Сестри

Матерассі
ч
Зарубіжна проза
століття

Серію засновано
в 1988 році

«ДНІПРО»
 ALDO
PALAZZESCHI
Sorelle
Materassi
 лльдо
ПАЛАЦЦЕСКІ
Сестри
Матерассі
Роман

З італійської переклав
Віктор Шовкун

Київ
Видавництво художньої літератури
«Дніпро»
1988
ББК 84.4Ит
П 14

ALDO PALAZZESCHI
Sorelle Materassi
1934
«Сестри Матерассі» —
найкращий твір відомого
італійського письменника (1885— 1974),
проза якого перейнята
романтизмом та іронією.
Автор змальовує,
як в одноманітний світ старих дів
входить їхній племінник Ремо,
вродливий, але аморальний
себелюбний юнак,
який задля власного благополуччя
спокійно й цинічно руйнує
налагоджене життя своїх родичок.
«Сестры Матерасси» —
лучшее произведение известного
итальянского писателя (1885— 1974),
проза которого проникнута
романтизмом и иронией.
Автор изображает,
как в однообразный мир старых дев
входит их племянник Ремо,
красивый, но аморальный
и себялюбивый юноша,
который ради своего благополучия
спокойно и цинично разрушает
налаженную жизнь своих родственниц.

Післямова Д. Наливайка
Редактор Л . Н. Маевська

П 4703000000 21- КУ8.585.88

П205(04) 88 ф Український переклад,
післямова, худож нє оформлення.
Е5ВК 5-308-00192-8 Видавництво «Дніпро», 1988 р.
 Санта-Марія-а-Коверчано

Для тих, хто не бував у Флоренції або бачив її мимохідь

і як слід не роздивився, скажу, що це місто дуже мальовниче
й гарне, затиснуте між пасмами гармонійно розташованих
пагорбів. А втім, коли я кажу «затиснуте», то це зовсім не
означає, що бідолашний флорентієць може побачити небо,
тільки задерши голову, ніби дивлячись угору з дна колодязя,
отож, мабуть, краще сказати «затиснуте між пологими пас­
мами», так буде точніше, бо пагорби, починаючи від тих, які
називаються тут «горами» і досягають майже тисячі метрів
заввишки, до низьких пагорків із найхимернішими обрисами
заввишки в сотню, а то й п’ятдесят метрів, спускаються до
міста мовби терасами.
Зазначу також, що тільки з одного боку й на дуже корот­
кому протязі гора підступає до міста впритул і височіє над
ним прямовисною стіною; над тим урвищем влаштовано те­
расу, з якої відкривається неповторний краєвид. Туди ведуть
сходи.
5
 Піднятись на ту гору можна пішки
По сходах, зроблених іще тоді,
Коли і книгу шанували, й діжку
Тому, хто не зрозумів, поясню зразу, що це один з флорен­
тійських звичаїв — вважати своїх сучасників шахраями та
злодіями. Суперечити божественному поетові ми не наважи­
мося, тому повіримо, що так справді було, і рушимо далі.
Отож нагору ведуть сходи у вигляді вуличок, таких крутих,
що самі тільки назви промовисто свідчать про їхній вигляд:
Крутосхильна, Собаче урвище, Стрімчак Сан-Ніколо... Вер­
шина гори — це та частина провулка Коллі, де він виходить
на майдан Мікеланджело. Навіть хто ніколи там не бував,
напевне або чули про те місце від очевидців, або бачили його
на фотографіях, гравюрах чи художніх листівках.
За винятком цієї крутої гори між містом та навколишні­
ми узгір’ями тягнуться кілометрів на два, три, а то й більше
смуги рівнини.
Я сказав, що пагорби навкруг Флоренції «гармонійно роз­
ташовані», бо навіть неуважний чи байдужий до краси
спостерігач, тільки один раз глянувши на ті пасма, уже ні­
коли не забуде цього видовища. Тільки випадок здатен ство­
рити таку досконалу гармонію у поєднанні найнесподівані­
ших неправильностей; саме тут стає зрозумілим, скільки чу­
десного й таємничого приховано в значенні слова «гармо­
нія»; саме тут впадає у вічі, що коли випадок виступає в ролі
архітектора, жоден інший архітектор змагатися з ним не
може. Дивовижні сполучення найхимерніших утворень, де

1 Д а н т е. Божественна комедія («Чистилище», пісня 12). Ці

рядки вирізьблено на першій приступці сходів, які ведуть на вершину
згадуваного пагорба, де стоїть церква Сан-Міньято.
Данте хоче сказати, що в минулому громадські діячі Флоренції
були порядніші. В останньому рядку подано натяк на шахрайства, які
прогриміли у Флоренції за часів Данте: Нікола Аччайолі та суддя
Бальдо Агульйоні підробили запис у нотаріальній книзі, а Дрнато
К’ярамонтезі, що завідував громадським розподілом солі, зменшив
об’єм казенної діжки, щоб обмірювати городян.

6
 неможливо ні додати, ні відняти жодного штриха; тут немає
нічого ні похмурого, ні жахливого, ні романтичного, дивля­
чись на таке, не відчуваєш ні радості, ні туги, а тільки
втішаєшся осяйними, чистими інтонаціями вишуканого
благородства і стриманої краси.
Та я покваплюся додати, що коли спочатку люди-архітек-
тори лише в захваті споглядали досконалі творіння випадку,
то, роздивившись усе добре, вони не стали сидіти згорнувши
руки, а своїми зусиллями і натхненням довершили красу пей­
зажів, які створив геній природи. Отож нині флорентійські
пагорби забудовані віллами й замками,— розташованими
в наймальовничіших місцях, обернутими на всі сторони світу,
позначеними стилями всіх епох,— і ті будівлі анітрохи не
порушують навколишньої гармонії. Вони оточені парками та
садами, чиї строгі й витончені форми аж ніяк не створюють
ілюзію казки або сновидіння, навпаки, від них віє просто­
тою, домашнім затишком, спокійним благородством, твере­
зою мудрістю і навіть скромністю — хоча іноді, завдяки
своїм розмірам, ті парки видаються грандіозними. До роз­
кішних вілл та замків туляться менші вілли, крихітні дачі,
окремі будинки, села та селища; вписані в розмаїтий крає­
вид, вони тішать око захопленого спостерігача несподіва­
ними й дивовижними відкриттями, і йому починає здава­
тися, що все тут створено руками людини, яка уподобала й
глибоко зрозуміла творчість свого великого попередника ви­
падку — майстра одвічних красот природи і настільки роз­
гадала його таємницю, що спромоглася на не менш величні
і прекрасні витвори.
Не раз доводилося мені супроводжувати на флорентійські
пагорби чужоземців або людей з інших областей Італії, й усі
вони, милуючись цим дивовижно розмаїтим краєвидом,
схвильовані надміром почуттів, у один голос висловлювали
свій захват одним тільки словом: «Чудово! Чудово! Чудо­
во!» — яке повторювали з усіма можливими відтінками, а
іноді навіть із прикрістю, та воно й не дивно, адже той, хто
вигукував «чудово!», беріг у своєму серці іншу красу і, як

7
кожен закоханий, не хотів признатися собі, що є хтось пре­
красніший за його кохану, а проте сумнів таки закрадався на
мить у його душу. І той вигук «Чудово!», з гордістю повторе­
ний безліч разів, звучить у моїй пам’яті, немов мелодійний
хор або симфонія — симфонія, побудована на дисонансах і
разом з тим гармонійна, як самі флорентійські пагорби.
Ну, а між містом і пагорбами, як я вже згадував, лежать
клапті рівнини, і коли ви долаєте ту місцевість — пішки, у
трамваї або в машині,— то ви навіть не розглядаєтесь нав­
круг себе, ви дивитесь тільки вперед, на вершини узгір’їв,—
далеко попереду ваша мета, і туди, вгору, прикутий ваш по­
гляд,— ви майже дратуєтесь, що відтинок рівнини перед ва­
ми аж надто довгий і, хай навіть на короткий час, а все ж таки
відокремлює вас від мети подорожі. Це місцевість, зрозуміло,
другорядна, на неї просто не зважають, якщо не можуть зов­
сім нехтувати її, вона не відіграє ніякої ролі в цьому
царстві краси; смиренна, занедбана, вона змирилася з тим,
що її топчуть лише ногами, які прямують кудись-інде. Цю
місцевість або тільки проминають, або приходять сюди з не­
обхідності; вілли, будинки, села та селища, які тут стоять,
скромні й невибагливі на вигляд; не маючи найменшої надії
когось причарувати, вони дивляться на перехожих зі сми­
ренною терплячістю і трохи знуджено. Дуже рідко їхня тер­
плячість вичерпується, і вони дозволяють собі бунтувати та
нарікати на свою долю; а взагалі вони долають нудьгу працею
і в праці знаходять зміст свого існування.
Скажу також, — не для роз’яснення, а з метою виразити
контраст у образах,— що в цих краях гора виступає в ролі
пані, причому пані вельможної, скажімо, герцогині або кня­
гині, а рівнина — в ролі служниці, покоївки або наймички.
Отож найдоброзичливіший і найчемніший з перехожих
ставиться до неї тільки з поблажливою прихильністю, яку
виявляють до жінки, що відчиняє вам двері, коли ви при­
ходите з візитом до її господині; або, в найкращому випадку,
як до компаньйонки, що із стриманою гідністю носить своє
скромне звання, не дозволяє собі мати власну думку й не­

8
 змінно захоплюється своєю пані, хоча іноді мружиться й
кривить губи, бо з її вини змушена терпіти постійну бі­
ганину під своїми вікнами, ковтати пилюку та знову й знову
мити обляпані грязюкою двері; а буває й так, що на фло­
рентійську рівнину дивляться як на жебрачку, розпростерту
біля ніг вельможної дами.
Наведу деякі назви флорентійських пагорбів та гір —
вони краще за будь-які слова підтверджують сказане вище:
Краєвидний — і тут-таки відзначу, що з деяких гір відкри­
вається видиво ще чарівніше,— Жасминовий, Навкруг-гора,
Імператорський, Півняча Вежа, Семигір’я, Сонячний, Вино­
градний, Замкова Гора, Свята Гора, Голубиний, Стрімчастий,
Світанковий, Гора Побачень, Віслюкова Гора, Хребтовий,
Чорна Гора... Порівняйте-но їх із назвами місцевостей на
рівнині: Холодна Балка, Гарячий Кут, Лави, Груші, Колоди,
Шипучка, Кам’янка, Калюжі, Грудки, Четвертий Хутір,
П’ятий Хутір, Шостий Хутір... Як бачимо, навіть ця вбога фан­
тазія наприкінець вичерпується, так ніби її вихолостили.
Пані дістаються всі почесті, вся шана, і їй багато чого до­
зволено: будь-які примхи та забаганки, розмаїття плюмажів і
безліч окрас. Прагнучи лише тішити людям око, вона зовсім
байдужа до матеріальної користі; зважаючи на її гординю та
незалежну вдачу, дарма було б вимагати від неї чогось іншо­
го, крім видовищ, а це, зрештою, не так уже й мало, і тому во­
на неабияк пишається своїм умінням чарувати зір своєю кра­
сою.
Рослини тут жахливо докручені — іноді здається, що вони
страждають від якогось внутрішнього розладу; висхлі й
аскетичні, істеричні й нервові, вони замислено й тужливо
дивляться в небо, голі, як Ісус на хресті. Ніколи тут не по­
бачиш рослин з м’ясистими стеблами, товстих і добро­
душних, безтурботно-радісних.
Отож зарозуміла, пихата пані перебуває на такій недо­
сяжній височині, що їй і на думку не спадає бодай глянути
згори на свою підлеглу, а якщо зрідка й позирне на неї поблаж­
ливим поглядом, скоса і згорда, то тільки аби познущатися

9
з убогої наймички, підкреслити свою незаперечну вищість.
Ну, а бідолашна служниця дивиться на володарку знизу
вгору з-під опущених повік, удаючи, ніби й не помічає, як не­
шанобливо до неї ставляться; вона майже не підводить
голови, щоб і не бачити, як нікчемна й марнославна, примх­
лива і манірна пані гордує нею; отож усю увагу рівнина
віддає своїм нелегким обов’язкам, показуючи себе терпля­
чою, працьовитою, покірливою. Це вона чесно трудиться,
вирощуючи довгі ряди капусти та артишоків, огірки, ріпу,
гарбузи й баклажани, зелений горошок, смачну спаржу —
усе те, що володарка-гора пожирає на своїх населених ба­
гатіями віллах, у своїх знаменитих тратторіях, де завжди
повно людей. Це вона порається від світанку до вечора, щоб
гарними й соковитими виростали плоди земні; а що земля не
вдовольняється, коли її зрошують тільки водою, хай би як
щедро, то пані обдаровує її чимось не вельми пахучим, чого
сама вона з радістю позбувається, бо для неї то тільки бруд,
який вона з бридливою гримасою велить прибрати геть:
«Отуди його, вниз!», тоді як рівнина чекає цього дару, наче
манни небесної, бо він приносить благо. Через те служниці
доводиться не тільки заплющувати очі — із смирення — й
не розкривати рота,— з обачності,— а й час від часу затуля­
ти носа, рятуючись від смороду, і рсе це задля того, щоб
догодити своїй напахченій парфумами пані. А зараз я вам
коротко розповім, що відбувається у флорентійській околиці
під час зливи. Під дощем пані скулюється, морщить носа,
пирхає, обурюється, погрожує, верещить, кривиться; та тіль­
ки-но буря вщухне, як вона миттю оговтується, випростує­
ться, розвеселяється, стає свіжа та лискуча, і через півго­
дини вона уже вродливіша, ніж до того. А служниця, та нав­
паки, присідає й широко розтягує пелену, щоб зібрати у своє
лоно всі стічні води, від яких потім дуже довго не просихає
і цілий тиждень тоне в багнюці.
Саме на флорентійській рівнині стоїть невелике селище,
яке я хочу вам описати, бо там відбувалися події, що про
них ідеться в цій книжці.

10
 Санта-Марія-а-Коверчано — то, власне, навіть не селище,
а парафія. Під «парафією» ми розуміємо громаду людей,
не об’єднаних якимись суспільними інтересами, але духовно
згуртованих навкруг церкви.
Іншими словами — це ніби зародок селища. Неправильної
форми майдан на перехресті вулиць, і там-таки монастир
францісканок, оточений високими мурами, де на розі, під
грубим дашком, стоїть мармуровий образ святого Франціска
і кам’яна плита з вирізьбленим на ній написом, який по­
відомляє, що в цьому монастирі протягом кількох останніх
століть зберігається одіж святого. Поруч з монастирем —
завжди замкнена вілла, що стоїть посеред круглого подвір’я,
теж обнесеного муром, геть занедбана й оточена високими
деревами, схожа на стару даму, яка сидить у кріслі в пишній
спідниці й чепчику. А через дорогу, мало не посеред вулиці,
видніється невеличка сучасна вілла, кокетлива, зухвала, схо­
жа на задерикувату й нахабну невістку, що з викликом погля­
дає на сувору буркотливу свекруху і сипле їй у очі буй-
ноцвіття троянд крізь гратки високої білої хвіртки, зробленої
так, щоб не ховати будинок, а виставляти його в найкращому
вигляді напоказ. Під самою огорожею старої вілли стоїть цер­
ковця з крихітним одноарковим портиком, яка із свого заку­
тня запрошує парафіян у ідилічний притулок віри — в оселю
смирення й тихого спокою.
Біля маленької вілли і навпроти вілли великої розташовано
кілька будівель, що утворюють квадрат, зовні схожий на
монастирське подвір’я, відгороджений від вулиці довгим
муром, у якому прорізано великі дерев’яні ворота, весь час
замкнені, бо мешканці заходять туди крізь хвіртку, притуле­
ну біля самих воріт; її ніколи не зачиняють, як ото дверцята
шафи, що від них загублено ключа. Але та споруда не має
нічого спільного з монастирем, вона цілком світського при­
значення. У глибині подвір’я стоїть триповерховий дім,
трохи схожий на вулик, як і всі будинки, населені вбогим лю­
дом, а обабіч тягнуться до самого вуличного муру вузькі й
довгі двоповерхові флігелі. Відразу впадає у вічі, що ті будівлі

II
 споруджено не водночас, бо південний флігель набагато
старовинніший і виконаний в іншій манері; він витонченіший
у архітектурному плані, з рештками орнаментальної величі,
і крім того, його вікна, замість дивитись на подвір’я, як вікна
протилежного флігеля, виходять на поля, просто на південь,
у бік Флоренції, а до подвір’я він зневажливо повернувся
спиною, дивлячись туди одним-однісіньким вікном, яке
освітлює задній коридор і, здавалося, існує для того, щоб
кожен із мешканців флігеля мав змогу визирнути на подвір’я,
коли йому заманеться. Ця привілейована частина будівлі,
перша, яку бачить перехожий, що йде від Флоренції, має
власний вихід на вулицю — білу гратчасту хвіртку, досить
таки поіржавілу й завжди прочинену.
Дорога, що проходить між цими будівлями, веде від Фло­
ренції до Понте-а-Мензола та до Сеттіньяно і називається
Сеттіньянським шляхом; друга дорога, вужча, збігає вниз,
між старою віллою та монастирем францісканок, і веде до
Майяно, до тамтешніх печер та чудових вілл. Над нею на­
висає крута гора, увінчана справжнім середньовічним зам­
ком, що називається «Башта Герардо».
Тутешні мешканці й ті, хто частенько навідує ці місця,
називають описане мною селище просто Єанта-Марією; але
городяни, люди культурніші й тут чужі, кажуть тільки Ковер-
чано. Та не подумайте, боронь вас боже, що це свідчить про
розкол на клерикалів і вільнодумців. Тут ідеться тільки про
приязну фамільярність з одного боку, і про цілковиту байду­
жість — з другого.
А що я вже з усіма подробицями описав, як розташоване
селище Санта-Марія-а-Коверчано, то мені лишається тільки
повідомити, що лежить воно між двома струмками: Афріко й
Мензолою. Перший збігає з Сонячного пагорба, другий —
з Виноградного. Ці крихітні потічки, в яких денне або місяч­
не світло відбивається тільки сріблястою або золотою нит­
кою, що ледь помітно снується в траві, під час бурі раптово
перетворюються на шумливі, грізні й бурхливі потоки: вони
клекотять, із молодечим шалом вихлюпуються з берегів, але

13
 минає якась година — і вже нічого нема. Так ото раптово
вгамовуються діти — після того як набігаються й накрича­
ться.
Я не випадково згадав про ті два струмочки і зараз скажу
вам чому. Флорентійські пагорби уславилися тим, що вони
пам’ятають багатьох знаменитих людей: князів і королів,
поетів і вчених, митців — вітчизняних та чужоземних,— які
жили тут і творили, які приходили сюди шукати відпочинку
або натхнення, забуття або творчої наснаги, спокою або
усамітнення, які сподівалися, що тут вони зможуть утекти в
минуле або віднайти снагу для майбутнього, які знаходили
тут притулок у радості або в горі... але це тема надто широка, і
я не стану заглиблюватись у неї, для цього тут просто немає
місця, отож скажу тільки одне: здається, саме між цими дво­
ма струмочками був дім, де Джованні Боккаччо пережив
події, що їх потім змалював у «Декамероні». А може, вони
просто йому наснилися і саме тут він їх записав — достоту
невідомо. Ніхто також не знає, де стояв той дім, і через те в
цих краях будинків Боккаччо існує кілька, і кожен уперто
відстоює своє право, і не схоже, щоб бодай один захотів по­
ступитися в цій суперечці, навіть якщо його домагання нічим
не підтверджені й легко спростовуються. І правильно, що во­
ни не хочуть поступатися, ми прощаємо їм цю впертість, яка
триває уже кілька століть, і навіть обман; кому не хочеться
увінчати таким ім’ям свій дім або віллу, і я теж увінчаю ім’ям
великого Боккаччо свою оповідь, адже описані в ній події
відбуваються зовсім близько від того місця, де багато століть
тому флорентійські дами та кавалери втішалися, розпові­
даючи в обраному товаристві по десять історій протягом
десяти днів.
З глибини віків прийми, о генію, вітання від свого далекого
і шанобливого нащадка!
«Уже всі зорі зі сходового краю неба пощезли, окрім тієї,
що ми світовою зірницею називаємо (вона ще мерехтіла в
білястому світлі), коли каштелян устав і рушив із чималим
обозом у Дівочу Долину, щоб упорядкувати там усе згідно з

14
 наказом пана свого й повелителя. Не забарився встати й сам
король — його пробудила челядь, що довго з в’ючаками
вовтузилась, а вставши, позбуджав не гаючись усіх дам і
кавалерів. Ледве сонячне проміння рожевим сяйвом зазоря-
лося, всі вже рушили в дорогу: ніколи ще, здавалось їм, со­
лов’ї та інші птахи співочі так любо не щебетали, як того
ранку. В супроводі їхнього тьохкання дійшли вони до Дівочої
Долини, де їх радо привітали нові, ще дзвінкіші пташині
хори.
Як обійшли вони долину і ще раз оглянули її, вона здалась
їм іще кращою, ніж минулого дня, бо у вранішній свіжості
краса та ще любіше пишалася. Розговівшись добрим вином
та солодощами, товариство заходилося співати, ніби з пта­
хами у співах змагаючись, і долина співала разом із ними,
відлунюючи кожну їхню пісню, та й пернаті співуни не зда­
вались, заливаючись навперейми милозвучним свистом.
Коли настав час обідати, поставлено столи під рясними
лаврами та іншими розкішними деревами поблизу озера; по
наказу короля всі посідали і, споживаючи обід, дивилися, як
під водою ходила риба цілими табунами; цікаве те видовище
дало привід до багатьох балачок. Як трапеза скінчилася і сто­
ли з усім припасом поприбирали, товариство розвеселилось
іще дужче і знову завело співи. В різних закутках затишної
долини споряджені були постелені ліжка — обачний каште­
лян велів обхилити їх французькими балдахінами та іншими
заслонами; хто хотів, міг лягати на спочинок, а хто не хо­
тів — розважався собі до любості, як було в них заведено.
Як же надійшла година для бесіди, всі вже повставали;
король велів розіслати килими на траві коло озера, неподалік
од того місця, де вони обідали. Коли всі посідали, король
наказав Емілії оповідати першій. Та веселенько осміхнулась
і почала».1
І я теж осміхаюся — правда не веселенько, а недовірливо,

1 Б о к к а ч ч о , Декамерон. «День сьомий — Інтродукція». Пере­

клад М. Лукаша.

15
коли, блукаючи по цій місцевості, бачу якийсь дім і мене
запевняють, що це і є будинок Боккаччо; я визнаю, що всі
вони мають право на благородну мрію та на любов до нашого
великого предка. А якось у Понте-а-Мензола я прочитав на
мармуровій дощечці напис: «Клуб Джованні Боккаччо», і
мені невтримно захотілось увійти до тієї вілли. Навіщо? По­
бачити невидиме? Мій погляд, усі мої чуття жадібно прики­
піли до тих кипарисів та олив, до кущів вересу, дроку та
миртів, шукаючи,— як ото шукають чарівну траву,— де ж
ховається твоя, о мессере Джованні, нічим не скаламучена
життєрадісність? Чи, може, й сім’я її давно пропало?
 Сестри Матерассі

А зараз, коли я з усіма подробицями описав навколиш­

ній краєвид, хочу звернути вашу увагу на те, що неодмінно
впаде у вічі подорожньому, який уперше подивиться заці­
кавленим поглядом на оті кілька будівель, відомих як се­
лище Санта-Марія-а-Коверчано.
Я не розводитимуся тут про речі, які лише побіжно сто­
суються нашої оповіді або зовсім її не стосуються — ми про
це вже досить поговорили. Натомість згадаю про визначаль­
ну прикмету, безпосередньо й дуже тісно пов’язану із самою
суттю історії, яку я хочу тут розповісти: йдеться про те, що
перед завжди прочиненою гратчастою білою хвірткою біля
південного флігеля уже згаданої будівлі — а саме до неї
надалі будуть прикуті всі наші погляди — досить часто стоя­
ли розкішні автомобілі, залишаючись там іноді стільки часу,
скільки потрібно для візиту ввічливості, а іноді й довше, що
свідчило уже про дружній візит, якими звичайно обміню­
ються жінки так званого світського товариства. Ще за тих
часів, коли багаті люди їздили в кінних екіпажах, біля цієї

17
хвіртки не раз можна було помилуватися парою вороних
або гнідих коней, баских, лискучих, прикрашених коштов­
ною збруєю, які били від шаленої нетерплячки копитами і
гризли вудила, оскалюючи свіжий, мов квітка, рот. Ну а
останнім часом там здебільшого виблискують легкові ма­
шини.
І ще одне помітив би досвідчений спостерігач: люди трьох
різних категорій з’являються біля хвіртки. Так було і в часи
старовинних екіпажів, так триває і тепер, у добу найнові­
ших автомобілів.
До першої категорії належать дами в розквіті зрілості,
кожна в супроводі юної дівчини, вдягнені з вишуканою
елегантністю, що пасує до віку та зовнішності як старшої,
так і молодшої, і якщо ви хочете вдатися до поетичного по­
рівняння, то тут напрошується квітковий образ: троянда з
нерозквітлим пуп’янком. Та якщо мати справді бувала схожа
на пишно розквітлу троянду,— я знову вдаюся до галантної
мови,— то дочка більше скидалася на лілею, але лілею, що
вже скоро мала втратити свою осяйну чистоту — сподіваюся,
читач зрозуміє, чому я підібрав такі делікатні слова: щоб не
образити дівочої цнотливості.
Другу категорію складають літні жінки. Власне, я назвав
би їх навіть старими, причому старі вони не так за віком, як
із власного вибору; негарні, зморшкуваті, вони нічого не
роблять, аби пом’якшити чи приховати безжальні сліди часу
та невблаганної природи на своїх тілах та обличчях, а начеб­
то навпаки, з нетерпінням чекають старості, самохіть по­
спішаючи назустріч усім її катастрофічним наслідкам. Одя­
гаються вони скромно та в усе чорне, і їхня цілковита байду­
жість до сучасних мод межує з умисним викликом, з просто-
таки відчайдушним протестом, з ненавистю до нинішніх ча­
сів, до молодих жінок та до чарів жіночої вроди і грації.
І важко буває втриматися від подиву, коли бачиш, як така
мегера виходить із розкішного лискучого автомобіля або
сідає в нього, тоді як навряд чи хто звернув би на неї увагу,
коли б уранці вона вийшла з дому з торбинкою або кошиком

18
і ходила б від м’ясника до овочевої крамниці, від ковбасника
до бакалійника, і навіть тоді, коли, проходйвши марно, вона
витягла б із пошарпаної та замацаної торбинки носовичок
і з журливою гідністю оплакала свою прикру вбогість.
І буває — правда, рідше,— що від трамвайної зупинки
прямує до цієї хвіртки поважний священнослужитель; ве­
лична постава, стримані манери, блиск фіолетового шовку
між одінням та комірцем незаперечно свідчать про високий
сан. А то раптом невідомо звідки вигулькне молодий свя­
щеник, весь чорний, як жук, тільки щоки рожеві.
Якщо, нарешті, вас почала розбирати цікавість, ви не­
одмінно запитаєте себе: хто ж мешкає в старому скромному і
сільському на вигляд будинку на флорентійській рівнині, що
приваблює стількох гостей? Яким же бездоганним почуттям
такту має володіти господиня дому, щоб уміти знайти спіль­
ну мову з людьми, такими неоднаковими за суспільним
становищем і за віком!
Та іноді одна з машин раптово зупиняється, не доїхавши
до того будинку, і дама чи водій звертаються до молодої жін­
ки або до хлопця, що йдуть вулицею, й запитують вони
завжди одне й те саме: «Як мені знайти сестер Матерассі?
Ви не знаєте? Де їхній дім? Покажіть, будь ласка».
І не встигне прозвучати це прізвище, як усі руки, не вагаю­
чись, показують на завжди прочинену білу хвіртку з поржа­
вілими гратками, на пілястрах якої присіли два теракотові
леви, що ставляться до гостей куди приязніше, ніж будь-які
домашні тварини; вони, власне, скидаються на двох старень­
ких бабусь із роззявленими беззубими ротами, котрі мирно
розмовляють у літніх сутінках, важко відсапуючись від за­
духи. Вони чудово знають, що всі оті вельможні дами при­
їжджають сюди тільки до них — у цьому селищі таких гос­
тей не може цікавити більш ніхто.
Якщо ми зайдемо у хвіртку, то опинимось на вузькій алеї,
куди виходять вікна низького видовженого будинку. На дру­
гому поверсі — п’ять однакових вікон із зеленими жалюзі;
три посередині, дуже близько одне від одного, і два обабіч —

19
трохи віддалік. На першому поверсі — чотири вікна, забрані
замість жалюзі тонкими білими гратками, такими самими,
як гратки поржавілої хвіртки, й розташовані якраз під вік­
нами другого поверху; під центральним вікном другого по­
верху — заокруглені вгорі скляні двері, завішені зеленою
шторою-жалюзі, що ковзає по двох напрямних жолобках.
Біля дверей — три кам’яні приступки з надбитими крайками.
Перед будинком тягнеться низенький мур, а на ньому
стоять кілька вазонів; розставлені вони досить симетрично,
квіти в них зачахли, і зразу стає очевидно, що ці вазони
прикрашають подвір’я тільки для годиться і не свідчать про
любов господині до квітів, яка завжди впадає в око й уміє на­
ділити життям навіть неживі речі; вони свідчать радше про
забуття, спричинене не бідністю, а поважнішими й нагальні-
шими турботами. Між муром і фасадом обернутого на
південь будинку тягнеться смуга землі метрів у вісім —
десять завширшки, не садочок і не город, а ніби занедбаний
дворик із старими липами, чиє рідке майже безлисте гілля
пропускає у вікна і сонячне світло, і повітря.
Зразу за будинком, нічим від нього не відгороджені, почи­
наються поля маєтку, де довгими рядами стоять польові
клени з голими вітьми, на яких знеможено й лукаво повисли
виноградні лози — мов жінки на дужих чоловічих руках; одні
вхопилися чіпко, ніби віддаються самохіть, інші мовби зомлі­
ли або пручаються, і тому, хто дивиться на це поле, мимо­
волі згадується викрадення сабінянок, які теж, мабуть,
неоднаково поводилися в обіймах нападників.
Ключа від білої гратчастої хвіртки було загублено, либонь,
ще за незапам’ятних часів, але не тільки вона завжди, навіть
уночі, лишається прочинена; більшу частину року від світан­
ня й до сутінок стоять розчинені навстіж і скляні двері із
зеленими жалюзі, відкриваючи поглядам просторий пе­
редпокій з двома вікнами обабіч скляних дверей.
Нам треба добре роздивитися цю кімнату, яка, так би мо­
вити, стане головною сценою подій, що про них я розпові­
датиму далі.

20
 Велика шафа з міцного горіхового дерева під стіною ліво­
руч від входу, висока й довга, але без прикрас, наводила на
думку про те, що ви потрапили в гардеробну. Але видовже­
ний столик, теж горіховий, і велике дзеркало в різьбленій
рамі під протилежною стіною, біля самого вікна, навіювало
враження, що ви у вітальні; під тією ж таки стіною стояв пу­
затий комод з мармуровою плитою, даючи вам навздогад,
що ви опинилися в спальні; а під стіною, що навпроти дверей,
відразу впадала у вічі низька й широченна софа, схожа на ве­
личезну купіль, побачивши яку, ви, правда, уявляли не ванну
кімнату, а скоріше вітальню, на диво привітну й затишну; а
коли ваш погляд, ковзнувши на середину кімнати, затриму­
вався на величезному столі із звичайного дерева на чотирьох
круглих ніжках, над яким звисала зі стелі оточена свічка­
ми старовинна гасова лампа з трьома електричними лампоч­
ками, припасованими під нею, то перед вами неминуче поста­
вало видіння: круг столу, біля окутаних парою мисок сидить
патріархальна родина з дванадцятьох чоловік. Над софою
висіло ще одне дзеркало в позолоченій рамці, а над комо­
дом — лубочна картина, що зображувала відпочинок Христа,
білого й блискучого на похмурому темно-зеленому тлі,
відтіненому напівпрозорою панорамою Єрусалима. Під обома
вікнами стояли маленькі столики, круглий і овальний,
один — ліворуч, другий — праворуч.
Химерна й розмаїта обстановка цієї кімнати не дуже
сприяла припущенням і здогадам про її призначення, але
одна очевидна деталь відразу розкривала, що тут роблять. На
софі, на столі й на столиках, на комоді, на кріслах і на стіль­
цях, на великих і малих шкатулках, на скринях, повсюди,
де була змога що-небудь покласти, виднілось одне й те саме:
клаптями, відрізами або й цілими рулонами, квадратиками та
смужками, розгорнуті й зібгані, лежали шовкові і крепові
тканини, серпанки, вуалі, тюлі, тасьми, шнурки, стрічки —
усе здебільшого біле або приглушених кольорів, яскраві
барви тут траплялися рідко. І хоч меблів у кімнаті було
чимало й усі досить громіздкі, у кожному вільному про-

21
міжку, навколо столу або під стінами, стояли кросна — і ве­
ликі й малі, повернуті в усіх напрямках, відсунуті в найдальші
закутні або виставлені напоказ, усі прикриті клаптем білої
матерії, аби приховати вишивку від нескромних поглядів;
через ті кросна кімната мала вигляд театральної сцени до
або після вистави, і досить було побачити їх, щоб стало
цілком очевидно; тут трудяться вишивальниці, працьовиті й
сумлінні. Та хоч сестри Матерассі й уславилися насамперед
як вишивальниці, слід зазначити, що офіційно їх іменували
швачками — саме так було зазначено на бланках їхніх
рахунків:
СЕСТРИ МАТЕРАССІ
Швачки. Білизна для весільного посагу
Від світанку до ночі працювали вони в тій кімнаті: в теплі
дні біля відчинених дверей, у холодні — позачинявши двері
та вікна й підклавши під ноги грілку, а надвечір запалюючи
й низько опускаючи дві дуже сильні лампочки, які вдень висі­
ли під самою стелею, наче плоди на дереві; іноді сестри
сиділи одна навпроти одної, зігнувшись над кроснами і лише
зрідка підводячи голову, коли треба було про щось поради­
тись або щось узгодити, іноді стояли біля столу й упевнено
розтинали тканину ножицями, а іноді, примостившись кожна
за окремим столиком, креслили малюнки для вишивань.

На той час, з якого починається наша розповідь, сестрам

Матерассі, Терезі і Кароліні, було близько п’ятдесяти років,
власне, одній трохи менше, ніж п’ятдесят, а другій — трохи
більше, бо різниця віку між ними становила один рік.
Міцно збудована й досить висока, Тереза мала сильну
вдачу і завжди вміла приховати втому, хоч з виразу її обличчя
та з постави було видно, що працювати їй доводиться тяжко.
В її косах, ще чорних та лискучих, і зачесаних дуже просто,—
волосся щільно облягало голову,— пробивалися окремі білі
волосинки, на скронях їх було густіше. Навколо чорних очей,
великих і глибоко запалих, залягли тіні, майже непомітні на
давно збляклій і висушеній шкірі обличчя — з оливкової вона

23
тепер стала сірою, мовби притрушена порохом. Усе в Терезі
свідчило про те, що життя в неї склалося нелегко, але про­
жила вона його мужньо, пригнітивши в собі жіночність, бо
знала, що це розкіш, якої вона не може собі дозволити.
Жіночність проявлялася в ній лише в рідкі хвилини відпочин­
ку, і тепер вона тамувала її прояви уже не з необхідності,
а через те, що звикла до напруженої тяжкої праці, яка стала
правилом її життя. Не фізична витримка, а моральна стій­
кість наснажувала цю жінку.
На відміну від сестри, Кароліна зберегла зовнішні ознаки
жіночності, яка, відцвітаючи в цілковитому усамітненні,
ставала все більш хворобливо загостреною і зрештою пере­
творилася на манірну томливість. Хоч на зріст сестри були
майже однакові, Кароліна здавалася набагато меншою від
Терези, тендітнішою, а головне — гнучкішою. Навіть під
тягарем майже безперервної праці тіло її зберегло зміїну
гнучкість, і вона часто не могла опертись бажанню здавити
себе руками за стан, обмацати своє тіло, потягтися, щоб на
мить повернути собі оманливе відчуття свіжості, й у ці хвили­
ни здавалося, що її підколюють голками — такими поривча­
стими й знервованими були її рухи, так різко мінявся в неї ви­
раз обличчя. А особливо збуджувалась і звивалась вона при
появі чужої людини — і тим дужче, чим значнішою і впли­
вовішою була та особа. Її сестра в таких випадках поводи­
лася зовсім інакше: вона дивилася на клієнта спокійним
і пильним поглядом, без погорди, але з упевненістю людини,
яка звикла сумлінно вести справи й уважно слухати, швидко
розуміти та ясно висловлюватись. А Кароліна тим часом
вигиналася, наче квітка на довгій стеблині — відразу по схо­
ді сонця або після бурі з дощем. Така майже неприродна
гнучкість дозволяла припустити, що це жінка аж надто тен­
дітна, хоча насправді вона була дуже сильна; мов кущ, який
гнеться низько, але не ламається навіть під ураганним віт­
ром. Волосся в неї було темно-русяве із золотавим полиском,
тонке, густе й пишне; вона мала звичку раз у раз поправ­
ляти зачіску з властивою для неї манірною грацією. Хоча

24
сріблястих нитей у її волоссі було більше, ніж.у сестри, по­
мітити їх можна було тільки дуже зблизька, бо сріблястий
колір сивини майже зливався з русявим. Незвичайно світлі
очі, вже не небесного кольору, а лавандового — такі собі
бляклі кружальця, позбавлені будь-якої привабливості,—
не висловлювали найменшого бажання, і коли вона дивилася
на вас безвиразним поглядом, супроводжуючи його усміш­
кою припухлих, товстих губів, то виникало відчуття, ніби
вона милується у дзеркалі власним відображенням, стри­
муючи радість від споглядання своєї неземної краси, проте
не зі скромності, а щоб якомога глибше нею навтішатися.
Обличчя в неї мало нездоровий колір, було бліде і розм’якле
від постійної перевтоми. Та незважаючи на це, вона здавала­
ся не тільки жіночнішою, ніж сестра, а й молодшою від неї
принаймні на кілька років, хоч була молодша тільки на рік.
Випадок, а точніше злигодні життя, а ще точніше — зли­
годні, які спіткали їхню родину, захотіли, щоб сестри жили
разом і лишилися старими дівами. Отак об’єднавшись, вони
спершу зуміли запобігти цілковитому розоренню своєї ро­
дини, потім стали її опорою, а потім і повернули дідів­
ський статок, і цей подвиг, звичайно, заслуговує найвищої
похвали.
Жили вони в старому батьківському домі — сільському
будинку, що його, як за розмірами, так і за розташуванням
кімнат, не можна було назвати ні багатою віллою, ні вбогою
оселею бідняків. До будинку тулилася хатина, у якій мешкав
із своєю родиною селянин, що орендував у сестер Матерассі
досить велику й родючу ділянку землі. Біля хатини стояли са­
раї та стайні, які належали орендареві. Вхід туди був окре­
мий — з боку глухого завулку. Задня стіна будинку, в якому
жили сестри, разом з фасадами двох будинків-флігелів
та муром, схожим на монастирський, утворювали прямокут­
не подвір’я, посеред якого стояв колодязь; у будинках-флі-
гелях, скромних і доглянутих, мешкало чотирнадцять родин
дрібного, але досить пристойного люду: рядові службовці, за­
можні робітники, люди небагаті, проте й не надто вбогі.

25
 Не завадить у кількох словах розповісти про цю маєтність
і про розумне господарювання діда наших сестер, який свого
часу служив управителем маєтків у однієї аристократичної
родини й наполегливою працею та завдяки суворій ощадли­
вості придбав собі спершу будинок із ділянкою землі; де й
оселився, а потім на прибутки від маєтку у три заходи
змурував ще два чималі будинки, які почав здавати внайми,
ставши в такий спосіб власником досить великого й прибут­
кового господарства.
Та на жаль, однісінький син того чесного й працьовитого
селянина,— я говорю про батька наших вишивальниць,— не
пішов слідами отчої мудрості та кмітливості, а обрав для себе
зовсім інший шлях у житті; і це, завважте, не тільки з по­
блажливої згоди батька, а й з його мовчазного схвалення.
Син зростав у щедрості й достатку, вже досить значному в
часи його безтурботної юності; спородивши уже в зрілому
віці єдиного нащадка, старий управитель, природно, вважав
його за свій найдорожчий скарб і, сам бувши вимушений
труситися над кожною лірою і зрікатися всіх життєвих утіх,
запалився бажанням виховати сина зовсім інакше, тобто
цілком навпаки, так, мовби доброчесність не була доти суттю
всього його життя; отож хлопець ріс легковажним, безтур­
ботним, вередливим, марнотратним, позбавленим найменшої
охоти до праці. А ставши дорослим, він усе жадібніше пори­
вався до принад, які міг запропонувати йому тодішній час.
Здавалося, син і батько змагаються між собою: перший —
тринькаючи гроші, а другий — сплачуючи борги. І чим непри­
вабливішою ставала синова поведінка, тим більшу втіху,
здавалося, приносило це старому, втіху таємну й неусвідом-
лену. А коли батько помер — причому перед смертю він на­
решті збагнув усю глибину й непоправність своєї помилки,
зрозумів, як неправильно виховував сина, та вже нічого вдія­
ти не міг,— нащадок зовсім пустився берега, аж поки розо­
рився до цурки й помер ще не старим, останні п’ять років
страждаючи від хвороби, яка чим далі прогресувала і яку він
теж завдячував власній розбещеності, помер, покинувши

26
дружину, котра пережила його ненадовго, чотирьох дочок і
маєток, настільки обтяжений боргами та іпотечними заста­
вами, що будь-якої миті родину могли виселити за несплату з
власного дому.
Батькова розпущеність, мовчазні муки матері, жінки ла­
гідної й покірливої, чиє життя минуло в муках і в нестат-
ках, у вічному приниженні й закінчилось так само сумно,—
усе це стало причиною того, що дочки росли розважливими
і стриманими, звичними до злигоднів життя, до своєї не­
завидної долі, до журби та смутку, росли працьовитими,
позбавленими будь-якого прагнення до радості. Вони за­
тямили собі одну тільки заповідь: їм треба спокутувати бать­
кові гріхи й залагодити шкоду, якої він завдав родинному
статкові.
В останні хвилини життя, вже на порозі смерті, батько, що
після розорення став страшенно дратівливий, не знайшов у
душі жодного доброго слова або слова розради для своїх
рідних, і коли очі йому вже затягло чорною поволокою, він
крикнув" дружині, що стояла біля його узголів’я: «Ти мені
застуєш світло, хвойдо!» Такими були слова прощання, які
дружина та діти почули від чоловіка й батька.
Ще дівчатками Тереза й Кароліна почали ходити в науку
до знаменитої кравчині, яка шила тонку білизну, і з перших
своїх кроків виявили неабиякий хист, перша — до крою,
друга — до художніх ескізів та вишивання. А незабаром по
тому, як їм виповнилося по двадцять років, вони відкрили
у себе 'вдома майстерню й зажили новим життям, дбаючи
про збіднілого й хворого батька й утримавши на самому
краєчку провалля долю всієї родини. їм ще не було й по
тридцять, коли батько помер, але вже тоді сестри упевнено
підіймались до того становища, яке мало перетворити їх на
приклад та взірець захоплення для інших, а їм самим при­
нести глибоку і заслужену втіху.
Після того як Тереза й Кароліна залишилися самі й про­
тягом кількох років працювали так, що не мали коли й зітх­
нути, вони, завдяки порадам деяких славних і некорисливих

27
людей, зуміли звільнити свої будинки та землю від зашморгу
іпотечних боргів. Перший крок виявився найважчим, на­
ступні вже давались їм набагато легше, і досить скоро вони
знову стали законними власницями дідівського спадку.
Власне, швачкою була Тереза, і в своєму ремеслі вона здо­
була славу найкращого фахівця в усьому місті; отож хоч і
жила в глушині, а від замовників не мала відбою і мусила
багатьом відмовляти. Кожна панночка з аристократичної
або просто багатої родини, кожна дочка промисловця або
комерсанта мріяла долучити до свого посагу бодай кілька ре­
чей,— якщо замовити все не було змоги,— виготовлених
їхніми руками; отож посаги замовляли сестрам за рік і за
два наперед, а менше ніж за півроку вони взагалі замовлень
не брали. Аж дивно було бачити, як у цьому глухому
сільському закутні відразу ставало відомо про найновіші
моди, як дві жінки, котрі вдягались абияк і без найменшого
натяку на елегантність, негайно довідувалися про кожну но­
винку, обговорювали її, оцінювали, розвивали та підправляли
з витонченою інтуїцією бездоганно розвиненого смаку.
Кароліна вишивала на білизні й допомагала сестрі в роботі
над замовленнями особливо великого обсягу, що обіцяли не­
гайний прибуток. Вона досягла у своєму ділі такої віртуозної
майстерності, що їй не зміг би нічого закинути навіть най-
доскіпливіший суддя. Не було у світі такого візерунка, якого
вона не знала б і якого не змогла б відтворити, побачивши
один раз; уміла вона також оцінювати й реставрувати старо­
винні мережива та вуалі, вишивки всіх епох. Тоді як Тереза
мала вольову вдачу і практичний розум, Кароліна вродилася
митцем у чистому вигляді. Ще з перших років юності, коли
старша сестра виявила здібності до крою та шиття, у молод­
шої проявилися хист до оздоблення, до малюнків і тонке
відчуття кольорів. З особливим натхненням вишивала вона
шовком та золотом: церковні ризи, корогви, штандарти,
знамена. Ось вам і пояснення того, чому біля прочиненої
хвіртки частенько з ’являлися священнослужителі або свя­
тенниці з вищого товариства, котрі приїздили сюди в авто­

28
мобілях, коли хотіли замовити дарунок церкві, якомусь
єпископові або кардиналові. Уі цьому ділі Кароліна вміла тво­
рити справжні шедеври, які витримували порівняння з най­
кращими взірцями, виставленими на вітринах музеїв та ху­
дожніх галерей, взірцями, що їх вона ретельно й захоплено
вивчала ще з юних років. Щоразу як Кароліна мусила вчасно
закінчити те або те замовлення,— ризу священнослужителя,
штандарт чи національний прапор,— Тереза відкладала вбік
сорочки й труси і працювала з іровковими, золотими та
сріблястими нитками, допомагаючи сестрі із слухняністю
учениці. Так само й Кароліна ніколи не відмовлялася виручи­
ти сестру, коли йшлося про якесь важливе замовлення на по­
саг; вона не тільки оздоблювала сорочки й труси гаптуван­
ням, а й бралася за шиття.
Як я вже згадував, сестри часто не приймали замовлень
або приймали на невизначений термін, але при всьому тому
вони ніколи не виявляли бажання відкрити школу або
навіть — бо цього хотіли всі — переселитися до Флоренції
й обладнати там велику майстерню. За винятком сусідської
дівчинки, яку вони навчали з ласки і яка звичайно жила в
їхньому домі, мов родичка, та однієї старої швачки, що
користувалася їхньою довірою — причому кликали її тільки
у випадках найнагальнішої потребі — сестри не шукали собі
іншої допомоги, а про те, щоб переселитися до Флоренції, то
таке їм і на думку не спадало; отож усі приїздили до них
туди, де вони народились, де мешкали завжди. Це й станови­
ло головну таємницю їхнього успіху: усі вироби виходили
лише з-під їхніх вправних рук, усі стібки були бездоганні,
рівненькі — отож Тереза й Кароліна не розгиналися від
нескінченної напруженої праці.
За давніших часів, коли ще існувала подібна порода жінок,
серед інших клієнток сестер Матерассі відвідували й знаме­
ниті дорогі утриманки; досі я не згадував про цю категорію
замовниць, вважаючи її надто несталою і непостійною, але
для наших сестер така замовниця якраз була найвигідні-
шою, бо жінки легкої поведінки витрачались на тонку білиз­

29
ну, не рахуючи грошей, адже діставалися вони їм легко і,
так би мовити, задарма.
Чи й сьогодні існують утриманки? Жінки, яких французи
називають les cocottes? Мимоволі ставиш собі таке запитан­
ня, бо їх ніде більше не видно. А втім, куди вони можуть
дітися? Просто стали розважливими, практичними і вже
не виставляють себе напоказ, як колись. Міняються часи,
міняються звичаї. А може, ті, хто їх утримує, дають їм
тепер менше грошей і вже не прагнуть вихвалятися ними.
Утриманки розкішні та хвалькуваті назавжди відійшли в ми­
нуле...
Ну й траплялося, що у вітальні, яка була водночас шваць­
кою майстернею сестер Матерассі, з такою кралею здибува­
лися то великосвітська дама, то побожна святенниця, а іноді
й священнослужитель. Одні приходили сюди заради духов­
ного одіння, а інша — щоб одягти своє тлінне тіло, причому
вона ще прагнула підкреслити його тлінні приваби і тому
хотіла мати білизну якнайтоншу, по суті, зовсім прозору.
Коли відбувалась така непередбачена зустріч, Тереза лиша­
лася цілком незворушна, ніколи не забуваючи про головне:
комерційну вигоду свого підприємства. Кароліна в цих
рідкісних випадках знову й знову вигиналася всім тілом, так
ніби ті люди прийшли сюди тільки для того, щоб помилувати­
ся нею. Світська дама при такій зустрічі ставала ухильною,
погордливою, неуважливою і передусім короткозорою, при­
чому настільки короткозорою, що просто не помічала тієї
дрібнички — іншої замовниці, яка стояла поруч із нею. Ну
а святенниця миттю замикалася в собі, як ото їжак, коли він
згортається в колючий клубок від найменшого шурхоту, і
зразу втікала геть. А священнослужитель, певне, думав, що
рано чи пізно господь просвітить душу цієї заблудлої овечки
й тому дивився на грішницю цілком доброзичливо.
Деякі такі зустрічі могли б дати матеріал для окремого
розділу в історії про наших сестер.
Та найголовніший розділ у цій історії складає їхня подо­
рож до Рима, яка свого часу стала справді надзвичайною по­

30
дією і схвилювала все селище. Багато місяців поспіль меш­
канці Санта-Марії тільки про це й говорили.
Якос> сестри виготовили ризу для кардинала з папської
курії, що нею захоплювалися всюди, навіть у приймальнях
його святості. А незабаром по тому через кардинала —
архієпископа Флорентійського — сестер Матерассі було
повідомлено, що найсвятіший отець дасть їм та їце кільком
прочанам окрему аудієнцію.
Ця новина розтривожила всю околицю. Від місцевого свя­
щеника до останнього парафіянина — усі з’юрмилися біля
скляних дверей, за якими сестри працювали й далі, думаю­
чи тільки про свою подорож. «Матерассі поїдуть до Рима! їх
прийме сам папа!» Кожному хотілося знати, чи справді вони
туди поїдуть і коли саме, а надто всіх цікавило, як вони вдя­
гнуться, бо ж ясно, що не можна в абиякому вбранні з’явля­
тися перед очі найсвятішого папи.
Навіть сильна духом Тереза тими днями втратила спокій,
який неухильно зберігала протягом усього свого життя.
Кароліна то починала плакати, то тремтіла від страху. Вона
передчувала, що в останню мить ноги відмовляться їй слу­
жити, і вона впаде, тільки-но приїхавши до Рима. Вона
страждала від дивних фантазій, утратила сон, апетит і навіть
охоту до праці. Щоб погамувати невтримне збудження,
сестри вирішили підготувати папі подарунок — чудову
єпітрахиль, над якою вони працювали з пристрасним хвилю­
ванням, працювали вдень і вночі, не відриваючись від роботи
й на мить, протягом усього місяця, що відокремлював їх від
поїздки.
Кароліна намалювала ескіз із класичним сюжетом, спов­
нений суворої краси. Праворуч — Ісус, розіп’ятий на хресті,
а ліворуч — апостол Петро, який освячує облатку.
Цілий місяць тутешнє жіноцтво тільки й говорило що про
єпітрахиль та про мандрівку сестер Матерассі. Чи встигнуть
вони закінчити єпітрахиль, навіть трудячись від світанку
до пізньої ночі? Яким вийде у них Христос? Якою — кров
з його ран? А головне і найважче — обличчя Петра, чиї

31
руки тримають на висоті грудей облатку у мить святого та­
їнства.
Так ніби всі односельці брали участь у виготовленні
єпітрахилі.
Ту єпітрахиль можна було назвати — і з повним пра­
вом — шедевром сестер Матерассі.
Від неймовірної напруги Кароліна за місяць схудла на
три кілограми; і коли закінчили Христа, а з другого боку —
апостола з великими світлими очима, що дивились у небо,
вона власноруч вишила облатку. Це яскраве біле кружальце
могло 6 обтяжити нерухомо застиглу сувору постать свя­
того, отож Кароліна вигаптувала облатку такими легкими
стібками, що вона здавалася прозорою, ніби світанковий
серпанок.
І ось одного червневого ранку, коли сонце аж бриніло в
густо-синьому безхмарному небі, сестри Матерассі в супро­
воді флорентійського прелата та десятка інших прочанок,
тремтячи, мов наполохані горлиці й підстрибуючи в кареті,
колеса якої торохтіли по бруківці, мов по кам’янистому ложу
річки, вдягнені в усе чорне, запнуті вуалями, зовсім приго­
ломшені й ошелешені, наближалися до апостольського па­
лацу, і що ближче вони під’їздили, то дужче опановувало їх
відчуття, ніби ось-ось їх поглине паща цього святого гро­
маддя.
їх пустили до палацу з іншою групою прочан, яку теж
очолював прелат, та з кількома священнослужителями.
Усього набралося близько півсотні людей. їх привели в залу
Благословень, і вони стали чекати, коли відчиняться двері,
крізь які увійде найсвятіший отець,— кожен прикипів до тих
дверей поглядом, не сміючи навіть дихати.
Аж ось двері відчинилися,— так нечутно, мов були кар­
тонні,— і сніп яскравого світла бризнув з іншої зали, затоп­
леної сонячним сяйвом. Найсвятіший отець з’явився з тією
самою безплотною легкістю, якої Кароліна зуміла надати
облатці в руках у святого Петра. То був папа Пій Десятий, і
вони зустрілися з ним у тому самому місяці червні, який пе­

32
редував пожежі війни, що спалахнула по всій Європі. А ми­
лосердне серце папи перестало битися вже через кілька днів
після того прийому.
Святий старець був у білосніжному одінні, з-під круглої
іиапочки вибивалося пасмо сріблястого волосся. З бать­
ківською усмішкою на рожевому обличчі він почав обходити
своїх гостей, що півколом опустилися перед ним навколішки,
для кожного знаходячи по кілька слів і всіх обдаровуючи
найвищим земним благословенням. Коли прелат сказав, що
це вишивальниці з Флоренції, які піднесли у дар його святос­
ті єпітрахиль, папа лагідно взяв сестер за руки, приязно по­
дивився на них і сказав, звертаючись до обох: «Похвально,
дуже похвально». Бідолашні, стоячи навколішках, тільки
плакали. Коли святий отець пестливо торкнувся пальцями
Терезиного чола, обдарувавши її апостольським благосло­
венням, вона набралася духу мовити кілька слів. «І для душі
нашого батька! І для душі нашої матері!» — пробелькотіла
вона крізь ридання. Найсвятіший отець усміхнувся ще при­
язніше й кивнув головою, а Тереза, осмілівши, вигукнула:
«І для нашої сестри з Анкони! І для тієї, що у Флоренції!
І для всіх наших односельців!» А найсвятіший папа тільки
кивав головою, даючи зрозуміти, що благословляє і їх, і рап­
том Кароліна, котра досі нездатна була розкрити рота і не
могла отямитися від подиву, що сестра наважилася озватись,
несподівано для самої себе видихнула: «І для Ніобе!» Тоді
його святість, ще ширше розтягши в усмішці губи, аж від­
крились рожеві ясна, де бракувало кількох зубів, нахилився
до Кароліни, мов до дитини, й узяв її обличчя в свої долоні.
«Для всіх даю благословення, для всіх»,— сказав він їй, пер­
ше ніж пройти далі.

Отож сестрам було вже по п’ятдесят у ту пору, коли почи­

нається наша оповідь, а починається вона, щоб бути точни­
ми, з 1918 року. На той час вони досягли найвищих успіхів у
своєму ремеслі, здійснили всі свої бажання, як відверті, так і
потаємні,вже кілька років як стали повноправними власниця^
2 7 — зо«* 33
ми маєтку, прибутків від якого цілком вистачило б, щоб жити,
не знаючи нестатків. Та попри все це, сестри Матерассі пра­
цювали й далі з тим самим гарячковим надривом, як і в часи
найтяжчої вбогості, й навіть не уявляли собі, що життя могло
б бути для них інакшим. Здавалося, вони й не усвідомлю­
вали, яке чудо здійснили своїми руками, так наче відвоювати
спокій та міцне становище в суспільстві аж ніяк не становило
мету їхнього життя. Тепер вони складали гроші — і свої за­
робітки, і прибуток від землі та будинків, з якого нічого
не витрачали,— майже не помічаючи цього, цілком байдужі
до їхньої цінності. Можна сказати, вони були наче при­
пряжені до свого воза, якого тягла робота, і не могли
від нього відпрягтися. А втім, сестри Матерассі ніколи
про це навіть не думали, як не думали й про те, щоб змінити
спосіб життя, уповільнити його ритм, повтішатися бодай
кількома хвилинами відпочинку, доброботу й радості, дозво­
лити собі прогулянку, розвагу, здійснити бодай невелику по­
дорож, працювати не так напружено, менш наполегливо. Су­
ворий розклад їхнього життя став його сутністю, засіб
перетворився на мету. Якби раптом у їхню свідомість проник
сумнів, чи правильно вони живуть, сестри вперше б почули
себе нещасливими, подібно до тих людей, що виконали свою
місію і не знають, чим заповнити порожнечу життя.
А так посеред сувоїв полотна й шовку, посеред вуалей,
стрічок, скриньок, ножиць, голок і кросен, посеред розкіш­
них автомобілів, що приїздили та від’їздили, їхні дні текли
розмірено і спокійно, заповнені візитами багатих клієнтів,
їхніми проханнями та рекомендаціями. Сестри невтомно по­
сувалися цим шляхом і, якщо так можна висловитися, при­
скорювали ходу, замість уповільнювати її. То була їхня мета,
через яку Тереза й Кароліна забували про світ і навіть про
те, що вони жінки. То були наче дві закам’янілі дівчинки,
і тільки дуже досвідчений спостерігач міг би розгледіти в них
слабенькі іскри жіночності, рідкі і тьмяні, як оті мерехтливі
вогники, що пробиваються з-під попелу і, яскраво зблиснув­
ши, миттю згасають.

34
 3 Терезою та Кароліною жила їхня сестра Джізельда,
молодша від них на п’ятнадцять-чотирнадцять років. Вона
теж пережила свою драму, але в усьому протилежну тій,
яку пережили вони. З чотирьох сестер Джізельда вродилася
найгарнішою, майже красунею. їй не довелося пережити
родинну трагедію в чорні часи занепаду, бо вона була тоді
зовсім дитиною, щоб розділити спільне горе, а для життя
розквітла уже тоді, коли Тереза й Кароліна, залишившись
без батьків, розпочали переможну відбудову їхнього доб­
робуту. Практично Джізельда не навчилася ніякого ремесла.
Сестри майже не приділяли їй уваги, не бажаючи жертву­
вати своїм неоціненним часом. Вони також не звертались до
неї по допомогу, навіть коли були перевантажені замовлен­
нями — і тому, що її робота їх, звичайно, не вдовольнила б,
і тому, що вони просто безмежно вірили у власні сили. Вва­
жаючи найменшу сестру мало на що здатною, вони тільки
добродушно всміхалися й давали їй найпростіші доручення:
•поїхати до Флоренції, щось там купити, навідатись до поста­
чальників або замовників, узяти матеріал, щось переказати,
віднести виконану роботу. Такі доручення Джізельда вико­
нувала добре, будучи щирою, розумною і жвавою дівчиною.
Сестри не відчували заздрощів до її молодості та вроди,
яку відзначали всі, бо завжди ставилися до неї не як до сест­
ри, а більше як до дочки, і пишалися цим своїм почуттям,
пишалися своєю великодушністю. Аж поки одна подія, над­
звичайна для цих замкнених у своєму крихітному світі ство­
рінь і, одначе, цілком природна, раптово змінила почуття
приязні на заздрощі й підозріливість.
Джізельда мала двадцять років і була в повному розквіті
юної краси, коли одного дня оголосила сестрам, що має
нареченого і хоче вийти заміж. Підвівши голови від кросен,
ті, перш ніж подивитися на неї, вражено втупились одна
в одну, розгублені, приголомшені, начебто почули щось
украй неймовірне і дуже прикре для себе. Джізельда ска­
зала, що заручена з одним юнаком. Він, мовляв, належить до
вищого світу — багатий, гарний, елегантний — і незаба­

35
ром прийде до них офіційно просити її руки. Вистачило
цієї новини, яку дівчина повідомила з деякою зухвалістю
і тріумфом у голосі, щоб між трьома сестрами розверзлася
крижана безодня: було кинуто сім’я незлагоди, яке швидко
проросло і вже навічно залишилося з ними. Коли своїм
жіночим інстинктом Джізельда відчула погано приховану
образу в душі сестер, то замість виявити покірливість і за­
спокоїти їх, замість того, щоб заговорити про свої побоюван­
ня та невпевненість і цим применшити у їхніх очах зна­
чущість події, замість показати себе слабкою і просити їхньої
поради та заступництва, вона стала поводитися зухвало й са-
мовпевнено, мов хизуючись своєю перемогою. Отож вийшло
так, що поведінка та почуття Джізельди тільки роздратували
сестер, а їхнє роздратування у свою чергу вплинуло на по­
ведінку дівчини, і незлагода та розбрат згодом вилились у
відкриту сварку, коли стало відомо, що Джізельдин нарече­
ний, хлопець і справді з вищого світу, і справді багатий, врод­
ливий та елегантний, навряд чи належав до тих чоловіків, які
здатні створити міцну щасливу сім’ю. Власне, то був досить-
таки відразливий молодик, який уже встиг проявити себе з
найгіршого боку; розбещений, пихатий, ледачий до праці, він
завжди жив у розпусті й ніколи в тому не каявся. Зрештою,
одруження було для нього тільки новою пригодою й нічим
іншим. Ніхто з людей, до яких зверталися сестри, не сказав
про нього доброго слова. Та, як ми вже згадували, між
жінками виникло почуття гострої недовіри, і коли старші
сестри, забувши про свою ганебну жіночу заздрість, від
щирого серця почали відраджувати від заміжжя сестру
молодшу, бажаючи їй тільки добра, нагадуючи про страж­
дання, яких вони зазнали в дитинстві з вини свого непутя­
щого батька, Джізельда сприйняла цілком доброзичливі
застереження сестер за звичайнісінькі ревниві заздрощі —
заздрощі, які натягли на себе машкару остороги й роз­
важливості, щоб у такий спосіб збити її з пуття,— за глибоко
приховану ненависть старих дів до щасливої нареченої. А тим
часом її жених, нічим не кращий за батька сестер Матерассі,

36
перебував у далеко невигідніших умовах, ніж той, адже бать­
ко сестер протягом тривалого часу жив під крилом свого
батька, який вважав за справу честі сплачувати борги сина і
дозволяв йому безкарно тринькати свій статок. Ну, а у випад­
ку з обранцем Джізельди родина після нескінченної бороть­
би та прикрих сутичок покинула нікчемного нащадка на­
призволяще.
Джізельда вийшла заміж, і це одруження, звичайно ж,
принесло їй щастя лише на кілька місяців, а далі з фаталь­
ною неминучістю справдилися всі найгірші пророкування.
Цілих п’ять років терпіла вона, перш ніж здатися, всі при­
ниження, злигодні, прикрощі, й навіть голод, але кінець
кінцем, згнітивши гордість, голосом, який уривався від розпу­
ки, відкрила душу сестрам, чия образа потроху розвіювалась,
у міру того як вони вислуховували її гіркі звіряння. Само-
впевнену та щасливу, вони ненавиділи Джізельду, а побачив­
ши, що вона переможена й нещаслива, стали знову добрими
до неї, повернули їй свою приязнь і великодушність.
Після п’ятьох років принижень та мук Джізельда попро­
сила в сестер притулку і назавжди повернулася під бать­
ківський дах, а тим часом її чоловік зник із міста, не лишив­
ши по собі жодних слідів. Істота, яка протягом двадцяти
років була в цьому невеселому й просякнутому духом важкої
праці домі втіленням радості й безтурботності, тепер утілю­
вала гіркий смуток. Повернувшися сюди, вона стала похму­
ра і мовчазна, дуже схудла, обличчя її зблякло, зів’яло, вона
втратила всю свою грацію, рум’янець та вроду і, здавалося,
затаїла в собі навіть щось більше, ніж розчарування або
відчуття поразки, колишнє кохання перейшло в ненависть
до чоловіка, який принизив її і знехтував. Душа її затверд­
ла, губи кривилися в гіркій або глузливій посмішці, їй несила
було приховати злість на сестер, які мали слушність і з
якими їй знову доводилося жити — ось уже десять років.
Усе в цьому домі належало тепер їм, і вона не могла вважати
себе тут господинею, бо втратила навіть ті права, яких
колись надавала їй легковажність і безтурботність. А з дру­

37
гого боку, вона не могла вважати себе й служницею, бо
сестри знову ставились до неї добре, з пошаною, і коли про­
сили її що-небудь зробити, то висловлювались у надзвичайно
ввічливій формі, а саме це було для розтоптаної гордості
Джізельди найтяжчим приниженням. Її становище тут було
наскрізь фальшиве — фальшиво вона жила, фальшиво
рухалась і розмовляла. Осиротіле, безпритульне створіння,
нездатне влаштувати своє життя і заробляти собі на хліб.
Тереза й Кароліна, ті навпаки, майже забули, що цю роз­
чавлену життям бідолашну колись зажадав вродливий і без­
турботно-щасливий юнак, саме такий, якими уві сні й наяву
марять усі дівчата, і що вона, не послухавшись їхніх застере­
жень та пророкувань, захотіла зробити того юнака своїм і
вірила,— усім наперекір,— що належатиме йому вічно, і гір­
ко помилилась у своїх сподіваннях. Лихо, яке сталося з Джі-
зельдою, притупило гостроту неприязні з боку сестер, а до
того ж нещасна витерпіла ще чимало мук, перш ніж здалася,
перш ніж наважилася відкрити своє зболене серце, коли далі
вже несила було страждати. Тепер у неї всі почуття при­
гасли — крім ненависті.
Джізельді доручили наглядати за житловими будинками.
Озлоблена своїм горем, вона провадила справи, не виявляю­
чи слабкості й не дуже поступаючись, коли менш заможні
пожильці або ті, хто постраждав від нещасливого випадку
чи захворів, просили про відстрочку сплати комірного. Або,
як-то передбачено угодою, вимагали зробити ремонт по­
мешкання. Вона провадила також переговори із шляхетними
замовницями, які, проте, не завжди поводилися шляхетно,
коли йшлося про оплату рахунків. Джізельда порядкувала і
в маєтку: як відомо, селяни-орендарі не заперечують, щоб
ними керували, але розумно й розважливо, в інтересах
взаємної вигоди. Вона підраховувала прибутки від продажу
молока та городини, які щоранку відвозили на ринок до Фло­
ренції, а цей щоденний виторг давав їм значно більше, ніж
річний урожай, який зводився до невеликої кількості зерна
та вина, бо виноградник на рівнині ріс не дуже буйний, аби не

38
сказати хирлявий. Спілкуючись із людьми, які створювали
добробут її благодійниць і господинь, Джізельда давала ви­
хід роздратуванню, яке накопичувалося в ній проти сестер,
бо відвести душу на них вона не могла, адже Тереза й Ка-
роліна ставилися до меншої сестри так поблажливо, що
тільки досхочу посміялися б з неї, ще дужче її принизивши;
та, власне, навіть не усвідомлюючи собі цього, вони в глибині
душі таки нишком підсміювалися з неї, адже цей її лихий
настрій був для них вигідний.
Джізельда їздила до Флоренції, купувала там усе необхід­
не та виконувала різні доручення, даючи сестрам змогу не
відриватися від свого діла. Зрештою, найменша сестра роби­
ла те саме ще дівчинкою. Але тепер вона ходила вулицями
міста зовсім у іншому настрої. Бідолашна мало не задиха­
лася від стримуваних ридань, коли цапливав спогад про
юність, і хоч юною Джізельда була не так давно, вона почу­
вала себе старою бабою. Удома вона виконувала менш відпо-

39
 відальні обов’язки; прибирала в кімнатах — у своїй, а також
у спальні сестер,— стежила за порядком на другому поверсі,
давала лад у вітальні, де приймали дам, які приходили на
примірку; але ніколи не сідала вона за роботу в майстерні
сестер і навіть не допомагала їм прасувати уже готові виро­
би; Тереза й Кароліна воліли піднятися за годину перед
світанком і лягти після півночі, але тільки власноруч робили
це делікатне діло, яке вважали надзвичайно важливим. Зда­
валося, Джізельді якимсь таємним указом суворо заборонено
втручатись до роботи сестер. Вони відверто зневажали її як
помічницю, а вона, зі свого боку, хоч і намагалася цього не
показувати, зневажала ту працю, в якій вони отупіли і з якої,
за браком чогось кращого, зробили для себе культ.
Для всякої чорної роботи в домі жила Ніобе, стара служ­
ниця, про яку Тереза й Кароліна мало не забули у Ватікані
і для якої папа не пошкодував усмішки й окремого благосло­
вення. «Стара» — це умовно кажучи. Просто Ніобе, хоч і ро­
весниця своїх господинь, у яких служила вже понад два­
дцять років, так себе занехаяла, що її п’ятдесят виглядали на
всі шістдесят, як не більше. У цієї доброї і веселої жінки
губи завжди були розтягнуті в усмішці, відкриваючи ясна, у яких
бракувало кількох зубів. Рідке сиве волосся було гладенько
зачесане на скронях і стягнуте вузлом на потилиці — так
звичайно зачісуються жінки, постійно заклопотані важкою
працею, адже це найпростіша зачіска, яку тільки можна собі
уявити. Маленька й кремезна, Ніобе з віком розтовстіла
й розпливлася. Її округлості важко хилитались, але це не
турбувало її й не робило ледачою. Не було такого слова, вчин­
ку, роздратованого окрику, які могли б вивести її з рівно­
ваги; вона добре знала, що створено її для важкої праці, і,
як добрий віслюк, покірливо гнула спину й несла свою по­
клажу без нарікань, без найменшої ознаки втоми або про­
тесту. Сестри, хоч і трохи зневажали свою служницю за
жалюгідну зовнішність та нерозбірливу доброту, проте в
глибині душі відчували до неї щиру прихильність.
Ніобе теж пережила свою драму, з якої люди знали тільки
40
 одну частину; і не тому, що та драма була чимось надзвичай­
ним, ні, все пояснювалося цілком природною слабістю
людською, але господині чомусь воліли применшувати про­
вину своєї служниці, й вона, щоб підіграти їм, удавала, ніби
дуже вдячна за таку поблажливість, а ті тим часом доброзич­
ливо й по-приятельському глузували з неї, багатозначно
покашлюючи або лукаво всміхаючись, а то й кидаючи в роз­
мовах натяки, що їх серед усіх присутніх могла зрозуміти
лише вона. А Ніобе, хоч яка була жалюгідна, в глибині
душі тільки підсміювалася — не так зі своїх подвигів, як
із простодушності господинь, анітрохи не переживаючи через
те, що над нею збиткуються; бо якби вони захотіли, вона
охоче розбовкала б і решту своїх таємниць.
У своєму селі Вальдарно бідолашна Ніобе, бувши дочкою
дуже вбогих людей і змушена працювати поденно або при­
слуговувати в багатих селян, уже в п’ятнадцять років, як-то
кажуть, стала «жертвою обману» й завагітніла від упра­
вителя одного з маєтків, одруженого й далеко не молодого.
Справу затерли, й Ніобе відіслали до Флоренції. «Затерли»
в цьому випадку означало, що про ту подію всі шепотілися до
знемоги, аж поки цілком вичерпалася цікавість, яка в селах
та дрібних містечках не вичерпується дуже довго, хіба що
станеться інша, не менш цікава подія, причому, коли люди
шепочуться, то втіху вони відчувають у тисячу разів більшу,
ніж коли розмовляють уголос, як-то заведенЬ розмовляти
про речі мало цікаві або нудні. Це якраз і була та частина
історії Ніобе, яку всі знали і за яку давали Ніобе цілковите
розгрішення, лаючи найпослідущими словами того сатира,
тварюку, мерзенного негідника, що скористався з недосвід­
ченості невинного юного створіння. Друга ж частина історії
лишалася таємницею для всіх у селі, крім сестер Матерассі,
й навіть Джізельда про це нічого не знала — втім, дві старі
діви й гадки не мали, що Джізельда була байдужісінька до
хай там яких пригод Ніобе. А йшлося про те, що коли Ніобе
потрапила до Флоренції й побувала служницею в багатьох
домах, то десь у двадцять три роки її лоно знову почало роз­

41
диматись, як і вісім років тому в селі, правда, тепер уже
внаслідок не сільської пригоди, а чисто міської — проте
позбавленої міської культурності, якщо хочете — і та подія
так і не вийшла на світло, і ми теж воліємо залишити її в тіні.
Честь родини Матерассі вимагала, щоб про друге падіння
Ніобе ніхто не довідався, адже мешканці передмістя, які не
шкодували милосердя та поблажливості для п’ятнадцятиріч­
ної дівчини, дізнавшись про її друге падіння, повелися б зов­
сім інакше; ніхто не подарував би Ніобе цього виходу на
«біс», адже на той час вона була цілком обізнана з таємни­
цями природи й досягла, віку, в якому людина сама відпові­
дає за свої вчинки. Отож її беззастережно осудили б, хай
навіть велику частку провини, як-то легко здогадатися, скла­
ли б на першого спокусника, проти якого, хоч би ніхто й не
знав, що він за птиця, неминуче залишилося б неабияке
упередження.
А правда полягала в тому, що ця недорозвинена, незграб­
на, жалюгідна істота була від природи наділена сильною
хтивістю, яка рано прокинулась і потім не згасала ніколи,
жевріючи під попелом. Завжди вбрана у лахміття, передчас­
но змарніла від тяжкої праці, легка жертва першого-ліпшого
самця, Ніобе й тепер часто не могла притлумити жагу в по­
гляді, яка блищала здебільшого марно, не призводячи до
якихось наслідків, і досвідчений спостерігач легко помітив
би, що внаслідок своєї доброти і глибоко прихованої розваж­
ливості вона добре усвідомлювала свою фізичну непривабли­
вість і зрештою цілком змирилася з нею, але не в такій мірі,
щоб заплющувати очі, й коли погляд її падав на молодого й
дужого брюнета або коли хтось згадував такого на ім’я, їй
рідко щастило притлумити усмішку, яка уривалася приглу­
шеним зітханням або несподіваним і завжди однаковим
вигуком: «Який гарний, який чорнявий!» Оті усмішка, зітхан­
ня й вигук були найвищою і єдиною втіхою бідолашної
грішниці. З цього легко зрозуміти, що чорняві були колись
пристрастю Ніобе... а також її слабістю.
Коли Джізельда чула цей вигук, до якого господині стави-

42
лися з веселою поблажливістю, вона зиркала на служницю
гнівним і зневажливим поглядом, обличчя її крижаніло, риси
загострювались. Один «чорнявий і гарний» розтоптав її
гордість, через нього вона пролила надто багато сліз, щоб
могла слухати про таких із симпатією та захватом. Правда,
з бідолашною Ніобе чорняві теж не завжди добре поводи­
лись, та вона була нездатна берегти проти них злість, і коли
бачила або тільки згадувала котрогось, її жваві очі, які на
старому обличчі скидалися на троянди, розквітлі серед руїн,
спалахували, мов жарини.
Почувши радісний вигук служниці, Тереза тільки згорда
посміхалась, трохи сором’язливо і трохи глузливо, а Ка­
рол іна відчувала, як по її тілу розтікається дивна млість,
опускаючись від горла нижче й нижче і змушуючи її рвучко
вигинатись. Бідолашна не розуміла, що з нею діється, й на­
магалася приховувати своє хвилювання, але, вигинаючись,
мимоволі виказувала його.
Дві швачки-вишивальниці нікуди не виходили із своєї
майстерні, навкруг якої на поважній відстані — хто ближче,
а хто далі — оберталось усе їхнє оточення, мов планети
довкола сонця: служниця, молодша сестра, а також сусідки,
котрі приходили вітати Терезу й Кароліну і з котрими ті
підтримували помітну дистанцію; не підводили погляду від
кросен, коли відповідали на привітання, були чемні й стрима­
ні, мов королеви на троні. А коли якась сусідка приходила з
немовлям на руках, вона не зважувалася піднятись вище
другої сходинки перед заскленими дверима й сідала там,
немов біля підніжжя вівтаря; а коли якийсь хлопчак, бувало,
покаже на те або те ручкою, мати відразу ж, як у церкві,
цитькала на нього, і малий не зважувався озватись. Не мож­
на сказати, щоб сестри були невдоволені короткочасними
відвідинами сусідок, які підходили до їхніх дверей, шанобли­
во тримаючись віддалік, і повідомляли безліч усяких новин,
розважали їх і водночас не відривали від діла. Новини були
цікаві й завжди свіжісінькі: хто в кого закохався або тільки
збирається закохатись, де які зав’язувалися вузли, де слід

43
сподіватися термінової угоди, бо взяли надто великий зав­
даток і через кілька місяців цього вже не пощастить при­
ховати. Такі плітки сестри завжди з удаваним обуренням
уривали, спочатку вислухавши все до найменших подробиць.
Свекрухи паплюжили невісток, а невістки не шкодували
отрути, згадуючи про свекрух. У таких випадках сестри
любили брати на себе роль миротворців.
Вони вдавали, ніби їм байдуже до цих відвідин, але відра­
зу помічали, коли якась сусідка давно не приходила, і запи­
тували, чому тієї або тієї давно не видно — може, захво­
ріла? Вряди-годи у глибині повитої півсутінню кімнати-май-
стерні з’являлася Ніобе. Вона стояла в дверях — то була її
звична рамка — і слухала, до розмови не втручалася, тільки
іноді з усмішкою докидала якесь зауваження, підтверджую­
чи розповідь або додаючи від себе нову подробицю. А то за­
являла притаманним їй лагідним голосом: «Не лютуй, утішайся
життям, воно ж таке коротке...» На ці слова сестри дружно під­
водили голови й обмінювалися промовистим поглядом: «Ав­
жеж, їй відомо, яке воно є, життя. Сама не раз пускалася бере­
га...» Та хоч сестри іноді й дозволяли собі отак безмовно пожар­
тувати, але здебільшого здавалося, що під час роботи вони
втрачають свою жіночу суть; так начебто їм розповідали про
тих, хто належав до зовсім іншої породи людей, і тому Те­
реза й Кароліна говорили про їхні слабості байдуже, без заці­
кавлення. їхні міркування, мовлені суворими устами, були
завжди великодушні й поблажливі, проте без найменшого
натяку на розуміння або співчуття. Тому всі без винятку
вважали сестер Матерассі — і небезпідставно — жінка­
ми легендарної, просто-таки неймовірної доброчесності.
Ну а коли якась жіночка гомоніла собі, стоячи біля дверей,
і раптом чувся гуркіт машини, що зупинялася поблизу, бідо­
лашна гостя випаровувалася, мов хмаринка туману під сон­
цем; а якщо не встигала утекти вчасно, то притискалася з не­
мовлям на руках до стіни будинку і шанобливо кланялась
багатій відвідувачці. На це принижене вітання світські дами
часто відповідали сміхом.

44
 Щоб довідатися, чи мали сестри Матерассі в собі щось
жіноче, треба було захопити їх зненацька — і не в тій кім­
наті, в якій вони вічно гнули спину над роботою. Це було
нелегко, бо, попри свою побожність, вони навіть недільним
відпочинком користалися тільки наполовину.
Коли в неділю удруге дзвонили до заутрені, сестри надяга­
ли поверх домашнього одягу плащі, запиналися хустками
і йшли до церкви,— навіть якщо погода була погана,—
а повернувшись додому, працювали десь за першу годину.
Потім Ніобе кликала їх до столу, і вони обідали, неквапно,
зовсім не так, як у буденні дні, а пообідавши, йшли до своєї
кімнати, зачинялися там і решту дня, самі того не усвідом­
люючи, присвячували поновленню своєї жіночності.
Починали з миття й чепуріння — чого в будень або взагалі
не робили, або робили похапцем. Міняли білизну, яку Ніобе
розстеляла для них по обох краях широкого ліжка — то
були сорочки прості й грубі, як у черниць, пошиті однією
сільською швачкою, причому сестри Матерассі не давали їй
ніякої -моделі й ніколи не нарікали на якість виробів. Бі­
долашні навіть не уявляли, що то означає — пошити сорочку
для самих себе, їм і на думку не спадало прикрасити власне
тіло витворами свого мистецтва. Цілком можливо, що на
таку думку вони злякано перехрестилися б; адже їхні вироби
належали до зовсім іншого світу, світу духовності, який не
мав нічого спільного з тілесними оболонками.
Почувши їхні балачки, коли вони чепурились у себе в
спальні, ви подумали б, що це зовсім інші жінки, а не ті, які
працюють на нижчому поверсі, у величезній кімнаті, завале­
ній тканинами та заставленій кроснами. Або принаймні вам
здалося б, що їхній злагоді настав край,— так вони свари­
лись і такими дошкульними словами обмінювались. Тепер
вони вже не підкорялися беззастережно одна одній —
Кароліна Терезі або Тереза Кароліні — а висловлювали
кожна власну думку й іронізували, іноді досить безжально
або й жорстоко. І кожна так прагнула підкреслити свою пе­
ревагу над суперницею, що ставало очевидно: відірвавшись

45
від роботи, ці зразкові, виняткові, сильні духом, доброчесні
й розважливі жінки, які у спільних інтересах подавали до­
вершений приклад духовної єдності, нічим не відрізнялися
від усіх сестер на цьому світі; і вони, виявляється, аж ніяк не
були лагідні та уважні, а дратівливі, заздрісні, злі, дріб’язко­
ві, грубі, хворобливо прискіпливі; і разом з тим вони люби­
ли одна одну й залишалися добрими сестрами.
Я не знаю, чи вже оспівував хто-небудь подібні родинні
взаємини, сподіваюся, що ні, і я вірю в це не з міркувань
практичної вигоди — мовляв, і для мене лишається незай­
маний куточок, де я можу спробувати свої сили. Ні, про це
я якраз не думаю. Але іноді письменник так віддається
своїй фантазії, що потім виникає потреба розставити все по
своїх місцях, а це робота невдячна, і хто береться за неї,
той неминуче скочується до протилежних крайнощів; якщо
ж поле, де гуляє уява письменника, вільне, то йому легко
дихається, і він може цілком віддатися своєму натхненню.
Отож сестри мились і чепурились, одна в одному кутку
їхньої просторої спальні з низькою стелею, друга — в іншо­
му. Та спальня колись належала їхнім дідові та бабі й діста­
лася сестрам ще змалечку, коли дід і баба померли; там, на
чотирьох колонах із горіхового дерева, стояло величезне
квадратне подружнє ліжко, яке мало в собі щось цнотливе
й навіть, осмілюся сказати, більше, ніж цнотливе — священне.
Закінчивши митись і чепуритись, вони відчиняли шафу й
комод, вочевидь роздратовані, що їм доводиться зустрічати­
ся під час цих маневрів, а надто біля комода, в якому кожна
мала по дві шухляди; Кароліні належали дві нижні й усім
своїм виглядом вона обурювалася з цієї несправедливості.
Якщо, підходячи до комода, котрась наштовхувалася на
висунуту сестрину шухляду, то майже люто грюкала нею,
засовуючи її назад.
Невже це були ті самі жінки, які в кімнаті на першому
поверсі здавались однією істотою? Які безмовно корилися
одна одній, ловлячи кожне слово сестри? Які завжди були
готові допомогти одна одній, зробити сестрі послугу, випере­

46
дити кожне її бажання? Навіть коли йшлося про те, щоб по­
дати голку чи нитку, підняти впущену на підлогу котушку?
Які завжди вдвох шукали ту або ту загублену річ, виявляли
цілковиту взаємну відданість у інтересах спільної вигоди?
Які ж почуття були справжніми — ті, що керували їхніми
вчинками у майстерні, чи ті, які проривалися в них десь-
інде — в ті рідкі проміжки часу, коли вони знову перетворю­
валися на звичайнісіньких жінок?
Із шафи та з комода сестри діставали — щоб потім по­
класти їх туди ж таки — всілякі допотопні речі: давні сукні,
шарфи, стрічки, вуалі, комірці й пелерини, що їх вони но­
сили, коли були дівчатами, або які належали матері чи бабу­
сі років сорок — шістдесят тому. Все це або становило частку
їхнього шлюбного посагу, або потрапило в ті шухляди не­
відомо як. Сестри й самі забули, звідки взялися ці жакети
з блискітками, плюшеві жіночі блузки-болеро, шпильки та
гребінці — вони ніколи не замислювалися про це, та й по­
ходження тих речей губилось у далекій давнині. їх би не
зважився одягти ніхто в світі, але сестрам ті одежини зда­
валися чимось надзвичайним, вони наряджалися в них як у
щось дуже модне й дуже елегантне, здатне викликати захват
у кого завгодно. Це незаперечно свідчило про те, що сестри
існували не тільки поза життям, а й поза часом.
Прикрасивши шию та пояс стрічками, груди — якимсь ін­
шим старим мотлохом, голову — блискучими шпильками й
гребінцями, вони майже із злістю починали пудритися, так
наче змагалися, хто наліпить на обличчя товщий шар пудри.
Ну а коли обидві ставали білі, мов обкачані в борошні риби,
вони кривлялись і робили сотні вихилясів перед дзеркалом,
розглядали з усіх боків свої обличчя, яких не бачили цілий
тиждень, а тоді підходили до вікна і, взявшись попідруч, спи­
ралися ліктями на підвіконня.
Про що вони розмовляли? Коли б ішлося про будь-яких
інших старих дів, це було б дуже просто вгадати, але ті
двоє — про що розмовляли вони? І все ж таки, хоч вірте, хоч
ні, а й у випадку із сестрами Матерассі загадка відгадувалася

47
просто — кохання було темою балачок і для них. Вікно
їхньої кімнати було єдиним вікном будинку, що виходило на
дорогу, а та дорога, як ми знаємо, вела до чудових пагорбів,
і близьких та густо заселених — як Семигір’я — і даль­
ших — як, скажімо, Виноградний, де немає ні будинків, ні
вілл, а навколо замку розкинувся великий ліс, головна окраса
того узгір’я; суха, гірського типу рослинність пробивається
там крізь каміння й скелі, що утворюють тисячі всіляких
нерівностей та заглибин, більших або менших печер і гротів,
які виникли невідь-коли або зовсім недавно і правлять за
чудовий притулок для кохання з його солодкими принада­
ми. А що піднятися туди міг усяк, хто хотів, то в неділю під
вікном наших сестер завжди сунула процесія пар і парочок,
які прямували в той ліс, хто — боязко, хто — схвильовано,
хто — цілком упевнено, але всі охоплені одним тільки жа­
данням. Але не думайте, що ті пари були утворені лише з
юних і гарних або принаймні молодих дівчат і хлопців, які
хизуються неповторною квітучістю своїх двадцяти років і
все навколо себе заражають бурхливою радістю, навіть не
помічаючи цього; ні, там були люди всілякого вигляду й
віку — іноді досить-таки непривабливі й недоладні; проте всі,
хто дивився на них, лише всміхалися весело і поблажливо,
бо кохання ніколи не навіює смутку, хай там у якому вигляді
воно постає перед нами.
Біля того вікна сестри затримувалися до сутінків і навіть
довше, вони стояли там і стояли, розмовляли про свої лю­
бовні пригоди, яких ніколи не існувало і які вони натхненно
вигадували, розхвильовані й збуджені видивом парочок, що
проходили під вікном, і тим своїм «минулим» обидві так
вихвалялися, мовби йшлося про справжнє суперництво. А на­
справді в їхньому житті не існувало ніякого кохання, і не то­
му, що всі відштовхували їх або ніхто з чоловіків ніколи не
зажадав ні тієї, ні тієї; зрештою, Тереза й Кароліна Матерас-
сі були не гірші за багатьох жінок і могли б знайти собі чоло­
віків, а враховуючи їхнє досить високе суспільне становище і
прибутковий фах, обидві навіть тепер, у п’ятдесят років,

48
якби захотіли, то вийшли б заміж, отож старими дівами
вони залишилися тільки тому, що ніколи не знали життя, бо
всі свої сили й гордість використали для досягнення іншої
мети. Отож Джізельда, звичайно, не мала рації, коли нишком
лихословила: мовляв, і чорт не захотів би їх узяти. Тільки
з власної вини сестри Матерассі не вийшли заміж, та і їхнє
суспільне становище теж спричинилось до цього, бо за бід­
няка вони ніколи б не вийшли, а синьйор із вищого світу
в свою чергу не захотів би їх. Самі того не усвідомлюючи,
вони опинилися на узбіччі життя, і тому жоден чоловік не
міг навіть уявити собі, як до них підступитись, як пробудити
в них інтерес до своєї особи. Який зухвалець зважився б
позалицятись до жінки, котра не те, що не виявила б до нього
симпатії, а навіть не стала б його слухати, просто не зна­
йшла б для цього вільного часу і тільки здвигнула б плечима,
нічого не зрозумівши або вдавши, ніби нічого не розуміє?
Отож не дивно, що сестри Матерассі залишилися в дівках;
чоловікам і на думку не спадало, що вони такі самі жінки, як
усі, й з ними можна одружитися.
Та незважаючи на такі сумні для себе обставини, сестри
щонеділі вихвалялися одна перед одною звучними чолові­
чими іменами: Гульєльмо, Гаетано, Джузеппе, Рафаелло...
І кожне з тих імен було ніби документом, який доводив
незаперечну перевагу котроїсь із сестер над своєю супер­
ницею.
Тереза щоразу починала мову про адвокатового сина, який
тридцять років тому" жив у цій околиці на одній з вілл, а
згодом став найкращим адвокатом у Флоренції. Згадувала й
про іншого претендента на її руку, який потім домігся вели­
ких успіхів, заснувавши знамениту фірму виробів домашньо­
го вжитку, й нажив чимале багатство. І про третього — той
виїхав до Америки і зробився власником незліченних міль­
йонів. Вона розповідала про кожного з усіма подробицями,
вірячи в те, що могла б стати дружиною котрогось із них, по­
яснювала та уточнювала причини, з яких одруження так і не
відбулося. Мовляв, усе розладналося, можна сказати, напе­

49
редодні весілля, і завжди тільки вона, вона й ніхто інший,
була винна в тому, що сподіваний шлюб не відбувся.
Кароліна у своїх розповідях була, здавалось, одержима
спогадом про чоловічу брутальність. І з плином часу той
спогад набирав дедалі більшої ваги в гарячковій уяві старої
діви, і на саму думку про незабутню подію, яку вона з почат­
ку до кінця вигадала, бідолашна тремтіла і хвилювалась,
так ніби все відбулося щойно напередодні. Мовляв, свого
часу вона рішуче відмовила синові лікаря, після того як у від­
чайдушній боротьбі зуміла захистити свою честь, коли одно­
го вечора прийшла на побачення, а наречений грубо схопив
її й у нападі жаги притиснув до тину. Тільки чудом пощасти­
ло їй випручатися з чіпких обіймів шаленця і втекти, а потім
вона знепритомніла й цілу ніч марила, страшенно збуджена,
оглушена й поколота терням, як господь наш Ісус Христос.
Кароліна називала місце, де відбувся брутальний напад на
неї і точилася запекла боротьба, називала день і годину. Але
то була неправда. Її гарячкова фантазія, повертаючись до
цієї теми безліч разів, перетворила на розбійницький напад,
на мучеництво звичайну собі розмову,і з кожним разом Каро­
ліна згадувала нові подробиці того замаху на свою не­
винність. Так само з кожним разом множилися фахові та
ділові успіхи ймовірних Терезиних женихів, і вона додавала
до своєї розповіді новий мазок — так ото художник довер­
шує та допрацьовує картину.
Слухачка чудово знала, що розповідь Кароліни не відпові­
дає дійсності, знала, наскільки в ній усе перебільшено, і була
байдужа, холодна, ухильна; проте вона остерігалася спро­
стовувати її фантазії, щоб не підірвати довіри до власних
вигадок. Отож вона мовчки слухала, і губи її кривились у
зневажливій гримасі, так ніби сестра розповідала про щось
брудне і гидке.
Отак у розмовах сестер зринали майже цілком вигадані
персонажі, що з плином часу стали мало не їхніми родича­
ми: мешканці багатих вілл, яких Тереза й Кароліна навряд
чи й знали, чоловіки підступні й винахідливі, могутні й за­

50
повзятливі, а то й брутальні та дикі — усі вони безслідно
позникали ще десятки років тому, одні потім домоглися ви­
датних успіхів, а інші пішли в небуття, скоївши якийсь зві­
рячий злочин. Давні почуття, прагнення, прояви ніжності
здавалися сестрам вартісними тільки в тому разі, якщо при­
зводили до такого кінця.
Нарешті Кароліна пригадувала,— то був заключний номер
її програми,— що коли вона вже мала одружитися з гар­
ним, пристойним і шляхетним юнаком, при повній згоді всіх
родичів, у останню мить один друг прийшов до матері й по­
відомив, що їхній обранець має дуже прикру ваду, одну з тих,
про яку кожен добрий громадянин повинен повідомити бать­
ків нареченої, а якщо не батьків нареченої, то принаймні
священика. Церква називає такі вади «канонічними пе­
решкодами до шлюбу» і саме через них оголошує про на­
ступне вінчання три неділі підряд, і кожен парафіянин, якому
відомо про наявність канонічних перешкод, повинен розпо­
вісти про них батькам нареченої, адже від цього залежить
щастя тих, хто вступає до шлюбу. Ішлося про ваду, якої вго­
лос не називають, але, певно, то було щось не дуже страш­
не, бо, говорячи про це, всі чоловіки сміялися, і не тільки
чоловіки, а й багато жінок, найстарші або найєхидніші.
Але через ту ваду, про яку всі говорили із сміхом та недо­
мовками, бідолаха не міг узяти собі дружини. Але й ця Каро-
лінина розповідь не мала в собі й крихти правди. Згадуваний
чоловік жив двадцять п’ять років тому в цій-таки місцево­
сті, й про нього люди щось там шепотілися в такому дусі,—
хоча невідомо, чи були в них для цього якісь підстави,— але
він не мав аніякісіньких взаємин із Кароліною, хіба що тіль­
ки був знайомий з нею, як і з багатьма іншими. Тільки бурхли­
ва фантазія змусила її уявити себе жертвою того молодика,
чиїх фатальних обіймів вона уникла, мовляв, лише чудом.
Тереза давала Кароліні виговоритись і навіть забувала про
свою ухильну байдужість, помалу й сама втручалася в розпо­
відь та згідливо кивала головою, підохочуючи сестру до
нових подробиць. Воно й справді, коли якийсь чоловік і хотів

51
її взяти, то тільки цей, авжеж тільки він. Тереза відступала
його сестрі з очевидною радістю. Так, так, нехай би він її
взяв, нехай би показав їй, де раки зимують.
А правда була в тім, що обидві знали чоловіків лише з
розмов та з чуток, причому туманних і дуже непевних. На­
вряд чи де-небудь знайшлися б дві інші жінки, які знали б
про чоловіків менше, ніж ці.
А внизу ішли й ішли до лісу закохані, горнучись одне до
одного, мовби страшенно мерзли, хоча насправді їх палив
вогонь пристрасті й гріло жарке літнє сонце. Проходячи
під вікном, вони кидали побіжний погляд на сестер Матерас-
сі, а ті доскіпливо роздивлялися їх, знаходячи дівчат зде­
більшого грубими, неприємними та погано вдягненими. На
чоловіків сестри, навпаки, дивились поблажливо, звертаючи
увагу на дуже тіло, на вродливі риси обличчя, на ходу або
навіть на очі, зуби, волосся, голос, широкі плечі, на гарно
приталений костюм. І завжди їм здавалося незбагненним,
було для них нез’ясовною і глибокою таємницею, як такий
вродливий або принаймні симпатичний чи просто елегантний
юнак міг закохатися в оту кривляку, в оту чванькувату дівку,
в отой дрючок у сукні з жалюгідним писком, з тонкогубим
ротом, у оту вішалку з бридкою і злою пикою. «І як вони за­
кохуються в цих потвор?» Такий був їхній спільний висно­
вок. До жінок сестри Матерассі були невблаганні. Навіть у
гарної та миловидної дівчини вони прагнули знайти якусь
ваду, щоб обмовити ту дівчину, принизити, затоптати в
порох. Ну а якщо жінка здавалася бездоганною, то, казали
сестри, вона неодмінно має бути злою. І подумати тільки, що
їм, сестрам Матерассі, доводиться шити для таких труси й
сорочки! І шити з властивою їм майстерністю, з вишуканістю
та шиком. Бо працюючи, Тереза й Кароліна ніколи не думали
про те, хто носитиме їхні вироби, бо інакше вони шили б усе
криво й косо, умисне розтягували б ті сорочки й труси, щоб
спотворити ненависних замовниць, зробити їх недоладними
та кумедними.
— Всяка погань завжди липне до гарного, це всім відомо.

52
 — І чим вона приворожила його, ота патлата?
— Глянь-но, яка злюча — ясно, що наставить йому роги.
— Правдиві очі одурили й Христа.
— Бачиш оту жердину?
— Глянь — хилитається, як мотовило!
— А губи, губи — як два біфштекси!
— Ну й ручиська — клешні та й годі!
— Мабуть, посудниця.
Коли дівчина була гарна, й сестри не знаходили, до чого
прискіпатись, то казали:
— Та ж вона вся наквацьована. Умити б її та глянути, що
там лишиться.
— Я б хотіла подивитись на неї вранці, коли вона з ліжка
підводиться! Ото, мабуть, гарна!
Невтомно паплюжачи жінок, сестри Матерассі водночас
оглядали прихильним оком чоловіків і в кожному, вродли­
вому чи негарному, знаходили якусь рису, варту хвали.
А жінки, які йшли під вікнами, насилу стримувалися, а то й
не стримувалися від сміху. Бо таки важко було не засміятися,
дивлячись на сестер Матерассі, коли вони стояли вичепурені
та виряджені біля вікна. І тільки чоловіки, які думали про
своє, хоч і ковзали поглядом угору, зовсім не помічали їх,
а як і помічали, обмежувалися зауваженням: «Дві старі
карги» — і на цьому їхнє миттєве зацікавлення вичерпува­
лось. Дехто, правда, дивився на них трохи довше, милуючись
видовищем двох старих дуреп, які усе ще вдають із себе
граційних дівчаток, бо ж ніхто не знав, скільки зусиль і поту
передувало цим кільком годинам досить скромного від­
починку, цим сумним і кумедним спробам повернути втра­
чену жіночність. Ну а ті двоє, які стояли біля вікна, були
надто заклопотані собою та власною втіхою і навіть не по­
мічали, що з них сміються.
Тільки пожильці їхніх будинків люб’язно й шанобливо ві­
талися з сестрами, зупиняючись на кілька хвилин під вік­
ном, коли йшли куди-небудь або повертались додому. Сестри
відповідали на привітання — і не так, як іншими днями, коли

53
навіть голови не підводили, а, навпаки, з чемним поклоном,
такі собі світські дами в оперній ложі або в театрі комедії,
красномовні, жартівливі та приязні. А що сусіди часто ба­
чили їх такими, то й не зважали ні на їхні химерні зачіски,
ні на безглузде вбрання. Мовляв, бідолашні просто не зна­
ють, що тепер слід носити, тому й одягають на себе казна-
що, навіть одіж матері чи бабусі.
Чи не найдивовижніше було те, що над вікном, біля якого
стояли сестри, не нависав дах, як у всіх будинках того краю,
де дахи надають своєрідного вигляду і містам, і селам, а стіна
вивершувалася горизонтальною лінією парапету, гладенького
й білого, як у арабських будиночках Тріполі чи Бенгазі, і на
парапеті стояли дві невеличкі теракотові амфори з двома
агавами, які вперто зеленіли, не бажаючи всихати, хоча були
покручені й хирляві. Таке незвичайне поєднання підкреслю­
вало безглуздість усієї тієї картини, надавало їй двозначного
присмаку.
Коли в понеділок уранці сестри приходили до своєї май­
стерні, у білих фартухах і в окулярах із товстими скельцями,
усі розваги святкового дня забувались, і то вже були наче дві
зовсім інші жінки: жодної прикраси на одежі, а на облич­
чях — навіть сліду від пудри. Так ніби вчора вони виступали
на сцені, грали в якійсь комедії.
Життя для них було тут, у їхньому домі, й цьому життю
вони віддавалися до останку, невимовно далекі від життя
справжнього, яке для сестер Матерассі давно перетворилося
на комедію.
Інакше, як було пояснити, що жінки, досконало обізнані
з найаристократичнішими дамськими модами в тому, що сто­
сується білизни, тобто предметів туалету, які менше впада­
ють у вічі, але вимагають аж ніяк не меншої уваги та вправ­
ності рук, жінки, здатні відчути й зрозуміти найделікатніші
нюанси в моделях одягу, жінки, які щодня бачили перед со­
бою шляхетних синьйор, одягнених за найвишуканішими то­
гочасними зразками, могли отак простояти півдня біля вікна,
дивлячись на сільську вулицю, виряджені наче для карнавалу

54
та ще й захоплені безглуздими розмовами — надуманими,
далекими від їхніх справжніх інтересів?
І ще з однієї надзвичайно важливої царини життя бі­
долашні були виключені, не усвідомлюючи собі цього. Наро­
дившись і постійно живучи в сільській місцевості, власниці
досить великого маєтку з родючими землями, відкупленого
дорогою ціною, вони, проте, не відчували до землі наймен­
шого потягу чи інтересу, а навпаки, ставилися з презирством
до селянської праці, вважали її брудною й принизливою.
Цю дурну рису вдачі сестри значною мірою успадкували від
батька, який хоч і був сином справдешнього селянина, але,
розбещений принадами міського життя, змалечку приохо­
тився зневажати джерело свого добробуту, хоча його дочки,
коли доля відвернулась від їхньої родини і вони втратили
усе надбане розважливими трудами свого діда, спромоглися
все повернути, виявивши наполегливість і працелюбність,
гідні найвищої похвали. А їхню відразу до селянського по­
буту, мабуть, слід пояснити ще й тим, що всі поривання й
усю снагу вони віддавали своїй роботі, й тому інші сторони
життя здавалися їм чимось мало істотним і не вартим уваги.
Тереза й на думці не мала хоч би коли-небудь оглянути
власні землі, а тим більше — здійснювати управління ними,
вважаючи це марнуванням часу, і коли Фелліно, селянин-
орендар, починав з нею розмову про якісь справи, що стосу­
валися маєтку, вона завжди казала, щоб він звертався з цим
до Джізельди, бо їй нема коли думати про такі дрібниці, в неї
повні руки роботи. Хоча орендар, звичайно, волів би вести
переговори безпосередньо з господинею маєтку.
Кароліні взагалі не доводилося вислуховувати прохань від
Фелліно, бо той добре знав: ця друга господиня не приділить
йому найменшої уваги, і тільки промовисто вигнеться усім
тілом, ясно давши зрозуміти: вона належить до зовсім іншо­
го світу, який не має нічого спільного ані з капустою, ані з
морквою, і просто недоречно турбувати її задля таких дріб­
ниць.
Ну а Джізельда, крім усього іншого, мала нестерпний

55
характер і була байдужісінька до маєтку, яким їй доводилось
керувати; вона або приймала рішення зразу, залежно від сво­
го мінливого настрою, категорично відкидаючи будь-які за­
перечення та пропозиції, не слухаючи жодних доводів, або,
невідомо чому, зволікала з розпорядженнями до нескінчен­
ності, що призводило до тяжких наслідків, і її поганий
настрій часто відбивався на справах. Ніщо не могло приму­
сити її скасувати вже прийняте рішення, хай би навіть світ
обвалювався, хай би навіть вона припустилася найгрубішої,
найочевиднішої помилки.
А орендар, який господарював на тих землях, мав ще один
великий клопіт із своїми господинями. Оскільки там пере­
важно вирощували городину, виникала необхідність якомога
частіше угноювати грунт, і коли дід сестер, старий управи­
тель, вирішив спорудити позад свого дому два багато­
квартирні будинки, він, звичайно, подумав собі, як і кожен би
на його місці, що комірне з чотирнадцяти родин, хай і не­
величке, складе на кінець року не таку вже нікчемну суму;
але подумав він і про таке, до чого доміркувалися б далеко не
всі, а саме про те, що чотирнадцять родин, здебільшого ба­
гатодітних, навіть не усвідомлюючи собі цього, стануть
сплачувати йому й інше комірне, що стікатиме по канавах і
збиратиметься у спеціальних ямах, які він передбачливо зве­
лів викопати й забетонувати і про які було б неделікатно роз­
повідати тут у всіх подробицях. І він справді почав отриму­
вати від своїх пожильців ту додаткову плату, яка допомагала
добре родити капусті та моркві й у такий спосіб негайно
перетворювалася на дзвінку монету. Дід наших сестер був
людиною землі й ставився до таких речей просто, анітрохи
не бентежачись, не морщачи носа й не кривлячи рота, як це
згодом стали робити спочатку його синок, а потім і онуки.
Дійшло до того, що коли Фелліно треба було пускати ту бла­
годать божу по канавах маєтку, проритих неподалік від дому,
він ніяк не міг знайти для цього слушного часу, бо чутливі
господині в таких випадках нетямилися від люті, посилаю­
чись на те, що з хвилини на хвилину може з’явитися котрась

56
із синьйор-замовниць: герцогиня, маркіза, графиня або бага­
та утриманка чи священнослужитель у митрі. Репетували во­
ни й тому, що теж не хотіли нюхати сморід, хоч і не належали
до високих сфер. Отож Фелліно було нелегко обрати сприят­
ливу годину для свого важливого діла, бо саме тоді, коли най­
вищий попит на городину, тобто навесні й улітку, найвищий
попит і на жіночі сорочки та труси, і господині часто спуска­
лися до своєї майстерні вже о третій ранку; через те бідолаха,
щоб угноїти землю, мусив обирати геть незручний для такої
роботи час і хапатися за першу-ліпшу нагоду: бувало, він пра­
цював при місячному світлі, а бувало, нишком заходжувався
коло свого діла в неділю пополудні, поки господині стовбичи­
ли біля вікна на вулицю, виставляючи на загальний огляд свої
незрівнянні принади. Та кінець кінцем сморід починав лоско­
тати їм нюх, і обидві аж пересмикувались від нестямної люті,
наражаючи на неабияку небезпеку стрічки та блискітки
своїх вишуканих уборів. Але на той час Фелліно уже встигав
упоратися із своїм ділом.
Орендар мав окрему хвіртку з бічної вулиці, й горе йому,
якщо умисне або неумисне він потикався господиням на очі
або коли його жінка чи котресь із дітей помилково чи з неу­
важності заходили крізь їхню хвіртку, нехай занедбану та
скромну, але призначену тільки для дам-замовниць. Лише
жінкам, що мешкали в будинках, було дозволено з’являтися в
покої хазяїв, сестри ставились до них як до неминучої деко­
рації, як до статистів на сцені, пожилиці навіть відкрито хо­
дили подвір’ям і тільки винувато всміхалися та кидались
навтіки, коли приходила котрась із дам. Але селянкам на­
ближатися до трону було заборонено — як істотам нижчої
раси.
Сестри ненавиділи сільські запахи, бридливо сахалися від
курей, вважаючи їх дурними, надокучливими, гидкими. Бики
навіювали їм неусвідомлений жах, на робочого коня вони
дивилися з презирливою жалістю, а віслюк для них був тва­
риною грубою і непристойною.
Коли в день збирання винограду, десь під кінець вересня,

57
сестри з ’являлися пополудні між збирачами — а для такого
діла орендар скликав їхніх пожильців та своїх приятелів з
усієї околиці — люди наввипередки бігли їм назустріч,
приязно й шанобливо віталися з ними. Сестри майже ніколи
не сходили зі стежки, по якій ішли з великими труднощами,
а надто Кароліна, та коли все ж таки зважувалися ступити
кілька кроків по ріллі, то щомиті мало не падали, і хтось мав
супроводжувати їх та підтримувати. Вони дозволяли покла­
сти собі кілька кетягів на дно кошика, але були нездатні не те
що втримати його, а й устояти на ногах, отож хто-небудь
брався піднести їм кошика, ступаючи за ними, мов служка
при кардиналі, а сестри, поблажливо давши залучити себе до
цього плебейського ритуалу, невдовзі махали на все рукою і з
очевидною полегкістю починали готуватися до повернення в
своє царство, довго й марудно відчищаючи від багнюки та
пороху сукні та черевики, обтрушуючи спини від якогось
бруду, від чогось бридкого і неприємного, що неминуче туди
приліплялося; вони напрямки давали зрозуміти, що не ба­
жають дивитися на деякі не зовсім пристойні змагання,
й шукали притулку на материнських грудях Ніобе — а та з
розкритими обіймами уже чекала своїх господинь, які мали
повернутися з важкої експедиції.
Сестри не приймали запрошення взяти участь у врочистій
вечері, влаштовуваній за прадавнім звичаєм після збирання
винограду, під час якої селяни, добре попоївши й випивши,
віддаються простим і здоровим веселощам, розцвіченим не­
пристойними жартами та грубими слівцями. На своє виправ­
дання Тереза й Кароліна казали, що завтра їм дуже рано
вставати — отож вибачайте, але... Усім своїм виглядом на­
магалися вони показати, що належать до світу, який не має
нічого спільного із світом селян — можна було подумати,
ніби в їхніх жилах тече голуба королівська кров.
Кароліна, яка справді зовсім не могла ходити по ріллі,
кінець кінцем падала, і тоді навколо неї зчинялася метушня,
збирачі із сміхом допомагали їй підвестись. А коли, уже
йдучи стежкою, вона помічала десь на відстані простягненої

58
руки стиглий персик — а іноді смокву — то відразу на­
кидала на той плід оком, хапала його і міцно стискала про­
тягом кількох секунд у руці, аж здавалося, ніби їй хочеться
не зірвати, а вичавити його, причому вона зовсім не бажала
перевірити, чи фрукт стиглий, а прагнула відчути дивне
хвилювання, що опановувало її від цього доторку, і тому їй
хотілось розтягти його надовше, і вона примружувала очі
й утішалася тремтінням чи пульсуванням, яке від персика
передавалося її тілу. Аж нарешті, опам’ятавшись від миттє­
вого забуття, вона таки зривала плід, щоб з’їсти або — так
було частіше — викинути його геть із гидливим сміхом.

Розповівши насамперед про силу волі, доброчесність і пра­

целюбність сестер Матерассі з усіма подробицями, які я вва­
жав за потрібне навести, щоб віддати їм належне, я потім
подумав, що буде непогано, коли читач довідається і про
короткі перерви в їхній роботі, про рідкі години перепочинку,
які вони бавили так кумедно, а разом з тим і про слабості
цих жінок, адже властиві нам усім слабості анітрохи не за­
тьмарюють наших чеснот, навпаки, саме завдяки своїм
вадам люди можуть вважати себе людьми, бо якби позба­
вити їх усіх вад, то вони не стали б від цього симпатичні­
шими, а навпаки — штучними і фальшивими, без власного
«я», мовби зробленими на один копил.
Був один день на рік, коли сестри відривалися від роботи
не скоряючись заповіді господній, а задля власної, суто осо­
бистої втіхи: на свято Франціска Ассізького, коли вони ви­
рушали на ярмарок у Ф’єзоле, на пагорб Сонячний.
До цього святого, заступника бідняків, вони почували
особливу ніжність і так часто згадували про нього в своїх
думках, що він почав здаватися їм близькою, своєю люди­
ною, і тому вони могли любити його без того підсвідомого
остраху, а то й жаху, який пробуджують у душах людей
святі праведники. То був святий, любий серцю, і про нього
думали, як думають про друга або про брата, святий, якого
частіше бачиш поруч себе, а не високо на вівтарі. Скажімо,

59
Карбйіна, що творила справжні чудеса, вишиваючи шовко­
вою ниткою образи святих, під час цієї роботи майже не
сміла дихати від усвідомлення важливості своєї місії. Але
вона почувала себе зовсім інакше, коли відтворювала бідняка
з Ассізі: в такі хвилини вона лагідно всміхалася, бачачи,
як він проступає на тканині з-під її голки, не маючи на собі
ні срібла, ні золота, і так зворушувалася, аж починала пла­
кати, але незабаром уже сміялася, вельми задоволена з себе.
І весь час, поки працювала, вона то щось шепотіла, то співала
й веселилася, то плакала, а то сміялася сама до себе, три­
маючи святого на колінах, мов дитину.
Того дня, як і в неділю, сестри працювали тільки до першої
години, потім відкладали роботу, щось під’їдали з тим поспі­
хом, який більше притаманний молодості, одягалися не
менш ретельно, ніж тими ранками, коли стояли біля вікна,
оздоб, правда, чіпляли на себе менше, але чимало і здебіль­
шого таких, які анітрохи не відповідали сучасній моді. Зби­
ралася ціла компанія з пожильців, які мали вільний час,
хотіли піти на ярмарок і до яких наші сестри відчували при­
хильність. У тій компанії завжди було багато дітлашні, всього
набиралося чоловік двадцять або двадцять п’ять, і на чолі
цього гурту сестри відважно вирушали в дорогу; вони квапи­
лися на свято, але так завзято бралися нагору, ніби за ними
хтось гнався або вони йшли завойовувати невідомі землі і
прямували назустріч небезпекам, а якась небезпека на них і
справді чигала, адже сестри зовсім не звикли ходити вулиця­
ми та штовхатися між людей.
Прийшовши, вони години дві проводили в самій гущі
людського натовпу — вражені, приголомшені, отупілі; опи­
нившись посеред розмаїття вафельних та солом’яних виро­
бів, посеред іграшок та всіляких дрібничок, ходячи між купа­
ми смажених курчат, розкладених рядами просто на землі,
слухаючи дудіння сурем та брязкіт череп’яних дзвоників,
нездатні вимовити бодай слово, навіть відповісти на чиєсь
запитання, вони тільки дивилися на все це зачудованим по­
глядом і чманіли від радості, затерті в метушливому натов­

60
пі, оглушені людським гамором. За ці дві години їхні душі
наповнювалися таким блаженним спокоєм, якого вони не
звідували навіть під час меси. Аж поки, засліплені розвихре­
ним тлумом, заштовхані безліччю ліктів, десь уже перед
смерканням сестри рушали назад, додому, і що далі вони
відходили від Ф’єзоле, то щасливішими себе почували, ще
одурманені галасливим і строкатим розмаїттям свята. Вони
йшли по Майянській дорозі, попід мурами та штахетними
огорожами незліченних вілл, у небі висів місячний серп або
жевріли останні червоні відблиски призахідної заграви, що
восени буває особливо гарною, компанія галасувала чимдалі
дужче, всі кричали і сміялися, мовби, підходячи до свого
дому, хотіли виплеснути гамір, який увібрали в себе на яр­
марку у Ф’єзоле за дві години мовчанки.
Сестри плентали, накульгуючи від утоми, але по-при­
ятельському настроєні супутники, а надто дітлахи, втратив­
ши будь-яку шанобливість, хапали й смикали їх за руки,
штовхали, змушуючи бігти і гнатися за ними, а наздогнавши,
з веселим сміхом ляскали їх по спині, ніби грали з ними в
квача; недавні богині -г- сестри Матерассі — несподівано
перетворившись на іграшки для дітей, бездумно втішалися
цими веселощами, які рівняли їх з усіма іншими, дули в оче­
ретяні сопілки, почеплені через плече, теленькали дзвіноч­
ками, купленими в подарунок друзям та родичам, і нарешті
на чолі своєї крикливої компанії з останніх сил добиралися
до Санта-Марії, радісні,хмільні, розкуйовджені, а всі, хто ли­
шився вдома, вибігали їм назустріч.
Кароліна завжди щось губила по дорозі, принаймні підбор.
Або поверталася додому в подряпаних чи навіть роздертих
черевиках із відірваними підошвами. А бувало, в неї відлітав
гачок, відривалася петелька, спускалися вічка на панчохах
або трусах, і щоб не розгубити одежі, вона мусила підтриму­
вати руками і труси, й спідницю.
Майже непритомні, сестри падали на канапу.
Навряд щоб. чиї ноги були менш пристосовані до таких по­
дорожей, ніж їхні, і діставшись нарешті додому, вони втрача-

61
ли останні сили. Ніобе знала своїх господинь як облуплених
і тому виходила за хвіртку й чекала їх там, готова до всього.
Щойно сестри опускалися на канапу, прихилившись одна
до одної, схожі на трупи, викинуті на берег повінню, при­
несені з поля битви або викопані з-під руїн після землетру­
су, як вірна служниця падала перед ними навколішки, скида­
ла з них черевики, розстібала комірці, послабляла шнурівку
на талії, засовувала руки кожній під спідницю й мацала тіло,
чи воно ще тепле; потім розтирала їх і щипала, терла шкіру
на зап’ястках і скронях, давала їм нюхати оцет та камфору,
аж поки з грудей у бідолашних вихоплювалися жалібні
зітхання й обидві ледь розплющували очі, приходячи до тя­
ми. Зітхання переходили в стогін, коли Тереза й Кароліна
остаточно поверталися до життя і випивали по ковточку води,
в яку Ніобе доливала по кілька крапель настоянки з помаран­
чевого цвіту. Потім обидві пробували ворухнутись. «О хі
Ох!» — кожен рух пронизував їх гострим болем. Через силу
вони спиналися на рівні. «Ох! Ох!» — і плентали до своєї
спальні, розбиті й змучені, хитаючись на всі боки і волочачи
ноги, мов смертельно поранені звірі.
А щоб остаточно завершити свою характеристику сестер
Матерассі, згадаю ще одну подробицю, хоч і не певен, чи
здасться вона вам такою ж істотною, як здається мені.
Ці жінки, для яких праця стала непорушним обов’язком,
єдиним змістом життя і, осмілюся сказати, вірою, дозволяли
собі відірватись від свого діла тільки в неділю пополудні,
скоряючись божій заповіді, та ще на якусь годину, але без
усякої охоти, коли вшановували своєю присутністю свято,
влаштовуване у їхньому ж таки маєтку з нагоди збирання
винограду; лише один раз на рік вони віддавали півдня, щоб
піти на традиційне сільське гуляння, знамените у всій околи­
ці, бо пагорб Сонячний — це король того краю, те саме
гуляння, куди, либонь, їх ще малими дівчатками водили
батько з матір’ю, а може, й дідусь; то були перерви спокійні,
визначені календарем, вони аж ніяк не завдавали шкоди
їхній роботі, до них обмірковано готувалися, враховували їх

62
наперед і відбували, як ото відбувають урочистий ритуал.
І все ж таки була одна подія, подія звичайнісінька, незначу­
ща, але через яку вони, хай навіть були зайняті найнагальні-
шим ділом, усе кидали на короткий час, хвилин на десять-
п’ятнадцять, так ніби скорялися якомусь раптовому, таємни­
чому і грізному наказові, хоча цього разу йшлося не про по­
чуття релігійного обов’язку, а радше про вияв зухвалої
безтурботності. У таких випадках вони поводилися, ніби свя­
щеник, що раптово втрачає розум і викидає геть ті самі речі,
які складали символ його віри. Сестри втікали від своїх кро­
сен, де ми вперше з ними і познайомились, кросен, перед
якими вони просиджували день у день, мовби перед вівтарем,
як утікають від людини, що остогидла нам до безкраю.
Так-от, я повинен сказати вам, що на чудові пагорби
Семигір’я та Виноградний ходять не лише закохані — шука­
ти схованки в лісі — та англійці, що твердять своє: «О, yes!»
Туди також часто вирушають на військові навчання під­
розділи Флорентійського гарнізону: ідуть вони і взводами
без ніякого шуму, і ротами, що марширують під гуркіт бара­
банів та музику сурем, а то й цілим полком, попереду якого
виступає полковник із своїми офіцерами та з духовим орке­
стром.
Жінки здалеку чули звуки сурем, гострим, майже звіри­
ним слухом розрізняли човгання кроків та гомін дедалі
ближчих голосів, а найчастіше — перші такти пісень, бо сол­
дати на марші завжди співають; співають вони патріотичних
гімнів і тужливих або сентиментальних пісень, так наче від
цього додаткового зусилля їм легше йти, та й що для них
подвійне зусилля, вони здатні були б і на потрійне, адже їм
усім по двадцять, а в грудях клекоче сила, яку треба випусти­
ти назовні! Так-от, щойно почувши музику сурем або спів,
сестри підхоплювалися на ноги й бігли до хвіртки, на ходу
викидаючи з пелени нитки та клапті матерії; вони випросту­
валися, витягували шию, поправляли зачіску і так чепури­
лися аж до тієї миті, коли з-за повороту вулиці з’являлися
перші солдати.

63
 Кароліна, відставивши кросна, спершу підбігала в своєму
робочому фартусі до дзеркала, що висіло над консоллю, і,
тремтячи від нетерплячки, вправлялася перед ним у рухах/,
які мали надати її тілу ще більшої гнучкості та граційності.
Слід зазначити, що чарам піхотинців сестри не дуже під­
давалися і, хоч були не зовсім до них байдужі, проте досить
невимушено дивилися противникові в обличчя. Усі ті чолові­
ки, які марширували у польовій формі, важко карбуючи крок
під тягарем речових мішків, або йшли «вільним» похідним
строєм, здавалися сестрам трохи незграбними і не про­
буджували в них якихось особливих почуттів. В таких випад­
ках сестри Матерассі, чиї запити були багато вищі,
зберігали цілковите самовладання, якщо тільки в поле їх­
нього зору не потрапляв який-небудь юний лейтенантик,
стрункий і зграбний у своїй бездоганно припасованій формі.
Становище ускладнювалося, коли перед Терезою й Каро-
ліною марширував підрозділ інженерних військ, куди брали
тільки вільнонайманих юнаків, переважно міського поход­
ження, що було видно з їхньої ходи, з граційних рухів, з того,
як вони дивилися й усміхалися, як співали. Ті хлопці вміли
сказати жінкам галантне слово, послати рукою поцілунок, з
невимушеністю городян окинути їх лукавим, оцінливим
поглядом.
Але найцікавіше видовище було тоді, коли через село про­
ходив кавалерійський або артилерійський полк — елегантні і
вправні вершники на конях, поважні кремези, що сиділи на
лафетах сталевих громадин, під якими двигтіла земля, мо­
гутні груди і широкі плечі артилеристів, самовпевненість у
їхньому погляді, що виникала від усвідомлення своєї
влади над тими жахливими машинами нищення. То були
хлоп’яги самовпевнені, мужні, з гордовитою поставою,
неквапні в рухах, скупі на жести; і навіть ті, хто не міг прихо­
вати свого селянського походження, справляли на жінок
дивне і невідпорне враження.
У таких випадках Тереза шукала очима офіцерів, бо тільки
їх вона вважала гідними своїх жіночих чарів. У екстазі диви-

64
лас я вона на полковника або, щонайменше, на капітана, вже
немолодого, але в такому розквіті чоловічої снаги, що він за­
сліплював її одним своїм виглядом. Ця статечність і владна
впевненість чоловіка здорового й дужого приваблювали її
невтримно. Вона сама мала твердий характер, і їй приємно
було відчути поруч іншу силу; а уявивши собі, що вона не
віддалася б їй слухняно чи поблажливо, а злила б її зі своєю, і
вони розуміли б і шанували б одне одного, і виплекали б по­
чуття єдності* з якого народжується ніжність, Тереза судом­
но хапалася за штахетину хвіртки або знеможено спиралася
на мур.
Кароліна ж, чутливіша й делікатніша, не могла спокійно
дивитися на тих багрянолицих чолов’яг, з вигляду цинічних
і хвалькуватих, які здавлювали боки коней величезними,
товстеленними, мов колони, литками, розглядаючись нав­
круги із спокоєм людей, певних своєї сили та спритності,
але особливо вражало Кароліну грубе самовдоволення у
виразі їхніх очей, від якого в неї аж мороз ішов поза шкірою.
Як утоплениця, вона хапалася поглядом за свою рятівну со­
ломинку: за голубі, ледь затьмарені меланхолійним смутком,
очі якого-небудь лейтенантика або навіть за чорні, сповнені
жаги очі хвацького сержанту, що благали ніжності й обіцяли
у відповідь щедро та бездумно віддати свою, адже вони були
переповнені тією солдатською ніжністю, мов чаша, з якої
хлюпає через вінця.
А що до сестер приєднувалися жінки та дівчата з багато­
квартирних будинків, то солдати, проходячи, обдаровували
весь той гурт жартівливими або жагучими поглядами, отри­
муючи у відповідь усмішки, викрики та хихотіння дівчат,
спокійні й задоволені погляди заміжніх жінок, веселі вигуки
старих бабів; солдати сипали компліментами, дотепами, пал­
кими або непристойними словами, роздавали руками по­
цілунки, сміялись, блискаючи білими зубами та викликаю­
чи в жіночому гурті замішання, веселість і збудження.
І стільки вони виявляли при цьому великодушної щедрості,
притаманної людям у молоді роки, що ставало очевидно:

з 7 —300 65
цього добра у них на всіх вистачить,навіть на негарних, навіть
на старих.
А з-за гратчастої хвіртки виглядала Ніобе — на вулицю
вийти вона не зважувалась; її очі виблискували, як у юності,
яскраві й великі над опасистим обрезклим тілом. Служниця
не надавала переваги ні могутній статурі, ні високому чину і
без ніякого збентеження зазирала в обличчя кожному, від
першого до останнього; від полковника до денщика, їй по­
добались усі без винятку, і вона нездатна була стримати
захват, який час від часу вихоплювався з неї тихим бурмо­
тінням: «Які очі! Які м’язи! Які руки! А плечі! Ох і гарний же
та чорнявий, хай йому біс!»
Джізельда не виходила дивитися на солдатів, і якщо та по­
дія заставала її за ранковим прибиранням у спальні сестер, то
вона вибігала з кімнати, гримнувши дверима, щоб не чути
навіть гомону, або зачиняла стулки вікна з такою люттю,
аж шибки сипалися на вулицю. «Бридкі тварюки!» — ви­
гукувала вона крізь зціплені зуби. А вояки, яких дужче збуд­
жували ті жінки, що відмовлялися загравати з ними, аніж ті,
які здавалися на ласку переможців, посилали їй навздогін
нищівний залп дошкульних і жартівливих вигуків. «Бандюги!
На каторгу б вас усіх!» Джізельду анітрохи не турбувало, що
охоплені захватом сестри помітять і осудять її ворожу пове­
дінку, навпаки, вона відверто цідила на їхню адресу слова
зневаги: «Старі дурепи! Безмозкі вівці!» Через одного, який
обійшовся з нею погано, Джізельда оголосила війну всьому
чоловічому поріддю, їй не була притаманна лагідна добрість
Ніобе. Адже з Ніобе кожен коханець теж поводився не зов­
сім благородно, та коли вона згадувала всіх разом, їй здава­
лося, що ставилися вони до неї чудово. Вона відчувала, як уся
повниться ніжністю, знову стає молодою та щедрою на
пестощі, й у глибині душі журилася тільки через те, що чоло­
віки не повелися з нею ще гірше, що вони кривдили її про­
тягом надто короткого часу і не можна почати все заново.
Вона досі не втратила своєї любові до них, досі плекала
марне жадання, і саме це надавало її усе ще юним очам тако-

66
го радісного блиску, коли, мліючи від щастя, вона дивилась,
як вони марширували перед нею.
Повертаючись разом з Ніобе в дім, Тереза й Кароліна
обмінювалися лукавими посмішками: хто-хто, а Ніобе по­
винна добре розумітися на військових, цій таємничій і гріз­
ній породі чоловіків,— судячи з того, що знали про Ніобе її
односельці, судячи з того, що знали про неї тільки сестри
Матерассі, і судячи з того, що знала про себе вона сама (а це,
звичайно, складало аж ніяк не найменшу частку її історії!).
 Ремо
Отак жили собі наші славні сестри у своєму мирному селі,
якщо ті кілька будинків можна назвати селом, жили в старо­
му домі,— притулку спокійному і безпечному,-—який по­
вернули собі у власність самовідданою працею. Аж тут
сталася нова подія і змінила ритм їхнього усталеного життя,
спрямувавши його в цілком нове річище.
Уже на початку своєї розповіді я згадував, що сестер було
четверо, а проте досі мій познайомилися тільки з трьома. Тож
знайте, що існувала ще одна сестра, третя серед них за ві­
ком. Її історія не надто довга і не надто щаслива.
Хоч імгя Августа 1 начебто й провіщало їй щасливу долю,
життя її було принизливе і безбарвне. На шість років молод­
ша від Терези і на п’ять від Кароліни, Августа виросла й
розквітла в тяжкі для родини часи, бо ще коли вона, тільки
вперше відкрила очі на світ, то побачила над своєю колискою
не троянди, як її старші сестри, а перші грозові хмари на

1 Augusta (латин.) — велична, священна.

68
похмурому небі родини. Не така здібна, як Тереза й Каролі-
на, не обдарована їхньою заповзятливістю та шанолюбством,
не така гарна і жвава, як Джізельда, що народилася пізніше,
Августа існувала серед інших сестер зовсім непомітно, ще з
юності пристосувавшись до сірого життя робітниці на взут­
тєвій фабриці, де вона прибивала підошви. Вона не плекала
ніяких надій і не мала жодних ілюзій, отож заміж вийшла за
чорнороба, який працював на залізниці, хлопця непоганого,
родом з Рима. Незабаром по одруженні вони з чоловіком
оселилися в Анконі. Августа була такої сумирної вдачі, що
коли вона жила в родині, її просто не помічали, а коли по­
їхала далеко, то про неї майже забули. Люди просто не
можуть собі уявити, щоб той, хто ніколи ні в чому не мав по­
треби, раптом став потребувати чогось. Одначе сестри знали,
що в Анконі їй ведеться непогано, що живе вона досить при­
стойним життям, суміщаючи обов’язки домогосподарки із
своїм ремеслом прибивальниці підошов.
Двічі на рік, на різдво й на Великдень, сестри обмінюва­
лися листами, що складалися з кількох загальних і майже
завжди однакових фраз — так пишуть ті, хто не розвинув у
собі звички до письмового спілкування, у таких листах дарма
шукати слова любові й відвертості, адже людина, яка не вміє
і не звикла передавати свої почуття на папері, мимоволі зму­
шена звертатися до дешевої риторики, що постачає її загаль­
никами та готовими фразами, які піняться пишномовністю
та скапують благочестивим смиренням, вони, правда, годять­
ся до всіх обставин життя, проте не мають нічого спільного
із щирими почуттями того, хто пише. Але бідолашна Августа
була надто далека від того, щоб оздоблювати свої листи, і всі
вони читалися приблизно так: «Мої любі сестри, повідомляю
вас, що мені нема чого повідомити, зі мною все гаразд і все
гаразд у нашій родині, усі ми щиро вітаємо вас і бажаємо вам
щасливого великодня, сподіваємося, що й у вас усе гаразд
із божою поміччю». Без «божої помочі» не обходиться жодне
таке послання, ці два слова у фразі — те саме, що тичка для
виноградної лози; і користуються ними тоді, коли виникають

69
труднощі, хай навіть зовсім маленькі, як ото коЛи треба сту­
лити докупи на клаптику паперу кілька слів.
Сестри, зі свого боку, теж відповідали коротко, листами на
півтори сторінки, а якщо примудрялися дотягти до двох, то
останні фрази були майже позбавлені змісту, а літери вони
умисне розтягували, щоб слова зайняли на папері якомога
більше місця.
Починали з вибачень, що так довго не озивалися, мовляв,
їм дуже хотілося б писати частіше й більше, але завжди
всупереч цьому бажанню поставали нагальні справи, отож
усю вину за свою небагатослівність та мовчанку Тереза й
Кароліна звалювали на благословенну роботу. Це була прав­
да, але не вся правда, бо ж вони воліли пошити сім зайвих
сорочок, аніж зросити потом одну, заповнюючи оті дві сто­
рінки. І щоразу сестри обмінювалися запрошеннями та
обіцянками приїхати в гості, обіцянками, які ніколи не ви­
конувалися, причому Августа посилалася на неможливість
покинути родину, а Тереза й Кароліна, звісно, не мали змоги
відірватися від роботи. Та особливо лякала їх далечінь, уявна
подорож здавалася їм неймовірно важкою й довгою, а одна
подробиця тієї подорожі, про яку вони довідалися, просто
таки морозила сестрам кров: щоб доїхати до Анкони, треба,
було робити пересадку у Фаенці. Що ж то за Анкона, коли
дістатися до неї можна тільки з пересадкою, в той час як
навіть до Рима можна доїхати без жодної пересадки? І ще
дратувало їх оте «в», яке притулялося до назви містечка.
Коли йшлося про інші відомі сестрам міста, то казали: «по­
їхати до Рима», «до Неаполя», «до Генуї», «до Мілана», «до
Туріна», «до Флоренції» ... а з Анконою чомусь завжди вжи­
вали прийменник «в» («поїхати в Анкону»), причому вимов­
ляли його з якоюсь награною манірністю і вважали незамін­
ним у цьому випадку, хоч насправді він таким не був, і мож­
ливо, через те виникало дивне враження, що як потрапиш
туди, «в Анкону», то вибратися звідти вже не пощастить —
як ото з ятіра, як з глухої і надійної пастки. І коли сестри
казали «поїхати в Анкону», то вимовляли це таким безнадій-

70
но-похмурим тоном, що та відстань мовби збільшувалася в
сотні разів, наче йшлося про те, щоб перетнути океан і діста­
тися до Америки. Отож і саме слово «Анкона» набирало
фантастичної значущості Нью-Йорка, Пекіна або Калькут­
ти. І завжди розмови про ту закинуту на край світу Анкону
закінчувалися глибоким зітханням: «Бідолашна Августа,
куди її занесла доля! Через те вона й не вибралася жодного
разу до Санта-Марії!»
Правда, якийсь час сестри листувалися частіше і досить
жваво — коли, через три роки після одруження, в Августи
народився хлопчик. Спершу вона написала Терезі й Каролі-
ні, що вагітна, а відразу після пологів повідомила про на­
родження малюка. І того разу сестри відповіли негайно, ви­
словивши свої щирі поздоровлення, а незабаром надіслали
подарунок для немовляти — пакунок із прегарними, аристо­
кратично вишуканими чепчиками та сорочечками, більшість
із яких Тереза та Кароліна пошили й оздобили своїми рука­
ми. Коли ця тема вичерпалася, листування сестер знову
повернулося до свого беззмістовного й урочистого ритму,
і тривало в такому дусі, отож Августа — а вона покинула
батьківській дім ще тоді, коли Тереза й Кароліна тільки сту­
пили на шлях, який згодом привів їх нагору — навіть не зна­
ла, чого пощастило домогтися старшим сестрам, навіть не
здогадувалася про те, що вони повернули — і то цілком —
спадкову власність їхньої родини, бо, як вважали сестри, в
листах не годилося згадувати ні про гроші, ні про прибутки;
крім того, Тереза й Кароліна з інстинктивної обачності не
хотіли надто розводитись перед бідними родичами про своє
процвітання й багатство. Августа, зі свого боку, остерігалася
ставити запитання, що могли здатися неделікатними. До того
ж вона була дуже сумирна й стримана, звикла жити власним,
незалежним від старших сестер життям і навіть про свої за­
ручини та близьке весілля повідомила їх лише за кілька міся­
ців до одруження, і ті ледве-ледве встигли пошити їй до
шлюбу сорочку. Августине весілля також було скромне й
безбарвне, воно лишило сестер байдужими, як звичайна

71
собі буденна подія, позбавлена найменшої значущості. Не
спізнали вони тоді й цілком природних заздрощів, які опану­
вали їх через кілька років, коли заміж вийшла Джізельда.
Але ота середульша сестра, що прагнула займати в їх­
ньому житті так мало місця, кінець кінцем зайняла в ньому
дуже багато, коли, внаслідок однієї з фатальних випадко­
востей, що раптово звалюються на людину, вона спочатку
залишилася вбогою вдовою, а ще через рік занедужала і, про­
хворівши кілька днів, померла.
Діставши звістку про її тяжке становище, Тереза й Каро-
ліна виявили щире співчуття та великодушність. Розуміючи,
в якій скруті опинилася сестра, коли втратила чоловіка, і
прагнучи допомогти їй, вони написали кілька листів, у яких
запрошували Августу приїхати до Флоренції, де вони «адали
б їй. притулок і посприяли новому влаштуванню, але бідо­
лашна знову найнялася на взуттєву фабрику в Анконі, бо ж
надомна праця не давала їй достатніх засобів до прожитку.
Кінець кінцем Тереза й Кароліна вирішили приїхати до
сестри і ледве-ледве встигли з’явитися вчасно, щоб провести
її в останню дорогу.
Коли вмируща побачила сестер, з якими не бачилася ві­
сімнадцять років, її обличчя проясніло і вона, здавалося, хо­
тіла щось їм сказати, проте не зважувалася. Сумирна та
боязка в житті, Августа залишилася такою й на порозі смер­
ті; та її серце було надто переповнене мукою і коли вона від­
чула, що розум у неї тьмариться, то схопила за руки сестер,
яких ледь бачила крізь засліплені слізьми очі, й здушеним
від ридань голосом двічі повторила: «Ремо, Ремо...» І стисну­
ла їм пальці, як ото стискають руки близьких людей у хви­
лину останнього прощання.
Вона залишала чотирнадцятирічного сина, якому довело­
ся б їхати до Рима й жити в убогих батькових родичів,
з якими вона досі майже не підтримувала взаємин, або йти
до сирітського притулку. Августа розуміла, що лишає сина
напризволяще, й помирала нещасливою.
Коли вмируща почула заспокійливе «так», що його з вира­

72
зом глибокої жалості промовила одна, а потім і друга сестра,
її обличчя проясніло, й вона схилила голову набік, наче тихо
заснула.
Приголомшені грандіозною величчю смерті, досягши із
сестрою духовної єдності, якої ніколи не відчували за життя,
жінки повторили для самих себе і тепер уже голосніше оте
«так*, що було вихопилося в них мимоволі. Не так легко за­
бути слова вмирущих і обіцянки, які ми їм даємо в їхню
смертну годину.
Сестри розгублено почали розглядатися в холодному,
порожньому будинку, в убогій і жалюгідній оселі, де майже
не було меблів. Потім подивилися на Ремо, який стояв по­
серед кімнати, зовсім нерухомий; його обличчя не виражало
ні розпачу, ні страху, здавалося, він був позбавлений бажань,
що спонукають нас діяти, і тільки дивився на тіток своїми
великими чорними очима — вони повільно обертались і втуп­
лювалися в той або в той предмет без зухвалого блиску, без
цікавості, без подиву, а з виразом очікування, з незворушли-
вим спокоєм, і такий погляд тривожив сестер значно дужче,
ніж міг би стривожити погляд пильний і неспокійний.
Здавалося, хлопець зразу відчув, який вплив справляли
його очі на цих жінок, причому йому не треба було навіть
умисне дивитись на них, він міг поводитися цілком природно
і водночас бентежити їх своїх поглядом. У такий спосіб він
легко вгадував їхні почуття і надійно приховував свої власні.
Прегарні очі Ремо були обрамлені довгими і густими віями, а
вгорі увінчані шовковистими бровами благородних ліній і
вишуканої форми, густими й блискучими. Чорні як воронове
крило, вони підкреслювали красу й глибину очей.
Виконавши щодо сестри обов’язок милосердя, Тереза й
Кароліна відразу повернулися до Флоренції.

Від тієї миті, коли біля смертного ложа сердешної Августи

сестри сказали своє великодушне «так», після чого вона,
либонь,цілком спокійно відійшла в царство небесне, Тереза
й Кароліна не переставали відчувати незбагненного хвилю­

73
вання, і чим довше вони дивилися на мовчазного племінника,
тим дужче хвилювалися. А мовчав він, здавалося* не тому,
що глибоко страждав — це було б природно в його станови­
щі,— а тому, що знайшов у собі досить розважливості, яка
підказувала йому, що в його випадку немає іншої ради, як
мовчати й очікувати. А така поведінка ще малого хлопця гли­
боко тривожила й турбувала сестер.
Вони почули б себе куди впевненіше, якби він плакав і впа­
дав у розпач; тоді вони почали б утішати його, і для них бу­
ло б легше повестися спокійно або навіть рішуче, залежно від
обставин і відповідно до свого настрою. Бо іноді природними
видаються саме найскрутніше становище і найненормальні-
ша поведінка. А тут сестри ніяк не могли збагнути, звідки
цей спокій і стриманість, отож вони почали тлумачити її по-
всякому, підсвідомо наділяючи хлопця власними почуттями.
Чи за цією стриманістю ховалась якась невідчепна думка?
Можливо. Сестри приписували її природженій боязкості,
хоча поведінка та вигляд хлопця не давали підстав для
такого припущення. А може, він просто по-чоловічому стри­
мував себе, щоб не піддатися ганебному розпачу перед людь­
ми, яких він доти ніколи не бачив? Могло бути й так, і сестри
Матерассі були б дуже раді, якби їм пощастило вивести пле­
мінника з рівноваги; вони витримали б усі крайнощі його
розпачу, аби тільки відчути себе в нормальній сімейній ат­
мосфері.
Отож сестри почували себе вкрай збентеженими, а хло­
пець поглядав на тіток з дедалі більшою цікавістю, і, мабуть,
вони здавались йому дуже кумедними, і він стримувався від
сміху тільки тому, що не мав бажання сміятися, а не внаслі­
док доброго виховання. А тим часом сестри воліли б спону­
кати його навіть до сміху, нехай би він засміявся, авжеж, не­
хай би засміявся і сміявся до цілковитої знемоги, сміявся
без усякого сорому; тоді вони засміялися б разом з ним, не
здогадуючись, що сміються із самих себе, бо в ці голови ні­
коли не закрадалася неймовірна думка, що з їхніх високо-
шанованих персон можна сміятися. Хай би він веселився,

74
хай би плакав — що завгодно, аби тільки не ця болісна на­
пруга й невизначеність!
Знову опинившись у вагоні, збадьорені рухом поїзда та
миготінням краєвиду за вікнами, на який сестри не дивилися,
але який несвідомо впливав на їхній душевний стан, усе далі
й далі від’їжджаючи від місця смутку і все менше відчуваючи
на собі тягар горя, Тереза й Кароліна почасти віднайшли
впевненість, заспокоїлись і знову стали схожі на самих себе,
тобто на двох старих дів, які вибрались у далеку подорож.
Час від часу вони дивились на хлопця і, забуваючи про все,
запитували себе, як він опинився з ними і чого йому тут тре­
ба. Та уже в наступну мить сестри згадували про те, що
сталося, і біль, який вони відчували при цьому, тільки по­
силювався під спокійним і проникливим поглядом Ремо.
Призвичаєний до материної серйозності,— а бідолашна
Августа навіть не знала, що таке фривольна поведінка або
жіноча кокетливість,— до чорної жалобної сукні, яку вона
носила протягом останнього року, змучена горем і гнітючими

75
турботами, звикши до її стомленої ходи, до сірої буденності,
до позначеної гірким смутком материнської любові — так
люблять своїх дітей жінки, які змирилися з усіма злигоднями
життя, з убогістю, з одноманітним і тяжким існуванням,
позбавленим найменших гараздів і втіх — отож, звикши до
всього цього, хлопець тепер пильно придивлявся до тіток, не
виказуючи, що в нього на думці й не намагаючись відразу ж
таки здобути їхню прихильність лицемірними або лукавими
словами та вчинками, а тітки ніяковіли й бентежились,
зустрічаючи його погляд і водночас відчували радісне збуд­
ження, хоч і не усвідомлювали собі цього, і в кожній пробуд­
жувалася жіночність, що з незвички проявлялась у чудер­
нацькій формі, як і тими днями, коли сестри стояли біля
вікна й дивилися на Сеттіньянську дорогу; і водночас їм дуже
хотілося сказати хлопцеві щось приємне, заспокоїти й роз­
веселити його. Сказати, що вони любитимуть його, що
з ними йому буде не гірше, аніж у матері. «Бідолашна Авгус­
та! Ох! Ох!» Прочитавши думки одна в одної, сестри разом
зітхнули: «Авжеж, не гірше!» Звичайно, вони стрималися б
і не сказали, що в них буде краще, ніж тут, хоча хлопець,
здавалося, запитав їх про це, виразно й промовисто підняв­
ши брову, проте нічого не мовивши вголос, наче не хотів при­
неволювати їх до відповіді, що прозвучала б не вельми
делікатно. А тим часом тіток розпирало бажання розповісти
племінникові, що їхній дім — це королівський палац порів­
няно до барлогу, з якого вони забрали його, що в них справж­
ній панський будинок, зручний і чистий, добре вмебльований,
будинок, у якому нічого не бракує. Що в них є служниця, яка
прибирає в домі, пере білизну і готує сніданок, обід та вече­
рю, і він зможе наказувати їй робити усе, чого йому буде
треба. Сестри просто знемагали від нетерплячки обдарувати
всіма благами цього племінника, що звалився на них мовби
з неба і вніс у їхні висушені душі таку бентегу. Мовляв, у
Санта-Марії він знайде собі товаришів, з якими буде розва­
жатися; то діти славних і пристойних людей, авжеж, при­
стойних, але з ними, сестрами Матерассі, їм не рівнятися...

76
У старих дів так і крутилося на язиці сказати небожеві, що
вони багаті; авжеж, багаті й навіть не витрачають жодного
сольдо із своїх прибутків, на які могли б заможно жити, і не
тільки відкладають усі прибутки з маєтку, а й значну частку
грошей, зароблених своєю працею... Але щоб не применшити
враження від тієї хвилини, коли вони нарешті доберуться до-
дому, сестри умисне мовчали й не розголошували всіх цих
приємних новин і обмежувалися тільки усмішками, лукави­
ми й загадковими, що на додачу до їхнього збудження на­
давало обличчям старих дів виразу дивної легковажності,
якоїсь чудернацької несерйозності; а хлопець, здавалося,
дивився на тіток так само неуважно, як і на мінливий краєвид
за вікном, але, мабуть усе-таки він придивлявся до них трохи
пильніше, а надто до Кароліни, яка сиділа з ним поруч і раз у
раз відсапувалася, нарікаючи на задуху,— і то в перших чис­
лах грудня! — та неспокійно стріпувалась усім тілом, охоп­
лена незбагненним хвилюванням.
Хлопець поглядав то на неї, то у вікно, і краєвиди, либонь,
подобалися йому, але він стримував себе і визирав у вікно не
з притаманною дітям цікавістю, а так, мовби бачив і пере-
бачив усе те сотні разів. Ремо вперше їхав у поїзді, а проте
ставився до цієї пригоди із спокійною поблажливістю, з якою
дивиться на світ до всього призвичаєне око дорослого.
Ну а жінки, ті не виглядали у вікно, краєвид зовсім їх не
цікавив, вони дивились тільки одна на одну або на племін­
ника, хоча теж не були досвідченими мандрівницями, у свої
поважні п’ятдесят років це тільки вдруге вони їхали в поїзді.
Такі подорожі були пов’язані для них із майже надлюдськи­
ми випробуваннями, що потрясали все їхнє єство; можна
сказати, що жоден орган у їхньому тілі не працював нор­
мально, і почували вони себе, як у маячні лихоманки. Так
було й тоді, коли сестри Матерассі вирушили до Рима, щоб
подарувати найсвятішому папі єпітрахиль і вклякнути біля
його ніг, після того як вишили ризу для одного з кардиналів
його святості, й тоді, коли вони поїхали, щоб провести в
останню путь свою безталанну сестру, а через кілька днів

77
вирушити в зворотну дорогу з чотирнадцятирічним хлопцем,
що тепер здавався їм створінням незвичайним і дивовиж­
ним. Хіба могли вони уявити собі лише тиждень тому, що
їхатимуть із ним у поїзді? Які тільки несподіванки готує нам
доля, і саме тоді, коли ми вже нічого не сподіваємось від жит­
тя! Розум у обох сестер тьмарився, і губи знай ворушилися,
вимовляючи: «Бідолашна Августа! Ох! Ох», а трохи згодом
уже тільки «Ох! Ох!» Так ото буває, коли людина перебирає
чотки, звично відповідаючи на кожну словом молитви, і ті
незмінні слова самі собою скочуються з губів, такі мляві, що
згасають, навіть і не встигши утворитися, бо й невимовлені
вони доходять до свідомості цілком чітко.
Після подорожі до Рима, після прожитих там трьох днів
сестрам залишились у пам’яті одні колони. Колони між коло­
нами, довгі ряди колон; колони, що здіймаються вгору, коло­
ни, які опускаються вниз, колони перекинуті, колони на ко­
лонах; напівколони, уламки колон; колони, на які можна сіс­
ти, колони, що лежать на землі — покалічені, побиті, роз­
ділені на шматки, як жіночі трупи у валізах убивці. Сестри
заблукали б посеред того дрімучого лісу колон, якби з його
глибини не з ’явилась і не внесла спокій у їхні розтривожені
гарячковою маячнею серця примарно-біла постать найсвя-
тішого папи з простертими для благословення руками;
ніби й не торкаючись ногами землі, спустилася вона з голубі­
ні небесної, осяяна сліпучим світлом, яке струменіло з іншої
зали, обвішаної гобеленами та картинами, прикрашеної чудо­
вими позолоченими барельєфами. Привітний, лагідний вираз
обличчя і голос — трохи приглушений, далекий, і не від
фізичної немочі, а від неземної, божественної доброти. А
коли сестер повели на руїни Імператорського Риму і свяще­
ник, який супроводжував їх, розповів, що стародавні римля­
ни розважалися,— причому й жінки, і вельможні дами,—
дивлячись, як б’ються між собою на смерть гладіатори, як
вони виходять супроти диких звірів, убиваючи їх або гинучи
самі, роздерті хижаками, розповів, як тут помирали муче­
ницькою смертю перші християни, тоді Тереза й Кароліна

78
 вмить отямилися від очамріння, яке переживали останніми
днями, і кинулись навтіки, нажахані, знову і знову хрестя­
чись, і ніхто не зміг умовити їх увійти до середини Колізею, і
вони залишилися ззовні, обернувшись спинами до тієї істо­
ричної пам’ятки та щось бурмочучи нерозбірливо. Більш ні­
чого не бажали вони бачити від античного Риму, який весь
утілився для них у цьому образі страхітливої жорстокості.
І завжди потім, згадуючи про Колізей, сестри хрестились і
благали господа, щоб він укріпив престол найсвятішого папи,
щоб ніколи більш не воскресли нечестиві звичаї, які залиши­
ли про себе пам’ять у цих руїнах.
Після подорожі в Анкону бідолашні згадували зовсім про
інше — про те, як їм довелося побувати в самій утробі землі,
бо від Флоренції до Фаенци залізниця проходить крізь сорок
вісім тунелів, і один такий чорний коридор привів їх у під­
земелля, де витала смерть — моторошна й невблаганна.
А потім поїзд виїхав до Адріатичного моря. Стояв дощовий
листопадовий вечір, і похмурим та зловісним здався їм голос
хвиль, який вони почули уперше в житті; так ніби чиясь неви­
дима рука розгойдувала величезну штабу бляхи, яка глухо й
страшно гуркотіла під саваном низько навислого сірого неба.
І ось тепер, через кілька днів, вони повертались додому.
Знову сіявся дощ, але й сонце раз у раз проглядало крізь хма­
ри рожевою плямою. Проте сестри Матерассі нічого цього не
помічали — надто вони були схвильовані й розтривожені.
Зупинка у Фаенці з пересадкою на інший поїзд тільки
підсилила їхній неспокій.
Коли після панічної біганини по перону — а бігали вони
так, ніби за ними гналися або ззаду поливали їх з кулемета
вороги — сестри нарешті влаштувалися у вагоні поїзда,
що мав доставити їх до Флоренції, вони разом зітхнули і так
глибоко, аж їм заболіли легені. Тереза примостилася в кутку,
під віконцем, а Ремо сів навпроти неї, поруч із Кароліною,
яка поступилася йому кращим місцем. Наближався полу­
день, і по перону сновигали продавці з кошиками, усім своїм
виглядом показуючи, що носять гарячі страви, яким вони не

79
дадуть охолонути. Тереза подумала, що хлопець, либонь,
зголоднів, і час підобідати. Обмінявшись мовчазними погля­
дами, сестри повідомили одна одній, що вони їсти не хочуть:
«Я, власне, не голодна... Я теж...», а кошички з обідом воче­
видь завеликі, отож чи не взяти їм два-на трьох. Тереза різко
урвала звичну для сестер нараду, яка не пройшла повз увагу
небожа, і щоб приголомшити його своєю щедрістю, взяла у
продавця три кошички, правда, позітхавши з приводу високої
ціни: «О господи... Боже праведний...» В цьому Тереза просто
не могла стримати своїх почуттів, але зітхала вона з упокоре­
ним виразом людини, яка з великого життєвого досвіду доб­
ре знає: іноді доводиться миритися з тим, що тебе білують як
липку. На ті гроші Ні обе приготувала б обід на дванадцять
персон.
На той час Ремо вже засмоктало під грудьми, і намір Тере­
зи явно припав йому до вподоби; не втручаючись, він пильно
стежив за її маневрами, а коли Кароліна запитала, чи йому,
бува, не хочеться під’їсти, він усміхнувся у відповідь, і та
усмішка означала аж надто очевидну згоду. Усміхнувся він,
ледь розтуливши миттєвим порухом губи, досить повні,
проте облагороджені бездоганністю форми. Вузенька, розді­
лена витонченою заглибиною смужка між носом та підборід­
дям, раптом потовщилась, відчутно вигнулась, відкривши
внутрішню червону поверхню губів. Сяйнули бездоганно
правильні, чарівливо білі зуби, а кутики рота злегка підня­
лись. Погляд хлопця був у цілковитій гармонії з усмішкою і
справляв глибоке враження завдяки якимось невловним для
стороннього ока засобам. Здавалося, він довго й наполегливо
всміхався перед дзеркалом, вивчаючи, як добути з виразу
свого обличчя найбільший результат за допомогою най­
менших зусиль. Насправді ж у поведінці Ремо ще не було ні­
якої штучності, в ньому проявлялася тільки природа, яку
він засвоїв досконало. Вийшло так, ніби хлопець пода­
рував тіткам відразу дві усмішки, одну — люб’язну, дру­
гу — вдячну, причарувавши і підкоривши їх.
У свої чотирнадцять років Ремо був розвинений так добре

80
й так гармонійно, що йому легко можна було дати шістна­
дцять; вираз його обличчя теж відповідав цьому вікові. Його
стриманість не здавалася скороминущою, і в ній не було нічо­
го від збентеження або ніяковості. В ньому анітрохи не про­
являлась та невпорядкована сила, яка змушує малого хлопця
рухатися поривчасто, необмірковано, скоряючись натиску
крові, а не велінням ще неоформленого розуму. В кожному
своєму русі Ремо виявляв природжену настороженість, і
його поведінка була поведінкою хлопця, який, відчуваючи,
що в ньому народжується чоловік, уже вміє стримуватися в
оточенні дорослих, щоб потім, можливо, дати собі повну
волю серед своїх однолітків.
Кароліна, чи то поступаючись неусвідомленому внутріш­
ньому пориву, чи то прагнучи звільнитись від плутанини
почуттів, які стискали їй серце, не змогла стриматися, коли
хлопець усміхнувся вдруге: вона обняла його й поцілувала.
А той, хоч і не відповів поцілунком на поцілунок, але не став
відривати свої губи від губів жінки, дозволивши тій розтягти
втіху, наскільки їй хотілося. Та Кароліна, відчувши дивне
хвилювання від цього тривалого доторку, відсунулася сама,
розгублено втупившись у його губи, що лишилися незворуш­
ними, нестурбованими, так ніби ця ласка була для хлопця
чисто машинальним вчинком, який не проникав у глибину
його почуттів і не лишав там найменшого сліду.
Зате Кароліна спізнала раптове запаморочення, що ді­
йшло їй до самого дна душі, й густо зашарілась. Діставши
хустинку, вона стала обмахуватися нею, потім витерла лоба,
очі, відкинулася на спинку сидіння, вигнулась усім тілом і
знов стала обмахуватися, повторивши двічі: «Ох! Ох!» —
і навряд щоб цього разу ті вигуки означали: «Бідолашна
Августа!» Стурбована трохи дивною поведінкою сестри,
Тереза відвела погляд від кошичка з харчами і стривожено
обернулась до пасажирів, які сиділи в протилежних кутках
купе. То були два добре відгодовані чолов’яги, з тих, які
завжди вдягнені в пальта або в теплі плащі; їхні червоні
обличчя свідчили про духовну втіху, а гладкі черева — про

81
втіху тілесну; вони явно їхали в якихось своїх справах,
будучи або виноторговцями, або торговцями зерном чи худо­
бою. Глянувши на них, Кароліна з червоної враз стала білою,
наче на зміну ніяковості прийшло почуття страху, але таке
саме неусвідомлене.
Кошички з їжею допомогли сестрам подолати збенте­
ження.
Тільки-но взявши свого до рук, Ремо заходився нишпорити
в ньому з невимушеністю підлітка і, швидко переглянувши,
що там було, жадібно накинувся на їжу; діставши з кошичка
яблуко, він надкусив його акуратно, але досить рішуче, навіть
не обчищаючи шкіри. А тим часом сестри тільки міркували, з
чого їм починати. Вони порпалися в своїх кошичках ^дістав­
ши звідти що-небудь, гидливо морщилися; неохоче піднісши
до рота якийсь шматок, зразу ж відсмикували руку назад і
кривили одна правий кутик губів, друга лівий і через те ніби
віддзеркалювалися одна в одній. Вони то зціплювали уста ву­
зенькою смужкою, то стискали їх і водночас закопилювали;
то заокруглювали, то широко розтягували рот, але явно не
хотіли роззявити його як слід і проковтнути харч. Вистава та
й годі! Здавалось, вони ковтали тільки огиду, яку тут-таки й
вивергали з рота, і вона стікала в них по вивернутій жолобком
нижній губі, точно такій, як у гротескних масок на фонтанах.
їм не хотілося показати себе жадібними, а тільки вибагли­
вими, до того ж і справді їсти вони не хотіли. Та головна при­
чина такої їхньої поведінки була в тім, що сестри Матерассі
звикли їсти лише у себе вдома й інстинктивно ставилися з
підозрою до кожної страви, яка не вийшла з рук Ніобе. Ну
а Ремо, знищивши власну порцію, став дивитись на крає­
вид за вікном, але водночас кидав промовисті погляди на два
кошички, що їх жінки тримали в себе на колінах, наче то
були не кошички, а немовлята, здатні в будь-яку мить
улаштувати сюрприз, про який вони, на жаль, ще не можуть
попередити заздалегідь.
Перехопивши ті погляди, тітки почали пропонувати не­
божеві по шматочку із своїх порцій, аж поки віддали

82
йому цілком обидва кошички. Ця великодушна пропозиція
щиро втішила усіх трьох. Раділи сестри, що тільки й мріяли,
як би спекатися своєї їжі, радів і хлопець, бо він був аж ніяк
не проти поглинути і порції тіток. А ті дістали приємну на­
году переконатися, що небожеве обличчя зберігало строгі
риси не лише тоді, коли він дивився на них або всміхався,
а й коли був зайнятий куди складнішою справою — тобто їв,
хоча їв він з апетитом і навряд чи думав у той час про мане­
ри. Жадібність відбивалася на цьому обличчі як чиста і свіжа
сила, що не мала в собі нічого тваринного, а навпаки, свідчи­
ла про рідкісну для хлопця такого віку впевненість у собі; так
само як краса форми облагороджувала плотську повноту
його губів.
Кароліна відзначила, що лискуче й чорне, як воронове
крило, густе й рівномірно хвилясте волосся племінника було
зачесане гладенько, акуратно і з вишуканою простотою, і
хоч його костюмчик був із дешевої матерії та погано поши­
тий, він не міг приховати стрункі форми гармонійно збудо­
ваного тіла.
Усі ці спостереження та міркування чергувалися з думка­
ми про Флоренцію, про Санта-Марію, про Ніобе, а також із
думками-зітханнями, що летіли назад до Анкони, яка від­
далялася від них зі швидкістю скорого поїзда. «Ох! Ох!» А
вигук «бідолашна Августа!» перетворювався на все корот­
ший, усе тихший, майже нечутний звук. Як ото коли моліль­
ник перебирає чотки і, остаточно задрімавши, бурмоче слова,
що їх тільки найзадавненіша звичка може підказати крізь
марево сну: «Бідолашна Августа! Ох! Ох!» Цими сумними
зітханнями сестри мовби віддавали їй останню шану за те, що
вона була бідна, добра й безталанна і не знала в житті іншої
радості, крім самозречення та обов’язку: «Бідолашна Авгус­
та! Ох! Ох!» Свята істота завжди нещаслива — до самої
смерті. А назітхавшись, Тереза й Кароліна звертали погляд
на небожа й вигукували: «Санта-Марія!», насилу стримую­
чись, щоб не вимовити слів жалості, які сповнювали все їхнє
єство розчуленою ніжністю.

83
 Ремо, чуючи, як тітки вимовляють цю назву, всміхався,
розтуляючи червоні уста і бризкаючи з очей цілими снопами
холодного світла, а точніше — такого, яке зігрівало інших і
лишало холодним його самого. Він усміхався, злегка підняв­
ши брову або ледь скрививши кутик рота, бо, чуючи назву
«Санта-Марія», мав таке враження, ніби його везуть до жі­
ночого монастиря. «Ось приїдемо в Санта-Марію...— раз у
раз повторювали тітки, які не могли далі стримуватись,—
і тй побачиш Джізельду, побачиш Ніобе». Ці імена, всі жіно­
чі, тільки підсилювали його перше дитяче враження. «Поба­
чиш наш маєток, побачиш, скільки плодів у нас у садку!» І
перед очима хлопця поставало видіння монастирського саду.
Ремо дивився на кожну з тіток по черзі, дивився з пильною
увагою, намагаючись виразно уявити собі те, що обіцяли
йому їхні уста: «...побачиш, скільки плодів у нас у садку!» На
слові «плоди» обличчя хлопця прояснювалось, і він усміхався.
В одному тунелі, якому, здавалося, кінця не буде, Каролі-
на, охоплена новим нападом ніжності, обняла небожа, по­
цілувала й пригорнула до себе; вона просто не могла втрима­
тися від цього, але передусім хотіла з’ясувати, чи повтори­
ться оте таємниче відчуття, яке так приголомшило її, коли
вона обняла хлопця на станції у Фаенці. Усе повторилось,
і вона схвилювалася ще дужче. Як і тоді, хлопець спокійно
підставив губи, ледь розтуливши їх і не відповідаючи на
поцілунок; відчуття було неймовірно сильне, і цього разу
Кароліна не відсунулася зразу тільки тому, що її захищала
темрява тунелю.
Коли сестра повторила свій вчинок, Тереза тупо подиви­
лась на неї і роздратовано засовала ногами. Потім глянула на
двох інших пасажирів купе, які сиділи з протилежного боку;
заклопотані своїми буденними розмовами, ті не звертали на
попутників найменшої уваги.
Вони їхали до Флоренції продавати свиней.

Коли на превелику радість тіток, які хотіли так багато

всього показати небожеві, вони нарешті прибули до Санта-

84
 Марії, Ремо тільки дивився й більш нічого. Він майже не
розмовляв, і це не дуже тішило Терезу й Кароліну, яким
хотілося б, щоб племінник поводився невимушеніше. їм би
хотілося чути його здивовані й радісні вигуки та прояви
законної гордості, адже він бачив таке, що не могло йому не
подобатись і що почасти належало тепер і йому. Та, мовляв,
боязка вдача і смуток заважали хлопцеві бути відвертим і
щирим, дати вихід своїм почуттям, своєму дитячому захвату.
Всю провину сестри складали на боязку вдачу і на смуток,
сподіваючись, що острах незабаром розвіється, а смуток
утихне, адже життя є життя. І хоч вони ставилися з
глибокою пошаною до священних переживань племінника,
проте вирішили докласти всіх зусиль і турбот, аби він пере­
став журитись якомога скоріше.
Тим часом як Ремо, не кажучи ні слова, уважно все роз­
дивлявся, в домі сестер Матерассі знову й знову лунала,
потроху вичерпуючись, розповідь про знамениту подорож
та про сорок вісім тунелів. «Чотири години під землею!»
А який клубок підкочується під груди, коли ти перестаєш
бачити світло господнє! А пересадка у Фаенці! Як боялися
вони переплутати поїзд та заїхати невідь-куди! Скільки разів
сестри перепитували, охоплені моторошним жахом: «Це
справді поїзд до Флоренції? Той чи не той? Він іде до Фло­
ренції, так?» Та нарешті засюрчав свисток начальника і
потяг рушив, щоб знову пірнути в один із тих пекельних
тунелів. А як вони приїхали в Анкону — містечко з такою
неприємною назвою! Волога й холодна ніч, чорне-чорнісіньке
море і шум хвиль, від якого мурашки по спині бігали. Який
то був жах! Через чотири з половиною роки сестри повто­
рили в Санта-Марії майже те саме, що колись розповідали
про свою незабутню мандрівку до Рима. Тоді був візит до
святого отця і видіння страшної Мессаліни та весталок, що
розважалися, милуючись, як дикі хижаки шматують хрис­
тиян. І слова: «Для всіх даю благословення, для всіх!» А те­
пер — який фатальний збіг! — інші слова, двічі повторене
ім’я: «Ремо, Ремо!» Тоді — добра ласка старого першо-

85
священика, тепер — розпач умирущої сестри. Щоб не за­
шкодити добрій славі родини, сестри не розповідали про
жалюгідні умови, в яких знайшли сестру: «Жила вона у своє­
му будиночку... В пристойному будиночку...» Правда, вони
чудово пам’ятали, що то був за будиночок, такий «пристой­
ний». Але намагалися переконати себе, що він здався їм
жалюгідним з очевидних причин: навколо бідняцькі нетрища,
та й смерть у домі. Тереза й Кароліна розповідали про без­
таланну сестру і Джізельді, й Ніобе, і селянам, атож, навіть
селянам і всім сусідам, які збіглися розпитати про бідолаш­
ну, бо однолітки Августи і люди старші пам’ятали її чудово.
Пам’ятали її обличчя, характер, постать, вихваляли її доб­
рість — добрість справжню, невдавану, незатінену, неза-
плямлену, що тепер, після смерті, здійнялася на недосяжну
височінь. А як слухняно і смиренно скорялася вона своїй не­
сприятливій долі! Ніколи з її обличчя не сходив смуток, так
ніби від самого народження носила вона свій гіркий вирок ви-
карбуваним на чолі. Молодь та підлітки, які не пам’ятали
Августи або й зовсім її не знали, теж висловлювали щире
співчуття, чуючи розмови про небесне створіння, про мучени­
цю, про святу. Люди спогадували, зітхали і молилися, з’єд­
навши руки та звертаючи очі до неба. Так воно завжди буває,
навіть із тими, про кого за життя ніхто й не згадував. Коли
приходить смерть, вона неодмінно приносить із собою хвили­
ну уваги. Живому, йому навіть собака не хотів вильнути хвос­
том, а коли понесуть його ногами вперед, то кожен вважає
за свій обов’язок скинути перед ним капелюха. І все ж таки
лягати в сиру землю нікому не хочеться.
Отож збіглося усе селище, і кожен розпитував про Авгус­
ту, кожен прагнув побачити Ремо — сина святої мучениці,
єдине дитя жінки, обдарованої неземними чеснотами.
З почуття обов’язку до мертвої усі ті, кого єднали із
сестрами Матерассі найкращі взаємини, вважали хлопця
ніби своїм гостем і відчували себе зобов’язаними висловити
Ремо свою щиру прихильність, але геть розгублювались,
коли він не відповідав так само палко на палкі вияви почут­

86
тів. Не зрушуючи з місця, спокійнісінько дивився він, як
бурхливим потоком ринуло до нього все жіноцтво селища.
А ті, збиті з пантелику його стриманістю, тільки розгублено
втуплювались у нього із застиглими на устах словами спів­
чуття, а тоді ображено відступали назад і починали вихваля­
ти тіток: адже вони вчинили справжній акт милосердя, і
господь воздасть їм сторицею як на землі, так і в житті віч­
ному на небесах, а надто на небесах, за те, що вони при­
хистили в себе сироту, бо хоч він хлопець міцного здоров’я
і вже великий, але ще потребує, аби про нього піклувались
і наставляли його на розум, а передусім він потребує нагляду
та любові; бо він якраз у тому віці, коли хлопець не може
обійтися без нагляду та любові близьких людей. Отож усі
щиро раділи, адже тут він знайде усе, що треба, і житиметься
йому не гірше, ніж у рідної матері; а особливо всі раділи з
того, що благодійниці не мали змоги навтішатися своїм
благодіянням у тій мірі, як їм би хотілося, бо ж хлопець во­
чевидь відмовлявся брати участь у цій грі некорисливих
добродіянь. Дехто шепотів із нотками насмішкуватого захва­
ту в голосі, що добродіяння сестер справді велике, а жертва
з їхнього боку по суті нікчемна і, підморгуючи, додавав:
зайвий рот у домі Матерассі — це те саме, що одна суха би­
линка у стіжку сіна. А інші вигукували співчутливо і врочис­
то: «Усе лягає на їхні плечі, усе!» Адже цим двом доводилося
залагоджувати всі нещастя, які спостигали родину. «Які
жінки! Які мужні жінки!» Скільки років вони утримували хво­
рого батька, утримували сестру й матір, потім своїми ж таки
зусиллями повернули собі дідівський маєток; молодша сестра
була вийшла заміж, та не минуло й п’яти років, як повернула­
ся жити сюди. «Завждиу них повно людей, завжди у них їдять,
завжди всі сідають їм на шию. Усе лягає на їхні плечі, геть
усе!» Ось і тепер єдина родичка, яка ніколи не хотіла бути
для сестер тягарем, помирає ще молодою і залишає їм хлоп­
ця на виховання. «Біда та й годі! Така вже, мабуть, їхня
доля — утримувати й годувати всіх!» Усе вони зуміли за­
лагодити, ці просто-таки надзвичайні сестри. «Які жінки!»

87
Вони кинули виклик злигодням, подолали нещастя, допо­
могли стільком людям. «Які вони мужні, які сильні ду­
хом!»
Ремо розмовляв мало — і тим менше, чим більший зчиняв­
ся навколо нього гамір; він тільки мовчки дивився на всіх і
слухав, слухав, не втрачаючи самовладання, і здавався осо­
бливо спокійним саме тоді, коли начебто мав усі підстави роз­
хвилюватись. Завдяки рано розвиненому почуттю чоловічої
гідності він зберігав олімпійську незворушність, не звертав
уваги на базікання, був байдужий до балачок, у яких брало
участь усе селище, і нікому не дозволяв вивести себе з рівно­
ваги. Власне, він і не втручався до розмов, і не замикався в
собі, просто мовчки спостерігав за всім і з природною невк-
мушеністю приховував від сторонніх свої почуття, а люди, не
знаючи, як їм повестися, казали, що не хочуть вражати його
чутливе серце, розбуркувати горе, яке заполонило, пригніти­
ло, розчавило хлопця — принаймні так їм здавалося. «Велике
горе завжди німе»,— глибокодумно промовив хтось. А інший
розвинув цю мудру думку, сказавши голосом, у якому за­
бриніли сурМи Апокаліпсису: «Є тільки одне горе, більше за
горе сина, що втратив матір. Це горе матері, яка оплакує си­
на». Ремо тримався так спокійно і незворушно, що жодного
разу навіть не вдався до одного з тих жестів, до яких чоловіки
вдаються змалку як до знаків заклинання, коли передчува­
ють наближення небезпеки і хочуть відвернути напасть;
руки хлопця, як і все його тіло, майже не ворушились і кінець
кінцем усі почали придивлятись до нього з неабиякою ціка­
вістю, усі сушили собі голову, що ж то перед ними за звірят­
ко, чи справді він схожий на свою матір, а якщо схожий,
то в чому. «Бідолашна Августа! Ох, сердешна!» І, обдивив­
шись його з голови до п’ят, люди зрештою дійшли виснов­
ку,— не рахуючи тих, хто вміє знайти схожість між биком
та гусеницею,— що Ремо скидався на матір лише вдачею,
авжеж, своєю вдачею: стриманою, замкнутою, боязкою...
І хлопець поводився так, ніби хотів підтвердити ці далеко не
очевидні припущення, бо ніякі теревені — і зовсім пусті,

88
і сповнені безглуздих натяків — нездатні були порушити
його душевну рівновагу, як ото вечірній легіт не може похит­
нути кам’яну башту.
А тітки, ті весь час потерпали, чи хлопець, бува, не роз­
губився в новому оточенні, серед незнайомих людей, чи не со­
ромиться, не страждає, не почуває себе ніяково або боїться
сказати зайве. їм здавалося, вони перехоплюють думки пле ­
мінника в його поглядах, і вони давали йому всілякі відомості,
не чекаючи запитань: хто отой, чия ото дочка, невістка,
свекруха, мати, чий ото син або небіж, скільки в тієї дітей,
який у отого фах — у такий спосіб вони хотіли заспокоїти
Ремо, щоб він почув себе серед своїх.
Речі так само мало цікавили Ремо, як і люди: на двері, на
вікна, на рослини він дивився байдуже, з таким виглядом,
начебто робив якісь підрахунки або щось обмірював.
Лише кросна тіток пробудили в ньому дитячу цікавість, і
дивлячись на них, він широко всміхався — ці чудернацькі
штуки явно йому подобались. З не меншою цікавістю —
як на рідкісних звірів — дивився він і на жінок, що сиділи
згорблені над цими кроснами, шиючи труси, сорочки та ниж­
ні спідниці для багатих синьйор; у своїх білих фартухах,
у окулярах із товстими скельцями, вони були зовсім не схожі
на тих, з якими він приїхав сюди на поїзді. Під зовні дитячою
цікавістю Ремо ховалась інша цікавість, глибша, яка ще не
цілком сформувалася в душі підлітка. Коли в кімнаті не було
нікого, крім тіток та Ніобе, він роздивлявся навколо з якимсь
блаженним виразом, почуваючи себе людиною, яка впала з
неба й, опритомнівши, збагнула, що приземлилася дуже
вдало — на щось м’яке і посеред таємничих жіночих оде­
жинок.
Цікавість, із якою Ремо роздивлявся речі, що лежали на
столах, або стежив за їхнім виготовленням, відривала жінок,
які, по суті, утворювали один злагоджений механізм із свої­
ми гротескними машинами, від напруженої праці. Він від­
вертав їхню увагу, він їх смішив, і — раніш такого з
ними не бувало — пильна увага сестер розпорошувалася.

89
 Хлопець нахилявся у них за спинами, щоб роздивитись
модель або візерунок, і, відчуваючи на шиї та щоках його сві­
же дихання з притаманним юності запахом фруктів, сестри
сповнювалися відчуття несподіваної і незнаної втіхи, від
чого в голові у них паморочилось і на якусь мить вони мовби
западали у п’янке напівзабуття.
Одного дня Ремо утнув витівку, яка збентежила старих дів
більше, аніж будь-які слова: схопивши кінчиками пальців
рожеві трусики, вже пошиті й приготовлені для прасування,
він підняв їх угору, мовби хотів показати публіці. Це так
сподобалося сестрам, що вони облишили роботу й ухопилися
за животи від сміху. Побачені в цих руках і мовби іншими
очима, трусики здалися і їм чимось дивним та незвичайним,
так наче вони не виготовляли їх уже понад тридцять років.
Кароліна, вся обплутана нитками, поставила кросна на підло­
гу і спробувала вихопити трусики в хлопця з рук, але в ту са­
му мить, коли вона майже дістала до нього рукою, той сприт­
но ухилився й відбіг у протилежний кінець кімнати; потім він
змусив її ганятися за ним навкруги столу, аж поки ця гра
обридла йому, і він віддав трусики. В пориві ніжності Каро­
ліна обхопила його руками за шию й поцілувала, як уже було
в поїзді, потім схвильовано відсахнулась. Ремо відповів їй не
миттєвим і неуважним поцілунком, як звичайно роблять
діти, котрі щедро роздають свої невинні пестощі, самі того
не усвідомлюючи, й дозволяють цілувати себе коли завгодно,
а спокійно підставив губи, і не думаючи відхилятись, так ніби
віддав для поцілунку якусь річ, а не частку себе. Бажання
спізнати це дивовижне, ні з чим не зрівнянне відчуття і
штовхнуло Кароліну обняти небожа, і воно ж таки змусило її
відсахнутись у куди більшому збентеженні, ніж якби він від­
повів на поцілунок.
Побачивши, як повторилося те саме, що в поїзді, Тереза
раптом перестала сміятись і затупотіла ногами, охоплена
незбагненним роздратуванням, мовби й цього разу поруч
були продавці свиней, які могли все побачити. Вона й сама не ,
змогла б пояснити собі, чому так розсердив її цей ніжний,

90
цілком пристойний і невинний вчинок, що для кожної матері
є буденною звичкою, одвічним виразом любові до свого сина.
Так ніби п’ятдесятирічній тітці, що самохіть узяла на себе
обов’язки матері, не дозволено цілувати племінника, якого
можна було вважати ще дитиною.
На той переполох прибігла й Ніобе.
На Ніобе Ремо теж поглядав із цікавістю і, коли не ба­
чили тітки, відверто їй усміхався. І хоч у його погляді не було
нічого вульгарного, проте служниця ніколи не могла втри­
матись, щоб не відповісти на його погляд своїм, у якому
вульгарність ховалася під виразом доброти й приязні. Про­
стодушне створіння, служниця не вміла приховати радість,
яку розбудила в ній поява нового хазяїна. А Ремо, тільки-но
з’явившись у цьому домі, завдяки напрочуд розвиненому
в малих хлопців інстинкту прихилятися до тих, хто їх лю­
бить, на льоту перехопив почуття, що струменіли до нього від
тієї літньої жінки. Ніобе стала його першою перемогою, вона
пережила справжнє піднесення з появою цих «штанів», що
якимсь чудом упали з неба в царство спідниць і сповнили її
життя щастям і втіхою. За винятком своїх господинь, яких
за дивовижну працездатність вона піднесла на рівень чолові­
ків, Ніобе вважала жінку створінням нижчої породи, і лише
чоловік був вартий у її очах схиляння та пошани. Через те
вона відразу ж запропонувала Ремо свою дружбу, горда слу­
жити йому й бути корисною.
Лише на одну людину хлопець поглядав стримано і з вели­
кою осторогою — на Джізельду.
Бувши в тому домі представником опозиції, завжди чимось
невдоволена, Джізельда й у випадку з Ремо утрималася від
проявів ніжності, а.побачивши, куди вітер віє, навіть спробу­
вала подати старшим сестрам кілька розумних порад. Джі­
зельда сказала, що коли вони хочуть добре виховати хлопця
та зробити з нього чоловіка путящого, а не волоцюгу й зло­
чинця, яких усюди аж кишить, потрібна тверда рука, а не
надмірна любов та поблажливість, бо зайва турботливість і
солодкаво-манірна ніжність можуть тільки завдати шкоди.

91
 Вдаючи, ніби уважно слухають її, сестри ухильно кивали
головами: «Так... звичайно... звісно... авжеж...», а тим часом
обмінювались між собою промовистими поглядами. «Тверду
руку не завадило б свого часу застосувати до неї, коли вона
дала для цього підстави, а не до племінника, який таких
підстав не давав. Чоловік путящий вочевидь не годився для
неї, коли вона звернула свій погляд у зовсім інший бік, не слу­
хаючи порад, яких не бракувало, і нехтуючи пересторогами,
що їх було аж занадто. Та й волоцюг і злочинців ніхто краще
не знає, аніж вона, бо ж була злигалася чи не з найгіршим з
них». Ота здійснена у двадцять років зухвала й щаслива вте­
ча до безтурботного і юного шукача пригод, вродливого,
елегантного, досі відбивалася спазмами в жовчному міхурі
старших сестер. І само собою зрозуміло, що коли з боку
Джізельди проявився опір, Тереза й Кароліна почали стави­
тися до хлопця ще поблажливіше. А той і далі уважно й
пильно роздивлявся свою третю тітку, ніби якусь загадкову і
незбагненну для нього річ.
Ніобе ставилась до Джізельди як до амфібії, тобто до
чогось середнього між наймичкою і господинею. А як відомо,
домашні слуги завжди глибоко зневажають та нехтують
господарів несправжніх, тих, яких вони називають «ні риба
ні м’ясо». І тому Ніобе беззастережно підтримала господинь
справжніх і не просто підтримала, а й усіляко заохочувала їх
розбещувати хлопця своєю любов’ю, а той за спиною в
тіток дарував їй свою найосяйнішу усмішку, так наче між
ними двома було вкладено непорушну угоду.
Чимало нового запровадили тітки у своєму домі з появою
племінника. Тепер вони їли тільки з найгарнішого посуду, і не
в кухні, як то робили завжди, а у їдальні — де раніше обідали
тільки в неділю — на столі, застеленому чистою скатерти­
ною, і вже не ковтали страви похапцем, як колись, а трапезу­
вали з буржуазним комфортом, розмовляючи не лише про
жіночі труси й сорочки, а й про всяку всячину, скажімо, про
страви та про майстерність Ніобе, яка, обмірковуючи меню на
наступний день, несвідомо віддавала перевагу всьому тому,

92
що, як їй здалося, найдужче припало до вподоби Ремо. І тіт­
ки, чудово про все здогадуючись, і не думали їй перечити,
вдавали, мовби нічого не помічають. Якось небожа спитали
за столом, чи сподобався йому біфштекс, і він так весело
відповів: «Ще б пак, хай йому чорт!», що жінки були в захваті,
й повторилася та сама сцена, коли Ремо схопив трусики й
вони ніяк не могли їх у нього відняти. Почувши цю чоловічу
відповідь, Тереза раптом згадала про білий з рожевим чеп­
чик, якого вони пошили небожеві, коли він тільки мав на­
родитися, а Кароліна на цю згадку підхопилась на ноги і спо­
рудила на голові в Ремо ніби тюрбан із своєї серветки, а той
і не зворухнувся, дозволивши спочатку вирядити себе,
мов ляльку, а потім і милуватися собою; тоді Кароліна, охоп­
лена поривом ніжності, як у хвилини найбільших потрясінь,
знову обняла племінника й поцілувала його, а він на це від­
повів, як і завжди. Тереза трохи посміялася на згадку про
чепчик і трохи потупотіла ногами з приводу поцілунків,
які дратували її невідомо чому, так само, як невідомо чому
вони хвилювали сестру: може, тому що Ремо уже здавався
надто великим і серйозним хлопцем, щоб ставитись до ньо­
го як до дитини? Та й на його верхній губі уже вгадувався
пушок.
Джізельда, яка протягом усього обіду не розтулила рота й
не сміялася під час заключної кумедної сцени, проковтнувши
останній шматок, підвелась і мовчки вийшла з кімнати.
А Ніобе, що з’явилась у дверях, аби досхочу навтішатися
веселощами господинь, відступила назад і пропустила Джі-
зельду, але зразу ж таки скривила в неї за спиною кілька
гримас, вельми насмішивши трьох трапезників, які сиділи за
столом.
Першою турботою сестер стало добре годувати племінни­
ка, щоб він наїдався донесхочу, і їх завжди непокоїло, чи як
слід напхав він собі живіт. І тут вони цілком порозумілися з
небожем, бо Ремо виявився здатним перевершити найсміли-
віші їхні сподівання. Після цього сестри потурбувалися
налагодити відповідні взаємини із сусідами. Усі без винятку

93
повинні були ставитись до Ремо як до панича, і звертатися до
нього тільки на «ви» — навіть інші хлопчаки, діти орендаря
та пожильців. У випадку з небожем сестри заповзялися
будь-що зберегти відстань, якої не могли утримати для са­
мих себе, бо хоч сусіди й починали з ними розмову з пошти­
вого привітання, але потім, захопившись, досить-таки фа­
мільярно називали їх Терезою чи Кароліною або Матерассі
без «синьйорин» попереду, в той час як сестрам дуже хо­
тілося б, щоб їх величали «синьйоринами» і, звертаючись до
них, казали: «Синьйорини Матерассі...» Та відомо, що жите­
лі малих селищ і містечок мало зважають на формальності та
манери — близькі взаємини сприяють тому, що між людьми
неоднакового стану дуже швидко розвиваються панібратські
стосунки. Але сестри сподівалися, що бодай у відношеннях
до нового члена їхньої родини сусіди зважатимуть на суспі­
льну відстань.
З цього приводу Джізельда також мала свою окрему дум­
ку. Вона вважала чистим безглуздям вимагати формальних
пристойностей від простих людей, а надто від дітей, у чиєму
товаристві такі дурні витівки завжди терплять крах. Якось
вона сказала, що з цього навіть кури сміятимуться. Тоді
Тереза, кинувши серветку на стіл, владним голосом заявила,
що курям вільно сміятися з чого вони там хочуть, але вона у
своєму домі чинитиме так, як вважає за потрібне. І аж двічі
повторила: «В моєму домі...» — з похмурим і сердитим вира­
зом обличчя. Кароліна тільки згідливо бурмотіла: «Так, так,
так...» — і це слово аж ніби кілька разів відскочило від під­
логи до стелі та навпаки. А Ніобе зробила такий рух, наче
скручувала шию півневі — мовляв, вона знає, як відбити в
курей охоту сміятися. Потім похитала головою і знизала
плечима, щоб Ремо зрозумів: мовляв, для тієї не першина
верзти нісенітницю, вона вже не раз «влучала пальцем у
небо», як-то кажуть у Флоренції, і слухати її нема потреби,
бо в цьому домі вона означає порожнє місце. Такими гостри­
ми суперечками не раз закінчувався обід, який тепер урочис­
то відбувався в їдальні на честь появи в родині племінника.

94
 Під час тих суперечок, які безпосередньо його торкалися,
Ремо зберігав небесну незворушність, удаючи, ніби уявлення
не має, наскільки близько зачіпають його ці домашні чвари;
і він не забарився зрозуміти, що опір Джізельди дає йому
чималі вигоди й тому на будь-які зауваження третьої тітки
він відповідав байдужим і ледь насмішкуватим поглядом лю­
дини, яка втішається добрим травленням і навіть узяв собі за
звичку наспівувати їй у обличчя досить зухвалих пісеньок,
щоб напевне зробити Джізельду своїм ворогом. Він-бо не
хотів, аби вона зрештою вгамувалася і змирилась — така
зміна поведінки, на думку Ремо, не обіцяла йому нічого доб­
рого.
Тітки надали небожеві колишню спальню своїх батьків, бо
коли ті померли, жодна із сестер не захотіла там оселитися, і
кімната так і залишилася нежилою, огорнута гнітючою
атмосферою. Її вікно виходило в поле і було розташоване над
кухонним вікном, що було забране білими, поїденими іржею
гратами, як і всі вікна першого поверху.
Хлопець був задоволений, адже йому дісталась найгарніша
і найпросторіша кімната на другому поверсі. Меблі в ній були
з найкращого дерева — колишній управитель панських маєт­
ків умисне замовив їх до синового весілля. Там досі стояло
величезне ліжко на чотирьох залізних колонах, вивершених
позолоченими шишаками, запнуте балдахіном із небесно-
голубого дамаського шовку. Ремо з радістю розлягався на
тому ліжку, де вільно могли б спати троє людей. Засинаючи
і просинаючись, він довго роздивлявся голубий балдахін та
позолочені шишаки, і його юний дух ніби поринав у чарів­
ний сон, який поступово переходив у справжні сни, теж
чарівні, але напрочуд реальні й виразні.
Пильно спостерігаючи за хлопцем, хоч і з різними
почуттями, чотири жінки зробили не одне відкриття, і ма­
буть, найдужче вразила їхню уяву його непогамовна жадоба
до води. Щодня Ніобе ставила йому в кімнату повний глек,
а на додачу ще й відро, проте Ремо цього не вистачало, а та­
зик здавався йому надто малим, щоб митись у ньому, як душа

95
забажає. Отож тільки-но хлопець підводився вранці з посте­
лі, він спускався на кухню, виносив діжку в поле, роздягався
до пояса і, стоячи на голій землі, навіть узимку щедро поли­
вав собі на руки і шию, на груди й плечі. Те саме він робив,
коли розпарений, повертався додому з прогулянки. Ніобе пер­
шою довідалася про цю звичку і була в захваті, проте не змо­
гла довго берегти таку радість для самої себе і зрештою роз­
повіла господиням,— і то з усіма подробицями,— як що­
ранку хлопець хлюпається у воді. А що в цьому домі воду
ніколи не вважали такою вже необхідністю, коли йшлося не
про пиття, то ця звичка налякала, вразила і стурбувала тіток.
Чи не схопить він собі нежить, а то й запалення легень?
Ніобе пощастило заспокоїти господинь: якщо це в нього
давня звичка, то тіло звикає до обливання. Зрештою, вона
сама бачила, якою свіжістю й радістю сяє його обличчя, коли
він розтирається сильно й швидко, аж поки шкіра почервоніє;
від цього не хворіють — навпаки, загартовуються проти
будь-якої недуги, особливо проти застудних хвороб.
А тільки-но зимові холоди відступили, як хлопець запитав
у служниці:
— Де тут річка, чи далеко звідси?
Ніобе стривожилася, почувши таке запитання, й відповіла,
що річки поблизу немає.
— А нащо тобі річка в таку холодну пору? — поцікавила­
ся вона.
— Та я знаю, що зараз холодно,— відказав хлопець.—
Я мав на увазі весну, коли потепліє.— І кинув: — Це я прос­
то так запитав.
Він зрозумів, що був надто відвертий і сказав зайве.
Розтираючи оголене до пояса тіло, він знову й знову обво­
див пильним поглядом обрій — так ото дослідник пустель
шукає воду і знаходить її завдяки своєму непомильному
чуттю. Згодом, коли Ремо почав блукати полями та вуличка­
ми, коли він обійшов навколишню місцевість уздовж і впопе­
рек, він, звичайно, натрапив на два струмки, Афріко й Мензо-
лу, але вони вирують тільки після зливи, а через півгодини в

96
обох тих рівчаках лиш де-не-де поблискують крихітні ка­
люжки, купатися в яких ледь-ледь вистачає місця жабам.
Ще одна подія дуже вразила наших жінок, які вперше у
житті зіткнулися з хлоп’ячим дитинством: уже через кілька
днів Ремо відкрив, що потрапити на кухню, куди він прихо­
див митись, зручніше не сходами, а спускаючись по гратках
кухонного вікна. Ніобе саме кип’ятила молоко, і вся її увага
була прикута до плити, коли раптом за вікном ковзнула
згори чиясь тінь, і жінка навіть не встигла роздивитися до
пуття, що ж то за проява.
— Свята богородице! — зойкнула вона, судорожно ви­
дихнувши повітря.
Молоко, звичайно, потекло через вінця. Злодій? Чи при­
вид? Чи якесь віще видіння? А може, то нечистий з’явився
по її душу? І тут вона побачила Ремо, що ввійшов із чорного
ходу з незворушним, як завжди, обличчям. Аж тоді бідолаш­
на жінка змогла нарешті ковтнути повітря й вигукнула:
— Ох ти, вражий сину! Отак мене налякав!.. І молоко ви­
текло.— І вже спокійнішим голосом додала: — А як настро­
мишся на ті шпичаки?
Ремо тільки всміхнувся. Ні, він не з таких, хто міг би
настромитися на шпичаки, досить було тільки глянути на
нього. Це зрозуміла й Ніобе і подумала, що хлопець знайшов
собі чудову розвагу.
Наступного ранку, готуючи каву та молоко, вона вже напе­
ред смакувала втіху і чекала, що з хвилини на хвилину за
вікном промайне знайома тінь. Цього разу Ніобе була обачні­
ша з молоком і якийсь час обачно остерігалася розповісти
про своє відкриття господиням. Та довго витримати не змог­
ла і, обравши слушну хвилину, розказала їм про нову витівку
небожа. Тереза стурбовано зауважила, що хлопець може
упасти й покалічитись, а Кароліна аж пересмикнулася, по­
думавши про кляті гостряки, на які він міг напоротись.
Але в очах Ніобе вона прочитала, що служниця анітрохи
не тривожиться з цього приводу, бо на власні очі бачила, як
спритно Ремо проробляє свій трюк.
4 7 *<и»
97
 — Ні, він не настромиться на гостряки... І не впаде...
Будьте спокійні, нема чого хвилюватися...— повторювала
служниця, розтягуючи слова.
Зрештою і тіткам закортіло поглянути, як небіж спускає­
ться вниз по стіні. І наступного ранку Ніобе зачинила їх у
комірчині під сходами, де зберігали всяку всячину. Комір­
чина була поруч із кухнею, і її квадратне віконечко з двома
поперечинами виходило надвір якраз біля кухонного вікна —
там і причаїлися Тереза й Кароліна, тремтячі, охоплені ціка­
вістю. Але Ремо був схильний до несподіваних вчинків, і
того ранку він умився нагорі й статечно спустився сходами.
Не побачивши тіток у майстерні, де бачив їх щоранку, він
увійшов на кухню і, стоячи під самими дверима до комірчини,
де вони ховалися, озвався до Ніобе:
— А де ж тітки? Куди вони поділися? Чому досі не пра­
цюють? Невже, сплять?
Ремо знав, що о цій порі тітки завжди були внизу. Розпи­
туючи Ніобе, він усе стояв біля дверей комірчини, а служни­
ця мовчала, ледве стримуючись від сміху. Насилу вона доче­
калася, поки хлопець вийде, щоб випустити господинь із
схованки, і ті побігли до своїх кросен, утікаючи, мов кішки,
яких хазяїн шмагонув дубцем.
Але незабаром вони дістали змогу помилуватися сприт­
ністю небожа — і не ховаючись. Тамуючи крик, щоб не напо­
лохати його, дивились вони, як спускається він униз по
стіні. А Ремо, вшановуючи їхню присутність, вирішив
ще й піднятися до своєї кімнати — мовляв, він уміє не тіль­
ки спускатися, а й дертись угору, і коли знову хлопець
опинився в своєму вікні, він тут-таки миттю ковзнув униз.
Дивлячись на нього, жінки майже не дихали від страху.
Та зрештою звикли й до цього, і про небожеву спритність
якось навіть зайшла розмова за столом. Ремо, дивлячись
на тіток, усміхнувся одній, потім другій і запевнив їх, що для
нього не становить жодних труднощів видертись по будь-якій
стіні на самий дах будинку, це, мовляв, завдання для почат­
ківців. Так само легко міг би він і спуститися з даху на

98
землю. Аж поки жінки почали розгублено зиркати то вгору,
то вниз, мов виглядаючи, з якого ж боку з’явиться або
куди зникне їхній племінник.
— От і гаразд,— суворим тоном урвала його Джізель-
да.— Як виростеш — будеш пожежником.
На ці слова хлопець анітрохи не образився й не здивував­
ся, давши зрозуміти, що така пропозиція йому до вподоби і
фах пожежника цілком його влаштував би. Тереза тільки
скоса позирнула на сестру гострим убивчим поглядом, проте
змовчала. «Ця й рота не розтулить, щоб не бовкнути якусь
дурницю або бридоту». Кароліна глянула на сестру і так ви-
тяглась у талії, аж зробилася мало не вдвічі вища на зріст:
«Так, так... Сердешна невдахо, ти ще побачиш, який із нього
вийде пожежник! Це тобі тільки й лишається мріяти, що про
пожежника».
Хоч якоїсь певної думки в сестер і не виникало, проте було
очевидно: обидві вони плекали щодо племінника дуже високі
надії.

Через якийсь час Ремо почав усе частіше відлучатися

з дому й іноді десь пропадав по багато годин. Ніхто ніколи не
знав, із ким він був і де саме, куди ходив і звідки повертався.
Його відповіді були спокійні, але водночас плутані, непере­
конливі; хлопець уміло користався тим, що він новачок у цій
місцевості, й давав відповіді, з яких непросто було збагнути,
де й у чиєму товаристві гаяв він час. Ремо описував місця
та людей так неясно, що між жінками спалахували жваві
суперечки, і вони навперебій намагалися пояснити племін­
никові, чому він не повинен ходити в те або в те небезпечне
місце чи відвідувати людей, не гідних його самого та його
нової родини. Іноді сестрам здавалося, що таємницю нарешті
розгадано, але тут Ремо додавав якусь нову подробицю, і все
знову поринало в морок — таємниця ставала непроникною.
На сніданок, на обід та вечерю він, мов якимись чарами, зав­
жди з’являвся вчасно, проте ніколи не щастило витягти з
нього, де ж він усе-таки пропадав.

99
 Тітки відчували, що з самого початку щось у них іде нега­
разд, відчували відповідальність за сироту й необхідність зай­
нятися його вихованням серйозно. Та що вони могли, сидячи,
мов прив’язані, за роботою, яка не давала їм і вгору глянути?
Незгоди, які виникли у старших сестер із Джізельдою,—
бо ж їм здалося, ніби вона поставилася не дуже прихильно
до хлопця, коли він у них з’явився,— ці незгоди завадили їм
доручити виховання племінника молодшій сестрі, а тільки в
неї міг би знайтися потрібний для цього час. Отож усі
турботи про Ремо склали на плечі Ніобе, а вона з раннього
ранку й до пізнього вечора мала повні руки роботи і до
того ж, само собою зрозуміло, аж ніяк не була найкращою
вихователькою і через своє цілковите невігластво, і через
свою природжену доброту, а головне, через ту прихильність,
яку вона відчула до хлопця, відчула зразу й без вагань,
і Ремо чудово про це знав. Уже з перших днів служниця
почала покривати його викрути та обман. То вона запевняла
господинь, ніби хлопець був із селянами в маєтку і з ним
усе гаразд, він поводив себе як слід; то він, мовляв, на
подвір’ї, розважається з сусідськими хлопчаками. А тим ча­
сом вона не мала анінайменшого уявлення, де ж Ремо, і сама
неабияк цим турбувалася. До цього слід додати відчуття
неспокою та ніяковості, яке виникло в домі, коли в життя чо­
тирьох жінок наче метеор залетів Ремо. Тіток бентежила
і збивала з пуття його мовчазливість, хвилював його запи­
тальний погляд, такий приємний і водночас незбагненний.
Хлопець оселився в них на початку грудня, і в перший час
вони були надто розгублені після трагічної й несподіваної
смерті Августи, отож ніхто не подумав про те, що слід би від­
дати його до школи. Потім настали різдвяні свята, які від­
сунули всі справи надалі. Та й навчальний рік уже дійшов
середини... Потім запросили з Анкони документи Ремо, і ми­
нуло чималу часу, поки їх там усі зібрали та привели до ладу,
а коли нарешті вони надійшли, то з’ясувалося, що хлопець
не мав навіть свідоцтва про закінчення початкової шко­
ли — уся його освіта обмежувалася трьома класами. Щоб

100
зняти з племінника відповідальність за його неуцтво, тітки
дійшли висновку, що таке неподобство може відбуватися
тільки в Анконі. Й у тоні, яким вони вимовили назву
цього містечка, прозвучала глибока зневага. А коли запи­
тали в Ремо, як же він збавляв свої дні в тому неможли­
вому провінційному закутні, хлопець просто і з почуттям чо­
ловічої гідності відповів:
— Я ходив у науку до механіка.
«До механіка...» Знову й знову сестри перекочували в ро­
ті ці слова, і, звичайно, вони не збиралися вимовляти їх, а
тільки делікатно виплюнути, обравши мить, коли ніхто на них
не дивитиметься. «До механіка...» Ці слова мовби безжально
оголили прикру істину, пробудили в їхній пам’яті невеселу
подорож, освітили яскравим світлом похмуре видовище ан-
конської вбогості, і сцена смерті сестри постала в їхній уяві
ще трагічнішою та значущішою. «Ремо! Ремо!»
— От, от,— зробили вони висновок, цілком вичерпавши
тему розмови й обачно опустивши над нею завісу, як і над
деякими іншими подробицями анконського життя.— В меха­
ніка... у майстерні... от, от...
Більш про це вони не розмовляли, та було ясно, що ця
прикра історія належить минулому хлопця, в яке краще не
заглиблюватися.
— Слюсар? — озвалися вони потім удвох разом, коли за­
лишилися самі-одні в своїй кімнаті, збентежені й замислені.
— Слюсар? — повторила Кароліна, ніби зважуючи це га­
небне слово.
А Тереза кинула його додолу й розтоптала, мов отруйну
гадину.
— Ще чого — слюсар!
Протягом кількох днів у домі відбувалася якась таємнича,
незвичайна діяльність: тихі розмови, суперечки, що раптово
уривалися, значущі мовчанки. Старші сестри писали й отри­
мували листи, посилали Джізельду до Флоренції з якимись
запечатаними конвертами й нарешті офіційно оголосили:
наступної неділі вони чекають важливого візиту високо­

101
поставленої особи, який цього разу не матиме нічого спіль­
ного з виготовленням жіночих сорочок чи трусів. У чеканні
того візиту було навіть трохи звільнено й прибрано кімна­
ту-майстерню сестер, підметено та очищено від пилюки
вітальню, де повідчиняли вікна та двері, щоб провітрити
помешкання, й воно стало схоже на храм перед службою
божою, а легкий запах гасу, яким протерли підлогу, підси­
лював враження того, що тут відбудеться торжество скорі­
ше релігійного, аніж світського характеру. Нарешті з вели­
кою ретельністю було приготовлено закуску та напої —
і цього разу сестри не поскупилися.
Кого ж вони чекали в ту неділю, десь на третю годину
дня? Був уже кінець березня, у теплому, прозорому і тремт­
ливому повітрі розквітали яблуні та мигдаль, ніжно-білий
грушевий цвіт покривав гілля, наче сніг узимку, і, здавалося,
вся рівнина та пагорби ховаються під білою вуаллю.
Уже рожевіли, розпукуючись, гострі бруньки персиків, про­
віщаючи настання жарких днів. А на землі поміж першими
зеленими росточками пшениці були розсипані фіолетові,
а подекуди й червоні або білі анемони.
Того дня навіть обід з’їли похапцем, причому Ніобе пода­
ла не більше як половину страв і на півгодини або й на три
чверті години раніше, ніж звичайно. Потім Джізельда з не­
звичною поквапністю прибрала зі столу і навела лад у кімнаті,
а тим часом за стіною на кухні вже чутно було торохтіння
в тазах череп’яного посуду. То Ніобе мила миски, ще до­
жовуючи обід. У домі панував настрій урочистого чекання, як
у той день посту, коли роздають святу воду.
Ремо, здавалося, не звертав найменшої уваги на цю схви­
льовану метушню і своєю незворушною поведінкою навіть
додавав таємничості незвичайній події, яка мала сьогодні
відбутися. Він без видимої цікавості відповідав на промовисті
погляди тіток і вдавав, ніби не розуміє окремих слів, туман­
них натяків і недомовлених загадкових фраз, із яких можна
було вгадати, що всі ті надзвичайні приготування робилися
виключно задля нього.

102
 Не встигши проковтнути останній шматок, сестри, як і що­
неділі, побігли й зачинились у себе в кімнаті, але того дня
вони чомусь дуже квапились і були неабияк схвильовані.
Тітки ще раз нагадали племінникові, щоб він одягнув синій
костюмчик і на третю годину був готовий.
Вони не захотіли одягти хлопця в чорне з нагоди жалоби
по матері й мали цілковиту слушність, знехтувавши цю
безглузду вимогу буржуазної моралі, для якої насамперед
важливі форма та видимість. В одного молодого кравця з
Понте-а-Мензола, який пройшов науку у відомого флорен­
тійського майстра, сестри замовили для небожа два костюм­
чики, один сірий фланелевий, а другий синій вовняний,
обидва з коротенькими штанцями, отож стрункі ноги Ремо,
обтягнуті вовняними гольфами, лишалися на видноті, й
усі могли милуватися їхніми граційними, як у оленя, рухами.
Він мав одягти також чорну шовкову краватку, а чорна по­
в’язка на лівому лікті мала навіювати пошану до його сиріт­
ства. То було наче застереження, щоб ніхто не посмів пе­
реступити через духовну межу, яка оберігала його смуток.
Ремо зійшов униз перший. Перевдягся він миттю — не
встиг і піднятись нагору, як уже й спустився: вродливий,
елегантний, з акуратно зачесаним лискучим волоссям. Йому
заборонили виявляти будь-яку особисту ініціативу і, стоячи
на третій сходинці від дверей, він погойдувався, мов при­
пнутий до берега човен.
Навіть бідолашна Ніобе творила в той день чудеса. Уже
незабаром після другої години на кухні був такий лад, наче
її готували для якогось огляду* Потім служниця зникла
у своїй кімнатці, поруч із кухнею, і вийшла звідти акуратно
прилизана — волосинка до волосинки! — й обряджена у
свою парадну форму — гарний смугастий фартух із ретельно
відпрасованими складками.
З мітлою в руках Ніобе попрямувала туди, де стояв Ремо,
і востаннє легенько підмела на східцях та перед дверима,
підмела цегляну доріжку до самої хвіртки, а також на вулиці,
перед хвірткою. І чим далі вона відходила, тим легше мела,

103
аж почало здаватися, ніби в руках у неї не мітла, а віяло.
Так минули останні хвилини цього напруженого чекання.
Аж ось на далекому повороті заскреготів на рейках трам­
вай, і тоді Ніобе бігцем кинулася на кухню, поставила там
мітлу і крикнула господиням, що трамвай уже близько. Після
чого повернулася до хвіртки, знову й знову поправляючи
та розгладжуючи на собі фартух, ніби то була постелена на
стіл скатертина, та обсмикуючи жакет — одне слово, чепу­
рилася, наче пташка, яка чистить пір’я.
Хоч як сестри старалися, близько третьої години вони
ще не спустилися вниз. Неквапність, з якою вони наряджа­
лися в неділю, становила для них ніби противагу вічного
поспіху буднів; це була єдина розкіш, яку вони дозволяли
собі після цілого тижня праці, й відмовитися від неї їм було
несила. І тільки тоді, коли гуркіт трамвая долинув уже від
найближчого повороту, сестри похапцем збігли вниз — ша­
рудливі, мерехтливі, наквацьовані білилами, напудрені й
вичепурені так, що далі нікуди. Отже, в останні хвилини во­
ни уже тільки крутилися перед дзеркалом, милуючись собою,
а відривалися від цього вони завжди дуже неохоче.
Ремо вже звик, що в неділю та з нагоди врочистих подій
тітки вбираються по-чудернацькому, отож він дивився на них
далеко не з тією цікавістю, як тоді, коли їхав у поїзді до
Флоренції, та й не було вже коли милуватися ними, бо трам­
вай дзеленчав ближче й ближче і раптом зі скреготом
зупинився біля самої їхньої хвіртки.
Ніобе заметушилась і закричала:
— Директриса! Директриса!
Тереза та Кароліна, розцяцьковані й вичепурені, вибігли
назустріч гості.
Першою з трамвая вийшла дівчина з рожевим і круглим, як
червоне яблуко, обличчям. Вона була без капелюшка, з об­
крученою навколо круглої голівки прегарною чорною ко­
сою — як у пансіонерки. З першого погляду на постать і
обличчя тієї дівчини могло здатися, що їй не більше п’ятна­
дцяти років. Але придивившись уважніше, ви б набавили їй

104
віку: насправді дівчині вже виповнилося двадцять дев’ять.
Зразу впадало у Ьічі, що то служниця — досить скромна і, ма­
буть, лагідної вдачі, але явно трохи примхлива. Вона зіскочи­
ла з підніжки трамвая на землю і розкинула руки, щоб прий­
няти в обійми свою пані. Підбігши до трамвая, розкрила обій­
ми і Тереза, а тоді й Кароліна, і навіть Ніобе. Тільки Ремо
лишився стояти з опущеними руками, але готовий схилитись
у шанобливому поклоні перед знаменитою гостею. Вагон на­
чебто стиснувся, потім нахилився, присів, як присідає курка,
коли збирається знести яйце, і вивергнув із себе величезну
й чорну ворухливу масу.
— Терезо!
— Беатріче!
— Кароліно!
Тільки-но поважна синьйора зійшла з підніжки, як земля,
здавалося, задвигтіла, а вагон, зразу піднявшись на кілька
сантиметрів, весело загуркотів і легко та швидко покотився
по рейках далі.
— Така сама, як і колись!
— І ти теж!
— І ти!
— Стільки років минуло!
— Ох і багато ж!
— Як добре, що ми нарешті зустрілись!
Вдосталь надивившись одна на одну після багатьох років
розлуки, жінки увійшли в поїдену іржею білу хвіртку, яка
не розчинилася ширше навіть для монументальної директ­
риси.
Зупиняючись через кожні два кроки — і тоді разом з нею
зупинявся весь гурт, над яким вона нависала, мов квочка
над курчатами, хоча вона скидалася більше на індика, ніж
на квочку — директриса розглядалась навколо, дивилася
вниз, угору, в далечінь, наче наново звикаючи до давно знайо­
мого краєвиду і навіть до повітря; вона глибоко й шумно
зітхала, і від тих зітхань здригалось усе її тіло, і тремтіли
пальці, якими вона здавлювала чиюсь руку, так ніби натиска-

105
ла на кнопку; гостя знову й знову торкалася до подруг,
хапала ту або ту за лікоть і називала обох спершу просто
«дівчата», а потім — «любі мої дівчата».
Тоніна, директрисина служниця, дістала дозвіл піти з Ніо-
бе прогулятися по маєтку. Ця думка відразу припала дирек­
трисі до смаку, і вона відповіла з висоти третьої приступки:
— Авжеж, авжеж... Іди, люба, йди...
Як читач, певно, здогадується, ті «авжеж» були не прости­
ми собі «авжеж», а добре виваженими, і летіли вони згори
вниз у супроводі відрепетируваних, як і слова, усмішок, що,
проте, неминуче відкривали величезні, мов у коняки,й уже по­
жовклі зуби, поцятковані темними плямами, сточені загли­
бинами й борозенками.
Сестри та їхня гостя увійшли до вітальні.
Директриса розглянулася навколо, замилувалася розсія­
ним, мов у церкві, світлом, і, здавалося, їй було приємно
дихати повітрям цієї кімнати, прибраної з нагоди її відвідин,
де стояв слабкий запах гасу.
Вона була старша від сестер на два-три роки, але її огряд­
на постать, поважна хода й манера розмови справляли
таке враження, що бідолашні, а надто Кароліна, здавалися
поруч із нею боязкими дівчатками. Таке враження підсилю­
вала і їхня поведінка, догідлива й глибоко шаноблива.
Гостю посадовили праворуч від Терези на канапу, а в двох
кріслах обабіч канапи вмостилися Кароліна — поряд із се­
строю, вся подавшись до гості, та Ремо — він сів біля дирек­
триси. А та, хоч досі й не озвалася до нього жодним словом
як до персонажа другорядного, проте мигцем і скоса обдару­
вала його кількома поглядами та значущими усмішками,—
мовляв, інтерес до нього виникне у свій час,— і в тих погля­
дах та усмішках крізь вираз владної авторитетності уже спа­
лахували вогники поблажливості,— так ото прозирають тро­
янди крізь колючі зарості глоду.
Директриса розпустила зав’язки чорного, майже до п’ят,
плаща, вивільнивши з-під нього руки, якими вона жваво
жестикулювала, й відкривши пенсне зі скельцями в оправі з

106
білого металу, що висіло над грудьми на чорному шнурку,
протягнутому між двома гудзиками жакета. На самому
початку розмови вона також відкинула назад чорний капе­
люх, схожий на димар, високий і круглий, з бантиками,
пером та вуаллю. Той капелюх не був ні модним, ні супереч­
ним моді,— як і ті, що красувалися на головах у сестер
Матерассі,— а просто дуже авторитетним. Гостя вирішила
відкинути його на потилицю, либонь, для того, щоб рельєфні­
ше вирізнилося її велике плескате обличчя з величезним,
вигнутим у формі параболи носом, із схожою на поверхню
коркового дуба шкірою, порепаною та ніздрюватою, яка під
мікроскопом, мабуть, показала б справжню гірську панораму,
як ото на Місяці. Й варто відзначити одну дивну обставину:
ця жінка на ім’я Беатріче була, проте, напрочуд схожа на
самого Данте й не мала анічогісінько спільного з коханою
його душі.
— А пам’ятаєш?
— А пригадуєш?
Як з’ясувалося, подругою гості, власне, була Тереза, але
у глибині душі директриса вважала подругами обох сестер.
Можливо, на таку, навряд чи дуже щиру відвертість, її спону­
кало те, що озивалась до неї переважно Тереза, яка поруч
із тим громаддям здавалася телятком біля бугая. Кароліна
тільки з усім погоджувалась, на кожну фразу відповідала
«так» або «добре» і чимось скидалася на вуркотливу голубку,
але, звичайно, говорила здебільшого директриса, вона ста­
вила запитання і сама ж таки відповідала на них, так уміло
змінюючи тон голосу, що створювалося враження, ніби від­
повідає вона комусь іншому.
— Скільки років минуло, відколи ми не бачились!
— Ой давно!
— І подумати — така зустріч!
— Коли я прочитала твого листа, то й кажу собі: «Звичай­
но, я поїду до них, неодмінно поїду. Мені дуже хочеться їх
побачити. Поїду в неділю пополудні». Що ж ви хочете, дів­
чата, я теж ув’язнена, як і ви, навіть у. неділю вранці мушу

107
приходити до дирекції. Стільки різних справ — і листи треба
переглянути, і щось дописати, і щось закінчити, отож на
особисте життя мені лишаються тільки оці кілька годин після
полудня.
Рівняючи своє ув’язнення до ув’язнення сестер Матерас-
сі, вона, як легко зрозуміти, робила їм честь, адже її стано­
вище директриси початкової школи було аж надто розкішною
в’язницею порівняно до в’язниці жалюгідних швачок, що
день і ніч гнули спину над жіночими трусами та сорочками.
Беатріче була дочкою поштового службовця і дитинство
та юність, аж до двадцяти трьох років, прожила в селищі
Боргетто, між Понте-а-Мензолою та Санта-Марією. Свою
кар’єру вона починала простою вчителькою. Згодом їхня ро­
дина перебралася до Флоренції.
Почали згадувати, як їм жилося за тих часів. Родина
Матерассі, родина Сквіллоні, до якої належала директриса.
Кілька прогулянок, коли вони всі разом вибирались на пагор­
би, кілька вечірок у домі Матерассі або в домі Сквіллоні.
І як грали в оту гру, коли треба було із зав’язаними очима
розбити палицею підвішений угорі горщик, у якому були цу­
керки для переможця. Кароліна тоді зірвала з обличчя
пов’язку, навіть не спробувавши розбити горщик, бо коли їй
зав’язали очі, вона від страху не могла ступити жодного кро­
ку. Тереза пройшла, скільки було треба, але збилася з на­
прямку і вдарила палицею в порожнечу, думаючи, що б’є
по горщику.
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
І ось настала черга майбутньої директриси, яка, будучи
господинею дому, мала робити спробу останньою. Вона впев­
нено попрямувала до горщика, ніби й очі в неї не були
зав’язані, опинилася точнісінько під ним і вдарила палицею в
саме дно: карамельки й шоколадки посипались додолу, а її не
зачепило жодним черепком.
— Ха-ха-ха!

108
 — Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
Почали згадувати близьких людей: батьків, дідів, усіх не­
біжчиків з родини Матерассі та з родини Сквіллоні.
— Ох, ох!
— Ех, ех!
— Отак-то воно!
Нагомонівшись про досить рідкі хвилини веселощів, поча­
ли згадувати хвилини смутку — а таких було куди більше.
І горя, і прикрощів у їхньому житті вистачало, та говорити
про це не хотілося.
— От, от...
— Ет...
— Ну, звісно...
Згадали про будинок Сквіллоні.
— Ти хотіла б його побачити?
Сумно опустивши голову, проте цілком пануючи над своїми
почуттями, директриса нічого не відповіла.
— Хочеш подивитися, на свій дім? Підійдемо туди з боку
поля, ніхто не побачить нас.
Випростана, але досі з опущеною головою, розм’якла,
розчулена, директриса ронила: «Ні... ні, ні... ні, ні... ні», —
і здавалося, слова скочуються з її сукні, яку вона машинально
обтрушувала рукою, ніби помітивши там хлібні крихти, поро­
шинки або якусь нитку.
Ні, їй не хочеться дивитися на свій дім, але це небажання,
звичайно, не свідчило про байдужість, аж ніяк.
— Ні, ні... Два роки тому я проїздила повз нього, коли
їздила до Сеттіньяно на іспити у складі комісії.
— І чого ж ти тут не зупинилася?
— Я була не сама, з інспектором.
Ремо досі не розтулив рота і тримався із зразковою скром­
ністю. Під час усіх отих зітхань, усмішок, реготу, спогадів
він зробив тільки одне спостереження, а саме, що зуби в його
тіток були куди гарніші, ніж у директриси; він помітив це
тоді, коли вони разом перестали сміятися, щоб перейти від

109
веселих спогадів до сумних, але зуби в усіх трьох ще лиши­
лися відкриті; здавалося, вони забули сховати їх, хоча з
того, як раптом посерйозніли їхні обличчя, можна було
подумати, що вони ошкірилися кусати.
Та де там!
Цей допитливий хлопець, який розумів усе аж надто чудо­
во й відразу пристосувався жити у світі жіночих сорочок
та трусів, уже збагнув і іншу дуже важливу, дуже істотну
істину: оці старі шкапи не годні були кусатися навіть тоді,
коли ошкірювали зуби або просто забували сховати їх; вони
вміли тільки жувати свій овес або роззявляли пащу, щоб
заіржати. Отож він лишався спокійнісінький. Він не боявся
навіть тоді, коли зубів вистромлялося багато, навпаки, це
тільки розвеселяло його.
Згадали й про життя інтимне.
— Що ж ти хочеш, ми... Сама розумієш...
Обидві сестри разом сказали одне й те саме, одна — го­
лосом, друга — очима:
— Ми нічого не знали, крім роботи... Отут усе життя й
просиділи...
В ту мить, коли довелося звіритися третій особі, уся ше­
ренга зухвалих і відчайдушних Альфредів, Гаетано, Рафаел-
ло та Гульєльмо з їхніми високими перевагами та без­
глуздими вадами зникла, як ото зникає загін боягузів, тіль­
ки-но в повітрі запахне порохом.
— Я знаю... Знаю...
Директриса багато чула про їхню високу майстерність,
про їхні успіхи, і про те, що вони спромоглися повернути собі
дідівський маєток.
— Браво, я завжди знала, що ви жінки надзвичайні.—
Хоча, до неї їм, звісно, було далеко.— А знаєш, із ким
я розмовляла про вас оце недавно? Пам’ятаєш Беттіну Різа-
літі? Тепер її прізвище Тіріннанці. Влітку вона часто прихо­
дила до нас, у неділю... В неї уже дорослі діти, усі вони
були моїми учнями, троє хлопців і дівчина. Так-от, дівчина
у травні виходить заміж і коли мова зайшла про посаг, то зга­

110
дали про вас, але Беттіна сказала, що не з їхньою кишенею
замовляти білизну в таких знаменитих швачок, як ви.
— Ет!
Матерассі не пам’ятали Беттіни Різаліті, не знали й про те,
що вона стала дружиною відомого ковбасника Тіріннанці,
але на згадку про їхню славу скромно опустили очі. Робота
відірвала їх від життя, пояснили вони, і багато чого стерла
в їхній пам’яті. Вони прості собі швачки, вишивальниці, і
такими їм судилося померти:
— Тепер уже...
Одначе це «тепер уже...» не означало тієї безнадії, з якою
було вимовлене; кожен, хто розуміється на тонких відтін­
ках мови, помітив би в таких смиренних словах іскорку
світла, яка могла б розгорітись і яскравіше. Тобто сестри
Матерассі не хотіли цілком визнавати свою поразку, мовляв,
аж ніяк не обов’язково мали дійти вони до такого життя,
усе могло б скластися й інакше, але вони самохіть відштовх­
нули усі інші можливості; слова «тепер уже...» означали, що
усамітнилися вони від життя своєю охотою, й тепер уже,
звичайно, нічого в цьому не зміниш.
Щодо директриси, то вона, на відміну від сестер, пере­
жила у своїй юності одну, зате вельми яскраву драму: за кіль­
ка днів до весілля від неї утік наречений, молодий учитель,
її колега; він безслідно зник, залишивши її з уже наготовле­
ним весільним посагом та оформленими документами. Так
ніколи й не довідалася вона про справжню причину втечі
лукавого зрадника. А що сестри Матерассі добре знали про ту
драму, бо відбулася вона тридцять років тому, коли родина
Беатріче ще жила біля Сеттіньянського шляху, то директриса
не могла розповісти їм нічого нового.
— Ти його пам’ятаєш, так? — запитала вона в Терези,
притлумивши владні нотки в голосі, хитаючи головою та див­
лячись на подругу очима, в яких раптом проступив смуток,
хоча кожен би зрозумів, що вона міцно тримає в руках
віжки свого настрою і в будь-яку мить у її погляді та в
голосі знову з’явиться твердість. Але ні, ні, поважна синьйора

111
дала завести себе на слизьке не для того, щоб так відразу
зійти з того грунту, їй ще хотілося там поковзатись.
— На жаль, пам’ятаю! — відказала Тереза.
— Господи! — докинула Кароліна.
— Він тепер у Римі, завучем середньої школи.
Ось вам і пояснення тієї втечі — трагічної, але наперед
визначеної самим провидінням. Директриса і завуч школи!
Та хіба коли бачено двох Наполеонів, які жили б разом?
Чи це можливо? Таке годі навіть уявити собі — то був би
шлюб нечуваний, жахливий, безглуздий і аж ніяк не кумед­
ний — радше трагічний. Дві покришки з табакерок докупи не
стулиш.
— Ти його більш ніколи не бачила? — наважилася спи­
тати Тереза, в чиїй пам’яті раптом постало обличчя втікача.
— Одного разу бачила. Це було у Флоренції п’ять років
тому. Він тоді прожив тут кілька днів, приїздив на похорон
матері. Я зустрілася з ним на вулиці, він дуже змінився,
став майже невпізнанний, голова зовсім посивіла. Це моя
кров підказала мені, що то він,— спочатку вся шугнула до
голови, а потім у ноги.— Вона тоді вся затремтіла, потім
наче заклякла. Але проминула його з високо піднесеною
головою.— Він тільки задер обличчя, достоту, як робив На­
полеон, коли події повертали не на його користь.
— Ну та... чого ж ти хочеш...
Ці Терезині недомовки припускали можливість нехай і
пізнього замирення.
— Але ж він одружений! — вигукнула директриса майже з
люттю в голосі, різко урвавши боязкі припущення Терези.—
Одружений! — відрубала вона ще раз, витріщивши очі й так
роззявивши рота, що слова її здавалися круглими, наче за­
шморги, вони зривалися з її уст і туго стягувалися на
горлі співрозмовниці.— І в нього восьмеро дітей! Восьмеро!
Восьмеро! Ви зрозуміли?
З усіх чотирьох кутків кімнати відлуння підтвердило цю
неймовірну цифру: восьмеро! восьмеро! восьмеро! восьмеро!
Якби тут була Ніобе, вона вигукнула б: «І на здоров’я!»

112
А якби ніяковість та пошана до директриси не дозволили
їй висловити свій захват словами, вона висловила б його
кивком голови, посмиком плечей, ліктів, рук або ніг, і жодна
дирекція в світі не змогла б їй перешкодити в цьому. Прості
люди в таких випадках обходяться й без слів, а Ніобе від­
чувала щиру симпатію до тих, що розмножувалися без
будь-яких обмежень. «Восьмеро дітей — оце так!»
Тереза й Кароліна Злякано й розгублено втупились у по­
другу, а потім глянули одна на одну, не знаючи, що тут можна
сказати.
«Восьмеро дітей!»
Отже, Беатріче уникнула неабияких тілесних мук, завдяки
ганебній втечі свого нареченого. Зате це загартувало її волю
і зміцнило характер.
Після цього скрипкового інтермеццо та фінального гучно­
го акорду три подруги перейшли на сучасність. Подорож
у Анкону, сорок вісім тунелів... «Бідолашна Августа! Ох, ох!»
Директриса не пам’ятала Августи, яка була ще дитиною в
часи її дружби з сестрами, атож, вона не пам’ятала її й не
побоялася в цьому признатись. Далі мова зайшла про
смерть бідолашної, про повернення до Санта-Марії з племін­
ником, і погляди та усмішки трьох жінок тепер зосередилися
на Ремо. Сестри стишили голос, коли довелося признати­
ся, що чотирнадцятирічний хлопець,— такий фізично розви­
нений,— не має свідоцтва про закінчення початкової школи
і що він ледве дотяг до четвертого класу. І тут директри­
са відчула себе на коні: із своєї недосяжної для простих
смертних височини поблажливо дивилась вона на досить ні­
якові обставини справи, в якій до неї звернулися. Вона дала
сестрам виговоритися. Боязкі, присоромлені, ті знічено щось
белькотіли, а вона гордо височіла над ними, наче фабрична
труба, милостиво підтакуючи, усім своїм виглядом показую­
чи, що їхній сором та страх більш ніж виправдані і що
таку ганьбу вони цілком заслужили. Потім директриса
обернулась до винуватця, спершу з нахмуреним обличчям,
але тут-таки на ньому ледь означилась майже невидима

113
усмішка, крізь яку просвічували всі непроникні таємниці,
всі глибокі чари авторитетності, усмішка, в якій хлопець
ясно прочитав не тільки осуд, а й обіцянку. І нарешті зна­
менита жінка зволила засміятись, а сміялася вона з непе-
ревершеним умінням: дзвінкий сміх переходив у хихотіння,
хихотіння розросталося до реготу, вона раптово замовкала,
потім знову сміялася, б’ючи кулаком себе по колінах,
а тим часом авторитетний капелюх усе далі й далі сповзав
на потилицю.
Сестри почували себе ні в сих ні в тих.
Нарешті директриса визнала за потрібне поцікавитись,
як звати хлопця.
— Ремо? Ну що ж, чудове ім’я, хай краще буде Рем, ніж
Ромул, який хоч і заснував Рим, проте вбив свого брата.
Слід було заснувати Рим, нікого не вбиваючи, правда? —
закінчила свій монолог директриса.
Сестри відповідали: «Так, так», хоча видно було, що в істо­
рії вони не вельми обізнані, ну а щодо Ремо, то ми вже
знаємо, куди сягали його наукові обрії.
Ну а директриса, певна своєї сили, як ото чемпіон, що
невимушено розминається перед публікою, перш ніж здійс­
нити на її очах чудо, тепер звернула свої чари на Ремо.
— Так, так! То ви, юначе, у свої чотирнадцять років,
такий великий і кремезний, досі не маєте свідоцтва про
початкову освіту? І вам не соромно? І ви ще маєте зухваль­
ство дивитись мені у очі?
Сміялася, сміялася директриса. Та найдивовижніше, що
під вогнем тієї артилерії Ремо лишався спокійнісінький.
Ледь розтуливши губи, він поглядав на всіх із тим самим
виразом, як тоді, коли тільки з ’явився в Санта-Марії
й опинився в царстві жіночих трусів і сорочок. Бувши
хлопцем від природи розумним, він тоді розгадав окремих
особин, а тепер збагнув сутність усього виду.
Закручений у химерні спіралі сміх директриси нарешті ви­
черпався. Але він означав не те, що могли б подумати її
подруги. Те, що їх лякало й мучило соромом, у неї викликало

115
тільки сміх, сміх невтримний і щирий. Зрештою, йдеться про
звичайнісіньку формальність. Дати Ремо свідоцтво про закін­
чення початкової школи для неї так само просто, як для
слона ковтнути грудочку цукру.
Минулого жовтня вона дала таке свідоцтво двадцятидев’я-
тирічному молодикові, давала їх і тим, кому вже виповнилося
вісімнадцять, двадцять, двадцять чотири, двадцять шість, із
цим доводилося мати справу мало не щодня, а кілька років
тому вона видала свідоцтво про початкову освіту старому ді­
дові, якому стукнуло сімдесят три. «Сімдесят три»,— повто­
рила вона, щоб Матерассі добре відчули цю цифру й переста­
ли соромитися. Один прискіпливий пан без такого документу
не погоджувався взяти старого до себе на службу швейцаром.
На письмовому іспиті бідолаха мусив писати разом з іншими
учнями твір на тему: «Гуляючи з мамою, ІТєріно спосте­
рігає зворушливу сцену», і слід віддати йому належне, він
дуже добре впорався з цим завданням. Що ж до усного іспи­
ту, то тут директриса мала власні погляди і, перебуваючи на
вершині влади, ревниво їх дотримувалася, і вельми ними
пишалася. Отож коли претендент на свідоцтво, трохи на­
кульгуючи,— він страждав від подагри,— підійшов і став пе­
ред комісією, члени комісії невпевнено переглянулися, не
знаючи, які запитання йому ставити і з чого діочинати. «Роз­
кажіть що-небудь з історії»,— запропонувала директриса
голосом, який продзюркотів лагідно, мов потічок джерельної
води. «Ми перевіримо, як він знає історію»,— сказала вона,
звертаючись до комісії. Успіх був нечуваний. Той славний чо­
лов’яга колись ішов за каретою, в якій сидів Канапоне *, коли
покидав Флоренцію 27 квітня 1859 року. Він був у натовпі
молодих людей, які кричали навздогін кареті: «Геть звідси!

1 Леопольд К а н а п о н е — герцог Флорентійський. Відомий

своїми проавстрійськими симпатіями, він відмовився приєднатись до
Сардінського королівства, навколо якого відбувалося національне
об’єднання Італії, і цим викликав обурення народу. 27 квітня 1859 ро­
ку він був змушений утекти з Флоренції з усією родиною.

116
Забирайся! Щоб і духу твого тут не було! Забирайся!»
І довго так проводжали вони його по Болонському шляху.
А Канапоне відповідав: «Ви що, осліпли? Хіба не бачите —
я їду звідси! Чи вам щось інше ввижається? Я їду звідси,
я забираюся геть, і можете собі тішитись!» А ті не відсту-
палися від нього, витанцьовуючи і стрибаючи навколо каре­
ти: «Забирайся! Забирайся!» А тим часом жінки консерва­
тивних поглядів виглядали з вікон і плакаїи: «Бідолашний
Леопольдо! Бідолашний наш батько! До скорого побачення!
Повертайся!» — «До скорого! До скорого!» — відповідав ве­
ликий герцог, вітаючи своїх прихильниць, але потім озирався
навкруг себе і зціплював уста. «Я б хотів повернутись,
але не вірю в це... Мабуть, більш ви мене не побачите...» Коли
потім старий сказав, що був особисто знайомий з Віктором
Еммануїлом і тиснув руку Джузеппе Гарібальді, вся комісія
підхопилась на ноги і під гучні оплески йому видали свідоцтво
з відзнакою...
На цьому місці своєї розповіді директриса замовкла і вту­
пила погляд у далечінь... І таки справді у далечінь, бо диви­
лася вона не в глиб кімнати, а погляд її проникав крізь
стіни. У ту мить вона навіть заховала зуби,— правда,
не зовсім, бо вони не могли цілком поміститися в її роті,—
примружила очі й усе дивилась і дивилась невідомо куди...
і здавалося, вона вже директриса не початкової школи, а...
важко навіть збагнути, яких меж сягала її директорська
влада. Та ось її пальці затарабанили по стегну, і вона при­
кинула вголос:
— Квітень, травень, червень... Часу ще досить.
Потім запитала:
— А ви пам’ятаєте Калліопу, Калліопу Бончані?
Сестри .не пам’ятали Калліопи, але відповіли: «Так, так»,
удавши, ніби пригадують її, хоч і невиразно.
— В Боргетто вона приходила завжди з матір’ю. Тепер
Калліопа на пенсії, уже кілька років, а її мати досі жива.
Дев’яносто два роки! — промовила директриса, вимовляючи
цифри з підкресленою значущістю, ніби вони означали щось

117
 надзвичайно важливе в її повідомленні.— Дев’яносто два,—
повторила вона з урочистими нотками в голосі.
Шкода, що Ніобе водила, Тоніну по маєтку, бо вона не
утрималася б від вигуку: «Ото суча дочка!» Бідолашна так
любила життя, що неодмінно висловила б своє схвалення лю­
дині, яка тішиться ним понад усяку міру.
Калліопа була колись справжньою квіткою і, можна сказа­
ти, найгарнішою в усьому букеті. Причина, з якої вона зали­
шилася незаміжньою, робила їй високу честь. Вона втратила
нареченого під час холери, яка лютувала в Неаполі 1884 року,
коли він відбував там військову службу. Під час жахливої
пошесті він великодушно допомагав потерпілим і став жерт­
вою свого благородного обов’язку. Калліопа, юна і вродлива,
не хотіла й думати про те, щоб віддати серце іншому чоло­
вікові, і за прикладом багатьох гарних та романтичних
дівчат минулого сторіччя лишилася вірна своєму судженому
й після його смерті. На її комоді стояв портрет прегарного
юнака-береальєра у капелюсі з пишним плюмажем, який
спускався йому аж на плечі. Перед портретом завжди стояли
квіти й горіла свічечка.
— Дев’яносто два роки! — ще раз нагадала директриса
про вік Калліопиної матері.— А побачила б ти, як вона хо­
дить! Така непосидюча — сновигає всюди, як миша. Живуть
вони непогано, але, самі розумієте, заробити якусь дрібнич­
ку Калліопі ніколи не завадить і, крім того, вона знуджується
без діла. Яка то була вчителька! Навчала хлопців — і тільки
в старших класах. Переважно в п’ятому, як і я.
Хоч Калліопа й не стала директрисою, Беатріче ставилася
до неї з глибокою пошаною. Мовляв, справжні вчительки
завжди працюють у старших класах — і тільки з хлопцями.
Як вона і як Калліопа. Кароліна зважилася на боязке за­
питання:
— А що, хлопці чимось кращі за дівчат?
Директриса покрутила очима, і погляд її став серйозним
і діловим. Вона була однієї думки з Ніобе. Хоча й вона мала
серйозні претензії до чоловічого племені, все ж таки хлопці

118
кращі за дівчат. Зрештою, вони завжди знають, чого хочуть,
і коли нароблять бешкету, то завжди відомо, що в них було
на думці; вони галасливі, невгамовні, часом зухвалі, як чорти,
але відверті, їх легко розгадати до самої глибини; їхні почут­
тя лежать на поверхні, треба тільки знайти до них підхід, і
тоді з ними можла робити все, що заманеться вчителеві.
Дівчата, ті навпаки, спокійні, шанобливі, слухняні, стримані,
але спробуй-но заглянути їм у душу. Вони можуть утнути
щось таке, чого ніхто від них не сподівався. Ти ніколи не
знаєш, про що вони думають. Начебто бачиш їх наскрізь,
і раптом виявляється, що ти не бачив анічогісінько.
Бідолашні жінки! Мабуть, ніколи не знайдеться серед вас
такої, яка склала б хвалу своєму племені!
— Отже, маємо попереду квітень, травень і червень...
По дві години щоранку...— Й директриса обернулася до Ре-
мо, високо піднісши голову й насварившись на нього паль­
цем: — Але треба буде вчитися, ти повинен надолужити
згаяний час,— сказала вона суворим голосом.
Коли проблему розв’язали — і так просто! — Тереза й Ка-
роліна, скинувши з плечей тягар, що гнітив їх уже багато
днів, разом підхопились на ноги й побігли до столу, ледь
видимого в півсутіні, де були приготовлені прохолоджуваль-
ні напої. Насамперед директрисі запропонували апельсино­
вого соку. Поки сестри бігали до столу, вона взяла пенсне,
яке висіло на жакетному ланцюжку, й настромила його на
ніс, бо хотіла знати, чим її пригощають. Потім подали ізюм­
не вино, витримане з 1907 року (описувані події відбува­
лися в 1919 році), з печивом і тонесенькими тартинками.
Директриса всім своїм виглядом показала, що дуже втіше­
на такою люб’язною гостинністю і, обдаровуючи сестер
найчарівливішими усмішками, погодилась випити вина та по­
куштувати солодощів. З’ясувавши, що саме їй пропонують,
вона скоренько почепила пенсне на ланцюжок і пила та їла,
вже не придивляючись. Коли, на її думку, настала мить ска­
зати «годі», вона почала від усього відмовлятися, виставля­
ючи перед собою руки та відхиляючи назад голову: «Ні, ні,

119
більше не можу». І тут на сцені з’явився Ремо. Він підійшов
до столу, взяв тацю і чемно підніс її до директриси, яка
сиділа на канапі; знаменита гостя рвучко відсахнулася від
нього, і пера на її капелюсі настовбурчились, як у півня,
що побачив перед собою суперника. Вона так витріщила
очі й роззявила рота, оскаливши всі зуби, ніби хотіла зжер­
ти зухвальця. Але Ремо не боявся, що його вкусять, і стояв
перед нею спокійнісінький, бо добре знав: ці старі шкапи нав­
дивовижу сумирні.
— Як ти смієш пропонувати частування директрисі, що
вже кілька разів сказала «ні» твоїм тіткам? Отакий ти зухва­
лий?
Та раптом вираз ображеної гідності на обличчі з роз­
зявленим, готовим проглинути нахабу ротом,став мінятися, і
вона скривила усмішку,— мало не виплюнувши зуби, бо від
радості не могла утримати їх у роті,— поступилась і з ’їла
одну тартинку. Так, так, від Ремо вона згодна ще пригости­
тись, але від своїх подруг ні в якому разі, нізащо. Отож вона
взяла тартинку з таці й укинула собі в рот. Потім іще одну
й ще, і з кожним разом директриса протестувала все голосні­
ше й довше. Вона погодилася також випити ще кілька кра­
пель вина, спершу заявивши подругам, що їй від цього стане
погано. А ті, замість позаздрити успіхові племінника, аж
променилися від радості. Ще ковток вина і ще одна тартин­
ка від майбутнього власника свідоцтва про початкову освіту.
Хлопець вочевидь вельми і вельми припав до смаку директри­
сі. Причому він анітрохи не бентежився й вираз його обличчя
не був благальним, коли він пропонував їй вино і тартинки.
Навпаки! Він робив це з такою впевненістю, ніби анітрохи
не сумнівався в успіху, хоча знав, що доведеться зачекати,
і незворушно спостерігав чергову сцену обуреного подиву,
за яким крилася згода.
Остання з таких сцен урвалася, коли у дверях вітальні
з’явилися Ніобе й Тоніна. Побачивши, що в кімнаті панує ве­
селий настрій, служниця засяяла від радості: отже, все влад­
налось якнайкраще, і директриса приїхала до Санта-Марії не

120
 марно. А тим часом Тоніна вигукувала, збуджена і схвильо­
вана:
— Синьйоро, синьйоро, подивіться, ви тільки гляньте!
Її руки були повні й повні були руки в Ніобе: квіти, фрукти,
салата, виколупане ножем із землі коріння цикорію, молоде
листя латуку — усе те, що любить директриса (тобто Т оніна
насамперед дбала про директрисині вподобання, а не про
свої власні, та либонь прихопила чогось і такого, що було до
вподоби їй). Насіння й саджанці для директрисиного садоч­
ка, гілки, авжеж і гілки, бо директрисі дуже подобалося,
щоб у неї в спальні стояли на комоді у вазі зелені гілки,
а квіти вона ставила у їдальні. Хитра Ніобе випитала в
Тоніни геть усе, щоб найкраще догодити високошанованій
гості.
Ніобе також ясно дала зрозуміти, що це тільки зразки
продукції, обіцянки на майбутнє; мовляв, директриса не
раз побачить подібну розкіш у себе вдома — і можливо
навіть, усе буде набагато краще, ніж це; тобто цілу весну й
ціле літо вона ласуватиме свіжою городиною і плодами.
Удруге за сьогодні висока гостя начепила на свій монумен­
тальний ніс пенсне — хотіла роздивитися, що* саме вони по­
несуть додому, і водночас почала голосно захоплюватись
та відмагатися.
— Я не хотіла нічого брати, але вона наполягла,— по­
вторювала Тоніна.
Уся компанія, вийшовши з вітальні, затрималася в робочій
кімнаті сестер, майже невпізнанній — такий там тепер був
лад: тканини акуратно складені на столах, кросна присунуті
впритул до стіни.
Директриса захотіла подивитися на вироби сестер.
— Усім відомо, що у вас золоті руки. Кажуть, ви творите
чудеса...
Тереза показала їй кілька сорочок, трусів та комбінацій
із посагу однієї контесіни, яка у квітні мала взяти шлюб,
потім сорочки й труси, пошиті для вже немолодої баронеси
з пишними формами.

121
 Директриса замилувалася посагом контесіни й була в за­
хваті від тонкої роботи, та коли їй показали білизну для
баронеси, поважна дама не витримала й висловила своє обу­
рення: невже справді їм замовляють такі короткі труси й
сорочки? Чи сучасні жінки втратили сором?
Тереза, яка досі бентежилась і трималася боязко, опинив­
шись біля власного виробу, тільки поблажливо посміхнулася,
навіть не зволивши відповісти, навіть не бажаючи встрявати
в суперечку. В цьому ділі вона була директрисою. Ввічли­
во і трохи згорда слухала вона, як співрозмовниця вили­
ває своє роздратування.
Нарешті Тереза дістала змогу взяти реванш і брала його,
дивлячись на розгнівану подругу з мовчазною й великодуш­
ною іронією.
Але Кароліна, наївніша, урвала мову директриси:
— І вони дедалі зменшуються, коли хочеш знати. Стають
усе коротші й вужчі. Тепер носять таку одежу, що спідню
білизну доводиться вкорочувати до краю, зводити її на­
нівець.
— Отакої! То ви шитимете ще коротшу! Чудово. Он які,
виходить, труси одягають сучасні жінки! Браво! Ні сорому в
них, ні совісті! — Вона чи то зареготала, чи то закаркала
із сатанинським виразом, помітивши, що ширина баронеси-
них трусів куди більша, ніж їхня довжина.
Було очевидно, що під довжелезною, до п’ят сукнею ди­
ректриси ховалися панталони не коротші, ніж оті штани, що
їх років тридцять тому носили ченці; тобто такі самі, які вона
колись пошила собі для весільного посагу і які так і лиши­
лись невикористаними через фатальну втечу нареченого,—
довгі до кісточок і внизу обшиті мереживом.
Тут Беатріче вирішила пощадити подруг і великодушно
зняти з них відповідальність за таке безумство, зваливши всю
провину на сучасних жінок та на витівки моди.
— Ви, бідолашні, звичайно, в цьому не винні, я знаю,
що ви не винні, ви змушені шити так, як вам замовляють,
це, зрештою, ваше ремесло, я розумію. Але якби я була чоло­

122
віком, і моя дружина з ’явилася переді мною в таких трусах,
я вхопила б палицю та й...
І директриса кілька разів енергійно змахнула, рукою, по­
казуючи, як нещадно лупцювала б винну.
Погано знала Беатріче чоловіків, бо якщо в таких випад­
ках вони й карали зухвалих жінок, то не палицею. Зрадила
її й пам’ять, бо вона забула, що облизня спіймала якраз
вона, хоч і проходила все життя у цілком пристойних довгих
панталонах.
Тереза підморгнула сестрі, щоб та припинила пусту супе­
речку, і тоді Кароліна підбігла до шафи й витягла звідти ризу,
яку вже розмітила й почала вишивати. Побачивши візеру­
нок, подруга нестямилася від захвату. Потім Кароліна пока­
зала гості чорну шаль, на якій робила вишивку в стилі оригі­
нальних китайських малюнків і над якою працювала вряди-
годи, бо хоч за таку працю платили добре, але вона вимагала
надто багато зусиль. Директрисі захотілося мати точні відо­
мості.
— І скільки тобі заплатять за цю роботу? — поцікави­
лася вона.
— Я попросила три тисячі лір, і замовниця не стала тор­
гуватись.
— А довго ти над нею сидітимеш?
— Якщо працюватиму без перерви, то десь місяців зо три.
А так як оце... мабуть, не менше року.
Виходячи з дому й уже ступивши на перший східець ган­
ку, директриса раптом обернулася до Ремо й застережли­
во піднесла руку:
— Якщо тобі дістанеться дружина, що вдягатиме такі
короткі труси й сорочку, прожени її геть або відлупцюй па­
лицею.
Ремо тільки посміхнувся. Бідолашна жінка! І та посмішка
була єдиною зухвалістю, яку він собі дозволив за цілий
день.
Того ж таки дня ухвалили надзвичайне рішення: оскіль­
ки Ремо незабаром братиме уроки в синьйорини Калліопи,

123
вирішили купити йому велосипед, на якому він їздитиме до
вчительки.
Наступного ранку вони усі втрьох вирушили до Флоренції,
приголомшивши усе селище. Матерассі поїхали до Фло­
ренції! Так ніби йшлося про збожеволілих вартових, які
самовільно покинули свій пост. Перед тим Ремо запевнив ті­
ток, що на велосипеді їздити він уміє і знає, яка марка
йому підходить.
Того дня з’ясувався один дивний факт: місто Ремо знав
пречудово, а що ніхто ніколи його туди не водив, то він
не повинен був його знати, і тепер докладав чималих зусиль,
щоб тітки не помітили, який він обізнаний. Вони тягли пле­
мінника туди, куди вважали за потрібне, тоді як він добре
знав, де саме можна купити велосипед потрібної йому марки.
Зрештою йому пощастило привести тіток куди слід і так, що
в них не виникло ніякої підозри.
Потім вони зупинилися в Боттегоне випити шоколаду з
булочками. Ремо вів свою прегарну машину, ще не позна­
чену обов’язковим номером, і дивився на неї очима закохано­
го. А коли тітки сіли у трамвай на Сеттіньяно, він скочив на
свого безномерного велосипеда, наздогнав трамвай і випере­
див його, потім знову пропустив уперед і знову наздогнав
на превелику радість тіток, якої вони навіть не намагалися
приховати, дивлячись, як небіж легко і спритно петляє
між перехожими, раді, що подорожують з таким приємним
ескортом. А коли трамвай зупинявся, Ремо очікувально
кружляв навкруг нього або під’їздив упритул до вагона і
спирався рукою на скло, якраз за спиною Кароліни, і та, не
можучи втриматися від радості, вся вигиналася під цим уяв­
ним доторком і, щоб приховати свої почуття, казала сестрі,
ніби тремтить від страху за Ремо, адже його можуть оштра­
фувати. Та, либонь, чудові очі Ремо надавали йому право
їздити навіть на безномерному велосипеді.

З плином часу Тереза, сама того не усвідомлюючи, взяла

собі за звичку — і це перетворилося в неї на справжню

124
манію — знайомити племінника з клієнтами, а надто з най-
багатшими і найшляхетнішими. Усі вони дружно вихваляли
сестер за їхній великодушний вчинок. До того ж Ремо вмів
подати себе в найкращому вигляді. Навіть після біганини
або хлоп’ячих бійок, його волосся лишалося акуратно
причесаним, а сірий фланелевий костюмчик незім’ятим,
і його можна було показувати гостям, не боячись, що він
справить на них погане враження. Сестри розповідали про
нещастя, яке спіткало бідолаху, і складали на себе провину
за те, що хлопець не носить жалобу по матері. Світські дами
щедро вихваляли і великодушних тіток, і племінника, який
подає такі великі надії, а побожні клієнтки, навіть не див­
лячись на хлопця, хвалили сестер Матерассі за добре ді­
ло — мовляв, господь неодмінно воздасть їм у житті віч­
ному.
Коли племінник дивився на неї довгим поглядом, Тереза
завжди відвертала очі, наче уникала німого запитання; Каро-
ліна ж у таких випадках не могла опертись нездоланному
пориву й кінець кінцем обіймала та міцно цілувала племін­
ника, і це щоразу хвилювало її до глибини душі, і вона
не могла зрозуміти чому. Голова в неї паморочилась, її
кидало то в холод, то в жар. Треба взяти до уваги, що впер­
ше у своєму житті п’ятдесятирічна дівчина цілувала чоловіка,
хай і неповнолітнього; раніше їй доводилося цілувати тільки
зовсім малих хлопчаків, дітей віком до п’яти або шести ро­
ків, і ті поцілунки були невинними і сповненими доброти,
як-то й годиться для незайманої діви. Вона вжахнулася б,
якби хтось розтлумачив їй глибокі причини тієї невиразної
бентеги, що збурювала все її єство.
Тереза не приховувала свого роздратування вчинком се­
стри, який повторювався і, невідомо чому, здавався їй вартим
осуду. А тим часом Ремо усіляко намагався перестріти
її на занурених у півсутінь сходахі Він затримувався в тій
пітьмі, коли тітка мала там проходити, ішов за нею слідом, аж
поки одного разу, відчувши на собі в темряві погляд Ремо,
вона не витримала, міцно обняла його й поцілувала довгим

125
і міцним поцілунком. Ремо підставив їй губи так, ніби то
була якась річ, що йому не належала. А Тереза після того
зачинилась у своїй кімнаті, глибоко збентежена, і відтоді ні­
коли не давала волі цьому почуттю, тамувала його в собі.
Вона подумала навіть, чи не розповісти їй про цей випадок на
сповіді, але так ніколи й не розповіла, проте більше не дра­
тувалась, коли Кароліна, поступаючись неусвідомленому
пориву, цілувіїла небожа на очах у всіх. Одначе Ремо,
добре пам’ятаючи, коли саме можна було перестріти її на
сходах, знову й знову потрапляв їй на очі в найтемнішо-
му місці. Тереза сприймала це як докір, а не як вияв
любові.
Так минули зима й весна.
Тим часом до Ніобе доходили нарікання з боку сусідів.
Як з’ясувалося, Ремо мав ще одну перевагу: він був напро­
чуд дужий і спритний у бійці. А найдивовижніше те, що тоді
як суперник гарячкував, охоплений гнівом та люттю, Ремо
стояв собі в сторожкій позі, начебто цілком спокійний, або
всміхався, так мовби суперник не колошматив його, а пестив.
І що влучнішого завдавав Ремо удару, то незворушніше він
усміхався, а це ще дужче дратувало і супротивників, і їхніх
батьків, які зрештою довідалися про цю дивну рису.
Остерігаючись звертатися до господинь дому, яких вони
вважали вищими за себе й тому побоювались, баби, сестри
або тітки сусідських хлопчаків скаржилися на Ремо Ніобе.
Вони підходили до дверей кухні від поля, щоб сестри Мате-
рассі не могли їх побачити:
— Мій не може око розплющити.
— А мій — поворухнути рукою.
— Ваш урізав моєму ляпаса.
— Мій весь у синцях.
— А в мого хитається зуб.
— Так віддухопелив мого бідолаху, що в нього знову по­
чався кашель, два роки тому він перехворів на плеврит.
Одне слово, синок Августи або «панич» — адже від сусі­
дів вимагалося, щоб вони називали його тільки так, і сусіди

126
справді його так називали, але з єхидством, з насмішкою, з
іронією і люттю, а дехто ще й казав «князьок», «спадко­
ємець» — отож цей панич лупцював усіх своїх однолітків, аж
гуло.
Та одного дня Ремо, який завжди з’являвся до столу вчас­
но, спокійним і акуратним, прийшов із синцем під оком —
великим і темним — очевидним доказом того, що йому десь
дали доброї здачі. Але він носив того синця так невимушено й
безтурботно, начебто нічого в нього й не було. Аж тітки
засумнівалися, чи то справді синець, чи щось інше.
 Палле

— Палле! Палле! Палле! Ти що, оглух, Палле? Ходи сюди,

Палле!
В околицях Санта-Марії нерідко можна було почути, як
наполегливо й досить-таки нетерпляче викрикують це ім’я, і
навіть виникало враження, що то кличуть якусь значну особу,
котра викликала неабиякий інтерес до себе. Проте йшлося
про особу нічим не примітну, до того ж неговірку й цілком
байдужу до окликів, на які вона не тільки не бажала від­
повідати, а й навіть не оберталась. Отож не раз траплялося,
що за нею бігли навздогін, сердито гукаючи: «А хай тобі чорт,
Палле! Та стій же, клятущий Палле!»
Палле — то, власне, було не ім’я, а прізвисько, одна з тих
кличок, якими народ послуговується — і в містах, і в селах,
але в селах частіше — для того, щоб надати людині своєрід­
ного забарвлення, щоб точно позначити її вдачу, бо ім’я, яке
дають на хрестинах, для цієї мети не годиться. Таке прі­
звисько існує найчастіше з доброї згоди перейменованого,
який, звичайно, заперечував би проти цієї підміни, якби вона
була йому на шкоду, але найчастіше він і не знає, хто й коли

128
нагородив його прізвиськом. Й одначе прізвисько ніколи не
дають просто так, просто так дають ім’я на хрестинах, при­
чому всі знають, хто й коли його дав та однаково воно
лишається приліпленим до людини, як ото злиняла й обтрі­
пана етикетка на пляшці або банці з-під варення, що від­
клеїлась і не хоче триматися, і треба раз у раз підслинювати
її та наліпляти знову. Зате прізвисько у якусь невловну мить
виникає мовби само собою, воно розпускається на людині,
наче квітка на стеблі, воно сягає корінням у саму глибінь її
єства; і навіть якщо те прізвисько нічого не означає, як,
скажімо, в нашому випадку, воно завжди означає наба­
гато більше, ніж ім’я справжнє, і вже воно ніколи не поки­
не того, до кого приліпилось; і навіть якщо воно принижує
людину або розкриває якусь її таємницю, а таке трапляється
досить часто, навіть якщо воно виставляє напоказ її фізичні
вади або каліцтва, її погані звички, то однаково не варт із
ним воювати, бо в такому разі воно витіснить законне ім’я
значно скоріше, ніж якби події розвивалися самі по собі.
І цей звичай аж ніяк не свідчить про черствість народу, а
навпаки, про його високу мужність перед лицем життя, відра­
зу до лицемірства і широкий погляд на призначення лю­
дини.
Палле був хлопець низенький, можна навіть сказати, ма­
лий, але завдяки трохи викривленій і мовби округлій спині
він здавався дуже кремезним, і тому від його постаті
віяло поважністю, ба навіть значущістю. Руки в нього були
товсті, ноги закороткі й криві, але вигнуті не у вигляді
літери «х», що є ознакою слабості, а назовні. Такі ноги бу­
вають, як правило, міцні й дужі, і називають їх геркулесів­
ськими. Ходив Палле перевальцем і через те здавався ще
кремезнішим.
Якщо руки були йому не потрібні, він тримав їх у кишенях.
На голові носив кашкета з пом’ятим дашком і скидав його
тільки у виключних випадках. Ніхто не примусив би його
надіти капелюх, який на Палле виглядав би не менш кумедно,
аніж, скажімо, пальто. Ха-ха! Та він перший засміявся б із

5 7 — .?()*> 129
себе від усієї душі. Під дашком блищали світлі оченята, лука­
ві й добрі; схований під кашкетом білявий чуб, густий,
але сухуватий і без блиску свідчив, що доглядають за
ним абияк, а часто й забувають про нього. Бліде обличчя
Палле здавалося зовсім дитячим, незважаючи на його два­
дцять два роки, і тільки коли він усміхався — а його усмішка,
як і оченята, була лукавою й доброю,— над верхньою
губою зблискували, мов золота стерня, рідкі й тонесенькі
русяві волосинки. Але понад усе від постаті Палле віяло си­
лою та мужнім спокоєм, і це враження не затьмарювала
навіть хода перевальцем, через яку цей завзятий і жвавий
хлопець скидався на ледаря. Якби хтось гукнув Палле на
ім’я Белізаріо — а саме так назвали його під час хрестин —
він, звичайно, не відгукнувся б. Принаймні довелося б
гукати його багато разів, аби він пригадав, що так його звуть.
— Палле! Палле! Ти що, оглух, Палле? Ходи сюди, Палле!
Такі оклики частіше, ніж десь-інде, лунали поблизу дому
сестер Матерассі. Тільки-но юнак виходив за хвіртку і ступав
кроків три по вулиці, як хтось вистромляв голову в двері
або виглядав із вікна і починав кликати його так наполегливо,
що, здавалося, той, кого кличуть, повинен бігцем кинутися
назад, а Палле, навпаки, й не думав озиватися, не біг назад
і не відгукувався, а просто зупинявся, ледь сутулячи спину,
і слухав з таким виглядом, ніби головне для нього — вирва­
тися на волю і він давно знає все, що йому хочуть сказати.
Отож хлопець відповідав на роздратовані й нервові жіночі
крики незворушною байдужістю.
Коли вісім років тому Ремо, хлопець-підліток, котрий щой­
но з’явився в Санта-Марії, повернувся додому з підбитим
оком та з багатьма синцями, яких він нікому не показував,
бо тітки тоді піддали б його суворому допиту, ніхто так
ніколи й не довідався, що своє розпухле око Ремо завдячу­
вав коротеньким і товстим рукам Палле, в ту пору теж чотир­
надцятирічного хлопця. Так само й мати Палле ніколи не
дізналася, звідки взялися синці, з якими син одного вечора
прийшов додому, заклопотаний тільки тим, щоб приховати

131
їх — отож не слід думати, що, наставивши синців Ремо, сам
він залишився цілий і неушкоджений. Та двоє підлітків,
здавалось, уклали тоді між собою тверду угоду; обидва
мали сильну вдачу і тому нікому й словом не обмовилися
про жахливу бійку, яка відбулася без свідків.
Ми вже згадували, що Ремо, опинившись у новому для
себе середовищі й зустрівшись із неприязню та ворожістю —
цілком зрозумілими, бо він нікому не хотів підкорятись і
прагнув над усіма взяти гору — отож Ремо не став миритися
з таким до себе ставленням і, прискіпуючись до дрібниць, пе­
реколошматив одного за одним чи не всіх своїх перевесників,
і ніхто з них не зумів дати йому доброї здачі. Бомба мала
ось-ось вибухнути. Ніобе не могла довго стримувати потік за­
гального невдоволення, про який тітки навіть не здогадува­
лися, бо при них племінник поводився чемно, з невимушеною
стриманістю добре вихованого дорослого чоловіка. Додамо
також, що сестри Матерассі засичали б, мов гадюки, якби
хтось прийшов до них сваритись чи погано висловився
про Ремо.
І тільки Палле чатував на чужинця, шукав нагоди дати
йому відчути, які на смак кулаки в Санта-Марії; він вирішив,
що саме йому випадає відновити справедливість і оборонити
честь їхнього селища, отож коли така нагода трапилася,
він її не пропустив. Спритний, гнучкий Ремо і дужий кремез
зчепилися в нещадному двобої, і хоч Ремо добре віддухопе­
лив і цього супротивника, але вперше дісталося і йому. А що
обидва, не змовляючись, приховали свою бійку від домашніх,
то назавтра у них виникло бажання зустрітися знову, і вони
таки знайшли один одного і зійшлися, похмурі й погрозливі;
жоден не розтуляв рота і, здавалося, з хвилини на хвилину
знову почнеться колотнеча, але то була похмурість грозової
хмари, яка ось-ось має пролитися дощем; та ось дощ пролив­
ся, хмара розвіялась, але небо ще хмуриться і чутно слаб­
кий гуркіт грому. Аж раптом від обрію до обрію спалахує
веселка — це обидва забіяки, визнані чемпіони села, раптом
засміялися дзвінким чистим сміхом, відчувши один до од­

132
 ного нездоланну симпатію. Із спільного випробування зро­
дилася повага, а з поваги — взаєморозуміння та дружба, що
не лишили місця для заздрощів і почуття суперництва.
Від того дня Ремо й Палле стали зустрічатися, не шукаючи
собі іншого товариства. Вони задовольнялися тим, що були
вдвох, і не хотіли приятелювати більше ні з ким. Обидва
давали це зрозуміти, не криючись.
Зазначимо зразу: тітки аж ніяк не тішилися тим, що Ремо
віддавав таку перевагу Палле. Той хлопець навіть не належав
до їхніх пожильців; вони мешкали з матір’ю неподалік у вбо­
гому домі, маючи там одну тільки кімнату на першому повер­
сі з комірчиною, що правила їм за кухню; в ту халабуду їх
пустили майже задарма, з милосердя. Мати Палле була
вдова. Її чоловік, возій, помер, захворівши на запалення
легень, і тепер вона ходила прати білизну до притулку імені
Умберто Першого, де навчалися діти уповільненого розвит­
ку — дефективні, напівдуркуваті, неповноцінні. Крім мізер­
ної платні, їй там давали обідати. Повернувшись увечері
додому, вона готувала для себе й для сина суп, частину
якого залишала йому в меншій каструльці на завтра. Суп цей
вона варила з недоїдків, які приносила з притулку,— з куснів
черствого хліба, підгнилих плодів, овочевих лушпайок.
Коли мати Палле йшла, в неї випиналися всі сухожилля,
й вона була схожа на стару шкапу, від якої лишилися тіль­
ки кістки та шкіра.
Палле любив матір із побожною відданістю. Якби вона
звеліла йому вмерти, він не вагаючись пішов би на смерть,
навіть не поцікавившись, навіщо їй це потрібно. Вона могла
врізати йому ляпаса на очах у всіх — він не став би ухиля­
тись, не виявив би найменшої непокори. З тупою і святобли­
вою слухняністю вислуховував він рідкі слова, що зрива­
лися з уст тієї темної й обмеженої жінки.
Але мати ніколи навіть не сварилась на сина, не напучу­
вала його й не повчала, не дорікала йому ні в чому.
Причиною цього була почасти доброта Палле, а почасти —
її власна. І хоч матір ніколи не поривало на ніжність, на лас-

133
 ку, на поцілунок, на похвальне слово, на лагідний погляд, во­
на любила свого сина з тією силою, яку не передати словами
і яку найкраще виражає мовчанка. Вона ніколи не осуджу­
вала його: для неї він був бездоганний, нездатний на лихі
вчинки, нездатний заподіяти комусь шкоду чи навіть збре­
хати, і якби хто-небудь скривдив її хлопця, вона кинулася
б захищати його, мов тигриця.
З руками в кишенях, з похиленою головою Палле часто
стовбичив увечері біля хвіртки притулку Умберто Першого,
чекаючи, коли мати йтиме з роботи. Якщо вона несла вузлик,
син забирав у неї ношу, й не обмінявшись жодним приві­
танням, не мовлячи й слова, вони рушали додому; Палле
погойдувався й дивився вниз, ніби шукав ка землі якусь
річ, а мати плентала, важко ступаючи і витягши вперед
голову, як стара і втомлена коняка. Коли приходили додо­
му, вона розпалювала вогонь* а Палле сідав за столик,
який стояв під стіною, і, не скидаючи кашкета, стежив за
кожним рухом матері, а то підводився й подавав їй що-
небудь, і вона брала те, що він подавав мовчки, не дяку­
ючи; вони обмінювалися не словами — вигуками, а якщо й
словами, то найпростішими, і так тривало й тоді, коли він
ставив на стіл дві миски, склянку, клав ополоника,
діставав із буфета хліб, ішов до колонки й набирав у пляшку
води, а потім вони сідали одне навпроти одного і їли. В теплу
пору року Палле йшов ще трохи погуляти, поки мати приби­
рала в домі, а взимку обоє відразу лягали спати. Роздяга­
лися вони біля двох білих вузеньких ліжок, між якими
було рівно стільки простору, щоб можна було застелити їх;
роздягалися ці двоє бідолах, стоячи під самою стіною і на­
перед утішаючись міцним сном праведників, а в постіль ляга­
ли з тією простотою й невимушеністю, на яку здатні лише
ангели і тварини.
Удень Палле блукав околицями. Він ні до кого не озивав­
ся, ні з ким не приятелював, а тільки дивився, як граються
інші — байдуже і без заздрощів. Бідність прискорила його
розвиток, і серед заможніших однолітків, які могли дозволи­

134
ти собі розкіш довго залишатися дітьми, він здавався дорос­
лим хлопчиком. На розі провулка, який вів од головної
вулиці до їхнього дому, Палле завжди з’являвся несподівано,
наче заєць, що вистрибнув із кущів, і зникав так само непо­
мітно, як і з’являвся. Одягався Палле бідно і завжди ходив
у обносках, піджак на ньому був або замалий, або завеликий,
висів мішком або не застібався; з грубих, обляпаних грязю­
кою черевиків стриміли цвяшки. Час від часу він забігав
додому, відчиняв шафку, відрізав скибку хліба, виливав на
неї кілька крапель олії та оцту, а зверху притрушував
сіллю; бувало, що клав на хліб шматочок тунця, сардинку,
кружальце ліверної ковбаси і цим підкріплявся або доїдав
рештки супу; потім ішов до колонки напитись води. Так він
і виріс. Учитися в школі Палле виявився нездатним —
з величезними зусиллями і завдяки поблажливості вчителів
йому пощастило тільки отримати довідку про закінчення
третього класу; писати він зовсім не вмів, а на друкова­
ному аркуші міг зосередити увагу лише на дуже короткий
час, і по його очах та губах було видно, яку розгубленість
відчуває він, дивлячись на незбагненний хаос літер. І то
не через лінощі або нехіть не зміг Палле нічого навчити­
ся, а через природжену неотесаність, через успадковану не­
розвиненість розуму, адже він був сином двох зовсім темних
людей, які не те що писати, а й розмовляти не вміли. Мати
не дорікнула синові жодного разу й не силувала його вчи­
тися. Сама вона давно змирилася з долею і тільки плечима
знизувала, без усякої гіркоти, наперед знаючи, що одного
дня син неминуче стане чорноробом, як і його батьки, а що
вона не вміла ні читати, ні писати, то її анітрохи не ди­
вувало, що й син не зміг опанувати тієї хитрої та мудро-
ваної науки. Отож Палле зовсім не журився, що ходить один­
цем, і не страждав від того, що однолітки цуралися його,
адже всі вони — хто більше, а хто менше — тяглися до жит­
тя, позначеного перевагами буржуазної добропристойності.
Щодня Палле йшов у Понте-а-Мензола до механіка, кот­
рий обіцяв узяти його помічником, як тільки знайде таку

135
можливість. Палле мовчки зупинявся на порозі майстерні
й з-під свого кашкета зазирав механікові у вічі. Так ото,
припавши черевом до землі, дивиться на хазяїна собака,
виражаючи очима відданість і любов. Своїм поглядом Палле
мовби хотів нагадати механікові про його обіцянку; здава­
лося, він очікував тільки знаку, який би йому сказав: «Ходи
сюди, скидай піджак і зроби те або те» — і тоді він із собачою
слухняністю кинувся б виконувати наказ. Палле дививсь,
як механік працює,й усмішкою повідомляв про свою присут­
ність. Усмішка була для нього наче перепусткою, що да­
вала йому право тут стояти.
Йому подобалися машини, геть усі машини, від найрозкіш-
нішого автомобіля до найрозхитанішого велосипеда; він кру­
тився навколо них, нахилявся, щоб краще їх роздивитись,
і міг простояти перед ними багато годин — заклавши руки
до кишень, нерухомий, занімілий від захвату; здавалося,
він прагнув розгадати їхню таємницю, здобути їхню довіру
й прихильність. Вряди-годи механік доручав йому зробити
якусь чорну роботу, перенести кудись або віднести до себе
додому те або те, потримати йому під час роботи деталь.
Він давав йому за це кілька сольдо або підбадьорював сло­
вами, підтверджуючи свою обіцянку.
Те, що Ремо обрав собі за приятеля отого нікчемного
бевзя, отого грубого й недоладного волоцюгу, отого обшар­
панця... з таким сестри Матерассі ніяк не могли змиритися.
І подумати лишень, адже не треба було й ходити далеко,
щоб знайти собі пристойне товариство. Скажімо, серед їхніх
таки пожильців було троє однолітків Ремо — два сини служ­
бовця податкового управління і син будівельника-муляра,—
які наполегливо вчилися і мали здобути собі високе стано­
вище, стати людьми значнішими й заможнішими, ніж їхні
батьки. Та Ремо цікавився тими хлопцями тільки тоді,
коли йому спадало на думку дати їм добрячої прочуханки.
А тим часом тітки плекали й інші надії. Поблизу дороги
на Сальвіатіно, на невеличкій і скромній віллі, що її
здавали внайми, жив один венеціанський граф, який багато

136
років тому переселився до Флоренції, і хоч тепер він зубожів
до краю, коли сказати правду, але лишався взірцем шляхет­
ної гідності та витонченої аристократичної чемності. Зверта­
ючись до сестер, граф казав «синьйорини» або «синьйорини
Матерассі» — не те що простолюд, який кликав їх Терезою,
Кароліною чи просто «Матерассі». А в розмові з ними він
уживав такі вишукані вирази, як: «розпоряджайтеся мною»,
«глибоко вам відданий», «вельми вам зобов’язаний», «при­
йміть запевнення в моїй глибокій пошані», «з уклінною по­
вагою», «покірливий слуга ваших милостей». З огляду на
своє привілейоване становище, Ремо міг би подружити із
синами графа, хлопцями приблизно його віку. Але й то було
ще не все. Граф мав і доньку дванадцяти років, прегарну
дівчинку, і хто знає... Ану ж графові захотілося б підлагодити
свій занепалий титул і з цією метою він міг би подивитися
прихильним оком на їхнє нерухоме майно — на будинки,
маєток,— та й на банкові білети, що їх сестри Матерассі по­
троху складали в ощадній касі. Породичатися б із гра­
фом, самим стати майже графинями... Коли вони мріяли
про це вголос, Кароліна незмінно вигукувала: «Який
посаг ми пошили б для такої нареченої!» А Тереза зводила­
ся на ноги, підносила руку, так ніби хотіла висловити про­
кляття всьому світові і суворо проголошувала: «Кращий,
ніж для королеви!»
І ось Ремо злигався з тупим невігласом, чия мати не
вміла навіть зв’язати двох слів і віталася з ними якимсь хрю­
канням. Від такої годі було сподіватися «з уклінною повагою»
чи «прийміть запевнення в моїй глибокій пошані»! Це ж тре­
ба — подружити з голодранцем, до якого навіть підходити
ніхто не хотів!
Коли тітки запитували в Ремо, чому він обрав за товариша
саме Палле, той незворушно відповідав:
— Бо він добрий хлопець і подобається мені.
А з приятелем у нього розмова була коротка:
— Ходімо, Палле!
І Палле йшов за ним, не кажучи й слова. Гукнувши його,

137
Ремо навіть не оглядався, певний, що приятель не відстане
від нього. Без Палле він тепер не розпочинав жодної справи.
І то дуже рідко Ремо наперед ділився з приятелем своїм
задумом, ні той, ні той не любили зайвих балачок, для
них головне було діяти, а не базікати. Окрім тих випадків,
коли якась думка спадала їм водночас, і вони разом вигуку­
вали її вголос. Але найчастіше вони обходилися небагатьма
словами, тими, без яких годі було обійтися в їхніх хлоп’я­
чих справах. їхні наміри здебільшого виникали раптово,
і вони негайно втілювали їх у життя.
Могло здатися, ніби двох хлопців так тісно зблизила
спорідненість характерів. Через те, мовляв, вони ніколи й не
розлучались, а звичка поступово ще дужче поєднала ці
близькі душі та зцементувала їхній союз. Не забігаючи
в нашій розповіді надто вперед, скажу тільки, що таке при­
пущення було б дуже далеке від істини.
От ми й розповіли про Палле, який вісім років тому прилі­
пив таємничий синець під саме око племінникові сестер
Матерассі, а потім став його товаришем і нерозлучним
другом. І тепер кожен, хто хотів бодай що-небудь довідатися
про Ремо, кожен, хто прагнув проникнути в таємниці його
життя, кричав із бездумною впертістю, властивою мешкан­
цям тих сіл, де життя ледь-ледь жевріє:
— Палле! Палле!
 Тереза й Кароліна міркують,
Джізельда співає,
а Ніобе їде
на збирання винограду

Багато чого змінилося протягом цих восьми років у став­

ленні тіток до племінника. Спершу вони вірили, що його доля
влаштується тільки завдяки серйозному, ретельному і трива­
лому навчанню, за яке він візьметься з твердим бажанням
і незламною волею, радіючи, що родина, яка його всинови­
ла,* надала йому для цього всі засоби. Добрі сестри, котрі
досі за роботою не бачили й світу божого, чи не вперше у
житті спробували підбити власні рахунки — бо раніше вони
цікавились лише рахунками замовників — і з подивом пе­
реконалися, що встигли надбати досить-таки значні заоща­
дження. Ось тут би їм і подумати про себе, про те, щоб
нарешті пожити по-людському, не працювати більше в та­
кому гарячковому ритмі, надавати собі бодай по кілька
годин відпочинку, коли можна буде трохи погуляти, розві­
ятись, не дбати про заробіток. Та ні, сестри подумали зовсім
про інше: мовляв, вони мають достатні засоби, щоб вивести в
люди хлопця, який наче з неба впав у їхню сім’ю, зробити
з нього чоловіка значного й багатого. Таке застосування

139
їхніх грошей задовольнило б найпотаємніші прагнення
сестер Матерассі. Це принесло б їм не тільки витончену,
потаємну втіху, а й бучну славу серед знайомих та одно­
сельців. І до земних радощів додалися б і радощі небесні,
те благословення, яке добра й безталанна сестра ронила б
із неба на їхні голови, мов пелюстки троянд. А що з пер­
ших днів неважко було вгадати потяг Ремо до механіки,
та він і не збирався цього від них приховувати, то тітки
з обопільної згоди постановили зробити з нього інженера-
механіка. Він буде конструктором машин, а може, й кораблів,
хоча про кораблі та море Матерассі мали досить-таки
фантастичне уявлення. Одного дня він очолить цілий завод,
велику корабельню, він командуватиме тисячами робітників,
а потім винайде нову машину або вдосконалить одну з
тих, які вже існують, стане багатієм, мільйонером, його
оберуть депутатом, а може, й сенатором чи міністром.
Дрібні ремісниці та володарки клаптя флорентійської рівни­
ни мріяли про нечуваний зліт угору: їхній племінник мав
піднятись у височінь і, як маяк, осяяти світ.
Тереза вибудовувала ці мрії, а Кароліна оздоблювала їх
барвистими подробицями, гаптувала по них візерунки, так
само, як по комірцях сорочок та по краях трусів, викройки
яких давала їй сестра; знову й знову відчувала вона, як охо­
плює її тремтіння райдужних видінь, голова в неї паморочи-
лася від захвату. І водночас сестри не підводили голів від
шиття і сповільнювали працю хіба на одну тільки мить, щоб
повтішатися осяйними картинами своїх сподівань.
Та Ремо, на жаль, любив тільки ту механіку, що нею
вони з Палле займалися в сараї за домом, який він не без
труднощів зумів відвоювати в селянина-орендаря і який двоє
приятелів перетворили на гараж, на майстерню, на цілу фа­
брику. В тому сараї, що мав опускну залізну віконницю, хлоп­
ці зібрали безліч усіляких знарядь та механізмів, ретельно
доглянутих і розміщених у бездоганному порядку; там був
навіть човновий підвісний мотор, який Ремо та Палле зби­
рали вже давно з подиву гідною наполегливістю. Хто навчив

140
їх цієї, хай і примітивної, механіки? Ніхто. Завдяки пал­
кому захопленню наука день за днем давалася їм сама
собою. Вона ніби витала над ними, і хлопці вдихали її з по­
вітрям.
Коли, не без жалю, сестри розпрощалися з надією побачи­
ти свого небожа інженером-конструктором, винахідником
машин, вони спрямували свої помисли до ближчих і досяж­
ніших висот. Мовляв, Ремо вступить до промислового
училища і вийде звідти організатором виробництва, людиною
не надто вченою, проте надзвичайно практичною; тобто він
однаково досягне вершин, але піде туди найкоротшим шля­
хом, уникнувши труднощів тривалого і серйозного вчення, до
якого він, здається, не був схильний. Зрештою, часи нині
такі, що практичний розум і ділова хватка — іде головна
запорука успіху в будь-якій галузі людської діяльності. Те­
реза запевняла, що справжні знаменитості ніколи як слід не
навчалися і з університетів виходять люди пересічні, тупі
зубрили; мовляв, і в Італії, і в Америці не раз підносилися
на казкові висоти ті, хто насилу вмів розписатися. Так само
думала й Кароліна, вона казала, що Ремо вміє тверезо
мислити і, зрештою, це не так і погано, може, хай краще
з нього вийде людина ділова, ніж зубрило. Тобто людина,
яка з нічого вміє створювати усе, не маючи інших засобів,
крім власної волі та винахідливості. На цю думку Кароліна
тремтіла, і голова в неї паморочилася ще дужче, ніж зви­
чайно.
Та помалу навіть широкий проспект блискучої кар’єри про­
мисловця став звужуватись, перетворився на провулочок, а
потім і глухий кут, у якому безнадійно застрягли тітки
та їхній племінник.
Треба було вибратися звідти і перенести погляд на щось
доступніше.
Одного чудового дня Ремо мав стати власником їхнього
маєтку, прибуткових будинків і чималої суми грошей, які
дозволять йому розширити свої володіння. Бо придбати
землю по сусідству було неважко, до сестер Матерассі

141
навіть зверталися з такими пропозиціями, знаючи, що в них
є гроші; вони могли б прикупити собі ще один такий маєток,
а то й два, проте не мали найменшої охоти заводитися
з землею, бо земля вимагає, щоб їй приділяли увагу. І ось
тепер сестри Матерассі навіть покартали себе за нехіть
до господарювання і почали вбачати у хлопцеві майбутньо­
го землевласника, яким був їхній дід (про те, що він похо­
див із простих селян, вони не згадували навіть пошепки,
хоча поголос сурмив про це на всіх перехрестях), і якщо
той з нічого зумів збити чималий статок, то Ремо з їхніми
грішми зіб’є ціле багатство. Він стане поміщиком, не зале­
жатиме ні від кого і придбає найсучасніші сільськогосподар­
ські машини, яких у тутешній місцевості ніколи й не бачили.
Розмовляючи з багатими замовницями, сестри шанобливо і
з удаваною боязкістю розпитували, хто ж той щасливець-
жених, якого вони мають зачарувати своїми виробами,
що підкреслять природні чари юної нареченої? Мабуть,
якийсь дуже багатий і шляхетний синьйор? І не раз у відпо­
відь сестри чули, що жених — поміщик і має землю в тій
або в тій провінції, що він приділяє своєму маєткові багато
уваги, має сільськогосподарські машини й розводить худобу.
І помалу в їхній уяві зроджувалася нова мрія: розпочати
в Санта-Марії досі не відомий тут обробіток землі, побуду­
вати великі корівні із сироварнями й маслозаводом, вирощу­
вати в теплицях ранні овочі... їхня фантазія ширяла так
високо, що вони вже бачили небожа власником усієї навко­
лишньої рівнини. Проте там, де дороги починали здійматися
вгору, фантазія зупинялася. До пагорбів Матерассі плека­
ли ненависть і відразу — природжену, невгасиму. «Пагорб —
то купа каміння. Так казав наш небіжчик-дід, а він на цьому
знався».
Не підводячи погляду від кросен, тітки снували вдвох вели­
кі сподівання, і їхні мрії були наче пісня. Вони картали
себе за те, що так мало любили землю, що так сахалися
добряги Фелліно з його смердючими добривами та з його не
менш смердючою худобою, і на мить обидві забували,

142
 наскільки байдужими були вони досі до дійних корів та
їхніх телят, як гидували бідолашним віслюком, як дали суво­
рий наказ і близько не пускати до свого порогу курей. От
якби тепер якась непутяща курка зважилася туди поткну­
тись — вони б її не прогнали, вони б навіть покришили їй
хліба!
І Ремо віддали до сільськогосподарської школи, заручив­
шись авторитетними рекомендаціями та сприянням офіцій­
них осіб.
Отак щоосені в сестер народжувався новий задум, вини­
кав розроблений до найдрібніших деталей плагі^ що обіцяв
блискучі перспективи, але до літа все розвіювалось як дим.
Провину за невдачу складали не тільки на племінника,
який не мав охоти вчитися, а й на вчителів, які не вміли на­
вчати, на погано організовані школи.
А як інакше пояснити, що не міг успішно просуватися впе­
ред у навчанні хлопець, який після трьох лише місяців під­
готовки так блискуче склав іспити за чотири класи по­
чаткової школи, заслужив похвалу від учителів, від самої
директриси й одержав свідоцтво з відзнакою? На честь тієї
історичної події свого часу відбувся урочистий обід, на якому
були присутні не лише директриса та Калліопа Бончані, а й
Калліопина мати, дев’яностодворічна синьйора Керубіна.
Замолоду вона працювала модисткою і з’явилася до Санта-
Марії в темно-коричневій сукні, в мереживній, оздобленій
стеклярусом пелеринці, сколотій на шиї чудовою кораловою
камеєю в золотій оправі (весільним подарунком наречено­
го), на якій було вирізьблено картину всесвітнього пото­
пу. А на зовсім білій голові чорніли три пасма, що, здавалося,
забули посивіти, укладені у високу зачіску шиньйон, схожу
на перочистку. Та й те, що стриміло у старої дами на плечах,
було більше схоже на перочистку, ніж на голову. І уявіть собі,
ота дзига, ота сухенька і вертка бабуся їла в той щасливий
і пам’ятний день за трьох, люб’язно дзьобаючи носом і під­
боріддям пречудовий обід, з неперевершеною майстерністю
приготований Ніобе. А страви на стіл подавала Тоніна —

143
від метушні та кухонного жару вона з яблучка перетворила­
ся на вишню і, здавалося, з неї от-от почне скапувати
червоними краплями сік. Синьйора Керубіна розповідала
анекдоти й сипала дотепами протягом усього обіду, кинувши
виклик самій директрисі, чия красномовність того дня поть­
мяніла, згасла, мов прикрита рожевим серпанком втіхи;
здавалося, знаменита жінка дозволила собі годину бла­
женного перепочинку; на устах у неї грала вдоволена
усмішка, і вона скидалася на гіганта, який, здолавши лю­
дину, лева або бика, розлягається на травичці й по-ди-
тячому бавиться з комахами та метеликами. Під час того
грандіозного обіду Ніобе обмежилася одним тільки заува­
женням, шанобливо привітавши синьйору Керубіну з тим, що
господь обладнав її доброю каналізацією; на це жвава бабця
відповіла, що замолоду довго мучилася шлунком, і лікарі
сумнівалися, чи протягне вона хоч кілька років. «Ох, суча
дочка! Якби господь не послав їй хворобу шлунка, вона б
тут і нас пожерла!» Це Ніобе подумала, а не сказала вго­
лос, подумала по-своєму, дуже колоритно, і навряд чи ми
ризикуємо помилитися, твердячи, що подумала вона саме
так...
Нова мрія освітлювала майбутнє племінника новим світ­
лом, і життя знову всміхалося сестрам — до чергової ка­
тастрофи.
Найцікавіше те, що протягом цієї дивної епопеї Ремо
поводився бездоганно, і йому не було в чому дорікнути.
Він не тільки не опирався змінам у своєму покликанні,
а й охоче погоджувався на нове життя, правда, без особ­
ливого захвату, бо це було не в його характері, але із
зразковою, спокійною поступливістю, яку тітки сприймали
за тверду чоловічу згоду, що обходиться без захоплених
вигуків і манірних кривлянь; завдяки цій ілюзії, вони що­
разу думали з великою полегкістю на душі, що нарешті
їм пощастило вхопитися за провідну нитку, знайти пра­
вильний шлях. Ну а Ремо, як неважко здогадатися, був
схильний провадити таку гру до нескінченності, й коли

144
черговий план з тріском провалювався, в очах у хлопця
з’являвся таємничий блиск, і він дивився кудись у дале­
чінь, так ніби заглядав проникливим поглядом у своє май­
бутнє, побачивши там нарешті довгоочікуваний маяк. Чи­
таючи в його очах непохитну волю, спокій і впевненість
людини, яка давно знайшла те, що усі інші навколо нього
шукають з таким завзяттям, жінки почували себе геть
збитими з пантелику і вже не знали, чого їм тепер прагну­
ти, чого домагатись.
А розгадка цієї таємничої поведінки Ремо була в тому,
що його так зване навчання в сільськогосподарських, про­
мислових та наукових школах виливалося в пречудові про­
гулянки — завжди удвох із Палле — по Флоренції та її
околицях. Хлопці мандрували від села до села, купались
у Арно, ходили до сироварень, грали в усякі ігрища, роз­
дивлялися якісь машини, відпочивали в затінку дерев, ла­
сували соковитими фруктами. Одне слово, вивчали науку
життя — і для цього їм зовсім не треба було ходити до
школи.
Та бувало хтось запитував про його успіхи в навчанні,
і в таких випадках Ремо з гідністю відповідав:
— Я буду інженером, я студент технічного училища.
— Я навчаюся в промисловій школі.
— Я ходжу до сільськогосподарської школи, вчуся на
агронома.
І щоразу казав це таким тоном, ніби збирався стати
начальником усіх інженерів, усіх промисловців, усіх агро­
номів.
Один за одним задуми тіток летіли шкереберть — так
ото повалені влучними пострілами падають під сміх гляда­
чів у тирі-балагані кумедні фігурки ляльок-мішеней.
Розгублені, спантеличені, нездатні вигадати щось нове,
сестри почали страшенно нервуватися, геть утратили спокій;
вони лементували, плакали, влаштовували небожеві сцени,
лаяли його й обзивали зневажливими словами, погрожували,
що покинуть опікуватися ним, що пошлють його працювати в

145
контору, що він муситиме стати до чорної роботи, як убогий
бідняк, і буде або вантажником, як його батько, або возієм,
як батько його достойного приятеля Палле. Вони, мовляв,
нічим йому не зобов’язані й досі піклувалися про нього з
милосердя, а не з обов’язку.
У відповідь на ці шалені наскоки Ремо лише всміхався,
всміхався дуже спокійно а, головне, безтурботно, і сестрам
здавалося, ніби тією усмішкою він хоче сказати, що погроза
байдужості з їхнього боку не лякає його анітрохи і що він
не стане ні картати їх, ні благати, а просто піде собі геть
своєю охотою, і тільки вони його й бачили. А допустити до
такого сестри не могли.
І до того ж... Хто з чоловіків умів так гарно всміхатися,
як усміхався Ремо? А гарна усмішка може стільки приховати
і стільки сказати! Навіть у тому випадку, коли ти знаєш, що
за усміхненими, бездоганно окресленими устами не ховаєть­
ся нічого, крім спокусливої омани!
Та з чим тітки ніяк не могли змиритися — це з необхід­
ністю завжди обминати клятущого Палле.
Тільки-но в сестер виникало побоювання, що вони можуть
утратити небожа, як увесь їхній гнів обертався проти Палле:
ось хто повинен за все розквитатися, повинен забратися
геть! Нехай Ремо відпустить його на всі чотири вітри, вони
не збираються годувати аж двох ледачих лобурів... Справж­
ній байбак — якщо не зробити йому зауваження, він так і
сидітиме за столом у кашкеті! А чи легко було їм терпіти, що
помалу-малу, завдяки пронозливому лукавству Ремо, Палле
внадився до них їсти й пити, а надто вранці, коли його матері
не було вдома. Не раз лишався він і ночувати. А мати Палле
й не думала боятися чи журитися, що сина немає поруч, вона
щиро тішилася, адже її синочок знайшов славних людей, які
його полюбили, а вона-то знала, наскільки він вартий такої
любові. Коли, після чергової сварки в домі Матерассі, наста­
вав час обіду, і Палле нерішуче тупцював біля хвіртки, не
відчуваючи бажання заходити і збираючись збігати додому й
перекусити шматком хліба, Ремо казав йому сміючись:

147
 — Ну чого ти, Палле, стоїш? Заходь, зараз будемо їсти.
І знову тітки почували себе безпорадними — знову їхні
задуми летіли шкереберть, як ляльки у тирі-балагані.
Зрештою в них вичерпалася й лють, після того як вичер­
палась уява, і сестри стали просто очікувати дальшого роз­
витку подій, розгублено переглядаючись, мовби хотіли ска­
зати одна одній: «Там видно буде». Трохи заспокоївшись,
вони й на племінника дивилися тепер інакше, без колишнього
захвату і без гніву, який прийшов згодом. «Там видно бу­
де»,— міркували вони, поглядаючи на нього, як і тоді, коли
перезиралися між собою. «Там побачимо». А Ремо, на яко­
го й раніше не впливали різкі зміни настрою в тіток, сприйняв
їхню поведінку як доказ того, що в них виник новий план,
і всім своїм виглядом показував, що він згодний з ними,
що тепер він їх уже не підведе. Знову він вступав у гру з
таким настроєм, ніби твердо вірив, що остання мета —
найкраща, і, як завжди незворушний, здавалося, очима обі­
цяв тіткам нечуваний успіх: «Ви ще побачите!»

Позиція «там видно буде» тільки з першого погляду ви­

дається легкою, а вона аж ніяк не легка, коли людина будує
плани та вірить, і на таку позицію сестри стали тільки після
того, як побували на багатьох інших; після того, як їхній
стомлений від постійних пошуків розум геть спустошився
і знесилів. Власне, то була навіть не позиція, а нездатність
вигадати щось нове стосовно долі Ремо. Просто вони не мог­
ли далі суперечити незалежним від їхньої волі подіям і
збагнули, що всі ті мудрування та легковірні фантазії тіль­
ки псують їм години нічного відпочинку, а вдень — заважа­
ють працювати.
Коли сестри облишили втручатися в хід подій, гучно вола­
ючи та вимахуючи руками, події стали розвиватися самі со­
бою. Зрештою, так часто буває. У буденному житті ми нерід­
ко стаємо жертвами ілюзій, спричинених нашими почуттями
(переважно зором), і коли ми найбільш упевнені, що правує­
мо своїм човном, ми раптом помічаємо (то справді жахли­

148
ва мить!), іцо наш човен пливе сам по собі, пливе, куди йому
заманеться; і тоді ми розпачливо чіпляємося за свою ілюзію й
переконуємо глядачів, що ми не втратили віри. Але така спро­
ба, скажете ви, приречена на невдачу, бо хоч іноді нам і ща­
стить ошукати самих себе, але хіба можемо ми одурити тих,
хто стоїть на березі й дивиться, адже з берега краще видно,
що човен пливе сам собою, й вони, звичайно, за животи хапа­
ються від сміху, дивлячись на наші марні потуги і чуючи наші
крики. Та де там! Нічого вони не бачать і зважають тільки на
галас, здійнятий нами, щоб приховати свою безпорадність;
отож вони не сумніваються, що ми впевнено правуємо човном
і підбадьорюють нас ще гучнішими криками, забуваючи, що
не слід вірити корчмареві, якщо той хвалить своє вино. І лише
коли човен зупиняється, а люди в ньому, не помітивши нічого,
метушаться й далі, отоді всі переконуються нарешті, що чо­
вен плив сам по собі: «Ой-ой!», «Ну й ну!», «Ех-ех!»
Отак і сестри Матерассі нічого не помічали, поки метуши­
лися, плекаючи сотні мрій, надій та фантазій, що миготіли
перед їхніми очима. Збуджені нетерплячкою, із затуманеним
від подиву зором, вони спершу тільки й бачили, що крах
своїх надій і фантазій, що всі їхні зусилля лишаються мар­
ними й не призводять до бажаних наслідків. І тільки тоді,
коли вони безпорадно опустили руки, їм уперше багато чого
впало у вічі.
Бо й справді, чимало могли відкрити для себе нового такі
жінки, як наші, спостерігаючи хлопця, подібного до Ремо.
Про малого Палле ми знали небагато — тільки те, що він
вліпив племінникові сестер Матерассі отого таємничого син­
ця під око. Зате Ремо ми встигли роздивитися добре. У свої
чотирнадцять років він був уже напрочуд розвиненим і обі­
цяв стати юнаком гарним, спритним і дужим, таким, який ні­
кому не дасть їздити на собі верхи. Ніхто одначе не вгадав
би тоді, як розквітне незвичайна врода і розвинеться при­
роджена зграбність цього юнака.
В міру того як Ремо мужнів, його тіло набувало гармоній­
ності, яку рідко можна бачити в живої людини.

149
 Він був високий і водночас не здавався довготелесим, в
його бездоганній чоловічій грації не було нічого ні від манір­
ності, ні від грубості; всі м’язи були чудово розвинені, проте
грали, майже не випинаючись.
Але найдужче вражала класична врода обличчя, обрамле­
ного брунатним волоссям, хвилястим і лискучим; на тому
овальному, аристократично вишуканому й духовно наснаже­
ному обличчі, здавалося, назавжди затримався вираз дитя­
чої щирості; шкіра відсвічувала матовим полиском юності,
приховуючи яскравість крові; тільки бездоганно вирізьбле­
ний рот був ясно-червоного відтінку. Верхня губа ледь за­
гиналась і почасти затуляла нижню, а в їхніх ідеальних
обрисах, здавалось, не було нічого плотського.
Лише у грецькій скульптурі та в скульптурі Відродження
можна знайти такі досконалі зразки чоловічої вроди; Лео-
нардо, Мікеланджело, Донателло і Верроккйо вирізьбили
чимало подібних статуй. Отож не дивно, що бідолашні старі
діви просто не могли не милуватися небожем.
Очі Ремо під шовковистими, чітко окресленими бровами
були великі, прозорі, з перламутровими білками. І лише за­
вдяки своїй красі вони здавалися лагідними,— хіба могли
такі гарні очі дивитись байдужим поглядом! Та варто було
заглянути в них, і людина мала відчуття, що вони не від­
повідають на приязний погляд, а тільки всмоктують у себе
теплоту чужої приязні, зберігаючи незворушний і запитли­
вий вираз. Так наче Ремо не хотів порушувати гармонію
свого образу, й тому остерігався давати волю почуттям.
Його очі ніколи не дивились пильним поглядом, вони ли­
шалися непроникними, навіть коли він втуплювався в спів­
розмовника.
Усю цю красу, розквітлу й достиглу на їхніх очах, тітки,
здавалося, помітили — і помітили з явною втіхою — тільки
після того, як розлучилися з давніми химерами щодо агро­
номії, механіки та промисловості, після того як позмітали всі
ті фантазії, мов непотрібне сміття, кудись у найдальші
закутні пам’яті.

150
 Сидячи, зігнуті над своєю роботою, вони часто разом
думали про одне і тоді підводили на мить голови й по-змов­
ницькому переглядались, розуміючи, що в обох думки снують
навколо чуда, яке подарувало їм малого хлопця, котрий з
незбагненною швидкістю перетворився на гарного, дужого й
елегантного юнака, що привертав до себе загальну увагу.
їм було ніяково висловлювати це вголос, та зрештою
котрась озивалася:
— Коли має повернутись Ремо?
— О першій,— відповідала друга.
То було запитання марне, але тітки просто не могли роз­
тулити рота, щоб не заговорити про небожа, й хапалися
навіть за такий невинний привід до розмови, хоча чудово зна­
ли, коли він повернеться.
Ремо озивався рідко й говорив уривками, односкладово,
обрубуючи, а то й пропускаючи слова. Він ніколи не підвищу­
вав голосу й полюбляв удаватися до скорочень, іноді досить
вишуканих. Так, замість називати тіток повними іменами,
він мав звичай виспівувати своїм мелодійним фальцетом:
«Тьотю Те» і «тьотю Ка», удаючись до найрізноманітніших
інтонацій та варіацій. Ніобе він називав «Ніні», «Бебе»
або просто «Ні». Вона відгукувалась, як ото собаки —
ніколи не збагнеш, чи розуміють вони свої клички, але
кожна з них прибіжить негайно, тільки-но покличеш її.
Якщо тіткам неймовірно подобалося, коли дзвінкий голос
небожа вимовляв: «Тьотю Те!» або «Тьотю Ка!», то служ­
ниця умлівала від захвату, чуючи, як Ремо гукає її: «Ніні»!,
«Бебе!» або просто «Ні!» Звичні імена, які досі звучали за­
вжди однаково, тепер, коли вимовлялися в такий спосіб та ще
й голосом Ремо, давали жінкам відчуття незнаної втіхи;
почувши це звертання, вони здавалися самим собі зовсім
іншими, начебто оновленими.
Ремо ніколи не дозволяв собі засміятися, він обмежу­
вався усмішкою. А що все його обличчя світилося, то він
не мав потреби й усміхатися, йому досить було тільки ледь-
ледь розтулити губи, сяйнувши чудом бездоганних зубів.

151
 Дивлячись на нього, неможливо було навіть приблизно
вгадати, іцо він думає (отож тітки могли як завгодно тлу­
мачити свої спостереження); на його обличчі не відбивалось
ані ніжності, ані смутку, тільки печать первісної чистоти
та вряди-годи вираз стриманої, врівноваженої самовтіхи й
ледь помітної іронії, як у людини, котра, знаючи інших,
водночас чудово обізнана із власними можливостями. А відо­
мо, що коли на людей (і чоловіків, і жінок) дивляться
з легкою — а часом і відвертою — іронією, то це подобається
їм куди дужче, ніж коли до них ставляться серйозно і ша­
нобливо.
Чи справді під отим на диво високим чолом не пульсу­
вало жодної думки, чи юнак уміло приховував їх, щоб не по­
рушувати гармонійної краси обличчя? В кожному його русі
проступала зовнішня теплота, якій, проте, відповідала внут­
рішня холодність, так мовби дух його жив цілком окремо від
тіла, й Ремо нічого не робив, щоб об’єднати їх,— навпа­
ки, був задоволений з такого стану речей. Ця холодність
обдавала морозом кожного, хто, приваблений зовнішньою
теплотою, з відкритим серцем наближався до юнака.
Мушу додати, що свою вроду та фізичну привабливість
Ремо вмів підкреслити вишуканим одягом, бо з самого по­
чатку тітки прагнули одягати його елегантно. Це здавалося
їм чимось цілком природним, і вони оплачували рахунки
кравця або швачки, особливо не сперечаючись. Але на той
час, коли вони розпрощалися із своїми райдужними мріями
й вирішили, що хай усе йде своїм плином, вимоги Ремо
в цьому плані, як легко здогадатися, дуже зросли, а отже
зросли й рахунки, і настільки, що іноді тіткам не хотілося
навіть дивитись на них. Ремо носив костюм і капелюха на­
прочуд вишукано, умів бездоганно пов’язувати краватку. Він
добре розумівся на тканинах, на поєднанні кольорів; у його
вбранні завжди відчувалась гармонія — наслідок не вчення,
а інстинкту, природженої і цілком невимушеної грації. Ви­
бирав і купував він собі одяг надзвичайно швидко, без длу­
бання та вагань, які властиві жінкам, хоча міг би приділяти

152
цьому скільки завгодно часу, не маючи якогось іншого діла.
Так само він ніколи не затримувався з приміркою у кравця.
Щойно надівши костюм, робив кілька звичних для себе рухів,
ступав і нахилявся туди-сюди, щоб майстер міг оглянути
його з усіх боків, потім завмирав, широко розставивши
ноги, засовував руки в кишені піджака, в кишені штанів,
обкручувався перед дзеркалом, пропонував кілька попра­
вок і перевдягався з виглядом людини, яку чекають нагальні
справи. Костюм завжди сидів на ньому як улитий.
Ремо все робив швидко, але в одному ця швидкість зда­
валася просто-таки неймовірною — коли він роздягався.
Годі було простежити за його рухами: ви бачили його вбра­
ним — і через мить він уже стояв перед вами голий. Але
цю дивовижну вправність, якою він підсвідомо вихвалявся
в товаристві ровесників, коли брав участь у спортивних
розвагах або в змаганнях, удома могла оцінити одна Ніобе.
Повертаючись додому о другій ночі — це був його звичний
час — або навіть о третій, четвертій, а то й о п’ятій ранку,
Ремо вставав щодня о дев’ятій — і не пізніше. Щоб відновити
свої сили, він не потребував тривалого відпочинку, тому й
удень не лягав ніколи. Ніобе приносила йому в кімнату
два відра холодної води, а трохи згодом — сніданок; він ви­
ймав із рота недопалену сигарету і ще в піжамі, а то й за­
горнутий у волохате простирадло, яким обтирався після
миття, з вовчим апетитом накидався на їжу. Пив каву з мо­
локом, закусуючи бутербродами, і з дитячою жадібністю на­
кидався на фрукти, причому любив, щоб вони були найвищої
якості.
О будь-якій порі року він звик спати з розчиненим навстіж
вікном. Заходячи до нього вранці, Ніобе не раз переконува­
лася, що в кімнаті свистить вітер, вода у глечиках замерз­
ла, а на підлозі біліє сніг. І завжди він спав під ковдрами
зовсім голий. Тільки-но Ніобе виходила, поставивши відра,
як він підхоплювався з ліжка, ставав у цинковий таз, що
вдень стояв прихилений до стіни, і починав митися, знову
й знову обливаючись холодною водою, намилюючись брус-

153
 ком мила і розтираючись губкою. Потім ретельно обтирався
рушником, уздовж і впоперек тіла, роблячи різні вихиляси —
так само мився й вихилявся він через якусь годину в това­
ристві любителів веслування або в іншому з клубів, що їх
регулярно відвідував. Потім узував солом’яні пантофлі, за­
палював сигарету і знову розтирався та хльоскав себе по
тілу, крутив сальто та інші акробатичні вправи.
Саме в цей час Ніобе приходила вдруге, несучи каву
з молоком і фрукти, а трохи згодом вона приносила кухоль
гарячої води для гоління.
Ходячи отак туди-сюди,— причому Ремо вдавав, ніби зо­
всім не зважає на неї,— служниця трохи тоді, а трохи тоді
чисто випадково помічала якісь моменти з описаної нами
ранкової діяльності, що тривала близько години, і в такий
спосіб могла досить легко уявити собі все, що відбувалося,
навіть не напружуючи уяви. Заходячи або виходячи, прий­
шовши трохи раніш або забарившись на виході, або крізь
щілину в дверях, яких не могла зачинити на клямку, маючи
зайняті руки, вона бачила часом одне, а часом інше, ну а Ре­
мо, заклопотаний своїми справами, був далекий від того, щоб
звертати на такі дрібниці увагу. Хоч навряд чи він міг не почу­
ти скрипіння дверних завіс, досить-таки важку ходу опаси­
стої жінки — або не помітити шпарини, яка лишалася між
одвірком та нещільно причиненими дверима.
Це й було те, чого господині через своє привілейоване
становище не могли бачити і що чудово бачила .служниця —
завдяки своєму підлеглому становищу.
Та Ніобе не завжди могла затаїти радість, яку приносила
їй ця служба,і не раз у присутності господинь у неї прохоплю­
вався якийсь вигук, що стосувався її ранкових вражень, де­
яких слів вона просто не могла втримати, вони вилітали в неї
із самих глибин душі, й сердешна жінка починала палко
вихваляти силу та фізичну красу юнака, а сестри слухали
й тільки поблажливо усміхалися, думаючи, що то більше
витвори її фантазії, аніж нескромної цікавості. То, мовляв,
хвороблива уява жінки, чиє минуле багато в чому заслуговує

154
осуду, адже при тітках племінник завжди поводився стрима­
но і пристойно; навіть якщо йому траплялося зайти до них
у піжамі, то й тоді він тримався так невимушено й природ­
но, немовби на ньому був вихідний костюм. Отож хоч бідо­
лашні старі діви й дивились у чотири ока, багато чого вони так
і не бачили.
Але найдивовижніше, що дбати про одежу племінника,
яка вимагала дбайливого догляду, сестри доручили Джі-
зельді, й цей обов’язок доводив нещасливу жінку до ро­
зпачу, і їй це раз хотілося подерти все на клапті, а надто шта­
ни. Відколи Джізельда зненавиділа весь чоловічій рід, вона не
могла спокійно дивитися на штани, від одного доторку до них
вона втрачала тяму і, змушена брати їх у руки, з люттю жма­
кала холоші, але потім силувала себе акуратно відпрасовува­
ти їх і навіть завдяки такій старанності здобувала незвичну
похвалу від сестер. Коли ж через це доручення їй доводи­
лося проходити повз кімнату Ремо або навіть заходити туди,
тоді як він перевдягався, збираючись до Флоренції або
щойно повернувшися звідти, вона не раз бачила його в чім
мати спородила, і він стояв перед нею голий без наймен­
шого збентеження, не соромлячись і не просячи пробачення,
так ніби був у чоловічому товаристві, а то й гірше,— з оче­
видною зухвалістю умисне виставляв свою наготу напоказ.
Не можучи уникнути цього видовища, Джізельда тільки від­
верталась і люто бурмотіла: «Соромітник! Нахаба!» І най-
безглуздіше в її становищі було те, що Джізельда не могла
нікому поскаржитися, що її відверто ображають, не могла
розповісти правду. Бо Ніобе, знаючи про свою слабість —
згадаймо, як любила вона підглядати в шпарку! — і не
здогадуючись, що Ремо давно про все знає, вважала себе
винною, та щё й як винною. Отож якби про все стало ві­
домо, то звинуватили б, звичайно — і цілком слушно! — її,
після чого старій служниці не лишилося б нічого іншого,
як заходити до кімнати Ремо й виходити звідти вчасно,
зачиняючи за собою двері, ну а якби після прикрої прочу­
ханки вона не зреклася своєї звички, то він сам простежив

155
би — і без потурань! — щоб вона вчасно заходила і вчасно
виходила, а така перспектива аж ніяк не тішила Ніобе, котра
не бажала для себе нічого кращого і мріяла тільки про
те, щоб усе лишалося, як було. Отож якби Джізельда на­
думала нарікати та скаржитись, вона домоглася б хіба про­
тилежного; Ніобе виступила б на захист хлопця, заявивши —
і цілком щиро — про його невинність та сором’язливість.
Ну а сестри, звісно, накинулися б на Джізельду, мов дві тиг­
риці,— адже при них Ремо, навіть коли заходив у піжамі, по­
водився шанобливо й стримано, з вихованістю, яка прикраси­
ла б і невинну дівчину. Тому для бідолашної Джізельди був
один тільки вихід — мовчати, завжди мовчати. Але тут варто
відзначити ще дивовижнішу річ, а саме: сувора, майже дівоча
стриманість племінника, стриманість, яку можна було б по­
ставити за приклад вихованкам монастирського пансіону, не­
відомо чому справляла на незайманих старих дівчат зовсім
протилежний вплив, і через ту його поведінку вони почасти
зреклися суворої аскетичності, що доти становила непоруш­
ну основу їхнього буття. І не раз тепер, коли Ніобе або
Джізельда стукали в якійсь справі у двері їхньої кімнати,
звідти долинали у відповідь пронизливі крики: «Не можна!
Не заходь! Не заходьте! Я гола. Я в одній сорочці! Я в тру­
сах!» Так начебто хтось поривався силоміць удертися до кім­
нати сестер, щоб учинити над ними насильство або накину­
тися на них із кинджалом. А насправді вони не були голі —
може, тільки не зовсім одягнені,— і до них міг би зайти
хто завгодно. І найчастіше обидві були вдягнені з голови
до ніг і просто перекладали речі у скринях, причому в двері
стукав не хто інший, як Джізельда або Ніобе. Ну а в тих
випадках, коли сестри Матерассі справді були голі, їм не­
втримно хотілося закричати на весь дім — хоч ніхто й не ду­
мав стукати в їхні двері: «Ми голі! Ми в сорочках! Ми в тру­
сах!» І чому б то?

Давно минули ті дні, коли Тереза й Кароліна, схилив­

шись над шитвом, віддавалися мріям про майбутнє племін-

156
ника. Тепер їм доводилось думати про теперішнє — неуникне
й тривожне; і хоч Ремо володів витонченим умінням не бути
тягарем, тягар турбот про нього однаково давив на плечі
сестер. Та досить було тільки подивитись на його спокійне,
незворушне обличчя, і нерозв’язні проблеми розв’язувалися
самі собою. Ремо непомильно вгадував, у які хвилини йому
не слід потрапляти тіткам на очі, знав, коли йому треба
зникнути, а коли — з’явитися. В цьому він скидався на
Наполеона Бонапарта, який, здобувши перемогу, змушував
очікувати себе, аж поки усі втрачали терпець і починали
тупотіти ногами, прагнучи скоріше його побачити, а він тим
часом ждав, поки спорудять нові тріумфальні арки, щоб були
більші за його тріумф, ждав, поки бажання бачити його
доведе людську юрбу до нестями. А коли він програвав бит­
ву, то навпаки, з’являвся у Парижі чи не другого дня, хоч
ніхто там його й не чекав. Він приїздив туди потай у роз­
битій кареті із завішеними вікнами, він міг би навіть осідлати
коня, віслюка або й мітлу, аби тільки якнайшвидше добра­
тися до столиці.
Ремо ніколи не вважав за потрібне в чомусь виправду­
ватися, щось пояснювати, він майже не озивався до жінок, і
ті завжди перебували в стані виняткового збудження та на­
пруги. Племінник же дивився на них із небесною незворуш­
ністю, з якою дивиться на тих, хто гне спину з ранку до
вечора, людина переконана в тому, що життя — легке. І він
тільки поблажливо всміхався, даючи зрозуміти, що вважає
всі їхні зусилля безглуздими.
Цей юний уродженець Анкони, цей син двох убогих лю­
дей,— римлянина і флорентійки,— рано залишений на пота­
лу вітрів, так і не захотів учитись і не дав себе до цього
примусити. Обдарований від природи дивовижною кмітли­
вістю, він відчував, що життя насправді невблаганне й суворе,
але саме тому заповзявся переконати себе в протилежно­
му — і не тільки себе, а й інших. Завдяки цій переконаності
йому щастило змітати на своєму шляху всі перешкоди й
домагатися всього, чого він хотів.

157
 Коли йому виповнилося вісімнадцять, він попросив тіток
купити йому мотоцикл. Спершу вони відмовили — все-таки
десять тисяч лір! — а потім пообіцяли купити, але пізніше.
Та вже наступного дня вони почули, як загуркотів біля
їхньої хвіртки новий мотоцикл; і хоч скільки сестри допи­
тували небожа, звідки той узяв гроші, вони так про це й не
довідались.
Отож тепер, очікуючи Ремо, який почав дуже пізно
повертатися ночами додому, Тереза й Кароліна тривожи­
лися не тільки тим, що його довго немає, а й тим, яку не­
сподіванку він утне, коли повернеться.
Ореол таємниці, що сяяв над цим прекрасним і незворуш­
ним обличчям, пантеличив тіток.
Болісними й довгими видалися їм ті перші години очікуван­
ня, коли юнак почав повертатися до родинного гнізда десь
аж над ранок.
Не знаючи, де він пропадає, тітки знемагали від страху
й тривоги, боячись якогось нещастя.
Біля того самого вікна, до якого сестри вже давно не
підходили в неділю пополудні, виставляючи себе напоказ
і милуючись процесією закоханих, що сунула на пагорби,
біля того самого вікна вони простоювали тепер уночі до
самого світанку. Раз по раз у дверях кімнати з’являлася
Ніобе, запитувала: «Не видно?» — і починала запевняти гос­
подинь, що Ремо — хлопець розважливий і не в тім’я битий,
отож із ним нічого не могло статись, нічого поганого; він,
мовляв, не дасть себе ошукати і здатен виплутатися
з будь-якої халепи; а запізнюється він тільки тому, що затри­
мується з приятелями, розмовляючи про машини, про біг, про
змагання, про ігрища; у тих суперечках сьогоднішня молодь
не помічає, коли настає вечір, а після вечора — ранок наступ­
ного дня; в таких розмовах вони забувать про сон, і не
тільки про сон, а й про голод. І закінчувала Ніобе тим,
що умовляла господинь лягти та спробувати заснути, адже
їм конче треба відпочити, бо інакше вони зваляться з ніг
і захворіють. Ті не вважали за потрібне навіть відповідати,

158
хотіли витерпіти свою муку до кінця. В їхній уяві поставали
трагедії, небезпечні пригоди, в кінці яких неодмінно чатували
любов і смерть. Куди він подався і з ким? Хто його ба­
чив? Звісно ж, він десь із Палле, завжди й повсюди він
ходить «з отим клятущим Палле; з мугирякою Палле». То
Палле був призвідцею всього, за все відповідав тільки він.
«Хай йому грець, тому Палле!» Ніобе бігла до матері Палле й
будила її, питаючи, чи вдома її син — то завжди була марна
витівка. Коли не з’являвся Ремо, дарма було шукати й Пал­
ле, в цьому сумніватися не доводилось. А його мати не зда­
валась анітрохи стурбованою, навпаки, в її серці панували до­
віра й спокій; хай там де пропадав її хлопець, вона не­
порушно вірила у свого синочка — він у неї не міг ні завини­
ти, ні помилитись, ні пробудити в її душі сумніви. Якщо
він не прийшов, значить так треба, значить, так і має бути;
пізно вже чи не пізно — то для нього байдуже, та й господь
не допустить, щоб з ним сталося якесь лихо. Вона вважала
витребеньками багатіїв усі їхні тривоги та хвилювання. Звіс­
но, вони мають змогу ганяти туди-сюди служницю, щоб
вона поплескала язиком там і сям, але мати Палле дозво­
лити собі цього не могла. І коли бідна жінка розмовляла
про свого сина, було очевидно, що вона твердо вірить у над­
природні сили, які оберігають його. Хай там де він є, з ним,
звичайно, усе гаразд, і нічого поганого йому не буде. І якби
одного дня син став жертвою нещасливого випадку і матері
принесли його бездиханним, вона взяла б його на руки без
жодної сльози, без крику, закам’яніла в своєму горі, взяла б,
як Марія Христа, і сказала б, підвівши очі до неба: «Гос­
поди, хай справдиться твоя воля як на землі, так і на небе­
сах».
Ніобе ішла геть, хитаючи головою, хоча багато в чому була
з нею згодна. Зате сестри Матерассі, вислухавши розповідь
служниці, нетямилися з люті. Вони кричали, що то не жінка,
а нечутлива колода, тупа ідіотка, божевільна дурепа; мовляв,
перучи білизну недоумкам, вона стала недоумкуватішою,
ніж вони. «Як можна жити спокійно, коли твій хлопець

159
блукає вночі невідь-де? Щаслива у своїй дурості! Нам би її
вдачу!» Ну, а коли б ми розповіли, як сестри уявляли
собі оте «блукання вночі невідь-де», то ця тема, либонь,
завела б нас дуже далеко.
Повертаючись додому, Ремо мусив пройти через майстер­
ню тіток. Заціпенілі, вже зігнуті над роботою о цій дуже
ранній годині, вони зустрічали його крижаною мовчанкою,
вдаючи, ніби не помічають свого мучителя. А іншого разу
підводили голови й дивилися на нього сповненими гніву,
почервонілими від нічної праці й плачу очима, не мовлячи
жодного слова, не розтуляючи рота. Або мовчки стояли
біля вікна з опущеним жалюзі, крізь яке ледь соталося тьмя­
не світло, падаючи на їхні перекривлені від муки обличчя.
А то раптом піддавались миттєвому настрою, підбігали до
племінника і — розпатлані, напівроздягнені — влаштовува­
ли йому жахливу сцену, накидаючись на нього з пронизли­
вими криками та плачем; обкладали його лайкою, обзивали
найобразливішими словами, бажали йому, щоб він вистраж­
дав бодай крихту того, що довелося вистраждати їм. Щоб
проникнути в його серце, вони торкалися всіх струн, пробува­
ли всі можливі шляхи, вдавалися до всіх засобів.
Мабуть, юнак анітрохи не вірив у страждання тіток, але
сприймав такі сцени — а вони теж відбувалися по-різно-
му — як щось природне й неминуче, як випробування,
що його слід покірливо витерпіти. Він запалював сига­
рету й курив, даючи зрозуміти, що всі його думки і почуття
зосередились на одному: на опалових кільцях диму, які пре­
гарними спіралями підіймались до стелі. Він озирався навко­
ло з терплячим виразом вихованої людини, що ввічливо
й невимушено чекає, поки співрозмовник відбуде тілесну
потребу, яку неможливо відкласти надалі. Байдужісінько
чекав він, поки виллється обурення тіток, жодним звуком не
намагаючись пом’якшити їхню лють, а коли вони мовчали,
то вдавав, ніби не бачить їх у темряві, хоч у кімнату й
соталося світло крізь жалюзі.
Чим бурхливіша була сцена, тим спокійнішим і впевнені-

160
шим у собі здавався Ремо. Врешті гнів вичерпувався й по­
чиналися розпитування. Чи він вечеряв? Ремо завжди від­
повідав ствердно, і жінок дратувала така його відповідь,
їм би хотілось бачити, як бідолашна Ніобе метушиться о
цій пізній годині, дістаючи посуд, накриваючи на стіл та роз­
палюючи в плиті, щоб підігріти йому бульйон або зварити
яйця. Після трагічної сцени хай би зчинилася серед глупої
ночі ця метушня, щоб дати йому поїсти. То була б вечеря;
де на перше подали б трагедію, а на десерт, разом з
фруктами — майже неприховану ніжність. Сестер дратува­
ло, що тієї другої частини не буде, їх мучила непогамо-
вана цікавість, вони відчували себе жертвами і хотіли б роз­
тягти це відчуття якомога надовше.
То що ж він усе-таки робив, де пропадав, де вечеряв,
чому так довго не з’являвся додому?
Безладдю, яке панувало в душі тіток, племінник протистав­
ляв цілковитий спокій і незворушність.
Атож, він поїв і хотів би лягти, бо вже давно пора
спати. Ні, він не п’яний — Ремо взагалі пив тільки воду та
іноді дозволяв собі склянку вина за обідом або вечерею —
і то не завжди. Одна втіха було бачити, як він одним ковтком
осушує склянку, виливаючи собі в рот струмінь чистої про­
зорої води. Тітки помітили цю його здорову звичку, після
того як вирішили «там видно буде», а помітивши, не могли
не милуватися нею. Отож він цілком володів собою, голо­
ва в нього була ясна. Наспівуючи, закурював другу сига­
рету і на прощання кивав тіткам, проспівавши звичним фаль­
цетом: «Тьотю Те! Тьотю Ка!», начебто був полудень,
а не друга або третя година ранку.
Повернувшись до своєї кімнати, жінки зачинялися в ній
і ще довго шепотілися. Ніобе теж дозволяли брати
участь у розмові, але її раз у раз уривали й змушували за­
мовкнути, бо розмовляла вона надто голосно. Служниця до­
кладала всіх зусиль, щоб поновити мир у родині.
Та з плином часу ранкове повернення Ремо увійшло в
звичку, і тітки більше не чекали племінника, ні стоячи

6 7- 161
 біля вікна, ні сидячи за роботою; вони вже не зважувалися
навіть дорікнути йому. Тепер часто траплялося, що близько
другої ночі їх раптово розбуджував гуркіт і вищання коліс:
то біля хвіртки одна за одною зупинялися кілька машин,
з них висипало близько десятка хлопців, і Ремо проводив
їх у святилище жіночих сорочок і трусів. Ніобе теж прокида­
лась і прибігала, важко відсапуючись, натягуючи спідницю та
поправляючи волосся, із виглядом людини, яка героїчно
кидається назустріч смертельній небезпеці. Ремо наказу­
вав служниці посадити гостей за стіл і дати їм поїсти. На
схвильованому обличчі старої Ніобе всі читали обіцянку то­
го, що їхні надії справдяться, і тоді вони хапали її в обійми,
передавали один одному, брали на руки і з тріумфом підійма­
ли вгору. Бідолашна випручувалась і кричала:
— Пустіть мене! Пустіть, я піду! Пустіть, якщо хочете їсти!
Ох, сучі діти, як не пустите мене, то скуштуєте хіба облизня!
Цей довід був таким переконливим, що служницю миттю
відпускали під гучні оплески. Вона з гарячковою поквапністю
розстеляла скатертину, ставила перед кожним із тих бісну­
ватих тарілку, клала столовий прибор, ставила склянку. Кот­
рийсь із юнаків, найлюб’язніший, подавав приклад вихова­
ності, допомагаючи їй розставляти посуд, і вона сміялася,
почуваючи себе найважливішою персоною в домі. Приязне
ставлення цих веселих двадцятирічних хлопців сповнювало
її радістю, вона мліла від утіхи й зробила б для них і не те.
Гамір їхніх голосів збуджував Ніобе, хоч вона й сахалася від
крикливих гостей та затикала собі вуха.
Ніхто не замислювався про те, чи в цьому домі дозволено
так галасувати опівночі. Ніхто не пропонував, щоб говорили
тихше, щоб не кричали; так ніби вони умисне домовилися
зчиняти якомога гучніший шарварок. А коли якийсь новачок
і запитував у Ремо, чи не турбують вони кого-небудь, чи
хтось, бува, не прокинеться, Ремо відповідав:
— Та ти що! Не турбуйтеся, горлайте скільки заманеться.
Мої тітки сплять міцно, їх не розбудйш і пострілами з гармат.
Якщо в домі було не досить харчів, Палле біг будити орен-

162
 даря і за дорученням господинь маєтку брав у нього дві
хлібини та з десяток яєць, і коли він повертався з хлібинами
під пахвою, його урочисто проносили через вітальню і стави­
ли на стіл, вітаючи оплесками та імпровізованою промовою,
потім вимагали, щоб він відповів на промову і плескали в
долоні, вдаючи, ніби він уже виголошує свою відповідь.
Та при першій же нагоді Палле, мов заєць, стрибав із сто­
лу й біг на кухню, щоб зняти там олійну плівку з вина;
і коли він повертався з обплетеною сулією в кожній руці та
ставив їх на стіл, його зустрічали криками, мабуть, чутни­
ми аж у Флоренції. Ремо нишпорив у буфеті, шукаючи,
чого б покласти на зуб, і часто знаходив там дві або три
несвіжі котлети, рештки смаженини. Нарешті з ’являлася
Ніобе з величезною тацею, повною шинки та нарізаної
кільцями ковбаси. Її зустрічали бурею криків та оплесків, і
компанія накидалася на цей дар божий. У хвилини, коли
трохи стихало плямкання та дзенькіт виделок, було чутно,
як Ніобе на кухні шарудить совком, розпалюючи грубу та
готуючи яєчню з усіх яєць, які пощастило знайти. З неймо­
вірною швидкістю хлопці знищували шинку та ковбасу,
і в міру того як один за одним звільнювалися роти, гамір
зростав, а гості раз у раз підхоплювались на ноги й бігали
на кухню, де яєчня вже набирала прегарного золотаво­
го кольору. Бідолашна служниця мусила знову випручу­
ватися з обіймів, щоб до кінця виконати свою місію («Кля-
туща молодь»!), і розбишаки поверталися до вітальні —
оголосити про близьку появу нової страви. О тій майже
вранішній порі вони, мабуть, пожерли б і каміння. Хлопці
поглинали їство, наче вовки, і годі було навіть обслужити їх
як годиться, такі вони були нетерплячі та неспокійні. Хапали
яєчню із сусідової тарілки і, борюкаючись, ронили її на підло­
гу, їдальня перетворювалася на свинарник. У домі не зали­
шалося жодного яйця, жодної крихти хліба — все було з’ї­
дено.
Коли знайомі або приятелі запитували Ремо, де він живе,
він незмінно відповідав:

б 163
 — В Санта-Марії — запрошую вас у гості. Там я дресирую
папуг і приручаю мавп. Приїздіть до мене, і я вам покажу
своїх дресированих папуг, своїх приручених мавп.
І поступово, одного за одним, він перезнайомив із тітка­
ми всіх своїх приятелів. Вони часто приїздили до нього на
автомобілях або мотоциклах. Важко навіть описати, як ті­
шилися тітки тими візитами: приятелі Ремо були хлопці
гарні й дужі, чемні, невимушені, спортивні, всі добре вдягне­
ні й чудово пристосовані до життя. І разом з тим здавалося,
ніби Ремо умисне підбирав собі друзів так, щоб мати пере­
вагу над усіма, бо ніхто не міг з ним зрівнятися, кожен
мав якусь маленьку ваду, якийсь гандж, що ставило його
нижче бездоганного Ремо, а сестри Матерассі мали звичай
підкреслювати ту ваду, обговорювати її в своїх балачках.
Друзі Ремо поводилися перед тітками свого приятеля неви­
мушено, але й дуже чемно, з майже вишуканою галантністю.
Змарніле обличчя Терези, землисте й мовби притрушене по­
рохом, зсудомлене від перевтоми, аж світилося, а губи в неї
злегка тремтіли, коли вона розмовляла з ними. А Кароліна,
не можучи довго витримати під зухвалими поглядами юних
гостей, починала вигинатися на стільці. Проте її корчі не
мали нічого спільного з корчами Ніобе, коли та випручува­
лася від юних чортяк, що хапали її, обмацували, стискали,
з веселою приязню виривали один у одного. Кароліні ж
досить було, щоб хтось глянув на неї, як вона вже виги­
налася — теж наче випручувалась.
Палле виконував обов’язки лакея та хлопця на побігень­
ках. Він спускався в льох узяти ще одну сулію з вином,
гасав сюди-туди між кухнею та їдальнею, між їдальнею і
коморою; іноді сідав за стіл, щоб і самому з’їсти що-небудь.
Гості робили його мішенню для тисячі дотепів, за якими від­
чувалася щира приязнь до хлопця, що поступався їм у фізич­
ному розвитку й посідав нижче суспільне становище. Палле
бігав також на город, де в непроглядній темряві умів нарва­
ти пучок свіжої, вологої від нічної роси салати, яку хлопці
смакували, мов найвишуканіший делікатес.

164
 А що відбувалося на другому поверсі дому сестер Матерас-
сі у ті священні години, призначені для сну та відпочинку?
Тільки-но почувши автомобільні гудки, Тереза й Кароліна
підхоплювалися з ліжка. Не запалюючи світла, вони обереж­
но відчиняли віконницю й виглядали на вулицю крізь жалю­
зі; потім одягали спідниці, засовували босі ноги в капці, заку­
тувались, якщо було холодно, в шалі, й тримаючись за руки,
тихенько вибирались у темряві з кімнати; тамуючи подих,
вони нечутно підкрадалися до верхньої площадки сходів.
Серця в них тріпотіли, мов у спійманих пташок, коли обид­
ві перехилялися через поручні, щоб не пропустити жодної
подробиці з тих подій, які вони уявляли собі з голосів та
шуму, збагачуючи їх картинами своєї фантазії.
— Це голос Массімо, чуєш?
— А це — Васко!
— І Серджо там!
— Франко!
— Бруно!
— Альфредо — він теж приїхав.
— Ренцо!
— Гастон!
— І Джім!
Одного за одним вони впізнавали з голосу всіх.
— А це хто такий?
— Це?.. Щось не можу впізнати.
Голос Ремо змушував обох заніміти.
— Пішли на кухню.
— Обіймають Ніобе.
— Слухай, слухай!
— Підхопили її на руки.
— Чуєш, як вона кричить, щоб пустили?
— Принесла їм шинку та ковбасу.
— Господи, який галас!
— Уже їдять.
— Принесла яєшню.
— Чуєш голос Палле? Він теж із ними.

165
 — Звісно, з ними — де ж йому бути?
Сестри залишалися на площадці сходів до самого кінця.
Жоден з хлопців не зважився б піднятись нагору, і весь
гамір зосереджувався на кухні, в їдальні та біля комірчини,
де виднілася постіль, з якої похапцем підхопилася Ніобе,
щоб прислуговувати гостям.
Слід зазначити, що якраз над їдальнею, де хлопці давали
волю своєму апетиту та своїм веселощам, була кімната Джі-
зельди, яка, прокинувшись із їхньою появою, корчилася
від гніву, що їй доводиться таке терпіти. «Яке неподобство!
Який жах!» Вона запалювала світло, дивилася на годинник.
«Друга година ночі, друга година ночі! О другій — такий
гармидер! Це навіть законом заборонено. Ні, я цього не
витерплю!» Але вона не сміла навіть писнути — не те що
вийти і влаштувати скандал. І хоча Джізельда не знала,
що саме відбувається внизу, проте добре уявляла собі, які
зараз обличчя в сестер та у служниці, теж розбуджених о цій
порі; її досвід радив їй не підводитися, не виходити з
кімнати, не ворушитися, ні в що не втручатися, і то була добра
порада. «Ох і дурепи! Дозволяють у себе вдома такий шарва­
рок!»
Заходячи до робочої кімнати сестер, юнаки стишували го­
лос. Розкидані повсюди знаряддя праці мимоволі навіювали
пошану, втихомирювали крикунів. Вони розглядалися на­
вколо без галасу й сміху, а іноді й завмирали, мов зачаро­
вані, над прегарним візерунком із шовку й золота, помилу­
ватись яким можна було, піднявши клапоть білої матерії, що
прикривав його; боязко й шанобливо хлопці підіймали двома
пальцями той клапоть і з дитячим зачудуванням дивилися,
ледь чутно щось шепочучи,— шиї витягувались над плечима,
утворюючи гроно голів,— а тоді затуляли візерунок знову
так обережно, ніби то була сонна дитина. Але іншого разу,
коли Ремо витягував із шухляди жіночу сорочку або рожеві
чи голубі трусики з найтоншої матерії й, високо підняв­
ши їх та розтягнувши, повідомляв, що вони належать од­
ній вродливій вісімнадцятирічній дівчині, яка через кілька

166
днів виходить заміж, уся пошана до місця та до праці сестер
умить розвіювалась і знову вибухав оглушливий гамір. Ремо
тримав обома руками трусики, а Серджо опускався перед
ними навколішки і цілував їх із глибокою шанобливістю.
Один за одним, вони наслідували його приклад, опускаючись
навколішки і тягнучись устами до трусиків, які Ремо тримав,
завмерши в натхненній позі.
— Що вони там роблять, як ти гадаєш?
Від гучних криків мало не розвалювалися стіни: пишні
славослів’я, вихваляння, благальні зойки супроводжували
ритуал поклоніння трусикам.
— Вони дістали якісь труси,— казала Кароліна, здога-
давшися, що відбувається в їхній кімнаті.— Мабуть, трусики
контесіни дель П’ятта.
— Це Ремо показує їх хлопцям.
— Ну й розбишаки!
Добре роздивившись трусики контесіни, вони витягували
на світло труси, що належали маркізі, яка була зовсім іншої
комплекції. Здіймалася буря криків, свисту, обурених ви­
гуків.
— Вони дістали труси маркізи Строппа-Гуйоні,— казала
Кароліна, уявивши собі ті розміри й розвеселившись сама.
Навіть Тереза, згадавши, якого обсягу маркізині труси,
хапалася за живіт од сміху.
А Ніобе стояла посеред гурту хлопців і реготала, виста­
вивши назовні свій однісінький зуб.
Безпорадна щось удіяти, Джізельда у себе в кімнаті ку­
сала простирадла. «Ну, хіба можна дозволяти такий гамір о
цій годині? Невже ніхто не заявить у поліцію? Треба буде
написати до відділка». Вона запалювала світло, дивилася на
годинник. «Четверта ранку. Цьому божевіллю, мабуть, кінця
не буде. Так і перестріляла б усіх!»
Та нарешті Ремо прощався з приятелями, і ті від’їжджали,
голосно сигналячи машинами й кінець кінцем розбудивши
усю околицю. Ремо йшов спати, а Ніобе залишала нетор­
каним весь розгром, до якого мала повернутись уже через

167
дві години і, перш ніж усамітнитися ненадовго в своїй
комірці, підіймалася нагору, щоб дати звіт господиням. Ті
слухали її в німому екстазі, моргаючи при кожному імені,
що мов чарівні квіти розпукувалися на їхніх старечих
устах: «Коррадо, Франко, Бруно, Массімо, Ренцо, Гастон,
Альфредо, Серджо, Джім...», і без кінця повторюючи: «Ре-
мо, Ремо, Ремо...» Сп’янілі від усього почутого, сестри заси­
нали і бачили любострасні, сповнені солодкої млості сни: во­
ни відчували, як чиїсь невидимі руки торкаються їх, пестять
і лагідно заколисують під далекий гомін приглушених голосів.
А Джізельда, розлючена і знервована до надриву, ще дов­
го не могла заснути. Вона крутилася в ліжку, кусала прости­
радла, скреготіла зубами: «Уже й спати не дають у цьому
зганьбленому домі!»

Слід визнати, що ніхто на цьому світі не байдужий до

краси, і, побачивши перед собою вродливого юнака, струнко­
го, з бездоганними манерами, з гармонійними рисами облич­
чя, юнака, який уміє носити костюм елегантно й невимушено,
навіть торговець одягом і кравець схильні охоче відпускати
свої товари в борг і з невластивою для них терплячістю че­
кати оплати рахунків. Отож і кравець Ремо надавав своєму
клієнтові великі пільги: погоджувався чекати неймовірно
довго, шив йому одяг із чималою знижкою. Нехтувати
такого замовника, як Ремо, було нерозважливо, адже навко­
ло нього оберталося ціле сузір’я, утворене з юнаків досить
різного походження, яких об’єднувало те, що вони не любили
трудитись і не мали найменшого наміру прилучитися до
праці в близькому майбутньому. Жоден з них не мав якоїсь
справжньої професії, і всі належали до заможних родин,
які, проте, здавалися пересічними й примітивними цим хлоп­
цям, що прагнули жити невідповідно до своїх достатків.
Правда, вони були нездатні на погані вчинки, але з готов­
ністю хапалися за будь-яку сприятливу нагоду, щоб досягти
своєї мети, і навіть досить невимушено сприяли виникнен­
ню таких нагод; ну, а якщо слушний випадок траплявся

168
сам собою, вони не пропускали його, навіть коли в тому було
щось не зовсім чисте. Вони займалися спортом і в окремих
видах були незаперечними чемпіонами,— а захоплювали­
ся вони всіма видами без розбору,— отож тих юнаків можна
було назвати спортивною молоддю. Вони кохалися в автомо­
білях (кожен мав — хто хорошу, а хто поганеньку — маши­
ну) і полюбляли називати себе агентами різних автомобіль­
них фірм з продажу або прокату. Отже, ми могли б назвати
їх і просто автомобілістами, які опанували фах водія тільки
задля власної втіхи.
Кравець знав, що, позбувшись Ремо, може відразу позбу­
тися великого гурту замовників, а догоджаючи йому, він
постійно принаджуватиме до себе й інших. Адже не тільки
жінки підпадають під вплив розкоші й елегантності, такі
риси характеру притаманні й чоловікам, хоч це не заважає
їм залишатись чоловіками. Ну, а Ремо здобув загальну сим­
патію ще й тому, що, як побачимо далі, він поводився
в чоловічому товаристві зовсім інакше, аніж тоді, коли йому
доводилося мати справу з жінками, хоча досвідчене око по­
мітило б, що й до кожної з жінок він мав окремий підхід.
У всій околиці Санта-Марії тільки одна людина змогла
протистояти чарам Ремо — Джізельда. Від самої його появи
вона дивилася на нього з недовірою, від самого першого дня
вона поставилася до племінника інакше, ніж сестри. Та бача­
чи, що її думка не знаходить підтримки, вона кінець кінцем
замовкла, тамуючи обурення, чекаючи слушної нагоди, щоб
відплатити за свою мовчанку й приниження. І глибинну при­
чину її невразливості до чоловічих чарів племінника слід
шукати в тому, що одного разу в своєму житті — і то востан­
нє! — вона була піддалася принадам молодості й краси, і від
того захоплення в неї навік лишилась у серці невитравна
гіркота. Надто багато вистраждала вона від цього зла, і тому
стала невразливою до його спокус.
І Ремо уже з першого дня почав дивитись на цю свою тре­
тю тітку зовсім не так, як на двох інших. Вона зразу від­
штовхнула його, а він, навпаки, і далі пильно придивлявся

169
до неї, прагнучи з’ясувати, чи не пощастить знайти якусь
стежку до її серця, подолати ворожість, причини якої він не
міг зрозуміти. Та тільки-но хлопець збагнув, що боятися
Джізельди немає жодних підстав, що якраз навпаки —
її неприхильність йому вигідна, бо підштовхує сестер до
протилежної крайності, тоді він став користатися з кожної
нагоди, аби ще дужче роздратувати свою наймолодшу тітку,
почав ставитися до неї з іронією, називати її «мадам»
і часто вдавав, ніби вельми цікавиться і переймається станом
її здоров’я: «Тобі погано сьогодні спалося? Обличчя в
тебе якесь жовте. Прийми проносне, це буде тобі на користь».
Він одверто кидав їй виклик, скрізь і завжди намагався її
образити. Але Джізельда, розуміючи, чого він прагне, стри­
мувалась як могла і уникала з ним заводитися. Вона при­
душувала роздратування, ковтала усе мовчки й замикалася в
собі. Часом вона знаходила відгук своїм почуттям у сусідів,
серед тих, хто найменше зважав на могутність тіток та
чари їхнього небожа. Не всім подобалося, що Ремо відразу
поставили вище за інших, багато не могли перетравити отого
«ви», яке вимагалося у звертанні до нього, та й стусани, що
їх він роздавав так спритно і щедро, і його цілковита байду­
жість до всіх, крім Палле, аж ніяк не пробуджували добрих
почуттів до племінника сестер Матерассі — отож під попе­
лом жевріли іскри ненависті. Але в присутності тіток
бунтівливі голоси змінювались на догідливі, а коли з’являвся
сам Ремо, то всі в один голос захоплювались його чудови­
ми черевиками, які доводилось начищати бідолашній Джі-
зельді, його костюмом, сорочкою, бездоганно пов’язаною
краваткою. Неприязнь і ворожість переходили в лестощі, в
захоплений шепіт роззявлених від зачудування ротів.
Правда, Джізельда, жінка гордої і шляхетної вдачі, не
любила виносити на люди прикрощі, які доводилося їй тер­
піти в родині, й удавалася до цього тільки тоді, коли терпіти
ставало зовсім несила. Вдома вона взагалі більше не розтуля­
ла рота й не озивалася, бо сестри щоразу уривали її, пока­
зуючи, як їм приємно робити усе всупереч бажанню най­

170
молодшої сестри, зачіпати її за живе, розбуджувати в ній
відверту ворожість, дратувати її, заганяти в неможливу,
нестерпну безвихідь. Давно уже робила вона над собою
нелюдські зусилля й намагалася наглухо запечатати свої
почуття й думки, цілком замкнутись у собі, щоб не нарази-
тися на град кпинів і глузувань.
Терезі й Кароліні страшенно подобалося, що Ремо ставив­
ся до Джізельди з неприхованим презирством, ніщо не могло
їх дужче потішити — адже це звільняло їх від клопоту обра­
жати сестру самим. Навіть Ніобе, великодушна й добра Ніо-
бе, і та відверто раділа, бачачи, як Ремо ставиться до
«амфібії», служниці, якій Ніобе сама мусила трохи прислуго­
вувати. Хай ото не вдає з себе казна-яку гордячку, зневажаю­
чи хлопця, яким усі захоплюються і подібного до якого тут
ніколи не бачили й більш не побачать. Через плече Джізель­
ди Ніобе підморгувала Ремо,— глянь, мовляв, яка в неї на­
суплена пика,— весело всміхалась, мружила око й кривила
своє завжди погідне обличчя, показуючи, як бридко закопи­
лені губи в тієї злюки. Ремо відповідав вірній служниці,
що ставала з ним поруч у будь-якій халепі, тільки іронічним
зітханням, даючи зрозуміти, якою нікчемною здається
йому ота фортеця, що так марно й уперто чинить йому опір —
тільки собі на шкоду і задля його вигоди.
Коли голос став зовсім непотрібний Джізельді для звичай­
ного людського спілкування, вона несподівано для всіх поча­
ла співати — її спів долинав з другого поверху і коли вона
робила якусь домашню роботу, і коли сиділа, зачинившись
у себе в кімнаті. Співала вона часто, виводячи справжні
дзвінкоголосі трелі, і чим більше й краще вона співала, тим
бурхливіша гроза шаленіла на нижчому поверсі. Співала
Джізельда усе підряд: пісні й пісеньки, народні наспіви, а
найчастіше — мелодії з популярних опер. Співала вона все,
що знала, і все, що спадало їй у ту мить на думку, і тоді
як унизу бушував ураган, нагорі панував ліричний настрій.
Слід визнати, що, попри свою недосвідченість, співала
Джізельда непогано; вона мала гарний голос з багатими

171
інтонаціями і добре ним володіла. З часом вона так розвину­
лась у цьому мистецтві, що перехожі з приємністю дослуха­
лись до її співу, зупиняючись під вікнами й задираючи
голови.
Годі навіть описати, до якої міри Джізельдин спів дра­
тував сестер. Коли вони її слухали, їм аж дух забивало від
злості, бо Джізельда якимсь особливим чуттям уміла обра­
ти ту слушну мить, яка, звичайно, була найменш слушною
для сестер. І вони знову й знову дослухалися, прагнучи
вловити в її співі образу або приховану насмішку, спрямо­
вану проти їхніх персон, помітити б ньому якусь шпильку,
подвійний зміст або натяк, що зачіпав би їх так чи так,
і тоді вони обурилися б, зажадали б, щоб вона замовкла, щоб
перестала шкодити їхній репутації та авторитету. І ніколи ні­
чого. З дивовижним умінням Джізельда уникала всіх небез­
пек, годі було зловити її на якійсь похибці, захопити зне­
нацька. Невідомо, як їй щастило стільки разів проходити
крізь вогонь, не присмаливши навіть краєчок сукні.
Скажімо, внизу розгоралася суперечка чи відбувалася
прикра сцена з приводу появи рахунку, який треба було спла­
тити, і несподівано великої суми, зазначеної в тому докумен­
ті. Або сестри лаяли на всі заставки клятого Палле, який, не
розлучаючись із приятелем, постійно їв у їхньому домі, і то з
неабияким апетитом; та й коли хлопці були поза домом, то
Ремо тратив гроші на двох, тітки це чудово знали. А мати
Палле у себе вдома знай повторювала з натхненним виразом:
«Господи, хай справдиться твоя воля і нині, і завжди і во віки
віків!» Авжеж, їй не було чого нарікати на бога, вона могла
дякувати господові й цілком довіряти своєму синочкові: адже
все, що він робив, оберталось йому на користь...
І якраз у розпалі такої або подібної сварки з другого по­
верху долинав спів:
Циганки ми, ворожки,
Мандруємо на волі,
І будь-чию ми долю
Вгадаєм по руці.

172
 Коли Ремо заприятелював із Палле, тітки спочатку стра­
шенно дратувалися. Серед стількох підлітків обрати собі за
товариша найзнедоленішого, найбезталаннішого! Найбру-
тальнішого, незграбного і погано вдягненого! Обрати хлопця,
про якого ніхто не піклувався, хлопця, що неминуче стане
чорноробом найгіршого гатунку... І це в той час, коли тітки
вже плекали найпіднесеніші надії, думаючи про майбутнє
свого племінника. Але Ремо незмінно ставився до приятеля
з глибокою і щирою симпатією: «Ходи сюди, Палле. Слухай-
но, Палле. А знаєш, Палле...» Він завжди звертався до нього
з приязню в голосі, зовсім не так, як до інших. Та й приятель
ходив за ним повсюди, як вірний пес, і жінки навіть роз­
гублювалися, докоряти йому за це чи ні. Зрештою перемогла
марнославність, якою Матерассі давно просякли, і вони
замовкли, вбачаючи тепер у Палле не більше, як тінь племін­
ника. Ремо придбав собі постійного супутника, відданого
слугу, і це було тільки зайвим доказом його виняткових
здібностей та сили. І хоч та тінь перетворювалася на зайвий
рот, коли сідала за стіл, із плином часу це стало ніби звичаєм
і сестри вже не дратувалися.
— Ходи сюди, Палле, пора попоїсти,— казав Ремо.—
Сьогодні ти обідатимеш зі мною.
Палле першими днями вагався, але потім почав прий­
мати запрошення, не змушуючи себе умовляти. А тітки, ба­
чачи, як люблять хлопці бути разом, зрештою почали навіть
знаходити втіху в тому, що за столом у них тепер щодня сиді­
ли два гостя — бажаний і небажаний,— і їхній колись по­
квапний і невибагливий обід перетворився на годину від­
починку й розваг. Та коли сестри підбили з Ніобе рахунки,
вони з подивом з’ясували, що витрати по дому потроїлись,
і саме тоді, як вони сиділи, поринувши в сумні роздуми,
вражені та приголомшені цим відкриттям, з другого по­
верху раптом долинуло:
Якби вождем
мені судилось стати!
О, якби сон мій

173
 справдився...
Сміливців військо
на битву я б повів!..
А десь у себе вдома мати Палле тим часом у екстазі повто­
рювала:
— Господи, хай буде воля твоя повсюди і вічно!
Як я вже згадував, насамперед спадало на думку, що двох
підлітків зблизила схожість характерів, але таке цілком віро­
гідне й нібито очевидне припущення в нашому випадку не
відповідало дійсності. Близька схожість характерів часто
сприяє утворенню дружби нестійкої, що існує завдяки спіль­
ності неглибоких, а то й зовсім поверхових інтересів, які
приховують заздрощі, внутрішнє суперництво і не можуть
уберегти від розчарувань та несподіванок. Тут сталося на­
впаки: почуття суперництва, вичерпане в шаленому двобої,
звело хлопців докупи, а природжена несхожість характерів
об’єднала їх і міцно спаяла в єдиному прагненні — жити без­
турботно й легковажно. У одного це прагнення було чітко
вирізнене, свідоме. У другого — інстинктивне, неоформлене.
Ремо був дуже вродливий і мав аристократичні манери.
Палле був нічим не примітний і мав невиправно селюку-
ватий вигляд — через те він видавався боязким поруч із при­
ятелем, який не приховував своєї зухвалості. А тим часом
Палле був ще зухваліший, ще сміливіший і впевненіший
у собі. Грубість приятеля не відштовхувала Ремо, навпаки,
він любив у ньому цю рису й ніколи не намагався
загладити її чи пом’якшити, хотів щоб товариш у всьому
і скрізь залишався самим собою. А Палле й не думав заздри­
ти гарним костюмам приятеля, нехай він собі їх носить,
бо так воно й має бути, і він, Палле, ніколи й пальцем не
ворухне, щоб придбати такий костюм і собі. Ремо вродився
командиром, а Палле — підлеглим. Зухвалість Ремо неодмін­
но просіювалася крізь сито точних розрахунків, він завжди
спрямовував її до якоїсь мети, тоді як розум Палле відмов­
лявся щось обраховувати, його зухвалість була цілком неко­
рислива; будь-якій справі він просто віддавався до решти, не

174
запитуючи, чого від нього вимагають і що він за це здобуде.
Він прагнув, щоб ним керували, хотів за кимось іти, він міг
виразити себе тільки через когось іншого. Ті два хлопці
були наче солдат і офіцер, обидва твердо знали, що один
командує, другий — підкоряється. Те, що вони виконували
різні завдання, мало чисто практичну мету, то були два сер­
ця, які калатали разом, натхнені однією вірою й однаково
безстрашні. Полем їхньої битви було життя, а воюють на цьо­
му полі здебільшого егоїсти, невблаганні й жорстокі. І якщо
Ремо вийшов на битву озброєний до зубів, то товариш —
зовсім беззахисний. Сам-один, Палле, звичайно, зазнав би
поразки, ставши рабом, слугою, тягловою скотиною, як і
його батьки. Щоб перемогти у битві життя, невинний
потребував досвідченого товариша; а тому подобалося відчу­
вати поруч себе невинну силу, яка подвоювала його відвагу.
У глибині душі Ремо любив одного Палле, який здавався
лише його служником, а насправді уособлював найкращу
частку його єства.
Перед двома підлітками лежав світ з його довгими прями­
ми дорогами, по яких мчали прегарні машини багатих моло­
диків, щасливців, котрі могли придбати за свої гроші все, що
їм заманеться, могли брати участь у всіх автомобільних
перегонах — і байдуже, хто там був і якого походження,
любов до швидкості, наче божество, об’єднувала в одній вірі
аристократів із бідняками. Перед ними лежав неозорий світ
з його духом суперництва і сп’янінням від карколомних
перегонів, перед яким відступає навіть думка про можливу
загибель. Вони дихали в гарячковій атмосфері, насиченій
палкими суперечками, прагненням дерзати і мчати, мчати —
усе швидше й швидше; де кожен вигострював свою волю, си­
лу і спритність тільки для того, щоб не дати випередити
себе на вузькій дорозі життя.
Палле був нездатний на ініціативу. А Ремо, навпаки, не
міг і дня прожити без нової витівки, і йому потрібен був
товариш, який би йшов за ним у всіх його починаннях
і схвалював би кожен його вчинок, не* замислюючись. Най­

175
більшою втіхою для обох друзів було спати разом. Палле
завжди з радістю підкорявся, коли Ремо казав: «Залишай­
ся ночувати, ляжеш зі мною». Згорнувшись калачиком
у неозорому ліжку під величезним балдахіном із голубого
дамаського шовку, Палле лежав спокійний, стриманий; його
світлі оченята лукаво зиркали на всі боки, і він не міг
стриматися від усмішки, запитуючи себе, куди ж це він по­
трапив і навіщо потрібні всі оті прекумедні речі. Отак усмі­
хаючись, він засинав із думкою, що вранці першим словом
приятеля буде повідомлення про якийсь новий задум. Ремо
скаже йому, що він має робити, куди вони підуть; і яка то
втіха почути це ще з нерозплющеними очима, в ліжку, і не
треба буде йти кудись-інде, щоб про все довідатися. Та й
Ремо було приємно усвідомлювати, що, прокинувшись, він
зразу побачить товариша своїх пригод.
Обидва були мовчазні, ні з ким багато не розмовляли і
терпіти не могли пустих балачок. Один уникав їх, завдяки
своїй гордій стриманості, що нікого не заохочувала до розпи­
тувань, другий БІдбивався під надокучливих співрозмовників
зовсім по-дитячому: коли хтось кликав його: «Палле! Палле!»,
сподіваючись стромити носа в їхні справи, а надто у справи
Ремо, він тільки плечима знизував або відштовхував причепу
ліктем.
Вони спілкувалися за допомогою жестів, вигуків, поглядів
або обмінюючись слівцями власного жаргону. Обидва добре
почували себе тільки в чоловічому товаристві, розмовляючи
про чисто хлоп’ячі справи, про щось розпитуючи, щось
розповідаючи, повідомляючи якусь новину, сперечаючись.
Час, присвячений жінкам, Рвмо виважував на терезах, яки­
ми важать золото, він дивився на них холодно й байдуже,
мов на вороже укріплення, що його треба здобути за
якомога коротший час. Палле почував себе серед жінок так,
мовби він загрузає, їхні спідниці здавались йому смолою, і
він дочекатися не міг, коли вибереться з того болота й утече.
Жінки смішили його і лякали, він не вмів навіть розмовляти
з ними — настільки чоловічими були всі його інтереси.

176
 Обидва хлопці цуралися сентиментальності, не розвину­
лась у них і хтивість.
Палле любив свою матір, але то була любов аскетична,
не від світу цього, то було обожнювання, що не потребувало
слів, ну а товариша він любив як невіддільну частку само­
го себе, любив його, як люблять життя. На плотське кохан­
ня Палле дивився як на щось звичайне й просте, але воно
було позначене для нього таким високим духовним змістом,
що він' просто не міг збагнути, чому інші ставляться до
цього з такою невимушеністю; і коли при ньому розмовляли
на цю тему, він одвертав обличчя й сміявся з тим самим
виразом, з яким затулявся долонею, коли сидів за столом
і їв. Якщо він і брав якусь участь у цих балачках, то завжди
несамохіть; власне, він розмовляв про це тільки тому, що так
було заведено в чоловічому товаристві. Та коли доходило до
діла, він не піддававсд впливу легковажних приятелів і вперто
зберігав невинність, вважаючи, що право на такі взаємини,
під час яких люди прилучаються до таємниці буття, мають
тільки два створіння, поєднані справді нерозривними узами.
І якби коли-небудь він із щирою цікавістю заговорив до
якоїсь дівчини, та неодмінно стала б його дружиною. З нього
вийшов би вірний чоловік і добрий батько.
Поміж друзями Ремо, юнаками досвідченими, цинічними,
позбавленими забобонів, Палле — у своєму насунутому на
лоб кашкеті, з руками в кишенях і ходою перевальцем —
виглядав аж надто кумедно. Він, як ото собака, водночас
був тут і начебто його й не було; миттю з’являвся, тільки-
но виникала в ньому потреба, але вмів триматися непомітно;
невидимий, він перебував десь поруч і прибігав на перший же
оклик. Палле й не прагнув більшого, ніж виконувати роль
собаки, і почував себе на своєму місці. Час від часу, як і соба­
ка, він раптом опинявся в центрі уваги, усі виявляли до нього
свою приязнь та ніжність, аж до дружніх потиличників, аж
до обіймів та бажання погладити його. Точнісінько, мов соба­
ку. Він охоче підставляв кожному свої кремезні заокруглені
плечі й усім усміхався доброю, хитруватою усмішкою.

177
 У всьому, що стосується кохання, Ремо був цілковитою
протилежністю своєму другові. Правда, він теж не мучився
хтивістю, навпаки, чудово вмів підкоряти це почуття своїй
волі, але він дуже скоро зрозумів, що жінки посідають
провідне становище в суспільстві, а отже, мають велику
вагу в житті чоловіка, і з їхньою допомогою можна досягти
висот. Та в розмовах із ними він волів зберігати холодність
і загадкову стриманість — ледь позначені усмішкою воло­
даря.
Навіть від Ремо Палле потроху діставав потиличників —
так звичайно Ремо уривав розмову, яка погрожувала затяг­
тися надовго.
Зрозуміти, що об’єднувало дві такі різні особистості, можна
було, побачивши, як вони вовтузилися біля якоїсь машини,
зазираючи в її нутрощі з метою полагодити двигун, знайти
пошкодження, зробити так, щоб вона могла знову їздити; а
що здебільшого їм доводилося мати справу з машинами заїж­
дженими, розбитими, то вони були здатні на чудеса. Ті
двоє хлопців уміли вдихнути тимчасове життя в будь-який
труп. У такі хвилини тіло Палле дуже мало скидалося
на людську постать: воно перетворювалося на сферу,
на колесо, на арку, на вилку, на вісь, на брус, на свердло,
на важіль, на втулку...— усе що завгодно робив він із свого
тіла в разі потреби. Тіло Ремо за будь-яких обставин лиша­
лося чудово розвиненим людським тілом, яке гнеться, розги­
нається, випростується, нахиляється і розкриває в рухах по­
ривання душі. Навіть машина безвідмовно скорялася цьому
хлопцеві. Палле ж був слугою автомобіля — люблячим,
вірним — і ним лишався, коли сідав за кермо і запускав
машину в рух, він наче становив її невід’ємну частку. А в очах
Ремо машина ставала машиною тільки тоді, коли він сідав за
кермо; і здавалося, вона кликала його, ждала, як ото самотня
жінка жде коханого, і тільки-но він опинявся в ній, як вона
віддавалась йому, перетворювалася на одне з ним ціле,
і всі її нерви наче сходились до його голови.
Роздивитись, які вони несхожі й у який нерозривний

178
союз поєднані, можна було також, постеживши за ними,
коли обидва дивились на перегони тих або тих машин, які
відбувалися на треку чи на шосе, в повітрі чи на воді. Щоб
потрапити на такі змагання, хлопці іноді терпіли чимало не-
зручностей і долали багато несподіваних перешкод. На чому
тільки не вирушали вони туди, обираючи найрозмаїтіші за­
соби пересування, і часто їхали на машинах, які мало не роз­
валювалися під ними. Обох вела пристрасть, що поєднує
серця вболівальників. Дивлячись на машину, яка брала
участь у перегонах, Ремо опускав вії, майже стуляючи їх,
майже затінюючи собі огляд, так мовби сфокусовував
бінокль, причому постать нічим не видавала його вкрай
напруженого стану. Зате Палле в такі хвилини несамохіть
нахилявся нижче й нижче і водночас його очиці мружилися,
мружилися, аж поки перетворювалися на дві крапочки, на
дві стріли.
Цей напружений до агонії ритм був ритмом їхнього
буденного життя, і завдяки йому хлопці прилучалися до
героїзму, відчутного на дотик, природного, повсякденного;
та, на жаль, він залишався для них тільки прагненням. Але
якби завтра їх покликали, обидва могли б здійснити вели­
кі подвиги — і тільки заради краси високого вчинку, бо і Ре­
мо, й Палле була чужа як ідея самопожертви, так і думка про
якусь вигоду.

Якщо до людської краси небайдужі знайомі та друзі, ро­

дичі та сусіди і навіть торговці, які охоче вірять красеням
у борг, то й зовсім випадкові люди не уникають впливу
її принад.
Невідомо чому, але Ремо, що доти анітрохи не цікавився
своїм оточенням, від якогось часу почав накидати оком на
замовниць, котрі відвідували тіток. Удаючи, ніби опинився
там випадково, прикидаючись байдужим або неуважним,
він пильно й досить прискіпливо роздивлявся жінок, які при­
носили щось шити. При всій повазі до багатих клієнток,
сестри Матерассі аж мліли від нетерплячки повідомити

179
їм, що то за хлопець, якого вони перестріли в дверях або
біля хвіртки, який розвертав на вулиці машину або невиму­
шено перетинав кімнату, виходячи кудись чи повертаючись
додому. Не встигала клієнтка глянути на нього — і то крадь­
кома! — як у тіток розв’язувались язики, адже їхня увага
тепер була більше спрямована на племінника, ніж на розмову
про сорочки й труси.
— Це наш небіж.
— Син сестри, вона померла в Анконі ще молодою.
— Круглий сирота, без батька й матері.
— Йому двадцять два.
— Живе з нами вісім років.
Якщо в ту мить Ремо був у кімнаті, він уклонявся дамі
та панночці шанобливим і водночас недбалим поклоном,
даючи зрозуміти, що не вважає себе по-справжньому від­
рекомендованим, і мовби похапцем виконуючи обов’язок, від
якого годі ухилитися. А тим часом дуже швидко оглядав
клієнток з голови до ніг і, якщо вважав за потрібне, затри­
мувався потім біля хвіртки, не для того, щоб іще раз гляну­
ти на дам, коли вони сідатимуть у машину,— ні, він на­
віть не обертався в їхній бік! — а щоб вони могли добре
роздивитися його. І тепер, коли тітки не бачили Ремо, він і не
думав повторити уклін, хай навіть холодний та неуважний,
отже, давав зрозуміти, що попереднім він ушанував тіток,
а не дам-замовниць. Здавалося, він просто не хотів уривати
свою розмову з Палле, щоб зайвий раз уклонитись їм. А що
Ремо був неперевершеним фахівцем у мистецтві бачити
не дивлячись, то йому вистачало одного скоса кинутого по­
гляду, щоб точно з’ясувати, чи великий інтерес він пробудив
у дам, які, гадаючи, що він блукає думкою невідь-де, роздив­
лялися його тепер куди уважніше, ніж могли це собі дозволи­
ти при тітках. І нелегко було визначити, хто роздивляється
його з пильнішою увагою — мати чи дочка, яка напередодні
весілля, можливо, робила подумки кілька сумних порівнянь,
задовольняючись тим, що милувалася здалеку, бо, зрештою,
не існує такої вірної дружини (перед прикметником «вір-

180
на» я не хочу ставити цифру, бо не маю статистичних ві­
домостей), яка не зрадила б свого чоловіка бодай поглядом,
і то не один раз.
Коли приходили священики, тітки відрекомендовували не­
божа офіційно, і Ремо цілував руку, яку великодушно по­
давав йому служитель церкви, що хотів здаватися більше
другом, аніж замовником. Вони розмовляли між собою про
се, про те, і Ремо приязно всміхався та робився балакучим,
аж тітки перезирались і чудувалися, звідки в нього ця крас­
номовність і добродушність. Із церковниками Ремо вдавався
до спеціальної тактики, яка не мала нічого спільного ні з
його поведінкою щодо жінок, ні з його ставленням до чолові­
ків, і в такий спосіб він легко здобував їхню приязнь; він
прикидався хлопцем легковажним і простосердим, який ні­
чого не здатен приховати, отож якщо для жінок Ремо лишав­
ся загадкою, то церковники були переконані, що зазирнули
йому в саму глибінь душі, хоч насправді не почули жодного
його щирого слова і склали про нього цілком хибну думку.
Перш ніж піти, священик казав тіткам: «Хороший хлопчина,
приємний, жвавий, ви, мабуть, дуже щасливі, що він живе з
вами» — і розчулені сестри навіть не здобувалися на відпо­
відь. Терезине обличчя втрачало суворий вираз і розпливало­
ся від утіхи, наче розтоплений віск, а Кароліна так виги­
налася на стільці, що тільки чудом не падала з нього. Лише
на святенниць Ремо не звертав уваги, навіть не озирався, ко­
ли вони проходили повз нього, випростані як дрючки, схожі
на живе втілення знаку хреста. Але тітки не могли подару­
вати їм такої байдужості до чарів племінника і мстились
як могли: бувало, що ті півсотні разів приїздили довіду­
ватися, чи готова яка-небудь нещасна накривка для вівтаря
або стихар і знову й знову чули зневажливу відповідь: «Ні,
ще не готова».
Від якогось часу постійною замовницею у сестер стала од­
на дивна особа, що мала власну віллу в Сеттіньяно,—
російська графиня, яка чудом урятувалася під час революції
і про яку ходило багато всіляких чуток та вигадок. Її чоловік,

181
відомий політичний діяч за царського режиму, загинув у роки
революції, і графиня, втративши своє російське підданство,
здобула натомість усі разом: стала дочкою Ліги Націй. їй по-
щастило уникнути бурі, бо перед самим початком революції
вона випадково виїхала до Парижа і тепер мала власний
будинок, де жила більшу частину року; здається, їй пощасти­
ло також вивезти майже все своє багатство, а може, вона по­
турбувалася зробити це ще раніше, бо тепер вона мала в
своєму розпорядженні чудові машини, віллу, слуг і провадила
розкішне життя багатої оригіналки. Замість обертатися у
товаристві світських дам і чоловіків-аристократів, як то
годилося б для жінки її становища та віку, вона оточила се­
бе виключно молоддю, юнаками, які захоплювалися спортом.
Ніхто ніколи не бачив її з іншою жінкою. Річ у тім, що вря­
тувавшись від одного перевороту, графиня не змогла уникну­
ти іншого, який відбувся у неї в душі й цілком змінив її
вдачу: з інтелектуалки вона стала шанувальницею спорту.
Футбол, бокс, стрибки та біг усіх різновидів заступили для
неї глибокі роздуми, дослідження людської духовності, лі­
ричні пориви та ліричну гармонію; а розмови про спорт
прийшли на зміну вченим суперечкам, іноді блискучим і
дотепним, а іноді — неймовірно заплутаним. Графиня, не
моргнувши оком, усім казала, що їй тридцять дев’ять,
та було ясно, що вона сповнена рішучості зупинитись на
порозі п’ятого десятка, і стояти там твердо, а не так, як
скажімо старець, що плаксиво канючить милостиню чи малий
хлопчисько, який вередує, горлає, кричить і коли впреться,
то ніякою силою його з місця не зрушиш.
Насправді графині було вже далеко за п'ятдесят.
Матерассі шили для неї з найтоншої матерії спеціально
замовлену так звану «комбінацію-лілею», що її графиня по­
чала носити, відколи оселилась у Флоренції, на честь квіт­
ки, зображеної на гербі цього гостинного міста. Ця комбіна­
ція — сорочка з пришитими трусиками — затуляла тіло від
грудей до стегон у формі тієї запашної чаші, від якої запо­
зичила свою назву.

182
 Після обміну словами ввічливості Ремо й графиня роз­
говорилися — про автомобілі. Вони й раніше щодня зустріча­
лися — на Сеттіньянській дорозі. До того ж Ремо багато чув
про цю даму, яка пильно позирала на нього, не домігшись
жодного погляду у відповідь. Бо замість дивитися на неї, Ре­
мо з цікавістю оглядав її машини, зовсім не такі, на яких
був змушений їздити він по тій самій дорозі. Графиня не
раз бачила його в ті хвилини, коли він намагався завести
двигун, який безнадійно заглух. Згадавши про це,вона-за­
сміялась — весело й безжально. А Ремо й не подумав обра­
зитись, він засміявся разом з нею із своєї вбогості, бо й
справді хіба не смішно, що агент з продажу автомобілів
( а саме так він завжди рекомендувався) їздить на такому
нещасті. Та хоч Ремо і сприйняв своє становище з безтурбот­
ним гумором, водночас у йото голові визріло тверде рішення:
йому конче потрібна гарна автомашина, годі морочитись із
тарадайками за дві-три тисячі лір, які тільки завдяки героїч­
ним зусиллям його та Паллє не розвалювалися на ходу. При­
стойна машина необхідна йому, як хліб. Ось що думав Ремо,
сміючись разом із графинею. Та коли вона запропонувала
підвезти його до Сеттіньяно й показати йому свою віллу,
він, не замислюючись, відмовився, пославшись на терміно­
ві справи у Флоренції. Веселість багатої синьйори на мить
ущухла, та через мить вона уже знову сміялась, мовби
нічого не сталося. Графиня була не з тих дам, які з досади
втрачають самовладання, отож, сміючись, вона сіла в свою
машину і прощально помахала Ремо рукою з таким виразом,
що важко було збагнути: чи то вона хотіла забрати із собою
щось від нього, чи прагнула залишити йому щось від себе. Але
Ремо, здавалося, не задовольняло ні те, ні те, і він знехтував
обидві пропозиції.
Минуло всього два дні, і графиня знову приїхала до Сан-
та-Марії — вона захотіла внести якісь дрібні зміни в «комбі-
націю-лілею», яких цього разу замовила аж дванадцять.
Ремо був удома — він чекав її.
Знову почалася розмова — і знову на спортивні теми,

183
які так цікавили їх обох. А коли графиня, сідаючи в
машину, запропонувала підвезти його до Флоренції, він із
радістю прийняв її запрошення.
Минуло ще два дні — і новий візит. Після чого графиня
стала бувати в них мало не щодня, адже вона просто не могла
змінити місце зустрічей, обрати якесь нове. Якщо вона хотіла
бачити Ремо, їй доводилося приїздити в Санта-Марію, бо
тільки тут, у себе вдома, він давав себе захопити. А коли,
від’їжджаючи, графиня пропонувала підвезти його до Фло­
ренції, він без зайвих слів приймав запрошення і сідав у її
машину. Та коли вона натякала, що хотіла б п.овезти. його в
Сеттіньяно, на свою віллу, він, на її превелику досаду,
відмовлявся одразу й рішуче: то в нього справи, то він
терміново має їхати до Флоренції, його там чекають, а він
уже спізнюєтеся і повинен квапитись; тут-таки Палле отри­
мував наказ негайно завести «паровоз» або «млинок для
кави» — так Ремо, сміючись, називав у розмовах з графи­
нею свою тарадайку; а якщо двигун уже працював, то Ремо
поквапно проводжав даму до її автомобіля, а сам сідав за
кермо «паровоза».
Графиня почала затримуватись у Матерассі щоразу надов-
ше — і весь цей час вони з Ремо, наче вартові, прогулю­
валися попід низеньким муром садової огорожі, розмовляю­
чи про спорт, виключно про спорт, то була єдина тема, на
яку міг підтримувати розмову Ремо, і тепер єдина також для
багатої синьйори, котра стала спортивною аж надміру,
після того як покинула —: і без жалю! — високі сфери духов­
них інтересів. На її віллі нині можна було зустріти найзнаме-
нитіших чемпіонів сучасності, з якими вона приятелювала:
борців, фехтувальників, боксерів, футболістів, плавців, веслу-
вальників, стрибунів у воду, акробатів, гравців у водне поло та
в баскетбол, велосипедистів і бігунів, авіаторів і автомобіліс­
тів. Графиня й сама займалася деякими видами спорту, добре
веслувала і плавала; вона також фехтувала, мала на своїй віллі
басейн і щоранку перед купанням робила вправи на кільцях і
брусах. Але то була не єдина причина, з якої проникливі

184
сеттіньянці назвали її віллу «Спортивні розваги». Графиня не
пропускала жодного кросу, жодного матчу, жодного змаган­
ня — ні відстань, ні негода не могли затримати чи злякати
її. А дивлячись на змагання, вона так захоплювалася, що
була здатна побитися з іншою вболівальницею. Ставши при­
йомною дочкою Рима, графиня навчилася кидати берет пе­
реможцеві по закінченні матчу. Злі язики подейкували, що
хоч на підкладці й були вибиті герб та адреса графині, не
всі берети повертались до їхньої власниці.
Колись у Парижі графиня провадила зовсім інший спосіб
життя: до неї вчащали тоді найславетніші живописці та
скульптори, музиканти, письменники та філософи, і вона го­
ловувала на їхніх дебатах, брала участь у їхніх духовних по­
шуках, тішилась їхньою дружбою та довірою, але внаслідок
перевороту в погляді на життя, про який ми уже згадували,
вона перекинулась на протилежний берег, де куди легше
розв’язуються всі проблеми, без жалю розпрощалася з усіма
без розбору митцями та їхнім поріддям, називаючи їх
тепер emmerdants \ а професорів та філософів з їхньою
розтривоженою совістю та схильністю до песимізму —
vieux cocus 2. Мовляв, нема кращої філософії, аніж спортив­
ні вправи на свіжому повітрі, бо вони не впливають на мозок,
у той час як усі інші філософські доктрини виникають
унаслідок його розпухання. «Je suis grecque» 3— раз у раз по­
вторювала графиня, гордо випростуючись і зрікаючись своєї
невизначеної женевської національності. «Je suis grecque»,—
і додавала, що італійці — натуральні нащадки стародавніх
еллінів і що італійська молодь — найкраща молодь у світі,
врівноважена dans sa chaleur 4, і що в Тоскані вона знайшла
матеріал просто таки formidable 5. Вона знайшла тут Люди­
ну, ні більше й не менше. Немає сумніву, що бідолаха Діоген

1 Зануди (фр.).
2 Старі рогоносці (фр.).
3 Я гречанка (фр.).
4 У своїй палкості (фр.).
5 Тут: надзвичайний (фр.).

185
мучився заздрістю і, мабуть, гнівом, дивлячись на неї з того
світу, адже колись він так довго й марно шукав того само-,
го, блукаючи із своїм ліхтарем. І, либонь, старий мудрець
казав, кусаючи собі губи: «Ні, ти тільки подивися, кому по­
щастило її знайти!»
Ці розмови відбувалися тоді, коли графиня та Ремо ходи­
ли побіля дому Матерассі — і з кожним її приїздом ці
прогулянки ставали довшими.
Спочатку Тереза й Кароліна щоразу машинально підводи­
ли очі, коли ті двоє проходили повз двері. Потім узяли собі
за звичку навіть не обертатись і сиділи з похиленими голо­
вами, працюючи собі, хай там у якому тоні відбувалась
розмова — чи голосно, чи тихо, чи навіть лунали збуджені
викрики і дзвінкий сміх дами. Проте не слід думати, що сест­
ри звикли до цього ходіння або смиренно його терпіли —
люте роздратування гризло їм печінку і шматувало серце,
їх усе дужче й дужче дратувала ця жінка, дратували її
чудернацькі манери, її зухвалий голос і нахабне обличчя;
дратувала її безсоромність, адже вони розуміли, що «комбі-
нації-лілеї» були тільки приводом для її візитів. Під час
розмов із Ремо сестер то пробирало лютим морозом, то ки­
дало в пекельний жар. Хоч би Джізельда заспівала на
другому поверсі! Та де там! Вона співала тільки тоді, коли хо­
тіла дошкулити сестрам, жодного разу не зробила вона їм ні­
чого приємного. Ось і тепер, коли її голос видався б Терезі
та Кароліні небесним втручанням та ще якби вона проспі­
вала куплет, підібраний до обставин, негідниця німувала як
риба. Сестри працювали мовчки, та іноді все-таки втрачали
самовладання й обмінювалися дошкульними зауваженнями,
інакше вони, мабуть, луснули б від гніву. Почувши, як гра­
финя нахабно повідомила, що їй тридцять дев’ять, Тереза вй-
гукнула:
— Аякже, зовсім дівчинка!
А Кароліна докинула:
— Безсоромна! Тридцять дев’ять та ще, либонь, із два­
дцять!

186
 1 тепер уже на кожну фразу графині сестри відповідали
своєю — так під час літанії молільники відгукуються на
слова священика:
— Веслувальниця! Та ти й у човна не влізеш!
— Щоб ти втопилася!
Це, коли графиня хвалилася своїми успіхами в плаванні.
— Наштрикнули б тебе на рожен, наче дрозда!
Це, коли розповідала про свої фехтувальні вправи.
— Хотіла б я глянути, як вона стрибає!
— Ще б пак — ота корова!
— Хоч би в’язи собі скрутила!
— Ет, настромить собі голову на шию і далі стрибатиме.
І треба ж! Стільки славного люду загинуло під час револю­
ції, а ця хвойда і там вийшла з води сухою!
Графиня ж не звертала на тіток Ремо анінайменшої
уваги і поводилася так, ніби прийшла до кафе. Буваючи
в них, вона навіть не дивилася в їхній бік і йшла геть, не
прощаючись.
Сестри вирішили поговорити з Ремо. Треба покінчити із ци­
ми відвідинами: заради доброго імені родини ту жінку слід
віднадити — і негайно. Ремо дуже просто відповів, що він не
має ніякого стосунку до цих відвідин і якщо графиня затри­
мується надовго, чому це він повинен проганяти її, він тут
не хазяїн, та й не здатен поставитися по-хамському до люди­
ни, яка з ним поводиться чемно.
Тоді тітки прийняли героїчне рішення: відкласти вбік усю
роботу і працювати навіть ночами, щоб закінчити «комбі-
нації-лілеї» якнайшвидше і спекатися небажаної гості.
Протягом тижня усі дванадцять комбінацій було пошито,
й за дорученням сестер Джізельда негайно віднесла їх графи­
ні з відповідним рахунком. А що минулого разу сестри
взяли з неї по шістдесят лір за штуку,— ціну було встановле­
но з обопільної згоди,— то цього разу вони вписали в рахунок
по сімдесят п’ять лір, сподіваючись розсердити замовницю,
викликати сварку і в такий спосіб урвати з нею будь-які сто­
сунки.

187
 Наступного ранку біля хвіртки зупинився автомобіль гра­
фині, і з машини вийшов шофер зі згортком та конвертом
у руках. У конверті лежав рахунок за виконану роботу і
гроші. Графиня заплатила, навіть не згадавши про підвищену
ціну. У згортку була матерія ще на дванадцять «лілей» —
вони можуть з цим не поспішати, графиня скоро сама
приїде, щоб обговорити модель та вишивку.
Матерассі стояли розгублені, з грішми й матерією в руках,
не знаючи, що ж їм тепер робити, до якого засобу вдатися.
Тереза підписала рахунок із таким стурбованим виглядом,
ніби підписувала надзвичайно важливий акт, і коли сестри
лишилися самі, то перезирнулися, мовчки запитуючи одна
одну очима: «Як же тепер бути?»
Того ж таки дня після обіду, тільки-но Джізельда пішла,
Ремо звернувся до тіток із проханням у дуже важливій
справі. Йому вже двадцять два, пора подумати про те, як
улаштувати своє життя. Він має на прикметі одну роботу і
не хотів би втратити цю можливість. Одній автомобільній
фірмі потрібен агент, який би рекламував у околицях
Флоренції нову машину, що має великий попит. Але запро­
понувати фірмі свої послуги і закріпитися в ній він зможе
тільки в тому разі, коли в нього буде власна машина, яка
коштує тридцять п’ять тисяч лір. Від того, матиме він таку
машину чи ні, залежить його майбутнє.
— Тридцять п’ять тисяч лір?
— їх можна буде виплатити частинами.
Сестри ніколи не чули, щоб хтось так просто назвав
при них подібну суму. Кожна цифра для них означала ніби
високу гору, піднятися на яку можна тільки ціною неймовір­
них зусиль. Досі їм доводилося мати справу^ щонайбільше
з двома або трьома тисячами лір — коли йшлося про оплату
рахунку, про купівлю чогось украй необхідного, про всілякі
буденні витрати. Сума, яку назвав Ремо, перелякала їх,
вони навіть не знайшли в собі сили обуритись або сказати
«ні». Прохання племінника, може, і вкладалося в їхні можли­
вості, але не вкладалося в їхню уяву. Отож вони тільки похи­

188
лили голови, мовби дістали смертельний удар у груди, і цим
без слів сказали своє болісне «ні».
— Ну та байдуже,— спокійно мовив Ремо, не розсердив­
шись, не благаючи.— Розумію, ви по-своєму маєте слуш­
ність.
Тоді обернувся до Палле і звелів йому приготувати
машину, бо він, мовляв, має поїхати на два дні, причому —
таке траплялося дуже рідко! — сам-один, без Палле. Ска­
завши це, Ремо піднявся до себе в кімнату, і коли машина
під’їхала, він уже вийшов із спакованою валізою. Сів за кер­
мо і на превеликий подив тіток поїхав не до Флоренції,
а в протилежний від міста бік, по Сеттіньянській дорозі.
Сестри не знайшли в собі навіть сили вимовити ненависне
ім’я і висловити вголос страшну підозру. Два дні минули
в мертвій мовчанці, в якій потонули всі сумніви, а третього
дня Ремо з’явився в Санта-Марії на розкішному автомобілі.
То було невеселе повернення. Ніхто не радів шикарній ма­
шині, навпаки — своїм блиском вона мовби віддзеркалювала
горе й смуток, які панували в домі. Байдужій мовчанці однієї
сторони була протиставлена погрозлива мовчанка другої.
Після двох днів такої гнітючої атмосфери, коли мовчан­
ка однієї сторони ставала все тяжчою, майже свинцевою,
а мовчанка другої — все легшою й безтурботнішою, сам пле­
мінник із притаманною йому невимушеністю вирішив злама­
ти кригу.
— Може, скажете нарешті, чого вам від мене треба? —
запитав він майже з лагідною усмішкою на устах, проте та
лагідність була досить-таки холодна й навряд чи могла зігрі­
ти серця тіток.
Захоплені зненацька таким відвертим запитанням, жінки
розгубились і злякано переглянулися, не знаючи, що відпо­
вісти племінникові, а той спокійно повторив, карбуючи кожне
слово:
— Я запитую, чого вам від мене треба?
Сестри ще двічі перезирнулися, потім втупились у небожа,
коли їм здалося, що вони здатні нарешті заговорити.

189
 — Ми хочемо знати правду,— сказала Тереза, огов­
тавшись від розгубленості й переходячи в наступ.
— Яку правду?
— Звідки в тебе ця машина?
Ремо заговорив удавано терплячим голосом, намагаючись
добирати найпереконливіші слова:
— Машина мені необхідна, я вам уже казав. Вона допо­
може мені вийти в люди, здобути собі становище, бо жити
далі, як я досі жив, не годиться. Тепер сподіваюся, мені
дадуть місце агента з реклами машин — цієї марки або
іншої. А як і не дадуть, машина однаково добре мені послу­
жить. Тарна машина — це, як і гарний костюм. Вона надає
людині ваги, ви ж повинні розуміти це краще за інших, а ви
прикидаєтесь, ніби нічого не розумієте! Так уже створено
світ, і тепер я свого доб’юся.
— А звідки ти взяв гроші, щоб заплатити за неї?
У Терези давно крутилося на язиці це запитання з уже
готовою відповіддю, а Кароліна, цілком переконана довода­
ми племінника, тільки пожирала його блискучим поглядом.
— Це вас не стосується — адже ви відмовилися допомог­
ти мені.
Тереза підвищила голос — вона хотіла приховати від не­
божа, що починає перекидатись на його бік.
— Стосується, вельмишановний синьйоре, та ще й як сто­
сується! Ти належиш до нашої родини, і ми маємо повне
право і навіть зобов’язані дещо знати про тебе.— Тереза
майже перейшла на крик: — У цьому домі нема таємниць,
і не було ніколи! Наше життя — відкрита книга, і ми не
хочемо міняти його. Ми завжди жили на видноті і так зби­
раємося жити й далі.
Ремо точно вловив тут мить, коли тітка, переступивши че­
рез невидиму межу, опинилась на його боці, тому він дав їй
змогу натішитися своїм красномовством. Він стояв, пригні­
чений тягарем звинувачень, сумно похиливши прегарну голо­
ву з лискучим, хвилястим, акуратно зачесаним чубом, опу­
стивши обличчя, на якому чи не навіки застиг вираз дитя­

190
чої наївності. Коли Тереза нарешті вичерпала свій запал, він
сказав:
— Зрештою... я взяв машину на виплат. Перший внесок —
завтра.
Він удав, ніби збирається йти і ніби не помітив, з якою
полегкістю зітхнула тітка.
— То ти не платив' за машину?
— Ще ні.
— А завтра в тебе будуть гроші?
— Звичайно.
— І де ж ти їх візьмеш?
— Це вас не стосується, я вже сказав.
— А я повторюю, що стосується і дуже стосується, ми
не можемо дозволити, щоб ти брав гроші невідомо в кого.
Хто тобі їх дасть? Росіянка із Сеттіньяно, так? Це вона
купує молодим хлопцям машини?
Ремо не відповів і мав такий вираз обличчя, ніби казав со­
бі подумки: «Еге... Не така вона дурна, як ви гадаєте». А тим
часом поводився так, щоб тітки повірили в протилежне.
— Позичити гроші можна в будь-кого з друзів.
— Але не в неї, тільки не в неї... Ти чуєш? Тільки не
в неї...— На саму згадку про ту даму, обидві втратили само­
владання, як бувало в ті хвилини,коли вона ходила туди-сюди
перед їхніми дверима, сміючись та жартуючи з юнаком.—
Тільки не в неї, чуєш? Не можна брати гроші у жінок такої
породи, ми добре знаємо, що означає їхня дружба. І коли ж
ти їх віддаси?
— Як тільки матиму таку змогу.
— А перший внесок — скільки це буде?
— Дванадцять тисяч лір,— сказав Ремо, карбуючи кожне
слово.
Тереза знову відчула полегкість, як і тоді, коли довідала­
ся, що за машину ще не заплачено.
— До побачення, я й так затримався, мені вже пора.
І Ремо швидко піднявся сходами. Незабаром він знову
зійшов униз.

191
 — Сьогодні я не вечерятиму вдома. До побачення,—
повторив він і швидко перетнув кімнату.
— Послухай!
На оклик Терези небіж зупинився в дверях у позі людини,
яка вже не має часу нічого слухати.
— Послухай!.. Ти кажеш, машина допоможе тобі вийти в
люди, відкриє тобі дорогу...— Тереза, проте, не уявляла собі,
яку це дорогу відкриє племінникові машина, крім тієї, по якій
він ганятиме її з карколомною швидкістю.— Якщо це
справді так, то ми вирішили оплатити тобі її. Зрештою, якби
ти захотів учитися, нам однаково довелося б витратити на
тебе багато грошей... Так-от, ми купимо тобі машину, але
за однієї умови: ти пообіцяєш нам, що ніколи й нічого не
матимеш із тією жінкою, молодий хлопець твого віку не
повинен водитися з такими жінками, ми більш не хочемо
й чути про неї, не хочемо мати діла ні з її матерією, ні з її
трусами, нехай вона шиє собі білизну де хоче і в кого хоче,
нехай звертається хоч у пекло, ми відішлемо їй усе назад,
ми не хочемо ні обслуговувати її* ні бачити...
Мабуть, Терезу куди дужче непокоїла думка про ту кляту-
щу жінку, ніж про ціну машини. А Ремо, що наперед знав,
як розвиватимуться події, вдавав тепер, ніби вагається,
як йому вчинити, хоча насправді йшов прямісінько до
мети.
На мить прикинувшись геть розгубленим, він несподівано
заявив тоном людини, якій сяйнула блискуча думка:
— Втім... Я сам можу відвезти їй матерію, і це буде найпе­
реконливішим доказом і для неї, і для вас.
Очі Терези засяяли на цю чудову пропозицію, а Кароліна
одним посмиком так витягла талію, що, здавалось, вона от-от
розірветься надвоє.
У цю хвилину Палле під’їхав машиною до хвіртки.
— Дайте-но матерію,— сказав Ремо.
Він узяв під пахву так і не розгорнутий пакет і рушив
до виходу. Та посеред кімнати раптом обернувся.
— За однієї умови.— Жінки затремтіли від страху перед

192
тією умовою, незбагненною для їхньої убогої уяви.— Через
півгодини я повернуся, і ви щоб були на той час готові.
Ми поїдемо на прогулянку, а на вечір залишимось у Фло­
ренції. Ми там повечеряємо.
Тітки дивились на нього, нажахані, не ворушачись, мов
солдати, яким раптом запропонували дезертирувати, і тоді
Ремо, поклавши пакунок з матерією, взяв обох за талії і зму­
сив підвестися, забравши в них роботу та відклавши її вбік.
— Ну... ну... покваптеся. Через півгодини я повернуся.
Глядіть, щоб я вас не чекав!
Ніобе стояла в дверях. Вона вперлась руками в боки й
сміялася, трусячись усім тілом, і від того щирого сміху коли­
валися дві складки живота, схожі на величезні губи, і зда­
валося, вона сміється й ними.
— Чудово, отак воно буде краще,— повторювала стара
служниця, схвалюючи цей вчинок Ремо: він став іскрою, від
якої спалахнула пожежа і дощенту зруйнувала освячений
прадавнім звичаєм порядок, доти начебто вічний і непоруш­
ний.— Авжеж, отак воно буде краще!
Нарешті бідолашні жінки опам’ятались і побігли сходами
вгору, так ніби за ними хтось гнався, а Ремо, схопивши
пакунок із матерією під пахву, швидко пішов до машини.
Графиня змусила його трохи зачекати, давши лакею на­
каз провести синьйора до вітальні. Ремо відмовився, сказав­
ши, що він дуже поспішає, і залишився стояти перед две­
рима, з пакунком під пахвою, схожий на службовця мага­
зину, який приніс замовлений товар.
Графиня дуже здивувалася, побачивши його в такій позі.
— Я хотіла сьогодні ж таки навідатися до ваших тіток.
— Пробачте мені, графине, і я прошу вас вибачити також
моїм тіткам, бо вони жінки... як би це висловитись?., прим­
хливі, трохи дивакуваті... Але такими вони вродилися, бі­
долашні, й у їхньому віці змінюватись уже пізно. Вони жи­
вуть мовби поза життям, вони нічого не знали, крім своєї ро­
боти, і через те стали вередливими, вічно їх тривожать
усякі химери... мучать різні фантазії... їм нічого не варто

7 7- .;<><> 193
уявити собі казна-що. Але вони в тому не винні, ви їх про­
стіть, зрештою, жінки вони дуже славні. Ось я привіз вашу
матерію, вони кажуть, модель, яку ви обрали, надто для них
складна, і ця робота дуже їх стомлює...
Ремо говорив веселим і насмішкуватим тоном, мовби
перекладаючи всю провину на тіток, маскуючи іронією зу­
хвалість своєї поведінки та своїх слів. Але графиня чудово
зрозуміла, що означає його візит, і їй перехотілося сміятись,
проте вона досить невимушено приховала досаду.
— Байдуже, байдуже... Залиште матерію, я звернуся до
когось іншого... Це не має ваги...
Але їй усе-таки кортіло довідатися більше, в чому тут річ,
і замість сказати юнакові якусь різкість, вона спробувала
його затримати. Але Ремо всім своїм виглядом виказував
великий поспіх, і тоді графиня провела його до хвіртки.
— О! Яка гарна машина! Нова?
— Новісінька.
— Браво, браво! Нарешті... Ви її щойно купили, так?
— Два дні тому,— відповів Ремо і ледь уклонився, мовби
дякуючи графині.
За що?
— Ха-ха! Бачу, ви націлюєтесь високо. Браво, браво, ви
маєте цілковиту слушність... Так і треба...— Тепер вона роз­
мовляла з ним приятельським тоном, із чоловічими нотками
в голосі.— Браво! Бачу, ви розумієте, що й до чого...
— Коли є змога націлюватися високо, то чом би я мав на­
цілюватися низько?
— Авжеж! Звичайно, звичайно...
— На цьому світі є жінки, які хочуть мати все, майже
нічого не даючи натомість...— Графиня звела на нього запи­
тальний погляд.— І навпаки, є такі, що ладні віддати усе,
нічого натомість не вимагаючи.
— І ви знайшли таких жінок?
— Ет... Хто знає... Можливо.
— Браво, браво, я щиро рада за вас.
Графиня усе зрозуміла або вдала, ніби все розуміє, і

194
голосно засміялась. Вони посміялися вдвох, як добрі прия­
телі. Втім, якщо Ремо мав змогу здобути все за нічого, то
й графиня своїм безтурботним сміхом дала йому зрозу­
міти, що вона теж легко знайде собі найкращий товар по
приступній ціні. Отож вони посміялися вдвох. Так ото
двоє чоловіків розмовляють про свої справи та оборудки, в
яких мають успіх.
— Але іноді вдається отримати дещо й від тих, хто хоче
мати все задарма,— закінчив Ремо тоном чемної подяки.
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
Графиня засміялася ще голосніше, а Ремо раптом урвав
сміх і попрощався з нею шанобливим поклоном.
Насміявшись із графинею, Ремо відразу споважнів, і його
обличчя, що так добре вміло зберігати вираз дитячої на­
ївності, зробилося похмуре й застигле, мов обличчя підліт­
ка, який починає розуміти сувору правду життя. Дорогою
він довго мовчав, а тоді обернувся до Паллє і сказав, глибо­
ко зітхнувши, і, мабуть, звертаючись не так до приятеля, як
до самого себе:
— Авжеж, друзяко Палле, старі заграбастали собі всі
гроші.
Більше нічого він не додав, навіть не сказав, чи йому відо­
мо, як змусити старих віддати гроші молодим. Палле гля­
нув на товариша й засміявся, так наче той пояснив йому,
що один додати один буде два, а це Палле завжди знав твер­
до, попри всю свою обмеженість.
Коли трохи згодом Джізельда побачила, як сестри сідають
у розкішну машину, вичепурені й розцяцьковані, як вони
сидять там, строкаті, мов дві папуги з настовбурченим пір’ям,
а позаду машини вишикувався цілий кортеж роззяв, що в
захваті витріщались на те видовисько, вона не знайшла в
собі сили заспівати, хотіла була, але так і не змогла. Ди­
хання клубком застрягло їй у горлі, й Джізельда не здо­
булася на голос; дяка боговіг що вона хоч не задихнулася.
І тільки Ніобе, стоячи посеред зачудованого гурту цікавих,

7* 195
одна спромоглася розтулити рота. Вона провела господинь
поглядом, широко розкинула руки і сказала їм навздогін:
— Оце гаразд, оце добре! Повтішайтесь і ви, сердешні,
живемо ж на світі один тільки раз!

Розкішна машина багато чого змінила в Санта-Марії. За

її допомогою Ремо зразу переступив кілька щаблів у своєму
сходженні нагору. Нарешті він відчув себе на своєму місці,
оправленим у належну рамку. В тій-таки пристойній рамці
опинився тепер і Палле. Доглядаючи та водячи нову машину,
він почував себе як службовець, що нарешті вийшов на
пенсію — адже від цієї машини не доводилось чекати при­
крих несподіванок, і не треба було проливати море поту,
щоб запустити її в рух. Отож здебільшого він просто вештав­
ся без діла круг неї, споглядаючи її очима закоханого, і,
мов сторож храму, стежив, щоб її не торкнулась ніния
блюзнірська рука, в будь-яку мить готовий прогнати уявного
нахабу ударами троса. А сестри Матерассі нарешті по­
знайомилися із світом: з театрами, з тратторіями, з кафе.
Принаймні раз на тиждень Ремо возив їх розважатися, він
просто змушував тіток їхати з ним. А вони навіть пишали­
ся цими своїми поїздками.
Коли вони сідали за стіл у тратторії, в Терези вистачало
духу читати меню й робити замовлення. А в Кароліни тремті­
ли ноги, і вона казала сестрі тихо-тихо:
— Ти сама, сама, замовляй ти. Авжеж, мені те, що й тобі.
Після цього перешіптування бідолашні не розтуляли роти
весь вечір. Не могли вони втриматися тільки від одного за­
питання, з яким знову й знову прискіпувалися до Ремоу
— А ото, звісно, гуляща дівка? А оті двоє — гулящі?
На це Ремо незмінно відповідав:
— Та ви що! Вам здалося. То цілком порядна дама.
А то — просто дві синьйорини.
— Але ж...— збентежено мурмотіли сестри.
Вираз їхніх облич свідчив, що вони не можуть цьому
повірити. І через мить вигукували знову:

196
 — А ота? Ти ж не скажеш, що вона порядна? Її на­
скрізь видно.
— Схаменіться! Це вам привиділося,— відповідав Ремо.
— Ну про оту ти вже не скажеш «ні».
— Скажу. То подруга хлопця, який сидить поруч із нею.
— Подруга? Як це — подруга?
— Вони разом живуть.
— От-от! Значить, таки потіпаха. А хто ота?
— Балерина. Танцює в «Імперіале».
Сестри розгублено перезирались, і їм не легко було заспо­
коїтись, звикнути до думки, що їх теж можуть прийняти
за двох потіпах, за двох зношених балерин.
Ремо й не думав ховати тіток від людей, водячи їх до від­
далених, дуже скромних ресторанів, навпаки, він вивозив
їх тільки туди, де збиралася пристойна публіка, тобто туди,
куди звик ходити сам і де його добре знали. Не здогаду­
ючись, що то за жінки, з якими він прийшов, приятелі вітали
його, сміючись і витріщаючись на сестер, мов на екзотич­
них звірів.
— Кого то він привів із собою?
— Хто вони, ті дві старі карги?
— Звідки вони взялися?
— Де він їх підхопив?
— То його тітки,— відповідав хтось із обізнаних.— Він
привіз їх обідати. Вони живуть під одним дахом...
Та більшість чоловіків або зовсім не цікавляться гротеск­
ними жінками,або приділяють їм надто скороминущу увагу,
приберігаючи її для красунь. Тому тіток незабаром пере­
стали помічати. А Ремо відповідав, коли хтось запитував
у нього, кого він привіз:
— Це мої дресировані мавпи, вряди-годи я виводжу їх
на прогулянку, щоб подихали свіжим повітрям.
— Це мої вчені папуги, скоро я збудую для них балаган
і показуватиму їх за гроші.
Чудово знаючи, як мають одягатися жінки, бо серед юних
красунь йому подобалися найелегантніші, Ремо, проте, не дав

197
тіткам жодної поради, жодного разу не натякнув на недолад­
ність їхнього вбрання, так ніби чим безглуздіше вони ви­
ряджалися, тим дужче це його тішило. Він дозволяв їм
бути самими собою — може, вважав, що так вони почувати­
муть себе щасливішими — і все літо вивозив їх на прогулян­
ки, іноді добираючись аж до Віареджо та Монтекатіні.
Самітниці побачили світа, побачили життя, побачили, де
і як бавлять свій час жінки, що носили під сукнями їхні
вироби, виготовлені з такими зусиллями і любов’ю, ті самі
жінки, яким сестри Матерассі зі сліпою відданістю служили
протягом сорока років. Сестри були приголомшені й наляка­
ні, це нове життя приваблювало їх і відштовхувало. Повер­
таючись до Санта-Марії, вони знов сідали за роботу, але ще
довго не могли працювати, розглядаючись навколо себе
невпевненим поглядом, зітхаючи, позіхаючи. Здавалось,
вони запитували у себе: «Де ж істина?» Відкриваючи се­
страм очі та даючи змогу побачити стільки нового, ті сповне­
ні чару таємничі виправи у світ старили їх, забирали в них
снагу та свіжість, підривали їхню віру і, повертаючись до
своєї роботи, вони почували себе байдужими, неуважними,
їхні думки витали далеко, і замовниці мусили повторювати
свої фрази, повторювати те, що раніше вони схоплювали
перше, ніж клієнтка розтуляла рота. Тепер сестри почали
відмовлятися від замовлень, які вимагали багато часу й зу­
силь, і думали вони тільки про заробіток, про якомога вищий
заробіток, бо потреба в грошах невпинно зростала, ста­
вала нагальною, невідкладною. Помалу змінювалась і клі­
єнтура, вона була вже не та, що колись, бо тепер сестри
Матерассі часто приймали замовлення нижчого гатунку, від
простих людей, обираючи те, що давало змогу заробити
якнайшвидше, користуючись необізнаністю та сумнівним
смаком осіб з менш добірного товариства. До того ж у них
почав псуватися зір, і їхні очі навіть крізь окуляри з деда­
лі товщими скельцями уже не могли встежити за вишуканим
мереживом швів. Сестри почали брати учениць собі в поміч,
бо самі не встигали виконувати замовлень. Робота тепер гні­

198
тила їх, наче важке ярмо, вони ставились до неї як до при­
крого обов’язку, що давав їм засоби до життя. Раніше вони
нізащо не віддали б замовникові виріб, бодай .у чомусь
недосконалий, негідний їхньої марки, боячись поставити
незмивну пляму на своє добре ім’я. А тепер сестри Мате-
рассі спокійно дивились, як псують ту або ту річ невправні
руки учениць, і тільки плечима знизували — мовляв, і так
вони роблять усе аж надто гарно. Тепер їх, здавалося,
навіть тішило, коли за допомогою різних хитрощів вони
підсовували замовниці недоброякісний товар і зайвий раз
переконувались, як легко видати за справжню красу те,
що було тільки її видимістю. Одне слово, вони ставилися
до своєї праці, як ставимося ми до людини, яку колись
палко, всім своїм єством любили і до якої потім збайдужіли.
Ще вчора ми не знаходили в цієї людини жодної недо­
сконалої риси, вважали її нездатною на підлі вчинки, не
припускали щодо неї найменшого сумніву й обурювалися,
помічаючи ці сумніви в інших; та відбувся злам у наших по­
чуттях, і ми вже дивимося на предмет своєї любові скеп­
тичним поглядом, з якоюсь гіркою втіхою помічаємо на
дорогому обличчі зморшки і складки, й говоримо про недав­
но близьку людину, наче про когось чужого. Як далеко ві­
дійшли ті дні, коли Кароліна, вишиваючи єпітрахиль для най-
святішого отця, виточувала власну кров у рани розіп’ятого
на хресті Ісуса і переливала свою душу в прозору білість
облатки!
Змінились і їхні взаємини із сусідами, стали зовсім інакші,
ніж за тих часів, коли сестри милувалися з вікна неділь­
ними прогулянками закоханих, або підбігали до хвіртки,
коли вулицею під музику сурем. марширували солдати, спі­
ваючи патріотичних або тужливих пісень, і земля двигтіла
від гарматних лафетів. Та й на святковий ярмарок у Ф’єзо-
ле вони не ходили вже багато років. І ніхто тепер не смів
потикатися в їхню хвіртку без важливої причини, а просто
щоб трохи побазікати, бо сестри Матерассі ставилися
тепер до таких відвідин зовсім не так, як колись. Тепер вони

199
цікавилися тільки самими собою й не помічали нікого й ні­
чого. А сусіди збиралися біля хвіртки тільки для того, щоб
подивитись, як вони від’їжджають у автомобілі,— відстань
до них стала надто велика. Відколи з’явився Ремо, ця від­
стань дедалі зростала.
Ремо в околиці ніхто не любив, але його боялись і
шанували, як шанують людину сильну. «Бідолашні Матерас-
сі! Бідолашні Матерассі!» — так вигукували майже всі, диву­
ючись, звідки цей молодик бере гроші для шикарного життя,
адже працювати він вочевидь і на думці не покладав. Але
в кожному сказаному про нього слові крізь ненависть та
заздрощі проривався захват. Його тіло здавалося неймо­
вірно гнучким і дужим. Дівчата порівнювали його з найблис-
кучішими кіноакторами,і хто знає, скільки разів з’являвся
він у їхніх дівочих снах голубим принцом.
«Бідолашні Матерассі!» — знов і знов повторювали сусіди,
бачачи, як сестри сідають у розкішний автомобіль. «Вони ду­
ріють, як їхній тато!», «Як дід!» — це вже був натяк на те,
що сестри вкрай розбестили племінника.
Отак хвилини безтурботної легковажності безжально пе­
рекреслювали в очах сусідів усі шістдесят років життя
сестер — роки страждань, самозречення і тяжкої праці.
Та коли Ремо іноді перекидався з кимось кількома сло­
вами, його співрозмовник вважав це за особливу честь і,
чимало прибріхуючи, вихвалявся перед усіма, що він близько
знайомий із племінником сестер Матерассі, неабияк пишаю­
чись, що така значна особа вшанувала його довірою, прия­
тельською розмовою.

Ось уже кілька днів, як над домом Матерассі почали згу­

щуватися невидимі хмари, і першою наближення грози по­
мітила Ніобе. Вельми обачно й стримано, з безліччю недо­
мовок, вона розповіла про своє відкриття й господиням. Чи
не вперше у житті Ніобе здавалася неабияк стривоженою.
ї одного дня, коли Ремо кудись поїхав, а Джізельду
відіслали до Флоренції з нескінченним списком усіляких

200
доручень, Ніобе провела крізь двері чорного ходу якусь дів­
чину. Через кухню обидві увійшли до вітальні.
Якась змова? Викрадення? Втеча?
Щось загадкове було в цій появі, аж мимоволі виникало
припущення про романтичну або трагічну історію. А найдуж­
че вражала уяву дивовижна краса дівчини — високої, біля­
вої, з бездоганним тілом, з величезними яскраво-голубими
очима, з червоними устами і ледь помітним рум’янцем на що­
ках. То були барви квітучих садів,— не лише земних, а й
небесних,— і таке порівняння не здавалося перебільшеним.
Гордістю постави й сумовитим виразом обличчя дівчина ски­
далася на принцесу, яку нещасливі обставини приневолили
втікати, перевдягнутою у вбрання жебрачки.
Дівчину посадили за стіл, а перед нею примостилися
сестри Матерассі; вони щулилися, начебто закоцюбли від
холоду, який ішов від їхніх закрижанілих душ, і прагнули
зігрітися, тулячись одна до одної. Вони не знали, як присту­
пити до розмови, що її не могла — це видно було відразу —
розпочати й дівчина. Важко було уявити собі, що з отих
прегарних уст, які тремтіли, наче в лихоманці, можуть
злетіти якісь слова.
Та почала розмову все-таки дівчина, хоч і не сказала жод­
ної фрази. Низько похиливши голову,— аж підборіддя упер­
лося в груди,— мовби прагнула сховати обличчя й не зва­
жувалася затулити його долонями, вона тихо заплакала,
силкуючись не схлипувати вголос і всім своїм виглядом по­
казуючи, що їй уже несила стримувати сльози, які вона
стримувала аж до цієї миті.
— То це правда, так?
Ще розпачливіше заплакавши і ще нижче похиливши голо­
ву, дівчина нічого не відповіла, і її мовчанка була зізнанням.
Тереза розгублено потерла собі лоба біля корінців волосся,
і цей машинальний рух повернув її до дійсності, якій вона ма­
ла подивитися в очі. А Кароліна здавила сестру за лікоть
й притиснулася до неї збоку — так ото горнуться до матері
діти, коли їм страшно.

201
 — Погано... Погано... Он воно, значить, як... Погано, дуже
погано.
По суті, Тереза не знала, що казати, у її душі змагалися
найсуперечливіші почуття, в горлі застряг клубок, і тому на­
зовні проривалося лише бурмотіння, крізь яке можна було
розібрати тільки плутані уривки слів; позбавлені всякої логі­
ки, вони аж ніяк не відповідали серйозності становища.
— Погано... Дуже, дуже погано...
А Кароліна, бачачи сльози, докладала неймовірних зу­
силь, щоб і самій не заплакати.
— Ми теж дівчата...— Те, що на ці слова юна гостя навіть
не усміхнулась, з усією очевидністю показує, в якому гнітю­
чому вона була настрої.— Ми теж дівчата і теж були молоді,
але ніхто нам нічого не міг закинути, запитай у кого хочеш,
ніхто про нашу поведінку чогось поганого не скаже, ніхто
нічого, ти тільки запитай про це, от візьми й запитай...
По суті, у словах Терези не було ніякого змісту, вона
бурмотіла просто, щоб не мовчати, сестрам конче треба
було порушити мовчанку, таку небезпечну й таку нестерпну.
— Ніхто й ніколи не бачив нас вагітними...
Це слово, що, здавалося, ніяк не хотіло вилітати і все
ж таки вилетіло — невчасно й не до ладу, як то завжди бу­
ває за подібних обставин — надало Терезиній мові більш
осмисленого характеру.
— Ну що ж, ми всі тепер у халепі... І в якій халепі! Тож
треба це якось залагодити. Залагодити... Це тільки так ка­
жуть... Мовляв, треба залагодити... А як? Скажи-но ти сама,
наберися духу і скажи — що робити? Скажи ти, бо я, по
правді, не уявляю собі, як нам із цього виплутатись...
Дедалі розпачливіша безнадія потроху надавала зв’язності
безладним уривкам фраз.
— Хто заварив кашу, тому й сьорбати. Нічогенькі собі
жарти — з таким наслідком! І давно ви кохаєтесь?
Дівчина не відповідала на чимраз наполегливіші розпиту-
вання'Терези — чи не могла здобутися на слово, чи боялася,
що будь-яка відповідь їй тільки зашкодить.

202
 — Завести шури-мури з юнаком, який не має становища...
А ти ж повинна була знати, чим це загрожує, тобі уже
вісімнадцять, ти не маленька... Повинна була знати... Ще б
пак!.. До чого дійшло!.. Хто заварив кашу, тому и сьорбати.
Знайшовши точку опори, Тереза вирішила вхопитися за цю
думку, далеку від християнського милосердя.
— Отак-то, ти мене зрозуміла? Ну от. Якщо буде треба,
тебе покличуть. А я нічого не знаю.— Вона владно підвищила
голос: — Нічого я не чула, нічого не знаю та й не хочу знати.
Мене не стосуються такі неподобства.
У ті хвилини дівчина, здавалося, мала одне тільки ба­
жання: не озиватись, не ворушитись і замкнутися в собі,
наскільки можна було замкнутись.
Ця дівчина, що уже вславилася своєю красою в усій окру­
зі, протягом кількох місяців приходила до них учитися виши­
вати. Коли сестри вирішили взяти собі першу поденну поміч­
ницю, вони зупинили свій вибір на ній. Нині вона вже само­
стійно виконувала всякі дрібні замовлення, працюючи у себе
вдома. Її батько, убогий городник, орендував клаптик землі
біля Сеттіньянської дороги, він вирощував там овочі й садо­
вину, обладнав також кілька примітивних теплиць, а загалом
рідня дівчини були люди вкрай бідні й за що тільки вони
не брались, аби заробити собі на прожиток. Улітку Ремо
часто зупиняв машину біля їхніх воріт, тричі сигналив, і
на вулицю виходив її батько, брат, а найчастіше вона сама.
Палле, сміючись, просив: «Дайте квітку», бо він, народившись
і вирісши на лоні природи, де квітів так багато, що їх і не
помічають, не знав, як називають окремі різновиди й казав
просто «квітки» або «троянди», так само як усі оздоби, що
їх носили на собі жінки, він називав «перлами», байдуже, чи
то були справді перли, чи коштовне каміння, чи скляні або
порцелянові прикраси будь-якого вигляду й кольору. «Дайте
квітку»,— казав Палле, і садівник або дівчина приносили
Ремо гарденію, яку він устромляв собі в петельку і тут-таки
клав руки на кермо машини. Інших видимих взаємин
Ремо з тією родиною, здавалося, ніколи не мав; ніхто

203
навіть у думці не припустив би, щоб могло дійти до такого.
Жоден із жителів селища не здогадався б, що ті двоє полад-
нали між собою, що вони любляться — адже їх ніколи не ба­
чили разом. А слід сказати, що в тому краї не так легко
приховати такі пригоди, люди там аж надто цікаві. А тут
навіть тоді, коли дівчина працювала в сестер Матерассі,
Ремо хоч і був з нею надзвичайно чемний, проте виявляв до
неї цілковиту байдужість, і це не пройшло навіть повз увагу
тіток. Пам’ятаючи про яскраву вроду учениці, сестри віднес­
ли ту байдужість і виняткову люб’язність на карб високої
доброчесності небожа та поваги, яку він почував до себе,
до свого дому і насамперед, звичайно, до тіток. Не племін­
ник, а взірець високих громадянських чеснот! Та коли
я нагадаю вам про одну обставину, ви, безперечно, спусти­
теся з хмар на землю і зрозумієте, що в тій історії не було
нічого загадкового. Річ у тім, що тільки городяни рвуть­
ся на лоно природи і при кожній нагоді групами і компанія­
ми, юрмами і ватагами, але найчастіше парочками вирушають
за місто і там — у тінистих гаях, на берегах струмків, на
вершинах мальовничих пагорбів, у привабливій сутіні печер
та гротів — шукають схованки від нескромних поглядів. А
в той самий час жителі сіл, пересичені подібною поезією,
щодня бачачи всі ці принади під самими своїми дверима і мо­
жучи втішатися ними скільки завгодно, вирушають у міста
і знаходять схованку від нескромних поглядів та віддаються
коханню у лабіринті кам’яних нетрищ.
Коли Ремо повернувся додому, сестри покликали його до
їдальні й посадовили на те саме місце, де нещодавно сиді­
ла дівчина, за стіл, який перетворився на бар’єр біля лави
підсудних. За тим-таки столом, але цього разу в трохи
вільнішій позі, посідали тітки, готові перейти в рішучу ата­
ку. Ремо не дав захопити себе зненацька. Він одразу зрозумів,
про що з ним збираються говорити, проте не похилив своєї
гордо піднесеної голови.
— А в нас була Дауріна,— напрямки сказала Тереза з
тим жорстким виразом, який з’являвся в неї, коли в справі

204
була замішана жінка. Хоча слід відзначити, що на ту, яка
завинила, Тереза недавно дивилася куди м’якшим поглядом.
— Ну то й що? — озвався Ремо, прагнучи урвати допит
на самому його початку.
— Ти знаєш, що вона сказала?
— Звичайно. А як і не знаю, то можу здогадатися.
— Отже, це правда?
— Так,— відповів Ремо з рішучістю чоловіка, готового
нести всю відповідальність за свій вчинок.
Почувши цю відповідь, Тереза похолола. І найдивовижні-
ше, що так само похолола бідолашна Лауріна, коли кілька
днів тому, плачучи, призналася Ремо: «Я вагітна», і почула
у відповідь: «А я ні» — і більше нічого. Сльози тоді застиг­
ли в неї на віях, а обличчя прибрало достоту такого виразу,
як тепер обличчя Терези.
— І що ж ти збираєшся робити? — запитала Тереза з
погрозою в голосі.
 — Те саме, що вчинив би на моєму місці кожен поряд­
ний хлопець,— відповів Ремо з урочистою простотою люди­
ни, яка прийняла героїчне рішення.
Вони мало не запитали в нього, в чому, власне, полягає
обов’язок порядного хлопця. Та хіба сестри не знали цього?
Чи, може, забули? Чи знали, але не хотіли йому повірити?
Проте вони вчасно стрималися і, хоч трохи й запізно, забур­
мотіли у відповідь:
— Авжеж.
— Авжеж.
— Звичайно.
— Звісно.
«Він порядний хлопець»,— подумала Кароліна, так мовби
хотіла сказати собі: «Нічого не вдієш». А Тереза мала
такий вигляд, ніби з розгону вдарилася лобом об скелю без­
доганної доброчесності небожа. Вони сиділи й перекочували
в роті ту фразу, яка не хотіла входити в їхню свідомість
і яку, проте, вони добре запам’ятали. Вони скидалися на ді­
тей, що через силу вчать важке домашнє завдання: «Те, що
вчинив би на моєму місці... кожен порядний хлопець». «Він
порядний хлопець,— думала Кароліна.— Тут нічого не вді­
єш». А Тереза й далі билася лобом об скелю бездоганної
доброчесності небожа.
Слід зазначити, що свої слова Ремо зумів вимовити з до­
сить переконливою щирістю. Граючи в азартну гру з життям,
він завжди вірив у перемогу,— і байдуже, як були розставлені
перед ним фігури.
— Авжеж.
— Звісно.
— Природно.
Наступного дня Джізельда отримала новий, довжелезний
список доручень, у зв’язку з чим їй довелося знову їхати до
Флоренції.
Сестри Матерассі запросили до себе парафіяльного свя­
щеника Санта-Марії. То був ще молодий хлопець — років
двадцяти п’яти, не більше — білявий, ясноокий, наділений

206
євангельськими лагідністю та смиренням, але незламно рі­
шучий, коли йшлося про високий обов’язок. Якось на одній
з вілл поблизу Санта-Марії дві світські дами, які щойно впер­
ше побачили того священика, обмінялися такими промовис­
тими зауваженнями про нього. «Місіонер, воістину місіо­
нер!» — вигукнула одна. А друга відповіла з нотками жалю
в голосі: «Ну чому він такий милий, чому?»
Ремо знав свого пароха добре і коли бачив його вранці
біля трамвайної зупинки, то завжди пропонував підвезти.
Два молодики, чернець і мирянин, сиділи поруч у машині*, по-
приятельському розмовляли, обмінювалися люб’язними фра­
зами і водночас прагнули до відвертості, можна навіть сказа­
ти, до взаєморозуміння. Такі далекі в царині духу, вони
все-таки зуміли знайти спільну мову і, буваючи разом, почу­
вали щиру довіру один до одного, наче два пілігрими, які
йдуть до однієї мети, хоча й різними дорогами. Паллє завжди
помічав священика здалеку і тут-таки повідомляв: «Піп». Так
само як усі квіти були для нього «трояндами», а всі коштов­
ності — «перлами», так і всі священнослужителі, від най-
скромнішого пароха до папи римського, були для Палле «по­
пами». Ремо був багатослівніший. «Ходіть сюди, синьйоре на­
стоятель,— казав він,— сідайте в машину». І коли свяще­
ник зручно вмощувався в автомобілі, запитував: «Куди вам
треба? Кажіть, куди вас відвезти».
Найдужче сестри турбувалися тим, аби жодна жива душа
не довідалась про те, що сталося, бо коли вибухне скандал,
будь-які переговори стануть зайвими.
Вислухавши розповідь Терези, юний священик не міг утри­
матися від лагідної усмішки, що свідчила про чистоту його
серця та простоту єдино можливого рішення. Він трохи
подумав — тим часом жінки так і прикипіли поглядом до
його уст — але відразу дав їм зрозуміти, що ця затримка
пояснюється лише світською ввічливістю,— адже тема роз­
мови дуже делікатна,— й анітрохи не може вплинути на
його відповідь. Потім з поблажливим схваленням послався
на великодушні слова племінника і зробив висновок, що

207
це і є той єдиний правдивий шлях. Він висловив бажання
поговорити окремо з юнаком і з дівчиною.
Сестри Матерассі супроводжували мову священика свої­
ми «авжеж», «атож», «це правда», «зрозуміло», «він хлопець
порядний...», насилу приховуючи розчарування, яке насам­
перед хотіли приховати від самих себе. Та коли парох
зголосився поговорити з молодими, вони запротестували:
з такими розмовами квапитися не варт, ця дражлива справа
вимагає стриманості, не варт поки що її розголошувати,
ще буде час про все поговорити...
— Якби ви знали... Якби ви знали, синьйоре настоятель...
Розумієте, нам не хотілося б... Тільки цього нам і бракувало...
Та синьйор настоятель усе знав, усе розумів. Так само
усміхаючись, він лишився непохитний у своїй відповіді, тоді
як жінки і самі не могли збагнути чи просто не хотіли
собі признатися, чого їм від нього треба.
А Ніобе могла б просто посміятися з цієї пригоди, дуже
природної і простої, яку вона й сама колись аж двічі пережи­
ла і яку так легко було залагодити, але вона не засміялася.
Чому?
Наступного дня покликали лікаря.
Тепер Джізельда і днювала, й ночувала у Флоренції. Ох, і
не щастило ж їй, бідолашній! Саме тоді, коли настав час
виспівати весь свій репертуар, бо вона нюхом відчувала
за цією метушнею щось вельми серйозне, її знову й знову від­
силали до Флоренції з найбезглуздішими дорученнями.
Лікар мав десь понад п’ятдесят років, був гладкий, весе­
лий і дуже мирної вдачі. Лише впертість місцевих селян
могла урвати йому терпець, і тоді він спалахував гнівом.
Але той напад шалу тривав недовго, і лікар знову ставав ве­
селий, безтурботний, щасливий. Саме в такі хвилини було най­
легше здобути його прихильність. Завжди лагідний і добро­
душний, він, одначе, віддавався своєму обов’язку до самоза­
буття, часто зовсім не дбаючи про власний інтерес.
Коли лікар довідався, в чому суть, його рожеве кругле
обличчя розпливлося в усмішці. Він добре знав дівчину,

208
а гарні дівчата, як легко було здогадатися, досі хвилювали
цього вже не молодого, проте жвавого товстуна з його квіту­
чим здоров’ям. Знав він і Ремо, знав і про те, що його тітки
не бідують і люблять свого племінника*, отож лікар не бачив
нічого природнішого за те, що двійця залагодить одруженням
свій мимовільний гріх — взаємну втіху, з якою обоє трохи
поквапились і яка викликала в лікаря лагідну усмішку,
сповнивши його добру душу батьківським почуттям.
— Її рідня зовсім убогі люди, ви ж знаєте. То справжні
жебраки. Богу дякувати, хоч на їжу собі заробляють, а ця
дівчина, як то кажуть, навіть сорочки на тілі не має...
— А ви пошиєте їй сорочку, ви ж їх стільки шиєте...
— Вона ходила до нас місяців два або три, навчалася
вишивання, тепер сама бере деякі замовлення, але хисту
в неї нема.;. Заробляє дріб’язок, хіба там собі на платтячко
або черевики... Ремо досі невлаштований... Поки що вешта­
ється без діла... Длубається в тих машинах...
— Але ж ви багаті.
— Статки в нас куди скромніші, ніж ви думаєте,— сер­
дито відрубала Тереза.
— Хай там як, а ви не бідуєте.
— Ми маємо значно менше, ніж усім здається,— відпові­
ла Тереза, ще дужче дратуючись; слава про їхнє багатство
тепер оберталася їм не на користь.— Останнім часом ми
багато витрачалися, дуже багато, синьйоре доктор... Стільки
непередбачених видатків, стільки потреб, ви навіть уявити
собі не можете... Цей хлопець обходиться нам дорого, дуже
дорого... Ви розумієте?
Кароліна похилила голову й заплющила очі, даючи зрозу­
міти, що вона схвалює сестрину мову, що все сказане Тере­
зою — це як рядки з євангелія. Усе ще з опущеним погля­
дом, вона почала урочисто кивати головою — мовляв, слова
сестри не тільки святі* а й мають велику земну вагу.
— Заробітки в нас уже не ті, люди втрачають смак до
витончених речей, до витворів мистецтва. Ви не повірите,
але нині замовники думають тільки про те, щоб дешево за­

209
платити. А ми вже не молоді, сили тануть із кожним днем, ми
не можемо тепер працювати так, як працювали колись, ми
потребуємо відпочинку, ми стомлюємося...
Важко збагнути, чому раптом Тереза вдалася до такої
відвертості, що, власне, зовсім не стосувалася суті справи?
Чи не для того, щоб відвернути від цієї справи увагу лі­
каря, розчулити його своїми признаннями і, змінивши на­
стрій на свою користь, знову повернутися до попередньої
теми?
Та хоч лікар і кивав головою, підтверджуючи, що все
чує і все розуміє, він і на йоту не змінив своєї думки. Атож,
дівчина бідна, але славна й добра, до того ж вона красуня,
а Ремо з похвальною готовністю захотів одружитися з нею.
У відповідь тітки щільно стуляли губи, вони не осмілюва­
лися твердити протилежне, але в душі уже винесли свій
вирок: хай там що, а вона виявила себе надто поступливою.
— Знаєте, шановний докторе, ми й самі дівчата і теж були
молоді, а чоловіки існували й за наших часів, і тоді вони за­
лицялися до дівчат не менш наполегливо, ніж сьогодні, і
якби ми дозволяли їм те, чого вони домагались... Одначе
ніхто про нас не скаже нічого поганого, з нами таке не
могло статися.
— Чоловік — мисливець,— несподівано озвалася Каролі-
на, підвівши голову й широко розплющивши очі.
То вперше вона озвалася за всю розмову.
Лікар, глянувши на неї, засміявся:
— І полює він на двоногих зайців.
Було ясно, що лікар щиро тішився з кожного свого жарту.
— Порядність... Порядність...— провадила Тереза.—
Я знаю, що Ремо хлопець порядний, і я перша його за це
похвалю, мені приємно, що він такий, мене засмутило б,
якби він був інакший, але й порядність повинна мати свої
межі.
Договорившись до цього, сестри не захотіли відверто по­
розумітися з лікарем і обмежилися тим, що чемно подяку­
вали йому, спершу запропонувавши випити; тобто вони зали­

210
шили питання висіти в повітрі, напівз’ясованим, і поховали
його наприкінці розмови під багатьма: «Авжеж... Так... По­
бачимо... Звісно... Природно...», причому раз у раз уривали
ці вельми змістовні фрази зітханнями. А самі й далі вагалися,
міркували, наче хотіли вигадати час.
Якого ж виходу вони шукали? Бо, мабуть же, шукали
сестри якогось виходу, поки вислуховували думки різних лю­
дей, 'як ото на процесі суддя вислуховує свідків. І про що
думала Ніобе? Бо Ніобе теж міркувала, теж шукала виходу,
вона була стривожена не менше, ніж господині, і навіть
більше за них, хоч і не висловила своєї думки, як свяще­
ник і лікар. І коли сестри казали їй, що Ремо повинен одру­
житися з Лауріною, і казали це умисне, аби пробудити в
ній невпевненість і самим утвердитися в тій невпевненості,
Ніобе слухала їх неуважно й відповідала всілякими «ав­
жеж...», «так...», «звісно...», а тим часом думки її блукали
невідь-де.
Тереза зважилася на крайній захід — вирішила розповісти
про все Джізельді й спитатися її думки. І чому вона раніше
не доміркувалась до цього? Посвятити сестру в сімейну таєм­
ницю, запитати в неї поради. Джізельда з власного досвіду
знає, що таке нещасливий шлюб, вона знайде кращий вихід,
ніж священик або лікар.
Після багатьох подорожей до Флоренції, Джізельда теж
сіла за стіл у їдальні, й Тереза та Кароліна розповіли їй
про те, що сталося, взявши з неї обіцянку берегти таємницю.
Коли Джізельда вислухала розповідь сестер, очі в неї спа­
лахнули лихим і зловтішним вогнем: вона була рада, що в
цьому домі сталося непоправне, що Ремо звабив дівчину.
А Джізельда не сумнівалася: народжений під такими прикме­
тами, шлюб не буде щасливим, і дівчина, можливо, скуштує
ще більше горя, ніж вона. Та й чого вартий невільний шлюб із
таким молодиком, як Ремо.
— А що думає про це він? — поцікавилася Джізельда.
— Ремо, щоб ти знала, хлопець порядний, може, навіть
занадто порядний, як для цього випадку, але ми не можемо

211
докоряти йому, це добре, що він заявив не вагаючись:
його обов’язок — одружитись, і якомога скоріш.
— А!.. Одружитись...
— І якомога скоріш,— повторила Тереза.
— Так... Так...— Джізельда аж трохи розгубилася на цю
звістку й завагалась, як вагається перехожий на роздоріж­
жі.— Он як! Значить, хоче одружитись... Так... Так...— по­
вторила вона, щоб зібратися з думками.— І якомога ско­
ріш...
— Ти зрозумій, хлопець порядний не може говорити
інакше, але вирішувати повинні ми. По суті, він ще хлоп­
чисько, необачний і недосвідчений, ну й зрозуміло — зва-
бився на красу, піддався пристрасті. Але кому за це відпо­
відати, маємо вирішувати ми...
— Авжеж, авжеж...
Джізельда відчула себе суддею, який має проголосити
вирок, і, побачивши по очах Терези й Кароліни, як нетерпля­
че ждуть вони її відповіді, подумала: ось та хвилина, коли
можна помститись і Ремо, й сестрам. Отож вона з гідністю
заявила:
— Звичайно, він повинен одружитись, які тут можуть бу­
ти сумніви, чорт забери! Накоїв лиха — нехай залагоджує!
Хай одружується — і якомога скоріш, не можна гаяти й хви­
лини. Скільки там уже місяців?
— Два, здається.
— Баритись не можна...
Сестри нічого не відповіли, вони навіть подих затамували,
відчуваючи, що Джізельда говорить нещиро, аби тільки зро­
бити їм прикрість, і коли вона пішла геть, замкнена в собі
й сувора, Кароліна роздратовано кинула:
— Краще б ми нічого їй не казали.
— Вона не зважиться розбовкати це, будь певна.
Тепер сестрам лишалося тільки висловити власну думку;
усі інші вже висловилися — і напрочуд'одностайно. їм не ли­
шалося нічого іншого, як готуватись до весілля й насамперед
пошити дочці городника посаг, якого не могли дати їй

212
 власні батьки. Тереза вешталась по дому, охоплена неспо­
коєм і журбою, з виглядом людини, яка стомилася від бо­
ротьби і готова здатися.
— Як вона зуміла його обкрутити...— сказала Кароліна з
розпачем і люттю в голосі.— Ну й безсоромна!
Вона говорила немов уві сні. А сестра піднесла голову
й погрозливо кинула:
— Побачимо ще, чия візьме!
Щодо Ремо, то він, давши тіткам свою благородну від­
повідь, більше не втручався в перебіг подій. Лише одного разу,
коли вони їхали машиною до Флоренції, він сказав, зверта­
ючись до Палле, але розмовляючи, безперечно, сам із собою:
— Що поробиш, друзяко Палле! На цьому світі існують
не тільки старі баби, хай їм біс!
Палле подивився на приятеля й засміявся своїм ледь чут­
ним коротким смішком. А чи знав він про те, що на світі існу­
ють не тільки старі баби? Дивлячись на нього, можна було
подумати, що він знає це пречудово, а насправді Палле не
знав навіть такої очевидної істини.
— Але...— додав Ремо, і далі розмовляючи сам до себе
та натискаючи на газ,— слід визнати, що й від старих ба­
бів іноді є користь.
Більш нічого він не сказав, і Палле знову засміявся з
хитрим виразом, хоча хитруном був, звичайно, не він.
Сестри Матерассі мовчали, замислені й похмурі. Знеси­
лені від напруги, змучені однією невідчепною думкою, вони
тільки іноді дозволяли собі розслабитись і в такі хвилини
їм здавалося, що все залагодиться, завдяки втручанню яки­
хось надприродних сил.
Але гаяти часу було не можна, з кожним днем становище
ускладнювалося. Будь-якої миті могли втрутитись родичі дів­
чини, адже вона могла не витримати й розповісти про все
матері або батькові; в неї були і старші брати, які поквита­
лися б з винуватцем. Пригнічені всіма цими думками, бі­
долашні жінки були збуджені вкрай, від нестямної тривоги
їх аж судомило. Ніобе ходила замкнута в собі, похмура й

213
неусміхнена. Бачили, як вона то з’являється, то кудись зни­
кає, не раз вона наче хотіла щось сказати, але потім ішла
геть, так і не розтуливши рота. Господині остерігалися
розпитувати служницю, куди вона пропадає, звідки повер­
тається; їм не щастило розгадати виразу її обличчя, досі
завжди ясного, мов сонячне світло, і вони й не хотіли нічого
вгадувати. Ніобе дивилась у землю з виглядом людини, яка
шукає загублену річ і мучиться тим, що не може її знайти.
Завжди мужня, служниця сестер Матерассі теж, здавалося,
занепала духом, зробилася несхожа на себе.
Та ось нарешті сусіди побачили колишню Ніобе: весела
і жвава, з високо піднесеною головою, в шовковій сукні,—
сукня належала, зрозуміло, не їй — добре вимита й зачеса­
на, вона вийшла до трамвайної зупинки з валізою в руці.
Куди ж зібралася Ніобе?
— До побачення! До побачення! — казала вона всім, хто
прибіг попрощатися з нею.
— До побачення! Я повернуся днів за два або три, поїду
до себе на збирання винограду.
А сестри Матерассі стояли біля хвіртки, дивились, як вона
від’їжджає, й махали їй на прощання рукою. «Вона їде на зби­
рання винограду»,— повторювали вони, з усієї сили намага­
ючись усміхатися й бути веселими. «Ніобе їде додому, на
збирання винограду»,— і дивилися на свою служницю так,
ніби їм було достеменно відомо, куди й чому вона вибралася,
хоча знали вони про це не більше, ніж інші.
— До побачення! До побачення!
Не встигла Ніобе сказати: «їду!» — і попросити сукню, як
Тереза й Кароліна кинулися до шафи, навіть не запитавши,
куди це вона їде — таку віру й такі надії покладали вони на
свою служницю. Але кажучи іншим: «Ніобе їде на збирання
винограду» — і силкуючись засміятися, сестри насправді
нічого не знали про мету її подорожі й не розуміли, з чого
вони сміються. У глибині душі Тереза й Кароліна відчували,
що сміятись їм зовсім нема охоти, проте сміялися далі. А су­
сіди давно звикли, що в цій родині відбуваються всілякі диво­

214
вижі, отож вони й не думали сумніватися, що Ніобе справді
поїхала до себе додому, поїхала на збирання винограду, так
ніби вона щоосені кудись їздила о цій порі, а тим часом за
тридцять років вона ніколи й словом не прохопилася, що
в неї є дім, і нікуди не відлучалася із Санта-Марії навіть на
один день.
Наступний тиждень минув у гнітючій непевності, у важ­
кій мовчанці, у зневірі та невисловлених надіях, але десь на
самому дні цього тривожного очікування мерехтів промінчик
надії.
Коли Ніобе повернулась до Санта-Марії, зійшовши якось
пізно ввечері з трамвая, вона була переповнена однією нови­
ною, якої не могла розголосити і яка бризкала у неї з
очей, мало не зривалася з її уст, не вилітала з усього її єства.
А що ні з ким не могла вона поділитися тими дорогоцін­
ними плодами, які ховала в душі, то всім, хто вибіг їй назу­
стріч, усім, що з’юрмилися навколо неї, вона роздавала плоди
земні. Ніобе була навантажена виноградом, наче вакханка.
Вся обвішана лозою, кетягами, гронами, вона сміялася без­
зубим ротом і дозволяла обривати, обсмикувати, обкльову­
вати та розкручувати свій дивний убір, аби кожному щось ді­
сталося — гроно або й кілька грон на одній лозині. Вино­
град у неї був першосортний, соковитий та солодкий,
виноград із пагорбів, зовсім не такий, як у Санта-Марії, не
терпкий на смак і не товстошкірий. Того вечора радість
у Санта-Марії була такою, що віковічна неприязнь до па­
горбів дала безліч тріщин.
Через кілька днів поширилась новина: Лауріна виходить
заміж. Посватався до неї якийсь хлопець «згори». Мешканці
передмість, ті, хто живе на найближчих до Флоренції
пагорбах, тобто розташувався на привілейованих місцях у
величезному амфітеатрі, мають звичай казати «вони згори»,
коли йдеться про людей, які живуть далі, на верховинах,
що утворюють галереї та райок цього амфітеатру. І вимовля­
ють вони своє «згори» з тим відтінком зневаги, з яким дами
в партері згадують про вбогу публіку, що влаштовується під

215
самою стелею, мов кури на сідалі, і так само, як дами в пар­
тері, жителі флорентійського передмістя тим дужче морщать
носа, чим вище «вгору» доводиться їм підійматись, і дарем­
но, бо живуть там люди гострі на розум, хоча й прості.
Жених був хлопець непоганий із себе, дужий, з добрим
виразом обличчя й не такого вже низького походження.
Його батько, садівник, служив на одній з вілл десь далеко-
далеко «вгорі». Такі вілли в уяві жителів «низу» з часом
поперетворювалися на замки, населені казковими духами
та феями. З весіллям дуже квапилися, бо наречений купив
квіткову крамничку в самому центрі Флоренції, і, щоб
почати торгівлю, йому була потрібна помічниця.
Весілля справили бучне й багате, усі мешканці Санта-
Марії були там гостями, окрім, звичайно, сестер Матерассі,
Ремо й Ніобе. Але сестри Матерассі та Ремо в очах сусідів
уже належали до вищого класу, щоб гуляти на селянському
весіллі,— то була місцева аристократія. Ну а Ніобе, як усі
знали, не виходила з дому під жодним приводом. Всі начебто
забули, що зовсім недавно вона з нього виходила,— і на цілий
тиждень! — коли їздила на збирання винограду.
Між служницею та господинями відбулася таємна роз­
мова, і десь тими днями сестри Матерассі підписали один
документ — першу закладну на будинки в сумі п’ятдесят
тисяч лір. Але вони почували себе щасливими й торжеству­
вали, вважаючи, що здобули блискучу перемогу в нелегкій
битві.
І кажуть, ніби якось увечері, за кілька днів до свого одру­
ження, Лауріна перестріла Ремо на вулиці й між ними від­
булася остання, дуже коротка розмова. Але з тієї розмови
вітер доніс до нашого слуху тільки дві останні репліки:
— Приїдеш коли-небудь попросити в мене гарденію?
І Ремо, не усвідомлюючи цього, відповів їй точнісінько ти­
ми словами, якими колись відповів графині — шанувальниці
спорту — на запитання, чи пощастило йому знайти жінок,
які дають усе, не вимагаючи натомість нічого:
— Ет... Хто знає... Можливо...
 «Джізельдо! Ніобе!»

«Здуріли, як і їхній дід!» — казали старі люди, пригадуючи,

як батько розпещував свого сина, не здатний ні в чому йому
відмовити. «Бідолашний старий, як він трусився біля свого
нащадка! За нього він і на смерть пішов би! А тепер і його
онучки роблять те саме! Яка нещаслива родина! Така, ли­
бонь, їхня доля. Бідолашні Матерассі!» А недоброзичливці
додавали, бачачи, як сестри сідають у машину і їдуть обі­
дати до Флоренції або прогулятися по модних місцях від­
починку: «Ви тільки гляньте — яка пиха! Либонь, і їм до сма­
ку розкішне життя. Звісно, усіх до такого вабить. Достоту,
як їхній батько. Спершу схибнувся він, а тепер і дочки. Уда­
рилися в розгульне життя! Геть утратили глузд!»
Усі знали, в якому скрутному становищі знову опинилися
сестри, ні для кого не було таємницею, що будинки їхні за­
ставлено. «Це майно прокляте! Його ніхто не здатен утрима­
ти, вона вислизає з рук». І коли в Санта-Марії стало відомо,
що сестри Матерассі вже не господині свого маєтку, колиш­
ньої пошани до них як не було. Власні пожильці тепер майже

217
не помічали їх, що, проте, не заважало сестрам триматися
ще з більшою пихою, ніж раніше.
Та тільки-но з’являлася біля воріт машина, в якій сиділи
Ремо та його вірний Палле, і зловтішні вигуки та перешіпту­
вання миттю стихали. Усі аж рота роззявляли від захвату,
а дівчата шепотіли імена найулюбленіших кіноакторів: Ро­
дольфо Валентіно, Чарлз Фаррел, Рамон Новарро, Гарі Ку­
пер... І лише коли розкішний автомобіль, тріумфально про­
їхавши між двома рядами захоплених глядачів, зникав за
рогом вулиці, балачки поновлювалися: «У цьому домі завжди
масниця... Стривайте — настане й піст!» А особливо всіх
дратувало щастя, яке випало на долю Палле, адже він ті­
шився солодким життям, не маючи на нього жодних прав.
«Знайшов, куди присмоктатись. Корові сіна не косить, а мо­
лочка просить»,— бурчали недоброзичливці.
Останнім часом замовники з’являлися до сестер усе рідше,
зате з кожним днем частішали візити кредиторів, які, не
можучи зловити Ремо в місті, шукали його вдома, у Санта-
Марії, де тітки намагалися заспокоїти їх завдатками та обі­
цянками.
Якось по обіді в домі Матерассі відбулася сцена, яку я
збираюся вам описати.
В усіх родинах сварки виникають найчастіше після обіду;
чомусь саме тоді спалахують суперечки, вихлюпуються крив­
ди, заздрість, приховане невдоволення; одне слово, на де­
серт до столу подаються домашні прикрощі. Нікому й на дум­
ку не спаде починати таку розмову, перш ніж буде з’їдено
суп, а якщо чисто випадково сварка й почнеться, то відбу­
вається вона досить мляво, а з появою огорнутих парою
тарілок усі вмить замовкають і западає тиша, що супро­
воджує священний ритуал. Та коли потреби тіла вдоволено,
коли шлунок напхано, тоді прокидається й дух, прагнучи
позбутися всього, що лежить на ньому важким тягарем. Як
то приємно сказати комусь грубість і осудити чиїсь вади,
після того як ти добре поїв та випив і попереду в тебе досить
вільного часу; почути, як дорікнуть у чомусь і тобі, як по­

218
картають тебе за гординю, за якусь слабість; а тоді нещадно
накинутися на супротивника, розбити його, приголомшити,
дати йому відчути свою перевагу. Коли ж і проявити силу та
авторитет, як не за обіднім столом?
Джізельда пішла. Як ото свині нюхом чують під землею
трюфелі, так і вона своїми вигостреними чуттями давно вга­
дувала наближення гррзи і була тільки рада якомога скоріше
зникнути, щоб звільнити поле для битви, не стримувати її
своєю присутністю і не перешкоджати розвитку подій. Нехай
сестри воюють собі з племінником, чи може, навіть із служ­
ницею, а вона тим часом усамітниться і хіба що розважить їх
якимсь мотивчиком — сентиментальним, патетичним, туж­
ливим, героїчним або комічним, залежно від обставин,—
обравши хвилину, коли публіка на першому поверсі буде
найменше схильна втішатися співом. Отже, останнім часом
усі найважливіші події в домі Матерассі відбувалися під
музику, наче в мелодрамі.
Не було за столом і Палле. Він теж нюхом відчував, коли
йому слід ушитись, і йшов у гараж, де наводив блиск на
машину.
Коли в родині відбувалися суперечки, сварки або словесні
перепалки, хай там які були їхні причини та наслідки, з об­
личчя Ремо не сходила спокійна безтурботна усмішка, яка
свідчила про його глибоку байдужість до всього, що відбува­
лося. Він ніколи не виправдовував свої вчинки й не наполя­
гав, коли хотів чогось домогтися. Але того дня його обличчя
було нахмурене, і на ньому проступала владна рішучість.
Уперше між його бровами зазміїлася вертикальна зморшка,
різко порушивши вираз дитячої наївності, що так надовго
затримався на обличчі цього вже дорослого чоловіка. Він
ще й рота не розтулив, а вже відчувалося, що сьогодні він
твердо постановив нав’язати тіткам свою волю — хай навіть
доведеться вдатися до насильства й жорстокості.
Розмова торкнулася одного невідкладного й досить вели­
кого боргу, а потім перейшла на те, що борги постійно
зростають і з цим треба щось робити. Ремо спохмурнів, так

219
ніби до нього тільки тепер дійшло, в якому нестерпному
становищі вони опинились.
— Треба з цим кінчати! Пора спекатися людей, котрі при­
ходять сюди домагатися грошей.
Тереза, теж настроєна сьогодні вельми рішуче, сердито
глянула на племінника.
— Вони домагаються того, що їм належить,— промовила
вона, намагаючись говорити спокійно, але не витримала й
підвищила голос: — Треба кінчати тринькати гроші й не ро­
бити більше боргів, яких ми не спроможні виплачувати.
Племінник уважно поглянув на тітку, прикидаючи, чи
витримає вона взятий тон.
— А як бути з тими, що є? — кинув він з дитячою без­
турботністю, за якою, проте, ховався підступний намір.
— Ті, що є, доведеться потроху сплачувати, інакше пози­
кодавці доб’ються свого через суд.
— Ні.
— Що, ні?
— Треба погасити всі борги зразу, а не сплачувати їх
потроху. Іншої ради немає.— І рішуче повторив, карбуючи
слова: — Усі зразу.
Тереза гірко засміялася.
— Усі зразу?..— Вона вдала, ніби тільки тепер до неї
дійшло.— Ага, всі зразу, нехай і так. Але чим ми заплатимо,
чим?
— Треба кінчати з цією історією. Вона триває надто довго,
і мені обридла.
Тереза подивилася на нього з іронією, за якою ховався
гнів.
— Справді, справді... Я й сама хотіла сказати, що ця істо­
рія триває довго... Нам усім відомо, що триває вона дуже
довго...
В її погляді змішалися злість, гіркота, погроза.
— Погасити всі борги... А де ми візьмемо гроші? Хіба ти не
знаєш, що в нас нема більше жодного сольдо, що в нас лиши­
лися тільки борги та віддані в іпотечну заставу будинки?

220
 — Саме тому й слід погасити всі борги зразу.
— Чим погасити? — розлючено викрикнула Тереза.
— Векселем,— спокійно відповів небіж.
— Векселем?
Тереза була обурена й приголомшена до глибини душі.
Невже знову чує вона це страхітливе слово— «вексель», сло­
во, що затьмарило її юність? Уже сорок років не лунало
воно під дахом їхньої оселі, й вона була повірила, що більш
ніколи й не пролунає, що вони спекалися його навіки. Век­
сель, поданий до сплати, означав колись гіркий смуток у
їхньому домі, червоні від плачу очі матері. Скільки разів за її
дитинства важко навалювалося на них це страшне лихо! Хво­
рий батько — і поданий до сплати вексель. Мати вдягалася,
втирала сльози і обходила всіх друзів та знайомих, спершу
в селі, а потім і у Флоренції. Та не завжди їй щастило
зібрати потрібну суму, і тоді вексель опротестовували.
З ’являлися судові пристави, майно описували й охоплені
розпачем мати та бідолашні дочки нічого не могли вдіяти,
а батько із свого інвалідного крісла тільки сипав блюзнір­
ською лайкою, ображаючи всіх підряд. Саме в тих тяж­
ких муках дівчатка спромоглися знайти в собі снагу для
боротьби з життєвими злигоднями. І ось тепер знову з’я­
вилися жаскі примари минулого: іпотечні застави, вексе­
лі, опротестування, опис майна, кредитори, судові приста­
ви... Ті примари заглядали у двері, у вікна, заходили в дім,
невблаганно втілюючись у плоть.
— За ті сорок років, що я працюю за своїм фахом,
я не підписала жодного векселя,— сказала Тереза з розпач­
ливою рішучістю, відчувши себе на краю провалля і хапаю­
чись за ці слова як за соломинку.— Я не підписую векселів.
— Але ж це для нас єдиний і найкращий вихід. Так ми
покінчимо з боргами і зможемо нарешті передихнути. А но­
вих боргів робити не будемо. Я влаштуюся на службу...
Ремо говорив спокійно, даючи тіткам зрозуміти, що воля
його непохитна.
Тереза пустила повз вуха згадку про ймовірне влаштування

221
племінника на службу, адже ця подія мала відбутися з дня на
день і ніколи не відбувалася, отож тітки давно втратили ві­
ру в таку можливість, але її в саме серце вразили його слова:
«А нових боргів робити не будемо». Виходить, він вважає
що в борги вони залізли спільно, звалює і на їхні плечі частку
відповідальності, частку вини за власну руїну? В його зухва­
лих словах було непряме звинувачення. Поки що він обме­
жився натяком, але згодом, безперечно, скаже це саме вго­
лос.
До краю схвильована цим несподіваним відкриттям, Тере­
за, проте, ще знайшла в собі сили боротися.
— Ніколи, ти чуєш, ніколи ти не змусиш мене підписати
вексель. Це питання принципу. Радше я горлянку собі пере­
ріжу.
Протягом усієї цієї розмови Кароліна пильно дивилася
на Ремо. Вона відчувала, що сестра не зможе довго чинити
опір і намагалася вгадати, коли вона здасться — скоро чи
не скоро. Вираз благання на обличчі Кароліни змінювався
лютою гримасою, за якою, здавалося, рине потік бруталь­
ної лайки. В якусь мить у неї в очах навіть промайнув хижий
блиск, в якому просвічувало бажання кинутись на племін­
ника, дряпати його і кусати; та потім знову її погляд став
благальним.
Раптом Ремо витяг із кишені аркуш паперу — вексель,
який треба було підписати. І тут у дверях їдальні, уперши
руки в боки,з’явилася Ніобе; вона замислилася над суттю то­
го, що відбувалося, тільки тепер, коли в руках у молодика
з’явився документ. Проте годі було збагнути, чи то вона ви­
рішила втрутитися на користь небожа, чи прийшла підтри­
мати затятий опір тіток.
Сцена почала набирати урочистого і водночас награного
характеру, як у театральній виставі, хоча йшлося про цілком
реальне життя — просте і невблаганне; йшлося про добробут
і навіть про саме існування однієї людської родини.
— Я не підписую векселів! — в нестямі викрикнула Тере­
за, підхоплюючись на ноги і відштовхуючи клаптик паперу,

222
який простягував їй Ремо.— Я не підписую векселів! —
повторила вона, вдаривши кулаком об стіл, і гордовито випро­
сталась, даючи зрозуміти, що рішення її тверде й остаточ­
не.— Ми виплатимо твої борги, які самі захочемо виплатити,
не зараз, звичайно, а коли зможемо, і зробимо це востаннє.
З твоєї вини ми вже й так пустили на вітер усе, що мали, від­
дали в заставу будинки й маєток, і ми не збираємося через
тебе піти з торбами попідтинню, це був би смертний і не­
прощенний гріх.
І вона обернулася, щоб вийти з кімнати.
Кароліна усе ще невідривно дивилася на Ремо. Коли Тере-
за рушила до дверей, вона підвелася теж, але раптом, не­
здатна далі втримати суперечливі почуття, які нуртували в її
душі, кинулася до племінника, рвучко обняла його й залилася
слізьми.
Ремо не відхилився й не став випручуватися — він до­
зволив тітці обняти себе. Вияви слабкості в жінках зворушу­
вали його так само мало, як і їхній гнів, він точно знав, як
повестися в обох випадках і був нечутливий як до жіночих
сліз, так і до жіночої істерики. Він дозволив Кароліні обняти
себе, і вона обхопила його з усією силою розпачу. Вона
дряпнула його — Ремо стерпів і це. А коли вона потяглася до
його губів, він спокійно підставив їх для поцілунку, як і
десять років тому в поїзді, як і в перші дні після свого
приїзду до Санта-Марії. Губи дорослого чоловіка піддавалися
з тією самою незворушністю, як і губи підлітка, хвилюючи
й бентежачи Кароліну. Але замість відсахнутися від Ремо,
вона, охоплена глибоким потрясінням, притиснулася до ньо­
го ще міцніше.
— Геть! Геть! Геть! — в нестямі зарепетувала Тереза.—
Геть! Геть! — кричала вона і шарпала сестру, намагаючись
відірвати її від племінника.— Геть! Геть! — Голос Терези
втратив людське звучання, її крики тепер скидалися на воро­
няче каркання, і вона сама не розуміла, скільки в них було
свідомого обурення, а скільки тієї інстинктивної, темної від­
рази, яка змушувала її тупотіти ногами у вагоні, коли по­

223
їзд заглибився в тунель, і Кароліна цілувала Ремо, тоді ще
хлопчика, на очах у свинарів із Романы.— Геть! Геть!
Геть!
Нарешті вона спромоглася відірвати сестру від небожа і
з усієї сили штовхнула її до дверей, та коли обидві вже
збиралися вийти з кімнати, одна охоплена нестямною люттю,
друга — млосною бентегою, Ремо наздогнав їх. Незворушне
під час сентиментального пориву Кароліни, його обличчя
знову стало суворим.
— Треба підписати! — твердо заявив він.
На Терезу ці слова подіяли, як удар батога. Вона рвучко
обернулась і, витріщивши очі, стала шукати, чим би в нього
пожбурити. Розпач Терези був активним, і їй хотілося не
припасти до племінника й заплакати, як сестра, а накину­
тись на нього з кулаками, отож молодикові доводилося
розриватись, щоб устежити за обома жінками. Тепер уже
Кароліна стала хапати сестру за руки, щоб перешкодити їй
добратися до Ремо. Тоді той сам перейшов у наступ, показу­
ючи, що коли на сердечний порив він відповів розслаблені­
стю, то на брутальність він здатен відповісти брутальністю.
Він обхопив обох тіток руками і так їх здавив, що вони
нездатні були й ворухнутись, зате могли тепер переконатися,
які в нього дужі біцепси. Не послаблюючи обіймів, Ремо по­
чав підштовхувати тіток до кухні — одна з них випручувала­
ся, щоб ударити його, а друга, навпаки, утримувала сестру,
щоб та не давала рукам волі. Тим часом Ніобе наблизилась
до гурту й ішла за ними з таким виглядом, ніби хотіла щось
обережно підтримати то з одного боку, то з другого, як ото
коли перетягують важку й високу шафу, що раз у раз хилить­
ся, загрожуючи впасти. Годі було збагнути, чи служниця при­
бігла на поміч господиням, щоб допомогти їм випручатися
з дужих обіймів, які здавили їх і змушували переступати
ногами проти їхньої волі, чи то вона прагнула допомогти не­
божеві виштовхати тіток туди, куди він хотів. У такий спосіб
Ремо допровадив жінок аж під сходи, відчинив двері й сило­
міць заштовхав їх до комори.

224
 Коли вони зрозуміли його намір, обидві перестали пруча­
тися. Так от до чого дійшло! Ремо замкнув їх у цьому брид­
кому закапелку! В однієї відразу згасло бажання бити
небожа, а в другої — кинутися йому в обійми. їх запроторили
до темниці, й вони помруть тут, як героїні у піснях, у леген­
дах, у мелодрамах, у трагедіях. Перед цією страхітливою
можливістю обидві наче втратили тяму — і геть занепали
духом. Вони дозволили замкнути себе, мовчки дивлячись
на племінника. А той увімкнув у коморі електричну лампоч­
ку, повідсував убік пляшки та банки і, звільнивши на столику
трохи місця, поклав туди вексель, а поряд — авторучку. Жін­
ки приголомшено спостерігали за рухами Ремо, аж поки він
мовчки вийшов з комори, не вшанувавши їх навіть поглядом.
Двері він замкнув, а ключ поклав собі до кишені.
Ніобе, що метушилася поруч, проте без певної мети, так і
залишилася стояти біля дверей.
Після того як у замку повернувся ключ, з комори не до­
линало жодного звуку. Що ж вони там робили, її бідолашні
господині?
З дитячою розгубленістю служниця поглядала то на
двері, то на Ремо. Вона намагалася всміхнутися йому, спо­
діваючись побачити на його обличчі заспокійливу усмішку,
яка запевнила б її, що це тільки гра, бо замкнути двох жінок
у коморі не могло бути чимось іншим, ніж грою. Вона
не втрутилася, не спробувала перешкодити Ремо, певна, що
все розв’яжеться якнайкраще. Проте Ніобе не могла допусти­
ти, щоб бодай одна волосинка впала з голови її господинь,
і тепер, коли вони сиділи замкнені в коморі, її охопив
якийсь дитячий неспокій. Вона не втручалась до суперечки,
бо вважала, що коли борги вже зроблено, то суперечки
нічому не допоможуть і не зарадять, єдиний вихід — запла­
тити, а отже, підписати вексель. Через те вона залишилася
глядачем. Інстинкт підказував їй, щоб вона не заважала цій
родинній сварці, яка за даних обставин мала відбуватися
саме так, як відбувалась, і, власне, тільки на перший погляд
здавалася трагічною. Вона тільки утвердилася в цьому пере­

225
конанні, побачивши, що коли Ремо силоміць заштовхав
тіток до комори й замкнув їх там, сердитий вираз зразу
зійшов з його обличчя, і воно знову стало лагідним та спокій­
ним. Він припалив сигарету і почав міряти кроками кухню.
Раз у раз зупинявся в дверях, які виходили в поле, і розгойду­
вався, засунувши руки в кишені та широко розставивши
ноги, дивлячись на обрій і пускаючи прегарні голубі кільця
диму.
«Я ж бо казала,— твердила собі Ніобе, щоб подолати
тривогу, яка все дужче опановувала її, коли вона дивилася
на двері комори, де були замкнені її господині.— Вони мов
малі дівчатка, так і треба з ними, нічого іншого не лишаєть­
ся». Вона дивилася на Ремо й намагалась усміхнутися, проте
марно, вона вимолювала в нього усмішку, яка повернула
б їй спокій, упевнивши її, що це тільки жарт. «Несерйозні
вони жінки, хай їм біс. Борги — це борги, і коли їх зроблено,
коли дійшло до такого, то, бігме, треба платити — тут і
сатана не поможе! Треба було раніше думати. Ну достоту
як малі дівчатка!»
А Ремо, спокійнісінько ходячи по кімнаті, всім своїм ви­
глядом, здавалося, казав: «Я знаю, знаю, це сцена по-дитячо­
му безглузда, неприємна, прикра, назви як хочеш, але що по­
робиш, із деякими людьми інакше не можна. На цьому світі
до чого тільки не доводиться вдаватись, щоб якось перебити­
ся, щоб жити». Так наче творити отакі неподобства було
для нього роботою, яку він намагався виконувати якомога
ліпше. Так наче він хотів прислужитися іншим, а не собі, й,
звичайно, не сподівається ніякої подяки за свою самовід­
дану й некорисливу працю.
Ніобе поглядала на Ремо і, вказуючи очима на двері до
комори, силкувалася підморгнути юнакові, щоб підбадьорити
себе й вигнати з душі набридливий сумнів. «Підпишуть
вони, звичайно, підпишуть, нікуди від цього не дінуться.
Просто вони як ото малі дівчатка, трохи вередують, треба й
пожаліти їх». Служниця кліпала віями, через силу підморгу­
вала, але видушити усмішки не могла, губи їй зсудомило,

226
і вони не розтулялись. Дуже дивним здавалося її серйозне
обличчя, на якому підморгувало одне око. «Підпишуть вони,
звичайно, підпишуть. А надалі Ремо перестане так бездумно
тринькати гроші, візьметься за розум і, нагулявшись, як воно
й годиться молодому, почне нарешті працювати». Ніобе всім
серцем співчувала Ремо, вона добре розуміла властиву
юності жадобу до життя, і через те прощала йому всі безум­
ства, всі шалапутні вчинки; вона вважала, що вся привабли­
вість життя саме в цьому і треба тішитися його принадами,
поки не пізно. «Молодим буваєш один тільки раз, хай йому
біс, а потім лишаються одні спогади». І в душі Ніобе жаліла
своїх безталанних господинь, які не мали чого згадати, крім
турбот і тяжкої праці.
Але що робили сестри, сидячи в тій самій коморі, де одно­
го ранку — десять років тому — вони сховалися, чекаючи,
поки їхній племінник, що не хотів користуватися сходами,
почне спускатися з вікна? Може, й сьогодні вони так само
притулялися носами до віконечка, щоб побачити, як він ліз­
тиме по стіні?

8*
 Бо за півгодини з комори не долинуло жодного звуку —
як і в той далекий день.
Нарешті зсередини почулося шарудіння, шепіт, уривки
слів, потім — майже дитяче схлипування. Кароліна плакала.
Той ледве чутний плач потроху вичерпувався, стихав, розті­
каючись навкруг майже непомітними невидимими хвилька­
ми. Нарешті знову запала тиша. Потім, мовби з підземелля,
долинув голос — слабкий, благальний.
— Джізе-е-ельдо! Джізе-е-ельдо! — покликав він, майже
до нескінченності розтягуючи «е».
І в ту ж мить з вікна на другому поверсі, біля якого
стояла Джізельда, долинув спів:
Мов стрілою мені груди
Голос милого пробив.
То Ліндор в моєму серці
Палку пристрасть розбудив.
Будеш ти моїм, Ліндоре,
Причарую тебе скоро.
— Джізельдо! — ще жалібніше озвався той самий голос.
Та Джізельда не могла почути його, бо вона саме зали­
валася, наче соловейко. Посеред сільської тиші її голос і
справді здавався солов’їним. Де вже їй було почути слаб­
кий оклик старшої сестри!
Жаль, живу я не одна
В домі у опікуна.
Та здолаю цю напасть!
Все одно він згоду дасть!
— Джізельдо!
Оклик повторився, але так тихо, що виникав сумнів, чи той,
хто гукав, хотів, щоб його почули. Адже він гукав людину,
яка саме виспівувала на повен голос:
Така слухняна я — і шаноблива,
Така я лагідна — і соромлива,
Всім поступаюсь я — усіх люблю.

228
 Чи то страх сковував голос Кароліни, чи просто вона втра­
тила надію, що її почують?
Та кривдити себе — не дам нікому,
Я хитруватиму — втечу із дому,
І все по-своєму зроблю!
І тоді з комори почувся другий голос, такий самий жаліб­
ний, але гучніший:
— Ніобе!
Служниця захвилювалася: господиня кличе її, й вона по­
винна відгукнутись. Ніобе подивилась на Ремо зляканим і
нетерплячим поглядом, але той подав знак, що затримає її,
тільки-но вона ворухнеться, що не дозволить їй зрушити з
місця.
— Ніобе! — покликав другий голос, ледь чутний і з таким
довгим та тонким «і», що воно здавалося скляною ниткою.
І тут-таки озвався другий голос, гучніший. У ньому теж
чулося благання, але лунали і владні ноти:
— Ніобе!
Що їй було робити? Відгукуватися чи ні?
— Я не можу рушити з місця,— відповіла вона здушеним
голосом, як людина, що внаслідок землетрусу опинилася під
руїнами або лежить у домі, де грабіжники пов’язали всіх
мешканців і позабивали їм роти кляпом.— Я не можу від­
чинити двері, в мене нема ключа.
Запала довга мовчанка, протягом якої Ремо начебто по­
чав непокоїтись.
Ні плачу, ні перешіптування, ні жалібних окликів.
Втім, у коморі не бракувало припасів, необхідних для жит­
тя: там було вино й хліб, були яйця, шинка та ковбаса, були
й фрукти. Вистачало там також світла й повітря, і можна було
навіть примоститися сидіти. Навіть за таких надзвичайних
обставин небіж повівся з тітками досить люб’язно.
Так минуло ще півгодини. Ремо й далі ходив сюди-туди по
кухні й викурив уже чимало сигарет. Поводився він із спо­
кійною рішучістю людини, яка виконує свій обов’язок.

229
 Нараз у коморі почулося шарудіння, вовтузіння, потім про­
лунали два короткі, сильні удари в двері — рішучі, майже
владні. Юнак якусь мить нюшив повітря, потім упевненим
і швидким рухом дістав із кишені штанів ключа, відімкнув і
розчинив двері. Досвідченим оком оцінивши становище, він
шанобливо відступив убік, даючи тіткам пройти.
Вони вже стояли за дверима напоготові і зразу вийшли,
спочатку одна, потім друга. Тереза йшла з високо піднесе­
ною головою, глибоким презирством відповідаючи на підлий
вчинок племінника. Достоту королева, що потрапила до рук
збунтованого простолюду, коли застигши в гордій мовчанці,
належачи вже не цьому, а іншому світові, вона зневажливо
кривить губи, дивлячись на юрбу, яка може вбити її тіло, але
безсила зламати її дух. Ось такою ходою скинутої з трону,
але не зломленої духом королеви, вийшла Тереза з комори,
несучи підписаний вексель — єдину ниточку, яка ще поєдну­
вала її з грішною землею. Той клаптик паперу тремтів на
кінчиках її пальців, мов сухий листочок на гілці, ладний упа­
сти від найлегшого подмуху вітерцю. Слідом за сестрою ішла
Кароліна. Голова в неї була низько похилена, коси розпу­
щені, руки звисали і, здавалося, тужили разом з волоссям, очі
почервоніли від уже виплаканих сліз. Вона скидалася на
Марію Магдалину, яка проводжає Христа на Голгофу.
Мало схвильований цією зворушливою картиною біблій­
них мук, Ремо насамперед упевнився, що з векселем усе
як треба. І справді, під написаною ним цифрою виднівся
підпис дрібненькими літерами: «Сестри Матерассі». Він
хотів був узяти вексель із тітчиної руки, але аркуш упав
додолу, перш ніж його встигла торкнутися негідна рука,—
мов сухий листочок, що відривається від гілки. Тереза не до­
зволила навіть цього контакту між племінником і собою. Ре­
мо довелось нахилитися, щоб підібрати вексель.
— От і гаразд!.. От і чудово!.. Зразу б так...— Зненацька
він заквапився з виглядом людини, яку чекають нагальні
справи і яка не може гаяти жодної хвилини. Поклав вексель
у гаман і глянув на ручний годинник: — От і чудесно!

230
 Не звертаючи найменшої уваги на трагічний вигляд тіток,
що так не пасував до його діловитої поквапливості, він
сказав своїм звичайнісіньким тоном, мовби нічого й не ста­
лося:
— От і чудесно, от і гаразд. Зараз рівно четверта, і мені
нема коли баритись. За півгодини я маю бути у Флоренції,
а на п’яту повернуся й заберу вас. Рівно о п’ятій, запам’я­
тайте,— повторив він чітко і ясно, щоб не лишилося ніяких
непорозумінь.— То глядіть же, точно о п’ятій, щоб були го­
тові,— знову нагадав Ремо, знаючи, що жінки завжди зму­
шують себе чекати.— У Нарчізо в Кашінах ми вип’ємо апе­
ритив, потім повечеряємо у Ф’єзоле, а звідти поїдемо у «Фол-
ліе естіве» \ я вже замовив ложу.
Здавалося, жінки навіть не слухали, куди він обіцяє їх
повезти. В цю трагічну для них хвилину таке запрошення
прозвучало відвертою образою, й об’єднані почуттям, яке я
вже описав, вони одна за одною у могильній мовчанці
стали підійматися сходами. Тепер, коли їх випустили з в’яз­
ниці, сестри хотіли зачинитись у своїй кімнаті, як завжди
робили в тяжкі хвилини життя.
— Точно о п’ятій,— ще раз повторив племінник, вибіга­
ючи з дому.— Не змушуйте себе чекати, прошу вас.
І він сів у машину, яку Палле вже підігнав до хвіртки.
Цього разу навіть Ніобе запрошення Ремо здалося не­
доречним, навіть її роздратувало оте наполегливе нагадуван­
ня про п’яту годину. «Тут не до п’ятої години, тут не до
вечері! — міркувала Ніобе, в чиїх думках панував цілковитий
безлад.— Тут не до Нарчізо й не до «Фолліе естіве»!»
А вона ж і не знала, що бідолашні підписали вексель на
сто тисяч лір!
І навіть уїдлива Джізельда не зважилася впорснути
зайву цівку отрути в серця сестер. Вона з гідністю мовча­
ла, вважаючи, що нахабство племінника перейшло всякі

1 «Ф о л л і е е с т і в е » (в перекладі «Літнє листя») — літній

театр у Флоренції.

231
 межі. Це запрошення було не так безглузде, як цинічне й
образливе. МолоДик зовсім утратив почуття міри. Підписав­
ши вексель, бідолашні жінки опинилися на краю безодні,
і їм було тепер про що подумати. Яке вже тут Ф’єзоле! Які
Кашіни! Які аперитиви та вечері! Який «Фолліе естіве»!
А сердешна Ніобе, крім усього, гірко дорікала собі за те,
що навіть не спробувала перешкодити племінникові так бру­
тально замкнути тіток у коморі. Через свою бездіяльність
вона, по суті, стала співучасницею небожа і тепер каялася
в цьому від усієї душі. Голоси сестер, ув’язнених під схода­
ми, пронизували їй серце: «Джізельдо! Ніобе!» Вона повела­
ся жорстоко, як і їхня молодша сестра, навіть ще жорсто­
кіше, адже вона зрадила своїх господинь, покинула їх у біді.
Тепер, коли молодик поїхав, вона відчувала, що її обов’язком
було опиратися його злочинному задуму всіма можливими
засобами: кинутися на нього з кулаками, кричати, кли­
кати на допомогу людей. Її відданість Ремо, її нездатність
опертися його чарам здавалися тепер Ніобе провиною, тяж­
кою і непрощенною провиною по відношенню до господинь,
які стали жертвами розбещеного нахаби. Її залягло у вир
подій, вона не встигла навіть спам’ятатися, не встигла зро­
зуміти, як їй повестися, і збагнула це надто пізно; тепер
їй здавалося, що вона могла б кинути виклик несправедли­
вості, могла б осудити негідну поведінку племінника сестер
Матерассі; їй слід було лягти трупом, але не допустити, щоб
Ремо вирвав підпис у них силоміць — отак грубо й брутально.
Внутрішній голос підказував Ніобе: «Піди до своїх господинь,
піди виправдайся, поясни їм, чому ти не виконала свого
обов’язку, чому ти стояла, склавши руки, в ту мить, коли
вони так потребували твоєї допомоги, чому ти не вчинила
опір насильству, злочинній вихватці розбещеного молодика,
який удався до сили. Іди і поєднайся з ними серцем, як
завжди бувало і в хвилини щастя, в хвилини горя». Але на це
Ніобе не зважувалася. Вона почувала себе винною. Уперше в
житті боялася вона подивитися господиням у вічі. Почува­
ла себе зрадницею і чекала, поки її покличуть, наче собака,

232
 який не зважується переступити поріг дому, остерігаючись
дістати копняка. Вона ждала, чи не долетить до неї приязний
голос, дружній оклик. Але сестри і не думали'про служницю.
Вона почала робити лад у кухні, ще заставленій рештками
обіду,— посуд досі стояв немитий. Поки сперечалися за сто­
лом, поки сестри сиділи ув’язнені в коморі, настала й четвер­
та година, вугілля в грубці згоріло марно, вода в казані
давно вистигла. Раз у раз Ніобе нашорошувала вуха, нав­
шпиньки підкрадалася до самих сходів, але господині її не
кликали. Хтозна як там вони себе почували, сердешні, бо не
подавали жодних ознак життя. В її серце, наче ніж, вгоро­
джувався жалібний голос: «Джізельдо! Ніобе!» І ніхто, ніхто
не прийшов їм на допомогу! Вона виявилася не менш підлою
і навіть підлішою, ніж їхня наймолодша сестра, яку Ніобе
зневажала за лиху вдачу. Сльози капали з її очей у таз для
миття посуду. «Джізельдо! Ніобе!» І вона повелась, як ота
негідниця, що співала біля вікна, тоді як сестри переживали
чи не найстрашніші хвилини у своєму житті: замкнені в ко­
морі, жертви безсоромного здирства. Ну з Джізельдою все
зрозуміло: вона не відгукнулася на їхній оклик, бо всіх нена­
виділа. А вона, Ніобе, яка пішла б на смерть за своїх госпо­
динь, чому вона прикинулася, ніби не здатна допомогти їм?
Бо вона, бачте, надто любить негідника, який ні перед чим не
зупинився заради своєї вигоди. «Джізельдо! Ніобе!» Звідки
їй узяти силу, щоб піти до них? Як вона зможе дивитися їм
у вічі? Великі сльози й далі крапотіли в таз. Ніобе завмира­
ла, витирала руки фартухом, а очі ліктем, дослухалася, під­
ступала до сходів. Але так і не зважувалася піднятися вгору,
поверталась і знову опускала руки у воду, далі роблячи своє
діло. Чому вони її не покличуть? І знову й знову, витираючи
миску або склянку, вона раптово завмирала і тамувала по­
дих... їй чувся оклик: «Ніобе!» Та де там. Той уявний голос
народжувався з її муки, муки, яка ставала чимдалі не­
стерпнішою. Служниця дослухалася ще уважніше: ні, то був
тільки голос її серця, що розривалося від болю.
Могильна тиша панувала й на другому поверсі.

233
 Джізельда замкнулась у себе в кімнаті, не бажаючи брати
ніякої участі в справах родини, а Тереза й Кароліна сиділи
у своїй, не подаючи ознак життя.
Видзвонило п’яту. Ремо не з’явився. Нічого дивного, ма­
буть, він і не приїде, звичайно ж, не приїде. Добре помір­
кувавши, він таки збагнув, що не слід йому приїздити, що
це було б неймовірне нахабство — приїхати і забрати їх на
гулянку. То він тільки хизувався, по-пустому вихвалявся,
щоб приховати свої справжні почуття. Звичайно ж, він запро­
сив їх тільки для того, щоб переконати їх, ніби нічого страш­
ного не сталося, щоб і вони поставилися до цього з легким
серцем, як і він. Зрештою, Ремо часто так робить. Але добре
все-таки, що він не приїхав, краще дати їм, бідолашним, спо­
кій у їхньому горі, адже вони так стривожилися через отой
підпис на векселі. Все ж таки Ремо виявив хоч якусь повагу
до тіток. Він не з’явився, а отже, зрозумів, якого накоїв
лиха, і значить, є надія на майбутнє. Тут уже не до театрів,
тут треба виявити розважливість і поводитися так не лише
влітку, а й узимку, і навесні, й восени — протягом усього ро­
ку. Це була остання витівка шалапутного хлопця, і відтепер
він почне дивитися на життя інакше. Атож, добре, що він
не приїхав. Ну, а з тим лихом, що сталося, то якось воно зала­
годиться, на минуле завжди знаходяться ліки, найважливі­
ше — це не робити дурниць надалі.
Закінчивши мити й витирати посуд, поскладавши все на
місце, підмівши кухню і причинивши вікно, щоб не лізли му­
хи, Ніобе зовсім уже була вирішила піднятися до господинь
і запитати, як вони себе почувають. Може, їм погано і
вони потребують її допомоги. Ніобе була готова вислухати всі
докори за те, що не перешкодила здійсненню злочинних на­
мірів племінника — адже вона справді їх заслужила. Вона
виправдається, як підкаже їй серце. Але вже на першій схо­
динці служниця зупинилася й повернула назад, мабуть,
сестри заснули після такої колотнечі. «Певне, вони дуже
розхвилювалися, бідолашні, нехай посплять, не стану їх три­
вожити». По суті, цю турботливість вона виявила насампе-

234
ред до себе, адже їй треба було заспокоїтись, подолати своє
глибоке збентеження, перш ніж з’явитися господиням на
очі. Ніобе підійшла до дверей послухати, чи не гуркоче
машина. «Не чути. Це добре, добре, що він не приїхав, а потім
усе залагодиться якось само собою». Буде тільки справед­
ливо, якщо після всіх недавніх тривог у домі нарешті оселить­
ся розважливість. «Давно пора кінчати з гульбищами. Більш
про це й мови не буде. Мабуть, обидві лежать зараз у ліжку,
і якщо й не сплять, то лежать і не ворушаться — маленькі
хворі дівчатка, які заплющили очі, щоб нічого не бачити, нічо­
го не знати, і вдають, ніби сплять, щоб заспокоїтися після
такого струсу». Скінчиться тим, що сон таки прийде і вони
потихеньку заснуть, самі того не помітивши, а з цього й поч­
неться їхнє одужання, сон стане для них порятунком. Коли
прокинуться, спогад про брутальну поведінку небожа поть­
мяніє в їхній пам’яті, а все інше прийде само собою. Через
те вони й не кличуть її. Краще дати їм спокій. А головне,
що Ремо уже подав перший доказ своєї серйозності, а зна­
чить, він неодмінно зверне з поганої дороги. Ця думка най­
дужче тішила Ніобе, давала їй упевненість, що їх не спіт­
кають нові нещастя. Годі й того лиха, якого небіж уже натво­
рив, отже, він і сам почав розуміти, що вже занадто й пора
кінчати, атож, він усе зрозумів і, мабуть, кається, звичайно ж,
кається, інакше просто бути не може. «Все ж таки у молодих
людей добре серце, хай там які вони безтурботні й розбе­
щені».
Тим часом як Ніобе втішалася такими приємними думка­
ми, пролунав гудок автомобіля, і вона аж підскочила. Той
гудок служниця впізнала б серед тисячі інших. Вона вигля­
нула на дорогу й побачила машину, яка швидко наближалася.
«Це Ремо. Атож, це він. Якого ж треба нахабства, щоб таки
приїхати. І чого йому тут треба? Хоче влаштувати ще одну
сварку? Ні, ні, він приїхав, щоб відпочити, зараз піде до своєї
кімнати, упаде на ліжко й полежить трохи, йому треба по­
спати, авжеж, він приїхав, щоб відпочити, звичайно ж, так.
То було б надто велике нахабство, якби він приїхав запиту-

235
вати, чи мають вони бажання їхати з ним, їхати на гулянку
в такому настрої. Яка тут гулянка! Які поїздки!»
Ніобе рушила до хвіртки, збираючись пояснити племін­
никові, в якому зараз стані бідолашні тітки. А якщо він напо­
лягатиме, вона дасть йому зрозуміти недоречність його за­
просин, вона грудьми стане проти неправди й оборонить
господинь, вона не дозволить захопити їх зненацька або
вдруге учинити над ними насильство. «Пора кінчати з цим».
Ніобе випросталась і гордо рушила до хвіртки — її груди
та складки на животі аж підстрибували за кожним кроком.
Досить було тільки глянути на неї, щоб зрозуміти: цього ра­
зу вона не розгубиться, не дасть захопити себе зненацька.
— Тьотю Те, тьотю Ка!..— гукнув Ремо з вулиці, вийшов­
ши з машини під самим вікном тіток, але не задираючи голо­
ви.— Тьотю Те, тьотю Ка!..— Голос його звучав, мов нічого
й не сталося, може, тільки трохи насмішкувато.— Тьотю
Те, тьотю К а! — повторив він уже з нотками нетерпіння в
голосі й зайшов у хвіртку, так само не підводячи голови.
Перестрівши Ніобе, він попросив у неї склянку холодної
води, бо, мовляв, помирає від спраги, а тим часом Палле під
гуркіт" двигуна розвертав машину в напрямку Флоренції.
Служниця вибігла назустріч Ремо з твердим наміром сказати
йому, щоб перестав гукати, сказати, як недоречно турбувати
зараз бідолашних тіток, котрі не подають знаків життя й не­
відомо в якому стані перебувають, сказати, щоб він не будив
їх, щоб дав їм спокійно поспати, бо вони заснули,звичайно ж,
заснули, а як і не заснули, то вдають, ніби сплять, щоб нічого
не бачити, нічого не знати, щоб забути про те, що сталося,
отож не треба їх кликати, бо вони не бажають ні озиватися
до будь-кого, ні бачити жодної живої душі — через те й зачи­
нились у себе в кімнаті... Та коли Ніобе почула наказ
принести склянку води, всі її наміри полетіли шкереберть,
бо в ній зразу ж пробудився інстинкт служниці: хазяїн му­
читься спрагою, і вона повинна принести йому пити. В ній
почалася боротьба між двома порухами душі, між тим, який
спонукав її стати перед Ремо і сказати йому всю правду

237
 про тіток, і тим, що штовхав її негайно дати хазяїнові попи­
ти, бо він мучиться спрагою — і в цій боротьбі переміг ін­
стинкт безвідмовної покори.
Ніобе побігла на кухню — взяти там склянку. «Але ж це
нечуване нахабство — кликати їх на прогулянку, мовби ні­
чого й не сталося, треба зовсім утратити сором і совість, щоб
зважитись на таке,— міркувала вона, наливаючи води в
пляшку.— Та чоловіки всі однакові.— Думки її текли далі: —
В усякому разі ті з них, що нам найдужче подобаються, вони
таки всі на один копил. Бо чоловіки порядні, з доброю душею,
чомусь означають для нас небагато, ми до них байдужісінькі
й воліємо біситися через шалапутних. Така, мабуть, наша
доля — бігати за негідниками, від яких ми потім бачимо одне
горе. Але цього разу ти перебрав міру, любий, ти знахабнів
занадто, і довго тобі доведеться чекати тут із своєю маши­
ною».
Стоячи в дверях, вона налила йому води в склянку, і сто­
яла з пляшкою в руках, дивлячись на нього та чекаючи, поки
він вип’є, щоб сказати йому всю правду.
Ремо випив воду з такою втіхою, аж любо було дивитись.
Здавалося, що цівка кришталево чистої рідини просвічує
крізь його горло.
— Попий і ти, Палле — хочеш?
Палле, який уже розвернув машину, тепер відкрив капот і
заглядав у двигун. Підвівши голову, він обернувся і стверд­
но кивнув. Потім опустив капот і підійшов, уже здалеку про­
стягуючи руку по склянку, яку служниця наповнила знову.
Пив він так само жадібно, як і приятель, але не з тією зграб­
ністю. Вода ніби прагнула влитись йому в горлянку якомога
скоріше, щоб ніхто не встиг звернути увагу на негарні рухи
короткої шиї. Випивши, Палле майже боязко промурмотів
якесь слово, наче просив пробачення, а не дякував.
Ніобе не знала, з чого їй почати, але не облишила свого
наміру сказати йому всю правду. Те, що Ремо, усупереч усім
її сподіванням, таки приїхав, те, що він так недоречно
турбував пригнічених горем тіток, змусило її зважитись:

238
 — Ви зрозумійте... Вони зачинились у себе в кімнаті й не
кликали навіть мене... Можна собі уявити... Зовсім не ози­
ваються... Тут усе ясно... В такому стані... Може, й заснули,
такі були змучені, бідолахи... Та ви й самі бачили... Чого ж
тепер від них вимагати?
Ремо слухав служницю, не уриваючи її, але дивився на неї
так, мовби не розумів, що вона там белькоче, мовби вона го­
ворила чужоземною мовою або верзла нісенітницю. Він не
здавався ні розгніваним, ні роздратованим. Тоді Ніобе, праг­
нучи, щоб її зрозуміли, заговорила без недомовок:
— Зрозумійте ж, їм тепер не до гулянок. У такому стані
вони нікуди не поїдуть, це ж і дурному ясно... Нехай уже
іншого разу, коли вони почуватимуть себе краще, коли мине
в них поганий настрій, а сьогодні їдьте самі.
Це вперше Ніобе розмовляла з молодиком у такому тоні.
Ремо дивився на неї, на далекий обрій, на поля, над якими
висіло рожеве марево,— був кінець травня і повітря просякло
теплом і пахощами,— потім знову дивився на неї, але не від­
повідав їй навіть кивком. Здавалося, він не надавав її ба­
лачці анінайменшої ваги, але й тіток більше не кликав і
начебто не збирався підійматись нагору — просто стояв на
верхній приступці ганку, заклавши руки до кишень, ледь
розставивши ноги, і погойдуючись усім тілом.
Раптом із безмовної кімнати сестер почулося шарудіння,
потім заскрипіли двері, загомоніли голоси й зачовгали кроки
на сходах. Ніобе затамувала подих. «Господи, що там дієть­
ся? Невже знову почнеться веремія?» Вона тремтіла на саму
думку, що зараз побачить своїх господинь, тремтіла за них,
за небожа, за себе саму; вона чекала невідомо яких подій
і збиралася з духом, щоб не дати захопити себе зненацька
вдруге і приготуватись до будь-яких несподіванок. «Зараз во­
ни поквитаються з обома, і з племінником, і зі мною. Це вони
там добре поміркували, порадились між собою, а в них
було досить часу на роздуми, і твердо вирішили вжити рі­
шучих заходів. І ось тепер спускаються сходами, розлю­
товані, наче фурії, щоб витурити з дому втришия і племін-

239
ника, і служницю... І правильно дроблять...» Човгання ніг
на сходах наближалося, голоси гучнішали. «Обох нас від­
дадуть, звичайно, під суд,— і мене як співучасницю,— тут
ідеться про злочинне здирство, ні більше, ні менше. Тепер ні
племінникові, ні їй не уникнути суворої кари, обох посадять
до в’язниці». Від того човгання на сходах та гомону голосів
у Ніобе пішла обертом голова й затремтіли ноги, і то якраз у
ту мить, коли їй хотілося бути сильною, коли вона не мала
права занепадати духом.
Та ось нарешті сестри увійшли до кімнати, і Ніобе мало не
впала від несподіванки. Ніколи ще не були вони такими
гарними й елегантними у своїх святкових уборах. Тереза
в лілово-зеленій сукні та в капелюшку з жовтими перами,
а Кароліна в усьому голубому і в капелюшку з рожевим
пером. Ніколи ще не виряджалися вони так ретельно, не чіп­
ляли на себе стільки оздоб. Обидві дзеленчали, блищали
й пахтіли, обидві були щедро напудрені, хоча під пудрою
й тепер у однієї проступала тінь зневажливого виразу,
а в другої — сліди сліз. Обидві були в браслетах і в намис­
тах, обидві озброїлися віялами, парасольками та лорнета­
ми — мабуть, наготувались милуватися заходом сонця в Ка-
шінах або у Ф’єзоле. Приголомшена служниця не могла пові­
рити власним очам.
— А, Ніобе!
— Куди ж ти заподілася?
Й обидві разом усміхнулися їй.
Бідолашній перехопило подих, і вона не спромоглася на
відповідь. Спробувала була засміятись, але сміх у неї вийшов
якийсь дивний — водночас затремтіли губи й живіт — і зра­
зу урвався. Спробувала вдруге — і нічого в неї не вийшло.
Тоді Ніобе хотіла заплакати,— знову затремтіли губи й за­
трусився живіт,— але плач не вдався їй, як і сміх. Неймо­
вірна картина, яку вона бачила перед собою, паралізувала
всі її почуття. Служниця не могла повірити, що бачить
перед собою своїх господинь.
— Я була на кухні... Де ж іще... Прибирала там... Мила

240
посуд...— белькотіла вона, геть розгублена.— От і чудово...
Звісно, вам треба розвіятись... Вечір такий... Такий гарний...
— Ремо!
— Ремо! — защебетали тітки.
— Куди ти нас повезеш?
— Куди ми їдемо?
— Я ж вам казав, мої любі,— мовив Ремо скрадливим і
ласкавим голосом, ведучи їх до машини.— Спершу в Каші-
ни — вип’ємо там аперитив у Нарчізо, потім повечеряємо у
Ф’єзоле, а на десяту я повезу вас у «Фолліе естіве», ложу
я вже замовив, ту, яка вам подобається, біля самої сцени.
— До Нарчізо в Кашіни... Повечеряємо у Ф’єзоле... Потім
у «Фолліе естіве»,— повторювали тітки, сідаючи в машину
і вдаючи, ніби тільки зараз довідалися про те, що вже було
їм відомо.
— А що сьогодні показують у «Фолліе естіве»?
— Що там іде?
— Там сьогодні нове ревю: «Жінки в небі, на морі й на
суходолі».
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
Цілий гурт людей зібрався подивитись, як вони від’їздять:
дівчата й молодиці, малі хлопчаки — ті самі сусіди, які що­
разу збігалися в подібних випадках і яких сестри Матерассі
завжди вітали з великою гідністю. І ті самі люди, що за їхніми
спинами шепотілися: «Здуріли, як і їхній дід! Такі, як і бать­
ко! Геть схибнулися!», тепер стояли біля машин?і, у захваті
пороззявлявши роти. А коли сестри вже з усіма попрощали­
ся: «Щасливо залишатися, Ніобе! До побачення, дітки! До
побачення, люди!» — і запала мовчанка, яка завжди западає,
перед тим як машина має від’їхати, з віконця їхньої кімнати
долинув вигук, схожий на крик хижого птаха:
— Мерзотник!
Дами в машині навіть не зворухнулись, вони зуміли збе­
регти шляхетну витримку й нічим не показали, що почули
вигук. А той, для кого він призначався, у ту ж таки мить

241
крутнув кермо, і машина рвонула з місця — такою була
його відповідь. Лише Палле не зумів стриматись від майже
непомітної усмішки і промовисто стенув плечима — так ото
передражнює один хлоп’як іншого, коли зуміє спритно
ухилитись від пожбуреної в нього каменюки.
А Ніобе, упершись руками в боки, ще довго стояла біля
хвіртки, зовсім розгублена. Добра жінка, для якої усе в житті
досі було просто і ясно, тепер мала таке враження, ніби
на неї невблаганно насувається якась чорна тінь. Не розумію­
чи до пуття, що з нею діється, вона запитувала себе: «Що
ж це таке? Життя чи комедія?» А було це і те, й те водночас.
 / :/ / //*/ 7/ ' ^

\ /*. / і ' ' / / і /У

Пеггі

Ремо ніколи не писав тіткам довгих листів, надсилав тіль­

ки поштові листівки — кілька ласкавих слів, звичні привітан­
ня: «У мене все гаразд, а у вас? З щирою любов’ю, Ремо».
Він був у Болоньї, в Мілані, потім поїхав до Венеції, де
збирався прожити ціле літо.
Тітки знов і знов крутили в руках його листівки, пильно
їх роздивлялися, дошукувалися там якогось знаку, довго роз­
глядали яку-небудь закарлючку або крапку, придивлялися
до марки — і не випускали листівки з рук, поки не вивчали
її в усіх подробицях. І тільки одного вони примудрялись не
помічати, нашкрябаних десь у куточку двох слів: «Привіт.
Палле». Так ото не помічають на вулиці людину, з якою не
хочеться зустрічатись. Усе мало для тіток певну цінність,
крім тієї приписки. Листівки вони клали на стіл або на кросна
і, працюючи, милувалися вибитими на них картинками.
Бідолашний хлопець — чи знайшов він нарешті роботу, чи
десь прилаштувався? Чи мав хоч якісь надії? Тітки теж від­
повідали йому листівками, надсилаючи їх на різні готелі, вка­
243
зувані Ремо. Вони просили його написати більше, розповісти
про себе, повідомити про свої наміри, сподівання, про те, як
йому живеться. Та, мабуть, недарма він завжди писав так
коротко — просто не мав повідомити тіткам про себе нічого
втішного. Особливо нетерпляче чекали вони від нього вістей,
коли він був у Мілані. Вони знали, що Мілан — це місто
ділове, місто, в якому багато заводів і фабрик і там, звичайно,
легше знайти роботу. Та коли довідалися, що з Мілана він
їде до Венеції, то ніяк не могли збагнути, чого йому там
треба. Цей намір племінника їх збентежив.Яку роботу знайде
він у місті, куди всі їдуть лише для того, щоб розважатися
і тринькати гроші? Ремо вирушив у мандри в кінці травня,
через два дні після історії з векселем, але тільки в середині
вересня отримали вони від нього листа. Обидві зблідли й роз­
печатували конверт у такому збудженні, що мало не порвали
його, потім стали видирати листа одна в одної з рук, не так
прагнучи прочитати його, як доторкнутись до нього. Навіть
Ніобе тремтіла в напруженому чеканні:
«М ої лю бі тітоньки!
Пробачте, що досі я так мало писав про себе, але просто в
мене не було для вас ніяких важливих новин. Я тільки на­
магався час від часу сповіщати вас, що у мене все гаразд,
і хотів переконатися, що й у вас усе добре.
Сьогодні я пишу з наміром повідомити вас про своє одру­
ження. Я заручився з дівчиною-американкою, з якою позна­
йомився тут, у Венеції; за кілька днів я привезу її до
Флоренції, щоб відрекомендувати вам. У Флоренції ми про­
будемо кілька днів — стільки часу, скільки буде треба, щоб
відсвяткувати наше весілля — а потім вирушимо до Нью-Йорка,
на батьківщину моєї нареченої, щоб я міг познайомитися з
її батьком, багатим промисловцем. Пеггі чудово знає Фло­
ренцію та її мальовничі околиці, вона разом зі мною посилає
вам найщиріші вітання, а я обіймаю вас із любов’ю.
Ваш плем ін ни к Ремо»

244
 Крах найперших райдужних сподівань, тривоги тих днів
і ночей, коли зухвалий і ласий до пригод хлопчисько, не
бажаючи вчитись і прагнучи до повної незалежності, змушу­
вав по багато годин чекати себе, його любовні походеньки,
що їх доводилося залагоджувати дорогою ціною та з велики­
ми зусиллями, усе більші й більші борги і навіть драма
з підписанням векселя у коморі — ніщо досі не вразило се­
стер так боляче, як цей лист. У ту мить вони відчули, що всі
колишні пригоди, суперечки і трагічні непорозуміння з пле­
мінником не були справжніми стражданнями, і що оце
вперше у своєму житті вони спізнали страждання в його голій
і нічим не прикритій суті. Досі, хай там що він витворяв і хай
там як поводився у ці останні місяці, коли був далеко від
них, вони відчували, що він належить їм, а прочитавши
ці холодні й виважені слова, зрозуміли: відтепер він перехо­
дить у інші руки. Він — заручений. Звичайно, Ремо завдавав
їм багато прикрощів та кінець кінцем вони завжди доходили
якогось взаєморозуміння, завжди примирялися навіть після
бурхливих сварок, а сварилися вони з ним тільки тому, що хо­
тіли врятувати його своїм втручанням, і в такий спосіб, самі
того не усвідомлюючи, ще дужче прикипали до нього душею й
серцем. Але що Ремо заручений — цього вони не могли збаг­
нути, не могли припустити. Вся їхня кров збурювалася
на цю думку, яка пронизувала їм груди, наче гострий кли­
нок, проникала в саму глибінь душі. Ремо — заручений.
Тітки змирилися б із чим завгодно, але не з цим. Вони читали
й перечитували листа: «...з дівчиною-американкою, з якою
познайомився тут, у Венеції; за кілька днів я привезу її
до Флоренції, щоб відрекомендувати вам». Вони уривали
читання й дивились одна на одну, розгублені, наче марили на­
яву. Аж поки обидві вчепилися за думку, яка трохи заспокої­
ла їхні зболені душі: «А чого це ми повинні з нею знайоми­
тись? Наплювати нам на американок!» Навіть тоді, коли Ремо
вперше привіз до Санта-Марії з десяток молодиків, і вони роз­
буркали о другій годині ночі весь дім, знищили усі припаси в
буфеті, перекинули догори дном їдальню та кухню, навіть

245
тоді не спричинив він такого переполоху в домі, як тепер,
повідомивши про ці відвідини, що відбудуться, звичайно ж,
цілком статечно і добропристойно.
— А вони вродливі, ті американки? — спитала Кароліна,
гірко зітхнувши.
— Звичайні жінки, як і всі інші,— відповіла Тереза,
вимовивши слово «жінки» таким тоном, ніби говорила про
якийсь товар першої необхідності: — Є серед них вродливі і
є негарні, й негарних, звичайно, більше. Як і скрізь. Світ —
це зрештою, одне велике село.— Правда, якби перед нею по­
ставили в ряд усіх жінок, які живуть на світі, й попросили
відібрати вродливих, то їх виявилося б стільки, що й у мікро­
скоп навряд чи можна було б роздивитись.— А загалом,
вони досить-таки непривабливі.
Кароліна стала вигинатись, щоб показати, наскільки вона
граційніша від непривабливих американок.
Потім сестри обговорили в усіх подробицях американок,
для яких вони шили, а також тих, що мешкали поблизу і
яких вони знали тільки з чуток. Та цей огляд не розрадив
їх, а радше засмутив.
— Вони жінки сучасні,— підвела висновок Кароліна.
— Як це — сучасні?
— Ну, вони зовсім не такі, як ми. Ми постійно сидимо
вдома й працюємо, завжди у нас якісь справи, а вони жінки
емансиповані — займаються гімнастикою, спортом, їздять
на мотоциклах і водять автомобілі, роблять усе те, що й чо­
ловіки. Ну, а коли свій чоловік їм більше не до вподоби,
вони кажуть йому «бувай» і беруть собі іншого.
— Нічого не скажеш, гарно.
— Це тільки ми такі дурні.
— Хто знає... На цьому світі ніколи не вгадаєш, чиє буде
зверху. Зрештою, якщо вони небагаті, а їсти хочуть, то й
вони працюватимуть, як і ми, оті американки. А якщо в них
немає служниці, то щоб не жити в бруді, і їм доводиться
власноруч братися за ганчірку та віник.
І Тереза скривила зневажливу гримасу.

246
 — «У Флоренції ми пробудемо кілька днів — стільки ча­
су, скільки буде треба, щоб відсвяткувати наше весілля...»
Вони приїдуть сюди, щоб тут обвінчатися.
Кароліна на цю думку мало не заплакала.
— Атож.
— «...а потім вирушимо до Нью-Йорка...»
— Нью-Йорка...
Назва міста, в якому люди зникали без сліду, означала
для двох бідолашних старих дів те саме, що слово «смерть».
Вони боялись навіть запитати одна в одної, чи наречена
багата, щоб зайвий раз не переконатись у невідворотності
страшної події. Сестри Матерассі відчували, що цього разу
навіть винахідлива Ніобе не знайде ніякого засобу до поря­
тунку. Неминуче лихо насувалося — неуникне й близьке.
Вони почували себе такими розгубленими й оглушени­
ми, наче їх ударили палицею по голові.
За столом сестри не витерпіли й розповіли новину, яка
обпалювала їм язик, Джізельді.
— Ти знаєш,— сказала Тереза зі спокоєм, за яким хова­
лась розпука,— Ремо заручений, він одружується.
— З ким? З якоюсь потіпахою?
— Авжеж, із такою, як ти.
Джізельда не сказала більше нічого і, тільки-но закінчи­
ли їсти, підвелася з-за столу й пішла.
За кілька днів сестри отримали ілюстровану листівку:
«Любі м ої тітоньки!
На початку наступного тижня ми будемо у Флоренції й від­
разу з’явимося до вас. Дуже хочу з вами побачитись. При­
йміть вітання від Пеггі, а я міцно обіймаю вас.
Ремо»

У куточку було нашкрябано: «Палле».

Пеггі?.. Що за чудернацьке ім’я? Що воно означає?
— Ну й кумедне ім’я.
— Вона сподівається, ми тут улаштуємо для неї розкіш­

247
ний прийом. Помиляється, сердешна, я їй навіть пити не
подам!
— А я вийду в капцях.
Через три дні Ремо з’явився в Санта-Марії. Він був сам,
і ця обставина розколошкала все селище.
— Він сам.
— Чомусь її не привіз.
— Мабуть, посоромився взяти.
— Може, така бридка, що й показувати боїться.
— А може, немолода.
— Підчепив якусь стару калошу з грішми.
— Витрусить із неї монети та й викине на смітник.
— А чи справді він заручений?
— Про це відомо тільки богові — на все його воля.
Цього разу не з’явився навіть Палле — отож не було кого
смикнути за полу й розпитати. Одне було ясно: Ремо часу
не марнував.
— Кажуть, американка.
— Спочатку обібрав до нитки тіток, а тепер надумав пода­
тися шукати щастя в Америку.
— Бідолашні!
— Настраждалися з таким племінничком!
— Добряче влипли.
— Спіймали, як то кажуть, облизня.
— Самі собі накоїли лиха, тепер хай тішаться.
Знову побачивши племінника, тітки дали волю почуттям;
вони плакали, обіймали його й цілували, уже не соромля­
чись і не бентежачись, як раніше; припадали до його юного,
дужого тіла й не могли відірватись.
Ремо дозволив тіткам обіймати себе і терпляче ждав,
поки вони вгамуються. Він уже почав стомлюватись, коли
нарешті вони відірвались від нього, щоб подивитись, яким
він став за цей час, а став він ще гарнішим, ніж був: стрункий,
елегантний, з бронзовою від засмаги шкірою.
З цілковитою невимушеністю Ремо заговорив про своє
одруження.

248
 їм з Пеггі ще кілька днів доведеться зачекати, поки надій­
дуть з Америки необхідні документи, а все інше уже готове і,
за бажанням нареченої, вони повінчаються в Санта-Марії.
Атож, у селі. Народившись і вирісши у великому місті, з його
бурхливим життям, Пеггі мріяла, щоб її вінчання було спов­
нене містики та поезії; вона бачила в Санта-Марії таку собі
пустинь, невибагливий і майже райський куточок, де вона
знайде привабливу переміну в своєму житті сучасної жінки
із спортивними вподобаннями. Ремо вимовляв слово «вінчан­
ня» цілком невимушено, але врочисто, як вимовляють назву
славетної тратторії, в якій вирішено влаштувати святковий
обід.
Чуючи, з якою безтурботністю вимовляє він це окутане
таємничістю слово, жахливе й грізне, слово, що все життя
нависало над ними, мов чорна грозова хмара, тітки витріщи­
лися на племінника з тупим подивом.
— Як? У Санта-Марії? — перепитали вони, позеленівши
від жаху.
— Тут? У нас?..
— Авжеж тут,— підтвердив Ремо з чарівливою усміш­
кою.— І ви поведете Пеггі до вівтаря.
— Нізащо!
— Ніколи!
— Тільки не я.
— І не я.
— Ще чого бракувало!
— Та ти що!
Жінки були перелякані вкрай.
— Ми не можемо, ніяк не можемо... Таке вигадав!.. Аме­
риканка... І .потім... Вона ж, либонь, багата... Я собі уяв­
ляю...
— Так, здається, багата... Я достоту не знаю, але вона
єдина дочка великого промисловця... Її батько живе в Нью-
Йорку, він винайшов каструлю...
— Каструлю?
Обидві аж здригнулися. Навіть Ніобе, яка стояла у две­

249
 рях, скинулась. «То вони, виходить, досі не мали навіть
каструль, у тій своїй Америці?»
— Каструлю спеціальну, механічну, в якій за сім хвилин
можна зварити чудовий бульйон з яловичини.
— От, сучі діти, а мені для цього треба аж дві години.
— Пеггі каже, що тією каструлею він нагріб собі купу
грошей.
— То вона й справді багата...
— Пеггі регулярно отримує від батька чеки. Щомісяця
він надсилав їй чек на тисячу доларів, та коли довідався, що
вона заручена і нас стало двоє, почав надсилати чеки на
дві тисячі доларів, хоч Пеггі в нього й не просила. Ну, а на
весілля він пообіцяв надіслати окремий «нестандартний»
чек.
Власне, Ремо більше нічого не знав про свою наречену й
не намагався довідатись. Йому аж ніяк не можна було дорік­
нути в жадібній гонитві за посагом, в його діях не було хит­
рого розрахунку, бо про майбутнє він, зрештою, не замислю­
вався ніколи, а минуле наче провалювалося в темний льох,
ляду від якого він і не думав підіймати. Для Ремо важило
тільки теперішнє: мабуть, і народився він для того, щоб
ловити швидкоплинну мить, щоб жити з блиском, а те, що
падало в темний льох минулого, переставало існувати для
нього. Пеггі отримувала чеки, і ніщо інше нині його не
цікавило, він не мав найменшого бажання про щось розпи­
тувати її або вдаватися до егоїстичних розрахунків. Чіпля­
тися до людини з дріб’язковими розпитуваннями, заглядати
в майбутнє, нав’язувати комусь нечисті угоди — навіщо?
Поки він почував себе господарем нинішньої хвилини, життя
його минало весело і по-дитячому безтурботно. Недарма він
узяв собі за девіз такий вислів: «Жити слід легко».
Отож одружувався Ремо не з корисливих міркувань,
про вигоду він і не думав. Та й навіщо було сушити собі
голову розрахунками! Адже чеки надходили самі собою —
і не відсилати ж їх назад!
— А матері в неї нема?

250
 — Ні, її батьки розлучилися багато років тому.
— А! — Тереза аж відсахнулася від нього на цю звістку,
як людина, що обпекла собі пальця.
Кароліна подивилася на сестру промовистим поглядом:
«Я ж тобі казала, що всі вони, американки, так роблять.
Коли чоловік набридає їм — посилають його к бісу й беруть
собі іншого. Це ми такі дурні, а вони люблять переміну».
Очі Ніобе світилися в дверях, як очі кицьки в темряві.
З виразу її обличчя було ясно, що вона схвалює поведінку
американок; вона теж за переміну, якщо справи йдуть не
вельми добре. Та й нащо задовольнятися малим, коли вибір
великий?
— А вона... молода?
— їй двадцять чотири, як і мені.
— Така молода, а подорожує сама?
Вона почала мандрувати, ще коли їй було вісімнадцять,
і вже об’їздила цілий світ. В Італії була аж тричі, і дуже
любить нашу країну, а її батько вважає себе римлянином —
за походженням і по духу.
— І ти... звісно...— Тереза ніяк не могла знайти потрібні
слова,— ти закохався в неї... і... любиш її... ясна річ...
— Закохався!.. Ха-ха-ха! — Відсміявшись, Ремо опанував
себе і знову посерйознішав.— Ну, власне... Звичайно, я люб­
лю її, ясна річ, що люблю.— Ніколи досі він не сміявся так
голосно. Уся його душа проявилася в тому сміхові. Значення
слова «любов» у його розумінні й у розумінні тіток настільки
різнилися, що смішно було навіть говорити з ними про це,
отож він не витримав і засміявся з усією невимушеністю.—
Авжеж, я її люблю... Ха-ха-ха!
Ніколи Ремо не сміявся так весело і так любо, ніколи ще
не здавався він таким гарним. Очі в жінок заблищали. Вони
ледве втрималися, щоб знову не кинутися йому на шию. Сло­
ва Ремо запали їм у душу, мов живодайні іскри. їм відразу
стало легше розмовляти. Відчуття болю розвіялось.
— Ми з Пеггі — просто добрі друзі, ми подобаємось одне
одному, і нам приємно бути разом, оце й усе. Сподіваюся,

251
з нас вийде непогане подружжя, і нам пощастить ужитися,
принаймні якийсь час. У нас однакові вподобання. Вона лю­
бить ті ж таки речі, що й я, і мені не до вподоби те саме, чо­
го не терпить вона.
— Ми підемо на вінчання, неодмінно підемо.
— Так, так, підемо,— підтвердила Кароліна.
Навіть Ніобе закивала біля дверей головою. «От і гаразд,
от і добре, що підете. Авжеж, чорт забери, вам треба піти!»
— Звичайно, ми підемо,— весело повторили тітки.— Ти
тільки скажи, коли це буде, треба ж нам дещо приготувати,
а ми підемо, неодмінно підемо.
— Так, так, скажи нам, коли це буде?
Авжеж, вони охоче поведуть таку наречену до вівтаря,
з великою втіхою поведуть.
— Думаю, десь тижнів через два. Коли надійдуть доку­
менти.
— Значить, тижнів через два... Так, так...
Тереза щось прикидала подумки, а Кароліна повторювала:
— Значить, тижнів через два... Через два тижні, кажеш...
Тітки провели небожа до машини й зачекали, поки вона
від’їхала і зникла за поворотом вулиці. Потім повернулись
у дім, не можучи втриматися від щасливого сміху.
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
— Вона багата, і він її не кохає.
— Це було зразу видно.
— Я ж тобі казала.
— Він бере її з розрахунку.
— Ясно, що з розрахунку.
— А ти бачила, як він сміявся?
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
— «Ми з Пеггі просто добрі друзі...» Отак...
— Ха-ха-Яа!
— «Вона любить ті ж таки речі, що й я!..»
— Оце любов, га?

252
 — «Сподіваюся, нам псдцастить ужитися...»
— «...принаймні якийсь час».
— А це ще хтозна!
— Так ми йому й повірили!
— «У нас однакові вподобання».
— Авжеж, батькова каструля.
— Ха-ха-ха!
— Яке кохання!
— Він бере її з розрахунку.
— Само собою.
— Ясна річ.
— Я зразу так подумала...
— Цього слід було сподіватися.

— Цікаво, яка ж вона?

— А й справді — яка?
Та не одних тіток хвилювало, яка ж вона, та панна, котру
Ремо обрав за дружину і котра обрала за чоловіка його.
Бо зрештою і безвірники повірили в це одруження, і всім хо­
тілося побачити нарешті дівчину, про яку говорили з такими
таємничими недомовками і щодо якої виникло стільки фан­
тастичних припущень. Отож коли одного дня пройшла чут­
ка, що завтра пополудні Ремо привозить наречену до Санта-
Марії, усіх опанувало неймовірне збудження. А наступного
дня уже з дванадцятої години на вулиці, що вела до будинку
Матерассі, почалася таємнича біганина: той з’являвся, той
зникав, той ставав на чати* той подавав комусь знаки, люди
перегукувалися, висовували голови з дверей та вікон. Ціка­
вість і нетерплячка так і бризкали з усіх шпарин.
Що ж за наречену знайшов собі хлопець, який протягом
десяти років баламутив селище своїми подвигами і на якого
не могла дивитися без захвату жодна жінка?
Звісно, кожен розумів, що обраниця Ремо не буде зви­
чайною собі дівчиною; він ніколи не з ’явиться в товаристві
боязкої скромниці, що опускає очі під час розмови і в якої
підгинатимуться від страху коліна, коли її приведуть знайо­

253
 митися з майбутніми тітками. Сусідів розбирала гостра ціка­
вість, бо, зрештою, їх не розчарувало б, якби навіть їхні спо­
дівання не виправдались, якби хлопець із такими претензія­
ми, такий гордий і самовпевнений, такий зарозумілий, за­
довольнився б чимось звичайним собі й сіреньким. Ото
була б несподіванка! А що як і справді його наречена ви­
явиться негарною? Може, Ремо повівся, наче ота велика му­
ха, яка дзижчить гордовито, а потім сідає... самі знаєте на
що. А ну ж вона стара? Адже він уже обчистив тіток до
нитки, то тепер і знайшов собі стару хвойду з грішми. Правда,
всі чудово знали, що нареченій двадцять чотири роки, але ж
вона могла бути однією з тих «молодичок», котрі запевняють,
ніби їм двадцять і тоді, коли вже шістдесят стукнуло. А що
як вона кульгава? Або зизоока? Або горбата? Або глуха? Або
дуже гладка? Або ж негритянка чи китаянка?.. Важко збаг­
нути чому, але ніхто не хотів уявити собі наречену Ремо зви­
чайною жінкою. Тільки дівчата не снували здогадів: вони бу­
ли певні, що їхній бог може взяти тільки богиню.
— Це Грета Гарбо! Грета Гарбо! — прошелестіло в натов­
пі, коли з автомобіля вийшла молода, вродлива дівчина,
струнка й висока, в підперезаній поясом чорній вовняній
сукні, під якою вирізнялися добре розвинені форми юного
тіла, тренованого в танцях, у молодіжних розвагах, у
спортивних змаганнях; червоний фетровий капелюх відті­
няв красу золотавих, бездоганно укладених кучерів. Кожен
її рух свідчив про дивовижну гнучкість — гнучкість, яка не
мала нічого спільного з безглуздими і зворушливими ви­
хиляннями бідолашної Кароліни.
Дівчина зупинилась посеред вулиці й розглянулася на­
вкруги, стримано і вдоволено усміхаючись. Вона повільно
оберталася на всі боки, роздивляючись селище та людей, які
захоплено милувалися нею. Зухваліші підступили зовсім
близько, а сором’язливі витріщалися здалеку. Вона стояла,
упершись у бік долонею і кінчиками ледь відхилених від
талії пальців тримала сигарету.
«Грета Гарбо! Викапана Грета Гарбо!»

254
 Отож серце не обмануло місцевих дівчат: Родольфо Ва-
лентіно, Рамон Новарро, Чарлз Фаррел, Гарі Купер міг одру­
житися тільки з Гретою Гарбо.
Усі інші німували, бо краса нареченої Ремо здавалася без­
доганною, і ніхто не міг помітити в ній жодної вади, зо­
середившись на якій можна було б розхитати перше сприят­
ливе враження. А що годі було причепитись до її зовніш­
ності, то почали брати під сумнів її моральні якості:
— А вона хоч дівчина чесна?
— Гм-м... Спробуй-но вгадати...
— Кажуть, вона багата і дуже...
— То, може, вона з отих?..
— Та ж відомо, як добувають багатство...
Тут варто відзначити, що балакуни самі не відмовилися
б від багатства, не допитуючись, звідки воно взялося.
— Вона курить, тут діло нечисте.
Дівчата, одначе, й не думали сумніватись у високих пере­
вагах нареченої Ремо. Кожна воліла б опинитись на її місці.
Й уже їхні пальці, скоряючись таємничому інстинкту, вору­
шилися, намагаючись відтворити граційний жест, який роби­
ла «Грета Гарбо», коли упирала в бік руку з запаленою
сигаретою.
Тітки не вийшли до хвіртки і навіть на ганок. Вони не
поспішали знайомитись із майбутньою племінницею — пев­
не, не хотіли надавати її візиту найменшої урочистості. Коли
з’явилися Ремо з Пеггі, сестри Матерассі підвели голови від
шиття, спокійно скинули окуляри і привітали гостю з холод­
ною незворушністю, так, мовбито прийшла до них одна із за­
мовниць. Тільки в праці, якої сестри більш не любили і до
якої ставилися тепер як до суворої життєвої необхідності,
могли вони ще черпати силу й витримку. Обидві підсвідомо
відчували, що робота їх прикрашає, і цю гірку годину вирі­
шили зустріти біля своїх кросен, де вони почували себе, мов
королеви на троні — непідвладні ні суєтним тривогам, ні
ненависті, ні заздрощам. Побачивши племінника з його наре­
ченою, вони підвелися,— досить стримано і наче ліниво,—

255
ледь-ледь усміхаючись і не ступивши й кроку вперед. Зда­
валося, вони чекають від Ремо якогось знаку, а самі тим ча­
сом пильно придивляються до непроханої гості.
— Тьотя Те, тьотя Ка,— сказав Ремо з шанобливою
чемністю, рекомендуючи тіток нареченій.
У голосі в нього бриніли нотки вдоволення, холодний
прийом анітрохи його не збентежив. Бо Ремо було байдужі­
сінько, як зустрінуть їх із Пеггі тітки: захряснуть двері під са­
місіньким їхнім носом, виллють їм на голову відро води чи
жбурлятимуть у них камінням. Та коли в глибині кімнати,
біля дверей, з’явилася майже невидима в затінку Ніобе,
Ремо весело вигукнув, перебивши тіткам церемонію стри-
мано-холодного знайомства з Пеггі.
— Ніні! — Обнявши служницю за стан,він спробував ви­
тягти її на середину кімнати, але вона впиралась і не хотіла
підходити.— Моя старенька Ніні,— повторив Ремо, пригор­
таючи її до себе з щирою приязню.
Пеггі привітала Ніобе миттєвою усмішкою та двома кив­
ками голови,— yes, yes, all right 1 — і далі роздивлялась на­
вкруг себе (як і на вулиці, коли вийшла з автомобіля), не
залишивши ніяких сумнівів у тому, що краєвиди та речі
цікавлять її куди більше, ніж люди. Потім розчулено й ра­
дісно вигукнула:
— О, мавпи!.. Зачаровані мавпи!
— Ні, моя люба, ні,— весело й лагідно поправив наречену
Ремо.— Вони не зачаровані, а дресировані, всього-на-всього
дресировані.
Він здавався тепер зовсім іншою людиною. Був уважний,
люб’язний, балакучий; добре розуміючи, як важко об’єднати
такі різноспрямовані сили, він знову й знову втручався
до розмови, відвертаючи її від небезпечних тем. Він розповів
Пеггі про порядки в їхньому домі, про ремесло тіток, а ті тим
часом обмінювалися зловтішними поглядами, єхидно по-
сміюючись: «Зачекай, люба, тепер він візьметься дресирувати

1 Так, так, чудово (англ.).

9 7 — М)ч 257
 й тебе, і таки видресирує, будь певна!» Сестри не були ані
схвильовані, ані налякані присутністю дівчини, вони тільки
трималися насторожі й силкувалися приховати свою непри­
язнь до неї. їм навіть пощастило прибрати виразу іронічної
зневаги — ніколи ще сестри Матерассі не здавались такими
світськими дамами, і це поміж своїх сорочок та трусів!
За останні десять років вони багато чого навчилися!
Тітки берегли на самому дні душі відповідь Ремо на най­
істотніше для них запитання. «Він не любить її, не любить,
не любить,— ці слова стукотіли в їхніх серцях, як годинни­
ковий механізм.— Він не любить її, не любить, він одружу­
ється з розрахунку». Сестри ревниво оберігали свою таємни­
цю, ні Ремо, ні Пеггі не повинні були знати, звідки черпають
вони внутрішню снагу, яка допомагала їм витерпіти муку.
«Він не любить її, не любить». Бачити перед собою жертву
було для них глибокою, ядучою втіхою, і радість їхня
подвоювалася від того, що вони приховували це почуття, бе­
регли його тільки цдя себе, виказуючи цілковиту байдужість
до гості як до людини тут випадкової і чужої. їй, бачте,
заманулося назвати їх папугами чи то мавпами! Бідолашна
дурепа! Белькоче, сама не усвідомлюючи, що каже! Справжня
папуга — це якраз вона, бо навіть розмовляти до пуття не
вміє. І мавпа — це теж вона, і Ремо скоро видресирує її, та
ще й як видресирує! На цю щасливу думку сестрам кортіло
сміятися, сміятися, сміятися, хапатися за животи від сміху,
і не сміялися вони тільки тому, щоб не виказати себе,
щоб потім посміятись удвічі більше; ні, вони не хотіли на­
сторожувати її, нехай вона не тривожиться, нехай ускочить
у наставлену пастку, і тому сестри сміялися тільки в душі,
тільки для себе. «Ми ще подивимося, може, з тебе він зро­
бить і не таку мавпу, якими поробив нас»,— ось що вислов­
лювали їхні посмішки, стримані й байдужі. «Та навіть якщо
він перетворить тебе на моську, і тоді ти не зможеш його
утримати».
Бідолашні тітки, звичайно, погодилися б перетворитись на
кого завгодно, аби тільки утримати племінника при собі.

258
 Ремо показав нареченій вітальню, їдальню, потім вони під­
нялися до його кімнати і там були довго, причому за весь
час із-за дверей не долинуло й звуку, і тільки раз почулося:
«О, як гарно!» — то в Пеггі вихопився захоплений вигук,
коли вона виглянула у вікно й побачила навколишній краєвид.
Потім Ремо з натхненням розповів їй про золоті руки тіток,
знамениті на всю Флоренцію, про невибагливе життя родини,
яка всиновила його. Розповідав він про все це з чоловічою
прямотою і нічого не приховуючи, нічого не прикрашаючи, на­
зиваючи речі своїми іменами, а Пеггі, зачарована й трохи при­
голомшена цією сільською ідилією, раз у раз відповідала йо­
му своїм незмінним: «О yes, авжеж!», і з розгубленою щасли­
вою усмішкою додавала: «Дісно, справді, як тут усе all right».
Тітки підтверджували розповідь племінника усмішками:
«Так, так... Справді... Чого ж ви хочете... Самі розумієте...
Звісно, аякже!..», усмішками, за якими вони приховували ра­
дість, що тріпотіла в глибині їхніх сердець: «Він не любить
її, не любить, він одружується з розрахунку».
Частування, яке сестри запропонували Пеггі, було умисне
вбогим. Ніобе принесла на маленькій таці келишки з вином
і таріль з печивом. Це було, звичайно, зовсім не те, чим приго­
щали одного вже дуже далекого дня директрису Сквіллоні,
коли сестри Матерассі провадили з нею переговори про сві­
доцтво початкової освіти для Ремо.
— Ви, синьйорино, певне, звикли пити о цій годині чай,
але нам те пійло не до вподоби, ми ніколи його не вживає­
мо... Від води нас нудить.
— Бр-р! Ця бурда для нас однаково, що проносне.
— Авжеж, ми до чаю не звикли. Ми вважаємо, що куди
краще пити вино — з винограду, вирощеного тут поблизу,
на пагорбах.
Як бачимо, навіть вічне суперництво флорентійської рівни­
ни з пагорбами відступило перед суперництвом у царині
жіночих почуттів!
І тут несподівано з’ясувалося, що Пеггі цілком поділяє
їхні вподобання.

9* 259
 — Справді, приносне,— відповіла вона.— Борда, yes.
Вона теж не любила чаю і віддавала перевагу доброму
вину, яке й випила з величезною втіхою.
Сестри збентежено переглянулись. «Мабуть, п’яничка,
через те й приїхала в наші краї. Там, у їхній Америці, пити
не дозволяють, а тут вона може набиратися, скільки хоче.
Шкода, що ми не приготували для неї чашечку чаю».
Пеггі з радістю прийняла другий келих, який їй запропону­
вали тільки з чемності, й миттю перехилила його, сказавши:
— Дуже смачне.
— Ну й ну! — не втрималась від вигуку Кароліна.
Сестри промовисто переглянулись: «А що я тобі казала?
П’яничка. П’є, курить, а все інше можеш уявити собі сама».
Справді, Пеггі й на мить не припиняла курити; закінчивши
одну сигарету, від неї ж таки припалювала другу, витягуючи
з кишені, нашитої на елегантну сукню — такі звичайно
нашивають на фартух — портсигар завбільшки з молитов­
ник.
Діставши його в черговий раз, вона запропонувала сига­
рети тіткам.
— Та ви що! — ображено стрепенулась Тереза, не вірячи
власним очам.— Курити? Мені?
А Кароліна заходилась нудно пояснювати:
— Що ви, що ви! Як ви могли подумати! Ми до цього не­
звичні, ми не знаємо навіть, для чого воно й навіщо...
Ремо засміявся, а з ним засміялася й Ніобе.
— А потім, чого ви хочете, ми люди бідні, ми не можемо
дозволити собі таку розкіш, ми заробляємо собі на прожиток
своїми руками... Ви ж самі бачите, синьйорино.
— О yes,— повторювала Пеггі, заклопотана тільки власни­
ми ідилічними переживаннями і так настроєна на цю хвилю,
що знаходила ідилію навіть там, де її не було, наприклад,
у поведінці цих жінок, які охоче вгородили б їй нігті у шкіру,
коли б їхня воля.
— Ми люди бідні, ми заробляємо собі на життя своїми
руками,— раз у раз повторювали сестри з притиском на кож-

260
 йому слові, переконані, що для нареченої це неприємно, а їй
цього тільки й треба було!
Ну, а Ремо, той незворушно усміхався б і в тому випадку,
якби тітки сказали, що ходять ночами грабувати людей.
Пеггі повідомила, що її батько замолоду теж був робітни­
ком, авжеж простим робітником, але старанним, працьо­
витим, тямущим, забагатів він лише завдяки своїй наполег­
ливості та кмітливості.
— І завдяки каструлі,— єхидно зауважила Тереза.
— І каструлі, yes, у нього величезна фабрика каструл.
Отже, з царства жіночих сорочок і трусів Ремо мав
потрапити в царство каструль. Слід віддати йому належне: він
завжди знав, де йому вигідно приземлитись.
Але тут Ремо вирішив, що ці відвідини надто затяглися.
— Мабуть, Пеггі, нам пора. У нас ще багато справ.
Наречена захотіла подивитися церкву, де через кілька
днів мало відбутися їхнє вінчання. І вони рушили туди, супро­
воджувані гуртом цікавих, які трималися на поштивій від­
стані. Церква привела Пеггі в захват, і вона заявила, що
хоче вінчатися точно так, як це роблять тут, у селах навко­
ло Флоренції.
Ремо, який уже про все домовився із священиком, відповів:
-т- Не сумнівайся, люба, все так і буде. От тільки отримає­
мо документи.
— Yes, звичайно.
Цікаві з’юрмились біля машини і шарпали Палле, намага­
ючись випитати щось у нього. «Палле! Ну розказуй же,
Палле!» Кожному кортіло довідатися, що вони робили, куди
їздили, де оселились у Флоренції і чи справді наречена дуже
багата. Цей допит обрид юнакові, й він одбивався од причеп
ліктями.
Пеггі раз у раз зупинялася, притуляла до стегна руку із
запаленою сигаретою в пальцях і повільно обводила погля­
дом краєвид, обертаючись на всі боки й жадібно вдихаючи
аромат ідилії, що так чарував її того чудового осіннього
дня — а був уже кінець вересня.

261
 — Грета Гарбо! Грета Гарбо! — знову зашепотілися в на­
товпі.
— Грета Гарбо! Справжнісінька!
— Ну як, сподобалася вона тобі? — запитали одна в одної
сестри, щойно залишилися самі.
— Мені ні, а тобі?
— У неї негарний рот.
— Авжеж, і особливо, коли вона розмовляє.
— А коли сміється?
— Так, ротом вона похвалитись не може.
— Ліпше не розтуляла б його зовсім.
То була єдина вада, яку вони змогли помітити в тієї прегар­
ної дівчини: надто виразні й різкі рухи рота, коли вона смія­
лась або розмовляла, свідчили про її плебейське походження
та природжену вульгарність і створювали легкий дисонанс на
чудовій картині. Й сестри Матерассі миттю накинули оком
на цей маленький гандж.
— А потім — що за манера розмови!
— З душі верне, коли її слухаєш.
— Дружину та козу шукай собі поблизу! — зробила ви­
сновок Тереза, звернувшись до народної мудрості.
Та Ніобе поставила все на свої місця.
— Ет, облиште... З них дуже гарна пара. Він — чорнявий,
вона — білява. Дівчина струнка... і вродлива, що там не ка­
жіть. А які^кучері! Я давно знала, що йому до вподоби біляві.
Ви, либонь, подумаєте, що була одна людина в Санта-Ма-
рії, яка не мала найменшого бажання дивитися на наречену
Ремо: Джізельда. А от і помиляєтесь. Правда, бідолашна
не виходила із своєї кімнати, але попалася на гарячому в ту
мить, коли з великою осторогою виглянула з вікна. З при­
таманною йому різкістю рухів Ремо раптово підвів голову,
і Джізельда збентежено відсахнулась.

Як ми вже згадували, Пегті зажадала, щоб весілля — ви­

словлюючись її мовою — було «дуже-дуже флорентійським»,
тобто з дотриманням усіх місцевих звичаїв та обрядів.

262
 Проте, не маючи найменшого уявлення про місцеві тради­
ції, вона мабуть розуміла під «флорентійським» весіллям ве­
сілля селянське. Через те весілля і вийшло таким «флорен­
тійським» і водночас таким селянським, що нічого подіб­
ного в цих краях ніколи не бачили.
Щодо Ремо, то він не висував жодних обмежень. Йому
було байдужісінько яке в них буде весілля — «флорентій­
ське» чи «селянське». Єдине, в чому він ніколи не поступив­
ся б, то це в питанні з чеками. З усім іншим він погоджу­
вався без суперечок.
Пеггі запитала у кравчині, який завдовжки шлейф носять
у Флоренції наречені, й та відповіла:
— До чотирьох метрів, не довші.
— Вісім метрів! — сухо кинула Пеггі тоном, який не при­
пускав заперечень.
Кравчиня тільки осмілилась зауважити, що два хлопчики-
пажі не зможуть утримати такий шлейф.
— Чотири пажі! — відрубала Пеггі, й це «чотири» прозву­
чало з таким притиском, що не лишало сумнівів: в разі потре­
би вона не завагалася б найняти і сорок, і чотириста пажів.
Церкву прикрасили білими квітами, і букети тубероз на
довгих стеблах фонтанами здіймалися вгору посеред сотень
свічок.
Пахощі були такі густі, що в цікавих, які зазирали до
церкви, паморочилась голова.
Багато з тих, хто жив між Афріко й Мензолою, уже отри­
мали з нагоди торжества по пакету цукерок і по гарному ке­
лиху — скляному, порцеляновому або срібному. Парафіяль­
ному священикові було вручено конверт із пристойною су­
мою грошей, щоб і найубогіші могли гідно відсвяткувати цей
незабутній день.
«Нестандартний» чек, що надійшов з Америки, мабуть,
і справді перевищував усі можливі стандарти.
Певне, Ремо мав рацію, коли заявляв, що жити слід легко.
Ми мусимо погодитися, що йому й справді жилося навди­
вовижу легко, а надто тепер, коли гроші падали з неба, мов

263
дощ. Причому ні раніше, ні нині йому не доводилося розмов­
ляти про цифри, прибутки або розрахунки, не доводилося
дбати про ницу вигоду, тобто він ніколи не знав турбот,
у яких чоловік умертвляє і засушує свій дух. Так і тепер
Ремо не цікавився ні цифрами, ні підрахунками, а чеки одна­
ково надходили, без жодних зусиль із його боку.
Коли стали готуватись до весілля, то з’ясувалося, що не
так легко роздобути добру музику. Міські оркестри були
надто сучасні й непридатні для створення сільського колори­
ту, якого прагнула наречена, а в сусідніх селах ніяк не могли
знайти чогось підходящого. Сеттіньяно колись славилося
чудовим музичним ансамблем, але нині задовольнялося
примітивним духовим оркестриком — кілька бравих хлопців
іноді дмухали там у труби, маршируючи по майдану бер-
сальєрською ходою. До гордого Ф’єзоле не було навіть сен­
су звертатися: тисячолітня ворожнеча з навколишніми села­
ми, від яких воно відстоювало свою незалежність, сприяла
утворенню атмосфери вразливості та підозр, якої не змогла б
розвіяти навіть Америка. Давні кривди оживали й спалахува­
ли з найменшого приводу, переходячи в таку неприми­
ренність, що жителі флорентійської рівнини не стали б про­
сити у ф’єзольців допомоги навіть у свою смертну годину. Ли­
ше в Компіоббі пощастило знайти досить пристойний ор­
кестр, який разом із сеттіньянськими духовиками, найняти­
ми ще до того, погодився взяти участь у музичному оформ­
ленні торжества, чутка про яке розійшлася по всіх навко­
лишніх селищах, від Афріко і до Мензоли. А що всі чудово
знали і Ремо, і його тіток, і їхню історію, то в день весілля на­
род плавом поплив до Санта-Марії.
Вінчання призначили на одинадцяту, але вже о дев’ятій
люди почали збиратися купками на майдані, на вулиці, що
вела до церкви, і гомоніти про дивовижну подію, схожої
на яку ніхто в цьому краї не пам’ятав. Церква ще стояла
зачинена, але від паперті до того місця, де мали зупинитись
автомобілі, тягся червоний килим, який усі боязко обминали,
так наче боялися обпектись або намочити ноги.

264
 О пів на одинадцяту із Сеттіньяно прибув на вантажно­
му автомобілі духовий оркестрик, а трохи згодом — на біль­
шому ваговозі — приїхав і оркестр із Компіоббі. Свяще­
ник відчинив хвіртку до садочка, і музиканти, поскладавши
свої інструменти, снували туди-сюди між майданом і церк­
вою, а тим часом натовп збільшувався й густішав, і всі
показували одне одному на ще зачинені двері церкви та
на червоний килим, що тягся від них. Дім Матерассі опи­
нився в центрі уваги — усі витріщалися на нього, мовби
на палац Синьйорії, і розмовляли про сестер та їхнього
племінника. Дві фотокамери на високих триніжках були вже
напоготові. Бракувало тільки прилавків із вафлями та воро­
жок, а то можна було б подумати, що в Санта-Марії ярмарок.
Нарешті до будинку сестер Матерассі під’їхав великий за­
критий автомобіль, розкішний і блискучий, з лакеєм, який
сидів поруч водія, і, відтіснюючи натовп, що віялом розсту­
пався перед машиною, став розвертатися біля хвіртки з біли­
ми поржавілими гратками. Хвіртка, яка для графинь, маркіз,
герцогинь, священнослужителів та багатих утриманок зав­
жди лишалася прочиненою тільки наполовину, тепер з нагоди
такого торжества була розчинена навстіж.
Коли автомобіль зупинився, лакей вийшов і став біля
дверцят у позі, що зображувала поштиве очікування. Юрма
обліпила машину, наче рій бджіл. Усі прагнули подивитись,
як вийдуть тітки, щоб їхати до Флоренції, де формувався ве­
сільний кортеж.
Минуло п’ять хвилин, поки цікаві намагалися вгадати,
яким буде цей перший номер денної програми, в яких сукнях
і капелюшках вийдуть сестри та які начеплять на себе оздо­
би. Аж раптом по юрмі прокотився здивований гомін.
«О-о-о! Ой-ой-ой! Оце так!» — водночас вихопилося із сотні
горлянок, і з несподіванки натовп аж відсахнувся назад.
У дверях будинку з’явилися дві старі жінки, одягнені наре­
ченими, й повільно та врочисто рушили до хвіртки. ЗгіднЬ
з ритуалом, на сестрах Матерассі були білі атласні сукні,
а поверх суконь була накинута фата, пришпилена до волосся

265
і з таким довгим шлейфом, що вони заплуталися б у ньому,
якби вірна Ніобе знову й знову не розгортала його — вона
ледве встигала перебігати від однієї господині до другої, як
ото собака, що намагається догодити двом хазяїнам зразу.
У волоссі сестер біліли букетики помаранчевого цвіту, й такі
самі букетики були приколоті на талії, на грудях і на подолі
суконь.
— О-о-о!
— Ой-ой-ой!
— Оце так! —- дружно видихнув натовп, нездатний стри­
мати почуття, розбуджені таким незвичним видовищем.
Сестри підійшли до машини з великою гідністю і гордою не­
зворушністю, хоч у обох тремтіли коліна й підгиналися
ноги. їхні обличчя здавались навіть не блідими, а зеленаво-
мертвотними, наче в привидів. На глузливі вигуки натовпу, на
регіт і крики вони намагались відповідати зневажливим
поглядом, силкувалися вимучити із себе поблажливу усміш­
ку, але марно. У Кароліни очі заволоклися слізьми, а в Терези
обличчя ставало дедалі похмурішим, і коли дверцята автомо­
біля зачинилися за ними, вона висунула голову у віконечко,
сердито глянула на веселу гамірну юрму, скривила губи і
хотіла з презирством пирхнути. Зсудомлені до болю м’язи
обличчя не дозволили їй до кінця здійснити задумане, але
після тієї гримаси жартівливі вигуки трохи стихли. Здава­
лось, у такий спосіб вона відповіла грубіянам те саме, що
кілька днів тому сказала своїй сестрі, різко уриваючи супе­
речку з нею: «Ми з тобою можемо носити помаранчевий
цвіт із високо піднесеною головою, а от наречена — хто-
зна...— І щоб остаточно розвіяти сумніви сестри, додала: —
Ми не рівня деяким дівулям, що йдуть під вінець вагітними».
Ну, а Пеггі, та надто не замислювалась, як їй слід одягтись
і як мають одягтись інші. Те, що для двох старих дів станови­
ло драму цілого життя, для неї було чимось мало значущим,
не вартим її уваги. Примхлива і водночас байдужа до умов­
ностей, вона прагнула лише виглядати якомога екзотичніше і
хотіла, щоб інші виглядали так само. Пеггі була жінка не­

266
залежних поглядів і ні в чому не збиралась себе обмежувати.
Головне — щоб весілля було флорентійським і в селянському
дусі, а цієї своєї мети вона більше ніж досягла, принаймні
так їй здавалось і, мабуть, не тільки їй.
Щодо Ремо, то він би не зробив тіткам зауваження, на­
віть якби вони з’явились у вбранні арлекінів або в костюмі
праматері Єви, котра, як відомо, обходилася без послуг
кравця.
Слід зауважити, що коли прокотилася хвиля першого
подиву, в натовпі поширилася чутка, яка трохи пригасила
загальну веселість: мовляв, коли грають весілля в аристокра­
тичному товаристві, то дами,— скажімо, герцогині або коро­
леви,— котрі супроводжують наречену, теж убираються в бі­
ле й надягають фату. Хтось нібито навіть бачив таку фото­
графію в «Доменіка дель Кор’єре». Отоді й притихли не
вельми шанобливі вигуки, які спонукали Терезу на відповідь,
що не мала в собі нічого від аристократичних і тим паче
королівських манер.
Сестри Матерассі поїхали, і натовп знову посунув до церк­
ви. Усі з’юрмилися перед папертю, ставши двома щільними
рядами обабіч червоного килима, на який ніхто не смів сту­
пити. До одинадцятої залишалося кілька хвилин, які, проте,
тяглися нестерпно довго. А над головами людей позавмирали
фотографи, схожі на фокусників біля своїх триніг, накритих
чорними покривалами.
Та ось пожвавлення серед тих, хто не міг покинути свого
дому або крамнички і тільки виглядав у вікно, з дверей або
стояв біля хвіртки, сповістило, що весільний кортеж набли­
жається. Попереду машин мчали, щоб приєднатися до натов­
пу ті, хто зумів вирватися з дому в останню мить.
Коли з-за повороту з’явився перший автомобіль, духо­
вий оркестрик із Сеттіньяно весело гримнув:
«Ой пусти, пусти-но, берсальєре!
А то встане мати, вийде нам навстріч!»
«Якщо встане мати, слід її приспати,
Й будемо кохатись, мила, всеньку ніч!»

267
 Машини їхали майже впритул одна за одною, наче зв’яза­
ні, й наближалися повільно, як на параді.
На четвертий місяць стала я важка,
Я ж любила берсальєра, а любов — така!
У першій двомісній машині, яку вів сам Ремо, сиділи
наречений із нареченою, а позад них на вантажному сидін­
ні примостився вірний Палле, схожий на сову на сідалі —
у новісінькому синьому костюмчику та в світло-каштановій
кепці, насунутій, за звичкою, на самі очі.
Слідом їхали три зовсім однакові великі закриті машини;
у кожній поряд із водієм сидів лакей у лівреї, а позаду
розмістилися офіційні особи весільного кортежу. В першій —
чотири хлопчики-пажі, в другій — тітки, а в третій — чоти­
ри свідки, обрані серед приятелів Ремо. Завершували про­
цесію вісім-десять розмаїтих машин — і великих, і малень­
ких, і закритих, і відкритих,— у яких сиділи, чоловік по
п’ятеро в кожній, друзі нареченого, усі в циліндрах та
фраках, як то й належить на такій врочистій церемонії.
Так що того ранку побіля найвідоміших кондитерських у
центрі Флоренції вешталося куди менше дженджуристих
молодиків, ніж звичайно.
Фотографи заходилися чаклувати біля своїх апаратів,
то з’являючись із-під чорних накривок, то зникаючи під
ними.
Із жінок у весільному кортежі були тільки наречена й
тітки. Або, якщо висловитися точніше, три наречені: одна
юна і дві старі, яким допомагало витримувати свою роль
одне почуття, що його вони берегли на самому дні душі.
Воно надихало їх снагою, тільки завдяки йому могли вони
встояти на ногах. Під своїми білосніжними уборами наре­
чених сестри приховували страшну таємницю, як ото прихо­
вують револьвер або закривавлений кинджал: «Він не лю­
бить її, він одружується з розрахунку». Через те вони були
готові йти за нею куди завгодно і всміхатися їй без кінця.
Адже справжньою мавпою, причарованою й приборканою,

268
була вона, хоч і не усвідомлювала собі цього. Це невимовно
солодке почуття давало тіткам силу, коли вони сідали в ма­
шину й коли виходили з неї, коли йшли з високо піднесеними
головами крізь юрбу, яка, побачивши їх, не могла втрима­
тися від сміху; вони врочисто ступали, тягнучи за собою три
метри білого шлейфу, і в їхніх ненависних поглядах можна
було прочитати: «Це не правда, ви не вірте, це не серйозно,
він прикидається, він одружується з розрахунку, він не лю­
бить її, він сам нам про це сказав. Вона багата й він одру­
жується задля її грошей, він навіть не знає, хто вона така».
Вийшовши з автомобіля, Пеггі викинула щойно запалену
сигарету, і її миттю підібрав якийсь хлопчак, прошмигнувши
під ногами в натовпу. Всі аж здригнулися, бо ще ніхто ніколи
не бачив, щоб наречена в білій сукні, під білою фатою та ще
й прикрашена білими квітами помаранчі, кидала сигарету,
рушаючи до вівтаря.
— Ось вони які, сучасні наречені,— стиха проказав хтось.
А дівчата повторювали, мов зачаровані:
— Це Грета Гарбо! Справжнісінька Грета Гарбо! Тільки
Грета Гарбо може курити, де їй заманеться.
Потім звертали погляд на жениха й шепотіли імена всіх
красенів-кіноакторів, що так часто навідували їх уві сні.
Вибратися з машини, тягнучи за собою вісім метрів шлей­
фу, дати його в руки чотирьом пажам, розвернутись і рушити
в потрібному напрямку було нелегким завданням. Ось тут
Пеггі й проявила свою дивовижну грацію та спритність —
її рухи були такими блискавичними й чіткими, немовби вона
виступала на сцені з акробатичним номером перед очима в
приголомшеної публіки. А тим часом близько сорока юнаків
повискакували з машин і оточили наречену щільним кільцем.
Нездатні притлумлювати в собі невтримну веселість і моло­
де завзяття, вони весь час були в русі, і їхні блискучі ци­
ліндри миготіли наче в калейдоскопі.
Коли під звуки органа Пеггі увійшла в храм і опустилась
навколішки біля вівтаря під розгубленими поглядами святих
та ангелів, якими ті зустріли появу на своєму небі цієї не­

269
 відомої зірки, виявилося, що шлейф простягся майже до
дверей крихітної церкви.
Потім пустили й натовп, який влився до церкви бурхли­
вим потоком — кожен прагнув прилаштуватися в такому
місці, звідки було б видно всю церемонію.
Якщо те вінчання й не було цілком флорентійським або
селянським, як того прагнула наречена, то, поза всяким сум­
нівом, воно заслуговувало називатись оригінальним. Навіть
неуважний спостерігач помітив би щось дивне майже в усіх
учасниках торжества.
Під білим убором нареченої вгадувалося гнучке тіло
спортсменки і дівчини, призвичаєної до сучасних танців; тро­
хи аж надмірна зосередженість Пеггі порушувалася зблиска­
ми безтурботної легковажності — то була легковажність
людини, яка не надавала найменшої ваги священнодійству,
проте старанно виконувала свою роль. Обличчя Палле мало
ніби аж погрозливий вираз — таке воно було суворе й зам­
кнуте, а на мертвотно-синявих зсудомлених обличчях тіток
відбивалася гірка усмішка, через яку вони виглядали ще
старшими у своєму вбранні наречених. Зовнішність та пове­
дінка юнаків із почту Ремо дуже мало відповідали уро­
чистій атмосфері релігійної церемонії. Навіть коли вони
стояли нерухомо, їхнє молодече завзяття перехлюпувало
через вінця і, здавалося, повітря навколо них аж клекоті­
ло. Тут була в повному зборі вся шалапутна компанія,
яка поглинала золотаві яєшні, зготовлені Ніобе, і всім своїм
виглядом вони показували, що нічого не сприймають серйоз­
но, що все це для них тільки дотепний жарт, хоча церемонія
відбувалася за всіма правилами. Ось на яку чудасію пере­
творилося вінчання «у флорентійському та селянському ду­
сі», коли його влаштували за смаком людини, що не мала най­
меншого уявлення ні про Флоренцію, ні про селянські зви­
чаї. Виникало враження, ніби під святковим вбранням усі
тут мають на собі гімнастичне трико — навіть наречена,
навіть тітки — і будь-якої миті вони швиденько поскида­
ють усе з себе і почнуть вистрибувати й робити сальто,

270
 атлетичні та силові вправи. Коротко кажучи, це вінчання
скидалося чи то на оперету, чи то на цирк.
Муніципальний оркестр Компіоббі заграв тріумфальний
марш з «Аїди», а потім почалася меса в супроводі містичного
хору з «Норми». І оркестр, і духовики відбували свою служ­
бу на майдані зовсім не в тон з релігійною відправою, хоча
й водночас із нею. Фокусники-фотографи перенесли свої
апарати до церкви і чаклували біля самого вівтаря, знову
й знову блискаючи спалахами магнію: «Пфлам! Пфлам!
Пфлам!» За кожним таким спалахом люди здригалися, а
штукарі й далі незворушно творили свої чудеса: «Пфлам!
Пфлам!»
Посеред усього цього безладу та штучності одна тільки
людина трималася бездоганно — Ремо. Невимушений, ко­
ректний, елегантний, у чудовому фраку, що прегарно обля­
гав його досконале тіло, жодного разу не виявив він незграб­
ності чи невпевненості, легковажності чи вульгарності; уваж­
ний і чемний, ішов він поруч із нареченою, а привівши її
до вівтаря, стояв біля неї з великою гідністю. А в найуро­
чистішу мить вінчання він, здавалося, до глибини душі
перейнявся святим духом таїнства, не виявляючи при цьому
ні збентеження, ні розгубленості. На відміну від інших, уся
його постать була в цілковитій гармонії з урочистою атмос­
ферою релігійного ритуалу.
Молодий священик, пов’язуючи юну пару нерозривними
узами шлюбу, дивився під час церемонії тільки на Ремо,
зачарований його виглядом та манерами і, здавалося, не по­
мічав більше нікого. Хоч ці двоє юнаків, такі відмінні по духу,
і жили зовсім різним життям, між ними все ж таки існувала
глибока прихильність, струмінь невисловленої — або несміло
висловленої — взаємної приязні, яка тільки зміцніла в цю
врочисту й радісну годину. Священик був дивно зворушений
шляхетною поведінкою юнака і зосередив на ньому всю ува­
гу, майже забувши про інших, які набилися в церкву і майже
душили одне одного, щоб краще все роздивитися.
Позаду вкляклих перед вівтарем нареченого й нареченої

271
стояли два позолочені крісла для тіток, які або сиділи, або
стояли — згідно з ритуалом служби божої. їхні обличчя
здавалися цілком незворушними, отрута, яку вони проковт­
нули, діяла й досі, змушуючи їх судомно посміхатися, хоч
їм хотілося плакати. Вони начебто чекали, що ось-ось тра­
питься якась несподіванка, а натовп у свою чергу дивився
на сестер Матерассі й теж, здавалося, ждав від них якоїсь
витівки. Гірка судомна посмішка була вибита на обличчях
тіток, наче тавро. «Ви не вірте їм, це звичайна собі комедія...
Він одружується без кохання... Він бере її задля вигоди. Яке
вже тут кохання... Про кохання тут і мови не може бути...»
Перш ніж священик підняв чашу, музиканти на майдані
виконали куплет із «Ріголетто»:
Приносила я до храму
Молитви палкі, дівочі,
Й щоразу юнак прегарний
Траплявся мені на очі...

Воно й правда, що вродливий юнак траплявся на очі Пег-

гі — і багато днів поспіль,— але не в храмі, а в турецькому
вестибюлі готелю «Даніелі» у Венеції. Та це подробиця
неістотна.
Через тисняву й задуху натовп, що набився в церкву, по­
водився дедалі неспокійніше, і хоч більшість людей мусили
залишитися на майдані, з церкви долинав глухий гомін, схо­
жий на шум морського припливу. На одному з бічних вів­
тарів упали свічки, і це викликало майже переполох.
В усьому тому натовпі, дивному й розтривоженому, натов­
пі, який водночас захоплювався красою та вишуканістю це­
ремонії і жадібно принюхувався, чи не запахне легким душ­
ком скандалу, одна тільки людина зберігала спокій і душевну
гідність, одна тільки людина змогла цілком віддатися висо­
ким і благородним почуттям — Ніобе. Її провели до церкви
через покої священика, і тепер, ховаючись за вівтарем, вона
плакала ридма, плакала щиро і нелукаво, бездумно і по-ди­
тячому. Її серце, жадібне до життя, її очі, жадібні до краси,

272
оплакували свою другу молодість, оплакували щастя, яке
зумів дати їй хлопець, проживши з нею десять років під
одним дахом, і яке скінчилося тепер назавжди.
По закінченні церемонії, коли натовп посунув із церкви,
оркестр із Компіоббі, либонь, уже з думкою про келихи,
які незабаром їм подадуть, гримнув застільну пісню з «Траві-
ати». А фокусники-фотографи ще раз пірнули під свої чорні
накривки.
Наповнимо чари іскристим вином!
За щастя й за вроду,
За мить насолоди
Сьогодні нам випити слід!
Ну, а в репертуарі сеттіньянського духового оркестрика,
певне, була одна тільки пісня, зате, слід визнати, виконували
вони її з надзвичайним азартом:
А на сьомий місяць синок народився,
Зразу в капелюсі — справжній берсальєр!
Особливо старанно в них трудився тромбон. І поки шику­
вався кортеж, поки запрошені на весільний бенкет сідали в
машини, у повітрі гриміло:
Сів він — року не минуло — на велосипед,
Недарма ж у нього батько — славний берсальєр.
Звикши до несамовитих завивань джазу, Пеггі вважала,
що обидва оркестри грають пречудово, і враження сільської
ідилії цілком досягнуто. Вона все бачила в рожевому світ­
лі, її опанувало глибоке розчулення, і Пеггі страшенно
раділа з цього, а особливо тішило її відчуття, що в будь-яку
мить вона зможе вийти з такого стану, тільки-но їй зробиться
нудно. І при всьому тому вона вважала свої почуття цілком
щирими! Її поривало всіх обняти і всім сказати одне з тих
лагідних слів, яких задля такої нагоди навчив її наречений
і які вона вимовляла дуже приблизно: «Чудовий, чарівний,
сільський, дикий, примітивний, селянський, первісний...»

273
їй кортіло кожного розцілувати або принаймні обдарувати
цукерками, їй подобались геть усі, навіть ті, хто дивився на
неї зі зціпленими зубами, навіть тітки, що приховували
кинджал під своїм білосніжним одінням і отруту під криви­
ми посмішками. «Він не любить її, він одружується з розра­
хунку»,— досі твердили вони подумки, хоча Пеггі не зро­
зуміла б цих слів, навіть якби їх переклали для неї на англій­
ську чи будь-яку іншу мову. А коли б усе-таки хтось зумів
розтлумачити їй їхній правдивий зміст, то вона розсміялася
б від щирого серця. Драма, яку сестри Матерассі пережи­
вали з мукою в серці, для Пеггі стала б тільки зайвим приво­
дом для сміху.
Автомобільний кортеж повільно рушив до повороту на
Флоренцію. Слідом за легковими машинами їхали два ваго­
вози з духовим оркестриком та оркестром із Компіоббі;
музиканти, усі в беретах трамвайних кондукторів, їхали,
стоячи із своїми інструментами в руках, і всю дорогу, аж до
міста, по черзі лунали то пісня про берсальєра, то марш із
«Аїди», то застільна з «Травіати» (не забудьмо, що з кожною
хвилиною оркестранти наближалися до наповнених чар ве­
сільного столу).
Торкнемося,друзі, устами до чар.
І щоб повсякчас
Любовний екстаз
Вливався у наші серця!—
витинали музиканти з Компіоббі. А сеттіньянські духовики
чимраз гучніше й завзятіше повторювали свій коронний
і єдиний номер:
Ой, пусти, пусти-но, б§рсальєре,
А то встане мати, вийде нам навстріч!
Коли в’їхали до міста, оркестри замовкли, і далі кортеж
посувався лише під веселі крики приятелів Ремо, які далі
не могли стримуватись; гамір приваблював безліч цікавих
та роззяв, які звідусіль збігалися подивитись на весільний

274
поїзд. Одні думали, що одружується якась принцеса, інші
висловлювали припущення, що то везуть недавно обрану ко­
ролеву ринку, а ще інші твердили, що це знімають кіно за
участю Грети Гарбо. «Так то Грета Гарбо! їй-богу, Грета
Гарбо!» — вигукували навіть ті, які й не знали, хто вона така.
Святкові столи накрили у двох великих залах готелю,
в якому зупинилися молоді. Один стіл був для друзів
і близьких знайомих, другий — для музикантів та інших
гостей. Бенкет минав скоріше галасливо, аніж безтурботно
чи невимушено. Атмосфера торжества була просякнута
динамічним, спортивним духом — ідилія залишилась у се­
лі, й ніхто більше про неї не згадував. Веселість, яку
ці юнаки насилу й не завжди успішно стримували під
час релігійної церемонії, трохи притихла, коли гості
накинулися на їжу, але тільки для того, щоб уже після кіль­
кох ковтків шампанського вибухнути у крещендо невтрим­
ного сп’яніння, коли з кількох десятків молодих горлянок ви­
хопився майже одностайний крик — це приятелі вітали Ре-
мо, з яким вони прожили так багато чудових днів і ночей.
На чільному місці за овальним столом сиділи молоді, а лі­
воруч від Ремо — тітки. Тереза — поруч з племінником,
далі — Кароліна. Тереза трималася досить спокійно, хоча її
згорьоване обличчя здавалося виліпленим із воску, який ось-
ось розтопиться. Кароліна боязко горнулася до сестри, на­
чебто хотіла заховатись або знайти прихисток від холоду,
яким віяло від її власної білої та блискучої сукні. Склада­
лося враження, наче Ремо сидить між трьома нареченими,
причому з виразу його обличчя аж ніяк не видно було, щоб
він вважав, ніби їх забагато або котрась із них здавалась
йому сумнівної якості. Навпаки, він розподіляв свою увагу
між усіма трьома з цілковитою невимушеністю, мовби да­
вав зрозуміти: в разі потреби він би справився із скілько­
ма завгодно нареченими — і будь-якого гатунку!
Далі двома щільними рядами сиділи приятелі Ремо —
чоловік по двадцять із кожного боку стола. Ті, хто не мав
циліндра та фрака, прийшли прямо на обід. А в протилежно­

275
му кінці стола, так би мовити, у самому його «низу», сидів
самотою Палле, серйозний і зосереджений, майже нахмуре­
ний. Добре розуміючи, які розкоші потрапляють йому на та­
рілку та в келих, він був сповнений рішучості покуштувати
всього того розмаїття і досхочу натішитися смаком трунків
і страв. Зосередженість Палле дорівнювала завзяттю, з яким
він знищував їстівне.
Зате тітки ковтали кожен шматок з великими муками
й через силу; коли вони підносили до рота виделку, їхні
руки помітно тремтіли, а келихи вони відставляли, тільки-но
пригубивши з них, наче боялися, що туди налито отрути
або приворотного зілля. їхні обличчя були вкриті мертвот­
ною блідістю, очі аивилися в одну точку, губи судомились.
Вони були нездатні ні всміхнутися, ні відповісти бодай що-
небудь Ремо, який з невимушеною легкістю розподіляв свою
увагу між нареченою і тітками. Сила, яка досі підтримувала
сестер, покинула їх відразу, тільки-но вони сіли до цього
столу. Ще трохи і вони повернуться самі-одні до Санта-
Марії у своєму вбранні наречених. На цю думку обом хотіло­
ся зникнути, хотілося, щоб підлога провалилася в них під
ногами і поглинула їх. Ще трохи, і їм доведеться попрощати­
ся з Ремо, який поїде з дружиною до Генуї. Там він сяде
на пароплав і попливе до Америки, можливо, назавжди.
Вони дякували господові, що сидять, а не стоять на ногах,
бо їхні тіла вже не витримали б цього останнього випробу­
вання. В їхніх душах не лишилося більше злості ні проти ко­
го, усі обличчя злилися для них в одну білу пляму, їхні
серця затверділи в грудях, мов камені, а голови невтримно
хилилися вниз. Тереза прикипіла поглядом до Палле, який
сидів на протилежному кінці столу, він здавався їй далеким-
далеким і огорнутим туманом, проте він був для неї тією
самою соломинкою, за яку хапається потопельник, перш
ніж піти на дно. Ніхто сьогодні навіть не згадав про Палле,
ніхто не сказав нічого такого, що його стосувалося б: було
ясно, що солодке життя закінчилось, і він муситиме повер­
нутися туди, звідки прийшов. Спілку між двома молодиками

276
було розірвано, їхня дружба відійшла в минуле. Палле до­
ведеться пошукати собі місця в якій-небудь ремонтній май­
стерні, прилаштуватися десь механіком або водієм. Відтепер
йому доведеться жити тим самим життям, яким живуть усі,
хто заробляє собі на хліб тяжкою і повсякденною працею.
Сусіди вже розпитували в нього, що він думає далі робити.
Палле відмовчувався, проте всім своїм виглядом показував,
що готовий змиритися з долею. Тереза дивилась, як він їсть,і
в душі розчулювалась, поновлювала зв’язок із дійсністю,
яка тільки щойно здавалась їй далекою і примарною. Вони
повернуться до Санта-Марії разом з ним, з хлопцем,
який протягом десяти років був нерозлучним приятелем їх­
нього небожа. Палле — це все, що лишиться їм від Ремо і
від тих десяти років. Цей мовчазний небалакучий юнак
освітить їхнє життя, яке без нього занурилося б у чорний
морок; вони часто з ним зустрічатимуться, вони заохочу­
ватимуть його до розмови — мабуть, і йому приємно буде
згадувати про свою безтурботну щасливу юність.
Справді між двома приятелями досі не було сказано
жодного слова з приводу від’їзду Ремо, вони нічого не обго­
ворювали, не вирішували і навіть не заїкнулися один одно­
му про свої наміри, задуми чи можливості. Палле був не з
тих, хто любить допитуватись, і Ремо знав, що товариш по­
годиться на все без заперечень. Про візу для Палле, необхід­
ну для виїзду за кордон,ніхто не згадував, і було само собою
зрозуміло, що він залишиться у Флоренції. Отож Палле, ма­
буть, мав цілковиту слушність, зосередивши всю свою увагу
на тому, щоб востаннє попоїсти за таким розкішним столом,
востаннє використати можливість, якою так довго обдарову­
вала його фортуна. Той хлопець був рятівною соломинкою
для Терези, тільки завдяки йому їй щастило тримати голову
піднесеною, а Кароліна вже відчувала, що ось-Ось знепритом­
ніє: болісне отупіння розтікалось по її мозку, голова памо-
рочилась і все навколо розпливалося, мов у тумані, гомін за
святковим столом здавався їй далеким і ледь чутним.
Вони вже дивились на молоду без злості й без ревнощів,

277
не були більше здатні глузувати з неї, тішитися своєю жахли­
вою таємницею: смертельна зброя сама собою випала з їхніх
рук. Вони бачили її десь далеко-далеко, ніби за склом, усе
вони бачили тепер наче крізь скло, навіть шум і гомін був
відокремлений від них склом. Холодні відблиски їхніх су­
конь змушували їх тремтіти від остуди й страху — і тим-таки
могильним ххшодом віяло від їхніх старечих тіл.
Почалися тости — дружні, прихильні, а часом і надто ве­
селі, сповнені непристойних, хоч і витончених натяків. При­
ятелі Ремо вихваляли красу та грацію молодої (яка від­
повідала тільки : «О yes, all right», нічого, власне, не розумі­
ючи) і славили щасливу зірку, яка завжди вела по життєвих
дорогах сьогоднішнього жениха, їхнього найдорожчого дру­
га. Іноді Пеггі схоплювала якесь невідоме їй слово, і тоді
за столом виникала легка ніяковість, бо вона вимагала
тлумачень, і годі було відвернути її увагу, вона поводилась
наче дитина, яка знову й знову повторює уперше почуте сло­
во, намагаючись перекричати всіх.
Сестрам Матерассі доводилося цокатися з усіма прия­
телями Ремо, чиї обличчя миготіли перед ними, наче в калей­
доскопі. їх змагало відчуття, ніби вони гойдаються на
хвилях, і вони шукали рятунку, чіпляючись поглядом за Пал-
ле, який теж не сміявся, не брав участі в загальних весе­
лощах.
Аж раптом Ремо підвівся зі свого місця, пройшов до
протилежного краю стола і, піднявши келих, сказав:
— Твоє здоров’я, Палле!
Палле підняв свого келиха і цокнувся з товаришем,
навіть не усміхнувшись. Тоді Ремо сунув руку до кишені й
витяг звідти синю книжечку, яку кинув на скатерть перед
приятелем. То був американський паспорт. Уся зала наче
вибухнула одностайним вигуком: до Америки їде й Палле!
А Палле жодним порухом не видав своїх почуттів —
подиву, радості чи зворушення. Він узяв паспорт зі скатер­
ки й поклав його до кишені, як поклав би туди коробку
сірників, після того як позичав її на мить сусідові.

278
 — Без Палле неможлів! — заявила Пеггі, намагаючись
перекричати гамір, а тим часом цілий гурт приятелів кину­
лися до щасливця, підхопили його на руки й тріумфально
понесли навкруг зали, вигукуючи: «І Палле їде в Америку!»
— Аякже! — знов озвалася Пеггі, сама не своя від радос­
ті.— Без Палле ми б не поїхав.
У другій залі, де в міру того як спорожняли пляшки,
ставало все веселіше, сеттіньянський оркестрик знову грим­
нув свою знамениту пісню:
Ой пусти, пусти-но, берсальєре,
А то встане мати, вийде нам навстріч...
І найгучніше гудів тромбон.
Рештки бенкету швиденько прибрали, стіл із зали винесли,
стільці поставили попід стінами, і Ремо відкрив танці, запро­
сивши наречену, котра, як Мінос,— правда, перевдягнений
ангелом,— із дивовижною спритністю зуміла обкрутити нав­
коло себе вісім метрів шлейфа '. Як ми вже знаємо, в тому
великому чоловічому товаристві була тільки одна жінка,
здатна танцювати, та оскільки тим, для кого життя легке, ні­
коли й нічого не бракує, то й тепер раптом з’явилися не­
відомо звідки, наче вигулькнули з-під землі, десятеро або
дванадцятеро дівчат, яких відразу ж підхопили приятелі
Ремо. Вони діяли в цьому випадку, як стародавні римляни,
котрі, здобувши вороже місто, відразу хапали собі жінок, бо
вважали їх за найціннішу здобич. Та особливий попит був,
звичайно, на молоду, що танцювала так, як уміють танцю­
вати тільки американки з Нью-Йорка.
Сестри Матерассі сиділи в кутку, нездатні бачити, що нав­
коло них відбувається. Вони сиділи й розгладжували на собі
фату, досить-таки пом’яту в товкотнечі; здавалося, вони
прагнуть закутатись у неї, заховатися в ній, зігрітися.
1 М і н о с — згідно з грецькою міфологією, суддя в пеклі. Па-
лаццескі має тут на увазі Міноса, зображеного в «Божественній ко­
медії» Данте («Пекло», пісня 5): грішникові призначають круг пекла
залежно від того, скільки разів Мінос обкрутить свій хвіст навкруг
тіла.
279
їхні бідолашні очі нічого не розрізняли в кружелянні танцю;
сестри наче потонули в хаосі голосів та рухів, загубилися
посеред усього цього розгардіяшу. Адже вони втратили
останню свою надію — навіть ГІалле їде до Америки. Вони
чули невиразне гудіння у вухах, бачили, як миготять перед
ними постаті, але людей у тому миготінні не розрізняли.
Вони відчували, що тонуть, ідуть на дно — остання їхня
спроба вхопитися за соломинку ні до чого не призвела. Якби
їм зараз сказали, що пора йти, вони не змогли б зіп’ястись
на ноги. Приятелі Ремо підходили до них, щось їм казали,
запрошували танцювати й радили бути веселими; тітки не
могли навіть здобутися на відповідь, не розуміли, чого від них
хочуть, не чули звернених до них слів; в густому тумані,
що застеляв їм очі, вони бачили тільки, як сміються чиїсь
губи, а перед їхнім зором виникало моторошне видіння: два
трупи, вдягнені нареченими, йдуть у танець.
Ремо, від якого ніщо не могло сховатися, навіть коли
він мусив дбати водночас про багато справ, зрозумів їхній
стан. Він сказав кілька слів на вухо Пеггі, яка танцювала
без передиху, швидко підійшов до тіток, нахилився до
них, щоб вони почули його в такому гаморі, й мовив:
— Уже четверта. Краще вам поїхати зараз, а то буде піз­
но. Ходімо, я вас відвезу.
Близькість Ремо, його дихання, що залоскотало їм щоки,
мов чудом пробудило сестер із болісного заціпеніння.
Не перестаючи танцювати, Пеггі загукала:
— Cood bye! Cood bye! 1
Вона помахала тіткам рукою і знову крикнула:
— Cood bye! Cood bye!
Але сестри не відповіли їй, вони її не бачили, вони
нічого не бачили.
Дві білі примари зникли, мов розтанули у важкому,
просякнутому димом повітрі. Ніхто й не помітив, як про­
слизнули вони під стіною, поміж розвеселених юнаків, які

1 До побачення! До побачення! (Англ.)

280
стільки разів сиділи вночі за їхнім столом, поглинаючи
ковбасу, шинку, золотаві яєшні, зготовлені Ніобе, та свіжі­
сіньку, ще вологу від роси салату, яку Палле приносив у тем­
ряві просто з грядки. «Коррадо, Франко, Бруно, Массімо,
Ренцо, Гастон, Альфредо, Серджо, Джім...»
І цього разу Ремо врятував становище. Тітки не знайшли б
у собі сили попрощатися з ним тут, на очах у всіх, вони
не встояли б на ногах і попадали.
Надворі вже чекала машина, в ній сидів Палле. Сестри за­
лізли в неї так поквапно, мовби за ними гналися, й Ремо від­
разу розвинув швидкість, яку погано витримувало весільне
вбрання жінок. Вони сиділи в автомобілі й нічого перед собою
не бачили, тільки туман і тіні, чорні тіні танцюристів та білі
примари у вбранні наречених, що зникали в тому тумані.
Від’їзд було призначено на п’яту, а вже минула четверта
і не можна було гаяти жодної миті.
За кілька хвилин перетнули Флоренцію й на величезній,
вочевидь недозволеній швидкості помчали по Сеттіньян-
ській дорозі.
Сестер трусило й підкидало, на поворотах вони падали то в
один бік, то в другий і все ж таки крізь болісне отупіння по­
чували глибоку вдячність до Ремо. Він зумів урятувати
становище, й тепер вони попрощаються з ним удома, а там
їм буде легше витерпіти пекучий біль розлуки, ніж на очах
у людського натовпу.
— Біжи попрощайся з матір’ю,— сказав Ремо, звертаю­
чись до Палле, коли вони вийшли з машини.— А я підні­
муся до себе, я там дещо забув узяти. І пам’ятай, що в нас
тільки десять хвилин.
Увійшовши в дім, він поклав свого циліндра на стіл і збіг
сходами нагору, а тітки застигли посеред кімнати, втупивши
погляд у призахідну заграву за вікном.
Ремо піднявся до себе, бо він там начебто дещо забув
узяти. Одначе нічого він там забути не міг. Усі його речі було
перенесено до готелю ще в попередні дні, а Ніобе й тітки
потім ретельно оглянули кожну шухляду.

281
 Ремо затримався рівно на десять хвилин, як він і сказав
Палле, що побіг до притулку для дефективних дітей, який
був неподалік, попрощатися з матір’ю.
Можна снувати різні здогади про те, як провів юнак ті
десять хвилин у кімнаті, де він щасливо й безтурботно
жив цілих десять років. А що справді йому не було чого там
робити, не було чого брати, то лишається припустити одне:
протягом тих десяти хвилин він думав. Та не завжди легко
вгадати, про що думають чоловіки в деякі хвилини свого жит­
тя. Ми просто відзначимо, що ті, хто звик жити життям бурх­
ливим і гарячковим, ті, чиї години завжди сповнені подіями,
такі чоловіки іноді залишають на своєму шляху прогалини,
даючи змогу іншим людям заповнити їх за допомогою
своєї уяви. Самі чудово вміючи використовувати свій час,
ці чоловіки, проте, добре знають, що іноді варто подарувати
якусь його часточку своїм близьким. Близька людина напов­
нює ті десять хвилин подіями, яких тому, кого вона лю­
бить, вистачило б на десять років життя,— і почуває себе
щасливою. Отож ніколи не варт відмовляти близькій людині
в такій дрібничці. Нарешті Ремо швидко спустився, підійшов
до тіток, що стояли в тій самій позі, й міцно обняв обох зразу.
Жінки дозволили звести себе докупи і стиснути в обіймах,
наче безживні ляльки. Ремо розцілував їх у щоки.
— До побачення! Думаю, ми скоро зустрінемось. Пеггі ду­
же любить Італію, а надто Флоренцію... І потім... Хто знає...
У тому «хто знає...» була вся філософія його безладного,
позбавленого будь-якої програми життя, і в тоні, яким він
вимовив ці слова, прозвучало цілковите вдоволення своєю
долею і готовність до всіх несподіванок.
— Таке життя,— сказав він на завершення.
Потім обернувся до служниці:
— Правда, Ніобе?
Ремо обняв її й поцілував. Стоячи в дверях, Ніобе обм’якла
в його обіймах, наче напханий ганчір’ям мішок. Там вона
й залишилася стояти, в тіні, затуливши обличчя долонями.
Ремо схопив із столу циліндр і побіг до автомобіля.

282
 — До побачення синьйори,— сказав Палле, заглянувши
в двері й торкнувшись пальцями дашка кепки.
Та вони досі нічого не чули і не відповіли йому.
Виходячи з дому бігцем,— як і заходив,— Ремо не помі­
тив, що муляри розібрали низенький мур перед будинком
і вже почали класти інший, набагато вищий.
Обидва хлопці миттю посідали в машину, і Ремо, крутячи
кермо і на карколомній швидкості востаннє звертаючи на
Сеттіньянську дорогу, пробурмотів сам до себе:
— Зрештою, я зробив усе, що міг.
І, мабуть, він мав рацію.
А тітки, після того як він стиснув їх у обіймах і поцілував,
знеможено опустилися на стільці поруч зі своїми кроснами.
Так і сиділи вони там, нерухомі, застиглі, із сухими очима,
тупо дивлячись у чорну порожнечу. Віднині їм лишилося
тільки оглядатись назад, тільки в минулому могли вони
черпати сили, щоб жити далі.
Від дверей, порушивши гнітючу тишу, долинули схлипу­
вання, судорожні, розпачливі. То плакала Ніобе, затуливши
обличчя долонями.
Та ось сестри зважилися підвестись і, наче автомати, по­
вільно побралися сходами до своєї кімнати, щоб нарешті роз­
дягтися, почути себе вільніше, відпочити після дня, такого
для них нестерпно тяжкого. Наче скинута шкура, тяглися за
ними довгі білі шлейфи. Дві постаті зникли у темряві коридо­
ру, мов дві примари.
Опинившись у своїй кімнаті, сестри сперлись на ліжко,
кожна зі свого боку, і відчули, що не мають сили роздягтися.
Тіло здавалося дерев’яним, а сукня прилипла до нього, як
лак, як біла смола. Вони тільки ледь торкнулися її паль­
цями, знаючи, що не зможуть вивільнитися з неї — вона мов­
би приросла до їхнього тіла. Тоді вони впали на ліжко вдяг­
неними. В кімнаті було майже поночі. За шибками вікна, на
даху церкви й на шпилі маленької дзвіниці мерехтіли вогні
ілюмінації, що увінчала святковий день.
 Живцем поховані

Будинки сестер Матерассі перейшли у власність Паста-

кальді, різника з ГІонте-а-Мензола, який вніс першу іпотечну
заставу. А вгадайте-но кому дісталася земля? Авжеж, Фел-
ліно, їхньому колишньому орендареві Фелліно.
На місці низенького муру з вазонами тепер здіймався мур
заввишки у два з половиною метри. Він починався від грат­
частої хвіртки й тягся вздовж будинку, відгороджуючи його
від полів і утворивши перед ним вузький і темний коридор.
Позбавлений світла та свіжого повітря, нижній поверх із
своїми іржавими гратами на вікнах тепер скидався на мо­
настир, якщо не на в’язницю. Дверцята кухні, які виходили
в поле, були замуровані.
Терезу й Кароліну сусіди бачили тепер тільки раз на тиж­
день, коли в неділю вони приходили до церкви, де півгодини
слухали заутреню. Закутані з голови до ніг, вони майже
бігли підтюпцем, низько опустивши голови або втупивши по­
гляд просто перед себе. Сестри умисне вдавали, мов нікого
не бачать і нікого не знають, щоб не довелося вітатися з

284
пожильцями, які тепер, коли їхні колишні господині розори­
лися, поглядали на них зневажливо.
Але сусіди не шкодували на адресу Матерассі ні значу­
щих підкахикувань, ні презирливих смішків, щоб вони почу­
ли, щоб зрозуміли: про них не забувають і всім відомо,
в якому вони опинилися становищі, А дехто, даючи вихід
задавненій неприязні, сміявся цілком відверто і глузливо.
Тепер, коли сестри втратили усю свою маєтність, ніхто вже
їх не боявся, не захоплювався ними й не заздрив їм. За їх­
ньою спиною лунали не тільки смішки, а й розмова про те, що
з ними сталося. Чого тільки не доводилося вислуховувати
тепер бідолашним! Причому сусіди взяли за звичай базікати
вечорами під їхнім вікном з таким розрахунком, щоб нагорі
все було чутно, і цей розрахунок виправдовувався. Сестри
ніяк не могли заснути, вони здригались і тремтіли під
ковдрами, нетямлячись від безпорадної люті, й кінець кінцем
затикали від сорому вуха й звірялися на ласку божу.
А траплялось і гірше. Якийсь паскудник, що залишився
невідомим, мав нахабство випорожнитися біля їхньої хвірт­
ки, якраз посередині, на проході, і задля більшої зневаги
ще й обмазав тією гидотою гратки. Бідолашній Ніобе дове­
лось одного ранку добре вимити кам’яну доріжку і хвіртку.
Вона зробила це з християнською покорою і смиренням, не
зважуючись навіть вилаяти того, хто дозволив собі таку не­
пристойність, і тільки підносила очі до неба та просила
бога покласти край цьому безглуздому лиходійству. Поверта­
ючись потім у дім, з похиленою головою, принижена й обра­
жена, вона пробурмотіла сама до себе:
— Як на мене, то тут не обійшлося без жінки.
Ми не збираємось обгрунтовувати здогади Ніобе.
Як тільки не ображали тепер сестер Матерассі, як тільки
не збиткувалися з них! І зовсім не за те, що вони дали по­
розкошувати Ремо та й самі, мовляв, натішилися життям, а
тому, що вони низько впали,* що вони розчавлені життям.
Усі прагнули помститися їм за те, що раніше вони були
нагорі, на вершині життєвого успіху.

285
 Ні під яким приводом сестри не вийшли б тепер до хвіртки,
жоден оклик не змусив би їх виглянути з вікна своєї кімна­
ти, завжди зачиненого й заштореного. Сусіди бачили їх тепер
лише у неділю вранці, коли вони бігли до заутрені, і це було
для Терези та Кароліни мукою; їм би хотілося віднині не по­
трапляти на очі жодній живій душі, але глибоко вкорінені мо­
ральні засади не дозволяли сестрам Матерассі ухилитися
від свого духовного обов’язку, який через страждання очи­
щав і підносив їхні душі.
В сірій сутіні зимового ранку вони виходили з дому і, ту­
лячись одна до одної, швидко дріботіли вулицею. В церкві во­
ни зразу опускалися навколішки і протягом усієї відправи мо­
лилися, затуливши обличчя долонями або втупившись погля­
дом у вівтар, біля якого ще кілька місяців тому вони,
гордовиті й неприступні, в чудових сукнях із білого шовку
й у фаті з помаранчевим цвітом сиділи в позолочених кріс­
лах, обтягнутих небесно-голубою камкою.
І ось тепер, зігнуті, скулені, сестри Матерассі, здавалося,
спокутували свій гріх, благали господа простити їхню гор­
диню.
У своїй майстерні вони бездумно тинялися з кутка в ку­
ток, від столу до столу з таким виглядом, ніби щось шукали
або хотіли навести в кімнаті лад, але думками блукали десь-
інде. Діставали з шафи або зі скрині відрізи матерії, роз­
гортали їх, роздивлялися холодним оцінливим поглядом,
знову згортали і байдуже ховали туди, звідки взяли. Зби­
рали стрічки, тасьму, рештки мережива і скручували все це
в тугі мотки. Нишпорили повсюди, добре знаючи, що шукати
їм немає чого. Здавалося, вони передивляються напхані вся­
ким мотлохом скрині та шухляди бідного родича, який не­
давно помер, передивляються шанобливо, проте неуважно, з
чисто формального обов’язку, передивляються неохоче і на­
віть з легким почуттям відрази, наперед знаючи, що не зна­
йдуть там нічого істотного чи вартого бодай найменшої уваги.
Отож сестри никали по кімнатах та вовтузилися з речами
без потреби, в їхніх діях не було ніякого глузду.

286
 Іноді вони раптом припиняли копирсатись у всякій всячині
й застигали в нерухомості, розгублено озираючись навкруг
себе. Колись ця сама кімната здавалася їм ущерть заповне­
ною, а тепер раптом стала зовсім порожньою і до безглуздя
великою. Сестри Сідали і не знали, куди подіти руки. Вони то
встромляли пальця або всю п’ятірню у волосся, то шкрябали
собі голову, то завмирали, безживно склавши долоні на
колінах.
Іноді в дверях з’являлася Ніобе. Тепер і в неї руки без­
порадно звисали вниз — ті самі руки, які колись постійно бу­
ли в роботі й лише поміж ділом іноді хвацько впирались
у боки, завжди готові знову заходитися коло праці.
Досить було глянути на цих трьох жінок, і ставало оче­
видно, що від них нічого не лишилося. Вони здавалися трьо­
ма лимонами, вичавленими й викинутими на смітник.
Будинки й землю було продано, гроші витрачено до остан­
нього чентезімо, замовники безслідно позникали.
Кілька разів Джізельда возила на продаж до Флоренції
золоті та срібні дрібнички і навіть деякі речі домашнього
вжитку, за які виторгувала зовсім небагато.
Та зрештою вони продали все, що можна було продати,
крім меблів та власного дому, до якого сестри прилипли,
мов слимаки до своєї мушлі. Якби раптом хтось відліпив їх
від цих стін, то це вже означало б для них цілком безпро­
світне жебрацтво. Про таке вони навіть думати не хотіли, від­
чували, що радше впадуть мертвими біля хвіртки, ніж змо­
жуть крізь неї вийти.
Навіть тридцять років тому, коли помер батько, стано­
вище родини Матерассі не було таким безнадійним. Правда,
на них тоді тиснуло багато невідкладних боргів, але будинки
й земля ще належали їм, хоч і заставлені, а Тереза й Каро-
ліна були молоді, сповнені віри й завзяття; вони палко
прагнули врятувати родинну маєтність,сила в них аж хлюпала
через вінця, а замовлення сипалися на них дощем, і багатьом
клієнтам доводилося навіть відмовляти.
А тепер, хоч куди оберталися сестри, повсюди вони бачи-

287
ли тільки попіл, попіл, попіл... А серед попелу — привиди
далекого минулого: карети, запряжені баскими кіньми, роз­
кішні автомобілі, що колись підкочували до їхнього дому,
приваблені таємничою силою їхньої високої репутації, завдя­
ки якій ця бідна сільська оселя протягом кількох десятків
років уявлялася всім справжнім святилищем праці та добро­
чесності. А тепер усі ті екіпажі та автомобілі віддалялися
від них, мчали іншими дорогами, і Тереза та Кароліна не
встигали за ними думкою, не встигали навіть їх роздивитися.
Ці спогади сердили сестер Матерассі, робили їх дратівли­
вими й злими. Адже всі ті світські дами, які приїздили сюди
в розкішних екіпажах та автомобілях і яким вони служили
протягом сорока років, служили вірою і правдою, тепер по­
кинули їх, бо вони постаріли, бо їхні стомлені руки вже не­
здатні творити чудеса, а ще тому, що в останні роки робота
перестала бути єдиним змістом їхнього життя, що вони сто­
милися від тяжкої праці й дозволили собі трохи розважитись.
Ті жінки-егоїстки приїздили сюди тільки для того, щоб
брати, щоб утішатися чудесними витворами сестер, придбати
які їм було нічого не варто, адже вони мали багато грошей.
І ось тепер, коли сестри Матерассі стали нездатні твори­
ти чудеса, їх покинули помирати з голоду. Сестер розбирало
обурення й ненависть проти тих невдячних замовниць, а про­
те час від часу вони починали дослухатися, чи не зашарудять
біля їхньої хвіртки колеса якоїсь машини, проте марно. Ніхто
більше не приїздив — тільки привиди з’являлись і зникали
серед попелища. І над усім цим попелом, наче похоронний
подзвін, літало відлуння голосу Ремо, стискаючи їм горло,
шматуючи серце: «Тьотю Те, тьотю Ка!» Болісні корчі страж­
дань потроху їх відпускали, з очей у них капали сльози
розчулення, а з грудей вихоплювалося довге зітхання.
Вони не раз тепер бачили, як Ніобе вертається додому, обе­
режно притискаючи до грудей загорнуту у фартух половину
хлібини, жмутик зелені або кілька яєць. Коли-не-коли вона
навіть ходила на пагорби в ліс і приносила на собі в’язку хми­
зу. Вугілля в домі більш не було.

288
 їхні колишні пожильці, які колись із заздрістю стежили
за тим, як сестри багатіли, тепер з погано прихованою вті­
хою спостерігали за їхнім поступовим падінням.
За муром, що височів під самими їхніми вікнами, на
сонячному косогорі, добре захищеному від північних вітрів,
Фелліно позрубував старі липи, які сестри бачили відколи
народилися на світ — отож удари сокири та скреготіння
пилки відлунювали в їхніх серцях так, ніби то збивали для
них труни. А позрубувавши дерева, Фелліно почав готувати
на косогорі ділянку для ранньої городини: зеленого горош­
ку, редьки, перших гарбузів — і в с е угноював та угноював
той клаптик" землі, щоб він добре йому родив. Бідолашні
сестри, такі гонористі та вередливі, коли були господи­
нями, тепер мусили зачиняти всі вікна, але сморід однаково
проникав у дім крізь шпарини, і для них ця мука здавалась
найстрашнішою карою божою.
Проте їм і на думку не спадало влаштувати скандал новому
господареві їхнього колишнього маєтку, вони тільки зненави­
діли його від усієї душі. А тим більше, ні в нього, ні в колиш­
ніх пожильців вони не попросили б шматка хліба — радше
померли б з голоду.
Живцем поховані не мали права ні до кого озиватись.

Отак і жили вони, марно чогось очікуючи, аж поки одного

ранку в домі не лишилося нічогісінько їстівного. Хоч як ви­
кручувалась Ніобе, а цей безрадісний день настав.
Збагнувши, що сталося, господині втупили в служницю
запитальний погляд. Так ото дивиться на матір хворе дитя,
не розуміючи, чому вона, в його очах — усемогутня, не зро­
бить так, щоб воно одужало. Віра його й далі несхитна,
просто воно не може збагнути, чому мати нічого не робить.
А пригнічена й розгублена служниця дивилась на них із під­
бадьорливою обіцянкою, точнісінько, як і мати, котра знає,
що спроможна вдіяти тільки одне: приховати свою безпорад­
ність, щоб дитя не засмутилося ще дужче.
Тереза не зводила очей з Ніобе, чекаючи, коли нарешті

10 7 — 309 289
з її уст зірветься давно очікуване слово і не можучи збагнути,
чому ж воно не зривається, чому за таких прикрих обста­
вин служниця досі його не промовила. Тереза не могла цього
зрозуміти, хоч анітрохи не сумнівалась у великодушності Ні-
обе та в її цілковитій відданості. Отож вона намагалася вга­
дати, в чім же тут річ.
Зробивши над собою велике зусилля, Тереза перша злама­
ла кригу мовчанки.
— Ніобе, послухай, ходи-но сюди, Ніобе.
Здогадуючись, що скаже їй господиня, служниця навіть
не ворухнулась — вона не уявляла собі, як буде відпові­
дати. А в Терези аж затремтів голос — так нелегко було
їй говорити про безвихідне становище, в якому вони опи­
нились:
— Сама розумієш, для нас настали тяжкі часи... Сидимо
без роботи, ти ж бачиш... Але робота буде, я певна. Ми
поїдемо до Флоренції, знайдемо там своїх давніх замовниць,
попросимо їх, запропонуємо найвигідніші умови, нам тепер
багато не треба... Аби якось прожити... Але зараз ми в безви­
ході. Пробач, якщо я звернуся до тебе з проханням, я роб­
лю це, знаючи про твоє добре серце, але, повір, я нічого не
просила б у тебе, якби не була цілком певна, що ми
зможемо повернути тобі все, скільки ти нам даси. Я просто
не бачу іншого порятунку, окрім звернутись до тебе... Ти ж
бачиш, до чого ми докотились...
Жінка мужня, відверта і завжди упевнена в собі, Тереза
тепер не зважувалася підвести на служницю погляд; вона
говорила, заламуючи руки й опустивши голову. Бідолашна
Ніобе теж похилила голову, вона опускала її все нижче
й нижче, ніби в чомусь завинила і тепер вислуховувала
справедливі докори. Кароліна теж не підводила очей у цю
мить гнітючої ніяковості.
Досі в усіх труднощах, у всіх злигоднях сестер під­
тримувала і наділяла снагою до боротьби могутня і таємнича
сила — віра у свої невтомні чудесні руки, яких ніхто
не міг у них відібрати. Тепер ця сила почала зраджувати

10* 291
сестер; їхні руки безживно звисали додолу, і вони не знали
більше, до чого їх докласти. Це для них було найстрашніше
нещастя — з усім іншим вони ще могли б примиритися.
Підійти ближче Ніобе не зважувалась, а відповісти Терезі
вона не могла, бо їй зсудомило горло й перехопило
подих. Не підводячи голови, вона тільки безпорадно розвела
руки, як розіп’ятий на хресті Ісус.
Наче блискавка сяйнула перед очима Терези, і в тому
осяянні вона раптом збагнула правду.
— Ти віддала всі свої гроші йому, в тебе нічого нема!..—
вигукнула вона, підхоплюючись на ноги і ляснувши себе
долонею по лобі. Дальші слова завмерли в неї на устах, і
вона проказала їх подумки: — «А я все не могла зрозуміти,
чому ти не пропонуєш нам свою допомогу...»
На якусь мить вона ніби замислилась, а годі, опам’ятав­
шись, тихо провадила лагідним голосом, з ледь помітною
усмішкою:
— Отже, й ти... І ти залишилася без жодного сольдо,
сердешна Ніобе... Тому ти й мовчала... А я не могла зрозумі­
ти... Ох, і дурна!
Вона оглянулася навколо з таким виглядом, наче марила
уві сні, й двічі провела долонею по лобі, як робила в ті хви­
лини, коли, стомлена від напруженої праці, підводила голову,
на кілька секунд, щоб опанувати себе... Потім сіла.
Кароліна так і лишилася сидіти з похнюпленою головою
та із складеними на колінах руками, начебто ця сцена її зо­
всім не стосувалася. Здавалось, вона нічого не розуміла.
Тепер, коли сестри знали всю правду, Ніобе зважилась пі­
дійти до них. Вона наблизилась дрібненькими кроками і
всілася якраз між ними їй здавалося, що так слова її зву­
чатимуть переконливіше.
— Ви знаєте, що зі своєї платні я не витрачала майже
нічого. Отак я й наскладала десять тисяч лір, ви ж пам’ятаєте,
як я вряди-годи ходила на пошту і клала гроші на книжку?
Власне, я носила туди всю свою платню, хіба іноді притри­
мувала якусь копійчину, ну там на сорочку, черевики або

292
фартух чи на якісь дрібні витрати. Перші п’ять тисяч я від­
дала йому років шість тому, коли він захотів купити собі
мотоцикл.
— А!
— А!
Сестри разом прокинулись від заціпеніння.
— Он як! То це ти дала йому гроші!
— Ви ж тоді ніяк не хотіли давати, затялися: «ні» та й
«ні». А що я мала робити?..
Тереза подивилась на Кароліну просвітленими очима,
а Кароліна теж глянула на сестру — збадьорена, тремтяча.
— А я думала, ті гроші дала йому якась хвойда.
— Так то, виявляється, була ти.
— Звісно, я. П’ять тисяч лір.
— Але ж машина коштувала десять.
— Решту він якось виплатив частинами, того разу в ме­
не більше не просив. А через два роки — ви, мабуть, пам’я­
таєте — він продав мотоцикла, щоб купити першу ма­
шину.
— Я ж тобі казала, він скоріше голову дасть собі відруба­
ти, ніж візьме гроші від жінки.
Усі троє відчули могутній приплив сил. Вони зсунули стіль­
ці ближче, так що їхні голови майже торкалися одна одної.
— А ще п’ять тисяч я змушена була віддати* йому десь ро­
ків два тому. Він тоді повернувся з Віареджо і сказав мені,
що йдеться про справу, від якої залежить його майбутнє, і
якщо я дам гроші, то в нього усе залагодиться. Самі
розумієте, я не хотіла, щоб мене мучили потім докори со­
вісті... Думаю, бідолашний хлопець... Ну, а в останні роки
я вже не клала грошей на книжку... Чого ж ви хочете,
витрати стали дуже великі* тут не тільки моєї платні не
вистачило б, а треба було б відкрити монетний двір і бігати
туди по гроші, як бігають у льох по вино.
— Значить, на мотоцикл дала йому гроші ти...
— А мені таке й на думку не спадало... Стільки думала,
стільки вгадувала... Мене дуже мучила та історія, якщо

293
сказати правду, і коли він заговорив про нову машину, я
не мала сили йому відмовити.
Історія з мотоциклом була єдиною темною плямою в
їхньому житті з небожем, і ось нарешті все з’ясувалося.
Нарешті Тереза змогла вільно зітхнути, позбувшись того
сумніву, який ніколи не давав їй спокою. Мотоцикл, що його
вісімнадцятирічний красень із такою невимушеністю привів
додому, досі залишався темною хмарою на їхньому обрії,
і тепер обидві жадібно вдихали свіже повітря під чистим
сонячним небом.
— А з тією машиною... Я так боялася, щоб він не дістав
її в подарунок від отієї графині, що втекла з Росії.
— Чорта з два! — відказала Ніобе, знову розмовляючи
своїм звичайним тоном.— Не знаєте ви таких жінок. Графи­
ні подобалося брати, а не давати. Та й хлопець був не
дурніший за неї і знав, чого йому треба. Він теж хотів чогось
свіженького, а не стару дохлятину, хай там як добре вона
веслувала та плавала...
— Справжня потіпаха!
— Та ще й яка!
— Але він одразу зрозумів, що вона полює на дурників,
ота графиня.
— Тоді чого він никав з нею годинами, отут, попід две­
рима?
— Ет... На це, либонь, були свої причини.
— Розумієш, що подумали б люди, бачачи такого пристой­
ного юнака в товаристві тієї старої баби з її скандальною
поведінкою? Тому я й вирішила, що слід покласти цьому
край і купити йому машину.
— Ну, а потім, ви розумієте, в нього було стільки витрат...
Хлопцеві, який обертається в пристойній компанії, багато
чого треба, щоб його не вважали гіршим за інших.
В міру того як Ніобе говорила, сестри мовби оживали,
а служниця знову прибрала свого спокійного усміхненого
виразу.
— Що ви хочете, простирадла в нашому домі грубі... Для

294
 нас вони, звісно, добрі, бо ми лягаємо в сорочках. Якби
й він спав у сорочці, я б нічого... Але ж він лягав голі­
сінький... Я не могла цього стерпіти... Ну, й купила йому
лляні простирадла — гладенькі такі, легкі та свіжі. Мені
було прикро думати, що він укривається нашими грубезними
сільськими ряднами, обдирає собі шк«іру, а вона ж у нього
мов оксамит. А як він зрадів, коли помітив! Сам би він, звісно,
про це й словом не прохопився, де вже там, він про таке й
не думав, то я сама вирішила, що далі так бути не може.
Зрештою... будьмо справедливі... Так воно не годилося...
Сестри дивилися на служницю, мов зачаровані, ловили
кожне її слово. Настав полудень, але, захопившись розмо­
вою, вони цього навіть не помітили. Вони забули про все:
про час, про голод, про те, що в домі нема чого їсти.
— Він був такий добрий, такий люб’язний... А як любив
вишуканість, як цінував увагу... Хлопець і народився, щоб
бути великим паном. Іноді він дарував мені фотографії, навіть
із Віареджо надсилав.
— Справді? І тобі теж? А чом ти їх не показувала?
— Таж я знала, що у вас і своїх багато...
Коли Ремо вирушив у мандри, він і справді надсилав тіт­
кам фотознімки з кожного міста. Кілька карточок він на­
діслав також Ніобе, а кілька подарував їй при зустрічі.
Але в той час як тітки безліч разів показували свої фото­
графії всім і кожному, Ніобе тримала свої під замком.
І ось тепер вона лукаво заусміхалась, мовби чогось не дого­
ворюючи.
— Втім, вони у мене в скрині, якщо хочете, піду принесу.
Незабаром Ніобе повернулася з фотографіями, і всі троє з
цікавістю почали роздивлятися їх. Потім Кароліна, не можу­
чи стриматись, побігла до своєї кімнати і взяла там їхні фото­
графії, близько тридцяти штук — сестри хотіли порівняти їх
із фотографіями Ніобе, яких було не більше десятка. Вони
розклали всі карточки на столі. Кожна нагадувала їм про
якусь подію, про місце, про день, про хвилину. Почалася
жвава розмова, уривана вигуками та сміхом, як за давніх

295
щасливих часів. Сестри майже забули про свої прикрощі, гні­
тюча атмосфера розвіялась. Розмовляти про небожа, диви­
тись на його фотознімки — це збадьорювало тіткам серця,
пробуджувало їх із мертвого заціпеніння. їм навіть почало
здаватися, що нікуди Ремо від них не поїхав, що з хви­
лини на хвилину він з’явиться на обід.
Переглянувши знімки, тітки звернули увагу на одну особ­
ливість: на всіх їхніх фотографіях Ремо був бездоганно
вдягнений і здебільшого в капелюсі, а на фотографіях, пода­
рованих Ніобе, він красувався то в купальному костюмі, то
в костюмі веслувальника, то в майці й трусах; і знімався пере­
важно не сам, а в гурті інших веслувальників або з друзями,
або навіть із дівчатами; а ще вдвох із Паллє — на здвоє­
них байдарках і на скелі.
Сестри роздивлялися фотографії Ніобе і ніяк не могли на
них надивитися. Вони захоплювалися красою плечей Ремо,
його мускулястих ніг, милувалися тілом, за гармонійними
лініями якого вгадувалася неабияка фізична сила.
— Чого ж ти досі не показувала нам їх?
— Та, знаєте...
Ніобе мулялась, явно не договорюючи чогось. Вона по­
глядала на господинь із лукавим виразом, ледве стримуючись
від сміху.
— У мене є ще одна... Якщо хочете подивитись...
— А де ж вона?
Служниця тримала руку під фартухом — вона чи то ва­
галась показувати фотографію, чи хотіла ще дужче роздраж­
нити цікавість господинь.
— Ну, ну, покажи.
— Показуй, чого ховаєш?
— Чому не показала зразу?
— Що в ній поганого?
Ніобе витягла руку з-під фартуха й поклала на стіл до­
сить велику фотографію.
— Цю він прислав мені в окремому конверті.
На тому знімкові, трохи більшому за поштову листівку,

296
Ремо був сам-один. Він стояв на самій крайці води, майже
голий, тільки у вузеньких плавках, і було добре видно всі
опуклості його прегарного тіла. Юнак високо підніс голову,
і сонце світило йому просто в очі, але він не морщив лоба
від яскравого світла, тільки ледь-ледь хмурився, і цей вираз
був надзвичайно йому до лиця. Позаду виднілося море —
воно утворювало тло фотографії.
Тереза аж примружилася, наче це їй довелося глянути
проти сонця. А Кароліна так і прикипіла до знімку
очима, а тоді раптом зойкнула, підхопилася на ноги і повіль­
но опустилася на стілець.
Минуло кілька хвилин, перш ніж сестри змогли опану­
вати себе.
— Він був достоту такий, тут нема чого сказати, такий
точнісінько,— замріяно промовила Ніобе, тим часом як
господині схвильовано роздивлялися знімок.
Вони обернулись до неї.
— Я й раніше знала, який він є.
Сестри втупились у служницю ще з більшою цікавістю.
— Самі розумієте, я ж мусила вранці заходити до його
кімнати по три-чотири рази, коли він мився і коли снідав.
А потім, скажу я вам, він роздягався так швидко, що де
там утекти, навіть відвернутися, навіть сказати «амінь» не
було коли. Хочеш чи не хочеш, а дивишся. Перехреститися
не встигнеш — а він уже стоїть перед тобою, у чім його
господь-бог створив... Не знаю, як йому так пощастило, але
створив він його добре. Та ви й самі бачите.— І служниця по­
казала на знімок.
Кароліна трохи ніяковіла, вислуховуючи ці признання,
а Тереза раптом підвела на Ніобе прояснений погляд і
щасливо всміхнулася. Бідолашна жінка відчула, як її серце
омиває струмінь чистої радості, якої вона давно не знала.
Хвилюючись дедалі більше, сестри знову й знову роздив­
лялися фотографії, передаючи їх одна одній. Після тієї,
яку витягла з-під фартуха Ніобе, вони перейшли до своїх,
потім повернулися до тих, де юнак був знятий у купальному

І 1 7,— 309 297

костюмі або в костюмі веслувальника; і знову замилували-
ся останньою, де його нагота поставала з принадливою
виразністю. Потім почали все спочатку.
— Але чому, чому ти нам ніколи їх не показувала?
— Не знаю, що вам і сказати... Може, тому, що вони мені
дуже подобалися... Та й боялася, що ви розгніваєтесь,
хоча в цьому нема нічого поганого, чи не так? Я ж бо знала,
що ви надто сором’язливі в деяких речах, надто прискіпли­
ві... І вам він надсилав фотографії зовсім не такі, як мені...
У цю мить на сходах почулися кроки — то спускалася
Джізельда.
За роздивлянням та обговорюванням фотографій сестри
і служниця навіть не помітили, як настала перша година
пополудні — час обіду.
Слід сказати, що Джізельда, хоч їй у цьому й не зізна­
вались, добре, уявляла собі, в якому розпачливому становищі
опинилися сестри, коли втратили весь свій статок; вона зна­
ла, що вже понад місяць вони годувалися харчами,
або купленими в борг, або випрошеними Ніобе в односель­
ців — причому не в близьких сусідів, бо я вже згадував, що
сестри Матерассі ніколи б не прийняли допомогу від своїх
колишніх пожильців чи інших людей, які раніше залежали
від їхньої ласки, а тепер були багатші за них.
Знаючи, що сестри потрапили в справжню біду, Джізельда
ішла тепер до них із благородними й великодушними намі­
рами, ішла запропонувати їм свою допомогу. І хоч вона
вважала, що ті самі винні в своєму нещасті, проте відчу­
вала: зараз не час звинувачувати й докоряти — треба діяти,
шукати виходу. Адже сестри тепер бідні й старі, а вона все ж
молодша від них на п’ятнадцять років і не так виснажена
тяжкою працею. Хоч протягом її безталанного життя в серці
Джізельди й зібралося чимало гіркоти, вона була жінка гли­
боко шляхетної вдачі. Сповнена рішучості взяти тепер на
себе турботу про зубожілих сестер і повернути їм бодай
частку добродіянь, які отримувала від них протягом ба­
гатьох років, Джізельда в цю мить зовсім не думала про те,

298
скільки прикрощів випало їй на долю під час цього спільного
життя. Її обличчя світилося незвичним для неї виразом май­
же лагідної доброти, вона хотіла спокійно поговорити із
сестрами, викласти їм свої міркування, порадитися з ними,
і може, разом вони знайдуть якийсь вихід із нестерпного
становища. Та коли вона увійшла до кімнати й побачила, як
три жінки, забувши про все на світі, з блаженними обличчями
споглядають розкладені на столі фотографії, кров у неї заки­
піла й шугнула до голови, гнів і зневага затьмарили їй зір,
і недавнє розчулення куди й ділося. Наплив шалених почут­
тів виявився сильнішим за неї саму, за її здатність розважли­
во міркувати. «Як, після всього, що сталося, після того, як
через їхнє ж таки злочинне потурання вдарила катастрофа,
що поглинула їхній досить пристойний статок і перетворила
їх на нужденних жебрачок, після стількох днів убогості,
коли вони без жодного сольдо в кишені цокотіли зубами
від голоду й холоду в своєму неопалюваному домі, після всьо­
го цього три безмозкі дурепи умлівають над фотографіями
негідника, що з таким нахабством обчистив їх до рубця?
Після всього цього вони сидять за столом із такими блажен­
ними пиками, ніби перед ними не фотокартки, а розкішний
обід!»
— Що тут відбувається? — запитала Джізельда крізь
зціплені зуби, побілівши від гніву.
Почувши погрозу в її різкому й роздратованому голосі,
троє жінок разом підвели голови.
— Що це ви тут робите, га?
— Робимо те, що нам до вподоби.
— Сама бачиш, що ми робимо. Чи може, ми повинні
скласти тобі звіт?
— А хіба вже не час обідати?
Жінки переглянулися під гострим, як кинджал, поглядом
Джізельди. Вони забули про час, забули про голод, і справді
не помітили, що вже перша година. Милуючись фотографія­
ми, вони мовби поринули у щасливий сон, з якого їм не хоті­
лося пробуджуватись. Грубий голос сестри повернув їх до

11* 299
невблаганно сумної дійсності. Вони переглянулися, відчу­
ваючи, як їх опановує глибока ненависть до цієї жінки,
що стояла перед ними з виглядом судді.
— Ми не голодні,— насмішкувато відповіла Тереза з май­
же веселими нотками в голосі.
— Ми не голодні,— повторила Кароліна з манірним ви­
разом обличчя.
— А я голодна.
— То зароби собі на обід.
Джізельда сторопіла. їй хотілося стільки сказати, стільки
всього накопичилось у неї на душі, що слова тіснились у
горлі, яке мало не розривалось.
— Он як... Зароби собі на обід, кажете... Звісно, я зароблю
собі, будьте певні... Але не тут, звичайно, бо тут у всьому
домі не знайдеш і шматка черствого хліба, щоб кинути
голодному собаці... Звісно, я зароблю, я зумію собі заробити,
і скоро ви це побачите, авжеж побачите.— Вона говорила
уривчасто, зі злістю, задихаючись від гніву.— Я піду в служ­
ниці, наймитуватиму, як наймитувала, прислуговуючи оцим
прекрасним синьйоринам — і Джізельда насмішкувато вкло­
нилася,— оцим прекрасним синьйоринам і їхньому достой­
ному племінничкові.— Вона вклонилась удруге, тіпаючись
від люті.— Але принаймні мене за це годуватимуть і давати­
муть платню в кінці місяця. А тут я надривалася тільки за
ваші чудові очі! — Джізельда розтягла губи в посмішці і
вклонилася низько-низько.— Стільки гнути на вас спину, ба­
чачи замість подяки вічно скривлені пики, і тепер цокотіти
зубами з голоду! Ні, мої любі, шукайте собі іншу дурепу,
нехай вона виносить за вами горщики, а я піду звідси,
з божою поміччю таки піду. Даремно тільки я не пішла
раніше — от і встряла в халепу. Тьху! — Здавалося, Джі­
зельда от-от кинеться на сестер і почне кусатись, але вона
обмежилась тільки цим «тьху!», уклавши в нього всю накопи­
чену за довгі роки злість.
Три жінки аж подалися вперед — здавалось, вони от-от
кинуться на Джізельду з кулаками, але тіла їм наче зсудоми­

300
ло, і вони не зрушили з місця. Тільки їхні руки конвульсив­
но засмикались.
— Геть звідси!
— Геть!
— Геть!
Не знаходячи інших слів, вони все репетували й репетува­
ли, показуючи їй на двері.
— Геть!
— Геть!
Замість ще дужче розлютити Джізельду, гнів та лайка
сестер спонукали її заговорити тоном ядучого сарказму, і
вона вдала, ніби злякалась і відступає під тиском їхніх
погроз.
— Гаразд, гаразд, я піду. Звичайно, я піду і навіть не зму­
шу повторювати собі це двічі. Хай вам буде краще, синь­
йорини, і правильно ви робите, що проганяєте покоївку. Адже
з покоївкою стільки клопоту! Проб’є полудень, а їй уже й обі­
дати хочеться. Це тільки такі прекрасні синьйорини можуть
сидіти з порожніми животами і до другої пополудні або й
довше.
— Геть із нашого дому!
— Геть!
— Забирайся!
— З усіма своїми манатками!
Вони мало зубами не скреготіли, коли Джізельда, не тям­
лячи себе від гніву, помчала вгору сходами.
Тереза й Кароліна залишилися сидіти за столом. Вони
аж тремтіли з люті й напружено дослухались до шуму
та гуркоту нагорі. Там Джізельда складала у своїй кімнаті
речі, бігаючи з кутка в куток, переставляючи стільці, ви­
совуючи та засовуючи шухляди.
Не бачачи перед собою розлютованого обличчя сестри, Те­
реза, Кароліна й Ніобе почали заспокоюватись. Гнів потроху
вщухав, і вони тільки відсапувались та, поглядаючи одна
на одну, поправляли на потилиці і скронях волосся, що роз­
куйовдилося під час сварки.

301
 Вони знову стали передивлятися фотографії, але бездумно,
неуважно, аж поки їм на очі потрапила ота, де осяяний
сонцем Ремо стояв голий на пляжі у Віареджо, а за ним про­
стягалось безкрає море. Тепер, після недавнього роздрату­
вання, вони дивилися на неї спокійно, без тієї сором’язли­
вості, про яку згадувала Ніобе і яка тільки щойно бентежила
й турбувала їх.
— І чому ти не показувала нам її раніше?
Проте служниця, яка досі не заспокоїлася після сварки з
Джізельдою, тільки неуважно всміхнулась у відповідь.
З півгодини минуло в тривожній і неприємній мовчанці,
просякнутій напругою нетерплячого очікування — усі троє
дослухалися до грюкання та шарудіння над головою, хоч
і не бажали цього показати. Посеред тієї мовчанки насу­
валася неминуча й дуже важлива подія, наслідки якої сестри
могли передбачити тільки почасти. Аж ось на сходах почу­
лося шарудіння кроків, і з’явилася Джізельда. Вона була в
плащі й капелюшку, в одній руці тримала валізу, а в другій —
обв’язаний мотузкою клумак.
Вона перебігла через кімнату, аж підстрибуючи від гніву
й роздратування, й навіть не обернулась до трьох жінок,
так мовби їх і не бачила. Та вже біля самих дверей її опану­
вав новий спалах люті, якого вона не змогла погамувати, і,
зненацька поставивши валізу, мов людина, яка щось забула
і мусить поквапно повернутись назад, Джізельда обкрути­
лася на підборах, ступила три кроки до сестер і викрикнула:
— Ідіотки!
Гора народила мишу. Коли Джізельда так рвучко зупини­
лась у дверях і потім кинулася назад, хто б подумав, що вона
дасть вихід почуттям у цій безневинній лайці. Але Ніобе, по­
бачивши, що Джізельда повертається від дверей, вихопилася
їй назустріч із зціпленими кулаками, готова захищати госпо­
динь.
— Хвойда!.. Гладка потіпаха!..— визвірилася на неї Джі­
зельда, після чого схопила валізу й вибігла з дому.
Сестри та служниця кинулися за нею, викрикуючи:

302
 — Забирайся!
— Геть звідси!
— Щоб ми тебе більш не бачили!
— Геть із нашого дому!
— І давно пора! — люто гаркнула Ніобе.
— Геть!
Крики, які лунали спершу в кімнатах, а потім і надворі,
привабили цілий гурт сусідів, охочих довідатися й побачити,
що там знову скоїлося в цьому домі, де останнім часом
відбулося стільки несподіваних подій.
Та коли Джізельда вибігла на вулицю, Ніобе з усієї сили
захряснула хвіртку й крикнула господиням:
— Потримайте, поки я вернуся!
І показала, щоб вони вхопилися за хвіртку й тримали
її зачиненою, поки вона збігає в дім узяти від неї ключ.
Тереза й Кароліна вчепилися за хвіртку з такою силою,
що й четверо чоловіків не змогли б їх відтрутити або зіпхну­
ти з місця. Вони й самі не знали, чому так судомно стискають
у руках гратки — мабуть, просто їхнє збудження дійшло до
краю, і в такий спосіб вони розряджали нервову напругу.
Тим часом цікавих перед хвірткою збиралось усе більше;
остерігаючись підходити близько, вони зупинялися віддалік
і стояли не рухаючись і майже не дихаючи, наполохані й
ошелешені, так наче бачили перед собою двох хижаків, що в
будь-яку мить могли розламати хвіртку й пожерти їх. Дітла­
хи перелякано чіплялися за спідниці матерів.
А сестри весь той час, поки Ніобе шукала ключі, обкладали
роззяв лютою лайкою і корчили їм гримаси:
— Чого збіглися?
— Може, ви тут щось забули?
— Чого вам треба?
— Підслухачі, пліткарі!
— Що, ніколи не бачили? То дивіться!
— Бач, повитріщали баньки!
— Пхайте носа у своє корито!
— Наглядайте ото краще за своїми дочками!

303
 — Базіки!
— Наклепники!
— Підметіть ото біля свого порогу, бо там бруду по вуха.
— Роззявляки!
— Брудні селюки!
— Покидьки!
— Тільки посмійте плескати про нас язиками! Ми жінки
порядні. Якби в кожному домі було по двоє таких, як ми! Та
де там!.. Тьху!..
Тереза загарчала і вдала, ніби збирається плюнути на
цікавих, яких ставало дедалі більше, а Кароліна, просунувши
руку крізь хвіртку, зробила їм носа, і тут-таки знову вчепи­
лася в гратки. Натовп на вулиці усе збільшувався. З’юр­
мившись на чималій відстані, вони жадібно витріщалися на
знавіснілих жінок.
— Ось ми які, дивіться на нас, дивіться! Бог уже й форму
ту загубив, у якій нас виліпив — більш таких ви ніде не по­
бачите. А тим паче в цьому селі, де кожна жінка — хвойда!
Ніхто не зважувався не те що заперечити, а навіть по­
ворухнутися чи дихнути.
— Ух, ослячі морди!
І справді, обличчя в усіх роззяв так витяглись від ціка­
вості й подиву, що майже втратили людську подобу.
Нарешті бігцем повернулася Ніобе, але замість ключа, за­
губленого ще років п’ятдесят тому, вона принесла ланцюг та
висячий замок.
Служниця насилу відірвала від хвіртки своїх господинь, що
обвились навколо граток, мов оскаженілі змії, й люто си­
чали на гурт роззяв. Обкрутила навколо крайніх прутів лан­
цюг, учетверо або вп’ятеро, устромила в кільця дужку вися­
чого замка, повернула в ньому ключ і крикнула, обернувшись
до натовпу:
— Вонючки!
І зробивши вкрай непристойний жест, почала підштовху­
вати господинь до дверей будинку.
Сестри зачинилися всередині, так грюкнувши за собою

304
дверима, що шибки в домі мало не розлетілись на друзки. Зіт­
хнувши з великою полегкістю, вони стали ходити туди-сюди
по кімнаті, зазираючи в кожен куток, мовби уперше відчули
себе тут цілковитими господинями. «Ох, нарешті! Отепер ін­
ше діло!»
Вони глибоко вдихали повітря і розслаблено потягу­
вались: «Ох, нарешті!»
Тереза й Кароліна втратили геть усе, їм не було чим навіть
погамувати голод, але вони почували себе визволеними від
небажаного свідка, від невблаганного й жорстокого судді;
визволеними від ворога, від чужинця. Нарешті вони господині
в своєму домі. «Ох, яке щастя!»
Немовби щойно врятовані після аварії корабля — ошеле­
шені, з тупим подивом у витріщених від жаху очах — знову
посідали сестри біля столу і, сперши голову на долоні, стали
розглядати фотографії Ремо, знятого в різних одежах і в різ­
них позах. Та, де він стояв на березі моря у Віареджо,
затьмарювала всі інші. Але вирячені очі жінок, які ще не очу­
няли від нервового струсу, некліпно дивилися в одну точку
й нічого не розрізняли.
Одна Ніобе поводилась, як солдат, що не знає втоми
і не потребує відпочинку. Повернувшись у дім, вона стала па
своєму звичному місці, біля одвірка, й дивилася на господинь
просвітлілими очима, тими дивними очима, які не згасали
навіть у розпачливі хвилини життя. А тепер з них бризкали
не промінчики, а цілий сніп яскравого сонячного проміння.
То було світло надії — Ніобе хотіла щось сказати, якась
новина просто-таки обпікала їй уста.
Минуло кілька хвилин цієї напруженої мовчанки, і Каролі­
на, яка не відривала очей від столу, мовби отямилась від
наркотичного забуття і прошепотіла ледь чутною струмин­
кою голосу:
— Чому, чому ти досі не показувала нам їх?
— Ет!.. Я й сама не знаю,— відказала, аби якось відпо­
вісти, Ніобе, цілком поглинута своєю думкою.
— Ця найбільша з усіх.

305
 — Атож.
— Ми не маємо з Ремо великого портрета, одні тільки
карточки.
Кароліна говорила стомлено, неуважно, тихим і лагідним
голосом.
— Так можна буде збільшити якусь карточку,— сказала
Ніобе, щоб вичерпати тему, яка зараз мало її цікавила.
— Справді, можна буде,— неуважно погодилася Каро­
ліна.
Заглиблена у свої надокучливі тривожні думки, Тереза ди­
вилась на фотографії без цікавості й досі не брала участі
в розмові. Аж ось, зробивши над собою зусилля, озвалася
й вона:
— До речі, котра година?
— Майже третя,— коротко відповіла Ніобе, нічого більш
не додавши.
Сестри розгублено переглянулись. Хоч голоду вони не від­
чували, але обидві раптом подумали, що сьогодні вони ні­
чого не їли, що в домі нема нічого їстівного, й на цю думку
страх і розпач заполонив їхні душі.
Ніобе зрозуміла, що настав час утрутитись і повідомити
ту саму новину, яка вселяла добрій жінці великі надії
і завдяки якій її очі сяяли, мов діаманти.
— Послухайте-но...— почала вона, підступаючи до Тере­
зи.— Я хочу сказати вам одну річ... Досі я мовчала про це,
але бачу, що далі мовчати не слід. Ви, звичайно, вчините
по-своєму, але, думаю, дорікати мені не станете.
В очах у Терези спалахнули іскри інтересу, а Кароліна,
чия віра в служницю була непохитна, вислухала ці слова
раз у раз киваючи головою.
— Розіна із садиби «Шкаралупки» у квітні видає дочку
заміж,— провадила Ніобе.— Весільний посаг уже готовий,—
вони все пошили вдома, власноруч,— але Розіні хотілося б
додати туди ще п’ять-шість гарних сорочок, пошитих за
останньою модою, ну й, може, ще якісь дрібнички, якщо,
звичайно, буде така можливість. Дівчину віддають не за

306
бідняка, в нього пекарня у Флоренції, а неподалік від тієї
пекарні — кравецька майстерня, куди Розінина дочка їздила
працювати, там вони і зустрілись, та й покохалися. Отож
дівчина увійде в багатий дім, і Розіні не хотілося б
осоромитись. Ну й правильно, а чого їй нітитись — гроші
в неї давно відкладено. Я пообіцяла Розіні, що перекажу
вам її прохання, але що моє діло, мовЛяв, сторона, я у такі
справи не втручаюся, ну тільки хіба запитаю, чи це можливо.
Вони прості собі селяни, але їхні гроші нічим не гірші, ніж
у великих панів. Ну, я, звісно, сказала Розіні, що ви не шиєте
для селянок, та вона й сама про це знає. «Я не можу
обіцяти тобі нічого, дівчино,— сказала я їй,— тобі відомо не
гірш за мене, які в сестер Матерассі замовниці. Шиють
мої господині тільки панську одіж, і вона начебто й не
годиться для простолюду». Це Розіна давала мені останніми
днями яйця та хліб, дала ще сулію з вином і трошки
олії, але я їй не обіцяла за це нічого — просто позичила.
Та щоразу як я приходжу до неї, вона запитує: «Ну то як?»
А я відповідаю: «Та все так». Але зрештою щось та повинна
я їй відповісти. І от вирішила, що треба вам усе-таки про
це розказати. Я ту родину знаю, люди вони не бідні й можуть
навіть заплатити вперед.
Спершу Тереза хмурилася, слухаючи цю несподівану мо­
ву, а Кароліна заходилася вигинатись, як робила завжди, ко­
ли чула щось неприємне або надокучливе. Та коли Ніобе
замовкла, Тереза підвела голову з гордим виразом жінки,
яка звикла і хоче працювати.
— Іди, Ніобе, іди до Розіни і скажи, що ми пошиємо їй
сорочки. Пошиємо й усе інше, чого їй треба.
Не чекаючи, поки господиня передумає, Ніобе бігцем ки­
нулася геть,— так ото біжить хлопчисько, який нарешті
отримав те, про що мріяв уже давно,— і Тереза ще й говорити
не закінчила, коли служниця вже брязкотіла ланцюгом, від­
микаючи хвіртку.
Сестри виразно уявляли собі, як вона біжить по головній
вулиці, як звертає на поперечну і вбігає до садиби «Шкара-

307
лупки», що стояла неподалік Понте-а-Мензола, біля струмка,
як тремтячим від хвилювання голосом повідомляє Розіні
про їхню згоду.
— Ось і вона,— сказала Ніобе, привівши селянку до се­
стер.— Ось вона і прийшла.
І поки в майстерні відбувалася розмова, поки швачки шу­
кали й показували замовниці викройки та журнали мод, із
кухні почулося шкварчання, свідчачи, що життя вже проник­
ло туди, де останнім часом поступово западала мовчанка
смерті. А коли Розіна пішла, домовившись із сестрами Ма-
терассі, що і як вони мають шити, у дверях з’явилася Ніобе
і з усмішкою покликала господинь до столу, де їх уже чека­
ла прегарна яєшня з сосисками.
Новина розійшлася з тією швидкістю, з якою поширюють­
ся всі неймовірні чутки: Матерассі шиють сорочки для дів­
чини із «Шкаралупок». І навколо їхнього дому завирував
справжній мурашник: жінки й дівчата збиралися групами і
стишеними голосами гомоніли про моделі і викройки, про
мережива й кольори, про те, як зустріли нову замовницю
швачки, звичні мати справу тільки з аристократками. Розі­
на із «Шкаралупок», Амелія з «Глечиків», Реджіна з «Ніч­
ного», Луїзіна з «Клоччя», Марія з «Яблук», Ассунтіна із
«Зябликів», Чезіра з «Нового дому», Арміда з «Краплин»,
Маргарита із «Сонячної гори», селянки на прізвиська Пан­
тера, Гладуха, Базіка...— справжня процесія, спершу боязко,
а потім усе сміливіше, помалу-потроху посунула від будинку
«Шкаралупок» до оселі Матерассі. В тому поході взяли
участь усі жінки, що мали дочок на порі, й усі дівчата, яким
час було подумати про посаг. Терезі та Кароліні довелося
витримати справжній штурм, їх узяли в облогу. Наче військо,
непомітно стягнуте на позиції досвідченим генералом, вся
ота жінота, здавалося, тільки чекала знаку, щоб рішуче пі­
ти на приступ фортеці сестер Матерассі. Й не думайте,
що ті селянки ладні були задовольнитись виробами, які
пасували б до їхнього скромного становища, ні, вони ви­
магали, щоб швачки шили їм так, як і світським дамам,—

308
 принаймні е о н и прагнули такої ілюзії. Саме це було для них
питанням честі, тріумфом і найвищою втіхою, і тому вони
наполягали, щоб на кожен виріб швачки нашивали етикет­
ку: «Сестри Матерассі», а рахунки щоб виписували на офіцій­
ні прізвища замовниці, а не на клички, під якими їх знали
в усій околиці. Щоб не було там ні Шкаралупок, ні Глечиків,
ні Недопалків, ні Мотузок, ні Нічних чи навіть полуденних.
Ні, ви пишіть їм на рахунку все як годиться: синьйорі Розі
Черотті, синьйорі Лукреції Порчінаї, синьйорі Реджіні Гам-
бачані, синьйорі Арджії Бракалоні... Й отримавши такий
рахунок, на якому акуратно були виписані ціни, селянки за­
хоплено шепотіли кожну цифру, читали по складах, а якщо
не вміли читати, то просто дивились на папірці жадібним по­
глядом, милуючись хитромудрим плетивом закарлючок.
А Тереза, яка свого часу вміла знаходити спільну мову з
аристократичною клієнтурою, знаходила тепер підхід і до
цієї, непомильно граючи на їхньому марнославстві. «Ну,
я бачу, очі вам не замилиш. Ви тямите у вишуканій
білизні краще за будь-яку синьйору». Це була неправда, але
неправда, що приносила тільки користь і ніякого зла. Се­
лянкам дуже хотілося вірити, що ті високі панії переважають
їх тільки багатством — і більше нічим. А Тереза вміла під­
тримати ці ілюзії.
— Ет, вони тільки вигляду напускають на себе, оті синь­
йори. Змийте їй з лиця фарбу, скиньте з неї гарну одіж,
познімайте прикраси — і побачите, що вона нічим не краща
за вас.
З огляду на можливості нових замовниць та й на власні
потреби, що дедалі скорочувались, сестри задовольнялися
тепер скромними заробітками.
— Ет... Аби прожити...
Правда, якось Кароліна, змучена втомою і роздратуван­
ням, відкинула роботу й кілька разів рвучко вигнулась усім
тілом:
— Ох! Як мені остогидло догоджати цим селючкам!
Та то були останні конвульсії часу, який повільно, але

309
безповоротно відходив у минуле. Тереза навіть голови не під­
вела, щоб відповісти сестрі, вона робила далі своє діло.
Як і значні дами, селянки теж іноді хотіли зробити дару­
нок церкві, а надто на свято Мадонни в жовтні. Вони за­
мовляли сестрам Матерассі то накривку на вівтар, то котту
або ризу для священика.
Кінець кінцем сестри призвичаїлися до нових замовниць
і навіть полюбили їх.
— Бідолахи,— казала Тереза.— Ще тільки йдуть замов­
ляти роботу, а вже несуть гроші, й завжди вони задоволені
з того, що ми їм пошиємо. А то, бувало, зі шкури пнешся,
щоб догодити якійсь синьйорі, а потім чекаєш не дочекаєш­
ся, коли вона побажає тобі заплатити.
І тут цікаво відзначити, що коли Терезі й Кароліні по­
щастило знову набрати собі клієнтуру,— а селянок та робіт­
ниць, які замовляли їм білизну, щодень Ставало більше, аж
це почало тривожити швачок,— то водночас вони почасти по­
вернули собі й колишній авторитет серед найближчих сусідів.
Адже вони скоріше на смерть пішли б, ніж узялися пошити
сорочку для котроїсь із своїх колишніх пожилиць; і важко
навіть уявити собі, що відповіли б вони дружині Фелліно,
колись залежній від них, якби та прийшла з подібним про­
ханням. Так от — хоч вірте, хоч ні — а така упередженість
дратувала сусідів і принижувала їхнє самолюбство. Фелліно
був би невимовно гордий підкинути їм як плату за сорочки
й труси кілька монет із прибутків від землі, що зовсім не­
давно належала їм.
— Чим наші гроші гірші, ніж їхні?
— Що ми такого зробили отим кривлякам?
— Хіба ми винні, що вони закінчили погано?
— Слід було мати голову на плечах!
Сусідки нетямилися від люті на думку, що ніколи в них
не буде сорочок з отією знаменитою етикеткою: «Сестри
Матерассі». А вони ж прожили надто довго поруч із сест­
рами і чудово знали, яка то честь — носити речі з такою
маркою.

310
 — Чого вони на нас злостяться, оті дві обшарпанки, оті
нетіпахи, оті страхопудки?
А сестри казали:
— Я радше очі собі виколю, ніж пошию сорочку котрійсь
із них.
— Я б їй і за тисячу лір не взялася шити!
— Я краще піду жебрати, краще скубтиму зубами тра­
ву, краще з голоду помру, ніж зроблю для неї бодай один
стібок!
Як тільки у скриньці для грошей задзеленчали перші
монети, сестри покликали Ніобе і сказали:
— Так от, Ніобе, ми тепер бідні й не можемо давати
тобі платню, як раніше. Та коли ти захочеш що-небудь собі
купити, то знай, що гроші лежать ось тут. Приходь і бери, це
наша спільна каса.
Ніобе обурено відвернулась і пішла на кухню, але в дверях
зупинилась.
— Я нічого не хочу й мені нічого не треба,— заявила
вона.— Взяти звідси гроші — для мене те саме, що вкрасти
їх з вівтаря!
Як тільки сестри віднайшли спокій і досягли певного до­
статку, з’явилось у них і перше бажання.
— Ми не маємо з Ремо великого портрета,— без кінця
зітхала Кароліна.
— Можна збільшити одну з фотографій, це дуже просто
зробити,— відповідала Ніобе.— Виберіть ту, яка найбільше
вам до вподоби.
Сестри знову й знову переглядали фотографії, але на жод­
ній не могли зупинити свій вибір. І тоді Ніобе рішуче урвала
суперечки — як ото добрий віслюк, вона підставила свою
спину, щоб зняти тягар відповідальності з плечей господинь.
— Ось цю,— сказала служниця, висловивши потаємну
думку всіх трьох.— Вона найгарніша, найбільша і годиться
для портрета.
Господині спробували були заперечити, але невпевнено,
без переконаності в голосі. Мовляв, у домі, де живуть одні

311
дівчата, недобре виставляти напоказ збільшену фотографію
молодика у купальних трусах.
— Ет, облиште! — заперечила Ніобе.— Це у вас застарілі
погляди. Ви просто багато чого не знаєте. Сьогоднішні
юнаки весь час бігають у трусах, так воно для здоров’я
краще, і дуже добре, що їх змалечку так виховують. Вони
ростуть здорові, вродливі й дужі, із щирою вдачею, а ті,
кого з дитинства розніжують, хто знай чіпляється за спід­
ницю матері, ростуть кволими, хирлявими, хворобливими,
лицемірними, манірними, і ніколи не вгадаєш, що в них на
думці.
Щоб остаточно переконати їх, Ніобе вдалася до неспро­
стовного доказу:
— А Давид на площі Синьйорії?
— Ти знаєш, я й сама про це подумала. Але розумієш,
Ніобе, на Давида ми дивимось мовби не тими очима. Може
тому, що він з мармуру...
— А цей Ремо буде з картону.
— Одначе Давид нам не родич і, крім того, почуваєш
себе якось сміливіше, коли дивишся на таке разом з усіма...
— Ет, годі вам... Смішно й слухати...— І Ніобе рішуче
заявила: — Я сама все зроблю. Ви теж знаєте, що це якраз
те, чого ми всі хочемо.
І тут Кароліна сказала, що Ніобе має слушність, бо всі
інші фотографії надто малі й дуже збільшити їх навряд
чи вдасться.
Ніобе поїхала до Флоренції і в одного фотографа, чия
майстерня була на площі Санта-Кроче, замовила великий
портрет, у дві третини натурального зросту. Вони повісили
його на стіну, в своїй майстерні, під склом і в гарній рамі.
Тепер кожному, хто заходив до кімнати, здавалося, ніби
юнак стоїть за спинами в сестер. Обабіч портрета повіси­
ли дві менші рамки, в яких виставили під склом усі інші фо­
тографії Ремо — в різних місцях і з різними людьми, серед
них були й добре знайомі тіткам Франко, Серджо, Массімо,
Коррадо, Ренато, ГІ’єро, Бруно, Етторе, Альфредо, Джім...

312
Приятелі Ремо теж позникали десь за далеким обрієм,
проте лишалися близькими серцю сестер. Вони переставляли
ті фотографії разів три-чотири і зрештою, з умисним лу­
кавством, але ніби несамохіть, понакладали їх краєчками
одна на одну так, щоб позатуляти Палле скрізь, де він
стояв поруч із Ремо. «Той клятущий Палле!»
Селянки були в захваті від портрета, а менші фото не­
одмінно хотіли роздивитися зблизька й на світлі, тому зніма­
ли рамки із стіни. Розглядаючи фотографії, вони розпитували
сестер, хто на них знятий і де це було. А ті відповідали:
у Віареджо, в Монтекатіні, у Венеції, в Римі, в Болоньї,
в Мілані...
— Ну й ну!
— Ох, і красень!
— Ще б пак! — втручалася Ніобе, обравши слушну мить.
— Який статут!
«Статут» мало означати «статура».
— Дуже показний хлопець!
— Вигляд як у справжнього синьйора!
— Синьйора, мої любі, впізнаєш навіть у трусах,— знов
озивалася Ніобе.
А Тереза й Кароліна ледь стримувалися, щоб не кинутись
обіймати всіх цих добрих жінок і вкладали свою вдячність
в замовлені сорочки й труси.
Потім селянки починали порівнювати Ремо із своїми си­
нами: «Мій уже в армії».— «А мій — авангардист»1.—
«А мій скоро піде на службу».— «А мій — футболіст».—
«А мій — бігун».— «А мій — боксер». І їхні хлопці теж,
виявляється, полюбляли ходити в трусах. «А знаєте,
і мій збудований так само — які в нього плечі! А ноги, якби
ви побачили його ноги! Він ні секунди не може стояти
спокійно».— «А мій б’ється навкулачки».— «А мого треба
вкладати спати самого, бо він дає братам копняків навіть

1 А в а н г а р д и с т — член фашистської молодіжної органі

зації.

313
уночі грає в футбол».— «А мій здобув уже чотири медалі.
Якби ви побачили його у формі!»
Сестри Матерассі тільки посміхалися, даючи замовницям
можливість вибалакатись і порівнювати, скільки їм заманеть­
ся. Вони-то добре знали, що й до чого, і, залишаючись самі,
ніколи не забували розставити все по своїх місцях.
— Бідолашні, не варт їх осуджувати. То ж їхні сини.
— Невже у них стало б нахабства порівнювати їх з Ремо
й там, де він знятий у костюмі?
— Ет, що не кажи, а то діти людей грубих і неотесаних —
такими вони й залишаться...
Хоч якими гарними й дужими були сини їхніх замовниць,
Ремо був єдиний і незрівнянний, тут і балакати не дово­
дилось.
І ніхто не обурювався, ніхто не дивувався з того, що
в кімнаті, де працюють старі діви, висить великий портрет
юнака в трусах.
— Ну от, бачите? — казала Ніобе.— Хіба я не мала рації?
А ви боялися, що буде негаразд. Я завжди вважала, що
ви аж надто сором’язливі в деяких речах.
— Якби знову прийшли до нас дами з вищого світу, то
хтозна, як би вони подивились на цей портрет,— відпові­
дала Тереза.— Мабуть, кривилися б і морщили носа.
— Мабуть,— погоджувалася Ніобе.— Але спершу вони
широко розплющили б очі.
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха!
 Піднесення і падіння
сестер Матерассі

Коли 1934 року вийшов роман «Сестри Матерассі», його автор

Альдо Палаццескі (справжнє прізвище Джурлані) був уже немоло­
дим письменником. На цей час він уже пройшов майже тридцяти­
літній творчий шлях,— дебютував він ще 1905 року поетичною
збіркою «Білі коні»,— і слід сказати, що це не був прямий шлях до
роману «Сестри Матерассі», безперечної вершини його творчості.
Скоріше навіть цей роман, один s кращих в італійській літера­
турі міжвоєнних десятиліть, був несподіванкою для критиків і чита­
чів, обізнаних ^з творчістю Палаццескі.
У перші десятиліття XX ст., коли починав писати Палаццескі,
в італійській літературі були поширені декадентські течії, і вод­
ночас відбувалося становлення модернізму. Декаданс і модернізм —
це в сутності різні стадії нереалістичного мистецтва новітнього
часу, але в італійській літературі перших десятиліть XX ст. вони
суміщалися. Саме в Італії складається у той час одна з найзначні-
ших модерністських течій — футуризм, яка набула поширення і
в інших європейських країнах. Все це виникало на грунті кризи
буржуазного суспільства та його культури, на грунті поширених
серед італійської інтелігенції умонастроїв, у яких песимізм і мелан­
холія примхливо перепліталися з награним активізмом і екстре­
містськими настроями. Виразну, хоч і не вільну від деякої одно­
бічності, характеристику атмосфери духовного життя країни, в якій
розпочинав творчий шлях Палаццескі, дав відомий італійський
історик культури Е. Гарен. Слушно зазначивши, що це був перед­
день усвідомлення певними колами італійської буржуазної ін­
телігенції глибокої суспільної кризи і власної неповноцінності,
Гарен далі говорить, що «вони були футуристами через безсил­
ля грати яку-небудь роль в дійсності, ірраціоналістами — через
брак розуму, проповідниками активності — внаслідок нахилу до на­

315
сильства, любителями авантюр — внаслідок наївного інфантилізму
і т. ін.» 1.
Одним з найзначніших центрів літературного життя тогочасної
Італії була Флоренція, де 1885 року народився Альдо Джурлані
і де до 1940 року жив і творив письменник Альдо Палаццескі.
На початку своєї творчості молодий флорентієць приєднався до
так званого крепусколаризму, «літератури присмерку»,— течії в іта­
лійській поезії на рубежі століть, яка характеризувалася «при­
смерковими настроями»,— меланхолією, гнітючими настроями,
скептичною споглядальністю, що наближало її до декадентства.
Але водночас «присмерківцям» були притаманні схильність до
іронії і гротеску, відраза до патетики і велемовності, тяжін­
ня до повсякденності й розмовних інтонацій. Всі ці риси виразно
проявилися в ранній поезії Палаццескі, в збірках «Відблиски»
(1907), «Ліхтар» (1908), «Поеми» (1909). Залишилися вони і в
його подальшій творчості, особливо нахил до іронії і гротеску, який
дуже дає себе знати і в романі «Сестри Матерассі».
Палаццескі належав до тих поетів, які гостро відчували необ­
хідність оновлення форми італійської поезії, щоб зробити її відповід­
нішою змісту сучасного життя, і це приводить його до зближення з
футуризмом (1909). Він приєднується до групи флорентійських
футуристів, бере активну участь у виданні їхнього журналу «Ла-
черба», який редагували Д. Папіні й А. Соффічі. Футуристичний
характер має його збірка «Палій» (1910), а також прозові твори,
написані перед першою світовою війною. Згодом Палаццескі твер­
див, що футуризм приваблював його лише культивуванням віль­
ного вірша, але існували, звичайно, й інші причини. Він поділяв тоді
декларації Папіні, який виступав від імені лівої групи футуристів і
проголошував, що «футуризм не церква, а група молодих револю­
ційних митців, які, звільнившись від забобонів, прагнуть головним
чином руйнування й оригінальності». Втім італійський футуризм, як
і російський, був явищем внутрішньо неоднорідним, в ньому існу­
вали різні угрупування і тенденції. Значні розбіжності виявлялися,
зокрема, між міланською групою футуристів на чолі з Ф. Марінетті
і флорентійською групою, яку очолювали Папіні й Соффічі і до якої
належав Палаццескі. Ця група протиставляла пропагованому Марі­
нетті «варварству» — «надкультуру», «звільненим словам» — «звіль­

1 Гарэн Э. Хроника итальянской философии XX века.— М.,

1965,— С. 37 — 38.

316
 нені образи», «пророкуванням» — «іронію», «мессіанському опти­
мізму» — «награні веселощі» тощо ‘.
Важливо зазначити: якщо від футуризму Марінетті прямий шлях
проліг до фашизму, то футуризм Палаццескі з його гротесковістю
і блазнюванням, всепроникною іронією був насамперед формою
неприйняття існуючої дійсності, він залишався в рамках авангар­
дизму 10—20 рр.,— мистецтва нереалістичного, але за своїм змістом
і духом антибуржуазного, нонконформістського, нерідко стихійно
революційного. Тому рання поезія Палаццескі (згодом він майже
повністю перейде на прозу) витримала сувору перевірку часом, ли­
шилася в активі італійської літератури, прихильно оцінюється
сучасним прогресивним літературознавством і критикою.
Від футуризму Палаццескі відходить у 1914 році, коли розпочала­
ся перша світова війна. Ця війна поглибила прірву між ним і
футуристами, привела до повного розриву. Мобілізований до
армії, письменник не тільки поступово усвідомлює справжню її
сутність, а й приходить до висновку, що серед тих, хто сприяв
розв’язанню війни, були й колишні його друзі — італійські футурис­
ти. Марінетті та його спільники сприяли війні своєю безвідповідаль­
ною проповіддю культу сили й мілітаризму, ніцшеанського індивіду­
алізму й агресивності, пропагуванням безглуздої ідеї, що нібито че­
рез війну пролягає шлях до свободи, до оздоровлення суспільства.
Про все це Палаццескі відверто сказав у публіцистичній книзі «Дві
імперії... які програли» (1919), котру з повним правом можна від­
нести до кращих антивоєнних творів у тогочасній італійській літе­
ратурі.
Встановлення фашистської диктатури в Італії на початку 20-х рр.
стало для Палаццескі тяжким випробуванням. «Новий порядок»
був торжеством брутального насильства, терору, цинічної демагогії.
Письменник не брав участі в антифашистському русі, але він, як і
значна частина італійської творчої інтелігенції, не прийняв фашизм,
перебував у стані «внутрішньої еміграції». Ось це внутрішнє не­
прийняття диктатури Муссоліні, її недвозначне моральне осуджен­
ня знайшло вираження в його творах 20—30 рр., зокрема в романі
«Сестри Матерассі». Знаменні зрушення відбуваються в цей період
і в естетиці Палаццескі: активний діяч італійського авангарду по­
риває з ним і переходить до реалізму — в його формах, характер­
них для XX ст.

1 Итальянская лирика. XX век.— М., 1968,— С. 14.

317
 Роман «Сестри Матерассі» не був першим прозовим твором
Палаццескі. Ще в «присмерковий період» з ’явився його перший ро­
ман «Листопадова алегорія» (1907), написаний під сильним впли­
вом Г. д’Аннунціо, метра італійського декадансу, і сповнений наїв­
ного естетства. На наступному романі «Кодекс Перели» (1911) по­
значились близькість автора до футуризму, пафос цього твору — у
запереченні «умовностей життя», тобто суспільних законів і принципів,
релігійних догм і моральних норм, які обмежують свободу особисто­
сті й сковують її самовияви. Не стали значними літературними яви­
щами його твори першої половини 20-х рр. «Король-красень» (1921)
і «Піраміда» (1926); в другому з них знайшли концентроване
вираження настрої песимізму й безвиході, мотиви приреченості
мистецтва й митця, викликані недавнім фашистським переворотом.
В період з 1926 по 1932 рік Палаццескі пише оповідання,
які ввійшли до збірки «Естампи з XIX століття»; її можна розгля­
дати як підхід до роману «Сестри Матерассі» і в плані тематично­
му — письменник тут заглиблюється в «стабільне» життя минулого
сторіччя, в зашкарублий дрібнобуржуазний побут,— і ь плані
художньо-стильовому, успішно освоюючи в оповіданнях збірки реа­
лістичну манеру письма.

Роман «Сестри Матерассі» і за змістом, і за стилем дуже відріз­

няється від ранніх творів Палаццескі, пов’язаних з авангардист­
ським рухом в Італії. Хоча, зазначимо зразу, в міру заглиблення в
твір це перше враження дещо послаблюється, стають помітними в
його структурі й ті компоненти, що відрізняють його від реалістич­
ної прози XIX ст. і зближують з мистецтвом XX ст., в тому
числі з попередньою творчістю самого Палаццескі. Та спершу твір
дуже нагадує зразки реалістичної прози минулого століття, не стіль­
ки письменників веризму, італійського різновиду реалізму останньої
третини XIX — початку XX ст., ускладненого впливами натураліз­
му (Д. Верга, Л. Капуана, Г. Деледда та ін.), скільки класиків
французького реалістичного роману, насамперед Бальзака.
Дія роману відбувається десь наприкінці XIX — на початку
XX ст., коли італійське буржуазне суспільство, надто в провінції, ще
зберігало устої і форми, що склалися в минулому столітті. Почина­
ється твір докладним і виразним змалюванням дрібнобуржуазного
середовища з його ніби застиглим побутом і звичаями, зашкарублою-
мораллю і психологією. В цьому світі велика й специфічна роль
належить речам: вони не тільки віддзеркалюють це малорухоме

318
 життя, а й ніби присвоюють людські властивості й виражають їх
у концентрованій формі, що з такою наочністю показав Бальзак у
своїй «Людській комедії».
У бальзаківському стилі, неквапно й детально, Палаццескі описує
селище Санта-Марія-а-Коверчано біля Флоренції, в якому живуть
сестри Матерассі, екстер’єр і інтер’єр їхнього будинку, підкреслено
виділяючи в ньому кімнату на другому поверсі, бо вона «стане голов­
ною сценою подій». Так само детально описуються меблі й одяг
сестер та інших дійових осіб, подаються їхні портретні характери­
стики. Завершуючи ці описи, автор — зовсім як у «Людській коме­
дії»! — переводить розповідь в інший план: «Не завадить у кількох
словах розповісти про цю маєтність...» А далі розкривається типо­
во буржуазна сімейна драма із збагаченням і розоренням та по­
дальшими намаганнями поновити «добробут і честь сім’ї». Такий
поворот теми, такі докладні описи цілком узгоджуються з суто
утилітарним характером зображуваного середовища, в якому зречев-
леність життя досягла високого рівня.
Проте все це аж ніяк не означає, що твір Палаццескі написаний
в традиції реалістичного соціально-побутового роману XIX ст. Навіть
у сценах здавалося б цілком традиційних наявні компоненти, які
виводять поетику роману за рамки названої традиції. Це й постійна
присутність автора у творі, його висока активність, немислима
в реалістичній прозі XIX ст., яка розвивалася по шляху все біль­
шої об’єктивізації зображення. Це й легке, але дедалі відчутніше
зрушення стилю в бік гротеску, шаржування, експресії, що, однак,
істотно не порушує «життєподібної» форми роману, але внутрішньо
її змінює. І насамперед це всепроймаюча іронія, яка визначає то­
нальність розповіді й характер висвітлення історії сестер Матерассі
та їхнього небожа Ремо. При всьому його критичному ставленні
до «царства крамаря», Бальзак про буржуазні сімейні драми розпо­
відає цілком серйозно, навіть не без своєрідної патетики. Значною
мірою це було властиво й Золя та італійським веристам. Для Палац­
цескі зображена сімейна драма — це скоріше трагіфарс, що набли­
жається до абсурду, смішна й водночас тривожна гримаса життя,
в якій розкривається його ненормальність, хисткість суспільних
підвалин буржуазної Італії та ненадійність цінностей.
Родина Матерассі, яку зробив багатою дід сестер, була розоре­
на їхнім безпутним батьком і впала в злидні. Відродження її добро­
буту й «честі» випадає на долю Кароліни й Терези, вмілих виши­
вальниць, які в своєму ремеслі досягають високої майстерності,

319
 якщо не справжнього мистецтва. Вони лишилися старими дівами,
все їхнє життя минає у напруженій праці, завдяки якій і відбуваєть­
ся згадане «відродження Матерассі». Досягається воно не тому, що
сестри від природи наділені якимись особливими якостями: якби
не робота, що з’єднала їх сердечною згодою, Кароліна й Тереза були
б звичайними міщанками, сварливими й злоязикими, якими вони,
до речі, й стають у дні відпочинку. Цілковита відданість роботі,
від якої невіддільне й служіння, в дусі буржуазної моралі, обов’язку
перед «родиною Матерассі», піднімає сестер і на своєрідну моральну
висоту, робить їх втіленням всіляких чеснот дрібнобуржуазного
середовища. Але все це дається ціною приглушення природних
інстинктів, жіночності й материнства, які згодом прориваються з
силою, неусвідомлюваною самими сестрами. Поки що ж вони ко­
ристуються загальною повагою в містечку, замовниці у них — лише
знатні дами із Флоренції, що тішить марнославство сестер, на кра­
марів і ремісників вони дивляться згорда, а селян і за людей не вва­
жають. І світ, у якому живуть сестри Матерассі, і їхні моральні
принципи здаються спершу міцними й непорушними.
Однак все це виявляється оманливим, хистким, розпадається,
як картковий будиночок, коли підростає Ремо, небіж сестер. Йому
відведена в романі особлива роль — за словами автора, саме Ремо є
його центральним героєм. Цей аморальний і егоїстичний, але вродли­
вий юнак, схожий на статую античного бога, уособлює руйнівні
сили, що несе з собою XX ст. Ті сили, розгул яких розпочнеться
в Італії через якихось гіівтора-два десятиліття, з встановленням
фашистської диктатури. Дочитуючи «Сестер Матерассі», пересвід­
чуєшся, що насправді цей роман — про нестійкість зображеного в
ньому світу, про його катастрофічність. Пересвідчуєшся, що вра­
ження традиційності твору було оманливе, що автор ніби розіграв
жарт з читачами, що за своїм основним змістом і настроєм
«Сестри Матерассі» — роман, характерний якраз для літератури
XX ст.
Написаний в період, коли фашистська диктатура утвердилася в
Італії, роман Палаццескі не містив її прямої критики. Та це
було й неможливо за тогочасних політичних умов. Але цей роман,
як і інші кращі твори італійської реалістичної літератури того часу,
«Байдужі» (1929) А. Моравіа чи «Сіцілійські зустрічі» (1938) Е. Віт-
торіні, ніс у собі неприйняття режиму, «фашистського духу», який
насаджували в країні, їхню непряму, опосередковану критику. Не
можна не помітити тотожність образу Ремо тому ідеалу «футу­

320
ристичної душі», що його намалював у «Маніфесті ардіто-футурис-
тів» М. Карлі, укладач горезвісного «Кодексу фашистського життя».
Зазначимо, що із ардіто-футуристів (так називалася група футу-
ристів-ветеранів війни) вербувалися учасники фашистського руху, а
неоковирно описана в маніфесті «футуристична душа» цілком збі­
гається з «фашистською душею». Намальований Карлі «прообраз»
ардіто-футуриста — набір низькопробних красивостей, популярних
в обивательському середовищі: «1. Живе, приємне обличчя, густе
розвихрене волосся. 2. Палаючі горді й наївні очі, які, проте, можуть
бути й іронічними. 3. Чуттєвий енергійний рот, готовий шалено
цілувати, ніжно співати і владно наказувати. 4. Пружні м’язи.
5. Серце динамомашини, пневматичні легені, печінка леопарда.
6. Прудкі ноги. 7. Елегантність — строга, мужня, спортивна»1.
Риси цього прототипа прозирають як у самому Ремо, так і в тій
ватазі молодиків, яка весь час його оточує. Приятелі Ремо, всі,
як один, були вродливі, світські, спритні молоді люди, сильні,
спортивні, елегантні, із тих, кому палець в рот не клади. Вони
сповідають культ сили, життєвого успіху,— ясна річ, без трудових
зусиль, на які вони цілком нездатні. У них здорові шлунки, «пружні
м’язи», елегантна постава — і жодної думки в голові, повна без­
духовність, яка з часом набуває агресивності. Ці молодики з
середньо- і дрібнобуржуазного середовища зневажають моральні
норми, справжню культуру, задовольняючись суто зовнішньою
«культурністю», іЦо зводиться до модного одягу, гарних манер тощо.
Вони ще ідеологічно не розбещені, не «політизовані», але це той
прошарок, той тип людей, із якого незабаром фашизм набиратиме
своїх рекрутів.
Палаццескі сприймав фашизм переважно в плані морально-пси­
хологічному, як режим, що характеризується духом насильства,
цинічною аморальністю, бездуховністю. Ця морально-психологічна
атмосфера сучасності відбилася в романі «Сестри Матерассі» й стала
в ньому предметом викриття. Входить ця атмосфера в роман разом
з Ремо, який зіграв таку фатальну роль у житті сестер Матерассі.
Зауважимо, що цей образ не має внутрішнього розвитку,не міняється
залежно від віку й зміни середовища. Походить Ремо із сім’ї
робітника-залізничника, але будь-які риси робітничого походження
у нього відсутні. Створюючи цей образ, Палаццескі відходить
від принципу суспільно-історичної детермінованості, одного з провід­

1 Цит. Кин Ц. Миф, реальность, литература.— М., 1968,— С. 89.

321
них у реалістичній літературі XIX ст. Ремо — це не образ-характер,
який найтісніше пов’язаний з суспільним середовищем і внутрішньо
взаємодіє з ним. Це скоріше образ-тип у тому значенні, яке нада­
вали цьому поняттю Золя, Дж. Еліот, Дж. Верга та інші письменники
другої половини XIX ст. Малися на увазі образи з підкресленою
«природною», власне фізіологічною основою, образи, стержень яких
становить темперамент, інстинкти, успадковані нахили, пристрасті
тощо. Саме таким і є Ремо: скоріше породженням природи, ніж
суспільного середовища. Проте по-своєму він пов’язаний з суспіль­
ним життям, історією; письменник наполегливо проводить думку,
що настає час для таких Ремо, відкривається простір для їхньої
діяльності, їхнього самовияву.
Сутність Ремо — в його тваринному егоїзмі, невіддільному від
аморальності. Замкнений на своїх грубо егоїстичних потребах і
бажаннях, він геть нездатний думати про інших, просто зважати
на них. Кароліна й Тереза намагалися розбудити в ньому почуття,
викликати елементарний емоційний відгук, вони перепробували всі
засоби, перебрали всі струни, щоб дістатися його серця, але все
даремно. Природа наділила Ремо «класичною вродою» (з цього по­
гляду він — довершене втілення фашистського псевдокласичного
ідеалу), яка у всіх викликала захоплення, але автор постійно нага­
дує, що це суто тілесна краса,. цілком позбавлена духовності.
«Чи справді під отим на диво високим чолом не пульсувало жодної
думки, чи юнак уміло приховував їх, щоб не порушувати гармо­
нійної краси обличчя?» — запитує Палаццескі з притаманною
йому іронією.
Від усього цього невіддільні повна аморальність Ремо, готов­
ність до насильства. Зі спокійним сумлінням він оббирає своїх ті-
ток-благодійниць; коли ж вони відмовляються підписати вексель під
заставу будинку, який прирікає їх на злидні, Ремо вдається до на­
сильницьких дій у стилі, що провіщає майбутні дії чорно- й корич-
нево-сорочеч ників.
Але найнесподіваніше й найцікавіше відбувається далі. Кароліна й
Тереза не зненавиділи насильника-небожа й не відцуралися його,
а, навпаки, ще дужче й нестямніше прихилилися до нього. Обі­
бравши тіток до нитки, небіж Ремо кидає їх напризволяще, а вони,
зубожілі, всіма зневажені, створюють разом із служницею Ніобе міф
про Ремо — гарного, сильного, мужнього — і втішаються цим мі­
фом. Замовивши збільшену фотографію Ремо на. березі моря, вони
вішають цей досить-таки екстравагантний портрет на почесному

322
місці й благоговійно споглядають його. Гротесковість, загалом
притаманна Палаццескі, наприкінці роману виходить на поверхню
і визначає його зміст і стиль.
Але найважливіше завважити, що Палаццескі веде мову про
силу зла й безсилля моралі, піднімає тему, яка набула особливої
гостроти в умовах режиму Муссоліні. Подібно до багатьох діячів
тогочасної італійської культури, автор «Сестер Матерассі» вбачав
у фашистській диктатурі торжество зла і аморальності. Письмен­
ника особливо непокоїло, що країна нібито примирилася з насиль­
ством і брехнею, призвичаїлася до них, почала їх сприймати як щось
природне й належне. Моральні устої суспільства, на які письмен­
ник покладав надії, виявилися надто хисткими й ненадійними.
Саме усвідомлення цієї гіркої істини й визначило похмурий фінал
роману. Не знаходить автор опори і в простому народі: не тільки
сестри Матерассі й дрібнобуржуазне середовище, а й люди з народу,
служниця Ніобе й молодий робітник Палле, піддаються впливові
Ремо, служать йому й беруть участь у творенні його культу. У фіналі
роману створюється моральний вакуум, який свідчить про розгуб­
леність письменника перед лицем надто тяжкої і тривожної дій­
сності.
За своїм змістом і стилем роман Палаццескі «Сестри Матерас­
сі» протистояв тріскучій і фальшивій риториці, яка в фашистській
Італії заповнила офіційну літературу і пресу, проникла в усі сфери
духовної культури. За всіма компонентами: тверезістю погляду на
життя, предметністю його зображення, точністю малюнка, «несер­
йозністю» інтонації, їдкою іронією,— роман об’єктивно ставав ви­
кликом «риторичному стилю» життя і мистецтва фашистської
Італії.
Після «Сестер Матерассі» творчість Палаццескі тривала ще не
одне десятиліття, відзначаючись неабиякою тематичною і жанро­
вою різноманітністю. За фашистської диктатури виходить ще одна
його книга, збірка оповідань «Блазенський плащ» (1938), у якій
відчутне посилення скептицизму й гіркої іронії. В повоєнні десяти­
ліття він пише романи «Брати Кукколі» (1948) і «Рим» (1953),
на яких позначився вплив католицизму, особливо на другому
романі. Публіцистична лінія його творчості знайшла продовжен­
ня в книзі «Три імперії... які не пощастило побудувати» (1945),
в ній гостро викривається «чорне двадцятиліття» італійської істо­
рії, тобто фашистська диктатура Муссоліні. Серед творів, написаних
Палаццескі після другої світової війни, чи не найбільший успіх

323
у читачів мала збірка оповідань «Бестії XX століття» (1951), де
він, на противагу згадуваним «естампам XIX століття», в гострій іро­
нічній манері малює позбавлене стабільності, надто бурхливе й
близьке до абсурду життя XX століття. В пізніх творах письмен­
ника, таких як «Дож» (1967) і «Стефаніно» (1969), посилюється
філософський струмінь, але філософічність набирає в них характеру
«метафізичного блазнювання».
Отже, творча спадщина Палаццескі велика й розмаїта, але роман
«Сестри Матерассі» так і лишився її вершиною. З повним правом
його можна віднести до кращих здобутків італійської реалістичної
літератури XX ст.

Д . Наливайко
 ЗМІСТ

Санта-Марія-а-Коверчано
5
Сестри Матерассі
17
Ремо
68

Паллє
128
Тереза й, Кароліна міркують,
Джізельда співає, а Ніобе їде
на збирання винограду
139
«Джізельдо! Ніобе!»
217
Пеггі
243
Живцем поховані
284
ПІДНЕСЕННЯ І ПАДІННЯ СЕСТЕР МАТЕРАССІ
Післямова Д. Наливайка
315
 Литературно-художественное издание
С ЕРИ Я
«ЗА РУБЕЖ Н А Я ПРОЗА. XX СТОЛЕТИЕ*
Основана в 1988 году
АЛЬДО ПАЛАЦЦЕСКИ

Сестры Матерасси
Роман
С итальянского перевел
В. Шовкун
Киев,
издательство художественной литературы
«Днипро»
На украинском языке
Художник Н. С. Пономаренко
Портрет на фронтиспис роботи В. С. Василенка
Художній редактор В. С. Войтович
Технічний редактор Н. К. Достатня
Коректори Л. М. Демченко,
Н. I. Забаштанська
 ИБ № 3218
Здано до складання 20.10.87.
Підписано до друку 25.01.88.
Формат 7 0 х Ю 0 ,/з2* Папір офсет;
Гарнітура тайме. Друк офсетн
Умовн. друк. арк. 13,325.
Умовн. фарбовідб. 13,651.
Обл.-вид. арк. 16,127. Тираж 30 000 пр.
Зам. 7—309.
Ціна 1 крб. 90 к.
Видавництво
художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП,
вул. Володимирська, 42.
З текстових діапозитивів
Головного підприємства
РВО «Поліграфкнига»
на Київській книжковій
фабриці «Жовтень».
252053, Київ, вул. Артема, 25.
 Палаццескі А.
П14 Сестри Матерассі: Роман (Перекл. з іт. В. Шовкун);
Післям. Д. Наливайка; Іл. худ. Н. Пономаренко.—
К.: Дніпро, 1988.— 325 с. іл.
«Сестри Матерассі» — найкращий твір відомого італійського письмен­
ника (1885—1974), проза якого перейнята романтизмом та іронією.
Автор змальовує, як в одноманітний світ старих дів входить їхній
племінник Ремо, вродливий, але аморальний себелюбний юнак, який задля
власного благополуччя спокійно й цинічно руйнує налагоджене життя
своїх родичок.
4703000000-211
М250(04)—88
ББК84.4ИТ
5-308-00192-8
 1крб, 90 к

Відданість роботі
піднімає сестер Матерассі
на своєрідну моральну висоту,
робить їх втіленням
всіляких чеснот
дрібнобуржуазного середовища.
Але все це дається
ціною приглушення
природних інстинктів,
ж і н о ч н о с т і й материнства,

які згодом прориваються

з силою, неусвідомлюваною
самими сестрами...
Для Палаццескі
зображена сімейна драма —
це скоріше трагіфарс,
що небезпечно наближається
до абсурду, смішна і водночас
тривожна гримаса життя,
в якій розкривається
його ненормальність,
хисткість його устоїв $ 0 Г Є ІІЄ
і ненадійність цінностей. Маіега$$і