Чечельницька загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Де є любов, там є життя

(сценарій позакласного заходу
із зарубіжної літератури для учнів 5-9 класів)

Підготувала
учитель зарубіжної літератури,
української мови та літератури
Чечельницької загальноосвітньої школи
І-ІІ ступенів
Цьомко Маріна Олегівна

2018 рік
Тема: Де є любов, там є життя.
Мета: виховувати в учнів найкращі якості: добро, милосердя, любов до ближнього,
почуття дружби, почуття кохання, використовуючи фрагменти інсценізацій творів
зарубіжної літератури.
(Звучить лірична музика.)
Ведучий 1. Доброго дня, друзі! Сьогодні незвичайний день, адже ми відзначаємо
прекрасне свято – ДЕНЬ ЛЮБОВІ, ДЕНЬ КОХАННЯ.
Ведучий 2. І у такий день всі закохані віддають один одному тепло своєї душі, адже
любов дарує людям крила, щастя, радість, гармонію. Вона змінює нас самих, змінює
світ, заради любові ми здатні здійснювати справжні подвиги.
Ведучий 1. Саме любов є окрасою нашого життя.
Ведучий 2. Любов… ,а може… кохання… Кохання – магічне слово, і навіть не
кожен із нас усвідомлює його силу. Кохання – це наша сила, і водночас – слабкість.
Ведучий 1. Талановиті майстри в царстві Літератури в долонях слова плекали
кохання. Таке омріяне, чисте, вічне, прекрасне, болюче, а іноді - трагічне.
Ведучий 2. Ніхто не може знати більше про кохання , ніж ті, хто відчув його у своїх
грудях на повну силу, хто повністю віддався цьому прекрасному почуттю.
Ведучий 1. Кохання надихало Шекспіра, Гейне, Данте, Петрарку, Лесю Українку
тощо. Ми бачимо багато картин про любов у художніх творах, які нас зворушують,
відкривають нам світ великої казки, і можна назвати безліч закоханих пар, які
пізнали щастя кохання.
Ведучий 2. Тож ми розпочинаємо наше свято: «Де є любов, там є життя.», на яке ми
запросили усіх охочих, а також відомих усім літературних героїв, талановитих
майстрів слова.
Ведучий 1. Життя, як мить, єдина мить,
Махне крилом і пролетить…
Але в цю мить, коротку мить,
Було і сонце, і блакить.
Я, поки серцем не зачах,
Вкарбую їх в своїх очах,
 Бо нам дана мить для життя,
А вічність? - То для забуття.
Ведучий 2.
Життя – це шанс. Скористайся ним.
Життя – це краса. Милуйся нею.
Життя – це мрія. Здійсни її.
Життя – це виклик. Прийми його.
Життя – це обов’язок. Виконай його.
Життя – це гра. Стань гравцем.
Життя – це цінність. Цінуй його.
Життя – це любов. Насолоджуйся нею.
Життя – це тайна. Пізнай її.
Життя – це юдоль бід. Перебори себе.
Життя – це пісня. Доспівай її.
Життя – це боротьба. Розпочни її.
Життя – це безодня невідомого. Не бійся вступити в неї.
Життя – це удача. Шукай цю мить.
Життя таке чудове. Не марнуй його.
Це твоє життя. Борони його.
Ведучий 1. Саме такі цінності є найважливішими. У житті кожної людини власне
розуміння цінностей, до яких вона прагне. Щоб глибше зрозуміти себе і усвідомити,
до чого варто прагнути, необхідно уважно придивлятися до людей, що тебе
оточують, шукати тих, які є прикладом у житті. І це можуть бути не тільки твої
сучасники – однолітки чи дорослі, а й видатні діячі минулого, реальні історичні
постаті чи вигадані літературні герої. Адже перед героями літературних творів теж
постають одвічні питання.
Ведучий 2. Придивляючись до персонажів художніх шедеврів, ми розмірковуємо
над власними вчинками і вже цим моделюємо свою майбутню долю. Маленька
дівчинка Ассоль навчила нас вірити у великі мрії, вперто чекати їх здійснення. А
чутливий Шимек, який страждав від кохання до Бузі, навчив нас бути обачнішими,
берегти своє щастя, намагатись не упустити його, щоб потім не картати себе усе
життя.
Ведучий 1. Справжні кавалери, приміряючи лицарські обладунки, ставали на бій за
честь прекрасних дам… Таким сміливцем є Айвенго, і багато інших героїв. Кожен
обирає свою даму серця, і свого «принца на білому коні».
Афродіта. Вітаю усіх! Чого такі кислі, мов недоспілі яблука? Не чекали? Я
Афродіта – богиня кохання. Та чого це я себе представляю, ви ж усі мене добре
знаєте. А чи вірите ви у кохання?
Усі. Віримо!
Афродіта. Немає таких, на кого б не подіяли мої чари. А чи знаєте ви, що таке
кохання?
Усі. Звичайно, знаємо.
Афродіта. Якщо знаєте, то це великий плюс для кожного із вас! Кохання – це
сердечне почуття. Воно дуже велике, більше за ціле життя. Кохання – це Божий дар!
Я наймогутніша богиня на всьому Олімпі, хто б там що не говорив. В моїх руках
велика сила – кохання, його треба берегти, цінувати.
Казка. А я маленька казочка, я також людям відкриваю таємниці кохання! Я навчаю
людей любити! Скільки ж я знаю принців та принцес! Усі мріють ними стати. А всі
ви чули історію про Попелюшку?
Усі. Чули! Чули!
Казка. Вона була дуже доброю, тому і стала щасливою!
Афродіта. Я погоджують із Казкою. Тільки добро дає нам можливість відчути
справжній смак кохання! А які у вас асоціації з коханням? Я принесла сьогодні із
собою велику кульку-серце, тож давайте на ній напишемо ваші асоціації.
(Усі бажаючі записують маркером на кульці слова-асоціації до кохання.)
Афродіта. Я приголомшена! Стільки гарних слів! Щирість, добро, вірність, тепло,
милосердя, повага, чуттєвість, вічність, краса, багатство, мрії, зустрічі, подарунки,
турбота! Я візьму цю кульку із собою на Олімп! Нехай усі боги побачать, що таке
кохання!Моя сила безмежна, я можу підкорити увесь світ, маю можливість зробити
усіх щасливими, та це все залежить від вас – людей! Бережіть свою другу
половинку! А хто її ще не знайшов, то я допоможу у цій добрій справі.
Казка. Усі ви принци та принцеси, коли кохаєте. Кохання перетворює ваше життя
на казку, хоч шлях до щастя дуже непростий.
Ведучий 2. Кохання – море мрій та несподіванок, хоча, як кажуть, що «є в коханні і
будні, і свята, є у ньому і радість , і жаль…».
Ведучий 1. Тому давайте подивимося, що робить Оксана, лишившись сама вдома. Їй
ще не було 17 років, але по всій Диканьці тільки й мови було, що про неї. Парубки
бігали за нею гуртом, але коли їм вже не вистачало терпіння, то йшли до інших
дівчат. Один тільки коваль був упертий і не залишав свої залицяння.

  Сцена – Оксана і Вакула. 

Оксана любується собою біля люстерка.
Оксана. Чому люди говорять, що я гарна? Брешуть люди: і зовсім я не гарна. Хіба
мої чорні брови і карі очі такі вже гарні, що краще немає в світі? Ну, що гарного в
моєму кирпатому носі, щоках, губах? Хіба гарні мої чорні коси? 
Ні, тепер я бачу, що я зовсім негарна!.(Трохи відсунувши від себе люстерко,
вигукнула). Ні, гарна я! Ой, яка ж я гарна!
По сцені йде коваль Вакула. 
Вакула. Чудна дівка! І хвастовства в неї мало! Годину стоїть біля дзеркала і ніяк не
надивиться, не налюбується собою. 
Оксана. Парубки, чи я вам пара? Ви подивіться як я велично ходжу; в мене сорочка
вишита червоним шовком. А які стрічки в мене на голові! Все це мені купив мій
батько, щоб на мені одружився кращий хлопець села! 
Усміхнувшись, повернула в інших бік, побачила там коваля. Ойкнувши, вона суворо
зупинилася перед ним. Коваль зніяковів.
Оксана. Чого ти сюди прийшов? Хочеш, щоб вигнала за двері ломакою? Всі ви
майстри під’їжджати до нас. Зразу рознюхаєте, коли батьків немає вдома. О, я знаю
вас! Що, скриня моя готова? 
Вакула. Буде готова, моє серденько, після свята буде готова. Ні в одної попівни не
буде такої скрині. Не сердься на мене. Дозволь хоч поговорити, хоч подивитись на
тебе!
Оксана. Хто ж тобі забороняє? Говори і дивись. 
Оксана сідає на лаву і знову дивиться у люстерко, поправляючи коси на голові.
Подивилася на шию, на нову сорочку, і лишилася дуже задоволена собою.
Вакула. Дозволь і мені сісти біля тебе.
Оксана. Сідай.
Вакула. Чарівна, ненаглядна Оксано, дозволь поцілувати тебе!
Притягуючи її до себе, хоче поцілувати її, але Оксана відхиляється і відштовхує
його.
Оксана. Іще чого? Тобі як мед, так і ложкою! Іди геть звідси, в тебе руки, як залізо,
а сам пахнеш димом. І мене, мабуть, вимазав. 
Вона знову бере люстерко і поправляє коси.
Оксана. Чомусь дівчата не приходять? Чого це? Дивно, вже пора колядувати. Мені
вже сумно… 
Вакула. Та, Бог із ними, моя красуне! 
Оксана. Як би не так! Із ними ж і парубки прийдуть! Стільки історій смішних
розкажуть!
Вакула. Та вже ж веселіше ніж із тобою! О, хтось стукає, напевне, дівчата з
парубками ідуть! 
Гурт дівчат і парубків в українському вбранні, хлопці в кожухах, один – у кожусі
навиворіт несе палицю із зіркою. Йдуть співаючи.
Ой сивая зозуленька
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров`я.
Усі сади та й облітала
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров`я.
А в одному та й і не бувала
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров`я.
Сцена – Оксана і Колядники.
Парубки лишаються біля сцени, а дівчата підбігають до Оксани, розказують їй,
вихваляються, витягуючи з мішків паляниці, вареники, ковбаси. Оксана розмовляє з
ними, сміючись. Коваль стоїть збоку мовчки.
Оксана. Ех, Одарко! В тебе нові черевички! А які ж гарні! Із золотом! Добре тобі
Одарко, в тебе є кому купувати і дарувати,  мені ніхто не подарує такі гарні
черевички.
Вакула. Не сумуй, моя ненаглядна Оксано! Я тобі дістану такі черевички, які й
панночка не носить. 
Оксана. Ти? (Швидко і зверхньо подивилася на Вакулу). Хіба ти зможеш принести ті
самі черевички, що носить сама цариця? 
Дівчата (зі сміхом). Бач, чого захотіла!
Оксана. Так, будете всі свідками: якщо коваль Вакула принесе мені ті самі
черевички, що носить цариця, то ось моє слово – відразу вийду за нього заміж.
Дівчата забирають із собою Оксану і всі Колядники йдуть зі сцени, співаючи пісню
«Щедрий вечір, добрий вечір».
Ведучий 2. Кожен добивається свого кохання так, як може. Кохання надихає,
спонукає нас ставати кращими. Микола Гоголь у творі «Ніч перед Різдвом» показав
читачам, як коваль Вакула прагне завоювати прихильність красуні Оксани. Він зміг
усе: переборов свою гордість, приборкав злу силу, дістався до Петербурга, привіз
коханій Оксані такі бажані для неї черевички від самої цариці Катерини. Подвиги
Вакули зачарували серце Оксани, і вона щиро у нього закохалася.
Фея. Любі друзі! Сьогодні у нас на святі багато чудес, адже любов велична, і її
обов’язково потрібно берегти. Я зараз маю гарну нагоду розповісти вам легенду про
кохання, яка повідає вам багато нового та цінного.
 Колись, дуже давно, на Землі був острів, на якому мешкали усі духовні
цінності. Та одного разу вони зауважили, що острів почав опускатись під
воду. Усі цінності сіли на свої кораблі і поплили світ за очі.
Залишилась тільки Любов.
Вона чекала до останнього, але коли вже чекати було нічого, їй теж
закортіло податися геть. Тоді вона звернулась до Багатства і
попросилась до нього на корабель. Але Багатство відповіло:
– На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут не вистачить
місця.
Коли повз пропливав корабель Суму, вона попросилась до нього, але той
відповів:
– Вибач, Любове, я такий сумний, мені треба завжди залишатися насамоті.
Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та
сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі.
Поруч пропливала Радість, але вона така була перейнята веселощами, що навіть
не почула, як її кликала Любов.
Тоді Любов впала у відчай. Але раптом вона почула голос десь позаду:
– Ходімо, Любове, я заберу тебе з собою.
Любов озирнулася і побачила старого. Він довіз її до суші, і коли
старий поплив, Любов спохопилась, адже вона забула запитати його ім'я.
Тоді вона звернулась до Знання:
– Скажи, Знання, хто врятував мене? Хто був цей старий?
Знання подивилось на Любов:
– Це був Час.
– Час? – перепитала Любов. – Але чому він врятував мене?
Знання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалеч, куди поплив старий:
– Тому що тільки Час відає, якою важливою в житті є Любов.
Афродіта. Як ви думаєте, друзі, чи змогли б подружитися Леся Українка та Ліна
Костенко? Могли б, безперечно. Вони б стали справжніми подругами. І Ліна
Костенко, і Леся Українка відчули силу справжнього кохання, вони були
безпорадними перед його чарами. Я вже про це сама подбала. Головне – це пізнати
всю красу цього великого почуття.
Фея. Я – добра фея, тому сьогодні запросила на наш святковий бал відомих поетес –
Лесю Українку та Ліну Костенко. Вони нам сердечно відкриють всі таємниці
кохання, розкажуть про свої переживання, відтворюючи свої поезії, які передавали з
уст в уста пари закоханих.
Ліна Костенко.
Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
 Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
 Леся Українка.
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
Ліна Костенко.
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Леся Українка.
Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.
Ліна Костенко.
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Франческо Петрарка. Яке гучне свято у вашій школі!О-о, тут і Лариса, і Ліна!
Моє вам шанування, дами!Хіба я зміг би не завітати до вас сьогодні? За повелінням
самої богині Афродіти я тут з’явився, тому хочу поділитися з вами своїми
почуттями, які проніс через усе життя до донни Лаури.
Афродіта. Скільки ж юних парубків, яких полонило кохання, читали сонети
Петрарки своїм обраницям. Просимо до слова, Франческо.
Франческо Петрарка.
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
ІЦо зав’язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль опечаленої ночі,
1 лук Амура, що в безоболоччі 
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
Та вимовлене пошепки ім’я,
 Моєї донни, ніжне і кохане,
Та ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в’яне,
Й ти, неподільна радосте моя!
Фея. Яка краса! Любов жагуча серце обпікає! Та ми б послухали іще віршів
Петрарки!
Франческо Петрарка.
Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? - Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? - Але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремна скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній долі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю,
В човні хисткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма
Чого я хочу - й сам уже не знаю:
Палаю в стужу, в спеку - весь дрижу.
Палких багато маю я сонетів. Та я прийшов до вас на свято з другом. Він –
однодумець мій, писав також сонети, і прославляв епоху Ренесансу. Як думаєте, хто
ж це може бути?
Усі. Шекспір! Шекспір на святі нашім!
Франческо Петрарка. Так, дійсно! Він – знавець кохання! Тож оплесками ви його
вітайте!
Вільям Шекспір.
Оце так зустріч! Дякую вам, друзі!
Хотів би тепле слово ще й своє додати,
І про кохання казку розказати.
Та я не маю прав від вас таїти,
Що серденько любов може розбити.
Буває, що кохання завжди красить
Життя людини, і дарує крила.
Буває, що жагу оцю погасять
Підступники лихі, ворожа сила.
Та ми кохати маємо,
І вірити в кохання,
Яке ми відчуваємо
Душевним пориванням.
Давно вже розказав я всьому світу
Історію Ромео та Джульєтти.
Хоч тут кінець трагічний,
Зате кохання справжнє й вічне.

Інсценізація уривку « Ромео і Джульєтта»

(На сцені імпровізований балкон, обвитий зеленою тканиною,та прикрашений
квітами. Звучить музика. До балкону підходить Ромео. Вгорі край вікна з’являється
Джульєтта).

Ромео. 
В тім вікні сяйнуло світло!
Там схід, сама ж Джульєтта — ясне сонце!
Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом
Блиск заздрісного місяця убий!
Він і без того зблід, він занедужав
Від прикрості, що ти, його служниця,
А все ж затьмарила його красою.
Тож не служи ревнивцеві блідому!
Вестальчин одяг, бляклий, зеленавий
Лише безумці носять. Скинь його!
Он владарка моя, моє кохання!
Дізналася б вона, як я люблю!
Вона заговорила? Ні, мовчить…
Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.
Я відповім… Який-бо я зухвалець.
Ні, не до мене очі ці говорять.
О, що, коли б і справді тії очі
На небі сяяли, зорі ж — на обличчі?
Обличчя ясні зорі ті затьмило б,
Як сонечко — ліхтар; та з неба ж очі
Лили б такі потоки променисті,
Що всі пташки співати почали б,
Подумавши, що то вже сходить сонце!
На руку ось схилилась край віконця,
Притиснувши долоню до щоки…
Якби мені за рукавичку бути
І доторкатись до щоки її!
Джульєтта. (схиляючись на руку). О лишенько!
Ромео. Вона заговорила… Ні, мовчить.
Джульєтта.
Ромео, о навіщо ти — Ромео?
Зміни своє ім’я — зречися батька.
Як ні, то присягнись мені в коханні,
І більше я не буду Капулетті.
Ромео. Послухать — чи відповісти одразу?
Джульєтта.
Лише твоє ім’я — мій ворог лютий.
А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі.
Що є Монтеккі? Та що ім’я?
Назви хоч як троянду,
Не зміниться в ній аромат солодкий,
Назви хоч як Ромео, він — Ромео,
Найвища досконалість все ж при ньому,
Хоч би він був і зовсім безіменний…
О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!
Воно ж не є тобою, і взамін
Візьми мене усю!..
Ромео.
Ловлю на слові!
Назви мене коханим, і умить
Я вдруге охрещусь і більш ніколи
Не буду зватися Ромео.
Яким ім’ям назвать себе — не знаю,
Своє ім’я ненавиджу я сам!
Свята моя, адже ж воно — твій ворог.
Я б розірвав його, коли б воно
Написане стояло на папері!
Джульєтта.
Мій слух не похопив ще й сотні слів
Із уст твоїх, а голос я впізнала:
Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?
Ромео.
О ні, свята, знай: що не те й не інше,
Якщо вони для тебе осоружні.
Джульєтта.
Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?
Як міг ти перелізти через мур,
Адже високий він і неприступний?
Згадай-но, хто ти, смерть тебе спіткає,
Як хтось із наших побачить тебе тут.
Ромео.
Кохання принесло мене на крилах,
І не змогли цьому завадить мури;
Кохання може все і все здолає,—
Твоя рідня мені не перешкода.
Джульєтта. 
Вони тебе уб’ють, коли побачать.
Ромео.
В очах твоїх страшніша небезпека,
Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно —
Й мені ненависть їхня не страшна.
Джульєтта.
О, не хотіла б я нізащо в світі,
Щоб тут вони побачили тебе!..
Ромео.
Своїм плащем мене прикриє ніч.
Та, як не любиш ти,— нехай знаходять…
Хай краще смерть від лютої злоби,
Ніж довгий вік без ніжності твоєї.
Джульєтта.
Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео. 
Моя любов! Вона мене навчила,
Дала мені пораду, я ж за те
Позичив їй очей.
Джульєтта.
Моє лице ховає маска ночі,
Але на нім пала дівочий стид,
Що ти в цю ніч мої слова підслухав.
Хотіла би постійність зберегти,
Від слів своїх відмовитись
Хотіла б. Та годі прикидатись.
Мене ти любиш, знаю, скажеш — так.
Тобі я вірю! З мене досить слова.
О, не клянись!
І я б могла байдужою здаватись,
Якби зненацька не підслухав ти
Любов мою й слова мої сердечні.
Пробач мені, мій любий, і не думай,
Що мій порив палкий — це легковажність;
Мою любов відкрила темна ніч.
(Звучить пісня О.Пономарьова «Я люблю тільки тебе». Ромео подає
Джульєтті руку, виконують танець. )

Ведучий 1.
Кажімо більше ніжних слів
 Знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.
Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь загоїть рану,
Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед!
Кажімо більше ніжних слів.
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське коротке,
Короткі в нас слова черстві!
Кажімо більше ніжних слів!
Ведучий2.
Навчаймося добра, як вчаться мови діти,
Щоб потім все життя його творить святе.
Плекаймо крізь роки троянди ніжні й жито,
Тримаймо у серцях, як сонце золоте.
Даруймо для людей погожі дні весняні,
Щоб щедрим садом вік святився небокрай,
Щоби беріз пісні лунали до нестями
І повнився добром наш дім і рідний край.
Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг —
І кривда в нашу долю не поцілить.
Є ще спасіння від недуг людських,
Джерела віднайдімо лиш цілющі...
Мов подорожником торкнімося до них?
Й добром розквітнуть, просвітліють душі.
Скропімо серце щире, нечерстве
 Людського милосердя еліксиром,
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить.
Ведучий 1.
У народі мовиться: «Люби ближнього свого, як самого себе». Добро і
милосердя – це два крила, на яких тримається людство. Чуйність, співпереживання,
уміння підтримати, розділити людський біль, розрадити у горі – саме таким є
безкорисливий порив мільйонів людей, котрі приходять на допомогу іншим у
скрутну хвилину.
(Інсценізація з казки Г. Х. Андерсена «Снігова королева»)
Читець. Герда всюди розшукувала Кая, але його ніде не було і ніхто не знав, де
він… Та ось настала весна з теплим сонечком. Одного ранку Герда тихесенько
поцілувала бабусю, взяла свої нові червоні черевички й побігла за місто, просто до
річки.
Герда. Це правда, що ти забрала Кая? Я подарую тобі свої нові черевички, якщо
ти мені його віддаси.
Читець. Невдовзі вона припливла до великого квіткового саду, серед якого стояв
будиночок самотньої бабусі, яка знала чари.
Герда. А ви бабусю…ви …не бачили Кая?
Бабуся. Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме.
Читець. Минуло багато днів. Але одного дня Герда побачила намальовану
троянду і все згадала… Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному саду бабусі, де
завжди сяяло сонце і розквітали квіти, цього не було помітно. Довго бігла,
озираючись Герда, аж нарешті стомилася й сіла перепочити. Навпроти неї стрибав
великий чорний крук.
Крук. Прривіт! Куди це ти бредеш сама-самісінька?
Герда. Шукаю свого названого брата Кая. Ти його не бачив?
Крук. Можливо, можливо! (Крук похитав головою). Але теперр він, здається,
забув тебе, бо має собі королівну.
Герда. Хіба Кай живе в королівни?
 Крук. Здається, саме так. Але не журися. Щось придумаємо.
Читець. Пізно ввечері крук із вороною – своєю нареченою – провели Герду
таємним ходом до спальні королівни… О, як билося Гердине серце! Невже вона
зараз побачить Кая!.. О, це був не Кай!.. Герда трішки погостювала в їхньому
палаці, але подякувала їм, бо поспішила на пошуки маленького Кая. Їй дали чобітки
і чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під’їхала карета із щирого
золота, наповнена смачними наїдками. Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета
засліпила очі придорожнім розбійникам.
Розбійники. Золото! Золото! (вони витягають Герду з карети).
Розбійниця. Яка пухкенька, яка пишненька! Горішками відгодована! (Розбійниця
витягає ножа).
Донька розбійниці. Не руште її! Вона буде гратися зі мною! Вона віддасть мені
свою гарну сукню і спатиме зі мною. (Дівчинка укусила матір за вухо, а та
підстрибнула і закрутилася, мов дзиґа).
Герда. Ні! Я шукаю названого брата Кая.
Голуби. Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая.
Герда. Що ви кажете? Ви бачили Кая?!
Голуби. Так, він летів у санях із Сніговою Королевою. Вона поїхала, мабуть, до
Лапландії, бо там завжди живе зима. Запитай про це північного оленя. Он він стоїть
на прив’язі.
Читець. Маленька розбійниця відпустила оленя, і вони щодуху помчали через
ліси, через болота, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Зупинились вони біля вбогої
хати старої лапландки, яка написала кілька мудрих слів на в’яленій рибині і
направив їх до фінки.
Фінка. Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вельми
задоволений, навіть щасливий. А все це через скалки тролевого дзеркала. Їх треба
вийняти, інакше Снігова королева заволодіє Каєм назавжди.
Олень. А ти можеш допомогти Герді?
Фінка. Я не можу дати їй більше сили, ніж вона має. Її сила в чистому дитячому
серці. І вона вже зможе дістатися до замку Снігової Королеви і вийняти зачаровані
скалки, та ніхто більше в світі не зможе цього зробити… Недалеко звідси
починається сад Снігової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з
червоними ягодами - і мерщій – назад!
Герда. Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці!
Читець. Кай самотньо сидів посеред найбільшої снігової зали, де було замерзле
озеро. Він мудрував над гостроокими крижинами, складаючи з них різні фігури й
слова. Проте він ніяк не міг скласти найбажаніше слово –«ВІЧНІСТЬ». Адже
Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш вільний, і я
подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани».
Герда. Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!.. (Кай сидить непорушно).
Читець. Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний. Тоді Герда заплакала, і її
гарячі сльози упали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і
розтопили крижану скалку тролевого дзеркала. Кай поглянув на Герду, і вона
заспівала йому про найкращі в світі троянди… Кай раптом заридав. Він так довго й
сильно ридав, що скалка витекла з ока разом зі сльозами.
Кай. Гердо! Люба моя Гердо! Де ж ти так довго була? І де я був?.. (Роззирається).
Як тут зимно! (Тулиться до Герди).
Читець. Він узяв Герду за руку, і вони назавжди покинули крижаний палац.
Ведучий 2. Тільки щира любов зможе подолати будь-які труднощі і розтопити
навіть крижане серце. Ніяка зла сила не впорається зі справжніми людськими
почуттями, які сильніші, ніж всі чари світу.
Ведучий 1.
Творіть добро без зайвих глядачів,
Творіть його без прощення і зради.
Творіть добро, та не згубіть ключі
Любові, милосердя та поваги.
Не заблукайте в лабіринтах долі.
Не ошукайте в труднощах самих себе.
Людині притаманна сила волі,
Яка її в широкий світ веде.
(Автор поезії Цьомко М.О.)
Ведучий 2. Дуже хочеться, щоб наші сьогоднішні герої зуміли достукатись до
кожного серця, вразити вас своїми почуттями до глибини душі. Тож візьміть собі до
уваги побачене, почуте та пережите на нашому святі.
Ведучий 1. І в такий чарівний час не можна не згадати істинні слова гарної людини
та чудового актора Богдана Ступки:
"Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя."  

Звучить лірична мелодія. Учасники підходять по черзі до «Дерева кохання»,

зривають пелюстки-серця і зачитують вголос записані висловлювання .

1. Найбільше щастя в житті – це впевненість у тому, що тебе люблять.

2. Любов – прекрасне почуття, яке складає щастя людей та робить їх шляхетними.

3. Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ.
4. Поцілунок - це коли дві душі торкаються кінчиками крил.
5. Кохання - це коли не хочеш засинати, бо дійсність краща за сон.
6. Можливо в цьому світі ти лише проста людина, але для когось - цілий світ.
7. Не сумуй, адже ти ніколи не знаєш, хто може закохатися у твою посмішку.
8. Сказати "Я тебе кохаю" - займає декілька секунд, а показати як - усе життя.
9. Справжнє кохання – не те, що витримує довгі роки розлуки, а те, що витримує
довгі роки близькості.
10. Любов - це безцінний дар. Це єдина річ, яку ми можемо подарувати, але все
одно вона у нас залишається!
11. Немає нічого цікавішого, ніж розмова двох закоханих, які мовчать.
12. Кохання – це все. І це все, що ми знаємо про нього.
13. Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прихистити
бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його — значить, ти
ще не любив.
14.Жодні хитрощі не допоможуть нам довго приховувати кохання, коли воно є, і
вдавати це почуття, коли його немає.
15. Любов схожа на вогонь - ніколи не знаєш, буде вона тебе гріти чи спалить тебе.
16. Кохання з першого погляду зрозуміти легко; проте коли двоє людей дивляться
один на одного протягом усього життя, це справжнє диво.
17. Коли ми відправляємося на пошуки кохання, кохання рухається нам на зустріч.
18. Недосвідчена любов говорить: «Я кохаю тебе, тому що ти мені потрібен»,
досвідчена любов говорить: «Ти потрібен мені, тому що я тебе кохаю».
19. Найсильніша любов – це та, що не боїться проявити слабкість.
20. Кохання не потребує карти, бо воно знаходить свою дорогу наосліп.
21. Кохання. Сміх. Життя. Без перших двох третє не існує.
22. Кохання дає нам привід досягати того, чого ми найбільше хочемо.
23. Поцілунок – це лише мить, яка живе у вашому серці вічно.
24. Кохання – це лише слово, поки хтось не надасть йому справжнього значення.
25. Якщо кохаєш когось по-справжньому – відпусти. Якщо він вернеться, він твій
навіки. Якщо ні – він ніколи твоїм і не був.
26. Кохання бачить не очима, а серцем і душею.
27. Кохай сьогодні, і твоє «вчора» ніколи не буде порожнім і беззмістовним.
28. Якщо очі – це дзеркало душі, то серце – це двері кохання.
29. Кохання будує мости там, де їх немає.
30. Після доторку любові кожен стає поетом.
31. Навіть з найменшої жаринки надії може народитися велике кохання.
32. Кохати – не означає знайти ідеальну людину. Це означає бачити неідеальну
людину ідеальною.
33. Любов як ріка: знаходить нові шляхи там, де зустрічає перешкоди.
34.Кохання – це мить, що триває вічно.
35.Кохання – це більше, ніж почуття, це стан душі.
Ведучий 2. Дякуємо за увагу!