Professional Documents
Culture Documents
СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць,
Співа трава, ніким ще не зім’ята,
І вабить сном солодких таємниць,
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів…
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить, і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль.
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!
КРИНИЦЯ ЛЕОНТОВИЧА Переміняє вилежане ложе
...І він серед степу спинився, вслухаючись в гони і І все-таки, хоч сповнене снаги,
гони, Ніколи напоїть і втамувать не може
У луни і луни епохи, в сполохані людські серця. Жадоби духу, людської жаги,
Вони напливають — ці шуми, і думи, і гомони, й За дужість всіх сягань, всіх благ здобутих дужчої,
тони. Ненатлої, упертої, прагнущої
Немає для серця і пісні ані тишини, ні кінця. Ще більших злив, ще глибших дум і вод.
Гармонія степу хвиляста, колосся співучі поклони, І от,
Хорали могутнього неба, бриньлива ігра вітерця. І от, братове, води ті глибокі,
Хіба їх вмістити у звичні, усталені здавна канони? Що в них, як мовить предківська щедрівка,
Хіба для них стачить твойого маленького серця Краплинка кожна, кожна хвилька й цівка
митця? Таїть в собі пісенність роки й роки, —
Вгамуйся, шукачу пісень сіроокий, Пісенність і веселу, й сумовиту.
І вслухайся в себе, в свій світлий неспокій, Ой, так було із початку світу,
І шепіт єства тобі скаже, куди Немов павутинки, пісні перевито,
Рушати, щоб рідних джерел таємниці З вітрами і квітами сплетено дзвінко.
Пізнати. Лети ж над степами! Співай над серцями,
Он поруч, в отой переярок зійди, — Милуй нас, втішай нас, ясна павутинко!
Там світиться око видюще криниці, Тоді ми з тобою світ обснуємо,
Там моряться цямрин дубових ряди. Світ обснуємо і наситимо,
Одгорни кугу і руту, І наситимо, і наповнимо!
Запашну розсунь траву Рушай же, посівальнику краси,
І криницю призабуту, І в світ дарунком щедрим понеси,
Ясноводну і живу, Розсіявши, мов добрі зерна з жмені,
Кимось добрим міцно вкуту І радощів, і смутків голоси,
В землю вогку степову, І гроз густі баси, і гімни піль зелені,
Там, хвилюючись, знайди. Й пасажі плавних рік, і срібну трель роси.
Сивим, як пил, устами Нехай у величавій кантилені
Ти до неї припади Звучать земля, і люди, і часи.
І щасливо, до нестями Зведись, мандрівче! Глянь! Яка навкруг краса!
Напийся музики криничної води. Який живлющий ключ б'є з надр багатих сховища!
Краплинка музики. І оживуть вуста. І, мов орел, злітає в небеса
Росинка музики. Бездонна глибина. Жест регентської длані Леонтовича.
Сльозинка музики. Як плач землі, свята. З глибинних дум своїх, з криниці переярку
Криниця музики. Не вичерпать до дна Він викликає духів. Він чаклун.
Її ні генію, ні вітру, ні літам, З пісень і гомонів, із променів і лун
І мандрівник жадливо вип'є там Над світом ставить світлозвучну арку,
Води, настояної вічністю й життям, Прозорчасту, розцвічену, тугу
І догори в долонях піднесе Веселки семибарвної дугу.
Почерпнуте звідтіль своє найкраще все, Її стовпи, на обрії зіперті,
Що в нього вглибилось, власкавилось, врослося, Небес вологих сяйне опертя,
Як стокоріння або стоголосся. Світ одмежовують од темряви і смерті
Струміння музики. Воно піде потоком, І знаменують вхід у музику й буття.
Його не зміряти ані числом, ні строком, Під благовістям райдуги цієї
Воно припливами росин, сльозин, краплин Стоїть він, сіроокий чоловік.
Свій безупинний розливає плин, Яка йому хвала? Які його трофеї?
Затоплює затоптані луги, Пісні й життя. Пісні й життя навік.
Розламує зчерствілі береги,
НА БІЛУ ГРЕЧКУ ВПАЛИ РОСИ
На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули,
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
Дорога в'ється між полями...
Ти не прийдеш, не прилетиш.
І тільки дальніми піснями
В моєму серці продзвениш.
СУЧАСНИКИ Щоб пломінним пророцтвом означить початок
1.Максимові Рильському пори.
Ще молитесь, далекий брате, Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних
Серед Звенигородських піль. вібрацій"
Ще не стомились карбувати Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
В коштовних ямбах вічний біль. І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до
Краси веселий кондотьєре, праці,
Несете хрест свій там, ген-ген, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Серед похмуро-рідних прерій; Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
Ви — еллін, схимник і Гоген! О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Навколо — хащі й печеніги, Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
А в кельї — тиші ніжний спів, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім
Реторти, циркуль, колби, книги, огні.
І Ви — алхімік мудрих слів. Раптом... брязнуло враз! І ридально навік
Січень. 1923 розірвалось...
По прочитанні "Синьої далечіні" І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
2. Павлові Тичині ...від кларнета твого — пофарбована дудка
На межі двох епох, староруського золота повен, зосталась.
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр — ...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Весна.
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
хрест. Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься
І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім спів.
просторі І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Говорили могили, співали козацькі вітри. Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
І у літери тайн степовії складалися зорі, Листопад. 1924
СУЧАСНИКАМ
"Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив".