МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ЯНКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК 341.171 : 342.71

ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник
доктор юридичних наук, професор
Тимченко Леонід Дмитрович

Харків – 2012
 2
ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ГРОМАДЯНСТВА
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ…..11

1.1. Міжнародно-правові засади створення інституту громадянства ЄС………….11

1.2. Громадянство ЄС як специфічне політико-правове явище………………….34
1.3. Громадянство ЄС: інститут міжнародного права чи інститут внутрішнього
права Європейського Союзу………………………………………………………..57
1.4. Правова сутність інституту громадянства ЄС……………………..………….65
Висновки до розділу 1………………………………………………………………83

РОЗДІЛ 2. ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ
АСПЕКТИ…………………………………………………………………………..86

2.1. Підстави набуття та припинення громадянства ЄС…………………………..86

2.2. Правовий статус громадянина ЄС…………………………………...……….111
2.3. Процес гармонізації національного законодавства держав-членів щодо
інституту громадянства ЄС………………………………………………………..134
2.4. Перспективи створення єдиного громадянства ЄС……………………...….157
Висновки до розділу 2……………………………………………………………..171
ВИСНОВКИ………………………………………………...……………………..174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..……..178
 3
ВСТУП
Актуальність теми. Інтеграційні процеси у Західній Європі, що беруть
свій початок ще з 50-х років XX ст., наразі набули особливого характеру й
значущості. Поглиблення взаємодії між державами-учасниками Європейського
Союзу, узгоджена і ефективна політика в галузі економіки, освіти, культури та
соціальній сфері, результати якої позитивно відображаються на якості життя,
прискорили формування загальноєвропейської солідарності, забезпечили більш
широку підтримку ініціатив наддержавних інституцій у суспільній думці,
підвищили значимість ідентифікації з Європою для народів європейських країн.
Рівні можливості для громадян ЄС у реалізації прав і свобод, наявність
атрибутів приналежності до єдиної спільноти (спільна валюта, герб, гімн,
кордони) з плином часу мали настільки значний вплив на внутрішнє життя
держав і народів, що входять до ЄС, що це спричинило процес трансформації
національної ідентичності і появу феномену наднаціональної, квазіфедеративної
ідентичності у вигляді громадянства Євросоюзу з єдиними, характерними майже
для всього європейського континенту політичними, правовими, економічними і
культурно-ціннісними стандартами.
Разом із тим, труднощі, породжені загостренням етнокультурної та
полірелігійної ситуації в ЄС на межі століть, створили чимало проблем, часто
конфліктних і тяжких для вирішення, котрі ставлять питання про діалектику
етнічної, національної і наднаціональної ідентичності на порядок денний
практичної політики. Очевидно, що на даному етапі соціально-політичного
розвитку одним із основних завдань Євросоюзу виступає створення умов для
толерантної взаємодії численних етнічних, релігійних та інших соціальних груп.
Це в свою чергу потребує вироблення ефективних механізмів соціокультурної
взаємодії громадян ЄС, формування культури політичної поведінки і демократії,
спільних соціально-політичних традицій і цінностей, без чого в принципі є
немислимою загальноєвропейська ідентичність.
Укріплення наднаціональності в практиці соціально-політичної та
соціокультурної інтеграції ЄС ускладнюється і суперечливими адаптаційними
 4
процесами, пов’язаними із розширенням ЄС, включенням до його складу нових
держав і їх громадян, самоідентифікація яких далеко не у всьому співпадає з
ментальними цінностями «старожилів» Європейського Союзу.
Із урахуванням цих та інших чинників виникає об’єктивна необхідність у
концептуальному та практичному опрацюванні питань, пов’язаних із
формуванням європейської громадянської ідентичності, що є особливо
важливим для збереження соціальної солідарності європейських народів та
формування стійкого європейського геополітичного простору. Саме
громадянство Європейського Союзу у даному випадку виступає такою формою
європейської ідентичності, яка є дійсно необхідною умовою подальшого
динамічного розвитку євроінтеграційних процесів. Тому держави-члени ЄС
повинні забезпечити дієвість і взаємовигідний характер наднаціонального
(квазіфедеративного) громадянства, що уможливить досягнення компромісу
ідентичності різних етносоціальних груп населення ЄС на взаємовигідній основі.
Вирішення цього складного завдання дозволить зменшити негативний вплив
соціальної напруги у ЄС і сприятиме розвитку співпраці не тільки між
державами, але й народами та націями.
Зважаючи на свій європейський вибір, Україна не повинна залишатись
осторонь цих процесів, що зумовлює потребу у всебічному дослідженні
теоретичних проблем інституту громадянства Європейського Союзу. Разом з
тим, багатоаспектність і значимість досліджуваної проблеми робить необхідним
наукове обґрунтування не тільки правової природи інституту громадянства ЄС,
але й перспектив створення єдиного квазіфедеративного громадянства.
Сукупність означених факторів й пояснює актуальність даного дисертаційного
дослідження.
Теоретичну основу дисертації становлять наукові праці таких вітчизняних
і зарубіжних учених, як: М.О. Баймуратов, М. М. Богуславський, Ж. Бодсон,
Я. Броунлі, П. Вейс, М. В. Вітрук, О.В. Журавка, М. Л. Ентін, П. А.
Калиніченко, А. Я. Капустін, С. Ю. Кашкін, Ф. І. Кожевников, І. І. Лукашук, Г.
В.Мальцев, В.І. Муравйов, М. І. Прістон, О. С. Смирнова, Т. Л. Сироїд, Л. Д.
 5
Тимченко, Г. І. Тункін, М.Фуше, С. В. Черниченко та ін.
У ході підготовки дисертації було також використано значну нормативно-
правову базу: універсальні та регіональні міжнародні договори, внутрішнє право
ЄС, законодавство держав-членів ЄС із питань прав людини та громадянства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана відповідно до Пріоритетних напрямів наукових досліджень
Харківського національного університету внутрішніх справ на 2011-2014 рр.,
схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх
справ від 28.12.2010 р. Зміст дослідження відповідає Переліку пріоритетних
напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України
на період 2010-2014 років, затвердженому наказом МВС України від
29.07.2010 р. № 347.
Мета та завдання дослідження. Метою даної роботи є розкриття
юридичної природи та перспектив розвитку інституту європейського
громадянства в умовах подальшої інтеграції Європейського Союзу.
Мета дослідження обумовила необхідність розв’язання наступних завдань:
- окреслити основні підходи до дослідження сутності поняття
«громадянство ЄС»; сформулювати авторське визначення громадянства ЄС;
- встановити соціальні та політичні причини, що вплинули на появу
інституту громадянства ЄС;
- визначити співвідношення понять громадянство – квазіфедерація -
держава - нація-людина;
- розкрити сутність громадянства як особливого правового (політико-
правового) зв’язку особи з державою та як належності особи до держави;
- виявити основні ознаки і складові елементи громадянства;
- встановити співвідношення ролі міжнародного і національного права в
регламентації питань громадянства;
- окреслити межі та елементи міжнародно-правового механізму
регулювання питань громадянства;
- виявити найбільш гострі проблеми регламентації громадянства, які є
 6
об’єктом регулювання міжнародного права (проблеми апатризму, біпатризму,
набуття і втрати громадянства ЄС тощо);
- здійснити порівняльний аналіз міжнародно-правового регулювання
множинного громадянства, єдиного громадянства Європейського Союзу та
національного громадянства;
- простежити основні тенденції розвитку інституту громадянства
Європейського Союзу та встановити особливості його впливу на інтеграційні
процеси;
- охарактеризувати вплив федералістських тенденцій на громадянство
Європейського Союзу;
- розкрити зміст громадянства Європейського Союзу;
- визначити перспективи розвитку інституту громадянства Європейського
Союзу;
- обґрунтувати пропозиції щодо приведення положень законодавства
України про громадянство у відповідність із нормативно-правовою базою ЄС,
зокрема з метою уникнення випадків множинного громадянства.
Об’єктом дослідження є сукупність правовідносин у сфері міжнародно-
правового регулювання інституту громадянства Європейського Союзу.
Предметом дослідження є інститут громадянства Європейського Союзу
та тенденції його розвитку.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає
система загальнонаукових та спеціальнонаукових методів та підходів, що
забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням
специфіки теми, мети і завдань роботи використовувались наступні методи:
– діалектичний метод дозволив встановити основні закономірності та
проблеми розвитку громадянства як міжнародно-правового інституту на
сучасному етапі;
– історико-правовий метод уможливив висвітлення еволюції інституту
громадянства від приналежності до певного полісу до громадянства
квазіфедеративного утворення;
 7
– структурно-функціональний метод дозволив виявити особливості впливу
громадянства ЄС на державний суверенітет держав-членів ЄС та встановити
співвідношення національного та міжнародного аспектів Союзного
громадянства;
– порівняльно-правовий метод пізнання використовувався для
характеристики національного врегулювання інституту громадянства у різних
державах-членах ЄС, а також для встановлення сумісності положень
національних законів держав-членів ЄС щодо врегулювання інституту
громадянства із правом ЄС;
– формально-юридичний метод був застосований при формулюванні
рекомендацій щодо вдосконалення практики міжнародно-правового
врегулювання інституту громадянства ЄС.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в поглибленні
теоретичних положень щодо міжнародно-правової природи інституту
громадянства ЄС та розробці практичних рекомендацій для формування
стратегічних пріоритетів та тактичних способів щодо вдосконалення
міжнародно-правового співробітництва держав-членів ЄС при уніфікації
підходів щодо поєднання в інституті квазідержавного громадянства ЄС
національних та наднаціональних інтересів.
Наукову новизну становлять наступні висновки та положення, які
відображають особистий внесок автора.
Вперше:
– визначено характерні риси становлення громадянства ЄС як міжнародно-
правового інституту, зокрема, його пов’язаність з інтеграційними процесами в
межах ЄС, появою якісно нових відносин між людиною, національною
державою і наддержавною організацією влади, високий динамізм, додатковий
(субсидіарний) характер тощо;
– встановлено, що іманентна динамічність громадянства ЄС обумовлюється
квазідержавним характером та особливою правовою природою даного Союзу;
– з’ясовано, що як цілісне явище громадянство ЄС існує в єдності
 8
соціального, політичного і правового компонентів;
– встановлено, що саме поєднання держави і нації створило подвійний

критерій союзного громадянства, заснованого не тільки на громадянських

правах, але й на культурному членстві в певному суспільстві;
– доведено, що громадянство Європейського Союзу є одним з основних
структурних елементів інтеграції в рамках квазіфедеративної держави;
– обґрунтовано доцільність запровадження у ЄС поступової уніфікації

національного законодавства щодо громадянства та його правозастосовної

практики у державах-членах ЄС;
– вказано на доцільність приведення положень законодавства України про
громадянство у відповідність із нормативно-правовою базою ЄС, зокрема з
метою уникнення випадків множинного громадянства.
Удосконалено:
– положення про те, що інститут громадянства ЄС є фундаментальним
інститутом національного і міжнародного права, оскільки він також розкриває
особливість правового статусу громадян квазідержавного утворення порівняно з
іншою частиною населення;
– порівняльно-правову характеристику типових способів набуття та
припинення громадянства ЄС; серед типових способів набуття такого
громадянства виокремлено філіацію, натуралізацію та реінтеграцію, а серед
типових способів його припинення – вихід з громадянства, денатуралізацію та
денаціоналізацію;
– традиційне розуміння громадянства як правового зв’язку особи з
державою, оскільки очевидно, що громадяни держав-членів ЄС користуються
більшим обсягом прав на території будь-якої з держав-членів, ніж іноземці.
Дістало подальшого розвитку:
– дослідження інтенсивності взаємодії міжнародного і національного права
щодо інституту громадянства, зокрема шляхом використання таких правових
методів і форм (способів), як відсилка, рецепція, трансформація тощо;
– дослідження рівнів політичної і соціокультурної консолідації населення
 9
ЄС в рамках концепції європейської ідентичності;
– вчення про основи правового статусу особи у ЄС; обґрунтовано, що
громадянство ЄС є одним з провідних його елементів та особливим правовим
станом;
– бачення практичних аспектів застосування інституту громадянства
Європейського Союзу, зокрема шляхом створення єдиного громадянства ЄС.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Отримані
автором положення та висновки можуть бути використані як теоретико-
методологічне підґрунтя для подальшого наукового дослідження політико-
правової природи інституту громадянства ЄС.
Сформульовані в дисертації концептуальні підходи, положення,
пропозиції та висновки можуть бути використані органами державної влади під
час їх роботи над вдосконаленням існуючої практики міжнародно-правового
співробітництва України та ЄС у сфері регламентації засад правового статусу
людини і громадянина.
Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані у
навчальному процесі при викладанні навчальних курсів «Міжнародне право»,
«Конституційне право зарубіжних країн», «Порівняльне правознавство», «Право
Європейського Союзу», а також під час підготовки навчальної та методичної
літератури для студентів юридичних факультетів вищих навчальних закладів.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
роботою. Усі наукові результати і висновки, у тому числі й ті, що
характеризують наукову новизну, отримані й сформульовані автором
самостійно. Для аргументації окремих положень роботи використовувались
праці інших вчених, на які зроблено посилання. З використаних наукових праць
в дисертаційній роботі висвітлені лише ідеї та положення, що є результатом
особистої роботи автора.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і
пропозиції, викладені у роботі, доповідалися і обговорювалися на кафедрі
державно-правових дисциплін факультету підготовки фахівців для підрозділів
 10
слідства та дізнання Харківського національного університету внутрішніх
справ.
Результати дослідження були оприлюднені автором на трьох науково-
практичних конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції
―Стратегічні напрямки розвитку правової системи України‖ (м. Львів, 28 січня
2012 р.), Міжнародній науково-практичній конференції ―Актуальні питання
правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні‖
(м. Харків, 2-3 лютого 2012 р.), Міжнародній науково-практичній конференції
―Нове міжнародне та національне законодавство – нові завдання юридичної
науки‖ (м. Київ, 16-17 лютого 2012 р.).
Публікації. За темою дисертації опубліковано п’ять статей у фахових
виданнях України, три тези доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою і завданням
дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, поділених на
підрозділи, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи
становить 196 сторінок, з них 19 сторінок – список використаних джерел з 238
найменувань.
 11
РОЗДІЛ 1
ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ГРОМАДЯНСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ:
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

1.1. Міжнародно-правові засади створення інституту громадянства ЄС

Історично склалося так, що питання громадянства та пов’язані з ним
процедури є предметом регулювання національного законодавства суверенних
держав. Такий стан cправ випливає із самої суті даного правового інституту.
Проте інтенсивний розвиток міжнародного права у сфері прав людини в другій
половині XX ст. певною мірою змінив або, точніше сказати, доповнив цей
порядок. У спеціалізованій літературі починають з’являтися тези про
міжнародно-правові аспекти громадянства, зокрема якщо питання громадянства
стають об’єктом міжнародних договорів [1, c. 279]. У 1923 р. Постійна палата
міжнародного правосуддя, у свою чергу, ухвалила, що у сучасному
міжнародному праві питання громадянства перебувають у винятковому віданні
кожної держави [2, с. 9]. Дане положення міститься також і у низці широко
відомих міжнародних договорів і конвенцій, зокрема у ст. 3 Європейської
конвенції про громадянство 1997 р.
Слід зазначити, що роль і значення міжнародного права у вирішенні
вказаних питань останнім часом має чітку тенденцію до зростання, що пов’язано
із розвитком економічної, політичної та культурної інтеграції у світі у другій
половині XX – на початку XXI ст. Сьогодні значний сегмент міжнародних прав і
обов’язків, здійснення яких впливає на особливості правового статусу індивідів,
пов’язаний з їх громадянством, тому, як відзначає С. В. Черниченко,
характеристика становища особи в міжнародному праві повинна охоплювати в
першу чергу питання громадянства [3, с. 4].
Роль міжнародного права в регламентації відносин громадянства багато в
чому пояснюється інтенсивністю процесів взаємопроникнення і впливу
міжнародного права та національного права окремих держав. З одного боку,
саме внутрішнє право визначає позицію держави на зовнішньополітичній арені і,
відповідно, обумовлює розвиток міжнародного права. Зокрема, при розробленні
 12
принципів і норм міжнародного права держави, як правило, не йдуть на
ухвалення міжнародних зобов’язань, що суперечать засадам їхнього
національного права, оскільки в більшості випадків ратифікація тієї чи іншої
міжнародної угоди вказує на необхідність зміни певних норм внутрішнього
права, включаючи конституцію відповідної країни.
З іншого боку, в останні десятиліття у деяких блоках суспільних відносин,
урегульованих як національним, так і міжнародним правом, вплив останнього
почав різко зростати, що проявилося, зокрема, при розробленні нових правових
принципів у цих галузях і при напрацюванні більш досконалих механізмів
реалізації таких норм і принципів. Сказане насамперед можна віднести до
міжнародно-правової регламентації питань захисту прав і свобод людини, одним
із яких, як відомо, є право на громадянство, закріплене в п. 1 ст. 15 Загальної
декларації прав людини 1948 р., ч. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р., п. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини
1989 р. тощо [4, с. 56]. Більше того, як видно із самої назви Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права 1966 р., питання прав і свобод саме громадян
(тобто осіб, що мають громадянство суверенних держав) стає предметом
безпосередньої регламентації міжнародного публічного права.
Хоча національне право окремих держав не може бути безпосереднім
джерелом міжнародного права, проте саме воно лягло в основу міжнародно-
правового захисту прав людини − практично всі міжнародні норми з прав
людини, що закріплюють перелік основних прав і свобод, були запозичені з
права держав [5, с. 21–31]. Проте згодом уже міжнародне право почало серйозно
впливати на національні системи права з метою їх модифікації в напрямку
вдосконалення механізмів охорони і захисту прав людини і громадянина.
Особливо показовою в цьому відношенні є Загальна декларація прав людини.
Прийнята в 1948 р. як стандарт, до досягнення якого повинні прагнути всі
народи і держави, вона сьогодні є одним з основних джерел права, слугує
моделлю, яка широко використовується багатьма країнами для розроблення
окремих положень конституцій, законів та інших нормативних актів, що мають
 13
відношення до прав людини. В одному із зарубіжних досліджень
наголошується, що не менш ніж 90 національних конституцій, прийнятих після
1948 р., містять перелік фундаментальних прав, які або відтворюють положення
Декларації, або включені в них під її впливом [6, р. 160].
Зважаючи на загальну тенденцію розвитку міжнародного права, коло
нормативних актів, що стосуються питань громадянства в міжнародному праві,
постійно збільшується, а їхній вплив на національне законодавство держав
посилюється.
І хоча всі питання набуття або втрати громадянства відповідно до
принципу державного суверенітету регулюються державами самостійно, це не
означає, що останні можуть ігнорувати загальновизнані міжнародно-правові
принципи в галузі регулювання громадянства і встановлювати порядок та
критерії його набуття (втрати) довільно. Участь окремо взятої держави в
договорі чи угоді, присвяченій питанням громадянства, як, утім, і в будь-якому
іншому міжнародному договорі, передбачає появу у даної держави певної
сукупності прав і обов’язків, передумовою виникнення для яких є відносини
громадянства. У результаті міжнародний договір, що містить положення щодо
громадянства, набуває певного значення й у внутрішньому праві його учасників.
Наприклад, якщо держава бере на себе зобов’язання за таким договором щодо
своїх або іноземних громадян, то це припускає встановлення певних взаємних
прав і обов’язків між даною державою і вказаною групою осіб (громадян або
іноземців), що, як це цілком очевидно, є вже суто внутрішніми відносинами.
Таким чином, хоча одним із найважливіших принципів міжнародного
права і є свобода кожної держави визначати коло своїх громадян, ця свобода
обмежена рамками, встановленими самим же міжнародним правом, у зв’язку з
чим професор Я. Броунлі відзначає: «Існує загальний обов’язок приводити
внутрішнє право у відповідність з міжнародно-правовими зобов’язаннями» [2,
с. 10]. Іншими словами, завданням міжнародного права щодо регламентації
питань громадянства є встановлення правил, яких держави, у разі їх участі в тих
або інших спеціальних міжнародних угодах, повинні дотримуватися при
 14
внутрішньому регулюванні громадянства, а метою − надання допомоги
державам при розподілі усіх фізичних осіб на власних громадян та іноземців.
Такі проблеми, у свою чергу, дійсно виникають, причому саме через
принцип самостійності держав у вирішенні основних питань громадянства.
Оскільки порядок регламентації громадянства державами є сферою їх
внутрішньої компетенції, колізії законів про громадянство різних держав стають
неминучими. На міжнародному рівні такі колізії можуть бути джерелом
суперечок і конфліктів, при вирішенні і запобіганні яким часто єдиним
варіантом, здатним принести користь і задовольнити на компромісній основі
інтереси всіх конфліктуючих сторін, є укладання багатосторонніх договорів.
Таким чином, з урахуванням сучасних тенденцій у розвитку міжнародного права
правильнішим було б говорити про виняткову компетенцію держав вирішувати
внутрішні питання набуття й втрати громадянства, обсягу й характеру прав і
обов’язків громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права.
Наступним аспектом міжнародно-правового регулювання громадянства є
проблема подвійного або множинного громадянства, яка сама по собі є однією із
найбільш неврегульованих у сучасному міжнародному праві. У даний час
зростає інтерес до європейської інтеграції в цілому і феномена множинного
громадянства у європейському контексті зокрема. Це багато в чому викликано
як відносною стабільністю економічних і політичних гарантій прав і свобод
громадян держав Західної Європи, так і пошуком країнами Східної Європи свого
шляху і місця в єдиній Європі, необхідністю подолання культурної і економічної
роздробленості європейських держав, а також неослабним інтересом до
структурних елементів різнопланової і різношвидкісної інтеграції в цьому
регіоні.
У зв’язку з цим інститут множинного громадянства виділяється на тлі
процесів загальноєвропейської інтеграції. Він існує в цьому регіоні впродовж
тривалого часу і охоплює багато держав континенту. Множинне громадянство
одночасно створює як реальні можливості і передумови для інтеграції, так і
 15
реальні проблеми, які часто викликають затяжні конфлікти між державами,
роз’єднуючи їх політичні інтереси. Так, професор С. В. Черниченко зазначає:
«Право держав самостійно регулювати власне громадянство не може, природно,
забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав один з
одним. У ряді випадків між ними неминуче виникають колізії. Результатом цих
колізій є подвійне громадянство» [3, с. 98].
Як правило, власників подвійного громадянства називають біпатридами
(від поєднання приставки «бі» – два та грецьк. patridos – вітчизна, батьківщина
[7, с. 377]) і біполідами (від грецьк. polis – держава, громадянин) [8, с. 140]. Слід
зазначити, що стосовно визначення поняття подвійного громадянства в науковій
літературі принципових розбіжностей практично немає. Дійсно, юридичний
зміст вказаного явища цілком очевидний − подвійне громадянство є особливим
правовим станом особи, який означає, що вона є громадянином двох або більше
держав відповідно до їх законодавств [8, с. 140]. Ю. Боярс стоїть на такій же
позиції, називаючи, проте, такий стан правовим статусом. Цікаве визначення
пропонує В. Свинарьов, указуючи, що в юридичному сенсі подвійне, або
множинне громадянство означає встановлення, закріплення і підтримку
(розвиток) взаємних прав та обов’язків фізичної особи з кількома (принаймні
двома) державами. Проте характер такого роду правовідносин, як правило, дуже
відмінний і за способами виникнення, і за правовим оформленням, і за
юридичними наслідками для кожної зі сторін [9, с. 24].
Отже, подвійне громадянство можна визначити як правовий феномен,
викликаний наявністю в особи громадянства двох держав.
Подвійне громадянство є окремим випадком множинного громадянства. У
зв’язку з тим, що використання цього звичного для правової літератури терміна
може привести до неусвідомленого звуження, а отже, одностороннього і
спрощеного розгляду питань множинного громадянства, вважаємо за доцільне
використовувати переважно останній термін. Він є ширшим за своїм значенням,
включає термін «подвійне громадянство» і відображає сучасні підходи до
розгляду цього правового явища.
 16
Незважаючи на всю різноманітність існуючих визначень множинного
громадянства, вважаємо за доцільне надати наступну його дефініцію: це
особливий правовий стан, що полягає в оформленні соціально-економічних,
політичних і духовних взаємовідносин між державами (надавачами
громадянства) і особою (отримувачем громадянства) з приводу володіння
людиною комплексом прав і обов’язків у більш ніж одному державному
утворенні. При цьому коло надавачів громадянства достатньо широке і включає
разом із державами й міждержавні утворення (квазідержави), громадянством
яких можуть володіти фізичні особи.
Виникнення множинного громадянства ґрунтується на цілеспрямованій
політиці держав і, як правило, пояснюється традиційною неузгодженістю
політичних ліній держав у галузі регулювання відносин, пов’язаних із
громадянством, наприклад із неузгодженістю підходів до питань автоматичного
надання громадянства.
Найбільш типовий приклад неминучого конфлікту законодавств держав з
питань громадянства випливає із суверенітету основних надавачів громадянства
і розбіжності принципів надання громадянства: за «правом ґрунту» (jus soli)
дитина набуває громадянства тієї держави, на території якої вона народилася, за
«правом крові» (jus sanguinis) дитина слідує громадянству батьків, а за змішаним
принципом громадянство визначається на основі двох попередніх принципів. У
зв’язку із цим права громадянства одночасно можуть заявляти кілька держав
відносно однієї людини, що іноді призводить не тільки до стану множинного
громадянства, але й при особливій колізії інтересів – навіть до стану
безгромадянства.
У разі отримання людиною громадянства кількох держав зазвичай виникає
природна проблема реалізації індивідуумом або державами своїх прав і
обов’язків, що випливають із громадянства. Від вирішення цих питань залежить
реальне здійснення прав, свобод і обов’язків людини, захист її законних
інтересів. Розв’язання цього питання також зачіпає проблему ефективного
існування держави, і залежно від підходів, методів і результатів вирішення
 17
проблеми множинного громадянства може служити своєрідним індикатором
політичного режиму держави.
Актуальність вирішення питань, що виникають у зв’язку з існуванням
множинного громадянства, зростає у наш час, коли суспільству властиво
здійснювати аналіз історичних процесів, оцінювати і переосмислювати
накопичений досвід для продуктивного і ефективного вирішення проблем
майбутнього у світлі проголошених цінностей суспільства.
Природно, що підхід до такого складного явища, як множинне
громадянство, неоднозначний. Сучасна Європа є регіоном, у якому
найяскравіше і найбільш типово виражені основні напрями вирішення проблем
множинного громадянства, що існують у світовій юридичній практиці.
Умовно можна виділити наступні напрями вирішення питань множинного
громадянства:
1) вживання заходів для ліквідації та недопущення подвійного й іншого
множинного громадянства (основні ідеологи цього напряму – країни
Центральної і Східної Європи);
2) регулювання проблем множинного громадянства, його регламентація
(характерний для великих і економічно розвинених держав Західної Європи, а
також ЄС у цілому);
3) поширення або підтримка множинного громадянства (зазвичай
здійснюється окремими державами з метою реалізації специфічних політичних
завдань, наприклад задля збереження і підтримки соціальних зв’язків із
жителями колишніх колоній або держав, у які відбувалася найбільша міграція їх
населення).
При цьому окремі держави можуть реалізовувати всі названі напрями
одночасно щодо різних держав, виходячи з відмінностей взаємних відносин і
особливостей їх політики.
Особливості політики європейських держав щодо вирішення питань
множинного громадянства знайшли своє віддзеркалення в їх політиці в рамках
міжнародних організацій і, відповідно, у політиці самих міжнародних
 18
організацій. Даний факт можна пояснити тим, що ці питання стояли досить
гостро й у період, що передував утворенню Європейського Союзу як
квазідержавного об’єднання, а тому проблеми множинного громадянства
вирішувалися в рамках уже існуючих міжнародних організацій.
Фактичним попередником Європейського Союзу у вирішенні питань,
пов’язаних із громадянством, була Рада Європи, створена ще в 1949 р. Статут
Ради Європи підтвердив, «що зміцнення миру, заснованого на справедливості і
міжнародній співпраці, відповідає життєвій необхідності збереження людського
суспільства і цивілізації» [10, с. 751]. У цьому документі також вказано на те, що
для підтримки і подальшого здійснення проголошених ідеалів і на користь
соціального й економічного прогресу необхідна тісніша єдність між всіма
європейськими державами, що поділяють ці погляди.
Також у Статуті Ради Європи проголошено, що метою Ради Європи «є
досягнення більшої єдності між її членами в ім’я захисту і здійснення ідеалів»
(пп. а ст. 1). При цьому слід зазначити, що всі члени Європейського Союзу
входять до складу Ради Європи і, відповідно, здійснюють свою політику і в її
рамках. Як можна побачити, багато ідей Статуту Ради Європи знайшли своє
віддзеркалення в положеннях установчих документів Європейського Союзу.
Слід відмітити той факт, що ще в XIX ст. і навіть раніше європейські
держави робили спроби врегулювати традиційне подвійне та інші види
множинного громадянства. Держави-члени Ради Європи в рамках цієї
міжнародної організації проводили політику, направлену як на зменшення
випадків подвійного та інших видів множинного громадянства, так і на його
правове регулювання.
У 1963 р. у Раді Європи була прийнята Конвенція про скорочення випадків
множинного громадянства і про військову повинність у випадках множинного
громадянства [11, с. 66–70]. Як видно з її назви, вона намагається обмежити
окремі випадки біпатризму серед неповнолітніх і дорослого населення, не
ліквідовуючи його. Перевага вказаної Конвенції перед іншими полягає в тому,
що її можна ратифікувати як в цілому, так і частинами, що відповідають
 19
інтересам держав. Тим самим вдається скоригувати політику регулювання
біпатризму держав-членів Ради Європи, що є учасниками цієї Конвенції.
У 1977 р. був прийнятий Протокол про внесення змін до Конвенції про
скорочення випадків множинного громадянства і про військову повинність у
випадках множинного громадянства, що розвиває окремі положення цієї
Конвенції. Названий Протокол зменшує число можливостей для існування
складних випадків подвійного громадянства шляхом регламентації умов для
добровільної відмови від інших громадянств за допомогою подання відповідної
заяви. Додатковий протокол 1977 р. до даної Конвенції встановлює необхідність
учасників інформувати один одного про набуття ними громадянства за певних
умов (ст. 1). За допомогою такої інформації держави можуть повніше вести
облік осіб із множинним громадянством і знати спосіб набуття ними
громадянства. Проте, як показує практика, цей інститут контролю ще
недостатньо ефективно використовується.
У рамках Ради Європи також діє Конвенція про участь іноземців у
суспільному житті на місцевому рівні від 5 лютого 1992 р., що надає багатьом
іноземцям право на участь у виборах для формування місцевих органів влади та
інші права, наближаючи їх статус до статусу громадян держав-членів Ради
Європи.
У листопаді 1997 р. у Страсбурзі була підписана Європейська конвенція
про громадянство. Ця Конвенція лояльніше, ніж ряд інших міжнародних
договорів, ставиться до випадків множинного громадянства, фактично визнаючи
можливість існування загальноєвропейського громадянства. Проте вона зберігає
основні положення щодо обмеження даного інституту.
Європейська конвенція про громадянство стала прогресивним кроком у
галузі громадянства взагалі і множинного громадянства зокрема, хоча і має
низку недоліків. Так, спроба об’єднати різноманітні підходи держав до питання
множинного громадянства в одному акті не дозволяє ефективно розвивати цей
інститут. Окремі норми недостатньо деталізовані і викликають сумніви щодо
відповідності їх положень ідеям, закладеним у ряді міжнародно-правових
 20
документів, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини, що регламентує
основні повоєнні правила у сфері громадянства, вироблені за підсумками Другої
світової війни. Можливо, саме тому окремі держави, що мають свою специфіку
регламентації питань подвійного громадянства, не поспішали підписувати
Європейську конвенцію про громадянство, для набуття чинності якої, згідно з
п. 2 ст. 27, потрібне належне визнання обов’язковості Конвенції для трьох
держав Ради Європи, хоча її підписали близько двадцяти її членів. Слід
зазначити, що Україна ратифікувала дану Конвенцію із застереженням щодо п. 2
ст. 8 (стосовно розуміння терміна «громадяни, які постійно проживають за
кордоном») та заявою щодо виключення глави VII зі сфери застосування
Конвенції.
Дана Конвенція претендує на універсальність. Згідно зі ст. 27
Європейської конвенції про громадянство, її підписання можливе як державами-
членами Ради Європи, так і державами, що брали участь у її розробленні. Крім
того, згідно з п. 1 ст. 28 названої Конвенції, після набуття нею чинності Комітет
міністрів Ради Європи може запропонувати будь-якій державі, що не є членом
Ради Європи і що не брала участі в її розробленні, приєднатися до неї. Напевно,
цю Конвенцію можна вважати першою після Гаазької конвенції 1930 р., яка
регулювала деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство,
регіональним міжнародним договором, який отримав значну підтримку держав,
що мають подібні правові традиції.
На відміну від багатьох національних і міжнародно-правових актів,
Європейська конвенція про громадянство містить визначення громадянства і
множинного громадянства. Виходячи з цілей Конвенції, під громадянством
розуміється правовий зв’язок між окремою особою та державою без зазначення
етнічного походження особи [11]. Такий підхід до визначення громадянства
значною мірою вплинув на становлення концепції громадянства України (що
знайшло відображення у Законі України «Про громадянство України» [12]).
Необхідно відзначити, що це визначення відрізняється від даного раніше
Міжнародним Судом ООН у рамках справи Ноттебома: громадянство – це
 21
«правовий зв’язок, основою якого є новий соціальний факт прихильності,
справжній зв’язок існування інтересів і відчуттів разом з існуванням взаємних
прав і обов’язків» [13, р. 23]. Проте подібне визначення і його використання
справедливо критикувалося ще радянськими юристами, які вказували на
нечіткість і можливість довільного тлумачення його основних складових частин,
що позбавляли таке визначення своєї понятійної суті. Зокрема, С. С. Кишкін
писав: «Сказати, що громадянство є юридичним зв’язком, це ще нічого не
сказати» [14, с. 4]. Проте не можна не звернути увагу на ще одну деталь у
визначенні громадянства, даному Міжнародним Судом ООН, а саме: на
соціальний характер «факту прихильності». Ця теза перегукується із
визначенням поняття громадянства України, даного українським ученим
М. І. Суржинським, який у своєму дисертаційному дослідженні визначає
громадянство України як належність особи в першу чергу саме до Українського
народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де
обидва суб’єкти мають взаємні права, обов’язки та відповідальність як на
території держави, так і поза її межами [15, с. 153]. При цьому питання
«соціального виміру громадянства» хоч і запроваджується більш раннім
документом, проте досить гостро постає саме в науковій літературі більш
пізнього періоду.
Слід зауважити, що визначення, запропоноване в Європейській конвенції,
в цілому відповідає позиції вітчизняних учених з питань громадянства [16, 17].
Виходячи з даного в пп. б ст. 2 Європейської конвенції про громадянство
[18] визначення громадянства, визначення множинного громадянства,
передбачає наявність у однієї і тієї ж особи одночасно громадянства двох або
більше держав. Це відповідає визначенню подвійного громадянства в рамках
радянської правової традиції [3, с. 21]. Як і довоєнні конвенції з питань
громадянства, Європейська конвенція про громадянство проголошує ряд
принципів у галузі громадянства і множинного громадянства (зокрема щодо
набуття громадянства), які, очевидно, претендують на визнання їх
універсальними, як і окремі принципи раніше прийнятих правових актів з
 22
аналогічних питань. Необхідно зазначити, що визначення принципів у
питаннях громадянства надзвичайно ускладнене. Це пояснюється різними
причинами, зокрема невеликою кількістю відповідних міжнародних договорів,
звичайною казуїстичністю сфер регулювання, а також малим числом учасників
відповідних правових актів, надзвичайно різноманітною політикою держав, що
не дозволяє виробити універсальні або найбільш прийнятні правила з численних
питань множинного громадянства.
Умовно викладені в Конвенції принципи, що стосуються громадянства,
можна поділити на загальні і спеціальні. До загальних розробники Конвенції
відносять принципи, викладені в розділі II. До них передусім належить принцип
юрисдикції держав у питаннях громадянства. Даний принцип полягає в тому, що
кожна держава визначає у своєму законодавстві, хто є її громадянами. Це
законодавство визнається іншими державами тільки за умови його відповідності
чинним міжнародним конвенціям, міжнародному звичаєвому праву та
принципам права, які є загальновизнаними стосовно громадянства [18]). Тим
самим повторюється аналогічний принцип Конвенції 1930 р., яка регулює деякі
питання, пов’язані з колізією законів про громадянство [11, с. 28], а також
принцип права кожної людини на громадянство, принцип уникнення
безгромадянства, заборони довільного позбавлення людини громадянства,
рівноправності статей і відмови від автоматичної зміни громадянства в шлюбі
(післявоєнні принципи, що відносяться до правил кожної держави і регулюють
громадянство, закріплені в документах Організації Об’єднаних Націй та інших
міжнародних організацій) і пов’язаний з ними принцип недискримінації.
Крім того, Конвенція розширила і практично вивела новий принцип, який
складається з двох основних елементів: 1. Правила держави-учасниці, які
стосуються громадянства, не повинні містити розрізнень або допускати
практику, що призводить до дискримінації за ознакою статі, релігії, раси,
кольору шкіри, національного чи етнічного походження. 2. Кожна держава-
учасниця керується принципом заборони дискримінації своїх громадян
незалежно від того, чи вони є громадянами за народженням, чи набули свого
 23
громадянства пізніше [18]. На жаль, доводиться констатувати, що цей принцип
на даний час не знаходить належної реалізації в окремих державах. Особливо це
стосується тих держав, конституції яких проводять розмежування в обсязі прав
громадян, які набувають громадянства шляхом натуралізації, і громадян за
народженням. Ці принципи, впливаючи на громадянство в цілому, вплинули і на
створення та правову сутність громадянства ЄС.
Повторюючи окремі з принципів, що раніше декларувалися, Європейська
конвенція про громадянство, на відміну від ряду колишніх конвенцій, що
проголошували принципи міжнародної співпраці держав у галузі громадянства,
прямо заявляє про існування і деяких інших принципів.
Так, відзначивши наявність різних підходів держав до питання про
множинне громадянство, преамбула Європейської конвенції про громадянство
прямо визнає право кожної держави вирішувати в рамках свого внутрішнього
законодавства, якими будуть наслідки того, що її громадянин набуває або має
інше громадянство, розвинувши це положення бажанням не знищити, а цього
разу знайти належні шляхи подолання наслідків множинного громадянства,
зокрема в тому, що стосується прав і обов’язків осіб з множинним
громадянством. Тим самим фактично змінюються рамки принципу уникнення
множинного громадянства, що до певної міри підтримуватиметься державами
Європи, у яких множинне громадянство набуває поширення за допомогою
двосторонніх і багатосторонніх угод. Ці декларації знайшли своє конкретне
віддзеркалення в розділі V та інших положеннях Конвенції.
Із набуттям чинності Маастрихтським договором про створення
Європейського Союзу в 1993 р. на території держав-учасниць відбувається
поглиблення європейської інтеграції з метою надання їй необоротного
характеру. Договір вніс значні корективи і нововведення до установчих
документів усіх трьох Спільнот, і передусім до Римського договору 1957 р. про
створення Європейського Економічного Співтовариства. До найбільш істотних і
важливих новел, безумовно, слід віднести запровадження громадянства
Європейського Союзу, або, як його часто називають, єдиного
 24
загальноєвропейського громадянства. Відповідні доповнення (нові ст. 8, 8(е))
були внесені Маастрихтським договором [19].
Громадянство Європейського Союзу є одним з основних структурних
елементів інтеграції в рамках цієї квазіфедеративної держави, що має велику
політичну вагу в міжнародній політиці в цілому. Даний вид громадянства не є
прикладом універсального або відкритого громадянства, яке охоплювало б
громадян більшості держав або до якого вільно можуть залучитися жителі
різних країн. Воно є варіантом наділення громадян держав-членів додатковим
громадянством квазіфедерації. Усе це викликано специфікою даного політико-
територіального об’єднання, яке утворило громадянство Європейського Союзу, і
взаємин його держав-членів.
Створення інституту громадянства Європейського Союзу затрималося в
порівнянні з появою ряду інших політичних і економічних інститутів у рамках
інтеграції країн, що входять до складу Євросоюзу. Так, наприклад, грошовий
еквівалент – ЕКЮ – з’явився й апробований набагато раніше, ніж цей інститут.
Поява громадянства Європейського Союзу викликана необхідністю
глибокої інтеграції держав-членів Європейського Економічного Співтовариства і
реалізацією конкретних економічних і політичних програм, зокрема, програм з
міграції кваліфікованої робочої сили в межах держав-членів.
Водночас слід зазначити, що ідея запровадження єдиного громадянства
була предметом дискусій при підготовці Римського договору 1957 р. Ще в
установчих документах Європейських Спільнот проголошувався намір створити
в Європі «Союз європейських народів».
Ідея такого громадянства мала кілька піків популярності. Як відомо, вона
активно обговорювалася наприкінці 70-х рр. ХХ ст., у середині 80-х рр. ХХ ст. і
„висіла в повітрі‖ доти, доки не реалізувалася в ст. 8 Договору про
Європейський Союз, підписаного в 1992 р. у Маастрихті, яка проголосила: «Цим
встановлюється громадянство Союзу. Кожен громадянин (у Договорі
вживається в даному випадку термін nationality – особа, що володіє
громадянською приналежністю до держави) держави-члена є громадянином
 25
(citizen – громадянин у більш вузькому юридичному розумінні, що підкреслює
саме додатковий характер Союзного громадянства) Союзу» [19, с. 55].
Громадянство Європейського Союзу являє собою окремий випадок подвійного
громадянства в рамках квазіфедеративного міждержавного об’єднання, коли у
громадян разом із громадянством держав з’являється додаткове громадянство
відповідного міждержавного об’єднання, повноправним членом якого є держава
їхнього громадянства. Цим такий вид подвійного громадянства дуже подібний
до громадянства складних держав, але має при цьому свою специфіку.
Як додаток до Маастрихтського договору прийнята Декларація про
громадянство (державну приналежність) держави-члена. Відповідно до неї
«...скрізь, де в Договорі про заснування Європейського Союзу зроблено
посилання на громадян держав-членів, питання про те, чи має дана особа
громадянство якої-небудь держави-члена, вирішується виключно на підставі
національного законодавства відповідної держави-члена» [20, с. 238; 21]. Тим
самим державний суверенітет щодо прав регулювання громадянства держави-
члени не втратили. Кожна держава-член Європейського Союзу може в порядку
інформації заявити, кого слід вважати її громадянами виходячи з цілей Союзу,
передавши до апарату головування (в Європейській раді) відповідну декларацію,
до якої згодом може вносити необхідні поправки.
Набуваючи громадянства Європейського Союзу, громадянин держави-
члена цього квазідержавного об’єднання разом зі збереженням прав і обов’язків
громадянства своєї держави набував прав і обов’язків громадянства об’єднання.
При цьому необхідно враховувати те, що багато держав Європейського Союзу
вели і ведуть часто неузгоджену між собою самостійну політику подвійного
громадянства, що, проте, не стало непереборною перешкодою для створення
єдиного громадянства.
Говорячи про громадянство Європейського Союзу, одразу виникає цілком
природне і закономірне питання: як ці два поняття, тобто «громадянство» і
«Європейський Союз», можуть поєднуватися одне з одним і чи можуть вони
взагалі вживатися разом? Адже Європейський Союз не є державою в повному
 26
розумінні цього терміна, а є, по суті, лише певним квазідержавним
утворенням, що являє собою дуже важливу стадію процесу західноєвропейської
інтеграції. Та все ж Маастрихтський договір ясно і недвозначно говорить саме
про громадянство Європейського Союзу, який об’єднує суверенні держави
Європи, у кожної з яких – мільйони власних громадян. Так що ж це таке:
випадковий політико-правовий феномен, раніше невідомий науці міжнародного
права, або ж цілком об’єктивна закономірність, наслідок впливу інтеграційних
процесів, що різко посилився, на всю систему міждержавних відносин, результат
глобального переосмислення ролі і місця людини в цій системі? Щоб
спробувати відповісти на це питання, слід уважно і детально проаналізувати
відповідні норми Договору про створення Європейського Союзу, що
характеризують специфіку єдиного загальноєвропейського громадянства.
Стаття 8 (в редакції Лісабонського договору ст. 9) Договору про
заснування ЄС передбачає, що громадянином Європейського Союзу є будь-яка
особа, що володіє громадянством якої-небудь з держав-учасниць ЄС. Тим самим
ніби закладається безпосередній політико-правовий взаємозв’язок між окремим
громадянином, з одного боку, і Євросоюзом, з іншого, спрямований на їх
поступове і дедалі більше зближення. При цьому як необхідна сполучна ланка
виступає саме приналежність до національного громадянства. Разом із тим
громадянство Європейського Союзу не підміняє собою національного
громадянства, а є, по суті, додатковим до нього, тобто громадянин тієї або іншої
держави-учасниці є одночасно і громадянином своєї країни, і громадянином
Євросоюзу. Даний принцип хоча безпосередньо й не знайшов свого закріплення
в тексті Маастрихтського договору, проте був схвалений Комісією ЄС і
узгоджений державами-учасницями в ході Римського (1990 р.), а потім і
Единбурзького (1992 р.) самітів.
Специфічною рисою єдиного загальноєвропейського громадянства є його
іманентно динамічний характер, про що свідчить зміст ст. 8 (е) Договору про
заснування ЄС. Остання, зокрема, покладає на Комісію Європейських Спільнот
зобов’язання регулярно інформувати Європарламент, Раду міністрів, а також
 27
Економічний і соціальний комітет про реальний стан справ, пов’язаний із
реалізацією відповідних положень про громадянство Євросоюзу. У разі ж
необхідності Рада міністрів уповноважена робити певні кроки, спрямовані на
зміцнення або доповнення існуючих прав громадян Європейського Союзу, і в
подальшому повинна рекомендувати державам-учасницям прийняти відповідні
положення. У цьому сенсі передбачений положеннями Договору про заснування
ЄС перелік прав, присвячений єдиному загальноєвропейському громадянству, не
є статичним і його, мабуть, можна розглядати як якусь проміжну стадію в
процесі наповнення поняття «громадянин Євросоюзу» реальним правовим
змістом.
Не можна забувати й про те, що приналежність до певного громадянства
припускає наявність у особи не тільки прав, але й обов’язків. Проте, що
стосується Європейського Союзу, важко навіть уявити, у чому конкретно
повинні полягати обов’язки його громадян. Разом із тим, передбачаючи
можливість розширення кола вже наявних прав, Маастрихтський договір не
містить аналогічної норми відносно обов’язків, що, можливо, пояснюється
прагненням надати певної стабільності правовому статусу громадянина ЄС.
Слід зазначити, що ст. 48 (3) Договору про ЄС присвячена більш загальній
(у порівнянні зі ст. 8(а)) нормі про вільне пересування людей у рамках ЄС. До
речі, фахівці підкреслюють, що саме даний принцип – принцип вільного
пересування людей, закріплений ще Римським договором 1957 р. про створення
Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), – став наріжним каменем
при розробленні в подальшому концепції єдиного загальноєвропейського
громадянства [20, р. 132].
Проте навіть після уважного і докладного аналізу положень даних
договорів дійсна природа єдиного загальноєвропейського громадянства є не
цілком зрозумілою. Можливо, самі терміни «громадянин» і «громадянство»
стосовно Європейського Союзу підібрані не зовсім вдало. Адже їх використання
в даному контексті неминуче провокує аналогії з національним конституційним
правом, хоча подібне порівняння, можливо, і не завжди доречне. Положення
 28
Маастрихтського договору про громадянство Європейського Союзу мають
досить загальний характер і абсолютно не конкретизують правоздатність
окремих груп населення, як-то жінки, безробітні, пенсіонери, молодь, інваліди.
Навіть перелік прав громадян Євросоюзу, сформульованих Маастрихтським
договором, є вельми і вельми обмеженим. Він явно не адекватний тому обсягу
прав, який зазвичай передбачають національні конституції для своїх громадян.
До того ж, якщо деякі з наданих прав дійсно з’явилися вперше (як, наприклад,
право користуватися захистом дипломатичних представництв і консульських
місій будь-якої держави-учасниці), то ряд інших (свобода пересування і
проживання в межах всієї території Європейського Союзу) були нормативно
закріплені на рівні законодавства ЄС ще задовго до появи Маастрихтського
договору.
У зв’язку із цим виникає цілком закономірне питання: для чого ж взагалі
знадобилося вводити єдине загальноєвропейське громадянство, що не має до
того ж під собою реальної правової основи?
Очевидно, творці Маастрихтського договору при розробленні концепції
громадянства Європейського Союзу керувалися перш за все не відомими і
загальновизнаними правовими конструкціями, а своїми власними
переконаннями і уявленнями про те, що саме запровадження єдиного
загальноєвропейського громадянства дасть новий імпульс інтеграційним
процесам на континенті, стане активною рушійною силою в рамках Європи, що
«оновлюється», забезпечить гарантії реального захисту прав і свобод людини.
Та все ж дійсне значення положень Маастрихтського договору про
громадянство Європейського Союзу полягає сьогодні не в їх безпосередньому
змісті, а перш за все в тому, що вони змогли позначити перспективу на майбутнє
[22, р. 10]. Адже після підписання Лісабонської угоди усіма державами-членами
Європейський Союз перейшов на якісно новий рівень існування, що не могло не
позначитися як на його правовій природі, так і на інституті громадянства ЄС.
Підтвердженням цього є, зокрема, набуття Євросоюзом міжнародної
правосуб’єктності (ст. 46 А Договору про ЄС (в редакції Лісабонського договору
 29
ст. 47)). Новий договір змінює також цінності й цілі Європейського Союзу
(ст. 2 і 3 Договору про ЄС (в редакції Лісабонського договору ст.3)). Договір
про реформу змінює назву Договору про створення Європейських Спільнот на
Договір про функціонування ЄС, чим безпосередньо пов’язує його з Договором
про ЄС і цілями, які він ставить перед об’єднаною Європою. Таким чином,
принципи, що розглядалися раніше як декларативні (захист громадян ЄС по
всьому світу, економічна, соціальна і територіальна єдність, культурне
різноманіття та ін.), разом із соціальними цілями стають основоположними
завданнями політики ЄС. Ці та інші ознаки дозволяють вести мову про
прагнення держав – членів ЄС до подальшої консолідації та глобалізації
суспільних відносин, а також про нові підходи до наповнення суті громадянства
ЄС. Враховуючи ознаки нового порядку реалізації влади у ЄС, ми вважаємо, що
в умовах такої глобалізації ознаки держави у країнах-членах Євросоюзу більше
не мають абсолютного характеру, а сама держава більше не є верховним
сувереном, що володіє абсолютною владою на своїй території і відносно своїх
громадян та підданих; її влада обмежена національним законодавством,
наднаціональними і міжнародними нормами права. Сфера владних повноважень
держави звужується, а сама влада в суспільстві «поділяється» між союзними
органами та органами місцевого самоврядування. Формально володіючи
верховною владою, держава, проте, вимушена підкорятися вимогам світової
спільноти, рішенням органів ЄС, при здійсненні внутрішньої і зовнішньої
політики зважати як на громадську думку, так і на позиції інших суб’єктів
міжнародного співтовариства.
Відносним стає і суверенітет держави. Він є похідним від народного
суверенітету і саме тому певною мірою обмежений ним, а також союзним
членством держави. У новій Європі у ході політики етнічної та економічної
глобалізації суверенні права національно-державного модерну позбавляються
свого ядра і опиняються в підпорядкуванні глобальної відповідальності [23, с.
19], оскільки глобальний ринок підточує основи суверенності, звужує сферу
діяльності національних держав ЄС, які «добровільно обмежили свої суверенні
 30
права щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин
між собою в рамках ЄС, але й будь-яких «внутрішніх» відносин, що можуть
стосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні
та інші сфери правового регулювання» [24, р. 132]. При цьому Суд ЄС зробив
висновок, що саме «передання державою прав і обов’язків, заснованих раніше на
внутрішньому праві, у відання правової системи Союзу, що ґрунтується на
Договорі ЄЕС, тягне за собою обмеження її суверенних прав» (Рішення Суду ЄС
від 15 липня 1964 р. у справі Flaminio Costa v. Enel № 6/64 ).
Глобалізаційні процеси чинять вплив і на територію держави. По-перше, в
умовах глобалізації до певної міри втрачає сенс саме поняття національної
території, бо «ексклюзивний сценарій, згідно з яким національні держави та
система міжнародних відносин між державами визначають простір колективних
політичних дій, руйнується одночасно зсередини і ззовні і мало-помалу
замінюється більш складною, такою, що не визнає кордонів, змінює владні
правила, парадоксальною, непередбачуваною… метагрою» [25, c. 151]
транснаціональних корпорацій і фінансово-промислових груп. По-друге,
«державам стає дедалі тяжче відвоювати у світових економічних акторів
державно-політичну метавладу… що включає політичну свободу, глобальну
справедливість, соціальну безпеку та екологічну стійкість… оскільки ця нова
всесвітньо-політична економія знаходить актуальність і наукову значущість
внаслідок того, що, з одного боку, вона як теорія влади розгортається над
стратегічним простором транснаціональної економіки, а з іншого боку, дає
відповіді на виклики не тільки світової економіки, але й глобальних проблем, що
виникають внаслідок модернізації суспільства» [26, c. 11]. Впливають і такі
чинники, як внутрішньодержавні процеси (наприклад, оптимізація суб’єктного
складу та перетворення унітарних держав на федеративні – Бельгія тощо).
Відносність території як ознаки держави виявляється також і в тому, що частина
території може передаватися іншій державі на основі договору, орендуватися
та ін.
Слід також звернути увагу на те, що при аналізі конкретної держави-члена
 31
ЄС та самого міждержавного об’єднання необхідно брати до уваги і той факт,
що ознаки держави як елементи теоретично узагальненої конструкції насправді
не завжди тотожні реальному явищу – конкретній державі: державно-правова
дійсність значно багатша.
У зв’язку із цим, враховуючи на даний час наявність у Європейського
Союзу цілого ряду державницьких ознак (територія, міжнародна та внутрішня
правосуб’єктність, населення, громадянство, поєднання наднаціональних та
національних владних структур, а особливо прагнення європейських народів до
подальшої консолідації), вважаємо обґрунтованим використання щодо даного
утворення поняття «квазідержава», або більш точно – «квазіфедерація».
На нашу думку, квазідержава – це державоподібне утворення, ознаки
якого складають неповний (динамічний або статичний) ряд ознак держави.
Префікс «квазі» в даному випадку вживається в значенні ступеня
подібності, ступеня наближеності одного явища (переддержави, протодержави,
об’єднання держав) до іншого явища (держави, та її різновидів – федерації,
конфедерації), при якому ряд ознак неповний (або не всі з ознак явища, що
класично виділяються, у наявності, або не досягнуто повної подібності в самому
змісті ознак, або і те, й інше).
Квазідержави можуть бути простими (унітарними) і складними. Складні
квазідержави характеризуються різним суб’єктним складом, ступенем
інтегрованості та обсягом суспільних відносин, охоплених інтеграцією.
Квазідержава з динамічним рядом ознак (переддержава, протодержава) –
це державоподібне утворення різного ступеня складності, у якому процес
накопичення ознак держави не завершений через ті або інші обставини.
Квазідержава зі статичним рядом ознак – просте державоподібне
об’єднання, у якого частина ознак держави носить юридично фіктивний (у
порівнянні з класичною державою) характер, або ж об’єднання держав, що
стабільно володіють комбінацією деяких елементів ознак держави (іноді проста
держава – це результат розпаду складних держав).
У свою чергу, залежно від факту міжнародного визнання квазідержави зі
 32
статичним рядом ознак можуть бути розділені на дві групи: квазідержави –
держави de jure і квазідержави, що не є такими, проте існують як держави ipso
facto. У ряді випадків це держави і de jure, і ipso facto. Наприклад, Ватикан, що
визнається суб’єктом міжнародного права і є носієм внутрішнього і зовнішнього
суверенітету, володіє власною територією і навіть власним громадянством,
проте фактично є організацією релігійної влади, що поширюється далеко за межі
його території. До того ж, територія його оточена територією іншої суверенної
держави.
До простих квазідержав із динамічним рядом ознак – держав ipso facto –
видається за можливе віднести так звані «невизнані держави», що фактично
мають ознаки держави (організація політичної влади, внутрішній суверенітет,
державотвірне населення, що складається з народів, які історично проживають
на цій території, власна територія, правопорядок), проте при цьому не володіють
зовнішнім суверенітетом, не є суб’єктами міжнародного співтовариства
внаслідок того, що розташовані на території, що формально (de jure) є
складовою частиною території іншої держави (Абхазія, Південна Осетія,
Придністров’я).
За своїми якісними та сутнісними характеристиками Європейський Союз
слід віднести до складних квазідержав (квазіфедерацій) із низкою динамічних
ознак, що, відповідно, дозволяє в подальшому вести мову про громадянство ЄС
як про громадянство квазідержави (квазіфедерації).
Слід також зазначити, що наряду із терміном «квазідержава» ряд авторів,
наприклад Мережко О.О., Я. Чапутович використовують також термін
«постсуверенна держава» [235]. На думку О. Гріненко, «ЄC є міжнародно-
правовим утворенням, яке вже пройшло шлях від міжурядової організації, проте
ще не набуло статусу держави», а тому «з точки зору своїх міжнародно-
правових ознак Союз зараз перебуває на стадії ―державоподібного утворення‖»
[236, c. 31] … з наднаціональними повноваженнями, спільним регулюванням
зовнішньоекономічної діяльності, валютою, кордонами, громадянством,
узгодженням зовнішньої політики, зачатками створення власних збройних сил
 33
[237]. Р.Купер узагалі говорить про концепцію «постмодерністичного світу», в
якому панує не військова сила, а право, а суверенітет немовби «розтворився» в
міжнародній спільноті. При цьому головними рисами цього світу автор вважає
«постсуверенітет» та «постдержавність» [238, c. 22].
Хотілося б зазначити, що в даній роботі звернення до дослідження поняття
квазідержави має другорядний характер. Воно аналізується тією мірою, якою це
необхідно для досягнення мети даного дослідження, а результати цього аналізу
не претендують на охоплення всіх аспектів цього феномена, який, поза
сумнівом, становить істотний інтерес для юридичної науки і потребує окремого
самостійного дослідження.
Підсумовуючи усе вищесказане, слід зазначити, що останнім часом у
Європі все більше набирає обертів процес суспільної консолідації, що,
безумовно, впливає на характер відносин між державою і особою, яка
загальновизнана найвищою цінністю. Зокрема, це стосується такої ознаки
держави, як зв’язок із населенням через громадянство. В умовах європейської
інтеграції правовий статус населення характеризується мобільністю, набуває
поширення подвійне громадянство, виникає інститут усіченого субсидіарного
європейського громадянства, особливим правовим статусом користуються
жителі колишніх британських колоній і т. п. При цьому не завжди піддаються
раціональному поясненню за допомогою сталої конструкції «населення –
громадянство» такі феномени, як інститут негромадянства (країни Балтії) тощо.
Проте поява якісно нових відносин між людиною, національною
державою та наддержавною організацією влади, поєднаних у рамках
квазіфедерації (ЄС), дозволяє говорити про еволюцію регіональних
міжнародних стандартів правової взаємодії у рамках інтеграційно орієнтованої
просторової організації суспільства. У зв’язку із цим той очевидний потенціал,
який закладений у єдиному загальноєвропейському громадянстві, не варто
недооцінювати.
Досвід інтеграційних процесів, що відбувались у Західній Європі, може
бути врахований (і частково враховується) в ході інтеграційних програм
 34
розвитку країн СНД. На жаль, інтеграційні зв’язки, що існували за часів СРСР,
були зруйновані без їх реального реформування. При побудові нових відносин
пострадянські держави ще не досягли в багатьох галузях, зокрема в галузі
регулювання громадянства та подвійного громадянства, того ступеня інтеграції,
який існує сьогодні у багатьох країнах Європи.

1.2. Громадянство ЄС як специфічне політико-правове явище

Суть громадянства Європейського Союзу, його специфіка, коріння та

походження не визначається, та й не може визначатися винятково правом. Проте
громадянство ЄС – це перш за все правовий інститут, і саме це обумовлює його
тісний зв’язок із суспільно-політичними явищами, що врешті визначали
специфіку його розвитку на тлі історії становлення права як такого та права
Європейського Союзу зокрема. М. В. Вітрук відзначає: «Окрім юридичної
детермінації законодавства про громадянство, існує глибша соціальна
обумовленість його різними чинниками соціально-економічного, політичного,
ідеологічного порядку, що знаходить оформлення і вираження... у нормах права
про громадянство» [23, с. 19].
Розгляд питань громадянства Європейського Союзу з позицій
міжнародного права видається тільки одним із можливих рівнів такого розгляду,
що не дає можливості повною мірою розкрити зміст поняття «громадянство
ЄС». Так, наприклад, навіть при спробі поверхово з’ясувати, що в праві
розуміється під громадянством, зустрічаємо визначення, що розкривають це
поняття на внутрішньодержавному рівні через характеристику відносин у
системі «особа – суспільство – держава». Дійсно, складно уявити, як можна
говорити про сутність громадянства Євросоюзу без розгляду цього феномена на
рівні національного права країн-членів ЄС. Розгляд громадянства Європейського
Союзу вже хоч би з двох названих ракурсів: як із міжнародно-правових позицій,
так і з погляду внутрішньодержавного права – значно сприяє складанню
повнішого уявлення про сутність інституту громадянства ЄС. Так, із точки зору
 35
міжнародного права, громадянство Євросоюзу, як правило, сприймається як
засіб для розмежування населення, що розподілилося між різними державами-
членами, дозволяє визначити приналежність індивіда до тієї чи іншої держави.
Внутрішньодержавному ж праву притаманне розуміння громадянства ЄС як
особливого політико-правового стану осіб, що визнаються громадянами не лише
держав-членів ЄС (оскільки громадянство держави-члена слугує основою
правового становища особи в самій державі), але й громадянами Європейського
Союзу (оскільки громадянство ЄС вказує на певні правові межі
наднаціонального розширення сутності цього інституту).
Проте як цілісне явище громадянство Європейського Союзу не зводиться
до юридичного інституту і включає також соціальні, політичні та інші аспекти
неправового характеру. Саме вони в ході історичного процесу часто визначали
юридичну форму інституту громадянства як такого, наділяли його тим або
іншим змістом. Так, наприклад, залежно від характеру суспільно-політичного
устрою держав на тому або іншому історичному етапі їх існування,
громадянство цих держав безпосередньо відображало специфіку такого устрою.
У рабовласницьких державах воно виражало статус вільного населення, що
володіло власністю і знаходилося в привілейованому становищі. У феодальних
державах громадянство закріплювало приналежність населення одиницям
структурно-територіальної держави, у капіталістичних воно позначало і
позначає формальну рівність населення, дає носієві громадянства передусім
політичні права (права на участь в управлінні державою).
Необхідність розгляду поняття «громадянство ЄС» не тільки в правовій
площині, а і як багатоаспектного явища з урахуванням питання про його генезис
та перспективи розвитку зумовлюється у першу чергу прагненням найповніше
розкрити саме правову сутність громадянства, підійти до його юридичного
визначення з урахуванням фактологічної бази, накопиченої в рамках інших наук.
Проте не тільки цим прагненням обумовлений такий різносторонній підхід до
поняття громадянства. Справа в тому, що наявні небагатослівні визначення
поняття «громадянство», які зустрічаються в юридичній літературі, цілком
 36
правильно відображають суть цього явища стосовно держав, але виявляються
безсилими, коли йдеться про такі нещодавно виниклі поняття, як «громадянство
інтеграційного утворення», яким якраз і є Європейський Союз. Таке
використання поняття «громадянство» викликає цілий ряд питань. Наприклад,
чи можна до інтеграційних утворень взагалі застосовувати цей термін, попри те,
що і в Римському договорі, і в Договорі про створення Європейського Союзу
(Маастрихтський договір) від 7 лютого 1992 р. використовується саме таке
слововживання. Як видно, у даному випадку обійтися без вивчення соціальної і
політичної суті інституту громадянства, яка, як вже наголошувалося, багато в
чому впливала на громадянство як правову категорію, неможливо. Саме розгляд
динаміки змін у розумінні сутності громадянства дозволить визначити його
головні, незмінні риси і на сучасному етапі, і в таких нових для міжнародного
права умовах, як умови подальшої європейської інтеграції.
Отже, що ж слід розуміти під громадянством? С. С. Кишкін відзначав:
«Досить важко дати більш-менш задовільне не лише визначення, але хоча б опис
поняття громадянства, оскільки в юридичному сенсі воно є ледве вловимим»
[14, с. 3]. Дійсно, незважаючи на безліч наявних в арсеналі правової науки
визначень громадянства, це питання, як і раніше, має дискусійний характер і
причиною цьому є не тільки відмінність підходів до його вивчення. Це
пояснюється також і тим, що в самому змісті громадянства безперервно
відбувалися зміни, зумовлені конкретними історичними умовами розвитку
держав. У зв’язку з останнім зауваженням у правовій науці взагалі виникають
сумніви з приводу того, чи можна сформулювати загальне визначення поняття
громадянства, не пов’язане з конкретними соціально-політичними
відмінностями тих або інших держав.
Усе ж таки перш ніж приступити до висвітлення з заявлених позицій
питання про ґенезу і сутність громадянства, перейшовши потім до проблеми
правового формулювання цього поняття, хотілося б навести кілька найбільш
поширених визначень громадянства. Так, під громадянством, як правило,
розуміють стійкий правовий зв’язок фізичної особи з певною державою, що
 37
виражається в сукупності їх взаємних прав і обов’язків [27, с. 110]. Іноді у
вказаному контексті говорять і про політико-правовий зв’язок фізичної особи з
державою [25, с. 302] або навіть про її приналежність державі [28, с. 62]. Як
видно, серед даних визначень є досить серйозні розбіжності. Так, очевидна
відмінність між обсягом понять «правовий зв’язок» і «політико-правовий
зв’язок». Також певні питання викликає і допустимість використання поняття
«приналежність» при визначенні суті такого явища, як громадянство. Більш того
О. Гріненко стверджує, що громадянство не можна визначати як
«приналежність» людини державі, оскільки дане твердження навіть з
формальної сторони не є достовірним. «Як би людина не була обмежена у своїх
правах, у спілкуванні з державою вона все-таки вважається суб’єктом, на який
можна хоча б покладати обов’язки, не говорячи вже про те, що особа володіє і
деякою свободою. За об’єктом, що належить державі не можна не тільки визнати
права, але і принципово неможливо зобов’язати його. Яким би нерівноправним
не був цей правовий зв'язок, все-таки громадянство за будь-яких обставин є
правовідношенням, а не відношенням власника до своєї власності» [236, с. 64]
Крім іншого, виходячи із наведених визначень, досить важко з’ясувати, у
чому об’єктивувався зв’язок громадянства, що лежить в основі такого зв’язку.
Отже, досліджуючи історико-правові основи інституту громадянства,
враховуючи приведені вище визначення, слід зазначити, що у виникненні
історичних прототипів даного інституту особливу роль зіграло зародження
державності. Саме в рамках держави характер зв’язку між даним інститутом і
народом, що складається з його населення, приймає форми найбільш наближені
до сучасного розуміння громадянства в порівнянні з подібними відносинами, що
мали місце в протополітарних суспільствах-вождівствах, племенах та ін.
Саме в державі остаточно оформлюється єдність трьох базових елементів
громадянства: нації або державно-організованого народу, державної влади і
державної території. Цілісність державної організації суспільства виявляється в
появі чіткіших і жорстко регламентованих зв’язків як усередині держави, так і
між самими державами на міжнародній арені, які ще тільки зароджуються. У
 38
першу чергу, стосовно держави, а не до політичних утворень, що їй
передували, стає можливим говорити про два виміри громадянства, чітко
розділяючи їх між собою. По-перше, це погляд «ззовні» у світлі міжнародних
відносин, коли держава почала виступати як політично цілісний суб’єкт
міжнародного права, що володіє певними «первинними» правами [29, с. 37]. По-
друге, «внутрішній» погляд на зміст суспільного життя, організованого в рамках
держави, коли вона виглядає як публічно-владна асоціація. Рядовий член
суспільства у цій системі вступає в чітко оформлені відносини владарювання-
підпорядкування і як суб’єкт, що підкоряється, сприймає державу як владну
організацію. Два згадані підходи добре узгоджені і відображені у визначенні
держави, яке дав відомим російський юрист початку минулого століття
О. С. Ященко. З його точки зору, держава може бути визначена як союз людей,
об’єднаних суверенною владою, які є назовні єдиним суб’єктом права
(юридичною особою) і всередині єдиним синтезом відносин управління та
підпорядкування [30, с. 262]. Державна влада, у свою чергу, розповсюджується
на все населення у межах певної території, що є просторовою основою держави.
Саме територіальний поділ населення на внутрішньодержавному рівні
породжує новий соціальний, а потім і правовий інститут громадянства або
підданства і, як наслідок, поділ індивідів на громадян, іноземців та осіб без
громадянства. На міжнародному ж рівні здійснення влади за територіальним
принципом призводить до встановлення просторових меж громадянства або,
іншими словами, межі, що відокремлює одну державу від іншої.
Виникнення інституту громадянства багато в чому пов’язане і з такою
властивістю держави, як суверенітет, що також проявляється на двох
вищезгаданих рівнях – внутрішньодержавному і міжнародному. Справа в тому,
що державна організація суспільства, у першу чергу, виникала на основі
обов’язковості, обумовленої самим характером відносин у структурі
«суспільство – публічна влада». У державі, яка ще тільки зароджується,
специфіка процесу встановлення центральної влади, її авторитет і легітимність
багато в чому визначають суть майбутньої держави, її властивості як політичної
 39
цілісності в міжнародних і внутрішніх відносинах. Верховенство публічної
влади на власній території і незалежність держави в міжнародних відносинах
якраз і модифікувалися згодом у таку її властивість, як суверенітет.
Суверенітет обумовлює територіальне і суб’єктне (іменоване в юридичній
літературі також «особистим») верховенство держави. Територіальне
верховенство має на увазі поширення державної влади на всіх осіб, що
знаходяться на території даної держави. Суб’єктне верховенство відображає, як
відомо, зв’язок членів суспільства з державою саме через юридичне закріплення
громадянства. Через суб’єктне верховенство держава володіє «юрисдикцією»
над своїми громадянами і здійснює їх захист, у тому числі й на рівні
міждержавних відносин. Саме воно дозволяє державі самостійно за допомогою
правових норм визначати коло своїх громадян.
Таким чином, історичні прототипи правового інституту громадянства, а
потім і становлення самого вказаного інституту обумовлювались зміцненням
державної форми політичної організації суспільства, необхідністю повноцінно
здійснювати державою свої функції. Це, у свою чергу, було можливим тільки за
умови існування постійної стійкої юрисдикції держави щодо населення,
переважну більшість якого поступово почали складати саме громадяни.
Населення держави утворювало та й утворює природну передумову для її
функціонування. У свою чергу, право, виділившись із великого блоку
соціальних норм у самостійний регулятивний механізм, розвиваючись
паралельно з державою, дозволило закріпити інститут громадянства в
юридичній формі.
Водночас формування громадянства як державно-правового явища
відбувалося в тісному взаємозв’язку з іншими соціальними зв’язками, що
складалися в суспільстві і державі, основним серед яких був
внутрішньонаціональний зв’язок населення – зв’язок, що ґрунтувався від
початку на загальній (для більшої частини населення) етнічній приналежності,
території проживання і, в основному, однорідному культурному і релігійному
середовищі. Якщо в правовому значенні громадянство було покликане
 40
оформляти зв’язок тієї або іншої особи з державою, то в соціальному значенні
громадянство і тепер слід розглядати як зв’язок особи з суспільством, нацією.
Тісний взаємозв’язок указаних аспектів в інституті громадянства проявляється
чітко й сьогодні. Так, навіть на приватному рівні не можна заперечувати, що
хоча при виборі громадянства в тієї або іншої людини завжди є свої мотиви, усе
ж таки психологічно відчуття близькості культурного середовища тієї або іншої
країни майбутнього проживання має великий вплив на результат такого вибору.
Тут важливо відзначити, що поняття нації не слід ототожнювати з такими
часто вживаними як його синоніми поняттями, як «населення» або «народ».
Цілий ряд дослідників вважає за краще відмежовувати поняття «народ» і
«нація», пов’язуючи появу даних соціально-культурних феноменів із процесами,
що протікають уже всередині державно-організованого суспільства, причому
нація розглядається як явище пізнішого еволюційного періоду. Даний підхід
набув, зокрема, поширення в цілому ряді напрямів західноєвропейської
соціології та теорії держави і права кінця XIX – початку XX ст., а також був
підтриманий багатьма російськими юристами, філософами, соціологами
вказаного періоду. Так, проф. В. М. Гессен закликав не плутати два суміжних,
але не тотожних поняття: народ і нація. Під народом, на відміну від нації,
В. М. Гессен розумів організовану групу людей, об’єднану і відособлену від
суміжних груп державою. Держава тут є індивідуалізуючим моментом у понятті
народу. Нація ж, на думку професора, припускає сукупність людей, поєднаних
усвідомленням спільності духовного, розумового і частково фізичного складу,
спільності, виробленої в ході історичного процесу і успадкованою.
Протилежність понять «народ» і «нація» В. М. Гессен знаходить у наступному:
«Конститутивним початком народу є зовнішній об’єктивний момент –
державний зв’язок. Конститутивним початком нації є момент внутрішній,
суб’єктивний – національна самосвідомість» [31, с. 100]. З цього виходить, що
поняття «народ» є більш визначеним, ніж украй складне для визначення поняття
«нація». Отже «...народ – поняття юридичне, на відміну від нації, нація –
культурне поняття» [31, с. 101]. Так або інакше, у спеціальній літературі
 41
достатньо поширена та точка зору, що в порівнянні з народом існування нації
припускає наявність стійкішої спільноти людей, причому як у культурно-
соціальному сенсі, так і в політико-правовому. Що ж до поняття «населення», то
воно має властивості кількісної, демографічної характеристики і позначає
сукупність осіб, що проживають на певній території.
Таким чином, спільність людей, що склалася, заснована на приналежності
до одного народу, нації з єдиною мовою, культурою, спільною історією і т.д.,
актуалізувала необхідність формального закріплення властивого такій спільноті
відчуття єдності і самобутності на політико-правовому рівні, що багато в чому і
покликало до життя інститут громадянства. У вказаному контексті можна
стверджувати, що хоча громадянство за своєю сутністю відображає у першу
чергу правовий зв’язок особи з державою, але в основі такого зв’язку, в усякому
разі історично, лежав особливий стан нації, що характеризується тісною
політичною і соціокультурною консолідацією населення в рамках тієї чи іншої
держави. Яскравим прикладом сказаного є той величезний вплив, який має на
інститут громадянства іслам у мусульманських країнах. Відповідно до законів
ісламського шаріату, іслам є і релігійним ученням, і політичним зв’язком
одночасно. Мусульманські країни охоплюють всіх мусульман, і для отримання
ісламського громадянства єдиною умовою є прийняття мусульманської віри, а
вихід із громадянства ісламської держави здійснюється через відречення від
ісламу.
Важливо відзначити, що трактування суті громадянства саме як інституту,
що відображає соціокультурну і політичну спільність народу, властиве
прихильникам ідеї національного громадянства, які вважають, що не повинно
існувати відмінностей між приналежністю до держави і нації. На їх думку,
асиміляція завжди повинна передувати натуралізації, а подвійне громадянство
не можна розцінювати як позитивне явище [32].
Такий підхід має під собою вагомі підстави, недаремно в більшості країн
світу і в наші дні однією з істотних умов надання громадянства є дотримання
цензу осілості (або принцип доміцилія). Дійсно, багато в чому це гарантія
 42
збереження початкової самобутності нації або народу, на базі якої і
формувалася та або інша держава, а отже, й умова збереження цілісності
держави і врешті, її національної безпеки. Більшість громадян будь-якої держави
в ідеалі повинна бути її повними членами як у правовому, так і в соціальному
сенсі.
Фактичний зв’язок громадян із державою виражається перш за все в тому,
що більшість населення держави, як правило, споконвічно проживає на її
території і, отже, поділяє культурні цінності, що історично склалися на даній
території, транслює їх у майбутнє через подальші покоління. У світлі сказаного
цікавий вислів М. В. Вітрука, який відзначає: «Постійне проживання на
території держави – найбільш типовий і міцний вид фактичного зв’язку особи з
державою. Наявність такого зв’язку і закріплюється юридично інститутом
громадянства» [33, с. 37–38]. Саме тому постійне проживання на території
держави, коли особа отримує можливість інтегруватися в утворююче дану
державу суспільство, є, за загальним правилом, однією з основних вимог
натуралізації. Так, у законодавстві про громадянство деяких країн Тропічної
Африки встановлено, що особа, яка претендує на отримання громадянства однієї
з таких країн, повинна «укорінитися» в общині, зокрема дотримуватися тих
звичаїв, якими керуються оточуючі її люди [34, с. 57].
Соціальний і політичний аспект громадянства історично мали
взаємообумовлюючий характер. Громадянство, крім іншого, відображало
потребу держави відокремити від загалу населення ту його частину, яка могла
безпосередньо брати участь у політичній діяльності держави. Приналежність
людини до громади означала зв’язок із носієм політичної влади в державі. Саме
це згодом відбилося у всіх пізніх державах як буржуазного, так і соціалістичного
типу в тому, що основним наслідком набуття громадянства було володіння
політичними правами. Тут важливо відзначити, що й сьогодні ця категорія прав
є основним критерієм розмежування, наприклад, таких близьких понять, як
«права людини» і «права громадянина» (статусом громадянина обумовлюються
в першу чергу політичні права, а решта, наприклад такі, як право на здійснення
 43
не забороненої законом господарської діяльності, право приватної власності, а
також право на вибір віросповідання, свободу слова, на доступ до об’єктивної
інформації або недоторканність приватного життя, залежать не від
приналежності до конкретного громадянства, а від самого статусу індивіда).
Так, у перших рабовласницьких державах із найбільш високою духовною
культурою (Афіни, Спарта, Рим), де в V–ІV ст. до н. е. термін «громадянство»
вперше отримав чіткий зміст, що зводився передусім до наявності політичних
прав у тієї або іншої особи. У стародавніх полісах до даної категорії прав
включалися: особиста свобода, право на участь в управлінні державними
справами на народних зібраннях (еклесія), а також у здійсненні правосуддя,
право на приватну власність, свободу слова та ін. [32, с. 56]. Важливо зазначити,
що характер правосуб’єктності особи, яка проживала на території Риму або
Афін, у першу чергу визначався наявністю в неї громадянства цієї держави, що
пояснюється тим, що на практиці в рамках соціально-економічних відносин
індивід не мислився поза соціумом і користувався соціальними можливостями
виключно як член держави.
Поліси або міста-держави були першою в історії людства формою
людського співтовариства, яку можна було визначити як громадський колектив
(громаду). З погляду соціального аспекту громадянства, важливо відмітити, що
полісна демократія характеризувалася тісним зв’язком понять громадянства і
патріотизму. Так, наприклад, Демокрит висував ідею про обов’язок
громадянина, який полягав у турботі кожного громадянина про добробут поліса.
На думку філософа, зв’язки між громадянами і полісом коріняться в етнічних
(соціокультурних, політичних і т. п.), а не в правових засадах і мають характер
етичних, а не правових відносин [35, с. 78]. Завдяки своїм особливостям саме
полісна форма політичної організації суспільства зуміла виробити, а потім і
передати у спадок поколінням ідеї громадянства, демократії та республіканізму
[36, с. 46–47].
Дійсно, соціально-політичний аспект рабовласницького громадянства
значною мірою визначав сутність громадянства і як правового явища.
 44
Громадянство в першу чергу мало характер привілею, поширювалось на
забезпечені верстви населення і було ознакою причетності тієї чи іншої особи до
державної влади. Саме громадяни в давніх рабовласницьких державах складали
фундамент публічної влади і були тією політично активною частиною
населення, яка безпосередньо впливала на розвиток держави. Так, у більшості
грецьких полісів підставою для отримання громадянства було володіння
земельною власністю і походження із певної сім’ї, роду і дема. Водночас названі
обмеження не були занадто жорсткими (в іншому разі кількість громадян була б
мінімальною), тому категорія осіб, які отримали громадянство не за
народженням, тобто особи, «зроблені громадянами» (cives facti), мала досить
неоднорідний склад. До неї входили як окремі особи, так і цілі громади, що
отримали право на громадянство, наприклад, у силу їх відпущення на волю [37,
с. 41]. Громадянства могли набувати й іноземці, проте лише за особливі заслуги
перед державою і в обмеженій формі [38, с. 25]. Проте громадянство набувалося
і за народженням (cives nati – «народжені громадянами»).
Дитина ставала з 18-річного віку громадянином Афін, якщо обидва її
батьки були природними і повноправними (cives optimo jura) громадянами цього
поліса (закон Перикла 451–450 рр. до н. е. ). Важливо, що в Стародавній Греції
інститут громадянства мав певне значення і поза межами держави в ході
зовнішньополітичної діяльності. Так, греки визнавали народ суб’єктом
міжнародного права: усі зовнішні зносини велися від імені громадян і
Народного зібрання, а не від імені держави. Важливий і той факт, що
громадянство сприймалося греками як загальнолюдська цінність (для вільних
громадян), як сукупність прав, які не можуть бути відчужені в результаті
вимушеної імміграції того чи іншого громадянина, наприклад унаслідок
політичних конфліктів.
Характерні риси римського громадянства, у свою чергу, добре ілюструють
привілейованість цього статусу. Так, тільки римські громадяни носили тоги,
мали право голосу в народному зібранні, право оскарження судового вироку
тощо. Громадянин Риму мимоволі викликав до себе пошану і завжди міг
 45
розраховувати на підтримку з боку місцевих властей.
З іншого боку, громадяни Риму, Спарти та Афін несли найважливіші, з
державної точки зору, обов’язки – захищали державу від внутрішніх і зовнішніх
ворогів, повинні були дотримуватися закону, підкорятися іншим державним
встановленням, брати участь у відправленні культів і т.п.
Таким чином, слід ще раз відзначити, що тільки на певній стадії розвитку
держави і права стає можливим говорити про появу державно-правового
інституту громадянства особи, що характеризує зв’язок із державою і
суспільством. Хронологічно формування уявлень про сутність цього інституту
відбувається в V–IV ст. до н. е. у перших рабовласницьких державах, хоча є
підстави вважати, що щось подібне до античного громадянства існувало вже і в
деяких районах Давнього Єгипту (третя династія, ХХVIII ст. до н. е.), Китаю,
Фінікії, там, де досить добре були розвинені приватне господарство і комерція, а
також було сильне купецтво. Водночас говорити про правове оформлення
громадянства в ці періоди поки що не доводиться.
Становлення ж громадянства як правового явища було невіддільним від
становлення держави і, як це цілком очевидно, права. Але соціально-політичне
коріння громадянства лежить глибше і йде у додержавне суспільство, де вже на
той момент існували соціальні механізми, що мали подібне до громадянства
призначення і відігравали важливу роль, обумовлюючи цілісність тієї або іншої
громади. «Громадянство» протополітарних суспільств було, природно, не
правовим інститутом, а ідейно-політичною, духовною основою цих утворень. У
ті часи, наприклад в епоху розкладу первіснообщинного ладу, консолідований
стан того чи іншого людського співтовариства не мав політико-правового
характеру і ґрунтувався лише на звичаях, традиціях, релігійному культі і т. п.
Так чи інакше, навіть у такому контексті ідея громадянства була вищою
соціальною цінністю для кожного окремого члена співтовариства, оскільки саме
воно визначало статус особи в цих стародавніх суспільствах. Використання
терміна «громадянство» до протополітарних суспільств є цілком допустимим,
проте в даному випадку говорити про громадянство можна тільки в соціальному
 46
його значенні, позначаючи цим поняттям приналежність індивіда до роду,
племені, вождівства тощо.
Подальша еволюція громадянства була пов’язана з розпадом
рабовласницького ладу і формуванням феодального суспільства. Зокрема,
остаточно зникає обмежувальний принцип юридичної рівності вільного
населення, на зміну якому приходить усунення із соціальної структури повністю
безправних. Поняття «громадянство» у феодальному суспільстві замінюється на
термін «підданство». Підданство від громадянства рабовласницьких держав
Греції і Риму відрізнялося перш за все характером зв’язку особи і держави. Воно
означало особисту залежність васала від суверена, селянина від феодала,
підлеглість підданого своєму монархові, який уважався власником землі і всього
живого, рухомого і нерухомого майна, що знаходилося на ній, припускало, на
відміну від громадянства, односторонній зв’язок особи з державою. Підданий у
період середньовіччя платив своєму государеві данину (знаходився «під
даниною») і взагалі мав широке коло обов’язків перед верховною суверенною
владою при вельми обмежених правах [1, с. 277]. Так, відносно інституту
підданства Г. Гроцій указував: «Державне підданство є такого роду
підпорядкування, через яке народ віддає себе у владу якій-небудь особі,
декільком особам або навіть іншому народу» [39, с. 259].
Відмінність між громадянством і підданством формально залежить від
форми правління в тій або іншій державі. Громадянство розглядається як
належність особи до держави з республіканською формою правління, підданство
– як належність до монархічної держави [40, с. 69]. У змістовному ж плані
підданство припускає пасивну належність особи до держави, індивід і народ є в
даному випадку об’єктом правового регулювання. Громадянство, у свою чергу,
припускає не тільки наявність обов’язків, але й певних політичних прав у членів
громадянського суспільства. Іншими словами, громадянство має на увазі
наявність взаємних прав і обов’язків особи і держави по відношенню один до
одного.
Саме такий зміст отримує інститут громадянства, що прийшов на зміну
 47
підданству в епоху становлення капіталістичного ладу. Буржуазія в той період
проголошує демократичні ідеї народовладдя, участі всіх громадян в управлінні
державою. Одним із гасел Великої французької буржуазної революції XVIII ст.
стає гасло «Немає більше підданих!». Буржуазне громадянство вже не фіксувало
відкрито класову нерівність і в республіканській Франції означало володіння
такими правами, якими не міг володіти жоден підданий сусідніх монархічних
держав. Важливо відзначити, що ідеї громадянства у вказаному сенсі почали
оформлюватися вже в середині XVII ст. і, зокрема, знайшли віддзеркалення в
працях Т. Гоббса «Про громадянство» (1642 р.) і «Левіафан» (1651 р.). У цих
працях була викладена нова концепція громадянського суспільства, в якому
людина була громадянином не за ознакою підвладності, а тому, що вона ставала
розвиненою, цілісною особою [41, с. 11]. Далі концепція громадянства і
громадянського суспільства отримала розвиток у роботах таких видатних
мислителів ХVІІ–ХІХ ст., як Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант. Так, у
«Суспільному договорі» Ж.-Ж. Руссо трактував громадянство як вираження
певної спільності, співчленства осіб у державі, що дає їм право на участь в
управлінні державою. Громадянин, на його думку, – це особа, яка «має частку у
владі суверена», що принципово відрізняє її від підданого – «підпорядкованого
законам держави». Усе ж таки у XVIII ст. громадянство, виступаючи як символ і
засіб закріплення загальної рівності та єдності нації в рамках однієї держави,
разом із тим стало багато в чому просто досконалішим і гнучкішим знаряддям
придушення народних мас.
Так, принцип громадянства з декларованими правами громадянина не
поширювався на колоніальні народи, а в ряді держав поступово був відновлений
термін «підданство», що означав у практиці колоніальних держав приналежність
даним країнам жителів колоній і відсутність яких-небудь гарантованих прав. На
сьогоднішній день поняття підданства збереглося в конституціях та
законодавстві ряду сучасних монархій (Велика Британія, Норвегія та ін.), проте,
за своїм значенням воно співпадає з терміном «громадянство» і, по суті, є
застарілим синонімом останнього, припускаючи один і той же набір прав і
 48
свобод [42, с. 224]. Так, наприклад, професор С. В. Черниченко вважає, що
англійський Закон про громадянство 1948 р. ставив знак рівності між
британським підданим (British subject) і громадянином Співдружності (citizen of
the Commonwealth) [3, с. 10].
У ході історії тільки в конституційній державі інститут громадянства стає
одним зі справжніх проявів принципу юридичного рівноправ’я всіх членів
суспільства і набуває близького до сучасного значення.
Громадянство має на увазі взаємність прав і обов’язків щодо суспільства.
Воно спричиняє членство в суспільстві, в якому особа проживає своє життя. І це
членство неодмінно пов’язується зі ступенем участі в даному суспільстві [43,
р. 20]. У даному контексті досить важливим є питання підвищення членської
ідентичності, до якої ЄС тільки починає звертатися. Зокрема, слід визначитися,
чи має бути питання членства визначеним виключно у формалістичних
термінах, наприклад, використовуючи критерій національності, яка невід’ємно
статистична або, можливо, через ширший підхід, який включає як громадян
держав – членів ЄС, так і підданих третіх країн, які не є громадянами держав –
членів ЄС, але законно резидентні і мають економічну або особисту частку –
участь у ЄС.
Питання членства, суспільної приналежності та ідентичності було
предметом вивчення багатьох дослідників, зокрема Дж. Маршалла, який
визначає громадянство як повне членство суспільства в державі і переконує, що,
повне членство було поступово досягнуте через процес історичного розвитку
індивідуальних прав [44, р. 28–29], Дж. Барбалета, який пов’язує розвиток
громадянства з розвитком капіталізму в сучасній національній державі та
розривом міжкласових зв’язків [45, р. 8], Тернера, який проектує уявлення про
«пасивне» громадянство, у якому права громадянства надані громадянам,
замість того щоб вони досягалися через конструктивну участь в управлінні або
навіть через боротьбу [46, р. 18], та багатьох інших.
Найголовнішим для перспективи розвитку громадянства ЄС у роботах
Дж. Маршалла є натяк на зв’язок між громадянством, націоналізмом і
 49
національною ідентичністю та визнання того, що соціальне громадянство в
національному контексті не може бути розцінене як кінцева стадія в розвитку
громадянства.
На жаль, у межах роботи неможливо запропонувати повне обговорення
усього обсягу сучасних поглядів на громадянство ЄС [47]. Для того щоб
розкрити суть даних точок зору, зосередимося на сучасному соціальному
громадянстві, особливо в міжнаціональному контексті, і на зв’язках між
громадянством, національністю, націоналізмом і національною ідентичністю,
об’єднуючи коротке обговорення проблем мультикультуралізму і міжнародної
міграції. Розгляд даних проблем буде досить корисним для аналізу феномена
громадянства Євросоюзу. Головними ключами до концепції громадянства ЄС є
проблема ідентичності в міжнаціональному міждержавному об’єднанні і
забезпечення прав, пов’язаних із соціальним громадянством у контексті
специфічного (єдиного) ринку, запропонованого Євросоюзом.
Як зауважує Ю. Габермас [48, р. 20], на географічній арені континенту
Європи мали місце два історичні рухи, які побудовані на співвідношенні між
громадянством і національною ідентичністю. Перший – розпад Радянського
Союзу, зменшення впливу комунізму і соціалізму у Європі. Другий історичний
рух – процес економічної і політичної інтеграції в межах держав Євросоюзу. З
останнім рухом потрібно також пов’язувати тенденцію в напрямку до
регіоналізації в межах Європи [49]. Як зазначає Г. Кірш, це єдиний раз, коли
Західна Європа спробувала нав’язати її новознайдену наднаціональну
ідентичність майбутній історії [50, р. 59].
Для того щоб розуміти сутність сучасних поглядів на громадянство,
необхідно критично поглянути на зв’язки між громадянством і нацією,
національністю, націоналізмом і національною ідентичністю.
Припущення про те, що громадянство це лише національне поняття [51],
близько поєднане з явищем сучасного націоналізму. Загальновідомим є той
факт, що інституціоналізація громадянства відділяє нації поствісімнадцятого
сторіччя від більш ранніх етнічних і територіальних форм [52, р. 132], оскільки
 50
найсильніше це політичне розуміння проявилося в період Французької
революції, коли громадянство, чеснота і дух патріотизму були близькими
об’єднуючими ідеями, пропонуючи суворе зобов’язання політичної (і
військової) діяльності від імені суспільства [53, р. 211].
Національність може розумітися й у цілком іншому аспекті, що
ілюструється посиланням на ранню Французьку Республіку, у якій громадянство
надавалося тим, хто сприяв республіці, зокрема особам, які не були
французькими підданими, замість тих, що мали «французьке коріння».
Вважаємо за потрібне дати деякі визначення ключових термінів. За основу
візьмемо визначення, запропоновані Е. Д. Смітом [54, р. 445–447]. Він визначає
етнічне суспільство (або ethnie – у його термінології) як «людське населення зі
спільним походженням, яке має власні спогади і елементи спільної культури,
свою територію і цілі, що їх об’єднують», а націю – як «людське населення, що
поділяє історичну територію, спільні міфи й історичні спогади, суспільну
культуру, загальну економіку і загальні законні права і обов’язки». Обидва ці
визначень, як це часто аргументувалося, повинні розглядатися як емпіричні, а не
юридичні категорії [55, с. 48]. Націоналізм же розуміється як ідеологічний рух
для досягнення і обслуговування автономії, єдності і ідентичності від імені
населення, яке бажає скласти фактичну або потенційну націю.
Існує також погляд щодо націоналізму і націй, який названий державно-
зосередженим [56]. Він розцінює сучасний націоналізм як необхідний
політичний рух, що гарантує єдність політичних і етнічних меж держави [57,
р. 40]. Протилежного погляду дотримується Е. Д. Сміт, підкреслюючи, що
етнічний націоналізм може набувати різних форм, змінюючись від ксенофобії до
мультикультуралізму.
У роботі «Еthnicist» Е. Д. Сміта і Дж. Aрмстронга саме етнічна
ідентичність протиставляється так званому модерністському погляду на
націоналізм. Moдерністи бачать розвиток націоналізму як характерну межу
модернізації, пов’язану з розвитком сучасного індустріального капіталізму,
створенням масових освітніх систем, поширенням доступу до ЗМІ, яка
 51
змінюється залежно від демографічних умов. Хоча модерністи не дійшли
згоди щодо ключових чинників у процесі модернізації, вони погоджуються, що
нація – «сучасний винахід», і що існування «старих» націй (наприклад, Англія
перед сучасною ерою) – випадкове явище.
Фактично відмінності між цими поглядами не такі вже й радикальні, як
здається. Наприклад, у недавньому есе Дж. Aрмстронг заявляє, що можна
погодитися із тезою Е. Хобсбома і Б. Андерсона про те, що подібно до інших
людських ідентичностей, національна ідентичність була винаходом [58, р. 36].
Дж. Хатчинсон підводить підсумок схожості і відмінностей між
модерністськими та етнічними поглядами. Він визнає, що нації
поствісімнадцятого сторіччя значно відрізняються від більш ранніх форм
суспільства окремими відносинами, зокрема політичною концепцією людської
ідентичності, демократичністю їх суспільств і інтенсивністю соціальних і
економічних взаємодій, а суперечка в основному стосується трьох головних
проблем: по-перше, ступеня перекриття між сучасними націями і більш ранніми
етнічними утвореннями; по-друге, концепції сучасності і передуючих сучасності
та ідеї переходу; по-третє, час, з якого нації мають розумітися як винаходи або
реконструкції більш ранніх етнічних форм [57, р. 10].
Яку б позицію не обрали ми в питанні походження націй і природи
націоналізму, проблеми ідентичності в специфічних суспільствах є
центральними як для розуміння ролі й функцій громадянства при визначенні
статусу індивідів, так і для розуміння засобів суспільної єдності (у тому числі й
на рівні міжнаціональних державних утворень).
Розгляд питань громадянства на рівні міжнаціональних утворень ми
почнемо з аргументу Ю. Габермаса, який переконує, що, «громадянство
концептуально було пов’язане з національною ідентичністю. Тільки зв’язок між
громадянством і національною ідентичністю був соціопсихологічним» [48,
р. 23]. В іншій роботі він знову пише, що сучасні конституційні концепції
«нації» і «національної ідентичності» були створені, щоб замінити інтеграційну
силу демократичного громадянства для зношених традиційних форм соціальної
 52
інтеграції [59, р. 131]. Поєднання держави і нації стало досить успішним
кроком, який створив подвійний критерій громадянства, заснований не тільки на
громадянських правах, але й на культурному членстві в певному суспільстві.
Також Ю. Габермас указує на причини зниження потенціалу нації, зокрема на
глобалізацію в економічній сфері [59, р. 135–141], оскільки держави-нації інколи
можуть більше не управляти силами, які визначають їх економічну долю, а ця
роль покладається на різні форми міжнаціональної або наднаціональної
організації.
Ю. Габермас підкреслює, що форма «конституційного патріотизму» може
виконувати роль націоналізму в забезпеченні «зобов’язань», які тримають разом
складні суспільства. Він визнає, що це, можливо, дуже тонкі зобов’язання, щоб
тримати разом такі суспільства, і тому потрібно шукати й інші шляхи, у яких
сенс ідентичності може бути закладений, наприклад, на міжнаціональному рівні.
Альтернативною є модель посилення мультикультуральності держав як основи
для соціальної єдності [60, р. 187–191]. Вона повинна включати й права меншин,
зокрема культурні права, і, де необхідно, права самоврядування та ін. Ці
механізми могли б бути екстрапольовані «вгору», щоб створити певний «клей»,
який міг тримати разом Євросоюз.
Відмінний від даного підхід пропонує А. Бретон. Він переконує, що
елементи міжнаціонального державного утворення і його дії щодо розробки
політичного курсу, зокрема еволюція концепції громадянства, можуть живитися
безліччю різних способів утворення ідентичності. Є три прості «типи»
ідентичності або системи ототожнення, які він виділяє [61, р. 41–44].
Перші – утилітарні ідентичності, що є результатом створення мережі
можливостей і обмежень, які відбиваються на інтересах людей і частково
визначають їх життєві можливості; другі – це «прагматична солідарність», або
«суспільства ідентичностей долі», що походять de facto від взаємозалежності
серед індивідуумів і груп (ототожнення з системою організованої
взаємозалежності засноване на взаємності, на об’єднаних інвестиціях і участі в
колективних досягненнях).
 53
Нарешті, є питання загальної спадщини, зокрема історичний досвід,
культурна спадщина, релігія і мова, які, імовірно, складають ідентичність. Вони,
можливо, включають демократичні традиції або історичні освітні підходи, які
можуть розвиватися на всіх рівнях соціальної організації, при цьому ці рівні не
обов’язково взаємовиключні.
Суть позиції А. Бретона полягає в тому, що всі ці аспекти утворення
ідентичності і ототожнення необхідні в багатогоризонтальній системі, такій, як
федеративна держава або ЄС як квазіфедерація. Багаторазові ідентичності і
лояльність потрібні для існування і ефективного функціонування
багатогоризонтальної системи колективної організації. Якщо соціальні
ідентичності і ототожнення діють повністю лише на одному рівні, повна
структура, імовірно, нестійка [61, р. 52].
Проблема утворення ідентичності – не завжди один із «рівнів»; це
проявляється також у контексті міжнародної міграції [62] та стосується, зокрема,
статусу переселенця. Переселенці, можливо, не бажають із культурних або
практичних причин змінювати громадянство держави їх походження за
допомогою натуралізації або реєстрації, навіть якщо це можливо. Є широкі
відмінності між державами, які приписують національність на підставі так
званого jus soli (тобто за правом народження на певній території), і тими, які
використовують jus sanguinis (наприклад, більшість держав – членів ЄС) –
надання громадянства на підставі спадкового походження. Б. Козловський
зауважує, що проблема великої кількості jus sanguinis у країнах, де є істотна
кількість переселенців (особливо в комбінації з обмеженими правилами на
натуралізацію), взагалі настільки серйозна, що порушує питання
демократичності і законності особливо щодо переселенців у другому поколінні.
Тому він наголошує на необхідності знаходження ряду альтернативних рішень у
європейському «федеральному» контексті [63, рр. 394–396]. Вони включають
загальноприйняте усиновлення jus soli всіма державами-членами або
усиновленням «європейського» jus sanguinis, що надає громадянство всім
підданим інших держав-членів, але виключає громадян третіх країн. Фактично
 54
питання об’єднання та інтеграції переселенців проникає далі в культурній
сфері, з необхідністю розглядати також процеси трудового ринку, уніфікації,
освіти та інші культурні процеси [64, р. 11–14].
Я. Сойсел у своїх поглядах за початковий пункт взагалі бере зміну
закритого або вузького поняття громадянина, яке засноване на статусі держави,
на користь більш універсального, заснованого на індивідуальності [65, р. 137].
Свідченням на користь даного підходу має бути зростання міжнародних і
національних інструментів, що захищають права людини на універсальній
основі, історичне розширення прав і привілеїв і de facto розвиток категорії
«іноземець, що натуралізується» – поняття, уперше ясно сформульоване
Т. Хаммером [66] і регулярно використовуване з того часу щодо різних
зв’язаних форм міграції. Поняття «іноземець, що натуралізується» потребує
тривалого юридичного врегулювання, і його законний статус ніби знаходиться
на півдороги між громадянином і іноземцем. Багато в чому, зокрема в
цивільному, соціальному, економічному і часто культурному підтексті,
«іноземці, що натуралізуються» – «члени» держави. Вони платять податки,
мають сім’ї, мають дітей і часто залучаються до культурного життя суспільства,
у якому вони живуть. З. Лейтон-Генрі зауважує, що, можливо, було б
розсудливіше сприйняти, що існує континуум прав, прирівняних до членства в
державі, замість проведення гострої відмінності між громадянином і
негромадянином [67, р. 118]. Можливо, лише доступ до формування
національного законодавчого органу законно міг би бути обмеженим для
іноземців, що натуралізуються. У майже всіх інших відносинах іноземець, що
натуралізується, має «істотне громадянство» [68, р. 239]. Я. Сойсел взагалі йде
далі, розвиваючи теорію постнаціонального членства, заснованого на наступних
принципах:
– це модель членства, яка характеризує прозорість меж, замість жорсткої
національної територіальності, дозволяє індивідуумам бути членом у більш ніж
одній державі або на підставі подвійного громадянства, або через комбінацію
громадянства і форму denizenship (постійне проживання осіб в іноземній
 55
державі, де вони користуються певними правами громадянства);
– можливість отримання різних статусів, необхідних для користування
певними правами та привілеями;
– універсальна індивідуальність як основа для постнаціонального
членства, замість класичної концепції рівності громадян;
– визначення статусу ЄС як міжнаціональної юридичної особи, яка
пропонує основу для організації членства у формі громадянства.
Аргумент, що лежить в основі цих принципів, – це розщеплення двох
первинних елементів громадянства – ідентичності і прав, яке все більше
проявляється в результаті інтернаціоналізації трудових ринків, процесу
деколонізації, появи «багатогоризонтальних державних утворень» (наприклад,
ЄС), глобалізації прав людини та ін. [69, р. 18–19]. Як зазначає Я. Сойсел,
«держава як територіальна юридична особа більше не є основою для
індивідуальних прав... післявоєнні зміни в організації та ідеологіях глобальної
системи все більше і більше перемістили встановлену і нормативну основу
громадянства до міжнаціонального рівня і розширили права й привілеї
громадян…» [69, р. 21]. Саме тому класичні концепції національного
громадянства не є більше адекватні в розумінні динаміки членства і
приналежності в сучасній Європі.
Щодо крихкості національних концепцій громадянства слід зазначити, що
досить часто свою роль відігравала етнічна однорідність у країнах Західної
Європи, яка спричинила осмислення громадянства і демократії перш за все в
межах національного контексту. Вплив етнічної однорідності робить
натуралізацію важкою для деяких країн (наприклад, Німеччина), тому, можливо,
слід схвалити гнучкі правила отримання подвійного громадянства, яке б
розширило можливості довгострокових законних резидентів із інших країн [70,
р. 47].
Г. Кірш також зауважує, що ЄС був створений не тому, що одна нація
хотіла своєї власної держави, а через те, що одне об’єднання поєднало разом
декілька суспільств людей, які розділяли відчуття близькості і хотіли управляти
 56
власними політичними справами [50, р. 66]. Позитивне ставлення до
Європейської спільноти зустрічає найбільший опір у тих державах, які найбільш
централізовані, як наприклад Сполучене Королівство і Франція: «Визначення
себе і сприйняття себе цими державами таке, що посилення європейської
наднаціональної держави сприймається як смертельна загроза» [50, р. 73].
Що корисного для вивчення і аналізу громадянства ЄС можна почерпнути
з таких різноманітних поглядів та підходів? Можливість заміни сортування
через формальні і концептуальні зв’язки з національністю і громадянством на
національному рівні, зв’язками з національністю держав-членів через
формалізовану ст. 8 Договору про ЄC? Проблема в тому, що потім можуть
з’явитися інтенсивні тертя між різними законними структурами різних держав
для надання і позбавлення громадянства. Повинен бути опрацьований єдиний
підхід до визначення національної ідентичності – явище, яке Е. Д. Сміт,
наприклад, бачить як початковий пункт для всіх систем ідентичності в ЄС. Або,
можливо, альтернативою може стати можливість закріплення на
міжнаціональному рівні позитивних соціальних установок, що висвітлюють
ідеали громадянства. До того ж ці позитивні соціальні установки, імовірно,
лежать як у публічній, так і в приватній сферах, і, мабуть, проявляються через
роботу, сім’ю і політику. Аргументом даного дослідження є й те, що
громадянство ЄС повинно, зважаючи на специфіку наддержавного утворення,
бути видом соціально-політично-правового громадянства, опорою
міжнаціональної (квазідержавної) інтеграції.
Таким чином, завершуючи розгляд питання про суть інституту
громадянства ЄС і витоки його становлення, можна зробити наступні висновки.
Даючи визначення громадянству ЄС як самостійному правовому явищу, завжди
слід мати на увазі, що воно має тривалу історію і правовий його аспект – лише
«вершина айсберга», наслідок або спроба нормативного закріплення тривалих
соціально-політичних процесів, що відбувалися на тлі становлення державності
країн Європи. Як цілісне явище, громадянство ЄС існує в єдності соціального,
політичного і правового компонентів. Історично становлення інституту
 57
громадянства тісно взаємопов’язане із суверенітетом держав-членів, який
поширювався і на підвладне населення, а також із соціокультурними процесами
формування в рамках держави єдиної нації. Як відзначає Т. Хаммер, зміст
громадянства неоднаковий у різних країнах, дане поняття має свою специфіку в
країнах еміграції і в країнах імміграції, у державах старих і нових, національно
однорідних і багатонаціональних, світських і релігійних [32, с. 59].

1.3. Громадянство ЄС: інститут міжнародного права чи інститут

внутрішнього права Європейського Союзу

Майже всі великі події в житті народів якимось чином торкаються

проблем, пов’язаних із громадянством. Соціальні революції, виникнення нових
держав, зміна державних кордонів, переселення – це неповний перелік питань,
що мають безпосереднє відношення до громадянства. Крім того, серйозні
суперечки можуть викликати наслідки колізій законів, які регулюють набуття і
втрату громадянства в різних державах. Отже, вивчення міжнародно-правових
проблем громадянства має практичний інтерес.
Значення громадянства в міжнародному праві протягом історії змінюється.
З розвитком міждержавних відносин, з поширенням міграції населення
підвищується вплив міжнародного права на регулювання питань громадянства.
Це обумовлює нові підходи до вивчення інституту громадянства у сферах як
державного, так і міжнародного права.
Інститут громадянства є фундаментальним інститутом державного і
міжнародного права, оскільки він розкриває особливість правового стану
громадян держави порівняно з іншою частиною населення.
З’ясування загальних та особливих рис інституту громадянства в різних
державах разом із міжнародно-правовими нормами дозволяє більш повно уявити
загальну картину становища цього інституту. Саме суперечності між
законодавствами, що регулюють питання громадянства, є причиною виникнення
таких проблем, як безгромадянство і подвійне громадянство. Внутрішнє ж
 58
законодавство щодо цих та деяких інших проблем безсиле – і держави
звертаються до міжнародно-правових механізмів, наприклад, до укладання
міжнародного договору.
Протягом всієї історії людської цивілізації у сфері прав людини
міжнародному договору належало першорядне значення. Договір – основний акт
у найбільш істотних галузях державних взаємовідносин. Договірним нормам
належить важлива роль в урегулюванні міжнародних відносин, у тому числі
пов’язаних із питаннями громадянства. Особливої актуальності на сучасному
етапі набула проблема використання міжнародно-правових норм з питань
громадянства, зокрема на постнаціональному рівні.
За сучасних умов розвитку міжнародних відносин існує ціла мережа
міжнародних і регіональних організацій, що займаються питаннями міграції, які
прямо пов’язані з вирішенням проблем громадянства. Великий інтерес у сфері
громадянства являє собою діяльність та договірна практика Європейського
Союзу (ЄС) як квазідержавного об’єднання, оскільки саме громадянство
Європейського Союзу вирішує низку питань, пов’язаних із свободою
пересування громадян країн – учасниць ЄС.
Питання, пов’язані з інститутом громадянства ЄС, у системі міжнародного
права хоча й розглядаються, проте вимагають зовсім іншого підходу і перегляду
(наприклад, питання подвійного громадянства в ЄС та безгромадянства,
світового громадянства тощо), інші – взагалі потребують висвітлення
(наприклад, забезпечення міжнародно-правового захисту права на громадянство,
особливо якщо враховувати правосуб’єктність індивіда в міжнародному праві).
Так, за останні роки у Європі значно збільшилась кількість біпатридів і
апатридів, що має негативні міжнародно-правові наслідки.
На сьогодні теорія та практика міжнародного права в галузі громадянства
набула певного досвіду, який вимагає глибокого опрацювання і наукового
узагальнення. Аналіз законодавства, літературних джерел та міжнародної
судової практики Євросоюзу обумовлює необхідність теоретичного дослідження
інституту громадянства в міжнародному праві з метою вивчення, пошуку і
 59
вирішення низки його проблем та удосконалення чинного законодавства ЄС.
Поява та розвиток інтеграційних форм державності закономірно породили
потребу в підвищенні інтенсивності взаємодії міжнародного і національного
права, зокрема щодо громадянства, що спонукає державу використовувати різні
правові методи і форми, що полегшують і спрощують сам механізм цієї
взаємодії. Серед них слід зазначити такі способи, як відсилка, рецепція,
трансформація.
Вказуючи місце громадянства ЄС у житті європейця, ми погоджуємося з
тими правниками, які питання громадянства ЄС (у даний часовий відрізок)
відносять переважно до внутрішньодержавного права. Але це не означає, що
кожна окремо взята держава-член здатна приймати будь-яке рішення зі всіх
питань громадянства ЄС. Роль міжнародного права в галузі громадянства досить
значима. Закон про громадянство визнається іншими державами лише у випадку
його відповідності міжнародним конвенціям, міжнародному порядку і
загальновизнаним принципам права щодо питань громадянства. Вплив
міжнародного права на громадянство виражається в різних напрямках. По-
перше, міжнародне право певною мірою впливає на зміст громадянства. По-
друге, це вплив на набуття і втрату громадянства. Незважаючи на різницю умов
у різних державах, у них можна знайти і багато спільного. Глава ІІІ «Правила,
що стосуються громадянства» Європейської конвенції про громадянство 1997 р.,
прийнятої в рамках Ради Європи, свідчить про те, що ці спільні риси можуть
бути закріплені на рівні міжнародного права. Тому не можна забувати і про
інтернаціоналізацію правових систем, що відбувається насамперед у сфері прав
людини. Важлива роль у цьому належить саме міжнародному праву. Право на
громадянство гарантується фізичним особам у силу прямої дії міжнародного
права і знаходиться під безпосереднім захистом останнього. Механізми
реалізації цього права належать до внутрішньої компетенції держави, але вони
не повинні йти врозріз із нормами як внутрішнього, так і міжнародного права.
Відзначаючи роль і значення загальновизнаних принципів міжнародного
права, звичаєвих норм і спеціальних принципів, що стосуються громадянства,
 60
доходимо висновку, що вони безпосередньо не регулюють питання
громадянства ЄС, а встановлюють правові рамки, у яких держави-члени можуть
регулювати власне громадянство, тобто вони є критерієм дійсності
внутрішньодержавних актів, що стосуються громадянства.
Слід зазначити, що в міжнародному праві громадянство відіграє, як
правило, роль умови виникнення міждержавних прав та обов’язків. Юридичні
наслідки в галузі громадянства мають не тільки безпосередньо договори з
питань громадянства, але й інші договори – про цесію, про правову допомогу
та ін. Договори й окремі міжнародно-правові норми з питань громадянства
можна класифікувати за різними ознаками. З погляду кількості учасників варто
розрізняти багатосторонні і двосторонні договори про громадянство, залежно від
кола порушених питань – загальні і спеціальні. Щодо багатосторонньої форми,
то їй віддають перевагу у випадках, коли: є істотна згода сторін стосовно змісту
норм; багатостороннє регулювання дасть найбільший ефект; вимагаються саме
загальні норми.
Значною є роль міжнародних організацій у створенні міжнародно-правової
бази з питань прав людини, громадянства, міграції населення й у вирішенні
різних проблем у цих сферах.
Великий інтерес у сфері громадянства викликають діяльність і договірна
практика Європейського Союзу. ЄС переживає перехідній період до особливого
міждержавного утворення (можливо, у формі різновиду федеративної держави) з
єдиною валютою, громадянством, кордонами, єдиною зовнішньою і
внутрішньою політикою, на даний час перебуваючи на стадії квазідержавності.
Питання організаційної форми ЄС тісно пов’язано з європейським
громадянством.
Проаналізувавши правову базу останнього (Маастрихтський договір
1992 р., Амстердамський договір 1997 р., Лісабонський договір 2007 р.), його
характерні риси, варто зауважити, що при прирівнюванні європейського
громадянства з національним навіть про зближення цих понять ще не можна
говорити. Європейське громадянство ніби доповнює національне громадянство,
 61
але не змінює й не скасовує його. ЄС є квазідержавним, а не державним
утворенням, тому складно говорити про громадянство в прямому його
розумінні. Для виникнення інституту громадянства необхідна сама держава, з
якою громадянин буде мати постійний правовий зв’язок, де він буде членом
громадянського суспільства, єдиної політичної нації, яка ще повинна
сформуватися. Можливо, у даній ситуації слід використовувати не
«громадянство», а інший термін, приміром, «належність» до ЄС.
Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство держави-члена.
Міжнародне право встановлює саме європейське громадянство, питання його
набуття залишаються за внутрішньодержавним правом члена ЄС. Держави при
вирішенні питання про громадянство особи повинні виходити з цілей ЄС, що
підтверджує функціональне призначення громадянства ЄС, де немає ставлення
до нього як до найважливішого особистого права. Сама ідея європейського
громадянства припускає, що державами – членами Євросоюзу повинні бути
визнані основні права і свободи людини. Тому, на думку здобувача, ЄС повинен
тісно співпрацювати з питань захисту прав людини з правозахисними
міжнародними організаціями, наприклад Радою Європи, що, у свою чергу,
вплине на розвиток інституту громадянства як у країнах Європи, так і в усьому
світі, а також об’єднає держави у вирішенні його проблем.
Так чим же все-таки є громадянство ЄС: інститутом міжнародного права
чи інститутом внутрішнього права країн Європейського Союзу?
На останнє питання в науці міжнародного права і теорії права в цілому
складно знайти однозначну відповідь. Швидше за все, проблема вивчення
громадянства в міжнародному праві і праві внутрішньодержавному – це
проблема розгляду однієї суті з різних боків і говорити про окремий зміст
громадянства з погляду міжнародного права і національного права неправильно.
Проте спробуємо розглянути погляди, що зустрічаються із цього приводу в
літературі.
Так, професор С. В. Черниченко справедливо зазначав, що багато авторів
при характеристиці громадянства указують, головним чином, на його
 62
внутрішньодержавне значення [3, с. 13]. Таке зауваження має під собою
цілком очевидні підстави – як вже наголошувалося, історично громадянство
складалося як явище, що має а priori внутрішньодержавне значення. Крім цього,
на основі розглянутих вище позицій і поглядів на зміст громадянства, при всій їх
термінологічній і смисловій відмінності, можна побачити, що так чи інакше у
всіх визначеннях громадянства на одну юридичну площину ставляться два
суб’єкти – особа і держава, а громадянство завжди визначається як специфічний
зв’язок між ними [71, с. 7]. «Громадянство регулюється внутрішнім
законодавством держави. Громадянство – поняття, нерозривно пов’язане з
державністю», – наголошується практично у всій літературі, так або інакше
присвяченій проблемам громадянства [27, с. 110].
Дійсно, як частина національної системи права, громадянство існує у
вигляді інституту права, тобто самостійного структурного підрозділу галузі
права, де правові норми групуються за їх юридичним змістом відповідно до
специфіки регульованої ними групи (виду) споріднених суспільних відносин. З
іншого боку, відносини громадянства регулюються також нормами
міжнародного права, а сукупність цих норм утворює, виходячи з наведеного
визначення, інститут громадянства. Дана обставина дозволяє говорити про
існування двох взаємозв’язаних інститутів громадянства –
внутрішньодержавного і міжнародно-правового. Причому, виходячи з сучасних
тенденцій розвитку міжнародного права, межа між названими інститутами
зміщується у бік сфери міжнародно-правового регулювання громадянства. Так,
міжнародно-правовий інститут громадянства отримує особливий розвиток у
другій половині ХХ ст. Серед міжнародних правових актів, які прямо або
опосередковано регулюють відносини громадянства, перш за все слід назвати
Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 15), Міжнародний
пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Міжнародну
конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р.,
Заключний акт Наради з безпеки і співпраці у Європі від 1 серпня 1975 р.,
Маастрихтський договір про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р.,
 63
Амстердамський договір від 2 жовтня 1997 р., Конвенцію про скорочення
безгромадянства від 4 грудня 1954 р., Конвенцію про статус апатридів від
26 квітня 1954 р., Конвенцію про деякі питання, що стосуються колізій між
законами про громадянство від 12 квітня 1930 р.
Однак досить великий блок нормативного матеріалу, що регулює питання
громадянства (у тому числі громадянства ЄС) в міжнародному праві, не дає
підстав говорити про якусь іншу сутність громадянства, що виявляється саме в
міжнародних відносинах. Навіть у міжнародних актах та безпосередньо в
документах Євросоюзу суть громадянства трактується виходячи з розгляду
відносин держави та індивіда, на основі чого надалі будується виклад норм, що
регламентують ті або інші питання громадянства, які мають міжнародне
значення. Зокрема, у меморандумі Секретаріату ООН від 14 травня 1954 р.
указується: «З юридичної точки зору, громадянство може розглядатися як
правовідносини між державою і індивідом, а також як частина статусу індивіда,
з якого витікають певні права і обов’язки» [72, с. 59].
Не всі дослідники погоджувалися з даною точкою зору, наприклад,
П. Вейс уважав, що не можна дати визначення міжнародно-правового поняття
громадянства, ґрунтуючись на внутрішньодержавному праві, виходячи з того,
що це внутрішні відносини між державою і громадянином. Щоб встановити
значення громадянства як міжнародно-правового поняття, треба розглядати
тільки ту частину відносин між державою та індивідом, яка є за своїм
характером міжнародною, тобто тільки міжнародні права і обов’язки держави
[73, с. 16]. Серед таких прав П. Вейс називає, наприклад, право держави надати
особі, що володіє її національною приналежністю, захист від інших держав
тощо. Тут слід зазначити, що визначення будь-якого поняття повинне перш за
все відображати найбільш важливі, сутнісні його особливості. Як видно, цей
учений у міжнародно-правове поняття громадянства включає міждержавні права
і обов’язки. Проте вище вже багато уваги було приділено тому, що будь-яка
сукупність прав і обов’язків, зокрема тих, що належать державі, не може
складати основу поняття «громадянство». Права і обов’язки держави як щодо
 64
інших держав, так і по відношенню до індивіда виникають лише з приводу
зв’язку громадянства (або його відсутності – у разі міжнародних конвенцій і
угод, що стосуються, наприклад, питань безгромадянства). Таким чином, у
наведеному вислові має місце якраз той випадок, про який писав
А. В. Мещеряков: «Часто у визначення включаються моменти, які випливають з
факту володіння громадянством, але які не дають відповіді на питання про саме
поняття громадянства» [74, с. 8–9].
Проте П. Вейс справедливо зазначає, що в громадянстві можна виділити
особливу частину відносин між державою і індивідом, яка за своїм характером
була б міжнародною, але це ніяк не впливає на визначення поняття
«громадянство». Також П. Вейс, на наш погляд, правильно визначає значення
терміна «громадянство» в міжнародному праві, що, проте, також не має
відношення до суті, а отже, і до визначення поняття «громадянство»:
«громадянство в сенсі міжнародного права – технічний термін, що означає
приналежність індивідів, званих громадянами, до окремої держави – держави
громадянства – як членів цієї держави, а також відносини, які надають державі
громадянства вищезазначені права і обов’язки щодо інших держав» [73, с. 16].
Норми міжнародного права, що стосуються питань регулювання
громадянства ЄС, знаходяться в тісному взаємозв’язку з національним
законодавством країн-членів, особливо якщо останні зв’язані взаємними
зобов’язаннями щодо дотримання положень тієї або іншої конвенції чи угоди.
Більш того, як зазначає професор Муравйов В.І., сам правовий порядок
Євросоюзу сформувався шляхом поєднання міжнародного права з власним
правом об’єднання [235, с. 9]. Непрямий вплив міжнародні акти і угоди у сфері
громадянства мають і на держави, що не беруть участі в них. Норми
внутрішньодержавного права і міжнародно-правові норми можуть рівною мірою
пов’язувати певні правові наслідки з фактом приналежності особи до тієї або
іншої держави, проте це лише свідчить про можливі ракурси розгляду
громадянства як правового інституту з єдиною суттю, що випливає тільки з
характеру відносин окремого індивіда з певною державою.
 65
У міжнародному ж праві загальна характеристика ролі громадянства ЄС,
по суті, є характеристикою співвідношення міжнародного і національного права
в галузі громадянства, причому міжнародно-правові норми, що стосуються
громадянства ЄС (і утворюють інститут громадянства в міжнародному праві), як
правило, безпосередньо не регулюють питання громадянства, а встановлюють
правові рамки, у яких держава може, регулюючи власне громадянство, не
зачіпати суверенітет інших держав, а також дозволяють вирішувати питання
колізій національних приписів про громадянство. У цьому сенсі дійсно доцільно
говорити про специфічну роль міжнародного права в регулюванні питань
громадянства ЄС або про міжнародно-правовий аспект громадянства ЄС.
Проте твердити про особливу міжнародно-правову сутність громадянства
ЄС не можна – ця сутність єдина й історично виходить з необхідності
регламентувати виключно внутрішньонаціональні відносини між державою і
індивідом, у тому числі й з приводу інших держав (проблема подвійного і
множинного громадянства). З іншого боку, з розвитком міжнародних зв’язків,
посиленням міграції міжнародно-правова регламентація питань громадянства
набуває дедалі більшої значущості. Зазначений факт дозволяє говорити про
розвиток міжнародно-правового аспекту громадянства як такого (сама наявність
громадянства Євросоюзу є тому підтвердженням), коли держава, виконуючи
свої міжнародні зобов’язання або реалізуючи свої права з тих або інших
міжнародних угод, наділяє індивідів, які перебувають у межах її юрисдикції,
певними правами і обов’язками, передбаченими в її внутрішніх актах.

1.4. Правова сутність інституту громадянства ЄС

Проблема визначення поняття громадянства як такого та його правової

сутності зокрема отримала висвітлення у роботах низки як сучасних учених, так
і правознавців початку ХХ ст., серед яких Л. Оппенгейм, В. Гессен,
С. Черниченко, М. Вітрук, Ю. Боярс, О. Журавка, Д. Златопольський,
С. Косакова, В. Полянський та ін.
Нині серед учених немає одностайності в поглядах щодо оцінки
 66
громадянства Союзу. Деякі вчені, наприклад Б. М. Топорнін, уважають, що
введення громадянства Євросоюзу – це, безперечно, досить серйозний крок у
напрямку, що веде до федеративного державного устрою. Він зазначає, що
громадянство ЄС має скоріше ідеологічне, ніж юридичне обґрунтування:
«...якщо люди бачитимуть у Європі співтовариство народів, а не тільки держав, у
інтеграції з’являться міцні корені» [75, с. 73]. Дещо іншої точки зору
дотримується О. Журавка, який вказує, що ЄС є регіональною міжнародною ор-
ганізацією, а не державним утворенням, а тому в такому разі складно говорити
про громадянство у прямому його розумінні [76]. Інші дослідники, наприклад
О. О. Миронов, уважають, що громадянство, у тому числі європейське, як
правова категорія тісно пов’язане з населенням держави, і практика його
здійснення – складний і тривалий процес [77, с. 73].
На думку зарубіжних дослідників, концепція європейського громадянства
була закладена ще Римським договором 1957 р., у якому говорилося про
позитивність більшого зближення людей Європи. У ст. 6 Договору зазначена
умова цього зближення – без обмеження національних особливостей [78, с. 191–
197].
Узагальнюючи різноманіття наявних у правовій науці точок зору [79, 80]
на правову сутність громадянства Європейського Союзу та враховуючи той
факт, що за його основу на даний час взятий відповідно до Маастрихтського та
Лісабонського договорів саме національний рівень (хоча й із закріпленням
чотирьох загальносоюзних свобод), можна виділити два основних аспекти
правової сутності громадянства ЄС. Перший аспект полягає в безпосередньому
зв’язку особи із національною державою-членом. Другий аспект пов’язується зі
спробою розширення правової сутності громадянства на міжнаціональний та
міждержавний рівень у рамках регіонального інтеграційного об’єднання –
квазіфедерації.
Перший аспект відображається класичними поглядами та підходами до
розуміння правової суті даного явища. Так, перший із таких підходів визначає
громадянство як особливий правовий або політико-правовий зв’язок особи з
 67
державою. У рамках указаного підходу в одному випадку зміст такого
правового зв’язку особи з державою зводиться до сукупності прав і обов’язків
особи, визначених державою – членом ЄС, в іншому випадку – до наявності
взаємних (держави і особи) юридичних прав і обов’язків, що відповідає
розумінню громадянства як правовідносин, суб’єктами яких виступають особа і
держава [81, с. 181].
Згідно з іншим, також досить поширеним підходом, громадянство
трактується як приналежність особи до держави. У даному випадку мова, як
правило, іде про правову або політико-правову приналежність, постійну правову
приналежність і т. п., через яку на громадян держави – члена ЄС поширюється її
суверенітет, а держава, зі свого боку, забезпечує їх захист як усередині країни,
так і за її межами.
Третій напрям утворює синтез двох попередніх, тобто громадянство
трактується як юридичний зв’язок особи з державою з ознаками приналежності
особи до держави. Деякі визначення трактують громадянство як якийсь стан
особи в державі або навіть як членство особи в державі.
Отож, перший із зазначених підходів, коли суть громадянства
визначається як особливий правовий зв’язок особи з державою, широко відомий
у вітчизняній та зарубіжній правовій літературі, знайшов віддзеркалення і в
національному праві різних держав, і в міжнародному праві. У рамках даного
підходу, як очевидно, основна проблема полягає в суперечках про те, яким
змістом слід наділити вказаний зв’язок.
Як вже наголошувалося, тут існує дві основні точки зору. У першому
випадку зміст правового зв’язку особи з державою вбачається в сукупності прав
і обов’язків цієї особи, визначених державою. Цей підхід у різних варіантах
широко був представлений у роботах ще радянських правознавців, таких як
К. Багинян [82, с. 217], Д. Фельдман [83, с. 139], В. Менжинський [84, с. 276],
Н. Самарцева [85 с. 18], Г. Тункін [86, с. 22].
Із зарубіжних дослідників питання про суть громадянства вказаної точки
зору дотримувався, зокрема, П. Вейс, який писав, що внутрішньодержавне
 68
поняття громадянства конкретне і залежить від тих прав та обов’язків, які дана
держава встановлює для своїх громадян. Тому є стільки визначень
внутрішньодержавного поняття громадянства (учений розрізняє поняття
громадянства в міжнародному праві і в національному праві), скільки існує
держав [73, р. 43–56].
Проте, за справедливим зауваженням професора М. В. Вітрука, юридичні
права і обов’язки виступають тут не як правовий наслідок перебування в
певному громадянстві, а як саме громадянство, правовий статус громадянина
характеризується не як прояв певного правового зв’язку особи з державою, а як
безпосередньо сам цей зв’язок [23, с. 13]. Виходячи з цього, громадянство як
особливий правовий зв’язок особи з державою ототожнюється з правовим
статусом громадянина, що заперечує значення громадянства як умови або
передумови володіння правовим статусом громадянина і його реалізації. «Усі
автори підкреслюють нерозривний зв’язок правового статусу і громадянства.
Але цей зв’язок не дає підстав оголошувати правовий статус змістом
громадянства як правового зв’язку особи з державою. Правовий статус
громадянина служить показником, але не змістом громадянства» [23, с. 13], –
відзначає М. В. Вітрук.
Згідно з другою поширеною точкою зору, зміст громадянства як правового
зв’язку особи з державою означає наявність взаємних юридичних прав та
обов’язків держави і особи. Даний погляд відстоювався за радянських часів,
наприклад, Л. Д. Воєводіним, який зазначав, що зміст громадянства складають
специфічні права і обов’язки особи щодо Радянської держави і Радянської
держави по відношенню до даної особи [87, с. 175]. Поширений він і сьогодні –
такої точки зору дотримуються, наприклад, В. І. Кузнєцов [88, с. 92],
Ю. М. Колосов [88, с. 92], В. М. Кудрявцев [89, с. 4], І. І. Лукашук [90, с. 14],
А. В. Міцкевич [91, с. 15], В. Я. Бойцов [92, с. 22–23] та ін.
Як видно, в останньому випадку суть громадянства зводиться до
правовідносин, суб’єктами яких виступають, з одного боку, держава, а з
іншого – особа. Наприклад, академік В. М. Кудрявцев вважає, що громадянин
 69
має ряд прав і обов’язків, яким відповідають обов’язки держави, що полягають
в забезпеченні прав громадян, і права держави, встановлені законом. Він
стверджує, що такі права і обов’язки можна розглядати як елементи основних
правовідносин держави і громадянина (правовідносини громадянства), що
виникають із народженням і припиняються зі смертю громадянина або з
втратою ним громадянства. Загальна правоздатність громадянина …є елементом
правовідносин громадянства, отже, усі суб’єктивні права і обов’язки, що
складають зміст загальної правоздатності, входять у правовідносини
громадянства [89, с. 4]. Подібної точки зору дотримувався й угорський
державознавець Л. Самел, котрий вважав, що «зміст правовідносин
громадянства слід бачити в тих специфічних правах і обов’язках, які мають
тільки громадяни» [93, с. 250–253].
До даної точки зору близько підходить і інша позиція, згідно з якою
громадянство розглядається як особливий правовий стан особи, проте, у цілому
ряді випадків вона зводиться до переліку взаємних прав і обов’язків
громадянина і держави.
Зазначений підхід можна було б прийняти за орієнтир при трактуванні
сутності громадянства. Наприклад, на користь того, що правовий зв’язок
громадянства можна розглядати як особливого роду правовідносини між особою
та державою аж до ототожнення категорій «зв’язок» і «правовідносини»,
свідчать немало досліджень у галузі теорії держави і права. Так, професор
С. С. Алексєєв, зокрема, вважає, що кожне явище суспільного життя необхідно
розглядати як суспільні відносини [94, с. 145]. Проте при найближчому розгляді
даного правового зв’язку доводиться погодитися із зауваженням професора
М. В. Вітрука, що даний підхід до пояснення змісту громадянства по суті своїй,
також як і попередній підхід, зводиться до ототожнення громадянства з
правовим статусом особи в державі [23, с. 15].
На наш погляд, варто погодитись із позицією В.О. Лучина, що
громадянство в цілому та громадянство ЄС зокрема все ж таки може бути
розглянуто як правовідносини, котрі пов’язані не з реалізацією взаємних прав та
 70
обов’язків держави і громадянина, які випливають із набуття статусу
громадянина, а з самим фактом набуття даного статусу [95, с. 101]. У даному
сенсі громадянство Євросоюзу може розглядатися як система особливих
правовідносин, яким властиві найвищий рівень узагальнення і найбільш
абстрактна форма взаємодії суб’єктів, їх відповідальність один перед одним, як
політико-правові відносини першого рівня, що є принципом організації
соціального механізму в цілісну суспільно-політичну систему [96, с. 35–36]. У
світлі такого підходу доречно, на наш погляд, говорити про громадянство ЄС як
правовий стан, не ототожнюючи останній з правовим статусом громадянина.
Дійсно, у правовідносинах з набуття громадянства реалізується право на
громадянство, результатом чого є стан громадянства. Водночас не можна не
відзначити, що в теорії права категорія «правовий стан» ще тільки-но починає
розроблятися і чітких критеріїв відмінності, наприклад, від поняття «правовий
статус», немає [97, с. 37].
Таким чином, виникає наступна дилема: з одного боку, якщо розуміти під
громадянством ЄС систему прав, що надаються, і обов’язків, то це прямим
чином приводить до ототожнення понять громадянства і правового статусу
громадянина, під яким якраз і прийнято розуміти сукупність прав, свобод і
обов’язків особи. Наслідком цього стає заперечення значення громадянства як
передумови для володіння цими правами. З цієї точки зору, громадянство
фактично перетворюється на формальне поняття, оскільки позбавляється якого-
небудь самостійного правового змісту. З іншого боку, якщо розуміти сукупність
прав і обов’язків громадянина і держави як наслідок володіння громадянством,
то в цьому випадку, як і раніше, залишається відкритим питання про природу і
зміст даного зв’язку. На наш погляд, наблизитися до дійсного розуміння суті
громадянства ЄС можна тільки відповівши на останнє питання – у чому полягає
суть громадянства ЄС як передумови або умови набуття правового статусу
громадянина, що випливає з факту володіння громадянством і має на увазі
наявність певної сукупності взаємних прав і обов’язків держави і громадянина.
Проте перш ніж спробувати відповісти на поставлене питання, хотілося б
 71
висвітлити й інакшу точку зору на зміст громадянства ЄС, згідно з якою дане
поняття трактується як правова або політико-правова приналежність особи до
держави-члена. Дана позиція достатньо широко була представлена в юридичній
науці на початку і першій половині ХХ ст. і відповідала ідеї пріоритету держави
у відносинах з особою. У той же час відгомін розуміння громадянства як
приналежності особи до держави відчувається сьогодні в законодавстві про
громадянство цілої низки країн, хоча, як правило, паралельно завжди говориться
про зв’язок особи з державою і їх взаємні права і обов’язки. Так, наприклад,
згідно з законом Туркменістану про громадянство від 30 вересня 1992 р.
«громадянство Туркменістану, будучи невід’ємним атрибутом державного
суверенітету Туркменістану, визначає приналежність особи до держави і стійкий
правовий зв’язок між ними, сукупність їх взаємних прав і обов’язків» [90, с. 2].
В. М. Гессен, у свою чергу, також уважав, що підданство – це приналежність
особи до держави, особисте підпорядкування її правотворчій владі, юридичний
факт, стан, властивість особи, подібна до статі, віку, яка є підставою
правоздатності взагалі [98, с. 4.].
Сьогодні говорити про наявність яких-небудь принципових відмінностей
між розглядом суті громадянства як правового зв’язку і як належності особи до
держави, на наш погляд, не можна. Хоча деякі дослідники все ж таки знаходять
чітку межу між цими підходами. Так, Д. Златопольський, наприклад, указує, що
«на перший погляд, може здатися, що між першим і другим визначенням немає
значної різниці, тим більше що в кожному з них громадянство розглядається як
взаємовідносини між державою і особою. Проте насправді між двома
наведеними визначеннями громадянства відмінності вельми істотні, бо з них
випливає характер відносин між державою і громадянином» [99, с. 140]. Але як
справедливо відзначає В. Калінін, це твердження не зовсім точне, «оскільки
характер відносин між державою і громадянином залежить у першу чергу від
політичного (державного) режиму і вже дуже опосередковано – від визначень
громадянства...» [100, с. 39]. Також і професор С. В. Черниченко зазначає, що
«різниця між поняттям специфічного правового зв’язку особи з державою і
 72
поняттям приналежності до держави невловима. І в тому, і в іншому випадку
маються на увазі певні відносини між особою і державою, що мають
юридичний характер» [3]. У свою чергу, А. А. Головко із цього приводу пише,
що термін «приналежність» означає не підвладність, а входження до складу
чогось. Його можна застосовувати до людини, яка через приналежність до
держави входить до складу її громадян, тобто до складу народу [101, с. 19].
Отже, повернемося до питання про те, у чому полягає сутність інституту
громадянства, якщо розглядати його як умову набуття правового статусу
громадянина, що витікає з володіння громадянством. Тут важливо відзначити,
що саме прихильники трактування громадянства як належності особи до
держави робили акцент на тому, що громадянство не можна ототожнювати з
правовим зв’язком особи і держави, що складається з сукупності їх взаємних
прав і обов’язків, що воно є перш за все особливою умовою, тільки за наявності
якої в тій або іншій державі громадяни наділяються специфічним правовим
статусом громадянина.
Проте сутність громадянства як основи правового статусу громадянина
зводилася просто до констатації того, що «весь зміст цього поняття
вичерпується одним моментом – моментом належності до держави,
підпорядкованості її владі, визначеності її правом» [102, с. 5].
Варто відзначити, що твердження М. Кеслера про те, що національна
належність або громадянство особи – це перебування особи під суверенітетом
держави, украй важливе, оскільки дозволяє в правовому визначенні
громадянства вказати, що воно має і соціальне, і політичне коріння (про зв’язок
суверенітету держави з даними аспектами громадянства детально згадувалося
вище). Так, слід нагадати, що за своїм соціальним змістом громадянство (у тому
числі й громадянство ЄС) означає фактичну належність особи до державно
організованого суспільства, у рамках якого здійснюється державна влада.
Іншими словами, це фактичний зв’язок особи з державою (належність державі),
який опосередковується через територію, державний суверенітет і юридично
закріплюється в громадянстві. Безпосередньо вказане закріплення виявляється в
 73
законодавчому встановленні підстав, за якими та або інша особа визнається
громадянином держави, підстав набуття і припинення громадянства, а також
порядку вирішення питань, пов’язаних із вказаними підставами. Інакше кажучи,
мова йде про законодавче закріплення юридичних фактів, що мають
основоположний характер для складання загальних відносин (зв’язків)
громадянства в тій або іншій державі, наприклад, народження дитини на
території відповідної держави при визначенні громадянства за принципом
«права ґрунту» (jus soli) і т. п.
Так, визначаючи суть громадянства, Н. Л. Гранат, на наш погляд,
справедливо відзначає, що під громадянством слід розуміти «стійкий політико-
правовий зв’язок людини з державою, відповідно до якого на неї
розповсюджується суверенна і державна влада як в межах держави, так і поза її
межами. Правова належність людини до тієї або іншої держави створює
юридичний стан, через який вона володіє певною сукупністю прав і обов’язків,
встановлених законодавством даної держави, і може користуватися її захистом і
заступництвом» [102, с. 132].
Громадянство ЄС як юридичне оформлення підстав належності (або
особливого зв’язку) особи до держави-члена, що виступає в ролі своєрідного
«первинного» правового зв’язку, який обумовлює можливість набуття правового
статусу громадянина як самої держави, так і громадянства наднаціонального
утворення, розглядається деякими авторами навіть як особливий самостійний
вид правових зв’язків. Таку форму зв’язку М. В. Вітрук, наприклад, називає
«правовим зв’язком за приналежністю» і вказує, що такий зв’язок (або
громадянство) не може бути поставлений в один ряд зі зв’язком, який виникає
при встановленні юридичних прав та обов’язків як елементів правового статусу
суб’єкта права, оскільки останній має вторинний характер. Наявність першого
виду зв’язку, що є юридичним визнанням тієї або іншої особи громадянином при
дотриманні визначених, вказаних у законі умов, необхідна для реалізації другого
виду, і ототожнення їх неможливе [23, с. 17].
Таким чином, кажучи про суть громадянства ЄС як правового інституту
 74
(мається на увазі його національний прояв), надалі ми виходитимемо саме з
викладеного вище підходу до вказаної проблеми, коли громадянство на підставі
ємного і змістовного формулювання, запропонованого професором
Р. Мальцевим, трактується як формальне юридичне узаконення зв’язку
(належності) індивіда з державою, яке виступає в юридичній формі, отримує
політико-правове вираження в інституті громадянства, норми якого визначають
умови, необхідні для того, щоб дана людина могла виступати як громадянин
держави-члена, а також порядок набуття і втрати громадянства [103, с. 35].
Специфічність правового зв’язку громадянства у вказаному сенсі проявляється в
цілому ряді характерних для цього зв’язку властивостей, однією з яких є,
зокрема, стійкість громадянства.
Стійкий характер зв’язку громадянства ЄС є однією з його найважливіших
ознак, оскільки визначає стійкість окремих прав і обов’язків, якими наділяється
особа, набуваючи статусу громадянина тієї або іншої держави – члена ЄС.
Стійкість громадянства проявляється як у часі, так і в просторі. У часі
громадянство є стійким зв’язком через його безперервність – громадянство, як
правило, зберігається впродовж всього життя людини, не припускає в більшості
країн світу можливості його розірвання в односторонньому порядку
(припинення відносин за клопотанням громадянина вимагає згоди держави, що
оформляється у відповідному індивідуальному акті уповноваженого на це
органу). Стійкість громадянства у просторі виявляється в тому, що воно
зберігається, незалежно від того, чи знаходиться громадянин на території своєї
держави або ж поза її межами. Особливою характеристикою громадянства є і те,
що, з одного боку, воно виражається в загальному правовому унормуванні, а з
іншого – в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної
людини.
Водночас необхідно пам’ятати, що складність розуміння суті громадянства
в цілому і громадянства Євросоюзу зокрема полягає в тому, що відокремлювати
юридично закріплені підстави зв’язку особи з державою від правового статусу
громадянина або, іншими словами, сукупності взаємних прав і обов’язків
 75
індивіда і держави, яка випливає з факту володіння громадянством, не можна.
Правовий статус громадянина також входить у зміст громадянства в широкому
значенні цього поняття. Громадянство як «первинний» зв’язок у вказаному вище
сенсі обов’язково передбачає наявність в особи певного комплексу суб’єктивних
прав, пов’язаних із громадянством: бути визнаним громадянином конкретної
держави, змінювати громадянство, не бути позбавленим громадянства та ін.
Водночас указаний складник змісту громадянства має мінливий характер –
очевидно, що не можна знайти які-небудь права або обов’язки особи відносно
держави або навпаки, які у всіх випадках є константою, незалежно від типу
держави, державного режиму і т. д. Говорити про конкретні права і обов’язки в
даному контексті як про невід’ємну частину змісту громадянства можна лише
для окремої держави і в певний період її існування, а в загальному розумінні
частиною змісту і суті правового інституту громадянства є обов’язковість
наявності особливого правового статусу громадянина, що набувається особою
при вступі до громадянства. «Наявність громадянства означає, що особа, як член
держави, володіє правами і обов’язками, якими наділяє її дана держава», –
зауважує корейський учений Лі Сонг Дже [104, с. 15]. Наявність конкретних
прав або обов’язків, їх обсяг і характер ніяк не впливають на саму суть зв’язку
громадянства: «Відсутність виборчих прав у жінок у деяких державах звужує
обсяг їх прав, але не впливає на їх громадянство», – відзначає професор
С. В. Черниченко [3, с. 27].
Тісний нерозривний взаємозв’язок громадянства ЄС і правового статусу
громадянина вимагає окремого розгляду, оскільки й тут є широкий простір для
дискусій. Зокрема, саме наявність такого взаємозв’язку дозволяє деяким авторам
розглядати громадянство ЄС як суб’єктивне право або як специфічний правовий
стан, інша група вчених вважає за можливе характеризувати громадянство як
якусь загальну правосуб’єктність.
Що стосується розуміння громадянства ЄС як суб’єктивного права, то, по
суті, це та ж позиція, про яку вже говорилося вище, – громадянство як
суб’єктивне право трактується як сукупність низки найбільш типових у
 76
міжнародній практиці повноважень, що надаються громадянам тієї або іншої
держави, внаслідок чого громадянство зводиться до його ототожнення з
правовим статусом громадянина. Такої точки зору дотримується, наприклад,
О. О. Миронов, який вважає, що громадянство як суб’єктивне право включає:
правомочність громадянина проживати на території держави, володіти всім
комплексом прав і свобод, передбачених конституцією, заміщати будь-які
державні посади та ін. [105, с. 69].
У свою чергу В. В. Полянський вважає, що з погляду юридичного
значення громадянство взагалі не можна розглядати як суб’єктивне право [106,
с. 10–12]. За зауваженням даного ученого, саме по собі громадянство не регулює
вид і міру можливої поведінки особи, котра володіє громадянством. Відсутні й
інші ознаки суб’єктивного права: воно, зокрема, не може бути ні обмежене, ні
передане іншим особам, що можливо відносно інших прав. Звичайно ж,
громадянство можна представити як свого роду право володіти всім комплексом
прав і обов’язків громадянина тієї або іншої держави, але це виходить за межі
розуміння природи суб’єктивного права. Особа може мати конкретні суб’єктивні
права, які не становлять суті громадянства, а реалізуються в правовідносинах з
приводу громадянства (тобто з приводу виникнення, зміни припинення зв’язку
громадянства). Саме так, наприклад, слід розуміти норму ст. 15 Загальної
декларації прав людини 1948 р., згідно з якою кожна людина має право на
громадянство, положення ч. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права 1966 р., яке свідчить, що «кожна дитина має право на набуття
громадянства» тощо [107].
Особливий інтерес у вирішенні питання про співвідношення громадянства
ЄС і правового статусу громадянина держави-члена представляє розгляд
громадянства з погляду проблеми правового становища особи. Перше, що тут
необхідно відзначити, це те, що категорії «людина» і «особа» не співпадають з
поняттям «громадянин». Поняття «особа» (з структурної точки зору), поза
сумнівом, ширше за обсягом, оскільки включає політико-правові зв’язки особи з
державою, тобто громадянство, політико-правовий зв’язок особи без
 77
громадянства, іноземного громадянина, а також особи, якій надано притулок
[108, с. 123]. «Громадянин» же – це політико-правове вираження взаємозв’язків
особи і держави, ставлення особи до держави і права, влади й закону, до
політичної діяльності [109, с. 20]. Проте в даному контексті правильніше
говорити про правове становище особи – саме в правове становище особи як
його структурні елементи входять разом із правовим статусом особи (тобто
системою прав і обов’язків) також громадянство, правосуб’єктність, юридичні
гарантії правового статусу [110, с. 29–32] тощо.
У свою чергу, правовий статус громадянина країни-члена Євросоюзу
безпосередньо залежить від громадянства ЄС, і на сьогоднішній день він, як
правило, ширший за правовий статус особи – у будь-якій державі-члені обсяг і
зміст прав та обов’язків у громадянина ширші, ніж у негромадянина, тим
більше, що ці права доповнюються загальноєвропейськими свободами. Тому
правовий статус громадянина країни-члена ЄС у цілому можна розглядати як
доповнений відповідними правами, свободами і обов’язками громадянина статус
людини.
Зазначені доповнення, у свою чергу, якраз і зумовлені тією особливою
суттю зв’язку громадянства, про яку говорилося вище. Так, особа, яка вступає в
громадянство, виконуючи необхідні для цього вимоги, багато в чому обумовлені
в тому числі й традиціями відповідної держави, одночасно стає і членом
суспільства, занурюється в специфічне соціокультурне середовище,
погоджується на дотримання законодавства і підпорядкування владі саме даної
держави. У той же час, стаючи членом суспільства і громадянином держави,
указана особа розраховує не тільки на охорону своїх прав, що належать їй через
володіння правовим статусом особи, від незаконного втручання, але й на
активне сприяння держави в їх реалізації, отже, і на додаткові права, у тому
числі й права на участь в управлінні державою (політичні права), що в більшості
країн світу якраз і має місце. Іншими словами, з особливого правового зв’язку
даної особи з державою витікає і особливий правовий статус громадянина.
Саме норми інституту громадянства дають уявлення про те, хто має право
 78
на використання прав, свобод, закріплених у правовому статусі громадянина, і
які передумови для цього необхідні. Дана обставина дала підстави деяким
ученим характеризувати громадянство як якусь загальну правосуб’єктність [111,
с. 118–120]. Дійсно, не можна не відзначити, що правосуб’єктність як особлива
властивість і політико-юридичний стан певної особи найтіснішим чином
пов’язана з громадянством, виходить з нього і служить його логічним
продовженням [112, с. 23]. Правосуб’єктність не є право (це здатність або
можливість мати право) [113, с. 236–245], проте, вона також означає стійкий
зв’язок між державою і її громадянами, у той же час, на відміну від загального
зв’язку громадянства, правосуб’єктність конкретизує правовий стан,
закріплений інститутом громадянства, є свого роду посередником між
громадянством і правовим статусом громадянина.
З іншого боку, слід відмітити, що в сучасному світі зі всією очевидністю
набирає силу процес зближення правових статусів людини і громадянина.
Зокрема, це виявилося в тому, що в юридичній науці вже давно полемізується
питання про співвідношення категорій «права людини» і «права громадянина».
Саме ділення на права людини і права громадянина набуло широкого
поширення після проголошення відповідних прав і свобод французькою
Декларацією 1789 р. Ця класифікація, будучи заснованою на природно-правовій
доктрині, стверджувала, що одні права і свободи існували до держави і не
залежали від її пізнання, інші ж, навпаки, проголошувалися державою і тому не
існували до неї [114, с. 174]. З одного боку, наприклад, А. С. Мордовець
справедливо зазначає, що «права людини» і «права громадянина» – категорії
близькі, але вони все ж таки мають різний філософський і політико-правовий
зміст. Прав людини індивід набуває при народженні, права ж громадянина
отримуються через встановлення держави. Таким чином, «права людини»
охоплюють право кожного індивіда і за змістом вони ширші, ніж «права
громадянина» [109, с. 21]. З іншого боку, погоджуючись із вказаною позицією з
приводу політико-правового і філософського змісту порівнюваних понять, не
можна не відзначити, що сьогодні фактично права людини, особи і громадянина
 79
в сучасних юридичних системах, як правило, співпадають, що відзначають у
своїх працях багато авторів (С. С. Алексєєв, Л. Д. Воєводін, Н. І. Матузов,
Г. Мальцев та ін.).
Так, Н. І. Матузов вважає, що певний сенс у розмежуванні вказаних
категорій полягає лише в історичному і міжнародному плані.
Що стосується сучасних умов, норми внутрішньодержавного права (у
тому ж числі й у країнах-членах ЄС) щодо людини, громадянина і особи за
суттю ідентичні, «бо одні й ті ж особи виступають одночасно у всіх цих якостях,
мають рівні права і обов’язки, загальний конституційний статус, відіграють
однакову роль у політичній і правовій системі суспільства» [115, с. 99–102].
Проте, як правильно відзначив Н. І. Матузов, відмінності між даними
категоріями все ж таки залишаються на міжнародному і внутрішньодержавному
рівні (можна сказати, що мова в даному випадку йде про співвідношення
правових статусів громадянина і негромадянина), але є всі підстави вважати, що
і вони незабаром будуть зведені до мінімуму. Стосовно громадянства тут слід
зазначити, що правовий статус людини – це суть її положення, що зафіксоване в
міжнародних пактах, певний мінімальний стандарт, до якого повинне прагнути
кожне національне законодавство. При зближенні ж правового статусу
громадянина і статусу людини або, дещо спрощено, статусу негромадянина,
значення громадянства як передумови отримання особливого правового статусу
(статусу громадянина) знижується. З іншого боку, значення громадянства як
особливого політико-правового зв’язку особи саме з конкретною державою не
зникає. І саме це дає нам змогу говорити про можливість розширення правової
сутності громадянства на міжнаціональний та міждержавний рівень у рамках
регіонального інтеграційного об’єднання (квазідержави), яким на даний час є
Європейський Союз.
Багато в чому саме з переглядом на міжнародному (регіональному) рівні
відносин між особою і державою у бік визнання пріоритету за правами людини і
затвердженням концепції взаємної відповідальності держави і особи виділяється
новий підхід до розуміння сутності громадянства.
 80
Набуваючи громадянства Євросоюзу, громадянин держави-члена цього
квазіфедеративного об’єднання разом із збереженням прав і обов’язків
громадянина своєї держави набуває прав і обов’язків громадянина
наддержавного інтеграційного утворення. При цьому джерела права ЄС, як
зазначає С. Ю. Кашкін, мають вищу юридичну силу в порівнянні із
законодавством держав-членів, вони безпосередньо наділяють громадян правами
й обов’язками, захист яких покладається на судові органи як ЄС, так і держав –
членів цього Союзу [116, с. 3].
У даному випадку спостерігаємо певну невідповідність у визначенні
співвідношення юридичної сили законодавства Євросоюзу та національного
законодавства країн-членів у галузі громадянства. З одного боку, за
справедливим зауваженням В.І. Муравйова, право Євросоюзу має пріоритет по
відношенню до внутрішнього права країн-членів, а певні його норми мають
пряму дію у внутрішніх правопорядках цих країн [235, с. 9], а з іншого – саме
національне законодавство визначає критерії відповідності для громадянства ЄС
і є первинними та головнішими в порівнянні із загальноєвропейськими нормами.
У даному випадку має місце певна політична дипломатичність, коли саме на
наднаціональному рівні закріплюється пріоритетність національних норм щодо
громадянства і зазначається, що саме громадянство Євросоюзу не може
підміняти національне громадянство країн-членів та що громадянство
Європейського Союзу є похідним від громадянства національного [117, с. 13].
Тобто введення загальноєвропейського громадянства не має на меті замінити
національне громадянство країн ЄС, а права громадян Союзу охороняються
одночасно з боку його інститутів і держав – членів ЄС.
Зіставлення громадянства Союзу і громадянства держави-члена дає право
стверджувати, що між ними існує певна ієрархія, де громадянство держави –
члена ЄС є основним, а громадянство інтеграційного утворення – додатковим.
Причому залежність громадянства Союзу від громадянства держави-члена
проявляється й у тому, що громадянство інтеграційного об’єднання нині саме по
собі існувати не може. Крім того, осіб, які є одночасно громадянами Союзу і
 81
громадянами держав-членів цього інтеграційного утворення, не можна
вважати біпатридами, оскільки про подвійне громадянство можна говорити
лише за наявності «рівних», незалежних один від одного громадянств двох і
більше держав [118, с. 604–605].
Водночас у науковій літературі існує судження про те, що громадянство
Європейського Союзу – це окремий випадок подвійного громадянства в рамках
міжнародної організації, коли в громадян поряд із громадянством держав
з’являється додаткове громадянство відповідної міжнародної організації,
повноправним членом якої є держава їх громадянства. Дослідники вважають, що
цей вид подвійного громадянства дуже схожий на громадянство складних
держав (федерацій та конфедеративних утворень), але має при цьому свою
специфіку [119, с. 23].
Однак таке припущення потребує істотного застереження, оскільки у
федерації існує єдине громадянство і лише в ряді федерацій допускається
подвійне громадянство (наприклад, Австрія), а в конфедерації відсутнє загальне
для всієї конфедерації громадянство [120, с. 80–81]. Це по-перше. По-друге, ні
свого часу проект Договору про запровадження Конституції для Європи, ні
Лісабонський договір, на наш погляд, не дають чіткої відповіді на запитання про
юридичну природу Союзу (чим він є і чим повинен бути: загальноєвропейською
федеративною, конфедеративною державою або будь-чим іншим). По-третє,
подвійне (множинне) громадянство, як було зазначено вище, може виникати
лише через одночасний правовий зв’язок особи з ідентичними рівними
суб’єктами міжнародного права. З цих позицій навряд чи можна погодитися з
тим, що громадянство Європейського Союзу – це окремий випадок подвійного
громадянства.
Наявність багатьох критичних оцінок реалізації концепції громадянства
Європейського Союзу пояснюється недостатньою розробленістю цього
інституту в цілому. До того ж практика його реалізації – складний процес, що
потребує тривалого часу, а категорія «громадянство Союзу» – належного
осмислення. Проте певні зрушення щодо розв’язання цих питань уже є, на що
 82
вказують, зокрема, і результати референдумів щодо ратифікації Лісабонського
договору, який замінив Конституцію для Європи, та подальша робота щодо
забезпечення населення країн Європи максимально повною й об’єктивною
інформацією про право громадян Союзу на проживання, роботу, навчання в
будь-якій державі – члені ЄС, сприяння всебічній інтеграції громадян (перша
фаза програми «Громадяни – передусім» почала діяти ще в листопаді 1996 р.).
Громадянство ЄС відповідно до всіх юридичних канонів означає, що
громадянин, з одного боку, має всі права, що випливають із Договору, а з іншого
боку – повинен виконувати покладені на нього обов’язки. Права, свободи й
обов’язки громадян у Договорі не становлять окремого розділу – здебільшого
вони регулюються за сферами діяльності ЄС. На думку Б. М. Топорніна, права,
якими наділені громадяни Союзу, могли б бути надані їм і без запровадження
інституту загальноєвропейського громадянства [121, с. 159].
Процес європейської економічної інтеграції призвів до інтеграції в
політичній сфері ЄС. Так, одержання громадянами Союзу виборчого права при
обранні до Європейського парламенту стало новою віхою на шляху політичного
єднання Європи [122, 123].
Параметри загальноєвропейського громадянства не завжди підпадають під
традиційне розуміння громадянства як правового зв’язку особи з конкретною
державою. Очевидно, що громадяни держав-членів ЄС користуються більшим
обсягом прав на території інших держав-членів, ніж іноземці.
Громадянство Європейського Союзу не є прикладом універсального чи
відкритого громадянства, яке охоплювало б громадян більшості держав або до
якого вільно могли б залучитися громадяни інших держав. Воно є варіантом
надання громадянам держав-членів ЄС додаткового громадянства, що зумовлене
специфікою цього квазіфедеративного об’єднання.
Громадянство Європейського Союзу є одним з основних структурних
елементів інтеграції в рамках цього регіонального квазіфедеративного
об’єднання, що має велику політичну вагу в міжнародній політиці в цілому.
Його введення викликане також потребою глибокої інтеграції держав-членів для
 83
реалізації конкретних економічних і політичних програм. Зокрема, програм з
приводу міграції кваліфікованої робочої сили в межах держав-членів ЄС.
Щодо майбутнього громадянства Європейського Союзу, то, на наш
погляд, воно може трансформуватися в громадянство федеративної держави (у
традиційному розумінні цього слова) або зникнути (у разі розпаду відповідного
інтеграційного утворення).

Висновки до розділу 1

Роль і значення міжнародного права у вирішенні питань громадянства

останнім часом має чітку тенденцію до зростання, що пов’язано із розвитком
економічної, політичної і культурної інтеграції у світі у другій половині XX – на
початку XXI ст., інтенсивністю процесів взаємовпливу і взаємопроникнення
міжнародного права та національного права окремих держав. І хоч національне
право окремих держав не може бути безпосереднім джерелом міжнародного
права, проте саме воно було покладено в основу міжнародно-правового захисту
прав людини.
Право держав-членів ЄС самостійно регулювати власне громадянство не
може забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав.
Результатом даних колізій є подвійне громадянство – особливий правовий стан
особи, який означає, що вона є громадянином двох або більше держав
відповідно до їх законодавств.
Виникнення множинного громадянства ґрунтується на цілеспрямованій
політиці держав і, як правило, пояснюється традиційною неузгодженістю
політичних ліній держав у галузі регулювання відносин, пов’язаних із
громадянством.
Громадянство Європейського Союзу є одним з основних структурних
елементів інтеграції в рамках квазіфедеративної держави. Воно не є прикладом
універсального або відкритого громадянства. Специфічною рисою єдиного
загальноєвропейського громадянства є його іманентно динамічний характер.
 84
Правовий аспект громадянства ЄС – спроба нормативного закріплення
тривалих соціально-політичних процесів, що відбувалися на тлі становлення
державності країн Європи.
Інститут громадянства є фундаментальним інститутом національного і
міжнародного права, оскільки він розкриває особливість правового становища
громадян держави порівняно з іншою частиною населення.
Міжнародно-правові норми універсального й регіонального характеру, що
стосуються питань регулювання громадянства ЄС, знаходяться в тісному
взаємозв’язку з національним законодавством країн-членів, особливо якщо
останні зв’язані взаємними зобов’язаннями щодо дотримання положень тієї чи
іншої угоди. Непрямий вплив міжнародні акти і угоди у сфері громадянства
мають і на держави, що не беруть участі в них.
Говорити про особливу міжнародно-правову сутність громадянства ЄС не
можна – ця сутність єдина й історично виходить з необхідності регламентувати
виключно внутрішньонаціональні відносини між державою й індивідом, у тому
числі й «з приводу» інших держав. Параметри загальноєвропейського
громадянства не завжди підпадають під традиційне розуміння громадянства як
правового зв’язку особи з конкретною державою. Очевидно, що громадяни
держав-членів ЄС користуються більшим обсягом прав на території інших
держав-членів, ніж іноземці.
Зіставлення громадянства Союзу і громадянства держави-члена дає право
стверджувати, що між ними існує певна ієрархія, де громадянство держави -
члена ЄС є основним, а громадянство інтеграційного утворення – додатковим.
Стійкий характер зв’язку громадянства ЄС є однією з найважливіших
ознак громадянства, оскільки визначає стійкість окремих прав і обов’язків,
якими наділяється особа, набуваючи статусу громадянина тієї чи іншої держави
– члена ЄС. Стійкість громадянства проявляється в часі та просторі.
Громадянство Європейського Союзу не є прикладом універсального або
відкритого громадянства, яке охоплювало б громадян більшості держав або до
якого вільно могли б залучитися громадяни інших держав. Воно є варіантом
 85
надання громадянам держав-членів ЄС додаткового громадянства, що
зумовлене специфікою цього квазіфедеративного об’єднання.
 86
РОЗДІЛ 2
ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО
СОЮЗУ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

2.1. Підстави набуття та припинення громадянства ЄС

У попередньому розділі вже акцентувалася увага на тому, що інститут

громадянства ЄС формується з норм, що закріплюють підстави, за яких та чи
інша особа визнається громадянином держави-члена і опосередковано
інтеграційного об'єднання, а також набуває або припиняє таке громадянство.
Саме тому для встановлення підстав набуття та припинення громадянства ЄС
необхідно з'ясувати конституційні особливості набуття та припинення
громадянства країн, що є членами Європейського Союзу. Слід зазначити, що
хоча правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах-
членах Європейського Союзу і має свої особливості, проте це не означає, що
вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, без огляду
на загальновизнані принципи міжнародного права та міжнародні звичаї.
Тож хоча одним із найважливіших принципів міжнародного права і є
свобода кожної держави визначати коло своїх громадян, однак ця свобода
обмежена рамками, встановленими самим же міжнародним правом, у зв'язку з
чим дослідники звертають увагу на загальний обов'язок приводити внутрішнє
право у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями [124]. З огляду на
сказане спробуємо належним чином згрупувати способи набуття громадянства
країн-членів ЄС.
Як відомо, набуття громадянства можливе у загальному і винятковому
порядках. У загальному порядку громадянство може бути набуте двома
шляхами:
- через народження (філіація);
- у результаті натуралізації.
У винятковому порядку набуття громадянства можливе у результаті:
 87
- групового надання громадянства (окремий випадок – так званий
трансферт);
- оптації (вибір громадянства);
- відновлення в громадянстві – реінтеграції.
У літературі досить часто зустрічається більш загальна класифікація
шляхів набуття громадянства, заснована на розширювальному тлумаченні
поняття натуралізації, тобто в даному випадку автори виходять з двох можливих
шляхів набуття громадянства – у результаті народження і в порядку
натуралізації, включаючи в останній варіант всі інші перераховані вище види
отримання громадянства не за народженням. Також важливо відзначити, що в
міжнародній практиці можуть бути присутні й інші нетипові випадки набуття
громадянства, одним з яких, наприклад, є дарування громадянства [125, с. 64].
На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі
заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента,
сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.
[126, с. 121]. Причому ця практика почалася в кінці XVIII ст., коли Франція
надала громадянство видатним іноземцям, що відзначилися в захисті завоювань
Великої французької революції.
Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є
філіація, або набуття громадянства за народженням [127, с. 10]. Згідно із
загальновизнаними принципами міжнародного права, кожна дитина має право
на громадянство. Дане положення міститься у принципі 3 Декларації прав
дитини 1959 р. [128] і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права 1966 р. [129]. Отже, згідно із сучасними нормами міжнародного
права, дитина за жодних умов не повинна залишитися апатридом (особою без
громадянства).
Філіація, як загальновідомо, може здійснюватися на основі двох основних
принципів: «права крові» (jus sanguinis) та «права ґрунту» (jus soli).
Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб, котрі
є громадянами певної держави, автоматично визнається громадянином
 88
останньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується за їх
домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитина
набуває громадянство батька, позашлюбна – матері. Цей принцип закріплено у
законодавстві більшості держав.
За принципом «права крові» громадянство набувається у таких країнах
ЄС: Австрія [130], Бельгія [131], Болгарія [132], Велика Британія [133], Греція
[134], Данія [135], Естонія [136], Ірландія [169], Іспанія [137, 176], Італія [138],
Кіпр [139], Латвія [140], Литва [141], Люксембург [142], Мальта [143] (з 1989 р.),
Нідерланди [144, 177], Німеччина [145], Польща [146], Португалія [147],
Румунія [148], Словаччина [149], Словенія [150], Угорщина [151], Фінляндія
[152], Франція [153], Чехія [154, 180], Швеція [155].
Відповідно до принципу права ґрунту, громадянство у даних державах
надається будь-якій особі, яка народилася на її території. Як правило, при цьому
окремі держави встановлюють деякі додаткові умови, зокрема такі:
1. Хоча б один із батьків має бути громадянином (підданим). У Великій
Британії вважається британським громадянином дитина, що народилася на
території Великої Британії, за умови якщо хоча б один з її батьків є британським
громадянином [133]; з 1 серпня 1989 р. особа, що народилася на Мальті, може
набути громадянство Мальти за народженням лише у тому випадку, якщо хоча б
один з її батьків є громадянином Мальти чи народився на Мальті [156] .
2. Ценз постійного та правомірного проживання чи перебування на
території держави хоча б одного із батьків. У Великій Британії вважається
британським громадянином дитина, що народилася на території Великої
Британії, якщо хоча б один з його батьків є британським громадянином, або
постійно проживає в Сполученому Королівстві [133]; Німеччина з 1 січня
2000 р. вимагає 8-річного проживання або не менше трьох років мати дозвіл на
безстрокове перебування [157].
3. Батьки невідомі або є особами без громадянства. Наприклад,
громадянином Люксембургу вважається дитина, яка народилася у Великому
князівстві від невідомих батьків; батьки якої є особами без громадянства чи
 89
іноземцями, для яких іноземні закони про громадянство не дозволяють
передачу одного або іншого громадянства батьків [158]. У Бельгії дитина
вважається громадянином у випадку, якщо вона народилася в Бельгії від
невідомих батьків [159]. У Болгарії дитина, виявлена на цій території, батьки
якої невідомі, вважається народженою на території Республіки Болгарії [132, ст.
11].
Слід зазначити, що здебільшого вимоги щодо правового статусу батьків –
не єдина перешкода на шляху отримання громадянства дитиною. Як правило,
вони поєднуються з іншими кваліфікуючими ознаками, такими як:
неперебування на державній службі країни свого громадянства, наявність заяви
батьків про своє бажання набути нове громадянство, відсутність доказів, що
спростовують факт народження дитини на території конкретної держави, тощо
[147, ст. 1]. В окремих випадках законодавець встановлює ряд вимог не лише до
батьків новонародженої дитини, але й до неї самої, наприклад: діти, народжені у
Франції від батьків-іноземців, можуть отримати громадянство після досягнення
18-ти років, якщо проживають у Франції з 5-річним дозволом на проживання з
віку 11 років; у віці 16 років на вимогу, якщо дитина проживає у Франції; у віці
13 років на вимогу батьків дитини, але за умови проживання у Франції; якщо
діти народжені у Франції від батьків, які народилися до незалежності в колонії /
території, яка раніше перебувала під суверенітетом Франції (при народженні,
якщо народилися у Франції до 1 січня 1994 р., або після досягнення повноліття,
якщо народилися у Франції після 1 січня 1994 р.) [153]. Діти, народжені в
Угорщині від батьків-іноземців, не набувають, як правило, громадянство
Угорщини. Вони тільки мають право на отримання угорського громадянства
через натуралізацію з дотриманням цензу осілості – 5 років [151]. При
народженні на території Італії від батьків без громадянства, від невідомих
батьків або від батьків, які не можуть передати своє громадянство, дитина
італійського походження до другого ступеня (коліна), повинна пройти італійську
військову чи цивільну службу або проживати протягом двох років в Італії після
 90
досягнення повноліття, чи проживати в Італії безперервно з народження до
повноліття [138].
Необхідно також зауважити, що законодавство Республіки Кіпр [139] та
Іспанії (за винятком осіб, згаданих у ст. 17 Закону про громадянство, і тих, хто
тимчасово отримав його через закон історичної пам'яті) [160] взагалі не
передбачає набуття громадянства за правом ґрунту.
На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що сучасне
законодавство більшості держав Євросоюзу передбачає змішану систему
набуття громадянства за народженням, при якій переважне значення права крові
поєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові на практиці у чистому
вигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунту застосовується
виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунту зберегло переважне
значення у країнах англо-американської системи загального права, проте воно
завжди певною мірою доповнюється правом крові (зазвичай щодо дітей
громадян відповідних держав, що народилися за кордоном).
Привертає увагу також той факт, що окремі держави Євросоюзу прагнуть
ввести у своє законодавство норми, що обмежують можливість набуття їхнього
громадянства особами, народженими від змішаних шлюбів. Це диктується
різними міркуваннями, зокрема небажанням сприяти набуттю своїми
громадянами ще й іноземного громадянства, тобто подвійного громадянства, що
може призвести до ускладнень у міждержавних відносинах.
Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним
чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо держава
зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює у
своєму законодавстві обидва зазначені принципи.
Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу самого
факту народження людини і не залежить від вияву її волі. Лише в деяких
правових системах, наприклад, у Франції, особа від змішаного шлюбу може
самостійно вибирати громадянство після досягнення повноліття.
 91
Слід зазначити, що у сфері набуття громадянства за народженням не
існує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практики
держав-членів ЄС. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій
сфері виникає найбільша кількість випадків біпатризму. При цьому із
застосуванням принципу «право ґрунту» і «право крові» пов'язано багато
міжнародних угод, що дозволяють урегулювати колізійні ситуації, пов'язані з
реалізацією права на громадянства за народженням. Так, у ст. 12 Конвенції про
деякі питання, що стосуються колізій між законами про громадянство від 12
квітня 1930 р. вказується, що «правові норми, що надають громадянство за
народженням на території держави, не застосовуються автоматично до дітей, які
народилися від осіб, що користуються дипломатичним імунітетом в країні, де
мало місце народження дитини» [161]. Як видно, саме ця норма згодом знайшла
відображення в згаданому вище німецькому Законі про громадянство. Схожа
норма міститься і в Факультативному протоколі про набуття громадянства від 18
квітня (ст. II), згідно з якою «співробітники представництва, які не є
громадянами держави перебування, і члени їх сімей, що проживають разом з
ними, не набувають виключно в порядку застосування законів держави
перебування громадянство цієї держави» [162, с. 185].
Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є так
зване укорінення, або натуралізація. Натуралізація в широкому значенні
охоплює всі способи набуття громадянства після народження (шлюб,
усиновлення, оптація, поселення, вступ на державну службу тощо), хоча, як
правило, натуралізація використовується у вузькому розумінні й означає прийом
у громадянство за заявою в індивідуальному порядку [163, с. 19]. Професор С. В.
Черниченко відзначає ряд характерних рис натуралізації як юридичного та
політичного акту. По-перше, стверджує він, натуралізацію перш за все слід
розглядати як акт суверенної держави. З суверенітету держави випливає його
право на власний розсуд регулювати процедуру і умови натуралізації. Держава
не зобов'язана при натуралізації будь-якої особи брати до уваги наявність у такої
особи громадянства іншої держави. По-друге, натуралізацію слід відносити до
 92
звичайних (не виключних) видів набуття громадянства. При натуралізації
відбувається прийняття до громадянства тієї чи іншої держави особи, яка або
зовсім не має громадянства, або має громадянство іншої держави. Набуття
громадянства шляхом натуралізації, як правило, поділяється на випадки
сімейного порядку (вступ у шлюб або усиновлення) і поза сімейним порядком
(вступ до громадянства, вибір громадянства і т. д.) [3, с. 59].
Слід зазначити, що натуралізація в сімейному порядку є спрощеною
формою набуття громадянства. Найбільше значення серед випадків сімейного
порядку має зміна громадянства заміжньої жінки. На XI сесії Генеральної
Асамблеї ООН була прийнята та відкрита для підписання Конвенція про
громадянство заміжньої жінки 1957 р., де в ст. 3 було закріплено, що кожна
договірна держава погоджується, що іноземка, одружена з ким-небудь з її
громадян, може набути на своє прохання громадянство свого чоловіка у
спеціальному спрощеному порядкові натуралізації. Дарування такого
громадянства може бути об'єктом обмежень, які встановлюються в інтересах
державної безпеки або громадського порядку [161].
Іншим прикладом сімейного порядку може служити набуття громадянства
шляхом усиновлення. При усиновленні громадянами однієї
держави дитини, яка не має громадянства або має громадянство іншої держави,
усиновлювана дитина отримує, за загальним правилом, громадянство
усиновителя. При цьому повинні бути дотримані умови, встановлені законом
щодо обох сторін, як усиновлюваної дитини, так і усиновителя, а саме:
досягнення певного віку, згода усиновлюваного, згода подружжя усиновлювача
або усиновительки і т. д. Тому в разі серйозних відмінностей у законодавствах
країни усиновлюваної дитини та країни усиновителя одна із зацікавлених
держав може не визнати усиновлення, через що може виникнути спір про
громадянство усиновлюваної дитини [178].
Позасімейний порядок набуття громадянства має місце при вступі особи
до громадянства якоїсь держави і, по суті, може бути названий загальним
порядком натуралізації. При цьому розрізняють наступні випадки:
 93
а) набуття громадянства особою, яка взагалі не має громадянства;
б) зміна громадянства однієї держави на громадянство іншої;
в) набуття особою громадянства нової держави при збереженні колишнього
громадянства.
У всіх випадках для набуття громадянства потрібна письмова заява особи
про її бажання вступити до громадянства іншої держави, тобто прийняття до
громадянства оформляється спеціальним актом, що видається компетентними
органами відповідної держави. Порядок вступу до громадянства та умови його
надання визначаються законом країни. Тільки в небагатьох країнах натуралізація
здійснюється ухвалою суду, а відмова у наданні громадянства може бути
оскаржена до вищої судової інстанції.
Уже зазначалося, що порядок натуралізації може бути спрощений. Це
можливо, якщо зацікавлена особа відповідає певним вимогам, передбаченим
законом. У законодавствах держав спрощений порядок натуралізації найчастіше
передбачається:
- при сімейному порядку набуття громадянства, про що вже йшлося вище.
Прикладом у даному випадку може бути звернення з проханням про
натуралізацію особи, чоловік (жінка) якої має громадянство відповідної
держави;
- при зверненні з проханням про надання громадянства особи, яка має
громадянство держави, з якою цю державу пов'язують особливі відносини (або
договірного характеру, або сформовані історично).
Завершуючи огляд шляхів набуття громадянства в загальному порядку,
слід ще раз підкреслити, що порядок натуралізації іноземців носить дозвільний
характер і регламентується внутрішніми нормами права. І хоча в ч. 1 ст. 15
Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено, що кожна людина має
право на громадянство, за справедливим зауваженням Ю. Боярса, це не означає,
що індивід має право на громадянство якої-небудь конкретної держави [127, с.
13]. За змістом названої статті характер правовідносин між індивідом і
державою з приводу громадянства встановлює, що право особи на громадянство
 94
забезпечується не безумовним обов'язком держави створити умови для
реалізації такого права всякому, хто того забажає, а обов'язком створити такі
умови насамперед тим, хто правами громадянина взагалі не володіє або якщо
стосовно тієї чи іншої особи існує реальна загроза втрати громадянства. Таким
чином, право особи на громадянство зовсім не означає, що вона його отримає в
багатьох державах, але створює реальні можливості розраховувати на
встановлення правового зв'язку хоча б з однією з них, а також гарантує особі
можливість збереження наявного громадянства. Іншими словами, мова може йти
про «відкладене» право індивіда, в даному разі право на громадянство.
Міжнародно-правовий аспект регулювання громадянства за вказаними
вище підставами, що знаходить відображення у конвенціях і угодах та в ході
правозастосовної діяльності, відіграє незамінну роль при вирішенні виникаючих
колізійних ситуацій, пов'язаних з набуттям громадянства за народженням або в
результаті натуралізації.
Слід зазначити, що недооцінка феномену політики натуралізації в
Європейському Союзі створює численні концептуальні труднощі при
обговоренні проблем, що стосуються соціокультурної інтеграції. Багато
теоретиків, у першу чергу ті, хто дотримується лівої політичної орієнтації,
схильні недооцінювати значення політики натуралізації. Наприклад, ідею
«Відкритої республіки» підтримує президент німецького об’єднання
міжнародного права Дж. Дельбрук [164]. Ця ідея передбачає фактичне усунення
натуралізаційного аспекту державної політики щодо іммігрантів, обмеживши їх
інтеграцією жителів країни в рамках конституційної законності та демократії.
При цьому не береться до уваги питання, а звідкіля самі ці рамки? І чи потрібна
особлива політика, що забезпечує збереження цих рамок? І, нарешті, постає
питання чи повинна ця політика бути узгодженою з проблемами імміграції
(регулюванням етнокультурного складу населення) і соціокультурної інтеграції?
Що стосується виняткових підстав надання громадянства, то, як показує
сам термін, набуття громадянства у винятковому порядку існує як виняток із
загального порядку. Такий порядок передбачається в спеціальних законах і (або)
 95
в міжнародних договорах, стосується у більшості випадків визначених
категорій осіб і встановлюється, як правило, на обмежений термін. Також
однією з характерних рис виняткового порядку надання громадянства є те, що
він має місце насамперед при територіальних змінах у ході міждержавних
відносин (при правонаступництві) і при масових переселеннях. С. В. Черниченко
поділяє територіальні зміни, що тягнуть набуття громадянства однієї держави і
втрату іншого, на три основні види. До першого виду таких змін учений
відносить від'єднання будь-якої території від держави у зв'язку з утворенням на
ній нової держави, або поділ території держави між кількома новими державами,
що утворилися у зв'язку з розпадом першої. Другий вид територіальних змін
пов'язаний зі злиттям територій двох або більше держав у результаті їх
об'єднання. Третій вид – перехід частини території однієї держави до іншої на
підставі договору (цесії) [3, с. 66]. У перерахованих випадках виникаючі питання
про громадянство осіб, що населяли територію держави, яка перейшла під
суверенітет іншої, як правило, вирішуються саме шляхом групового надання
нового громадянства із втратою колишнього. Що стосується нормативного
регулювання цього процесу, то необхідно зазначити, що зважаючи на величезну
важливість у житті народів і націй процесів територіальних змін, а також
специфіку кожного окремого випадку такої зміни, вкрай складно створити якісь
загальні норми і універсальні принципи вирішення виникаючих питань
громадянства, а значить і відповідний міжнародно-правовий акт. У зв'язку з цим
питання про громадянство осіб, що проживають на територіях, що переходять
від однієї держави до іншої, в більшості випадків вирішується в договірному
порядку або шляхом прийняття спеціальних законів.
Окремим випадком групового надання громадянства є трансферт, або
перехід населення будь-якої території з одного громадянства в інше, заснований
на часткових територіальних змінах, пов'язаних з поступкою частини території
однією державою другій [3, с. 70].
Автоматичний трансферт може суперечити основним принципам
сучасного міжнародного права і насамперед принципу самовизначення народів,
 96
провокувати цілком обґрунтовані заперечення з боку будь-якої частини
населення переданої території, тому історично він став пов'язаний з правом
оптації (вибором громадянства). Проте, на думку Ч. Ч. Хайда, набуття
громадянства в силу правонаступництва є саме таким видом автоматичного
трансферту, оскільки громадянство в даному випадку виникає безпосередньо в
результаті появи нового суб'єкта міжнародного права [165, с. 20-27], а
визначальною дією особи є те, що вона залишається на території нового суб'єкта
міжнародного права і не заявляє про свій намір вийти із виниклого (нового)
громадянства. Важливо підкреслити, що в міжнародній практиці, особливо при
об'єднанні держав або входженні однієї або кількох держав до складу іншої,
автоматичне надання громадянства раніше зустрічалося досить часто. Так,
наприклад, саме таким чином радянське громадянство було набуто основною
масою громадян Латвії, Литви та Естонії при входженні їх до складу СРСР.
Важливо також зазначити, що оптація в міжнародному праві далеко не
завжди може виступати як самостійний спосіб набуття громадянства і, навпаки,
вона найбільш характерна для конвенцій, присвячених питанням урегулювання
подвійного (множинного) громадянства, де право громадян оптувати одне з
громадянств має на увазі не набуття громадянства, а втрату будь-якого одного з
них (реалізація права оптації в загальному порядку). У даному разі право оптації
використовується як засіб, що дає можливість уникнути наслідків колізії законів
про громадянство, зокрема, у зв'язку з наявністю у особи подвійного
громадянства.
У той же час у разі трансферту, а також при повному поглинанні однією
державою території іншої держави, використання права оптації є чи не єдиним
можливим способом врегулювання питань громадянства без порушення
основоположних принципів міжнародного права і може бути розглянуто як
окремий вид набуття громадянства. Справа в тому, що примусовість у наділенні
тієї чи іншої категорії осіб громадянством держави, до якої перейшла територія
їх проживання (територія колишньої держави), як правило, не допустима,
оскільки порушує основи правового становища особи та право народів і націй на
 97
самовизначення. Інакше кажучи, право оптації у зв'язку зі здійсненням певних
територіальних змін є своєрідною гарантією зазначених прав. Так, при переході
частини території однієї держави іншій, особи, які населяють дану територію,
можуть не захотіти змінити своє громадянство. Надання їм громадянства
держави, до якої відійшла територія, всупереч їх бажанням, тобто здійснення
автоматичного трансферту, суперечило б принципу самовизначення народів.
«Суверенітет означає відповідальність, і зміна суверенітету не дає новому
суверену права розпоряджатися відповідним населенням на розсуд уряду»,–
зазначає Я. Броунлі [2, с. 387]. Саме тому, виходячи із зазначеного принципу, в
міжнародній практиці при територіальних змінах, як правило, передбачається
надання населенню відповідної території права оптації громадянства або,
принаймні, права відмови від громадянства держави, до якої дана територія
відходить. Так, на початку XX ст. у результаті поділу території Австро-
Угорщини між двома утвореними на ній державами – Австрією та Угорщиною –
у спеціальних договорах (Сен-Жерменський договір 1919 р., ст. 70;
Тріанонський договір 1920 р., ст. 61) було встановлено, що кожна особа, яка має
право громадянства на колишніх австро-угорських територіях, втрачає своє
колишнє громадянство і ipso facto набуває громадянство тієї держави, якій
передані дані території [166]. Однак колишнім підданим Австро-Угорщини було
надано право вибору, яке полягало у тому, що ті особи, які «національно та
мовою відрізнялися від основної частини населення» новостворюваної держави,
могли протягом року обрати громадянство країни свого етнічного походження,
що є класичним прикладом оптації при територіальних змінах.
У свою чергу, щодо держави, яка втратила суверенітет над своєю
територією, діє міжнародний принцип, згідно з яким така держава зобов'язана
позбавити свого громадянства осіб, які проживають на її території, якщо вони
набули громадянство держави, до якої дана територія відійшла [167, с. 58].
У той же час у разі повного поглинання однієї держави іншою досить
поширене накладення обмежень на надання права оптації, оскільки у даному
випадку збереження колишнього громадянства в силу зникнення відповідної
 98
держави стає неможливим. Так чи інакше, питання про надання права оптації
залежить від розсуду зацікавлених держав, які можуть зовсім його не брати до
уваги. М. М. Аваков цілком слушно зазначає, що питання про вплив при
правонаступництві суверенітету на громадянство населення держави-
попередника є одним із найважливіших [168, с. 58].
Окремої уваги заслуговує також питання зміни громадянства при
переселенні фізичних осіб. Як зазначає професор С. В. Черниченко, зміна
громадянства може бути пов'язана з переселенням, хоча саме по собі
переселення в принципі не тягне за собою зміни у громадянстві і не повинно
розглядатися як один з видів набуття громадянства [3, с. 71]. Переселення буває
примусовим і добровільним, одностороннім і двостороннім (обмін населенням).
Найближче питання про зміну громадянства стосується репатріація –
повернення певної категорії осіб, що знаходяться за кордоном, у країну свого
громадянства (колишнього або нинішнього) або ж у країну, на території якої
проживає нація чи національна меншина, до яких вони належать [3, с. 72].
Наприклад, після закінчення війни часто укладаються угоди про репатріацію
військовополонених, біженців тощо.
Проте нас перш за все цікавить саме індивідуальна натуралізація, оскільки
за звичайних обставин саме вона є однією із найпоширеніших форм набуття
громадянства у країнах Євросоюзу.
Слід вказати, що для отримання громадянства в порядку натуралізації
претендент повинен виконати ряд вимог. На нашу думку, саме ці критерії може
бути покладено в основу систематизації. Натуралізація передбачає виконання
іноземцем найчастіше наступних умов.
Дієздатність претендента. Дієздатність пов'язується з досягненням певного
віку: 14 (Угорщина), 15 (Естонія), 18 (Ірландія) років. При цьому в окремих
країнах можливим є й більш низький віковий ценз, наприклад, на Мальті у разі
одруження [171, ст. 23] чи у Португалії при звільненні від батьківської опіки
[147]. У деяких країнах необхідною вимогою вважається фізичне і розумове
здоров'я претендента. Тобто, здобувач повинен довести, що він не страждає на
 99
жодну небезпечну або інфекційну хворобу і не має психічних розладів [172]. В
інших країнах, навпаки, для інвалідів I і II груп, осіб, які страждають важкими
хронічними психічними захворюваннями, та тих, що досягли 65-річного віку,
встановлюються певні пільги, зокрема іспити з державної мови та основ
конституції не застосовуються [141].
Осілість у країні. Встановлення тією або іншою країною певних умов, що є
обов'язковими для натуралізації, визнається у світовій практиці цілком
правомірним. Право встановлювати ті чи інші цензи та умови натуралізації
передбачене, зокрема, Конвенцією ООН про скорочення безгромадянства 1961р.
Метою є прагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальне
входження у нове суспільство людини, яка набуває громадянство.
Умова про необхідний фактичний зв’язок з державою або осілість
міститься у низці міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської
системи (ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі – ст. VI Вашингтонської
угоди з питань громадянства між американськими державами 1923 р.). Вимога
осілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН про скорочення
безгромадянства 1961 р. [164], осілість строком на 7 років визначена в Угоді
скандинавських країн з питань громадянства 1969 р. Значення доміцилію як
колізійної прив’язки в умовах зростаючої міграції населення в сучасних
розвинутих державах настільки зросло, що у деяких випадках доміцилій
громадян держав-учасниць договору певною мірою прирівнюється до
громадянства. Наприклад, згідно з Конвенцією про рівність прав та обов’язків
осіб бразильського та португальського громадянства 1971 р. передбачається
надання національного режиму особам, що мають громадянство держав-
учасниць договору. Виняткові права передбачені лише для осіб, що набули свого
громадянства в силу народження. Активні виборчі права особи громадянства
другої країни-учасниці договору на території першої держави набувають після
п’ятирічного постійного проживання на її території. У деяких країнах умова
осілості може бути виконана, якщо іноземний прохач прослужить певний час на
судні закордонного плавання даної країни (Швеція) або у діючій армії (Кіпр).
 100
Цей же принцип знайшов відображення у правовій концепції
«indigenat» або постійного місця проживання, що походить з австрійського
права і при якому визначальним є зв'язок людини з місцевою общиною [173, с.
269]. Крім іншого, як справедливо вказує професор Ю. Боярс, осілість є одним із
основних критеріїв визначення громадянства в спірних випадках між деякими
країнами [127, с. 14].
Осілість складається з двох компонентів: терміну резидентності і терміну
фактичного проживання в країні; тобто претендент повинен мати безперервний
статус постійного жителя протягом певного часу. Як правило, це 3 (Бельгія), 5
(Болгарія), 7 (Кіпр), іноді 10 (Італія) і більше років. Слід зазначити, що стосовно
цієї вимоги мають пільги такі категорії претендентів: подружжя громадян;
особи, які перебували на особливій службі у цієї держави (наприклад, ветерани
збройних сил). Що стосується вимоги фактичного проживання в країні не менше
певного строку в межах дії дозволу на постійне проживання, то в середньому
цей період становить половину строку від терміну дії дозволу на постійне місце
проживання (ПМП).

Володіння національною мовою. За законодавством більшості країн

здобувач громадянства повинен володіти державною мовою в обсязі,
достатньому для кола його спілкування. Для літніх претендентів діють пільги,
позаяк враховуються вікові труднощі у вивченні мови. Критерії,
використовувані для визначення ступеня знання іммігрантом мови, в кожній
країні різні. Так, у Великій Британії необхідно володіти англійською мовою, чи
уельською чи шотландською (тестування проводять два уповноважених
фахівці), у Словаччині необхідним є володіння усною та письмовою словацькою
мовою, в Португалії достатньо лише усно заявити, що здобувач громадянства
знає мову, у Німеччині необхідним є достатнє знання німецької мови, а в
Ірландії закон узагалі не передбачає знання мови для отримання громадянства.
Слід зазначити, що підтвердження знання мови, як правило, вимагає
проходження певної процедури. Наприклад, у Данії знання данської мови
підтверджується посвідченням, виданим центром навчання мовам або іншим
 101
освітнім закладом; в Естонії знання мови оцінюється на іспиті, порядок
проведення іспитів встановлюється Урядом Республіки; у Нідерландах під час
подання заяви необхідно поговорити з чиновником голландською на
повсякденні теми. Від необхідності складати екзамен на знання мови можуть
звільнятися особи, які отримали базову, середню або вищу освіту національною
мовою (Естонія), особи, які пройшли навчання протягом не менше семи років в
одному зі шкільних закладів за програмою державного або приватного закладу
освіти, та особи, що отримали посвідку на проживання в Люксембурзі до 31
грудня 1984 р. і проживають у країні як мінімум з цієї дати. Доказом служать
свідоцтва про проживання, видані компетентними муніципальними органами.
Умова про достатній рівень французької мови не застосовується до політичних
біженців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території Франції
протягом не менш ніж 15 років, а також до осіб старше 70 років. У Австрії до
осіб, зайнятих професійною діяльністю, пред'являються одні вимоги, до літніх
людей і непрацюючих домогосподарок – інші.
Законослухняність і відсутність кримінального минулого. Цей критерій є
одним із базових при вивченні кандидатури на надання громадянства у країнах
Європейського Союзу. Підтвердженням цього може бути наявність таких вимог
у законодавстві практично усіх країн-членів ЄС. Проста констатація того, що не
стали відомі негативні сторони життя претендента, в даному випадку
недостатня. Компетентними органами країн-членів проводиться спеціальна
перевірка, результатом якої має бути підтвердження позитивної біографії та
індивідуальних якостей претендента громадянства. Негативну роль може зіграти
навіть факт застосування до претендента штрафних санкцій. Подія, що
спричинила покарання в інших країнах, як правило, не враховується тільки в
тому випадку, якщо вчинені дії відповідно до законодавства цієї країни не
розглядаються як правопорушення. Зокрема, у Німеччині з 1 січня 2000 р. при
набутті громадянства береться до уваги відсутність судимості, за винятком
дрібної провини [145]; в Ірландії хоча такої прямої вимоги немає, проте при
розгляді заяви про надання громадянства враховуються відомості ірландської
 102
поліції (Garda Siochana) щодо судимостей, перебування під слідством і участі
в цивільних процесах як відповідача [170]; в Угорщині перевіряють відсутність
судимостей, а також чи під час обробки заяви проти претендента не провадяться
кримінальні справи в угорському суді [151]. Бельгія прямої заборони на
отримання громадянства при осудності не встановила, проте при
укомплектуванні пакету документів комісія з натуралізації посилає запити в такі
інстанції: 1) до прокуратури при суді першої інстанції за місцем проживання
прохача, яка перевіряє факти можливої наявності судимостей і порушень закону,
що можуть послужити серйозними підставами для відмови у наданні
бельгійського громадянства; 2) до служби державної безпеки, яка перевіряє
минуле прохача на його батьківщині, наявність відомостей у базах Інтерполу,
виявляє участь у терористичних або політичних рухах, що загрожують безпеці
Бельгії [131, 174]. У Болгарії зважають на те, чи не засуджувався претендент на
громадянство за умисний злочин загального характеру болгарським судом і чи
проти нього не порушено кримінальну справу крім випадків, за якими він
реабілітований [132]. У Великій Британії прямої заборони на наявність
судимості при клопотанні громадянства немає, проте відділ з імміграції та
громадянства робитиме відповідні запити в різні інстанції, щоб підтвердити
законослухняність кандидата. Заявник у заяві-анкеті повинен вказати всі
цивільні процеси, порушені проти нього в минулому, в тому числі банкрутства.
Необхідно також вказати всі адміністративні правопорушення, за які кандидат
поніс відповідальність. Сюди включаються дорожньо-транспортні
правопорушення (крім неправильного паркування, перевищення швидкості і
подібних дрібних порушень). З минулих судимостей за кримінальні злочини в
анкеті вказуються тільки ті, які не були погашені. Відповідно до Закону «Про
реабілітацію правопорушників» 1974 р. погашеними вважаються судимості за
деякі злочини, якщо після відбуття покарання пройшов певний час і протягом
цього часу особа не вчинила нового злочину [133]. У Греції кандидат на
громадянство не повинен мати судимостей за тяжкі злочини протягом
попередніх 10 років [134]; у Данії на отримання громадянства не може
 103
претендувати іноземець, який має судимість за вчинення кримінальних
злочинів [135].

Гідний моральний образ та відсутність небезпеки для країни.

Унеможливлюється прийняття до громадянства осіб, щодо яких є підстави
вважати, що вони становлять небезпеку для громадського порядку, моралі,
здоров'я суспільства чи безпеки держави. Із усіх країн-членів Європейського
Союзу у чистому вигляді така вимога міститься у законах про громадянство
Угорщини, Греції та Австрії. Закон про громадянство Латвії чітко передбачає
перелік осіб, котрі становлять безпосередню загрозу державі: «…після 13 січня
1991 діяли проти Латвійської Республіки в КПРС (ЛКП), Інтерфронті ЛССР,
Об'єднаній раді трудових колективів, Організації ветеранів війни і праці,
Вселатвійському комітеті громадського порятунку або його регіональних
комітетах» [140].

Слід зазначити, що у всіх країнах ЄС навіть при відсутності належного

унормування на законодавчому рівні спеціально уповноваженими органами
здійснюються різноманітні перевірки на предмет того, чи становлять небезпеку
для громадського порядку, моралі, здоров'я суспільства чи безпеки держави
претенденти на отримання громадянства. Як приклад, можна вказати на
процедуру отримання громадянства Бельгії (хоча формально така вимога
відсутня, проте служба безпеки перевіряє претендента на предмет його безпеки
для держави) [131]; Італії (гідна поведінка) [138]; Фінляндії (чи претендент на
громадянство не ухиляється від обов’язків по утриманню своїх дітей або від
сплати аліментів) [152] тощо.
Відповідність державним і громадським інтересам, демократичним
принципам. При розгляді клопотання претендента на громадянство враховується
також відповідність особи іммігранта громадським інтересам. Це обумовлено
тим, що надання громадянства може бути прийнятним для держави тільки тоді,
коли є суспільний інтерес для його надання. Особисті бажання чи економічні
інтереси здобувача не можуть бути визначальними. Цей принцип застосовується
на практиці у формі оцінки претендента на предмет знання основ державного
 104
устрою та історії країни, її національної культури. Крім того, поведінка
здобувача в минулому і тепер має гарантувати визнання ним основних
принципів державного та суспільного устрою. Причому оцінюється не тільки
сам претендент, а й члени його сім'ї (хоча і непрямим чином). Кульмінацією
застосування цього принципу є такі публічні атрибути як принесення присяги і
відмова від колишнього громадянства.
Інтегрованість у національне суспільство. Дана вимога є необхідною у
законодавстві усіх країн-членів. Приклад: з метою інтегрованості у грецьке
суспільство береться до уваги знання грецької історії та культури, економічна
діяльність заявника, можлива благодійна діяльність, грецька освіта, участь у
місцевих органах влади та в громадських організаціях, членами яких є
громадяни Греції, будь-які родинні зв'язки з громадянином Греції, стабільне
виконання податкових зобов'язань і зобов'язань соціального страхування,
придбання нерухомості тощо.
Також береться до уваги можливість активної й дієвої участі заявника в
політичному житті країни, наприклад: знання установ Грецької Республіки і
політики країни, елементарне знання грецької політичної історії, особливо
сучасної. Особливе значення надається участі в асоціаціях, політичних
організаціях або органах, членами яких є громадяни Греції, і попередньої участі
у виборах органів місцевої влади. При цьому для того, щоб упевнитися в
дотриманні поставлених вимог, на розсуд Комісії з натуралізації можуть
проводитися спеціальні тести. У Німеччині відповідно до п. 3.2.1 Директиви з
натуралізації (Einbuergerungsrichtlinien) від 15 грудня 1977 р. (GMBL. 1978 S. 16,
ber. S. 27) із змінами згідно з циркулярним листом Міністерства внутрішніх
справ (RdSchr. des BMI) від 20.01.1987 (GMBL. S. 58) натуралізація передбачає
інтеграцію в німецьке суспільство тощо.
Економічні передумови. У переважній більшості країн-членів ЄС
вимагається також фінансова незалежність здобувача, забезпеченість житлом та
наявність законного джерела існування, що забезпечує гідний спосіб життя за
загальноприйнятими критеріями для даних країн. Ця вимога поширюється і на
 105
членів сім'ї претендента. Тобто, якщо іммігрант живе за рахунок соціальної
допомоги, він не виконує цю умову і, отже, не може розраховувати на
отримання громадянства. Для претендентів на громадянство, які перебувають у
шлюбі, досить того, що подружжя спроможне спільно покривати витрати сім'ї.
Проілюструємо це на прикладі окремих країн-членів ЄС.

Однією з непорушних умов отримання громадянства Німеччини є

фінансове становище претендента. Він повинен мати дохід, достатній для
забезпечення прожиткового мінімуму свого і своєї родини – дружини, якщо вона
не працює, дітей, якщо вони на момент подачі прохання про надання
громадянства не були повнолітніми, та осіб, які знаходяться на утриманні
кандидата в нові громадяни. При цьому будь-яка соціальна допомога з боку
урядових або громадських організацій не вважається таким доходом, а в разі
наявності кількох джерел доходу сума соціальних виплат віднімається від
сукупного доходу. В Угорщині необхідною є наявність стабільних засобів для
існування; у Болгарії вимагається наявність доходу чи роботи, яка дає кандидату
можливість утримувати себе; у Данії не можна стати громадянином при
наявності прострочених платежів державним органам з повернення певних
соціальних виплат, позик, а також податків і мит [135, 175]; в Естонії необхідно
мати легальний постійний дохід, що забезпечує існування самого кандидата і
його утриманців [136]; на Кіпрі до уваги береться наявність постійного і
чималого доходу, який дозволяє заявнику та членам його сім’ї проживати на
відповідному рівні без соціальної допомоги [179]; на Мальті річний дохід
кандидата має становити мінімум 25 000 євро або він має володіти нерухомим
майном у розмірі 375 000 євро [143].
Крім цього, законодавство багатьох європейських країн передбачає
можливість так званої бізнес еміграції, коли для отримання громадянства
претендент повинен здійснити інвестиції в економіку конкретної країни.
Прикладом можуть бути хоча б такі країни, як Австрія. Заявник повинен
здійснити прямі інвестиції в її економіку шляхом заснування спільного чи
іншого підприємства зі створенням нових робочих місць або виробництвом
 106
товарів на експорт. Зазвичай маються на увазі інвестиції обсягом не менше 2
мільйонів EUR (приблизно US $ 2,5-US $ 3 мільйони). Придбання державних
цінних паперів, нерухомості тощо не враховується. Існують інші витрати, які в
основному складаються з різних державних мит, витрат на переклад та
нотаріальне оформлення (орієнтовно від 2,000 EUR до 5,000 EUR залежно від
обставин конкретної справи). За законом Республіки Кіпр, іноземні громадяни,
які мають на своїх рахунках у банках Кіпру мінімум 17 мільйонів євро, можуть
подати заяву з проханням про надання їм громадянства. На думку властей Кіпру,
гроші служать «суспільним інтересам країни» і допомагають утриматися
економіці Кіпру на плаву. Проте випадки дострокового надання громадянства
Республіки Кіпр є скоріше винятком із правил.
Відмова від колишнього громадянства, якщо дана країна не визнає
інституту подвійного громадянства. Подвійне або «множинне громадянство»
означає наявність у однієї й тієї ж особи одночасно громадянства двох або
більше держав, підтверджене певними документами. Більшість країн світу
негативно ставляться до такого стану і не визнають інститут подвійного
громадянства. У зв'язку з цим процедура натуралізації в таких країнах зобов'язує
претендента відмовитися від колишнього громадянства. Прикладом можуть
слугувати закон про громадянство Німеччини: власті вимагають відмови від
громадянства інших країн протягом року з моменту прийняття громадянства
Німеччини, в іншому разі громадянство Німеччини анулюється. Протягом цього
часу новий громадянин повинен надати переконливі докази відмови від
громадянства іншої країни. Виняток німецька влада робить тільки для деяких
іммігрантів, які приїхали в країну на початку та в середині 50-х років XX ст.
Складання присяги на вірність. Складання присяги на вірність є
заключним атрибутом процесу натуралізації. Він полягає у публічному акті
претендента, що проголошує прийняття зобов'язань дотримуватися і поважати
конституцію та закони держави. Здійснюється на офіційній церемонії.
Характерний для всіх країн-членів Євросоюзу. Як приклад, наведемо вимоги
Закону про громадянство Угорщини: (§ 7) 1. Натуралізована або
 107
ренатуралізована (надалі обидва «натуралізована») особа повинна, залежно
від свого вибору, скласти присягу або дати урочисту обіцянку про відданість
перед мером, за місцем проживання. Від імені людини, обмеженої в
можливостях, її законний представник повинен скласти присягу або дати
урочисту обіцянку. 2. Натуралізована особа набуває угорське громадянство в
день складання присяги або дачі урочистої обіцянки. 3. Якщо натуралізована
особа померла до того, як склала присягу чи дала урочисту обіцянку, або вона
потрапила у ситуацію, яка не дає можливості присягнути або дати урочисту
обіцянку, вона набуває угорське громадянство в день видачі свідоцтва про
натуралізацію.
Ще одним із способів набуття громадянства є реінтеграція, або поновлення
громадянства. Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його
втрати або попереднього виходу з громадянства. Реінтеграція має на увазі, як
правило, спрощений порядок надання громадянства особам, які раніше мали
відповідне громадянство тієї чи іншої держави і звернулися з проханням про
його відновлення. У такому разі пільгові умови надаються особам, які раніше
іммігрували з країни, але на момент звернення з проханням про натуралізацію
повернулися на батьківщину, а також жінкам, які втратили своє первісне
громадянство в результаті шлюбу з іноземцем, а потім овдовіли або розірвали
шлюб.
За певних обставин приймаються спеціальні законодавчі акти про
особливий порядок відновлення громадянства. У деяких країнах можливість
відновлення громадянства передбачена в загальному, а не в спеціальному
законодавстві про громадянство. У такому випадку відновлення громадянства не
виступає як самостійний спосіб набуття громадянства, а є лише спрощеною
натуралізацією.
Припинення громадянства. Переходячи до проблеми втрати громадянства
в праві Євросоюзу, слід одразу зазначити, що відповідно до змісту Договору про
створення Європейського Союзу (Маастрихтський договір) від 7 лютого 1992 р.,
а також на підставі резолюції Європейського парламенту від 13 березня 1996 р.
 108
[181], визнання громадянства Європейського Союзу не тягне втрати
національного громадянства будь-якої держави, що є членом Союзу.
З аналізу чинного законодавства країн-членів Євросоюзу з проблематики
громадянства робимо висновок, що підставами втрати громадянства можуть
бути: по-перше, експатріація (вихід з громадянства за власною заявою), по-
друге, денатуралізація (примусове позбавлення громадянства натуралізованих
осіб державою) і денаціоналізація (позбавлення громадянства осіб, які набули
громадянство за народженням), по-третє, втрата громадянства у прямому
значенні (автоматична втрата громадянства за певних умов). Також, як зазначає
Ю. Боярс, особа може втратити громадянство і в силу положень міжнародного
договору [127, с. 27].
Загалом експатріація може бути вільною або дозвільною. У жодній з
сучасних держав експатріація громадянина повністю не заборонена, хоча
принцип стійкості громадянства накладає деякі обмеження при експатріації, що
встановлюються державою. Можливість реалізації свободи експатріації
найтіснішим чином пов'язана з проблемою стійкості політико-правового зв'язку
між громадянином і державою [127, с. 28]. У міжнародному праві право особи
на експатріацію може бути виведено зі ст. 12 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р. [161]. Відповідно до зазначеного Пакту:
- кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави,
належить, в межах цієї території, право на вільне пересування і свободу вибору
місця проживання;
- кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою
власну;
- ніхто не може бути безпідставно позбавлений права на в'їзд у свою
власну країну.
Також у цьому нормативному акті вказується, що перераховані вище права
не можуть бути об'єктом жодних обмежень крім тих, які передбачені законом,
необхідним для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи
моралі населення або прав і свобод інших осіб, і сумісні з визнаними в цьому
 109
пакті іншими правами. У той же час прямої вказівки на існування у людини
безумовного права на експатріацію у зазначеній статті немає, загальної норми
міжнародного права, яка закріплює існування такого безумовного права особи
на вихід з громадянства, немає і в інших міжнародно-правових актах, що
стосуються питань прав людини та громадянина. Тому існуючу в західній
доктрині протилежну думку про існування права на експатріацію як
міжнародно-правовий принцип чи норму, не вважаємо правильною. Так, вказану
позицію відстоював А. Фердросс, стверджуючи, що натуралізована в будь-якій
державі особа має з міжнародно-правової точки зору вважатися такою, що
втратила своє колишнє громадянство [181]. Не вдаючись до детальної критики
даного підходу, слід зауважити, що якби наведене твердження відповідало
дійсності, то, зокрема, проблема подвійного громадянства міжнародному праву
була б невідома.
У той же час у деяких локальних двосторонніх угодах (визначають, як
правило, порядок оптації), а також широко відомих міжнародних документах,
таких як Гаазька конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією
законів про громадянство 1930 р. (ст.ст. 6, 7), а також Європейська конвенція
про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р. (ст. 2) питанням
експатріації справді приділяється окрема увага. Зокрема, свобода експатріації
для біпатридів була встановлена в ст. 6 Гаазької конвенції 1930 р., де говориться,
що «особа, яка володіє громадянствами двох держав, набутих без будь-якої
добровільної дії з її боку, може відмовитися від одного з них з дозволу держави,
від громадянства якої вона хоче відмовитися….. в такому дозволі не може бути
відмовлено особам, які зазвичай і переважно проживають за кордоном, якщо це
відповідає умовам, передбаченим у законі держави, від громадянства якого
особа хоче відмовитися» [161].
Однак наявність у міжнародному праві наведеної норми ще не дає підстав
стверджувати, що свобода виходу з громадянства окремої особи є
загальновизнаною нормою міжнародного права. Як випливає з цитованої вище
статті Гаазької конвенції, свобода експатріації цілком залежить від розсуду
 110
держави і вона може, відповідно, закріплюватися або заперечуватися в
законодавстві країни, що підтверджує також і ст. 7 даної Конвенції, яка цю
свободу додатково обумовлює набуттям особою іншого громадянства.
Вихід з громадянства – це втрата громадянства на підставі рішення
компетентних органів, що виноситься на прохання зацікавленої особи, в той час
як позбавлення громадянства містить в собі елемент покарання і здійснюється за
ініціативою державного органу на підставі вироку суду, спеціального закону та
ін. Зокрема, як міра покарання позбавлення громадянства було передбачено в
низці статей Кримінального кодексу РРФСР 1926 р. (ст.ст. 582, 5811, 5811).
Також цікаво відзначити, що в більшості держав позбавлення
громадянства відбувається відповідно до концепції, яка полягає в тому, що
зв'язок громадянства, встановлений шляхом натуралізації, набагато менш
стійкий, ніж зв'язок, який поєднує з державою громадян за народженням. Тому
денатуралізація, як правило, має більш простий порядок здійснення, ніж
денаціоналізація. Денатуралізація може мати й автоматичний характер, коли
особа позбавляється громадянства в силу закону без усякого провадження у
справі, зокрема, після перебування такої особи протягом певного строку за
кордоном, особливо в державі колишнього громадянства [127].
Позбавлення громадянства може стосуватися й осіб, що набули
громадянство через народження. Підставою денатуралізації в такому випадку
може стати вступ громадян на іноземну державну або військову службу,
натуралізація в іншій державі тощо. У той же час примусове позбавлення
громадянства хоча й має місце у міжнародній практиці, проте може
розцінюватися як некоректна дія з боку держави, яка підриває основоположні
принципи правового становища особи. Адже Загальна декларація прав людини
1948 р., як уже зазначалося, чітко встановлює, що кожна людина має право на
громадянство і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або
права змінити своє громадянство.
Слід вказати також, що питання припинення громадянства ЄС є досить
суттєвими для вирішення проблеми владного впливу як на осіб, котрі отримали
 111
громадянство внаслідок різного роду оборудок, так і на осіб, які виявили
бажання з певних причин припинити правовий зв'язок із рідною країною.

2.2. Правовий статус громадянина ЄС

Громадянство ЄС як правове явище сформувалося досить пізно,

причому цей процес знаходився й знаходиться в найтіснішому взаємозв'язку з
розвитком вчення про права і свободи людини. Такий взаємозв'язок
дозволив згодом багатьом дослідникам ототожнити правовий статус
громадянина з громадянством як таким, що не можна визнати правильним.
Саме з історично обумовленими особливостями зв'язку громадянства, його
стійкістю й безперервністю пов'язана, у свою чергу, стійкість і самого правового
статусу громадянина, його прав, свобод та обов'язків. В одному з рішень
Міжнародного Суду ООН було підкреслено, що відповідно до практики держав,
арбітражних і судових рішень й думок учених громадянство є юридичним
привілеєм, що має своєю основою соціальний факт прихильності, наявність
стійких зв'язків, інтересів і відчуттів разом з існуванням обопільних прав
і обов'язків [182, р. 212].Проте не можна забувати, що юридично інститут
громадянства ЄС є передумовою правового статусу громадянина і формується
з норм, що закріплюють підстави, за якими та або інша особа визнається
громадянином держави-члена та опосередковано квазідержавного утворення,
набуває або припиняє дане громадянство. Водночас розділяти вказані правові
явища не можна.
Сьогодні правовий зв'язок європейця з власною державою та
Євросоюзом немислимий без наділення даного індивіда певною сукупністю
прав і обов'язків, або, іншими словами, особливим правовим статусом, що
передбачає взаємну відповідальність громадянина, держави та наддержавного
(квазіфедеративного) об’єднання.
У найзагальнішому вигляді громадянство ЄС, в усякому разі на
національному рівні, слід розглядати як єдність правового інституту
громадянства і передбачуваного, за наявності первинного зв'язку особи з
 112
державою, правового статусу громадянина. Тобто громадянство ЄС визначає
особливі стійкі й безперервні зв'язки людини з Європейським Союзом, що
опосередковуються через політико-правові відносини із державою-членом.
Юридично це виражається в нормативному закріпленні підстав вступу,
набуття і втрати громадянства, за наявності яких дана особа отримує
можливість користуватися всіма гарантованими правами і свободами, а також
набуває обов'язків, які разом складають правовий статус громадянина даного
квазіфедеративного утворення.
Громадяни безпосередньо наділяються правами і обов'язками, які
підлягають охороні з боку інститутів ЄС та держав-членів, причому особливість
цього зв'язку така, що норми системи права Європейського Союзу є
пріоритетними щодо національного законодавства кожної держави-члена.
Пріоритетність даних норм цілком правильно відображає і саму дефініцію
терміна «правовий статус громадянина Союзу», а не держави-члена. При цьому
слід звернути увагу й на той факт, що у даному випадку має місце певна
юридична невідповідність, оскільки мова йде про правовий статус громадянина
квазідержавного об'єднання, а його наповнення відбувається більшою мірою
через первинне національне громадянство та національні правові статуси особи.
Ще однією особливістю правового статусу громадянина ЄС є те, що хоча
громадянство як і раніше вважається питанням, яке держави-члени вільно
можуть вирішувати в рамках міжнародного права, ця свобода одначе обмежена
інтересами інших держав-членів Союзу. Це твердження добре ілюструє,
наприклад, той факт, що стосовно питання про надання громадянства значній
кількості осіб (внаслідок територіальних змін, або при вирішенні міграційних
проблем) існують певні обмеження і погоджувальні процедури для держав-
членів Європейського Союзу, позаяк рішення зазначеного питання буде мати
певні наслідки для інших держав [183, с. 45].
Загалом описане співвідношення національного та союзного громадянства
і, відповідно, правового статусу громадян ЄС обумовлене реаліями сучасного
рівня інтеграції, а головне, ступенем готовності країн-учасниць до такої
 113
інтеграції. Так, з наведених вище правових норм явно випливає, що
громадянство Союзу і національне громадянство держав-членів явища різні і
ніяк не співпадають. Громадянство Союзу є наразі субсидіарним щодо
національного. Причому і з формального боку така якісна констатація інституту
громадянства Європейського Союзу сьогодні поки що найбільш прийнятна.
Громадянин держави-члена автоматично стає громадянином Союзу. Йому не
потрібно звертатися до будь-яких органів для набуття громадянства Союзу.
Навіть документи, що засвідчують громадянство – національні
загальногромадянські та закордонні паспорти громадян держав-членів –
уніфіковані за формою та змістом і носять позначку про входження держави до
ЄС. Питання ж про наявність чи відсутність у особи громадянства держави-
члена, підстави його набуття та припинення перебувають виключно в
компетенції держав-членів, як це підкреслюється в Декларації про громадянство
держави-члена.
Щоб краще розібратися у справжній природі і суті правового статусу
громадянина ЄС та його співвідношення із національним правовим статусом
громадянина, вважаємо за доцільне більш докладно зупинитися на змісті та
особливостях кожного з наданих громадянину Євросоюзу прав, тим більше, що
їх перелік у Договорі має вельми обмежений характер.
Так, права громадян ЄС містяться в Договорі про Європейський Союз. Їх
можна поділити на наступні категорії: міграційні – право на вільне пересування і
постійне проживання на території держав-членів (п. 1 ст. 18 (в редакції
Лісабонського договору ст. 21)); політичні права громадянина Європейського
Союзу – ст. 19 Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 22) наділяє
громадян ЄС правом обирати і бути обраними до Європейського парламенту і до
місцевих органів влади в тій державі, де вони постійно проживають; ст. 20 (в
редакції Лісабонського договору ст. 23) надає право користуватися на території
третіх країн дипломатичним захистом з боку посольства або консульського
представництва кожної з держав-членів; ст. 21 (в редакції Лісабонського
договору ст. 24) проголошує право громадян ЄС на звернення з петиціями до
 114
Європейського парламенту або до Омбудсмена Союзу. Відповідно до
редакції ст. 21, внесеної Амстердамським договором, петиція може бути подана
на будь-якій з 12 офіційних мов Союзу.
Водночас необхідно пам'ятати, що це тільки основні права громадян
Союзу. Решта прав закріплюються іншими положеннями установчих актів
Союзу, вторинним правом Європейського Союзу, рішеннями Суду (згадана
вище Хартія Європейського Союзу про основні права від 7 грудня 2000 р.
доповнює права громадян Союзу, ст. 41, керуючись прецедентним правом ЄС)
[184, с. 47-50]. Нарешті, ст. 22 Договору про ЄС (в редакції Лісабонського
договору ст. 25) визначає, що Рада за пропозицією Комісії і після консультацій з
Європейським парламентом одноголосним рішенням може приймати
положення, що мають на меті зміцнити або доповнити права громадян Союзу
[185, с. 563]. Важливо відзначити, що установчі договори Європейського Союзу
на відміну від конституцій держав-членів не містять докладної «декларації
основних прав і свобод громадян». Договір про Європейський Союз 1992 р.
усуває дану недосконалість, встановлюючи у ст. 6, що Союз поважає основні
права особи, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і
основних свобод 1950 р., а також ті, що випливають із загальних
конституційних традицій держав-членів, «як загальних принципів права Союзу».
Таким чином, по суті Маастрихтський договір порушує питання про приєднання
Європейського Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини і
основних свобод 1950 р., що, безперечно, є позитивним кроком у зміцненні
довіри громадян Союзу до подальших інтеграційних перетворень.
Повертаючись до прав громадян Союзу, що встановлюються Договором
про ЄС, розглянемо право на вільне пересування і постійне проживання на
території держав-членів. Зазначене право з урахуванням обмежень та умов,
передбачених цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих з метою
його застосування, гарантується громадянам ЄС і закріплено в п. 1 ст. 18
вказаного Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 21). Слід зазначити,
що умови, за яких це право може обмежуватися, визначалися у п. 3 ст. 39
 115
Договору (в редакції Лісабонського договору на даний час ці норми
скасовані) – «з мотивів публічного порядку, громадської безпеки та охорони
здоров'я». Це право також закріплюється в п. 1 ст. 45 Хартії Європейського
Союзу про основні права [186]. Цікаво, що право на вільне пересування і вибір
місця проживання в межах будь-якої держави гарантується кожному індивіду,
який законно перебуває на території цієї держави відповідно до п. 1 ст. 13
Загальної декларації прав людини 1948 р. та п. 1 ст. 12 Міжнародного Пакту про
громадянські і політичні права 1966 р. [4]. Проте відповідно до Маастрихтського
договору (п. 1 ст. 18) і Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 р. (п.
1 ст. 45, п. 2 ст. 52) громадяни ЄС здійснюють це право вже у межах всієї
території Союзу. Важливо також зазначити, що відповідно до п. 2 ст. 18
Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 21) право у прийнятті
положень, що полегшують здійснення громадянами Європейського Союзу права
на вільне пересування і постійне проживання на території держав-членів,
покладено на Раду. Однак у реалізації зазначеного права виникають досить
серйозні труднощі, що ставлять під сумнів доцільність його закріплення у тому
вигляді, в якому воно присутнє в Договорі про Європейське Співтовариство.
Недаремно фахівці підкреслюють, що саме цей принцип, принцип вільного
пересування людей, закріплений ще Римським договором 1957 р. про створення
Європейського Економічного Співтовариства, став наріжним каменем у
розробці в подальшому концепції єдиного загальноєвропейського громадянства.
Власне, Маастрихтський договір не вніс нічого принципово нового у вже
існуючі до його вступу в силу положення про свободу пересування і проживання
людей в межах Європейських Співтовариств, що було підтверджено згодом і
Європейською Комісією. Справа в тому, що з запровадженням зазначеного
права було досягнуто несподіваного ефекту, коли деякі категорії населення
виявилися навіть обмежені у своїх правах. Так, на відміну від громадян Союзу,
членам їх сімей, що не володіють громадянством якої-небудь з держав-учасниць
Союзу (а отже, і громадянством Європейського Союзу), офіційно не було надано
право вільного пересування і проживання на території країн-членів ЄС. Це різко
 116
контрастує з деякими положеннями, що містяться в так званому
«вторинному» законодавстві Союзу (головним чином у директивах Ради
Міністрів) і встановлюють, що члени сімей осіб, які володіють відповідно до
Договору про створення ЄЕС правом вільного пересування і проживання на
території держав-учасниць, користуються такими ж правами, як і самі ці особи.
Певні складнощі у зв'язку з реалізацією зазначеного права викликає і
питання про пряму дію ст. 18 Договору. Це питання остаточно досі не вирішене.
Так, у справі «Wijsenbeek» [187] один голландець заперечував проти
пред'явлення свого паспорта в Роттердамському аеропорту. Посилаючись на ст.
18, його адвокат заявив, що вона повинна мати пряму дію, і наявність фрази «з
урахуванням умов ...» не має цьому перешкоджати. Держави-члени активно
втрутилися, щоб заперечити йому. Вони зрозуміли, що пряма дія могла б
привести до розширення прав економічно небажаних осіб на пересування і
проживання. Можливо, саме через значний резонанс справи Суд Європейського
Союзу обрав тактику, спрямовану на те, щоб ретельно уникати чіткої відповіді
на питання про пряму дію. Так, судом було зазначено: «... навіть якщо б,
відповідно до статті 7а (нині ст. 14) або статті 8а (на даний час ст. 18) Договору,
громадяни держави-члена дійсно мали безумовне право на вільне пересування
по території держав-членів, держави-члени зберегли б право проводити
перевірку особи у внутрішніх межах Союзу». Тим не менше, хоча Суд і не
стверджує, що ст. 18 (в редакції Лісабонського договору ст. 21) має пряму дію,
але все ж вказує: «Стаття 18 Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 21)
надає право на вільне пересування і проживання на території держав-членів
громадянам Союзу з урахуванням умов, що ... ». Такого роду висловлювання, як
зазначає Гарет Дейвіс, «можливі лише тоді, коли мова йде про пряму дію.
Стаття, яка не має прямої дії, не надає прав фізичним особам» [188, с. 152-158].
Викладене уможливлює висновок, що хоча рішення у справі «Wijsenbeek» і не
настільки чітке й прозоре, як можна було б очікувати, але ця справа є
прецедентом, який встановлює, що ст. 18 (в редакції Лісабонського договору ст.
21) Договору має пряму дію.
 117
Право голосувати і балотуватися кандидатом на виборах до
Європейського парламенту, як і інші перераховані вище права, закріплене
відразу в кількох правових актах. Серед них Договір про заснування
Європейського Союзу (п. 2 ст. 19 (в редакції Лісабонського договору ст. 22)), а
також Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р. (п. 1 ст. 39).
Зокрема Договором закріплено такий принцип: «Кожен громадянин Союзу, що
проживає на території держави-члена, громадянином якої він не є, має право
обирати і бути обраним на виборах до Європейського парламенту в державі-
члені, в якій він проживає, на тих же умовах, що й громадяни цієї держави».
Надання громадянам Союзу можливості здійснення виборчих прав на
території інших держав-членів розглядається в літературі як набагато більш
серйозне зобов'язання, ніж ті, якими забезпечувалося право вільного
пересування осіб в межах Союзу до вступу в дію Маастрихтського договору. У
2006 р. Суд Європейського Союзу вперше розглянув справи, де порушувалося
питання про взаємозв'язок громадянства Союзу і права брати участь у виборах
до Європейського Парламенту.
У справі Eman, Sevinger v. College van burgemeester en wethouders van Den
Haag (C-300/04) від 12.09.2006 [190] Суд повинен був винести рішення про
тлумачення низки статей Договору, що мають істотне значення для вирішення
суперечки між громадянами Нідерландів, які проживають у заморській території
Аруба, та місцевим виконавчим органом Гааги, що відмовився внести
відповідних осіб до списків виборців. Перш за все, Суд ЄС мав розглянути
питання, чи поширюються положення ч. II Договору про громадянство Союзу на
громадян держав-членів, що проживають в одній із заморських територій,
згаданих у п. 3 ст. 299 Договору. Суд звернув увагу на те, що будь-яка особа, яка
має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу (п. 27) і може
посилатися на права, надані ч. II Договору, навіть у випадку проживання в одній
із заморських територій (п. 29) .
Інше суттєве положення закріплене в тому ж п. 2 ст. 19 Договору (в
редакції Лісабонського договору ст. 22): порядок здійснення пасивного та
 118
активного виборчого права на виборах до Європейського парламенту
«підлягає детальному врегулюванню одноголосним рішенням Ради, прийнятим
за пропозицією Комісії і після консультацій з Європейським парламентом».
Причому таке врегулювання в контексті п. 2 ст. 19 (в редакції Лісабонського
договору ст. 22) може передбачати низку відступів, «якщо вони виправдані
специфічними проблемами держави-члена». Відповідно до даної статті Договору
Європейською Радою була видана директива «Про порядок здійснення
громадянами за місцем проживання в державі-члені Європейського Союзу,
громадянством якої вони не володіють, активного і пасивного виборчого права
на виборах до Європейського парламенту» від 6 грудня 1993 р., яка вступила в
силу 1 лютого 1994 р. Відповідно до цієї Директиви громадяни Європейського
Союзу отримали практичну можливість голосувати і балотуватися на виборах до
Європейського парламенту на території країни свого проживання, незалежно від
наявності національного громадянства держави-учасниці; виборчі права
громадянами реалізуються добровільно. Важливо зазначити, що Директива не
допускає подвійного використання права голосу та подвійного виставлення своєї
кандидатури на території різних держав-учасниць на виборах до Європейського
парламенту (ст. 4). Зазначене право було відоме національному законодавству
деяких держав-учасниць Європейського Союзу ще до появи Маастрихтського
договору. Так, активні виборчі права для постійно проживаючих громадян
інших держав-учасниць Союзу при проведенні виборів до Європарламенту
передбачалися, зокрема, законодавством Ірландії, Нідерландів, Бельгії. Трохи
інакшим був стан справ з пасивними виборчими правами, бо ними в конкретній
країні могли користуватися, як правило, лише громадяни цієї держави-учасника.
Виняток становила тільки Італія, законодавство якої передбачало таку
можливість для громадян усіх без винятку держав-учасниць Союзу, а також
Велика Британія, що надала свого часу пасивні виборчі права при проведенні
виборів до Європарламенту крім власних громадян, також і громадянам Ірландії.
Що стосується права голосувати і балотуватися кандидатом на
муніципальних виборах на території держави-члена Європейського Союзу,
 119
незалежно від наявності в індивіда національного громадянства держави його
постійного проживання, то воно гарантується всім громадянам Європейського
Союзу п. 1 ст. 19 Договору про заснування Європейського Союзу (в редакції
Лісабонського договору ст. 22), а також ст. 40 Хартії Європейського Союзу 2000
р. Однак відповідно до п. 1 ст. 19 Договору (в редакції Лісабонського договору
ст. 22), а також виданої на підставі цього параграфа директиви Ради 94/80 «Про
порядок здійснення на муніципальних виборах активного і пасивного виборчого
права громадянами Союзу за місцем проживання в державі-учасниці
Європейського Союзу, громадянством якого вони не володіють» від 19 грудня
1994 р. можуть бути введені умови здійснення даного права, а способи його
здійснення можуть передбачати винятки з загальних правил, якщо вони
виправдані специфічними проблемами Держави-члена [192, с. 563]. Важливо
зазначити, що умовами здійснення виборчих прав громадян Європейського
Союзу на муніципальних виборах може бути, наприклад, мінімальний термін
проживання (Бельгія, Німеччина, Люксембург, Франція), подання формальної
заяви та ін. У цілому ж надання в конкретній державі муніципальних виборчих
прав громадянам інших країн-учасниць Союзу, що постійно проживають на
території цих держав, безперечно, є значним кроком вперед з точки зору
залучення конкретного індивіда до того суспільного середовища, в якому він
живе. Однак, як видається, набагато більший ефект у цьому напрямку був би
отриманий у разі надання громадянам інших держав-членів Союзу, що постійно
проживають на їх території, можливості брати участь у загальнонаціональних
парламентських і прямих президентських (де це передбачено) виборах, а також
при проведенні референдумів, оскільки саме ці події найбільшою мірою
впливають на динаміку політичного і громадського життя в будь-якій країні
Європейського Союзу.
У ст. 20 (в редакції Лісабонського договору ст. 23) Договору про
Європейський Союз закріплено, що кожен громадянин Союзу, який проживає на
території третьої країни, де немає представництва держави-члена, громадянином
якої він є, має право на захист з боку дипломатичних та консульських
 120
представництв будь-якої держави-члена на тих же умовах, що й громадяни
цієї держави. Аналогічне положення включене в Хартію Європейського Союзу
про основні права 2000 р. (ст. 46). Таке право не тільки новий, але й досить
специфічний атрибут єдиного загальноєвропейського громадянства, який був
вперше закріплений на рівні законодавства Європейських Співтовариств у
зв'язку з набранням чинності Маастрихтського договору. Однак правомірність
нормативного закріплення можливості користуватися дипломатичним та
консульським захистом іншої держави викликає певні сумніви з точки зору норм
загального міжнародного права. Як відомо, Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 р. не передбачає можливості надання
дипломатичного захисту іноземним громадянам. Або, якщо бути більш точним,
відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. (ст. 6, 46),
а також Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. (ст. 8, 18)
акредитуюча держава дійсно може взяти на себе в державі перебування захист
інтересів третьої держави та її громадян, а консульська установа акредитуючої
держави може виконувати консульські функції в державі перебування від імені
третьої держави. Проте, по-перше, такий захист може носити лише тимчасовий
характер, а по-друге, надання дипломатичного захисту і здійснення
консульських функцій акредитуючою державою від імені третьої держави
можливе виключно за згодою держави перебування. Таким чином, навряд чи
можна очікувати, що положення Маастрихтського договору про дипломатичний
та консульський захист будуть досить часто застосовуватися на практиці. Але
разом з тим їх значення не варто недооцінювати, поки існують країни, де та чи
інша держава-учасниця Союзу взагалі не представлена на дипломатичному чи
консульському рівні.
Право подавати петиції громадянами ЄС в Європейський парламент або до
Омбудсмена Союзу закріплено в ст. 21 Договору (в редакції Лісабонського
договору ст. 24) та ст. 44 Хартії Європейського Союзу про основні права. Це
право конкретизовано у ст. 195, 194 Договору про заснування Європейської
Спільноти: будь-який громадянин Союзу, що має реєстрацію у державі, що є
 121
членом ЄС, має право звертатися індивідуально або спільно з іншими
громадянами чи особами з петицією до Європейського парламенту з питань, що
належать до відання Союзу і які їх безпосередньо стосуються. Важливо
зазначити, що на відміну від розглянутих вище прав, дане право не належить
виключно громадянам Союзу – у ст. 194 Римського договору вказано, що з
такою петицією може також звернутися фізична або юридична особа, яка
проживає або зареєстрована в будь-якій державі-члені. Відповідно до ч. 2 ст. 21
Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 24) кожен громадянин Союзу
має право на звернення зі скаргою до Омбудсмена Європейського Союзу, який
призначається Європейським парламентом (ст. 195 Договору). Як і подача
петицій до Європейського парламенту, дане право належить також кожній
фізичній та юридичній особі, яка проживає або має юридичну адресу в державі-
члені (п. 1 ст. 195 Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 228), ст. 43
Хартії).
Слід зазначити, що право звертатися з петиціями та право подавати скарги
по суті являють собою дві самостійні й відокремлені одна від одної
правомочності громадянина Європейського Союзу в його взаєминах з
Європарламентом. Перше зі згаданих прав було відоме законодавству
Європейських Співтовариств ще до появи Маастрихтського договору. Зокрема,
воно було передбачене ст. 128-130 Правил процедури (Регламенту)
Європарламенту. Право ж громадян ЄС подавати скарги до Європарламенту, на
відміну від розглянутого вище права звертатися з петиціями, становить правову
новелу, причому не тільки з точки зору самого змісту даного права, а й у зв'язку
з появою абсолютно нової фігури – Омбудсмена Європарламенту. Стаття 195
Договору, зокрема, передбачає, що саме ця посадова особа, призначувана
Європарламентом, уповноважена розглядати скарги громадян Євросоюзу та
інших осіб, які постійно проживають або зареєстровані в будь-якій з держав-
учасниць Союзу. При цьому скарга не може бути абсолютно довільною. Її
предметом повинні бути виключно недоліки в діяльності органів та інститутів
Союзу, що перешкоджають, на думку заявника, реалізації завдань і досягнення
 122
цілей Європейських Співтовариств. При цьому зовсім необов'язково, щоб
наявні у скарзі факти безпосереднім чином зачіпали права та інтереси заявника
(як це передбачено Договором для випадків звернення з петиціями). Комісія
Європейських Співтовариств високо оцінила можливості даної правової
процедури, вказавши, що така своєрідна форма контролю за діяльністю органів і
інститутів Союзу буде сприяти підвищенню активності та зацікавленості
пересічних громадян Євросоюзу в реалізації поставлених завдань [189].
У ч. 3 ст. 21 Договору про заснування ЄС (в редакції Лісабонського
договору ст. 24) встановлено також право громадян Союзу на звернення з
письмовою заявою, складеною однією з державних мов країн-членів, у будь-
який з інститутів або органів Європейського Союзу, згаданих у ст. 7 і 21
Договору (в редакції Лісабонського договору ст. 24) (Європейський парламент,
Рада, Комісія, Суд, Рахункова палата, Економічний і соціальний комітет,
Комітет регіонів, Омбудсман) і на отримання відповіді тією мовою, на якій
складено заяву. Відповідно до п. 4 ст. 41 Хартії Європейського Союзу про
основні права аналогічне право отримали також фізичні та юридичні особи, що
проживають чи мають юридичну адресу в державі-члені Союзу.
Також хотілося б відзначити і закріплене в ст. 41 Хартії основних прав
Європейського Союзу 2000 р. право на належне управління, яке включає, крім
розглянутого вище права громадян та осіб Союзу на звернення до інституцій та
органів Союзу, такі права: на розгляд справи громадян та осіб Союзу
інститутами та органами неупереджено, справедливо і в розумний строк (п. 1 ст.
4-1); бути заслуханими до застосування стосовно них заходів індивідуального
характеру, що тягнуть несприятливі наслідки (ч. 1 п. 2 ст. 41); право доступу до
інформаційного досьє, що зачіпає інтереси громадян та юридичних осіб Союзу,
можливе тільки за умови дотримання законних інтересів останніх у вигляді
конфіденційності, професійної та комерційної таємниці (ч. 2 п. 2 ст. 41); на
відшкодування Співтовариством збитків, завданих громадянам та особам Союзу
інститутами Співтовариства або їх представниками, при здійсненні останніми
 123
своїх обов'язків (п. 3 ст. 41; дане право аналогічне праву, закріпленому в ч. 2
ст. 288 Договору про заснування ЄС).
З іншого боку, велике значення у світлі подальшого утвердження
інституту громадянства Європейського Союзу і прав його громадян відіграє
питання про можливість забезпечення захисту зазначених прав, ступінь
досконалості й розробленості такого механізму. У цілому проблемі охорони
прав людини в Європі (як у рамках ЄС, так і в рамках Ради Європи)
приділяється багато уваги, і можна стверджувати, що тут вже протягом багатьох
років існує досить налагоджений механізм охорони та захисту такої категорії
прав. Говорячи про Раду Європи, необхідно зауважити, що це перша міжнародна
регіональна організація, що поклала в основу своєї роботи захист прав людини.
За час свого існування (з 1949 р.) у рамках Ради Європи розроблено більше 150
європейських конвенцій та договорів, які мають обов'язкову правову силу для
держав-членів (у тому ж числі й тих держав, що при цьому є членами ЄС).
Основними з них є: Європейська конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод і 14 додаткових протоколів; Європейська соціальна
хартія і додатковий Протокол; Європейська конвенція про запобігання
катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи
покаранню [4] тощо.
Найбільш ефективним визнається механізм, створений на основі
європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
прийнятої членами Ради Європи в 1950 р. Даний міжнародний механізм
контролю за дотриманням прав людини, визнаних Європейською конвенцією та
додатковими протоколами до неї, представлений (відповідно до додаткового
протоколу №11) Європейським судом з прав людини, який функціонує на
постійній основі. Найбільшою мірою до нього причетні Парламентська
Асамблея та Генеральний секретар Ради Європи [191, с. 21].
Що стосується Європейського Союзу, то, як відомо, він здійснює свою
діяльність у галузі прав людини, спираючись на право Ради Європи. Так,
відповідно до Договору про заснування Європейського Співтовариства [192]
 124
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод включена до
джерел права Європейського Союзу (ст. 6). Крім іншого, установчі та правові
акти Європейського Союзу містять значну кількість бланкетних норм, які
відсилають до інших джерел права Ради Європи. Враховуючи, що гуманітарне
право Ради Європи є основою відповідної галузі права Європейського Союзу,
вже один цей факт дозволяє говорити про те, що в останні десятиліття в рамках
ЄС сформувався один з найсучасніших налагоджених механізмів міжнародного
захисту прав людини і громадянина. Як зазначає професор С. Ю. Кашкін,
Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. є дуже
значущим документом, що підводить підсумок всьому попередньому розвитку
ідей прав людини у конституційному та міжнародному праві не тільки в Європі,
але й у всьому світі [193, с. 1123-1125].
Певну роль у сфері забезпечення прав людини і громадянина грає Суд
Європейського Союзу (англ. - European Court of Justice), який з моменту
заснування у 1952 році до 1958 року іменувався Судом Європейського
об’єднання вугілля та сталі, а з 1958 до 2009 року він мав назву Суду
Європейських Співтовариств – орган, покликаний контролювати дотримання
Договору про заснування Співтовариства, забезпечувати відповідно до ст. 31
Паризького договору 1951 р. «дотримання закону при тлумаченні і застосуванні
цього Договору, а також правил, встановлених з метою його виконання».
Сьогодні Суд Європейського Союзу (суд ЄС) покликаний забезпечувати
однакове тлумачення і застосування права Європейського Союзу на всьому його
просторі й стосовно всіх суб'єктів права Союзу, що знаходяться під його
юрисдикцією.
Про роль Суду ЄС у сфері забезпечення охорони прав людини говорить
той факт, що саме на даний орган покладено обов'язок щодо контролю за
дотриманням норм європейської Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (п. «d» ст. 46). У той же час, у перше десятиліття
існування Суду йому нерідко адресувалися критичні зауваження у зв'язку з
відсутністю постанов та судової практики, що забезпечує захист особистих
 125
суб'єктивних прав і свобод. Звичайно ж, Суд Європейського Союзу не являє
собою спеціальний орган, покликаний забезпечувати винятково зазначені права,
однак останніми роками на практиці Суд все частіше стикається з позовами про
захист прав людини. Також саме Суд Європейського Союзу першим у своїх
рішеннях сформулював положення про те, що особисті права і свободи в тому
вигляді, в якому вони закріплені в європейській Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, складають основоположні принципи права
Союзу. Крім того, як справедливо вказує професор Л. М. Ентін, детально
розглядаючи зазначене питання, не можна не враховувати, що гарантія прав і
захист особистої свободи це насамперед завдання іншої важливої міжнародної
установи – Європейського суду з прав людини. Оскільки всі держави-члени
Союзу є учасниками Європейської конвенції захисту прав людини і
основоположних свобод, здійснення яких гарантується Судом з прав людини,
паралельна спеціальна юрисдикція Суду ЄС виявилася б далеко не обов'язковою
і можливо навіть не поліпшила, а ускладнила б справу захисту особистих прав і
свобод [194, с. 288]. Юрисдикція Суду сьогодні складається з кількох
самостійних категорій справ. Головні серед них такі: справи позовного
провадження – позови до держав-членів, інститутів Союзу і, рідше, до
юридичних і фізичних осіб; преюдиційні запити, які подаються національними
судами на предмет тлумачення установчих договорів і нормативних актів ЄС
або з метою перевірки відповідності актів інститутів установчому договору
Європейського Союзу. Переважну більшість справ Суд розглядає на підставі
Договору про заснування Європейської Спільноти. Слід зауважити, що у сфері
спільної зовнішньої політики та політики безпеки юрисдикція у Суду відсутня,
а в рамках співробітництва поліцій і судових органів у кримінально-правовій
сфері - досить обмежена.
У 1986 р. Єдиним європейським актом був утворений Суд першої
інстанції (або Трибунал), який почав діяти з 1989 р. Його створення було
викликано різким збільшенням обсягу роботи Суду ЄС. Згідно з
формулюванням Акта Трибунал був «доданий» Суду, тобто формально він не
 126
вважається самостійним інститутом. Трибунал включає суддів від усіх
держав-членів Союзу, по одному від кожної держави-члена та 8 генеральних
адвокатів, і розглядає у першій інстанції позови, що подаються до інститутів
Союзу, в тому числі й фізичними особами [195].
У Суді ЄС рішення Трибуналу можуть бути оскаржені в касаційному
порядку (протягом двох місяців). Стосовно розвитку судового механізму захисту
прав громадян Європейського Союзу велике значення має Ніццький договір
2001 р., згідно з яким на додаток до двох існуючих судів було дозволено
створювати судові органи Європейського Союзу спеціальної юрисдикції –
«судові палати», які будуть засновуватися Радою Європейського Союзу. На
рішення судових палат можна буде подавати касаційні скарги до Трибуналу.
Говорячи про роль Суду ЄС і встановлюваного ним на практиці механізму
судового захисту прав громадянина в Європейському Союзі, цікаво відзначити,
що спочатку зазначена проблематика почала розроблятися в судовій практиці
щодо таких прав, як право власності, свобода займатися торгівлею або
професійною діяльністю (тобто права в економічній та комерційній сферах),
хоча зазначена категорія прав не має настільки основоположного значення, як,
наприклад, забезпечення права на життя або на самовизначення. Надалі Суд
здійснив певну еволюцію в цьому напрямку, визнавши в підсумку основні права
людини і громадянина частиною правопорядку Європейського Союзу [200, с.
381]. Така динаміка стала проявлятися з кінця 60-х років і пов'язується з
рішенням Суду спільнот у справі «Stauder» [196], в ході розгляду якої Комісія
висловила думку, що, хоча в цій справі було застосовано тільки «право
Співтовариства», а не національне право, саме «право Співтовариства»
забезпечує захист основних прав людини як на підставі деяких положень
установчих договорів, так і через його неписане право, засноване на правових
принципах держав-членів. Суть цієї справи полягала в тому, що з метою
зменшення надлишків масла в Співтоваристві Комісія дозволила державам-
членам роздати його безкоштовно деяким категоріям осіб, які отримують
соціальну допомогу, для чого треба було подати продавцям масла талон,
 127
виданий на ім'я одержувача. Штаудер отримав це право, але відмовився
назвати продавцеві своє ім'я та адресу. Він звернувся до Адміністративного суду
в м. Штутгарт, посилаючись на порушення його основних прав, гарантованих
конституцією ФРН. Справа була передана до Суду ЄС. Не вдаючись у подробиці
судового висновку, відзначимо лише принциповий з правової точки зору
момент: Суд дійшов висновку, що основні права людини належать до загальних
принципів «права Співтовариства» і підлягають захисту в ньому.
Надалі Маастрихтський договір 1992 р. включив ст. 130-U (в редакції
Лісабонського договору ст. 208), яка передбачає, що політика Співтовариств у
галузі співробітництва покликана сприяти загальній меті розвитку та
консолідації демократії та правопорядку, поваги прав людини та основних
свобод, що повністю підтвердило пояснення необхідності дотримання прав
людини, вироблене Судом ЄС в наведеному рішенні.
Із набранням чинності Лісабонським договором у 2009 році Суд
Європейського Союзу формально включив у себе Європейський суд (вища
інстанція) та дві підпорядковані палати: Суд загальної юрисдикції (колишній
Суд першої інстанції) та Трибунал цивільної служби.
Слід зупинитися і на характері прав, які підлягають захисту Судом ЄС. У
доктрині вони зводяться до трьох груп. Перша з них включає так звані
функціональні права, тобто права, що випливають з низки положень установчих
договорів. Наприклад, на принципі рівності і недискримінації ґрунтується низка
конкретних положень установчих актів, таких як недискримінація в організації
спільних ринків (ст. 39 Договору про Європейський Союз (в редакції
Лісабонського договору ст. 45)). На захист цих прав було прийнято чимало
рішень (у справі «Rutili», «Watson y Belmann» тощо).
У світлі нашого дослідження важливо виділити і другу групу прав,
пов'язану саме із забезпеченням основних прав громадян Союзу. Її прийнято
іменувати спеціальними правами (міграційні та політичні права, про що йшлося
вище). У даному випадку Суд поки не має великої практики в розгляді позовів
про порушення прав, визнаних Установчим договором Європейського Союзу
 128
(право на вільне пересування та місце проживання, на участь у виборах до
органів місцевого самоврядування та Європейський парламент, дипломатичний
та консульський захист за кордоном, на звернення до Омбудсмана та ін.), проте
показовими у даному випадку можуть стати справи Murat Dereci, Vishaka Heiml,
Alban Kokollari, Izunna Emmanuel Maduike, Dragica Stevic. v. Bundesministerium
für Inneres (C-256/11) від 15.11.2011, London Borough of Harrow v Nimco Hassan
Ibrahim (C-310/08), Maria Teixeira v London Borough of Lambeth (C-480/08) від 23
лютого 2010, у яких підставами позовів було порушення, зокрема, міграційних
прав членів сімей осіб, що є громадянами ЄС чи робітників, що працюють на
території ЄС та справа Uwe Rüffler v Dyrektor Izby Skarbowej we Wrocławiu
Ośrodek Zamiejscowy w Wałbrzychu (C-544/07) від 23 квітня 2009, підставою
позову у якій стало відсутність зниження прибуткового податку на суму внесків
медичного страхування при переїзді на постійне місце проживання до іншої
держави-члена ЄС.
Третя група прав отримала назву загальних або основних прав і свобод
особи в загальновживаному значенні цього виразу. Зокрема, в судових рішеннях
були визнані як основні права такі: право власності (рішення у справі «Hauer»),
право на вільне здійснення економічної діяльності (рішення у справах «Hauer»,
«Keller», «Kuhin»), право на повагу до приватного та сімейного життя, право на
недоторканність житла і кореспонденції (рішення у справі «National Panasonic»)
[197].
Загалом судова практика в питаннях захисту прав людини в Союзі
висвітлила ряд положень, що дозволяють скласти уявлення про її
співвідношення в цілому з міжнародними стандартами захисту прав людини і
громадянина. Так, розглядаючи справу «Rutili» [198], не дивлячись на те, що
позивач посилався на ряд індивідуальних прав, визнаних в актах Спільноти, Суд
ЄС вирішив розглядати зазначені права як особливий прояв більш загальних
основних принципів права Союзу, які, в свою чергу, закріплені в Конвенції про
права і основоположні свободи людини 1950 р. і протоколі № 4 до цієї
Конвенції.
 129
Деякі дослідники європейського права побачили у цьому рішенні
прагнення Суду підкреслити зв'язок між основними правами європейського
права Союзу та правом Європейської конвенції про права людини і
основоположні свободи й указати на те, що окремі законодавчі акти Союзу
мають своїми джерелами міжнародно визнані принципи прав людини. Ймовірно,
це так, однак це твердження викликає додаткові питання, зокрема про механізм
інкорпорації міжнародно-правових конвенцій у правопорядок Союзу. Рішення
Суду ЄС у справі «Rutili» стало розцінюватися як акт, що інкорпорує
Європейську конвенцію в правопорядок Союзу як формальне і прямо
застосовуване джерело права. Однак ці прогнози виявилися передчасними. У
наступній справі «Watson and Belman» [199], в якій йшлося про право на
приватне життя (прайвесі), закріплене у ст. 8 Європейської конвенції про права і
основоположні свободи людини 1950 р., було вказано на помилковість такого
підходу, оскільки міжнародно-правові акти, прийняті поза межами
Співтовариств, за якими держави-члени Союзу взяли міжнародні зобов'язання
щодо забезпечення кращого захисту прав людини, можуть бути використані для
встановлення принципів, спільних для самих держав-членів, що само по собі
навіть не допускає питання про їх інкорпорацію у правопорядок Співтовариства.
Проблема застосування Судом ЄС Європейської конвенції про захист прав
і основоположних свобод 1950 р. має й інший аспект. Справа в тому, що цей
документ повинен розумітися в даний час цілісно, а це означає, що в його зміст
входить не лише текст Конвенції і протоколів до неї, а й прецедентне право
Європейського Суду з прав людини. Проблема має багатоаспектний характер,
але для цілей цього дослідження досить підкреслити хоча б два з них. Перший
стосується свободи розсуду Суду ЄС щодо прецедентного права Європейського
Суду з прав людини. З формальної точки зору приводу для будь-якої колізії
немає, оскільки Європейський Союз не є членом Ради Європи і учасником
Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950
р. Але з іншого боку, держави-члени Союзу, будучи членами Ради Європи та
 130
учасниками вказаної конвенції, зобов'язані слідувати тлумаченню її норм, що
дається Європейським Судом з прав людини [200, с. 265-290].
Інший аспект передбачає ситуацію, за якої рішення Суду ЄС з конкретного
питання, заснованого на застосуванні положень Європейської конвенції про
захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., вступить у суперечність з
прийнятим рішенням Європейського Суду з прав людини. Ця проблема
отримала відображення у судовій практиці Суду ЄС, зокрема, у справі
«Hoechst»[201].
Підводячи підсумок розгляду ролі Суду ЄС у забезпеченні захисту прав
людини і громадянина, слід зазначити, що роль Суду в цій сфері європейської
інтеграції буде залишатися досить значною в досяжному майбутньому, що в
цілому надасть підтримку в реалізації концепції єдиного європейського
громадянства та правового статусу особи в ЄС.
Кажучи про останні кроки, зроблені у напрямку встановлення
транскордонного співробітництва щодо реалізації прав громадянами
Європейського Союзу, хотілося б також відзначити Рамкове рішення
2003/577/ПВД Ради від 22 липня 2003 р. (Брюссель) «Про виконання в
Європейському Союзі рішень про замороження майна або доказів» [202]. Даний
документ прийнятий у розвиток концепції побудови в Європейському Союзі
«простору свободи, безпеки і правосуддя» (ст. 2, ст. 29 Договору про
Європейський Союз) і є частиною амбітної програми взаємного визнання
судових рішень у цивільних і кримінальних справах. Мета програми – домогтися
того, щоб рішення судових органів держав-членів визнавалися обов'язковими і
підлягали виконанню у межах не однієї країни, а на території Європейського
Союзу в цілому.
Зазначене Рішення поширює принцип взаємного визнання поки тільки на
рішення, об'єктами яких є матеріальні блага, а саме: майно, що підлягає
конфіскації, і речові докази (у тому числі документи та інші джерела
інформації). У випадку, якщо подібні об'єкти знаходяться на території будь-якої
держави-члена, то компетентний судовий орган будь-якої іншої країни
 131
Європейського Союзу може гарантувати їх збереженість (наявність) шляхом
прийняття «рішення про заморожування» (з подальшим направленням запиту
про їх передачу або конфіскацію). Дія цього рішення стала для держав-членів
ЄС обов’язковою починаючи з 2 серпня 2005 р.
На наш погляд, реалізація вказаної програми стосовно проблеми
громадянства Європейського Союзу відіграє важливу роль у процесі полегшення
процедури відновлення (наприклад, хоча б за рахунок усунення існуючих
бюрократичних перепон і процесуальних складнощів) порушених прав громадян
Союзу, тобто відновлення їх правового статусу.
Закінчуючи розгляд прав та свобод як основи правового статусу особи в
Європейському Союзі, варто ще раз підкреслити, що перелік розглянутих вище
прав громадян Союзу не є вичерпним.
Однією з найбільш складних проблем, пов'язаних з розумінням суті як
громадянства Союзу, так і правового статусу особи в ЄС, є питання про
обов'язки його громадян. Як зазначає Є. А. Смирнова, в першу чергу критичні
оцінки щодо реалізації концепції європейського громадянства пояснюються
невизначеністю в такому важливому атрибуті громадянства, як обов'язки
громадян [183, с. 46].
Оскільки, як це було показано вище, громадянство Союзу надає низку
якісно нових прав громадянам держав-членів, то вочевидь вони ж повинні нести
і обов'язки щодо Союзу, адже приналежність до певного громадянства
передбачає наявність у особи не тільки прав, а й обов'язків. У зв'язку з цим п. 2
ст. 17 Договору про Європейське Співтовариство чітко передбачає, що
громадяни Європейського Союзу повинні виконувати обов'язки, покладені на
них відповідно до Договору. Однак обов'язкам з точки зору розкриття їх змісту
було приділено значно менше уваги, ніж правам, адже вони у відповідному
розділі Договору, що стосується єдиного загальноєвропейського громадянства,
взагалі ніяк не конкретизовані. Наприклад, інститут національного громадянства
до числа основних обов'язків громадянина, як правило, відносить військову
повинність, обов'язок платити податки, а в деяких країнах і обов'язок брати
 132
участь у виборах. Щодо Європейського Союзу важко навіть уявити, в чому
конкретно повинні полягати обов'язки його громадян. Передбачаючи
можливість розширення кола вже наявних прав, Маастрихтський та
Лісабонський договори не містять аналогічної норми щодо обов'язків. Вже один
цей факт яскраво свідчить про те, що у своєму традиційному значенні слова
громадянство Європейського Союзу, як передумова правового статусу
громадянина ЄС, в остаточному вигляді не сформувалося: ще не тільки не
сформульовані обов'язки громадян Союзу, але й деякі з проголошених у рамках
даного інституту прав залишаються не реалізованими на практиці. Тим не менш,
інститут європейського громадянства, як і сам Європейський Союз, динамічно
розвивається, що, як уже зазначалося, в майбутньому може привести до
трансформації Європейського Союзу та європейського громадянства із
квазідержавного утворення в повноцінну державу (федерацію) та громадянство
відповідно.
Так чи інакше, існуючі проблеми, спричинені запровадженням
загальноєвропейського громадянства, зумовлюють і критичне ставлення до
цього явища. Зокрема, У. К. Прейсс висловив думку, що поняття «європейське
громадянство» залишається неясним, зміст його формально знаходиться в стадії
правових категорій. Відсутність суворого пояснення концептуального сенсу
створює труднощі в розумінні його значення для процесу європейської
інтеграції [79, с. 129- 137].
У. К. Прейсс наголошує на необхідності використання концепцій, що
походять від основних конституційних ідей держав-членів, для побудови
інституту європейського громадянства та визначення усіх елементів правового
статусу особи в ЄС. Також критика концепції єдиного громадянства Союзу
підтверджується нагадуванням автора про першорядність економічної мети
інтеграції Співтовариства (Римський договір 1957 р.). Називаючи європейське
громадянство патетичним терміном з патетичним відтінком, У. К. Прейсс вказує,
що надання ряду пільг для індивідуумів в економічній інтеграції країн
співдружності не містить правової рівності, а дані індивідууми, як і раніше,
 133
залишаються «привілейованими іноземцями». Висловлюється навіть
побоювання про виникнення конфліктів через дисонанс, що випливає з дуалізму
конкретного державного громадянства і абстрактного громадянства Союзу, і
зведення нанівець завдань інтеграції.
Крім іншого, у пресі відзначається складна ситуація з реалізацією
інституту європейського громадянства в Німеччині. На думку німецьких
політиків, подвійне громадянство призведе до неконтрольованої міграції в
країну, а це буде вести до розриву лояльності серед населення і тим самим
дестабілізує становище в державі. До того ж розбіжності, що виникли з часу
прийняття Маастрихтського договору, коли проти загального об'єднання
висловлювалися Велика Британія та Данія, існують і нині [203, с. 8-10]. Так,
французький дослідник Ж. Бодсон зазначає, що поняття «європейське
громадянство» ускладнило дискусії про необхідність Маастрихтського договору.
Громадянство було створено лише для того, щоб дати кожному громадянинові
Союзу право обирати і бути обраним на місцевих виборах у державі-члені, в якій
він знаходиться [204, с. 109]. У свою чергу, словенський політолог і
правознавець М. Арах справедливо заявляє: «Немає необхідності спеціально
підкреслювати, що члени Співтовариств або Союзу цим договором взяли на себе
занадто серйозні зобов'язання, значно масштабніші в порівнянні з тими, якими
вони досі забезпечували право вільного переміщення в Співтоваристві» [205, с.
370]. Дійсно, як вже відзначалося, формулювання згадуваних вище
європейських правових актів, що містять норми про громадянство Союзу,
здебільшого носять загальний і обережний характер. Обережність країн-
учасниць Європейського Союзу особливо проявляється у питаннях розвитку
єдиного громадянства, прикладом цього є й закріплення субсидіарного
характеру такого громадянства.
Інститут європейського громадянства є новим явищем у житті Європи.
Можна припустити, що труднощі його зростання окупляться значною мірою
великими досягненнями при реалізації громадянами Європи своїх
демократичних прав і свобод. Зараз реалізація права на громадянство в державах
 134
Європи здійснюється в рамках програми Європейської Комісії «Громадяни –
передусім», розпочатої у листопаді 1996 р. Мета зазначеної програми –
забезпечити населення країн максимально повною та об'єктивною інформацією
про право громадян Європейського Союзу на проживання, роботу і навчання в
будь-якій країні Співтовариства, сприяння всебічній інтеграції громадян у
рамках Європейського Союзу та поступовій стандартизації правового статусу
громадян ЄС. Також планується створення й інших програм Комісії в цій галузі
[203, с. 8]. Багато заходів вже закладені в проекти по зближенню Європейських
інститутів і громадян. Європейська адміністрація шукає нові шляхи залучення
організацій громадянського суспільства до процесу прийняття рішень в Союзі.
Так, свого часу Комітет з економічних та соціальних питань опублікував
документ «Роль і внесок громадянського суспільства в розбудову Європи», а
Єврокомісія підготувала програму з поліпшення взаємин з неурядовими
організаціями [206, с. 36].
Громадянство Європейського Союзу явище неординарне. Власне
громадянство надає Європейському Союзу риси державності. Складність
проблеми і в тому, що досвіду введення громадянства в квазідержавному
об'єднанні, створеному на основі міжнародних економічних організацій, не було
ніколи. У Європейському Союзі це відбулося вперше. Саме тому при розгляді
даного явища відчувається якась незавершеність. Це проявляється в
суперечливості правового статусу громадянина ЄС та його національного
правового статусу, у відсутності чіткого переліку прав і обов'язків, у тих
труднощах, які виникають при реалізації положень про громадянство. Але ця
«незавершеність», з іншого боку, дає привід говорити і про перспективи
подальшого розвитку ідеї єдиного громадянства Європейського Союзу.
Недаремно зарубіжні вчені називають її «піонером у частині все тіснішого
єднання народів» і висловлюють міркування про подальше вдосконалення цього
інституту [142, р. 2; 143, р. 17].

2.3. Процес гармонізації національного законодавства держав-членів

щодо інституту громадянства ЄС
 135

Співробітництво щодо регулювання питань європейського громадянства

набрало особливої ваги ще до утворення Європейського Союзу. Не без впливу
федералістських настроїв про громадянство заговорили як про символ нового
стану інтеграції, відображення і взаємне переплетення економічних і політичних
чинників.
Це справді безпрецедентний крок в історії як інституту громадянства, так і
міждержавних структур. Жодна з регіональних організацій, існуючих в світі, не
кажучи вже про міжнародну організацію класичного зразка, не знає
громадянства на практиці і не визнає його юридично, а інститут громадянства
квазіфедеративного об’єднання інтеграційного типу узагалі є новим у теорії
міжнародного публічного права, тим більше, що громадянство – один із
найважливіших атрибутів державності, виражений у взаємних правах і
обов’язках людини та держави [208, с. 99], яким держави-члени Союзу по суті
формально поділились між собою. Що ж можна вважати спонукальними
мотивами його проголошення Маастрихтським договором?
Ідея встановлення громадянства в Співтовариствах не нова. Вона була
предметом дискусій про природу Співтовариств ще з часу підготовки Римських
договорів 1957 р. [209]. У самих установчих договорах проголошувався намір
створити в Європі союз народів, що давало підставу для підходу до
Співтовариств з позиції людського виміру і вказувало на необхідність
вироблення й узгодження політики держав-членів з даної проблеми. У цей час
Співтовариства, по суті, хоч і неформально, приєдналися до Європейської
конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [210], що
лише сприяло стандартизації підходів до правового статусу особи в Європі.
Увага до концепції громадянства стала виявлятися знову у 70-х рр., коли
популярність отримало гасло «Європа громадян». Зокрема, як важливі віхи на
шляху від громадян Європи до громадянства ЄС можна згадати Копенгагенську
декларацію 1973 р. про Європейську ідентичність [211, р. 131-134], що
посилається на колективні цінності представницької демократії, громадянських
прав і верховенство закону та звіт Тіндемана 1975 р. [212].
 136
У 1984 р. Європейська Рада під час зустрічі у Фонтенбло акцентувала
увагу на важливості розвитку європейських конструкцій на ґрунті визнання
європейської ідентичності людьми, залученими в цей процес. Підвищити
ефективність цього процесу могло б прийняття спільних цінностей,
відображених у правових актах Співтовариства.
У звіті Adonnino, названому так за прізвищем президента одного з ad hoc
комітетів, створених для розробки заходів, необхідних для досягнення такого
ефекту, містяться деякі індикатори, які стали базовими для встановлення
політичних зв'язків між громадянами держав-членів та Співтовариством, а також
конкретні ініціативи щодо надання європейській ідентичності реальних форм,
таких як прапор, гімн, загальний телевізійний простір, спортивні команди і т.д.
[213]. Проте тоді цій проблемі не надавалося особливого значення і розглядалася
вона більше як справа не дуже близького майбутнього. Інша ситуація склалася
на етапі переговорів і обговорення питання про трансформацію Співтовариств в
Європейський Союз.
У 1989 р. Європарламент прийняв Заяву про основні права і свободи
людини. У цьому документі, що складається з 24 статей, зафіксований
класичний перелік основних прав і свобод, до яких додані соціальні права,
передбачені установчими договорами. Слід зазначити, що даний перелік ліг в
основу правового статусу громадянина в усьому Європейському Союзі.
Значним кроком вперед у розвитку європейського співробітництва і
гармонізації законодавства країн-членів Євросоюзу у галузі врегулювання
правового статусу особи стало проголошення Маастрихтським договором
самого принципу громадянства ЄС як такого (ст. 8 (в редакції Лісабонського
договору ст. 20)) і його подальше запровадження. Проте цей принцип
потребував конкретизації і перш за все у відповіді на питання, хто вважається
громадянином Союзу. Виражаючи побажання держав-членів ЄС, у Договорі
дано уточнення, що ним є кожна особа, яка має громадянство держави-члена.
Проте тут же постало питання – як визначати наявність такого громадянства в
осіб, що проживають у Європі. Оскільки статті Договору не містили належної
 137
відповіді, як додаток до Договору, було прийнято Декларацію про
громадянство держави-члена.
По своїй суті, Декларація є відсиланням до національного права і
результатом певного компромісу держав-членів Євросоюзу щодо інституту
громадянства інтеграційного об’єднання (а у подальшому – і квазіфедерації). У
даному документі встановлюється, що питання про громадянство індивіда
регулюється виключно правом відповідної держави-члена, скрізь, де в Договорі
про заснування Європейського Союзу зроблено посилання на громадян держав-
членів, питання про те, чи має дана особа громадянство якої-небудь держави-
члена, вирішується виключно на основі національного законодавства відповідної
держави-члена. Держави, що входять в Європейський Союз, можуть заявити в
порядку інформації, кого слід розглядати їх громадянами, виходячи з цілей
Союзу, за допомогою декларації, переданої на зберігання в апарат Головування
(в Європейському Союзі), і можуть при необхідності вносити поправку в будь-
яку таку декларацію [214]. Цей принцип вперше був застосований в рішенні
Європейського Суду у справі Micheletti (С396/90 від 7.07.1992). У зазначеному
випадку особа, що володіє подвійним громадянством – держави-члена ЄС
(Італії) і третьої країни (Аргентини) – було визнана такою, що володіє статусом
громадянина ЄС по відношенню до іншої держави-члена (Іспанії).
У відповідності зі сформованою судовою практикою держава - член Союзу
не може обмежувати наслідки надання громадянства іншою державою-членом за
допомогою введення додаткових умов для визнання цього статусу у зв'язку із
забезпеченням реалізації основних прав і свобод, передбачених Договором
(справа Garcia Avello v État belge (C-148/02 від 2.10.2003). Якщо громадянин
держави-члена одночасно має громадянство третьої країни, інша держава - член
Союзу не може пов'язувати визнання його громадянином ЄС з постійним
проживанням на території першої держави. Аналогічним чином не допускається
і відмова громадянам іншої держави-члена в користуванні правами та
свободами, наданими правом ЄС, тільки на тій підставі, що громадянство Союзу
фактично було набуте з єдиною метою - забезпечити громадянину третьої країни
 138
право на постійне проживання (справа Zhu, Chen v. Secretary of State for the
Home Department (C-200/02. від 19.10. 2004)).
Необхідно враховувати, що ще до запровадження громадянства Союзу Суд
звертав увагу на неприпустимість різного поводження з громадянами держав-
членів в залежності від часу і способу набуття ними громадянства (справа
Ministère Public v. Auer. (C-136/78) від 7.02.1979). Проте показовою у даному
плані є справа Martinez Sala v. Freistaat Bayern (C-85/96) від 12.05. 1998 року, в
якій суд сформулював принцип рівного поводження з громадянами інших
держав-членів, що проживають на законних підставах на території держави -
члена Союзу, в тому числі і щодо доступу до соціальних благ. Згодом дана
правова позиція була підтверджена в наступних рішеннях: справа Grzelczuk v.
Centre public daide sociale dOttignies-Louvain-la-Neuve (C-184/99) від 20.09. 2001;
справа Trojani v. Centre public daide sociale de Bruxelles (CPAS) (C-456/02) від
7.09.2004; справа The Queen (on the application of Bidar) v. London Borough of
Ealing, Secretary of State for Education and Skills (C-209/03) від 15.03.2005 тощо.
Цікава проблема була поставлена в справі DHoop v Office national de
lemploi (C-224/98) від 11.07.2002, де Суд ЄС повинен був уточнити, чи
перешкоджає право Союзу державам-членам відмовляти власному громадянину
в одержанні допомоги для осіб, які закінчили навчання і вперше шукають
роботу, тільки на тій підставі, що він отримав середню освіту в іншій державі-
члені. Суд звернув увагу на те, що громадянину Союзу в усіх державах-членах
Співтовариства повинен бути наданий такий же правовий режим, що й
громадянам відповідної держави, які знаходяться в аналогічній ситуації, і визнав
положення, при якому громадянин Союзу у власній державі має менш
сприятливий правовий режим, ніж той, який він міг би мати, якби не
скористався наданими Договором можливостями в галузі свободи пересування,
не сумісним з правом на вільне пересування (п. 30). Як підкреслив Суд, така
нерівність у зверненні суперечить принципам, які лежать в основі статусу
громадянина Союзу, тобто гарантованості однакового правового режиму при
здійсненні громадянами ЄС свободи пересування (п. 35).
 139
У справі Oulane v. Minister voor Vreemdelingenzaken en Integratie. (C-
215/03) від 17.02.2005 перед Судом Європейського Союзу було поставлено
питання, чи можуть в світлі права Союзу держави-члени обумовлювати право
громадянина іншої держави-члена на проживання на їх території наданням
паспорта або посвідчення особи. Вказавши, що принцип свободи пересування
осіб є одним із наріжних каменів Співтовариства (п.16), а право на свободу
пересування надається безпосередньо Договором або прийнятими на виконання
положень (п. 17), Суд визнав видачу державою - членом Союзу громадянину
іншої держави-члена дозволу на перебування мірою, направленою на
підтвердження особистого статусу в світлі положень права Союзу, а не мірою,
що породжує права. Згодом Суд підтвердив цю правову позицію у справі
Commission of the European Communities v. Kingdom of Belgium (C-408/03) від
23.03.2006.
Розглядаючи справу Land Baden-Württemberg v Panagiotis Tsakouridis
(С145/09) від 23.11.2010, Суд ЄС визнав також можливою висилку громадянина
ЄС з тієї країни ЄС, де він проживає (Німеччина), в ту країну, громадянином
якої він є (Греція), в якості покарання «за участь у торгівлі наркотиками у складі
організованої злочинної групи». Дане рішення Суд ЄС виніс за запитом
Адміністративного суду землі Баден-Вюртемберг, який звернувся з проханням
прояснити зміст ст.28 директиви 2004/38 про вільне пересування громадян, яка
передбачає можливість висилки з «імперативним причин, що стосуються
громадської безпеки». Питання полягало в тому, чи застосовувати вузьке
тлумачення цього терміна (захист держави та її інститутів, життя людей або їх
спільного проживання), або розширене тлумачення. Суд ЄС схилився до
розширеного тлумачення, яке має на увазі «серйозні злочини проти будь-яких
основних інтересів суспільства», включивши торгівлю наркотиками у складі
злочинної групи в число серйозних загроз громадському порядку та громадській
безпеці, які можуть стати підставою для висилки.
Досить цікавою є також справа Shirley McCarthy v Secretary of State for the
Home Department (C-434/09) від 05.05.2011, що регулює зовсім вже тонкі
 140
процеси, що виникають в Європейському Союзі з моменту запровадження
громадянства. Суть справи полягає у тому, що Ширлі Маккарті, громадянка
Англії, яка також володіє громадянством Ірландії після одруження з
громадянином Ямайки, подала заяву в державні органи Великобританії з
проханням видати їй свідоцтво на проживання, як громадянці Ірландії, на
підставі права на свободу пересування осіб, якою вона наділена як громадянин
Союзу. Її чоловік, у свою чергу, також подав заяву на отримання виду на
проживання, але вже як чоловік громадянина Союзу, який має право на
возз'єднання за Директивою 2004/38/ЄС. Дане прохання було відхилене. Справа
дійшла до Верховного Суду Англії, який і звернувся із відповідним запитом до
Суду Європейського Союзу.
Суд, розглянувши цю справу, дійшов висновку що в даному випадку не
підлягають застосуванню норми, що стосуються свободи пересування осіб. Дана
ситуація повинна регулюватися національним законодавством.
Аргументи були наведені наступні: Хоча пані Маккарті і є громадянином
Союзу, в даному випадку, коли одна особа є одночасно громадянином двох
держав-членів, не можна застосовувати права даровані громадянством ЄС. Місіс
Маккарті могла як громадянин вільно жити в країні громадянства. Фактично тут
не було переміщення особи до іншої держави, з метою зміни місця проживання.
Проте, оскільки це право не застосовне для самої пані Маккарті, немає
кореспондуючих йому прав і у її чоловіка.
Таким чином, жодних підстав для проживання у Сполученому
Королівстві, заснованих на громадянстві Союзу у позивачки немає.
У цілому описане співвідношення національного та союзного
громадянства обумовлено реаліями сучасного рівня інтеграції країн-членів у ЄС,
і, головне, ступенем готовності країн-учасниць до такої інтеграції. Так, з
наведених вище правових норм явно випливає, що громадянство Союзу і
національне громадянство держав-членів явища різні. Громадянство Союзу
субсидіарне національному. Причому і з формального боку така кількісна
констатація інституту громадянства Європейського Союзу сьогодні найбільш
 141
прийнятна. Навіть стосовно документів, що засвідчують громадянство, –
національні загальногромадянські та закордонні паспорти громадян держав-
членів уніфіковані за формою та змістом і носять позначку про входження
держави до Європейського Союзу. Питання ж про наявність чи відсутність у
особи громадянства держави-члена, підстави його набуття та припинення
перебувають виключно в компетенції держав-членів, як це підкреслюється в
Декларації про громадянство держави-члена. Очевидно, що громадянство
Європейського Союзу так само автоматично і втрачається, якщо індивід втрачає
відповідне громадянство держави-члена.
Європейський Союз не міг значно впливати на право і політику держави-
члена в цьому питанні. І саме такий дипломатичний підхід щодо встановлення
критеріїв громадянства державами-членами ЄС став основою для поступового
наближення ідеї спільного громадянства до національних урядів і узагалі зробив
її прийнятною у даних історико-політичних реаліях.
Амстердамський договір, у свою чергу, також підтвердив зазначене
співвідношення національного та союзного громадянства, вказавши, що
громадянство Європейського Союзу доповнює, а не підміняє національне
громадянство [215]. По суті, саме Амстердамський договір формально закріпив
свого роду «ієрархію» загальноєвропейського та національного громадянств.
Тут важливо згадати про «застереження» Амстердамського договору.
Європейська рада ще в Бірмінгемській декларації 1992 р. визначила сутність
європейського громадянства наступним чином: «Громадянство Союзу надає
нашим громадянам додаткові права і захист, не підміняючи національне
громадянство» [216, р. 114-115].
Таке формулювання було обумовлене історичними умовами, в яких
приймалася ця декларація. Вона являє собою вимушений компроміс з Данією
через негативний результат першого в цій країні конституційного референдуму
про вступ до Європейського Союзу (однією з причин референдуму якраз і було
негативне ставлення до інституту європейського громадянства як потенційної
загрози основам національного суверенітету).
 142
У цьому зв'язку бельгійські правознавці Е. Смайтер і К. Ленерт
зауважили, що створення громадянства Союзу суть метод, використаний для
зміцнення демократичної легітимності Європейського Союзу[185, ст. 17-22].
Побоювання, що в довгостроковій перспективі це може призвести до
переміщення соціальної лояльності з національного на наднаціональний рівень,
став безпосередньою причиною Бірмінгемської декларації, яка встановлює, що
громадянство Союзу не підміняє національне громадянство, а лише доповнює
його. Через чотири роки це положення було юридично закріплене у
«амстердамській» редакції Договору про Європейське Співтовариство.
Водночас, незважаючи на передбачувану повну залежність єдиного
громадянства від національного, тісний правовий зв'язок громадянина і
Європейського Союзу, за справедливим зауваженням Є. С. Смирнової, є
абсолютною реальністю і причиною того, що норми права Європейського Союзу
мають пряму дію [183, с. 43]. Громадяни безпосередньо наділяються правами і
обов'язками, які охороняються інститутами Європейського Союзу та країн-
членів, причому особливість цього зв'язку така, що норми системи права
Європейського Союзу пріоритетні щодо національного законодавства кожної
держави-члена ЄС. Таким чином, хоча громадянство, як і раніше, вважається
питанням, яке держави-члени вільно можуть вирішувати в рамках міжнародного
права, ця свобода в той же час обмежена інтересами інших держав-членів
Союзу. Це твердження добре ілюструє, наприклад, той факт, що стосовно
питання про надання громадянства значній кількості осіб (що може бути
наслідком територіальних змін, або при вирішенні міграційних проблем)
існують певні обмеження і погоджувальні процедури для держав-членів
Європейського Союзу, оскільки рішення зазначеного питання буде мати певні
наслідки для інших держав.
За всіма юридичними канонами громадянство означає, що громадянин
Союзу, з одного боку, володіє всіма правами, що випливають з Договору, а з
іншого – повинен виконувати покладені на нього обов'язки. У Договорі права,
свободи і обов'язки не складають окремого розділу, вони регулюються в
 143
основному за сферами діяльності Союзу, але у зв'язку з трактуванням
питання про громадянство виділяються в окремі нові положення, спільні для
усіх громадян ЄС, а отже і громадян кожної із країн ЄС.
Перш за все розширяються права і свободи щодо пересування в межах
Європейського Союзу. Кожному громадянину Союзу забезпечується право
вільно пересуватися і постійно проживати на території держав-членів з
урахуванням обмежень і умов, передбачених Маастрихтським договором, і
відповідно до положень, прийнятих для його виконання.
Слід зазначити, що спочатку в основі прав і свобод у сфері пересування в
межах ЄС лежала досить прагматична, економічна мета: забезпечення
працевлаштування і свободи пересування працівників.
Підтвердженням цієї тези може бути той факт, що користуватися
свободою пересування згідно з Договором про Європейське Економічне
Співтовариство можуть лише громадяни держав-членів. Вона не надається
громадянам третіх держав та особам без громадянства навіть за умови наявності
постійного місця проживання на території ЄС.
Проте з плином часу, зі зростанням міграційних потоків (особливо з
держав-нечленів ЄС) питання регулювання міграції набули актуальності,
гостроти. Кількісно міграція зростала, а новоприбульці почали активніше
відстоювати свої права і свободи. В окремих країнах ЄС це викликало
антиіммігрантські настрої серед місцевого населення, тому уряди змушені були
запроваджувати обмежувальні заходи. Постала гостра необхідність провести
розмежування між правами на свободу пересування власних громадян, на
отримання захисту від переслідувань пошукувачів притулку та власне
імміграцією.
Співробітництво між державами-членами ЄС у сфері регулювання
імміграції та надання притулку активніше здійснювалося у 80-ті роки. Спочатку
воно мало міжурядовий характер і не ґрунтувалося на конкретному договорі;
жодні інститути Союзу для цієї мети не використовувалися. У середині 80-х рр.
під егідою міністрів, відповідальних за питання імміграції, було створено низку
 144
міжурядових груп: Національних координаторів з питання вільного
пересування людей; Спеціальну групу з імміграції; Групи Треві та кілька інших
робочих груп. Вони й розпочали підготовку загальноприйнятих рішень щодо
регулювання міграційних процесів.
Сьогодні європейські уряди досягли певного успіху у намаганнях віднайти
спільні підходи до вирішення проблем регулювання міграції. Сучасна
європейська міграційна політика визначається кількома пан-європейськими
угодами та конвенціями, що прийняті впродовж двох останніх десятиріч. Це,
головним чином, Шенгенські угоди 1985 та 1990 рр., Дублінська Конвенція 1990
р., Маастрихтський договір 1992 р. та Амстердамський договір 1997 р. [217].
Згідно з Шенгенськими угодами, країни-члени ЄС домовилися усунути
прикордонний контроль між собою та прийняти єдині візові вимоги для держав,
які не підписували домовленостей. Шенгенська угода у 1995 р. набула чинності
в 7 із 15 країн-членів ЄС. Як відомо, Маастрихтським договором 1992 р. (ст. 8
"а") погоджено право громадян країн Європейського Союзу вільно пересуватися
і мешкати в межах території держав-членів. Амстердамський договір інтегрував
Шенгенські угоди (у тому числі й стосовно скасування контролю на спільних
кордонах) у правопорядок Європейського Союзу. Однак слід зауважити, що досі
свобода пересування громадян Європейського Союзу не є абсолютною і
однозначно вирішеною. Застосування принципів свободи на практиці в окремих
державах-членах все ще обмежується низкою умов і перешкод. Пояснюється це
потребою дотримання безпеки вільного пересування і вибору місця проживання.
З цією метою ще на Міжурядовій конференції в Турині (1996-1997 рр.) було
підготовлено проект Амстердамського договору, у якому особлива увага
зверталася на розробку загальних правил в'їзду й осілості, а також на визначення
статусу осіб з країн-нечленів Європейського Союзу. Результати роботи
Міжурядової конференції у цьому напрямку виділені в Амстердамському
договорі окремою частиною щодо вільного пересування осіб, права притулку та
імміграції. Раді ЄС доручено розробити відповідні заходи стосовно забезпечення
реалізації права вільного пересування осіб.
 145
Дуже суттєво, що в Договорі особливо закріплюються політичні права
громадянина Союзу, що проживає на території держави-члена, громадянином
якої він не є. Йдеться в першу чергу про виборчі права.
Раніше зміна місця проживання призводила до того, що проживання
громадянина однієї з держав-членів Союзу на території іншої не
супроводжувалася наданням виборчих прав за новим місцем проживання. У
результаті такі особи виявлялися виключеними з процесу формування владних
структур на будь-якому територіальному рівні. Після Маастрихтського договору
становище змінилося. Кожний громадянин Союзу, що проживає в державі-члені,
громадянином якої він не є, має право обирати і бути вибраним на
муніципальних виборах на тих же підставах, що і громадянин даної держави (п.
1 ст. 8 "b" Маастрихтського договору) [218].
Це рішення видається цілком адекватним, оскільки така людина може
володіти майном, сплачувати податки, брати участь у місцевих ініціативах, але
раніше була позбавлена права визначати склад муніципальних органів, які
вирішують локальні питання.
Слід зазначити, що муніципальний рівень, проте, залишається в
національному масштабі територіальною межею надання громадянину Союзу,
але негромадянину держави, в якій він проживає, виборчих прав. Ні активного,
ні пасивного права на виборах до національного парламенту такий громадянин
Союзу не отримав. У масштабах держави він прирівнюється до інших іноземців,
що виключаються з процесу формування вищих владних структур.
Проте на наступному, тепер уже наднаціональному рівні, виборчі права в
громадянина Союзу, але негромадянина даної держави знову з'являються. Такій
особі надається право обирати і бути вибраним в Європарламент за місцем
проживання нарівні з громадянами даної держави (п. 2 ст. 8 "b"
Маастрихтського договору (в редакції Лісабонського договору ст. 20). Втім,
інше рішення було б важко пояснюваним, оскільки йдеться про вибір до
найвищого представницького органу всього Європейського Союзу.
 146
Громадянин Європейського Союзу володіє правом на дипломатичний і
консульський захист на території третьої держави, в якій його держава не має
свого власного дипломатичного або консульського представництва, на тих же
умовах, що і громадянин держави-члена, в якій таке представництво існує (ст. 8
"с" Маастрихтського договору). Слід зазначити, що у даному випадку має місце
певна неврегульованість, оскільки підставою для захисту громадян від владних
дій іншої держави є поширення на даного громадянина юрисдикційної
компетенції його власної держави, заснованої на державному суверенітеті.
І нарешті, за громадянами Європейського Союзу були закріплені окремі
права по відношенню до деяких інститутів Союзу. Втім, наявність громадянства
Союзу при цьому необов'язкова. Йдеться про два наступні права: по-перше, про
право звертатися, індивідуально або спільно з іншими громадянами або особами,
з петицією до Європарламенту з питання, яке входить в його компетенцію, а по-
друге, про право звертатися до Омбудсмена зі скаргами, що стосуються випадків
поганої організації діяльності інститутів і органів Союзу, за винятком Суду ЄС
або Суду першої інстанції.
Слід також зауважити, що від часу прийняття Декларації про європейську
ідентичність відбувається певне поєднання понять «громадянство ЄС» та
«європейська ідентичність». Дане явище за основу ставить відділення «своїх»
від «чужих» і є одним із рівнів соціалізації у спільне «Союзне громадянство».
Якщо піддати аналізу ідентичність, яка існує в рамках ЄС, то виявимо дві
її основні характеристики. По-перше, власна приналежність до певної спільноти
усвідомлюється не тільки через знаходження спільних для неї рис, але й через
відмінності. По-друге, межі цієї спільності можуть бути різними для різних
складових. Такими складовими є наступні:
1. Географічна складова. Кажучи про географічну складову ЄС-
ідентичності можна вказати на її слабкість: а) розбіжності географії ЄС та
Європи (що посилює дисонанс в усвідомленні своєї індивідуальної
приналежності.) Приклад: Я європеєць (EUropean), однак на карті я бачу, що
Europe (географічна) набагато більша, ніж EU (rope) (географічна);
 147
б) географічні кордони ЄС постійно змінюються, що також ускладнює
використання їх як сильної складової ЄC-ідентичності.
2. Лінгвістична складова. Переважна більшість мов сучасної Європи
відносяться до індоєвропейської сім'ї (виняток – мова басків, турецька та фінно-
угорська група). Основним шрифтом є латинський (виняток – Греція)
Мовою спілкування еліт, а поступово і простих громадян, своєрідною lingua
franca стає англійська мова.
3. Культурна складова. Говорячи про культурні складові єдності ЄС-
простору, необхідно говорити про два феномени: перший – це традиції
Відродження, які в свою чергу пов'язані з античною культурою. Тобто культура
сучасної Європи певним чином може розглядатися як спадкоємиця
Європейського Відродження, хоча й з елементами метисації (змішання) з
культурою колишніх колоній, або нових біженців сьогодні. Другий феномен –
це спроби альтернізації (відділення) своєї культури від глобальної, наприклад,
американської.
4. Історична складова. Історична складова ЄC-identity – це колективна
історія існування численних князівств, імперій і сучасних національних держав
на території нинішнього ЄС. Як не парадоксально, спільність у даному випадку
усвідомлюється через згадування різного роду конфліктів, загарбницьких
походів, озброєних зіткнень і великих воєн. Тобто ця сама колективна історія
здебільшого складається з дат початку і закінчення воєн, революцій, а також дат
великих боїв.
Як відомо, саме створення і розвиток інтеграції в рамках ЄС було
зумовлено двома чинниками: бажанням зробити неможливою війну між
Францією та Німеччиною, і протистоянням Західної Європи з Варшавським
блоком.
5. Конфесійна складова. Щодо конфесійної складової, спільність
Європейського Союзу порівняно гомогенна, якщо визначити її як спільність
християнську, західного обряду. Однак збільшується кількість мусульман-
громадян ЄС, хоча ця складова постійно розмивається на рівні держав-членів.
 148
У той же час можна позначити конфесійну приналежність громадян ЄС
як західно-християнсько-атеїстичну, зважаючи на поступове зниження
значимості церкви в житті суспільства. Характерно, що перша черга розширення
ЄС практично проходить по межі західно-християнської спільності на
Європейському континенті і відповідно завершує ЄС спільність за конфесійною
умовою (виняток – православна Греція і Кіпр, що входять до ЄС, і католицька
Хорватія, яка не входить в першу чергу розширення ЄС).
6. Політична складова. Це одна з найсильніших складових самосприйняття
ідентичності громадянами ЄС. Політична спільність усвідомлюється через такі
базові поняття як демократія, права людини, верховенство права. Відділення від
інших відбувається в рамках обох або одного з понять, наприклад ЄС vs.
арабський світ (демократія і недемократія), ЄС vs. США (демократія та інша
демократія), ЄС vs. Росія (дотримання прав людини і порушення прав людини ).
Об'єднуючим початком у політичній сфері є права людини, засновані на
сприйнятті Європейської конвенції з прав людини, Хартії основних прав
людини, Соціальної хартії та інших документів. Причому наявність цих
документів підкріплена також існуванням інститутів, що забезпечують їхнє
виконання як у рамках ЄС, так і в рамках Ради Європи (Європейський суд з прав
людини).
Демократія як поняття підкріплена не лише існуючими в рамках ЄС
інститутами (Європарламент, Європейська комісія), а й сформованими
традиціями практики цієї демократії, яка в рамках ЄС виглядає досить
однорідною. Навіть існуюча партійна система в окремих державах-членах ЄС
дозволяє створювати фракції в Європарламенті, наприклад, не за національною,
а за партійною ознакою.
У той же час спостерігається цікавий парадокс. Наукові дослідження на
тему усвідомлення ідентичності ЄС украй рідкісні, і щодо визначення власної
ідентичності у громадян ЄС відбувається своєрідна підміна понять ЄС та
Європи. У проведених дослідженнях і соціологічних опитуваннях (наприклад,
Євробарометр) досліджується європейська ідентичність громадян держав-членів
 149
ЄС та країн-кандидатів на вступ до ЄС. Так, наприклад, сама за себе говорить
назва брошури «Як європейці бачать себе» [219], присвяченій результатам
вивчення громадської думки тільки в країнах ЄС.
Таким чином, структурно відбувається розширення поняття ЄС до поняття
Європи або навпаки звуження поняття Європи до поняття ЄС. Мабуть, це можна
пояснити інституціональним характером Європейського Союзу та відсутністю (у
тому числі з огляду на коротку історію його існування) персональної
ідентичності, що призводить до «запозичення» чужої, але набагато більш
розробленої і усвідомлюваної – європейської.
Проблема підміни понять усвідомлюється громадською думкою ЄС в
основному через присутність країн-кандидатів на вступ до ЄС, які поки не в EU
(rope), але є «європейськими» в силу своєї майбутньої приналежності до ЄС-
спільноти. Однак у випадку офіційного вступу цих країн до ЄС ідентифікація
ЄС = Європа (EUrope = Europe) може цілком стати повною.
Таким чином, якщо розглядати взаємовідносини громадянина ЄС та
спільності ЄС в рамках робочої концепції, існує усвідомлення спільності ЄС про
приналежність індивідуумів - громадян ЄС і в майбутньому громадян країн-
кандидатів на вступ, у той же час громадяни ЄС усвідомлюють свою
приналежність до спільності через усвідомлення своєї «європейськості».
Інша проблема громадянства ЄС пов'язана з принципом субсидіарності
щодо концепції громадянства ЄС. Якщо під субсидіарністю розуміти прийняття
рішень та здійснення політико-правових відносин на тому рівні, який забезпечує
максимальну ефективність виконання цих рішень та здійснення цих відносин, то
природа субсидіарності національної держави по відношенню до її регіонів і ЄС
по відношенню до держав-членів буде різна.
Так, як правило, в національній державі при зміні рівня, тобто при
передачі правової компетенції з національного на регіональний або
муніципальний рівень, якість цієї правової компетенції у сфері громадянських
прав не змінюється. Тобто наприклад, громадянин Іспанії буде володіти такими
 150
ж правами по відношенню до влади регіону Галісія, як і до влади регіону
Валенсія.
У той же час при передачі правової компетенції з рівня ЄС на рівень
національної держави вона змінюється якісно. Громадянин Франції, беручи
участь у муніципальних виборах в Ірландії, організованих відповідно до
національного законодавства Ірландії щодо муніципальних виборів, слідує
процедурам, що відрізняються від відповідних процедур, прийнятих у Франції.
Те ж саме стосується імплементації більшості прав (економічних, політичних,
соціальних, культурних), якими володіє громадянин ЄС у країні перебування і
суб'єктом яких не є безпосередньо інститути ЄС.
Зближення законодавства держав-членів у цьому напрямі є однією з цілей
ЄС, записаних у Договорі. Також у Договорі передбачені певні механізми
реалізації даної мети (ст. 94-97 Договору про ЄС). Проте, як і раніше,
досягнення гармонізації національних законодавств у даному напрямі
залишається перспективою ЄС.
Право національних держав ЄС на визнання прав іноземців більш
обмеженими, ніж своїх власних громадян, є невід'ємним елементом суверенітету
сучасної держави, схваленим міжнародним правом. Воно було обмежене, але аж
ніяк не скасоване й на території Союзу: «в межах застосування Договору …
будь-яка дискримінація за ознакою громадянства забороняється» (ст. 12,
Договору про ЄС).
Хоча обсяг застосування Договору все розширюється, певні напрями
залишаються поза його регулюванням, з огляду на те, що вони зовсім не
пов'язані з Договором про ЄС. У цих сферах громадяни держав-членів
залишаються іноземцями в усіх державах-членах, за винятком своєї власної
[205]. І це не перша проблема стосовно запровадження громадянства ЄС,
оскільки говорячи про проблеми, пов'язані з існуванням концепції громадянства
ЄС, нерозривно пов'язаного з громадянством держави-члена, можна згадати
статус апатридів, біпатридів та членів сімей громадян ЄС, які не є громадянами
будь-якої держави-члена, внаслідок чого вони істотно обмежуються у правах у
 151
порівнянні з громадянами ЄС у відносинах з іншими державами-членами,
навіть володіючи легальними правами в державі перебування.
З огляду на сказане, вмотивованою стала поява концепції «цивільного
громадянства» в імміграційній політиці Європейського Союзу. Специфіка
міграційної політики полягає в тому, що вона зачіпає проблеми, пов'язані як з
економічною політикою, так і з такими складними феноменами, як «культура»
суспільства, його традиції та ідентичність. «Імміграція, – пише італійський
дослідник Крістіано Коданьоне, – знаходиться на перехресті двох дуже різних
політичних семантик: заснованої на економічних або функціональних проблемах
і заснованої на культурі, самобутності і традиції» [220, с. 21-22]. Зважаючи на
існування ліберальних і демократичних традицій, високий рівень життя та
економічного розвитку, гарантованості прав і свобод людини, країни ЄС
відчувають особливе міграційне навантаження. У 2002 р. в середньому кожен
десятий житель цих країн був мігрантом [221]. Для багатьох з цих держав
імміграція стала своєрідним індикатором реальної прихильності цінностям
політичного і економічного лібералізму, який передбачає поширення
громадянських, політичних і соціальних прав на кожного члена суспільства,
створення і збереження вільних ринків [222, р. 6]. Саме з цього випливає
необхідність комплексного вивчення питань, що відносяться до ведення
міграційної політики, при плануванні якої держави-члени Євросоюзу брали до
уваги і демографічні аспекти життя суспільства, і забезпеченість кадрами, і те,
що можна назвати «культурною ситуацією» в країні.
Як відомо, стати громадянином ЄС можна, лише маючи громадянство
однієї з країн Союзу. Тому аж до середини 2000-х рр. права громадян ЄС не
поширювалися на вихідців з країн, що не входять до Євросоюзу, незалежно від
того, як довго вони прожили в тій чи іншій державі ЄС.
Саміт у Тампере (жовтень 1999 р.), назвавши однією з цілей імміграційної
політики Євросоюзу соціально-політичну інтеграцію осіб, які легально
проживають в країнах ЄС, заявив про необхідність поступового зближення прав
і обов'язків громадян Євросоюзу і всіх резидентів, які вже живуть в ЄС протягом
 152
певного періоду часу. Саме на даному принципі ґрунтується нова концепція
громадянства, що отримала назву «цивільне громадянство» (civic citizenship). У
європейському контексті цивільне громадянство означає не стільки розробку
окремого зводу правил для іммігрантів, скільки прихильність базовим
принципам прав і обов'язків громадянина, які поширювалися б на всіх осіб, які
легально проживають в Євросоюзі. Принцип «цивільного громадянства» ліг
також в основу Лісабонської стратегії, прийнятої Євросоюзом у 2000 р.
Подальший розвиток концепція цивільного громадянства отримала в
Хартії Європейського Союзу про основні права. У розділі V Хартії
«Громадянство» відтворюються основні права громадян ЄС, зафіксовані в
консолідованій версії Договору про Європейський Союз, і, крім того, додається
право громадян вимагати прозорості дій і підзвітності адміністрації Євросоюзу.
У цілому, основні права, систематизовані в Хартії, можна розділити на три
категорії: універсальні права людини; права, регульовані національним
законодавством чи правом ЄС; особливі права громадян ЄС.
До першої групи прав, що гарантують повагу людської гідності і
демократичні свободи, можна додати і право іммігрантів на культурне розмаїття
(ст. 22), яке формально потрапляє під другу категорію прав.
Безпосередньо до другої категорії належить право на свободу пересування
і проживання в будь-якій з держав-членів (ст. 15 (2) і 45); відсутність
дискримінації за ознакою громадянства (ст. 21 (2)). Щодо цих прав Хартія йде
далі Директиви про статус резидента, усуваючи обмеження і нерівності для
іммігрантів, що містяться в Директиві. Право громадян на прозорість і
підзвітність дій адміністрації ЄС (ст. 41); доступ до документації інститутів ЄС
(ст. 42); право апелювати до омбудсмена (ст. 43) і право на петицію (ст. 44)
поширюються не тільки на громадян Євросоюзу, але й третіх країн, які легально
проживають в державах-членах, або мають там зареєстрований офіс.
Третя група включає дипломатичний захист (ст. 46), а також політичну
участь – право обирати і бути обраним до Європейського парламенту (ст. 39), а
 153
також брати участь у місцевих виборах (ст. 40). Цими правами володіють
виключно громадяни ЄС.
Реалізуючи концепцію на практиці, інститути ЄС прийняли в січні 2003 р.
Директиву про статус громадян третіх країн, які легально проживають в
державах-членах ЄС (вступила в силу в січні 2006 р.). Відповідно до цих
документів, іммігрант, який прожив в ЄС не менше п'яти років без перерви, що
має достатні фінансові кошти і медичну страховку, отримує статус резидента
Євросоюзу. Цей статус захищає його від висилки з країни (наприклад, у випадку,
якщо він втратить роботу), надає право вільного пересування нарівні з
громадянами ЄС. Висилка з країни можлива лише за дуже серйозних підстав,
перелік яких, втім, у кожній країні свій. Наприклад, Німеччина висилає осіб зі
статусом «постійний житель», якщо вони звинувачуються у тероризмі або у
злочинах проти прав людини.
Термін «постійне проживання» означає, наприклад, можливість поряд з
громадянами приймаючих країн отримувати соціальну допомогу від держави,
якщо для цього виникнуть відповідні передумови. Директива гарантує і ряд
інших важливих прав для резидента: право на проживання в будь-якій з держав-
членів; право на працю, освіту, професійне навчання; право на сімейне
возз'єднання; право на утворення асоціацій тощо.
Важливо відзначити, що в останні роки інститути ЄС стали робити значно
більший акцент на обов'язки громадян та легальних іммігрантів, а не тільки на їх
права. Всі особи, які проживають в Євросоюзі, зобов'язані підкорятися
національним законам (наприклад, платити податки), а також законодавству ЄС
– це безперечно. Обов'язок підтримувати цінності і принципи, зафіксовані в
Договорах, видається суперечливим, оскільки не підкріплений юридично і
викликає заперечення з боку релігійних організацій.
Концепція цивільного громадянства не сприймає іспитів на знання
конституції і клятви в лояльності, яких вимагають ряд держав-членів при
наданні громадянства. У стадії обговорення перебуває також необхідність
поширення на іммігрантів військового обов'язку.
 154
Ідеальна модель, запропонована інститутами Євросоюзу, видається
продуманою і збалансованою. Питання в тому, як вона буде реалізована на
практиці державами-членами. Передбачається, що держави-члени розробляють
свої підходи в рамках концепції в чотирьох сферах: зняття бар'єрів для доступу
іммігрантів на ринок праці; возз'єднання сімей; боротьба з расовою, етнічною і
релігійною дискримінацією; полегшення натуралізації іммігрантів.
Статус резидента дає можливість іммігранту, який давно проживає в одній
з країн Євросоюзу, брати участь у соціально-економічному і політичному житті
країни, не втрачаючи зв'язку зі своєю батьківщиною. Мова йде навіть про
надання іммігрантам можливостей збереження статусу резидента в разі тривалої
відсутності в ЄС.
Викладене уможливлює наступні висновки. На першому етапі
відбувається імплементація положень директив ЄС у національні закони,
приведення їх у відповідність зі стандартами ЄС. Однак, Комісія не володіє
переважними повноваженнями у формуванні законодавства в даній сфері:
незважаючи на те, що за Амстердамським договором імміграційна політика була
вилучена з виключної компетенції національних держав і перенесена на
наднаціональний рівень, держави-члени продовжують відігравати у ній значну
роль. До останнього часу вони швидше були схильні реагувати на кон'юнктурні
моменти посилення імміграційного тиску або виникаючі проблеми інтеграції
іммігрантів у галузі імміграції. Навіть необхідність гармонізації законодавств,
заявлена Договором про Європейський Союз, ставилася під сумнів деякими
країнами, тому вкрай важко було досягти політичного консенсусу з утвердження
тієї чи іншої спільної ініціативи, узгодити різні підходи до таких чутливих і
неоднозначних проблем, як імміграція та громадянство. Реалізувати концепцію
«цивільного громадянства» буде складно на рівні національних держав, якщо
виходити з існування традиційно різних моделей інтеграції іммігрантів, в основі
яких лежать різні принципи натуралізації: республіканська або асиміляційна
модель, ізоляція, мультикультуралізм. При цьому жодну з моделей сьогодні не
можна назвати успішною. Навіть мультикультуралізм, який традиційно
 155
вважався ідеальною моделлю і стандартом, що його взяв на озброєння
Європейський Союз, також перебуває у кризовому стані. Тому поряд з
прихильністю мультикультуралізму все частіше лунають голоси на користь
моделі «домінуючої культури», в рамках якої приїждже населення вносить свій
певний внесок у соціально-культурну спадщину країни, не претендуючи на його
докорінну зміну.
Розвиток міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини сприяв
тому, що законодавство країн ЄС стало все більшою мірою орієнтуватися на
повагу до гідності та свободи людини, її право самостійно визначати свою долю,
дотримання загальних принципів права, які стали концентрованим виразом
найбільш суттєвих рис і цінностей, притаманних правовій системі Євросоюзу.
Формування універсальних і регіональних стандартів, яких повинні
дотримуватись держави, не тільки призвело до переосмислення пріоритетів та
змісту даного інституту, а й певною мірою сприяло нівелюванню відмінностей у
правовому становищі громадян країн ЄС та іноземців.
В умовах інтенсифікації міграційних процесів, розвитку міжнародних
інструментів захисту прав людини і систем соціальної підтримки значимість
інституту громадянства як маркера ідентичності та необхідної умови
користування певними правами і свободами поступово знижується.
Політику щодо надання громадянства можна розглядати як одну з
найважливіших складових міграційної політики держав ЄС. Критерії,
встановлені для визначення реальних чи потенційних громадян, досить чітко
показують, які ідеї лежать в основі консолідації квазідержави, якої поведінки
чекають від іноземців, які постійно проживають на її території.
Ключовими індикаторами, що свідчать про ставлення у ЄС до іноземних
громадян, є наступні: характер вимог, що пред'являються до мігрантів в
першому поколінні, які претендують на прийом до громадянства; можливість
збереження громадянства за походженням після натуралізації; спрощення умов
прийому до громадянства у разі укладення шлюбу з громадянином держави;
особливий підхід до надання громадянства дітям-мігрантам у другому і
 156
третьому поколінні, що народилися і / або проживають у країні перебування
на довгостроковій основі.
Всі держави ЄС в тій чи іншій мірі вживають заходів, спрямованих на
запобігання нелегальній міграції, зменшення впливу міграційної складової на
ринок праці та соціальну систему, однак, проголосивши зв'язаність влади
правом, прихильність загальновизнаним принципам і нормам міжнародного
права, універсальних прав людини, соціальної правової державності, вони
змушені гарантувати широкий спектр особистих, соціальних і навіть політичних
прав мігрантів, які проживають на законних підставах на їхній території. Як
результат, конституційно-правове регулювання статусу іноземців у даних
країнах дедалі більшою мірою визначається принципами рівності, поваги прав
людини та соціальної справедливості.
У світлі небезпеки терористичної загрози держави ЄС зробили більш
жорстким зовнішній і внутрішній міграційний контроль: стали встановлювати
більш жорсткі умови для в'їзду в країну, видачі та продовження дії дозволів на
перебування, а також спонукати мігрантів опановувати державну мову,
детальніше знайомитися з європейською історією і традиціями, законами та
прийнятими правилами поведінки.
В останні роки питання, пов'язані зі статусом іноземців, стали
регламентуватися в законодавстві держав ЄС значно детальніше. При цьому
було змінено акценти в правовому регулюванні. Якщо раніше особлива увага
приділялася заходам адміністративного характеру, що пов'язані з дозволом на
в'їзд або перебування, наданням притулку або висилкою, то наразі актуальність
набули питання, що стосуються возз'єднання сімей, працевлаштування,
соціального захисту та інтеграції іноземців до приймаючого суспільства. Крім
того, загальною тенденцією є надання широкого кола прав особам, які
перебувають в країні на довгостроковій основі, посилення підходів до
нелегальних мігрантів.
У рамках процесу інтеграції іноземців держави західної демократії
використовують різні політико-правові засоби. На первинному етапі адаптації
 157
осіб, що прибувають у країну, здійснюється політика цивільної інтеграції
мігранта, правові механізми реалізації якої закріплюються в імміграційному
законодавстві, законодавстві про правове становище та/або інтеграцію
іноземців. Для другого етапу, який передбачає певний ступінь занурення
мігранта в суспільне життя держави перебування, характерна політика
запобігання та протидії дискримінації, забезпечення дієвих гарантій реалізації
прав і свобод цих осіб. Найважливішою юридичною складовою цієї політики є
розробка анти-дискримінаційного законодавства.
Ставлення до множинного громадянства у державах ЄС істотно змінилося
в епоху глобалізації, коли більше значення стали мати економічні можливості,
професійний потенціал, а не громадянство особи. Збільшення числа осіб, які
мають подвійне громадянство, обумовлене, з одного боку, зростанням
мобільності населення та інтенсифікацією міграційних процесів, зростанням
кількості змішаних шлюбів і наданням обом батькам права передавати своє
громадянство дітям, з іншого боку, розвитком міжнародно-правового
регулювання у галузі прав людини, зміною пріоритетів європейської і
національної політики щодо інтеграції довготермінових мігрантів тощо.

2.4. Перспективи створення єдиного громадянства ЄС

Основним підсумком сучасної фази європейської інтеграції стало

розширення складу ЄС і орієнтація на створення федеративного Союзу.
Одночасно цей період характеризується посиленням економічної кризи, а також
внутрішньополітичними і міжнаціональними розбіжностями.
Європейський Союз зараз складають держави не тільки з різними
культурами (Скандинавія, Центральна Європа, Середземномор'я), але й
настільки ж відмінні одна від одної за рівнем економічного розвитку (Португалія
і Швеція, Греція і Німеччина). Не менш істотні відмінності політичних позицій,
які поділяють держави-члени Союзу. За цим критерієм серед них виділяються
федералісти, конфедералісти і прихильники міжурядового співробітництва, що
 158
займають відмінні позиції з питання вибору політичних форм подальшої
європейської інтеграції.
У змісті Маастрихтського та Амстердамського договорів знайшло
відображення суперечливе співвідношення двох домінуючих течій процесу
європейської інтеграції: більш жорсткої версії європейського федералізму, що
спирається на систему супранаціональних інститутів (континентальна
інституційна традиція) і установки на збереження національних ідентичностей
та суверенітетів, що знайшла вираження в перевазі міжурядового
співробітництва.
У рамках Маастрихтського договору конфлікт цих двох трендів не був
подоланий. Договором, по суті, було інституціоналізовано принцип становлення
супранаціоналізму і міжурядової форми європейської інтеграції. Процес
характеризувався протиборством федералістської і націоналістичної традицій у
концептуалізації принципів управління Європейським Союзом і розуміння
національної ідентичності. Разом з тим, чималу роль у досить успішній
інституціоналізації європейської інтеграції зіграв культурний фактор, що
забезпечує формування в суспільній свідомості ідеї про загальність європейської
цивілізації зі спільним духовним і культурним спадком.
Стратегією створення об'єднаної Європи, як єдиного політичного та
символічного (культурного) утворення, передбачалося досягнення соціально-
економічної стабільності та безпеки в регіоні. Важливим аспектом культурної
складової стратегії європейської інтеграції стала ідея європейського
громадянства. Це свідчить про орієнтацію суспільної свідомості на формування
європейської ідентичності як громадянського типу національної ідентичності.
Європейський націоналізм у своїй сучасній формі знаходить втілення, по-
перше, в ідеї громадянської належності до Європейського Союзу, по-друге, в
ідеї захисту транснаціональної європейської солідарності.
Лінія на створення Європи із загальною громадянською ідентичністю
передбачає розгляд європейського громадянства, яке виходить за межі
громадянства в рамках національної держави. Ідея європейського громадянства
 159
ґрунтується на двох традиціях: а) ліберальній, а саме на трактуванні
проблеми громадянства як засобу здійснення контролю виконавчої влади на
національному та європейському рівні; б) на традиції захисту партикулярних
інтересів як основи забезпечення загального блага. У рамках дебатів про
«дефіцит демократії» в Європейському Союзі активізовані саме ці дві традиції,
які становлять дві основні форми європейського націоналізму, вибір однієї з
яких повинен визначити стратегічні перспективи європейської інтеграції. При
цьому основні форми європейського націоналізму не є антагоністами, що
виключають одне одного. Можливість їх співіснування аналітики пов'язують з
ефектами глобалізації, з відповідною зміною статусу і самого взаємозв'язку
держави й нації.
У сучасних умовах нації-держави європейського регіону продовжують
багато в чому діяти переважно у вузьких, національних рамках своєї
державності, що перестало відповідати реаліям функціонування економіки не на
національному, а на світовому рівні. Сама здатність нації-держави адаптуватися
до нових видів управління ставиться сьогодні під сумнів, що актуалізує
проблему громадської участі в управлінні спільними справами і підвищує роль
громадянського суспільства в сучасному світі.
З урахуванням тенденції до обмеження державного суверенітету в умовах
глобалізації, держава сприймається сьогодні як далеко не єдина форма
легітимації контролю політичних, економічних, соціальних та управлінських
функцій в сучасному суспільстві. Ця обставина є істотною для визначення
перспектив європейського націоналізму і стратегій реалізації відповідних
проектів, зокрема Союзного громадянства.
У цих умовах головною проблемою в контексті європейського
інтеграційного проекту стає не майбутнє державного суверенітету, а
забезпечення демократії як для самого Європейського Союзу, так і для країн-
членів ЄС. Дебати між націоналістами-юніоністами (англосаксонська
інституційна традиція) і федералістами (континентальна традиція) відходять у
минуле, втрачаючи свою актуальність. Це означає, що для перспектив
 160
європейської інтеграції першорядне значення набуває не фактор
інституціоналізації європейської консолідації, а культурний фактор інтеграції.
У тому вигляді, в якому здійснена наразі інституціоналізація політичної
структури Європейського Союзу, традиційне смислове значення національного
суверенітету багато в чому також нівельовано. Сфера національного
суверенітету хоча й продовжує зберігати своє значення, насправді суттєво
обмежена постійно розширюваною сферою впливу Союзу.
У зв'язку з цим виникає проблема забезпечення участі громадян регіону в
управлінні спільними справами. Демократична участь не забезпечується
обмеженими рамками національного і державного суверенітету на світовій
арені. Як реальне вирішення проблеми збереження демократії в умовах
європейської інтеграції розглядається стратегія збалансування звуження
державного суверенітету за рахунок підтримки демократичної участі в рамках
постнаціональної інституційної структури Європейського Союзу, що приводить
до необхідності перегляду концепції суверенітету як такої. Для того, щоб
Європейський Союз став соціальною реальністю, він повинен бути не тільки
інституціональним, а й передусім соціальним утворенням, реальним
суспільством з особливою новою загальноєвропейською політичною культурою.
Визначення ефективної стратегії реалізації такого проекту передбачає
інше розуміння співвідношення національності і громадянства. Новий
концептуальний підхід передбачає підключення їх смислового змісту і розробку
концепції громадянської національності як основи проекту просування
європейського націоналізму, що виступає стратегією формування
загальноєвропейської політичної культури.
Традиційне смислове значення поняття «національність» пов'язується з
концепцією «нація», яке включає в себе два основних смислових компонента.
Перший компонент містить значення певної інфраструктури Союзу (політичної,
правової та інших структур), об'єднаної загальними історією і культурою.
Другий відображає в собі значення лояльності державної влади як основи
легітимності управління територією, на якій проживають люди, пов'язані з
 161
конкретною нацією. Співвідношення національності та громадянства в його
традиційному розумінні таке, що національна приналежність виступає умовою
громадянської належності: члени демократичних націй наділяються статусом
громадянина.
У сучасних умовах, коли трансформувалася сама класична форма
національної держави, змінилися і характеристики постнаціонального
громадянства. Демократична громадянськість не обов'язково визначається
національною ідентичністю. Разом з тим, вона передбачає соціалізацію особи в
рамках загальної політичної культури. Відповідно, загальна політична культура
не може бути пов'язана з якоюсь однією моделлю національної культури.
Ефективна стратегія сприяння створенню умов для виникнення
загальноєвропейської політичної культури передбачає дотримання низки умов,
спрямованих на подолання таких проблем.
По-перше, це проблема генерування нової форми лояльності, об'єктом якої
вже більше не може бути існуюча в рамках національної держави політико-
інституціональна структура. Для цього необхідна культурна програма, що
передбачає досягнення демократичного консенсусу на основі формування
афективного (емоційного) компоненту нової європейської ідентичності,
відсутність якої розглядається сьогодні як одна з причин відомого «дефіциту
демократії».
По-друге, це проблема досягнення легітимності діючої в рамках
Європейського Союзу політико-інституційної системи, яка в суспільній
свідомості не розглядається як основа європейської національної ідентичності та
європейської громадянськості.
По-третє, це проблема подолання помилкового прирівнювання понять
суверенітету й ідентичності. Існування постнаціональної європейської
ідентичності можливе за умови формування в суспільній свідомості установки,
що допускає можливість співіснування різних за своєю культурою національних
спільнот у рамках загальної (схожої за критерієм демократичності принципів
організації) політичної спільноти.
 162
По-четверте, це етнічні, релігійні, соціальні, політичні та економічні
проблеми, пов'язані з процесом розширення Європейського Союзу за рахунок
вступу до нього нових членів.
По-п'яте, це проблема, пов'язана з необхідністю створення дієвої системи
європейських символів постнаціональної загальноєвропейської ідентичності,
здатної поєднати локальні ідентичності.
По-шосте, це проблема обмеження ризиків виникнення агресивних форм
етнічного та національного націоналізму. У першу чергу, це пов'язано з
проблемою інкорпорації мусульман у європейське суспільство і його культуру.
Залишається відкритим питання про те, як європейська ідентичність з її
практиками і дискурсами може представляти іслам і ідентичність численних
мусульманських груп (пакистанці – у Великій Британії, турки – у Німеччині,
північноафриканці –у Франції) як елементу структури загальноєвропейської
ідентичності.
Загалом динаміка європейської інтеграції є свідченням взаємозв'язку
інституціональних і культурних чинників цього складного процесу. Стратегія
формування інституційної структури єдиної Європи, при відносній ефективності
проведених у її рамках уніфікаційних політик, не дала очікуваних ефектів у
вирішенні проблеми забезпечення соціально-економічної стабільності та
безпеки в регіоні. Подолання ризиків, пов'язаних із виникненням у Європі
потенційних вогнищ агресивного етнічного націоналізму, пов'язується сьогодні з
розробкою інноваційного дискурсу, проекту і стратегії європейського
культурного націоналізму, що розглядаються як можлива перспектива розвитку
європейської інтеграції, зміцнення позицій ЄС як впливового глобального
актора світової політики, здатного протистояти спробам проникнення в цю
сферу міжнародних терористичних організацій, що використовують
дезінтеграційні процеси і сепаратистські тенденції у своїх цілях.
Співвідношення культурного і політичного компонентів у структурі
національної ідентичності, а також перехід від переважно культурної до
політичної ідентичності в різних країнах ЄС мають свою специфіку. Для
 163
розуміння проблем і ризиків трендів до переважно культурного чи
політичного націоналізму важливо враховувати характер і динаміку розвитку
структури національної ідентичності на національному, регіональному і
глобальному рівнях.
Труднощі європейського тренду до загальноєвропейської культурної
ідентичності, що формується на основі політичних ідей, норм і стандартів
демократичної громадянської культури, пояснюються різноманіттям культурних
ідентичностей країн, що входять до європейської спільноти.
Складність проблеми поєднання різнопланових спільнот полягає також і в
тому, що досвіду введення громадянства в об'єднанні держав, створеному на
основі квазіфедеративного об’єднання держав, не було ніколи. У Європейському
Союзі це сталося вперше. Саме тому при розгляді даного явища відчувається
якась незавершеність. Це проявляється в суперечливості визначення, у
відсутності чіткого переліку прав і обов'язків громадян Союзу, в тих труднощах,
які виникають при реалізації положень про громадянство. Але ця
«незавершеність», з іншого боку, дає привід говорити і про перспективи
подальшого розвитку даного інституту в законодавстві Європейського Союзу.
Громадянство Союзу знаходиться в стані становлення. Сама ідея встановлення
єдиного громадянства Європейського Союзу дістала широкий резонанс серед
дослідників європейського і міжнародного права, і, як було показано,
спричинила безліч суперечливих оцінок [207, р. 17]. Так чи інакше,
проголошення загальноєвропейського громадянства є однією з найбільш
амбітних ідей, запропонованих за все півстоліття європейської інтеграції.
У першому підрозділі нашого дослідження наголошувалося, що в понятті
громадянства Євросоюзу (і це відзначають багато дослідників) міститься
декілька змістів: дане громадянство закріплює юридичний статус індивіда,
виступає інструментом політичної самоідентифікації, стає ознакою політичної
лояльності, накладає обов'язки, передбачає надання прав [223, р. 163].
Багатозначність поняття громадянства обумовлюється не в останню чергу
 164
багатством і різноманітністю соціально-політичних форм, що змінилися в
Європі з часів виникнення цього інституту.
Сучасна політична теорія виділяє два характерні аспекти громадянства:
по-перше, громадянство припускає наявність права участі в політичному житті,
що породжує відчуття приналежності до Союзу або навіть самоототожнення з
ним. Вже наголошувалося, що спільність людей, що історично склалася,
заснована на приналежності до одного народу, нації з єдиною мовою,
культурою, загальною історією тощо, актуалізувала необхідність
формального закріплення, як правило, властивого такій спільності відчуття
єдності і самобутності на політико-правовому рівні, що багато в чому і
покликало до життя інститут громадянства. Зі вказаного випливає друга
характерна ознака: громадянство історично і логічно тісно пов'язане з
концепцією держави як такої і національної держави зокрема [224, р. 4].

Ідея громадянства створена для моделі взаємодії між індивідом і

державою, заснованою на визнанні рівності людей як рівноправних у
політичному відношенні суб'єктів, на поважанні верховною владою їх прав, так
само як і на готовності індивідів добровільно підкорятися законам держави.
Таким чином, ідея громадянства відкриває дорогу до свободи, але до
свободи в чисто політичному її вимірі. Проте сучасна правова наука
стверджує, що громадянські права не вичерпуються правами політичними, а є
так званою «тріадою прав», що включає права особи, власне політичні права і
соціальні права людини. Підтвердження цьому можна виявити і в міжнародному
праві, яке розглядає право на громадянство як одне з основоположних прав будь-
якого індивіда. Наочним підтвердженням тому, як ми вже наголошували, є
закріплення відповідних положень у низці найважливіших міжнародно-
правових актів, і перш за все в Загальній декларації прав людини (ст. 15),
Міжнародному пакті про цивільні і політичні права (ст. 24), Конвенції про
ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст. 5), Конвенції про права дитини
(ст. 7), Американській конвенції про права людини (ст. 20) тощо [4].
Таким чином, політичні права вже не є єдино можливим способом
 165
реалізації універсальних прав особи. Саме тому новий ступінь розвитку
громадянського суспільства у європейських країнах, що передбачає надання
прав не громадянинові, але перш за все особі, сприяє збагаченню доктрини
громадянства і поступовому відділенню її від ідеї національної держави, що
ми частково й спостерігаємо на прикладі Європейського Союзу і концепції
загальноєвропейського громадянства, яка радикально підриває багато
уявлень, що існували в рамках політичної та правової теорії [225, р. 200].
Саме перші кроки на шляху вказаного відокремлення ідеї громадянства
від національних меж викликає найбільше запитань і навіть протидію. Дійсно,
як ми вже відзначали, суть громадянства єдина і історично виходить з
необхідності регламентувати виключно внутрішні національні відносини між
державою і індивідом, у тому числі і з приводу інших держав (проблема
подвійного громадянства і множинного громадянства). Таким чином, виникає
цілком природне і закономірне питання: яким чином розвиватиметься
інститут громадянства ЄС, адже Європейський Союз не є державою у
повному значенні цього терміна, а представляє собою квазіфедерацію, яка є,
по суті, лише певною (хоча й досить важливою) стадією у процесі
західноєвропейської інтеграції.
Складність поставлених питань ілюструється тим, що впродовж періоду
свого становлення проблема загальноєвропейського громадянства
обговорювалася на двосторонніх або загальноєвропейських зустрічах країн
Європейського Союзу безліч разів [20, р. 52]. Політичний союз, до якого
прагнули європейські лідери, і, відповідно, декларування
загальноєвропейського громадянства розглядалися в той період як засоби
формування єдиної європейської ідентичності, яка покликана була
забезпечити додаткову міцність загальноєвропейської конструкції [226,
р. 143].
Водночас економічна інтеграція, метою якої на даному етапі виступало
запровадження єдиної європейської валюти, створювала підґрунтя для
поступової передачі політичного суверенітету від національних держав до
 166
наднаціональних загальноєвропейських структур [227, р. 157]. Таким
чином, складний і тривалий процес кристалізації ідеї загальноєвропейського
громадянства був прискорений політичними обставинами і утілився у
формулюваннях Маастрихтського договору.
Проголошення загальноєвропейського громадянства, як відзначають
експерти, прямо або опосередковано породжувало важливі позитивні наслідки:
по-перше, воно укріплювало інтернаціональний характер Європейського
Союзу, по-друге, підкреслювало, що цілі Європейського Союзу полягають у
розвитку особистості його громадян через надання їм широких свобод, нехай
навіть в умовах зниження характерної для будь-якої національної держави
функції політичного контролю [228, 229].
Також європейські лідери вирішували іншу важливу задачу — вони
обмежили повноваження національних держав, не створюючи при цьому
наднаціональної державної структури, і при цьому проголошували громадян
численних, таких, що існують практично в кожній європейській країні
автономій, громадянами Союзу без надання самим цим автономіям державного
статусу [230].
Концепція загальноєвропейського громадянства сьогодні разюче
відрізняється від уявлень про громадянство, звичних дослідникові політичних
принципів організації національної держави. З одного боку, сам Європейський
Союз та сама політична спільність, яка наділяє громадян її країн правами
громадян Союзу, не є суверенною державою у власному сенсі слова; і хоча
громадянські права можуть бути гарантовані не тільки державами, реальна
практика їх надання недержавними інститутами навряд чи може бути визнана
багатою.
Крім згадуваної проблеми з наділенням індивідів, що мають
загальноєвропейське громадянство, додатковими правами, і відсутністю
додаткових обов'язків (громадянин Європейського Союзу не платить прямих
податків, не зобов'язаний нести військову повинність), істотні й дві інші
обставини. По-перше, це асиметрія «неполітичних» і «політичних» прав
 167
європейського громадянина: у той час як «неполітичні», позначені ще в
Римському договорі 1957 р., постійно розширювалися, коло «політичних»
залишається досить обмеженим [224, р. 9-10]. По-друге, загальноєвропейські
органи влади, що наділяють європейських громадян правами, не мають
можливості надати індивідам сам статус громадянина – єдиним способом
доповнити права залишається набуття громадянства однієї з національних
держав, що входять до Союзу, причому питання надання індивідові
громадянства держави-члена регулюється виключно національним
законодавством даної держави.
Аналіз цих обставин дає можливість стверджувати, що невизначеність і
украй специфічний характер концепції загальноєвропейського громадянства
породжені невирішеністю на сучасному етапі питання про співвідношення
національних суверенітетів країн, що входять в Європейський Союз, і
суверенітету самого Європейського Союзу. Це, у свою чергу, означає, що
проголошення загальноєвропейського громадянства є не стільки
закріпленням у вигляді юридичної норми спільності, що вже склалася,
скільки серйозним політичним авансом, від реалізації якого залежить чи
стануть реальністю європейська ідентичність та політична єдність.
Зі всієї безлічі проблем, обумовлених характером проголошеного
загальноєвропейського громадянства, зупинимося лише на трьох, що
видаються найбільш актуальними: чи обмежує інститут європейського
громадянства суверенітет національних держав; чи може європейське
громадянство дати індивідові ті ж права, що й національне; нарешті, чи
адекватне європейське громадянство в його нинішньому варіанті ступеневі
інтегрованості Європейського Союзу. Відповідь на ці запитання може, на наш
погляд, внести деяку визначеність до уявлень про те, в якому напрямі почнуть в
найближчому майбутньому розвиватися Європейський Союз і його інститути.
Відносно першої з вказаних проблем, не можна не звернути увагу на
серйозну суперечність у теорії і практиці загальноєвропейського громадянства.
Стверджуючи, що загальноєвропейське громадянство тільки доповнює
 168
національне громадянство, але жодною мірою не замінює його [215],
керівники європейської інтеграції визнають, що для досягнення однієї певної
мети (загальноєвропейського громадянства) індивід може скористатися різними
шляхами. Тим часом у теорії міжнародного права саме поняття громадянства
передбачає рівність його власників перед законом та сувереном, і було б логічно
припустити, що рівність не може досягатися різними зусиллями й шляхами. У
зв'язку з цим доцільною вважаємо поступову уніфікацію всіх відомих
міжнародно-правовій практиці питань, пов'язаних з громадянством:
принципів натуралізації, надання притулку, встановлення мінімального терміну
перебування, необхідного для отримання права участі в муніципальних виборах
країни проживання, регулювання політичних прав негромадян Європейського
Союзу, що проживають на його території, або що володіють як громадянством
Союзу, так і громадянством іншої країни, що не є членом даного Союзу
(регулювання багатогромадянства), тощо. При цьому цілком очевидно, що така
уніфікація виявиться украй складним процесом.
Так, вже в питаннях регулювання імміграції є складні для переборення
розбіжності між країнами-учасницями Союзу: Німеччина, Бельгія, Італія і
Греція виступають за передачу відповідних повноважень у відання
Європейського Союзу, Данія ж і Велика Британія, у свою чергу, бажають
зберегти їх за окремими державами [230, р. 90]. Досить маловірогідним
видається виникнення симбіозу, наприклад, німецької практики, заснованої на
«jus sanguinis» (право крові), і британської – «jus soli» (право ґрунту). Проте
уніфікація принципів надання громадянства може стати першим прикладом
втрати європейськими державами частини свого суверенітету.
Що стосується другої проблеми, то виявляються не менш серйозні
труднощі як теоретичного, так і практичного характеру. Розв’язуючи питання,
чи є європейське громадянство життєздатною політичною концепцією за
наявності у Європейського Союзу рис квазіфедеративного утворення,
відштовхнемося від того факту, що до цього часу єдиним видом держави, що
забезпечувала повноцінну реалізацію концепції громадянства, є національна
 169
держава.
Національна держава, втілюючи гармонійне поєднання чинників
території, мови і культури, покликала до життя концепцію національного
громадянства, згідно з якою надання індивідові правового статусу громадянина і
відповідних політичних прав обумовлювалося його належністю до певної нації.
З іншого боку, сьогодні терміном «національна держава» часто
позначають багатонаціональні, поліетнічні держави, в межах яких окремі групи
громадян підтверджують прихильність державі, до складу якої вони входять,
за умови визнання і поваги їх національної самобутності [231, р. 153]. У даному
разі фактично держава відмовляється від значної частини своїх функцій,
зв'язаних з контролем і владою, задля зміцнення традиційно ліберальних
цінностей при збереженні поваги до принципів багатонаціональної держави.
Європейський Союз по суті наближений саме до такої схеми національної
держави і робить наступний крок на шляху її розвитку.
Крім іншого, саме в рамках Союзу було наочно підтверджено, що статусом
громадянина визначаються лише політичні права, а інші, такі, як право на
здійснення не забороненої законом господарської діяльності, право
приватної власності, а також право на вибір віросповідання, свободу слова, на
доступ до об'єктивної інформації або недоторканність приватного життя, тобто
права особи, залежать не від громадянської приналежності, а від самого статусу
конкретної особи [232, р. 271].
Указаний факт дозволяє стверджувати, що держави сучасної Європи
ведуть пошук нових форм соціальної самоорганізації, причому вкрай обережно,
ґрунтуючись у формуванні європейської ідентичності на базових ліберальних
цінностях і прагнучи уникнути різкої девальвації національного громадянства,
яке поки, поза сумнівом, залишається головним способом політичного
самовизначення населення.
Щодо третьої проблеми у світлі вищесказаного гостро постає також
питання, наскільки обґрунтованим і своєчасним було висунення ідеї
загальноєвропейського громадянства.
 170
Не дивлячись на всі, здавалося б, неоднозначні характеристики
громадянства Союзу, можна стверджувати, що наразі ступінь розробленості та
деталізації концепції і практики загальноєвропейського громадянства цілком
адекватні мірі, в якій розвинені політичні структури Союзу в рамках «другої» і
«третьої» опор.
Власне, запровадження громадянства Союзу в 1992 р. вирішило головне
завдання – було дано серйозний стимул розпочати пошук нових політичних і
соціальних форм інтеграції в Європі. Тому зарубіжні дослідники європейських
інтеграційних процесів багато в чому правильно зазначають, що справжнє
значення положень Маастрихтського договору про громадянство Європейського
Союзу полягає сьогодні не в їх безпосередньому змісті, а перш за все в тому, що
вони змогли визначити перспективу на майбутнє [20; 22], яку окреслює
Лісабонський договір.
Гіпотеза про можливість набуття інститутом громадянства якісно нових
форм, яка лежить в основі загальноєвропейського громадянства, є плідною, і її
використання веде до наповнення цього традиційного поняття новим
позитивним сенсом.
Загальноєвропейським громадянством є абсолютно особливий феномен –
постнаціональне громадянство, засноване не на принципі національної
приналежності, а на прихильності універсальним правам, що передбачає так
званий «культурний плюралізм» [233, р. 10]. При цьому субсидіарний характер
європейського громадянства, який доповнює громадянства національні, сприяє
тому, що воно вельми органічно вписується в схему побудови єдиної Європи,
що існує сьогодні, згідно з якою суверенні держави лише поступово делегують
частину своїх повноважень наднаціональним структурам [234, р. 177- 178].
Головний висновок, який можна зробити з вивчення проблем та
перспектив загальноєвропейського громадянства і з практики закріплення цього
поняття в юридичних джерелах, полягає в тому, що Європа (в усякому разі в
межах країн-учасниць Європейського Союзу) переросла рівень тільки
економічної інтеграції і усвідомила, що європейське громадянство і
 171
демократична Європа не можуть виникнути на ґрунті виключно
економічної практики, оскільки, з одного боку, вимагають наявності об'єктивної
політичної волі, здатної модифікувати схему функціонування європейських
інститутів відповідно до принципів демократії і громадянського суспільства, а з
іншого, – суб'єктивного відчуття громадянської єдності, тієї самої європейської
ідентичності.

Висновки до розділу 2

Набуття громадянства ЄС можливе у загальному і винятковому порядку. В

загальному порядку громадянство може бути набуте шляхом філіації або шляхом
натуралізації. Винятковий порядок набуття громадянства ЄС передбачає групове
надання громадянства (у тому ж числі трансферт), оптацію та реінтеграцію.
Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація.
Сучасне законодавство більшості держав Євросоюзу передбачає змішану
систему набуття громадянства за народженням, при якій переважаюче значення
права крові поєднується з певним впливом права ґрунту. Вибір державою того
чи іншого принципу набуття громадянства головним чином обумовлюється її
політикою у демографічній сфері.
Щодо набуття громадянства за народженням не існує ні загальновизнаних
норм міжнародного права, ні однакової практики держав-членів ЄС.
Міжнародно-правовий аспект регулювання громадянства ЄС полягає у
вирішенні виникаючих колізійних ситуацій, пов'язаних з набуттям громадянства
за народженням або в результаті натуралізації.
Винятковий порядок набуття громадянства передбачається в спеціальних
законах та (або) в міжнародних договорах, стосується здебільшого певних
категорій осіб і встановлюється, як правило, на обмежений термін.
У всіх випадках для набуття громадянства потрібна письмова заява особи
про її бажання набути громадянство іншої держави. Порядок вступу до
громадянства та умови його надання визначаються національним законодавством.
 172
Тільки в небагатьох країнах натуралізація здійснюється ухвалою суду, а
відмова у наданні громадянства може бути оскаржена до вищої судової інстанції.
Підставами втрати громадянства можуть бути: експатріація,
денатуралізація і денаціоналізація, а також втрата громадянства в строгому
значенні слова. Особа може втратити громадянство також і в силу положень
міжнародного договору.
Юридично інститут громадянства ЄС є передумовою інших складових
правового статусу громадянина і формується з норм, що закріплюють підстави,
за якими та чи інша особа визнається громадянином держави-члена та
опосередковано квазідержавного утворення, набуває або припиняє таке
громадянство. Однак розділяти вказані правові явища не можна.
Громадяни безпосередньо наділяються правами і обов'язками, які
забезпечуються інститутами Європейського Союзу та держав-членів, причому
особливість цього зв'язку така, що норми системи права Європейського Союзу є
пріоритетними щодо національного законодавства кожної держави-члена.
Створення «громадянства Союзу» – метод, використаний для зміцнення
демократичної легітимності Європейського Союзу. Незважаючи на залежність
союзного громадянства від національного, тісний правовий зв'язок громадянина
і Європейського Союзу є абсолютною реальністю і причиною того, що норми
права Європейського Союзу мають пряму дію. Хоча громадянство, як і раніше,
вважається питанням, яке держави-члени ЄС можуть вирішувати вільно, за
власним розсудом з урахуванням вихідних принципів міжнародного права, ця
свобода водночас обмежена інтересами інших держав-членів Союзу.
Формування універсальних і регіональних стандартів, яких повинні
дотримуватися країни-члени ЄС, не тільки призвело до переосмислення
пріоритетів та змісту даного інституту, а й певною мірою сприяло нівелюванню
відмінностей у правовому становищі громадян країн ЄС та іноземців. У
сучасних умовах, коли трансформувалася сама класична форма національної
держави, змінилися і характеристики постнаціонального громадянства.
Демократичне громадянство не обов'язково визначається національною
 173
ідентичністю. Разом з тим, вона передбачає соціалізацію особистості в
рамках загальної політичної культури. Відповідно, загальна політична культура
не може бути пов'язана з якоюсь однією моделлю національної культури.
Невизначеність і вкрай специфічний характер концепції
загальноєвропейського громадянства породжені невирішеністю на сучасному
етапі питання про співвідношення національних суверенітетів країн, що є
членами Європейського Союзу, і суверенітету самого Європейського Союзу. Це,
у свою чергу, означає, що проголошення загальноєвропейського громадянства є
не стільки юридичною констатацією спільності, що вже склалася, скільки
серйозним політичним авансом, від реалізації якого залежить, чи стануть
реальністю європейська ідентичність і політична єдність.
Уніфікація принципів надання громадянства може стати першим
прикладом втрати європейськими державами частини свого суверенітету.
Наразі ступінь розробленості й деталізації концепції та практики
громадянства ЄС цілком адекватні мірі розвиненості політичних структур цього
Союзу. Громадянство ЄС і єдина демократична Європа не можуть виникнути
на ґрунті тільки економічної практики, оскільки вимагають наявності
об'єктивної політичної волі і суб'єктивного відчуття громадянської єдності,
європейської ідентичності.
 174
ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення і
вирішення наукового завдання, що полягає у розкритті юридичної природи та
перспектив розвитку інституту європейського громадянства в умовах подальшої
інтеграції Європейського Союзу. Проведене дослідження дозволило
сформулювати низку висновків, спрямованих на досягнення поставленої у
роботі мети:
1. Роль і значення міжнародного права у вирішенні питань громадянства
останнім часом має чітку тенденцію до зростання, що пов’язано із розвитком
економічної, політичної і культурної інтеграції у світі у другій половині XX – на
початку XXI ст., інтенсивністю процесів взаємовпливу і взаємопроникнення
міжнародного права та національного права окремих держав. І хоч національне
право окремих держав не може бути безпосереднім джерелом міжнародного
права, проте саме воно було покладено в основу міжнародно-правового захисту
прав людини.
2. Право держав-членів ЄС самостійно регулювати власне громадянство не
може забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав.
Результатом даних колізій є подвійне громадянство – особливий правовий стан
особи, який означає, що вона є громадянином двох або більше держав відповідно
до їх законодавств.
Виникнення множинного громадянства ґрунтується на цілеспрямованій
політиці держав і, як правило, пояснюється традиційною неузгодженістю
політичних ліній держав у галузі регулювання відносин, пов’язаних із
громадянством.
3. Громадянство Європейського Союзу є одним з основних структурних
елементів інтеграції в рамках квазіфедеративної держави. Воно не є прикладом
універсального або відкритого громадянства. Специфічною рисою єдиного
загальноєвропейського громадянства є його іманентно динамічний характер.
Правовий аспект громадянства ЄС – спроба нормативного закріплення
тривалих соціально-політичних процесів, що відбувалися на тлі становлення
 175
державності країн Європи.
Інститут громадянства є фундаментальним інститутом національного і
міжнародного права, оскільки він розкриває особливість правового становища
громадян держави порівняно з іншою частиною населення.
4. Міжнародно-правові норми універсального й регіонального характеру,
що стосуються питань регулювання громадянства ЄС, знаходяться в тісному
взаємозв’язку з національним законодавством країн-членів, особливо якщо
останні зв’язані взаємними зобов’язаннями щодо дотримання положень тієї чи
іншої угоди. Непрямий вплив міжнародні акти і угоди у сфері громадянства
мають і на держави, що не беруть участі в них.
Говорити про особливу міжнародно-правову сутність громадянства ЄС не
можна – ця сутність єдина й історично виходить з необхідності регламентувати
виключно внутрішньонаціональні відносини між державою й індивідом, у тому
числі й «з приводу» інших держав. Параметри загальноєвропейського
громадянства не завжди підпадають під традиційне розуміння громадянства як
правового зв’язку особи з конкретною державою. Очевидно, що громадяни
держав-членів ЄС користуються більшим обсягом прав на території інших
держав-членів, ніж іноземці.
5. Зіставлення громадянства Союзу і громадянства держави-члена дає
право стверджувати, що між ними існує певна ієрархія, де громадянство
держави-члена ЄС є основним, а громадянство інтеграційного утворення –
додатковим. Стійкий характер зв’язку громадянства ЄС є однією з
найважливіших ознак громадянства, оскільки визначає стійкість окремих прав і
обов’язків, якими наділяється особа, набуваючи статусу громадянина тієї чи
іншої держави-члена ЄС.
6. Громадянство Європейського Союзу не є прикладом універсального або
відкритого громадянства, яке охоплювало б громадян більшості держав або до
якого вільно могли б залучитися громадяни інших держав. Воно є варіантом
надання громадянам держав-членів ЄС додаткового громадянства, що зумовлене
специфікою цього квазіфедеративного об’єднання.
 176
7. Набуття громадянства ЄС можливе у загальному і винятковому
порядкові. У загальному порядку громадянство може бути набуте шляхом
філіації і шляхом натуралізації. Винятковий порядок набуття громадянства ЄС
передбачає групове надання громадянства (у тому ж числі трансферт), оптацію
та реінтеграцію. Основним і найбільш поширеним способом набуття
громадянства є філіація.
Сучасне законодавство більшості держав Євросоюзу передбачає змішану
систему набуття громадянства за народженням, при якій переважаюче значення
права крові поєднується з певним впливом права ґрунту.
Міжнародно-правовий аспект регулювання громадянства ЄС полягає у
вирішенні виникаючих колізійних ситуацій, пов'язаних з набуттям громадянства
за народженням або в результаті натуралізації.
9. Підставами втрати громадянства можуть бути: експатріація,
денатуралізація і денаціоналізація, а також втрата громадянства в строгому
значенні слова. Особа може втратити громадянство також і в силу положень
міжнародного договору. Примусове позбавлення громадянства має місце у
міжнародній практиці нечасто.
10. Юридично інститут громадянства ЄС є передумовою інших
складових правового статусу громадянина і формується з норм, що
закріплюють підстави, за якими та чи інша особа визнається громадянином
держави-члена та опосередковано квазідержавного утворення, набуває або
припиняє таке громадянство. Однак розділяти вказані правові явища не можна.
Громадяни безпосередньо наділяються правами і обов'язками, які
забезпечуються інститутами Європейського Союзу та держав-членів, причому
особливість цього зв'язку така, що норми системи права Європейського Союзу є
пріоритетними щодо національного законодавства кожної держави-члена.
11. Створення «громадянства Союзу» – метод, використаний для
зміцнення демократичної легітимності Європейського Союзу. Незважаючи на
залежність союзного громадянства від національного, тісний правовий зв'язок
громадянина і Європейського Союзу є абсолютною реальністю і причиною того,
 177
що норми права Європейського Союзу мають пряму дію. Хоча громадянство,
як і раніше, вважається питанням, яке держави-члени ЄС можуть вирішувати
вільно, за власним розсудом з урахуванням вихідних принципів міжнародного
права, ця свобода водночас обмежена інтересами інших держав-членів Союзу.
12. Формування універсальних і регіональних стандартів, яких повинні
дотримуватися країни-члени ЄС, не тільки призвело до переосмислення
пріоритетів та змісту даного інституту, а й певною мірою сприяло нівелюванню
відмінностей у правовому становищі громадян країн ЄС та іноземців. У
сучасних умовах, коли трансформувалася сама класична форма національної
держави, змінилися і характеристики постнаціонального громадянства.
Демократичне громадянство не обов'язково визначається національною
ідентичністю. Разом з тим, вона передбачає соціалізацію особистості в рамках
загальної політичної культури. Відповідно, загальна політична культура не може
бути пов'язана з якоюсь однією моделлю національної культури.
13. Невизначеність і вкрай специфічний характер концепції
загальноєвропейського громадянства породжені невирішеністю на сучасному
етапі питання про співвідношення національних суверенітетів країн, що є
членами Європейського Союзу, і суверенітету самого Європейського Союзу. Це,
у свою чергу, означає, що проголошення загальноєвропейського громадянства є
не стільки юридичною констатацією спільності, що вже склалася, скільки
серйозним політичним авансом, від реалізації якого залежить, чи стануть
реальністю європейська ідентичність і політична єдність.
Уніфікація принципів надання громадянства може стати першим
прикладом втрати європейськими державами частини свого суверенітету.
14. Наразі ступінь розробленості й деталізації концепції та практики
громадянства ЄС цілком адекватні мірі розвиненості політичних структур цього
Союзу. Громадянство ЄС і єдина демократична Європа не можуть виникнути
на ґрунті тільки економічної практики, оскільки вимагають наявності
об'єктивної політичної волі і суб'єктивного відчуття громадянської єдності,
європейської ідентичності.
 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Курс международного права: учебный курс/ ред. кол.: Ф. И. Кожевников,
В. И. Менжинский, А. П. Мовчан, Г. И. Морозов; отв. ред. Ф.И. Кожевников. – 2-е
изд., перераб. и доп. – М. : Международные отношения, 1966. – 648 с.
2. Броунли Я. Международное право: в 2 кн. / Я. Броунли; пер. с англ. канд.
юрид. наук С.Н. Адрианова. – М. : Прогресс, 1977. – Кн. 2. – 424 с.
3. Черниченко С. В. Международно-правовые вопросы гражданства / С. В.
Черниченко. – М. : Международные отношения, 1968. – 160 с.
4. Международные акты о правах человека: сборник документов / Сост. и
вступ. ст.: В. А. Карташкин, Е. А. Лукашева.– М. : Норма, Инфра–М, 1998. – 784 с.
5. Карташкин В. А. Права человека в международном и
внутригосударственном праве / В. А. Карташкин; отв. ред.: Е.А. Лукашева. – М. :
ИГиП РАН, 1995. – 135 с.
6. Jayawickrama N. Hong Kong and the International Protection of Human Rights/
Nihal Jayawickrama // Human Rights in Hong Kong edited by R.Wacks. –Oxford: Oxford
University Press, 1992. – 210 р.
7. Большая советская энциклопедия: в 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. –
3-е изд. – М. : Советская энциклопедия, 1970. – Т. 3. – 640 с.
8. Большой энциклопедический словарь: в 2 т. / гл. ред. А. М.
Прохоров. – М. : Советская энциклопедия, 1991. – Т. 1. – 768 с.
9. Свинарев В. В. К вопросу о правовом регулировании статуса лиц с двойным
гражданством / В. В. Свинарев // Право и политика. – М. : Nota Bene. – 2001. – № 2.
– С. 100-107.
10. Права человека: сборник международно-правовых документов /
сост. В. В. Щербов. – Мн. : Белфранс, 1999. – 1133 с.
11. Сборник международных правовых документов, регулирующих
вопросы миграции. – М. : MOM, 1994. – 367 с.
12. Про громадянство України: Закон України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T012235.html. – Назва з
екрану.
13. ICJ Reports 1955 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.icj-
 179
cij.org/docket/files/18/2674.pdf. – Назва з екрану.
14. Кишкин С. С. Советское гражданство / С. С. Кишкин. – М. : Юрид. изд.
НКЮ РСФСР, 1925. – 97 с.
15. Суржинський М. І. Громадянство України як конституційно-правовий
інститут : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Максим Ігорович Суржинський ;
НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К, 2009. – 184 с.
16. Муравйов В. І. Право Європейського Союзу. Міжнародне публічне право /
В. І. Муравйов, А. І. Дмитрієв. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.
17. Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина : підручник/
В.Ф.Опришко, А.В.Омельченко, А.С.Фастовець.– К.: КНЕУ, 2002.– 460 с.
18. Європейська конвенція про громадянство [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_004. – Назва з
екрану.
19. Амстердамський договор, изменяющий договор о ЕС, договоры,
учреждающие Европейские сообщества, и некоторые относящиеся к ним акты./
ред.кол.: Ю.А. Бортко, М.В. Каргалова, В.Г. Шемятников, Л.М. Энтин – М. :
Интердиалект+, 1999. – 191 с.
20. О'Keeffe D. General course in European Community law. The individual and
European law, in Collected Courses of the Academy of European law / David О'Keeffe. –
Kluwer Law Int'l, 1996. – Vol. 5. – Book 1. – p. 127.
21. Report on the operation of the Treaty on European Union presented by the
Commission. SEC (95) 731 final. 10 May 1995 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://aei.pitt.edu/5845/1/5845.pdf. – Назва з екрану.
22. Neunreither K. Citizens and the exercise of Power in the European Union:
toward а new social contract? / Karlheinz Neunreither, Allan Rosas and Esko Antola
(eds) // A citizens' Europe: In search of a New Social Order. – London : Sage, 1995. – pp.
1-18.
23. Витрук Н. В. Гражданство как правовая связь личности с государством /
Н.В. Витрук // Проблемы государства и права: Сборник статей. М.: Институт
государства и права, 1976. – Вып. 12. – С. 16-21.
24. Топорнин Б. Н. Европейское право: учебник для юрид. вузов /
 180
Б. Н. Топорнин ; ИГиП РАН. – М. : Юристъ, 1999. – 456 с.
25. Международное право: учебник / под. ред. Г. И. Тункина. – М. :
Юридическая литература, 1994. – 512 с.
26. Посельський В. Європейський Союз : інституційні основи європейської
інтеграції / В. Посельський. – К. : Смолоскип, 2002. – 168 с.
27. Международное право: учебник / отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И.
Кузнецов.– 2-е изд., перераб. и доп.– М.: Международные отношения,1998.– 346 с.
28. Хмелевский С. В. Международное публичное право : учебно-
методическое пособие / С. В. Хмелевский.– М.: ЦДО МНЮИ, 2002.– 157 с.
29. Мамут Л. С. Государство в ценностном измерении / Л. С. Мамут;
Ин-т государства и права РАН. — М. : Норма, 1998. – 45 с.
30. Ященко А. С. Теория федерализма. Опыт синтетической теории права и
государства / А. С. Ященко. – Юрьев : Типогр. К. Маттисена, 1912. – 852 с.
31. Гессен В. М. Общее учение о государстве / В. М. Гессен. – СПб. :
Типолитография И. Трофимова, 1912. – 190 с.
32. Хаммер Т. Государство, нация и двойное гражданство / Т. Хаммер //
Российский бюллетень по правам человека. – М., 1994. – №3. – 63 с.
33. Витрук Н. В. Основы теории правового положения личности в
социалистическом обществе / Н. В. Витрук. – М., 1979. –229 с.
34. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран : учебник / В. Е.
Чиркин. – М. : Юристъ, 1997. – 568 с.
35. Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции / В. С. Нерсесянц. –
М. : Наука, 1979. – 364 с.
36. Общая теория прав человека / В. А. Карташкин, Н. С. Колесова, А. М.
Ларин [и др.]. – М. : Норма, 1996. – 520 с.
37. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима III-I в до н.э. / С. Л.
Утченко. – М. : Наука, 1977. – 256 с.
38. Баскин Ю. А. История международного права / Ю. А Баскин, Д. И.
Фельдман. – М. : Международные отношения, 1990. – 205 с.
39. Гуго Гроций. О праве войны и мира / Гуго Гроций; репринт с изд. 1956 г. –
М. : Ладомир, 1994. – 868 с.
 181
40. Курс международного права : в 7 т. / под ред. Н. А. Ушакова. – М. :
Наука, 1990. – Т. З. – 260 с.
41. Миронов О. О. Гражданин России: Историко-правовой очерк / О. О.
Миронов, Д. Е. Горовцов; под ред. проф. Г. Г. Каспарова. – М., 1997. – 130 с.
42. Государственное право буржуазных и освободившихся стран : учебник /
отв. ред. И. П. Ильинский, Л. М. Энтин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. :
Международные отношения, 1988. – 480 с.
43. Held D. Between State and Civil Society: Citizenship / David Held; in Andrews
(ed.), // Citizenship. – London : Lawrence and Wishart, 1991. – p. 20.
44. Marshall T. Citizenship and Social Class / Trevor Marshall. – Cambridge:
Cambridge University Press, 1950. – рp. 28-29.
45. Barbalet J. Citizenship: Rights, Struggle and Class Inequality / Jack Barbalet. –
Milton Keynes: Open University Press, 1988. – p. 8.
46. Turner B. Citizenship and Capitalism: the Debate over Reformism / Brayan
Turner. – London: Allen and Unwin, 1986. – p. 8.
47. Lister R. Citizenship: Feminist Perspectives / Ruth Lister. – New York: New
York University Press, 2003. – 323 p.
48. Habermas J. Citizenship and national identity: some Reflections of the future of
Europe / Jurgen Habermas; in B. Van Steenbergen (ed.)// The condition of Citizenship. –
London: Sage, 1994. – pp. 20–36.
49. Harvie C. The Rise of Regional Europe / Christopher Harvie. – London:
Routledge, 1994. – p.58.
50. Kirsch G. The New Pluralism: Regionalism, Ethnicity, and Language in Western
Europe / Guy Kirsch; in Knop, Ostry, Simeon and Swinton (eds.) // Rethinking
Federalism: Citizens, Markets, and Governments in a Changing World. – Vancouver:
University of British Columbia Press, 1995. – p. 59.
51. Raymond A. Is Multinational Citizenship Possible? / Aron Raymond // Social
Research, 1974. – vol. 41. – pp. 638-656.
52. Hutchinson J. Nationalism / John Hutchinson and Anthony D. Smith (eds.). –
Oxford: Oxford University Press, 1994. – 381 р.
53. Walzer M. Citizenship / Michael Walzer ; in Terence Ball, James Farr and
 182
Russell L. Hanson (eds.) // Political innovation and conceptual change. – Cambrige:
Cambridge University Press, 1989. – p. 211.
54. Smith A.D. Culture, community and territory: the politics of ethnicity and
nationalism / Anthony D. Smith // International Affairs. – 1996. – vol. 72. – No. 3. – pp.
445-458.
55. Kedourie E. Nationalism / Elie Kedourie. – London: Hutchinson, 1961. –рр. 36-
52.
56. Breuilly J. Nationalism and the state / John Breuilly. – Manchester: Manchester
University Press, 1982. – 484 p.
57. Hutchinson J. Modern Nationalism / John Hutchinson. – London: Fontana Press,
1994. – p. 40.
58. Armstrong J. Towards a Theory of Nationalism: Consensus and Dissensus / John
Armstrong; in Sukumar Periwal (ed.) // Notions of Nationalism. – London: Central
European University Press, 1995. – pp. 34-43.
59. Habermas J. The European Nation State, its Achievements and its Limitations:
on the Past and Future of Sovereignty and Citizenship / Jurgen Habermas // Ratio Juris. –
1996. – vol. 9. – No. 2. – pp. 125-137.
60. Kymlicka W. Multicultural Citizenship / Will Kymlicka. – Oxford: Oxford
University Press, 1995. – рp. 187–191.
61. Breton R. Identification in Transnational Political Communities / Raymond
Breton; in Karen Knop (eds) // Rethinking Federalism: Citizens, Markets and
Governments in a Changing World. – Vancouver: University of British Columbia Press. –
pp. 41–44.
62. Population and Migration in the European Union / [Ed. by P. Rees. J. Stillwell,
A. Convey]. – Chichester : John Wiley and Sons, 1996. – 390 p.
63. Koslowski R, Intra-EU Migration, Citizenship, and Political Union / Rey
Koslowski // Journal of Common Market Studies. – 1994. – Vol. 32. – No. 3. – pp. 369-
402.
64. Baldwin-Edwards M. The Politics of Immigration. Introduction / Martin
Baldwin-Edwards, Martin Schain; in M. Baldwin-Edwards and M. Schain (eds.) // The
Politics of Immigration in Western Europe. – Ilford: Frank Cass, 1994. – pp. 11–14.
 183
65. Soysal Y.N. Limits of Citizenship: Migrants and postnational membership in
Europe / Yasemin Nuhoglu Soysal. – Chicago: University of Chicago Press, 1994, – 251
р.
66. Hammar T. Citizenship: Membership of a Nation and of a State / Tomas
Hammar // International Migration. – 1986. – vol. 24. – pp. 735-747.
67. Layton-Henry Z. Citizenship or Denizenship for migrant Workers / Zig Layton-
Henry // The political rights of migrant workers in Western Europe. London: Sage, 1990.
– p. 57.
68. Baubock R. Transnational Citizenship. Membership and Rights in International
Migration / Rainer Baubock, Edward Elgar.–Aldershot UK, 1994.–348 p.
69. Soysal Y.N., Changing Citizenship in Europe: Remarks on postnational
membership and the national state / Yasemin Nuhoglu Soysal. – Chicago: University of
Chicago Press, 1994. – pp. 18–19.
70. Shevchuk Y. Dual Citizenship in old and new states / Yuri Shevchuk // Archives
Europeennes de Sociologie. – 1996. – vol. 37. – pp. 47-73.
71. Низамов Б. Б. Теоретические проблемы возникновения и развития
гражданства : автореф. дисс. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Б. Б. Низамов;
Институт философии и права УзССР . – Ташкент, 1982. – 18 с.
72. Yearbook of the International Law Commission. 1954. – N. Y., 1960. –Vol. II. –
р. 59.
73. Weis P. Nationality and Statelessness in International Law / Paul Weis. –
London: Stevens & Sons Ltd., 1979. – 337 р.
74. Мещеряков А. В. Развитие теории советского гражданства : автореф. дисс. ...
канд. юрид. наук : 12.00.02 / А. В. Мещеряков; Саратовский юридический институт
им. Д.И. Курского. – Саратов, 1985. – 18 с.
75. Топорнин Б. Н. Европейские сообщества: право и институты. Динамика
развития. / Б. Н. Топорнин. – М. : ИГиП РАН, 1992. – 183 с.
76. Журавка О. В. Міжнародно-правова характеристика інституту
громадянства : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11 / О. В. Журавка ; Нац.
юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х., 1999. – 20 с.
77. Миронов О. О. Гражданство Российской Федерации / О. О. Миронов //
 184
Представительная власть. – 1996. – № 9–10. – С. 73-98.
78. Duff A. Citizenship in the European Union / Andrew Duff // Federalism. Pavia. –
1995. – G. 37. – № 3. – рp. 191–197.
79. Прейс Ульрих К. О концепции европейского гражданства / Ульрих К.
Прейс // Российский бюллетень по правам человека / под ред. К. А. Любарского. –
М., 1996. – № 8. – 173 с.
80. Смирнова Е. С. Европейское гражданство: идея и практическая реализация
/ Е. С. Смирнова // Журнал российского права. – 2000. – № 1. – С. 76-81.
81. Комаров С. А. Общая теория государства и права: учебник / С.А. Комаров.
– 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Юрайт, 1998. – 416 с.
82. Международное право / К. А. Багинян, В. Н. Дурденевский, Г. П.
Задорожный и [др.]; под общ. ред. Е. А. Коровина. – М. : Госюриздат, 1951. – 600 с.
83. Международное право / И.И. Лукашук, В.С. Семенов, Д.И. Фельдман, М.Я.
Яновский. – М.: Госюриздат, 1957. – 472 с.
84. Международное право. Учебный курс / Морозов Г. И. (ред.) и др. – М.:
Международные отношения, 1964. – 679 c.
85. Самарцева Н. Т. Население в международном праве / Н. Т. Самарцева. – М. :
ВЮЗИ, 1955. – 67 с.
86. Тункин Г. И. Закон о гражданстве СССР / Г. И. Тункин // Советское
государство и право. – 1979. – №7. – C. 159.
87. Государственное право СССР : учебник / под. ред. С. С. Кравчука. – М. :
Юрид. лит., 1967. – 552 с.
88. Международное право / под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. –2-е
изд., доп. и перераб. – М. : Международные отношения, 1998. – 624 c.
89. Кудрявцев В. Н. Юридическая природа и сущность основных прав
гражданина СССР / В. Н. Кудрявцев // Сборник научных трудов слушателей
Академии. – М., 1948. – № 1. – С. 36-44.
90. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: учебник / И. И.
Лукашук. – М. : Бек, 1998. – 410 с.
91. Мицкевич А. В. Комментарий законодательства государств-участников
СНГ о гражданстве / А. В. Мицкевич. – М.: Юридическая литература, 1996. – 272 с.
 185
92. Бойцов В. Я. К вопросу о понятии гражданства как государственно-
правового отношения / В. Я. Бойцов // Сборник ученых трудов Свердловского
юрид. ин-та. – Свердловск, 1969. – Вып. 9. – 72 с.
93. Беер Я. Государственное право Венгерской Народной Республики / Я. Беер,
Л. Ковач, Л. Самел; пер. с венг. – М. : Изд-во иностр. лит., 1963. – 704 с.
94. Алексеев С. С. Социальная ценность права в советском обществе / С. С.
Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1971. – 224 с.
95. Лучин В. О. Конституционные нормы и правоотношения. Учебное пособие
/ В. О. Лучин. – М. : Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 159 с.
96. Степанов И. М. Конституция и политика / И. М. Степанов; отв. ред. Ю.А.
Тихомиров – М. : Наука, 1984. – 173 с.
97. Комментарий законодательства государств-участников СНГ о гражданстве /
под ред. Мицкевича А. В. – М., 1996. – 271 с.
98. Гессен В. М. Подданство, его установление и прекращение / В. М. Гессен. –
СПб. : Правда, 1909. – Т. 1. – 448 с.
99. Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежных стран : Восточной
Европы и Азии : учебник для вузов /Д.Л.Златопольский. – М. : Зерцало, 1999. – 320 с.
100. Калинин В. Н. Институт гражданства в российском праве. : дисс. ... канд.
юрид. наук : 12.00.01 / Владимир Николаевич Калинин; Юридический институт
МВД России. – М., 2002. – 225 с.
101. Головко А. А. Человек, личность, гражданин / А. А. Головко. – Минск :
Беларусь, 1982. – 102 с.
102. Гранат Н. Л. Конституционные основы положения человека и гражданина / Н.
Л. Гранат // Конституционное право; под ред. В.Лазарева. – М. : Юристь, 1999. – 592 с.
103. Мальцев Г. В. Проблема личности в советской юридической науке / Г. В.
Мальцев // Советское государство и право. – 1968. – №4. – С. 31-39.
104. Ли Сонг Джэ. Вопросы гражданства в международном праве : дисс. ... канд.
юрид. наук : 12.00.10 / Ли Сонг Джэ; Московский государственный университет
имени М.В. Ломоносова. – М., 2002. – 215 с.
105. Миронов О. О. Субъекты советского государственного права / О. О. Миронов.
– Саратов : Сарат. ун-т, 1975. – 80 с.
 186
106. Полянский В. В. Советское гражданство : учеб. пособие / В. В.
Полянский. – Куйбышев : Изд-во гос. ун-та, 1985. – 194 с.
107. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи /
упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К. : Юрінформ, 1992. – 200 с.
108. Конституционное право : учебник / под ред. В. В. Лазарева. – М. : Юристъ,
1999. – 592 с.
109. Мордовец А. С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека
и гражданина / А. С. Мордовец; под ред. Н. И. Матузова / М-во внутр. дел РФ, Сарат.
высш. шк. – Саратов: СВШ МВД РФ, 1996. – 285 с.
110. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в
социалистическом обществе. – М. : Наука, 1979. – 229 с.
111. Петров Ю. А. Соотношение понятий гражданства, правоспособности,
правового положения граждан / Ю. А. Петров // Вестник Ленинградского
университета. – 1974. – Вып. 1– № 5. – С. 116-121.
112. Конституционный статус личности в СССР / под ред. Н. В. Витрука, В. А.
Масленникова, Б. Н. Топорнина. – М. : Юрид. лит., 1980. – 256 с.
113. Патюлин В. А. Личность, общество и государство / В. А. Патюлин. – М. :
Наука, 1966. – 248 с.
114. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России / Л. Д. Воеводин. –
М. : ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 304 с.
115. Матузов Н. И. Правовая система и личность / Н. И. Матузов. – Саратов :
Сарат. ун-т, 1987. – 249 с.
116. Основы права Европейского Союза: учеб. пособие / под ред. С. Ю.
Кашкина. – М. : Белые Альвы, 1997. – 368 с.
117. Armstrong J. Nations before Nationalism / John Armstrong. – Chapel Hill:
University of North Carolina Press, 1982. – 410 р.
118. Юридична енциклопедія : в 6 т. / НАН України, Ін-т держави і права ім.
В.М. Корецького; редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та [ін.]– К.: Юрид. думка,
2002. – Т. 4. – 768 с.
119. Григорьев А. Регламентация множественного гражданства в рамках
европейских международных региональных организаций [Електронний ресурс] /
 187
А. Григорьев // Белорусский журнал международного права и международных
отношений. – Режим доступу : http://beljournal.by.ru. – Назва з екрану.
120. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун; пер. з рос.
– X. : Консум, 2001. – 656 с.
121. Топорнин Б. Н. Европейское право : учебник / Б. Н. Топорнин. – М. :
Юрист, 2001. – 454 с.
122. Treaty establishing a Constitution for Europe [Електронний ресурс] //
Official Journal. – 2004. – p. 310. – Режим доступу до журн. :
http://guerby.org/eu_constitution_all_en.txt - 16.05.09. – Назва з екрану.
123. Единый Европейский акт. Договор о Европейском союзе / редкол.: Ю.А.
Борко (отв. ред.) и [др.]. – М. : Междунар. изд. гр. "Право", 1994. – 246 с.
124. Тодика Ю. М. Громадянство України : конституційно-правовий аспект :
навч. посіб. / Ю. М. Тодика. – Х. : Факт, 2002. – 254 с.
125. Конституційне право зарубіжних країн : навч. посіб. / В. О. Ріяка (керівник
авт. кол.), B. C. Семенов, М. В. Цвік та [ін.] ; за заг. ред. В. О. Ріяки. – К. : Юрінком
Інтер, 2002. – 512 с.
126. Тимченко Л. Д. Международное право : учебник / Л. Д. Тимченко. –
Харьков : Консум ; Университет внутренних дел, 1999. – 528 с.
127. Боярс Ю. Р. Вопросы гражданства в международном праве / Ю. Р. Боярс. –
М. : Международные отношения, 1986. – 160 с.
128. Декларація прав дитини 20.11.1959 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.chl.kiev.ua/default.aspx?id =331.– Назва з екрану.
129. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU66003U.html. – Назва з екрану.
130. Austrian citizenship law [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://en.wikipedia.org/wiki/Austrian_nationality_law. – Назва з екрану.
131. Belgian nationality law [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.ask.com/wiki/Belgian_nationality_law. – Назва з екрану.
132. Bulgarian nationality law [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://
en.wikipedia.org/wiki/Bulgarian_nationality_law. – Назва з екрану.
 188
133. British Nationality Act 1981 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1981/61. – Назва з екрану.
134. Greek Code of Citizenship : Law 3284/2004 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://eudo-citizenship.eu/databases/national-citizenship-laws/
?search=1&name&year=2004&country=Greece&submit=Search. – Назва з екрану.
135. Statutory Notice of Act on the Acquisition of Danish Citizenship
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.culture.gouv.fr/entreelibre/
Laurette/country/denmarktxt.html. – Назва з екрану.
136. Citizenship Act of Estonia [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.uta.edu/cpsees/estoncit.htm. – Назва з екрану.
137. Código Civil Español [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://noticias.juridicas.com/base_datos/Privado/ cc.tp.html#a1. – Назва з екрану.
138. Italian nationality law [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.
wikipedia.org/wiki/Italian_nationality_law. – Назва з екрану.
139. Citizenship Law of the Republic of Cyprus [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.refworld.org/docid/4e5cea6f13.html. – Назва з екрану.
140. Law on Citizenship of Latvia [Электронний ресурс]. – Режим доступа :
http://www.uta.edu/cpsees/latcit.htm. – Назва з екрану.
141. Republic of Lithuania Law On citizenship [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.refworld.org/pdfid/4e65e95c2.pdf. – Назва з екрану.
142. Luxembourg Nationality Law of 1968 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.refworld.org/docid/3ae6b4db1c.html. – Назва з екрану.
143. Maltese citizenship act (B 484.L.N. 63 of 2014). [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:PjgS-
MSHldYJ:www.justiceservices.gov.mt/DownloadDocument.aspx?app%3Dlp%26itemid
%3D25937%26l%3D1+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua. – Назва з екрану.
144. Law on Citizenship in the Netherland [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http:// www.immigrationcitizenship.eu/2005/12/dutch-citizenship.html. –
Назва з екрану.
145. German Nationality Law [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://en.wikipedia.org/wiki/German_nationality_law. – Назва з екрану.
 189
146. Ustawa z dnia 2 kwietnia 2009 r. o obywatelstwie polskim [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : file:///C:/Documents%20and%20Settings/User/ %D0
%9C%D0%BE%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%
B5%D0%BD%D1%82%D1%8B/Downloads/D20120161L.pdf. – Назва з екрану.
147. Portuguese Nationality Act 37/81[Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://eudo-citizenship.eu/NationalDB/docs/POR%20 Law%2037 %2081 %
20as%20consolidated%20by%20Law%202%2006%20(English).pdf.–Назва з екрану.
148. Law on Romanian citizenship [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/nationality/National%20legislation/
romanian%20law%20on%20citizenship%202009.pdf. – Назва з екрану.
149. National Council of the Slovak citizenship Law [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.immigrationcitizenship.eu/2005/12/slovak-citizenship. html.
– Назва з екрану.
150. Slovenian Citizenship Act of June 25, 1991 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/nationality/Bulletin_en_
files/Slovenia%20E%202004.pdf. – Назва з екрану.
151. Act LV of 1993 on Hungarian Citizenship [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/nationality/National%20l
egislation/Hungary%20Act%20LV%20of%201993.asp. – Назва з екрану.
152. Finnish Citizenship Act of June 28, 1968 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.immigrationcitizenship.eu/2005/12/finnish-citizenship. html. –
Назва з екрану.
153. French nationality law [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://en.wikipedia.org/wiki/French_nationality_law. – Назва з екрану.
154. Act 186/2013 on the citizenship of the Czech Republic [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://eudo-citizenship.eu/country-profiles/?country= Czech
+Republic. – Назва з екрану.
155. Law 2001:82: Swedish Citizenship Act [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://eudo-citizenship.eu/country-profiles/?country=Sweden. – Назва з
екрану.
156. Гражданство и паспорт Мальты [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
 190
http://www.honoraryconsul.ru /index.php?an=citizen_pass_malta. – Назва з екрану.
157. О реформе правовых норм, регулирующих вопросы гражданства
Германии : закон от 21 мая 1999 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://kraslava.livejournal.com/29919.html. – Назва з екрану.
158. The Luxembourg nationality Law of 23 October 2008 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.mj.public.lu/nationalite/nat_lux_2009_EN.pdf.
– Назва з екрану.
159. О порядке приобретения, утраты и восстановления гражданства Бельгии:
закон [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scipio.fatal.ru/ belgium.html.
– Назва з екрану.
160. Spanish Citizenship and Two-Stage Schemes Fraud [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.second-citizenship.org/publications-on-immigration-and-
dual-citizenship/spanish-citizenship-and-two-stage-schemes-fraud/. – Назва з екрану.
161. Международное право в документах: учеб. пособ. / сост. : Н. Т. Блатова, Г.
М. Мелков. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Инфра-М, 1997. – 696 с.
162. Факультативный протокол о приобретении гражданства от 18 апреля 1961
г. / сост. К. А. Бекяшев, А. Г. Ходаков // Международное публичное право. – М. :
Бек, 1996. – Т. 1. – 570 с.
163. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: учебник / И. И.
Лукашук. – М. : Бек, 1998. – 410 с.
164. Delbruck J. Global Migration-Immigration-Multiethnicity: Challenges to the
Concept of the Nation-State / Jost Delbruck // 2 Ind. J. Global Legal Stud. 45. – 1994. –
pp. 57-64.
165. Хайд Ч. Ч. Международное право, его понимание и применение
Соединенными Штатами Америки / Ч. Ч. Хайд. – М. : Иностр. литература, 1951. –
Т. 3. – 576 c.
166. Тгеаtу signed at St. Germaig-en-Laye, 10 September 1919. – [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikisource.org/wiki/Treaty_of _Saint-Germain-en-
Laye. – Назва з екрану.
167. Weis P. Nationality and statelessness in international law / Paul Weis. – 2nd
rev. ed. –Dordrecht, Netherlands: Kluwer Academic Publishers Group, 1979. – 337 p.
 191
168. Аваков М. М. Правопреемство освободившихся государств / М. М.
Аваков. – М. : Междунар. отношения, 1983. – 191 c.
169. Закони про громадянство Ірландії [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.sw71.ru/zakony_grazh/zacIrland.php. – Назва з екрану.
170. Конституция Мальтийской Республики [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.concourt.am/armenian/legal_resources/world_
constitutions/constit/malta/malta3.htm. – Назва з екрану.
171. Гражданство Великобритании [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.russians-in-london.co.uk/forum /showthread.php?tid=10. – Назва з екрану.
172. Геттіс Л. Вплив зміни суверенітету на громадянство / Л. Геттіс //
Американський журнал міжнародного права. – Т. 21. – 328 с.
173. Как стать бельгийцем? [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zhiznvbelgii.ru/?p=341. – Назва з екрану.
174. Работа за рубежом: газета от 20.05.2010, № 6 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.zarubejom.md/2010/06/06-06-01.html. – Назва з екрану.
175. Articolo 5,9 della legge 5 febbraio 1992 n. 91 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://proturin.altervista.org/ docs/cittadinanza.html. – Назва з екрану.
176. Гражданство Голландии [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://advokat-miller.ru/salegolland.htm?id=1000. – Назва з екрану.
177. Получение гражданства Люксембурга путем натурализации
[Електронний ресурс].– Режим доступу : http://www.bienvenue.lu/documents/
fck/file/pdf/naturalisation. – Назва з екрану.
178. Иммиграция / Эмиграция Кипр [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://feodgroup.com/ immigration/Cyprus. – Назва з екрану.
179. О приобретении и утрате гражданства Чешской Республики : закон от 29
декабря 1992 г. № 40/1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://forum.ixbt.com/ topic.cgi?id=72:291-49. – Назва з екрану.
180. Jopp M. Die Reform der Europaischen Union / Mathias Jopp, Otto Schmuck //
Bundeszentrale fur politishe Bildung. – 1997. – No.5. – pp. 273-287.
181. Фердросс А. Международное право / А. Фердросс ; пер. с нем. – М. : Изд.
иностр. лит., 1961. – 652 c.
 192
182. The Mavrommatis Palestine Concessions (Greece v. U.K.), 1924 P.C.I.J.
(ser. B) No. 3 (Aug. 30) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.
worldcourts.com/pcij/eng/decisions/1924.08.30_mavrommatis.htm. – Назва з екрану.
183. Смирнова Е. С. Международно-правовые проблемы гражданства стран
Содружества Независимых Государств и стран Балтии в свете европейского опыта :
дисс. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Елена Станиславовна Смирнова; Московская
государственная юридическая академия. – М., 2001. – 275 с.
184. Калиниченко П. А. О гражданстве Европейского Союза / П. А.
Калиниченко // Московский журнал международного права. – 2000. – № 3. – С. 47–
50.
185. Договор о Европейском сообществе // Европейское право : учеб. для вузов /
рук. авт. коллектива и отв. ред. Л. М. Энтин. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2002. – 699
с.
186. Хартия Европейского Союза об основных правах: комментарий / под ред.
С. Ю. Кашкина. – М. : Юриспруденция, 2001. – 208 с.
187. Case C-378/97, Wijsenbeek [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://curia.europa.eu/juris/document/document.jsf?text&docid=44718&pageIndex=
0&doclang=en&mode=lst&dir&occ=first&part=1&cid=1016866#Footnote1. – Назва з
екрану.
188. Гарет Дейвис. Право внутреннего рынка Европейского Союза : учеб.
пособие / Дейвис Гарет ; пер. с англ. М. Ю. Зарицкая. – К. : Знання-Прес, 2004. –
423 с.
189. Intergovernmental Conferences on economic and monetary union and political
union: Contribution by the Commission to the Inter-Governmental Conference. // Bull.
EC Suppl. –Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities,
1991 –№2. –1991. – 179 р.
190. Міжнародне право : навч. посібник / за ред. М. В. Буроменського. – К. :
Юрінком Інтер, 2005. – 336 с.
191. Кашкин С. Ю. Право Совета Европы и право Европейского Союза :
проблемы соотношения и преподавания / С. Ю. Кашкин // Проблемы изучения
права Совета Европы в системе российского юридического образования. – М. :
 193
Институт права и публичной политики, 2003. – С. 20-23.
192. Договір про заснування Європейського Союзу [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg = 994_029. –
Назва з екрану.
193. Глобалистика: энциклопедия / гл. ред. И. И. Мазур, А. Н. Чумаков.
– М.: Радуга, Диалог, 2003. – 1328 с.
194. Энтин Л. М. Европейское право: учеб. для вузов / рук. авт. коллектива и
отв. ред. Л. М. Энтин. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2002. – 699 с.
195. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу : навч. посіб. / В. Кернз. :
пер. з англ. – К. : Знання, КОО, 2002. – 381 с.
196. Рішення № 29/69 у справі «Erich Stauder v City of Ulm» [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/Notice.do?val=15418. – Назва з
екрану.
197. Суд Европейских сообществ. Избранные решения / отв. ред. докт. юрид.
наук, проф. Л. М. Энтин. – М. : НОРМА, 2001. – 400 с.
198. Рішення № 36/75 у справі «Rutili v. Minister for the Interior» [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://curia.europa.eu/jurisp/cgi-bin/gettext.pl?lang. –
Назва з екрану.
199. Рішення № 118/75 у справі «Watson and Belmann» [1976] ECR 1185.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-
lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:1976:254:0007:0007:EN:PDF. –
Назва з екрану.
200. Капустин А. Я. Европейский Союз : интеграция и право: монография / А.
Я. Капустин. – М. : РУДН, 2000. – 436 с.
201. Рішення № 46/87 і № 227/88 у справі «Hoechst AG v. Commission» [1989]
ECR 2859 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //eur-lex.europa.
eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:61987CJ0046:EN:HTML. – Назва з екрану.
202. Проект Єврокомісії від 11.06.2012 «Erasmus для місцевих та регіональних
влад» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// cor.europa.eu/en/news/
highlights/ Pages/erasmus-for-local-and-regional-elected-representatives.aspx . – Назва з
екрану.
 194
203. Громадяни передусім // Європейський огляд. – Брюссель, 1997. – № 47. –
С. 8-10.
204. Бодсон Ж. Европа апатридов / Ж. Бодсон ; пер. с фр. – Белград : Завет,
1996. – 165 с.
205. Арах М. Европейский Союз: видение политического объединения /
М. Арах. – М. : Экономист, 1998. – 467 с.
206. Престон Мэри. Пути приближения европейских институтов к интересам
граждан: Опыт Евросоюза // Проблемы теории и практики управления:
международный журнал. – 2000. – № 4. – С.37-44.
207. Welsh J. M. A peoples’ Europe? European citizenship and European identity /
Jennifer. M. Welsh // EUI Working paper ECS No 93/2. – Florence : European University
Institute. – 1993.
208. Основы права Европейского Союза : учеб. пособие / под ред. С. Ю.
Кашкина. – М. : Белые Альвы, 1997. – 368 с.
209. Європейський Союз: консолідовані договори / наук. ред. В.Муравйов; Пер.
Ю.Петруся. – К.: Вид-во ―Port-Royal‖, 1999. – 206 с.
210. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зі змінами,
внесеними Протоколом № 14 (994_939)) [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004. – Назва з екрану
211. Declaration on European Identity (Copenhagen, 14 December 1973)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvce.eu/obj/declaration
_on_european_identity_copenhagen_14_december_1973-en-02798dc9-9c69-4b7d-b2c9-
f03a8db7da32.html. – Назва з екрану.
212. Strudel S. The Making Of European Citizens : European Migrants As Voters /
Sylvie Strudel //Institut dEtudes politiques de Lille CRAPS (C.N.R.S. E.S.A. n8026) . –
Paris : PUF, 2001.
213. Painter J. Multi-level Citizenship, Identity and Regions in Contemporary
Europe / Joe Painter [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://community.dur.ac.uk/j.m. painter/Multilevel%20citizenship.pdf. – Назва з екрану.
214. Declaration No 2 On nationality of a Member State, TOC [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.europarl.europa.eu/meetdocs/2004_2009/
 195
documents/cm/601/601684/601684en.pdf. – Назва з екрану.
215. Treaty of Amsterdam [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// eur-
lex.europa.eu/en/treaties/dat/11997D/htm/11997D.html. – Назва з екрану.
216. Birmingham Declaration 6/10/1992. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://europa.eu/rapid/press-release_DOC-92-6_en.htm. – Назва з екрану.
217. Closa C. Citizenship of the Union and Nationality of Member States / Carlos
Closa; D. O'Keeffe and P. Twomey (eds) // Legal Issues Maastricht Treaty. – London:
Chancery/Wiley, 1994. – 487 p.
218. Договір про заснування ЄС (у новій ред.) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://europa.eu/ geninfo/atoz/en/index_1_en.htm. – Назва з екрану.
219. European Commission. How Europeans see themselves. Looking through the
mirror with public opinion surveys // European documentation’ series. – Luxembourg:
Office for Official Publications of the European Communities, 2001. – 56 p.
220. Коданьоне К. Миграционная политика как планирование наугад
[Електронний ресурс] / К. Коданьоне // Государство и антропоток: веб-альманах. –
2003. – Выпуск II. Миграции. – Режим доступу :
http://antropotok.archipelag.ru/index.htm. – Назва з екрану.
221. Castles S. Confronting the Realities of Forced Migration [Електронний
ресурс] / Stephen Castles // Migration Information Source. – 2004. – Режим доступу:
http://www.migrationinformation.org/ Feature/display. cfm?id=222. – Назва з екрану.
222. Hollifield J.F. Immigrants, Markets and States. The Political Economy of
Postwar Europe /James F. Hollifield. – L., 1992. –320 p.
223. Heater D. Citizenship. The Civic Ideal in World History, Politics and Education
/ Derek Heater . – London, New York: Longman, 2004. – 384 p.
224. Wiener A. European Citizenship Practice. Building Institutions of a Non-State /
Antje Wiener. – Oxford: Westview Press, 1998. – 343 p.
225. Linklater A. The Transformation of Political Community /Andrew Linklater //
Ethical Foundations of Post-Westphalian Era. – Columbia (SC): Univ. of South Carolina
Press, 1998. – 263 р.
226. Keating M. Plurinational Democracy / Michael Keating // Stateless Nations in a
Post-Sovereignty Era. – Oxford, New York: Oxford Univ. Press, 2001. – 197 р.
 196
227. Strauss-Kahn D. La flamme et la cendre / Dominique Strauss-Kahn. – Paris:
Grasset, 2002. – 395 р.
228. Houteer C. La construction europeenne. Etapes, objectives, realisations /
Christine Houteer. – Paris: Nathan Universite, 2000. – 128 р.
229. Bermann G. Taking Subsidiary Seriosly Federalism in the European Community
and the United States / George Bermann // Columbia Law Review. – 1994. –Vol. 94. – pp.
331-456.
230. Geddes A. Immigration and European Integration. Towards Fortress Europe? /
Andrew Geddes. – Manchester : Manchester University Press, 2000. – 208 p.
231. Meehan E. Citizenship and the European Community/ Elizabeth Meehan. –
London, Thousand Oaks (Ca.): Sage Publications, 1993. – 185 p.
232. Joppke C. Immigration and the Nation-State. The United States, Germany and
Great Britain / Christian Joppke . – Oxford: Oxford Univ. Press, 1999. – 271 p.
233. Kymlicka W. Multicultural Citizenship: a Liberal Theory of Minority Rights /
Will Kymlicka. – Oxford: Oxford University Press, 1996. – 296 р.
234. Shore C. Building Europe. The Cultural Politics of European Integration / Cris
Shore. – London and New York: Routledge, 2000. – 258 р.
235. Мережко О. Поняття та сутність сучасного міжнародного права / О.
Мережко // Юридичний журнал. – 2008. – № 7/8. – С. 60-72.
236. Гріненко О. О. Міжнародно-правове регулювання зовнішніх зносин ЄС:
нормативний аспект : монографія / О.О. Гріненко; Київ. нац. ун-т ім. Тараса
Шевченка, інститут міжнародних відносин. – К: «Фенікс»,2011. – 448 с. –
(Бібліотека кафедри міжнародного права).
237. Гріненко О. О. Цикл наукових праць «Правове регулювання зовнішніх
зносин Європейського Союзу: досвід для України» [Електронний ресурс] / О. О.
Гріненко. – Режим доступу : http://www.kdpu-nt.gov.ua/work/pravove-regulyuvannya-
zovn% D1%96shn%D1%96kh-znosin-%D1%94vropeiskogo-soyuzu-dosv%D1%96d-
dlya-ukra%D1%97ni. – Назва з екрану.
238. Cooper R. The Post-modern State and the World Order / Robert Cooper. –
London: Demos, 1996. – 45 р.