рішення Палати Верховного Суду вимагає, щоб принаймні п’ять Суддів голосували «за».
Якщо одностайності немає, текст Рішення Палати містить думки більшості і меншості Суддів.
Канцелярія Слідчих суддів НПСК складається з одного камбоджійського й одного міжна-
родного Слідчого судді, які призначаються на весь період судочинства, та необхідного пер-
соналу. У завдання цього органу входить проведення судового розслідування на основі по-
передніх звинувачень, представлених Співобвинувачами. За результатами цього розслідуван-
ня вони направляють справи до Судового органу для розгляду по суті.
Судді спільно проводять судове слідство, співпрацюють з метою вироблення спільного
підходу до судового слідства.
Канцелярія Співобвинувачів НПСК складається з одного камбоджійського й одного між-
народного Співобвинувача, які призначаються на весь період судочинства, та необхідного
персоналу. Співобвинувачі відповідають за ініціювання попереднього розслідування, форму-
лювання обвинувачення, відкриття судового слідства й здійснення кримінального пересліду-
вання в ході судових слухань та в апеляційному процесі.
Завданням Адміністративного відділу НПСК є обслуговування Надзвичайних палат, Па-
лати попереднього провадження, Слідчих суддів, Канцелярії Співобвинувачів.
Є камбоджійський Директор цього відділу, який призначається Королівським урядом
Камбоджі. Директор несе відповідальність за загальне управління Адміністративним відді-
лом, за винятком питань, які підпадають під правила та процедури Організації Об’єднаних
Націй. Є міжнародний Заступник директора Адміністративного відділу, який призначається
Генеральним секретарем ООН. Заступник директора відповідає за набір всього міжнародно-
го персоналу та за все керівництво міжнародними компонентами Надзвичайних палат.
Крім зазначених органів до структури Надзвичайних палат належить Секція підтримки
Захисту, Секція сприяння цивільним позивачам та Секція підтримки жертв.
Предметна юрисдикція. Відповідно до Глави II закону «Про заснування Надзвичайних
палат», до предметної юрисдикції Надзвичайних палат належать:
• злочин геноциду, як він визначений у Конвенції 1948 р. про попередження злочину ге-
ноциду та покарання за нього;
• злочини проти людяності, як вони визначені в Римському статуті Міжнародного кримі-
нального суду 1998 р.;
• серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р.;
• знищення культурних цінностей у ході збройного конфлікту за обставин, заборонених
Конвенцією про захист культурних цінностей, у разі збройного конфлікту 1954 р.;
• злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, вчинені за обставин, за-
боронених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.;
• злочини відповідно до внутрішньодержавного кримінального права Камбоджі: вбивство,
катування, переслідування за релігійні переконання.
Персональна, тимчасова та просторова юрисдикція. Надзвичайні палати повноважні роз-
глядати:
• злочини, вчинені високопосадовцями — керівниками Демократичної Кампучії та тими
особами, які несуть найбільшу відповідальність за злочини;
• злочини, скоєні в період з 17 квітня 1975 р. по 6 січня 1979 р.;
• злочини, скоєні на території Камбоджі.
Надзвичайні палати застосовують кримінально-процесуальне законодавство Камбоджі. У
тих випадках, коли камбоджійське право не охоплює те чи інше питання або ж коли існує
невизначеність щодо тлумачення або застосування відповідної норми камбоджійського пра-
ва, коли виникає питання щодо відповідності такої норми міжнародним стандартам, Палати
можуть керуватися також процедурними нормами, встановленими на міжнародному рівні.
Надзвичайні палати здійснюють свою юрисдикцію відповідно до міжнародних стандартів
правосуддя, справедливості та належного процесу, як вони викладені в ст. 14 і 15 Міжнарод-
ного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., учасником якого є Камбоджа.

261
 Навчальне видання

НАЗАРЕНКО Олена Аркадіївна

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО:
ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ

Редактор А. Фіалка
Коректор Ю. Пригорницький
Верстка Н. Пінчук

Підп. до друку 04.04.14. Формат 60×84/8.

Друк. арк. 25,25. Зам. 12-4525.

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)
Тел./факс (044) 537-61-41; тел. (044) 537-61-44
E-mail: publish@kneu.kiev.ua