S? fe=!

О
з p3 S
О-
Е-1
О

t a * /
О
t a
а з
CL

(
Від автора:

Тобі завдячую пером

У порусі земному.
Що вічністю, добром
Освятив світ. Тобі одному-!
Що душі збагатив,
І що очистив долі.
За те, що вірив і ростив
Надію супроти зла, за зорі
Ядерце огню живого.
Тобі, о Сине Живого Бога!
 ТОЗІУУМ'УС
Відчиню двері думам синім,
Закрию хвіртку' до омани.
О. думи, думи, зи єдині
Так щиро грієте, титани.
Із вами політаю в космос,
Із вами буду геть відкрита.
Для вас, голубки, колос
Душі моєї, - пожинайте жито.
І не важливо, де і хто з цім світі
Торкнеться сизих ваших крил.
Життя даю вам, думи. Жити!
Летіть у далеч зоряних чистіш
Розсівайтеся у просторі буття.
Мов грудочка вогню живого.
Ви знаєте і відаю душею я -
Складні слова, слова простого.

9-(Я'ЛЯЗТЕ'ШІІІУУШ'І
Тобі, душе, я напророчу
Палкого лету з шумом морів,
Не заплямуй Ісусову свічу.
Що людяності вчить своїх синів.
Благослови, душе, земне буття
У стелях світлих і стелях сірих.
І не суди, а щирим каяттям
Зостав на тліні серця віру.
Гори між піском і камінням,
Хоча на долю випав без підковок кінь.
І на вершині, і над прірвою умінням
Осіни - ні на кого не кидати тінь!
 С
М(УВҐЧЖІ'И?..
Мовчати... Найкраще слово -
Сказане без слів.
Життя вже розбивається надвоє,
Не злічити загублених днів.
Мовчати? Миритися? Коритися?
Душі нескореній
Несила злу хилитися.
Хоч мопі зморені.
Мовчати ?

х г с
Ось перо, папір, натхнення...
Писати, творити безупинку,
Допоки ще горить свіча,
Допоки поїть хмільним соком
Ота. шо полонила світ,
Ота. шо живучіша всіх живих.
Що жадна вбити в тобі жінку -
Велика Муза.

ОТ
Стікаючи повноводдям
У серці трунку,
Черкаючи замерзлі плеса,
Поміж папір - суцвіття
Приспала жінку
Ще ненароджена поетеса.
 Т'Е'ЙШ 9~іт<Е
"З мистецтвом, наче, й в розбраті природа,
і все ж вони стрічаються щомить".

В природи дивна суть -

Очима бачити сумне
І неземне сприймати.
В мистецтві чинно йдуть
Понад усе митці-аскети...
Струмує подих світла
І осяває сонця путь.
Свободи й Правди діти -
Природа і Мистецтво -
На крилах світ несуть.

УХЯІ'Я ШСґБІ, УІСУЕОЇЇ'Е!

Розкололось небо синіми шляхами
У шипучім відгулі пройдених часів.
О поете-титане, ти завжди з нами,
Твій вічний "Кобзар" не постарів!
Торують стежки твого вчення нащадки,
Закосичують правдою добрі діла.
Жаль, що в чорній коморі ще гадки
Блукають про силу і безмежність зла.
Шкода, що ослаблені душі - без віри.
Що ще люди нидіють і зряче й сліпо.
На папері душі лежить наболіле,
Рознеси вогонь свого духу по світу.
ЛІЛЮБІЇІ Т>ЯЛІ...
Я на весіллі
Зі словом буду,
Уквітчана роєм дум.
Фатою мудрості
Огорну груди,
Погостюю у фортун.
Скупаюсь у пелюстках
Ранкового сонця
Сп'янію медом звуків
І начаклую рідній сторонці
Судьбу без чорних круків.
Я заколишу невеселі
Задуми-думки
Сріблом легких печалей.
Осінені любов'ю рядки,
Злітайте в шлюбні далі...
Запозичу радість
Од світанку мрій,
І на сонячнім ложі
Стихну в задумі німій.

ОТЖРОСШО'К ЛЮБОВІ
0 Муза, чиста і проста,
А деколи образлива, сварлива
1 простодушна, яросна,
Болюча і журлива.
Так, є вона і буде жити,
Допоки вічності є сила...
Прозаїк прозу перевтілить в жито,
А Муза вінки заплете
Навколо серця.
Заплаче гірко, усміхнеться
І паростком любові проросте.
А критики най чинять
Свою справу, рахуючи слова.
Вона ж не буде за похвалу
Зоріти там, де лжа жива.
0 Ліра, покровителька сердець!
У віках цвіте її незайманий вінець...

х о с
Тобі завдячую пером
У порусі земному.
Що вічністю, добром
Освятив світ. Тобі одному!
Що душі збагатив,
1 що очистив долі.
За те, що вірив і ростив
Надію супроти зла, за зорі -
Ядерце огню живого.
Тобі, о Сине Живого Бога!!

"БІЛЬ І ЗОТІ
У накопиченнях життєвих фарсів
Поезія пильнує правди вир.
У заперті, де так багато фальшу
Іскрою світиться джерельце мрій,
Ятрить солоними словами рани
І бризкає цілющою водою в біль.
Вже все злилось: і зорі, і тумани,
І береги, і ріки... На серці смути рій

Якби все так, то не було б поетів.

Отак і мислиш німо в закутті,
Годуєш душу, рахуєш дні до смерті,
Ну, що ж - рахуй, коли вже дні пусті.
ІіЬіЯХ'ЕЖИЯ СУЯУШІЇМЦЯ КОЛІ!
Схилила голову в задумі
Екстравагантна мила пані.
Свята розрадниця в зажурі.
Могутня Муза, квітка рання.

Огорнула плечі сріблим шалем,

В шилоснула чисту в блиску сіль.
Загорілася зірочкою долі
І зітхнула... Біль. Біль. Біль.

Та легким порухом руки

Кивне: не стій на місці.
Збирайся в путь! Вгорі пташки
Вже подають для тебе звістку.

ОШШ'Е'ЯШ СЕРфІ.
Без дзюркоту струмочків,
Без співу слов'я,
Без звучних вітрових таночків
І я таки - не я.

Люблю бурхливий вир,

У тиші бачу біль.
І в шепоті, повір,
Шукаю звука сіль.

0 серце, дай сказати,

А не тягни у брід.
Замелоди словами шати
1 зодягни симфонією квіт.

Бий на сполох, бушуй!

Співай, дзвени, гуди!
Відшукуй звуки і чаруй,
Своє сопрано віднайди.
 сВізші у'Я&ву-епоху
Я поки що живу надією на завтра,
Я поки що творю і мислю без взаємин.
Тепер лиш бачу тінь і потріскіт ватри.
Що завтра загориться... Рвуться вени.

Пресує серце сумнів: чи жива я,

Чи, може, це примара заскорузлого дня?
Ні, спалах в думах не зів'яне - знаю.
Уже по мені тихо линуть трелі солов'я...

Хотіла б я краплинкою у водах бути.

У водах, що проллються через віки часи.
Ісусе, дай майбуті твого духа в груди.
А мисленням - безмежжя й живокраси!

Зя С'ІЇРЛХОМ
/38 ремества 24-34 ; "Святе письмо"/
Не перейде Вічність слова
Хлібороб у полі сіє жито.
Тужавіє колос повновагою наливу
В ріллі...

Життям твориться життя

В печі вогонь горить, палає
Гончар місить вироби - дива
Із глини-землі...

Життя дає життю

Наповнився соком буйний сад,
Сонце пестить устояну росу
На гіллі...
 Життя в житті
В струмкім коловороті днів
Зростає думки пінистий напій
В слові-зіллі...

Життя для життя

Співці, що словом гріють.
Мовою серця вчать і вчаться,
В житті життям мудріють...
Зі слів життя слова життя рояться.

СЖРЯЖЯШЬф СОЯЬ-ЯОІ СуШ'И

І на папір лягли рядки,
Змикаючись у вірші.
Є вірші всякі: загадки.
Бринливі чи сумні, і свіжі.

Отак, як люди різні є.

Блукають власними шляхами.
Цей із часом відстає,
А той замудрений волхвами.

Отой - поезії блюзнір.

А це - так просто, рима.
Літають, повзають на свій манір,
З невидними і синіми очима

Скитальці - страдники одвічні.

Наввипередки з часом йдуть.
Рахують тернорани стічні
І за собою біль несуть..
Зя 'ЙЬ'ТЯМО'М фтіІХРІХОМ НІІШ'ЕТО'М.
«Але, як хочеш, то живи зі мною,
Тобі завжди відкриті небеса.»

Рязюче біль зражає в груди.

Поет - орел із піднебесся
Знов опустився поміж люди,
З землею злився, обіперся...
А тут йому "Для тебе вже немає місця.
Ти ж від земного, голубе, відрікся!»
Король узяв трон, слуги фойє,
Садівник - сад, спортклуб - спортсмени
С в нас володар, є кур'єри,
І воїни, і землероби, й бізнесмени.
У кожного своє - надійна нитка,
Що у зв'язку з земним буттям.
А над усім цим - зоряна решітка.
Схлипнув поет, піднявсь в повітря,
Фенісу в гості теж позвав.
А ми, земні, лиш стали свідками -
На небі він житло побудуваз.
НОВЕЛА, ЕТЮДИ
 9{'Е(ВЛ(УВ'ИМгЕ 'Ц£ЛСШ
(Новела)

Не можна прискорити те, чого ніколи не буде і заперечити те, що

мусить статися.
Дивись: блимає зогник. Здається, це вогник щастя. Давай зловимо
його. Що ж, спробуй!
Ні очима, ні руками чи навіть ротом не схопимо цей блиск. Хіба що
душею. Душа... Вільна птаха. Ніхто її не спустошить, якщо народилася
багатою, бо ж - непідкупна...
В повітрі розносився терпкий запах груш, таких смачних і солодких,
як цей ранок. Сьогодні вона прокинулася раніше, бо день віщував щось нове,
неперевершене. Була щаслива. Легкий вітерець ледь-ледь ворушив запріле
листя, що трохи почало присихати. Поліття...
її звали лМілена. Личило дівчині це ім'я, бо, справді, була мила, як
сонце, красна, гейби квітка і довірлива, як дитя. Кажуть, батьки її померли,
коли ще тільки народилася. Залишалося дитя на плечах бабки їло ни. Важке
дитинство було в бідолашної, але цікаве, буцім у кожної дитини, котра живе
казкою небесних перлин, у котрої в душі жевріє іскра, що здатна розгорітися
в сонячне щедро-сяйво.
Чи вдачею вдалася в батька, що був направлений до своєї життєвої
цілі, як ніхто, чи успадкувала від матері непереможність і осяйну посмішку ,
та жінки, які збиралися на рукоділля до хати Ілони, завжди казали: "Не по-
дитячому дитина".
Час проходив. Дівчина росла і міцніла. Ось уже в хаті порається. На
городі - ніби квітка між квіток. Все доводить до ладу, ше й усміхається
щиро, невимушено. Здається, перший крок до щастя вже є. Як би ж то!
Кажуть: щоб зав'язати вузлик, треба два кінці мати. Так і доля
дівчини огорнулась двома кольорами, взулася у файні черевички, накрилася
сірим плащем. Нечуване лихо нахлинуло: захворіла бабуся і померла.
З ким могла поділитися болями дівчина? Хіба що з цією грушею, яка
височіє самітньо біля старої хати. /Колись посадив її батько Мілени/.
Цей вогник з тисячними малими каганцями розраджує її душу і
тепер. Мить... і Мілена перенеслась у дитинство. Тут часто гралася. /Так,
вона згадала давню казку/. Але ігри були незвичайними: вміла і з листочками
поговорити, і до квіточок промовляти. У фантазіях так неслася далеко від
реального, що, здавалося нема тут старої хати, обідраних плотів-огорож, а є
 чисто-ясне небо і вона, маленька принцеса прийдешнього, Мурахи -
слухняні коні і хороші друзі - везуть її в далекий дивний пахучий край. А
груша, мобви маяк, стоїть і світить свічами плодів: лети, голубко, не
зупиняйся!
І знову, вона, вже доросла жінка, тут, під грушею. Вітається, ніби з
мамою. Тихо-тихо щось шепоче, але не устами, а думками серця, оповідаючи
історію свого життя. А та слухає, прислухається до кожного звуку - ані
ворухнеться листочок, застигла в мовчанні.
Шипить дощ. Сльозить. Завіває вітер, несучи сльозинки аж за обрій.
Це не дощ плаче, а душа - вкрай зневірилася і в розпачі ридає через проріз
часу...
З тих пір, як померла найрідніша людина, дівчина якось змінилася,
затаїлася в собі. Часто думала: з неї доля добряче поглузувала.
Здавалось, насміхається цілий світ - і зараз на неї кинеться довкілля
і притрощить до сирої землі...
На якусь хвильку поринула в самозабуття. Бачить її, свою змучену
душу, котра ледь плентається по дорозі життя, чвалаючи в безмір, не чуючи
власного пориву. Ледь цяпає кров, стікає крізь рану з серці. А час плине,
ритмічно, владно настукуючи та міняючи дні, ночі. А вона відстає...
Не встигає... і не старається випередити. Най проходить, най
пролітає, бо це не її пора! Бракує сили змагатися з таким велетнем.
Зітхнувши, знову продовжує путь, а раптом прийде та мить, що здатна
оживити бідного скитальця і понесе, понесе хвилею вперед, життєдайно
поячи соком тепла, легкості сили, надійності і піднесення...
Залишається тільки чекати. А чи буде той час довгожданний?
Повинен буть. Бо надія випереджає', кличе, не дозволяє самозабутися.
Перехопила Мілена маленький вогник від старої груші і запалила у
власнім серці іскру надії...
Здається, тепер її доля зодяглась у золотаве плаття і так-таки й спалахне
світлим вогнем: з'являється він, високий красень з блакитними очима,
кучерявим чубом і щирою усмішкою. Так, так - подумала, - це мій шанс, це
той вітер, який роздмухає в серці іскру сония.
Ні, вона і не помишляла, що буде так, як сталося потім... Він
терпеливо, з умінням, досвідом готував спалах виходу в світ...
Ось заяскрілася дрібненька зірочка, вислизну вши в простір буття.
Маленька зірочка, цяточка заграви Всесвіту - дитина душі і вітру.
^.Не знала, чи заіскрилося кохання поміж них, чи вітер забажав плату за
труди,але трапилося, сталося... Вітер ніжно обвив білим талем дівочу долю,
зодягнув у коралове намисто. Доля потонула в обіймах, котрі так хмільно
кликали в далеч подій.
Легкий дим ще нагадує про ту неперевершену ватру, що колихнула
світ, бо в єдності були два серця, чисті, буцім сльоза, палкі, як дві іскри, що
веліли запалити довкілля, кинути веселкові вогні радості і чогось
незрозумілого: близького чи далекого. Ще бринить та музика, що білим
вальсом манила в легкий задум і екстравагантним танго п'янила голови.
Вела, зела за собою в прірву, де ніщо не страшне, бо вони разом, чи кликала
в рай, де легкокрилими птахами злітали їхні тіла і душі. Пливли, пливли
синіми небесами назустріч тій єдиній зорі, яка дала початок цим двом іскрам
тут, на землі, серед простого люду, що робить святими, недосяжними
закохані серця. Такий щасливий політ! Ні, це треба відчути... Відчуття
достатку, гармонії, але таке сильне, що тіло від захвату вкривається
сиротами, серце стукає частіше і частіше, прискорює ту єдину хвилину -
мить, котра вже не здатна більше повторитися. Голова повниться хмільним
повагом срібних осколків, словами вічності і доброти. Так, тільки любов
здатна на подібне. Тепер і тільки тепер відчуваєш себе вільно, розкуто...
На жаль, це була тільки мить.
Почала придивлятись доля дівчини до напрямку вітру і подумала:
чомусь змінився він, доливає у вогонь воду. А чи горить вогонь у зоді? Вже
перед очима не молодий красень, а незграбний старий самозакоханий дід.
Прагне тільки її покори. Підкорити вогонь її серця? Що ж, спробуй!
їй, народженій літати, хотілося чогось більшого, шаленого -
свободи, свободи, свободи!..
Хоч і накинув вітер на її долю важкий без просвітку плащ, та Мінена
посилено зігрівала жевринку в серці. Дівчина впала перед долею на коліна,
щиро просить відбітити плащ смутку. Хай би не появилася небесна зірка, але
малий каганець, що здатний вказати путь сліпим, немічним отут, на землі.
Доля уквітчала думи вогником і простелила дорогу маленькому
віночку мрій. Зародилася друга дитина, котра всупереч вітру росла і росла...
Він злякався: чи то швидкої її появи, чи того, як сприймуть люди?
Заблищали і залопотіли крила - вийшла в світ біта, ніби сніжна
скатертина і безпорадна, мовби просвітлена блакить, птаха. Друге
народження її самої - простої і таємничої Мілени.
Як і передбачав вітер, їхня друга дочка була щира, чиста, але
обплуталась якимось непорозумінням. Не усвідомив ні батько другої дочки,
ні вона, мати, що вклала всю душу в її серце, не зуміла збагнути істинної
суті. Знала тільки одне - це її дитина, її дочка, бо носить частинку її самої. А
тіш часом, щось міцно забилося під грудьми. Третя донечка перебірливоп
вітру проситься на свободу...
Який у тебе буде шлях, доню? Мати, вже не так наївно дивиться н;
світ. Розуміє, її діти - не є теперішні істоти. Це - спадок душі, майбутнє
котре розсівається у просторі. Можливо, коли-небудь легіт сонця махн<
чарівною паличкою... і вони стануть сучасністю. Так хочеться надіятись!
Стихла Мілена. більше ні слова, ні з гуку.
Груша нахилила до неї легкі віти, прошепотіла: я назву тебе Беат
«Лети, голубко не зупиняйся!»
Порожньо... Тільки зітер пронизує тонким свистом, вказуючи на ру>
життя. Млявий вогник пробивається крізь віконну щілину, заводячи в Но в ні-
де кь багатообіцяючого сонячного сп'яніння ароматних весен і мрійливий
жеботінь росянистої ходи дощу.
Призабувся вчорашній час. Відлетіло минуле. В пам'яті лишень
теперішнє: стук серцевих хвиль, легкий порив у завтра, що, мов пташка на
шнурку, знову прилітає на круги своя...
Жити.

ОІЇЕОСЯЖЇСЕСЯ'ЙВО!
Тихо схилилася над горами ніч. Вкрила затшпним шалем -
омофором довкілля. Ледь синіють горбики, крутосхили, височіє полонина
Апецька з п'ятикутною зіркою на чолі. Це біліє сніг.
Вабить до себе. Звориками зсувається біло-синя лавина і утворює дивну
борозну... Ото вже й дерева причаїлися, бо ніч тихо приколишує, гріє їх.
А небо! Схилилося над краєм, дивує зір казкою. Дивись: місяць,
славний князь - красень, серпиком виступає, а над ним ореолом сяйв святий
дороговказ. Він, місяць, ніби сам по собі, такий самодостатній та закоханий,
здається, лишень у власну молодечу вроду. А оце, зауваж, та сама зірка, яка
колись так близько вилискувала біля касатика, певне, наречена володаря
ночі.
Вона і зараз блищить, підморгує, кидає промінчики до землі, славна
княжна, яскрава квітка нічної казки! Та що це? Вона теж сама по собі, ніби й
не бажає розмовляти з місяцем. Височіє над долинами, горами, і над ним,
володарем сну. Мінить барвами від золотавого до червонястого. Поряд
маленька помічниця, зірочка-блисквіточка охороняє її, підморгує,
супроводжує в чисту небесну путь. А там, далеко, по цілому небосхилі
блимають тисячі свіч-вогників, перешіптуються між собою, наче їм і
байдуже, що так далеко одне від одного наречені, котрі нещодавно трохи не
торкались руками-променями. Ось-ось і пара щаслива... Та ні, мабуть, не
судилося.
О неосяжні світила!

розі?у№УГ толос
СТЕЛИСЯ БАРВІНКУ!
Білий сніг... Зелена прорість встеляє оголену землю, щедро напоєну
соком весни. Світлий пагінець пругко пнеться на чорну землю, на білий сніг.
Так і хочеться торкнутися молодих росточків і бодай рісочку прикласти до
спраглих уст. ковтком цілющого напою заспокоїти спрагу оновлення.
Це ж бо березень. Вислав швидких гінців сповістити світ про прихід
найжаданішої дочки - Весни-воскресительки. Оживе земля. Заллється ясним
світлом природа, окрилиться сонячним теплом, осягне всіх життям....

XXX
У зазоринках провесняного сонця є щось загадкове. Викликає
відчуття неповного задоволення. Стоїш, ніби між небом і землею, між
повним звершення щастям і вразливим сухим болем. Руки тягнуться д'горі, а
за ними й усе тіло, тільки ноги міцно притутли до жовтої глини. І
витягується, видовжується тіло... А що далі?..

XXX
Крокує дощ синіми сльозами
Озвався потоком ревучий грім. Вдарив рясний наливний дощ...
Зашуміло верховіття, застукали важкі краплі... Літній щедрий дощ
після спекотного дня. Рости, наливайся соком, земле! Цвіти, пахучий саде,
пийте джерельної водиці, спраглі! Радійте торжеству, населяючі землю...
Забив залопотів крилами сріберний птах, стряс останні краплі і поплив,
поплив далі над гори, заливаючи сліди: озерця прозорого напою та низанку
сніжних коралів поміж буйного зелено-жовтого цвіту.
Ледь помітно торкається землі... і вже черкає вершечки стрімких
смерек.
Заблищали від сонячного сяйва перли-крадлі - ще не стихли,
розмовляють між собою внапівголос, переливаючися та легко ковзаючи по
м'ясистих листках, стікаючи в ручаї - такі ж живі, дзеркальні, як і ці
маленькі дивовижні життєдайні відблиски сонячного проміння... Буде
урожай!

ШТРИХ ОСЕШ

Яка пора!
Розкидані монети різнобарвних іскор сонячного дня. Легкий
вітерець, п'янкий дим, що здіймається од ріллі, котра напоїла чудодійним
соком овочі та фрукти. Покіс... Уже зібрано сонячний урожай літа, життєвий
дар - хліб.
Це прекрасно... Та велич осені полягає в тому, як свято й благодійно,
насичено і вогненно скидає зона, червонощока молодиця з ледь помітною
сивиною, останній штрих життя, аби дати поштовх новому молодому,
міцному і сильному весняно-літньому розмаїттю, котре зичить наснагу од
золотої і щирої Покровительки-землі.

У СОБІ НЕ ПРИНИЖУЙ ЛЮДИНУ

Тривожить мою душу сутність буття людини, її земні й неземні
цінності взаємозв'язку між Всесвітом та кожною крихітною точкою
простору землі, води, всього сущого єстза. Єдність у житті та вирізнення в
уособленості кожної живої істоти, вплив життя на життя...
Рух... Все перебуває в динаміці. Наше світосприйняття
віддзеркалюється емоціями. Знову ж таки... рухами.
Іти і йти до недосяжного світла, котре може закриватися туманом
незбагненності, чи випускати іскру пізнання?..
Люди - вічні мандрівники в часі, просторі, думах, досягненнях,
створенні чогось нового, запалення незгасаючого вогню в ядрі кристалічного
серця, аби засвітилося алмазним багатством буття.
 Немає абсолютно подібних особистостей, кожен з нас - індивідуум.
Має власну форму мислення, свої недоліки, переваги. Та тільки в прагненні
прирівнятися до ідеалу цього світу - Людини - Сина Людського, що духовне
підніс вище за -плесне, що виявив могутню любов до людей, настільки
сильну, що далі вже не могла - аж до безсмертя! Лишень, піднісши душу
понад земними марудами, ми зможемо бути єдиним духом у різних тілах...

ГОРА ЖИТТЯ

Вилискується на роздоріжжі життя і смерті скеля, така стара,

поморшена, та мудра, буцім світ. Бо відколи світ світом стоїть тут і бачить
усе. геть чисто усе, що довкіл діється. Мовчазна, задумана, з насупленим
чолом... Придивись, а зона говорить, говорить своїм виглядом, зисоченними
брилами - розмовляє з вітром, небом, перегукується з сонячними
променями, кличе в гості гостродзьобих велетнів-орлів.
Гора життя - стрімка, блискуча, осяйна незрушна постать...
Біля підніжжя уламки - камінці на всякий смак. Підійди, вибери свою
частинку, свою долю, зроби історією власне життя!.. Загдянь у піщаний
витвір мовчазності, відкритий онімілі уста, знайди своє відображення на
блискучій поверхні багато вікового буття...
Не загубись у безвісті, не розбий, не розтрощи особистий камінець
життя.
Простуєш своєю дорогою, оглядаєшся назад, а там - пройдена колія,
стоптана, втолочена непотребом. Хіба цього ми прагнемо? Та ні, хотілось би
сонця, ватри, кохання, ще багато чого!.. Справді, навіть, коли людина
щаслива і здавалось би, має все, що здавна бажала, вона це чимось
незадоволена...
Бракує, мабуть, духовності. Так-так, зв'язку із Всесвітом - простої
людської відради, істинного лиця землянина, що є частинкою безмежного
простору, часу Вічності.
Постійний контроль за собою і, водночас, узгодження чи протиріччя
з навколишнім.
Лиш би не применшити чи не переборщити власну роль в усьому
цьому...
 иіїЛ'Х, ЯЕТЕРОСШО
Розкинув вітер хвилями,
Вітрилами черкає лід
В зимовім сні під брилами
Ледь дихає спітнілий брід.
О. так непросто. Просто так
Тече в пониззі вода,
Під панцером, без ознак
На життя, принишкла хода.
Так просто грає вітер.
Не відаючи лету хвиль.
Під холодним воском сидіти
Непросто - зимовий біль...
Жаль, що грудками льоду
Затиснули душу... Біда...
Гірко, що зважаючи на погоду.
Пропливти все може, як вода...

УІтвш'Ш'Н 'Щястя.
Кохай у щирості надій.
Чаруй жагою щастя простір,
Шануй в житті життя. Повір -
Ти сам собі постелиш постіть.
Цінуй зусилля, труд, добро,
Будь блиском дня на сонцекрузі.
Не заблудись між сірим злом.
Най поруч будуть вірні друзі:
Будь добрим легким вітерцем.
Стань свічечкою благодаті.
У долі Правди стань гінцем.
Журливі скинь із себе шати.
Дихни весною при зимі,
Пурхни синичкою в блакиті.
Як радість, грай, люби, дзвени,
Хай щастить в земній суєті.
 ЗЯЖШМЯ
Коли наступає затишшя
У рамках грайливої тіні,
Огні вечорові з узвишшя
Вколишують дні загорілі,
Стихає гомону світло
В оливковім царстві імли,
Здається, що стало самотньо,
Роздмухай вогонь, запали.
У серці іскристого щему
Сягни величаво вершин
Таємно-примхливої сцени,
Кохання п'янливих краплин.
Змети душевнії поразки.
Зітри чорні болі пітьми
У тиші щасливої казки
Свій дух понад світ підійми.
Впусти у зболене серце
І пристрасті.жар, і спокій.
Наповни алмазне відерце
Жагою любові, ярій...
Де сміх, де печалі забуті?
Затишшя у синій стерні.
Вже в пошуках дні позакуті -
Шептатимуть ночі мені.
Цілунками біль заколишуть
Засмучені мрії струни..
В душі розгорілося - вижить!
У мовчазній мудрості сни.
 іфСРІ сяьош
З багряниці плащ пошию,
Душу освіжу ззавидка.
Заряснію цвітполином,
А вітрів покличу в свідки.
Закосичу сонце ясне
Острівцями рути - зваби.
Розгублю молитви красні.
З совістю буду у раді.
На поступі лежить думка.
Вкутана ліловими словами:
Світ перевернути прагне жінка.
Нерозумна жінка. Що ж, зарадь сльозами...

ОТофяуЯох ЯІЯТРУ
Крупноплановим. екстазом
Вилив дощ.осінні сльози.
Затулив долівку жезлом.
Молодильну випив дозу.
Відцвіло ранкове літо
Фіалковими туманами...
А ще хочеться жевріти,
Не хиріти горе - ранами.
Як померти, то в польоті,
Між п'янких думок розвоїв...
Знову пошук в синій сльоті -
Вітер простір передвоїв
І до уст торкнувся млявих,
Впріг засріблене ярмо
Онімив слова, вертляві,
Попелом пустив пижмо.
За студеними вітрами
Гарячіє жевро - небокрай.
Завершити чистими дощами,
Завершити шлях мій дай.
 хюс
Не соромся сліз
Це - відчайдушність, щирість.
За ніччю знову день настане.
І так впереміж злились
Любов - розлука, біль - кохання.
На чому світ стоїть?
Та хто на що зіпреться!
Впродовж тисячоліть
Хтось плаче, хтось сміється...

ххх
Ринули дні білою лелекою -
Близько так стоїш, бачиш так далеко
Це відзнака твоя - сонце ввидіти.
Се не ти, то земля шле суїти,
Близько так і безмежно далеко.
Ми зустрілись під синім каштаном...
Ти лети, ти злітай у даль, лелеко !
Я ж залишуся тут, бо ще рано.

Сказом повниться земля,

Сказом буйного екстазу
Сонця, мудрості тепла...
Між долонь розітру грудку,
Закладу піщинку в мур,
Геть зимові дні у смутку!
Здрастуй, скресу абажур!
Я'Е'ВЖУВ'ИМЛ ШІІЇЬ
Вони голосували за... минуле.
Живому клали з некрологом пам'ятки.
Найкраще вицвіло, сірим намулом
Укрилось тіло, залишились здогадки.

Лиш де-не-де радіє спомин лісу,

Нуртуючи своїм зрадливим: біль.
Уже не ті пливуть знедимлені завіси,
Та не викреслює пам'ять любові сіль...

Блискавки-зорі простягають руки,

Маячать своїм сяйвом: жити!
Приту пляються болі приреченої розлуки
І невловиме щастя тінню проситься світити.

'ВСЕ (жяачіеіїо
Все балансується завчасно
І знов вертає по живому колу.
Десь придивлюсь на проблеми ясно,
Підключаться і алгоритми здолу.
Вже все оплачено. Чого стояти ?
Все ж, без утрат не обійтися!
Там. де втрачаємо, нам треба знати -
Все повертається до нас сторицею.

СЕ'ЯС Ж'ИШПЯ
Усі ми в золоті, а голі.
Та повноважно-недосяжні.
На п'єдесталі, на престолі...
Ні, ми - над прірвищем, мов блазні:
Оцей на вищій щабельці,
А той - в низах пасеться,
Цей вірить кожній крапельці,
А той пихато з нього сміється...
Та час прийде і на терези
Своє життя покласти доведеться:
 Ліва чаша - совісті тези,
Права - та, ще істиною зветься.
Річ не в тім, що ми взяли
Із земного самобутнього життя,
А що залишили, чи стали
Свічечкою доброти і майбуття.

Іф <ГІ<РіИ<Е ?
Хто самозаймається, палає,
Той не згорить вовік.
Той твердо вірте, знає:
Творити - значить жить!

Хто навпомацки не ходить.

Не схвалює чин насильства.
Той плідні діла робить -
В покосі плоди рільництва.

Найгірше - як серед дня осліп,

Не бачить чистої дороги.
Далеко від істини стоїть,
У кров мочить брудні ноги...

гВіЧІЯ'Е Т)Ж'ЕГР£ЛМ£Е <ВІРЇС

Через часи стожаріз,
Крізь прірвнща жахів
Нас чатують у звалі
Недовіри без сонячних дахів.
Ошукали і топчуть
Душу щиру, живу.
І про себе ж белькочуть:
Будеш їсти траву.
Може й гак, та без віри
Далі вчора не підеш.
Виснуть сумніви сірі,
До кінця таки дійдеш...
Кухлем оману черпають,
Обливають джерельце.
А воно лише схлипне... Хай знають.
Ще хвилина - і чисте, мов скельце.
 ФіЯ ЪЪЗ ІМЕІЇІ
Стривожені в безнадії обличчя,
Спітнілі погляди часів,
В задощеному відчаєм Києві
Вмивається сльозами рів.

Сумуг путь без Правди-імені.

Шляхами битими пливе.
Хрипить вітер в заріні.
Нагадує довкіллю, що живе.
Іде... Біжить... Мчигься...
Хвилина. Час. Роки.
Минулося. Зрідка сняться
Життєві пахощі ріки.

Сльозами миється земля,

Що стала жертвою років,
Роздерли, розірвали (сіра тля)
І кинули страждати в рів.
Боляче за матір скривджену !
Струмками хлинули часи...
Не заплямуймо ці річки меженню.
Наповнимо добротою світ краси.

Збагатиться рівчак достатком,

Розіллється річка любові,
Коли з'єднаємо чисті гадки,
Знайдеться слово "Правда" в мові.
Коли стає нестерпно жити.
Не залишається нічого, крім померти...
Застав себе життя любити.
... Час важкі недуги й болі,
(Хоч пе не легко) розігнати,
На скелі, в кам'янім проколі
Квітку любові доглядати....
Грудочку сухого фунту
Щиро сльозами зрошу.
Палай, квітуй на горизонті,
За світлу долю, за хорошу !
БІЛИЙ ПТАХ ДУШІ
 ТЯЕ5с єсшш
Скелястий Ш Л Я Х до горизонту,
Розкішна пава. суворий дим.
Бажають подолать його достоту,
Та кожному' цей крок не є простим.
Граційно пара виступала.
Конфузно парувався лід.
Я так тебе, я так тебе чекала...
Розлився холоду потік.
Поплив туманом шмат печалі,
Закрив мої настирливі слова.
Залишив хрестом чорні болі...
Ні, все таки люблю. Я ще жива !

<Убіуе(РУС
О мимраві прохвости,
Зажери, слуги злості!
Аж зазираете лукаво у вічі,
Аби згасити добра свічі.
Шукаючи невидиму пилинку
У чужій зіниці. Стеблинку
Чатуючи, щоб віру спотикнути,
У дрейфі душетрусу присягнути...
Бо вільні злом засіять шлях.
Душі невинній вилить жах...
Я вдячна вам, мої обдери,
Бо ваші дії - тренажери,
Гартують душу, волю, тіло,
Аби не кислили, не тліли
У заперті. І не жиріли
У спокої. Щоб не німіли
Уста, а говорили сміло.
 Ъ'ЕЗфШЯ
Безпуття... Зупинок.
Час насторожує слух.
Слабосилля!
Безцільний бич
Шмагає рух -
Будь-що, будь-як,
Абикуди, якби?
Без сліду знак.
Без наміру іди...
Держу парі,
Цей крок - не без біди.

Соло-Яуъяшо -ЖШЯ ЗКР'ХЯ

Біжить золотогривий кінь кохання.
Де вже промчав, там нас нема.
Залишились сліди минулого мовчання,
Гарцює тупий біль у жилах задарма.
Уже змінились сутінки розсвітком.
Блищить у заранках немеркла зірка.
Хоч спалах випадає надто рідко.
В солодку мить стає солодкувато-гірко.

Ъоюсь
Дивне свідчутгя - боюсь.
Боюсь влади.
Боюсь зради.
Боюсь зваби.
Жахаюся занади,
Боюсь, що мить
Настане,
Коли мене не стане...
Отоді не зможу
Щось вчинити,
Аби побороти боязкість
І - жити!
 іїщїсжь
Зелені вітри.
Золотаві вершини...
Прискіпливо блимають
Заздрощів звивини.
Чи, може, нездатність
Себе оцінити?
Зачахли душі.
Ще в ницість повиті...

9ТОґБ1хЕґ!УУ З ЯІС'Н
Даремні сподівання.
Втомилася від сліз.
Останній день прощання -
Збирання дум-валіз.

В одну спакую радість,

Щоб зігрівала серце.
А в іншу - Біль, Ненависть.
Що ятрить душу смальцем.
Закрию, заховаю в затвір.
Накину шаль надії,
Взуто черевички мрій
І побреду в ліси німії...

(ВЯофя
Вчора зустрілись очима...
Зустріч із жінкою
Вірною, сильною.
Вчора раділи ми щиро,
Мить, коли були розкутими,
Ні, не забути нам -
Горів світанковий вогонь
В стику щасливим долонь.
 Ватра кохання
Вчора ізрання.
Це, було вчора...
Мить неозора.
А що тепер?
Все хтось роздер.
Стукіт коліс...
І вже - каламуть, стрес.

СУШЬ СВ(УБОТ)'К
Здається, розсуд втрачу
Від безпоради-туги.
Сірим вовком знов заплачу.
О Боже! Дай мені снаги!

Уже за обрій спать лягає

Сонце стомлене за день -
А я тебе, весно, чекаю,
Вставай, співай пісень.

Маленька пташечко-розрадо,
Спинись на мить отут.
0 Боже! Вільне чадо.
Не покидай свободи суть.

(Вюсшуит у жротіз 'Чуилжт

На порозі відчаю бринить пила,
Що ріже, крає, крихке серце,
1 вже пусті слова, уже зима
Чатує вміститися в діравому відерці.
Укрилось тіло плямами побічними,
Душа рахунки зводить з часом,
З потугами тепер і тими, потойбічними.
В тиші безмірний клич екстазу...
9{я тшіїї т&жяіяяі
За грайливим сонячним осхолком
Мимохіть злетіла птаха сива.
Залишила росянистим звукам
Лопіт крил. О. музика журлива!

Майнула в далеч мрій

Голуба жар птиця злету.
Закружляв у танку вітровій.
Підхопив тужливу естафету.

Хвилі сині замерехтіли

Й собі заплакали прибоєм.
Срібні намистинки вилили,
Зітхнувши в розпачі з болем...

Лишень стрімкі скелі білі,

Сонячним теплом сповиті,
В гггахи побували на весіллі
І сльозами радощів залиті.

'В'РОЯЖ'ЕЯЛ ХВМНЕЮ
Туга... Ні, не сіра,
А зеленкувато-синя
Хвилями скупала серце,
Ледь торкнулась думки
Й попливла в долину.
Простелила стежку -
Біле полотенце.
Чуєш? Стука в шибку -
Де прибій, зостанься!..
СЯЙВО СРІБНОЇ ПЕНАЛІ
Сяшо тшої ш.'Чяяі
Застережливе й невтішне -
Грішна! З власної вини
Приймаєш рішення поспішне,
Рвеш єдності струни.
Не гориш пломінню - жеврієш
Сяйвом тихої печалі,
У жменьці болю грієш
Самотності німі кришталі...
В переспіві світанкових зір,"
З переблиском сизого добору,
Тобі не дошкулятиму, повір.
Тлінь на серці... без докору.

З'еяШ'И'й: 'лоят
Тихий світанковий старт.
Солодко, з терпким присмаком
Зустрів нас лету аромат.
Сонячним щасливим ранком.
Під дугою небесного сяйва
Чути звуки, літають слова:
Рясно стеляться мальви.
Синя пташка надії жива.
Доторк уст - пора цілунків.
І політ... На спалах, у блакить!
Вічність єдності у трунку
І кохання наша мить...
... Німо сутінкова зірка
Плеще блиском гомінким:
Перегорнута твоя сторінка.
А політ залишився земним.
 З'ВІЛЬІЇШЛСЬ
Малиновий купол високості
Б'є дзвінким крилом -
Упряж зняла я злості,
Замінила вільності теплом.
Бризки сонячні у небі
Виграють мелодії прощання.
Радість. Радість - з себе
Скинула ярмо страждання...
Спасибі за бентежність, болі,
Що не мліла, не спала душа.
А зараз скажу: доволі
Наркоти такої, без спориша!
Хай буде так! Тебе
Без слів я зрозуміла.
Тепер забулося. Пусте...
Почуття до тебе розгубила.
Мені байдуже, де і що,
і все одно, як думаєш.
Та не однаково чомусь,
Для чого зв'язуєш і путаєш...

ТІЛЯЛЮЖЬ 'МОСШ'К'
Після ейфорії - тільки пустота.
Знаю, та німіють у задумі уста.
Лиш закрию очі - тя і тільки ти!
Доленько жіноча, підпали мости.

Розітри єдину біль, визнай істину.

Точить душу міль, моці вже не вистане.
До вогню лечу я, мов осліплий птах.
Ні крововтрата-струмінь не зупинить змах.

Так хотіла ватри... Зупинилась - щем,

Кинули до нетрів, завезли в гарем.
Море сліз, любові, пристрасті розмаю.
Знову, знову, знову - ти і я... у раю.
 Орхітгеї
Напившись удосталь щему
Розлуки, ненависті - сталі.
Знов повертаються до гарему
Невимовно срібної печалі.
Нестерпно час вперед іде.
Голубить, заліковує рани.
Себе питаю: де ти де?
Такий нелюбий... і коханий.
Я вже хотіла засушити
Букетик нашої любові.
Та враз збагнула: жити
Й знову поливать його готова.
Зацілую орхідеї щиро.
Заллю палким: кохаю.
Люблю, чекаю, вірю.
А що робить? Не знаю...

Ш'Е'Б'Е 'Ч'Е'КЛЮ
Розторочи ниточку власних можливостей
На межі літньої майстерної пори.
Як пташенята, без надмірностей.
Співай, радій, гори... і говори.
Твій голос чути в затишку.
Словами вилити б слова печалі.
Сказати? Мовчи! У вітровім навколишку
Най мовить вітер, зблизить долі.
ТЇОТ'РІІ) мофчяіїь
Твої натруджені вже руки
Спокою ждуть,
А очі чатують небеса.
Твої невизначні й значимі звуки
У даль пливуть...
Розперезалася життя коса.
І вже бринить в тіні роса.
Уже іде той час розлуки,
Коли лиш в погребі мовчань
Ми повернути зможем дань
Отій, що світ поїла,
Отій, що нас родила.
І знов обіймами обвила
Людину, мов рідну дитину...

Юзяїк уШЕРЯШ

Щось обірвалося в серці,

Капає гулко, буцім дзвін,
У кришталевім відерці
Лишились біль... І він.

Легким порухом канув

Клич останніх утрат.
Німо висушую рани.
Де той рятівних? Де кат?

Сама вгрузла в яму

Вибратись належить самій!
Що ж, може, ще рано?
Час це, певне, не мій.
Випечу болі на ватрі.
Вдихну озону святого.
Згадувать мертве не варто.
Ти жива! Досить того...
 ЯЛОГЕЇ суміїтт
- Зігрій у пломенях
Нічного серця,
Віддай себе в земнім єстві.
- Та я б віддав - сам загубився
В твоєму тріумфі й торжестзі.
- Скажи: давай завважмо.
Де цінність, а де маразм.
- Та я б сказав, але страшно -
Ти поводир, як твій ентузіазм.
- Гори палким коханням сонця.
Радій у сумнівах незлих.
- А, може, й так, та у віконце
Ти стріл накидала німих.
- Поглянь, нарешті, правді у вічі.
Зніми помуту з-перед очей.
- А чи горять ще наші свічі?
Чи розлетілись в уздах ночей?...

9ІЕ ЧІІ'ХР'ВЯ 'тО'У&Е'ЯОЮ,

ЖЯуТЬ МОГО, ЯО'ХО ЯЕ куш.
На крижині блиску відпливаючого дня.
Просуваючись у тихий безмір ночі,
Стихає симфонія світла. Клопітня...
Вмовкають пустощі, тривога серце точить...
О, дай напитись вдосталь сяйва,
Просторіш палкого жевронебоширу.
І не гаси блиск кохання,
Радій за пройдене й лети, злітай у вирій!

Закрий дороги в нікуди-невгасну біду,

Зніми кутгя із рук зомлілих,
А я такі палкі слова знайду -
Розв'яжуться уста і заговорять онімілі.
Я буду поруч в холод й спеку.
Засиплю перлами небажану розлуку
І начаклую... зустріч, хоч далеку.
Та так нуртуючу у кожній жилці стуком.

Забальзамую ту мить неперевершену, єдину.

І відпущу тебе... Най буде, як цього бажаєш.
Ні, я не плачу і не кину слів за спину.
А ти? Ти зможеш? Віриш? Ще кохаєш?

Будь зі мною в споминах примхливих.

Надихай на радість, в свідомості каяття,
Залишайся там, де ми були щасливі -
Солодкий гріх прогірклого життя...
ОБРАНІ МИТТЮ
 ОТО'КЛих
Сором'язливо плеще вітами
У затінку відлюдний ліс.
Розпорошились зворотом, ріками
Слова, що ти ще недоніс.

Безсонням стомлені, загублені

У затяжному відчаї роки.
Сльозою котиться зарублена
Сиза хмарка... Ти прийдеш таки.
Зустріч - долі час, утрат
В золотисто-синім полі.
Виглядав і чекає сад.
Кличе поглядом тополі...
и
Х^ЩШЯ 'РОСЯ
... І стрясали, й стрясали
Над схилами
Росянисті сліди.
Йшли у слід...
Закидали камінням.
Колодами,
Обложили омріяний
Вхід...
Та в проміннях
Грайливого Сонця
Плеще звідана небом
Краса -
У крицевій стоїть
Оболонці
Кришталево-тендітна
Роса.
 от

Падав дощ
І сльози капали.
Рясні, солов'їні.
Блиском гаптували
Блакить...
Занімів струмочок
На небосхилі - лоні.
Зависли сльози,
Важкі холодні
Сльози, солоні...

ОЖШЯЄ 9СОЖЯЛ МИШІЇ,

Потрудився май над силу .
Засвітив квітки-лампадки.
Оксамитом вкрив долину
І зупрів... Промок до латки.
Закохались вітри в трави.
Дощик - у річечку стрімку.
Травень ніжить на жураві
Весну красну, гомінку.
На фату зірок насипав.
Заквітчав весільну постіль.
А сватами вітрів скликав.
Й огняний весняний дощик.

ЧЯПІЇЯ 'В'ЕСЛи'
На буйній сивині - суцвіття,
Корона мудрості, кохання.
Засватав вітер довголіття
Весни, чарівності,"зітхання.
Під ритми скресу виступає
Наречена - чаша осяйна,
Шепоче мило, ще й благає:
Відпий і вихили усе до дна.
О ніжна квітонько, мімозо,
Найкраща з-поміж перл!
Я цілий вік отак би пила
З твоїх незайманих джерел.
 СіфЕС
Хоч ще зима лютує нині.
Вже чути провесняний дух.
Не так блищить сльоза ялини,
Світлішим став і сніжний пух.
Сліпуче блимають весни прошарки.
Чарує вогнихом просторість сонця.
Подовженого дня задимлені заранки
Несміло проникають крізь віконця.
До скресу близько, потерпи.
Уже течуть струмочки з річку.
З зирію позернуться пташки
І зип'ють сльози зі смерічки.

С'Я'К % ИІСУВ'КЯХ
Наснились Ружі Божі,
Біта хатини, край вікна ,
І сонце на сторожі.
Чатує сон. Весна!
Наснилось море синє.
Вода гулка, дзвінка.
І білий зітер плине,
Мов лебідь у казках.
Я бачила травичку.
Шовкову пружну стежку...
І на горі капличку.
Закутану в мережку.
Перед очима до сих пір:
Червоне Сонця ложе,
Прозірний вітровий застил
І білі Ружі Божі.
ЗЯІГЯЮ'КЯ 'ЛРИФОЮ'Я.
У погляді весняних пахощів суцвіття
Сонце аромат п'янкого дня - початку...
Із вітровим порухом земного розмаїття
Скресає вічності природа.От загадка !

У перекаті сонце. Літо зже пульсує.

Бринить, шумить у буйноцвітті час}...
У зрілім присмаку поліття чарує
Безсмерттям золота, падолистом вальсу...

Довкілля блиском осені жовтіє

У пломені повноти соковідходження -
Навесні знову пвітозорно молодіє.
Благословенне зічне коло відродження.

'Ешкю
У барві вмилося зарево.
Останній свій нектар
Осінній випив день.
І двійко їх у мареві:
Молодик-місяць, серпик цвіту
І ніч у вицвілій сутані.
Рахую час. Принишкли квіти
Змивають тіні росами
І смокчуть сік останній...
Медвяними покосами
Плетуть вінок кохання.

XXX
Вляглося сонечко спочити
У ліжечко між синіх гір.
Останній спалах кинуло до ніг
І казку розказало: вір, не вір.
На темне небо вийшов місяць
І серпиком городить межу,
Над ним яскрава зірочка шепоче:
"Чуєш, я лише тобі належу."
Сягає променями-ручками:
"Приймай мене, кохай мене "
А він лише блищить у відповідь.
Ніколи, так ніколи цього не збагне.

ХХС
Додому летять, на Вкраїну,
Лебідки чудові мої.
Я з вами! Я з зами теж лину
В щасливі завеснені дні.

О миле весни ґелґотіння!

0 ніжні первістки воскресу:
Із вами радію. Цвітіння
В щасливих сльозах вам піднесу •

хо:
Так рано ще і вже так пізно...
Не йтимуть поруч ніч і день.
Коли вона сіяє звіздно,
Він десь далеко: дзінь-дзелень.
А час прийде - зійде на землю.
Вона - десь зникне, пропаде...
1 до цих пір його даремно
Шукає, кличе й... не знайде.
Лиш порух рук і блиск очей
Залишать слід з орбіті.
Так, був десь він, ачей,
Так, десь була вона на світі...

Сяіт> яо-чі
0 ніч, чаклунка сизокрила!
Ключами смутку та імли
Закрила отвір сонцезливи
1 в тиші боровіє... Уяву запали!
 Бринить акордами мовчання,
Іскристо сіє сизий дим.
А за порогом - вік чекання
І стогін сірих дум-вершин...

Тихенько, впевнено десь лине

Мелодія шумливих вітрохвиль.
І там, на сонячній долині,
Приспав десь гомін небокрил...

О ніч, безпечне мрій відерпе,

Шумливим заревом вставай.
Отак, як вітер, керуй серцем.
У сяйві зникни... Прощавай.

Ъъсял
Радість щасливого ранку.
В золоті сонячні дні.
Небо у синім серпанку.
Онде росток у напівсні.

Гей, прокидайсь, розпускайся.

Повниться скресом земля.
Бісером світ наповняється,
Всміхнена жінка..., й немовля.

ФОЗМОЬА'Ял'РОЗКОШІ
Я говорила із вогнем,
Я розоовляла з вітром...
Та все позаду. День за днем,
Знову зосталася самітня.
Я з блискавкою зустрічалася,
Вмивалась грізними дощами.
За мить з друзями роз'єдналась.
Тепер сама бреду хащами...
Не зрозумів праліс мене,
Не підтримали луки і річки.
Тільки вітер де-не-де,
Колише в жалю смерічки.
 'ЗіШО'ПЖ'ЕЯШ
На плечі тягарем лягла печаль
Розплаканих букетів, віття.
Сонячним зайчиком у даль
Блищить стріла поліття.

Осіннім жаром колотим

Згорає літо. Сонце блисне.:.
Відмирає природа золотом-
Навесні сріблом скресне.

Бентежно, тужно на серці.

Горить свіча,вже дотліває.
Буття і смерть у герці.
Та,ні. життя перемагає.

Померти, щоб народитися знов -

Чи не найбільше щастя в світі?!
Старе старіє, творить нове -
За літом прийде таки літо.

ЗЕ'ШЕ, ЗЯХЖШ'Н /
Мій рідний край.земле мила.
Омий у росах спрагу, вистій!.
Зігрій вогнем, як правди сила
І захисти, не перебудь в мені дитинством.
Заколиши туту і біди зримі.
Залиш по собі слід високих дум.
Будь вічним родом. О єдиний,
Не дай себе на світській глум.
 СОЛОДКИЙ ГРІХ
ПРОГІРКЛОГО життя
Ълухяб у сяъозях хрхтмя
У розтривожених світанках
Заплакана знесилена любов.
Умита росяними ранками
Блукає в жилах кров.
Хочу зловити птаху.
Навздогін біжу, брожу...
Перед собою бачу
Лиш чорну парандж?.'.
Хочу сказати: досить
Пускати пил на вітер.
Прагну сонце наздогнати...
А поруч болі - діти.
Загублено ридають
Забуті там слова:
Ти мій - це знаю.
Я - втіха не твоя.
У розтривожених світанках
Блукає у сльозах кохання...

'ЬОТОїЧЬ ХОХЯ^ЧЯЯ
Його порівняю з вогнем:
Горить, роздмухується на волі.
Коли насичується киснем..
Вагомий доказ, вартий долі.

Без просвіту, у закритті,

Вогонь горіти не бажає.
Сором за себе у житті.
Якщо душа страждає.
 Боїшся слова "кохання",
Ненавидиш вислів: "любов",
Коли розтоптане зрання
Велике почуття до основ.

Доводиться тихо жевріти.

Палати нестаток повітря.
Холодом звізд рожевіти
Вчорашнього пишного світла...

ФОЗ'ЧШ.'ЮСЬ у сяьозях.
Лечу роздріблена у далі.
Причал мій - сині береги.
У серці щемно ятрять болі.
Прощання пилом корогви.

Затуманилось ранкове небо,

Розгубилось пижмо рябе.
Мабуть, згадувать не треба.
Був ти десь й нема тебе.

Час черствіє в світі нуднім.

Ескадроном смутку рій.
Спогади занадто будні,
Вже сльоза в сльозі німій.

Я накину шати сонні.

Ажурно-дивні, голубі.
Розчинюсь у ситці солонім
І випаруюсь... не заважатиму тобі.
 Мшс&вільш ттряшя
Невимушено боляче.
Парадоксально,
Через струмок взаємин
Обірвався міст.
Осколком у серці
Тісне визначально:
В усьому винен хист,
Отой талант
Струмувати й зривати
Незрозумілі "так" і "ні",
А вже вихльостує
Немилосердне наболіле
І палить нитку на зогні.
Маленьку волосинку
Невидимих єднань.
Вертає пам'яттю
І мучить думами
Заполонених бажань.

КОХМНЯ І НІЛІ? РОЗТЯГИ

Як велично висту пала
Блаженна пара голубів!
Вона — безпечна пава,
А він - щасливо заярів.

Недовго шлях долали,

Змінились погляди на час.
Тепер - пуста забава
І легкий вітру джаз.

Гак і блукають в світі

Кохання й біль розваги.
Вона - на полі квітів,
А він? Чи варто це уваги?
 хзпо ъшсея?
А й справді, ти не винен,
Винна в усьому я.
Що такого в уяві створила
ІПирокрилого журавля.
Ти ж бо - людина.
Коли проста, подеколи складна.
Чому твої слова, як плід гудина
Обмотали душу?.. Яка мелодія сумна

^КЯ'ЙБІЯЬНІЕ 'ц£лстя.
Я, мабуть, трішечки тиран.
1 трохи, певне жертва.
То наставляю свій капкан
І щиро падаю у нетрі.

Так не кохала Клеопатра.

Так не спокутував Наполеон...
І все ж чекаю, може, завтра
Разітреться таїн каньйон.

Найбільше щастя - то кохати,

Беззастережно, пристрасно.
Найбільше щастя - віддавати
Хоч не взаємно. О нещасна!

Здається, я себе катую.

Так, певне, лиш тебе люблю.
І знову, мов самітня туя,
Вже вітровий вогонь ловлю.
 Фозщиі сну
Я виквітчу тебе в трояндовий пупон,
Загорну у маєтну старість, у сатин
І залюблю. В серпанку дивний сон!
І вже не будеш ти в біді один.

Засиплю поцілунками коралові уста.

Забуду насмішку' і страх, що в моді.
Зрадію витівкам, мов дівчина пуста,
і потону, як камінь... в найвищій насолоді.
ПОДУЛО ВІТРОМ ПОЛУМ'Я
З'ЕМКі'І/ІЯЯОСШІъогхжжт Г319ІЇЇРІ'В
Передаю чашу живого вогню
У серце чисте, молоде.
Проколю ноги об стерню,
Знайду гггашатко голубе
Для тебе, доню - квітко.
Розгорну скатерть тепла
Гобі, моя лебідко.
Жадаю осонного добра.
Перед Всевишнім щиро
Для тебе молю долі,
Аби росла, мужніла
На чебрецевім полі.
В даль полетиш, моя лелеко,
З очей зітру сльозу.
Чи близько ти, а чи далеко -
Любов до тебе донесу.
Якщо колись розлучить
Нас стрімкий часу плин,
У малиновім ручаї
Відлунить журавлиний клин.
І шепіт сніжної пороші
У дзвонах литаврів літа...
Для тебе, моя хороша,
З любов'ю вогнистий зітер!
Я леготом пошлю слова.
Ти зрозумієш їх без звука.
Прийдуть літа - пломінь добра.
Мов естафету збережу для внука.
 ЖіяХя
Як символ вічного пориву
Бринить найвища насолода -
Жінка.
Така спокуслива й зваблива.
Щораз мінлива, як погода
Жінка.
Колись задумлива, журлива.
Мов восени курличуча природа,
Жінха.
Або ж безмежно турботлива
І незбагненна, мов свобода
Жінка.
То світ чарує, бо красива.
То холодком війне ця врода -
Жінка.
Така щаслива, така мила.
Це їй підвласна світу мода.
Жінка.
Така нещасна і вразлива,
Гірка нестерпна, ніби зрада,
Жінка.
А ще пуста, нетрібна, хтива.
Водночас милість Божа, нагорода
Жінка.
Чи сонечко зігріє, а чи хтива,
Та все ж найвища насолода -
Жінка.
 Я'ЕШ
Поспішають квіти
В полі розцвітати,
Поспішає сонце
Всіх нас привітати.
Прагнуть наші діти
Швидше виростати,
А на скрояі-зіти
Сивий сніг лягати.
Ледь листки розвились,
Вже забагряніли.
Леготом пустились
Роки... Ми трошки постаріли.

ШШЯ МЯШУСІ ТОЗРЛ'Ш

Тобі, о рідна мати,
Шлю зоряний привіт.
Тобі спасибі скажу.
І на коліна впаду
Перед тобою.
Як блудний син,
Прощення прошу,
Що не зуміла вберегти
Тебе, матусю,
Від сильних злив - зажур,
Що з болями до тебе
Йду,
Що плачу,
Виливаю свою невдачу
До твого серця...
І хоч сама я - мама
/Тосте твоя онука',
Ти до цих пір - єдина
Моя розрада тиха.
 ЯГЮ'ХЯ ХЯЯ'Ш^Г
Люблю пурпуровий колір,
Ні, не той, що займає все довкола,
Пожираючи пожежею-ватрою,
Перетворює все у чади, згарища, золи.
Я закохалась у червону цятку,
Іскорку живучусті і грайливої волі.
Свічу надії, теплоти сіяння -
Ягідку калини на сніговому полі.

жярияхя
Я - зогонь, що сам себе пожирає,
Самозаймається, горить, палає,
Кого зігріє теплим промінцем,
Кого огорне блиску каганцем.
Кого ж обпікає, ятрить і спопеляє.
Кого ненавидить, кого щиро кохає.

УЯИШ'ЕЛЬСЬ'ХЕ СЕРІІ'Е
Учительське серце так трепетно билось.
Заводячи учнів у храм пізнання.
Горіло пломінно і злу не хилилось
Учительське серце - дорога знання...

О, серце, як рано у грудях спинилось,

Покинуло пташку, забрало життя.
І сумом глибоким, без слів тільки лилось
Душевне зітхання, що йшло в майбуття...

Ні, житиме серце, горітиме ясно.

Бо учні його понесуть понад світ.
Засяє у небі зіркою красно
Учительське серце - серце вовік.
 ЛОРОГА
ДО ХРАМУ СВЯТОГО
'Зісшачхя у 'Буття
Дорога до Храму Святого.
На серці і радість, й тривога...
Прийди, забери світ кохання.
Мені подаруй лиш мовчання.

Гнане вітром віття осок

Схилить голову - вистоїть строк.
Бурі, смерчі душу не зранять.
Ти зрони, зостав мені пам'ять.

На шляху до щасливого буйного світу.

За дверима останніх свіч малахіту
Стань водою, стікаючи в синю росу.
Поверни, не приймай лиш сльозу.

Одвічна дорога до Тиші Святої,

В ній щира довіра людини простої.
Прийди, затаїсь, розкажи і згадай.
Відкрий грішну душу, серце віддай...

ішіутшяісшь
І будущність окреслиться віками
В незаплямованім простім аспекті.
Коли вмивають гороскоп роками.
То стислий біль не просто стерти.

У далі шлях один - незнаний.

Крокує сонцевимір легкою ходою.
Брукує сяйвосвіт без рани
Ідеєю, не просто так, а молодою.

А що, коли до свідомості шлях далекий?

А що, як серце двері відчинило?
Здається, розпізнати ницість, біль бехлику
Не так і важко, коли душа сльозу зронила.
 ОЧІ ГЯТ.ШС
Із висоти вже пройдених етапів-днів
Вглядаєшся у дзеркало і бачиш очі:
Оце - співучі, запальні, як солов'їний спів.
Задумливі, збентежені - то очі неудачі.
Заїдливі, кусючі - бризкають отрутою.
Марудні, надокучливі і лживі - біль!
Очі кохання, віри пахнуть рутою.
Розумні, добрі, справедливі - Правди сіль.

іЯлюїї 2000-літня
Губляться зорі в небесному просвіті,
В порусі світу земного.
Тільки, здається, заплутались в решеті
Вічного, щирого, дорогого.

Зірка за зіркою блимають з болем -

Тут зупинилась, принишкла,
Там появились блискучіші звізди
І десь малесенька зникла.

Губляться в просторі дії, події

В схозанках світла, просвітгя.
Крок. Життя. Щирі на щастя надії.
Ми на межі 2000-літгя.

ШІЇ Ч'Е ОЮ'Ш

Коли нестерпно стане жить,
Як почуєш крик невдачі,
Затям, зажди і кожну мить
З тобою Всесвіт, загладить смерчі.

Коли порожньо буде на серці.

Коли щемить й нуртує кров.
Згадай - ти не один в літній спеці,
З тобою Всесвіт і його любов.

"---"'''-У
 Якщо приємно щедрить доля,
Бадьоро на серці і тіло в здоров'ї,
Поруч тебе Всевишнього воля.
І милість, що рани ізболені гоїть.

Коли час прийде, щоб мигпо стати

І бентежно глянеш за плечі життя.
Ти не один, з тобою Божа Мати...
І Всесвіт, що крокує у Вічність майбуття.

'ЗШ'КЯ'ЧХЯ
Напевне, кожному своя життєва різа.
Авжеж, власні залутані доріжки...
Обширне поле, зачищене - віза
У нікуди, у безмір, де суті ріжки.

Отам блищить надмірно зірка,

А тут - лиш чад і ниций біль.
Туди - до зір, до сонця стрімко,
У нікуди, у синій чистий вир!

Там сяє ніжно й щемно

Безпечна часточка журливих снів...
Іде, крокує впевнено і ревно
Жінка в нікуди - мати всіх часів.

%[гЯ'Е'ІіЬ ЯО'ЧЯШІ'КУ І'ЛОЧЯШО^%1'ЩЯ

Не за твоїми тезами
Горить конфузно сонцестій.
Не твоїми лезами
Каламуть в жазі німій.
Не пахощами вітру-диму
Блудять сумніви обдерті.
 Ні. не ти, юна і вразлива,
Вгамуєш спалах смерті.
Все протічне... Вічне,
Започатковує вінець: кінець!
Екстравагантний і магічний
Подарував нам світ Отець.

'ЗШ'Е? - СВШІ'ИКЬ'Я^Х.
Тіні падають в тумані
Зануртованим проектом.
Бюрократи - геть обманні,
Обложили мур кювейтом.

Надто стіни затовстили,

Дуже в ітихах піднялись.
Нам бракує сили -
Ми б не жили долілиць.

Як не тчи, а у зітканні
Є зазоринка-мізинка.
Лиш би була при зітханні
Любові іскорка нетлінна...

Вітер справний чесно

Розтіснить повстяні ниті
Світлом висвітляться ясним
І .люди у простій свиті.

хос
Одвічна рівновага. Сонце, слід.
Не перебільшити б палітру слави
Не переборщити б вогонь тепла,
Не перевершити час заграви
І не відстати од лету орла.
БАГАТОЛЕЗОВИЙ ЦІЛУНОК
 СУ
Юст&РХ ХОЛКУЧОХ
Дивно буває: ромашка -
Ніжна квітка й безстрашна ...
Вогнева тернава троянда
До сонця свій спалах несе,
Сховала під листям колючки.
Гойдає бутонами спів.
Торкнутися б квіточки-злючки.
Неспокій белькоче без слів.
Невигойна рана на тілі,
Болить світанкова зоря.
0 квітко трояндо, весілля
Гулятимеш ти, а не я.
Здається, заманює сонце,
Натомість, пітьма із вістрям.
Капає кров, солить смальцем.
Наносить рани запухлим рукам.
Допоки ти квітки торкнешся.
Через пекло утрат перейдеш
Гірко спалахує серце - озвешся.
Шукатимеш, колючки - знайдеш.

хис
У сум ятках власного пориву
Беззастереж'ено-вичавлене зітхання.
На брутальнім міченім надливі...
Облиш! Я у відчаї прощання.
Не треба слів, ні торкань -
Як зміг, так жив на світі.
Дитино, не вартий я зітхань,
Ти ще в квіту, а я вже - вітер.
Закрий долонями лице,
Не ніяковій від образи.
Не так усе і те - не це,
Забудь, прости... і шпонь три рази.
СМЯЯВ^'Е'В'И'Й: <БІЛЬ
Минула хвиля вогню.
Потягла за собою дим.
Лиш згарища ловлю -
Смальцевий біль один.

Рілля життя, мов поле мін.

Потрібен час і мудрість,
Щоб зупинитись... Розмарин
Цвіте в багні - дурість!

І, хто за це в одвіті?
Зриваю міни в полі,
А помічник мій вітер -
Супутник карми-долі....

ТіРХуШЯЖГІІЇ
Піснею твоєю стану
В загребі думок п'янких...
Спопеліло поміж нас кохання,
Загубилося в словах простих.

Розлилося мілкими водами,

Розлетілося в покорі дня,
Що було - минуло. З нами
Трапезує гіркота сама.

На узгір'ї вируючих бажань

Прийдешнє завінчу пристрасно.
Що вже було, то більш нема .
А за майбутнє,* тепер нещасна.

Ні, рук не складу в схресті,

Не кричатиму надривно.
У власному світку я чесно
Пригощу себе щасливу й сильну
На Гестиманськім - путівці
Блищить роса розтоптана -
Душа в закритім мороці.
Мов птаха замотана.
Прощення просить надр гано,
Вторить заподіяні муки.
В розірваних міхах сумління.
Зв'язані ноги і руки...

ОсвяЯЕЯі БОЯШІ:
Ми зорям кидали у слід
Омите веснами кохання.
Для нас розцвів щасливий цвіт -
Ми вірили у це єднання.
Нам сонце всміхалося
І вітер до нас промовляв...
Та трапилось, сталося.
Що кожен із нас не бажав.
В захмарині лишилась
Тендітна любов молода,
Мов старість ізгорбилась
Хвилинна шлунків хода.
Повіяло сутінку холодом
Обтяжливих в рутині днів,
Полинуло громовим покотом
Все те, що сказати хотів...
Згусшохуж'Е (вяортишого
Химерні витвори кохання...
За біль теплом весни віддячу.
Ні, це не цілунок, я чекання.
За хвилину геть усе розтрачу.

Вже стікає час в годину, тиждень.

Ледь біліє день і ніч чорніє.
Манія кохання... Ти не винен.
Це лише людська уява бовваніє.

Все позаду. Перед нами скеля.

Не вагайсь, яюцо кохаєш.
Там чекає сонце, там - оселя.
Чуєш, не зрікайся, подолаєш!

хюс
Розлетілось марезо,
Сіра тінь - імла.
Веселковим заливом
Бязь рожевого крила.

Проминула, линула
Сутінків пітьма.
Сонячними хвилями
Світ стріча весна.
Сама собі ворог
Кану у чистоті думок
І захлинаю в них оману,
У власне серце ніж встромляю.
Проходить час, рубцює рани.
А що тепер я ще чекаю?
Шрам на рубці твердішим стане.
А що ж іще? Черствіє, стигне
Душа впереміш з кров'ю.
Хотіла правди? Маєш - плине
Жорстока байдужість рікою.
От і дожилась до власних утрат.
Віриш, не віриш - сама собі кат...
Думки живі і правдиві!
Верніть оману - серце гине...

Остання з&аба
Хмільній нагіій звабливої отрути
Знову блудить без буття.
0 лицарю! Не те хотіла чути.
Її ти серце проколов вістрям.

Так довіряла, мріяла, кохала,

Натомість - зрада, біль, чума.
Здається, не до кінця тебе пізнала
1 зранена залишилась сама...
ПОЛІТ КРІЗЬ БУРЮ
х а

Є Рідній край,
Є вічний рай...
У тім краю пташки
Злітають в синій вир.
І три стрункі тополі
Чарують там обшир.
У тім краю є зітер.
Що крилам їх дає снагу.
І я іду, туди іду...

Жибугість
На що людська кров схожа?
На калинові китиці - кетяги
Краса...
Як порівняти кров з іскрою можна?
Запальним сяйвом дає душі снагу.
Віра. Надія.
В житті, що твориться життям,
Дух, кров, вода - єдині зроду.
Любов.
Що спільного між кров'ю і струмком?
Течуть, живуть, не витечуть достоту.
Вічність.

Яітанія
Будь до випробувань готовий,
Бо виживає той, хто терпеливий.
Щирий, відданий і з Богом в змові...
У час щасливий чи вразливий
/Нехай не вічний на землі є рай/,
Любові, сили й віри, Боже, дай!
Не відвертай лице у дні недуги.
Не забувай рабів, будь милостивим другом.
О~еть ілю^іі!
Послухай... Зупинись
Чого нівечиш душу?
Та плюнь і перехрестись,
Аби в багні не захлинутись.

Геть суєту і морок!

[ що робити? Повернись
В своє русло, на сушу.
Тут ти потрібен у обріз.

А там - вчорашні гадки,

Пустий пором. Не руш!
Вже в пройденому статку.
Не ятри серце,

Не роздвоюй тіло.
Там - порожняк, бо порох
Попутній вітер порозвіяв.

Залиш в минулому минуле.

Не кидай душу до Шеолу
Зарано будити, заснуле -
Попереду значіння. Вгору!

Настурції і польовий горошок

Обвили шию. Літній затишок!..
В родзинках смутку тополиний край.
Не плач! Не зітхай!
Радій наповненому сонцем диву.
Радій за вітер, світло, зливу.
Радій за час, що йде вперед
І проганяй нещастя в нетрі, геть!
9(роб любо&і
Кров - людська водиця,
Що тече в жилах - живиця.
Кров - продовження роду,
І радість життя, і біль народу.
Кров грайлива, бурхлива -
Міць, снага й олива.
Застигла, запечена, згусла -
Наші біди минулого русла.
Пурпуровим багрянцем
Променить жива кров
І яріє в серцях новобранців.
Щоб любов'ю зігріти любов.

Вогонь & одежі слова

Свята правда - у любові,
Не в покорі перед злом.
Споконвіку небо згори.
А внизу - пітьма вузлом.

Тож до світла линьте, люди,

Світла вольності й тепла!
Най окрилить ваші груди
Думка чиста і нова.

Пробудіть основу Духу

В кам'яних серцях тілесних.
Вища над людину - думка,
Та, що путь на дорогах перехресних.

Побратайтесь, співці слова.

Не чахніть в плотських сувоях!
Бо у вас є спільна доля,
Натхнення щит і слова зброя.
Скоринки щастя
Так, я - ніхто,
Просто людина, вітер.
Дзвенить віками голос
Життя, літає світом.
Так, час плине,
Зростають діти...
Міняє ніч із дниною.
Понад усе бажаю в світі
Залишитися людиною.
І ким же треба бути,
аби болі скривджених відчути?..
Все ж скоринка щастя -
То .людська любов,
Віра, совість, а не ницість, кров.

(Оарунокі долі
Завис голу бий туман на небосхилі мрій.
Здається, час - обман. Сіріє дим, холодить
Дарунок сонця - плескіт пари з гір
Розрідженим прозорим сяєвом моросить.
Поплив туман у чари вітровіїв,
Твої слова в моїх плетуть надію.
З усіх мірил, що пригадати мрію,
Залишитись собою понад усе волію.

'Бенефіс альтруі%Му
Чого зрікатися життя?
Навіщо жалітися щемно?
Відродити б в душі каяття.
І щиро любити, і ревно.
Не слід вагатися! Без віри
Змутніє сизий простір,
Бездонна просинь посіріє,
Душа - на лезах гострих...

Бо вже оплачений стражданням

Наш відрізний наземний крок -
Ісус незреченим коханням
Залишив мудрості урок.

То^суд
Загнали душу в закут
Обдерли, наче липку,
Паплюжили і нищили,
Труїли, затінили шибки.

На милицях душа ходила.

Її підступно ґвалтували,
її зла доля хвацько била.
Вона ж їй відсіч не давала...

О серце! Не скигли щеням,

А здобувайся голосу вівчарки.
Смуток відправ на злам.
Розсудом заправ життєві чарки.

х ю с .

Той проти вітру крокує надто бурно,

А цей за хвилями несеться, приростає.
Що нам тепер здається нерозумним,
То, час покаже, наймудріпшм є.
Нині ступити важко, завтра - в путь!
Жертовний дар приносиш з віком.
Віддаючи себе достоту. В чому суть?
Майбутнє скаже: безсила смерть над чоловіком.
Тгть, примаро Минулого
Думи сірі,
Геть від мене!
Най ярять душа і тіло!
В дзвони сині
Б'ю на сполох навіжено.
Геть, примаро наболіла!
Гетьте посохи нещастя.
Чахніть лиха, млійте біди!
І радійте в сонці яснім,
Світлі думи, огню гіди.
Пломенійте і жарійте
Бризком віри горицвіта,
Веселіться і співайте
На лонах райдужного літа.
МАЛО ТЕПЛА
 'Мало тгпла
По асфальту мелкими шагами,
Быстро, быстро ускоряя ход,
Девочка спешит за облаками,
Обхватя руками небосвод.

Синими, зелеными слезами

Капает остывшая любовь.
Сердце уж зажгло под небесами
Встречу, что не будет вновь...

Отшумело лето, отплясало,

Ветер лист сухой принёс.
М а ю тепла. Ах, как мало!..
Верила, ждала... и не сбылось.

'Лойкание
Благословенно солнце воскресного утра -
Природа полнится озоном цвета,
"Вчера" пропало где-то, еше нет "Завтра".
Вокруг одно мгновенье солнечного света.

Лишь "Миг" неповторимый с нами.

Незабываемый прелестный день -
Птенцы поют небесными послами:
Вставай, уже светает, убежата тень!

Есть только миг между прошлым и будущим,

Жизнью насыщеный миг.
Тает ночной пароход корабликом матым.
Все, что успел сейчас - жизнью постиг...
 %

9Тролетел, пробежал
Жизнь промчалась днем.
Словно белым конем,
Будто дым в захолустье...
Ты стоиш у окна.
Лишь тоска там видна?
Ветер ронит ненастье.
Ветер ты, ветер я -
Завертело в привале,
Между нами стена,
Мы же просто растаяли...
Розоватый закат машет
Маленькой пусткой судьбы.
Пролетел, пробежал
Между ствол кутерьмы.
Отпор & упор
Еще плевок в глаза,
Еще рывок назад.
Теперь - твоя гроза,
Твои и молния, и град.

Еще назад, еще, еще...

Все, уже ни шагу!
Закроюсь синевы плащём -
Держи, как хочешь, шпагу .

Впустую замахал рукой.

Не долог путь в дороге.
Уже утратил ты покой,
А я чуть-чуть в тревоге.
 ЗМІСТ
ОДВІЧНІ СТРАДНИКИ СТЕРНІ
1
РОЗДУМИ
4
НА ПАПЕРТІ ДУІШ
МОВЧАТИ? 5
ОСЬ ПЕРО... 5
СТІКАЮЧИ ПОВНОВОДДЯМ.
6
ГЕЙНЕ ГЕТЕ
УКЛІН ТОБІ, ПОЕТЕ' 6
7
ШЛЮБНІ ДАЛІ
7
ПАРОСТОК ЛЮБОВІ
ТОБІ ЗАВДЯЧУЮ ПЕРОМ.. 8
8
БІЛЬ І ЗОРІ
ШЛЯХЕТНА СУПУТНИЦЯ ДОЛІ! 9
ДИРИГЕНТ СЕРЦЯ 9
ВІЗИТ У НОВУ ЕПОХУ 10
10
ЗА СИРАХОМ
СТРАЖДАЛЬЦІ СОЛЬНОЇ СУПИ 11
ЗА ЙОГАНОМ ФРШРІХОМ ШШІЕРОМ 12

НОВЕЛА, ЕТЮДИ
НЕВЛОВИМЕ ЩАСТЯ 14
17
О НЕОСЯЖНЕ СЯЙВО!
РОЗДУМИ ВГОЛОС 18
СТЕЛИСЯ БАРВІНКУ! ЇЇ
У ЗАЗОРИНКАХ... 18
59
КРОКУЄ ДОЩ...
ШТРИХ ОСЕНІ 19
У СОБІ НЕ ПРИНИЖУЙ ЛЮДИНУ 19
2 0
ГОРА ЖИТТЯ.

НА МЕЖІ ТІШ І СВІТЛА

ТАК НЕПРОСТО 22
2 2
ПІДВАЛИНИ ЩАСТЯ
2
ЗАТИШШЯ
ЩИРІ СЛЬОЗИ -
2
ПОЦІЛУНОК ЗІТРУ
2
НЕ СОРОМСЯ СЛВ
2
РИНУЛИ ДНІ. .
СКАЗОМ ПОВНИТЬСЯ ЗЕМЛЯ.. . 2
2
НЕВЛОВИМА ТІНЬ
2
ВСЕ ОПЛАЧЕНО
2
СЕНС ЖИТТЯ
Щ О ГІРШЕ? 2
ВІЧНЕ ДЖЕРЕЛЬЦЕ ВІРИ 2
РІВ БЕЗ ІМЕНІ 2
 ГЛЕК ЄСТВА ЗО
ОБДЕРИ ЗО
БЕЗШЛЛЯ ЗІ
СОЛОНУВАТО-ПРЯНА ЗІРКА ЗІ
БОЮСЬ 31
НИЦІСТЬ 32
ПОБРЕДУ В ЛІСИ 32
ВЧОРА 32
СУТЬ СВОБОДИ 33
ЗЩСТУП У ПРОРІЗ ЧУТТІВ 33
НА ТИХІЙ ПРИСТАНІ 34
ВРОДЖЕНА ХВИЛЕЮ 34

СЯЙВО СРІБНОЇ ПЕЧАЛІ

СЯЙВО ТИХОЇ ПЕЧАЛІ 36
ЗЕМНИЙ ПОЛІТ 36
ЗВІЛЬНИЛАСЬ 37
ПАЛАЮ ГЬ МОСТИ 37
ОРХІДЕЇ 38
ТЕБЕ ЧЕКАЮ 38
ПОГРІБ МОВЧАНЬ 39
ДЗВШ УТРАТ 39
АПОГЕЇ СУМНІВІВ 40
НЕ ШКОДА ПРОЙДЕНОГО, 40
ЖАЛЬ ТОГО, ЧОГО НЕ БУДЕ 40

ОБРАНІ М И Т Т Ю
ПОКЛИК 43
КРИЦЕВА РОСА 43
ПАДАВ ДОШ... 44
ОЖИВАЄ КОЖНА МИТЬ 44
ЧАША ВЕСНИ 44
СКРЕС 45
СНИ В ШОВКАХ 45
ЗАГАДКА ПРИРОДИ 46
ЕТЮД 46
ВЛЯГЛОСЯ СОНЕЧКО. .. 46
ДОДОМУ ЛЕТЯТЬ... 47
ТАК РАНО ЩЕ... 47
СЛІД НОЧІ 47
ВЕСНА 48
РОЗМОВА НА РОЗДОЛЛІ 48
ВІДРОДЖЕННЯ 49
ЗЕМЛЕ, ЗАХИСТИ! 49

С О Л О Д К И Й ГРІХ ПРОГІРКЛОГО ЖИТТЯ

БЛУКАЄ У СЛЬОЗАХ КОХАННЯ 51
ВОГОНЬ КОХАННЯ 51
РОЗЧИНЮСЬ У СЛЬОЗАХ 52
МИМОВІЛЬНА ВТРАТА 53
КОХАННЯ І БІЛЬ РОЗВАГИ 53
ХТО ВИНЕН 1 54
НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ 54
РОЗКІШ СНУ 55
ПОДУЛО ВІТРОМ ПОЛУМ'Я
ЗЕМНІ ЦІННОСТІ ВОГНИСТИХ ВГГ?Т 57
ЖІНКА 58
ЛЕТ 59
ТИХА МАТУСІ РОЗРАДА 59
ЯПДКА КАЛИНИ 60
ЖАРИНКА 60
УЧИТЕЛЬСЬКЕ СЕРЦЕ 60

Д О Р О Г А Д О Х Р А М У СВЯТОГО
ІНТУЇТИВНІСТЬ 62
ОЧІ НЕБЕС 63
НАДП 2000-ЛГТТЯ 63
ТИ НЕ ОДИН 63
ВТІКАЧКА 64
КІНЕЦЬ ПОЧАТКУ І ПОЧАТОК КІНЦЯ 64
ВІТЕР - СВІТИЛЬНИК 65
ОДВІЧНА РІВНОВАГА... 65

Б А Г А Т О Л Е З О В И Й Ц І Л У Н О К

ДОТОРК КОЛЮЧОК 67
У СУМ'ЯТКАХ... 67
СМАЛЬЦЕВИЙ БІЛЬ 68
ГІРКИЙ НАПЖ 68
Н А ГЕСТИМАНСЬЮМ 69
ОСВЯЧЕНІ БОЛЕМ 69
ЗГУСТОК УЖЕ ВЧОРАШНЬОГО 70
РОЗЛЕТІЛОСЬ 70
САМА СОБІ ВОРОГ 71
ОСТАННЯ ЗАБАВА 71

ПОЛІТ КРІЗЬ БУРЮ

Є РІДНИЙ КРАЙ... • 73
ЖИВУЧІСТЬ 73
73
ЛГГАШЯ
ГЕТЬ ИПОЗА 74
НАСТУРЦІЇ І ПОЛЬОВИЙ ГОРІШОК... 74
КРОВ ЛЮБОВІ 75
ВОГОНЬ В ОДЕЖІ СЛОВА 75
СКОРИНКА ЩАСТЯ 76
ДАРУНОК ДОШ 76
БЕНЕФІС АЛЬТРУЇЗМУ 76
РОЗСУД 77
ТОЙ ПРОТИ ВГГРУ... 77
ГЕТЬ, ПРИМАРО МИНУЛОГО 78

М А Л О ТЕПЛА
МАЛО ТЕПЛА ; 79
8 0
ПОЗНАНИЕ
ПРОЛЕТЕЛ, ПРОБЕЖАЛ 81
ОТПОР В УПОР 82
 Тетяна Грицан

Зранена доторком
Поезії. Етюди. Новела.

Художній редактор: Л. І. Чонка

Літературний редактор: М. І. Тимша

Коректура авторська

На обкладинці малюнок А. Матисса

Комп'ютерний набір і верстка:

Технічний центр «Ініціатива», м. Тячів Закарпатської обл.
тел. (03134) 3-17-09
Здано до набору 10.07.99 р.

Підписано до друку 26. 07. 1999 р.

Умовн. друк. арк. 4,5
Папір № 60. Гарнітура літ. Друк офсетний
Замовлення № 342