ПАЛІМПСЕСТИ

Благословляю твою сваволю

дорого долі, дорого болю!

У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками.

В ній — мої болі й радощі,
мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.
 ЧАСТИНА ПЕРША

***

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт —
не спить?).
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.

***

Я так і не збагнув
і досі ще не знаю,
чи світ мене минає
чи я його минув.
Днедавнє завзялось
у снінні чарувати.
Та й знакомиті дати
мені проставив хтось!
Світ повен сподівань,
мов став, що ні схлюпнеться.
І царство це — минеться
без клятв і без карань.

***

Сто дзеркал спрямовано на мене

в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти — справді тут?
Напевне,
ти таки не тут. Таки — не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Досі зросту свого не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —
заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань... Твоїх народжень...
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець — і — сам-на-сам?

***

Цей став повісплений, осінній, чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,
вилискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
понад проваллям яру, рине впрост
на вутлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Отерплі очі збіглися водно —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі?

***

Здається, чую: лопають каштани,

жовтозелену викидають брость
і зовсім поруч — київське весняне
пахуче небо гуком налилось.
Здається, бачу: рвуться буйні трави,
де вже відговорили всі струмки,
а Україна, Лебединя, Слава
за сином назирає з-під руки.
Невже то — квітень, і шпачиний клекіт,
ачи немудрі кпини чи чужі
обірвані рулади? Чий же шепіт
урвавсь на воронованім ножі?

***

Пливуть видіння, пагорбами криті,

а за горою — паділ і байрак.
Цвітуть волошки в золотому житі
а над смараґдом луки сяє мак.
І таємнича мавка білорука
ступає — ніби вічністю пливе.
Кружляє мак. А над смараґдом луки
уже нависло небо гробове.

***

Аби лиш подолати гнів,

сторозтриклятий гнів здолати,
я б поіменно міг назвати
усіх братів, усіх катів.
Та погляд застує імла,
і ти, мов лев, у цій оборі,
де стільки кроків в коридорі, —
аж світ зайшовся дубала!
Намарне. Бога не гніви —
хай б’є пропасниця тобою,
допоки вижде час двобою
той вершник, що без голови.

***

Прикрийся мідною горою,

сховай зухвалу голубінь.
Тінь — трембітає наді мною
і в кожен слід ступає тінь.
Прикрийся обрію габою,
об розпач кулаки оббий —
і верне образ голубий
дружиною ачи сестрою.
Заповідається за мною
грім великодній, горовий.
Об розпач кулаки оббий,
прикрившись мідною горою.

***

Геть спогади — сперед очей.

Із лиць — жалі, із уст —
колючі присмерки ночей
у цей сорокопуст.
Як став — то вплав,
як брід — то вслід,
як мур — то хоч нурця,
пройдімо лабіринтом бід
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
і найчесніша — мста
за наш прихід і наш ісход
під тягарем хреста.

***

Звелася длань Господня

і кетяг піднесла
над зорі великодні
без ліку і числа.
Ця синь зазолотіла
це золото сумне,
пірвавши душу з тіла,
об’яснили мене.
Голосить снігавиця,
колючий хрипне дріт,
а золота жар-птиця
пускається в зеніт.

***

Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть —

іззовні і зсередини. Струмить
високий день. Як спирту штоф, стоїть
осклілий обрій.
Інші в душах тихнуть
і віддаються щедро, як жінки,
твоїй душі, що в сяєві оскліла.
А рідна нива, як вогонь, горіла
і чорні викидала колоски!
***

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там — Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

***

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край — то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

***

Церква святої Їрини

криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Глипає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Київ — за ґратами. Київ —
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв?
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.

***

Душа ласкава, наче озеро,

і трохи синім віддає.
Тут, поміж Туровом і Мозирем,
тепер призволення моє.
Горить налитий сонцем оболок
і день до берега припав.
А біля мене білим соболем
тремтить коханої рукав.
Мені була ти голубинею,
що розкрилила два крила.
І мужем, хлопчиком, дитиною
мене до неба вознесла.

***

У німій, ніби смерть, порожнечі свічад

пересохла імла шебершить, мов пісок,
і високий, як зойк, тонкогорлий співак
став ширяти над тілом своїм.
Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід
аж зайшовся кривий од волання борлак,
аж огранням дзеркал заросилася кров!
Ніч зсідається, наче кришталь.
Начувайсь, навіжена, скажена душе!
Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!
І зверескнула нервів утята струна,
і зверескнув пугкий напівсон кришталю,
і зверескнула пустка свічад.

***

Зажурених двоє віч,

криві терези рамен,
гербарій дзвінких долонь —
з ночі.
А де та горить зоря,
котру назирає син?
Об схід той, мов об багнет —
жалься.
Якісь переплески, блиск —
переймами досвітку.
І вже попливла-пливла
вічність.
Бо серце оговтати,
добігти до пам’яти,
немов на побачення —
годі.

***

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,
так сумовито виграють на дримбу,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляється у проруб край світів
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне віщування
в подобі лиць — без уст, очей і брів.
І безберега тиша довсібіч!
Усесвіт твій німує і німіє.
І сонце, в душу світячи, не гріє:
в змертвілих лицях — відумерла ніч.
А з безгоміння, з тлуму світового
напружена підноситься рука
і пісня витикається тонка,
як віть оливи у долоні бога,
і сподіванням встелеться дорога,
і в серці зірка заболить жалка.

***

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,
і те маленьке потерча,
що душу звеселяє.
Либонь, для тебе не дано
вартнішого зазнати
за цього, що спішить вікно,
як світ, заколисати.
Сховайся в череп, потерча!
Очниць великі вікна
потвердять, що горить свіча
розважно — ані бликне.
Тамте видіння у мені
світає — і світання
просториться в самотині,
як світу заступання.

***

Світання — мов яйця пташині,

кволі, спроквола сині,
що випали з гнізд і щебечуть
і крильцями тріпотять.
Оце голубе молодило —
пливе і пливе — не до краю
і не до кінця — щоб нагально
душу втопити сліпу.
А присмерк крутоберегий
роздався — аби в улоговину
сяєво сяєва сяйва
ввігналось, мов пружна стріла.

***

У порожній кімнаті,
біла, ніби стіна,
притомившись чекати
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру ніч, котрий день —
ані чутки про мужа,
ані — анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон.
Мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила,
ніби кінь на аркані,
світ стає дубала.

***

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно — без небес!
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб і не вмер і не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до гір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострація покор?
Ця дума, як стріла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов із мертвих всталі,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдожалий край.

***

Цей білий грім снігів грудневих,

грудного болю білий грім,
безокрай марень полудневих,
спогадувань рожевий дим:
в дуеті з лижвою — узлісся,
Святошин. Тиша. Свято. Днесь
ти перемерз, скипівся — ввесь
і — окрай себе простелився.

***

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —

так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз — ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
і трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —
у морок — сніг — у вереск заметілі,
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовість
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи — синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

***

Схились до мушлі спогадів — і слухай:

усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що, як не ошукає, то спасе
і визволить із німоти і тиші
і від тяжкої — з кулаки — журби.
В глухому замурованім узвишші
туркочуть до світ-сонця голуби.
Поверне все — ні в чому не відмовить
і обдарує певністю сповна
блакитна мушля, та, що луни ловить
і від вслухання стала голосна.

***

Вона і я поділені навпіл

містами, кілометрами, віками.
Озвалось паровозними гудками
твоє минуле — із кількох могил.
І народився день тобі. Поранок
цідився крізь шпарини домовин.
Десь там береза, і паркан, і ґанок,
неназвана жона і мертвий син,
скоцюрблений од болю молодого,
ще спередсвіта. І сльозу сльоза
повільно побивала. Слава богу,
що ані слова жоден не сказав,
лише зчорніле серце пік очима,
надсило спогади за душу тряс,
допоки сам обличчям не загас,
як крейда, стертий тінями чужими.

***

Зима. Паркан. І чорний дріт

на білому снігу.
І ворон — між окляклих віт —
гнеться в дугу.
Дві похнюплені сосни
смертну чують корч.
Кругом — мерці. І їхні сни
стримлять, як сосни, сторч.
Дві брами, вгрузлі в землю, тьма
колошкає Танар,
і духу — продиху нема
од жалібниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп,
мережка шпичаків.
Злодійський огирів галоп,
вогненний грім підків.

***

Хлющить вода. І сутінь за вікном.

Прищухлі айстри вгорнуто у морок.
Здається, відучора був вівторок
(межи очі ударив колуном).
Пливе земля. І спокій сподіванний —
як тиша тиші. Як кінець кінця.
Хлющить вода. Так час біжить захланний —
наближує мене до реченця.
Від спогадів — самі чорніють вирви.
Дорогу розміновано — рушай!
Благословенні сходження і прірви
і славен рідний і нищівний край!

***

Посоловів од співу сад,

од солов’їв, і од надсад.
І од самотньої свічі,
і од жалких зірок вночі.
У небі місяць горовий
скидається, як пульс живий.
Ущухлим світлом сяють вишні
опонічні. Допіру лив
високий дощ. І всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собі не в силі дати лад,
пильнує перший сон троянди.
Свіча затріпотіла — й світло,
мов голуба, пустила в лет
і вірш твій вирвався без титла,
і дух твій вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята.
Я в ній — смеркаю і світаю.
***

Іди в кубельце спогаду — зогрійся!

Хай зашпори від серця відійдуть.
І терплячи покару, покорися
і поцурайся навертати путь
до зустрічі. Хай пам’ять відбігає,
як кров тобі з обличчя відійшла.
Вже погорою голос сновигає,
згубивши рідні контури села.
З крайокраю, з цієї високості,
пади, згорнувши крила, до долин,
де ясмину набрякли ярі брості
і склеплено повіки білих стін.
У пустці тій — метелики чотири
усілись по кутках — і тугу тьмять.
Кохана спить. У ярому потирі —
вино кохання і вино проклять.

***

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука осіннього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні, у маячні струмує.
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя!

***

Синові

Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі

утрати, до якої звикло серце.
І світишся, мов зірка, з глибини
узвишшя наднебесного. Тобі
все п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш,
як зерня в шкаралущі. Болю мій,
на попіл вигорілий, як нестерпно
було б тебе удруге народити
і знов, як перше, вздріти немовлям!

***
Будні тут тобі про свято,
а про свято — будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками —
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує,
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.

***

На однакові квадрати
поділили білий світ.
Рівне право — всім страждати
і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві,
а щасливого — нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократіє покори
і свободо німувань.
А кругом життя веселе,
стільки сонця і тепла!
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети
соти ярого страждання
з диким медом самоти.
З диким медом самоти.

***

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.
Я є добро. А ти — труха і тлінь.
А спільне в нас — що в’язні ми обоє,
дверей обабоки. Ти там, я — тут.
Нас порізнили мури, як статут.

***

Тут сни долають товщу забуття

і згадкою лютуються, як змії,
тут, на кону минулого життя,
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує
пропахле смертю. Віко гробове
з нас ані спустить ока. Все вартує,
щоб не згубити. А в хапливий сон
увійде гострий, наче ніж, прокльон
і провертається в душі розверстій.
Бо він — найбільший ворог мій — спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, — чéрствий.

***

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

***

Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,
обсіли край своїх могил —
живої не доб’ють водиці.
На попелищі віковім
досада щириться з досади,
їм спільної немає ради,
нерадісний їм спільний дім.
Тоді сторіками пливуть
і жалощами душі студять
і будять мертвих — не розбудять
і не докликавшись — кленуть.
Напростувалася їм путь —
спадна, укотиста, узвізна
і настає година грізна
і сурми доль в сто горл ревуть.

***

Нерозпізнанне місто дороге

відкрилося колючим скалком щастя.
І знов старі наринули напасті
здушили горло, кругле і туге.
Дивись, дивись — за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрімучий Київ — здибився буй-туром:
лукавим косить оком і незлим.
Святошин там — якраз дивись на ріг
в той кут глухий, де вартовий ступає.
І день постав, на підлікті спинає
охлялого по зазубнях доріг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезні!
Не пустять мури. Надто вже грубезні
і швидше вб’ють, ніж пустять.
Швидше — вб’ють.

***

Недовідомі закипають грози,

десь божевільні грають весілля.
А начування, окрики, погрози
за мною назирають звіддаля.
Куди й пощо? Не відаю, не знаю.
Мідяногорла ремствує сурма.
Ідуть етапи — без кінця і краю.
Реве шафар.
На світ зійшла пітьма.

***

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі,
летять понад землею долілиць,
ані собі, ні світові не раді,
і лячно задивляються в свічаддя
людських озер, колодязів, криниць.
Так душі наші: майже неживі
пустилися в осінні перелети,
коли відчули: найдорожчі мети
на нашій окошились голові.
В дорозі довгих самопроминань
під знадою земного притягання
проносяться від ранку до смеркання.
Крило торкає холодок вагань.
Обабіч — чужаниця-чужина.
Під кожним під крилом — чужа чужина.
І даленіє дальня Україна —
ошукана, оспала, навісна.
Дивлюсь — і мало очі не пірву:
невже тобі — ні племені, ні роду,
за сині за моря лети по воду
однаково — чи мертву чи живу.

***

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо
зоріє на пустку давно збайдужіле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
підводиться мати — в годину свою грозову:
— Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь пекельним вином.
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
і сонце татарське — стожальне — разить наповал.

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

Розпросторся, душе моя,

на чотири татамі
і не кулься од нагая
і не крийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посередині — стовбур літ,
а обабоки — крона.
Посередині — вічний слід
від колиски до скону.
Жаль — ні неба, ані землі
в цій труні вертикальній,
і заврунилися жалі,
думи всіли печальні.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край
наче стовп осіянний.
Каже: синку, ступай, ступай,
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься од нагая
і не крийся руками.

***

Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосі дві руки
збілілі губи притулила
мені до змерзлої щоки.
Сльозою темінь пронизала
в пропасниці чи маячні,
казала щось, даліти стала...
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я, не бачив.
В останньому зусиллі зміг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тільки виведуть за ріг...
***

Уже моє життя в інвентарі

розбите і розписане по графах.
Це кондаки твої і тропарі,
це кара, це з отрутою карафа.
Над цей тюремний мур, над цю журу
і над Софіївську дзвіницю зносить
мене мій дух. Нехай-но і помру —
та він за мене відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків, що зблудили,
як оленями йшли між чагарів
і мертвого мене не розбудили.

***

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув нарешті:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення. Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

***

Оце твоє народження нове —

в онові тіла і в онові духу.
І запізнавши погляду і слуху
нового, я відчув, що хтось живе
в моєму тілі. Нишком вижидає
мене із мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мій по ґратах цих обгас,
неначе свічка. Врочить і навчає,
що хай би грець, що й місця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
і видиться, коли мою біду
дотіпує громохка громовиця.
Це він для тебе обживав ці мури,
іще тебе не знаючи. Це він
шукає шпари у твоїй натурі,
аби солодкий близити загин!
Геть відійди, почваро! І не смій
ні кроку ближче. Одійди, почваро!
А все ж — нестерпна безневинна кара.
Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволій.

***

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

і тиша, і самотність, і пітьма!
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очі, як відьмак,
на телевежу, видну по рубінах,
розсипаних, мов щастя навісне.
Отут і прокидається уміння
накликати натхнення, що жене
од тебе всі щонайсолодші мрії
і каже: віщий обрій назирай,
де ані радості, ані надії.
То — твій правдивий край. Ото — твій край.

***

Така хруска, така гучна

уся моя кімната.
Як м’яко встелена вона,
лиш надто мулько спати.
Шість з половиною — в один,
чотири кроки — в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кінь муругий.
От тільки думається в ній —
і тісно, і обачно.
Так хутко збіг із мене лій,
хоч їсться й дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на параді.
Папір, мій зловорожий друг,
і тут мені завадить.
Покинув я сумний підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї
(І в халепу ж ускочив ти,
коли на поверх третій
тюремні провели чорти
за буки і мислєті).
Така хруска, така гучна
уся моя кімната,
скрипить, як скрипочка, вона,
та ні з ким танцювати.
Січень [19]72 р.

***

Вже цілий місяць обживаю хату,

Що ж, мабуть, навикати вже пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати
в віконці ґрати, у кутку — пара…
І щохвилини в вічко зазирає
іскрадлива, як кицька, сатана,
мов дірочку під серцем назначає…
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого —
всі сни твої, всі мрії, всі думки,
завівши до реєстру потайного
і зачинивши на міцні замки.

***

Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав

ані не долюбив. І не жив. І не жаль.

***

Господи, гніву пречистого

прошу — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

***

Алея — довга і порожня,

старанно вгорнута у ніч.
Каштани. Сотні білих свіч,
а посвітитися — не можна.
І притінь, примерк торжества
і досить руку простягнути,
щоб за крайсвіту засягнути,
за гостру кригу розставань.
Кохана — ніби кущ бузку,
обтяжений з задуми й тиші,
і на розстанні — ще миліша
за ту, що стрілась на віку.
Мовчить. Ображена. Застра-
шена. Зновародженна.
О тричі будь благословенна
лишатися. Мені ж — пора.
Куди? — здригнувся димний кущ.
Куди? — суремила алея.
О краще з круч, аніж тебе я
згублю. З дніпрових краще круч.
Дорога довга і порожня,
дві чорні колії в огні
плафонів. І на серці кожна,
як басамани вогняні.
Куди? О, краще не питай.
Світ за очі. На всі чотири
шалені вітри. Далі віри
що стрінемося. Прощавай.
І там, де вимерлі провулки
погробли свідками німими,
ти, ніби випорснула з муки,
розсипалася вся лункими
підборами. Бігом, бігом —
з усіх пожеж — без озирання —
прожогом! Пасмуги світання
кололи небо колуном.

***

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.
А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!
І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,
бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.
І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,
над нашим, над спільним, понад
світовим безголів’ям
Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось
знечів’я…
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…
І досі ще пахнуть журливі долоні твої,
і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,
І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, як кров ув аортах,
солоні гримлять солов’ї.

***

Наді мною синє віко неба;

сіро-чорна шлакова труна
геть обшила душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить.
Бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить:
згинь, коли спромога. Хай їм грець
тим літам, що будуть непрожиті.
То ж бери собі останній шлюб,
бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб.

***

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх молодощасть,
як біла тінь суворої скорботи.
Так часто Бог нам зустрічі дарує
в цій келії. Так часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Припертий до стіни (чотири мури —
і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),
чи не щодень до сповіді стаю,
та жодної мені нема покути.
На кожнім мурі проступає рить
журби твоєї. Посестри — подоби
(нічний твій виступ) — в кількоро очей
зорять на мене поглядом німотним —
дошукуються давньої душі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна! У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запізнав ті розстані, які
нам доля не прощає. За тобою
спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступати безворотною дорогою,
де втрачено початки і кінці.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп огненний,
мене ти з себе викликаєш, надиш —
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Куди ж мене зовеш,
брунатна бджілко? Дай мені лишитись
у цьому часі страдному. Дозволь
зостатися з бідою наодинці
і — ачи вмерти чи перемогти.
Дарма. Ти знову в сни мої заходиш
вельможно мури прочиняєш всі —
і золоті, брунатні, карі очі
йдуть зовсібіч на мене. І беруть
у свій полон.
До молодості зносять,
аби жбурнути — в прірву…

***

О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють
і всі живу мою минають суть,
а тільки строчать.
І я бреду — крізь ці слова облудні,
бо йде тут бій, бо тут — передова,
де всі твої бійці — одні слова.
Та сіють зраду спогади марудні…
Не ошукайся ж, вірячи добру
і не згубись у мук своїх огромі.
Спогадуючи, піддаєшся втомі,
хоч тільки-но стомлюся — і помру
і в помережані сховаюсь ночі,
де ні жалю, ні радощів не ймуть,
де не живуть, а смерть свою жують.
О, скільки слів, неначе поторочі!

***

Як моторошний сон — ці дні і ночі.

Пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон! Привиддя постають —
спогадані, згорьовані, урочі
з моїх артерій кров солону точать
і як криваві зозулі — кують.
Не кукайте, криваві зозулі,
над бідною моєю головою,
коли віконце обснувало млою,
коли мені так тяжко без землі,
завислому у вертикальній трумні.
О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.

***

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

***

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі —
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розпуки,
голосять наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі!
Ще наберись терпіння.
Довкруг — обрізано жалі,
обтято голосіння.

***

Немов нурець, що цілив просто в смерть,

але не влучив, бо, занадто прагнучи,
змістив бажанням вертикальний лет
ачи гордливе небуття відтрутило,
чи в мить крутого самопочезання
він надто пильно стежив шлях утрат, —
лиш так його спотворило дерзання
тим виразом вибачливих жалів,
самодосад, стеребленої волі
і отворами поглядів зчужілих,
що він навік лишився під собою
для пробування, нижчого за смерть.

***

Той образ, що в відслонах мерехтить,

повторюють дзеркалами дзеркала.
Це в прискалках душа твоя жахтить,
ледь нарожденна ачи з мертвих встала.
Вона збирає в стосики тонкі
усі твої розсипані відбитки,
мов золоті, з поховань скіфських, злитки
на поза всякий час і всі віки.
У синіх вітражах, б’ючи, як млість,
вже золота спалахує подоба
і біла пучка тягнеться до лоба,
і серце покріпляє благовість,
о милосердний Господи!
Знова
душа постала з тліну всежива!

***

Ти підійшла — а я тебе не ждав.

Не сподівався, що аж так нагально,
знаку ані подавши — все відтрутиш,
щоб заступити всесвіт мій цілий.
Так, світ тобою став. Ти — стала світом
чужим, як ти. Німим, як ти. Як ти —
непроханим. Та чую — жаль обох вас
уникнути — чи брата чи сестри.

***

І віщий голос подали вітри,

ласкаві ластівки зашелестіли,
мов листя лип. І крики замигтіли
мені на лицях. Годі, очі втри,
моя зажуро. Поночіє світ,
гойднувся обрій — радості й докуки.
Сідають ластівки — мені на руки.
А серце поривається в зеніт.

***

Ще кілька літ — і увірветься в’язь.

Забутий світ увійде в сни диточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка в чорноводді доль
загубиться. І фенікс довгоногий
перенесе тебе в ясні чертоги
від самоволь, покори і сваволь.
А все тоте, що виснив у житті,
як рить, проб’ється на плиті могильній.
О, ти єси тепер довіку вільний
в нестерпному своєму всебутті.

***

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище засягають води
терпкого забуття. Все ближче край.
Дивлюся в порожнечу днів і літ —
і думаю: де та межа, котрою
вертається утрачена душа
у прапервні. У паділ тих розкошей,
які сурмили молоді літа.
Камо грядеши? Неслухняний крок
пізнав себе у цій ході невпинній,
а ти лише в його ступаєш слід.
І вужчає благенька смужка літ,
мов тінь твоя, що йде тобі назустріч
і врочить, врочить... Ось і заламалась
твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.
Зайди за грань. Нам надто тяжко жити
непевністю. Межи. Напівступою,
як над собою винесений крок
задумався і скляк. Напівбажання,
на півваганні втяте. Гони меж
ховаються за пагорби терпіння
і невидимі для зухвалих мет
простертості. О, що б, коли б той край
пізнав дробинність нашу! Що б то стало —
горі — горою бути? Що б то нам
посовгнути — ці межигони часу,
марудні межигони живоття,
коли змарнілі постаті снаги,
ці бурі пристрастей попопелілих,
раптово окошилися на нас.
І хочеться сягнути за крайчасу,
за прапервні. І все почати знов.
Первослідом. О, що б то нам прямитись
поверненням у смерть. О, що б то йти
узгір’ям долі в верхогір’я крику,
яким прорвався тверді першотвір,
і збурив певність німоти і тліну!
О, ті нестерпні виходи за грань
привсюдності! О ті наломи ляку,
ота зухвала згага самовтеч,
жага згоряння, спалення, авто-
дафе. Та паморозь терпінь
і вічна недоконаність дерзання,
рух руху руху. Те безмежжя сил,
розбурханих од молодого болю,
ті парури зусиль, та виднота
себеявлення, та оглухла прірва
обрушення і заступання за
видиму смерть, аби тороси муки
ліпили лона квітам. Ось ти є,
непевносте. Оце ти й є, дорого,
котра прожогом навертає нас
до серця серця, ув аорти шалу,
де безбережжя голубиний гуд.
Так обрій замикає небо й землю.
Склепи ж повіки. Віщу таїну
спізнати серцем, духу не згубивши,
і кров, що рветься з голосних аорт,
погамувати — мабуть, не під силу
нікому з нас…

***

Замерехтіло межи двох світів

щось невпізнанно-знане. Ярі барви
по ньому заструміли, мов жалінь
тоненькі леза. Погляд мій взяли.
Вітрило пружне віщих начувань,
я сам пустився плавом за собою —
не стільки од вітрів, як од чекань
і спогадів. Як барви тріпотіли,
єднали поцілунками світи!
Метке осердя сталим серцем стало,
як протяг полохкого досвіт-сну.
Заворушилось небо. Ожило
весняним добрим громом. Глас Господній
начитує старозавітню книгу
(вільготний вітер горне сторінки).
За шелом’янем виспраглих видінь
зникомий чую: на долонях доль,
поміж обачних пальців, потекло,
немов пісок, дощами перемитий,
моє життя. До нього не дорослий,
я, майже немовля, ввійшов у мить
неподоланну. Тарілки литавр —
площини вишу й долу — колихались,
як мідь уроча. Тяжко набрякало
осердя, прагнучи знайти мене,
спостигнути і трепетом обдати.
Як я губився в тих долонях доль!
***

Михайлині К.

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна

і крешуть кола сиві голуби.
Тож як не вдатися до ворожби,
як ніч по горло мороком огорне?
І видається: віщуни проворні
перед тобою мечуть жереби.
В квадратах жертв — чистописом журби —
усепокора, майже невідпорна.
Свічадо спить. У ньому спить свіча,
розплатана метеликом, акантом.
В щопті аканту — біль твій — діямантом.
Сліпучим оком глипає одчай.
Стань. Не стирай з свічаддя порохи —
то все — твої страхи, страхи, страхи…

***

Схилившись до багаття давніх спогадів,

на цій безмежній виглухлій розлуці,
де ані зір, ні місяця нема,
де навіть вітер не подме, я грію
пограбілі долоні, виглядаю
геть забарного досвітку. Дивлюсь,
перебираючи життєві чотки,
аби не провалитися у розпач
і не піддатись смертній самоті.
Сиджу, поклавши лікті на коліна,
поштурхуючи вугілля пригасле,
що бурхає, і жевріє, й тремтить,
уяві непідвладне. Білий світе,
чи ти мені наснився ночі глупої,
чи я про тебе пам’ять приберіг
моїх далеких предків? Чи самотність —
така безмежно довга і жалка —
тебе створила із душі моєї,
стараючись про зими холоднеч?

***

Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,
востаннє причащаючись його
правікової чужості, що склиться
і не пускає ближче, вже тоді,
коли, сягнувши урвища стрімкого,
тримаючись окляклими руками
за голе корневище, вже тоді,
посовгнувшись по глеюватих надовбах,
колючим тремом бралася нога
і терпло серце. Вже тоді, як вечір
плекав твою самотність феєричну
між постатями феєричних пройд
(пітьма убгала в жовті колби спогаду
похнюплені тягучі ліхтарі) —
передчуття біди в твій слід ступало
і начування бігло наперед.
Спаскуджене парсунами п’яниць,
розпусників, повій, заброд, ссавущих
і пришелепкуватих землячків,
це грішне без гріха глухе містечко
тряслось, гойдалось, мов драговина,
під шептами байдужих баляндрасників,
волівши догодити всім і вся —
яким війнуло холодом на мене
в цій вичужілій вітчині, отут,
де край мені здавався серцем серця,
а стогін крові — обрій знакував!
Уже тоді, коли твій рідний люд —
ці милі, грішні, славні, чесні лиця
зашелестіли, засичали разом
над головою в тебе, вже тоді,
коли в осонні дорогих околиць
ти чув тривожний безрух, а вода
здубілими артеріями бігла,
на тебе коні мчали (він це, він! —
вкрай спантеличені казали здвиги
і жовті пальці тицяли в твій бік),
будучина писала навмання
своє сьогодні вкрадене. Тоді вже,
коли останні строїлись святки
(Свят-вечір був, і коляда, і гамір
диточої дзвінкої коляди),
ти чув про це. Коли незнаним Львовом
ішов наздогад, близячи свій час
(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,
що обігнала зустріч), вже тоді,
коли сподіючись щасливих зичень,
нас виглядали сонми хорих з клініки,
а урочистий вікопомний спів
був греблею для гомінких трамваїв
і перехожих спізнених, збагнув я:
це все — одне прощання понадмірне —
з Вітчизною, зі світом, із життям.

***
Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат
затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.
Там мармуровий вруниться акант,
різьбленими лопоче язиками
поколяду — немов за образами —
доносить співу тужний аромат.
Там буриться похмурий амарант
і айстри у покірній непокорі
останні долітовують прозорі
дні вересня — ясноджерельний кант.
І папороті цвітом процвітає
оцей дивочний опівнічний спів,
о як би я туди, до вас, хотів —
хоч краєм ока або серця краєм!
Ридають ув аортах солов’ї
і пролітають в вирій, пролітають.
А ті, що йдуть крізь смерті, поринають
в галай-світи, світища-галаї.
Покірні тузі, образи пливуть,
тремтять, мов струни, кроплені сльозою.
Промов же, Україно, за котрою
із загород відкриється нам путь?
Такі бо забродили алкоголі,
такі надсади — йой! — такі хмелі!
Сурмлять у ріг чотири вітри в полі
і, ніби криця, сталяться жалі.

***

Коли тебе здолає тлум смертей

і втома літ твої обляже груди
і понесуть ізвомплені маруди
світ за очі і геть сперед очей.
Коли спромога самоуникань
при узголів’ї спалахом прозріння
відкриється тобі, як благостиня
прощень, опрощень, прощ і прощавань.
Коли протліла згага живоднів
ураз попустить серце, ніби напад
нагальної недуги, в смертний запад,
у феєричні полиски жалів.
Невже тоді помислиш: безпуть є
в пекельній товчі нескінченних тріпань,
апокрифом здобиться житіє.
Як відшаліє безголосий кипень,
чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?
***

Потрібен янгол помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,
не дасть зотліти в пеклі дорікань
великосвітніх. Де ж ти, появись!
Бо сходяться усі кінці. Всі ріки
доходять гирл. І море невсипуще
колотиться, і ремствує, і скоро —
наперекір всім бідам — зареве.
Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,
допоки гнів мій горній гороїжиться,
допоки ув очах червоне марево
переді мною безумом повзе.

ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця-напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш — грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства — то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля —
всепам’ятна, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, ні простить.

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії.
То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю болю болю болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз’ятреної рани,
не дерти серця криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві — і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти, мій краю, в цятках крови — ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком — то охлялі надра
то рідний край — пантрує звідусюди
“Це ж я (на голос Йорика), це ж я“.

Чотири вітри — полощуть душу.

У синій вазі — стеблина яра.
У вирві шалу, світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану — хвостаті мітли.
Під борлаками як запах безу
убрався обрій вороноконий
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новогородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі — стеблина яра.
Як білий бісер — холодний піт.
О білий світе сторчоголовий,
опріч опричнин — куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконий
йде берегами ридай-ріки.

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, нам пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух
і най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
як смолоскипи молодого болю,
в неволі здобули для себе волю,
ногою заступивши смертну грань.
Щедрує вам безсмертя щедрий вечір
в новій Вітчизні — по громадді спроб.
Отож, не ремствуйте, що вам на лоб
поклав Господь свій світлий перст
нищівний.

***

Невже оце ти й є, бідо,

що стала посестрою щастя?
Шуми, водо, шалій, водо,
і жебони: нам доля — вдасться!
Коли не прийде — то мине,
коли не стріне — не відтручить
і, як жар-птиця, промайне
і, як нічна сова, напучить.
Двокрайо обрушає біль
нам душу, ветху і огромну,
як нашу трумну вікопомну
вогненна в’южить заметіль.

***

Цей берег зустрічей — і не збагнеш:

чи то твоє життя обабереге,
чи — очі в очі — двох смертей шереги
зближаються, пустившись власних меж.
В овали болю безкінечний світ
вривається захланно, ніби злодій,
допоки духи не промовлять: годі,
ще на тобі і кров твоя, і піт,
ще повен скверни ти. І недомога
твоя — спізнати долі ліпоту:
все презмагати стежку цю круту
від царства Сатани до царства Бога.

***

О, там були правдиві антрацити,

які рівняла маячна вода,
і туга олива і цинова руда.
Те все цвинтарним сяєвом повито.
І затирає час всі справжні міти,
і почезає вікова жада,
і сновидінь довгаста череда
урвалася. І нічим більше снити.
Час порожнечі — найстрашніший чад —
несамовитою шаліє люттю
до голосу. Спинившись на розпутті,
світ стрімголов пускається назад.
І, ревний раб, зве небеса рабами,
а зизим оком стежить за зірками.

***

Як вікна в позапростір, позачас,

за мури німоти і всепокори,
так світяться свічада, світлом хорі,
і пильно задивляються крізь нас
у сяйва, що озерами стоять
на споді наших душ, в лямівці ночі...
Стань і молися, попустивши очі,
допоки не відчуєш благодать,
що йде на доли. Полиски вогнів
враз висвітлять на шарому екрані
той саркофаг терпінь — в перечеканні —
і знімуть кільця літ, кружала снів,
і ти, залишений в осерді серця,
збагнеш, якої проби диво — смерть ця.

***

М’яко вистелив іній

український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!

***

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.
Спробуй — спекайся мороки:
за крайсвіту — Україна!
Сонце, сонце утікає,
зизооке і зловісне,
в безпуть ринула залізна
колія. О, рідний краю!
Десь ти тінню тіні тіні,
десь ти скраю всіх краєчків
вікопомній домовині
поначеплено вервечки.
Ця дорога вседороги
всенезустрічі — всегону.
Позирай із заквагону
за сузір’ям Козерога.
Але — буду-перебуду,
перечую — перебачу.
Скільки віку — стільки й труду.
Кривокрилий, круком крячу.

***

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід!
Зболіле серце, як болід,
в ночах лишає слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся — в антоновім огні,
на докір всім світам.
До неї ти від неї йдеш
в горбаті засвіти.
Цей обрій — наче чорний креш
гіркої-гіркоти.
До Неї ти від неї йдеш,
страсна до Неї путь —
та, на котрій і сам падеш,
і друзі — теж падуть.

***

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити
і що є світ і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
То ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

***

Син — ще малий — вигулькував, як птах,

мала дочка — живіша од живої —
як перепілка з-за трави густої
скидалася, косматячи мій страх.
Я з ними був — летів за ними вслід
ачи вони за мною. Острах ока
все ріс, як прірва, — і гулка, й глибока
і прогинався під ногою лід.
Ковзалися, стеналися довкола
бажання, наче тіні полохкі
і белькотіли довгі лотоки
призабуття. І пам’ять несхолола
ще тужилася вберегти тепло
долонь і лиць, щоб усміхи забуті
на мене чатували на розпутті,
щоб не стихало сну метке живло...
Той сон життя озорено іскрить.
О, дотягнись до сніння дорогого
і осіянна спалахне дорога
і з далини Софія заряхтить.

***

Послухай вересня — і він повість

у миготливо-золотій задумі:
те, що в веснянім виснилося шумі,
іще й подосі жде на благовість.
Спадає листя — і твоє ждання
мов перелітний птах, пірветься в вирій.
З усіх коханок дайсь єдиній — вірі,
що зраджує і любить навмання.
Бо вже верхів’я молодих трепет
напризволяще наслухає гуки
німих висот. Тополя ламле руки —
їй сил нема — пірвати тіло в лет.

***

Як лев, що причаївся в хащах присмерку,

заки й зблудив, отак від мене обрій
відбіг, залігши в чорних шпарах спогаду —
минувшини чи то будучини.
Сичить піщаним нашептом годинник,
розвалюються храми, щойно зведені,
і голос болю вільно розтікається
по риті часу, що спливає вспак.
Стоять світи зголілі довкруги
безобрійні — куди не скинеш оком —
черга видінь, немов дереворити,
на білому екрані миготять.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я, зморившись
од тяготи доріг, розтав, як порох
по розстанях і зазубнях чекань.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я валандаюсь,
від тебе відмежований навіки,
і всеспогадую — немов живу.
За частоколом чорних загород
багріє сонця пишне покотьоло,
а далі — ніби цятка мого болю,
роз’ятрена вітрами начувань —
ти світишся. Як крихта світла
в вістрі
пекучого двожалого ножа.
І мерехтиш вогнем моїх темнот,
подвійно обережена чеканням,
і кожне коло в’ється вколо стану.
Одне об Чдне вдаряться — й лящать.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я від тебе
далію, наближаючись.
Розлуко,
ти порізняєш нас чи єдиниш?

***

Земля гойдається під нами

і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, щó твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!

***

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

***

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — сперед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог — помер.
***

Те, що було за смертю, я пізнав.

Всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку.
Склепіння склепу, тліну тліну тлін
опав тебе, подужав і змертвив.
І вже тобі повік не відволодати
довірливого серця. Все — в подобах.
Світ, у котрому виросла душа,
зінакшав. Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання.
Ось — твій убивця: руку подає,
всміхається, щасливих зичить років,
ховаючи зненависть, як ножа...

***

Коли найперші сполохи світання

схрестять на небі голубі мечі —
лежи й мовчи. Твоє недосягання
простиме буде. Перші орачі
порушать ниву, поки напівсонну,
тополю збудить трактор край села.
Мовчи, мовчи. Не утекти полону,
бо оборала серце, облягла
рілля жорстока. Сонце підіб’ється
і чорні заворушаться жуки…
Сміється світ. Недобре так сміється
і гупають далекі молотки
твоїх звістовань. Буде попри спаді
цей пишний день і кров’ю підбіжить
страпатий вечір — стане на заваді
це невситиме пожадання жить.
Тоді згадай: десь за стома морями
десь на крайсвіту мати є твоя
і ламле руки, ставши коло брами.
А позад неї — вічна течія.

***

Такий близький ти, краю мій

і безнадійно так далекий.
У вирій відлетять лелеки,
а ти пробудь один — і скній.
Ізвомплена душе, ярій!
Коли докучили ці втеки —
в лет, до вогненної пащеки.
Як він ощирився, стозмій!
Іще в цій тиші гробовій
колись почуєш: орлій клекіт
шикує молоді шереги
всіх наших змагань і надій.

***

І стало тихо, і святочно, й вічно,

як смерть тебе забрала забарна.
А в пам’яті ще длань твоя заклична
і пісня псалму, древня і журна.
І сяйний погляд — неба голубого
і лазуровий шовк старечих слів.
Оце ти й є, дорого цнот, дорого
в епітим’ї впокоєних жалів.
А клір мовчить. Ніхто й не заголосить,
ніхто й не знає, де твій буде прах.
По цих мордовських рознесе вітрах
ота злоба, котрої дневі досить.
Лети ж, пожовклий золотий листочку,
світами, що угрілися в піснях
твоїх прещедрих. В льолі-сповиточку
най стріне тя Господь у небесах.

***

Прощайте ви, чотири мури,

три двері, ґрачене вікно
і ти, мовчазний і понурий
мій столе, й ти, вільготне дно
ночей тюремних. Прощавайте.
Коло Тенара — мерехтить.
Нічні сонця, мені світайте,
бодай на день, бодай на мить.
Біда тут грала на басолі,
чорти казились по кутках.
А втім, скажу: пізнав і волю,
свободу на семи замках,
коли гуртом відпочивали
(как на курорте — еге-геж!).
І на чим світі проклинали
і папу римського й папеж!

***

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду — падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Ревуть пароплави, гудуть паровози,
і аероплани прокреслюють слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний
бо вже чужинецький ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

***

Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,
чіпляючись до походи людської
і присмеркових зойків. Крізь імлу
надобрію здіймався ярий місяць,
скрадаючись повз виголілі крони
осіннім вітром видутих дерев.
Асфальтом біг старий кудлатий пес,
сахаючися гамору людського,
сирен автомобільних і бездонної,
мов поніч, яро-чорної води,
котра солопила на огорожу
розбійницького злого язика.

***

І жайворони дзвонять угорі, —

мов гостре срібло річки степової
мені заблисло з пам’яті глухої,
де бродять тіні — з ночі до зорі.
З лісів довкільних сірі зозулі
предовгого наобіцяли строку.
Чи й вистане здоров’я нам, нівроку,
на цій пахкій, а не своїй землі?
Прогірклим медом пахне сіножать,
зелені шкла горять в зеленій хижі,
де мертві сплять, навіки впавши крижем,
здобувши приостанню благодать.
Там ще лежить архангел Михаїл,
стуливши в пучку пальці молитовні.
А світ гріховний котить хвилі повні,
що б’ють об пекло, вибившись із сил.

***

Пам’яті А.Г.

Заходить чорне сонце дня

і трудно серце колобродить.
При узголів’ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти —
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.

***

Пам’яті М.Е.

Блідава зелень молодих суріп

і дві сосни, обчухрані вітрами —
сумний ескорт, коли тебе до брами
несли на ношах, під іржавий скрип
замків старезних. Світ живе добром
Господніх благ. Отож, корись потворі,
що верховодить нами в лютім горі.
Ні, скрути палісандровим хрестом
ти не прикрив. Господній післанець
любов’ю ти спиняв отого вбивцю,
що цілий вік точив із тебе крівцю
в руці тримавши смертний рішенець.

***

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить:
над Прип’яттю світання зайнялося —
і син біжить, як з горла кров біжить!
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда —
тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря — сновида і приблуда —
одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
…Підтале чорноводдя зелен-криги
займається світанням на щоці.

***

Прийшло — по зустрічі прощання.

Непам’яте, залізна стань!
Ти — за шелом’янем, за гранню
додосвітків і надсмеркань.
Путі — задовгі і загострі,
неначе язики вогню
і надить-надить невідь-простір
горбів, і урвищ, і багнюк.
Крізь хащі й шпичаки — на волю!
Свій стрепіхатий сказ винось,
благословляючи сваволю,
цих розпачей і безголось.

***

Сповільнено твій час прозрінь.

Пора ненависті заходить.
І трудно серце колобродить —
на нього налягає тінь.
Надходить час нових чинінь.
А так здалось — лихий нас водить.
Як довго доля нас не вродить!
І падає на серце тінь.
Не жди жалоб, не жди молінь.
Хто нас горожами городить?
Хто, Боже, нас зі світу зводить?
На серце налягає тінь.
Сповільнена пора прозрінь —
зловісна тінь перед тобою
йде назирці. Черга видінь
кривавою укрита млою.
Несеться гомін погорою,
лящить долина солов’їв
і ярий набрякає гнів
під тіла чорною корою.
Заходить час нових чинінь.
Задосить слів. Заговорила
біда. А кострубата тінь
од вороння все поле вкрила.
Встигай за духом — навздогін.
Нехай не відстає змарніле
твоє худе прозоре тіло,
спинається з усіх колін.

***

Вглядаюсь в осінні стерні —

куди ти біжиш, дорого?
З-за обрію — хто поверне,
як холодно і волого?
За ставом праліс холоне,
берез вітражі вогненні
все ваблять — подайся в гони,
за окраї безіменні.
А чий навіжений голос
вештається серед степу?
Блукає старезний Волос
привидом із вертепу.
Та прозимом осінь віє,
німує земля Сварога,
і сонце божеволіє,
бо ж холодно і волого.

***

Коли б не ти — оця зима

мені була б, як нескінченна
оскліла вулиця. Для мене
без тебе і життя нема.
Коли б не знав, що в тиші тиш
і в пітьмі теміні немає
твоєї свічки, що світає
попід безоднею узвиш —
я збожеволів би давно.
Щодень за днем, щорік за роком
вглядаюся в сумне вікно —
і бачу мигдалеве око,
Вітчизно, Матере, Жоно!
Недоля ця, коли б не ти,
мене косою підкосила,
а ти всі крила розкрилила
і на екрані самоти
до мене крізь віки летіла
і шепотіла, шепотіла:
Це ти, мій сину. Муже, ти!

***
Ці сосни, вбрані в синій-синій іній,
на взгір’я збіглі і завмерлі, мерехтом —
чи то цвинтарним ачи межисвітнім —
мені відкрили візерунки душ:
омиті потойбічною водою,
у сяйві тамземних просвітлих весен,
у білій білоті недосягання —
вони стоять в короні сніговій.
І світ — далекий — за малою тінню
миттєвих роздоріж — посиротіє
од холоду розлуки, і од стужі,
і од навічних сліпосяйних щасть.
Узорені, роздумані, прозорі,
піднесені, знімілі, кришталеві,
немов одне високе чудування
невговтаних, життя жадібних душ!
Отак — відсторонитися і жити,
світ чарувати поглядом осклілим.
Яка недоторканна ця пишнота
і всепрощення добрих всеочей!
Мені за березневі є дари —
оця богорожденність, стала святість
оце світіння полохких світань
світів жертовних, що мене запалює
всенепогасним і ламким, як крига,
огнем співучих надторосів — криг.

***

Бриніли по обранених ярах

скляні струмки, відтеплювались кручі.
Глухоніма вода, і сонця спах,
і зойк лісів, нагальний, як падуча.
І перша птаха різала крилом
обрус небес, морозний і зелений.
Чаділи верби і шаліли клени.
О рвись до них — крізь ґрати — напролом!

***

Вона лежить, як зібгана вода —

усепокірна і усеприймуща.
І геть здирає з неї шкаралущу
глуха, як пуща, вікова жада.
Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла
коли, як млість солодка, увійшла
ввігналася в її устяж одкриті
звогнілі надра пружна і движка
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула з ніг до борлака.
Порожня руро, під ярмом волань
дерися вгору чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!

***

Збудився врано синій-синій птах,

на мокру гілку всівся — і щосили
виспівує — на весь колючий світ —
що скоро-скоро літо переможе
цю весну забарну і надлетять
шелихвости, і кулики, й зозулі,
і ліс здригнеться в співі солов’я,
почавши течію плавкого літа.
Як заклинає, як тріпоче він
всім серцем і всіма грудьми вузькими
виспівує — аж гілка в брость береться
і тим шпачиним співом зацвіта!

***

Коли б, коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця — ви б його на крила
взяли до себе і перенесли
на Україну, геть за ним стужілу.
До вас він добру руку піднесе
і озоветься — щедро і заклично:
Ходіть до мене, ось вам їсти й пити
крихти на стежці, в черепку — вода.
Ану, маленький, що на хору ніжку
ізчаста припадаєш — дай-но я
із лапки скапку вийму, просто з губ
тебе, ще жовтодзьобе, нагодую
і дам злетіти в небо із руки.
Той бог птахів, і провесни, і хмар
і молодої зелені й шумної
помолоділої по ста струмках
небесної води, відтеплів серцем,
поголубів, посивів з голубами
й розтав між них — ледь
осени діждав.

***

Болото, луки, річка, очерет

так сонно дихають, туманом криті,
вглядаються у воду зорі вмиті,
кажан справляє свій нервовий лет,
там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає,
там молодість дібровою блукає,
з болотяного виквіту букет
збираючи. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
вже крила не просторяться, підбиті
шротиною покори. І не мед —
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах у соннім житі.

***

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальша смерти — рідна батьківщина!
Колодязь, тин, і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя, зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

***

Самого спогаду на дні, як зірка у криниці,

вона з’являється мені — і світить, і святиться.
Із темряви, з безодні літ, із забуття і тиші
вона зродилася на світ, неначе доля віща,
і все ячала, все росла, болила і боліла,
допоки в тебе увійшла, аж дух пірвався з тіла.
І зайнялась мені зоря і обняла півнеба
громовим гуком Кобзаря і сурмами погрОба.

***

Ми вже твої коханці, смерте:

життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.

***

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть — бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, доле, слава богу.
На хижім вітрі чезне й ниций страх.

***

Ущухло серце джерела.

Криниця тьмяна обміліла
і висхла. Як душа зболіла!
Як час ступає спроквола!
У небі нагодиться птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах? Кого ж йому немає?
О, де ж він — край твій, біль твій, крах?
Де ти єси, ясна водо —
в ній тихі зорі полоскались,
в ній білі хмари тінню брались.
Німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця. А верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.

***

На золоту солому
лягає червінь дня.
Десь мати пише втому,
як призьбу, — навмання.
Надії озеречка —
довкола тьмавих вій,
як курячі яєчка
в соломі золотій.
Вже й день скінчиться скоро
і супокій паде
і сон сховає змору
в колодязі грудей.

***

І пензель голосу сягає сфер.

І пише голубим на порцеляні
небес понурих. Спроба відживити
весь безмір мертвих зойків і очей
крилом метелика. Лиши світам
безсиле спромагання надлетіти
до вічності, щоб свій спинити плин.
Бо там диточа пучка молитовна
затвердне зіркою. Здревілий дух
постане ув огромі порожнечі.
І скрем’яніє на зорю сльоза.
Бринить крило метелика прозоре
забутим співом.
Жди себе.
Колись.

***

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною,
бликала цівкою, оком, пітьмою,
напризволяще до брами вела.
Вечір урочить і паморочить.
Звівся — і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона, легкість, і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Рідна Вкраїна далеко — не чує.
Ти ж довершилося, годі, життя.
Млість і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе. Це ж бо ти поборола,
ти подолала, недоле моя!
Темінь. І білий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками.
О, розпрощатись так рано з роками!
Всесвіт кружляє, мов птах, спроквола.
Обрій — мов гайворон. І до зорі
вже не дійти. Вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Краю, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
О, прощавайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна вже, дорого проваль!
Перепочиньте, харони мої!
Станьте під небом високим, харони!
Очі притьмарює смертна запона,
в горлі солоні вищать солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі
на Україну! До смертного дрожу
бачу — тополя до мене спішить.
Але — ріка попливла світова.
Зорі, і думи, і крони — а видиш?
Образ Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества!
Так — попід зорі, отак — попід сни,
так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
край — на останнім узвозі збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння...
О порятуйте, немає терпіння!
Лиш вартового розважений крок.
І за песиголовцями — твоя
арка закаркала — чорно-червона:
нумо, заходь до сумного затона.
Здрастуй же, здрастуй же,
смерте моя!

***
На вітрі палає осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(вільготна феєрія туги,
хаплива мелодія мук).
Розбратані протипотоки
’дне одного наздоганяють,
годують себе проминанням
заказаних долею стріч.
У штольнях ночей вертикальних
іде схарапуджене дляння
всебезруху (краяться плавно
зусилля тягучих волань).
Ану ж бо, зізнайся, мій брате,
чия це подоба висока
(обрізано всі припочатки,
нещадно обтято кінці).
Це ти, четвертоване серце,
устеблене, стромишся в небо
(нема ні грудної клітини,
ні уст, ні долонь, ні очей).
Які простовисні прориви
у надвищ, у темінь зазірну
(вспокоєні виплески зойків
і глухонімих голосів).
О як ти існуєш обачно,
о як розкошуєш у тиші
(змаячене трепетне листя
претяжко угору паде).
Та всеобрушає нестерпно
двопогляд. У ньому ти сущий,
померлий, пантруєш живого,
зориш за померлим — живий.
А світло біжить божевільне
і рурами жил охололих
намарне душі виглядає
і тіло загублене жде.
На вітрі, на жальному вітрі,
на вістрі уважного листя
горить, наче спирт, палахкоче
себе пригадалий вогонь.
На вітрі струмує осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(защедра щопта Вельзевула
твій тойсвіт підносить до уст).
Цілуй же чоло охололе,
очима вглядайся ув очі,
провалені в ночі провалля,
щоб гостро встромитись у вись.
Відшукуй блідими устами
уста, що струмують угору
над зорі життя і над зорі
по той бік оджилих бажань.

***

Пам’яті А.Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай.
Бо — горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров — така густа,
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це ґроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

***

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить — зелена і тривожна!
Ні тобі збожеволіти не можна,
ані зродити із грудей прокльон.
Розкоше світу, йми мене в полон,
адже і ти така, як я, порожня.
Тож полони мене, усевельможна,
дай перейти з тобою Рубікон.
Чи дай звільнитися з оцих запон,
в мені бо проросла зернина кожна
і кожна плідна, і туга й неложна
в собі зібгала крик високих крон.
Це горе — пагорб мій і терикон —
моє новонародження і скон,
неначе домовина і колиска,
уже просторить скулені громи.
А світ, що причаївся за дверми,
хай ґрониться у полисках і зблисках.

***

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море

тонкоголосих вод і серце одволож.
Здається — от-от-от, здається — тільки вчора
раптово запопав тебе смертельний дрож.
Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,
сьогодні згибіло, майбутнього нема.
Щось на душі лежить, чого повік не збути
ні з серця вирвати несила. Задарма.
Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, неборкаю,
і зорі, опадіть з потьмарених небес.
Чи в світі є сурма, що по мені заграє
останньої уже, щоб більше не воскрес.
Струмуй, ясна водо! Знова біда нас косить.
І ще не зіп’ялись — а вже чигає скін.
О Господи, скажи, хіба ж тобі не досить
погромів і офір, і ґвалтів, і руїн?
Струмуй, ясна водо! Ти смолокрила хмаро,
благослови мене. Ти, блискавко, звістуй.
Нехай святиться світ — йому бо ніч до пари.
То ти, водо, струмуй, а ти, бідо, лютуй.

***

Між співами тюремних горобців

причулося — синичка заспівала
і тонко-тонко прясти почала
тугеньку цівку болю.
Мов з-під снігу
весняний первісток зажебонів.

***

Дозволь мені сьогодні близько шостої,

коли повечоріє надокола
і транспорт задвигтить в години пік,
я раптом з туги, з затканого неба,
із забуття, з безмежної розлуки,
од довгої надсади захмелілий,
на Брест-Литовський упаду проспект,
на ту четверту просіку зчужілу,
де лиш глушливий гуркіт автостради
мені повість, що серця лячне гупання
б’є з рідною землею в однотон.
З мурашника людського, з прірви років
я вирву пам’ять днів перезабутих,
що стали сном і журною явою,
мов рани, геть затягнуті рубцем.
Ти не перечиш, люба, не перечиш?
О не страхайся: між юрби людської
я пропаду, розтану, загублюся,
щоб ненароком лячний погляд твій
мені ножем у серце не ввігнався.
Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
В ту арку муки я ввійду, мов тінь.
Торкнусь крилом обламаним, губами
зголілими — аби краєчком уст
твоєї причаститися печалі —
тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
І вже коли задуманим дівчатком,
що перед цілим світом завинило
дитинячою чистотою погляду
і немічністю власної цноти,
ти неквапливо із трамваю вийдеш
і перейдеш дорогу, щоб пірнути
в надзірних сосон кострубатий смерк,
тоді пірву я серце за тобою,
обранившись по чагарях колючих,
пильнуючи твій слід, котрий од краю
душі моєї ліг на цілий світ.
Мов пес здичавілий, піду в твій крок,
ховаючи в ступнів твоїх заглибинах
свій сором, острах свій, свою образу
і радість, і жагу, і лютий біль.
Я буду тільки тінню тіні тіні,
спаду з лиця, із досвіду, із літ,
єдиним серця жилавим листочком
котитимусь під вітром власних бур.
Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок — і легко так
важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу — не стало сили.
…Урвався сон. Гойдалась на стіні
вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт,
набряклий ніччю, бігав павуками
по вимерзлій стіні. Глухий плафон
розбовтував баланду ночі. Досвіт
над частоколом висів. Деручкий
дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива
нової днини твань...

Померти на дорозі повертання —

занадто солодко, аби Господь
нам не поклав у долі узголів’я.

***

Уже тебе шукають сновидіння

і довго блудять, як сестер черга
устромиться в мої свічаддя накликів,
котрі, неначе димом, туга тьмить.
І небезпечно це бажання дляти,
збираючи благочестивим рухом
знайомі губи, очі, підборіддя,
аби інкрустувати білу тінь.
Єси ти за крайокраєм, чаїшся
од мого неоговтаного погляду,
бо розпізнала: весь тягар розлуки
побачення колись перебере.
Уже тебе шукають сновидіння,
ступаючи навшпиньках, бо застрашно,
замоторошно — серцю зізнаватися,
що вже тебе нема.
Що сон був снився
і вдосвіта, мов за водою, сплив.

***

Гармонійоване страждання,
оправлене в обручку травня.
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука!
Але рятує душу — згук!
Так заховати, спеленати
ізранену і стотривожну
самотню душу. Так — прожити.
Так — усміхатися біді!
О навісний, о навіжений!
А літ, а збавлених — замало?
Йди геть, патетико облудна.
Гучи ж — і серце, і струно.

***

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь

від частоколу огорожі, кетяг
різьблений намерзу на утлих вікнах
і олімпійське торжество берез,
ця теплота сподіяння і сну,
вспокоєного спогадами, окрай
душі впокореної, де усі
початки і кінці зійшлися разом —
це все розгадка віщих таємниць,
котрі тебе спостигнуть ненароком
і відживлять. Спостигнуть — і уб’ють.
І що то все? Життя легка основа
лягла в прозорості земного дня
і світиться. І світ благословенний,
караючи, у душу увійшов.
І душу геть обліг.
Душе, світися,
як цей сліпучий — в кучугурах — сніг.
***

Зворохобилися айстри
приосіннім сонцелетом,
проминальною порою
падолистом деручким.
Бозна-звідки ждати ранку.
Може, зазимок раптовий,
може, дощ, а, може, вітер,
стій — немов на чолопку.
Кружеляє понад ними
вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
щирим злотом кута брама
лісу, зáлісу, узлісся
і розтане благовість.
Але квітам досить миті
досить долі, досить часу
досить їм життя і смерті —
всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
в урочистості вечірній
мріють сині-сині айстри
без радіння і журби.

***

Наснилося, що я на тім дворі,

безмежно розгородженому щойно,
де вже кортить колючими алеями
прогулюватись тіням ворушким.
Я став при чорній брамі. В сто очей
вглядаюся — і вже за назиранням
себе не чую. Бачу: біла тінь
у сардаку сіренькому бреде
зі згаслим поглядом, золотокоса.
— Ти хто? — питаю з острахом — ти хто?
І згадую. І сам відповідаю:
— Це ти, це, мабуть, ти, котра мені
повинна появити царство тіней,
щоб я себе на тому тлі чіткому
зустрів віч-на-віч.
В дертих куфайках,
як немічні прояви, болі тлумляться
чи розтікаються безлюдним широм,
чи товпляться торосами терпінь.
Така гуде зав’юга довкруги!
І не зійти із дива, що трепети
листок зелений — ані ворухнеться,
як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду?
Щоб надійшов один болючий рот
з попеченими тьмавими губами
і злякано накрив мої уста,
проносячи движкий свій усміх далі.
Весняна мжичка. І земля ще спить.
От-от зі сну прокинеться погода.
І зблисне сонце, і забродить сік
в тих овочах, що довго літа ждали
і старіли в чеканні. Але ти,
трояндо чорна, пуп’янки пустила!

***

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,

тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерти, а своєї волі.
І день при дні глевтяники жують,
аби чим-небудь душу закропити.
Валує дим — то дні несамовиті
вершать ачи розпочинають путь —
по спогадах, що в пам’яті гніздяться,
по втратах, що тебе з усіх спромог
угору поривають, коли Бог
постав, як лютий бич і можновладця.

СПОГАД

Вечір. Падає нáпруго

сонце. Обрій ошкірений
наколовся на шпичаки
дальніх сосон.
Спокій. Понад узгір’ям гроз
легіт — щойно зведе крильми
і застигне. Пам’яттю вражений,
пригадаю:
Темінь. Вишні під місяцем
дрібно тремтять. Свічка розкошлана,
а троянди пуклі серця
б’ють на сполох.
Ось ви, полиски щасть моїх!
Ось ти, щемна поро прозрінь!
Будь же, мите, на віддалі
і не ближся!

***

І як ти озовешся — з такої німоти?

Такі шляхи пройти — із розуму зведешся!
Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила,
зозульку посадила, щоб гостя стерегти.
Кує зозуля “ку“. “Ку-ку“ — зозуля піє,
а квапити не сміє часу ходу тяжку.
Та до моїх ушей той спів не долинає.
Лиш досвіток світає, вся провість — для очей.
Весь просвіт — ледь бринить тичиною надії.
Склепи, кохана, вії: бринить і брость і віть.

***

Горить сосна — од низу до гори.

Горить сосна — червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри…
Пустіть мене, о любчики, пустіть!
Голосить Галя, криком промовляє
і полум’я з розпуки розпукає,
а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.
Прив’язана за коси до сосни,
біліє, наче біль, за біль біліша,
гуляють козаки, а в небі тиша,
а од землі — червоні басани.
Ой любі мої легіні, пустіть,
ой додомоньку, до рідної мами.
Зайшлася бідолашна од нестями
і тільки сосна тоскно так тріщить.
Горить сосна — од низу догори
сосна палає — од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри…
Прости мені, що ти, така свята,
на тім огні, як свічечка, згоріла.
О як та біла білота болила
о як болила біла білота!

***

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,
коли вода, стомившись падати,
закручується в віражі.
Ця прірва прикінця, уламок цей
злютованої висі й падолу,
оцей двогорбий замір родива,
ця туга на однім крилі —
усе назначено до тебе ще.
Дорога рвіння прикорочена.
І не зайти за дальні далечі.
І за крайсебе не зайти.

***

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— Мій Божечку, забуди нас!

***

Місячне сяйво ллє

сиву куделю мрій.
Боже, царство твоє —
наче бджолиний рій.
Шепче лапатий сніг,
д’горі знялась сосна,
стану, зайду за ріг,
ніби нічна мана.
Грає зоря в гіллі,
спогад, мов грім, гримить.
Десь на сумнім столі
білий метелик спить.
Зорями повен світ,
думами повен дух.
Лине твій крик-привіт —
ані торкнеться вух.
Щоки сумні твої,
руки сумні твої,
наспіви-солов’ї
ллються — в три ручаї.
Темене, почезай,
де він, мій рідний край,
мій русокосий рай?
Радосте, не ридай.
Хай кружеляє твердь,
хай вороніє смерть,
повне тобою вщерть,
серце зболіло геть.

***
І дім наліг на дім,
і вулиць крутія.
У імені твоїм —
ганеба — скорб моя.
Тороси вікон, ґрат,
проспектів, ліхтарів —
за кожним рогом — кат
зі злим острішком брів.
Це він — кивав каштан,
як вишколений шпиг.
Вродився враз паркан:
це я його встеріг!
Це він, це він, це він —
при кожнім вітражі:
Піймався, вражий син,
держи його, держи!
Трамвай тебе затис,
цей мур дорогу втяв.
Куди подіти хист,
що душу запопав?
Прости ж їм, Боже, встид,
і відпусти їм гріх.
Ловці душі в твій слід
біжать з усюд усіх!

***

Сьогодні прощальна пора настигає —

і від суходолу зірветься літак.
Але й з-поза хмар небезпека чигає —
то ледь відстає, то вперед забігає.
Отож, начувайся: рушаємо вспак.
Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер
і далеч, урубана в обрій мечем —
тих ієратичних назначених літер
нервовий скоропис — як сіверкий щем.
Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.
Заплакані вікна. Всевікна твої.
Готуйся до злету. Кінець животінню.
На тебе чатують світи-галаї.
Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.
Колюча жорства. Деренчать камінці.
Дорога в провалля. В провалля — дорога.
Середина пекла. Розбіглись кінці.
Згадаєш відльоти — і душу ошпариш.
Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.
Той спогад — як подим пожарищ. Товариш
ім’ярек чатує — всі шпари заткав.
Викружуй, таксисте, ми вже на екрані.
Це аеропорт, це аеропорт!
Чи то ж тобі в честь, навіжений талане, —
такий велелюдний позаду ескорт!
Як пси, зовсібіч оступають сексоти
і кожен очима буравить тебе.
Вокзал. Коридори німі, як комплоти.
А небо в вікні — наче біль голубе.
Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолий
нагірний, невірний, западистий рай,
всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.
А що під крилом твоїм? Кара — карай.
У небо, у надвищ, за хмари за чорні
до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!
Нарівні зі смертю — ми вже непоборні.
Нарівні зі смертю — сягаємо мет.
О царство півсерць, півнадій, півпричалів,
півзамірів царство, півзмаг і півдуш!
Скрегоче в металі, регоче в металі
остання дорога випроби і скруш.
Ламка і витка всеспадна вседорога.
Дорога до Бога — ламка і витка.
Коли ж нас поймає, долає знемога —
підноситься пісня — і віща й щемка!

***

Сни складено у стоси,

неначе кістяки,
на відстані руки —
ридання безголосе.
Світ вишито хрестом,
гудуть хрущі травневі,
зла, що довліють дневі,
являються обом.
Між нами стільки тьми,
обснованої ночі,
аж обірвали очі,
аж посвітились ми.

***

Пощо мені життя

суремного тривога,
як більше опертя
не виблагати в Бога?
Пощо твої труди,
усі тяжкі маруди,
коли в усі сліди
ступає тінь Іуди?
Ошукана чота
за пагорби зникає,
і доли посідає
маркітна марнота.

***

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —

надсадний погляд скинеш за собою —
і ніяк зачепитися на ній:
там радощі, вже й пам’яті не варті,
там горе в борозні леміш лишило
і ніяк утекти її, проклятої,
ні збутися, ні спекатися ні.
То погар доль, осмалені хрести
знакують путь охлялої вітчизни,
блукає мати битим бойовиськом,
ламає руки, плаче і клене:
Кринице незглибима, доки ще
до тебе воду лити джерелову,
щоб не всихала. Крові б наточила
зі своїх вен, щоб било джерело!

***

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій,
і я тут згину, як прийде пора?
Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?
Киги-киги — й тобі своя біда?
Потерпимо іще — бодай і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти.
Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —
Сибіру, Магадану чи Ухти.
Кигикнуло — і далі полетіло.
А, може, все причулося мені?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
в цій чужаниці, чужбі-чужині!

***

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: на, візьми,
аби дороги доль гуділи
всіма серцями і грудьми.
Це я, це духи стоголосі,
мої брати найменші (я
негідний брат їм). Мабуть, досі
зваблива шурхотить змія
під скелею, на спечнім сонці,
на синьо-маревнім піску.
Прийди, спади з небес, відслонься,
дай труту випити гірку.
Ти лялечка. Ти з льолі льолі
викружуєш. А я — зі ста
звільнився шкур. І ми — на волі,
хоч білий світ — як блекота.
Двом легше спекатись рахуби
і за державними дверми,
на чолопку тієї згуби,
де край — і прірва: на, візьми.

***

За мною Київ тягнеться у снах:

зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:
попереду — твій крах, твій крах, твій крах.
Лежить дорога — в вікових снігах,
і простори — горбаті і безкраї
подвигнуть розпач. О, мій рідний краю,
ти наче смертний посаг — в головах.
І сива мати мій куйовдить страх.
Рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі. Лунає десь гагілка
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.

***

Так хороше і моторошно так:

шаріє повечір’я, мов підпалок.
І звідти голосіння в кілька сталок
обволікає тугою байрак.
Тонкі, високі, сині голоси
дивочними подобами світають.
Глухонімі безгубо промовляють,
що може здатися на всечаси.
Покірні вітру, нахлюпи щедрот
з убогого жебрацького бенкету,
відвирувавши, котяться у Лету,
в таночок взявши кревних і заброд.

***

Світу — півдня і півночі.

І — половина життя.
Час опочити, пророче:
більше нема вороття
в пекло? Пророче, намарне:
світу — півночі й півдня.
Сяєво світить полярне
близнам очей — навмання.

***

Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній
і безгоміння — геть туге, мов бич,
обклало простір. Вибринь через силу,
надпоривом і нáдвигом — пробийсь.
Чи обережно з темряви густої
скрадися вгору, сну не наполохавши
одвертого, як біль. Пройди між тіней
і — заблукай між них.

***

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола — вистигла земна товща.
Я — магма магми, голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?
Що ти надбав? Увесь у грунт угруз,
з семи небес упав сторч головою.
А справді десь є небо над тобою —
за кучугурами камінних друз?
А світло — ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі?
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Але — стережись!

***

Так ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялось, і не дніло,
а в першу пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Оце післав Господь наслання!
Вогненним подихом війне —
і ув оазі безталання
нас тлумить, підминає, гне.
Народжень дибиться громаддя
з торосів вікових страстей —
і знов синодиком смертей
утверджується самовладдя.
Та віщуни знакують долю:
ще роздойметься суходіл —
і хоч у прірву, хоч на волю
пірвешся із останніх сил.
Тобі не буде опочину.
Об обрій погляд свій оббий —
і видивиш свою країну
в тяжкій короні багряній.

***

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей

душі живої. Спекайся чекання
і глянь відважно в померк існування,
котре на нас ані зведе очей.
Чого ж ти варт без рятівних подоб,
живих конань, що в піжмурки з тобою
воліють гратись? Прихистись — бідою,
прикрий добою свій порожній лоб.
Чого ж ти варт, згубивши машкару,
що панцирем холодним біль студила.
Тепер душа втікає твого тіла,
спрожогу в тілі роблячи діру.

***

Ту келію, котра над морем

(гуде басове жалюзі),
ми, смертній віддані жазі,
очима нетерпляче борем.
А за вікном — крізь чадний гуд,
крізь пугача ощадні крики —
твій шанталавий, без’язикий
твій недорікуватий люд.
Пустеля. Спогади. І дух
морських лагун і риболовлі.
Такий театр — на безголов’ї —
аж пір’я сиплеться, аж пух!
Гуде басове жалюзі,
йде репетиція страждання,
прем’єра самопочезання.
І досвіт сонця наразі —
немов божественне наслання!

***

Вже вечір тіні склав у стоси,

за обрій котиться курай,
і дальні пахнуть сінокоси,
і дальній пахне рідний край.
Ще пахне сонцем біла стежка,
медами пахне сон лугів,
і пахне юністю мережка
червоно-чорних поликів.
Кімната пахне ще духами
твоїми. Але ніч руда
уже чатує біля брами.
Голосить голосна Біда.
Муругий кінь іржить на зорі,
в голодні висі виє вовк,
а ти в тісному коридорі
проносиш начування шовк.
Так часто цокотять обчаси,
так часто серце стугонить.
І — закінчились баляндраси.
І в гніві кров хмільна кипить.

***

Знову друзів додому веду —

напівщирі, напівнезнайомі.
Повсідались на житній соломі,
на трипільському сонці в саду.
Потім пісню сумну заведу,
як пітьмою укриє крайнеба.
Як судилося нам, так і треба —
упізнай у собі галайду.
А насунуться спогади — хвощ
під чиєюсь хитнеться рукою.
Ой і хороше! Над головою
цілосвітній збирається дощ.
Запарує вода в казанку.
Обібравши картоплю і рибу,
ми наваримо юшки — і з хлібом
посьорбаємо в прохолодку.
Що то шкода — цибулі чортма
і не буде чим-небудь затерти...
Ані жити немає, ні вмерти,
ані вільно дихнути нема!
Тільки сіль, і вода, і житняк,
і світанок, і ніч, і стозора
небезпека, і сонна і хора
ця душа — вирушає успак!
…Часником натираєм коржі —
от і збилась життєва оскома.
Золота припахає солома.
І — пороснула кров по ножі.

***

Жовтава більше, ніж зелена,

прокільчується вже трава.
Росте і тягнеться до мене,
аби зродити ці слова.
Забутий більше, аніж знаний,
мені відкрився білий світ,
де піє півень, сонцем п’яний,
так хвацько скочивши на пліт.
А дума-думочка сокоче —
курчатком жовтим в шпориші.
Душа зродилась. Жити хоче.
А глузд шепоче: не спіши.
Все, що намріялось, — то дивна
дивниця — й тільки. Адже ти
спізнав, що сон і світ — зарівна
ворушать стебла самоти.

***

Горобчик цвіркнув на бантині.

І плиски білоногий злет,
і сніг останній — синій-синій,
і перегуда-очерет.
Шпаків трикутники любовні
коло шпаківень, до осик
ув’язаних. І очі, повні
од сяйва сонця. Й зичний скрик
ген з-за обтятої діброви —
людей, дерев ачи води?
І перше мукання корови
і рання прорість лободи —
добірне зерня заронило
у ярну душу. Прорости ж,
аби заколосилось тіло,
діждало взятися у спиж.

***

Ніч — хай буде тьмяніша за темну.

День — хай буде ще чорніший за ніч.
Хай проллється нам — твоє потаємне,
в сяйві ласки — найсвітліше з облич.
Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта
багряна твоя тога і голубий хітон.
Треба славно, раз судилося вмерти —
перебути вік свій, а не покон.
Треба щедро — серцем одним, устами
ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,
всевідради! Сонце бо йде — за нами.
Набирай же — свій смертельний розгін.
Треба щиро — день за днем перебути.
Треба ніжно — вилоскотати шал
серця! Треба виринути зі скрути,
як із рури — срібногорлий хорал.
Хай багаття вигорить геть на порох,
д’горі зійде весь голубиний дух —
спогадає і нерозумний ворог
спогадає і незбагненний друг.

***

Зачервоніє горобина,
птахи у вирій відлетять,
і ладо, ластівка, дружина
відчує: див голосить, тать
на голому гіллі, на вітрі
на хмарнім небі, на дощі,
і заспокоєння нехитрі
зупинять руку на плечі
прижурному. Ще осінь буде,
ще будуть зими і сніги.
Тоді спадуть з очей полуди
під млосні шепоти пурги.

***

Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.

Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.
Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,
в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.
Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить
цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.
У всесвіті чути — голісінький голос голосить
і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.
Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі
Чи то України огорнутий мороком дух.
Крило холодить полохке лопотіння тополі.
Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.
Намистом огнів озиваються весі і гради.
Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.
Ява ачи марення ачи з глухої надсади
цей простір озвався — понурий і неговіркий.
Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,
така чорнота, чорнота, чорнота угорі!
Від магми земної до серця дрібного — удари
дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.
Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,
цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,
цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна
земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.
Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,
над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.
Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,
вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.
І зорі подвійні і місяць подвійний блукає
подвійного руху згромаджений центр налог
в високому леті твоє товариство шугає —
малі підсусідки, якими пишається Бог.

***

Для І.С.

Сузір’я знов лаштуються в танець,

метелиця от-от займеться виром.
Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —
отим Романам і Володимирам.
Запорошило, замело, засні-
жило дорогу — а куди рушати?
Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.
Ще нам цей час — за просвіток згадати.
Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,
що безпросвітні, як відьомське око.
І водить блуд нас і колише страх,
а притомився — і бере морока.
Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.
Аж там спочин. Твій нездоланний жах.

ЧАСТИНА ДРУГА

***

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,
вилискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на віття виголіле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне -
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі?
[19]70 р.

ВЕРТЕП

На першому поверсі двоє людей,

на другому — їхні тіні.
Вправний оператор
так освітлює кадр,
що часом навіть не добереш,
де люди, а де лиш тіні.
Внизу проказують — нам з тобою
жити в любові й радості.
Вгорі повторюють: мав би ніж —
зарізав би, як собаку.
Потім на кін виходить хтось третій
і починає агітувати за рай,
що росте й росте
донизу й угору.
Сніп світла підноситься
в порожню небесну твердь,
де чути янгольські співи:
“одним кипіти в маслі,
а другим — у смолі“.
Нарешті починаються танці:
на авансцену вискакує чорт
і починає обертатися.
Спочатку стоїть на руках,
потім стає на ноги.
Доти перевертається,
поки руки не приростають до землі,
а ноги зависають в повітрі.
І тоді помітно стає,
що обертається, власне,
тільки тулуб.

***

Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палуба, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою.
Особливо погано
держали воду місця,
де укладалися людські голови.
Коли утворювалась потужна водотеча,
діру затикали кимось із екіпажу.

В той час, як решта

шукала щасливої пристані
у відкритому морі.

***
Спочатку людину вбивали
(це робилося дуже майстерно й швидко),
потому вбитого одживляли.
Реанімацією займалися
в косметичних кабінетах
малярі — замість лікарів.
Справі одживлення
віддавали життя
цілі династії майстрів пензля.
Зате й одрізнити
живого од мертвого
було неможливо.

***

— Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
І я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?

***

Ця п’єса почалася вже давно.

І лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутність загубивши,
і дивиться, і грає. Не живе.
Отож мені найщасливіша роль
дісталася в цій незнайомій п’єсі,
в якій я слова жодного не вчив
(державна таємниця!). Автор теж
лишається інкогніто. Актори
чи є чи ні — не знаю. Монолог?
Але без слів? Бо промовляють жести
непевні. Що то — сон, ачи ява,
чи химородні вигадки каббали?
Чи маячня — і тільки?
Стежу оком
за тим, що наш глухонімий суфлер
показує на мигах. Не збагну я:
захочу стати — він накаже: йди,
а йти почну — примушує стояти.
У обрій декорований вдивляюсь —
велить склепити очі. Мружусь — він:
у світле майбуття своє вглядайся.
Сідаю — каже: встань. Отетерілий,
вирішую: найщасливіша роль
дісталась іншому комусь. Ти граєш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки. Мені б сміятись —
я плачу. Груди розпирає гнів
(маленьке перебільшення: сновиди
здебільша врівноважені в чуттях) —
а я радію. Рушив катафалк —
а я втішаюсь. Вилізши на повіз,
вигукую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
і тільки підбадьорює: віват.
Поскрипують стільці в порожній залі,
єдині глядачі цієї п’єси,
і дивно так вглядаються крізь мене
у порожнечу, видну тільки їм.
Так голова болить. І так нестерпно
прожекторна освітлює пітьма,
неначе тьмавий зал перетворився
на сніп вогню пекельного. Суфлер
наказує нарешті зупинитись.
А я вганяюся з розгону в зал.
І все. Скінчилося. Вистава щезла.
Завіса впала. Я вже не актор —
глядач. А скільки покотом у залі
лежить живих мерців, старих акторів,
обпалених огнем шалених рамп.
І всі вони до мене простягають
осклілі руки: — О, щасливий Йорику,
твій номер тут — 135. По ньому
шукай подушку, ковдру і матрац.
І можеш спочивати, скільки хочеш.
Тут час стоїть. Тут роки не минають.
Бо тут життя — з обірваним кінцем,
як у виставі. Тільки є початок.
Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься?
— Щасливий Йорик. — Тобто, я герой,
як кажуть, заголовний? Був — героєм.
Тепер — скінчилося. Ми теж — були.
— І що за п’єса? — Варіянт удатний
давно вже призабутого Шекспіра.
Її створив славетний драматург.
— І як його на прізвище. — Немає
в нас прізвища. — То як же так?
— Ім’я годиться тільки тим, котрі існують.
— А ви? — Ми всі однаково щасливі.
— Цей Йорик — божевільний? — Ні — щасливий.
— Щасливий? Так? А я кретина грав.
— То що тебе дивує? Хай кретин,
розумний, геніяльний чи щасливий
або нещасний — то пусті слова,
що правлять для розрізнення — та й тільки.
А тут немає родових одмін.
Бо кожен з нас — актор або глядач.
А це одне і те ж. Бо глядачеві
так само треба грати глядача,
і то — захопленого. А наймення
у нас немає свого. Нині — Йорик,
а завтра вже ніхто. Чекай на роль,
якою і почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний — Йорик,
а все життя — ніхто. Ні тобі виду,
ні імени. А грай чуже занудне
нашіптане життя — самі повтори.
Так живучи у ролі аж до смерті,
вивчай слова забуті: боротьба,
народ, любов, несамовитість, зрада,
порядність, чесність. Так багато слів
ті предки понавигадали. Боже,
життя на гріш. А так багато слів.
І майже всі — чужі і незнайомі.
Скажімо, нас назвали — будівничі.
А що то — будівничі? — й не питай.
— Ви щось будуєте?
— А що то — будувати?
Так звуть нас — будівничі. От і вже.
А нам до того байдуже. Хіба
тобі не все одно, що справжній Йорик
був зовсім, може, і не Йорик. Навіть
напевне ні, раз так його зовуть.
Ти пам’ятаєш — Гамлетові в руки
попав лиш череп — ні очей, ні губ,
ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер і автор —
усі живуть одне чуже життя:
удень вистава, все одна й та сама,
хоч завше невідома, бо ждання —
то теж актор, що грає сподівання
і вміє виінакшувати текст.
А уночі — те ж саме. Лицедій
вже звик до спокою. Допіру смеркне —
ховається під ковдру, ніби равлик
у мушлю. Той, скажімо, бубонить
собі під ніс якісь уривки ролі
(озвучує мовчання й мертвий жест),
а той зайдеться реготом — аж відлоск
летить в концертну залу. Третій спить,
четвертий плаче. П’ятий втупить очі
у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один — молився. Скільки знаю —
він був із нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерів (їм життя коротке)
допоки не завісився. З нудьги,
подейкували наші ліцедії,
хоча розмов про те і не було.
— Чому? — А що базікати? Даремне
плескати язиком. Ще хто почує —
і донесе суфлерові. Бо ми
радіти зобов’язані до смерті.
Це перший наш обов’язок. Колись
був завітав до нас найголовніший
суфлер. Велику раду був зібрав
і слухав кожного. А ми стояли
і хором дякували. — Ну а той?
Дивився
і розуму випитував у нас.
Хто радо радість грав — того наліво,
нерадо хто — направо. Ну, бувай,
бо взавтра загадав мені суфлер
демонструвати щастя — три години,
чотири — гнів, а решту дня — любов
і відданість. То треба й відпочити.
Я був залишений напризволяще,
і мізкував собі, що досить рух
єдиний одмінити — і тоді
вже не збагнеш кінця ані початку,
бо все переінакшується. Світ
тримається на випадкових рухах,
які його означують. Пітьма
навпомацки у кості грала. Глухо
постогнували сонні лицедії,
і оком Поліфема угорі
світив червоний місяць безголосий.
Я ждав чогось до ранку. Ніч?
Життя?
Чи, може, вічність проминула? Тільки
нарешті увімкнули дня рубильник
і краном баштовим піднесли сонце,
а на склепінні неба появило
двох лицедіїв — що співали дружно
за жайворонів. Із лабораторій
взяло росу на пробу. І вчепило
рекламний щит: “Ставайте до роботи —
почався день“. До буди вліз суфлер,
і п’єса почалася, не скінчившись.

***
Утрачені останні сподівання,
нарешті — вільний, вільний, вільний ти,
тож приспішись, йдучи в самовигнання,
безжально спалюй дорогі листи.
І вірші спалюй, душу спалюй, спалюй,
свій найчистіший горній біль — пали,
тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що коли не буде того дня?
А буде тільки буда, тільки диба,
і кволий крок, і стежка — навмання.

***

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки — чорноводь. І тільки пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька,
ні дружини. Синку, озовись!
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні, котрою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі,
та шугають люто по квартирі
ніби кажани твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми,
чорнокрила б’ється самота,
і рядок забутої поеми
світиться із давнього листа.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання.
І Господь розбірливо рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокойся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
ще придасться на суді страшнім.

***

Я блукав містом своєї юності,

марно вишукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
дешеву ліпку на фронтонах будинків.
Географія втрачена.
Місто покращало й виросло,
з’явились нові бульвари готелі вулиці
пам’ятники стадіони дерева
тільки жодного знайомого обличчя в натовпі
жодного обличчя
котре нагадало б тобі
згублену молодість.
Сподівався зустріти бодай себе
отут де струменіє фонтан
лямований штучним мармуром,
марне. Нема. Пропалий безвісти.
Злетіли в небо легкі висотні будинки
і ти біля них маленький-маленький
не розгледіти самому
не те що зустрічним.
Зупинивши таксі
шофер підійшов до фонтана
що зрошував незнайому гінку топольку
вимив руки
потім витягши носовичка
старанно витер долоні
сів за стерно і помчав
знявши легеньку куряву
Дивлячись йому вслід
я вперше збагнув:
життя — не вдалося.

***

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством
оцього дня, відчув, як святотатство:
блукати лісом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спізнати в зорі
наближення своїх гріховних прав.
Вертай назад! І добротою хорий
розтань росою димною між трав.

***

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету,
міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлята —
і ті заповідаються на ката
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ,
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І Господом забуті
вітчизни просимо, як подання.

***

М’яко вистелив іній

український обік.
Все коротшають тіні,
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
не скінчилась покара —
і не суджено двом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Все ті ж лайки і крики,
і заліззя тотіж.
Пригравайте, музики,
за колимський рубіж.

***

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.
Спробуй, спекайся мороки:
за крайсвіту — Україна.
Сонце, сонце утікає,
зизооке і зловісне,
в безпуть ринула залізна
колія — тебе ковтає.
Десь ти тінню тіні тіні,
десь ти скраю всіх скраєчків,
не колиска — домовина
(пообірвано вервечки).
Ця дорога вседороги,
всенезустрічі-всегону,
позирай із зак-вагону
за сузір’ям Козерога.
Але буду перебуду,
перечую, перебачу.
Скільки терпу! Скільки труду!
Кривокрилий, круком крячу.

***

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід —
зболіло серце, як болід,
згубився й болю слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся в антоновім огні
жахтить усеочам.
До неї ти від неї йдеш,
Страсна до неї путь —
та, на котрій і ти падеш,
і друзі теж падуть.

***

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій —
і я тут згину, як прийде пора?
Киги, киги — за ким ти тужиш, пташко,
киги, киги — й тобі своя біда?
Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти,
невже тобі живцем у землю лізти,
коли недолі не перемогти?
Кигикнуло — і далі полетіло,
а, може, все причулося мені?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
у чужаниці, ой у чужині.

***

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: нá — візьми,
аби дороги доль гуділи
всіма серцями і грудьми.
Це я, це духи стоголосі,
мої брати найменші (я
негідний брат їм). Мабуть, досі
зваблива шурхотить змія
під скелею, на спечнім сонці,
на синьо-маревнім піску.
Прийди. Спади з небес. Відслонься,
дай труту випити гірку.
Ти лялечка. Ти з льолі льолі
викружуєш, як я — зі ста
звільнився шкур. І ми — на волі
обік єдиного хреста.
Двом — легше спекатись рахуби,
і за державними дверми,
на чолопку тієї згуби,
де край — і прірва: нá — візьми.

***

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може,
я спекався тебе, моя тривоже,
немає світу. Я існую сам.
Довкола мене вся земна товща.
Я магма магми, голос болю болю,
що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А справді десь є небо над тобою
за кучугурами камінних друз?
Чи світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі?
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Того й стережись!

***

Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,
обсівши край своїх могил
живої не доб’ють водиці.
На попелищі віковім
досада щириться з досади,
їм спільної немає влади,
нерадісний їм спільний дім.
Отак сторіками пливуть
і жалощами душі студять
і будять мертвих — не розбудять
і не докликавшись — кленуть
і тужно зозулі кують
за дітьми зниклими без сліду.
Хто прийме їхню зненавиду?
Лиш безпуть, поєдинча путь.
Напростувалися шляхи —
спадні укотисті залізні
і все гряде година грізна
і сурми доль сурмлять жахи.

***

Оце збавляння довгих літ життя

на відстані од вітчини і себе,
це кождочасне поривання в смерть,
щоб з неї виринати в знавіснілий
хрипкий чи геть знеголоснілий крик.
Це сновигання проміж власних тіней
з яких лише одна була жива
із правіків, а нині — невпізнанна
(ти з нею розминувся навмання).
Ця рвань віків, посовгнутих, мов ріки
од гирла до джерел, ця колотнеча
надій і спроневіри, криволет
лякливих ауспіцій, що в безгуччі
шершавими крильми прошерхотять
і всядуться на голові — нам стане
за час нових народжень. Марні спроби —
померлих одволодати. Торкнись
гулким перстом до гробового муру,
послухай тьмяну вільглу німоту
всіх накопичених погиб тутешніх
і — витримай, як збайдужілий мрець.
Крізь мене жовті стебла проростуть,
запахне тліном памолодь. Здолай
увесь свій вік стояти на порозі
перед дверей, тобі відкритих навстяж,
а за поріг ноги не занесеш.

***

Немов рубін у чорнім адамашку,

обачно критий білим німуванням,
так снінь моїх озерце шарлатове
лямує обережок начувань,
що ось-ось-ось прокинуся — і дивна
розкішна квітка заполочі бризне
зрадливою сльозою; весь той чар
самонаближень, упізнань і врочень,
що визріли у невіді душевній
і стежать стежать стежать зизим оком,
ачи я втраплю на свою стежу —
і весь той чар почезне. Шарлатово
жахтить душа од повівів світанку
голчасто-синіх і, себе впізнавши,
ховається, мов равлик, в тишу тиш.
Пречисті з’яви ці. І почезання
пречисті теж. І хороше чекати
і любо омилятися. І мати
за побратима свого двійника.
Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.
Не побратим, а ні? Не побатим.
А хто ж ти є? А твій суворий янгол,
народжений до твого живоття.
А як же приязнь? Тільки через сфери
спізнілих лун. А німування — нащо?
Аби чекав, чекав і начувався,
коли я вирну з-за твоїх плечей.

***

Велосипедисти, як метелики
в осяйному плетиві дороги
тішаться в незрушності окляклій,
лиш лискучі шпиці миготять,
збризнуті росою. Горнім надверхом
промінь заломився і посовгнувся
під німими шинами, а зелен
бір сосновий бородою тряс.
Ми збирали з сином полуниці,
бродячи медовим небом туги,
згіркла глиця пучилась, як брага,
стежка слалась, наче благовість.

***

Про що тобі я зможу повісти,

як стрінемось при зустрічі при нашій?
Живи здоровий, синку мій, рости,
спивай меди із чарівної чаші,
а я, твій батько, маю ще тягти
кормигу літ у чорнім єралаші,
збавляючи літа свої найкращі
в світах, які не можна осягти.
Мій любий сину, час мене повів
за ці нелюдські грізні загороди,
де зібрані принукою заброди
чи не справіку п’ють Господній гнів.
Стоять мов кволі тіні проти лиха,
аби спізнати: смерть — то справжня втіха.

***

Недуга, несила — ховати цей жаль

одвертого серця. Недуга. Несила.
Дівча пустотливе — та смерть нас носила
і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.
І глянь. І очей своїх не попускай
і полуменій од високого жару.
Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,
не вимолив пари — то й досі благай,
блаженний. Світи розвидняються нам,
розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,
здимілі од роздумів. І на світанні
пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

***

Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. Їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
і пірвано всі приструнки — гудуть.

***

І то вже — так. І то вже — зразу:

пади у прірву — ані руш.
Од чаду самоти, од сказу
заголосило кілька душ
в твоїй — самотній і спустілій
(забув — про корогву й пірнач?).
Спинайся — хоч на божевіллі,
але — віддяч. Але — віддяч.
Дарма, коли й добра не буде,
ні тобі душечці — добра —
таки не буде. Коле груди
і хрип прилипнув до ребра.

***

З зазубреними берегами озеро —

ковток води між виспраглого лісу
дубового, як кров, бо антрацитна
у надрах розговлялася жага.
Високе сонце, верески, спижеві
округлі плечі вздовж гінкої шиї.
Неспокій на душі. Лівіше серця —
як раннє підпадьом — нагальний біль.
А спондилова глина крем’яніє
і так натужно пише мить дозріння
(але чого? Ненатлого кохання
чи тугою накликаних розлук?).
Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли
і спекою, і літом, і журбою
ненатлою. А бронзове волосся
мені, мов яра памороч, було.
Отой прощальний змах тонкоголосий
тремтливої руки, той голий накрик —
пунктирами — щербатий яр, той пагорб —
яким зигзагом путь тобі значив?

***

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.

І хто позаздрить животтю твоєму,
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи
і суходіл міліє. Скільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи. Господи, подай
недугому високу допомогу —
нехай я віднайду собі дорогу
для мужнього конання. Рідний край
на белебні ясніє осіянний.
Почуй мене! І озовись, коханий!
І лиш недобрим словом не згадай.

***

Пахтять кульбаби золоті меди

і, ніби хмарка бурштинова, бджоли
злітаються до мене знадокола
і прозначають трачені сліди.
І вже нема ні щастя, ні біди,
а тільки світ, тугим пойнятий гудом,
а тільки лет, що зветься творчим трудом,
а тільки клич: живи, але не жди.
І не марнуй чеканням плинних днів
і не гніви Господнього веління.
Життя — то кара. Кара — благостиня.
А ми — коткі, мов валуни віків.

***

Як добре сіятись під небом,

ісклавши в копи хліб смертей
і пильнувати сон очей,
бо мед гріхів цідити треба
в спижеві кадуби ночей.
І тяжко віриться, що роки
по наших душах протрублять
і гори згорблені високі
враз западуться і витоки
прорвуть грудей смертельну гать.

***

Полудне. Спека. Тиша. Спокій.

По загороді горобці
колошкають твій сон глибокий,
і вартового мірні кроки,
і спалах сонця на щоці.
Полудне. Закипає далеч
журною піною видінь.
Пісок. Безмежжя. Чорна галич,
мов сяйва вертикальна тінь.
Полудне довжиться колюче,
ростуть із серця шпичаки,
аж ген по прірві — кручі, кручі,
котрими бавляться хмарки.

***

І навалились дні —
таке страшне завалля!
Сни висталились сталлю —
і не збудися в сні.
І горе переспи,
приспи свою досаду,
коли немає ради,
а є одне — терпи.
Відбігли, наче пси,
розвіялися в полі
повщухлі душі голі
і голі голоси.
Було ж: спередодня
так довго тембітало,
за тим світати стало —
прожогом, навмання.
Окрушинами днів,
торосами завалля
сни висталились сталлю
і смерк забовванів.
Благаю повсякчас:
ти, Господи всевишній,
карай нас, многогрішних,
а не забуди нас.

***

Запахло сонцем воском і зелом.

В мосяжне колихання передліта
летить бджола, журбою оповита,
мов янгол із надламленим крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм журливим і легким теплом.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як дихання землі і як кохання,
і як плавбу до вічності. Мала,
вона зазолотіє соком сонця
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до вутлого кульбабиного лонця.

***

Щось сталося мені — геть облягло знесилля

і сни мене біжать і щемна ніч гнітить.
На ліктях підвелась зоря, мов породілля,
і дух мій скорчився — і корчами кричить.
Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий,
блукай межи дерев, де погорою рев.
Так серцю хороше, що гріх не напитати
дороги потерчат, лісовиків і мев.
Щось сталося мені — зайшов бузковий безум,
бо зацвіли братки по цих сумних грядках.
Будь за сестру мені, косичена березо,
за брата, клене, будь, за серце, все в сльозах.
Скажений, стій і стій! Не піддавайся кличам.
О не стенайсь, душе! Уходь у береги.
Нехай живлом весни ми очі возвеличим
і вступляться в серця нам зайдами боги.

***

Самотньо сновигає голос

у синіх нетрях вечорів.
Зернистий похилився колос,
що вкруг чола, мов жар, горів.
Запахло вільгістю од лісу
і сонце червінню взялось.
О тише тиші, заколисуй
забутим гуком, як жилось
тобі під ґронами калини,
де попелясті зозулі
вістили роки: жий однині
на всенепізнаній землі.
О, чий то голос сновигає
у синіх нетрях вечорів?
Ти чуєш? Серце промовляє —
до тебе Бог заговорив.
І мовив Бог: моєї влади
ти поцурався задарма.
Заради молодої знади
спізнати обшир, бо нема
такого обширу на світі,
щоб став подобою небес.
Я слав на тебе лихоліття,
щоб до життя ти був воскрес,
аби збагнув, що над покари
немає більшої цноти.
Ти бачиш — побратимів мари?
То весь — мов на екрані — ти!

***

Наслання — от і вже!
Піт заливає очі,
нас дума вічно врочить,
але не береже!
І скоро стрілить в ціль
ця стислість навіжена —
і знищить (і про мене!)
задавненілий біль.
Як часу остюки
устрягти в серце спрагли,
коли прозріння нагле
торкається щоки.
Облудливих порад
ти був зазнав чимало,
а як до діла стало —
упав — за рядом ряд.
Пізнаєш ти ачей
Господніх воль наслання
в поконі квітування
і виквіті смертей?
А перемігся — ти?
А серцем — перемігся?
О дух мій, не гнітися
од смерку й самоти.
Із випатраних гнізд
зриваються орлята,
у безвість вирушати,
де басамань борізд.
Нема куди піти,
нема куди подітись,
гнітитися, гнітитись,
а долі не втекти!
По жилах час тече,
а просвітку не видко,
життя сувору нитку
проклята Парка тче.

***

Між загород відшукуємо рай,

цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли
геть впокоїли простір надокола,
що кращого у Бога й не питай.
Забудься сном несклеплених повік,
занурившись у памороч чекання,
де почезає зустріч і прощання
і бідам загубився довгий лік.
Впокоєний гойдається мишій,
мордовський вітер накликає хмари,
стань на межі віддячення і кари
і щастен будь, о в’язню молодий!

***

Той бідний виквіт рідної землі,

що, кроплений дніпровою водою,
своєю присягався головою —
що розпізнав рахманний біль землі —
уже його покраяно, потято.
Пожовкло рано вигнане стебло,
а там де жебоніло джерело
схилив чоло дбайливий Пантократор.

***

Вельможний сон мене опав

і тут нараз почув я:
Високий голос пролунав:
підпалий, алілуя!
Пильнуй страсну стезю страждань
спізнай смертельні чари
дороги добр і почезань
свавілля і покари.
Бо ти — це ти, це ти і ти,
бо ти і є Вітчизна,
бо так стоятимуть брати,
як буде днина грізна.
Бо є в тобі цілий народ
його червонокрівці.
Не дай рукам лихих заброд
вскубти пера жар-птиці.
Тож на хресті святих розстань
тримайсь допоки скону
дороги зустрічей, прощань,
свавілля і закону.

***

І край чужинецький тебе оточив —

довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу водив
ні чутки, ні звістки, ні гадки.
Полон у полоні, межі стомежа,
ти вся — за горбами-горбами
натхнення і хорого серця ґанджа —
з синами, хрунями, рабами.
Ти тут довершишся, моя самото,
моя чужино безберега,
розлуко-незустріче, вічна мето,
красуне, князівно, сердего?

***

На віковому бездоріжжі
так легко вискочить з лиця
і донести до самкінця
свої каріатиди хижі.
На цих шалених ставітрах,
де ні коня, ані дороги
звіряй свій крок за знаком Бога —
і попри смерть і попри жах.
Як воду в шклянці, пронеси
свою з дитячих літ подобу,
як припочаток свій і спробу
сказати: Господи, спаси...

***

Із вечора — одразу в ранок.

Ну й інквізиторський крутіж!
В ривкому снінні сто циганок
все не нагострять гострий ніж.
Сніги, і хмари, й поголоси
і вигорбіла Колима.
Над чорноводям сиві коси:
то тужить мати, мати, ма...
Готель. Кімната — на чотири
самотні ліжка. Діти сплять.
А той, що в довгому подирі,
з усіх кутків зорить, як тать.

***

Гемонське непорозуміння!
Якась вселенська глухота!
А шал який! Яке озління!
О білий світе-блекота.
Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.
Словечко зрониться — і вже.
Тоді й Господь не вбереже
у цій біді, у цій пригоді.
VI.78

***

О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує
свій першотравень — як вода струмує!
Як пильно сланик кущ свій насторчив —
до сонця, сонця — наче тетерук
напризволяще кинутий в пустелю
своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —
під кригою — земного серця стук.

***

Одна гора — зима, а друга — літо,

а я стою, мов осінь, — посеред.
І сонце, сонце, со- несамовите
топило сланцю перегірклий мед.
Мені колимські мухи задзижчали,
мені торішня пахнула трава,
бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.
Ти — наречена ачи удова?

***

Колимське сонце стало сторч.

Бог ним махає, як ковадлом.
Пади-но з каменя на корч
і волю пий, аби не вадило б.
Довкола сопки геть рябі,
каміння, золото і кості.
Гей, земляки, заходьте в гості,
підданці спільної доби.

***
За Р.Кентом

Стара людина, сопки давні

і кінь старий, і світ старий
і всі утрати непоправні
і біль — хоч душу роздери!
Між сопок схований надійно,
промерзлий наскрізь, до кісток,
чи пригадаєш супокійно,
де круча обірвала крок?
Дай Боже хоч біди якої,
коли ні краю ні коня
і долі дай — та злої! злої! —
нехай донищує до пня!

***

Гора за горою.
Гора за горою.
Не видно Вітчизни —
світанок не бризне.
А поніч лопоче,
як тіні тополі,
і син мій не хоче
ввижатись в неволі.
Зашемріло шаро
в глухому розпадку.
Прояви, примари
забутого спадку.
День золоторогий
по надрах сколовся
і зашморг дороги
торкає волосся.

***

Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд

і зелень бань і золото горішнє
мертвіше тліну. Ти — бажання грішне —
пірнути в темінь вікових огуд.
Із хуторів, із виселків і сіл
ти безголова дорога потворо.
Горить твій слід — немов болід, як Тора
і ти гориш — то вічний твій приділ.
Всеспалення. Твоє автодафе —
перепочинок перед пізнім святом,
як ворогу назвешся рідним братом
і смерк розсуне лірою Орфей.
***

Про згадку для С.Ш.

Москва. Столиця. В сотні лиць

нас озирає при вокзалі.
Нас автомати пронизали.
О рідна сестро, падьмо ниць!
Цей світ — це сон. Оця діра —
цвинтарна. Шара вся. Примарна.
Між ста потвор — сестра. І гарна,
як смерть. Межи потвор — сестра.
Шепоче тихо: Отче наш,
єси на небеси, — помилуй!
Коб лезо — то відкрив би жили.
А світ звіріє в сотню пащ.

***

Червневий сніг — на безоглядній сопці,

модрини граціозні — де-не-де.
А ти в коробці, геть тісній коробці.
Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.
Повзуть горби — неначе птероптахи,
Господні сфінкси, загадка буття.
Ти надто щедрий, Боже — стільки жаху
вергаєш на мале моє життя.
Потерпли руки. Спрагли в горлі крики,
а вседорога вужиться, як вуж.
Хрести модрин. І запропалі лики
і дріт колючий — замість харалуж.

***

Обколоте, в намерзі, стогне вікно,

і свічка у шклянці, у пляшці вино,
у горлі застуда, у серці пітьма.
І світ надовкола — стогрім — Колима.
Провалля і кручі. Горби і горби.
Сказись — од чекання, молінь, ворожби
чи то заклинання чи то знавіснінь.
Оббризкала стіни — чи кров ачи тінь.
Занадто далеко. Занадто ген-ген,
де в леготі-вітрі кучериться клен,
де сонях кружляє, калина цвіте,
хвалитиму Бога, що там ви єсте,
де ревом німим задихнувся Дніпро,
де Нестор ховає злочинне перо,
бо в горлі застуда, у грудях пітьма
і світ оступає стокрик — Колима.
***

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й чорна, і брудна й кургуза
збігаючи донизу — там де балку
перетинає залізничний насип
мені наснилась вуличка моя.
Вузенький ворок — тісно тут мені,
щоб радість розпросторити. Спускаюсь
донизу, проминаю кілька хат,
і ось вона, моя домівка рідна.
Старий колодязь, вичовгана корба,
акація обтята, сохлий клен,
зашторена зажурена веранда,
котра уже мене не впізнає.
Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?
Стрічайте сина блудного. Дарма.
Німотні двері, аніде ні звуку,
лише жерделі ветхі у дворі
журливо поколихуються. Входжу
в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.
Анітелень. Від мене замуровано
моє минуле, вимовкле й німе,
заховане між грубих стін саманних.
Куди ж мені податися, куди?
Не знаю. Не збагну. І довгу думу
досновую, схилившися до лави.
Від балки обізвався паровоз,
і захід сонця геть заколихався,
розносячи свій деренчливий дзвін.
Все. Більше пристановиська немає.

***

Мов мертві дерева, неначе мамути,

що збуджені зо сну правікового,
удруге народилися на світ,
мов розминулися з своєю смертю —
так лігво це. Омріяні дороги —
обрубано. Але зупин ворожить,
схиляючись до віри. Лігво це
запрагло вертикалі. Лігво це —
останнє пристановисько. Мов мамути
новонародженою марять смертю,
сподіючись: чим далі од життя,
тим ближчає рятунок. Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усевпокори,
і вертикальний понадзірний щем.
Куди податися? Куди сховатись,
аби втекти глухонімого болю
і таємничого Всепереляку
і ницого рятунку Порожнеч?
Мов мертві мамути, мов пні згорілі,
розкопані, обрубані корчі,
живе крізь смерть спогадують, здійнявшись
на різьблених котурнах забуття
над безберегим розпачем напнутим.
Скидається двоповерхове горе
з-під кучугур зчамрілих сновидінь,
і напростовується путь до Бога.
А вічність скапує, немов живиця
з осамотілої сосни. Свічаддя
обламаних небес скалками сяйва
обранює тужавий погляд. Гинь
і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.

***

Не надбудись. А спи, а спи,

а спи — не надбудись.
Смертельної упийсь ропи,
тюремної — упийсь.
Час не накличеться тебе,
час — не накличеться.
Далеке сяйво голубе
крізь шпари тичеться.
Кли-кло, кли-кло, кли-кло — кричи,
не кли, не кле, а кло.
Тож проростай, а не марчій,
розтулене стебло.

***

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.

Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?
Знов спроневіра спалює чоло,
і дивен див біжить поверхи древа.
І тінь біжить — поверхи давніх днів.
І заволока — на ошроття часу.
Поезіє, красо моя, окрасо,
я — перед себе чи до себе — жив?

***

Цей шлях — до себе. Втрачена земля

в ясному розвидняла сновидінні,
та зустрічні наїжилися тіні.
І ти — чи то старий, чи немовля —
геть розгубився в колі давніх років,
де світ забутий тільки скинув оком —
і не пізнав. Дружина й син стоять,
але дорогу заступає честь.
Як обережно, непомітно, боком
ти близився до себе! Потерпав
розбити шкло тремкого сновидіння.
Та найрідніші їжилися тіні —
і ти у прірву ранку тяжко впав.

***

Колимські конвалії — будьте для Валі,

достійтесь до Валі — рожеві огні.
Пробачте, у вас забагато печалі,
пробачте, красуні, ви надто сумні.
Моя чужаниця — то ваша, то рідна
земля, на якій ви, цнотливі, зросли,
на завтра хай видасться днина погідна
аби ми, нівроку, здорові були.
Бо завтра ж ми підем стрічати кохану
журливу журавку — таку ж, як і ви.
Про свято я іскру болгарську дістану
і викину клопоти всі з голови.

***

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною
бликала цівкою, оком, пітьмою —
напризволяще до брами вела.
Вечір і липень і паморочить
звівся і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона легкість і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Край задалеко. Ніхто — не почує.
Ти довершилося. Досить, життя.
Млість — і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе — це ж бо ти поборола,
ти подолала тривого моя.
Ноші — і гострий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками,
о розпрощатись так рано з роками! —
обрій недобрий стає дубала.
Обрій стає дубала. До зорі
вже не дійти, вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Доле, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна, о дорого проваль.
Перепочиньте, харони мої.
Станьте під небом урочим, харони,
тулиться лоно до білого лона
в сотні громів гримотять солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі,
о, Україно, до смертного дрожу
чую тополя твоя шелестить.
Видиш — ріка попливла світова,
зорі і думи і крони — а видиш?
Образ — Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества.
Так — попід зорями. Так — попід сни.
Так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
шлях на останнім узвозі — збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння.
О порятуйте, немає терпіння,
чийсь торопкий наполошений крок.
Пес і песиголовці і твоя
арка закаркала — чорно-червона
тож запливай до сумного затона,
здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.

***

На вітрі палає осика

і сяєвом сходить цвинтарним
(вільготна феєрія туги,
хаплива мелодія мук).
Розбратані протипотоки
’дне одного наздоганяють —
годують себе проминанням,
мотивом заказаних стріч.
У штольнях ночей вертикальних
іде схарапуджене дляння
всебезруху (тіні спливають —
неначе вітрила волань).
Ану ж бо зізнайся мій брате
чия це подоба висока
(обрізано всі припочатки,
нещадно обтято кінці).
Це ти, четвертоване серце
устеблене стромишся в небо
(нема ні грудної клітини,
ні уст, ні долонь, ні очей).
Які простовисні прориви —
у надвищ, у темінь зазірну
(вспокоєні виплески зойків
і глухонімих голосів).
О як ти існуєш обачно,
о як розкошуєш пітьмою
(змаячене трепетне листя
претяжко угору паде).
Та всеобрушає нестерпно
двопогляд. У ньому ти сущий,
померлий, пантруєш живого,
зориш за померлим — живий.
А світло біжить божевільне
і рурами жил охололих
намарне душі виглядає
і тіло загублене жде.
На вітрі, на жальному вітрі,
на вістрі уважного листя
горить наче спирт палахкоче
себе пригадалий вогонь.
На вітрі струмує осика
і сяєвом сходить цвинтарним
защедра щопта Вельзевула
твій тойсвіт підносить до уст.
Цілуй же чоло охололе,
очима вглядайся ув очі,
провалені в ночі провалля,
щоб гостро встромитись у вись.
Відшукуй блідими устами
уста, що струмують угору
над зорі життя і над зорі
по той бік оджилих бажань.

***

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях,
відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах,
і порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще оглашенний накликаю,
ще начуванний чую глас:
— Я вас до царства доправляю.
— Мій Божечку, забуди нас.

***

Гармонійоване страждання,
оправлене в обручку травня.
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука!
Але рятує душу — згук.
Так заховати, спеленати
цю зранену і стотривожну
самотню душу, так — прожити,
так — усміхатися біді!
О навісний, о навіжений,
а літ, а збавлених — замало?
Йди геть, патетико облудна.
Гучи ж — і серце, і струно.

***

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,
коли вода, стомившись падати,
закручується в віражі.
Ця прірва прикінця, уламок цей
злютованої висі й падолу,
оцей двогорбий замір родива,
ця туга на однім крилі.
Усе назначене до тебе ще —
дорога рвіння прикорочена
і не зайти за дальні далечі
і за крайсебе не зайти.

***

Сни складено у стоси, неначе кістяки,

на відстані руки — ридання безголосе.
Біль вишито хрестом — мов пуп’янки рожеві!
Зла, що довліють дневі, ввижаються обом.
Між нами стільки тьми, обснованої ночі,
аж обірвали очі, аж посвітились ми.

***
Нарешті — ось ви, присмерки душі,
що вигасили гамір тогосвітній,
і безгоміння — геть туге, мов бич,
обклало простір. Вибринь через силу,
надпоривом чи нáдвигом — пробийсь.
Чи обережно з темряви густої
скрадися вгору, сну не наполохавши
одвертого, як біль. Пройди між тіней
і — заблукай між них.

***

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі —
летять понад землею долілиць,
пірнають ввись і засягають паді,
і лячно задивляються в свічаддя
людських озер, колодязів, криниць.
Так душі наші: майже неживі
пустилися в осінні перелети,
коли відчули — найдорожчі мети
на нашій окошились голові.
В дорозі довгих самопроминань
під знадою земного притягання
проносяться від ранку до смеркання
сподіючись на всепрощенну длань.
Обабіч — чужаниця — чужина.
Під кожним під крилом — чужа чужина.
І даленіє дальня Україна —
тяжка як жито і як синь ясна.
Дивлюсь — і мало очі не пірву:
невже тобі ні племені, ні роду?
За сині за моря лети по воду
однаково — чи мертву чи живу.

***

Зими убогий маскарад

притлумив сон життя.
На стільки кривд і стільки правд
одного вороття
замало буде. Чорний дріт
вишивано ухрест.
А вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес.

***
Чотири вітри полощуть душу.
У синій вазі — стеблина яра.
У вирві шалу, в світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану — хвостаті мітли,
під борлаками — сліпуче сяйво.
Убрався обрій вороноконий
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новогородці, новогородці!
Загородила пугá дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер — холодний піт.

***

О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця, напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх,
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
бо добре знаєш — грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
здревілі окрутенства — то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля —
всепам’ятка, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, не простить.

***

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,
вона з’являється мені
і світить і святиться.
Я і не відав і не снив —
бозна-коли зустрілись,
а через стільки літ і днів
любов’ю окошилось.
Ледь-ледь бровою повела,
журливо позирнула
і з цятки давнього тепла
страшний вогонь роздула.
Як куте сяєво сторіч,
як зірка у криниці,
неначе свічка в темну ніч —
горить і промениться.

***

Припнуто човен, а вода струмує,

і сидячи в старезному човні,
дивись, як має осінь на вогні,
і як діброва свій покон святкує.
І розгубись у вирі струмувань,
згубивши берег свій, віддавшись світу.
Горить стерня, де половіло жито,
о вересню, теребище смеркань!
Отак посиджу в довгій самоті,
над вудкою схилившись. Надвечір’я
запалить крижнів вигублені пір’я,
щоб ти не заблудився в цім житті.

***

Упали роси на зелені вруна,

з діброви обізвався соловей,
подобою душі ряхтять лагуни,
безмежно виростаючи з ночей.
Над головою зірка ще тріпоче,
мов пійманий у сільце дикий птах.
Зайнявся день і яро палахкоче
на чорних роздоріжжях і вітрах.
Паду в траву — в благословеннім лоні
землі своєї спокій віднайду,
усеблагій віддавшись обороні,
бо за собою чую смерть-орду.

***

Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,
чіпляючись до походи людської
і присмеркових зойків. Крізь імлу
надобрію здіймався ярий місяць,
скрадаючись повз виголілі крони
осіннім вітром видутих дерев.
Асфальтом біг старий кудлатий пес,
сахаючися гамору людського,
сирен автомобільних і бездонної,
мов поніч, яро-чорної води,
котра солопила з-за ожереду
розбійницького злого язика.

***

Оця стежина, що збігає в діл

(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),
черга дубів, пісок і гострі сосни,
підбожеволіла вода озер
і чорний човен і червоні весла
і як розквітлий ірис — сумнолиця
моя кохана (при подолі — син).
О недосяжне щастя! Проминуле
стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.
Клади холодну руку на підмурок
і пальцями осліплими обмацуй
ощирену, гулку й окляклу пащу
і ваговитість пазуристих лап.
Несе поземкою багатоліть
понад загусклим чорноводдям. Вітер,
немов настрашений кудлатий пес,
скубне тебе за полу — й стрімголов
світ за очі втікає. Давній світе,
ти не впізнав мене, як я тебе?

***

Ця світлота — до різі ув очах

враз протяла на чорному екрані
всі докори твої, всі невблаганні.
Ти все збагнув — як є: на власний жах.
І як нам, підруйнованим життям,
оговтатись на цій страшній руїні?
І чим ми тільки перед Богом винні?
Напропадиме — рвімося з нестям.
Гуртуймося. Даремне віщунів
шукати, мов чотири вітри в полі.
Бо навіть доля в сповиточку-льолі
нам не розкаже, де наш люд зблудив.

***

Задзюркотіла вічна мерзлота,

прийшла весна — западиста, химерна.
Та ні душа, ні воля не поверне,
не та бо воля і душа не та.
Це вся весна: відлигою, багном,
як ковзанка на витерті ґринджоли.
Ні, тут не розмерзається ніколи:
мороз колимський коле колуном.
Вже завтра знов затягнуться струмки,
твоя душа одлегла не відтерпне.
Сип повну кварту, чорний виночерпе,
допоки не розсохлись маслаки.

***

Навпроти графіка гори

і сніг і чорні сланці,
о хоч на мить заговори,
чиї лежать тут бранці.
Там, за розпадком, за горбом,
блаженний паділ дикий,
чиїм розораний ребром,
чиїм продертий криком?
Танцюй на пеклі, навісний,
свої заллявши сліпи,
сюди приходять навесні
українські липи —
дрібненьким листям лопотять,
тонкі ламають руки
і мовчки до небес кричать
і ловлять давні гуки.
О чорна графіка гори,
о мерзла кров пролита,
заговори, заговори,
повідж, кого тут скрито.
Яка священна таїна
про злочини бувалі!
Аж стягне темінь навісна
у виглухлім проваллі.

***

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій — і стій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе — навіки вік.
Для нього змалку ти заповідався,
до нього сам Господь тебе прирік.
***

Впаду — і знову підведусь,

на ліктях — ізіпнусь.
Ти там — моя русява Русь,
ти там — русява Русь!
Прожектором світанок ша-
стає до сонця світ.
Зіскніла, склиться вже душа,
її тримає гніт.
І тільки гніт той упаде —
і вже од легкоти
на світі білому ніде
не знайдеш місця ти.

***

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І — навпростець — крізь роки.
Котились сопками потоки —
води й каміння уводно.
І в тому сяєві — немов
на сподіванному екрані
усі надії, всі заждані
розквітли, наче хоругов.
То ти. То справді Ти була.
Не та, котру я знав, а марив
котрою: мерехтіла з марев —
всім обрієм до мене йшла.

***

Ви наче нічні криниці

(хлюпоче вода божевільна)
загублені в паді (вгорі —
хлюпочуть сузір’я).
А тиша, а темінь яка!
Яка самота незглибима!
О земле моя нещадима —
така ж ти солодка й п’янка!
Лежать — і без рук і без ніг.
Лиш око, що тіло убгало
у себе — сльозою кричало,
осліплим стозойком калік!

***

І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.

З мордовських хуг — та в холод нещадимий!
Тримай тепло під ребрами сухими —
на чужаниці, йой! — на чужині.
Сягни рукою — і не досягнеш
ні краю всерозлук, ні муки краю.
Та серця я, мій Господи, не маю
на свій талан. Це ж ти мене береш,
немов шматок невироблений глини
і місиш, мнеш, і пальцями всіма
формуєш образ, щоб не задарма
іще один кавалок з України
сподобивсь тверді. Знав я і черінь,
і зиму знав — в колимську довгу пору
і душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидаю тінь.

***

Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,
та грім громохкий прогримів —
і навалилися напасті.
І світ заліззям облягло,
вселенська ніч ташує шатра,
циганський піт укрив чоло,
циганський дим годує ватра.
Довкола сопки і хрести,
людські кістки біліють щедро,
од божевілля й німоти
малесенький рятує бедрик.
І що ти скажеш, Колимо,
що мовиш ти, іване-чаю?
Квадратним строєм ідемо,
цвинтарне сяйво нас вінчає.
Як вигорбатів суходіл,
довкола — скрем’янілі зойки,
постигли обрії безокі,
ми в падолі живих могил.

***

Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сука — стрімголов
від попелища серця. Виє здалека,
щоб я себе на відстані почув.
Соборе сорому, ганьби моєї вежо,
моїх глухих, як твань, передчуттів.
Гулкий і розсторонений, опадний,
не серцем — тільки голосом ростеш
у невіді, в безпам’ятстві душевнім
стрясаєшся і в німоті гримиш.
Я знаю це. Я вичув це. І досі
оговтатись не можу. Туга так
моя далека — стрімголов одбігла
і, ніби сука, виє в ніч гулку.

***

Вбери-но білу сукню

на тіло на прогінне,
на виґронені перса
і лебідь живота.
Вбери ту гарну сукню
і усміхнись лукаво
і загучи хапливо,
як скрипка, з-за плеча.
Вбери ту славну сукню
і дай мені забути
ці чорні перегони
пролопотілих літ.
Вбери пречисту сукню,
розпукни в сто люстерок,
аби я розгубився
між сміхом і плачем.
Осліплий і оглухлий,
знімілий і отерплий,
лечу на твій сліпучий
всеочисний вогонь.

***

Страшна ковбаня — чорна і масна.

І дух тяжкий повзе, немов потвора,
в лещатах дум твоя всенепокора,
стою на кладці. Дозираю дна.
Рибалка — ні. Заблуклий — ні. Стою.
Аж вигулькнуло пишне й біле тіло,
і рудокоса мавка розхилила
цю твань води. То подругу мою,
уже давно забуту, пригадало.
Я попід мостом. Між тяжких опор
вона стоїть — і коло неї хор
безплотних голосів. І застогнало
твоє бажання — подивляй її,
цю меву бід, що інші приточила,
урочила тебе і жити вчила,
щоб ошукати всі літа мої.

***

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.
Вдар блискавко, і громе прогрими,
коли не розпростерти крил — у горі.
Зелені села, білі городи
і синь-ріка і голуба долина
і золота, як мрія, Україна —
ще не зникайте! Краю мій, зажди
мене на смертні кидати путі!
Там, де копита кóня вороного
розбризкали геть ярі іскри, ’дного
із днів була відкрилася дорога,
та при самій урвалася меті.

***

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене — вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки — бережись.

***

Уже Софія відстуменіла,

відмерехтіла бузковим ґроном,
ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі,
благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа, вітри й морози,
свисти і лайки, дикі прокльони,
собачий гавкіт, крик паровоза,
чорні машини, чорні вагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
пруття і ґраття і загорода.
Впали — і хода, встали — і хода,
в плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падаєм долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай мені, Боже, чесного шляху,
дай мені, Боже, гордого лику!

***

У небі зорі, в грудях місяць.

І найрідніші ми брати
з тобою, світе. Помолися,
як я молюсь за тебе, й ти.
У небі місяць, в грудях — зорі,
світ у мені, у світі — я.
І сльози радості прозорі,
як небеса, як ти, моя
поснула земле, як дорога,
що викреслилась посеред,
щоб од людини і од Бога
я міг почути голос вед.

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — ні мигне.

***

Ми робим смерть. Лякливі тіні,

ми робим смерть, ми робим смерть.
І те даруєм Україні,
де все існує шкереберть.
А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми — тільки переляк
і скаржний погляд і мовчання,
глибоке як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш — будеш муж, мале.

***

Небо — як попіл, як сніг — дерева.

У смертнім галопі горить голова.
Мій чорний румаче, на захід, на за-
це хмара неначе, це наче сльоза,
бо око просторе хміліє в світах,
бо серце суворе на схресних ножах.
Лечу — і згоряю. Заобрійний край
мене настигає, мене спостигає,
мені простягає черствий каравай.

***

Оцей світанок — ніби рівний спалах

нічного парашута, що розкрився
та втративши тяжіння до землі,
завис над світом — наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) — сизий голуб-досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і снивом пригадалося життя
...десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав.
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом
і безберегий лет його німотний
уже годину судну провіщав.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і кари течія.
Бо вже давно усе те пережите
що довго крилося будучиною.
Майбутнє — все в минулому. Сьогодні —
лиш alter ego мертвої душі.
І ще здалося — вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань —
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя;
що я згубився — сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.

Був досвіток. І засклена осліплим

підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав —
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту...

***

Отак би й я: розклав багаття б десь,

щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —
ані душі довкола. Пітьма — й та
докучила б, напевне.
Нехай горить вогонь. Нехай горить.
Хай почезає час, аби в безчассі,
я вдруге міг постати, коли всі
воління вщухли.
Я б при вогні посидів би отак,
віч-на-віч розмовляючи з собою.
Хай лишиться лиш те, що не мігрує,
і клякне вколо мене, мов бовван.
Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,
цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша
потріскування ці, містичні скрики —
злютують люто, вбгають смерк у смерк,
І з тих затятих здвоєних ночей
на півнебес зажевріло б іржання
чи сиваша чи привиду.
Тримайся —
за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!

***

По голубих лугах, мов голуб,

кошлатих сонць шугає спах.
Волошки в золотих житах
і пелехаті маки долу
геть оклонили головки.
А пам’ять любої руки —
п’янкої, білої, гінкої
перегортає днів сувої.
І золотої й дорогої
нам стане думи на віки.

***

Втечу од світу й дамся самоті,

заслуханий, мов кинута бандура,
останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
в низькі баси всиляє хлюпіт свій.
І безоглядно-голі небеса
байдуже задивляються у деко,
а я скажу: то є Господній перст.
Немає ряду спередвіку нам.
Немає ряду. Ти живеш, як пустка,
утеклий світу, давшись самоті.
Немає побратимів у степах
ні жодної душі, котра б почула
цей зазив-прислухання, зазив-крик.

***

Ти відійшла — і я тебе збагнув.

І спалахом розлуки всю об’яснив.
О руки зойку, о які прекрасні
шовкові смутки, у які вгорнув
із ніг до голови — неначе в льолю,
дочко моя, маленьке немовля!
І попливла-пливла мені земля.
Той струмінь пізнаю, мов іншу долю.

***

Це — травень. Отже, літа пошукай —

в квадраті неба, що над головою
так гостро зрізано: де глибша синь
і ефемерне зграйне хмаровиння,
шукай його по шпарах межи стін,
де жовтостебла бадилина стромиться
і навмання пускається рости.
А там, за нашим велетенським муром, —
гукає мати — свого зве синочка,
і голос, геть і схриплий і грудний,
спізнав, що в світі — травень, в серці — радість
і літепло небес їй в очу світить
і хлюпає жага її долонь,
таких продовгуватих, як пелюстки.

Де ж ти, моя любове? Ні, не тут.

ти десь по закрайсвіту — наче бджілка,
що попід крильцями тримає ярий
пилок зажури. Де ти, сину мій?
Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни?
Де шлях — до урвища, подалі — став
а ген на пагорбі — кощаві сосни:
вовтузяться, стенаються з морозу
і хухають в долоні?
Пошукай
довколо себе травня — не помітиш.
Анічогісінько. Але в душі —
тлум: весни, зими, осені і літа,
мов риби, кубляться.
Перерости
свою негоду. Увійди у прорість
зеленої надії.
Все не мудре —
нам краще бачити, аніж рости.
А спогади — задушать...

***

Сувора арифметика неволі,

косопис туги, куби забуття.
Шукай, немов чотири вітри в полі,
утятої дороги вороття.
Куди й пощо? Куди й пощо? Намарне.
Повернення не буде вже повік.
Встає зі сходу хиже сонце ярне
і будить звіра горла дикий гук.

***

Так тонко-тонко веде музика

разок оранжу, разок жалю.
Мовчи, не треба. Ти, просторіко.
Зирни — і німо скажи: люблю.
Шовковий відголос: досі, любий?
І заломила гіркі уста.
Зазолотіла солома в грубі.
Прохухай шибу, моя свята.
То сниться: сосни і кучугури
і заметілі й співучий дріт
і огорожі й камінні мури?
Світ схарапудивсь — на сто орбіт!
В віконних ґратах майне Софія
тонка, як шклянка. Лякливий дзвін
і сяйво леза осердя гріє
живим подзвінням живих годин.

***

Крайкіл! — скрикнуло ізліва

перейми-но, переймай!
Україно, будь щаслива,
сон-тополе, прощавай!
Валять гуркоту огроми
сторч на голову тобі.
Пропадіть, аеродроми,
спопеліться в стожурбі!
Кров пірвалася — відстати,
залишитись при межі!
Ще станцюєм, пане-брате,
на розкритому ножі!

***

Срібліє березневий ліс.

Понад березами сороки
мережать схриплим криком роки,
а голубінь така глибока,
а я в таку притугу вріс,
що вже несила відітхнути,
ні спекатись тяжкої скрути
ні виблагати на покуту —
ростуть, як трави, чорні пута
виблискує на вежі кріс.
Срібліє вересневий ліс,
а небо висне очужіле —
за сонцем і теплом стужіле.
Збери в кулак останні сили,
бо холод смерти серце стис.

***

Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,

здолай стонадцять моторошних бід,
крізь сотні мурів, перетинок, стін,
крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну
лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,
вогнем пойнятих, ніби дресирований
плямистий ягуар, а все ж долання
останніх меж — не краща із наук.
Коли ти в світі місця не зогрієш
і не навчишся мовити: отут,
отут, лише отут, смертельно ставши —
твоя твердиня, гражда є твоя.
Хай звідти ваблять чорних сто дверей,
сто тьмяних душ із себе викликають
твої подоби збратані — прости їм
одвагу ошуканств. І не спіши
позаздрити... Пройти крізь сто дверей,
плечем не дотикаючись, зуміти
щонайкоротшу стежку віднайти,
до лабіринту схожу — то над силу
і над терпіння нам.
Дарма, життя,
ти вергаєш на мене смертні смерчі,
аби в лещатах мій здушити дух.
Напівосліплий, я не стану збоку
і не побачу легковажний смисл
високої трагедії. Мій Боже,
даруй мені останнє з святотатств.

***

Заблизько другий, що мені в рідню

дарований од Бога! Трохи б далі! —
хай вирував би у своєму шалі
розбризкуючи довкруги бридню
своїх несамовитих перегуків,
своїх проклять, як камені, тяжких.
Від нього — гріх. Але й до нього — гріх.
Але шкода й надсадних серця стуків,
що трудять душу звомплену твою,
як кров, пролита в синьому єдвабі
ясного неба, кожен другий вабить —
і заступаєш власну течію,
як сказ, несамовитої докуки
і розпрокльонів, як грудки, тяжких.
А все то — гріх. А все то — смертний гріх.
І тяжко чути серця перегуки,
що бурять крівцю звомплену твою,
як золото, що в синьому єдвабі
чудується в розкоші струмування
і в знебережений хлюпоче світ.
Отак погірклі дотикання-зваби,
як остереги смертного єднання
спроваджують у всеспадний політ.

***

Пожухле листя опадає з віт,

голосить голий стовбур схриплокронний.
Це — похорон життя. Безоборонний
і безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром — мов тумани
даремних змáгань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів — без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.

***

Поранок був схожий на вишню досвітню —

так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, любові і сліз.
Простерла долоні — з дитячої льолі —
аж ген, де Чумацький просториться віз.

***

І душу облягло знесилля —

всім замірам наперекір.
Повір же — хоч у божевілля,
бодай у чорта, а — повір.
У вічко зирить бузувір —
чи не скорився ще знесиллю?
Оце, душе, і все весілля
у цьому льосі, потаймир.
Ти ще людина? Ти вже звір?
З кутків несе старою цвіллю.
Замки і ґрати. На дозвілля —
в квадраті шиби дальній бір.
А найсвятіший вірить клір,
що як натерти стіни сіллю —
той й без тортур і трути-зілля
мур вип’є крівцю, як упир.

***

Облітають пісні,
облітають жалі,
облітають бажання.
Дума — свічка воскова —
у мене горить в головах.
Відступися, троюдо,
намарні — круг серця блукання.
Наростає, мов безум,
страпатий і звомплений жах.
О заціпся, невчасний!
По нас уже прогримотіло,
все, що буде, то є,
все, що маємо —
Бог дарував,
та на тіло прогінне
прозоре знеплочене тіло,
щоб будило твій дух,
свої тавра вогненні поклав.

КАМПАНЕЛЛА

Що ти мрієш, страднику нещасний?

Що ти мрієш — сонцем світовим?
Грім гримить — громохкий і напасний,
землетрус, і блискавиця, й дим.
Камера твоя — в чотири мури
простору. Віконце. І ланці.
І обличчя — сіре од зажури,
бо зійшлись початки і кінці.
Місто сонця пахне смертним тліном.
Кожен вірш відгонить небуттям.
Світ творити — ницим і уклінним,
і підніжкам — тішитись життям.
Яма крокодиляча і велья
і полледро — тільки це твоє!
Як безобрійна нічна пустеля —
все апокрифічне житіє.
Божевіллям прихистись од люті,
од тортури — смертю прихистись.
Сплять мерці — у кригу мурів вкуті.
Люди — будуть? Чи були — колись?

***

Біда так тяжко пише мною.

Так тяжко пише мною біль.
В безодні — ти. А погорою —
веселий бенкет божевіль.
Опроти всесвіту, опроти
небес, і місяця, й зірок
лежиш ти, сповнений скорботи,
і стежиш долі дивен крок.
Та, потайна, вона тобою,
мов житній колос проросла,
і розминувся ти з собою
і з світом — брат. І брат — з собою
і з себе — друзям несть числа.

***

Крізь шиби, тьмаві і заплакані,

два голоси, мов дві лозини,
стенаються, од вітру злякані —
чи матері чи України?
Дві голови — за снива темінню
сестри і матері — схилились
щось гомонять. А вікна червінню
поповечір’я — окропились.
Сестра і мати — заклопотані
убогу порають вечерю.
А сто думок моїх розсотаних
не в силі втрапити у двері.
Це все юрма. І ніч. І брат мій спить.
Росте під стелю всечекання.
Але іще хтось є, чи то в мені сидить —
і розколихує мовчання.
До шиб гарячим притулюсь чолом
ловлю ув очі їхні тіні.
Сидить мій батько за сумним столом
у празниковому одінні.
Сумні долоні на столі лежать,
а він схилився у фотелі —
аж сині мури кам’яні дрижать,
як сірі тіні — на постелі.
Це Ленінград. Це камера нічна.
В’язнична, ніби гвинт, лікарня
і голова запаморочена —
йде гуд з чортячої гамарні.
Сон сну гойдається, сон сну пливе
під стелю — цигарковим димом.
Благослови ж, мовчання гробове
і довга дума нещадима.

***

Задосить. Приостань. І жди кінця.

Великий світ замкнувся над тобою.
Прощайся — з молодечою жагою
і втраченого не шукай лиця.
Задосить. Приостань. Упився гроз?
Від правіків на всевіки упився?
Муаром хмар смертельно позначився,
зісклілу душу видубив мороз.
Тепер — задосить. Жди і жди і жди.
Благословенного, мов день, смеркання.
Ти — ген на белебні. Ти — ген за гранню
утраченої зопалу біди.

***

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Прости мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини
шовковий шепт пригашених калюж.
— Мені ти все життя, немов дружина.
— Мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? — Ні, не забув, о ні!
— Здається, ніби в молодість вертаю.
— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?
— А першу зустріч? — Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню.
Не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.
І душ четвірко б’ється на ножах.
О, єдиніться! Безоглядне небо
вам спільний шлях покаже — по зірках.

***

Не поспішай. Хай осінь і не жде,

клечаючи діброву походою,
хай горне листя полум’я руде,
мов лис крадеться жухлою травою.
Підгусклий, не колотиться твій став,
а виспокоївсь, висклів — ні зрухнеться.
Хай любої мережаний рукав
уже довкола шиї не пов’ється.
Не поспішай. Схились до того пня,
котрий на пагорбі, як гриб, чорніє.
І пригадай. Збагнувши навмання,
що довгий вік твій досі струменіє,
хоч упокорилася течія
твоїх бажань, твоїх волань забутих.
О Господи, не видно і не чути,
де та межа — чужа ачи твоя.
Підгусклий не колотиться ставок
та не спіши проставити бемолі
на це опале листя, віти голі,
на безоглядний час, потік і крок.
***

Є.С.
І то була мені досада!
Пливла розгониста, туга
сліпучо-біла автострада.
Неначе линва циркова,
що над усесвіту проваллям
свої виборює права!
І ні початку, ні кінця
тій гілці простору, що родить
тугі оранжові сонця.
А в небі — де хоч в око стрель —
там джереловий голос бродить,
вишневий, мов віолончель.
Полощеться сорочка біла
од начувань, не од вітрів.
Душа займається зболіла:
так ясно-ясно він горів!
Та зачудований явою
небесною, ти стежив крок
його веселий — над пітьмою
несусвітенних заволок.

***
Припнуто човен, а вода струмує.
І сидячи в самотньому човні,
дивись, як має осінь на вогні,
і як діброва свій покон святкує.
І розгубись у вирі струмувань
згубивши берег свій, віддавшись світу.
Горить стерня, де половіло жито.
О вересню, теребище смеркань.
Отак посиджу в довгій самоті
над вудкою схилившись. На ту пору
прикотяться вози до мого двору
уперше і востаннє у житті —
зронити вороне іржання долу.
О, Боже, те іржання вороне!
Тобі воно ніколи не мине —
кропити душу ним, жалку і голу.

***

Ніч осідала і влягалась падолом.

А я горою брався до світів.
Минуле в грудях гупало ковадлом,
ще захід сонця з-за плечей бринів,
ще білі руки сновигали з теміні,
ще зболені ламалися уста.
Уже мені! Уже мені! Уже мені!
Скипілись разом падь і висота.
Тут паверх, паниз, пажиття і паскін,
переступай лискуче лезо меж,
і рідні лиця за порожні маски
тобі здадуться з понадгірних веж.

***

О земле втрачена, явися —

бодай у зболеному сні!
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи.
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води.
В далеких, дожиттєвих ерах
твої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів.
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів.
Причадні нашепти молільниць,
де плескіт крил і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
і молодечий трунок-біль,
де дня розгойдані тарілі,
мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі,
неначе шутий корч жалів,
де чорні коси на світанні
і жаром спечені уста.
Троянди пуп’янки духмяні
і вся ти — грішна і свята.
Де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило,
де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі.
Минуле, озовися, де ти?
На чорному проблисни тлі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні.
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
***

Був дощ. Була пора смеркань.

І зворохобилися душі,
і роздуми лягли в папуші,
мов листя ув осінній скруші.
Ці дні, немов зотлілі груші
на мокрій гілці існувань.
Був дощ. Була пора смеркань.
Гриміли у порожній ринві
добірні краплі, ніби сливи,
котрі падінням і щасливі,
аби в останньому пориві,
у плині самострумувань
ураз зайти за власну грань,
пірнути в смертні переливи.
Був дощ. Була пора смеркань.
І в серце увійшов неспокій
і сон обачний, неглибокий
клав звідусіль причайні кроки.
Чиїсь проносились потоки
повз правіки, століття, роки
і потерпав ти — це наскоки
щонайстрашніших із дерзань,
але допоки ще, допоки
умерлий виринай з волань.
Був дощ. І все виповідав
свою недолю і зажуру
припавши нахильці до муру
і на існовань кучугури
ще кучугури нагортав.
Був довгий дощ. І я не спав
ачи очей не міг склепити.
І думав: як то в світі жити?
Чекати, нудитися, скніти?
Усе життя, несамовитий,
ти розтриклятий розпрокляв.
То як же з долею дружити?
Несила, мабуть. Розбирав
себе по кісточках. Шукав
чи докори ачи привіти.
Бідо, не збутись твого гніту,
а де твій край? У вирві світу
не видобудеться з неслав.
І вирозумій весь наш вік —
все, що торосило дорогу.
Час навернутися до Бога,
під оберегу й осторогу?
Кажи ж — ти Господа шукав?
Був дощ. Була пора смеркань.
Чиїсь непевні силуети
снувались по стіні. Хтось шпетив
тебе, питавши, хто ти й де ти,
а перелети й недолети
не вимінили давні мети?
Ачи збагнув уже, поете,
всі жахом писані портрети
у пору самокатувань?
Був дощ. Була пора смеркань.
А дощ іде. А дощ іде,
неначе небо, що над нами,
всіма загримало громами
і ти радний уже руками
вчепитись за повітря. Снами
себе не збути. Яма ями,
в якій розводишся з світами.
І поніч облягає світ.
Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!

***

Уламки вір. Уламки сподівань.

Так захаращують безмежну душу,
що, мабуть, вже не віднайтись самому.
Тороси вір. Тороси сподівань.
Міжгалактичні вибухи сердець
провисли над тобою, наче зблиски
опуклих спалахів сонцевороту
чи полиски космічних катастроф.
Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне
раптово пригадалось на розлуці,
і я збагнув, що роки стороною
пройшли повз мене. Існував —
несправжньо,
бо й світ — несправжній весь. Куди утік?
І за котрим узгір’ям заховався?
Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.

***

Десь там, на споді пам’яті, ворушишся,

і погляду не попускаєш свого.
Забутим днем, забутим світом сушишся,
та серцю тихо мовиш: Слава Богу,
що все минуло, знебуло, пішло
пірвалося дорогою своєю.
Безкрая муко і безкрає зло,
ви обернулись радістю моєю.
Я — посеред. Між дальніх двох світів
пливе мій човен. Де не скину оком —
по праву руку — крутояр і рів,
по ліву руку — темно і глибоко.
Так мудро нас страждання піднесло
понад плавбою і понад собою,
пускай на воду зламане весло,
і стань — уже безпам’ятний — собою.

***

Як спогади значаться часом,

допіру пам’яті туман
скресає роками — різьбляться —
в огранні горя, мов кришталь.

Туман розвіявся. Зійшла

тяжка роса на стиглі луки.
І пахла гіркота розлуки,
блідавість любого чола.
І дві скидалися руки —
і шамотіли-шамотіли.
Щось тихе губи шелестіли,
і гримотіли лотоки
заспраглих ринв. Вода дзюрчала
у гострому, як ніж, яру.
І я збагнув: отут і вмру,
кінці утративши й начала.

***

В степу глухому тупу-тупу,

іржання коней, скрип підвід,
і посмутив опоніч глупу
сузір’їв бурштиновий лід.
Солопленими язиками
потвори звомплених багать
спішать постати над зірками,
як смолоскипи розпроклять.
І, випорснутий з-над оград,
натужний бурштиновий голос
снується в висі, ніби чад
офір, котрих заправив Волос
з прагнущих долі наздогад.
І височіє мінаретом,
як белебень, зболіла ніч,
цвинтарним сяєвом сторіч
вигулькуючи над вертепом.
Край віддано благоволінню
покар, надсад, наломів бід.
І надимає поніч глупу
сузір’я бурштиновий лід.

***

Я ще не знав, що є двійня
моїй дружині милій,
зійшла на мене маячня
по довгому знесиллі.
Направо — ти, наліво — ти,
а я — посередині.
Довкола — зрубані хрести
по рідній Батьківщині.
Моя тополе, краю мій,
вигойдуйся на волі,
притьмом пильнуючи з-під вій
синів на видноколі.
Так мудро пахне чебрецем,
і деревій сумує.
Тож навзнак — запади лицем,
нехай зело чарує.

***

Сяє срібне серце землі

всепекельними калюжами.
Там, у товщі, в кризі, в імлі
з голубими, як льон, руками —
Ти, Ізольда золотоко-
золотоброва
миєш підлий метал лотком —
під погребним покровом.
Над тобою круті горби,
геть розриті,
поруч тебе — німі раби,
сном окриті.
А товщею, в кризі, в імлі,
за тамбоком,
сяє срібне серце землі
скорбним оком.

***

Ріка життя уже тече повз мене.

І жди-не-жди, і скільки не чекай —
та оббігає течія шалена
забуту гору і забутий гай.
Окремо світ: синіє стьожка болю.
Окремо ти — зчорнілий, наче пень.
Забутий краю, я начувся вволю
твоїх жалів, твоїх плачів-пісень.
Минають роки — їх не зупинити
і ти — сторч головою — мчиш услід,
бо доля ще не закінчила спити.
Проте не згине твій козацький рід!

***

Від неба — тільки стягнутий гузир

і вилягла земля у жовту миску.
Довкола — ані гуку, ані писку
де той товариш, дерево чи звір?
Нема тобі нікого. Довкруги —
лише вітри з шпаркого зимносходу.
О серце тверді, звільнене од льоду,
своєї дожидаєшся черги?
Спи, спи і спи. І не колошкай дух
дрібного кедрача. Він знає жити,
щонайкоротші миті щасть ловити,
щоб перебути пору завірюх.
Бо тут життя — лише малим, кому
ніколи гнутися не набридає.
Вони грішать — і небо їм прощає
цю самоту, цю зиму, цю пітьму.

***

Вся сцена полетіла шкереберть,

геть антураж потрощено до біса.
Роздерта декорована завіса
і гробне тиша, віща, ніби смерть.
Ні постаті — на весь великий кін.
Хіба що порохи ширяють лячні.
А де шаліли пристрасті обачні —
вже владарює сардонічний сплін.
Король наш голий! Гетьте короля!
Скінчилася занудна дивовижа.
І Фавста невситиме чорнокнижжя
провадить на відьомські весілля.

***

Таке незрушне все — куди не глянь.

Немов омите вічності водою
мене лишило зі згасай-бідою,
а доокруг — болото, луки, твань.
Немає нас! Немає нас! Поглянь —
світ міниться, і мерехтить, і стогне.
Ти не розродишся, патлатий вогню?
І — спопели мене, але — нагрянь!
***

Прощайте — ви, чотири мури,

дві двері, грачене вікно
і ти, мовчазний і понурий
мій столе, й ти, вільготне дно
ночей тюремних. — Прощавайте!
Коло Тенара — мерехтить.
Нічні сонця, мені світайте
бодай і на коротку мить.
Там — гамір. Стіл. І чай. І друзі.
Махорки приязна дільба.
І днина на вечірнім прузі,
і вбогі радощі раба.

***

Мете надворі снігова пороша,

вишневе гілля торгає шибки,
заткала вікна поніч волохата,
десь голосно потріскує мороз.
А ми, накинувши на двері клямку,
сухі поліна підкладаєм в грубу
і сторожко радіємо; допоки
на дверях клямка, в серці певнота,
поліна в грубі, в філіжанці чай —
ми вдвох і вдвох і вдвох — у цілім світі,
і все нас близить, все нас єдинить.
Ти склала гострі лікті на колінах
і вгору напростовуєш долоні —
як пам’ять про небачених дітей.
О люба, час на інші вийти плеса!
Останньою цигаркою втішаючись
і гріючи долоні од вогню,
я думаю: а вже тобі не звично
отак сидіти з любою дружиною,
її плеча торкаючись плечем.
Радій, душе! Допоки хуга зла
і поки свище снігова пороша,
схиляючи на сон, ми пересидимо,
перечекаємо годину-дві —
і запливе маленька наша хижа
в високозоряну голчасту ніч.
Парує філіжанка на столі,
цитринове кружальце звеселяє
тарілочку блакитну. Тиша тиш
геть поснувала всі кутки і виходи,
а ми, вивищені Господньою долонею,
неначе відірвалися від падолу,
підносимося у надвишшя теміні
котра нас не оступить, не обранить
і не обгасить ярої свічі.

***

Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,
оте нечуте і небачене,
оте, що вічним сном поснуло.
Дорога долі неперейдена,
спалахуючи синім жалем,
сховалася за ожередами,
мов за Господньою скрижаллю.
Вона від тебе відвернулася
і — задаремні нарікання,
бо все ж привиділась, причулася
наснилась, мов тяжке наслання.

***

Той спогад: вечір, вітер і печаль

пронизливого тіла молодого,
що в двері уступилося, халат
пожбурило на спинку крісла — й тонко
пішло, пішло, пішло по смертній лінзі,
аж понад стелю жальний зойк завис.
Вікно — велике й синє. Жовті штори
приспущено недбало. Чорний стіл
іскулився. Тремтить на ньому шклянка
тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.
Пора —
наблизитись — в тугий вогонь пірнути,
так зґрабно скутий білим свічником.
Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу — й не допливаю,
бо зносить часу хвиля навісна.
Лиш вечір той, і вітер, і печаль,
і ти — як грудка крику молодого,
світаєте під сонцем опівничним
і виспокоїтись не даєте.

***

Осики лист карозелений

тремтить на вітрі і тремтить.
Ще досвіток. Господь ще спить,
зітхає в’язень коло мене
і моторошно так кричить,
окритий сном. В вікні глухому
сліпа займається зоря.
Недоле, нишком догоряй —
і не кажи про те нікому.

***

Ой ти, горе голодне,

навісна Колима!
Не мине тебе жодне
із нещасть. І нема
ані душечки близько —
ні братів, ні сестер.
Сонце никає низько —
від печер до печер.
Тільки сопки горбаті,
лиш зав’юга та сніг,
тільки сни пелехаті,
од яких ти знеміг.
А далека Вітчизна,
як зигзиця, ячить
і година стогрізна
навперейми спішить.

***

Ти тінь. Ти притінь. Образ — на воді.

Моїх жалоб і дум моїх безсонних:
я стежу за годинником — і стрілку
все переводжу на тамтешній лад.
...Та чорна-чорна лодія гойда-
ється, вколисує і врочить.
І паверхи березові — в вікні
надії будять. Це кінця початок.
Найтяжчий, мабуть.
Кроки, кроки, кро-
мов по душі. Ти свій сливовий погляд
відводиш ген до теміні.
Пірни
у всезадуму і збавляй безчасся.
А там — кімната і ліжкá.
І — як прожектора рефлектор
велике око супокою —
сумирення — і — заждання.
Іде на милицях Оксана
золотокоса і всміха-
всміха- всміхається до тебе
із незглибимої пітьми.
Осика — хить і хить.
Поскрипує, нагляда —
враз випірне з води
 і Моцарта свистить.
Вервечкою — слідом
в 15 чи 16
біленьких хусточок
ця зґрабна чорна зграйка.
В п’ятнадцять зойків спі...
Я там — на чолопку
життя свого і муки
вікую на віку
досяжної розлуки.
— Боронь же, оборонь —
сам Бог нас не боронить.
Коханий не полонить
у лодію долонь.

Паду в твоє лице

в отужене обличчя.
Білесеньке яйце —
і поминальні свічі.
Хурделиця хурде-
хурделиця хурделить.
Так м’яко сон твій стелить,
а приступитись — де?
Вишневий наш собор —
а навкруги завія,
і лебедина шия
голосить у сто горл.
І — нумо, озовись!
І — озовітесь, нумо!
Така д’окруж задума
така притома скрізь.
З Вітчизни-вітчини —
і миш ані шеберхне.
Крізь ґрати зірка меркне —
не спекатись мани.
В твій слід ступає скрізь
усевидюще око,
не надбуди, мороко,
і сам — не надбудись!
І тиша доокруж,
мов судний день надходить,
зоря зорю народить,
а де ж той ладо-муж?
Снують думок рої
котрим немає ради
(смертельні перепади!),
а сонце всевідради
всеглядно постає.
Таке — аж очі мруж! —
горить з лабрадориту
і врочить долю, скриту
у криці харалуж.

***

Розсотане павіття лісу

над дротом колючим зависло,
розсотаний спогад обтятий,
розсотаний Місяць і Марс,
вглядаюсь, пильную, чекаю —
та часу зімкнулися числа,
і перша минула одміна,
нова зачинається враз.
Така рівновага на сході —
аж очі викруглює подив.
Терпіння чекає команди
і раптом лунає, мов стріл,
округлений спалах страждання —
мовчи: зачинаються роди
над царством зачумлених дужань,
понад королівством могил.
Світання, мов рана розкрита,
розтулені губи скривило,
прокинулись в’язні — спросоння
гадають, зітхають, жують.
Не горнеться серце до серця,
не тулиться тіло до тіла,
бо напростувалася в вічність
давно остобісіла путь.
І дні, наче ланці чавунні —
і жодної більше одміни
бряжчить, ніби досвіток, віку
тяжкий ґудзуватий ланцюг,
миттєво збігають століття,
століттями плинуть хвилини
і кутий вмерзає до ґрунту
пристебнутий неба округ.
Гадючаться круглі дороги,
напоєні кров’ю і потом,
іскріють сніги, і самотність
уже солов’ями лящить.
Пусті сподівання — на завтра,
на згодом, на скоро, на потім —
до Божої стукаю брами,
та марне — він ще не велить!
Розсотане павіття лісу
зависло на дротом колючим,
розсотаний дух мій недужий
над дротом колючим завис,
і вже не збагнути довіку,
 де степ, де дорога, де кручі
і в себе тобі не вернути:
ти в горе корінням уріс.

***

Для І.С.

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф —
а все оступають мороки
і все твій поріг зависокий,
бо світ розмінявся на кроки
причаєних над-катастроф.
Бо що застарі наші болі
над цей невидимий стобіль?
Всі вітри зійшлися у полі
і правлять тобою поволі,
і грають тобі на басолі
страшний козачок божевіль.
Зростає твій крик кострубатий
корчами оглухлих зірок,
поділено світ на квадрати,
і в душу вгризаються ґрати,
і гнів, наче дим пелехатий,
подимний збирає оброк.
До хащі озвалася хаща,
біда гомонить до біди.
Країно, ти вже розпропаща.
Куди ж ти проклала і нащо
свої відчайдушні сліди?
Заклечано землю дротами,
планету дроти оплели
і долю козачу постами,
неначе козу провели.
Сто днів душогубцями висять —
оце твій кондак і тропар!
Уже божеволіє місяць
між ультрамаринових хмар.
Я поглядом зизим шукаю
в безодні зорю золоту.
Кричу її, зву, накликаю,
а як не знайду — то зблукаю
і власні сліди замету.
З високої тверді явися!
В земному бездонні — ярій!
По людях, бідо, не по лісі
дорога твоїх веремій.
Ряхтить у вогнях телевежа —
рубінові набризки мук.
Що я вже собі не належу —
десь пугає пугач чи крук.
Над духом ізвомпленим стежа —
чота оберег вікових.
За власні заходити межі —
один путівець зо шляхів.
Коли розступилися гони —
то ти через прірву ступай,
і де ви поділись, полони?
І де він подівся — той край?

***

І що ж: коли немає долі,

то мовимо: ще буде нам!
Вітри заграли на басолі,
довірливо дались басам.
О сопки, зойки скам’янілі!
Біблейський знак стовпотворінь.
І як душа в одлеглім тілі —
на білому просиня тінь.
Мов дух, мов чад, мов крик скричалий,
мов стогін, вистиглий в роках.
І це усі твої причали,
піднесений в узгір’я жах?
Отут, між сімома горбами,
вода струмує потайна.
А обрій марно марить нами,
і манить хвиля навісна.

***

Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.

А дощ — і дощ. Геть небо заступила

блідава мла. І виє в сотню пащ:
Пу-гу-гу-гу. Гуль-гуль. Пу-гу-гу-гу.

Ти ще — ось-ось. Допіру-но ступив

за всемежу. Старечою ходою
із костуром — іще бриниш мені
всеобрієм. І світ мені — скричалий.

Як я летів! Як нісся! Як сто крил

моїх відрослих — заважали лету.
Ку-ку-гуль-гуль-куку-пугу-пугу.
Гуль-гуль-ку-ку-пугу — перелітало
в зигзиче, шаре, голубе — гуль-гуль
і бралось смертним смерком. Пугу-гулі!
І опадали мертві солов’ї
обабіч літака — як змерзлі сльози.

Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.

З небес. З-за хмар. З-за всіх дощів притужних,

з-за заливи. З-за чорноводдя тьми,
з-за звідти — з ляском гуркотіло долу
пугу-гу-гу. Гуль-гуль. Пугу-гу-гу.

А обрій утікав. Я надбігав

щосил моїх. Та обрій горлозгукий
пустився впрост. І струменів, як спад
крутих плачів, з морозу скрем’янілих.

Хай помине ця чаша! Але так,

як хочеш Ти. Не я. Перечекає
чи помине. Стули уста. Мороз
смертельних вінць ляга на них, мов іній.

Мій хорий орлику, мій хо-

(як ходорами, заходили
всі коридори!). Тилик-тилик —
лунає музика сліпа.
Вона причаєна. Глуха.
Гучить бо в себе. І прямує
туди, де все глухонімує
де вічна хата без верха —
чи то літує, то зимує.

Там — чорний вогнища черінь.

Зола, од суголосу сива
і тонкорука, тонкоспіва
Праматері блукає тінь.
Все-не-розкласти їй вогню
родинного — все-не-розкласти.
Пообсідали геть напасті.
О пробі! І сльозу зроню.
Бо — стерп. Увесь — лиш двійко крил
(гуль-гуль! гуль-гуль!) — щонадлітаю —
що відлечу. Не досягаю,
ще й досі вибиваюсь з сил.

Мій хорий орлику! Відкрий

зажурені заждані вічка.
Поймає — двох! — поснула річка.
Приспалих, зносить чорторий.

Два дальніх берега. Два — між.

А посередині — струмує
ріка життя. Упрост прямує
червона барка. В барці — криж.

Наглянь! Я ж здалека лечу!

Невже про те, щоб проминути?
Зболіле серце в кригу вкуте.
Стою. І свічкою свічу.
О, Боже, зглянься! Я ж лечу
з самого запотойбік-світу!
О відверни її неситу.
Стою. З усіх очей кричу.

То сон був. Тільки сон. І в нім

він зазирав за далеч дальню,
щоб запримітити нагальну
ще з відстані, аби при тім
приготуватися й зустріти —
як на нищівному віку
заповідають козаку
старі убогі заповіти.
Наглянь! Я ж здалека, з-за нурт,
з усіх розлук, з усіх безодней!
Невже спинитись ти не годний?
Метелик білий — пурх та пурх.

Два дальніх ока. І один

твій погляд — геть усе збагнулий.
Це ти? Це ти — тонкий і чулий.
Це ти? Це я, твій блудний син.
Гойднулися уста, мов весла.
І — загойдалося в човні.
А ми — невже ж уєдині?
Наблизились. А хвиля — знесла.
Мій хорий орлику! Біда
так довго-довго тріпотіла
крильми притомними. Вода
в сто тужних райдуг з крил летіла
і доля очі попустила,
і горлом кров пішла руда.

— Води, води! Скропи уста —

шеберхнули спалілі губи.
Мій хорий орлику, мій любий!
Свічу гойдала темнота.
Свіча. Сосна. І роєм птиць
примарна свінула Софія.
А мама — де? А де — Марія?
Вітчизна — де? І горілиць
упав. Зажданий мій, зажди!
Ще буде — мати і Вітчизна.
О трута, трутонька, трутизна
пече уста. Подай води.

Приспале брижилось вітрило.

Котилась темінь. І вітріло
чи об’являлося на світ.
Так довго свічку колихало
вологим зимним опахалом,
і тіні здовкруги зітхали,
і пурхали зозулі з віт.

Я, сину, вмерти маю. Вже.

Іржава заскрипіла брама —
погреб скрипів стома возами —
і заіржали коні. Же-
жеребі коні воронії
покірні шиї клонять вниз,
де пахнув небуттям рогіз
і потойбічною водою.
А чуєш? Козака несуть.
І круп коня понад горою
напризахідню вершив путь.

Червоної китайки не
надбав? — і усмішка цнотлива
ніяк зійти не може з дива.
Чи то полуда чи полива
мій погляд тьмить. Ще й як жене!
І скліли очі — на очах.
Закочувались д’горі. Тату!!!
Немає часу. Тра рушати.
Дух — обірвався — на вітрах.

І чорний отвір. Молотки

затисли серце, як в обценьки.
Тулюсь живцем усім, усеньким
живцем — до сірої щоки.
Земля посовгнулась. Пливе
розщілиною всебезодні.
Вода сточорних вод. Сьогодні
над нами небо гробове.
Пугу-гу-гу! Гуль-гуль. Пугу.
Так ясно вічність промовляє.
І смерть моя зумисне дляє,
а скорб моя — на всім бігу.

І зойком зраненим сестри,

і матірньою походою
він знак подав — за Все-бідою.
Мчи ж навперейми — до пори.
Гей на Вкраїні сонце п’є
росу добірну — випиває.
І шанталавий день блукає,
і навісний — у бубни б’є.

Останній виступ був по квітах.

Заквітчана — остання путь.
Ти чуєш? — Козака несуть.
А світ — не витих.

З усіх усюд, усіх кутків

великих кулилось сто псів.
Мене в усі ловили очі.
Хто збавив нам віка, зурочив?

І гавкало сто чорних псів.

***

Десять сніжнів, зо два брудні —

це і літо і зима.
Ой і роки ж замарудні,
розтриклята Колима!
Сон, робота, пиятика,
пиятика, праця, сон.
Вслід за мною — шпига пика
кряче: кара і закон!
За стодалями — Вітчизна,
перестрашене пташа.
То мій трунок і трутизна.
Нею витліла душа —
надсадилася. Несила
дочекатися кінця.
Хижа хуга світ посіла
і розбризкала сонця.

***

Це припізніла молодосте ти
спроваджуєш мене на дикі кручі.
Збираються над головою тучі,
відстрашливої повні ліпоти.
І я дерусь — з щовба на щовб — увись,
куди мої дороги простяглись,
куди мене веде вельможний порив,
не відаючи втоми, ні покори.
Так, як було в забутому КОЛИСЬ.
Це припізніла молодосте ти.
Це я себе вертаю — скільки змоги
зближаючись до древньої дороги,
де дерева чорніють, як хрести.

***

Літа блукань, надій і спроневіри

геть викривили горло голосне.
О будьте щирі, будьте тільки щирі,
бо лише так пізнаєте мене.
Довгаста стежка, по краях обгасла,
висока свічка, вигоріла геть.
Де Віфлеєм твій? Де волові ясла?
Понищені. То добре знає кметь.
Нема й не буде врубаного долу,
нема й не буде врізаних небес.
А берег віри в чорноталі скрес,
лишивши тільки воду — тьмяну й голу.
Літа блукань, тривоги і надій
ідіть собі — на всі чотири вітри.
Тримайся, кметю. Зрадні сльози витри
і осамітнений досатаній.

***

Ну й долечка! Прождати на життя —

і всенедочекавшися — померти!
То хто єси? Збагнув бодай тепер ти,
коли немає більше вороття
до давнього, минулого, старого?
Дарма. Ти сам — на белебні живи
і ці нестерпні дні благослови
одним ім’ям — Люципера чи Бога.

***

Ми втрьох сідали на човна —

дружина, я і син.
Весна гриміла голосна
в кимвали білих днин.
Болюча, до нестерпу синь
небес, пацьорки віт —
з добра аж жовті — цілий світ:
дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь.
Шалена зелень облягла
сліпе тепло ковбань.
Ти, земле, — човен без весла
над плесами кохань.
Так пливемо в ковчезі ми
за паводком століть,
і пишна сяє при кормі
бузково-яра віть.
Світилося, мов цуценя,
малесеньке хлопча.
Дружина-ладо навмання
зорила, як дівча.
А я, неначе Саваоф,
бив веслами рогіз,
тулив до себе їх обох
і не встидався сліз.
Бо серце стало на порі,
бо шалом пойнялось.
Тож віддавайся щедрій грі:
життя тобі — вдалось!
Забута пам’яте, це ти?
Спасибі, що згадав,
аби в годину самоти
скорботу гамував —
дарами спогадів і снів,
дарами прочувань,
щоб так довіку — плив і плив
над плесами кохань.

***

Світ повен милих таємниць,

а як дитині — то й казкових.
Гаї, переліски, діброви —
й Рахнівка. Падай, падай ниць.
Там, у долині, ув імлі
вона парує, мов хлібина
допіру з печі. Україно,
ти радощі мої й жалі,
моя Вітчизно пресвята!
Мої дитячі ярі дзвони
і гомін цей многоколонний,
і млин — подобою хреста.
А скільки тут снувалось мрій
моїх батьків, молодших мене.
Тут кожна стежка є священна,
як тужно пахне деревій!
Ми поминали Борсуки,
йдучи із Зятківець. Куріло
пораннє сонце. Ледве мріли
біль-білі радісні хатки.
І я до тебе надбігав
і потерпав, щоб сонмом видив
себе по вуха був не видав,
щоб дивен-сон цей не розтав.
І невпізнанний був такий
мій шлях до себе. Повертання
в своє село, своє чекання.
Гай, сине, сине, сине мій!

***

Золотіла осінь лісова

в кроні грабів і в дубів громадді.
І душа озвалася жива
в чорному осклілому свічадді.
І душа розкрилася жива,
і червоним золотом горіла.
Давні пригадалися слова —
ті слова, котрих ти так хотіла.
Як серця гуділи в трубежі
і уста затамували муку.
О не заступати б нам межі
і в розпуці не ломити руки.
Золото кохання криє сніг.
Де-не-де лиш пнів чорніють близни.
І до тебе, як до материзни,
не знайти утрачених доріг.

***

Літня спека. Порох. І пісок

перегрітий обпікає п’яти.
На ґарґошах мій сидить синок,
шию обхопили рученята.
За плечима аж рипить рюкзак
у руках авоська і валіза.
Тільки ти у долі не жебрак
і тебе не з’їсть грошова криза.
Хай лишилось жити два-три дні,
хай останній вибуде поранок,
а перед очима рідний ґанок,
рідний край у рідній стороні,
де ледь-ледь зіпершись до воріт
віща мати, ніби синя птиця
виглядає, світиться, святиться
і журливий шле тобі привіт.
Як її чекання береже
від притоми і від спроневіри!
Щирі, ми пробудем завжди щирі.
І невже не зможемо? Невже?

***

Клади сліпий свій крок межи проваль.

Утраченого тіла довгі тіні
сотаються, мов жили, з правіків —
неначе знаки певності, що роки
не знищили душі твоєї впень.
Клади сліпий свій крок. Хай до ноги
тобі лягає кордубатий простір,
хай навертає те, чого ні око
твоє не вгледить, ані вловить слух.
Клади сліпий свій крок.
Почезлий світе,
ти з’явишся, повернешся мені,
коли я перейду пустелю мертву
чи вмру — і галактична рівнина
народиться з кісток моїх залізних,
з моїх залізних спроневір і верст.
Клади сліпий свій крок. Материками,
морями і безоднями ступай,
вельможно нахилившись над проваллям,
шукай підпори в вірі! Не знайдеш —
то стрімголов посовгнешся в безодню
і пропадеш. Клади сліпий свій крок.
Народжені з мовчання словеса
вертають до мовчання. Тільки кроки
подвигнуть наперед твою ходу,
а вихолодять серце — то й зогріють,
а вимертвивши — разом одживлять.
Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,
спогадування проминулих літ.
Лише не наразись на них душею,
бо убиваючи, вони живуть.
Хай буде пóхід твій благословен,
що, одмінивши смерть, тримає вічність
на вістрі болю, пам’яті й жадання.
Хай уводносталь він злютує їх
і ознаймує твій затятий порив.
Тож за межу стопу свою занось
і не спиняй свій божевільний виступ.

***

Коли я роки перебуду

і не задубну по снігах,
і донесу свою маруду
комусь на докір чи на страх —
чи ти в мені впізнаєш мужа?
Чи батька розпізнаєш ти?
Чи вам здадуться забайдужі
моїх зотлілих доль хрести?
Чи, може, заголосять руки
і заламаються уста,
і не впізнається з-за муки
твоя небесна ліпота?
Ти, краю мій, мене впізнаєш?
Признаєш сина у мені,
котрого любиш і караєш,
і спопеляєш на вогні?

***

Обсіли душу що напасті

що нарікання що жалі.
Кажи — пізнав життя у щасті?
Тепер пізнай його у злі!
Вельможно виростає простір,
і нескінченний ти єси.
Одцвів у Видубичах жостір,
і давні вщухли голоси.
Тієї стежки — не походиш.
Пекельне коло миготить.
А ти все бродиш, колобродиш,
бо ані вмерти, ані жить.

***

Упізнавай, самотносте, мене.

Навчи ждання бездонного, як вічність.
Навчи терпіння довгого, мов сон
небіжчика. І напусти на мене
покору довгу. Світ крутоберегий
убгався в темну камеру тісну,
де тісно думати, а ще тісніше
сподіятися. О, яке бездонне
оце, прорите горем, забуття!

***

Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.

Збагни, що біди вічності не знають.
Вони з тобою разом почезають.
Тож білий світ за це благовістуй.
І порадій, що близиться спочин
твоїх веселих і сумних годин.
Прослалася дорога неозора
і в межиплетиві нових доріг
все, що згубив ти, все, що приберіг,
благословить будучина прозора.

***

Тріпочуться троянди, мов живі,

обтяжені дощем, шаріють з ранку.
Вертай до хати, вилюби коханку
і обцілуй — від ніг до голови.
Про все забудь, коли з її долонь
спиватимеш молозиво кохання.
Тріпочуться троянди спередрання
і спить, як породілля, оболонь.

***

Поснули люди — щедра тьма

просторить сон високий.
Нікого довкруги нема,
лише Господні кроки.
Він походжає по світах,
готує день майбутній,
і назначає по зірках
молитви, ледве чутні.
О спіте, спіте! Передсвіт
заллє прозрілі шиби,
і сонце піднесе в зеніт
сон нашої колиби.

***

Мені наснився тихий сад,

роса, шпориш по стежці.
Юшить вода — три дні підряд,
по грядці, мов мережці.
До шиб припала чорна віть —
набрякла, одвологла.
Оце ж бо й є: життя прожить,
пильнуючи порога.
Сховались яблуні в собі,
порічки, сиззю криті,
зелені віти — голубі,
дощами перемиті.
І вечір ника тишкома
надовкруги блукає —
ні друга поблизу нема,
ні подруги немає.
Але ворожить тихий сад,
що він тобі за друга,
котрого кілька днів підряд
не попускає туга.

***

Світанням явлена діброва

заговорила кольорово.
Дороги — ніби леза шпаг,
залив вогнем — Господь чи маг?
А що то за похмурі тіні
тріпочуть на озерній сині?
І де твоя промежи них,
котрою ти повільно стих?
Оця найперша, ледь помітна,
така убога і маркітна?
Чи друга, як рілля масна,
така сумна і голосна?
Чи третя, що набрала моці,
і, дійшла, має щось на оці,
бо ранком явлена діброва
заговорила кольорово?

***

Кажи, акторе, де твої лаштунки?

Бо роль твоя скінчилась. Де ж твій кін?
У кілька рук несуть тобі дарунки
високі біди — про живий загин.
Кажи, акторе, що то за вистава,
котра вганяє нас, неначе цвях,
у чорну твердь? Що починала слава,
те довершив усевельможний жах.
Кажи, акторе, що то за прокляття —
поезія, найбільша із оман,
котра бере нас у любовний бран
і вергає потому на розп’яття?

***

Ти ще живий, та на самому споді

пригашеного попелу. Дотлівши,
збагнув цю небезпеку життьових
високих промислів душі і тіла?
А не збагнув? І не збагнеш — повік?
То задарма. І шкода бо. Під сподом
пригашеного попелу так ясно
хоч недоречно мислиться. Душа
пускається на всі чотири вітри,
як кінь, котрий урвав свою припону.
Кажи — ти ще живий? Невже — живий?
Ясним шарієш спалахом? Видніше,
усе видніше стало надовкола,
і світ тебе сліпить.

***

Моя кохана, ластівко, жоно!

Тобою сню — палкіше, ніж донині
тебе кохав. Щоночі і щоднини
ввижається притьмарене вікно,
в якому ти бриниш, немов бджола —
прижурена, олітнена, пахуча.
Аж дибиться бажань нестерпна круча —
пади — сторч головою, дубала
у діл у незглибимий. Скільки сну —
і скільки Бог відміряв нам години
лечу — на білі руки лебедині,
а потерпаю — мабуть, промину.

***

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки.

І ти зажуро серця не труї.
Довкола світ — безгубий і безокий.
І в ньому дні. І в ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
кувалися благою дланню Бога,
і що твоє життя — велебний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже.
А той, на небеси, — із нас сміється.
Він убиває, наче береже.

***

Моє ім’я, зникай. А тіло — чезни.

І ти, душе, віддайся німоті.
Дивись, як остюками йдуть довжезні
високі тіні по твоїм житті.
Дивись, як низько небо напливає,
як високо знялась твоя земля.
Дивись, як ясно час твій почезає,
і як гряде безчасся звіддаля.
Дивись і жди високого зрідніння
душі і тіла, неба і землі,
як на пругкому піднесе крилі
тебе Вітчизна до вижин прозріння.

***

Яке жорстоке ти, пізнання

дороги трачених доріг.
Хай увірвалось існування.
Хай дух притомлений знеміг.
Хай видива подаленіли
на чорній, як смола, воді.
Та ми жили, немов любили,
і вік пробудем молоді.
***

Сховались голубі гаї

за бурими горбами.
Є сто шляхів — і всі мої.
Піду стома шляхами.
Нехай для тебе суть твоя
пробуде невідома.
Хай віддає нас течія
і доброму і злому.
Поневажай свої жалі,
допоки серце зріє,
допоки на твоїм чолі
твоя зоря шаріє.

***

Я горілиць до неба ліг —

що синє, що зелене!
По клумбі вітер перебіг
і кумельгом до мене.
Запахло квітами мені,
криницею живою
і скалком сонця на стіні,
і щедрою весною.
Немов ласкаве котеня
до мене він тулився,
до мого щастя навмання
зухвалий прилучився.
І я у нього перейшов,
він перейшов у мене,
і напинався неба шовк,
як знамено священне.

***

І сто подоб нуртується. Душа

струмує, мов осіння чорна хвиля.
Лиш тужне жебоніння без зусилля
а плес — ані вітрець не зворуша.
Сядь коло берега. Під сосни сядь
і виглядай себе, іще до ери.
Кошлатиться душа, немов пантера —
таж ось вона, твоя містична падь,
якою тільки в світі ти й живеш,
якою тільки ти себе й чекаєш.
Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш
і в ста відбитках образ пізнаєш.

***
Про що ти мрієш, сину мій, свої
щасливі очі долу попустивши?
Що незбагненний світ лежить довкола
і вабить таємницею? Про те,
що там, де стіл просвічує між збитих
невиструганих дощок, там чатує
на тебе журна радість існування
і нескінченні обрії надій?
Про що ти мрієш, сину мій, голівку
підперши ручкою? Така задума,
така відрада на твоїх устах,
таке блаженство на пухнастих лицях
збігає до ямок. О безберега
розлуко, не души мене, не тни
скривавленого серця! Стільки років
і стільки днів між нами височіє,
мов мури, взяті в шлаковий кожух.
А я вже сходами повільно сходжу
у підземелля. Досить. Не волай,
зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,
не озираючись. І тільки плечі
аж трусяться, мов крила. Задарма.
І — задарма. Бо не злетиш на крилах
пругких ридань...

***

Моє життя, мій Києве, прощай!

Прости мені оцю тяжку розлуку.
І — до побачення! Подай же руку
і витиши мою смертельну муку,
і твердості в убоге серце дай.
Дай віри, Києве! Моє життя!
Білоколонний, ти наснився ніби,
як вітражів багатобарвні шиби.
Мені пішла дорога без пуття
кудись у прірву, в смертну чорноту,
де сонце ледь ворушиться на споді.
Та виростає у красі і вроді
крилатий птах, що клякне на льоту.

***

Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,
оте нечуте і небачене,
оте, що вічним сном поснуло.
Дорога долі неперейдена,
вилискуючи синім жалем,
сховалася за ожередами,
як за Господньою скрижаллю.
Життя від тебе відвернулося
і задаремні нарікання.
Що мав — привиділось, причулося,
на всенезустріч, всепрощання.

***

Усезростає надовкола світ —

і всемаліє мій маленький простір,
і все тужавіє, чорніє, твердне,
аж скоро спалахне од чорноти
і мовчазної туги. Подаліло
твоє життя, з якого ти уплав
пустився в чорноводдя днів наступних,
де ані тобі вітру, ані хвилі,
де ані сонця, місяця, зорі.
Загорнутий у летаргічний сон,
пливи у нікуди, аж доки сили
тебе напризволяще не покинуть
у безберегих дóсвітніх світах.

***

Десь цвіте Софія, мов бузок,

десь над нею вічний травень має,
десь там поруч мева походжає,
і сумний у меви кожен крок.
З пралісу виходить дивен звір,
досвіт-сонця рикає натужно,
стало меві жити осоружно,
бо розтав зелено-синій мир
той, що ліг на душу спередліт.
З кожним днем глухішає сопілка,
вижовкає калинова гілка,
і немилий меві білий світ.

***

Десь музика лунає — мов з-під криги

червона цівка б’ється. І струмок
дзюрчить, не відаючи жебоніння,
воно ж відлунює надовкруги.
Світ облягає зоряна і зимна
велика ніч. Голчасті, криті снігом,
отерплі сосни, знявшись до небес,
тріпочуть глицею: на них спадає
червоно-ярий зоряний пісок.
Десь музика лунає. Чорні ріллі,
масною борозною рине кров,
а гола жінка, взявши жменю жита,
спішить обсіяти весь довгий лан.
Десь музика лунає. Знову степ,
укритий снігом. І чиїсь порожні
ступні, прокладені коли — хто знає,
аж сині на осонні. Угорі
червонокриле вороння тріпоче,
не рушачи із місця. Десь бринить
мелодія, мов чорна кров із вен,
а тіло задубіло вже. В зеніті,
над безгомінням, сонце аж кричить.
Десь музика лунає. Молодик,
а верхи нього — дідько. Візьме маківку,
розлущить, щоб просипати на діл
лискуче чорне сім’я. Але те,
хоч просипається, та не спадає
до втраченого долу. Десь бринить
мелодія. І знелюднілий простір
шорошиться, лиш вуха не знайде,
аби почути. Десь палає ватра,
ледь видна з високості. Довкруги —
ані душі — за свідка.

***

Живи у душах інших, як вампір.

Бо вже давно немає в тебе тіла.
Таким бо таланом нагородила
тебе земля і ввесь відьомський клір.
В цій порожнечі долі — твій зупин.
Це смерть твоя, голодна існуванням.
Живи ж у ній. Живи своїм конанням
і нескінченністю оцих годин,
подоланий і вигублений ними,
бо ти віднині їхній брат єси.
Відбитих душ відбитої краси
тепер шукай очима навісними.

***

Трать, трать і трать, аби вернути жаль,

аби вернулось прагнення тягнути
візок життя — ці обов’язки й скрути,
що наче дразки, стрягнуть між проваль
твоїх грудей розверстих. Трать і трать,
спадай, спускайся нижче, нижче, нижче,
де стогне магма, де лютує хвища,
де язики геєнни лопотять.
Трать, трать і трать. До самопочезань
наближся, навіжений, щоб при сконі
дві молитовні довжити долоні
над цю югу і віхолу і хлань.
Щоб там, де обрій оплели дороги,
уздріти царств понадземні відроги.

***

Де ти — збагнув? Таж на самому споді

і навіть нижче. Отже, опадай —
і тільки там і тільки там шукай
самого себе — в чистоті і вроді.
Дарма, що опинився в колоброді —
ти колобродами поневажай,
допоки не розчинишся в природі
не скажеш: єсм твій пожаданий край.
Не скажеш, що усе тоте — моє,
не скажеш, що увесь ти є невласний.
Тепер пробудь, о світе мій, прекрасний,
твоя година світла настає.
Колись у ній, в просвітлій тій годині
ти доживеш усе, що губиш нині.

***

Усе — як треба. Все іде, як треба.

І не покутуй бо чужі гріхи,
що стали ніби власні. Все, що в тебе,
з тобою і пробуде. І верхи
твоїх дерев попустять ще пагіння,
зчорнілі пальці барва одживить.
І ще діждешся щедрого насіння,
коли, померлий, знов захочеш жить,
аби пройти дорогами старими
і віднайти усі старі шляхи,
де молодість, загублена між ними,
покутує усеземні гріхи.

***

І ось вона, утрата всіх жалів:

ні матері, ні батька, ні дружини.
Долучений до власної руїни
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи — і скній, живи — і скній
і як дійдеш самопереростання,
і як збагнеш: ти власна жертва й кат,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.

***

Свічадо ночі вабить лячний погляд

і забиває дух, і тіло клякне
зухвалого діяння на межі.
Та невідомінь, чорна плівка посмерку
вертає відчуття себе самого,
і світ вимірюється тільки спином,
що забаряє смертну мить чинінь.
Та вже — свічадо ночі надить душу
і приневолює до себе. Всесвіт
існує за запоною страшною,
бо, необачний, ногу ти заніс.
І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,
мов у безодню. Сивіє волосся,
немов горить волосся. Ти живий
передчуттям раптового. Дорога
так круто уривається. Провалля —
мов гумове: то довшає, то ніби
скорочується, зглянувшись на мить.
Оце падіння, довге і надсадне,
ця вертикаль кінця, оцей трубіж
ізвомпленого серця нас підносить
над власне тіло. Ця розлука душ —
одна загасла, друга спалахнула
(лиш не твоя, бо смертна павза вже
обтяла зароділу душекрону),
оця утеча геть за себекрай —
то ніби виснений в дитинстві сон,
що окошився на тобі, зв’язавши
всі знані припочатки й прикінці.

***

Звільнися од чекання. Задарма.

Ще буде все — і прогріх, і покута,
іще спізнаєш: є недоля люта
і анічого більше вже нема.
Звільнися од чекання. Задарма.
Ще буде все — і довгі ночі й дні,
і довга путь — ні скону, ні спочину,
коли, здається, краще в домовину,
аніж у чужинецькій чужині.
Ще буде все — і довгі ночі й дні.
Ще буде все — і слава і ганьба.
Ще будуть милі зустрічі й прощання,
ще буде і народження й конання,
як грає в ринві голосна журба.
Лише — не потурай. Дивись в оба
(ще буде все — і слава, і ганьба).
Дарма іти. І ждати — задарма.
Голодним серцем долі виглядати.
Навчайся тратити. Не треба брати
того, що за замками сімома.
Ідеш — і йди. Спинився — то постій.
Конаєш — то конай. А все немудре!
А вже як віра опаде, мов пудра —
тоді і мертвим заздро порадій.
Бо тільки так. І так. І тільки так
доходять свого духу. Мертвий спокій
лежить на всьому. Тож ступай, допоки
ти є даритель, а не є жебрак,
що Бога кличе в поміч. Все приймай,
що на роду писалося твоєму,
додавши серцю вікового щему.
Коли ж життя тобою грає — грай!

***

Коли ти за шелом’янем, коли ти

зайшла за край розлук, за край жалів,
нахвиливши на душу біле літепло
оцих студентських молодечих днів,
котрі в юнацтві пахнуть молоком
парним, туманним, доєним допіру,
коли ти заховалась за горбом
непам’яті, пускаючись на віру
своїх очей, своїх монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля
від краю — чорна. Висивіла — далі.
Коли ти там, за віхолою пам’яті,
на віддалі голодної жаги
мені вертаєш дні нерозпочаті,
де стільки сонця, цвіту і юги.
Коли ти тут, бо стільки я прождав,
щоб ти з душі, мов річка, заструміла
і переспраглу душу окропила
цілющим духом призабутих трав
і врун потоптаних, де вперше знагла
збагнув я те, чого не зрозуміть
мені й подосі, те, що ще струмить
отим предовгим, як журба, волоссям.
Коли ти ось — на всі на правіки
зі мною разом. Щоб довіки-віку
стражденному ти уклонявся лику.
Там дні твої і мрії і гадки.
І де ти — ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличе
його волання спитого мого
забутого за віхолою пам’яті
за кучугурами снігів і літ
із зашпорами серця. Брості павіті
мене в дивнúй спроваджують політ.

***

Отут, край зеленого моря,

де стелиться дим пелехатий,
де гони горять тамбережні
і колеться дня малахіт,
чекаю своєї утечі,
відваги, немов самострати,
округлим бовваном замрівся
упень заворожений світ.
Це втома. Це спокій. Це вічність,
котрих помінити не можна
на добре прокурені ночі,
на кострища чорних мотузь.
Вельможне моє безголов’я!
Моя безнадіє вельможна!
Тепер я ваш бранець одвічний.
Я ваш. І навіки. Клянусь.
Звабливо жита іще грають
спижево-зеленим охвиллям.
Тужавій, бо час. Бо планета
вкривається золотом піль.
Троюдо, розрадо непевна,
моє вікодавнє тройзілля,
тебе недопити. Прощай же
геть осиротілий мій біль.

***

Усі шляхи — від себе. Повертай

тепер назад, пізнавши окрай серця,
де на студенім вітрі задубіла
скричала і розкудлана душа.
Тепер вертай назад. Оборонися
від чорного прокляття борозни,
що розорала серце і надвоє
промежувала твій округлий сон.
Тепер вертай назад. Нема ні ночі,
ні дня тобі немає. Посеред
гніздися, наче біль, котрий рятує
від туги, воздоймаючи. Шляхи
усі — від тебе. Там поляж кістками
і жди подорожнього. Сиза тирса
прошелестить над ним, немов сайгак.
І вітер пробіжить. І синя чайка
кричатиме, запрагши відволодати
і степ, і сонце, й вітер, і тебе,
полеглого кістками. Хай дзвіночки
тобі подзвінне справлять по весні.

***

Похмурий досвіток чи пітьма дня,

по той бік муру гуркотять машини,
вдивляюсь із живої домовини
туди, де розкошує маячня
моїх далеких недобутих марень
в калейдоскопі радоще-жалів
над вежею стожальної покари,
стрілою давніх і незбутніх снів,
що споєна отруйним соком світла
і мерехтить, мов алкоголь терпінь,
підноситься душа моя розквітла,
запрагла йти у всезнищенну синь.
Яка це ера? І яка пора?
Один, чекавши судної години,
вслухаюсь із живої домовини,
як галасує щедра дітвора.

СЛОВО

Оте хистке, ледь виджене, котре

назвало нас і темінь означило,
сягнувши споду, глибше суть бере,
аби вона повік його корила,
щоб набухали жалем бинди вен
і червоніли згагою завзяття,
аби збагнув, чий вік немов прокляття,
що він отим прокляттям і блажен.

***

Я там стояв на кручі між стовбурів дзвінких,

рожеві тьмили тучі мій осіянний лик.
Між небом і землею червоно-чорний птах
самотністю своєю знакує віщий шлях.
Мідяногорлим гласом сосновий мрів орган.
Красо моя, окрасо, бери мене у бран.
Чи порабуй і д’горі навіки вознеси,
чи загуби в покорі, чи в радості спаси.
І став я доростати до радісних небес,
пройшов, як тінь, крізь ґрати, і згинувши воскрес.

***

Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби
і обсівши плечі і долоні,
губи виціловують тобі.
Ліпота благого супокою
і відрада світлої душі.
Голубине небо над тобою —
не торкай його, не воруши.
Хай лопочуть голубині крила,
хай пороша сонця мерехтить,
бо земля, котра нас породила,
вікувати в святості велить.
Скоро-скоро голуби як друзі,
донесуть до тебе дух небес,
бризки сяйва на вечірнім прузі
і любов, котрою світ воскрес.
Геть обдавши тінню голубою,
хвилею нагірнього тепла,
попливла земля попід тобою,
без вітрил, керма і без весла.

***

Там, де надріччя, біле од пісків

змаячене дніпровою сагою,
де тільки верболіз, і ніч, і ти,
а більше ні душі — тримавши вудку,
снував я довгу думу. Передсвіт
ледь мерехтів над кручею. Кричало
якесь маленьке немічне пташа,
і земснаряд зненацька заливався
високим зойком двох своїх сирен.
Там я збагнув себе і світ і час
і моторошно стало. По раптовій
одміні мого погляду здалось,
що це не я живу, а хтось, до мене
іще народжений, був уступився
і дух забив і душу геть обліг,
що, призвичаєний до нього змалку,
я й не пізнав себе, бо ж і не був
самим собою. Мов брати сіамські,
ми уводносталь з ним і живемо.
***

Так явно світ тобі належать став,

що вражений дарованим багатством
оцього дня, відчув, як святотатство:
блукати лісом, гонами отав,
топтати ряст, аби спізнати в горі
наближення своїх гріховних прав.
Рушай вперед! І добротою хорий
розтань росою димною між трав.

***

Від самоти і довгого чекання

я вже, здається, скоро посвічусь.
Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь
благословенного всепереймання
життя і смерти, щастя і біди,
розлуки й зустрічі, пітьми і світла.
Тож вишепочи спрагло, як молитву,
перейдені і втрачені сліди,
щоб видалося давнє тихим сном
і мерехтінням вічного жадання.
Тороси безберегого чекання
громадяться, як скирти, за вікном.

***

Напростувався мій останній шлях:

збігає, як вода, за течією.
Тож полишайся з думою своєю
напризволяще. Ось він, смертний жах.
Із долею ти досі на ножах?
Ще бідкаєшся власною межею?
І — задарма. Бо ти єси — за нею,
де їжаком накублився твій страх.
І там, де був, здається, білий світ,
зависнув дим, сховавши порожнечі.
Що близилось, запрагло знов утечі
і самопочезання. А предтечі
бредуть, зарошені у власну кров і піт.

***

Затихло. Смеркло. А по хаті

птахи літають пелехаті
птахи літають пелехаті
осклілу крешуть самоту
і я вивищуюсь росту
але не піддаюся втраті.
Птахи літають пелехаті
осклілу крешуть самоту.
Електролампа спить. Пітьма
розсипалася по підлозі
в усій непевності й погрозі
і вже нема надії в Бозі
і ні душі довкруг нема.
Лиш ти. Як перст. Один в кімнаті
і п’ятий не знайдеш куток
за маячнею, бо по хаті
птахи літають пелехаті
мов душі, тугою протяті
коли життя нерозпочаті
перепиняють лячний крок.

***

Кому жити, а кому не жити —

тільки серце трудити своє.
Не шукай дороги, посполитий,
тішся тою, що Господь дає.
Бо живі не обирають щастя,
але горе обирає нас.
Дякую, мій Боже, за напасті.
Хай пробуде славен віщий глас,
що не дав нам тиші кам’яної,
кам’яного спокою не дав,
але поділивши нас надвоє
єдинитися зобов’язав.
Через смерть вертай до існування,
через муку до блаженства йди
віща повінь самопочезання
донесе нас в весі й городи.

***

Неначе гуси, відлітають роки

і спогади. Ні шурхоту, ні крику,
і тільки голубий повнявий жаль
волочиться услід. І лячне сонце
ховається за чорними борами.
Осклілий день, кінця ані початку
не знаючи, спинився в вижиданні,
аби збагнути — це ява чи сон.
А спогади біжать, а довгі роки
спливають, наче гуси в високості,
а той, на белебні, напризволяще
покинутий — за поглядом подався
услід, бо потерпає, що відстане
і згубиться в пустелі ...
***

А ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш.

Ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,
все так би, неначе життю ані вадки
(знова, нарікаєш? Їй-богу, облиш).
Утішся — недолею. Тим себе тіш,
що більше не буде ні стежки, ні кладки,
що ти припочаток усіх припочатків
(знова нарікаєш? Не треба, облиш!).
Це злигодні довгі, а буде ще гірш,
1Оці роздуми чорні, ці корчі, ці крадки,
ці несусвітенні дива і загадки.
(Та цур твоїм докорам. Досить. Облиш).
Ярій же, як свічка, згорьований вірш,
беруть нас чорти і почвари і лядки,
від щастя від трясця втікай без оглядки,
бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.
Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?
Хіба? Та ж за Бога — ніякої згадки.
Пограй самотою із горем у ладки
і з тим накеровуй крило до узвиш.
Хоч ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш,
хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,
ані тобі пам’яті, брате мій, братку —
гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.

***

Одна червона скеля,

а друга скеля — чорна,
і корчиться між ними
горизонтальний крик,
по вижовклій пустелі
змія повзе проворна
і висуває хтивий
роздвоєний язик.
Глухі судоми болю
посовгнулись, як брили,
їх рунтають оргазми
ізвомплених бажань.
Пізнай свою недолю,
як тіні оступили.
Гниє життя. Міазми
його хлипкі, як хлань
напівпомітних жестів
і корчів непомітних
і довжених агоній
і витерплих терпінь.
Ані ганьби, ні честі
між чорних пащ неситих,
підпалені комоні
згубили власну тінь.
Одна червона скеля.
А друга скеля — чорна.
Над ними сизь небесна,
уся, як смерть, бліда.
Усесвіту пустеля
небавом нас огорне,
і мертва не воскресне
всемолода біда.

ПАРАЛЕЛЬНІ РЕДАКЦІЇ “ПАЛІМПСЕСТІВ“

***
Звелася длань Господня
і кетяг піднесла
над зорі великодні
без ліку і числа.
Ця синь зазолотіла,
це золото сумне,
пірвавши душу з тіла,
об’яснили мене.

Зима. І сніг. І вітер.

Співучий хрипне дріт,
а Бог вам сльози витер
щоб чудували світ

Не бачить і не чує
Господь нас — ані-ні,
і кругло кров шумує,
пролита в чужині.

Це мерехтіння Бога
убралось в паморозь.
Як болю світового
це ґроно обпилось:
на кроки вартового
життя нам важить хтось.

Так яро понад синню

так кругло ронить кров
Господньому волінню
то благісний покров.

Голосить снігавиця
співучий хрипне дріт,
а світ нехай святиться,
нехай святиться світ.

***
[А]
У порожній кімнаті
біла, ніби стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа —
вісімнадцятий день
ані вістки од мужа,
ані-ані телень.
Мій соколе, на кого
ти мене полишив
проти ворога злого,
проти жальних огнів,
проти відьми-притуги
при дрібних діточках:
ні дружини ні друга
тільки морок і жах.
Ще ж на тебе не встигла
надивитись жона:
Д[онна] Л[ітта] застигла
в синій проймі вікна.
Мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні людей напитати,
ні дороги знайти.
Наїжачились тіні,
дзвонять німби ікон,.
і росте голосіння
з-за соснових ослон.
За тобою, коханий,
очі видивила,
ніби кінь на аркані,
світ стає дубала.

***
[Б]
У порожній кімнаті
біла, ніби стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
сто п’ятнадцятий день
ані чутки від мужа,
ані-ані телень.
Мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні тропи напитати,
ні дороги знайти.
Серце вірити хоче:
ти був справді. Ні, ні —
не привидівся зночі,
не приснився мені.
Серце вірити мусить:
наші — вернуть літа,
з серця тугу обтрусить
мить єднання свята.
Відмолодить, осяє
і в вогонь поведе...
Як мана сновигає,
ніби мертвого жде.

***

Посоловів од співу сад

од солов’їв і од надсад,
і від самотньої свічі,
і від тяжких зірок вночі.
Від саду місяць горовий
не в силі одвести брови.
Як вщухле світло, сяють вишні
опонічні. Допіру лив
високий дощ. І всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград
отак незґрабно і невлад
пильнує перший сон троянди.
Свіча затріпотіла — й світло,
мов голуба, пустила в лет
там, де настурція розквітла
барвистий почала бенкет.
Диміють ружі. З того раю
радів я, згублений в світах
коли по звомплених зірках
сам і смеркаю і світаю,
і світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над білим сном під чорним дахом
і первопрорістю зела.
Вглядайся в ніч — у два світання
в ці потривожені вогні,
нехай душа на однині
своє спізнає чудування.
Не знай, коли вона розпукла,
не стеж, як листя облетить.
Бо є святе невміння жить —
для радості і для докуки,
і світло, як вода з криниці,
на віти порснуло пругкі,
де, як видіння полохкі,
стрибали золоті жар-птиці.

***

Сумні і сині, наче птиці,

без сонця, простору і крил,
вони тремтять, неначе шпиці
од колісниці, і щосил
на тебе насягають ніби —
то просовгом, а то крильми,
чекай знадливої погиби
чи відступися чи пійми.

***

Нерозпізнанне місто дороге

відкрилося колючим скалком щастя
незвіданого. Всі твої напасті
обсіли серце, чорне і туге.

***

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,
проваджені не силою тятив,
а спогадом про образи почезлі,
так душі наші: о порі вагань,
під щемний спів земного притягання
спішать у тишу, в безвість, у смеркання,
де Бог тримає всепрощенну длань.
Так прозначились криволети птиць,
що, знявшись д’горі, засягають паді,
де зірка задивляється в свічаддя
своїх озер, колодязів, криниць.

***
[А]

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх пожухлих щасть,
зчорніла від скорботи і від гніву.
Як страшно не стрічатися з тобою,
ще тяжче — стрітися!
Як часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
моя свічо пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що, живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші
і молодість ізвомплену свою,
моя любове згублена!
Тобою
я запізнав той необачний шлях
самодолання стомного. Тобою
я знищив час. Тобою завше плину,
вертаючись в витоки, аби гирл
цуратися довіку (все так само:
все по одній тяжкій моїй дорозі,
де втрачено початки і кінці).
...зайди за грань. Нам надто тяжко жити
непевністю. Межи. Напівступою,
коли занесений замéжний крок
замислився і скляк. Напівбажання
на півваганні втяте. Гони днів
ховаються за пагорбом терпіння
і невидимі. Що, коли б той край
пізнав дробинність нашу? Що б то стало —
горі горою бути? Що б то нам
посовгнути ці межигони часу,
пасматі межигони живоття,
ці бурі пристрастей, коли дороги
раптово окошилися на нас.
А спробуй засягнути до крайчасу,
за прапервні, і все почати знов
первослідом! О що б то нам пряміти,
вертаючись у смерть! О, що б то йти
узбіччям долі в верхогір’я крику,
яким прорвався долі першотвір
і збурив певність німоти і тліну?
О ті нестерпні виходи за грань
привсюдності! О ті наломи ляку
та невситима згага самовтечі,
жага згоряння, спалення, авто-
дафе. Та паморозь терпінь
і вічна недокінченість дерзання,
рух руху руху. Те безмежжя сил,
розбурханих од молодого болю,
ті парури зусиль, та виднота
себеявляння, та оглухла прірва
обрушення і заступання за
видиму смерть, аби тороси муки
ліпили лоно пам’яті. Це ти,
непевносте? Оце ти є дорого,
котра прожогом навертає нас
попід дашок примирливих скорбот?
Як ти заходиш — мигдалевоока —
і, деспотичні сіючи підбори,
затягуєш круг мене смертний зашморг
любові, начування і жалю.
І ось — воно! Неначе стовп пекельний,
6мене із себе викликаєш, надиш
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Дозволь мені лишитись
у цьому горі віщому. Дозволь
наблизитися ближче, щоб утрачене
згубити під омирення хрестом.
А ти стоїш. І закут мій грубезний
у сто дверей зарипав. І вітри
мою полощать душу. Страх як тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. А надто —
так необачно стрінутись і вже
повік не розминутися. Даруй,
даруй мені оцю миттєву тишу,
зникоме забуття і самоту
щоб спекатися чар самонавернень
і самонапливів. І самоту.
О дай мені уникнутись притьмом.
Та — задарма. Дорога не вертає,
а котиться назад. Спогадуй, серце.
І на крилі — на зраненім — брини!

***

[Б]
Ти десь живеш на призабутім березі
моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх змарнілих щасть,
зчорніла від скорботи і від гніву.
Як часто нам трапляється з тобою
здибатися! Як часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутним молодим гріхом.
На кожнім мурі проступає рить
журби твоєї. Де не гляну — докір
сльози твоєї. Мовчазна й сувора,
у мармурі непам’яті, — зориш
крізь мене в вічність — і мене не бачиш,
на мене ані ока не зведеш.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
моя свічо пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена. Тобою
я запізнав тяжкий смертельний гріх
самоутрати-знищення. Тобою
я знищив час. Тобою завше плину
вертаючись в витоки, аби гирл
цуратися довіку (все так само —
все по одній безрадісній дорозі,
де втрачено початки і кінці).
Я спав. І рвався сон. І миготіли
видіння — мов черга ясних озер,
на тихих плесах плавала лебідка,
шукала селезня — в ясній воді.
А гай гудів — і небо видивляв
і надив, надив кронами рухкими.
Сідай на воду, селезню! Та марно:
п’янила синь. І скалок сонця пік.
І марне: вертикальна ця пустеля
розлук ятрила душу, деренчали
окляклі, наче металеві, дні.
А скалок сонця вóгнив хорі груди.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп пекельний
мене ти з себе викликаєш, надиш
забутим, згубленим, далеким, чорним
і дорогим. Куди ж мене зовеш,
куди й пощо? Дозволь мені лишитись
у цьому горі віщому. Дозволь
лишитися у горі, щоб утрачене
явити під омирення хрестом.
А ти стоїш. У сни мої заходиш —
й сніги в мені пускаються, й вітри
мою полощать душу. Надто тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. Даруй
даруй мені всепроминальну тишу,
зникоме забуття — і самоту,
котра не прагне молодих повернень,
а вергне в штольню, в темінь почезань.
О дай мені — у добрий час — відмерти!
І задарма. Дорога не вертає,
а котиться назад. Пірни туди,
ізвідки вже не виплинеш до скону.
Спогадуй, серце. Самопроминай.

***
Ще кілька літ — і увірветься в’язь.
Забутий світ увійде в сни диточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка випливе з імли
тяжкою безголосою бідою.
Не дляйся, враз пускайся за водою,
допоки в душу зашпори зайшли.
Дзьобатий сірий фенікс у човні —
це Той, кому ти кластимеш поклони,
аби похмурі прийняли затони
тебе як гостя на довічні дні.
Блажен, кому немає вороття,
кого вже хвиля пойняла студена.
Пади і пий із річки небуття,
у смерть свої розкидавши рамена.
А все тоте, що виснив у житті —
як рить, проб’ється на плиті могильній.
Бо ти єси тепер довіку вільний —
як сирота — в своєму всебутті.

***

Як лев, що причаївся в хащах присмерку

заки й зблудив, отак од мене обрій
відбіг, залігши в сяйних шпарах спогаду
минувшини чи то будучини.
Сичить зміїним нашептом годинник,
обрушуються храми, щойно зведені,
і лагідно, підмиті течією,
фатянівські біліють кістяки.
Вовтузяться у чорних кронах сосон
чернечі сни, так довго нарікаючи,
все ждуть — не діждуть лиць своїх оновлених
і молитовно складених пучок.
І втративши надію, повертаються
з тяжкого сну і в напівсонне дляння
тремкого сподівання: дивен світ,
що був на них прелюто окошився,
за ними з свого белебня зорить.

***

Прощайте ви, тюр[емні] мури,

дві двері, ґрачене вікно
і ти, мовчазний і понурий
мій столе, й ти, вільготне дно
ночей тюремних. Прощавайте.
Коло Тенара — мерехтить.
Нічні сонця — мені світайте
<бодай і на коротку мить.
Не шкодуватиму за вами
коли й не стрінемось. Дарма.
Бо рай порізано ярами
Масна рілля. Масна пітьма.
Я тут спізнав, що над віками
і Бог померлих береже.
Рай переорано ярами
там пекло розкошує вже.>
Там — гамір. Стіл. І чай. І друзі.
Махорки приязна дільба.
І днина на вечірнім прузі
і вбогі радощі...

***

Ще вруняться кручі дніпрові могучі,

ще річки синіє збурунена гладь,
та вже забігає, вперед забігає
твій день, твій останній, попереду — падь.

Ще в зелені роки, ще небо глибоке

ще дівчина кожна, мов річка, пливе
та вже закінчились прекрасні мороки,
твій човен самотній без весел пливе.

Сичать пароплави, гудуть паровози

і аероплани видовжують слід
чіпляйся за кручу, як яблуня біла
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

Дорога дороги, долина долини

надія надії урвалась — і край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, щаслива бувай.

***

Ще вруняться горді Славутові кручі

ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминає, навік проминає
твій час, твій останній, попереду — падь.
Ще небо глибоке і сонце високе,
аж серце замало грудей не пірве,
та вже закінчились прекрасні мороки,
бо передчування у безвість зове.
Розкрилені висі твої пронеслися
попереду — прірва — і ока не мруж,
ледь-ледь нагодився — і вже заподівся
старий побратим твій, товариш і муж.
Ще дибляться д’горі піднесені кручі,
та глянь, у ногах обривається світ,
чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями — далі,
допоки напруглий не видметься світ,
і гробнуть тополі в тягучій печалі,
прощайте, облиці! Кохані, привіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
кучериться щедро багряний розмай,
прощай, Україно, моя Україно,
кохана Вкраїно, щаслива бувай.

***

Наснилося, з розлуки наверзлося,

тепер збагни — де сон, а де ява!
Снігами тіла слалося волосся,
ромашкою біліла голова.
І так пливли ми — без човна, без весел
лиш колотилась полохко вода.
— Чого ж бо ти смутна?
— А ти, мой, чом невесел?
І хмари йшли — як марних літ орда.

СНОВИДІННЯ
Є.С.
I
І то була мені досада:
пливла розгониста, туга
сліпучо-біла автострада
неначе линва циркова,
що над усесвіту проваллям
свої напитує права,
і ні початку, ні кінця
тій гілці простору, що родить
тугі оранжові серця.
В пітьмі — такій, хоч в око стрель —
там джереловий голос бродить
вишневий, мов віолончель.
Полощеться сорочка біла —
од начувань, не од вітрів —
душа займається зболіла.
Бо унизу — як лезо рів
зі спиртом вод. Та Бог боронить
зухвальця, поки ніч супонить
лють зизооких вечорів.
25.7.[1972]
 2
Ту келію, котра над морем
(гуде басове жалюзі).
Ми смертній віддані жазі
очима нетерпляче борем.
А за вікном — крізь чадний гуд,
крізь пугача лилові крики
бреде твій рідний, без’язикий
твій недорікуватий люд.
Пустеля. Спогади. І дух
морських лагун і риболовлі
такий театр на безголов’ї —
аж пір’я сиплеться, аж пух!
Гуде басове жалюзі,
йде репетиція страждання.
Душе, даремні хвилювання,
бо меркне мертвий кін. Чекання.
і досвіт сонця наразі
немов божественне наслання.
25.7.[1972]

3
Наснилося, з розлуки наверзлося
з морозу склякло, з туги аж лящить:
над Прип’яттю світання зайнялося
і серед плес човен палахкотить,
неначе серце на рентгенограмі
ізосліпу вовтузиться мале.

4
Немов стріла, що випущена в безліт,
згубилася між обидвох країв,
моя душа, ледь виснажився гнів,
намарне кличе жалощі почезлі
і взята в розпач прагне приостанку
підвести погляд — там де хмар громаддя
облегшене дощем, зорить в свічаддя
своїх ставків, озер, морів, криниць.

***

Ці сосни, вбрані в синій-синій іній

на взгір’я збігли і завмерли —
мерехтом
чи то цвинтарним ачи межисвітнім —
мені відкрили візерунки душ.

Просвітлі, змертвихвсталі, вертикальні,

вони — одне високе чудування,
що їх тримає в світі — розпрозорені
відкритістю і щедрим всепрозрінням,
мені цей березень подарував
— мов подарунок — березня дари.
Богорожденні, стали і святять,
і світяться, і світять, і мене
запалюють своїм огнем жертовним
всенепогасним і тонким, як крига
цих березневих і співучих криг.
Так мудро розлягається сосна,
що виросла на самоті державній.
Чи не оце малюнок твій, прадавнє,
і чи не це вся правда, не вона?
О так рости — посеред чотирьох
вітрів — відкрито, весело, довільно,
така ж і пісня, молода й весільна,
аби впевнитись, що вона всесильна,
бо сонцю і сосні є світ на двох.

***

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,
вона з’являється мені
і світить і святиться.
З імли, із глибу забуття,
з великої розлуки
вертає ніби з пражиття
і ламле білі руки:
такий же гожий білий світ,
біл-світ такий же гожий,
а тут лиш мури і граніт,
<паркани й огорожі>.

***

Сьогодні — нарешті! — літак відлітає,

і вже — від землі відірветься літак,
але й з-поза хмар небезпека чигає,
то ледь відстає, то вперед забігає —
і глипає лячно і в оці тримає,
отож начувайся: рушаємо вспак.
Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер,
дорога, урубана в обрій мечем,
тих ієратичних назначених літер
нервовий скоропис, як йой! над плечем.
Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.
Суремить Ірена мовчанням очей,
аж ось воно вміння, аж ось воно вміння
відчути біду всезусиллям плечей.
І мжичка. Відлига. Сльота. Чорнотали.
Як боляче нітиться стомлений сніг!
Щонáдбіг — провали. Щонадлет — провали.
І ніде бо долу торкатися ніг.
Аж скрикує вулиця — б’ється і в’ється,
як зашморг, як зашморг твого всекінця,
і всезалишається, всезостається,
зі сліду зі твого ніяк не зіб’ється,
а все басаманом веде і ведеться
і серце ведуть копійчані сонця.
Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.
Заплакані вікна. Всевікна твої.
Піддайся струмінням. Всесамострумінням.
Піддайся ціпильній, як біль, течії.
Таксі. Шурхотіння. Заплакані вікна.
Довкола — все голо. Спіши і біжи.
А день наче лист пережовклий приникне
до шиби, до диби, і в горлі аж згіркне.
Держи своє серце. Під горлом держи.
Згадаєш відльоти — всю душу ошпариш.
Суремить Ірена. Мовчить Вячеслав.
Той спогад як подим пожарищ. Товариш
імярек чатує: всі шпари заткав.
Товариш. Як спогад пожарищ — той спогад.
Колюча жорства — деренчать камінці.
Дорога в провалля. В провалля дорога.
Середина пекла. Розбіглись кінці,
між них протискайся. Всю душу випростуй.
Тож бгай свою душу. Зібгай. Не розпростуй
на кульку розтоплену — в краплю — зібгай.
Хтось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий] і шостий
очима оббухла земля — через край.
Хтось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий] і шост[ий]
о їх міріади — буравлять твій путь.
Безвухий бездухий безбровий безкостий,
як ангол всеокий — ті ж очі печуть!
ось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий], і сотий,
о їх міріяди — буравлять тебе.
Вокзал. Коридори, німі як комплоти,
а небо — в проривах — як біль голубе.
Тебе це покликало небо. Тебе.
Тож в небо провалля, в бездоння, в бездолий
нагірній, невірний, утрачений рай,
всебідий, всегнівний, всещедрий, всеголий.
А що під крилом твоїм? Кара — карай.
У небо у надвищ у стужу прелюту
до сонця, Ікаре, ти, рабе, розкриль,
здобудеш, як ліки, нестерпну покуту
розпалиш, як горно, свій витвердлий біль.
Оце ти, оце ти, бідо білокосто,
оце ти, оце ти, добо начувань,
і др[угий] і тр[етій] і п’ят[ий] і шостий —
як вісник як злісний як янгол карань.
Ламка і витка всеспадна вседорога,
дорога до Бога — ламка і витка,
коли нас долає, поймає знемога,
вривається пісня — і віща й щемка.
О царство півсерць, півнадій, півпричалів,
півзамірів царство, півзмаг і півдуш.
Скрегоче в металі, регоче в металі,
збираючи м[ертви]х, як листя папуш.
Розтанути б, згинути б, геть розчинитись,
розпасти на атоми. Розпорошись!
На порох на порух на морох. Згубитись
в огні всепроміння. Йде час твій. Держись.
Той аеропорт, ніби чорт на весіллі,
гуркоче, скрегоче, заводить оркан.
Це сімд[есят] пер[ший]. Це чорна неділя.
Це зашморг. Це даждь’мо. Це вибір. Це бран.
Пали мене, пале, і ваб мене, вабо,
тужи мене, туго, додолу сягай,
недоле. А зорі чіпкі, наче краби,
прощайся із ними. Прости і прощай.
Востаннє, дарабо, востаннє, дарабо,
вищить твоя хвища і вабить за край.

***

Осики лист карозелений

на жальнім вітрі шерхотить.
Ще досвіток. Вітчизна спить,
стенувся в’язень коло мене
і моторошно так гарчить.
І мертве світло. Тінь пасмата
чи то провидця ачи ката
навскіс — на ліжка, бильця, на
підлогу — нікого позвати
на допомогу. Треба ждати,
але чортзна кого, чортзна —
для чого. Брудно-жовте сниво
у бовтанці палати під
турбот криївкою. Злостиво
шепоче думка: чи не диво
оцей людський нелюбий рід,
окритий сном. В вікні сліпому
ледь-ледь займається зоря,
куток читає псалтиря,
та не дібрати слів нікому —
в осиці жевріє зоря.

***
Вечірнє сонце соснами погасне,
мине, як птах, і край зорі згорить,
і ти збагнеш раптово, що то жить
(нема — майбутнього, а є — сучасне).
І ще збагнеш, що пагорбом земним
здіймається маленьке ліжко сина,
яким і довікує Україна
своїм холодним полум’ям чудним,
де на сліпучу вимерзлу блакить
наліг оранж вологий п’ятипалий,
а ми кохали те, що пам’ятали,
а пам’ятаєм, доки нам щемить;
вечірнє сонце, в соснах відхололе,
на жердці шмаття вимерзлого спах,
і сльози (наливаються в очах)
і помаранчі (як дівчата голі).
 ВІРШІ ПЕРІОДУ 1973-1979 рр., ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРКИ “ПАЛІМПСЕСТИ“

***

В Сибір летимо. Я і пару Кирил.

Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.
За нами наш тин із порубаних крил,
під нами земля як затертий підручник.
Гай, гай, колись в пору зелену весни,
як серце іскріло і рвалось на волю,
нам снились про славу нестерпнії сни
і навіть симптоми космічного болю.
Ми рвались, угледівши в сонці ножі,
і кидали з викликом клекоти сині.
Шукали у Гете своєї душі
і навіть знаходили — в блудному сині.
Літав наш Пегас. Але й ми не осли,
за безцінь та спродали зрубані крила,
а потім у збиту дорогу вросли
і зрештою хату та й спину прикрили.
І ось летимо. Смішно — що там зима.
Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.
Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,
коли навіть з власною смертю змирились.
А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.
А геній? Що геній? — життєвий невдаха.
А люди? Що люди? — в театрі ляльки.
А мозок скувало тенетами жаху.

***

Весни колимська парость мов ридання,

сумує верболіз межи снігів —
криваво-синій острах сподівання
на радощі коротких літніх днів.
Неначе в’язень 2-літній
в пекельно-чорній штольні смерто-літ
завидів шпару — як огні досвітні,
ява чи маячня? Чи кров і піт?
І сльози, сльози, зсілі кришталями,
збудили з себе сяєво смертей.
О верболози, голими жалями
ви ув облогу серце берете.

***

І паростків душа не попустила,

і серце не відтерпло з холоднеч.
За ста дверми вітчизна ворожила,
котрих синів обрати за предтеч.
Циганська хустка, спущена на очі,
стара спідниця, шита в шість пілок.
Спрацьовані долоні, темні ночі
і надовкруж — як смерті холодок
мовчання, темінь, тиша незглибима
містичний струм і долі таїна.

***

Непевні подими, циклони

довкола мене гоготять
болючі відпуски, полони,
і щовб, і просторінь, і падь.
А пругкокрилі гоготять,
обважнені моїм бажанням,
незнані птиці — злетом, длянням
і начуванням долі. Злять
мене — одлетного. Провалля
дотичних мет, тороси туг
заобрійних, коли за даллю
за пругом застрибає пруг
дознань, допевнень і досягнень
того, що трапилось тобі
без жодних пошуків і прагнень,
мов радість, явлена в журбі,
що раптом падає під ноги,
підстрибуючи, наче пруг.
Оце, життя, твої дороги
самовивищень, як наруг.

***

Обридла діалектика душі

падінь і злетів (але завжди — спадів),
дух звомплений всієї прагне п’яді,
останню п’ядь, живу ще, полиши.
Ця колотнеча віри і зневір,
пропасниця даремного зухвальства,
як тичка псів біжить од тебе паства
докучливих таємних голосів.
Обридла діалектика біди,
чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,
хоч почорніла од волань десниця,
що шле клятьбу на весі й городи.
Набридла діалектика гризот
і небо незворушне теж набридло,
а ти стоїш страпатий, як страшидло,
а проти тебе зоряний комплот.
Страшну крамолу замишляє виш,
а вісь земна гойдається на місці —
лиш криволети дальніх ауспіцій
знакують смерть, що од життя миліш.

***

Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків

спогадування-дні. Кульбабами бажань
сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків
аж товпилась земля. Була пора світань.
Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,
дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.
Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,
чарівнішим від свят: і риттю грався маг.
І ти біліла вся, неначе кість слонова,
точена й молода — господньої роси
троїста барва барв. І мовив Бог: готово.
Прийми цей дар. І вже нічого не проси.
Овали — мигдалі очей — була то мати,
так ясно нам булось у літеплі притуг.
О думи-спогади, о віри перелети
за небокрай чекань, де зорі снами снять.
І жодних роздумів, і жодної прикмети
про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.
Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,
без труду, без гризот — запричащусь я дива.
І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,
немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.
Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.
Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.
О земле предодня, я лиш тобою славен,
пусти мене в свою потьмарену глибінь.
І мева з химород сподіяння постала,
і тиша уляглась вздовж молитовних кред.
Вовтузились сонця, мов голубі кружала
полянських золотих з узорами пісень.
Зарінок зеленів, затон синьоберегий
в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.
І віддавався я чуттям без обереги
від намірів палких і спалахів жахких.
О земле радісна, щаслива породілля,
за трудні родива Господь тобі воздасть.
Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,
і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.
А кордубатий ліс густу шорошив вовну
потвори темряви розповнювали зик.
І не передаси притугу невимовну,
котрою обболів стражденний чоловік.

***
Так трембітало — синню, садом, тугою,
рожевих руж красою колихкою,
і голоси здіймались над округою.
Був голос і мені — лише новою
розлукою, далеким зойком радості,
коли нараз крізь крики дроту й шпари
заради обереги і ощадності
глухих болінь прогонисті удари
спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,
так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,
котрась із душ із янгольських утрапила
у мій тяготний слід — і так неспроста
знялась під сонцем липня кушпела
поспогаду — від Моршина до яру
Протасового: подивуй покару,
що в стільки німбів б’ється вкруг чола.

***

Дерева посліпли од сяйва калюж

довкруг капотінь, капотінь, капотіння.
Земля — мов Господня гучна благостиня.
Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.
Мов богорожденні — соснові ліси,
немов ошелешені, струнчаться в простір.
Спросоння скидаються пижмо і жостір,
і падолу чути хлипкі голоси.
Замурзана, чорна, дебела весна
береться крутим, мов крило, косогором.
Насталене серце скипає мажором,
і пісня скипає — весело-сумна.

***
[А]

І ніч ночей, і стогін паровозів,

і вороновий стрепіхатий крик.
О як я звик, зібгавши в горлі сльози,
вас наслухати, наслухати звик.
Залізна путь, відьомська путь, катівська,
веде туди, де знявши до зорі
окляклі руки, б’ють поклони низько
тонкоголосі скрушні матері.
А мертвокрилі стугонять стимфали,
напевну провіщаючи біду,
що ослонила біле опахало
і по моєму нишпорить сліду.

***
 [Б]

І ніч ночей, і стогін паровозів,

котрим грудний мій передує крик.
О як ти звик, ввігнавши в очі сльози,
на рідний навертатися поріг.
Грудних бентег — ані передихнути,
зажеврів жаль моїх старих батьків.
Дай, Боже, сили — віддаль перебути,
об мури не оббивши кулаків.
Ця ніч ночей, як паровоз зітхає,
ані в одному оці сну нема.
Маліє світ, планета сновигає,
і бродить Мефістофель крадькома.

***

Дніпра жовтозелена грива

розкошлана по всіх вітрах
і грайвороння сиротливо
пірнає, схрипле, по ярах.
Цей круглий шурхіт серед поля —
мов березневий сирівець.
Земля чорніє, наче доля,
а край кострубиться, як мрець.

***

Ти загубився в горі — не знайтись

у чорноводді змовклого волання,
в ропі чекань і самопоминання
і гуку, що доносить благовість.
Б’є млість. І не сягнути горових
зажурених повік: усесвіт плаче,
і свічка смерку скапує, неначе
бринить сльоза в сузір’ях молодих.

***

На тій сліпучій висоті,

де тільки сніг і сніг і сяйво
небес осліплих. Там, де небо
не попускається на діл,
а все живе росте горою
і прагне вийти понад край
душі, те все, що прагне висі,
життя цураючись, умить
мені запало в душу. Світ
легенько деренчить розбитим
блакитним дзбаном порцеляну.
Як сяйво болісно щемить!

***

Все вужчає благенька смужка літ

і білогруді хвилі наповзають
на простір сподівання. Почезають
шляхи прийдешнього. І білий світ
подаленів, як загадковий острів,
немов прощальна любої рука.
А дні пливуть, немов крижини гострі.
І проглядає вічність нешвидка.
І всесвіт проглядає неозорий
і в ньому ти — мов цяточка мала,
що скоро скресне — од тужінь і змори,
і тінь висока стане край стола.

***

Коли ти нишком в мій скрадешся сон

і станеш коло мого узголов’я,
не жур мене, що більше вже з тобою
я не зійдуся разом. Оборон
Господніх нам не відати. Прощай,
рокований на смерть, по бездоріжжю
я вирушив од тебе. Чорна хижа
ото любов, і спочив мій, і край.

***

Коли життя струміння нешвидке

пойме колючі тіні вечорові,
і ти збагнеш: чекання полохке
ось-ось пойметься ярим гудом крові,
коли вільготне озеро чекань
враз затріпоче птицями зневіри,
прошепочи: пробудуть щирі й щирі
ті, розіп’яті на хресті розстань.

***

У день твого народження дивам

дозволено являтись.
Отже слухай:
в саду я зріжу кращу із троянд
на гілочці, де два чи три листочки
нагадують про те, що радість стисла.
Ти ж може, подивована до краю,
розгублено всміхнешся
і ледь-ледь примружиш очі.
То ти й є властиво.

***

Зашепотів весняний сніг,

забелькотав, задзюрив,
навергав геть забутих снів
до дна всю душу збурив.
Пронозисто чалап-талап
ясними калюжами
на кладці із козою цап
побуцькався рогами.
З паперу човник на воді
біліє між латаття
і дочекався я тоді
високого багаття.
Понад землею висів дим,
неначе кущ бузковий.
І став я поруч, став я ним,
навік позбувшись мови.
І сонце бігло в калюжах,
мов молоде лошатко,
і син мій любий — в любих снах —
мені шепоче: татку.

***

І пам’яті розмиті береги

і ти вертаєш в себе — надовкола
нічого не впізнати: дивний просвіт
тягкий, як протяг, ув оздобу сну.
(Вона ж і оберега): рідне місто,
кохане місто, рідне і чуже.
Туге сплетіння залізничних колій,
що кубляться в проваллі, ліхтарі
підбожеволілого хлорофілу,
що світить землю і вершить кінець,
лякаючи поконом. А дроти —
не добереш — жалкі чи електричні,
і гадиною потічок повзе,
і чад над ним — чи спогаду чи суму,
і переляк — як близько до дороги
і забиває дух — так близько стежка
твого вертання, зустрічей і втеч.
Аж лісом коні і тонелем коні,
тонелем — крик, ця рвань охриплих нот
про вбогу сивку — і з бездонь агоній
жіночий голос — гомоном предтеч.
Він настає, накочується, лине
і пругко звиснув д’горі, мов батіг,
і вже ти сон бажанням переміг,
бо раною відкрилась Україна

***

Були мої моління всує —

Бог не почув і не простив
і вже її душа прямує
в наднеба синь. І лине спів
і благість янгольська висока
її спроваджує у путь.
На ній почиє Боже око
і хори бронзою гудуть,
і пахне воском, пахне ярим,
і ладаном, і сіллю сліз.
Тебе ми, Боже, благодарим
за цей останній перевіз,
яким замкнулася дорога,
бо вже ні смерків, ні світань.
Десь під сузір’ям Козерога
горять, мов біль, чертоги Бога.
Постань, душе, бідо, постань.
Та очі склеплені навіки,
навіки склеплені вуста
немає звістки ані звідки
в рахманнім сні — земля свята
тебе сподобила. Молюся.
Мій Боже, пане мій, почуй
аж я сльозою обіллюся
карай мене, її почуй.
А човен плине, човен плине
скриплять, як скрипка, кочети
світ починається, як гине,
а гинучи, почався й ти.
Між зір гойдається колиска
іскряться срібні вервечки
в космічних родивах, у блисках
тобі являються віки.
А губи склеплено, а очі
обтяжила вселенська ніч
і темінь врочить, темінь врочить
і тільки сонце довсібіч.
Молився я, та не дійшла
моя молитва аж до Бога,
тобі прокрилася дорога,
а ти водою попливла.

***

Лиш спомини лишилися од мене

і шерехи обжурених листів
і дещиця трудів моїх і днів
і скрики тягучких осінніх кленів.
Ти кроками ворушиш мій неспокій,
хрустить досада, мов сухий пісок,
обстукав душу торопкий твій крок,
що ліг на вірші, подуми і роки.
Стенає, мов глухонімий, Бетховен,
мов полиски викрешує з небес.
Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,
але не знаю, хто він нині й що він.
Бідо, не застуй білий світ, не застуй,
хай понімує стіксовий затон.
Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.
Свій вид з цвинтарних появи ослон.
Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.
Чи хто це в мене в узголів’ї став?
Скрипить мороз самотності. Світає.
І глипнув оком без'язикий став.

***

Нарешті розвидняється, світає,

вогненного солопить язика
настурція, що всі намови знає
на всі намови — в кого де яка.
Там стільки туг тугий таночок водять
і стільки тих чекань палахкотить.
Лиш сподівання як сновиди бродять,
коли неначе мертвий всесвіт спить.
Дереворити місячної ночі,
пороша кружеляє з-над узвиш,
і заряхтіли голоси диточі
посеред гробових цвинтарних тиш.
Над приверхами гоготить вогонь,
і сяєво світання пролилося,
і тужно закучерилось волосся
над перемовами гінких долонь.
Як круглі рури їм жалі ростуть
і світяться і мерехтять вогнями,
а там, за велетенськими горбами,
ще побивається за нами путь.
Вслухаюся, вдивляюсь, накликаю,
ліг зазимком різдвяний щедрий спів.
Бровою, оком, серцем накликаю,
і памороззю світ замерехтів.

***

Мій сокóле, на кого ти мене полишив

проти ранку німого, проти жальних вогнів,
проти злої притуги при дрібних діточках
ані брата ні друга, тільки морок і жах.
Лиш синок, розметавши рученята вві сні,
нам нагадує наші давні ночі і дні
і дорогу в дорозі і журбу по журбі.
Буде подзвін в тривозі — по мені й по тобі.
Богородице-Діво, на правіки віки
будь пречиста, щаслива, і прости нам гріхи.

***

Вже сніг пускається в вікні

понад дроти і огорожу.
Німіє серце, повне дрожу,
невже повік не переможу
цей вік, цей час, цей вид, ці дні.
На білій, ніби мрець, стіні
ще світло сіється ліхтарне
і вітер подимає марне.
Яке ж, мій Боже, незугарне
життя в тюремній маячні
на чужаниці чужині.

***

Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання — чуєш? Прагне суходолу
(коли довкола пусто все і голо)
душа твоя. Прорватись горлом рік
і в ньому закінчити свій кінець,
свій біль убгати в озеро тужаве,
бо ж задля щастя жив — не задля слави,
не задля мсти — колючий твій вінець.
І ти — вже не живий, а ще й не мрець,
напівдорозі став і виглядаєш,
лиш ту, котрої зразу не пізнаєш,
свою страшну почвару — хай їй грець.
Оце самонародження твоє
то голос смерти: пристарайся брате,
бо вже заходить час твій вирушати,
пора і дописати житіє.

***

Тихо тихо далеч даленіє,

даленіє далеч — степ мій спить.
Всюди пітьма, але в серці дніє,
але в грудях — ранок майорить.
Що мені до тоскного тужіння
до видіння, скніння — що мені?
Чути чайки жалібне квиління,
чути, вже життя моє в огні.
Стій і стій. І стій і стій. Несила
зупинитись, впасти і пряміть.
Вся душа стражданням обболіла.
Даленіє далеч. Степ мій — спить.

***

Водно кохана і її прамати,

днедавня туга — сняться ніч у ніч,
і голий сором мій і голий сором
натроє ділить ту малу кімнату,
де дух зведеш — і не уникнеш ока
сумного, сторожкого, як бджола,
остання з медоносиць. Ніч у ніч
я сновигаю в пам’яті, а пам’ять
в мені блукає, поки аж не втрапить
загублену стежу. І вже розкоші
мізерних воль свої сувої стелять,
мережані дрібними квіточками.
І я вганяюсь зопалу в той розпач,
що Бог мені справіку знакував,
і вічні кваплення, боріння вічні,
і синій стогін мурів перетерплих
солює в тій пітьмі, котра обсіла
геть душу, обіцяючи полон
рятунку смерти. Добре, хижа пам’яте,
що досі ти у сні мені їжачишся
і забираєш добрі сновидіння
і насилаєш рій передчуттів.

***

І довго достигало власне око

між дріботінням надсвіту, повільно
воно росло, круглішало, допоки
відчуло радісне туге кільце
утрати, звільнення, протистояння
на рівні безміру. А перший безмір
лишився як грудний рожевий сон.
Там крила птаства рясно миготіли,
мережилася зелень дивновзором,
а душу вже поймав самодоходжень
зухвалий холод і зухвалий жах.

***

Як розіллялася вода — ні броду переброду,

бозна-куди, але гайда, шикуймось до походу.
Мене ж ця повінь голосна спіткала самотою
і світить вічність осяйна над віщою водою.
На узбережжі німоти стою один єдиний,
питаю: ти це чи не ти на всій недолі винний.
На узбережжі німоти з пораннього тирличу
наводжу спалені мости — зову, стенаю, кличу.
Як позав’язувано світ — немов під бинду крепу
зійшлося сто днедавніх бід і диких духів степу.
І калиново сніг запах, конвалією хуга,
по загородах, по снігах, де владить зла зав’юга.
І де лиш погляду не скинь — ні броду переброду,
довгаста вартового тінь лягла на загороду.

***

І сніг запах калиною, калиною червоною,

зірчасто крівця капала і мерзла по ярах.
Ти ще була дитиною, уся надії повною
сміялась, а не плакала, губами бгала страх.
Чотири хлопці довкруги — усе вродливі до ноги,
все чорновусі — не губіть мене напризволяще.
І губи спинені з біги ронили сльози в мить жаги
і збожеволіли боги, світів продерті хащі.
І позбігалися світи і ти в лещатах самоти
запрагла долу з висоти аж в очу тьмяно стало.
Та обрій хилиться хиткий і стовбур крутиться виткий
загупотіли молотки, життя губами бгала.

***

Я ще був там. Біда ходила слідом,

за мною назирала в сто шпарин,
а грудень догоряв ясним болідом,
він не корився і не крився він.
Я ще був там. Пречистими снігами
земля стелилась, вільна од чекань.
А за твоїми, земле, берегами
затріпотіли сполохи смеркань.
Я ще був там. Та вже моя дорога
повернення ховалася в імлі,
молилася зоря золоторога,
і я молився, впавши до ріллі.
Тополя самітна поклони била,
молилася смерека голуба,
а стежка бігла і себе губила
там, де чигала по кущах журба.
Про що ти думав, повен сподівання
про те, що, слава Богу, час біжить,
мов кров тобі із рани цебенить
за кілька кроків бігло начування.
Та брало погляд сяйне чудування
морозом помережаних суцвіть.

***

Був вечір. Втома. І досада літ.

Барак порожній. І докука довга.

Сон сну. І втома втоми. І не легше

прокинутися: табір споночів,
аж сіла зірка на дроту й щебече
і сяє горлом — з-понадсвітній спів.

Коли прищухло довкруги, поближнє

усевладуще ревом так реве,
ану збагни — суворе ачи ніжне
те, що тебе всевладно так зове.

Не задивляйся. Зиркай ненароком,

і хай спурхнувши зірка ввійде в сон,
в безнебу ніч, де мигдалеве око
засяло поміж витлілих опон,
що зачинили за стома замками
по безберегій сосон німоті
те все, що вабить щедрими дарами,
провідним світлом вабить у житті.

Колотиться душа твоя ненатла,

ревуть роги. Тремтить колючий дріт,
а відьма доля розпустила патла
і щось не своїм голосом кричить.
Ступай. Ступай. Я вільний з переляку,
зухвалий од нестерпу і гризот.
Кому ж кладу свою останню дяку?
Життя, мов жито, збите в околот.

***

Сиджу надвечір — при багатті,

бандура тужить у руках.
Бредуть тумани пелехаті —
ординський накривати шлях.
Кінь биту землю копирсає,
вітри у дубі шелестять,
нічна зірниця догоряє,
татари за горою сплять.
Куди ж податися самому,
коли ні душки довкруги?
Десь мертвого у папілому
мене загорнуть вороги.
Тож пий із кварти оковиту
добудь із дека дикий гук!
Долину, кровію политу,
пантрує невсипущий крук.
Та є ще люлька і шаблюка,
ще є пістоль і довгий спис.
Дарма, що світ, немов гадюка,
наліг на груди й горло стис.

***

Наснилась, мов сонце — жовтава і біла

і душу купав твій, як літепло, сміх,
і все гомоніла про щось, гомоніла,
руками закривши розпуття доріг.
Грайливо обнявши погруддя різьблене,
ти світ обернула на давні літа,
аж серце, збудившись, забилось шалено
і стиглі додолу хилились жита.
Додолу, додолу, в це золото літа,
в родючий чорнозем, на колос тугий.
Жовтава і біла — мов сонцем залита,
аж сон увірвався мені дорогий.

***

Нам відпустила доля зла,

окраєць крику відпустила,
аби душа не так боліла,
що світ затявся дубала.
І проростень, і бугила,
і жалом жалощів тріпоче
доба і не пустити хоче
стежина, терням поросла.
Зоря вечірня ізійшла,
над нас зросла зоря вечірня,
і рветься проповідь нагірня
над дальнім вигоном села.
І то: іще душа жива
і виривайся із печалі.
Ходімо далі, далі й далі
докіль збіліє голова.

***

І знову те ж: дешева сухозлоть

ізблякла. Більше не сліпить мій погляд
полудою. Окреслилися межі
і цейсвіт вільно входить в потойсвіт
(як давні друзі? Ні, неначе хвиля
гамує хвилю, входячи в її
таке пругке довикінчене тіло
ані без гребня піни). Знову те ж:
тепер, на приослаблому бажанні
задосить цього: знимочка — і ти
і син і кволі вигини край уст
з однаковим повтором. Що ти, синку,
задумався? Не в силі увійти
в дорослу думу? Задарма не ремствуй.
Цей світ — без зморшок, наче дійшлий шпик.
Ти дивишся, гамуючи свій натерп
довгождання. І спомин, що мене
до тебе в’яже ретязем страшнішим
за цей, що в узголів’ї. Знов те саме:
дешева приблякає сухозлоть.
Так тоскно ти вглядаєшся у мене
і в тебе я вглядаюся. Мовчи.
І відвернись. Занадто порожнечі
навергалось між нами. Там і ти
ослабла в тузі, там і я, ослаблий
од всеждання. Стули свій погляд. Спи.

***

І сниться сто твоїх подоб,

геть пам’яттю розмитих,
недоля зимний студить лоб,
зажурою поритий.
Усе, що є, перетрясло,
лишилося на споді
щасливе і страсне число,
Господь промовив: годі.
Стою один посеред бур,
посеред начування:
допіру спекався тортур —
іде нове наслання,
а ти в пітьмі — одна стоїш,
як свічка опівнічна,
то або хмуриш то світлиш
мене і кличеш зично.
Під ноги тулиться моріг,
дорога струменіє,
і чадний висивілий сніг
як безум мій чадіє.

***

Цей тлум надій і молодих смертей

за розпач вищих, ця хистка дорога,
де порив обганяє переляк,
а страх волочиться, немов кайдани
за скорими ногами — все зайшло
за зазубень. Спізнало свого краю.
І кожен вийшов у надмірний світ
і сонце нам скололося на скалки
по дрібці, мов по проскурі, бери
його розбитим. Досить того світла,
що в пам’яті. А більшого нема.
Позаду нас опав недавній мур.

***

І жодної надії довкруги

і жодної надії на рятунок
нам самовтеча і отруйний трунок,
вам — розшуки живого, вороги.
І спогади мов відумерлий прах
ховають нашу душу перетлілу,
коли чеканням серце обболіло,
коли слова німують на устах.
Не хочу клику ревного, мовчи
і накликання ревного не хочу,
лише вві сні життя стоїть ув очу
як тільки не волай і не кричи.

***

Мені твій голос пролунав,

якого я не розпізнав
у добре знаному саду,
куди я з сином вдвох іду.
О як він бився, як тремтів,
мене обжалити хотів.
Так ластівки перед дощем
розносять свій високий щем.
Та все здавалося мені,
що я в чужині чужині,
і лиш твій голос приблукав,
якого я не розпізнав.
А що біліло навмання —
чи біль, чи дощ, чи бризки дня?
Веселки гнулися гучні,
озера дужились бучні,
росли ліси і вечір гас
як сонний джміль чи контрабас.

***

Відслона за відслоною — площин

і мріє дух, живе архипентура,
хапливо мерехтить твоя натура,
як вигублений за словами чин.

І стільки причинилося причин

і кожна б’ється головою в мури,
сотаються дощами дні похмурі,
а висотаються — на твій спочин.

Ці зойки зойків, ніби дріботінь

дощів високих на приспалих водах,
дивись у них, затамувавши подих,

і спробуй добачати власну тінь.

Між власними подобами шукаю,
кого ненавиджу, кого кохаю.

***

Спи. І не думай. Склепи свої очі. І спи.

Навіть як сон не заходить — склепи свої очі.
В снінні спізнаєш натхнення години урочі.
Ну, а не можеш спізнати — лежи і терпи.
Світ збожеволів і рве посторонки румак.
Нагло розскочився обрій. І ніч безберега
ламле рамена гінкі. Йде по шерезі шерега,
бачиш життя твоє суєтне рушило вспак.

***

Яблука стиглі так порожньо б’ються об землю,

гупають глухо об землю тверді зеленці.
Вистелив Бог предковічний суницями стелю,
яро ягоди ярі, як сльози, течуть по щоці.
Сльози чи кров? Чи безсоння? Ачи маячнею
біла збіліла ява: немає тобі
ані на небі ні в пеклі дороги, щоб нею
стати і жити і сіяти час на горбі.

***

Те безбереге небо степове,

пропахле полином і чебрецями,
і маків червінню й суріпок медом,
і ковилевим шурхотом століть,
мене малого вчило. Понад тим
безкраїм небом слалася стежина
моїх дитячих років. Там було
мені мій день і необачний вечір.
Тьмяніла ніч. І я крутим узвозом
угору брався місячною стежкою
і кожен крок свій пожадано пив.
Тьмяніла ніч. І щедро вкриті тьмою,
вовтузились яруги невпокоєні,
і наді мною щиро простелявся
сумного неба золотий сувій.
І кущилися чагарі обабіч,
обабіч гусла темінь сизопера,
скидаючись вві сні. І жовті зорі,
немов курчата, бігли в небесах.

***

Довкола зайченяти — дрібен-світ,

дрібна вода і луг і дрібен дощик.
Гриби дрібненькі і дрібненький кошик,
дрібне обличчя й брів дрібний розліт.
Дрібнішає в узвишші святовит,
утіх дитячих птаство перелітне,
і тільки сонця око ненаситне
за смертю задивляється в зеніт.

***

Дні щирі, нелукаві, озер ясна габа,

на молодій мураві горіла кульбабá.
І горобці купались в калюжі по дощі,
і діти осміхались, як росяні кущі,
і струменіли води, і сонця білий спах
урочив, колобродив по чорних чагарях.
Я, земле, твій єдиний, я син єдиний твій
всміхалися хмарини із-під пухнастих вій.
На них я задивлявся і чудувався з них,
а травень длявся, длявся, заки потоком збіг.
І сліпота сліпила, голубила серця
синь — біла, біла, біла без краю і кінця.
І стовп вогню котився, як голуб кружеляв,
мов довгий сон наснився, мов душу рай опав.
А син — мале телятко — тулилося в плече
і промовляло: татку, а де той світ тече?

***

Ти десь там сниш. І бачиш милі сни,

котрі течуть з-під білої вуалі,
а я тебе пускаюсь — далі й далі,
мов берегів своєї вітчини.
Ти десь там спиш. І тепла охра стін
оберігає од снігів і вітру,
а я сную цю думу, цю нехитру
фантазію зимових холодин.
Ти десь там є. Напевно ж, десь там є,
та, що в моєму мареві блукає,
і спів, неначе нитку, засиляє
в моє німе й оглухле житіє.
Ти десь там є. Десь неодмінно є
ота, що призведе до божевілля,
до себе кличе на своє весілля
і ніби приском душу обдає.

***

Не утекти і не наблизитись, ні собі місця не знайти

ані жахатися, ні зизитись, ні зупинитись, ні пройти.
О те моє відьомське вариво, та колотнеча стасвітів,
о те чадне жагуче марево вгорнуло горло і до брів
сягнуло, поповзло, розбіглося, заквітло на сумнім чолі
те, що вродилося і стиглося і знов згнивало у ріллі,
і жальну прорість попускало знов і брало темінню зело,
іспитувало невиразно усе що буде й що було.

***

Заспокоїлось минуле,
кожен вид за вітражами
кружеляє день за днями
і твоє кохане й чуле
заніміло серце геть.
Надимається дорога
від диявола до бога,
вслід ступає всетривога
і спинилась біла смерть.

***

І герметичну виснив я труну,

що стала і дорогою і полем,
моїм минулим і прийдешнім болем,
надійно заступаючи від сну.
І снився Кар — зажурений такий,
немов отетерілий од докуки,
допоки мати заламає руки
наш гріх відпустить Бог усеблагий.
Я уникав тих моторошних снінь,
втікав і навертався, і проходив
уздовж, як світ пролеглої погорди,
і в тій погорді поглядом блудив.
Невже ти научаєш порожнеч
і спекатися совісті навчаєш.
Наближуєшся ти — і проминаєш
і в невідь запроторюєш предтеч.
Така на серці тоскна тягота
і віра, і впокорення тягучі,
і люта лють нас трусить, як падуча,
і як падуча, близиться мета.

***

Душа переболіла — ні жалю, ні страху,

у Бога на духу прозоре сяє тіло.
В терновому вінці — останні рви причали,
сказилися начала і звомпились кінці.
Між двох твоїх надсад палає свічка жовта,
але себе оговтуй — і піде все на лад.
Доріже без ножа розпроклятуща доля —
така мені недоля, така мені чужа.
І неба вороння у головах кружляє,
і світ тобі змеркає, бо й світить навмання.
Заціп німі уста. Згадайте нас, братове,
без краю і без мови і віщого хреста.
Заціп німі уста навіки, товариство,
іде вертепне дійство — без чорта і хреста.
Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть —
і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть.
Додолу голову нагни — нагни і не питай
про чужаницю чужини ані про рідний край.
Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже,
коли од висохлих очей і Бог не вбереже.

***

Ліг горілиць — і подивляю зорі,

а за плечима в мене вся земля.
Отак лежу в покірній непокорі,
і Бог мені шепоче іздаля:
мій гноме, рабе власної гордині,
ти макова зернинка в цих світах,
явись мені в промінному одінні
рукою прогорнувши сонця спах.

***

Лежу під сонцем вересня, укрившись

незграбним пойменованим бушлатом,
і чую: спалахнули сірниками
мої одвиклі од пера пучки.
Лежу під сонцем вересня. З тополі
об загороду дзвонить падолист,
мов щур поводить шиєю, недремний,
дбайливий друг мій, видершись на вежу,
а охра смутку, вплетена в траву,
нагадує мені часи колишні.
Так човен, лігши набік на воді,
вглядається безоко в чорну невідь,
востаннє потерпаючи збагнути,
де вивід твій, рятунок чи кінець.
Та хоре серце вересня тріпоче
метеликом осіннім. Поміж листям,
оброненим, зблудилася бджола.
Коли гулкі німують лабіринти,
втішаючись своєю походою,
йде косогором вереснева смерть
всі переплутавши початки і кінці
(мережачи ясну свою дорогу
ще й манівці мережить обережно).

***

Як світлячки, що миготять із ночі

трухою сподівань, палких і в смерті,
ми світимо обаберегу темінь:
сигнали в порожнечу й німоту.
О як нестерпно хочеться подовжень
і невигасного самопалання!
Але не може скам’яніти спалах,
бо не в сльозі прозориться кришталь.
Тоненька пройма світла — ген тамсвітнього
щоразу то спахне, а то загасне,
і ти від вертикальної надії,
здається, відмежований ножем.
Це тут. Це тут. Усі кінці й початки,
рятунок твій і смерть — одне ув одне
перейдені — кінці твої й початки
замкнулися, мов вольтова дуга.

***

Сорочка тріпоче — із білого болю-вогню,

струмує дорога — од білого-білого болю.

У білій як літо, у білій як спека сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав
(в якому то часі, у віці котрому, у році?),
який він веселий, немов на весілля рушав.
Я стежив за ним, бо ж і сам я до нього належав,
бо й сам танцюристий і радісним оком зизив
по весях — над бані, а як городи — то над вежі,
тривожний і зичний, джерельного голосу пив.
Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє —
струмок повесняний чи плаєм нагірня вода.
Кого він лишив? І на кого так довго шукає?
Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?
Тюремнії друзі. В три ціпи нас чорт не змолотить,
дарма що узявся уже кривавицею тік.
Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,
кому з них забіг аж кудись обережний язик?
У білій як літо, у білій як літо сорочці
по білій дорозі вельможно товариш ступав.
А я на тамтому, а я на тамтому аж боці.
І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?

***

За сном не чув я, що мороз надворі пересівся,

і, визволений від погроз, Софіїн град відкрився.
Мов крижаний топився мур — вода заструменіла
і тупітнява рідних юрм від досвіта будила.
Ото веселики гули, джмелі ж які літали,
з тобою, люба, ми були — од гурту відставали,
від колотнечі передмість, бо Київ семигорий
став посилати благовість — з усіх своїх соборів.
Нарешті збір, нарешті збір померлих днів і років
мов ґрати чорних спроневір і ярих життєтоків,
і я подався стрімголов до голосного свята
агов гукав когось, агов — але кого ж гукати?

***

Отак собі й живу, позбулий часоплину,

і рідну Україну не кличу не зову.
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в головах.
І рідний Київ мій у золото гучливе
не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,
медяні гуки бань стар-княжої Софії
не оживлять надії і чару повертань.
Отак собі й живу, неначе лист опалий,
лиш місяць гострожалий насуплює брову.
Таке твоє життя і просте і нехитре,
кульбабою на вітрі під буряне виття.
Та рідний син біжить — пустився з крутояру
на радість і на кару — аж вся земля дрижить.
Оце ти й є, моя дружина і вітчизна,
і трунок і трутизна, і смертна течія.

***

Той ранок, мов софіїне крило

залопотів, здригнувся сизоперий,
тож навстяж душі одчиняй як двері
і йди у синь, у жеврінь, у зело.
Здригнулись сосни, ніби од роси,
мідяним стовбуром тече живиця яра,
і повна меду й молока отара
поранніх бджіл. І свистом — голоси
розбіглих променів. У тому хорі
із гуків зіткана колиска. Птах
золотоперий висне у світах
в ультрамарину невимірнім морі.

***

Свята бо є, свята єси, скорбото,

той тихий присмерк гріє білота
долонь твоїх, кохана, шанобливих,
а сновигання зграбної ходи
опоніч звеселяє. Як урочо,
як високо німує німота,
коли тяжкі мідяні канделябри
підсвічують ялинки ліпоту.
Спить горілиций син. Край нього навзнак
ти падаєш, коли утома дня
тебе, нічну, зненацька знемагає
і мовчки бог вдивляється в бенкет
прогінного і пахучкого тіла,
напризволяще кинутого в сон.

***

Білу-білу льолю подимає жар,

довгі руки голі з-понад чорних мар.
Місячна дорога просто в гострий ліс,
журавлів тривога і відьомський свист.
Лисою горою ген на чолопку
стоїмо обоє, ніби на містку,
але вітер, вітер, теміні вода,
поле млою крите і ярів руда.
Пойняло нас небо над усі віки
і осінні згреби й пекла язики.
Стовбури здушили, крони загули,
душі нас душили, водностале йшли.
Пісня водностале в’ється, мов батіг,
полум’я стожале і мисливський ріг.
Тіло перетліло в полум’ї покар
і лице світило з-понад чорних мар.

***

О ти як білий білий спалах

мені в опівнічній пітьмі
як білий зойк, як білий плач.
Все, що душа колись кохала —
верни непам’яте настач
ті довгі тягучкі долоні
рамена — білі, аж п’янкі
пітьму народжень і агоній
і губ солодкі пелюстки
повільне в темінь западання
аж зорі бризкають з очей
і настигання, проминання
і знову зустріч — з-за плечей
ти ніби з озера лілея
і чорно вогко гаряче
і тепле літепло спочинку
наближень порухів дерзань
і лотоками струмувань
ти вже пливеш ласкава жінко
у млосний і солодкий чад
самоповернення — утечі
ключиці, щоки, губи, плечі
все йде на тебе невпопад.
Я п’яний тугою твоєю
а потім клус алюр галоп
тебе за власною межею
спіткає. І тоді — потоп.

***

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не

дивуй мені. Спокійно геть од мене,
таке життя нестримне і шалене,
лиш я холону в цій самотині
і зацвітаю в потойбічні дні,
які повернуть суть мою без мене,
і заквітує дерево зелене
по той бік сонця. В глибу глибині
світів заблуклих. Думи загудуть
і барвами замерехтять співзгуччя,
і явиться нам вічність, як падуча,
і ніби круча прямовисна путь
накаже йти в незнане. Бо грядуть
віки по нас. По наших душах стогнуть.
Криві серця і погуки страстей
аж порскають, коли стає Антей
і вже ось-ось весь небокрай посовгне,
от-от напасник той гіперборей,
як у журбі вся суша одвологне
від раю до пекельних емпірей.
Гряди за мною, зірко світова,
о зірко світова, гряди за мною,
над покриком і сяєвом і тьмою,
гряди, гряди, гряди, заледь жива.

***

Усе, що думалось, минеться,

морози, острах і Сибір
і цей триклятий бузувір,
що скільки гне, то більше гнеться
під німбом ґрат і гнітом вір,
а все життя йому здається
через дорогу в вічну шир,
яка уяві надається,
як нехрещеному — псалтир.
Який нам батько — точних мір
цю путь життя колись відміряв
він нас не відав і не вірив
ні в гук гармат, ні в виспів лір.
І хто докине цей докір
цей докір рук і уст і плоті,
коли, заблуклий на болоті,
конав, коловся ревом звір.

***

І не син і не муж і не батько ні брат.

Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат.
І не і шепочи, спантеличений день,
як не можеш — кричи, як несила — мовчи,
що не крок — то і пень, що не пень — то і крок,
це веселий твій день без біди і морок.

***

Уже — я рідний паділ розпрокляв!

Переселяюсь на нову планету,
бо так судилось кожному поету,
якого світ собою оминав.
Прослалась ніч — розкрита готовальня
з рейсфедером і циркулем зірок.
Найтяжче зважитись на перший крок,
бо тільки перший — то непроминальний.
Душе, ти вже затвердла кораблем?
Відваго, ти накреслила маршрути?
Галактико, ти як ялинка шута,
під нею, отже, рік новий почнем.
Блаженне переселення душі —
і смерти, і народження, і втрати.
Проте ламаю застарілі ґрати,
лиш, пам’яте, думок не воруши.
На старт, на старт, рушаємо за мить,
а перевір-но, що ти взяв з собою?
Недуже серце, обігріте кров’ю
прапрадідів, за правдою щемить.
Зумій же народитися, коли
раптова смерть тебе нараз обляже
і пуповину, що з землею в’яже,
присипле антисептиком золи.
Ще гуркотінням заткано твій слух,
ще видяться до болю рідні лиця,
і світиться планета і святиться,
та вже колише душу вічний рух.
Народжуйся на старість. Півжиття
вже збавлено довіку. Пів — для тебе,
то навіть забагато. І не треба
ні згадок, ні жалю, ні вороття.
Стули губами цю розкриту рану
і накажи повірити собі,
що подумом ти відданий добі,
що вмреш за неї, що тобі кохана.

***

І два світи постали обіруч,

розмежувавши тьмяну душу навпіл.
Отож, спинися, вижди і збагни
котра з них ближча — та, що ген на белебні
барвистим покотьолом сновидінь
летить, летить, заноситься в провалля
округлим спалахом чи ця, постала
ізвомпленими корчами бажань,
геть темрявою критих, безголосих,
надсадних, надокучливих, тяжких,
голодних світлом, голосом і хлібом
і віковим страшним передчуттям.

***

І ось вона, оця глуха душа,

вовтузиться, займається, шукає
собі глухого закута — протятись
світанно-шарим мерехтом, прониже
її худе рентгенівське проміння
і зобов’яже. Вижди і збагни.
Заліг, мов пес, незнаний шарий обрій,
острішком лісу визирає з сутіні,
разком вогнів полискує уздовж
колючої горожі. Стань і вижди,
і розпізнай за голосом бажань
себе самого. Обіруч постали
оба світи — по праву руку — цей
в торосах настовбурчений, колючий,
мов дикий кремінь вікових терпінь,
котрого тільки й можна причаститися,
аби не вмерти. Вижди і збагни.
По ліву руку — древній, аж до ер
самопостання, гоном безберегим,
щовбом смертельним, що наліг на серце
і наслухає втомлене буття —
той древній світ — і радісний і тужний —
непам’яті. О смерте, промежуй
оці життєві кола, відокрем
біду од щастя. Доброму і злому
кажи межу і позначи шляхи
для самовтечі. Висотані жили
за мною тягнуться, мов вервечки.

***

Ти чуєш голоси? Не спи — кричить усе єство,

лише поріг переступи — і ночі торжество.
Кавалок місяця, кристал палеозойських зір,
провадить нас високий шал вікам наперекір.
Лежать у келії мерці, пропахлі небуттям,
острішок жаху на лиці — що сталося з життям?
Ошмаття масок обвиса — на споді рана ран
і долі втрачена краса і згублений талан.
Ти тут гори і тут і тлій, хай попіл попелищ
крізь сто смертей провадить твій дух причастивши вищ
до падолу навиклих бід. Але життя твоє
простує ріками убрід і бродом постає.
Ти тут, ти тут, ти тільки тут — чистопис і архів
і вільна воля пут і скрут і скручених голів.
І безголів’я чорних доль, сподіяння хрести
знакують путь неволь і воль, значать межу мети.
Дарма, ти чуєш голоси? Мовляє Пан-Господь:
не жди поразки, ні яси, сам душу з світу зводь.
І розпізнай межи страждань і дух і плоть і рвань,
глаголом Господа постань — мудрот, щедрот, карань.

***

Ходім, допоки сонце ще за хмару

не встигло заховатися, допоки
ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода
моїх сумних цілунків, поки ще
гуде бджола над головою в тебе,
допоки тихі переплески хвиль
доносять моря виглухле гудіння,
допоки ще триває білий світ
і не звістують нам кінець дороги
надузбережні кручі.
Пелерина
так полохко тріпоче на плечі,
твоя долоня в’ється вколо шиї,
засмаглої на сонці. Син забіг
далеко наперед і назбиравши
камінчиків, пускає по воді,
зрізаючи покірні мудрі хвилі.
У темінь сну занурюється шлях.
Все вище й вище залягають води
п’янкого забуття. А вище горл
шаліють зорі, товчені на скалки.
І непомітно спекуємось стерпу
на безгомінні сподівань і воль.

***

Так спогади значаться часом,

допіру пам’яті туман
скресає в забутті. Різьбиться
в огранці пагорб, мов кришталь.
Снується дим ріки. Зійшла
тяжка роса на стиглі луки
і пахла гіркота розлуки,
блідавість любого чола.
І дві скидалося руки
і шамотіли-шамотіли.
Щось тихе губи шелестіли
і гримотіли лотоки
порожніх серць. Вода дзюрчала
у гострому, як ніж, яру.
І я збагнув: отут і вмру,
кінці утративши й начала.

***

І оступила душу ніч безмежна.

Борня із нею марна, а втекти
у сон — несила. Тож рятує спогад,
четвертувати прагнучи мій дух.
З усіх кутків він переходить в наступ
і пімсти прагне і кричить: тепер
ти не відбудешся, лиш серце здерте
на стожалінь палючих шпичаках.
Аж ти заходиш — і бліда, і гнівна
і деспотичні сіючи підбори,
затягуєш круг мене смертний зашморг
любові, начування і жалю.
І ось — воно! Неначе стовп пекельний
 ...
А ти стоїш. І закут мій грубезний
у сто дверей зарипав. І вітри
мою полощать душу. Страх як тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. А надто
смертельно так зустрітися і вже
повік не розминутися. Даруй.

***

Затягнулося ряскою й мулом

і туманним як сон забуттям
обгорнуло тебе огорнуло,
ані спогадів більше ні тям.
Десь там сосни голосять високі
десь кряжисті ще стогнуть дуби.
Заступай же зомлілого кроку
тільки паді і прірви й горби.
Гей те озеро сховане в лісі
переспраглі б зросити уста
і рамена твої рознялися
і зверескнула біль-білота.

***

Іди — не помічаючи одмін.

Є тільки двері — виходи і входи,
дорога без покар і нагороди,
один сухий суворий сірий плин.
Цей іспит серця вже дійшов кінця.
Лишився іспит. Серце геть зотліло.
Огнем загаслим душу обболило
в передчутті святого реченця.

Коли, не помічаючи одмін,

збагнеш цей світ як двері, двері, двері,
а вогник той, що наче зірка жеврів,
вмуровано між вигаслих вуглин.

***

Обрав ти для багаття темну ніч,

щоб полум’я бухало тьмавим богом,
і жодних свідків і за жодним рогом
і жодного від дорогих облич.
Це самопал-спалахування-спа-
сенне вік автодафе дороги,
обламуються тіні в сині логи,
куди нас припроваджує ступа.
Погрій же руки на дивнім огні,
коли конає серце обпашіле,
бо стогне дух, ще довше стогне тіло —
лишайся з стогоном наоднині.
Не заговорить ніч — ти добре знав,
відколи сквапним кроком перше рушив,
а море гнало хвилю геть до суші,
там де вогонь над ранок затухав.

***

Мій янголе, моя любове,

моя незбутня туго, ти
сполохані піднесла брови
в мої потьмарені світи.
Лети в німотному жаданні
крізь туги займища страшні
невже я чую на світанні
ті перелети голосні
і лячні доли наслухають
твій замашний німотний лет
нас тільки зорі ще й єднають
огнем подаленілих мет
а ти збавляй віка в чеканні
визбируй сльози по щоках.
Коли б знаття то б увостаннє
пішла б шукати по зірках.
О ти моя незбутня муко
тонкоголоса туго, ти
сполохані піднесла руки
в мої потьмарені світи.
Щоднини ставши до світсонця
ти молиш, Господе благий,
скажи, де ділась люба донця,
де син подівся дорогий.
Мовчить Господь, насупив брови
соромлений ховає вид
і наскрізь видуті діброви
гудуть з полями вперебрід.
Укрила сива заволока
недобрий обрій. Осінь. Дощ.

***

Трамваї, гроші і серця,

комоди й долі
спливають плавом без кінця
брудні і голі.
Дерева, авта, журавлі,
яри і мрії
підносять на однім крилі
зморенні виї.
Крамниці щастя і міста,
паркани й мури —
усе несе вселенська мста
в однім алюрі.
Все прагне заплисти за край,
щоб того світу
почути пісню диких зграй
несамовиту.
І увостаннє пригубить
отрути чару,
як сонце злякано спішить
зайти за хмару.
І ти — піддайся течії,
що дух поймає
і в’ється контуром, гаї
і дні ковтає.

***

Ця калабаня, ця іржа і гниль,

цей сморід болю, горя, спроневіри,
наверненої мсти і легкодухих
надій на справедливість, ця труха
пригадувань про давні окрутенства
і підлий цей чотириногий замір,
що підповзає нишком і тебе ж
рабуючи, мов на огні антоновім,
геть спопеляє — вирва душ і мрій
тобі нестерпна є, тобі нестерпна.
Цей мертвий чорний пересліплий став
бажань і зичень, ця віків западина,
ця гойданина душ і калабаня
щонайсвятішого чуття душі
мені нестерпна, о мені нестерпна.
Коли ти сниш і видиш, як життя
навзаводи ступає, то минуле
вганяючи в майбутнє, то нараз
майбутнє провістуючи минулим —
просвітлої годиночки не дасть.
Коли ти бачиш, як нам непереливки
отак кудись нестися, щоб за мить
проклявши проминуле, од знесилень
нам битися об дошку гробову,
даремне прорікаючи спасіння
у німоті, у чорній німоті.
Коли живеш ти, мрійнику, і все
омріяним караєшся і мариш,
пізнавши край окраденого завтра
і все-таки лишатися живим.

***

Я нині встав спередодня — допіру ледве дніло,

новий рік вийшов навмання, стежки його зблудили.
Під зірним небом він пройшов і місяця окраєць
значив узвишшям неба шовк і пахло рідним краєм,
бо струмувала течія нічного сновидіння,
дружина снилася моя, мов сиза лебединя.
Синочок ніжками ступав і лагідно вганявся
в поймисте царство тихих справ — на них він добре знався.
На них він лагідно підріс, до радості піднеслий,
а рік старий мов крига крес і лопотіли весла.
На тихім озері нічнім, де ряска й жабуриння,
небесний янгол, милий мім і стужене радіння.
І полиново пахнув степ, євшаном пахнув обрій,
здалося — з пам’яті росте, окляклий і недобрий.

***

Світанок стиг на сході, неначе мертвий птах,

і очі зводив подив по вишкових горбах.
Межею знакувалось тобі твоє життя,
жилось, немов прощалось, пройшло без вороття,
потрапивши в тенета, обранив душу в смерть,
а каламутна Лета зібгала шкереберть.

***

Спішу до тебе навмання —

дасть Біг — і стріти вдасться,
білоголове зайченя,
цупкий клубочку щастя.
Повз кучугури снігові,
дроти і загороди,
де плещуть тугою живі
гаї, озера, броди.
Ти зрідка в мій заходиш сон
уже напівзабутий,
а ледь ослонишся з ослон —
і ані відітхнути.
Такий дрібний став білий світ,
і все дрібне у ньому,
і я здрібнілий шлю привіт
синочкові дрібному.

***

Три дороги довкруги,

надовкола три дороги,
а четверту, слава Богу,
оступили за борги.
Де подітися — нема,
де податися — не знаю,
і на п’яту навертаю,
але п’ятої — чортма.
Світе, завеликий ти,
і пробудь як завеликий,
але ґвалти, але крики,
смолоскипи німоти.
І немає стерпу нам,
щоб удвох сусідувати.
Ти мій отче, ти мій брате,
роздаруйся — всім куткам.
Оберего оберег —
ти мені ланцюг смертельний,
світе ясний, світе зельний
зачарованих шерег.

***

Зелена ряска на жовтавих лапах

розважливих качок із калабані,
що коноплями тхне, поміж дерев
листопадом похмурим розколиханих —
зелена ряска на твоєму чоботі
обачний знак забутої весни.

***

Дорого дороги, дорого мети

ані не наблизитись, ані втекти.
Рушають окремі, тверді як дуби,
в високому щемі старої ганьби.
Тут путь наша вічна, тут вічний наш шлях
сокира двосічна тне по головах.
Над подимом долі, над сяєвом тьми
проходим поволі, мов тіні самі.
Обачно, обачно виважуй свій крок,
а млосно, а лячно, а скільки морок.
Посовгнувся крок твій — безодня і край.
Урвалися крокви — мій світе, прощай.
Донизу, донизу, де пітьма і смерть,
геть бгаючи кризу свою шкереберть.
Ногою за край не заступиш — твоє,
а Бог починає нове житіє.

***
Між галичі й сорок калини кущ поник,
і обірветься крок, і пролунає крик.
І схарапуджені сопуть вітри тяжкі,
і крокви кружані — сталевий сміх підків,
і стократ дужані стають на герць віки,
і стократ долані стенаються сини,
а думи зволані — кущами сивини,
і небо збавлене гудьбою молитов.
Нам інше — вставлене залізним долотом.
Не обжидай його в своїх химерних снах,
бо до незнаного іще куріє шлях.
Бо ще дорогою не перейшли полки,
а за тривогою ніч — хоч збирай голки.
Та вже веселкою оперезало край —
лети лелекою і в безвість почезай.

***

О як він прагнув, як він прагнув, неначе болю, білоти,

геть поцуратися як багнув і благодаті й ліпоти
тієї сяйної дороги, котра Голготою росла,
Дніпрові щирились пороги за байдаками — без числа.
Прогінною довкола тіла сорочка виліпляла торс,
хапливо і душа зболіла і крізь сорочку так біліла,
бо геть небес душив контрфорс і оніміла пісня пахла,
і полином і чебрецем ти став своїм передкінцем,
коли стежина, ледь підтахла, осліпла оливом-свинцем,
ти д’горі йшов і так лицем скидався на Господні лики
і був просвітно-без’язикий перед останнім рішенцем.
Архистратиг над головою тримав списа немов весло,
а рвінням поривом бровою дерзання між небес росло.

***

Ця вицілувана земля
губами моря-немовляти,
для кого жити — цілувати
і надбігати звіддаля
на власний край, де ліг жагою
таємних прагнень невідь-світ,
міцний, як кремінь, як граніт
понад Дніпровою сагою,
занурений сторч головою.
А тіло б’ється, мов живе,
а це мовчання гробове,
росте, мов скеля над пітьмою
іще непізнаних світів.
Душа колотиться у тілі,
і опадає у знесиллі
дух, що добою обболів.
***

Будуй корабель, бо усохла ріка,

будуй корабель рятівничий,
будуй корабель, бо кохана рука
вимахує, вабить і кличе.
Далека-далека весела земля,
раїнна твоя Україна,
з’являється в снах, визирає здаля
затятого блудного сина.
Будуй корабель і додому гайда,
як витихла — дома без тебе.
То все не біда, то все не біда
і бідкатись марно не треба.

***

Мій навіжений Боже,

та ж змилуйся над нами
молюся нині й присно,
бо западеться світ,
де жити стало тісно
із щедрими серцями,
а понад небесами
заказано політ.
Як праг я стати скраю —
земля не рознялася,
а далі подалася
за жовті куширі.
О краю мій, окрасо,
тобою Бог карає,
хто вмер, а хто конає,
скорившися журі.
Тобі, квадратний світе,
моє квадратне слово
квадратної розлуки
квадратні молитви.
Кущисті супить брови
мій біль несамовитий,
заламуючи руки
поверхи голови.
Ото Господь настачив
мені лиху годину,
і стільки зненавиди
цей вітер доль жене,
що я тебе й не бачив,
далека батьківщино,
що я тебе й не видів,
мій оглашенний дне.
Розводи і погрози,
етапи, крики, ґрати
і ватрища колючі,
як погар диких душ.
Надію май у Бозі
на ввесь свій вік страпатий
і сльози лий горючі,
а дар життя — не руш.
Тобі молюся, Боже,
щоднини і щочасно,
бо хто ж нам допоможе
по чорній цій біді,
коли радіє кожен
як смерть іде дочасна.
О доленько нещасна,
про віщо я тобі?
Ти, Отче, недоріко,
пощо були пророки?
Не знав би я мороки,
не збавив би літа.
Проллялись крові ріки —
історії отроки?
Несли у безвість кроки,
хода була хибка.
Вертається дорога
на знавіснілі кола.
Яка ще осторога?
Було задосить мук.
Розкішна і убога,
вельможна, але гола
ідеш крізь час спроквола,
а попасає крук.

***

Земля — хитлива і плавка — вседорога і всепрощальна —

здоліла стати, щоб благальна помічена була рука.
Хустина — голуба і синя — між золотих, як степ, пожеж,
твоя жалоба тане в тінях — і ти по тінях танеш теж.

***

Розцвів тюльпан і душу втішив,

брунатний і цупкий пиляк,
всі шість пелюсток порозпростав
одлегло і розлого так.
Розцвів тюльпан — я в нього в гостях,
до пригощання він мастак,
лилове листя подовгасте,
стебло м’язисте — гнеться зчаста
на ошелешених вітрах.
Довкола нього лиш братки,
вже при землі — цвітуть химерно,
просторять листя нагідки,
і амарант, як ненажерний,
зискує з Божої руки.
Та понад ними лиш тюльпан
князює, звеселяє лан.

***

Стовбури сосон — як стогони білі

в стрілку пустились — з коріння увись.
О безголосі, майтесь на силі
крони ж бо з хмарами переплелись,
снігом приструнчені — горнуться ввись.
О ці розбурхані розпачем крони —
тяжко їм, тяжко їм од висоти.
Здвиги й полони. Здвиги й полони.
Вирви і урвища. Мари й хрести.
Скільки вас, скільки вас тут споночіло,
в цій безнадії смертельних снігів,
білеє тіло, козацькеє тіло,
світ збожеволів, збожеволів.
Та постають перед вами прогінні
думи-передуми — в небо ростуть,
за поколіннями йдуть покоління,
ось вона, ось вона, визвольна путь.
Край визволений волі запрагне,
горбиться світ тяготою волань,
в пломінь пекельний кожного тягне,
тож заступай заповідану грань.
Врочило. Досить. Відваги чи люті
ачи безпросвітку пружиться крок,
рвуться померлі й Богом забуті
в сяйво цвинтарних зелених зірок.
Біль наче дим понад світом валує
і кумельгом, кумельгом, кумельгом
хмара, осонням прошита, звістує
сонце у груди йде напролом.
Виросте ліс і міцних і завзятих
виросте й рушить, немов Ельсінор.
Час бо собою світ заселяти,
з себе скидаючи шати покор.

***

Забудься. Стань. І зачекай мене

на самоті в такому велелюдді,
де спогади стовбичать, наче судді,
і пам’ять чвалом праліта жене.
Забудься. Стань. Я надійду. Нехай
ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,
там ти стоїш у білому одінні,
рожевлячи собою небокрай.
Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ
і вирину із тьми правікової,
де синій глід осіннього достою
пильнує тишу мовчазних воріт.
Не доторкай мене. Забудься. Стань.
Коли б ти знав, як тяжко не згнівити
оцих небес і смертний трунок пити
на безголоссі й німоті розстань.
Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.
Коли б знаття — як тяжко прогортати
цей присмерк літ! Лише не смій питати,
бо заламає горло мить вагань.

***

Вологі зорі дивляться згори,

загорнені у морок опівночі,
нашіптують про щось уста пророчі
довкола стільки злої поторочі,
що краще і не тужся, краще вмри.
Йдуть за тобою слідом явори,
і панський пес, годований, як злидень,
і голос довгих пащ, що й ніччю виден,
і тіні кострубаті, тіні три.
І поки ноші, як ковчег, пливуть
довкола плетив і жалких мережив.
Та ж ти собі ніколи не належав
ще не ставав на заповітну путь.
Вологі зорі — то чумацький шлях,
натертий, розтроюджений од Криму
сліпою сіллю. Окрай сяє зримо
на ґронах шарлатових, на хрестах.

***

Поет — мов дзвін, акумулятор тиші,

він гомоном виповнюється плавно,
як крапля меду, гук його державний
спадає благодатно з-під узвиш.
Ширяє лотоками німоти
жадання — безголосе й безтелесе,
допоки крила випростає меса,
щоб випурхнути з теміні в світи.
Неначе дзвін — поезія. Гуде
і самонаростає аж до повні,
жадання улягаються гріховні,
і стеблами молитви обрій жде,
що перейде крізь страстотерпця тіні
пророк, свого цураючись лиця,
в передчуванні віщого кінця
самоофіри й самовоскресіння.

***

У Святошині весна
води задзюрчали,
грає річка голосна
ніби на цимбали.
Скоро, скоро стане сніг,
запарують ниви,
жде — не діждеться моріг
сонця, грому, зливи.

***

Задивляйся в пітьму, задивляйся в пітьму

перед тебе нікого й нічого нема
тільки безвість сама — тільки пустка німа,
тож піддайся нагайці, їздцеві й ярму.
Заклекочуть як орли аорти
о не зрадь мене, моя жаго.
Йдуть когорти. Але ждеш кого ти?
Але начуваєшся кого?
Надійшла і стала при одвірку
наскрізь продивилася притьмом.
Що не сподівався, недовірку,
лиха ждав, а не хотів добром.
Потім ще й поріг переступила
сперлась об поренчата й мовчить.
Скільки того духу, того тіла
так стояла і мовчала й кпила
і будила в тілі ненасить.
Надто рано хочем одпочить,
теж мені лицарство недолуге
ну й козак — саме тобі звання
як же міг ти датись до наруги
так слухняно, сліпо, навмання?
Де ж твої поділись побратими?
Може захлинувся ярий гнів,
зразу ж поза мурами страшними
тільки день як стогін забринів.

***

Я з ними був. Летів за ними вслід.

Ачи вони за мною — острах ока
все ріс як прірва і гулка й глибока,
тріщав над нами неба сизий лід.
Ковзалися, стеналися довкола
бажання, наче тіні полохкі,
і слізьми заливались лотоки
призабуття. І пам’ять несхолола
ще тужилася вберегти тепло
долонь і лиць, щоб усміхи диточі
мені світили ув осліплі очі,
щоб не стихало сну метке живло.
Той сон життя озорено іскрить.
О дотягнись до сніння дорогого,
бо заіржить сполохана дорога
і річкою вітчизна заструмить.

***

Ми порозходились де хто.
І ані чутки ані гадки,
ані різдвяної колядки,
ані купальських грищ. Мето
моєї звомпленої долі,
ти все так само бовваниш,
так само Господа гнівиш,
усе питаєш вітра в полі,
і наслухаєш душі голі,
просториш гомін тиші тиш.

***

Та тьмяна келія моя, де нудно пахло начуванням,

старою прілістю, коханням, де жебоніла течія
моїх старих передчувань, що Божі образи прибрали
в сумні шикуючись хорали довкола різних калабань.
Там голе дерево росло у мене за вікном. Тужила
по ньому осінь. Хуга била та підбивалося зело.
Під ним, крислатим і здревілим гіллям, що зводилось увись
так яро пахло сіном прілим. Так світ пропах. Так пахло скрізь.

***

Душа колюча, мов їжак, де не торкнися жалить

лежить нужденний неборак і сам себе печалить.
Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого
говорить горе-немовля: не обберешся злого.
А ти все надієшся, ждеш? А ти все вижидаєш.
Душа пустилась власних меж мов повінь. Ось і маєш.
То хто кого? Чи ти її ачи вона здолає,
долучить смертній течії, що всіх нас поглинає.
Напевне так заходить сказ. Так, певне, сказ заходить
дух забиває раз у раз і дума колобродить.
Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого
струмує під веслом земля і чезне. Й слава Богу.
Збирай же тілом синяки, неначе полуниці.
Невже на всі на правіки ми тільки горілиці?

***

Вернися, прошу, вдруге нагодись,

і дай надію — геть імлу ропаву
із себе зняти. Бо не стане стерпу
себе лишати в пам’яті ганьби.
Бо стулиться душа твоя од світла
і не дозволить щедро так приймати
добірного проміння, як бувало
до того часу, коли схибив він.
Вернися, прошу, нагодись удруге.
Болять йому далекі помилки
і трусить гнів, що ту зрадливу шпару
таки знайшли в ньому, аби напросто
зайти в осердя й випити його.
О скорб, о скорб, але ганебо, світ
пади на нього, хай усі тортури
на нього ляжуть, хай обсяде гнів
усенищівний, наче грім нагірній.
А дякуй долі: є тепер дорога
лише одна — щокроку щовперед.

***

О не цурайся, о вертай мені,

вертай мені на цю високу осінь,
як матірку беруть і мочать плоскінь
і білять білі обруси в багні.
Верни мені, верни мені, верни
з цієї чужаниці чужини
із чужини цієї чужаниці,
хай тішать погляд золоті жар-птиці,
а потім хоч і смерть до віч війни.

***

Змий з себе скверну проминулих літ,

днедавніх манівців змий з себе скверну,
хай опрощусь я, скоро знов поверну
до рідних гнізд, де примеркає світ
в батьківських вікнах, де зрадливий міт
ще врочить, врочить і дорога долі
до себе навертається поволі,
і знову труться іскри об граніт,
і темрява — оба крила прослала,
і світова зірниця підвелась,
і як дочка, що у старих знайшлась,
довіра до доріг затрембітала.
Зажеврів перестиглий тьмавий жар
і за горою засурмив шафар.

***

Прозоре дерево осіннє

над падолистом піднеслось
і ніби вирване з корінням
тяжить до неба. Дивен хтось,
чарівної своєї влади
достоту певен, угорі
сам захопився — і у грі
собі відшукує відради.
Дивен хтось
його згори спостерігає,
немов вигадливе життя,
і просто сили набирає,
про вищ не маючи знаття.

***

Ти творишся, синочку мій, у світ.

Ти творишся і жебониш, як бджілка
на яблуні крислатій, що з причілка
до тебе похиляє пасма віт.
Так тонко пахне яблуневий цвіт!
Отак мені твоє дитинство пахне,
і вже попід ногами стежка тряхне
і ніби дві бабусі, край воріт,
воркують теплі липи. Мій синочку,
мій золотий пшеничний колосочку,
моя відрадо, пом’яни мене
в цій галактичній, в померках, розлуці,
згадай, як татко брав тебе на руці
і нам світило сонечко ясне.

***

Як гостро сколотий уламок,

що білим болем голубів,
підвівся Ярославів замок
і в серце ніж мені встромив.
Завійно-голуба Софія,
не видзвонена голубим,
до мене бігла, наче мрія,
і виривалася з обійм.
А на Михайловім узгір’ї
на Володимира горі
мені світило надвечір’я,
зорю клечавши до зорі.

***
[А]

О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця

зникають намерзи і вже хмеліє гін
дзвінкого дерева — і світ тобі святиться,
і вплав іде вода — і небо до колін.

О скрипки юний злет — навшпиньки підвелося,

зринаючи з зажур, ясне твоє чоло
і гонами гріха струмить твоє волосся,
побрало обрій твій — і в хмари піднесло.

О цей порвійний спів — за днем, за далиною,

за сліпотою сонць, за окраєм бажань.
Тобі окрився край — вергає над тобою
і ластівки тривог, і гуси звістувань.

***
[Б]

О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця,

о серце дерева — співуче, наче жаль.
Пливе Софія — і блакитні птиці
летять по вертикалі — із проваль.
По вертикалі — вгору, вгору, вгору
летять і клякнуть, в мертвий вмерзлі мур.
Пірви свій дух — услід, і душу, завше хору
од марних сподівань і визрілих зажур.
Ні, не впадай у біль — до самонарікання.
О, не впадай у біль — його як меч піднось.
Ятріє ватрою розгніване світання
і грається в громи велешанобний хтось.

***

Будь мудра, музо. Не кажи, що хрест

тяжкий занадто. Бо судилось бути
йому тяжким. А ти — хіба волів
не через силу? Отже, музо мудра,
значи свій шлях. І за тобою вслід
піду я не хитаючись. Хай часом
відстрашували завеликі біди,
і Гефсиманський сад не рятував.
Будь мудра, музо. Є твій гордий лет
і не зважай, що поросла дорога
колючим терням. Мудра, музо, будь.
Ти в леті вся. Ти в леті вся. Ти в леті.
Роздмухуй іскру, що тебе вразила
в урочу мить. Роздмухуй. Хай вогонь,
хай лютий жар, хай полум’я займеться.
Нехай бухає болем вседуша.
Будь мудра, музо. Є твій гордий лет
і не зважай, що поросла дорога
колючим терням. Мудра, музо, будь.
Ти в леті вся. Ти в пориві. Ступай
через провалля. Заступи ногою
за крутояр. Тобі дано летіти,
а стрімголов чи вгору — то вже нам
не про помівку. Спиту не потрібно,
бо він знесилить, осоружний спит.

***

Була шипшина — росяна, осіння,

уся в огні, в червоній маячні,
і ти — йдеш навкіс, наче провидіння
мої сумні перебігаєш дні.
І плащ, і вид, і профіль твій — тужливі.
Трикутне сонце котиться згори,
стьмянілі очі, мов осліплі сливи,
од сліз осліплі. Стогнуть явори
довкола нас. А що іще? Неспокій
як гони ліг. Од кочегарки дим.
І торопкі всеначуванні кроки,
то лис блукає — із хвостом рудим.
О порятуй, о порятуй, спасенна,
о заховайся, в погляд не ступай.
Покірно так схиляються рамена,
покірно крився тьмою небокрай.
Покірно йшли благословенні губи,
обачно, як пелюстку, ти зняла
із мене сум. Це нашої загуби
в покірнім небі зірка ізійшла.
Була шипшина — росяна, кривава,
скісне проміння сіялося з хмар,
і кружеляла спроквола галява
передчуття побільшувало чар.
Там все було. Подіялося звільна,
душа розтала — й плавом попливла,
то ти її спостерігала спильна,
і в ній тривала, і по ній жила.
Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли
як лотоки непам’яті. Як сон.
І обрії похмурі даленіли
і рвався місяць поночі в полон.

***

Усе тотеж: відколи час спинився

(обмерз і скляк і став жалкий як скрик,
світ у вікні ані поворушився).

О схаменись, ти сам себе прирік

окляклим бути. Ріст назад — буває?
Пливе і молодіє з року в рік

твій вік. Аж потім плавно запливає

в дитинство смерти. В правитоки згаг.
Хто вчасно вмре — той сам себе вгадає

у слушну пору трафить його шляк.

Довірся серцю: ти ж бо сам запраг
в Дніпро улиться на семи човнах.

***

І мури рушили — й заговорили,

і в маячні озвалась словом слиз,
а трактом гуркотів Чумацький віз
і солі свіжі просипи біліли.
Душа яріла — поглядом на схід,
заждала миті, коли сонце бризне,
як молоко цілюще материзни
і страдницький твій посвітліє вид.
Так необачно ти проґавив час,
щоб захиститись од гостей суворих,
у жили — в ці порожні коридори —
зайшов, як безум, п’яний баляндрас.
І заливав тебе холодний піт,
танцюй, допоки вилізуть на лоба
палючі очі. Ось твоя подоба
подвижництво людське — іспередліт.

***

Нагідка, обережена подвійно,

щоб не згубити лагідного кола,
мені про тихе свято зацвіла,
стрічаючи. А я, тебе чекавши,
устигла народитися і двічі
померти. Нині — втретє я цвіту,
а все-таки діждала. Слава Богу.
Я голос той почув і стетерів
і гриз себе, що не подбав про зустріч,
котрої був не сподівався навіть,
що квітка ця, малесенька нагідка,
мене так щедро розуму навчить.

***

Як шипшини листок —
серце твоє
вищербане:
подовгасте
темнаво-зелене
проліноване
замірами-рівчаками,
що обачно течуть
від стебла
і пірнають у біль.
Він вітрів не боїться
він їм опинається.
Геть
жалкий
і задумливий,
в спокій глибокий
пірнулий.
Він увінчує порив
здревілих далеких корінь
незабутніх,
глибоких,
захованих
у підсвідомість.
Він їм голос вертає
той голос од горя
бринить,
упокорений спокоєві
голубому.

***

Просторить крила падолист

рвучкий і дужий, розплаталий
на обакрай, і світ нездалий,
відшукує востаннє хист,
аби в інакшому одінні,
уже зболілому, ввійти
у мерехкі і жальні тіні
під пасмугами самоти.
Гуде борвій і крони гне,
і тяжко нагинає хмари,
і вже тобі немає пари,
з ким римувати серця вдари,
у грудях зайнялись пожари,
і вже недоля не мине —
вона тобі пристачить кари,
а на розпутті — геть майне.
Ступай сіромо — геть за обрій,
за частоколи тайгові,
останній лік іде недобрий
і тлумить душі, ледь живі.

***

Остерігаю — рідний гаю мій.

Остерігаю — смерть уже поближча,
опойняла тебе сувора хвища
у силі неподоланій своїй.
Молю — відмолодись ачи здревій.
Молю тебе — ти чуєш — доля кличе,
заходить бо доба, і рятівнича
у невблаганній лютості своїй.
У невблаганній лютості літа
поймуть тебе і за світай-водою,
геть понесуть за даллю голубою,
де вбіглі в колос аж пашать жита.
І в нурті тім вогненнім спопелись
уже тепер чи завтра чи колись.

***

Якась лежить на нас печаль.

І чим ми Бога прогнівили,
Іване-брате? Скільки сили
втелющили до стопроваль.
А все — здається, ані сліду,
а все — старий страхополох
знакує кращу із епох
і довгославить без набриду.
Де люд, Іваночку, скажи!
Де наші вирослі синове?
Чи буде слід наш? Шкода й мови
й карби даються до їржі.
Якась лежить на нас печаль.
Ми жевріємо шпичаками
забутих доль, що за віками
теж пороснули до проваль.

***

Ступи на цей поріг високий

і світ пітьмою обнови
вона сягає голови
і луняться, мов краплі, кроки.
Склепіння — кружне і важке,
мов остовпіла завірюха.
Пітьма з кутків шорошить вуха,
а серце — зимне і лунке.

***

Тут, скраю всіх країв, посеред дня

ущербного, котрому й ночі мало,
щоб цю одвічну кригу одволодати,
ми річкою вузенькою брели.
Ти — берегом, аби не заросити
червоні кеди. Я — водою вчвал.
То ліс, то луг, то рінь, то чагарі,
не з цвіту, але з колючок багаті.
Криве біліє вудлище на плечах
і за плечима — вицвілий рюкзак.

***

Ти десь за край світу, як птаха моя білогруда,

солодкомолока, два ока — мигдалі сумні.
Сподіюся щастя. Сподіюся дива. Сподіюся чуда
на цій чужинецькій оцій навісній стороні.
Як тяжко ці сопки на серце на хоре лягають
і небо обнизе всідається м’яко на діл,
а наші серця — все чекають, чекають, чекають,
а стерпу не стане — то виб’ються зовсім із сил.

***

Отам гора піщана і море і байрак,

і ти моя заждана і поруч наш козак.
Чалап-чалап-мережка в дві стьожки на піску,
стирає вітер стежку на плесі й на віку.

***

Січе — не хуга, а вітри

пронизливі. І пробирає
аж до кісток. І все рівняє
і все жбурляє в стоси три.
Що перший стос — то туга з туг,
що другий стос — то безнадія,
що третій — мати не зуміє
ословити, котра з наруг.
Немає світла у світах,
вельможна тьмяна ніч довкола
рипить, тріщить, гримить стодола,
і темний владарює страх.
І свічка кліпає в кутку,
електропроводи пірвало,
і смутком серце оборало
уже укотре — на віку,
на довгій ниві, де давно
хіба кукіль! — ніщо не родить
і щось нас водить, воловодить,
а в очі сиплеться пшоно.

***

Співає плоть і тужить плоть. Сніги

і тьмяні сопки, віддані покорі.
Блукає голос у житейськім морі,
ніяк не ввійде в рідні береги.
Так ампутований волає нерв —
не вибитись на визнану дорогу!
Гігантська тать пильнує нас з-за рогу
тяжкими яблуками баядер.
Йду повз — і плющу очі: одійди
оця колимська, ця гріховна звабо.
Як ремствує повстала плоть. Як слабо
шепоче голос глузду: жди біди!

***

Спішить, смертельна буде

ця на колесах ніч
і сонце вже не буде
тулитися до віч.
За кількома замками
я ворог і вражин
все чую — день за днями
спішить маленький син.
Дружина десь голосить,
зануривши біду
в подушку. Долю просить
скажи: чого я жду?
Десь мати почорніла
десь батько, наче ніч,
а світ — такий мій милий —
жбурнули до узбіч.
Етапи й перегони
солдати, варта, пси
справляй живі покони
під мертві голоси.

***
Я вже як мертвий — пам’яттю проріс,
немає Василя — є тільки згадка,
їй краще, адже їй нема і вадки,
я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс
стирчить і вже. І серцем перетлів,
бо обболів за весі всі і гради,
хоча й собі не можу дати ради
жарина біла ув огні огнів.
А все ж я є. Хоч і напівживий
та в спогадах є плоть моєї плоті,
так і живу — зі світом у комплоті,
довкола мене — обрій гробовий.
А я живу. Агов, мої брати.
Агов, сестрове! Сни біжать струмками
і кожна дума-думочка — за вами
і кожен із братів твоїх — то ти.

***

Кричіть, волайте, галасуйте,

а ми спокійно сидимо
і топчем ряст і топчем руту
і це свободою звемо.
Як вільно нам! Серця одкрились,
німі отверзлися уста.
О ні, ми, друзі, не зблудились,
ми дожидаємо хреста.
Ще перебудьмо роки щастя,
ще почекаймо: буде внук,
котрому вимовити вдасться
те, що дозріло з наших мук.
Те, що нас кидало в дорогу,
котрій ні краю ні кінця.
Та є вона! І слава Богу!
Нам світять радісні сонця.

***

І чебрецевий степ
дихнув із філіжанки,
донецькі теплі ранки
і світовий вертеп.
Як хороше було —
упасти на осонні
за Калкою комоні
іржать. Яке число?
Хіба то бій був? Ні —
в усіх віках — поразки
застрягли, наче дразки,
і скімлять — в чужині.
Та запашний чебрець
і в цій неволі пахне,
ось сопка лиш протряхне
гайну. І хай вам грець
усі мої жалі,
і всі мої досади.
Вже дам собі я ради
як стану на шпилі.

***

Колимське зілля в мене на столі

уже зелене листя попустило.
То кваплю я весну. То сонця жду,
то вітру з України виглядаю
(сьогодні вранці снився брат Іван.
Вологі вуса і вологий погляд,
і мова його, добра і ясна,
такий розважний брат мій!
Ще коли
у Києві зустрітись доведеться!
Чи дасть Господь?),
то волі пожаданої. Прийди,
о літнє листя й серце одігрій.
Коли узгір’ями трава прорветься
і клаповухий кедрик піднесе
стрільчасті вушка, щоб у розгомінні
просвітлих днин чекати добру вість:
то мушка задзижчала, то комар,
кульбаба, деревій. Попри потоці
мишій, а де не глянеш — іван-чай
і ягоди: брусниця червоніє
в одмолоділім листі — вже й цвіте,
як спогад про покинену кохану,
жалібно й скрадно.

***

І під ногами колючки,

провалля, сопки і лучки,
і голубиця й іван-чай,
і спогад. Радість і одчай.
Йду самотою по горбах
іще живий і не зачах,
і не зачахну — ані-ні,
от тільки серце ув огні.
Тож і біліє голова,
і скоро вижовкне трава,
і знову сопка спалахне,
як килим, стишеним огнем.
І думав думу я малу:
світ обернеться на золу.
А що лишається по нас —
що в душу заронив Тарас.

***

На третій поверх — наче в вічність!

Як тиснуть стіни, як гнітять!
Ти чуєш зойки? Чуєш кличні?
Це наші люті, наші січні.
А надокруж — майстри заплічні
стежок — ганебних і величних.
Над головою меч двосічний
чатує душу, наче тать.
Побожеволілі, знечулі
чотири мури, в них як кулі
німотні крики самоти,
і наче келія прозріння
та камера, од смутку синя
і наче біла свічка — ти.
Тут добирає Україна
для себе дочок і синів,
та почалася холодина,
і вже не вернеться година,
коли б ти на Вкраїні жив.
Тож жиймо в ній!
Як кров у жилах
вона гуде бентежна в нас.
Та доки дух не вийде з тіла
ти знатимеш, яке немиле
життя, який нестерпний час.

***

Пильнуй страсну стезю страждань,

спізнай смертельні чари,
дороги добр і почезань,
свавілля і покари.
Бо ти — це ти і ти,
бо ти і є Вітчизна.
Бо так стоятимуть брати,
як буде днина грізна.
Бо є в тобі цілий твій люд,
його червонокрівці,
не дай рукам лихих заброд
вскубти пера жар-птиці.

***
Набігає минуле, обминає майбутнє,
а мене ви забули, дні лукаві, окрутні.
Я до вас не належу, я існую собою,
і своя в мене стежа зі своєю добою.
Мої думи свічаду віддають свої пасма,
і душа вже не рада, геть зотліла, нещасна.
Сяде сонце за сопку, скаженіє бичарня,
заховайся в коробку там, де сонце стожарне
порозбризкане світло до кісток пропікає,
ти існуєш під титлом, суть в собі ся ховає,
а колимська дорога свій утинок доносить
аж сюди, де знемога лячно тонкоголосить.

***

Той сірий запорошений полин

попридорожній — висмаглий, аж чорний,
гіркота жару і сліпий вогонь
притомленого серця полудневого.
Отой ковил, та репана земля,
ті приярки і переліг і взгір’я,
моє дитинство, мій донецький степ,
аж серце тьохнуло — десь я сидів
(вже й підзабув) і поглядом довіри
оцю красу жебрацьку споглядав.
Як обрій спав, на сонці розімлілий,
як ховрашки причаєно снували
і пахнув медом чебрецевий чад.

***

І глянув я — і ось кінь білий,

і держить лука верхівець,
з сагайдака виймає стріли.
Вже начувайся — це кінець.
І вийшов другий кінь — червоний,
і хто на ньому — при мечі
за ним — і січі і полони
і кров і стогін і плачі.
І глянув я — і вороного
уздрів коня. Цей вершник був
з вагою у руці й надовго
на мене поглядом сягнув.
І глянув я — і ось кінь чалий,
і охляп смерть на нім сидить —
за нею пекло. Прокричала
прелюта звірів ненасить.

***
Отак живу — з роботи в ліжко,
зі сну в докучний чар полиць.
Там жінка, вишита манішка,
ридає — в небо горілиць.
Грінченко. Рільке. Пастернак.
Гайдеггер. Гете. [І Когелет]
І над усім — мужицький велет.
І все — не так.
Бо блякне видиво в мені
наждався і назвав, накликав.
А що ж вона, сумна каліка?
То каже так, то каже ні.
Калічко, каліч, нагодись
розсунь цих гір і хмар завалля.
Біда пустилася спіраллю
з дерев на нас чигає рись.
Немає сили, спокій нам
не велено іще приймити,
доба вельможні ставить міти,
душа захоче напролам.
Куди піти? Куди — подітись?
Віка збавляю — день при дні,
і сонце встало ув огні,
та коло нього — не зогрітись.

***

Коли ж ти виростеш, мале?

Попереду каріатиди.
Супроти них — всі наші біди.
Час наближається, але
як жаско! Дивишся на світ
опукло, з острахом, стооко,
бо долі сива заволока
ховає кров і сльози й піт.
О німото старих чинінь!
О теперішні богоборці!
Стара криниця ще при корці,
і коло неї — хижа тінь.
Та незглибима є глибінь.
Дорога западає в мороці.
Хто тільки здужав стати орця —
усіх густа окрила тінь.
Коли ж ти виростеш, мале
і станеш на поріг наруги,
де ми не вперше і не вдруге
конаєм на хресті, але —
щоб криком крикнути округи.

***
Мій добрий янголе, коли вгорі,
чола повище, — чую як шугаєш,
мене тримаючи ув очі (дбаєш,
аби горів я щедро в добрій грі),
я забуваюся, коли цнота
пречистого пребілого паперу
почне мене, відкривши добру еру
натхнення в тиші, і коли мета
мене в полон імкне, всененажданна.
Коли я позбавляюся од скверни
колимських ям. А Божа благодать,
мене опавши, рухає рукою.
Я знаю: світ іще існує мною,
немов собою. І добра печать
лягає на чоло мені. Твори,
великий світе, мною. Я не проти
перенести обмови і комплоти.
Лиш ти, блаженна матере, утри
з очей скорботу. Най я усміхнусь
як син малий мій — там, біля Десенки,
де дружнім гуртом ми колись оденки
свої справляли. І в собі знайдусь,
живло животворяще.

***

Осліпла порцеляна
захоплених небес.
Ой рано, мамо, рано
розлуки час — не скрес.
Струмує сопок крига —
туман чи дим чи крик —
така вона, кормига,
ця нива довга й вік.
Світанок дня струмує
крізь кригу забуття,
так ясно нас почує
потойбік живоття.
Ще трохи нахилися,
ще трохи перебудь —
і присмерком світися
торосами огудь.
На чолопочку сяйва
як макова зернина
у Господа питає
просвітлої години.

***
Лягають тіні синім полум’ям,
де осені спижеве маєво.
Усе пройшло, усе пролинуло,
давно промаяне.
Холоне вітер серед віт дерев,
котрі дощем колючим зрошені.
Нехай вас чорт, печалі, забере,
чом причаїлися непрошені?
Нехай не тане дум холодний дим,
лови з туману променистий біль,
докіль забудеш хлипання біди,
як забувають рідний хліб і сіль.
Хай тіні полум’ям лягають в синяві,
хай в скорбній тиші осінь зринула,
не мовчки борсайся в тривожній піняві
ми не перейдемо, не переминемо.

***

Трагічна — радість. Радість — ще й трагічніша.

Але — тримайся. А — не осміхнись.
Веде перед над нами доля віща,
з котрою розминувся ти колись.
Ще й досі шкода. Й досі ще тобі
пече під серцем спогад давньолітній,
коли ти підупав у боротьбі
і сипались намови несусвітні.
Трагічна радість. Вистояв, але
тебе не гордість повнить, а гіркота.
Трагічна радість. Але є робота
і жити в світі нам не так і зле.
А скільки мук, а скільки крові й поту.

***

Там смерті сиві береги,

там виспокоєна долина,
їй очі склеплено — і спить.
А ледь затліє жаровина —
вона останньої снаги
шукає — надбудити сина,
що в неї в головах лежить.
У неї в головах — і син,
затліється душа скипіла,
і стільки журних хуртовин,
тисячоліть мовчазних днин.
Ти, певне, ще кого схотіла?

***
І серце лопнуло, як вихід із тунелю
народження,
і час відбіг, як пес,
за тридев’ять земель,
потім вертався
обачно, не спускаючи очей
від твого виду.
Надійди — і вмри,
наказую —
і він ступне слухняно
й покірно сяде на кістлявий зад.
Це перша гра
і перше ошуканство.
Ти вів, проваджений,
не знаючи кому
звірятися…

***

Стіна страждання і плачу

уся у дорогих обличчях,
і кожен криком сходить — кличе,
а я дивлюся — і мовчу.
Знімів, бо бачу ще й не те,
бо в серці серця я зголілий
один як перст. Немає сили,
а хуга казиться й мете.
І ні надії, тільки ви
вглядаєтесь крізь шкло жалоби,
чекаєте нової спроби
своєї збутись голови.
О водограї ваших душ
о мук стотьмяні водограї.
Отож бо й є! Нас Бог карає,
а край оспалий ані руш.

***

Отой зелено-жовтий суходіл,

зазубрини яруг, що чорно світять
в імлисту безвість, і таріль блакитна,
що зліплена під сонця коловерть,
той віщий пагорб, на котрому горді
гетьманяться дуби — наснився з ночі,
аби розлуку близити мою.

***

Занурююсь у зимну чорну воду

своєї смерти. Збавлені літа,
мов ретязі на тілі ще живому,
тобою водять. Ніби куте срібло
горить — то світло, чад ачи вогонь?
Вкарбована у вічність перспектива —
далекий вичорнілий очерет
куйовдиться вода — ніяк не вляже
в камінням куту озера труну.
І три верби, на пагорбі — тополя,
колюча й гола, мов старий деркач.
На пагорбі вилискує дорога,
у небо напростована (мотивом
охлялого піднесення). Помалу
занурююсь у зимну воду тьми.

Занадто бідні спогади мої

і вже не досить рідних гравітацій,
щоб серце в рідний степ перенести.

***

Кохана сестро, не журись

і серця не труди ночами.
Напевне, вже понад тернами
мої дороги повились.
Я не зазнаю більше зла
(куди ж бо більше — зазнавати).
Довкола ґрати, ґрати, ґрати
і деревіє бугила.
Я п’яний тугою твоєю
моя дружино і сестро,
стражденна мати Ніобеє,
вітчизно, матере, маро.
З віків, із пам’яті, із жил
пірву я душу непокірну
у чорну темінь межизірну
в надзір’я вікових могил,
де упокоєний давно
лежить в благословенній смерті
народ твій. А бажання в леті
іще полощуть знамено.
До прапорища прикипи
щокою, розпачем, сльозою.
Хай край святиться. За горою
сторіки чорної ропи.

***

Гули високі духи — як вітри

опровесни. Гули високі духи,
і начуванне повнилося вухо
мелодією радісної гри.
Гули вітри. Басив сосновий ліс
і совгалась земля, неначе п’яна.
Оце ти й є, оце ти й є, кохана,
цей голос твій, що окрай переріс.
Кого ж він кличе, тіло молоде
згубивши здавна? О, кого ж він кличе?
Сліпа твоя прамати мички миче,
а сонце йде — мов судний день іде.

***

Як соняшник — уже чорнявий

уже підпалений вогнем,
що, збувшись молодої слави,
за молодим погнався днем.
Як перший потічок весняний
зажебонів між чорних криг,
забравши сяєво духмяне
і терпкувате, як моріг.
Як перший наспів солов’їний
в посоловілому саду,
що не вщухає щохвилини,
де не ступлю, куди не йду.
Так ти мені, мій сину, снишся
чи не щоночі, далебі
і все криївками чаїшся,
бо дуже радісно тобі.
Тебе від мене відірвали —
не запеклася й досі кров,
а пригадаю — і овали
виписуються з болю знов.
Постав гінкий і величавий,
пишаючись одлеглим днем.
Він пахне сонцем і смолою,
а понад ним, як ярий мед,
кружляють зграйкою гучною
веселі бджоли і джмелі,
масною скибою з ріллі,
рахманним подихом землі.

***

Порожньосердий вибільшився світ,

мов простору запрагло німування —
і усміх твій — немов передконання,
прорвавши знагла обшир існування —
справіку вічний дикий живопліт.
Ходу він напростовує востаннє
на чорний щовб, де в’яне зелен-цвіт.
***

Вони в гріховності малі

спішать, куди ведуть дороги,
для себе вигадали Бога,
щоб висповідати жалі.
Раби, потугою малі,
у світ вглядаються з порога,
стоїть узвишшями залога,
з узвиш чигають круки злі.
Зайнявся день. Сумний струмок
порання цідиться крізь шпару,
і годі вигадать покару,
і годі свій вгадати крок.
Чотири мури і кілок
пекельного настачить жару,
а від Протасового яру
урозтіч вплав пливе ставок.
Занось же над собою крок,
віддайся молодій звитязі,
і на смичковім перелазі
тяжкий колотиться ставок.
Плати непам’яті оброк,
віддайся навіженій звазі
і, не звіряючись образі,
в тенета попади морок.

***

Жорстока стелиться дорога

нема ні чорта ані бога
зростає колосом тривога
нещастя травами встають.
І не діждати вже покути
стають серця у мідь окуті
так напростовуємо путь.
Заходячи за власний край
за царство зваженої віри
забудь про дзвін святої ліри
ми, грішники, пробудем в вірі
і будьмо щирі, щирі, щирі —
нехай і прокляті — нехай.

Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай
і відшукай нової тверді
і не корися, гордий смерде,
ні, смерті власній не корись
і тільки серцем не гнівись
не прогніви самої долі
стає зоря на видноколі
шляхи прокляття повелись.

***

І не пора. Бо розтриклятий
край убирається втікати,
край убирається втекти
од порятунку і розплати.
Чекай довіку, пане-брате,
ізвомпленої самоти.
Жаждива наламалась путь
на слово віще і пророче
ніхто сподобитись не хоче,
а роки врочать, врочать, врочать,
уроки віку не збагнуть.
Стоїть зоря і палахкоче
й недовідомі вої йдуть.
Як тіні дерева снують.
То чорні сновигають тіні,
віки в недоброму квилінні
на молодих вітрах гудуть.
Пощо жалі, пощо моління,
як невідомі вої йдуть.

***

Зі спеки, зі страшної суші, з тверді,

зі спраги, з тиші, з ночі полудневої
враз рятівна пробилася вода
як слово Господа, як знак рятунку,
як напрям твій: напийся і рушай.
Ось край. Ось кручі. Ось твоя дорога.
Ось обрій літ, осклілий од чекань.
Ось молот твій — трощи, ладнай гостинець.
Бо все запрагло в свій убгатись світ.
Безкраї плеса, вкриті жабуринням,
зарухались, якась страшна потвора
з тієї твані морду підвела
і затремтіли зябра. Сон урвався.

***

З нами тільки ранок і весна

тільки нею душу возвеличим,
ставши край тужливого вікна,
кличем, кличем, накликаєм, кличем.
Відійдіть, видіння літ забутих,
геть ступайте, чари днів земних.
Пан-Господь стоїть в зелених путах,
що собі каплицю сам воздвиг.

***

Пильнуй свій дух, коли реве літак,

і не схиби на безберегій хвилі.
Розметано світи на видноколі
привільно так і нещадимо так.
Реве літак. Світам немає меж,
і вільно нам — у просторі ширяти,
але кермує порив навертати
до рідної землі. Туди. Авжеж.
Бо там лиш світ. Бо там — усі світи.
Бо там твердіють галактичні добра.
Лиш там душа — нехай і нехоробра —
захоче і себе перемогти.

***

Реве літак. Він вирвався увись

і там реве — той рев осиротілий
полохає весь обшир обгорілий
і запинає лячний погляд чийсь.
Реве літак. У ньому я і син
маленький мій. Сполохане зайчатко,
він знає — все минеться, коли татко
піднісся з ним до гірніх верховин.
Він вірить, що гаразди не минуть,
хоча до сонця вистелилась путь,
хоча земля — настрашено далека,
мандрівники додолу не падуть.
Реве літак. Він вирвався, як біль,
аби омолодити радість жити,
аби земля зуміла притужити
відраду, звиклу до земних весіль.
Реве літак. Зухвало від землі
відірваний, він крає думні хмари.
Гамуй же, сину, серця свого вдари,
що тріпотять на остраху крилі.
Реве літак. Пильнуй — реве літак.

***

Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,

мить — тільки мить і мить — рвуться в душі жалі.
Трасо! Очей пунктир. Спогадів нагад-біль.
Може востаннє вір, кругла земна таріль.
Впала з очей мана. Д’горі стремить сосна.
Чорна сама одна туга — не знає дна.
Довгий автомобіль — кругла земна таріль,
синь — бережечок-біль — рветься з своїх зусиль.
Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,
мертвий мій сон летить на молодім крилі.

***

Кучериться шпориш — і пахне деревій.

Журитися облиш, вглядайся в обрій свій.
Там зірка до зорі говорить щось живе,
там небо угорі — мовчання гробове,
там пісня над селом — туга, немов батіг,
там сниться, мов за шклом, задавненілий гріх.
Пади його, пади, бо він паде і нас,
обсяде городи, мов Єрихонський глас.
І душі переїсть і всесвіт оплете.
Господня благовість над прірвою росте.

***

Сокочуть кури. Порох. Сіножать,

мов жінка по любовній стомі.
Скалками сонць розтоплених дрижать
спогадування — в білій папіломі.

***

Лежить долина, вгорнута в туман,

неначе жінка по любовній стомі,
і всі стежки постали невідомі
і ти в солодкий знов утрапив бран.
Ось гирло річки — тьмяне і гучне,
ось острів твій — і твого суходолу.
Хіба ж не так? Життя тебе збороло,
зате ж і подолавши не мине.

***

Неначе поплавець на вічнім плесі,

котрого буйна хвиля проминає,
не беручи з собою, так і я,
мов волохатий мутлик мерехтливий,
ширяю понад течією літ.
Дивлюсь у бляклі вітражі забуті,
підведені в оранж і надсинь туги,
і так, прип’ятий вудлищем надливим,
спогадувань тримаюсь, мов життя.
А дні біжать і поплавець колишуть,
і тіпають, мов плоскінь, і ворожать
мені провалля пам’яті, котрого
не взолотити радісним зелом.
А що мене тримає? Тільки погляд,
прив’язаний до спогадів, неначе
ланці розлуки на хресті чекання,
аби не дати вмерти, ані жить.
А перед мене — вітражі забуті,
де згадувань зворотня перспектива:
днедавній день причахлим жаром гріє,
а вікодавній — спахом сотень сонць.

***

Ступаю анфіладами погиб:

на мене мста правікова чигає
і голого, як голку, залишає
Велика Спроневіра лиць і шиб.
Приставлений до щонайвищих диб,
дивлюсь — розбігся всесвіт безберегий
і, ніби палі, товпляться шереги
голодних прагнень, сподівань і діб.
Жовтава низка жалібниць-колиб,
а при межі — калина яроґронна
зайшлась риданням. Це ти, обороно
від предковічних довгих діатриб?
Колодою заліг потомний світ,
розграбаний на смітниках старезних,
і рветься низка часу, рветься й чезне
твоя біда, життя похмурий міт.

***

Ти снишся мені — і сміється дорога,

і сон, ніби сонях, пішов у танок.
Та як тебе стримати, серця облого,
як м’ятою пахне мені моріжок
тих пам’ятей давніх, що тужать сосново
і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть?
Святошинський присмерк тріпоче святково
і костуром спогад напростує путь.
Ти шара, світанна моя лебедине,
крилом запалила свічадо ставка
і зграбно, грайливо і радісно рине
у безчас, у безвість долоня тонка.
Рожеві пучки твої чую спросоння,
вони сновигають на лицях моїх.
Нічного проміння високе осоння
лоскоче мене, мов муаровий сміх.
Ти снишся мені — і збігаються кола
і віддаль, неначе в термометрі ртуть,
ховається в шпару — і ось воно, поле,
і ось вони — зустрічі — з мертвих встають.
І вже ні знаку не пізнати на щасті,
і рутою-м’ятою стелиться шлях.
Дай Боже — прокинутись більше не вдасться
заради розкошей по чорних ночах.

***

Цей вулій полишав бджолиний рій,

і в ньому стало моторошно-тихо.
Оце ти, сардонічно-тужна втіхо:
живи — один. На віддалі людській.
А вийде час — то й сам себе облиш,
як плоть тобі до чортиків обридне
і прозвістує “годі!“ серце бідне,
котре у грудях шарудить, як миш.
Тепер ти сам, як вулій цей гулкий,
стаєш уводноряд до цілосвіту,
коли з грудей твоїх несамовитих
усі повийшли зашпори-голки.
Дарма по всіх ударах життьових
ти став прихильний, добрий і покірний,
згубивши силу, твориш світ нагірний
на людський посміх і на власний гріх.

***

Пощо ждання? Та сама порожнеча,

що і була, і буде — заки й світ
(один — заповідався, як предтеча,
але нестерпний ошукав зеніт).
І серце, неоговтане до смерти,
чекатиме чогось спередодня.
А ну, зізнайся, чи спостиг тепер ти
той шлях — повз себе, в безвість, навмання.
Чия — не знаю — довга тінь журлива
притьмом, настирна, в слід ступає мій.
Об пруття ґрат весняна б’ється злива
мій чорний сон турбує гробовий.

***

Весняні стугонять вітри,

та бережуть грубезні мури
і од вільготної зажури,
і од вільготної пори.
Тюремний квітень надворі,
паркани, вишки, загорожі,
перетики, наслання Божі,
плафонів жовчні пухирі.
Спиваєш тугу самотинну
і душу, мов малу дитину,
до рання присипляєш: спи.
Не прокидайся спозаранку,
допоки доля невблаганна
не спинить нашої ступи.

***

Зал ущух — прозорий і гулкий,

тільки німування крижаніє,
і мороз космічну мжичку сіє
з-під Господніх задубілих вій.
Вмерзлі у фотелі три прояви,
три дороги, наче три персти,
ось він щовб ганьби й провалля слави
й головами значені хрести.
І туман стоїть як білий дим,
і несила навіть продихнути,
моторошно пусткою зирнути,
понад німуванням світовим.
За потоком, друже, за потоком,
за водою, за пітьмою літ
перейдеш — і не добачиш ока,
тінь предтечі — тужна і висока.
Кров і піт і сльози. Кров і піт.
Як тебе збагнути, як простити,
як тебе забути, навісна?
Все життя — тобою обболіти,
щоб пізнати — пустка й чужина.
О чужа чужинна чужаниця,
зваднице, напаснице, прости —
що мені здавалася столиця,
ти стовида, шанталава ти.
І не віднайдеш оту єдину,
ту, що заховалась між прояв.
Батьківщину кличу, батьківщину,
викликаю з світових неслав.

***

Білясте небо під крилом кипить,

блукають хмари, тлумляться з маруди,
у жодному з очей нема полуди,
світ твориться і міниться щомить.
Отак орел кружляє в вишині
і позирає на луги ясні,
де клубляться заблукані курчата.
Котрому з них у лузі не блукати,
а тіло й душу чути угорі,
де зимних зір окляклі чагарі,
а Пан-Господь простер над ними шати.

***

І що ж? Ти схибив — і чекай
як гріх подвигне знов на гору
високу, знову душу хору
знеможений перемагай.
Перемагай її в борні,
перемагай над тріски й скрики
німих кісток, о без’язикий,
як ти обмовишся мені?
За друге коло знов заходь
призначено за друге коло
знова ступити. Пусто й голо
в тім колі. Серце в нім холодь.
Най буде так: гора гори
доступиться — і їх злютує
бажання справжності, що всує
на жальні рвалося вітри.
Дай, Боже, вітер напрямний,
вітрила дай привільні, Боже,
ставай за коло. Чи ж не гоже
перемагати шлях ясний?

***

Паду в траву — ридати буду,

сльозами щедрими заллюсь.
Хай квітле серце бурить груди
без окрутенства і облуди
і вмру чи з рутою зіллюсь.
Паду в траву — на цей цвинтарний
кульбабин зойк, кульбабин пух,
на розсип рос і на стожарний
пожежний виквіт довгих скрух.
Я буду мислити — в покої,
в чеканні дня, стрічанні зла,
і не минути долі злої,
котру нам Мойра нарекла.

***

Хижі модрини, зголілі модрини,

стовбури й жальні пруття-гілля,
душі здубілі без домовини,
землю не їсти — мов кремінь земля.
Штольнею підеш — і заблукаєш,
ось він — твій крес, і твій хрест, і твій креш.
Вже позад себе ся споминаєш,
весь ти скричалий — крицю береш.

***

Який бо холод довкруги!

Самотності! Ніде нікого.
Одна підтримка — голос Бога
вседорогий, вседорогий.
Ти сам. Ти сам. Ти тільки сам,
один як перст — зростаєш криком,
і ніяк всім зіллятись рікам
і ніяк звіритись очам
котрого з побратимів. Боже,
який бо холод довкруги.
Весь білий світ зіходить — дрожем,
бо всюди, всюди — вороги.

***

Заходь за себе, що не крок —

за себе йди, хай і безодня
між тебе стане. Бо сього дня
сам чорт платитиме оброк
цій марне помарнілій плоті,
що стала, наче снасть. Масіс,
як риф кораловий, обтис
рухливі груди. Перевіз
смичковий — там ти на роботі.
Заходь за себе, заступай
за царства снінь, і яв, і мрії,
бо вже от-от забагряніє,
зазолотіє небокрай.
І отворами збухлих вен,
витоками зусилля твого
озветься пісня — голос Бога.
Хай буде спів благословен!

***

Цей плав Хрещатиком — плече в плече Іван.

Потоки, здвиги, тлум, сирен протяглі скрики.
На тому капелюх, на тому плащ реглан,
за телебудкою — сховався недорікий.
І зразу геть пішло усе — і світ застиг,
і тільки ти пливеш в таємнім кінокадрі.
Напевне, в боротьбі допіру переміг
той бог, що заховавсь в космічному скафандрі.

***
Прозираю тебе, прозираю тебе —
крізь журбу і горби, і дощі, і тумани
чую голос твій тихий, долоні духмяні
(а Харон — сів на весла — щосили гребе).
О наближся, о швидше, о свічко, яво,
не згуби свого полум’я десь по дорозі.
Ти стоїш понад краєм — в високій тривозі,
ненадивлена оком моїм, удово.
Хиже світиться світло — і в тіні взяло
твоє довге прогінне обжурене тіло.
Приглядаюсь — під серцем мені заболіло
і забило, з грудей моїх б’є джерело.
Зупинися мені, зупинися мені —
хоч і там, аж на рідній моїй чужині,
хоч і там, де ні голосу твого не чую,
а синок наш колишеться, ніби гілля,
надбігає, збігає, збігає здаля.
О звістуй же мені, як тобі я звістую.

***

Цей жар — пійми у руки і тримай,

щоб не спектися — хухай у долоні.
Перекидай жарину — в віщій гоні
тримайся верхи і коня тримай.
Такий бо крик, такий бо гук і гай,
такий бо вереск — де лиш не поткнися,
а все тоте — усе твоє полісся
усім гіллям говорить — прощавай.

***

Траса — біла-біла. Крижана.

Вища Брест-Литовської дороги.
З безгоміння й зойку осяйна.
Траси — біле-біле полотно,
Київ наче заполярне коло.
Вздовж проспекту — порожньо і голо.
Ні душі — у серці. Все одно.
Ліхтарі молочні як наркоз.
Місяць зойкнув, наче божевільний.
Поспішає слідом шестикрильний
у такий мороз.
Вимерла вітчизна. Десь та хтось
гей-голосить на постелі білій.
Годі. Відлюбилось. Віджилось.
Подушки кусаючи ридає.
І залізна брама нас ковтає.
Решту догуляєм на весіллі.
***

Дивлюсь і думаю: це ти
мій ясноокий ніжний болю,
котрого я щодня здоровлю
в нічні години самоти.
Десь там тебе приспала мати
в обачних голубих сльозах.
То наша доля — виглядати,
вік позираючи на шлях
глухий, непевний, зловорожий,
де тьмаво хлюпотять чутки,
минають роки і віки,
бо день повернення погожий
допоки дляється. Дивлюсь
і думаю: чи доведеться
зустрітися чи насміється
з нас доля-доленька. Боюсь
повірити, літа збавляти
на сподівання, щоб колись
з журбою сльози обнялись.
Бо наша доля — виглядати.
Поснулим болем — син — наснивсь.

***

Людина з відчаю, зі зла, з передчуття

близької смерти, з нарікань, з досади,
невольник долі, всі його поради —
тікай, тікай, тікай, тікай життя.
Збавляй віка по роздумах порожніх,
де жодного нам просвітку нема,
а воля за замками сімома
десь розкошує і без нас, вельможна.
Людино за замками сімома
як страшно жити, виголілий світ
із тіла спав, мов радіоантена.
Довкола — німота. Якраз на мене.
І спогад цей і порив цей і піт.
Людино з розпачу, з забарної біди,
із порожнечі пам’яті й утрати,
скажи, як тяжко шляху напитати,
щоб розпізнати згублені сліди.
Пригадуєш і весі й городи,
і обрушає пам’ять простопадна
ту скрушну душу, що єдина владна
спинити нас і наказати: жди.
Чекай світань, коли довкольний світ
став яро-полум’яно вечоріти.
Чекай, чекай, коли несила жити,
чекай життя, як сто пройшов смертей,
коли й померти змоги вже нема,
сховавшись за замками сімома.

***

З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти

мідяно-срібний дзвін.
То пролунав, Євгене, ти,
як дінь, як дон — і дінь.
До мене никли дерева,
йшли хмари ревучи
і запорошені слова
і врочене: мовчи.
І раптом тихо стало нам
і німо стало нам,
і віддалися ми сльозам
і траченим літам.

***

Нам не минається дорога,

не дочекатися кінця
над дланню Господа і Бога,
Святого сина і Вітця.
Деруться тіні кострубаті
світ сутеніє залюбки,
і віщі птиці пелехаті
злетіли з отчої руки.
Таке безмежжя велелюдне!
Така дороги сліпота!
І тріпається многотрудне
те серце, випале з хреста.

***

Біліють яйця на соломі.

У клуні вечір золотий.
Сховайся. І спічни по втомі
і стеж ці чари невідомі,
од дива геть глухонімий.
Високі сновигають крони
лящить, як безум, сон стихій
і щойно спекавшись мороки,
світ став добірний і тугий,
коли постав з-за оболоків
рум’яний досвіт молодий.
Нам не вернутися додому
нас доконає край погиб
назустріч сонцю золотому
нам довго нести власну втому
і власну сіль і власний хліб.
І розпрозориться дорога
імлою витчеться стежа,
що котиться з-за оборогу.
Блажен твій син, що має змогу
збагнути, де була межа.
Котрою мати походила,
котрою батько походив
предвічна рута потужила
і з серця спав, і спав із тіла.
Бо жив — страждав і в горі — жив.

***

Святим хрестом востаннє осінив

свій плинний дух — і рушив на дорогу,
аби навік сподобитися [нерозб.]
котру значив нам Бог спередвіків.
Так славно він життя своє прожив,
на многотрудну стаючи Голготу,
зустрів належне був страсну суботу,
а вдосвіта, стражденний, опочив.
І подвиг закінчився той. Печаль
зійшла імлою над ординським лісом.
Заповідався богом, стався бісом
в пустелі, що ридає між проваль.

***

Ту пахне лугом і журбою,

ту пряжить сонце навісне,
а чорний крук над головою
над молодою промайне.
І сниться сон і тихе бдіння
мене колошкає, мов мак,
з небес зіходить благостиня
і креше душу вурдалак.
Відмерехтіло перехвилля
молок, біліших маячні,
росте потомою зусилля,
що бурить, бурить нас вві сні.

***

Ступаю линвою (моли-но

вітця. Не матір. А — вітця).
Золотокінвою — пади-но,
спади з лиця в глиб-синь-серця.
Цей берег зустрічей — вітчизна
даліє — далі всіх грудей,
нам напростовує залізну
дорогу — плем’я молоде.
І все, що в тебе за плечима,
за частоколом віковим —
то ти. І — нерозлучно з ними.
І там твій гріб. І там твій дім.

***

Відійди, сатано, відійди,

ані застуй свічі молодої.
Ми ізгої, ізгої, ізгої
вікової страшної біди.
Що і весі твої й городи
моровицею тяжко обсіла,
чистий дух одірвала од тіла
і затерла священні сліди.
О пустеле, о гніте тяжкий!
Таж допоки тобою блукати?
І зорю світову виглядати?
Це і є бо приділ твій гіркий?
Відійди, сатано, відійди
віковою стежею недолі,
порозходились босі і голі
і свої загубили сліди.

***

Той-я-що-син мовчить і вже ущух.

Я йду, а він — як пес — позаду мене.
Я — незалежний, серце бо студене
згубило давній жар на стобагатті мук.
Я — той, що син, виповідаю: мрець собі,
ти мертвий є, ти тлін, сама-своя-руїна.
Де наш початок є? І де наш є кінець?
То паділ, а то горб — рельєфом Україна.
То паділ, а то горб. І око в око — як
собі заглянути — із глибу давніх років
ачи з будучини? Ото нам є мороки!
Ненависть ув очах, точніше — переляк.
А переліг лежить. І рівноти — гай-гай!
О щем, о скорб, о біль, о страх, о зненавидо!
Я тіло нагострив на чаї та [акридах],
а душу — пошукай. [І] не питай.
Тойящосин не чує вже мене.
Тойящобатько вже не чую сина.
А час мене веде, а час мене жене
і промигцем горить на ранах жар-калина.
Згадав село і луг і лука і вода,
і вересневий кущ горів — туманом пахнув.
І досі не забув. І досі не протряхнув.
І досі ще пече осіння та жада.

***

Він голову до неба задере

заплющить вічка і що стане сили
клекоче, квохче і дзюркоче вміло
і солов’їні наспіви бере.
Як виріс він — на цих чужих піснях
за все своє життя — як ківш начутий
й самому того співу не збагнути,
що рве його за совість не за страх.
Хто знає, звідки сила ця міцна
це тужне калатало горошини,
що зворушає наші всі глибини
і досягає і не знає дна.
О спів шпачиний — ти як дикий мед,
де пахне лугом, лісом і водою
і зморою і кров’ю і сльозою
і геть усім, що буде наперед

***

Це він — стенувся ріг, це він — закліпав стовп,

і хто б збагнути міг, це вибух чи потоп.
Молись — з усіх колін — щоптою невпопад,
о течіє хвилин — пливи-но вспак, назад.
Туди, туди, туди — за мить народження,
де губляться сліди, і де погоджене
з твоїм серцебиттям і з поглядом твоїм
все, що було життям, курілося мов дим.
Своєї голови згубивши не знайдеш,
лови, лови, лови — ні, брешеш, не втечеш.
Оце й бо він, твій люд. Оце й бо він, твій край.
Всецарствіє паскуд, в сто горл реве: тримай.
Кричать услід, услід, щоб ти з очей забіг,
оце і є твій рід, оце і є твій гріх.

***

Четвертий рік все сниться сон

жахливий сон життя,
немов з полону і в полон
іду без вороття.
Пощо оце бажання йти?
Куди? Пощо? Хто зна.
Із дна сягаю висоти,
а з висі прагну дна.
В три рукави ріка твоя
тече — в три рукави.
І кожна з них — немов змія
сховалась між трави.
І кожна з них, немов батіг
періщить і січе.
Як одхилитися не встиг —
зарошене плече.
Четвертий рік все сниться сон.

***

Сніг ночі. Ночі сніг. Сніг ночі.

Кушпелить завірюха літ,
думки пустились в переліт,
а серце їм услід не хоче.
Все дляє дляє порив свій.
О загорнися з головою.
То все, що маєш — із пітьмою
не раз зустрітися, як стій.

***

Оскаженілий од морозу,
од вигорбілої землі
котився за Чумацьким Возом
і скавучав, як пес, в імлі.
І тут, у смертній цій долині,
у кучугурах довго стряг
і нишкав і колошкав тіні
і сипав іскри по буграх.

***

І спалахнуло сяєво мені:

у чорному як морок сновидінні
в мої забуті очужілі дні
явилася в яснім благоволінні
та жінка, що в пречистій наготі
принаджувала тугою і болем.
Так тільки раз буває у житті,
йдучи додому в спиж узятим полем,
аж диво це — як спалах осяйне
на тій дорозі пойняло мене.
І веселково вся душа заграла,
та я збагнув гріховність ліпоти.
в яку не можна владно увійти,
аби вона тобою запалала.
***

На відстані од себе — я вертав

у перший сон, у спогади цілющі,
у рідний дім,
там, де вода жива, живиця й пуща
і те все — по зернині перебрав.

***

Ти раптом вирвалася з щирості

із дружби вирвалась на волю,
і наказала серцем вирости,
щоб окошитися любов’ю.
Увесь полонений, рабований,
і підупалий, і піднеслий,
я був, немов на смерть рокований
ачи для радості воскреслий.

***

Наполовину — Ти і Він. Живи:

півсмерті-півжиття, над пів’явою —
півсну. І думою одною
півсну кошлатиться. І дзень-струною
не йде це дивне диво з голови.
Невже? Невже? Невже? Невже? Невже?
Так є. Так є. Так є. Так є. Так буде!
З очей зірвати б з плівкою полуди
усе, що нишпорками стереже,
чатує, ставши плечі до плечей —
не тінь, але — зведенюки сіамські,
сіреч близнята. Як тобі пече
усе, що глибить спогади забрамські.
І ти тоді малієш. Він росте.
А хто раніше вимовить — пусте?

***

Заходь за край, душе безмежна.

Заходь за край, заходь — за край!
Не бережи нас, обережна,
а смерті — дай, як сяйва — дай!
Нас нахиляє в божевілля
невідворотна ця доба.
Кричить зоря, як породілля,
з страпатої душі раба.
О вирвись, залишивши вирву
у грудях, і роздмухай грань
моїх самопротистоянь
і дай напитися з потиру.

***

Аж ось і я: заліз на сьоме небо

і звідси надокола зазираю —
оце Дніпро, це жайвірна — Софія,
а це Ярила вичамрілий яр.
І звідси все мені помітно: люди
мов мурашва, блукає тим пониззям.
А ближче — то розсипані модрини.
А під ногами — вимерзлий струмок.

***

Скінчились страсті по тобі —

земна, оманна оболонко.
Так тонко сон пряде, так тонко
мій світ прядеться у журбі.

І по тобі скінчились страсті,

земна, оманна оболонко.
І не держу надії в бозі,
коли пірвався в за-світи.
Там жовте сонце, наче сонях,
в страпатих пелюстках кружляє
і ними дивиться у безмір
свій сон вигадує собі.

Народжені мої бажання,

усенестерпні, всеголодні,
такі вітри зняли довкола,
що все несеться шкереберть.
У чому мати народила
стоїть король моєї мрії —
і надовкола ллє проміння.
Світ променіє королем.

***

О краще вбий і не картай мене

і не пої мене Господнім гнівом,
бо ж кожен день даровано як диво
і хто кого — спитай — пережене.
То вбий мене і не картай і не
пої мене Господнім гнівом. Марне,
коли життя судилось незугарне
хай краще кат нам голову зітне.
Тож вбий мене та тільки не карай
і гніву Божого не дай допити.
Навіщо син із мене буде кпити —
за кий шпаркий і довгий малахай.

***

Немов імла озер ранкових

кучериться туман видінь
так пам’яті снується дим
давно так був я молодим
з пожарищ серця шарлатових
і поглядом — куди не скинь —
пливуть твої журливі брови
над плесами нічних струмінь.

***

Вона притисла до грудей

вкрай спантеличеного ладо
і мовила — немає ради
як положити між людей.
Біліла тіла білота.
Болила біла нагота,
журба журилась синім жаром,
а хіть аж хвицяла хвостом.
Гули підрубані дерева
і груди жалила груднева
скорбота, ніби від хреста.

***

Гойдається над головою літ,

то в’ється в шнур, то полохко тріпоче,
то спалахне, то вигаситись хоче
об’яснена остудою свіча
(ховаючи себе між лячних міт).
І все тоте ж. У цьому царстві снів
де клякнуть у каре паркани чорні,
а біля вишки дві сосни страпаті
як увертюра вічності гучать.
Тут — що мені? Довкола мертвий світ
людських досад, і німувань, і довгих
оскаржень долі…

* * *

Ти вся така маленька, як мета,

а я до тебе прагну, мов метелик,
що уникаючи доріг веселих
дає журі довілля. Ти не та.
Так, ти не та. Їй-богу ж, ти не та
(навіщо я неправду говоритиму?).
Нехай мені, у спогади сповитому,
промовлять призабуті вже уста.
І пригадалось: як росла гроза,
і єрихонських труб котився гуркіт,
з червоних зір спадає сивий туркіт
чи янголів, чи голубів.

***

Доба щаслива — щоб ти здохла,

аби не бачить на віку
цю бетоновану епоху,
це сонце в кам’янім мішку.

Доба апокрифів — нерідна.

Доба епістол — не моя.
Невже, добродію не встидно
вік вікувать з-під нагая.

***

Омиті потойбічною водою

у сяйві тамземних просвітлих весен
отужені і виструнчені в смерті
у білій білоті недосягання
вони стоять в короні сніговій.
І світ великий — за малою тінню
миттєвих розминань — посиротіє
од холоду розлуки і од стужі
і од одвічних незнищенних царств.
Узорені, роздумані, прозорі —
вони — одне високе чудування —
недоторканна є оця зчужілість
і всепрозріння добрих всеочей.
Мені за березневі є дари
оця богорожденна стала святість,
оце світання полохких світань
світів жертовних, що мене запалюють
всенепогасним і ламким як крик
огнем співучих надторосів-криг.
ВІРШІ 1965-1971 РОКІВ

***

Несуть в руках, пропахлих кізяками,

у грудкуватих земляних руках,
тихіше, як за пазухою камінь,
дорідний житній хліб у колосках.
І гнуться станом. Спідниці у зборках.
І на засмагле напнуті хустинки.
Беріть, він добрий хліб.

***

А в селянській хатині
в породіллі покусані губи...

***

І що тобі високе небо,

і жаль високий — що тобі;
зумій — раз треба, отже треба,
й без добре завчених умінь...

***

Побігла вільгість від Дніпра

на Володимирову гору.
Дельфінів хвилевий розкрай
води — човном моторним
прорізав тишу, переплеск,
мов кури, хвилі розгрібають
і спів ракетних стюардес
під себе підгрібають.
Похмурі хвилі. Вниз іду
по мозкових цеглинах.
Іду і паморочусь. Йду
горбатим злим суглинком.
Бо тут міщан, бо тут товстих
жінок-качок осінніх,
бо тут безпутно б’ється сміх
від губ до стегон стиглих.
Плюють, жують, цілують з губ
запінене лушпиння
і з рота в рот гойдають згук
і стук сердець колінний.
Тут поживи — і будеш вік
суху жувати жвачку
що світ воздвигнув чоловік
щоби двигати тачку
важкого черева, куди
і ворону не варто
посунуть клюва. До води б,
щоб жерти, пхати, чарки
дістать як долю з штанини,
і кружелять горілку
за світ без хмар і без війни
за білий світ порічок...

***

Ти мене розрай — і покори.

Молодосте, покори і винеси
на провально-чорнокрилі висі
виведи — ґвалтовного — до гри.
До гори, до рік, по повногорля,
повногруддям зобов’яж мене.
Кожним днем боліти, кожним днем
виповняти серце власним горем.

***

У щастя, кажуть, світлий кожен час.

Щасливі, кажуть, нібито не лічать
ні днів, ані годин. Мій день почавсь
і вихопився день, вогнем налившись.
Так око наливається. Так в літі
наллється яблуко. Хай день зійде —
воно собі кружляє в верховітті
допоки аж додолу не впаде.
Мій день почавсь. Та щастя забарилось
чи поцуралося на мій поріг
ступити. Скільки снів мені наснилось!
Забув я більше. Менше — приберіг.
Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка —
я жду, і назираю, і дивлюсь:
лиш перехожі жебрають каліки,
до мого апелюють до жалю...
До мого щастя. То прийде товариш,
то подруга, то недруг, то поштар,
але ніхто не принесе у дар
мені хоч головешки з пізніх згарищ.
Щасливі, кажуть, нібито не ждуть,
не визирають час. І дароносний
вони і в непогоду радо п’ють
приблудний день заблуканої осені.
І я не жду. Дарма. Не назирай:
ніхто й не прийде, словом не потішить.
Та й добре, що нема. Буває гірше:
коли тобі і сльози позбирать
не дасть захожий.

***

Комуністи — вперед! Комсомольці — вперед!

Уперед — барабанщику, пройда-поет!
Уперед — бо помреш і не вернеш назад,
піднімай обважнілий партійний свій зад.
Бо попереду — втеча. Втікай — уперед.
Від страшних, від важких, від омріяних мет.
Там казарми будують, там тешуть труну,
підтягайте, музики, мідяну струну.
Щоб без ляку — в могилу. Провали очниць
зберігають залізну упевненість лиць.
Уперед — це назад. А назад — це вперед —
вболівав за прогрес поступовий поет.
Вчить нас партія рідна — несхитно іти
до вселенської радості, як до мети.

***

А що тобі наснилося? Неначе утікав.

То прискало, то билося, то колотилось. Став.
Край берега — руда вода. І чорна — посеред.
І появилась — борода. Земляк це. Русич. Смерд.
Хто звав його? І як назвав? Не знаю. Не збагну.
А тільки вимілілий став у діда враз пірнув.
Ніж. Дід не пив. Йому і так, і нехотя — пилось.
Вже клешнями поводив рак. Чекав мене? Я ось.
Дід сів на рака і поплив — хлипким, як дно, багном.
А слідом — глибочезний рів — все ріс і ріс притьмом.

***

Ревуть мотори, рвуться з берегів,

ракети протинають твердь одвічну,
і, стомлена од власної біги,
задихалась доба кібернетична.
А все-таки оновлюється світ,
весна — по веснах, за літами — літо,
і золотіє витеплене жито,
і син кладе на стежку перший слід.
І плавиться розграфлений асфальт,
від гусениць парадних стогнуть площі,
і вітер дерева вгорі полоще,
і в морі крові ніж полоще кат.

А все-таки оновлюється світ,

шпаки торішні знову у шпаківні
віщують: дні повтореннями дивні,
вони дорожчі серцю востократ.

***

Що голову сушить?
Є ж партія над нами.
Зацькований хортами,
заціпся, як болить.
Що марити кінцем,
спішити до спочину,
заквітчана долина
і пахне чебрецем.

***

Від радості — у степ,

від зобов’язань — хода.
В долину — де цвіте
заспівана природа.
Ні партії тобі,
ні диктатури дурнів,
іди — у вечір журний
зализувати кров.
Ласкаве підпадьом.
Рулади солов’їні.
Шелепання качине
і день, густий, як бром.
Два хлопчаки якісь
у бадмінтона грають.
Від рання і до рання
лиш кумкання жабів:
і вже — помолодів,
і вже — розвеселілий,
ти чуєшся на силі
між молодих дубів.

***

Не вимовлю — а ні.
Не дам тобі промовить:
ці плями шарлатові
у чорному вікні.
Розбризкалися так —
що ніби-то й не плями.
Наморений робак,
щонайтихіший самий —
ти п’єш важку журу,
ковтаючи компоти,
устряв у марну гру —
а де твої рощоти?
Рощоти — за два дні.
Безплатний розрахунок
за те, що ти в дарунок
життю віддав ці дні...

***

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,

щодня на хліб насущний заробляти
ціною честі й совісті — заплати
такої нам настарчить кожна мить.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить,
коліна гнути, йти у незбагненне
і відчувати в поривах шалене
те, що стоїть, як правда, на межі.
Їй-богу, страшно в цьому світі жить.

***

Прохоплюся словом, мов сльозою,

прохоплюсь печаллю-дичиною,
прохоплюся поглядом беззоряним,
прохоплюсь — і падатиму знову.

Як плавець, ледь виринувши, знов

в воду, в воду, в воду — начувайся!
Ти не грайся. Не до жартів, здрайця,
коли став під жерлами любові.

Знову — забуття і знову — віра,

знову завирую між проваль:
ні свавіллям, ні мовчанням, ані славою,
а сльозою — злою і зловірною.

***

Сказився світ — у бубнах, сурмах, джазах

під Володимиром цехлинах мозкових,
і завертівся пересохлим сказом
світ, замітаючи відьомський гріх
перед Дніпром, країною, добою,
перед селянським горем і добром,
сказився світ — невисвячено вбогий,
на гак віків надітий за ребро.
Сороки висушили людське завтра,
розвішавши на вітах тоскний крик,
відьомський бовтається поміж губ язик
нічного домовика — Патеря.
***

Життя — нема. Грудей — нема.

Немає тіла. Промигоче
весь вересневий листопад.
День падає на день. Підряд
заплющуються сині очі.
І жити — аніхто не хоче.
Бо світ — невірний, як Хома.
Хто вербував мене сюди —
під музику оцю скрипучу,
хто ребра обдирав об кручу,
для чого — не живу, а мучусь...

***

Автомобілі, як вовки голодні,

очима світять. Вечір. І нема
тобі притулку. Ані шклянки чаю,
із другом випитого. Стільки ворогів,
що вже од кількості помалу слабнеш,
та впевненість не зраджує: мине
дикунський час. Дикунський вік — не вічний.
А ти — гірка розрадо — теж не вічна.

***

Ви ходили до Петлюри за штанами,

ми ж ходили за штанами в магазин.
Ви безштаньки називалися панами,
коли край скривавлений казивсь.
Ви свою виборювали волю,
ми ж її хутенько пропили,
підневільну славословим долю —
так за шкуру сала залили.
Ви побиті за кордон тікали,
нас же везли в заполярний край.
Тільки й того: “пробі“ — ви кричали,
ми ж кричали: “Сталіну, ура!“
Вроздріб, оптом — крамарі, та й годі.
Скільки не торгуйся — не візьмеш,
бо в союзі братньому народів
серп і молот — не голодна смерть,
а довілля, а дозвілля. Знай же
Україна зводить комунізм.
Все не наше — це моє і наше,
лиш — на бога! — щоб ніяких схизм.
Як годують — не перебаранчуй,
як катують — криком не кричи,
як стріляють — все одно пораджу:
може промине — і промовчи.
Партія — вона за маму рідну,
а за батька — мудрий наш генсек,
навіть криком, навіть кров’ю, навіть ридма
ні до яких не лучися сект.
Партія покаже, що й до чого,
Партія — це совість, розум наш.
Наша честь. Отож. І — слава богу —
вік харчуйся з цього казана.

***

Вітчизно вір, вітчизно сподівань,

безкраїй краю — ти живеш у прірві.
У леті — суть твоя. У чорнім вирі
де ані для проклять, ні для кохань
немає меж. Де вітер — твій закон.
Де в оборону бурі стали сосни.
Вона стоїть — бліда й простоволоса —
даремно виглядаючи свій скон.
І ти летиш — стрілою у пітьму.
Ніч мече по шляху шпичасті зорі.
Від цього раю утечу в тюрму,
сховаюсь у вузькому коридорі.
Від краю — в край. В невіру йди од вір,
у розпач залізай, як цвях залізний,
і виглядай прийдешні комунізми,
де виростає знову проводир,
котрий не знає радості борні,
котрий перед полками дико скаче,
неначе чорт брикається, неначе
йому всю голову обвітрено в вогні.
А ти — іди з вогню. Міцній, як сталь.
Кріпись, як щовб. Вгрузай по груди в землю.
Таку важку, притомлену — та зельну
і виринай до неба із проваль.

***

Антивбивця, антиієзуїт.
Антидеспот, антиможновладець.
Чорну крешеш гору, і граніт
попід ноги сиплеться в безладді.
Мефістофелівський смисл життя —
знищити і знову відродитись,
не кажіть, що жив я без пуття,
задаремне вам із мене кпити.
Мудрагели, істина — не в вас,
честь — не в вас, життя — не в вас. Ви мертві.
Солов’ї, вслухайтесь в контрабас,
 він змайстрований з кілля імперій.
Пам`ятайте, що допоки світ
корчиться під вашою стопою,
антивбивця, антиієзуїт
битиметься в мури головою.
Кров солона чорний мур об’їсть
і дірою утече до волі
той, кого годує дика злість
проти вбивства, злочину й сваволі.
Світ — не ваш. І рідний край — не ваш.
Ви у краї рідному чужинці.
Куль набийте повен патронташ,
бо зійдемось знову наодинці.
Честі — більше. Понад ваших куль,
понад ваших бомб, вологих камер.
Вже ходу історій нешвидку
заґратований являє гамір.

***

Загусає далеч вечорова,

граціозні ливарі мовчать.
Спить долина, зморена діброва,
а над ставом лебеді ячать.
А над полем висипали зорі.
А над небом зупинився Бог.
А над Богом править серце хоре,
окрутенств шукаючи на двох.
Спить діброва. Спить земля велика,
всесвіт спить. Мовчання — як зоря,
і знесла правицю яснолика
Доля, не віщуючи добра.

***

Думок червоні фонтани

осипаються білим лоскотом пін.

Думок червоні фонтани

б’ють з мого терпкого,
укороченого по рівень ключиць,
мого фіолетового
крутого горла.

Я піднімаю голову —
і закидаю своїх
думок червоні фонтани,
як вогненну гриву
горизонтально розплатаного
скакового коня.
Я опускаю голову —
і переливаюсь в фонтан
пересохлих білих лоскотних бризків,
в їх потужні
гулкі і жалібні стогони,
що відбиваються у моїх ушах
далеким мотивом
з дитинства знаної пісні:

ой ти Галю
Галю молодая
підманули Галю
узяли з собою.
Я нахиляюся за собою,
ловлю ся
в думок червоних фонтанах
і осипаюсь білим лоскотом пін.

А морозний ранок
сліпить і видовжує мої очі.
Він, перебродивши
на скалках сліпучих барв —
блакитно-розбіленої,
мерехтливої, як північне сяйво,
і червоної барви дня,
цей ранок,
виростаючи на сніговій поверхні,
ще не займаній ні людиною, ані звіром,
цей ранок
сліпить мої очі,
викрешуючи різноколірними копитами
сухотливого коня
мигтливо-білі, розжарені стріли грудня.
Цей ранок,
рипким усипаний крохмалем.
Цей ранок
приймає мене, як порожню амфору,
з котрої,
зачерпнувши морозу,
можна довго-довго
виливати трунок моїх
розпуклих, як трояндні бутони,
гірких різноколірних очей,
і чути хлюпіт
білих пелюсток пін
на червоних трояндах
січневих роздумів паморозі.

***
Повернувшись обличчям до неба,
помирає солдат. Гримить
канонада з правого берега,
важко проорює межі
поміж життям і смертю.
Скільки неба над головою!
Його не заповниш гуркотом,
не скоро зотліють хмари
і навіть тобі
не зразу померти.
Уперлась дорога в обрій.
Перепочинь.
Тобі вже шляхів не лічить:
шляхи залягають впоперек.
Над степом снують вітри
палахкотіючих ватрищ
сиві кросна, як коси
скорбної матері.
Рідний край перед тебе став.
Дивиться очима коханої:
— Підведись, — шерхотять уста, —
я твої перемию рани.
Губи скривлено: — Підведись.
То до тебе з Поділля, рідна,
не достало сили звестись.
Поле кулями все розвідано.
Сонце в мінному полі! Глянь —
вечір весь підпливає кров’ю,
українська двигтить земля,
зрита зненавистю й любов’ю.
Повернувшись обличчям до неба,
помирає солдат. Гримить.
До Дніпра нахилившись креном,
спраглий край в головах горить.
Застилає очі китайкою,
та небо підводить: — Слава-а!
І солдат ув останню атаку
піднімається з лавами.

***

Ти від віків закутий в панцир —

в ці забобонні бандажі,
усе життя комусь служи,
за безцінь приставай до праці

коло чужих глухих думок,

коло незвиклості своєї,
а там, притихнувши, по черзі
сотати з серця, мов разок

намиста, прогріхи свої,

бажання, викільчені з тиші.
Ти був, здається, змалку грішним,
бо серце, власний конвоїр,

тебе не вберегло від них.

І розмаїтий світ лукаво
тебе урочив і наставив:
собою бути смертний гріх.

***

Я
тебе не любив,
ТИ
мене не любила,
А Любов
на обох
окошилась.

***

Нахиляюсь у тиші над віршем,

ніби мати над немовлям.
Добрий день, мій хороший, вір же,
вір губам моїм і словам.

Вір, що я тебе не помічу,

коли в груди ввійдеш крадькома.
Вір, я злого тобі не зичу
в мене ж зла за душею нема?

Вір же, викоханий в любові,

що заловлений під абажур,
ти в ночах нахопився на повені
карооких юначих зажур.

Хай на очі впаде золотаве

Слово. Ніби зоря, упаде.
З хвилі скинеться і плавниками
в груди вдарить і в горло ввійде.

Слово, слово, достиглий смут мій.

Слово, слово. Вечірній див.
Не заради осмут осудних,
не для буднів. Не для надій.

МОНОЛОГ ДУШІ
Йосипе Віссаріоновичу! Де ви там?
Чуєте? Ви ж мені, як осколок між ребер,
від самого дитинства дубном стали
в капілярах, у лейкоцитах, у тембрі.

Дорогий! Йосипе! Віссаріоновичу! Сталіне!

Чуєте? Е-ге-гей! Відгукніться ж.
Ви згодували мене на масних сухарях,
а дитинство ж і досі сниться.

Ви виходите з мене кожного дня,

то правда. Але ж — докорінно треба,
аби не лишилось від вас і звання,
аби вам, даруйте, аж п’яти репались.

Мені ж бо відмалку в жовтого дзьобика

ви зернятка клали. Іще в колисці.
Запихали мене сталінською епохою,
як палиці запихають у шпиці.

О, мене згодували так,

що й досі, перепрошую, гикавка.
У першому класі “Хай живе Сталін“
кричав я, по-хлоп’ячому швидко.

В плоть увіходило ваше єство.

Пам’ятаю у шостому класі, мабуть,
я ліз на трибуну, на торжество
вашої вусатої слави.

Фальцетом: — Хай живе вчитель і вождь!

Що було оплесків! — Дихнуть нема де.
А тепер, бачте, не вождь, а вош,
а не вибили, вибачайте.

Чую, що й досі булькає культ...

Що вам з моєї маленької особи?
Раз треба, то треба. І що вже тут
морочити голову оцією хоробою.

Йосипе Віссаріоновичу! Перепрошую —

я ж таки — не відсталий елемент?
Тому й зову: відгукніться. Може б
ви б по-хорошому з мене — геть?

***

Болі тихли.
Кров пили і пилили вік.
 Зараз тіло
пролилося у пару рік.
В пару чорних,
в пару спінених рівчаків,
нині — вчора,
і раніше за всі віки.
Утікай же
обшукавши як лабіринт
тіло враже,
розмотавшись як білий бинт.
В пам’ять, в день свій
в білі бульби округлих більм.
Власний месник,
прошивай же ножами біль.
Може, серце
вийде з кров’ю з ґрат заборон
і заб’ється
еліпсоїдним кроком.
Втнеш, бувальцю,
наостанок знов гопака.
Чом же пальці
скам’яніли? Хода важка
і відчув ти —
не задля шаровар,
задля тиші
клекотить, як тягучий вар.
Власне серце,
те, що скраю душі тепер.
Те, що через
горло. І не вдержить себе.

***

Або в тишу
перетягнених ший,
або в віще
Слово Будд, і Єгов, і Шив.
Або в маму,
або в батька, або в Христа
Тільки — марно.
Тільки в силі пристав би.
Став — лоскоче.
І ворожить. І ріже геть
без ножа. Захоче
і минулим маніжить.
Знай і відай.
Доживеш. Бо ж і вік не вік.
Хай і встиду
ніби дням, загубився лік.
Серце — скраю
скронь. Відпочити — не діждеш.
Протаранить —
то тепер. І утішся.
Не печалься,
не спечалюй останній час,
а відчалюй
по шматочку, по часточці.
По кістках, по ка-
м’яних площах — вниз.
Хай звикає
до заручин ще — низ і вись.
До безсоння
білолобих, як баранців,
біленьких, маленьких
кучеряво-мочарних снів.
Серце — в скронях,
серце — скраю душі тепер.
У долонях
не вдержати себе.

***

Прямо в ребра.
Наколовши на лезо крик.
Ти ж бо еру
глибше серця беріг.
Ти ж бо завше.
Ти ж бо — вчора, і днесь, і вік
змалку замкнений
на замок чоловік
ліз на гору
і валунний камінь волік.
Ти ж бо вчора,
ти ж бо днесь, і назавтра, й вік.
Ти ж самому,
сам собі оновлення день
Встановив. А відомо — де він?
Ти ж бо зранку,
до світ-сонця будив себе,
ти ж бо змалку,
ніби сопка, кадився.
Димом лисячим
рудуватим — пропахся весь.
Сопки висяться
завтра, вчора, повік і днесь.
Догоряю
з ніг до скручених брів — горю
і провалююсь з грюкотом —
догоряю.
Не впізнати,
не впіймати себе тепер.
Мало — знати:
зараз — ачи живеш, чи вмер.
Зорі гостро торкнуть долонь.
Голова запалає.
Серце в скронях
ніби куля в стволі — волає.

***

Іди-но, йди-но, йди-но, йди-но, йди-но вже!

Бо нападе напасник — зацілує.
Вона спокійно дивиться. Не чує.
Невже й піде отак? А ну ж, невже.

Жени, жени, жени, жени. Вернулася.

Іди-іди-іди сюди. Прийшла.
Поріг переступила. Озирнулася.
Зубами надкусила синю шляпку.
Прийшла. Вернулась. Кинулась. Опала.
Як ненаситцем вештався байдак.
Отак гойдалось серце. Певно, наволоч,
напевно, наволоч, пізнала, що біда.

Іди-іди-іди-іди-іди-іди но вже,
за зайву — за єдину — проклену.
Зненавиджу за мить. Як не ножем,
то пазурями задушу негнуздану

Тебе. Тепер — іди. Тепер — іди.

Тобі — тепер — не треба — втрат — боятися.
А бійся, що не зможеш застидатися,
а бійся, щоб не зрадити ходи.

Отам на людях, що тебе здушили

в сто повороз, в сто рук, в сто обручів.
Як водогінні труби, спухли жили,
я сам — і завстидаюсь і спочину.

У люстро задивлялась. Потлошилася.

(Дурепо — хоч панчоху підтягни).
Ти так, як тільки з пекла, розпашілася:
бровами не стрижи і не мани.

Даремно. Всю — в передпокої пекла

обшукану, ошукану — пущу.
За сукні шурхотом спада холодна спека,
дасть Бог, ти завтра в інших заночуєш.

***
<Хочу побути грузином,
Євреєм хочу побути,
трохи — литовцем.
Аби тільки — не назовсім.>

***

<Сила язика
зростає, напевно,
в геометричній прогресії.>

***

Земля схожа на голову.

Тільки в ній більше цвинтарів.

***

Геніям набридає
власна геніальність.
Радійте,
коли ви смертні.

***

Пахне вербами і цигарковим димом,

вишником і порохом доріг,
пахне теплий, провесняний грім,
пахне раннім маєм, раннім дивом.

Пахне босоногими стежками,

десятковим праним полотном,
пахне хижим сонцем, диким каменем
і калюжі захмелілим дном,
пахне мандрами, з паперу кораблями,
пахне журкотом і мріянням струмків,
ранніх літ підведеними снами,
юності думками непокірними.
Все життя пропахчене. Весна
голубіє і кадіє тепло,
голубіє і кадіє небо
тільки пахощами досі знане.

***

Гасав нетяга на коні

в зеленім лузі
він кілька літ, не кілька днів
в турецькій жив нарузі.
З полону втік. Коня дістав
сідло й попругу
і в лузі ворога шукав
і в лузі — друга.
І ось, уволивши йому,
післала доля
самого турка. Тут комусь
урветься воля.

У турка шабля. В козака ж

дубовий бучок.
Мій Боже, промахнуть закаж,
бо вмерти лучче.
По фесці бий. Не упади.
Дивись на лезо,
бо заспівають по тобі
останню мессу.

Майнула шабля. Бучок враз

над головою.
Пора ударити. Пора —
лиш гук луною.

Гасав нетяга на коні

в зеленім лузі,
і гуртувались день при дні
і шрами, й друзі.

***

Таємниця білого паперу!

Волохата серця таїна.
Таїнство заклять глухої ери
і — душа одна. Печаль — одна.
Ані душечки. Ні півсловечка.
Ані цяточки в нічнім вікні.
Поливана порожнеча глечика
обтікає тінню по стіні.
І росте нічна твоя Голгофа
на кімнату, на квадратну — всю!
Серцю офірована епоха
чинить свій несамовитий суд.
День мій, хрест мій, віро моя чорна,
чорнобрива радосте моя,
в горі, ніби в ріллях, геть розорана
незглибимо віща течія.

Підступила, нахопилась, щезла.

Волохата серця таїна.
<Жить невесело>. І ждати — теж — невесело
од Харона славного човна.
Де та хвиля, де той Стікс спасенний,
кочети блаженні не скриплять,
тільки ночі бовваніють стели,
літери на стелах хлюпостять.
Стигми душ — це стигми тіл. Це стигми
радості колишньої. Тепер
ти затих. І все навколо стигне
ніби ситий з крові людожер.

Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку

од олігоценових епох,
пірофорний, ти, як квітка, виткався,
ставши боржником — уже за двох.

І за себе і за квіт трояндний,

за біль-білий світ, за крильну ніч,
ні — надій, ні вір, і нерозради
стигми віку стигнуть у вікні.

***

О ці новітні демократи
о демагоги словоблудні
народ весь кинули за ґрати
і славлять волю привселюдно.

Доба іде. Доба не жде.

І кружеляє світ знекрилений.
Супутники. Новітні гойдалки,
як корби у колодязів.
Ми всі вростаєм в час. І нас
одвіку змушує коріння
Рости до крон і йти в добро
і загубитися між зір.

Ми що? Зсередини світи,

ми тільки іллічеві лампочки,
ми більше вигадані, ми
замовлені од революцій.
Запрограмовані до губ,
запеленговані до пальчиків,
ми коні, зловлені в ласо,
в нас тільки шиї гордо гнуться.

Тріщать світи, тріщать хребти,

пожежно зацвітає розум.
В коричнево-зелений цвіт
убрались голубі степи.
Вже нам, невольникам доби,
цвинтарна тиша гоготить,
і тільки порох з-під копит
серця рятує від корозій.

Доба іде. Доба не жде.

Дикунські ноги, мов колосся,
серед оглохлих роздоріж
проллються полиском багнетів.
В часи татарських лихоліть
отак красунь простоволосих
на крупи клали, як тепер
митців, філософів, поетів.

І ти, мій краю, карий мій,

моя покара достеменна
через літа, через віки,
біжиш, спеленутий вогнем.
Тобі міняє удила
по торжищах благословенних
нова доба. Нова ганьба.
Так ніч за ніччю й день за днем.

IV

О паморозь моя! О паморозь!

Заворожені віки мовчать.
І мовчання біла-біла парость
з погребища. З брезклого куща.

Але паморозь моя, запаморочна!

Випарена діжка знов припала
памороззю, і нема татарника,
і гіркого не поп’єш напару.

А розсипеш із зубами сміх,

зарегочеш, той казав, на кутні.
Паморозі гіркуватий сніг
опада на скроні. Без покути.

Сухі кореневища вікові, що біля берега,

у воду звисли, — твої то руки, матінко
моя. Вони були прозорились колись, білень-
кими, як молоде волоття, а потім волоха-
тіли і в лісі збирали глицю, жолуді,
у полі збирали колоски по пізніх стернях,
збирали сльози по очах дітей (сама бо
ти уміла якось мовчати і непомітно
виплакатись)...
Ніби сухі кореневища вікові — моєї
матері старої руки.
Ставки олітнені, огрозені ставки, над
ними падав грім і блискавиці шугали
понад плесами і зорі, і краплі дощові,
немов горох, казились, порощили,
танцювали, а потім хиже сонце увійшло
і витишило світ очей твоїх, старенька
мамо. Ставки олітнені, легкий туман
над ними, із них я все життя, немов
з купелі, виходив теплий, світлий і сум-
ний — були то очі матерні. Вони.
Ти перепілка, що в житах співала, а я
лежав поміж колгоспних кіп, а ти пере-
весло вив’яжуєш і кличеш, сумний, солод-
кий голос подаєш. І вже Василь
іде між косарями, переступає, як малий
ведмедик, сам косу клепле і мантачить
сам... То мати сумно й солодко співає.
Так, руки й очі. Й посмішка скупа.
Ото і все лишилося про згадку. Бо
я вже йду... І от мені про згадку:
лиш руки й очі. Й посмішка скупа.
Ти йшла до мене і ріднили нас вологі
сволоки, шорсткі вервечки і люлька в сизому
вікні пливла. Ти все приходила, немов
з небес, і хліба шмат приносила від зайця.
Ти опускалась білими крильми і сівши
скраю люльки, як голубка, ти воркувала,
а суха калина — над головою, а твоя
рука — над головою, посмішка твоя — над
головою... І хилились крила, хилились
вії і пливли слова.
І так схилившись наді мною, мамо,
схиляючись над іншими дітьми, ти
прибивалась до свого дитинства, бо з
кожним з нас ти порідняла душу.
Й сама між нас дитиною була.
Ти меншала і сохла. Я ж більшав і
зростав. А ти маліла. Так, мамо,
соромно мені було.
Ще й досі бачу я, коли ти часом,
нехай я тільки приїздив додому — і ліг
відпочивати — нишком ти підходила до
мого узголів’я і так таємно, аби я не
бачив, мене потиху гладиш по голівці,
куйовдиш чуба і схилившись низько —
мовчиш, мовчиш. Лише рука блукає.
Про що ти думаєш сама в той час?
А я не сплю. А я тамую сльози. Солодкі
сльози. А вони ідуть, немов допіру білі
сновидіння — з туманами, з дівчатами, із
лісом — бо ти так рідко йшла до сновидінь...
То я тамую сльози і боюсь, аби ти їх
не бачила, аби ти, отак схилившись, думала,
твій син спокійно спить, а біля нього мати.
І він її не бачитиме сліз.
Та я іду вже, мамо. Я іду. І ти прости
мені. Твої дитинства, як зграя голубів,
крильми майнули, — простіть мені, сухі
кореневища і очі літнені. І шкарубка
сльоза.

VIII

Часу не гайте, друзі.

Горілки ж — не чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.

Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.

Скінчились мандри. Досить.

І вмерти й жити — раз.
І друга друг припросить
гасити власний сказ.

Нехай горілка ллється.

Розлиєм по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.

А вже як жить доволі —

натхненню вийшов час —
тебе зустріне в полі
той друг, що не про нас.

Зустріне по дорозі —
і чорту на ралець,
надію май у бозі,
та в вірний вір свинець.

Скінчилось! Вийшло! Доста,

Сказати б — достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.

Часу не гайте, друзі.

Чи ж випити — чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.

IX

Я божеволію. Я збожеволію.
Я чую — ночі не перейду.
Не пережду я свою недолю,
не перебуду свою біду.

Я чую. Чую. Плечима навіть

що ніч, спинившись, не промине.
Неначе ночі не проминають
червонооким баским конем.

Іще чекаю і сподіваюсь.

А тіні мовчки підійшли.
Жалінь немає. Прощень немає.
Тепер твій час настав. Молись.

Не поневажуй життям. Не зраджуй

анініколи. Відколи світ,
ми всі на грані життя виважуєм,
як шлем прощальний йому привіт.

А ти замало любив. Замало

страждав. Замало перемагав.
Тобі замало за шкіру сала
залили. Блиснув томагавк.

І кров на очі. І щиромідна

червона зброя лягла навхрест.
Пройшла. Минулася зненавида,
і ти, розвиднений, воскрес.

***

У нас домашня філософія,

хоч і нема ковбас домашніх.

***

Сосна із ночі випливла, як щогла

грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова, і спогади знесла
мов сонна хвиля. І подушка — змокла.
Сосна із ночі випливла, як щогла
і загойдалась дьогтем далина.
На хвилю — хвиля. Посеред — вона.
І навкруги — вона, до болю — змовкла.
Сосна із ночі випливла, і щогла
вологу наволочку напина.
На хвилю — хвиля. Посеред — вона,
простоволоса і горбато-ззойкла.
Сосна із ночі випливла. Та чом же
не відпливає і не промина.
Навкруг вона. І посеред вона.
І кожен рух твій. Кожен — заворожує.
Сосна із ночі випливла. Сосна.
Соборна арка провисає в глиці.
Нехай приходить і нехай святиться.
В терновій глиці пресвята вона.
Сосна із ночі випливла. З грудей,
з глухого серця проросло коріння.
Гойднеться — і впаде.
Її зубовним скреготом вирівнюй.
Сосна із ночі випливла, як щогла,
вітрило — з задубілої душі
і — попливли. Шамотні комиші
мовчать, не маючи на серці Бога.

Там — Україна. За снігами — там,

лівіше — серця. З горя молодого
душі мурашник скоро сточить щоглу
та попливем. Бо там — моя мета,
як на хресті розп’ята самота.

***

У цім безхліб’ї і бездоллі,

в покорі віковій оцій
пропасниця трускими коліями
згинає й горе у ковіньку.

Вкраїна марно супить брови,

вганяє проміж зморшок грім —
намарне. Гробовою охрою
наш скіфський порох закурів.

У цім мовчанні гробовому,

в покорі віковій оцій,
уже ні доброму, ні злому
ти не підвладний, гніве мій.

В моєму задубілім горлі

заледве чутна хрипота,
і сукровита ув аортах,
як у астматика, крута.

У цьому забутті страшному

світ застують криваворуч
і вже ні доброму, ні злому
доба не справить пишних учт.

Твоя обшарпана кирея

пропахла на вітрах доріг,
та вже кирею на ліврею
міняють, як любов — на гріх.

Біжить твій кінь сліпий наохляп,

кривава піна вздовж узбіч,
і вигинається сваволя,
і гнеться вузлуватий бич,

що плечі приском враз ошпарить —

поміж очима розбіжись,
шелесни в власні брови стьмарені,
бо де податися — скажи?

Так, певно, полювали мамута:

несила вбити — то впади.
У рів — впади! На кіл — впади!
Впади на вижалені ватра.

Бо обернувся — і посивів.
Бо позирнув назад — і скляк.
Невже отак — царі Росії,
імперіяльна дикість — так?

За що — отак? За що — стрілою,
ножем, зубами, нагаєм?
Чи не за те, що власну долю
ми добровільно віддаєм?

За те, що в ці чужі шпарини

ми прусаками йшли? За те,
що загуділо Запоріжжя,
поміж порогами затерте?

За те, що гордо гнувши спину,

ми розплатались, як вужі,
закривши трупом України
свої задимлені ножі?

І йшли в покору, як на прощу,

у православну йшли любов,
котра впокорює і врочить
і точить недолиту кров.

Так йдуть у монастир від світу

свої замолювать гріхи,
ще позираючи несито
на заповідані шляхи,

так вибирають домовину,

аби живому снились сни
цвинтарні, поки до загину
ще кілька лишиться ступнів.

Але від світу не втекти,

живцем у землю не залізти.
Її зубами треба гризти,
аби втішалися кати.

Бо ти — не ти. Бо ти — вигнанець
із себе, в себе, у світи,
в причинний сміх. Лама батіг
меча і зашморга вагання,

Ти вигнаний — до самоти
на грань життя і смерті. В віру
що тільки кров, і тільки щиру,
і тільки праведну — пусти.

І не кажи — твій шлях намарний.

Громовокарний — не кажи!
Ти заслужи собі хоч кари,
собі хоч смерті — заслужи.

Страшись: міняються світи

і мінять упряж. Начувайся.
Бо світ — не твій. І ти — не ти.
Тепер собою покарайся.

Тобі немає каяття,

як забуття тобі немає.
Та вже біжить, та вже втікає,
втікає віра і життя.

Віками йде вертепна драма

у дев’ять Дантових картин,
сам Ірод краще не заграв би,
тут Вельзевул покине кін,
не витерпить.
Червоне сонце
летить, як з плахи голова
велеречива. Мовчки сходиться
до місця лобного Москва.
Мовчить червона з крові площа.
Імперія, мов ніч, мовчить.
Сховатись марно місяць хоче,
сич ошелешено кричить.
Немов парад, іде наруга.
Ніж падає у темінь плах.
Палає плач. Волають руки
в несамовито тихий плац.
Уперлись погляди, як клиння,
ніж ріже ніч і ріже крик.
і ката піднімає ліва
рука, як полум’я язик,
а права — голову відтяту,
і пара плаває очей
в очницях розіп’ятих ката.
І через голови і через
криваву площу — у собор
Блаженного верга скажений
сокиру. Чорний коридор
ударився об навіжене
мовчання. Перебив крило
нічного пугача. Жовтавим
відьомським оком потекло
поміж багнетами наставленими
зітхання. Гульк — як в нафту труп —
побігли кола і затихло.
Занімувало все навкруг.
Лиш билася об браму віхола
білоголова. Об Кремля
шпичасті зазубні. Мулькі
сни сновигали. І під Києвом
оглохла горбилась земля.

Тюрма, де з віку гниль і цвіль

уже півсвіту запосіла.
Імперіє, мій жало-біль,
моя зненависте, Росіє!
Імперіє дикунських вір,
імперіє соснових зойків!
У тебе з віку проводир —
криваворукий і безокий.
Єдинодзьобий, як орел,
народної упившись крові,
шаліє, казиться і рве,
мов злодій з чорної дороги.
Литва, Угорщина, Кавказ —
тюрма від моря і до моря.
Тут всім переяславський час
пробив в вузькому коридорі.
Як тавра, в них віки живі.
Як рани на чолі Месії.
За окрутенства вікові
покутуватимеш, Росіє.
Горить історія. Горить
земля. Горять віки, як книги,
проводирів ковтає віхола
від Соловків до Ангари.
Край роздарований — до серць,
край розграбований — до ребер.
Російський звір, як дикий вепр,
по наших по слідах женеться.
Від дорошенків — до мазеп,
і від мазеп — аж до бандери
на небі й на землі — вертеп
пекельний — при закритих дверях.
Край — Полуботьків равелін,
край — в соловецькому квадраті
Старого Калниша. В солдатськім
Тарасовому плині літ.
За Переяславом — твій край.
Край — за Петра каре колючим.
Край — за Полтавою. За краєм
твоєї віри. В чорній бучі
полків Петлюри. За вогнем
грядущих Крут. Нових інвазій
твій край гряде — з пожежним днем
розкутих зизооких акцій.

***

Коли благословлялося на світ

мені, малому,
коли найперші кроки —
від призьби до воріт — робив несміло,
з причілка квітли рожі,
поранкове
зернистими туманами омите
вставало сонце,
вуличка курна
мені всміхалась,
і гуділи дзвони.
Цепи гуділи,
і гуділи бджоли,
і очі матерні, мов двоє теплих сонць,
рожевили моє дитяче тіло,
так радісно тоді було ловити
веселі зайчики її очей.
І всюди — руки матерні, що пахли
для мене свіжовипеченим хлібом
і пахли сіном і землею пахли,
а у негоду — вітром і дощем.
Пропах весь світ очима материнськими!

***

Коли благословилося на світ

мені малому,
коли найперші кроки
робило карооке хлопченя,
йому було відрадно,
що в дворі
горить моріг у змореній покорі,
обтяжений ночами і росою,
спалахуючи в променях ранкових
гіркою радістю
у райдужних гірляндах.
Важкі поранні дзвони від Грузькому
скотилися повільно до ковбань
по стежці між городами.
Землі —
від призьби до воріт! —
аж до смеркання.
Тут буде втіх і радощей і див.
Гуде земля
і бджоли загули,
і сад притих,
метелики заграли,
залопотіла вуличка курна.
Гудуть цепи
і дзвони,
і степи.
Та очі матерні,
мов двоє теплих сонць,
рожевили
моє дитяче тіло.
Так радісно було
мені ловити...

***

При свічці, впавши на кожух,

я думав: ніч не перележу —
і все минеться.
***

Живи — і жди. Колись воздасться

за роки довгих сподівань,
коли собак ухопить трясця,
коли душа вже нежива
про гнів забуде і про радість.
Спасибоньки — радянській владі
за те, що сива голова...
Відвірилося вже навіки.

***

Цей світ — безгубий і безокий

вогнем палеозойських вір
гонив євангельських пророків,
неначе справжній машталір.

***

Ставок, промерзлий як більмо,

судомиться од гніту глибу,
і ти, посаджений на дибу,
слухняну шию гнеш в ярмо.

***

Сидів на самісінькому дні.

Не хотілося тратити його.
Так само не хотілося відчувати...

***

Недобудовані обезголовлені храми,

котрим не бракує під небом місця, —
хіба це не твоє наймення,
земле?

***

Підмурком почата
і підмурком вивершувана.
Все ж, що здіймалося над —
ставало небом:
щедрим,
великим,
порожнім.

***
Досвід вівериці
що в атомову епоху
марно освоює вічного двигуна.

***

Старий садок, трухлява хата, напівзруйнова-

ний паркан і дід глухий — сам собі пан — заліз на дах,
латає лату. Високе небо угорі, на стрісі
нудиться лелека, він дзьобом клацає, бо спека
гуркоче з висоти, як грім. Пасеться двором
чорна курка, за ногу в’язана, а пес все виглядає
із небес — коли б хоч дощ, і грім і гуркіт.

***

Веду тебе до прірви, в обітований край,

який ти, батьку, щирий, не мав би ти добра. Веду, хоч
добре знаю, — попереду пітьма, а мріяного раю —
нема, нема, нема. Ще крок. Ще другий. Третій. Че-
твертий. Ще — ступнеш. І вже — за крок до
смерти мене ти прокленеш. — А що, дістався
краю? — Сам Бог нас покарав. — Він дурнів
тим карає, що розум одбира.
Хай знавіснілі води нас обступають скрізь, а ти
шукай, забродо, смичковий перевіз.

***

Відрубане дитинство спить в яру і кулиться, немов

зайча невинне. А ти себе розпізнаєш між сином і
думаєш про себе: ні, не вмру, не одійду за сталою
імлою, за збіглим сном життя — не одійду, іще
зустріну радісну біду і поведу як бранку за собою.
І рік збіжить. І час. І довгий вік обтруситься кульбабою на
вітрі. Та не тужи. І не тужи. І витри одвілглі
очі. Довго чоловік мулькаво
так вовтузиться у тобі, вовтузиться уже которий вік,
не віддавайся зсуканій жалобі, допоки не в{чується}
левий рик із того яру. Вже. Зійшлись {п}уті.
Дитина обертається на мужа і вже вчуває —
дзенькіт харалужжя у непроглядно-довгому витті.

***

Цілий день стою на полярному полюсі,

Камчатці або посту. Підраховую — хвилина, дві,
три і так — до нескінченності.
Дорога додому — наче шляхи трасуючих куль,
вони висвітлюють темінь, але не користають
зі світла.
Вдома відігріваюсь — біля своїх книжок,
родини, тиші, а перед очима — нестерпно
маячіє перед очима — завтрашній полярний
полюс, Камчатка, військовий пост.
Намагаюся пригадати, коли
я попав у це зачароване коло. Нічого
не виходить. І вспокоєний, пересвідчуюсь,
що це і є життя: вертеп, де пекло і
рай поділені настільки тонкою перетинкою,
що й не добереш, чи вона існує.

***

Перед будинком, у якому катують людину,

зібрався великий натовп.
— Коли він лишиться живий, ми відсвяткуємо
зустріч у ресторані, — каже добросерда
бабуся, прозора як Богоматір.
— Хоч би його та не дуже мучили, — зітхає
чоловік, що відкохав бороду й бакенбарди.
Він жує бутерброд і запиває кефіром.
— Замучать, заму-у-чать, — каже
бліда тлуста жінка з припухлим об-
личчям, пропонуючи перехожим неспродані пиріжки.
— Все-таки добре, що про нього бодай
піклуються, каже високий кремезний
чоловік і показує долоні зі збриже-
ною шкурою — сліди, залишені від
лісорозробок у районі Печори.
— Нічого, правда восторжествує, —
вихопився й собі плюгавенький
чоловічок з вічками, як у цвіркуна.
— Восторжествує, — повторив плюга-
венький чоловічок і голосно висякався.

ЛІТЕРАТУРНІ ВЕЧОРИ

В густій теміні міста,

сьогодні — тут, завтра — в іншому місці,
спалахує білий світлячок.
Бреду на нього
і опиняюсь у резервуарі —
сидить кількоро чоловік
і переконує одне одного:
це я, а це ти, а це ми;
один промовець,
другий,
третій.
І так — до безкінця,
аж поки не починають світитися
одне від одного.
Та коли пізньої ночі
розбредаються по домівках, —
починають швидко тухнути,
поки, нарешті,
згаслі світлячки
не розчиняються в теміні.
І я вирішую:
перетліла магма земна
на очах остигає.

***

І явивсь він перед Господні очі, весь

скулившись, як зацьковане цуценя.
І запитав його Господь: Ти хто? — Українець.
Господь позирнув химородно на нього і за-
питав, напустивши на себе гнів:
— Отже, прагнув самостійної України?
— Ні, всевишній, промимрив нещасний і
одразу пополотнів, як стіна.
— В пекло. Одразу. Грішний бо є.
За ним появився Господнім очам другий
і назвав себе українцем.
Господь довго шукав, на чому б
спинити очі і, віднайшовши, граючись
попитав:
— Отже, прагнув самостійної України?
— Ні, Господи, я сам катував
самостійників, бандерівців і всяку наволоч.
— Одразу в пекло, — розпорядився Господь.
І появився Господнім очам третій, і,
глянувши на нього, Господь зрозумів: це
теж українець.
— Отже, прагнув самостійної України, — наки-
нувся він на нього, насупивши державні брови.
— Прагнув, мій Господи.
— Ну і що ж?
— Згноїли в Сибіру, — відповів небіжчик.
— Ото мені ті вкраїнці — одні
гноять самі себе, другі гноять інших,
а таких як ти, — гноять єдиновірні.
Я не пускаю тебе до себе, — відка-
зав Господь і вигнав його з пекла і з раю,
наказавши Петрові зачинити браму.
— Пустіть хоч до пекла, — став просити
небіжчик.
— Вертайся назад і вибирай, що тобі
краще — рай чи пекло, бо обидва
з них українці вже мають, —
усміхнувся Господь і так дмухнув
завиграшки, що нещасний опинився
перед брамою політ. в’язниці.
— Куди ж тепер податися, —
почухав чуприну небіжчик
і, махнувши рукою, подався
до приймальні — проситися
н а р о б о т у.

***

Єси жива, єси жива,

єси нетлінна у віках,
і золотава голова
не лічить часу по роках.

Бо день стоїть у головах,

бо сонце склеплене в очах,
хоч зимна хвиля понесла
жалобний човен без весла.

І зволожілі солов’ї
в долоні схрещені твої
просиплять спів, рясний, як град,
“вертай назад, вертай назад“.

Висока тінь твоя біжить

допоможіть, допоможіть
бодай-но днину ще прожить,
допоки вернеться весна,
і без човна, і без весла.

І забере масна рілля

зернину, визрілу в полях,
допоки вияріє дзвін:
дінь-дон-дінь-дінь,
дінь-дон-дінь-дінь.

ВЛАДА

Потворна черепаха,
обліплена галактиками,
волочиться ген-ген позаду.
Як не стрибне —
омолодиться на цілу вічність.
У неї одної молодість —
на всю струхлявілу землю.
***

Перші води — відтечуть,

другі води — відтечуть,
і за ними в круговоді
зможеш сам себе почуть.
Синє небо, як кілок, —
обіпри намета,
і долай — за кроком крок —
днів минулих Лету.
Другі води — перейди,
перші води — перейди,
а спізнав своє дитинство?
А збагнув свої сліди?
Ось який він, справжній рай,
йдуть літа, як води,
тільки не перебирай.
Розуму на вроду,
мабуть, краще не мінить,
а печаль — не радість.
Вмій в заглибині пожить
у долішній паді.

***

Перебіжи до них, як хочеш мати

якусь надію бігать взагалі.
Щоб соколом на небі тепер стати
вужем поповзать треба по землі.
Мене навчав цій мудрості старий
один закоренілий патріот,
що матір вирядив на ешафот,
за право зараз плакати по ній.

***

Між божевіллям і самогубством —

маленький просвіт лишився — вмерти.
В демократичнім ложі Прокруста —
стогін.

З таємних стежень, із лон газетних,

із комсомолу, з судів закритих,
сповитий смородом днів клозетних —
виріс.

Доба дебела, як морда шпига,

все наставляла на путь правдиву,
комуністична набридла пиха —
партійна вигидла веремія — годі.
Між божевіллям і самогубством,
з таємних стежень, із лон газетних,
доба дебела, як морда шпига,
доб’є нас, друже.

***

і дослухається великий світ

своєї таємниці: ледве чутна
стримить ріка надії каламутна,
змиваючи небес осклілий лід

***

Нас була тисяча — Василів.

Бувало, всі, як один, виходили
з мамою на динамітне поле —
накидати в луночки кукурудзу.
Нас була тисяча, тих, що пере-
кинувши через плече мішок,
бродили межами городів,
рвучи берізку, молочай і пирій.
Тисяча нас пасла чужу корову,
заробляючи на обідню миску супу.
Ми ганяли ганчір’яного м’яча,
бігали навздогін один за одним
по розбитих казармах післявоєн-
них літ, ми палили “психічний
порох“, набиваючи ним пазухи.
Ми добували з мін годинники,
у вирвах розводили багаття,
розбиваючи гіркі ящики з-під
тротила.
Перший вибух міни — і
нас поменшало.
Ми ходили до школи, разом
“страйкували“, ховаючись у
посадці, розповідали страшні
казки і вглядалися в небо.
Ми цурались німецьких вій-
ськовополонених, ганяли
голубів, закохувались у
другокласниць (хоч школа
була чоловіча — ми стрівали
їх серед вулиці). Під час
перерв, дожидаючи, поки
Зіна Петрівна принесе
нам перепахлий морозом
хліб, ми зсовували парти
і йшли війною — один на одного.
Далека війна призвичаювала нас до героїки
і ми прагнули подвигів —
загони хлопців, озброєних камін-
ням, залізним паліччям і само-
палами, рушали на війну —
селище на селище.
Багато василів було повбивано,
витліло переляком, попричаю-
валося в собі, відмерло з віком.
Довга, як вічність школа,
консервувала нам душі —
жити ми залишали напотім,
і коли увійшли у життя —
лишився в живих тільки один
Василь, обрубаний, як зрізане
дерево. І цей, останній, пізнав:
життя — заборонене.

***

Вибавлялося:
першому хотілося меншати,
а другому — більшати.

***

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину,
дотягну до краю, хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь,
все одно милішої нема
за оцю кремезну і ледачу,
за мовчазну, за прокляту, за
землю ту, якою <тільки й значу>
і якою повниться сльоза.

ПОТОКИ

Повите димом давнього страждання,

те, що було тобою, стало сном,
твердим і кристалічним, ніби сіль.
Отак нагорня проповідь каміння
вергає вниз. І в вічності падінь
усі сто горл його заполонило
оглохле і осліпле каяття.
Він тратить грань за гранню, щоб смиренно
хилити долу страдницьке чоло.
Уклін його на поцілунок схожий.
Естетика страждання. Німота.
О без’язикий і безмозкий біль!
Як селезінка хорої лошиці
чи калатайло мертвого вола!
Під панцирем терпіння ти холонеш
земною магмою, пекельний Марку.

***

Ти далека, як світ,
як весна, як утрачена радість.
Тільки вийду опівночі,
свіжим повітрям дихну —
бовваніють тополі, як карані вісники правди,
я на них позирну і тебе спом’яну.
Мамо, рідна моя, як ти там
притулила голівку?
Що насниться тобі в довгій-
довгій, як гони, пітьмі?
Зариваюсь у горе. По горло.
Глибоко-глибоко,
і пробач, що застряг. І прости,
що зарано втомивсь.
Не винуй, коли пам’ять про тебе —
в провалах
або так: гріх на хвилю про тебе забуть.
Ти висока і жальна, тополею біля
причалу
зупинилась і кропиш сльозами
синівську ганьбу.
Що забув, що не їде, що навіть листом
не озветься,
що далеко поплив, та зупинений
на мілині.
Скільки скроплено снів.
Скільки мрій до світання снується.
Перед твоїми очима
літепленими, ніби вода погідна.
Перед твоїми висхлими
руками, як сухарі,
перед твоїм старечим
виснаженим, гарним
і молодим обличчям
забуваються всі словеса красиві
і здушеним горлом пнеться
єдине: мамо моя!
Мамо!
Простягни свою шерхлу руку.
Хай я хвильку побудуся.
Отак! Погладь, як малого.
Мені не соромно (хай колись
я й стидався цієї ніжності).
Мені не соромно. І ти погладь,
ти — погладь — мене по голівці.
І — поцілуй (можна ж тебе
попросити одне: поцілуй).
Давай помовчимо:
щоб ти не питала
чого я змарнів, чого
надсилаю листи короткі,
чого я так снюсь недобре...
Не треба слів.
Ні красивих.
Ні журних.

***

Село криве — горбате і круте,

немов каріатида — кожна жінка,
дівча ж маленьке вибрало хвилинку
і порох спідничиною мете
між поросят, качок, страшних собак,
поміж калюж і кізяків дорожніх
вона танцює танок свій вельможний,
і нею зачудований, дивак,
я, враз пройнятий болем осіяння,
збагнув, що білий світ — то завжди світ
і завше сонце зноситься в зеніт,
щоб дівчинки малої хвилювання
передавалось весям і містам,
жінкам, горбатим мов каріатиди,
щоб незбагненні радощі та біди
впокоїтися не давали нам.

***

У цьому місті все чуже для мене.

Потворні вулиці, гулкі проспекти,
вельможні парки, гамірні трамваї
усе чуже для мене в цьому місті

Де спить минуле, сховане в мішок

інвентаризаційний, де долина
така ласкава, наче домовина
з соснових негембльованих дошок.

У цьому місті пугачем кричить

мені майбутнє і страшить явою,
там віра б’ється в мури головою,
та серце, повне жалощів, сичить.

***

— Вам подобається Еліот,

запитав він, уплітаючи зайця,
що пищав, настромлений на виделку.
— Це хто — він чи вона,
став уточнювати вихолений джентльмен,
ховаючи вираз бридливості в куточках
уст.

***

Почий у сні. У вічнім сні почий

робітнику стражденний. Тьмава ніч
навік тебе вспокоїла. Той спочин
даровано за злигодні, за трени
згорьованого часу. Вічним сном
натруджений і зморений, спочинь.

***

В житті вже так ведеться по-дурному:

кінцем питання є питальний знак.
А речі у житті не дякують нікому,
над нами ж насміхаються усяк.

Хто зна, питає диктор, думи квітів,

хто зна, чи білі мурини живуть.
Чом висять овочі на хирлявому вітті
і чом вітри гудуть?

Набридло нам майбутнє визирати,

воно із давниною в ліжку спить.
Неправда те, що мавпа — наша давня мати,
хоч голова — порожня, аж дзвенить.

Ми ростемо, повільні і безликі.

Доба минула — страх яка лиха —
маленьких спадкоємців злочинів великих,
нас марно навертають до гріха.

Батьки сердиті нас картають вічно,

щоб грались ми з рушницями й ножами,
ми ж розорали взгір’я стратегічне,
в пахку ріллю вгрузаючи ногами.

Ми знов традицію волієм поховати.

Воліємо нарешті власний погляд мати,
проте і сміємось і робимо надійно.
Це зрозуміло вам?

Початок чи кінець нової ери?

Ці теревені ми на посміхи берем,
ми, пане Кестнере, не вижидаєм черги
й до праці пристаєм.

***

Так незбагненно белькотять тополі,

так хижо сонце свище над Софією,
і віщий вітер Видубичів носить
в твоїх очах ослаблих пам’ять літ.

***

Кружеляють трамваї,
проїжджають машини,
голуби вилітають
із дощу, з хуртовини.
А Собор, наче віз
історичних реліквій, —
давній мамут
підводить чи то бивні чи ікла.
Бродять люди, запутані
в переглухле сукно,
і ридає тремке
безтелесе вікно,
щось провадять на поверсі,
щось нашіптує радіо,
батареї готелю
підслуховувать раді,
а за шторою нишкне,
хтось ховається в морок,
так і снилось:
біда завітає в вівторок.

АНОМАЛІЯ
(цикл)

***

Коли б я народився євреєм,

то не стидався б,
що народився на світ.

** *
Ми люди ввічливі,
сказав гросмейстер,
тому перше слово
надаємо жінкам.

***

— Дайте бабусі місце.

— У нас демократія, —
відповів натоптаний чоловічок,
відвертаючись до вікна.

***

В Радянському Союзі
живе більш як 130 націй
і народностей. Жи-
вуть у цій сім’ї і коло 3 мільйо-
нів євреїв, живуть щасливо,
спокійно, впевнено — писав
у “Правді“ відомий визискувач
душ Олександр Корнійчук.
І я вперше пошкодував:
чому я не єврей.

З циклу “Бовван“
III

Він там лежав — дванадцять тому літ,

а може камінь той лежить і досі,
на ньому погляд мій
і та прощальна осінь,
і той — найперший — побік себе слід
і обіч світу білого. В пітьму
валунного твердого існування.
У те життя, що певне, як тривання,
ввійти, немов піддатися йому,
щоб був великий сон і довгий вік,
і сосон успокоєне гойдання,
вечірній вітер і гірський потік —
оце доволене собою дляння —
оця нагірня проповідь води,
і сонця спах, як ядерні розщепи,
і Бога мертвого забутий шепіт:
живи і жди. І ще: живи, як жди.

***

Я саме проходив повз КДБ,

коли це звідти вийшла прибиральниця
у військовому бушлаті і
помийним відром у руці.

Перетнувши дорогу,
вона вилила
чорну воду на білий янгольський сніг
і зупинилася із порожнім відром,
вступаючи мені
дорогу.

***

Чужа і не своя земля

мене за сина-патріота
взяла і каже — ідіота
із божевілля визволя.

Чужий, до болю рідний, край

Іще — ненависний до болю,
тобою серце я неволю,
проте — люблю, отож — карай.

Чужа і не своя душа

запрагла радості такої,
котрої зазнають ізгої,
як серце в безвість вируша.

Чужий і незнайомий син,

у сні, чужім і незнайомім,
я піддаюся, мов потомі,
солодкій згазі домовин,

де все — чуже і не своє,

чуже і несвоє — до болю,
усе, чим тільки я сваволю,
гірке призволення твоє,
мій Господи.

***

Бажання самозречення — як поклик

віддавніх літ. — Ввійти у власну глиб,
пізнавши ввесь утрачений хребет.

***

Неначе дикий степовий румак,

дорога прагне стати вертикаллю,
а я дерусь по ній.
О глушина!
Як страшно здибилися зірні небеса,
і смерк, оголений і зголоднілий,
ощирив хижу пащу.
Немовлятко
довірливо вглядається в пітьму
і ручкою вимахує привітно.

***

Оці смереки, що стоять мов трумни

мезолітичних ер, оці берези,
по-справжньому, аж непристойно, чисті,
бо пошукай і віднайдеш у них
сфальшованої крони тихі нашепти,
цей ліс — напередодні дальніх гір —
то все омана, за якою справжній
Ти — схований.
А де? Між сірим небом
і долом, що заграчений дротами
й безперспективністю початих верст.
Снується аристократичний дим —
поволеньки снується — в тихі нашепти
фальшивої березової крони
і високості чорну таємницю,
яку заґрунтували темно-сірою,
з підпалом болю, барвою.
Невже
тут є щось мінене? Щось, що
почавшись,
надумало собі кінець? Щось рідне
для серця, що позбавлене чуття
спорідненості? Щось таке,
що жебоніло в потічку журливім
і упокореному — в палім лісі?
Що то? Лише розмитий образ матері,
що скільки розмивається — то все
стає дорожчим. Ніби порожнеча
матеріалізує наші святощі,
яким нас офіровано до нас.

***

мов вигорілий терикон земля.

Ступай межи протрухлими ямами
і потерпай, що зрадить кожен камінь
і що ступа в провалля поціля.
А ти ступай, шукаючи людей,
очниць похмурі вилюднілі площі
приховують мерців пожовклі мощі,
а ти ступай і вір — народ гряде
і в тебе відростає за плечима,
немов крило майбутнього твій крик,
і німоти не визнає язик,
він суть свою, вже як прокльон, нестиме.

***

Матеріалізація душі:
майбутнього уже не проклинаєш,
до себе, як до злиднів, навикаєш,
загиблі душі більше не скликаєш
наказуєш останній: не гріши.
А згодом, повен тратами, гнітиш
новою щедрістю — себе самого
і переадресовуєш до Бога
свої радіння і боління. Лиш
позбутися б останніх статків туги,
аби в покірну неміч перейти
і дружно вмерти в сяєві світів,
що вже шикуються, один за другим.

***

Скільки віри задарма, нас ошукано: братове,

ані краю, ані мови, ані нас уже нема.
Край небесного царя, мертве царство супокою,
не угнатись за тобою і не дати хабаря,
і не дати відчіпного, подорожніх — не беруть,
заплітається дорога, та, котрою в світ ідуть.
Затихає білий світ, край коханий затихає,
що клене і проклинає, замість слати нам привіт.
Замовкає білий світ.
Полишились матері і дрібненькі з ними діти,
ані туги не подіти, ані збути з серця мук.
Тільки рейок перестук — де жінки й дрібненькі діти?
Ані туги не подіти, ані збути з серця мук.
Поблукаєм до пори, до пори до опівночі,
тільки в огні світять очі, не уникнути мари.

***

Ніч росте, як партизанка,

по кущах. Вогні на Дарниці
мерехтять, немов заведені.
А у небі — зірка перша,
за туманами за обрійними.
Люди, люди, землі, очі
тільки темінь не проглянуть.
Темінь ту не прозирнуть.
Хто заводить навіженої
на стовпу. Бери у жмені,
забери собі у жмені
очі власні і мовчи.
І не дми. І не колишся.
І не спи. І сном стривоже-
ним мрій заблуклих не тривож.
Ти гори. Гори. Кривавиться шлях.
Ти мовчи. Мовчи. Розкра-
ється шлях.
Од мовчання, од печалі,
перепоєний в полях.
Жита стиглим передзвоном,
підпадьомканням тирличи.
Гострим сміхом і терпким
каменем по ребрах
не розберешся...

***

На високому почорнілому пні акації —

молоде пожовкле галуззя,
падає листя,
коньячний дух од дубів,
бруком дівчина
перебігла (у неї великий зад
і великі очі).
Трамвай притишив ходу
(далі — прірва?).
Від лівого берега Дніпра
відділився острівець,
схожий на Кубу.
Голий вибілений острівець.
Прип’ято човен.
Незґрабно, як чорногуз,
блукає берегом самотня людина,
від річкового порту —
церковний дзвін.
На високому почорнілому пні акації
гойдаються {підрізьблені} листочки.
Аж на Дарницю,
аж до далекого виселку за Дніпром,
а я хочу уявити старих батьків
там, на Донбасі,
в тихенькому селищі.
Хата вікнами задивилась сюди?
У вікні — мама —
поправляє фіранки зволохатілі,
тато сидить на маленькому стільчику,
у грубці шарудить коцюбою.
Отам, між цього пожовклого
молодого з акацій галуззя
мій дім, моя пам’ять.
Моя зажура вечоровіє
над Дніпром.

***

Не потурай неправому судді,

не потурай на людські поголоси,
ти сам живеш і виростаєш сам.
В тобі — твій суд, підтримка і розрада.

Не потурай і правому судді.

Чи заслужив суддя — тебе судити?
Хіба він бог — хіба він знає, що
різнить неправоту і правоту?

Хіба він бог, хіба він не живе

ховаючись? і часом, як забралом,
хіба не відмежовує свій шлях
від вічності, від люду і від шляху
вселюдського? Не потурай судді.
Суддя уміє правити-судити.
Суддя уміє чесно упекти
правдивого. Не потурай судді.
В тобі — твій суд, підтримка і розрада!

***

Будуйте власну державу,

аби доживати вік
у власному домі. Вічність —
живе нами.
Будуйте власну державу
з власних власних тіл.
Вивласнюйте себе.
Вивласнюйте і вивласнюйтесь.
Будуйте власну державу
з власних душ.
Кожен із нас держава,
парламентована серцем,
затверджена в конституції
вашого тіла
і з незмінним диктатором
президентом — розумом.
Нас 40 мільйонів держав...

***

Їй-бо, не знаю, чи люблю

ачи ненавиджу — не знаю:
тобою думи попелю,
благословляючи, конаю —
Вітчизно горя і снаги,
вітчизно гіркоти і болю.
Сини — для тебе вороги,
а вороги — пророчать долю
твою посмертну. Серед літ —
серед віків, серед прокльонів
криваво крапиться твій слід,
криваво крапиться...

***

У цій тюрмі, у цій страшній тюрмі

не висиджу, втечу у божевілля,
в сухий загрузну зашморг, у свавілля
малих рабів, мовчазних і німих...

***

Відтято голову народові. Язик

скривавлений
востаннє виговоритися хоче...

***

Кінотеатр стікав проходами,

зал, нахилившись, витікав,
людське поріддя, о народе мій
тебе новий удар спіткав.
Знов чорні тюрми заселилися
і допити, як моціон,
недавні правди помилилися:
рубають віру і закон
ламають, і кати — державцями
готують судний свій синкліт.
Стікають, як баюри, шанцями
і перетворюються в лід...

***

Вітаю, чесний гладіаторе!

Живцем з арени не зійти.
Вітаю, перемог аматоре.
Убивши, згинеш тільки ти.
Живцем арени не покинути —
встромляють думку, наче ніж
у спину. Руку важко вигнути,
а на помості, як в човні
стоїш — арена загойдалася,
січе, як град, амфітеатр.
Нащо, нащо, навіщо здалася
борня, де ти — не воїн. Кат.
Дивись. не насилити б дротика
на карк, на руку, на сосок...
Удар — і крапає морока та.
Іще — і точиться носок.
Радій, звитяжний гладіаторе.
Убив — і збувся. І радій.
Тягніть же, до такої матері,
піском усипавши рудий
од нього слід. Стриміють голови.
Дві, три, чотири. На якій
із паль твоя, налита оливом,
знайде перепочинок свій.
Литаври б’ють. Несила вигнути
криваву руку. Раптом — сплеск
вогню. Багаттям не остигнути
і не підперезати чресл
тугіше. Пляма пляма плямиться,
заходить на червоний день,
а смерть стоїть і бавиться,
заточується і кривавиться,
ані підходить, ані йде.
Як з того світу, голос матері
пітьмою шерхотить, мов лист:
Покинь, звитяжний гладіаторе,
свій рабський хист.

***

Віджартувалось. Відбулось,
а ти й не жартував, не бувся,
самим собою ще не чувся,
отим, що смерком оплелось.
Зарубцювалось. Марно роки
пливли по змитих рівчаках.
Один — піднісся — зависокий,
і зависока і гидка
од нього тінь. Снується далі
за місяців грудневий край,
і ні розради, ні печалі —
жий, ненавидь, твори, кохай
у зненависті і люби
в добірній люті...

***

Котли закидано вугіллям. Важко

мов пилорама стогне вентилятор
і звикши до стогнання, ти збагнув,
що працювати і стогнати — завжди
одвіку, спряжені в тобі. Що жити —
це тільки вірити: розтане дим
і вихопиться полум’ям стоустим
твоє приховане єство, твій смисл
розжевріє і синьо затріпоче.
І дим уже ні шпари не знайде.
Все в полум’ї, а ти ще не відчув
слухняної води? Не циркулюєш,
як то велить таємний циркуляр,
ще не оговтана душа? І шлеї
не довели до синього вогню,
де воля і шлея — одне єдине,
де біль і радість — як брати синайські,
де видовжена на шматок мотуззя,
вже не вовтузиться душа? Шукай
нових продовжень? Задаремне біль
тебе навчає рівності? І марна
висока правда трощених хребтів?
Усе не так. Нехай. Усе не так.
Але звикаючи диви не звикни
до власної кормиги. Бо не ти
її обрав. Вона тебе обрала.

***

У листя звивинах дрібних

в мереживі розбіглих ліній
колись відчуєш, як нетлінні
твої хрипкі легені. Сміх
у груди вріс. Йдучи корінням
і з маячнею вікових
ставків, беріз, селянських стріх
і вже за тим — устами зринув.
Ти весь — як грудочка землі,
в шорстких долонях перетерта,
де ні народження, ні смерти
нема. Де впоперек — проліг
твій дольний вік. Де серед злих
негод ти підростав щороку
руками, порухами, оком
видовжуючись по ріллі
де давні зерна з глибу йшли,
де в глиб ішли бубняві зерна,
прокільчувалися під дерном
й глибинним гамором гули.
В усьому — бачиш добру суть
добра земного. Хоч не хочеш —
уста і погляди і отчі
долоні, зазіхання вовчі
заброди-злодія. Пророчі
слова пітьма як шашіль точить,
отак безсоння думи врочить,
так лихо попелить красу.

***

Ікластий ліс і хмари голубі

та віддалі — автомобіль ікластий
штурмує обрій. Всі твої напасті.
Світ зволікає не комусь. Тобі.

Тобі — цей ліс і хмари голубі.

Тобі — цей день, мережаний в косопис,
Тобі — цей сніг, спокійний, як літопис,
як вирок з уст чиновника — тобі.

Тобі — цей день. Цей світ, що побілів.

Це бестелесне біле божевілля.
Ці довгі парості, ще в небі посивілі.
Ці бульби розпачу, як з льоху картоплі.

Сивій, земля. Мудрій по дальніх гонах,

перевертайсь, вкусивши язика,
і не жахайсь, як загримиш в погоні
в брудне свічадо рідного ставка.

Несись, земля. Лети чотирирука

нахарапуджена на тисячі орбіт.
Очних орбіт, і зляканих орбіт
пустих орбіт, згодовуючи круків.

Лети, земля! Хай викопитять світ

ротації. Ламай хребет на зламі,
прошивши рот до крові удилами,
червоні яблука губи з очних орбіт.

Земля, побожна, наче Будда,

лети отак, щоб кожен чути міг
хіба ще й досі кожен не навик,
що серце — як фугасна бомба в грудях.

Що цілий світ — на приторках долонь

між ребер вгнався, сковирнувши серце,
і що мине — те більше не повернеться,
хай і життя повернеться на скон.

Пожежногрива, мчи, многокомонна

в піке глибокім полум’я збивай.
Будучина таємна, як главкома,
накинула ласо. То — затягай.

***

На незабудь — то як дитячі витівки.

А от забудь — і знову пам’ятай —
оце вже справді він, і він, і звикнувши,
кажи не “незабудь“. Кажи — прощай.

Хіба не все одно, щó говорити.

Хіба не те ж, коли на піні днів
ти говорив. А трохи тихше — жив.
А зовсім тихо — у сторук, сторіко,

рвав береги, як дишла й обручі.

Рвав береги — і знов покірно входив —
бо, недоріка, ти мовчиш, мовчиш —
як куля в ствол, в чужий окляклий подив.

На незабудь — то як дитячі фрашки,

як перший поцілунок навмання.
Коню — оброть. І далі — без коня.
Коню — оброть. І романтичні наші

мовчання сльози розпачі слова

на незабудь, прощай — губи, як дишла,
і нащо говорити, коли важко,
і нащо теревенити, як тихшає.

Дитячий безум. Провесняна рінь.

Як ріжуть ріллі замість плугу груди.
Клени. Ридай. Прощай. Гнівись. Жури.
Даремно. Не журись. Уже не буде.

Бо облітають, як весняний цвіт,

дитячі віри і дитячі звички.
Я не прощай відказую: привіт,
дивіться, не забудьте рукавички.

А пальців п’ять — як п’ядь від мого серця.

Та як скажу? Хіба не все одно?
Було — пройшло. Було — і не вернеться,
і навіть тінь розтане за вікном.

ARS POETICA

Музо! Ти стала досить банальною.

Ти, слава Богу,
пізнавши трохи математики,
фізики, астрономії
походивши біля кібернетичних машин
втратила стільки своїх цнот,
що я, аби не любив тебе як жінку,
аби не розумів, наскільки властиве
право жінки розпоряджатися самій собою,
міг би я знати що про тебе сказати?
Довгий шлейф
за тобою пáжі не носять.
Ти, натягнувши вузенькі штанці,
навчилась, часом, і лицемірити:
довгий ніготь, захований в манікюр,
показує на Дніпро,
на вербові котики
і божевільні прориви провесняної висоти.
Вірша можна написати
в будь-якому під’їзді,
коли тільки впевнений,
що не наскочуть дружинники
або відділковий міліціонер
і не почнуть
вичитувати довгі приписи:
“не убий“ і “не укради“,
Ти облітаєш,
як дівчина перед першою шлюбною ніччю,
Музо!
Своїми втратами
ти переконуєш кожного,
що більше немає віри —
ні в Господа Бога,
ні в пришестя Христа,
ні в єдинопрестольну високу мудрість,
ні в поезію,
ні в що на світі.
Музо! Я не картаю тебе.
Хіба я не варт власної віри?
Хіба мені, такому всесильному,
годиться вигадувати себе будь у чому?
А ну ж, коли я повністю
відмобілізую свої сили,
розкидані по цілому світі —
від міністерської зарплати
і до радарів, що націляються в небо —
якої ще віри?
Я один — рушу цілий світ.
То ж хіба я не розумію
малості муз,
своєї дотеперішньої малості?
***

Я — тільки один.
Ти — так само.
Але я і ти —
це вже більше...

ДУМИ ПРО МАТІР

Рід людський росте як атол

(все живе як атол зростало,
океанську мілило товщ
і глибіючи, неба прагло).
Так підводивсь Ноєв Ковчег,
так — єдина гора з потопу —
тільки краєм столітніх черг
проривалось, діждавши строку,
і на белебні, на хребтах,
на кістках, на руках підводився.
День по круглих материках,
замордований водорістю.
Так і ти. Довго рід твій ріс,
пив горілку, ходив на шарварок.
Рільникуючи, гнувся в ріг,
йшов за плугом у ранок шарий.
Прадід — рекрут. На двадцять п’ять
упекли — на олтар Отєчества.
Так до смерті і не зіп’явсь,
руки зняв — і сконав, почезнувши.
Дід мій, бондар — на тих руках
виростав. І сільський умільця
обручі набивав на діжках,
як для тигра огненні кільця.
Батько мій, сирота відмалку,
змалку ж пішки шукав Херсон,
і наближувався Харон
в Ердерумі до мого татка.
Де рудий, бородатий цар
обступав Туреччину жерлами
і приносив сусіду в дар
ненажерну московську “веру“.
Мама виросла між димів,
між листівок, осколків, пострілів:
революції жезл стримів
на російському просторі.
Хто ви? Що ви? І де ваш край?
Що не пан, що не злодій — гнися.
Недоросле ваше “пора“...

***
Тебе нема. Ти був. Тебе нема.
Зупинений колись на півдорозі
мідяним гласом: май надію в Бозі,
сам Бог тебе руками обійма.
А ти — відбув. І вже — тебе нема.
Ти тільки сон, подовжений на вічність,
лікуєш словом свою ліричність
(А все ж — лікуєш душу — задарма).
Отак ти й був. Отак ти ріс і ріс
і прагнув весь терпінням подолати,
щоб одхилила твердь твоя прамати.

***

Завис як сон, як стогін сподівань,

оплакуючи нив осінню хлань —
німує кронами, карається світанням,
а три верби, що біля річки сплять,
мов звільнені од вікових заклять,
все потурають вічному згасанню.

***

Жила-була: ходила на базар,

по поликах водила прошви карі,
корову одлучала од отари
і ввечері, коли чадний ліхтар
ванькир освітлював — місила свиням
полову житню й білі буряки.
А за порогом висіли віки,
ти їх раба слухняна, їх яскиня.
Світ зупинився побіля воріт —
і час, утративши тяжіння гніт,
пливе немов туман повечоровий.
Підсліпо каганцюють образи
і на {баку} свій зупинивши зір,
просвітлюєш свої зсивілі брови.

***

Причинний край! Причинний сміх.

Причинна віра і причинні
віки над краєм. Стільки лих,
що тільки вихор оточив їх...

***

Переді мною велич неба

і велич сосон голосних.
Чи ж не для того жити треба,
аби горнутися до них.

***

Стигне смерку димний фіолет,

зелень пружиться в високих соснах,
що стримлять, як роки високосні,
обрій круглячи далеких мет.
З пелюшок, із віку немовляти,
в безсловеснім гаморі радінь
далечіє близь, немов розплата,
далеч ближчає — під плеск води.
Ні весляр ти в морі, ні стерничий.
Без човна, без весел, без вітрил
стежиш круглим оком таємничим
таємничі перехлюпи крил.
І не море — ставковé багно то,
і не гуси — ворони важкі
на одній пречисто-чорній ноті
вивіряють радісні віки,
часто шерхотом гармоніюють,
виглибивши тахлий фіолет,
ввечері — не бачать і не чують,
і крильми не креслять дальніх мет.

***

Модрини обрію — нерівні.

У перепадах виднокіл.
Такий і ти. І ти — такий —
у перепадах. Майже врівень
з зубчастим обрієм. А ніч
росте — і ти зростеш за нею
перехилившись день при дні.

***

Смерк одміняє день.

Запалюй свічку.
Поштурхай дрова в грубі
і чекай,
коли наляже на чоло потома.

Оце і є воно: ані душі.

Лиш ти
й вогонь у грубі
і свіча
об’яснена
отак ясним стражданням,
об’яснене єство, допіру тьмаве.

***

Рій метеликів пізніх світить

яру свічу (вік двадцятий, залізний —
ти мене не почув), що застигла по
близках тягучкого плачу;
це ждання — накликання істеричних
радінь — закушпелить до рання по
стежках сновидінь...

***

Як я втік без повернень!

Серце — ледь прочинив,
наразившись на терня —
те, котрим відболів.

***

Голічерева радосте моя,

дай засягти твого святого шалу.
І, проминувши всі земні вокзали,
пізнати, що космічна течія
нам виворожує на тому дальнім світі,
що заярів крізь виломи небес,
куди сягає краєм перевесл
Ісус Христос, що довершився в міті.

***

Вона сиділа, мов княгиня,

і справу стенографувала,
а ошелешена мовчала
маленька душ зо двадцять зала,
сиділи судді і підсудні,
вони по черзі говорили —
і що ви тільки натворили,
і що ми, Боже, натворили.
Вона сиділа, мов княгиня,
і справу стенографувала,
здіймала очі, ніби жала,
і, ніби жала, опускала.

А наш наряд міліцьонерів,

заслужених відставників,
старанно причинивши двері,
злочинців дружньо засудив.
Тріщав мороз надворі лютий,
а нам і в вусі не свербіло,
маленьку залу так нагріли,
немога стало не заснути.
Вона сиділа, мов княгиня,
і справу стенографувала,
допоки вся не закуняла
маленька, душ зо двадцять, зала.

***

Гей чужа-чужаниця
гей чужа
ніби гадина-крівця
з-під ножа
ніби ворон кружляє
ясні очі виймає
а ще чорна доймає
нужа
лебеділи долини — гойя
золота Україно — моя
ти не край, не вітчизна
ти як смертна трутизна
наймертвіша мертвизна
гойя.
По дорозі по чорній — ріка
і тебе не огорне кохана рука
тільки сльози священні
на обличчя нужденні
на палючі святенні
уста
Повставай. На катів-ворогів повставай
де твоя — харалужна
де солодкая нужа
де судома недужа твоя.

***

Алілуя, алілуя, страстотерпче

і безсмертної долоні добрий знак,
і очей твоїх, мов літепло, озера —
журних дум твоїх високі береги.
Алілуя, алілуя на віки.
Єси живий, єси живий.
Єси нетлінний у віках,
навкруг твоєї голови
спіжовим німбом сяє жах.
І стала смерть у головах,
і чорна хвиля понесла,
і чорний човен без весла
уже їжачиться, мов жах.
Лише китайка на очах,
долоні схрещені твої,
і почорнілі солов’ї
уже поклякли по гаях.
Тополя біло шелестить,
збіліла річка струменить,
але тобі без нас не жить,
за нами тільки тінь біжить.
Допоможіть, допоможіть
бодай-но днину пережить,
поки навернеться весна,
і запарує знов рілля,
допоки ластівка ясна
до нас повернеться сумна,
допоки літеплом земля
уп’ється ріллями до дня —
допоможіть, допоможіть
побачити — не долетіть.

***

Ти смерть моя. Народження і смерть.

Моя ти люба. І любови повен
іду, вагань долаючи закови,
бо я тобою виповнений вщерть.

***

Задумливий, мов човен на воді,

обліг долину вересневий вечір.
Моторний човен, мов метелик,
а баржа, ніби жук, а день —
покірно стелить, стелить, стелить
під ноги плетиво пісень.
Буй — ніби з криги. Мудрагели —
прижухлі клени гомонять.
А хоре серце, мов метелик,
вже запливає аж на гать.

***

Діброви суплять чорні брови.

В воді — на кінчику пера
ласкава ластівка без слова —
німує, синя од добра.
Йде мостом червоняста сукня —
остання скалочка вогнів,
а вечір гріб у чорні руки
мільярди полудневих снів.
***

Був культивований покірний ліс

і ніч була, якою, мов сновида,
я довго брів, чіпляючись ногами
за свіжі надруби.
Найкраща смерть,
подумалося, — взимку, під наркозом,
що довгі прикорочує путі.
Лапате віття гнулося під снігом,
не нарікаючи. Бо вітру не було,
лише тріщав мороз, мов з кулемету,
аж сосни совгались у мертвім сні.
І я набрів припалу снігом лаву,
що потягнулася за мною. Ось,
сідай. Бо гріх — оцього лісу спокій
будити кроками. Сідай. І спи.
І то був сон, як шкло нічної шиби,
все кригою муроване. І плив
наш чорний човен по гарячих водах
з кривавими підпалами на днищі.
І то був сон! Немов пекельний вар
мені пропонував себе у друзі
і обіцяв у смерк утаємничити,
у шар спресованих віддавна душ.
І дав я згоду.

***

Кострубата як сосна
свічка спілого оранжу
все освітлює до дна.

Синя темінь — по одну,

а вода — по другу руку.
Тут збавляй свою докуку
душу полишай нудну.

Підеш далі — по одну

руку — поклади алмазу,
а по другу вздрієш зразу
чорну гору крем’яну.

Чорну гору перейди,

брід знайди у водах Стікса,
на тім березі сліди
проведуть тебе до лісу.

Браму бачитимеш геть,

обійди її управо,
там тебе пантрує смерть
в образі мирської слави.

А знайдеш старий курінь,

почорнілий пень підкаже,
де знайти лапату тінь
свічки спілого оранжу...
НЕЗАВЕРШЕНІ ВІРШІ ПЕРІОДУ “ПАЛІМПСЕСТІВ“ (1973-1979)

***

Обабіч дзеркала. А ти на холоді,

на непроникному. Дзелень, дзелень.
Ані Трістана, ані Ізольди,
сліпить стоокий зимовий день.
Ні віддалитися, ані наблизитись
на смертній линві високий спів.
У самоті твоїй за друзів вісти,
котрими дух свій приогранив.

***

А десь там мій батько старий помирає,

спрацьовані руки до неба здіймає.
О Боженьку, зглянься — дай вгледіти сина
допоки закриє мене домовина.

***

Чорна потвора подерлась на гору

снігу пречистого
білого снігу в сто скорчених лап.
*
І в чаші гір, в розлогій чаші снігу
гнилий стікає Букисчан.
*
Це безгоміння білосинє
залишене од правіків.
*
В небі сонце. Друга ночі.
Ти ж — між поніччю і днем.
Край котроїсь поторочі,
що із ніччю заодне.
*
Червнева чистота снігів
колимських гір пренепорочна.
*
І розпукнув кедрач —
возпростер свої руки.
*
Червневий сніг — на безоглядній сопці,
модрини граціозні — де-не-де.
А ти в коробці, темній цій коробці.
Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.
Повзуть горби — неначе птероптахи,
Господні сфінкси, загадка буття.
Над ними хмари. Їхні дерті лахи
спонукують думки до вороття.
*
Так сказав би: дуб усохлий,
щоб не сопки не тайга,
не якутські пні заглохлі,
щоб не сніг і не хуга.
*
Був дощ: нагірня чорнота
заглибочіла синім жалем
єдвабленим.
*
Блідаві ягельні пастелі.
*
Дух заламавсь, а ти кріпись.
*
З вавілонського стовпотворіння
брили сопок, виставлені сторч.
*
Сніг і сніг. Модрини стокричалі,
виболілі геть од нелуни.
Завтра — знов етап. І рушим далі
по відьомській мапі чужини.
*
Між розпадів — фантастичні тіні —
силуети вимерлих створінь.
*
Стерплі крики, спраглі в горлі крики,
а дорога вужиться, як вуж.
Хрест модрин і запропалі лики.
Але втри сльозу. Єси ти — муж.
*
Чую лебединий крик Д[рай]-Х[мар]и
і його голодну маячню.
*
Білий світ — немов перед потопом
у передчутті смертельних катастроф.

***

Заледве нагодився — час вертати,

бо ваблять духи трачених доріг
і душать перспективи грубі мури.
Жди від народжень мить передкінця.

***

Розлука налягла на груди

стоїть у горлі печія.
Бувай, мій сину. Вже бо я
по той бік остраху пробуду.
Потвори, каїни, іуди,
потвор ізбратана сім’я,
а чорна зносить течія
за край зухвальства і облуди.
Ідуть літа мої маруди
життя — як слід од нагая.
А я шепочу: не боя…
я вірю в вас, потвори й люди.

Між чорних скель сичить змія

застрягло в горлі стільки знуди.
Ну ж, відступися, страхопуде.
Ступає смерть. Пильнуй, чия.

***

Зима. І сніг. І соловей

співає — підпадьом.
Благаю — геть сперед очей
реве аеродром.
Вже — збожеволілий циклоп —
кліпає літак.
І цілить в лоб. І цілить в лоб.
Та, так його, перетак.
Раптово крила відросли.
І вже. І немає крил.
І тільки гурмом [сатани]
вирує суходіл.
І так і так і так і так
і так його перетак.
В долоні падає літак —
маленький гарячий птах.
Розлуко зустріче — і не
пусти і зупини
і хоч на хвилю поверни
всього мене — мені.

***

Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт,
набряклий ніччю, бігав павуками
по вимерзлій стіні. Глухий плафон
розбовтував баланду ночі. Досвіт
над частоколом висів. Деручкий
дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива
нової днини твань.
***

Як рура кругла вулиця,

гулка од гуду бджіл,
маленький хлопчик щулиться,
бо ж сонце самостріл.
Гойдаються опуками
і люди й дерева
за цариною й луками
казка — жива.

***

Запеклись коло серць калинові огні,

адамашкова синь на чолі, на очах.
Ти признайся мені ачи звірся мені,
що то двором нічним настовбурчився жах.

***

Усе, що виснене віками

у колотнечі поколінь
і що тужавіло роками,
неначе химороди снінь.

Як у пшеничнім колосі зернина

ласкавий син мій додивляє сни
і хороше у царстві сатани
згадати синій безкрай України.

***

Кострубатий спогад, кострубатий сніг,

довжиться дорога,
є той син у Бога, хто б здолати зміг.
Затісне в нас небо, сіро у вікні,
а прожити треба ці безмежні дні.
Дим стоїть чи сором? Тіло наче крик.
І гуцульським взором спів снується хором
чорним коридором корчиться твій крик.

***

Коли збагнеш, що на чужім хресті

твої знакують креслення і ризи,
а всі жалі, що звірив самоті,
ти сам підніс і сам-один принизив.

***
Мороз потріскує мов страх та крем’яніє дух,
що загубився в ста світах оцих відьомських скрух.
Мороз потріскує, мороз, о воле-поволань
відбіг як пес полянський бог, — нас ’ддав для катувань.

***

Той сад дитинства — білий од роси,

вологий ніччю і сльозами щастя,
обабіч стежки скупчились дерева
і в тисячі листочків лопотять.
Так тужно-синьо квітнуть картоплі,
пилчаста охра цвіту гарбузового
і недостояна рожевість маку
і мертва жовтість молодих суріп
і траченого ранку голубінь
і чорний погар випуклих троянд.

***

Прокинулись трави проворні

небокрай напнувся струною
оранжове вирнуло сонце
над чорною спекою вод.
І довжаться тіні на вітрі,
копита не встигнуть за торсом,
неначе їм сили забракло
зустріти подолану смерть.

***

Все стало просто і звичайно

ген-ген Дніпро, а тут Почайна,
а з-над узвозу звівсь собор
і янгольський мосянжний хор
гучить на присілки і села
і проста пісенька весела
пружноголосий барвить хор.

***

Мій тату, будьмо. Нині і повік

одна в нас доля — свій приділ справляти
і в горі голови не попускати,
хай злигодням і загубився лік.
Мій тату, будьмо. До чарок кількох
постав одну — для мене. Хай з тобою
я вип’ю як колись. Над головою
одне в нас небо — вечора й зірок.
Мій голубе, мій байдо, тату мій!
Як я про тебе, пам’ятай про сина,
і нас благовістує Батьківщина
вогнем назнаменованих надій.
І я тебе почую, батьку мій,
і хай тебе здоровить Батьківщина,
котра була подарувала сина,
аби забрати. Будь же вдячний їй!
Напризаході сонце наших днів
і сонце наших доль напризаході,
та вічно ми пробудемо в народі,
бо живить нас людське добро, не гнів.
Напризаході сонце наших днів
та нам ще жити і горілку пити
і рідною землею походити,
досвітніх сподіваючись огнів.

***

Мій розпач поніч продере,

і ранок враз затрембітає,
кого будучина вітає,
той смерті ся передає,
того минуле пожере
та владну владу час бере
він де ступити добре знає.
Затрембітало. Вже світає
а обр і гине, а бере.

***

Затрембітали солов’ї
над тінню тіні тіні
і голос подали гаї
в гучнім благоволінні.

***

Ми спали. Спалахами віхол

котилась буря перед нас.
Дерев’янів надбіглий час,
неначе пес. Як плексиглас
розведений і рівний ранок
ступав услід. Упорожнí
дві кінви в зимному вікні.
Вечірній подзвін. Подув. Ґанок
у хорі … шарманок
і бився як жовна світанок
заходячись у маячні.
Страх стрепіхатий, ніби меч
так круто обрубав дорогу
довкола виставив залогу
супроти навісних нетеч.
А ми пускались недотеч
вигулькуючи із-за рогу
і скоро вщухли й слава Богу,
коли негідні для предтеч.

***

Світанок як вселенський хор

сірів і срібнув мертвим співом
сотався обрій миготливо
і одслонявся чорний Тор.

***

Куди податися тобі і до котрого друга?

Ти загубився вже в юрбі — не вперше і не вдруге.
Коли ж ти виринеш, коли? Над світом підведешся?
Старі озувши постоли, а ким ти ще зовешся?

***

Попустим кітвицю на дно

і штормові ’ддамось.
Хіба тобі не все одно
чи ти вже змерз, чи хтось?
Ачи не все одно, коли
веселий глум смертей
підпустить жарта: загули
і аспид і антей —
вріж поли
і прах зітри з очей.
Чи ти чи друг чи ворог твій
володить нами страх —
ані надій ні безнадій
на чотирьох вітрах.

***

Немов соснова глиця — наїжилась душа,

в оскарженнях святиться, у вічність вируша.
Ти відав час щедрот? Ти знав кохану пору?
Пильнуй же душу хору, води набравши в рот.
Тебе ласкаво-хору я од гріха беріг,
прадавній переліг, оборано заскоро.
Не гнівайся дарма і не заховуй гніву,
рятує мов карає, прийми земний уклін.
Земного болю брилу — підбився я на силу
разком сліпучих днин. Ти знаєш чий ти син?
Атож, запевне знаю. А душу проминаю —
і власну в тихоплин.
Обклали в сто смертей — ані поворухнутись,
як знищитись, забутись і вибігти з очей.
Звершились реченці — увесь терпець урвало,
сказилися начала і звомпились кінці,
промов же, сину мій — хоч днину мав щасливу?
І не заховуй гніву і в вірі не світлій.
Води набравши в рот і губи закусивши
не пивши і не ївши спливає час щедрот.

***
[А]

А дум не обженешся — як галич сни обсіли,

із розуму зведешся — а сонце мече стріли.
Розгублений пітьмою, в путь-безпуть вирушай.
За бурею стремною — за світ карай, карай.

***
[Б]

А дум не обженешся — як галич сни обсіли

і довго воловодять, допоки не пірнеш
у прірву прірв, у темінь бездоння, між уламків
сподіяння і звершень, поразок і надій.
І не дійти до краю — середина пекельна,
довкола — тільки гони твоїх тяжких терпінь,
а волохате сонце, а світить, а не гріє,
а мече жальні стріли у світ карай-карай.

***

Розбіглися путі, навіки розійшлися

тепер сльозо пролийся як перше у житті.
Уже тобі нема ні племені ні роду,
а тільки загорода і рідний дім — чортма.
Отут бо і живи, збавляй життя помалу —
така біда настала, а Бога не гніви.
Написано бо є: нам на віку проскніти,
дияволе неситий, де ж царствіє твоє?
Окрушинами жий од бенкету старого
нема нам свого Бога, провадить нас чужий.
Окрушини крихти од бенкетів минулих
тулися до притули в тригибельні мости.
Сліпий [нерозб.], жебраче шанталавий,
для зла, не задля слави шалій, шалій, шалій.

***
Навіть мертвим позаздриш
у такім животті
закінчились гаразди
в біль угнались путі.

***

Чорний ворон на осиці хилить голову страпату,

перебрид йому страпатий дротом виснуваний світ.
Чорна хмара однокрила круто обрій нахилила
брязне об землю обмерзлу віковічна тягота.

А намісники господні
зводять вежу вавілонську
тешуть ребра безсоромні
для старої каланчі.

***

Стоять, як сфінкси, чий камінний час

розтоплено. Пустилось за водою
моє блукливе серце. Як пройтися
днедавньою дорогою жалоб?
Коли вони стоять, неначе сфінкси,
ховаючись углиб?

***

Спередрання дзвінок. За порогом юрма.

Де той п’ятий куток? Заховатись дарма.
Десять пильних очей — обхопили тебе
захопили тебе.
Зимно — і гаряче. Зимно і гаряче.
Не знайти, бо нема.
Повернувся — веду. В дверях жінка стоїть
по тонкому льоду.
Плесо лячно лящить.
У тумані густому розплився мандат.
Все відомо. Ти брат.
Білі аркуші тиші, немов голуби,
кружеляють од хвищі, повище ганьби.

***

Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над дорогу звисла.

Куди подався, осмомисле? Ти не прочумана. Ти спиш.
Той зазив муки, почезла за молодістю навісною
зелена жалощ. Бог з тобою, як зірні скрики вознесла
над себе, засягнувши краю небес. О Бог з тобою. Знай
я і в розлуці не займаю пухкий весільний коровай.
Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над долиною провисла,
над далиною. Серце стисла і сльози у очах таїш.
О гнись, ковиле серце, гнись під тягарем. І не гнівись.
А там, де стежка провела — руда кривава бугила.
Руда кривава бугила. Холодний піт зітри з чола.
Ти ж як тополя край села. Світ заходився дубала.
Рушаю шлях. А ти стоїш. Як зірка над дорогу звисла,
дитину до грудей притисла і в мій почезлий слід зориш.
Я скільки можу обминаю спогадування. Прощавай
і жалощами дух мій стисла і сльози ув очах таїш.

***

О ми не залишаємося. Потім
від нас не буде сліду. Ані цятки
від нас не буде. Вітер-вітровій
закружеляв, як стовп. Але коріння
пустити вже не може. Ось де сказ
душі та серцю.

***

Кайдани сопок — надокола.

Чи їх розрубить меч весни?
Зусюди — порожньо і голо.
Течуть сторіко барвні сни.

***

Оце ти й є, мій болю болю біль.

Кохані, сестри у жалобнім співі,
як легіні — легкі і сиротливі,
а в небі — сонця золота таріль.

***

Чорні півні — на полинях

полотняна сорочка.
Ти перейшла по віках
попеляста квочка.

***

Тьмяна моя любов

кольору повечір’я
попеляста зозуля
в леті ронила пір’я.
Ані матінки нам
ані дружини
ані вірного друга
ані товариша.
Сліпа баба Яга
добра, немов тварина,
трусить комин,
у руках кочерга,
віхоть соломи.
Боса, з очіпком…

***

Примусова плеяда
підневільних героїв
і Вітчизна не рада.
Боже, що ти накоїв?

***

Замовкни, слово, — музика гучить

і топиться душа твоя зніміла.
О батьківщино, ти єси без тіла,
ти наче привид, що в очах стоїть.

***

Цей крайчик довгого ждання,

оця кандзюба шляху,
котру долаю навмання
без радості і страху,
мене од себе забере
і випаду усохлий
горіх, зі шкаралущ [нерозб.],
осліплий і оглохлий.
Дні посуваються, немов
воли, в ярмі присталі,
і ледве мріє хоругов,
де обрії повсталі.
Там, за кандзюбою стогір,
за кайданами стриму
збігає вік — наперекір
огню притомі диму.
О зупинись мені життя,
не дай продляти миті,
коли згоряють без пуття
брати несамовиті.
Три постріли, високі три
мети: кінці й початки
враз пролунали з-за гори,
де мишачі розпадки.
Здається, не переповім,
здається, вже не встигну
про рідний край і рідний дім…

***

Віки вертикальні. Віки — і впереміш і вздовж

як ріллі, як гони. І еліпсом — губи стражденні,
і падає стовбуром — звільна, врочисто і довго
підрубаний вірою, зрубаний розпачем Він.
Ото перегони! Як спечно-червоний шандар
летить Тамерлана, позаду кати і підніжки…

***

І вже він, край. І вже куди — не знаю.

Бо чорно-синя невідь довкруги.
Тобою і караюсь і караю
тебе, Вітчизно. Всюди вороги.
А друзі там, за невіддю, за тьмою
ненависті — любові. Двійниками
ростуть твої заблукані сини,
твоїми вкрай сумлінними катами
і завше холуями чужини.
Народе мій, о гідро безголова
заблукана світами череда.

***

Отож — він тихий-тихий (голубі

налиті переляком мрійні очі),
він гарно червоніє в товаристві
(дівчата прозивають тюхтієм).
Він не в собі. І не про нього світ.
На линві часу він шукає споду,
на релях можна пофантазувати
і вільно йти крізь себе — в темен світ
чи й — раків не спекти (я так: чужий
собі самому, бо лелеча стріха
от-от собі підсмалить чорний зад).
Як болісно стояти при межі
і тяжче — заступити. Втім, найтяжче
своє життя пробути бабаком
геть на відшибі.
Вигулькнути б раптом
в чужій подобі! Щоб ні роду-племені,
ні назви, ні наймення. Щоб і один
і змалку. Хто визнає? Найвищющий —
не зможе. Наймудріший — не збагне.

***
Обірване галуззя
у скляночці води.
О начувайсь біди —
кажу я, любі друзі.
Ще гілочки не встигнуть
повикидати брость
як долі нас подвигнуть…

***

Одна гора в снігу, а друга вільна,

парує камінь, дзюркотять струмки,
а проміж них дорога божевільна.
Зорить на неї мати з-під руки.
Одна гора біліє, друга чорна
і в сяйві пітьми, в пітьми хижих сонць
як уявити — під ногами жорно…

***

З підпалами лилові хмари

легкий над сопками декор
модриновий на взгір’ї хор
корчі сумної голубиці —
жовто-зелені килими.

***

Колимські багаття,
колимські багаття
маленька відрада
на стільки прокляття
на стільки біди.

***

Під нами вічна мерзлота,

а ти цвітеш, іване-чаю?
Зорю довірливо стрічаю,
а буде днина золота?
Колись-то буде. А тепер
шпаркі вітри, дощі, морози
багульника побили цвіт,
обходять мертве царство й грози,
прудЬус так на цвіті й вмер.
Багульник жухне, голубиця
не бралась досі бростю, не…
Світ надовкола не святиться,
узгір’я сопок долі гне.
*
А ми цвітем. Я теж чекаю —
ще буде днина золота.
Це тільки так. Тепер дощі,
а буде — буде — не інак,
бо не один отут юнак
навіки задубів, щоб літо
пило гарячу кров пролиту,
щоб ти діждався свого цвіту
і хижий звеселяв байрак.
Аби козацького звичаю
нова не збулася чота.

***

Зима. Зима. Попереду зима

доносяться уже вітри зловісні
ті, за котрими не дочути пісні.
Укрийся за дверима чотирма.
Там — все як світ. Як той прийдешній світ
чиє глухе доноситься гудіння.
Лиш ти мужчина. І жалобна скриня…

***

Вже бо — твій крок зухвалий

висипавсь на узбіччя,
сосни не обставали
на дванадцяте січня.
Стужа — ведмедем білим
довго шкребеться в двері,
десь між душею й тілом
ринула кров артерій.
Ось і пласка калина
кісточка — геть прогіркла.

Вимерзла горобина
клякне обабіч траси,
ось твої, Україно,
байки і баляндраси.
Спереду — кат, при ліктях
туші тяжкі понурі,
а калинове віття
в смертнім імчить алюрі.
Траса — немов крижина…

***

О ця займанщина душі!
Спіши — з дороги і в дорогу.
Годуй голодну всетривогу
і спогаду не воруши.

***

Моргнула оком — і повела

у вседорогу, у вседорогу
і розлучились. І слава Богу,
хоч світ гойднувся дубала.

***

Де паділ — бруд, де чолопок — ще сніг,

тут сонце, тут вітрець — і затягнуло
лякливі калюжі. День перебіг —
тріщить мороз. І знову поніч гула.

***

Зоряниці яре мерехтіння

буде пломеніти й по мені.
Там вітчизна — дорога і синя,
дорога і синя — у огні.

***

На всіх на чолопках високих гір

вогні, вогні — неначе вовчі очі
застигли й зирять — всі колимські ночі.
Не вір — ні долі, ні собі не вір,
а спроневіра і самодокір
і змерзлий крик, що грудкою у горлі
засів мов кляп — то все неначе дріт
колючий. Голу душу обдирають.
Оце твій покрай, посвіт і тойсвіт.

***

Вітчизна — ось, зі мною, тут, в мені,

в моєму серці серця ти, Вітчизно,
довкола ніч, світанок вже не бризне,
циганське сонце світить в чужині.
Геть шпичаками серце проросло,
криваве серце стрягне шпичаками,
і висить маячна доба над нами…

***

Червоним вином заливає мій погляд стосиній,

спустошені губи залито червоним вином,
і видиться берег — далекий — у радісній піні,
і спокій приносить, і спокій обіцяний — бром.

***

І всяка увижалась дивина,

і тільки мрія крізь тонкі протоки
змивала дні і надимала роки,
своє чоло туливши до вікна.

***

Де в кожній п’яді променіє сором

тяжким огнем, де хиже сонце дня,
немов шпигунське око, з вишу висить
там, де міліють ріки, щоб явить
непотаємну безгріховність річищ,
де поле вишумовують жита
всій живності двоногій на прожиток,
де [ґвалт і ґвалт і ґвалт]
там темне серце сховане моє.
Європи тирло, душ аутодафе,
лабораторіє безсердних думань,
отаро безголова, чи не ти
о вітчино моя, за муку стала
уярмленим синам? Проклятий рай,
сплюндрована долино відволодань
і самострат, кастрована черга
безбатченків-синів, батьків бездітних,
онуків, що ступають в темінь прірв.

***

Кричить над кручу кожен твій щокрок,

і пахне смерть — морозом і озоном,
а ти — стріла напружна — тужним тоном
почезлих мет ковтаєш холодок.

***

І не треба ворожити
і даремне виглядати
по дорозі по високій
тіні стрягли.
А надокраєм а охляп
а доп’явся навіжений
гороїжиться нещастя
аж і скрушно.
Де нам бутись, де нам дітись?
Де нам вистало б надії
коли голос безпритульний
сновигає.
Всесвіт хоче однооко
обдивитися дорогу
і надію і нестерпну
староданість.

ХВОРОБА

Стікає сонця жар по зелен-листю.

Лунає Шостаковича романс.
Імла.
Нудьга.
Чекання.
А на повіки налягає сон.

***

О краю мій, ти нежива криниця,

замулене віками джерело,
аби сумління душі нам пекло
за тебе, о нещасна удовице.
І ти щербата доле крихкокрице
давно вже сонце перед нас зайшло
бо нашу путь пісками замело
хто ж нам воздасть за битий шлях, сторице.

***

Слова, слова, слова — задосить словотечі

німують бо предтечі доба гряде нова.
Пашіє голова схиляй кремезні плечі
бо й розум не до речі. Дорога дарова.

***

А щоб тебе не здибала біда!

Бодай тебе нещастя проминуло,
бо жебонить при камені вода
і осока по горличко впірнула,
і кладка волохата й голосна
кричить, кричить — в тій барві божевільній,
якою обігнався світ весь вільний,
коли мідяна тріснула струна —
живий смарагд, цямриння, шал і сказ.
Одне лихе: та стежка не про нас
і вдруге перейти ми вже не вільні.

***

Ця дорога доріг і задума задум

ця сама самота і чужа чужина
ця могила могил і утрата утрат
і безсоння ночей незліченних.
Сняться коні мені — голосні табуни,
ніби товчене скло обкололо мій сон,
цю яву маячню напівдуму півкрок
те іржання органного горла.
Не цурайся мене ти непам’яте літ,
не відтручуй мене молоде забуття,
не спинайся до мене, недуго-журбо,
ледь підвівшись на ліктях колючих.

***

Над рідними зіллями

геть сльози м’я залляли
що й світа вже не бачу
горючим йду дощем
такий на серці щем
така — з тепла досада
уже й душа не рада
се — світові нікчем.
А Ти — далеко так
як зірка червоняста
аж чорна — мріла зчаста
казала щось мені
аби на чужині
не запізнав я щастя
аби терпів напасті
ув — кумельгом — вогні.
Бо написанно — нам
по всіх чужих усюдах
тримати жар у грудях
наперекір катам
наперекір пілатам
вернутись, ставши братом
дружині — ось ти сам.

***

Ти далека-далека,
як свічка з дитячого сніння,
ми маленькі обоє —
в цікавій захоплені грі.
Говори! Говори! —
криком, кольором крові крутої
кумельгом — розгоміння
хмар і лебедів і яворів.

***
Чиясь рука майнула у вікні
фіранку прохилила граціозно.
І пригадався Київ. Ніч морозна
і профіль твій — чорніє на стіні.
Це, може, так і є? Це ти, кохана,
і згадкою легкою по мені
майнула перебіжно. Ночі й дні
хитається мій човен безталанно
у цьому безумі, по чужині.

***

У те цямриння вертикальне стін,

де божевільне око мружить стеля
у цьому запертку, напризволяще
полишеному світом, Бог стогнав
і прогиналась росяна аркада,
зростали мури і хапливий сон
на шмаття рвав попоночілу душу.

***

Німі луни тіней

тіней луни німі
сновигають в пітьмі
золотого осоння.
Спи. Спросоння
загойдаються колоски
спогадів. Повня
місяця і жалкі
думи. Безодня
падолу. Западай
глибше — й далі
і омийся з печалі
і прости і прощай.
Ранок древній,
наче огир баский.
Задаремне:
зважитись — не з руки.
Страх незручно
— теміні лотоки —
ніч безгучна.

Круглі луни крику

крику луни німі.
Господи, о прийми
в царство своє, владико.

***
Обсаджений очима він летить,
як кулями, обсаджений очима,
і міріади в нього за плечима,
кому не бачить і кому не жить.
Понуре небо під крилом кипить,
блукають хмари, тлумляться з маруди —
в усіх очах ні скорбу, ні огуди,
неначе кожне мертвим снінням снить,
неначе кожне стислий біль століть,
ледь виспокоєний на спроневірі,
а людські душі — наче гуси сірі —
шовкова плетениця вслід летить.
Ескорт і почет, кожен челядин
не помічає ні ночей ні днин,
спинився час — в усестрімкому леті.
Видіння марні. Клякни — ось твій триб
довіри і покори. Кілька діб
їм стане, щоб віддатися планеті.

***

Була я деревом живим —

як є міцним, як є крислатим,
щоб на віку розкошувати
в три сонця, овочем ясним.
Я певне яблуня була,
паморочила світ довкола
в рясному цвіті рясночола
тужила, ніжилась, жила.
П’янив мене, п’янив мене
брунатний і гіркий твій трунок
і цей тугий, як ґудз, дарунок
і це вино, як біль, міцне.
Меркавий місяць був посів
на всю околицю, всесадно
пишаючись і правив владно,
нічний мій сором чемно крив.
Але наринув буревій
огромну хмару нагромадив.
Вперіщав дощ. І душу зрадив
віночок наспіву й надій.
ВІРШІ 1980-1983 рр.

***

Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач — за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору — хочу! — Вниз — і яром!
— І ще побродимо? — Пора!
...
прийти до пам’яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на...
— “вандеєю не стань, сум’ятнице“
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.

— А дерево — кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.

***

Ковчег твій — це похмурий саркофаг,

якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе — і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти жив, а того — начувався...
Піддайся ж владній магії долонь:
Хай буде неприступна — ця, з подоб
усіх твоїх остання подобизна.
Нехай німа, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.

***

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі.

***

Золотокоса
красуня
на милицях.
Зветься Оксана.
Захоплена собою — вражена — зворохоб-
лена гурмом хлопців,
що, ніби в вольєрі,
роздивляються
на її непорочне
голе каліцтво.
Не дивіться. Заради Бога.
Не дивіться.
Ні про що не питайте.
Не звертайтеся.
Стійте, мальовані стовпи,
ані кроку назустріч.
Тримайте своє співчуття,
як дулю в кишені,
не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди — ляпаси
від них зацвіли
мої лиця змарнілі
від вашої уваги
я вся на голках.
Дайте пройти спокійно.
Забавляйтеся —
ні ви до мене ні я до вас
чужі перехожі
зовсім чужі —
ви мені найрідніші.
Невже ви не розумієте
золотокосої красуні,
що йде від брами
нескінченно-довгою стежкою
під нестерпним сонцем
перевірити хорі легені?
Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,
 щоб гамувати сльозу,
дихати киснем
і не чути тлустої тіні,
що, як пес,
у кожен ступає слід.