Дванадцяте жовтня

Класна робота
Мотиви поетичної збірки Тетяни Русої «На крилах мрій»
У ці сонячні прекрасні дні, коли природа являє світові свою невмирущу
мудрість та красу, так хочеться вірити, що і ми, люди, можемо бути мудрими,
як і вона. У ній черпаємо науку творення, пізнання, роздумів. Інколи приходить
до нас натхнення, бажання теплом та ласкою охопити увесь світ. І тоді ми
здатні творити прекрасне, добре та вічне. Ось і сьогодні ми поринемо у чудовий
світ поезії, в якому б’є могутнє джерело рідної мови, розкривається
неповторність матінки-природи, звучать думки простої людини про вчора,
сьогодні та завтра.
Тетяна Василівна Руса – тонкий лірик, вона гостро відчуває найменші порухи
людської душі. На різні теми пише авторка : і про природу, і про батьків, і про
матір, і про людей праці. Її хвилює все: доля України, народу, збереження
природи, людські стосунки.
Особливо яскраві її збірки «Безсоння вишень», «Синявська весна» .
Тетяна Василівна народилась 2 квітня 1967 року в с. Бабине Старосинявського
району на Хмельниччині. У 1984 році закінчила Бабинську середню школу,
того ж року вступила до Кам’янець-Подільського педінституту на філологічний
факультет. Захоплювалась поезією. Після закінчення працювала вчителем
української мови та літератури в Пасічнянській загальноосвітній школі І-ІІІ
ступенів, яка згодом, у 2001 році, стала закладом нового типу: Пасічнянським
навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів,
агротехнологічний ліцей». У 1990 році була призначена заступником директора
з виховної роботи, а у 2006 році стала директором Пасічнянського НВК.
Тетяна Василівна, насамперед, жінка, любляча і турботлива мати,
дружина і намагається зробити все, щоб результати її праці ставали тими
чарівними зірочками, які можуть зробити світ щасливим та прекрасним.
Сьогодні ознайомимось із поетичною збіркою Тетяни Русої «На крилах мрій»:
 У пам’яті все хочу зберегти:
І дні щасливі, й зоряні світи,
Обличчя рідні і такі далекі,
Малі синички, й мрійливі лелеки,
Покоси в полі й на річках мости....
У пам’яті все хочу зберегти.

НА КРИЛАХ МРІЙ
На крилах мрії лину завжди я
Неси ж мене, чарівная моя.
І можеш у підхмар’я понести.
Я змалку не боюся висоти.
Неси ж бо ти й громи не обмини.
Може, навчать мене чогось вони.
Неси ж і зіркою мені світи.
Загляну хай в незвідані світи.
Люблю тебе, з тобою я на «ти».
Надіюсь, що не стомишся нести.
З тобою налітаюсь досхочу.
За мрію я нічого не плачу.
Завжди ти поруч. Якби не було –
Трава шумить, чи снігу намело, -
В моєму серці квітень все буя,
Бо ти зі мною, мрієнько моя..
Скажіть, а чи є у вас мрія? Яка вона? Про що вона?
Кожна велика ріка починається з малого джерельця, яке загубилось десь серед
заростей верболозу, вільшанки чи калини. Чи згадує хтось про нього, дивлячись
на безмежне водне плесо? Мабуть, ні. Проте варто замислитись джерелу – і
припинить свій обіг життєдайна нитка, обміліє, вмираючи ріка. Так уже
влаштоване життя, що все велике починається з малого. І не треба забувати про
це, особливо сьогодні. Адже якщо в душі людина не має святості, то міліє
джерело душі людської.
Тож саме для того, щоб очистилась душа наша, щоб зберегли ми її
чистоту, творить свої вірші Т. Руса. Перегорнімо сторінки збірочки нашої
землячки, адже мета – з’ясувати мотиви лірики Тетяни Русої, розкрити
неповторний світ її поезій.

ПЕРШІ КРОКИ
Іде маля,
Спіткається і падає.
Підводиться і знов таки іде.
Ходити вчиться.
Тата й маму радує.
Вони щасливі
«Ось настав цей день».
Іде маля...
Тримається, що сили є.
Старається упевнено іти.
Напевно, і воно
В своїй упертості
Крокує до якоїсь там мети...
Так, дитина народжується, починає пізнавати навколишній світ. А допомагають
їй у цьому найближчі та найрідніші люди.

МЕНІ СПІВАЄ МАМА НАВЕСНІ

Мені співає мама навесні.
Мов річка, плинуть райдуги-пісні.
Від співу вмить всі розквітають квіти.
І хочеться мені весь світ любити.
Ось мама стиглим літом заспівала,
То сипляться зворушливі слова.
І мов молодшає до болю рідна хата.
Із гнізд в політ ширяють ластів’ята.
А от коли співає восени,
То співом вносить спокій в мої сни.
Мов виряджає журавлів у вирій.
Від них тепліше, бо вони всі щирі.
 Коли ж почне співать серед зими,
Від вітру наче закрива крильми.
І вмить загляне в наші вікна літо.
І знову серце для тепла відкрито.

МОЯ БАБУСЯ
Напевне, я дуже щаслива.
Була у мене бабуся.
Жила, мов вербиця скрипуча.
На неї я й досі молюся.
Була вона дуже добра,
Така ж бо худенька, рівненька.
Трудилась завжди, мов бджілка,
Бабуся моя рідненька.
Ніколи не мала спочинку.
Завжди і за всіх вболівала.
Хоч була сама маленька,
Та душу велику мала.
Кожнісінький день і годину
Нас у гості радо чекала.
Для всіх нас здоров’я просила
І долі у Бога благала.
Любила нас дуже бабуся,
Ще землю любила і квіти.
Нам всім тепер дуже важко
Навчитись без неї жити.

Отже, одним із перших мотивів творчості Тетяни Русої є любов та повага до

найрідніших людей.
А про що ж ще розповідає поетеса нам у своїх творах? Я пропоную вам
прочитати її вірші та виконати письмово завдання. Напишіть розгорнуту
відповідь : « Яка з поезій вас найбільше вразила? Який би колір ви обрали для
поезії? Чому? Які проблеми піднімає автор увірші?»

ДОТОРКНІТЬСЯ КРАСИ
Сонце знов встає з-за яворів.
Всім дарує промені-багрянці.
Хто б мені і що не говорив,
Впевнена, найкраще завжди вранці.
Свіжістю дзвенить п’янка роса.
Веселково у зіницях сяє.
І тремтять прозорі небеса.
Й коники на скрипках ніжно грають.
Розсипає сонце теплоту.
Всім дарує промені-багрянці.
Доторкніться серцем ви краси,
Що настояна на росах вранці.

НАД ПОЛЯМИ, НАД ГІНКИМИ

Над полями, над гінкими
Стеляться тумани й дим.
Пахне ніжно щось незриме –
Зачарована я ним.
Пахне цвітом і травою,
Пахне місяцем й росою.
І зоря в цю стиглу мить,
Мов метелик, мерехтить.
Сяє небо, місяць світить...
Ти такий прекрасний, світе!

У КОЖНОГО СВІЙ ВИБІР У ЖИТТІ

У кожного свій вибір у житті.
Й нема життю ані кінця, ні краю.
Той зіркою засяє в темноті.
А інший тую зірку відшукає.
Ми всі йдемо по колу, по Землі.
Торкаємо рукою стигле жито.
Один зібрав великі врожаї.
А інший – так прожив, аби лиш жити...
У кожного свій вибір у житті.

УСЕ МИНАЄ
Усе минає, навіть звук
У цій ранковій, стиглій тиші.
Тебе тривожить серця стук,
Тебе тривожить, що напишуть.
Усе минає, навіть сон
Відходить з ранком в небуття.
Тебе тривожить, що нема,
Назад немає вороття.
І ти як можеш – так живеш,
Радієш щастю, ділиш горе.
В чужій біді ти поруч йдеш,
Відказуєш: «Хай там говорять».
Тобі байдуже не усе,
Ти в домі прагнеш миру й тиші.
І любиш ти понад усе,
Як в сні спокійно діти дишуть.

‫٭٭٭‬
А любов у мене не позичена –
Ніжна, вірна, світла й доброзичлива.
Світу посміхається зіницями,
Квітами цвіте, шумить пшеницями.
А любов моя завжди із усміхом,
Бо на «ти» вона з життєвим успіхом.
Рідна із падіннями і злетами
І летить по колу із планетами.
І в словах моїх не сумнівайтеся,
Бо й сама я впевнена у цьому.
Цілий день любов моя в турботах вся.
Ввечері вертається додому.

‫٭٭٭‬
Ти поклич мене до себе – я прийду.
Тихі зорі нам світитимуть в саду.
Ніжно-ніжно нам шептатиме трава.
І у ній розгубим ми свої слова.
А у ранці їх збере п’янка роса.
Зійде сонце, я скажу: «Яка краса!»
І у відповідь почую, мов у сні:
«Найдорожча і найкраща ти мені».

ЧИ ВСЕ ЦЕ СОН?
Чи все це сон?
Чи дійсність ясноока?
Дуже принадна
І така жива.
Співає жайвір
Легко і високо.
Сміється сонце
І шумить трава.
Спинюсь і гляну.
Це ж жива картина,
А в ній така яскрава акварель!
І серце стукає від радості
сильніше.
Це ж все на цій землі
Для нас, людей.

ІДИ, МОЄ СЕРЦЕ...

Іди, моє серце.
Іди і до серця землі припади.
І день хай прийдешній
На світ не накличе біди.
Іди, моє серце.
Здається, що саме пора,
Бо люди зневірились
В вічнім чеканні добра.
І хоч ти мале,
Та ти Землю теплом обійми.
Щоб люди лишались
В цім світі минущім людьми.
У світі щоб стало
Побільше тепла і добра.
Іди, моє серце.
Розбити цю кригу пора.

‫٭٭٭‬
Невже, плането, ти стара?
Стомилася: постійно ж в русі.
Летиш, стираєш піт з чола,
Мов горем стомлена бабуся.
Тремтиш, обдерлася уже,
Он рани, це ж оті, озонові.
А ти мовчиш, мов не болять.
Та все це так непереконливо.
Ти не сховаєш ран своїх,
Хоч і мовчиш й все крутиш в тузі.
Та це не твій вже власний гріх –
Подякуй людству в цій заслузі.
І може ти таки й стара,
Та все ж продовжуєш свій оберт.
Хоч в спину дихає тобі
Своїм реактором Чорнобиль.
Невже, плането, ти стара?
Поезія Тетяни Русої прекрасна й неповторна. У ній звучать думки, які
хвилюють усіх і повсякчас. У своїх творах поетеса піднімає вічні проблеми:
поваги до рідних, вибору у житті, добра і зла, відповідальності за свої діяння.
Та все ж вона, Тетяна Руса, – надзвичайна оптимістка і вірить, що світ навколо
можна зробити чудовим та різнобарвним. Потрібно тільки захотіти.
Поетичний світ Т. Русої прекрасний, ніби саме життя, яке відкриває перед вами
багато можливостей. Тому не помиліться у виборі своєї дороги! Будьте завжди
добрими, чуйними, відповідальними, бережливими, люблячими та
спостережливими. І світ відкриється вам у всій своїй красі. Цінуйте це!