§ 18. Розвиток культури України за часів Української Держави П.

Скоропадського
та Директорії УНР
1. Розвиток освіти за доби гетьманату П. Скоропадського.
Зверніть увагу
Незважаючи на важкий час, гетьманський уряд зрозумів, що без сприяння
розвитку науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й інші питання
державного будівництва.
За гетьмана продовжився процес українізації освіти. У вересні 1918 р.
Міністерство народної освіти видало наказ про національну «нижчу» початкову школу,
яким передбачався перехід на українські підручники та відповідну мову викладання. У
всіх середніх школах спеціальним законом було запроваджено обов’язкове вивчення
української мови і літератури, а також історії та географії України. Суттєвих змін зазнали
програми учительських семінарій, які наближали підготовку педагогічних кадрів до
потреб часу. Влітку 1918 р. для вчителів проводилися курси з українознавства. Уряд
виділив 380 іменних стипендій для незаможних учнів української національності, взяв на
утримання держави 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою міністра народної
освіти М. Василенка. На підвищення заробітної плати вчителям із Державної скарбниці
було виділено додаткові кошти.
Процес українізації освіти тривав, але відбувався більш помірковано. Із метою
уникнення незадоволення примусовою українізацією існуючих навчальних закладів,
поряд із російськими засновувалися нові українські гімназії. Так, на кінець 1918 р. із 836
діючих гімназій 150 були українськими. Із червня 1918 р. атестати про середню освіту
видавалися українською та російською мовами.
Чимало зусиль влада докладала для підготовки й видання нових україномовних
підручників для школи. На кінець 1918 р. у Києві Товариство шкільної освіти підготувало
й видало загальним тиражем у 2 млн 345 тис. примірників навчальних книг для шкіл.
Ними користувалися і через десять років після видання.
Гетьманський уряд опікувався також вища освіта. Спроба швидкої українізації
Київського університету Св. Володимира за часів УЦР успіху не мала. Тому будо
вирішено розпочати створювати нові університети з українською мовою викладання та
значною кількістю українознавчих дисциплін. Так, крім діючих університетів у Києві,
Харкові, Одесі було відкрито ще два — Київський та Кам’янець-Подільський державні
українські університети. Уряд усіляко підтримував існуючі вищі навчальні заклади і
надавав їм статус державних. Так, створений УЦР Український народний університет
реорганізували в Державний Український університет. За підтримки гетьманського уряду
були також утворені нові вищі навчальні інститути: архітектурний та клінічний в Києві,
політехнічний та сільськогосподарський — в Одесі. Уряд розробив нову систему оплати
праці викладацько-професорського складу у вищих навчальних закладах та встановив
стипендії для студентів.
За доби гетьманату в Україні створили Єврейський народний університет —
перший вищий єврейський навчальний заклад на території колишньої Російської імперії.
У Катеринославі в цей період було відкрито приватний російський університет. У ньому
діяли дві кафедри, що викладали українською мовою.

Документи розповідають
Витяги з наказу міністра народної освіти О. Василенка «Про утворення
національної нижчої початкової школи»
…У той час, коли наша держава творить культурно-національні цінності
(одкриває Українські державні університети, академії, гімназії і т. п.) і напружує всі
духовні й матеріальні сили, щоб дати українському народові рідну національну школу,
коли не можна допустити ні одного кутка без української школи, нижча початкова школа
для українського народу мусить обов’язково як слід підготовитись до навчання на
українській мові і забезпечити себе підручниками і вчителями в першу чергу…
Тому Міністерство освіти пропонує всім губерніальним і повітовим земським і
міським управам у контакті з губерніальними і повітовими комісарами освіти негайно
приступити до з’ясування стану шкіл з цього боку, щоб з наступного 1918—1919
шкільного року, навчання в школах для українського люду велося українською мовою у
всіх групах нижчої початкової школи на всім просторі України.
Запитання до документа
Чому, на вашу думку, гетьманський уряд вважав нижчу початкову школу
пріоритетною ланкою у творенні культурно-національних цінностей?

2. Створення Української Академії наук. Розвиток науки. Мистецьке

життя.
Зверніть увагу
Гетьманський уряд заснував Українську Академію наук (УАН), про що раніше
мріяли покоління діячів української культури й науки. Значну підготовчу роботу по
створенню академії провів міністр народної освіти М. Василенко, залучивши до цієї
справи видатного вченого В. Вернадського.
14 листопада П. Скоропадський затвердив закон про створення Української
Академії наук як державної установи, підпорядкованої верховній владі. На академію
покладалися функції поширення й поглиблення наукових знань. У ній було три відділи:
історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук. До першого
затвердженого гетьманом списку з 12 перших українських академіків увійшли Д. Багалій,
А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М.
Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський та О.
Левицький. Надалі академіки повинні були обиратися таємним голосуванням. Першим
президентом УАН став В. Вернадський.
Незважаючи на складну ситуацію, уряд знайшов можливість надати необхідне
фінансування академії. Асигнування виділялися на різноманітні дослідницькі програми й
перспективні напрямки наукового пошуку. До складу Української академії наук увійшли
не лише науково-дослідницькі установи, а й Національна бібліотека, Ботанічний сад,
Астрономічна обсерваторія, музеї, видавництва тощо.
Академія мала режим максимального сприяння, отримавши статус самоврядної
юридичної організації, а також право заснування нових наукових закладів, отримання
літератури та наукового обладнання з-за кордону, надання ступеня доктора наук,
проведення наукових форумів тощо.
Уряд гетьмана постійно турбувався про розвиток вітчизняної науки й намагався
творити сприятливі умови для її розвитку. Так, засновану Центральною Радою
Педагогічну академію реорганізували на Українську науково-педагогічну академію,
відчутно зміцнивши її кадровий потенціал й базу. У цей період були засновані
Національний архів України, Український історичний музей, Національна галерея
мистецтв. До фондів Національної бібліотеки України надходило багато унікальних
стародруків, що дозволило зберегти їх у ці буремні роки.
За гетьманату П. Скоропадського відбулося пожвавлення мистецького життя, що
сприяло розквіту національних закладів культури в цю добу.
У складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено спеціальне
Головне управління мистецтва і національної культури. Уряд виділяв значні кошти на
збереження пам’яток старовини, проведення археологічних досліджень, підтримку
творчих колективів і окремих майстрів. Так, лише у вересні 1918 р. на заходи з охорони
історичних пам’яток було надано 600 тис. карбованців.
Турбота про історико-культурну спадщину України проявилася в підтримці
музейної справи. Держава взяла на утримання всі 36 музеїв, заснованих до революції в
Україні.
Гетьман також особисто опікувався творчими колективами. Так, у травні уряд
гетьмана виділив кошти товариству «Національний театр», створеному трупою М.
Садовського, «Молодому театру» Леся Курбаса та Музично-драматичній школі ім. М.
Лисенка. У серпні було засновано Державний драматичний театр, до якого увійшли
найпопулярніші тогочасні російські та українські актори й режисери. У жовтні на базі
Національного зразкового театру за рішенням уряду почав діяти Державний народний
театр під керівництвом П. Саксаганського.
За підтримки Міністерства народної освіти і мистецтва було засновано Другий
Український національний хор, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича і Державний
симфонічний оркестр ім. М. Лисенка. Плідною також була діяльність Київської, Одеської
та Харківської консерваторій.
На добу гетьманату припадає справжній злет творчості українських композиторів
М. Вериківського, Г. Верьовки, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, П. Демуцького.
Продовжувала працювати створена за доби УЦР Українська академія мистецтв під
керівництвом відомого митця-графіка Г. Нарбута. Саме він у період гетьманату розробляв
ескізи державних паперів, грамот і листівок.
У 1918 р. у Києві виникло перше об’єднання українських символістів «Біла
студія». До нього увійшли поети Я. Савченко, О. Слісаренко, П. Савченко, М. Семенко, В.
Кобилянський і П. Тичина, діячі театру Лесь Курбас та М. Терещенко й художник А.
Петрицький. Ця група видала «Літературно-критичний альманах», де були опубліковані
твори її учасників й теоретичні статті. На початку 1919 р. виникло нове об’єднання
«Музагет», яке видавало однойменний журнал, де публікувалися українські символісти.
Поет М. Семенко залишався лідером українського футуризму. У 1919—1921 рр. у
Києві діяло створене ним футуристичне об’єднання «Фламінго». У 1918 р. М. Семенко
видав у Києві збірки творів «П’єро задається», «П’єро кохає» та «Дев’ять поем»,
написаних у стилі футуризму. У 1919 р. М. Семенко проголосив новий стиль —
«революційний футуризм» й оприлюднив твори написані ним — «ревфутпоеми», «Тов.
Сонце» та «Дві поезофільми».
У 1918 р. у Києві почав виходити журнал «Книгар», навколо якого згуртувалася
група літераторів, які називали себе неокласиками. Революція, на думку прибічників
цього напряму, відкрила можливість поєднати в літературній творчості кращі українські
традиції з надбаннями світової культури. Вони називали себе естетами, категорично
відкидаючи прояви народництва й романтизму в літературі. На відміну від символістів і
футуристів, вони не турбувалися про своє організаційне оформлення і не робили ніяких
програмових заяв. Проте постаті тих, хто приєднався до неокласиків, робили їх помітними
в тогочасному літературному процесі.
 До неокласиків належали М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт
(псевдонім Юрій Клен), М. Рильський.
У цей період розвивається й кінематограф. Влітку 1918 р. у Києві на основі
кінематографічної секції було засновано компанію «Українфільм» — першу українську
державну організацію у галузі кіно. У той самий час гетьманський уряд оприлюднив
спеціальне розпорядження про українізацію кіноіндустрії. «Українфільм» став головним
організатором прокату і виробництва українських фільмів. У його планах була постановка
фільмів «Брехня», «Чорна пантера» за творами В. Винниченка, історичних стрічок
«Кармелюк», «Чорна рада». Для зйомок цих фільмів було взято в оренду павільйони
найбільшої у той час київської кіностудії «Светотень». Однак через брак плівки й зміну
влади роботу було припинено.

Документи розповідають
Із доповіді Міністра народної освіти М. Василенка на Раді міністрів про
заснування Української академії наук
Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не
самісінькими науковими інтересами. Із цим пов’язуються міркування величезної
національної та державно-економічної ваги… Викликають академію до життя, з одного
боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого
— необхідність невидно підняти виробливість та трудову міць українського народу та й
використати в як найвищій мірі виробливі сили.
Запитання до документа
1. Яку мету створення Української академії наук визначав М. Василенко? 2.
Висловіть свою думку про значення заснування академії для української державності.

Постать в історії
Володимир Вернадський (1863—1945) — учений-природознавець і мислитель,
основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, учення про
наукознавство, біосферу й ноосферу. Організатор і перший президент Української
академії наук (1918—1921 рр.), Державного радієвого інституту (1922 р.), Лабораторії
живої речовини (1927 р., нині Інституту геохімії й аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського
Російської АН), Комісії з вивчення важкої води (1934 р.), Міжнародної комісії з
визначення віку порід радіоактивними методами (1937 р.), Метеоритного комітету та
Комісії по ізотопах (1938 р.) та багато інших. Доктор мінералогії і геогнозії (1897 р.),
професор (1898 р.), академік Петербурзької академії наук (1909 р., від 1917 р. —
Російської АН), академік УАН (із 1918 р.), лауреат Сталінської премії 1-го ступеня (1943
р.).
Праці В. Вернадського відіграли важливу роль у становленні сучасної наукової
картини світу. Особливо значним є його внесок у розробку цілісного вчення про біосферу
та її еволюцію в ноосферу — нову, вищу стадію біосфери, пов’язану з виникненням і
розвитком у ній людства, яке починає здійснювати визначальний вплив на хід процесів в
охопленій його діяльністю сфері Землі.

3. Церковно-релігійне життя.
Зверніть увагу
Прийшовши до влади, П. Скоропадський уже в «Законі про тимчасовий устрій»
заявив про чільне місце у житті суспільства православної церкви, але водночас обіцяв, що
«всі, не належні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі
мешканці на території України користуються… свобідним відправленням їх віри і
богослужіння по обряду оної».
Для підтримання відносин з усіма церквами, що діяли в цей час на території
Української Держави, було створено Міністерство віросповідань. Спеціальне
законодавство регулювало різні сторони релігійного життя й відносин між державними та
церковними установами.
Держава надавала підтримку православній церкві й гарантувала вшанування її
головних свят. Духовенство звільнялося від військової служби, церковні організації
отримували статус юридичних осіб, їхні посади прирівнювалися до державної служби. За
давньою традицією церковні метричні книги прирівнювалися до актів цивільного стану
(реєстрація народження, шлюбу, смерті тощо). Церковні школи отримали ті самі права,
що й державні заклади освіти. Православна церква визнавалася суверенною в вирішенні
всіх питань свого внутрішнього життя.
Міністерство віросповідань доручило розробити програми викладання Закону
Божого в усіх державних школах. Одночасно із цим у Міністерстві народної освіти
створили комісію, яка на конкурсній основі розглядала начальні програми й підручники з
викладання Закону Божого та історії церкви в навчальних закладах.
Міністерство віросповідань активно вирішувало нагальні проблеми в діяльності
Київської духовної академії. Воно розробило новий статут академії, положення якого,
зокрема, передбачали поєднання автономії внутрішнього життя з адміністративною
залежністю від Міністерства сповідань і канонічною — від київського митрополита.
Також відповідно до нього запроваджувалися обов’язкові курси історії України,
української мови, літератури й права та історії української церкви. Держава надала
православній церкві фінансову підтримку на суму 11 млн крб.
Сприяючи розвитку православної церкви, гетьманський уряд сподівався на її
підтримку держави у відповідь. Зокрема, очікувалося, що керівництво Російської
православної церкви підтримає ідею про автокефалію українського православ’я в Україні.
Проте, коли в ставленні до гетьмана як помазаника Божого й до його держави більшість
керівництва православної церкви продемонструвала лояльність, то спроби українізації
церкви та надання їй автокефального статусу вона не сприйняла.
Саме в такій ситуації в червні 1918 р. відкрилася друга сесія Всеукраїнського
православного Собору, проведення якої наполегливо домагалися члени Всеукраїнської
православної церковної ради. Сесія виявила проросійську орієнтацію переважної частини
єпископів. У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про
вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію Української православної церкви
(УЦП).
У жовтні 1918 р. почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. На ній перед
делегатами виступив міністр віросповідань О. Лотоцький, який сформулював бачення
владою уряду щодо статусу становища Української православної церкви: «Основна засада
Української центральної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути й
самостійна церква. Ніякий уряд… не може погодитись на те, щоб осередок церковної
влади перебував в іншій державі. Українська церква має бути автокефальною під
головуванням київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними
церквами. Автокефалія Української церкви — не лише церковна, а й національна
необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації…».
Однак подальший розвиток подій не дозволив здійснити це. До того ж незабаром
з’явилася «Федеративна грамота» гетьмана, яка кардинально змінювала політичний курс
Української держави. Відчувши наближення змін, делегати Собору майже одностайно
висловилися проти автокефалії Української церкви. Таким чином, і за гетьмана П.
Скоропадського ідею надання автокефалії УПЦ реалізовано не було.

4. Культурний процес за доби Директорії УНР.

Документи розповідають
Уривок зі спогадів В. Винниченка про часи Директорії
Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх
сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски… Не
розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в
руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації… Вона
не бачила навіть того, що самі обивателі-українці, з усім їхнім найщирішим бажанням
мати українську владу, стогнали і корчились від цього безглуздого режиму.
Запитання до документа
1. Яку оцінку дав В. Винниченко розпорядженню Директорії про зміну вивісок?
2. На яких негативних наслідках цього акту він наголошував?

5. Становище православної церкви за часів Директорії УНР.

Зверніть увагу
Визнання Російською православною церквою автономного статусу українського
православ’я мало що змінило. Проросійськи налаштоване духовенство протидіяло будь-
яким спробам відокремлення Української церкви від РПЦ. До того ж серед керівників
Директорії УНР не було єдності в поглядах на роль релігії і церкви в суспільстві та на
політику держави проти них. Соціалісти, насамперед В. Винниченко, були проти участі
церкви в процесі державотворення. Голова Директорії взагалі пропонував ліквідувати
Міністерство віросповідань і передати його функції Міністерству освіти. Ті, хто з ним не
погоджувалися — С. Петлюра, О. Андрієвський, В. Чехівський, С. Шелухін — узяли
ініціативу на себе. За їхнім наполяганням Тимчасовим комісаром Міністерства
віросповідань було призначено колишнього міністра культів гетьманського уряду О.
Лотоцького.
Уже в перші дні приходу до влади Директорія продемонструвала своє принципове
ставлення щодо противників української державності. Переслідувань зазнали всі, хто
виявив свої антиукраїнські настрої, зокрема й представників духовенства. Ще до прибуття
Директорії в Київ вояки під керівництвом Є. Коновальця заарештували митрополита
Київського й Галицького Антонія та архієпископа Євлогія, які під час антигетьманського
повстання закликали віруючих і духовенство стояти за гетьмана. Арешт двох
православних ієрархів дав привід деяким політичним і церковним діячам розпочати
кампанію проти політики Директорії. Її наслідком стала висунута в лютому 1919 р.
ультимативна вимога командування французьких експедиційних військ звільнити
митрополита Антонія та архієпископа Євлогія. Водночас Міністерство віросповідань
намагалося припинити невиправдані репресії проти духовенства.
У січні 1919 р. Міністерство віросповідань перейменували на Міністерство
культів. Міністр культів І. Липа став послідовно впроваджувати українізацію свого
відомства та вимагати цього від духовенства, зобов’язуючи його вести всі записи та
видавати свої друковані органи державною мовою. За часів Директорії православна
церква продовжувала отримувати матеріальну підтримку, як це було раніше, за часів
гетьмана П. Скоропадського.
Те, чого не вдалося досягти священикам — прихильникам автокефалії, своїм
рішенням зробив уряд Директорії. 1 січня 1919 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила
Закон «Про Верховну Владу в Українській автокефальній православній миротворчій
церкві». За ним проголошувалася автокефалія УПЦ, її незалежність від Московської
патріархії і зазначалося, що верховна церковна влада в Україні належить Всеукраїнському
церковному Собору. Поточні церковні справи має вирішувати Український Синод,
обраний Собором і затверджений урядом. До часу скликання Собору членів Синоду
призначав уряд. Відповідно до закону, УАПЦ утримувалася за рахунок Державної
скарбниці. Таким чином, закон від 1 січня 1919 р. не відокремлював церкву від держави, а,
навпаки, посилював залежність УАПЦ від неї. При цьому держава залишала за собою
всеосяжний контроль за діяльністю церковних органів.
Незважаючи на невідповідність церковній традиції процесу переведення УПЦ до
автокефалії, Директорія намагалася її втілити в життя. Та у зв’язку з наступом
більшовиків та евакуацією з Києва вона не змогла здійснити плани щодо організації
церковного управління на місцях і призначення українських єпископів. Вирішальним для
здобуття УПЦ статусу автокефальної мало стати рішення Вселенського
(константинопольського) патріарха. Проте схвалення автокефалії УПЦ від
Константинопольського патріархату Директорія отримати не змогла.
Діяльність міністерства культів не обмежувалася бажанням отримати
автокефалію УПЦ. У вересні за ініціативою І. Огієнка було створено Комісію у справах
перекладу Святого Письма. У жовтні 1920 р. в «Записках» Кам’янець-Подільського
університету було видано книгу «Новий Завіт. Діяння святих Апостолів» українською
мовою.
Міністерство культів фінансувало православні та римо-католицькі середні
духовні школи. У липні 1920 р. Директорія прийняла закон про перетворення хлоп’ячих
духовних шкіл та перших чотирьох класів духовних семінарій на загальноосвітні, так
звані братські школи, й переведення їх під управління Міністерства освіти. Під час
перебування урядових установ УНР у Кам’янці місцевий університет став духовним,
науковим і навчальним центром, який одночасно сприяв здобуттю автокефалії УПЦ та
розвитку освіти в Україні.