Юрій Кругляк

ТРИ БРАТИ
Потріскався степ, як на дубі
кора, — Це думка хороша! —
Земля знемагає у спразі*... погодився Щек.
Спинились три вершники біля Хорив на те вимовив гучно:
Дніпра, — Зі схилів оцих від ворожих
Три брати, три витязі-князі. пащек
Було б відбиватися зручно!...
Попереду Кий. Він найстарший
з братів, Порадились браття... І старший
А Щек середульший літами, мудрець
А третього витязя звали Хорив, З братами зійшов на вершину,
Найменший він був між Десницю* підняв і про той
братами. рішенець
Повідав князівській дружині.
До рідного краю князі привели
Дружину з тяжкого походу... Тут вийшов з ватаги
Припавши до берега, вої пили дружинників дід,
Цілющу дніпровськую воду. Вклонився і Києві каже:
— Не раз ти дружину водив у
А Кий із коня вороненького зліз, похід
Окинув околиці зором: На військо загарбницьке* враже.
Ліворуч — дрімучий
незайманий ліс, Ти — старший з братів,
Праворуч — байраки і гори... найвідважніший ти,
Дружина тебе поважає,
— Місцина хороша! почувся І місто, що буде отут, наректи
басок На честь твою, Киє, бажає...
І лунко відбився на схилі.
Лиш чутно було, як об жовтий Кий зняв з голови шанобливо
пісок шолом
Сполохано билися хвилі. І тричі вклонився до стану:
— Чолом вам, дружинники
— Послухайте, браття! — вірні! Чолом!
продовжував Кий Доземний уклін за пошану*...
І сходив все вище і вище. —
А що, як отут нам, де берег Як вулик улітку, гули вояки,
стрімкий, Завзято руками махали.
Нове збудувать городище?
1
 А в небі, мов птиці, літали Пошани народної вияв...
шапки... Коли ж городище звели на
— На Києву честь! — всі Дніпрі,
гукали. Воно і назвалося — Київ.

— На Києву!... — лунко
відбивсь на горі

1. Якій історичній події присвячений вірш-легенда?

2. Чому саме на цьому місці вирішив Кий збудувати нове місто? Як про це сказано у вірші?
3. Як автор пояснює виникнення назви міста? У яких рядках?
4. Розглянь зображення пам’ятного знака на честь заснування Києва. До яких рядків вірша він
міг би бути ілюстрацією?
________________________
*спрАга – жажда
*деснИця – рука
*загАрбницький – захватнический
*пошАна – почет, уважение

УКРАЇНСЬКИЙ БАЙКАР
Леонід Іванович Глібов – відомий український байкар.
Народився він у чарівному краї – на Полтавщині. Змалку кохався
в природі, любив квіти та рослини. Його навіть нарекли за це
жартома «квітковий король».
Леонід Глібов був надзвичайно скромною людиною. Його
товариші по службі навіть не здогадувалися, що він пише байки, в
яких висміює хвальків, нероб, хапуг тощо, складає вірші про
красу рідної природи.
Леонід Іванович надзвичайно любив дітей і написав для них понад 50
віршованих творів: загадок, жартівливих пісень, віршів.

КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ
Байка
У степу, в траві пахучій,
коник, вдатний молодець,
і веселий, і співучий,
і проворний стрибунець
чи в пшениченьку, чи в жито,
досхочу* розкошував
Леонід Глібов
і цілісінькеє літо,
не вгаваючи*, співав.
Розгулявся на всі боки,
все байдуже, все дарма…
коли гульк! – аж в степ широкий
суне злючая зима.
2
 Коник плаче, серце мліє, – Як же в світі не радіти?
кинувсь він до Мурав’я: Все кругом тебе цвіте, –
– Дядьку, он зима біліє! каже коник, – пташки, квіти,
От тепер же згину я! любе літечко на те.
Чуєш – в лісі ворон кряче, Скочиш на траву шовкову –
вітри буйнії гудуть? все співав би та співав. –
Порятуй, порадь, земляче, На таку веселу мову
як це лихо перебуть! Муравей йому сказав:
– Опізнився, небораче, – – Проспівав ти літо боже, –
одказав земляк йому, – вдача* вже твоя така, –
хто кохав життя ледаче, а тепер танцюй, небоже,
непереливки тому. на морозі гопака!
________________
* досхочУ – вдоволь
* не вгавАючи – не переставая
* вдАча – характер

1. Яким був Коник? Що він любив над усе?

2. Чому так злякався Коник зими?
3. Яким був Муравей? Як ти гадаєш, чому він не допоміг Коникові?
4. Подумай, кого мав на увазі байкар, описуючи Коника і Мурав’я?

Леся Українка… Народилася вона більш як сто

років тому.
Синьоока, білява дівчинка з душею гордою і
ніжною, серцем лагідним і чистим, характером
сильним, волею незламною. Свій перший вірш вона
написала, коли їй було стільки, скільки зараз вам, – 9
років. І підписала його так: «Леся з України». З того часу її стали звати Лесею
Українкою.
Життя Лесі Українки склалося нелегко. В одинадцять років до неї підкралася
страшна хвороба – туберкульоз кісток. Дівчина невимовно страждала, але мужньо
боролася з хворобою.
Пізніше вона писала:
«Я була малою горда,
Щоб не плакать, я сміялась».
Хвороба не зламала мужньої дівчини. Вона самостійно навчалася, вивчила більш
як десять іноземних мов, чудово грала на фортепіано, написала багато творів.
Ніжно любила вона дітей. Для них писала вірші, казки, оповідання.

3
 Леся Українка
ЛЕЛІЯ
І
У невеликій кімнаті лежить у ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить,
дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною*: хустина не
зовсім заслонила вікно, збоку трохи видно шибку й видко, як падає смужка*
блакитного світла аж додолу.
– Павлусю, куди ти дивишся? – питає мама хлопчика, бо то мама сиділа й
гляділа свого слабого синка.
– Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона? – сказав хлопчик.
– То місяць так світить, Павлусю,то світло. Не дивись, Павлусю, краще засни, –
ти ж слабенький, тобі треба заснути.
– Мамочко, я не буду спати, краще ти мені казочку розкажи про тих маленьких
діточок, що живуть у квітках, вони звуться ельфи; ти казала, що в кожній квітці живе
маленький ельф або ельфа, що вони щоночі виходять з квіток і грають, танцюють,
співають. Мамо, а яка найстарша ельфа? Ти ж казала, що у них є цариця. Яка вона?
– Вона, Павлусю, зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лелії в світі. В якій
квітці ельф живе, то так і зветься, як та квітка.
– Мамочко, голубочко, – почав просити Павлусь, – розкажи мені що-небудь про
тих ельфів, я так люблю, як ти про них розказуєш.
– Ні, Павлусю, вже пізно ті казки казати, нехай-но завтра вдень, а то тепер тобі
спати пора.
Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вікна. Він усе
думав про мамині казки: «Яка-то шкода, що мама не схотіла казати мені казки. А яка
та Лелія? Чи така маленька, як усі ельфи?» Павлусь дивився на смужку і все думав,
думав, довго так …
І от здалося йому, що смужка та затремтіла, почала темніти, мовби хто заслонив
її тінню. Павлусь підвівся трохи, глянув, – коли бачить, аж проти нього стоїть якась
дівчинка малесенька. Дивиться на ту дівчинку, а вона така гарнесенька: очиці ясні,
кучері довгі, сріблясті, сама в білій, прозорій шаті*, на голівці малесенька золота
коронка, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться різними
барвами*, немов тая веселка*. В рученятах у дівчинки довге стебло, квітка білої лелії,
і пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дівчинку і зараз якось пізнав, що це
цариця Лелія, – а він же так хотів її побачити.
– Ти Лелія? – спитав він у дівчинки.
– Так, я Лелія. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти
радий?
* хустИна – платок * смУжка – полоска
4
 * шАта – наряд * весЕлка – радуга
* бАрва – цвет, краска
– Радий, дуже радий! – покликнув Павлусь і простяг до неї обидві руки.
– Може ти хочеш зо мною куди полетіти? – спитала у Павлуся Лелія.
– Як же я полечу? Хіба в мене є такі крила, як у тебе? – сказав Павлусь. – Я не
вмію літати.
– Ну то я тебе візьму на руки.
– Ти… ти ж така маленька, а я більший від тебе, я тяжкий.
– То нічого, – сказала Лелія і знов усміхнулась, потім торкнула Павлуся квіткою
своєю, і раптом Павлусь почув, як він сам зробився квіткою, тільки не лелією, а
рожевим маком.
– Понесу ж тебе он у той панський садок, що то на горі: там ростуть мої сестри,
молодші лелії; може, вони нам що цікавого* розкажуть.
Лелія стала просто у квітнику, а там же то тих лелій білих – сила. Тихо-тихо так
стоять і не хитаються.
– Ото сплять, – гукнула на них Лелія. Вона торкнула їх своєю квіткою. Усі лелії
захиталися і заговорили, з кожної квітки виглянуло біленьке личко ельфика.
– Ой, не красне наше життя, не красне, – життя наше нещасне. Скільки в садочку
стояли, щастя-долі не знали… Темненької ночі, ми до сну охочі, головоньки схилимо
біленькі, – де не візьметься панство вельможне, заможне, паничі й панянки
молоденькі. Веселі, співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі…
Замокли бідні лелії і низько посхиляли свої білі головоньки.
Коли се вийшла молода панна, убрана в хорошу білу сукню*. Вона сіла на
ґанку* і якось неохоче дивилася на той садок.
– Мені тут все обридло: і сей садок, і сей дім, і квітки. Все у нас таке нецікаве, от
хоч би й сі квітки. Вже білі лелії можна знайти у кожному навіть холопському садку.
А пахнуть як, аж в голові морочиться, жодної делікатності нема в тих квітках.
Лелії так стало шкода своїх погордованих сестриць. Вона пройшла стиха біля
всіх лелій, журливо* дивлячись на них, коло крайнього кущика вона спинилась.
– А де ж моя сестра наймолодша? – спитала, показуючи на порожнє місце скраю.
На відповідь лелії знову забриніли:
– Немає сестриці, немає, – в іншому садочку процвітає. Віддала сестрицю наша
панна: випросила дівчина Мар’яна, за щиру свою роботу влітку, випросила
щонайменшу квітку. Немає сестриці, немає, – в іншому садочку процвітає.
– Треба буде її відвідати, як там вона в іншому садочку мається, – мовила Лелія і
хотіла ще щось розпитати, але Павлусь попросив летіти далі.
– Ну, то полинемо у велике місто, там, може, щось веселіше побачимо.
________________________
* цікАвий – интересный
* сУкня – платье
* ґАнок – крыльцо
5
 * журлИво – печально

ІІ
Лелія знялась вгору, в одну мить Павлусь побачив велике місто, широкі вулиці,
блискуче світло, розкішні крамниці*, а на вулицях, – що того люду!
Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, там в освіченому вікні стояло
багато квітів. Хороші то були квіти! Яких тільки там не було, – всякі були, які лише є
на світі! Були навіть такі, яких ніде не буває.
Павлусь аж руками сплеснув.
– Ох, які ж красні квітки! Я таких ще й не бачив. Куди леліям, що там у саду!
Леліє, поговори з ними, нехай вони тобі що-небудь розкажуть.
– Ні, Павлусю, вони нічого не розкажуть, вони не можуть говорити, бо неживі.
– Неживі? Як же вони виросли такі гарні, коли неживі? А чому ельфи не сидять
у них?
– Ельфи, серденько, не сидять ніколи в таких квітках, бо ці квітки несправжні*,
вони зроблені, через те не пахнуть і листя мають грубе, а ми не любимо таких квітів і
сидіти в них не хочемо, хоч би як майстерно зроблені.
– То вони зроблені? – якось невесело мовив Павлусь. – Ой Леліє, неси мене
звідси, я не хочу тут бути.
Лелія полинула швидко-швидко. Вона тихо спускається додолу* біля якоїсь
маленької, низенької, похилої хатинки.
А, се ж хатина знайомої дівчини Мар’яни, – Павлусь зараз пізнав. Се ж його
рідне село, а дівчина – їх сусідка. Павлусь не раз у неї бував. Он і грядочка з квітами –
така малесенька, а чого там тільки нема – і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, й
канупер, і м’ята кучерява, ще й повної ружі кущик невеличкий, та все те барвінком
хрещатим обплетено. Посередині росте біла лелія. Видко, що господиня за лелією
дбає*, – обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелія ж то
розцвілася, – напрочуд!
– Здорова, люба сестрице, Леліє-царице, – забриніла* вона, вгледівши їх, – де ти
літала, де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?
– Видала, видала і про тебе розпитала.
– Як же вони маються, мої сестриці, мої любі жалібниці? Чи згадують про сестру
молоденьку, про лелію біленьку?
– Згадують, згадують, щодня плачуть по тобі.
– Нехай же не плачуть, нехай не ридають, тільки нехай добрим словом
спогадають. Я ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Що мені в дівчини краще,
ніж у княгині, мені в цій квітниці краще, ніж цариці, – красую, пишаю, лишенька не
знаю! Моя люба Мар’яночка краща мені, як сестричка, – як на неї подивлюся, мов до
______________
* крамнИця – магазин * неспрАвжній – ненастоящий

6
 * додОлу – на землю * бринІти – звенеть
* дбАти – заботиться
сонечка, всміхнуся. А дівчинонька Мар’яна щовечора і щорана мене підливає,
поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господиня* з хати виходить. Вийде,
моє серце, ухопить відерце, біжить до криниці, набере водиці, щоби було чим
поливати квіточки в квітниці. Як нас поливає, то кожного ранку співає веснянку:
А в тому саду чисто, метено,
ще й хрещатим барвіночком дрібно плетено.
Бринить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко,
що співа раненько, так співати не здолає! Пісня до роботи додає охоти, а Мар’яні
вдень не до гуляння, – на роботі з ранку до смеркання. На чужому полі ніжки
натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола,
бур’яном колючим руки наколола. Стала приступать їй до серця досада… Глянула на
мене: «Ти ж моя відрада! Ой ти ж моя мила, лелієчка біла, як же ти цвітеш пишно, як я
подивлюся, так мені з тебе втішно! Я ж тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила,
на свою долю посадила, – рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була моя доленька
щасна».
Так співала, розповідала молоденька лелія, а цариця Лелія слухала та всміхалася
радісно. Приступила вона до сестри, торкнула своєю квіткою, що мала в руках, і
промовила:
– Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була доля щасна!
Раптом та молоденька лелія виросла висока-висока, квітки на ній дивно
розцвілися і спалахнули світлом сріблясто-рожевим, на листі засвітилася діамантова
роса і різними барвами замиготіла, заграла і зникла. Павлусь глянув, аж він у своїй
кімнатці, лежить у ліжку.
– Леліє! – скрикнув він. – Я ще не хочу додому, я хочу знов у той садочок, неси
мене!
– Ні, любий, – мовила, – нехай іншим разом, на сей раз досить. Он вже день.
Прощай, будь здоров!
Лелія торкнула квіткою, потім нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і
зникла. Павлусь простяг до неї руки, хотів голосно гукнути і… прокинувся.
_______________
* господИня – хозяйка
1. Розкажи, як ставилася до лелій панночка, а як – Мар’яна. Підтверджуй свою думку
уривками з казки.
2. Знайди у тексті опис Лелії. Спробуй описати хлопчика Павлуся, коли він став квіткою
маку.

7
 Перед вами портрет Івана Яковича Франка.
Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи
холодні очі, енергійно зачерчена борода. Рудувате волосся
непокірливо пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений,
тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить – вас
здивує. Вам стане тепло і ясно од його очей, а його мова
здається вам не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і
сипле іскри.
Під сільською стріхою, в хаті коваля Якова, народився Іван Франко. Сільська
дитина росла серед природи. Мале хлоп’ятко по цілих днях бігало по полю, поміж
високих лопухів, понад гірською річечкою з високими берегами. І все, що воно
бачило, здавалось йому таким прекрасним, чудним і незрозумілим. Чому сонце таке
маленьке, коли казали, що воно велике? Чи в небі вирізана така маленька дірка і
через те не видно цілого сонця? Чим люди бачать і чим вони чують? Йому здається,
що все те чоловік робить ротом. Дитина скрізь додивляється, над усім думає. Бігає по
полю, пасе гуси – і думає.
Коли Іванові минуло 6 років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє село.
Тяжка там була наука! Все там було чудне, незвичайне, якісь таблички з гачками та
закарлючками. Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха та бив по плечах.
Проте незвичайно здатна дитина навчилась у сільській школі читати й писати по-
українськи, по-польськи і по-німецьки.
Перші спроби писати – віршем і прозою, відносяться ще до тих часів, коли
Франко був у гімназії. Скінчивши гімназію, молодий Франко поїхав до Львівського
університету.
Важким і складним було подальше життя Івана Франка. Зазнав він і арештів, і
еміграції. Став академіком, відомим у всьому світі письменником.
Чимало творів написав Іван Якович для дітей. Серед них добре відомі народні в
обробці Івана Франка казки «Ріпка», «Лисиця та Журавель», а також ті, які ти ще
прочитаєш. Це і «Коли ще звірі говорили», «Заєць та Їжак», «Фарбований Лис» та
багато-багато інших казок, оповідань, поем.
1. Розкажи, хто такий Іван Франко. Яким він був у дитинстві? Де і як навчався?
2. Які казки написав Іван Франко?

8
 Іван Франко
ЗАЄЦЬ І ВЕДМІДЬ
І
Був собі в одному лісі дужий* та лютий* Ведмідь. Піде було по лісі й душить та
роздирає все, що потрапить*: одного з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма
__________________
*дУжий – сильный *лЮтий – злой *потрАпити – попасть
життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім було багато, та проте страх напав на
всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило
так господарюватиме*. Радили* раду і присудили звірі так. Вислали до Ведмедя
посланців і звеліли йому сказати:
— Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас
знущаєшся*? Одного з’їси, а десятьох зі злості роздереш
і покинеш? Адже так за рік то й душі живої в лісі не
стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в
своєму барлозі*, а ми тобі будемо щодня* присилати
одного з нас, щоби ти його з’їв.
Вислухав це Ведмідь та й каже:
— Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного
дня обдурите, то я вас усіх пороздираю.
Від того дня почали звірі день у день посилати
Ведмедеві одного з-поміж себе на обід. Почали кидати
жереб: кому випаде, той мусить іти до Ведмедя і датися
йому з’їсти.
Одного дня випало йти Зайцеві. Перелякався* бідний Заєць, та що було робити?
І не заперечував, тільки випросив собі годинку* часу, щоб з жінкою й діточками
попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки
попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце з полудня звернуло.
Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Йде бідолаха до Ведмежого барлогу. Та
не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай,
тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде, нога поза ногу, та все рясні сльози втирає, та
зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця* кам’яна,
оцямрована, а внизу вода глибоко. Став Заєць над цямриною*, заглядає вниз, а в
нього сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді своє обличчя, став
придивлятися уважно і враз повеселів, аж підскочив з радості. В його голові
блиснула щаслива думка*, як би йому й самому від смерті врятуватися* і всіх звірів
позбавити від цього лютого та безумного Ведмедя. І вже не плачучи й не зітхаючи, а
щодуху біжачи, він поспішив до Ведмежого барлогу.

9
 Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своєму барлозі та ждав, коли звірі
пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг
нікого діждатися. Голод почав йому докучати,
й разом з голодом почала злість підступати під
серце.
_________________
*господарювАти – хозяйничать
*рАдити – советовать
*знущАтися – издеваться
*барліг – берлога
*щоднЯ – ежедневно
*перелякАтися – испугаться
*годИна – час
*кринИця – колодец *дУмка – мысль
*цямрИна – сруб *врятувАтися – спастись
— Що ж це значить! — ревів Ведмідь.— Що вони собі думають? Чи забули про
мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті
звірі! Коли мені за хвилину* не прийде від них страва*, то клянуся, що завтра чуть
світ вирушу ігдо лісу й повидушую все, що в нім є живого, й одного хвоста не лишу!
Та минала хвилина за хвилиною, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір
уже Ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості. В такім настрої застав
його Заєць.

ІІ
— Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Що я через тебе, такого комара,
повинен цілий день голодувати? — закричав на нього Ведмідь.
Затремтів* Заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та за хвилину
отямився і, ставши на задні лапки перед Ведмедем, промовив як міг найчемніше:
— Вельможний пане! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірі не
винні. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, вибрали для тебе нас
чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині
добрий обід.
— Ну і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де останні* троє?— запитав
Ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода*,— промовив Заєць.— Гадаючи, що в
лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли враз із
укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Ведмідь та й до нас.
«Стійте!» — кричить. Ми стали.
«Куди йдете?» Ми розповіли по правді.

10
 «Го, го! — крикнув він. — Нічого з того не буде. Це мій ліс, і я не дозволю, щоб
ви своїм м’ясом годували* якогось приблуду. Ви мої, і я беру вас собі на обід».
Почали ми проситися, благати*, почали говорити, що нині твої іменини, що
дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, та де тобі, й слухати не
хоче.
«Я тут пан! — кричить. — І я один маю на вас право, і ніхто мені тут не сміє
заперечувати*».
____________________
*хвилИна – минута *пригОда – приключение
*стрАва – блюдо *годувАти – кормить
*затремтІти – задрожать *благАти – умолять
*остАнні – последние *заперЕчувати – возражать

І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч
мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний Ведмедю, сам поміркуй, чи ми винні
в тому, що ти сьогодні голодував, і що тобі далі робити.
Почувши це оповідання, Ведмідь всю злість обернув на того нового суперника,
що так несподівано став йому на дорозі.
— Це що за якийсь волоцюга непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він,
дряпаючи землю пазурами. — Гей, Зайче, зараз* веди мене до нього, я його розірву
на дрібні* шматочки*!
— Вельможний пане,— мовив Заєць,— це дуже могутній пан, страшний такий...
— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього,
побачимо, хто буде дужчий.
— Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку...
— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би
він сховався* на вершок найвищої сосни.
 Провів Заєць Ведмедя до криниці та й каже:
— Вельможний пане! Велика твоя сила! Дивись, твій ворог, як тільки побачив,
що ти наближаєшся, зараз утік і сховався у своєму замку.
— Де він? Де він? — кричав Ведмідь, оглядаючись навколо* й не бачачи нічого.
— Іди й заглянь ось сюди! — мовив Заєць і підвів Ведмедя до криниці. Став
Ведмідь над цямриною, глянув униз, аж там і справді Ведмідь.
— Бачиш свого ворога, — мовив Заєць,— як виглядає із свого укріплення?
— Я не я буду, коли його звідти не дістану! — мовив Ведмідь і як ревне на все
Ведмеже горло вниз у криницю. А з криниці як відіб’ється* його голос, ще удвоє
сильніше, мов з величезної труби.
— А так! — скрикнув Ведмідь. — Ти мені ще загрожуєш? Чекай* же, я тобі
покажу!
Та й з цим словом Ведмідь бабах у криницю та там і втопився.

11
 А Заєць стояв біля цямрини і дивився, поки звірячий ворог зовсім не потоне, а
тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким то способом примудрився він
позбутися Ведмедя і визволити їх усіх від тяжкого нещастя. Чи треба вам казати, яка
радість запанувала у всьому лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок*.
1. Прочитай казку. Чи сподобалась вона тобі? Чим саме?
2. Як Зайцеві вдалося перемогти Ведмедя?
3. Як можна охарактеризувати Зайця, а як – Ведмедя?
4. Поділи казку на частини, добери заголовки.
5. Перекажи казку за частинами.
___________________
*зАраз – сейчас
*дрібнИй – мелкий
*шматОк – кусок
*сховАтися – спрятаться
*навкОло – вокруг
*відбивАтися – тут: отзываться
*чекАти – ждать
*вчИнок – поступок

12
 Дніпрова Чайка
КОЗА-ДЕРЕЗА
Дійові особи:
Коза-дереза, Лисичка-сестричка, Зайчик-лапанчик,
Рак-неборак, Вовчик-братик, Ведмідь-товстолап.
Дія відбувається в лісі, коло лисиччиної нори під дубом.
Х о р. У Києві на базарі Д і д. Козю моя люба!
Дядьки козу продавали, Козю моя мила!
А дід козу полюбив, Чи пила ти,
Аж три копи заплатив. А чи їла?
Поклав кізоньку на віз К о з а. Ой я, діду, дідусеньку,
Та й додому привіз. Не пила й не їла,
«Гляди, бабо, кози, Бо ота лиха личина
Що купив на торзі». Мене не гляділа!
Баба козу шанувала, Х о р. Гм! Гм!
Пасла добре, напувала, Розсердився старий дід
А коза навісна На козу брехливу,
Ще й жалітися пішла… Узяв ніж, прив’язав
Д і д. Козю моя люба! Дерезу до хліву.
Козю моя мила! Черкнув дід по козі,
Чи пила ти, Та ніж уломився.
А чи їла? Зосталася коза жива,
К о з а. Ой я, діду, не пила, А бік облупився.
Я голодна була. Ой пішов старий дід
Бігла я через гребельку Ножика шукати, –
Та випила водиці Коза – скік! Коза – смик!
крапельку, Та й ну утікати!
Ой бігла через місточок Видно ліс: посередині дуб; праворуч дуба
Та вхопила кленовий лисиччина нора; ліворуч стежка; трава, бур’ян
у лісі, квіточки. Лисичка ходить з віником,
листочок.
обмітає навкруги, чепурить свою хату.
Тільки пила,
Л и с и ч к а. Я лисичка, я
Тільки їла.
сестричка,
Х о р. Розсердився старий дід,
Не сиджу без діла;
Свою бабу убив,
Я гусяток пасла,
А козу-дерезу
Полювать ходила.
Сам на пашу повів.
А тепера у неділю
Не впізнала коза
Треба відпочити,
Старенького діда,
Свою хатку
Як прибігла додомоньку,
гарнесенько
Сидить дід обіда.
Треба прикрасити.
13
 А щоб краща, а щоб Бідна моя головонько!
краща (Утікає в ліс.)
Була моя хатка, К о з а (вискочила з нори,
Піти треба у гайочок пританцьовує):
Квіточок нарвати. Я коза-дереза
Кладе віника й біжить веселенько в ліс по Хитра та лукава,
квіти. З другої доріжки вискакує коза, Я лисицю дурну
перелякана, облуплена, озирається на всі боки.
Добре налякала!
К о з а Ой боже мій, боже, Ховається в нору. Тим часом лисичка
(плаче): Що маю робити, вертається з лісу й зустрічається із зайчиком.
Як нажене старий дід, З а й к о. Добрий вечір, лисонько,
Буде знов лупити! Куди йдеш?
Куди ж мені бідній, Скажи мені правдоньку
Куди заховатись? Де живеш?
Бо так сором людям Л и с и ч к а. Отут живу у хатоньці
Добрим показатись. Край води,
(Зауважила лисиччину нору, радіє.) А туди, зайчику,
А тепер я нікого не Не ходи!
боюсь, З а й к о. Ой чом, та чому, та
Я в цю норку чому?
схоронюсь, схоронюсь! Л и с и ч к а (вказує з острахом на
Ховається в лисиччину нору, товчеться й нору): Бо мене вже саму
тупоче. Тим часом лисичка надбігла з квітами
Із власної хати,
з лісу й чує, що хтось товчеться в її хатці.
Сором і казати,
Л и с и ч к а (схитра питає):
Вигнав звір якийсь
Ой хто, хто
лихий.
В лисиччиній норці?
З а й к о (перехоплює, біжить до
Ой хто, хто
нори, цікаво водить вушками):
Прийшов сюди в гості?
Скажи ж, лисонько,
К о з а (тупотить у норі ногами,
який?
стукотить рогами):
Ой хто, хто в
Я коза-дереза,
лисиччиній хаті?
Півбока луплена,
Хто смів лиску
За три копи куплена,
З хати виганяти?
Тупу-тупу ногами,
К о з а (з нори): Я коза-дереза,
Сколю тебе рогами,
Півбока луплена,
Ніжками затопчу,
За три копи куплена,
Хвостиком замету,
Тупу-тупу ногами,
Тут тобі й смерть!
Сколю тебе рогами,
Л и с и ч к а.Ой лишенько, ой
Ніжками затопчу,
горенько!
14
 Хвостиком замету, В о в к (клацає зубами і кричить у
Тут тобі й смерть! нору): Ой хто, хто
Вискакує з нори. Зайко зі страху стає на В лисиччиній хаті?
лапки, а далі в тривозі кричить: «Ой, ой, ой!» – Той буде добре
і втікає.
Мої зуби знати!
К о з а (пританцьовує, а далі
К о з а (з нори, страхаючись):
ховається):
Я коза-дереза,
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Півбока луплена,
У лісі щось виє, коза ховається, лисичка
теж. Виходить вовк. За три копи куплена,
В о в к. Ой я сірий вовчок Тупу-тупу ногами,
По степах гуляю Сколю тебе рогами,
Та на тих овечок Ніжками затопчу,
Пильно поглядаю. Хвостиком замету,
А яка з них дурна, Тут тобі й смерть!
Не слухає чабана, В о в к (крутить головою):
Ту я зараз за чуприну Тут щось не до речі,
Та і покараю. Хоч голос овечий,
(Побачив лисичку.) Та вже надто дужий,
Чого ти, сеструню, Утікай, мій друже!
Утікають з лисичкою врозтіч: вовк
ридаєш,
ліворуч, лисичка ховається за дуба. Коза
Слізьми свою мордочку вискочила з нори, пританцьовує й співає
змиваєш? весело.
Л и с и ч к а (жалісливо): К о з а.Ось вам коза, ось вам коза,
Ой як мені не плакати, Хитра та лукава,
брате, І зайчика, і вовчика
Щось страшне залізло в Добре налякала!
хату! Ховається в нору. Чути тупотіння й
В о в к. Ти, сестричко, не журись, не тріскіт у лісі. З лісу чвалає поважно ведмідь,
журись, вуса лапою обтираючи.
Веселенько усміхнись, В е д м і д ь (погладжує себе по
усміхнись! боках):
Л и с и ч к а (засмучено): Ходив я, ходив по всіх пасіках,
Не всміхнуся, вовчику-брате: Весело там!
Прибігав тут зайчик Лічив щільники по всіх вуликах,
рятувати, Солодко – страх!
Сідає на колоді, тим часом з другого боку
Та злякався та й утік
вийшла лисичка, сідає й голосить.
куценький;
Л и с и ч к а (засмучено):
Куди ж тобі, вовче
Ох, горе, горе!
худенький!..
Нещаслива доле,
15
 Бідна ж моя голівонька, Цур йому пек!
Немає в мене дому! (Утікає задом в ліс.)
К о з а (з нори): Ме-ке-ке! Ме-ке- Щось здалека шелестить у лісі; лізе рак,
ке! чіпляючись за гілля, а далі вибравсь на
середину, зняв кліщі вгору.
В е д м і д ь (підійшов, підперся в
Р а к. Ой я рак-неборак,
боки, похитує головою):
Я не простий козак!
Чого це ти, свахо, ридаєш?
Через те на мені
Карі свої очі стираєш?
Не кирея, не сіряк.
Чого ти свій хвостик
(Вигукує.)
волочиш?
Я над раками пан,
І на свата глянути не хочеш?
Я болотний гетьман!
Л и с и ч к а (плачучи):
(Гордовито.)
Ой, як мені не плакати, свате,
Подивіться, люди
Щось страшне залізло в хату,
добрі,
Та ще мене, бідну, лякає,
Який пишний жупан!
Із своєї хати виганяє!
(Заздрівши лисичку, яка плаче під
В е д м і д ь. А ти, свахо, не
кущем.)
журись,
Чого це ти, тіточко, плачеш?
не журись,
За сльозами світа не бачиш?
Глянь на мене,
Л и с и ч к а.
подивись, подивись!
Як мені не плакати, небоже,
(Підходить до нори, розмахує
В моїй хаті сталося негоже:
лапами, гукає грізно.)
Поселилося страшне щось таке!
Ой хто, хто
Тупотить та кричить ме-ке-ке!
В лисиччиній хаті?
Р а к. А я того звіра добре знаю,
Отой буде добре
Коли хоч, то зараз ізлякаю!
Мої лапи знати!
Л и с и ч к а. Куди тобі, раче!
К о з а (з нори):
Були тут і кращі,
Я коза-дереза,
Та й ті не прогнали,
Півбока луплена,
Назад повтікали.
За три копи куплена,
Р а к. А я прожену!
Тупу-тупу ногами,
У лісі чути гомін. З лісу виходить усякий
Сколю тебе рогами, звір: миші, індики, пес, кішка, кабан, заєць,
Ніжками затопчу, вовк, ведмідь.
Хвостиком замету, З в і р я ч и й г у р т (грізно):
Тут тобі й смерть! Ходім, братця, воювати,
В е д м і д ь (посувається назад, Лисиченьку рятувати;
покручує головою): Нас орда тепер така,
Оце так! Оце так, що попав! Що ніхто нас не зляка.
Я такого не видав, не чував! Ми застукаєм ногами,
16
 Зацокочимо зубами; І тебе лиш ждемо,
Скрикнем страшно на ввесь ліс: А за шкоди тобі добре
Ану, звірю, покажись! Прочуханки дамо!
К о з а. А я таки не боюсь, не Рак запускає кліщі в нору й витягає
боюсь, звідти козу за бік; держить її, а звірі хапають її
хто за що.
Та з вас добре насміюсь!
В е д м і д ь (хапає козу спереду за
Я коза-дереза,
роги, коза пручається):
Півбока луплена,
Я ведмідь-товстолап,
За три копи куплена…
Я за голову хап!
Р а к (перебиває): А а я рак-
В о в к. А я сірий вовчок
неборак,
Візьму козу за бочок!
Я не простий козак!
К о з а (пручаючись):
Я над раками пан,
Ой не буду, простіть,
Я болотний гетьман!
Ой звірятка, одпустіть!
Посилав мене дід
Р а к. А я рак-неборак,
За тобою услід,
Як ущипну – буде знак!
А я тебе не здогнав,
К о з а. Ме-ке-ке! Ме-ке-ке!
Та на слід твій попав.
У с і. Годі, годі, не просись,
Гей, козо, не хвались,
Ходім краще в темний ліс,
Глянь-ко краще,
За всі шкоди-перешкоди
подивись,
Хоч тепера розплатись!
Нас тобі не злякати,
Усі кидаються й тягнуть козу в ліс на
Вилізай-бо швидше з розправу: хто за роги, хто за ноги, коза
хати! пручається, жалібно кричить: ме-ке-ке!
Ми всі тут стоїмо Завіса.

Благословенна най буде година,

І тая хата, і село,
Що Україні принесло
З великих найбільшого сина…
Тарасове дитинство
Йшло його дитинство своїм звичаєм. Тарас був
допитливим, здібним до навчання, любив малювати, співати,
мав вiльнi хвилини для спiлкування з природою. Дуже йому
хотілося вчитися. Сам собі шукав Тарас вчителя малювання.
Дуже любив він ходити до дiда Iвана, який розповідав йому
про козаків, їх славні перемоги. Пізніше розповіді діда
виразилися у віршах Шевченка. Вiдчував турботу i тепло сестри Катерини. I раптом
майже одночасно все обiрвалося. Катерина вийшла замiж і переїхала в інше село.
Дев’ятилiтнiй Тарас втратив тепло лагiдної нянi. Через пiвроку хлопця спiткало

17
перше в життi велике горе. Померла виснажена тяжкою працею його матуся.
Поховали Катерину Шевченко коло хати у вишневому садку.
Лишився батько Григорiй з п’ятьма сиротами. Мачуха Оксана Терещенко мала
своїх трьох дiтей. Вдачу мала сварливу i не замiнила матерi сиротам. Батько нiчим
зарадити не мiг.
Коли Тарасовi минуло одинадцять рокiв, батько помер. Вмираючи, вiн нiчого
не заповiдав середульшому синовi. Батько вважав, що Тарас не буде звичайним
чоловiком. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо.
Пророчими виявились батьковi слова. Тарас став видатною людиною.
Тарас Шевченко
Реве та стогне Дніпр широкий …
Реве та стогне ‌│Дніпр широкий,│
Сердитий вітер завива,│
Додолу* верби │ гне високі,│
Горами хвилі* підійма.║

І блідий місяць │ на ту пору│

Із хмари │ де-де* виглядав,│
Неначе човен* │ в синім морі,│
То виринав,│то потопав.║

Ще треті півні │ не співали,│

Ніхто │ ніде не гомонів,│
Сичі* в гаю* перекликались,│
Та ясен │ раз у раз скрипів. ║

________________
*додОлу – к земле
*хвИлі – волны
*де-де – кое-где
*чОвен – лодка
*сич – филин
*гай – роща

1. Прочитай вірш мовчки. Уяви собі картини, зображені на ньому.

2. Навчися виразно читати вірш, виконуючи такі поради:
а) виділи слова з логічним наголосом;
б) першу строфу читай суворо, голосно, енергійно, щоб слухачі уявили картину буряної ночі
на Дніпрі;
в) другу строфу читай повільніше, м’якше, тихіше, надаючи своєму голосу таємничості;
18
 г) третю строфу читай тихіше, поступово знижуючи тон до кінця вірша.
Тарас Шевченко
***
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась.
1. Про що згадує поет у неволі?
2. Знайди слова, вжиті в переносному значенні. Яку картину вони створюють у твоїй уяві?
Тарас Шевченко
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайвороночок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…
1. Як зображена весна у вірші? Що вона зробила?
Василь Скуратівський
БЕРЕЗЕНЬ
Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе сонечко голубить зір. На душі
від того весело й святково. Бабуся повитягали з-під припічка всілякі вузлики,
передивляються їх. Чого там тільки нема! Он наїжачилось насіння моркви,
плескатіють бубки огірків, крадькувато визирають темно-коричневі клубочки
бурякової розсади, дрібніють мачинки цибулі та щавлю...
— Бабусю, чого це ви так рано взялися за насіння? — запитую з подивом. — Ще
ж не вся земля розмерзлась.
— Воно-то так. Але ж незабаром земля стужавіє. Одразу скільки роботи
нагальної прибавиться: скопувати грядки, садити й сіяти. А перед тим як висівати
розсаду, треба вже знати, чи справно вона перезимувала, чи гарно проростатиме. Отож
заздалегідь і перевіряють, яка вона.

19
 — А як це зробити?
— Ось візьму з кожного вузлика по пучці розсади, замочу ЇЇ у воді. За тиждень-
другий вона мусить обов’язково набубнявіти. Та й час уже не такий ранній, як тобі
здається. Вісімнадцятого березня день почне переважувати ніч. А коли надійде теплий
Олексій, то, кажуть, розсаду в хаті посій.
— Коли ж Олексій наступає?
— Він завше дотримується одного числа — тридцятого березня. На теплого
Олекси пасічники вже мусять винести в сад вулики, щоб бджоли зробили обліт. А для
цього потрібне тепло. Тому й теплим його назвали.
Доки бабуся чаклують з насінням, я тим часом беруся за свою справу. Виймаю з
шухляди ручного свердлика і кілька залізних пасклинків. За зиму вони трохи
потемніли. Отож треба вичистити їх суконною ганчіркою, щоб свіженькі були і добре
стікав по них сік. Адже незабаром почнуть сокорушити берези. Тато вже й діжечку
наготував. Як тільки я наповню її соком, вони приправлять його сухими грушками-
дичками, смаженим ячменем та перетопленим з вощиною медом. Через два тижні
напій готовий.
Якби ви тільки знали, яка то смакота — настояний березовий сік. Вип’єш кухлик
барниці (так у нашому селі називають цей напій) — і на весь день вгамується спрага.
За роботою незчулися, як у хату дідусь зайшов.
— З Новим роком вас, добрі люди!
Я здивовано глянув на нього. З якої це нагоди?
— Ви, дідусю,— кажу, сміючись,— переплутали пори року? Весна ж надворі!
Він усміхнувся, але ні слова не сказав у одвіт. Натомість пішов до лави, сів біля
вікна. Потім зняв шапку, розстебнув усі ґудзики на кожушині:
— Вже, мабуть, прийшла пора ховати у скриню свитину. Бабуся лукаво
подивилися на спітніле дідусеве обличчя і мовили дотепом:
— «Казала баба: «Перебула січень і мічень, а на марець виставлю палець!» — та
й у березні замерзла». Що б хто не казав, а буває, чоловіче, март — за всі місяці варт.
— А я скажу по-іншому,— не вгаває дідусь,— березень уночі хоч і тріщить, зате
вдень плющить!
— З марта, Тарасе, тепла, як з мачухи добра. Березоль сам собі невірен — то
засміється, то заплаче...
— Воно-то так,— завагався дідусь, але зразу ж виправдав ся: — Тільки січень
хоч і лютує, а лютий бушує, проте в марці всяко буває — він на літо повертає. У
березні вже щука-риба може хвостом лід розбити.
— Вдень може і розіб’є, але вночі, дивися, й примерзне, бо в березні більше
снігу, ніж дощу!
— Еге-е,— хитрує дідусь,— від одного березневого дощу земля квітне. Бо коли
марець спочатку хмарний, а в середині болотний — хліб буде намолотний!

20
 Я тим часом складаю в шухлядку вичищені до блиску пасклинки та свердлика і
підходжу до дідуся.
— Скажіть, як правильно буде — березень, березіль чи март? — запитую у
нього, щоб продовжити розмову про походження місяців.
Дідусь бере мене за плечі і похитує головою.
— Ти ба, який хитрий,— здогадався одразу.— Гаразд, про це ми ще поговоримо.
Краще розтолкуй мені, чому ти засумнівався, коли я сьогодні привітав вас з Новим
роком? Певно, подумав, що пожартував старий... Так ось, хлопче, запам’ятай: наші
далекі пращури зустрічали Новий рік не в січні, а в березні.
Наші пращури-язичники були ревними прихильниками природних явищ. За
богів їм слугували місяць, сонце, блискавки, зірки... З глибокою шаною вони
ставилися до дерев. Найсвятішим вважався дуб.
Оскільки природа пробуджувалася весною, то і Новий рік мав починатися в
березні. Саме в цей час випадало ще й рівнодення — між 17 і 18 березня. До речі, 20
березня наступає також астрономічна весна.
До цієї дати жінки випікали "жайворонки" і "голубки" з тіста. Ними обдаровували
дітей. Тримаючи в долонях печиво, вони в обід вибігали на околицю села і
наспівували:
Пташок викликаю
З теплого краю:
— Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки,
Пасти корівоньки!
Подібний обряд, як ви пам’ятаєте, влаштовували і на Стрітення. Щоправда, тоді
«жайворонків» виносили лише в садки; у березні ж обрядовим печивом «закликали»
птах на всіх довколишніх луках та левадах.
Разом з дітьми виходили зустрічати весну й дорослі. Всі ставали в коло і дослухалися,
коли заспіває вівсянка. Саме ця птиця найпершою прилітала з вирію.
Якщо хтось чув її голос, то оповіщав присутніх: «Як звеселилася вівсянка —
кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь!»
Ще однією ознакою приходу весни був протяжний посвист байбака. Тільки-но
сонце зігрівало землю, він одразу ж вилазив зі своєї нірки, ставав на задні лапки і
починав свистіти.
По-різному називали на Україні перший місяць весни. Латинське слово «март»
вийшло з активного вжитку лише в минулому столітті. Його замінило сучасне —
«березень». Паралельно вживалися також назви «березоль» та «березіль».
Виникли вони з двох кореневих слів — «береза» і «зола». Саме під цю пору
селяни вирубували в лісах березові гаї. На звільнених площах сіяли зерно. Зрубані
дерева спалювали, щоб отримати золу, тобто попіл. З нього виготовляли скло.
Промисел цей називався гутівництвом, а заводи гутами.
21
 У деяких областях України були й інші назви. Серед них найвідоміші —
«сочень», «соковик», «новолітець», «полютий» (той, що йде на зміну лютому),
«марець»…

1. Прочитай текст, поділи його на частини й добери заголовки до кожної з них.

2. Що цікавого довідався малий Василько від дідуся? А від бабусі? А що цікавого
довідався(лась) ти?
3. Чим цікава мова бабусі й дідуся? Чому вона така багата на приказки?
4. Назви приказки, вжиті у тексті. Як у них відображено спостереження народу за
природою у березні?

За Василем Скуратівським
ЗУСТРІЧ ВЕСНИ
Село нараз ожило. То там, то тут чути голосні перегуки. Поодинці й парами
поспішають на леваду хлопці й дівчата, літні люди. Всі у святковому одязі, з
піднесеним настроєм. Ще таких масових веснянок за моєї пам’яті не було.
Посеред вигону, взявшись за руки, дівчата водили «Кривого танця». Він і
насправді відповідав своїй назві – петляв, звивався, наче крутий лісовий струмочок.
юнаки повільно ходили, наспівуючи розлогу мелодію:
А в кривого танця
Та не виведем кінця!
Треба його та виводити,
Лад та йому знаходити…
– Чому танок називається кривим? – питаюсь у дідуся. Він узяв мене за руку,
підвів ближче до гурту.
– Назва походить від того, – прошепотів на вухо, – що він і справді кривий. Бач
як поплутався, що й кінця не видно. Якщо вірити переказові, цей танець з’явився дуже
давно, коли на наші землі нападали татари. Батьки привчали дітей остерігатися
ворогів, заплутували свої сліди, аби по них чужинці не потрапили в село. Для цього і
був придуманий «Кривий танець». До речі, всі веснянки обов’язково починаються й
закінчуються саме цим танком.
Доки дідусь розповідав мені про «Кривий танець», той і закінчився. Далі йшла
«Подоляночка». Старші дівчата зробили велике коло. Всередині нього виникло ще
одне, але трохи менше. Його утворили середульші юнки.
– А де ваша подоляночка? – запитав хтось із дівчат.
– Ось вона! – почулося зусібіч.
Посеред кола справді з’явилася дівчинка. Вся вона була прикрашена квітами та
молодими вербовими галузками. Навіть важко впізнати, хто за подоляночку.
Вона привітно усміхнулася до присутніх і одразу ж присіла. Два кола почали
рухатися в протилежні сторони. Дівчата, котрі водили перше коло, заспівали:
22
 Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона стояла –
До землі припала.
Подоляночка підвела голову, протерла кулачками очі, як того і вимагали. Потім
встала, взялася руками в боки і почала пританцьовувати. Дівчата, що водили коло,
присіли.
Коли ж дівчинка закінчила танок, гурт знову заспівав:
Ой, весно, весно, днем красна,
Що ти нам, весно, принесла?
Подоляночка відповіла тоненьким голоском:
Принесла я вам літечко,
Щоб родилось житечко,
Ще й червонії квіточки,
Щоб квітчались дівочки,
Коробочку з веретінцями,
А скриньочку з червінцями…
Обидва кола знову оживились. Дівочий гурт заспівав жартівливої:
У довгої лози
Пасли хлопці кози,
А дівчата – козенята,
Та й померзли ноженята…
Не встигли ми перекинутися враженнями від побаченого, як хороводи розпалися
на кілька груп. Невеличкий гурт дівчат став поруч нас, і задзвеніла давня співаночка:
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, див, Ладо, сіяли, сіяли.
Хлопці, що стояли неподалік, відповіли:
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!
Дідусь знову нахилився до мене, упівголоса пояснив:
– Ось саме ця пісня, в якій мовиться про Ладо, найбільш давня. Їй, може, тисяча,
а той більше років.
Я поцікавився, звідки це відомо дідусеві.
– За кожним словом, – відповів він, – стоїть історія. Іноді досить одного слівця,
щоб дізнатися про вік пісні, де і коли вона створилася…
Згадка про Ладо, як я довідався, також має свою історію. Родовід слова
тягнеться з дохристиянського періоду. Саме тоді київський князь Володимир висвятив
у дніпрових водах перших християн. До цього вони поклонялися міфічним богам –
Ярилові, Дажбогові, Перунові…
Серед них була і Лада – богиня Сонця, злагоди, любові та достатку. Це – одна з
найдавніших міфологічних покровительок у східних та південних слов’ян.
…За танком «А ми просо сіяли…» пішли інші і не менш цікаві – «Льон»,
«Гречка», «Огірочки» …
23
 За різними забавками та іграми не помітили, як надійшов полудень. Після
останньої веснянки хлопці одразу винесли на довгій палиці зиму-опудало. Це була
сплетена з соломи велика лялька. Вона чимось нагадувала бабу-ягу. За допомогою
непомітних для нас рухів і діалогів опудало ворушилося, наче живе, просило
помилування: «Та я ж, – казало, – ще не встигла нарозкошуватися вволю…»
Але хлопці були непоступливими. Вони швидко підпали ляльку. Вогонь під
дружні оплески миттю «з’їдав зиму». Рештки від солом’яного опудала віднесли до
річки й кинули у воду. Швидка течія змила останні сліди зими.
– Навіщо хлопці спалили опудало?
Дідусь поклав ліву долоню на моє плече, а правою натискав на костура. Так
йому було легше йти.
– Солом’яна лялька, – відповів невдовзі, – то мовби зима. Ось її і спалюють, щоб
більше не поверталися заморозки. Бач, як усе довкола роззеленілося, зацвіло. Так наші
пращури зустрічали найкращу пору року – піснями, танцями, веселими забавами.
Зроду-віку молодь у квітні виходила на луки і святкувала відродження природи
веснянками. Цей обряд справляли по всіх селах України.
– Чому саме в квітні, можна було б і в травні святкувати?
– тому що цвітень-переплітень переплітає трохи зими, а трохи літа, – пояснив
дідусь. – Одне слово, це вже справжній весняний місяць, який особливо шанували
наші пращури. Тому й назв він прибрав чи не найбільше – «краснець», «лікавець»,
«снігогін», «дзюрчальник», «водолій», «березозарник». І в кожній такій назві свій
зміст, що відповідає вдачі другого місяця весни.
1. Прочитай текст. Про ти з нього довідався?
2. Яку найдавнішу пісню-гру виконували хлопці і дівчата?
3. Які назви одержав місяць-квітень? Поясни чому саме?

ВЕСНЯНКИ
ОЙ ВИХОДЬТЕ, ДІВЧАТА
Ой виходьте, дівчата, Будем весну стрічати
Та в сей вечір на вулицю Та віночки сплітати,
Весну красну стрічати, А віночки сплетемо,
Весну красну вітати. Хороводом підемо.
Павло Грабовський
ВЕСНЯНКА
Зійшли сніги, шумить вода, Веселе сонечко блищить,
Весною повіва, Проміння щедро ллє;
Земля квіточки викида, Гайок привітно шелестить,
Буяє травка молода, Неначе кличе пригостить,
Все мертве ожива. Струмочок виграє.
Іван Франко
24
 ГРІЄ СОНЕЧКО
Гріє сонечко!
Усміхається
Небо яснеє,
Дзвонить пісеньку
Жайвороночок,
Затонувши десь
В бездні-глубіні
Кришталевого океану…
1. Завчи одну з веснянок напам’ять.

А. Спориш
ЛЮБЛЮ ВЕСНУ!
Люблю весну таку веселу і квітучу,
Коли навколо все буяє і цвіте,
Коли дівчатка всі збігаються у купу,
І кожна свій віночок знов плете.
Бо навесні цвітуть не тільки квіти.
Душа у кожного по-новому цвіте.
І чи дорослі це, чи діти,
Всіх зігріває сонце золоте.

Спиридон Вангелі
ВЕСНА
Завила хуртовина і повалив сніг, ніби в середині зими. Замело дороги. Під
білими шапками сховалися будинки. Горобці під навісом сердилися:
– Ну що це таке? Знову зима! Адже не лютий надворі!
А Голуб сказав:
– Піду Весну шукати. Може, вона заблукала? А ви, горобці, беріться довбати у
хмарах дірочку, щоб сонце не задихнулося.
Проковтнув Голуб зернятко і вирушив у далеку путь. Три дні і три ночі шукав
він Весну, ночував, де доведеться, тремтів від холоду, але все летів і летів на південь.
А на четвертий день він раптом відчув, що хтось пестить його лапки. Гріє начебто. Чи
не Весна? І він опустився на берег річки.
– Це ти, Весно?
– Я, Голубчику.
– А що ти тут робиш?
– Ламаю лід, щоб Річку випустити. Зима її закритою тримала…
– А де твої птахи, Весно?
25
 – Шпаки – за першим пагорбом, ластівки – за третім, жайворонки ще далі.
– Приходь, Весно, і в село до Раду. Приходь, набридла нам Зима.
– Туди шлях і тримаю, Голубчику, – відповіла Весна і взялась знову лід ламати.
Полетів Голуб за пагорб, подивився на шпаків, потім за третій – до ластівок.
Підмовив птахів летіти мерщій у село до Раду. А коли повернулися вони до ріки – на
воді не було ні шматочка льоду, а на берегах розцвіли фіалки. Пішла Весна на північ, в
село до Раду… Полетіли птахи слідом за Весною, наздогнали її біля самого села.
Сонце вирвалося з полону хмар і зігрівало тепер землю теплим світлом.
– Ось вона, Весна! Я привів її! – воркотав Голуб, кружляючи над селом. А ягня,
яке щойно народилося, дриґало хвостиком. Воно ж бо думало, що у світі завжди
Весна.
3. Прочитай вірші українських поетес. Вивчи один за вибором напам’ять.
Ліна Костенко
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки – Де ота біленька хатка,
одягла верба сережки. що гарнесенькі дівчатка?
Головою хилитала, Хай би вибігли до стежки,
потихесеньку питала: подарую їм сережки.
Олена Пчілка
ВЕСНЯНІ КВІТИ
Весна-чарівниця, і фіалочка ясна –
неначе цариця, всі квіти весняні,
наказ свій послала, веселі, кохані,
щоб краса встала, з-під листя виходять,
і проліски, і травка, голівки підводять
й зелена муравка, од сну зимового
і кульбаба рясна, до сонця ясного!

За Василем Скуратівським
БЕРЕГИНЯ
Щоб прибрати хату, потрібно не менше години, а тут так кортить до хлопців
на вулицю. Але що вдієш, – доки мама знімають старого, я тим часом готую їй
свіженького рушника, що пахне рутою-м’ятою, і оббігаю його очима.
На вибіленій лляній смужці барвисто палахкотять ружі та півонії, переплетені
густим узором дикого хмелю. Під квітами, на вузькому березі, взявшись за руки,
ланцюжкують чоловічки…
– Ну подавай, – окликують мати. Коли ж прихорошили останнє вікно, я
шпетко* шмигнув до виходу. Та мама зупинили мене.
– Постривай, а ще ж одного, над дверима, треба повісити.
26
 – Навіщо їх стільки? – бубоню невдоволено.
– Значить, так треба, – відказують заклопотана мати. Обереги мають сусідити
не тільки над вікнами, але й біля дверей…
Здивовано зиркаю на неньку.
– Про які обереги ви мовите?
– Ти й досі не бачив? – дивуються вони. – Тоді зачекай трохи.
Розвісивши над дверима рушника, вони ступили долі, оглянувши світлицю.
Було в ній світло й привітно, одне слово – святково.
– Бачиш, – розвівши руками, освітилася радістю мати, – наче й небагато треба,
а вже інший настрій. Так ти питаєш про обереги? Вони онде, на кінцях рушників.
Це такі, щоб ти знав, охоронці нашого житла, бережуть, аби до хати не заходили
домовики. Вони можуть оселятися на горищі, поза вуглами хати й хліва, навіть у
комині. Вони, домовики, шкоди не роблять, але й до хати їх не можна впускати, бо,
за повір’ям, принесуть лихо…
– Цікаво, – приховую лукавинку, – чи вам, мамо, хоч раз доводилось бачити
живого домовика?
– Бачити не бачила, – добріє усмішкою ненька, – але так кажуть.
Іще запам’ятай: обереги боронять свою Берегиню від домовиків.
– А що означає «Берегиня»?
– Берегиня, любий мій синочку, – це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми
нажили, що приберегли від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися –
хатнім пожитком, дітьми, піснею, добрим словом, спогадом у цій хаті, – все це, щоб
ти знав, і є Берегиня.
Ти ростеш, і тобі долею велено додивлятися, щоб нашої Берегині не
потривожили …
_________________
*шпЕтко – быстро
1. Прочитай оповідання. Зверни увагу, що в тексті автор розповідає про маму і
звертається до неї на Ви. Це давній український звичай, що свідчив про глибоку повагу до
батьків.
2. Навіщо мама розвішувала рушники в хаті?
3. Що особливо зацікавило тебе в цьому тексті?
4. Що ж таке «Берегиня»?
5. Яка головна думка оповідання?

Борис Грінченко
КСЕНЯ
Це було по весні… Вернувшись зі школи і кинувши на мисник книжки, я
вхопив свій складаний ніж, побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку з бузини.
Зненацька біля мого вуха озвався голос:
– Та й гарний же в тебе ніж!

27
 Я підвів голову. Це був мій товариш Івась.
– Гарний ніж… Батько купив?
– Авжеж, батько!
– Продай мені! – сказав Івась, і в нього заблищали очі.
Якби Івась попрохав у мене ножа через тиждень або два, то я дав би його не
вагаючись. Але тепер, тільки позавчора одержавши його, я ніяк не міг розстатися з
своїм скарбом.
І я відмовив:
– Ні, не дам!
Тут трапився* зовсім несподіваний випадок*. Повертаючи довгу цівку бузини,
я якось зненацька* зачепив Івасеві обличчя. Він, і раніше сердитий, тепер скипів:
– Чого б’єшся? Хочеш, щоб і я тобі дав?
І він штовхнув мене в плече. Ніж, що був у мене в руці, через цей штурханець
не потрапив куди треба і вгородився просто мені в руку. Я скочив до Івася. Але він
уже тікав. Я вже наздогнав його, як зненацька почув, що спіткнувся на щось і
падаю.
Та я не впав.
Я вдарився об когось і хоч звалив його, але сам якось удержався.
Прочумавшися трохи, я оглядівсь і побачив, що стою перед чиєюсь хатою, а з землі
встає невеличка, років дев’ятьох, дівчинка. Я її, мабуть, здорово вдарив, бо вона
дуже скривилася, уставши й узявшись рукою за бік; але не заплакала, хоч її великі
сірі очі заблищали сльозою. Як глянув я на це, то вся моя злість на Івася відразу
десь ізникла, мов її й не було, і я мовчки, не знаючи, що казати, почав розглядати
дівчинку. Вона була з тих, що звуть «зачуханими», себто покинутими без ніякого
догляду… На ній була обідрана поганенька спідничка та чорна сорочка, а схудле
чепурне обличчя було як біль біле.
Я зрозумів, що вдарив її, зробив їй погано, але не знав, що казати, хоч мені й
жалко її було. Врешті я спромігся промовити:
– Я здорово тебе забив?
– Ні… так… – одказала вона, але зараз же скривилась: мабуть, бік іще болів.
– Ні, я знаю, що здорово; тільки ти на мене не сердься; я ненавмисне*.
– Я не серджусь…
Ми ще постояли мовчки. Я спитався:
– А як тебе звуть?
– Ксенею, – відмовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі.
– А мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.
– Я знаю…
– А в тебе є батько?
– Є.
– А мати?
28
 – Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…
– Чи ж вона тебе жалує?
___________________
*трАпитися – случиться, произойти *зненАцька – неожиданно
*вИпадок – случай *ненавмИсне – неумышленно
Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.
– Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.
– Ні…Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.
Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так цебеніла.
– Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.
– Так.. урізав…
Мені сором* було казати про мою сварку* з Івасем.
– Отже, треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.
Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві
признатися. І я відмовив:
– Ні, нічого. Вона не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.
І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку і… щоб зав’язати
руку.
ІІ
… Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і
зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.
Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти.
Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:
– Ти тут? Як це ти сюди зайшла?
– Тато косять, а я їм обідати приносила, – відповіла вона, не сходячи з місця.
– Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.
Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.
– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш* такого? – похваливсь я, показуючи воза.
– Ні, я ніколи не плела возів…
– А що ж ти робила? Ти граєшся як?
– Граюся… ні, не граюся…
– Як то?
– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.
– А що ж ти робиш?
– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…
– А гратися ж тобі не хочеться?
– О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали;
але зараз засоромилася й стихла.
– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.
Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба.
29
 – Ось глянь, Василю, що я знайшла!
Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя.
– Василю, ходімо в ліс по ягоди!
________________
*сОром – стыд *свАрка – ссора *утнУти – сделать

– Ходімо!
Пішли почали ягід шукати*. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся
в Ксені:
– А ти наїлася?
А вона сміється з мене:
– Та я не їла, а ось квіточок нарвала.
І показує мені пучечок ягід:
– А вже час додому вертатися, каже Ксеня.
– Чого там?
– Та мати будуть лаяти*…
– От там, лаяти! Ходім далі!
І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч
нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися*, як почало вечоріти.
Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.
ІІІ
– Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.
– Треба стежки* шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.
– Скоро? А тут є… вовки? – промовила Ксеня, і великі її очі розкрилися від остраху
ще дужче, а біле обличчя зробилося ще білішим.
– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався.
– Побіжимо краще назад! Ну!
Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ного
підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.
– Василю, не кидай мене… Я бояся…
Я зупинився.
– Дай руку, побіжимо вкупі.
Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми
ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.
Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але
ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги.
Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми
зрозуміли, що не туди йшли.
ІV
– Василю, що ж тепер робити?
30
 – Будемо тут ночувати…
– У лісі? А вовки?..
_______________________
*шукАти – искать *незчУтися – не заметить
*лАяти – ругать *стЕжка – тропинка
– Ну, там… – Я хотів сказати: «то дурниця», але не зміг. Обом нам схотілося
плакати. Усякі думки снували в голові. А що, як справді вовки нападуть?.. Розірвуть!
Ксеня притулилася до мене і вже плакала. Мені схотілося її розважити*, але я не
міг і слова вимовити.
Так проминуло кілька хвилин*.
Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.
– Ксеню, зліземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.
– Та я не злізу – високий.
– Дарма, я тебе підсаджу. Лізь спершу ти!
І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше
щастя, перша гілка була невисоко, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки
виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я
весь похолов. Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в
кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася* в
темряві*. Увесь трясучися з переляку*, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона
шепоче мені:
– Василю, що то таке?
– Нічого, то сова піймала пташку.
– Страшно, Василю!..
Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки
бачимо – на небі щось зайнялося.
– Що воно? – шепоче Ксеня.
– Не знаю: може, горить де, – так проміння* на небі від пожежі*.
Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось
округле витикається з-за кущового верховіття. Більше, більше…
– Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.
– А що хіба?
– Та видніше, а то бач, як темно.
Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати,
підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне;
пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги
м’якого світу. Веселіше немов зробилося
Чуємо, щось затріщало долі. Затаїли духа, слухаємо. На прогалину* вибігло
зайченя, стрибнуло раз, удруге і сіло, насторочивши вушка. Шерстинки на ньому
блищали від місяця. Посидівши трохи і понюхавши носом, воно, мабуть, почуло щось
непевне, стрибнуло і зникло в кущах.
31
 ____________________ *перелЯк – испуг
*розвАжити – развлечь *промІння – лучи
*хвилИна – минута *пожЕжа – пожар
*сховАтися – спрятаться *прогАлина – поляна
*тЕмрява – темнота
– Ксеню, про віщо ти думаєш?
– Так…
– А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.
– Хто?
– Татко мій.
– Вони не знайдуть, ліс великий.
– Чому не знайдуть? Знайдуть!..
Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені
було.
Сидимо, мовчимо… Минула година*, друга…
– Агов!.. Василю-у-у!..
Що це? Наче мене гука*?
– Василю!
Батьків голос зовсім добре чути. Знайшли, знайшли! Ми так зраділи, що трохи
не попадали з дерева.
За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу. Ксеня цієї ночі в нас
ночувала.
V
Хоч за вчорашню мандрівку* Ксеню таки попобила мачуха, але з того часу ми
не розлучалися.
Раз ми загулялися удвох і не побачили. Як дитина випала з возика і набила собі
лоба. Мачуха ввечері вздріла ґулю на лобі в дитини і напалася на Ксеню. На лихо тут
лучилася сусіда – вона часто бачила нас з Ксенею на вулиці – і розказала мачусі, що
ми бавимося вдвох.
– А, так ти тільки з хлопцями ганяти!
І лайка, і бійка посипалися на мою Ксеню.
З того часу нам доводилося ховатись од усіх і сидіти вдвох де-небудь у
куточках, щоб ніхто не бачив, бо щоразу, як довідається мачуха, Ксеня бита.
Мене дуже вражало це, і я скоро став так ненавидіти ту мачуху, що не міг її
згадувати* без злості.
Одного разу якось ми сиділи в нашому дворі. Дитини Ксеня не взяла, бо та
заснула, та й мачуха була дома, а Ксені якось пощастило втекти до мене. Ми
довгенько вже сиділи й гралися. Зненацька почули над собою голос:
– Ах ти погань!.. Ба, де вона! Дитина кричить, а вона тут!
Ми обоє зірвалися на ноги. Перед нас була її мачуха.
– Бач, грається! От я ж тобі!
32
 І вона вхопила Ксеню за волосся й хотіла тягти. Ксеня не оборонялася, тільки
затулила обличчя руками.
_______________
*годИна – час *мандрІвка – путешествие
*гукАти – кричать *згАдувати – вспоминать
Я не стерпів більше. Мені вдарило в голову; сам не розуміючи, що роблю, я
кинувся на мачуху і стусонув її кулаком у груди.
– Як ви смієте її бити! Як смієте! – кричав я і знову бив нашого ворога.
Мабуть, мачуха спершу аж злякалася од такої несподіванки, бо не боронилася.
Але через хвилину вона схопила мене за руки і, як пірце*, кинула об землю.
І поки я лежав на землі, вона витягла з двору Ксеню.
Ксеню так побила мачуха, що вона з тиждень* хвора* була…
VІ
Поминув рік.
Це було на третій день зелених свят. Наші поїхали в Таранівку на ярмарок. Вони
думали й мене взяти, але я не схотів: я знав, що Ксенені батько й мачуха теж думають
їхати і заберуть з собою обох дітей. Ми з Ксенею мали цілий день.
Я побачив, що Ксеня плаче.
– Ксеню, голубко, чого ти?
– Ох, Василю, так чогось тяжко… Дома б’ють та лають… Он поїхали – хліба не
кинули…
– Як то? Ти нічого ще не їла зранку?
– Нічого.
– Чому ж ти мені не сказала?
– Так… нащо? Я й без хліба перебуду.
Але я вже не слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею.
– Ксеню, голубко, їж!
Вона почала їсти, мішаючи хліб із слізьми.
Попоїла трохи.
– Василю!
– Що, голубко?
– Знаєш… я думаю…
– Що?
– Я, мабуть, скоро вмру.
– Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?
– Не знаю… Тільки мені так тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо* буде.
Я глянув на неї – біла-біла, як крейда, та болесна така…
Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж
дня, після ярмарку. Пам’ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую,
двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні – Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.
33
 – Василю, голубчику! Беруть мене…оддають.
– Що? Кому оддають?
– У найми*… Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати…
–––––––––––––– *хвОрий – больной
*пІрце – перышко *лИхо – беда
*тИждень – неделя *нАйми – внаем
Чоловік той…
– Куди брати? Як брати?..
– У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь!
Її повезли, віддали…
І я більше не бачив її, ніколи не бачив…
1. Прочитай. Подумай і скажи, яка тема цього оповідання.
2. Які почуття у тебе викликала доля Ксені? Прочитай опис дівчинки.
3. Які риси характеру властиві Ксені, а які – Василькові?
4. Добери заголовки до кожної частини тексту.

Іван Процьків
ЛЕГЕНДА ПРО МАТЕРІВ
Колись дуже давно на узбережжі Чорного моря жили люди… Вони орали*
землю, випасали худобу* і полювали* на диких звірів. Восени, коли закінчувалися
польові роботи, люди виходили на берег моря і влаштовували* веселі свята*: співали,
танцювали біля величезних вогнищ*, влаштовували ігри, які закінчувалися пусканням
стріл – стріл щастя.
Коли хлопець хотів стати мисливцем*, він пускав стрілу в бік лісу, якщо
пастухом, – у бік табуна, а якщо хліборобом, – у бік поля.
Дивитися на ці ігри виходив з морських глибин цар морів-океанів – Нептун. Це
надзвичайно страшний цар, очі у нього великі, білі, ніби пузирі, борода зелена – з
водоростів, а тіло синьо-зелене, під колір моря. Щоразу дивлячись на ігри, він,
сміючись, говорив:
– Хоч як люди нахваляються своєю силою, а мене бояться. Ніхто з них не
насмілився пускати стріл у бік моїх володінь.
Говорив він так тому, що був упевнений: ніхто не наважиться спробувати своє
щастя на морі.
Одного разу вийшли до вогнища юнаки. Вони раптом повернулися у бік моря, і
всі, як один, пустили стріли туди.
Як розсердився Нептун!
– Я всіх вас поховаю в безодні морській! – заревів він.
Жінки, дивлячись на своїх синів, замислилися: цар морський і справді може
похоронити їхніх дітей у морі. А жінки були тут сильні, вродливі, вони ніколи не
старіли

34
 Дували, думали жінки і вирішили віддати всю свою силу синам. Юнаки, взявши
материнську силу, підійшли до самого берега моря. Щоб не підпустити їх до води,
Нептун кинув величезний вал, але юнаки встояли, не зігнулись і не побігли назад. А
матері після цього стали слабкими.
__________________
*орАти – пахать *влаштОвувати – устраивать
*худОба – скот *свЯто – праздники
*полювАти – охотиться *мислИвець – охотник
Ти бачив будь-коли слабких жінок? Якщо коли-небудь зустрінеш, то не
насміхайся з них: ці жінки всю свою силу віддали таким самим дітям, як ти.
Коли Нептун побачив, що юнаки витримали натиск важкого валу, він дико
зареготав і люто вигукнув жінкам:
– Хай ваші сини вистояли проти мене тут, на березі, але в морі я порву їм руки!

Жінки знову зажурилися*: так, морський цар і це зробити може, у нього міцні*
жили.
Поки вони думали, на поверхню води вийшли дочки морського царя. Вони, як і
їхній батько, були некрасиві.
Вийшли Нептунові дочки і сказали:
– Жінки, віддайте нам свою красу – за це ми дістанемо з морського дна міцної
трави, зів’ємо з неї жили для ваших синів, і руки у них будуть такі ж міцні, як у
нашого батька.
Жінки знову погодилися* на ці умови* і віддали дочкам морського царя свою
красу.
Якщо* ти побачиш будь-де некрасиву жінку, не відвертайся від неї, знай, що
вона принесла в жертву свою красу ради дітей.
Коли цар Нептун дізнався про вчинок* дочок, страшенно розгнівався, викинув їх
із моря і перетворив на чайок.
Ти чув, як чайки плачуть над морем? Це вони просяться додому, але жорстокий
батько не пускає їх до себе і навіть не дивиться на них.
А моряки на чайок завжди дивляться і надивитися не можуть, тому що чайки
носять красу їхніх матерів.
Юнаки, відчувши міць у руках і силу в плечах, нарешті вийшли в море. Вийшли
вони – і зникли. Чекають-чекають* матусі – не повертаються сини.
З’явився знову перед жінками Нептун і голосно-голосно зареготав*. Від його
реготу навіть хвилі* пішли по морю.
– Не діждатися тепер синів! – регоче Нептун. – Адже вони заблукали. Ви забули,
що на морі нема доріг і стежок.
І знову він заходився від страшенного сміху.
Тоді жінки вигукнули:

35
 – Хай буде в наших очах менше світла, але хай над нашою землею ще ясніше
горять зірки*, щоб сини знайшли по них дорогу до рідних берегів!
Тільки сказали так жінки, у небі зразу ясно-ясно заблищали зірки. Юнаки
побачили їх і благополучно повернулися додому. Ось чому моряки сильні і
непереможні*: матері віддали їм усе краще, що мали.
1. Прочитай легенду. Чи сподобалася вона тобі? Чим саме?
2. Розкажи, що зробили матері для своїх синів.

___________________________________________
*зажурИтися – опечалиться *умОва – условие
*хвИля – волна *вчИнок – поступок
*міцнИй – крепкий *чекАти – ждать
* зІрка – звезда *зареготАти – захохотать
*погОдитися – согласиться
*неперемОжний – непобедимый

Всеволод Нестайко
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
Скорочено
І
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не
дихаємо.
– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
– Знаю, знаю, – ледь чутко зітхає мій друг і нарешті наважується подати
голос.
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг, – ви одійдіть за хату, ми
виліземо. Бо ви ж битиметесь.
– Вони ще умови* ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що …
– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде.
Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся,
закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха
Манюня, противна й плямиста, як географічна карта. Це через неї ми вскочили в
халепу*.

36
 У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро.
Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» –
станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом –
непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро.
Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що
причовгав дід. Ну і …
__________________
*умОва – условие *халЕпа – неприятность
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато* озираємося –
чи не заскочить нас зненацька* дід, щоб нам’яти вуха.
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга та нудна), я
вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані.
Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав,
коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я
– Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його
Іваном звати), але причепилось те «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста.
Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з
ним знайомі) – мисливець* завзятий*, на полюванні, коли стріляє, ліве око
онучею* зав’язує. Бо в нього ліве без правого не примружується. Але ж б’є дід
Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!
Характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один
буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією, – підтакував я.
ІІ
Якось улітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків.
– Га? – не відразу второпав* я.
– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
– Ага… То й що?
– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з
ґинджалом перед ним танцює.
– Так-так-так…

37
 – А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.

– Ага. Здорово … Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати

поголів’я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля чи що? Це ж
видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати
червоною плахтою
____________________
*онУча – портянка *злодійкувАто – настороженно, воровато
*вторОпати – понять *мислИвець – охотник
*зненАцька – неожиданно *завзЯтий – упорный
і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Розумієш? Уперше в
історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Загородній!
Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у
Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі…
Ми повмощувалися зручніше і почали обговорювати подробиці.
Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая* Петьки була відхилена
одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван
Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як
екскаватор. Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап* Жора. Це я його кандидатуру висунув,
щоб
помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, коли я у
калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й
оплесків* не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось
бичаче, коров’яче щось – велике і крутороге.
– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не
придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас
сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію, але вона трохи психічна.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху*. Я гнав Маньку, Ява –
Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не
підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок*, який лишився нам у
спадщину* від однієї дачниці. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на

38
очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати* головою,
поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок*. То був знаменитий килимок. Я його
пам’ятаю стільки, скільки взагалі щось пам’ятаю.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реквізит. По дорозі ми
ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли й співали арію Хозе з опери «Бізе» Кармен, яку багато разів чули по
радіо.
_________________
* бугАй – бык *спАдщина – наследство
*цап – козел *сІпати – дергать
*Оплески – аплодисменты *килимОк – коврик
*капелЮшок – шляпка *шлях – путь, дорога
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо.
Погода – сама підходяща для бою биків.
Ми погнали корів на край вигону, туди, де ставок*, – далі від людських
очей.
– Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай
починати.
Я не став сперечатись*.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і,
витанцьовуючи, навшпиньках* став підходити до Контрибуції. Підійшов до
самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима.
Контрибуція – анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано* верескнув і щосили хльоснув її килимком.
Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче… Ану
давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
– Якась дровеняка, а не корова. Шкода*, що в Маньки нема рога. Я б тобі
показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови
потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав
збоку. Контрибуція не приймала бою.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було
соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
39
 І раптом, з неба почув його відчайдушне верескливе:
– Ввай-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли його ноги торкнулися землі,
він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок*.
Ми з розгону влетіли у ставок. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком
можна було назвати лише умовно*. Ставок давно замулився, перетворився на
звичайнісіньку калабаню. Дно калабані було грузьке, замулене. Ми стояли в
бридкій слизькій багнюці*. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою
в отих помиях. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Коли ми
______________________
*став – пруд *шкодА – жаль
*сперечАтись – спорить *порятУнок – спасение
*навшпИньках – на цыпочках *умОвно – условно
*роздратОвано – раздраженно *багнЮка, бруд – грязь
нарешті вилізли з калабані*, нещасні й брудні, як поросята, вона й словом не
згадала нам нашого до неї ставлення*. Ми залишилися з нею друзями. Ява після
того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував* цукерками, які
давала йому мати.
1. Чи сподобалося тобі оповідання? Чим саме?
2. Хулігани, витівники, добрі, веселі, винахідливі, шибеники, рішучі, зловмисники,
розбишаки – якими з цих слів можна охарактеризувати хлопців – «тореадорів»?
Доведи свою думку, використовуючи уривки з твору.
________________
*калабАня – лужа *частувАти – угощать
*стАвлення – отношение

Спиридон Вангелі
БАТЬКІВСЬКА ХАТА
Давно це було. Захворів* Санду, танув на очах. Батько водив його до лікарів*, та
ніщо не допомагало.
– Треба хлопчикові до моря, в теплі краї, – сказав лікар.
– Ех, якби він ластівкою був... – зітхнув батько.
Продав батько коня і корову, насилу зібрав грошей на дорогу – і відправився
Санду в далекі краї...
Багато-багато років минуло*. Не дочекався батько сина, а мати все чекала*.
Одного разу отримала вона конверт, прикрашений різнокольоровими марками.
«Позбувся я хвороби*, – писав Санду, – але нищить мене туга* за рідним домом
– найважча хвороба на світі!»
І ось з’явився біля хвіртки чоловік із сивою головою. Опустився на коліна,
притиснувся до землі губами.

40
 – Санду! – мати впустила з рук тарілку. Дивиться на неї син, а слова вимовити
не може. Обійшов він будинок на колінах, а потім поцілував його поріг. Зібрався
народ.
– Німий, бідолаха, – говорили люди. – Або забув мову?
Тільки до вечора повернулася мова до Санду.
– Здрастуй, мамо... – сказав він і обійняв матір. А як обійняти рідний дім?..
__________________
*бАтьківська – отцовская
*захворІв – заболел
*лІкар – врач
*багАто рОків – много лет
*минУло – прошло
*чекАла – ждала
*позбУвся хворОби – избавился от болезни
*тУга – тоска

КАСА МАРЕ
– Мамо, – запитав одного разу Тудор, – чому ти називаєш цю кімнату* каса
маре, адже каса маре – це великий будинок?
– Тому що ця кімната – для гостей. А коли гості йдуть, знаєш, хто залишається в
кімнаті?
– Хто? – Пам’ять про дідуся з бабусею. Бачиш, на стінах – їхні фотографії, а на
підлозі – бабусин килим*.
– А ще хто залишається?
На це питання Тудора відповів батько:
– У цій кімнаті живе Іляна Косинзяна. Вона тут господиня*. Пам’ятаєш про
Іляну Косинзяну з наших казок? Вона така гарна і добра.
– Звичайно, пам’ятаю! Так от чому в нас так красиво! З тих пір задумав хлопчик
підстерегти в каса маре Іляну Косинзяну. Сидів він одного разу в кімнаті, сховавшись*
за горою подушок.
Раптом чує – кроки*, хтось до вікна підходить.
– Ой, яка гарна! Ось вона – Іляна Косинзяна. Штори розсунулися, і Тудор
побачив маму. – Так це ти Іляна Косинзяна! Мама посміхнулася і погладила Тудора по
голові.
____________________
*кімнАта – комната
*кИлим – ковер
*господИня – хозяйка
*сховАвшись – спрятавшись
*крОки – шаг

41