Kobzar 4970706 PDF

Кобзар
Тарас Григорьевич Шевченко
«Кобзар» – збiрка творiв Тараса Шевченка, генiя украiнського народу.

Надзвичайно простою милозвучною мовою автор передае красу й велич нашого
народу, iз його звичаями й традицiями, радощами й трагедiями; змальовуе
героiчну боротьбу за краще щасливiше майбутне, вчить любити Украiну з ii
неймовiрно красивою природою та незрiвнянною солов’iною мовою, закликае
боротися до останнього подиху.
Тарас Григорович Шевченко
Кобзар
ПРИЧИННА
Реве та стогне Днiпр широкий,

Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
І блiдий мiсяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi,
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.
В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнiе над водою,
Щось бiле блукае.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукае —
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такее робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькii очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з'iли, —
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядае.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтае,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на лiжко – в домовину
Сиротою ляже!
Така ii доля… О боже мiй милий!
За що ж ти караеш ii, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькii очi?.. Прости сироту!
Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки,
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти iй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужii ii засмiють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,
Лiтае, шукае, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтае,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитае,

І хто iй розкаже, i хто тее знае,
Де милий ночуе: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохае,
Їi, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинii крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як бог нам дае:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдае.
О боже мiй милий! така твоя воля,
Таке ii щастя, така ii доля!
Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши, вiтер, чорнi хмари,
Лiг бiля моря одпочить,
А з неба мiсяць так i сяе;
І над водою, i над гаем,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк – з Днiпра повиринали
Малii дiти, смiючись.

«Ходiмо грiться! – закричали. —
Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;
З осоки коси, бо дiвчата). …
«Чи всi ви тута? – кличе мати. —
Ходiм шукати вечерять.
Пограемось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Мiсяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Посвiти нам… Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещенi…
Гай обiзвався; галас, зик,
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба… нiчичирк…
Схаменулись нехрещенi,
Дивляться – мелькае,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то iй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала… в серце коле!
Подивись на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли ii, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На ii уроду…
Третi пiвнi: кукурiку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пiшла луна гаем;
Червонiе за горою;
Плугатар спiвае.
Чорнiе гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чуе,
Як куе зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом iз дiброви
Козак виiжджае;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступае.
«Ізнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не менi, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспiшай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в'еться.
«Ось i дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неi:
«Боже ти мiй, боже!»
Кличе ii та цiлуе…
Нi, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?»
Зареготавсь, розiгнався —
Та в дуб головою!
Ідуть дiвчата в поле жати
Та, знай, спiвають iдучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночi.
Ідуть – пiд дубом зеленеьким
Кiнь замордований стоiть,
А бiля його молоденький
Козак та дiвчина лежить.
Цiкавi (нiгде правди дiти)
Пiдкралися, щоб iзлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втiкать!
Збиралися подруженьки,
Слiзоньки втирають;
Збиралися товаришi
Та ями копають;
Пiшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слiд, по закону.
Насипали край дороги
Двi могили в житi.
Нема кому запитати,
За що iх убито?
Посадили над козаком
Явiр та ялину,
А в головах у дiвчини
Червону калину.
Прилiтае зозуленька
Над ними кувати;
Прилiтае соловейко
Щонiч щебетати;
Виспiвуе та щебече,
Поки мiсяць зiйде,
Поки тii русалоньки
З Днiпра грiтись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
ДУМКА
Тече вода в сине море,

Та не витiкае;
Шука козак свою долю,
А долi немае.
Пiшов козак свiт за очi;
Грае сине море,
Грае серце козацькее,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?
На чужинi не тi люде,
Тяжко з ними жити!
Нi з ким буде поплакати,
Нi поговорити».
Сидить козак на тiм боцi,
Грае сине море.
Думав, доля зустрiнеться,
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак – шляхи битi
Заросли тернами.
ДУМКА
Вiтре буйний, вiтре буйний!

Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай сине море.
Воно знае, де мiй милий,
Бо його носило,
Воно скаже, сине море,
Де його подiло.
Коли милого втопило —
Розбий сине море;
Пiду шукать миленького,
Втоплю свое горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних хвилях,
На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серцi зомлiю.
Тодi, хвиле, неси з милим,
Куди вiтер вiе!
Коли ж милий на тiм боцi,
Буйнесенький, знаеш,
Де вiн ходить, що вiн робить,
Ти з ним розмовляеш.
Коли плаче – то й я плачу,
Коли нi – спiваю;
Коли ж згинув чорнобривий, —
То й я погибаю.
Тогдi неси мою душу
Туди, де мiй милий;
Червоною калиною
Постав на могилi.
Буде легше в чужiм полi
Сиротi лежати —
Буде над ним його мила
Квiткою стояти.
І квiткою й калиною
Цвiсти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечерi посумую,
А вранцi поплачу.
Зiйде сонце – утру сльози,
Нiхто й не побачить.
Вiтре буйний, вiтре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай сине море…
ДУМКА
Тяжко-важко в свiтi жити

Сиротi без роду:
Нема куди прихилиться,
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить свiтом;
Утопився б, – тяжко жити,
І нема де дiтись.
В того доля ходить полем —
Колоски збирае;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукае.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зо мною зустрiнуться —
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дiвчина шануе;
Надо мною, сиротою,
Смiеться, кепкуе.
«Чи я ж тобi не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе смiявся?
Люби ж собi, мое серце,
Люби, кого знаеш,
Та не смiйся надо мною,
Як коли згадаеш.
А я пiду на край свiта…
На чужiй сторонцi
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонцi».
Пiшов козак сумуючи,
Нiкого не кинув;
Шукав долi в чужiм полi
Та там i загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяе…
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!
Гатчина, 24 ноября 1838 року
ДУМКА
Нащо менi чорнi брови,

Нащо карi очi,
Нащо лiта молодii,
Веселi дiвочi?
Лiта моi молодii
Марно пропадають,
Очi плачуть, чорнi брови
Од вiтру линяють.
Серце в'яне, нудить свiтом,
Як пташка без волi.
Нащо ж менi краса моя,
Коли нема долi?
Тяжко менi сиротою
На сiм свiтi жити;
Своi люде – як чужii,
Нi з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очi;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День i нiч воркуе;
Нiхто його не питае,
Не знае, не чуе.
Чужi люди не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай лiта тратить!
Плач же, серце, плачте, очi,
Поки не заснули,
Голоснiше, жалiбнiше,
Щоб вiтри почули,
Щоб понесли буйнесенькi
За синее море
Чорнявому зрадливому
На лютее горе!
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце грiе, вiтер вiе

З поля на долину,
Над водою гне вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдае, —
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знае.
Згадай лихо – та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре – серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркае,
Защебече на калинi —
Нiхто не минае.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирае, доглядае, —
Не мине калину.
Чи сирота, що до свiта
Встае працювати,
Опиниться, послухае;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, —
Серце б'еться, любо…
І свiт божий як великдень,
І люди як люди.
Чи дiвчина, що милого
Щодень виглядае,
В'яне, сохне сиротою,
Де дiтись не знае;
Пiде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, —
Защебече соловейко —
Сохнуть дрiбнi сльози.
Послухае, усмiхнеться,
Пiде темним гаем…
Нiби з милим розмовляла…
А вiн, знай, спiвае,
Та дрiбно, та рiвно, як бога благае,
Поки вийде злодiй на шлях погулять
З ножем у халайвi, – пiде руна гаем,
Пiде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодiя не спинить,
Тiльки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютуе, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.
Засне долина. На калинi
І соловейко задрiма.
Повiе вiтер по долинi —
Пiшла дiбровою руна,
Руна гуляе, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови пiдуть по дiбровi,
Дiвчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, – рай, та й годi!
Верба смiеться, свято скрiзь!
Заплаче злодiй, лютий злодiй.
Було так перш – тепер дивись:
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдае, —
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знае.
Недавно, недавно у нас в Украiнi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiста
Водив за собою, —
Все осталось, все сумуе,
Як руiни Троi.
Все сумуе, – тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяе,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Украiну менi заспiвай!
Нехай усмiхнеться серце на чужинi,
Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом единим
Перенiс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота у свiтi, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бiк – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.

А може, я темний, нiчого не бачу,
Злая доля, може, на тiм боцi плаче, —
Сироту усюди люде осмiють.
Нехай би смiялись, та там море грае,
Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,
Там з вiтром могила в степу розмовляе,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Украiну менi заспiвай!
КАТЕРИНА
Василию Андреевичу Жуковскому на память

22 апреля 1838 года
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине —
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне спiваючи,
Коли знае за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чуе;
Де жартуе з москаликом,
Там i заночуе.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тii люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чуе,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрii —
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обiцявся вернутися.
Тойдi Катерина
Буде собi московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина —
Слiзоньки втирае,
Бо дiвчата на улицi
Без неi спiвають.
Не журиться Катерина —
Вмиеться сльозою,
Возьме вiдра, опiвночi
Пiде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криницi,
Стане собi пiд калину,
Заспiвае Гриця.
Виспiвуе, вимовляе,
Аж калина плаче.
Вернулася – i раденька,
Що нiхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не мае —
У новенькiй хустиночцi
В вiкно виглядае.
Виглядае Катерина…
Минуло пiвроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужае Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла та в запiчку
Дитину колише.
А жiночки лихо дзвонять,
Матерi глузують,
Що москалi вертаються
Та в неi ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не едина,
А муштруе у запiчку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злиднi побили,
Як ту матiр, що вам на смiх
Сина породила.
Катерино, серце мое!
Лишенько з тобою!
Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитае, привiтае
Без милого в свiтi?
Батько, мати – чужi люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядае на улицю,
Колише дитинку;
Поглядае – нема, нема…
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце – Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!»
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiвае,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiвае чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —
Кують речi недобрii.
Що мае робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чуе, не бачить,
Як вороги смiються iй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаем;
А може – вже в Московщинi
Другую кохае!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий…
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко —
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
II
Сидить батько кiнець стола,

На руки схилився;
Не дивиться на свiт божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляе донi: «Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
Іди ж iх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що е в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила…
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер – москалевi…
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моiх рiчей,
То ii послухай. Іди, доню, найди ii,
Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя мое,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховае?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя мое любе! Іди од нас…»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» – та, як мертва,
На дiл повалилась…
Обiзвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!»
«Нехай тебе бог прощае
Та добрii люде;
Молись богу та йди собi —
Менi легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужi люде
Мене заховають;
А своеi ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, мое горе,
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б нi заховали,
Щоб грiшноi на сiм свiтi
Люди не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. лихо мое!
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя мое,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуеш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
Пiшла селом,
Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце млiе;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полi
При битiй дорозi;

Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози,
За сльозами яа гiркими
І свiта не бачить,
Тiлько сина пригортае,
Цiлуе та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нiчого не знае,
Маленькими ручицями
Пазухи шукае.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiе;
Утерлася, повернулась,
Пiшла… тiлько мрiе.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати…
Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить…
А за вiщо? Святий знае.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, iх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на свiтi доля,
А хто ii знае?
Єсть на свiтi воля,
А хто ii мае?
Єсть люде на свiтi —
Срiблом-злотом сяють,
Здаеться, панують,
А долi не знають,
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати – сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!
III
Кричать сови, спить дiброва,

Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляе,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядае?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спiткаеться?
Буде лихо, буде!
Зустрiнуться жовтi пiски
І чужii люде;
Зустрiнеться зима люта…
А той чи зустрiне,
Що пiзнае Катерину,
Привiтае сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, пiски, горе:
Вiн, як мати, привiтае,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуемо…
А поки – спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!
(Звичайно, не в очi),
А так тiлько псуе мову

Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаете,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де то моя Катерина
З Івасем мандруе.
За Киевом, та за Днiпром,
Попiд темним гаем,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зустрiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питаеться: «Люде добрi,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукае…
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на свiтi,
То й вони карають…
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiе.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiе) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце мое!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами —
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиешся – не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким iй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! —
І в однiй свитинi.
Іде Катря, шкандибае;

Дивиться – щось мрiе…
Либонь, iдуть москалики…
Лихо!.. серце млiе —
Полетiла, зустрiлася,
Пита: «Чи немае
Мого Йвана чорнявого?»
А тi: «Мы не знаем».
І, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
«Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, мое лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше – бiльш ходила..
А може, й зустрiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину».
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоiть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхае;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немае.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червонiе, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця – як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить – лiс чорнiе,
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiе.
«Ходiм, сину, смеркаеться,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуем,
Сину мiй Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть смiючися…
З псами iсти й пити…
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?»
Сирота-собака мае свою долю,
Мае добре слово в свiтi сирота;
Його б'ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита,
А Йвася спитають, заранне спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить?
Чорнявi байстрята…
Одна його доля – чорнi бровенята,
Та й тих люде заздрi не дають носить.
IV
Попiд горою, яром, долом,

Мов тi дiди високочолi,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок пiд кригою в неволi
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло – червонiе,
Крiзь хмару – сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiе —
Нема нiчого: скрiзь бiлiе…
Та тiлько лiсом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! таке лихо,
Що не видно й свiта.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лiсом!
Пiти в хату… Що там таке?
От iх достобiса!
Недобра iх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! дивись лишень,
Якi побiлiлi!» «Що, москалi?..
Де москалi?» «Що ти? схаменися!»
«Де москалi, лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетiла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку iй далася!
Бо уночi тiлько й знае,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi iй назустрiч,
Як один, верхами.
«Лихо мое! доле моя!»
До iх… коли гляне —
Попереду старший iде.
«Любий мiй Іване!
Серце мое коханее!
Де ти так барився?»
Та до його… за стремена…
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утiкаеш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзнаеш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А вiн коня поганяе,
Нiбито й не бачить.
«Постривай же, мiй голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мiй! Іване!
І ти мене покидаеш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь!
Что ж вы стали?
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану…
З другою кохайся…
З цiлим свiтом…
Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?..
Серце мое,
Не втiкай од мене…
Я винесу тобi сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертаеться,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя мое!
Де дiнусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьмiть його… бо покину,
Як батько покинув,
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям! —
На шлях положила.
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче бiдне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.
Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiгае на возлiсся;
Кругом подивилась
Та в яр… бiжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти – мое тiло!»
Шубовсть в воду!..
Попiд льодом
Геть загуркотiло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом —
І слiду не стало.
То не вiтер, то не буйний,
Що дуба ламае;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирае;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.
Засмiються злii люде
Малiй сиротинi;
Вилле сльози на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе…
Панське личко, чорнi брови..
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!
Ішов кобзар до Киева

Та сiв спочивати,
Торбинками обвiшаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонцi куняе,
А тим часом старий кобзар
І с у с а спiвае.
Хто йде, iде – не минае:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi —
І босе, i голе.
«Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долi!»
Іде шляхом до Киева
Берлин шестернею,
А в берлинi господиня
З паном i сем'ею.
Опинився против старцiв —
Курява лягае.
Побiг Івась, бо з вiконця
Рукою махае.
Дае грошi Івасевi,
Дивуеться панi.
А пан глянув… одвернувся..
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тii карi очi,
Чорнi бровенята…
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
«Івась», – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.
ТАРАСОВА НІЧ
На розпуттi кобзар сидить

Та на кобзi грае;
Кругом хлопцi та дiвчата —
Як мак процвiтае.
Грае кобзар, виспiвуе,
Вимовля словами,
Як москалi, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В недiленьку вранцi;
Як ховали козаченька
В зеленiм байрацi.
Грае кобзар, виспiвуе —
Аж лихо смiеться…
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись – панували,
Та бiльше не будем!
Тii слави козацькоi
Повiк не забудем!
Встае хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Украiна —
Така ii доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Нiхто ii не рятуе…
Козачество гине;
Гине слава, батькiвщина;
Немае де дiтись;
Виростають нехрещенi
Козацькii дiти;
Кохаються невiнчанi;
Без попа ховають;
Запродана жидам вiра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, унiати
Налiтають, – нема кому
Порадоньки дати.
Обiзвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обiзвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Гiркими сльозами:
«Бiдна моя Украiно,
Стоптана ляхами!»
Украiно, Украiно!
Серце мое, ненько!

Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де подiлось козачество,
Червонi жупани?
Де подiлась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де подiлися? Згорiло
А чи затопило
Сине море твоi гори,
Високi могили?
Мовчать гори, грае море,
Могили сумують,
А над дiтьми козацькими
Поганцi панують.
Грай же, море, мовчiть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, дiти козацькii,
Така ваша доля!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Вiру рятовати,
Обiзвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обiзвався пан Трясило:
«А годi журиться!
А ходiм лиш, пани-брати,
З поляками биться!»
Вже не три днi, не три ночi
Б'еться пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемiгся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зiбрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зiбрав Тарас козаченькiв —
Поради прохати:
«Отамани товаришi,
Брати моi, дiти!
Дайте менi порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражi ляхи —
Наше безголов'я».
«Нехай собi бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, клятi, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А нiч-мати дасть пораду,
Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,

Зiрки засiяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхiв обступали.
Як став мiсяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нiкуди втiкати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зiйшло сонце – ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вiсти,
Щоб летiли крюки з поля
Ляшкiв-панкiв iсти.
Налетiли чорнi крюки
Вельможних будити;
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi крюки,
Виймаючи очi;
Заспiвали козаченьки
Пiсню тii ночi,
Тii ночi кривавоi,
Що славною стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.
Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнiе;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленiе.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче…
Згада козак гетьманщину,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.
Пiшов кобзар по улицi —
З журби як заграе!
Кругом хлопцi навприсядки,
А вiн вимовляе:
«Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую».
[6 листопада 1838, С.-Петербург]
ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ
Думи моi, думи моi,

Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на свiт на смiх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полi?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу свiтом?
«Нiчого робить»,
Не сказали б на смiх…
Квiти моi, дiти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав…
Може, найдеться дiвоче
Серце, карi очi,
Що заплачуть на сi думи,
Я бiльше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
За карii оченята,
За чорнii брови
Серце рвалося, смiялось,
Виливало мову,
Виливало, як умiло,
За темнii ночi,
За вишневий сад зелений,
За ласки дiвочi…
За степи та за могили,
Що на Украiнi,
Серце млiло, не хотiло
Спiвать на чужинi…
Не хотiлось в снiгу, в лiсi,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душi козацькii
В Украйнi витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Днiпр широкий – море,
Степ i степ, ревуть пороги,
І могили – гори,
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiдала поле,
Засiвала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем лiтае,
І про неi добрим людям
Кобзарi спiвають,
Все спiвають, як дiялось,
Слiпi небораки,
Бо дотепнi… А я… а я
Тiлько вмiю плакать,
Тiлько сльози за Украйну…
А слова – немае…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знае!
А надто той, що дивиться
На людей душою,
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм…
Журбою
Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi
Я iх заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смiеться…
Нехай думка, як той ворон,
Лiтае та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачать,
То й не засмiються…
Не втирайте ж моi сльози,
Нехай собi ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi,
Поки, поки… не засиплють
Чужим пiском очi…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завидуе —
Карай того, боже!
Квiти моi, дiти!

Виростав вас, доглядав вас,
Де ж менi вас дiти?
В Украiну iдiть, дiти!
В нашу Украiну,
Попiдтинню, сиротами,
А я – тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привiтай же, моя ненько,
Моя Украiно,
Моiх дiток нерозумних,
Як свою дитину.
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, слiпий,

Хто його не знае?
Вiн усюди вештаеться
Та на кобзi грае.
А хто грае, того знають
І дякують люде:
Вiн iм тугу розганяе,
Хоть сам свiтом нудить.
Попiдтинню сiромаха
І днюе й ночуе;
Нема йому в свiтi хати;
Недоля жартуе
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собi, заспiвае:
«Ой не шуми, луже!»
Заспiвае та й згадае,
Що вiн сиротина,
Пожуриться, посумуе,
Сидячи пiд тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiвае про Чалого
На Горлицю зверне;
З дiвчатами на вигонi —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку
З жонатими на бенкетi
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потiм —
У гаю;
На базарi – про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспiвае,
Як Сiч руйнували.
Заспiвае, засмiеться,
А на сльози зверне.
Вiтер вiе-повiвае,
По полю гуляе.
На могилi кобзар сидить
Та на кобзi грае.
Кругом його степ, як море
Широке, синiе;
За могилою могила,
А там – тiлько мрiе.
Сивий ус, стару чуприну
Вiтер розвiвае;
То приляже та послуха,
Як кобзар спiвае,
Як серце смiеться, слiпi очi плачуть…
Послуха, повiе…
Старий заховавсь
В степу на могилi, щоб нiхто не бачив,
Щоб вiтер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волi з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край свiта на хмарi гуля.
Орлом сизокрилим лiтае, ширяе,
Аж небо блакитне широкими б'е;
Спочине на сонцi, його запитае,
Де воно ночуе, як воно встае;
Послухае моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти нiма?»
І знову на небо, бо на землi горе,
Бо на iй, широкiй, куточка нема
Тому, хто все знае, тому, хто все чуе:
Що море говорить, де сонце ночуе.
Його на сiм свiтi нiхто не прийма.
Один вiн мiж ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що вiн, одинокий,
Спiва на могилi, з морем розмовля,
На божее слово вони б насмiялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
«Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»:
Добре еси, мiй кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що спiвати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собi, мiй голубе,
Поки не заснуло
Твое серце, та виспiвуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай iм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те вiн багатий.
Заспiвае весiльноi,
А на журбу зверне.
ТОПОЛЯ
По дiбровi вiтер вие,

Гуляе по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленiе?
Кругом поле, як те море
Широке, синiе.
Чумак iде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранцi з сопiлкою
Сяде на могилi,
Подивиться – серце ние:
Кругом нi билини!
Одна, одна, як сирота
На чужинi, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дiвчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дiвчина.
Полюбила – не спинила,
Пiшов та й загинув…
Якби знала, що покине,
Була б не любила;
Якби знала, що загине,
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пiзно за водою,
Не стояла б до пiвночi
З милим пiд вербою;
Якби знала!.. І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в свiтi зустрiнеться.
Не знайте, дiвчата!
Не питайте свою долю…
Само серце знае,
Кого любить… Нехай в'яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобривi,
Карi оченята;
Бiле личко червонiе
Не довго, дiвчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють…
Кохайтеся ж, любiтеся,
Як серденько знае.
Защебече соловейко
В лузi на калинi, —
Заспiвае козаченько,
Ходя по долинi.
Виспiвуе, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А вiн ii запитае:
«Чи не била мати?»
Стануть собi, обiймуться, —
Спiва соловейко;
Послухають, розiйдуться,
Обое раденькi.
Нiхто того не побачить,
Нiхто не спитае:
«Де ти була, що робила?»
Сама собi знае.
Любилася, кохалася,
А серденько млiло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вмiло.
Не сказало – осталася,
День i нiч воркуе,
Як голубка без голуба,
А нiхто не чуе.
Не щебече соловейко
В лузi над водою,
Не спiвае чорнобрива,
Стоя пiд вербою;
Не спiвае,– як сирота,
Бiлим свiтом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужii люде.
Без милого сонце свiтить —
Як ворог смiеться;
Без милого скрiзь могила…
А серденько б'еться!
Минув i рiк, минув другий
Козака немае;
Сохне вона, як квiточка, —
Нiхто не питае.
«Чого в'янеш, моя доню?» —
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком еднала.
«Іди, доню, – каже мати,
Не вiк дiвовати.
Вiн багатий, одинокий —
Будеш пановати».
«Не хочу я пановати,
Не пiду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспiвають,
А дружки поплачуть:
Легше менi в трунi лежать,

Нiж його побачить».
Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла i мовчала.
Пiшла вночi до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго iй на сiм свiтi
Без милого жити?
«Бабусенько, голубонько,
Серце мое, ненько!
Скажи менi щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи вiн любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж менi, де мiй милий?
Край свiта полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаеш!
Бо видае мене мати
За старого замiж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пiшла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась…
Тяжко менi, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню; спочинь трошки..
Чини ж мою волю.
Сама колись дiвовала,
Тее лихо знаю;
Минулося – навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторiк знала,
Позаторiк i зiллячка
Для того придбала».
Пiшла стара, мов каламар
Достала з полицi.
«Ось на тобi сего дива!
Пiди до криницi;
Поки пiвнi не спiвали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зiлля —
Все лихо загоiть.
Вип'еш – бiжи якомога;
Що б там нi кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Мiсяць серед неба,
Випий ще раз; не приiде —
Втрете випить треба.
За перший раз, як за той рiк,
Будеш ти такою;
А за другий – серед степу
Тупне кiнь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третiй… моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуеш, не хрестися,
Бо все пiде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торiшню вроду».
Взяла зiлля, поклонилась:
«Спасибi, бабусю!»
Вийшла з хати: «Чи йти, чи нi?
Нi, вже не вернуся!»
Пiшла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втрете, та, мов сонна,
В степу заспiвала:
«Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самоi хмари,
Спитай бога, чи дiжду я,
Чи не дiжду пари?
Рости, рости, подивися
За синее море:
По тiм боцi – моя доля,
По сiм боцi – горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляе,
А я плачу, лiта трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, мое серце,
Що смiються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати…
А хто ж ii головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитае,

На старiсть поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема – заплачеш
До схiд сонця ранiсiнько,
Щоб нiхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!»
Таку пiсню чорнобрива
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не дiждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самоi хмари.
По дiбровi вiтер вие,
Гуляе по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА
Б'ють пороги; мiсяць сходить,

Як i перше сходив…
Нема Сiчi, пропав i той,
Хто всiм верховодив!
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
«Де то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить лiтаючи,
Мов за дiтьми плаче;
На степу козачiм.
На тiм степу скрiзь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де нашi панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернiтеся! дивiтеся —
Жита похилились,
Де паслися вашi конi,
Де тирса шумiла,
Де кров ляха, татарина
Морем червонiла —
Вернiтеся!» – «Не вернуться!
Заграло, сказало
Сине море. – Не вернуться,
Навiки пропали!»
Правда, море, правда, сине!
Такая iх доля:
Не вернуться сподiванi,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Украiну
Червонi жупани!
Обiдрана, сиротою
Понад Днiпром плаче;
Тяжко-важко сиротинi,
А нiхто не бачить…
Тiлько ворог, щ. о смiеться…
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що дiялось в свiтi,
Чия правда, чия кривда
І чиi ми дiти.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава Украiни!
Без золота, без каменю,
Без хитроi мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду спiваю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того – Московщина,
Кругом чужi люде.
«Не потурай», – може, скажеш,
Та що з того буде?
Насмiються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насмiються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б i я, може,
Якби малось сили;
Заспiвав би, – був голосок,
Та позички з'iли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мiй, друже!
Блуджу в снiгах та сам собi:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну бiльше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаеш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маеш;
Спiвай же iм, мiй голубе,
Про Сiч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь свiт почули,
Що дiялось в Украiнi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Украiну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грае,
Як дiвчина пiд вербою
Гриця заспiвае.
Нехай ще раз усмiхнеться
Серце на чужинi,
Поки ляже в чужу землю,

В чужiй домовинi.
ІВАН ПІДКОВА
Було колись – в Украiнi

Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили на полi.
Високii тi могили,
Де лягло спочити
Козацькее бiле тiло,
В китайку повите.
Високii тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять.
Свiдок слави дiдiвщини
З вiтром розмовляе,
А внук косу несе в росу,
За ними спiвае.
Було колись – в Украiнi
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горiлку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тiй Украiнi…
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце крие,
Сине море звiрюкою
То стогне, то вие,
Днiпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грае —
Ходiм погуляти!»
Висипали запорожцi —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» – заспiвали,
Запiнились хвилi.
Кругом хвилi, як тi гори:
Нi землi, нi неба.
Серце млiе, а козакам
Того тiлько й треба.
Пливуть собi та спiвають;
Рибалка лiтае…
А попереду отаман
Веде, куди знае.
Походжае вздовж байдака,
Гасне люлька в ротi;
Поглядае сюди-туди —
Де-де буть роботi?
Закрутивши чорнi уси,
За ухо чуприну,
Пiдняв шапку – човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодцi,
А у Царград, до султана,
Поiдемо в гостi!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревiло.
«Спасибi вам!» —
Надiв шапку.
Знову закипiло
Сине море; вздовж байдака
Знову походжае
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядае.
Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий!

Добре тобi, брате:
Маеш крила, маеш силу,
Є коли лiтати.
Тепер летиш в Украiну —
Тебе виглядають.
Полетiв би за тобою,
Та хто привiтае.
Я й тут чужий, одинокий,
І на Украiнi
Я сирота, мiй голубе,
Як i на чужинi.
Чого ж серце б'еться, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий… а Украйна!
А степи широкi!
Там повiе буйнесенький,
Як брат, заговорить;
Там в широкiм полi воля;
Там синее море
Вигравае, хвалить бога,
Тугу розганяе;
Там могили з буйним вiтром
В степу розмовляють,
Розмовляють сумуючи,
Отака iх мова:
«Було колись – минулося,
Не вернеться знову».
Полетiв би, послухав би,
Заплакав би з ними…
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.
С.-Петербург, 9 мая 1840 року
НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ
Поiдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся,
Згадай мене, брате!
[Травень-червень 1840, С.-Петербург]
ГАЙДАМАКИ
ПЕРЕДМОВА
По мовi – передмова. Можна i без неi, так ось бачте що: все, що я бачив
надрукованого, – тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди е
передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своiх «Гайдамакiв», то воно
б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не
смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: «От який! хiба дiди та батьки
дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя». Так,
далебi, так, вибачайте, треба предисловiе. Так як же його скомпоновать?
щоб, знаете, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi
предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а
гудить не хочеться.
Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря,

як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його,
як вiн заспiвае думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з
козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як
згадаеш, що ми одноi матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а
розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки iх помилялись,
нехай братаються знову з своiми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як
золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря –
слав'янськая земля.
Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих
людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здаеться, i нема
нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря
правдива, бо ще е люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того
кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, – за це не
ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь
таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старi люди брешуть,
то й я з ними».
ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!
«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!» Отак ви вслух

подумаете, як прочитаете моi «Гайдамаки». Панове громадо! далебi, не
брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi
козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося iх десяткiв зо два,
зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не
треба», третiй – нiчого не каже. Я думав: «Що тут робить на свiтi?» Взяв
та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш
надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого!
Чого не трапляеться на вiку! Все бувае, як на довгiй нивi. Та ось лихо
менi на безголов'я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну
фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиенко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi,
правда!
Т. Шевченко
ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…
Все йде, все минае – i краю немае.

Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
І дурень, i мудрий нiчого не знае.
Живе… умирае… одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло…
І листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрае, i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,
Єсть у мене дiти, та де iх подiти?
Заховать з собою? – грiх, душа жива!
А може, iй легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочитае тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне – нема йому краю,
Так душi почину i краю немае.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь ii на сiм свiтi,
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, – вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевii квiти,
І про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
А я помiркую, ватажка де взять.
Сини моi, гайдамаки!
Свiт широкий, воля,
Ідiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини моi невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiтае в свiтi?
Сини моi! орли моi!
Летiть в Украiну,
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
«Не вiдтiля, каже, – сходить,
Та не так i свiтить;
Отак, – каже, – було б треба…»
Що маеш робити?
Треба слухать, може, й справдi
Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали…
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
«Нехай, – скажуть, – спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про своi гетьмани.
А то дурень розказуе
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили —
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори,
От де слава!!! а то спiва:
«Грае сине море»,
А дам плаче, за тобою
І твоя громада
У сiряках!..» Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте… кричiть собi,

Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди —
А я дурень; один собi,
У моiй хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, – море грае,
Вiтер повiвав,
Степ чорнiе, i могила
З вiтром розмовляе.
Заспiваю, – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть – розсердились,
Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
«Чого, батьки, сумуете?»
«Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Украiна…»
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
І про Украiну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Украiну верталися,
Як бенкетували.
«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»
Козаки гукали.
Шинкар знае, наливае
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки —
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висихае.
«Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля».
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
«Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами».
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю,
Я не одинокий, е з ким в свiтi жить;
У моiй хатинi, як в степу безкраiм,
Козацтво гуляе, байрак гомонить;
У моiй хатинi сине море грае,
Могила сумуе, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дiвчина спiвае,
Я не одинокий, е з ким вiк дожить.
От де мое добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, – може, найдуть
Козака старого,
Що привiта моiх дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiтае;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
«Благослови, – кажуть, – батьку,
Поки маем силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi».
«Постривайте… свiт не хата,
А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
Ходiмо, попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рiдного немае) —
Дасть вiн менi раду з вами,
Бо сам здоров знае,
Як то тяжко блукать в свiтi
Сиротi без роду;
А до того – душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Украiну
Слiпий старець, сумуючи,
Спiвае пiд тином.
Любить ii, думу правди,
Козацькую славу,
Любить ii! Ходiм, сини,
На раду ласкаву.
Якби не вiн спiткав мене
При лихiй годинi,
Давно б досi заховали
В снiгу на чужинi,
Заховали б та й сказали:
«Так… якесь ледащо…»

Тяжко, важко нудить свiтом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходiмо, хлоп'ята!
Коли менi на чужинi
Не дав погибати,
То й вас прийме, привiтае,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Украiну!»
Добридень же, тату, в хату!
На твоiм порогу
Благослови моiх дiток
В далеку дорогу.
С.-Петербург, 1841, апреля 7
ІНТРОДУКЦІЯ
Була колись шляхетчина,

Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою… Було колись…
Та що не минае?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День i нiч гуляе
Та королем коверзуе…
Не скажу Степаном
Або Яном Собiеським:
Тi два незвичайнi,
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Із Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гукае.
«Nie pozwalam! nie pozwalam!»
Шляхта репетуе,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки… не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати,
А може, й ще чого хотiв.
Єдине слово «nie pozwalam»
У шляхти думав одiбрать,
А потiм… Польща запалала,
Панки сказилися…
Кричать: «Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!»
На гвалт Пулавського i Паца
Встае шляхетськая земля,
І – разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
І по Украiнi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.
ГАЛАЙДА
«Яремо! герш-ту, хамiв сину?

Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Імостi треба. Не барись».
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався…
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяе,
Хочеться послухать, як море заграе,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспiвае…
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
А не клене долi, людей не займа.
Та й за що iх лаять? хiба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують… У iх доля дбае,
А сиротi треба самому придбать.
Трапляеться, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадае або що побачить…
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема – сирота багатий,
Бо е з ким заплакать, е з ким заспiвать:
Єсть карii очi – як зiроньки, сяють,
Бiлi рученята – млiють-обнiмають,
Єсть серце едине, серденько дiвоче,
Що плаче, смiеться, i мре, й оживае,
Святим духом серед ночi
Понад ним витае.
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата…
Минулося, розiйшлося,
І слiду не стало.
Серце млiе, як згадаю…
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо iм було мало.
«Нащо йому доля? треба закопать:
Вiн i так багатий…»
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози – бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моеi хати,
Або хоч приснися… не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може… й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться,
Гнуться мовчки, усмiхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо iх ласка… нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грiе,
Не висушить. Подiлюся
Моiми сльозами…
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi… А поки що —
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку… ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася…
Як квiточка в гаю,
Червонiе; а пазуха…
Пазухи немае —
Розiрвана… Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти,
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько —
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.
КОНФЕДЕРАТИ
«Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий… одчиняй!
Ламайте дверi, поки вийде
Старий паскуда!» «Постривай!
Стривайте, зараз!» «Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?» «Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать,
Ясновельможнi (нишком – свинi)».
«Пане полковнику, ламай!»
Упали дверi… а нагай
Малюе вздовж жидiвську спину.
«Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортiв сину!»
Та нагаем, та нагаем.
А жид зогнув спину:
«Не жартуйте, мостi-пане!»
«Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?»
«Умерла, панове».
«Лжеш, Іудо! нагаями!»
Посипались знову.
«Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немае!»
«Брешеш, шельмо!»
«Коли брешу,
Нехай бог карае!»
«Не бог, а ми. Признавайся!»
«Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!..»
«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Лiтаню спiвае.
Перехрестись!»
«Як же воно?
Далебi, не знаю».
«Отак, дивись…»
Лях хреститься,
А за ним Іуда,
«Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чуеш, охрещений?
Могоричу!» «Зараз, зараз!»
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляе.
«Єще Польща не згiнела!»
Хто куди гукае.
«Давай, жиде!» Охрещений

Із льоху та в хату,
Знай, шмигляе, наливае;
А конфедерати,
Знай, гукають: «Жиде! меду!»
Жид не схаменеться.
«Де цимбали? грай, псявiро!»
Аж корчма трясеться —
Краков'яка оддирають,
Вальса та мазура.
І жид гляне, та нищечком:
«Шляхетська натура!»
«Добре, годi! тепер спiвай!»
«Не вмiю, ей-богу!»
«Не божись, собача шкуро!»
«Яку ж вам? Небогу?»
«Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур'янами».
«Годi! годi! це погана:
Схизмати спiвають».
«Якоi ж вам? хiба оцю?
Стривайте, згадаю…»
«Перед паном Хведором
Ходить жид ходором,
І задком,
І передком
Перед паном Хведiрком».
«Добре, годi! тепер плати!»
«Жартуете, пане:
За що платить?»
«Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жартуем. Давай грошi!»
«Де менi iх взяти?
Нi шеляга, я панською
Ласкою багатий».
«Лжеш, собако! признавайся!
А нуте, панове,
Батогами!»
Засвистiли,
Хрестять Лейбу знову.
Перiщили, перiщили,
Аж пiр'я летiло…
«Єй же богу, нi шеляга!

Їжте мое тiло!
Нi шеляга! гвалт! рятуйте!»
«Ось ми порятуем».
«Постривайте, я щось скажу».
«Почуем, почуем,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе».
«Нi, в Вiльшанiй…»
«Твоi грошi?»
«Моi!.. ховай боже!
Нi, я кажу, що в Вiльшанiй…
Вiльшанськi схизмати
По три сем'i, по чотири
Живуть в однiй хатi».
«Ми це знаем, бо ми сами
Їх так очухрали».
«Та нi, не те… вибачайте…
Щоб лиха не знали,
Щоб вам грошi приснилися..
Бачте, у Вiльшанiй
У костьолi… у титаря…
А дочка Оксана!
Ховай боже! як панночка!
Що-то за хороше!
А червiнцiв! хоч не його,
Так що? аби грошi».
«Аби грошi, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!»
Поiхали
Ляхи у Вiльшану.
Один тiлько пiд лавою
Конфедерат п'яний
Не здужа встать, а курника,
П'яний i веселий:
«My zyjemy, my zyjemy,
Polska nie zginela».
ТИТАР
«У гаю, гаю
Вiтру немае;
Мiсяць високо,
Зiроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуем,
Та посумуем;
Бо я далеко
Сю нiч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Мое серденько,
Поки близенько,
Та поворкуем…
Ох, тяжко, важко!»
Отак, ходя попiд гаем,
Ярема спiвае,
Виглядае; а Оксани
Немае, немае.
Зорi сяють; серед неба
Горить бiлолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калинi, над водою,
Так i виливае,
Неначе зна, що дiвчину
Козак виглядае.
А Ярема по долинi
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухае…
«Нащо менi врода,
Коли нема долi, нема талану!
Лiта молодii марно пропадуть.
Один я на свiтi без роду, i доля —
Стеблина-билина на чужому полi.
Стеблину-билину вiтри рознесуть:
Так i мене люде не знають, де дiти.
За що ж одцурались? Що я сирота?
Одно було серце, одно на всiм свiтi,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась».
І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
«Оставайсь здорова.
В далекiй дорозi
Найду або долю, або за Днiпром
Ляжу головою…
А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клюе

Тi карii очi, тi очi козачi,
Що ти цiлувала, серденько мое!
Забудь моi сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
А ти титарiвна.
Кращого вiтай,
Вiтай, кого знаеш… така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись
А коли почуеш, що на чужiм полi
Поляг головою, – нишком помолись.
Одна, серце, на всiм свiтi
Хоч ти помолися!»
Та й заплакав сiромаха,
На кий похилившись.
Плаче собi тихесенько…
Шелест!.. коли гляне:
Попiд гаем, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побiг; обнялися.
«Серце!» – та й зомлiли.
Довго-довго тiлько – «серце»,
Та й знову нiмiли.
«Годi, пташко!»
«Ще трошечки,
Ще… ще… сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз… ще раз.
Ох, як я втомилась!»
«Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетiла!»
Послав свитку. Як ясочка,
Усмiхнулась, сiла.
«Сiдай же й ти коло мене».
Сiв, та й обнялися.
«Серце мое, зоре моя,
Де це ти зорiла?»
«Я сьогоднi забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась…»
«А мене й байдуже?»
«Який-бо ти, ей же богу!»
І сльози блиснули.
«Не плач, серце, я жартую».
«Жарти!» Усмiхнулась.
Прихилилась головкою
Та й нiби заснула.
«Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справдi плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…
Завтра вночi у Чигринi
Свячений достану.
Дасть вiн менi срiбло-злото,
Дасть вiн менi славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як паву,
На дзиглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь».
«А може, й забудеш?
Розбагатiеш, у Киiв
Поiдеш з панами,
Найдеш собi шляхтяночку,
Забудеш Оксану!»
«Хiба краща е за тебе?»
«Може, й е, – не знаю».
«Гнiвиш бога, мое серце:
Кращоi немае
Нi на небi, нi за небом;
Нi за синiм морем
Нема кращоi за тебе!»
«Що се ти говориш?
Схаменися!»
«Правду, рибко!»
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цiлувались, обнiмались
З усiеi сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
Їй Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочцi, як золото
І долю добуде,
Як вирiжуть гайдамаки
Ляхiв в Украiнi,
Як вiн буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебi, дiвчата!
«Ото який! мов i справдi
Обридло!» А мати
Або батько як побачать,
Що ви, моi любi,
Таке диво читаете,
Грiха на всю губу!
Тодi, тодi… та цур йому,
А дуже цiкаве!
А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумуе;
А Оксана, як голубка,
Воркуе, цiлуе;
То заплаче, то зомлiе,
Головоньку схилить:
«Серце мое, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!..» – аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Моi чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися,
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi… Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться… побачимо…
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати,
Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi…
Будь проклята мати,
І день, i година, коли понесла,
Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi
Пекельнii дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: «Хоч жить?
Скажи, де грошi?»
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили – нема,
Нема нi слова. «Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?

Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестiя! стривай!»
Насипали в халяви жару…
«У тiм'я цвяшок закатай!»
Не витерпiв святоi кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi святоi!
«Оксано, дочко!» – та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. «Що ж тепер?
Панове, ради! Помiркуем,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!» «Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiруе!» – кричить
Надворi голос, що е сили.
Ляхи зомлiли. «Хто такий?»
Оксана в дверi: «Вбили! вбили!»
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду,
Бере зомлiлую…
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлiе мiсяць; люде сплять,
І титар спить… Не рано встане:
Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хатi стало.
СВЯТО В ЧИГИРИНІ
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацькоi слави убогих руiн.
Базари, де вiйсько, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронiм конi,
Блисне булавою – море закипить…
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млiе перед ними…
А за козаками…
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаеш?
Згадаеш – заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Із-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць випливае,
Червонiе, круглолиций,
Горить, а не сяе,
Неначе зна, що не треба
Людям його свiту,
Що пожари Украiну
Нагрiють, освiтять.
І смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумно. (Отак було
По всiй Украiнi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завивае.
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поеднались, – дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
На припонi конi отаву скубуть;
Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то поiдуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт Украiни
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзноi таранi:
То щедроi гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку iй, нехай царствуе;
Нехай не вадить, як не чуе!
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжае
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляе
І поглядае на Чигрин.
Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзуе.
Старшина другий. Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знае нiчого,
а дивишся – скрiзь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синовi
передам».
Старшина третiй. Та й син же штука! Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке

розказуе про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годi; а
може, ще i гетьманом, коли тее…»
Старшина другий. А Гонта нащо? а Залiзняк? До Гонти сама…» сама писала:

«Коли, – каже…»
Старшина первий. Цитьте лишень, здаеться, дзвонять!
Старшина другий. Та нi, то люде гомонять.
Старшина первий. Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старi голови та розумнi:
химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там
торби не треба. Купили хрiну, треба з'iсти; плачте, очi, хоч повилазьте:
бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, нi
вголос, нi мовчки; а ляхи догадаються – от тобi й пшик! Що там за рада?
чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонiв? Не десять душ, а,
слава богу, вся Смiлянщина, коли не вся Украiна. Он, чуете? спiвають.
Старшина третiй. Справдi, спiва щось; пiду спиню.
Старшина первий. Не спиняй, нехай собi спiвае, аби не голосно.

Старшина другий. Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба,
та й годi!
Старшина третiй. А мудро спiвае! коли не послухаеш, усе iншу.

Пiдкрадьмось, братцi, та послухаем, а тим часом задзвонять.
Старшина первий i другий. А що ж? то й ходiмо!
Старшина третiй. Добре, ходiмо.
Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом
його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiвае з повагою i неголосно.
«Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Вашi господарi
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах!
Годi ж, не журiться;
Гарно помолiться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;
Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю нiч погуляем,
Ляхiв погойдаем,
Та так погуляем,
Що аж пекло засмiеться,
Земля затрясеться,
Небо запалае…
Добре погуляем!»
Запорожець. Добре погуляем! правду старий спiва, як не бреше. А що б то з

його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар. Та я й не волох; так тiлько – був колись у Волощинi, а люде й

зовуть Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець. Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька

Максима ушквар.
Гайдамака. Та не голосно, щоб не почула старшина.
Запорожець. А що нам ваша старшина? почуе, так послуха, коли мае чим
слухати, та й годi. У нас один старший – батько Максим; а вiн як почуе, то
ще карбованця дасть. Спiвай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака. Та воно так, чоловiче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани,
як пiдпанки, або – поки сонце зiйде, то роса очi виiсть.
Запорожець. Брехня! Спiвай, старче божий, яку знаеш, а то й дзвона не

дiждемо – поснемо.
Гуртом. Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.
Кобзар (спiвае):
«Лiта орел, лiта сизий

Попiд небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лiсами.
Ой лiтае орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята.
Запорожцi тi хлоп'ята,
Сини його, дiти,
Помiркуе, загадае,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать; то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспiвае – заспiвають,
Аж лихо смiеться.
Горiлку, мед не чаркою —
Поставцем черкае,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минае.
Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
І воюе, i гарцюе
З усiеi сили.
Нема в його нi оселi,
Нi саду, нi ставу…
Степ i море; скрiзь битий шлях,
Скрiзь золото, слава.
Шануйтеся ж, вражi ляхи,
Скаженi собаки:
Йде Залiзняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки».
Запорожець. Оце-то так! вчистив, нiчого сказати: i до ладу, i правда.

Добре, далебi, добре! Що хоче, то так i втне. Спасибi, спасибi.
Гайдамака. Я щось не второпав, що вiн спiвав про гайдамакiв?
Запорожець. Який-бо ти бевзь i справдi! Бачиш, ось що вiн спiвав: щоб ляхи
поганi, скаженi собаки, каялись, бо йде Залiзняк Чорним шляхом з
гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати…
Гайдамака. І вiшати, i мордувати! Добре, ей-богу, добре! Ну, це так!

Далебi, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай
стара в'язне, бiльше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни
ще що-небудь про гайдамакiв.
Кобзар. До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип,
спiватиму; а охрипну – чарочку, другу тii ледащицi-живицi, як то кажуть,
та й знову. Слухайте ж, панове громадо!
«Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi,
На припонi пасли конi,
Сiдланi, готовi.
Ночували ляшки-панки
В будинках з жидами,
Напилися, простяглися
Та й…»
Громада. Цить лишень! здаеться, дзвонять. Чуеш?.. ще раз… о!..

«Задзвонили, задзвонили!» – Пiшла луна гаем. «Ідiть же ви та молiтесь, а я
доспiваю».
Повалили гайдамаки,
Аж стогне дiброва;
Не повезли, а на плечах
Чумацькi воловi
Несуть вози. А за ними
Слiпий Волох знову:
«Ночували гайдамаки
В зеленiй дiбровi».
Шкандибае, курникае,
І гич не до речi.
«Ну лиш iншу, старче божий!» —
З возами на плечах
Кричать йому гайдамаки.
«Добре, хлопцi, нате!
Отак! отак! добре, хлопцi!
А нуте, хлоп'ята,
Ушкваримо!»
Земля гнеться.
А вони з возами
Так i рiжуть. Кобзар грае,
Додае словами: «Он гоп таки так!
Кличе Гандзю козак:
«Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцiлую;
Ходiм, Гандзю, до попа
Богу помолиться;
Нема жита нi снопа,
Вари вареницi».
Оженився, зажурився —
Нiчого немае;
У ряднинi ростуть дiти,
А козак спiвае:
«І по хатi ти-ни-ни,
І по сiнях ти-ни-ни,
Вари, жiнко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»
«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»
Кричать гайдамаки.
«Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшкiв-панкiв частувать.
Ляшкiв-панкiв почастуем,
З панянками пожартуем.
Ой гоп таки так!
Кличе панну козак:
«Панно, пташко моя!
Панно, доле моя!
Не соромся, дай рученьку,
Ходiм погуляймо;
Нехай людям лихо сниться,

А ми заспiваймо.
А ми заспiваймо,
А ми посiдаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!»
«Ще раз, ще раз!»
«Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хатi б поводив, поводив.
Страх менi не хочеться
З старим дiдом морочиться.
Якби таки…» «Цу-цу, скаженi! схаменiться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти!»
Кричить отаман. Опинились;
Аж церков бачать. Дяк спiва,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада – нiби нежива,
Анiтелень… Помiж возами
Попи з кропилами пiшли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
«Молiтесь, братiя, молiтесь! —
Так благочинний начина.
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того свiту,
Не дасть святого розпинать.
А ви Украiну ховайте:
Не дайте матерi, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича i досi
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голi, босi…
Дiти нехрещенi ростуть,
Козацькi дiти; а дiвчата!..
Землi козацькоi краса
У ляха в'яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом сiчеться; карi очi
В неволi гаснуть; розкувать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмi у ляха… горе, горе!
Молiтесь, дiти! страшний суд
Ляхи в Украiну несуть —
І заридають чорнi гори.
Згадайте праведних гетьманiв:
Де iх могили? де лежить
Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоiть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзае —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляе!
Нема Богдана – червонить
І Жовтi Води, й Рось зелену.
Сумуе Корсунь староденний:
Нема журбу з ким подiлить.
І Альта плаче: «Тяжко жити!
Я сохну, сохну… де Тарас?
Нема, не чуть… не в батька дiти!»
Не плачте, братiя: за нас
І душi праведних, i сила
Архiстратига Михаiла.
Не за горами кари час.
Молiтесь, братiя!»
Молились,
Молились щиро козаки,
Як дiти, щиро; не журились,
Гадали тее… а зробилось —
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава —
Бiлiе хустина,
Та й ту знiмуть…
А диякон: «Нехай ворог гине!
Берiть ножi! освятили».
Ударили в дзвони,
Реве гаем: «Освятили!»
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розiбрали, заблищали
По всiй Украiнi.
ТРЕТІ ПІВНІ
Ще день Украйну катували

Ляхи скаженi; ще один,
Один, останнiй, сумували
І Украiна, i Чигрин.
І той минув – день Маковiя,
Велике свято в Украiнi.
Минув – i лях, i жидовин
Горiлки, кровi упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нiчого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганцi ляжуть спать.
Лягли, i в голови не клали,
Що вже iм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а iуди
Ще лiчать грошi уночi,
Без свiтла лiчать баришi,
Щоб не побачили, бач, люде.
І тi на золото лягли
І сном нечистим задрiмали.
Дрiмають… навiки бодай задрiмали!
А тим часом мiсяць пливе оглядать
І небо, i зорi, i землю, i море
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб боговi вранцi про те розказать.
Свiтить бiлолиций на всю Украiну,
Свiтить… а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вiльшани, мою сироту?
Де ii мордують, де вона воркуе?
Чи знае Ярема? чи знае, чи чуе?
Побачимо потiм, а тепер не ту,
Не ту заспiваю, iншоi заграю;
Лихо – не дiвчата – буде танцювать.
Недолю спiваю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,
Щоб i дiти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вмiла в добрi панувать.
Гомонiла Украiна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленiють;
Дiди лежать, а над ними
Могили синiють.
Та що з того, що високi?
Нiхто iх не знае,
Нiхто щиро не заплаче,
Нiхто не згадае.
Тiлько вiтер тихесенько
Повiе над ними,
Тiлько роси ранесенько
Сльозами дрiбними
Їх умиють. Зiйде сонце,
Осушить, пригрiе;
А унуки? iм байдуже,
Панам жито сiють.
Багато iх, а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залiзняк, душа щира,
Де одпочивае?
Тяжко! важко! Кат пануе,
А iх не згадають.
Гомонiла Украiна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
І день, i нiч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаеш —
Серце усмiхнеться.
Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо свiту не треба;
Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,
І Альту, i Сену, i там розлилось,
Не знать за що, кровi широкее море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
На старiсть заплакать…
Сумно, сумно серед неба
Сяе бiлолиций.
Понад Днiпром козак iде,
Може, з вечiрницi.
Іде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дiвчина не любить
За те, що убогий?
І дiвчина його любить,
Хоч лата на латi.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.
Чого ж смутний, невеселий
Іде – чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
Вiщуе козаче,
Чуе серце, та не скаже,
Яке лихо буде.

Мине лихо… Кругом його
Мов вимерли люде.
Анi пiвня, нi собаки;
Тiлько iз-за гаю
Десь далеко сiроманцi
Вовки завивають
Байдуже! iде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вiльшану на досвiтки,
До ляхiв поганих
У Черкаси. А там третiй
Пiвень заспiвае…
А там… а там… Йде Ярема,
На Днiпр поглядае.
«Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацькоi кровi; ще понесеш, друже!
Червонив ти сине, та не напоiв;
А сю нiч уп'ешся. Пекельнее свято
По всiй Украiнi сю нiч зареве;
Потече багато, багато, багато
Шляхетськоi кровi. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;
Прокинеться доля; козак заспiва:
«Нi жида, нi ляха», а в степах Украйни —
О, боже мiй милий – блисне булава!»
Так думав, iдучи в латанiй свитинi,
Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,
Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
Реве, стогне, завивае,
Лози нагинае;
Грiм гогоче, а блискавка
Хмару роздирае.
Іде собi наш Ярема,
Нiчого не бачить;
Одна думка усмiхнеться,
А друга заплаче.
«Там Оксана, там весело
І в сiрiй свитинi;
А тут… а тут… що ще буде?
Може, ще загину».
А тим часом iз байраку
Пiвень – кукурiку!
«А, Черкаси!.. боже милий!
Не вкороти вiку!»
ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ
Задзвонили в усi дзвони

По всiй Украiнi;
Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! погуляем
Та хмару нагрiем!»
Зайнялася Смiлянщина,
Хмара червонiе.
А найперша Медведiвка
Небо нагрiвае.
Горить Смiла, Смiлянщина
Кров'ю пiдпливае.
Горить Корсунь, горить Канiв,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
І кров полилася
Аж у Волинь. По Полiссi Гонта бенкетуе,
А Залiзняк в Смiлянщинi
Домаху гартуе,
У Черкасах, де й Ярема
Пробуе свячений.
«Отак, отак! добре, дiти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопцi!» – на базарi
Залiзняк гукае.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема – страшно глянуть
По три, по чотири
Так i кладе. «Добре, сину,
Матерi iх хиря!
Мордуй, мордуй, в раю будеш
Або есаулом.
Гуляй, сину! нуте, дiти!»
І дiти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всiх уклали, все забрали.
«Тепер, хлопцi, буде!
Утомились, одпочиньте».
Улицi, базари
Крились трупом, плили кров'ю.
«Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещенi, клятi душi».
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залiзняк гукае:
«Чуеш, хлопче? ходи сюди!
Не бiйсь, не злякаю».
«Не боюся!» Знявши шапку,

Став, мов перед паном.
«Вiдкiля ти? хто ти такий?»
«Я, пане, з Вiльшани».
«З Вiльшаноi, де титаря
Пси замордували?»
«Де? якого?» «У Вiльшанiй;
І кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаеш».
«Дочку, у Вiльшанiй?»
«У титаря, коли знавав».
«Оксано, Оксано!» —
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
«Еге! ось що… Шкода хлопця,
Провiтри, Миколо!»
Провiтрився. «Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшноi, щоб пекло
Тряслося та млiло!»
«Добре, сину, ножi будуть
На святее дiло.
Ходiм з нами у Лисянку
Ножi гартувати!»
«Ходiм, ходiм, отамане,
Батьку ти мiй, брате,
Мiй единий! На край свiта
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край свiта, пане…
На край свiта, та не найду,
Не найду Оксани!»
«Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? я не знаю».
«Яремою».
«А прiзвище?»
«Прiзвища немае!»
«Хiба байстрюк? Без прiзвища
Запиши, Миколо,
У реестер. Нехай буде —
Нехай буде Голий,
Так i пиши!» «Нi, погано!»
«Ну, хiба Бiдою?»
«І це не так».
«Стривай лишень,
Пиши Галайдою».
Записали. «Ну, Галайдо,
Поiдем гуляти.
Найдеш долю… а не найдеш…
Рушайте, хлоп'ята».
І Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
Виiхали за царину;
Палають Черкаси…
«Чи всi, дiти?» «Усi, батьку!»
«Гайда!» Простяглася
По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибав на конику,
Козакам спiвае:
«Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляе».
Поiхали… а Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
Іде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
І темний гай, i Днiпр дужий,
І високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
І лютее горе —
Все пропало, все! нiчого
Не знае, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випивае
Його сльози, давить душу,
Серце роздирае.
«Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиете горе;
Змийте його… тяжко! нудно!
І синього моря,
І Днiпра, щоб вилить люте,
І Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,
Моя ти едина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирае
Або в пана у кайданах
У склепу конае.
Може, згадуе Ярему,
Згадуе Вiльшану,
Кличе чого: «Серце мое,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiем.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуем!..» Вiе,
Вiе вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi,
І дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумуе, пожуриться,
Забуде… i, може…
У жупанi, сама панi;
А лях… боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце мое!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?»
І хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
«У лiс, хлопцi! вже свiтае,
І конi пристали:
Попасемо», – i тихенько
У лiсi сховались.
ГУПАЛІВЩИНА
Зiйшло сонце; Украiна

Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу —
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi;
Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки,
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всiй Украiнi!
Гiрше пекла… А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти,
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз'еднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Є в коморi i надворi,
І весело в хатi!
«Уб'ем брата! спалим хату!» —
Сказали, i сталось.
Все б, здаеться; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замученi руки
Розв'язались – i кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаеш:
Старих слов'ян дiти
Впились кров'ю. А хто винен?
Ксьондзи, езуiти.
Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
Приiхали. «Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю».

Й Вiльшану минають.
Питаеться у хлопчика:
«Що, титаря вбили?»
«Ба нi, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Отi ляхи, що там лежать,
І Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарi
Вчора поховали».
Не дослухав… «Неси, коню!»
І поводи кинув.
«Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогоднi, коли й умру,
З домовини встану
Ляхiв мучить. Серце мое!
Оксано! Оксано!
Де ти?»
Замовк, зажурився,
Поiхав ходою.
Тяжко-важко сiромасi
Боротись з нудьгою.
Догнав своiх. Боровикiв
Вже хутiр минають.
Корчма тлiе з стодолою,
А Лейби немае.
Усмiхнувся мiй Ярема,
Тяжко усмiхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогоднi… та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють пiвпарубка.
Хлопець у свитинi
Полатанiй, у постолах;
На плечах торбина.
«Гей, старченя! стривай лишень!»
«Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака».
«Який же поганий!»
«Вiдкiля ти?»
«З Керелiвки».
«А Будища знаеш?
І озеро коло Будищ?»
«І озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його».
«Що, сьогодня ляхiв бачив?»
«Нiгде нi одного;
А вчора було багато.
Вiнки не святили:
Не дали ляхи проклятi.
Зате ж iх i били,
І я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона б». «Добре, хлопче.
Ось на ж тобi, друже,
Цей дукачик, та не згуби».
Узяв золотого,
Подивився: «Спасибi вам!»
«Ну, хлопцi, в дорогу!
Та чуете? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцiм яру е озеро
Й лiс попiд горою,
А в лiсi скарб. Як приiдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань».
Приiхали.
Стали кругом лiса;
Дивляться – нема нiкого…
«Ту iх достобiса!
Якi грушi уродили!
Збивайте, хлоп'ята!
Швидше! швидше!
Отак, отак! І конфедерати
Посипалися додолу,
Грушi гнилобокi.
Позбивали, упорались;
Козакам нiвроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхiв кишенi
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.
БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ
Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвiтило:
Ото Гонта з Залiзняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклi не вмiють
Отак курить. Гнилий Тiкич
Кров'ю червонiе
Шляхетською, жидiвською;
А над ним палають
І хатина, i будинок;
Мов доля карае
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоiть Гонта з Залiзняком,
Кричать: «Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!»
І дiти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинае;
Той молиться, сповiдае
Грiхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзятi.
Як смерть люта, не вважають
На лiта, на вроду
Шляхтяночки й жидiвочки.
Тече кров у воду.
Нi калiка, анi старий,
Нi мала дитина
Не остались, – не вблагали
Лихоi години.
Всi полягли, всi покотом;
Нi душi живоi
Шляхетськоi й жидiвськоi.
А пожар удвое
Розгорiвся, розпалався
До самоi хмари.
А Галайда, знай, гукае:
«Кари ляхам, кари!»
Мов скажений, мертвих рiже,
Мертвих вiша, палить.
«Дайте ляха, дайте жида!
Мало менi, мало!
Дайте ляха, дайте кровi
Наточить з поганих!
Кровi море… мало моря…
Оксано! Оксано!
Де ти?» – крикне й сховаеться
В полум'i, в пожарi.
Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвiтла повечерять.
«Гуляй!» – загукали.
Вечеряють, а кругом iх
Пекло червонiе.
У полум'i, повiшанi
На кроквах, чорнiють
Панськi трупи.
Горять крокви
І падають з ними.
«Пийте, дiти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрiнемось,
Ще раз погуляем.
І поставець одним духом
Залiзняк черкае.
За проклятi вашi трупи,
За душi проклятi
Ще раз вип'ю! Пийте, дiти!
Вип'ем, Гонто, брате!
Вип'ем, друже, погуляем
Укупочцi, в парi.
А де ж Волох? заспiвай лиш
Нам, старий кобзарю!
Не про дiдiв, бо незгiрше
Й ми ляхiв караем;
Не про лихо; бо ми його
Не знали й не знаем.
Веселоi утни, старче,
Щоб земля ломилась,
Про вдовицю-молодицю,
Як вона журилась».
(Кобзар грае й приспiвуе):
«Од села до села Танцi та музики;

Курку, яйця продала —
Маю черевики.
Од села до села
Буду танцювати:
Нi корови, нi вола —
Осталася хата.
Я оддам, я продам
Кумовi хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку пiд тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками,
Танцювать та гулять
Таки з парубками.
Ох ви, дiтки моi,
Моi голуб'ята,
Не журiться, подивiться,
Як танцюе мати.
Сама в найми пiду,
Дiток в школу оддам,
А червоним черевичкам
Таки дам, таки дам!»
«Добре! добре! Ну, до танцiв,
До танцiв, кобзарю!»
Слiпий вшкварив – навприсядки
Пiшли по базару.
Земля гнеться. «Нумо, Гонто!»
«Нум, брате Максиме!
Ушкваримо, мiй голубе,
Поки не загинем!»
«Не дивуйтеся, дiвчата,
Що я обiдрався;
Бо мiй батько робив гладко,
То й я в його вдався».
«Добре, брате, ей же богу!»
«Ану ти, Максиме!»
«Постривай лиш!»
Отак чини, як я чиню:
Люби дочку абичию —
Хоч попову, хоч дякову,
Хоч хорошу мужикову».
Всi танцюють, а Галайда
Не чуе, не бачить.
Сидить собi кiнець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонiм жупанi,
І золото, i слава е,
Та нема Оксани;
Нi з ким долю подiлити,
Нi з ким заспiвати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.
А того, того й не знае,
Що його Оксана
По тiм боцi за Тiкичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
Їi батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати вашi! А Оксана
В вiкно поглядае
На Лисянку засвiчену.
«Де то мiй Ярема?» – Сама думае.

Не знае, Що вiн коло неi,
У Лисянцi, не в свитинi —
В червонiм жупанi,
Сидить один та думае:
«Де моя Оксана?
Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?»
Тяжко йому.
А iз яру
В киреi козачiй
Хтось крадеться.
«Хто ти такий?»
Галайда питае.
«Я посланець пана Гонти.
Нехай погуляе,
Я пiдожду». «Нi, не дiждеш,
Жидiвська собако!»
«Ховай боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!
Ось копiйка… подивися…
Хiба ти не знаеш?»
«Знаю, знаю, – i свячений
З халяви виймае.
Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?»
Та й замахнувсь. «Ховай боже!..
В будинку… з панами…
Вся в золотi…»
«Виручай же!
Виручай, проклятий!»
«Добре, добре…
Якi ж бо ви, Яремо, завзятi!
Іду зараз i виручу:
Грошi мур ламають.
Скажу ляхам – замiсть Паца…»
«Добре, добре! знаю. Іди швидче!»
«Зараз, зараз! Гонту забавляйте,
З пiвупруга, а там нехай. Ідiть же гуляйте…
Куди везти?» «У Лебедин!
У Лебедин, – чуеш?»
«Чую, чую». І Галайда
З Гонтою танцюе.
А Залiзняк бере кобзу:
«Потанцюй, кобзарю,
Я заграю».
Навприсядки
Слiпий по базару
Оддирае постолами,
Додае словами: «На городi пастернак;
Чи я ж тобi не козак, не козак?
Чи я ж тебе не люблю, не люблю?

Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?
Куплю, куплю чорпнобрива.
Куплю, куплю того дива.
Буду, серце, ходить,
Буду, серце, любить».
«Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого —
Лиха доля така.
Іди ж доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,
А я – так до шинку.
Вип`ю чарку, вип`ю другу,
Вип`ю третю на потуху.
П`яту, шосту, та й кiнець.
Пiшла баба у танець,
А за нею горобець
Викрутасом-вихилясом…
Молодець горобець!
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулi тиче:
«Оженився, сатано,
Заробляй же на пшоно;
Треба дiток годувать,
Треба дiток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не грiши,
Та в запiчку колиши,
Та мовчи, не диши».
«Як була я молодою преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею;
Хто йде – не мине,
То кивне, то моргне.
А я шовком вишиваю,
В кватирочку виглядаю:
Семени, Івани,
Надiвайте жупани,
Та ходiмо погуляймо,
Та сядемо заспiваймо».
«Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу … … І… гу!
Загнув батько дугу,
Тягне мати супоню.
А ти зав'яжи, доню».
«Чи ще? чи годi?» «Ще, ще!
Хоч погану! самi ноги носять»
«Ой сип сирiвець
Та криши опеньки:
Дiд та баба,
То й до ладу, Обое раденькi.
* * *
Ой, сип сирiвець

Та криши петрушку:
* * *
Ой, сип сирiвець

Та накриши хрiну:
* * *
Ой, сип воду, воду

Та пошукай броду, броду…»
«Годi, годi! – кричить Гонта.
Годi, погасае.
Свiтла, дiти!.. А де Лейба?
Ще його немае?
Найти його та повiсить.
Петелька свиняча!
Гайда, дiти! погасае
Каганець козачий».
А Галайда: «Отамане!
Погуляймо, батьку!
Дивись – горить; на базарi
І видко, i гладко.
Потанцюем. Грай, кобзарю!»
«Не хочу гуляти!
Огню, дiти! дьогтю, клоччя!
Давайте гармати;
В потайники пустiть огонь!
Думають, жартую!»
Заревiли гайдамаки:
«Добре, батьку! чуем!»
Через греблю повалили,
Гукають, спiвають.
А Галайда кричить: «Батьку!
Стiйте!.. пропадаю!
Постривайте, не вбивайте:
Там моя Оксана.
Годиночку, батьки моi!
Я ii достану!»
«Добре, добре!.. Залiзняче,
Гукни, щоб палили.
Преподобиться з ляхами…
А ти, сизокрилий,
Найдеш iншу».
Оглянувся —
Галайди немае.
Ревуть гори – i будинок
З ляхами гуляе
Коло хмари. Що осталось,
Пеклом запалало…
«Де Галайда?» – Максим кличе.
І слiду не стало…
Поки хлоп'ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин…
ЛЕБЕДИН
«Я сирота з Вiльшаноi,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене… боюся.
Боюсь згадать, моя сиза…
Узяли з собою.
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла…
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову,
Вдвое, втрое б витерпiла
За едине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грiшила,
Може, бог за те й карае,
Що я полюбила,
Полюбила стан високий
І карii очi,
Полюбила, як умiла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволi,
Нi,бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, боже! твою правду
Я витерпiть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу.
Якби не вiн, може б… може,
І занапастила.
Тяжко було! Я думала:
«О, боже мiй милий!
Вiн сирота, – хто без мене
Його привiтае?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитае?
Хто обiйме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сиротi убогому
Добре слово скаже?»
Я так думала, бабусю,
І серце смiялось:
«Я сирота: без матерi,
Без батька осталась,

І вiн один на всiм свiтi,
Один мене любить;
А почуе, що я вбилась,
То й себе погубить».
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала.
Нема його, не прибуде,
Одна я осталась…»
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неi,
Зажурилась. «Бабусенько!
Скажи менi, де я?»
«В Лебединi, моя пташко,
Не вставай: ти хвора».
«В Лебединi! чи давно я?»
«Ба нi, позавчора».
«Позавчора?.. Стривай, стривай…
Пожар над водою…
Жид, будинок, Майданiвка…
Зовуть Галайдою…»
«Галайдою Яремою
Себе називае
Той, що привiз…»
«Де вiн, де вiн?
Тепер же я знаю!..»
«Через тиждень обiцявся
Прийти за тобою».
«Через тиждень! через тиждень!
Раю мiй, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда – мiй Ярема!..
По всiй Украiнi
Його знають. Я бачила,
Як села горiли;
Я бачила – кати-ляхи
Трусилися, млiли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, i вiдкiля вiн,
І кого шукае!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилiтай же, мiй соколе,
Мiй голубе сизий!
Ох, як весело на свiтi,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько..
Ще три днi осталось.
Ох, як довго!..
«Загрiбай, мамо, жар, жар,

Буде тобi дочки жаль, жаль…
Ох, як весело на свiтi!
А тобi, бабусю,
Чи весело?» «Я тобою,
Пташко, веселюся».
«А чом же ти не спiваеш?»
«Я вже одспiвала…»
Задзвонили до вечернi;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебединi
У церквi спiвали:
Ісаiя, ли й куй!
Вранцi Ярему вiнчали;
А ввечерi мiй Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхiв кiнча; з Залiзняком
Весiлля справляе
В Уманщинi, на пожарах.
Вона виглядае,
Виглядае, чи не iде
З боярами в гостi —
Перевезти iз келii
В хату на помостi.
Не журися, сподiвайся
Та богу молися.
А менi тепер на Умань
Треба подивитись.
ГОНТА В УМАНІ
Хвалилися гайдамаки, на Умань iдучи:

«Будем драти, пане-брате,
З китайки онучi».
Минають днi, минае лiто,
А Украiна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти —
Батькiв немае. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людськоi мови;
Звiр тiлько вие по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi…
Не спинила хуртовина
Пекельноi кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала ii рястом,
Барвiнком укрила;
І на полi жайворонок,
Соловейко в гаi
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть – огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маете?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людськоi.
Тяжко глянуть; а згадаем —
Так було i в Троi.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проiдуть – земля горить,
Кров'ю пiдпливае.
Придбав Максим собi сина
На всю Украiну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже – лютуе:
З ножем в руках, на пожарах
І днюе й ночуе.
Не милуе, не минае
Нiгде нi одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомлiе,
Згадавши Оксану.
А Залiзняк: «Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляем!»
Погуляли
Купою на купi
Од Киева до Уманi
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опiвночi; до схiд сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
«Карай ляха знову!»
Покотились по базару
Кiннi narodowi;
Покотились малi дiти
І калiки хворi. Гвалт i галас.
На базарi, Як посеред моря
Кровавого, стоiть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: «Добре, дiти!
Отак iх, проклятих!»
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-езуiта
І двох хлопцiв. «Гонто, Гонто!
Оце твоi дiти.
Ти нас рiжеш – зарiж i iх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не рiжеш?
Поки невеликi,
Зарiж i iх, бо виростуть,
То тебе зарiжуть…»
«Убийте пса! а собачат
Своею зарiжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!»
«Католики… бо нас мати…»
«Боже мiй великий!
Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!»

Зiбралась громада.
«Моi дiти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Рiзать католика.
Сини моi, сини моi!
Чом ви не великi?
Чом ви ляха не рiжете?..»
«Будем рiзать, тату!»
«Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схiд сонця
Була не втопила?
Менше б грiха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогоднi, сини моi,
Горе менi з вами!
Поцiлуйте мене, дiти,
Бо не я вбиваю,
А присяга». Махнув ножем —
І дiтей немае!
Попадали зарiзанi.
«Тату! – белькотали,
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…» – та й замовчали.
«Поховать хiба?» «Не треба!
Вони католики.
Сини моi, сини моi!
Чом ви не великi?
Чом ворога не рiзали?
Чом матiр не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходiм, брате!»
Взяв Максима,
Пiшли вздовж базару
І обидва закричали:
«Кари ляхам, кари!»
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Нi в будинку, нi в костьолi,
Нiгде не осталось,
Всi полягли. Того лиха
Не було нiколи,
Що в Уманi робилося.
Базилiан школу»,
Де учились Гонти дiти,

Сам Гонта руйнуе:
«Ти поiла моiх дiток! —
Гукае, лютуе.
Ти поiла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!»
Гайдамаки
Стiни розвалили,
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До самоi ночi ляхiв мордували;
Душi не осталось.
А Гонта кричить:
«Де ви, людоiди? де ви поховались?
З'iли моiх дiток, – тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини моi любi, моi чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетськоi кровi, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорнiе,
Хочеться напитись… Чом вiтер не вiе,
Ляхiв не навiе?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнii зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?»
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару,
В кровi, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сiли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'еться, бийте, поки б'еться! —
Залiзняк гукае,
– Ану, навiсний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють моi козаки!»
І кобзар ушкварив:
«А мiй батько орандар, Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати моi, соколи,
Привели І корову iз дiброви,
І намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
І чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою». «Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!»
Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуляе?
Чому не п'е з козаками?
Чому не спiвае?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неi,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй киреi
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криеться в пожарi За костьолом.
Хто ж це такий? Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не iли. І темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей своiх,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв поховае
І як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху,
Свячений виймае
І свяченим копа яму.
А Умань палае,
Свiтить Гонтi до роботи
І на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб ховае?
Аж труситься. Із Уманi
Де-де чуть – гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чуе,
Синам хату серед степу
Глибоку будуе.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чуе:
«Ми не ляхи, тату!»
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймае;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накривае
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
«Сини моi, сини моi!
На ту Украiну
Дивiтеся: ви за неi
Й я за неi гину.
А хто мене поховае?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю».
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипае:
«Спочивайте, сини моi,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Новоi постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покарае,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики».
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
«Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
І менi те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховае?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.

Ще раз погуляю!..»
Пiшов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне,
Гляне – усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався,
На степ оглядався.
Утер очi… тiлько мрiе
В диму, та й сховався.
ЕПІЛОГ
Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Украiнi,
Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, – малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодее лихо! якби ти вернулось,
Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкраi,
І батька, i дiда старого згадаю…
Дiдусь ще гуляе, а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тiеi,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колiiвщину, як колись бувало,
Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
Столiтнii очi, як зорi, сiяли,
А слово за словом смiялось, лилось:
Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
І менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І нiхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу:
Я ii онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжноi справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменнi люде
Тii речi прочитають.
Вибачай, дiдусю,
Нехай лають; а я поки
До своiх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу – спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Украiну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
На тi шляхи, що я мiряв Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров'ю напували
Украiну, та й замовкли —
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
І нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той – почув, що так страшно
Пекельнii дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. «Спочинь, батьку,
Бо на своiм нема мiсця,
Нема мiсця волi…
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадае».
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утирае.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В Украiнi жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повивае.
Розiйшлися гайдамаки,
Куди який знае:
Хто додому, хто в дiброву,
З ножем у халявi,
Жидiв кiнчать. Така й досi
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Сiч розруйнували:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тiлько i остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть завивають:
«Поховали дiтей наших
І нас розривають».
Ревуть собi й ревiтимуть —
Їх люде минули;
А Украiна навiки,
Навiки заснула.
З того часу в Украiнi
Жито зеленiе;
Не чуть плачу, нi гармати,
Тiлько вiтер вiе,
Нагинае верби в гаi,
А тирсу на полi.
Все замовкло. Нехай мовчить:
Така божа воля.
Тiлько часом увечерi
Понад Днiпром, гаем
Ідуть старi гайдамаки,
Ідучи спiвають:
«А в нашого Галайди хата на помостi.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!»
[Квiтень-листопад 1841]
ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…
Вiтер з гаем розмовляе,

Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.
Пливе човен води повен,
Нiхто не спиняе,
Кому спинить – рибалоньки
На свiтi немае.
Поплив човен в сине море,
А воно заграло,
Погралися гори-хвилi —
І скiпок не стало.
Недовгий шлях – як човновi
До синього моря —
Сиротинi на чужину,
А там – i до горя.
Пограються добрi люди,
Як холоднi хвилi;
Потiм собi подивляться,
Як сирота плаче;
Потiм спитай, де сирота,
Не чув i не бачив.
МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
Оксанi К…ко
На пам'ять того, що давно минуло
Вiтер в гаi нагинае

Лозу i тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так i доля: того лама,
Того нагинае;
Мене котить, а де спинить,
І сама не знае —
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навiки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, нiхто не згадае,
Не скаже хоть на смiх: «Нехай спочивае;
Тiлько його й долi, що рано заснув».
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаеш того сироту,
Що в сiрiй свитинi, бувало, щасливий,
Як побачить диво – твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усмiхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся спiвать.
І ти не згадаеш. Оксано! Оксано!
А я й досi плачу, i досi журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар'яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар'яну рястом уквiтчай,
Часом на Петруся усмiхнись, щаслива,
І, хоч так як жарти, колишне згадай.
Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року
У недiлю на вигонi
Дiвчата гуляли,
Жартували з парубками,
Деякi спiвали —
Про досвiтки-вечiрницi
Та як била мати,
Щоб з козаком не стояла.
Звичайне, дiвчата…
То про свое все й спiвають,
Яка про що знае…
Аж ось з хлопцем старий кобзар
В село шкандибае.
В руках чоботи, на плечах
Латана торбина
У старого; а дитина!
Сердешна дитина!
Обiдране; ледви-ледви
Несе ноженята…
(Достеменний син Катрусi).
Дивляться дiвчата…
«Кобзар iде! Кобзар iде!»
Та всi, якомога,
Хлопцiв кинули, побiгли
Зустрiчать слiпого!
«Дiду, серце, голубчику,
Заграй яку-небудь.
Я шага дам». – «Я – черешень».
«Всього, чого треба,
Всього дамо… одпочинеш,
А ми потанцюем…
Заграй же нам яку-небудь».
«Чую, любi, чую…
Спасибi вам, моi квiти,
За слово ласкаве.
Заграв би вам, та, бачите,
Справи нема… справи.
Учора був на базарi,
Кобза зопсувалась…
Розбилася…» – «А струни е?»
«Тiлько три осталось».
«Та хоч на трьох яку-небудь».
«На трьох… Ох, дiвчата!
І на однiй колись-то грав,
Та ба, вже не грати…
Постривайте, моi любi,
Трошки одпочину.
Сядьмо, хлопче». Посiдали.
Розв'язав торбину,
Вийняв кобзу, разiв зо два
Ударив по рваних.
«Що б вам заграть? постривайте.
Черницю Мар'яну
Чи чували?» —
«Нi, не чули».
«Слухайте ж, дiвчата,
Та кайтеся… Давно колись
Була собi мати,
Був i батько, та не стало;
Осталась вдовою,
Та й не молодою,
І з волами,
І з возами,
Й малою дочкою.
Росла дочка Мар'яна,
А виросла, як панна,
Кароока І висока,
Хоч за пана гетьмана.
Стала мати гадати
Та за пана еднати.
А Мар'яна
Не до пана
Виходила гуляти,
Не до пана старого,
Усатого, товстого,
А з Петрусем
В гаю, в лузi
Що вечора святого —
Розмовляла,
Жартувала,
Обнiмала, млiла…
А iнодi усмiхалась,
Плакала, нiмiла…
«Чого ж плачеш, мое серце?»
Петро запитае;
Вона гляне, усмiхнеться:
«І сама не знаю…»
«Може, думаеш, покину?
Нi, моя рибчино,
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину!..»
«Хiба було коли в свiтi,
Щиро що кохались,
Розiйшлися, не взялися
Й живими остались?
Нi, не було, мiй голубе.
Ти чув, що спiвають…
То кобзарi вигадують,
Бо, слiпi, не знають,
Бо не бачать, що е брови
Чорнi, карi очi,
І високий стан козачий,
І гнучкий дiвочий.
Що е коси, довгi коси,
Козацька чуприна…
Що на мову на Петрову
В глухiй домовинi
Усмiхнуся; скажу йому:
«Орле сизокрилий,
Люблю тебе й на сiм свiтi,
Як на тiм любила».
Отак, серце, обнiмемось,
Отак поцiлую,
Нехай вкупi закопають…
Умру… не почую.
Не почую…» Обнялися,
Обнялись, зомлiли…
Отак вони любилися!
На той свiт хотiли
Обнявшися переступить;
Та не по iх стало!
Щовечора сходилися,
І мати не знала,
Де Мар'яна до пiвночi
І з ким розмовляе?
«Воно мале ще, дитина,
Нiчого не знае».
Угадала стара мати,
Та не все вгадала,
Знать, забула, що колись-то
Сама дiвувала.
Угадала мати: Мар'яна-дитина
Не знае, як треба на сiм свiтi жить.
Думала – нi люди, анi домовина
З Петром не розрiзнять… умiла любить.
Думала, що тiлько кобзарi спiвають,
Бо, слiпi, не бачать карих оченят;
Що тiлько лякають молодих дiвчат…
Лякають, дiвчата, правдою лякають!
І я вас лякаю, бо те лихо знаю,
Бодай його в свiтi нiкому не знать —
Того, що я знаю… Минуло, дiвчата!
Серце не заснуло, я вас не забув.
Люблю вас i досi, як дiточок мати,
Буду вам спiвати, поки не засну.
Тойдi ж, моi любi, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Мар'яну;
Я вам з того свiта, любi, усмiхнусь,
Усмiхнуся…» – та й заплакав.
Дивились дiвчата,
Не питали, чого плаче?
Та й нащо питати?
Минулося. Помагало
Ласкаве дiвоче Щире слово…
«Вибачайте…Утер слiпi очi.
Вибачайте, моi любi,
Нехотя журюся.
Так от, бачите, Мар'яна
З убогим Петрусем
Щовечора розмовляла,
І мати не знала,
Дивувалась, що се таке
Мар'яну спiткало?
Чи не пристрiт? Сяде шити —
Не те вишивае;
Замiсть Гриця, задумавшись,
Петруся спiвае.
Часом сонна розмовляе,
Подушку цiлуе…
Мати спершу смiялася,
Думала – жартуе,
Потiм бачить, що не жарти,
Та й каже: «Мар'яно!
Треба буде старостiв ждать,

Та, може, й од пана!
Ти вже виросла нiвроку,
Уже й дiвувала;
Я вже думаю, що, бачиш…
Насилу сказала,
Що вже й замiж, коли тее…»
«А за кого, мамо!?»
«Хто вподоба, тому й оддам».
Спiвае Мар'яна:
«Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, мое серце,
Та за молодого.
Нехай старий бурлакуе,
Грошi заробляе,
А молодий мене любить,
Долi не шукае.
Не шукае, не блукае
Чужими степами.
Своi воли, своi вози,
А мiж парубками,
Як макiвка меж квiтками,
Цвiте, розцвiтае.
Мае поле, мае волю,
Та долi не мае.
Його щастя, його доля —
Моi чорнi брови,
Довгi вii, карi очi,
Ласкавее слово.
Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, мое серце,
Та за молодого».
«Дочко моя, Мар'яно,
Оддам тебе за пана,
За старшого, багатого,
За сотника Івана».
«Умру, серце мамо,
За сотником Іваном».
«Не вмреш, будеш панувати,
Будеш дiток годувати».
«Пiду в найми, пiду в люди,
А за сотником не буду».
«Будеш, дочко Мар'яно,
За сотником Іваном».
Заплакала, заридала
Сердешна Мар'яна.
«За старого… багатого…
За сотника Івана…» —
Сама собi розмовляла,
А потiм сказала:
«Я ще, мамо, не виросла,
Ще не дiвувала.
Бо ти мене не пускала
Вранцi до криницi,
Нi жита жать, нi льону брать,
Нi на вечiрницi,
Де дiвчата з парубками
Жартують, спiвають
Та про мене, чорнобриву,
Нишком розмовляють:
«Багатого дочка батька,
Шляхетського роду».
Тяжко менi. Тяжко, мамо!
Нащо дала вроду
Нащо брови змальовала?
Дала карi очi?
Ти все дала, тiлько долi,
Долi дать не хочеш!
Нащо ж мене годувала?
Нащо доглядала?
Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?»
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати.
А Мар'яна за сльозами
Ледве вийшла з хати.
II
«Ой, гоп не пила,
На весiллi була,
До господи не втрапила,
До сусiда зайшла,
А в сусiда
До обiда
В льоху спати лягла.
Із льоху та в льох,
Завертали в горох,
І в коморi, i надворi
З нежонатим удвох
Пустували,
Жартували,
Зопсували горох.
Ой гоп не сама —
Напоiла кума
І привела до господи.
Не побачив Хома.
Хомо, в хатi
Ляжем спати.
Хоми дома нема.
Тряси ж тебе трясця, Хомо!
Я не ляжу спати дома,
А до кума
До Наума
Пiду в клуню на солому.
Ануте, напилась!
Наша, наша придалась!
Червонiе хвартушина:
Роду чесного дитина».
Отак ордою йшли придани,
Спiвали п'янi; а Мар'яна
Крiзь тин дивилася на те.
Не додивилася, упала
І тяжко, тяжко заридала.
Таке-то лихо, i за те,
Що щиро любить. Тяжко, дiти,
Вiк одинокому прожить,
А ще гiрше, моi квiти,
Нерiвню в свiтi полюбить.
Дивiться на мене: я виплакав очi.
Менi iх не шкода, менi iх не жаль.
Нi на що дивиться: тi очi дiвочi…
Що колись… колись-то… Думи та печаль,
А бiльше нiчого не мав я й не маю,
А з грiшми такими тяжко в свiтi жить.
Пiд тином ночую, з вiтром розмовляю,
Соромляться люди у хату пустить
І привiтать словом старого калiку.
Укороти, боже, молодого вiку
Тому, хто не мае талану любить.
Легше, моi любi, покриться землею,

Нiж бачить, як другий, багатий, старий,
Цiлуе за грошi, вiнчаеться з нею…
О боже! мiй боже! волею своею
Розбий мое тiло i душу розбий».
Заридав кобзар, заплакав
Слiпими очима.
Дивувалися дiвчата:
Вже смерть за плечима,
А вiн, слiпий, сивоусий,
Про колишне плаче.
Не дивуйтеся, дiвчата,
На старi козачi
Щирi сльози. То не роса
Вранцi при дорозi
На споришi i не вашi
Дуже дрiбнi сльози.
Наплакався. Струни рванi
Три перебирае.
«Аж до вечора Мар'яна
У темному гаю
Проплакала; прийшов Петрусь,
Вона розказала
Все, що чула од матерi
І що сама знала,І не втерпiла, сказала,
Як п'янi придани
Йшли по улицi, спiвали.
«Мар'яно, Мар'яно!
Чом ти не убога! чом я не багатий!
Чом у мене коней вороних нема?
Не питала б мати, де ходиш гуляти,
З ким коли стояла. Питала б сама,
Сама свого серця; дала б йому волю
Любить, кого знае. Я б тебе сховав
Далеко! далеко! щоб нiхто не знав,
Щоб нiхто не бачив, де витае доля,
Моя доля, мое щастя,
Ти, моя Мар'яно.
Чом не ти в сiрiй свитинi,
Чом я не в жупанi?»
А Мар'яна, як дитина
Без матерi, плаче.
Петро стоiть коло неi,
Нiчого не бачить —
Тiлько сльози Мар'янинi;
А сльози дiвочi
І серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночi?
«Не плач, серце, есть у мене
І сила, i воля,
Люби мене, мое серце,
Найду свою долю.

За високими горами,
За широкими степами,
По волi-неволi
Найду свою долю!
Не в свитинi, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур'янi – серед церкви
Обнiмеш Петруся,
Обнiмемось, поцiлую —
Дивуйтеся, люди!
А ти стоiш, червонiеш…»
«Коли-то те буде?»
«Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тiлько богу.
Іди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину».
«Хiба сю нiч кинеш?
Хiба зараз?..» – «Я жартую.
Тепер Украiну
Нi москалi, нi татари —
Нiхто не воюе».
«А я чула, що ляхи йдуть».
«То вони жартують.
Розiйдемось, мое серце,
Поки не свiтае.
Чого ж знову заплакала?»
«І сама не знаю».
УТОПЛЕНА
Вiтер в гаi не гуляе —

Вночi спочивае;
Прокинеться – тихесенько
В осоки питае:
«Хто се, хто се по сiм боцi
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тiм боцi
Рве на собi коси?..
Хто се, хто се?» – тихесенько
Спитае-повiе
Та й задрiма, поки неба
Край зачервонiе.
«Хто се, хто се?» – спитаете,
Цiкавi дiвчата.
Ото дочка по сiм боцi,
По тiм боцi мати.
Давно колись те дiялось
У нас на Вкраiнi.
Серед села вдова жила
У новiй хатинi,
Бiлолиця, кароока
І станом висока,
У жупанi; кругом панi,
І спереду, й збоку.
І молода – нiвроку iй,
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою
Так i ходять.
І за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужiм селi покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували люди
Малу дочку, а вдовиця
В недiлю i в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спiткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як минули
Лiта молодii…
Лихо, лихо! мати в'яне,
Дочка червонiе,
Виростае… Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.
«Я Ганнусi не боюся!» —
Спiвае матуся;
А козаки, як хмiль отой,
В'ються круг Ганнусi.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Млiе, в'яне, як зустрiне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
«Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дiвуеш,
З хлопцями гуляеш.
Постривай же, ось я тобi!..
Мене зневажаеш?
Нi, голубко!» І од злостi
Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жiноче?
Серце матерi?.. Ох, лихо,
Лишенько, дiвчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця – не мати.
Ізогнеться стан високий,
Брови полиняють,
І незчуетесь; а люди
Смiючись згадають
Вашi лiта молодii,
Та й скажуть – ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
І не знала, за що,
За що мати знущаеться,
Лае, проклинае,
Свое дитя без сорома
Байстрям нарiкае.
Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як макiвка на городi,
Ганна розцвiтала;
Як калина при долинi
Вранцi пiд росою,
Так Ганнуся червонiла,
Милася сльозою.
«Заворожена!.. стривай же! —
Шепче люта мати.
Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару вiдьму!»
Найшла вiдьму,
І трути достала,
І трутою до схiд сонця
Дочку напувала.
Не помогло… Кляне мати
Той час i годину,
Коли на свiт породила
Нелюбу дитину.
«Душно менi; ходiм, дочко,
До ставка купатись».
«Ходiм, мамо».
На березi
Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На бiлiй сорочцi;
Рибалонька кучерявий
Млiе на тiм боцi… І я колись…
Та цур йому!
Сором – не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавляе,
Гне стан гнучкий, розгинае,
На сонечку грiе.
Мати дивиться на неi,
Од злостi нiмiе;
То жовтiе, то синiе;
Розхристана, боса,
З роту пiна; мов скажена,
Рве на собi коси.
Кинулася до Ганнусi
І в коси впилася.
«Мамо! мамо! що ти робиш?»
Хвиля роздалася,
Закипiла, застогнала —
І обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усiеi сили
Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирае,
Пливе, пливе… от-от доплив!
Пiрнув, виринае —
І утоплену Ганнусю
На берег виносить,
Із рук матерi закляклих
Виривае коси.
«Серце мое! доле моя!
Розкрий карi очi!
Подивися, усмiхнися!
Не хочеш? не хочеш!»
Плаче, пада коло неi,
Розкрива, цiлуе
Мертвi очi. «Подивися!..

Не чуе, не чуе!»
Лежить собi на пiсочку,
Бiлi рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очi вивело iз лоба
Од страшноi муки;
Втеребила в пiсок жовтий
Старi синi руки.
Довго плакав рибалонька:
«Нема в мене роду,
Нема долi на сiм свiтi,
Ходiм жити в воду!»
Пiдняв ii, поцiловав…
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася —
І слiду не стало…
З того часу ставок чистий
Зарiс осокою;
Не купаються дiвчата,
Обходять горою;
Як угледять, то хрестяться
І зовуть заклятим…
Сумно-сумно кругом його…
А вночi, дiвчата,
Випливае з води мати,
Сяде по тiм боцi;
Страшна, синя, розхристана
І в мокрiй сорочцi,
Мовчки дивиться на сей бiк,
Рве на собi коси…
А тим часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голiсiнька, стрепенеться,
Сяде на пiсочку…
І рибалка випливае,
Несе на сорочку
Баговиння зеленого;
Поцiлуе в очi —
Та i в воду: соромиться
На гнучкий дiвочий,
На стан голий подивиться.
І нiхто не знае
Того дива, що твориться
Серед ночi в гаi.
Тiлько вiтер з осокою
Шепче: «Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгi коси?»
С.-Петербург, декабря 8, 1841 року
ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ (ИЗ ДРАМЫ «НЕВЕСТА»)
Старый гордый воевода

Ровно на четыре года
Ушел на войну.
И дубовыми дверями,
И тяжелыми замками
Запер он жену.
Старый, стало быть, ревнивый,
Бьется долго и ретиво.
Кончилась война,
И прошли четыре года.
Возвратился воевода.
А жена? Она
Погрустила и решила:
Окно в двери превратила.
И проходит год —
Пеленает сына Яна
Да про старого про пана
Песенку поет:
«Ой баю, баю, сын мой,
Ян мой милый!
Когда б воеводу татары убили,
Татары убили или волки съели!
Ой баю, баю на мягкой постели».
[Грудень 1841, С.-Петербург]
СЛЕПАЯ (ПОЭМА)
«Кого, рыдая, призову я

Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?
Угасну, бедный, я в неволе!
Тоску мою, печаль мою
О прежней воле, прежней доле
Немым стенам передаю.
О если б стон моей печали
И звук заржавленных цепей,
Святые ветры, вы домчали
На лоно родины моей
И в мирной куще повторили,
Где мой отец и мать моя
Меня лелеяли, любили!
А братья? Грешная семья!
Иноплеменникам за злато
От стад, елея и вина
Родного продали вы брата,
Как на заклание овна.
О боже, боже Иудеи,
Благий творителю земли,
Не наказуй родных злодеев,
А мне смирение пошли!»
Такую песню тихо пела,
Сердечной грусти предана,
Слепая нищая; она
У барского двора сидела
У незатворенных ворот.
Но из ворот никто не йдет,
Никто не едет, – опустели
Хоромы барские давно;
Широкий двор порос травою;
Село забвенью предано;
С патриархальной простотою,
С отцовской славою святою
Забыто все. Село молчит;
Никто села не посетит,
Не оживит его молвою.
Как у кладбища, у ворот
Сидит скорбящая слепая
И псальму грустную поет.
Она поет, а молодая
Дочь несчастливицы моей
Головкой смуглою прильнула
К коленам матери своей;
Тоски не ведая, заснула
Сном непорочной простоты.
В одежде грубой нищеты

Она прекрасна; полдень ясный
Моей Украины прекрасной
Позолотил, любя, лелея,
Свое прекрасное дитя.
Ужели тщетно пролетят
Дни упоения над нею
И светлой радостью своею
Ея тоски не усладят?
Она прекрасна, мать калека —
Кто будет ей руководить?
Придет пора, пора любить,
И злое сердце человека
Ея любви не пощадит. …
… невинным сном
Оксана спит, а мать слепая,
Уныло-тихо напевая,
И каждый шорох сторожит.
И если ветер, пролетая,
Упавший лист пошевелит,
Она немеет, и дрожит,
И робко к сердцу прижимает
Свое единое дитя,
Свою единую отраду,
Незрящей памятью следя
Давно минувших дней усладу
Печальной юности своей.
Она изведала людей!
И у забытой сей ограды
Они ее не пощадят;
Они готовы растерзать
Ея дряхлеющие руки…
Для их невнятен стон разлуки,
Чужда им матери любовь.
Они твердят – закон таков:
«Не должно в прахе пресмыкаться
И подаянием питаться
Прекрасной юной сироте;
И мы ее оденем златом,
Внесем в высокие палаты
И поклонимся красоте,
Раскроем мир иных видений,
Иных страстей высокий мир.
Потом… потом…» И ваш кумир,
Богиня ваших поклонении,
От фимиама упилась
И закоптела от курений;
А ваша мудрость отреклась
От обещанья; горстью злата,
Великодушно бросив ей,
Затмили блеск ея очей.
И вот она в грязи разврата,

Во славу дряхлых ваших дней,
Перед толпою черни пьяной
Пьет кубок…
И запивает сердца раны.
Не вы виновны, но она!
Вы дали все, что должно было
Наложнице презренной дать.
А сон девичий обновили,
А возвратили ль благодать
Ея невинных помышлений?
Ея невинную любовь,
И радость тихих упоений,
И целомудренную кровь
Вы обновили ль? Не могли!
Но, чада грешные земли!
Вы дали ль ей восторг объятий
Родного, милого дитяти,
Кому бы, бедная, она
Себя в сей мир переливала
И тайну жизни открывала,
Сердечной грусти предана?
Развратной, бедной вашей кровью
Вы не могли ей повторить
Восторги девственной любови;
Ея пустили вы влачить
Остаток дней в мирской пустыне;
И о родном, едином сыне
Ей не придется получить
Отрадной весточки сдалека.
Чужие дети напоят
Ее в предсмертный час жестокий,
И одинокий гроб с упреком
Чужие дети понесут.
Но если ей судьба судила,
Чтобы родимая рука
Очи уснувшие закрыла,
Тесна ее тогда могила,
Постеля вечная жестка!
Ея малютка за позором
Безмолвно по миру пойдет,
И в светлый праздник у забора
Яичко красное возьмет,
И со слезами и укором
Свою родную помянет.
Осенний полдень, полдень ясный
Родимой, милой той земли,
Мои где годы расцвели,
Где так напрасно, так несчастно
В недоле бедной протекли,
Осенний полдень, полдень ясный,
Как друга юности, любя,

Чужими звуками тебя
Позволь приветствовать, прекрасный!
Ты тот же тихий, так же милый,
Не знаешь времени, – а я!
Не то я стал, что прежде было,
И путь унылый бытия,
И ноша тяжкая моя
Меня ужасно изменили.
Я тайну жизни разгадал,
Раскрыл я сердце человека,
И не страдаю, как страдал,
И не люблю я: я калека!
Я трепет сердца навсегда
Оледенил в снегах чужбины.
И только звуки Украины
Его тревожат иногда.
Как эхо памяти невинной,
В их узнаю мою весну,
Мои унылые досуги,
И в их я таю, в их тону.
И сердца тяжкие недуги,
Как благодатною росой,
Врачую ими, и молюся,
И непритворною слезой
С моей Украиной делюся.
Но глухо все в родном краю!
Я тщетно голос подаю,
Мне эха нету из дубровы
Моей козачки чернобровой.
Там все уснуло! Пустота
Растлила сердце человека,
И я на смех покинут веком —
Я одинокий сирота!
Осенний полдень, догорая,
Поля нагие освещал,
И лист увядший, опадая,
Уныло грустное шептал
О здешней жизни человеку.
Такой порой моя калека,
Слепая нищая моя,
И дочь красавица ея —
Она спала, а мать сидела
И тихо, грустно тихо пела,
Как пел Иосиф про свой род,
Сидя в египетской темнице.
А в поднебесье вереницей
С дубров украинской земли
На юг летели журавли.
Чему ж бы ей, как вольной птице,
Туда, где лучше, не лететь
И веселее не запеть?
Какая тайна приковала
К жилищу мрачной тишины
Своей сердечной глубины
Она еще не открывала
Ни даже дочери своей;
Она лишь пела и грустила,
Но звуки дочерних речей
В ней радость тихую будили,
Быть может, прежних светлых дней.
Или ограда и тополи,
Что грустно шепчут меж собой,
Свидетели минувшей доли,
Или дубовый пень сухой,
Плющом увянувшим повитый,
Как будто временем забытый,
Ея свидетель? Все молчит!
Она поет, она грустит
И в глубине души рыдает,
Как будто память отпевает
О днях минувших, молодых,
О прошлых радостях святых.
И эти звуки выходили
Из сердца бедного ея,
И в этих звуках много было
Ея земного бытия.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию

(https://www.litres.ru/taras-shevchenko-6007787/kobzar/?lfrom=362673004)
на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard,

Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне
МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек,
бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Kobzar 4970706 PDF

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Kobzar 4970706 PDF

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Кобзар

Тарас Григорьевич Шевченко

«Кобзар» – збiрка творiв Тараса Шевченка, генiя украiнського народу.

Тарас Григорович Шевченко

Реве та стогне Днiпр широкий,

Кого ж сиротина, кого запитае,

Малii дiти, смiючись.

Тече вода в сине море,

Вiтре буйний, вiтре буйний!

Тяжко-важко в свiтi жити

Гатчина, 24 ноября 1838 року

Нащо менi чорнi брови,

НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце грiе, вiтер вiе

А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.

Василию Андреевичу Жуковскому на память

А тим часом вороженьки

Сидить батько кiнець стола,

При битiй дорозi;

Кричать сови, спить дiброва,

А так тiлько псуе мову

Щоб пiд чужим тином сльози виливать!

Іде Катря, шкандибае;

Попiд горою, яром, долом,

Та шпорами коня в боки.

Їм зосталась добра слава,

Ішов кобзар до Киева

На розпуттi кобзар сидить

Серце мое, ненько!

Лягло сонце за горою,

[6 листопада 1838, С.-Петербург]

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Думи моi, думи моi,

Квiти моi, дiти!

Перебендя старий, слiпий,

По дiбровi вiтер вие,

Легше менi в трунi лежать,

Хто догляне, розпитае,

Б'ють пороги; мiсяць сходить,

Поки ляже в чужу землю,

Було колись – в Украiнi

Чорна хмара з-за Лиману

Бандуристе, орле сизий!

С.-Петербург, 9 мая 1840 року

[Травень-червень 1840, С.-Петербург]

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря,

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!» Отак ви вслух

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

Все йде, все минае – i краю немае.

Вибачайте… кричiть собi,

«Так… якесь ледащо…»

Була колись шляхетчина,

«Яремо! герш-ту, хамiв сину?

«Одчиняй, проклятий жиде!

«Давай, жиде!» Охрещений

«Єй же богу, нi шеляга!

А ти не побачиш, як ворон клюе

Завтра буду я далеко,

А надто вам розказать би,

Кропи його! отак! холоне?

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзуе.

Старшина третiй. Та й син же штука! Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке