Розорюйте собі нові ниви...

Єрем. 4, 3

АЛЬМАНАХ ЛІТЕРАТУРНОГО СЕМІНАРУ

листопад 2011 (м. Київ)


* * *
Гаразд, рабе добрий і вірний!
Ти в малому був вірний...
Матв. 25, 21
Уся земля — єдине поле неозоре...
Це облогують людські душі.
Хто піде й цілину багатовікову розоре,
Засіє Словом вічносущим?!
Як мало на сьогодні серед нас Ісаїй
Смиренних серцем і чутливих,
Готових всім нести, якщо Бог посилає,
Євангельське зерно правдиве.
Нас часто зваблюють неходжені простори,
Романтика доріг далеких,
А бути правди сіячем тому, хто поряд,
І то щодня... Ох, як нелегко!
Тому-то, непокоячись про плід духовний,
Молюся ввечері і зранку:
Мене любов’ю і завзяттям, Боже, сповни,
Щоб дбав я про свою ділянку.
А. Бабачук
* * *
На дощ земля чекала спрагло,
І мимо злива не пройшла.
І відчувалась всюди радість,
Яка потоками текла.
І як земля жадає зливи,
Так прагне Господа душа,
Не рідна їй марнот долина,
Її стихія — висота.
Але душа без покаяння —
Неначе квітка без води,
Від спраги хилиться і в’яне,
І гине, бідна, в самоті.
Бо їй жива вода потрібна,
Яку дає Ісус Христос.
Альманах, листопад 2011
Душі торкнеться й скаже: «Віруй!
Я врятувати світ прийшов».
В Христа води живої вдосталь.
Хто щиро прагне, йди і пий,
Бо на землі ми тільки гості,
Дорога наша в край святий.
О. Свистун
ЩО Є ІСТИНА?
Говорить до Нього Пилат:
«Що є істина?»
Ів. 18, 38
Промайнуло у вічність багато віків,
Як питання було це поставлене.
Сивочолих бентежило і юнаків,
Та чи правильну відповідь знайдено?
Для майбутніх цікаве воно поколінь,
Що шукатимуть долі найкращої.
І здивовані будуть від слова «амінь»,
Що вживали колись наші пращури.
Воно досить старе, як старий світ навкруг,
До якого не можна не звикнути.
Втім безвихідь прийшла,
та ще й зраджує друг.
«Де ж та істина?» — хочеться крикнути.
Ти не знайдеш її в наукових книжках,
Наполегливо й вельми мудруючи.
І відсутня вона у далеких краях
Для паломників подорожуючих.
Шлях до правди веде через ревні плачі.
Чи ми все це у серці умістимо?
У терновім вінку і в багрянім плащі
На судилище вивели істину.
І стояла скривавлена Правда Свята
Перед натовпом гнівно клекочучим.
В епіцентрі гріха ось єдина Вона!
Чи прийняти цю Істину схочеш ти?
М. Пістун
1
Альманах, листопад 2011
СПІШИ ДО ХРИСТА!
Буває час, що плаче небо,
І разом з небом плачеш ти…
Нічого в пору цю не треба,
Немає сил йти до мети.
Немає сили, щоб співати,
Бо з серця не звучать пісні,
Не знаєш, де добра шукати,
Подіти де думки сумні.
Ідеш по стежці каменистій,
Яка веде у темноту,
Де не біжать струмочки чисті,
Де не зустрінеш доброту.
І сумніви тебе тривожать,
Сльозу стираєш знов гірку.
Підводь скоріш у небо очі
У безпросвітну мить тяжку.
Там через хмари сонце сяє
Для всіх людей, усі віки,
Своїм промінням зігріває
Всі на Землі материки.
Хіба не так любов Господня?
Вона тепло дає душі,
Тебе зігріє вже сьогодні,
Спіши до Господа, спіши!
Т. Денега
РОКИ КВІТУЧІ ІСУСУ
Майнув дитинства вітерець,
Дихнув весною в гожу днину.
Прямує юність навпростець,
Бадьора пісня долом лине.
Вишневим цвітом, що з весни,
Квітує неповторна юність,
А буйний вітер пелюстки
Зриває десь, несе і губить.
2
Настала літа вже пора,
Років прекрасних і чудових.
Здалека осінь підійшла
У барвах різнокольорових.
Дивись, і старість десь згори
Летить, подібна на лавину.
Та що лишаєм Богу ми:
Життя чи лиш його частину?
Тож присвяти Йому роки,
Що пишно так цвітуть весною.
На ті надії не клади,
Що, наче сніг, летять зимою.
Й. Свінціцький
ПОКЛОНІННЯ ДЕРЕВУ
Спиляли люди на узбіччі
Стару тополю, лиш пеньок
Стоїть, і косий зріз у вічі
Впадає й викликає шок
У водіїв, які «впізнали»
Обличчя жінки в світлі фар
І нашвидкуруч збудували
Імпровізований вівтар.
Паломники не забарились
З усіх усюд сюди прийти.
Вклонялись дереву, молились,
Щоб зцілення собі знайти.
Та не даремно, а за гроші
Бажають щастя тут тобі.
Знайшлися люди нехороші,
Що нажилися на біді.
Пізнати б їм живого Бога,
Знайти Спасителя Христа,
Бо Він є істинна дорога,
Яка надійна і проста.
Не вимагає Бог служіння
Потуг марнотних, дії рук.

Він в дусі прагне поклоніння,
Звільняючи з гріховних пут.
Ловлю себе на думці й слові,
Що я суджу оцих людей,
Які вклоняються пенькові
В ярмі оманливих ідей.
Я теж тут, мабуть, винуватий,
Що з благовістям запізнивсь.
Мовчав про дію благодаті
Та відкладав це на «колись».
М. Пістун
* * *
Пожовклий лист упав на землю,
Йому немає вороття
Назад, на дерево зелене,
Більш не відчує він життя.
Більш не відчує він краплину
Роси, коли зоря зійде.
Оце упав він на стежину,
І там назавжди пропаде.
Не затріпоче більш, як вітер
Повіє ніжно в літній день,
І не почує вже у вітах
Веселих солов’я пісень…
Хоча життя його коротке,
Ще навесні про осінь знав.
Відчув і сонця теплий дотик,
І бур холодних грізний шквал.
Так і людське життя минає,
Проходить швидко, день за днем,
І сонце, і гроза буває.
Куди твій шлях земний іде?
Ісусу вірити потрібно
І визнати свою вину,
А Він Своєму слову вірний —
Введе у вічную весну.
Т. Денега
Альманах, листопад 2011
* * *
Спасителю, Ти дав мені свободу,
І я вже вільний від гріховних пут,
В Твоїх словах знаходжу насолоду
І з радістю в душі спішу на труд.
Я був рабом, Ти визволив із рабства,
В гріхах тонув — Ти руку дав мені.
В Тобі, Христе, найбільше маю щастя,
Пройду з Тобою всі шляхи земні.
Перед Тобою серцем і душею
Схиляюсь знову у палкій мольбі.
Мене назвав дитиною Своєю,
О Царю мій, я дякую Тобі!
Т. Денега
* * *
І проза, як поезія, звучить,
І сонце світить особливо,
У водах відбивається блакить,
І я стою на березі щасливим.
І у душі емоцій ніжний сплеск,
Вирують почуття прекрасні...
Ісус Христос прийняв голгофський хрест —
Відкрив для мене двері раю.
Хрещусь сьогодні й я в Ім’я Христа,
І ця вода — безмовний свідок,
І неба голубіє висота,
І лине переконуюче: «Вірю!»
Одежі білосніжної красу
І серця чистоту криштальну
Я Господу своєму принесу,
В раю хвалу небесну заспіваю.
О. Свистун
3
Альманах, листопад 2011
В ТОБІ Я ВТІХУ ДИВНУ МАЮ
Тобі, Спасителю, бажаю
Служити я життям своїм.
В Тобі утіху дивну маю,
Кінець гріхам в житті моїм.
Ти дарував мені прощення,
Нове життя і каяття;
Було від Тебе одкровення
І Ти змінив моє життя.
Тобі я дуже вдячний, Боже,
Що любиш так мене завжди
Ведеш до раю і я можу
Співати радісні пісні.
Тобі подяку я складаю,
Що так страждав Ти на хресті,
Свою провину відчуваю
За все, що витерпів тоді.
Тобі я вірним буду завжди,
За руку Сам мене тримай.
У боротьбі з гріхом дай ради,
Мерщій до Себе пригортай.
С. Бондарчук
ГОСПОДЬ ПАСТИР МІЙ
Господь — мій Пастир, я Його вівця,
Стежками справедливості крокую,
До пасовиськ зелених йде мій шлях,
І тиху воду досить часто п’ю я.
Не буду знати недостатків я:
Навкруг трави зеленої багато,
Сіяє сонце лагідне здаля,
І вітерець повіює крилатий.
А що, як раптом гряне грізний грім
Й поллються з гір води важкі потоки?
Мій захист — в Бозі, я сховаюсь в Нім,
Не похитнусь й тоді, не втрачу спокій.
4
Я чую голос Пастиря всякчас,
Його від інших добре відрізняю,
Вину Він зняв, мене навіки спас
І душу посохом Своїм втішає.
Мій Пастир обіцяє, що завжди
Зі мною будуть доброта і милосердя,
Що не залишу я Господній дім —
Благоволить Господь до щиросердих.
Долина тіні смертної ще жде,
Та не знаходить страх у серці місця —
За руку добрий Пастир скрізь веде
І я крокую у небесне місто.
Н. Берчук
* * *
Йосип Господа любив
Та любив своїх братів.
І турбуючись про них,
Батькові відкрив їх гріх.
А вони його в раби
Продали в гіркій злобі.
В Потіфара він служив,
Та Господь був з ним завжди.
Від спокуси Йосип втік —
Не схотів робити гріх,
І попав за це в тюрму,
Та Господь поміг йому.
І його підняв на трон,
Йосип став мов фараон.
Бог підносить тільки тих,
Хто перемагає гріх.
О. Гордєєв
СКАРБ
Лк. 12, 34
Любов завжди вимірюється жертвою,
Яка дається Богу в добровільності.
Душа скупа засне і стане мертвою,
Якщо в житті керується доцільністю.

Для себе берегти добро невигідно —
Отак, як воду в пригорщі утримати.
В багатства крила виростуть невидимі,
Лиш вслід йому очима будеш кліпати.
Поняття про добро ще не змінилося
Для тимчасового земного жителя.
Остання лепта високо цінилася
В очах і в серці люблячого Вчителя.
Самопожертвою твій дух радітиме,
Щасливим будеш у любові діючій.
Заможний той, хто в небі багатітиме,
Щоб скарб зібрати вічний і нетліючий.
М. Пістун
ЗЕРНО ВІРИ
Якби мені віру таку, як зерно
З гірчичного дерева, мати —
Я гори підняв би, та й ще заодно
Поставив би їх біля хати.
Нехай лютували б північні вітри,
Все ж затишок мав би надійний,
І навіть зимової злої пори,
Напевно, що був би спокійний.
Нарешті, для себе домігся б свого,
Чого б забажав, те знаходив.
Вчинив я, звичайно, багато б чого,
В людей викликаючи подив.
Багато чого я зробив би, а втім...
Бажання ж мої прозаїчні.
Та й він тимчасовий земний оцей дім,
І все на землі тут не вічне.
Найкраще, якби в серці віра була
Зернятком найменшим з насіння,
Щоб душі нещасні до неба вела,
Відкривши дорогу спасіння.
М. Пістун
Альманах, листопад 2011
ЖИВИ, ЩОБ НЕ ЖАЛІТИ, ЩО ЖИВЕШ
Минають швидко, мов на крилах, дні осінні,
І їх не вернеш жодного уже…
Життя проходить, час летить невпинно,
І по життя доріжці ти ідеш…
Ідеш щасливо ти і безтурботно,
Коли проблем немає, добре все;
Або ж ідеш ти тяжко і скорботно,
Коли нещастя доля принесе.
Йдучи, поглянь: навколо так багато
Людських хвороб, і горя, і страждань.
Навчись усе чуже своїм сприймати,
Допомагати людям без вагань.
Роби добро,— воно тобі вернеться,
Люби людей,— полюблять і тебе,
І поки в грудях серце б’ється,
Прощати вчись — життя так швидко йде.
Життя дорога може обірватись,
І вчинене не виправиш тоді.
Тому потрібно жити так старатись,
Щоб не жаліти про минулі дні.
Д. Шевчик
* * *
Відбіли мене, Боже, очисти духовно,
Я у смутку великім, у повнім безсиллі
І не дихаю зараз небесним озоном,
Потребую Тебе кожен день і щохвилі.
Хоча жду допомоги, її не знаходжу.
Зупини у душі всі розбурхані хвилі,
Поверни почуття променисті, погожі,
Я шукаю спасіння, долаючи милі.
Поможи мені, Боже, піднятись на силі.
Знаю, що уповаю на Тебе не марно,
Що настане пора благодатна, щаслива:
Над душею моєю розійдуться хмари.
Н. Кадин-Фесенюк
5
Альманах, листопад 2011
ВИЗВОЛЕННЯ
Як же зможемо ми
заспівати Господнюю пісню
в землі чужинця?
Пс. 136, 4
Як співатиму пісні сіонські?
У фортецю-серце гріх прокрався —
Арфа на вербі, померла радість,
І журба взяла мій дух в полон свій.
Де знайду душі своїй відраду?
Їй чужі принади Вавилону.
Шлях мій до небесного Сіона,
А туди нечисте не потрапить.
Всі веселощі в землі чужинця
Вже до болю стали осоружні.
Є потреба внутрішня насущна
Стати знову під святу правицю.
Зранена докорами сумління,
Ні на мить вагатись більш не буду.
Милості чекаю, а не суду,
Сильний Бог звільнити від томління.
Лине з серця розкаяння сповідь —
І надія сповнює незрима.
До святого йду Єрусалима,
Що мені Бог в небі приготовив.
Н. Шибких
* * *
Дивлюсь на Христа і плачу,
Тяжкий-бо голгофський хрест,
Таких світ страждань не бачив,
Щоб хтось за людей помер.
І перед очима віри
Голгофа-гора стоїть,
І крик катів озвірілий:
«Ісуса Христа розпніть!»
6
Дивлюсь на Христа і плачу
І свій оплакую гріх.
Як міг Він піти на страту,
Як нас полюбити міг?!
Дивлюсь на Христа і плачу,
Та чую втіхи слова:
«За гріх твій поніс Я плату
І вічне життя дарував».
Дивлюсь на Христа і плачу,
Та в серці Йому хвала.
Таких світ страждань не бачив,
Щоб хтось за людей вмирав.
О. Свистун
СМЕРТЬ ПОДОЛАНА
Кожен раз, як Голгофу згадую,
Де зійшлися в двобої життя і смерть,
Щирим трепетом і відрадою
Наповняється серце вщерть.
Я не прагну збагнути розумом
Незбагненну, Ісусе, Твою любов,
Та пекучі, мов рана, роздуми
Викликає невинна кров.
Як людина могла відважитись
Заподіяти Божому Сину зло
У пориві свавілля та заздрості
І чому допустив це Бог?
Твердо певен — не прикрий випадок
Те, що сталось з Тобою на тій горі.
Звідси нашого щастя витоки,
Бог скарав тут всесвітній гріх.
Смерть подолана, борг оплачений:
Ти за мене прийняв і ганьбу, і біль.
Залишається тільки вдячливо
Поклонитись, Христе, Тобі.
А. Бабачук

* * *
Над Всесвітом стояла ніч,
Густа гнітюча, чорна, як безодня,
Не миготіли зоряні вогні,
Лише ширяв над нею Дух Господній.
Були ще ранки, проминали дні,
З’являлось на землі нове й прекрасне,
З’явилася людина на землі
І у раю відчула справжнє щастя.
Та швидко наступила знову ніч.
Гріх зроблено, посягнуто на власність Бога.
Адам і Єва в розпачі, сумні,
В Едем не мали змоги.
І більше ранків довго не було.
Сміялась ніч Адамові єхидно
Скрізь царювало зло, жорстоке зло.
Коли ж настане ранок знов погідний?
Пройшли віки, і Слово прозвучало знов.
Здійснилась мрія — Слово тілом стало.
Душила ніч жорстокістю його,
Та вже надія промінцем сіяла.
Хрест дерев’яний небо затулив,
І чорним круком впав неждано вечір:
Свою надію люди розп’яли,
Здригнулись Всесвіту тендітні плечі.
Вмить Череповище накрила тінь
І землетрус потряс злощасну скелю,
І загубивсь десь стогін в висоті
Надія згасла, ні надія вмерла.
Несміло сонця преші промінці
Заглянули в гробницю — там пор’ожньо.
Розквітли квіти в ранішній росі,
Воскрес Ісус, живий Христос Син Божий.
Страшної ночі тіні геть втекли,
Смерть переможена, вже відчаю немає.
Потоком радість б’є — Христос живий,
Христос чекає нас у небокраї.
Н. Берчук
Альманах, листопад 2011
ДУХ СВЯТИЙ
(Декламаторій)
1-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Змінились цінності в житті у мене.
Я не змогла тягар гріхів нести,
Його я скинула й з тих пір спасенна.
2-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Вселилась в серце радість невимовна,
Христос причини смутку спопелив,
Тепер блаженство дивне серце повнить.
3-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Страх замінив глибокий мир і спокій.
Господь дав сили зло перемогти,
І віри пагінець піднявсь високо.
4-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
На Скелю твердо стала я ногами.
Хоч іноді вирує буревій —
На іншу я твердиню більш не стану.
5-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Почула голос лагідний і милий,—
Зрадів, стривожився тоді дух мій,
І вмить з’явилися для лету крила.
6-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Господь навіки взяв в Свої обійми.
Він люблячий Отець, Він Пастир мій,
Порадник в труднощах і Друг надійний.
7-й. Коли мене торкнувся Дух Святий,
Змінився напрямок життєвий в мене.
Прямую я в край вічний, неземний,
І Провідник мій — Дух Святий щоденно.
Н. Берчук
7
Альманах, листопад 2011
ДО ЮВІЛЕЮ
В Своїх ділах Ти, Боже, превеликий,
Добро і правда на усіх Твоїх путях.
Ти Всесвіту Творець і наш Спаситель,
А милості Твої — дорожчі за життя.
Підійду і стану тихо-тихо
І схилюся знову у мольбі.
Споконвіку мати і дитина —
Найрідніші люди на землі.
О. Свистун

Щоб врятувати світ пропащо-грішний,

Улюбленого Сина в жертву Ти віддав, * * *
І Він став Церкви каменем наріжним,
Щоб в ній відкрилась благодаті повнота. Мамочко моя,
Квіточко осіння,
Не раз, бувало, світу урагани Вже пройшли літа,
Перевіряли міцність стін її живих. І не ті вже сили.
Вона ж завжди лишалась нездоланна,
Ще кращою ставала у скорботах цих. Та в душі добро
Неперевелося,
Недавно ще безбожжя мало намір Сіялось воно
Змінити світ і віщувало вірі тлін, В дітях і дорослих.
Та посоромилися пекла брами,
Як пробудилось братство, встало із руїн. І твоя любов
Незбагненно щира.
Летять роки, і в цю святу будову Зберігав нас Бог,
Кладуться, може, вже останні камінці… Ти за нас молилась.
Попереду події ждуть святкові:
Підхоплення, з Тобою зустріч і вінці. З нами ще побудь,
Мамочко, матусю,
А. Бабачук Я тебе люблю,
Втратити боюся.

О. Свистун
* * *

Підійду і стану тихо-тихо, * * *

Розбудити, любий, побоюсь.
Хай тебе минає, сину, лихо,
Я про це до Господа молюсь.
За тобою вслід ідуть скорботи,
Бо таке в усіх земне життя.
Я молитись, сину, буду доти,
Доки не скінчиться путь моя.
На собі несла б твої тривоги,
Заступила б розпач і біду,
Та така Господня, сину, воля,
Я за тебе шлях твій не пройду.
Розправ свої крила надії і віри,
Постійно здіймайся душею увись,
Натхнення черпай із Священної Книги,
Міцним будь в служінні і ревно трудись.
Хоч тілом ослабнеш,—
будь духом бадьорий,
Піднось свої очі в небесну блакить,
Де вічне блаженство в сіяючих зорях,
Прекрасна країна в безмежних просторах.
Як путь тут закінчиш, то ввійдеш туди.
П. І. Олійник

8

НЕДОПИСАНИЙ ВІРШ
Пам’яті В. Кушнір
Осиротілий кабінет старий
Щось знітився, немов позбувся влади.
І вірш тут недописаний сирий
Залишився самотньо у шухляді.
Вже сутички римованих рядків
Свій голос не піднімуть войовничо.
Письмовий стіл неначе овдовів,
Назавжди стихла кухня поетична.
А втім, про що я? Ні, поет живий!
Його життя продовжиться у творах,
Тим більш, коли народжений згори,
Творця він славить у небеснім хорі.
І руки, що невидимі були,
Побачить, і вузли вони розв’яжуть.
Ці руки в небо душу привели,
До вічного Художника пейзажів.
Летять птахами вірші в білий світ
І перетворюються на куплети
Нових пісень, несуть запашність всім
Із славослів’я створені букети.
М. Пістун
* * *
Чимдуж пробігло літо,
Над нами пронеслось.
Чи варто нам жаліти
Того, що не збулось?
Вже осінь на порозі,
Неписана краса.
І жити легко й просто,
І світ милішим став.
Альманах, листопад 2011
У серці сподівання
І віра у Христа.
І кращого єднання,
Як з Господом,— нема.
Чи варто нам жаліти
Того, що не збулось?..
Найбільше щастя в світі
Дає Ісус Христос!
О. Свистун
ІЗ ОСЕНІ В ВЕСНУ
Мені подобається дуже осінь
Яскравим падолистом.
Але тумани зачастили в гості:
Зима вже зовсім близько.
І незабаром засніжить, завіє,
Краса барвиста зникне,
Та серце зігріватиме надія —
Весна знов прийде звикло.
І задзвенять струмки під теплим вітром,
І жайвір соло заспіває,
І заквітчається враз первоцвітом
Галявина у гаї.
А зараз осінь журно стелить листя,
Немов разки бурштину.
І серце непокоїться: колись я
Намет земний покину.
Ось тільки б з гідністю той час зустріти,
Без сумніву й печалі,
Так, як і жив, в Христову міць одітий,
Ступити в неба далі.
Лише на мить якусь заплющу очі,
Щоб не жахатись смерті,
І вже відкрию їх в оселях Отчих,
Де радість невичерпна.
А. Бабачук
9
Альманах, листопад 2011
* * *
Отака-то панна, отака-то осінь —
Листопад усюди золотий.
І хмаринки з неба зазирають в очі,
І барвисте листя за дощем летить.
І не видно зовсім бабиного літа,
Поскупилась осінь на тепло.
Та душа Тобою, Господи, зігріта,
Ти зі мною, що б там не було.
І осіння всюди жовта позолота,
І налиті соками плоди.
За усі діяння, за усі щедроти
Будь благословенний, Боже, Ти!
О. Свистун
* * *
Важка дорога в небеса,
Та легко йти, бо йдеш додому.
І що той біль, і що той страх,
І що в очах пекуча втома?
Земні страждання ніпочім —
Вони до Бога наближають.
Йому молися вдень й вночі,
І здійснить Він твої бажання.
Тож не вагайся, йди вперед,
Життя таке короткочасне,
Тебе у небі радість жде,
Яка ніколи не погасне.
О. Свистун
* * *
Небо так мене полонить,
Я любуюсь часто ним.
Подорожній йде додому,
Ну а я в небесний дім.
І коли нависнуть хмари,
Анітрохи не боюсь.
10
Небом я живу і марю,
Там царює мій Ісус.
Для святих там є оселі,
Скрізь небачена краса.
Треба мати чисте серце,
Щоб ввійти у небеса.
О. Свистун
* * *
Птахи летять, летять у вирій,
А я захоплено дивлюсь.
Горить в моєму серці віра,
Бо щиро Господа люблю.
Краї на них чекають теплі,
Але спочатку переліт.
Мені над все миліше небо,
Я лиш прохожий на землі.
Не всі птахи досягнуть мрії,
Не всі у край той долетять.
О Боже мій, зміцняй у вірі
І путь мою благословляй.
Прощальний гімн птахи співають,
А я захоплено дивлюсь.
До тебе прагну, милий краю,
Бо щиро Господа люблю.
О. Свистун
НЕБЕСНИЙ ЄРУСАЛИМ
...Єрусалим буде жити безпечно...
Єр. 33, 16
Єрусалим стоятиме безпечно.
Там не опуститься похмурий вечір,
І тьмяна ніч не увірветься в брами,
Не заясніє таємничий ранок.
Єрусалим стоятиме безпечно.
Там старість не зігне нікому плечі,
 Альманах, листопад 2011
Там горя і тривог уже немає
І пісня славна Агнцю залунає.

Єрусалим стоятиме безпечно.

Хоч вулиці із золота небесні,
Хоч брами всі із перлів дуже цінних,
Та зло не ступить у святу країну.

Єрусалим стоятиме безпечно.

До нього рвуся від землі сердечно,
Побачу там Спасителя віч-на-віч,
Йому я принесу хвалу і славу.

Єрусалим стоятиме безпечно,

Ця істина навік незаперечна,
Тому на цій землі скорбот, відчаю
Свій погляд у ясну блакить здіймаю.

Н. Шибких

ЗВІДКИ ТИ ЗНАЄШ?

При в’їзді в кожний населений пункт приїжджих зустрічає табличка з назвою міста чи се-
ла, а при наближенні до села Кузьмин, ще подорожній не міг розрізнити назву села, а його
здалеку вітали бадьорі патріотичні гасла: «Слава труду!» та «Миру — мир!», білі літери яких,
здавалось, повисли на зеленому гіллі дерев. З ближчої відстані можна було переконатись,
що ця робота виконана з дощечок, дбайливо пофарбованих білим кольором.
В центрі села теж виднілись різні оголошення, які повідомляли новини, попереджували
про своєчасне щеплення тварин та сплату податків, закликали покращувати, збільшувати
й нарощувати. Надписи невтомного умільця розміщувались на дверях школи, бібліотеки
й крамниці, аптеки та перукарні... Словом, у всьому відчувалась постійна праця сільського
художника Кузьми.
Агітаційні матеріали тьмяніли від атмосферних опадів, вигорали від сонця, тож їх, звісно,
треба було підновлювати або заміняти. Кузьма Григорович завжди з цим справлявся, та
останнім часом відбулися деякі зміни.
— Чи не захворів, бува, наш Кузьма? Щось його плакати повигорали й похилились,— по-
чали турбуватись односельці.
Насправді ж, трапилось зовсім інше...

* * *
Одного дня Кузьма прийшов додому радісний і усміхнений. Здивована дружина придив-
лялась до нього — що це з ним трапилось? Давно вже таким його не бачила. Нарешті, Кузьма
попросив її сісти й почав розмову.

11
Альманах, листопад 2011
— Щось хочу сказати тобі, Галю. Тільки зрозумій мене правильно, дорогенька моя.
— Ну що там у тебе? — вдавано строго сказала дружина, хоч самій хотілось дізнатись, що
так змінило її чоловіка.
— У мене радість, Галочко! Я сьогодні покаявся.
Вираз обличчя жінки раптово змінився, вона аж відсахнулась від Кузьми.
— Що ти кажеш? Невже ти з тими штундами зв’язався, що в село приїжджають?
— Галинко, ти не поспішай так прозивати людей. Ти розберися спочатку. Це дуже хороші
люди, брати й сестри, й говорять правду. Ось прийди й ти послухай.
— Щоб я туди пішла? Я ще, здається, з глузду не з’їхала. Та ніколи в житті! Й ти туди біль-
ше не підеш! — гучно кричала Галя. — Це ганьба на все село! Подумати тільки: мій чоло-
вік у баптисти (чи як їх там?) записався! А що я на партактиві скажу? — раптом захвилювалась
і задумалась Галина Артемівна.
Працювала вона бухгалтером колгоспу та була членом правління. Кузьма знав, що в жінки
крутий характер, але все ж надіявся порозумітись. На жаль, не вийшло! Після невдалої роз-
мови він вийшов надвір, щоб подумати на самоті й помолитися. Довгенько походжав по-
двір’ям, роздивлявся зорі, молився...
Від того дня дружина змінила своє ставлення до нього. Правда, вона й раніше любила
покомандувати чоловіком, але тепер свої розпорядження віддавала навмисне зневажли-
вим тоном, висміювала бодай невеличкий недогляд по господарству й часто про нього на-
гадувала. Кузьма був лагідним, небалакучим від роду чоловіком, та все ж тяжкувато стало
потерпати від дружиноньки. Міркував собі:
— Чи ж тепер, коли став віруючим, буду наполягати на своєму та оправдуватись? Ні, буду
жити мирно, як вчить Біблія: «Чоловіки,— любіть своїх дружин, як і Христос полюбив церкву,
і віддав за неї Себе… Звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини?»
— Голубонько, ясочко,— називав її лагідно, як у молоді роки.
Вона часто поводилася з ним грубо. Бувало, аж серце заболить від несправедливості.
Стане Кузьма, подихає, відійде. А згодом така радість несподівано наплине: «Що з того?
Христос зі мною. Чи можна щось на землі з цим зрівняти? Ніякі друзі, ні навіть люба дружина
не замінять спілкування з моїм Спасителем».

* * *
Довгі літні дні з нескінченними клопотами про врожай змінилися коротшими, осінніми.
Нові турботи: як зібрати, знести та зберегти вирощене. Галя пропадала на роботі, склада-
ючи звіти. Часто брала роботу додому, додавала стовпчики цифр згори донизу й навпаки,
звіряючи, щоб усе зійшлося. Кузьмі додалося роботи по господарству, але він ще більше
радів: дружина за своїми турботами забувала дорікати йому й принижувати за віру.
Рано стало смеркатись. Попоравши все, Кузьма сідав до столу та ще ретельніше ви-
вчав Святе Письмо. Брати й сестри помітили, що він почав краще розбиратись в біблійних
текстах, може дещо й пояснити. Одне непокоїло Кузьму: як сказати жінці, що хоче при-
йняти хрещення? Вирішив чекати сприятливого часу.
Недільного ранку він поглянув у вікно: надворі — справжня зима! Вчора цілий день
йшов надокучливий дощик, а сьогодні все одяглося в біле. Сніг лежав кругом: в городі,
садку, на дорозі. Вітер крутив і переносив замети, малював хвилі на засніженій землі.
Дерева в садку стояли, ніби в луночках, та зате коло парканів намело горбом. «Доб-
ре,— подумав Кузьма,— це — на хороший врожай. Снігу треба». Він почав збиратися
в зібрання. Старався приходити раніше й ніколи не запізнювався.

12
 Альманах, листопад 2011
Він одягнувся по-святковому і вже збирався взуватися, та не зміг знайти чобіт. Є лівий, і
ще один, з іншої пари, теж на ліву ногу. Кузьма шукав у сінях кругом, де міг. Ввечері він точно
почистив і поставив пару на місце. Може, в хлів Галя взувала? Але чого тоді розпаровані?
— Ясочко, ти не бачила мого правого чобота, щось я не знаходжу?
Галя загадково мовчала...
— Галю, мені вже треба виходити, не жартуй, віддай!
Галя підхопилася й обурено крикнула:
— Нікуди ти не підеш! Мені це так набридло! Що неділя, а тебе нема! Інші жінки з чоловіка-
ми йдуть на іменини чи ще кудись, а я мов сирота: все одна! Вже й ходити самій не хочеться!
— Галочко, ми недавно з тобою були в сина, в інший день ми підемо з тобою до річки чи
в парк, а зараз я йду в зібрання. Хочеш, ходімо вдвох.
Галя замість відповіді зашипіла й грюкнула дверима. Зрозуміло, не поступиться. Кузь-
ма постояв трохи, зітхнув і взув розпаровані чоботи. Добре, що обидва чорні, тільки один
новіший. Вийшов з хати, і в лице відразу сипнуло снігом. Після теплої хати стало незатишно й
холодно. Він швидко прочистив доріжки до воріт та хліва, поставив лопату й вийшов з двору.
Зібрання сьогодні було в іншому селі, тому Кузьма рушив на зупинку автобуса, втоптуючи
стежку. Чоботи добре запорошило, й він надіявся, що ніхто не зверне уваги на його взуття.
Ось і дістався до місця. Ще в подвір’ї було чути спів братів і сестер. Перед тим, як зайти
в хату, довелося обтрусити сніг. Кузьма поспішив сісти на лаву та постарався заховати ноги.
Все ж його чоботи помітили, усміхнулися, а хтось пожартував:
— Що, брате, поночі збирався, не роздивився?
Кузьма ніяково усміхався й мовчав. Діти, що були в зібранні, довго крутились коло дядька
Кузьми й роздивлялись його чоботи, які, ніби змовившись, дружно дивились в один бік.

* * *
Наблизилась весна, а з нею посівна. В березні чекали приїзду комісії з району. Потрібно
було приготуватись, показати все в кращому вигляді. На розширене засідання правління
запросили Кузьму, як художника, й культпрацівника Миколу. Кузьма сів скраю, щоб не при-
вертати до себе уваги. Галя — ближче: ще б пак — активістка! Голова обвів присутніх уважним
поглядом і неголосно повідомив про перевірку з району. Далі:
— Перше питання — наочна агітація в нас застаріла. Кузьмо Григоровичу, там де «Сла-
ва...» й «Хай живе...», у нас букви ледь тримаються, треба обновити. Та й передовиків тре-
ба оживити, попрацюйте разом з Миколою Івановичем і нашим фотографом. Переходимо
до другого питання.
Цього Кузьма не чекав. Так несподівано, при всіх, але іншого виходу нема. Він зблід, стис
руки в кулаки і твердо сказав:
— Стенди передовиків зроблю, а «Слава...» й «Хай живе...» не можу робити.
— Я не зрозумів, Кузьмо! — здивовано підвів брову голова.
— Якщо фарби кінчились чи ще якісь матеріали треба, я випишу наряд, йди купи терміново,
та й працюй.
Кожне слово давалось важко, ніби Кузьма йшов під гору:
— Ні, матеріалів досить. Я став віруючим і не можу славити людей. Хочу славити Бога.
Запала така тиша, що Кузьмі здавалось, ніби всі чують, як гучно калатає його серце.
— Так! — вибухом прозвучало, хоч не дуже голосно промовив голова. — Так! — повто-
рив. — Мені казали щось таке про тебе, та я не вірив. Ось тепер сам почув! Ти ганьбиш наше
село, та ще перед комісією. Або приступай до роботи, або пиши заяву за власним бажанням.

13
Альманах, листопад 2011
Кузьма мовчки потягнувся за ручкою й папером. На Галю страшно було дивитись: бліда,
з червоними плямами по лиці.
— Йому до пенсії небагато залишилось. Де знайде роботу? — Заступились члени правління.
— Давайте поділимо цю ставку, я візьму половину й зроблю плакати, а він — все ін-
ше,— знайшов вихід культпрацівник. На це рішення погодились усі. Кузьма написав заяву
про перехід на 50% оплату.
Опустивши очі, голова звернувся до Кузьми Григоровича:
— Як буде комісія, щоб тебе не було в селі, бо ще щось скажеш, як оце сьогодні. Зараз
можеш йти додому. Дякуй Богу, що сьогодні не 37 рік.
Кузьма радий був, що це складне питання вирішилося. Він давно вже не хотів малю-
вати те, за що потім судила б совість. Вдома Кузьма чекав, що буде буря, а сталася за-
грозлива тиша...

* * *
Кузьма Григорович не втрачав надії, що дружина змінить свої погляди й теж стане вірую-
чою. Постився й молився, старався догоджати їй в домашніх справах. Наближався час, коли
Кузьма мав приймати хрещення. Перебуваючи в пості, він попередив дружину про цю важ-
ливу подію, і зразу посипались запитання:
— Нащо хрещення? Ти й так постійно ходиш на свої зібрання, для чого ще хреститися?
Начальство на роботі дізнається, буде нам сором і ганьба.
Кузьма терпляче пояснював, що його віра й надія на Бога тверда й непохитна і він хоче
засвідчити про неї перед всіма людьми, навіть перед начальством. Далі ще були питання, вже
по суті віри, зав’язалась дуже змістовна розмова. Кузьма радів у душі: може, Галя зацікавить-
ся вірою, он які серйозні питання задає! Відповідав вдумливо, бо від цього домашнього
екзамену залежало майбутнє спасіння дорогої людини. Наступного дня була неділя, свято
в їхній церкві, хрещення. Кузьма встав раніше, ніж звичайно. Серце завмирало від радісного
очікування — ще трохи часу, й він стане членом Христової церкви! Кузьма, як завжди, читав,
молився, потім почав одягатися по-святковому. Раптом помітив, що й Галя одяглася нарядно
та кудись збирається. Згадав учорашню розмову, її численні запитання й припустив: «Невже
все-таки піде в зібрання?» Спостерігав, як дружина щось складає, й не наважувався запита-
ти прямо. Вже пора було виходити, як Галя попросила:
— Піди в льох та принеси банку молока, що вчора я видоїла. Там внизу, на східцях стоїть.
— Зараз, голубонько, для тебе, що схочеш, принесу,— з готовністю відгукнувся Кузьма й
метнувся з хати.
— Взуйся!— крикнула навздогін Галя.
— Для чого, я миттю! — й побіг у капцях.
Спустився до льоху, війнуло прохолодою. «Де тут та банка?» — роздивлявся. Не зразу
видно, як знадвору в темряву зайдеш. Вже піднімаючись сходами, побачив, що двері за-
чинилися: вітром, чи що? Та за тим почувся загрозливий скрегіт металічного замка. Хтось
надівав його на скобу. Кузьма поставив зрадливу непотрібну банку молока на сходинку й
кинувся до дверей.
— Галочко, це ти? Відчини, будь ласка! Мені треба бути там, з моїми друзями, саме зараз!
— От і посидь там, подумай, поки я в гості до дітей піду! Ти навіть забув, що в нашої невістки
іменини.
— Галю, відчини, прошу тебе! — Він торсав двері, та марно.
Знадвору почув лише шерхіт плаття та кроки дружини, що виходила з подвір’я. Ну все!
Звідси йому не вибратись до кінця дня. А там брати й сестри вже збираються, радісні, співають,

14
 Альманах, листопад 2011
чекають один на одного. Найбільше хвилювало Кузьму, що через нього можуть затримати
зібрання. В погребі було сиро. Мерзли ноги, взуті в капці. З щілин на дверях потрапляло трохи
світла. Це був його єдиний зв’язок із навколишнім світом. Коли ще прийде його визволитель-
ка? Що робити? Кузьма охопив себе руками, щоб зігрітися. Рука торкнулася Біблії. Яке щастя,
що він перед тим поклав її в кишеню! Ось його визволення!

* * *
Після хрещення брати й сестри стурбовано перемовлялися:
— Щось не було сьогодні Кузьми. Він завжди приходив вчасно, не запізнювався ніколи.
— Тому ми довго й не чекали, почали без нього. Немає, значить, щось сталося. Треба
провідати брата.
Група віруючих наблизилась до хати, де жив Кузьма Григорович, зайшли на подвір’я. На
хаті замок, не видно нікого. Зачинені хлів та льох. Шкода, що нікого не застали вдома. Де ж
брат? Раптом звідкись почули приглушений голос:
— Продовжимо наше зібрання. А тепер, брати й сестри, заспіваємо псалом, а потім буде
проповідь брата Кузьми.
Браття, всі радійте, славний день настав!
Сестри, веселіться, Бог нам радість дав! —
чувся звідкись бадьорий голос Кузьми Григоровича. Звичайно, віруючі підхопили спів і
вступили в приспіві:
Всі співаймо: «Алілуя!» Бог нас спас і оправдав.
Наші імена Спаситель в книгу вічну записав (навіки записав).
Відчувши несподівану підтримку, Кузьма зразу замовк, а далі продовжив співати ще
бадьоріше й голосніше. Хтось роздивився, що замок на льосі не зачинений, а лише наки-
нутий. Тому негайно його зняли і відчинили двері. Кузьма вийшов з льоху замерзлий, але
радісний. Посипались запитання:
— Хто вас тут зачинив? А ми думали, ви захворіли.
Кузьма не відповів, а сам теж розпитував:
— Як пройшло зібрання? Чи всі прийняли хрещення? Чи нічого не перешкодило?
Брати й сестри радісно спілкувалися, як раптом почули за спиною жіночий голос:
— О, то в нас гості? Кузьмо, чого ж в хату не запрошуєш? Добрий день вам!
Присутні спантеличено поглянули на Галю, що саме повернулася додому.
— Ой, та що це я? Невже я зачинила хату на замок? — вдавано бідкалася вона й знов за-
просила увійти.
Та віруючі відмовилися. Вони зрозуміли, чого брат Кузьма сидів зачинений і не довіряли
лагідному голосу хазяйки. Галя пішла в хату, але не втрималась, таки гримнула дверима!
Віруючі втішали Кузьму Григоровича, що він ще зможе прийняти хрещення, можливо, навіть
цього року, разом помолилися й пішли. Кузьма провів їх до хвіртки й довго дивився вслід.
Потім ще постояв у дворі, поглянув на небо, подумав, як зустріне його дружина. А може,
нарешті, зрозуміє, попросить пробачення в нього, а потім у Бога? «Звідки знаєш, чоловіче,
чи не спасеш дружини?» — ще раз прочитав з Біблії. Ці слова зігріли, сум відійшов. Серце
відтануло й знову наповнилося теплом і надією.
Кузьма схилив сиву голову й взявся за ручку дверей.

О. Фесенюк

15
Альманах, листопад 2011
МОБІЛЬНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Дзвінкий звук труби прокотився в передвечірню пору по табору, закликаючи дітей

на вогнище. Заїзд хлопчиків підходив до завершення. Позаду тиждень незабутніх, хвилюю-
чих вражень, нових знайомств, духовних збагачень.
З п’ятої палатки вийшло двоє нерозлучних друзів — Павло і Андрій. Сьогодні настрій у них
був зовсім зіпсований. В обід на останній бесіді пресвітер їхньої церкви Микола Степанович
говорив про захоплення мобільними телефонами. Він наче здогадувався про завітну мрію
двох друзів — мати свої власні мобільні телефони. І треба ж, служитель в бесіді заявив,
що дітям такі речі не корисні, вони шкодять як тілесному, так і духовному здоров’ю. Павло
з Андрієм не витримали і написали записку: «Чому ж дорослі користуються телефонами,
а дітям не можна?» Микола Степанович пояснив це на такому прикладі: «З яких літ дають
людині посвідчення водія і чому?» Йому відповіли, що з 18 років. «А знаєте чому? В цьому
віці людина уже сформована і несе повну відповідальність за свої вчинки. Користування
мобільними телефонами можна прирівняти до водіння автомобілем». Це пояснення врази-
ло дітей і зняло в багатьох сердечну напругу стосовно «мобільників». Тільки Павло і Андрій
не погоджувалися поховати ідею власного мобільного зв’язку.
— Хіба це погано мати телефон? — продовжував збуджені роздуми Павло — Наприклад,
зі школи можна подзвонити батькам.
— Або до однокласників, запитати, яке домашнє завдання,— підтримував Андрій,— а то
бігай по сусідах.
— Та й Богові можна послужити,— не вгамовувався Павло,— хтось захворів чи в біді, по-
дзвонили, і вже молимося за них!
Так непомітно вони наблизилися до того місця, де вже палало багаття і всі займали місця.
Іскри від вогню грайливо здіймалися в небо. Піднесеному настрою передувало не тільки те,
що останнє вогнище буде урочистим, але і те, що в табір приїхав гість, який буде ділитися
словом. Його мало хто з дітей знав, однак всезнаюче «дитяче радіо» уже встигло передати,
що він служитель церкви і свого часу проявив вірність, коли переслідували за віру в Ісуса
Христа. Одним словом, вечір обіцяв бути цікавим. До того ж, сам вигляд гостя підсилював
загальне враження: простий акуратний костюм, старомодний, але добре збережений чемо-
дан викликали подив. Та й довга борода приваблювала захоплені погляди. Хтось жартома
зауважив, що якби замість костюма брат надів рясу, то, напевно, все село збіглося б поди-
витися на «приїжджого батюшку».
Поки діти всідалися, зазвучав акорд гітари і всі піднесено заспівали гімн табору:
Створив сім’ю Господь наш дивно,
Щоб ми Йому служили вірно,
Та гріх ввійшов, а з ним і горе,
Приніс непослух, болю море.
А я слухняним бути хочу,
Але без Бога — ні, не зможу
Сестричок, братиків любити,
Щоб разом нам з Ісусом жити.
Діти вдумливо вимовляли слова пісні, яка розливалася навколо:
Сьогодні світ сім’ю руйнує,
Отруту дітям пропонує,

16
 Альманах, листопад 2011
Тому потрібно пильнувати,
Сердечко чистим зберігати.
Для того тато всіх збирає,
Святу нам Біблію читає.
Приємні нам такі години
Єднання з Господом в родині.
Цей спів багатьох переніс в сім’ї, де їх чекають, де за них моляться. Павло з Андрієм
відірвалися від «мобільних» роздумів і разом з усіма піднесено закінчували гімн:
Коли приходить день недільний,
Йдемо ми разом на служіння.
Немає кращої нам долі,
Як бути завжди в Божім домі.
Микола Степанович запропонував помолитися і запросити Ісуса бути присутнім на цьому
останньому вогнищі. Після молитви знову зазвучала пісня, була участь дітей, підводилися
підсумки табору, звучали побажання, ділилися враженнями. В кінці слово запропонували
Володимиру Петровичу — так звали гостя. Коли він вийшов, усі затамували подих. А він по-
дивився на всіх, розгладив свою бороду і запитав: «Хочете, я розповім вам одну невигадану
історію, яка трапилася 90 років тому?» Майже сотня хлопчачих голів вмить кивнула на знак
згоди. «Я сьогодні почув у вас бесіду про мобільні телефони. Брати занепокоєні тим, що
для багатьох з вас вони стали заповітною мрією і ціллю життя. А я розповім про справжній
мобільний зв’язок мало не столітньої давності. Цю історію повідала мені бабуся.
Село Тарасівка утопало в квітучих вишнях. Коли б подивитися на нього згори в пору цвітіння,
то здалося б, наче біле море коливається вітерцем. Однак так було недовго. Цвіт опадав, і
ставали видимими сірі силуети селянських хат, де не все було білим. Гріховні пристрасті
бурлили і в цьому куточку землі. Та й пора була тривожна. Громадянська війна не вщуха-
ла, людське життя було вкрай знецінене. Нестабільність похитнула звичайний селянський
уклад, і ніхто не був впевнений, що завтра знову не нагряне якась армія і не поїсть зароблене
мозолистими руками. В цих обставинах люди почали шукати утіхи для душі. А де її знайти,
окрім Євангелії? Під дією Слова Божого зародилася невеличка громада віруючих. Їх в той
час майже не переслідували, зате уважно приглядалися, що то за нова віра, яка запеклого
п’яницю перетворювала на зразкового сім’янина, з ледаря робила працелюбного, а з забія-
ки — сумирного і тихого чоловіка. Багатьом не вкладалося в голові, як можна зробити весіл-
ля чи похорону без самогону.
Трапилося, що помер один із старців громади. Це був перший похорон, і все село хотіло
подивитися, як віруючі ховатимуть. Розуміючи, що кращої нагоди для благовістя годі шукати,
брати вирішили запросити хор з Товмача, так як свого ще не було. Оповістити братів дору-
чили Федору Гнатовичу, бо тільки у нього був кінь, а відстань до Товмача — 40 кілометрів.
Перед поїздкою Федір Гнатович вирішив попорати домашнє господарство. Час спливав
непомітно. Ось уже вечір накрив село, а він ще ніяк не міг упоратися. Коли ніч заявила про
свою присутність, він рішуче попрямував до стайні, щоб осідлати коня. Яке ж було його зди-
вування, коли побачив, що вороний кульгає. Про їзду не могло бути і мови. «Що робити?» —
відчайдушно роздумував Федір. Завтра село зійдеться, а їх маленька горсточка. Як він міг
так підвести? Забарився до ночі, а тепер коня вже ніхто не позичить! В великій тривозі він
зайшов в комірчину, і впавши на коліна, почав гаряче молитися: «Боже, прости мене, я

17
Альманах, листопад 2011
не попильнував і не зміг передати Твоїй церкві в Товмачі прохання приїхати на похорон.
Прослав Ім’я Своє серед моїх односельчан і передай братам і сестрам, щоб прибули завт-
ра о 12 годині, амінь».
Володимир Петрович зробив паузу, і прокашлявшись, продовжив:
— Сьогодні таке прохання можна передати за одну хвилину, а тоді тільки такий «мобільний
зв’язок» був доступний. Але добре, що оператором була не людина, а Господь.
Тарасівка готувалася до похорону. Жителі села старалися звільнитися до дванадцятої го-
дини. Цікавість подвоювала сили для праці. А от Федір Гнатович був сам не свій. Вже кілька
разів виходив на дорогу, щоб подивитися, чи не станеться чудо. Однак вона була пустою.
Кілька братів і сестер підходили із запитаннями, чи він передав вістку в Товмач, на що той
ствердно кивав головою. Один брат ніяк не відставав: «А коли ж встиг, адже я знаю, що ти
нікуди не їздив?» Той відповів: «У мене свій особливий зв’язок».
Ось уже мешканці села почали сходитися на подвір’я померлого. На Федора Гнатовича
глянуло уже кілька підозрілих і осудливих поглядів. Німе запитання висіло в повітрі: «Де
ж брати?» Розпач почав змією заповзати в його душу. Знову вийшов на дорогу. Зволожені
сльозами очі не давали дивитися вдаль. Але що це?! Він ясно розгледів силуети двох під-
вод з людьми. Ще мало вірячи, кинувся на зустріч. Кілька напружених хвилин, і сумніви
розвіялися — це були друзі з Товмача. Ось і Пилип Полікарпович, регент церкви, зіскакує
назустріч з запитанням:
— У вас похорон?
— Так!
— Нам передали… тільки хто?
— Я,— зізнався Федір. — Я попросив Господа вам передати наше прохання.
Пилип Полікарпович полегшено зітхнув:
— Ну й не помилився, Господь справді передав.
Це був визначний день для Тарасівки. Люди плакали і краялися серцями від духовно-
го співу християнського хору. Проповіді на похороні для багатьох мали велике значення
в майбутньому.
Під час обіду Пилип Полікарпович повідав історію їхньої поїздки. Пізно ввечері він повер-
нувся зі співанки, де розучували нову пісню. Закінчив домашні справи, відпочивати ліг вже
запівніч. Однак спати довго не довелося. Лише починало сіріти, як сон кудись зник. Якась
тривога лягла на серце. Вирішив вийти на двір, щоб подихати свіжим повітрям. Як тільки
зачинив двері, то почув чіткий і сильний голос: «Збирай хор, запрягай коні і їдь в Тарасівку
на похорон». Полікарп від несподіванки мало не присів. Однак голос був дуже знайомий і
переконливий. Двічі йому не потрібно було повторювати. Вже за півгодини він стукав у вікна
хористів, збираючи їх у поїздку.
Німа тиша свідчила про уважність дітей до розповіді Володимира Петровича. Тільки
тріск багаття порушував інколи нічний спокій. Подивившись пильно на дітей, служитель
додав:
— Тільки глибоко віруючі люди володіють справжнім мобільним зв’язком. До того ж,
безперебійним. Хто сьогодні хоче отримати такий телефон, щоб мати змогу дзвонити на не-
бо? Пропоную таким вийти для покаяння, і ви матимете в будь-який час доби вільний доступ
до Бога. Ні поповнення, ні підзарядки, ані мережі для цього мобільного зв’язку не потрібно!!!
Першими, хто впав на коліна з покаянням, були двоє нерозлучних друзів — Андрій і Павло.
Їхня завітна мрія нарешті здійснилася. Вони отримали справжній мобільний зв’язок, на який
не потрібно чекати до повноліття.
І. Федьків

18
 Альманах, листопад 2011
ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ!

Весна почалась рано. Дні стояли погожі... Тепло швидко розтопило сніги, і дерева, відчувши
його, почали квітувати. Повітря було наповнене чудовим ароматом квітучих дерев. Все виру-
вало радістю воскресіння природи від зимової мертвості. У селі почалися роботи на землі.
Кожний спішив до свого городу, хтось працював у колгоспі, хтось у лісничому господарстві,
яке мало свої ділянки для посадок молодих деревець.
— Доброго ранку, Оксано,— ще здалека спішила привітати подругу Наталка.
— Привіт! — радісно відповіла та.
Тут їхні дороги сходились, і далі вони йшли разом.
— А чому ти сама? — запитала Оксана.
— Сьогодні мама захворіла, не знаю, як надовго, але вчора ввечері фельдшер сказав їй
лежати в ліжку, приймати ліки. У неї температура, певно, простудилась. Та й не дивно: весна
лише почалася, треба берегтися. Знаєш, сьогодні я буду робити з тобою, раз мами немає.
— О, так це чудово. Хоч наговоримось, а то на різних ділянках працюємо, то й нема ко-
ли,— відповіла Наталка.
Обидві подруги працювали у лісному господарстві. Весною вони висаджували молоді
саджанці, які поволі перетворювались у великі ліси. Робота дівчатам подобалась. Мама На-
талки була бригадиром, приймала саджанці для висадки, їздила до міста, возила звіти. Коли
Наталка закінчила школу, мама взяла її собі в помічниці.
Дівчатам вже було по двадцять років. Скільки мрій і задумів у молодих серцях! Так їм
хочеться вибрати найкраще, щоб було і весело, і щасливо. Але як складеться життя, знає
лише Бог.
— Ось і прийшли! — разом промовили дівчата.
— Ми так швидко йшли, а зовсім не втомилися.
— Це тому, що ще молоді і сили маємо багато. З мамою ми так швидко не зайшли б,—
сказала Наталка.
— Тоді давай трошки посидимо, часу багато,— попросила Оксана.
— О, ні, я дуже прошу, давай візьмемося відразу ж за роботу. Я сьогодні хочу раніше
закінчити. Давай до роботи, я тобі усе розповім.
— Цікаво, цікаво, я згодна. Робити — так робити.
І вони вправно взялись до роботи. Деревце за деревцем під вправними руками дівчат
струнко ставали в глибокій борозні.
— Оксано, послухай, що я тобі скажу. Ось весною ми садимо з тобою молоді сосонки,
і думаю я собі, що нам і в голову не прийде через пару років прийти з кошиком збирати
горіхи.
— Та що ти таке, Наталю, говориш? Це ж відома річ: що посадиш, те й зростає. Звідки ж
горіхи на сосні, хіба шишки? Що ти хочеш цим сказати?
— Знаєш, ми зараз з тобою молоді, життя лише починається, і ось що ми посіємо зараз,
оте в старості і пожинати будемо.
— Ой! Що це тебе на такий серйозний лад потягнуло.
— Оксано, дивлюсь я на тебе, як ти живеш, і хочу просити: пішли на зібрання, про Бога
почуєш, покаєшся. І Бог допоможе добрим насінням життєву ниву засіяти.
— Ти що, хочеш сказати, що без Бога та зібрання я добрим не засію ниву свого життя?
— Так, без Бога не зможеш. Сьогодні на вечірнє зібрання в сусіднє село приїжджає хор
із міста. Будуть співати, вірші розказувати, усі вони молоді. Давай підемо разом.
— Ти що, хочеш, щоб я так зразу і згодилась? Подумати треба...

19
Альманах, листопад 2011
— Ну то ще ж не вечір. Тільки що сонечко піднялось до половини... Обід... До вечора ще
є час...
— Ні! Ні, це мало. Я собі поміркую, все зважу, що мені буде за краще. А в зібрання іншим
разом піду. Досить мені про це говорити. Кожний сам свою долю будує.
— Шкода, що відмовляєшся, я тобі краще пропоную.
— Ну досить мене переконувати.
— Вибач, Оксано, ти сама не хочеш.
Далі дівчата працювали мовчки. Робота йшла швидко. Усі саджанці, заплановані на цей
день, висадили ще до наміченого часу.
— О, тепер і відпочити можна,— спішила Оксана.
— Ні, пробач, я хочу додому швидше, треба встигнути на зібрання. До сусіднього села сім
кілометрів, пішки піду.
— Так, так,— сказала Оксана,— я й забула вже про те, що ти говорила. Тоді підемо разом
до села, а там ти до себе, а я до себе.
Наступного ранку вони знову зустрілись на тій самій доріжці.
— Вітаю,— голосно привітала Оксана.
— Добридень! — відповіла Наталка.
— Ну як твої вечорниці?
— Не вечорниці, а зібрання. Було дуже хороше. Хор співав багато гарних пісень, читали
вірші, декламації, брат-проповідник робив заклик до покаяння. Багато хто з молоді покаявся.
Це ж така радість у церкві.
— А що то значить покаятись?
— Це вони визнали себе грішними і попросили в Бога прощення за всі гріхи.
— Як це так? Перед усіма?
— Так, перед всіма, але ж така радість. Їх усі вітали. Вони як заново народились. Я так
шкодую, що ти не пішла. Так багато в житті нашому залежить від правильно обраної дороги.
— Наталко, ти знову за своє. Я собі ще поміркую. Ось вчора я була на вечорницях, мене
дівчата запросили, хлопці були. Один із сусідньої Калинівки, що за лісом, на мене весь час
дивився. А потім після вечорниць він запропонував провести мене додому. Такий веселий,
багато знає. Додому приїжджає на вихідні, а у місті вчиться на агронома. Ото хлопець: і
вродливий, і кмітливий, хіба не можна з таким подружитись? А пішла б я на зібрання, хто б
там до мене підійшов? Певно, й хлопців там гарних немає.
— Не кажи так, Оксано, є в зібранні і хлопці, і дівчата, вони і скромні, і вродливі, а основ-
не — всі віруючі.
— А що, як не віруючі, то добрими бути не можуть?
— Оксанко, подруго моя, я ніяк не зможу тебе переконати, якщо ти сама цього не хочеш.
— Так, так, ти пропонуєш мені піти в зібрання і потім все життя сидіти в дівках, як тітка Таїса.
— Та звідки ти знаєш, кому краще: тітці Таїсі, що лишилась в дівках, чи отій тітці Ганні, яку
чоловік щоразу б’є, коли п’яним додому приходить. Тітка Таїса з Богом. Їй завжди добре, во-
на ні одного зібрання не пропускає, така щира, усім допомагає. Її люблять. І думаю, на небі
її чекає велика нагорода.
— Знову ти мене переконуєш... Дивись, ми вже прийшли.
— От добре, що дні стоять погожі, багато роботи зробимо.
— А як мати?
— Не знаю, сьогодні вранці було легше, та й уночі спала добре. Молимось, щоб Бог дав
їй здоров’я...
— Давай до роботи, Наталко, щоб більше зробити.

20
 Альманах, листопад 2011
— А ти-то куди спішиш?
— Сьогодні знову будуть вечорниці, можливо, Дмитро буде.
— Ти, бачу, тільки про нього тепер і думаєш.
— А що, не можна?
— Та ні, думай. Може, у вас щось і вийде,але ви невіруючі обоє.
— Знаєш, Наталко, життя покаже, у кого що вийде.
— Так, Оксанко, саме про це я і хвилююся. Що змолоду посієш, те у старості й пожнеш.
— Добре, добре. Це я вже запам’ятала.
Далі розмова не клеїлась. Дівчата працювали мовчки. День пройшов швидко, і вечірня
пора принесла кожній з них облегшення. Наталка поспішила додому — роботи багато. Ма-
ма хвора, хотілось їй зробити приємне. Оксана теж поспішала додому, але всі її думки були
пов’язані лише з Дмитром. З роботою вона швидко справилась і мала досить часу, щоб
встигнути на зустріч.
Дні минали швидко. Мама Наталки видужала. Тепер подруги зустрічались рідше, так як
працювали на різних ділянках. Пройшла весна. Почалося літо, яке принесло іншу роботу і
свої клопоти.
Наталка так і продовжувала ходити на богослужіння з батьками у сусіднє село. Кілька
раз на їхнє зібрання приїжджав молодий проповідник із міста Петро. Його проповіді бу-
ли цікаві, люди любили його слухати. Одного недільного вечора після служіння він піді-
йшов до Наталки.
— Сестричко, я довго молився, ще з того весняного вечора, коли ми тут були з хором. Бог
поклав мені на серце запропонувати тобі стати моєю дружиною.
Наталка почервоніла, опустила очі. І радість, і страх одночасно наповнили її молоде
серце.
— Ти, Наталко, можеш подумати, а потім дати відповідь. Я буду продовжувати моли-
тись. А все ж просив би тебе згодитись, мені потрібна помічниця, ми б разом служили
Господу. Я знаю, ти любиш Бога, я говорив про тебе із служителем
Від цих слів Наталі стало ще тривожніше. Чому саме вона? Вона ж не найкраща.
— Добре, Петре, я буду про це молитись.
— Хай Бог дасть тобі відповідь,— відповів Петро, і вони розстались.
Усю дорогу Наталка не могла прийти у себе. Їй здалося, що такого питання їй самій
не вирішити. Дома поспішила у свою кімнату, зачинила двері, і тут на колінах розплакалась,
усе розповіла Богові. Вона мало знала Петра, що ж робити? А відповідь треба давати. Пі-
сля молитви якось заспокоїлася. За вечерею вирішила розповісти мамі й татові — вони теж
люблять Господа. Їх порада їй потрібна. За столом Наталя почала:
— Тату, мамо, мені так потрібна ваша порада.
— Цікаво,— відповів тато,— кажи, якщо зможемо — допоможемо.
— Петро, що приїжджав з міста, запропонував мені стати його дружиною.
У кімнаті настала тиша... Наталя більше нічого не могла сказати, сльози полились з її очей,
серденько забилось сильніше.
— А ти молилась, дитино?— почав тато.
— Так!
— А що Господь у твоє серце вклав? У тебе є хоч одна причина йому відмовити?
— Ні!
— Значить, ми помолимося з тобою, а тобі вирішувати. Він віруючий, проповідник, це те,
що ми можемо бажати тобі від Бога.
— Дякую вам, любі мої, ви втішили мене.

21
Альманах, листопад 2011
— Коли в серці буде повна згода, тоді і дай відповідь брату, але не затягуй, брат серйозний,
він теж хвилюється, чекаючи твоєї відповіді.
Пройшло небагато часу, коли Наталка на колінах сказала Богу:
— Боже, я згідна за волею Твоєю зробити!
У найближчу неділю вона була готова дати відповідь. Коли зібрання закінчилось і усі
вітались, підійшов і Петро привітатись з Наталею. Вона зніяковіла, сором’язливо опустила
очі і тихо промовила:
— Я згідна...
Люди розходились поволі, довго говорили у дверях. Молодь зібралась піти в сусіднє село
на благовістя. Петро тим часом попросив служителя виділити їм з Наталею кілька хвилин.
Брат Павло Данилович був радий за них, розпитав, чи згодні батьки, помолився, а потім за-
пропонував зробити оголошення в церкві, щоб могли вільно готуватись до шлюбу.
Дні летіли швидко... Приготування йшли повним ходом. Наталка все ж знайшла вільний
вечір і відвідала колишню подругу Оксану, яка все уникала з нею зустрічі.
— Яка я рада, що ти вдома. Добрий вечір,— ще з порогу почала Наталка.
— Так, це добре, тому що я дуже зайнята, все не могла тобі сказати — я заміж виходжу.
— За Дмитра?
— Ні, за Тимоша.
— А що з Дмитром? — запитала Наталя.
— Та ну його... Тільки голову мені крутив: то одне, то друге, а про весілля ні слова. А потім
зовсім зник. Дівчата казали, що він вже в місті одружився з однокурсницею. Отакі вони, вір їм.
— А Тиміш, хто він? Звідки?
— З Городища, тут у нього живе тітка. Він приїздив до неї. На вечорницях познайомились.
Йому женитись треба, він старший за мене. Дивлюсь я на нього, ясно, Дмитру він не рівня,
але кращого немає. Ось і йду за того, хто бере.
— А ти його хоч любиш?
— Та яка любов? Любила Дмитра, а цей має землі багато, один у батьків. Можливо, і по-
щастить у житті.
— Ой, шкода мені тебе, Оксано.
— Та годі, знову ти за те ж саме. Ти ж не тому прийшла, щоб знову мене на зібрання кликати?
— Знаєш, я виходжу заміж і хочу просити тебе на весілля. Шлюб буде в Домі молитви
в Заліссі.
— ?!
— Ти що? Не рада?
— Рада? Рада... А хто ж тебе бере? Він, певно, також віруючий?
— Так... Пам’ятаєш, весною я запрошувала тебе на зібрання, коли хор з міста приїжджав?
— Так, пригадую, ще й просила запам’ятати, що те, що посію, те й пожну.
— Воно добре, що ти запам’ятала, але висновку не зробила, від того тобі може бути гірше.
— Ой, чи буде, чи ні, то ще час покаже. Ну і хто ж твій наречений?
— Брат у Господі, Петро, він проповідник, співає гарно.
— Значить, кажеш, повезло!
— Я вірю, що з Богом ми будемо щасливі, так що приходь.
І Наталя назвала число.
— Ой, ти що? Тож і наше весілля в той день...
— А змінити не можна? — спитала Наталя.
— Та ні, уже всі знають.
— Шкода, а я хотіла, щоб ти побула у нас на весіллі.

22
 Альманах, листопад 2011
— Нічого не вдієш. У кожного своє свято. Все ж дякую тобі, що запросила.
Оксана провела Наталю до дороги, і вони розлучились надовго.
Життя ставило перед кожною сім’єю свої труднощі, але вирішували їх по-різному. Згодом
Петро і Наталя переїхали до міста, де організувалась невеличка церква. Бог подарував їм
трьох донечок, які росли слухняні і з дитинства полюбили Бога. Усі троє покаялись, прийняли
святе водне хрещення, і кожній з них Бог дарував щасливу долю.
Пройшло багато часу, і одного разу було намічене євангелізаційне зібрання у тому селі,
де колись жила Наталка. З групою молоді їхав брат Петро. Він запропонував поїхати з ними
і Наталі. Вона згодилася.
Зібрання було благословенне. І найрадіснішим було те, що серед тих, хто покаявся і мо-
лився вперше, була і Оксана — колишня подруга. Не зразу її впізнала Наталя — пройшло
27 років. Змарніла вона, але коли молилась, Наталя здригнулась — знайомий голос! Після
зібрання Оксана першою підійшла до Наталі і запросила на обід до хати. Петро з братами
мали ще вирішити деякі організаційні питання, тому колишні подруги пішли самі повз ліс.
— А пам’ятаєш, як ми, саджаючи з тобою цей ліс, спілкувались? — почала згадувати Ок-
сана. — Ти говорила, щоб я думала про те, що сію... Я ж не брала цього до уваги... Тепер ось
пожинаю... Без Бога щастя не можливе.
— Пам’ятаю... Розкажи, Оксано, як твоє життя склалося.
— Мій Тиміш не довго був трудягою, почав випивати, потім більше й більше... Я ж мусила
усю роботу тягти сама: і в полі, і вдома. Родилось троє хлопців, але всі в батька. Старший
зв’язався з якоюсь компанією і загинув трагічно, ще двадцяти не було. Поховали. А ці двоє теж
від рук відбились. Нічого їм не треба, що зароблять, те проп’ють. Давно вже почала розду-
мувати про те, що ж я насіяла у житті. Шкодую, що не ходила з тобою на зібрання. Можливо
б, по-іншому життя склалося.
— Так, так, Оксано, дуже шкода. Прожитого життя не вернеш, але ж ти покаялась і тепер
маєш можливість почати нове життя. А ми будемо молитись про тебе.
— Я дякую тобі, Наталю!
Дні минали швидко. Багато ще натерпілась Оксана від чоловіка. Але радість була від то-
го, що вона прийшла до Бога. І настав час, коли Оксана разом з іншими новонаверненими
приймала водне хрещення у церкві, де Петро і Наталя були членами. З радістю їздила вона
на зібрання...
А роки йшли, були іще євангелізаційні зібрання, були й покаяння. Уже більше тридцяти
років, як у тому селі купили дім для служінь. Оксана приходить найперша, любить Господа
і дуже шкодує, що так пізно прийшла до Бога. Життя не повернеш, хоча так хочеться. Та що
вдієш, що посіяла замолоду, те тепер пожинає. А могло все бути інакше.
В. М.

А ВИШНЯ ЦВІТЕ...

Квітень... Як ніжно, запашно звучить це слово. Весна в розпалі: закучерявились зелено-ли-

стом дерева, кущі. Тішить слух мелодійним співом багатоголосе птаство. Земля вже зовсім
звільнилась від важкого березневого снігу, напоєна теплими водами, обігріта ласкавим те-
плим вітром, жваво вкривається рястом, квітками, в полі рясніє озимина.
Сумирна тиша пасхального вечора. Призахідне сонце сипле косі яскраві промінці, урив-
часто доспівує свою пісню вечірня пташка. Повітря настояне на пахощах цвіту дерев. Весна
і воскресіння. Як суголосно звучать ті слова. Пробудження природи, пробудження душі...

23
Альманах, листопад 2011
Неспішно крокую додому тихою звивистою вуличкою, котра простягнулась від молитовного
будинку і до середмістя. Дорога не асфальтована, лише пересипана щебенем і піском, з обох
боків стоять чепурні кам’яниці, біля них рясніють білим цвітом дерева. Зовсім поруч простора,
гомінка центральна вулиця, а тут затишно, наче десь на віддаленій околиці. Одним кінцем
вуличка впирається в центр з його багатоповерхівками, а другим у роздоріжжя. Тут будівля
нашої церкви, неподалік стоїть капличка, за кілька кроків отруйним грибом — мухомором
причаївся і бар — генделик. Місцеві чарколюби жваво гомонять, веселяться, святкують свій
Великдень. Усе поруч: віра, безвір’я, обрядовірство.
Як хочеться не лише милуватись весною — Божою красою, а доторкнутися до неї, надиха-
тися запашностями. Кожна весна для мене якась по-своєму неповторна, дивна, наче перша.
Нахилив укриту ніжно-білим цвітом гілочку вишні, вдихаю, п’ю пахкий аромат і... схаме-
нувся. Десь тут має бути... так і є... смітник, ледь вкритий свіжою травою: бите скло, зім’я-
ті пластикові пляшки, будівельне сміття... Я стою на смітнику, посеред якого цвіте мо-
лода вишня. Цвіте якось по-особливому, рясно, радісно, наче вітає перехожих, якось
відсторонено-загадковою усмішкою, наче не на звалищі росте, а десь у доглянутому дбай-
ливою рукою саду серед своїх подруг. Тут же напис на трухлявому з щербатими зубами
паркані: «Викидати сміття заборонено. Штраф». Поруч напівзруйнована стара глиняна ха-
та на порослому мохом фундаменті. Порохнявіють почорнілі від часу давно кимось зложе-
ні під повіткою дрова...
Квітуча вишня на купі сміття — наче невичерпне джерело Божої ласки до грішного світу...
Дратує «смітник». Хіба можливо в такому оточенні мати душевний спокій, служити Богу?
От якби інші обставини, якби повернути час... Дратує «смітник»: аморальність, зіпсутість
щоденного оточення, теплохолодна самовдоволеність «родовитих» віруючих, загальне
збайдужіння до духовних речей... А ще невдоволення собою, або, навпаки, вдоволення,
після якого якось гірко на душі. Постійно смикають побутові проблеми, як тільки залагоджуєш
одні, тут же з’являються інші. Чи буде колись цьому кінець?..
Квітуча, стоголоса весна, духмяна вишня і… сміття... Ісус Христос серед грішників, мит-
ників, поміж прокажених. Перші християни посеред примітивного поганства, чи, навпаки,
зухвало-витонченого ідолопоклонства. Віруючі-в’язні наших ще недавніх часів: щоденне
життя поміж кримінальників та важкого смороду тюремних камер, до котрого неможливо
звикнути. Місіонери-звитяжці серед диких племен... А вишня цвіте...
О. Слонецький

* * *
Солодке печиво заполонило своїм духмяним запахом оселю. Тепло ніжно огортало, ніби
руки мами, яка так старанно виробляла смішних тваринок з тіста. Її глибокий вдих, видих,
знову вдих і… щира усмішка намалювала щастя на її рожевому обличчі. Я не могла відірвати
очей від легких та витончених рухів тієї жінки, яку з гордістю можу назвати МАМА!
Це саме ті хвилини, коли запам’ятовуються найдрібніші деталі і зовсім не потрібні слова.
Подих, дотик, рух — все згадується, ніби сон, такий приємний, хвилюючий і досконалий.
Невже це правда, невже вона моя? Рідненька, струнка, з глибокими блакитними очима…
НЕНЬКА! Це слово, як музика, бринить в душі, і моє дитяче серденько тріпоче, як берізонька,
коли вона обережно і лагідно окутує обіймами. Підходить наш котик і щось підлабузливо
муркоче моїй матусі. А у неї і для нього пестощі знайдуться. Приголубить його, побавиться,
неначе дитина, а потім знову повертається до нашого печива, яке тим часом підрум’янило
свої боки.

24
 Альманах, листопад 2011
Вже з’явилися на небесному полотні зорі і ввічливо нагадують, що скоро ніч, і місяць
тихенько кліпає своїм вечірнім оком, заглядаючи у віконечко, як наш котик, який зазирає
у мисочку, куди хвилину назад мама налила молока. Ми з голубонькою не відмовилися
також від ласощів, до того ж молоко дуже пасувало до нашого печива.
Веселі та зморені ми полягали спати. Ненечка ніжно поцілувала мене, і той поцілунок грів
моє серце до самого ранку…
А. Волощук

* * *
Ніч огорнула довкілля. Місто заспокоїлося від шуму автомобілів і людського суєтливого
метушіння. Добре, що є така пора, коли все спить. Не сплю лише я. Якби хтось збоку побачив,
то, напевно б, здивувався. Що це робить дванадцятирічний хлопець о третій годині ночі, си-
дячи на підвіконні третього поверху. Очевидно, висміяли б таку дитячу сентиментальність.
Але мене вабить зоряне небо. І не біда, що підвіконня вузькувате. Мені тут добре. Коли
довгий час дивитися на зорі, вони наче оживають, підсилюючи дитячу цікавість. Ось пра-
воруч майнув дивовижний спалах, і раптом одна із зір полетіла вниз. Кілька секунд — і її
не стало. Але ж вона була, до того як впала. В школі ми вчили, що це комета або астероїд,
який, врізавшись в атмосферу Землі, згоряє. Але ж до того він десь літав у космосі. І звідки
він взагалі взявся? Кажуть — кусочок планети. А чому він відколовся? Чому не захотів за-
лишитися на планеті? А я хто? Теж кусочок чогось або когось? Яке таємниче небо і як там
багато красивого! Тому і хочеться посидіти на підвіконні вночі. Годинник пробив третю. По-
ра спати, але очі зовсім не втомлені. Погляд ковзає по захоплюючому небосхилу. Дай-но
перерахую зорі. Одна, дві, три... двадцять пять, двадцять шість... сто сорок чотири, сто сорок
п’ять, сто сорок... стоп, он ту пропустив, і ту, що лівіше. Все, збився. Ні, їх так не порахуєш.
Скільки ж їх? Вони теж кусочки чогось? І чому ці висять і не падають? О, зліва знову зірвалась і
полетіла стрімголов вниз. Її політ був довшим від попередньої. Мабуть, була більшою. Невже
життя таке коротке? Але ж мені тільки дванадцять, і все життя, як кажуть, тільки попереду.
Яким воно буде? Кусочком чи планетою?.. Щось зашаруділо в кімнаті батьків. Напевно, хтось
проснувся. Все, ховаюсь під ковдру, щоб уникнути непотрібних підозр. До побачення, зорі,
не падайте більше!
І. Федьків

25