1.

Зміни в житті українців під імперською владою

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської
імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії
були величезними територіальними об’єднаннями, що складалися з центру та підвладних
територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної

піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне
чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво,
найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на
реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу
імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і
релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до
імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії.

Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова
служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії
стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві
попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не
захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань
повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх
багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними
розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні
відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав
абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що
українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними,
визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки,
російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною
частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали
«малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок
розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже
неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського
народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх
сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови
стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

2. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони
сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету.
Для нього були притаманні такі риси:

· населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була
водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке
належало захищати від зазіхань сусідів;

· розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів
реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала
найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося
славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався
пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися
від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере
початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого,
потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром
малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за
свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

· особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом

віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити
спокійно на власній землі.

Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників

колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством
відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської
ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея –
Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився
я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над
усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Наддніпрянської
України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене
не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища
спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав
процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав
малоросійського дворянства.