УДК 821.161.

2-31
Ж 15

Жадан, Сергій
Ж 15
Антена [Текст] : поезії / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан
Черновіц, 2018. – 304 с.

ISBN 978-966-97679-9-8

«Антена» – 80 нових віршів, написаних автором упродовж

останніх двох років. Невідомо, на чому тримається чутливість
«Антени», але це 80 спроб упіймати коливання повітря, влови-
ти перетікання в просторі невидимих радіохвиль, відчути на
дотик час, у якому ми живемо, яким ми дихаємо, який ми про-
говорюємо. Час, кожен доторк до якого лишає опік. Час, у яко-
му приватні щоденникові записи можуть виявитися воєнною
хронікою, а біблійні історії – ранковими новинами.

УДК 821.161.2-31

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтво-

рювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Сергій Жадан © текст, 2018

Гамлет © ілюстрації, 2018
Меридіан Черновіц © 2018

ISBN 978-966-97679-9-8 Усі права застережено

+++

Що це стікає кров’ю?
Це антена.
Добра нагода зняти посмертну маску.
На площі стоїть збита із дощок сцена.
Апостоли третій день обмивають домашню поразку.

Антена повертається соняшником проти світла,

чутливо ловить у небі ранкові сигнали.
Ловить сигнали для тих, до кого звикла,
доки вони її радісно розпинали.

Вітри у квітні стають зовсім нестерпні.

Сатана розпалює свої чорні мартени.
В повітрі тихо, наче в обкраденій церкві.
І невідомо, на чому тримається
чутливість антени.
Хмари нині над містом, мов химери.
Мертво нині в небі, ніби на бійні.
Антена третій день виловлює з атмосфери
сигнали любові – невидимі і надійні.

Але завіса світу – така пурпурова,

осипається в ріки вигорілими зірками,
і ці сигнали її – мов арамейська мова:
її розуміють хіба що ластівки зі шпаками.

І вогонь займає міста, як гнізда пташині,

і варту сліпить з могил світло коштовних металів,
і сатана засинає під ранок у своїй машині,
але не перемикає,
не перемикає каналів.
+++

Танцюй, тесле, доки сонце стоїть

над найбільшим зі створених богом міст.
Танцюй, про все вже написано Гомером в його книжках.
Місто не засинало всю ніч,
ніби закоханий підліток; подорожній ступає на міст.
Перекупки несуть на заріз червоних півнів у чорних мішках.

Ти пам’ятаєш слова тієї пісні,

тесле, що вилітала з ранішнього вікна?
Ти пам’ятаєш, як тікав зі школи,
як потому йшов прибережним піском?
Вона одна тебе любить, тесле, в цілому світі – вона одна.
Її вечірня вулиця, мов серце матері, пахне хлібом і часником.

10
Танцюй посеред цього світу,
який крутиться без утоми й мети.
Хлопчик лишає батьківський дім,
як ранкове сонце лишає тьму.
На кожному з нас, тесле, стоїть тавро, тавро любові і самоти.
Коли в тебе народиться син, він пояснить тобі чому.

І довгі ночі ніжності, коли ти називав її на ім’я,

називав так, наче вигадував мову для німих.
Тепер ось ти співаєш цю пісню, ніби вона справді лише твоя,
ніби це саме ти знайшов її колись в одній із книг.

11
І від танцю забиває подих і проступає робочий піт.
І в повітря цівкою крові вплітається запах морської води.
І на цій площі суботнього ранку може вміститися цілий світ.
І коли в тебе народиться син – ти його теж приведеш сюди.

Танцюй, тесле – кричать перекупки, танцюй – тішаться різники.

Хтось виплітає цей світ, мов кошик із зелених лозин.
Ти пам’ятаєш ту пісню, з якої почалися всі словники.
Вона одна тебе любить, ким би не був твій син.

12
Все, що вміємо ми, все, що знаємо, все, що любимо ми.
Все, чого ти боявся, тесле, все, чого ти хотів.
Сонце, мов півень із відрубаною головою, б’є крильми.
Вітає цей дивний світ, найсправедливіший зі світів.

13
+++

Голос її схожий був на траву –

безпорадний на вітрі, але чіпкий.

Вона говорила йому: «Вибач, що я реву,

вибач, що так реагую на чутки.
Скоріше б уже почалася весна.
Ти ж знаєш сам, що ця дитина твоя».

І коли вона скидала одяг і поверталася до вікна,

він чув, як над будинком пливе нічна течія.
Коли вона засинала йому на плечі,
сни приходили до неї із потойбіч.
І тому, що він міг торкатись її лише вночі,
він і любив ніч,
найбільше любив ніч.

Він і любив її між її засинанням і сном,

любив застигати на цій межі,
коли шкіра її схожа була на поля за вікном –
такі ж глибокі,
такі ж чужі,

так само наповнені стиглістю і теплом,

наповнені щедрістю і знанням,
і від цього знання їм було добре обом,
і ніч тулилась до шибки сонним щеням.
Тоді він говорив, дивлячись за вікно:

«Все, що робиться, робиться недарма,

перекладай цей тягар на мене, мені все одно.
Ти ж бачиш, що вона не може упоратись із цим сама?

Ти ж бачиш, як їй важко бути з усім цим самій?

Що там собі думають твої святі?
Хай її смуток буде також і мій.
Крім неї, в мене нічого немає в цьому житті.

Хай ця радість буде належати і мені.

Я навчусь відчувати любов у її словах.
Ти ж бачиш сам, як їй холодно грітися при вогні,
як їй самотньо стояти в натовпах і церквах».

Білі дахи зимових міст, хатнє тепло.

Чорної ночі вимурувана стіна.
Ранній сніг. Обжите житло.
Старий тесля і юна його жона.

Щоби ти, врешті, побачив і зрозумів,

з якої вишептаної ночі й пітьми
витворювався теплий світ євангелій та псалмів,
в якому немає місця для нас,
в якому є лише ми.

16
Він витворювався із закоханостей і смертей,
зі списаних апостолами сторінок,
з готовності виховувати чужих дітей
й бажання не відпускати своїх жінок.

Він витворювався з шепоту і жаги,

зі слів, які промовляються уві сні,
доходячи в темряві своєї ваги,
розламуючи мови кордони тісні,

з того, що безіменні чоловіки

зважувалися на відданість і любов,
й ступали до цієї любові, мов до ріки,
не боячись пересудів і обмов.

Сторожкі голоси біженців і прочан.

Чіпляється за каміння пізня трава.
Історія рухається по колу, мов океан.
Наступного року в них буде перший рік від Різдва.

17
+++

І тінь січневої Палестини,

і голоси, що здавались простими,
і світло серед поля пустого –
все це лише для того,

аби пастухи, що гляділи худобу,

побачили навіч його подобу,
щоби кожен міг говорити напевне –
все це робилось для мене.

Рівний тривожний вогонь містерій

для громадян однієї з імперій,
для переміщеної особи
пізнього неба важкі основи.

Східні ріки з нічною водою,

слова, що робилися колядою,
промовлені злякано і нетямущо –
все це лише тому, що

стоїть вологою у відлигах

політика в біблійних книгах,
з її прозріннями та страхами,
розказана пастухами.

18
Хай твоя пам’ять – поганий порадник.
Вітри вистуджують виноградник.
Зимове море, тепле зісподу.
Дивні звичаї Близького Сходу.

Церква – викладена, мов із каміння,

з передбачення й розуміння,
містить в собі найпростіші душі,
просушує голоси пастуші.

Щоби вкласти в щоденну мову

цю химерну світобудову
неправдоподібного і простого –
все це саме для того.

19
+++

Син богородиці, чотири літери, перша і.

Роса з ночі лежить на осінній траві.
Пахне хлібом в ранкових крамницях.
Всі живі, – повторюєш ти, –
ще всі живі.
Кров проступає на зламі, на темному шві.
Смійтесь, чоловіки, в госпіталях і в’язницях.
Вони сміються й вірять у чудеса.
Роса лежить на траві, осіння роса.
І кров на ранах, ніби смола на ялинах.
І чоловіки спрагло дивляться в небеса.
Ціле літо зрізала стебла коса.
Любов тісниться в горлі, мов кров у судинах.

23
Моя любов, як ця осіння смола.
Де ти була, любове, коли нас убивали, де ти була?
Скільки ти ще проступатимеш крізь отвори у повітрі?
Скільки ти ще проростатимеш із випаленого тла?
Той, хто створив цей світ, не враховував зла.
Ми надто беззахисні, любове, надто нехитрі.

Ми надто залежні від твоїх дарів.

Я хочу, щоб цей вогонь далі горів.
Я хочу, щоб син богородиці не зрікався близьких і рідних.
Ріки стікають на Південь, вливаючись до морів.
Нас розділяє, любове, чорний глибокий рів.
Сонце встає над нами з кордонів східних.

24
Сходить роса на осінніх полях.
Чоловіки сміються, збираючись на кораблях.
Все лише починається, ще все на місці.
Ще всі живі, – повторюєш ти, – час обирати свій шлях.
Чоловіки сміються у в’язницях і шпиталях.
Змії гріються в порожній колисці.

І якщо ти побачиш його, передавай привіт.

Я хочу, щоби птахам легко давався осінній політ,
я хочу, щоб сонце стояло над кораблями,
щоби птахи відбивались на поверхні озер та боліт,
щоби ти й далі скріплювала собою весь цей світ.
Весь цей світ.
З радощами і жалями.

25
+++

Буде так: бредуть мисливці в снігах.

Свої почули. Тепер скажи це при ворогах.
Крига прострілює під черевиком.
Мисливці спускаються до засніженої ріки.
На тому березі буде все навпаки.
Але збудеться все, сказане чоловіком.

Вони довго йшли, пройдуть і ці сніги.

І навіть коли твоє слово не має ваги,
воно все одно має сенс, як і кожне слово.
Подумай, перш ніж говорити «зима»,
перш ніж говорити, що все дарма.
Я чую тебе, мови киснева осново.

Що в слові «пам’ять» для тебе є головним?

Такі часи, коли мало хто повторює сказане ним –
більшість просто чекає, коли він зробить помилку.
Більшість із нас чекає потрібних слів.
Мисливці надвечір підіймуться з-за столів.
Виходячи, хтось торкне вишневу гілку

і, торкнувши, тихо подякує. Буде так:

ніхто з цих рубаних снігом упертих бідак
ніколи не пошкодує про те, що піднявся й вийшов.
Ми всі хотіли вірити, просто мало хто вмів.
У небо здіймається стільки синіх димів,
аж небо має присмак вогню і вишні.

26
Як це було? До ранку сипався сніг.
Я пам’ятаю їх до останнього, знаю їх всіх.
Зима добігає кінця, попереду півжиття ще.
І обрис гори за рікою, мов обрис її плеча.
І тут ніхто її не пам’ятає, хоча
саме її забути було найтяжче.

Сніг прогинається від цієї ходи.

Знайдуть притулок усі, хто прийшов сюди.
В небі, наче тварини, пробуджуються холоди.

Але скажи: хто, якщо не вони?

Мисливці повертаються в місто без дичини.
Окуні підіймаються з глибини.
+++

Час, як шкіра втомленого чоловіка,

обгорнута державними прапорами.
Глибока пора зими, велика.
Там, де кінчається лютий, з’являються шрами.

Білі зарубки болю серед чорного снігу.

Глибокі шрами, що завжди нагадують зиму.
Смерть, мов жінка, до кінця тримає інтригу,
не маючи до тебе ні поблажливості, ні стриму.

Голос її розчиняється в густому ефірі.

І вона стоїть перед тобою, дивлячись у вічі.
І шрам, як вірш, прописується по шкірі,
поруч легені, на лівому передпліччі.

28
І ось вона – твоя пам’ять, узбережжя Ітаки.
І нічого тепер не зробиш із власним голосом.
І ти шепочеш їй: пиши по мені свої знаки.
Хай я буду твоїм найкращим рукописом.

Буду вдихати вітер зі смаком бензину.

Буду нести цей сніг на собі, як верету.
Хай час ламає мене, наче зелену лозину,
хай вирізає мене, мов господню флейту.

Жіночі пальці – стримані, невловимі,

які на дотик розрізняють усі цитати,
спіткнуться на теплому шрамі, ніби на римі.
Спіткнуться,
спіткнуться на мить,
щоби перечитати.

29
+++

Виговори мене, ніби назву хвороби,

з якою тепер жити. Східна межа Європи.
Західний напрямок вітру. Снігу нічного лава.
«Слава», – вітається хтось.
І відповідаєш: «Слава».

Виговори мене,
мов слово чужої мови, яким позначають нещастя.
Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.
Тиха зимова ріка, що впадає в нікуди.
Доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде.

Грудневого сонця знеболювальні таблетки.

Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.
Доки ти не скажеш нічого – не буде нічого.
Скажи «світло», щоби всім тут було не надто чорно.

32
Робота грудневого сонця – така нетривала.
Я складаюсь із голосу, яким ти мене називала,
з теплого наполегливого промовляння.
Короткі дні зимового сонцестояння.

Час, який складається з приписів і положень.

Виговори мене, як номер, за яким тобі допоможуть.
Домішок вітру в голосі – довірливого, легкого.
«Кого нам боятись?» – питає хтось.
І відповідаєш: «Нікого».

Східний кордон, по якому проходить застуда.

Зими, на яку усі так чекали, тимчасова споруда.
Дим підіймається з коминів – залізничний, вагонний.
Сніг лежить на ріці – невиговорений, невагомий.

33
+++

Як це діється тут, на Сході?

Світло спалахує за рікою.
Квітка місяця в неба на споді
здається темною і загіркою.

Небо в січні криваве, наче

пускають троянди у воду проточну.
Кордон під снігом зранку означать
діти, що наново стежку протопчуть.

34
Зимують під сонцем птахи і тварини.
Тяжіють збіжжям підвали й комори.
Ріка по холодній щоці країни
сльозою стікає в Азовське море.

Зима заходить у заводь широку.

Діти в свята залишають школу.
Бог народжується щороку
саме тут – в заплавах Осколу.

35
Лис обережно пробує кригу.
Рибалки – тихі в місті надміру –
везуть на ярмарок сушену рибу,
мов мощі святих, що померли за віру.

І віддають їх у руки циганок.

І кожен доторк лишає опік.
Несуть покупці повз церковний ґанок
олію, вугілля і теплий одяг.

А в церкві знаються на законах.

Лежить вогонь на кожнім мерцеві.
В церкві святі на старих іконах
одягнені просто, як всі місцеві.

Ісус на іконі сумирний вранці,

мовить слова – нагірні, негорді.
Комір у нього на вишиванці
темніє, ніби шрам на горлі.

Течуть на Південь води проточні.

Течуть цілий день золотими шовками.
Ягнят, народжених проти ночі,
гріють жіночими кожухами.

36
Гріють дітей і сонну худобу.
Ростуть уві сні ягнята і діти.
Діти мають триматися дому.
Худоба має добре родити.

Рибалок хрипка пізня говірка.

Пахне вугіллям від залізниці.
Сходить над ярмарком перша зірка.
Мовкнуть діти. Співають лисиці.

37
+++

Я запам’ятаю те, що побачу наступного разу:

літнє небо між цвинтарем і вокзалом.
Ми носимо розп’яття з тобою, ніби прикрасу,
ми пробуємо зрозуміти твій дивний задум.

Мені здається, я розумію, що ти говориш.

Мені здається, я знаю, де ти помилився.
Це ось – мої брати і сестри, і я їм сторож.
Я запам’ятаю назавжди їхні гортані й лиця.

Це ось ми – ті, хто тебе зраджує і цілує,

зраджує і цілує – закохано і невміло.
Ті, хто тебе заперечує, ті, хто цінує,
ті, що прийшли німими й підуть німими.

Я запам’ятаю світло – тепле й дражливе,

запам’ятаю червоне повітря в синіх кварталах,
а ще запам’ятаю, що все головне і важливе
ти залишив між слів – у паузах та інтервалах.

38
Це ось ми – хилимося, мов колосся,
і думаємо, що серед цієї тиші
тобі насправді не так багато й вдалося –
жіночі плечі та чоловічі вірші.

З іншого ми взяли чомусь лише наші вади.

Інше в наших руках чомусь перетворюється на пекло.
З іншим ми так і не дали собі ради –
занадто складно, чи що? Занадто легко?

Тепер ось накочується літня навала

з іншого боку землі, з іншого краю.
Але навіть любов – ту, що стількох зламала –
я теж запам’ятаю, звісно, запам’ятаю.

Накочуються хвилі – щоразу сильніші,

ніби хтось посилає радіосигнали.
Вчителі в недільних школах читають уголос вірші.
Діти вслухаються в паузи та інтервали.

39
1

Історії про любов починаються зранку,

в холодній кімнаті, де ці двоє
намагаються в сліпому світанковому освітленні
твердо дивитися одне одному в очі,
не відводити погляду,
не соромитись щойно сказаного,
не шкодувати за щойно вчиненим.
І коли хтось перший не витримує –
а хто не витримує? Він і не витримує –
і дивиться їй за плече,
і помічає перехожих дощу за вікном, –
тоді в його погляді й з’являється те,
що можна назвати любов’ю.

43
Історії про любов завершуються того ж таки
вечора, десь на вулиці, коли їм обом стає
так самотньо, ніби холодним долоням,
схованим у різних кишенях пальта.
Яка різниця, якій долоні самотніше.
Яка різниця, якій холодніше.
Яка різниця, на кого тепер ображатись.

Другий день не говорять одне з одним.

З нею простіше, а ось він,
лише подивіться на нього.
Як він розбирається тепер із їхнім минулим.
Як пригадує йому всі гріхи.
Місить кулаками
пам’ять, ніби печінку суперника,
мітить у найболючіші місця:
мститься за легкість,
мститься за відвертість,
мститься за нахабство
дивитися в майбутнє,
мститься за зухвальство
загадувати наперед.

44
Хто тебе вчив мститися самому собі?
Хто тебе вчив не вибачати собі самому?
Де вчать цій химерній техніці п’яного бою –
забивати до смерті власну тінь,
закидати камінням своє відображення
у вітрині книжкового магазину?

Тільки він не відповість.

Тільки він далі б’ється з собою самим.
Воює з цілим світом за право
цей світ ненавидіти.
Вимагає від світу негайної капітуляції.

А світ і хотів би капітулювати.

А світу й немає чого опиратися.
А світ і сам готовий скласти зброю.
Але він не говорить із нею другий день.
І вона не говорить із ним другий день.
І з цілим світом вони другий день
не говорять.
Тож як йому, світові, зрозуміти,
чого вони хочуть
узагалі.

45
2

Тютюнові фабрики

Зараз спробую
переповісти це своїми словами.

Так, щоби не говорити про нього,

так, щоби не говорити про неї.
Так, щоби говорити про головне.

Головне полягає в тому, що ніхто не може

встояти перед спокусою бути безнадійно закоханим,
безнадійно і нещасливо,
ніхто не може відмовити собі в задоволенні
бути відлученим від любові,
ніби від церкви, в якій нас усіх свого часу
охрестили.

48
І щоби далі
не говорити про нього,
не говорити про неї,
я буду говорити про те, що
вважається неважливим,
таким, від чого можна відмовитись.

49
Ми можемо відмовитись
від уміння плакати,
коли нас переповнює радість,
можемо відмовитись
від бажання жити, коли нас переповнює смерть,
ми можемо від цього відмовитись,

але
доки ми не відмовились,
доти

чоловіки закохуються так,

як кити вистрибують на берег –
без жодного шансу на повернення.

І жінки далі працюють

на тютюнових фабриках,
і сукні їхні не відпираються
від тютюну.

50
І своїми словами про це
можна сказати, очевидно, так:

хай працюють фабрики,

хай кришиться тютюн,
хай забивається в кишені і складки одягу,
я знаю, що ніхто ні від чого не відмовиться,
я знаю, що ніхто не відмовиться від головного –
викинутись на берег,
викинутись на берег,
викинутись і не шкодувати.

51
3

Як пишуться вірші?
Цей серпень такий гарячий, він схожий
на камінь, який витягнули з вогнища.
Скільки тобі остигати, каменю,
скільки горіти твоєму серпневому серцю?

Повітря цими днями в’язке й нерухоме.

На сходах у під’їзді вбивчі промені,
мов на іконах, в тій сцені,
де Ісус починає сумніватись.
І ніхто не пише вірші.
Дивіться, говорять поети, дивіться – література
безсила перед світлом і нерухомістю,
ніхто не має сил говорити,
коли так випікає гортань.
Поночі вона підходить до свого дому,
заходить у темний під’їзд, ступає
на першу сходинку.
Зрушене її стопою,
повітря наповнюється спрагою, мов хвиля,
викочується аж по той бік ночі,
темрява рветься в бік невидимого берега,
розмірено й уперто забиває подих,
ламає твоє дихання,
ритмізує мовчання.

Ритм серпневого моря,

силабо-тоніка медуз, викинутих помирати,
дихаєш йодом,
видихаєш поезію,
аби не задихнутись від образи і щастя.
4

Тут між ними починається сварка.

Ну як сварка – він хоче, аби все було як раніше,
а ось вона хоче, аби все закінчилось –
раз і назавжди.
Щоби все закінчилось,
щоби нічого не було.
Щоби прокидатися лише від того,
що сонце стоїть за вікном і відмовляється
рухатись далі, доки вона не прокинеться.
Щоби щовечора від ріки повертались
діти, з білим піском у волоссі.
Щоби вночі можна було чути дихання
всіх чоловіків, які засинають
на печальних подушках.

54
А він далі просить її заспокоїтись,
а він не розуміє, що вона говорить,
чого вона хоче.

Місяць повниться з ночі в ніч.

Попереду ще стільки димів і променів.
Попереду всі спокуси життя.
Тривожна річкова прохолода.
Другий місяць вагітності.

55
5

І після двох років мовчання,

після того, як вони старанно уникали
одне одного,
не вітали одне одного зі святами,
припинили спілкуватись
із спільними друзями,
тепер випадково зустрічаються
на вулиці,
і навіть встигають за інерцією
радісно привітатись.

Що було два роки тому?

Сіре повітря, наповнене криком.
Валізка, наповнена її рваним одягом.

56
Зі світом потрібно говорити, – говорить
вона, назавжди від нього йдучи. –
З ним можна порозумітись.
Варто шукати потрібні слова.
Варто не боятись говорити його мовою.

А він не знає, що їй відповісти.

У нього немає слів.
Він боїться щось їй сказати.

57
Стоять,
мовчать,
ніхто не хоче першим попрощатись,
кожен хоче видаватися сильнішим,
аніж є насправді.

У нього зморшки довкола очей

стали ще глибшими, –
відзначає вона, – від недосипання й печалі,
і пальці стали ще жовтішими
від тютюну,
і одяг, той самий одяг,
що й два роки тому, – думає
вона із заздрістю.

58
В неї яскраві кросівки, – відзначає він, –
і волосся вона пофарбувала у вогняний колір,
обпектися можна,
і губи, які в неї губи, – думає він, –
гарячі, обвітрені:
мабуть, довго й щасливо цілується з кимось
на цьому вітрі,

хоча, скоріше за все, далі цілими днями

стоїть на вулиці, під дощем,
роздаючи
нікому не потрібні
листівки
з рекламою курсів англійської.

59
6

Щоранку,
вже два роки,
читати її дописи в мережі,

думати:
вона далі пам’ятає мене,
вона далі говорить зі мною,
вона далі пише про мене,

і коли пише про сусідів – пише про мене,

і коли пише про новий одяг – теж пише про мене,
а головне – коли пише про погоду.

Скільки в ній образи та обурення,

коли вона згадує
про циклон.

60
7

Ці кілька тижнів,
коли можна дивитись
на жовто-червоне відмирання листя.
Дерева стоять, ніби онкологічно хворі:
уже зрозуміло, чим це закінчиться,
уже тепер можна все передбачити,
уже тепер видно, що смерть переможе,
але потім усе одно
змушена буде відступити.

62
Дивитись на золото, що відходить,
дивитись на воду, що перетікає.
Найтривожніший час.
Час, коли по-справжньому
починаєш любити
повітря.

63
І ось вона розповідає
про смерть батька,
про невблаганність і неминучість.
І ось він слухає і чекає,
слухає і чекає,
коли вона закінчить,
коли її нарешті
можна буде
обійняти.

64
8

Довго стоять на залізничній платформі.

Не знають, розбігатись їм чи стояти далі,
не знають, про що говорити,
що робити з руками.
Небо – чорне і нерухоме.
Не лишається нічого від подихів і слів.
Не лишається нічого від дотику до теплої тканини.
Серце перекачує малинову кров,
ніби річище, проганяє крізь себе всю воду світу.
І доки все це не зникло,
і доки не зникло чорне небо,
і доки є можливість бодай чимось поділитись –
залишається цілуватись на цій платформі,
разом із десятками таких само вигнанців,
разом із десятками тих, хто хоче
бодай чимось поділитися,
бодай щось по собі лишити.

66
Країно з поганими новинами,
ніби з хворими легенями –
вилікуєшся лише сама,
одужаєш лише самотужки.
Цілуйся з тими, хто ні в що не вірить,
цілуйся з тими, хто втратив мужність.
Даруй їм рештки солодкого кисню.
Даруй повітря
тим,
хто задихається.

67
9

Холодне ранкове повітря.

І на вулиці нікого немає, лише птахи.
Він стоїть на зупинці, з пакетом у руці.
Дихає час від часу на замерзлі руки,
шкодує, що забув рукавички.

Інший під’їжджає своєю автівкою,

здалеку його впізнає.
Витримує паузу, підходить.

68
Той, що з пакетом, вагається,
думає подати руку,
зрештою, дихає в кулак,
ніби хоче зігріти.

Мовчки дивляться один одному в очі.

Мовчки один одного ненавидять.
Холодний ранок суботи,
холодне повітря осені.

69
Зрештою, не витримує, віддає пакет,
не попрощавшись, спускається в метро,
поступово зігріваючись.

70
Інший довго стоїть,
не відчуває холоду,
тримає в руках пакет
із речами жінки,
з якою живе,
яку любить.

71
10

А ось іще один вірш,

аби довести їй, що земля
пласка й зникома,
що нею крутять дияволи музики,
що її поверхнею танцюють святі,
сходячи з небес на сільські весілля.

Ось іще кілька слів,

які мають змінити її розуміння
природи божественного,
які мають переконати її в тому,
що всі ці
різдвяні розпродажі
завершаться, зрештою, страшним судом
і що померлі встануть і шукатимуть
собі місце серед живих.

72
Тепер вона не зможе мені не повірити,
тепер вона не зможе вдавати,
ніби нічого не знає,
тепер усе напевне зміниться,
після цього вірша,
після ще одного вірша.

73
Чим можна ламати замки до сердець?
Лише словами, поставленими
з ніг на голову.
Чим можна заворожити чужу любов?
Лише віршами, писаними
на сторінках біблії,
поверх детальних описів
апокаліпсису.
Але починається ще одна зима.
Але обривається ще одна розмова.
Прекрасний світ завмирає в очікуванні див.
Нікого ні в чому не можна переконати.
Ніхто не вірить у страшний суд.
І в поезію теж ніхто не вірить.

Тим гірше для вас.

Тим гірше.
+++

Ще один рік свої тримаються за своїх.

Нічні вогні схожі на пташині хвости.
Що робить смерть? Роз’єднує всіх,
ламає мову, мов залізничні мости.

І коли мови хребет розбитий ущерть,

його все одно випрямляють, щойно минає шок.
Поети – вони як лисиці: першими чують смерть,
першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Пишуть знаками, серед яких ми живемо.

Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все.
Змінюється почерк.
Змінюється письмо –
в ньому все більше присутній минулий час.

79
В минулому часі згадуються імена,
в минулому часі більшість дієслів,
в минулому часі пишуться території, а ось війна
пишеться в теперішньому
і з маленької в кожному з листів.

В теперішньому говориться до нічних гостей.

Темрява додає ваги словам.
І чоловіки так називають своїх дітей,
ніби дають імена рікам і островам.

80
Коли кожна літера в слові «ніжність» – важлива й нова.
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
останнє, що почує той, хто завтра помре.

Літні ріки обступає трава.

Теплу твань торкає важке весло.
Птахи вгорі, ніби дієслова,
складаються в дієслівні рими всім на зло.

81
+++

Пам’яті всіх, кого позбавили права,

пам’яті всіх, кого викреслили зі списків,
пам’яті всіх, кого випалила серпнева заграва,
кому за жодних режимів не ставитимуть обелісків,

пам’яті тих, кого викинули за кордони,

пам’яті тих, хто говорив із зашитими вустами,
пам’яті тих, хто залишився на лінії оборони,
пливуть небеса цього ранку,
пливуть над містами.

84
Пливуть над околицями, пливуть над урядовим кварталом,
пливуть над парламентом,
пливуть над університетом.
Відбивається сонце в ріці червоним металом.
Останні дні літа.
Пахне димом і медом.

Пахне випаленим пшеничним полем.

Виживи в цьому вогні, юний підранку.
Географією твоєю і видноколом
небо пливе над країною, де щоранку

85
пам’яті тих, хто пішов, розряджаються телефони,
пам’яті тих, хто зник, працюють судноремонтні заводи,
пам’яті тих, кого немає, переганяють вагони
і жінки, говорячи про дітей, видихають тепло свободи.

Пам’яті тих, хто впав, пливуть вантажні пороми,

пам’яті тих, кого не назвали, починаються зливи,
працюють невидимі
меліоратори та агрономи,
працюють удень і вночі, тому що важливо,

86
аби влітку не пересихали ріки,
аби в грудні не завмирали пекарні,
аби в містах можна було купити молоко і ліки,
аби не зупиняли роботу вокзали й друкарні,

щоби всім в радість була їхня праця,

щоби всім ставало уважності й сили,
щоби пам’яті тих, хто боїться, хтось підіймався,
щоби пам’яті тих, хто мовчить, щось говорили.

87
+++

Вони б мали тебе називати сестрою.

Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,

і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить: зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

90
І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,

говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

91
Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда – це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда – це називати тебе сестрою.

Політика – це не вміння підкидати монетку

і не вміння домовлятися із ворами.
Політика – це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

92
Політика – це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика – це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика – це любити тоді, коли лякає

саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія – це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

93
Релігія – це телефони, зроблені в Китаї,
це священики з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.

Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять із книгами і ножами.

94
 +++

Київська прописка, середня освіта.

Загинув під Попасною на початку жовтня.
Соняшникові поля не зібрані з літа.
Над ними розкривається золота безодня.

Стоятимуть тепер цілу зиму.

Чорнітимуть літерами в газеті,
ловлячи тишу, ледь вловиму,
ніби лисицю в очереті.

Птахи над ними завмирають щоразу –

чутливі, як слухові апарати.
Бути соняшником в полях Донбасу –
це знати, як жити й за що помирати.

98
Своїм хребтом, металевим тросом,
поєднувати ґрунти і води,
тримаючись за осінній чорнозем
з гіркою відданістю природи.

Вітчизно, що вічно втішаєш і просиш,

ниєш в легені стороннім предметом,
лиши мені на майбутнє цю розкіш –
бути соняшником і очеретом.

Лиши мені цю убивчу втіху –

стати на вітряному кордоні
літерою в недописану книгу,
подихом в холодні долоні.

99
+++

З випаленими очима й залізом в ключиці

жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в порожні очниці:
не хвилюйся, тепер я буду твоїми очима.

Я завжди зможу дати якусь пораду.

Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.

100
А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.

І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?

З чого зараз складається небо над нами?
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?

101
Ти не бачиш, – говорить вона, – як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.

Я зможу, – говорить вона, – бути легкою, як видих,

бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу, –
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.

102
…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
маєш тепер любити за тих, хто не любить.
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

103
+++

Досить тобі, капітане, все – досить тобі.

Сльоза на вії, як у риби гачок на губі.
Досить співати, плакати і не іти.
Я заплачу, капітане.
Наступного разу заплатиш ти.

Досить говорити, що все не так,

розповідаючи про першу зі своїх атак.
Досить співати, капітане, ти ж не знаєш слів.
Що це за пісня про мертву жінку серед полів?

Досить цього братання з тінями на стіні.

Розкажи мені ще про неї, розкажи мені.
Ми ж її теж бачили. Там, у полях.
Ми ж теж бачили іній на спалених жигулях.

106
Час першого снігу на ранковій стерні.
Розкажи мені про неї ще, розкажи мені.
Договори про неї все, докричи.
Що це за тінь сидить на твоєму плечі?

Тихе світло нічної пори.

Досить тобі мовчати. Давай, говори.
Пізнього неба спалахи голубі.
Ти там був. Кому ж говорити, як не тобі?

Час добирати слова на означення темноти.

Я не знайшов.
Можливо, це зробиш ти.
Час вогню, час пам’яті, час Різдва.
Уявляєш, капітане, якщо вона ще жива?

107
+++

І ти водив полки, і займав міста,

і влітку 14-го тобі було 35.
Скільки вас залишилось? Двадцятеро зі ста.
Ті, що вижили, зазвичай погано сплять.

Три роки тому ти змінював світ.

Правив його, мов учнівський диктант.
Світ не може складатися лише з поразок та бід,
не може складатися лише з утрат.

108
Його можна чогось навчити, ніби пса,
його потрібно вправити, наче плече.
Три роки тому ти відчував, як горять небеса,
як ріка серед чорної ночі тече.

Три роки тому формувались полки,

літо лише народжувалось і жило,
і плесо форсованої вами ріки
спалахувало на сонці, мов пташине крило.

109
Три роки тому смерть брала твій слід,
гіркота стояла в мові, як сік у стеблі.
Щоранку тобі сниться світ –
ламаний тобою,
зрозумілий тобі.

Світ не може складатися лише з нарікань.

Світ не мають наповнювати страхи.
Серед ночі тече ріка, тече ріка.
Летять птахи серед ночі, летять птахи.

110
+++

Знайомі поховали сина минулої зими.

Ще й зима була такою – дощі, громи.
Поховали по-тихому: в усіх купа справ.
За кого він воював? – питаю.
Не знаємо, – кажуть, – за кого він воював.
За когось воював, – кажуть, – а за кого – не розбереш.
Яка тепер різниця, – кажуть, –
хіба це щось змінює, врешті-решт?
Сам би в нього і запитав, а так – лови не лови.
Хоча він би й не відповів: ховали без голови.

112
На третьому році війни ремонтують мости.
Я стільки всього про тебе знаю – кому б розповісти?
Знаю, наприклад, як ти виспівував цей мотив.
Я знаю твою сестру. Я її навіть любив.
Знаю, чого ти боявся, і навіть знаю чому.
Знаю, кого ти зустрів тієї зими і що говорив йому.
Ночі тепер такі – з попелу та заграв.
Ти завжди грав за сусідню школу.
А ось за кого ти воював?

113
Щороку приходити сюди, рвати суху траву.
Скопувати щороку землю – важку, неживу.
Щороку бачити стільки спокою і стільки лих.
До останнього вірити, що ти не стріляв по нас, по своїх.
За дощовими хвилями зникають птахи.
Попросити б когось про твої гріхи. Але що я знаю про твої гріхи?
Попросити б когось, щоби скінчились нарешті дощі.
Птахам простіше: вони взагалі не чули про спасіння душі.

115
+++

Знати, що ти і далі лежиш за випаленою горою,

що до тебе так просто дістатись дорогою,
вивернутою, старою,
місто, в якому я виріс, життя, яке видавалося грою.

Але хто мене пустить тепер до твоїх околиць?

Хто стане дивитись на мене з-поза твоїх віконниць?
Що за радість вертатися в місто мертвих,
яка з цього користь?

Зраджений тобою, викинутий за твої межі,

відлучений від твоїх спальників та бульварів.
Громадяни твої надягають святкові одежі,
земля під ногами здригається від ударів.

Але поки ще не видно великої тіні,

яка накриє твої вулиці й площі,
і я стою за випаленою горою, в сонячному промінні,
і оплакую тебе, місто – ненависне, найдорожче.

116
Мабуть, я не єдиний, хто оплакує, мабуть.
У мене більше немає дому, у мене є лише пам’ять.
Але як вони б’ють із твоїх кварталів, як вони валять.

Як їм добре спиться нині в моєму домі,

в місті, де всі імена відомі, всі адреси відомі.
Коли ти, господи, дивишся в дзеркало,
що ти бачиш в своїй подобі?

Горе тобі, місто всіма забутих.

Горе твоїм жінкам, яким народжувати серед погрому.
Місто зради, місто розпачу, місто отрути.
Горе всім, хто не повернеться до власного дому.

Тихі години липневого надвечір’я.

Золоті зірки серед листя густого.
Знати, що чорний дощ затопить твої подвір’я.
Знати, що він не омине нікого.

117
+++

Цілий місяць вони стояли при цій ріці.

Цілий місяць ріка була нерухома й близька.
Не можна було палити вогонь, і мовчали курці.
І з цього боку стояли війська.
І з того боку теж – стояли війська.

Чорна ріка,
тече собі чорна ріка.
Важко бути з нею так довго разом.
Яка вона в серпні глибока, яка в’язка.
Якою вона буде, коли впаде в Азов?

120
Чути було, як у темряві працюють серця.
Ніхто не знав, що буде наприкінці.
І течією з півночі їм принесло мерця –
непоквапливого, як усі мерці.

Ніби його сюди принесла давня біда

і тепер ось розвертала в різні боки.
В пробитих легенях його стояла вода –
чорна солодка вода степової ріки.

121
Йди, чоловіче, звідси, проминай береги,
забирай із собою свою смерть і страх,
тут і нам, живим, не вистачає снаги,
а що вже мертвому робити на цих берегах?

Забирай свою смерть із собою, забирай її,

забирай її подалі від цієї ріки,
забирай її з темної течії,
забирай звідси мертві свої кулаки.

Течія прорізалася в теплій руді.

Місяць відбивався в лисичих очах.
А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді,
важкий, мов хрест на чоловічих плечах.

122
І тягнувся річищем кудись на Схід,
тягнувся цим безкінечним дінцем,
і чоловіки при березі дивилися йому вслід,
і плакали за цим мерцем,
ще за одним мерцем.

Земля сполоханих риб і степових птахів.

Земля золотих пшениць і палених трав –
хтось напише колись історію цих берегів,
історію цих русел і цих переправ.

Хтось впише в цю історію всі імена,

імена гострих акацій і зелених кропив.
Правий берег, об який б’ється луна.
Лівий берег, з якого ніхто не відступив.

123
1

Доки росте місяць,

доки росте місяць,
жінка ходить садом,
доглядає за квітами.
За спиною в неї дім.
У домі тихо й порожньо.
Тихо удень.
Тихо надвечір.
Жодного дитячого голосу.
Жодного співу.
Доки росте місяць,
доки росте місяць,
правити помилки квітників,
виховувати траву.
Не говорити нічого місяцю,
не говорити нічого місяцю.
Виросте – сам зрозуміє.

127
2

Треба ж було
винайняти квартиру
навпроти собору.
О сьомій ранку б’ють дзвони.
Вона завмирає на мить,
прислуховується до розп’яття на шиї.
Потім шепоче:
продовжуй, продовжуй.

130
3

Ну ось – тепер не говорять,

не спілкуються.
І живуть, ніби у річковій воді:
важко, але рухаєшся,
важко, а все одно дихаєш.
Риби схожі на телефонні слухавки –
прикладаєш до вуха, а нічого не чути.
На такій глибині
зовсім немає зв’язку.

133
4

Цілий день
море накочується і відступає,
жбурляє чайками,
ніби серветками в офіціанта.
Цілий день
вона нарікає і свариться,
жаліє себе,
зневажає.

134
Цілий день
солона вода
перевертається від безсилля.
Цілий день
пісок осідає
у моря на піднебінні.
Цілий день
вона ходить берегом,
топче люто
пісок, як намоклі газетні шпальти.

135
Сидить на березі,
розбирається з люттю в собі.

І море теж –
сидить, розбирається
з кораблями в собі.

136
5

Зранку на зупинці майже нікого,

лише двоє чекають на трамвай.
Чоловік у замащеному комбінезоні,
схоже, будівельник,
повертається з нічної зміни.
Жінка в темній сукні,
втомлена, з рештками туші під очима.
Схоже, цілу ніч не спала.

138
Чоловік тримає в руках
пакет із аптеки.
Жінка тримає трояндовий букет.

Жінка помічає на його правій руці

свіжу гіпсову пов’язку.
Він помічає, що в букеті у неї
шість троянд.

Перераховує.
Справді шість.

139
6

Гаряче літнє повітря,

запорошене сонце,
коли бджоли вибирають мед просто
з дитячого дихання.

Пасажири надвечір
поспішають на вокзал,
поспішають на свій нічний,
женуть вулицями
з валізами на спинах,
дивляться на годинники,
перегукуються,
нервують.

А попереду всіх біжить Ісус,

з хрестом на спині,
поспішає,
накульгує,
підганяє тих, хто відстав.

142
Теплий вечір літа,
світло в горнятах із молоком,
солодкий дух трави на трамвайних зупинках.

Швидко добігають кінця,

швидко розпинають Ісуса,
швидко лишають спати сонну сторожу.
Прощаються,
вантажаться,
пропускаючи вперед жінок і дітей.

Вночі вкладаються на полицях.

Натягують на тіла білі савани простирадл.
Слухають спів цикад у тамбурах.
Ходить провідник, дивується:
як можна було зібрати
таких різних людей
в одному вагоні.

143
7

Починається літо.
Ще несправжнє, ще умовне.
Але всі радіють і такому.

І навіть учні музичної школи

радіють нагоді побути
якийсь час у тиші, без болючих
звуків класичної музики.

Все лише настоюється й набуває свого

справжнього вигляду.
Ще велика літня рівновага
лаштується на площі,
ніби сцена.
Ще нікого не насторожує
невблаганне наближення смерті.

146
У сонячних садах
стоять яблуні
з яблуками, які ще не достигли, –
наче музичні інструменти,
які ще не налаштували.

147
8

Недільна школа.
Шкільний двір виходить на берег ріки.
Панотець свариться з робітниками,
що ремонтують дорогу.

Цвітіння ірисів,
високе небо над річищем.

Діти розглядають малюнки.

В шкільних підручниках пишуть
про найголовніше:

мертві виходять із домовин,

ніби з метро на кінцевій.
Ісус на розп’ятті,
як регулювальник на перехресті –
ніхто не розуміє,
чого він насправді хоче.

148
9

Ось і це літо добігає кінця.

Лишає по собі приватні фруктові сади,
схожі на покинутих жінок –
вчитися знову ділитися своєю ніжністю,
вчитися знову любити свою природу.

Коли ще нічого не встиг.

Нічого не встиг побачити.
Коли так запізніло відчуваєш
павутину в сухому повітрі.

150
Останнім з’являється сонце.
Біжить, поспішає.
Ніби запізнюється до когось
на похорон.
Ніби щось можна надолужити.
Застигає, вагається.

Зрештою, рухається туди,

куди йому показують соняшники.

151
10

За дві тисячі років людство зрадило всіх своїх геніїв.

Світ заплутався в спробах виправдатись.
Світ виявився безнадійно непристосованим до життя.
Для свого виправдання він вигадав художню літературу.

І ось хлопчаки вибігають з недільної школи.

І зупиняються перед розп’яттям на подвір’ї.
Білий сніг сліпить їм очі своєю досконалістю.
Світ видається атракціоном,
в якому перемагає найхоробріший.

152
Кидаються сніжками в тіло спасителя.
Намагаються вцілити в грудну клітку.
Ліплять змерзлими пальцями сніг.
Змагаються в азарті і влучності.

І спаситель на фанерному розп’ятті

сприймає все покірно, як він це вміє.
Приймає смерть за гріхи цих дітей.
І єдине, чим переймається, – чи не замерзли в них пальці.

153
І думає, що смиренність виправдовує все.
Думає, що тихим словом можна вилікувати церебральний параліч.
Тому мовчки підставляє серце під блискучий сніг –
такий досконалий і такий смертельний.

154
Річ у тім, що насправді він помиляється.
Підлість насправді нічим не можна виправдати.
І тихим словом можна хіба що спровокувати конвоїра.
І найбільш хоробрі з цих хлопчаків обов’язково стануть
поетами та пророками.

155
+++

Люди, які прокидаються від любові.

Люди, яким доводиться бути сильними й витривалими.
Люди, які щоранку шукають у мові
літери ніжності, ніби корисні копалини.

Стійкі і вперті під високим небом люди.

Люди – беззахисні перед спокусами й вироками.
Знаки й знамення ввижаються їм повсюди.
Дерева за вікнами їм видаються великими.

159
Люди – з серцями, ритмічними від свободи.
Люди – позбавлені вибору, люди – закохані.
Люди – залежні від ненависті й насолоди.
Люди, яких убивають за людськими законами.

Люди, яких конвоюють до одиночних камер.

Люди, яких виводять на ранкові прогулянки.
Віра людини схожа на будівельний камінь.
Зима входить до міста нічними провулками.

160
Люди, яких мучить відданість, наче спрага.
Люди, які навіть до мертвих ставляться людяно.
Тепер зима – їхня спільна справа.
Тепер їм усім лишатися тут до лютого.

Тепер місяць буде світити в їхні кімнати.

Тепер у них не буде більше нічого.
Будуть тепер, обіймаючись, засинати.
Будуть тепер прокидатись невідомо від чого.

161
+++

Торкатись так, як торкаються книг.

Перших рядків протоптаний сніг.
Зимова сповільнюється течія.
Хто це читає тебе?
Це я.

Хто це читає тебе, як вірш?

Облиш, говориш,
просиш, облиш.
Останні з прочитаних таємниць –
гострі метафори твоїх ключиць.

164
Читати родимки і хребці
кольору олова в молоці,
Брайль, прочитаний навмання,
пальців отримане знання.

Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.

Мов книгу, читати її вночі.
Теплих вен її довгий шов,
список тих, хто від неї пішов.

Як торкаються сторінок,
списаних іменами жінок,
знайдених в шафах записників,
з адресами зраджених чоловіків.

165
Це я читаю тебе, як письмо,
це я говорю до тебе – пітьмо,
граматико зчитаних передпліч,
шрифтів твоїх вереснева ніч.

Мово, якою я мовчу,

мово дихання і плачу,
мово ліній на тихій руці.
Сидять при столі
мовчазні
читці.

Ніхто не скаже,
ніхто не здасть.
Зчитують книгу твоїх зап’ясть.
Зчитують шрамів родинні листи.
Це ти, говорять, боже, це ти.

166
Це ти являєш тканину письма,
з якої прописується зима,
в яку врізаються навесні
літери – приголосні і голосні.

Це ти даєш імена, це ти
виводиш, мов світло з темноти,
голоси із глибоких мовчань.
Я не розумію твоїх повчань.

Граматико подиву і зими.

Хто це кохає всю ніч? Це ми.
Повільно дочитую до кінця.
Світло торкається її лиця.

167
+++

Півжиття прожити в готельних кімнатах.

Дивитись, як місяць висить на циркових канатах.
Слухати, як відпустивши свої химери,
уві сні розмовляють місіонери.

Вітер з ночі – застуджений і терпкуватий.

Жити з простим проханням не турбувати.
Жінки, не поспішаючи, йдуть на ранкову месу.

Напиши мені колись на готельну адресу.

168
Сходяться на центральній площі шляхи господні.
З ночі в готелі прокидаються найбільш самотні,
найбільш закохані й найбільш темнолиці.
Жінки від дощу ховаються в кам’яній каплиці.

І одна говорить до іншої, тихо, наче в арешті:

напевно, цього року все скінчиться нарешті.
Напевно, – відповідає їй інша, – все скінчиться, напевно.

169
Напиши мені про те, що все було недаремно.
Напиши мені про те, що ти встигла забути.
Напиши, як улітку лікуватися від застуди.
І ще напиши про тих, хто опинився в скруті.

170
З ночі в готелі плачуть зраджені і забуті.
Зранку зрушує тишу сміх прибиральниць.
І ти ховаєш солодке яблуко в ранець.
Мучаться від безсонь циркові артисти.
Лишається півжиття, щоби про це розповісти.

171
+++

Все іще справдиться і продовжиться,

все ще розтягнеться на тисячоліття.
Ластівки, ніби кравецькі ножиці,
вперто розпорюють червневе повітря.

Ділять натруджено день по дневі,

ділять його – порівну кожному.
Протяги у ранковому небі
гуляють, наче в будинку порожньому.

Вітер торкається кожного дерева,

ділить дерева за їхніми вчинками.
Жінка зранку виходить до берега,
стоїть на березі, стоїть, очікує.

172
Над нею тануть зелені затони,
і тиша здається їй голосною.
Хвилі прокочуються, як вагони,
вантажені валеною сосною.

Чайки – розкидані, мов листівки,

в яких так багато всього намріяно.
Їй теж дістанеться рівно стільки,
скільки відпущено, скільки відміряно.

Неба ранкового металевість,

теплі спалахи над полями.
Хай буде з тобою щедрість і легкість
того, хто вимірює і наділяє.

173
Хай він готується до зимівлі,
хай свої сволоки зводить і теше.
Візьмеш з собою скільки зумієш.
Ні подихом більше,
ні подихом менше.

174
+++

Так легко тремтять небесні перекриття.

Тиша середини року лишається головною.
Якщо ти справді плануєш моє наступне життя,
я би радив тобі порадитися зі мною.

Хотілося б знову бачити, як ліхтарі світять з терас,

висвітлюючи, ніби душі, чужі кімнати.
В наступному житті зведи мене з нею ще раз –
я хочу знову мучитись і помирати.

Я хочу знову відчути, як відігріваються й болять

березневі ріки під крижаною обновою.
Навіть якщо голос її складатиметься з проклять,
хай ці прокляття звучать моєю мовою.

176
Хотілося б удачу плескати по плечу,
хотілося б, щоби скінчилась тиша тривала.
Я б охоче послухав її іще – оскільки не все почув,
тим більше – встиг забути, з чого вона починала.

Кожен неправильний наголос в її мові живій –

ніби дотик нічного вітру.
Чого боятись? Смерть – дзеркало в душовій:
я бачу її щоранку, тримаючи бритву.

Світиться місяця ліхтарне скло.

Небо над головою відчиняється, твориться.
Все закінчиться, ніби і не було.
Все потім знову повториться.

177
+++

Мені 42. Я не знаю нічого про існування.

Наді мною щоранку займаються небесні сфери.
В жінках є щось від кораблебудування:
в твердості їхніх ключиць проступають галери.

Коли вони ідуть – назавжди, навіки,

на межі радості і тривоги,
вітрила їхніх легень розгортаються на вітрі,
наповнюючись солоним духом дороги.

Так, ніби це припливи формують їхній подих,

так, ніби їх утримують тут швартові троси.
Я чую щоразу, зустрічаючи їх на сходах,
як у їхніх рухах дзвенять корабельні сосни.

180
Море довкола них ніколи не знає міри.
Мова, якою вони говорять вві сні, – давніша від санскриту.
Про жінок я знаю лише те, що хребці в них з-під шкіри
проступають, мов материки з-під води
на початках світу.

Сузір’я в чорному небі, як шиті рани.

Вона озивається вночі на кожен шерех.
Захлинаються узбережжя, дихають океани
у пам’ять про тих, хто помер на цих галерах.

181
 +++

І тоді митник записав до книги моє ім’я.

– Чия це смужка землі, Господи?
– Нічия.
Відстань звідси додому – єдина величина.
Я шепочу вві сні:
Галичина, Галичина.

Я з тієї частини світу, де горять ліси,

де немає мови – є лише голоси,
де смерть щоранку перетинає кордон,
де з богом тебе поєднує шкільний коридор.

182
Там і до церкви йдуть, аби припасти до його щоки.
Там за мною досі плачуть заміжні жінки.
Там на села падає сніг зернами кришталю.
Там залишилося все, що я люблю.

Впиши мене до своєї книги, апостоле темноти.

Мою особу підтвердять морські кити.
Світиться білим камінням церква нічна.
Повторюй, апостоле, за мною:
Галичина, Галичина.

183
 Стояти на цій землі, в своєму гурті.
Ще стільки потрібно встигнути в цьому житті:
навчити абетки довколишню дітвору,
полюбити землю, в якій помру.

Напиши про мене так: зимове взуття,

сіра сорочка,
довге життя,
темні очі, зубні коронки, шрам на щоці,
порядковий номер, наколотий в таборі на кулаці.

184
А внизу допиши:
немає вини
в тій любові, яку несуть усі вони,
в тій печалі, яка за ними стоїть,
в пам’яті, яку вони проносять між століть.

Жодної вини,
жодного зла.
Жодного непотрібного ремесла.
Вписаний в книгу, будеш літерою в псалмі.
Діти виростуть – прочитають усе самі.

185
 +++

Я залишаю це дивне місто,

місто прощених і прокажених,
яке тримає – впевнено й міцно –
робочі долоні в глибоких кишенях.
В якому ніколи не сплять чорнороби,
в яке прибувають нічні експреси,
в якому про успіхи та хвороби
вичитуєш із ранкової преси.

Я забуваю цю дивну жінку,

забуваю її мовчанку,
мов недочитану сторінку
починаю читати спочатку.
Ніби знову вчусь писати,
вчу абетку – веселу й співочу,
знаючи, що мої адресати
нічого від мене давно не хочуть.

186
Хай на світанку його передмістя
озвуться за мною фабричним гулом,
хай я, подібно до палого листя,
залишусь для когось печальним минулим.
Хай по мені не залишиться сліду,
хай не залишиться жодного жалю –
я так чи інакше з нього вже їду,
я ось його уже залишаю.

І жінка ця хай навчається жити,

так, ніби завжди жила без мене,
хай не спиняються літні пружини,
нагріваючи небо зелене,
хай працюють державні контори,
хай не запізнюються трамваї,
хай будуть відчиненими коридори,
в яких вона мене забуває.

187
 Я забуватиму його ріки,
буду заплющувати повіки,
буду зчитувати плакати,
я буду чекати, я вмію чекати.
Тож хай все забудеться – я не проти.
В її листах стільки турботи,
стільки любові, стільки отрути.

І спробуй її після цього забути.

188
 +++

Вона собі думає так:

вітру осінній птах
надламується над узбережжям.
Міддю горять ясени.
Робишся восени
уважним та обережним.

Срібло її повік.
Що їй цей чоловік,
який не відходить від неї?
Як їй лишатись із ним?
Робишся мовчазним
поночі, день по дневі.

190
Пора господніх створінь.
З усіх її знань і вмінь
найважче – вміння чекати.
Що їй його слова?
Горить вереснева трава.
Згорають в траві цикади.

Дишуть ґрунтом поля.

Осені тепла рілля
прогортається в тиші.
Вона чекає листа.
І що їй усі ті міста,
з яких він їй пише?

191
 Ця осінь ще легка.
Під мостами ріка
ховається, мов тварина,
шукає в темряві шлях.
Ці вогні на полях,
ця вереснева країна.

Ці легкість і вагота.
Високі нічні міста.
Повітряні коридори.
В море, наче мерці,
падають місяці,
не знайшовши опори.

192
Вона собі думає йти.
Що їй усі ці листи
і вуличні барикади?
Чого він насправді хотів?
Це дихання холодів.
Дерева. Ріки. Цикади.

193
 +++

І що залишиться по всьому,
по наших голосах невчасних?
Це перший рейс о пів на сьому
вивозить з міста всіх нещасних.

Усіх відважних і шалених,

неназваних і непокірних,
уздовж долин – іще зелених,
і рік – надламаних, пунктирних.

Усіх, кому немає місця

під сонцем мертвих і невтішних,
усіх, кому тепер не спиться, –
довірливих, чужих і ніжних.

Я хочу в цьому падолисті,

в цю листопадову навалу,
щоб хтось тебе в твоєму місті
провів на ранок до вокзалу.

194
Нехай тобі не буде темно,
не буде чорно й невиразно,
нехай все буде недаремно,
невипадково, своєчасно.

Хай буде шлях, мов нагорода,

нехай чекають добрі вісті,
хай робиться важка робота
провідників і машиністів.

Хай буде сенс у довгій праці,

хай час приймають, як спокуту,
хай жоден потяг нині вранці
не зійде зі свого маршруту.

Нехай чекають на кінцевій

усіх, кого зривав неспокій.

Вогню твоїй пітьмі серцевій.

Тепла твоїй зимі глибокій.

195
+

Знайомий пішов добровольцем.

Повернувся за півроку.
Де був – невідомо.
І чого боїться – не каже.
Але чогось боїться.
Може навіть здатись,
що боїться всього.

Йшов нормальною людиною.

Говорив, щоправда, забагато.
Про все на світі.
Про все, що траплялось на очі.

199
 А ось повернувся
зовсім іншим, так ніби
хтось відібрав у нього старого язика,
а іншого натомість не дав.

Ось він сидить цілими днями на ліжку

й слухає бісів у своїй голові.

Перший біс лютий,

сипле жаром, вимагає
кари для всіх живих.
Другий біс покірний,
говорить про прощення,
промовляє тихо,
торкається серця руками,
вимащеними в чорноземі.

200
Але найгірший – третій біс.
Він із ними обома погоджується.
Погоджується, не заперечує.

Саме після його голосу

і починається головний біль.

201
 ++

Три роки ми говоримо про війну.

Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну.
Навчились будувати свої плани з огляду на війну.

Маємо слова, щоби виявити свій гнів.

Маємо слова, щоби висловити свій жаль.
Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу.
Маємо слова для проклять, маємо для молитов,
маємо всі необхідні слова,
якими можна сказати про себе в часи війни.

202
Нам дуже важливо говорити про себе в часи війни.
Ми не можемо не говорити про себе в часи війни.
Ми вважаємо неприпустимим мовчати про себе.

Щоранку говоримо про війну.

Стоїмо перед дзеркалом і говоримо про війну.
Говоримо з тим, кого перед собою бачимо.
Мудрі слова.
Мудрі і переконливі.
Мудрі питання,
мудрі відповіді.

203
 Щоранку нагадуємо всім про кількість загиблих.
По обіді радіємо сонячним спалахам за вікном.
Свіжій траві, що рветься крізь мертве каміння.
А ось надвечір знову нагадуємо всім
про кількість загиблих.

Нам дуже важливо нагадувати

всім про кількість загиблих.
Нам дуже важливо, аби про кількість загиблих
нагадували саме ми.
Нам дуже важливо, аби про кількість загиблих
чули саме від нас.

Не лишаємо нікому шансів.

Розрізаємо дійсність садовими ножицями,
даємо їй оцінку,
ставимо їй невтішний діагноз.

204
Три роки роздаємо оцінки.
Три роки говоримо, стоячи перед дзеркалом.
Можна не боятися ставити жорсткі питання.
І не боятись отримати незручні відповіді.

Ось лише більш упевнені в собі

говорять про це голосно.
А менш упевнені – тихо.

На кількість загиблих це в будь-якому

разі не впливає.

205
 +++

Ось така в них тепер родина.

Ось такі родинні розмови.
Домовились не сваритись,
аби якось пересидіти цей серпень
під обстрілами.

Тому
про політику не говорять,
аби не сваритись,
про церкву не говорять,
аби не сваритись,
і про бога не говорять,
аби не сваритись.

Не говорять про родичів,

які виїхали.
Не говорять про друзів,
які залишились.
Не говорять про пацана з будинку навпроти,
який воює.

208
Згадують сусіда.
Сусіда можна.
Сусід помер.
Сусіда шкода.

Щоправда, бог теж помер.

Але його чомусь не шкода.
Зовсім не шкода.

209
 ++++

Два роки, доки його не було,

вона вагалась.
Міняти замки?
Не міняти?
Повернеться він?
Не повернеться?

Замки, зрештою, не поміняла.

Мабуть, підсвідомо чекала,
що він усе-таки повернеться.
Повернеться – тоді вона йому все і скаже.
І про своє ставлення до нього,
і про своє ставлення до цього всього –
обов’язково скаже.
І про перервану вагітність.
Про яку він ці два роки нічого не знав.

210
А коли він повернувся
(без ключів, між іншим: десь їх загубив),
не стала нічого говорити.
І він не став.
Узагалі домовились поменше говорити.
Особливо про політику.
Говорити в нашій ситуації про політику –
те саме, що говорити в тубдиспансері про смерть:
комусь із присутніх це обов’язково не сподобається.

А тут про що не скажи – все політика.

Хліб у домі – політика.
Школа на розі – теж політика.
Рання весна, що затягує небо солодким димом, –
так само політика.
Політика в жестах, політика в диханні,
політика в голосових зв’язках,
які потребують спокою.

211
 Посварились на третій день:
не поділили душ.

Він зранку знову збирає речі.

Вона дивиться на небо, мов на молоко,
що ось-ось закипить.
Пізно вчити нас радості й утіхи, – думає собі.
Пізно лагодити шлюзи, крізь які витекло стільки води.

212
Життя схоже на будинок, в якому знайшли повішеного.

Пізно підбирати потрібні слова.

Пізно врізати нові замки.

213
 +++++

Сонце, тераса, багато зелені.

Хлопець і дівчина,
схоже, студенти, сидять за столом,
чекають, схоже, на замовлення.
Поруч, на столі, конспекти,
течки з документами,
схоже, просто забігли між заняттями.
Пообідають – побіжать далі.
Такі дорослі, такі серйозні.

Що іще?

214
Схоже, винаймають помешкання,
не люблять готувати,
харчуються, де трапиться.

Шкода тратити час на кухню.

Шкода тратити час на дрібниці.
Слід ставитись до життя, як до одягу,
який ти приміряєш, перш ніж купити.
Слід вчитися не витрачати життя
на дурниці.

215
 Колись вона обов’язково матиме свій дім.
Колись він обов’язково знайде нормальну роботу.
Потрібно буде всього навчитись,
потрібно буде навчитись підбирати
єдині слова, аби говорити
про любов і людяність.

Пил, квіти, багато зелені.

Весна минулого року.

Це єдине фото, де ми разом, – розповідає вона. –

Я тут ображена на нього,
бачиш, навіть дивлюсь в інший бік,
не розмовляю з ним.
Потім почалась війна.
Він пішов.
Ну і все.

216
++++++

Вулицею проходить жінка.

Зупиняється навпроти магазину.
Вагається.
Треба купити хліба, вдома закінчується.
Купити тепер чи краще вже завтра? – думає.
Дістає телефон.
Говорить із мамою.
Говорить різко, не слухає,
збивається на крик.
Кричить, стоячи
перед вітриною магазину.
Так, ніби кричить на своє відображення.
Обриває розмову, не дослухавши,
йде вулицею, проклинаючи
невидиму і від цього ще ненависнішу
маму.
Плаче від образи на неї
і від неможливості її пробачити.
Забуває про хліб.
Забуває про все на світі.

На ранок починається
перший артилерійський обстріл.
 +++++++

Теж дивна історія.

Історія про наші ілюзії
і нашу безсилість.

У своїй бібліотеці вона завжди

трималась полиць із книгами
улюблених авторів.
Стояла біля полиць,
як жінки стоять перед ранковим дзеркалом:
довіряючи, але все одно вагаючись.

Поети з точними римами

не можуть помилятись.
Вони завжди підкажуть вихід.
Вони завжди розрадять у біді.

220
Один із перших снарядів
прилетів саме в бібліотеку.
Підручники літали вулицею,
мов роздерті подушки,
і літери висіли у червневому повітрі
попелом спалених синагог.

Поезія так і не порятувала.

Поети промовчали.
Ніхто не підібрав точної рими
до імені розірваної школярки,
що прибігла зранку
віддати прочитані книги.

221
 Коли зайшли війська,
коли відремонтували сховище,
коли їй почали привозити нові книги,
мовби хотіли наповнити її
новою мовою,
себто новою радістю,
вона ще стояла й щось говорила,
намагалась бути зрозумілою,
намагалась видаватися переконливою.

Хто її тоді слухав?

Кому були потрібні її слова?
Безнадійно прикриватись великою
мертвою літературою,
стоячи перед людьми,
що йдуть на смерть.
Безнадійно,
нечесно.

222
Головне, що я не зрадила своїх поетів, –
думала вона, – їх я напевне не зрадила.

Думала, але вголос не говорила.

Боялась.
Дякувала.
Стояла коло полиці
з мертвими поетами,
мов коло батареї опалення,
яка давно нікого не гріє.

223
 ++++++++

На сільській вулиці
перебитий газопровід.
Місце аварії, місце небезпеки.

Аварійна служба не виїздить:

ніхто не хоче їхати під обстріли.
Коли телефонуєш їм – мовчать,
нічого не говорять,
ніби не розуміють тебе.

226
В магазині, поруч із позавчорашнім хлібом,
продають похоронні вінки.
На вулиці нікого:
майже всі виїхали.

Черги немає.
Ні за хлібом,
ні за вінками.

227
 +++++++++

Вручення затягується.
Нагород багато.
Нагород має вистачити на всіх.
Ніхто не піде ненагороджений.

Ми виходимо на вулицю
і йдемо сонячною серпневою алеєю –
хай вручаються нагороди,
хай нагороджують найхоробріших,
хай усі гідні будуть нагороджені.

Хай будуть нагороджені ті, хто вижив.

Хай нагороди дістануться всім живим.

Він сидить на бордюрі, обхопивши руками голову.

Камуфляж, берці, шеврон.
Нагороджений всім, чим можна.
Нагороджений, напівмертвий.

Дивиться на сонце,
плаче без сліз.

228
Що таке? – питаємо. – Допомогти?
Він мотає заперечливо головою.
Контузія, – говорить, тримаючись за голову, –
контузія, все нормально.

Так, ніби потрапив на радіохвилю смерті,

тепер ось саме її й слухає.
Слухає і не відповідає.

Хай будуть справедливо нагороджені всі,

хто довірився долі.
Хай їм буде що відповісти на радіоголоси,
коли вони вгризатимуться в їхню свідомість.

Сонце засліплює вулицю.

Літо добігає кінця.
Чоловік дивиться на щедре сонце,
що невблаганно
сідає за обрій.

229
 ++++++++++

Зате я знаю тепер, – говорить він, –

яка війна.

Ну і яка? – питаю його.

Ніяка, – відповідає.

Говорить зі знанням справи:

після полону про більшість
речей говорить зі знанням справи.
Себто з ненавистю.

Говорить так, що краще й не сперечатись:

все одно не погодиться.
Буде стояти на своєму,
вважаючи це найбільшою чеснотою
часів війни – стояти на своєму,
заперечувати сонце, заперечувати
рух океану.

230
Так і є:
війна – ніяка,
про неї так і говорять –
без прикметників.

Як ти себе почував?
Ніяк.
Як до тебе ставились?
Ніяк.
Як ти про це говориш?
Ніяк.
Як нам тепер із усім цим жити?

231
+++

Я хотів би впасти колись у цей сніг,

щоби він потоком збивав із ніг,
щоби він лежав опівнічним тлом –
глибокий, наче псалом.

Я хотів би вгорнутися в ці поля,

щоби чорна земля, родюча земля
стала частиною моєї душі,
як стають океаном дощі.

І коли б вона прокидалась вночі

і вслухалася в тишу за вікнами чи
видивлялась світло в темній воді –
я б любив її і тоді.

Потаємної мови нічне стебло.

У нас із нею стільки всього було,
що я охоче віддав би слова свої
тому, хто любить її.

Я хотів би відчути початок кінця

в насторожених рисах її лиця,
в темряві, що ховає її ходу,
в снігові, на який упаду.

235
 +++

Ніби і не знав її.

Всю ніч
сніг летить – розмірено і вбивчо,
і дерева дивляться в обличчя,
не відводячи своїх облич.

Ніби вилітаючи з країв,

де було захолодно й затісно,
входить поночі в порожнє місто,
кинуте надвечір без боїв.

І вона говорить:
«Не дивись».
І тримаєш марну обіцянку.
І розплющиш очі на світанку,
і побачиш. Вперше. Як колись.

Все як вперше: плетиво слідів,

теплий галас на подвір’ї школи.
Ніби і не знав її ніколи.
Ніби і не бачив цих снігів.

236
Ніби ночі точені ножі
не тримав, затиснувши, в долонях.
Сніг до ранку ляже на кордонах.
Сніг окреслить межі й рубежі.

Ніби він з її найбільших див –

сніг, що захлинається і дише.
Ніби і не знав її раніше,
не тримав,
не бачив,
не любив.

237
 +++

І свідчення снігу такі скупі,

і ріжеться подиху дереворит,
і ти ще на ранок пораниш собі
руку об гострий кириличний шрифт.

І ніби ключі від чужих дверей –

літери, писані від руки.
Корені слів, як коріння дерев,
тримають вірш, мов берег ріки.

Так формується кожна деталь.

Так сніг на схилах лежить вантажем.
Вірша холодна слов’янська сталь
входить у шкіру армійським ножем.

238
Так відчитується людьми
звірине дихання словників.
Низько стоїть сонце зими
над виноградниками рядків.

Так відшліфовується щодень

мова, з якою ми живемо.
З виноградних дитячих легень
виростає вологе письмо.

239
 +++

Тихі пасіки щозими.

Під снігом вулики, ніби церкви.
Хрещені бджоли, разом із дітьми,
в неділю співають до сухої трави.

Лише вогні жовтих комет

спалахують прочерками вгорі.
Ховає поважно божий замет
трави сушені вівтарі.

Лише сліди голодних лисиць

снігом ведуть на ближні двори.
Мерзлі коров’ячі горла криниць
підіймаються догори.

Квітнуть димів гіркі часники.

Сніг наповнює течію.
Рій досотує в щільники
автокефалію теплу свою.

240
Роблять роботу чоловіки,
продавлено нігтем контур ріки,
наче хтось гортав сторінки,
підкреслюючи важливі рядки.

І спів гірчить домашнім вином,

і мова бджолина така м’яка.
Рухайся, сонце, собі за вікном –
всі ми з одного щільника.

Співи нам додають ваги.

Студять нас крижані річки.
Лежать останні лютневі сніги,
ніби недільні сорочки.

241
 +++

Мов ніжність, що виростає в легенях,

як мова, якою пишеться книга,
в підкладці неба, в рваних кишенях
міста народжується відлига.

Ще лід не сходить з озер застиглих,

ще згустки сонця такі зникомі,
ще сніг настоюється на схилах
медом в повітряному щільникові.

А в небі вже пишеться синій спалах –

ніби фрески стоять над містами,
і чути вже в березневих кварталах,
як починається і наростає

з подиху вітряної свободи,

з руху, гамору й нетерпіння
звірине передчуття погоди,
дитяче дихання потепління.

І шепіт дерев, приміських і суботніх,

творить фонетику велику.
І очерет, ніби сухотник,
першим розпізнає відлигу.

Мов руки невидимої артілі

ремонтують вагу небесну.
Ніжність народжується в тілі.
Світло переходить на весну.

242
+++

Знаєш, що буде цієї весни:

диких гусей залізні ключі
сядуть в долинах Псла і Десни,
сядуть сторожко, уночі.

І схилом вирізниться межа,

витягнеться, ніби рубаний шрам
вилицею, і пташина душа
не даватиметься ножам.

Буде твердість ґрунтових вод,

буде лякана дичина,
і найсолодшою з нагород
буде трави постава нічна.

Сонце торкається повік.

І змучений птах, ніби гачок,
чіпляється за вітряний потік
над гирлами березневих річок.

Шукає шлях, до якого звик.

Виринає із глибини.
Чуєш його переможний крик.
Знаєш, що буде цієї весни.

243
 +++

Згадати потім все, що перейшло

за серпнем, перехоплюючи подих,
усе, що викликало біль і подив –
цей час, цей дощ, цей морок, це тепло.

Згадати при кінці бодай ще раз

цей час, що рвався вільно і нестигло:
як він летів на нас, немов на світло,
як він випалював себе, торкнувшись нас.

Як із його гарячих кольорів

ставала там, де ще було не можна,
ославлена, але непереможна
епоха митарів і дзвонарів.

244
Глибоких перестуджених криниць
розмірене солодке достигання.
Нічна країна – мовчазна, остання,
темніє вздовж серпневих залізниць.

Нікому з нас, ніяк, нікому з нас

не вийти поза насипи й загати.
Лиши мені хоч щось, аби згадати
цей морок, це тепло, цей дощ, цей час.

245
 +++

Серпень – місяць, в якому помреш,

ставши вночі над повільним річищем.
Світ видається теплим, уривчастим,
з духом гірким торф’яних пожеж.

В серпні не буде провини й страху,

а буде так, як буває в серпні:
в повітрі просторо, ніби в майстерні,
небо, мов звір, добирає вагу.

Буде так: вода річкова –

чорна, наче мокре вугілля,
прокачує тишу, й найменші зусилля
твої перетворюються на слова.

І говориш, і стережеш,
борониш слів рівне звучання.
Місяць невидимого втручання.
Місяць відваги й перейдених меж.

246
Місяць, коли постають дими,
поєднуючи небеса і води
духом стиглості і свободи,
духом перших ознак зими.

Коли слова з серпневих багать,

з рік, які прорізають поверхню,
торкають тебе – натруджено, зверхньо,
разом із тобою горять, горять.

Місяць, коли виростають вогні.

Місяць, коли нагріваються стебла.
Рука її – ще по-літньому тепла.
Пісок збивається на мілині.

247
 +++

Осені ще немає,
але він її розпізнає
за нитками туману в серпневій ріці.
На світанку, напружуючи кругле око своє,
він бачить сонце, схоже на мед в молоці.

І думає: час залишати басейн цієї ріки

й вибиратися з насиджених очеретів
на Південь, де тьмяніють сухі часники
і пахне зібраною пшеницею від портів.

Ще кілька ночей на плесах, кілька днів,

і рушати на Південь за вигинами русла,
за спинами неповоротких линів,
за річкою, якою б довгою вона не була.

Зранку він упізнає вітряний потік,

ловить його своїм качиним крилом,
і повітря несе його над найріднішою з рік,
над чужим обійстям, над чиїмсь житлом.

І внизу під ним лежать степові міста,

і мости під ним поєднують пустоту,
і йому так щемко, що коли в нього й була мета,
він уже встиг забути свою мету.

250
Внизу під ним лежать станції та хутори,
до нього підводять голови пастухи,
і дух стиглих полів здіймається догори,
щоби ним дихали перелітні птахи.

І вгорі над ним росте південний циклон,

і шум дощу йому видається заголосним.
І по ліве його крило виокремлюється кордон,
і теж тягнеться на Південь, слідом за ним.

Він знає, що повернеться сюди аж навесні,

а до весни тут буде лежати сніг,
знає, що морози будуть люті, а дощі – рясні,
і що вже тепер слід подумати про нічліг,

знає, що не він обирав собі цей маршрут,

вздовж якого палять багаття на берегах,
і найбільше йому б хотілось лишитись на зиму тут,
в цих зазимках, в цих сутінках і снігах,

при цій ріці, де незабаром стане зима,

в цій країні, якій не вистачає тепла,
яка не може зігріти себе сама,
в якої на повіках лежить ранкова імла.

251
 Але знає, що коли залишиться, як хотів,
навряд чи добуде тут до наступних жнив,
скоріше за все, не переживе холодів,
і вб’є його саме те, що він найбільше любив.

Вб’є повітря своїм грудневим свинцем,

вб’є землі вистуджена мерзлота,
і тепер ось перед його пташиним лицем
стоїть його дорога,
себто його мета.

І тому, що він мусить летіти звідсіль,

тому, що він любить усе, що лишає тут,
він тримається за свій простір з останніх сил
і з останніх сил тримається за свій маршрут.

Тримається серцем за повітря густе,

осіннє повітря щедрот і повітря втрат.

Серця його і вистачає саме на те,

щоби любити.
Себто щоби вернутись назад.

252
 +++

Вона відчуває животом теплий потік

і прориває води посріблене волокно.
У вересні висушується материк,
під спресованою водою світиться дно.
У вересні атлантична тріска починає свій шлях,
рушає через потоки в бік зими.
Люди збирають збіжжя на осінніх полях.
Людям важливо завжди лишатись людьми.

254
2

Вона любить цей океан, що темніє свинцем,

любить небо над ним – щоранку нове.
Євразійський берег схожий на лице
людини, яка надто довго живе.
Починається осінь, закінчується рік.
Серпень лишає стільки шрамів і ран.
Цілу осінь через відкриті надрізи рік
тепло материка стікатиме в океан.

255
 3

Ціле літо вона слухає голоси,

вислуховуючи з-поміж них той один,
який скаже їй: тепер уже час, неси,
неси свій тяж серед нічних глибин.
Неси його, ховай його у собі,
борони це нове життя в сріблі й свинці.
Кам’яний маяк стоїть на смарагдовому горбі.
Розкажеш потім, що там було, наприкінці.

256
4

І вона повертається у вересневій воді

і починає рух, що триватиме до весни.
Навесні вона, врешті, зупиниться, і тоді
нове життя підійметься з глибини.
Нове життя пробиватиме собі шлях,
повертатиметься до кам’яних заток.
Діти народжуються тоді, коли відступає страх,
коли не страшно зробити перший подих, перший ковток.

257
5

Голос їй сказав: не можна не бачити меж,

на всіх тисне важкий океанський прес,
але доки ти не зупиняєшся і пливеш,
у цьому всьому далі лишається сенс.
І його достатньо, аби тримати світ.
Все знову вирішиться навесні.
Білий, ніби покров богородиці, твій живіт
світить усім, хто лежить на дні.
6

Навесні все буде так, як уже було.

Приплив розбиває пагорби, мов таран.
І твоє тепло – зараз єдине тепло,
єдине тепло на увесь цей океан.
Вітер починає свої звичні плачі
і, ніби народи, підіймає жовті піски.
Хтось дбайливо прокладає вночі
підводні маршрути для молодої тріски.
7

Осіння земля дивиться їй услід.

Услід їй дивляться маяки.
І на гірських хребтах уже накипає лід,
і теплий дим підіймається від ріки.
Услід їй дивляться сосни з берегів,
дивляться собор та університет.
Там є книги про відступників та богів,
і небо складається з відкритих кимось планет.
8

Такий складний світ, – думає вона собі, –

у ньому стільки не потрібних нікому слів.
Місто прокидається на вітряному горбі,
сонце ховається між олив.
У вересні всі тіні такі замалі.
І поява холоду така різка.
Небо ранньої осені, небо землі –
послухай, як тебе славить вдячна тріска.
9

Вона відчуває животом дотик руки,

бачить світло в зеленій воді.
Шматками льоду обвалюються зірки.
Дерева, що ростуть на горбах, особливо тверді.
Коли допливеш, нагадай йому,
як нам бракує його мудрих казок.
Берег із вдячністю занурюється у пітьму.
Океан із радістю викидається на пісок.

265
 10

І вона повертається і пірнає в потік,

і сонце з місяцем рухаються, як завжди,
і скільки має витекти рік,
щоби світові стало вологи, стало води.
І скільки має постійно битись сердець,
щоби світ не зупинявся серед ночей.
Скільки всього очікує насамкінець.
Скільки потрібних слів. Скільки важливих речей.

266
+++

І ціла вічність попереду.

І час говорити про важливі речі.
З розривів повітряної тканини б’ють сонячні промені.
Він повертається врешті додому.
Скільки його не було? – питає вона.
Немає часу перечитувати написане кимось давно.
Немає часу на сумніви й стриманість.
Час виникає зі збитого дихання,
із задиханого виговорювання, з торкання голих
лопаток, час складається зі здивування і радості.

271
 Він говорить їй про важливі речі,
речі, що роблять міцними її лопатки,
роблять дзвінкими її коліна.
Час складається з мовчання і дихання,
з руху планет, з руху, яким вона поправляє волосся.

Надійде пора прозрінь і утоми,

надійде пора великого вагання.
Але поки що немає часу, аби відмовлятись
від важливих речей,
немає часу, аби сумніватись у правдивості цього світла.
Є час любити і мовчати,
є час любити і слухати,
повертатися, вірити і любити.

272
І ціла вічність чекає.
І цілий світ обертається довкола сонця.
Море на ніч відкочується з коридорів.
Пара важких чоловічих черевиків лежить коло ліжка,
мов човни, кинуті на березі
після довгої подорожі.

273
 +++

Так і добути до цих холодів.

Так і стояти між двох осінніх дерев,
мов поміж двох жінок:
вага всього світу нічого не важить порівняно
з тягарем липової алеї,
що холоне під срібним небом
листопадової неділі.

Так і добути до кінця ще одного

щасливого року.
Написані вірші нічого не пояснили,
написані вірші не змінили нічого,
насамперед не змінили поезії –
вона так само затемнена й непроговорена,
схожа на виписані лікарем рецепти:
лікуй нас цієї осені, мово,
лікуй нас від нашого невміння порозумітись,
ми всі маємо шанс урятуватись цієї пори,
ми всі маємо змогу вибратись цього разу.

274
Так і запам’ятати площі з покинутими деревами:
лікарняне відділення ранкового неба,
вуличні пси схожі на соняшники –
повертають голови в бік осіннього сонця,
не відводять очей від його
досконалості.

Закривати відчинені двері,

відкладати недочитані книги,
тебе вилікує лише мова,
лише мова з її складними поясненнями любові.
Будеш відтепер розумітися на інеї,
зможеш відділяти світло від сутінків,
жінко, схожа на дерево,
жінко, схожа на вірш.

275
 +++

Глибокий світ радості і дерев,

світ золотого перетину протоптаних дітьми стежок,
світ тривоги, яка виростає зі спокою,
важко входить у зиму, ніби заступ у березневу землю.

Хто тепер думатиме про замерзлі ставки?

Хто тепер дбатиме про безпритульних,
схожих на диких гусей на березі:
залишились тут, зазимували,
і легені їхні розпадаються, як сухе виноградне листя.

Дні тепер такі, що не встигаєш

слідкувати за календарем.
Коротке перетікання світла з темряви в темряву.
Коротке пташине забуття в зимовому небі.
Музика, яка не вміщається на коротких хвилях.

278
Але годі нарікати, – говорять одне до одного
дикі гуси на зимовому березі, – тримаймося купи,
гріймося нашою гусячою вірою.
Світ ще лишає по собі присмак липи і радості.
І зимові дні без снігу,
ніби вірші без рим –
позбавлені блиску, позбавлені легкості,
проте не позбавлені сенсу.

279
 +++

Пишу, як обіцяв.
Все добре, пишу.
Високе світло стоїть над містом,
до якого я нині приїхав.
І як воно торкається теплих зі сну сосен.
Ніби жіночої шкіри,
ніби сумних жіночих плечей
о четвертій ранку.

Все так невимовно добре, пишу.

Зимове небо
чекає за містом,
ховаючи від вітру ніжну
відкриту шию.

Світ схожий
на дорослу жінку,
печальну від ранніх сутінків,
печальну й стривожену,

280
і щоби заспокоїти її,
щоби позбавити її
цієї тривоги,
хочеться сваритися з Господом,
Господи, кричати, давай зробимо так,
щоби цій жінці нарешті стало солодко,
щоби стало солодко озерам у цій долині,
щоби солодко стало соснам на
тому березі.
Ти ж цим і маєш займатись, Господи,
чи не так?
Ти ж обіцяв, згадай,
ти ж сам про це говорив.

Але Господь займається зранку

набагато важливішими справами:
стоїть на перехресті,
регулює автомобільний рух,
допомагає вуличним псам
переходити вулицю.

Четверта дня.
Жоден із псів не потрапив
під колеса.
Топчуть сніг веселими лапами.
Господь утомлений.
Але задоволений.

281
 +++

В теплу харківську зиму,

на сині вечірні схили,
подібні до скель на православних іконах.
Честь тобі, самаритянство дерев на тихих подвір’ях,
шана вашим хребтам, дерева,
що витримують літографію снігу.

Вічна пам’ять беззахисним агітаторам ніжності.

Випасти листком подорожника
з-поміж сторінок нічного під’їзду.
Сектанти, що ставили пристрасть вище за правила,
і ставили доторки вище за вірші псалмів.

282
Час складається з дихання.
Він приречений на рівну кількість
отриманого нами і нами відпущеного.

Пам’ять складається з відчаю.

З відчаю й радості.
З радості.
Насамперед.
Передусім.

283
+++

Школа міліції. Вересень 14-го.

Всі сидять під стіною, в затінку, який не прострілюється снайпером.
Кришена цегла, консервні банки, наповнені літнім дощем.
За брамою школи квартали, з яких намагається вибратись літо.

Він сидить проти сонця, чорний, ніби надгробок самому собі.

Привалився спиною до гарячих кахлів школи міліції.
Співай з нами, – сміємось до нього, – що ти? Співай з нами, –
говоримо з чорною тінню, за якою не видно очей.
Але він відмахується. Я не співак, – говорить недбало, – я вбивця.
Я вбивця, – повторює так, ніби говорить – я листоноша,
я працюю листоношею.
Співайте самі, – усміхається, розглядаючи нас. –
Співайте, я послухаю, я покараулю.

Чорна осінь 14-го. В казармах школи живуть добровольці.

На полях довкола міста гниють соняшники і загиблі.
Сонце нагріте, як диня в спаленому чорноземі.
Співайте без мене, – говорить він утомлено,
і всі співають.

285
 За спиною в нього місто з розбитими школами.
За спиною в нього поле,
з якого другий тиждень не забирають загиблих.
За спиною сонце, сонце раннього вересня,
застигле сонце, яке нікого тут уже не зігріє.

Дивиться на нас і за нашими спинами бачить дерева.

Червоні сосни в сліпучому піску.
За нашими спинами лише солодкий туман.
За нашими спинами жодного померлого.

І скільки б ми не співали до нього,

скільки б не кликали до гурту,
якими б голосами не витягували його з темноти,
нам із ним уже ніколи не співати разом,
втрачений голос болить, як відрізана фаланга.

Сонце стоїть над червоними соснами.

Всі ж ми розуміємо, з чого робиться наша історія.
Історія – це тінь, яку відкидають живі.
І тінь, яку відкидають загиблі, – це теж історія.

286
 +++

І хто повинен сказати їм, що все завершилось,

що слід збирати речі, скидати до скринь
нехитрий скарб, сорочки і светри,
які пам’ятають печаль і радість цих десяти років?

Час збирати речі, матроси, час збирати речі, штурмовики.

Брами, які ви брали приступом десять років, зрештою, впали.
Війну завершено, на стінах з’являються свіжі ластів’ячі гнізда.
Діти загиблих бійців сміються в порту до чужинців.

І сонце засліплює очі птахам над підкореним містом.

І історія крутиться жорнами в легенях повітря.
Час повертатись додому, герої, час збирати речі.
Війну завершено, війна лишилась у минулому.

288
І вони стоять при спалених домах, при чорних стінах,
і не мають сил залишити тіла своїх загиблих,
не мають сил визнати, що так, все завершилось,
завершилась війна, слід вантажитись на кораблі,
час збирати речі.

Хвилі рівно докочуються до берегів.

Чекайте попутного вітру, герої,
прощайтесь із загиблими.
Настає кінець часів, надходить кінець історії.
Ластівки скріплюють глиною розламаний час.

Але немає перепочинку літнім припливам.

Завершується одна історія, починається інша.
Вони стоять і відчувають дихання часу,
між смертю й життям,
між війною й поверненням,
між Іліадою та Одіссеєю.

289
 +++

Я знаю, як вам усім зараз важко.

Яким невтішним видається смарагдовий космос зими.
Як беззахисно ви почуваєтесь, як самотньо.
Головне – як вам заважають ті,
хто береться гоїти ваші душі.

Ах цей печальний, печальний світ дорослих самотніх людей.

Нічого не можна поправити, нічому не можна зарадити.
Нікого не можна витягнути із зашморгу й привести до тями.
Єдине – можна про все це написати,
можна з цього зробити літературу.

292
Тому, перш ніж я почну заперечувати твоє існування, Господи.
Перш ніж запалю сірчаним скепсисом твої небеса.
Перш ніж рішуче відмовлюсь від твоїх ощадливих дарів.
Дозволь подякувати тобі за словники рим.

Дякую тобі за те, що в цьому світі принципових і рішучих,

тих, хто заганяє себе в капкан, спеціально для того,
аби потім гризти собі задню лапу, гнівно виючи від обурення,
в цьому світі тих, хто завжди має щось сказати,
хто ніколи не промовчить,
бодай щось можна заримувати,
щоби потім претензії були саме до римування.

293
 +++

А тим часом
добігає кінця чергова історія.
І довшають тіні на березневих горбах,
і світла стає все більше,
і з’являється ілюзія,
що цього разу все буде інакше,
що геометрія сонячного пилу
і алхімія дихання
зроблять свою справу,
і цей рік запам’ятається ранньою травою,
і дощі будуть несподіваними,
наче вірші,
написані
закоханими в своїх жінок поетами.

294
Ось лише нічого не дається задарма,
і надійде час за все відповісти,
розрахуватися за все
із митарями, що збирають
чорну подать нашої самотності.

Ми залишаємо по собі
сухі трояндові стебла пристрасті
на готельних балконах,
ми залишаємо по собі глибокі подряпини
на бронзовій шкірі.

295
 А тим часом крутяться
жорна справедливості,
працюють господні млини,
пересипають сонячний пил
над березневим містом.

Підійміть руку ті,

хто готовий був продати душу
за щасливе кохання,
але так і не домовився з посередником;
підійміть руку ті, хто б ніколи
на це не зважився;
і також підійміть руку всі інші –
ті, кого просто не влаштували умови контракту.

296
Тим часом
рухається сонце,
не спиняється час,
ліпляться наші серця,
мов ластів’ячі гнізда,
на піддашшях любові.
Довго, довго працювати господнім млинам.
Довго, довго працювати господнім млинам.
Довго, довго їм працювати…

297
 +++

Доки з цього всього не написались вірші,

і це прекрасне ранкове сонце не затисли
орфографічними словниками,
доки й ми ставимось до життя,
як до музики, підслуханої
з теплого золотого вікна,
до музики, яку слухає зранку темноволоса жінка,
перевіряючи пошту,

доти й ми з вами, так, навіть ми з вами,

долучені до цього дійства,
до таємного переходу сонця над високими липами,
від східних околиць,
в обхід підступного вітряного потоку,
що розносить голоси радіоведучих,
ніби застуду,

доти й ми тримаємось радіохвиль,

мов релігійних переконань,
доти й ми віримо загубленій кимось ноті
і знаємо лише одне:

не варто перемикати хвилі,

які тебе тримають,
не варто,
не варто забувати мотиви,
які роблять тебе сильним,
не варто,
не варто, зрештою, відмовлятись
від власного голосу.

298
У нас лише і радості в цьому світі –
спів зраджених оперних тенорів,
з пораненими серцями,
наче з гнилими апельсинами.
У нас лише і обов’язку –
ділитися головним:
нашим голосом,
нашою чутливістю.

Тому хай буде ще одна весна.

Хай нам буде незручно за наш оптимізм.
Хай стебла очерету,
ніби антени,
вихоплюють із повітря найважливіше –
ритм і прощення,
хай ростуть,
хай ловлять
симфонічну музику
березня.
 Зміст
І
Що це стікає кров’ю?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6
Танцюй, тесле, доки сонце стоїть. . . . . . . . . . . . . . . . . 10
Голос її схожий був на траву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
І тінь січневої Палестини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
Син богородиці, чотири літери, перша і. . . . . . . . . . . . . 22
Буде так: бредуть мисливці в снігах. . . . . . . . . . . . . . . . 26
Час, як шкіра втомленого чоловіка. . . . . . . . . . . . . . . . 28
Виговори мене, ніби назву хвороби . . . . . . . . . . . . . . . 32
Як це діється тут, на Сході? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
Я запам’ятаю те, що побачу наступного разу. . . . . . . . . . 38

ІІ
1 Історії про любов починаються зранку. . . . . . . . . . . . 43
2 Тютюнові фабрики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48
3 Як пишуться вірші? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52
4 Тут між ними починається сварка. . . . . . . . . . . . . . . 54
5 І після двох років мовчання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
6 Щоранку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60
7 Ці кілька тижнів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62
8 Довго стоять на залізничній платформі. . . . . . . . . . . . 66
9 Холодне ранкове повітря.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
10 А ось іще один вірш. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72

ІІІ
Ще один рік свої тримаються за своїх.. . . . . . . . . . . . . . 79
Пам’яті всіх, кого позбавили права. . . . . . . . . . . . . . . . 84

300
Вони б мали тебе називати сестрою.. . . . . . . . . . . . . . . 90
Київська прописка, середня освіта. . . . . . . . . . . . . . . . 98
З випаленими очима й залізом в ключиці. . . . . . . . . . . 100
Досить тобі, капітане, все – досить тобі.. . . . . . . . . . . . 106
І ти водив полки, і займав міста. . . . . . . . . . . . . . . . . 108
Знайомі поховали сина минулої зими.. . . . . . . . . . . . . 112
Знати, що ти і далі лежиш за випаленою горою . . . . . . . . 116
Цілий місяць вони стояли при цій ріці. . . . . . . . . . . . . 120

IV
1 Доки росте місяць. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127
2 Треба ж було . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130
3 Ну ось – тепер не говорять . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133
4 Цілий день . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134
5 Зранку на зупинці майже нікого. . . . . . . . . . . . . . . 138
6 Гаряче літнє повітря. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142
7 Починається літо. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146
8 Недільна школа.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148
9 Ось і це літо добігає кінця.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150
10 За дві тисячі років людство зрадило всіх своїх геніїв. . . 152

V
Люди, які прокидаються від любові.. . . . . . . . . . . . . . 159
Торкатись так, як торкаються книг.. . . . . . . . . . . . . . . 164
Півжиття прожити в готельних кімнатах.. . . . . . . . . . . 168
Все іще справдиться і продовжиться. . . . . . . . . . . . . . 172
Так легко тремтять небесні перекриття.. . . . . . . . . . . . 176
Мені 42. Я не знаю нічого про існування . . . . . . . . . . . . 180
І тоді митник записав до книги моє ім’я. . . . . . . . . . . . 182

301
Я залишаю це дивне місто. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186
Вона собі думає так. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190
І що залишиться по всьому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194

VI Три роки ми говоримо про війну

Знайомий пішов добровольцем. . . . . . . . . . . . . . . . . 199
Три роки ми говоримо про війну. . . . . . . . . . . . . . . . 202
Ось така в них тепер родина.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208
Два роки, доки його не було. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210
Сонце, тераса, багато зелені. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214
Вулицею проходить жінка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 218
Теж дивна історія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220
На сільській вулиці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 226
Вручення затягується.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 228
Зате я знаю тепер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230

VII
Я хотів би впасти колись у цей сніг. . . . . . . . . . . . . . . 235
Ніби і не знав її . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236
І свідчення снігу такі скупі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238
Тихі пасіки щозими.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240
Мов ніжність, що виростає в легенях. . . . . . . . . . . . . . 242
Знаєш, що буде цієї весни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 243
Згадати потім все, що перейшло. . . . . . . . . . . . . . . . . 244
Серпень – місяць, в якому помреш . . . . . . . . . . . . . . . 246
Осені ще немає . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 250
Вона відчуває животом теплий потік. . . . . . . . . . . . . . 254

302
VIII
І ціла вічність попереду. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 271
Так і добути до цих холодів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274
Глибокий світ радості і дерев . . . . . . . . . . . . . . . . . . 278
Пишу, як обіцяв. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280
В теплу харківську зиму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282
Школа міліції. Вересень 14-го. . . . . . . . . . . . . . . . . . 284
І хто повинен сказати їм, що все завершилось. . . . . . . . . 288
Я знаю, як вам усім зараз важко. . . . . . . . . . . . . . . . . . 292
А тим часом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 294
Доки з цього всього не написались вірші. . . . . . . . . . . . 298
 Літературно-художнє видання

Сергій Жадан

АНТЕНА
Поезії

Відповідальна редакторка Євгенія Лопата

Літературний редактор Олександр Бойченко
Коректорка Марина Гетманець
Ілюстрації Гамлета
Макет Альони Олійник

Підписано до друку 14.08.2018. Формат 70☓100 1/16.

Гарнітура Сonstantia. Умов.-друк. арк. 24,70.
Наклад 1000 прим.

Видавництво «Меридіан Черновіц»

office@meridiancz.com

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5273 від 26.12.2016 р.

Офіційний дистриб’ютор

Видавництво «Книги – ХХІ»

Адреса для листування:
а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна
тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181
booksxxi@gmail.com
books-xxi.com.ua