«Тарасова ніч» Де поділися?

Згоріло
А чи затопило
На розпутті кобзар сидить Синє море твої гори,
Та на кобзі грає;
Високі могили?
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає. Мовчать гори, грає море,
Грає кобзар, виспівує, Могили сумують,
Вимовля словами, А над дітьми козацькими
Як москалі, орда, ляхи Поганці панують.
Бились з козаками; Грай же, море, мовчіть, гори!
Як збиралась громадонька Гуляй, буйний, полем!
В неділеньку вранці;
Плачте, діти козацькії, —
Як ховали козаченька
В зеленім байраці. Така ваша доля!
Грає кобзар, виспівує — Обізвавсь Тарас Трясило
Аж лихо сміється... Віру рятовати,
"Була колись гетьманщина, Обізвався, орел сизий,
Та вже не вернеться. Та й дав ляхам знати!
Було колись — панували, Обізвався пан Трясило:
Та більше не будем!
"А годі журиться!
Тії слави козацької
Повік не забудем! А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!"
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля; Вже не три дні, не три ночі
Зажурилась Україна — Б'ється пан Трясило.
Така її доля! Од Лимана до Трубайла
Зажурилась, заплакала,
Трупом поле крилось.
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує... Ізнемігся козаченько,
Козачество гине; Тяжко зажурився,
Гине слава, батьківщина; А поганий Конецпольський
Немає де дітись; Дуже звеселився;
Виростають нехрещені Зібрав шляхту всю докупи
Козацькії діти; Та й ну частовати.
Кохаються невінчані;
Без попа ховають; Зібрав Тарас козаченьків —
Запродана жидам віра, Поради прохати:
В церкву не пускають! "Отамани товариші,
Як та галич поле крив, Брати мої, діти!
Ляхи, уніати Дайте мені порадоньку,
Налітають, — нема кому Що будем робити?
Порадоньки дати.
Бенкетують вражі ляхи —
Обізвався Наливайко —
Наше безголов'я".
Не стало Кравчини!
"Нехай собі бенкетують,
Обізвавсь козак Павлюга
Нехай на здоров'я!
За нею полинув!
Нехай, кляті, бенкетують,
Обізвавсь Тарас Трясило
Поки сонце зайде,
Гіркими сльозами:
А ніч-мати дасть пораду, —
"Бідна моя Україно,
Козак ляха знайде".
Стоптана ляхами!"
Україно, Україно!
Лягло сонце за горою,
Серце моє, ненько!
Зірки засіяли,
Як згадаю твою долю,
А козаки, як та хмара,
Заплаче серденько!
Ляхів обступали.
Де поділось козачество,
Як став місяць серед неба,
Червоні жупани?
Ревнула гармата;
Де поділась доля-воля,
Прокинулись ляшки-панки —
Бунчуки6, гетьмани?
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні крюки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі, —
Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
З гада та й заплаче!"
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —

З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
"Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую".

[6 листопада 1838, С.-Петербург]