Європейський університет

Фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу

Черкаська філія

к.і.н. доцент Корновенко С.В.

ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВО

Конспект лекцій

Черкаси 20004
 2

Укладач: к.і.н., доцент С. В. Корновенко

Рецензент: Л. В. Тищенко к.п.н., доцент

Відповідальний за випуск: Дінькова О. Л.

Опорний конспект з курсу "Етнодержавознавства" для студентів з базовою

економічною освітою, всіх форм навчання.
/Укл. к.і.н., доцент С. В. Корновенко. – Черкаси: ЄУФІМБ, 2004 р. – 66 с.

Розглянуто і затверджено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін
Протокол № _2_ від 25 вересня 2003 р.

Завідувач кафедри, к.п.н., доцент _______________ Л. В. Тищенко

Розглянуто і затверджено на засіданні

Науково-методичної Ради Черкаської філії ЄУФІМБ
Протокол № _1_ від __25 вересня_ 2003 р.
Голова Науково-методичної Ради ЧФ ЄУФІМБ

__________________ В.О. Шпильова

 3
Зміст.
Лекція №1
Тема: Вступ до курсу етнодержавознавства 4
1.1. Етнодержавознавство як наука, цілі та завдання
курсу.
1.2 Структура етнодержавознавства
1.3 Етнонаціональна структура України та основи
етнонаціональної політики

Лекція №2
Тема: Історія етнодержавознавчої думки 13
2.1. Світова етнодержавознавча думка XIX – XX ст.
2.2. Вітчизняна етнодержавознавча думка XIX – XX ст.

Лекція №3
Тема: Теорія етнічності 28
3.1. Етнічна сфера людського буття
3.2. Феномен етнічності
3.3. Феномен етнічності

Лекція №4
Тема: Теорія нації 33
4.1. Визначення поняття “нація”
4.2. Типологізація націй

Лекція №5
Тема: Теорія націоналізму
49
5.1. Націоналізм – етимологія поняття
5.2. Націоналізм, патріотизм, шовінізм
5.3. Сутність та види націоналізму

Лекція №6
Тема: Теорія етнополітики 55
6.1. Визначення поняття етнополітика
6.2. Поняття етнічна група. Титульна нація
6.3. Етнополітика сучасної Української держави
 4

Конспект лекцій з курсу етнодержавознавство

Лекція 1.
Тема: Вступ до курсу етнодержавознавства

1.1. Етнодержавознавство як наука, цілі та завдання курсу

Етнодержавознавство не є неологізмом, його витоки належать до
перших спроб обґрунтувати і виправдати науковим методом національно-
визвольну боротьбу народів, створення суверенних держав.
Воно передбачає розв’язання широкого кола проблем, пов’язаного з
буттям етносу та нації. Зокрема, дати відповіді на питання: як співвідноситься
національний розвиток та державотворення.
Тобто, не буде помилкою твердити, що етнодержавознавство - наукова
дисципліна, яка ґрунтується на розумінні органічної взаємодії
етнонаціонального та державницького.
Своїм завданням, воно має осмислення, переосмислення позитивних здобутків
багатьох наук:
філософії соціології
політології етнополітології тощо
З метою стати індикатором філософсько-соціологічного, етнологічного
та політико-правового знання щодо багатогранної діяльності народу в
етнонаціональному бутті та етнодержавотворенні.
До наукового кола проблем етнодержжавознавства найперше входять
такі:
національно-державницька ідея
національно-державницький світогляд
Разом із тим, термін етнодержжавознавство є полісежмічним. Під ним
розуміють зміст, який має сприяти відродженню національної держави на новій
основі норм та принципів, розроблених етнодержавознавством.
 5
Тому етнодержавознавство – національно-державне будівництво в тій
чи іншій державі, етнонаціональна політика, принципи взаємин держави та
нацменшин.
Серед його завдань, крім уже, наведених, можна виділити ще й такі:
- вивчення та узагальнення досвіду взаємин етносів та держав;
- розробка дійових механізмів цієї взаємодії;
- захист етносів у діаспорі.
Етнодержжавознавство як наука межує з багатьма іншими. Ставлячи
собі за мету об’єктивно і повно відобразити “стихію національних інтересів в
логіці загальновизнаних положень юриспруденції”.
Так, наприклад, з етнологією воно пов’язане через функціонування етнічного
поля, з етнополітологією – через зосередження наукової уваги на зв'язках між
нацією та державою, з етнофілософією – через пошук методології для осмислення
етнодержавчої матерії.
Об’єктом вивчення етнодержавознавства є:
1. Етнос, нація, держава
в динаміці їх взаємодії;
2. проблеми етнонаціонального буття в контексті державотворення;
3. співвідношення унітаризму та федералізму;
4. динаміка взаємовідносин держави з титульними націями та меншинами;
5. проблеми юридичної конфліктології.
Українське етнодержавознавство є підстава розуміти і тлумачити як
проблему реалізації національної ідеї державотворення. Становлення
національної державності України.
Під етнодержавознавством розуміється ще один аспект: спрямування в
державне річище людських мотивів, інтересів, потреб. Отже, ще одним
об’єктом державознавства є взаємодія людини етнічної з людиною політичною.
А згодом – людини державницької.
 6
Предметом дослідження етнодержавознавства є:
права людини; права нацменшин;
права етносів; права суспільства;
права націй; права держави.

Разом із тим, особа, етнос, нація є не лише об’єктом, а й суб’єктом

етнодержавознавчих явищ, реальними факторами, які створюють ситуації, колізії
етнодержавницького життя.
Ще одним предметом дослідження є вихід на глобальні проблеми:
Свобода; інтеграція; єднання людства.
Крім того його предметом є вітчизняна історія.

1.2 .Структура етнодержавознавства

Етнодержавознавство є структурованим відповідно до своїх завдань,
змісту, об’єктів та предметів пізнання. Воно складається з таких основних 15
елементів:
1. Державознавча думка в історичному контексті, тобто вивчення
основних етапів її зародження, розвитку від Античності до сьогодення.
2. Теоретико-методологічні основи, понятійно-концептуальний апарат
етнодержавознавчих процесів. Іншими словами – з’ясування законів та
закономірностей етнодержавознавчих явищ, визначення їх функцій, цілей та
завдань.
3. Проблематика національного ренесансу в контексті історичного
досвіду.
Говорячи про цей напрямок етнодержавознавства мається на увазі
переосмислення, “нове прочитання” усталених трактувань минувщини,
формування нацсвідомості, піднесення національної гідності.
4. Ця складова стосується теорії етносу (нації), міжетнічних
(міжнаціональних) відносин. Отже, даний напрямок стосується розробки теорії,
яка б реально відображала процеси в етнонаціональній сфері.
 7
5. Такі категорії, як етнос, соціум передбачають вивчення етномакро -
і мікрокосмосу, діалектики етнічного та соціального в національному.
6. Даний напрямок з’ясовує проблематику, пов’язану з процесами
безперервного державотворчого процесу нашого народу.
7. Етнонаціональний вимір суспільства у державотворчому контексті
розкриває такі питання:
а) особливості вітчизняного державотворення;
б) національно-державне будівництво;
в) теорія та практика управління міжетнічними відносинами;
г) співвідношення державницької та національної ідей.
8. Державницька ідея. Дана складова курсу розглядає:
а) державницько-національні прагнення;
б) політико-ідеологічну доктрину української держави;
в) перспективи державотворення в Україні;
г) національно-державну та соціально-політичну самостійність.
9. Об’єктом вивчення цього напрямку є:
а) співвідношення етнічного, національного, державницького, нації та
держави, незалежність народу, нації та держави;
б) створення в Україні громадянського суспільства;
в) поєднання теорії етнонаціональної політики з теорією національно-
державницького життя.
Співвідношення особи та нації, право особи та право народу на самовизначення,
незалежність громадянина та нації.
10. Проблема юридичної конфліктології - визначення статусу суб’єктів
етнонаціональних конфліктів, сутності міжетнічної конфліктної ситуації,
компроміс національної ідеї і концепції національної держави.
11. Зміст національного питання в Україні, який залучає до державотворчого
процесу потенційну силу національно-демократичного руху, національної
ідеї. Система загальних закономірностей та принципів розв’язання
національного питання.
 8
12. Націоналізм як ідеологічний, соціальний, духовно-курортний феномен.
Принципи збігу національного (етнічного) та державницького.
14 Теоретико-методологічні та політико-правові сторони етнонаціонального
фактора. Концепція державної політики України у сфері міжетнічних
відносин.
15. Теорія національно-державного ладу в Україні, принципи побудови і
функціонування національної держави, сутність різних моделей
державницького ладу.

1.3. Етнонаціональна структура України та основи

етнонаціональної політики.
Проблема етнонаціональної структури України є дискусійною. Серед
науковців побутує дві діаметрально-протилежні точки зору. Представлені
роботами М. Степико та О.Майбороди.
На думку першого дослідника Україна – конгломерат понад 130 народів-
етносів. Інший вчений доводить, що наша країна, як і її населення, з найдавніших
часів є багатоетнічною. Частка різних національностей в складі населення
України, як й їх абсолютна кількість, ніколи не були стабільними. На переконання
О. Майбороди, особливістю етнодемографічного розвитку України на даному
етапі є зміна у співвідношенні між найчисельнішими національностями держави
– українцями і росіянами. Ці дві етносоціальні групи разом дорівнюють 95 % від
загальної кількості представників інших етнічних груп. Серед росіян з 1970 –
1989 рр. мала місце тенденція до більш швидкого зростання чисельності, аніж
серед українців – 24,4% проти 9,2% відповідно. Тенденція зростання чисельності
населення спостерігалася і серед тюркомовного населення, зокрема серед татар.
Разом із тим, як свідчить ретельний аналіз етнодемографічних даних, вище
наведена інформація свідчить не стільки про поліетнічність, скільки про
етнолінгвістичний дуалізм України, який склався історично. Так, зокрема,
більшість етнічних груп зараховується до російськомовного населення.
 9
За підрахунками Я. Шашкевича, на початок 1990 р. в Україні проживало,
окрім українців, вісім національностей, чисельність яких перевищувала 100 тис.
На сучасний момент цей бар’єр перетнули й кримські татари. Тому, як
стверджує Я. Шашкевич, Україна – республіка корінної української нації, поруч з
якою її заселяють нацменшини, які є етнічними групами своїх націй, ядро яких
розташоване за межами України.
Етнонаціональна політика української держави має враховувати
національний вимір – “людський фактор”, бо особа діє у близькому їй етнічному
полі, відроджує основи етнічної свідомості, розглядає себе як певний етнотип,
що творить етнонаціональну державу. Все це спонукає масову свідомість,
консолідує, а в конфліктних ситуаціях розмежовує громадсько-політичні рухи,
розвиває або деформує політичну культуру нації.
По-друге, акцент на “людський вимір” нації долає існуючі протиставлення
“права людини” та “права нації”, точніше – спекуляції “правами людини” на
шкоду “прав нації”, які є тими самими людськими правами, але перевернутими до
батьківського морально-психологічного фону, національного менталітету.
По-третє, набуває значення і далі розвивається процес соціалізації.
Тобто, процес засвоєння індивідуумом соціокультури та “інкультуризації”
(засвоєння культури конкретного етносу, до якого належить певна людина).
По-четверте, “людський вимір” національного дає можливість
осмислити пріоритет самоцінності кожної особи і адекватно визначитися щодо
цінностей інших націй.
По-п’яте, “людський вимір” підвищує роль етнічної ідентичності,
стимулює процес національної самовизначеності людини, її етнічної ідентифікації
та суверенізації.
По-шосте, на індивідуальному рівні етнічність розуміється як якість
людини, яка допомагає створити систему своєрідних зв’язків, ставлення до інших
людей, природи, культури, побуту й духовності.
 10
Отже, історична самосвідомість забезпечила зв’язок поколінь,
наступність суспільного розвитку народу, створила підґрунтя для співробітництва
людей у різних сферах громадського життя.
До першого типу належать люди, які втратили свою етнічну
ідентичність внаслідок розриву зв’язків з культурою свого народу як певного
способу буття.
До другого (так званий етномаргінальний тип, який сформувався
внаслідок міграційних процесів та потужної інформаційної мережі сучасності)
належать такі особистості, що втратили будь-яке відчуття спорідненості з
національною, зрештою з будь-якою культурою.
До третього типу належить так званий космополітичний тип, що
орієнтується на загальнолюдські вартості, вважаючи етнічність ознакою
світоглядної провінційності.
І все ж таки важливо, щоб самореалізація потенціалу особистості,
цінностей етнічної культури здійснювалась в органічній єдності з процесом
розширення світогляду до рівня соціально та духовно значимого,
загальнолюдського, тому що етнічна взаємодія здійснюється на різних рівнях.
При цьому характер і сила вияву етнічної взаємодії, як і етнічного антагонізму,
має свої особливості як на індивідуальному, так і між груповому рівнях, носить
спорадичний, випадковий, швидше за все, побутовий характер.
Зміцнення втраченої в минулі роки самоцінності особистості, реалізація
гуманістичного потенціалу етнічної індивідуальності тісно пов’язані зі
створенням в суспільстві умов для забезпечення індивідуальної свободи людей
різних національностей, зокрема свободи духовних дій як необхідної умови для
здійснення об’єктивно зумовленої рівності творчих можливостей кожної етнічної
індивідуальності, що виступає основою динамічного саморозвитку національної
культури.
Гуманізм та демократичні засади етносоціальної культури
передбачають створення в суспільстві об’єктивних і суб’єктивних умов для
утвердження національної гідності людини, поваги до неї, до її етнодуховності,
 11
як до вищої самоцінності, а також соціальних можливостей для максимального
використання свого творчого потенціалу. Якщо переконаність індивідів у
цінності над персональних ідей послаблюється, це спричиняється до послаблення
етносу, дезорганізації його структур і кінець кінцем до фатальних втрат не тільки
для етносу в цілому, але й для кожного його члена.
Кожен член етносу ідентифікує себе з ним, і цей процес відбувається
безперервно. Як пише О.Тоффлер, “ідеї приналежності” чи “”спільності”, а
також акт ідентифікації з іншими є одним з функціональних засобів скріплення
всіх людських систем”. Так чи інакше, етнос є природна і культурна єдність, що
відзначається повною цілісністю, “це свого роду над організм”, створений
сукупністю чинників, дія яких інтегрується в усвідомленні ідентичності, “... у
людей над організм формується у духовній, інтелектуально-психологічній сфері,
або, іншими словами, - у геосфері”, - підкреслює А. Свідзинський. Тут не можна
ще раз не звернутися до висновків Д. Чижевського про шляхи вивчення
українського характеру ( народна творчість), яскраво виражені історичні епохи,
характеристику найбільш видатних представників (даного народу), рис
психологічного укладу України (емоціоналізм і сентименталізм, чуттєвість та
ліризм, індивідуалізм та устремління до “свободи”; неспокій і рухливість;
“хиткість”, тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних, чужих
чуттєвих форм і т.д. ). « Можемо сказати, - пише Д. Чижевський, - що народній
характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його
єству”.
Політичні партії “лівої” спрямованості дещо прохолодно ставляться до
національних проблем, вони часто забувають, що розв’язання національного
питання невіддільне від таких факторів, як демократичність суспільної системи,
терпимість до людей інших національностей та віросповідання, наявність стійкої
правової основи. Лише при загальнодемократичному підході можна розв’язувати
суперечності внутрішньодержавного характеру, і наявність, подекуди суттєву
розбіжність інтересів корінної нації та іншо національного населення,
 12
забезпечити принцип захисту прав національних меншин, подолати національно-
територіальну кризу.
В цій площині варто враховувати, принаймні, чотири типологічні
групи протилежностей:
1) між розвитком окремих етносів, національних меншин, національних груп
та унітарною державою, якою є Україна;
2) між формуванням і реалізацією національних та загальнонаціональних
інтересів і потреб;
3) між нацією, яка дала назву державі, і етносами та національними групами,
що мешкають в Україні без наявності будь-якого національно-автономного
утворення;
4) між корінним народом, національними групами та населенням
адміністративно-територіальної автономії (Крим).
Враховуючи те, що в Україні діють фактори, які можуть викликати етнічні
конфлікти, як на індивідуальному, так і на груповому рівні (ринкова економіка,
конкуренція, безробіття, міграція), необхідно накреслити певні напрямки для їх
запобігання. Державна етнополітика України має:
а) підтримувати оптимальне співвідношення інтересів і забезпечувати
реалізацію інтересів як домінуючої етнічної спільноти, так і етнічних меншин; б)
регулювати розвиток малого (етнічного) бізнесу, через який до певної міри
задовольняються потреби національним меншин; в) сприяти реалізації розвитку
етнокультур; г) забезпечити правову основу рівноправної міжетнічної взаємодії
на рівні домінуючої спільноти та меншинних спільнот.
Слід мати на увазі, що українська нація у своїй державі, особливо у
великих містах сходу країни, продовжує перебувати в становищі... національної
меншини, що невирішеність багатьох проблем українського національного
відродження в Україні неминуче гальмує розвиток відповідних процесів у житті
національних меншин, задоволення національно-культурних потреб. Потрібно
зауважити, що національна самосвідомість, як певний прояв історичної пам’яті
на теоретичному рівні, існує не як функція особистісного розуму, не як продукт
 13
індивідуального життєвого досвіду, а передусім як загальновизнаний духовний
чинник, доступний і зрозумілий не тільки українській спільноті, але й переважній
більшості етнічних спільнот, що живуть не тільки на території України.
Свідомість є для уявлення лише випадковою ознакою, а не його
необхідним та сутнім атрибутом; отже, що те, що ми звемо свідомість, є тільки
одним із станів нашого духовного та психічного світу і далеко ще не він сам...
Наш внутрішній світ є значно багатішим, ширшим, глибшим.
Вже говорилося про те, що необхідно, особливо в перехідний період,
зміцнювати такий важливий ідеологічний атрибут національного життя, як
національну самосвідомість, яка є, зрештою, усвідомленням своєї національної
належності, тобто віднесенням індивідами себе до тієї чи іншої національної чи
соціально-політичної спільноти на основі уявлень про типові її риси, етнічну
територію, мову, історичні та духовні цінності, релігійні вірування, міфи, легенди,
та інші джерела її розвитку.

Лекція 2.
Тема: Історія етнодержавознавчої думки.
2.1. Світова етнодержавознавча думка XIX – XX ст.
Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким
мислителям Еммануїлу Канту (1724-1804 рр.), Йоганну Готлібу Фіхте (1762-
1814 рр.) та ін. Іммануїл Кант стає основоположником одного з великих
напрямків теорії держави і права. Наріжним каменем політичної теорії є
положення про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не може бути
знаряддям здійснення якоїсь мети Внесок Іммануїла Канта у розробку
політичної теорії полягає в тому, що сформульовано основні ідеї й принципи
сучасних вчень про правову державу. Так, наприклад: держава – поєднання
багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави є
верховенство закону. Еммануїл Кант підкреслював, що розглядає не державу,
що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відповідно з
чистими принципами права і що покликана гарантувати стійкий правопорядок,
 14
держава має будуватися на основі суспільного договору і народного
суверенітету.
Найбільш завершеним і систематизованими судженнями про державу і
громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-
1831 рр.) – класика німецької філософії. Політико-правові погляди Георга Гегеля
склалися під впливом Французької буржуазної революції і спочатку були
радикальні, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної
Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали
консервативними.
Основні положення концепції держави Георга Гегеля полягають в тому,
що по-перше, держава (тодішня) – конституційна монархія має сильну
бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні і
додержані індивідуальної суспільної і місцевої автономії, по-друге, правова і
інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані
наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє,
політичне життя кожної епохи формується і перед визначено домінуючими
духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і цивілізацією; по-
четверте, остаточне з’ясування характеру кожної епохи і періоду від однієї до
іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом,
Думкою і Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що замінивши поняття “природне
становище” категорією громадянське суспільство, здійснив розмежування
громадянського суспільства і держави.
Гегель наголошував, що основою державності є народний дух у формі
релігії. Держава є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає
як моральне ціле, де долаються усі суперечності, що є в громадянському
суспільстві. Держава сама і є не що інше, як організація поняття свободи. Ідея
держави як організація свободи проявляється, по-перше, у вигляді конкретної
держави, по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право і по-
третє, у своїй історії Гегель відстоював конституційну монархію і критикує
ідею народного суверенітету і республіканського правління. Конституційна
 15
монархія має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря).
Політичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток політико-правової
думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвитку ліберальних і
радикальних концепцій. Соціологічні концепції Георга Гегеля стали важливим
джерелом формування політичних, соціальних і економічних ідей Маркса. Саме
теорії держави не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Маркс в полеміці
з Гегелем формулює систему соціально-економічних і політичних ідей.
Створена Карлом Марксом (1818-1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820-
1895 рр) теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства – стала
базою концепції політики.
Держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам
економічно панівного класу. Насилля відіграє важливу роль у виникненні першого
класового поділу і прояву держави. Економічно панівний клас і є політично, і
ідеологічно панівний клас. Теорія політичної свідомості передбачає, що її
лозунгом є утвердження того, що суспільне буття людей визначає їх свідомість.
Суть підходу до з’ясування держави, політики і права полягає, насамперед,
в діалектико-матеріалістичному розумінні держави, політики і права – в
утверджені того, що базою є сукупність панівних в класовому суспільстві
виробничих відносин, в розкритті характеру взаємодії бази і політичної
надбудови.
За Марксом і Енгельсом, земні основи держави лежить в матеріальних
економічних відносинах. Держава продовжується не вільною волею людей, а є
закономірний результат поділу праці і зв’язаного з ним утворенням соціальних
класів.
В ХІХ – ХХ ст. порід з марксистською одержали широкий розвиток і інші
концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новим
положеннями і висновками. У другій половині ХІХ ст. популярність здобуває
теорія завоювання Людвіга Гумпловича (1838-1909 рр) – представника
соціального дарвінізму. За теорією суспільне життя спочатку становлять нещадну
і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча
 16
розділених расово-етнічними ознаками орд привела до поневолення одних
іншими і до виникнення держави, за якої на зміну боротьбі між ордами приходить
боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між
державами – неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед
представників позитивістського напрямку займає Герберт Спенсер (1820-1903
рр.), який розглядає теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого
розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до
промислового (індустріального) стану. Герберт Спенсер передбачав, що в
майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада
заборонить війни між народами, вважав, що основні суспільні відносини лежить
не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво. Еволюція суспільства сприяє
придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людей, який
зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.
На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти,
запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 рр) і
Гаетано Моска (1858-1914 рр). У праць “Елементи політичної науки” Гаетано
Моска твердив, що влада завжди знаходиться і має знаходитись в руках
меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї
меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість
Геатано Моска називає панівним класом - елітою. Політичний прогрес полягає
в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє
шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади.
Геанато Моска вказував на дві тенденції в історії держав: аристократичну і
демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих
еліт, а в демократичних – у еліт, які виходять з мас. Вибори – спосіб оновлення
еліт. У праці “Трактат про загальну соціологію” Вільфредо Парето розглядає
еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними
якостями, що виділяються на загальному фоні і вважав, що в будь-яку епоху існує
дві такого типу групи – еліта, контр еліта, які ведуть між собою боротьбу за
владу з допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю правлячої еліти служить
 17
здатність управляти людьми. Індивіди наділені такою здібністю, маніпулюють
масами за допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то
деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.
Вчення про владу знайшло подальший розвиток у теорії олігархізації
(бюрократизації) політичних партій, сформульованій Мойсеєм Острогорським
(1854-1919 рр) і Робертом Міхельсом (1876-1936 рр.). У праці “Демократія і
організація політичних партій” Мойсей Острогорський виділяє три стадії у
розвитку політичних партій: аристократичні групи, політичні клуби, масові
організації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва
політичної партії, а демократія в партії неможлива. Аналогічні висновки робить і
Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді
поступаються владою в політичній партії тільки вождям, а не масам. Влада в
політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали,
платні або призначені апаратом. Участь рядових членів у керівництві її
неможлива, бо політична партія – це суспільство в мініатюрі, а у суспільстві тим
більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.
Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому
соціологу Максу Веберу (1864-1920 рр). йому належить розробка теорії
демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального
контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна
увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі
бюрократію. Тут розроблено дві взаємопов’язані проблеми: виділення типів
панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Макс
Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав’язувати
свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупинився
на розкриті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між
управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав’язувати
управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади
звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв’язок наділених
владою і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на
 18
фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності
підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або
інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування,
за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне,
харизматичне і легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Для його
легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація
тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне
панування, втіленням раціональної влади. Демократизацію Макс Вебер розумів
як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядає її як діючий засіб протидії
тотальній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби
узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства.
Макс Вебер надає особливе значення інституту президенства, а президент
розглядає як обраного вождя нації.
В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соціологічний
напрям. Представники соціологічного напряму вивчають явища політики і
багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний
вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали
праці соціолога Макса Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького
соціолога Еміля Дюркгейма і його теорія соціальних систем та ін.
Школа прагматизму політичного і політичного реалізму виникла і знайшла
найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сандере Піре
(1839-1914 рр.) – американський філософ, логік, засновник прагматизму професор
в Кембриджі, Балтіморі і Бостоні. Уільям Джеймс (1842-1910 рр.) – професор
Гарвардського університету, вчені Чикагського університету Чарльз Маріам,
Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (від грец. Pragma – діло, дія) –
установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорує моральний зміст і
віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприяли ідеї і
методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи
їх до аналізу політичного життя в США. Прагматизм формується як метод
вирішення філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння
 19
практичних наслідків, що виплили з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина
те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини і поєднано з усією
сукупністю досвіду.
Теорії модернізації (модернізм) – сукупність поширених на Заході в
політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного
розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до
сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно
змінюється.
Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу.
Методологію соціологічних досліджень використовується ідея системного аналізу
та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко
застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років.
Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і
визначає їх місце і значення (функції).
2.2 Вітчизняна етнодержавознавча думка XIX – XX ст.
На початку ХІХ ст. теорії німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга,
Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в
Україні. Саме українці одні з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та
романтизму в російську імперію. Серед популяризаторів вчення Канта Петро
Лодій (1764-1829 рр.) – професор у Львові, Кракові і Петербурзі; ідей Фіхте –
Йоган Шад (1758-1834 рр), який викладав філософію в Харківському
університеті; прихильник філософії Шилінга – випускник Київської академії
Данило Кавунник – Велланський (1758-1847 рр.) – відомий філософ, родом із
Борзни, із сім’ї козаків, вчився в Києво-Могилянській академії.
Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив
харківський вчений Андрій Іванович Дудорович. В ученні про державу Андрій
Дудорович вказує, що суспільство – не штучне утворення, а природне становище
людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а
історично. Держава – така ж спільність, як сім’я, рід, товариство. Основною
держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Їх піддані мають свої права.
 20
В багатьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення поневолених
народів, вважав, що землі України і її населення заслуговують утворення,
формування держави. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалого
історичного творення, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все
цінніша спадщина предків, яку необхідно бережно зберігати. Право є вивідне з
народного життя.
Філософи Росії, України виступали саме проти феодального деспотизму, за
визволення селянства з кабали поміщиків, дбали за створення вільної, суспільної
держави з формою правління республіки. Філософ Орест Маркович Новацький
(1806-1884 рр) походження держави пояснював договірною теорією. Кріпосне
право безумовно суперечним природі людини, проголошував народ творцем
конституції, а її саму визначав як фіксацію вимог, які народ висуває урядову та ін.
Приділяє увагу і проблемі поділу влади. Послідовником і прихильником вчень
філософів Заходу – Гегеля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступає і український
філософ Йосиф Григорович Міхневич (1800-1885 рр). у його вченні в основу
держави покладено принцип “узгодженого і гармонійного діяння”. Мета її
існування – погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу
та мудрість правителів. Всі інститути і ланки держави Йосиф Міхневич
розглядав через призму інтересів різних станів та класів тодішнього суспільства.
Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична організація, що
виникла в кінці 1845 на початку 1846 року, в Києві. Засновниками товариства
стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець
Дерптського університету Микола Гулак, студент Василь Білозерський,
Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро
Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні
ідеї, організаційні та програмні положення викладені в “Книзі буття
українського народу” та в “Статуті Слов’янського товариства святих
Кирила і Мефодія”. Товариство ставило за мету національне і соціальне
визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення
свободи совісті та ін. до складу слов’янської федерації мали увійти Україна,
 21
Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати
двопалатному сейму, а виконавча – президенту. Члени товариства відтворювали
політичний ідеал, здійснення якого б , насамперед, свободу Україні. Але щоб
усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і
сучасне.
На думку кирило-мефодіївців, України відродитися у формі республіки,
стане складовою частиною всеслов’янської федерації. Кирило-мефодіївцям
притаманні три основні ідеї:
1) ідея соціальної і національної рівності;
2) ідея українського визволення;
3) слов’янофільство.
Значний внесок у розвиток політичної соціології внесли вчені Росії і
України: Петро Лавров, Микола Данилевський, Микола Гарєєв, Максим
Ковалевський, Пітірім Сорокін та ін. У цей же час затверджується і
марксистська соціологія – історичний матеріалізм. Політична соціологія стає
дедалі більше ключовою наукою, що пояснює закономірності розвитку
суспільства, суспільних відносин. Чітко обґрунтовується і тенденція розвитку
політичної соціології в Україні. У другій половині ХІХ ст. в історії суспільно-
політичної думки в Україні визначне місце займає творчість Михайла Донцова –
історика, відомого етнографа, публіциста, Сергія Подолинського – відомого
політичного діяча, Михайла Павлика – письменника, Івана Франка, Лесі
Українки – революційних демократичних демократів та ін. У 60-70 роки ХІХ ст. в
Україні провідною течією в суспільно-політичному житті виступає ідеологія
революційного народництва. Її представники – Павло Аксельдор, Андрій
Шеляров, Микола Кибальчин та ін.
Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний
рухи в Україні. Одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті
виступає Михайло Драгоманов (1841-1895 рр). його суспільно-політична
концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості
з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого
 22
самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції
Кирило-Мефодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це
знайшло відображення в програмі “Громади” (1880), підписаної Сергієм
Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. Всі твердо
відстоювали автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-
економічних та державно-правових питань розвитку слов’янських народів. Не
заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку
суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил,
політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою
можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.
Одним із гарантів національного відродження українського народу є
завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована в
Російську імперію, Михайло Драгоманов розробляє принцип феодалізму
державних і недержавних слов’янських народів як засіб переходу від імперського
репресивно-диктаторського, унітарно-центристського способу правління до
демократичних, європейських форм державності. Федерація слов’янських народів
мала, на думку Михайла Драгоманова, передбачити широке місцеве
самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого державно-політичне
утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови спілкування
націй між собою.
У національному питанні Михайло Драгоманов виходив з того, що
вихідним принципом у вирішенні національних проблем лежить “космополітизм в
ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці”.
В історії науки та культури України кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.,
у вивчені проблеми державності і демократії в Україні визначне місце належить
Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934 рр.). Концепція Михайла
Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково
визначався і біологічними, економічними та психологічними факторами.
Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних
інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуалістського.
 23
Політичну владу, джерела, що її визначають ( релігійні культи, матеріальний
добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і
форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою,
пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв,
насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На
початку 1918 року Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної
незалежності та суверенітету України, її самостійності.
Вивчаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло
Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним
загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу,
відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на
таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

Питання створення суверенної демократичної України перебували в центрі

досліджень українського історика, політолога і соціолога В'ячеслава
Липинського. Суть доктрини В'ячеслава Липинського зводиться до таких
основних положень: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для
України - спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом
української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома
законодавчими палатами : нижчою - з'їздом Рад поодиноких земель і
вищою - Трудовою Радою держави. Початки української монархічної
державності - свідома діяльність Богдана Хмельницького; по-друге,
спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму
( творчий і руйнівний, звідси - нації поневолені і недержавні) він розробив
теорію української монархічної державності, яка є особливим політичним
режимом влади — класократії, що не заперечувало республіканської
парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив
через завоювання; по-третє, суть класифікації - це панування активної
меншості - аристократії. В основу концепції аристократії В'ячеслав
Липинський поклав принцип "територіального патріотизму", селекції
найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю.
 24

Аристократія обиралася б , на думку В'ячеслава Липинського, з різноманітних

класів ( хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів ( організаторів
і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати владу , слухатись і
підкорятись гетьманові, влада якого обмежувалась законами й законодавчими
палатами; по-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням
консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм
мав стати противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід
будівництва державності України в період гетьмансько-козацьких подій за
створення державності і високої етичної культури хліборобської спільності і
будував В'ячеслав Липинський ідеологію Української державності, бачив
українську державу на чолі з гетьманом - єдиновладним верховодою. Таку
побудову держави України В'ячеслав Липинський намагався пояснити, що
загальним виборчим правом парламент при однопалатній системі є формою
правління, несприйнятливою для українського народу. І хоча проголошувалось,
що Україна має стати демократичною державою , все ж демократичність
обмежувалась. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і
демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна
держава або там, де вже були або верховодять свої власні класократичні або
охлократичні аристократії . Для реалізації ідеї суверенності необхідна сильна
влада владики. Владика очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через
кабінет міністрів — очолював би державну адміністрацію. Державна влад і
владика обмежувались би двома законодавчими палатами, що опирались не
на політичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів території і
праці, інтересів народу.
Проблеми державності України були об’єктом наукового вивчення
історика Дмитра Дорошенка ( 1882-1951 pp.). Одна з основних тез концепції
державності України полягає в тому, що Дмитро Дорошенко вказує : державу
можна будувати силами провідної верстви суспільства - аристократії. І хоча не
всі ідеї Дмитра Дорошенка про суверенність Української держави виявились
перспективними, все ж ідеї про суверенність соборної України зберегли своє
 25

непреходяще значення. Оцінюючи політичну боротьбу в період демократичної

революції в Україні, Дмитро Дорошенко вважає, що треба будувати не
народну, як розуміють соціалісти, а демократичну, буржуазну республіку на
зразок європейських держав. Держава можлива тільки на ґрунті компромісу
українських класів та політичних партій в ім'я бажаного усіма законного устрою
і спокійної праці.
Відомий український правознавець, політолог Станіслав
Дністрянський у своїх наукових працях ґрунтовно сформулював національно-
державну концепцію, в основу якої покладена оригінальна теорія суспільного
зв'язку та своє розуміння національної ідеї. Виходячи з того, що за походженням
держава і нація мають спільний фактор - єдину територію, Станіслав
Дністрянський зазначав, що територіальний фактор нації має природно етичне,
а держава - політичне походження. Соціальні зв'язки виникають з необхідності
задоволення людьми своїх потреб. З найменш простих ( родина) до найбільш
складних ( народ, держава) і розвиваються історико - соціальні зв'язки.
Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи, спільності
людей. Наявність норм, що виникають з внутрішнього переконання про взаємну
залежність людей в процесі задоволення своїх потреб обумовлює успішне
функціонування соціальних зв'язків. Свою особливу мету і засоби її
досягнення, своє особливе життя має кожний соціальний зв'язок. Одна й та ж
особа належить до різних соціальних зв'язків, здійснює різні операції і дії,
дотримується різних правил.
Володимир Винниченко (1880-1951 pp.) - талановитий прозаїк,
драматург, публіцист, політик, голова Генерального секретаріату
Центральної Ради і голова Директорії Української Народної Республіки.
Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах
соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в існуючих умовах
є автономія України в складі Російської Федерації на принципах рівності
взаємовигідних економічних зв'язків, збереження державної цілісності Росії та
України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне
 26

положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в

залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватись не
політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на
взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в праці
"Відродження нації" Володимир Винниченко під впливом реального політичного
розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на
основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості
росіян, в тому числі, у свідомості "простих" людей — великоросів швидко не
зникне. Почуття сервілізму, тобто плазування, прислужування у представників, які
підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити
політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими
умовами, доходить до висновку Володимир Винниченко, має стати політична
незалежність української нації. Отже, як політичний діяч Володимир
Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії
у складі
Російської федерації до відродження ідеї української державності і
незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама
державність, а відродження нації , пробудження в народі своєї
національної гідності. Державність є тільки засіб для досягнення мети.
Один із теоретиків українського націоналізму - Павло Полтава - у
концепції самостійної України зазначав, що в незалежній Україні
створюється такий соціально-політичний устрій, де відсутнє гноблення
людини людиною, антагоністичні класи та соціальні сили, спільності,
держава будується на принципах демократизму і справедливості, єдності
української нації. Українці цінують і поважають усі народи - польській ,
російський та ін., прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами і
національно-визвольний дух - органічна частка історичного процесу. На
думку Павла Полтави, ідея міжнародного співробітництва може повністю
реалізуватись лише за умови повного здійснення самовизначення народу.
 27

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював

український соціолог Ольгерд Бочковський - політичний діяч, професор
Української господарської академії в Подебардах. Спираючись на праці
окремих мислителів Європи, Ольгерд Борковський визначив два фактори в
процесі формування історичних народів : механічний та органічний
(історичні-державні та неісторичні-державні). Формування історичних народів
і держав названо механічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а
неісторичні - органічним, бо творчими силами тут виступають громадські верстви
суспільства , політичне пасивні. Процес державотворення характеризувався
хронологічно, географічно та суспільно. Дійсно, хронологічно історичні народи
— Англія, Франція, Росія творились швидше, порівняно з неісторичними.
Підкреслювалось велике значення демократії в формуванні національних держав
неісторичних народів, бо минали ієрархію феодалізму і одразу починали
формуватися в демократичні. Самовизначення як завершальний етап формування
національної держави означає політичне оформлення в суверенні національні
держави, що є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Лекція 3.
Тема: Теорія етнічності.

3.1 . Етнічна сфера людського буття

У свій час В. Вернадський твердив, що людство, як жива речовина,
нерозривно поєднана з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної
оболонки Землі – її біосфера.
Цю ідею підтримали Е. Ле Руа та П. Тейяр де Шарден. Дані автори довели,
що біосфера трансформується в нову якість – ноосферу (ноос – розум; сфера -
оболонка).
 28
Людське буття в процесі розвитку соціально-гуманітарних дисциплін
аналізували виходячи з таких основних концепцій:
1) соціально-класові; 3) генераційна (покоління);
2) етнонаціональні; 4) конфесійна (релігійна).
Як довів історичний досвід, вони загалом правильні, але поверхові, обмежені.
При аналізі етнічної сфери людського буття найдоцільніше, застосувати
критично – етнополітичний підхід. Його основні положення:
1) людство – єдине ціле;
2) воно поділяється на етноси, класи, конфесії, покоління тощо.
3) суб'єктами історичного процесу є не лише вище наведені явища, а й
окрема особа, людство в цілому;
4) на всіх етапах історичного розвитку провідну роль відігравали та
відіграватимуть людина, родина, рідний народ, людство;
5) Рушійними силами історичного розвитку є:
а) всі вище перераховані спільноти та їх боротьба;
б) духовне відродження та інтеграція людства;
в) світовий економічний ринок;
г) інформатизація;
д) передові технології.
Етноси є найдавнішими людськими спільнотами до того ж природними та
стабільними .Вони виступають рушійною силою, яка впливає на загальний перебіг
історії. Етнічна сфера не менш важлива, ніж соціальна, економічна, політична,
духовна. Вона підпорядковується, як загальним законам розвитку живої матерії, так і
своїм власним: соціо-етнічним, або етносоціальним.
Вивчення специфіки та закономірностей розвитку етнічної сфери – мета
етнополітології.
3.2 Феномен етнічності
Термін етнічність є найдискусійним у наукових колах, а разом із тим і
найбільш невизначеним. Існує безліч тлумачень етнічності, зупинимось на окремих.
 29
Майкл Новак – авторитетний американський фахівець – етнічність визначає
як конічну реальність, парадоксальну, невловиму в теорії.
Плутанина у визначенні, на думку Стефана Терстена, обумовлена такими
причинами:
1) етнічність – складний феномен;
2) відсутність консенсусу в розумінні.
Сучасні наукові підходи у розумінні етнічності намагаються розв’язати дану
проблему, виходячи з етимології. Так, Уїльям Петерсен нагадує, що етнічний
походить з давньогрецької – етнос, що значить раса, нація і застосовується для
позначення сторонніх осіб чи груп.
Вебстерський словник даний термін трактує так: етнічне - це:
1) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи,
що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції;
2) те, що має або походить від расових, лінгвістичних, культурних зв’язків зі
специфічною групою.
Словник американської спадщини англійської мови дає таке визначення:
етнічне –
1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціально
системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних,
часто варіативних рис включно з релігійними, мовними, спадковими,
фізичними особливостями;
2) у більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, культурної,
національної групи.
Справді наукове вивчення цього явища розпочалося в ХІХ ст. Ернестом
Ренаном. Значним є науковий доробок Отто Бауера, Миколи Бєрдяєва.
У новітні часи поняття етнічність в науковий обіг запровадив у 1953р. Девід
Ріслен.
Початок ґрунтовних новітніх досліджень з даної проблематики пов'язуються
з роботами Нотана Грейзера та Даніеля Майніхена. У 1963р. вийшла їх праця
“Поза плавильним котлом”.
 30
Таким чином, у сучасній науці етнічність вживається у широкому розумінні
та вузькому:
1) етнічна спільнота з усіма її ознаками, характерними рисами та
особливостями;
2) на позначення ознак, рис, особливостей.

3.3. Феномен етнічності

Не менш важливою проблемою, ніж попередня, є питання сутності етносу.
Вивчення даної проблеми розпочалось ще у ХІХ ст. Одним із перших його дослідив
Макс Вебер. Він писав: “Ми будемо називати “етнічними групами” (етносами) ті
людські групи, які підтримують суб’єктивну віру у своє спільне походження.... Ця
віра має важливе значення для розростання групи.... Немає значення існують чи не
існують кровні зв’язки”.
Канадський соціолог Даніель Жуто-Лі відзначав, що етнічні групи, тобто
етноси, є “сумою всіх тих осіб, які мають спільну етнічність, тобто спільні
атрибути, зокрема такі, як , біологічна раса та родові зв’язки або елементи
матеріально культури, способи дій та поведінки”.
Західнонімецький вчений Андрій Білинський доводив, що “народ (етнос) –
біологічна єдність. З цього можна робити висновок, що народ – природне біологічне
явище, явище дане природою. Народ – це не будь-яка група людей, а група поєднана
кровними, біологічними зв’язками”.
Ентоні Сміт стверджував, що етнос – спільнота, яка має:
1) спільну назву; 5) один або декілька елементів
2) міфи про спільне походження; спільної культури – мова, релігія,
3) історичну пам’ять; звичаї;
4) спільну історичну територію, або 6) почуття солідарності між
батьківщину, або зв’язок з членами спільноти.
однією із них;
Етнос – з грецької плем’я, народність, що склалась історично як група
людей на певній спільній території, на основі єдиної мови. Чинником формування
 31
етносу є: 1) релігія; 2) спільні расові ознаки. З виникненням етносу починається
його історія – етногенез. Він проходить двояко: через асиміляцію інших етносів або
через злиття з ними. Останнє передбачає або панування етносу, або
підпорядкування його іншим.
Етапи етногенезу: рід, плем’я, союз племен, народність. У процесі
етногенезу формувалися специфічні риси етносів, їх спільні ознаки, єдина духовна
та матеріальна культура, етнічна самосвідомість. Зовнішнім виявом останньої була
спільна родова назва даної групи – етнонім. Вирішальною у його формуванні була
спільна поведінка членів групи.
Етнос – особлива історична форма існування людського роду,
соціокультурний організм на певній стадії зрілості.
Розрізняють декілька підходів до розуміння етносу.
1. Соціологічний напрямок – трактує етнос як суб’єктивну данність,
початкову і первинну характеристику людства. Найбільш визначною є розробка
даного питання Ю. Бромлеєм. Він доводить, що етноси характеризуються
певними властивостями. Серед них учений виділяє такі: 1) мова; 2) культура; 3)
етнічна самосвідомість; 4) самоназва. Такі властивості формуються за
відповідних обставин: 1) територіальних; 2) природи; 3) соціально-економічних;
4) державно-правових. Таким чином , Ю. Бромлей під етносом розуміє групу
людей, об’єднаних загально історичним, генетичним корінням, які притаманні
спільні риси і особлива стабільна культура, ментальність, етносвідомість, що
породжують в історичній перспективі підвищений інтерес до символічних форм
буття народу.
2. Соціобіологічне розуміння етносу представлене концепцією Л. Гумільова.
В розумінні вченого, етнос – природний, біологічний феномен. Джерелом його
розвитку є пасіонарний поштовх.
Пасіонарність – надлишкова енергія біологічного походження, яка є
неодмінною умовою виникнення будь-якого етносу. Джерелом її появи є
комбінація природних ландшафтів, що освоюються етносами, і так званий “ген
пасіонарності”, що перебуває в стані постійного “пошуку” умов для своєї
 32
консолідації. Фактично, ідеї Л. Гумільова є продовженням думок
С.Широкогорова. Якоїсь універсальної зовнішньої знаки у етносу, як твердить
дослідник, немає: “Етнос – колектив людей, що склався природно на основі
оригінального стеоретипу поведінки, котрий існує як система, що протиставляє
себе іншим системам, виходячи з почуття компліментарності”.
Компліментарність – підсвідоме чуття взаємної симпатії та спільності
людей, об’єднаних спільною історичною долею.
3. Інформаційна концепція етносу представлена роботами М. Чебоксарова,
С. Арутюнова. Вони розуміють етнос не як етнічну ідентифікацію в результаті
вільного вибору навіювань чи економічної користі, а як спробу пояснити
намагання людини ідентифікувати себе зі стійкою культурною спільнотою, що
називає себе етносом. Сутність концепції: основна функція етносу в сучасному
світі – інформаційний захист його членів від нестабільності та невизначеності
життя; цей захист необхідний “середній” людині через обмеженість
інформаційних можливостей окремого індивіда. Роль етносу – інформаційного
фільтра - зростає в суспільствах перехідного типу, коли стара система цінностей
занепадає, а нова ще остаточно не оформилась.
Тому логічним буде таке визначення етносу – велика група людей,
об’єднаних спільною територією, стеоретипами поведінки, мовою,
компліментарністю. Для захисту свого існування подальшого розширення площі
проживання етноси за сприятливих умов та завдяки власним Духу та Волі
консолідуються у соціально-політичний організм – національні держави. Таким
чином етнос стає нацією.

Лекція 4.
Тема: Теорія нації.

4.1. Визначення поняття “нації”

 33
Вперше поняття “нація” вжили у Стародавньому Римі. Там воно позначало
“римський народ”, а власне тих членів римського суспільства, які користувалися
латинською мовою, як офіційною, та були громадянами Римської імперії. У
політичне життя Європи “нація” входить у ХVІІІ ст. Віко цей термін вжив у
заголовку своєї праці “Основи Нової науки про спільну природу нації”.
Трансформація етносів у націю відбувалося через політичну організацію, що
підтверджує тезу: “нація – одержавлений етнос”.
Вивчаючи фактори, які зумовлюють появу нації, західні дослідники
поділяють їх на суб’єктивні та об’єктивні. П. Манчіні до об’єктивних факторів
націогенезу відносить такі: а) спільна територія; б) спільне походження; в)
спільна мова; г) спільні звичаї та побут; д) спільне законодавство та спільна
релігія. Він зауважує, що об’єктивні чинники нації самі по собі нежиттєздатні.
На його думку, “подихом життя” є національна свідомість – суб’єктивний
фактор націогенезу. Під останньою П. Манчіні розумів почування, які нація
витворює із самої себе, тобто відчуття приналежності до себе. С. Рудницький
до об’єктивних ознак або чинників нації зараховував:
а) антропологічну расовість (специфіка тілесної конструкції);
б) самостійних серед інших мову, літературу, науку;
в) питомі історичні традиції та змагання (політичні, суспільні тощо);
г) питому культуру як матеріальну, так і духовну й постійні культурні
прагнення;
д) спільну національну територію.
Е. Сміт виділяє такі чинники: а) сукупність людей, що мають спільну
назву – етнонім, але не завжди;
б) свою історична територія;
в) спільні міфи та історична пам’ять;
г) спільна масова громадянська культура;
д) спільна економіка;
є) єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів.
 34
Об’єктивні ознаки нації вступають матерією в середовищі котрої формується
національна свідомість, воля, почуття та почування національної ідентичності, яка
має в собі почуття політичної спільноти. Національна держава, згідно уявлень
західних дослідників, з’являється водночас із нацією, як культурно–політичною
спільнотою. Таким чином, становлення нації супроводжується трансформацією
світогляду, політичного мислення.
У вітчизняній науці першість у розробці даної проблематики належить М.
Костомарову. Серед критеріїв нації він виділяє такі: а) християнство; б)
слов’янофільство; в) народництво; г) месіанський націоналізм. На думку
вченого, український етнос, на відміну від російського, зберіг демократичні
традиції суспільного устрою властиві ранньослов'янському соціуму.
М.Максимович, розробляючи визначення “нації”, персоніфікував суспільну
свідомість (дух народу) українців і висунув ідею про те, що історія кожного народу
повинна бути самобутньою.
В. Антонович наголошував на тому, що кожний народ має свою провідну
політичну ідею, відтворену різними обставинами. Трагічність ситуації для
українців, на його думку, полягає в тому, що народ ніколи не міг виробити як
ґрунтовної цивілізації, так і міцної власної дисципліни, оскільки його лідери не
мали достатнього запасу культури.
М. Драгоманов, оперуючи ідеалами культурництва, обґрунтував думку про
те, що визвольна боротьба українського народу має вестися просвітницькими
засобами. Основою функціонування української держави має стати культура.
Вчений розрізняв поняття “національність” та “національні держави”. Разом із
тим власного визначення нації М. Драгоманов не розробив.
Чинниками, які, на думку М. Грушевського, сприяли формуванню
української нації були такі: “Зріст свідомості в громадянстві й масах: їх
усвідомлення, соціальне і політичне, державне і національне, внутрішнє
об’єднання “демократії села” і “демократії міста”, політична єдність і
організованість українських і неукраїнських демократичних груп в укріпленні
української держави, мова і навіть, зверхня українізація життя”.
 35
Р. Лащенко, С. Шелухін вважали, що український національний дух є
неповторним і має опиратися на власний політичний досвід та традиції. Єдиним
представником української нації, на думку вчених, є трудовий народ. Однак для
оборони українського визвольного й державотворчого руху потрібні зусилля всієї
нації, в першу чергу, інтелігенції.
В. Липинський розглядав націю як наслідок державності. З точки зору
дослідника, нація формується лише через державну та безпосередньо в ній. Доля
нації залежить від того, хто її очолює. Від її керівників залежить і шлях розвитку
нації: консервативний або регенераційний. Перший, на думку В. Липинського, є
розвитком нації вгору, а другий – занепад. Поняття “нація”, як психічний стан
своєрідного національного комплексу почувань, нацсвітогляду і бажань,
трактується В. Кучабським.
С. Дністровський розглядав націю через призму “теорії суспільних зв’язків”.
В її основі лежить історична справедливість. Під останньою розуміється
історично сформовані традиції народу і держави. Суспільні зв’язки бувають двох
типів: 1) органічні – родина, рід, плем’я, держава; 2) організаційні – культура. Під
національною ідеєю він розумів психічний чинник, що об’єднує всіх членів окремого
народу, на основі усвідомлення ним спільної культури, традицій, звичаїв, мови і
виявляє себе у змаганні народів до самовизначення; праві кожного народу
самостійно “про себе рішати, собою правити та мати у своїй хаті свою силу,
правду й волю” нація і народ – поняття не тотожні. Вони різняться між собою
наявністю чи відсутністю усвідомленої національної ідеї.
За К. Марксом і Ф. Енгельсом, нація – сукупність усіх класів, які через
диктатуру пролетаріату прямують до безкласового суспільства. Ідея само
визначеності нації замінюється ідеєю самовизначення пролетаріату даних націй.
Нація, на їх думку, виникає як етносоціальна спільність на основі буржуазних
економічних відносин. Серед факторів формування нації марксисти виділяють
такі: а) буржуазні економічні відносини; б) спільна територія; в) спільна мова.
В. Ленін з цього приводу зазначав: “Нація виникає як соціально-історичне
явище, як “неминучий продукт”, неминуча форма буржуазного
 36
експлуататорського розвитку”. Від родоплемінних спільнот нація відрізняється
наявністю в ній класових відносин, а від народностей докапіталістичного періоду
– більш чітким розміщенням класових сил, більшою соціально-політичною і
духовною полярністю і міцністю спілок кожного класу, що складає дану націю.
Й. Сталін трактував націю як історично складну спільність мови,
території, економічного життя, психічного складу, що виявляється у спільності
культури. Він же розробив і поняття; “соціалістична нація” – робітничий клас та
його інтернаціоналістична партія є тією силою, яка скріплює нації та керує ними.
Союз робітничого класу та трудового селянства всередині нації для ліквідації
залишків капіталізму в ім’я рівноправ’я і вільного розвитку нації і нацменшин,
знищення залишків націоналізму в ім’я встановлення дружби між народами й
утвердження інтернаціоналізму, єдиний факт зі всіма пригніченими і
неповноправними націями в боротьбі проти політики захоплень, загарбницьких
воєн, в боротьбі проти імперіалізму.
Х. Ортега-і-Гассет стверджував, що нація – зорганізована людська маса,
упорядкована меншиною добірних індивідів. Він заперечує тезу про те, що
національна єдність засновується на єдності крові. На його думку, націогенез –
процес єднання в якому витворюється великий народ, він є злукою різних етнічних
чи політичних спільнот, але не тільки. Із зростанням “національного тіла”,
ускладнюються його потреби, започатковується розподіл у соціальних функціях, а
відтак – в органах, що її здійснюють. Тому, з точки зору вченого, єднання нації
відбувається довкола великих спонукальних дій, що потребують від усіх
максимуму віддачі, дисципліни і взаємовигоди.
Ернест Геллнер під нацією розуміє певний тип соціальної організації. Нації,
в його розумінні, – продукт людських переконань, нахилів і пристрастей. Будь-яка
група людей стає нацією, якщо і коли члени групи твердо визнають певні загальні
права і обов’язки стосовно один одного в силу об’єднуючого їх членства.
Е. Сміт визначив націю як “сукупність людей, що має власну назву, свою
історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову,
 37
громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для
всіх членів”.
Серед розмаїття концепцій виділяють дві групи: 1) генетична; 2)
структурна. Генетичні визначення нації ґрунтуються на чинниках, які вирішально
впливають на формування нації. Генетичне визначення нації передбачає
діяльність певних чинників спрямовану на формування нації. Це динамічний,
систематичний вплив, що має постійний характер впродовж століть.
Структурне визначення нації полягає у переліку рис, які характеризують
суть даного феномену. Словник Вебстера вказує: “Нація – історична спільність
людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру
і мову”. Далі в словнику дається політичне визначення: “Нація – народ, що
проживає на єдиній території, об’єднаний спільним урядом, країною, державою”.
Поляк Р. Дмовський визначив націю як суть держави, інших політичних
інститутів, їх зміст.
Тому виникає питання: коли етнос стає нацією? Як свідчать історія, це
відбувається по мірі формування власної державності. Тому що держава створює
чіткі рамки об’єднання, межі панування, забезпечує життєдіяльність етносу і т.д.
Таким чином, роль державного чинника є вирішальною. Його втрата є трагедією.
4.2. Типологізація націй
Політична теорія нації стала історично першою в серії цілої низки
подібних теорій. Вона почала складатися десь на початку ХVІІ ст. Одним із
засновників цієї теорії можна вважати голландського вченого Гуго Гроція (1583 –
1645 рр), який викладав деякі її положення в своїй роботі “Закон війни і миру”
(1625 р.).
Політична теорія нації почала поширюватися в інших країнах Західної
Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською,
французькою та іншими мовами; по-друге, довідково-енциклопедична література
тих часів. Так, “Оксфордські словники” тлумачать націю водночас і як політично-
територіальну і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактується нація і в
ХVІІІ ст. Двотомний “Словник англійської мови” (1755 р.) дав таке визначення:
 38
“строго кажучи, нація – це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які
народилися в одній же країні і живуть під одним і тим же урядом”.
У словнику Французької Академії наук, виданому 1694 р., “Нація - це всі
мешканці однієї і тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за
одним і тими ж законами і вживають одну і ту ж мову”. Наступні покоління
західних вчених внесли чимало доповнень й уточнень до політичної теорії нації.
Показово, що багато з них доклали спроб дати власне визначення нації. Так,
зокрема, зробили й члени згадуваної вже спеціальної комісії Британської Академії
наук. Тим не менш, їхні ідеї і сьогодні заслуговують на особливу увагу.
За твердженням британських вчених, основними характерними рисами
нації є наступні: 1) підпорядкування всіх її членів єдиному урядові; 2)
проживання на одній території; 3) спільна мова, література, звичаї; 4) спільне
походження та історія; 5) окремий національний характер; 6) спільна релігія; 7)
спільні інтереси; 8) “спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно
“національною” за своїм характером”; 9) шанобливі стосунки між людьми, котрі
належать до однієї нації; 10) відданість єдиному цілому; 11) почуття гордощів
щодо досягнення та смаку щодо невдач національної політики; 12) зневага або
ворожість до інших національностей тощо.
Вони сформулювали свої уявлення про ідеальну націю: “Здається, ідеальною
нацією може бути спільнота, яка: а) має характерні риси, що чітко відрізняють
її від інших; б) вільна від зовнішнього контролю і достатньо сильна, щоб
забезпечувати цю свободу. Одна з головних цілей, при яких потрібна свобода – це
необмежена насолода характерними рисами, зазначеними вище (пункт -“а”),
оскільки це необхідне для її щастя і процвітання; в) діє як єдине ціле, яке має
інтереси і проводить політику, спрямовану на забезпечення тих інтересів”.
У воєнні роки політична теорія нації майже не зазнала змін. Щоправда,
починаючи з із 60-х років ХХ ст. у ній дещо збільшується значення етнічного
фактору.
Головною особливістю політичної теорії нації було і лишається те, що вона
трактує націю, перш за все, як політичну спільноту, яка має власну державу або
 39
прагне реалізувати своє право самовизначення і змагається за її утворення чи
відродження. Довгий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти,
які вже мали власні держави. Останнім часом до націй почали відносити і ті
народи, які вели і ведуть боротьбу за створення власної держави. “Політична
нація, - писав Г. Сетон – Утсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних
ознак має також правову державну структуру”. Такої ж думки був і К. Дойч,
стверджуючи, що “нація – це народ, який володіє державою”. На думку відомого
німецького дослідника Ернеста Гааза, “нація – це група людей, які бажають
здійснити самовизначення” або “намагаються створити чи зберегти свою власну
державу”.
Варто відзначити, що сьогодні більшість західних вчених є прихильниками
політичної теорії нації. Їх часто називають “етатістами” (від франц. - держава)
або стейтістами (від латин. - держава), “оскільки вони визнають націю як
територіально-політичне утворення”.
Отже, згідно політичної теорії, нація – це політична спільнота (соціальна),
яка об’єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та
соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма таку
спільноту західні вчені давно називають “соціальною нацією”, “нацією-
державою” та/чи “політичною нацією”.
Психологічна теорія нації
Засновником психологічної теорії нації вважається один із лідерів австро-
марксизму Отто Бауер.
А її справжнім засновником був французький філософ і історик Ернест
Ренан (1823-1892 рр). “Нація, - стверджував Е. Ренан, - це душа, духовний
принцип. Дві речі, що по суті є однією ж складають цю душу, цей духовний
принцип. Одна – в минулому інша – в майбутньому. Одна - це володіння багатою
спадщиною, інша - спільна згода, бажання жити разом, породжувати спільно
користуватися неподільною спадщиною, що дісталась”. Розвиваючи цю думку, він
продовжував: “Поділяти в минулому спільну славу і спільний жаль, , здійснювати в
майбутньому ту саму програму, разом страждати, насолоджуватися – ось що краще
 40
за спільні митниці й кордони... ось що розуміється, незважаючи на відмінності раси
і мови”. “Отже, нація, - підсумовував Е.Ренан, - це велика солідарність, що
встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені і які мають бути зроблені у
майбутньому. Нація передбачає минуле, але у сучасному вона розуміється цілком
помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.
Існування нації – це (якщо можна так висловитися) повсякденний плебісцит, як
існування індивідуума – одвічне утвердження життя”. “Велике скупчення людей із
здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що
називаються нацією”.
Отже, за твердженням Е. Ренана, нація – це, перш за все, велика група людей,
об’єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною свідомістю.
Подальший розвиток психологічна теорія нації отримала в роботах О.Бауера.
“Нація, - писав теоретик австро марксизму, - завжди є нічим іншим як культурною
спільнотою”. Але при цьому під культурою мався на увазі головним чином,
національний характер, який трактується як “комплекс притаманних нації і
відрізняють їх від інших націй”. У національний характер вчений включав також
“те чи інше спрямування волі, а нація визначалась ним і як “спільність долі”. Ці та
інші міркування О. Багер підсумував наступним чином: “Тепер ми прийшли
нарешті до нового визначення нації. Нація є сукупність людей, спільність волі
з'єднаних у суспільність характеру”.
Він дійшов висновку, що національна свідомість породжується національним
почуттям, тобто почуттям національної самобутності й відмінності від інших
націй. Отже, і тут нація зображувалася переважно як психологічний феномен.
Серед сучасних прибічників психологічної теорії нації найбільш відомим є
американський вчений Уолкер Коннор. Він вважає націю, “перш за все,
психологічним феноменом, оскільки її головною рисою (при важливості інших рис)
є “інтуїтивні почуття спорідненості та унікальності”.
Таким чином, прихильники психологічної теорії вважають нацією велику
групу людей, об’єднаних спільною національною психологією, національним
 41
характером, національною свідомістю та іншими рисами сучасного
психологічного характеру.
Культурологічна теорія нації
Її засновником вважається один із відомих теоретиків австро марксизму Карл
Реннер (літературні псевдоніми Р. Шпрингер, Сіноптікус та ін.), який у своїх
численних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і
особливо мови. Мозес Гесса у своїй праці “Рим та Єрусалим” визначив націю, як
значну руху людей, об’єднаних спільною культурою та культурними цінностями.
Розвиваючи ці ідеї, К Реннер досить переконливо доводив, що “нація – це
культурне співтовариство”. Для її виникнення потрібні “спільна літературна
мова”, “розвинута національна література” та “національно-духовна культура”. На
думку К. Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте застерігав він,
спроби ввести одну державну мову в багатонаціональній країні буде “проявом
панування, а не рівності” і може викликати в суспільстві ворожнечу та
сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К. Реннер писав: “Нація –
це спілка, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна
спільнота ..”.
Таким чином, розглянута культурологічна теорія в основу розуміння і
трактування нації покладає, головним чином, культурну сферу її життя,
різноманітність і особливість її культурного розвитку.
Історико-економічна теорія нації
У колишньому радянському суспільстві історико-економічна теорія нації
пов’язувалася винятково із прізвищами класиків марксизму-ленінізму: К.
Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним та Й. Сталіним. Для основоположників
марксизму нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національно-
класовою. Якщо до них додати їхні сумнозвісні й помилкові твердження про
існування т. зв. “історичних” та “неісторичних” націй, а також вкрай некоректний
поділ націй на “революційні” та “реакційні”, стане зрозумілим, чому західна
етнополітологія так скептично-іронічно ставиться до марксистської історико-
економічної теорії нації.
 42
На Заході більшого поширення набула історико-економічна теорія нації,
розроблена відомим німецьким соціал-демократом Карлом Каутським. Згідно цієї
теорії, нація – це “дуже рухоме суспільне об’єднання”, “продукт суспільного
розвитку”, “один із найбільш можливих факторів суспільного прогресу”. Націю
утворює група людей, яка, по-перше, розмовляє однією мовою “незалежно від
свого характеру і соціального становища”; по-друге, проживають на одній
території; по-третє, мають міцні, “повсякденні економічні стосунки”.
Першим плагіат здійснив Й. Сталін. Своє визначення він сформулював на
засадах, запропонованих К. Каутським, додавши до них одне із положень
О.Бауера та К. Реннера. Характерно, що він при цьому не зробив посилання на
джерела. Більше того, К. Каутського було оголошено “дилетантом у
національному питанні”. “Нація, - писав Й. Сталін, - є усталена спільність людей,
яка склалась історично, виникла на базі спільної мови, території, економічного
життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури" . При цьому
він особливо підкреслював: “Лише наявність усіх ознак, взятих разом, дає нам
націю”.
Отже, розроблена К. Каутським історико-економічна теорія нації, яка, на
думку багатьох вчених, мала деякі “раціональні зерна”, була певною мірою
спотворена Й. Сталіним і покладена в основу т. зв. марксистсько-ленінської теорії
нації. Звичайно, були в ній і нові “перли”, зокрема твердження про існування двох
культур у “національній культурі”, розподіл націй на “буржуазні” та
“соціалістичні”, вищість останніх над першими тощо.
Етнічна теорія нації
Сама теорія почала складатися наприкінці ХVIII ст. шляхом поєднання
деяких положень психологічної та культурологічної теорії нації. Найбільший
внесок у розвиток етнічної теорії нації зробили такі вчені, як Г. Нільсон, М. Новак,
Е. Сміт та багато інших, кого сьогодні називають “етніцистами”. “Останніми
роками, - пише Е.Сміт у праці “Етнічні походження націй”, - все більше
етнічностей поза Західною Європою стали домагатися статус нації, почали
виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або
 43
відродження своїх власних держав”. Так роблять всі етнічності, незважаючи на
свою чисельність, рівень економічного розвитку, запаси природних ресурсів. Це
відбувається тому, підкреслює Е. Сміт, що “для того щоб вижити, етнічність
має набути деяких атрибутів нації”.
І саме ці етнічності отримали в західній етнополітології назву “етнічна-
група”, “етнічна-нація” або просто “етнонація”. Отже, визнає Е. Сміт, етністи,
тобто прихильники етнічної теорії, “розглядають націю як велику політизовану
етнічну групу, котра характеризується спільною культурою та спільним уявним
походженням”.
Як би там не було, але введення у науковий обіг терміна “етнічна нація”,
розподіл націй на етнічні та політичні (соціальні) став загальновизнаним і зручним
підходом. Він дає можливість більш чітко зрозуміти, про що конкретно йдеться, а
це надзвичайно важливо для запобігання зайвих непорозумінь і конфліктів.
Таким чином, у сучасній західній націології існує кілька різних підходів до
визначення поняття “нація”. Узагальнюючи ці підходи Г. Айзекс писав: “у
кожного автора свій перелік частин, які складають націю. Однією ознакою
більше, однією менше, але всі вони включають спільну культуру, історію,
традиції., мову, релігію, деякі додають “расу”, а також територію, політику і
економіку – елементи, що тією чи іншою мірою входять до складу того, що
зветься “нацією”. При уважному вивчені створюється враження що жодну
частину окремо не можна розглядати як єдино необхідну або обов’язкову для
статусу нації, за винятком, мабуть, того чи іншого різновиду ідеї спільного
минулого і спільної волі”.
Напрошується таке окреслення: Нація – це велике, історичне, динамічне,
цивілізоване співтовариство громадян, часто полі етнічне, але об’єднане навколо
якогось одного етносу, із національною мовою внутрішнього державного
спілкування (та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами), як
правило, із власною територією, спільними інтересами, спільною волею бути
одним цілим, спільною національною культурою, усвідомленням спільності
 44
минулого, сучасного і особливо майбутнього і водночас власної самобутності та
спільною назвою.
Однак це означення потребує двох доповнень. По-перше, воно по суті
виходить із політичної теорії нації, що зовсім не означає заперечення інших теорій
і, зокрема, етнічної. По-друге, найважливішою видовою ознакою сформованої
сучасної нації, виявом прогресивності її соціальної природи виступає
цивілізованість, що розуміється як прилучення того чи іншого народу до
економічних та духовних джерел суспільного поступу та інше. Шлях нації до
справжнього розвитку є важливим, звивистим, часом непередбаченим.

4.2. Типологізація націй

Існувало, а подекуди й досі існує, два основних підходи до проблеми
типологізації націй: догматичний, (формаційно - класовий) та критичний (або
цивілізаційно-гуманістичний).
Перший підхід започатковано основоположником наукового комунізму ще в
середині ХІХ ст. Він передбачав розподіл націй на “історичні” та “неісторичні”, а
також на “революційні” та нереволюційні .
Перший розвиток цей підхід отримав у працях класиків марксизму-ленінізму
В. Леніна та Й. Сталіна. “Різні бувають нації – зауважував Сталін, - не валити
до однієї купи всі існуючі нації, а шукати “принципово різні між собою”. Ленін
поділив нації на 2 групи: 1) капіталістичну; 2) соціалістичні. Капіталістичні
нації ототожнювалися зі злом, нещастям, націоналізму, експансіонізмом,
ненавистю до чужих націй, гнобленням нацменшин тощо. Соціалістичні націй –
уособлення добра і щастя, вони вільні від класових суперечностей, соціального
національного гноблення, більш загальнонародні і життєздатні.
У багатонаціональних країнах виділялися такі типи націй як “корінні” або
“титульні” нації. Це стосувалося перш за все провідних націй, СРСР: білоруська,
грузинська, латиська, українська тощо.
У західній політологій панує критичний підхід до проблеми типологізації
націй. Тут нації розподіляються за такими критеріями: – засадчі, часові,
 45
територіальні тощо. За засадними критерієм, нація поділяється на кілька груп,
головними з яких є політичний та етнічні нації. Політична, нація охоплює всіх
громадян певної держави попри всі їхні відмінності. Етнічної нація –
представники якогось одного етносу.
За часовим критерієм, нації поділяються на “вчасні” та “запізнілі”. Перші
це ті, які народились і сформувались у ХVШШ – ХІХ ст. Решта – “запізнілі” нації,
яким ще належить вибороти “місце під сонцем”.
Часто нації розрізняються і за таким критерієм, як рівень їхньої розбудови. У
цьому випадку вони розподіляються на “розбудовані” та “недобудовані” нації. До
“недобудованих” націй належать ті з них, які ще не встигли перетворитися на
сучасні класичні нації. “Недобудованим” націям притаманна ціла низка
характерних рис. Головними з них є дві: 1) “недобудовані” нації, точніше їхні
еліти, постійно орієнтовані на використання сили влади та сили держави. Звідси –
небезпека встановлення тоталітарних режимів. 2) н “недобудованих” націях
найбільш активно вирує націоналізм, часом перетворюючись на шовінізм і
ксенофобію.
Цікавою є типологія націй західних дослідників Я. Крейсі та В. Велімські.
Всі існуючі в Європі нації вони поділяються на три великі групи: 1)
“повномасштабні нації”; 2) “державні” або “політичні” нації. 3) етнічні нації. До
“повномасштабних” націй вчені зараховують ті нації, котрі мають і власну
державу і власну мову, тобто які є водночас і політичними націями. За
підрахунками цих вчених, на початок 8-х років існувало 23 таких нації.
До другої групи, тобто “державних” або “політичних” націй, потрапили ті
нації, котрі мають власну державу, але не мають власної окремої мови.
Третю групу націй, тобто “етнічних”, становлять ті нації, котрі мають
власну мову, але не мають власної держави.
Українська нація, згідно із західною класифікацією належать до нових націй,
зародження і національне будівництво якої трактувалося як трансформація
“етнолінгвістичної маси у свідому українську”.
 46
Л. Ребет у книзі “Теорія націй” дійшов висновку про невідповідність
багатонаціональних “велико просторових” держав самій ідеї держави. Виходячи з
того, що “наріжним каменем будь-якої держави є етнічні сили, з яких вона
виростає”, він розуміє націю, державу як “зміст та форму” тобто самого
суспільного явища. Недержавне існування нації можливе, але неприродне, що
потребує утворення національної держави, яка й відповідає “духові нації”. Отже,
йдеться про створення, скажімо українським народом окремої політичної
індивідуальності, “політичний переворот” з “докорінною зміною всієї системи”.
Історико-культурна спадщина Київської Русі і Галицько-Волинського князівства
виступала консолідуючим фактором в охороні суверенності нації, забезпечувала її
єдність як суб’єкта державотворення.
Мова, народна культура, історична пам’ять, компактна етнічна територія
забезпечили життєдіяльність української нації за умов відсутності державності,
сприяли її самовідтворенню. Отже, ми можемо говорити про українську націю як
суверенну етнокультурну одиницю, як національну індивідуальну цілісність,
єдиний народ з давньою історією розвитку, зі своєю мовою, антропологічними і
духовними ознаками, матеріальною культурою. Ось чому відомий український
вчений С.Шелухін, який обґрунтував сутність українського народу як суверенної
індивідуальності, наголошував на необхідності спиратися на власний історичний
досвід. Йдеться про ідеї народоправства, які формував протягом віків український
народ, про республіканські традиції. Хіба ж український народ немає права на
самостійне державне існування, та хіба ж не він, народ, має бути основним
елементом державотворення. Держава є сьогодні доцентровим чинником нації,
елементом її єднання і організації, своєрідним гарантом зміцнення внутрішньо
національних зв’язків українського народу, інструментом формування та нових
ринкових засад економічної спільності різних частин національної території, нової
соціальної структури суспільства, створення національного ринку. Вона
своєрідний поляризаційний центр української нації, не засіб і елемент її
згуртування і організації. У цьому процесі консолідації нації навколо центру –
держави важливу політичну силу має мова.
 47
Національна ідентичність безпосередньо пов’язана з таким її гарантом, як
державна незалежність, усвідомленням приналежності до духовного організму
нації, що заповідане предками для збереження себе як нації.
Звідси – роль національної самосвідомості. Як доводить американський
професор Мар’яна Рубчак, “українці обернули своє православ’я на політичну силу,
спрямовану на утвердження “національної” єдності, і “забажали створити
ідеологічний центр, обіпертий на власній культурний та релігійній спадщині”.
Отже, формується національна самосвідомість, формувалися осередки культури та
релігійного самовизначення. “Православна віра” була вираженням центральності і
основою маргіналізації українців у середовищі польської панівної нації і держаної
греко-католицької релігії.
Особливу роль у виражені колективної ідентичності відігравала мовна
спільність. Саме народна українська мова була реальною опорою в процесі
національної консолідації, оскільки вона виконувала важливу культурну і
об’єднавчу функції. Адже народна мова в Україні була сформована разом з її
діалектами та говірками, існувала народна культура з соціальними і регіональними
особливостями на рівні культури писемної, наукової, літературної, побутової,
існувала історично означена етнічна територія.
Отже, українська нація володіла в усі часи ефективним механізмом
регенерації і в сприятливі періоди національної історії відновлювала свою
цілісність і саме завдяки цій здатності самовідновлення відігравала культурну
роль своєрідного організатора національної самосвідомості. Культура виступала в
ролі своєрідного конденсатора духовного життя народу, а літературна мова –
загальнонаціональним засобом зв’язку. Логічно, що не основною політичною
силою в боротьбі українців за збереження національної ідентичності була мова, а
національним обов’язком – захист рідної мови, формування єдиної літературної
мови як своєрідного каталізатора нації і головного знаряддя духовного спілкування
і єднання.
На думку І. Лисяка-Рудницького, “те, що центральне і головне, це справа
політичної підметності, що робить з народу націю”. Тут, вважає автор, слід
 48
звернути увагу на питання соціальної функції мови. “Чи в українській мові
формуватиметься теж незалежна політична думка?” Чи українська мова...
здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих
навчальних закладах, міському побуті? Коли цього не станеться й поки основною
соціальною функцією мови буде функція “колгоспної мови” – до цього часу Україна
буде Малоросією”.

Лекція 5.
Тема: Теорія націоналізму

5.1. Націоналізм – етимологія поняття

Вперше націоналізм згадується у ХV ст. у Лейпцігському університеті,
заснованому 1409 р., воно з’явилося після релігійно-схоластичного диспуту в
Празі між професорами чеської нації та тими хто входив до її складу. Тоді
націоналізм означав університетську спільноту. Так, наприклад, серед
професорського закладу існувало чотири нації, кожна з яких раз на півроку
висувала свою кандидатуру на посаду ректора. Таким чином, націоналізм –
висування власного кандидата.
У ХVII ст. даний термін зникає з наукового обігу. Наприкінці XVIII ст.
націоналізм ототожнювався з надмірним впливом національних почуттів,
пов’язувався з характером відносин між націями.
У ХХ ст. у німецькій мові націоналізм ототожнювався з надмірним впливом
національних почуттів, пов’язувався з характером відносин між націями.
У французькій мові націоналізм вперше вжив абат Огюстен Баруель у
1798 р. . Воно означало те, що і в німецькій: любов до нації, патріотизм. Словник
Робера 1860 р. ототожнює націоналізм з національною винятковістю, певною
мірою було синонімом “шовінізму”. У к. ХІХ – ХХ ст. французькі історики
націоналізм позначали національний рух, вживаючи його як нейтральний термін.
 49
На думку М. Баре – лідера французького націоналізму - націоналізм – засіб
об'єднання націй, її інтеграції, і, відповідно, позначав ступінь єдності. п.
В англійській мові слово націоналізм з’являється у першій половині ХІХ ст.
Спочатку воно мало теологічне значення – доктрина, згідно якої нації є об’єктом
божественного вибору. З часом – почуття національної індивідуальності,
національність, патріотизм. Воно мало нейтральне значення.
У слов’янських мовах другій половині ХІХ ст. націоналізм ототожнювався з
боротьбою за національні права. Із поширенням марксизму, загостренням
суперечностей на поч. ХХ ст. між провідними країнами світу призвело до того,
що націоналізм у масовій свідомості асоціювався із ксенофобією, національною
ворожнечею.
Складною була еволюція терміну в українській політичній та науковій
думці. На поч. 90-х рр. ХІХ ст. націоналізм вживався у нейтральному значенні та
в негативному, як синонім шовінізму, виключності, реакції. В ході гострої
дискусії поч. ХХ ст. націоналізм почали ототожнювати лише з крайнім виявом
національної свідомості і відповідними політичними та ідеологічними явищами.
Зрештою націоналізм почали вживати і як публіцистичний термін, який
надзвичайно широко тлумачиться. До того ж з’явилися слова – сателіти, які часто
підмінюють його значення.

5.2. Націоналізм, патріотизм, шовінізм

Найбільше плутанини виникає при вживанні патріотизму та шовінізму
оскільки простежити відмінність між ними дуже складно. Ш. де Голь твердив:
“Патріотизм - це коли на першому місті стоїть любов до власного народу.
Націоналізм коли на першому місті стоїть ненависть до інших народів”.
Зрозуміло, що цьому визначенню винесла вирок сама історія, довівши його
невірність.
По суті, ці два слова є синонімами. Патріотизм традиційно сприймається,
як категорія вищої моральності. Націоналізму приписують підтекст на позначення
крайнощів людської психіки, агресії.
 50
Тому очевидним є факт, що відмінність між поняттями має суто моральний,
етичний аспект.
Луіс Снайдер виділив чотири позиції, за якими націоналізм відрізняється від
патріотизму:
1. патріотизм семантично ближче до таких слів: країна, батьківщина,
місце народження, любов до країни. Націоналізм – комплекс почутів
адресований нації;
2. патріотизм більше пов’язаний з почуттями відданості країні.
Націоналізм переймається проблемами незалежності та єдності певної
нації;
3. хронологічно-історично патріотизм явище набагато давніше за
націоналізм;
4. за своєю природою патріотизм немає агресивного характеру, це
почуття, спрямоване на захист. Націоналізм узаконює застосування
сили для того. Щоб утримати єдність нації для зовнішньої експансії.
Разом із тим Е. Геллнер націоналізм розумів як спеціальний політичний
різновид патріотизму.
Ілія Кедорі, з’ясовуючи значення терміну націоналізм, писав, що це цілісна
доктрина, яка зумовлює певний тип політики, не універсальний феномен, а
продукт європейської думки останніх 150 років.
Слово шовінізм своїм походження завдячує Ніколя Шавен де Рошофрору.
Спочатку вживався на позначення крайнього прояву патріотизму. Згодом його
стали більше ототожнювати з екстремальним націоналізмом, расовою
нетерпимістю.
Шовінізм може виникнути в будь-якій країні незалежно від рівня
культурного, економічного, політичного розвитку. Так, наприклад, у США - ідея
“стовідсоткового американця”, в Англії – “джингоїзм”.
Сутність шовінізму дискусій не викликає: екстремістка форма свідомості,
параноїдальне світосприйняття, яке набуває протестних форм. Прикладом є
вчинок японського письменника Юко Мішими, який був представлений у 1975 р.
 51
на Нобелівську премію і заповідав собі харакірі, доводячи відданість Батьківщині.
Отже провести розмежування цих понять цілком реально, незважаючи на те, що
вони стосуються однієї сфери – буття націй.

5.3. Сутність та види націоналізму

Сучасне тлумачення націоналізму, поширене в західній політології, охоплює:
1) відданість нації та її інтересам;
2) самостійництво;
3) національно-визвольний рух;
4) расизм.
Між собою органічно пов’язані національна ідея, національне відродження,
націоналізм.
Національна ідея визначає ідеал само влаштування життя націй, народу. Під
національним відродженням розуміють практичні кроки спрямовані на
реалізацію націоідеї. Націоналізм - політичний принцип, виходячи з якого
розробляється політична доктрина тієї чи іншої політичної сили, що бореться за
владу.
Виходячи з цього, під націоналізмом розуміється рух, що має на меті
встановлення незалежної держави. Отже, він виступає способом захисту
національних інтересів, ідеологією нації як суб’єкта політики.
У такому разі націоналізм не антитеза гуманізму, лібералізму, демократії, він
не суперечить загальнолюдській моралі.
Щодо причин виникнення націоналізму, його функцій існує декілька
концепцій.
Так, по-перше, окремі автори розглядають націоналізм як споконвічну
проблему людей ідентифікувати себе з певною етнічною групою. Разом із тим, це
є боротьба гноблених народів, нацменшин за соціальні та економічні права. Тому
націоналізм розуміється як рух етнічної групи до статусу національності, як
прагнення до національного ідеалу, що втілює віру в те, що всі, хто має спільну
 52
історію, культуру повинні бути автономними, об’єднаними на своїй батьківщині,
відрізнятися від інших.
Національний ідеал містить у собі певні типи солідарності, політичної
програми. Іншими словами, веде до націоналізму, який структурно складається з
таких елементів:
1) національна мрія; 3) національна солідарність;
2) національна культура; 4) національна політика.
Таким чином, представники такого підходу націоналізм розуміють як
систему поглядів, в якій центральне місце належить нації, що об’єднує людей
спільними характеристиками, цінностями, інтересами, особливими завданнями,
які належить виконати.
Друга концепція розглядає націоналізм, зокрема, його зародження, як
наслідок колоніального становища окремих народів як в середині держави, так і в
системі держав. Такий націоналізм носить конфронтаційний характер. Згідно
цієї концепції, яка отримала назву концепція внутрішнього колоніалізму,
націоналізм зароджується там, де є економічна відсталість етнічної спільноти,
яка виступає ґрунтом для конфлікту політичного характеру між центром та
периферією. У такому разі націоналізм – це ідея національного звільнення. Він
виконує функцію психологічної компенсації. Тобто, усвідомивши власну
відсталість, етнос шукає можливості для усунення дискомфорту. Виходом і є ідеї,
що компенсують меншовартість, зокрема націоналістичні.
По-третє, зародження націоналізму окремі дослідники пояснюють тим, що
індустріальний розвиток руйнував патріархальну структуру суспільства, цінності,
пов’язані з традиціоналізмом. Виникає своєрідний вакуум. Тому ідея нації
заповнює цей вакуум, виступаючи психологічним захистом.
По-четверте, виникнення націоналізму пояснюється політизацією
етнічності та нерівномірним процесом індустріалізації та урбанізації. Політизація
етнічності відбувається внаслідок проникнення універсальної культури та
технологій. Спонукальним мотивом для появи націоналізму виступає
 53
стурбованість про збереження самобутніх етнічних рис, прагнення їх носіїв
мобілізуватися у само усвідомлену групу.
Сучасний український націоналізм став наслідком не продуманої
національної політики в СРСР.
Досліджуючи різновиди націоналізму, необхідно врахувати світогляд,
ідеологію, закладені в політичну доктрину націоналізму.
З огляду на це є націоналізм, зокрема інтегральний, який суперечить
ліберально-демократичним цінностям. Йому властиві такі характерні риси:
1) віра в націю як найвищу цінність, яка домінує над усіма іншими;
2) наявність містичної ідеї про солідарність всіх індивідуумів, що складають
націю;
3) підпорядкування націоналізму інтуїтивно правильним емоціям;
4) наявність національної волі, яка виражається через сильного лідера та
партію;
5) оголошення війни та насильства вищим проявом біологічної
життєздатності нації.

В українському націоналізмі склалося два напрямки:

1) демократичний; 2) чинний націоналізм.
Перший був започаткований Миколою Міхновським як ідеологія, в якій
йшлося про побудову української держави шляхом революції. Однак ідеалом була
українська демократична республіка з прогресивною соціальною програмою,
запозиченою у соціалістів.
Автором другого був Дмитро Донцов. Його чинний націоналізм став
своєрідною реакцією на результати Української революції 1917-1920 рр. Тому він
і заперечував ідеали демократії, виходив з протестів нації щодо свободи особи.
Ці та інші риси чинного націоналізму знайшли своє завершення у роботах
М.Сціборського, який розробив концепцію націократії. Однак ці ідеї зазнали
кризи вже у 40-х рр. ХХ ст.
 54
По суті, відбулося повернення до ідеї демократичного націоналізму. Його
доктрина націю, політично-державне самовизначення не розглядає як самоціль, а
в контексті, демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів.
Демократичний націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської
моралі. Ідеалами нації вважається відкрите, плюралістичне суспільство. Він
зорієнтований на громадянськість як вирішальний чинник національної
ідентифікації.

Лекція 6.
Тема: Теорія етнополітики

6.1 Визначення поняття "етнополітика"

Вивчаючи і характеризуючи етнополітичну сферу суспільного буття,
західна наука використовує багато термінів. Ключовим є і етнополітика. Під
ним, як правило, розуміють практичні аспекти етнополітичного життя, тобто
етнічної, етнонаціональної, етнорасової політики, яка проводиться в будь - якій
країні. Іноді, як синонім вживається термін етнічна політика. Хоча під ним,
здебільшого, розуміють окрему науку, що вивчає теоретичні аспекти
етнополітичних процесів.
Вітчизняна наука з цими поняттями познайомилась відносно недавно,
оскільки в СРСР вони не вживалися. Замість них у науковому обігу перебували
інші, зокрема марксистсько-ленінська теорія націй і національних відносин або
національна політика КПРС.
Серед сучасних науковців визначилися два підходи щодо вживання
етнополітичної термінології:
І – деякі рекомендують користуватися одним терміном - етнополітика,
розмежовуючи практичну і теоретичну частину;
ІІ – інші радять теорію називати етнополітологією, а практику –
етнополітикою.
 55
Очевидним є і 3 варіант:
- етнополітологія – академічна наука і навчальна дисципліна;
- етнополітика /етнонаціональна політика – практика взаємовідносин
етнонаціональних спільнот та їх взаємовідносин з державою.
Не менш дискусійною в науці є проблема предмету та об’єкту
дослідження етнополітики.
Так, наприклад, у 20-ті рр., коли етнополітика як наука лише зароджувалась,
її метою вважалося вивчення ставлення етнічних та етнографічних груп до
держави свого проживання. Родоначальником етнополітики стали шведський
політолог Ф. Челлен та професор Берлінської вищої політичної школи М. Бем.
У 50-60-х рр. ХХ ст., з вибухом етнічного ренесансу, політизацію
етнічностей, етнополітика швидко розвивається спочатку в США, згодом у
Західній Європі. Її мета формулюється у роботах Н. Глейзера, Д. Майніхема як
вивчення ролі та місця етнічних груп у політичному житті суспільства.
Французький дослідник М. Паренті доводив, що її функції полягають у
з’ясуванні зв’язків між етнічною приналежністю людей та їх політичними
уподобаннями. Тобто мета зводилась до аналізу взаємовідносин між етнічністю
та політикою.
На початку 70-х рр. ХХ ст. на Заході етнополітика відокремлюється в
окрему науку. Цей період розвитку науки представлений роботами Дж.
Ротшильда. Вчений, зокрема, зазначав, що метою, об'єктом, завданням нової
науки є аналіз етнополітичного ренесансу та ролі політизованих етнічностей у
політичному житі держав і світу.
З точки зору П. Ван ден Берга, – професора Вашингтонського університету,
– головним завданням етнополітики є вивчення взаємовідносин між державою
та нацменшинами.
А. Сміт, Л. Снайдер, Б. Шейфер, К. Хейєс вважають, що об’єктом
етнополітичних досліджень має стати націоналізм як феномен ХІХ – ХХ ст.,
зокрема, причини його виникнення роль у політичних процесах.
 56
У сучасній вітчизняній науці прийнято вживати поняття етнополітологія –
наука про місця і роль етнонаціональних спільнот в історії людської цивілізації
та політичному житі соціуму, про їхні взаємовідносини між собою, а також з
державою та її органами, про закони й закономірності політичних процесів, про
рушійні сили національних рухів та їх ідеологію, про засади і принципи
етнонаціональної політики, шляхи і методи врегулювання етнополітичних
конфліктів та забезпечення етнополітичної стабільності в окремій державі та
світі загалом. Інакше кажучи – наука про взаємовідносини етнічностей та
політики.
Предметом є виявлення й аналіз тенденцій, законів і закономірностей
світових етнополітичних процесів, виходу етнічних спільнот на політичну арену
й діяльності на них, їхньої боротьби між собою та з державою за
самовизначення, владу й природні ресурси, за свій статус, інтереси й цінності.
Об’єктом є людина, етнічні спільноти, які стали політично активними у
ХІХ – ХХ ст., їх утворення; націоналізм, як рушійна сила суспільного розвитку;
етнополітична культура, яка визначає ціннісні орієнтації та поведінку широких
народних мас; держава та її етнополітика, спрямована на етностабільність.

6.2. Поняття етнічна група. Титульна нація

Проблема визначення поняття етнічна група є складною. Причини:
1) часто вживається як синонім етнічності, етнічної ідентичності, нації
тощо;
2) окремі дослідники вважають за доцільне займатися його визначенням;
3) це та інші поняття відсутні в лексиці міжнародного права;
4) зловживання вчених соціологічними та психологічними категоріями
при його трактуванні.
Однак етнічна група існує і не лише в науковому вимірі, а й у реальності,
тому з’ясування цього поняття є вкрай необхідним та актуальним. Етнічним
групам, як правило, властиві тіж риси, що й етносам.
 57
На думку Е. Кешнора, етнічна група – самосвідоме зібрання людей,
вчених або пов’язаних спільним досвідом. Разом з тим, вчений наголошує, що це
не сукупність людей, а тим більше не частина населення.
Американський етносоціолог Річард Шермергорн під етнічною групою
розуміє організм у середині більшого суспільства, який має справжнє або уявне
спільне походження, пам'ять про спільне історичне минуле і зосередження на
одному або кількох символічних елементах культури, визначених як уособлення її
національності.
Таким чином, є підстави твердити, що етнічна група – частина етносу,
відірваного від нього, яка перебуваючи в іншому етноніму середовищі, зберігає
свої особливості, діє як організована спільнота. Етнічні групи є дійовими
структурами компонентами великих суспільств, природними частинами рідного,
але віддаленого етносу. Приклад: українські етнічні групи в країнах близького і
далекого зарубіжжя.
Не менш складним, мало дослідженим є питання сутності нацменшини.
Датський вчений Луїс Вірт у 1945 р. дав найбільш вдале визначення цього
поняття: нацменшина – група людей, яка через фізичні або особливого і
нерівноправного до них ставлення, і яка через те вважає себе об’єктом
колективної дискримінації.
Разом з тим дослідник відзначав, що:
1) меншини об’єктивно займають несприятливі позиції в суспільстві:
2) тих, кого вважають меншинами, з точки зору чисельності можуть бути
більшістю.
Наприкінці 60-х рр. американські етносоціологи К. Уоглі, М. Гарріс
запропонували наступні критерії ідентифікації нацменшин:
1) це підлеглі залежні частини складного (політичного) суспільства;
2) вони мають особливі фізичні, культурні риси, які не поважаються
пануючими частинами суспільства;
3) це самосвідомі групи, об’єднані специфічними рисами, що мають їх члени;
4) належність до меншини передається за принципом походження;
 58
5) члени меншини схильні одружуватися всередині своєї групи.
Однак, дослідники нічого не говорять про чисельність етнічних груп, що
теж є критерієм ідентифікації.
Тому Р. Шермергорн пропонує інше визначення даного поняття:
нацменшина – етнічна група чисельність якої менше ½ населення даної країни,
але є політичною підсистемою з обмеженим доступом до центральних посад та
активної діяльності в економічних та політичних установах суспільства, яке
розуміється як нація-держава.
У 1978 р. дане визначення зазнало змін. Ганс Ван Амерсфорт доводив, що
нацменшина, має 3 властивості:
1) меншина – безперервна спільнота в середині населення держави. Ця
безперервність має 2 важливі аспекти: а) меншина складалася із
кількох поколінь; б) належність до меншини має пріоритетність над
іншими формами соціальної категоризації;
2) чисельний стан меншин позбавляє її права брати активну участь в
політичному процесі;
3) меншина має об’єктивне несприятливе становище у чотирьох
сферах: а) законодавчі системи; б) системи освіти; в) ринки праці; г)
ринку житла.
Цікавими є міркування Майкла Сміта. Він, зокрема, пропонує визначити
як сприятливі фактори де-факто і де-юре позначаються на політичному,
юридичному, соціальному статусі меншини, а потім проаналізувати як
позначаються на цьому статусі її чисельність, культура, історія тощо.
Підсумовуючи, можемо констатувати, що критерієм визначення
нацменшини є її становище у великому суспільстві. Іншими словами, меншина –
залежна, підлегла, субординована група.
Наявність в полі етнічному суспільстві нацменшин передбачає існування
домінуючої групи. Найбільш вдале визначення цього терміну належить
Р.Шермергону: “Домінуюча група – спільнота в середині суспільства, члени якої
 59
мають найбільшу владу, щоб діяти як опікуни і захисники пануючої системи
цінностей і головні розподілювачі винагород у суспільстві”.
У багатонаціональних країнах, зокрема в колишньому СРСР, прийнято
було вживати термін корінні або титульні нації. Під ними розумілись домінуючі
групи за назвами яких давались назви колишнім союзним республікам: білоруська,
грузинська, українська тощо.

6.3. Етнополітика сучасної Української держави

Сприяючи зміцненню етнонаціональної стабільності в Україні, 1
листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей.
У ній гарантувались рівні права усім народам, національним групам,
громадянам які проживають на її території.
Цей принцип конкретизувався у ряді положень, що захищають права
етнічних груп як колективних суб’єктів. Зокрема, її надавалося право збереження
традиційного розселення. У цьому документі проголошувалося забезпечення
існування національно-адміністративних одиниць. У місцях компактного
проживання вони мають право користуватися рідною мовою на рівні з
державною. Рідна мова може вільно використовуватися в усіх сферах
громадського життя, проголошувалося, що закон захищає пам’ятки історії та
культури нацгруп.
У червні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон про національні
меншини. Його зміст:
1) визначається поняття нацменшина;
2) фінансування потреб нацменшин здійснюється через держбюджет;
3) надає нові гарантії – право на збереження середовища проживання в місцях їх
історичного і нинішнього проживання.
Широкий захист прав нацменшин гарантує Конституція. Так, згідно неї,
особи, які визнали свою належність до нацменшин, мають право вільно брати
участь у культурному житі спільноти, яка утворюється представниками даної
групи меншини. Тобто, вони можуть:
 60
1) індивідуально або спільно з членами своєї групи вільно висловлювати,
зберігати і розвивати свою етнічну мовну культурну самобутність;
2) вільно користуватися своєю рідною мовою;
3) мати право на своє національне ім’я та прізвище;
4) вживати заходи для збереження та вивчення своєї спадщини тощо;
5) добиватися відповідних умов для навчання рідній мові, включаючи
відкриття та підтримку навчальних закладів різних рівнів, забезпечення
їх програмами, навчальними підручниками, літературою відповідною
мовою, сприяти підготовці спеціалістів для роботи в вищих навчальних
закладах;
6) звертатися до історії та культури держави.
Розуміючи важливість виваженої етнополітики у державі, Міністерство
України у справах національностей, міграції та культів спільно з Міністерством
культури України розробили Концепцію розвитку культур нацменшин. Вона
була затверджена Кабінетом Міністрів України. Її зміст:
1. підготовка кадрів та організація наукових досліджень з проблем культури
нацменшин, соціокультурної ситуації в місцях компактного проживання;
2. здійснення культурно-освітньої діяльності і задоволення потреб у
літературі, мистецтві, сприяння відродженню та розвитку їхніх історичних
традицій, звичаїв, народної творчості, розвитку художньої творчості, ЗМ і
різних етнічних груп;
3. забезпечення економічних засад функціонування культур нацменшин.

Серед принципів етнополітики у сучасній Україні виділяють наступні:

1) повага прав людини та основних свобод, включаючи національні,
незалежно від статі, віри, соціального становища, регіону
проживання;
2) рівні права етносів при різних формах їхнього самовизначення з
обов'язковою умовою збереження соборності, державності;
3) рівні права та відповідальність районів та областей;
 61
4) багатонаціональна єдність Української держави, її етносів,
громадян;
5) розвиток багатонаціонального українського суспільства, формується
шляхом діалогу, мирного розв’язання проблем, відмови від
застосування сили, крім відповідних дій у разі загрози масового
порушення прав людини та національностей.
6) Державна підтримка українського й мало чисельних народів,
збереження їхніх культури, мови, традицій та середовища
проживання;
7) Створення міжнародних гарантій захисту прав і свобод українців за
кордоном.

Плани семінарських занять з курсу "Основи етнодержавознавства"

Семінар № 1.
Тема: Теорії етносу та нації.
План.
1. Етнічна сфера людського буття.
2. Типологія етносу.
3. Типологія нації.
 62
Література.
Мала енциклопедія етнодержавознавство. – К., 1996
Основи етнодержавознавство. Підручник. – К., 1997.
Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні. – К., 1997

Семінар №2.
Тема: Теорія етнополітики.
План.
1. Поняття "етнополітики".
2. Міжнародні стандарти у сфері етнополітики.
3. Етнополітична ситуація в Україні.

Література.
Мала енциклопедія етнодержавознавство. – К., 1996
Міграційні процеси у сучасному світі. – К., 1998.
Основи етнодержавознавство. Підручник. – К., 1997.
Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні. – К., 1997

Семінар №3
Тема: Націоналізм.
План.
1. Етимологія поняття.
2. Націоналізм, патріотизм, націоналізм.
3. Сутність та види націоналізму.

Література.
Ісайя Берлін. Націоналізм: знехтувана сила //Сучасність. – 1993. – № 3
Гелннер Э. Нация и национализм //Вопросы философии. – 1989. – № 7.
Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речники двох
концепцій українського націоналізму //Зустрічі – 1991. - № 2.
 63
Карі В. Дойч. Екстримальний націоналізм і самознищення: внутрішні проблеми
волі //Зусрічі. – 1991. - № 2.
Дж. А. Армстронг. Український націоналізм //Зустрічі. – 1991. - № 2.
Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000.

Список рекомендованої літератури.

До 1 лекції.
1. Грабовський С., Ставралді С., Шкляр Л. Нариси з історії українського
державотворення. – К., 1995.
2. Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. – К, 1997.
3. Етнонаціональний розвиток України. – К., 1993.
4. Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. –
К., 1995.
5. Українська державність: історія і сучасність. – К., 1993.
6. Феномен нації: основи життедіяльності. / За ред. Попова Б. Д. – К., 1998.
До 2 лекції:
1. Современная американская социология. – М., 1994.
2. Захарченко М. В., Погорілий О. В. Історія соціології. – К., 1993.
3. Арендт Х. Традиции и современность: к истории политических идей //
4. Государство и право. - 1991. - №3.
5. Бебик В. Основи теоретичної та практичної політології. – К., 1994.
6. Власть. Очерки современной политической философии Запада. – М, 1989.
7. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст.
– Львів, 1996.
8. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991.
9. Енциклопедія етнодержавознавство. – К, 1994.
10. Історія розвитку політичної думки: курс лекцій. – К., 1996.
11. Кухма Б. Л. З історії української політичної думки. – К, 1994

До 3 лекції:
1. Арутюнов С. А. Народы и культура: взаимодействие и развитие.- М., 1989.
2. Бромлей Ю. Очерки теории этноса. – М, 1983.
3. Бромлей Ю. Этнос и этнография. – М., 1973.
 64
4. Бромлей Ю. Этносоциальные процессы: теория, история, современность.
М., 1987.
5. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1994.
6. Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.
7. Гумилев Л. География этноса в исторический период. Л, 1990.
8. Гумилев Л. От Руси к России. Очерк этнической истории. – М., 1992.
9. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1989.
10. Степико М. Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи. – К., 1998.
До 4 лекції:
1. Кафарський В. Нація і держава: Культура. Ідеологія. Духовність. – Івано-
Франківськ, 1999.
2. Рудницький С. Чому ми хочемо незалежної України? - Львів, 1994.
3. Сміт Е. Національна ідентичність. – К, 1994.
4. Гаєвський Б. Українська політологія. – К, 1994.
5. Геллнер Э. Нация и национализм. – М., 1991.
6. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1992.
7. Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.

До 5 лекції:
1. Ісайя Берлін. Націоналізм: знехтувана сила // Сучасність. – 1993. – № 3
2. Гелннер Э. Нация и национализм // Вопросы философии. – 1989. – № 7.
3. Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речники двох
концепцій українського націоналізму // Зустрічі – 1991. - № 2.
4. Карі В. Дойч. Екстримальний націоналізм і самознищення: внутрішні
проблеми волі // Зустрічі. – 1991. - № 2.
5. Дж. А. Армстронг. Український націоналізм // Зустрічі. – 1991. - № 2.
6. Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000.
До 6 лекції:
1. Потульницький В.А. Теорія української політології. – К. 1993
 65
2. Картунов А.В. Этнонациональная политика в контексте нового
мышления // Основы политологии: Курс лекций. – К., 1991
3. Картунов А.В. Основы этнополитологии: Конспект лекций. – К., 1992
4. Картунов А.В. Этнонациональные отношения в политической жизни
общества. – К., 1991
5. Майборода О. Зарубіжна етнополітлогія про природу національних
рухів // Філософска і національна думка. – 1991. - №12
6. Майборода О. Дебютує етнополітика // Віче. – 1992. - № 12
7. Євтух В. Якою має бути етнополітика української держави // Віче. – 1992.
- № 8.
8. Тудорковецька Я. Чи справді в Україні аж так багато народів // Народна
газета. – 1994. - № 4.