МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра конституційного та міжнародного права

КУРС ЛЕКЦІЙ
Право Європейського Союзу

Навчальний посібник

Київ-2015
УДК 341.4
ББК Х 91
С 606

Укладачі:
Солоненко О. М. – кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного та
міжнародного права Національної академії внутрішніх справ;
Калиновський Б. В. – кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного та
міжнародного права Національної академії внутрішніх справ;
Тригубенко Г. В. – кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного та
міжнародного права Національної академії внутрішніх справ;
Хальота А. В. – кандидат юридичних наук, заступник начальника кафедри конституційного та
міжнародного права Національної академії внутрішніх справ.

Рецензенти:
Гавловський В. Д. – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник;
Пясковський В. В. – кандидат юридичних наук, доцент.

Рекомендовано до друку на засіданні науково-методичної секції теорії та історії держави та

права; конституційного та міжнародного права; цивільного права і процесу науково методичної
ради Національної академії внутрішніх справ 03 грудня 2014 р. (протокол № 5).

Матеріали подано в авторській редакції

Курс лекцій Право Європейського Союзу [Текст] : навч.-посіб.

С 606 для студентів та слухачів з підготовки фахівців освітньо-
кваліфікаційного рівня “магістр” / уклад. О. М. Солоненко,
Б. В. Калиновський, Г. В. Тригубенко, А. І. Хальота. – К. : Нац. акад.
внутр. справ, 2015. – 198 с.
Змістовно подано тематику лекцій навчальної дисципліни “Право
Європейського Союзу”. Наведено теми семінарських занять, рефератів і
доповідей. Системно подано та розкрито питання для кожної теми щодо
підготовки до семінарських занять. Запропоновано список джерел для
всебічного та розширеного самостійного вивчення навчальної дисципліни.
Для студентів та слухачів з підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного
рівня “магістр” навчальних закладів системи МВС України.

ББК Х 91
© Солоненко О. М., 2015
© Калиновський Б. В., 2015
© Тригубенко Г. В., 2015
© Хальота А. І., 2015

2
 ЗМІСТ

Вступ................................................................................................5
Тема 1. Право Європейського Союзу: загальнотеоретичні
аспекти............................................................................................7
§ 1. Поняття та сутність права Європейського Союзу................7
§ 2. Система права Європейського Союзу....................................9
§ 3. Система норм права Європейського Союзу........................11
§ 4. Принципи права Європейського Союзу...............................15
§ 5. Предмет права Європейського Союзу.................................16
§ 6. Методи права Європейського Союзу...................................18
§ 7. Суб’єкти права Європейського Союзу.................................19
§ 8. Право Європейського Союзу як наука і навчальна
дисципліна.....................................................................................19
Тема 2. Історія становлення та джерела права
Європейського Союзу.................................................................21
§ 1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції.......21
§ 2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку
європейської інтеграції.................................................................24
§ 3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу.......29
Тема 3. Статус Європейського Парламенту..........................33
§ 1. Європейський парламент в системі органів Європейського
Союзу..............................................................................................33
§ 2. Формування Європейського парламенту.............................35
§ 3. Форма роботи та склад Європейського парламенту...........39
§ 4. Функціонування Європейського парламенту......................40
§ 5. Функції та повноваження Європейського парламенту.......44
§ 6. Законодавчий процес у Європейському парламенті.........46
Тема 4. Європейська комісія. Рада Європейського Союзу. 49
§ 1. Статус Європейської комісії ЄС...........................................49
§ 2. Процедура формування та склад Європейської комісії ЄС50
§ 3. Повноваження Європейської комісії ЄС.............................51
§ 4. Склад та порядок формування Ради Європейського Союзу53
§ 5. Повноваження Ради Європейського Союзу........................54
Тема 5. Статус Європейської Ради та інших органів ЄС....65
§ 1. Європейська рада Європейського Союзу............................65
§ 2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації.........72
§ 3. Рахункова палата Європейського Союзу.............................74
§ 4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу..75
§ 5. Суд Європейського Союзу....................................................78
Тема 6. Правовий статус людини і громадянина в
Європейському Союзі.................................................................84
§ 1. Правовий статус громадян Європейського Союзу.............84
§ 2. Характеристика інституту правового статусу людини та
громадянина у Європейському Союзі та його джерела............86
3
§ 3. Громадянство Європейського Союзу...................................90
§ 4. Основні права, свободи та обов’язки людини та
громадянина у Європейському Союзі.........................................93
§ 5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у
Європейському Союзі.................................................................103
Тема 7. Правоохоронне та безпекове співробітництво в
Європейському Союзі...............................................................106
§ 1. Правові засади свободи, безпеки та юстиції Європейського
Союзу............................................................................................106
§ 2. Європейський поліцейський офіс (Європол)....................114
§ 3. Правоохоронне співробітництво Європолу.......................119
§ 4. Європейське бюро судової співпраці (Євроюст «Eurojust»)124
Тема 8. Правова регламентація зовнішніх відносин
Європейського Союзу...............................................................129
§ 1. Міжнародна правосуб'єктність Євросоюзу у сфері
зовнішніх відносин......................................................................129
§ 2. Договірна практика Євросоюзу у сфері зовнішніх відносин131
§ 3. Міжнародні угоди ЄС про асоціацію з третіми країнами 138
§ 4. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС...........144
Тема 9. Взаємовідносини України та Європейського Союзу151
§ 1. Східне партнерство Європейського Союзу.......................151
§ 2. Історія відносин Україна – Європейський Союз...............156
§ 3. Угода про асоціацію між Україною та ЄС.........................171
§ 4. Співробітництво України та ЄС у сфері юстиції, свободи та
безпеки.........................................................................................175
§ 5. Безвізовий діалог Україна – ЄС..........................................187
§ 6. Регіональне співробітництво між Україною та ЄС...........193
Список використаних та рекомендованих джерел.............197

4
 Вступ

"Ніякої війни не повинно бути, ні війни між

мною і тобою в природному стані, ні війни між
нами як державами... Можна сказати, що
встановлення загального і постійного миру складає
не просто частину, а всю кінцеву мету навчання
про право... і тільки в загальному союзі держав це
право може стати остаточно дійсним і щирим
станом миру"
І. Кант

Своєрідною рисою сучасного міжнародного політичного, соціального та

економічного розвитку є інтенсивна динаміка інтеграційних процесів у світі.
При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об’єднань,
неминуче відчувають на собі відчутний вплив їх правових систем. Особливо це
стосується європейського виміру. На європейському континенті таким
інтеграційним міжнародним співтовариством є Європейський Союз (ЄС), з
яким Україна має спільний державний кордон.
Україна неодноразово висловлювала свою зацікавленість щодо системи
права Європейського Союзу. Адже Європейський Союз є особливим
міжнародним утворенням, яке являє собою яскравий взірець успішного
політичного, правового співробітництва та економічної інтеграції 28 держав.
Європейський Союз – один з найбільших зовнішньоекономічних партнерів
України, з яким, наша держава постійно намагається розвинути та посилити
політичне, безпекове та економічне співробітництво, насамперед шляхом
розвитку правової основи регулювання відносин у цих сферах, що неможливе
без здійснення заходів щодо зближення законодавства України та ЄС.
Водночас, нині набувають найбільшої конкретики ідеї щодо інтеграції
України до ЄС, яку визначають однією з стратегічних цілей розвитку держави.
Ось чому вивчення права ЄС в юридичних закладах України набуває не тільки
теоретичного, а й перспективного практичного значення. Тому, не викликає
жодних сумнівів те, що кожен правознавець повинен оперувати знаннями у
сфері права Європейського Союзу.
У навчальному посібнику викладено базисні поняття та відображено
сутність права Європейського Союзу, що дають можливість вивчити його
основи, здійснити аналіз його інституційного механізму, правового статусу
особи в ЄС та збагатити знання щодо євроінтеграційних процесів, а також
зосередити свою увагу на найбільш актуальних для українських умов
проблемах: демократизації і трансформації суспільства, формування правової
соціальної держави, взаємовідносинах громадянина та держави.

5
 Внутрішня змістовна організація та структура навчального посібника
“Курс лекцій Право Європейського Союзу” визначається метою та відповідає
завданням його вивчення й структурно об’єднує дев’ять тем.
Логічна послідовність вивчення полягає в тому, що спочатку
виробляється загальне уявлення про основи права Європейського Союзу, а саме
виникнення та становлення права ЄС, джерела права ЄС. Далі змістовно
розкривається інституційний (організаційно-правовий) механізм Європейського
Союзу. Розглядаються питання правового статусу людини і громадянина в ЄС
та співробітництво держав у цій сфері. Окремо присвячено аналізу
нормативного регулювання зовнішніх відносин Європейського Союзу,
особлива увага приділяється саме взаємовідносинам між ЄС та Україною.
У структурно-логічній схемі навчання, дисципліна «Право Європейського
Союзу» вивчається на етапі підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного
рівня «магістр» після вивчення ними основних дисциплін професійно-
орієнтованого циклу, коли майбутні фахівці мають достатнє уявлення щодо
умов практичного виконання професійних завдань. Це забезпечує можливість її
викладання з урахуванням професійної орієнтації за відповідними
спеціальностями.
Загальною методичною вимогою до вивчення права Європейського
Союзу є вироблення особистісного ставлення до його проблем на основі
критичного вивчення та аналізу навчальної і наукової літератури. Навчальний
посібник розрахований як на вивчення та закріплення інформаційно-
теоретичної бази, так і на самостійну роботу слухачів. Цілеспрямований на
підвищення рівня логічного мислення, зумовлює продуктивність засвоєння
теоретичного матеріалу
Запропоновані в навчальному посібнику теми дозволять систематизувати
знання за програмою навчальної дисципліни «Право Європейського Союзу»,
забезпечуючи світоглядну дію на підготовку сучасного юриста-професіонала.
Ознайомлює з найбільш актуальними питаннями правої діяльності
Європейського Союзу, які дозволяють читачеві отримати уявлення про ЄС.
Навчальний посібник є вагомою допомогою для викладачів, ад’юнктів,
студентів, слухачів вищих навчальних закладів системи МВС України при
опрацюванні основних елементів права та інституцій ЄС. Також буде корисним
усім, хто прагне ознайомитися з реаліями Європейського Союзу та
перспективами європейського руху України.

6
 Тема 1. Право Європейського Союзу: загальнотеоретичні аспекти.

ПЛАН
1. Поняття та сутність права Європейського Союзу
2. Система права Європейського Союзу
3. Система норм права Європейського Союзу
4. Принципи права Європейського Союзу
5. Предмет права Європейського Союзу
6. Методи права Європейського Союзу
7. Суб’єкти права Європейського Союзу
8. Право Європейського Союзу як наука і навчальна дисципліна

РЕФЕРАТИ:
1. Співвідношення права Європейського Союзу та національного
права держав-учасниць Співтовариства.
2. Право Європейського Союзу: сфера дії.

1. Поняття та сутність права Європейського Союзу

Європейський Союз (ЄС) є унікальним міжнародним утворенням, яке

становить яскравий приклад успішного політичного та правового
співробітництва та економічної інтеграції. 13 грудня 2007 p. у м. Лісабон
(Португалія) главами держав-учасниць ЄС було підписано Договір про
Реформи, так званий Лісабонський Договір, який значно підвищує
демократичність та ефективність функціонування інститутів ЄС. Цей договір
наділяє ЄС, до якого входить 28 держав-учасниць, міжнародною
правосуб'єктністю. 1 грудня 2009 р. Лісабонський Договір набрав чинності.
Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної
та правової інтеграції 28 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії,
Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії,
Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії,
Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії,
Швеції).
Право Європейського Союзу — це система правових норм, які
регулюють процеси європейської інтеграції та діяльність ЄС.
За своєю структурою право Євросоюзу поділяється на первинне та
вторинне.
7
 До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які
становлять правову основу функціонування всіх складових елементів, що
формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для
ухвалення законодавчих та інших правових актів Євросоюзу.
Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього
відносять норми, які закріплені в актах органів Євросоюзу, а також у
міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші
суб'єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити
первинному, яке є основою правопорядку ЄС.
До найважливіших рис права ЄС належать культуралізм, плюралізм,
раціоналізм, динамізм, інтегралізм, професіоналізм, інструменталізм, легалізм,
європеїзм. Унікальна за природою організація Європейського Союзу поєднує
риси як типової міжнародної організації, так і федерації.
Право ЄС також є поєднанням рис національних правових систем держав-
учасниць з рисами міжнародного права. Найбільший вплив на формування
права ЄС, з-поміж національних систем, мають риси французького права
(насамперед адміністративного, значною мірою також судового права) і
німецького права (цивільного, господарського та торгового).
Право ЄС поєднує культуру континентального права та загального права
(common law). Домінують риси права континентального, водночас наявність рис
загального права (common law) виявляється в рецепції англійських засад
проведення судового процесу (adversary system), заслуховування іншої сторони
(audi alteram parten), сприйняття способу ведення судового діалогу і надання
переваги позасудовим способам розв'язання спорів.
Прямування до уніфікації, інтеграції права в рамках ЄС є не
вибудовуванням зовсім нової системи права, а зверненням до культурних
традицій, сформованих раніше. Значна динаміка розвитку права ЄС спричиняє,
з одного боку, те, що воно звертається до зразків з минулого, а з іншого, беручи
до уваги сучасні потреби, — є правовим порядком, який піддається постійним
змінам. У цьому розумінні право ЄС утворює певну цілісність, відокремлену
однаково як від національних правових систем (континентальної та англійської
культури), так і міжнародного права.
Право ЄС утворює таким чином наднаціональну правову систему і правову
культуру загальноєвропейського зразка. Воно утворює організовану і
структуровану систему правових норм, з її джерелами, власними інституціями,
процедурами творення, інтерпретації і застосування, створюючи свого роду
конгломерат норм держав-учасниць і міжнародних норм, та є "особливим
правопорядком".

8
 2. Система права Європейського Союзу

Система права Європейського Союзу – це новий правовий порядок,

утворений засновницькими договорами, характеризується своєю автономністю
та внутрішнім узгодженням власної системи правових джерел, а також
специфічною природою взаємовідносин, що існують між правовими нормами
Європейського Союзу та національними правовими системами держав-
учасниць.
Необхідно вказати, що право ЄС є самостійною системою, яка
функціонує поряд з національними системами права, а також системою
універсального міжнародного права.
Суд ЄС зробив з цього приводу два принципові висновки:
1) це особлива система права, інтегрована в систему права держав-
учасниць (і має обов’язковий характер для їх судових органів);
2) право ЄС – масив норм, що застосовується як до вихідців з цих
країн так і до самих держав.
Згідно з рішенням суду ЄС Право Співтовариств утворює самостійну
особливу систему, норми якої у рівній мірі є обов’язковими, як для держав-
учасниць, так і для фізичних та юридичних осіб.
Право ЄС характеризується низкою ознак:
 це правові норми, породжені інтеграційними
процесами, які знайшли свій вираз у джерелах права Європейської
Співтовариства та Європейського Союзу;
 це правові норми, які об’єднують те, через що
вони повинні забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань.
Система права ЄС включає галузі, інститути, принципи і норми.
До галузей права ЄС належать:
- сукупність правових норм, які визначають правове становище
Євросоюзу;
- правове регулювання внутрішнього ринку;
- торгівельне та комерційне право;
- право конкуренції;
- право охорони навколишнього середовища;
- право щодо державних замовлень;
- трудове право;
- право зовнішніх відносин тощо.
Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види.
По-перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них
належать інститути визнання, правонаступництва, відповідальності.
9
 По-друге, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути.
Наприклад, в межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС
існують такі інститути, як:
- свобода пересування товарів;
- вільний рух людей;
- свобода економічної діяльності і надання послуг;
- вільний рух капіталів.
Право конкуренції охоплює:
- інститут забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької
діяльності на ринку ЄС;
- інститут державної допомоги.
У галузі торгівельного та комерційного права сформовані такі інститути,
як:
- право компаній; - право на промислову та інтелектуальну власність; -
банківське право; - страхове право тощо.
Законодавство ЄС щодо захисту довкілля містить такі інститути:
- охорони живої природи;
- боротьби із забрудненням повітря та шумом;
- обмеження хімічного забруднення та утилізацію відходів;
- боротьби за чистоту води тощо.
У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, які
утворюють окремі інститути як:
- регулювання діяльності державних та комунальних установ у сферах
виконання робіт;
- поставок та надання послуг.
Право зовнішніх відносин ЄС охоплює такі інститути:
- договірне право ЄС;
- дипломатичне право ЄС;
- норми, що регулюють здійснення СЗППБ (соціальної зовнішньої
політики і політики безпеки), СПБО (соціальної політики безпеки і оборони),
СТП (спільної торговельної політики).
Названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють
повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише
доповнюють відповідні галузі національного права держав-учасниць.
Винятками з цього правила є норми, що визначають правовий стан (статус) ЄС
та право зовнішніх відносин ЄС.
Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн,
включаючи Україну, до права ЄС повинна враховувати цю особливість системи
права європейського інтеграційного об'єднання.
10
 3. Система норм права Європейського Союзу

Більш повне уявлення про систему права ЄС та закономірності її

формування може дати класифікація його норм. Це пов'язано з тим, що
регулювання процесів європейської економічної інтеграції в межах Євросоюзу
здійснюється за допомогою системи норм, кожна з яких являє собою первинний
складовий елемент цієї системи. Пізнання системи норм права Євросоюзу дає
більш глибоке розуміння юридичної природи цього права та закономірностей
функціонування всього організаційно-правового механізму європейської
інтеграції даного типу.
При класифікації норм права Євросоюзу слід брати до уваги те, що її
критеріями можуть бути:
- соціально-правові характеристики норм та їхня роль у здійсненні
інтеграції;
- особливості предметної сфери дії норм або об'єкта їх регулювання;
- формально-юридичні ознаки норм;
- ступінь юридичної сили норм;
- зміст нормативних приписів та властивості їх регулятивних функцій;
- організаційно-цільова спрямованість норм та особливості їх регулюючого
впливу;
- методи та способи здійснення приписів норм.
На підставі зазначених критеріїв класифікація має на меті: виявлення
найбільш важливих суттєвих та формальних характеристик усіх різновидів
норм, що наводяться; поділ норм на групи, шляхом встановлення порядку
співвідношення та зв'язків між ними для того, щоб легше було пізнати
закономірності побудови всієї системи даних норм; визначення ролі кожної з
груп норм у функціонуванні механізму правового регулювання інтеграційних
процесів у межах Євросоюзу з метою пізнання закономірностей регулятивного
впливу цих норм як системи; встановлення тенденцій розвитку їх системи.
І. Види норм відповідно до їхніх соціально-правових характеристик та
їх ролі у здійсненні інтеграції.
Відповідно до даного критерію норми, що регулюють відносини держав-
учасниць Євросоюзу та самого інтеграційного об'єднання, є основними і
служать найбільш важливим інструментом здійснення інтеграції.
Норми ж, якими регулюються відносини держав-учасниць та Євросоюзу з
іншими суб'єктами міжнародного права, є допоміжними і лише частково
впливають на здійснення інтеграції в рамках Євросоюзу. Важливо також, що ці
норми можуть регулювати відносини як між однотипними за своєю соціальною
суттю суб'єктами, так і різнотипними.
11
 Таким чином, виходячи із соціально-правової характеристики й ролі цієї
груп норм у здійсненні європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, норми
першої з них можна визначити як функціонально необхідні, а другої — як
додаткові.
Функціонально необхідні норми створені однотипними за своєю
соціальною суттю суб'єктами. Вони покликані регулювати відносини між
переважно високорозвиненими європейськими державами.
Як приклад, можна вказати на норми установчих документів, які надають
державам-учасницям Євросоюзу залежно від їхньої формату та рівня
економічного розвитку різну кількість голосів при ухваленні в Раді Євросоюзу
деяких постанов, що безпосередньо покладають на держави, яким вони
адресовані, певні зобов'язання, без їхнього додаткового волевиявлення (ст. 238
Договору про функціонування ЄЄ).
Функціонально необхідні норми становлять основу всієї системи норм, які
регулюють інтеграційні відносини в рамках Євросоюзу.
Додатковими є норми, які регулюють відносини держав-учасниць та
самого Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права.
Вони покликані створити оптимальні зовнішні умови для функціонування
механізму правового регулювання даного типу економічної інтеграції.
Прикладами допоміжних норм є норми угод про асоціацію (наприклад,
норми Договору про ЄЕС або договорів про асоціацію і стабілізацію з
Балканськими країнами, норми угод з країнами, що розвиваються, норми
торговельних угод з третіми країнами).
II. Види норм відповідно до особливостей предметної сфери їх дії чи
об'єкта регулювання.
Предметною сферою дії правових норм, які регулюють процеси
європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, є вся система відносин, що
існують між державами-учасницями, інтеграційним об'єднанням, фізичними
та юридичними особами, задіяними у здійсненні інтеграційних заходів.
На підставі цих особливостей можна виділити такі основні групи норм:
- норми, які регулюють відносини між суб'єктами інтеграції в атомній
промисловості;
- норми, які регулюють взаємовідносини учасників у галузі сільського
господарства;
- норми, що регулюють здійснення митної політики;
- норми, спрямовані на забезпечення вільного пересування осіб, послуг та
капіталів;
- норми, що регулюють здійснення спільної торгівельної політики;
- норми, які регулюють відносини суб'єктів інтеграції в галузі конкуренції;
12
 - норми, які регулюють відносини у сфері соціальної політики;
- норми, що регламентують здійснення спільної валютної політики, тощо.
III. Види норм за формально-юридичними ознаками.
Така класифікація віддзеркалює індивідуальні особливості різних
елементів юридичної форми даних норм. Вона дозволяє пізнати особливості та
можливості регулювання, які закладені у формальних характеристиках цих
норм.
До числа найважливіших формально-юридичних ознак правових норм, що
регулюють процеси інтеграції в системі Євросоюзу, належать такі елементи:
- типи суб'єктів норм;
- типи форм (джерел) норм;
- кількісний склад суб'єктів норм;
- термін дії норм;
- об'ємно-функціональний характер зобов'язань, що фіксуються в нормах;
- спосіб вираження нормативних приписів.
Розглянемо найважливіші особливості цих груп норм.
За типом суб'єктів, що створюють норми права Євросоюзу, всі норми
можна поділити на три групи:
1. Норми напрацьовані тільки державами.
Прикладами таких норм є:
- норми договорів про ЄС та функціонування Євросоюзу;
- норми, що вносять зміни до цих актів;
- норми угод, укладених з огляду на приписи установчих договорів, а
також угод, укладених представниками держав-учасниць у рамках Ради
Євросоюзу.
2. Норми, напрацьовані тільки інтеграційним об'єднанням.
Серед них необхідно розрізняти:
— норми юридичних актів ЄС, які регулюють діяльність його органів.
Вони закріплюються в правилах процедури органів Євросоюзу, постановах
щодо скасування тих або інших органів та створення нових тощо.
— норми юридичних актів інтеграційного об'єднання, що адресуються
державам-учасницям Євросоюзу, фізичним і юридичним особам. До них можна
віднести норми більшості постанов інститутів Євросоюзу та ЄС.
— норми угод, які укладаються між інститутами Євросоюзу
(наприклад, норми міжінституційних угод про вдосконалення бюджетного
процесу, фінансових прогнозів).
3. Норми змішаного характеру, напрацьовані державами-учасницями та
ЄС. Прикладом можуть слугувати норми угод, які стосуються питань
місцеперебування на території цих держав органів (інститутів) ЄС.
13
 Відповідно до положень установчих договорів більшість інтеграційних
заходів у рамках ЄС має здійснюватися за допомогою норм, що
напрацьовуються органами об'єднання.
Відповідним чином зменшується значення норм, що напрацьовуються
тільки державами і які становлять порівняно невелику частину всієї сукупності
норм права Євросоюзу. Це посилює контроль за діяльністю суб'єктів права
Євросоюзу з боку його інститутів.
За типом форм (джерел) норми, які регулюють інтеграційні процеси в
рамках Євросоюзу, можна поділити на чотири групи:
- договірні;
- резолюційні;
- звичаєві;
- юдикаційні.
Відповідно до засобів вираження нормативних приписів правових норм,
які регулюють інтеграційні процеси в рамах Євросоюзу, серед слід
вирізняти:
- однозначні;
- альтернативні;
- відсилочні;
- банкетні норми.
IV. Види норм відповідно до ступеня юридичної сили.
Як творці норм суб'єкти міжнародного права можуть надавати їм різний
ступінь юридичної сили. Залежно від останнього правові норми, що регулюють
інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють на імперативні та
диспозитивні.
Імперативним нормам надається найбільш важливе значення, і від них
суб'єкти не в змозі відступати ані у своїх взаємовідносинах, ані у нормах, що
ними приймаються.
Імперативні норми є критерієм оцінки юридичної чинності всіх інших
норм і можуть бути скасовані лише наступною нормою, що має такий самий
характер. Прикладами таких норм є безумовно-обов'язкові норми загального
порядку, що встановлюють умови функціонування внутрішнього ринку в
рамках Євросоюзу. Імперативні норми — це, як правило, договірні, загальні,
безстрокові, однозначні норми.
Диспозитивні норми здебільшого є договірними, двосторонніми або
спільними, строковими нормами, які повинні відповідати імперативним нормам
і які припускають можливість інших варіантів поведінки, ніж це передбачено їх
приписами.

14
 V. Види норм права Євросоюзу відповідно до змісту їх приписів та
властивостей їх регулятивних функцій.
З огляду на зміст норм, який позначається на характері закріплених у них
прав та обов'язків, норми слід поділити на дві загальні категорії:
- матеріальні правові;
- процесуальні правові.
Матеріальні правові норми є основою договірного та інституційного
механізмів європейської інтеграції, що здійснюється у рамках Євросоюзу.
Для нормального функціонування цих механізмів самих лише
матеріальних норм недостатньо. Необхідні також процесуальні норми, які є
юридико-технічним засобом приведення їх у дію.
VI. Види норм щодо організаційно-цільової спрямованості та
особливостей їх регулюючого впливу.
Виходячи з організаційно-цільової спрямованості норм та особливостей їх
регулюючого впливу, можна здійснити внутрішньотиповий поділ матеріальних
та процесуальних норм на види та визначити характерні особливості кожного з
цих видів норм права Євросоюзу.
Залежно від організаційно-цільової направленості їх приписів та
особливостей їх регулюючого впливу серед визначальних норм слід
виділити:
а) норми-принципи;
б) норми-програми;
в) норми-плани;
г) оперативні норми.
Норми-принципи встановлюють загальний правовий режим типу
європейської інтеграції та її організаційно-правові основи.
VII. Види норм за методами та способами здійснення їх приписів.
Залежно від методів та способів здійснення (імплементації) приписів норм,
що регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють на:
- норми прямої дії;
- норми, які потребують національно-правової імплементації;
- норми, які вимагають міжнародно-правової імплементації;
- норми, які забезпечують імплементацію приписів права Євросоюзу.

4. Принципи права Європейського Союзу

Принципи права ЄС встановлюють загальний правовий режим типу

європейської інтеграції та її організаційно-правові основи.

15
 Вони являють собою, як правило, договірні, багатосторонні, безстрокові,
загальнорегулятивні, імперативні норми, що мають вищу юридичну силу.
Таким чином, принципи права Європейського Союзу – це приписи
установчого характеру, які визначають суть, зміст і порядок застосування норм
правової системи ЄС.
Тому у праві Європейського Союзу існує своя власна, властива йому
сукупність принципів. Деякі з них схожі з принципами інших правових систем
(внутрішньодержавного і міжнародного права), а деякі мають особливу
юридичну природу.
Усі принципів права Європейського Союзу можна поділити на декілька
груп, які різняться за своїм призначенням і сферою дії:
- принципи верховенства і прямої дії права Європейського Союзу, що
визначають його співвідношення з правовими системами держав-
учасниць;
- загальні принципи права – початкові засади правового регулювання, які
діють в усіх сферах відання Союзу і властиві також іншим
демократичним правовим системам;
- спеціальні принципи права Європейського Союзу, що мають силу у
рамках окремих галузей або сфер його правового регулювання;
- принципи діяльності Європейського Союзу, які визначають порядок
реалізації Євросоюзом наявної у нього компетенції.

5. Предмет права Європейського Союзу

Предмет права ЄС – це ті суспільні відносини, які воно регламентує.

У західній доктрині зміст права Європейського Союзу за предметом
регулювання прийнято поділяти на дві частини: інституційне і матеріальне
право.
Предметом інституційного права є сам Європейський Союз як інтеграційна
організація, статус його керівних органів (інститутів). Наприклад, правила які
регламентують порядок формування Європейського парламенту або
юрисдикцію судів Євросоюзу.
В інституційному праві йдеться головним чином про проблеми політичної,
адміністративної та юридичної організації Європейського Співтовариства. Це,
по-перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і
інституцій ЄС. Зокрема, до таких органів належать такі політичні органи —
Європарламент, Європейська Рада та Європейська Комісія, а також
консультативні установи політичного або адміністративного характеру, судові
та контрольні інстанції (Суд першої інстанції, Судова та Рахункова палати).
16
 По-друге, інституційне право включає норми щодо джерел права в ієрархії
юридичних актів у рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та
рішень. Крім цього, сюди належать норми, що регулюють відносини і
поєднання юридичного режиму ЄС із внутрішніми юридичними режимами
країн — членів ЄС.
Матеріальне право – це право, що створюється Європейським Союзом та
має за предмет регулювання ті суспільні відносини, які складаються на його
території між громадянами, юридичними особами, державами-учасницями й
іншими суб'єктами. Наприклад, митне або кримінальне законодавство
Євросоюзу виступають джерелами його матеріального права.
Матеріальне право Європейського Союзу неоднорідне за своїм характером
і включає норми різних галузей (конституційне, адміністративне, цивільне,
трудове, аграрне), у тому числі й ті норми, які традиційно відносяться до
процесуального права (цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні
тощо).
Матеріальне право включає норми, які регулюють поведінку і діяльність
індивідів та соціумів у різних галузях права, що належать до сфери дії
європейських договорів. Таким чином, йдеться про звід норм, що становить
економічне право ЄС, мета якого — сформувати на всій території країн —
членів ЄС єдиний внутрішній ринок з вільним рухом людей, товарів, послуг та
капіталів. У цілому матеріальне європейське право встановлює:
— норми, що визначають режим економічних свобод, які діють стосовно
різних учасників життя ЄС: конкретну організацію вільного руху фізичних осіб,
майна; заборони дискримінації між країнами — членами ЄС; заборони дій, що
суперечать принципам здорової конкуренції тощо;
— принципи і норми здійснення загальних економічних заходів і дій у
країнах-учасницях ЄС.
Матеріальне європейське право пов'язане з вивченням чинних в ЄС норм, які
стосуються різних юридичних дисциплін і належать до компетенції ЄС та
інтегровані у внутрішнє право країн ЄС. Так поступово сформувалися
спеціалізовані розділи європейського права: європейське торговельне, сімейне,
соціальне, а також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.
Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно
застосоване право майбутньої єдиної Європи.
Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а
інституційне право — правом Європейського Союзу.

6. Методи права Європейського Союзу

17
 У праві Європейського Союзу використовуються ті ж методи регулювання
суспільних відносин, які характерні для сучасних держав:
- метод уповноваження;
- позитивного зобов'язання;
- заборони;
- імперативний;
- диспозитивний;
- колізійний метод.
У той же час, оскільки формування права Європейського Союзу
здійснюється шляхом інтеграції правових систем різних держав, разом з
вказаними вище для нього характерні специфічні методи впливу:
- уніфікації;
- гармонізації.
Метод уніфікації передбачає встановлення Євросоюзом єдиних правил
поведінки, які безпосередньо регулюють суспільні відносини на всій його
території.
Інструментом уніфікації служать регламенти (англ. regulation; франц.
reglement) – нормативні правові акти, схожі за своїми ознаками з федеральними
законами.
Метод гармонізації означає видання Євросоюзом основ законодавства, у
відповідність з якими держави-учасниці приводять свої внутрішні закони і
підзаконні акти.
За допомогою гармонізації ЄС "зближує" правові системи держав-
учасниць, але не вводить повну одноманітність. Інструментом гармонізації
служить директива (англ., франц. directive), а у сфері кримінального і
кримінально-процесуального права – рамкове рішення (англ. framework
decision; франц. dеcision - cadre).
Регламенти, директиви і рамкові рішення не підлягають ратифікації з боку
держав-учасниць! Регламенти набувають чинності на 20-й день після їх
публікації в Офіційному журналі Європейського Союзу (якщо інше не
передбачене самим регламентом).
Директиви і рамкові рішення передбачають так званий термін
трансформації – період часу, який дається державам-учасниць на те, щоб
привести своє законодавство у відповідність з вказаними актами (в середньому
півтори роки).

7. Суб’єкти права Європейського Союзу

18
 Суб’єктами права Європейського Союзу є носії прав і обов’язків,
встановлених нормами даної правової системи.
Відмінна риса права Європейського Союзу – здатність його норм мати
пряму дію, тобто встановлювати суб’єктивні права і обов’язки безпосередньо
для фізичних і юридичних осіб. Принцип прямої дії права Європейського
Союзу став передумовою для введення в 1992 році громадянства ЄС.
В якості основних суб’єктів права Європейського Союзу виступають:
- громадяни Європейського Союзу, в якості яких автоматично визнаються
громадяни всіх його держав-членів;
- юридичні особи, які мають офіційне місцезнаходження на території
Європейського Союзу, в тому числі «європейські» юридичні особи (організації,
які засновуються відповідно до законодавства Європейського Союзу);
- держави-учасниці Європейського Союзу і їх компетентні органи (уряди,
парламенти, національні суди, прокуратура і т.д.);
- Європейський Союз в цілому і його структурні підрозділи.
В якості суб’єктів права Європейського Союзу також можуть виступати і
треті держави (держави, які не входять до складу Європейського Союзу),
іноземні громадяни, апатриди і іноземні юридичні особи, які проживають,
знаходяться або здійснюють свою діяльність в межах Європейського Союзу.
Дотримання норм права Європейського Союзу обов’язково для всіх, хто
знаходиться на його території (тобто на території будь-якої з держав-учасниць).
В окремих випадках подібний обов’язок розповсюджується і на іноземців, які
знаходяться за межами Європейського Союзу (наприклад, дотримання умов, які
необхідні для отримання шенгенської візи).

8. Право ЄС як наука і навчальна дисципліна

Наука – сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та

теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Право Євросоюзу
як юридична наука є системою знань про правове регулювання суспільних
відносин щодо створення та функціонування Євросоюзу. Ця галузь юридичної
науки с молодою і такою, що динамічно розвивається.
Наука про право ЄС почала розвиватися з виникненням інтеграційних
процесів у країнах Європи. Початок же її розвитку в Україні зумовлюється
значною потребою в наукових знаннях про право ЄС. Адже в нашій державі
вживаються відповідні заходи щодо вступу до цієї міжнародної структури.
Слід зазначити, що наука про інтеграційні процеси в Європі, особливості
їх правового регулювання пройшла в Україні складний шлях розвитку. До
19
початку 90-х років XX ст. зверталась увага на суперечності, які потенційно
могли виникнути всередині Європейських Співтовариств та привести до їх
розвалу.
Наукове дослідження права Євросоюзу перебуває в Україні па
початковому етані, бо наша держава реально не була повноправним суб'єктом
міжнародних відносин і не було потреби у дослідженні відповідних
міжнародно-правових проблем.
Нині проблеми права Євросоюзу досліджуються окремими вченими в
рамках науки міжнародного та міжнародного економічного права Слід
звернути увагу на те, що питання європейської інтеграції досліджуються не
лише юристами, а й представниками інших наук (економістами, істориками,
політологами, соціологами тощо).
Нині навчальна дисципліна "Право ЄС" лише почала вводитись до
навчальних планів окремих юридичних вузів та юридичних факультетів вищих
навчальних закладів України.
Зміст викладання прана ЄС мас свої особливості в кожній країні.
Вивчаючи право ЄС в Україні, необхідно виходити з того, що (незважаючи на
те, що наша держава поки що не є учасником ЄС) в навчальних курсах повинна
звертатись увага на вивчення питань правового статусу ЄС, системи, структури
і повноважень його органів. Зокрема, це стосується вивчення принципів
об’єднання та діяльності ЄС, правового статусу та повноважень Євро-
парламенту, Ради, Комісії, Суду та інших інститутів ЄС.
Особливій частині даної навчальної дисципліни буде розкриватися
регулювання в рамках права ЄС питань громадянства та захисту прав людини;
вільного переміщення осіб, робіт (послуг), візового режиму, працевлаштування;
торговельної політики, вільного переміщення товарів, митного союзу;
фінансової політики, вільного переміщення капіталу; економічної та
монетарної політики; права конкурентної боротьби; податкового регулювання;
розвитку зв'язку і телекомунікації, транспорту; промислового розвитку.

20
 Тема 2. Історія становлення та джерела права Європейського Союзу.

ПЛАН
1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції
2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку
європейської інтеграції
3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

РЕФЕРАТИ:
1. Лісабонський договір: історія, структура, зміст.
2. Створення Європейського Союзу.

1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції

Інтеграція в перекладі з латинської означає взаємопереплетіння,

об’єднання окремих частин в єдине ціле. Європейська інтеграція – це
магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в
самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Від часу свого
заснування Європейський Союз поступово перетворився на один з
найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий
компонент новостворюваної архітектури європейської безпеки, ядро системи
європейських цінностей і стандартів.
Європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання
технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх
технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної
спроможності товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок
ЄС.
Що стосується юридичного аспекту інтеграційних процесів, то вони
полягають в імплементації норм права Європейських Співтовариств у
національні системи права всіх держав-учасниць. У результаті вони стають ін-
тегральною складовою цих систем.
Інтеграція в національне право надає юридичної сили актам Європейських
Співтовариств на території держав-членів та робить обов'язковим їх
застосування національними судами.
Відповідно до правової позиції Суду ЄС положення права Європейських
Співтовариств проникають у внутрішній національний правопорядок без
допомоги заходів національного характеру.
21
 Таким чином, право цих Співтовариств діє і підлягає застосуванню на
території держав-учасниць на тих же умовах, що і національне право. Держава
має створити умови для ефективного застосування права Європейських
Співтовариств.
Невід'ємною частиною Маастрихтського договору є Декларація про
застосування правових актів ЄС. У відповідності з нею основною умовою
європейської інтеграції є інкорпорація директив Європейських Співтовариств у
національне законодавство. Істотною умовою ефективного функціонування ЄС
с забезпечення застосування законодавства цих Співтовариств з тією ж
ефективністю, з якою застосовується їх національне законодавство.
Необхідно зазначити, що принципи прямої дії та інкорпорації тісно
пов'язані між собою. Імплементація правових норм ЄС визначає можливість їх
прямого застосування національними судами та їх обов'язковість для органів
державної влади.
Правове регулювання членства в ЄС.
Для реалізації своїх зобов'язань у рамках ЄС держави-члени повинні
забезпечити відповідні внутрішньодержавні правові механізми. Оскільки коло
цих зобов'язань надзвичайно широке, то процес адаптації національного
законодавства потребував запровадження спеціальних норм у юридичні акти
найвищої юридичної сили – конституції держав-членів. Виняток становить
Великобританія, що не має кодифікованої конституції.
Отже, специфічною рисою конституцій держав-учасниць ЄС є наявність у
них положень, що юридично дозволяють участь держави у Співтовариствах і
Союзі. Проте аналіз цих норм не дозволяє говорити про існування якої-небудь
єдиної загальноєвропейської конституційної практики з цього питання. У
Конституційному акті Данії 1953 р., конституціях Іспанії (1978 p.), Італії (1947
р.), Люксембургу (1868 p.), Нідерландів (1983 p.) узагалі немає жодної згадки
про Європейський Союз або Європейські співтовариства. Норми, що
регулюють членство у цих організаціях, сформульовано з розрахунком на
загальне застосування для участі у будь-яких інтеграційних об'єднаннях. По
суті, така сама модель має місце у конституціях Бельгії (1970 p.) і Греції (1975
р.) та шведському Акті про уряд 1809 р., що містять лише одну-дві норми,
присвячені спеціально для випадку ЄС. Натомість у конституціях Австрії (1920
p.), Ірландії (1937 p.), Німеччини (1949 p.), Франції (1958 p.), Португалії (1982
p.) і Фінляндії (1999 р.) закріплені більш-менш широкі комплекси норм, що
регулюють різноманітні аспекти членства держави саме у ЄС. конституціях
деяких держав-учасниць можна знайти норми, що стосуються питання про дію
у внутрішньому правопорядку правових актів ЄС - вони встановлюють
принципи верховенства та прямої дії права ЄС.
22
 У правових системах усіх держав-учасниць право ЄС - як судова практика,
так і доктрина - виокремлює його в окрему категорію джерел національного
права, в тому числі конституційного.
За зразок нормативно-правового регулювання цього питання може
слугувати Конституція Нідерландів. У її ст. 93 викладено принцип прямої дії:
«Положення договорів і резолюцій міжнародних установ, що можуть бути
обов'язковими для всіх осіб у силу свого змісту, стають обов'язковими після їх
публікації». У ст. 94 сформульовано принцип верховенства: «Чинні у
Королівстві законодавчі акти не застосовуються, якщо таке застосовування
суперечить положенням договорів, що є обов'язковими для усіх осіб, або
положенням резолюцій міжнародних установ».
Європейська інтеграція є наглядним прикладом вертикальної інтеграції,
якій притаманні наступні етапи становлення:
1-й етап - зона вільної торгівлі;
2-й - митний союз;
3-й - єдиний внутрішній (спільний) ринок;
4-й-економічний і валютний союз.
Зміст 1-го етапу полягав в наступному: скасування мита. Квот та інших
обмежень у торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії у
митній і торгівельній політиці стосовно третіх країн.
Його початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р.
створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС),
яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС),
який у 1961 р. замінила Організація економічного співробітництва і розвитку
(ОЄСР). Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського
Економічного Співтовариства (“Спільний ринок”) і Європейського
співтовариства по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або “Євроатом”, що також було
закріплено Римським договором 1957 р.
Зміст 2-го етапу: запровадження спільних зовнішніх митних тарифів і
перехід до єдиної торгівельної політики стосовно третіх держав. Брюсельський
договір 1965 р.
3-й етап: митний союз плюс здійснення заходів, які забезпечують вільний
рух послуг, капіталів і робочої сили (включаючи свободу їх професійної
діяльності). Закріплення в Єдиному Європейському акті 1986 р., Маастрихтські
угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 р.
4-й етап: Єдиний внутрішній ринок плюс гармонізація і координація
економічної політики держав-учасниць на основі спільного прийняття рішень і
контролю над їх виконанням, заміна національних валют єдиною. Єдина

23
валютна і грошова політика, Ніццький договір 2001р. Лісабонський договір
2007 р.
Риси ЄС як міждержавного інтеграційного об’єднання.
Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням
наднаціонального характеру Конкретними рисами ЄС як міждержавного
інтеграційного об’єднання є дії, спрямовані на:
- побудову спільного ринку;
- створення економічного і валютного союзу на основі єдиної грошової
одиниці — євро;
- створення Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на
підставі Шенгенських угод;
- розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної
політики в різних галузях;
- формування права Європейського Союзу – самостійної правової системи,
яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-
учасниць, юридичних осіб і пересічних громадян;
- введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв'язку
громадян держав-учасниць безпосередньо з Європейським Союзом;
- перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника
міжнародних відносин.
У контексті теоретичного розуміння європейської інтеграції доречно
звернути увагу на основні європейські цінності. Європейський Союз
ґрунтується на цінностях:
- свободи;
- демократії;
- поваги прав людини;
- верховенства закону.

2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку європейської

інтеграції

9 травня 1950 р. вважається початком сучасної європейської інтеграції.

Саме тоді міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував
створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та
інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою
"план Шумана"). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та
Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим
24
засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та
наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для
військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав
здійснюватись "вищим органом" (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 р. "план Шумана" було реалізовано шляхом підписання
Паризького договору про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі
(ЄОВС). До складу ЄОВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Німеччина та Франція ("європейська шістка", яка в подальшому
стала основою європейської інтеграції). Договір про ЄОВС набув чинності
23 липня 1952 р.
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЄС: ДАТИ І ПОДІЇ
19 вересня 1946 р. – Уінстон Черчіль виступив у Цюріхському університеті з
промовою, у якій призивав здійснити давню ідею створення Сполучених
Штатів Європи.
9 травня 1950 р. – міністр іноземних справ Франції Робер Шуман від імені
свого уряду Франції вніс пропозицію створити франко-германське об’єднання
вугілля і стали і призвав інші західноєвропейські країни приєднатися до цієї
ініціативи, почавши тим самим будівництво Європейської федерації.
18 квітня 1951 р. – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург
підписали в Парижі Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і
стали (ЄОВС).
27 травня 1952 р. – шість держав-учасниць ЄОВС підписали в Парижі Договір,
що заснував Європейське оборонне співтовариство (ЄОС). Паралельно вони
вели підготовку до створення Європейського політичного співтовариства.
Однак обидва проекти зазнали невдачі, оскільки 30 серпня 1954 р. Національні
збори Франції відкинули згаданий договір.
25 березня 1957 р. – шість країн (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і
Люксембург) підписали в Римі два договори, що засновують, відповідно,
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство по
атомній енергії (Євратом). Обидва договори набрали сили з 1 січня 1958 р.
9 липня 1961 р. – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Греція
підписали угоду про асоціацію, перший документ такого роду в історії
Співтовариства.
31 січня, 30 квітня, 9 і 10 серпня 1962 р. – дати офіційних заявок Ірландії,
Данії, Великобританії і Норвегії на приєднання до Європейських співтовариств.
У січні 1963 р. переговори між цими державами і ЄС були перервані через
негативне відношення президента Франції Шарля де Голя до вступу
Великобританії.

25
30 червня 1962 р. – введена в дію загальна сільськогосподарська політика
Європейського економічного співтовариства ЄЕС.
8 квітня 1965 р. – підписаний Договір про створення єдиної Комісії (замість
Вищого керівного органа ЄОВС і Комісії ЄЕС і Євратому) і єдиної Ради для
всіх трьох співтовариств, іменований звичайно Договором про злиття. Він
набрав сили 1 червня 1967 р.
30 червня 1965 р. – 28-29 січня 1966 р. – криза європейської інтеграції,
викликана розбіжностями між Францією й іншими членами ЄЕС щодо джерел
фінансування загальної аграрної політики і розширення повноважень інститутів
Співтовариства. У плині майже семи місяців Франція дотримувала тактики
«порожнього крісла» у його органах. Криза була переборена на основі так
званого «Люксембурзького компромісу», що підтвердив дотримання принципу
одноголосності при узгодженні в Раді.
1 липня 1968 р. – скасовані всі мита на промислові товари між державами-
учасницями, уведений загальний митний тариф на зовнішніх кордонах
Співтовариства. Тим самим було довершено, на півтора року раніш
установленого терміну, створення митного союзу.
1-2 грудня 1969 р. – самміт ЄЕС у Гаазі обговорив перспективи подальшого
розвитку інтеграції. Голови держав і урядів країн «шістки» схвалили ідею
створення економічного і валютного союзу, розширення Співтовариства і
зміцнення його інститутів, висловилися за більш тісне політичне
співробітництво.
21-22 квітня 1970 р. – прийняте рішення про створення власних ресурсів
Співтовариства, утворених за рахунок митних зборів з імпортованих із третіх
країн промислових товарів, податків на сільськогосподарський імпорт, а також
відрахувань у розмірі 1% зібраного податку на додаткову вартість.
27 жовтня 1970 р. – схвалена доповідь комісії експертів на чолі з бельгійським
дипломатом Ет’єном Давиньоном щодо створення системи Європейського
політичного співробітництва (ЕПС) з метою координації зовнішньої політики
держав-учасниць Співтовариства.
Жовтень 1970 р. – комісія експертів, очолювана прем’єр-міністром
Люксембургу П’єром Вернером, представила план створення Економічного і
валютного союзу. 22 березня 1971 р. Рада прийняла рішення вважати початком
першого етапу реалізації «плану Вернера» 1 січня 1971 р.
22 січня 1972 р. – після тривалих переговорів, що почалися в червні 1970 р.,
підписані договори про вступ Великобританії, Данії, Ірландії і Норвегії в
Співтовариство. Перші три держави стали його учасниками з 1 січня 1973 р. У
Норвегії договір був відкинутий у результаті референдуму (53% громадян, що
проголосували, висловилися проти вступу).
26
1 січня 1973 р. – перше розширення ЄС, приєдналися Великобританія,
Ірландія, Данія.
9-10 грудня 1974 р. – глави держав і/або урядів на зустрічі в Парижі прийняли
рішення обирати Європейський парламент загальним і прямим голосуванням і
змінити проведені від випадку до випадку зустрічі на вищому рівні регулярно
скликуваною Європейською радою.
13 березня 1979 р. – почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), в яку
увійшли всі дев’ять країн Співтовариства, і заснована колективна грошова
одиниця – ЕКЮ. Фактично використання ЕКЮ почалося 1 січня 1981 р.
7-10 червня 1979 р. – відбулися перші прямі вибори в Європейський
парламент.
1 січня 1981 р. – Греція стала десятим державою-учасницею ЄС відповідно з
договором, підписаним 28 травня 1979 р.
14 червня 1985 р. – в м. Шенген (Люксембург) такі країни як Бельгія,
Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція підписали договір, за яким погодилися
поступово усувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу
пересування для всіх осіб, які є громадянами країн ЄС, що підписали цю угоду,
інших держав-учасниць та третіх країн.
2-4 грудня 1985 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі був схвалений
Єдиний європейський акт, що вніс зміни в Договори про установу ЄОВС, ЄЕС і
Євратому. ЄЄА передбачав створення єдиного внутрішнього ринку і посилення
зовнішньополітичного співробітництва держав-учасниць.
12 травня 1985 р. – Іспанія і Португалія підписали договори про вступ у
Співтовариство. Офіційно вони стали його учасницями з 1 січня 1986 р. Число
його учасників збільшилося до дванадцяти.
17 і 28 лютого 1986 р. – держави-учасниці підписали в Люксембурзі і Гаазі
Єдиний європейський акт. Він набрав сили 1 липня 1987 р.
8-12 грудня 1989 р. – сесія Європейської ради в Страсбурзі прийняла рішення
про скликання міжурядової конференції по проблемі створення Економічного і
валютного союзу. 11 держав-учасниць (крім Великобританії) прийняли
«Хартію основних соціальних прав трудящих».
19 червня 1990 р. – Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург
підписали Шенгенську конвенцію про ліквідацію прикордонного контролю на
внутрішніх кордонах Співтовариства. До Конвенції пізніше приєдналися Італія,
Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія. Конвенцію
також підписали Ісландія та Норвегія. Шенгенські угоди передбачають:
скасування контролю на спільних кордонах; вироблення єдиних правил
перетину зовнішніх кордонів; розділ терміналів в аеропортах і портах для тих,
хто мандрує всередині Шенгена, і для тих, хто прибув ззовні; гармонізацію
27
умов в’їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування; створення
Шенгенської інформаційної системи тощо.
1 липня 1990 р. – почався перший етап формування Економічного і валютного
союзу.
14 грудня 1990 р. – у Римі відкрилися міжурядові конференції з питань
створення Політичного союзу й Економічного і валютного союзу.
16 грудня 1991 р. – підписані угоди про асоціацію між ЄС, з одного боку, і
Угорщиною, Польщею і Чехословаччиною – з іншою.
7 лютого 1992 р. – у м. Маастрихт (Нідерланди) підписаний Договір про
Європейський союз (Маастрихтський договір). Він передбачав створення
економічного, валютного і політичного союзу держав-учасниць ЄС.
2 травня 1992 р. – ЄС і ЄАСТ підписали Угоду про створення Європейського
економічного простору.
1 січня 1993 р. – довершена програма будівництва Єдиного внутрішнього
ринку ЄС, на внутрішніх кордонах Співтовариства зняті всі обмеження для
руху товарів, послуг, осіб і капіталів.
1 листопада 1993 р. – набрав сили Маастрихтський договір, Співтовариства
офіційно стали іменуватися Європейським Союзом.
24-25 червня 1994 р. – підписані договори про вступ Австрії, Фінляндії і
Швеції в ЄС. Офіційно вони стали членами ЄС з 1 січня 1995 р.
24 червня 1994 р. – Російська Федерація і ЄС підписали на о. Корфу (Греція)
Угоду про партнерство і співробітництво (УПС).
1 січня 1995 р. – приєднання до ЄС Австрії, Фінляндії та Швеції.
1 липня 1995 р. – набрала сили Шенгенська угода про ліквідацію
прикордонного контролю на внутрішніх кордонах ЄС. ЇЇ учасниками стали
Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія і Португалія.
Пізніше до них приєдналися Італія, Австрія, Греція і Фінляндія.
2 жовтня 1997 р. – держави-учасниці підписали в Амстердамі договір1.
12-13 грудня 1997 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі прийняте
принципове рішення про розширення ЄС. Офіційно кандидатами названі 11
країн (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва,
Румунія, Словаччина і Болгарія ), переговори з першими шістьма почалися в
березні 1998 р.

1
Амстердамський договір (англ. Treaty of Amsterdam) — є результатом міжурядової конференції, яка розпочала свою
роботу на засіданні Європейської Ради в Турині 29 березня1996 р. Договір ухвалено на засіданні Європейської Ради в
Амстердамі 16-17 червня 1997 р.; 2 жовтня 1997 р. його підписали міністри закордонних справ п'ятнадцяти держав-членів.
Набрав чинності 1 травня 1999 р. після ратифікації в усіх державах-учасницях згідно з національними конституційними
вимогами. Вніс істотні зміни в договорі про Європейський союз, який був підписаний в м. Маастрихт в 1992 році. Чітко
прописані умови вступу в ЄС, включені шенгенські угоди, змінена нумерація статей і параграфів засновницьких договорів.
28
2 травня 1998 р. – сесія Європейської ради затвердила список країн, що з 1
січня 1999 р. ввійдуть в Економічний валютний союз і введуть єдину валюту –
євро.
7 грудня 2000 р. – підписана Хартія європейського Союзу про основні права.
26 лютого 2001 р. – в Ніцці підписаний договір, яким внесено певні зміни до
договорів про Європейський Союз, Європейське співтовариство та пов’язані з
ними акти. Договір підписаний за результатами роботи міжурядової
конференції, що відкрилася у лютому 2000 р. Ніццький договір був
ратифікований усіма держава-учасницями і набув чинності 1 лютого 2003 р.
15 грудня 2001 р. – в Лаакені схвалена декларація про майбутнє Європейського
Союзу (Лаакенська декларація), в якій висловлена згода щодо розробки єдиного
конституційного тексту для ЄС.
1 січня 2002 р. – введення до обігу європейської валюти євро.
28 лютого 2002 р. – початок роботи Конвенту щодо майбутнього Європи.
28 жовтня 2002 р. – Президія Конвенту щодо майбутнього Європи розробила
проект Конституційного договору.
13 липня 2003 р. – Конвент щодо майбутнього Європи затвердив проект
Конституції в цілому і на цьому припинив свою роботу.
12-13 грудня 2003 р. – міжурядова конференція не змогла затвердити текст
проекту Конституції через відсутність згоди в питанні про розподіл голосів в
Раді.
1 травня 2004 р. – вступ до ЄС 10 країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта,
Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. ЄС – склад 25 держав.
17-18 червня 2004 р. – в Брюсселі на засіданні міжурядової конференції
схвалено текст Конституції.
18 червня 2004 р. – на урочистому засіданні в Римі глави держав та урядів 25
держав-учасниць підписали Договір, що встановлює Конституцію для Європи.
21 лютого 2005 р. – підписання Плану дій Україна-ЄС.
1 січня 2007 р. – вступ до ЄС Болгарії та Румунії (ЄС – 27 держав).
1 грудня 2009 р. – вступ в дію Лісабонського договору.
1 липня 2013 р. – вступ в ЄС Хорватії (ЄС – 28 держав).

3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

Після набрання чинності Лісабонського Договору 1 грудня 2009 року

правова система ЄС була значно спрощена. Замість триопорної структури, що
охоплювала Європейське Співтовариство, Співробітництво в галузі
закордонних справ і безпеки та Співробітництво з юстиції та поліції в
29
кримінальних справах, була створена одноопірна структура ЄС. Право ЄС, є
повністю інтегрованим у правові системи держав-членів ЄС. Здебільшого
норми права ЄС мають пряму дію та верховенство над національним
законодавством держав-членів. Суб’єктами права ЄС, крім держав-членів та
інститутів ЄС, є також юридичні та фізичні особи.
Джерелами права ЄС є:
1) установчі договори (“первинне законодавство”);
2) міжнародні (додаткові) угоди з міжнародними організаціями та іншими
країнами;
3) регламенти, директиви, рекомендації та висновки (“вторинне
законодавство”);
4) рішення, висновки Європейського Суду Правосуддя (ЄСП), а також
загальні принципи, розроблені ЄСП.
1. Установчі договори. Договір про ЄС і Договір про діяльність ЄС є
консолідованою угодою. Вони включають зміни, які було внесено
Маастрихтським Договором, Амстердамським Договором, а також Ніццьким і
Лісабонським Договорами. Перелік установчих договорів: Договір про
Європейське Співтовариство вугілля та сталі 1951 р.; Договір про Європейське
Економічне Співтовариство 1957 р.; Договір про Європейське Співтовариство з
атомної енергії 1957 р.; Конвенція про деякі спільні для Європейських
Співтовариств інститути 1957 р.; Договір про Об’єднання 1965 р.; Акти Вступу
1972 р. (Великобританії, Данії, Ірландії), 1979 р. (Греції), 1985 р. (Іспанії,
Португалії), 1994 р. (Австрії, Фінляндії та Швеції), 2003 р. (Естонії, Кіпру,
Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чеської
Республіки), 2007 р. (Болгарії та Румунії); Бюджетні Угоди 1970 та 1975 рр.;
Єдиний Європейський Акт 1986 р.; Договір про ЄС 1992 р.; Амстердамський
Договір 1997 р.; Ніццький договір 2003 р.; Лісабонський Договір 2009 р.
Ці документи встановлюють основи правопорядку ЄС та є первинними
джерелами права СС. У разі, якщо вони суперечать нормам, які містяться в
міжнародних (“додаткових”) угодах, установчі договори мають переважну
силу.
2. Договори з міжнародними організаціями та іншими країнами.
Міжнародні угоди, або конвенції, становлять “невід’ємну частину права
Співтовариства”. Такі договори укладаються:
1) ЄС виключно в межах повноважень, що надані йому установчими
договорами ЄС;
2) ЄС шляхом приєднання до вже укладеної міжнародної угоди (напр., до
Загальної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ)).

30
 Слід вважати, що повноправними джерелами права ЄС є лише угоди,
укладені ЄС як самостійним суб'єктом права, або такі, що ратифіковані всіма
державами-членами ЄС. Угоди, які укладено окремими державами-членами ЄС
з іншими країнами (тобто такими, що не є членами ЄС), визнаються ЄСП
джерелами права ЄС лише у виняткових випадках.
3. Вторинне законодавство ЄС. Законодавчі повноваження Ради
Міністрів та Європейської Комісії. Рада Міністрів та Європейська Комісія,
відповідно до ст. 288 Договору про діяльність ЄС, з метою виконання завдань,
покладених на них, наділені повноваженнями видавати регламенти,
директиви, рішення, надавати рекомендації та висновки.
Регламенти (англ. regulatіons) є актами Ради Міністрів або Європейської
Комісії. Вони встановлюють загальні правила, які застосовуються
одноманітно в усіх державах-членах ЄС. Ст. 288 Договору про діяльність ЄС
встановлює, що регламенти є обов’язковими для виконання в усій своїй повноті
та застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах. Це означає, що вони
мають юридичну силу без подальшої імплементації в національне
законодавство держав-членів, а індивіди можуть посилатися на них у
національних судах, захищаючи свої суб'єктивні права.
Директиви (англ. dіrectіves), згідно із ст. 288 Договору про діяльність ЄС,
є обов’язковими щодо кінцевого результату, який вони мають досягти, та
щодо держав-членів, до яких вони адресовані. Проте державам надається
можливість вибору форм та методів імплементації (такими формами можуть
бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директива може бути
адресованою як до всіх держав-членів ЄС, так і лише до деяких з них. Як
правило, директиви є основним інструментом гармонізації законодавства
держав-членів. Хоча для повної юридичної сили директиви потребують
імплементації в національне законодавство держав-членів, ЄСП вирішив, що за
певних умов вони здатні мати пряму дію.
Рішення Ради Міністрів та Європейської Комісії (англ. decisions) –
індивідуально-правові акти, адресовані до певної особи або декількох осіб,
якими можуть бути як держави, так і фізичні або юридичні особи. Рішення є
обов’язковими в усій своїй повноті (але лише щодо їх адресата) та не
потребують подальшої імплементації.
Регламенти, директиви та рішення є обов’язковими для виконання.
Відповідно до ст. 296 Договору про діяльність ЄС ці акти повинні містити
підстави, на яких вони ґрунтуються, а також містити посилання на пропозиції
або висновки, отримання яких є необхідним згідно з установчими договорами
ЄС. Ці процесуальні вимоги є істотними. Їх недотримання може мати наслідком

31
скасування в судовому порядку актів ЄС згідно зі ст. 263 або ст. 265 Договору
про діяльність ЄС.
Рекомендації та висновки (англ. recommendations and opinions) мають
лише рекомендаційний характер і не є обов’язковими для виконання. Вони
мають лише силу переконання. Проте вони не повністю позбавлені юридичного
значення. У рішенні по справі Grіmaldі v. Fonds des Maladіes Professіonelles
ЄСП вирішив, що під час розгляду справ судді національних судів повинні
брати до уваги відповідні рекомендації, особливо, якщо вони полегшують
тлумачення національного права або права ЄС.
Хоча ст. 288 Договору про діяльність ЄС проводить чітку класифікацію
правових актів інститутів ЄС, насправді формальне визначення акта як
регламенту, директиви або рішення часто може вводити в оману. Тому в разі
виникнення спору ЄСП перевіряє суть акта, а не його форму. У багатьох
справах ЄСП дійшов висновку, що регламент, який не встановлює загальних
правил, може бути перекваліфіковано на “приховане рішення”.
4. Рішення ЄСП і Суду Першої Інстанції. Право ЄС не визнає доктрини
судових прецедентів, тим не менш, рішення ЄСП та Загального Суду (ЗС),
залишаючись обов’язковими лише для сторін по справі, мають неабияке
значення. ЄСП і ЗС, кожний у межах своєї юрисдикції, забезпечують
дотримання законності при тлумаченні та застосуванні Договору про
діяльність ЄС, тому ті частини судових рішень, що тлумачать положення
установчих договорів, мають особливе значення і стають джерелами права.
ЄСП і ЗС встановлюють загальні принципи тлумачення та застосування
положень права ЄС судами держав-членів ЄС. Це свідчить про винятково
важливу роль судів у розвитку правової системи ЄС.
На відміну від судів загального права, ЄСП та ЗС не зв’язані своїми
попередніми рішеннями. Такий підхід дозволяє якнайкраще вирішувати
суперечливі питання щодо постійної зміни політичних та економічних реалій.

32
 Тема 3. Статус Європейського Парламенту.

ПЛАН
1. Європейський парламент в системі органів Європейського
Союзу
2. Формування Європейського парламенту
3. Форма роботи та склад Європейського парламенту
4. Функціонування Європейського парламенту
5. Функції та повноваження Європейського парламенту
6. Законодавчий процес у Європейському парламенті

РЕФЕРАТИ:
1. Правовий механізм Європейського Союзу.
2. Договірний механізм регулювання інтеграції в Європейському
Союзі.
3. Правова регламентація діяльності Європейського Союзу у сфері
зовнішньої політики.

1. Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

Термін «парламент» є латинського походження, що означає «говорити»,

«розмовляти». Парламент є найважливішим загальнонаціональним
представницьким органом. На даний час у Європі функціонують щонайменше
дві установи, що своїми назвами принаймні вказують на зв'язок з
«парламентом» у його загальнонаціональному розумінні. Це Європейський
Парламент та Парламентська асамблея Ради Європи.
Європейський Парламент — одна з основних інституцій Європейського
Союзу та є наднаціональним органом, який представляє інтереси близько 500
мільйонів громадян держав-учасниць ЄС.
Попередником теперішнього Європейського Парламенту була Загальна
Асамблея Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Повноваження Асамблеї, однак, були досить обмежені — вона здійснювала
незначний контроль за діяльністю Верховного органу і загальне спостереження
за деякими іншими сферами діяльності ЄОВС. Представники Асамблеї не
33
обирались населенням, а призначались від держав-учасниць.
Заснована в 1952 році, як Загальна Асамблея Європейського об'єднання
вугілля і сталі (ЄОВС) і перейменована в європейську Парламентську
Асамблею в 1958 році, вона стала Європейським парламентом у 1962 році.
У 1962 році депутати Асамблеї прийняли рішення про зміну назви на
«Європейський Парламент». Але в офіційних документах Співтовариств ця
назва почала вживатись значно пізніше, після набрання чинності Єдиного
європейського акта з 1 липня 1987 року.
Перші прямі вибори відбулися в 1979 році.
Історичні етапи виборів до Європарламенту.
1979 – ЄС - 9 - 9 держави-членів: Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів,
Бельгії, Люксембурга, Великобританії, Данії і Ірландії (410 депутатів).
1984 – ЄС - 10 - 9 держави-членів + Греції в 1981 році.
1989 – ЄС - 12 - 10 держави-членів + Іспанії і Португалії в 1986 році.
1994 – ЄС - 12 - 12 держави-членів.
1999 – 15 країн ЄС - 12 держави-членів + Австрії, Швеції і Фінляндії в 1995
році.
2004 – ЄС- 25 - 15 держави-членів + Польща, Угорщина, Словенія, Словаччина,
Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта в 2004 році.
2009 – ЄС- 27 - 25 держави-членів + Болгарії і Румунії в 2007 році.
2014 – ЄС-28 держав-членів.

Перший термін: 1979 - 1984

Другий термін: 1984 - 1989
Третій термін: 1989 - 1994
Четвертий термін: 1994 - 1999
П'ятий термін: 1999 - 2004
Шостий термін: 2004 - 2009
Сьомий термін: 2009 - 2014
Восьмий термін: 2014 - 2019

Європейський Парламент (Європарламент) найчастіше характеризують як

представницький орган Європейського Союзу і Європейських Співтовариств,
який діє незалежно від держав-учасниць, а його діяльність практично виведена
з-під контролю національних парламентів (це формулювання базується на
положеннях ст. 189 Договору про ЄС. Згідно з цими положеннями
Європарламент складається з представників народів держав-учасниць,
об'єднаних в Співтовариство).

34
 2. Формування Європейського Парламенту

Місце розташування. Європейський Парламент (англ. European Parliament)

розташований у м. Страсбург (Франція), де проводяться щорічні сесії, та в
м. Брюссель (Бельгія), де проводяться засідання парламентських комітетів.
Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової сесії
на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як правило
не довше двох днів.
Строк повноважень, депутати. Європарламент обирається терміном на
п’ять років.
Кожна держава-учасниця ЄС сама встановлює процедуру проведення
виборів. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій, що на практиці
означає звичайну для демократичних країн заборону імперативного мандата.
На даний час депутати Європарламенту обираються відповідно до
національного законодавства держав-учасників. За винятком Великої Британії,
яка використовує мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Вибори
до Європарламенту в усіх інших державах-учасницях відбуваються за
пропорційною системою.
Умови неможливості обрання чи несумісності мандата встановлюються
згідно загального правила національним законодавством держав-учасниць.
Деякі з положень, що стосуються несумісності мандата, встановлені
нормативно-правовими актами Співтовариств та Союзу. Акт «Про введення
загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року
був затверджений рішенням Ради ЄС, а потім ратифікований всіма державами-
учасницями, тому й вважається джерелом первинного права ЄС. Акт
закріплює, що депутат Європейського Парламенту може бути одночасно
депутатом парламенту держави-учасниці.
Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата
Європейського Парламенту:
— член уряду держави-учасниці; член Комісії;
— суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС;
— член Рахункової Палати;
— член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та
соціального комітету ЄЕС і Євратому;
— член комітету або іншого органу, який відповідно до статутних
договорів розпоряджається коштами Співтовариств чи безпосередньо
виконує довгострокові управлінські завдання; член Ради Керівників або
Директорату, або службовець Європейського інвестиційного банку.
35
 Дострокова вакансія депутатського мандату є можлива з причин смерті
депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, або примусової
відставки, пов'язаної з втратою депутатського мандату. Останнє рішення про
втрату мандата приймається більшістю голосів від конституційного складу.
Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським Парламентом,
який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень.
Відповідний акт має бути погоджений Радою ЄС, яка приймає рішення на
основі принципу одноголосності після отримання висновків Комісії.
Таким чином, стосовно євродепутатів діє класичний конституційно-пра-
вовий принцип несумісності. Так, згідно зі ст. 6 Акта, діяльність члена
Європейського Парламенту визнана несумісною з діяльністю члена уряду
держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною
державою-членом. Разом з тим передбачається подвійний мандат, тобто
поєднання мандата депутата національного парламенту й депутата Європейсь-
кого парламенту. Несумісність поширена також на багатьох посадових осіб
Співтовариства.
В Акті зазначається, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного
разу, а також що голосування повинне відбуватися в усіх державах-учасницях з
четверга по неділю одного й того самого тижня.
Найбільш важливе положення міститься у ст. 7 Акта: до прийняття у
майбутньому Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн
виборчу систему та процедуру, вибори в кожній країні повинні проводитися
відповідно до прийнятих у ній виборчими законами. Отже, слід говорити не
про виборче право Співтовариства, а про виборче право за виборами депутатів
Європейського Парламенту окремих держав.
Підкреслимо, що національне виборче законодавство європейських держав
за наявності великої кількості загальних рис, має і значні відмінності. Загальні
принципи виборчого права було остаточно зафіксовано у 2002 р., проте
Співтовариство і на цей раз відмовилося від спроби створити єдині правові
норми за виборами депутатів Європейського Парламенту. Виборча система в
усіх державах-членах пропорційна. Як вже вказувалось, винятком є Велика
Британія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається
мажоритарна система. Істотною перешкодою у створенні єдиного виборчого
закону Співтовариства стала позиція Великої Британії, яка не погоджується на
введення пропорційної системи під час виборів Європейського Парламенту,
побоюючись, що це може сприяти введенню пропорційної системи, і під час
обрання палати громад.
Як відомо, на результати виборів за пропорційною системою певний вплив
може справляти поділ країни на виборчі округи. У 14 країнах (Швеції,
36
Фінляндії, Словаччині, Словенії, Данії, Литві, Греції, Естонії, Угорщині, Чехії,
Кіпрі і Мальті, Португалії, Люксембурзі) створюється єдиний виборчий округ.
В інших країнах, де вибори здійснюються за пропорційною системою,
утворюються декілька виборчих округів: у Великій Британії — 11, Польщі —
13, Італії — 5, Франції — 8, причому, як правило, границі округів визначаються
адміністративно-територіальним поділом країни.
Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні дуже
гострою є проблема національних відносин між фламандцями та валлонами.
Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського Парламенту,
яких обирають у країні, 11 обираються від валлонського регіону (офіційна мова
французька) і 13 — від фламандського регіону (офіційна мова фламандська).
Водночас у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького,
фламандського населення та населення Брюсселя, мешканці якого є носіями
обох мов. Підрахунок голосів проводиться за регіонами, причому кожний
виборець столиці країни самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону
має бути віднесений його голос. Отже, у законодавстві Бельгійського
Королівства відображено унікальний територіальний устрій цієї країни, що є
однією з небагатьох монархій, яка має яскраво виражені риси федералізму.
Цікавим є той факт, що активне виборче право надається в більшості країн
громадянам, які досягли 18-літнього віку, і лише в Греції — громадянам, що
досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не
тільки громадяни певної країни, а й громадяни інших держав Співтовариства,
які проживають у цій країні і на момент виборів перебувають на її території.
Однак у Бельгії громадяни інших держав-членів можуть голосувати тільки в
тому випадку, якщо вони постійно проживають у цій країні, і не можуть
реалізувати своє право голосу в державах їхнього походження. Бельгійці, які
проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може
передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського
Парламенту не беруть участі жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни,
які проживають в інших державах — членах Співтовариства, можуть
голосувати в грецьких консульствах, а якщо вони постійно проживають у
країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони
повинні повернутися в Грецію. Іспанці, які проживають за кордоном, можуть
голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени
палати лордів Великої Британії не беруть участі у виборах у палату громад, але
можуть брати участь у виборах Європейського Парламенту.
Пасивне виборче право у різних країнах відрізняється. У Бельгії, Греції,
Ірландії, Люксембурзі і Великій Британії право бути обраним належить
громадянам, які досягли 21 року. У Данії, ФРН, Іспанії й Португалії нижча
37
межа встановлена у 18 років. У Франції обраною може бути людина не
молодше 23 років, а в Італії й Нідерландах — не молодше 25 років.
У деяких країнах вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й
особами, які не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у
депутати, що зібрав менше 5 % голосів виборців, не береться до уваги при
розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати
вноситься застава, яка до впровадження єдиної європейської грошової одиниці
становила 100 тис. франків, що не поверталися, якщо список на виборах не
набере принаймні 5 % голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури
вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Вона повертається, якщо кандидат
набере не менше однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У
Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не
представлена в другій палаті парламенту. У Великій Британії при висуванні
кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не повертається, якщо
кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.
Багато із зазначених обмежень є досить дієвими. Наприклад, під час
загальних виборів у Європейський Парламент у червні 1989 р. у Франції з 15
загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5-відсотковий
рубіж.
Визначення переможців виборних перегонів також здійснюється у різний
спосіб.
Вибори в Європейський Парламент викликають менший інтерес населення
порівняно з виборами в національні парламенти. Це приводить до проблем
абсентеїзму в рамках усього Європейського Співтовариства. Відсоток
виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижчий, ніж на
національних виборах. Наприклад, якщо в 1984 р. у виборах у Європейський
Парламент брало участь 63 % усіх виборців, то в червні 1989 р. — усього лише
58,4 %. В окремих країнах активність виборців була ще нижчою. У червні 1989
р. у Франції взяло участь у голосуванні менше 49,4, а в Нідерландах — 47,2 %
виборців.
Хоча повноваження Європейського Парламенту не настільки значні,
політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до
результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також
схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом
відносно Загального ринку.
Депутати в Європарламенті працюють у складі груп з певною політичною
ідеологією й не розділені за ознакою державної приналежності. При цьому як
зазначалось, депутати Європарламенту можуть бути одночасно членами

38
національних органів законодавчої влади, а не виконавчої влади. Поряд з цим,
вони не повинні входити до складу Європейської Комісії або Ради ЄС.

3. Форма роботи та склад Європейського парламенту

Форма роботи. Європарламент проводить одну щорічну сесію. Він

збирається без спеціального рішення про скликання у другий вівторок березня
у Страсбурзі (Франція). Парламентарі засідають один раз на рік. Сесія триває 5-
6 тижнів і відбувається у м. Страсбурзі в Палаті Європи.
Європарламент може збиратися на позачергові сесії на вимогу більшості
депутатів, які входять до його складу, на вимогу Ради або Комісії.
Європарламент проводить свої пленарні дебати на 24 мовах.
Склад Європарламенту.
За своїм складом Європарламент є однопалатним — внутрішня організація
якого пов'язана з особливостями його функціонування та працює на постійній
основі. Структура і порядок функціонування Парламенту регулюються його
Внутрішнім регламентом. Після завершення процесу входження в ЄС Хорватії
чисельність Європарламенту виросла до 766 депутатів. Згідно Лісабонського
договору кількість парламентарів не повинно перевищувати 750 плюс Голова
(всього 751). Кожна держава-учасниця ЄС має від 6 до 96 місць в
Європейському Парламенті за принципом дигресивної (убуваючої)
пропорційності
У 1979 році відбулися перші прямі вибори до Європарламенту.
На даний час депутати Європарламенту обираються відповідно до
національного законодавства держав-учасників. За винятком Великої Британії,
яка використовує мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Вибори
до Європарламенту в усіх інших державах-учасницях відбуваються за
пропорційною системою.
Умови неможливості обрання чи несумісності мандата встановлюються
згідно загального правила національним законодавством держав-учасниць.
Деякі з положень, що стосуються несумісності мандата, встановлені
нормативно-правовими актами Співтовариств та Союзу. Акт «Про введення
загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року
був затверджений рішенням Ради ЄС, а потім ратифікований всіма державами-
учасницями, тому й вважається джерелом первинного права ЄС. Акт
закріплює, що депутат Європейського Парламенту може бути одночасно
депутатом парламенту держави-учасниці.
Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата
39
Європейського Парламенту — член уряду держави-учасниці; член Комісії;
суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС; член Рахункової Палати;
член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та
соціального комітету ЄЕС і Євратому; член комітету або іншого органу, який
відповідно до статутних договорів розпоряджається коштами
Співтовариств чи безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання;
член Ради Керівників або Директорату, або службовець Європейського
інвестиційного банку.
Дострокова вакансія депутатського мандату є можлива з причин смерті
депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, або примусової
відставки, пов'язаної з втратою депутатського мандату. Останнє рішення про
втрату мандата приймається більшістю голосів від конституційного складу.
Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським Парламентом,
який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень.
Відповідний акт має бути погоджений Радою ЄС, яка приймає рішення на
основі принципу одноголосності після отримання висновків Комісії.
Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової
сесії на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як
правило не довше двох днів.
Парламент збирається на пленарні засідання кожного місяця (окрім
серпня) в Страсбурзі, (з понеділка по четвер). У Страсбурзі депутати відвідують
12 пленарних засідань. Паралельно з цими заходами, які вони також повинні,
звичайно, присвятити час своїм виборцям.
Шість раз на рік, Парламент також проводить зустрічі в Брюсселі протягом
двох днів (середа і четвер).

4. Функціонування Європейського Парламенту

Парламенти відіграють важливу роль в управлінні та формуванні державної

політики, для виконання таких функцій сам парламент повинен бути
дієздатним та раціонально організованим. Тому при розгляді питання
внутрішньої структури Європарламенту слід відзначити такі необхідні риси для
реалізації повноважень в системі органів Євросоюзу як:
 чіткі правила внутрішньої процедури,
 наявність допоміжних структур,
 незалежність депутата.
Рішення приймаються Парламентом за загальним правилом абсолютною
40
більшістю його членів, присутніх на засіданні.
Кворум складає не менш ніж третину від загального складу депутатів.
Спеціальні процедури можуть бути встановлені для прийняття окремих
конкретних рішень. Так, прийняття позитивного рішення з питання
розширення Союзу вимагає не тільки кваліфікованої більшості голосів, але і в
якості обов'язкової умови — присутність на засіданні абсолютної більшості
загального складу депутатів.
Якщо в залі присутні менше третини парламентаріїв, а запиту про перевірку
кворуму не надходило, то Парламент має право продовжувати роботу в
звичному режимі та приймати рішення, що мають юридичну силу.
Голосування депутатів завжди реалізується особисто парламентаріями, а
порушення цього принципу кваліфікується як серйозне порушення порядку
засідання відповідно до ст. 132 Внутрішнього регламенту, і відтак депутат
притягується до дисциплінарної відповідальності.
За своїм характером голосування може бути відкритим, поіменним і
таємним.
У якості загального правила використовується відкрите голосування за
допомогою підняття рук або електронної системи.
Таємне голосування застосовується під час призначення органів і посадових
осіб ЄС, а також на вимогу 1/5 від загального складу Парламенту. Поіменним
голосуванням Парламент призначає Президента і весь склад Єврокомісії, а
також виносить їй вотум недовіри відповідно до ст. 32-34 Внутрішнього
регламенту.
Поіменне голосування також відбувається на вимогу 32 членів Парламенту,
але заявлена одночасно вимога про таємне голосування має в даному випадку
перевагу. Парламентські дебати публікуються в «Офіційному віснику ЄС».
Роботою Парламенту керує його Голова, який обирається з числа
парламентаріїв на половину строку самої легіслатури, тобто на два з
половиною роки.
Голова керує засіданнями палати, здійснює адміністративні та
дисциплінарні функції, приймає участь поряд з Президентом Комісії та особою,
яка головує в Раді, в представництві Співтовариства та Союзу. Відповідно до
ст. 19 Внутрішнього регламенту Європарламенту до основних повноважень
голови належить: «керувати діяльністю Парламенту і його структур,
відкривати, переносити і закривати пленарні засідання, виносити проекти
рішень на голосування та представляти Парламент».
Голові допомагають 14 заступників та 5 квесторів, які обираються
одночасно і входять під керівництвом Голови до складу Бюро Парламенту.
Питаннями порядку денного займається конференція голів, до якої входять
41
керівники парламентських груп (фракцій) та комітетів.
Аналізуючи внутрішню структуру Парламенту вважаємо за необхідне
розглянути інститут квесторів Європарламенту. Квестори, відповідно до ст. 29
Внутрішнього регламенту, це посадові особи Парламенту, які відповідають за
виконання адміністративних і фінансових завдань, що безпосередньо
стосуються депутатів, вони ведуть спеціальний реєстр професійної діяльності
депутатів. Для цього кожен член Парламенту зобов'язаний щорічно подавати
квесторам декларацію, що містить відомості про його професійну діяльність та
доходи. До повноважень квесторів також належить видача перепусток особам,
«які часто відвідують Європарламент з метою надання депутатам інформації в
межах їх мандата», в тому числі представників лобістських груп. Це свідчить
про унікальність Європейського Парламенту як інституту з політичного
лобіювання процесів європейської інтеграції.
Винятково важливу роль у роботі Парламенту відіграють комітети, які
створюються на постійній або тимчасовій основі (місце перебування -
Брюссель (Бельгія).
Це можуть бути комітети загального та спеціалізованого характеру,
чисельний склад яких є досить різноманітний. Члени комітетів обираються на
вимогу та пропорційно чисельності політичних груп, водночас до уваги
беруться фактори географічного поділу.
Засідання постійних комітетів займають, як правило, від одного до двох
тижнів щомісяця.
Комітети, які створюються на постійній основі, складаються в залежності від
предмету розгляду. В Європейському Парламенті створено 20 комітетів: із
закордонних справ; розвитку, міжнародної торгівлі; бюджетного і контролю за
виконанням бюджету; з економічних і фінансових питань; праці та соціальних
питань; з питань навколишнього середовища, здоров'я та безпеки харчових
продуктів; промисловості та енергетики; спільного ринку та захисту прав
споживачів; транспорту і туризму; регіонального розвитку; сільського
господарства і рибальства; культури та освіти; з правових питань; з
громадянських свобод та внутрішньої політики; з конституційних питань; прав
жінок; з питань петицій.
Комітети обирають свої керівні органи, в тому числі голову та
генерального доповідача.
Комітети виконують основну масу роботи з підготовки проектів рішень для
подальшого розгляду на пленарних засіданнях Європарламенту; комітети
беруть участь у здійсненні установчої та бюджетно-фінансової діяльності
Європарламенту; у здійсненні об'єктних — внутрішніх та зовнішніх функцій
тощо. Комітети також надають можливість обговорення конкретних питань з
42
участю представників Комісії та Ради ЄС. Парламентські комітети в рамках
своєї компетенції здійснюють парламентський нагляд за виконавчою владою.
Отже, комітети в межах своєї компетенції беруть участь у реалізації майже всіх
функцій Європарламенту.
Амстердамський договір формально закріпив створення тимчасових слідчих
комісій Парламентом, які створювались раніше на основі спільного рішення
Парламенту, Комісії та Ради, прийнятого 6 березня 1995 року. Комітети
готують як чергові сесії цього органу, так і зустрічі політичних груп, які
представлені в Європарламенті. Європарламент обирає голову з-поміж його
депутатів (ст. 197 Договору про заснування ЄС).
Одним важливим чинником незалежності Європарламенту є об'єднання
депутатів у політичні партії та фракції на загальноєвропейському рівні. Це
розглядається як важлива передумова для формування європейської
ідентичності й вираження політичної волі громадян Союзу (ст. 191 Договору
про заснування ЄС).
В розпорядженні Європейського Парламенту знаходяться численні технічні
служби та служба перекладу, які об'єднуються в Секретаріат Європейського
Парламенту. Секретаріат Парламенту і деякі інші служби розміщуються в
Люксембурзі, що призводить до того, що парламентарі майже безперервно
знаходяться в роз'їздах і витрати на переїзди та тимчасове проживання
складають досить значні суми.
У роботі Європарламенту важливе значення мають гарантії забезпечення
діяльності депутатів.
Заробітна плата депутата приблизно відповідає зарплаті, яку отримують
депутати національного представницького органу. Оскільки єдиного правила в
цій сфері немає, то різниця в отриманій зарплаті між членами Європарламенту
з різних держав-учасниць виявляється досить значною. Безпосередньо з
бюджету ЄС нараховуються також дотації та виплати, які іноді перевищують
основну винагороду. При цьому діє правило, згідно з яким депутати
Європейського Парламенту платять податки з тієї частини свого доходу, яка
встановлюється національним законодавством. Дотації та додаткові виплати
Євросоюзу не обкладаються податком в державах-учасницях.
Крім того, на депутата розповсюджуються також правила Угоди про привілеї та
імунітети, яка укладена між Співтовариствами та державами-учасницями.
Депутатські привілеї та імунітети, які надаються членам легіслатури, майже
аналогічні тим, які встановлені для національних парламентаріїв у державах-
учасниць, наприклад, правила індемнітету та імунітету. Всім парламентарям
компенсуються витрати, пов'язані з численними переїздами і зміною місця
проживання, адже основні пленарні засідання Парламенту проводяться в
43
головній резиденції Європейського Парламенту в Страсбурзі.
Члени Європейського Парламенту, які знаходяться на своїй національній
території, користуються всіма імунітетами, якими володіють національні
парламентарі (не затримання, непідсудність і т. д.). У випадку, коли вони
знаходяться на території іншої держави-учасниці Союзу, відповідні імунітети
розповсюджуються на них на основі Протоколу про імунітети та привілеї.
Депутат не підлягає кримінальному переслідуванню за судження, висловлені
ним протягом парламентських дебатів та голосування або в зв'язку виконання
ним посадових повноважень і обов'язків. Згідно загального правила звільнення
від кримінального переслідування, затримання і арешту повинно діяти в період
проведення сесій Парламенту.

5. Функції та повноваження Європейського парламенту

У системі інституційного механізму європейської інтеграції Європарламент

виконує низку важливих функцій. Зокрема, він є форумом для проведення
демократичних дебатів. Його повноваження зосереджені в таких сферах,
як:
 участь у нормотворчому процесі,
 здійснення контролю над діяльністю інститутів Євросоюзу,
 зовнішні зносини (відносини),
 фінансування діяльності Євросоюзу.
Унікальною є роль Європарламенту як інституту з політичного лобіювання
процесів європейської інтеграції. Політичні дебати в Європарламенті суттєво
впливають на визначення подальших кроків, спрямованих на поглиблення
європейської інтеграції.
Законодавчі повноваження Європарламенту є дуже обмеженими.
Установчими угодами йому надана компетенція щодо формулювання
положень та ухвалення актів вторинного законодавства Євросоюзу в тісній
співпраці з його іншими інститутами (ст. 251, 252 Договору про заснування
ЄС).
Більш розвинутими є контрольні повноваження Європарламенту. Він
вважається інститутом, який здатний здійснювати демократичний контроль над
іншими структурами Євросоюзу.
Серед контрольних повноважень Європарламенту найбільше значення має
право на винесення вотуму недовіри Комісії. З такою пропозицією може
виступити кожен член Європарламенту. У разі, якщо вотум недовіри підтримає
подвійна більшість — 2/3 поданих голосів, яка представляє більшість членів
44
Європарламенту, — усі члени Комісії колективно подають у відставку (ст. 201
Договору про заснування ЄС). За всю історію існування Євросоюзу питання
про вотум недовіри Комісії ставилося на голосування лише один раз.
Європарламент затверджує і може відправляти у відставку шляхом
винесення вотуму недовіри 2/3 своїх членів голову Комісії (ст. 214 Договору
про заснування ЄС).
Для здійснення своїх контрольних повноважень щодо Комісії
Європарламент широко використовує інститут інтерпеляції, коли Комісія
відповідає усно чи письмово на запитання, поставлені депутатами. Крім того,
Європарламент щорічно затверджує як програми діяльності Комісії на новий
рік, так і загальні звіти про її роботу за рік, що минає (ст. 197 Договору про
заснування ЄС).
Контроль Європарламенту за діяльністю Ради є набагато вужчим. Так, Рада
заслуховується Європарламентом відповідно до процедури, визначеної самою
Радою (ст. 197 Договору про заснування ЄС). Правило 19 процедури Ради
передбачає можливість направляти голову або члена Ради для участі в сесіях
Європарламенту (ст. 197 Договору про заснування ЄС). Починаючи з 1960 р.
відповідно до практики, що склалася, голова Ради робить перед
Європарламентом усний звіт про діяльність очолюваного ним органу за рік, що
минув.
Для здійснення своєї контрольної функції Європарламент наділений
повноваженнями проводити розслідування. Так, на вимогу чверті його членів
він може створити тимчасовий комітет з метою розслідування можливих
порушень чи недоліків у впровадженні права Євросоюзу, за винятком випадків,
коли такі виявлені факти розглядаються в суді, і поки ця справа ще не вирішена
(ст. 193 Договору про заснування ЄС).
Європарламент на час його повноважень після кожних виборів призначає
омбудсмена. Останній уповноважений приймати скарги від будь-якого
громадянина Співтовариства, будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка
мешкає або має зареєстрований офіс в одній з держав-учасниць, щодо
порушень у діяльності інститутів та органів ЄС, окрім судових. Омбудсмен
проводить розслідування правопорушень та інформує особу, яка подала скаргу,
про результати такого розслідування (ст. 195 Договору про заснування ЄС).
Отже, на практиці й громадяни України, якщо вони мають зареєстровані в
державах-учасниць офіси, можуть звертатися до омбудсмена, якщо їхні права
порушуються інститутами або органами ЄС.
Установчими угодами передбачені різні форми участі Європарламенту у
сфері зовнішніх зносин: від консультацій до надання згоди на ті чи інші дії в цій
сфері.
45
 Так, угоди про створення асоціацій з однією чи кількома державами або
міжнародними організаціями, угоди, які створюють інституційні рамки шляхом
організації процедури співпраці, угоди, які мають важливі бюджетні наслідки
для Євросоюзу, та угоди, які містять поправки до актів, прийнятих із
застосуванням процедури спільного прийняття рішень Радою та
Європарламентом, укладаються після отримання згоди Європарламенту (ст.
300.3 Договору про заснування ЄС). Останній також дає згоду на початок
переговорів про прийняття держав до Євросоюзу (ст. 49 Договору про
Євросоюз).
Згода Європарламенту необхідна і для дій проти держав-учасниць, котрі
допускають суттєві умисні порушення принципів, на яких базується Євросоюз
(ст. 7 Договору про Євросоюз).
При укладанні всіх міжнародних угод, окрім торговельних, Європарламент
надає консультації. З Європарламентом. повинні консультуватися й у разі
внесення змін до установчих угод (ст. 8 Договору про Євросоюз).
Європарламент залучений також до проведення спільної зовнішньої
політики та політики безпеки. Він консультує головуючу в Євросоюзі
державу-учасницю із приводу здійснення спільної політики в цих галузях, а
також може звертатися з цих питань до Ради та давати їй рекомендації.
Європарламент організовує щорічні дискусії про стан справ у цих сферах (ст.
21 Договору про Євросоюз).
Європарламент має важливі повноваження в бюджетній сфері. Хоча
бюджет готує Комісія, Європарламент має право змінювати проект бюджету.
Йому також належить останнє слово у прийнятті або відхиленні бюджету (ст.
272.6, 8 Договору про заснування ЄС). Європарламент дає Комісії дозвіл
стосовно виконання бюджету (ст. 276 Договору про заснування ЄС).
Бюджетні повноваження дають Європарламентові змогу впливати на всю
політику Євросоюзу.
Розглянувши процедури формування, склад та структуру Європейського
Парламенту, права та обов'язки депутатів можна зробити висновок, що за всіма
формальними ознаками Європарламент є виборним представницьким органом
Європейського Союзу. Прямі вибори депутатів Європарламенту змінюють
міждержавну природу Співтовариств і Союзу на наднаціональну та додають
легітимності даному органу.

6. Законодавчий процес у Європейському Парламенті

Повноваження. Європейський Парламент бере участь у

законотворчому процесі, й за останні роки його повноваження у цій сфері
46
неабияк розширилися. За Лісабонським Договором, нормативні акти ЄС
приймаються за “звичайною законодавчою процедурою” (англ. ordinary
legislative procedure) та “спеціальною законодавчою процедурою” (англ. special
legislative procedure).
За “звичайною законодавчою процедурою” рішення приймаються
спільно Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Ця процедура
складається з трьох фаз:
1) Європейська Комісія направляє свої пропозиції до Ради Міністрів та
Європейського Парламенту. Європейський Парламент висловлює свою
позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою більшістю приймає
“спільну позицію” та надсилає її до Європейського Парламенту.
2) Протягом трьох місяців Європейський Парламент може: а) прийняти
“спільну позицію” або не прийняти жодного рішення (у цьому випадку акт
вважається прийнятим відповідно до положень “спільної позиції”);
б) відхилити документ абсолютною більшістю голосів (у цьому випадку
документ вважається неприйнятим); в) запропонувати доповнення абсолютною
більшістю голосів (у цьому випадку текст з доповненнями надсилається до
Європейської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо
доповнень.
3) Протягом трьох місяців Рада Міністрів кваліфікованою більшістю
може прийняти всі доповнення Європейського Парламенту, тоді акт вважається
прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з доповненнями,
створюється Узгоджувальний комітет, який протягом шести тижнів повинен
виробити спільний текст акта. У разі недосягнення домовленості щодо
спільного тексту документа, акт вважається неприйнятим. Якщо вдалося
досягти домовленості стосовно спільного тексту документа, Рада Міністрів та
Європейський Парламент, кожний відповідно до власної процедури, повинен
прийняти його протягом шести тижнів. У разі неприйняття акту одним із
названих інститутів, він вважається неприйнятим (ст. 294 Договору про
діяльність ЄС).
За “спеціальною законодавчою процедурою” Рада Міністрів після
одностайного рішення про прийняття нормативного акту повинна отримати
обов’язкову згоду (англ. consent) чи погодження (англ. consulting)
Європейського Парламенту. В деяких випадках відповідно до сфери їх
компетенції також необхідно отримати згоду деяких інших інститутів ЄС
(Європейського Центрального Банку, Рахункової Палати, Економічного та
Соціального Комітету, Комітету Регіонів тощо). Згідно зі ст.ст. 223(2), 226-228
Договору про діяльність ЄС, за “спеціальною законодавчою процедурою”
Європейський Парламент, за згодою Ради Міністрів та за погодженням з
47
Європейською Комісією, може приймати регламенти щодо виконання
державами-членами ЄС та інститутами ЄС власних обов’язків перед ЄС.
За Лісабонським Договором, Європейський Парламент отримав право
законодавчої ініціативи, яке з початку заснування ЄС належало виключно
винятково Європейській Комісії. Згідно зі ст. 289(4) Договору про діяльність
ЄС, в окремих випадках законодавчі акти ЄС можуть бути прийняті за
ініціативою групи держав-членів ЄС, Європейського Парламенту, або за
вимогою Європейського Суду Правосуддя або Європейського Інвестиційного
Банку.
Європейський Парламент на вимогу 1/4 частини своїх членів може
створювати тимчасові Комітети для розслідування випадків порушення
законодавства ЄС або його неправомірного впровадження (ст. 226 Договору
про діяльність ЄС). Європейський Парламент обирає Омбудсмена, якому
надаються повноваження розглядати скарги щодо порушень у діяльності
інститутів і органів ЄС та провадити розслідування (ст. 228 Договору про
діяльність ЄС), розглядати скарги від громадян ЄС, фізичних та юридичних
осіб, зареєстрованих або тих, що перебувають у будь-якій державі-члені ЄС.
Європейський Парламент має обговорювати на відкритих сесіях щорічний
загальний звіт, який надає йому Європейська Комісія (ст. 233 Договору про
діяльність ЄС). Проте зараз, після останніх змін, внесених до Правил
процедури, обговорення не відбувається. Його замінено на обговорення
законотворчої програми, яку щороку представляє в Європейський Парламент
Голова Європейської Комісії.
Європейський Парламент затверджує Голову Європейської Комісії,
кандидатуру якого визначають за спільною згодою уряди держав-членів. Після
цього уряди держав-членів, за погодженням з кандидатом на посаду Голови,
визначають інших осіб для призначення членами Європейської Комісії і її
склад у цілому затверджується Європейським Парламентом (ст. 14(1)
Договору про ЄС).
Європейський Парламент може відправити Європейську Комісію у
відставку, якщо винесе їй вотум недовіри, прийнятий кваліфікованою
більшістю 2/3 голосів. У цьому разі Європейська Комісія повинна колективно
піти у відставку (ст. 234 Договору про діяльність ЄС). Проте відставка набирає
чинності тільки після призначення нової Європейської Комісії. Таким чином,
якщо Європейський Парламент не затверджує запропонований новий склад
Європейської Комісії, який фактично може бути таким самим, Європейська
Комісія у попередньому складі може виконувати свої функції як завгодно
довго.

48
 Тема 4. Європейська комісія. Рада Європейського Союзу.

ПЛАН
1. Статус Європейської комісії ЄС
2. Процедура формування та склад Європейської комісії ЄС
3. Повноваження Європейської комісії ЄС
4. Склад та порядок формування Ради Європейського Союзу
5. Повноваження Ради Європейського Союзу

РЕФЕРАТИ:
1. Компетенція Європейського Союзу.
2. Система актів інститутів Європейського Союзу.
3. Міжнародна правосуб’єктність Європейського Союзу.
4. Функції Європейської комісії та Ради Європейського Союзу.

1. Статус Європейської комісії ЄС

Європейська Комісія (англ. European Commission) – це інститут ЄС,

наділений найбільшими виконавчими повноваженнями, оскільки її головною
функцією є забезпечення належного функціонування та розвитку
спільного ринку.
Європейська Комісія – незалежний орган, що представляє спільні
інтереси всіх держав-учасниць ЄС. Термін "Комісія" відноситься як до Колегії
уповноважених так і до самої інституційної установи - штаб-квартира якої
розташована в м. Брюссель (Бельгія), з офісами в Люксембурзі. Комісія також
має офіси відомих як «представництва» в усіх країнах-учасницях ЄС.
Форма роботи. Європейська Комісія діє на засадах колегіальності та
проводить постійні і спеціальні наради. Члени комітету зустрічатися раз на
тиждень - як правило, по середах в м. Брюссель (Бельгія) Якщо Європарламент
проводить свої пленарні сесії в м. Страсбурзі, уповноважені Комісії зазвичай
знаходяться також в парламенті.
Порядок денний кожного засідання визначається програмою роботи
Комісії. Щодо кожного пункту порядку денного визначається комісар з питань
відповідної політики.

49
Засідання і дебати Комісії не є відкриті для громадськості, але порядок денний
і час проведення є гласним. Комісія також проводить наради в особливих
обставинах, за вимогою Рада міністрів для обговорення важливих питань.
Склад. З моменту створення (1958 р.) до Європейської Комісії входили по
одному представнику від кожної держави-учасниці Європейського
Співтовариства, за винятком Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини та
Франції, що мали по два представники. Але Ніццький договір змінив цей
порядок.
Зараз до складу Європейської Комісії входять по одному представнику від
кожної держави-учасниці ЄС. До складу Комісії входить Голова та 27
уповноважених (комісарів). Членами Комісії можуть бути тільки громадяни
держав-учасниць. При цьому вона не може включати більше двох громадян від
однієї країни.

2. Процедура формування та склад Європейської комісії ЄС

Лісабонський Договір пропонує з 2014 р. зменшити кількість членів

Європейської Комісії до 2/3 від загальної кількості держав-учасниць ЄС. За
новим порядком передбачається система ротації, за якою всі держави-учасниці
матимуть рівні права.
Члени Європейської Комісії призначаються на п’ятирічний термін, але їх
повноваження можуть бути продовжені на новий строк (ст. 17 Договору про
ЄС). Процедура призначення членів Європейської Комісії включає етапи:
1) Європейська Рада кваліфікованою більшістю голосів пропонує
Європарламенту кандидатуру Голови Європейської Комісії;
2) запропонований кандидат обирається Європейським парламентом
більшістю голосів (якщо дана кандидатура не отримала необхідних голосів,
Європейська рада на основі кваліфікованої більшості протягом одного місяця
може пропонувати нову кандидатуру, яка обирається Європарламентом за тією
ж процедурою);
2) Рада Міністрів за спільною згодою з обраним Головою затверджує
список інших осіб, яких він пропонує призначити членами Комісії. Вони
визначаються на основі пропозицій від держав-учасниць відповідно до
встановлених критеріїв;
3) склад Європейської Комісії отримує згоду Європейського парламенту;
4) після затвердження Європейським парламентом, Голова і члени
Європейської Комісії мають бути призначені Європейською Радою, яка
ухвалює кваліфікованою більшістю постанову.
50
 Під час виконання своїх обов’язків члени Європейської Комісії є
незалежними та їх не може бути усунено з посади урядом держави,
громадянами якої вони є. Членам Європейської Комісії заборонено керуватися
інструкціями уряду своєї країни чи іншого органу. Вони мають керуватися
інтересами ЄС в цілому, а не окремої держави-учасниці ЄС (ст. 17 Договору
про ЄС).
Європейська Комісія має піти у відставку у випадку, якщо Європейський
Парламент висловить їй вотум недовіри (ст. 17(8) Договору про ЄС). ЄСП
також може відправити у відставку окремого члена Європейської Комісії з
причин, якщо він не відповідає посаді, яку обіймає, або у разі вчинення ним
правопорушення (ст. 247 Договору про діяльність ЄС).

3. Повноваження Європейської комісії ЄС

Повноваження.
Головні напрями діяльності Комісії являються:
1. визначення завдань та пріоритетних напрямів діяльності;
2. законодавча ініціатива у парламенті і Раді ЄС;
3. управління і реалізації політики ЄС і бюджету;
4. дотримання європейського права (спільно з Судом);
5. представляти ЄС на міжнародній арені (переговори щодо торговельних
угод між ЄС та третіми країнами тощо).
Основні робочі мови Європейської комісії: англійська, німецька і французька.
Європейська Комісія має виключне право ініціювати прийняття
рішень у ЄС (ст. 17 Договору про ЄС), окрім випадків, визначених в ст. 289(4)
Договору про діяльність ЄС. Вона може подавати свої пропозиції стосовно
будь-якого питання, що входить до компетенції ЄС. Рада Міністрів та
Європейський Парламент, не маючи права ініціювати прийняття рішень в ЄС,
можуть звернутися до Європейської Комісії із спеціальним запитом
представити свої пропозиції з приводу певного питання. Проте навіть якщо
Європейська Комісія готує пропозиції за запитом іншого органу вона
залишається політично відповідальною за представлені пропозиції.
Європейська Комісія є гарантом дотримання законодавства ЄС
державами-учасницями ЄС, інститутами ЄС, іншими юридичними та
фізичними особами. У разі, якщо Європейська Комісія дійде висновку, що
держава-учасниця ЄС порушує законодавство ЄС, Європейська Комісія може
звернутися до відповідної держави з вимогою припинити порушення своїх
51
зобов’язань. Якщо держава-учасниця ЄС не відреагує на прохання
Європейської Комісії або вжиті нею заходи не задовольнять Європейську
Комісію, остання вповноважена передати справу на розгляд Європейського
Суду Правосуддя (ст. 258 Договору про діяльність ЄС).
Європейська Комісія може ініціювати справу проти Ради Міністрів і
Європейського Парламенту, якщо дійде висновку, що дії цих органів
суперечать законодавству ЄС (ст. 265 Договору про діяльність ЄС).
Європейська Комісія має певні повноваження щодо юридичних і
фізичних осіб. Так, вона може накладати штрафи та інші санкції за
порушення ними законодавства ЄС про конкуренцію та транспорт.
Європейська Комісія є головним виконавчим органом ЄС, який
забезпечує виконання рішень, затверджених Радою Міністрів. При цьому вона
має широкі повноваження щодо вибору форм і методів здійснення своїх
завдань.
Європейська Комісія відповідає за підготовку проекту бюджету ЄС.
Комісія відповідає за виконання бюджету ЄС та управління програмами,
що здійснюються всередині ЄС та за його межами і фінансуються з боку ЄС
(наукові, освітні, програми допомоги третім країнам, включно з фінансовою).
Вона готує звіт про виконання бюджету ЄС для затвердження
Європарламентом.
Координаційна, виконавча та управлінська функції Комісії передбачають
здійснення делегованих повноважень, схвалення виконавчих актів,
координацію дій держав-учасниць у сфері охорони здоров’я, збір інформації,
здійснення перевірок, проведення досліджень, організацію консультацій.
Мандат Комісії з президентом Жозе Мануелем Баррозу з Португалії
закінчився 31 жовтня 2014.
27 червня 2014 року 26 з 28 учасників зустрічі на вищому рівні лідерів
Євросоюзу підтримали кандидатуру Жан-Клода Юнкера на посаду голови нової
комісії. Повноваження почалися в листопаді 2014 року.
Інституційною новацією в Європейській Комісії стало також поєднання
посади Віце-президента ЄК із посадою Високого представника з питань
зовнішньої політики та безпеки. Крім того, відбулось об’єднання портфелів
члена ЄК з питань розширення та члена ЄК з питань Європейської політики
сусідства.
Фактично ЄК є одним із ключових центрів впливу в ЄС. Президент
Єврокомісії разом із Президентом ЄР представляє Євросоюз на саммітах з
третіми країнами. Зберігаються повноваження ЄК щодо міжнародного
представлення ЄС у технічних питаннях, якими до запровадження

52
інституційних змін опікувались Європейські Співтовариства, та частково
питання юстиції і безпеки.

4. Склад та порядок формування Ради Європейського Союзу

Рада Європейського Союзу (Council of the European Union) – інституція

Європейського Союзу, головний орган ухвалювання рішень в Європейському
Союзі. Рада Європейського Союзу, поряд із Європейською Радою,
Європейською Комісією, Європейським Парламентом і Судом відповідно до
положень Договору про Європейський Союз, є одним із головних органів
управління Європейського Союзу.
Раду ЄС було створено 1952 року. Якщо Європейська Комісія відіграє
значною мірою адміністративну роль, то Рада Міністрів ЄС здійснює політичне
лідерство. Рада ЄС також відіграє ключову роль в тих галузях європейської
інтеграції, де ухвалення рішень відбувається на міжурядовому рівні.
Рада ЄС (далі – Рада Міністрів) – це інститут Європейського Союзу, який
наділений повноваженнями на здійснення законодавчої влади та ухвалення
правових рішень, що є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами, яким
вони адресовані.
Рада Міністрів (англ. Council of the European Union), яка розташована в
м. Брюссель (Бельгія), є одночасно міждержавним та наддержавним органом,
який об’єднує ці дві сфери, оскільки Рада Міністрів, з одного боку, є інститутом
ЄС, а з іншого – складається з представників держав-учасниць. Разом з
Європейським Парламентом Рада Міністрів бере участь у законотворчому та
бюджетному процесах. Крім того, Рада Міністрів приймає більшість рішень з
питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також щодо
координації економічної політики ЄС.
Склад. Рада Міністрів складається з представників від кожної держави-
учасниці ЄС (28), які представляють свою державу на міністерському рівні та
мають повноваження виступати від імені свого уряду. Як правило, цими
представниками є міністри закордонних справ, але ними також можуть бути
інші міністри, залежно від питання, що обговорюється. Таким чином, делегати
відстоюють як інтереси своєї держави, так і ЄС в цілому. Головування в Раді
Міністрів по черзі здійснюють представники трьох держав-учасниць ЄС на
18-місячний строк у порядку, який визначається Радою Міністрів (ст. 236
Договору про діяльність ЄС).

53
 Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ
(Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки та фінансів (Екофін),
сільського господарства тощо. Кількість засідань протягом року залежить від
масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв
того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на
місяць; інші – раз на півроку.
Засідання Ради Міністрів проводяться закрито, якщо вона одностайно не
прийме рішення про відкрите засідання. Рішення в Раді Міністрів приймаються
голосуванням міністрів держав-учасниць ЄС. Відповідно до характеру питання,
що розглядається застосовується один з трьох видів голосування:
1) проста більшість – стосується процедурних питань;
2) кваліфікована більшість (коли кожна країна використовує визначену
кількість голосів (наприклад: Німеччина – 29 голосів, Мальта – 3 голоси)) –
стосується питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі;
3) одностайне схвалення – застосовується при розгляді питань про вступ
нових держав-учасниць до ЄС, оподаткування, співробітництва в галузі
закордонних справ і безпеки, правосуддя та внутрішніх справ.
Основними напрямами роботи Ради ЄС є такі:
– загальні справи і зовнішні відносини;
– економіка і фінанси (ECOFIN);
– правові і внутрішні справи;
– зайнятість, соціальна політика, здоров’я і захист прав споживачів;
– конкуренція (внутрішній ринок, виробництво і дослідження);
– транспорт, телекомунікації та енергетика;
– рибне господарство і сільське господарство;
– навколишнє середовище;
– освіта, молодь і культура.
Основними функціями Ради є координаційна, законодавча, формувальна,
контрольна та бюджетна функцію.

5. Повноваження Ради Європейського Союзу

Повноваження. Провідною функцією Ради Міністрів є забезпечення

координації загальної соціально-економічної політики держав-учасниць
ЄС. Формування Внутрішнього ринку ЄС потребує проведення спільної
політики держав-учасниць ЄС у таких сферах, як гармонізація законодавства,
соціальна політика, освіта, культура, охорона здоров’я, промисловість,
транспорт та ін. Проте вони не знаходяться у виключній компетенції ЄС.
Вироблення спільної політики в цих сферах потребує активної співпраці самих
54
держав-учасниць ЄС. Саме Рада Міністрів має забезпечити координацію цієї
діяльності.
На виконання цієї функції, Рада Міністрів має повноваження приймати
рішення і здійснює це відповідно до положень Договору про ЄС (ст. 16
Договору про ЄС). У більшості випадків вона може приймати рішення тільки
на підставі розроблених Європейською Комісією пропозицій та після
консультацій з Європейським Парламентом. Якщо Рада Міністрів бажає внести
зміни до пропозиції, то таке рішення може бути прийнято лише одностайно,
проте такі зміни та доповнення не можуть змінювати основ пропозиції.
Рада Міністрів може надавати право на впровадження норм,
встановлених Європейською Комісією, а також висувати вимоги до
виконання цих повноважень. В особливих випадках Рада Міністрів може
залишати за собою право самостійно здійснювати повноваження щодо
імплементації прийнятих нею законодавчих актів.
Закріпленими за Радою повноваженнями в узагальненому вигляді є:
1) повноваження на законодавчу діяльність;
2) право на висунення та призначення президента Єврокомісії,
Верховного представника Європейського Союзу, членів Єврокомісії,
Економічно-соціального комітету, Комітету регіонів, Європейської рахункової
палати, Європейського суду, правління Європейського центрального банку,
адміністративної ради Європейського інвестиційного банку, Економічно-
фінансового комітету, комітетів з вивчення окремих проблем Євратому;
3) право звільняти з посади членів правління Європейського
інвестиційного банку, а також порушувати питання про звільнення з посади
членів Європейської комісії за рішенням Європейського суду;
4) право вимагати від Єврокомісії ініціювання нового правового акта;
5) обмежені функції контролю за діяльністю Єврокомісії щодо виконання
бюджету;
6) координаційні повноваження в сфері економічної політики та політики
зайнятості;
7) право наділяти Єврокомісію повноваженнями на ведення переговорів з
третіми країнами чи міжнародними організаціями;
8) право на укладання договорів з третіми країнами чи міжнародними
організаціями;
9) право на встановлення посадових окладів;
10) право на складання проекту плану бюджету;
11) право на встановлення обсягу власних коштів співтовариства.
Голова Ради ЄС, або Президент – це не конкретна фізична особа, а
держава – член Європейського Союзу загалом. Від його імені відповідні
55
обов’язки виконують міністри та інші відповідальні посадові особи, які ведуть
засідання, підписують ухвалені Радою рішення тощо. Голова Ради визначає
пріоритетність питань і пропонує компромісні рішення. Залучення до
головування накладає на державу-члена певні обов’язки та обмеження,
оскільки головування загалом вимагає не лише переходу від ролі сторони до
ролі арбітра, але й наявності необхідних адміністративних та політичних
можливостей для виконання цієї ролі.
Голова Ради виконує такі завдання:
– підготовка та проведення всіх засідань Ради;
– забезпечення узгодженості й безперервності процесу ухвалення рішень;
– здійснення пошуку практичних рішень із різних проблем ЄС.
До найважливіших функцій голови Ради та його апарату належать
адміністративна, ініціативна, координаційна, та представницька. У зв’язку зі
зростаючою складністю вирішуваних завдань, роль Президента Ради також
продовжує зростати.
В межах адміністративної функції ця держава складає графік і порядок
денний численних засідань, що відбувають протягом головування не лише на
рівні Ради, але й на рівні Комітету постійних представників і значної кількості
робочих груп, що функціонують під її егідою. Держава, що головує, також має
право з власної ініціативи розпочати голосування, а у випадках, якщо за
ініціативи члена Ради або Комісії Рада більшістю голосів ухвалить відповідне
рішення, вона навіть зобов’язана це зробити. На державу, що головує,
покладається обов’язок ведення протоколу та підбиття підсумків цих засідань,
підготовка прескомюніке, які за потреби опубліковують. Ця держава також
підписує ухвалені Радою акти.
Ініціативна функція передбачає організаційні дії держави-члена, що
головує, спрямовані на створення умов для досягнення консенсусу, оскільки
вона не може здійснювати жодного примусу стосовно урядових делегацій
інших держав-членів. Успіх програми діяльності цієї держави залежить від
того, як вона зможе поєднувати різні пріоритети держав-членів і визначити лінії
компромісу з важливих питань. В межах співробітництва у сфері зовнішньої та
безпекової політики та співпраці поліцій і судів у кримінально-правовій сфері
держава, що головує, з дозволу Ради розпочинає переговори щодо укладання
угод з однією чи декількома державами-членами або міжнародними
організаціями.
Голова Ради здійснює також координаційну функцію, яка полягає у
визначенні пріоритетів між важливими й побічними питаннями, оперуванні
термінами й часом, збільшуючи або зменшуючи їх, і загалом визначає здатність
Голови Ради досягати компромісу з найскладніших питань. Із цього приводу
56
цікавим є приклад урегулювання Головою серйозних протиріч, що виникають
між членами Ради у процесі обговорення, який дістав назву tour de table
(франц.) – обхід столу. Він обходить стіл, за яким засідають члени Ради, та
шляхом індивідуальної бесіди з кожним намагається змінити позицію тих, хто
заперечує проти ухвалення акту. Нерідко, хоча й не завжди, йому це вдається.
Представницька функція Голови Ради здійснюється ним у двох
напрямках:
– з одного боку, Голова представляє Раду як інституцію у відносинах з
іншими органами Співтовариства, зокрема у відносинах з Європарламентом та
його комітетами у межах першого стовпа. В межах другого та третього стовпів
держава, що головує, зобов’язана консультуватися з Європарламентом з
найважливіших аспектів і напрямів спільної зовнішньої і безпекової політики з
метою забезпечення належного врахування думки Європейського Парламенту.
Крім того, Рада повинна постійно інформувати Європарламент про хід роботи у
сфері співробітництва поліцій з кримінального правосуддя;
– з іншого боку, ця держава виражає позицію Європейського Союзу у
відносинах з третіми країнами, зокрема в межах політичного співробітництва.
Розвиток зовнішніх повноважень Європейських Співтовариств неодноразово
змушував Раду наділяти Голову компетенцією діяти від імені держав-членів під
час зустрічей на міжнародних конференціях.
У здійсненні представницької функції Голови Ради йому надають
допомогу Генеральний секретар Ради та держава-член, яка здійснюватиме
наступне головування – тобто майбутня головуюча держава. Остання здійснює
de facto функції заступника Голови (de jure такої посади в Раді не передбачено).
Відповідно до внутрішнього регламенту Ради (параграф 2, ст. 20), «Голові
надає допомогу представник держави-члена, яка буде головувати наступною.
На вимогу Голови та відповідно до його інструкцій, останній за необхідності є
його заступником, який бере на себе деякі адміністративні завдання, забезпечує
наступництво роботи Ради».
До повноважень Голови Ради належить скликання засідань Ради,
складення проекту порядку денного, плану роботи Ради, проведення
голосування, а також підписання протоколів і правових актів, прийнятих Радою
самостійно або у співпраці з Європейським Парламентом. Крім того, Голова
представляє Раду в контактах з іншими органами Європейського Союзу і
третіми суб’єктами.
Голова Ради також виступає постійним представником ЄС загалом з
питань зовнішньої політики і політики безпеки. Головування проводиться по
черзі – заміна головуючого відбувається кожні 6 місяців у порядку,
визначеному Радою, та забезпечує, таким чином, представництво кожної
57
держави. Практика обіймання посади Голови Ради є максимально наближеною
до міжурядового складу цього інституту. Однак, обіймаючи посаду Голови,
держава-член бере на себе відповідальність за Раду та Європейський Союз
загалом (особливо у межах другої та третьої опор). Відповідно, він повинен
дбати про інтереси усіх країн та народів, що становлять цю організацію, за
необхідності жертвуючи при цьому вузьконаціональними,
внутрішньополітичними завданнями та пріоритетами. Наприклад, держави-
члени на період головування у Раді намагаються не проводити дострокових
виборів, уникати загострення внутрішніх конфліктів, що досягається спільними
зусиллями правлячої партії (коаліції) та опозиції.
Відповідальність Голови має суто політичний характер (її не передбачено
установчими договорами), при цьому вона може бути як негативною, так і
позитивною. Голова, який бере на себе відповідальність за роботу
найголовнішого законодавчого органу Європейського Союзу, сприймається
громадськістю як основна рушійна сила роботи цього інституту. Від Голови
також значною мірою залежить престиж Європейського Союзу на міжнародній
арені.
Залежно від того, наскільки успішно працює Рада та яке
зовнішньополітичне положення Союзу, визначається й неформальний рейтинг і
авторитет самого Голови. Отже, посідаючи цей впливовий піст, держави-члени
намагаються якомога ефективніше виконати свої повноваження та навіть
змагаються одне з одним, хто зробить це краще.
2) Спеціалізований склад, до якого, залежно від предметної компетенції
галузевої Ради та, відповідно, того, які міністри є його членами, входять різні
спеціальні «формації», зокрема такі:
1. Рада з питань сільського господарства;
2. Рада з економічних і фінансових питань (Екофін);
3. Рада з питань навколишнього середовища;
4. Рада з питань транспорту і комунікацій;
5. Рада з питань зайнятості та соціальної політики;
6. Рада з питань рибальства;
7. Рада з питань промисловості та енергетики;
8. Рада з питань правосуддя, внутрішніх справ і захисту цивільних прав;
9. Рада з питань внутрішнього ринку, у справах споживачів та туризму;
10.Рада з питань науки;
11.Бюджетна рада;
12.Рада з питань культури;
13.Рада з питань розвитку;
14.Рада з питань освіти й молоді;
58
 15.Рада з охорони здоров’я.
При цьому кожен уряд делегує до цих органів одного зі своїх членів –
міністра відповідної компетенції. Перелік «формацій» Ради закріплено в її
внутрішньому регламенті, у положеннях із відповідною назвою «Перелік
формацій Ради».
Окрім наведених, є ще один спосіб комплектування Ради, коли в її
засіданнях беруть участь вищі посадові особи виконавчої влади держав-членів.
Таку «формацію» в установчих договорах прийнято називати «Рада у складі
глав держав або урядів». З урахуванням форми правління, цей склад зазвичай
включає 14 прем’єр-міністрів та одного президента (французького, оскільки
Франція – це напівпрезидентська республіка).
Рада на вищому рівні збирається дуже рідко, оскільки «перші особи»
держав-членів переважно зустрічаються у межах іншого органу – Європейської
Ради. Остання, на відміну від Ради, не схвалює нормативних актів, проте, з
іншого боку, не стримується жорсткими процедурними правилами, як це є в
Раді. Разом із тим, у деяких випадках для вирішення питань, що мають
найбільшу політичну значущість, установчими договорами прямо передбачено
збір Ради саме в такій «формації». Наприклад, Рада у складі глав держав та
урядів уповноважена здійснювати констатацію порушення окремими країнами
ЄС загальних принципів конституційного ладу, і після цього Рада вже у
звичайному складі може ухвалити рішення про застосування відповідних
санкцій.
3) Генеральний секретаріат, який є адміністративним органом,
допоміжним у роботі Ради Європейського Союзу. Генеральний секретаріат
також працює у Брюсселі, здійснює підготовку рішень Ради і контроль за їх
виконанням.
Генеральний секретаріат є підрозділом Ради, який забезпечує
організаційну та технічну сторони роботи цього інституту, а також може
представляти Раду перед іншими органами Європейського Союзу (у тому числі
в Суді ЄС). Він відіграє важливу роль у взаємодії різних дієвих осіб, яка
відбувається у процесі діяльності Співтовариства. Зокрема спочатку виникає
діалог між делегаціями держав-членів у межах спеціалізованих робочих груп,
потім – на рівні КОРЕПЕРу, і насамкінець – на рівні міністрів. Паралельно
відбувається діалог між делегаціями держав-членів і Комісією, а також у
кожній державі-члені між різними компетентними органами управління задля
інтегрування приписів Співтовариства та поєднання їх із вимогами
національного законодавства.
На чолі цього органу стоїть Генеральний секретар, котрий із набранням
чинності положеннями Амстердамського Договору також виконує функції
59
Верховного Представника у справах спільної зовнішньої політики та політики
безпеки (цю посаду з 1999 року дотепер обіймає Хав’єр Солана). Йому
допомагає Заступник Генерального Секретаря, відповідальний за управління
Секретаріатом. Через те, що посада Верховного Представника у справах СЗіПБ
забирає багато часу, поточною роботою Секретаріату керує de facto Заступник
генерального секретаря Ради. Відповідно до ст. 207 р. 2 ДЄС, як Генеральний
секретар Ради, так і його Заступник призначаються Радою в результаті
одностайного рішення.
Окрім своїх повноважень щодо керівництва Секретаріатом, Генеральний
секретар (або його заступник) скріпляють своїм підписом акти, які
ухвалюються Радою (перший підпис ставить Голова). Вони також забезпечують
розсилання та публікацію рішень Ради. Генеральний Секретар може
призначатися також як депозитарій в угодах Європейських Співтовариств та
Союзу, які укладаються ними з третіми країнами та міжнародними
організаціями, та конвенцій, укладених між державами – членами Союзу. До
складу Генерального Секретаріату входять 7 головних управлінь, або
генеральних дирекцій, які виконують підготовчу роботу для Ради за такими
напрямками:
– юридична служба;
– управління, бюджет, переклад;
– регіональна, соціальна, освітня політика, Соціально-Економічний
Комітет;
– внутрішній ринок, промислова політика, інтелектуальна власність,
транспорт, навколишнє середовище, охорона споживачів, підприємства і
послуги, сталева промисловість;
– наука, технологія, енергія;
– іноземні зносини та співпраця для розвитку;
– економічні та фінансові справи, інформація, публікації, співпраця з
Європейським Парламентом.
Загалом штатна чисельність головних управлінь є значною і становить
близько 2,5 тис. службових осіб. На відміну від інших допоміжних органів і від
самої Ради, співробітниками Генерального секретаріату є не представники
держав-членів, а посадові особи, які перебувають на цивільній державній
службі Європейських Співтовариств. Посадовці Генерального секретаріату
складають звіти робочих засідань різних груп, та направляють звіти робочих
груп КОРЕПЕРові, а потім – Раді. Вони також надають допомогу державі, що
головує, та пропонують до її послуг свій досвід.
Генеральний секретаріат працює на постійній основі, а його
співробітники отримують грошове винагородження за свою роботу
60
безпосередньо з бюджету Європейського Союзу. Роль Генерального
секретаріату істотно зросла після набуття чинності Договором про
Європейський Союз. В системі «трійки», що об’єднує чинного голову Ради,
комісара у сфері зовнішніх відносин та Генерального секретаря Ради, саме
Генеральний секретар забезпечує безперервність, цілісність і прозорість
заходів, які здійснює Європейський Союз. Крім того, роль, яку відіграє
Генеральний секретар стосовно органів Ради, поширюється також і на
Європейську Раду.
4) Комітет постійних представників, на який спирається Рада у своїй
діяльності.
У структурі Ради функціонує декілька різних комітетів, що складаються з
посадовців держав-членів ЄС. У зв’язку з тим, що члени Ради мають різний
статус (постійні та непостійні члени), основна робота з підготовки сесій Ради
ЄС здійснюється Комітетом постійних представників – КОРЕПЕР (COREPER
– від французької назви «le Comitee des representants permanents»), який
складається з дипломатичних співробітників, що мають вищий ранг. У зв’язку з
тим, що засідання Ради тривають кілька днів протягом місяця, а її члени мають
у своїх країнах постійні обов’язки міністрів або державних службовців
(державні службовці не мають права голосу), Комітет перебрав на себе
переважну частину підготовчої роботи. Комітет є постійно діючим органом, що
включає представників країн-членів при Європейському Союзі (або їх
заступників).
КОРЕПЕР було засновано внутрішнім регламентом Ради у 1958 р.
відповідно до моделі Координаційної комісії, створеної 7 грудня 1953 р., яка
складалася з найвищих посадовців держав-учасниць. Його основна функція
полягає в уважному вивченні пропозицій, які надходять від Комісії, до
винесення остаточного рішення. У свою чергу, КОРЕПЕРу надають допомогу
кілька робочих груп, що займаються конкретними галузями. Такий
передавальний процес (робоча група – КОРЕПЕР – Рада) дає можливість
вирішувати окремі питання на відповідному рівні, залишаючи Раді більш
складні та суперечливі рішення. Проте, при цьому остаточне рішення завжди
залишається за Радою.
Представники в Комітеті мають ранги послів і призначаються
відповідними урядами, як правило, на тривалий термін. Постійні представники
розглядають у межах цього Комітету питання, що передаються на розгляд
міністрів під час засідань Ради. Головує тут посланець тієї країни, яка на той
момент головує в Раді Європейського Союзу. У кожної держави є постійне
представництво в Брюсселі. Комітет має у своєму розпорядженні власний
апарат, а за необхідності може створювати робочі групи для реалізації
61
покладених на нього завдань. Рішення з обговорюваних питань Комітет
приймає консенсусом.
КОРЕПЕР є постійним органом, який проводить попереднє обговорення
питань, що виносяться на розгляд Ради, і таким чином забезпечує
безперервність функціонування останньої. Загалом роль КОРЕПЕРу у процесі
ухвалення рішень є значною, оскільки на практиці 90% рішень Європейського
Союзу фактично приймаються ним того, як вони виходять на міністерський
рівень.
Діяльність КОРЕПЕРу здійснюється на двох рівнях – на рівні послів та на
рівні заступників послів. Це пов’язано з тим, що з 1962 р. КОРЕПЕР було
поділено на дві частини, засідання яких відбуваються окремо у різні дні тижня.
Так, на рівні послів (так званий КОРЕПЕР ІІ) здійснюється підготовка роботи
Ради із загальних справ, справ економіки та фінансів, юстиції, внутрішніх справ
і цивільної безпеки, а також справ розвитку. Розподіл завдань, прийнятий
головою КОРЕПЕРу ІІ разом із Секретаріатом Ради, є гнучким та може
варіюватися залежно від важливості питань та робочого навантаження різних
структур КОРЕПЕРу. Його засідання, як правило, проходять у четвер, за
винятком тижнів, що передують засіданням Ради «з загальних питань» або Ради
«Екофін» (економіка та фінанси), – у таких випадках його засідання
відбуваються по середах.
Всі інші Ради готуються на рівні заступників послів (КОРЕПЕР І), або
«першої частини». КОРЕПЕРу І зокрема належить підготування роботи Ради з
питань внутрішнього ринку, справ споживачів і туризму, промисловості та
енергетики, досліджень, транспорту й телекомунікацій, рибальства, довкілля,
зайнятості та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та молоді, культури
та сільського господарства, ветеринарні та фітосанітарні питання. Його
засідання відбуваються по середах, іноді – по п’ятницях.
Як свідчить сама назва, КОРЕПЕР є постійно діючим органом. Він
функціонує на основі робочих груп і комітетів, до складу яких входять
експерти різних галузей. Під час переговорів посланці готують два переліки
справ: перелік «А» та перелік «В». Відповідно до цього, порядок роботи
КОРЕПЕРу поділено на дві частини:
– перша частина містить пункти, з яких було досягнуто згоди в межах
робочої групи та які КОРЕПЕР може без обговорення схвалити – ці пункти
викладаються в окремому списку – так званому переліку «А». У випадках, коли
делегація виступає проти цього, ці пункти виносяться до другої частини на
наступному засіданні;
– до другої частини входять пункти, які потребують детального розгляду
КОРЕПЕРом – так званий перелік «Б», а також пункти «різне», внесені на
62
вимогу держави, що головує, делегації або Комісії. Держави-члени, які
вимагають внесення таких пунктів, мають повідомляти про це, але водночас ці
пункти не можуть зумовити ухвалення рішення – будь-який пункт може бути
внесено лише з приміткою «можливо». Це дозволяє державі, що головує,
відхилити або підтримати пункт за умови дуже короткого попереднього
повідомлення.
Під час ухвалення остаточної редакції порядку денного на початку
засідання можна додати новий пункт на вимогу однієї чи декількох делегацій,
що потребує одностайної згоди КОРЕПЕРу. Після того, як питання технічного
характеру перевірено робочими групами, Комітет постійних представників
прагне знайти компроміс і згладити суперечності, які виникають між країнами-
учасницями. Якщо Постійні представники країн-учасниць ЄС дійшли згоди, то
винесення Радою остаточного рішення фактично є формальністю і, навпаки, в
тому випадку, якщо згоди не досягнуто, прийняття компромісних рішень
покладається на міністрів.
Напрямки, визначені КОРЕПЕРом, завжди може переглянути Рада,
оскільки лише вона наділена повноваженнями ухвалювати рішення. Загалом
КОРЕПЕР не є інституцією Європейського Союзу, а лише структурним
підрозділом Ради, який здійснює підготовчу роботу і не має власних
повноважень та не наділений правом ухвалювати рішення. В межах другої та
третьої опор у Раді створено ще два важливих органа, які відіграють значну
роль у здійсненні підготовки т реалізації рішень Ради. Це, по-перше, Комітет
з питань політики та безпеки. Він складається з керівників політичних
департаментів міністерств закордонних справ держав-членів. До його відання
належить слідкування за обстановкою та сприяння формуванню політики
шляхом направлення своїх висновків Раді. В межах повноважень, делегованих
Радою, він здійснює політичний контроль та стратегічне керівництво
операціями з урегулювання криз.
По-друге, це Координаційний комітет, який діє в межах третьої опори.
Він включає вищих посадових осіб, до відання яких належать питання боротьби
зі злочинністю та забезпечення співробітництва судових органів. Під егідою
Ради діють численні робочі групи з конкретних питань. Їх завданнями є
підготовка рішень Ради та контроль діяльності Єврокомісії у випадку, якщо їй
делеговано певні повноваження Ради. Засновницькі договори запроваджують
також існування деяких спеціалізованих комітетів, на які покладається
координація діяльності Ради в окремих галузях. Це, передусім, економічний і
фінансовий, спеціальний, політичний комітети та комітет з питань зайнятості.
Ці комітети не відіграють провідної ролі, проте в їх складі діють експерти, яких
направили відповідні міністерства різних держав-членів для розгляду
63
конкретної ситуації в цих державах, тому вони з власної ініціативи, або на
вимогу Ради та Комісії можуть подавати відповідні висновки.

64
 Тема 5. Статус Європейської Ради та інших органів ЄС.

ПЛАН
1. Європейська рада Європейського Союзу
2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації
3. Рахункова палата Європейського Союзу
4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу
5. Суд Європейського Союзу

РЕФЕРАТИ:
1. Економічний та валютний союз Європейського Союзу.
2. Митний союз Європейського Союзу.
3. Комітет регіонів Європейського Союзу.
4. Європейська політика сусідства.

1. Європейська рада Європейського Союзу

Історія. Європейська Рада – це установа, яка продовжила розпочату в

1962 році в Парижі конференцію керівників урядів і держав тодішніх
Європейських Співтовариств. Витоки створення Європейської ради сягають
початку шістдесятих років, оскільки подібні Європейські конференції на
найвищому рівні практикувалися від 1961 до 1974 рр.
Європейську раду було сформовано на основі так званої «конференції у
верхах», яка на початку відбувалася несистематично (10 – 11 лютого 1961 р. у
Парижі, 17 – 19 липня 1961 р. – у Бонні, 29 – 30 травня 1967 р. – у Римі, 1 – 2
грудня 1969 р. – у Гаазі, та 9 – 10 грудня 1974 р. – знов у Парижі). У цих
конференціях брали участь глави держав та урядів, а після конференції в Гаазі
(Нідерланди) – також і міністри закордонних справ та керівники Комісій. З
часом ці зустрічі отримали офіційний статус і стали відомі як «Європейська
Рада».
Так, на самміті в Фонтенбло (Франція) у 1974 р. було погоджено, що
керівники держав та урядів країн-учасниць разом із їхніми міністрами
закордонних справ регулярно проводитимуть конференції на найвищому рівні з
метою обговорення найбільш важливих питань розвитку Співтовариств,
особливо у тих випадках, коли узгоджене рішення не було ухвалено на рівні
інститутів. Глави держав та урядів постановили зустрічатися регулярно три
рази на рік: один раз у Брюсселі, а два наступних – у столицях чи інших містах
країн-учасниць. Натомість назва «Європейська рада» існує, починаючи від
65
зустрічі, що відбулася дещо пізніше – в м. Дубліні (столиця Ірландії) в березні
1975 р.
У основі створення Європейської ради лежала ідея французького
президента Шарля де Голля про проведення неформальних саммітів лідерів
держав Євросоюзу, що покликаний було перешкоджати зниженню ролі
національних держав у рамках інтеграційного утворення. Неформальні самміти,
що проводилися з 1961 р., в 1974 р. на самміті в Парижі були формалізовані за
пропозицією Валєрі Жіскар д'Естена, що займав у той час пост президента
Франції.
Таким чином, Європейська рада була створена в 1974 році з метою
проведення неофіційних форумів глав держав-учасниць ЄС для обговорення
відповідних питань. Свій офіційний статус Європейська Рада отримала в
Маастрихтському договорі 1992 року, який передбачає, що Європейська рада
дає Союзу необхідний імпульс для визначення загальних політичних
принципів. У Лісабонському договорі від 1 грудня 2009 року, Європейська Рада
стала одним з семи інститутів Євросоюзу.
Статус. Європейська Рада – найвищий орган політичної координації і
планування Євросоюзу. Лісабонський договір (розділ 3 Положення стосовно
інститутів) вказує, що Європейська рада є інститутом Євросоюзу. Європейська
рада дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає політичні
орієнтири і пріоритети. Вона не здійснює законодавчих функцій.
Місце перебування. Спочатку Європейська Рада не мала постійного
місця знаходження. Кожного разу вона збиралася у столицях чи інших містах
країни, яка головувала в Раді Європейського Союзу. Засідання Європейської
ради проводяться зазвичай у Брюсселі (Бельгія), який у теперішній час
прийнято вважати неофіційною столицею Європи, або на території головуючої
держави.
Склад. Структура. Порядок формування. Складається з глав держав-
учасниць ЄС або їх урядів (у яких глава держави монарх) і Голови
Європейської Комісії, яким допомагають міністри закордонних справ і один
комісар Європейської Комісії. У її роботі бере участь Високий представник
Євросоюзу з зовнішніх справ і політики безпеки.
Європейська рада, діючи на основі кваліфікованої більшості, за
погодженням з Головою Комісії призначає Високого представника Євросоюзу з
зовнішніх справ і політики безпеки.
Європейська рада обирає її Голову (Президента) кваліфікованою
більшістю голосів на два з половиною роки з правом бути переобраним ще на
один строк.

66
 Президент Європейської Ради. Під час неформальної зустрічі в Брюсселі
19 листопада 2009 року, першим постійним президентом Європейської ради
одноголосно в листопаді 2009 року був обраний Херман Ван Ромпей який
вступив на посаду з набуттям чинності Лісабонського договору 1 грудня 2009
року, та який закінчився 31 травня 2012 року. 1 березня 2012 року Херман Ван
Ромпей був переобраний на другий термін, який почався 1 червня 2012 року і
тривав до 30 листопада 2014 року. 1 грудня 2014 року обраний Дональд Туск
(Термін повноважень закінчується 31 травня 2017 року).
Президент Європейської ради:
- головує на її засіданнях та спрямовує її роботу;
- забезпечує підготовку та безперервність роботи Європейської ради у
співпраці з Головою Комісії і на основі роботи Ради із загальних питань;
- докладає зусилля досягнення згуртованості і консенсусу у рамках
Європейської ради;
- представляє доповідь Європейському парламенту за підсумками
кожного засідання Європейської ради.
Президент Європейської ради на своєму рівні і у своїй якості представляє
Європейський Союз у зовнішніх відносинах з питань спільної зовнішньої
політики і політики безпеки.
Президент Європейської Ради є також головою самміту Єврозони. У цій
ролі він грає провідну роль в управлінні Єврозоною.
Не менш ніж один раз на місяць він обговорює питання Єврозони з
президентами держав-учасниць Єврогрупи, щоб визначити, проведення
економічної політики і конвергенції, питання розширення в Єврозоні та її
стратегічні орієнтири.
Президент Європейської Ради протягом строку свого головування
здійснює вище керівництво Союзу у сфері міжнародних відносин.
Форма роботи. Європейська рада скликається її головою два рази на
півроку (двічі кожні шість місяців). Президент, за потреби, може скликати
спеціальне засідання.
Процедуру роботи Європейської Ради, засідання якої зазвичай тривають
протягом двох днів, визначено таким чином, що перед початком її пленарних
засідань проводяться окремі зустрічі у вузькому складі, тобто так звані
«неформальні бесіди». У таких неформальних зустрічах, як правило, не беруть
участь не тільки допоміжний персонал, але й навіть міністри закордонних
справ. На офіційне пленарне засідання виносяться лише ті питання та проекти
рішень, які пройшли попередню апробацію та стосовно яких досягнуто
консенсус. Однак, це не виключає можливості дискусій та гострих дебатів
протягом обговорення рішення на пленарних засіданнях.
67
 Перше засідання Європейської ради відбулося 10 – 11 березня 1975 р. в
Дубліні. З самого початку існування Європейської Ради, за рішенням
політичних лідерів країн-учасниць, ці зустрічі призначалися три рази на рік.
В ході цих зустрічей обговорюється:
 загальна ситуація і найважливіші політичні проблеми Союзу;
 стан світової економіки й міжнародних відносин;
 визначаються пріоритетні напрями діяльності;
 приймаються програми і рішення стратегічного характеру.
У разі потреби скликаються також позапланові засідання, присвячені, як
правило, одному питанню, що вимагає ухвалення політично значущого
рішення.
Після кожного свого засідання Європейська рада зобов’язана звітувати
Європейському Парламентові про зміст своїх слухань, а також подавати
щорічний письмовий звіт про поступ, досягнутий Союзом.
У такий спосіб, із залученням Європейського Парламенту до
систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний
елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.
Фактично повноваження Європейської ради може бути визначено не
стільки на підґрунті нормативних текстів, скільки в результаті аналізу практики
її діяльності. Досвід підтверджує, що в межах Європейської ради ухвалюються
всі найбільш важливі рішення з надзвичайно широкого спектру питань, що
належать до всіх сфер відання Співтовариств та Союзу.
Повноваження. Повноваження Європейської Ради вперше було
визначено в Лондонській Декларації, яку прийнято 29 – 30 червня 1977 р. у
м. Лондоні (Великобританія). Пізніше положення установчих договорів, якими
визначено статус Європейської Ради, було дещо розширено й доопрацьовано в
Урочистій Декларації про Європейський Союз, прийнятій на самміті в
Штутдгарді (місто у Німеччині, столиця землі Баден-Вюртемберґ) 19 червня
1983 р.
Першим Договором, у якому чітко сформульовано повноваження
Європейської Ради, є Договір про створення Європейського Союзу, проте у
цьому договорі повноваження Європейської ради окреслено значно вужче, аніж
у раніше згаданих деклараціях. Частина 1 статті 4 Договору про ЄС ще раз
наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має
забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і повинен
визначити загальнополітичні керівні принципи цього: відповідно до цього,
Європейська рада «… надає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає
узагальнені вектори його політики».

68
 Надавши імпульс розвиткові нових напрямів в європейській політиці, що
належить до рішення проблем у галузі споживання, екології і соціальної сфери,
Європейська рада ініціювала створення валютного союзу і сприяла зміцненню
співпраці у сфері зовнішньої політики.
Європейська рада ухвалює рішення про відстрочення прав будь-якої
держави-учасниці ЄС, керівництво якого викриють в систематичному
порушенні основних прав і свобод людини.
Розглядає питання подальшого розширення Європейського союзу, питання
зовнішньої політики і політики безпеки, а також оборони.
Європейська Рада обговорює також стратегічні питання діяльності ЄС.
Про кожне своє засідання вона представляє Європейському Парламенту
доповідь і щорічну письмову доповідь про прогрес ЄС.
Досягнуті на основі консенсусу домовленості слугують у майбутньому
директивами для розроблення та проведення спільної політики держав-
учасниць ЄС.
Такі директиви не мають загального застосування, а встановлювані ними
права та обов’язки набувають юридичної сили тільки за умови введення їх
відповідними національними урядами до системи законодавства. Однак,
директиви Європейської Ради покладають на держав-учасниць обов’язки
забезпечити досягнення визначених ними цілей у встановлені терміни, надаючи
національним органам право вибору механізму їх імплементації.
Європейська Рада визначає основні стратегічні напрями розвитку ЄС. Це
означає, що основною місією Європейської Ради є вироблення генеральної лінії
політичної інтеграції. До переліку тем, які постійно обговорюються на
засіданнях Європейської Ради, входять також питання про стан європейської
економіки та міжнародних відносин.
Спільно з Радою Міністрів, Європейська Рада наділена політичною
функцією, яка полягає у зміні основоположних договорів європейської
інтеграції.
З самого початку існування Європейської Ради, створюючи механізм
політичної консультації, що відрізняється від подібного механізму щодо
інституцій Співтовариства, уряди держав-учасниць диференціювали питання
міжнародної політики на міжурядовому рівні, з одного боку, і дії
Співтовариств, що ґрунтуються на правових зобов’язаннях, зафіксованих у
договорах, – з іншого.
В діяльності Європейської Ради особливі акценти поставлено на тіснішу
співпрацю в політичних, економічних, технологічних та індустріальних
аспектах європейської безпеки.

69
 Європейська Рада може прийняти до розгляду практично будь-яке
питання, що має істотне значення для життєдіяльності та еволюції
Співтовариств та Союзу. Цьому, зокрема сприяє формула, відповідно до якої на
розгляд Європейської Ради може бути передано усі спірні проблеми, що
виникають на інших рівнях, в тому числі на рівні Ради.
Саме завдяки Європейській Раді було досягнуто домовленості, які
призвели до прямих виборів до Європарламенту, а також введення нової
європейської валюти. Крім того, поштовх до створення Європейського Союзу
було надано спеціальним комітетом, який утворено у Європейській Раді.
Отже, на Європейську Раду було покладено завдання забезпечити
надання такого стимулу.
Тому на сьогодні роль Європейської Ради полягає, по-перше, у тому що
вона забезпечує форум для вільного й неофіційного обміну думками між
головами урядів, по-друге, класифікує компетенційні питання, закріплені в
засновницькому договорі, питання політичного співробітництва та спільного
опікування стосовно держав-учасниць та, по-третє, генерує імпульси для
прогресивного розвитку Співтовариства. Її основна роль загалом полягає у
розвитку Союзу як європейської юридичної особи та його статусу у світі.
Європейська Рада може ухвалювати тільки загальнополітичні рішення,
які згодом дістають законодавчого обґрунтування під час зустрічей Ради на
рівні міністрів.
Питання, які виносяться на розгляд засідань Європейської Ради, а також
ухвалені нею рішення визначають стратегію та майбутнє ЄС загалом. Цілком
природним є те, що всі ці питання потребують серйозного попереднього
розроблення та узгодження, особливо у тих випадках, коли позиції окремих
держав-учасниць, не співпадають за багатьма критеріями.
Зокрема основними з питань, які вирішує Європейська Рада, є такі:
– перехід до того чи іншого етапу розвитку;
– ухвалення рішень, необхідних для розроблення та запровадження нових
установчих актів;
– скликання міжурядових конференцій;
– розгляд та схвалення (або несхвалення) нових програм розвитку;
– прийом нових держав до Союзу;
– визначення загальних орієнтирів економічного, фінансового та
соціального розвитку Союзу;
– вище керівництво загальною зовнішньою політикою та політикою
безпеки, а також оборонною політикою;
– визначення критеріїв вступу до ЄС;

70
 – координація та контроль співробітництва поліцій та судів у
кримінально-правовій сфері та деякі інші.
Важливим елементом підготовки засідань Європейської Ради є
визначення мети її проведення. Виходячи з цього планується порядок денний
Європейської Ради шляхом узгодження пропозиції держав-учасниць. Крім
цього, визначаються й напрями врегулювання та розв’язання питань, що
включено до порядку денного. Після цього приймається рішення про скликання
Європейської Ради, яке стосується питань уточнення складу, часу й місця
проведення тощо.
Проведенню засідань Європейської Ради передує також значна
організаційна й підготовча робота – забезпечення необхідних приміщень,
допоміжних служб, підготовка документів та ін.
Необхідну підготовчу роботу напередодні сесій проводять не тільки
головуючий, але й Рада ЄС та Європейська Комісія, а також спеціалізований
допоміжний апарат.
Важливу роль у цьому механізмі відіграє, відповідно до положень
Амстердамського договору 1997 р., Високий представник з питань спільної
зовнішньої політики та політики безпеки. Він також є Генеральним секретарем
Ради.
Мета та організаційні засади діяльності Європейської Ради повинні
відповідати цілям ЄС та принципам європейського права. Метою проведення
засідань Європейської Ради зокрема є таке:
– офіційне підбиття підсумків реалізації програм та виконання
установчих документів ЄС, а також аналіз діяльності та розвитку Союзу
загалом (наприклад, Ганноверська сесія Європейської ради у червні 1988 р.
констатувала про досягнення порогу «неповоротності» у процесі інтеграції. Був
сформований спеціальний комітет для вивчення проблеми утворення
валютного союзу, а також зроблено інші кроки вперед в політиці охорони
навколишнього середовища та в утворенні «інформаційної Європи»);
– визначення основних завдань подальшого розвитку ЄС;
– формування спільної зовнішньої політики і політики у сфері безпеки
(СЗПБ), що має охоплювати всі аспекти зовнішніх відносин;
– формулювання основних організаційно-правових принципів
оформлення окремих союзів в межах ЄС – наприклад, валютно-економічного і
політичного союзів ЄС, яке було визначено на зустрічах, що проходили в
грудні 1990 р. в Брюсселі;
– обговорення питань внутрішнього розвитку ЄС (як це відбулося на сесії
Європейської Ради, що проходила у грудні 1990 р. у Римі);

71
 – обговорення засобів забезпечення ефективності діяльності інститутів
ЄС;
– заслуховування звітів Президента Комісії та Високого Представника, а
також звітів із дебатів окремих держав про майбутнє Європи у країнах-
учасницях ЄС тощо.
Під час проведення засідань Європейської Ради також здійснюється:
 обговорення окремих проблем, пов’язаних із діяльністю ЄС;
 прийняття спільних заяв;
 обмін думками та інформацією з окремих питань;
 розроблення рекомендацій.

2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації

Прийняття рішень. Європейська рада приймає рішення шляхом

консенсусу, якщо установчими договорами не передбачено інше. У деяких
випадках Європейська рада приймає рішення одноголосно або кваліфікованою
більшістю голосів відповідно до положень установчих Договорів.
Європейська Рада не видає правових актів самостійно, вона постає як
орган стратегічного планування та політичного керівництва. У зв’язку з цим,
рішення Європейської Ради мають політичний, а не правовий характер.
Відповідно, вони не є нормативно-правовими актами та є політично
обов’язковими лише для держав-учасниць (але не для приватних юридичних
або фізичних осіб).
Єдиним виключенням при цьому є лише загальні стратегії у сфері
зовнішньої політики, які, однак, також мають переважно політичний характер.
Такі рішення, з урахуванням самої їх природи, не підлягають оскарженню
в судовому порядку.
Ще однією важливою особливістю рішень Європейської Ради є те, що
вони є обов’язковими для держав, які їх підтримали, та не є обов’язковими для
держав, які утрималися під час голосування.
Отже, рішення Європейської Ради – це ухвалені на основі консенсусу
країн-учасниць політично значущі директивні вказівки, яким мають
відповідати та якими повинні керуватися у своїй практичній діяльності
уряди держав-учасниць та інститути ЄС.
Порядок ухвалення рішень. Неформальний характер роботи
Європейської Ради, що відзначається створенням особливої атмосфери
доброзичливості, визначає й порядок ухвалення рішень цим органом. Всі
72
рішення члени Європейської Ради ухвалюють консенсусом, тобто на підставі
загальної згоди, але без голосування.
Прийняття рішень на основі консенсусу загалом означає відсутність
формальної процедури голосування, коли узгоджене рішення приймається за
відсутності формальних заперечень з боку будь-якої держави-учасниці. При
цьому на прохання окремих членів Ради, які загалом не мають заперечень із
питання, що розглядається, у протокол засідання може бути внесено заяву чи
обумовлення, що видаються їм важливими в контексті деяких положень
рішення, що ухвалюється.
За своєю сутністю такого роду рішення Європейської Ради більш
наближені до рекомендацій, аніж до обов’язкових нормативно-правових актів.
На практиці всі рішення, які є найважливішими для Союзу та долі
європейської інтеграції загалом, обговорюються, узгоджуються та втілюються у
форму рекомендацій як державам-учасницям, так і інститутам ЄС саме
Європейською Радою.
Останніми роками до практики Європейської Ради ввійшла традиція
проведення тематичних сесій, на яких обговорюється чітко визначене коло
питань у конкретній сфері суспільного життя (економіка, зовнішня політика
тощо). Документ, який розробляє за підсумками кожного засідання
Європейська Рада, має назву «висновки». Він містить не юридичні норми, а
положення програмного характеру, які адресовано державам-учасницям та
інститутам ЄС.
Висновки Європейської Ради дають оцінку ситуації в різних сферах
суспільного життя (в тому числі й за кордоном), а також містять рекомендації
органам публічної влади Союзу та держав-учасниць (при цьому формулювання
мають форму пропозицій: Європейська Рада «запрошує» Комісію до внесення
законопроекту, «пропонує» Раді Європейського Союзу та Європарламентові
розглянути й затвердити рішення тощо).
Висновки – це загальний формальний підсумок роботи Європейської
Ради.
Засідання Європейської Ради мають закритий характер. Їх підсумки
повідомляється у короткому комюніке, в якому викладено перелік питань, що
обговорювалися, а також резюме ухвалених рішень.
В широкому значенні термін комюніке визначено як офіційне
повідомлення уряду про підсумки міжнародних переговорів та угоди, які
досягнуто між державами.
Роз’яснення підсумків засідання Європейської Ради детально
викладається в заяві головуючого. Більш докладно результати сесії

73
Європейської ради викладаються у окремій спеціальній доповіді, яка надається
Європейському парламенту.
У тексті комюніке у виді викладення переліку питань, що
обговорювалися, а також визначення шляхів та напрямів їх вирішення,
повідомляються підсумки проведення зустрічі глав держав та урядів,
наприклад: «…Європейська Рада закликала міжміністерські конференції
враховувати необхідність вирішення таких питань, як економічна і соціальна
єдність держав-учасниць; покращення охорони навколишнього середовища з
метою забезпечення довгострокового розвитку; розвиток охорони здоров’я,
зокрема посилення боротьби з розповсюдженням захворювання; дослідницька
робота з метою підвищення конкурентності Співтовариства; енергетична
політика з метою посилення безпеки і підвищення ефективності
співробітництва всіх європейських країн; утворення в Співтоваристві великих
інфраструктур, які б дозволяли завершити утворення загальноєвропейської
інфрасистеми; розвиток обміну в сфері культури й освіти…».
Рекомендації Європейської Ради також знаходять своє викладення у
комюніке, наприклад: «…Європейська Рада рекомендувала конкретизувати
поняття європейського громадянства. Малися на увазі громадські права,
соціальні та економічні права, єдиний захист громадян Співтовариства за
межами його кордонів. Необхідно було розглянути можливість утворення
механізму захисту прав громадян, що охороняються Співтовариством…».

3. Рахункова палата Європейського Союзу

Рахункова палата (Палата аудиторів) (англ. Court of Auditors) була

створена у 1975 році, розташована у Люксембурзі та здійснює моніторинг
рахунків ЄС, перевіряє легальність та регулярність доходів і видатків із
бюджету ЄС, забезпечує загальне фінансове управління.
До її складу входять по одному представнику за пропозицією від кожної
держави-учасниці ЄС, які призначаються Радою після консультації з
Європарламентом на 6-річний строк з правом переобрання на повторний
строк.
Члени Рахункової палати із свого числа обирають президента на строк до
трьох років (строк може поновлюватись). Вітор Мануел та Сілва Калдейрой, з
Португалії, був обраний президентом в січні 2008 року.
Її членами можуть бути особи, які належали у своїх країнах до органів
зовнішнього аудиту, або ті, хто має спеціальну кваліфікацію для обіймання цієї
посади.
74
 Рахункова палата налічує близько 800 працівників, зокрема перекладачів,
адміністраторів і аудиторів.
При виконанні своїх обов’язків члени Рахункової палати не повинні
отримувати жодних інструкцій від будь-якого уряду чи будь-якого органу, вони
також не можуть бути задіяними в будь-якій іншій діяльності.
Повноваження. Рахункова палата має право перевірки (аудиту) будь-якої
особи або організації, які фінансуються з фондів ЄС. Таким чином це гарантує,
що гроші європейських платників податків витрачаються належним чином.
Рахункова палата часто проводять перевірки на місцевому рівні. Висновки
Рахункової палати є предметом доповідей Комісії і національних урядів
держав-учасниць ЄС.
Рахункова палата зобов’язана представити Європейському парламенту і
Раді річний звіт за попередній рік.
Рахункова палата також дає висновки щодо законодавства ЄС з фінансових
питань для підтримки дій ЄС по боротьбі з шахрайством.
Рахункова палата не наділена самостійними юридичними повноваженнями
у сфері припинення фактів зловживання рахунками Євросоюзу та забезпечення
дотримання законів ЄС у фінансовій сфері. Якщо аудитори виявили факти
шахрайства або інші порушення вони інформують OLAF - Європейське бюро по
боротьбі з шахрайством.

4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу

Європейський Центральний Банк (англ. – The European Central Bank)

розташований у м. Франкфурт-на-Майні (Німеччина).
Це головний орган в Європейській системі центральних банків, яка
складається з Європейського Центрального Банку та центральних банків
держав-учасниць ЄС. Найвищим органом Європейського Центрального
Банку є Рада керівників Європейського Центрального Банку, до якої входять
члени Дирекції Європейського Центрального Банку і керівники національних
центральних банків.
До функцій Європейської системи центральних банків належать:
1) визначення та здійснення валютної політики ЄС;
2) проведення міжнародних валютних операцій;
3) підтримка та регулювання офіційних резервів іноземних валют держав-
учасниць ЄС;
4) сприяння належному функціонуванню системи платежів держав-
учасниць ЄС.

75
 Розпочав роботу з 1 червня 1998 року. Центральний офіс — у Франкфурті-
на-Майні (Німеччина). Чинний голова — Маріо Драґі.
ЄЦБ є центральним банком для єдиної валюти в Європі, євро. Основним
завданням ЄЦБ є підтримка купівельної спроможності євро і, таким чином
ціновій стабільності в зоні євро. Зона євро включає 17 країн Європейського
союзу, які ввели євро з 1999 року.
Європейський центральний банк (ЕЦБ) з 1 січня 1999 відповідає за
проведення грошово-кредитної політики в зоні євро - другою за величиною
економікою у світі після Сполучених Штатів.
Єврозона була створена в січні 1999 року, коли ЄЦБ узяв на себе
відповідальність за грошово-кредитну політику від національних центральних
банків з одинадцяти країн-учасниць ЄС. Створення зони євро і новою
наднаціональною установа ЄЦБ, стало важливою віхою в тривалому та
складному процесі європейської інтеграції.
Умовою для вступу в зону євро для усіх сімнадцяти країн було виконанням
умов конвергенції. Ця ж умова поширюється на інші країни ЄС, які бажають
перейти на євро. Критерії передбачають встановлені економічні і правові
передумови для успішної участі в економічному і валютному союзі.
Критерії конвергенції:
Розвиток цін.
Фінансові події.
Курси валют.
Розвиток довгострокових процентних ставок.
Критерії конвергенції (зближення) (Convergence Criteria) (Маастріхські
критерії, діють з 1993 року та визначають фіскально-валютні критерії для країн-
членів ЄС. Саме цими критеріями керується ЄС при прийнятті нових членів до
складу ЄС) — умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до
третього етапу Економічного й монетарного союзу (ЕМС). Договір про ЄС
визначає п’ять критеріїв конвергенції, які стосуються цінової стабільності,
дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та
відсоткових ставок. А саме:
відношення державного дефіциту до валового внутрішнього продукту не
повинно перевищувати 3%;
відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту не
повинно перевищувати 60%;
стабільність цін і сталість середніх темпів інфляції протягом одного року
до проведення оцінювання; при цьому показник росту інфляції не може більш
ніж на півтора відсотки перевищувати відповідні показники трьох найкращих (з
погляду цінової стабільності) країн-членів;
76
 довгострокова номінальна відсоткова ставка не повинна перевищувати
більш, ніж на два відсотки відповідні показники трьох найкращих (з погляду
цінової стабільності) країн-членів;
протягом щонайменше двох років і без значного напруження з боку
відповідної країни, нормальне відхилення величини обмінного курсу не
повинно виходити за граничні значення, передбачені механізмом обмінного
курсу країн-членів.
Початково Єврозона нараховувала 11 країн, в яких євро було введено
1 січня 1999 року (готівка 1 січня 2002 року).
Австрія: 1 € = 13,7603 ATS.
Бельгія: 1 € = 40,3399 BEF
Ірландія: 1 € = 0,787564 IEP
Іспанія: 1 € = 166,6666 ESP
Італія: 1 € = 1936,27 ITL
Люксембург: 1 € = 40,3399 LUF
Нідерланди: 1 € = 2,20371 NLG
Німеччина: 1 € = 1,95583 DEM
Португалія: 1 € = 200,482 PTE
Фінляндія: 1 € = 5,94573 FIM
Франція: 1 € = 6,55957 FRF
Пізніше євро ввели в 7 країнах:
Греція: 1 € = 340,750 GRD (1 січня 2001 року, готівка 1 січня 2002 року)
Словенія: 1 € = 239,640 SIT (1 січня 2007 року)
Кіпр: 1 € = 0,585274 CYP (1 січня 2008 року)
Мальта: 1 € = 0,429300 MTL (1 січня 2008 року)
Словаччина: 1 € = 30,126 SKK (1 січня 2009 року)
Естонія: 1 € = 15,6466 EEK (1 січня 2011 року)
Латвія 1 січня 2014 року

Можливе розширення Єврозони

Країни Європейського союзу, які не використовують євро: Болгарія;

Великобританія; Угорщина; Данія; Литва (намічається перехід з 1 січня 2015);
Польща; Румунія; Хорватія; Чехія; Швеція.

77
 5. Суд Європейського Союзу

Суд ЄС. З моменту свого створення в 1952 році, місія Суду Європейського
Союзу полягає в забезпеченні "верховенства права в тлумаченні і застосуванні"
установчих договорів.
Складається з трьох судів. Суд (1952), Загальний суд (створений в 1988) і
спеціалізовані суди (Цивільного трибуналу (створений в 2004). З моменту свого
створення, близько 15000 рішень було прийнято трьома юрисдикціями.
У рамках цієї місії, Суд Європейського Союзу:
 розглядає законність актів інститутів Європейського Союзу;
 забезпечення дотримання державами-учасницями зобов'язань, витікаючих з
договорів;
 інтерпретація законодавства ЄС на прохання національних судів.
Суд ЄС є судовим органом Європейського Союзу, у співпраці з судами
держав-учасниць, приймає рішення щодо застосування і однакового
тлумачення права Співтовариства.
Місце перебування. Штаб-квартира Суду Європейського Союзу в
Люксембурзі.
Склад. Суд складається з 28 суддів (представлені по одному судді від
кожної держави-учасниці) і 8 генеральних адвокатів.
Суддів і генеральних адвокатів призначають за загальною згодою урядів
держав-учасниць після консультації з комітетом, якому доручено дати висновок
про придатність кандидатів виконувати свої відповідні функції.
Термін їх повноважень складає шість років, з можливістю продовження.
Вибір здійснюється з числа осіб, незалежність яких не викликає сумнівів і які
мають право на призначення на вищі судові посади у своїх країнах або є
юристами з визнаним авторитетом.
Кожні три роки відбувається часткова заміна суддів та генеральних
адвокатів.
Судді обирають зі свого складу Голову Суду строком на три роки (може
бути переобраним).
Судді й генеральні адвокати, чий термін повноважень закінчився, можуть
бути призначені повторно.
Обов’язки генерального адвоката, який має діяти з повною
неупередженістю і незалежністю, полягають у тому, щоб у відкритому
судовому засіданні надавати обґрунтовані висновки по справам, які вимагають
його участі.

78
 Функції та сфера повноважень Суду ЄС. У своїй діяльності Суд ЄС
виконує функції міжнародного, конституційного, частково
адміністративного та цивільного суду.
Як міжнародний суд він вирішує суперечки між державами-учасницями,
які стосуються об'єкта установчого договору, а також між державами-
учасницями та інститутами ЄС чи між останніми.
До держави-учасниці, яка не виконує рішень Суду ЄС, останній може
застосовувати санкції у формі одноразових виплат або штрафів (ст. 260 ДФЄС).
Виконуючи роль конституційного суду, Суд ЄС розглядає законність
законодавчих актів, прийнятих спільно Європарламентом і Радою, актів Ради,
Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій
і висновків, а також актів Європарламенту і Європейської ради, що мають
правові наслідки для третіх сторін.
Виконуючи функції адміністративного суду, Суд ЄС має юрисдикцію в
будь-якому спорі між ЄС та його службовцями, а також у випадках вирішення
спорів стосовно відшкодування збитків, заподіяних інститутами ЄС чи його
службовцями при виконанні ними своїх обов'язків.
Як цивільний Суд також може надавати висновки стосовно арбітражних
застережень, вміщених у контракті, укладеному ЄС або від його імені.
Він також розглядає апеляції на рішення Загального суду.
Суб’єкти позову. З позовами до Суду можуть звертатися:
- держави-учасниці;
- Європарламент;
- Рада ЄС;
- Європейська Комісія;
- Рахункова палата;
- Європейський центральний банк;
- Комітет регіонів.
Здатність фізичних та юридичних осіб звертатися до Суду ЄС обмежена
випадками:
1) коли вони оскаржують законність актів, які мають пряме й безпосереднє
відношення до таких осіб;
2) коли вони оскаржують регламентарні акти, які їх стосуються і які не
вимагають виконавчих заходів;
3) коли йдеться про бездіяльність інститутів у формі неприйняття щодо
таких осіб актів обов'язкового характеру.
До Суду ЄС можуть також звертатися національні суди держав-учасниць з
проханням винести преюдиціальне рішення стосовно тлумачення установчих
договорів, дійсності і тлумачення актів інститутів ЄС, тлумачення статутів
79
органів, створених за рішенням Ради. У разі такого звернення судовий розгляд
справи у відповідному національному суді призупиняється до винесення
рішення Судом ЄС. Після отримання преюдиціального рішення Суду ЄС
національний суд приймає остаточне рішення у справі.
Право Суду ЄС виносити рішення у преюдиціальному порядку забезпечує
однакове тлумачення і застосування права Євросоюзу в усіх державах-
учасницях.
Форма роботи. Суд засідає у повному складі (пленумом), але може також
формувати палати: Велику палату, до складу якої входять з 13 суддів, та палати,
до яких входять від трьох до п'яти суддів.
У повному складі Суд засідає, як правило, для розгляду справ:
- про звільнення з посади Омбудсмена;
- члена Комісії;
- члена Рахункової палати;
- якщо Суд вважає, що надана йому на розгляд справа має виняткову
важливість.
Загальний Суд (англ. General Court) не є самостійним інститутом або
органом ЄС. Він є органом, що підпорядковується Європейському Суду і у своїй
діяльності доповнює його. Загальний Суд створено у 1988 році з метою
посилення захисту прав та інтересів осіб шляхом запровадження другого рівня
судової влади, що дозволило Європейському Суду зосередитись на своєму
головному завданні щодо забезпечення одноманітного тлумачення та
застосування права ЄС.
Склад. Загальний Суд. До Загального суду входить по одному судді від
кожної держави-учасниці. Вимоги до кандидатів у судді ті самі, що й у випадку
формування складу Суду. Судді також призначаються за спільною згодою
урядів держав-учасниць на шість років з правом бути переобраними повторно.
Як і Суд, Загальний суд може засідати у повному складі (пленумом) або
створювати палати з трьох чи п'яти суддів. Правила процедури передбачають
також проведення засідань у Великій Палаті для вирішення основних категорій
справ.
Передбачено також можливість вирішення суддями нескладних справ
одноосібно у випадках їх невідкладного характеру, коли немає труднощів щодо
питань права або фактів.
У Загальному суді немає генеральних адвокатів. Їх функції можуть
виконувати судді при розгляді справи на пленарному засіданні.
Загальний суд наділений юрисдикцією розглядати та виносити рішення у
судових справах першої інстанції або у справах, які стосуються законності
актів, ухвалених інститутами ЄС, розгляду звернень держав-учасниць,
80
інститутів ЄС, фізичних чи юридичних осіб про бездіяльність інших інститутів,
органів чи установ об'єднання, вирішення певних категорій спорів, пов'язаних з
відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної відповідальності Союзу,
спорів за участю службовців Євросоюзу, надання висновків на основі
арбітражного застереження, за виключенням тих, які передані спеціалізованим
судам, та тих, які Статутом про Суд ЄЄ зарезервовані для Суду.
Повноваження. Загальний суд в основному розглядає позови проти ЄС
від фізичних та юридичних осіб, а саме:
а) розгляд суперечок між ЄС і його службовцями;
б) позови в межах процедури судового контролю, з якими звертаються
фізичні або юридичні особи (але не інститути і не держави-члени ЄС);
в) позови про притягнення до позадоговірної відповідальності та
відповідальності за контрактами, укладеними з фізичними та юридичними
особами.
Ніццький та Лісабонські договори розширили юрисдикцію Загального
Суду. Відповідно до цих змін Загальний Суд має юрисдикцію розглядати та
виносити рішення у судових справах першої інстанції або у справах,
визначених ст.ст. 263, 265, 268, 270 та 272 Договору про діяльність ЄС, за
винятком справ, що належать до компетенції спеціалізованих судів та тих, що
віднесені Статутом Суду до компетенції Європейського Суду Правосуддя.
На рішення Загального Суду на підставі питань права може бути подано
апеляцію до Європейського Суду Правосуддя. Рішення Загального суду може
бути оскаржено до Суду протягом двох місяців, але тільки в правових
питаннях.
Юрисдикція Загального суду.
1. Прямі дії і звернення принесли фізичних або юридичних осіб від актів
установ, органів, підрозділів і установ Європейського союзу (до якого вони
адресовані або відносно них безпосередньо і індивідуально), а також проти
нормативно-правового акту (що безпосередньо зачіпають їх інтереси і не
спричиняє за собою здійснення заходів) або більш у разі бездіяльності з боку
установ, органів, підрозділів і установ. Цілком можливо, це скарги, поданою
компанією на рішення комісії про накладення штрафу;
2. Претензії і скарги держав-учасниць відносно Комісії;
3. Скарги відносно держав-учасниць Ради про заходи, прийняті у сфері
державної допомоги на торгівлю заходів захисту ("демпінг"), а також дії, які
вона здійснює виконавчу владу;
4. Претензії за збиток, викликаний інститутів ЄС або його службовцями;
5. Претензії і вимоги, засновані на договорах, що укладаються
Співтовариства, які забезпечують явні юрисдикцію Суду;
81
 6. Скарги на торговельну марку Співтовариства;
7. Скарги питанням права тільки відносно рішень Трибуналу
Європейського Союзу.
Крім того, Загальний Суд має розглядати справи про оскарження
рішень спеціалізованих судів, створених на підставі ст. 257 Договору про
діяльність ЄС, а також може приймати попередні рішення щодо запитів
національних судів держав-членів ЄС відповідно до ст. 267 Договору про
діяльність ЄС у сферах, визначених Статутом Загального Суду.
Ніццький договір передбачив можливість створення спеціалізованих
судів Європейського Суду Правосуддя в окремих сферах правового
регулювання для розгляду певних видів справ у першій інстанції. Такі суди
можуть створюватися за рішенням Ради Міністрів та Європейського
Парламенту на подання Європейської Комісії та за згоди Європейського Суду
Правосуддя або на подання Європейського Суду Правосуддя та за згоди
Європейської Комісії. Рішення про створення таких судів має відповідно
зазначати правила їх організації, юрисдикцію та повноваження (ст. 257
Договору про діяльність ЄС).
Члени спеціалізованих судів мають обиратися з осіб, чия незалежність є
безсумнівною, та що відповідають вимогам для призначення суддею. Вони
призначаються Радою Міністрів одностайно. Рішення, прийняті
спеціалізованими судами, можуть бути оскаржені лише на підставі питань
права та тільки якщо це прямо зазначено у рішенні про створення
спеціалізованого суду, на підставі фактичних питань до Загального Суду.
Спеціалізовані суди можуть створюватися при Загальному суді за
рішенням Європейського парламенту та Ради для розгляду в першій інстанції
певних видів справ у спеціальних сферах. Члени спеціалізованих судів
призначаються Радою з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів та які
мають необхідну компетентність для зайняття судових посад.
Рішення спеціалізованих судів можуть підлягати апеляції до Загального
суду як на підставі питань права, так і з питань факту. Винесені у цьому зв'язку
рішення Загального суду можуть підлягати перегляду Судом ЄС.
Юрисдикція спеціалізованих судів обмежується ДФЄС, оскільки їх
діяльність пов'язана із Загальним судом.
Із спеціалізованих судів уже функціонує тільки Трибунал зі справ
публічної служби ЄС.
Трибунал зі справ публічної служби Європейського Союзу складається з
семи суддів, які призначаються Радою строком на шість років, який може бути
продовжений на підставі конкурсу і наданого висновку відповідного комітету,

82
що складається з семи членів, які обираються з числа колишніх членів Суду і
Загального суду та адвокатів з визнаним авторитетом.
При призначенні суддів, Рада забезпечує збалансований склад Трибуналу
на з врахування географічного представництва з числа громадян держав-
учасниць відносно національних правових систем.
Судді Трибуналу обирають з свого числа президента строком на три роки з
можливістю переобрання.
Трибунал повинен засідати в палатах з трьох суддів. У разі складності або
важливості правових питань, щодо їх розгляду може бути призначений пленум
Трибуналу. Крім того, у випадках, передбачених власними процедурними
правилами, можуть проводитися розгляди справ у складі п'яти членів палати
(Колегією) або суддею одноосібно.
Трибунал маючи власний секретаріат, також користується послугами Суду
для інших адміністративних і мовних потреб.
Трибунал є судовим органом Союзу спеціалізованого суду по спорах, що
виникають з державної служби Європейського Союзу тобто має повноваження
вирішувати спори, пов'язані з державною службою Європейського Союзу.
Трибунал компетентний розглядати спори між Європейським Союзом і
його співробітників відповідно до статті 270 TFEU, (щорічно виникає близько
120 подій, пов'язаних із співробітниками установ Союзу, що нараховує близько
35 000 чоловік).
Ці спори торкаються не лише питань фактично договорів про надання
послуг (оплата праці, розвиток кар'єри, найму, дисциплінарні заходи тощо), але
і щодо фондів соціального страхування (хвороби, старості, інвалідності,
виробничих травм, догляду за дітьми тощо).
Крім того, трибунал наділений юрисдикцію щодо розгляду суперечок між
будь-яким органом, організацією або установою і його співробітниками
(наприклад, спори між Європолом, Відомством по гармонізації на
внутрішньому ринку (OHIM) або Європейським Центральним банком та їх
співробітниками).
Він не може розглядати спори між національними урядами і їх
співробітниками.
Винесені Трибуналом рішення можуть бути оскаржені протягом двох
місяців у Загальному суді ЄС тільки з питань права.

83
 Тема 6. Правовий статус людини і громадянина в Європейському Союзі.

ПЛАН
1. Правовий статус громадян Європейського Союзу
2. Характеристика інституту правового статусу людини та
громадянина у Європейському Союзі та його джерела
3. Громадянство Європейського Союзу
4. Основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина у
Європейському Союзі
5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у
Європейському Союзі

РЕФЕРАТИ:
1. Принципи правового положення людини і громадянина в
Європейському Союзі.
2. Європейський Союз у сфері захисту прав людини і громадянина.
3. Стандарти прав людини в Європейському Союзі на сучасному
етапі.
4. Принципи права Європейського Союзу як гарантія реалізації
захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

1. Правовий статус громадян Європейського Союзу

Маастрихтський договір 1992 р. запровадив інститут громадянства

Європейського Союзу. Як випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський
Союз, воно запроваджене як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-
учасниць ЄС.
Зміст цього інституту розкривається в іншому документі – Договорі про
Європейське співтовариство, його частині другій (статті 17-21). Але в ній мова
йде лише про політичні права, тоді як соціально-економічні права розпорошені
по всьому договору.
Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої
держави-учасниці ЄС. Питання про те, кого вважати громадянином держави-
учасниці вирішується згідно із законодавством відповідної держави. У ст. 17
Римського договору зазначається, що громадянство Союзу доповнює, але не
замінює національне громадянство.

84
 Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст.
19). Кожен громадянин Союзу, що постійно проживає на території держави-
учасниці ЄС, громадянином якої він не є, має право на тих самих умовах, що й
громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних
виборах такої держави-учасниці, а також у виборах до Європейського
Парламенту.
Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів
Європейського співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен громадянин має право
звертатися до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо
стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана на
порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства.
По-третє, громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту
Співтовариства будь-якою із 12 офіційних мов Союзу і отримати відповідь
такою ж мовою.
Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на
території третьої країни, у якій держава-учасниця, громадянином якої він є, не
має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту від
діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь-якої
держави-учасниці ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст.
21).
Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод
людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.
Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств,
питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує
нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька
норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що
політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися
спеціальна організація – Рада Європи, що була створена у 1949 р.
Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після
отримання Співтовариствами реальної законотворчої влади, становлення
принципів верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних
правопорядках держав-учасниць, виникла реальна загроза правам людини,
гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.
На юридичному рівні проблема була розв’язана Судом Співтовариств,
який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низкою справ проголосив,
що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як
“загальний принцип права Співтовариства”. Ця норма стала судовим
прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом

85
Співтовариства правовий акт, що порушує такі права, може бути скасований
Судом Співтовариств.
Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський
Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить
повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6
встановлює, що “Союз поважає основні права людини, – як вони гарантовані
підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист
прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-
учасниць конституційних традицій, – як загальні принципи права
Співтовариств”. Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств
право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.
7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу –
Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії – була
підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про права
людини.
Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб’єктивні
права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що
визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія складається з преамбули і 54
статей, що об’єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права
людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті,
політичні, соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони
спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення
громадянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона
закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.
На сьогодні Хартія не є юридично обов’язковим документом. Планується
надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом
включення всього тексту Хартії до установчого документу Європейського
Союзу.

2. Характеристика інституту правового статусу

людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела

Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі багато в

чому визначається природою цього міжнародного утворення, історією й
перспективами його розвитку.
Положення Маастрихтського договору вносять зміни й доповнення в
установчі документи Співтовариств (Договір про утворення Європейського
об’єднання вугілля й стали 1951 р., Договір про установу Європейського
економічного співтовариства 1957 р., Договір про установу Європейського
86
співтовариства по атомній енергії 1957 р.), містять нововведення щодо
створення й діяльності Європейського Союзу.
Важливе місце серед них займають положення про громадянство
Європейського Союзу. Цьому присвячується ч. II Договору про Європейське
Співтовариство «Громадянство Союзу», статті 17-22, і, як додаток до Договору
– Декларація про громадянство держави – учасниці. Зміст статей 17 і 21 змінено
Амстердамським договором про зміну Договору про Європейський Союз,
договорів, що засновують європейські співтовариства й ряду пов’язаних з ними
актів 1997 р.
Джерела правового регулювання статусу людини та громадянина у
Європейському Союзі. Правовий статус людини й громадянина в
Європейському Союзі можна характеризувати як явище, джерелами якого є
міжнародні акти.
Визначаючи правовий статус людини й громадянина Європейський Союз,
усвідомлюючи свою духовну й моральну спадщину, виходить із таких
загальних і неподільних цінностей, як людське достоїнство, свобода, рівність і
солідарність, і опирається на принципи демократії й законності. У центр своєї
діяльності він ставить людську особистість, засновуючи громадянство союзу й
створюючи сферу свободи, безпеки й правосуддя. Сприяючи збереженню й
розвитку цих загальних цінностей, союз у той же час поважає як розмаїтість
культур і традицій народів Європи, так і національну самобутність держав-
учасниць і форми організації їхньої державної влади на національному,
регіональному й місцевому рівнях; він прагне сприяти збалансованому й
довгостроковому розвитку й гарантує вільний рух людей, товарів, послуг і
капіталу, а також свободу створення об’єднань.
Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський
Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про
права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає
міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про
соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і
політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і
інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі,
що міжнародні пакти про права людини – це договори, держави – учасники
яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали
їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного
здійснення широкого спектра прав і свобод людини.
4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв
Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод.
Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і
87
безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер.
Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно
про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна
говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку
поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а
не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний
механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього
людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним,
життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють
два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах
людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і
окремих осіб.
У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська
соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним
джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в
Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7
грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як
право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості
(включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також
забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.
У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту
свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на
захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на
свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й
інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право
на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на
власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або
екстрадиції.
У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона
дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і
язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права
на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.
У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на
протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови
праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист
навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У
документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку
порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія
також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не
88
тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у
Європейському суді в Люксембурзі.
Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права
не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав.
Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке
право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську
конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи
й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що
регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким
повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.
В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші
міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають
правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести
також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини:
Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960
року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного
конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в
області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства
від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989
року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року та ін.

89
 3. Громадянство Європейського Союзу

Класична теорія громадянства розуміє в якості сутності цього

юридичного інституту стійкий правовий зв’язок між певною людиною та
певною державою, що виражається у взаємних правах і обов’язках. У зв’язку із
зазначеним слід визначити, що громадянство Європейського Союзу це не
зовсім громадянство в його звичайному розумінні.
Громадянство ЄС не заміняє громадянства держави й не накладає
додаткових обов’язків. Його одержують всі ті, хто на момент приєднання до ЄС
мають громадянство держав-учасниць Європейського Союзу.
Особливі права громадянина ЄС покладаються додатково до прав
громадянина, гарантованим конкретною державою.
Додатково до чинних сьогодні прав і обов’язків громадяни країн-
учасниць ЄС входять індивідуальні демократичні права громадян ЄС:
голосувати й балотуватися на виборах Європейського Парламенту й
самоврядних утворень держави свого походження або перебування;
подавати петицію в Європейський Парламент по будь-якому пов’язаному
з ЄС питанню.
Концепція громадянства Європейського Союзу звичайно аналізується на
трьох на вид суперечливих рівнях: його інтеграція свіжою судовою практикою
Європейського Суду (European Court of Justice) в існуюче вільне переміщення,
його обмеження в договорах про вступ з новими Державами-учасницями щодо
вільного переміщення робітників, і його перевизначення самими новими
Державами-учасницями.
В Договорі про ЄС (Маастрихтський договір) громадянство Союзу
визначається гранично коректно, цьому присвячена ст. 17 Договору.
Амстердамський договір 1997 р. вносить нову редакцію даної статті:
"Сьогоденням установлюється громадянство Союзу. Кожна людина, що має
громадянство держави-учасниці, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу
доповнює, а не заміняє громадянство держав-учасниць".
Громадянство Союзу й національне громадянство держав-учасниць не те
саме. Громадянство Союзу субсидіарне національному.
З формальної сторони, така кількісна констатація інституту громадянства
Європейського Союзу найбільш прийнятна. Громадянин держави-учасниці
автоматично стає громадянином Союзу.
Йому не потрібно звертатися в які-небудь органи для придбання
громадянства Союзу.
Документи, що засвідчують громадянство – національні
загальногромадянські й закордонні паспорти громадян держав-учасниць –
90
уніфіковані за формою й змістом і носять позначку про входження держави в
ЄС.
Питання ж про наявність або відсутність в особи громадянства держави-
учасниці, підстави його придбання й припинення, перебуває винятково в
компетенції держав-учасниць, як це підкреслюється в Декларації про
громадянство держави-учасниці.
Зміст громадянства становлять взаємні права й обов’язки людини й
держави.
Маастрихтський договір визначає основні права громадян Союзу в
статтях 17-21.
Ст. 18 установлює право громадян Союзу на вільне пересування й
постійне проживання на території держав-учасниці.
Ст. 19 наділяє громадян Європейського Союзу правом обирати й бути
обраним у Європейський Парламент і в місцеві органи влади в тій державі, де
вони постійно проживають.
Ст. 20 надає право користуватися на території третіх країн
дипломатичним захистом з боку посольства або консульського представництва
кожного з держав-учасниць.
Ст. 21 Договору про ЄС проголошує право громадян Європейського
Союзу на звернення з петиціями в Європейський парламент або до Омбудсмену
Співтовариства. Відповідно до редакції ст. 21, внесеної Амстердамським
договором, таке звернення з петицією можливо на кожній з 12 офіційних мов
Союзу.
Ст. 22 визначає, що Рада за пропозицією Комісії й після консультацій з
Європейським Парламентом одностайною ухвалою може приймати положення,
що мають метою усталити або доповнити права громадян Союзу.
Право Європейського Союзу не містить "стандартного" переліку
основних прав і свобод людини й громадянина, що як правило відбивається в
конституціях держав-учасниць. Договір про Європейський Союз 1992 р.
переборює цю недосконалість, установлюючи в ст. 6, що Союз поважає основні
права особистості:
– гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини й
основних свобод;
– що випливають із загальних конституційних традицій держав-учасниць,
"як загальні принципи права Співтовариств".
Громадянство Союзу надає якісно нові права громадянам держав-
учасниць, пов’язані з розширенням їхніх просторових можливостей.
Положення про громадянство встановлюють безпосередній зв’язок між Союзом
і громадянами.
91
 Інститут громадянства Європейського Союзу – втілення ідеї створити
союз не тільки держав, але й народів, об’єднання людей. Громадянство
Європейського Союзу має ідеологічне значення.
З листопада 1996 року діє програма "Громадяни – вище всього", ціль якої
складається в забезпеченні населення держав-учасниць Союзу інформацією про
право громадян Союзу на проживання, навчання й роботу в будь-якій державі-
учасниці.
Власне громадянство надає Європейському Союзу риси державності.
Доповнення, що з’явилося в закордонних паспортах громадян ЄС в 90-і
роки: на темно-червоній обкладинці документа стоїть тепер не тільки назва
країни, громадянином якої ви є, але й: "Європейське співтовариство". Саме це й
означає, що особа – громадянин Європейського союзу.
Громадянин ЄС може жити й працювати в будь-якому куточку
Євросоюзу.
Громадянин Євросоюзу, має право жити й працювати в будь-якому
населеному пункті ЄС – причому, без спеціального дозволу на роботу.
Переїзд в іншу державу ЄС обумовлений виконанням певних умов.
Працівник по найманню повинен спочатку не тільки довести, що він працює,
але й що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що
нараховується в країні, у яку він має намір переїхати. Громадяни ЄС не тільки
вправі жити й працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але й
брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою
кандидатуру.
Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами:
уповноваженого ЄС із питань цивільного населення. До нього можна
звертатися із приводу порушень у сфері діяльності різних органів і установ –
наприклад, при оголошенні конкурсів на заміщення тієї або іншої вакантної
посади;
розгляд загальних питань Петиційною комісією Європейського
парламенту. Наприклад, сюди може звернутися той, хто не згодний із
законодавством ЄС. А наступним правом можуть скористатися насамперед
громадяни таких європейських міні-держав, як, наприклад, Люксембург: якщо
люксембуржець перебуває в країні, де немає люксембурзького посольства або
консульства, то він може звернутися в розташоване тут дипломатичне
представництво будь-якої іншої держави ЄС – приміром, при втраті
закордонного паспорта або в пошуку правового захисту.
Кожний громадянин країни-учасниці Європейського Союзу (ЄС)
одночасно є громадянином Європейського Союзу. Європейське громадянство
доповнює громадянство держави-учасниці, але не заміняє його. Це означає, що
92
громадянство Європейського Союзу саме по собі громадянством не є, а тільки
супроводжує громадянство країни-учасниці ЄС. Отже, бути тільки
громадянином Європейського Союзу неможливо.
Громадянство ЄС надає право на:
свободу переміщення (подорожі),
право на проживання,
роботу й навчання у всіх країнах-учасницях ЄС,
рівні права на ринку робочої сили ЄС.
Виключення становлять деякі сфери, у яких установлені обмеження
(поліція, збройні сили, закордонні представництва). Крім того, громадянин ЄС
може в будь-якій країні-учасниці ЄС надавати суспільні послуги, тобто вести
самостійну бізнес-діяльність.
У громадянина Європейського Союзу, крім економічних і соціальних
прав, є чітко визначені політичні права.
Згідно до положень Маастрихтському договору, кожний громадянин ЄС
може обирати та бути обраним на виборах у Європейський парламент і на
місцевих виборах у країні-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, але в якій
він постійно проживає.
Громадянство Європейського Союзу також дає в широких межах право
на консульський і дипломатичний захист у третіх країнах.
Це означає, що, перебуваючи проїздом або проживаючи в державі, де
немає дипломатичного представництва країни-учасниці ЄС, у особи, що має
європейське громадянство є можливість звернутися за допомогою в
дипломатичне представництво будь-якої держави-учасниці ЄС. Наприклад,
подорожуючи по Єгипту й ставши жертвою крадіжки або нещасного випадку
така людина може звернутися за допомогою в посольство Франції, що
допоможе їй повернутися у свою країну.

4. Основні права, свободи та обов’язки людини

та громадянина у Європейському Союзі

Права людини, демократія та верховенство закону є головними

цінностями Європейського Союзу. ЄС розглядає права людини як загальні й
неподільні. ЄС активно захищає права людини й у границях Союзу, і в усьому
світі.
Політика ЄС у сфері прав людини зосереджена на захисті громадянських,
політичних, економічних, соціальних і культурних прав. ЄС приділяє особливу
увагу заходам щодо захисту прав жінок, дітей, меншостей і переміщених осіб.
93
 Основним документом, що визначає права й свободи людини й
громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав (Charter of
Fundamental Rights), яка була офіційно проголошена на самміті в Ніцці 7 грудня
2000 р.
Хартія, створена на основі таких важливих джерел, як Європейська
Конвенція по правах людини, загальні конституціональні традиції й
інструменти міжнародного права, підтвердила й підкреслила значимість і
важливість дотримання основних свобод для громадян ЄС.
Хартія містить у собі громадянські, політичні, економічні та соціальні
права, розділені на глави: гідність, свобода, рівність, солідарність, права
громадян, правосуддя тощо.
Хартія основних прав Союзу (надалі хартія) становить II частину
конституційного договору. Хартія являє собою новий етап в інтеграції Європи.
Преамбула хартії встановлює, що Європейський Союз (надалі Союз)
усвідомлює свою духовну й моральну спадщину, що ґрунтується на людському
достоїнстві, свободи, рівноправності, єдиних основних цінностях солідарності.
Основою Союзу є принцип демократії й правової держави.
У хартії затверджуються права, які випливають із загальних державно-
правових правил, міжнародних обов’язків держав-учасниць, договору ЄС,
установчих договорів об’єднань, конвенції по захисту прав людини й основних
свобод, із прийнятих Європейським Союзом і Європейською Радою соціальних
хартій, а також із судової практики Суду Європейського Союзу і
Європейського Суду по правах людини. Конвенції по правах людини й пакти
ООН були основою при створенні каталогу основних прав.
Основні права, що містяться в хартії, несуть у собі принцип
неподільності, що міститься в традиційному трактуванні прав людини, де
сполучене покоління прав людини й політичних прав з поколінням
економічних, соціальних і культурних прав, а також колективних прав.
Преамбула хартії встановлює, що володіння правами накладає
відповідальність і обов’язки перед іншими особами, людським суспільством і
майбутнім поколінням.
Значення хартії виражається в зосередженні прав і їхньої значимості в
конституціях держав Європи й міжнародних договорів. Оскільки хартія містить
загальновизнані права людини, які встановлені в різних міжнародних договорах
по правах людини, ці права застосовні вже прямо у внутрішньодержавних
правах. Хартія встановлює основні права, які є в громадян Європейського
Союзу, у кожного з них (у тому числі в людей, що легально проживають на
території Європейського Союзу) і в юридичних осіб, місце розташування яких
зареєстровано на території держав-учасниць.
94
 Хартія складається з 54 статей, які розподілені в 7 главах. Перші шість
глав (Достоїнство, статті 61-65 , Свободи, статті 66-79, Рівноправність, статті
80-86, Солідарність, статті 87-98, Права громадян, статті 99-106, Правосуддя,
статті 107-110) містять найважливіші принципи й неподільні цінності, на які
опирається Європейський Союз. Сьомий розділ (Загальні положення, статті
111-114) установлює загальні підстави й поширення виконання хартії. Права
людини, що розглядалось вище, визначені також в загальній декларації прав
людини ООН, у пакті соціальних і економічних прав ООН, у міжнародному
пакті про громадянські і політичні права ООН, у конвенції по захисту прав
людини й основних свобод і в інших міжнародних договорах по правах
людини. Тому аналіз змісту Хартії доцільно розглядати у порівнянні з
вказаними документами.
Перший розділ розглядає людську гідність (стаття 61), право на життя
(стаття 62), право на недоторканість особи (стаття 63), заборона катувань і
жорстокого або принизливого поводження або покарання (стаття 64), заборона
рабства й примусової праці (стаття 65). Стаття 62 установлює право на життя.
Право на життя встановлює також стаття 3 загальної декларації прав людини
ООН, стаття 2 Європейської конвенції про права людини. У державах-
учасницях Євросоюзу й у країнах, що приєднуються, страта скасована. Вимога
про скасування страти в Європі випливає із протоколу номер 6 Європейської
конвенції про права людини про скасування страти.
Стаття 63 співвідноситься зі статтею 62 і розвиває права, які пов’язані з
розвитком науки й техніки. «Конвенція про права людини й біомедицина» Ради
Європи й додатковий протокол, що забороняє клонування людини, докладно
розглядають тематику, що міститься в статті.
Стаття 65 установлює заборону на рабство й примусову працю, сюди ж
ставиться заборона на торгівлю людьми. У цей час торгівля людьми є однієї з
визнаних форм рабства, з якої особливо широко борються держави-учасниці
Європейського Союзу.
Гарантуються свободи, визнані в правовому просторі Європейського
Союзу: право на свободу й безпеку (стаття 66), повага до особистого й
сімейного життя (стаття 67), захист особистих даних (стаття 68), право
одружуватися й створювати родину (стаття 69), свобода думки, совісті й релігії
(стаття 70), свобода вираження й інформації (стаття 71), свобода зборів і
об’єднань (стаття 72), свобода мистецтв і наук (стаття 73), право на освіту
(стаття 74), свобода вибору професії й право на працю (стаття 75), свобода
підприємництва (стаття 76), право на власність (стаття 77), право на притулок
(стаття 78), захист у випадку виселення, вигнання або видачі (стаття 79).

95
 Стаття 77 установлює, що кожний має право на повагу до приватного й
сімейного життя, житла й засобам спілкування. Цей принцип є вже й у
загальній декларації прав людини (стаття 12). Державні установи, місцевого
самоврядування і їхні офіційні особи не мають права втручатися в сімейне або
приватне життя, інакше, як у випадках і в порядку, установлених у законом, з
метою захисту здоров’я, моральності, громадського порядку, прав і свобод
інших людей, з метою припинення злочину або піймання злочинця. Стаття 69
установлює, що право на одруження й право на створення родини гарантують
внутрішньодержавні закони, що регулюють використання цих прав.
Стаття 70 установлює, що в кожного є право на свободу думки, совісті й
віросповідання. Це право включає свободу міняти віру або переконання, а
також свободу одному або разом з іншими привселюдно або приватно
виконувати релігійні обряди. Аналогічні принципи встановлюються в загальній
декларації прав людини (стаття 18). У Європейській конвенції про права
людини (стаття 9) на додаток до цього додане, що свободу проповідувати свою
релігію й переконання можна обмежити тільки рамками, передбаченими
законом, і якщо це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах
суспільної безпеки або для захисту громадського порядку, здоров’я й
моральності, прав і свобод інших осіб. Стаття 70 п.2 установлює право відмови
від виконання військової служби з переконань, використання цього права
визнається й регулюється національними законами.
Стаття 74 установлює право кожного на освіту та на доступ до
професійно-технічного навчання й підвищення кваліфікації. Подібним чином
це право встановлюється й у загальній декларації прав людини в статті 26.
Стаття 77 установлює право володіти отриманою законним шляхом
власністю, використати її й успадковувати, а також установлює захист
інтелектуальної власності.
Стаття 78 установлює, що право на притулок гарантовано Женевською
конвенцією від 28 липня 1951 року й Протоколом від 31 січня 1967 року, що
стосується статусу біженця, і відповідно до конституційного договору. У цій
статті є конкретне посилання на конвенцію ООН, що є загальновизнаним
договором про права людини. Стаття 79 доповнює попередню статтю
відповідними положеннями.
У III главі («Рівність») цій частині встановлюються загальновизнані
основи рівності: рівність перед законом (стаття 80), заборона дискримінації
(стаття 81), культурна, релігійна і язикова розмаїтість (стаття 82), рівність
чоловіків і жінок (стаття 83), права дитини (стаття 84), права людей похилого
віку (стаття 85), інтеграція людей з недоліками в суспільство (стаття 86). Стаття
80 установлює, що всі рівні перед законом. За аналогією загальна декларація
96
прав людини встановлює, що все народжуються вільними й рівними по своєму
достоїнству й правам. Стаття 81 установлює, що заборонено всяку
дискримінацію, у тому числі дискримінацію по статі, расі, кольорам шкіри,
етнічному або соціальному походженню, генетичним особливостям, мові,
віросповіданню або переконанням, політичному або якому-небудь іншому
поглядам, приналежності до національних меншостей, власності, народженню,
інвалідності, віку або за половою орієнтацією.
Стаття 82 установлює надання уваги меншостям через повагу до
культурної, релігійної і язикової розмаїтості. Стаття 83 установлює, що рівність
чоловіків і жінок повинна забезпечуватися у всіх сферах, включаючи
працевлаштування, роботу, оплату. Рівність чоловіків і жінок забезпечується
рівним захистом прав людей різних підлог. Стаття 84 установлює, що й діти
мають право на необхідні для їхнього благополуччя захист і догляд. Вони
можуть вільно виражати свої думки. Ці думки повинні враховуватися в
питаннях відповідно до їх віку й зрілості. У будь-якій діяльності, що стосується
дітей, незалежно від того, чи здійснюється вона суспільними органами влади
або приватними установами, головна увага повинна приділятися інтересам
дитини. Кожна дитина має право підтримувати особисті відносини й прямій
контакт із обома батьками, якщо це не суперечить його інтересам.
Права дітей установлені ООН у конвенції про права дитини, у прийнятті
якої брали участь всі держави-учасниці й держави-кандидати Євросоюзу, що
уможливлює застосовувати вимоги конвенції всім державам. Хартія містить у
першу чергу загальновизнані права, які не перешкоджають систематичному
дотриманню прав дитини, що містяться в конвенції. Стаття 85 визнає права
людей похилого віку на гідне й незалежне життя і їхнє право на участь у
соціальному й культурному житті. Стаття 86 указує, що Союз визнає й поважає
право людей з недоліками одержувати пільги, націлені на забезпечення їх
незалежності, їх соціальної й професійної інтеграції й участі в житті
суспільства.
IV-та глава Хартії має назву «Солідарність». Солідарність (єдність,
спільність інтересів) як окреме основне право дотепер не розглядалася в
міжнародних договорах по правах людини, хоча воно й існувало весь цей час. У
першу чергу солідарність проявляється у втіленні в життя третього покоління
«колективних» прав людини. Солідарність є основною людською цінністю, що
поширюється на окремі родини, групи людей, громади, жителів держав або цілі
етнічні групи. У цій частині гарантується право працівників на інформацію й
консультацію в межах підприємства (стаття 87), права на колективні
переговори й дії (стаття 88), право на одержання послуг із працевлаштування
(стаття 89), захист у випадку необґрунтованого звільнення (стаття 90), гарні й
97
справедливі умови праці (стаття 91), заборона дитячої праці й захист молоді на
роботі (стаття 92), на захист сімейного й професійного життя (стаття 93),
соціальне забезпечення й соціальну допомогу (стаття 94), охорона здоров’я
(стаття 95), доступність служб загальноекономічного характеру (стаття 96),
захист навколишнього середовища (стаття 97), захист споживача (стаття 98).
Стаття 92 установлює заборону на дитячу працю. Мінімальний вік
працевлаштування не повинен бути нижче мінімального віку закінчення школи,
крім правил, передбачених для користі молоді й за обмеженими виключеннями.
При допуску молоді до роботи повинні забезпечуватися умови праці, що
відповідають її віку, і передбачатися захист від економічної експлуатації й
будь-якої роботи, що може завдати шкоди їхньої безпеки, здоров’ю або
фізичному, розумовому, моральному або соціальному розвитку молоді або бути
перешкодою одержанню освіти. Стаття 32 конвенції ООН по правах дитини
також передбачає умови при надходженні дітей на роботу.
Стаття 94 установлює, що для боротьби з асоціальністю й бідністю Союз
визнає й поважає право на соціальну допомогу й допомогу в житловому
пристрої, щоб гарантувати гідне існування всім тим, хто відчуває недолік
засобів до існування, відповідно до правил, установленим законодавством
Союзу й національних законів і практикою. Стаття 95 установлює право
кожного на медичну профілактику й лікування на умовах, установлених
відповідно до національних законів і практикою. При розробці й проведенні в
життя політики й дій Союзу у всіх сферах варто забезпечувати захист здоров’я
людей на високому рівні.
Стаття 97 установлює, що високий рівень захисту навколишнього
середовища й робота з поліпшення навколишнього середовища повинні бути
складовою частиною політики Союзу й забезпечуватися відповідно до
принципу її довгострокового розвитку. Охорона навколишнього середовища є
однієї з основних сфер співробітництва держав, членів Євросоюзу.
Передумовою цього може стати тільки висока самосвідомість, закладена ще в
дитинстві. Абзац 1 статті 29 конвенції ООН про права дитини встановлює, що
навчання дитини повинне бути спрямоване на виховання поважного її
відношення до навколишнього середовища.
Стаття 98 установлює, що політика Союзу повинна гарантувати високий
рівень захисту прав споживача. У цей час захист прав споживача – тема, що
стосується кожного з нас, тому що Євросоюз своєю політикою дає напрямки, за
яких стежать держави відповідно до внутрішньодержавних правових актів. Це
припускає поінформованість споживача в області захисту своїх прав.
П’ята глава Хартії визначає права громадян Європейського Союзу. У цій
частині встановлюється право обирати й виставляти свою кандидатуру в
98
Європейський Парламент (стаття 99), право обирати й виставляти свою
кандидатуру на муніципальних виборах (стаття 100), право на гідне управління
(стаття 101), право доступу до документів (стаття 102), Європейський
омбудсмен (стаття 103), право звертатися із клопотанням (стаття 104), право
свободи пересування й місця проживання (стаття 105), дипломатичний й
консульський захист (стаття 106).
Стаття 99 установлює, що кожний громадянин Союзу має право обирати
й виставляти свою кандидатуру на виборах у Європейський парламент у
державі-учасниці ЄС, у якій він проживає, на тих же умовах, що й піддані цієї
держави. Громадянин Союзу є підданий держави-учасниці співдружності, тому
він є й членом Союзу. Союзне громадянство доповнює громадянство держави
співдружності й не заміняє його. Стаття 100 установлює, що кожний
громадянин Союзу має право обирати й виставляти свою кандидатуру на
муніципальних виборах у державі-учасниці, у якій він проживає, на тих же
умовах, що й піддані цієї держави.
Стаття 101 є так званим новим правом, що виникло у зв’язку з
необхідністю активізувати роботу інститутів Європейського Союзу й наблизити
їхню діяльність до людей. Стаття встановлює, що кожний має право на те, щоб
його справи розглядалися установами й відомствами Союзу неупереджено в
розумні строки. Тут же закріплюється право кожного на відшкодування
Союзом будь-якого збитку, заподіяного його установами або службовцями при
виконанні своїх обов’язків, відповідно до принципів, загальних для
законодавств держав-учасниць. Відповідно до цього положення установи й
службовці Європейського Союзу відповідають за заподіяний збиток. Стаття
гарантує право кожного звертатися по допомогу в інститути Союзу на одній з
мов законодавчого договору й одержувати відповідь на тій же мові.
Стаття 103 установлює, що будь-який громадянин Союзу й будь-яка
фізична або юридична особа, що перебуває або має зареєстроване відділення в
державі-учасниці має право звертатися до омбудсмену у зв’язку з випадками,
що відкрилися, адміністративної самоправності в роботі інститутів або установ
союзу, виключення становить тільки діяльність Європейського Суду й
Верховного Суду. Європейський омбудсмен є зовсім незалежним при
виконанні своїх завдань.
Стаття 105 установлює, що кожний громадянин Союзу має право
вільного пересування й проживання в межах країн співдружності. На жаль, ця
стаття не стосується трудової діяльності, тому частина країн співдружності
встановила тимчасові обмеження для працівників нових країн, що приєдналися,
які бажають приступитися до роботи в державах-учасницях Союзу. Стаття
встановлює, що право вільного пересування й проживання можна надавати
99
відповідно до конституційного договору й підданим третіх країн, які законно
проживають на території держав-учасницях Союзу. V глава Хартії встановлює,
крім прав громадян, також права кожної людини (стаття 101 і 105).
Права й свободи пов’язані зі здійснення правосуддя закріплені в VI главі
Хартії. Положеннями цієї частини гарантується право на ефективний правовий
захист і справедливий суд (стаття 107), презумпція невинності й право на
захист (стаття 108), принцип законності й принцип пропорційності карних
злочинів і покарань (стаття 109), право не піддаватися суду або покаранню
повторно в карному порядку за той самий злочин (стаття 110). У цій главі
зібрані загальноприйняті принципи правової держави, які містяться в загальній
декларації по правах людини, інших договорах ООН по правах людини, у
Європейській конвенції про права людини.
Стаття 107 установлює, що кожний, чиї гарантовані законодавством
Союзу права й свободи виявилися порушені, має право на ефективний
правовий захист через суд відповідно до умов дійсної статті. Відразу
застережується, що особам, що мають недолік коштів, повинна надаватися
юридична допомога в такому ступені, у якій вона необхідна, щоб гарантувати
ефективний доступ до правосуддя. Можливість реалізації даної статті буде
залежати від доступності правової допомоги в державі. Стаття 108 установлює,
що кожний, кому пред’явлене обвинувачення, уважається невинним доти, поки
його провина не доведена в законному порядку. Це загальновизнаний
юридичний принцип, що випливає із загальної декларації прав людини (стаття
11), інших договорів ООН по правах людини, Європейської конвенції о правах
людини (стаття 6).
З огляду на міждержавний статус Європейського Союзу Хартія в главі
VII визначила загальні положення про тлумачення й застосування хартії. У цій
частині встановлюється область застосування (стаття 111), сфера застосування
й тлумачення прав і принципів (стаття 112), рівень захисту (стаття 113),
заборона на зловживання правами (стаття 114).
Стаття 111 установлює, що положення хартії, з урахуванням принципу
ступінчастості передбачені для інститутів і установ Союзу й для держав-
учасниць лише в тім, що стосується виконання законодавства союзу. Тому вони
поважають права, випливають їхнім принципам і компетентно їх розвивають
відповідно до конституційного договору. Обмовляється також, що хартія не
розширює прав Союзу, не покладає надії на нові завдання й не змінює основні
положення в інших главах конституційного договору.
Стаття 112 установлює, що обмеження визнаних хартією прав і свобод
повинне встановлюватися законодавчо й з урахуванням сутності цих прав і
свобод. Відповідно до принципу пропорційності можна встановлювати
100
обмеження тільки у випадку, якщо вони потрібні й дійсно відповідають
загальноприйнятим інтересам Союзу або необхідні для захисту прав і свобод
інших осіб. Таким чином, хартія відповідно до цієї статті визнає основні права,
які випливають із загальних законодавчих традицій держав-учасниць, ці права
трактуються відповідно до цих традицій. Стаття 113 установлює, що статті
хартії не можуть трактуватися як обмежуючі або суперечні правам людини й
основним свободам, визнаним у відповідних сферах їхнього застосування
законодавством Союзу, міжнародним правом і міжнародними угодами,
укладеними Союзом або всіма державами-учасницями Союзу, включаючи
Європейську Конвенцію про права людини, і Конституціями держав-учасниць
Союзу.
Таким чином, хартію необхідно трактувати в повному обсязі як
сукупність прав і свобод, які підтримують збереження й розвиток
загальноєвропейських цінностей.
Крім закріплення фундаментальних прав і свобод особлива увага в
Європейському Союзі приділяється правам біженців і емігрантів, а також
боротьбі з расизмом, ксенофобією й іншими видами дискримінації відносно
меншостей.
У ЄС законодавчим шляхом установлені права п’яти мільйонів робочих-
емігрантів, включаючи право родин на возз’єднання. Певні кроки були зроблені
для створення Загальноєвропейської системи біженців (Common European
Asylim System) з погодженими процедурами присвоєння й позбавлення статусу
біженця. Крім того, для надання допомоги при розміщенні, інтеграції й
добровільній репатріації біженців був створений Європейський фонд біженців
(European refugee fund).
Відповідно до Програми дій Співтовариства по боротьбі з
дискримінацією (Community Action Programme to Combat Discrimination) ЄС
фінансує діяльність по боротьбі з расизмом і ксенофобією в межах Союзу,
включаючи міжнаціональні обміни й створення мережі неурядових організацій,
що спеціалізуються на захисті прав людини.
Захист осіб, що належать до меншостей, є невід’ємною частиною
політики ЄС в області прав людини. Стаття 6 Угоди про ЄС посилається на
Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод, стаття 14
якої говорить, що "користування правами й свободами, визнаними в дійсній
Конвенції, повинне бути забезпечене без якої б то не було дискримінації по
ознаці статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших
переконань, національного або соціального походження, приналежності до
національних меншостей, майнового положення, народження або по будь-яким
іншим ознакам".
101
 Більше того, Хартія основних прав установлює рівність перед законом
всіх людей (стаття 20), а також забороняє дискримінацію по будь-якій підставі
(стаття 21) і жадає від ЄС захисту культурної, релігійної й лінгвістичної
розмаїтості. Серед програм по фінансовій підтримці проектів, присвячених
питанням меншостей, можна назвати програму "Європейська ініціатива для
демократії й прав людини". Для підтримки проектів по захисту прав людини в
усьому світі Європейським Союзом фінансується Європейська ініціатива для
демократії й прав людини (European Initiative for Democracy and Human Rights).
Програма спрямована на розвиток демократії й поваги прав людини й
підтримує проекти в чотирьох основних сферах:
– зміцнення демократії, правильного управління й верховенства закону
(розвиток політичного плюралізму, вільних засобів масової інформації і якісної
судової системи);
– знищення страти в тих країнах, де вона ще існує;
– боротьба із застосуванням катувань за допомогою мір превентивного
характеру (таких як, навчання працівників поліції) і репресивних мір (таких як,
створення міжнародних трибуналів і карних судів);
– боротьба з расизмом і дискримінацією за допомогою виховання поваги
до політичних і громадянських прав.
Програма фінансує проекти, пов’язані з рівноправністю статей і захистом
дітей, підтримує спільні проекти між ЄС і іншими організаціями, що
займаються захистом прав людини, такими як: Організація об’єднаних націй
(ООН), Міжнародний комітет Червоного Хреста, Рада Європи, Організація по
безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ).

102
 5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина
у Європейському Союзі

Гарантії прав і свобод – це умови, засоби, заходи, спрямовані на

забезпечення практичного їхнього здійснення, охорону й захист.
У зв’язку із цим гарантії прийнято класифікувати на політичні,
економічні і юридичні. По джерелах гарантії діляться на міжнародно-правові й
внутрішньодержавні. По способу впливу на ті, що забезпечують, що
охороняють і захищають.
Гарантії прав і свобод, надавані їм в ЄС, по обсягу й змісту менше, ніж
такі ж гарантії, надавані державами-учасницями ЄС і відносяться до
міжнародно-правових.
Політичні й економічні гарантії забезпечуються в Європейському Союзі
волею й активними діями його членів, спрямованими на закріплення власне
прав і свобод, а також процедури їхнього здійснення, охорони й захисту в
міжнародних документах, імплементації цих положень у національне
законодавство, економічні – участю цих держав у забезпеченні діяльності
інститутів ЄС, покликаних гарантувати права й свободи. Юридичні гарантії
більшою мірою є захищаючими й найбільш яскраво проявляються в діяльності
таких інститутів як Європейський суд по правах людини і Європейська комісія
із прав людини.
Європейський Союз (ЄС) надає громадянам значну кількість
суб’єктивних прав, забезпечених судовим захистом.
Комунітарні права2 – тобто права й свободи, що виникають у приватних
осіб у силу права ЄС, – як правило, мають економічний і соціальний характер і
необхідні для ефективного функціонування єдиного ринку (вільного руху
товарів, робочої сили, послуг і капіталів). Мова йде, наприклад, про права на
вільне пересування працюючих у рамках Союзу і їхнє працевлаштування в
іншій державі-учасниці, на створення підприємств і економічну діяльність, на
надання послуг, на безперешкодний рух капіталів; про заборону дискримінації
по національній і статевій ознаці, кількісних обмежень у торгівлі й
еквівалентних їм заходів, монополістичних дій і т.д.
Система судового захисту комунітарних прав у ЄС має ряд відмінних рис.
По-перше, безпосередній судовий захист названих прав здійснює не Суд
ЄС, а національні суди держав-учасниць, оскільки відповідно до установчих
договорів приватні особи, за рідкими вилученнями, не мають процесуальну
правоздатність у Суді ЄС. Таким чином, вони не мають можливості оскаржити

2
Від англійського терміну «community rights», який широко використовується у західній літературі для позначення суб’єктивних прав, що
виникають у приватних осіб в силу норм права ЄС.
103
в Суд ЄС незаконні дії (бездіяльність) інститутів Союзу, держав-учасниць і
приватних осіб, що порушують їхні права й законні інтереси. Проте, вони
вправі звернутися в національний суд, і той зобов’язаний надати приватним
особам судовий захист їх комунітарного права точно так само, якби вони
звернулися за захистом суб’єктивного права, наданого ним національним
правом. Правовою підставою для цього служить ст. 10 Договору про ЄС, що
встановлює, що національні суди як органи влади держав-учасниць зв’язані
зобов’язаннями, закріпленими в цій статті, як і будь-який інший орган держави.
Вони зобов’язані застосовувати в розглянуті ними суперечках норми права
Союзу, що є невід’ємною частиною їхнього національного права, так само як і
будь-які національні правові норми.
По-друге, право ЄС, за загальним правилом, не містить єдиних
процесуальних норм і способів захисту, спрямованих на судовий захист саме
комунітарних прав, а опирається в цих питаннях на національні правові
системи. Іншими словами, право ЄС породжує в приватних осіб суб’єктивні
права, а національні правові системи повинні забезпечити їхню реалізацію
способами захисту. Таким чином, судовий захист комунітарних прав
здійснюється відповідно до національного процесуального права й способів
захисту. Держави-учасниці володіють у даній сфері так званою процесуальною
автономією.
Хоча спочатку установчі договори про створення ЄС не передбачили
створення системи уніфікованих способів судового захисту відносно позовів,
подаваних у національні суди держав-учасниць з метою захисту комунітарних
прав, Суд ЄС сформулював ряд неписаних вимог і норм-принципів, які повинні
застосовуватися національними судами при розгляді подібних справ. Головна
мета цих вимог і принципів – забезпечити приватним особами ефективний
захист їх комунітарних прав і повна дія права ЄС у державах-учасницях.
Відповідно до системи, установленої Договором про ЄС, фактичне
застосування й судовий захист права Союзу, за загальним правилом, залежать
від правових систем держав-учасниць. Нормотворчі повноваження інститутів
Союзу доповнюються повноваженнями держав-учасниць, що застосовують
право Союзу й забезпечують йому судовий захист. У результаті завдання,
покладене на національні суди по захисту прав приватних осіб, здійснюється в
рамках національних систем судового захисту. Інакше кажучи, приватна особа
для судового захисту суб’єктивного права, що у нього виникло в силу права
Союзу, використає національні процесуальні норми й способи захисту. Тому
ступінь надаваного судового захисту в підсумку залежить від національних
судів, національного процесуального права й національних способів захисту.

104
 З одного боку, перевага такої системи полягає в тім, що право ЄС
примусово виконується в тих же судах відповідно до тих же процесуальних
норм, що й національне право. Таким чином, вона сприяє реальній інтеграції
права ЄС у національні правопорядки. Більше того, ця система припускає
мінімальний ступінь втручання в питання організації системи відправлення
правосуддя. Отже, держави-учасниці володіють у даному питанні не тільки
процесуальною, але й інституціональною автономією.
Держави-учасниці зобов’язані забезпечити наявність компетентного суду
для розгляду справ про комунітарні права. Крім того, держави-учасниці
зобов’язані стежити за тим, щоб їхній суди «надавали прямий і негайний
захист, а права в кожній справі ефективно захищалися».
Іншими словами, повинні існувати особливий суд і процесуальні норми,
за допомогою яких приватна особа може захистити свої права, джерелом яких є
право Союзу. Національні ж суди застосовують найбільш підходящі, на їхню
думку, способи захисту, наявні в національному праві, тому що питання про те,
який суд є компетентним і які процесуальні норми повинні застосовуватися, за
загальним правилом, перебувають у компетенції держав-учасниць. (У деяких
випадках ситуація може бути іншою: наприклад, коли право Союзу чітко
встановлює зобов’язання держави-учасниці передбачити конкретний вид
судового захисту зацікавленим особам.)
Суд ЄС обмежив розсуд держав-учасниць у питаннях захисту
комунітарних прав, установивши дві мінімальних вимоги, яким повинне
відповідати національне процесуальне право. Відповідно до першої вимоги, що
у доктрині називають вимогою заборони дискримінації (non-discrimination),
матеріальні й процесуальні умови, що регулюють відповідні позови по
примусовому виконанню права Союзу, не можуть бути менш сприятливими,
чим відповідні умови, що ставляться до аналогічних позовів національного
характеру. Друга вимога, що у літературі йменують вимогою ефективності
(effectiveness), передбачає, що зазначені умови не повинні робити фактично
неможливим здійснення прав, породжуваних правом Союзу.
Говорячи про співвідношення вимог заборони дискримінації й
ефективності, необхідно відзначити наступне. Практика Суду ЄС свідчить про
те, що просте застосування однакових умов (вимога заборони дискримінації)
саме по собі не є достатньою гарантією їхнього виконання. Суд ЄС указав на те,
що «вимога заборони дискримінації не повинна виправдувати застосування мір,
що роблять повернення зборів, зроблених у порушення права Союзу, фактично
неможливим, навіть якщо таке положення справ поширюється й на платників
податків, які мають аналогічні вимоги по національному праву».

105
 Тема 7. Правоохоронне та безпекове співробітництво в Європейському
Союзі.

ПЛАН
1. Правові засади свободи, безпеки та юстиції Європейського
Союзу
2. Європейський поліцейський офіс (Європол)
3. Правоохоронне співробітництво Європолу
4. Європейське бюро судової співпраці (Євроюст «Eurojust»)

РЕФЕРАТИ:
1. Угода між Україною та Європейським поліцейським офісом про
стратегічне співробітництво.
2. Європейська служба по боротьбі з шахрайством (OLAF).
3. Європейське агентство з охорони зовнішніх кордонів країн-
учасниць Європейського Союзу (Frontex).
4. Європейський центр моніторингу наркотиків і наркоманії.
5. Коледж європейської поліції (CEPOL).
6. Місія Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та
Україні.

1. Правові засади свободи, безпеки та юстиції Європейського Союзу

Одним із пріоритетних напрямів діяльності Європейського Союзу

вважається поступове формування простору свободи, безпеки та юстиції
(ПСБЮ). Створення такого простору є складним завданням, адже він має
внутрішній і зовнішній аспекти й потребує гармонійного розвитку всіх трьох
складових: - свободи, - безпеки; - юстиції.
Створення ПСБЮ як самостійного напряму діяльності ЄС почалося після
набуття чинності Маастрихтським договором про Європейський Союз 1993
року. Від самого початку свого формування ПСБЮ був тісно пов’язаний зі
співпрацею держав-учасниць у сфері юстиції і внутрішніх справ (СЮВС), яка
становила третю опору ЄС.
Після підписання Амстердамських договорів ПСБЮ опинився в межах
двох опор – першої (економічне та соціальне співробітництво; розділ ІV

106
Договору про заснування Європейського співтовариства – ДЗЄС) і третьої
(внутрішні справи й правосуддя; розділ VІ Договору про Європейський Союз).
Лісабонські договори про Європейський Союз (ДЄС) і функціонування
Європейського Союзу (ДФЄС) передбачають ліквідацію трьох опор і
включення ПСБЮ до розділу V ДФЄС.
Важливими імпульсами для створення і розвитку ПСБЮ стали рішення
Європейської Ради в м. Тампере (Фінляндія) (1999 р.), м. Фейре (Португалія)
(2000 р.), м. Копенгагені (Данія) (2004 р.) і Стокгольмі (столиця Швеції) (2009
р.).
У статті 67 ДФЄС (Договір про функціонування ЄС) зазначено, що Союз
створює простір свободи, безпеки та юстиції за повної поваги до основних прав
і різних правових систем, традицій держав-учасниць.
Хоча всі компоненти простору взаємопов’язані, кожен із них має свої цілі і
зміст.
Свобода означає свободу руху, підсилену гарантуванням прав людини.
Безпека передбачає безпечні умови життя.
Юстиція має гарантувати полегшення доступу до правосуддя.
ПСБЮ охоплює спеціальні сфери правового регулювання, які стосуються:
- прикордонного контролю;
- надання притулку;
- імміграції;
- гарантування високого рівня безпеки громадян ЄС;
- співпраці судів із цивільних та кримінальних справ;
- співробітництва поліцейських органів;
- полегшення доступу до правосуддя.
Кожна зі сфер, охоплених ПСБЮ, має свої особливості правового
регулювання.
Правові засади для функціонування ПСБЮ визначені в Розділі V ДФЄС, а
також в окремих статтях, що містяться в інших розділах і стосуються
насамперед зовнішньої складової ПСБЮ (ст. 21 ДЄС, ст. 216 ДФЄС тощо).
Компетенція ЄС у сфері ПСБЮ поділяється на зовнішню і внутрішню.
У свою чергу, обидва види повноважень можуть бути чітко визначеними і
дорозумілими (ст. 77.3 ДФЄС). Сама ж сфера ПСБЮ віднесена до спільної
компетенції Союзу і держав-учасниць (ст. 4 ДФЄС).
Організаційно-правовий механізм регулювання ПСБЮ складається з інститутів,
органів, установ і агенцій. Усі вони наділені відповідними повноваженнями для
ухвалення різних видів актів. Низка установ і агенцій може укладати
міжнародні договори з третіми країнами і міжнародними організаціями
(Європол, Фронтекс).
107
 Європейська Рада відповідає за визначення стратегічних орієнтирів щодо
підготовки програм законодавчої і поточної діяльності в сфері ПСБЮ (ст. 68
ДФЄС).
Європейська Рада здійснює і законодавчу діяльність. Вона визначає
порядок оцінювання втілення в життя політики Союзу в цій сфері (ст. 70
ДФЄС), що її провадять держави-учасниці спільно з Комісією; уживає заходів
задля забезпечення адміністративної співпраці компетентних служб держав-
учасниць у сфері ПСБЮ, а також співпраці цих служб із Комісією (ст. 74
ДФЄС); разом із Європейським парламентом Рада ухвалює акти, які
визначають правові основи вживання адміністративних заходів, спрямованих
на боротьбу з фінансуванням терористичної діяльності (ст. 75 ДФЄС).
Європейський парламент має законодавчі й контрольні повноваження.
Зокрема, держави-учасниці повинні інформувати Європейський парламент і
національні парламенти про результати оцінювання реалізації політики Союзу
у сфері ПСБЮ (ст. 70 ДФЄС).
Певні повноваження в межах ПСБЮ має і Суд ЄС. Вони стосуються
забезпечення виконання державами-учасницями їхніх зобов’язань у цій сфері.
У кожній галузі співпраці, які входять до ПСБЮ, повноваження інститутів,
органів, установ і агенцій Союзу отримують додаткову конкретизацію.
Для реалізації положень ПСБЮ використовуються різні правові
інструменти. Це можуть бути регламенти, директиви, рішення, міжнародні
угоди. Такі інструменти застосовуються на підставі базових положень і цілей
установчих договорів.
Головними складовими простору свободи є усунення контролю щодо осіб
на внутрішніх кордонах і спільна політика з питань контролю за зовнішнім
кордоном ЄС, надання притулку, імміграції (ст. 67.2 ДФЄС).
Євросоюз поступово уніфікує правила і норми, що стосуються здійснення
контролю на кордонах.
У 2006 році ухвалено Шенгенський кодекс щодо кордонів, який
встановлює єдині правила перетину зовнішніх і внутрішніх кордонів. Союз
ухвалив і регулярно доповнює акти, в яких визначається єдиний формат візи та
встановлюється перелік країн, громадянам яких потрібно або ж не потрібно
мати візи для в’їзду на територію ЄС (Регламент 529/2001 у консолідованій
версії від 19 січня 2007 р.). Регламент Європарламенту і Європейської Ради
810/2009 запровадив Візовий кодекс ЄС. Кодекс набрав чинності 5 квітня 2010
року, визначивши процедури та умови видачі короткострокових і транзитних
аеропортних віз. Питання видачі довгострокових віз вирішують самі держави-
учасниці.

108
 При перетині зовнішніх кордонів Євросоюзу заходам контролю підлягають
лише громадяни третіх країн. Після перетину зовнішніх кордонів ЄС на
законних підставах пересування громадян третіх країн у межах ЄС
здійснюється за відсутності контролю незалежно від їх громадянства. Союз
також має спільну політику стосовно документів, які необхідно мати при собі
негромадянам держав-учасниць при в’їзді до ЄС, а також умов, на яких такі
особи можуть пересуватися територією ЄС на час короткострокового
перебування.
З метою забезпечення контролю і нагляду за перетином зовнішніх
кордонів ЄС створюється інтегрована система управління зовнішніми
кордонами (ІСУЗК). Її запровадження було передбачено Висновками
Європейської Ради, ухваленими за результатами засідання 14–15 грудня 2001
року у м. Лекені (Бельгія). Складовою ІСУЗК є Інформаційна візова система
(ВІС), яка складається з центральної (Ц-ВІС) і національних підсистем (Н-
ВІС).
Спільна політика щодо громадян третіх країн та осіб без
громадянства здійснюється також у питаннях надання притулку, забезпечення
додаткового або тимчасового захисту всім, хто його потребує. При цьому
держави-учасниці мають дотримуватися принципу не вислання. Така політика
не повинна суперечити Женевській конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року
про статус біженців, а також іншим міжнародно-правовим документам. Крім
того, Союз співпрацює у цій сфері й з третіми країнами.
Спільна імміграційна політика ЄС спрямована на управління міграцією в
цілому, запобігання незаконній міграції і торгівлі людьми. Основними
правовими інструментами її здійснення є спеціальні постанови ключових
інститутів ЄС. Їх можуть доповнювати міжнародні угоди з третіми країнами
щодо реадмісії осіб до країн походження чи країн відправлення громадян третіх
країн, які не дотримуються умов в’їзду, перебування і проживання на території
держав-учасниць ЄС.
Фінансування цієї політики проводиться як ЄС та і окремими державами-
учасницями ЄС.
Для координації політики у цій сфері 2004 року була створена
Європейська агенція з управління оперативною співпрацею на зовнішніх
кордонах держав-учасниць Європейського Союзу (Фронтекс) .
Правову основу функціонування Агенції визначає Регламент Ради №
2007/2004 ЄС. Окремі зміни до нього внесені Регламентом Європарламенту і
Ради № 863/2007 ЄС. Керівна ланка Агенції представлена виконавчим
директором і очолюваним ним правлінням, до складу якого входять

109
представники держав Шенгенської групи. Штаб-квартира Агенції розташована
у Варшаві.
Основні завдання Фронтекс полягають у координації оперативних дій
держав-учасниць щодо охорони зовнішніх кордонів; розвитку інтегрованої
моделі оцінки ризиків; наданні допомоги державам-учасницям у підготовці
персоналу національних прикордонних служб; наданні допомоги державам-
учасницям під час організації спільних операцій із депортації нелегальних
іммігрантів тощо.
У 2009 році створено стратегічний резерв (RABIT) у складі 300–500
прикордонників й експертів держав-учасниць, які під егідою Фронтекс можуть
бути задіяні під час надання допомоги цим державам у разі виникнення
складної ситуації через великий наплив нелегальних іммігрантів. Стратегічний
резерв є основою при створенні інтегрованих загонів для охорони зовнішнього
кордону Євросоюзу – Європейської прикордонної служби.
Крім того, у рамках Агенції створено Центральний реєстр наявних
технічних засобів (ЦРНТЗ) для прикордонного контролю і спостереження. До
них належать судна, літаки, вертольоти, обладнання для прикордонного
контролю, мобільні радарні установки, транспортні засоби, термокамери,
мобільні детектори тощо. Ці засоби перебувають у власності держав-учасниць,
котрі тримають їх напоготові і надають на визначений період тій із них, яка
звернеться із відповідним проханням.
Безпекова складова ПСБЮ спрямована на створення умов, необхідних
для досягнення високого рівня безпеки шляхом визначення заходів із
подолання злочинності, расизму, ксенофобії; заходів щодо координації і
співпраці поліцейських, судових, інших компетентних органів; а також шляхом
взаємного визнання судових рішень у кримінальних і цивільних справах (ст.
67.3 ДФЄС).
У межах Ради також створено постійний комітет, мета якого полягає у
забезпеченні розвитку оперативної співпраці з питань внутрішньої безпеки. Він
координує співробітництво компетентних органів держав-учасниць.
Співпраця на рівні Союзу не заважає країнам-учасницям вживати власних
заходів із підтримки громадського порядку й охорони внутрішньої безпеки.
Крім того, під власну відповідальність держави-учасниці можуть
запроваджувати інші форми співробітництва між компетентними службами
своїх відомств для забезпечення національної безпеки.
Компонент ПСБЮ, пов’язаний з юстицією, передбачає співпрацю судів
у цивільних справах, що базується на взаємному визнанні судових і
позасудових рішень (ст. 67.4 ДФЄС). Підставою для такої співпраці є

110
транскордонні наслідки відповідних рішень. Не виключається також
гармонізація законодавчих і нормативних актів держав-учасниць.
Співпраця судів у цивільних справах охоплює визнання й виконання
державами-учасницями судових і позасудових рішень; транскордонне
оповіщення про судові й позасудові акти; сумісність правил, які діють на
території держав-учасниць у сфері конфлікту законів і юрисдикцій; співпрацю
у сфері отримання доказів; ефективний доступ до правосуддя; усунення
перешкод для нормального застосування процедур у цивільних справах шляхом
досягнення, за потреби, сумісності цивільно-процесуальних норм, які діють у
державах-учасницях, тощо.
Співпраця судів у кримінальних справах (провадженнях) базується на
взаємному визнанні вироків і судових рішень. Вона передбачає змістове
зближення законодавчих і нормативних актів держав-учасниць. Заходи, що
вживаються у цій сфері, спрямовані на встановлення правил і процедур, які
забезпечили б визнання у Союзі будь-яких форм вироків і судових рішень;
запобігання та вирішення конфліктів юрисдикцій між державами-учасницями;
співпрацю між судовими й еквівалентними органами держав-учасниць щодо
кримінального переслідування і виконання рішень.
Задля гармонізації законодавства держав-учасниць інститути Союзу
ухвалюють мінімальні правила, які стосуються взаємної допустимості доказів,
прав осіб у кримінальному процесі, прав жертв злочинних діянь тощо.
Держави-учасниці можуть установлювати й вищий рівень захисту.
Мінімальні правила ухвалюються також з метою визначення кримінальних
правопорушень і запровадження санкцій щодо особливо тяжкої злочинності у
транскордонних масштабах, яка вирізняється характером чи наслідками
правопорушень або необхідністю спільної боротьби з ними.
До такого виду злочинності належать тероризм, торгівля людьми,
сексуальна експлуатація жінок і дітей, незаконна торгівля наркотичними
засобами, нелегальна торгівля зброєю, відмивання грошей, корупція, підробка
засобів платежу, злочини у сфері комп’ютерної інформації, організована
злочинна діяльність.
Формами актів, які закріплюють мінімальні стандарти, є директиви.
Координація співпраці національних органів, що відповідають за
здійснення розслідувань і кримінальне переслідування стосовно фактів тяжкої
злочинності транскордонного характеру чи здійснення кримінального
переслідування спільними зусиллями, виходячи з операцій, які реалізуються
органами держав-учасниць і Європолом, покладена на Євроюст.
Співпраця поліцій є взаємодією поліцейських, митних та інших
спеціалізованих каральних служб держав-учасниць, спрямованою на
111
запобігання та виявлення кримінальних правопорушень і здійснення щодо них
розслідувань. У межах цього співробітництва інститути ЄС можуть вживати
таких заходів, як збирання й обмін інформацією; підготовка й обмін кадрами;
спільні слідчі заходи щодо виявлення тяжких форм організованої злочинності
тощо. Державам-учасницям дозволяється запроваджувати посилену співпрацю
у цій сфері.
Під час створення ПСБЮ зовнішній аспект не став самостійним
напрямом діяльності Союзу і навіть не мав власних зовнішньополітичних цілей.
На практиці він був тісно пов’язаний як із реалізацією завдань, що стосуються
внутрішнього аспекту функціонування простору, так і зі втіленням окремих
напрямів зовнішньої політики ЄС. Проте у цьому співвідношенні переважав
другий компонент. Зокрема, ПСБЮ є складовою політики розширення, процесу
стабілізації й асоціації Балканських країн, Європейської політики сусідства,
політики управління кризами тощо. Він також тісно пов’язаний зі Спільною
зовнішньою політикою й політикою безпеки, Спільною політикою у сфері
безпеки та оборони, стратегією європейської безпеки, співпрацею щодо
підтримки розвитку, виконанням завдань у зовнішньоекономічній і
торговельній сферах. Такий зв’язок проявляється завдяки тому, що всі
перелічені політики ЄС забезпечують політичний та інституційний контекст
для розвитку зовнішніх напрямів функціонування ПСБЮ і, тим самим,
досягнення його загальних завдань. Це стосується насамперед таких цілей
ПСБЮ, як усунення контролю на внутрішніх кордонах, спільна політика
надання притулку, імміграції, зовнішніх кордонів, високий рівень безпеки,
справедливе поводження з громадянами третіх країн, доступ до правосуддя і
повага до основних прав.
Лісабонські договори також не мають за мету створення автономного
вектора зовнішньої політики для ПСБЮ. Це може означати, що діяльність
Союзу в цій сфері буде спрямована на формування відповідного простору для
самого ЄС, а не на поширення ПСБЮ на треті країни. Проте це не означає, що
створення ПСБЮ може відбуватися без застосування зовнішніх інструментів
співпраці з третіми країнами та міжнародними організаціями.
ДФЄС чітко визначив зовнішню компетенцію ЄС у сфері укладання угод
про реадмісію (ст. 79.3), запровадження спільної європейської системи надання
притулку, партнерства і співпраці з третіми країнами щодо регулювання
напливу людей, які вимагають надання притулку чи додаткового/тимчасового
захисту (ст. 78). До набрання чинності ДФЄС, на основі чітко визначеної
компетенції (колишня ст. 38 Договору про заснування Європейського
співтовариства), були укладені угоди про екстрадицію та взаємодопомогу у
кримінальних справах.
112
 В інших випадках, згідно зі статтею 216.1, зовнішня діяльність у сфері
ПСБЮ базується на дорозумілій компетенції. Для її застосування визначено
точний перелік підстав і враховується практика Суду ЄС.
Дорозуміла компетенція була визнана Судом ЄС, який у кваліфікованій
думці І/2003 постановив, що в разі закріплення в праві ЄС внутрішніх
повноважень задля виконання спеціальних завдань Союз має компетенцію
перебирати на себе міжнародні зобов’язання з метою виконання таких завдань,
навіть за відсутності відповідних чітко визначених положень.
Дорозуміла компетенція ЄС широко застосовується в договірній практиці
Союзу у сфері ПСБЮ. Зокрема, включення окремих аспектів ПСБЮ до
міжнародних угод Союзу базується на компетенції, закріпленій у відповідних
положеннях актів права ЄС. Прикладом реалізації зовнішньої компетенції у
сфері ПСБЮ, яка базується на внутрішньому законодавстві ЄС, стала Угода
щодо полегшення візового режиму та реадмісії з Україною 2007 року, певні
аспекти надання притулку. Іншими випадками можна вважати надання
преференцій країнам, що розвиваються, у разі дотримання ними положень
конвенцій щодо боротьби з корупцією і наркоторгівлею, положення щодо
протидії тероризму Угоди про партнерство між країнами Африки, Карибського
басейну і Тихого океану, з одного боку, і ЄС і його державами-учасницями – з
другого, положення щодо юстиції і внутрішніх справ в угодах про стабілізацію
й асоціацію з Балканськими країнами.
Іще однією правовою основою для визначення дорозумілої зовнішньої
компетенції у сфері ПСБЮ вважається принцип корисності (effet utile). Він
застосовується для встановлення дорозумілих повноважень, необхідних для
виконання визначених завдань. Зокрема, завдання щодо формування ПСБЮ
(ст. 61 Договору про заснування Європейського співтовариства; тепер – ст. 67
ДФЄС) разом із повноваженнями щодо вживання заходів у сфері імміграційної
політики (ст. 63.3 Договору про заснування Європейського співтовариства;
тепер – ст. 77 ДФЄС) були використані як правова основа для укладання
окремих угод про реадмісію.
Договірна практика ЄС свідчить, що результатом реалізації визначених і
дорозумілих повноважень стало включення до міжнародних угод ЄС розділів
або положень, які стосуються ПСБЮ, приєднання до багатосторонніх
конвенцій, участь у міжнародних організаціях, що розробляють проекти
відповідних документів, укладання угод про реадмісію тощо.
Органи асоціації чи співробітництва, створені відповідно до міжнародних
угод ЄС, можуть ухвалювати акти, які стосуються співпраці у сфері ПСБЮ –
такі, як плани дій.

113
 ЄС також співпрацює з міжнародними організаціями з метою підготовки
рекомендацій щодо протидії відмиванню грошей і фінансуванню тероризму.
Окремі угоди укладають створені в межах ЄС агенції. Зокрема, у 2007 році
Фронтекс уклав робочі угоди з прикордонними службами України та деяких
інших країн. Вони передбачають обмін інформацією, створення освітніх
програм, проведення спільних операцій тощо.
Отже, започаткована Маастрихтським договором про Європейський Союз
співпраця держав-учасниць у сфері юстиції і внутрішніх справ була поширена й
на формування ПСБЮ, який має виконувати цілу низку пріоритетних завдань
діяльності об’єднання, спрямованих на створення безпечних умов для
проживання громадян ЄС, контроль імміграції, гармонізацію цивільного і
кримінального законодавства та співпрацю в цій сфері з міжнародними
організаціями і третіми країнами (включно з Україною).
ПСБЮ поступово стає ще одним інструментом впливу права ЄС на
правопорядки третіх країн, які межують з організацією. Україна має спільний з
об’єднанням кордон, а тому залучення її до ПСБЮ відкриває додаткові
можливості інтеграції країни до лав Європейського Союзу.

2. Європейський поліцейський офіс (Європол)

Статус. Європол (англ. Europol ) – Європол - спеціалізований орган

Євросоюзу - був створений на основі Маастрихтского договору від 7 лютого
1992-го року. (Стаття K1 (9) Договору передбачає поліцейську співпрацю між
державами-учасницями ЄС у боротьбі з тероризмом, незаконним обігом
наркотиків та іншими міжнародними злочинами. Також в Договорі є пряме
посилання на створення Європейського поліцейського відомства (Європол).)
Європол координує оперативно-розшукові дії поліцій та інших
компетентних органів держав-учасниць ЄС з метою підвищення ефективності
співпраці компетентних органів в боротьбі з міжнародною злочинністю.
Європол також виступає провідним центром експертизи в ключових сферах
правоохоронної діяльності, та як європейський центр стратегічних даних про
організовану злочинність.
Місце розташування. Європейський поліцейський офіс, поліцейська
служба Європейського Союзу, розташована в м. Гаага (Нідерланди).
Історія створення. Створення єдиної поліцейської служби Європейського
Союзу було передбачено, як зазначалось, в 1992 у Маастрихтському договорі.

114
 З 3 січня 1994 служба існувала в обмеженому вигляді, як "Підрозділ
Європолу з боротьби з незаконним обігом наркотиків" (англ. Europol Drug
Unit).
У 1998 році всі країни-учасниці Євросоюзу ратифікували Конвенцію про
Європол і з 1 липня 1999 почалася повноцінна робота цієї служби.
Першим директором Європолу був німецький юрист Юрген Сторбек (Jrgen
Storbeck). З лютого 2005 року цей пост займав Макс-Петер Рацель (Max-Peter
Ratzel). З 6 квітня 2009 новим директором Європолу став Роб Уейнрайт (Rob
Wainwright)
Європол створений і функціонує у рамках організації "Європейський
Союз", тому свою діяльність поширює на територію 28 держави-учасниць ЄС.
Проте як установа з правами юридичної особи Європол уповноважений
встановлювати співпрацю з державами, що не входять в Європейський Союз
("третіми"), а рівно з міжнародними організаціями і установами, включаючи
Інтерпол.
На час створення Європолу (середина 90-х років XX століття)
Європейський Союз не мав в розпорядженні повноважень видавати
нормативно-правові акти у кримінально-правовій сфері.
З цієї причини формування Європолу здійснювалася шляхом укладення
між державами-учасницями спеціального міжнародного договору підписаного
в 1995 р. та який набув чинності у 1998 р. (Конвенція про створення
Європейського поліцейського відомства, коротко іменована "Конвенція про
Європол").
Згодом в Конвенцію про Європол неодноразово вносилися зміни і
доповнення, у тому числі спрямовані на розширення компетенції
Європейського поліцейського відомства (віднесення до відання Європолу
додаткових категорій злочинів, надання йому права звертатися до держав-
учасниць із запитом про порушення, проведення або координацію
кримінальних проваджень тощо).
Перегляд Конвенції про Європол, як і укладення, здійснювалося за
допомогою спеціальних міжнародних договорів (додаткових протоколів), що
вимагали підписання і ратифікації усіма державами-учасницями. Оскільки
держави-учасниці нерідко затягували ратифікаційний процес, здійснення
необхідних реформ в правовому статусі Європолу постійно відкладалося.
Ця обставина спонукала Європейський Союз, використовуючи нові
законодавчі повноваження в кримінально-правовій сфері, надані йому
Амстердамським 1997 р. і Ніццьким 2001 р. договорами, відмінити згадану
Конвенцію і замінити її юридично обов'язковим нормативним актом,
подальший перегляд якого більше не потребуватиме національних ратифікацій.
115
 Таким актом і виступає опубліковане Рішення Ради від 6 квітня 2009 р.
"Про створення Європейського поліцейського відомства (Європол)". Рішення
від 6 квітня 2009 р. de jure і de facto виступає як документ, що наново засновує
Європейське поліцейське відомство.
Створений Рішенням від 6 квітня 2009 р. "новий" Європол виступає
правонаступником "старого" Європолу, у тому числі відносно укладених
останніх міжнародних угод. Згідно зі статтею 64 Рішення, він пристув до
функціонування з 1 січня 2010 р.
З 1 січня 2010 Європол став Агентством ЄС, що збільшило його
можливості, поставивши його в той же час під більш суворий контроль з боку
Європарламенту.
1 липня 2011 Європол переїхав в нову штаб-квартиру в м. Гаагу
(Нідерланди). На її відкритті була присутня королева Нідерландів, глави
поліцейських відомств країн-учасниць ЄС та держав, які підписали договори
про співробітництво з Європолом.
Цілі Європолу сформульовані в розділі другому Конвенції про Європол.
Основною метою є підвищення ефективності роботи національних служб та
їх співпраці у запобіганні та боротьбі з тероризмом, нелегальним обігом
наркотиків та іншими проявами міжнародної організованої злочинності.
Завдання. Досягнення поставлених цілей передбачає вирішення
наступних завдань:
 спрощення інформаційного обміну між національними службами;
 збір, обробка та аналіз інформації;
 негайне інформування національних служб;
 інформаційна підтримка розслідувань, що проводяться країнами-учасницями
ЄС;
 підтримка необхідної інформаційної інфраструктури, базданих.
Основними завданнями служби є координація роботи національних служб
в боротьбі з міжнародною організованою злочинністю і поліпшення
інформаційного обміну між національними поліцейськими службами. Серед
основних напрямів роботи Європолу можна виділити боротьбу з тероризмом,
нелегальною торгівлею зброєю, наркоторгівлею, дитячою порнографією і
відмиванням грошей.
Починаючи з 2002 року Європол має право брати участь у спільних
розслідуваннях країн-учасниць, а також вимагати від них проведення
розслідувань.
Фінансування. Європол фінансується країнами, що входять до нього
пропорційно величині валового національного продукту (річний бюджет
близько 80 млн. євро).
116
 Співпраця. На даний момент Європол координує роботу поліцейських
служб усіх 28 країн-учасниць Європейського Союзу. На відміну від
національних поліцейських сил, Європол не має власних слідчих органів. Тісно
співпрацює з правоохоронними органами в 28 країнах-учасницях ЄС та інших
країн-партнерів і організацій, що не входять в ЄС, таких як Австралія, Канада,
США і Норвегія.
Структура. В Європолі на даний момент налічується майже 800
співробітників, з них 145 офіцерів зв'язку Європолу (Елос) (англ. Europol
Liaison Officer, ELO), близько 100 кримінальних аналітиків які відряджені до
Європолу державами-учасницями ЄС, та партнерами ЄС в якості представників
від національних правоохоронних органів.
До складу персоналу Європолу входять працівники з різних видів
правоохоронних органів, у тому числі поліції, прикордонних органів, митниці,
служби безпеки. Такий міжвідомчий підхід дозволяє всебічно, повно та
комплексно проводити збір інформації та мінімізувати простір, в якому
злочинці можуть здійснювати свої протиправні дії.
Офіцери Європолу не мають прямих повноважень здійснювати арешт, але
підтримують колег з ЄС шляхом збору, аналізу і поширення інформації та
координація операцій.
Партнери Європолу вправі використовувати дані Європолу для
запобігання, виявлення і розслідування злочинів, а також, для того щоб
вистежити та затримати тих, хто їх здійснює. Експерти та аналітики Європолу
можуть брати участь у спільних слідчих групах, які допомагають проводити
кримінальні розслідування на місцях в країнах ЄС.
100 кримінальних аналітиків (OCTA) проводять постійні оцінки,
комплексний і перспективний аналіз злочинності і тероризму в Європейському
Союзі. Визначають і оцінюють загрози для ЄС, що можуть виникнути з боку
організованої злочинності. OCTA окреслює структуру організованих злочинних
груп, як вони діють, основні види злочинів, що впливають на Європейський
Союз.
ЄС Ситуація з тероризмом і трендів (TE-SAT), публікується один раз на
рік, дає детальний звіт про стан тероризму в ЄС.
Європол має інформаційний центр, що забезпечений від будь-якого
несанкціонованого доступу та працює в режимі он-лайн: 24 години на добу, 7
днів на тиждень.
Інформація може отримуватися національними кримінально-
поліцейськими відомствами безпосередньо з штаб-квартири організації. Згідно
з Конвенцією про створення Європолу новостворювана комп’ютерна мережа
відомства повинна відповідати ряду жорстких формальних вимог, а саме
117
забезпечувати дотримання прав і свобод людини, безпеку, надійно захищати
інформацію, передбачати можливості для здійснення ефективного нагляду і
контролю перш за все за змістом і використанням персонально значущих даних
з боку уповноваженого на це органу. Контролююча інстанція складається з
уповноважених по захисту інформації осіб, по 2 представники від країни.
Мережа включає в себе три головні складові частини системи: інформаційну,
аналітичну та індекс-систему.
Дані вводяться прямо до системи, до якої для консультування мають
безпосередній доступ національні підрозділи, офіцери зв'язку, директор,
заступники директора та уповноважені служби Європолу. Інформаційна
системи може використовуватися з метою зберігання неособистих та особистих
даних. Особисті дані, що отримуються з інформаційної системи, можуть
пересилатися або використовуватися лише компетентними службами держав-
учасниць ЄС з метою запобігання та боротьби зі злочинністю в межах
компетенції Європолу, та іншими тяжкими кримінальними злочинами. Особа,
яка бажає отримати дані про себе, що зберігаються в Європолі, може
безкоштовно подати запит до національного компетентного органу в будь-якій
державі-учасниці ЄС. Європол надсилає відповідь безпосередньо цій особі.
Будь-яка особа має право вимагати від Європолу виправити або видалити дані,
що мають до неї відношення. Незалежний спільний наглядовий орган несе
відповідальність за моніторинг діяльності Європолу з метою забезпечення не
порушення прав особистості шляхом зберігання, опрацювання та використання
даних, що наявні у розпорядженні Європолу.

118
 3. Правоохоронне співробітництво Європолу

Європол має взаємовідносини з країнами, що входять в ЄС, і з

організаціями, які взаємодіють з Європолом на основі угод про співпрацю:
Албанії, Австралії, Канади, Колумбії, Ісландії, Норвегії, Швейцарії, Інтерпол та
правоохоронними органами США: Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї
і вибухових речовин (ATF), по боротьбі з наркотиками (DEA), Секретна служба
(USSS); Федеральне бюро розслідувань (ФБР); імміграційного і митного
законодавства (ICE) і Internal Revenue Service (IRS).
Ця мережа має захищені канали зв'язку, що надаються Європолом. Крім
того, Європол має два зв'язкових співробітника, що відряджаються у
м. Вашингтон (США) і Штаб-квартиру Інтерполу в м. Ліон, Франція.
Європол підтримує діяльність правоохоронних органів держав-учасниць у
сферах:
- сприяння обміну інформацією між Європол та офіцерами зв'язку
відряджених в Європол державами-учасницями, як представників своїх
національних правоохоронних органів. Вони не перебувають під
командуванням Європолу чи його директора. Крім того, офіцери зв'язку
відряджених в Європол державами-учасницями, діють відповідно до свого
національного законодавства;
- забезпечення оперативного аналізу і підтримки операцій держав-
учасниць;
- надання експертної і технічної підтримки для досліджень і операцій,
здійснюваних у рамках ЄС, під наглядом та юридичною відповідальністю
держав-учасниць;
- створення стратегічних звітів (наприклад, оцінки загроз) і аналізу
злочинів на основі інформації та оперативних даних які отримані від держав-
учасниць або отриманих з інших джерел.
Європол також бере активну участь в просуванні аналізу злочинності і
гармонізації методів розслідування в державах-учасницях.
Європол регулярно організовує інформаційно-просвітницькі заходи для
співробітників правоохоронних органів ЄС з метою підвищення їх знань про
Європол та його функціонування.
Співпраця з Європол є життєво важливим між ЄС та правоохоронними
органами держав, що не входять в ЄС, а також між іншими партнерами ЄС,
міжнародними та державними установами і організаціями.

119
 Європол нині здійснює співробітництво з дев'ятьма органами ЄС та
установ, що функціонують у сферах свободи, безпеки і правосуддя. Також
співпрацює по ряду ініціатив на двосторонній основі.
Європол щодо співпраці укладає два види договорів, які визначають
характер співпраці.
Оперативні угоди дозволяють сторонам проводити обмін персональними
даними.
Стратегічні угоди дозволять залученим сторонам проводити обмін
стратегічною і технічною інформацією та навчання. Не передбачають обмін
персональними даними.

СТРАТЕГІЧНІ УГОДИ З ІНСТИТУТАМИ ЄС:

Європейська комісія

Європейський Центральний Банк

ОПЕРАТИВНІ УГОДИ З УСТАНОВАМИ ЄС

Євроюст

 Європол бере участь у різних координаційних нарадах, які відбуваються в

Євроюсті. Значна кількість цих зустрічей пов’язана зі створенням спільних
слідчих груп (JITs).
 Європол проводить регулярні контакти з (спільними слідчими групами) JIT та їх
секретаріатом.
 Оперативна співпраця проводиться у сфері діяльності (спільних слідчих груп)
JIT - щодо відповідної професійної підготовки.
 Створено спільну цільову групу для контролю і поліпшення співпраці між двома
установами.
 Розробка на кожен місяць та виконання програми обміну співробітниками.

120
 СТРАТЕГІЧНІ УГОДИ З ОРГАНАМИ ЄС

Європейський центр профілактики і контролю захворювань

(ECDC)

Європейське бюро по боротьбі з шахрайством (OLAF)

Європейський центр моніторингу наркотиків і наркоманії

(EMCDDA)

Коледж європейської поліції (CEPOL)

У рамках європейської програми обміну, Європол і CEPOL проводять регулярні

навчальні тижні для співробітників правоохоронних органів держав-учасниць ЄС.

Європол надає допомогу не тільки державам-учасницям ЄС в боротьбі з

організованою злочинністю у рамках Європейського Союзу, а й співпрацює з
країнами, що не входять в ЄС, та міжнародними організаціями.
Рада юстиції і внутрішніх справ прийняла рішення від 27 березня 2000
року (нова редакція рішенням Ради від 6 грудня 2001 року і рішенням Ради від
13 червня 2002 року), дозволяє директору Європолу вступати в перемовини про
укладення угод (договорів) про співпрацю з третіми країнами та відповідними
органами, що не входять в ЄС. Характер угоди про співпрацю може
варіюватися, починаючи від оперативної співпраці, у тому числі обміну
персональними даними, так і з питань технічної або стратегічної співпраці.

121
ОПЕРАТИВНІ УГОДИ З ДЕРЖАМИ, ЩО НЕ СТРАТЕГІЧНІ УГОДИ З ДЕРЖАВАМИ,
ВХОДЯТЬ В ЄС ЩО НЕ ВХОДЯТЬ В ЄС

Австралія Албанія

Канада Боснія и Герцеговина

Македонія Колумбія

Ісландія Молдова

Норвегія Російська Федерація

Швейцарія Туреччина

Князівство Монако Республіка Сербія

США Чорногорія

Додаткова угода між Європолом та США

про обмін персональними даними та Україна
інформацією

Європол тісно співпрацює з різними правоохоронними органами та

міжнародними організаціями, діяльність яких схожа з оперативною роботою
Європолу. Ця співпраця має важливе значення для ефективної боротьби з
організованою злочинністю та тероризмом в Європі.
У цій сфері такими угодами (договорами) є:
ОПЕРАТИВНІ УГОДИ ЩО НЕ ВХОДЯТЬ В ЄС: Інтерпол
СТРАТЕГІЧНІ УГОДИ ЩО НЕ ВХОДЯТЬ В ЄС:
122
 Всесвітня митна організація (ВМО)
Організація Об'єднаних Націй по наркотиках і злочинності (ЮНОДК)
ВПС Управління спеціальних розслідувань (AFOSI)
Поліція співтовариств Америки (AmeriPol)
Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї і вибухових речовин (ATF)
Центральне розвідувальне управління (ЦРУ)
Управління боротьби з наркотиками (DEA -США)
Федеральне бюро розслідувань (ФБР - США)
Група розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей
(ФАТФ)
Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ )
Управління Організації Об'єднаних Націй по наркотиках і злочинності
(UNDOP)
Міністерства оборони США (DoD)
Міністерства юстиції США
Державний департамент США (DoS)
Міністерство фінансів США (DOT)
Американське відділення Національного центрального бюро Інтерполу
(USNCB)
США Морська поліція слідча служба (NCIS)
Місія Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні
(EUBAM)
4 грудня 2009 році в Києві підписано Угоду між Україною та
Європейським поліцейським офісом про стратегічне співробітництво.
Угода між Україною та Європолом про оперативне співробітництво
відсутня.
5 жовтня 2010 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду між
Україною та Європейським поліцейським офісом про стратегічну співпрацю.
Угодою передбачено посилення співробітництва держав - учасниць
Європейського Союзу, які діють через Європол, з Україною щодо запобігання
серйозних форм міжнародної злочинності, їхнього виявлення, припинення та
розслідування, зокрема шляхом обміну стратегічною та технічною
інформацією. Передбачено, що Україна призначає Міністерство внутрішніх
справ діяти в якості національного контактного пункту між Європолом та
іншими компетентними органами України. Засідання на високому рівні між
Європолом та компетентними органами України проводяться регулярно для
обговорення питань, які стосуються цієї угоди і співробітництва в цілому.
Контактний пункт, призначений Україною, і той, який призначений Європолом,
проводять між собою регулярні консультації з питань політики і питань, які
123
представляють взаємний інтерес, з метою виконання їхніх завдань і координації
відповідних дій. Обмін інформацією, яка визначається угодою, здійснюється
тільки на передбачених нею умовах. Інформація, обмін якою здійснено згідно з
договором, використовується тільки для цілей угоди і під час розслідування,
кримінального переслідування, запобігання кримінальному правопорушенню і
процесуальним діям, що пов'язані з кримінальними справами. Обмін
інформацією не стосується питань взаємного надання правової допомоги у
кримінальних справах. У результаті цього ніякі положення угоди не
перешкоджають положенням будь-якої угоди про надання взаємної правової
допомоги, здійснення робочих контактів правоохоронних органів або будь-
яким іншим угодам або домовленостям щодо обміну інформацією між
Україною і будь-якою державою - учасницею Європейського Союзу, не
стосуються їх жодним чином і не впливають на них.
Метою цієї Угоди є посилення співробітництва держав-учасниць
Європейського Союзу, що діють через Європол, з Україною в запобіганні
серйозним формам міжнародної злочинності, їх виявленні, припиненні та
розслідуванні, зокрема, шляхом обміну стратегічною й технічною інформацією.
Під стратегічною інформацією в рамках цієї угоди розуміють: а) заходи
правоохоронного характеру, що можуть бути корисними для припинення
злочинів і, зокрема, спеціальні засоби боротьби зі злочинами; b) нові способи
скоєння злочинів; с) тенденції та розробки способів скоєння злочинів; d)
спостереження і дані, отримані в результаті успішного застосування нових
правоохоронних методів та засобів; е) маршрути, що використовуються
контрабандистами чи особами, причетними до злочинів, пов’язаних із
торгівлею людьми, які підпадають під дію цієї Угоди, і зміни цих маршрутів; f)
стратегії та методи запобігання для керівництва з метою вибору пріоритетів у
правоохоронній діяльності; g) оцінку загроз і доповіді про кримінальну
ситуацію. Під технічною інформацією розуміється, зокрема, наступне: а)
засоби посилення адміністративних і правоохоронних структур у сферах, що
охоплюються цією Угодою; b) експертно-криміналістичні методи та слідчі
процедури; с) методи навчання відповідних посадових осіб; d) аналітичні
методи кримінальної розвідки; е) визначення правоохоронної експертизи.

4. Європейське бюро судової співпраці (Євроюст «Eurojust»)

Створення. З метою посилення боротьби з тяжкими формами

організованої злочинності Європейська рада, що засідала в м. Тампере 15 і 16
124
жовтня 1999 р., вирішила створити спеціальний підрозділ: Євроюст (Eurojust).
Євроюст передбачалося заснувати як орган ЄС, наділений правами юридичної
особи.
14 грудня 2000 року з ініціативи Португалії, Франції, Швеції та Бельгії
заснували підготовчий орган Про-Євроюст (Pro-Eurojust), попередник
Євроюсту, який мав стати форумом прокурорів з усіх держав-учасниць ЄС,
сприяючи випробуванню принципів, на яких мав функціонувати Євроюст.
Про-Євроюст розпочав діяльність 1 березня 2001 року.
Сучасний Євроюст був створений шляхом ухвалення рішень
№ 2002/187/JHA Ради ЄС від 28 лютого 2002 р., та № 2009/426/JHA від
16 грудня 2008 р. Ці рішення стали установчими актами нового органа
Європейського Союзу.
Євроюст розташований в м. Гаага (Нідерланди).
Фінансування. Діяльність Євроюста фінансується із загального бюджету
ЄС, за винятком заробітної плати суддів, прокурорів і поліцейських, яка
виплачується з бюджету держав, що входять в ЄС.
Склад. До його складу входять прокурори, магістранти й інші посадові
особи з кожної держави-учасниці ЄС, котрі мають подібний посадовий статус.
В Єроюсті працює майже 200 співробітників, які забезпечують швидке
реагування на прохання про допомогу з боку національних органів та інших
органів ЄС.
Основними органами Євроюсту є Колегія та Адміністрація.
Функціонуванням та організацією агенції керує Колегія, що складається із
28 членів (по одному від кожної країни ЄС) — прокурорів, суддів або
співробітників поліції, що мають аналогічні повноваження. Членам Колегії
допомагають заступники та асистенти, а також національні експерти, які
входять до адміністрації Євроюсту. Колегія відповідальна за діяльність
організації, затверджує проект бюджету й передає затверджений варіант до
Єврокомісії.
Роботі колегії сприяє адміністрація, яку очолює директор. Його основні
обов'язки полягають у поточному управлінні Євроюстом, керівництві
персоналом, наглядом за реалізацією щорічної програми роботи. Крім того,
адміністративний директор розробляє проект бюджету, що надається потім до
Колегії. Обов'язки з виконання бюджету теж покладено на адміністративного
директора.
Адміністрація складається із секретаріату Колегії, відділу бюджету,
фінансів і закупівель, відділу аналізу справ, відділу кадрів, відділу захисту
інформації, відділу інформаційного управління, юридичної служби, служби
зв'язків з громадськістю.
125
 Важливу роль відіграє Спільний наглядовий орган (СНО), що є
незалежним зовнішнім органом у сфері захисту даних, установленим статтею
23 Рішення про Євроюст. Цей орган складається із суддів та постійних членів,
які виконують важливе завдання — забезпечують, щоб обробку персональних
даних виконували відповідно до нормативно-правових актів, котрі
регламентують діяльність Євроюсту та інших актів ЄС.
СНО здійснює моніторинг діяльності Євроюсту, пов'язаної з обробкою
персональних даних, і гарантує, що вона провадиться відповідно до Рішення
про Євроюст. Для виконання своїх завдань СНО має повний доступ до всіх
відповідних документів. Євроюст надає йому всю необхідну інформацію й
допомагає цьому органові у виконанні завдань іншими способами. СНО є
другою інстанцією для звернення офіцера Євроюсту із захисту даних у разі
порушення, а Колегія не вирішила це питання протягом прийнятного періоду
часу. Крім того, СНО розглядає звернення від осіб, щодо яких проводиться
розслідування, і здійснює контроль.
Комісія ЄС бере участь в роботі Євроюста без права голосу.
Завдання. Завдання Євроюсту полягають у порушенні кримінальних
розслідувань, зверненні з пропозиціями щодо порушення кримінальних
переслідувань з боку національних органів стосовно фактів злочинних діянь,
координації розслідувань і переслідувань, посилення судової співпраці,
включно зі співпрацею з Європейською судовою мережею.
У Договорі про функціонування ЄС (ст. 85) передбачено: призначенням
Євроюсту є підтримка та посилення координації і співробітництва
національних органів, відповідальних за проведення розслідувань і
кримінального переслідування за фактами тяжких злочинів, що зачіпають дві
чи більше держав-учасниць або потребують проведення кримінального
переслідування на загальних засадах — виходячи з операцій, які здійснюються
органами держав-учасниць та Європолом, і на базі наданої ними інформації.
Мета. Відповідно до Консолідованої версії рішень про Євроюст від 15
липня 2009 року (ст. 3) перед Євроюст ставляться такі цілі:
а) розвивати й покращувати координацію між компетентними органами
держав-учасниць щодо дій з розслідування і кримінального переслідування, які
вони проводять на своїй території, з урахуванням будь-якого запиту, що
надійшов від компетентного органу однієї з них, а також будь-якої інформації,
наданої компетентним органом на підставі розпоряджень, виданих відповідно
до установчих договорів;
b) зміцнювати співробітництво між компетентними органами держав-
учасниць, зокрема, шляхом сприяння виконанню запитів у сфері судової

126
співпраці, в тому числі щодо документів, котрі потребують взаємного
визнання;
с) підтримувати іншими способами зусилля компетентних органів держав-
учасниць для підвищення ефективності розслідувань та заходів із
кримінального переслідування.
Повноваження Євроюсту, спрямовані на досягнення цих цілей. По-
перше, Євроюст може звертатися до компетентних органів відповідних держав-
учасниць із запитами про: розслідування чи переслідування в судовому порядку
конкретних дій; координацію між державами; визнання того, що одна країна
перебуває в кращому становищі для кримінального переслідування, ніж інша;
створення Спільної групи з розслідування; надання Євроюсту інформації,
необхідної для виконання його завдань.
По-друге, Євроюст: забезпечує, щоб компетентні органи влади
інформували один одного про розслідування і кримінальне переслідування, про
які їх було поінформовано; сприяє компетентним органам у забезпеченні
максимально ефективної координації розслідувань та судових переслідувань;
надає допомогу для поліпшення співробітництва між компетентними
національними органами влади; співпрацює і консультується з Європейською
судовою мережею, а також використовує її базу даних і вдосконалює свою.
Також Євроюст може здійснювати координацію між компетентними
органами і направляти запити про надання правової допомоги, якщо
розслідування: (1) проводиться компетентним органом держави-учасниці, (2)
стосується конкретної справи і (3) потребує його втручання для координації
дій. Крім того, він може допомагати Європолу, зокрема, висновками,
ґрунтованими на аналізі, проведеному Європолом, а також надавати
матеріально-технічну підтримку, наприклад, у перекладі, тлумаченні та
організації координаційних нарад.
Окрім Європолу, Євроюст активно співпрацює з такими організаціями як
Європейська судова мережа (European judicial network, EJn), Європейське бюро
з боротьби з шахрайством (European Anti-fraud Office, OLAF), Європейська
агенція з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах
держав-учасниць Європейського Союзу (Frontex) та Європейський
поліцейський коледж (European Police College, CEPOL).
Компетенція Євроюсту поширюється на два види правопорушень. По-
перше, спочатку до них відносили ті види злочинних діянь та правопорушень,
щодо яких компетенцією наділений Європол.
До відповідних злочинів почали зараховувати такі: організована
злочинність, тероризм та інші форми тяжких злочинів (незаконний обіг
наркотиків, незаконна діяльність з відмивання грошей, злочини, пов'язані з
127
ядерними і радіоактивними речовинами, нелегальне перевезення іммігрантів,
торгівля людьми, злочини, пов'язані із транспортними засобами, вбивство,
завдання тяжких тілесних ушкоджень, незаконна торгівля органами людей,
викрадення людей, незаконне позбавлення волі й захоплення заручників,
расизм та ксенофобія, організовані крадіжки і грабіж тощо).
По-друге, компетенція Євроюсту поширюється на інші види злочинів,
якщо вони вчинені разом з одним із названих вище, при цьому Євроюст може
також допомагати у розслідуванні та кримінальному переслідуванні на
прохання держав-учасниць ЄС.
Функції Євроюсту. Євроюст стимулює і покращує координацію
розслідувань і судових переслідувань між компетентними органами в
державах-учасницях ЄС і покращує співробітництво між компетентними
органами держав-учасниць, зокрема шляхом сприяння виконанню міжнародних
взаємної правової допомоги та здійснення запитів про екстрадицію.
Крім того, Євроюст може допомагати державам-учасницям ЄС у
розслідуванні інших злочинів. Євроюст може просити компетентні органи
зацікавлених держав-учасниць:
проводити розслідування або здійснювати конкретні дії;
дозволу на координацію їх дій;
створити спільну слідчу групу, або забезпечити Євроюст інформацією,
необхідною для виконання певних завдань.
Крім того, Євроюст:
повинен забезпечити, щоб компетентні органи інформували одне одного
про розслідування та звинувачення злочинів, що стосуються іншої сторони;
сприяє компетентним органам у забезпеченні якомога більшої координації
розслідувань і судових процесів.
Співпраця. Євроюст співпрацює з 24 країна, що не є членами ЄС:
Албанією, Аргентиною, Боснією і Герцеговиною, Єгиптом, Канадою,
Республікою Македонією, Ісландією, Ізраїлем, Японією, Кореєю,
Ліхтенштейном, Молдовою, Монголією, Чорногорією, Норвегією, Російською
Федерацією, Сербією, Сінгапуром, Швейцарією, Таїландом, Туреччиною,
Україною і США.

128
Тема 8. Правова регламентація зовнішніх відносин Європейського Союзу.

ПЛАН
1. Міжнародна правосуб'єктність Євросоюзу у сфері зовнішніх
відносин
2. Договірна практика Євросоюзу у сфері зовнішніх відносин
3. Міжнародні угоди ЄС про асоціацію з третіми країнами
4. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС

РЕФЕРАТИ:
1. Європейська служба зовнішньополітичної діяльності.
2. Статус Верховного представника ЄС із зовнішніх відносин і
політики безпеки.

1. Міжнародна правосуб'єктність Євросоюзу у сфері зовнішніх відносин

До підписання Лісабонських договорів про Євросоюз і функціонування

Євросоюзу питання міжнародної правосуб'єктності ЄС не були врегульовані.
Міжнародну правосуб'єктність мали тільки європейські співтовариства.
Відповідні повноваження Європейського співтовариства були визначені в
установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС.
Завдяки саме практиці Суду ЄС мало місце розширення повноважень
Співтовариства у цій сфері шляхом закріплення в судових рішеннях концепції
паралельної компетенції.
Основоположне значення в цьому плані має рішення Суду ЄС від
31 березня 1971 р. У ньому Суд ЄС тлумачить положення установчих
документів щодо компетенції органів співтовариства та зазначає, що
правосуб'єктність Європейського співтовариства не обмежується лише його
правоздатністю з питань діяльності співтовариства у внутрішній сфері, а
включає також правоздатність встановлювати договірні відносини з третіми
країнами стосовно всіх цілей, зафіксованих у першій частині установчого
договору.
Тим самим Суд ЄС, спираючись на концепцію дорозумілої компетенції,
визначив зовнішню компетенцію Співтовариства як природне поширення
впливу внутрішніх відносин на міжнародні зв'язки. Це рішення Суду ЄС має
значення і для ЄС як правонаступника Європейського співтовариства.

129
 Щодо міжнародної правосуб'єктності ЄС, то це питання було остаточно
вирішено тільки з набуттям чинності Лісабонськими договорами. Передусім
потрібно підкреслити, що згідно з положеннями Лісабонського договору про
ЄС це об'єднання є суб'єктом міжнародного права.
Зокрема, у ст. 47 ДЄС зазначено, що "Союз є юридичною особою". Тобто
тут не йдеться про міжнародну правосуб'єктність ЄС. Однак вона випливає з
інших положень установчих договорів, в яких закріплені конкретні
повноваження ЄС у сфері зовнішніх відносин. Тобто Договір про
функціонування ЄС побудований на визнанні функціональної правоздатності
Союзу у сфері зовнішніх відносин.
Наявність у Євросоюзу міжнародної правосуб'єктності створює
можливості для нормального функціонування об'єднання у політичному та
правовому сенсах.
Насамперед Євросоюз в змозі реалізовувати закріплені у Лісабонському
договорі положення стосовно цілей та завдань об'єднання, зокрема:
 утвердження своєї ідентичності на міжнародній арені;
 запровадження громадянства Союзу;
 забезпечення дотримання "acquis communautaire" (правового доробку,
правових цінностей ЄС) тощо (статті 3, 21 ДЄС);
 укладати від свого імені адміністративні чи приватноправові угоди;
 укладати міжнародні договори;
 спроможність належним чином представляти об'єднану Європу в рамках
міжнародних організацій і конференцій. На сучасному етапі це відбувається
за допомогою Голови Європейської ради, Високого представника Союзу із
зовнішніх справ і політики безпеки та Комісії, а також шляхом співпраці між
дипломатичними і консульськими місіями держав-учасниць, з одного боку,
та Європейської служби зовнішньополітичної діяльності і представництвами
Комісії в третіх країнах та міжнародних організаціях - з іншого (статті 24, 27
ДЄС).
Особливості структури ЄС, його юридичної природи та права
відображені у правових формах його участі у міжнародних відносинах.
Оскільки ЄС є суб'єктом міжнародного права, його завдання полягає у
забезпеченні узгодженості всіх напрямів співпраці держав-учасниць.
Використання конкретної правової форми участі Євросоюзу у міжнародних
відносинах залежить від того, в рамках якого з цих компонентів здійснюється
така діяльність.
Згідно з установчими договорами ЄС є правоздатним у сферах, які
охоплюють:

130
 підтримку відносин з міжнародними організаціями (ООН,
3
ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) , ГАТТ/СОТ
та іншими);
 укладання міжнародних угод;
 встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами тощо.
У відносинах з міжнародними організаціями ЄС використовує як
традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об'єднань, так і ті,
що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями.
Прикладом останнього є участь ЄС у деяких впливових міжнародних
організаціях, таких як ГАТТ/СОТ, ФАО, ЄБРР.
Інша особливість, яка стосується форм реалізації з боку ЄС своєї
міжнародної правосуб'єктності, пов'язана з посольським правом.
На відміну від інших міжнародних організацій, ЄС заснував у багатьох
країнах світу, включаючи Україну, свої дипломатичні представництва, які
мають назву "делегації Комісії ЄС". Водночас багато країн мають свої
дипломатичні місії при Євросоюзі. Таку місію має і Україна.
Створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності сприяє
формуванню в межах Союзу власного дипломатичного відомства, яке діє
паралельно з дипломатичними відомствами держав-учасниць.

2. Договірна практика Євросоюзу у сфері зовнішніх відносин

Через міжнародні угоди, укладені з іншими країнами, здійснюється

розширення дії права ЄС на відносини з іншими суб'єктами міжнародного
права, оскільки такі угоди можуть включати правові положення, запозичені з
первинного та вторинного права ЄС, або мати посилання на необхідність
приведення внутрішнього права третіх країн у відповідність до положень
окремих галузей права ЄС.
У межах своєї договірної компетенції ЄС укладає як двосторонні, так і
багатосторонні угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями.
Їх особливістю є те, що положення таких угод можуть мати правові
наслідки не тільки для суб'єктів міжнародного права, які уклали ці угоди, а й
для суб'єктів внутрішнього права третіх країн - сторін міжнародної угоди та
суб'єктів внутрішнього права держав-учасниць ЄС.

3
Розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2013 р. № 132-р «Про затвердження плану дій щодо
поглиблення співробітництва між Україною та Організацією економічного співробітництва та розвитку на
2013–2016 роки».
131
 Більшість угод, які укладає ЄС, вважаються двосторонніми, оскільки
протилежною стороною угоди виступає міжнародна організація або третя
країна.
Відповідно до цього усі угоди щодо створення асоціації, крім угоди про
партнерство з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (країни
АКТ) і угоди про створення Європейського економічного простору (ЄЕП), є
двосторонніми.
Щодо угод з країнами АКТ та угоди про створення ЄЕП, то оскільки вони
укладені з більш ніж однією країною, то вони вважаються багатосторонніми.
Однак на їх основі були створені і функціонують інститути, які виявляють риси
так званої "консолідованої двосторонності". Це означає, що обидві сторони
зазначених угод являють собою чільні групи країн, які беруть участь у процесі
прийняття рішень.
У цьому зв'язку Суд ЄС підкреслив, що Ломейська конвенція встановлює,
по суті, двосторонній характер співробітництва АКТ-ЄС, і що фінансова
допомога з боку співтовариства здійснюється ЄС спільно з державами-
учасницями.
Про "консолідовану двосторонність" ще більш яскраво свідчить процес
прийняття постанов в органах співробітництва, створених відповідно до угоди
про ЄЕП, коли постанови в рамках Ради та Спільного комітету приймаються
шляхом консенсусу між Союзом, з одного боку, та державами-учасницями
ЄАВТ, які виступають з єдиною спільною позицією, - з іншого.
Щодо багатосторонніх угод за участю ЄС, то більшість стосується
торгівлі та пов'язаних з нею питань.
Зокрема, ЄС є учасником СОТ, яка служить форумом для досягнення
тарифних та торговельних угод. ЄС є також стороною Міжнародної угоди по
пшениці 1986 р., а також низки угод з торгівлі сировинними товарами,
укладених у рамках Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).
Однією з особливостей участі ЄС у міжнародних договірних відносинах є
розподіл компетенції між Союзом та державами-учасницями, коли об'єкт угоди
підпадає не лише під компетенцію ЄС, а й частково під компетенцію його
держав-учасниць.
У такому випадку міжнародні угоди підписують Союз разом з державами-
учасницями. Такі угоди називають у праві ЄС змішаними. Необхідність у
змішаних угодах може також виникати, коли фінансові зобов'язання за такою
угодою є важливим її елементом, а сама фінансова відповідальність
покладається на держави-учасниці.
Вимоги до укладання змішаних угод випливають як з положень права
Євросоюзу, так і з національного права держав-учасниць. Крім того, як
132
підкреслив у своїх рішеннях Суд ЄС, здійснення спільної компетенції з боку
співтовариства (нині - Євросоюзу) та держав-учасниць передбачає спільні дії та
спільні зобов'язання щодо третьої сторони з метою запобігання будь-кого
порушення наявного розподілу повноважень між ЄС та державами-учасницями
на користь однієї із сторін, а також можливого відходу від положень
установчих договорів щодо процедури укладання змішаних угод.
На практиці це означає, що ЄС та його держави-учасниці беруть участь як
у процесі переговорів щодо укладання змішаних угод, так і у спільному
виконанні зобов'язань по таких угодах.
У разі створення певних структур у рамках змішаних угод державам-
учасницям гарантується в них право голосу. З іншого боку, участь держав-
учасниць у таких угодах забезпечує виконання фінансових зобов'язань за
угодою, а також імплементацію їх положень державами.
До укладання змішаних угод часто вдаються навіть тоді, коли в цьому
немає нагальної потреби. Це пояснюється, по-перше, тим, що така форма угоди
може бути зручною для всіх її учасників. Зокрема, вона допомагає запобігати
можливим проблемам, пов'язаним з різним тлумаченням з боку ЄС та держав-
учасниць розподілу компетенції щодо відносин з третіми країнами, оскільки
компетенція Союзу має сталу тенденцію до свого розширення і третім країнам
часто важко буває визначити, хто конкретно - ЄС чи держави-учасниці має
повноваження з певного питання. З іншого боку, це створює проблеми при
порушенні зобов'язань з боку ЄС та держав-учасниць, оскільки третій стороні
складно встановити, хто несе відповідальність за заподіяну шкоду.
До змішаних угод належить більшість угод про асоціацію (винятком були
угоди між ЄС і Кіпром та Мальтою).
Правові засади, на яких укладаються міжнародні угоди ЄС, визначені в
окремих статтях установчого договору.
Залежно від правової основи розрізняють процедури щодо укладання угод
та пов'язаний з цим розподіл компетенції між інститутами ЄС.
Правоздатність Союзу щодо укладання міжнародних угод визначена у
ст. 216 ДФЄС. У ній закріплено, що "Союз може укладати угоди з однією або
більше третіми країнами чи міжнародними організаціями, коли це
передбачають Договори, а також у тих випадках, коли укладання угоди або є
необхідним для досягнення в рамках політики Союзу однієї із цілей, зазначених
у Договорах, або передбачено в юридично обов'язковому акті Союзу чи здатне
впливати на спільні правила або змінювати їх дію.
Угоди, укладені Союзом, мають обов'язкову силу для інститутів Союзу і
для держав-учасниць".

133
 Договір про функціонування ЄС встановлює загальні процедури щодо
укладання міжнародних угод Союзом, які ґрунтуються на положеннях
ст. 218 ДФЄС.
Відповідно до них Рада дозволяє розпочати переговори щодо укладання
міжнародних угод, ухвалює директиви щодо ведення відповідних переговорів,
санкціонує підписання угод і укладає їх.
Комісія або Верховний представник Союзу із зовнішніх зносин і політики
безпеки у разі, коли передбачена угода винятково або переважно стосується
сфери спільної зовнішньої політики й політики безпеки, надають рекомендації
Раді, яка ухвалює рішення, що дозволяє розпочати переговори і призначає,
залежно від предмета передбаченої угоди, представника Союзу на переговорах
або керівника переговорної групи Союзу.
Рада може направляти директиви на адресу представника на переговорах і
призначити спеціальний комітет, який надаватиме консультації в ході ведення
переговорів.
Рада за пропозицією представника на переговорах ухвалює рішення, яке
санкціонує підписання угоди і, за необхідності, її тимчасове застосування до
набуття нею чинності.
Рада за пропозицією представника на переговорах ухвалює рішення щодо
укладання угоди.
Певні види міжнародних угод вимагають одержання попередньої згоди від
Європарламенту.
За винятком випадків, коли угода стосується винятково сфери спільної
зовнішньої політики й політики безпеки, Рада ухвалює рішення щодо
укладання угоди після схвалення з боку Європейського парламенту в таких
випадках:
 угоди про асоціацію;
 угоди про приєднання Союзу до Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод;
 угоди, які шляхом організації процедур співпраці створюють спеціальні
інституційні рамки;
 угоди, які мають значні бюджетні наслідки для Союзу;
 угоди, яка поширює, дію на сфери, щодо яких застосовується звичайна
законодавча процедура чи спеціальна законодавча процедура, коли потрібно
схвалення Європейського парламенту.
За невідкладної ситуації Європейський парламент і Рада за взаємною
згодою можуть встановлювати термін надання схвалення.
В інших випадках рішення щодо укладання угод ухвалюються після
консультації з Європейським парламентом. Європейський парламент надає свій
134
висновок протягом терміну, який може бути встановлений Радою залежно від
невідкладності питання. За відсутності висновку в межах цього терміну Рада
може ухвалювати рішення.
Рада при укладанні угоди може уповноважити представника на
переговорах схвалити від імені Союзу зміни до угоди, якщо остання
передбачає, що такі зміни мають ухвалюватися за спрощеною процедурою чи
органом, створеним згідно з названою угодою. Рада може встановити особливі
умови для такого схвалення.
Протягом усієї процедури Рада діє на підставі кваліфікованої більшості.
Рада діє одноголосно, якщо угода стосується сфери, для якої
одноголосність потрібна для ухвалення акта Союзу, а також стосовно угод про
асоціацію і зазначених у ст. 49 ДФЄС угод з державами-кандидатами про
приєднання.
Аналогічно Рада діє одноголосно стосовно угоди про приєднання Союзу
до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод; рішення
щодо укладання такої угоди набуває чинності після схвалення державами-
учасницями згідно з конституційними вимогами кожної з них.
Рада за пропозицією Комісії або Високого представника Союзу з зовнішніх
справ і політики безпеки ухвалює рішення щодо призупинення застосування
угоди і визначення позиції, яка має бути висловлена від імені Союзу в рамках
заснованого угодою органу, якщо цей орган може ухвалювати акти, які мають
юридичні наслідки, за винятком актів, що змінюють чи доповнюють
інституційний механізм угоди.
Європейський парламент має бути детально поінформований на всіх
етапах процедури.
Держава-учасниця, Європейський парламент, Рада чи Комісія можуть
отримати висновок Суду щодо відповідності передбачуваної угоди Договорам.
У разі негативного висновку Суду угода може набути чинності лише тоді, коли
до неї будуть внесені зміни чи буде переглянуто установчі договори.
Угоди, укладені відповідно до всіх цих правил процедури, є обов'язковими
для інститутів ЄС та держав-учасниць (ст. 216.2).
Укладання торговельних угод у сфері СТП (спільна торгівельна політика)
здійснюється на загальних підставах, зазначених у ст. 218 ДФЄС за умови
застосування спеціальних положень, закріплених у ст. 207 ДФЄС.
Відповідно до неї існують декілька стадій укладання угоди з боку ЄС. На
першій стадії Комісія надає рекомендації Раді щодо доцільності укладання
угоди. Розглянувши рекомендацію, Рада дозволяє Комісії розпочати необхідні
переговори. При цьому Рада і Комісія мають забезпечити відповідність угод
внутрішній політиці і внутрішнім правилам Союзу.
135
 Комісія веде такі переговори, проводячи консультації із спеціальним
комітетом, призначеним Радою допомагати їй. До складу спеціального комітету
входять представники держав-учасниць ЄС. У своїй роботі він керується
директивами, які Рада доводить до його відома. Комісія регулярно інформує
спеціальний комітет і Європейський парламент про хід розвитку переговорів.
У разі ведення переговорів і укладання торговельних угод Рада діє на
основі кваліфікованої більшості.
У разі ведення переговорів і укладання угод у сфері торгівлі послугами і
торговельних аспектів інтелектуальної власності, а також прямих іноземних
інвестицій Рада діє одноголосно, якщо такі угоди містять положення, стосовно
яких одноголосність потрібна для ухвалення внутрішніх правил.
Рада також діє одноголосно у разі ведення переговорів і укладання угод у
сфері торгівлі культурними й аудіовізуальними послугами, якщо виникає ризик
завдання шкоди культурній і мовній різноманітності Союзу, а також у сфері
торгівлі соціальними, освітніми послугами і послугами з охорони здоров'я,
якщо такі угоди створюють ризики серйозного порушення організації таких
послуг на національному рівні і завдання шкоди відповідальності держав-
учасниць за їх надання.
Установчим договором передбачено, що здійснення повноважень, наданих
ст. 207 ДФЄС у сфері СТП, не має впливати на розмежування компетенції між
Союзом і державами-учасницями й не повинно призводити до гармонізації
законодавчих або нормативних положень держав-учасниць тією мірою, якою
установчі договори виключають подібну гармонізацію.
Міжнародні угоди, укладені Союзом з третіми країнами і міжнародними
організаціями, підпадають під дію Віденських конвенцій про право
міжнародних договорів 1969 та 1986 pp.
Від закріпленої в установчому договорі правової основи для укладання
міжнародних угод ЄС залежать сфера та напрями співробітництва сторін угоди,
що значною мірою визначає форми та ступінь впливу права ЄС на
правопорядки країн, з якими укладені угоди.
Таким чином, міжнародні угоди у сфері співробітництва заради сприяння
розвитку повинні укладатись на засадах, визначених ст. 209 або цією статтею
разом зі ст. 207. Проте у випадках закріплення в міжнародній угоді з країною,
що розвивається, далекосяжних зобов'язань, які стосуються специфічних
питань співробітництва, не можна виключати необхідність використання ст.
352, оскільки предмет угоди у цих випадках може виходити за межі загальних
цілей співробітництва заради сприяння розвитку і, відповідно, вимагати
застосування інших правових засад, ніж ті, які передбачені ст. 209.

136
 Треба також пам'ятати, що співробітництво заради сприяння розвитку не є
виключною компетенцією Союзу і не позбавляє держав-учасниць компетенції
укладати міжнародні угоди у цій сфері. Як зазначено у ст. 209.2, надання
повноважень Союзу укладати договори з метою досягнення цілей, зазначених у
ст. 21 ДЄС та ст. 208 ДФЄС, не завдає шкоди компетенції держав-учасниць
вести переговори в рамках міжнародних Інстанцій і укладати угоди. Про це
також не раз чітко заявляв Суд ЄС у своїх попередніх рішеннях. Крім того, у ст.
208.1 зазначено, що політика Союзу і політика держав-учасниць у сфері
розвитку співробітництва мають доповнювати і посилювати одна одну. А
відповідно до ст. 210 Союз та держави-учасниці координують свою політику
співробітництва заради сприяння розвитку, а також можуть здійснювати спільні
дії. У разі необхідності держави-учасниці можуть брати участь у реалізації
програм допомога Союзу.
На засадах ст. 212 ДФЄС укладаються міжнародні договори між ЄС і
третіми країнами та міжнародними організаціями у сфері економічного,
фінансового і технічного співробітництва. Вони можуть передбачати надання
фінансової допомоги третім країнам. Проте це не перешкоджає державам-
учасницям вести переговори в рамках міжнародних інстанцій і укладати
міжнародні угоди у цій сфері.
Лісабонські договори також передбачають укладання угод з країна-ми-
сусідами.
Правовою базою для таких угод є ст. 8 ДЄС. У ній зазначено, що Союз
розвиває привілейовані відносини з сусідніми країнами з метою створення
простору процвітання і добросусідства, який ґрунтується на цінностях Союзу і
характеризується тісними і мирними відносинами, заснованими на співпраці. З
цією метою Союз може укладати спеціальні угоди із зацікавленими країнами.
Такі угоди можуть передбачати взаємні права і обов'язки, а також можливість
спільних дій. їх імплементація становитиме предмет періодичних консультацій.
Угоди, укладені на засадах ст. 8, не є угодами про асоціацію. їх можна
віднести до таких, що становлять нову категорію спеціальних угод про
партнерство і співробітництво. Вони стосуються обмеженої кількості
європейських країн, на які не поширюється політика східного партнерства. Не
виключено, що їх можуть укладати з метою підготовки країн-сусідів до
відносин у межах асоціації з ЄС.

137
 3. Міжнародні угоди ЄС про асоціацію з третіми країнами

Щодо міжнародних угод про асоціацію з третіми країнами та

міжнародними організаціями, то вони укладаються Союзом на засадах ст. 217
ДФЄС.
У міжнародному праві термін "асоціація" має кілька значень. Він може
означати неповне членство у міжнародній організації або назву об'єднання
держав.
У Договорі про заснування ЄС правова концепція асоціації знайшла своє
закріплення у ст. 217. У ній говориться: "Союз може укладати з однією чи
більше третіми країнами або міжнародними організаціями угоди про
створення асоціації, які передбачають взаємні права і обов'язки, спільні дії і
особливі процедури".
Ця характерна особливість угод про асоціацію може свідчити про те, що
кожна з таких угод, на відміну від тих, що укладаються відповідно до статей
207 та 209, повинна створювати хоча б мінімальну інституційну структуру,
хоча на практиці інститути формуються і в рамках угод про торгівлю. Сторони
угоди повинні заснувати в рамках асоціації відповідні органи, здатні
забезпечити ухвалення асоційованими країнами та Євросоюзом спільних
рішень і тим самим ефективно керувати асоціацією. Спільні рішення органів
асоціації приймаються з метою імплементації та подальшого розвитку угоди
про асоціацію.
Інституційні механізми, які створюються в рамках угод про асоціацію
третіх країн з ЄС, відрізняються один від одного, хоча, як правило,
використовується схожа загальна структура.
Зокрема, Рада асоціації складається з рівної кількості представників від
Євросоюзу (та держав-учасниць) і третіх країн. Свої постанови вона приймає на
основі консенсусу. Вона також отримує повноваження з розв'язання суперечок.
Комітет асоціації, до складу якого входять представники сторін угоди, готує та
реалізовує постанови Ради асоціації. Більшість угод про асоціацію передбачає
створення парламентських органів з консультативним статусом, до яких
належать представники Європарламенту та парламентів третіх країн.
У статті 217 не встановлюється якихось вимог до угод про асоціацію. В ній
просто говориться про те, що асоціація передбачає "взаємні права та обов'язки".
Тим самим підкреслюється, що загальною метою будь-якої асоціації з ЄС є
створення правових рамок для привілейованих відносин без визначення чітких
правил щодо можливого змісту таких відносин.

138
 Певною мірою ця прогалина була заповнена рішеннями Суду ЄС, який
встановив мінімальні та максимальні стандарти щодо змісту угод про
асоціацію. Відповідно до цих вимог угода про асоціацію повинна сприяти
участі третіх країн чи міжнародних організацій у системі співтовариства (тепер
- Союзу). Тобто не йдеться про участь в інститутах ЄС, проте передбачається
участь у вторинному acquis communautaire. Таким чином, угода про асоціацію
повинна як мінімум розширювати територію застосування вторинного
законодавства ЄС. Проте з рішень Суду ЄС незрозуміло, наскільки може
поширюватися дія права Євросоюзу на треті країни або міжнародні організації
та чи існують якісь межі щодо змісту таких угод, як у випадках з міжнародними
договорами, укладеними на засадах статей 207 та 209. Як зазначив Суд ЄС,
межі угоди про асоціацію можуть сягати "усіх сфер, охоплених Договором про
заснування ЄС". Вважається, що при укладанні угод про асоціацію на засадах
ст. 217 ЄС має такі широкі повноваження, що всі галузі, на які поширюється
його компетенція в межах внутрішнього ринку, можуть стати об'єктом
регулювання таких угод. Навіть рішення Суду ЄС можуть стати частиною угод
про асоціацію, що призводить до поширення територіальної сфери дії таких
рішень на треті країни, які є сторонами цих угод. Тобто, на відміну від угод,
ухвалених на засадах статей 207 та 209, єдиними рамками щодо змісту угод,
укладених на базі ст. 217, є acquis communautaire. Коли ж Союз укладає у голу
про асоціацію, положення якої виходять за межі acquis communautaire, то
сторонами такої угоди разом з ЄС повинні ставати держави-учасниці. Тим
самим угода про асоціацію стає змішаною угодою.
Слід також звернути увагу на той факт, що коли в практиці зовнішніх
зносин співтовариства (тепер - Союзу) йшлося про критерії, які визначають
вибір між ст. 133 та ст. 310, доповнених у разі необхідності іншими статтями
установчого договору, як правових засад для укладання міжнародної угоди,
практика Суду ЄС не давала якихось чітких вказівок з вирішення цього
питання. Як відомо, ст. 133 служила правовою основою для укладання всіх
міжнародних угод, основний предмет або цілі яких належать до сфери дії СТП.
Однак питання про те, чи може ст. 310 (тепер - ст. 217) також створювати
правові засади для укладання угод у цій сфері, залишається неврегульованим,
оскільки Суд ЄС не мав у минулому можливостей пояснити різницю між
поєднанням ст. 133 з іншими положеннями (статті 181 або 308), з одного боку,
та ст. 310 - з іншого, як таких правових основ.
Навіть зміст міжнародних угод, укладених Євросоюзом з іншими
суб'єктами міжнародного права, не дає чіткої відповіді на це питання. Зокрема,
деякі міжнародні угоди, укладені на засадах ст. 133 (наприклад, угода з Ізраїлем
1975 p.), передбачали створення органів співробітництва. На таку можливість
139
вказує ст. 218.6 ДФЄС, в якій, окрім угод про створення асоціації на засадах ст.
217, згадуються "угоди, які шляхом організації процедур співпраці створюють
спеціальні інституційні рамки".
На практиці вибір між ст. 207 та ст. 217 як правових засад для укладання
міжнародних угод з боку Союзу є насамперед політичним рішенням, ухвалення
якого фактично перебуває в компетенції інститутів ЄС. Сам вибір віддзеркалює
відносну цінність та значення, яке надає ЄС міжнародній угоді. В кожному
випадку такий висновок випливає з аналізу всього попереднього досвіду
відносин ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права, коли для укладання
міжнародних угод, зокрема, які були дуже схожі за змістом та формою,
використовувались різні правові засади.
Розгляд міжнародних угод про створення асоціацій, які Союз укладає з
третіми країнами, свідчить про те, що такий вид угоди застосовується тільки
тоді, коли передбачається встановити спеціальні відносини між сторонами.
Співтовариство (нині - Євросоюз) уклало угоди про асоціацію майже з усіма
європейськими державами (угоди про європейський економічний простір,
угоди про стабілізацію та асоціацію, європейські угоди) та майже з усіма
країнами Середземномор'я.
Кінцеві цілі кожної з таких угод відрізняються. Зокрема, угоди про
асоціацію з європейськими країнами спрямовані на підготовку цих країн до
вступу або діють як заміни вступу до Союзу, якщо третя країна поки що не
готова чи не бажає ставати членом ЄС, хоча хотіла б мати преференційні
відносини з європейськими інтеграційними об'єднаннями. Щодо угод про
асоціацію з країнами Середземномор'я, то вони свідчать про бажання обох
сторін встановити преференційні зв'язки одна з одною. Оскільки неєвропейські
країни не можуть поки що претендувати на членство в Євросоюзі, угоди про
створення асоціації, укладені з такими країнами, можуть вважатися певною
мірою угодами, які є заміною членства. У листопаді 1995 р. в м. Барселона
(Іспанія) між Євросоюзом та дванадцятьма країнами Середземномор'я було
підписано декларацію стосовно нового євро-середземноморського партнерства,
яка створила правові рамки для політичного, економічного, культурного та
соціального співробітництва між ними. Спираючись на ці рамки, Союз укладає
різні так звані "євро-середземноморські угоди про асоціацію". Вже укладено
двосторонні угоди про асоціацію з Тунісом (1995 р.), Ізраїлем (1996 р.),
Марокко (1996 р.), Палестинською владою на Західному березі та у смузі Газа
(1997 р.) тощо. У стадії завершення перебувають переговори з іншими країнами
регіону.
Як уже згадувалось, угодами про асоціацію вважались також договори про
співробітництво заради сприяння розвитку з країнами АКТ. Однак ці країни
140
виступили проти використання терміна "асоціація" для характеристики їх
відносин з ЄС, оскільки для них він є символом колишньої колоніальної
залежності від держав-учасниць Євросоюзу. Тому, хоча правовою основою для
укладання угод між Співтовариством та країнами АКТ тривалий час була ст.
238 (нині - ст. 217), сам термін "асоціація" був вилучений з тексту Ломейських
конвенцій4, які регулювали співробітництво сторін з 1975 до 2000 р., і більше в
цих угодах не використовувався. Останню угоду про партнерство між ЄС та 77
країнами АКТ було укладено 23 червня 2000 р. в м. Котону (Дагомея) (Договір
Котону) терміном у 20 років. її особливості порівняно з попередніми угодами
полягають у включенні положень щодо політичного діалогу між ЄС та кожним
партнером, запровадження санкцій за порушення прав людини та корупцію, а
також щодо участі у реалізації партнерства громадянського суспільства,
приватного сектора та профспілок.
На засадах асоціації побудовано також відносини Євросоюзу з так званими
заморськими країнами і територіями, які є залежними від держав-учасниць
(Данії, Франції, Голландії та Великої Британії), європейських інтеграційних
об'єднань країнами та територіями. Правовими засадами для відносин у формі
асоціації з цими країнами та територіями служать статті 198-204 ч. IV ДФЄС.
Список заморських країн та територій наведено в Додатку II до цього
договору.
Положення статей 198-204 застосовуються також до Гренландії, яка після
проведеного у 1982 р. референдуму вийшла з ЄС. Тому відносини з цією
територією мають свою специфіку. Особливості статусу Гренландії закріплені у
Протоколі про спеціальні домовленості щодо Гренландії, який є додатком до
Договору про функціонування ЄС.
Головним завданням цього виду асоціації з заморськими країнами та
територіями є підтримка економічного і соціального розвитку цих країн та
територій, встановлення тісних економічних зв'язків між ними та Союзом у
цілому (ст. 198).
Проте, на відміну від відносин партнерства та співробітництва з іншими
асоційованими країнами, що встановлюються на основі міжнародних угод між
ЄС та третіми країнами, відносини асоціації з заморськими країнами і
територіями регламентуються насамперед постановами Ради Євросоюзу, які
ухвалюються одноголосно та фіксують детальні правила та процедури асоціації
(ст. 203).

4
Ломейські конвенції — угоди про співробітництво між ЄС і державами Африки, Карибського басейну і
Тихоокеанського регіону (АКТ), укладені в 1975, 1979, 1984 і 1989 роках. Згідно з Л. к. кожні п'ять років
фіксувалися заходи щодо надання допомоги у розвитку, які складалися з фінансової, технічної допомоги,
торгових преференцій, розвитку економічної структури, сприяння індивідуалізації і допомоги в стабілізації
прибутків від торгівлі сировиною.
141
 Створення асоціації передбачається також угодою про співробітництво
між ЄС та Чилі.
Слід підкреслити, що асоціацію третіх країн та міжнародних організацій
з ЄС треба відрізняти від асоційованого членства країн або територій в
регіональних та універсальних міжнародних міжурядових організаціях, таких
як Рада Європи, Західноєвропейський союз, деякі спеціалізовані установи
системи ООН.
Справа в тому, що асоційоване членство означає участь країни або
території в установчих договорах організації.
Наприклад, ст. 5 Статуту Ради Європи зазначає, що в окремих випадках
Комітет міністрів може запропонувати європейській країні, яка вважається
здатною виконувати закріплені у ст. 3 принципи верховенства права та
здійснення прав і основних свобод людини і має таке бажання, стати
асоційованим членом Ради Європи. Будь-яка країна, що отримує таку
пропозицію, "стає асоційованим членом Ради з моменту здачі на зберігання від
її імені Генеральному секретарю документа про ухвалення цього статуту.
Асоційований член має право бути представленим тільки в Консультативній
асамблеї".
І далі:" Термін "член" у цьому статуті охоплює також асоційованих членів,
крім випадків його використання стосовно представництва в Комітеті
міністрів".
А в Західноєвропейському Союзі, крім асоційованих членів, є ще й
асоційовані партнери.
На практиці асоційоване членство означає обмежену статутом міжнародної
організації або актами її головних органів участь країни або території в її
діяльності. Зокрема, країна або територія, яка має статус асоційованого члена,
бере участь у роботі органів загального представництва міжнародної
організації, проте не може обиратися до її виконавчих органів. Інші обмеження
можуть стосуватися ненадання країні або території права голосу при обранні
представників держав-членів до різних органів організації тощо.
Установчі документи європейських інтеграційних об'єднань, як і більшість
статутів міжнародних міжурядових організацій, взагалі не передбачають
статусу асоційованого члена. У праві Євросоюзу асоціація являє собою одну з
правових форм відносин між ЄС та третіми країнами чи міжнародними
організаціями, яка не означає приєднання асоційованих країн чи міжнародних
організацій до статуту Євросоюзу.
Про відсутність в європейських інтеграційних об'єднаннях асоційованого
членства свідчить і практика їхньої діяльності. Зокрема, угоди про створення
асоціації з ЄС мають країни-учасниці ЄАВТ (Норвегія, Ісландія, Швейцарія)
142
або неєвропейські країни середземноморського регіону. Проте вони або не
бажають або не можуть згідно з правом Євросоюзу стати членами
європейських інтеграційних об'єднань. Щодо асоціації з ЄС країн Центральної
та Східної Європи, то вона була визнана такою, що має сприяти підготовці цих
країн до майбутнього членства в Євросоюзі рішенням Європейської Ради в
Копенгагені у 1993 р. У ньому також були встановлені вимоги, виконання яких
повинно надати можливість асоційованим країнам вступити до Євросоюзу.
Проте є всі підстави вважати, що без цього рішення Європейської Ради угоди
про асоціацію між ЄС та країнами Центральної та Східної Європи не стали б
документами, які готують асоційовані країни до набуття членства в
європейських інтеграційних об'єднаннях. Тому тільки умовно можна говорити
про існування такого виду асоціації, як підготовка до членства в Євросоюзі,
оскільки положення наявних угод про асоціацію між ЄС та третіми країнами і
міжнародними організаціями не визначають заздалегідь можливість набуття
будь-якою асоційованою країною членства в європейських інтеграційних
об'єднаннях.
Міжнародні договори з третіми країнами та міжнародними організаціями,
які укладаються на засадах статей 207, 209, 217, у цілому можна віднести до
широкомасштабних угод, положення яких зазвичай охоплюють одразу декілька
сфер співробітництва.
Однак ЄС може укладати міжнародні угоди й у вузьких галузях. Договір
про функціонування ЄС закладає правові засади для укладання галузевих угод з
третіми країнами та міжнародними організаціями в таких галузях, як культура
(ст. 167.3), охорона здоров'я (ст. 168.3), дослідження та технологічний розвиток
(ст. 186), навколишнє середовище (ст. 191.4) тощо.
Євросоюз не має виключної компетенції на укладання таких галузевих
угод. Як і Союз, держави-члени також мають компетенцію на укладання
міжнародних угод у всіх цих сферах. Це випливає з відповідних положень
установчого договору. Зокрема, у ст. 191 зазначено: "У межах своєї відповідної
компетенції Союз та держави-члени співпрацюють з третіми країнами та
міжнародними організаціями. Умови співробітництва, здійснюваного Союзом,
можуть виступати предметом окремих угод між ним і зацікавленими третіми
сторонами.
Попередній пункт не наносить шкоди компетенції держав-членів вести
переговори в рамках міжнародних інстанцій і укладати міжнародні угоди".
У межах цих повноважень ЄС стало стороною багатьох міжнародних
конвенцій у сфері охорони навколишнього середовища. Всі вони є змішаними
угодами і вимагають, як правило, ухвалення відповідних декларацій з боку ЄС,
а іноді й держав-членів, щодо питань компетенції. Такі декларації робляться як
143
при підписанні конвенції, так і при наступних значних змінах змісту цих
міжнародних документів.
Треба також зазначити, що роль Союзу у підготовці та імплементації таких
конвенцій постійно зростає.
Проте положення зазначених угод практично не мають впливу на
правопорядки третіх країн.
Таким чином, враховуючи зміст міжнародних угод, які укладає ЄС з
іншими суб'єктами міжнародного права, та правові засади для їх укладання,
можна виділити такі види угод: галузеві угоди про співпрацю, торговельні
угоди, угоди про торгівлю і співробітництво, угоди про партнерство, угоди про
асоціацію. Тим самим закладаються різні потенціали для співпраці і інтеграції
третіх країн у Євросоюз.

4. Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС

СЗППБ вперше була закріплена в Маастрихтському договорі про

Європейський союз 1992 р. Проте ще до створення ЄС держави-учасниці вже
координували свої позиції та дії у питаннях зовнішньої політики (як у випадку з
економічними санкціями), а також у тих сферах, де вірогідним був її вплив на
міжнародну торгівлю чи спільний ринок.
Таку координацію було формалізовано в ЄЄА 1987 р. під назвою
Європейське політичне співробітництво. Якщо порівнювати з Європейським
політичним співтовариством, СЗППБ стала більш структурованою, вона
отримала у своє розпорядження додаткові правові інструменти, частина з яких
стали обов'язковими для держав-учасниць. Після підписання Амстердамських
договорів значення СЗППБ зросло. Для цього було запроваджено посаду
Високого представника із зовнішніх справ і політики безпеки. Він разом із
Президентом Євросоюзу і Комісаром із зовнішніх зносин отримав право
представляти Союз у питаннях зовнішньої політики. СЗППБ охопила всі сфери
зовнішньої політики, політики безпеки і оборони.
Лісабонські договори значною мірою реформували цей напрям діяльності
Союзу. І хоча здійснення СЗППБ продовжує регулюватися головним чином
ДЄС і вона все ще має певну автономію у сфері механізму ухвалення постанов і
особливостях їх правової природи, ця політика вже не функціонує як окрема
опора Союзу, а є частиною зовнішньополітичної діяльності об'єднання разом із
Спільною торговельною політикою, укладанням міжнародних договорів тощо.
Набув значного розвитку інституційний механізм СЗППБ. У спеціальний
підрозділ виокремлено положення про спільну політику безпеки і оборони.
144
 Згідно з установчими договорами у своїй діяльності на міжнародній арені
Союз керується принципами, на основі яких відбувалися його створення,
розвиток і розширення, і які він намагається відстоювати у зовнішньому світі:
демократія, правова держава, верховенство права, універсальність і
неподільність прав людини і основних свобод, повага до людської гідності,
принципи рівноправності і солідарності, а також повага до принципів Статуту
Об'єднаних Націй і міжнародного права (ст. 21ДЕС). СЗППБ здійснюється з
метою:
а) захисту своїх цінностей, фундаментальних інтересів, безпеки,
незалежності і цілісності;
б) консолідації і підтримки демократії, верховенства права, прав людини і
принципів міжнародного права;
в) збереження миру, запобігання конфліктів і зміцнення міжнародної
безпеки відповідно до цілей і принципів Статуту ОООН, принципів
Гельсінського Заключного акта та Паризької хартії включно з тими, які
стосуються зовнішніх кордонів;
г) сприяння сталому розвитку країн, що розвиваються, в економічній,
соціальній і екологічній сферах, спрямованому насамперед на подолання
бідності;
д) заохочення інтеграції всіх країн до світової економіки включно з
поступовою ліквідацією обмежень у міжнародній торгівлі;
е) надання допомоги у розробці міжнародних заходів задля збереження і
поліпшення якості навколишнього середовища і належного управління
світовими природними ресурсами з метою забезпечення сталого розвитку;
є) надання допомоги населенню, країнам і регіонам, які стикаються з
природними або спричиненими людьми катастрофами;
ж) розвитку міжнародної системі, яка базується на посиленому
міжнародному співробітництві і належному глобальному управлінні.
Реалізацію цілей і принципів СЗППБ покладено на інститути і органи
Союзу. Відповідними повноваженнями наділені Європейська Рада, Рада,
Комісія, Високий представник Союзу з питань зовнішніх зносин і політики
безпеки.
СЗППБ реалізується за допомогою різних процедур і правових
інструментів, передбачених установчими договорами. Також різною є роль
окремих інститутів і органів у здійсненні цієї політики. Спеціальні правові
інструменти визначені у статтях 22 і 25,28,29, 30 Лісабонського договору про
ЄС. До них належать рішення, які мають різне цільове призначення. Усі вони
обов'язкові для виконання, проте не є законодавчими актами.

145
 Визначення стратегічних інтересів і цілей Союзу покладено на
Європейську раду (ст. 22 ДЄС). Відповідні рішення ухвалюються під час
регулярних зустрічей Європейської ради разом з деклараціями та іншими
публічними заявами. Вони стосуються СЗППБ та інших сфер
зовнішньополітичної діяльності об'єднання. Такі рішення можуть бути пов'язані
з відносинами Союзу з окремою країною чи регіоном або передбачати
тематичний підхід. У них визначаються термін дії і засоби, які мають
надаватися Союзом і державами-членами.
Рішення щодо стратегічних інтересів і цілей Союзу Європейська рада
ухвалює одноголосно за рекомендацією Ради. Вони мають бути імплементовані
відповідно до процедур, установлених договорами.
Спільні пропозиції Раді з питань, які стосуються СЗППБ, може надавати
Високий представник Союзу із зовнішніх зносин і політики безпеки, а з питань
щодо інших сфер зовнішньополітичної діяльності - Комісія.
Визначення дій, які має здійснювати Союз, належить до компетенції Ради.
Такі рішення передбачають реалізацію оперативних заходів, якщо цього
вимагає міжнародна ситуація. Вони фіксують цілі, межі і засоби, які належить
надати у розпорядження Союзу, умови здійснення і термін дії. Хоча рішення
щодо дій зобов'язують держав-членів, вони не перешкоджають окремим
державам-членам висловлювати свою позицію чи діяти на національному рівні
з метою реалізації ухваленого рішення. Однак держави мають інформувати про
згадані заходи, що дозволить у разі потреби провести попереднє погодження у
Раді (ст. 28).
Рішення також можуть ухвалюватися Радою для вироблення позицій
Союзу з окремих питань географічного чи тематичного характеру. Держави-
члени зобов'язані забезпечити відповідність своєї політики позиції Союзу (ст.
29).
Процедури ухвалення рішень та інших актів у сфері СЗППБ передбачені у
ст. 30 ДЄС. Ухвалення рішень Європейською радою і Радою здійснюється
переважно одноголосно. Кваліфікована більшість використовується у разі
ухвалення рішень, що визначають дії чи позицію Союзу: на основі рішення
Європейської ради стосовно стратегічних інтересів і цілей Союзу; на основі
пропозиції Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики
безпеки; з метою імплементації рішень, які визначають дії або позиції.
Пропозиції щодо ухвалення таких постанов можуть подавати держави-члени,
Комісії або Високий представник.
При реалізації СЗППБ компетенція інститутів Євросоюзу не є однаковою.
Як правило, Союз представлений в цій сфері в особі Високого представника.
Він веде політичний діалог з третіми країнами і міжнародними організаціями,
146
висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях і на міжнародних
конференціях.
Високому представнику допомагає Європейська служба
зовнішньополітичної діяльності. Вона співпрацює з дипломатичними службами
держав-членів; до її складу входять представники Генерального секретаріату
Ради і Комісії, а також персонал, наданий національними дипломатичними
службами (ст. 27.3).
Комісія бере участь у координації зовнішньополітичної та інших сфер
політики Союзу, уповноважена готувати пропозиції для ухвалення рішень.
Однак її роль у реалізації СЗППБ обмежена.
Європарламент не має формальних повноважень у сфері СЗППБ. Він
здійснює лише інформативні та консультативні функції стосовно головних
аспектів і основоположних пріоритетів СЗППБ (ст. 36).
Допоміжним органом Ради є Комітет з питань політики і безпеки
(Комітет). Він уповноважений слідкувати за міжнародною ситуацією і готує
висновки для Ради і Високого представника на їх запит чи за власною
ініціативою. Комітет також стежить за здійсненням погодженої зовнішньої
політики. Він контролює та забезпечує стратегічне керівництво стосовно
операцій з урегулювання криз, передбачених у межах СПБО. У разі надання
йому відповідних повноважень з боку Ради він може ухвалювати у цьому
зв'язку рішення (статті 38,43).
Важливим інструментом здійснення СЗППБ є міжнародні угоди. Такі
угоди з третіми країнами чи міжнародними організаціями у сфері СЗППБ
укладаються Союзом. У цьому процесі ключову роль відіграє Рада. Інші
інститути ЄС задіяні у підготовчій стадії.
Укладання угод у сфері СЗППБ здійснюється відповідно до загальної
процедури, встановленої у ст. 218 ДФЄС, з урахуванням специфіки цієї сфери.
Вона полягає у тому, що пропозиції про доцільність укладання угоди надає Раді
Високий представник. Рішення Ради про укладання угоди у сфері СЗППБ не
вимагає попередньої згоди Європарламенту.
Рада ухвалює рішення стосовно початку переговорного процесу, призначає
представника Союзу чи голову делегації ЄС на переговорах. Рада також може
готувати директиви для делегації Союзу і призначати спеціальний комітет для
надання їй консультацій.
Після закінчення переговорів на пропозицію голови делегації Рада
ухвалює рішення, яким надає повноваження підписати міжнародну угоду голові
делегації. На пропозицію останнього Рада ухвалює рішення стосовно укладання
угоди.

147
 Лісабонський Договір про ЄС вимагає від Союзу узгодженості
зовнішньополітичної діяльності Союзу в цілому, яка охоплює СЗППБ, СПБО,
Спільну торговельну політику, політику сприяння розвитку. Рада і Комісія за
підтримки Високого представника забезпечують таку узгодженість (ст. 21
ДЄС). Важливе значення у процесі узгодженості зовнішньополітичної
діяльності має те, що Союз є суб'єктом міжнародного права, і це усуває питання
про те, від імені кого - держав-членів чи Союзу - здійснюється така діяльність.
Існують декілька шляхів безпосередньої взаємодії СЗППБ і
зовнішньополітичної діяльності Союзу. Найбільш помітним є застосування
санкцій проти третьої країни. Цей процес має два етапи. Спочатку Рада
ухвалює рішення про вироблення позиції згідно зі ст. 25 ДЄС, яке має
політичний характер, щодо застосування санкцій. Після цього Рада ухвалює
заходи відповідно до ст. 215 ДФЄС, що містять спеціальні обмеження в
економічній і фінансовій сферах.
Іншим прикладом є надання економічної і фінансової допомоги з
використанням правових інструментів, передбачених у ДФЄС, з метою
досягнення завдань, визначених у рішеннях щодо вироблення позиції.
Крім того, адміністративні та оперативні витрати на СЗППБ стосуються
бюджету ЄС. Виключення становлять витрати на операції, що мають військові
наслідки або наслідки у сфері оборони (ст. 41 ДЄС).
Окрім необхідності в узгодженості видів політики, здійснюються
спеціальні заходи, що забезпечують взаємодію СЗППБ і зовнішньої політики
ЄС.
Складовою СЗППБ є СПБО. Реалізація СПБО має забезпечити Союз
цивільним і військовим потенціалом для проведення оперативних дій шляхом
здійснення місій за його межами з метою підтримки миру, запобігання
конфліктам, зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів ООН.
СПБО спрямована на поступове формування спільної оборонної політики
Союзу. Ця політика має бути сумісною зі статусом нейтральних держав
(Австрія, Фінляндія, Швеція) і зобов'язаннями інших держав-членів, що
випливають із членства в Західноєвропейському союзі.
Держави-члени зобов'язуються поліпшувати свій військовий потенціал. У
цьому їм має допомагати створена у 2004 р. Агенція у сфері розвитку
оборонного потенціалу, наукових досліджень, закупівель і зброї (Європейська
оборонна агенція).
Лісабонський договір про ЄС враховує різницю у військових потенціалах
держав-членів. Тому Рада може пропонувати виконання місії групі держав-
членів з метою захисту цінностей і інтересів Союзу в цілому. Також
передбачено виконання максимально складних місій державами з більш
148
високими критеріями військових потенціалів, які встановлюють постійну
організовану співпрацю у межах Союзу.
У випадку військової агресії на території держави-члена інші держави-
члени зобов'язуються їй допомагати всіма можливими засобами згідно зі ст. 51
Статуту ООН.
Перелік місій Союзу, що можуть здійснюватися цивільними і військовими
засобами, включає спільні операції стосовно роззброєння; гуманітарні місії і
місії з евакуації; місії, пов'язані з наданням порад і сприянням у військовій
сфері; місії з запобігання конфліктів і підтримки миру; місії бойових
підрозділів з урегулювання криз, включно з місіями з поновлення миру і
стабілізаційні операції після завершення конфліктів. Усі ці місії можуть
сприяти боротьбі з тероризмом, включаючи надання підтримки третім країнам
у боротьбі з тероризмом на їх території (ст. 43 ДЄС).
Рішення з питань СПБО ухвалює Рада одноголосно на пропозицію
Високого представника чи за ініціативи держави-члена. У своїх рішеннях
стосовно місій Рада визначає цілі, межі та умови їх здійснення. Високий
представник під керівництвом Ради і у постійному контакті з Комітетом з
питань політики і безпеки має координувати цивільні і військові аспекти місій.
Європейська оборонна агенція має сприяти визначенню цілей військових
потенціалів держав-членів і оцінці дотримання зобов'язань, узятих державами-
членами стосовно потенціалів; сприяти гармонізації поточних потреб і
ухваленню ефективних, сумісних один з одним метолів закупівель;
пропонувати багатосторонні проекти з метою реалізації цілей у сфері
військових потенціалів, забезпечувати координацію програм, які здійснюються
державами-членами, і управління спеціальними програмами співпраці;
підтримувати дослідження з оборонної технології, координувати і планувати
спільну дослідницьку діяльність, а також розробку технічних рішень, що
відповідають майбутнім поточним потребам: сприяти визначенню і, коли це
доцільно, реалізації будь-яких заходів щодо посилення промислової і
технологічної бази оборонного сектора, а також підвищення ефективного
використання військових витрат. Європейська оборонна агенція відкрита для
всіх держав-членів, які бажають брати у ній участь (ст. 45).
Вимоги до держав-членів, які мають наміри брати участь у постійній
організованій співпраці, визначені у Протоколі про постійну організовану
співпрацю, що є додатком до Лісабонських договорів. Про свої наміри такі
держави-члени повідомляють Раду і Високого представника. Рада
кваліфікованою більшістю затверджує список держав-учасниць. Якщо держава-
член перестає відповідати встановленим критеріям, Рада може припинити її
участь у постійній організованій співпраці. За бажанням держава-член може
149
відмовитися від участі в постійній організації співпраці, якщо повідомить про
це Раду.
Усі рішення і рекомендації в межах постійної організованої співпраці
ухвалюються Радою одноголосно.

150
 Тема 9. Взаємовідносини України та Європейського Союзу.

ПЛАН
1. Східне партнерство Європейського Союзу
2. Історія відносин Україна – Європейський Союз
3. Угода про асоціацію між Україною та ЄС
4. Співробітництво України та ЄС у сфері юстиції, свободи та
безпеки
5. Безвізовий діалог Україна – ЄС
6. Регіональне співробітництво між Україною та ЄС

РЕФЕРАТИ:
1. Взаємовідносини України з Європейським Союзом як головний
пріоритет її зовнішньоекономічної політики.
2. Діалог Україна-Європейський Союз, минуле, сучасне, майбутнє.
3. Українська євроатлантична перспектива в нових геополітичних
умовах.
4. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України.
5. Політика ЄС щодо України.
6. Копенгагенські критерії членства в Європейському Союзі.

1. Східне партнерство Європейського Союзу

“Східне партнерство” – зовнішньополітична ініціатива Європейського

Союзу, яка поширюється на шість східноєвропейських сусідів Євросоюзу –
Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну.
Ініціативу формально започатковано на Празькому установчому самміті
“Східного партнерства” 7 травня 2009 р.
“Східне партнерство” передбачає можливість оновлення договірно-
правової бази відносин ЄС зі східними сусідами шляхом заміни чинних угод про
партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію, створення
поглиблених та всеохоплюючих зон вільної торгівлі (ЗВТ), лібералізацію
візового режиму між ЄС та державами-партнерами тощо.
Окрім двосторонніх відносин ЄС з країнами-партнерами та низки
двосторонніх програм “Східне партнерство” також передбачає
багатосторонній вимір взаємодії.
Поява “Східного партнерства” привела до розмежування
зовнішньополітичних підходів ЄС до відносин з південними та східними
151
сусідами ЄС, які до цього перебували в однакових умовах Європейської
політики сусідства. Це важливо, оскільки південні сусіди ЄС не є
європейськими державами і тому навіть формально не мають права подавати
заявку на членство в ЄС.
Реалізація “Східного партнерства” базується на принципах диференціації,
спільної власності та спільної відповідальності, а також на основі підходу
“більше за більше”.
Двосторонній вимір “Східного партнерства”.
ЄС розглядає “Східне партнерство” як невід’ємну частину Європейської
політики сусідства, яка, у свою чергу, є рамковою політикою ЄС щодо країн-
сусідів.
У зв’язку з цим, з точки зору ЄС, увесь масив двосторонніх відносин між
Україною та ЄС становить двосторонній вимір “Східного партнерства”.
На відміну від ЄС, Україна не розглядає “Східне партнерство” як рамкову
політику, позиціонуючи власні двосторонні відносини з ЄС як першоджерело
ключових ініціатив “Східного партнерства”, в рамках його започаткування
7 травня 2009 року.
Це, зокрема, стосується таких провідних напрямів взаємодії з ЄС як
переговори щодо Угоди про асоціацію (переговори щодо нової посиленої угоди
між Україною та ЄС розпочалися на початку 2007 р., назва “угода про
асоціацію” погоджена сторонами у вересні 2008 р.) та безвізовий діалог
(започаткований між Україною та ЄС восени 2008 р.).
Таким чином, безумовний пріоритет для України – розвиток відносин з ЄС
у двосторонньому форматі, який є більш всеохоплюючим та амбітним.
Виходячи з цього, Україна передусім розглядає “Східне партнерство” як
багатосторонній формат співпраці.
Багатосторонній вимір “Східного партнерства”.
Запровадження багатостороннього виміру політичного та експертного
діалогу є однією з основних відмінностей “Східного партнерства” від класичної
Європейської політики сусідства.
Багатосторонній вимір функціонує на чотирьох рівнях:
Самміти за участю глав держав та урядів держав-членів ЄС та країн-
партнерів – проводяться раз на два роки.
Установчий самміт “Східного партнерства” відбувся 7 травня 2009 р. в
Празі. За підсумками самміту прийнято спільну заяву.
Другий самміт відбувся 29-30 вересня 2011 р. у Варшаві.
Третій самміт попередньо був запланований на 28-29 листопада 2013 р. у
Вільнюсі.

152
 Засідання міністрів закордонних справ країн ЄС і східноєвропейських
партнерів. Проводяться, як правило, раз на рік в Брюсселі.
Перше міністерське засідання “Східного партнерства” відбулося 8 грудня
2009 р., друге – 13 грудня 2010 р., третє – 23 липня 2012 р.
Засідання присвячені оцінці досягнутого прогресу та обговоренню
перспектив подальшого розвитку “Східного партнерства”. Відбувається
політичне схвалення основних цілей та робочих програм діяльності
багатосторонніх тематичних платформ “Східного партнерства”.
За підсумками третього міністерського засідання було схвалено Дорожню
карту “Східного партнерства” на період 2012-2013 років (див. нижче).
Тематичні платформи “Східного партнерства”
Мета тематичних платформ – обмін інформацією та досвідом країн-
партнерів у контексті здійснення реформ та перетворень. Діяльність платформ
також сприяє налагодженню безпосередніх зв’язків між експертами країн-
партнерів та держав-учасниць ЄС. Засідання кожної з тематичних платформ
відбуваються щонайменше двічі на рік. Платформи підзвітні щорічним
зустрічам міністрів закордонних справ.
Українські делегації беруть участь у засіданнях чотирьох тематичних
платформ “Східного партнерства”, які були започатковані в червні 2009 р. За
підсумками другого раунду тематичних платформ у жовтні-листопаді 2009 р.
схвалено т.зв. основні цілі та робочі програми їхньої діяльності на 2009-2011
рр. У рамках засідань тематичних платформ, що відбулися у другій половині
2011 р., затверджено робочі програми на 2012-2013 рр.
Діють такі тематичні платформи:
1. “Демократія, належне врядування та стабільність”
Розглядає питання демократії та прав людини; юстиції, свободи та безпеки;
безпеки та стабільності. Курує питання імплементації двох ініціатив-флагманів
“Інтегроване управління кордонами” та “Попередження, підготовка та
запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф”.
Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство
юстиції України.
2. “Економічна інтеграція та зближення з політиками ЄС”
Розглядає питання торговельного та регуляторного наближення;
соціально-економічного розвитку; довкілля та зміни клімату. Курує питання
імплементації ініціативи-флагмана “Інструмент сприяння малому та
середньому бізнесу”.
Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство
економічного розвитку та торгівлі України.
3. “Енергетична безпека”
153
 Розглядає питання зміцнення солідарності; підтримки розвитку
інфраструктури, взаємозв’язків та диверсифікації постачань; гармонізації
політик у сфері енергетики. Курує питання імплементації ініціатив-флагманів
“Розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності
та використання відновлювальних енергоресурсів” та “Управління довкіллям”.
Куратором платформи з української сторони визначено Міністерство
енергетики та вугільної промисловості України.
4. “Міжлюдські контакти”
Розглядає питання культури; освіти та науки; інформаційного суспільства
та медіа. Куратором платформи з української сторони визначено Департамент
європейської інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Робочі групи (панелі) для підтримки роботи тематичних платформ у
конкретних сферах.
Ініціативи-флагмани “Східного партнерства”
До ініціатив-флагманів, які мають на практиці продемонструвати переваги
багатостороннього виміру “Східного партнерства”, належать:
1. “Інтегроване управління кордонами”;
2. “Інструмент сприяння малому та середньому бізнесу”;
3. “Розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення
енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів”;
4. “Управління довкіллям”;
5. “Посилення взаємодії у контексті попередження, підготовки та запобігання
наслідкам природних та техногенних катастроф”.
Реалізацією ініціатив-флагманів опікується Європейська Комісія.
Результати роботи представляються на засіданнях відповідних тематичних
платформ, які і приймають формальне рішення про створення спеціальних
робочих груп з реалізації тієї чи іншої ініціативи-флагмана.
Форум громадянського суспільства “Східного партнерства”
У світлі реалізації положень Спільної заяви Празького самміту „Східного
партнерства” Європейською Комісією започатковано діяльність Форуму
громадянського суспільства (ФГС) – метою якого є „...розвиток контактів між
організаціями громадянського суспільства та сприяння їхньому діалогу з
органами державної влади...” у країнах-партнерах.
16-17 листопада 2009 р. у Брюсселі відбулося установче засідання Форуму.
У заході взяли участь представники близько 200 неурядових організацій та
дослідницьких центрів з країн ЄС та країн-партнерів.
ФГС функціонує за принципом чотирьох тематичних платформ
багатостороннього виміру „Східного партнерства”. Відповідно, з цією метою
створено чотири тематичні робочі групи, а саме:
154
1. „Демократія, належне врядування та стабільність”;
2. „Економічна інтеграція та зближення з політиками ЄС”;
3. „Навколишнє природне середовище, зміна клімату та енергетична безпека”;
4. „Міжлюдські контакти”.
За підсумками установчого засідання обрано координаторів робочих груп,
які також є членами Керуючого комітету ФГС – колегіального органу, що
відповідає за роботу з організаціями-учасниками Форуму та підготовку
пленарних засідань.
Під егідою ФГС у кожній з країн-партнер відбулося формування
національних платформ Форуму. Учасники Форуму виходять з того, що Уряди
країн-партнерів мали б розглядати національні платформи ФГС як основних
„співрозмовників” з питань реалізації внутрішніх реформ, спрямованих на
досягнення цілей „Східного партнерства”.
Зустрічі ФГС у форматі пленарних засідань відбуваються щонайменше раз
на рік. У 2010 р. Форум відбувся 18-19 листопада у Берліні, у 2011 р. - 28-30
листопада у Познані. У 2012 р. засідання Форуму відбулося 29-30 листопада в
Стокгольмі.
Дорожня карта “Східного партнерства”
Дорожня карта “Східного партнерства” була оприлюднена 15 травня 2012
року у вигляді Спільної комунікації Високого представника ЄС у закордонних
справах та політиці безпеки та Європейської Комісії (офіційна назва – “Східне
партнерство: Дорожня карта до Самміту восени 2013 року”).
Дорожня карта була підготовлена на виконання рішень Варшавського
самміту “Східного партнерства” 29-30 вересня 2011 року. Предметна робота
щодо документа тривала з грудня 2011 по травень 2012 року під координацією
профільного підрозділу Європейської служби зовнішньої діяльності.
Документ складається з трьох частин – оглядового документа та двох
таблиць щодо двостороннього та багатостороннього вимірів “Східного
партнерства”, сформованих за принципом “пріоритет – кроки/реформи з боку
партнера – сприяння з боку ЄС – очікуваний результат станом на осінь 2013
року”.
У Комунікації підкреслюється, що Дорожня карта окреслює спільно
узгоджені між ЄС та країнами-партнерами цілі, не визначає наперед прагнення
або порядок денний європейської інтеграції партнерів. Звертається увага, що до
роботи над Дорожньою картою були залучені держави-члени ЄС та країни-
партнери.
Політичне схвалення державами-членами ЄС та країнами-партнерами
Дорожньої карти стало ключовим підсумком міністерського засідання
“Східного партнерства” 23 липня 2012 року.
155
 У цілому Дорожню карту можна охарактеризувати як доволі об’єктивний
комплексний документ. Водночас, Дорожня карта лише узагальнює увесь масив
відносин між ЄС та країнами-партнерами та раніше досягнуті між ними
домовленості.

2. Історія відносин Україна – Європейський Союз

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в

грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник
головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав
незалежність України.
Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом
впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади
внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з
основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції
України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою
набуття членства в ЄС».
Разом з цим, намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах
інтеграції був проголошений набагато раніше. Так, у Постанові Верховної Ради
України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики
України». Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У
документі закріплювалося, що «перспективною метою української зовнішньої
політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це
не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних
відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про
партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування
до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації».
У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був
підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій
Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції
України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року.
Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено
довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.
Підтримка курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надається й на рівні
Верховної Ради України, зокрема відповідні положення містяться в Постанові
Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про
співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, Заяві
Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до
156
початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, Постанові
Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про
стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним
союзом, ухваленій 19 травня 2011 року, а також в Постанові Верховної Ради
України від 20 березня 2012 року.
Договірно-правова співробітництва Україна-ЄС
Чинною правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про
партнерство та співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1
березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола
політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Укладення УПС
дозволило встановити регулярний двосторонній діалогу між Україною та ЄС на
політичному та секторальних рівнях, впровадити впорядкований режим
торгівлі між обома сторонами на основі принципів ГАТТ/СОТ, визначити
пріоритети адаптації законодавства України до стандартів та норм
Європейського Співтовариства (acquis communautaire) у пріоритетних секторах
української економіки.
У рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС:
енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення
законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього
середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у
сфері науки, технологій та космосу.
На основі УПС розвивається політичний діалог Україна-ЄС у формах
щорічних зустрічей на найвищому рівні: Самміт Україна-ЄС (за участю
Президента України, Президента Європейської Ради та Президента
Європейської Комісії); засідань Ради з питань співробітництва (за участю
Прем’єр-міністра України, Високого Представника ЄС із закордонних справ та
безпекової політики, міністра закордонних справ головуючої в ЄС країни);
Комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва Україна-ЄС;
Комітету парламентського співробітництва; зустрічей політичного діалогу на
рівні міністрів закордонних справ; засідань в рамках секторальних діалогів;
регулярних консультацій на рівні робочих груп. Щороку здійснюється обмін
візитами на високому та найвищому рівнях.
З метою надання двостороннім відносинам нового імпульсу і для
врахування нових умов співробітництва, зокрема в контексті розширення ЄС
2004 року, сторони розробили та 21 лютого 2005 року під час засідання Ради з
питань співробітництва схвалили План дій Україна-ЄС – двосторонній
політичний документ, який дав змогу суттєво розширити двостороннє
співробітництво України до ЄС без внесення змін до чинної договірно-правової
бази. За своїм змістом План дій містив перелік конкретизованих зобов'язань
157
України у сфері зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією,
структурних економічних реформ та заходів по розвитку співпраці з ЄС в
секторальних сферах. Серед ключових здобутків у розвитку відносин протягом
терміну Плану дій: надання Україні статусу країни з ринковою економікою в
рамках антидемпінгового законодавства ЄС, надання Україні права
приєднуватися до зовнішньополітичних заяв і позицій ЄС, укладення Угоди
про спрощення оформлення віз та Угоди про реадмісію осіб, поширення на
Україну фінансування Європейського інвестиційного банку (Рамкова угода між
Україною та Європейським інвестиційним банком), поглиблення секторальної
співпраці, започаткування переговорів щодо укладення нового базового
договору на заміну УПС.
З огляду на завершення у березні 2008 року 10-річного терміну дії УПС, 5
березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо
укладення нової угоди між Україною та ЄС. На період до укладення нової
угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою
сторін. Після завершення вступу України до Світової організації торгівлі 18
лютого 2008 року були започатковані переговори в частині створення
поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що
відкриває шлях до лібералізації руху товарів, капіталів та послуг та широку
гармонізацію нетарифних інструментів економічного регулювання. 9 вересня
2008 року на Паризькому самміті Україна та ЄС досягли політичної
домовленості про укладення майбутньої угоди в форматі Угоди про асоціацію,
яка будуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної
інтеграції. У ході 15-го Самміту Україна-ЄС в Києві 19 грудня 2011 сторони
оголосили про завершення перегорів по майбутній Угоді про асоціацію, а 30
березня 2012 текст майбутньої Угоди було парафовано главами переговірних
команд України та ЄС.
Система координації співробітництва між Україною та ЄС
Основними документами, якими на сьогодні визначається форма, зміст, а
також процедура та механізми координації співробітництва між Україною та
ЄС, є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16.06.1994 р. та
Порядок денний асоціації між Україною та ЄС для підготовки та сприяння
імплементації Угоди про асоціацію (ПДА) від 20.11.2009 р.
Згідно із зазначеними документами основними координуючими органами
є:
Самміти Україна-ЄС (консультації на вищому політичному рівні),
проведення яких передбачено статтею 7 УПС;

158
 Консультації на рівні профільних міністрів, які проводяться в рамках Ради
з питань співробітництва між Україною та ЄС, а також в інших випадках за
взаємною згодою сторін (стаття 7 УПС);
Рада з питань співробітництва між Україною та ЄС (утворена згідно статті
85 УПС), яка здійснює нагляд за виконанням положень УПС. До складу Ради
входять представники Ради ЄС, Європейської служби зовнішньої діяльності і
Європейської Комісії та члени Уряду України. У своїй діяльності Рада
керується Правилами процедури, затвердженими на засіданні Ради
03.06.1998 р. у Брюсселі.
Комітет з питань співробітництва між Україною та ЄС як допоміжний
орган Ради (утворений рішенням Ради від 03.06.1998 р. відповідно до статті 87
УПС). Комітет відповідає за належне виконання УПС, підготовку засідань Ради
та виконання її рекомендацій, а також забезпечує безперервність партнерських
відносин між Україною та ЄС. У своїй діяльності Комітет керується Правилами
процедури, які є додатком до Правил Процедури Ради, затверджених на
засіданні Ради 03.06.1998 р. у Брюсселі.
В рамках Комітету у відповідності до статті 10 його Правил процедури
утворено 7 підкомітетів:
«Торгівля та інвестиції»,
«Економічні та соціальні питання, фінанси та статистика»,
«Політика в сфері підприємств, конкуренція, співробітництво в
регуляторній сфері»,
«Енергетика, транспорт, ядерна безпека та екологія»,
«Митне та транскордонне співробітництво»,
«Юстиція, свобода та безпека»,
«Наука та технології, дослідження та розробки, освіта, культура,
громадське здоров’я та медіа».
У своїй діяльності Підкомітети керуються затвердженими ними
Правилами процедури, типовий текст яких є додатком до Правил процедури
Ради і Комітету, затверджених на засіданні Ради 03.06.1998 р. у Брюсселі.
Комітет старших посадових осіб (КСПО) Порядку денного асоціації
Україна-ЄС (утворений згідно пункту 9 ПДА), який готує оцінку прогресу
імплементації ПДА, а також пропозиції щодо визначення майбутніх пріоритетів
та будь-яких необхідних доповнень до ПДА. КСПО очолюють: з боку ЄС –
керівник профільного підрозділу Європейської служби зовнішньої діяльності, з
боку України – керівник профільного підрозділу Секретаріату Кабінету
Міністрів України.

159
 Схема двосторонніх взаємовідносин України-ЄС

грудень 1991 р. Були започатковані відносини між Україною та ЄС,

коли Міністр закордонних справ головуючих в ЄС
Нідерландів, від імені ЄС офіційно визнав незалежність
України.

жовтень 1993 р. Відкрито Представництво Європейської Комісії в

м. Київ Україні.

14 червня 1994 р. Підписано Угоду про партнерство та співробітництво

м. Люксембург між Україною, з одного боку, і Європейськими
Співтовариствами та їх державами-членами, з іншого
боку.

24 березня 1995 р. Перше засідання Спільного комітету Україна – ЄС.

м. Брюссель Обговорено перспективи розвитку відносин Україна –
ЄС.

01 червня 1995 р. Зустріч Президента України Л.Д.Кучми з Головою

м. Люксембург Європейської Комісії Ж.Сантером. Підписано
Тимчасову угоду про торгівлю та питання, пов'язані з
торгівлею, між Україною, з одного боку, та
Європейським Співтовариством, Європейським
Об'єднанням Вугілля і Сталі, Європейським
Співтовариством з Атомної Енергії, з іншого боку.

липень 1995 р. Відкрито Представництво України при Європейських

м. Брюссель Співтовариствах (Європейському Союзі).

19 травня 1996 р. Меморандум про Взаєморозуміння між Європейським

Співтовариством та Україною.

21 травня 1996 р. Зустріч Україна – Трійка ЄС на рівні міністрів

м. Рим закордонних справ. ЄС оприлюднив свою Заяву щодо
політичної підтримки України.

05 лютого 1997 р. Зустріч Україна – Трійка ЄС на рівні міністрів

закордонних справ Обговорено питання імплементації
160
 Плану дій ЄС щодо України від 6 грудня 1996р.

05 вересня 1997 р. Перший Самміт Україна – ЄС. Обговорено стан і

м. Київ перспективи розвитку відносин Україна – ЄС.

01 березня 1998 р. Набуття чинності Угодою про партнерство та

співробітництво між Європейськими Співтовариствами
і Україною.

08-09 червня 1998 р. Перше засідання Ради з питань співробітництва між

м. Люксембург Україною та Європейським Союзом у рамках УПС.

16 жовтня 1998 р. Другий самміт Україна – ЄС після набуття чинності

м. Відень УПС. Відносини між Україною та ЄС визначено як
"стратегічне партнерство", обговорено питання
співробітництва у сфері зовнішньої і безпекової
політики.

05 листопада 1998 р. Перше засідання Комітету з питань співробітництва

м. Брюссель між Україною та ЄС в рамках УПС (засновано 6
галузевих підкомітетів: з питань торгівлі та інвестицій;
фінансів, економіки та статистики; енергетики, ядерних
питань і навколишнього природного середовища;
митного і прикордонного співробітництва, боротьби з
"відмиванням" коштів і наркобізнесом; транспорту,
телекомунікацій, науки та технологій, освіти та
навчання; вугілля, сталі, гірничої промисловості та
сировинних матеріалів).

03-04 червня 1999 р. Кельнський самміт ЄС.

ЄС визнав досягнення якісно нового рівня у стосунках з
Україною.

23 липня 1999 р. Третій самміт Україна – ЄС (досягнуто прогресу у

м. Київ визнанні Євросоюзом євроінтеграційного курсу
України, ЄС підтвердив наміри сприяти вступу України
до СОТ).

16 липня 1999 р. Постановою Кабінету Міністрів України №1496

161
м. Київ затверджено Концепцію адаптації законодавства
України до законодавства ЄС.

10 грудня 1999 р. Європейська Рада ухвалила Спільну стратегію ЄС щодо

м. Хельсінкі України, спрямовану на зміцнення відносин
"стратегічного партнерства" між Україною та ЄС (у
документі відзначаються європейські прагнення
України і вітається її проєвропейський вибір; ЄС
підтвердив свої зобов'язання щодо підтримки
політичних та економічних перетворень в Україні, які
мають забезпечити подальше її наближення до ЄС).

15 вересня 2000 р. Четвертий самміт Україна – ЄС (українською стороною

м. Париж запропоновано реформування спільних органів Україна
– ЄС, створених на основі УПС, а також
інституціоналізацію відносин у сфері зовнішньої
політики, безпеки, військового та військово-технічного
співробітництва, юстиції та внутрішніх справ).

11 жовтня 2000 р. Набула чинності постанова Ради ЄС, згідно з якою

Україна була вилучена з переліку країн з неринковою
економікою в рамках антидемпінгового законодавства
ЄС.

15 березня 2001 р. Європейський Парламент ухвалив Резолюцію стосовно

м. Страсбург Спільної стратегії Європейського Союзу щодо України
(визнається право України стати членом ЄС).

10-11 вересня 2001 р. П’ятий Самміт Україна – ЄС став важливою подією у

м. Ялта відносинах між Україною та Європейським Союзом,
надав новий імпульс розвитку співробітництва в
енергетичному секторі, сфері юстиції та внутрішніх
справ, європейської політики безпеки і оборони. На
кожному з цих напрямків розпочалася конкретна
робота.

04 липня 2002 р. Шостий самміт Україна – ЄС (Спільна заява за

м. Копенгаген результатами Самміту охоплює значний спектр
співробітництва та визначає подальші шляхи його
162
 розвитку; підписано Угоду про наукове та технологічне
співробітництво між Україною та ЄС; прийнято
рішення про підготовку сторонами Спільної доповіді з
оцінки стану виконання УПС).

11 грудня 2003 р. Засідання Комітету з питань співробітництва між

м. Київ Україною та ЄС.

У ході засідання сторони обговорили ініціативу ЄС

“Ширша Європа – нові сусіди” та підходи щодо
спільної роботи над новими інструментами розвитку
відносин сторін – Планом дій Україна – ЄС та
Програмами сусідства (Україна-Румунія, Україна-
Угорщина-Словаччина, Україна-Польща-Білорусь,
програма CADSES).

15 червня 2004 р. Четвертий раунд консультацій щодо підготовки Плану

м. Брюссель дій Україна – ЄС. Досягнуто прогресу при узгодженні
більшості положень та вироблено ряд компромісних
формулювань заходів проекту Плану дій.

7-8 жовтня 2003 р. Сьомий Самміт Україна – ЄС.

м. Ялта
Двостороння зустріч Президента України Л.Кучми і
Президента Італійської Республіки С.Берлусконі „віч-
на-віч”.

08 липня 2004 р. Восьмий Самміт Україна – ЄС. Сторони обговорили

м. Гаага питання внутрішнього розвитку в Україні та в ЄС, стан
та перспективи поглиблення двостороннього
співробітництва у торгівельно-економічній, безпековій
сферах, а також юстиції та внутрішніх справ.
Пріоритетну увагу приділено питанню надання
економіці України ринкового статусу у рамках
антидемпінгового законодавства ЄС.

Підписано Угоду про участь України у Поліцейській

місії ЄС у Македонії, схвалено План дій Україна – ЄС
щодо співробітництва у сфері науки та технологій,
163
 розглянуто перспективи відносин між Україною та ЄС
у контексті реалізації Європейської політики сусідства,
зокрема, питання підготовки Плану дій Україна – ЄС.

20 липня 2004 р. П’ятий раунд консультацій щодо проекту Плану

м. Брюссель Україна – ЄС. Сторони вийшли на завершальний етап
підготовки зазначеного документу.

20 вересня 2004 р. План дій Україна – Європейський Союз погоджено на

м. Брюссель експертному рівні.

17 грудня 2004 р. Декларація Європейської Ради щодо України. Рада

наголосила на повній підтримці Президента Ющенка та
Українського народу з боку ЄС і хотіла б підкреслити,
що ЄС готовий посилювати свої відносини з Україною,
таким чином якнайповніше використовуючи нові
можливості, що пропонуються Планом дій.

10 лютого 2005 р. Засідання Україна-Трійка ЄС з питань ОБСЄ та Ради

м. Брюссель Європи. В центрі дискусії були питання поглиблення
співпраці між Україною та Євросоюзом у вирішенні
актуальних проблем загальноєвропейської безпеки,
впровадженні європейських стандартів демократії і
прав людини.

12 лютого 2005 р. План дій "Україна - Європейський союз". Схвалено

м. Київ Кабінетом Міністрів України.

16 березня 2005 р. Україна Ратифікувала Цивільну Конвенцію РЄ проти

м. Київ корупції і готується до ратифікації кримінальної
конвенції проти корупції.

1 квітня 2005 р. Президент України підписав указ про тимчасове

м. Київ запровадження безвізового режиму для громадян ЄС.

13 червня 2005 р. Дев’яте засідання Ради з питань співробітництва між

м. Брюссель Україною та ЄС, під час якого позитивно оцінено
інтенсифікацію розвитку співробітництва у першому
півріччі 2005 року та помітний прогрес, досягнутий
164
 Україною в імплементації Плану дій Україна – ЄС.

Підписані Угоди між Україною та ЄС щодо процедур

безпеки обміну інформацією з обмеженим доступом, а
також щодо визначення загальних рамок участі України
в операціях ЄС по врегулюванню кризових ситуацій, а
також Угода про співробітництво між Україною та
Європейським інвестиційним банком.

13 червня 2005 р. Угода між Європейським Союзом і Україною про

визначення загальної схеми участі України в операціях
Європейського Союзу із врегулювання криз.

27 липня 2005 р. Підписано Угоду між Урядом України та

м. Брюссель Європейським Співтовариством про торгівлю деякими
сталеливарними виробами на 2005 – 2006 роки, яка
зокрема передбачає збільшення до кінця 2005 року
квоти на імпорт до ЄС українського плоского та
сортового прокату до 980 тис. тонн.

01 грудня 2005 р. Дев’ятий Самміт Україна – ЄС.

м. Київ В рамках Самміту розглянуті питання розвитку
внутрішньої ситуації в Україні та ЄС, відносин Україна
– ЄС та міжнародні питання.
За результатами проведення самміту було підписано
ряд двосторонніх угод, зокрема:
Угоду про співробітництво щодо цивільної глобальної
навігаційної супутникової системи (ГНСС) між ЄС,
його державами-членами та Україною;
Угоду між Україною та ЄС про деякі аспекти
повітряного сполучення;
Меморандум про взаєморозуміння щодо
співробітництва в енергетичній галузі між
Європейським Союзом та Україною.

23 грудня 2005 р. Рада Європейського Союзу надала Україні статус

країни із ринковою економікою.

30 грудня 2005 р. Набуло чинності рішення ЄС надати Україні статус

165
 країни з ринковою економікою в рамках
антидемпінгового законодавства ЄС.

17 березня 2006 р. Підписання двостороннього документу “Словацько-

м. Братислава українське співробітництво з виконання Плану дій
Україна – ЄС у 2006 р.”, який містить конкретний план
українсько-словацького співробітництва щодо
імплементації Плану дій Україна – ЄС.

14 вересня 2006 р. Підписання Пам’ятної записки в контексті

м. Брюссель Меморандуму між Україною та ЄС про
взаєморозуміння щодо співробітництва в енергетичній
галузі, яка передбачає фінансування Європейською
Комісією спільних з Україною енергетичних проектів, а
також заохочення європейських фінансових структур
(Європейський інвестиційний банк та Європейський
банк реконструкції та розвитку) до надання відповідної
фінансової підтримки Україні.

18 жовтня 2006 р. Між Україною та ЄС підписано Меморандум про

м. Брюссель взаєморозуміння щодо діалогу у сфері сільського
господарства та розвитку сільської місцевості.

27 жовтня 2006 р. Десятий Самміт Україна – ЄС під головуванням

м. Хельсінки Президента України Віктора Ющенка та Голови
Європейської Ради Прем’єр-міністра Фінляндської
Республіки Матті Ванганена.

05 березня 2007 р. Відбувся перший раунд переговорів між Україною та

м. Брюссель ЄС щодо нової посиленої угоди. Раунд був
присвячений переважно організаційним аспектам
переговорного процесу. Зокрема, сторони обговорили
графік переговорів на 2007 рік, створення переговорних
робочих груп.

02-03 квітня 2007 р. Відбувся другий раунд переговорів між Україною та

м. Брюссель ЄС щодо нової посиленої угоди. Погоджено
орієнтовний графік переговорного процесу, а також
створення чотирьох робочих переговорних груп, а саме:
166
 з питань зовнішньої і безпекової політики; юстиції,
свободи та безпеки; секторального співробітництва;
зони вільної торгівлі, яка розпочне роботу після
завершення формальних процедур вступу України до
СОТ.

18 червня 2007 р. Підписання у пакетному порядку Угоди між Україною і

м. Люксембург ЄС про реадмісію, Угоди між Україно та ЄС про
спрощення оформлення віз. Угода про спрощення
оформлення віз вносить полегшення в режим видачі
шенгенських віз для багатьох категорій українських
громадян: офіційних делегацій, бізнесменів, науковців,
журналістів. Угода про реадмісію запроваджує чіткий,
прозорий та цивілізований порядок видачі нелегальних
мігрантів між сторонами.

14 вересня 2007 р. Одинадцятий Самміт Україна – ЄС за участю

м. Київ Президента України Віктора Ющенка, Міністра
закордонних справ України Арсенія Яценюка.
Європейський Союз представляли Прем’єр-Міністр
Португалії Жозе Сократеш як Голова Європейської
Ради спільно з Генеральним Секретарем – Високим
Представником Хав’єром Соланою, а також Голова
Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу.

1 січня 2008 р. Набуття чинності угод про спрощення видачі віз та

реадмісію між Україною та ЄС

11 травня 2008 р. Дні Європи в Україні

16 травня 2008 р. Україна стала 152-им членом СОТ

9 вересня 2008 р. Відбувся Дванадцятий Самміт Україна - ЄС за участю

м. Париж Президента України В. Ющенка, Головуючого у
Європейському Союзі Президента Французької
Республіки Н. Саркозі, Президента Європейської
Комісії Ж. Баррозу.

Головними результатами чергового самміту Україна-

167
 ЄС стали досягнення домовленостей на вищому
політичному рівні про укладення нової посиленої
Угоди Україна – ЄС на принципах асоціації (з
відповідним їх фіксуванням у назві документа), а також
започаткування діалогу щодо умов запровадження
безвізового режиму поїздок громадян України до
держав – членів Євросоюзу.
За підсумками самміту було ухвалено Спільну
декларацію щодо Угоди про асоціацію між Україною та
ЄС та Спільний заключний документ щодо
співробітництва України з ЄС. Лідери України та ЄС
також схвалили Другий спільний звіт, присвячений
прогресу в переговорах між Україною та ЄС відносно
укладення нової посиленої угоди та прийняли окрему
політичну декларацію щодо Грузії.

17 вересня 2008 р. В рамках Європейського інструменту сусідства та

м. Київ партнерства між Україною та Європейською Комісією
була укладена Угода про фінансування програми
бюджетної підтримки "Підтримка впровадження
Енергетичної стратегії України" (розпорядження КМУ
від 17.09.08 №1234-р).

5 листопада 2008 р. В рамках Європейського інструменту сусідства та

м. Київ партнерства між Україною та Європейською Комісією
була укладена Угода про фінансування Щорічної
програми дій з ядерної безпеки 2007 року
(розпорядження КМУ від 05.11.08 №1394).

7 травня 2009 р. Україна стала учасницею ініціативи ЄС «Східне

партнерство»

16 травня 2009 р. День Європи в Україні

22 липня 2009 р. Підписано Меморандум про взаєморозуміння для

започаткування діалогу про регіональну політику та
розвиток регіонального співробітництва між
Міністерством регіонального розвитку та будівництва
України та Європейською Комісією
168
24 листопада 2009 р. Набуття чинності Порядку денного асоціації Україна-
ЄС після обміну нотами відповідно до правил
процедури Ради з питань співробітництва між
Україною та ЄС

25 лютого 2010р. Європарламент схвалив резолюцію про ситуацію в

Україні в який, зокрема, визнається право України на
приєднання до ЄС. Також Єврокомісії надається мандат
задля роботи над “дорожньою картою” безвізових
подорожей між Україною та країнами ЄС

15 травня 2010 р. Офіційна церемонія з нагоди святкування Дня Європи в

м. Київ Україні. У заході взяли участь Міністр закордонних
справ України К. Грищенко, Глава Представництва
Європейського Союзу в Україні Ж. М. П. Тейшейра,
заступник Голови Київської міськдержадміністрації І.
Добруцький,представники дипломатичних місій
держав-членів ЄС та інші високопосадовці

19 травня 2010 р. На засіданні Уряду прийнято розпорядження Кабінету

м. Київ Міністрів № 1073 “Про затвердження плану
першочергових заходів щодо інтеграції України до ЄС
на 2010 рік”.

10 серпня 2010 р. Президент України Віктор Янукович підписав Указ №

м. Київ 804/2010 “Про деякі питання переговорів з
Європейським Союзом щодо укладення Угоди про
асоціацію між Україною та Європейським Союзом”.
Зазначеним Указом затверджений новий персональний
склад делегації України для участі у переговорах з
Європейським Союзом щодо укладення Угоди про
асоціацію між Україною та ЄС

24 вересня 2010 р. Україна вступила до Європейського енергетичного

співтовариства

22 листопада 2010 р. 14-й Самміт Україна-ЄС. Головували на Самміті з боку

м. Брюссель Європейського Союзу Президент Ради ЄС Герман Ван
169
 Ромпей та Президент Європейської Комісії Жозе
Мануель Баррозу, з боку України – Президент України
Віктор Федорович Янукович. Лідери відмітили прогрес,
досягнутий у відносинах Україна – ЄС, було
наголошено на важливості прискорення переговорного
процесу щодо Угоди про асоціацію між Україною та
Євросоюзом. Ключовим результатом Чотирнадцятого
Самміту Україна-ЄС стало представлення Плану дій
щодо запровадження безвізового режиму, було
підписано Протокол до Угоди про партнерство і
співробітництво між Україною та ЄС про загальні
принципи участі України у програмах Співтовариства,
який дозволить Україні брати участь в програмах ЄС у
таких сферах, як бізнес, підприємництво, енергетика,
інформація, комунікація, технологія та ін.

25 листопада 2010 р. Резолюція Європарламенту щодо України

1 лютого 2011 р. Україна стає повноправним членом Енергетичного

Співтовариства

20 травня 2011 р. Прийняття Пріоритетів Порядку денного асоціації

Україна-ЄС на 2011 рік

25 травня 2011 р. Публікація регулярного Звіту щодо прогресу України

та Повідомлення «Нова відповідь на зміни у країнах-
сусідах»

30 березня 2012 року в Парафовано Угоду про Асоціацію між Україною та

м. Брюссель Європейським Союзом
(Королівство Бельгія)

28-29 листопада 2013 р. Самміт Україна-ЄС в м. Вільнюс (Литва). Відмова

України від писання Угоди про асоціацію з ЄС

В листопаді 2013 року на самміті у Вільнюсі очікувалось підписання угоди

про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, 9 листопада в Росії відбулася таємна
зустріч президентів Януковича і Путіна, зміст якої залишається невідомим.
Після цього українська влада різко змінила риторику і 21 листопада 2013 року
170
Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до
підписання угоди з Євросоюзом. Внаслідок цього, по всій Україні
розпочались масові акції протесту.
21 березня 2014 року у Брюсселі було підписано політичну частину Угоди
про асоціацію з Європейським Союзом за участі українського Прем'єр-міністра
Арсенія Яценюка.
27 червня 2014 р. – підписання економічної (тобто вже повністю) Угоди
про Асоціацію з Європейським Союзом.
27 червня 2014 президент Єврокомісії Жозе-Мануел Баррозу заявив, що
Угода про асоціацію є початком вступу України в ЄС.
Вступ до ЄС відбувається в кілька етапів:
1. Підписання Угоди про асоціацію;
2. Включення в офіційну програму розширення ЄС;
3. Подача заявки на вступ;
4. Отримання статусу кандидата в члени ЄС;
5. Вступ до ЄС.
Україна знаходиться на першому з цих етапів.

3. Угода про асоціацію між Україною та ЄС

Переговори щодо нового базового договору між Україною та ЄС на заміну

чинної Угоди про партнерство та співробітництво були започатковані у березні
2007 року (у 2008 році сторони узгодили назву майбутньої угоди – Угода про
асоціацію). 11 листопада 2011 року у Брюсселі відбувся завершальний двадцять
перший раунд переговорів щодо укладення Угоди про асоціацію, у ході якого
були узгоджені всі положення тексту Угоди.
Під час ході П’ятнадцятого Самміту Україна-ЄС (19 грудня 2011 р.,
м. Київ) лідери України та ЄС офіційно заявили про завершення переговорів
щодо Угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року у Брюсселі глави
переговорних делегацій парафували Угоду.
Угода про асоціацію покликана забезпечити якісно новий, поглиблений
формат відносин між Україною та ЄС. Вона стане унікальним двостороннім
документом, який виходитиме далеко за рамки подібних угод, укладених ЄС
свого часу з країнами Центральної та Східної Європи. Угода не лише закладе
якісно нову правову основу для подальших взаємин між Україною та ЄС, але й
слугуватиме стратегічним орієнтиром для проведення системних соціально-
економічних реформ в Україні, широкомасштабної адаптації законодавства
України до норм і правил ЄС.

171
 З укладенням Угоди відносини між Україною та ЄС будуть переведені на
новий рівень – від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та
економічної інтеграції. Важливим елементом Угоди є положення про створення
поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Україна розглядає Угоду
про асоціацію як важливий крок на шляху наближення в перспективі до
наступного етапу – підготовки до вступу в ЄС.
Угода про асоціацію налічує понад тисячу сторінок, а за своєю структурою
складається з преамбули, семи частин, 43 додатків та 3 протоколів.
У частині „Преамбула, загальні цілі та принципи” окреслюється підґрунтя,
яке існує сьогодні для укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС,
зокрема визнання з боку ЄС європейського вибору та європейських устремлінь
України як європейської країни, що поділяє з ЄС спільну історію і спільні
цінності, а також визначені цілі Угоди, серед яких – створення асоціації,
поступове зближення між Україною та ЄС на основі спільних цінностей,
поглиблення економічних та торгівельних відносин, зокрема шляхом створення
ЗВТ, посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи і безпеки.
Закріплюються основні принципи, які лежатимуть в основі асоціації, передусім
забезпечення прав людини та основоположних свобод, повага до принципу
верховенства права, дотримання принципів суверенітету і територіальної
цілісності, непорушності кордонів і незалежності. Підкреслюється, що
подальші відносини між Україною та ЄС базуватимуться також на принципах
вільної ринкової економіки, верховенства права, ефективному урядуванні тощо.
Частина „Політичний діалог і реформи, політична асоціація,
співробітництво та конвергенція у сфері закордонних справ та політики
безпеки” містить положення, реалізація яких має сприяти розвитку і зміцненню
політичного діалогу у різних сферах, у т.ч. поступовій конвергенції позицій
України з ЄС у сфері зовнішньої та безпекової політики.
У розділі визначені цілі політичного діалогу, ключовою з яких є
запровадження політичної асоціації між Україною та ЄС. Серед інших цілей -
поширення міжнародної стабільності та безпеки, зміцнення поваги до
демократичних принципів, верховенства права та належного урядування, прав
людини та фундаментальних свобод, поширення принципів незалежності,
суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів,
співробітництво у сфері безпеки і оборони.
У цій частині визначені рівні та формати політичного діалогу, зокрема
передбачено проведення саммітів, зустрічей на міністерському та інших рівнях.
Серед ключових напрямків взаємодії – співробітництво з метою
поширення регіональної стабільності; зміцнення миру та міжнародного
правосуддя, зокрема шляхом імплементації Римського статуту Міжнародного
172
кримінального суду; забезпечення поступової конвергенції у сфері зовнішньої і
безпекової політики, включаючи Спільну політику безпеки та оборони,
попередження конфліктів, нерозповсюдження, роззброєння та контроль за
озброєнням, боротьбу з тероризмом тощо.
У частині Угоди „Юстиція, свобода і безпека” визначені напрямки
взаємодії у відповідних сферах. Важливою метою співробітництва є
утвердження верховенства права та зміцнення відповідних інституцій, зокрема
у сфері правоохоронної діяльності та встановлення правосуддя, насамперед
зміцнення судової системи, покращення її ефективності, гарантування її
незалежності та неупередженості.
Одним з елементів співпраці є забезпечення належного рівня захисту
персональних даних у відповідності до кращих європейських та міжнародних
стандартів.
З метою управління міграційними потоками Угодою передбачається
запровадження всеохоплюючого діалогу щодо ключових питань у сфері
міграції, включаючи нелегальну міграцію, протидію торгівлі людьми тощо.
Окремі статті присвячені створенню належних умов для працівників, які на
законних підставах працюють за кордоном.
Важлива увага приділяється забезпеченню мобільності громадян і
поглибленню візового діалогу, зокрема шляхом запровадження безвізового
режиму після виконання відповідних критеріїв, передбачених у Плані дій щодо
лібералізації ЄС візового режиму для України.
Положеннями розділу передбачається поглиблення співпраці з метою
боротьби з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму, незаконним
обігом наркотиків, організованою злочинністю, тероризмом, а також розвиток
співробітництва у сфері надання правової допомоги у цивільних та
кримінальних справах.
Поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі Україна-ЄС (ЗВТ) є
невід’ємною складовою Угоди про асоціацію і передбачає лібералізацію
торгівлі як товарами, так і послугами, лібералізацію руху капіталів та до певної
міри – руху робочої сили. Відмінною рисою ЗВТ Україна-ЄС є комплексна
програма адаптації регуляторних норм у сферах, пов’язаних з торгівлею, до
відповідних стандартів ЄС. Це дозволить значною мірою усунути нетарифні
(технічні) бар’єри у торгівлі між Україною та ЄС та забезпечити розширений
доступ до внутрішнього ринку ЄС для українських експортерів і навпаки –
європейських експортерів до українського ринку. Таким чином поглиблена та
всеохоплююча ЗВТ має забезпечити поступову інтеграцію економіки України
до внутрішнього ринку ЄС.

173
 Частина Угоди, яка стосується створення ЗВТ, охоплює такі основні
сфери: торгівля товарами, в т. ч. технічні бар’єри в торгівлі; інструменти
торговельного захисту; санітарні та фітосанітарні заходи; сприяння торгівлі та
співробітництво в митній сфері; адміністративне співробітництво в митній
сфері; правила походження товарів; торговельні відносини в енергетичній
сфері; послуги, заснування компаній та інвестиції; визнання кваліфікації; рух
капіталів та платежів; конкурентна політика (антимонопольні заходи та
державна допомога); права інтелектуальної власності, в т. ч. географічні
зазначення; державні закупівлі; торгівля та сталий розвиток; транспарентність;
врегулювання суперечок.
Частина Угоди „Економічне та секторальне співробітництво” містить
положення про умови, модальності та часові рамки гармонізації законодавства
України та законодавства ЄС, зобов’язання України щодо реформування
інституційної спроможності відповідних установ та принципи співробітництва
між Україною, ЄС та його державами-членами у низці секторів економіки
України та напрямків реалізації державної галузевої політики. 28 глав цього
розділу Угоди передбачають відповідні заходи у таких секторах як енергетика,
у т.ч. ядерна, транспорт, захист навколишнього середовища, промислова
політика та підприємництво, сільське господарство, оподаткування, статистика,
надання фінансових послуг, туризм, аудіовізуальна політика, космічні
дослідження, охорона здоров’я, науково-технічна співпраця, культура, освіта
тощо.
Імплементація цього розділу Угоди дасть змогу, по-перше, забезпечити
більш поглиблене виконання положень Угоди щодо зони вільної торгівлі,
оскільки сприятиме наближенню законодавства та регуляторного середовища
України та ЄС, а відтак усуненню нетарифних торговельних бар’єрів, а, по-
друге, сприятиме інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та єдиного
нормативного простору в переважній більшості секторів економіки та
суспільного життя України.
Частина „Фінансове співробітництво” окреслює механізм і шляхи
отримання Україною фінансової допомоги з боку ЄС, у т.ч. з метою сприяння
реалізації Угоди про асоціацію, пріоритетні сфери її надання, порядок
моніторингу та оцінки ефективності її використання. Крім цього, положення
цієї частини передбачають поглиблення співпраці України та ЄС з метою
попередження та боротьби з шахрайством, корупцією та незаконною
діяльністю, зокрема шляхом поступової гармонізації українського
законодавства у цій сфері із законодавством ЄС, обміну відповідною
інформацією тощо.

174
 Відповідно до „Інституційних, загальних та прикінцевих положень”
передбачається запровадження нових форматів та рівнів співробітництва між
Україною та ЄС після набуття чинності Угодою про асоціацію, зокрема
створення Ради та Комітету з питань асоціації, Парламентського комітету з
питань асоціації. З метою залучення до реалізації Угоди громадянського
суспільства буде створена Платформа громадянського суспільства.
У контексті забезпечення належного виконання Угоди буде впроваджений
відповідний механізм моніторингу та врегулювання спорів, які можуть
виникати у ході виконання Угоди.
У зв’язку з необмеженим терміном дії Угоди було передбачено можливість
здійснення всебічного її перегляду, у т.ч. що стосується її цілей протягом п’яти
років від набрання нею чинності, а також у будь-який час за взаємною згодою
Сторін.
Угода буде перекладена українською мовою та всіма мовами ЄС, а після її
підписання всі тексти матимуть однакову юридичну силу.

4. Співробітництво України та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки

Основними документами, що регламентують співробітництво між

Україною та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки є План дій Україна – ЄС у
сфері юстиції, свободи та безпеки, затверджений на засіданні Ради з питань
співробітництва між Україною та ЄС (18 червня 2007 р., м. Люксембург) та
План-графік його імплементації, затверджений на засіданні Підкомітету № 6
„Юстиція, свобода та безпека” Комітету з питань співробітництва між
Україною та ЄС (10 квітня 2008 р., м. Київ).
План дій у сфері ЮСБ та План-графік його імплементації охоплюють
співробітництво по 15 ключових напрямах, зокрема: міграція, притулок,
управління кордонами, візи, безпека документів, боротьба з організованою
злочинністю та тероризмом, боротьба з відмиванням грошей, включаючи
протидію фінансуванню тероризму, боротьба з торгівлею людьми,
наркотиками, корупцією, правове співробітництво у цивільних та кримінальних
справах тощо.
Аналіз виконання спільних заходів, визначених Планом-графіком,
проводиться щорічно у рамках засідання Підкомітету № 6, які проводяться по
черзі в Україні та Брюсселі (останнє відбулося 31 травня – 1 червня 2012 р. у
м. Київ).
Взаємодія з ЄС на зазначеному напрямі координується Міністерством
юстиції України.
Співробітництво з Європейським поліцейським офісом (Європол)
175
 Співробітництво з Європейською організацією з питань юстиції (Євроюст)
Співробітництво з Європейським моніторинговим центром з наркотиків та
наркотичної залежності (EMCDDA)
Співробітництво з Місією Європейської Комісії з надання допомоги в
питаннях кордону в Україні та Республіці Молдова (EUBAM)
Співробітництво між Україною та ЄС в рамках Угоди про реадмісію осіб
Співробітництво з Європейським поліцейським офісом (Європол)
4 грудня 2009 р. у м. Київ під час Cамміту Україна – ЄС була підписана
Угода між Україною та Європолом про стратегічне співробітництво.
Цей документ покликаний сприяти координації зусиль держав-членів ЄС
та України в запобіганні і протидії будь-яким формам міжнародної злочинності,
проявам терористичних загроз, торгівлі людьми, наркотиками та іншими
психотропними речовинами, нелегальній міграції.
Зазначена робота здійснюється у безпосередній взаємодії між
Міністерством внутрішніх справ України та Секретаріатом Європолу
З Європолом укладено Угоду про оперативне співробітництво, яка
покликана поглибити відповідну взаємодію сторін. Угода зокрема передбачає
налагодження співробітництва між Україною та Європолом з метою підтримки
держав-членів Європейського Союзу в попередженні і боротьбі з
організованою злочинністю, тероризмом та іншими формами міжнародної
злочинності, зокрема шляхом обміну інформацією між Україною та Європолом.
Угода між Україною та Європолом про стратегічне співробітництво.
ДАТА ПІДПИСАННЯ: 04.12.2009
ДАТА РАТИФІКАЦІЇ УКРАЇНОЮ: 05.10.2010
ДАТА НАБРАННЯ ЧИННОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ: 16.11.2010
A. Співробітництво між Україною та ЄС у сфері юстиції та внутрішніх
справ вже достатньо розвинуте і сприяє зміцненню їх співпраці в рамках Угоди
про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими
Співтовариствами (Європейським Союзом) та їх державами-членами (УПС) і
загального Плану дій Україна — ЄС, затвердженого на засіданні Ради з питань
співробітництва між Україною та ЄС, що відбулося 21 лютого 2005 р. (далі —
План дій Україна — ЄС 2005 року).
План дій ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ в Україні від 12 грудня
2001 р. заклав фундамент для такого співробітництва, передбачаючи широкий
спектр дій, зокрема за напрямами управління кордонами та віз, міграції і
притулку, боротьби із злочинністю і тероризмом, а також зміцнення судової
влади, верховенства права та належного управління. Цей документ сформував
розділ “Юстиція, свобода і безпека” Плану дій Україна — ЄС 2005 року. До

176
нього також додається План-графік, який дає змогу відслідковувати виконання
Плану дій у сфері юстиції, свободи та безпеки.
Після розширення Європейського Союзу, яке відбулося 1 травня 2004 р.,
ЄС і Україна вперше стали межувати між собою і як безпосередні сусіди
почали стикатися зі спільними викликами у боротьбі із злочинністю,
тероризмом та іншими видами незаконної діяльності транскордонного
характеру.
Відповідно до своїх положень План дій у сфері юстиції, свободи та
безпеки повинен бути переглянутий з метою посилення у конкретний спосіб
співробітництва між Україною та ЄС з урахуванням розвитку зони свободи,
безпеки і юстиції у ЄС та безпосереднього сусідства.
B. Співробітництво, що здійснюється на основі спільних цінностей, як це
передбачено УПС і Преамбулою до розділу 2.1 Плану Дій Україна — ЄС 2005
року, повинне відображати баланс між безпекою, з одного боку, і юстицією та
свободою, з іншого. Оновлений План дій у сфері юстиції, свободи та безпеки
розроблено з урахуванням:
положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та
Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) та їх державами-
членами від 16 червня 1994 р., яка набрала чинності у березні 1998 року;
загального Плану Дій Україна — ЄС, затвердженого на засіданні Ради з
питань співробітництва між Україною та ЄС, що відбулося 21 лютого
2005 року;
Гаазької Програми, затвердженої Радою ЄС 4 листопада 2004 р., та Плану
дій з її виконання від 16 червня 2005 року;
Глобальної стратегії розвитку зовнішнього виміру співробітництва у сфері
юстиції, свободи та безпеки, й затвердженої Радою міністрів закордонних справ
та загальних питань країн — членів ЄС 12 грудня 2005 р.
Основними викликами і стратегічними цілями такого співробітництва є:
зміцнення партнерства і практичного співробітництва між Європейським
Союзом, його країнами-членами та Україною у сфері юстиції, свободи і
безпеки;
підтримка зусиль України у зміцненні демократії, забезпеченні захисту
прав і фундаментальних свобод людини. Сприяння посиленню стабільності і
ефективності відповідних державних установ для загального зміцнення
верховенства права;
продовження роботи з Україною для забезпечення застосування принципів
верховенства права, незалежності та ефективності судової влади, включаючи
доступ до правосуддя і належного управління;

177
 забезпечення ратифікації і повної імплементації найбільш важливих
міжнародних інструментів у сфері юстиції та внутрішніх справ;
продовження створення відповідної законодавчої бази для ефективної
співпраці у сфері юстиції, свободи і безпеки відповідно до міжнародних та
стандартів ЄС, а також проведення роботи для забезпечення ефективної
імплементації і застосування таких стандартів;
посилення зусиль у напрямі зміцнення інституційних спроможностей із
залученням у разі потреби громадськості, включаючи використання
можливостей неурядових організацій та представників ділових кіл;
C. Оновлений План дій встановлює ряд погоджених завдань і напрямів
співробітництва та імплементації:
Свобода: вдосконалення управління міграцією, включаючи притулок і
боротьбу з нелегальною міграцією; сприяння людським контактам та
подорожам при посиленні співпраці у сфері управління кордонами і безпеки
документів.
Безпека: протидія тероризму і організованій злочинності, в тому числі
шляхом зміцнення правоохоронного співробітництва, зокрема у напрямі
боротьби з проявами торгівлі людьми, незаконного ввозу мігрантів,
незаконного переміщення наркотиків та інших заборонених товарів, корупції,
підробки документів, відмивання грошей та іншими видами протиправної
діяльності.
Юстиція: реформування судової системи для забезпечення її незалежності,
неупередженості і ефективності та посилення правового співробітництва між
ЄС і Україною у цивільних і кримінальних справах.
II. Свобода
1. Міграція і притулок
Міграція
Розроблення відповідних законодавчих рамок у сфері управління
міграцією;
утворення Державної міграційної служби України для забезпечення
належного міжвідомчого співробітництва на центральному, регіональному і
місцевому рівні шляхом поєднання існуючих структур;
укладення Угоди про реадмісію між Україною і ЄК з метою забезпечення
набрання нею чинності та виконання її положень одночасно з набранням
чинності і виконанням положень Угоди між Україною і Європейським
Співтовариством про спрощення оформлення віз; проведення моніторингу
імплементації Угоди про реадмісію Спільним реадмісійним Комітетом,
створеним відповідно до цієї Угоди;

178
 обговорення ключових статистичних даних та інформації про управління
міграцією, включаючи нелегальну міграцію, а також прикладів кращої
практики у цій сфері;
проведення оцінки масштабів нелегальної міграції через територію
України та відслідковування міграційних потоків. Розроблення оцінки ризиків,
участь у міжнародних оцінках переміщення нелегальних мігрантів, що
становлять інтерес для України, запровадження системи раннього запобігання
нелегальній міграції;
створення належних умов у центрах для утримання нелегальних мігрантів;
забезпечення відповідності європейським стандартам адміністративного
законодавства щодо осіб, затриманих за незаконний перетин кордонів України;
забезпечення здійснення судового контролю за усіма рішеннями про
затримання, тривалість яких перевищує 72 години;
розгляд разом з країнами — членами ЄС та Єврокомісією можливостей для
зміцнення співпраці у вдосконаленні управління міграційними потоками, в
тому числі шляхом оцінки статистичних даних та заходів, спрямованих на
протидію нелегальній міграції;
активізація участі у регіональних і міжнародних мережах та форумах,
пов’язаних з міграцією.
Притулок
Імплементація Конвенції ООН про статус біженців 1951 року та
Протоколу, що стосується статусу біженців, 1967 року, включаючи право на
притулок та повагу до принципу невислання усіма країнами відповідно до
європейських стандартів та за співробітництвом у разі потреби з УВКБ ООН;
подальший розвиток законодавства з питань притулку відповідно до
європейських стандартів та за співробітництвом у разі потреби з УВКБ ООН;
вдосконалення процедур розгляду заяв про надання статусу біженців і
шукачів притулку відповідно до європейських стандартів;
реєстрація і ефективне документування всіх осіб, які звернулися з
проханням надати статус біженця;
вирішення питань, пов’язаних з допоміжним, гуманітарним і тимчасовим
захистом, шляхом прийняття та імплементації відповідного законодавства;
покращення умов в центрах тимчасового розміщення біженців;
надання підтримки у разі потреби у виконанні згаданих завдань, у тому
числі шляхом виконання пілотної програми регіонального захисту.
2. Управління кордонами і візи
Управління кордонами
Затвердження, розвиток і імплементація стратегії інтегрованого управління
кордонами;
179
 посилення міжвідомчого співробітництва між державними органами,
причетними до управління кордонами, включаючи чітке розмежування
відповідальності і компетенції всіх цих відомств. Зміцнення інституційних і
адміністративних спроможностей та здатності здійснювати прикордонний
контроль і вдосконалювати нагляд за кордонами;
удосконалення існуючої правової бази і процедур інтегрованого
управління кордонами, зокрема у пунктах пропуску через державний кордон;
підтримка процесу делімітації і демаркації відповідно до міжнародних
стандартів частин українського кордону;
підтримка у запровадженні системи мобільних прикордонних груп на
кордоні та всередині країни;
продовження надання підтримки у вдосконаленні роботи пунктів
пропуску, в тому числі шляхом оцінки переваг від спільного використання
інфраструктури;
перегляд існуючих у Державній прикордонній службі процедур прийняття
та проходження служби; найшвидше скорочення кількості
військовослужбовців, які виконують завдання, пов’язані з управлінням
кордонами;
розроблення програм базового та спеціалізованого навчання для
персоналу, що виконує завдання, пов’язані з управлінням кордонами;
посилення співробітництва з питань управління кордонами і
вдосконалення співпраці між підрозділами на спільному кордоні. Спрощення
порядку обміну інформацією шляхом запровадження системи спільних
контактних офісів;
підготовка робочих угод для забезпечення оперативного співробітництва з
Агентством ЄС з управління зовнішніми кордонами (FRONTEX), включаючи
оцінку, аналіз та управління ризиками;
продовження співпраці з Молдовою з прикордонних питань та
співробітництва з Місією ЄС з надання допомоги на українсько-молдовському
кордоні;
активна участь у тристоронніх зустрічах експертів України, Молдови і
Європейської Комісії з прикордонних питань та у реалізації рішень, прийнятих
на таких зустрічах.
Візи
Укладення Угоди між Україною та Європейським співтовариством про
спрощення оформлення віз, забезпечення набрання нею чинності та виконання
її положень одночасно з набранням чинності і виконанням положень Угоди між
Україною та ЄК про реадмісію; усвідомлення того, що запровадження

180
безвізового режиму поїздок українських громадян є довгостроковою
перспективою;
заохочення країн — членів ЄС до застосування Спільних консульських
інструкцій у частині, що стосується документів, які повинні бути представлені
при поданні заявок для оформлення короткострокових віз;
запровадження за підтримки національного візового реєстру зв’язку в
режимі он-лайн між Міністерством закордонних справ, пунктами пропуску
через державний кордон, Міністерством внутрішніх справ, закордонними
дипломатичними представництвами і консульськими установами;
виконання вже прийнятих рішень про скорочення переліку документів, які
дозволяють в’їзд на територію України громадянам третіх країн.
Безпека документів
надання підтримки зусиллям України, спрямованим на забезпечення
видачі безпечних проїзних документів та розроблення порядку видачі таких
документів, який відповідатиме мінімальним стандартам безпеки, прийнятим у
ЄС;
кримінальне переслідування осіб, які використовують кілька
ідентифікаційних документів, оформлених на різні імена та прізвища;
сприяння запровадженню машинозчитувальних паспортів і проїзних
документів, заохочення до подальшої гармонізації їх елементів безпеки,
включаючи біометричні ідентифікатори, що засновані на стандартах ІКАО
(ICAO);
активізація роботи з використання бази даних Інтерполу про втрачені,
викрадені бланки проїзних документів та оформлені проїзні документи (ASF-
STD) національними правоохоронними органами.
III. Безпека
1. Боротьба з організованою злочинністю і тероризмом
Забезпечення імплементації Конвенції ООН проти транснаціональної
організованої злочинності та додаткових протоколів до неї з питань протидії
незаконному ввозу мігрантів та торгівлі людьми;
підписання, ратифікація та виконання положень Протоколу проти
незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових і
компонентів, а також боєприпасів до неї, що доповнює Конвенцію ООН проти
транснаціональної організованої злочинності;
забезпечення імплементації 13 конвенцій ООН та протоколів до них щодо
боротьби з тероризмом, а також відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН,
включаючи резолюції № 1373, 1540, 1267, 1566 та 1624;
заохочення регулярного діалогу щодо боротьби з тероризмом у рамках
існуючих структур;
181
 укладення та імплементація стратегічної Угоди з Європолом для
посилення співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю.
Ратифікація та виконання положень Конвенції Ради Європи про захист осіб
стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 року як
важливого кроку в напрямі укладення оперативної Угоди з Європолом;
заохочення обміну технічною, оперативною і стратегічною інформацією
між правоохоронними органами країн — членів ЄС та України при дотриманні
вимог про захист персональних даних;
вжиття необхідних заходів для забезпечення систематичного
співробітництва між поліцією, митною і прикордонною службами, службами
розвідки та безпеки з метою запобігання і протидії протиправній діяльності, що
має міжнародний характер;
більш широке використання можливостей офіцерів зв’язку
з правоохоронних питань країн — членів ЄС, що перебувають в Україні, для
боротьби з організованою злочинністю; більш широке використання
українських офіцерів зв’язку з правоохоронних питань у країнах — членах ЄС;
посилення інституційних спроможностей правоохоронних органів шляхом
створення структур та розроблення порядку вдосконаленого обміну
інформацією під час розслідування кримінальних справ через забезпечення
віддаленого доступу до інформаційних ресурсів з використанням мережі
Інтерполу;
надання належної допомоги жертвам злочинів та забезпечення належного
захисту свідків з метою нейтралізації впливу кримінальних угруповань і
досягнення належного рівня взаємодії в рамках судових процесів;
співробітництво у сфері протидії новим видам злочинів, які, наприклад,
передбачають використання інформаційних і комунікаційних технологій,
зокрема у боротьбі з дитячою порнографією; заохочення держав — членів ЄС
до підтримки посилення спроможностей протидії злочинам у сфері високих
технологій.
2. Боротьба з відмиванням грошей, включаючи протидію фінансуванню
тероризму
подальша імплементація відповідного законодавства згідно з
міжнародними стандартами (наприклад стандартами ФАТФ), європейськими і
стандартами ЄС;
продовження взаємодії підрозділів фінансових розвідок країн — членів ЄС
та України відповідно до стандартів групи Егмонта;
подальше співробітництво у сфері відвернення використання фінансових
систем для відмивання грошей і фінансування тероризму шляхом імплементації
Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів,
182
одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму і Конвенції
ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму;
збільшення спроможностей державних установ з визначення порядку та
здійснення ефективного нагляду за фінансовими посередниками і
представниками нефінансових професій;
продовження обміну інформацією між підрозділами фінансових розвідок
країн — членів ЄС та України про підозрілі фінансові операції, що можуть мати
відношення до відмивання грошей і фінансування тероризму, з дотриманням
вимог щодо захисту персональних даних;
продовження надання підтримки у навчанні суддів, працівників
прокуратури, митників, співробітників правоохоронних органів та інших
фахівців з фінансового моніторингу;
продовження співробітництва в рамках роботи Комітету Moneyval Ради
Європи для забезпечення підтримки високих стандартів у процесі спільної
оцінки всіх його членів та у типологічній роботі.
3. Торгівля людьми
Заохочення до співпраці, включаючи обмін статистичними даними і
досвідом, з Європолом і заінтересованими країнами — членами ЄС, а також
співробітництва в рамках міжнародних та регіональних правоохоронних
заходів з боротьби з торгівлею людьми і, насамперед, торгівлею жінками і
дітьми;
виконання державної програми боротьби з торгівлею людьми шляхом
визначення відповідальності кожного із заінтересованих державних органів;
надання підтримки у створенні постійного секретаріату Міжвідомчої
Координаційної Ради по боротьбі з торгівлею людьми;
сприяння запровадженню підходів, згідно з якими особлива увага
приділялася б протидії торгівлі дітьми; імплементація Конвенції ООН про
права дитини та інших відповідних міжнародних інструментів;
підвищення рівня фахової підготовки співробітників відповідних органів
шляхом проведення спеціалізованого навчання;
проведення попереджувальних та інформаційних кампаній щодо торгівлі
людьми для груп ризику і широкого загалу.
4. Наркотики
Сприяння міжнародним і внутрішнім зусиллям, координація дій в межах
існуючих форумів і особливо в рамках структури ООН для боротьби з
глобальною загрозою переміщення та споживання наркотиків, у тому числі
шляхом підписання та ратифікації відповідних міжнародних угод;
посилення співпраці у сфері протидії незаконному переміщенню
наркотиків на основі положень стратегічної Угоди між Європолом і Україною;
183
 реалізація національної стратегії по боротьбі з переміщенням наркотиків,
включаючи розвиток збалансованих підходів, які відповідно до Стратегії та
Плану дій ЄС з протидії наркоманії враховують необхідність скорочення
пропозиції, попиту і шкоди;
надання підтримки у створенні національної координаційної міжвідомчої
розвідувальної системи щодо наркотиків, вдосконалення процедури збору
даних, навчання експертів у сфері епідеміології, посиленні громадської
безпеки;
сприяння співробітництву між компетентними державними органами,
відповідними неурядовими і міжнародними організаціями для вирішення
соціальних аспектів проблеми наркоманії і, зокрема, профілактики, лікування і
реабілітації споживачів наркотиків;
посилення співпраці у запобіганні виробництву і переміщенню
синтетичних наркотиків і запобіганні розповсюдженню прекурсорів;
заохочення до співпраці і обміну стратегічною інформацією між
правоохоронними органами України та ЄС.
5. Митниця (правоохоронні аспекти)
Здійснення кроків у напрямі прийняття та імплементації правових засад,
які надаватимуть можливість митним органам проводити розслідування
кримінальних справ у повному обсязі, за умови проведення необхідної реформи
законодавства;
консолідація і розширення каналів інформаційного обміну між Україною,
митними адміністраціями країн — членів ЄС, Європейським Офісом по
боротьбі з шахрайством (OLAF) для вдосконалення координації і збільшення
ефективності спільних зусиль у боротьбі з порушеннями митного
законодавства;
імплементація концепцій оцінки, аналізу і управління ризиками;
реалізація принципу здійснення митного контролю на основі аналізу
ризиків.
6. Корупція
Ратифікація і імплементація Кримінальної конвенції проти корупції,
Додаткового протоколу до неї та Конвенції ООН проти корупції;
підтримка ефективного функціонування спеціального органу,
відповідального за боротьбу проти корупції;
імплементація нової антикорупційної стратегії з метою суттєвого
зменшення рівня корупції відповідно до рекомендацій експертів Ради Європи;
співробітництво з неурядовими організаціями, зокрема організацією
Transparency International та громадськістю, в тому числі діловими колами для
забезпечення ефективності заходів з боротьби з корупцією; забезпечення
184
наявності незалежної установи для отримання скарг і ініціювання
переслідування за неефективне управління та корупцію в органах управління.
IV. Юстиція
Судочинство
(Цілі цього розділу засновуються і співвідносяться з положеннями Плану
дій Україна-ЄС 2005 року, які включено до розділу “Демократія, верховенство
права, права людини та основні свободи”).
заохочення зусиль України, спрямованих на забезпечення
неупередженості, незалежності і компетентності суддів; імплементація стратегії
правової реформи під назвою “Концепція вдосконалення судівництва для
утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських
стандартів”;
перегляд законодавства стосовно Конституційного Суду України в світлі
висновку Венеціанської Комісії Ради Європи;
підтримка зусиль України щодо запровадження системи адміністративних
судів;
посилення спроможностей судової системи виконувати значні обсяги
роботи та посилення адміністративних можливостей;
поліпшення доступу до правосуддя і запровадження належної системи
правової допомоги;
запровадження спеціального навчання для суддів та осіб, що претендують
на посади суддів; вдосконалення системи набору та просування суддів на
основі об’єктивних критеріїв з метою підвищення рівня їх незалежності та
неупередженості; розгляд питання щодо розроблення Кодексу судової етики;
створення незалежної комісії для проведення дисциплінарних слухань стосовно
суддів;
вжиття рішучих заходів з реформування системи прокуратури згідно з
відповідним Планом дій Ради Європи;
надання підтримки функціонуванню національної української електронної
бази даних, яка міститиме інформацію про всі судові рішення;
надання підтримки у створенні єдиної, впливової і незалежної професійної
асоціації адвокатів;
вдосконалення професійного навчання суддів, працівників прокуратури і
співробітників правоохоронних органів на основі дотримання прав людини
відповідно до Європейської конвенції про права людини.
2. Правове співробітництво
Співробітництво у кримінальних провадженнях
Прийняття нормативно-правових актів, що сприятимуть розвитку
правового співробітництва з іншими державами;
185
 ратифікація і повне виконання міжнародних інструментів, які мають
особливе значення для посилення правового співробітництва, зокрема Другого
протоколу до Конвенції Ради Європи про взаємну допомогу у кримінальних
справах;
створення мережі контактних пунктів для швидкого обміну інформацією
про взаємну правову допомогу та правове співробітництво стосовно злочинів
транскордонного характеру;
розвиток співробітництва між контактними особами у Євроюсті і
Генеральній прокуратурі України та укладення Угоди між Україною і
Євроюстом;
продовження співпраці щодо розроблення відповідних проектів законів,
необхідних для ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального
суду; підписання і ратифікація Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного
кримінального суду.
Співробітництво щодо цивільних справ
Сприяння практичному втіленню правової допомоги у цивільних справах,
повна імплементація Гаазької Конвенції про збір доказів (1970) і Гаазької
Конвенції про використання документів (1965);
посилення співробітництва у сфері захисту прав дітей, у тому числі
шляхом вивчення можливостей для приєднання до міжнародних конвенцій,
зокрема щодо відповідальності батьків, усиновлення, стягнення аліментів і
виконання рішень про утримання, а також заповітів та спадкоємства;
забезпечення імплементації Гаазької Конвенції 1980 року про цивільні
аспекти міжнародного викрадення дітей.
3. Затримання та ув’язнення
Заохочення України до реформування її пенітенціарної системи відповідно
до Європейських тюремних правил (Рекомендація Ради Європи № R(87)3 від 12
лютого 1987 р. в оновленій 11 січня 2006 р. версії) і вжиття рішучих заходів,
спрямованих на подолання проблеми неналежного поводження співробітників
правоохоронних органів з ув’язненими особами;
продовження реформування пенітенціарної системи України, включаючи
покращення умов у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань;
врегулювання прав усіх затриманих осіб, умов їх утримання та
поводження з ними в одному законодавчому акті;
забезпечення повного дотримання стандартів ювенального правосуддя
згідно з відповідними європейськими стандартами;
виконання рекомендацій Європейського Комітету щодо запобігання
тортурам (СPT);

186
 посилення навчання співробітників правоохоронних органів і персоналу
установ виконання покарань з питань дотримання прав людини; розгляд
питання щодо поновлення організації навчальних курсів для професійної
підготовки персоналу тюрем, а також підвищення рівня стандартів
пенітенціарних установ;
забезпечення доступу організацій з дотримання прав людини до пунктів
утримання ув’язнених, посилення їх ролі у зусиллях з дотримання прав людини
у рамках кримінальної системи;
підвищення рівня ресоціалізації та підтримки осіб, особливо
неповнолітніх, після закінчення ув’язнення шляхом надання їм можливостей
для професійного навчання та підтримки їх сімей.
V. Імплементація
1. На основі цього Плану дій разом з українськими органами влади буде
розроблено План-графік, як інструмент імплементації, моніторингу та
визначення щорічних пріоритетів. План-графік буде “живим” документом, який
оновлюватиметься принаймні один раз на рік. Пріоритети співробітництва
переглядатимуться Підкомітетом № 6 “Юстиція, свобода та безпека” і
міністрами юстиції і внутрішніх справ ЄС та України в ході проведення
засідань у форматі Україна — Трійка ЄС.
2. Підкомітет № 6 “Юстиція, свобода та безпека” збиратиметься принаймні
один раз на рік для обговорення питань моніторингу і оцінки виконання Плану
дій, як це відображено у Плані-графіку.
3. На зустрічах міністрів юстиції і внутрішніх справ України та ЄС у
форматі Україна — Трійка ЄС, які з 2002 року проводяться щороку, триватиме
обговорення питань виконання Плану дій Україна — ЄС у сфері юстиції,
свободи та безпеки та визначення пріоритетів.
4. Група з питань юстиції, свободи та безпеки у Києві, яка складатиметься
з представників країн — членів ЄС (аташе з питань ЮСБ, офіцери зв’язку,
консульський персонал) та Європейської Комісії, може проводити регулярні
зустрічі з метою обговорення питань, передбачених цим Планом дій.
5. Для підтримки заходів, визначених у цьому документі, буде доступна
фінансова допомога ЄС. Допомога надаватиметься в межах існуючих
пріоритетів.

5. Безвізовий діалог Україна – ЄС

Домовленість про започаткування діалогу між Україною та ЄС щодо

запровадження безвізового режиму для короткострокових поїздок українських
громадян до країн Євросоюзу (безвізового діалогу) була досягнута на засіданні
187
Україна–Трійка ЄС на рівні міністрів юстиції та внутрішніх справ 28-29 травня
2008 р. у м. Київ. Політичне рішення з цього приводу було ухвалено під час
Самміту Україна–ЄС 9 вересня 2008 р. у м. Париж. Безвізовий діалог Україна–
ЄС був офіційно започаткований 29 жовтня 2008 р. у м. Брюссель.
Безвізовий діалог відбувався на рівні старших посадових осіб (від України
– заступник Міністра закордонних справ, від ЄС – Генеральний директор
Генерального Директорату „Внутрішні справи” Європейської Комісії) та
профільних експертів.
Безвізовий діалог Україна – ЄС охоплював чотири напрями:
1. безпека документів, включаючи впровадження біометричних даних;
2. управління міграцією, у т.ч. протидія нелегальній міграції та реадмісія;
3. громадський порядок та безпека;
4. забезпечення фундаментальних прав і свобод людини.
Результати роботи експертів та старших посадових осіб у рамках
безвізового діалогу виносились на розгляд та/або ухвалення на міністерських
засідань Україна-ЄС з питань юстиції, свободи та безпеки, а також
обговорювались на засіданнях Підкомітету № 6 „Юстиція, свобода та безпека”
Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС.
Основним підсумком роботи в рамках безвізового діалогу у першому
півріччі 2010 році стало узгодження старшими посадовими особами
рекомендації щодо переходу до т.зв. «оперативного» етапу діалогу на основі
Плану дій з чіткими критеріями для запровадження ЄС безвізового режиму
поїздок для громадян України.
Ця домовленість старших посадових осіб була підтримана на засіданні
постійних представників держав-членів ЄС (COREPER) 19 травня 2010 р. та
схвалена під час Міністерського засідання Україна–ЄС з питань юстиції,
свободи та безпеки 9 червня 2010 р. у м. Брюссель. На останньому заході також
було прийнято рішення про підготовку проекту Плану дій для України.
25 жовтня 2010 р. Радою ЄС на рівні міністрів закордонних справ було
прийняте політичне рішення стосовно того, що безвізовий діалог з Україною
надалі розвиватиметься на основі Плану дій з переліком критеріїв, які мають
бути досягнуті нашою державою перед запровадженням безвізового режиму.
На самміті Україна-ЄС 22 листопада 2010 р. у Брюсселі нашій державі
було надано План дій з лібералізації візового режиму. Україна стала першою
країною з-поза Балканського регіону, якій Євросоюз надав подібний документ.
План дій з лібералізації візового режиму
План дій розроблено за логікою та філософією „дорожніх карт”, що
декілька років тому були надані ЄС балканським країнам і вже привели їх до
скасування Євросоюзом візового режиму.
188
 План дій створює належні рамки для продовження цілеспрямованої роботи
з адаптації національної політики та практики у відповідних сферах до
європейських стандартів.
Документ містить набір нормативних та практичних критеріїв ЄС у
чотирьох сферах:
1. безпека документів, що посвідчують особу, у т.ч. біометрика;
2. управління міграцією, у т.ч. протидія нелегальній міграції та реадмісія;
3. громадський порядок та безпека;
4. забезпечення фундаментальних прав і свобод. Цих критеріїв Україна має
досягти перед запровадженням ЄС безвізового режиму для
короткострокових поїздок українських громадян до країн Євросоюзу.
Виконання Плану дій має бути здійснене Україною в два етапи. На
першому етапі має бути прийняте необхідне законодавство, концептуальні та
програмні документи у визначених сферах. На другому - вжиті практичні кроки
з імплементації зазначених законодавчих і програмних документів, забезпечено
адаптацію національної практики до європейських стандартів.
Після виконання Україною всіх критеріїв Плану дій Європейська Комісія,
відповідно до законодавчої процедури, передбаченої у Договорі про
функціонування Європейського Союзу («Лісабонському договорі»), внесе до
Європейського Парламенту та Ради ЄС пропозицію щодо скасування візового
режиму для короткострокових поїздок українських громадян (власників
біометричних паспортів) шляхом внесення змін до Регламенту ЄС № 539/2001.
Виконання Україною Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму
Робота з виконання Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для
України ведеться дуже активно. Основний документ – Національний план з
виконання Плану дій, затверджений Указом Президента України № 494 від
22.04.2011 р. Основний робочий орган – Координаційний центр з виконання
Плану дій на чолі з Першим віце-прем’єр-міністром України, утворений
Постановою Кабінету Міністрів України № 77 від 07.02.2011 р.
На сьогодні досягнуто відчутних результатів у виконанні критеріїв І-ї
(законодавчої) фази Плану дій.
16 вересня 2011 р. Європейська Комісія та Європейська служба зовнішньої
діяльності затвердили першу оцінку досягнутого Україною прогресу. Оцінка
загалом позитивна, має збалансований характер, відображає реальний прогрес у
виконанні Україною завдань І-ї фази Плану дій.
24-28 жовтня та 8-10 листопада 2011 р. в Україні перебували 3 експертні
місії ЄС з метою оцінки відповідності стандартам Євросоюзу результатів,
досягнутих нашою державою в рамках виконання завдань сфери 2 „Управління
міграцією”, сфери 3 „Громадський порядок та безпека” та сфери 4 „Зовнішні
189
зносини та основоположні права” І-ї фази Плану дій. До складу експертних
місій увійшли представники профільних підрозділів Європейської Комісії,
Делегації ЄС в Україні, а також Бельгії, Великобританії, Італії, Латвії, Румунії,
Словенії та Фінляндії.
Перші висновки, зроблені експертами ЄС за підсумками роботи в Україні,
в цілому мають позитивний та збалансований характер, а також відображають
реальний стан речей на відповідних напрямах. Водночас, експертами ЄС
привернуто увагу до того, що на фоні очевидних позитивних зрушень в нашій
державі ще існує низка недостатньо або неповністю врегульованих питань.
Насамперед це стосується проблематики боротьби з корупцією, торгівлею
людьми, дискримінацією, захисту персональних даних, управління міграцією та
політики притулку.
Позитивна оцінка прогресу України у виконанні Плану дій міститься в
Спільній заяві за підсумками самміту Україна – ЄС 19 грудня 2011 р. В проекті
Угоди про асоціацію між Україною та ЄС знято „довгостроковість” з
перспективи запровадження безвізового режиму для українських громадян.
15 листопада 2011 року Європейській Комісії передано Другу національну
доповідь про прогрес України у виконанні І-ї фази Плану дій.
У лютому 2012 року Європейська Комісія оприлюднила другу офіційну
оцінку прогресу України у виконані І-ї фази Плану дій. Оцінка є в цілому
позитивною.
У липні 2012 року Європейській Комісії передано оновлену інформацію
про виконання завдань І-ї фази Плану дій.
Україна перебуває на завершальній стадії виконання І-ї (законодавчої)
фази Плану дій.
Угода між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз
Угоду між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз було укладено
18 червня 2007 р. (набрала чинності з 1 січня 2008 р.)
Положеннями Угоди встановлено преференції для всіх категорій громадян
України в частині, що стосується візового збору (35 євро) та тривалості візових
процедур (10 діб у звичайних випадках, 2 доби – у термінових), а також
спрощення візових процедур для окремих категорій громадян України. Це,
зокрема, стосується уніфікації документів, що підтверджують мету поїздки,
критеріїв видачі багаторазових віз. Було також скасовано візові вимоги для
власників дипломатичних паспортів. Право на безоплатне отримання
шенгенських віз отримали 14 категорій українських громадян.
П’ятирічні багаторазові візи вправі отримувати дружина/чоловік, батьки та
діти громадян України, які мають дозвіл на перебування в державах-членах ЄС,

190
бізнесмени, журналісти, офіційні особи центральних та місцевих органів влади,
конституційного та верховного судів, постійні члени офіційних делегацій.
Однорічні багаторазові візи видаються діячам науки, культури,
спортсменам, професійним перевізникам, членам екіпажів поїздів, учасникам
програм обміну між містами-побратимами. У разі використання протягом
останніх двох років однорічних багаторазових віз, зазначені категорії громадян
матимуть право на отримання багаторазових віз терміном дії від 2 до 5 років.
Безкоштовні візи отримують дружина/чоловік, батьки та діти громадян
України, які мають дозвіл на перебування в державах-членах ЄС, учні,
студенти, громадяни, які подорожують з гуманітарною метою, інваліди та
супроводжуючі особи, спортсмени та супроводжуючі особи, журналісти,
професійні перевізники, члени екіпажів поїздів, пенсіонери, діти віком до 18
років та залежні особи віком до 21 року, члени офіційних делегацій,
представники центральних та місцевих органів влади, учасники програм обміну
між містами-побратимами.
Ключовим елементом Угоди є положення про перспективу запровадження
безвізового режиму для громадян України.
З метою моніторингу виконання положень Угоди створено Спільний
комітет експертів з реалізації Угоди між Україною та ЄС про спрощення
оформлення віз (СВК), засідання якого відбуваються двічі на рік по черзі в
Україні та Брюсселі.
23 липня 2012 р. у Брюсселі було підписано Угоду між Україною та ЄС
про внесення змін до Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення
віз.
Згадана Угода передбачає:
подальше розширення категорій громадян України, які матимуть право на
спрощене оформлення безкоштовних, багаторазових віз (представники
неурядових громадських організацій, релігійних громад, професійних
об’єднань, студенти та аспіранти, учасники офіційних програм ЄС з
транскордонного співробітництва);
подальше удосконалення порядку оформлення віз для представників
засобів масової інформації;
чітке визначення термінів дії багаторазових віз та призначення співбесід з
аплікантами;
удосконалення регулювання діяльності візових посередників;
введення безвізового режиму для власників службових паспортів України
після запровадження в них біометричних даних.

191
 Наразі в Україні та Європейському Союзі виконуються внутрішні
процедури щодо ратифікації Угоди між Україною та ЄС про внесення змін до
Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз.
27 червня 2014 року Рада ЄС із закордонних справ схвалив перехід до
другої фази виконання Плану дій щодо лібералізаціївізового режиму для
громадян України.
В ЄС визнали, що всі необхідні законодавчі документи (перша фаза)
українська сторона розробила і прийняла. І справа залишається за малим
- втілити всі закріплені на папері ініціативи в життя.
Труднощі другого етапу
В цілому План дій з візової лібералізації складається з чотирьох пунктів.
- Безпека документів, включаючи біометрику;
- Протидія нелегальній міграції, включаючи реадмісію;
- Забезпечення громадського порядку та безпеки;
- Забезпечення основних прав і свобод людини.
Виконання вимог за всіма чотирма пунктами може дозволити говорити про
можливість введення безвізового режиму.
Перейшовши в другу фазу візової лібералізації, першочерговими для
України в даний етап є три напрямки:
- Введення Україною "біометричних" паспортів громадянина України для
виїзду за кордон;
- Створення незалежного антикорупційного органу, а також виконання
інших рекомендацій GRECO;
- Подальше вдосконалення законодавства та державної політики України у
сфері протидії дискримінації.

192
 6. Регіональне співробітництво між Україною та ЄС

Правова основа співробітництва між Україною та ЄС у сфері

регіонального розвитку.
Правова основа співробітництва між Україною та ЄС у сфері
регіонального розвитку, регіонального та транскордонного співробітництва
визначена положеннями статті 70 Угоди про партнерство і співробітництво
(УПС) та розділом „Прикордонне та регіональне співробітництво” Порядку
денного для Асоціації між Україною та ЄС.
22 липня 2009 року між Україною та ЄС було підписано Меморандум про
взаєморозуміння для встановлення діалогу про регіональну політику між
Міністерством регіонального розвитку та будівництва України та
Європейською Комісією.
Напрямки співробітництва між Україною та ЄС у сфері регіонального
розвитку:
Імплементація Меморандуму про взаєморозуміння для встановлення
діалогу у сфері регіональної політики;
Налагодження взаємодії між представниками місцевої та регіональної
влади України та ЄС в рамках Комітету регіонів ЄС (КР);
Реалізація Спільної ініціативи ЄС щодо Криму;
Реалізація на регіональному рівні проектів за рахунок фінансових
інструментів ЄС (Європейський інструмент сусідства і партнерства) та
фінансових установ ЄС (Європейський інвестиційний банк, Європейський банк
реконструкції та розвитку);
Участь в реалізації Пілотної програми регіонального розвитку Східного
партнерства (ППРР СхП);
Участь в реалізації Стратегії ЄС щодо Дунайського регіону;
Залучення регіонів України до діяльності європейських регіональних
асоціацій, зокрема Асамблеї європейських регіонів (Assembly of European
Regions), Ради європейський муніципалітетів та регіонів (Council of European
municipalities and regions), Конференції європейських законодавчих асамблей
(Conference of European Regional Legislative Assemblies), Асоціації
європейських прикордонних регіонів (Association of European Border Regions),
Конференції периферійних морських регіонів (Conference of Peripheral Maritime
Regions), Конференції президентів регіонів із законодавчими повноваженнями
(Conference of President of Regions with legislative power), Європейської асоціації
представників місцевого самоврядування гірських регіонів (European
Association of elected representatives from Mountain Areas) та Європейських міст
(EUROCITIES).
193
 Співробітництво в рамках Комітету регіонів ЄС
З метою посилення співпраці між регіонами ЄС та регіонами країн
ініціативи ЄС „Східне партнерство” (СхП) у травні 2011 року політичним Бюро
Комітету регіонів ЄС (КР ЄС) було ухвалено рішення щодо створення
Конференції регіональних і місцевих влад СхП (Conference of regional and local
authorities for the Eastern Partnership - CORLEAP).
Установче засідання CORLEAP відбулось 8-9 вересня 2011 року в м.
Познань (Польща). До складу CORLEAP входять 36 представників (18
представників КР ЄС та 18 представників місцевих та регіональних влад країн
СхП: по 3 представника від кожної з 6 країн СхП, у тому числі 3 представника
від України).
До складу делегації України в CORLEAP входять голова Харківської
обласної ради С. Чернов (глава делегації), депутат Рівненської міської ради
С. Богатирчук та депутат Хмельницької обласної ради В. Олуйко.
Підтриманням практичної взаємодії між Україною та CORLEAP опікується
Українська асоціація районних та обласних рад.
Крім цього, КР ЄС сприяє реалізації різноманітних програм регіональної
співпраці, спрямованих на посилення інституційної спроможності
представників регіонів сусідніх країн. Така підтримка здійснюється шляхом
проведення різноманітних обмінів, трейнингів, ознайомчих візитів, семінарів,
які ініціюються членами КР або регіональними представництвами країн-членів
ЄС у Брюсселі.
Водночас КР ЄС забезпечує поширення інформації про соціально-
економічний потенціал регіонів країн-учасниць СхП у Брюсселі (шляхом
проведенні відповідних презентацій).
В травні 2011 р. у КР ЄС була проведена презентація Автономної
Республіки Крим, у вересні 2011 р. – Вінницької області, у квітні 2012 р. –
Дніпропетровської області.
Реалізація проектів у сфері регіонального розвитку за рахунок фінансових
інструментів ЄС
Фінансова допомога ЄС у цьому контексті надається Україні за рахунок
коштів Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) на 2007-
2013 рр.
Україна має доступ до трьох програм прикордонного співробітництва
(ППС) в рамках ЄІСП: „Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна” (бюджет 68,6
млн. євро), „Україна-Польща-Білорусь” (бюджет 186, 2 млн. євро), „Україна-
Румунія-Молдова” (бюджет 126, 7 млн. євро), „Чорне море” (бюджет 21, 3 млн.
євро).

194
 Зазначені ППС охоплюють Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську,
Одеську, Львівську, Рівненську, Тернопільську та Чернівецьку області України,
а також АРК.
Загальна координація роботи здійснюється Міністерством економіки і
торгівлі України.
Спільна ініціатива ЄС щодо Криму
Спільна ініціатива ЄС щодо Криму була офіційно представлена у лютому
2009 року. До реалізації ініціативи долучилися профільні інституції ЄС, а також
окремі держави-члени Євросоюзу, а саме Великобританія, Естонія, Литва,
Німеччина, Нідерланди, Польща, Угорщина, Фінляндія, Швеція та Чехія.
На в рамках Ініціативи сторона ЄС надає допомогу за наступними
напрямами:
Європейський банк реконструкції та розвитку - розвиток муніципальної
інфраструктури (позика в сумі 10 мл. євро);
Швеція - охорона навколишнього середовища (500 тис. євро), розвиток
муніципальної інфраструктури (3,5 млн. євро);
ФРН – покращення адміністративних можливостей місцевих громад та
органів місцевої влади (6 млн. євро);
Великобританія - відновлення міст, економічний розвиток (до 1 млн. євро);
Фінляндія - проект, спрямований на попередження конфліктів (1,2 млн.
євро), проекти щодо прав людини, гендерної політики, депресивних регіонів та
охорони навколишнього середовища (200 тис. євро);
Нідерланди - розвиток громадського суспільства та приватного сектора
(100 тис. євро);
Польща - місцеве урядування (50 тис. євро).
Стратегія ЄС для Дунайського регіону
8 грудня 2010 р. Європейська Комісія ухвалила Стратегію ЄС для
Дунайського регіону (СДР) відповідно до звернення країн-членів ЄС. Після
схвалення Європарламентом у лютому 2011 р. та затвердження Радою ЄС 24
червня 2011 року країни дунайського регіону розпочали взаємодію навколо
імплементації Дунайської стратегії, розподіливши функції координації 11-и її
пріоритетних напрямів. Інтереси української сторони були враховані в
пріоритетному напрямі “Поліпшення ситуації у транспортній сфері та розвиток
єдиного транспортного комплексу”, який передбачає заходи з метою розвитку
водної, залізничної та дорожньо-транспортної інфраструктури Дунайського
регіону.
Україна активно долучилась до процесу розробки змістовної частини
згаданої ініціативи ЄС. Зокрема, було розроблено позиційний документ
„Бачення Україною майбутньої Стратегії ЄС для Дунайського регіону (СДР)”,
195
який було передано стороні ЄС з метою забезпечення належного врахування
інтересів країн регіону, які не є членами ЄС. Зазначена позиція відстоювалася
українською стороною також в рамках консультацій з питань ухвалення СДР.
6 липня 2011 р. відповідним рішенням КМУ функції координації
діяльності, пов’язаної з участю України в реалізації СДР, були покладені на
Міністерство економічного розвитку і торгівлі. У жовтні 2011 р. відбулося
перше засідання Координаційного центру з провадження діяльності, пов’язаної
з участю України реалізації СДР за результатами якого було визначено
подальші кроки ЦОВВ у контексті імплементації СДР, розглянуто перелік з 22
перспективних проектів української сторони за кожним напрямом Стратегії.
Друге засідання Коорцентру відбулося у травні 2012 р.
Наразі здійснюється робота навколо просування проектів української
сторони, які отримали Рекомендаційні листи від Координаторів пріоритетних
напрямі Стратегії (відновлення та подальший розвиток транзитного потенціалу
України між основними вузлами Пан-європейської транспортної мережі (TEN-
T), транскордонна співпраця із запровадження ефективної системи поводження
з муніципальними та промисловими поводження з відходами на основі їх
сортування).

196
 Список використаних та рекомендованих джерел

1. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний

посібник / І. А. Грицяк . – К. : К.І.С., 2004. – 260 с.
2. Довгань В. М. Європейський Парламент. Правовий статус і компетенція в
системі органів Європейського Союзу: Монографія / В. М. Довгань. – К. :
КНТ, 2007. – 204 с.
3. Дэйвис К. Право Европейского Союза / К. Дэйвис; пер. со 2-го англ. изд. – К.
: Знання, 2005. – 406 с.
4. Европейское право: учебник для вузов / под ред. проф. Л. М. Энтина. – М. :
Норма, 2004. – 720 с.
5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб. / В. Кернз. Пер.
з англ. – К. : “Знання”, 2002. – 381 с.
6. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського
договору) / пер. Геннадія Друзенка та Світлани Друзенко, за заг. ред.
Геннадія Друзенка. – К. : «К.І.С.», 2010. – 536 с.
7. Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч.
посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Ін Юре, 2001. – 448 с.
8. Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина: Підручник
для вищих навчальних закладів / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко,
А. С. Фастовець. – К. : Вид. КНЕУ., 2002. – 460 с.
9. Право Європейського Союзу : навч. посіб. / В. М. Бесчасний, В. П. Філонов,
О. В. Філонов, В. М. Субботін та ін. ; за ред. В.М. Бесчасного. – 2-ге вид.,
стер. – К. : Знання, 2011. – 366 с.
10.Право Європейського Союзу : навч. посіб. / За заг ред. Р.А. Петрова. – 3-тє
видання, змінене і доповнене. – К. : Істина, 2010. – 376 с.
11.Право Європейського Союзу : підр. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком
Інтер, 2011. – 704 с.
12.Право Європейського Союзу: підручн. / за ред. О. К. Вишнякова. – Одеса :
Фенікс, 2013. – 883 с.
13.Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник / Б. Н. Топорнин. – М. :
Юристъ, 2001. – 456 с.
14.Тюшка А. В. Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична
природа, політична цінність (Монографія) / А. В. Тюшка. – К. : К.І.С., 2007.
– 228 с.

197
 Навчальне видання

КУРС ЛЕКЦІЙ
ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Навчальний посібник для студентів та слухачів з підготовки фахівців
освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”

Укладачі:

СОЛОНЕНКО Олег Миколайович

КАЛИНОВСЬКИЙ Богдан Валерійович
ТРИГУБЕНКО Галина Василівна
ХАЛЬОТА Андрій Іванович

Підписано до друку 25.01.2015. Формат 60х84/16. Папір офсетний.

Обл.-вид. арк. 2,75. Ум. друк. арк. 2,56. Вид. № 49/ІІІ.
Тираж 35 прим. Зам. №
Редакційно-видавничий центр
Національної академії внутрішніх справ
03035, Київ-35, пл. Солом’янська, 1

198