Верстка ПРОРОСТИ КРІЗЬ КАМІННЯ

Прорости крізь каміння
0
Тетяна Грицан
1
2
МОЗОЛИСТЕ ТІЛО
ЧЕРЕЗ ПИШНІ ДОЛИНИ
3 У ВІЧНІСТЬ,
У НЕВМИРУЩІСТЬ
ТІКАЄ
ЗОРЯНИЙ ЧАС
Така зваблива
І цнотлива
На мапі
Всесвіту
Земля.
Мама,
Верховина,
Україна
Свій дух 4
Заради сина зберегла.
А внукам?
Ні, передати не змогла.
Які борги?
Їх віддаватиме нащадок...
Землі,
Її ж дари –
У спадок...
Таїн краплистих
Вічний спомин.
Оскомина
Душі
І златозорний піт
Кохання.
І болі,
Затерті
В репресіях.
Зрання –
Облудні
Дороги.
А перестороги?
Чи долі благовісти?
Доріг
Життєвих
Траверси –
Там Шандор
Петефі...
5
І Фенцик.
Шукають підмоги.
Там Бродій і Волошин
Не можуть розділити
Одвічно ціле,
Карпатський край.
Дороги...
Там анцуг і холоші,
Там Еган і Шугай
Ходять по окрайку
Слави.
Знай наших,
Знай!
Політик і опришок
У чому винні?
Так вийшло – понад усе
Свобода пахне
Краще.
Тимін – її
Органічна сполука,
Мозолисте
Тіло
Через пишні долини
У Вічність,
У невмирущість
Тікає.
Дужа днина
Руками
До неба 6
Сягає...
Дивна
Наука:
На тімені долі,
У хащах
Говерли,
Укмітила сяйво
У слові.
Зростає.
Аж стовпом
Постала...
Заклякла.
Залилася сонцем.
Вітер...
Стовпи.
Простір.
Чи заслін це?
Ріки, квіти...
Марево.
Бескиди погоріли.
Куди зазирають
Прозорі тіні?
Навіки
Стовчені у сіль.
Стоять
Стовпи...
Роки.
7
Куди?
Щоночі вишукують
Недогризки віри,
Каверзи Мари,
Повчання Езопа
І Геродота послання-листи...
Нічні інтриги
Тривожать
Дуже
Затертий і випрілий
Час.
А шляхи?
Якого племені,
Якої доби
Всесильні мужі
Кроками
Визначають
Долю
(родѝ?)
Для нас.
То, певне,
Про завтра
Пророчать
Чи лудять
Реалії-сни.
На радість,
А може,
На горе-біду
Утомлені сонцем, 8
Вкарбовані
Часом
І бруком
Видінь,
В Карпатській
Сторонці
Бродять бувальці:
Неандертальці,
Синантропи,
Кроманьйонці,
Пітекантропи...
Люди порфір.
Від зневіри
До Синім-країни
Від звіра
Тікали...
Де світа окрайок,
Де кесаря слід,
За стопами
Озлобленої долі
Рахували власні мозолі
Фундатори слова
Н а р і д.
Рід зупинився
Застиглими
Плямами.
Ріками
9
Синьої крові
Розлилися
Води.
І посеред води –
Брукована стежка,
Пропалена болем.
Перекреслює усе
І всіх...
Де
Миті інтриги,
Чи індульгенції
Узди –
Йде доля правди
У нікуди.
НІЧНІ СЕНТЕНЦІЇ
Там сотні свіч.

А за межею –
Водопійний ріг.
Віки.
Родѝ.
Така піднесеність
Велична.
Така язичність
Без’язика –
10
Коли сам вбивця
Проти вбивства,
Коли життя
Проти життя.
Там наші погляди
На стику.
І знову ти –
І знову я.
Трансформація.
Ініціація.
А геніальність
Поряд, тут,
Бо там
Невивершеність
Прагне
Знайти до серця путь.
Довершеність
Відбитками
Гаптує вік.
А її доля,
Вихолощуючи злу неволю,
Нове життя цілує
У закривавлені мозолі
Своїх долонь –
Тисячоліть.
ОДИН
11
Там дзиґарі
Один одному
Поклони б’ють.
Де плаче легіон –
Один радіє.
Годинами-штрихами
Заповнює життя.
Там безліч стріл –
Один удар.
І тисячі зневір’я.
Один і легіон.
Один – не так багато.
Багато – не один...
Якби знаття?
Бо нівелюються
Всі грати.
Один –
Це більше,
Ніж багато.
Один зуміє
Всесвіт поєднати
І навпіл розділити
Часу плин.
Де плачуть легіони –
Живе один.
Він виривається
Із хороводу, 12
Бо не від центру
Дивиться на ґрати
А бачить
Ззовні оберти
Доріг.
Через вогонь і воду
Один
Несе
Прикмету
Віх.
І зичить
Щедро
Вищий
Дух
Землі
Ту силу,
Що вже колись
Трепетно
Віддавалась
Мені й тобі.
І вічно віддаватимете –
Надмірне світло,
Що йде від посмішки
Її.
ЛЕЛЕЧИЙ КРАЙ
13
Кровинка
України...
Сон?
Чи відзвук звівся?
Весь світ
Навколо кривди
Затаївся,
А ти уторувати
Хочеш правди вік,
Знайти реваншу
Слід.
Прагнеш
До Синього рогу,
До Вишнього,
До Бога,
У трансі поклоняєшся
Бику...
Такою бачив
Тебе Скіф.
А я таку:
Змінилося вбрання,
Удосконалились
Дахи.
На межі тисячоліть
Змінили стріхи
Бусли-птахи.
Затвори
Форму поміняли. 14
Всесвіт змінює своє єство.
А ти?
Хто ти?
Якого королівства,
Чиєї знаті,
Якої віри божество?
В середині душа
Вирує –
На скронях
Смертоносний піт.
Говерла (цитадель)
У хоромах сонячних
Нуртує,
А ти, як дивний Апіс,
Почитаєш
Здичавілі вади
Власних доріг.
Поодалік місток
Єднає горе і любов.
Майбутнє і минуле.
А всі слова –
До кореня основ,
До Матері Землі,
Корови Замуні.
Бо то вона
Залишила горянину
Краплину віри,
15
Власну
Кров.
Він кривду кличем
Поборов:
Одне життя –
В обмін на тисячі.
І вже багато –
Вдих один,
Де нескінченість
Всіх життів
Одним життєвим подихом
Злилася,
А потім –
Покірно віддалася
Зойку
Рудої
Глини.
Земля,
Прийнявши
Ржавим лоном
Сріблисто-сизі
Сльози Лади,
Дивно здригається
У тетанії.
Одне
Життя
У тім кінці,
Де Сонце
Сходить 16
(Божий задум)
У тихий закут.
Одне –
Рятує тисячі.
...І постає
В ефірі
Дивний рапорт:
За Буштином –
Бурштином Анкара,
Дівчина-осінь
Полонила серце
Мужнього Аттіли,
Тепер блукає
Потойбічна хмара
По гірському краю.
Досі заповітна мрія
Закохує у себе
Всіх, кого знає
І кого не хотіла.
Чоловіче єство
Зачаровує в душі здичілі,
Підносить в узвишшя
І кидає у прірву
Талант...
Допіру,
Не вічно ж зростати.
Бургундська принцеса,
17
Кринхільда прекрасна,
Єдина зуміє
Аттілу здолати.
І вже
Небіжчик й дівиця нещасна
На темному дні
Річки Тиси
Залишаться
Вічно лежати.
Невчасно…
Доволі смутку –
На Карпатському
Рахунку
Торжество.
Чистого неба
Очі сині,
Ясноволосий чуб –
Швайдпольд Фіоль,
Єретик-німець
Чи змучений
Словак,
А чи австрієць,
Через гірський
Хребет
Заносить ящик дивний.
До Грушева.
Друкує книги...
Ні Київ, ані Краків
Ще не знають, 18
Чи Федоров, чи Фіоль
На землі руській
Розтопив припаї
Письменства.
Страшне ж середньовіччя
Не терпить підміни...
Так, Грозний цар
Русі Всесильний...
І європейські
Фавни-звірі
Все прогресивне
Нищать (злий шакал) –
Федорова вогнем...
А Друкаренко,
Поруху син,
Сконає у борговій ямі.
За батька.
У сирій землі...
День за днем
На небі прямо
Верховина рве людські душі –
Жертвоприношення.
Сурми, кинджали...
Нащадки гунів
Землю зрушують.
Аттіла –
Покоритель
19
Чи фавор країв?
Чиї скрижалі?
Хто чого хотів?
А в царстві
Дракули
Вампір
Висмоктує
Життя
Часів.
Лиш сонце, сповнене
Литвом,
Палить тільця
На олтарі.
Там накрапає
Лазурова кров
На білий
Неземний папір.
То сутність її,
То любов крокує
У Вічність
Того, що
Країну Україну
Лелекою
Іменував.
Синьо-зеленою
Сумішшю
Слова пелазгів
До книги
Всесвіту всотав. 20
ВІДБИТКИ СОНЦЯ
Денне світило
Втомлено
Стрясає піт.
Весни манливий
Погляд,
Весни політ.
Коли зерна кохання
У серці
Діамантом
Проростають,
А сонце стріли посилає
До землі,
До мозку правди,
Відміткою.
Тоді
Знеможено
І переможно
Час єднають
Дві долі:
Сила ядра землі
І небесні фавори,
Зорі.
І чути дивну проповідь:
21
Сьогодні
Я твій
Джин.
У серці – золото,
І розум
Прагне
Яси.
Благословенне світло
До ніг
Весни
Скидає шати.
І гулко стелиться
По обрію
Земля,
Неначе дзвін.
Тепер вже я –
Те ливне било.
А монстр зими
Заснув навіки.
Мої життєві сили
У сповіді
Духмяної трави,
У покаянні,
У поклику землі...
Там тиша.
Там час виходить
З берегів
І розчиняється
У водах слів. 22
Заграва.
Там ми, щасливі.
І нам співають
Зорі глибини –
Рамена віри.
Ми без журби.
СОНЦЯ ДЗВІН
Під небом голубим,

В столітній зливі,
Все починається з молитви,
З весняних буревісних хвиль.
З маленьких слів –
Великі злети.
Гонитви
Гончих
Псів – твої апологети?
Ти світ довершити хотів,
Амфалос.
А місяць
Пам’ять розпинав,
Приречений
У завтрашньому часі.
Лиш ти гінців до слави
Посилав,
23
Конаючий в розповній ясі –
Дух землі.
Усі шляхи від себе
Відпускаєш...
Схилило голову
Додолу
Щасливе непоборне
Небо.
Ти і про це
Теж знаєш.
РАТИЩЕ
Життя –
Це пісня,
І виклик долі,
І дорога – лише твоя.
А твій коханий –
Лишень відбиток
Твого
Шляху –
Зорі,
Земля.
Якщо ти надто високо –
Дівизна тоді
Зникає в яму.
Ти ходиш низиною,
А посаг – в небесах. 24
Коли настане
Мить безвісна –
Попливеш понад світами,
Йому незнаними.
Твоє серденько,
Духом зранене,
Жде особисті
Вісті.
Ти – угорі,
Він – поміч знизу,
Ти – в низькодолі,
Він – крила зефіру...
Неначе проказу
Сіру
Від землі коріння
Відриваючи,
Зірви заслони
Чужої міри.
І обіймай свої світи,
Себе в собі шукаючи.
Ти, тільки ти –
Мірка власної
Віри.
ОРКЕСТР УСМІХНЕНИХ ОБЛИЧ
25
Чому серце щемить,
Якщо нестерпний жах
Побачить?
Хіба не більше
Потрясіння – мить,
Щасливі душі і тіла?
Хіба не рідкісне
Створіння –
Диво-життя у щасті?
Коли душа злітає,
Талант
Дзвенить,
Як сонячний дзвінок.
Коли життям царює мрія,
До здійснення бажань
Єдиний крок.
Очей барвистих
Чистий спомин.
Чарівна усмішка
І пригорща вогню.
Ти кажеш:
Пригорща вогню –
То надто мало.
Ні, більше,
Ніж гадаєш.
Одна жарина
Тугу-пітьму
З’їдає.
Не знаю, 26
Що на людину
Більше враження
Справляє:
Печаль чи біль?
Чи, може, треба трепету
Такого,
Щоб заіскрився світ весною,
Щоб серце стукотіло
Від розвою щастя?
Тоді світи спиватимуть
Молитву сонця,
Неначе мед-вино,
Тоді святитиметься
Сміх,
Тоді лелечий рід
Піднесе до неба
На сизих крилах
Землі усміхненої
Світло.
Яси Феба.
Такої радості бажаю,
Щоб стрепенувся світ
Любов’ю.
Від позаземної
Великої скрижалі,
Із написом
Месії кров’ю:
27
Любіть себе,
Світло в собі любіть.
Від захвату,
Від повноти життя.
І тоді,
Упившись уділу таланом,
Людство вільнішим стане.
І моя стезя
Сонця достане.
МОМЕНТ ІСТИНИ
Вічність билася
У груди:
Я великий світ змінила.
Мить
Настирливо
Спішила
Наздогнати
Безкінечність.
Розірвала тишу
Смертність.
Мить бентежно
Підкосилась,
Підлій долі
Покорилась.
Смерть
Зраділа: 28
“Горе буде ”, –
Розкорковує
Простори,
Закидає
Вутлі шпори,
Де агонія
Буття.
Облуда.
Вічності
Виття.
Час настирливо
Мовчить,
Бо момент вогню –
Сановита сила,
Істини
Світило.
Генерує життя –
Мить...
РІЗЬБА ПО ПРОСТОРУ
Хлопчик малює.
Тіні.
Тінь неба – голуба.
Тінь трави – зелена.
Тінь сонця – золота.
29
Листопад –
Тінь ясножара-клена.
Голуб купається
У Босфорі.
Його зіниці –
Дзвони
Зеленої галактики.
У душу
Зорі дивляться мені.
Душа прозориться
До дна.
Дозвольте народитися
Весні.
Під ритуальний
Танець простору
Несу гостинець
Матері-Землі –
Те,
Що вона віддавала
Тобі.
Приношу в подарунок
Світу те,
Що він
Віддасть
Тобі потім.
Вогонь.
А нетрі виходять
З берегів
І розчиняються 30
У них.
Осінь.
Магнолії доріг.
Один
І Легіон,
Один – не так багато.
Коли митець
Завзятий
Захоче
Виміряти
Час
І замінити повсякдень
На свято,
А легіон –
На мить.
Один.
Самотністю
Борець запеклий –
Це більше ніж один.
Він розчиняє
Зсуви літ,
Єднає час.
Усесвіту він
Син.
Такі яскраві обриси,
Такі чіткі картини.
Це той, що йде по вулиці,
31
Маленький хлопчик
У подобі
Джина.
ЗНИКОМЕ РОЗЦВІТАННЯ
Світ
У поезії росте
До точки відліку,
А точка ділиться
На тисячі дрібниць.
Іманентна краса –
То любов.
Неначе підліток,
Падаю ниць
І закриваю світ
Очима.
А там, в тумані,
За плечима –
Твоє життя
З моїм
Розкручує
Жалі.
І тайкома стікає
У вчорашнє,
В мозок.
Я жити хочу,
Мушу. 32
Трюмо і затвор –
Муті злі.
Неначе порошу,
Складне розбиває час
(Морок)
На друзки, крупинки історії.
Ми малі.
Розпродалися в часі,
Немає вже нас.
Горить свіча
Амфор
По той бік сонця.
Далі важіль.
Стати хочу збоку,
Щоб не бути співучасником...
Втекти від себе?
Мало строку,
Стану співвласником
Нетлінних ідей.
Слово несе
В собі пам’ять,
Офіруючи душу і тіло...
Впотужнилась вода,
Жінка з алебастровим
Дзбанком
Під аркою
Молочного шляху
33
Іде в нікуди.
А я?
Чого хотіла?
Небо,
Земля.
Я не я –
Один із семи шляхів.
Я – родѝ.
Я бачу те,
Що бачили віки.
Я–
Перезріла глина.
ПЕРЕТВОРЮЮЧА СИЛА
Кришталева
Чаша,
Витесана сплеском
Часу.
Дивує позір
Анонім.
В лазурі
Золото богів.
Персоніфікація... 34
Акації
У добровільнім
Стресі.
Віддалина – у перламутрі.
Добродій
День
У стані агресії,
Виношує літні дощі,
Виловлює сон,
Мережить імпозантні спеції,
Виставляє поліття
На задвірки
Душі.
Крадій сновиддя –
Син науки,
Бере на замітку час.
До переправи.
Перекоси –
Мрячить
Парнас.
Ексудативний
Перевертень
На зливі ери.
Стерти...
Стерти...
Яскраві барви,
Парфуми,
35
Світло.
Ошатні шати
І позолочена
Вуаль.
Так пише
Ліра.
Диктує час
І високославна
Даль.
Олександритом
Сторіччя
Крізь ранкову спрагу
Миті
Дарує краплини
Дощу,
Настояні на еліксирі
Завтрашнього
Незабуду.
Небесної
Зірниці фавор
Руками торкається
Плеча
Землі.
Я слабію.
Чую: не відпущу.
Я перераховую себе:
Нас п’ять,
Ні, десять.
Нас цілих 36
Одинадцять –
Дві руки з пальцями
І голова,
Усі божественно малі.
Нікому жертв
Від нас не треба.
А мазохісти
Ери
Від заздрощів
Голосять
В потойбіччя.
Вражаюче
Із них сміється
Сонце,
Антивірусну прищеплює
Любов.
У конфузній насолоді
Стронцій –
Сигнальні ракети
Про віру гомонять.
А ми – по поганському колу
Знову, знов.
За нами женуться,
Нас гонять.
НЕПРИКАЯНИЙ
37
Осиротіло
Дивиться
На нас
Пішак,
Забутий
При дорозі.
І в’юнко –
Змійкою
Угору –
Між Києвом
І сонцем –
П’ятсот дзиґарів...
Поміж час
Амброзія
Безсмертя,
Твоїх
Й моїх
Пересікань,
Таємний код
Вчорашніх
Нетрів.
День загублених
Емоцій,
День утрачених
Бажань.
Сімох коней
Великий світу
Простежити 38
В малім зерні
Схотів.
Забракло знань.
А ти навіки
Неприборканий,
Засвітишся
Од себе.
Земля і небо
Найвірніше із єднань.
Бо коли тьмяніє око,
Блідне тіло –
Безпритульна натура
Поміж гір
Блудить сиротиною.
Не треба слів,
Не треба.
Я Лаура.
Силою
Первозданних схилів
У Ясі
Радію.
Покотом
Грядуще,
Сяйвом
Скрапує
У небо.
Дивний часу
39
То знак.
Неприкаяний пішак,
Благословляючи
Живицю долі,
Світлу, сущу
Днину,
Стане
Для тебе
Грядущим джином.
НИВА ТВОРІННЯ
Творити, жити хочу.

І запалю свічу
По той бік
Сонця,
Де незникома тінь
Нуртує
Символом обов’язків
Індивіда перед
Загалом...
На темній оболонці
Стронцій.
Зіткнулися
Два крила –
Одне нестерпно синє,
А інше засліплююче
Біле... 40
Я заснула.
Біла п’явка
Роздруковує листи
На склі.
Сльозами котяться
Слова.
Життя –
По шибці.
А я?
Я Молохом вдаряю
По воді.
Горю,
Свободи вимагаючи.
Кварцовими кухлями
Бризкаю
Від світла.
То муза до мене вернула
Цвітінням.
Насичується білим
Кольором
Земля.
А яблука свічами
Заглядають в небо.
Мені неначе обрій
Стерся.
Я не я.
Ні, щось забула.
41
Чого треба?
Душа спустіла,
Висохла криниця.
Затріпотіло
Серце
У запертім відчаю.
Рабом
Мистецтва
Не хочу стати.
Натхнення не бажає жертви.
Свічами
Заіскрю виднокіл,
Поезію – в рожеві шати.
Геть, думи мертві,
Поки
Долею керує
Сонцестояння
Мати.
...А знаєш,
Скоро яблука
Наповняться
Соком,
Схилять маківки
До тебе,
Прозріння..
Хто йде,
Той шлях долає.
Вгору...
Небом. 42
Стрибком, кроком.
Миттю, роком.
Коли слова замовкнуть –
Розголосить твоє творіння
Каміння.
СВІТОЗАР
Темні стовпи
Виглядають
На білу
Вежу часу.
Світло спопеляє
Ненависть і значення
Озлобленого дня.
Дивно,
Я сама.
Одинокий світ –
Одне
Мовчання.
Слаба я...
Що тямить
Знеможена вірою
Пристань,
Обвуглена даль
У твердій основі
43
Сильних?
Востаннє
Вивертає слова,
Неначе жарини,
Чекає на свій вихід
Печаль.
На сонячні кларнети
Без відчаю...
Я розжевріле дитя
Весни.
Я вітер.
Попереду синя даль...
Затоптана, затерта
Земля.
Ти впевнений,
Що то не я.
Ми в різних вимірах.
Ти – метал,
Я – горнило.
Не полишай
Пера,
Тримайсь за зброю.
Небесна Сила –
Світозар на сході –
Смиренно
Поміж народу
Сіє жмені
Добра.
Добродію, 44
Благо завжди
З тобою.
Я ж так,
При нагоді.
Я – життя
Одного дня,
Сам з собою
У двобою.
ТОТЕМ
Біла папороть снів.

Зелень землі
У прорості.
Розмахом
Чітко кидає обриси:
Сині та жовто-оранжеві.
Що ж мені?
Звуки землі вловлюю.
Гостею
Верхи на голубім коні.
Хочу радіти – стомлена...
Знову пустую
У твоїм сні.
Парад півоній
Ледь-ледь зримих –
45
Метаморфози.
Порадить що
Спіноза?
Заношені відсівки
Зімкнули золотом зеніт.
Це все для тебе.
Вижити,
Без блокування,
Без агонії.
І тільки (хтозна?)
По вертикалі
Стрижнем білий світ.
Важливих мислень
Відраховує політ,
Намотує на вісь землі
Мелодію.
Мелодію єднання,
Що через ґвалт віків,
Крізь темінь
До світання
Весну несе
Тобі.
І розчиняється у серці
Палом.
Вогонь той,
Певне,
Слід кохання.
Повір, мені цього
Так мало. 46
Єдиний постріл –
У пітьму,
Одне прохання –
На вимогу.
Дійти, доповзти
Чи пірнути у простір,
Що означає –
Повернутися знову.
СІМ СОЛОДОЩІВ НЕБА
Один, два,
Три...
Шість, сім.
А потім –
Восьмого ґатунку
Затамовую кроки,
Заглушую
Час.
Стираю все,
Що єднало нас.
Іду.
Іду в пітьму.
В собі до себе
Рахую кроки.
У глибинах синя
47
Доля в снах.
Флюїди сну –
То стомлені
Від горя строки.
До тебе прагну.
Йду.
Де ти?
Я так...карбую кроки.
Брукує
Сонце з каменем
В руках.
Мережить
Айсберг
Синій кит –
То знак
Твого кохання,
То ключ моїх
Мірил.
Маленький
Сірий камінь,
Бентежний простір
Лебединих крил.
А сонце в нім –
Пухнастий котик –
Напише лапкою
Слова:
У сяйві я.
Замовкне безмір,
Стихнуть зорі. 48
Де ти? Хто ти?
Хто я?
Там золотяться
Гори
Від світанкових
Зір.
Там колосяться
Доли.
А там – єдинокровний біль.
За морем –
Море сліз.
Повір,
Голодні душі,
Безхлібні стомлені тіла...
Ізраїль – тінь тартюфи,
А Пакистан – земля свята?
Нащо лячна химера? Стій!
Ось на узгір’ї хризантеми.
Схилили голови.
Не смій
Паплюжити
Історію,
Не смій замовчувати, ні!
А пам’ятаєш,
Таке колись було...
Нас нищили,
Викручували руки,
49
Насіння наше кидали
Як сміття в гній.
Та зерна проросли,
Заколосилось жито –
Розщедрилась земля.
Бо вистояла мати.
Бо витримали
Діти.
Син,
Отець чи вітчим?
Ким став віднині ти –
Тим стану згодом я.
Сонце з каменем
Магічним –
Земля.
ГРА В ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
Я впевнено
Крокую.
Порух
Життя –
Забавка в порох.
За безмір
Стиглих ночей.
Що буде потім –
Було вже цеї ночі. 50
Голуби, орли...
Сім, сорок...
Відполірований обсидіан.
Я там.
Зневірений вампір
І доброчесний донор –
Світозар.
Крокую в завтра,
Аби твій дивний
Погляд
Знищив плід
Ревнивого кохання.
Тут навпіл –
Інь і янь.
Я намозолена тиша,
Я загустіле узвишшя
Незвичних чекань.
Воля.
Гостя.
Я – гра
Невинності
Злості
І чистої
Глибокості
Печаль.
51
ТОРГОВИЦЯ
Ти йдеш
Дорогою
До правди.
Чи знаєш ти,
Що та дорога
Не спізнає меж?
Авжеж!
Ти йдеш
Стезею спекотною
І примороженою смертю
Крізь зоряні
Пустелі,
Нетрі.
Їх помисли –
За тебе...
Твої коромислі
Без тебе
Тебе несуть.
Купи – продай.
Тропа – життя чи смерті?
Пікантна суть –
Між двох доріг,
Назустріч часу,
На стик
Ілюзій і реалів
Парнасу.
Де золоті монети 52
Сиплються
Крізь сито,
Смолоскип
Там сповнений життєвих сил.
Посеред бурі й шуму
Роберт Шуман
Європу зріднити
Схотів.
Зумів? Затих.
Провісна
Добра днина
Там досі
Виборює життя
За нас
Без нас.
Чи час?
А навздогін серця
Епікурейця чи
Українця.
У бірюзовій тиші.
Скільки йти?
Де місце під небом
Знайти?
Вище, вище....
Повинен йти
Назустріч
Долі.
53
Боян рахує,
Всесвіт пише.
Тішаться зорі.
ЗЕМЛЯ РАДІЄ
Поглинає життя
Всесвіт.
Заливається світлом,
Розвідкою арабески.
Іду, лину
До тебе.
Чого хочеш?
Де, з ким?
Вічністю тягнеться
Наша відстань.
Знайду тебе,
Зніму заслони,
Загляну у безмір,
Сарматська
Царице…
Амага мудра
У Херсонесі
Амазонкам-подругам
Єдиного сина дочкою
Представляє.
Матріархат
Чоловіків 54
Не визнає,
У своїх хоромах
Не вітає.
Крізь
Голосіння часу
Дивним Паком
Патріархат
Життя міняє…
Жінки забрали
Від Русалок вроду,
Долю нашептали
Німфи
Зі сходу.
Лазурні Мойви
Відітнули віку.
Земля радіє,
Кличе до своїх покоїв
Жінку.
ОДИНАК
Один завис
На клині часу.
Його вітали,
Співали оди.
Його ж зламали
55
Невинні парнаси.
Ескулапи,
До абсурду,
Намагалися зцілити тіло.
Душа занепала,
Серце ж зомліло.
Гоголь дивак –
Сам прагнув
Змінити світ.
Народ у зневірі.
Замислений політ –
У чистім полі
Безроздільний
Орел невільно
Підганяє час.
Перлиться світ.
Несміливо
Підноситься
Глас.
Ні! Одинак живий,
І досі серед нас.
НА КРАЮ ЦВІТІНЬ
Керманич
Долі
Талан
Шукає… 56
Щаслива
Доля,
Що додому
Час вертає,
Їй сонце
До лиця.
Куди іде,
Не знає.
І я туди ж.
Хоч крила
Обірвались,
У пам’яті
Сонця.
Я цвіт…
Шукаю
У тобі
Тебе.
Я сонце дня,
Я – буря
Серед бурі.
Кохаю…
Благословенна мить,
Коли
Живильними
Стежками
У пестощах
Спливала
57
Весняна
Блакить,
А чудно сонце
Споглядало
До тебе,
Свята
Потребо,
Незаймана
Сторінко,
Дивна жінко!
Свій знедолений
Вік
У дикий танок
Заплітаєш.
Вся у златці.
Срібло-краплинами
Сиві
Роки
Запікаєш.
А гривнами
Брязкаєш
В поділ.
Знаєш,
Ти – донька
Не рабині,
А гордої,
Майбутньої
Країни –
України. 58
Карпати –
Твої гори,
Поділля –
Диво-доли.
А шлейфом
Котиться
Земля.
І вітер
Дихає
Розвоєм:
Ти донька
Княжа –
Шляхти
Зорі.
О ні, нащадок
Трансільванії –
Вогню,
Намисто
Нескоримої
Долі,
Лягай на плахту
Болю…
А завтра?
Завтра
Знаками…
Поволі.
У пуп’янках
59
Майбутньої
Весни
Затаєним
Теплом
Під деревцем,
У садку,
Віри весло
Чекатиме
Нагоди,
Коли сині
Дороги
Ввійдуть
У твої
Щасливі води,
Де русло
Доброї
Волі…
Народе мій,
У пахощах
Землі –
Прозріння,
З тобою
Мій уділ.
Небавом
Знайду.
Бо у боргу
Перед Всевишнім,
Що уперед,
До тебе іду, 60
Доле Білої вишні.
ВІД БЕЗГОЛОССЯ СПОПЕЛІНЬ

ВІДМІТКОЮ ЗРОБЛЮ
ЧАСИ ПОКОСІВ
61
НЕВИННА КРОВ НА ОЛТАРІ
Філіп стояв на лобнім місці,

Розмову вів відверту з Богом:
“О, скільки зла є у цім світі,
Цар Грозний – то людська осуда.
Сором.
Убивця!
О, Всевишній!
Ти – наш суддя.
Суддею будеш і йому,
Грозному.
Того, що від людини йде,
Я не боюся.
Твоїм бо іменем спалить земне зло
Зоря кохання...”
...Подвійні двері. Твер, обитель. 62
Там арештант поміж колодок чахне,
А не здається вільний дух
Святого серця.
Він досягне
Небес у спокою благочестивім...
Аж пустища –
ані людей,
Ані доріг немає.
А був колись гамірний шлях –
Царі дороги
тут топтали.
І королі.
Мужі – великі
й піддані, пігмеї.
О, битий, битий шлях!
Навіки проклята доля.
Куди розпуста Мессаліни заведе?
Чоловіки –
під позовом облуди.
То плебеїв мізерні душі.
А манірні писаки?
Ото шляхами йшли Психеї,
Розніжені.
За ними
Всесвіту
Потвори,
Люди-хробаки.
63
А хто володар – Клавдій, Нерон?
Чи їм позначували путь жінки?
Зіпсута Агрипина
коханкою пішла
до сина
(Пожадливість
до влади).
О, жінки!
Чого вартує Афродіта,
Що визріла
з морської піни?
Нічна зозуля переспівом сильна?
І вже...
Поппея марить
в снах.
Вона повинна
Через Нерона підкорити світ.
О Рим!
Сабіна, хлопець
у спідниці –
Царева дружина.
Пітьма.
Все в мареві.
Вже скільки літ
Земля в химері?
Довголіття.
Жахливий плин – cім’я, родина.
Старі шляхи –
Розтоптані в крові, 64
У жертвах.
А нові? А – ми?
Червона площа,
Лобне місце –
Тортури грізного царя.
Розправи
із народом.
Нашим, звісно.
Пливуть історії повісма.
Скажений час скажених псів.
Яку вагу тобі готує доля, жінко?
Які віки, через котрі ріки,
Кого і де,
як нищили батьків?
Блаженна Марфа,
Витончена Настя,
Пристрасна Котовська Анна,
Темгрюкова,
із кров’ю на устах.
Що за мана? Осанна!
І та, і ця скаженим одружені –
Опричниками втоптані у прах.
Жах!
Лише Мелентьєва прекрасна,
Микитова дружина,
Мудра Василина,
До себе прив’язати зуміла
65
біснуватого царя.
Так, на деякий момент (всього дві весни).
І вже живою в яму спати лягла,
Аби догодить батечку царю.
Спочила...
Марія Нага чоловіка
Просто пережила –
Вагітною була.
А цар втомився...
Не дожив,
Тому її не вбив.
...Чума над світом знов нависла,
Нищить і плюндрує душі.
Володар і Лихвар. Заздрісники
Знов трощать рідних й чужаків.
Пустища – страхіття!
Долі.
Жіночі долі
всіх часів.
І їх забрали...
Нічого вже нема,
Нічого і ніхто
не знав.
А час росте.
І лист опалий,
Зім’ятий лист віків.
Скривавлений.
Крізь кров’яні прогалини –
Хтось мертвий, 66
Хтось себе
Угробив,
Бо мусив скаженіти.
Хтось полохливо, тайкома
Чекає, що нове століття
Розчулить кригу зла.
Мине зима,
Мільярди зір розімкнуть
Обрій сірий.
І споглядатимуть часи
Одвічну чистоту любові
Духа й Тіла.
ЩО НАСОЛОДЖУЄ БУТТЯ?
За Л.Українкою
Доля любить
Сильних і рішучих.
І жінка їх любить
Повинна.
А що, як жінка –
Кассандри участь?
А що,
Коли вона в крові
Не винна?
Коли та жінка
67 Прагне волі,
У посланні
До Всесвіту
Для батьківщини
Долі.
А що,
Коли зрадливий
Воїн
Розшукує багатство
У руїнах?
Не ображай
Загубленої тіні.
А ти, Кассандро
Молода
(це правда),
Теж себе загубиш,
Бо Трої коліна
Вже роздирають
На очах Паллади.
Ніхто не зробить те,
Що ти повинна.
Мужайся, доле!
Провіснице
Безвинна.
ЗЕМЛЯ СТОГНЕ
Не плачу, лише 68
Душа щемить.
Не плачу, тільки
Холод у груди.
Втомилася від сліз.
Душа заклякла...
Мить.
О люди, люди!
Не плачу, тільки
Серце рветься.
Безмовно схлипує
Вколисана печаль.
Ридма душа ридає.
Б’ється
І розриває груди
Жаль.
Незчулась – диво
Сталося.
Кубло гадючника
Гірського –
Дощем у сині очі.
Встала.
Із уст – ні слова.
Німий – в німого...
І далі бачу
Дивовижну
Картину:
69
Не я се у страхітті,
А рідна матінка
Моя,
Земля,
Так стогне.
Втомлена дитина.
А в дзеркалі,
Через вікно
Визріла дивна
Днина.
Поснули гадини,
Сонце встало.
Через годину
Земля прокинулась і заспівала.
“Задарма ворог не здається!
Пильнуй його,
Лети увись”, –
Сміється
Мить.
Весна то з Богом гомонить,
То йде посланець
Од зими
І вимальовує над cвітом
Світанкові
Сни.
ПОКОРЕНА КИЄВОМ
Хочу душею 70
Відчути простори,
Вдихнути озону,
Розкішного поля,
Воєдино зіллятись
Зусібіч
У диво-шляхи –
До Зеленого Серця
Моєї Вкраїни.
Буйний вітер –
Злітають
Пташки.
Кроки.
Звуки.
Роки.
Всі вклоняються вербам,
Дніпровим глибинам,
А небо – куполом
Синім
Вкриває
Храм душі
У церквах тополиних.
Долі. Стежки.
Вже гасне
Натруджена цвітінь,
Стезя відбігає
До зір полонини.
71
Вікуйте, розлогі левади,
І квітень,
І сонячний захід,
Бентежно-глибинний!
До вас ще повернусь.
До вас –
Чистий шлях
Крізь зорі –
Таверни
У синіх очах.
О, Батьку!
Леґінь шалений,
З тобою злітаю у снах,
Мов вільний,
Сонцем благословенний,
Вітром окрилений птах.
А на сонячних
Схилах
Пінисті хвилі б’ються
Об тіло пругке.
Дзвенить
Спокусливо
Ріка життя.
Іде.
Коли крокує
Цариця Долі,
Мати-Гея
Про відгомін епох
Записує – 72
Буття?
У лазурових
Сплесках
Вітру
Колише час
Гетеру Сонця,
Еллади долю світлу,
Таїс Афінську.
Ерос на оболонці
(сон це?),
Небо в скелях
Понад морем.
І п’ять пелюстків
Лотоса,
Босфору Дух,
Що Молохом
Судомить
Небокраю рух.
ЧОВНЯРІ
Губиш весла,
Човняре
Нещасний,
Відпускаєш човен.
Самоплив.
І вже долаєш
73 Тисячні
Верстви.
Своєчасно.
На змінених,
Приречених
До успіху лиманах
Зичиш сили сил.
У воду кинувшись,
Шукаєш ери
Талісмани.
І тонеш, тонеш в часі,
Стомлений водою Капітане.
Якщо не зараз,
То ніколи
Сигналів через
Мікрохвилі
Не збагнеш...
А до вершини –
У скелях розколини.
І ти – ідеш, ідеш, ідеш.
Не може бути –
Близько щастя!
Десь випливає мовчазний
Страх:
Порозлітаються пернаті
Думи,
В твоїх долонях
Зостанеться 74
Надійний птах –
Терниста доля у літах.
О! Всі ми – в Калиновім гаю –
Відчужені.
Жахливі злидарі
За нами йдуть.
У воду забивати
Хочуть палі
Утомлені брехливі лихварі,
Шукають долю за горами,
Очікують хабар
За хабарі.
А ми, довірливі,
Чекаємо,
Покращиться
Небавом
Суспільство
(під момент)
Чи лихварі.
Чужі, чужі...
Ми просто ідемо,
Своїми
Долями торуємо
Путь,
А стали свідками –
По Кров’яному плаю
Натруджені,
75
Нужденні
Йдуть.
МАЛЕНЬКИЙ ГРІХ
Не заздрю тому,
Хто не звідав мандрівних
Шляхів,
Із свого дому
Йшов додому
У не розділені
Ні з ким
Ріки.
І сльози лив потому
За власну долю,
За роки.
Я розділяю судьби мореплавців,
Що океаном стало їх життя.
Заздрю виконавцям
Палкого шалу
Вороття
Кохання.
Народе мій,
Я розділяю
Твою
Долю.
В покосі днів –
Співзвуччя слів 76
Твоїх.
Тобою важиться
Земля.
Тебе вславляю.
Молю,
Народе мій!
І в трелях солов’я
Вже відчуваю біль,
Що просякає
Твоє серце...
В зорях
Я – розділяю твою участь,
В раю і в пеклі.
Народне мій,
Ти – у потомках, сучасниках.
Предки!
З вами мій уділ.
Чи то вчувається мені:
Полоще вітер листом,
І чую крики.
Благі вісті:
“Сізіф крізь решето
Насіння сипле,
З котрого виросте народ. ”
Я здивувалась,
Звісно,
Бо з-під землі
77
Почула стогін.
І листя впало із висот,
Зашепотіло.
Неначе оніміла,
Сиджу на
Білім камені,
Втупила очі
У глибину землі.
Привиддя бачиться мені:
Там древній
Скіф
Заліг пластом,
Там сплять попелища
Жіночі,
Там мужні
Амазонки
Видивлять очі
У світ прийдешній.
Певне, бачать
Мене й тебе
І Україну стомлену,
Що воєдино матір і донька.
О, Прародителько!
Усі до тебе душею
Горнуть.
До тебе ліс колись поверне,
Пластом заляже.
Гори стогнуть.
То плачуть крізь віки 78
Тобою пройдені роки.
Так здригається минуле,
Котре даремно не минеться.
Крізь пам’ять знов
До сутності вернеться.
Упершись ліктем на
Білий камінь,
До неба заглядаю.
Тепер до
Просині його
Я буду ближче,
Бо древній батько
Собою вимостив
Мені підніжжя.
Вітер свище...
Пройдуть роки –
Я теж помру,
Тож покладіть на мене
Білий Камінь.
А може, у Грядущім
Нащадок вдячний
На нього стане —
Торкнеться істини...
О, даруй мені незрячій!
Амінь!
Я тут іще,
На поцейбічній пристані,
79
Неначе,
З вами.
САМОТНІСТЬ
Якщо,
О, Господи, прости,
Загублюсь у світах,
То Ти
Торкнися променем ясним
Очей самітної людини...
Просила я підмоги
В пишних трав.
Вони, мов біль перестороги,
Налили гіркоти в бокал.
Звернулася до птахів.
Ті полетіли в синю даль,
Насипали торбину
Жахів.
І залишили
Смуток-жаль.
Я впала на коліна,
Оббила пальці,
Стопи
Ніг.
Та не знайшла
Насіння
Святої рути – 80
Долі оберіг.
Підняла голову до неба.
Там –
Сонечко ясне:
“Не треба плакати,
Не треба.
Ну, посміхнись –
і страх мине”.
У тиші вечоровій
Стурбовано зітхав рояль.
Наперстком
Геній віділляв
І випив теплі хвилі
Суму.
Із каменю
В росі заграви
Музикою чорних
Мумій
Зосталась тиша в тиші
Слави...
Останній штрих прощання,
Останній зойк:
Прости!
Не вберегла.
Ячання
Серць
Розвіються
81
Туманом,
Дощі зітруть наші сліди.
Лиш легкий дим
Обманом
Йде спантеличено
Туди,
Де пісня недоспівана,
Де нива не засіяна.
У мареві огню,
Доріг
Душею ще
Не звідана,
Уславлена
В Покосах Сонця
Моя весна.
Все буде потім...
А зараз зростаю
У веселковім трансі мрій.
Наснаги
Від піднебесся
Позичаю.
Знаю,
Висотні Соти –
Мій уділ.
Гори, душе,
Радій і сій!
Я – недалечко,
Тут,
Навпроти. 82
Подрімаю.
МОЛОДА ДУША
Вигнанка я
Твого Раю,
Покірна
Паломниця
Храму
Весни.
Вуаль,
Просякнута туманом,
Над нами тінь,
Ріка без дна.
Засни.
Я – хрест в тобі,
Я – простір сну,
Я вітер твій
Ясний.
Я істина,
Що Істиною
Мече
В безглузду
Витівку-чаклунку,
Золотокрилу ніч.
Найвищого ґатунку
83
Чекання,
Гаптоване слізьми,
Коханням,
Дзвіночком срібним
Рече:
За життєвими лаштунками
Чистих помислів
Єднання
Дзеркальних літ,
Твого бажання
І віку Предтечі.
Ми – просте
Перехрещення
Минулого, і Майбутнього.
Ми – пальмові свічі
Відчайдушної довіри
Життя.
Дивний світ.
Безконечний.
Грядуще,
Мої перед
Тобою
Провини.
Журливо дивишся –
Плачу.
Спасибі, небо!
Чую
Бога-Сина:
Проси, моли – тобі 84
Воздасться.
Вклоняюсь
Долі,
Долі щастя.
О, Творче Духу,
Світло сили!
Із хаосу душі
Щасливий
Сад зростивши,
Голодному ти хліб
Вручив,
Каторжанам –
Надію,
Віру,
Розлюченим –
Любові
Світломіру.
Мені
(я щиро вдячна) –
Небо чисте і
Сонця промінь золотистий.
Моя душа –
На пристані,
Спокутує гріхи.
Моя душа –
На відстані.
До неї йти і йти.
85
Верни до мене, часу,
Очищенням душі і шляху.
Вічносте
Руху,
Отче наш,
Як сила слова,
Завше –
У Свідомості
Вишній,
Вклонятимусь
В покорі духу
Надсильній тиші.
КРІЗЬ ПАМ’ЯТЬ
Я пам’ятаю все:
Твою Весну,
Раптове лихо –
Сльози,
Налиті щемом очі
І погляд твій,
А в ньому темінь ночі.
Лише себе не тямлю
У твоїм сні,
Себе не бачу
У твоїм дивнім часі.
Усі зітхали – плакали.
А я?
86
Неначе
Зовсім і не плачу.
Нема мене,
Нема у тім вікні.
Лиш згустки диму
З-під землі
Клубочать.
А мозок стомлений,
І руки – зморщені,
І морок сіє попелом
За вітром.
Все запорошено –
Нема тебе на світі.
А веснам байдуже.
Шумлять зелені віти.
Літа, літа –
Спочити, а чи жити?
О, Каро, Каро!
Не карай сюїти,
Допоки спогад
У мріях заплітає
Блаженні
Долі сіті.
ТАЇНА КАМ’ЯНОЇ ТРОЯНДИ
Серед безтямної
87 Пустелі небесних мір
Розміткою служила квітка.
В духмяних пахощах
Росла
І крокувала до сторінки –
Щастя.
В душі знайшла
Пошарпану відсічку болю.
Крізь зоряний акрил
Небесні щедро роздавала шати.
Сама – оголена в степу,
На грудях –
Перехрестям
Лати,
Ледь прикривають талію струнку.
“Повія, – кажуть – лобода,
Бо сива, змучена, бліда”.
Пахощами душа її
Кричала:
“Я – королева,
Жар
Життя,
Бо віддана його
Любові!”
На добрім слові,
Можливо, й ти сюди
Причалиш,
В пустелю смутку 88
(в час Покрови),
Де живини нескорене
Лиття?
Тепла, тепла, тепла...
Добра, добра, добра.
Загадкою шумить
Шитво, шитво, шитво .
Діла, діла, діла.
На мить, навік спочити...
Втомилася
Планида.
Відживає.
А вдячна юнка молода
Піони у руках тримає.
Спасибі долі, що змогла
Намалювати час,
Коли
Мене серед живих
Немає.
РОЗПЕЧЕНЕ КАМІННЯ
Тобі вклоняюся,
Ісусе Христе!
Тобі одному зізнаюся:
Стезя моя не чиста.
Бо всі гріхи
89 Перед Тобою,
А я – у осібному двобою.
Господи, прошу щиро:
Дай усьому лад.
Аби змогла душа
Сказати сміло:
Пройти свою планиду
Все ж зуміла.
Крізь свердлі й пекло
Не повернусь назад.
Хоч недруг дивиться
Вампіром,
О небесна твердінь,
Духом,
Чистотою,
Миром
Зрідниш
Розпорошену тінь.
На землі знак:
Мої душа і тіло,
Загублені в очах кохання.
А щиро прагнула, хотіла...
Розпорошилася наземна
Міра зрання.
Блаженного порфіру
Німе
Каміння,
Жару кавалки. 90
Сонце пекло й
Ділило
Планету
(століттями),
Предки-зірки
Блищали
І згорали вщент.
Зболені долі
І почування –
На відстані…
Поліття, вітер,
Осені абсент.
А сльози точилися з каменю.
Калатало серце в наспіві.
А легіт – в долини,
Без тебе іду.
Я – тільки буревію
Пародії.
В ефірі –
Стендаль,
Мов Бог,
Кличе до себе,
В романтику.
Понад весняним обручем
Ридає Діккінсон.
Неначе сон.
До кореня мозку,
91
До основи
Гіркої правди.
Ось реалії –
Тужлива пісня.
Сльози із каменю,
Що стигнуть бурульками
В добі
Крізь роки – віки...
Пронизуючи душі
Стрілами
Мені, тобі.
Замало нам.
А вітер скиглить.
Сонце в печі.
Кроки...
І я іду таки,
Хоч відчуття
Розмиті смерчем
І виривають серце із грудей
Роки,
Я йду.
А ти?
САД НЕМЕРКНУЧИХ ВИДІНЬ
Бурштином плакала сосна,

Де сад немеркнучих видінь –
Живицею поїла доли.
А як зрубали стовбур 92
(Зла недоля),
Застигла воском в непокорі.
Тепер тріскоче
У печі вогонь
І пожирає тіло непоборне.
Непокаянна, душу борони,
Вічність матерію
До тебе знову
Поверне.
Тобі скажу: рости у часі.
Тобі радітиму
Дочасно.
Тебе врятую від образи.
Душу осліплену
Щоразу
На путь добра вестиму.
За тебе Богу помолюсь.
За тебе,
О, душа моя,
Боюсь,
Але тебе нізащо
Не покину.
МІЖ ДНЕМ І НІЧЧЮ
Рука заціпеніло ручку

93 Стисла,
Чаклуючи над білим
Папірцем.
Мовчить душа –
Хмара нависла.
І попливла над гори
Топірцем.
Дивись,
Ота примхлива квітка,
Весни провісниця,
З’явилась
Восени.
Це наша гордість
Стала свідком
Палкого шалу...
І злетіла в сни.
Як щиро, гарно зберегла
В твоїх очах кохання.
Любов не випроменить зла.
А листя впало.
Зрання.
Вже Покрови. Мить.
В руках – нетлінна бірюза.
В задумі – чистий простір.
У круговерть біжить
Сльоза,
Аби назавжди бути гостем.
І вічність голову схиляє 94
У сонячні долоні.
Я вірю ще,
Я – ще жива.
Твій Голуб-Дух –
На сизім троні.
Благословенний
Плід любові,
Тебе пробачити зумію,
Бо зірки нашої нікому
Не засмітити.
Дивлюся в небо, млію.
Крізь терени
Кохання і смерті
Позолотою
Зависли два світила:
Місяць-серпик
І чудодійна дівчина-весна.
Кольнуло в серці.
Шепочу: вірю.
Захотілось вибілити,
Стерти
Щем і біль обіч одвірка.
Я – сама. Малію.
А вишня біла
Знову плямою
Кривавою
Залилась.
95
Заіскрилася
Щіпка гордості –
Наша зірка.
Я вдячна небу, що не
Розгубилась
Мова ніжності і ватри –
Долі наші
Промінцем сягнули
У щасливе
Завтра.
МІСЯЦЬ
Тепер вже пізно –

Стигне піт.
І бризками холонуть сльози.
Твоїх обрамлених утіх,
Моїх не сповнених бажань прогнози.
День стиглим овочем парить,
Обіймами електронних гам.
Роса в прощальних спалахах
Горить,
Синь скрапуючи із заграв.
У тихий безмір ночі.
Свічадами омріяних
Блакитних днин
Розкрились долоні
На стомлений бік. 96
А потім – неначе
Весь світ занімів
І свічкою скапав
Твій зболений вік.
Хто виміряв ціну кохання?
Хто віднайшов межу прощання?
Котяться, стікають сльози
У пишні, вишукані хмари.
За горами – сніги, морози.
За горами – весна в примарах.
То хто вже вивідав,
Що зрада –
Кохати (сон це?),
Милуватись сходом?
То хто сказав, що спомину заради,
Не відпущу тебе туди, де сонце?
Згодом.
Полум’ям стікає захід дня,
Скликає омани думок і здригання.
Не зникай, вогнику щастя,
Бо я – вже не я.
Ні, ще буде
Віра,
Кохання,
Чекання!
Знаю,
Ясний Княже,
97
Покинувши
Ложе сизих мір і вершин,
Небавом знову накинеш
На втомлену землю
Затишку обшир.
ЗАВОРОЖЕНА
Безмовно вимолене
Слово
Тобі не в сутінках скажу.
І не у ранках
Світанкових
Плекатиму його росу.
Від безголосся спопелінь
Відміткою зроблю
Часи покосів,
Наллю
У келихи пісень
За пестощі й розкішні сльози...
Здригається тіло
І мліє душа –
Я неба хотіла,
Світила.
Знайшла? 98
Повірила сонцю.
Чекала тепла...
У наше віконце
Хвилина йде зла.
Тебе спопелила,
Мене віднесла
На берег Прощання.
І – далі пішла.
СЮЇТА ПРОЩАННЯ
Укрита бісером твоя природа.

Закосогорив щедро
Дощ над річку,
Вогнисту, вишукану вроду
Залив водою,
Засріблив смерічку.
Ударами в литаврі
Супокою,
В бурхливих хвилях
Таємниці
Дня
Зосталась я одна.
І ти – з росою.
О, ні!
Я все-таки не я.
Кривавою стрілою
99
В постаменті
Тобою в часі відживає
Твоє життя.
Твоя душа
У спалахах моментів,
Зіркою
Схилилась і закам’яніла.
Я тут –
Серед сущих аспектів –
Сама.
Ридаю несміло.
РОЗІП’ЯЛИСЬ ВЕСНИ
Він на коліна впав,
Просив благально:
“Зігрій мене,
Зігрій востаннє ”.
Вона зітхнула,
Покотились сльози:
“Не я тебе простити зможу,
А матінка-земля
Відірве ниточку... життя
І забере з собою в
Рай,
Там Мойви виплетуть
Духмяний гай.
Із твого серця 100
І весни розкутої.
А ти – залишиш
Спогади”.
Забути?
Не забудь її!
Не забудь його!
У дрібці спомину твого
Зостав хвилинку,
Де – розмова сонця,
В сплетінні весен,
На земнім розпинку.
МОВЧИ!
Не маєш права
Любити чуже.
Чужою стала,
Стороння уже.
Мов тінь, гуркоче
Правда суща:
Ти – жах.
І рече:
Що, невмируща?
Які кордони?
Ненавиджу
Такі закони:
Не маю права
101
На щирий спомин?
Не маєш права –
І мовчи,
Лиш слізьми слово
Точи, точи.
Застигла сльоза на щоці.
Беззвучно дзеленькають дзвони.
Тепло, що пашіло в руці,
Вже іншим належить законам.
Безглуздим і щемким життя
Здається.
Ріки вертають ід’горі.
Якби ж то знаття.
Лелекою в сині
Простори злетіла б,
У безмір з тобою.
А зараз – непотріб
У власнім двобою.
Пишно в горниці
Свічі палають,
Зливаючись зіркою сонних
Видінь.
Та ж бачила сутінків
Грань –
Не вірила.
Зречення –
Тінь.
Пізно. 102
Пусте весни каяття.
Зморене снами,
Роками.
Втоптане ніччю життя,
Вітром злетіло в тумани.
Кігтями цілиться
Доля,
І незвично промірить любов.
Смиренно сходимо
З поля бою,
На сходинах
Вічності
Стрічаємось знов.
КРИВАВІ СУТІНКИ
Весни і сни.
Поміж діброви сині
Хтось кров
Налляв,
Узяв туман у жмені,
Неначе вени
Перетяв.
Заливши небо кров’ю
Вогнисто-багровою.
Згасає сонце за горою –
Де ми, де я з тобою.
103 Там битва йде кривава
Між ніччю й днем,
Там я колись палала
Твоїм незайманим вогнем...
Гордий,
Замислений погляд
У небо, до зір заглядає.
І тут, на землі, поряд
Картину дивну розгортає.
Один – серед бурі.
Один – у тумані.
І неба лазурі –
Незвані-неждані.
Художник малює
Гармонії, гами.
Живописець дивує,
Показує світ бездоганний.
І випромінює
На полотно
Щедроти серця
Гір і долу.
Я з дивним
Світом
Заодно.
Весь світ
Залився
Екзотичним Світозаром.
104
ТАЇНА
Сіре небо ридає,

Тремтить
І хрестом
Над прірвою має...
То хто ж той поет,
Що мовчить,
Не виголошує,
Не кричить,
А руки до неба
Благально
Здіймає?
То хто ж той мовчун,
Що душею ридає,
Тугу розганяє у нетрі?
Кому сторонній крик
Здається власним зойком,
Хто бачить приховані
Рани чужі?
І вже не видить свої.
В очі смерті
Хто заглядає сміливим
Джигітом?
Кохання, що керує
Миттю по світу.
105
ФЛЕЙТА СРІБНОСТРУННА
Антонич – флейта срібнострунна,

Що музику життя крізь небеса
Несе.
Душа у віршах – душі сумно,
Кличе за собою безупинно
Його
Есе.
Я ж – комашня, комарик
Долі.
Не музику несу, а тільки писк.
І все.
У комаринім власнім
Болю –
Пройти крізь себе.
Запал слова,
Крізь кремінні пробоїни,
Серце пронесе.
ПЕРЕД КАМІННИМИ ДВЕРИМА
Схиляю голову
І на коліна впаду
Перед борцями,
Що засіяли
Зерно, 106
Котре сіяє щемко
Зорепадом
У боротьбі з навісним
Злом.
Ви чули?
Критики сказали,
Що рими в лірі розгубила,
А ритми вперто
Розлюбила.
Та не зречуся я до скону
Гармонії Великого Закону:
Поезію диктує Бог,
Натура творить
Монолог.
Щаслива,
Вивірена часом
Днина –
Єднання Бога і людини.
...І коли крізь кам’яні
Щілини
Знов проросте
Нове зерно,
Його люби, лелій
Щоднини,
Щоб стало пишним зорепадом
У боротьбі з навісним злом.
107
Правдиве судження чи ні?
Чомусь однаково мені.
Прогинатись перед світом
Не збираюсь.
Лишень перед Всевишнім
Каюсь.
Що не зуміла вберегти
Любов.
Що запікається
У жилах кров
І залишає згустки болю.
Що я сама бреду по полю,
Проколюючи ноги.
На спаленій стерні.
Однаково мені.
А може, ні?
ЖИТТЮ
О, сяйво дня вогнисте,

Спасибі, що зігріло.
Світи, світи, пречисте!
Коли схолоне моє тіло,
Душа розсіється
На крихти,
Своїм
Буттям,
Велике Світло,
Тобі весь світ зігріти. 108
Я відпливу у нетрі...
Померкнуть дні.
Але й тоді,
Коли отерпне
Тіло
І плакатимуть верби
Понад пні,
Не покидай життя,
Що болісно яріло.
Не забувай його
Щасливі дні.
Не голоси,
Коли довкола плачуть
З горя,
Що більш не зможу
Заридати я.
Бо заголосять
Сині гори
І житимуть у віршах
Трелі солов’я.
Прислухайсь –
Скиглять сови
І лине музика дзюрчливого
Струмка.
Вони говорять,
Що і в час Покрови
109
Живе життя –
Пливе борні
Ріка.
ВІДПУСКАЮ ТІНЬ
Я завела би ту тінь
Опівнічну
У провалля,
Де хаос,
У пекло слідів.
Навічно
Спочинь,
Зачерствіла, порожня.
Буду далеко –
З тобою водитись
Не можна.
Без зайвих слів,
Без будь-яких вагань,
Відійди!
Шепоче невидима сила:
Я відступила,
А ти відпустила?
Скільки таких невиразних, 110
Пекучих,
Запрілих вервечкою
Болю,
Що знищити хочуть життя?
Тебе ж до небес підносила!
Ти – мариш.
Ще й досі жива?
Нема вороття!
Тебе я спалила б
У присмерку
Ночі.
Тепер відпускаю,
Сама ж цього хочеш..
Несміливий крок –
І доторк рук.
Я – дотулилась до
Небес,
До чистоти.
Блаженний рух –
Єднання
Бога і людини.
Іду в світи...
Тінь загубилась
Серед днини.
Мелодія достигла...
Чорний рояль...
Порожнеча,
111
Заповнена чарами.
Звуки морзе,
Начищена сталь,
Гудуть розлогими
Залами.
За вітром.
Періщать тіло,
Женуть вперед,
Показуючи дуло
Незнання,
Ціляться в прозорий
Рай.
То грає музика життя –
Сонячний Рояль.
ДУШЕ МОЯ!
Блукання світ!
Я – попід ногами
В тебе.
Вірю!
Ти – талану той цвіт,
Що всім дарує Бог
Із неба.
Бо володієш істиною,
Полиновим коханням.
Щаслива ти!
Блаженний кожен,
Хто росте. 112
А день росте –
У ніч.
Яке тремке бажання:
Сотні свіч...
Блакить, мов ненька,
Випестить тебе
Роками.
Моя жива, благенька,
Крокуй по сині
Синіми стопами.
ДЕНЬ НІЧ ПОБОРОВ

Сталевий
Хрест стоїть в кутку,
Без форми.
В тишу гомінку
Не йди.
Там невідоме.
Біла імла тебе огорне...
На ранок хрест той
Серед трав
Камінним став.
Неначе сплав
Землі і неба.
Невагоме
113
Вагомішим стає і стогне.
В тіні прибоїв
День настав.
Два виміри злились,
З’єднались воєдино –
Отець і Син –
Вічність і година.
Там – білий день.
Тут – щемко обійнявши
Червонокрилу
Ніч-злодійку,
Праведник життя віддав.
Страх живе без ліку.
Там крила виросли з роси.
І вітер, примостившись,
Обертається довкіл осі
Під банями церков.
Зіллялися,
З’єднались
Несумісні два дива:
Кохання і борня.
Чекала там я лету в сні,
А відлетіла в часі.
Іще струна життя мені:
Живи!
А вітер вже шепоче:
Не ти, не я,
І точно, що не ви,
А хід доби 114
Всім вироки
Пророчить...
Фіоритурами
Вранішніх флейт,
Стоголоссям
Бурхливого
Лету.
Поліфонія.
Небо.
Земля.
Віолончель.
Контрабаси.
Піфія...
Строчать
Мідні дзвони віків,
Пронизливо-грайливі,
Починають свій спів
Відродженням сили:
Потерпіть!
Не спішіть!
За холодними ранками –
Сонця ніжний застил.
В ДОЛОНЯХ БІЛОГО ЛИСТА
Час намотує жили,

Ніби Синє пташа,
115 Загубилось
В надриві
Синіх ям.
Просить віри і сили
Долі дивак.
На чотирьох вітрах.
В чужій,
Рідній
Сторонці –
Сонця!
Світ сколихнувся.
Світ відгукнувся.
Рости,
Еро прийдешня,
Вчорашня і нинішня,
Насущна, потрібна,
Чужа і рідна!
То скільки ще йти
До стежки
Спокою,
То скільки ще бути
Під конвоєм
Тисячоліть?
А може, вічність?
Два погляди зустрілись –
Розминулись.
На однім обличчі
Пара свіч. 116
Один, сором’язливий,
Вивернений в бік,
А інший впевнений,
Прямий,
Іде в сторіччя.
Між них моя душа...
І вік.
Щось вказує
На вічний сад
Весни.
У тіні, вимореній часом,
Сонячний фасад
І солов’їні
Стомлено-примхливі
Сни.
Два погляди...
Один до одного
Ревнують –
Мене ж вшановують,
Мов наречену:
Один дитячою наївністю
Дивує,
А другий –
Звитяжно заводить
В день намічений,
Де перемога неминуча.
Духом – я там, на
117
Сонячній Планеті,
А серце розриває
Наповнений
Поривом день.
У грудях ще
Не скапана
Краплина,
А наяву –
Вже бризками
Летять води пісень.
Там щось росте,
Де ще чомусь
Нема мене.
Там чаша,
Переповнена
Коханням,
Вихлюпує алмази в небо голубе...
Зі мною там
Натура-Мати й
Батько-Час.
Не знаю тільки,
Де знайти тебе
І – нас.
ЗА СНАМИ
Йдучи спірально,
За вертепом,
За славою, 118
Де біль-жура,
Крокує горами,
Низовим степом
Коханка сонця –
Місячна земля.
Ступила крок.
Поліття.
Блищить зоря –
Вкриває віття
Людських лаштунків...
Там літо в одежі
Весни,
Зима в осінній позолоті.
Митець диктує неозорі
Сни.
А стрілки, перша і сота,
Започатковують у них
Життєву нить.
Поет,
У відданості і святій покорі,
Над музою схилився,
Міцно спить.
ЗРАДЖУЮ
Напевне, так і треба.

119 В ідилії твоїй я ще жива.
Що ж, так і треба,
Бо не зумію втримати солов’я
У клітці змореного щастя.
Лети, гори,
Соколе світла,
Будь вільним ти –
Сама ж я вільна.
Чуєш?
Щебече душа –
Зранений спів панегірика.
Обділена доля, сліпа
Вказує шлях од задвірка
До вірних лиманів кохання.
Там скрапує
Наша зірка
На синє полотнище
Неба.
Коханий,
Люби її –
Мене не треба.
Живи, рости, цвіти,
Допоки стане сили.
Ти – це я, я – це ти,
Мій Лебідь Білокрилий.
Смієшся, плачеш –
Я з тобою.
Як огортає груди біль, 120
Пливу за щастям самотою.
Ти – це я, я – це він.
Коли сніги метуть лісами,
Заскиглю
Сірою Совою.
А як лечу
Лелекою за снами –
Для тебе вимрію
Весною.
Чого таїть,
З судьбою тебе
Зраджую –
Собі журбу примножую...
Цілує очі твої сміх.
Найліпша втіха
З усіх втіх.
Одною стежкою
Нам йти,
Тягар життя
За спільну
Лямочку тягти.
Як знецінить мить цю ношу,
Тобі я вибачити зможу.
Прошу тебе:
І ти прости.
ПЕЧАЛЬ ТВОЇХ УСТ

121
Мед кохання,
З присмаком полину!
Печаль прощання
Привидом щоднини
Між нами сновига.
Безповоротна щему гра.
Забути б, заглушити
Твої слова,
Та сон невимовно
Пророчить:
“Ти жива!
Загоїш рани втрат.
А що, прощання?
Поглянь, неначе дивний сад,
На тебе жде
Нове кохання”.
Я – у ревних пошуках.
Од ранку земного,
Стократ,
До тризни незвичних
Років.
За межею –
Єднання.
Каюсь і знову гріхами марю.
За втраченим
Раєм іду.
Намацую шлях, 122
Мов сліпий пілігрим.
Тріскочучи вогонь
Розгоряється
Нишком.
А ти – осторонь.
Дим цигарок – диском
Із задуманих уст.
Вуглинка серця –
Жаром в світанках зрошена.
Не сердься!
Подивись: я – тут,
І ти,
А там –
Лоза кохання.
Думок немає,
Лише чутливе тіло
І зранене весни світання.
Ну, вибачай, ходімо!
Я все прощу.
Тобі скажу:
Так, я – знесилена, іду.
Сама себе лякаюсь,
Бо загубилась у часі й слові,
Бо мучусь, бо живу –
Каюсь, каюсь, каюсь.
Але себе навіки не зрікаюсь...
123 РУБІНОВІ ДУМИ
О, чистий Спалаху!
Востаннє...
Просторова
Сонця мить!
Чуєш, люблю, коханий,
І ти про мене не забудь.
Як вийде осінь філігранно
Над степи,
Понад густі ліси,
У небі журавлиний
Гамір
Нам нагадає про часи,
Коли спускалися
Тумани
До річки воду пити.
Дорогу
Кохання Плеяди.
Разками
Світлої долі
Встеляли лілеї
Блакиті...
Нічого не питаючи –
Чекав,
Споглядаючи на променисті
Віражі – кохав.
Щира 124
Сонця мить!
Тобою вічно буду жити.
Тобі, земна блакить,
Не завдам живого болю.
Зоставшись сам на сам
Із вишньою горою,
Я мужньо захищатиму
Від духів наші зорі.
У кров’янім двобою
Певне, розпалю
Вогнище мерехтінь,
Де зацвіте весна видінь...
Бо час не прірвою
Клубочить,
І дух пітьми
Кров твою не п’є,
І жили не підточить.
Уже коралове тепло
Жаріє жаром,
А відданість-любов
Височіє
Божим даром.
В ОБ’ЄКТИВІ – ДРАКОН
Вечірня година.
Фіалкові фарби
125 Вилив художник
На небо молочне...
Поплив бороною
Кривавий напій
Ночі.
Порочно,
Де захід – спочило
Натомлене серце,
Вороного коня грива.
Його осідлав
Дракон,
Молодого запалу сила:
На лобі виблискує
Зірка огнива.
Сутінки.
Гори
Сповили дбайливо
І випили день.
О, дивна годино,
Що мить полонила
В Драконовім ложі пісень!
ДОТОРК СПІКЕРА СНІВ
Морозний вечір до одвірка

Дотулив руки,
Прихилив чоло.
Завів до покоїв денного скиглика, 126
Під ноги постелив руно,
Уколисав затишшям його муки.
Життя і сон –
Усіх наук науки.
Далеко десь брукує
Шлях
Шикарна
Леді у казках.
А близько – все дідок несе
Торбину,
Знайдену у снах,
Шепоче щось і десь щезає.
Із мілини душі черпає
Застиглі камінці
(і страх)
Людського
Спеченого щастя.
ОБРИСИ НЕБА
О, зоряне Небо!
О, дивні Лазурі!
Керує потреба жевріти...
А зорі?
Пречиста й свята
Виднокругу глибінь!
127 Немеркнуча даль
Щасливих видінь!
Розіп’ялось
Над голову
Небо
У своїм лазуровім вінку.
Я – немов ненавчений
Ведень,
Проводжаю у далеч стрімку
Думи,
Зморені в ступі снів.
Вилітай, легкокрилий
Леґінь,
Полони шаленством дні.
Я – ведучий, пілот.
Молебень
Не заводь задарма по мені.
Я – вперед,
Розтинаю
Шати
Просторових гам.
Я – сам
Од Зеленого Раю
В гості
До Синього
В золоті
Свята.
Ні! Не я роздираю кості 128
Зачерствілих, голих дерев,
Крізь прогалини високості
На мене накинувся лев,
Молодого запалу син.
Буйний вітер весни.
ПРОБУДЖЕННЯ
Колишні стомлені
Обличчя
Ясними стали.
І тепер
Я бачу слід пилку акацій.
І відчуваю вітер,
Що не вмер,
А відчайдушно одчиняє
Двері
У Новий світ,
У Новий день.
Благословенні
Небо,
Сонце!
Будь благим,
День весни.
У буйності акацій,
У незабутній час,
129
У сни
Сплетінням
З’єднуючи нас.
Синьйорино
Акаціє,
Олень, зморений громом,
Пробудивсь від утоми.
Синім Рогом
Зачищає поля
Від промерзлого снігу.
Я – весна,
Я – краса.
Я – Земля,
Крізь потоки-віки
Попливу,
Крізь зимову відлигу.
На вчорашніх шляхах –
Веселкову заграву.
Здрастуй, день,
Новий вік,
Сину Бога
На славу!
ПОКРОВИ ДНЯ У НІЧ ПОКРОВИ
За обрій сонечко сідає,

Розпливчасто міліючи
Здаля.
Золотого марева 130
Покрови
Омофором спадають
На поля,
На стрімкі багряні гори.
У небі ще не визріла зоря,
Ще дивно випромінює
Земля
Щоденним сонячним
Озоном.
Лиш ми –
Пучечок світла щемко.
Пройшла вже днина.
За видноколом згодом
Настане темрява
І потопатимуть в похміллі
Дерева, квіти, люди,
Зілля...
Осліплює, горить нетлінно
День.
Уже відступив...
Притих.
У небі
Інший вимір.
Померкло сонце.
Шле привіт
Пелени штрих.
131
З прикритою обручкою
Часу,
З розкритим замахом
Руки,
Огняний перлінь,
Душі наші очисти,
Ушануй нас честю
Побувати на шоу святім,
Вийняти власне серце,
Передати на факел
Нащадків-синів.
І добі, що займеться
У пам’яті нашій,
Глухонімій,
Дай спізнати,
Що ми ще живі.
МОТИВ НАСТРОЮ
Падуть просвітлені,
Падуть.
Ідуть,
Мотаючи на лікоть часу жили.
Крашанку випускають в путь.
Ми цій епосі віддано
Служили.
Ніхто ж бо не суддя у власній
Справі.
Візаві. 132
Намацуючи
Щиколотки ночі,
Свічею світять,
Воском скраплюють,
До Мусейону йдуть
Паломники.
Пророки –
У отчій стороні ізгої.
А час їм жили точить...
Вони себе кладуть в жертовники,
На вівтарі.
Горять і корчаться від болю.
Вечірні зорі...
Сосен стольники
Пророчать в небі
Світла оксамит.
Провісники
Моєї долі?
Мить.
Димить димок
Думок.
Фіоритури.
Органи.
Молодить
Ліс: ку-ку, тінь-тінь.
Один (і другий) крок.
133
Весна –
Променять натурами
Амброзій
Білопінні
Вишневі
Крони.
І дихають
Жагою, коханням.
Лиш я сама.
Іду крутими схилами.
У полоні
Сяйних снів.
Вперше і
Востаннє.
ПОКОРА І ПОКАЯННЯ
Дерева
Неначе підсудні стоять,
Кістлявими гілками
Тягнуться д’горі.
А там, у холодному небі,
Блищать
Небесні арбітри –
Звихрені зорі.
Прости, пані зірко яскрава,
Ми спустошили гори –
Зникла одіж, забрала
Зима. 134
І долі у нас, і недолі нема.
Пощади просили гіллячки дерев.
А потім – замовкли.
Аж Лев,
Ясний Місяць
Вийшов на лови.
Ніч підкорила
Розмову всю
Снові.
ТРІАДА ВЕСНИ
За гори віддалилася зима.

Цірцея на зелених крилах.
У небі – зірочка сама,
Опісля сонечка
Зігріла
У сутінках
Примхливу землю.
А потім –
Щось вона
Втомилась,
Крила опустила.
Лебідко,
Чом несила?
А звихрена весна,
135
Золотокрила,
Жагою небо затулила.
І Палантин тепла
На землю розстелила.
То березнева
Діва надвечір’я
Вклонилась брунькам
Ясночолим:
“Подруженьки,
Палайте зіллям,
Горіть коханням
Барвінковим!”
Вино розлила попід ноги,
Граційно чашу підняла
І розпливлась
Тріадою через
Дороги.
Пеан
Жовтих лілей.
Синь...
Хмаринками
Екстравагантних
Панн.
Від репетиторів
Життя,
Тендітними устами
Ковтають сонячні
Міледі
Бурхливу течію 136
Весняних див:
Кохання.
МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
Блукаю в пошуках
Щоднини.
Бо істину пізнати
Потребує в
Людині
Божий дух.
Де сили неземні,
Там серце щире.
Суцільний поділ.
Всеосяжність гнеться.
Довічний шлях
Пізнання.
Де це?
В кінці тунелю
Правдою
Палає.
Крізь поділ-пал іду.
Іду, щоб жити.
Непереможно
Сонце грає,
137
Наказує життя
Любити.
Я молю Бога,
Величаю.
Інколи все іще чекаю
Благої миті на землі.
Крізь просвіт
Де-не-де вникаю
У образ струни-течії.
Коли журчать
Роєм слова,
Здається, пісня – не нова,
То наповняє серце вимір,
Що є мірилом всіх чуттів.
Кохання – біль,
Кохання – сила,
Любов – життя
Людських життів.
А найніжніше з усіх див,
Яскравий місяць.
Леґінь Див
Каблучкою виблискує
До ранку
На милих пальчиках
Весни в серпанку.
Коли
Земля напівзатуляє його,
Здається,
Мить – 138
Останній штрих
Життя твого.
На небі
Дивно сяє
Богочоловік.
І вже не боляче
(о дивний світ!),
Уже ясні, погожі дні.
Ми в світі не самі.
Пробачиш всім,
Простиш усе.
Тебе на крилах
Час несе.
ПЛАНЕТА РОЗСВІТАННЯ
Зорі, місяць.
Небо – тло.
У долині плаче
Золотисто-льодяне крило.
Поміж гір сяйнуло
Світло.
На подинах
Сонячне тепло.
У небокраї визріла пікантна днина,
Розлилася семизворами.
Осяйним сплетінням –
139 Перша золота стежина.
Друга – подиху чекання;
Третя – пам’яті зітхання,
Що незмірно пестить час,
Далі – стелиться
Парнас,
Виноградної лози
Життя;
Потім вертихвостить жаром
Свіча,
Без імення,
Невідомого лиття.
Сьома, світанкова сила,
Дня веселку розбудила.
Істина – завжди розрада.
Нам би яву
Розпізнати...
На небозводі
Божий задум.
За восьмим ґатунком
Душа-свіча мусить
Зростати.
Аж ні!
Рука зів’яла, серце всохло,
А правда – в мозок.
Вим’ята у прах…
Психея стиха до Софокла:
Застил тернистий 140
На твоїх стежках.
І розчахнулись
Очі на вітрах –
Змах!
Не вмруть пророчі сили.
Свіча – в долоні.
Свічами вкрились схили.
Щось на подобу сонця –
Амброзія весни
І сльози в оболонці.
Хто проти сонця плаче?
Хто проти вітру дме?
Посланець часу
На крилах ночі
Іде, іде, іде…
ЗОРЯ
Грудка вогню палала...

Аж вітри буйні загули.
О, тільки б зараз
Не пропала,
Не розлетілась між імли.
Розчахнись, бідо,
На перехресті доріг.
Аби ніколи ні у кого
Ти не пізнала смаку втіх.
141 Я виборсалась з пекла,
Стала знов на ноги,
Любове!
Та біда запекла
Більш не стоятиме мені
Насупроти дороги.
Я вірю в сонця цвіт,
Що вічно буде жити,
Бо зуміла (зберегла)
Зорю єдину
Незбагненно
Полюбити.
Змінилося в момент
Довкілля,
Клубок вогню тремтить.
Горю.
Хвилина – зорі
Новосілля.
Я йду...
СІМ ДИВ
Найперше диво –
Народився Бог.
І друге диво –
Він нам дав
Любов,
А третє диво – ми і не зрозуміли, 142
Ще й треті півні
Не пропіли,
Симон-Петро зрікається
Його.
І розіп’яли
Диво див
За те, що нам
Любов ділив.
Аж диво –
Бог живе!
Ожив той, що людину сотворив.
За обрій відкотився
День,
А мислям місяць навіває:
Щодень, щодень.
Всевишній серцем
Вибиває
Стуки.
Натура творить
Диво-звуки.
А ти – неначе мливо
Незайманих
Пісень.
Мов блискавиць
Заграва,
Сім див –
143
То вічна
Слава.
Дивний день.
Подвійна висічка
На грудях
(Нападник лезо вигострив).
Правда жива,
Ласкава.
Не скаже злого слова,
Лишень безпечно лезо відбере,
Інтимно подарує світ
В обнові.
Велично відживе і –
Не помре.
І персами пругкими нагодує
Непересічного в пересічні тебе.
Жалі і біль покірно
Притамує,
А треба – в небі
Зіркою зійде.
СВОБОДА ДУХУ
Світло сили!
Весни творіння
На небосхилі –
Сяєвом видіння –
Свобода.
Привілля серця в скутім тілі, 144
Свобода духу
Породіллі,
Що йде крізь відмітки
Плеяд...
Тобі служитиму.
А сад
Немеркнучих видінь
Доглянуть
Люди.
З тобою – свіжість дихає
У груди.
І пронизує в тобі свята
Любов.
Ти – сила спалаху,
А твоя кров
У дужих крилах грифа.
Сягаючи пером найвищу
Гряду!
З тобою в дні прийдешні
Трепетно
Спущусь
Або незмірно високо
У небесах
Посяду.
На тебе жду,
Насущний день,
145
З тобою,
Музо!
Переміна
У дусі.
Ріст душі
До неба.
Творити, шукати.
Вогненна потреба.
Дзвін з росою.
Святочний дзвін.
Молитва
За мене, за тебе.
О, пам’ять, не зрадь,
Не загубись в отарі
Щоденних справ.
Перед пожарищем
Не гнись заради прізвища,
Що топче славу в славі.
Найбільша слава з усіх слав –
Твоя любов.
О, так не можна!
Так я втрачу глузд.
З таким безпечним божевіллям
Вихилю до дна
Вино отрути.
І розітну любов.
Знову, знов…
Заплітаються жили
У вузол. 146
А перо – на касету.
Здобуваю життя,
У нім пульсує знов кров.
А багнет старожилом
Йде вперто.
Хіба я знаю,
Хто мною керує?
Я – тільки в часі –
Переплетень мрій.
Я – сміх і горе.
Я – доля ватри,
Належу їй самій.
Не дасть мені
Ніколи супокою
Те, що так проситься
На волю
І прагне випити
Усе до дна.
Горю в огні!
Горю – сама!
ЦІЛУНОК НОЧІ
А сині очі,
Неначе сапфіри,
Говорили про щось таємне.
Ось нахилилась
147 Наді мною
Небесна
Птиця
І полоскотала по щоці
Своїми білими кучерями.
Я відчула на лобі
Вологий доторк її губ.
Вона злетіла, мов ангел,
У сизий простір.
Я лише встигла
Підняти руки
На прощання:
“Мила царице,
Огорни мене
Омофором любові,
Дай ковток живини,
Свіжості
І пропечи жагою водночас.
О, Світла богине!
Ти – тут,
Біля мене.
Коли я бачу
Лілею, що відкриває
Своє обличчя
Перед світом,
То – ти.
Прозора тінь – я”.
148
УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО
Петрові Мідянці
Перед незгасним вівтарем
Вклоняюсь,
Мово істини,
Мово духу предків,
Мово мов,
До кореня,
До серця,
Де пульсує кров.
Тобі – моя любов.
Ти – сяйво сонця,
Я – потемки ночі.
Ми – вітер і доля.
Очі дівочі.
Ти – дзвоном за днем,
Я граюся
З вогнем,
Тікаю у ніч
За поміччю свіч.
Доганяють сторіччя
Тебе і мене.
149
Ми – світло і тінь.
Прозора стопа
І рінь.
За вихром піщинками –
Поступ жене.
Незміряні величини
В новомісячному сяйві
Екзотичних вершин...
Непорочна
Земле Цвіту,
Тобі сіятиме довіку
Вінець терновий,
Крізь зоряний застил.
У променях нічного
Сонця
Тебе, єдина,
У чужій сторонці
Стомлені пророки
Вознесуть
На гору Правди.
У сіяючому саду
Натхненням
Стануть
Силуети їхніх душ.
Цілющим трунком
Миру
Зійдуть
У сині води... нас заради.
...В халупі жив поет 150
Нещасний...
Всевишній лишив
Бідоласі
Знак.
Він ходить мічений:
Ні турок, ні
Козак...
Аж раптом
Дав Бог жереб.
Нагороду шле із
Неба –
Найбільше з того, чого дати
Треба –
Поезію вручив у жилаві долоні:
“Пиши, твори, бояне,
І злітай,
А приземляйся
У мене, на осонні.
За мить
Тебе не вивершить земля,
Не всі слова твої збагнуть
Поете стильний.
Із долівки поміж люди
Посланці вознесуть
Твій звук.
Аби зорів повсюди
Крізь полудень
151
Століть
Свічадом
Український дух”.
СІЛЬ
Прага, Пряшів,
Діл –
Переміна на зміні...
У видолинках щезла вже зима.
Снують тепер верткі долини,
Такою ж сукнею вилискує весна,
Такі ж доріжки топче
Предок за
Карпатами.
І Кафка Франц
(фрас його знає, як і де?)
Відроджується самородком
І філігранями пряде
Із вовни давньогрецьких
Ще овець.
Прядиво душ –
Лунких сердець,
Що в рід один
Злилися родами.
О, геній!
Від Перунів генами
З тривогою просвічується час. 152
І певне, раз-у-раз
Коханням обпікає
Чи омолоджує бентежну
Кров
Живицею, що бризкає.
У любов.
Він прекрасно розуміє:
Без нього світ
В пітьмі німіє,
Без нього гниють
Слова в слові...
А сіль? Скажіть,
Чи знає сіль,
Що є вона ядром у мові?
У ріднім слові –
Істина буття,
Без нього нам –
Німе виття
У прірві хаосу, сваволі.
ПОЕТ І МУЗА
Чуєш?
Із вирію душі пташки вертають.
Зефіром – пісня в синю даль.
То флейти
Натури ридають,
153 Синь скраплюючи
Із заграв
У тихий безмір ночі –
Поетику
Земного Раю.
Іди! –
Вона пророчить.
Я – вічність.
Я тебе кохаю.
Поет і Ліра –
Пантеон.
Паломник
Храму осідлав
Пегаса,
Вдихнув повітря повні груди
(Сон?),
Сказав: “Дай Боже!” –
І збулося:
Він пересилив
Рубікон,
Бо для поета честь –
Найголовніше.
Хоча, яка там честь?
Вже на підсудну нішу
Лягли його слова.
І вже на власних віршах
Горить-палає голова.
Світ пекла – 154
Раю світ.
Незвичний вимір пірамід...
Хочете сонця?
Воно перед вами.
Хочете зорі,
Крутими стежками
Чумацького обрію йти?
Талантом таланти
Придбайте,
А далі –
Ікаром злітайте
І, Доле, щасти!
Хочете Сонця?
Вогню?
Життя перед вами.
АГНЕЦЬ ДОЛІ
Лежу я просто неба,

На березі бурхливої ріки.
Читачу, виникла потреба
Тобі оповісти мої гріхи.
Ось наді мною небо палом.
Розсипалися зорі.
Цифри цифр
Враз перевтілилися ураганом.
І полонили болем неба шир.
155 Мабуть, я завинила перед Богом.
Зірвав із мене вітер покривала
Щорічних змін.
Я попливла.
І вже за рогом
Побачила невинну тінь.
А що шукала?
Вже не збагну:
Де сон, а де
Примара.
І ще хвилинку в небо заглядала...
В зеніті сонечко зійшло
Вогненно.
Спасибі,
Небо,
Будь вовік благословенне.
Далі бачу знов картину:
Муза сива
Мою поетику –
Ягнятко біле –
До царини з овечками
Ввела.
Я щиро долю просила.
Мамо – сило,
Побережи немічне
Немовля.
Йому дай віри.
Дай моєму сину 156
Натхнення щит і
Пісню
Солов’я.
А я тим часом – у слова.
І попливу лелекою
У волошкові далі.
Рости, синочку,
Агнець на руках –
Моїх пісень неписані
Скрижалі.
ІНТЕНСИВНІСТЬ
Служити щиро я бажаю
Великій Силі
Неземній,
Що крізь віки – попереду,
А я – позаду...
Іду навпомацки –
Роки.
Віки
Не заважають,
Тільки плачуть,
Коли невігласом стаю.
Поклони б’ють
Землі,
157
А я глуха, незряча,
Ниць падаю.
Узвишшя,
Із глибини до тебе шлю
Палкий привіт і віру.
В нескоренім пориві
Відгорю,
Відновлюючись у
Бурхливу
Зливу...
Марія в сад мене впустила,
Послала постіль:
Спи.
Я трохи припочила.
Крізь долі неземні.
Душа до вирію
Злетіла.
Прости, Пречиста,
Себе я загубила,
Бо струни стиглості
Вже розідрати знов
Готова.
Тепер я – в нерухомості,
Не вмію жити.
Обнови
Прагне замучене тіло.
Натура вітру хотіла,
Жадала вогню...
Крізь лоно його не сміло 158
Тепер за сяйвом іду.
І марю
Великою
Силою
Руху.
ДИСК ПРИЛИСТКУ
Пам’яті В.Висоцького
Золотокрилі бані
Храму
Розганяють довкіл себе
Диском спалаху
Пітьму,
Округлюють чотирикутні
Ромби
Грайливих вікон, що грудьми
Уперлись в світ
Прозорий.
І наливають в чаші снів
Напій весняний бірюзовий.
Позаду мене вогнище горить,
Переді мною світить
Інше.
Я – в чистих споминах.
Між двох вогнів.
159
Куполом зосталась
Мить –
Хвилина бурі і затишшя.
В обіймах спалахів ячать
Тепер і щастя там, і безвість гостем
Я – в чистих помислах:
Свят, свят,
Святися, доле високості.
160
ДОПОКИ В СЕРЦІ ПУСТКА

ЗРОСТЕ У ПРОСТІР,
ДОСТАТНІЙ КРИЛАМ
НА ПОЛІТ
МІЙ ЧАС НА КРИЛАХ МЕТЕЛИКА
161 Мозолить папір крапка.

Невидима сила –
Латка
Вражає песимізмом люд,
Ти йди, може, ще встигнеш,
Певне, протопчеш
Або загубиш слід.
Мій відгомін – очі ночі,
А зорі – довкола ніг,
Мої сни, моці дівочі.
Не втямлю весни.
Сніг, поріг.
Ти йди – там усе, як треба.
Там вітер несе гранульовані долі,
А запізніле перо
І потреба
Вимальовують доли і гори.
Вібрації книги
Стомлених днів
Принесли за собою сторінку.
Не благай – вже за мить
У вогні
Побачиш диво-жінку.
Говори
І йди.
Від тиші
Болить спогад.
У серці прогрішень
Вчорашніх творів 162
Корок.
Тисне
Сучасне
На світло –
Морок.
У стильних руках
Влада.
Яка з неї користь?
У снах?
У твоїх словах?
Совість
Шукає мотив,
Стогне.
У сизих літах
Конає стара
Повість.
Про те, як моя
Зрада
Пізнала крах.
Пробивала нічні тропи
(Страшенно самотня),
Допоки
Не встала з порожнечі
Мрій.
Мозолить папір
Крапка –
Очі
163
Невмитих чудес.
Стирають підошву зливи –
Невідворотний життя процес.
У гравірованих краплинах
Солодкі диво-звуки.
Дарують віри, сили
І літо –
Теплоту сердець.
То сльози радості і злуки.
На крилах
Аркуша – прогрес.
ГЕНОМ ЛЮДИНИ
Червоним золотом
Позначені
Зійшли на небо
Зорі,
А ти – затаєний,
Неначе значення
Не надаєш недолі.
Так і треба.
У Всесвіті
Потреба часу.
Містика наївно вимагає
Од верств населення,
Земної маси,
Щирої 164
Правди.
Де там?!
Зростає,
Невпинно йде вперед,
Дарунок
Долі,
Вітру.
Вода бурлить –
Апологети
Людського віку.
Ти – особистість,
Ти натура.
А достовірну
Інформацію
Вже генерує рід.
Прийдешнє
Формулює
Родинна аура.
Визнає талант
Провісна днина.
Твій вік –
Твій ідеал,
Зернина
У прорості буття.
Коли вага життя –
Геном людини,
А левітація –
165
Щось надзвичайне,
Здіймається думка,
Вирує розсуд,
Понад землею
Височіє тіло.
Мить злітає.
На шальках
Індивід
Зважує
Космос.
Проповідь Ісуса –
Спраглий
Рід,
Страждає
Колос…
В тобі – весь світ.
ІМ’Я ЗАВТРА
Вічність зіллялася в одно.

Вві сні простягся
Світ прибульця.
Там проростають сотні зір,
Там видозмінюється поле
Моїх переживань.
Неначе хміль,
Там всі бажання в неділимім колі.
Там долі, 166
Наші долі…
Там, певне, вся земля
Цвіте.
А завтра?
Завтра
Все обірветься,
Окисне квіт весни.
У гниллі проростуть
Нові аспекти.
Оновлені проректори життя
Нас переманять
В протилежний бік.
А сни?
У Новий вік.
Там інший вимір
Вирівнює тростину.
Плин життя…
Вібрації.
Потік.
Там електронний
Стік
З порталу у портал –
У Новий світ.
Там Завтра.
Там всі дозріємо,
Як біла ватра.
167
ХТО ДУШУ ПІДНІМАЄ У ВИШИНИ
Всевидяще око
Указує
Шлях,
А ти, неначе юнак,
Нишком-тишком
І боком
Заповнюєш собою
Простір.
Гостем плануєш бути
В моїх снах.
Дивак.
А може,
Рапортувати
В небокрай,
Придбати невидимку часу?
Душа стужилася
Вже вкрай,
Стікає рідким милом.
Гласом
Скраплює,
Блискітками
На глянцевий папір.
Аби відбитись
Образом Мадонни.
Вір
Не вір – 168
Епоха порфір
Бажає сонця,
Світла,
Віри,
Мудрості
Ефіру.
ГЛАГОЛИЦЯ – НАСУЩНИЙ ХЛІБ
Метаморфози Спінози
Пробіглись фатумом
Поміж п’яти
Мелодій.
Серед п’ятьох
Доріг,
На двох долонях,
Іпостасі
Життєвого критерію:
Кирилиця й глаголи…
Сутністю
Життя Говерли
Через
Мефодія й Кирила
Моляться
До Світу
Мінерви.
169
Неначе у обнові –
Добро дій!
Анунаків роде,
Незримий роде,
Од віку й до віку
(несила?)
Стоуни-хенджі.
За десять шилінгів життя…
Через сто тисяч років
Упираються в індигові зорі
Маленькі літери
Слов’янського буття…
Розсипався зерном
Христосів рід.
Артист, співак
Чи в’язень,
Принижений мастак…
Навік.
Тут вибір невеликий.
А неможливе стане
Дієвим ликом,
Тим знаком,
Що сяєвом достигне
В снах.
Бо вічність
Перешіптується з миттю.
Несе ключі від
Залу мрій.
Відмичка та в законі 170
Аріадни Ниті,
Постаменту
Буття.
Тож відпирай прохід
І зрій,
Ідентифікуйся
По східцях сущого
У тріумфальному моменті
Хліба насушного.
Жити, жити, жити.
ВЕЛИЧ КРИШТАЛЮ
Припоясати світ
До Духу сонця
Душа бажає.
Танком на серці
Арімана
Акомодує камінь.
Зростає.
Крізь плач
Білих дверей
Долітають вітри.
Від Піренеї,
Перуанців,
Світу інків,
171
А чи Гвінеї –
Предтечі вогні
В езотеричній величі.
Декор вінків
Сваровські:
Дракон,
Орел,
Алмаз,
Сапфір –
Немає Неба,
Лише багряний простір.
Гора Порфір.
Яви потреба.
ПОЕЗІЯ ДУМАЮЧОГО СЛОВА
(УКР-А-Ї-НА!)
Два стилети в одних руках:

Зелено-білий
І жовто-червоний.
Обидва виводять прийдешнє –
Один,
Неначе буря у колі,
А інший – золоте колосся,
Що дозріває
В чистім полі.
Так Унгвар
Київську Русь 172
Вітає.
А Україна є!
Мольфар Усевід знає:
Протилежне –
Безмежне.
Карпатські волхви
Нанизують на щаблі
Дві половинки,
Висотні і низинні.
На фатумі часу,
Неначе дві долі.
Хто ти?
Нині повинні
Злучитися в зеленолисті
Пророчі днини –
Дві греблі:
Синя й жовтогаряча.
Глухою хоругвою
Австрійські ходики
Стискають тіло в роки.
На струмені часу
Неначе
Сягають у простір
Українські
Руки.
За ким женуться?
Допоки
173
Ми в ріднім краю
Будемо гостями?
Геніїв строки
Пробивають сяєвом
Крізь
Щілини часу…
За високостями
Пізнаю звук,
На слух беру розмах.
У течії ліризму
Схилився
Мойсеїв посох.
Де наше?
Древні аутизми
В тумані.
Відійшли назад.
Чітко струмить
Воля крізь
Українську долю.
У Вогняному
Колі
Не заглушити б співу
Солов’я,
Не заслонити стуку
Небесного Друку.
Між нами,
Згодом
І земна
Поезія 174
Моя
У Новім
Герці
Буде варта
Неземного слуху.
А зараз
Я – мовчазна,
Без звуку.
БІЛА ВЕЖА ЧАСУ
Палити мости
Треба вміти.
Палити думки
Крізь попіл часу
Лиш генії здатні.
Єзуїти?
Латентні стіни
Виглядають
На білу вежу.
Страшно.
Аж ніби
Сяйво спопеляє непокору,
Спрямовує в дорогу
Кривавою мотузкою
Сталеву балку,
175
Підтримує безсмертність.
То весна.
Хоча тобою,
Ще незнана,
Зеленою галузкою
По сонячних кларнетах,
Зайчиком бряжчить.
Про тебе та інертність.
Ми в різних вимірах.
Ти – метал,
Я – вода.
Ти не знав,
Я істину пізнала…
Мить.
Не можеш
Збагнути,
Що полеміка роду –
То я.
Ти холодний,
Без дна.
Смертність,
Як прозірна земля.
Ще впотужнює спротив.
Я ж виношую сонячну тінь,
А вже потім –
Моменту музика дивна
Крізь вічності слова
Приструнює
Простори. 176
Море, гори…
Десь там – урозтіч
Ти і я…
На глухих порохнах
Світло дня.
І сяйво високості
У покорі,
Що благодійно
Сповнює тебе
Жменями
Ясної долі.
Я – не я…
Я – Земля.
Попіл, вогонь…
Зорі.
Я. Я. Я. ЛАСТІВКА СХІДНОГО ДНЯ
Трансцендентна епоха,
Еманація в просторі.
Світло.
Всесвіт рахує снами
Стопи віків.
Свідомість схопилася
За соломинку
Стоків.
177
Не варто ображатися
На ветхий спокій.
Весь світ заповнений
Дарами.
Та поки
Істина клекоче віддалік,
І десь бурлить
Зневіра в сірім тлінні,
Є в нас вода, вогонь,
Залізо й сіль –
Священний лік,
Блаженний сонця схід.
Бо ясним Успінням,
Сяйвом пишних долонь,
Душі у високості
Підіймає.
Коли блакитна
Невагомість
Весняних вод
Вирує,
Тоді кричить насіння,
Коріння набирає в рот
Води –
Святої рідини.
А на східних
Узгір’ях
Родів Слава святкує.
Водоворот.
Старих 178
Звеличить
Немовля
В зелентраві
Раси…
Хтось, розтираючи
На пальцях родоводу
Твоє єство,
Як квітку весняного
Спасу,
Промовить:
То його весна зросла –
Як Мить,
Велична в часі.
ІСТИНА
Кий, Щек, Хорив

Чи Аскольд
Збалансовані німбом.
Світати,
Щоб згорати до тла.
Якби!
Забути про будні,
Затиснувши щастя
В кулак.
Жити!
179
А як?
Що робити зі світлом?
Залити водою?
Витерти
Знак?
Безсмертність
Розпростерлась.
А невинним провідником
Хрещатий Київ
Зважує й понині
На двох долонях
Вогонь
І лід...
Одна – при долині,
А інша – у горах.
Осторонь,
Затиснувши у спогадах
П’ятак,
Древній волох.
Карпатський Мольфар
Радіє кожній хвилині,
Обмізковує сили,
Проштовхує крізь
Шпаринку вселюдського
Духу життя
Молитви.
То злиття
Двох
Щасливих хвилин – 180
Поезії і часів плин…
Мить…
Дочка.
Син.
ДОВЖИНА
Застій на серці –
Рука не виводить
Акорди.
Які там ходи?
А, може, оди
Розіпнуть день
На широчінь небесну?
Життя стріпнеться.
Бо вже пульсує в оці
Ливна жарина –
Ущільнюється час
До проявів
На небоширі
Рожевого вина.
Зростає днина,
Бо не у снах,
А наяву
Сонце
Стомлене,
181
З камінням у руках,
З напівзруйнованим
Обличчям,
І серце,
Вим’яте
У прах.
А так непросто
На дні узбіччя
Знайти свій рай.
Відкрити в безіменних
Верховинах
З білими вишнями
Тендітні спогади зими.
А на бурштиновім лані
Золотом
Спадають до ніг
Соняхи.
Десь там
Заблукали і ми.
Скоморохи
Незвані.
Навкіл рілля,
Шматоване віршами,
Просякнуте потом…
При долині здичілій
Пройшов прогноз
Погорди.
Хто я?
Хто ти? 182
СОНЯЧНИЙ ПТАХ
По вертикалі –
В небо.
На стику душ
Засмаглі зграї
Зрілих птиць
Розірвуть тишу,
Навпомацки
Запишуть вірші.
Неначе білі ягниці
На чорному тлі,
Стрижнем важливих
Дум
Залишать спогади
У мерехтінні зірниць.
Німі.
І тільки
Крізь ґвалт віків
Абсурд
Засипле
Страх.
Крилами змах…
Сонячний Птах
Не хоче
183
Такого лету.
Вір не вір,
А великий звір
Не кане в Лету.
Жди.
Або йди.
Вічність не знає
Зупинку.
Світи,
Палай,
Гори,
І не здавайся, синку.
Ніч неминуче
Зросте до ранку.
Хто освічує темінь,
Діждеться свого світанку.
АБСОРБЦІЯ МИСЛЕННЯ
Біла папороть
Снів.
Там дівчина
На голубім
Коні.
Вібрують звуки
Злуки.
Радіють стомлені
Надії. 184
Вивершується
Сподівання час.
Тебе огортають
Пеклом
Муки.
В тобі вирує
Спротив.
А ти – неначе
Невинне ягня,
Біжиш крізь нетрі
До світла.
Хто ти?
Диво-життя,
Що вирує
У звичаях.
Що квітує
У травах
Буйністю життєсили,
Що вдячно подає
Творцеві
Руку миру.
КАЗУАЛЬНІСТЬ І ЛОГІКА
185
Ажурна діва,
Берегиня вітру,
Стояла край дороги.
На межі простору
Доспіле жито
Гнулося від болю.
Пора збирати урожай?
Рано-рано.
Так перекочують
Осінні Фалди
Ясної пані
Вкрай.
А стиглі
Зерна,
Заглибившись
У власний профіль,
Знов кільчаться.
Крізь обрій,
Кидаючи сліди
Пророслого насіння,
Замовкли
Всі…
І я затихла,
Пісня осіння.
Лиш піднесу свічу
Із неба
(аби тінь зникла)
За мене, за тебе,
За людське прозріння. 186
ІДЕАЛ
Хитається на вінцях
Небесної Чаші
Твій відбиток.
Перетираючи
На пальцях ланцюжок,
Торкаєшся
Святого,
Аріадни
Ниток.
Вдосталь напившись
Чистої води,
Ще хочеш
Вичавити соки
З горянської
Меандри.
Зволожена сльозою
Павутинка
Розперезала
Часу плин…
Хтось розітре твоє єство,
Як грудочку
Землі.
На кпин.
187
А свідомість,
Вчепившись
За соломинку
Мрій,
Утамує
Збуджені реалії,
Як золотий пилок
На віях
Бджіл.
Твої
Зелені очі –
У них прозора
Тінь.
А лазуровий
Зодчий
Підфарбує
Далечінь.
Сапфірну.
Смуток зникне
У поцейбічнім.
А ти відродишся
У дусі стильно.
У Вічність.
Ти – собі вірна.
Ти – вільна.
П’ЯТА ГОДИНА
За Богушем 188
Носаком-Незабудовим
Чути
Недільне
Бовкання дзвону.
Пробудження весни.
З Рутенського закону
Слова до слів
Верни.
Я – звук,
Мала людина.
Я буря,
П’ята година.
Родѝ
Вишукують
У тіснині
Ковтки
Цілющого
Життя.
Роки…
До мети!
Мовчи.
Не варто.
Не йди.
Із генієм
Не смій
На “Ти”.
А лазурові звуки:
189
Прорости!
Якби ти міг,
Русинський мій народе,
Переродитись
(в добу злуки)
І дати світу
Себе пізнати
В силі духу,
Що в роді
Вищим є понад життя.
Якби знаття?
У часи негоди
Хто сам боротися уміє,
Той, певна річ,
Що захистить своє буття.
А на Говерлі
Ошатний паросток –
Геном
Маленької людини –
Понад плаї
Зоріє.
Без каяття.
Чудесна днино…
Я глухо млію.
Я – рутенське життя.
ТВОЯ МОВА
Німий горизонт, 190

Просякнутий болем,
Простягає обійми
До мене.
Над сонячним морем
Я неначе готова
Піти в небуття.
Та допоки горить
Світанкова свіча,
Поки нектар тече в тілі,
Боротися буду.
І знову мечем
Стану беззвучним,
Слова виттям,
Білою сіллю,
Прозорим литтям
Сімох огняних стовпів.
Бажаю собі повернути
Кращу прийдешність,
Підтвердити сутність свою,
Максимально
Зіллявшись з уявою.
Інертність,
Знання – щось нехитро набуте,
А образ – то було і буде,
Бо вже поза часом
Можливої суті.
Я ж тільки дзвін
191
Розхитаний вітру рукою,
Я сірий полин
Великого плідного поля.
Жива кров, що у слові.
Та що то я?
Хто йде,
Навіщо?
До мене сила
Найвища вийшла.
Тамую подих,
Серце б’ється,
А хочеться злетіти.
Не вдається.
Знімаю шолом,
Сідаю поруч,
І чую звуки
Зі сторін, що обіч.
Малого правда.
Вона неначе
Дим зловіщий.
Іде.
Партократія.
Карпатія.
Країна крайня.
Україна.
Яблунево-бузковий цвіт.
Безмежжя світ.
Я – крапка, що над «і»,
Індивід, 192
А скромного простір.
Руснацька гостя.
Твоя
Рука.
Руно, руна.
Душа пуста,
Як висохлий колодязь.
Упевнена,
Що сенсом
Зла
Для захисту
Добра
Оберти
Планує простір.
А либонь,
Не варто…
Сіяти в пустелі зерна –
Все одно,
Що кидати
Коштовний харч свині.
Я в потемку рахую
Кості.
Поникла бузинна
Душа.
Обнова
На офіційному горищі.
Всі німі.
193
Я міць,
Я днище,
Твоя
Мова.
За мить вже стану тим,
Ким стати неможливо.
А мливо старих пісень
Залишиться позаду.
Такий то Божий задум.
Вище, вище, вище.
То Новий сон,
То свіжий вітер
Нові слова полоще.
ТАЄМНИЦЯ ЛАЗУРОВОЇ ТИШІ
Рукоділля світів,
Що воює зі світом
Проектів.
Наші очі –
То наші життя,
Вчинку прожектори.
Аплікація долі
На долівку упала,
А я?
Палаючі ворота
На місяці шукала.
Спектри 194
Натури
Без вороття.
Лише
Пентакль – “Нога друїда”,
Заповнить суть аспектів.
Єдиний постріл у пітьму,
Одна заявка на вимогу.
Дійти, доповзти.
Пірнути у простір.
А там…
Старий москіт
Висмоктує
Кров,
Трансформуються кості.
У серці Янгола –
Два білі вістря.
Один наскрізь пронизує,
А інший – то я,
Таємниця схованого часу.
Ти мислиш
Темінь розпізнати,
Вона бажає
Сонце упіймати.
Вагома думка,
І та, і ця,
Щоб мудрістю зростати.
195
ДОРОГА ДО СЕБЕ
Дозріти до схилу.
Одні наповнюють оселі
Безсмертям,
А інші безсилі –
Три кроки
До смерті.
Хороми у будинку,
Житло в гнізді,
А я в собі.
У слові слава.
Бо що та мова,
То лиш земна забава.
Про неї ще не знають
Небеса.
Її малює осінь
За тисячні пороги.
У сотах мозку
Золотом прозорим.
Я на яснім дозорі.
Місячна
Земля
Гаптує сапфірні дороги.
Осіння просинь…
Політ крізь зорі,
Все в обнові,
І я. 196
Індигове небо
Малиновим дзвоном
Нагадує знову:
Вирує життя.
Щастя, коли в серці
Музика органом,
А почування
Танком душі поміж зірниць..
Ти у боргу перед
Його буттям,
Покірно падаєш ниць.
За те, що йдеш,
Допоки в серці пустка
Виросте у простір,
Достатній крилам
На політ,
Допоки намалює
Ніжний спокій
Бурхливу течію
Бажань
Амбітних літ.
На мілині вирує
Простір,
Що розпорошує
На попіл час,
Заглушує ходи,
Заглушує все,
197
Що поєднує нас.
В собі до себе рахую
Кроки.
Вдаряюся гулко
У тьмяні пороги
Сапфірних прикрас…
Не можу
Мовчати до глухо обернених
Спин.
Крізь неба синь,
Вдаряючи сокирою
В обломки темені,
Шукаю долю
У долині Парнасу,
Єднаю небо і траву.
Землю у землю,
Світло у світло,
Темінь у темінь.
І вже наяву
У прорізі часу
Сію дзбанок пшона
У сніги межичасся.
Я жду!
Натхнення сила
У злото-синіх вібраціях,
А простір – у небі,
Крила
Торкаються веселкової вдачі.
Іммортилізм – 198
Сигналізація
Цифрових рухів.
Там безкінечність
Взялася вогнем,
Там світло дня,
І я за днем.
Озеро у відсвіту сонця.
Сонце пожадливо
Влилося в стоки
Землі.
Впотужнилась вода.
Зелені очі в ополонці,
У них немає тіні.
Зодчий
Таїнної сині
Малює повільно.
Я – вільна.
199
Зміст
Мозолисте
Тіло
Через пишні долини
У Вічність,
У невмирущість
Тікає
Зоряний час 4
Нічні сентенці 10
Один 11
Лелечий край 13
Відбитки сонця 21
Сонця дзвін 23
Ратище 24
Оркестр усміхнених облич 26
Момент істини 28
Різьба по простору 30
Зникоме розцвітання 32
Перетворююча сила 35
Неприкаяний 38
Нива творіння 41
Світозар 44
Тотем 46
Сім солодощів неба 48
Гра в задзеркалля 51
Торговиця 53 200
Земля радіє 55
Одинак 57
На краю цвітінь 58
Від безголосся спопелінь

Відміткою зроблю
Часи покосів
Невинна кров на олтарі 64

Що насолоджує буття? 69
Земля стогне 71
Покорена Києвом 73
Човнярі 76
Маленький гріх 78
Самотність 82
Молода душа 85
Крізь пам’ять 89
Таїна кам’яної троянди 90
Розпечене каміння 92
Сад немеркнучих видінь 96
Між днем і ніччю 97
Місяць 99
Заворожена 101
Сюїта прощання 102
Розіп’ялись весни 103
Мовчи! 104
Криваві сутінки 107
Таїна 108
Флейта срібнострунна 109
Перед камінними дверима 110
Життю 112
Відпускаю тінь 114
201
Душе моя! 116
День ніч поборов 117
В долонях білого листа 120
За снами 123
Зраджую 124
Печаль твоїх уст 126
Рубінові думи 128
В об’єктиві – дракон 130
Доторк спікера снів 131
Обриси неба 132
Пробудження 133
Покрови дня у ніч Покрови 135
Мотив настрою 137
Покора і покаяння 139
Тріада весни 140
Між двох вогнів 141
Планета розсвітання 144
Зоря 146
Сім див 147
Свобода духу 149
Цілунок ночі 152
Українське слово 154
Сіль 157
Поет і муза 158
Агнець долі 160
Інтенсивність 162
Диск прилистку 164
Допоки в серці пустка

Зросте у простір,
Достатній крилам
На політ
202
Мій час на крилах метелика 167
Геном людини 169
Ім’я Завтра 172
Хто душу піднімає у вишини 173
Глаголиця - насущний хліб 174
Велич кришталю 177
Поезія думаючого слова (Укр-а-ї-НА!) 178
Біла вежа часу 181
Я. Я. Я. Ластівка східного дня 183
Істина 185
Довжина 187
Сонячний Птах 189
Абсорбція мислення 190
Казуальність і логіка 192
Ідеал 193
П’ята година 195
Твоя мова 197
Таємниця лазурової тиші 201
Дорога до себе 203
203

Верстка ПРОРОСТИ КРІЗЬ КАМІННЯ

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Верстка ПРОРОСТИ КРІЗЬ КАМІННЯ

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Прорости крізь каміння

Там сотні свіч.

Під небом голубим,

ОРКЕСТР УСМІХНЕНИХ ОБЛИЧ

Творити, жити хочу.

Біла папороть снів.

СІМ СОЛОДОЩІВ НЕБА

ВІД БЕЗГОЛОССЯ СПОПЕЛІНЬ

НЕВИННА КРОВ НА ОЛТАРІ

Філіп стояв на лобнім місці,

ТАЇНА КАМ’ЯНОЇ ТРОЯНДИ

САД НЕМЕРКНУЧИХ ВИДІНЬ

Бурштином плакала сосна,

МІЖ ДНЕМ І НІЧЧЮ

Рука заціпеніло ручку

Тепер вже пізно –

Укрита бісером твоя природа.

Сіре небо ридає,

Антонич – флейта срібнострунна,

ПЕРЕД КАМІННИМИ ДВЕРИМА

О, сяйво дня вогнисте,

ДЕНЬ НІЧ ПОБОРОВ

В ДОЛОНЯХ БІЛОГО ЛИСТА

Час намотує жили,

Напевне, так і треба.

ПЕЧАЛЬ ТВОЇХ УСТ

123 РУБІНОВІ ДУМИ

ДОТОРК СПІКЕРА СНІВ

Морозний вечір до одвірка

ПОКРОВИ ДНЯ У НІЧ ПОКРОВИ

За обрій сонечко сідає,

За гори віддалилася зима.

МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

Грудка вогню палала...

Лежу я просто неба,

ДОПОКИ В СЕРЦІ ПУСТКА

МІЙ ЧАС НА КРИЛАХ МЕТЕЛИКА

161 Мозолить папір крапка.

Вічність зіллялася в одно.

ГЛАГОЛИЦЯ – НАСУЩНИЙ ХЛІБ

Два стилети в одних руках:

БІЛА ВЕЖА ЧАСУ

Я. Я. Я. ЛАСТІВКА СХІДНОГО ДНЯ

Кий, Щек, Хорив

Німий горизонт, 190

Прорости крізь каміння

Від безголосся спопелінь

Невинна кров на олтарі 64

Допоки в серці пустка

You might also like