Київський національний лінгвістичний університет

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з Історії України

Виконала: студентка 1 курсу

Факультету германської філології

Групи МЛнім 09-19

Алімова Султаніє Абкерімівна

Київ-2020
 1. Розвиток освіти і науки на українських землях у першій половині ХІХ ст.

Перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. За часів
Гетьманщини одна школа припадала в середньому на 700–800 жителів. Утримувалися вони коштом місцевого
населення. Під імперською владою школи масово закривалися, бо селяни-кріпаки зовсім зубожіли, а уряд ними не
опікувався. З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися
такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно
закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів»
і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей «купців,
ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом
нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових
школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.
Особливий характер мала система освіти на Правобережжі. Остерігаючись невдоволення шляхти, імперський уряд не
втручався в діяльність тамтешніх польських шкіл. Освітою українських селян поляки взагалі не цікавилися. Навчання
у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. Ситуація в краї змінилася після придушення польського
повстання 1831 р. Русифікація системи освіти стала складовою приведення Правобережжя у відповідність до інших
губерній імперії.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент
студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське
дворянство, а з 60-х рр.– українська молодь із різних соціальних верств. Створювані з дозволу російського уряду в
Наддніпрянщині середні та вищі навчальні заклади готували за його задумом кадри для поповнення імперської
адміністрації різного рівня. Можливість здобути освіту залежала від заможності людини, а тому вона була доступною
вихідцям із привілейованих станів. Українську мову використовувати у навчальних закладах було заборонено.
Зміни в системі освіти відбулися в період реформ Марії-Терезії. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову
початкову освіту для дітей 5–12 років. По деякім часі з’явився закон про введення нової шкільної системи. За ним
загальноосвітні навчальні заклади поділялися на:
· елементарні: у селах – парафіяльні однорічні, у селищах і містечках – тривіальні, або трикласні. Навчання у цих
школах мало вестися рідною «материнською» мовою;
· чотирикласні головні та нормальні школи створювались у великих містах;
· гімназії з двома роками навчання. Закінчення гімназії надавало можливість вступу до вищих навчальних
закладів – академій та університетів.
У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава
не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. Активізація польського руху спричинила
спроби полонізувати систему освіти Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р.
Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи
взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-
польських шкіл. У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де
навчання провадилося українською мовою.
Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в завжди багатій на таланти Україні з’явилося чимало вчених
світового рівня. Початок українського національного відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та
народної культури. Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць. Окрім свого значення як
підвалин українського націотворення, вони також стали поштовхом до подальших наукових досліджень.
Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне
товариство (1811–1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство
зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку,
сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Діяльність Філотехнічного товариства
зініціювала появу інших товариств. Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при
Харківському університеті (1812–1829 рр.). Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою
діяльність. Археологічні дослідження стали головним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку
старожитностей (1835–1845 рр.), створеного в Києві.
Найбільшою культурно-освітньою установою на західноукраїнських землях був заснований 1817 р. поляками
Оссолінеум (Народний заклад ім. Оссолінських). До його складу входили бібліотека, музей і друкарня. В Оссолінеумі
зберігалися численні архіви польських магнатів, колекції археологічних пам’яток, зброї, картин, скульптур тощо.
Містились у його зібраннях унікальні документи з історії України, зокрема архіви українських міст, оригінали
універсалів українських гетьманів та інші документи. Вивчаючи ці матеріали, історики дізнавалися про маловідомі
сторінки минулого України.
 2. Причини втрати суверенітету Гетьманщини і ліквідації української автономії.

Основна тенденція i логіка iсторичного процесу полягала в тому, що мiцнiюча Російська iмперiя на протязі
десятиліть поступово і неухильно обмежувала автономiю козацької України (Гетьманщини), аж поки остаточно не
ліквідувала залишки її державностi наприкiнцi ХVІІІ століття. Пiсля повстання І. Мазепи основне прагнення
російського царя Петра І полягало в тому, щоб помститися українцям i остаточно «прибрати Україну до рук». Як вже
повідомлялось, в спеціальному маніфесті вiн оголосив гетьмана «зрадником». За вказівкою царя московська церква
запопадливо підключилась до дискредитації Мазепи, забувши про велику меценатську допомогу, яку він на протязі всієї
своєї двадцятирічної діяльності надавав у розбудові та реставрації храмів. Ім’я гетьмана було піддано анафемi, яку
зараз в Константинополі не визнають, на майданах прилюдно спалювали його чучела. Втім цього виявилося замало –
імператор застосував воєнну силу, провів масові i жорстокі репресії проти українців. Столиця
Гетьманщини Батурин була вщент знищена, разом з козацькою залогою загинули всі мешканці - старики, жінки і діти
– всього 16 тис. людей, 900 прибічників Мазепи було закатовано в Лебедині. У 1709 р. була зруйнована Запорозька Січ
через те, що 6 тис. запорожців на чолі із своїм кошовим отаманом теж виступили проти Москви. Ще більше розв’язало
руки царю його перемога під Полтавою 27 червня 1709 р. Продовжувалися репресії, всього в цей бурхливий час було
закатовано 30 тис. прихильників Мазепи, трупи сплавлювали на плотах по річкам для залякування українського
населення. Було видано указ, згідно з яким підрозділи російської армії одержували право затримувати і знищувати будь-
яких представників вільного козацтва. Історик Н. Полонська-Василенко слушно наголошує, що перемога Петра І під
Полтавою стала насправді «великою катастрофою» для багатьох народів: українців, які зазнали багато лиха і утисків;
росіян, рабське пригнічення яких з утворенням імперії ще більше посилилось; європейців, які побачили в
абсолютистській і агресивній політиці Росії нову загрозу для свого існування. На початку ХVІІІ ст. продовжилось
подальше обмеження української влади. Так, з новим гетьманом Іваном Скоропадським, якого за вказівкою царя було
обрано на цю посаду у листопаді 1708 р., Петро І вже навіть не став укладати традиційної угоди. Положення козаків
погiршувалось тим, що за наказом царя вони змушені були брати участь у далекій Північній війні під командуванням
російських чи німецьких офіцерів, виконувати важкі роботи по зведенню на холодних болотах нової столиці імперії,
різних фортифікаційних споруд. Все це призводило до значних людських втрат, гинуло до 50-70% складу мобілізованих
українських загонів. 1721 р. цар офіційно перейменував Московію і проголосив її Російською імперією.
Централiзацiя полiтичної влади ще бiльше посилилась, царський уряд все більше втручався у внутрішні справи України,
козацьку артилерію було вивезено до Московії, а в нашому краї розмістилися царські війська, що утримувалися коштом
місцевого населення і стали для всіх серйозним небажаним тягарем. У 1722 р. Петро І видав спецiальний указ про
створення в Українi установи росiйського уряду — Малоросiйської колегiї, яка здійснювала всебічний контроль за
дiяльнiстю гетьмана і старшини, перебирала на себе багато функцій адміністративної, фінансової та судової влади.
Такого полiтичного удару і приниження І. У цей час козацька старшина призначила «наказним» гетьманом
(виконуючим обов’язки) полковника Павла Полуботка. Він був енергійною і патріотично налаштованою людиною.
Незважаючи на свiй тимчасовий статус, намагався протидіяти намiрам царя лiквiдувати українську автономiю, виступав
проти діяльності Малоросійської колегії, високих податків і навіть подав царю відповідну петицію. У наступні роки
продовжувала діяти заборона на обрання гетьмана і вся повнота влади в Україні була зосереджена в руках царських
чиновників з Малоросійської колегiї. Тимчасове відновлення гетьманського правління відбулося лише у 1727 р. з
приходом на російський престол Петра ІІ, якого називали «руйнівником дідових перетворень». Новим українським
гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734). Втім у виданих царським урядом
«Решительных пунктах» відбулося подальше обмеження прав козацького самоврядування. Москва офiцiйно не
визнавала Гетьманщину самостійним державним утворенням, українські органи влади фактично позбавлялись своїх
номiнальних функцiй і майже повнiстю пiдмiнялися росiйськими установами. Разом з тим, незважаючи на
цi обмеження, новий гетьман зумiв чимало зробити для своєї Вітчизни: він вiдновив своє право призначати старшину
та полковникiв, зменшив представництво росiян в адмiнiстрацiї та кiлькiсть росiйських полкiв в Українi, реорганізував
судову систему, утворив Нову Січ тощо.

У 1750 р. становище на Гетьманщині тимчасово поліпшується. Це було пов’язано з обранням гетьманом 22-
річного Кирила Розума (Розумовського). Нащадок козацького роду з Чернігівщини, молодий і по-європейські
освічений новий гетьман чимало зробив для розвитку України. Гетьманщина все більше перетворюється на державу
європейського типу, яка самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню полiтику, розпоряджається фінансами,
проводить судову реформу, модернізує козацьке військо, створює школи та університети, розвиває українську культуру
тощо. Наступного року було лiквiдовано козацьке самоврядування на Слобожанщинi, мiсцевих козакiв позбавили
прав i привiлеїв; 1775 р. ‒ вдруге і остаточно було зруйновано Запорозьку Сiч. Все це означало, що у 1764-1783 рр.
були остаточно ліквідовані всі залишки української державності, сама Україна перетворилася на колоніальну
провінцію Росiйської iмперiї, посилилось пригнічення української народу, руйнування його культури, проводилася
цілеспрямована і жорстка русифікація.
 3. Литовські князі не раз пропагували тезу: “Ми старини не рухаємо і новини не вводимо”. Чому ж українські
магнати, особливо з кінця ХІV ст. посилили спротив політиці Литви?

Проблематика Литовсько-польського періоду й досі викликає дискусії в колах науковців, адже це досить тривалий
період в українській історії, який суттєво вплинув на формування як українського етносу, так і на культурний розвиток
українського народу. Незважаючи на широкий спектр досліджень в названій галузі, залишається безліч відкритих
питань, які потребують глибокого вивчення. Тож розкриємо вже відомі та загальноприйняті історичні факти цього
періоду історії України.

Експансія Литви створила великий простір, захопивши половину території Київської Русі. Литовські князі здобули
ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу; наприклад, на
Поділлі місцеві отамани, старшини сільських громад, відразу ввійшли в приязні зв’язки з литовцями. Литовські
завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами: Литва своїми військовими силами
давала Україні забезпечення від орди, а це була найважливіша життєва справа українського народу – вийти з-під
татарського ярма. Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були
майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), глибоко перейняті старою українською культурою,
повні пошани до місцевих звичаїв та установ. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», - таке гасло вони часто
підіймали у своїх документах, залишаючи народові його господарські установи, правні форми і всякі локальні звички.
На перший погляд видавалося, що Литовська держава – це просто продовження давньої української державності.

В дійсності влада Литви внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від
Київської Русі тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку,
яка стала причиною занепаду Київської Русі : вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася цілою. Великий
князь мав майже необмежену владу – молодші князі не були його співрегентами, але тільки дорадниками і виконавцями
його волі. Характерною рисою устрою великого князівства був устрій, подібний до західноєвропейського.
Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові
обв’язки,- коли ж він занедбував свої завдання, великий князь міг землю в нього відібрати. Різні землі мали свою
самоуправу, але вона обмежувалася до господарських справ, судівництва, опіки над церквою і всяких дрібних місцевих
питань, а не підривала компетенції центральної влади.

Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що «новини не вводять»,
проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм
намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель
ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Вітовт. Тоді
князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир
Ольгердович, Федір Коріятович) , а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні
тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства «за непослух». Так
литовські великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державного життя .
Литовська держава не була державою українською.

Отже за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився їх гніт, литовських
феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені
руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки
від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Адигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського
населення, що не мирилося з набігами ординців, в третьому десятиріччі ХV ст.. зумів поширити свій вплив на південь
до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністера.

Виходячи з цього багато українських істориків, зокрема М. Грушевський, О. Єфименко, І. Крип’якевич, О. Русина,
В. Щербак вважають, що Литовська держава була безпосереднім продовженням української державності, а єдиною
відмінністю було те, що княжий престол та удільні землі належали не Рюриковичам, а Гедиміновичам. Така ілюзія
підсилюється тим, що ця держава мала назву Литовсько-Руське князівство, а офіційний титул литовського князя
розпочинався словами «Великий князь Литовський і Руський». Насправді ж литовські князі внесли значні зміни в
політичний устрій українських земель. Дедалі більше набирали силу тенденції централізму: на відміну від Київської
Русі, в Литовській державі вся влада була сконцентрована в руках великого литовського князя, який мав майже
необмежену владу, а удільні князі були лише виконавцями його волі. Литовсько-Руське князівство було типовою
феодальною поліетнічною литовсько-українсько-білоруською державою з елементами федеративного устрою і певною
автономією України та Білорусі.