Повість створена у жанрі

історико-містичного фентезі — це вампірська

проза. Історичним тлом для книги є осада
Чигирина у 1677 році. Читач зустрінеться з
героями, що обстоюють людські цінності —
кохання, дружбу, родинні почуття — у світі, де
відбувається двобій між Світлом і Темрявою.
На читача також чекає зустріч із
персонажами народної демонології — упирями,
вовкулаками, потерчатами, русалками,
польовиками, лісовиками.
 Володимир Худенко
Стрі-чен-ня
(Збірка)
Стрі-чен-ня, або Повість про пригоди
Наталки Безрідної та її друзів
Року Господнього 1677
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось тебе уже все,
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе.
Е ні, скажеш мовчки, скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий,
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй.
(Українська народна пісня)

І. Калиновий міст

Неждана цього року видалась весна.

Негадана.
 Налетіла над тихі київські хутори перелітними
птицями, розмалювала цвітом людські садочки,
позеленила свіжим мохом тини з перетрухлими
призьбами, повипускала з-під стріх горобчиків.
І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах
лобода зі щирицею, по гаях кропива з лопухом та
полином, по дворах обабіч стежок спориш.
І спустились на землю довгі ночі-ніченьки,
ясними зорями та понурим місячним серпом, що
поволі то одбував, то прибував у рівненький
кругленький коржик.
І все частіше й частіше вили по ближніх селах
та хуторах тими ночами пси, і все частіше будили
тії пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним
сном хазяїв, підіймали з лежанок та печей,
виривали з бачених і давно прожитих жахіть.
І набивались у полунічний час люльки
тютюном, і курились тії люльки похапцем, і знов
хотілось спатоньки, і знов спалося, але тільки-но
вкинешся в оті недотерплені муки совісті, коли вже,
дивися, й тарабанять у далекому граді Києві дзвони
церков, уже ранок став на світ Божий, і думаєш, що
то сьогодні, либонь, свята неділя.
День празничний.
Славний день.
А скоро ж бо ще й славніший за нього день
надійти має.
Роковий день.
 Великдень.
Але як сталося все оте чудне й незбагненне,
ще був не сам ясний Великдень і не світле Христове
Воскресіння, а всього лише чистий четвер.
Еге ж, вечір чистого четверга.
То ж улігся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у
себе в хаті на печі спати раніше, ще засвітла.
Було ж се все в невеличкому, Богом забутому
хутірці верстов за десять од Києва, котрий, хутірець
отой, носив назву чи то Роздоріжний, чи то
Береговий.
Отож улігся я був, а воно чогось усе не
спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бік,
обдумував, як завше, оте своє прожите, одшуміле,
призабуте і бозна-бозна-скільки раз позаторішнє.

— Зацвів терен рясно, да любив козак,

Ой любив він да дівчиноньку…

Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці,

хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний
же тиждень, не такий собі…
Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі,
прислухайся, чи не сниться то все тобі.
Сниться. Сниться ж бо.
Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи
ж ті — то лише сон.
І терен, і козак, і любив, і дівчинонька — все
то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише
видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.
Нема того всього, Хведьку, то сон.
Нема і не було того, ні життя, ні
парубкування, ні козакування того злополучного, ні
красивої молодої сотниківни Катрусі, ні
Соснівської різанини.
Нічого того не було, Хведьку!
То все тобі приснилось такої як оце вчора
глупої місячної ночі.
Коли віє над хутором і гуляє степом вітрюга і
хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а
разом з ними скрипить кладка і двері хліва, і
мерехтять у вишині холодні одинокі зорі, і ти наче
ще більш одинокий за них в оцій безлюдній хаті,
наче мрець у тісній домовині — таким ти себе
відчуваєш, і таким живеш, і миришся з усім отим.
Біжать хвилини і роки, а ти все згадуєш і все
миришся з отим усім.
Отож забудь, викинь із голови, змети як
мітлою пам’ять свою і не відай, не знай, не живи
колишнім, бо нема вже його давно.
Мо’, й було коли, та нема вже.
Нема гарного товариша Шевчика.
Спочиває в сирій матінці-землі.
Нема отамана Безрідного Максима, похмурого
завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема
вже його такого, і дружини його пані Галини нема
вже давно на світі білому.
В раю вони, либонь.
Либонь, в раю.
І Катерина моя з ними в раю.
А де ж я?
Де ж я, Хведько?
Я ж бо в труні.
В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з
неї далі, бо нікуди мені йти.
Такі негожі думки терзали мою голову того
вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як
заснув.
Доки не провалився у темну холодну яму без
дна і без краю, без світла і без снів.
Перебував же я там, у тій безодні, вже й не
згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.
Хтозна.
Не пам’ятаю.
Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як
ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих
снів.
Милий, бо пустий, беззмістовний.
Отож я і милувався тою темрявою,
натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим,
бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами
якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих)
мені степів з могилами і бойовищ на них, широких
просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань
монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними
плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.
То ж все мені снилось завше і встигло вже
набриднути вельми.
Набрид кривавий захід сонця над
пожарищами по вулицях полкових і сотенних
містечок.
Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.
Набридли обриси упирських зграй на тлі
глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.
Все те мені вже страх як набридло, але його
чогось не було сьогодні, сеї ночі.
Замість того була лише тьма і пустота, яка
тішила і берегла моє зранене серце.
І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону
літ, аби мене раптом не розбудили.
А розбудило ж мене тоді — що б ви
подумали? — церковні дзвони.
Так, так, я і сам було подумав, що оті київські,
передзвін котрих доноситься погожими літніми чи
осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять
тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.
Я сам було подумав зразу, що то вони —
дзвони київських околиць, я був у цьому навіть
упевнений, але, як виявилось, помилявся.
Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть
не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не
там далеко, за верстами курних шляхів і
вишнево-яблуневих садочків.
Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут,
поруч.
Дзвонять у нашій хутірській церкві.
Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась
у голові думка:
«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж
років з два вже як бур’янами позаростала. Там,
казали, якийсь київський дячок відьму мертву
одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі
своїми чортами на шмаття розірвала його. Після
того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть
та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно
тоді?»
— Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! —
почулось од столу.
Я зиркнув туди і вгледів мерця.
Людина, що сиділа за столом, вмерла вже
давно, ще за часів моєї юності.
— Що вилупився? Не радий?
Мрець сидів за столом.
Виглядав він увесь як мрець, синій і худий,
кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої
мисочки і набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсім.
— Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це
ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько
ж уже… — мовив я, всівшись на полу печі і
звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не
торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.
— Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є,
— мовив мрець.
— Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте,
звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди
забрать?
— Ні, рано ще.
— А що ж?
— Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.
— Який?
— Як який? Мертвецький великдень. Забув?
— Забув.
Я був вельми насторожений цим гостем.
А ви хіба не були б?
— Сьодні всі наші по вулицях швендяють.
— Які ваші?
— Мертвяки.
— Тьху на вас, Степане Івановичу!
— Та вже що є, те є.
Я з острахом зиркнув у бік вікна.
— І багато вас? Таких? — спитав.
— Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…
Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не
втримався — ледь не поклав на груди хресне
знамення.
— Я ж тобі кажу — не лякайся, — прорік на
те мрець і виклав на стіл торбу.
 Порився в ній і видобув відти книгу та ще
жменьку якихось маленьких кульок, що
випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з
чимось важким усередині.
— Ось, — мовив мрець, важко зітхнувши. —
Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з
отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома
нам обом особа, котрій треба все це передати. І
приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
— Хто ж це? Хтось із побратимів? — кинувся
я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів
юності, котрі були якимось чином пов’язані із
мерцем.
— Майже, — перервав він мої роздуми. —
Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось
говорить?
Я закляк.
Наталка — дочка покійного отамана Максима,
маленький теплий вузличок на руках у покійної
пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки,
що забрали її отого злополучного літа рештки
козаків Безрідного кудись, невідомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді
літа.
— Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога.
Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею.
Тепер живим пора, — прорік ще мрець. — А я піду.
 — Куди, Степане Івановичу?
— За Калинів міст. Там мене вже ждуть.
І він піднявся з-за столу.
— Коли вирушати? — спитав я.
— Зараз же. Дорога сама тебе приведе.
— Зараз? В ніч?
— В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на
прожите.
Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю
заспівав перший півень.
З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

ІІ. Їхав козак полем, містом…

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене
саме туди.
Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але
мені, либонь, і не треба було знати.
Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка
розлилась (казали місцеві — чорт греблю зірвав сеї
ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і
смикав коня за повід в об’їзд; там ліс — кажуть
мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там
розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у
братового (або сватового) кума підводу з волами
одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з
одного хутора в інший навпростець, так усі
повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті
спіймали…
Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав
коня їхати через поле, і так мене дорога виводила
куди мені треба.
А на полях же хіба не зустрічав я чого
чудного?
Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою
нечистю!
Ото заночував я раз у полі коло якоїсь
дібровки, там же до дерева коня припнув та й
приліг на торішньому листі.
І дрімалось, і не дрімалось, а святий
Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої
за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого,
яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я
під’їжджав до славного полкового містечка, отак
затіг неголосно:

— Добрий вечір тобі,

зелена діброво,
Переночуй хоч ніченьку
мене молодого.

Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
 Добрий вечір тобі,
Та темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку
Доленьку козачу.

Не переночую,
Бо жаль мені буде:
Щось у лузі сизий голуб
Жалібненько гуде.

Ой як крикнув козаченько, — заволав уже

я натужно од тих думок:
До гаю, до гаю
Наїжджайте, воріженьки,
Сам вас викликаю!

І не помітив зовсім, що останні слова

доспівував не сам.
— Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг,
знаєш, утриматись, — почулась суха, наче
шурхотіння житнього снопа, мова.
Переді мною, наче з-під землі, постав дивний,
зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту
чоловічок.
Його оченята поблискували в променях
вечірньої заграви, що саме розпливалась над
полями і віддаленими селами.
— Ви, пане, хто? — не зрозумів був я. —
Звідки тут?
— Як звідки? — здивувався пан. — Це ти тут,
козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
— Хто? — недовірливо витягнув я.
— Та… махнув рукою пан і заговорив
півшепотом. — Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки
там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не
перебивай, — огризнувся пан, коли вгледів якусь
мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. —
Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім.
Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів,
і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними
підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди.
Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік —
там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай
вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То
селення покинуті, і там відьми з купальницями
веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у
таке село — не вийдеш більш. От. А в болотах
ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб
болота пройти — три доби не спи. Як хочеш, але
видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого
шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних
не спи. З тобою люди будуть — вони схочуть спати
і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий
подушить.
— Хто?
— Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій
заклятий. І останнє…
Я слухав не так уже й байдуже, мені стало
навіть цікаво.
— На останній день побачите мандрівного
дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде
з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він
ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі
зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному
слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а
монастир той — місце безлюдне, лячне. І він,
демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до
одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до
хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.
— А друга?
— Друга на хуторі. Хутір здаватиметься
тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся.
То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни
бояться людини, до котрої ти їдеш.
— Наталки?
— Тобі ліпше знати. Але до певного часу.
Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут
починається вже третя небезпека. Серед людських
ватажків, великих ватажків…
— Козацької старшини? — мовив я.
— Тобі ліпше знати. Так от, серед них є
вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє
воїнство.
— На нас із Наталкою?
 — Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той
упир.
— І як її, ту небезпеку, оминути?
— Її не оминеш. Тут усе залежить од людини,
до якої ти їдеш.
— А… — ще мовив був я, але пан перепинив
мене, взявши за руку.
— Все. Більше нічого сказати не можу, і так
усе сказав.
І тільки тут я вгледів, що то не волосся у
чоловічка довге — то в нього замість волосся житні
колоски, а лице і руки — чорні, як земля.
І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.
В ту ж хвилю я прокинувся.
Над полями стояли вранішні тумани, і далеко
на сході займалась блідо-рожева зоря.
В оддалених селах голосили когути.
Я зібрався і рушив у дорогу.
І вже на першому чималому роздоріжжі згадав
про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там
на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами
підводи, що були повні різного краму.
Добрі люди, що ними правили, були либонь
усі до одного базарні і жваво сперечались між
собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко
дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по
тринадцять-чотирнадцять од роду.
Я під’їхав ближче й спитав тих добрих
базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені
майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть,
отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова,
мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах
промишляють татарські загони.
Я тому сказаному віри не йняв і дорікав
добрим людям тим, що не можуть бусурмани
чинити розбій у цих місцях, у глибині України.
Мені перечили при цьому дуже завзято, а
дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять
беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана
Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві
старшини.
— Ні, то Дорошенка! — кричав хтось із
возів. — Із західної сунуть. З-за Дніпра.
Врешті громада зійшлась на тому, що їхати
звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба
пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні
річечки Остер і Удай живлять древні болота.
Тут я вперше і згадав баченого у сні
польовика, і його слова згадав.
До вечора ми з добрими людьми стріли ще
декілька чоловік, що до нас приєднались і вже
встигли розговоритись, перезнайомитись між
собою.
Я припнув до підводи бондаря на ймення
Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і,
пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.
 — Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас
приєдналися, — говорив Матвій, додаючи у свою
мову дивних словечок, бо був він із Західної ж
України родом і втік із рідних країв через свавілля
правобережного гетьмана.
— Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і
лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь,
татари, козаки, москалі — всі розбійники!
Я тільки мовчки кивав головою і смалив
люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю
спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались
мляві зорі.
Повітря було холодним, де-не-де по обидва
боки битого шляху мелькав легкий туманець.
Ми їхали шляхом серед якогось зарослого
бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін
височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували
ропухи і болотяне птаство.
Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став
знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького
шляху над головою, розрізняти по ній путь, а
жіночки на сусідніх возах затягли:

— По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу…
 А далі хтось із них припинив і звернувся до
решти:
— Давайте не цієї. Давайте но…
І те, що вони далі заспівали, примусило моє
лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось
назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.
А жіночки витягували:

— Ой зозуля в зеленому гаю

Закувала при тополі скраю,
Закувала птиця-зозулиця,
Розбрелись по селах вечорниці.

Розбрелись по селах вечорниці,

Закувала птиця-зозулиця.
Закувала та й збудила пізно.
Віє вітер ген по степу грізно.

Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

Ти жива чи ти мені лиш снишся?
Ти жива чи маришся між ночі?
Чий то бродить стан нагий дівочий?

І коли народ дійшов до слів:

Бо з могили встала он кохана, —

 Ми вперше натрапили на роздоріжжя.
Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.
Я не встрявав туди і лиш поглядав по
сторонах.
Один із шляхів, той, що вліво, був широкий,
чистий, далі в поле. А другий — вузький, зарослий,
і в калюжах, заболочений.
Люди намірялись їхати першим.
А я раптом краєм ока вгледів, як через той
перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.
Щось таке наче мале й…
Волохате чи що.
Може, звір який.
А мо’…
В чортів же я не вірив.
— Ні, — підняв я правицю. — Ні, шановні,
послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто
поїде вліво, покладе буйну голову.
— Що ти брешеш! — сердито гримнув той
самий бондар Матвій. — Вліво широкий шлях, а
вправо — вірна загибель!
— Як хочете! — мовив я, відв’язуючи коня
від підводи. — Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?
Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із
жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули
вліво.
Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку
прискакав вершник — один із тих. Він повів, що на
підводи напали і перебили всіх до одного, йому
лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті
нападники — татари, козаки Дорошенка чи
Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що
перебігали шлях увечері.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили
в зовсім заболочені місцини.
Я відрахував першу добу.
Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з
півдня її витягували.
Марно.
Мірошник Семен та його дружина Мотрона
дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й
зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання
сутінок.
Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.
Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже
стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати після полуночі,
вже не можна було збудити — вони всі повмирали.
Так як від удушення зі слідами довгих кігтів
на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам
ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали.
Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи
насторожував, але я не звернув на те уваги. А при
тому шурхотові сама ніч була глупа і темна — без
єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не
було.
А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким
світлом — наче чатували на нас з вишини.
Померло загалом п’ять чоловік.
Я велів більше вночі не спати.
— Спати будемо вдень, поперемінно. Руху
припиняти не можна, це може бути ще більш
небезпечним.
— А вартові? — спитала мене заплакана
Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.
— Вартові не поможуть! — сухо мовив я.
— Але чому? — у розпачі терзала мене за
плече бідна жіночка.
— Я не знаю, люди! — крутнув я головою. —
Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що
вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, —
додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.
А я згадав — те, що перебігло дорогу, наче
також було в шерсті.
І з кігтями.
Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.
У будь-якому випадку до ночі наче всі
повисипались.
На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь
заболоченої річечки.
 Люди попросили запалити вогнище, і я
дозволив; була якраз полуніч (найнебезпечніший
час), та й навряд чи в цю глушину добралися б
розбійники або слуги наших шановних гетьманів.
Або татари.
Я дозволив, і це була друга моя помилка.
Я постійно обходив наш табір, і вже через
годину після полуночі зрозумів, що мерці, лишені
нами позаду, задушені попередньої ночі — всі вони
йдуть за нами назирці і не відстають.
Я помітив їх звіддалік і, нічого не кажучи
своїм, щоб не лякати тим, рушив назустріч мерцям.
Оголив шаблю — це на них не подіяло.
Вони пробирались хащами, страшні, бліді,
обліплені реп’яхами і болотним багном.
Вони виставляли вперед свої прямі тонкі руки
зі скрюченими пальцями.
Ніц не виділи, погляд їхній був бездумний.
Вони й самі були бездумні, я так зрозумів,
вони лише хотіли чогось і йшли за ним.
Чого?
Чужої крові?
Живої людської крівці?
Та ні — на упирів вони не були схожі — їхні
рухи здавались незграбними, в інших умовах, може,
навіть і кумедними. Суглоби не згинались так, як
треба, мертві тіла не тримали рівноваги.
Мерці стали прямувати до мене.
 Мені стало цікаво: це що ж, виходить, я на
них так дію?
Я став кружляти хащами.
Вони за мною.
Можна було б просто дочекатись світу або ж
завести їх гуртом у багно, в оту річечку, але я
згадав по торбу за спиною.
Речі Наталки?
То це вони їх так приваблюють? — подумав я.
А може, меч?
У чорному згортку був меч, вурдалачий меч,
яких я немало бачив під час Конотопської битви.
Я зняв меч зі спини і направив лезо на мерців.
Ті спинились.
— ЛиньтЕ К СобІ В ГріБ! — глухо
проговорив я несподівано для самого себе.
І мерці попадали та й зникли, як один, у
болотистому ґрунті.
Розчинилисьу ньому.
Я одразу сховав меч і з тяжкими роздумами
надійшов до вогнища.
Там мене чекали жіночі сльози і причитання,
чоловіча лайка.
Троє людей задрімало і вмерло від удушення.
Стрімко надходив ранок.
Ми зібрались у дорогу ще перед світом і
забрели в ще більші нетрі. Я так і не розказав
супутникам про бачених мерців. І це була моя третя
помилка.
Ми стріли передбаченого мною дячка перед
вечором, коли забрели в такі хащі, з яких уже не
знали, як вибратись. Дячок був як дячок, ніхто, крім
мене, не поглядав на нього з підозрою. Всі вельми
зраділи тому дячкові.
Окрім мене, звичайно.
А повів він нас спочатку тим не менш моєю
дорогою — далі в хащі.
І лише коли стала ніч, дяк почав вихилятися.
Було се так.
Почули ми аж перед полуніччю голос із
далини.
Кілька голосів викрикували:

— Вийди, вийди, Іваночку,

Заспівай нам весняночку,
Зимували — не співали,
Весни дожидали.

Там, удалині між заростей мелькали вогники

якихось далеких сіл.
— Йдімте туди, люди добрі! — пожвавився
одразу дяк. — Переночуємо та й підкріпимось
разом у селах.
— Е ні, — мовив я, — які се, люди добрі, такі
села, що опівночі веснянок співають, та вогнями
світити в глупу ніч яке село буде? Ніч не для
православних християн. Ніч для нечистої сили, —
зиркнув я скоса на дяка.
Той проскрипів зубами злісно, але все ж
замовк.
Побрели далі.
Пішки побрели, бо решту возів кинули ще
другого дня подорожі, а коней хто мав — вели за
вуздечки.
Тут дяк став відвертати людей, казав, що до
його монастиря, як і до Ніжина, там дорога.
Я суперечив, і врешті вихопив шаблю.
— За що грозиш добрій людині?
Церковнику? — спитала мене Мотрона.
— Не церковник він! — сичав я.
— Як так, аж хрест носить?
— До дідька хрест його!
— Не святотатствуй, раб божий, — шкірився
дяк.
— Дітей хоч полиште мені! — хапався я хоч
за якусь соломинку. — Їм ще рано помирать. Вони
ще мало прожили.
— А чого це ти, шановний, розходився? —
підступав до мене дячок. — Чую я за тобою
недобре! Чую за тобою гріх. Де ти ходив другої
ночі? Розкажи людям.
— Справді, справді! — загукали інші
подорожні.
— Вартував! — ошкірився я.
 — А мерців за чим прикликав? — усміхнувся
дяк…
— Я їх не прикликав! — просичав я.
— Яких мерців? — спитала Мотрона.
— Яких таких мерців? — спитали інші.
— Тих, що першої ночі вмерли, — усміхався
далі дяк.
Я мовчав.
— Він чаклун! Чаклун! — крикнув хтось, а
інші одсахнулись вже д’ мене і закивали головами.
— Та чиніть як хочете! — махнув рукою я. —
Не ’ддасте дітей?
— Як ми тобі, нечистий, дітей оддамо?! —
зойкнула Мотрона. — Та це ти, виходить, у всьому
винен! Ти навмисне нас сюди завів.
— Котіться під три чорти! — злісно вивів я і
скочив на коня. Ляснув і погнав його прямо через
хащі.
Мені все вчувався позаду лукавий сміх
дяка-болотника.
А тих людей я більше ніколи не бачив.
Вони пішли, як гість у мертвецький
великдень, пішли з мого життя назавжди і більш не
повернуться.
Пішли у свій нечистий покинутий монастир з
дяком-демоном.
А я так не озирався, не озирався на ліс, на
болото, на прожите і все гнав коня.
 Ранком я врешті доскакав до битого шляху і,
як пророкував дух-польовик, там і заснув на
обочині.
А прокинувся, так наче й геть забув усе те.
Погнав коня в бік хуторів.
І лише пізніше згадував лиця тих людей, коли
чув бува од кого оповідку про моторошного дяка,
що потопив з дюжину чоловік у драговині

ІІІ. Наталя

Я прибув у потрібний мені хутір десь уже по

обіді.
Перші ж зустрічні мені хуторяни, що
набирали води коло кринички-журавля,
підтвердили мені, що я не помилився — така
дівчина тут справді живе, але ніхто до цього часу не
знав, що Безрідна — то її прізвище. Думали, то
обзивають так, бо в неї ж і справді роду нема, ні
одної рідної душі в світі.
Я завірив затим їх, що насправді хоч одна
рідна душа в неї в цьому світі все ж є, і це я — її
рідний дядько.
І правильно зробив — я ж і надалі думав усім
так брехати.
Хе, хе!
Затим я попрямував вуличкою, на яку мені
вказали, і скоро спинився, бо почув коло однієї з
господ голосну мову.
Там лаялись.
Я спішився і підійшов ближче до тину.
За розлогими вишеньками під ним мене не
мало бути добре видно з двора.
На подвір’ї коло ганку старої скособоченої
хати було людно.
Там стояла старенька жіночка з повним
фартухом якогось цибулиння, скорботно
похиливши голову; над нею, наче крук, нависав
огрядний статечний чоловік у дорогій свиті і шапці
з червоною китицею. Навкруг них стояло четверо
козаків і двійко малих дівчат.
З сусідніх дворів повисовувались люди, їм
було вельми цікаво спостерігати за лайкою.
А далі я почув таке, що вже остаточно
запевнило мене у правильності вибору двору.
— Та що ж я? — причитала жіночка. — Що ж
я з нею, пане сотник, вдію? Як у неї така вдача,
нічого ж я з нею не вдію. Вона ж і добра дитина, а
отож збреде в голову…
— Не хочу я нічого чути, пані Христю! —
кричав той, що, либонь, був сотник. — Та що ж це
мені на старість літ…
— А хіба ж ви старий?
— Не перебивайте! Що ж це мені за напасть
така — того літа клуня згоріла…
— Та то ж не вона підпалила. Вона ж і не
підходила.
— А їй і підходить не треба! Їй глянуть тільки
— і все! Господь сохрани! Я такого чортеняти ще в
житті не стрічав! Ну ти подумай, сеї ночі з
вечорниць ішла молодь, так як повз мене
проходили, ваша візьмись та й каменюкою мені в
шибку! У моєї жінки так ледь серце не стало! А
вона ги-ги та й далі. Ну хіба можна таке пережить?
Я вже скоро її стараннями сам з хутору збреду.
— Не їдьте, Петре Самойловичу! Як же ж ми
без вас?
— А що мені робить, як ваша дитина взялася
мене зо світу звести? Аж і зведе, пані Христю!
Зведе ж, як взялася, ви її знаєте.
Я чогось раптом подумав, що звідкись знаю
того сотника.
Не міг, правда, згадати, звідки, а так і мова, і
статура, і рухи — щось у ньому було до болю
знайоме мені.
— Чуєте? — розходився далі старшина до
жінки. — Я її, пані Христю, боюсь! Чесне слово! Ні
татар, ні ляхів, ні москалів, — за своє життя стільки
перебачив лютих ворогів, — не боявся, а тут, хоч
вірте, хоч ні — боюсь! Як огня боюсь! Де се вона,
до речі, зараз? — справді якось боязко озирнувся
старшина.
— Та десь по воду пішла, і досі щось нема…
— Так от послухайте, пані Христю, ви як
хочете, а я вашу малу…Я…
— Пане Черниш! — закричав я і кинувся до
двору, бо таки згадав того сотника. — Якого чорта
розійшлися, пане Черниш? Ви на мою небогу дуже
бочки не котіть, а то…
Старшина повернувся і закляк на місці.
— Хведько? Козак Хведько?
— Курінний!
— От вражий син! Хведько! — заволав мій
колишній отаман і кинувся мене обіймати.
У нього навіть проступили на очах сльози.
Та й у мене також.
— Живий! Живий таки досі! — викрикував
Черниш. — А я думав, згиб давно! Думав, під
Конотопом голови поклали. А Шевчик, друг твій?
Де він, як він? Ех, пооженювались, либонь, при
печах та бабських спідницях порозсідались! То де
Шевчик?
— Шевчик поклав, — похилив я чоло.
— Під Конотопом?
— Там.
Петро скривився:
— Багато там хлопців наших…Та хіба тільки
ми… Нічого, брате, пом’янемо, як православних.
Хай покояться їхні праведні душі з миром. За
Вкраїну в сиру землю лягли! А ми…Ми Хведько,
живі. Не лягати ж і нам цієї хвилі. Туди не
запізнимось.
 — Таки так, пане курінний, — добродушно
всміхнувся я.
— Ех, — Петро знову витер сльозу. —
Знаєш… Знаєш, побратиме, щастя це яке? Яка
радість чути од товариша молодості твоєї оце —
курінний. Неначе тільки б шаблюку та коня
прудкого, і ген у чистий степ летіти, хай там чи
орда, чи сам антихрист із пекельним воїнством
своїм, нічого не страшно, а груди аж розпирає. Наче
знову молодий. Ех! А ми ж, Хведько… Молодими
ж того не знали! Молодими так нам хоч полковника
цієї ж хвилі давай або й гетьманські клейноди. Усе
рвались до чогось. А я нині ось сотник. І статки
маю, не втаю. Хутір оцей маю, та й ще один, а до
того ще один там за річкою. І млини, і садиби, й
пасіку найбільшу, і грошей чимало, а хіба од того
щасливий? Ні, Хведьку! Нітрохи! Мені б зараз
одного — курінним на Січі, як тоді, і шабельку
замашну, і коня прудкого, і степу широкого, щоб
без кінця й без краю! Ех…
— Таки так, — прорік я натужно.
— Та що ж це все я та я, — одумався
Черниш. — розказуй, Хведько. Давай. Як у наших
краях? Що за справи привели? Може, з полку до
мене за чим? Ти ж досі на службі, либонь?
— Ні, Петре Самойловичу. Одслужив своє.
Задосить за гетьманів голови класти. Ви вже
вибачайте, що я так прямо, але ж і без нас товариші
наші скільки тих буйних голівоньок у сиру землю…
— Правильно! Правильно, Хведько, —
припинив мене сотник. — Не виправдовуйся, бо
святу правду мовиш. Я б і сам, а вже, бач, не можу.
Але й хлопців своїх за так під мушкети не пущу.
Хай хоч ляські ті мушкети, хоч татарські,
московські, а хоч Дорошенка з Самойловичем. Я
своє діло знаю. Ще, слава богу, не весь порох, не
весь…
— Та таки так, — знову кивнув я. — А
приїхав сюди, — мовив трохи перегодя, — не по
службі, а по особистому. Небогу навідати хочу.
Одна вона в мене лишилась.
— Так а хто ж небога твоя? Чекай, чекай, —
махнув рукою Черниш. — Це що ж виходить?
Наталя Христина, що Безрідною кличуть — небога
твоя?
— Угу. Моя.
— Так а чия дитина? Братова чи сестрина?
— Братова. Теж під Конотопом ліг. І він, і
дружина його.
— Царство небесне, — зняв шапку Черниш.
— Царство, — тихо мовив я.
— Ех, та аби ж то я знав, що твоя небога, —
нахмурився сотник. — Та нехай, Хведько! Як твоя
рідня, так я зло все забуду. Хай летить під три
чорти, туди йому й дорога! Нічого. Що там та клуня
та шибка, та коней табун і скотина…
 Я вилупив очі — оце дає племінничка.
Уся либонь, у батька.
Сказано — кров.
— Нехай! Нехай, Хведько! Ідім зі мною. Ідім.
Пом’янем товаришів. Та бувальщину згадаєм, —
Черниш узяв мене під руку.
— Вибачайте, отамане, — усміхнувся я
добродушно, — дуже хочу Наталю побачити. Довго
ж не виділись. Вважайте, немовлям тільки й бачив.
Усе ж бо наші дороги-доріженьки…
— Таки так, Хведьку! — Черниш поклав
важку свою руку мені на плече. — Усе ходим
отими дорогами, спокою не маєм. І рідних не
бачим, і коханих кидаєм, і друзів забуваєм. А
котись воно все прахом! Увечері ж зайдеш?
— Зайду, — кивнув я.
— Дивись, заходь! — підморгнув отаман.
— А я, — гукнув йому уже коло хвіртки, бо в
мене визріла задумка, як помирити Наталю з
сотником, — я, пане курінний, не сам прийду,
можна?
— З Наталею? — насторожився Петро
Самойлович.
— З нею, — кивнув я. — Не бійтесь, я її
напоумлю. Ви мене знаєте.
— Та приходьте, приходьте, — всміхнувся
знову Черниш. — Хоч і не напоумиш, так
приходьте. Я теперечки до неї по-іншому. Я ж не
відав, що вона твоя, а тепер відаю. Приходьте. Біс із
нею, з тею клунею і шибкою, і скотиною…Ех!
Отаман Черниш! — промовив сотник на шляху вже
сам до себе, чи, мо’, до своїх козаків. — Шабельку
замашну та коня вороного! Ех! Та й у чистий степ!
Коли вони вже від’їхали, я наблизився до пані
Христі.
— Доброго дня! — привітався я. — Я
Максима Безрідного, царство йому небесне, брат по
матері… Та ви ж і самі, либонь, усе чули.
— Знаю! Знаю, — закивала жінка. — Мені
про вас і чоловік мій покійний казав, як її привезли
немовлям. Казав, що в неї дядько є. І що перегодя
явиться. Так що ви проходьте в господу, будьте як
дома.
Я не на жарт здивувався, але все ж промовчав.
— Скоро вона вже має надійти, — прорекла
мені жіночка, підводячи до господи. — Марино,
Ярино! — гукнула дівчаток, що так і стовбичили
коло тину. — Ану несіть гостю частування.
— Та я… — почав було віднікуватись я.
— Е ні, — мовила на те жіночка, — а он…Он,
дивіться, й вона з берегів сюди прямує. Наталю! —
кинулась жінка до стежки. — Наталю, доню, а що
се? А відра ж де? А коромисло?!
— Та, — почувся з-за хати дзвінкий приємний
голосок, — злидні скумкали. Ше б оце я за відрами
дивилась. Та за коромислом. Наче мені без них
клопоту нема. А шоб їм та всіляка напасть!
Я не повірив своїм вухам.
А далі й очам.
З-за рогу будівлі неспішно викульгала (так,
саме викульгала — прикульгувала на праву ногу,
точно як мама) невисока худорлява дівчина з
довгою чорною, як смола, рівно заплетеною косою,
хворобливо блідим обличчям, що наче аж світилося
під полуденним сонцем, і великими
смарагдово-зеленими очима. Такими яскравими, що
я аж ненароком ошархнувся, пригадавши
конотопських упирів.
Дівчина лускала соняшникове насіння, але не
підносила насінини до роту рукою, а підкидала по
одній, хвацько ловила повними потрісканими
губами і виплюхувала на всі боки лушпайки.
Я аж оторопів, коли дівчина підійшла ближче,
і я вгледів, що на лівій її руці гарно видима
затягнута тонкою плівкою шкіри рана, наче від
шаблі або меча.
А далі я оторопів ще дужче, бо вгледів те,
чого якось не помітив одразу. Дівчина була
простоволоса, а на плечах її теліпалась недбало
зав’язана велика картата з китицями хустка
покійного пана Безрідного.
— А що ж? А як же? — розходилась далі пані
Христя. — І коромисло? І відра? А Боже ж мій світе
праведний! Та чи в копанці втопила? Наталю! Та не
плюйся хоч, що ж ти не як порядна дівка! Наталю!
Та скинь оте ганчір’я, я тобі скільки разів казала!
Тобі ж і годика не було, як привезли в ньому
замотану, а ти досі тягаєш, не розлучаєшся!
Наталю!
— Замовчіть, тітко! — байдуже махнула
рукою Наталя. — І взагалі…ішли б ви знаєте куди?
Вона говорила з твердістю батька, і точно як
батько постійно при цьому наче насторожено
зиркала по сторонах. Точно як він, ніби постійно
чекаючи з усіх боків якоїсь несподіваної загрози.
— А Боже ж мій! — сплеснула руками пані
Христя. — Та що ж ти, Наталю! На тітку таке… Та
як же ж це… Ой!
Вона б, певне, і геть зомліла, аби Наталка не
перевела погляд на мене.
— О, — здвигнула бровами вона. — А се шо
за птах? Доброго денечка, пане козак, чи сотник, чи
й сам полковник, як там вас у біса. Вітаємо вас у
нашій господі, — глузливо чи жартома поклонилась
вона аж до самої землі. — Хліб-сіль, чи як там
воно… Вітаємо! Проходьте, будьте як удома. Якого
дідька до нас притаскалися, дозвольте
поцікавитись? Шо? Га? Шось не чую нічого!
Наталка підступила до мене впритул, і я
відчув ледь помітне дрижання повітря, таке, як
відчував у молодості при наближенні отамана
Безрідного.
 — Ой! — зойкнула пані Христя і вхопилась за
серце. — Та що ж це, гостю? Та як? Наталю! Ой!
Я підбіг до неї, бо вона вже почала осідати,
підхопив її під руки.
— Ой! Ой! — стогнала вона і так само
трималася за серце.
— Лягти, може, вам? Пані Христю? — не знав
я, чим зарадити.
— Та одійдіть ви, — байдуже буркнула
Наталя і підступила до старої.
Витягнула до неї свої худорляві руки
розкритими долонями.
— Дай! — мовила наказово. — Дай сюди
його!
Тітка зітхнула.
Наталя стисла кулаки.
Тітка повільно випрямилась.
Наталя зробила рух руками, наче збризкуючи
з них воду на розлогий кущ полину під хатою.
Я помітив, як його листки ледь-ледь
потемніли.
— Давно треба було вирубать, — мовила так
само байдуже дівчина.
— А що тепер? — мовив я хтозна-чого, бо був
ошелешений.
— Засохне, — здвигнула плечима Наталка і
ткнула пальцем на кущ.
Дівчина дивилась на мене, я — на неї.
 — Я… — почав я говорити. — Я цей… Я
дядько твій, Наталю, — і хтозна-чого витягнув з
кишені в’язку дивного намиста, котре до того
знічев’я та щоб не погубилось, нанизав на
поганенький шнурок із мішка.
А намисто між тим подіяло.
Наталя була, либонь, так само ошелешена, як
я, коли її побачив.
Вона дивилась на намисто, остовпівши.
— Це твоєї мами, — виправдовувався я, —
покійної мами. Ми потім перенижемо на кращий
шнурок. На шовковий. Ми…
Я бачив, як помінялась Наталя.
Бачив, як їй раптом стало боляче.
— Наталю… Наталю, ми… — я не знав, що
казати.
— Мамине? — врешті мовила вона
розгублено.
— Так, Наталю… Наталко, твоєї мами, тобі…-
я знов замовк.
— Чому ви так довго не приїжджали? —
раптом мовила вона і зазирнула мені в очі.
Її погляд був благаючий.
А очі блищали від сліз.
— Чому ви раніше не приїжджали? У мене ж
нікого не було. У мене ж зовсім нікого не було.
Я бачив, як їй боліло.
Як їй усе життя до цієї хвилі боліло.
 — Чому покинули? Чому раніше не дали про
себе знати? Я б, може, і не така безрідна…
— Наталко… я не знав, Наталко, — мовив я і
саме тоді зрозумів, що збрешу і їй.
Збрешу, і гори воно все вогнем.

IV. Спомин про Хведьків рубіж

— Отак, Наталко. То ж я просто не знав, що

ти є. Все життя вірив. Все життя надіявся. Але ніц
не знав. Де ти, як ти. Ох, Наталю, Наталю, та хіба ж
я б покинув, хіба ж я б не приїхав? У мене ж, крім
тебе, теж нікого нема. Дівчинко…
Я поклав руку Наталі на плече, вона
всміхнулась.
Ми сиділи, звісивши ноги до води, на кладці
над мілкою, затягнутою жабуринням копанкою у
них у берегах. Я розказував Наталі про себе, вона
мені про себе.
Я казав, що її рідний дядько, брат Максима,
казав, що служив у війську Івана Виговського 1659
року Господнього навесні, казав, що не знав
спочатку про загибель брата і братової, а тоді як
узнав, не найшов і сліду її, Наталчиного, на тих
землях.
Казав, що все життя шукав.
Казав і про мерця на навський великдень, і
про його Калинів міст.
 Наталка слухала дуже уважно, боялась
проронити хоч звук.
Питала потім.
— А як звали тата? — питала.
— Твій тато носив ім’я Максим Андрійович
Безрідний, — казав я. — Він був знана і
прославлена в боях людина. Служив на Січі, а
тоді… (думав не казати про турецький полон) не
схотів більше проливати свою і чужу крів. Осів
господарем в одному з прикордонних сіл
Конотопщини. Там познайомився з твоєю мамою.
— А як звали маму? — питала Наталя.
— Галина Іванівна Пилипенкова… — сказав я
і трохи помовчав. — Топеш, — додав.
— Таке прізвище? — здивувалась Наталка.
— Прізвище Топеш носила твоя бабуся
Мирослава. Вона була, здається, румунка.
— А мама — яка вона була?
— Дуже красива. Як ти.
Наталка трохи зашарілась.
— І мудра жінка. Дуже мудра.
— А… вона знала? Вміла те, що вмію я? —
Наталка трохи зніяковіла.
— Так, — кивнув я.- І вона, і брат мій. Брат
був дуже вмілий чаклун.
— Справді?
— Так.
— Як гарно — звеселилась дівчина. — Як
чудово, що я таки не сама. А то завжди боялась.
Люди мене боялись, казали щось про нечисть…
— Нечисть тут ні до чого, — впевнено прорік
я. — Твої батьки якраз і боролись із нечистю. І
голови поклали, її перемігши. Життя молоді.
— Якою нечистю?
— Вурдалаками.
Між нами запала хвилинна мовчанка.
Небо на заході спішно червоніло і ставало
схожим на чиюсь терпку кров.
Тут я і згадав, що маю робити те, що маю.
Я підніс свою руку до губ і непомітно для
Наталки прокусив собі мізинець до крові.
Вона не бачила.
Але миттю засіпалась схвильовано.
Забігала очима навкруг.
«Боже, — подумав я, — святий Боже!»
Але не обронив ні слова.
— А тато? — далі питала дівчина. — Яким він
був?
— Дуже розумним і хоробрим. Чесним.
— А ця хустина? Кажуть, це його.
— Так, — всміхнувся я, — він її носив
постійно на плечах, як ти.
— А чого?
Я зітхнув.
— Бо він був мусульманин.
— Справді? — здивувалась дівчина. —
Бусурманин?
— Ні, — доброзичливо всміхнувся я. — Таки
мусульманин.
Спадали сутінки.
— Ось, Наталю, — я дістав з-за плеча
торбу. — Крім чоток…
— Чоток?
— Так. Намисто — це чотки. Отже, крім них,
я повинен передати тобі ще дві речі. Книгу і меч.
— Меч? — витріщила очі Наталка.
— Так. Але спочатку прочитаєш книгу.
Вірніше, останні сторінки. Там для тебе щось є.
— Шо це?
— Лист.
Я знав, що то лист, бо передивлявся книгу,
хоч і не читав — зрозумів, що не для мене.
То був лист від двох найближчих Наталці
людей.
Лист із того світу.
Або, як сказав би Степан, із-за Калинового
мосту.
— Від кого?
— Читай, — кивнув я на книгу, — ти
грамотна?
— Ні, — ніяково всміхнулась дівчина. —
Нікому було вчити. Тітка Христя теж читати не
вміє.
— Тоді я маю тебе навчити і навчу. Але ж не
так швидко.
— Та…пане Хведір…дядьку…
Я всміхнувся і кивнув.
— Мо’, б… Ви б прочитали?
— Це ж для тебе, доню. Я не можу,
Наталочко.
— Але мені б… Мені б ще легше було. Я б
хоч не сама була. З усім оцим. Не на самоті.
— Ти справді хочеш?
— Так. Будь ласка, — кивнула Наталя.
— Ну добре, — я нахилився над книгою. —
Доки остаточно не спали сутінки… Отже, перший
лист.
І я почав читати:
«Здрастуй, донечко. Рідна моя, пташенятко
моє. Кровиночко моя. Якщо ти читаєш ці рядки,
значить, мене, твоєї мами, більше нема на цьому
світі. Ми з татом не знаємо, чи переживемо сю ніч,
тому і пишемо тобі це послання через літа, бо
знаємо точно, що ти переживеш, і в тебе буде все
добре у цьому житті. А про нас не думай,
серденько, ми знаємо, що зробили правильний
вибір. І знаємо, що Господь віддячить нам за це, як
слід влаштувавши твою долю. То ж ми йдемо на
цей бій із радістю на душі. Уже, доню, грають грози
горобиної ночі, і натужно виє вітер у степу, уже
сиро і холодно, як у могилі. І ВОНИ летять, доню.
Твоїй мамі трохи страшно, але ти… Ти ніколи не
бійся їх, якщо стрінеш на своєму шляху. Бо ж через
нас Господь захистить тебе від них. Твій рідний
дядько (я читав і не вірив власним очам та вухам)
той, що тільки й може передати тобі це, б’ється
зараз не на життя, а на смерть з московинами за
десяток верстов звідси під городом Конотопом у
великій битві. Він виживе і допоможе тобі у твоєму
житті, я це знаю. А ми з татом теж будемо про тебе
піклуватися. По-своєму. Звідси, з місця, що так
само далеко зараз від тебе, як і близько, з-за
Калинового мосту (мене аж трусило). Так дивно,
доню, я пишу ці рядки і бачу тебе перед собою
наяву. Ось ти лежиш у колисці, немовля. День
догорає. І ось я пишу, і наче бачу тебе уві сні юною
дівчиною, схожою чимось на мене й на тата, і
щасливою, обов’язково щасливою. Бо після наших
страждань ти не можеш бути нещасною. Дядько
Хведір передав тобі цю книгу, ти маєш вивчити її.
Вивчити напам’ять. Там сказано, як ти маєш
користуватись своїм даром. А ще він дасть тобі
намистини — зроби з них намисто і вдягни на шию
або носи в руках, як тато. Воно віджене нечисть і
всілякі неприємності, принесе удачу. Татова
хустина захистить тебе від будь-якої зброї. А ще
дядько Хведір дасть тобі меч, але ти не маєш брати
його голими руками, запам’ятай це. Тобі не можна
до нього торкатись, хоч він твій по праву. Зараз ти
цього не зрозумієш, але пізніше тобі розкаже
дядько Хведір, ти прочитаєш про це в книзі. А зараз
ти маєш торкнутись до рукояті меча через чорне
полотно, у яке він замотаний. Ти маєш це зробити.
Тоді тобі багато чого відкриється. Легіони вже
летять, доню. Я їх чую своєю темною плоттю. Я
чую, як їхні чорні крила труться об ніч. І їхні гострі
ікла направлені в живу кров. Прощай, доню. І не
засмучуйся, ми ще обов’язково зустрінемось на
тому боці, коли догорить зоря і спалахне Міжсвіт
червоними росами із своїх чорних глибин. І коли
наші життя наситяться через їхню смерть, і тим
стане життя третіх. І коли провісна птиця ворон
облюбує врешті отой вселенський хрест. Ти
зрозумієш це пізніше і заживеш надією. А поки
поглядай ясними ночами в Міжсвіт і зви нас із
татом, зви, і ми одгукнемося тобі. Прощай,
маленька моя Наталочко, рідна наша донечко. Твоя
мама Галина Безрідна, місяця червня року
Господнього 1659. Село неподалік Конотопа».
— А що таке Міжсвіт? — тихо спитала
заплакана Наталка.
Я важко зітхнув і показав пальцем високо в
небо.
— Отам ніччю зорі. Бачиш? — спитав.
— Так.
— Ото. Ото там Міжсвіт.
— Зрозуміло, — схлипнула Наталка.
— Не плач, Наталочко, — зітхнув ще я і
лагідно пригорнув її до себе. — Не плач, дитино,
тепер усе буде добре.
— Я знаю, — легенько всміхнулась вона крізь
сльози.
— Бач же ж написано.
— Так.
Я сам, відверто кажучи, ледь стримував
сльози. Але я мав бути сильним, захисником,
заступником, тому здержувався. А треба ж було
прочитати ще й другий лист, той, що знаходився у
книзі після першого. Наталка кивнула мені, мовляв,
читайте, бо смеркається.
Я зітхнув і знову почав читати.
Лист починався майже так само:
«Здрастуй, дорога моя донечко! Моя ти
кровиночко, найдорожче, що в мене є. Як уже
завважила наша мама, нас із нею давно уже нема на
світі. Але ми все одно залишимось назавжди у твоїй
пам’яті, у твоєму серденьку. І це не просто
порівняння, — ми існуємо, і ти завжди можеш на
нас розраховувати, на нашу поміч і підтримку. У
мене мало часу, Наталю, я не знав, що смерть
прийде так скоро, хоч наче і вправний чаклун, а
бач… Ти, Наталю, зрозумієш мене не зараз, а через
деякий час, бо ти, донечко, навіть могутніша
чародійка, ніж я, твій батько, і твоя мати…Але твоя
мати не зовсім чаклунка, як я. Ти маєш знати,
Наталю, дядько Хведько тобі потім пояснить (я
знов ледь не одурів од того, що читав), але ти на
чверть упир. Не лякайся, донечко, рідненька моя, не
лякайся тільки (я й сам не на жарт злякався,
вгледівши написане, навіть вагався певний час, чи й
читати те. Тоді подумав: отаману Безрідному ліпше
знати). В цьому нема нічого поганого, і це не
значить, що ти яка-небудь нечисть або, скажімо,
недобра людина. Твоя мати була півупирем і при
цьому дуже чесною, порядною, віруючою і
доброзичливою жінкою. Вона прожила достойне
життя. Але справа в тому, Наталю, що ти не просто
на чверть упир, а ти ще й дочка вурдалачої княгині,
котрою була твоя мати, і племінниця діючого
упирського князя, котрим був, я надіюсь, що був,
твій дядько, материн брат. Всю решту тобі
пояснить у свій час дядько Хведько. А зупинюсь на
головному. Отже, перше. Тобі не можна вживати
крові, ні людської, ні тваринної, щоб не зчинитись
перегодя справжнім упирем. Я знаю, що ти могла
раніше їсти кров, ковбасу-кров’янку, наприклад, —
то нічого, не переймайся тим, але зараз, після
повноліття, більше не можна, не їж. Друге. Тобі не
можна торкатись привезеного дядьком Хведьком
меча. Він має лишатись коло тебе, але торкатись до
нього ти не повинна. Бо якщо ти до нього
торкнешся, то ввійдеш у владу і станеш княгинею.
Меч стане твоїм і буде з тобою розмовляти Він
може до тебе говорити й раніше, загалом просити,
щоб ти взяла його — не слухай. Якщо ти візьмеш,
до тебе нізвідки в цю ж хвилю явиться дванадцять
дуже нехороших дядечків у чорних хламидах із
такими ж мечами і присягнуть тобі. Твої витязі.
Тоді назад уже не буде вороття. Але я знаю, що все
складеться добре, тому й ти не бійся. І останнє. Ти
можеш стати упирем, якщо отримаєш важке
поранення, втратиш багато крові. Тоді ти умреш і
воскреснеш справдешнім вурдалаком. Але я
впевнений, що й сього не станеться. Я не
прощаюсь, доню моя, бо знаю, що стрінемося ще на
тім світі. А може, й на цім ми з мамою тебе
навідаєм. Кріпись, доню. І пам’ятай, що така твоя
планида, як і наша, твоїх покійних батьків —
боротися зі злом світовим на цій землі, і завше
будуть проти тебе люди нехороші, але ти їх
неодмінно здолаєш, бо ти наша, нашої породи і
нашої крові. І ще пам’ятай, що я тебе завжди любив
і люблю, пишаюсь тобою і ти сенс усього мого
життя, що я прожив. Пора, Наталочко, бо летять
легіони. Осаджений Конотоп забитий вурдалаками.
І соснівськими солом’яними стріхами горить
Україна. Щасти тобі, доню, на цих путях. А я, отець
твій, ще не раз у цю ніч за тебе помолюсь. Твій
тато, Максим Безрідний, місяця червня року
Господнього 1659. Село неподалік Конотопа».
Тепер уже Наталка не на жарт розридалась. І
навіть моє зачерствіле серце, котре вже перенесло
всього, не витримало, очі зволожились.
— Ви мені розкажете, які вони були? —
благала дівчина. — Розкажете, дядьку? Розкажете
ж?
— Звичайно, розкажу, Наталю. Звичайно,
розкажу, дитинко, — запевняв я. — Ми ще
наговоримось тепер. Тепер ми все встигнемо.
Ми ще довго сиділи так ото і мовчали просто.
Спали сутінки, і запалали-зайнялися перші
зорі, а ми все сиділи.
Над ставочком-копанкою поплив туман.

— Та нема гірш нікому, — раптом

проспівала, наче
промовила
Наталя,
— Ой як тій сиротині.
Та ніхто не пригорне
При ли…
При лихій годині.

У неї був материн голос, красивий, чистий,

ледь хрипкуватий, а манера співу батькова, трохи
ламкувата, з надривом, журна така, знаєте.

— Та й не пригорне батько,
Та й не пригорне мати,
А тілько той пригорне,
 Що ду…
Що думає брати.

Наталка співала крізь сльози — це було її

одкровення у ніч, у вербовий, зоряний і сумний
світ.
Світ копанок і калини, городів на межі, тополь
над дорогою, світ визвольних воєн і козаччини, світ
розшитих хустин і глечиків з коромислами —
болотниць, вурдалаків, шишиг.
Її, Наталчин світ, і не її.
Бо ненависний чимось, бо забрав тата й маму.

— Ой налетіли гуси, — підтіг і я, —

З далекого краю,
Ой сколотили воду
В тихо…
В тихому Дунаї.

— Хи-хи! — раптом пролунав в очеретах

єхидний дзвінкий смішок.
— Тихо! — гримнула Наталя суворо, і настала
тиша.
— То чи… — збився я з пантелику. — Чи
почулось, чи що то воно?
— Та ні, — байдуже ворухнула плечима
Наталя. — Не почулось, либонь. Либонь,
купальниці грають. Діви води. Тутечки є
купальниці. Так кажуть.
Цього мені тільки й не вистачало.
«А що, потягнеш узавтра підводу?» —
пролунав у мене в голові веселий голос.
— Не потягну, бо не може…не може цього
бути… — тихо прошепотів я.
Наталка мене почула, але не зрозуміла.
А я ж був уже далеко звідси, в Соснівці і в
своїх молодих літах.
Юний і дурний, закоханий у сотниківну
Катерину, зі своїм другом Шевчиком по праву руку,
в гущі Конотопської різні. І все пронеслось у
пам’яті, все життя — наче й не було, а була одна
нескінченна мить. Мені чогось раптом защеміло, і я
хотів закричати на весь отой непевний Наталчин і
мій світ. Несправедливий і недобрий. Я хотів
горлати:
— Та пішов ти, Вишневський! Чуєш, котися
під три чорти, пан сотник клятий, я Катерину
люблю і ні за що не відступлюся! Заберу її звідси,
чуєш!
І ще:
— Праві, ви, пане Безрідний! Праві! Не
поїдем ми в Конотоп до виговчиків, ага ж, Шевчик?
Гайда на хутори!
І ще, ще:
— Шевчик, матір твою, вставай! Чого ж
розлігся, вражий син, ранок онде вже! Ану вставай,
спиш, як бидлина! Шевчик! Вурдалаки пішли! Я
потягну кляту підводу, чуєш, Шевчик… Я потягну
підводу хоч у Москву за паном гетьманом, тільки
встань. Лежиш? Лежиш, брате Шевчик? Ну лежи,
раз так. Земля тобі пухом, Шевчик.
І малий земний світ затягував дим.
І одинока калина сохла над болотною водою
Куколки.
І знов, як той раз, на мене найшов сум, я знов
стояв на рубежі і знав, що мене не пам’ятатимуть.
Пам’ятатимуть гетьманів і підгетьманків,
ляських і татарських прихвоснів, підлабузників
царя і покійного Пожарського, а мене зі своїм
мертвим другом коло ніг, із своєю втраченою
любов’ю, домівкою, своїми руками в крові, з
нічними страхами, — мене такого всього наче й не
було на цім світі.
І я закричав:
— Я є! Ось я стою! — закричав у небо. —
Осьдечки я! Осьо! Пропив, прогуляв, провоював
свою юність! Не нажив сім’ї й хазяйства, і друга
кращого в землицю святую загнав. Дивіться ж на
мене, матір вашу! Та дивіться ж, раз так! Що?
— Дядьку, — почув я жалісливе і відчув
чийсь дотик до плеча.
То Наталка кинулась до мене.
— Ви чого, дядьку? — переймалась вона за
мене, — все ж буде добре дядечку. Ви ж самі
казали.
І тут, у цю хвилю, я поглянув у її глибокі
оченята, наче своїм убогим розумом осягнув
нарешті усе, що мусив осягнути за свій немалий вік.
«Наталка, Наталя, Наталочка», — подумав я і
усміхнувся добродушно.
— Ну звичайно, добре. Звичайно, все тепер
буде добре, доню! — і обняв її не те що як
племінницю, а справді як рідну дочку. Тепер я був
чистий перед своєю совістю, бо не збрехав же, хай
вона мені й не дочка, бо не заміню ж їй батька, але
рідна вона мені.
І я для неї, виходить, жив, я недаремно жив.
І вона ж варта того, щоб пережити заради неї
все, що я пережив.
Вона варта ще стократ пережити те саме.
«Ось воно, виходить, як, — із полегшенням
подумав я. — Оце воно, може, і є путі Господні…»
Ми повернулись було йти в хату, коли я почув
десь поруч похмуре жалісливе виття.
— Що то? — спитав я Наталю. — Що воно
виє?
— Вовки, — спокійно повіла та. — Там же
ліси, — кивнула за зарості ставка. — Ото ж і виє,
бува.
І тут я вже вдруге згадав почуті вві сні слова
польового духа: «То хутір вовкулачий, лихий. Ночі
бійся. І повного місяця…»
 V. Ой розвивайся, ой та сухий дубе

— Ой розвивайся, ой та сухий дубе,

Скоро мороз буде.
Гей, убирайся ж, молодий козаче,
Завтра похід буде, — наближався до нас і
виспівував якийсь юнак.

— А чого се ти, Гнате, розійшовся зі своїми

дубами та на ніч дивлячись? — окликнула його
Наталя. — Шо тобі, більше ото на співи дня нема?
Ми йшли вуличкою між яворів та осокорів
униз до будинку сотника Черниша.
— А, то ти, Наталю! Привіт! Здрастуйте,
пане! — одказав нам юнак і спинився. — А я, люди
добрі, на війну зібрався, от і співаю. Мені
теперечки можна, — мовив поважно і гордо.
— На яку в чорта війну, сякий-такий? —
осадила його Наталка. — Ти б ліпше город свій
брався садити, вражий син! А то мати бідні
заслабли, а тебе, лиципора, не нагнеш! В одних вас
на кутку не саджений.
«Слушно», — подумав про себе я.
— Та чого ти, Наталю, — ображено
похнюпився молодик. — Так уже і тільки в нас. А
онно в Івашів…
— Ти мені зуби не заговорюй, — знов суворо
гримнула Наталка. — Розказуй давай, шо за війна
така.
Хлопець звеселився.
— Казали… — мовив.
— Хто казав? — тут же обізвалась Наталя.
— Люди казали.
— Ну ясно.
— Так от, казали, мовбито Самойлович збирає
людей на похід проти Дорошенка. А ще мова така
ходить, що татари підступають до Чигирина, то
треба ж боронити…
— Тобі треба? — спитала Наталка.
— Усім нам, — здивовано мовив Гнат.
— Мені не треба, — впевнено одповіла
дівчина.
— Ну… — розгубився хлопець.
— Ану не спіши, хлопче, — мовив я, — ти
скажи докладно, хто тобі так повів.
— Отож бо, — підтримала мене небога.
— Там, — вказав хлопець пальцем у край
вулиці. — При хазяйстві пана сотника балакають.
— Зрозуміло, — кивнув я. — Треба б
розпитати, — додав затим сам до себе.
— Ну добре, — мовив хлопчина. — Піду вже
я тоді. Щасти вам, — махнув рукою.
— Дивись тільки, Гнате, без мого дозволу шоб
ні на яку війну, дивись мені!
— Слухаюсь, Наталочко! — випрямився
Гнат. — Без твого дозволу ні-ні!
Я не здивувався тому, бо вже знав, що моя
Наталя — ватажок усієї хутірської молоді, і дівчат, і
хлопців. Це й зрозуміло: її ж тато — отаман
Безрідний, а його я знав добре.
— А чого це у вас в селенні, Наталю, —
спитав я, підходячи до господи сотника, — собак не
чути?
— А вони тут ночами не гавкають, — повіла
Наталя, — по будах сидять, і не виженеш їх відти,
хоч із гармати стріляй. Напасть ціла. Воно ще
нічого, що хутір глухий, шляхів великих поруч
нема, а то б ще крадії які або й розбійники в двір
залізли, а ми б і не знали.
— То мо, й не дуже добре, що місцина
глуха, — мовив я, — як подивитись.
Пан сотник Черниш (а для мене досі курінний
Петро) ждав нас на крилечку і доброзичливо
всміхався.
— Здоров і удруге, Хведько! — прорік він
голосно. — Дуже приємно мені, бач, із тобою
здоровкатись, неначе знову себе молодим одчуваю і
стою не під хатою, а під куренем нашим…Ех, були
колись часи…
— Таки були, — мовив я.
— Здрастуй, Наталю, — озвався Черниш до
Наталки.
— Здрастуйте, — одповіла вона наче трохи
винувато, але все ж із гідністю.
— Давай, Наталю, забудемо старе і не
сваритимемось більше, — проговорив Петро
доброзичливо, — ти мені тепер як рідня, справжня
рідня, бо дядько твій — мій друг і брат мій, бо на
Січі в ті часи браталися кріпше, ніж од спільних
батьків і спільної крові. Я тобі, Наталю, й поможу
скрізь, і вступлюся за тебе…
— Та я й сама за себе вступлюся, — мовила
дівчина і клацнула чотками (вона як ухопила їх у
мене під хатою тітки Христі, так і не випускала
більше з рук).
— Я знаю, Наталю. Та воно й не дивно, раз у
тебе такий рід.
Я ледь не хихикнув — знав би пан сотник, що
у Наталі за рід. Та нічого.
— Ну то що, Наталю, мир? — спитав сотник.
Наталя зиркнула запитально на мене, я
кивнув, тоді на сотника і сповістила стримано:
— Мир.
— Ну от і добре, — звеселився сотник, —
ідімте хутчіш у хату, а то вечеря холоне.
Ми зайшли. Господа у пана сотника Черниша
була заможно обставлена, розцяцькована. У
світлиці на стіні висіла пара шаблюк і мушкет, якісь
дорогі килими — багато чого. Стіл ломився від
наїдків і частувань. Над ним порались наймичка і
сотникова жінка.
 Ми поздоровкались, зайшли, сіли.
Коли вже ми з паном сотником вгріли по чарці
і закусили шматком ковбаси та ще пак пом’янули
товаришів молодості, мені прийшло в голову
спитати за той збір добрих молодців та можливу
війну.
— Оце, Петре Самойловичу, — кажу йому, —
почув нині од людей…
— Од яких людей? — сіпнувся він.
«От сучий син!» — усміхнувся я про себе.
— Та так, на вулиці, — одповів.
— І що?
— Та кажуть, ніби війна близиться. З
Дорошенком. Чи з татарами. Кажуть, татари на
Чигирин мітять. І пан гетьман Самойлович воїнство
збирає. Так чи не так? Чи, мо’, брешуть люди
добрі?
— Брешуть, — запевнив мене Черниш. —
Брешуть, сучі діти!
«Та вже ж», — знову всміхнувся про себе я.
— А якщо чесно, — сотник нахилився до
мене, — чернігівський полковник пан
Борковський, — заговорив він упівголоса, і я
сіпнувся, бо згадав свій сон на покинутому полі, —
пустив чутку, щоб старшини потроху совались вже
з резервом. Бо Дорошенко знов лютує за Дніпром, а
на Гетьманщину ж нашу тиснуть з Москви. Себто і
турецький султан…
 — А по суті? — припинив його я. —
Дорошенко-бо цеє… відрікся.
— Хтозна, — розвів руками Черниш. — Знав
би — сказав.
Наталя знов несподівано й голосно клацнула
чотками.
— Я додому, мо, піду вже? — спитала
вона. — А ви говоріть тоді хоч і до світу. Шо мені
тут.
— Та ні, Наталю, разом підемо. І я вже піду,
пане курінний. Бо час пізній. Я завтра, —
всміхнувся я, — похмелитися прийду.
— Приходь, приходь, — загукав Черниш,
встаючи з-за столу. — Обов’язково приходь, аякже
ж. А то б ще посиділи.
— Та ні, пане курінний. Вибачайте. Я ж з
дороги. Виспатись треба. Ідім, Наталю.
І ми пішли.
Черниш вивів нас на крилечко.
— Пане сотник, — мовила на подвір’ї
Наталка.
— А що, доню? — спитав Черниш.
— А можете мені пообіцяти?
— Що саме?
— Шоб як сотню виводитиме на війну, то
Парасчиного Гната полишити. Шо йому в таких
літах умирати? А в нього ж онде і мати хвора, хоч
поможе матері з годик-другий, скільки їй того
життя.
— Ну не знаю, Наталю, він же джура. У
сотні-бо.
— Та чи ви джури замісто нього не найдете?
— Та найду, звичайно.
— Ну так і шо?
— Добре, хай остається, — всміхнувся
сотник.
Ми одійшли од його двору, і я вже на шляху
спитав Наталі:
— Переймаєшся за нього?
— За кого? — здивувалась вона.
— За того хлопчину.
— Та… — вона трохи зніяковіла. — По
сусідству ж живемо. Однолітки. І жалко мені його.
Та й непоганий же парубок, тільки дурний, вітру в
голові багато. Ну поїде він туди, під Чигирин, чи ще
де загибель шукатиме — загибель і знайде.
— Ти права, — ствердно закивав я
головою. — А сьогодні Наталю, часом не повний
місяць? Онно ж за хмарами світить, а я не бачу,
повний чи ні.
— Та ні, — крутнула дівчина головою, —
молодик сьогодні.
— Ну й добре, — прорік я, — добре, що не
повний.
Я влігся тої ночі спати і вовчого виття більше
не чув.
 Як і собачого гавкоту.
Але я бачив тії ночі сон.
Вірніше, цілу низку снів. Спочатку було щось
неясне про січову молодість, скарб пана курінного
Черниша, що перекинувся опівночі в дохлого
собаку, замах на кошового отамана Сірка, що в ті
часи тільки-тільки став кошовим, тоді я не знав, що
замах учинив саме Наталчин батько.
Тоді снився Конотоп, його вали і стрілецькі
вежі на тлі сірого захмареного, освітленого
полуночним сяйвом неба. Снилась Соснівка і
сигнальні стріли. Тоді розворот вурдалачого
легіону над нашими головами. Як од їхнього
мертвого смороду жахались коні. Мечі почали
сікти. Довгі блискучі мечі, з яких вурдалаки синіми
губами мертвяків спивали теплу кров. Злизували її з
лез. Зі своїх рук.
Тисячі вогників очей.
І їхні мертві лиця.
Їхні ікла.
Я смикався в холоднім поту на лежанці, а в
моє віконце через віття старої груші лився світ
молодика.
— Вурдалаки, — шепотів я, — вурдалаки
підлітають. Горобина ніч.
Тоді я наче прокинувся і вздрів себе на
брукованому шляху серед хащі. Я чув тупіт
підкованих чобіт. А місяць над головою був уповні,
і зорі сяяли навдивовижу яскраво. Поступово хащі
якось непомітно змінились містом, і я знав те місто
— то був Чернігів.
Серед ночі вулицями сплячого Чернігова я біг,
тікав від когось, стукав у шибки, двері — ніхто мені
не відчиняв, я підбіг до церковки, загупав у браму.
Там також довго ніхто не відчиняв. Тоді вийшов
дяк — він був білий, як стіна.
І очі його були як скляні.
Неживі очі.
— Іди звідси, козаче, — мовив він мені, — я
ще три ночі маю над відьмою псалтир читати у цій
церкві. А я й так притомився. Іди звідси, козаче, тут
одні мертвяки! — і він показав пальцем на олтар, а
перед олтарем стояла труна.
Я шарпнувся од нього, окинув поглядом
церкву і — о Боже, це була наша хутірська
запустіла покинута церква.
На хуторі була така церква, а в Чернігові не
було.
Я кинувся відти геть вулицями. Біг і біг, а
тупіт усе наближався.
Але то був уже не тупіт підкованих чобіт —
то був тупіт копит.
За мною гналась бричка, запряжена двома
вороними.
Чорні коні, чорна, як ніч, бричка.
Щось пронизливо заверещало в чорному
зоряному небі, я глянув угору — в небі промайнула
тінь.
Кажан чи що то воно?
Я спіткнувся і впав на бруківку. Бричка
наближалась, і я тільки тепер помітив, що стукіт
копит — то омана. Диявольська бричка неслась по
повітрю.
Але й цього разу я вчасно прокинувся.
Хоч і не на жарт переляканий.
Місяць так само світив у вікно, так само
похитувалась стара груша.
Так само була глупа ніч.
Я важко зітхнув і перевернувся на спину.
Чогось на ніч дуже похолодало, я потер руки і
подихав на них.
— Чого ж так воно холодно, наче в труні,
право слово, — мовив я тихо і почув таке ж тихе,
хрипле:
— Хведю…
— Що? Хто тут? — стрепенувся я.
Знову:
— Хведю… — хрипле і протяжне, наче
страждаюче.
Голос долинав з-за вікна.
— Впусти…Впусти мене, Хведю.
— Хто се?
— Це я.
— Катерино?
 — Впусти мене, милий.
У шибці сяяли полунічні зорі, а перед ними,
закриваючи їх, Катеринине лице.
Мертвотно бліде, з трупними плямами і
великими сяючими очима.
— Що то, Катерино? — спитав я налякано. —
Що в тебе з зубами?
— Впу- у-у-у-сти ме-е-е-не, Хведю, —
прохрипіла Катерина і зблиснула в ніч своїми
довгими іклами.
Тут я і прокинувся вже по-справжньому.

VI. І знову про сон

— На панщині пшеницю жала ще у свої

молоді літа, — пояснювала дев’яностолітня бабця,
мати тітки Христі, — і ото ж одійшла од гурту,
врізалась у покоси. Дитину під снопом положила.
Коли се воно вилазе, дивлюсь, вилазе з пшениці да
шкіриться не по-людськи.
— Не по-людськи? — перепитав я.
— Ні! — відрізала бабця. — По-бісівському
шкіриться! Гиги мені мовить та гиги. Оддай, каже,
дитину. Я як заверещу та до малої. До Христі себто.
От. А воно стриб — та вже й тут. Я кажу: одійди,
хрестом святим заклинаю, одійди, сатанинське
отродіє. А воно мені знов гиги та гиги. То я ж його,
суче, серпом. А вже вечоріло саме. Воно
заверещить та в покоси. А я бачу — крівця кап-кап.
По серпу. Та по пшениці. Та по моїй сорочині білій.
Я ж погляд у небо звела — а Божечки, думаю.
Небо, особливо на заході, розпекло червоним, так
що Діво Маріє заступнице ти наша! Ой-ой-ой! І чим
дужче крівця розтікається теї нечисті по серпу та по
пшениці, та по сорочині білій, тим дужче небо
горить, да так, що страх!
— І що, то таки польовик був? — не йняв віри
я.
— Істинно, — запевняла бабця. — Істинно,
синку, польовик. А мені ж і дід отой Ладим, чи як
його, Ладим, а бач, на старість і не згадаю, вдвічі
старший, на тому краю вулиці жив. Знахар був. Так
я ж не сама придумала, це ж він мені сказав,
істинно, Прісько, польовик був. Тобі тепер каже,
Прісько, до святої неділі, поки службу в церкві
одправлять, у поле виходить не можна. А ще ліпше
— каже — аж до Спасу не виходь. Та куди там до
Спасу! На другий день, либонь, і вийшла. Бо ж
одроблять за мене хто буде? Лисий чорт, прости
Господи?
— Та воно таки так, — погодився я.
Бабця всідалась на печі, а я на полу коло неї.
Близився вечір.
Наталка з тіткою Христею і зведеними
сестрами-близнючками подалися до річки, що попід
дібровою, прати чи вимочувати полотно, я вже й не
згадаю.
А сам же я збалакався з бабцею за польовика,
бо мене досі тривожив отой сон, хоч пройшло вже й
з місяць або півтора, і нічого особливого, слава
тобі, Господи, не ставалось. Одначе ж
насторожувало мене бачене уві сні:
«Конотопська битва, нічний Чернігів, дячок
хутірської церкви — покійний дячок. Чорна бричка,
щось у небі над Черніговом — що то воно було?
Мертва Катруся. Мертве і постале з могили кохання
молодості — що б то все значило?»
— Ну добре, бабцю, лежіть, піду я наших
дівчат стріну, — прорік я.
— Ага, іди, сину, іди. А я одпочину. Добре.
Розвеселив стару.
— Завжди радий, — кивнув я і вийшов.
Сонце вже майже осіло за далекими степами.
Понад шляхом знов розіславсь туман, обліпив
придорожні вишеньки.
А ген над лісами ось-ось мали зайнятись зорі.
«Чого ж їх до сих пір нема?» — подумав я, але мої
хвилювання були марними. Я перестрів жіноцтво
на роздоріжжі коло західної околиці хутора.
— А де Наталя? — спитав я, здивувавшись,
що її немає.
— А он позаду йде, — одказала Ярина, чи мо,
Марина. Близнят я ще не навчився розрізняти, та й
взагалі сумнівався, що це можливо, — покотьолом
грається.
— Чим? — не зрозумів я.
— А блискучим тим. Блискавкою, круглою,
що ви її кидати навчили.
— Пане Хведько! — підійшла ближче тітка
Христя. — Ви вже вибачайте, ви їй рідня, я ніхто, а
одначе скажу: ви мовите, що вчите її, а я бачу, що
як грамоті, так може і вчите, та як розказуєте за
життя, теж вчите, а інше — так то ви з нею
відьмуєте. Відьмуванню вчите. Я вам, пане
Хведько, скажу так: ви б її відьмувати не
заохочували. А то про неї й так півхутора бозна й
що по закутках гомонить, а тут ще — на тобі! Я вам
не казала, як рік тому пан сотник Перебрьоха з он
того хутора, що за могилами, там відьом ув озері
топив через посуху, що там настала, дак казав, що
не випливе — значить, не винувата, а випливе —
значить, відьма.
Цю казку я чув уже тисячу разів.
Хуторянам упору було нею дітей своїх лякати.
— Заспокойтесь, пані Христю, ніяке то не
відьомство, — пояснив я.
— Та вже ж, не відьомство, — одповіла тітка,
вже йдучи далі. — Іде, а в руках у неї — а Боже
світе праведний — горить, тріщить, вертиться, ой!
Наталя справді йшла шляхом з палаючою
кулькою в руках.
Кулька справді тріщала, на кшталт маленької
громовиці, миготіла, а Наталка то підкидала її
вгору, то вбік, та летіла над дорогою чи
придорожніми яворами і, крутнувшись, верталась
назад до рук дівчини.
— Блискавичка! Блискавичка! — всміхалась
дівчина. — Ух! — вигукувала і знов кидала кудись.
Та знов поверталась.
— О, дядечку! — викрикнула Наталя,
угледівши мене. — Бачите, я вже вмію, щоб
верталась, як ви вчили.
— Добре, — всміхнувся я. — То дуже добре.
А ті літери, що я тобі загадував, вивчила? А слова?
Читала слова?
— Уже навіть писала, — радісно одповіла
дівчина. — На піску коло річки та вербовою
паличкою.
— От, значить, чим ти займалась, замість того
щоб тітці з дівчатами допомагати, — пожартував я.
— Та чого ж, я й помагала, — мовила
Наталя. — Та ж і літери треба вчити, так же?
— Ну звичайно. Але я ще перевірю в тебе їх
написання не папері. На піску ж я вже не побачу, —
підморгнув я.
— А чого стрічать вийшли? — спитала
Наталка вже перегодя, коли ми досягли двох
розлогих верб на роздоріжжі. — Хвилюєтесь? —
всміхнулась.
— Хвилююсь, — кивнув я і також усміхнувся.
 Я за неї і справді дуже хвилювався останнім
часом.
Особливо після того випадку, коли вона
осавула з Ніжинського полку відлупцювала.
Так, таке справді було на днях. Приїжджали
до Черниша, звали його самого з собою. Черниш
противився, кричав, що не хлопчик на побігеньках
у Гуляницького і що Борковський (знов
Борковський!) його безпосередній отаман.
Осавул злився і став самотужки збирати
козаків.
Черниш не знав, що йому й робити, не на
шаблях же сходитись.
А осавул лютував.
В ряди тих, кого він забирав, потрапив і Гнат
баби Параски, наш сусід.
Тут моєму колишньому курінному і помогла
моя ж Наталя (я того не бачив, бо лагодив у хаті
вхідні двері — осіли дуже).
Мені розказували потім, як вона вступилась за
Гната і нашого сотника.
— А не йшли б ви, пане осавул, та під три
чорти, га? — вигукнула вона з юрби.
— А хто це там такий вчений? — окинув
осавул поглядом людей.
— А хоть би й я, — вийшла наперед Наталя.
Осавул вилупив очі.
— Чого вилупився? — запитала спокійно моя
мала. — Не подобаюсь, чи шо?
— Тобі б, дівко, на вечорницях гопцювати, —
презирливо всміхнувся той. — А не зі мною тут
теревені правити.
— Шо-шо? — перепитала Наталя.
— Недочуваєш? — злісно вже гримнув
старшина.
— Та ні, — крутнула головою та. — Гопцюю
я дай Боже, — зараз, недоросток (осавул справді
був не з високих), і з тобою тут згопцюю. Або з
твоїм воїнством. Хочеш?
— Ну ти подумай, яка нахаба! — зціпив зуби
старшина. — Зараз ти матимеш прочуханки! Ану
держіть її, хлопці!
Козаки вибігли на майданчик. То була
невеличка витоптана місцина коло тутешньої
корчми. Обступили Наталю.
— О, танцюристи! Парубки! — сплеснула
вона в долоні. — Та це ж усе мої залицяльники! —
закричала радісно, — дивіться, подруженьки — усі
мої! Ніц вам не дістануться! Ану танцюйте, вражі
діти, як хочете ’д мене рушників!
І Наталя пустилась у танок. У саму гущу
озброєних козаків (у мене б, либонь, серце
розірвалося, аби те видів!).
— Ану вшкварте! А де ж музики? Ой, мамо,
люблю Гриця, Гриць на конику вертиться! В Гриця
шапка до лиця, люблю Гриця-молодця! Ух! —
гукала вже з юрби.
То, звичайно, була краса, а не танець!
Юрба почала розпадатись.
Так-так, не розбігатись, а саме розпадатися —
козаченьки летіли в різні боки, певний час
перевертаючись у повітрі, а тоді вже повагом
улягаючись на холодну землю.
Наталя витанцьовувала серед них гопак,
однією рукою підтримуючи поділ спіднички, а
другою то підбочившись, то беручи когось під
лікоть і миттю ж кидаючи його на землю. Її стрункі
босі ноженята підстрибували в лад танцю, раз за
разом підчіпляючи і ставлячи підніжки козакам.
Час од часу Наталя якось неймовірно
прискорювалась, тоді знов уповільнювалась (я-бо
знав, що прискорюється не вона, а просто всі
навкруг уповільнюються, а вона рухається так само,
як рухалась до того).
Дівчина кружляла на місці і пересувалася в
різні боки дуже стрімко, то підстрибуючи високо,
то підбігаючи.
Усі навкруг пороззявляли роти, серед них і
осавул.
А Наталка витанцьовувала вже, змахуючи піт
із чола.
— У-ух! — врешті вигукнула вона, не на жарт
розійшовшись, зірвала з пліч картату хустину і,
крутнувшись, як веретено, на місці, легенько
підстрибнула вгору.
Решта козаків попадали додолу.
Тоді дівчина так само, як веретено, хитаючись
з боку на бік, понеслась через гурт і била козаків
хустиною по обличчях.
Це була для них остання крапля. Вони
валились скрізь покотом, обезсилені, а часом і
непритомні (я знав, що Наталя вивчилась того
всього з книги, та ще ж і в батька вдалася, а він той
танок знав добре).
— Хух! — зітхнула вона врешті, спинившись,
і обернулась до осавула. — Ну шо, пане
старшина, — мовила, — станцюємо?
Старшина, злякано здригнувшись, став
відходити назад.
А вона до нього:
— Та куди ж се ви?
Та й гуп-гуп, під лікоть його, п ідніжку йому в
лад танцю, осавул у повітрі перекинувся через
голову, Наталя його відпустила, і він гепнувся на
живіт.
Хотів було вхопити її за ніжку, але вона,
підбочившись, так красиво дриг ніжкою — і він
перевернувся на спину, вдарившись головою і
важко зітхнувши.
— Натанцювались? — спитала Наталя вже
злісно й презирливо сплюнула вбік.
Уявляю, як вона в цю хвилю була схожа на
свого батька.
А пан осавул з молодцями дав дьору з наших
країв і більше їх тут ніхто ніколи не бачив.
А Наталю ж усі раптом заповажали й навіть
стали її трохи побоюватись. Але не зозла, а
по-доброму, просто не розуміючи. Отож і я став
після того побоюватись, але не її, а за неї.
Проте ми цілком благополучно добрели до
хати, і, повечерявши, поснули.
Я, правда, довго заснути не міг, крутився з
боку на бік, ото й усього.
А коли почав було засинати, то почув, як під
вікнами хтось ходить.
— Хто там? — спитав я стривожено.
У хаті всі спали мертвим сном.
— Хто там ходить? — знов спитав я.
Мовчанка.
Світло повного місяця лилось крізь шибку.
Між віття засохлої груші.
— Та хто се? Гей, чого ви мовчите?
Почулося хрипле зітхання, і біла сорочина
промайнула в вікні.
І до скла торкнулись мертві пальці.
— Катерино?
 VII. Катерина

— Кохайтеся, чорнобриві, — казав, було, наш

настоятель, а, ще при моїй юності піп такий був, а
раніш простий монах. Ой, було, йде по вулиці
п’яненький гарно, а ми з
дівоньками-подруженьками як заведемо:

«Ішов монах із походу,

Під мороз і під негоду, —
Чом же він не змерз?
Ой чом же він не змерз?»

А він нам кулачищем як погрозить:

— Окаянниї дівиці! Бісом, бісом
одурманенниї! О Боже наш вседержителю, іже єси
на небесєх!
Та усе по-писаному, а ми йому: та що ж ви,
панотче, по-писаному, як ми не розуміємо ні дідька!
Ха-ха-ха!
А він нам:
— Ух, блудниці сущі!
Та в калюжу — гепсь!
Ох і сміху ж було, хе-хе-хе! — розходилась на
печі баба Пріська.
А я ж, як і отоді, на полу.
— Так ото він же нам як вип’є, та не дуже, не
так, як тоді, а лише трохи, так і розбалакує:
любіться, зустрічайтеся, кохайтеся. Ой і дурний же
був, прости Господи, що на Божу людину. А воно,
ба, синку, й правда, що в тих вечорницях лихого?
Хай гуляють собі.
— Та я ж нічого, — киваю. — Хіба що? Ото ж
іще, матінко, хлопчина той. Джура сотенний, ну,
баби Параски…
— А, Гнат? Хороший парубок. І тямущий, і
душею добрий. Хай любляться.
Я відпустив з годину тому Наталку на
вечорниці, то ж і переймався трохи.
А дев’яностолітня бабця мене вспокоювала.
— Чуєте, матінко? — питав я.
— А що?
— А ви про перевертнів знаєте?
— Знаю, — запевняла бабця, — істинно знаю.
От був у нас ще при ляхах пан. Ще як я дівувала.
Так він був перевертень. А мого чоловіка брат у
нього був на побігеньках. І вгледів раз, як пан його
через ножа, у землю встромленого, брик! — і
перекинувся на вовка. І в ліс побіг. А цей за ним
перекинувся і теж у хащі. Та ж той бігав собі, бігав,
набігався та й назад. А це саме на вовчі дні було, як
сіроманці малечу виводять. Отож той пан
перекинувся — і знов людина, а зять не зміг. Так і
бігав до самої весни. А на весну знов до пана прибіг
вовком і лащиться, а панові гайдуки його ломаками.
Той знову прибіг. Тоді пан і здогадався, що то слуга
його, та й перекинув його назад. І повелів ніколи
більш так не робить. Ото.
Я всміхнувся, бо й цю оповідку чув тисячу
разів, ще од покійного Шевчика.
Близилась полуніч.
Я розпрощався з бабцею і пішов до себе в сіни
спати.
Заснув навдивовижу швидко.
Снилось щось непевне, трохи моторошне. Я,
пам’ятаю, все крутився уві сні. А прокинувся від
стукоту в шибку.
У віконце заглядав повний місяць.
Стара груша наче заціпеніла.
Надворі тихо хрипів знайомий голос:

— Кохання, кохання,
З вечора й до рання,
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде…

Я стрімголов вискочив на вулицю (там і

зрозумів, що не сплю).
Коло стіни хати стояла Катерина Вишневська.
Мертва.
Переді мною стояв її труп.
У довгій розірваній сорочині, обляпаній у
засохлу кров.
 Очі дівчини світилися зеленим.
Вона де-не-де посивіла, а з-під губ стирчали
довгі ікла.
— Іди сюди, Хведю, — прохрипіла вона тихо і
простягла до мене свої білі руки, — поцілуємось.
Тільки тоді я помітив у неї на шиї засохлі
патьоки крові. І дві великі, глибокі, потворні
рани-цятки.
— Поцілуємось, — хрипіла Катерина.
Я мовчав.
— Любиш же мене, Хведю? — прорекла вона
далі. — Пам’ятаєш, казав: люблю тебе, Катрусю?
— Ти не вона, — одповів я.
— Вона, вона, — закивала упириця мертвою
головою, закліпала мертвими повіками, вилупила
холодні очі. — Чим же ж я не я? Чи голівонька
дівоча не моя? Чи ж рученьки білі чи стан
молоденький? Мо’, губи солодкі не мені ти
цілував?
Я зиркнув на її пересохлі, безкровні губи.
— Не тобі, — прорік.
А в голові стукотіло:
молода…молода…молода…
Я старий, чумний, усіма забутий козак
Хведько, прогуляв життя, провоював, а мені б…
Скільки я ніченьок не засинав до світу, об
однім лиш мріяв: вернуть, вернуть щоб назад
двадцять літ. А ось вона переді мною, молода. На
двадцять літ молодша за мене любов.
Покійна моя любов.
Груша заскрипіла, як од судоми, завищала
клята стара груша під вікном похиленої хатини на
хуторі, загубленому в лісах.
— Оддай мені свою кров, — шепотіла
Катруся, — верни мені мої літа.
А я стояв на рубежі.
І не бачив ні її, ні хати, ні мутних зір, ні
повного місяця, ні розхристаних хмар над головою.
У берегах голосили русалки.
А десь далеко в діброві вив вовкун, комусь
снились сни, жахливі сни, а молода упириця
оголила білі ікла і обплела мені шию мертвими
своїми руками.
— Цілуй, Катрусю, цілуй, — шепотів я,
одурманений, — та й пий мене такого.
Зорі гули в вишині.
Мертві зорі.
— Та й голівонька моя, та й рученьки білі, та
й стан молоденький… — хрипіла вона, а мені
вчувалося:
«— До шатра боярина Пожарського, хутчіш!
— Онно там москалі!
— Вурдалаки поспіли.
— Хведько!
— Вбив його якийсь московіт, ото і все.
— Я ж люблю тебе, Катрусю, понад усе на
світі.
— Ми товариші, з дитинства.
— А ви, хлопці, мо’, б голосніш балакали, так
я засну швидше.
— Царство небесне.
— Царство.

І коня я мав,
І стежку я знав,
І мати пускала,
Молодша сестра,
Бодай не зросла,
Сідельце сховала».

Ось-ось ікла б мали нахромити на себе

безглузду плоть.
Аж тут:
«— Блискавичка! Блискавичка! О, дядечку,
бачите, я вже вмію, щоб вертілась, як ви вчили. Уже
навіть писала! На піску коло річки вербовою
паличкою».
І Наталчине усміхнене обличчя…
Це був один рух.
Один удар по прожитому і незворотному.
По колишньому життю.
Шабля, яку я завжди носив із собою, спав із
нею, обідав із нею, отже, шабля та була на диво
замашною.
 Одним рвучким рухом я вирвався з обіймів
мертвяка і одсік йому голову.
— Місяць уповні. Вовкулак. Хутір у лісах.
Ната-а-а-а-ля! — простогнав я. — Хто послав? —
сіпнувся до мертвяка. — Хто послав?
До його одрубаної голови.
— Хо-хо-хо! — просичали посинілі губи,
посвистуючи крізь довгі ікла. — Ще чого!
— А так?
Я видобув натільний хрестик і підніс його до
брів мертвеця.
Той зачав кричати.
— Хто? — мене осяяла здогадка. —
Борковський? Чернігівський полковник?
— Він, — просичав мертвець.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, —
мовив я і перехрестив мертвеця хрестом.
Той обернувся на прах.
— Ой дурень я, дурень! — викрикував далі я і
вже біг до коня. — Горе мені, бовдуру! Горе! Ньо,
пішов! — крикнув я на жеребця і помчав вулицями
сплячого хутора.
На своє щастя, я знайшов Наталю швидко,
цілою і неушкодженою — вона йшла додому удвох
із Гнатом.
— Шо сталося, дядечку? — спиталася мене
спантеличена Наталя і недоладно клацнула
чотками. — А ми онде порішили раніше піти, бо…
Та шо ж там сталося?
І тут я побачив у кінці провулка людей.
Хоч хтозна, правда, чи то були люди, бо
рухались вони навдивовижу швидко як для людей.
— Назад, діти! — закричав я і скочив з
коня. — В кущі ховайтесь!
І це сказане було першою моєю помилкою,
зробленою сеї недоброї ночі.
Повний місяць аж сліпив.
Я вистрілив у постаті з пістоля, тоді з другого
— без толку.
Затим я вихопив шаблю і твердо вийшов
уперед.
Простаті призупинились.
— Хто будете, панове? — спитав, хижо
зиркаючи в їхні червоні вогники на місці очей.
Один засміявся.
Другий припинив його і мовив так само
насмішливо:
— Полтавський вовкулачий загін.
— Хто послав? — спитав я ще.
— Пан полковник Іван Іскра.
— За чим?
— По ваші душі.
Тут я і зачав сікти.
Двох вовкулаків звалив зразу. Вони стояли у
зручному положенні до моєї правиці.
Перекинувши шабельку в ліву руку, — це все
вклалось в якусь мить, — я зачепив лише одного.
Вони ж були навдивовижу спритні. Чорна волохата
тінь другого тут же високо підстрибнула і ледь не
вчепилась у моє горло. Тут до мене і підлетів Гнат
— штовхнув вовкулака дрином.
— Назад! Назад! — кричав я джурі. — В
кущі!
(І тим підсилив свою першу помилку.)
За тим я добив лежачого перевертня і
приготувався зчепитись із рештою.
— Оддай дівчину, — говорив мені ватажок, —
і тобі нічого не буде. А так здохнеш.
Я мовчав і примірявся, як зручніше по ньому
рубонути.
— А такого не хочеш? — почувся Наталчин
сердитий голос. Вона, виявляється, стояла за моєю
спиною. Дівчина тихенько зашепотіла заклинання і
виставила вперед руки, закотивши рукава.
Стиснула кулаки.
Вовкулаки заціпеніли.
Тоді Наталя підійшла трохи ближче, так само
тримаючи руки витягнутими.
Тоді повела одною рукою вправо-вліво над
другою, усе в бік вовкунів.
Ті один за одним захитались, тинялись, наче
захмелілі.
Наталя виставила долоні вперед із розігнутим
вказівним пальцем і повільно зупинила, звівши
руки докупи. І вовкулаки навкруг неї, наче чумні,
закрутились у різні боки по колу, мовби в якому
навіженому танку- круговоді, тільки не тримаючись
за руки.
Коло стрімко розширювалось.
Доки Наталя не збила їх у купу і не кинула так
на узбіччі дороги, розірвавши невидимі нитки, що
їх зв’язували.
Ті одразу ж розчумались, почали тікати геть.
— А де ж Гнат? Гнат! — схаменулась
Наталка.
Але було пізно.
Вовкулаки тікали через хащі і забрали джуру з
собою.
І це я був винен. Це була моя помилка.
— Ми його знайдемо, знайдемо, Наталю, —
заспокоював я дівчину, — треба підіймати ґвалт,
збирати людей, хуторян. На коня, доню.
Ми стрімко зірвалися з місця.
— Поїдемо вулицею, через зарості
небезпечно, — сказав я, і це була друга помилка
цієї недоброї ночі.
З кожного двору, з кожної хати, до якої ми
під’їжджали, виходили, сяючи в ніч
вогненно-червоними зіницями, вовкулаки.
Виходить так, що майже всі хуторяни були
вовкулаками.
Ми тікали.
 Я ледь не загнав коня.
А хутір повнився хмарами червоних, як
жарини, світлячків-очей.
Вовкулаки брели за нами, навіть не
намагаючись наздогнати, бо ж вони знали, що
далеко нам не втекти.
Але Іскриних перевертнів між них не було. Як
і Гната.
— Що робити? — кричала Наталя.
— Поганяємо їх, — одповідав я, — скоро світ,
аж бач заграву на сході. Світ змете їх до дідька у
пекло. Лишень коня б не загнати.
І мій кінь мене не підвів.
Перші промені вранішнього сонця вчинили
хутірські вулиці пустими.
Червоний світ зорі пробивався поступово
через зарості вовкулачих дібров, у яких наші нічні
нападники, либонь, і ховались.
— Боже! — в якусь хвилю перелякано
скрикнула Наталя. — Книга, меч!
Я вилупив очі і закричав що є сили:
— Додому! Додому, мій коню!
Наталчине рідне подвір’я було зовсім
безлюдне, коли ми на нього в’їхали.
Я накричав на Наталю і не дозволив їй
заходити в хату, вигнав геть із подвір’я за тин і
вишеньки, бо вгледів те, що не встигла вгледіти
вона — кров на шибці зсередини будівлі і
людські…
Я зайшов у хату сам і вийшов звідти сам.
— Шо? Нема? — кинулась до мене небога.
Я покрутив головою:
— Ні меча, ні книги, — мовив скрушно, — ні
навіть чорної матерії, в яку був замотаний.
— Та шо ви? Ви шо? — скрикнула вона і
вдарила мене в груди. — Я про людей, а не про той
непотріб… Ярина, Марина, тітка Христя, баба
Пріська — пустіть!
— Ні, — процідив я.
— Та як же ж…
— Ідім, Наталю.
— Куди? А вони?
— Ідім.
І я просто витіг її на вулицю, не даючи навіть
востаннє глянути на подвір’я дитинства.
Тоді ми сіли на коня і поїхали на шлях, туди,
до курганів за хутором, ген-ген до виднокраю. Там
довго сиділи в житах і плакали, так, плакали удвох.
— Куди тепер? Куди, дядьку Хведьку? Куди
їхати, зачим жити? — питала, виплакавши, либонь,
усі сльозинки, Наталя.
Було вже далеко за полудень.
— Тут залишатись не можна, — мовив я. —
Тільки-но спадуть сутінки, нам кінець. І до того ж
треба шукати меч.
— Та на чорта він тепер, той меч! —
скрикнула небога в розпачі.
Я взяв її за плечі й повернув до себе.
— Меч важливіший за твою рідню. Це
страшно, але це правда. Щоб отакого, — я кивнув у
бік хутора, — не було по всій Україні, по всьому
білому світу, щоб ніхто не втрачав отак своїх
близьких… Треба знайти меч.
Наталка мовчала.
— Але де їх тепер шукати, — спитала
перегодя, — тих вовкулаків?…
— Я вправний слідопит, — одповів я, — ми
підемо по їхніх слідах. Давай, Наталю, поїхали до
місця нападу.
— Ви думаєте, вони зайшли в хату раніше,
ніж на нас напали? — спитала Наталя.
— Це не важливо. Мені просто треба
побачити їхні сліди. Тоді розібрати їх на битому
шляху. Не думаю, що вдень вони побіжать вовками.
Хутчіш!
Коло місця нападу на дорозі і в кущах я
вовтузився з годину.
Наталка стовбичила коло узбіччя, похиливши
голову.
Врешті я таки надибав слід.
Підозра підтвердилась. Ми вздріли такі самі
сліди на роздоріжжі в кінці селення.
— Поїдем зразу прямо, — вирішив я, і ми
поїхали.
 Через якісь чверть години ми оминули одного
верхового озброєного козака, тоді ще двох, а трохи
перегодя — ще двох.
— Куди путь держите, хлопці? — спитав я
голосно.
— На Чигирин, батьку, — кричали мені.
— На Чигирин!
— Гетьманську столицю турчин обступає!
Вони казали «батьку», бо я після сеї ночі став
уже повністю сідий, хоча й не знав про те. А тому
виглядав набагато старшим, ніж є.
— То таки на Чигирин? — перепитав я з
удаваною веселістю.
— Туди.
— А відки ж ви будете?
— Звідсіль. Із сотні пана Черниша.
— Петра?
— Еге ж.
— І всі до одного на Чигирин?
— На Чигирин!
— Значить, і нам туди дорога, — мовив я до
Наталі.
— На Чигирин? — спитала вона.
— Угу, доню, — пробурчав я. — Пан
полтавський полковник Іван Іскра там, —
відрахував я на пальцях. — Пан чернігівський
полковник Василь Борковський там, — знову
відрахував. — Та й усіляка інша нечисть, — де
більше крові, уся там, — ізнову відрахував. —
Добре, доню, — вів я далі, — я тебе десь, либонь,
залишу по дорозі. У когось із небагатьох іще живих
товаришів своїх. У якомусь селі чи хуторі. Зі мною
їхати небезпечно.
— Я поїду, — твердо прорекла Наталя.
— Не можна, доню, — жалібно мовив я.
— Я сказала, поїду, — сухо вивела вона. — Це
мій вибір.
І тут я не зробив уже помилки.
Як зараз почув, згадав слова польового духа і
кивнув головою:
— Добре.
— Знову ж таки з вами буде найбезпечніше.
До кого ж мені прихилитись іше, як не до вас?
— Це правда, доню, — згодився я. —
Поїдемо.
Перед вечором ми наздогнали на битому
шляху сотню Черниша, ті виспівували похідних
пісень і лаялися безбожно.
Ми стрімко обігнали їх і в’їхали в ніч.

VІІІ. Лісовик

Полки сунули на південь, і їх була тьма.

На визволення гетьманської столиці
прямували козаки, до них приєднувались російські
ратні люди, і так їх усіх по курних шляхах
Наддніпрянської України було багацько, що й не
оминеш.
А тим більше — обози, охочі до війни
добровольці, різні чумаки-купці, які просто
траплялись на шляху.
Зрештою я вирішив уникати великих шляхів.
Ми з Наталею їхали ближче до краю якогось
невеликого лісочку на лівому ж березі, коло Дніпра
недалеко — звертати в степи я не наважувався, а
тут ніби було спокійно; ми рухались вузенькою
дорогою, що більше нагадувала стежку і була
де-не-де зовсім обросла бур’яном.
З лівого боку вниз із пагорба в долину
спускались житні та пшеничні поля, а з правого
висився ліс — та не ліс, власне, а так, поодинокі
дібровки, — ліс став густішати пізніше.
Десь на другий чи на третій день шляху.
Мені це аж ніяк не сподобалося, і я вирішив
увечері спитати в добрих людей з хуторів поблизу,
як виїхати знову на великий шлях.
Вогні хутірців запалювались вечорами унизу
на краю полів, і ми з Наталею в тих хуторах
ночували.
Так і на цей раз — ми заночували в хуторян, і
вони повіли нам не дуже хороші речі.
Вже було стемніло, я сидів за столом з
господарями, Наталя на полу — гралася чотками, а
на печі — діти господарів.
 — Не виїдете на шлях, пане козак, — мовив
мені господар, пан Павло. — Далеко заїхали
вельми. Проїдете стежиною ще день — виїдете на
Великий Луг, а там зараз ого-го! Що татари, а що ж
запорожці, добрі молодці, сп’яну… Голови
положите.
— Павло! — гримнула на чоловіка господиня
пані Горпина.
— А що, я не правду кажу, чи що? —
образився той. — Вічно ти мені рота закриваєш!
Що я не так сказав? Га? Пане козак, — звернувся
він до мене з таким поважним виглядом, наче
зібрався обговорювати гетьманський наказ. — Уже
дванадцять літ, як перед Богом чоловік і жінка. І ще
дванадцять літ…
— Замовчи, Ірод! — гримнула пані Горпина
на нього, а до мене ніяково всміхнулась.
— Що замовчи? Що знов не так? Знов
починаєш?
— Не сором нас перед чесними людьми, —
просичала пані Горпина і штовхнула чоловіка
ліктем. — А то я розкажу, як ти позатим літом волів
пропив і два вулики. Було чи не було?
— Та…
— А як до кума на Святвечір їздив саньми, так
сам аж на весну явився, а саней і по сей день нема.
— Горпино!
— Що — Горпино? О Ірод окаянний, скільки
ти моєї крові випив!
— Кхе-кхе! — тихенько покашляв я, щоб хоч
якось звернути на себе увагу.
— Ой, пане, вибачте, — зніяковіла пані
Горпина, а чоловік її замовк, тож розказувала далі
сама вона. — Отож під лісом їхати не можна. Треба
вам назад.
— І скільки це часу? — спитав я.
— Ну, за днів два-три доїдете.
— Куди?
— До роздоріжжя. Там ще на південь у степи і
до переправи через Дніпро.
— Не можна нам, пані, — крутнув головою
я. — Ми й так проїздили. У Чигирин не встигнем.
Я задумався.
— А через ліс не можна? — спитав.
— Ой не треба, пане, — мовила пані Горпина і
сховала од мене очі. — Воно то й можна, а не треба
вам… От.
Вона також замовкла на кшталт свого
чоловіка.
— А чого ж не треба? — спитав я.
— Та… — вона махнула рукою і більш не
обронила ні слова.
— Там, пане, — почав було пан Павло, але
його обірвала на півслові дружина.
— Чого ти на ніч дивлячись? — мовила вона і
злякано зиркнула в вікно.
 Надворі вже було доволі темно.
— А що ж, — виправдовувався чоловік, —
людям же їхати. Туди, — і теж кивнув у вікно. —
Оті поля, — мовив затим до мене, — бачили?
— Ну? — кивнув я.
— То не наші поля.
— Себто?
— Не хуторян. Вірніш, садим ми, а збираєм…
Ні, не ми. Після Яблуневого Спасу ми на ті поля не
виходимо і не дивитись на них намагаємось зовсім.
А вже після Іллі…- чоловік замовк і зиркнув на
двері. — Після Іллі там і соломи не зостається.
— А де ж дівається?
— Жнуть.
— Хто?
— Чорти.
— Тьху на тебе, недоумка! — скрикнула пані
Горпина і ляснула чоловіка по потилиці.
Наталя на полу клацнула чотками.
Раз і ще раз.
— А що, я брешу? — мовив пан Павло. —
Чиста правда. Там нечисть у лісі з пшениці
мамалигу варить. А я бо що? Тут із діда-прадіда
так. Раніше, кажуть, лісовик приходив і дівок
хутірських щоосені по п’ятеро в ліс забирав.
Мавками тоді вони ставали. І хто їх бачив після
того, той вмирав скоро. От. А нині одна бабуся з
сусіднього хутора домовилась, кажуть, із ним, з
лісовиком, за пшеницю. Так і живем. Хоч нас та
твар не чіпає. А то…
— І шо ж се за лісовик такий лютий? —
спитала Наталя.
— А хтозна, — мовили хазяї.
І більш про лісовика теї ночі не говорили —
боялись, либонь.
А ми з Наталею переночували і виїхали
ранком, думали таки управитись подолати лісок за
день — він же ж як-не-як невеликим мені
видавався.
Днем їхали спокійно, і зарості були не такі
вже й густі.
А от під вечір дорога почала петляти,
губитись у хащах, дерева наче обступали нас.
Наталя трохи налякалась, але не показувала, а я
дивився, як швидко спадають сутінки, і з пам’яті не
йшли злякані очі пані Горпини й пана Павла.
Сонце стрімко котилося за обрій.
Лінії обрію і полів майже не було видно за
хащами, хоча ще по полудню нам здавалося, що ми
вже виїжджаємо з цього злополучного лісу.
Так і настала ніч.
Ми з Наталею давно спішились і заблукали
вкінець — зовсім не знали, куди далі йти. Вирішили
дожидатись ранку. Я розпалив багаття, не спав сам і
Наталі наказав не спати. Так досиділи до полуночі, і
я, хай мені грець, заснув. Прокинувся од тихого
гомону.
Навпроти мене на колодці сидів лісовик,
розмовляв із Наталею. Дівчина була спокійна,
зосереджена. Я ж відчув, що закляк і не можу не те
що поворушитись — слово мовити.
А лісовик говорив гулким таким, грубим
голосом.
Сам страшний, високий, волохатий, з рогами.
— Буду загадувать, — говорив він до Наталі.
— Як одгадаєте — пущу. А не ’дгадаєте — до себе
возьму.
— Ну, загадуй уже, вражий сину! — кинула
Наталка.
— Ти зо мною, дівко, не жартуй! — пригрозив
лісовик пальцем чи що там у нього було замість
пальців.
— Кажи давай, — зітхнула Наталя.
— Загадка перша, — прорік лісовий дух:

— Що за дивний чоловік —
Сам малий, без рук, без ніг,
Під дорогою ночує,
Подорожніх там турбує.
Може здатися кущем,
Світить блиск жарин-очей,
Подорожніх він приманить
І до мене в ліс спровадить
Брат мені цей чоловік,
 Ну а зветься…

— Хащовик, — промовила Наталя

спокійно. — Далі.
— Розумна, — усміхнувся потворно лісовий
дід. — Розумна дівчинка. А далі таке:
— Що цвіте без цвіту?
— Дулі тобі, а не папороті, — усміхнулась і
Наталя, — колосок.
— Ох і розумна, — тішився лісовик, — а
третя загадка…
— Та хіба я вчорашня! — вигукнула раптом
Наталка і скочила на ноги. — Ану сюди!
І, стрімко крутнувшись, схопила лісовика
двома мізинцями за потилицю. Той навіжено
заволав, але нічого вдіяти не міг. Не міг вирватись.
— Хіба я не знаю, — вела далі небога, — шо
треті загадки ніколи не розгадуються, бо не мають
відповіді. Ох ти ж аспид проклятущий, чого
надумав собі! Ану вставай, сякий-такий!
Лісовик, стогнучи, звівся на ноги.
— Куди? — гукнула Наталя. — Падай!
Той назад і мармизою ледь не в саме багаття.
— Ти чи глухий? Я ж веліла встати! —
розходилась Наталя.
І так продовжувалось хвилі дві.
— Ох! — стогнав лісовик. — Ох! Не можу
більше, дівко! Пусти, я тебе прошу!
 — Не пущу, сволото! Бажання!
— Що?
— Бажання можеш виконати?
— Загадуй!
— Не ходи більше в хутори. Не збирай з
людей подать!
— То не я! Не я, то бабця-знахарка. Вона
відьма справжнісінька, і їй років триста, як не
більше. Вона дівочими життями собі вік
продовжувала, тих дівчат, що я для неї приносив. А
тоді стала між людей жити, на них смуту наводити,
щоб сварились між собою, враждували один на
одного, тим же і живилась. Відьма! А пшеницю
продавала вона. Мої слуги в людей перекидались і
на ярмарках розпродували. От. Та це вона нас
примусила. Я ж кажу — відьма!
— А, так? — задумалась Наталя. — Ну, тоді
моє бажання буде таке: іди і сеї ж ночі забери її
саму до себе в ліси. Зроби її мавкою. Навіки!
— Слухаюсь! — простогнав лісовик.
— Все. Геть звідси! — вигукнула Наталя і
підгилила лісовика носаком нижче спини.
Той з тріском зник у хащах.
Мене відпустило, я знову міг рухатись і
говорити, а ліс навколо нас почав розступатись.
На обрії показались поля, зорі зблякли, і там
далеко, на сході, зайнялася вранішня заграва.
По хуторах ледь не водночас заголосили півні.
 — З вами все гаразд, дядечку? — нахилилась
Наталя до мене, турботливо обтрушуючи з моїх
плечей сміття і доброзичливо всміхаючись.
— Так, доню, все гаразд, тільки я за тебе дуже
боявся.
— Ну я ж упоралась, — грайливо крутнула
головою Наталка.
— Так. Вдалась у своїх батьків, що тут іще
скажеш, — тільки й мовив я.
Ми виїхали з лісу, як тільки світало.

ІХ. Дорога на Чигирин

Я ще ніколи в житті не бачив таких

запустілих, безлюдних, мертвих земель, якими,
виявляється, й була зараз моя кохана
ненька-Україна.
З яких, виявляється, складалася вся.
Од Слобожанщини й до самої Волині.
Одні руїни і смерть, і мертвим, чуєш, круче в
вишині, мертвим духом тхне!
Ми з Наталею їхали вже другий чи й третій
день, я не рахував.
Спішили — жах.
Я знав, як вовкулаки спритно долають по
бездоріжжю великі відстані, і тому намагався
підганяти коня все швидше й швидше.
Менше спати, менше їсти.
 Наскільки це було взагалі можливо.
Ми вже переправились через Дніпро і їхали
вздовж ріки степом, безкраїм, неозорим.
Бува де-не-де показувались дібровоньки,
плавні, половецькі могили.
Бува, ми когось стрічали, але я завше встигав
розгледіти його на горизонті і сховатись із Наталею
й конем.
Ну хіба якщо, звичайно, це не був якийсь
старенький бандурист або лірник із
хлопцем-поводирем.
Але й таких сим літом у степах Великого Лугу
було навдивовижу мало.
Зате на обрії все частіше показувались
татарські роз’їзди.
Тому я і вважав за доцільне ховатись при
першій імовірній загрозі.
Ночами ми багаття не палили, я одпускав коня
недалеко, закутував Наталю у свій жупан і,
нагодувавши якимись припасеними недоїдками,
вкладав спати.
Сам не спав узагалі.
І не їв майже.
Був увесь час насторожі.
Ото один лиш тілько раз здумалось мені
наварити соломахи — квашеного тіста, що в добрих
людей в одному наддніпрянському хуторі виміняв.
Та не так собі соломахи, а зі щербою, рибою
себто, бо ж я в плавнях був дві щуки між очеретів
піймав, та дебелі такі.
Ото ж, думаю, зварю соломахи зі щербою, а
що ж як Наталя вже з неділю до ладу не їла.
Мені то нехай, я до такого по козакуванню
звичний, а їй же тяжко видається. Вдень це було.
Розпалив я багаття, поставив казанок. Наталя
дрімала. Я також, признатись, куняв над тим
варивом.
То ж і пізно помітив їх.
Черговий татарський роз’їзд уже був не
відстані польоту стріли од нас, бусурмани голосно
кричали й стрімко наближалися. Я перевернув
казанок із харчем, підхопив Наталку на руки і
свиснув коня. На щастя, той був недалеко од нас.
Ми скочили на коня і кинулись навтьоки.
Татари доганяли.
У мене над вухом просвистіла стріла, і я
пригнувся.
Тут Наталя зняла з пліч картату хустину і
накинула мені на спину, ще й зав’язала вузличок на
шиї.
Це помогло — татари стріляли, але без толку.
Проте кінь мій швидко стомився (далася
взнаки далека дорога).
Тоді моя небога визирнула мені з-за плеча і
штовхнула долонею повітря в бік загону, що
швидко наближався.
 Повітря стало вихором, раптовим поривом
буревію, і вибило декотрих із сідел.
Інші продовжували рух.
Тоді Наталя намотала на правицю чотки і за
допомогою них примушувала татарські стріли
розвертатись у повітрі й летіти в самих же татар.
Те все тривало хвилі з три, доки на горизонті
не показався козацький загін..
Хлопців у ньому було зо два десятки, себто
значно менше, ніж бусурманів. Але вони стрімко
кинулись за татарами в погоню, тим одігнавши їх
далі в степ.
Тоді під’їхали до нас.
— Ух, вражі діти! — вилаявся отаман, важко
переводячи подих. — Песиголовці!.. Вибачте,
панночко, — звернувся він до Наталки, злізши з
коня, — снують тут і там, і тамечки, і осьдечки…А
під Чигирином їх тьма! Короста на їхнього бога
бусурменського!
Наталка образилась на отамана, бо пам’ятала,
що її тато також був мусульманин.
— А ви хто такі будете? — спитав отаман,
поправляючи вуздечку і важко дихаючи, як і на
початку розмови. — Не шпигуни їхні часом? А то в
нас таке буває — нашлють яничарів, а тоді розбери
вражу душу.
— Які ж ми яничари? — мовив я упевнено. —
Хіба я схожий на яничара? Або вона, — кивнув на
небогу.
— А їдете куди? — допитувався отаман.
— На Чигирин, — так само спокійно мовив я.
— Та чи ви почаділи?! — скрикнув отаман. —
Чигирин в облозі! Гармати гримлять щодень і
стріли летять. І голод, і люди мруть, як мухи!
— А ви самі чиї будете? Дорошенка чи
Самойловича? — перебив я козацького ватажка.
— Та тепер, батьку, біс його розбере, — не
дуже доброзичливо мовив він.
— Ну так от ми до чернігівського полковника
Василя Борковського у важливій справі.
— Ви з чернігівського полку, батьку? —
спитав отаман.
— Відти, — повів я.
— Я теж, — прорік старшина, — але вас там
щось ніколи не бачив.
— Ти, сину, ще пішки під стіл ходив, як я у
тому полку служив, — процідив я крізь зуби
(сивина тут зійшла мені на руку).
— Так а що за справа така?
— Таємна.
— Але я не можу вас до нього спровадити без
пояснень.
— А ти скажи, — сухо процідив я, — дід
один, Хведьком зветься, везе до пана полковника
давню знайомицю, котру він давно шукав та не міг
знайти.
 — Її? — отаман кивнув на Наталю.
— Її, — підтвердив я.
Небога спантеличено зиркнула не мене, але я
непомітно підморгнув їй і тим заспокоїв.
— Ну добре, — сплюнув старшина, — в
зимівники поїдем, там і розберемся. Під Чигирин
зараз не можна. Голови покладете, ото і всього.
Город в огні. Буде все добре, і я одвезу вас у ставку
полковника.
— А чом не зразу, отамане? — випитував я.
— Я вже не служу в полку, — стримано
пояснив старшина. — Ми з Січі Запорозької,
тиждень як прибули. Оце ганяємо татарчука по
Великому Лугу, самі не видим за чим. Полкові всі
під Чигирином. Я пошлю гінця з зимівників, тоді,
що Борковський скаже, те й будем робить. Їдьмо.
І ми поїхали до них у зимівники.
Там хоч виспались та наїлись уволю, бо
пробули з тиждень.
Там же я й пояснив Наталі, чого хочу. А хотів
я піймати Борковського на живця, бо іншого виходу
в мене, либонь, не було.
Я собі подумав так: Іскрині вовкулаки
пов’язані з Борковським, якщо польовий дух мені
не брехав.
А сон-бо не може брехати, бо ж усього лише
сон.
І тому мені треба випередити і знайти
Борковського, а не підставного злочинця — Іскру,
бо часу дуже й дуже мало.
Звичайно, що Наталку я не підставлю під
удар.
Я радше підставлюсь сам.
Але згадка про неї має розворушити
головного чернігівського вурдалака.
А знайшовши його, ми знайдемо й меч із
книгою — у цьому я був майже впевнений.
Моя Наталя все більше опускала руки.
— Там же ж татові й мамині листи. Нашо хоч
вони їм? — питала вона мене, скорботно
похиливши голову.
Я намагався її заспокоїти, але все було марно.
Між тим переходило за середину літа, і степ,
усе навкруг повнилося новими яскравими барвами.
Я розумів, що й ця різноманітність, ця їзда,
спека також збивають Наталю з пантелику. Вона ж
іще маленька, дівчинка моя! І вразлива через те.
Вона менше місяця тому втратила людей, яких
дуже любила, з якими була майже весь час від
народження, і залишилась на цім світі майже сама,
якщо не брати до уваги умовного дядька, котрий
знайшов її зовсім недавно.
Це я вже повидів у цьому житті багато.
Та ж і батько її, Максим Андрійович, таким
був — наче жорсткий зовні, багато пережив,
настраждався, а в душі…
 Дуже чутливий був у душі, як і дочка його, не
терпів несправедливості, кривди ніякої не терпів.
— А якшо Борковський раптом явиться
зненацька та зі своїми посіпаками? — спитала мене
якось Наталя.
Ми саме сиділи з нею на призьбі хати-куреня,
дивились, як заходить сонце над ланами, як
блищать у його променях дніпровські плавні.
Ми слухали, як щебечуть у травах цвіркуни,
кумкають жаби, перегукуючись із болотяним
птаством, і як далеко в степах між могилами гуде
вітер.
Підніма стовпи куряви на битому шляху.
— Ні, Наталю, — одповів я. — В зимівники
між людей він так прийти не наважиться. Я
намагатимусь його переконати, що зрадив тебе, що
веду тебе в пастку, а сам у ту пастку і кинусь. І
зійдусь із Борковським у герці.
— Та ви ж можете не впоратись, — злякалась
Наталя, — у нього ж іше і меч!
— Впораюсь. Не переймайся, — мовив я, і
Наталя, легенько всміхнувшись, кивнула, не
обронивши затим більш ні слова.
Мабуть, вона щось таки знала, думав я трохи
перегодя, недаром же вона така.
Сутінки спали навдивовижу швидко.
 X. Треті півні

А от ніч видалась страх яка неспокійна.

У зимівники прорвалась якась сотня
дезертирів з Чигирина — розказували тутешнім
страшні речі. Про нечисть, що розкошує в
гетьманській столиці, казали, і про кару Господню.
Підбивали тутешніх на бунт і втечу.
Врешті і ті, й другі зчепились один з одним.
У всьому тому ґвалті я й не помітив, як моя
Наталя вийшла опівночі в тихий охайний садочок за
хатою-куренем і вдивлялась у небо на південний
захід.
Там у небі над далеким Чигирином грала
горобина ніч.
Коли я знайшов її, вона так і стояла там, у тіні
лип.
— Наталю! — окликнув я її.
Вона обернулась, уся в сльозах.
— Вибачте, дядечку, — мовила вона
стражденно.
— Що? — не зрозумів я. — Чого ти, доню?
— Вибачте, дядечку, будьласочка. Я вас
дуже… — вона схлипнула, — дуже й дуже люблю.
Я вам так вдячна за все, шо ви для мене зробили,
але я… — знов схлип, — я не можу дозволити
вам… Я сама.
І тут я все зрозумів, та було пізно.
 Наталя рвучким рухом відштовхнулась від
землі, перекинулась через голову і, обернувшись
вовком, майнула через садочки й городи вниз у
степи.
В бік палаючого Чигирина.
— У-у-у! — простогнав я, схопившись за
голову. — І як же я, старий дурень, не допетрав! Ой
горе мені, грішному, горе мені, безумному! —
прокричав і свиснув, підзиваючи свого жеребця.
Осідлав його, затим і погнав по Наталчиному
сліду.
Чи то горобина ніч одбивала червоним, чи
Чигирин так сильно горів, чи у мене очі були
налились кров’ю.
Я гнав і гнав, доки мене не спинили перші
зустрічні дозорні в степу.
— Ви відки будете? — кричали.
— З зимівників! — одповідав я.
— Якого чорта сюди претеся?! Не бачите,
прориваються?! Підпалили частокіл! Куди? Ану
назад! Назад давай!
— Пустіть! — кричав я.
— Куди ти, вражий син?!
— Ви тут вовка, вовка не бачили?
— Якого в чорта вовка?!
— Степового. Не пробігав?
— Ти що, дядьку, оковитої перебрав? Якого в
чорта вовка, сякий-такий?!
 — Ану одійди, шмаркач!
Я зацідив дозорному по морді і тут же впав
без свідомості, збитий з ніг іншим.
Провалявся так до світу і не знав навіть, що
сю ніч Борковський здійснив атаку Чигирина
вурдалачими загонами.
Я не знав ще тоді, що чернігівський
полковник-упир постійно стежив за нами і що втеча
Наталки з зимівників по суті, і спровокувала удар
по гетьманській столиці.
Мені вже потім, опісля стало відомо, що
кровопивці пройшлися боєм по пересувних
укріпленнях бусурменів, добряче їх пошкодивши, а
вже затим полетіли в місто і там вчинили різанину,
шукаючи Наталю.
Я ж бо й не знав, що небога зуміла пробратися
в Чигирин.
Я не знав, не бачив, як злякана Наталя
пробиралася нічними похмурими вуличками
осадженого Чигирина, переховуючись від
вурдалаків і відганяючи їх огнем чоток та
натільним хрестиком, проносилась валами, закутана
в рятівну татову хустину, бачачи, як дозорні й
пушкарі падають мертві од укусів упирів і
татарських стріл, що без розбору летять туди ж по
вурдалаках.
Добре, що я не знав, у мене б серце стало,
якби я побачив, як вона у відчаї шугнула з валів
униз і злетіла (таки змогла, дівчинка моя!),
обернувшись у польоті на сову-сипуху; у такій
подобі вона й линула на турецькі залоги,
направляючи на них вурдалаків.
Метушня, що творилась навкруг Чигиринської
фортеці, була неосяжною.
Уздрівши весь сей вертеп, козаченьки і
московські ратні люди з нашого боку відкрили по
бусурменах гарматний вогонь.
Вирішено було йти зранку відбивати Чигирин.
Я того всього не знав, я спав, одначе ж бачив,
либонь, таки бачив, як наяву, мені ввижалися стіни
Чигирина і горобина ніч, її холодні блискавиці в
темінь та зорі, гарматні вибухи, шаблі, мушкети,
самопали, клепи, кинджали, ятагани, луки, аркани,
вурдалачі накидки (чорні, гаптовані, з трунного
сукна), мечі і мертві білі руки.
Їхні ікла!
Чумний місяченько в вишині й там тіні на тлі
хмар — літаючі трупи…
А внизу бусурмени й козаченьки на валах, і
скрізь лайка і спомини православного й
бусурменського богів, і так згори вниз, згори вниз!..
І Іскрині вовкулаки вили в степах!
Загублені в тьмі ночі!
А між тим усім Наталя, моя Наталя — сова з
перебитим крилом.
Тіні стрибали, корчились, метушились, як
біси, і Чигирин мінявся, танув, ставав нічним
Черніговом.
І чоловік, що вилазив із брички, розмахуючи
мечем, неодмінно був Борковським, я знав, я
лежачий і розпластаний на бруківці.
— Я її знайду і уб’ю, — казав полковник.
А я, Хведько, тільки й спромігся випростати
до нього розчепірену п’ятірню і вимовити:
«— С-т-і-й…»
І обриси гетьманської столиці на тлі тихої,
омитої серпневими росами заграви увижались мені
розпластаним мертвяком, над яким вили степові
вітри (вже не вовкуни, а звичайні тобі степові
вітри), несучи з ближніх хуторів треті півнячі
оклики і змиваючи на своєму шляху все зло.

ХІ. Розповідь джури Гната

Насправді я й не розраховував, що цей

хлопчина ще може бути живим.
Стрів я його в таборі московітів одразу після
світу, він там ходив без діла, закинувши руки за
спину; одіж його була певніш за все геть не його,
шаровари і сорочина, бо теліпалось усе те на худих
плечах, наче ганчірка на городяному опудалі.
Хлопчина неабияк здивувався, побачивши
мене, спинився, вилупив очманілі очі, червоні,
либонь, од недосипання, із запеченою кров’ю в
кутку лівого, либонь, од удару.
— Гнат! — кинувся я до нього. — Відки ти
тут узявся? Та не мовчи, розказуй, шмаркач!
У мене в грудях зажевріла іскорка надії знати
Борковського або хоча б Іскру цієї ж хвилі, бо треба
ж рятувати Наталку, треба щось робити.
— Випустили, — мовив джура, але глухо,
наче мрець із домовини, без радості чи хоча б
якогось млявого проблиску почуття. — Випу…
— Коли?!
— Сьодні вночі.
— Де ти сидів?
— Я не знаю! Очі… Очі були зав’язані. Ба ні,
мішок. На голові. Пане Хведьку, батьку, як, що,
де?!.. Нічорта я не…
Джура присів, обхопив голову руками і
заплакав.
Я зрозумів, що у нього недобре з макітрою.
Але це пройде.
А мені чекати ніколи.
— Так, тихо! Хлопче, тихо! — я легенько
ляснув його по щоці.
Худі руки його відсмикнулись, захищаючись,
і я лише зараз угледів глибокі рани від ікол на
зап’ястях.
Від вовчих ікол.
Вони затягнулись, але ще були видні синці.
— Так, хлопче, — мовив я і присів коло
нього. — Давай розказуй усе по порядку.
—…
— Розказуй давай, часу обмаль. Можна
сказати, його взагалі нема.
— Ну…
— Розказуй! Питання потім.
— Ну, я не пам’ятаю тієї ночі. Мене
торохнули чимось по голові. Мо, лапою, бо отут
була кров, — джура показав потилицю. — От. Я,
мабуть, ранком отямився. Не знаю. Вони в мене з
голови цієї блекоти не знімали.
Не говорили до мене. Та й між собою не
вельми. А хіба розбереш? Там різні люди були,
різні голоси. Коли, так наче на ярмарку, а коли
тиша. В погребі якомусь, либонь, сидів, бо
застудився був і в гарячці з місяць пролежав —
думав, умру. А ще ж до того і не годували зовсім. З
неділю крихти в роті не було. А й воду ж тільки як
дощ, пив. З мішка зубами зціджував. Ні, ну як
хворів, так годували, звичайно, але я того не
пам’ятаю. Марив. А що то за град там?
— Чигирин. Ти розказуй, розказуй!
— Так от вичухався трохи на днях, вони мене
й пустили. Сеї ночі себто.
— Як одпустили? Хто? Де се було?
— А я почім знаю? Притаскали кудись та й
кажуть: іди собі! А мішок же на голові. І руки за
спиною зв’язані.
 — Ну?
— Я ж і побрів. Хвильки дві чимчикував. У
грязюці вивалявся. А тут чую мову чудну. Москалі.
Вони ж мене і розв’язали. Нагодували затим. А це
спав. А ви, ви, пане Хведьку, чого тут? Де Наталя?
На хуторі?
— Хутора більше нема, — нахилив голову я.
— Як так? — не зрозумів джура.
— Так, хлопче.
— А…А мати? Наталя?
— Наталя зо мною була. Зараз не знаю. А
мати твоя, — я замовк. — Царство небесне твоїй
матері…
— Як так?! — джура схопив мене за плечі. —
Як так?!
У нього на очах проступили сльози, але він
ще, либонь, не йняв віри.
— Загибли всі, хлопче. Не моя в тім вина, —
мовив я, хоча і знав, що вина тільки моя і є.
І в цю ж хвилю у москалів протрубили збір.
Ратні люди йшли на підмогу козакам
визволяти Чигирин.
Далі все відбувалося приблизно так.
Я з Гнатом спочатку сховався, переждав
трохи, тоді ми вкрали чийогось коня (благополучно
вкрали, ніхто не бачив) і рушили за військом на
певній відстані від нього.
Степ горів.
 Пожежа починалась аж десь під Чигирином і
сунула в бік Черкас.
Наш кінь жахався паленого, і доводилось
оминати пожежу, таким чином ми віддалялись від
москальської раті.
Військ стало не видно, криків не чути.
Через певний час дим закутав усе навкруг.
— Гнат! — окликнув я свого супутника, але
не почув відповіді.
Привиди минулого обступали мене.
Я задихався в диму, і чигиринська пожежа
наче вибивала з мене душу, гнала у світи пам’яті. Я
знов бачив набитий хрущами вишневий садок коло
хати сотника Вишневського, Катрусині очі,
Шевчика і ночі в дозорах на Січі. Я не знав, чи
володію конем, куди смикаю вуздечку, — мене
обступали сни.
І Наталчин рідний хутір я згадав, стару грушу,
повний місяць над стріхою, мертві зорі в вишині.
І мертві Катрусині руки.
Мені ще щось виділось, чудилось, я не
пам’ятаю, якісь тумани, плавні, неосяжні краєвиди,
млини, пасіки, села, степи.
Я йшов туди, за Калинів міст.
Мені виділись якісь дівчатка, що підіймали
над моєю головою рушники — ряд рушників.
І я знав, що як увійду в цей простір, то вже не
вернусь.
 Але мені хотілось туди, там рідня, друзі,
побратими, любов, а тут…
Тут мене нічого на держе.
Чого ж лишатись?
Я наче поглядом внутрішнім зараз же пробіг
по лицях людей, що вже там, на тому боці. Пробіг і
спинився на одному. Так, цій людині я ще не віддав
боргу. А за ним ще одна людина, і їй я також винен.
Жінка та чоловік, жінка бліда, гарна, з карими
очима і хвилястим волоссям, чоловік із суворим,
трохи навіть хижим поглядом, із вусами і недоброю
посмішкою. На обох їх жах як схожа Наталя.
Наталя!
Ні, дівчатка, опускайте рушники, я вертаюсь.
І я став вертатись.
Поволі, неквапом, але все ж упевнено.
Упевнено долаючи крок за кроком.
Скоро я знов проносився над рідною землею,
над її духмяним серпнем, ставочками, левадами,
чув запах достиглого жита і жив.
І дим летів повз мене, губився в ковилі.
Я очунявся розпластаним по землі, без коня,
без Гната, знесилений.
Роззирнувся навкруги.
Схоже, православні відігнали бусурман
кудись до Тясмина, місцевої річечки — там
гриміло, кричало, рвалось до неба жмутками стріл.
А тут було спокійно, шумі вітерець у травах,
пригрівало сонечко, неспішно пропливали над
головою хмаринки.
Я ще певний час зиркав навсібіч, доки не
вгледів одиноку постать посеред битого шляху,
котра прямувала з боку бойовища сюди.
Я скочив на ноги, штовхнув ногою
перекотиполе і рушив до подорожнього.
Вітер свистів у вухах.
Подорожній виявився Наталкою.
Вона неспішно чимчикувала, легенько
накульгуючи, шляхом, схиливши голову і раз за
разом спиняючись віддихатись.
Підбігши ближче (я вже біг), я розгледів, що,
спиняючись, вона на щось опирається, і зрозумів,
що то меч.
Спочатку був злякався, але потім подумав:
світ же, полудень або надвечір’я надворі, а їй хоч
би що; значить, людина ще, плоть бо в ТИХ горить
на світлі. Або меч не той, або…
Виявилось, рукоять меча була недбало
обгорнута в картату хустину.
Ліва рука Наталі разом з рукавом сорочки
була по лікоть у крові і кров продовжувала цебеніти
з теї руки, лишаючи за Наталею кривавий слід.
Сама вона була ще дужче зблідла, ніж завжди,
вимучена, а за плечима в неї теліпалась якась
страшна поношена торба, з якими зазвичай
подорожують бандуристи та лірники або просто
якісь звичайні злиденники.
— Наталко! — крикнув я здаля.
— Дядечку Хведько! — зраділа вона.
— Наталю, кров! У тебе кров! Перев’язати
хутчіш треба, — я вже одривав шматок своєї
сорочини.
— Та ні, дядечку! Не переймайтесь, я вже
зашептала, то ж перестає, перестає вже. Я й од
кісток пошептала. Там кисть перебита.
— Ти відки, Наталю? — не знав що й казати
я. — Дай мені це.
Наталя слухняно оддала мені меч, а хустиною
обмотала рану.
— Відти, — кивнула вона в бік Тясмина.
— Чого? — спитав я.
— Бо я їх усіх туди й одігнала, — спокійно
мовила Наталка. — Татар себто.
— Як?
— З допомогою вурдалаків Борковського. Хи!
Хай опісля розкажу.
— А меч? Як він у тебе опинився?
— Забрала у того ж Борковського. І книгу, он
у торбі. І її забрала. Хи!
Наталя недоладно всміхнулась, а я був такий
спантеличений, що й не помітив ще людей, які до
нас підбрели.
То Гнат, виявляється, привів допомогу.
Він думав, що я вже й оддав Богу душу.
 Я ж, виявляється, злетів з коня у диму,
знепритомнів, кінь утік. А Гнат побіг звати на
допомогу, бо не знав, що зі мною робити.
Я подякував джурі, і ми взялися допомагати
Наталі переміститись до табору.
Я ще спитав, правда:
— Так а як Борковський?… Вурдалак сей…
Тобі меч згодився повернуть?
— А я йому просто живота розпорола. Хи! —
знову недоладно хихикнула Наталя…

ХІІ. Розповідь Наталі

— Отож я яку подобі сови була, то над

татарськими укріпленнями літала і скеровувала ж
на них вурдалаків. От. Вони ж і летіли, бо хоч нюх
мають гарний, та сову на тлі нічного неба дзуськи
виявили. Так я їх і водила ледь не до світу! Вони ще
перших півнів полякались, а хто з них і остався, так
як стало світати, погоріли. А крило ж мені, себто
руку, стрілою таки перебили. Сові ж хустина не
дуже допоможе. Хи! Ну от я в полі на землю
спустилась і зачала на рану шептати. Через голову
перед тим перекинулась, і знов тобі людина як
людина. Ну, думаю, шо ж робить? Коли
Борковський, уявляєте, тут як тут, серед поля. З
мечем і в чорній накидці. Я злякалась. А він так
нічого, поздоровкався, сказав, хто він. Похвалив
мене, як я з його слугами розібралась. Казав мені,
шо він шляхтич упирських, вірніше, мати його була
шляхтянкою. І шо він один остався, бо батьків його
вбили запорожці під час воєн Хмельницького, а
решта шляхти згибла під Конотопом. Він казав, шо
зовсім недавно спробував кров. І шо хоче відродити
упирське царювання на землі. Він казав, шо хтось із
моїх родичів хотів це зробити, але йому не вдалося.
І шо моя мама була останньою княжною. І шо я,
виходить, теж княжна. От для чого йому й потрібна
— він хотів мене навернути, щоб я пила кров і
обіцяв мені всі царства на землі. Розумієте? Але я
не піддалась. Я сказала, шо якшо і питиму чию
кров, то тільки його. Тоді він кинувся до мене з
мечем Я тепер розумію, для чого він це зробив. Тоді
не розуміла. Я захищалась. Загалом хустиною —
намотала її на руку і… Отак от. Нога моя
розболілась — жах! І рука клята. А він сік і сік,
літав навколо мене… Навіть сонця не боявся, яке
вже запалювалось на обрії. Він же був наполовину
упир. Я не могла нічого вдіяти. Врешті впала. Не
було сил. Лежу я собі. Дивлюсь на небо та й думку
гадаю: невже то кінець і він переможе? Невже все?
І чогось так тяжко стало, ось-ось заплачу. А там на
небі де-не-де зорі. Таточку, думаю, мамочко, ну як
же се так? Ну це ж нечесно. Я ж все робила
правильно, як ви вчили. А бачите… І чого ви з
зірочок не скажете мені чого, не поможете чим? А
мо, й краще. Значить, я скоро до вас. І тут я бачу —
зірочки мерехтять, чи так чогось, чи од слізоньок
моїх. А тоді бачу — звідкись іще світло мерехтливе,
блакитне таке. Дивлюсь — та то ж чотки татові,
мені на зап’ястя намотані. Мерехтять чогось. Я ж і
придумала. І їм мовлю в думках. Так ото…Ох…
Важко чогось. Ото я їм і мовлю: дякую вам, рідні
мої. Я ВІРЮ, шо ви там живі, ждете мене.
НАДІЮСЬ, шо ви мені допоможете зараз. Я
ЛЮБЛЮ вас, таточку й мамочко! І я зірвала з руки
чотки. Ось тобі, кажу, виродок, а не упирського
царювання! І як мигнуть чотки, та й засліпили його
вражого! І він меч випустив. Я на ноги та й до меча.
А він собі погляда. Я ж і зрозуміла все. Шо, кажу,
пан полковник, хочете аби я меча взяла? Для того
це і затіяли? Розчарую вас — і цього не вийде. І я
взяла меч за рукоять отако-о, через хустину. Він як
побачив, так розлютився, до мене кинувся, шоб
забрати а я його ж по череву мечем. Він і впав, як
неживий. Я знаю, він тепер довіку хворіти буде од
того. Не буде йому спокійної смерті. Він упав і ше
кричить мені: «Не роби цього! Він принесе їм
тільки війни, кровожерливість, жагу влади!» Я
кажу: без вас знаю. І нікому не ддаю. Але, кажу, ше
мені потрібна книга. Знаю, шо не ддасте, та я й сама
возьму. І я зібрала з леза меча його кров та й
лизнула. Але не ковтала. Тоді й прибрала собі його
подобу і його думки, а його замінила собою.
Смішно, хи! Вовкулаки Іскрині туди як явились,
бачать, лежу я поранена. А я тим часом у
Борковського в шатрі книгу свою забрала та й
дьору. З тим і знайшла вас у степу. Бачите, я й тут
упоралась. Страшно тільки, шо упирі знов до влади
рвуться. І вовкулаки ж їм помагають. Гарно, шо ви
Гната найшли. Я все за нього переймалась. А так
нічого. І нога ніби переболіла…

ХІІІ. Іван Мазепа

— Ой горе тій людині, що з вурдалаками

долю пов’язала, повір мені, доню, — розказував я
Наталі. — Я вже за свій вік цього насьорбався.
Вона тільки кивала головою.
Гнат був із нами і не дуже, либонь, розумів,
про що ми.
Та головне, що ми були разом, і все
більш-менш благополучно скінчилось тут, під
Чигирином.
Ночували ми знов у зимівниках, бо в таборах
було неспокійно, не до нас було там, у таборах, і
москальських, і черкаських.
Там, під Чигирином, славною гетьманською
столицею нашою, святкували перемогу і ховали
мертвих.
І Тясмину тісно було од трупу козацького й
крові.
 Татар було врешті вигнано з вкраїнської землі,
але чи надовго?
У будь-якому випадку ми мали перебути цю
ніч у зимівниках, а на ранок відправлятися в путь,
назад, на північ, але не на Чернігівщину ж до
Борковського.
В Київ мені теж не хотілось — не набагато
ліпше.
На Слобожанщину?
Е, ні, і Наталю вести ближче до смерті батька
з матір’ю, і самому до смертей юності — ні.
На Полтавщину не можна — там Іскра.
А на правому березі — одні руїни.
Я думав, у Ніжин, знову ж таки, і сотня
Черниша вранці виходить, і нам по дорозі.
Хоч це, виходить, і з Чернігівським полком, а
все ж ліпше, ніж самим.
Самі-бо ми вже наїздились.
Отож я все говорив і говорив сим вечором, як
і декілька днів тому коло хати-куреня, дуже вже,
знаєте, був радий бачити Наталю і Гната коло себе
після всіх тих бід.
А Наталя послухала мене та й каже:
— Тут таке, дядьку, — мовила несміливо, —
меч сей до мене розмовляє.
Мене тіпнуло.
— Що каже? — питаю.
— Загалом «моя княгине, велика княгиня
Топеш» і просе, шоби взяла його, доторкнулась,
каже, «зійдіть на престол». Але він на МарІ
говорить, не по-нашому. Я МарУ ше поганенько
знаю, а все ж розумію. А ше я помітила, шо він
може слухатись моїх думок — рухатись, куди
накажу, літати.
— То недобре, Наталко, — мовив я
похмуро, — не можна йому, виходить, більше коло
тебе знаходитись. Оддавати треба, а куди?
— А куди в старі часи оддавали? — спитав
Гнат.
— Упирі — ХранителяМ, — одповів я. — А
люди — ВартІ.
— Кому? — спитала в один голос молодь.
— ВартА — це така таємна рада лицарів
ВедіЇ, котрі усі до одного є
чарівниками-характерниками. Так кажуть, —
всміхнувся я. — Збіговисько це існує з давніх літ. У
них, кажуть, є або були свої війська, розвідники,
ватажки. Діють вони з однією метою — відвернути
пришестя нового царства тьми, нової війни Тисячі
Літ.
— І це все справді є? — спитала ошелешена
Наталя.
— Не знаю, — одповів я. — Особисто я знав
лише одного з них, одного з їхніх ватажків тут, на
цій землі. Він був учителем твого батька, Наталю, і
його вбив упир. Оце все, що я знаю. А ще ім’я його
— Тарас. Характерник Тарас.
— А чому ж не можна оддати їм? — спитав
Гнат.
— А тому, що я не знаю, чи є вони досі, —
мовив я. — Якби вони були, то меч мав би бути в
них. І Наталю мали б охороняти вони, а не оцей
старий недолугий дід, — показав я на себе.
— Та ну вас, — махнула рукою Наталя.
— І Борковського вони мали б давно знищити,
якщо на те пішло, — кинув ще я, — разом із
Іскрою. Кажуть, що ВартА колись була ледь не
всесильною. А зараз не знаю. Я ж не стрічав за свій
вік ні одного ВартовогО.
Коли вже повечоріло, ми перебралися в
курінь.
На вулиці віяв вітер із степів, небо світило в
ніч тихими серпневими зорями.
Неспішно близилась ніч.
— Чого так собаки виють? — спитала,
позіхаючи, Наталя. — Чи на негоду?
— Може, — позіхнув і собі Гнат.
— То не собаки, — обірвав я джуру.
— А хто? — спитала молодь.
— Степові вовки, — злісно процідив я, —
піду-но я надвір, а ви спіть.
Я знав, що дітвора засне швидко, потомились
же, а я цю ніч спати не хотів.
Бозна, що то за виття, що за вовки.
 Нагнало хмар, і ніч змінилась, стала важкою,
колючою; я зиркнув униз вулицею і, окрім перев’язі
тинів та побілених стін хатинок, нічого не побачив.
Стріхи ж хат танули в густій імлі.
Я пройшовся до хвіртки, тоді оминув садок і
постояв під вербами, за якими вниз з пагорба
спускались городи.
Запалив люльку, попихтів, висипав тютюн на
землю.
Заморосив дощик.
Я вернувся в господу.
Там було темно, всі спали,і лише згодм я
помітив коло печі, коло самої заслонки декілька пар
червоних вогників.
— Вовкулаки, — прошепотів я злякано.
— Вовкулаки, — почулося ззаду ствердно, —
вовкулаки ми.
І удар по тімені, либонь, прикладом мушкета.
Я впав і знепритомнів.
Очунявся через деякий час, в хаті-курені було
вже багато людей.
Мо, й не людей, правда.
Розмовляли голосно, але трохи все-таки
приглушено.
— Твою матір, Іскро! — розходився голос, як
я зрозумів, невисокого чоловіка коло вікна з
пістолем у руці. — Ти здохнеш, пан полковник і
вовкулачий керманич. Здохнеш! Та ж який ти в
чорта керманич, тебе не святили на кермо, вражий
ти сину! Маруся Гордіївна була останньою
керманич кою вашого народу на цих землях, і вона
вмерла, нікого по собі не залишивши. Ти
лжекерманич, Іскро! А знаєш, хто… Знаєш, хто
вбив Марусю? Знаєш, хто її вбив?
— Вона вмерла від сухот!
— Брехня! Брехня!
— Це ти нині брешеш, ВартовиЙ! Я там був!
— Ну й чорт лисий з того, що ти там був! Її
вбили Топешеві Жайвори. Під час облоги Полтави
польськими військами. Ти думаєш, поляки
підійшли під Полтаву заради вашого старого дурня
Пушкаря чи занюханого містечка? Та на чорта воно
їм здалося! Ото тільки людей втратили. А Топешу
усмирити вовкунів, щоб вони знов не обєдналися з
людьми у цій війні. І тому він убив Марусю. Її кров
на цьому мечі!
— Не бреши, Мазепо!
— Я не брешу. А ти…ти подумай тепер, кому
ти служиш. Борковський при смерті.
— Я служу сам собі.
— Вурдалачим мечем? Вурдалачими
загонами? Одумайся, вовчий син!
Запала мовчанка.
— Що ти пропонуєш? — почулось затим
приглушене.
— Пропоную тобі забратися під три чорти,
доки я тебе не пристрелив, Іскро! — гримнув той
Мазепа. — І полишити це раз і назавжди.
Полишити меч. Полишити Наталку. Ти думаєш,
ВартА і геть очі свої всевидющі
пропила-прогуляла? Е ні. Ні, ірод! Ми вам,
сученята, підтримку вурдалаків не простим. Ну!
Думай!
— Добре, — почулось Іскрине. — Ми підемо.
І важкий предмет упав із дзенькотом додолу
— то, певніш за все, був меч.
— Але я з тобою ще поквитаюся, Мазепо. Світ
тісний.
— Та вже ж, — прорік на те Мазапа. — Ідіть!
Ну ж бо!
— Пусти до дверей!
— Е ні, собако, — одповів вартовий злісно. —
Через димар заліз — через димар вилазь. І ні слова
більше.
Тепер тільки я й зрозумів, як вовкулаки
потрапили в хату.
Коли вони врешті пішли, я потер долонею
місце удару і спробував підвестися.
Голова дуже боліла.
— Не турбуйтесь, пане Хведько, — почув я
голос того Мазепи. — Вже все гаразд. Запали
свічку, вояче.
По хаті полилось мерехтливе світло.
Їх було чоловік із п’ять.
 Усі вбрані як козаки, один, мо, як сотник, із
мушкетом, Мазепа з пістолем.
А ще в усіх за спинами — легіонерські мечі.
— Ви хто будете, панове? — спитав я, все ж
підводячись.
«На упирів ніби не схожі, — подумав про
себе, — а там біс їх бери».
— Ми — ВартА, пане Хведько, — назвався
Мазепа. — Трохи запізнились, але все ж устигли…
— Та не дуже ви й встигли, — зауважив я. —
Тут стільки всього сталось.
— Я знаю, пане, але, — виправдовувався
Мазепа, — Борковський нас заплутав. Так вийшло,
що лише коли ваша небога його знешкодила, все
трохи прояснилось для нас. Ти молодець, Наталко!
— Ага, молодець, — мовила дівчина,
підводячись із лежанки. На щастя для мене, вона
була ціла і неушкоджена. — Ледь Іскра не зарізав
моїм же мечем. Та й взагалі, пане Мазепо, біс вас
знає, мо, ви з тими заодно і тілько…
— Ну ви що, Наталю, як же ж ми з ними, ми з
вами заодно.
— Та чорт вас усіх розбере, — махнула рукою
Наталя і рушила до мене. — Дайте, дядьку, я вам
рану зашепчу. Як ви?
— Добре. Усе добре, Наталю, — мовив я.
— Візьміть книгу, Наталю, — спокійно мовив
ВартовиЙ. — Прочитайте, там є список отаманів
ВартИ за останні двісті років. Він обривається моїм
іменем.
Наталя спинилась.
— Давай може я, доню, — спитав я.
— Ні, я вже вмію читати, — одповіла небога і
взяла книгу зі столу.
Піднесла до свічки. Довго вдивлялась, не
ймучи віри.
— Іван Мазепа, — мовила, підводячи
погляд, — дивно…
— Нічого дивного, — всміхнувся
ВартовиЙ, — я замінив учителя твого батька,
характерника Тараса. Я теж характерник.
Він легенько дмухнув на свічку, і вона замість
того, щоб згаснути, запалала, як шматочок сонця. Її
світ розпливався по кімнаті, і стало видно як удень.
— Ну шо ж, — мовила Наталя, — Мазепа так
Мазепа.

XIV. Полкове містечко Ніжин

Ми їхали до Ніжина уже зо три доби.

Загалом окраїнними шляхами
Наддніпрянщини, покинутими хуторами її,
зарослими її левадами і лугами.
Один раз переночували у добрих людей, ще
два рази — в покинутих хатах, де під стріхами було
повно кажанів — тьху на них, нечистих!
 Коло якогось сухого дуба пообідали, затим у
якихось плавнях.
Мовчали майже всю дорогу. Тоді були
натрапили на одинокий кущ калини встепу, Наталка
попросила викопати, щоб посадити вдома на згадку
про ці понурі місцини; я згодився, викопав, небога
заговорила коріння, щоби кущик не всох дорогою.
Так і їхали.
Гнат на другому коні трохи позаду також
мовчав.
Я вже не мав сумніву, що вони з Наталею
люблять одне одного і на осінь захочуть побратися,
то ж усе приміряв у голові,яким чином зібрати до
того трохи грошенят, щоб відгуляти весілля як то
воно личить порядним людям, на весь Ніжин, і щоб
до Києва було чутно.
Ну вже ж якось придумаю, — заспокоював
себе я, — воно ж тільки серпень.
А серпень між тим закінчувався,
закінчувалось літо і надходила осінь, а ми ж навіть і
не навтішались погожими днями цього
божевільного року.
«Ой осене, — думав я, — невчасно ти до нас
надходиш, їй-бо, ой невчасно. Скільки ще ж
клопоти в мене, скільки роботи, мало того що
гроші, так ще ж і на хату треба, на хазяйство…Ну
нічого, я дещо за життя назбирав і потайки од
Наталі, сюди їдучи, під тополею край дороги
закопав. Ось під’їдем…»
Я пам’ятав те місце добре: дорога круто
завертала там, гайок на обочині і могила така, з
пологими схилами, серед степу височіє.
Отже, приїхали ми туди під вечір.
Сонце, розжарене, червоне, ховалось за тією
могилою в степу. Самим степом потігся чи то
туман, чи дим, біс його зна… а, ну тут же ставок
поруч, так що, мо, й туман.
Тут також десь поруч має бути хутір чи село,
але не видно, скрізь поле полем.
Я спішився, зсадив Наталю, спинив Гната і
хотів було йти до тополі, аж почув кінський тупіт.
Дорогою навстріч нам їхав козак — либонь, гонець,
бо спішив дуже.
Коло нас придержав коня і окликнув:
— Якого чорта, панове, тут спинились?
— Одпочить стали, — відповів я. — А ви
якого чорта розгелготілись на всеньку околицю?
— Їдьте відси, панове, бо се нехороша дорога,
се тут хутір колись був, його татари спалили. То ж
ночами потерчата шляхом ходять, батьків шукають.
Їдьте звідси!
І він хвисьнув коня, подався собі.
Я задумався трохи, але, судячи зі сказаного,
довго задумуватись було мені не в користь, то ж я
подався шукати свій скарб.
Дзуськи.
 Там, де я закопував, скарбу не було.
Ми вовтузились аж до спадання сутінок: я
штирхав землю шаблею, безсовісно лаявся і тупав
ногами, Наталя снувала вкруг тополі з гілкою
вербички, наче шукаючи місця під криницю
(насправді вона перед тим заговорила лозу на
скарб), а Гнат стояв стовпом, нахмуривши чоло, і
все поривався щось порадити, але спинявся тут же,
бо сам не знав що.
Врешті над долиною засяяли зорі і з-за тополі
виглянув ріжок місяця.
Чумацький Шлях розтаскався вздовж дороги,
а туман згустився ще дужче.
— Треба звать ховало, — врешті вивела
Наталя. — А шо ж… — скрушно похитала
головою.
— Чого? — спитав я, бо думав, що хоч зараз
обійдемось без усіляких духів та подібної їм
нечистої сили.
— Ви скарб заговорили? — спитала мене
небога.
— Ні, — одповів я, — а що, треба було?
— Ну а як, — кивнула вона, — і окраєць хліба
несоленого або ще чого їстівного закопати, шоб
духа задобрити, а так шо? Так він скарб ваш і
приховав.
— Хто?
— Ховало, а хто ж.
 — Ти бач.
— Та нічого, — махнула Наталя рукою, —
дасть бог я домовлюсь. А в вас часом немає сиру?
— Ні, а нащо? — спитав я.
— Він сир любить. Дух.
— Мерці теж люблять, — вивів я, чогось
згадавши баченого на навський великдень мерця.
— І мерці, — байдуже погодилась Наталя. —
Ну та хай, я йому двійко червінців зі скарбу
оставлю. Ви з Гнатом одійдіть трохи, а я погомоню
тутечки. А то він не явиться, як ми всі втрьох…
Ми одійшли, всілись на обочині.
Десь коло полуночі під тополею зблиснуло
безліч світлячків-очей і почувся тихий старечий
голос. Писклявий такий, як у бабці. Наталя теж
щось говорила, але дуже тихо, нерозбірливо.
Врешті розмова велась спокійно, й це вже було
півсправи.
Та врешті тоді ж по полуночі в нас з Гнатом
зявились свої справи, і ми облишили розмову під
тополею.
А сталось, власне, ось що.
Через деякий час із-за заростей на повороті
долинули голоси.
Дитячі.
Вони співали давню, добре відому мені
русалчину пісеньку з тих, що виспівують зазвичай
на русалчин тиждень:
 Проводили та русалоньки, проводили,
Щоб вони до нас сим літечком не ходили,
Щоб вони та наше житечко не ломили,
Щоб вони та наших діточок не ловили…

І тому подібне.
— То недобре, — мовив я до Гната, — ану,
хлопче, одсунься од дороги.
— А хто то? — злякався він.
— Потерчата, либонь. Мо, не помітять.
Але знову дзуськи.
Од дороги зразу ж долинуло:

А там на обочині дядечки сидять,

Скоса на дороженьку глядять,
Та із нас малесеньких дивують,
Що ці наші співаночки чують.

— О вражі діти! — вилаявся я.

А потерчата наближались до нас.
Двійко дівчаток-мерців у самих сорочинах.
І знаєте, хто то були?
Ярина й Марина з населеного вовкулаками
хутора.

— Тут сидять Наталчин дядько

І сусід наш Гнатик,
 Мають нас ці добрі люде
Гарно пам’ятати.
Ми ж живими бувши з ними
Чорний хліб і воду
І широкий двір ділили,
І всяку негоду, —

Проспівали в один голос потерчата.

— Наталю! — позвав я небогу, бо хоч і не
хотів, щоби вона їх стріла, одначе ж підозрював, що
сам не впораюсь.
— Зараз, — озваласьвона од тополі.
А потерчата наближались до нас.
— Наталю! — знову позвав я.
Духи спинились на обочині дороги.
З туману вибігла Наталя.
— Наталю! — всміхнулись потерчата своїми
синіми мертвими губами.
Їх мертві лиця рвались засяяти щастям, але не
могли, а скляні очі їх блищали у світлі молодика.
Наталя спинилась, мов скам’яніла.
А потерчата намагались усміхатися.
— Чого ви тут? — врешті видавила вона з
грудей. — Чого вони од нас…Ви ж хрещені.
Іменами вас нарекли. Ярина, Марина.
— Та ні, ми так, — знову всміхались мертві
діти, — ми тебе хтіли навідати. От бач, навідали. А
тепер підем. Не переймайся. У тебе все буде добре.
У цім житті.
— А ви…ви… — Наталчин голос дрижав.
— А нам краще. Тут осінь надлітає на
хутірські сади. Димлять скошеним бадиллям
городи. Ідуть дощі і прибивають пил курних
шляхів. Буде листопад і грязь на дорогах.
Відгомонять ярмарки. Відженяться люди. В печах
тріщатиме хмиз. З пасовиськ збредеться худоба.
Хтось колисатиме дітей. А затим надійде зима.
Сніговиці заметуть хутори. Приморозять діброви, і
лісове птаство заб’ється під зчорнілі солом’яні
стріхи. Увечері ще де-не-де блиматимуть вогники
полкових міст і сіл. Хтось брестиме стежиною. Але
ополуночі все замовкне. Задрімає під кучугурами
снігу. У вишині блищатимуть зорі, розливатиметься
по кучугурах їх світ. Мертві дерева колись зелених
шумливих солов’їних гаїв стануть безглуздими
трупами. І лиш світ зір у глупу ніч світу і більш
нічого. Та вітер зі степів ганяє сніг. Може, одну ніч,
може, тисячі літ ганятиме. Лише одне — до нового
Стрічення. А там прийде весна…
— І що?
— А нічого.
— Та ви ж… вас бо… — вистогнала Наталя,
не соромлячись рясних сліз на лиці.
— А в нас в Ирії завше літо, — вивели
потерчата і несподівано розтали в світанковій імлі.
Виходить, так само несподівано прийшов
новий день.
— Я цеє… — мовила, виплакавшись,
Наталя. — Скарб знайшла.

XV. Стрі-чен-ня

На цьому, шановні читачі, обірветься моя

оповідь.
Вже ж вибачайте і не держіть на старого зла.
Так уже виходить, що розпорошується по
літах пам'ять про буденне, дріб’язкове, а таким і
було наше подальше життя.
Оселились ми всі в тому ж таки полковому
Ніжині, вірніше, там зимували, а на літо вибирались
на хутір поблизу, що звався Вишневим.
Там у мене була чималенька пасіка і ще
справа — няньчити онуків.
Себто Наталчиних і Гнатових дітей, котрі
звали мене дідом, чим я вельми пишався.
Гнат із Наталею побрались тієї ж осені, якої
ми сюди явились.
Жили вони гарно, доладно, багато хто б
позаздрив.
Та й заздрили ж, і в Ніжині, і тут, на хуторі.
Розпускали по околиці чутки, ніби Наталя
відьма, а Гнат, чоловік її, перевертень од роду і
людей їсть — чого тільки не придумають, аби
занапастити честь порядних людей.
 Та Господь їм суддя.
А до нас іще ж пан Мазепа той, ВартовиЙ,
котрому ми меч на зберігання оддали, навідувався
часто, питався за здоровя, так узнавав.
По місту було раз чутки ширились, буцімто
він на гетьмана мітить, а він спростував, каже,
ВартовиЙ я. Характерник. Не можна мені керувати.
Мене меч занапастить. І те, що я знаю про світ.
Мене і моїх підлеглих. Меч несе смерть і руїну. І
розрухи столітні.Не для людей він, але для
кровопивців.
На тім і сходились.
І жили потихеньку.
Чого ж і не жити?
Хотілось лиш мені б тут згадати ще про одну
подію, що сталася зо мною оце недавно на тутешній
ярмарці; Мо, й не доладу, а так, стареча обмовка, та
все ж послухайте.
Блудив я, значить, оце між усякого краму і
наткнувся на дітей-жебраків, брудних таких, у
поношеній одежині; вони пристали — дядьку, дай
червінець та дай п’ятак, а ми, кажуть, заспіваєм.
Я видобув злоті і собі:
— Ну, співайте, — кажу.
І ото маленька дівчинка рочків семи-восьми
зачала тоненьким голоском:
— На Стрічення женилася…
— Що? — перепитав я, бо вже на той час
недочував трохи.
— На Стрічення…
— Коли?
— На Стрічення…
— Як?
— СТРІ-ЧЕН-НЯ!
— Ну…

— На Стрічання женилася,
У піст гопцювала,
А на Йвана на Купала
Сорочечку пряла.

Пряла, пряла сорочечку

З вечора до ранку,
Молодому козакові
Була за коханку.

На Купала на Івана
Та раненько вранці
Вийшла мати, вийшли браття,
Щоб з ним поквитаться.

Вийшла матінка сувора,

Руки в боки стала,
З-під козака молодого
Сідельце зідрала.
Вийшов братик йменням Гнатик,
У козака того
Забрав упряж, забрав збрую,
Коня вороного.

Вийшов братик середущий,

Подивився грізно,
Забрав, забрав в козаченька
Шабельку залізну.

Вийшов братик, вийшов менший,

Зовсім ще дитина,
Та й зідрав із козаченька
Червону свитину.

А Маруся, менша сестра,

Визирнула з хати,
Стала в того козаченька
Імені питати.

Стала й мати узнавати,

Із якого полку,
Та і свитка чом червона,
З дорогого шовку.

Подивився козаченько
Та й ніц не завидів,
А молодша ж сестра моя
Була зроду відьма.

А ми ж сестру не хрестили,
Потерчатком звали,
Та й на Вербную неділю
Прахом з хати гнали.

А молодша ж сестра моя

Взяла й обізлилась,
Та й на всі чотири боки
Двору поклонилась.

Поклонилась до криниці,
До білої хати,
Та і знов до козаченька
Імені питати.

Ой питала, узнавала,
Ми ж і не зважали,
А вона ж мого милого
В губи цілувала.

Раз цілує — вихваляє,

Вдруге — пісню піє,
А утретє в козаченька
Рученьки німіють.

Ой німіють білі руки,

Серце в грудях б’ється,
А над шляхом курний вихор
Бурею несеться.

Я ж стояла, не зважала,
За гульню приймала,
А сестриця у милого
Серденько забрала.

Ой забрала яре серце,

Понесла лісами,
Розіллялася кровиця
Ланами, житами.

А як втретє в козаченька
Імені питала,
Так вона із його тіла
Жили витягала.

Витягала з нього жили,

Витягала душу,
І знала я, що не змовчу,
Хоч змовчати мушу.

Не змовчала і сказала:
Що ж ти, сестро, чиниш,
Ти ж бо нічку покохаєш,
А на ранок кинеш.
Ти ж бо його ніц не любиш,
Тільки очі мружиш,
А моє без нього серце
Болітиме дуже.

Посміялася сестриця,
Посміялась рідна,
Та й повіла миленькому,
Що до шлюбу згідна.

Запіяли півчі в церкві,

Ударили в дзвони,
Узяв мою да сестрицю
Козаченько оний.

Узяв мою да сестрицю

Собі за дружину,
А я в полі посадила
Червону калину.

Ой калину червоную,
На сухому полі.
Ой як прийметься калина,
Буде й мені доля.

Не прийнялась калинонька,
Як проходив годик.
Вже ж на тім проклятім полі
Друге жито сходить.

Не прийнялась калинонька
І на друге літо,
А я, дівка чорнобрива,
Зачала марніти.

Як пройшов же третій серпень,

Я на межі впала,
Та й сама по третіх півнях
Калиною стала.

Ой росте, росте калина,

Надлітає осінь.
Заплітає біле літо
У моїм волоссі.

Як надходить, надлітає
Зима-сніговиця,
Тут під снігом в тихім лузі
Любесенько спиться.

А як дівка-весняночка
Розплітає коси,
На моїм та на волоссі
Виснуть білі роси.
 На Стрічання женилася,
У піст гопцювала,
А на Йвана на Купала
Калиною стала.

Ой як стала калиною
В зеленому гаю,
І тепер мені спокійно —
Серденька ж не маю.

XVI. Лист до запорожців

За титлою гетьманською Івана Мазепи.

«Ознаймовуємо цим нашим

універсалом усім наказним панам
полковникам, залишеним при таборі від
воєнного плавного походу, і всьому
старшому та меншому, з ними будучому,
його царської пресвітлої величності
Запорозькому товариству, що ми, гетьман,
відходячи з виборним військом за указом
його царської пресвітлої величності на його
монаршу службу в цей плавний похід,
розміркували й уважили, щоб міста
малоросійські, в яких усіх нас домівки є,
жони і діти, були не без оборони; адже
знаємо, що вороги бусурмани за давнім
своїм поганським звичаєм не понехають
відправити під них свої поганські напади.
Отож пана Даниїла Апостола,
миргородського полковника, з його полком
ми виділили з усього війська і наказали
йому стояти табором разом з вами,
наказними полковниками й товариством, що
є при вас, над тією-таки річкою Ореллю у
пристойному місці. А оскільки війська
великоросійські стоять і будуть стояти для
повної забезпеки в готовності, щоб дати
ворогу воєнну відсіч на Коломаку, то щоб
він, пан полковник миргородський, стоячи
разом з вами там, над Ореллю, до нашого
щасливого повороту, заховував за воєнним
звичаєм чулу пильність, дбаючи при божій
помочі про те, щоб, для захисту народу,
ворожі чамбули і всілякі їхні поганські купи
як під великоросійські, так і під
малоросійські городи не були підпущені і
взагалі щоб давати їм належну відсіч. Через
це хочемо мати, ласкаво заохочуємо і
пильно наказуємо, щоб ви, наказні
полковники і все товариство, яке є при вас,
зараз до своїх домів не відходили і від
повинної теперішньої служби аби не
ухилялися, а в таких воєнних випадках
йому, пану полковнику миргородському,
повинувалися і з ним разом там, де накаже
потреба, охоче ставали до відсічі ворогові
 для захисту домів, жінок і дітей своїх. А хто
б із вас, старших та менших, виявився
байдужий і неслухняний у такому для
цілості народної ділі, таких дозволяємо
йому, пану миргородському полковнику,
карати нещадно, не звідомляючи нас».

Дано в таборі під Кодаком на козацькій

стороні Дніпра 6 липня 1697 року.

Кінець.
2008–2009,
Карабутове-Конотоп-Ніжин

Закувала та сива зозуля

(Оповідання)

Закувала та сива зозуля

— Ой гоп танцювала,
Троїста музика грала,
А в неділю вранці-рано
Русу косу розплітала.
 Гоп!
Чики-чики!
Напились мої музики,
Та на лави полягали
А одному було мало,
Гоп-топ, стриб-скок!
Як пішов у танок,
Та по хаті ізо мною,
Дівчиною молодою,
А я, мамо, молодая,
Матінко моя!
Чорнобрива я!

Ух! — розходилась Орися на всю леваду, та

так, що, либонь, і в далеких хуторах було чути.
І ти ж подумай возьми, само мале-мале, як
ховрашок, прудке та бистре, що не приведи Боже
стріть, а як засяде ото на вулиці серед однолітків та
запіє журливу, — душа плаче.
А як веселу запіє — так і в тан, і в тан уся
молодь, та де молодь, дорослі кинуть свою роботу
(а щоб тобі пусто було, сяка-така, ніколи з тобою і
вгору глянуть до Бога!) і ану колотити гопака а чи
польку попід дворами та хвацько, хвацько
навприсідки та круть-верть — «Ой, мамо, хоч і
била, а я Гриця полюбила».
Ух!
Тремтить Орисин голосок, а сама Орися мала
наче й не видить нічого вкруг, не хоче видіти нічого
(пріч од мене, люди добрі, пріч!) та очі великі
смішно так (а кому, мо, й не смішно) закоте під
лоба, одні більма видніються, і все, дивись:

— Нуте, хлопці, отакої,

Та до дівки молодої,
Мене проведіть,
А самі не йдіть,
Бо я тую чорнобривую
Ой, люблю,
Серденьком болю, — витьохкує, а ланів
не слуха.

Не бачить і не чує ні ланів житніх за селом, ні

осокорів справних, ні тополеньок понад пильним
шляхом, ні хаток біластих, ні їхніх стріх
солом’яних, ні пекучого липня духмяного, що
розлігся в безкраїх степах.
А він, її маленький світ Орисин (лише од
Явдохи, могили половецької в полі, і до хати баби
Дуні на іншому краю села, на останній безлюдній
улиці його, і весь) слуха дівча уважно, боїться хоч
подих вітру проронить, хоч тріск цвіркуна.
— Де ти, Орисю, співати навчилася, га? —
питають, було, люди та ще й мружаться лукаво.
— Ой і не питайте, де! — поважно зітхає
дівчина, — не скажу. Не велено казать.
 — А ти возьми й скажи.
— А що буде?
— Калача дам.
— Соловейко.
— Який такий соловейко?
— Співать навчив. Давайте калач.
Отак мала Орися співа на вулиці завше.
Воно так на тих гулянках і є в кожного своє
містечко.
Он Гнат діда Петра кульгавого, що коваль
вправний по околиці, так той головний вигадник, то
в хованок, то в довгої лози, то в квача грати
давайте, — він усі ігри знає. А як не знає, так і
додумає доладу, ніхто й не придереться.
А Катря, сиротина, всі її на вулиці люблять,
усі поважають — вона наче й не швендяє без ладу,
усе на місці стоїть та мовчить, сопе під ніс, а за
малечею пригляне, як малеча впреться кудись куди
не треба, у шкоду, так вона вже й тут як тут, чи
вовчу ягоду з рук вирве, блекоту яку отруйну, чи
забіяк розбороне.
Михайлик Опанасів, котрого Драчем
обзивають чогось, то майстер на всі руки: і
халабуду малечі змайструє, і візочок, аби по лугу
катати, а тією зимою санчат двоє змайстрував
Боканевому сімейству, бо ті по селу найбідніші.
Та й возе дітвору по лугу сам, запряжеться й
везе.
 А Іван Бусол (прозивають так батька його) —
то відлюдько вуличний, ні з ким ні поговорить, ні
заспіває, ні в гри не гратиме, і так з дитинства.
Зирить собі похнюпившись на вулицю з-під довгого
чуба, воно хто, може, приміте, а хто й ні, на Килину
чорнобриву обережно погляда.
Ох красуня, на все село красна!
І струнка, й білолиця, і очі зелені, та як
зблисне, зблисне в душу…
Воно, правда, й Іван зелені має, а куди там
блимать, не покаже нікому, ховає.
Килину, кажуть, за панича Архипа на осінь
сватати будуть, та не просто собі — в неї, в Килини,
батьки заможні, то ж і думають із рівними
поріднитися, давно ж ждали, загулялась вона в
дівках.
А Іван у парубках загулявся, а все казали, од
того, що пари собі не найде. Іван, він дивний
якийсь.
Було за ним отаке чудне.
Одправився одного літа на Січ, так казали, а
пробув…
Стидно й сказать.
Стидно й сказать, зимою по снігу явився
пішки та обірваний, в хаті засів і до весни не
виходив.
Казали люди, накозакував, вражий син,
виперло товариство прахом негожого такого.
 А він і справді наче страмився, не виходив до
людей, ото хіба коли діла такого нема, зиркне на
вулицю, а так з батьками все щось вовтузиться, то
по городу, то на полі, то в хліві, а то тин плете або
віжки.
Гарні віжки плів.
А й на вулицю, кажуть, з-за Килини виходив,
аби її побачить.
От вийде Килина заміж, і сховається Іван
зовсім, — так казали.
А вони обоє схожі чимось між собою, Іван та
Килина, що один, що друга в сімї єдині, ні братів, ні
сестер, так дав Господь батькам.

Гарно як празник який, молодь на вулиці

збереться, бува, що і з старших хто підійде, там
Орися виспівує, а мо’, який приблуда нетутешній
небилиці розказує.
Гульма гуляє люд.
І се ж виперся Іван, і Клина тут як тут.
Йван під тином походжає, та туди й сюди, а
Килина пухку губу закусить то на подруженьок, то
на нього зирк та й зирк.
Її своя недоля шкребе.
Їй би, може, б і жить з Іваном, та ні.
Їй батьки приказують, її рід корить, а Йванів
рід — старці старцями, і сам Іван же як ота
потороча.
І хто зна, чи ото Килина Йвана любить.
Вона тілько чула од усяких та у співу:

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.
Нема ж того козаченька,
Що я полюбила.

Та:

Ой дівчино, шумить гай,

Кого любиш,
Забувай, забувай…

А що воно те «люблю» — біс його знає.

Ото тілько Йван гляне спідлоба та гляне — і
сльози душать.
А вона, Килина, не щадила своїх сліз.
Уже вечір був тоді, шаруділи тополі над
ставом край дороги, де був кінець села і де стелився
вже курний шлях у неозорі степи, і світ неозорий за
ними, і шляхом гуляв пил, гуляло перекотиполе…
Жорстоким тоді лице Килинине явилось,
червонуватим у відблисках вечірньої зорі: там
сонце за степами сідало й сідало за виднокрай, за ті
степи, запалювало їх розложисті простори і що там
на них ще було, — села, хутори чи які полкові й
сотенні міста, чи річки, де вже мерехтіли зірки по
тихій воді; здумалось Килині повісти:
— Ану підожди, Орисю, не співай! Не співай
мені, мала! — окликнула дитину Килина.
Мучило дівчину дуже те все, як не мучитиме,
але сама вона не розуміла, чого, чого на Йвану те
зло згонити, при чім він?
Та при чім, винен, либонь він їй у думках
здавався, тим винен, що не забере її собі отак
просто, хоч і любить, не возьме в жони, не буде
щасливий з нею, а вона з ним теж не буде щаслива.
— Хай хто бувальщину повість, — вела далі,
— он хоча б і Йван. Чого одно мовчиш, Іване?
— А що я скажу? — розгублено бовкнув
лишень.
— А хоть і те, як ти на Січі був. Хе-хе! Та як
тебе прогнали відти.
— Не проганяв мене ніхто, — похилив Іван
чоло.
— А чого вернувся?
— Та…
— А обідраний, як потороча?
— Я кажу…
— В карти програвся? А чи пропив усе
дочиста? Хи-хи!
Хтось іще в лад Килині гигикнув.
— Ні, — ще дужче опустився, наче вм’явся в
землю.
— А що ж?
— Та… — і тільки рукою махнув.
— Ну хай сидить, потороча! — розгнівано
просичала козачка. — Співай давай, Орисю! Співай
нині про запорожців!
І Ориська потягла тут же:

Закувала та сива зозуля

Вранці рано на зорі.
Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі.

Вони плакали, гірко ридали,

Свою долю викликали…

І тут раптом несподівано затіг і Йван:

Ой повій, повій, та буйнесенький вітре,

Та й над морем,
Та й винеси із кайданів, із неволі
В чистеє поле,
Та й понеси на Вкраїну,
Гей, гей, нас на Вкраїну…
А на Вкраїні там сонечко сяє,
Козацтво гуляє, гуляє і нас виглядає, нас
виглядає!..
 По синьому морю
Байдаки під вітром гуляють,
Братів щоб визволяти,
Запорожці чимдуж поспішають,
Гей, як зачули турецькії султани
Та й ізвеліли ще гірше кувати кайдани,
Султани турецькі, султани звеліли
Кувати кайдани, кайдани кувати,
Звеліли ще гірше кувати кайдани…

Та й замовкли всі як один.

Дивляться як один на Йвана з Килиною, а ті
один проти одного серед вулиці, Іван проти неї
встав.
А з очей у нього ллють, ллють гіркі, не
спиняються, а сам наче навіть веселий,
просвітлений.
— Ви, Килинко… Живіть, — тільки й сказав.
Й пішов битим шляхом.
Виднілась ще його свитка трохи, та й зникла
за сусідською бузиною.
Скрипнула криниця-журавель десь далі в селі.
Та глухо збрехав чийсь собака.
Оглянулась Килина — вечоріло стрімко, всі як
і тоді, мовчали, а лиш кивнув хтось та скотилось
сонце за могили в степу, та мляво зблиснули вже
перші зірки надвечірні.
Оглянулась Килина — і нумо по вулиці, хоч і
страмилась же і все за Йваном, і наче бігла вже і —
горе, горе, де та ніч узялась. Обійшла дві вулиці,
три, а Боже мій світе, заблудила в рідному селі.
Самі ноги несли не думала голівонька, не
виділи оченьки, а серце хоть би і рвалось,
безпорадне, — не вдерже душі.
Як і добрела до його двору.
Як і не впала перед ним.
Йванів собака то брехав, а тільки-но перед
Килиною од’їхав хтось од двору на вороному коні.
Плив місяць-рогач та падав у яри за селом.
Та ніч треклята, глупа, пахла літом.
— Дядьку, — побачила Килина тінь на
дворищі, — дядьку, де Йван? Позвіть, я йому
хочу…ой не боли ж, враже, так. Серце, серце,
серце. Йван…
— Килино, не… — обізвався дід, — та Йван…
Доню, ти чого тут?
— Позвіть. Позвіть, я тільки казала йому на
вулиці, тільки…
У Йвана зразу за двором цвинтар
старий-старий, як може, саме село, до почорнілої
церкви дерев’яної стелеться.
Одні хрести в рушниках.
— Чого верзеш дурне? — тихо мовив дід. —
А чи помішалась? — занепокоївся чогось ураз. —
Килинко, ти…
— Килинко? — обізвалась та. — Ну-у-у… — і
застогнала. — Позвіть, чого ж ви не звете?
— Та як же ж я… В могилі він.
— Що? Не меліть. Я ж за ним гналась.
— Та, дівко, хіба ти… — старий важко махнув
рукою. — Як дременув же на Січ з тої осені, так і не
було вісти. Чи ти не знаєш? Ждали зі старою,
ждали. Плаче он у хаті. Се пан хорунжий
приїжджав, — кивнув у бік двійка яворів над
дорогою. — Каже, нема Йвана, в Татарії в темниці
преставився. Та, каже… Та шо там він скаже, і тіла
ж нема, шоб по-християнськи вкласти. І нема сина.
Давай, Килинко, горілки наллю.
— Що?
— Вип’єм горілки?
— Так.
Пуста вулиця, і зорі, холодні, тихі, і глухе
село серед степу, і тополі над дорогою, та калина в
садах, та яблуні, та городи в гарбузинні, та хміль.
Розійшовся туман ніччю та плив і плив,
присипав призьби росою та тини; біліли хати
боками одна перед одною хвалились на всі боки:
— Дивись, яка я!
— А я яка, дивись, мальована!
Там далі на околиці жито.
А в баби Дуньки похилився хлів, розлізся, та
лободою його по кутах а волошки цвітуть, так хіба
злічиш?
А зірки в непевному небі?
 А на осінь Килина з Архипом таку свайбу
одгуляли, що хіба й чув коли хто у сих краях.

05–06.2009, Карабутове-Конотоп

Христя

Христя, Христина, Христинка.

Мале дівча, миршаве було змалку, та ще й як
сюди на Шаповалівку з хуторів перебралась із
сім’єю, таке було, а до п’ятнадцяти літ од роду
ого-го яка дівка виросла!
Ружа, не дівка.
І кароока, і чорноброва, і станом високим
струнким гожа, а коса…
Ох, коса, їй-бо, руса коса до пояса, та пишна,
хоч і стемніла на цю осінь трохи, а все ж, якій
нашій панночці помірятись — та тьху!
Поруч не валялась!
А личко біле?
А губи пухкі червоні?
А хай Бог простить, не влюбишся — дурень
будеш!
Одне тілько серденько не дуже в дівки, ой
негоже-недоладне; її через те і од фізкультури у нас
у школі звільнили, і дома по хазяйству мало що
вона робить, та й у місті ж Конотопі славному, хай
Бог спаса — в кардіології на обліку.
Так ото.
Порок серця.
А я її не знав майже, хоч і по сусідству жили.
Та не те щоб по сусідству, а через дві хати аж,
а як баби Палажки покійної, царство небесне,
розвалюху до рахунку брати, так і через три.
А от городик їхній (п'ятнадцять соток усього
лишень) у мене за тином, котрим садок обнесено
(тин ще прапрадід мій плів, до слова, шість десятків
як-не-як вистояв, вважай). Малий такий городик,
більше й не було в них.
Чого, спитаєте?
Та от чого.
Як купили хату в Семена Пасічника (той у
Бурині квартиру братову взяв — брат депутат, у
Києві іншу має, жарт хіба?), так із сусідами його
Гуками не поділили той город, що коло хати, та й
геть не зладили з сусідами тими, хай їм усіляка
напасть із коростою!
Хіба ж Гучкою старою зладиш?
Як вийде ото на леваду корів виганяти, так усі
їй не такі, й усіх посилає, хай Бог простить, і в
Христа, і в Божу матір…
Ой лихо тому буде, хто їй та й шлях пильний
перейде!
Й перекотиполю всякому не поздоровиться.
Прокляне, і в душу наплює, і до сьомого
коліна прокляне, і двір бур’яном обросте, і скотина
зачахне, пропаде, і в городах лобода попре із
щирицею та хрін, колорадський жук картоплю
виїсть, а діти так дулі щоб у якийсь вуз вступили!
Так ото.
І се ж Гуки стрепенулись, самі Семенів город
засіяли, кажуть, наш буде.
Христин старий, Омелько Гуцул, сам із
Закарпаття родом, ще думав лаятись, так жінка
припинила — вона заслабла саме, кажуть, рак.
І остався їм лишень другий Семенів городик,
у мене за хатою та за садком, тином обнесеним.
Чого ж я ту Христину мало й бачив — не
робила вона на городі, ні весною не садила його, ні
влітку не сапувала, ні восени не вибирала.
Та трісне воно, здоров’я ж дорожче.
Жили собі й жили.
Одно тільки в тої малої було захоплення:
бур’ян на городі палити, тоді тільки її й бачив. Мені
казали товариші шкільні що вона змалку те
полюбляє, хто на хуторі її кого знав казали раз
ледве хліва сусідського не спалила, їй тоді мо’
рочків з п’ять було.
Та про неї багато казали різного, не завше й
хорошого, а я віри не йняв. Що ті хлопці тілько не
придумають на дівку чорнобриву наговорити.
Ото западе якому в душу, він і біситься: і така
вона йому, і сяка.
Сам же я вечорами літніми погожими в себе в
садку на гітарі вибренькував:

«Но не верю я тому, что говорят,

Все ребята сочиняют про девчат…»

Так і вважав.
І се ж тоді, тої осені холодної я одинадцятий
закінчував, курити почав, а од батьків ще ховався,
та все більше в садку.
Така тоді осінь була… Що літо холодне
дощове, що осінь рання. Ще з серпня повіяло з
заходу, і вечори аж морозні стали.
Казав хто: циклон, циклон… А я: ні, кажу, то
вже осінь.
Заворожила осінь золота.
А то саме бабине літо було, таке ж раннє, як і
осінь. Рано залітало павутиння, обплело все
навкруг. Казали: то перше бабине, ще й друге буде,
у жовтні. А я віри не йняв, ні, кажу, скоро зима.
І в день той, вірніше, увечері, я в садку
ховався, покурював. А Христя в себе на городі
бадилля палила та не берегла себе ніяк.
Лежать же ото купки маленькі, візьми ж і пали
собі, а вона ні, вилами їх вилами! І три величезні
купи збила, щоб було більше диму та пожару на
всю околицю, на все село.
Підпалить і снує між них, купин отих, так і
снує, і підкидає, і димом дише, та не кашляє, а наче
й легше їй дихати, легше, все груди розправляє і
чим дужче горить та кадить, тим ширше.
Може, в неї й серце тоді не боліло, одпускало
— так я думав собі.
Наче легше їй ставало жити, наче лікувалась
тим огнем.
А закадило на все село.
Ой закадило, закоптило, страх господній! Дим
на нижні вулиці попер — матінко моя!
Вадим конем додому верхи їхав, так ох і
матюкався, бо ж і кінь не йшов через ту стіну
димну! А корови ж як із паші плелися, так пастух
наш і голос зірвав, поки прогнав, таке риговище
зчинила скотина, що біс його бери!
А Христя й рада — дише, дише.
Червоне сонце, червоне; за тітки Олесі там
далі хатину спускається, за ялину її розлогу, і хмари
рвані поміж нього, і дим, дим, Христин дим скрізь.
Я ж курю, а до неї подружки приметелились
саме (мене не видно їм за яблунею), вони якийсь
дамський журнальчик приволокли, «Космополітен»
якийсь, і цвірінчать:
— А ти, Крістінко, на танці йдеш? Сьодні ж в
клубі дискотека!
 (Я один її Христею зову, та ще бабця
сусідська одна, а то всі — Крістіна.)
— А ти, Крістіна, краситься будеш? А можна
я в тебе лак позичу? А помаду оту, рожеву?
Та ще:
— А ти знаєш, шо Ванька Парасчин в Людку з
восьмого втріскався по самі вуха? Ой! —
цвірінчать.
А тоді:
— Тут, Крістіно, чуєш, така стаття, ось на
почитай. Про переселення душ, уявляєш?
Реінкарнація називається! Уявляєш, що душа твоя
може багато життів проживати, і ти, може, ким
другим в колишньому житті була, та ким
завгодно…
Стоїть Христя, стоїть, об вила обіпершись, та
на огонь зирить.
А диму того, так я ж кажу, вже заволокло й
півсела.

Тривога така зчинилась по всій Вкраїні, що

Господь сохрани!
Жарт хіба — Виговський під Конотопом з
татарами сим же літечком москалів розгромили, а
Іван Сірко, кошовий славний, всього Запорозького
низового войська отаман, начисто північну Татарію
розграбував і спалив.
Поки хан-бо, хан з Виговчиком московітів
бив!
Ой леле, світе праведний, таке зчинилось, що
Остапу й самому страшно.
Він, Остап, жалкував, правда, об тім, що сам
під той розгул не втрапив — їздив саме до матері на
хутори, бо та ж заслабла, а тоді ще з кумом у
зимівниках випили та…
Що й казати, прогуляв Остап літо-літечко
ясне, і то без ладу — коня пропив, воза пропив, усі
гроші до останнього червінця пропив, і свитку
пропив.
І хай тобі Бог помага тепер, як речив той же
таки кум Свирид.
«А можна ж… ой можна ж було, — міркував
собі Остап, — з паном кошовим та з товариством
так погуляти, та такого набрати, таких
коштовностей не лічачи нагребти в тій Татарії, що
світе праведний!»
«Дурень же я дурень, — міркував Остап собі,
— а раз дурень, то сиди тепер отут, на вершечку
могили одинокої в полі простим дозорцем, і лічи
денечки. Раз такий дурень!»
А що їх, ті денечки, лічити?
Спливло літо, настала осінь, рання,
прохолодна; морозно ночами стало, сумно.
І тут, на одинокій могилі в степу, думав Остап
Черничко про різне, про життя своє думав, про
вічність, що зирила на нього з глибоких
темно-синіх небес.
Закружляли скрізь павутинки бабиного літа,
залітали.
І так того дня лежав Остап на вершечку
могили половецької в степу, коло кострища, нікому
не потрібного, сухого.
Сигнального кострища.
І думав про різне, думав про хутори, матір
умираючу, сестру-вдову з двома малими дітьми на
руках, що у двадцять літ удовою стала.
Хоча хіба в такий час і дивно — в двадцять літ
вдовою стати?
Не дивно зовсім, а все ж пройняло його,
Остапа, як вона тоді співала попід вербами над
ставком на кладочці сидячи, тужну, мо’, навіть і
самоскладену пісню:

Верби, верби
Понад ставом,
Так я, мамо,
Й вдова стала.

Так поклав мій

Ясний сокіл
Сизі крила
В двадцять років.
 Сизі крила
Біле личко,
А надворі ж
Глупа нічка.

А над ставом
Верби, верби,
Стала осінь
Поверх греблі.

Аж і стала, сестро, — думав Остап.

А ще думав чогось про дурне, а воно таки, те
дурне, в’їлося в душу.
Ото як п’янствував у зимівниках з кумом, так
за звичкою ранком встав з похмелюги і за люльку
зразу вхопився.
А виявилось, неділя була.
Ну кум йому й повів байку:
— Негоже, — каже, — куме Остапе, ти
чиниш.
— А чого? — Остап йому.
Той же:
— Хіба не знаєш, як старі люди кажуть? Хто в
неділю до служби в церкві люльку палить, той у
наступному житті свинею стане. Або конем. Так
свині то ще півбіди — погодують та й заколють. А
коню весь вік хребет гни на хазяїна.
 І думав оце тепер Остап, як-то воно в
наступному житті.
І чим же ліпше, може, все-таки конем, а не
свинею?
«Хи-хи! — думав. — Що там той кум розуміє,
свиня йому та й свиня… Конем лучче — кінь хоть
своєю смертю вмре, а як козацький кінь, так іще й
нагуляється, загине і в славі почине, і по степу ж
літати любо, хотя й осінньому, тужному степу. Ех!»
З тими думками зірвався Остап з землі та й
крутнувся на одній нозі так, наче ото аби був конем.
І вздрів тут же вершників на низькорослих
конячках коло самої могили.
— Яничари! Ой чорт мене бери, яни… —
тільки й прошепотів та й змовк.
Впав.
Уп’ялась стріла колюча, отруєна, вляглась під
саме серце.
— Ой, як болить, як же болить! — стогнав
Остап, одною рукою за серце держачись, а другою
по кресало та по кресало!
— Тільки б підпалити! Тільки б успіть, поки
не здохну! А там уже хіба так і погасив. Там уже як
розгориться! — стогнав та вже, ба, й не стогнав, а
подумки, — сили полишали.
І оставалось з аршин доповзти всього.
— Ой поможи! — з останньої сили устами
поворушив. — Господи… Ісусе…
 Кольнуло ще дужче в грудях, не бачив, як
неслась орда під курганом та оминаючи його, як до
нього підлетіли — йому здавалось, що запалив він
трикляте багаття, бо ж он же він, дим, он!
Скрізь!
По степу!
І по білому світу!
А то ж і не дим був ніякий, а мана, мана
передсмертна, що застеляла йому погляд, і він
тільки й устиг дошептати:
— Христе…
І впав неживий.
І душа покинула тіло.

09.2009, Карабутове

Гефест і Афродіта

Над олімпійськими садами шумів серпень.

Гуділи бджоли і духмяно пахкотів мед.
Там, у низинах, кружляли густі хмари, сипали
назем дощ із майже осінньою прохолодою,
наводили смуток, а тут, угорі, було тихо.
Одинокий чоловік брів перед самим полуднем
запустілою вулицею не озираючись, поступ його
була тверда, впевнена — так крокують солдафони
на марші.
Перед скромним парканчиком чи чимось на
кшталт нього, всуціль обплетеним ще зеленими
гронами і стеблами винограду, чоловік спинився,
в’яло шаркнув підошвами, взутими в сандалії,
точно як служивий. Зайшов у розчинену половину
воріт, минув тінисту алейку, підійшов до дверей і з
силою грюкнув у них.
Хвилина — ніхто не вийшов.
Друга — теж нікого.
Чоловік розсердився і грубо, непристойно
вилаявся.
Затим двері одчинилися самі.
Непроханий гість минув одну кімнату, зайшов
до другої; там на постелі сиділа, закутавшись у
ковдру, молода, навдивовижу вродлива жінка; вона
сонно позіхнула і протирала очі.
— Чого не відчиняєш?! — гримнув чоловік, і
його голос відбився громовицею від стін.
Жінка стражденно скривилась і обхопила
рукою чоло:
— Та не кричали б ви, батьку, без вас нудить.
Спала я, — не бачите?
Чоловік презирливо окинув сидячу поглядом.
— Пила вчора? — процідив крізь зуби.
— Одстаньте, — кинула та і встала з постелі,
прикриваючись простирадлом.
Підійшла, хитаючись, до столика, схопила
посудину і зачала дудлити з горла важкими
ковтками.
— П’яничка, — просичав ще чоловік
злісно. — Дрина на вас гарного… Ет! — махнув
рукою. — Де Гефест?
— Почім я знаю? — мовила жіночка,
одірвавшись од питва. — В кузні, либонь, де ж
йому ще бути. Не те щоб законній жоні…
— Похмелитися налить?
— Чого ви, батьку, в’їлись? — гиркнула жінка
і вийшла до іншої кімнати.
— Чого та чого… — пробурчав чоловік, ще
трохи постоявши в самоті. — Того! — і вийшов на
задній двір.
У кузні було тихо.
Гефест напівсидів-напівлежав на ковадлі,
поклавши на нього руки, а на руки голову.
— А матінки, і цьому, трясця його матері,
спиться ловко. Гефесте! — гримнув чоловік, і стіни
кузні задрижали.
Гефест підняв очі.
— Ти хоч якого дідька? — мовив ще.
Гефест прочумався.
— О, добридень, тату! — мовив мляво. — А я
прикирнув злегка. Погода гарна…
— Не бреши!
 — Та я…
— Не бреши, вражий син! Чого спав? Одну не
розбудиш, і другий…
— Та… — Гефест жалібно так нахмурився. —
Її ждав цілу ніч, а вона явилась…
— П’яна?
— А яка! Ще й облаяла. То я в кузню й
подався, думав, попрацюю, і заснув оце аж поки.
— Мо, мені поговорить із нею?
— Та киньте! Поможе воно? Ми вже самі
якось…
Гість і сам скривився, проте так само, як у
домі, гидливо:
— Була ж любов… У вас…
— Була, та загула. Ладно. Кажіть, батьку, чого
прийшли. Є ж у вас справа, правду я кажу? Так не
заходите ніколи, шоб там провідать… за
життя-буття…
— Та все справи, та…
— Все. Ясно. Давайте без одступів.
— Ти, синку, цеє, — гість присів поруч, — ти
не ображайся на старого, воно справді і справи та
справи, та й забуду, бува, грішний, воно ж скільки
літ… А я заходить буду, даю слово… Ти мені ось
що… Кайдани мені треба…
— Начорта? — вилупив очі Гефест і
одкинувся назад — либонь, подумав, що
олімпійський самодержець просить зробити
кайдани для себе самого, бо одурів на старості літ.
— Та цить, не кричи, ірод! — розгнівався
Зевс. — Тут справа таємна, така, що іще до бунту б
не докотилась, а то буде наче як з тими, шо в
Тартарі й ми… А! То моє діло. Ти сюди слухай.
Треба такі кайдани змайструвати, щоб титана до
скелі прибить, і шоб він на них висів, і шоби ті
кайдани, як у них уже закуєш, так не зігнулись вони
на віки-вічні, ні поламало їх нішо і ніхто. Ясно тобі
чи ні?
— Та ясно, так де я вам?…
— О-о-т і подумай де, — Зевс поплескав
коваля по плечу. — Ти тямущий, щось та вигадаєш.
А я піду вже, — піднявся, — справи все. А ти
дивись мені! — пригрозив пальцем.
— Кого приковувати будем? — спитав,
іронічно всміхнувшись, коваль. — А то ж дивиться
треба…
— Прометея.
— За шо? — знов спантеличено вилупився
Гефест.
— О аспид проклятущий! — заволав Зевс так,
що, либонь, затрясся весь Олімп. — Сидять тут! —
підскочив до Гефеста, вхопив його за шкирки і
потягнув до вікна кузні. — Одна не прохмеляється
та коханцями своїми не намилується, другому
лишень залізяки його треба і більш нічого. Он
глянь, сучий син, униз за хмари. Шо там бачиш,
недоросток?!
— Там…
— Шо бачиш, питаю?!
— Огні.
— Отож бо, — Зевс пустив Гефеста, і той
грюкнувся на підлогу. — Тьху ти! — сплюнув. —
Пішов я. Дивись, дивися мені без абияк.
— Дивлюсь, — мовив Гефест, коли вже
Громовержець вийшов. — Вночі отримав по
зашийку, ще й зараз…
Піднявся й обтрусився.
— Не спать! — прикрикнув на себе, коли знов
підступила дрімота, і вийшов на подвір’я.
Зиркнув, мружачись, на сонце.
Тоді склав руки трубкою коло рота і зо всієї
сили загорлав увись:
— Гермес!
— Шо? — донеслось відти ледь чутне.
— Глухих повезли! — тихенько просичав
Гефест, а вгору гукнув ще: — Притаскаєш сталі
мені?
— Кого? — знов донеслось ледь чутне.
— Сталі, сякий-такий!
— Якої в чорта сталі?
— Хромованої, — криво усміхнувся Гефест, а
в небо закричав: — Середньої міцності, шоб можна
було кувать, і приблизно з третиною вмісту…
— Та і якого ж ти чорта розкричався, ірод
окаянний, на весь світ білий розходився! Та чи тобі,
падло, всі клепки твої чортові в кузні повибивало?!
Само хропло, як бидлина, аж до світу, а другим і
хвилини спать не дає! А шоб вас золи поспивали,
вражі! Шоб вам жизні ніякої не було і шоб вам при
Кроносі царствувать, сякі-такі!
Гефест розвернувся і вздрів свою Афродіту,
що виглядала з вікна будинку, так само
прикриваючись простирадлом, і горлала на всеньку
вулицю:
— Та чи ти вчадів там у себе в ямі, недоумок,
чи оглух, може, з своїми молотом?! Заткни пащу й
не кричи! — Афродіта перейшла вже на вереск. —
Якого чорта піднімати гам, наче на яку войну,
їй-бо!
— Шо? — донеслось ледь чутне Гермесове.
— Нічого! — махнув рукою Гефест і показав
пальцем зразу на Афродіту, а тоді вгору на
Гермеса. — Поспілкуйтесь ось, — кинув і пішов
униз вулицею.
— А матінки, божевільня яка! — зітхнула,
зиркнувши через паркан Феміда, що мешкала з
Гефестом і Афродітою по сусідству.
Поки крокував вулицею, Гефест усе думав про
вогні внизу і Прометея.
«Дивно, — думав він. — Дивно, що Зевс так
розлютився. Право слово, дивно. Ну, дав Прометей
вогонь, вкрав Прометей вогонь… Стій!»
 Коваль зупинився:
— От сучий син, та ж він його в мене з кузні
потіг, коли я у Зевса з Герою в палаці з Ареєм
навкулачки махався за Афродіту. Коли вони мені в
сітку попались. Ага. Весь Олімп іржав, а я,
дурень… Чи не тоді? Чекай-чекай!
— До кого ти, Гефесте, балакаєш? — почув
коваль приємний голос і озирнувся.
Поруч стояла заможно, але скромно вдягнена
жіночка, усміхалась до нього.
— Здрастуй, Гестіє, тобто, тітко… Ні до кого,
я цеє…розмірковую.
— Знаю я твої міркування. Афродіта знов
загуляла?
— Та ідіть ви! Дістали вже! — Гефест
розвернувся було йти далі.
— Та постій ти! — почув.
— Шо таке? — озвався.
— Що у вас не ладиться? Давай я поворожу…
— І-діть к чо-рту, — по складах проговорив
Гефест і покрокував собі далі.
Доки він докульгав до низин Олімпу,
надійшов уже вечір.
А треба ж іще було спуститися в основу гори.
Коваль поспішив, але на тому підсковзнувся і
впав, то ж вирішив іти повільно.
Нога дуже розболілась у коліні.
Він ще трохи прошкандибав, а тоді присів на
якийсь валун і голосно позвав:
— Цербер, Цербер! Фіть-фіть! — посвистів.
Гора загриміла.
Важкий тупіт пса лунав зовсім поруч.
Над ковалем схилилась одна з потворних пик
зі здоровими такими іклами.
— У-у-у, псина! — усміхнувся Гефест і
посмикав Цербера за щоку.
Той легенько заскавчав.
— Добре, давай вези мене до хазяїна, бо не
дойду.
Гефест ухопився за шию собаки, і той його
доніс таким чином аж до одної з невеличких приток
Стікса.
Там виднілась згорблена постать Харона з
веслом.
— Уже ждеш? — спитав єхидно Гефест.
— Ну а шо ж, — знизав плечима Харон, —
були відповідні вказівки.
— Угу, — кивнув коваль, — вказівки… Аїд?
— Теж жде.
— Руда?
— А ти думав?
— Попливли.
Як пливли, Гефест довго дивився на червоні
відблиски по стінах ущелини, де протікав Стікс.
Дивився й не кліпав.
Довго дивився.
 Внизу гув Тартар і було млосно на серці.
Коваль непомітно для Харона захитався і…
Стрибнув у чорні палаючі глибини.

— Ну! Розлупуйся давай, хлопче!

Розчумуйся! — чулося Гефесту.
Навкруг одна тьма.
— Хто тут?! Хто тут?! — злякано кричить
коваль і махає руками.
— Тихо! Та цить ти!
— Хто тут?
— Аїд.
Гефест замовкає.
Навкруг одна тьма.
І мовчанка.
— Що ж ти, хлопче, Стікс-бо, — мовив той
самий моторошний голос. — Там руди нема.
— Та я… — виправдовувався Гефест, —
голова щось закрутилась.
— Ха! Голова… — сміх Аїда був ще більш
жахливий за його звичайну мову. — Самовбивство
тут не поможе, Гефесте, тільки ускладнить. Ти що,
хотів би, аби вона побивалася за тобою цілу
вічність? Ненавиділа себе? Чи сама у пориві жалю і
незносимої любові теє?… Га, Гефесте?
— Хто — вона?
 — А кого ти звав у напівзабутті, коли ми з
Хароном тебе витягли?
— А кого я звав?
— Афродіту.
Гефест промовчав трохи, а тоді повів опалим
голосом:
— Вона б тільки рада була. Не любов ніяка, а
ненависть всепоглинаюча. Вона каже, що я її життя
загубив. Та й я хороший… Гриземось одно. Їй було
б краще без мене.
— Це неправда, хлопче. Вона тебе любить.
— Коханців вона своїх любить та горіляку.
— Ні. Коханці — то таке. А горілка лише
через біль душевний. Вона так само дума, що ти її
не любиш, отож і болить їй, нещасній.
— Маячня це все!
— Повір. Мені тут видніше зі своєї тьми, ніж
вам усім з вашого Олімпу. Іди забирай свою руду.
Гефест вийшов туди, де миготіло тьмяне
світло, скинув мішок з рудою на плечі і подався по
горі своїм ходом.
Була вже глупа ніч.
Коваль сяк-так докульгав додому і виявив, що
Афродіти немає. А йому ж так хотілося з нею
поговорити. Вирішив, що почекає, бо ж робота
через душевні переживання валилась із рук.
Посидів з годину — приволікся Арей.
— Куме! — кричав у вікно. — Я оце до вас…
Давайте сядем вип’єм… Я…
«Вмеканий», — розсудив Гефест.
— Якого чорта ти притаскався? —
процідив. — Ану к таким-то чортам, бо, їй-бо,
морду наб’ю!
— Куме, ви шо?! — промимрив бог війни. —
Ви шо, куме, за Афродітку досі в образі? Та ви шо,
куме?! Та я ж кажу й тоді казав, — нічого не було,
куме! Вона ж сестра мені, ви шо!
— Я тобі, падло, зараз розкажу за Афродітку,
чмо ти таке! І ще згадаю, як ти її під Діомедів спис
підставив, падло ти!
— Та ви… куме, ви шо?! Та мене Афінка,
сучка, підговорила. Та я сам тоді ’д неї натерпівся.
А Афродітка сама винувата, шо полізла, правильно
їй старий казав, нічого лізти у войну, хай ото
женить собі…
— Так, ану де се мій молот?
— Куме! Куме, тихо! Держіть себе в руках!
Поки Гефест бігав у кузню за молотом, Арея
вже й слід пропав.
Зате прийшла Афродіта.
Гефест почув з вулиці, як грюкнули двері в
домі.
— Люба, — крикнув він, — то ти?
Почув у відповідь тільки жалібний стогін.
— Кохана, що з тобою? Я зараз прийду!
Забіг у господу і вгледів її лежачу на постелі
— все тіло в порізах і в крові.
— А боже, люба, що то?! — зойкнув Гефест і
кинувся до неї.
— Бач, — мовила вона стражденно, — об
трояндові колючки порізалась. Отак ото й живу все.
А вони гигочуть і гигочуть. Нічого смішного, чуєте!
Нічого смішного! — закричала, дивлячись у стелю.
— Болить? — співчутливо спитав Гефест. —
А мо’, що прикласти, чи позвати, мо’, Аполлона?
— Та ні, я його бачила, він мені мазі якоїсь
дав, од того проходить. А ти що?
— Арея тільки-но ледь не побив.
— Так йому, гаду, й треба!
— Та втік. А це, чуєш, Зевс загадав кайдани
зробить.
— Собі, чи шо?!
— О! Отож і я так зразу подумав, а бач, ні,
Прометею.
— А… Так а так чим займався?
— Та ж по руду до Аїда ходив.
— Цілий день?
— Ну я ж поки докульгаю…
Афродіта легенько смикнулась і поклала руку
на хворе коліно Гефеста.
— Вибач, — мовила тихо.
— Та нічого. Про тебе думав.
— Правда?
— Угу.
 Помовчали.
— Їсти будеш? — спитав Гефест.
— Та ні, дякую. Не голодна. Спати буду.
— А, ну тоді зараз я тебе вкрию.
Дістав ковдру і закутав у неї Афродіту.
— Спи, — мовив. — На добраніч.
І рушив до виходу.
— Гефесте! — окликнула вона його.
— Що? — мовив він, спинившись.
— І тобі на добраніч, — усміхнулась богиня.

У кузні Гефест цілу ніч плавив руду.

Перетворював її на метал.
Кувати сьогодні не брався — щоб не збудити
дружину, а плавив так натхненно, як давно того не
робив. Йому все ввижалась у розплавленій лаві
Афродіта, оте її усміхнене прекрасне обличчя; він
сам усміхався і не жалів на ділі усіх своїх божих
сил. Чесне слово, над ранок вийшов такий чистий,
міцний і надійний метал, такі файні заготовки, яких
Гефест не робив протягом усього свого життя.
— Оце вже будуть кайдани так кайдани! —
дивувався він своїй роботі.
— Овва! — раптом почув за спиною
тоненький голосок.
Обернувся.
 У дверях кузні стояла Афродіта, обіпершись
об стіну і склавши руки на грудях; була вона в
легкій тоненькій накидці, розпатлана, загалом, так
прекрасна, що Гефестове серце не витримувало
щему.
А ще до того богиня доброзичливо всміхалась
ковалю, так, як учора, або навіть ще більш щиро.
І од того серце рвалось на шматки.
— Я кажу, блищать як, — мовила Афродіта
приязно і показала пальцем на ковадло, — твої
бруски.
— А це! — всміхнувся Гефест. — Це на
кайдани! Такі файні вийшли, право слово, легкі й
витончені, бруски ото, еге ж? І на дотик приємні.
Теплі навіть.
— Можна помацати? — обережно спиталась
Афродіта.
— Ну звичайно, серденьку, — зрадів
Гефест, — візьми.
Афродіта підійшла до ковадла і взяла один із
брусків. Потримала в руці.
— Овва! — вигукнула. — Справді! Хочеться
доторкатись і доторкатись.
— Геніальні кайдани! Надреальні кайдани! —
піднесено шепотів Гефест. — Чуєш, це будуть
найкращі ланцюги в світі. Кайдани з кайдан!
— Ну звичайно, — усміхнулась Афродіта, —
бо ж ти в мене найкращий у світі майстер. І взагалі
найкращий у світі. Мій!
І вони міцно обнялись у цьому пориві любові.

Осінь близилась до олімпійських садів.

Вже не так гріло сонце і не так співали
пташки, хоча найбільша серпнева спека ще, либонь,
була попереду.
Гефест уже докінчував кайдани для Прометея.
І йому в цьому навіть допомагала Афродіта,
щось подавала, щось підносила, просто стояла
поруч і розважала його якимись дурними
олімпійськими плітками.
Вони дуже зблизились за цей час, наче навіть
дужче, ніж за всі роки подружнього життя.
Вони наново стали, як у юності,
прогулюватись олімпійськими садами попід руки і
називали один одного «коханий», «кохана».
Врешті вони зізнались, що все життя любили
тільки один одного, більше за все на світі любили і
просто побутові клопоти збивали часом оту їхню
любов.
Але тепер усе буде по- іншому, казали вони
собі, геть по- іншому. Тепер усе буде добре. Тепер
ми не осліпнемо, не втратимо один одного. Ми
любитимемо один одного до скону літ.
Так, то були для них справді щасливі деньки.
 Увесь Олімп заздрив їхньому щастю («Он
глянь! Глянь! Ти глянь на голубків, — злісно
сичали Гера з Афіною, — наче цвіте! Неначе
молоденькі! Ой же ж сучі діти!»), і всі земні
майстри могли б позаздрити кайданам, котрі
змайстрував Гефест.
Усі земні і олімпійські майстри.
Так от раз коло підніжжя Олімпу випала роса,
і Гефест через те ніс Афродіту на руках, щоб вона
не намочила часом босі ніжки.
Він її ніс, а вона його обіймала і часом ледь не
доводила до падіння, цілуючи в губи і в чоло, в
щоки, у все лице.
Обоє вони голосно сміялись, Афродіта
погойдувала ногами, Гефест удавано підковзувався
і кричав:
— Упущу! Їй-бо, впущу, не донесу!
— Любий! — усміхалась вона йому.
— Люба! — усміхався він.

І їм було зовсім не видно тих двох постатей,

що спостерігали за ними з вершин Олімпу.
А між тим один з тих двох був міцний
статурою чоловік із вишколеною ходою солдафона,
а друга була жінка.
Заможно, але скромно вдягнена жінка.
 — Ну мо’, ще трохи подержать? Га, Зевсе? Ну
хай полюбляться ще, скільки їм того щастя? —
казала жінка.
— Та досить! — роздратовано махав рукою
чоловік. — Хорошого потроху. Він уже зробив своє
діло, кайдани ж бо готові. Чудові кайдани. Недаром
я пішов на цю авантюру, ох недаром, Гестіє! Воно
того було варте. Ото тільки Аїд, наволоч,
утридорога взяв за те, що усипив його таємно, ну,
щоб зіллям напоїти. З цією ж то простіше, а з тим
треба було тишком, щоб не запідозрив нічого. Ну і
ти теж, сестричко. З трояндами гарно придумала. З
маззю від порізів. Зілля свого намішала і Аполлону
дала. Ет! Хитрі ми, правда ж?
— Хитрі, Зевсе, таки хитрі. Але все ж… Хай
ще, мо’, хоч днів із два полюбляться? Знову ж таки,
і підозри менше…
— Ну хай. Але тільки два дні!

2008 р. Ніжин

Проводи

— Ой і куди ж се ти намилився, ясний

соколе! — горлала Олена на всю околицю, а Петра
ж її як всадили в «Жигулі», так і бачили аспида:
одтарабанили в воєнкомат курною дорогою між
боліт.
— Служи харашо, синок! — пихкав услід
самокруткою дід Свирид, а Олена ще довго
метелялась сухуватими трав’янистими покидьками,
доки не звалилась урочисто в придорожній кювет і
задрихла там тихим сном праведника під мирним
українським небом, а верби і тополі обабіч сього
тернистого шляху (та ще чогось явори, осокори,
вовчі ягоди і ще всяке сміття) стали над нею, віттям
затріпотали і тугою прощання залоскотали
православну душу.

— Якшо не люблять нас,

Красівих і прекрасних… —

доносилось із шалаша причудливе сплетіння

автентичних голосів, підголосків, примочок,
процесорів, синтезаторів і підгавкувачів баби Дуні і
баби Ізаури, гордої однофамилиці славнозвісної
рабованої — завших проводних і свайбових
лабухів, що вміли грать на всьому включно з
іменною гітарою Джиммі Хендрікса з
Лондонського музею хард-рока, яку баба Дуня
буцімто навіть тримала в руках в часи своєї буйної
студентської юності:

— Якшо не люблять,
То хай ідуть в п…!
 Батько солдата Петра нагло і безбожно бухав
у клуні, як і вчора, і позавчора, і все своє свідоме
житіє бухав.
Мати ревла під літньою кухнею і знічев’я
розмішувала сльози, соплі й слину з недоїденим
бідоном олів’є.
Брат солдата Вася намагався засобачити
CD-диск у касетник і кричав усе з учорашнього дня:
— Щас поставлю фіфті-цент, так ви випадете
шантрапа!
Сестра солдата Анжела (підпільна кличка —
Маня) клеїлась до якогось глухонімого городського
фраєра, невідомо чийого родича:
— А непоганая погодочка, чи не правда лі? —
усе нашіптувала йому на вушко, обмазуючи
півморди тушшю з рідких обскубаних вій — І ви
таке, я бачу, нє любітє жлобських вєчерінок. Ох і
достали вони міня…
А все то через те, що в куркуля Веніаміна,
жида і орендатора, відітє ль, не хватило місця в
«Жигулях» на всіх родичів, бо нада було везти
якихсь квочок у райцентр.
В основному ж народ бухав, блював, співав і
розтлівався на всі сторони, поки не прийшов час
доїть коров і в хазяйок проснувся, сука, основний
інстинкт, од чого ті тут же протверезіли і чкурнули
додому по дійниці.
За тим всі жителі Грасівки прокинулись у
жахливому похміллі. Навіть ті, хто не пив,
відчували свинцеву важкість у голові, різь у
шлунку, нудоту і дурноту.
На леваді серед біла дня, при всьому чесному
люді скромні селяни шукали шмотки, зірвані з себе
в збудженні оргії, порядні жінки шукали чоловіків і
дітей, зовсім чужі один одному люди в жасі
вивільнялись з найінтимніших обійм, знайомі,
сусіди, подружжя раптом публічно виявлялись один
перед одним в самій відвертій наготі і т. д. і т. п.
І тільки Олена, не дивлячись на всю ту
срамотєнь, продрихла до обіду під завбачливими
вербами і тополями, тоді піднялась на коліна,
обхопила голову руками, в припадку нудоти і
епілепсії посмикалась трохи вся, помолилась на
схід сонця, поправила русу косу, начіпила в неї
стрічку голубу, за тим підвелась уже зовсім і
побрела пильним шляхом в бік опалих дібров на
обрії; при цьому її стогін, віддаляючись, все чіткіше
давав знати, що дівчина намугикує між тим під
носа:

— Боже храни королеву

І її фашистський режим, —

рядки з одноіменного шлягера популярної

формації «сексуальні пістолети».
По тому далі, як Оленина постать стала
невидимою неозброєному оку, її мотивчик змінився
на чутий, до болю знайомий, всмоктаний із
молоком матері рідний і калиновий «ту-ру-ру»
легендарної української народної пісні «Анархія в
Сполученому Королівстві».
Дід Свирид же, той самий старий і зачуханий
чмошник, що цілу ніч забивав солдату Петі башку
всякою геополітичною сранню, крутнув головою на
всі боки, уявно помахав Олені рукою і мовив
тужно, підкурюючи «Приму класическую»:

— Можна все на світі

Вибирати, сину,
Вибрати не можна
Тільки Батьківщину.

2009, Карабутове

Ярчук

Холодна зимова ніч вкрила хутір.

З вечора ще нічого було, а се знявся і поніс
сніговій з колгоспного поля вниз в долину кучугури
та й окутав ними Нехаївку всю, і навіть садочків її
охайних не видно стало, ні хат, ні дороги з хутора
на Роменську трасу, лиш тополі над нею
худорлявими тіньми стояли та зорі об них
чіплялись далекі.
І вся єдна вуличка хутірця над водосховищем,
вербами обнесеним, спала, і верби спали,
повмерзали віттями в кригу; а там під кригою —
щуки, коропи, окуні — і все заснуло, і хутір заснув,
і лиш гуло, гуло, гуло…
І несло ярами й балками в ніч далеко-далеко
до самого Жовтневого села чи й Дубов’язівки
мертвими взиму колгоспними нивами і лісосмугами
вздовж них, і болотом осушеним, гаями самотніми;
нагнав грудень сну і сам спав.
А все ж не всіх поборов.
Коло майже самого краю Нехаївки мерехтів
вогник — то світилось у Бондарів в хаті.
Мати й дочка самі жили, хлопець ще в них
був, та в армію саме забрали, то ж поки впорались
із хазяйством так і ніч стала, та ще й корова тільна
— сеї ночі або хіба взавтра теля ловити час.
Старий Бондар два роки тому вмер од раку
легені — він в шахті працював на Донбасі, доки
сюди перебрався — надихався вугільного пилу.
Остались же вони втрьох, а тут і Олегу в
армію, а Юля саме школу закінчувала.
Якось кріпились поки.
А се мати вийшла в хлів до корови зиркнути, а
Юля з-під ковдри тут же — шмиг! і ручку старої
«Весни» крутнула, скинула додолу ганчірку з
малюнком Останкінської телевежі — замиготів
екран. По хаті в них убого і протяг гуляє, дівчина в
материн светр закуталась, а все ’дно холод, хитнула
кучерями, здригнулась.
— Де ж воно? Де? — шепоче дівка — Ну ж ти
залізяко! — стукнула долонею по коробці — Нема?
— Що ти, доню?
То мати зайшла з вулиці, Юля й не почула
коли. Вона в куфайці обдертій коло дверей, а й
постаріла ж як.
— Може, мам, — Юля знітилась — думаю…
Покажуть сей Афганістан.
Мати змовчала трохи, тоді зітхнула ледь
чутно, а ще перегодя:
— Пізно, Юлю, хай завтра ввімкнеш.
— Та ж, мамо, — Юля підвелась, — два
місяця листів нема, а то часто писав. Я думаю —
знов чомусь знітилась. — Ось згадай, вже скоро
Новий Рік а нам… І ялинки ніде… Цей. То ж Олег
принесе, поставить… Як тата не стало, так і Олег.
Мати ще довше змовчала, а завірюха била в
вікна.
— Йди, доню, спи — каже тоді. — Він
зламався либонь, бач же… — понуро кивнула в бік
телевізора — Йди.
Юля опустила очі, пройшла до ліжка, окинула
ще поглядом бездумним запліснявілу, майже пусту
кімнату.
 — Так а чи є телятко? — спитала в мами.
— Ні, нема — крутнула та головою — Зате —
всміхнулась легенько — Дінга там привела.
— Правда? — зраділа Юля і тут же пірнула в
мамин светр, що досі держала в руках, тоді до
куртки потяглась.
— Так а скільки цуценят? — допитувалась —
А на колір? На колір які? Ось я гляну. Багато
либонь. Вона ж як оклецок була.
— Та ні, — одповіла мама тихо. — Один.
— Один?
— Угу.
— Песик?
— Угу. Ярчук.
— Як то?
Юля вилупила очі.
— Ідім подивишся, — одповіла мати.
Вийшли в мороз і в ніч, в холодний грудень, в
забутий хутір.
Дінги в будці не було — стояла поряд неї і
трусилась на морозі.
— Чого вона, мам? — спитала Юля. — До
малого не йде?
— Боїться.
— Чого?
— Ярчука. Іди, іди сюди мій маленький, цу-цу
— мати нахилилась до будки і видобула відти
темненький кудлатий клубочок.
 — На, дивись.
Юля взяла в руки і підняла трохи,
роздивлялась.
А собача між тим було не сліпе.
Зиркнуло на дівку спідлоба сумними очима і,
позіхнувши трошки блиснуло в грудневу ніч
вовчими іклами.

2009, Ромни-Карабутове

Ой ти, Дунай, не шуми

(дзуйхіцу)

«Тільки і можу сказати — шкода, що

книга моя побачила
світ…»
Сей-Сенагон.

Електричка мчала до станції Дарниця що під

Києвом. Сніг був лапатий, заліплював вікна,
забивав у тамбір, набивався у всі шпарини. Його
несло над безлюдним, безбарвним полем і
лісопосадками і світ, світ навкруг взаправду ставав
білим. Електричка мчала повз одинокі платформи в
полі, завалені снігом хутори. Електричка несла в
собі один чи два десятка живих душ, трусила
перегонами; заплітала сонну зиму як дівка на
виданні стрічки в косу і співала, несла свою журну
пісню до надвечірніх дворищ у далеких селах.

В Роменському районі той серпень видався

спекотним. Навіть листя на тополях придорожніх
в’яло і гибло, ставало непотрібним у такому літі.
Пекучий серпень, житній. Жнива в розпалі (хоча в
недолугих колгоспах лише починаються) а
поодинокі селяни обабіч гамірних автострад
вовтузяться з сіном. Попередні дощові місяці
спаскудили сіножаті, дощовий липень і серпень. В
самих Ромнах сухо, асфальт пекучий, парки з
обгорілими кленками й тополі по обочинах ще
рятують; в квартирах починаючи з 5-го поверху
жити неможливо. Та й пустіє місто — розбрідається
по придорожніх селах (скільки їх в Роменському
районі? — одні назви: Дзеркалька, Озеро, Зелена
Діброва — по придорожніх знаках взнається
Україна) хто далі на південь до Чорного й
Азовського морів через всю ж Україну — Полтава,
Запоріжжя, Херсон. Там маленькі приморські
містечка — Геніческ, Щолкове; тихі, охайні, видимі
тільки в сезон відпусток, а зимою мертві, запустілі.
Але що про малі міста на узбережжі — є й великі, а
чи не один біс — тут Ромни. Видиме й влітку, й
восени, і взимку, і на весну, хоч од того й не менш
забите. Ромни — маленький давній райцентрик, і
там є психлікарня.

Іван Григорович став часто й безпричинно

хворіти на нежить. В вікні плило хмарне небо, десь
за хмарами лив мертве світло місяць, лив і не
доливав до землі, корчились в передсмертних
агоніях світанкові зорі.

Іван Григорович думав про це нудне місто,

його невеликі обдерті парки, скверики, вулички,
лавки для лайливих пенсіонерів і шмаркатих
підлітків ввечері, маршрутні зупинки і будівлі
виконкомів, нікому не потрібні пам’ятники і
обписані шпаною паркани військових частин
регулярної армії.

Хутір був похмурий, моторошний, на березі

водосховища між заростей і заболочених ярів,
одним боком до колгоспних полів і траси
Конотоп-Ромни.
Я не пам’ятаю як він звався.
Там на хуторі всім завжди снилось щось
страшне.

За селом Шевченковим, за самою автобусною

зупинкою і поворотом на СМТ Дубов’язівка обабіч
дороги над крутим спуском тяглися в небо бозна й
коли посаджені тополі.
Тяглися вони й тієї ночі.
Угору тяглися, до зір.
Там униз, коло мосту через мутну річечку в
давнину нібито втопилась молода дівчина. Через
нещасливе кохання втопилась і стала чи то мавкою,
чи болотницею чи ще яким річковим духом,
примарою між верб.
Кожну місячну ніч у липні, над річкою і
долиною боліт, над прибережними дібровами
ширився її тужливий спів з надривом:

На святій неділі
На білій березі

Ей рано, рано
На білій березі
Сиділа русалка
Да питала літа

Ей рано, рано
Да питала літа

Чи бувало літо,
Чи ще не бувало?

Ей рано, рано
Чи ще не бувало?

Ой я молодая
Літа не вгадала

Ей рано, рано
Літа не вгадала

Мене молодую
Горечко приспіло

Ей рано, рано
Горечко приспіло

Горечко приспіло
Гулять не пустило

Ей рано, рано
 Гулять не пустило.

Там на тому місці вже розбилось дві фури —

обидва водії — наглухо, стоять охайні пам’ятники
над річкою, а це неподалік розбився хлопець на
мотоциклі.
Мовилось, правда, в народі що дівчина —
вигадка не більше; нібито прокляте місце, через те
що землю для укріплення мосту використовували
з-під зруйнованого комуністами храму.

В глуху, моторошну ніч коли повний місяць

лише коли-не-коли визирав з-за розкуйовджених,
кудлатих хмар що то рвались в клоччя над землею,
то сипали на її поверхню дрібний мокрий сніг
наперебій з мрякою, над мертвим, обнесеним
колючим дротом містом Прип’ять кружляла
вурдалача зграя.
Упирі добре виділи крізь ніч і кровопивця, що
летіла на чолі свити, довго і вдумливо задивлялась
на захаращені, оброслі бур’яном, засипані снігом і
залиті дрібним дощем вулички міста, його сквери і
площу його, мертві очі розбитих вікон поверхівок.
— Тут буде наша перша твердиня, владичице
— пояснював між тим один — відси ми
вирощуватимемо легіони.
 7

Шишиг особливо багато в заболочених лісах

мого рідного Полісся. Маленькі злісні жіночки з
довгим чорним волоссям, одна з них жила в мене в
берегах в селі, я її знав. Вони некрасиві, шишиги, і
від того страждають. Дуже жорстокі стають. Їх
реально дуже багато на Поліссі. А ще ці вологі краї
притягують водою нічниць. Нічниці завше літають
над водою.

Сновиди — один з різновидів живих мерців.

Кожен до кого торкнеться сновида трохи вмирає в
собі. Вони зручні. Коли декілька їх помістити в
натовп то натовпом легко керувати через цих
мертвяків. Буде холодна зима і мерці прийдуть. Вас
всіх завороже заметіль. Местиме, местиме.
Завірюха вона жива. Родич вогненної жар-птахи зі
снігу і вітру. Заметіль буде летіть Києвом і глухими
хуторами. В ній мерці поведуть вас.

Ти, люба, пам’ятаєш у нас в кінці городу

гайок?
Пам’ятаєш там тим літом мавки грали, а ми
дивитись ходили?
Ти ще мені казала — страшно, страшно що в
них ззаду нутрощі видно.

10

І з синіх небес невідомо звідки впали міріади

чорних крилатих тіней.
З величезними чорними крилами як в кажанів,
самі як примари, падали на натовп.
І падав натовп на холодний асфальт бо було то
все холодним літом, холодним липнем.
Крилаті тіні хапали кожну людину з натовпу,
кусали іклами в шиї і впивались у їхню плоть, у їхні
артерії, в їхні кровоносні судини, в їхні серця і
душі.
Пили! Пили! Пили!
З цьої країни.
З цього народу.
З цього райцентра.
З холодного літа і такого ж холодного липня.

11

У нас правда на хуторі школи не було і я

ходив кожен божий день пішака з 4–5 км через
болото осушене, окутане вранішнім туманом
болото де чувся кваків жаб і з рівчаків стирчали
очерети, де верби намагались втоптати свої накриті
безсоромно розпатланим волоссям лики в зчорнілій
од мулу воді.
Там на болоті в туманах снували
принюхуючись до різних запахів травневого ранку
хитрюги лисиці і вовки з ближніх лісів.
Ох і багато ж там було вовчиськ!
Ми, пацанва, з уст в уста передавали кожен
навчальний рік моторошну легенду про те як вовки
восени зжерли учительку з сусіднього села.

12

А я вовків не бачив ні разу; лише раз бачив

лиса, та не на болотах а в селі і був він недужий на
сказ, блукав вранішніми вулицями, лякав сонних
людей («Укушу!») доки його не розстріляли з
двостволки а потворний трупик спалили.
Мені тоді довго снився той лис і я навіть їздив
до бабки шептухи в Полтавку виливать переляк.
У почорнілій тарілці на дні котрої, як зараз
пам’ятаю, була комуністична агітація якихось
років, вилився розплавленим воском похмурий і
розстріляний лисячий лик.
 13

І хоть погоджуйтесь хоть ні — лажа усе та й

понти-понтами, і лінійки під школою, і дискачі в
клубі, і на роботу мотаться «сутки через двоє», і в
поліклініці тирчать на вихідних, і в отпуску сіно
косить як літом, або корів з паші гнать, на рибу
їздить через два села курною дорогою в поле, або
до Свєтки своєї вечером ходить, стирчати під
двором на лавочці як у вересні летить пожовкле
листя, падає додолу і рано сходять сутінки чи як
дощ драний ушкварить по шиферних дахах молодої
вулиці (83-року забудова) а по трасі машини:
шух- шух, бряжчать капотами і світять фарами у
пітьму. Та ще ж приміські електрички (тутечки
недалеко магістральна гілка) стрясають землю
холодними осінніми ночами і спить хутір під
зорями і собачим гавкотом коли тобі спать не
можна, коли ти не заснеш, і коли полуніч, і коли
одграє гімн.

14

Є така народна бодяга — в деякої дівчини

вмер коханий і після смерті став до неї приходити
ночами. Ото так в якусь ніч явився й каже —
Поїдеш до мене на гостину? Поїду — отвічає вона
йому. Тут вже як в Шеви — «А на третє серед степу
тупне кінь ногою». Вони ж на того коня і в чвал!
Каже він їй за тим ще таке — не хрестися дивись
мені і не обертайся щоби там не вило, не скавчало.
Та і заспівав під носа:

Місяць світе
Чи не страшно тобі?
— Не страшно — вона йому.

Далі їдуть, він знову піє:

— Місяць світе,
Мертвець їде.
Чи не страшно?

— Ні.
І утретє спитав.
І у третє — Ні.
Приїхали, а там — могила розрита.
— Заходь — каже — на гостину.
Отак я одної погожої осені вчився собі в
тихому Ніжині на викладача української мови — не
довчився, чесно скажу, але згадати є що.
Один лишень такий спогад повім.
Жив трохи на квартирі в віддаленому районі
міста, маршруткою 15–20 хвилин до центру.
Вересень а чи жовтень вже був не знаю. З пар їхав я
собі на отакій маршрутці в четвер по обіді, а рік же
той неспокійний видався.
Ну що й казати — рік голодомору.
Ми в універі суперечку притіяли, вже й не
згадаєш — політика одна.
А тут їду і маршрутка хід припиняє й
припиняє.
Я в собі — згадую, думаю.
Думаю як у нас у Конотопі транспаранти —
тьху! біг-морди вішали з мертвяками по обочині
дороги (на фотці мерці по обочині і біг-морда на
обочині).
І як у школу я до друзів заходив — дошки, а
на них мерці.
— То не 33-тій, то Поволжя — кинув хтось.
Не один хрін?
Моторошно.
Та ж і:

«Наши отцы никогда не солгут нам,

Они не умеют лгать,
Как волк не умеет есть мясо,
Как птица не умеет летать…»

Маршрутка вже не їде майже, стоїть.

Я до сусіда попереду — що то воно?
Він:
— Похорон спереду виїхав — обганять не
можна, переждем поки на цвинтар поверне.
 А там, на Гуньках, цвинтар недалеко —
думаю ось-ось поверне, а ні — не поверта; на такій
швидкості не так і близько виявляється.
І плетемся — водій двері відчинив бо душно
— за нами ще колона, автівок 10–15 чимчикує і в
салоні — в кожного діло, кожен швиденить кудись,
а тут завмерло життя 10–15 штук транспорту
проваджає того мерця в його останню путь і людей
десятка 2–3 ще до тих родичів-знайомих — пливем.
Заледве плентаємся.
Так же й країна наша.

15

А воно ж погожа осінь в Батурині грала то ж і

защемило Василеву душу.
Хата їхня убога наче садком обнесена скрізь, і
там вишні і сям і яблуні в вікна зирять та пожовтіло
все, а на вулиці тихо.
Вечоріє саме.
Верхових двоє промчало по пильній дорозі
попід тином та хтось з сусідів гухнув чи то дверима
чи мо’ лядою та й тихо стало.
Лише пориви вітру, та де вітру — вітрюги,
несподівані зірвуться час од часу та прошелестять
соломою стріх та тополею придорожньою тут же
коло кладки.
 16

А Йван і не знав того всього.

І сим вечором погожим осіннім не взнає, одїде
од свого засипаного зжовклим листям двору за
осавулом з полку, озирнеться на шляху — осипався
сад, осунулась хата ще й не мазана сей рік,
постаріла його дружина перед Богом.
— Постаріла — подумає.
А тин протрух де-не-де та мохом узявся, та ще
й дощ заморосить на вечір, затягне все мрякою і не
видно стане перегодя ні жони, ні біластої хатини в
долині, лише тополі вершечок виднітиметься та
окличе пан осавул:
— Чого це ти, козаче? Не відставай! — і поїде
Йван.
А Хівря стоятиме під дощем-мрякою, під
старою материною хатою, зиритиме на шлях.
Тоді привидиться їй наче й не було того
всього, наче хата не стара і вона дівка, і мати жива,
і їде Йван у свій отой перший похід, наче тоді сім
літ тому і дитина в неї має народитись.
Та зробить крок вперед Хівря, перехрестить
чоловіка, а замість:
«Путь и истина сый, Христе, супутника
Ангела Твоего рабом Твоим ныне, якоже Товии
иногда, посли сохраняюща, и невредимых, к славе
Твоей, от всякого зла вовсяком родицы, Едине
Человеколюбче…»
прошепче чогось:

— Посередині села
Ой там удова жила
Породила два сина
Іванюшу Василя
У китайку сповила
І в корабель вложила
І на Дунай пустила
— Ой ти Дунай не шуми
Гляди моїх два сини.

17

— Мені хочеться туди — кивнула дівчина

надвір — На волю, в небо, до зір. В холодну ніч. В
тьму садків і дібров. В холодні степи. І до доріг
битих, курних, безлюдних. Я б… Я б летіла туди
між хмарами по небу. Я б оминала церкви. Я б
бачила біласті боки хат, плямки хуторів і одинокі
вогні міст, вербові гаї і тополі на обочинах. Я б
спускалась до них. І… ждала б там людей.
— Навіщо, доню? — спитала перелякана
жінка.
— Треба — похилила дівчина голову.
— Не треба воно тобі — суворо пригрозила
пальцем наймичка.
— А я, — злісно оскалилась та Мотрона і
Хіврі, безтілесній їй, у цій убогій хаті здалося наче
очі дівки ледь-ледь блиснули зеленим, а втому
зблиску з під посинілих губ показались маленькі,
білі, гострі — як наче ікла. — Сон бачила вчора
знаєте. Такий правдивий. Наче я прилетіла отак-ото
і сховалась за кущем коло тополі. Тоді бачу:
шляхом мчить верховий — так як козак. І мені так
схотілось — дівча моторошно всміхнулось —
Їсти… Я подалась вперед і стрімко злетіла в повітря
напереріз козакові. Я збила його з коня, вп’ялась в
білу шию і ссала кров…
— Сучко! — наймичка підскочила до
Мотрони і вдарила її долонею по обличчю —
Відьма! Відьма ж ти! — трясла її за рукава сорочки
— Сьодні ж ранком гонця найшли — у калюжі
крові на шляху до хутора валявся. Відьма ж ти! Се
ж ти його… Ой доню, доню. — стара продовжувала
трясти дівчину і ридала.
Тоді спустилась на коліна.
Дівка теж була вся в сльозах.

18

Хутір снив вилупленими очима вікон, рядами

хат і дворів, пустими лавочками і туманом на
далеких колгоспних полях.
 Вмираючий хутір, а навкруг же куди не кинь
оком — жита, жита…
Саме тоді, в той день Віка й почула вперше (за
тим чула ще декілька разів) ту кляту роздовбану
акустику і тую «нірвану».
Десь на окраїні хутора над річкою, у дворах де
хати накриті жмутками вербового волосся і
виглядають з під нього, поглядають на туман і
болота, отам у тому «периферійному мікрорайоні»
хтось лабав, якийсь юнак старанно виводив
Кобейнівську «Polli» зараз, серед ночі, під млявими
слобожанськими зорями.

19

Ото лиш як гайне вітер, так чути, як вовки в

степу виють.
А в зиму хурделиця.
Та снують нічниці над водою в цеберку.
І так літа пливуть.

20

Моя бабця сьогодні ввечері розказувала про

окупацію Чехословаччини. Страшно, каже, було.
Всіх зігнали в наш сільський клуб і роздали
повістки. А хто прийшов з бабами, з дітьми —
ревуть: шо ж воно буде? шо це за війна? Мій
покійний дід отримав повістку. Він служив в
молодості в танкових військах на Далекому Сході.
Ніхто нічого не казав людям. А тоді вже як
прийшли листи стало ясно — Чехословаччина. Дід
мій вернувся десь через два місяці на штабній
машині з п’яним офіцером котрий у нас тоді
ночував і як каже бабця матюкався і молов
дурницю уві сні. Кажуть що мій дід тоді так і не
доїхав до Чехословаччини. Я не знаю, чи то правда.

2008–2010