МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.І. МЕЧНИКОВА

ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА

СОЦІОЛОГІЇ

Кафедра політології

Допущено до захисту

«____»_______20___р.

ТЕМА РОБОТИ

Виборчі права та цензи: національні практики та міжнародні стандарти.

Курсова робота

Студента 2 курсу

відділення політології

Боєнка Олександра Олександровича

Науковий керівник

Узун Ю.В.

Одеса – 2023
 2

ЗМІСТ

Вступ

Розділ Ⅰ. Теоретико-методологічні основи дослідження національних

практик та міжнародних стандартів в сфері реалізації виборчих прав

1.1. Історико-теоретичні основи розвитку виборчого права

1.2. Методологічні основи дослідження

Розділ ⅠⅠ. Виборчі права та цензи: становлення та сучасні національні

практики
2.1. Історія розвитку виборчих прав та цензів. Становлення загального
виборчого права

2.2. Національні виборчі стандарти: права та цензи.

2.3. Виборче право в Україні: становлення, розвитку, особливості реалізації.

Розділ III. Міжнародні стандарти реалізації виборчого права.

3.1. Міжнародні нормативно-правові акти в сфері захисту виборчого права.

3.2. Міжнародне спостереження та загальні тенденції розвитку гарантій

захисту виборчого права.

Висновок

Список використаної літератури

 ВСТУП

Виборчі права є одними з ключових прав людини та знаходяться на

перехресті багатьох соціально-політичних та правових процесів.
Забезпечення вільних та справедливих виборів є необхідною умовою для
демократії та забезпечення прав людини. У кожній країні існують
національні практики виборчих процесів та цензів, а також міжнародні
стандарти, які регулюють виборчі процеси та захищають виборчі права
людей.
Актуальність теми – Ця тема є особливо актуальною в сучасному
контексті зростання значення демократичних інститутів і міжнародного
співробітництва. Дослідження цієї теми має на меті розглядати історико-
теоретичні основи розвитку виборчого права, опис сучасних національних
практик реалізації виборчого права та їх вплив на забезпечення демократії та
прав людини, а також вивчення міжнародних стандартів реалізації виборчого
права та їхнього впливу на національне законодавство. Насамперед, важливо
проаналізувати національні практики реалізації виборчого права в різних
країнах світу, включаючи і Україну. Для забезпечення демократії також
важливо звернути увагу на основні проблеми та тенденції, які впливають на
виборчі процеси, а також на взаємодію між політичними лідерами та
населенням у цілому.
Аналіз ступеню наукової розробленості теми дослідження - Аналіз
стану наукового розвитку показує, що ця тема вже досліджена багатьма
вченими та фахівцями. Проте, враховуючи актуальність проблеми, існує
потреба у подальшому розвитку наукових досліджень та аналізі національної
практики та міжнародних стандартів у цій сфері.
Мета дослідження - є проведення аналізу національної практики та
міжнародних стандартів щодо виборчих прав і цензів, зокрема в
українському контексті.
 Завдання:
- Проаналізувати історичний контекст розвитку виборчого права в
Україні та в світі, виявити ключові події та документи, що сприяли його
становленню та розвитку.
- Дослідідити міжнародні стандарти виборчих прав та цензів;
- Провести порівняльний аналіз національних практик та
міжнародних стандартів виборчих прав та цензів для визначення найкращих
практик та можливостей для їх застосування в Україні.
- Виявити теоретичні основи виборчого права, проаналізувати
наукові підходи до розуміння сутності та ролі виборчих прав.
Об’єктом дослідження є виборчі права та цензи в Україні та світі.
Предметом дослідження є поняття і принципи виборчих прав і цензів,
їхнє становлення і розвиток, сучасні національні практики забезпечення
виборчих прав, міжнародні стандарти щодо виборчих прав та цензів.
Методологія дослідження - У процесі дослідження будуть
використані різноманітні методи, такі як аналіз наукової літератури,
інформація з відкритих джерел, порівняння та вивчення політико-правових
документів.
Наукова новизна дослідження - вивчення міжнародних стандартів і
рекомендацій щодо виборчих процесів, а також ретельний аналіз і
порівняння різних національних практик забезпечення виборчих прав і цензів
в різних країнах світу. Ця тема дослідження є актуальною у світлі постійного
зростання громадського інтересу до виборчих процесів, зокрема в Україні, а
також необхідності захисту виборчих прав, запобігання потенційним
фальсифікаціям виборів і підтримки демократії в ряді міжнародних регіонів.
Структура дослідження - робота складається з вступу, трьох розділів

7 підрозділів, висновку та списку літератури. Загальний обсяг роботи -

сторінок. Загальний перелік використаної літератури – найменувань.

 Розділ Ⅰ. Теоретико-методологічні основи дослідження
національних практик та міжнародних стандартів в сфері реалізації
виборчих прав.
1.1. Історико-теоретичні основи розвитку виборчого права

Історія виборчого права є однією з найстаріших тем у галузі

політичних наук. За часів давнини виборчі процедури відрізнялися від
сучасних, але їхнє значення було важливим для формування політичної
влади.У XVIII столітті розвиток демократичних ідей привів до виборчих
реформ в багатьох країнах.

Становлення виборчого права як галузі досліджень пов'язане зі

зростанням інтересу до різних аспектів виборів та їхньої взаємодії з
політикою в цілому. Розвиток масової комунікації, зокрема преси та
телебачення, також відіграв важливу роль у збільшенні уваги до цієї теми.
Значні дослідження в цій галузі були проведені в XIX-XX століттях.

Сучасний стан досліджень у галузі виборчого права характеризується

різноманітністю підходів та методів, що використовуються для аналізу
виборів та виборчої системи. Важливим напрямком є вивчення політичної
поведінки виборців та її впливу на результати виборів. Також важливою
темою досліджень є аналіз виборчих систем та їхнього впливу на
демократичний процес, зокрема на представництво меншин та забезпечення
рівного представництва гендерів та інших соціальних груп.

Вивчення історії розвитку виборчого права становить окрему галузь

історіографії, яка охоплює період від античності до сучасності. У Європі на
еволюцію виборчого права вплинуло зростання ліберальної демократії та
поява масової політики в 19 столітті. Вивчення виборчого права як галузь
досліджень виникло в цей період разом із розвитком соціальних наук.
Французький соціолог і філософ Еміль Дюркгейм, наприклад, у своїй книзі
«Правила соціологічного методу» аналізував взаємозв’язок між соціальними
структурами та моделями голосування. Макс Вебер, німецький соціолог,
досліджував вплив релігії та культури на політичну поведінку та розробив
концепцію «ідеальних типів» для аналізу політичних систем.

У 20 столітті вивчення виборчого права отримало подальший розвиток,

зосередившись на правових, інституційних і процедурних аспектах
виборчого права. Поява нових демократій після Другої світової війни, процес
деколонізації та крах комунізму у Східній Європі створили нові виклики для
виборчого законодавства, що призвело до розробки нових правових рамок і
процедур [Keyssar, A. (2000). The Right to Vote: The Contested History of Democracy in the United
States. Basic Books.]

Вивченням виборчого права займалися різні юридичні школи,

інститути та групи дослідників. В Україні серед провідних наукових установ
– Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, Центр
політико-правових реформ, ГО «Комітет виборців України» [Інститут політичних
і етнонаціональних досліджень НАН України. Закон про вибори.

http://www.ipens.kiev.ua/index.php/en/naukova-diyalnist/politychni-nauki/154-electoral-law.html].

Внесок у дослідження виборчого права зробили різні вітчизняні та зарубіжні

автори. Наприклад, В.Ф. Нестерович аналізував виборчі права України у
своїй монографії, а колективна праця «Політико-соціологічні дослідження»
містить широкий спектр статей на цю тему[Нестерович, В. Ф. (2019). Виборчі права
України. Київ, Україна: Юрид., Виборчі процеси в Україні та постсоціалістичних країнах ]

Також, монографія Ю. Б. Ключковського «Принципи виборчого права:

доктринальне розуміння, стан та перспективи законодавчої реалізації в
Україні». Ключковський визначає різні проблеми та недоліки в чинній
законодавчій базі, наприклад, відсутність чітких і всеосяжних правил
фінансування виборчої кампанії та необхідність більшої прозорості у
виборчому процесі. Робота Ключковського є вагомим внеском у дослідження
виборчого права в Україні. Він забезпечує комплексний аналіз чинної
законодавчої бази та досліджує виклики та перспективи розвитку виборчого
законодавства в країні.
 Вивчення виборчого права має багату історію, яка була сформована
різними теоретичними рамками та критичними підходами. Виборче право
стало одним із основних елементів демократії, і його розвиток у різних
країнах світу дозволив підвищити рівень демократії та громадянської участі в
політичному житті. Проте, варто зазначити, що розвиток виборчого права є
постійним процесом, і він не завершений ні в одній країні світу. Тому,
подальші дослідження виборчого права є важливим завданням для
політичної науки та суспільства в цілому.

1.2. Методологічні основи дослідження

Досліджуючи складну та багатогранну проблему виборчих прав і

цензів, важливо застосовувати комплексний і системний підхід.

У цьому дослідженні використовувалися різні методи дослідження для

вивчення теми виборчих прав і цензів. Вони включали комплексний огляд
існуючої літератури, тематичні дослідження, порівняльний аналіз.

Дослідження виборчих прав і цензів вимагає комплексного підходу,

який враховує історичний, соціальний, культурний і політичний контекст
проблеми. Для розуміння ширших соціальних і політичних наслідків цензури
та її впливу на виборчі права необхідний системний підхід. Порівняльний
аналіз може допомогти у визначенні відмінностей і схожості в практиках і
стандартах різних країн. Історико-хронологічні методи можуть допомогти
зрозуміти еволюцію виборчих прав і цензів з часом. Структурний і
структурно-функціональний підходи можуть допомогти у визначенні
факторів, які сприяють збереженню або порушенню виборчих прав і режимів
цензури. Інституційні підходи можуть допомогти зрозуміти роль різних
інституцій у формуванні політики щодо виборчих прав і цензів.
 Розділ ⅠⅠ. Виборчі права та цензи: становлення та сучасні
національні практики

2.1. Історія розвитку виборчих прав та цензів. Становлення загального

виборчого права

Історія розвитку виборчих прав та цензів свідчить про те, що людство

завжди ставило питання про те, як забезпечити рівність у виборчих процесах.
Виборчі права є основоположними правами людини, які дозволяють
громадянам приймати участь у виборах та обирати своїх представників в
уряді згідно з законом. Історія розвитку виборчих прав та цензів пов'язана з
численними революційними подіями, реформами, боротьбою за рівність та
права людини.

Саме поняття «виборче право» вживається у двох значеннях:

1) об’єктивне виборче право – це система правових норм, що

регулюють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави та
місцевого самоврядування.;

2) суб’єктивне виборче право – це гарантована громадянину державою

можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого
самоврядування. Воно являє собою комплекс конкретних прав особи, серед
яких особливо слід виділити:

 активне виборче право, (загальне виборче право), тобто право

обирати;
 пасивне виборче право, тобто право обиратися у виборні органи
держави або місцевого самоврядування. [поняття та принципи виборчого
права].

Можливість надання активного і пасивного виборчого права

зумовлюється певними вимогами до потенційних учасників виборів.
 Певні вимоги – це цензи, тобто законодавче обмеження виборчого
права (активного чи пасивного) за оцінкою їх майна, за ознакою статі,
номінальністю, віком і т.д. [вікіпедія].

За багаторічну історію цензи були різноманітні та невпинно

змінювались і багато з цих змін можна назвати революційними.

Витоки представництва, коли громадянин делегує шляхом виборів свої

владні повноваження, можна віднайти в політичній історії Стародавньої
Греції та Стародавнього Риму. [Страницы из Політологія Підручник]
Перші відомі вибори в історії були проведені в Стародавнії Греції, в
Афінах у VI столітті до нашої ери. Ці вибори проводилися щорічно та
називалися екклесія[екклесія].
Екклесія була загальнонародною асамблеєю, де громадяни мали
можливість обирати своїх державних службовців, приймати рішення про
закони та інші важливі питання державного життя. Однак, не всі громадяни
мали право голосувати – усі чоловіки які можуть носити зброю, які досягли
20 річного віку, були володарями нерухомості та мали громадянство Афін.
Таким чином, було обмеження у праві голосування, яке залежало від
майнового статусу та статі громадян. Вибори відбувалися відкрито,
голосування здійснювалося шляхом підняття руки. До участі у виборах
можна було балотуватися тільки один раз на рік.
Отже, на території Стародавньої Греції існувало декілька цензів: Ценз
громадянства - це вид виборчого цензу, за якого право участі у виборах
мають фізичні особи, які перебувають у громадянстві цієї держави. В цьому
випадку громадянство Афін. Віковий ценз - вид виборчого цензу, за якого
громадянин може реалізувати своє виборче право за умови досягнення ним
мінімального віку, який встановлений конституцією або іншим законодавчим
актом. Гендерний ценз – вид виборчого цензу, за якого право участі у
виборах мають представники однієї як правило чоловічої статі. І останній це
майновий ценз - вид виборчого цензу, за якого право брати участь у виборах
мають громадяни, що володіють встановленим законом розміром майна,
доходів, які сплачують певну суму податків або не мають боргів.
Запровадження майнового цензу при проведення виборів суттєво звужує
коло виборців[10.pdf].
Центральними органами Римської республіки (509 р. до н.е.) були:
сенат, який обирався громадянами, народні збори, магістрати, народні
трибуни. Голосування після обговорення питань у сенаті проводили,
розводячи голосуючих у різні боки (дещо схоже голосування в сучасному
англійському парламенті). До речі, саме від тих часів походить саме поняття
“кандидат”. У Давньоримській республіці громадянин, котрий претендував
на високу державну посаду, надягав білий одяг (латинською мовою candida) і
ходив вулицями, закликаючи громадян віддати за нього свої
голоси[Страницы из Політологія Підручник].
Елементи виборності органів врядування та колективного
волевиявлення можна прослідкувати й у суспільствах доби Середньовіччя.
Перші парламенти, куди громадяни обирають своїх представників,
виникають в Європі в XI—XIV ст. (корте-си в Іспанії, генеральні штати у
Франції, парламент в Англії). Слово "парламент" походить від французького
"рагіег говорити, висловлювати думку.
Першим європейським парламентом, що запрацював на постійній
основі, був парламент Англії (наприкінці 90-х років ХНІ ст. почав діяти
регулярно). В1352 р. парламент розділився на дві палати: верхню — спадкову
палату лордів і нижню — палату общин. А в 1689 р. з прийняттям "Білля про
права" він остаточно дістав законодавчі права.
У Франції перші Генеральні штати були скликані Філіпом IV Красивим
і були лише дорадчим органом, не маючи реальної влади. Крім цього, на
відміну від Англії, представницькі збори у Франції скликають нерегулярно: з
1421 по 1439 pp. діють постійно, востаннє скликали в 1614 p., і потім лише в
1789 р. Від сучасних представницьких органів середньовічні станово-
представницькі збори відрізнялися такими ознаками: 1) їх становий характер;
2) обмеженість прав, які, зазвичай, не були закріплені законом, в тому числі і
права законодавчої ініціативи; 3) відсутність єдиних правил виборів
представників від станів; 4) рекомендаційний, а не обов'язковий характер
прийнятих рішень; 5) нерегулярність скликання; 6) обов'язковість виконання
наказів виборців (імперативний мандат).
У Німеччині Священна Римська імперія складалася з багатьох держав,
кожна з яких мала свою виборчу систему. Деякі держави, такі як Пруссія,
мали відносно інклюзивні системи правління, які дозволяли значній кількості
громадян брати участь у політичному процесі. Інші, такі як Австрія, мали
дуже обмежувальні виборчі системи, які обмежували право голосу для
аристократії та інших еліт.
Подібним чином в Італії право голосу було надано лише багатим і
впливовим громадянам кожного міста-держави. Це означало, що переважна
більшість італійців була виключена з політичного процесу, і лише невеликий
відсоток населення міг брати участь у виборах.
Від сучасних представницьких органів середньовічні станово-
представницькі збори відрізнялися такими ознаками: 1) їх становий характер;
2) обмеженість прав, які, зазвичай, не були закріплені законом, в тому числі і
права законодавчої ініціативи; 3) відсутність єдиних правил виборів
представників від станів; 4) рекомендаційний, а не обов’язковий характер
прийнятих рішень; 5) нерегулярність скликання; 6) обов’язковість виконання
наказів виборців (імперативний мандат)[політологія підручник].
Загалом, протягом Середньовіччя та раннього Нового часу виборчі
права були вкрай обмежені та обмежені невеликим відсотком населення.
Лише в 19-му і 20-му століттях виборчі права почали розширюватися, щоб
охопити більше громадян, і навіть сьогодні багато країн продовжують
боротися з проблемами придушення виборців і нерівного доступу до
політичного процесу.
 Однак протягом 17-го та 18-го століть епоха Просвітництва та
піднесення ліберальної політичної філософії почали кидати виклик
традиційним уявленням про те, хто повинен мати право голосу.
Однією з найважливіших подій епохи Просвітництва була ідея
народного суверенітету або ідея того, що політична влада повинна походити
від народу. Цю ідею популяризували такі мислителі, як Жан-Жак Руссо, який
стверджував, що люди повинні мати владу визначати свою власну політичну
долю.
В Англії на початку XIX ст. процес обирання до парламенту відбувався
за досить примітивними правилами. Перш за все великі міста не мали своїх
представників у парламенті, а так звані "гнилі містечка", які ледь існували,
обирали свого представника. Це було зручно тим, хто міг купувати голоси
виборців. Були такі міста, де виборчим правом користувались лише власники
будинків, підкупивши яких, можна було забезпечити собі обрання. В іншому
місті виборцями визнавали лише тих, хто міг варити собі гарячу їжу. Бувало
й таке, що обирали тільки мер та правляча корпорація, тобто 16—20 чоловік.

Перша виборча реформа в Англії відбулася в 1832 р. Даною реформою

були ліквідовані "гнилі містечка" і створені нові виборчі округи в нових
промислових містах. Робітники не дістали виборчих прав, останніми були
наділені тільки ті, хто є сплатниками високого прибуткового податку.

Друга виборча реформа відбулася в 1867 р. за підтримки лідера

консерваторів А. Дізраелі. Реформі передували організовані виступи
громадян, які боролись за свої виборчі права. В 60-х роках була утворена
"Ліга реформ", об'єднання, головна мета діяльності якого — загальне виборче
право для чоловіків від 21 року. 22 липня 1866 р. в лондонському Гайд-парку
пройшла масова демонстрація на підтримку виборчих реформ. З осені рух
набуває масового характеру: в Манчестері на мітингу— 300 тис. чол., у
Бірмінгемі — 250 тис. чол., у Глазго — 200 тис. чол. тощо. Виходячи з того,
що реформа була неминучою, уряд приймає новий виборчий закон. Даний
закон знижував майновий ценз і збільшував кількість виборців з 1 млн. чол.
до 2,5 млн. чол. за рахунок дрібної буржуазії і найбільш забезпечених
робітників. У законі зберігся цілий ряд обмежень у виборчих правах.

Третю виборчу реформу проводить уряд У. Гладстона в 1884 р. Ця

реформа надала право голосу робітникам, які наймають квартиру в сільській
місцевості, і дрібним орендаторам.

Фактично в той же час, відповідно до Конституції Германської

імперії(1871 p.), було проголошено загальне виборче право, але до виборів не
допускалися жінки, військовослужбовці, молодь до 25 років і т.д. В Пруссії,
яка займала 2/3 території імперії, діяла трикласова виборча система, коли 1
голос юнкерства прирівнювався до 10 голосів робітників. Навіть Бісмарк
назвав цю систему "насмішкою над здоровим глуздом".
Тільки в XX ст. принцип загального виборчого права починає успішно
втілюватись в життя. В Англії, наприклад, з 1918 р. право голосу дістали всі
чоловіки від 21 року і жінки від 30 років. Сучасні суспільно-політичні
вибори, формування органів влади та державного управління шляхом
вільного і загального волевиявлення громадян стали незаперечною цінністю
суспільства XX сторіччя, однією з головних ознак справедливого суспільного
устрою. Ця норма зафіксована в ряді міжнародно-правових документів.
Приміром, ст. 21 Загальної декларації прав людини проголошує: "1. Кожна
людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо
або через вільно обраних представників. 2. Кожна людина має право рівного
доступу до державної служби у своїй країні. 3. Воля народу має бути
основою влади уряду: ця воля повинна виявлятися у періодичних і не
сфальсифікованих виборах, які мають проводитись при загальному і рівному
виборчому праві шляхом таємного голосування..."[ http://politics.ellib.org.ua/pages-
2647.html]

Отже, загальне виборче право є результатом тривалого історичного

процесу, у якому люди боролися за свої права та свободи. Від початку
зародження демократії в Стародавній Греції і до сьогодні виборче право є
постійним предметом суперечок і конфліктів між різними соціальними та
політичними групами.

У багатьох країнах світу загальне виборче право було досягнуто лише

після тривалої боротьби та реформ, які дозволили забезпечити рівність перед
законом і демократичні принципи. Сьогодні це право є одним із основних
принципів багатьох демократичних країн, який надає всім громадянам
можливість впливати на політичні процеси та обирати своїх представників.

Незважаючи на досягнення, боротьба за розширення виборчого права

та захист прав людини є постійним процесом. У світі ще є країни, де
порушуються права людини і не гарантується загальне виборче право. Тому
демократичні країни повинні продовжувати прагнути до забезпечення
рівності та вільних виборів для всіх громадян, щоб забезпечити стабільне та
мирне функціонування суспільства.

2.2. Національні виборчі стандарти: права та цензи.

Принцип рівності та рівного виборчого права є одним з основних

галузевих принципів виборчого права та загалом має формальний та
матеріальний характер, об’єднує у собі які є суб'єктивні виборчі права, їх
обсяг і суб'єктів, яким ці права належать. Цей принцип міститься у статті 71
Конституції та відноситься до системи виборчих стандартів, створеної на
міжнародному рівні.
Характеристику конституційних засад виборчого права можна оцінити
з точки зору об’єктивного та суб’єктивного виборчого права. З метою
повного та всебічного розгляду питань їх слід розглянути окремо. Стосовно
суб’єктивного права голосу слід зазначити, що воно регулюється на основі
принципів обов’язковості, циклічності, альтернативності, гласності та
відкритості. Зобов'язання передбачає, що єдиним легітимним способом
формування уряду та державних органів є вибори, які мають ознаки
невідкладності. Також передбачається обов'язковість визначення дати нових
виборів у зв'язку із закінченням повноважень, на які обираються органи, а
також у разі дострокового припинення їх повноважень. Це також означає, що
органи державної влади не мають права ухилятися від призначення у
визначені у законодавстві строки, скасовувати вже призначені вибори чи
переносити їх на пізніший час.
Що стосується циклічності, то це означає, що вибори мають
проводитися через певний час, оскільки представницькі органи державної
влади діють на тимчасовій основі. Дата виборів має бути такою, щоб
забезпечити стабільне функціонування виборних органів і посадових осіб,
щоб влада постійно змінювалася і якась особа не перебувала при владі
занадто довго.
Альтернатива означає, що виборець може обрати кандидата чи
політичну партію, якій він віддає перевагу. Цей принцип забезпечує
наявність конкуренції на виборах. Щодо відкритості і прозорості, цей
принцип забезпечує достовірність виборів, обмежує неможливість брехні в
процесі ведення виборчої кампанії.
Проте на міжнародному рівні та в конституціях інших країн принципи
активного виборчого права набули значного поширення. Вони включають
принципи загального, рівного, прямого виборчого права, права на таємне
голосування, іноді визначають принцип вільних і добровільних виборів.
З формального боку, якщо говорити про рівність виборчих прав, то слід
пам’ятати, що вона гарантується кожному виборцю незалежно від віку, статі,
раси, національності, освіти, майнового стану, соціального походження і діє
за принципом – один виборець має один голос, що означає, що він може
голосувати лише за одного кандидата.
Матеріальність виборчого права гарантує, що голос кожної особи буде
мати однакову вагу при підрахуванні голосів
 Також у контексті загальновизнаних принципів виборчого права
необхідно зазначити про принцип таємного голосування, він закріплений як у
міжнародно-правових актах (Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права (стаття 25[Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. веб-сайт: URL:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043]) і Перший протокол до Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод (стаття 3 [ Протокол до Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод. Право України. 2010. № 10. С. 225-226 ])),

так і у Конституції України у статтях 71 та 76.

На конституційному рівні суть цього принципу полягає в наступному
кожен виборець голосує на свою думку без відома і згоди іншим особам,
тобто можливість будь-якого контролю за процесом його волевиявлення на
виборах практично виключено і виборцям гарантовано повна свобода
самовираження. Таке розуміння міститься в законі: виборче законодавство
розкриває зміст цього запиту через заборону перевірки волевиявлення
виборців стаття 7 Закону «Про вибори народних депутатів України»[ Про
вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 р. № 4061-VI URL:

http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4061-17] , стаття 7 Закону «Про вибори

Президента України»[ Про вибори Президента України: Закон України від 05.03.1999 р. №
474-XIV (в редакції від 01.01.2016 р.). URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/474-14 (дата

звернення 29.12.2019)], стаття 7 Закону «Про місцеві вибори»[ Про місцеві вибори:
Закон України від 14.07.2015 р. № 595-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 37-38. Ст.

366].

Таємність голосування слід розглядати в слабкій і сильній формі. У слабкій

формі це право виборця на таємницю голосування, а обов’язок охороняти
таємницю голосування поширюється лише на суб’єктів, тобто фактично,
якщо особа повідомляє зміст свого волевиявлення інши під час виборів, це
кваліфікується як законна поведінка. Сильна форма таємниці голосування
зумовлює те, що для виборця таємниця волевиявлення є не лише правом, а й
прямим обов’язком, тобто особа не повинна розкривати зміст її голосування,
щоб її голос не став публічним і на нього не можна було жодним чином
вплинути. Юридична суть цієї норми полягає в тому, що ніхто, крім самого
виборця, не може знати, за кого він проголосував, а значить, можливість
розкриття змісту його голосу практично виключається.
Однак таємність не може поширюватися на всі етапи та процедури
виборчого процесу, оскільки він має проводитися відповідно до принципів
прозорості та відкритості.
Виборчі цензи – це встановлені конституцією та деталізовані виборчим
законодавством спеціальні умови набуття та здійснення виборчого права.
Поняття виборчих цензів отримало своє визначення у Рішенні
Конституційного Суду України від 30 січня 2002 року № 2-рп/2002 у справі
про виборчу заставу, де такими називаються визначені конституцією або
законом умови для набуття або здійснення активного та пасивного виборчого
права.
Виборчі цензи для реалізації активного та пасивного виборчого права в
Україні дещо відрізняться, що обумовлено різними вимогами для їх набуття.
Виборче законодавство України встановлює шість видів виборчих цензів:
1. Ценз громадянства – право участі у виборах мають фізичні особи, які
перебувають у громадянстві України. Громадянство України, відповідно до
ст. 1 Закону України «Про громадянство України», – це правовий зв’язок між
фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та
обов’язках. Громадянином України є особа, яка набула громадянство
України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними
договорами України. Тобто, ценз громадянства означає, що іноземці та особи
без громадянства, навіть якщо вони перебувають на законних підставах на
території України, не мають виборчого права на виборах до представницьких
органів публічної влади України.
2. Віковий ценз – громадянин може реалізувати своє виборче право за
умови досягнення ним мінімального віку, який встановлений конституцією
або іншим законодавчим актом. Для реалізації активного та пасивного
виборчого права встановлюються різні вікові цензи. Різниця полягає у
встановленні для кандидатів на виборні посади дещо більшого виборчого
віку ніж для виборців. За загальним правилом чим більшого значення у
конституційній системі органів публічної влади має виборна посада або пост,
тим більшим для них є віковий ценз. [нестеренко].
В Україні Конституція встановлює, що право голосу на виборах мають
громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Віковий ценз
для реалізації пасивного виборчого права в  Україні різниться залежно від
виду виборної посади та складає наступні вікові пороги: 18 років – для
депутатів Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у 
місті, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів; 21  рік  –
для народних депутатів України; 35 років – для Президента України
[Виборчий кодекс України від 19 грудня 2019 року № 396-IX. Відомості
Верховної Ради України. 2020. №№ 7, 8 9. Ст. 48].
3. Ценз дієздатності – право участі у  виборах мають лише дієздатні
громадяни України.
Дієздатність, згідно зі ст.  30 Цивільного кодексу України, має фізична
особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе
прав і  самостійно їх здійснювати, а  також здатність своїми діями
створювати для себе обов’язки, самостійно їх виконувати та нести
відповідальність у разі їх невиконання. Обмеження у  дієздатності, згідно з 
ст.  36 Цивільного кодексу України, відбувається лише за рішенням суду у 
зв’язку з  існуванням однієї із таких обставин: 1) психічним розладом особи,
що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними; 2) зловживанням спиртними напоями, наркотичними
засобами, токсичними речовинами тощо, що призводить до скрутного
матеріального становища самої особи або її сім’ї, а  також інших осіб, яких
вона зобов’язана утримувати.
4. Ценз осілості  – право участі у  виборах мають громадяни України,
які проживають в Україні протягом останнього чітко встановленого
законодавством строку або постійно проживають у межах відповідного
територіального виборчого округу.
В Україні вимога проживання протягом останнього чітко
встановленого законодавством строку щодо виборців, а  також для депутатів
обласних, районних, міських, районних у  місті, сільських, селищних рад,
сільських, селищних та міських голів не застосовується. Така вимога
встановлена лише для депутатів Верховної Ради АРК, народних депутатів
України та Президента України. Зокрема, депутатом Верховної Ради АРК та
народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який
проживає в  Україні протягом останніх 5  років [Про статус депутата
Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 22 грудня 2006  року № 
533-V. Відомості Верховної Ради України. 2007. № 14. Ст.168], а 
Президентом України – протягом останніх 10 років[Конституція України:
прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.
Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.]
5. Мовний ценз  – право бути обраним на виборну посаду або пост
мають громадяни України, які володіють державною мовою. Державною
мовою в  Україні є  українська мова. Мовний ценз в  Україні встановлено
лише до громадян, які балотуються на пост Президента України.
6. Ценз судимості – право балотуватися на виборах мають громадяни
України, у яких відсутня судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця
судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку.
У 2016 році чинне конституційне законодавство України було
доповнене, ще одним видом виборчого цензу  – службовим цензом, за якого
не можуть балотуватися на жодному виді політичних виборів в  Україні
професійні судді. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст.  54 Закону України «Про
судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII суддя,
перебуваючи на посаді, не може бути кандидатом на виборні посади
в органах державної влади (крім судової) та органах місцевого
самоврядування, а також брати участь у передвиборчій агітації[10.PDF].
 Вищезазначені принципи виборчого права, є основою виборів та
основоположними елементами діяльності виборчої системи в цілому, вони
напряму регулюють та регламентують процеси, які протікають всередині
виборчої системи України.

2.3. Виборче право в Україні: становлення, розвитку, особливості реалізації.

Виборче право - це один з ключових інструментів громадянського

суспільства, який забезпечує можливість участі громадян у прийнятті рішень,
що стосуються життя суспільства в цілому. В Україні виборча система
пройшла складний шлях становлення та розвитку. Так склалося, що в
минулому на території України проживало багато стародавніх народів, які з
часом змінювалися. Кожен новий народ змінював або додавав щось у своїй
культурі та побуті і суспільно-політичні відносини, які значною мірою
вплинули на розвиток і формування як політичного життя, так і політичної
системи, а згодом і виборчої системи.

Одним із найперших джерел державності на території України є

Скіфське царство, з'явилось на території сучасної України у VII ст. до н.е. і
мало вибірну форму правління на найвищому рівні. Царська влада
передавалась спадково, але мусила бути затверджена на народних зборах, де
обирали спадкоємця, який ставав царем. Суть цієї процедури полягала у
наступному – серед усіх спадкоємців царя на народних зборах проводили
голосування й обирали серед них того, хто має зайняти місце царя та стати
носієм влади у державі. Також, у скіфському царстві функціонувала
військова демократія, де важливі питання вирішувались на зборах воїнів.
Рада родових старійшин та союзна рада також грали важливу роль у
прийнятті рішень.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я, яка розпочалася

близько 2600 років тому, мала значний вплив на формування виборчої
системи в цій області. Міста-держави, що були засновані греками на
північному узбережжі Чорного моря, мали тісні зв'язки з місцевим
населенням, що вплинуло на їхнє політичне, економічне та культурне життя.
Виборча система, що функціонувала в грецьких полісах на цій території,
була подібна до тієї, що існувала в метрополії. Ойкіст, обраний народними
зборами, був відповідальний за виділення земельних ділянок для нових
поселень. Народні збори також мали контроль за діяльністю обраних
посадових осіб. Виконавчу владу в грецьких полісах представляла рада міста,
яка формувалася через вибори, здійснювані народними зборами. Рада міста
здійснювала свої функції на постійній основі.

Згідно з теорією Михайла Грушевского питання виборів в контексті

етапу становлення державності України вперше можна розглядати за часів
Київської Русі. Описуючи устрій Київської землі, вчений вказував на два
фактори, які обумовлювали існуючий лад - це суверенна община та
одноосібна влада, що спиралась на дружину. Общинна влада уособлювалась
у Віче, найголовнішою функцією якого було «избрание и призвание князя».
На жаль, автор не вказує на технологію чи процес виборів князя общиною, а
лише зазначає, що дана функція не відрізнялась достатньою визначеністю і
систематичністю. На противагу фундатору української історичної науки М.
Грушевському один із сучасних дослідників академік П. Толочко визначає
Віче як орган, що подавляє общинну владу. Ця позиція відкриває нове
питання про те, в який спосіб організована общинна влада, що дослідник
лишає поза увагою[https://www.solor.gov.ua/info/19/4619].

Українське козацтво, з'явившись у XVI столітті, мало свою власну

виборчу систему. Запорозькі козаки, які жили в Січі, обирали головного
начальника, якого називали "кошовим отаманом", на раді шляхом вільного
голосування. Також, козаки ділилися на групи під керівництвом курінного
отамана, а кожен курінь вибирався окремо. [Рибачук М. Історичні аспекти становлення
виборчої системи України / М. Рибачук, І. Шкурат // Політичний менеджмент. – 2004. – Вип. 1. – С.
83– 98].
 Верховною законодавчою владою в державі запорозьких козаків – Січі
– була січова рада. Збиралась вона регулярно у визначені строки – 1 січня і 1
жовтня щороку. Вона ж обирала терміном на один рік виконавчу владу –
військову старшину Січі, до якої входили кошовий отаман, військовий суддя
і військовий писар (це відбувалося 1 січня), обирався також верховний суд
Січі (терміном на три роки). Кошового отамана обирали на один рік, однак
“як він був до вподоби козакам, то його зоставляли і на далі; на війні і у
походах він був найстарший начальник і його у всьому слухалося козацтво, а
дома, у своїй Січі, він мусів на усе питатися дозволу ради”[ c. 153 Аркас Н. Н.

История Украины*Руси. * 2*е факс. изд. * К.: Выща шк., 1991. * 395 с ]

Так сталося, що починаючи з ХVII сторіччя Козацька держава стала

знаходитися у васальній залежності від Москви. В той період, за словами Д.
Дорошенка, Україна користувалась широкою автономією “Козацька
українська держава мала свого окремого голову держави – гетьмана, який
вибирався самими ж українцями й тільки присягав після виборів цареві на
вірність і з його урядом заключав формальний договір, мала своє власне
військо, свої фінанси, свій власний адміністративний та судовий устрій і свої
закони” [c.114 Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. * К.: Глобус, 1992. * Т. 2. * 349 с.]

Крім гетьмана, козаки обирали керівників й інших рівнів. Але завжди як

козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні були
обиратися вільним волевиявленням і голосуванням. Після виборів вони
затверджувалися гетьманською владою, хоча вибори цих посадових осіб не
повинні були оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди.

У Конституції гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика,

написаній під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму,
було закладено головні принципи республіканської форми устрою. Згідно з
шостим параграфом цього документа, законодавча влада належить Раді,
членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні
радники від своїх полків” та “посли від Низового Війська Запорозького для
слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь” [c. 9 – 10 Слюсаренко
А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. * К.: Знання, 1993. * 192 с. ]. Рада повинна
збиратися тричі на рік: на Різдво Христове, свята Великодня та Покрови, а
також за рішенням гетьмана.

На Слобожанщині функціонувала Рада Старшинська - зібрання (дума,

сойм) старшини, полковників (так називалась колегіальна інституція)
виконувала дорадчу й представницьку функції, а також здійснювала
колегіальне ухвалення загальних рішень До повноважень Ради Старшинської
належали: ухвалення звичайних (не конституційних) законів, розв’язання
питань про засоби ведення війни й оборони (саме ж проголошення війни чи
укладення миру було компетенцією верховної влади – московського царя),
дипломатичні справи і відносини з суміжними державами, визначення
кандидатів на гетьманство та умови обрання гетьмана (саме ж обрання
відбувалося на Генеральній Раді; напевно, Рада Старшинська могла скидати
гетьмана), ведення державних справ, поки не обрано нового гетьмана (у
періоди ‘‘міжгетьманства” утворювалася “урядуюча старшина”), вчинення
суду у важливих політичних справах, встановлення нових податків та
скасування старих, контроль за станом скарбниці, розпорядження
адміністративно-поліційного характеру тощо.

Треба сказати, що коло повноважень у Ради Старшинської було

обмеженим, бо ця установа була підвладною, велика кількість питань
вирішувалися поза нею. І функціонування Ради Старшинської було
припинено у 1764 році, тоді було встановлено Малоросійську колегію в уряді
царської Росії.

Після цих події вагомі зворушення в напрямку розвитку

виборчих прав та здобуття Україною незалежності почали відбуватися в 1917
році, коли інституцією суспільного представництва стала Українська
Центральна Рада, яку було засновано в Києві 3 березня 1917 року (за старим
стилем), на другий день після того, як цар Микола ІІ зрікся престолу. Уже в
червні Центральна Рада нараховувала 568 членів і була визнана не тільки як
орган представництва різних політичних сил, а ще й як установа, яка має
парламентські, тобто законодавчі, повноваження. Центральна Рада своїм III
Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки,
ухвалила рішення про вибори Українських Установчих зборів, а 29 квітня
1917 року обрала Михайла Грушевського Президентом УНР та схвалила
Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вільності УНР), яка вважається фактично першою
конституцією України. Цей документ враховував один з найголовніших
принципів західної демократії: поділ влади. Законодавчу владу здійснювали
Всенародні Збори, які повинні були обиратися шляхом всенародного
голосування.

За часів СРСР Верховна Рада, яка була представницьким органом були

досить обмеженими в своїх діях, тому казати про значний внесок чи будь-
який розвиток важко, лише наприкінці існування Радянського Союзу
почалися зворушення.

Розвиток і реформування виборчої системи почав відбувати у 80-90

роках ХХ століття. Наприкінці 80-х років у СРСР і Україні в основі розвитку
радянської моделі представницької демократії були процеси
взаємопов’язаного реформування структури представницьких органів
державної влади на всіх рівнях і системи організації виборів (виборчої
системи). До основних напрямків конституційного і законодавчого
реформування системи організації і проведення виборів в умовах існування
колишньої союзної федерації (кінець 80*х – початок 90*х років), яке
відбувалося в рамках мирного, ненасильницького політико-правового
розвитку, можна віднести:

1. Реформування структури представницьких і виконавчих органів

державної влади і системи організації виборів у рамках і на основі механізму
внесення змін і доповнень до Конституції України. У березні 1990 року
відбулися вибори до Верховної Ради України. Радянський принцип
резервування місць для офіційно визнаних політичних об’єднань був
вилучений із Закону про вибори.

2. Скасування закріпленої конституційної монополії однієї партії на

формування всіх представницьких органів. Відповідно до змін і доповнень,
внесених до Конституції України 24 жовтня 1990 року, вперше було введено
багатопартійність і встановлено, що політичні партії “через своїх
представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть
участь у розробці та здійсненні політики республіки і в управлінні
державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів
відповідно до Конституції Української РСР і чинних законів” [Закон УРСР „Про
зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР” // Відомості Верховної

Ради. * 1990. * №45. * Ст. 606.].

У процесі реорганізації системи виборів використовувались різні

варіанти поєднання механізмів формування представницьких органів у тісній
взаємодії з розвитком багатопартійності. Одним із головних практичних
результатів виборчих кампаній 90-х років стало виникнення і правове
оформлення партій, громадсько-політичних рухів та їх виборчих об’єднань.

Перші вибори до Верховної Ради України відбулися в 1994 році, вони

вже проходили за новим законом, який був прийнятий на 8 сесії Верховної
Ради 28 дванадцятого скликання 18 листопада 1993 року. В цілому цей закон
відповідав міжнародним стандартам проведення виборчого процесу, таким
як:

1. Усі громадяни, що досягли 18 років мають право обирати, а

депутатом може бути обраний який має право голосу, не молодший 25 років
на день виборів, який постійно проживає на території України не менше двох
останніх років”[Закон України „Про вибори народних депутатів України”. * К.: Право, 1993. *
38 с.];
 2. Гарантується таємність голосування;

3. Процес підготовки та проведення виборів має бути відкритим та ін.;

Також згідно з цим законом, на території України нараховувалось 450

виборчих округів, у кожному з яких обирався один депутат. Чинність виборів
у кожному окремому окрузі визначалася за подвійною схемою. Вибори
вважалися не дійсними, якщо: а) у них не взяла участі абсолютна більшість
виборців округу; б) за одного з кандидатів не проголосувала абсолютна
більшість виборців, що взяли участь у голосуванні. У будь’якому з цих
випадків місце у парламенті лишалося вакантним до проведення додаткових
виборів. Зрозуміло, що існуючі норми призвели до того, що парламентські
вибори в багатьох округах виявилися безрезультатними. Сталось так, що 4 та
10 квітня відбувалися довибори, але все одно велика кількість округів так і
залишились без представлення в парламенті до кінця його повноважень.

У червні 1996 року було прийнято Конституцію України і разом з цим

відбулося реформування виборчої системи. Конституція визначила, як
фундаментальний принцип організації державної влади вільні вибори, а
носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні – народ як політичну
спільність. І саме вибори 1998 року вже проводилися за новим Законом “Про
вибори народних депутатів України”. . Народні депутати обиралися
громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-
пропорційною) системою.

Це означає, що вибори відбуваються таким чином, громадяни

обирають не лише окремих кандидатів у депутати, а також саме між
політичними партіями. З 450 депутатів, 225 обираються у одномандатних
виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 – за виборчими
списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва. Це було наступною ланкою у розвитку
виборчої системи України, та максимально наблизило її до тих принципів
роботи на яких вона базується сьогодні.

До 1 грудня 2023 року в Україні діяла змішана виборча система:

половину обирають за мажоритарною системою, половину – за
пропорційною системою із закритими списками. Тепер же (після набуття
чинності Кодексом) голосування выдбуватиметься за партійними списками з
регіональними округами, тобто мажоритарної системи більше не буде.

Наприкінці 2019 року народні депутати ухвалили надважливий

документ для політичного життя України – Виборчий кодекс. Виборчий
кодекс – об’єднання п'яти документів: закону про вибори президента,
народних депутатів, місцеві вибори, про Центральну виборчу комісію та
Державний реєстр виборців.

Найголовнішими нововведеннями, які включає в себе Виборчий кодекс

України:

1) вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної

системи за єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному
виборчому окрузі, з яких формуються регіональні виборчі списки кандидатів
у депутати від партій;

2) партійні списки будуть відкритими, як на центральному, так і

регіональному рівні;

3) партія готуватиме два списки – загальнодержавний та регіональний

(замість понад 200 одномандатних округів у країні створять 27 виборчих
регіонів, кримський округ увіллється в херсонський, Київ розділять на два, і
також окремий округ буде в Дніпрі);

4) партії й кандидати отримають порядкові номери, які будуть

оприлюднені в пресі та розміщені в кожній кабінці для голосування (у
виборчому бюлетені залишиться всього дві графи, в одну з них буде
вноситься порядковий номер партії, в іншу – номер кандидата в депутати з
партійного регіонального списку);

5) залежно від кількості набраних голосів, кандидат зможе зайняти

вищий щабель в партійному списку, а депутатський мандат отримають ті
кандидати з партійного списку, за яких проголосувала найбільша кількість
виборців[http://www.oblrada.kharkov.ua/ua/press-center/news/23471-osoblivosti-novogo-
viborchogo-kodeksu-ukrajini ].

На виборах сільських, селищних, міських голів також будуть

застосовуватися дві різні виборчі системи, залежно від величини
адміністративно-територіальних одиниць:

 для виборів сільських, селищних, міських голів, а також старост:

мажоритарна система відносної більшості з голосуванням в єдиному
одномандатному окрузі;
 для виборів міських голів у містах з кількістю виборців 90 тисяч і більше
осіб мажоритарна система абсолютної
більшості [https://decentralization.gov.ua/news/12087]

Що стосується прохідного бар’єра, то він так і залишився на рівні 5%.

Важливим стало також прийняття норми про гендерні квоти, яка у проєкті
Виборчого кодексу звучить наступним чином: «При формуванні виборчих
списків кандидатів організація партії повинна забезпечити у кожній п’ятірці
(місцях з першого по п’яте, з шостого по десяте і т. д.) кожного виборчого
списку кандидатів присутність як чоловіків, так і жінок (не менше двох
кандидатів кожної статі)»[ https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/396-20#Text].

Загалом, усі події, що протікали на території України, навіть на ті часи,

коли України, як незалежної держави не існувало, вплинули на формування
тієї системи, яку ми зараз маємо. Виборче право в Україні, є одним з
основних складників демократичної системи влади. У період становлення
незалежності України було проведено ряд конституційних реформ, які дали
поштовх до розвитку виборчого права в країні. Але також, на практиці
можуть виникати проблеми, такі як недостатня активність громадян, або ж
недостатня освіченість в тому, як функціонує нова виборча система, щоб
такого не сталося, потрібно підвищити рівень правової культури громадян. У
цілому, виборче право є важливим компонентом демократії, і добре
реалізована виборча система є запорукою стабільності та розвитку країни.

Розділ III. Міжнародні стандарти реалізації виборчого права.

3.1. Міжнародні нормативно-правові акти в сфері захисту виборчого права.

Міжнародні нормативно-правові акти відіграють вирішальну роль у

формуванні та захисті виборчих прав громадян у всьому світі. Ці норми
створюють основу для того, щоб країни могли забезпечити справедливість,
прозорість і підзвітність своїх виборчих систем. Захист виборчого права має
життєво важливе значення для того, щоб люди могли брати участь у
демократичному процесі та бути почутими.

Виборчі стандарти, встановлені першим із міжнародно-правових актів

у цій сфері — Загальною декларацією прав людини 1948 р. —
проголошують: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля
повинна виявлятися у періодичних і справжніх виборах, які повинні
провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного
голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу
голосування»[https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/10406c6f-a628-46bb-bd6f-
9f7bb94fd334/content].

Стаття 21 загальної декларації прав людини закріпила такі права, як:

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю

країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
 2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби
в своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля

повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які
повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві
шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що
забезпечують свободу голосуваннях[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text].

Загальна декларація прав людини є дуже важливим документом, він

закріпив собою базові принципи та стандарти, яких слід дотримуватися у
виборчих системах у всьому світі. Крім того, послужила основою для
наступних міжнародних договорів і конвенцій про права людини, таких як
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Конвенція про
ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Ці документи детально
розробляють принципи та засоби захисту, викладені в УДПЛ, і містять більш
детальні вказівки щодо проведення виборів і захисту виборчих прав.

Що стосується Міжнародного пакту громадських та політичних прав,

ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році. Так, ст. 25 Пакту на
обов’язковому рівні закріпила основні положення Загальної декларації прав
людини, надавши їм юридичної сили. Окрім цього, у даній статті вперше
було проголошено, що « кожен громадянин повинен мати без будь–якої
дискримінації… і без необґрунтованих обмежень право і можливість брати
участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно
вибраних представників », а також «голосувати і бути вибраним на дійсних
періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного
виборчого права при таємному голосуванні і що забезпечують вільне
волевиявлення виборців»[ https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text].

Важливість цього міжнародно-правового акту що, ратифікувавши пакт,

держави добровільно беруть на себе низку юридичних зобов’язань щодо
захисту прав і поваги до норм, які містяться в ньому, включаючи виборчі
норми. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Перший
протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є
основними зобов’язальними документами, які встановлюють міжнародні
(європейські) виборчі стандарти. Інші зобов’язальні документи, які часто
згадуються у контексті міжнародних виборчих стандартів — Конвенція про
політичні права жінок 1952 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок 1979 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації 1965 р. — не містять принципово нових
положень порівняно із стандартами, встановленими зазначеними вище
документами.

Зобов’язальні міжнародно-правові стандарти закріплені

багатосторонніми міжнародними договорами і, в силу загальноприйнятих
принципів міжнародного права, є обов’язковими для дотримання державами
— учасниками відповідного договору. Класичними прикладами міжнародних
документів, що містять зобов’язальні для України міжнародно-правові
стандарти у сфері виборів, є згадані вище основні документи, що стосуються
прав людини — Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод разом із
Першим протоколом і низкою інших
протоколів[https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/10406c6f-a628-46bb-bd6f-
9f7bb94fd334/content].

3.2. Міжнародне спостереження та загальні тенденції розвитку гарантій

захисту виборчого права.

З метою забезпечення дотримання стандартів виборчого процесу, були

створені міжнародні організації, такі як Організація з безпеки та
співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Європейська комісія за демократію через
право (Венеціанська комісія). Ці організації здійснюють моніторинг
виборчих процесів та надають рекомендації з покращення виборчих процесів
у країнах-членах [Election Observation Handbook. Organization for Security and Co-operation in
Europe. https://www.osce.org/odihr/elections/91288?download=true].

Міжнародне спостереження за виборами є важливою складовою

демократичного процесу. Для забезпечення правдивого результату виборів,
міжнародні організації відправляють спостерігачів на вибори в різні країни.
Однією з найбільших і найвідоміших міжнародних організацій є Організація
з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ця організація має
багаторічний досвід спостереження за виборами у різних країнах світу.
Міжнародне спостереження за виборами зазвичай включає в себе відправку
спостерігачів на вибори, які здійснюють спостереження за процесом
голосування, обробки голосів та оголошення результатів. Спостерігачі також
звертають увагу на рівень організації виборів, доступність інформації про
вибори, рівень використання адміністративних ресурсів та інші фактори, які
можуть вплинути на результат виборів. Якщо брати заприклад Сполучені
Штати Америки, вибори в США децентралізовані, закони та звичаї щодо
міжнародних спостерігачів значно відрізняються. Більше половини всіх
штатів США допускають міжнародних спостерігачів, принаймні, на окремі
вибори. Регулювання міжнародних спостерігачів за виборами – це
найважливіша робота, і немає єдиного універсального способу, яким держави
звертаються до цих спостерігачів. Наприклад, округ Колумбія прямо
передбачив у своєму законодавстві право міжнародних спостерігачів бути
присутніми на виборах. Натомість законодавство штату Теннессі прямо
забороняє присутність міжнародних спостерігачів на виборах у
штаті[http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2020/10/32.pdf].

Однією з найважливіших гарантій захисту виборчого права є

можливість скарги на порушення виборчого процесу. Конституція України
передбачає право громадян на подання скарг щодо порушення виборчого
законодавства до суду [Конституція України 1996 року.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#n10]. Окрім того,

відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України",
будь-яка особа може подати скаргу до відповідного територіального
виборчого округу чи до Центральної виборчої комісії щодо порушення
виборчого законодавства. Забезпечення права на скаргу є важливою
гарантією того, що виборчий процес відбувається відповідно до закону та
відповідає принципам демократії.

У 2019 році міжнародні спостерігачі були присутні на виборах

президента України та виборах до Верховної Ради
України[https://ukrainian.voanews.com/a/vybory-sposterihachi/4857105.html]. Їхній висновок
про те, що вибори відбулися відповідно до міжнародних стандартів та є
демократичними, був важливим для забезпечення легітимності обраних
представників влади.

У світі спостерігається загальна тенденція до вдосконалення виборчого

процесу та забезпечення гарантій захисту виборчого права. Одним із
напрямків є використання новітніх технологій виборів, таких як електронне
голосування та онлайн-реєстрація виборців. Проте, використання таких
технологій повинно відповідати вимогам безпеки та захисту персональних
даних виборців[Council of Europe. Recommendation Rec(2017)5 of the Committee of Ministers to
member States on standards for the protection of human rights in the context of automated data
processing, including profiling. https://www.coe.int/en/web/data-protection/recommendation-rec-2017-

5].

Зараз електронне голосування використовується у багатьох країнах

світу, таких як Естонія, Індія, США, Швейцарія та інші. Наприклад, в Естонії
електронне голосування використовується з 2005 року, що робить її однією з
найпершіх країн у світі, яка впровадила таку систему. Згідно з даними
Естонської виборчої комісії, під час парламентських виборів 2019 року,
43,8% голосів були зареєстровані через електронну систему.

Іншою країною, яка активно використовує електронне голосування, є

Швейцарія. У 2004 році вона запровадила електронну систему голосування,
яка спочатку використовувалася виключно для громадян, які проживають за
кордоном. Згодом, з 2016 року, цю систему використовують для виборів в
низці кантонів.

Одним з позитивних аспектів електронного голосування є збільшення

швидкості підрахунку голосів і оголошення результатів виборів, що дозволяє
уникнути можливих затримок та спростити процес підрахунку. Крім того,
електронне голосування може знизити витрати на проведення виборів, так як
не потрібно друкувати багато бюлетенів і забезпечувати транспортування
виборчих матеріалів. Однак, існують також певні ризики та негативні
наслідки використання електронного голосування. Наприклад, можливість
зламу системи голосування та втручання з боку зловмисників у виборчий
процес. Крім того, існує ймовірність, що електронне голосування може не
гарантувати повну та конфіденційну інформаційну безпеку виборців.

Отже, у світі з’явилися такі організації, як ОБСЄ, Венеціанська комісія

та інші, які моніторять виборчі процеси та надають рекомендації з їх
покращення. Міжнародне спостереження за виборами є важливою складовою
демократичного процесу, оскільки забезпечує правдивість результатів. Також
світ робить кроки до полегшення реалізації виборчого права людини,
завдяки, електроному голосуванню, це дозволить людям закордоном, або
людям з обмеженними можливостями без перешкод брати участь у
політичній діяльності своєї країни.