Пісня про самого себе

(Скорочено)
1
Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.
Я байдикую і тішу душу свою,
Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи травинок літніх.
Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту, з цього повітря.
Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків, а їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.
Віри та школи в занепаді,
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.
6
Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягши, дитина спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій.
Може, це хусточка Бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і говорили: — Чиє?
Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, не стятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них — матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок,
натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з матерніх лон.
Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає
попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з’являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.
20
Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений;
Як сила приходить до мене з м'яса, що я споживаю?
Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?
Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати,
1
Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час.
Я рюмси не розпускаю, як роблять інші,
Мовляв, місяці порожні, а земля - це баюри й твань.
Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками
для інвалідів, конформізм - для родичів дальніх,
А я капелюх свій ношу - що надворі, що вдома.
Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди?
Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з
лікарями порадившись і підбивши підсумок,
Я знаю: кращого м'яса немає, ніж на моїх кістках.
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше,
I, добре чи зле мовлю про себе, - це стосується їх також.
Я знаю, що я налитий здоров'ям,
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, -
Це послання до мене - я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,
Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зиґзаґ, який
діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.
Я знаю, що я величний,
Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе.
Я бачу, що закони світу не просять пробачень
(Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім).
Я такий, який є, - цього досить,
I нехай ніхто більше цього не знає, - я вдоволений,
I якщо знають усі, я вдоволений теж.
Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, - це я сам,
і якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років,
Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо.
Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних,
Я сміюся з того, що ви звете кінцем,
I я знаю амплітуду часу.
21
Я - поет Тіла і я - поет Душі,
Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,
Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге - на мову нову тлумачу.
Я поет жінки так само, як і чоловіка,
I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,
I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір'ю людей.
Я пісню співаю розпросторення або гордості,
Доволі ухилянь і вимолювання,
Я покажу, що розмір - це тільки розвиток.
Ви залишили позаду інших? Ви - президент?
То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,
Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч,
Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч.
Прилинь, гологруда ноче, прилинь, маґнетична, живлюща ноче!
Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок!
Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче!
Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле!
Земле дрімотних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!
Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті!
Усміхнись, бо йде твій коханець!

2
Щедротна, ти мені любов віддала - і тобі відповім я любов'ю!
О, невимовна, шалена любове! Перекладач - Світлана Хміль
Запитання та завдання до твору
1. Яке враження справили на вас прочитані уривки поеми? Чим цей текст відрізняється від
традиційного вірша?
Я був під великим враженням під час прочитання уривків поеми. Тим що цей твір написан в формі
пісні. Пісні відрізняються між собою за жанром, складам, формам виконання тощо.
2. Чи збігається його тематичний спектр з назвою всього твору?
3. Що, крім «самого себе», оспівує тут поет?
Поет стверджує, що життя безмежне й між людьми немає кордонів, як немає кордонів між
людьми і Всесвітом. Для поета немає неважливого. У «Пісні про себе» стверджується, що
«стеблинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок».
4. Як у даному тексті розкривається ідея єдності поетичного «я» із Всесвітом та думка про рівність усіх
земних створінь?
5. З якими міркуваннями, висловленими в цьому творі, ви згодні? Які думки вас здивували або
епатували?
6. Визначте ланцюг («каталог») образів, за допомогою яких поет «пояснює», що таке трава. Розкрийте
зв’язок складових цього «каталогу» з образом «трави».
Каталог — довгий і детальний перелік якихось фактів, ознак, реалій тощо.
Для тебе, о демократіє
Запитання та завдання до твору
1. Яким постає у поезії ідеал країни?
Неподільний континент, тільки одна «Найліпша» раса, божественний краї, товариші любитимуть одне
одного, нерозривні міста повні мужньою любов’ю товаришів.
2. В яких почуттях поет вбачає цементуюче начало суспільної гармонії?
Я засную найліпшу расу, якої ще не бачило сонце,
Я сотворю божественно привабливі краї.
Де товариші любитимуть один одного
3. Чим відрізняється вітменівське трактування Демократії від традиційного?
На мою думку, воно відрізняється тим, що традиційна демократія полягає на тому, що кожна людина має
свою думку, та може не любити своїх братів і тд.
4. Як це трактування пов'язане із світосприйняттям митця?
Він уявляє щось, що нагадує на політику націзму. Де існує тільки одна раса, через це в країні мір та
гармонія.

О капітане!
О капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь!
Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть.
Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять,
І дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважний і грізний.
Але... О серце! Серце! Серце!
О кров червона! Кров!
Де батько впав на палубі,
Упав і захолов!
О капітане! Батьку! Встань і кругом подивись!
Для тебе дзвони й горни звучать, для тебе стяги звились,
Для тебе квіти, й вінки в стрічках, і натовп на узбережжі,
Тебе, колишучись, кличе він, тебе побачить жадає!
О, зляж мені на руку!
Який це сон зборов
Тебе, о батьку мій, що враз
Ти впав і захолов?
Мій капітан безмовний, уста німі, похололі,
Не чує він моєї руки, лежить без пульсу, без волі.
В порту безпечно стоїть корабель після тяжкої дороги.
3
Скінчив наш бриг шалений біг, добився перемоги!
Дзвоніть, радійте, береги!
А я в жалобі знов
Піду туди, де батько мій
Упав і захолов.

Запитання та завдання до твору

1. Визначте тему вірша.
Волт Вітмен написав вірш «О, капітане! Мій капітан!" після вбивства Авраама Лінкольна в 1865 році. Вірш
є елегія або траурним віршем на честь 16-го президента США. Волт Вітмен народився в 1819 році, помер в
1892 році, застав роки Громадянської війни, залишаючись переконаним юніоністів. Спочатку байдужий до
Лінкольну, він під час війни перейнявся повагою до президента, хоча особисто вони ніколи не зустрічалися.
2. Як у ньому розкривається ідея співіснування життя та смерті, поразок та перемог?
На мою думку, це розкривається в тому, неважливо хто
3. Яких символічних значень набуває у творі образ капітана?

4. Знайдіть у художньому світі даного вірша романтичні риси.

Романтики любили описувати обличчя, волосся, особливо очі як дзеркало душі, а
в автора збірки «Листя трави» «тілесний» перелік значно ширший: ребра, живіт, стегна,
вигини ніг, хребет тощо. І все ж описи тіла в нього не були натуралістичними, бо
«божественне сяйво від нього струмує з голови до ніг».
В. Вітмен перебудовує поетичну систему романтизму на всіх рівнях: тематичному,
композиційному, а також мовному. Мова книжки шокувала сучасників, поет
сміливо поставив поряд слова з різних стилів, змішав лексику іншомовну, розмовну,
наукову, книжну. «Мовний експеримент» поета полягав у демократизації художньої мови.
Він сміливо звертається до народних джерел і закликає інших митців уживати слова, які
найточніше здатні відобразити життя Америки. У його збірці знайдемо чимало слів і
висловів фольклорного походження, а також неологізми, професіоналізми, історизми тощо.
Мовне новаторство поета було обумовлено розширенням тематичних обріїв поезії.

Ритмомелодика збірки відзначається також новаторством. Поет відмовляється від

традиційних розмірів, рим (хоч інколи вони й трапляються в книжці), звертається до астро-
фічного вірша (у якому відсутнє симетричне членування на строфи), надає перевагу
верлібру — вільному віршу.