Твори з української літератури на

ЗНО
Твори усної народної творчості

 «Віють вітри» (пісня Марусі Чурай)

 «За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай)
 «Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня)
 «Чи не той то хміль…» (історична пісня)
 «Дума про Марусю Богуславку» (народна дума)
 «Ой летіла стріла» (балада)
 «Віють вітри» (пісня Марусі Чурай)
 Віють вітри, віють буйні,  Що на полі, що на пісках,
Аж дерева гнуться, Без роси, на сонці?
Ой як болить моє серце, Тяжко жити без милого
А сльози не ллються. І в своїй сторонці!

Трачу літа в лютім горі Де ти, милий, чорнобривий?

І кінця не бачу. Де ти? Озовися!
Тільки тоді і полегша, Як я, бідна, тут горюю,
Як нишком поплачу. Прийди подивися.

Не поправлять сльози щастя, Полетіла б я до тебе,

Серцю легше буде, Та крилець не маю,
Хто щасливим був часочок, Щоб побачив, як без тебе
По смерті не забуде… З горя висихаю.

Єсть же люди, що і моїй До кого я пригорнуся,

Завидують долі, І хто пригoлубить,
Чи щаслива та билинка, Коли тепер того нема,
Що росте на полі? Який мене любить?
 «За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай)

 Засвіт встали козаченьки  Ой Бог знає, коли вернусь,

В похід з полуночі, У яку годину.
Заплакала Марусенька Прийми ж мою Марусеньку,
Свої ясні очі. Як рідну дитину.

Не плач, не плач, Марусенько, Прийми ж її, матусеньку,

Не плач, не журися Бо все в божій волі,
Та за свого миленького Бо хто знає, чи жив вернусь,
Богу помолися. Чи ляжу у полі!

Стоїть місяць над горою, — Яка ж бо то, мій синочку,

Та сонця немає, Година настала,
Мати сина в доріженьку Щоб чужая дитиночка
Сльозно проводжає. За рідную стала?

— Прощай, милий мій синочку, Засвіт встали козаченьки

Та не забувайся, В похід з полуночі,
За чотири неділеньки Заплакала Марусенька
Додому вертайся! Свої ясні очі…
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
 «Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня)
 Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
 Ой не так вся Україна,
Як рідная мати,
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
 “Ой не плач же, Морозихо,
Не плач, не журися,
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!”
 “Чогось мені, козаченьки,
Мед-вино не п’ється:
Десь-то син мій, Морозенко,
З татарами б’ється!  Не вернувся й Морозенко,
Десь-то син мій, Морозенко, Голова завзята -
З татарами б’ється!” Замучили молодого
 Вороги прокляті!
Із-за гори, із-за кручі
Замучили молодого
Горде військо виступає,
Вороги прокляті!
Попереду Морозенко
Сивим конем грає.  Вони, ж його не стріляли
Попереду Морозенко І на чверті не рубали,
Сивим конем грає. Тільки з його, молодого,
 Живцем серце взяли.
Бились зранку козаченьки
Тільки з його, молодого,
До ночі глухої.
Живцем серце взяли.
Козаків лягло чимало,
А татар – утроє.  Взяли його, поставили
Козаків лягло чимало, На Савур-могилу:
А татар – утроє. “Дивись тепер, Морозенку,
 На свою Вкраїну!”
Ні один козак не здався
“Дивись тепер, Морозенку,
Живим у неволю;
На свою Вкраїну!”
Полягли всі, не вернуться
Ні один додому.
Полягли всі, не вернуться
Ні один додому.
 «Чи не той то хміль…» (історична пісня)

 Чи не той то хміль,  "Не пий, Хмельницький, дуже  Становили собі ляхи

Що коло тичин в’ється? Золотої Води, — Дубовії хати, —
Ой, той то Хмельницький, Їде ляхів сорок тисяч Ой, прийдеться вже ляшенькам
Що з ляхами б’ється. Хорошої вроди". В Польщу утікати.
 Чи не той то хміль,  "А я ляхів не боюся  Утікали вражі ляхи,
Що по пиві грає?.. Г гадки не маю — Деякії повки, —
Ой, той то Хмельницький, За собою великую Їли ляхів собаки
Що ляхів рубає. Потугу я знаю, І сірії вовки.
 Чи не той то хміль,  Іще й орду татарськую  Гей, там поле,
Що у пиві кисне? За собой веду, — А на полі цвіти —
Ой, той то Хмельницький, А все тото, вражі ляхи. Не по однім ляшку
Що ляшеньків тисне. На вашу біду". Заплакали діти.
 Гей, поїхав Хмельницький  Ой, втікали вражі ляхи —  Ген, там річка,
К Золотому Броду, — Погубили шуби... Через річку глиця —
Гей, не один лях лежить Гей, не один лях лежить Не по однім ляшку
Головою в воду. Вищиривши зуби! Зосталась вдовиця...
 «Дума про Марусю Богуславку» (народна дума)
 Що на Чорному морі, Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, Добре дбає,—
На камені біленькому, А завтра святий празник, роковий день великдень". До темниці приходжає,
Там стояла темниця кам'яная. Темницю відмикає,
 То тоді ті козаки теє зачували,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Всіх козаків,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Бідних невольників. Бідних невольників,
Дівку бранку,
То вони тридцять літ у неволі пробувають, На волю випускає
Марусю, попівну Богуславку,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. І словами промовляє:
Кляли-проклинали:
То до їх дівка-бранка, "Ой, козаки,
"Та бодай ти, дівко-бранко,
Маруся, попівна Богуславка, Ви, біднії невольники!
Марусю, попівно Богуславко,
Приходжає, Кажу я вам, добре дбайте,
Щастя й долі собі не мала, 
Словами промовляє: В городи християнські утікайте,
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!"
"Гей, козаки, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Ви, біднії невольники!  То тоді дівка-бранка, Моєму батьку й матері знати давайте:
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?" Маруся, попівна Богуславка, Та нехай мій батько добре дбає,
Теє зачувала. Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
 Що тоді бідні невольники зачували,
Словами промовляла: Великих скарбів не збирає,
Дівку-бранку,
"Ой, козаки, Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусю, попівну Богуславку,
Ви, біднії невольники! Марусі, попівни Богуславки,
По річах познавали,
Та не лайте мене, не проклинайте, 3 неволі не викупає,
Словами промовляли:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, Бо вже я потурчилась, побусурменилась
"Гей, дівко-бранко,
То буде мені, дівці-бранці, Для роскоші турецької,
Марусю, попівно Богуславко!
Марусі, попівні Богуславці, Для лакомства нещасного!"
Почім ми можем знати,
На руки ключі віддавати; 
Що в нашій землі християнській за день тепера? Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
То буду я до темниці приходжати,
Що тридцять літ у неволі пробуваєм, 3 тяжкої неволі,
Темницю відмикати,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, 3 віри бусурменської,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".
То ми не можемо знати, На ясні зорі,
Що в нашій землі християнській за день тепера".  То на святий празник, роковий день великдень, На тихі води,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати, У край веселий,
 Тоді дівка-бранка,
Став дівці-бранці, У мир хрещений!
Маруся, попівна Богуславка,
Марусі, попівні Богуславці, Вислухай, боже, у просьбах щирих,
Теє зачуває,
На руки ключі віддавати. У нещасних молитвах
До козаків словами промовляє:
Тоді дівка-бранка, Нас, бідних невольників!
"Ой, козаки,
Маруся, попівна Богуславка,
Ви, біднії невольники!
 «Ой летіла стріла» (балада)
 З-за синього моря.  Що в головках сіла —
Ой де ж вона впала? То матінка рідна;
— На вдовинім полі. Сіла край серденька —
 То його миленька;
Кого ж вона вбила?
А в ніженьках сіла —
— Вдовиного сина.
То його сестриця.
Немає нікого
Плакати по ньому.  Де матінка плаче.
Летять три зозуленьки, Там Дунай розлився;
І всі три рябенькі: Де плаче сестриця,
 Там слізок криниця;
Одна прилетіла,
Де плаче миленька —
В головоньках сіла;
Там земля сухенька.
Друга прилетіла.
Край серденька сіла;  Ой матінка плаче.
Третя прилетіла Поки жити буде;
Та в ніженьках сіла. А сестриця плаче.
Поки не забуде;
А миленька плаче.
Поки його бачить...
Твори давньої української літератури

 «Повість минулих літ» (уривок про заснування Києва, уривок про помсту княгині

Ольги)
 «Слово про похід Ігорів»
 «Dе Ііbеrtatе» (Григорій Сковорода)
 «Всякому місту - звичай і права» (Григорій Сковорода)
 «Бджола та Шершень» (Григорій Сковорода)
 Уривок про заснування Києва
 Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,  — бо й до сих братів існували поляни і жили
кожен із родом своїм  своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них]  три брати:
одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь.
 І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич  а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на
третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх
найстаршого назвали його Києвом, І був  довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину.
Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до
сьогодні.
 Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони
Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до
Цесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а
тільки про те відаєм, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, котрого я не знаю,
[як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
 А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів
[тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці
городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати
його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
 А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.
 Про помсту княгині Ольги деревлянам
 Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин.
 І сказали деревляни: "Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем". І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у
човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.
 Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір
доместиків— за святою Богородицею над горою,— саме тут був терем кам’яний .
 І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: "Добрі гості прийшли". І сказали древляни: "Прийшли, княгине". І мовила їм Ольга: "Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?" І
сказали деревляни: "Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: "Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю.
Іди-но за нашого князя за Мала",— бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: "Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми
своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: "Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні". І вознесуть вас у човні". І відпустила вона їх
у човен.
 Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: "Зове вас Ольга на честь велику". Вони
ж сказали: "Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні". І сказали кияни: "Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя". І понесли їх у
човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: "Чи добра
вам честь?" Вони ж сказали: "Гірша нам смерть, ніж Ігореві". І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
 І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: "Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські". Це почувши,
древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
 Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: "Помившись, прийдіте до мене". Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними,
і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
 І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: "Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму". Вони ж,
почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали,
звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: "Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?" А вона відповіла: "Ідуть вслід за
мною з дружиною мужа мойого". І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і
спорядила воїв на рештки їх.
 "У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на
деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: "Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем".
 І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни
заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.
 Літо 946 І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: "Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину і
обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?" Деревляни ж [їй] сказали: "Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого". І сказала їм Ольга,
мовляв: "Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами,
піду назад". Запитали тоді древляни: "Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом, і хутром". Вона ж сказала їм: "Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три
горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале".
 Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: "Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра
відступлю од города і піду в город свій". Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.
 Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи до всіх голубів і
горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.
 Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли 1. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори
загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
 А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину. І наклала вона на них данину тяжку, і
дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки [донині] є
становища її і ловища її."
 «Слово про похід Ігорів»
 Почнемо, браття, пісню невеселу
Словами призабутими старими
Про Ігорів згорьований похід.
Почнемо не за вимислом Бояна,
А просто, як насправді все було.
Коли Боян, цей віщий соловейко,
Співав комусь осанну величальну,
То білкою носився по деревах,
Землею — сірим вовком, а в підхмар'ї
Орлом могутнім клекітно ширяв.
Згадавши про усобиці колишні,
Пускав він десять соколів на зграю
Прекрасних лебедів, що линули вгорі,
І князеві, чий сокіл найспритніший,
Він пісню попереду дарував.
Співав хвалу старому Ярославу;
Або Мстиславу, мужньому із мужніх,
Який зарізав велетня Редедю;
Або Роману, сину Святослава...
Так, мовби десять соколів, на струни
Пускав він віщі пальці, й рокотали
Самі ті струни — славили князів.
Почнемо з Володимира. Й розкажем
Про Ігоря, що вигартував розум
Неміряною силою своєю
І вигострив відвагою, як меч.
Повідаєм, як, сповнившись завзяття
І болю за страждальну рідну землю,
Одчайний князь полки свої хоробрі
На землю Половецькую водив.
Бояне, соловію днів минулих!
Якби ж похід цей ти ощебетав,
Стрибаючи по дереву уяви,
Злітаючи думками попід хмари,
Сплітаючи у пісню сущу славу
Й сягаючи Троянових часів!
Ти б заспівав про Ігоря: "Бажаю, — мовив, — списа поламати
"Не буря несе над степом соколів — Край поля Половецького із вами,
Вороння летить до Дону, чуючи Хоробрі, мужні русичі! Загину
біду". Або шоломом Дону зачерпну!"
 Або почав би, Велесів нащадку: Вступивши у стремено золотеє,
"Іржання коней чути за Сулою, Він полем рушив. З ним — уся
Б'ють дзвони в Києві, у Новгороді дружина.
сурми Їм темрява дорогу заслонила,
Похід скликають, стяги над Путивлем Від стугону, що линув звідусіль,
Загравами тривожно лопотять..." Збудилось птаство, звірі
розкричались,
Жде Ігор брата милого в Путивлі. А див гукнув із чорних верховіть,
Примчав і мовив Всеволод буй-тур:
"Один ти в мене, Ігорю, мій брате;  Щоб чули Волга, Сурож та Посулля,
Порада і розрада ти моя! Помор'я, Корсунь і Тмуторокань.
Сідлай же, князю, коні свої бистрі, І половці посунули до Дону;
Бо вже мої осідлані стоять Мов лебеді сполохані, ячали
Попереду під Курськом, наготові. Кибитки незліченні опівночі...
Мої куряни — воїни умілі:
Під трубами сповиті, із шоломів
Напоєні й згодовані зі списа;
Дороги та яруги їм відомі;
В них луки пружні, повні сагайдаки
І шаблі гострі — волос перетнуть.
Вовками скачуть в полі і шукають
Собі та князю слави й перемоги!.."
На сонце Ігор глянув і жахнувся —
Все військо враз покрилося пітьмою!
І мовив Ігор: "Браття і дружино!
Забитим краще буть, ніж полоненим.
Тож сядьмо, браття русичі, на коней,
Щоб глянуть на великий синій
Дон!.."
Й таку незборну Ігор мав жадобу
Дістатись Дону, спробувати Дону,
Що геть йому знамення заступила.
 До Дону Ігор воїнів веде!
Вороння чорне клякне на деревах,
Вовки в яругах бродять. Клекотають
Орли у небі. Злякані червоним,
Лисиці тонко брешуть на щити...
О Руська земле, ти вже за горою!
Пітьма світліє. Вранішня зоря
Встає над полем, маревом повитим.
Стих соловей. Вороння крик зняло...
Тут русичі червоними щитами
Степ перекрили, прагнучи собі
Звитяг і честі, Ігореві — слави.
У п'ятницю схрестилися мечі.
Здригнулись половці, змішалися, побігли!
Розсипавшись, мов стріли, по степу,
Помчали русичі чарівних половчанок,
А з ними — золото, єдваби, оксамит;
Кожухами, опанчами, парчею
Та іншим узороччям половецьким
Вимощували шлях через болота...
Багровий стяг, біляста хоругов,
Бунчук червоний й ратище срібляне
Хороброму дісталися звитяжцю.
Дріма в степу Олегове гніздо.
Далеко залетіли соколята!
Для кривди не народжені вони
Ні беркуту, ні кречету, ні круку,
Ім'я якому — дикий половчанин!
Кончак біжить, неначе сірий вовк;
Гзак поспішає вслід йому до Дону.
На другий день, заледве розсвіло,
Криваві зорі згубу провістили.
Від моря чорні хмари потяглись,
Чотири сонця прагнучи покрити;
Спахнули сині блискавки... Ой бути
Страшному грому! Стрілами іти
Дощу від Дону. Списам поламатись
Й мечам пощербитись об крицеві шоломи
На річці на Каялі, біля Дону!
О Руська земле, ти вже за горою!..
Тут дужий вітер, Стрибожів онук,
Війнув із моря стрілами в обличчя
Полкам черленим, Ігоревим воям.
Земля здригнулась, спінились річки,
І курява знялася над полями!
Лопочуть стяги — половці ідуть
Від Дону і від моря... Звідусюди
Хоробре руське військо обступили;
Степ перекрили кличем бойовим;
А русичі — червоними щитами.
Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми
Лихе поріддя. Стрілами проймаєш,
Гримиш мечем. Де зблисне твій шолом,
Там голови погані половецькі
Летять на землю. Ковані шоломи
Поскіпані тобою, ярий туре!..
О миле браття, в січі він забув
Про тиху славу, отчий княжий стіл
І Глібівну — дружиноньку вродливу,
Що жде його в Чернігові далекім!..
Були віки Троянові; літа
Старого Ярослава проминули;
Олег мечем усобиці кував
І стріли сіяв — гордий Гориславич.
Це він вступив в стремено золоте
У городі своїм Тмуторокані,
І дзвін той Всеволод у Києві почув,
А Володимир чув його в Чернігові
Й ворота навіть вранці замикав.
Це ж за його обиди похвальба
Бориса Вячеславича поклала
На березі Канини. Звідтіля ж
Повезли Ізяслава до Софії
На вічний спокій в Києві святому...
Був смутний час. Насіяв князь Олег
Чимало лиха, й виросли роздори,
І згинуло незлічено добра
Народу руського — Даждьбожого онука.
В крамолах, в міжусобицях лягло
Людей немало. Рідко орачі,
Йдучи за плугом, голос подавали.
Зате ворони каркали щодня
На трупах, непохованих у полі...
Страшні були ті битви. Ця ж така,
Якої ще ніколи не бувало!
Від рання аж до вечора і знов
Од вечора до рання — свищуть стріли,
Гримлять мечі об крицеві шоломи
Й ламаються скривавлені списи
У полі незнайомім Половецькім...
Копитами поорана земля
Кістьми була засіяна і щедро
Полита кров'ю: тугою зійшли
Вони в тобі, о страдна Руська земле!
Над ранок знявся в полі шум і дзвін —
Ковуїв Ігор в січу завертає,
Йдучи на поміч Всеволоду-брату.
День бились. Два. Ополудні на третій
Упали мертво Ігореві стяги,
Й два брати розлучились на Каялі.
Не стало тут кривавого вина;
Скінчили учту русичі хоробрі:
Впоїли свата й поряд полягли
За землю Руську. Трави сум схилив,
І дерево в жалобі приклонилось...
Настала, браття, тужная пора;
Пустиня руську силу подолала.
Ввійшла обида у Даждьбожів рід,
Ступила Діва по землі Трояна
І заплескала крилами край Дону,
Прогнавши золоті часи.
Не йшли князі в походи в дикий степ,
Бо мовив брат до брата гордовито:
"Оце моє, і те — також моє".
Дрібне самі великим нарекли
Й з крамолою надовго побратались.
А бісове поріддя звідусіль
Пішло на Руську землю безборонне.
Далеко мужній сокіл залетів,
Ворон б'ючи, — заледве не до моря!
Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Помчали з кличем вбивство і грабіж,
Линули пломінь з огняного рогу.
І жони руські вмилися слізьми:
"Уже нам милих лад не приголубить,
Ні здумати, ні вгледіти очима:
Уже нам срібла й золота не знати..."
І стогоном озвався скорбний Київ,
Чернігів же напасті опосіли.
Розлився жаль великий по Русі
Й проріс печаллю буйною повсюди.
Князі кували смуту. А земля
Стогнала під копитами поганих.
Хоробрі Святославичі біду
На річці на Каялі розбудили,
Яку приспав був грізний Святослав
Мечами харалужними своїми.
Це він навів полки свої міцні
На землю Половецьку, притоптавши
Яри й горби; озера скаламутив
І висушив болота і струмки.
А хана Кобяка із Лукомор'я,
Як вихор, вихопив у війська на очах.
І впав Кобяк у Києві, в дитинці
Великого звитяжця Святослава.
І греки, і морава, й венеційці
Хвалу співають князю Святославу
І гудять Ігоря, що силу потопив
На дні Каяли, ріки половецькі
Засипав руським скарбом золотим
І пересів із княжого сідла
В сідло раба, невольника простого.
Стоять пониклі вдови на валах,
Віднині їм веселощів не знати.
 У Києві на горах Святослав
Побачив сон страшний і дивовижний.
"Ізвечора, — повідав, — тільки ліг,
Мене укрили чорним покривалом
Й дали напитись синього вина,
Отрутою замішаного густо.
І сипали з поганських сагайдаків
На груди перли й ніжили мене.
А терем був без стелі та верха...
В бору Кияні та на Оболоні
Всю ніч ворони Бусові кричали
І зграями летіли над Дніпром".
Бояри князю мовили на те:
"Твій розум, батьку, туга полонила;
Два соколи із отчого стола
Злетіли, щоб сягнуть Тмуторокані
Або шоломом Дону зачерпнути.
І вже їм крила шаблі повтинали,
А їх самих попутали залізом.
Стояла тьма у скорбний третій день:
Два сонця змеркли, згасли два багряні
Твої стовпи. Пітьмою огорнулись
Два юні місяці — Олег та Святослав
Й занурились у море. На Каялі
Важуча тьма покрила білий світ.
І половці, мов хижії гепарди,
Розбіглись безборонне по Русі.
Уже хула злетіла на хвалу,
Насильство напосілося на волю,
І Діва ополчилася на Русь.
Над морем синім готки молодії,
Подзвонюючи золотом, співають
Про битву на Каялі та про Буса,
Розп'ятого Вінітаром, й леліють
Відплату Шарукановій ганьбі.
А ми — дружина — в тузі та печалі!"
Й тоді великий мудрий Святослав
Промовив слово, змішане з сльозами:
"Братове милі, дітоньки мої,
Відважний Ігорю і Всеволоде-туре,
Зарано меч ви гострий підняли
На землю Половецьку — і без слави
Поганську кров у січі пролили.
Серця хоробрі ваші гартувались
У мужності й жорстокій боротьбі.
Небої любі, що ж ви натворили
На срібну сивину мою!
Куди поділись влада й многораття
Чернігівського брата Ярослава
З вельможами й могутами його,
З татранами й ольберами швидкими,
Що тільки з захалявними ножами
Полки ворожі кличем побивають,
Видзвонюючи в прадідівську славу?
Сказали ви: "Мужаймося самі.
Минулу славу візьмемо з собою,
Прийдешню теж поділимо на двох!"
А чи не міг і я помолодіти?
Коли линяє сокіл, то не дасть
Свого гнізда й сильнішому в обиду.
Біда — князі мені не підмогають;
Нінащо обернулася година.
Вже на Сулі у Римові кричать
Од шабель половецьких. Переяслав
Стікає кров'ю Глібового сина
На тугу й на печаль мені!.."
Промовивши це слово золотеє,
Князь важко сиву голову схилив.
Великий княже Всеволоде! Мислю
Замало з Володимира літать —
Пора вже отчий стіл попильнувати!
Тобі під силу Волгу розкропити
Міцними опачинами і з Дону
Шоломами всю воду перелить.
Коли б прийшов, за красну половчанку Під їхні харалужнії мечі...
Платили б по ногаті, а за бранця — А Ігореві світ уже померк,
Найбільше по різані. Ти ж бо можеш І дерево в печалі ронить листя:
Живими диво-стрілами стріляти — Погані скрізь — по Росі й по Сулі.
Це Глібовими мужніми синами! Не воскресити Ігоревих воїв,
Русі щитами їм не затулить!
Буй Рюриче, Давиде невгамовний! Дон, князю, кличе! Помсти вимагає
Чи то не ваші золоті шоломи Пролита всує Ольговичів кров!
По крові плавали й дружинники хоробрі, Мстиславичі Волинські — шестикрильці
Мов тури, рикали, поранені у січі З хороброго і знатного гнізда!
На полі незнайомому, чужому? Хіба не в герцях влади домоглися?
Вступіть, володарі, в стремена золоті Навіщо ж ваші золоті шоломи,
За горе краю Руського, за рани Списи ляхівські й ковані щити?
Криваві князя Ігоря! Загородіть же стрілами меткими
Ворота Полю, меч свій підніміте
Могутній Осмомисле Ярославе! За горе краю Руського, за рани
Високий злотокований твій стіл; Криваві князя Ігоря!
Залізними полками ти підпер
Угорські гори, міцно заступивши
Дорогу королеві. Ти замкнув
Ворота на Дунаї, через хмари
Метаючи каміння і пустивши
По синьому Дунаю кораблі.
Гроза твоя далеко доліта;
Ти одчиняєш Києву ворота
І з Галича готуєшся стрілять
Заморського султана. Господарю!
Стріляй мерщій поганця Кончака
За горе краю Руського, за рани
Криваві князя Ігоря!
 Романе мужній! Дух тебе веде
На подвиги великі. Ти ширяєш,
Мов сокіл, на розбурханих вітрах,
У смілості змагаючись з орлами.
У тебе є залізні юнаки
В латинських обладунках. Де промчали
Гула земля. Литовці і ятвяги,
Дремели й половці покидали списи
І голови покірно приклонили
 Уже Сула сріблясте не тече
Для міста Переяслава. Двіна
Болотом стала грізним полочанам
Під кличем ворога. Один лиш Ізяслав,
Васильків син, попробував мечами
Литовськії шоломи й погубив
Велику славу дідову, а сам
Лишився під черленими щитами
В скривавленій столоченій траві.
І мовив тихо: "Воїнів моїх
Прикрили птиці крилами, а звірі
Злизали кров..."
І поруч не було
Ні брата Брячислава, анікого.
Самотній душу богові віддав —
Скотилася перлиною-сльозою...
Печаль велика Полоцьк пойняла,
І труби заридали городенські.
О Ярославе й інші молодці —
Олегові онуки по крамолі!
Схиліть свої знамена, повкладайте
Свої мечі пощерблені у піхви,
Бо вже ви навіть діда обскакали!
Це ви поганські орди привели
На землю Руську, на діла Всеслава.
Усобиці — ось брама, крізь яку
Ввійшла гвалтовність люта половецька!
На сьомому Трояновому віці
Всеслав на Діву жереба метнув.
Обпершись на повсталих, у сум'ятті
Доскочив хитро Києва і списом
Діткнувсь великокняжого стола.
Опівночі, злякавшись Ізяслава,
Лишив киян і тишком, наче звір,
З-під Білгорода шаснув і розтанув
У синій млі. Він тричі увірвав
Примхливе щастя: Новгород узявши,
Розбивши давню славу Ярослава
І вовком перебігши до Немиги.
По річці стелять голови-снопи
Й молотять харалужними ціпами.
На тім току життя своє кладуть,
Од тіла грішну душу одвівають.
Немижині криваві береги
Засіяні не зерном, а кістками
Хоробрих краю Руського синів.
Всеслав удень судив і напучав,
Уділи роздавав княжатам,
А ніччю бігав вовком по Русі:
Допоки півень тричі прокричить,
Із Києва домчить Тмуторокані
І сонцеві дорогу перейде.
Йому задзвонять в Полоцьку, а він
Той дзвін ранковий в Києві почує...
Хоч віщою душа його була,
А тіло дужим, лиха натерпівся.
Йому Боян наш, мудрий та веселий,
Колись-бо мовив приспівку таку:
"І хитрому, й кмітливому,
І чаклуну умілому
Суд божий не минуть".
О Руська земле! Ти іще не раз
Зітхнеш печально, з тугою згадавши
Годину давню й велетів князів!
Було, старого князя Володимира
До Києва нічим не прикуєш...
І нині встали Рюрикові стяги,
Й Давидові розпрямились хорогви;
Та в різні боки мають ті знамена...
Списи ж співають, браття, на Дону!
Голосить Ярославна на зорі,
Кигичучи, мов чайка, примовляє:
"Зигзицею до Дону полечу,
Вмочу рукав шовковий у Каялу
І рани князю витру на його
Могутньому порубаному тілі".
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"Вітриле, вітре, Стрибоже швидкий,
Навіщо мечеш стріли половецькі
На воїв мужа милого мого?
Хіба не досить віяти вгорі,
Ширяти попід хмарами важкими,
Гойдаючи на морі кораблі?
Навіщо ж ти веселощі мої
По сивій ковилі розвіяв?"
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"Славутичу! Крізь гори кам'яні
Пробився ти у полі Половецькім.
Леліяв Святославові човни
До полку Кобякового. Могуте!
Мені з неволі ладу прилелій,
Щоб я не слала сліз йому на море".
 Княгиня-мати. Квіти похилились,
В Путивлі, на високім заборолі
Голосить Ярославна, примовляє:
"О сонце ясне, лагідне усім!
Навіщо, красне, промені жагучі
Простерло ти в безводному степу
На воїв мужа милого мого,
Звело їм луки спрагою, стягнуло
Журбою сагайдаки?.."
На зорі
Заграло море, смерчі потяглися
Імлою в степ: то Ігореві бог
Таким знаменням вказує дорогу
На землю Руську з тяжкого полону.
Погасла черлень вечора. Пітьма
Лягла густа на землю Половецьку...
Не спиться князю Ігорю, в думках
Він поле дике міряє від Дону
Аж до Дінця... Тут половець Овлур
На коней тихо свиснув за рікою,
Даючи князю гасло! Застогнала
Суха земля, травою шум пішов,
І вежі половецькі похитнулись.
Князь Ігор — горностаєм в очерет,
На воду — білим гоголем; упав
На буй-коня і соколом швидким
В імлі полинув, лебедя та гуску
Собі забивши спритно на вечерю.
Якщо князь Ігор соколом летів —
Овлур подався вовком, отрусивши
Студені роси. Коней підірвали,
Коли добігли лугу при Дінці.
Донець радіє, Ігореві каже:
"Ти, князю, нині величі зажив;
Кончак — неслави; Руськая земля —
Веселощів, померклих на Каялі!"
І мовить Ігор: "Донче, славен будь
За те, що князя хвилями леліяв,
Траву зелену слав йому під ноги,
Вдягав імлою теплою у шатрах
Гаїв зелених, гоголем стеріг
На чистих плесах, чайкою — на лузі,
І тернами густими — на вітрах".
А Стугна не така була.
Розлившись од весняних ручаїв
І крові мертвих воїнів, закрила
В своїх темнинах князя Ростислава.
Заплакала по мужнім юнакові
І дерево в жалобі приклонилось...
 То не сороки, злякані орлом,
Заскрекотали — Ігоревим слідом
Спішить Кончак із Гзаком. Причаїлись
На вітті чорні ворони, замовкли
Сороки й галки. Полози одні
Повзуть неквапно в травах поруділих.
Стукочуть дятли, вказуючи путь
Додому князю Ігорю, піснями
Світ провіщають радо солов'ї.
І каже Гзак сердито Кончакові:
"Коли вже сокіл вирвався — вб'ємо
Соколича стрілою золотою!"
Кончак же мовить Гзакові лукаво:
"Коли вже сокіл вирвався — скрутим
Соколича дівочою красою".
І буркнув Гзак похмуро: "Окрутить
Не мудре діло, тільки ж нам тоді
Не бачити не те що сокільця,
А й красної дівиці! Це гніздо
Нас битиме і в полі Половецькім".
Колись Боян, — премудрий піснетворець
Славетних Ярославових часів, —
Сказав про Святославові походи:
"Хоч тяжко голові не на плечах,
Та тілу також зле без голови".
Отак і краю Руському нелегко
Без Ігоря, Олегового внука.
"Сіяє сонце ясне в небесах —
Князь Ігор в Руську землю повернувся!" —
Лунає спів дівочий на Дунаї
І в'ється аж до Києва за море.
Вже Ігор їде Боричевим, радий
Вклонитись чудотворній Пирогощій.
Всміхнулась Русь крізь сльози та печаль!
Старим князям осанну проспівавши,
Хвалу співати можна й молодим:
Хай славні будуть Ігор Святославич,
Буй-тур відважний Всеволод і юний
Князь Володимир Ігорович!
Слава
Усім князям хоробрим і дружині,
Що землю рідну пильно бережуть!
«Dе Ііbеrtatе» (Григорій Сковорода)

 Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
 О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!
 «Всякому місту - звичай і права» (Григорій
Сковорода)
 Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...
«Бджола та Шершень» (Григорій Сковорода)
 — Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто
і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі
безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
 — Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли
б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість
збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у
меду, для нас найлютіша мука.
 Сила:
 Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се
символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент
учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се, не зважаючи на слова Сіраха: «Веселість
серця — життя для людини» — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури
і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді,— відповість вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачніший?
— Тоді,— відповість мисливець,-коли добре за ним полюю.
 Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й
не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж
купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки,
позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і
сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон
чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки «Про старість»...
 Але ж розкусити треба, що то значить - жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що
потрібне зробила неважким, а важке непотрібним».
 Твори літератури кінця ХVІІІ - початку
ХХ ст.
 «Енеїда» (Іван Котляревський)
 «Наталка-Полтавка» (Іван Котляревський)
 «Катерина» (Тарас Шевченко)
 «Кавказ» (Тарас Шевченко)
 «Сон (У всякого своя доля...)» (Тарас Шевченко)
 «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Тарас Шевченко)
 «Заповіт» (Тарас Шевченко)
 «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
 «Кайдашева сім'я» (Іван Нечуй-Левицький)
 «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Панас Мирний) - 1 та 4 частини
 «Мартин Боруля» (Іван Карпенко-Карий)
 «Захар Беркут» (Іван Франко)
 «Чого являєшся мені у сні?..» (Іван Франко)
 «Мойсей»(Іван Франко)
 «Заповіт» (Тарас Шевченко)
Як умру, то поховайте До самого бога
Мене на могилі, Молитися... А до того —
Серед степу широкого, Я не знаю бога.
На Вкраїні милій, Поховайте та вставайте.
Щоб лани широкополі, Кайдани порвіте
І Дніпро, і кручі І вражою злою кров’ю
Було видно, було чути, Волю окропіте.
Як реве ревучий. І мене в сім’ї великій,
Як понесе з України В сім’ї вольній, новій
У синєє море Не забудьте пом’янути
Кров ворожу... отоді я Незлим тихим словом.
І лани і гори — 25 грудня 1845 в Переяславі
Все покину і полину
 «Чого являєшся мені у сні?..» (Іван Франко)
 Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
 Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
 О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
 Твори літератури ХХ ст.
• «Тіні забутих предків» (Михайло Коцюбинський)  •
• «Іntermezzo» (Михайло Коцюбинський)
• «Камінний хрест» (Василь Стефаник)
• «Valse mélancolique» (Ольга Кобилянська)
• «Соntra spem spero!» (Леся Українка)
• «Лісова пісня» (Леся Українка)
• «Блакитна Панна» (Микола Вороний)
• «Чари ночі» (Олександр Олесь)
• «О слово рідне! Орле скутий!..» (Олександр Олесь)
• «О, панно Інно...» (Павло Тичина)
• «Пам’яті тридцяти» (Павло Тичина)
• «Ви знаєте, як липа шелестить…» (Павло Тичина)
• «У теплі дні збирання винограду…» (Максим Рильський)
• «Я (Романтика)» (Микола Хвильовий)
• «Майстер корабля» (Юрій Яновський)
• «Любіть Україну!» (Володимир Сосюра)
• «Місто» (Валер'ян Підмогильний)
• «Моя автобіографія» (Остап Вишня)
«Сом» (Остап Вишня)
• «Мина Мазайло» (Микола Куліш)
• «Різдво» (Богдан-Ігор Антонич)
• «Зачарована Десна» (Олександр Довженко)
• «Пісня про рушник» (Андрій Малишко)
• «Ти знаєш, що ти - людина...» (Василь Симоненко)
• «Задивляюсь у твої зіниці» (Василь Симоненко)
• «Лебеді материнства» (Василь Симоненко)
• «Наша мова» (Василь Голобородько)
• «Модри Камень» (Олесь Гончар)
• «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник)
• «Господи, гніву пречистого...» (Василь Стус)
• «Балада про соняшник» (Іван Драч)
• «Два кольори» (Дмитро Павличко)
• «Страшні слова, коли вони мовчать» (Ліна Костенко)
• «Маруся Чурай» (Ліна Костенко)
«Соntra spem spero!» (Леся Українка)
 Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
 Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
 Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
 І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
 Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
 В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
 Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
 [2 травня 1890 р.]
«Блакитна Панна» (Микола Вороний)
 Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
 Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгождана, нездоланна...
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: "Осанна!"
 А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
 І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.
 1912
 «Чари ночі» (Олександр Олесь)
 Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
 Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
 На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
 Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
 Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
 Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
 Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
 Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
 І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
 Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
 І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі..."
 .......................
 Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"
 «О слово рідне! Орле скутий!..» (Олександр Олесь)

О слово рідне! Орле скутий!  

Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
 
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
 «О, панно Інно...» (Павло Тичина)
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915
«Пам’яті тридцяти» (Павло Тичина)

На Аскольдовій могилі І Дніпро-ріка…

Поховали їх — На кого завзявся Каїн?
Тридцять мучнів українців, Боже, покарай! —
Славних, молодих… Понад все вони любили
На Аскольдовій могилі Свій коханий край.
Український цвіт! — Вмерли в Новім Заповіті
По кривавій по дорозі З славою святих. —
Нам іти у світ. На Аскольдовій могилі
На кого посміла знятись Поховали їх.
Зрадника рука? — 21 (8) березня 1918 р.
Квітне сонце, грає вітер
 «Ви знаєте, як липа шелестить…» (Павло Тичина)

 Ви знаєте, як липа шелестить  Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

У місячні весняні ночі? — Вони все бачать крізь тумани.
Кохана спить, кохана спить, Ось місяць, зорі, солов’ї...
Піди збуди, цілуй їй очі, "Я твій",— десь чують дідугани.
Кохана спить... А солов’ї!..
Ви чули ж бо: так липа шелестить. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
 1911
 «У теплі дні збирання винограду…» (Максим Рильський)

 У теплі дні збирання винограду І чутно уші правий з них прищулив,

Її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.
 І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,
І знявся пил, немов рожевий дим.
 І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.
 1922

 Гукнула свіжо й весело на мулів,

 «Любіть Україну!» (Володимир Сосюра)
 Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
 Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
 Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
 Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...
 Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
 в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
 Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
 Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
 Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
«Різдво» (Богдан-Ігор Антонич)

 Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
 Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.
 «Пісня про рушник» (Андрій Малишко)
 Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
 І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю
дала.
 Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава
усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
 І твоя незрадлива материнська ласкава
усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
 Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до
болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
 І на тім рушничкові оживе все знайоме до
болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська
любов.
 «Ти знаєш, що ти - людина...» (Василь Симоненко)

 Ти знаєш, що ти — людина.  Сьогодні усе для тебе —

Ти знаєш про це чи ні? Озера, гаї, степи.
Усмішка твоя — єдина, І жити спішити треба,
Мука твоя — єдина, Кохати спішити треба —
Очі твої — одні. Гляди ж не проспи!
 Більше тебе не буде.  Бо ти на землі — людина,
Завтра на цій землі І хочеш того чи ні —
Інші ходитимуть люди, Усмішка твоя — єдина,
Інші кохатимуть люди — Мука твоя — єдина,
Добрі, ласкаві й злі. Очі твої — одні.
 «Задивляюсь у твої зіниці» (Василь Симоненко)
 Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
 Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
 Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
 Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
 Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
 Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
 Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
 Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
 «Лебеді материнства» (Василь Симоненко)
 Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
 Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
 Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
 Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
 Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
 Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
 Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
 У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
 Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
 Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
 За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
 І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
 Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
 Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
«Наша мова» (Василь Голобородько)

 кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
 кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
«Господи, гніву пречистого...» (Василь Стус)

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
«Балада про соняшник» (Іван Драч)
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником
 «Два кольори» (Дмитро Павличко)
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
«Страшні слова, коли вони мовчать» (Ліна Костенко)

 Страшні слова, коли вони мовчать, болів, потворність.

коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
 Хтось ними плакав, мучивсь,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
 Все повторялось: і краса, й
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди
неповторність,
якийсь безсмертний дотик до
душі.
Твори українських письменників-
емігрантів

 «Тигролови» (Іван Багряний)

 «Уривок з поеми» (Євген Маланюк)
 «Уривок з поеми» (Євген Маланюк)
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —
Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скориться!
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.
...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.
5.6 1924
 Псевдонім – ім’я, використовуване людиною замість справжнього (даного при народженні, зафіксованого в документах) у тій або іншій публічній діяльності.
 Панас Мирний – Рудченко Панас Якович
 На походження його відомого прізвища, можливо, вплинуло місто, де народився письменник, – Миргород. У його метриці було написано відразу два прізвища: Мирний і в
дужках Рудченко, але практично до самої смерті, крім близьких йому людей, ніхто не знав про те, що Рудченко і Мирний – це одна людина.
 Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович
 Олесем його називала дружина. У результаті поет почав друкувати інтимну лірику (а згодом й інші твори) саме під таким псевдонімом.
 Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович
 У псевдонімі Карпенко-Карий поєдналися імена батька та улюбленого літературного персонажа драматурга — Гната Карого — героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»
 Григорій Квітка-Основ’яненко – Квітка Григорій Федорович
 Цей літературний псевдонім пояснює сам Григорій: “Взял себе прозвище по месту жительства; живу на Основе; и так, да буду Основяненко”, – писав він в одному з листів.
 Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна
 Існує декілька версій про походження її псевдоніма. Більшість науковців й літераторів дотримується думки, що він базується на грі звуків і трансформації прізвища:
 Марко-вич – Марко-вичка – Марко Вовчок.
 Хоча вінницький науковиць Василь Борщевський зауважував: “Цілком ймовірно, що псевдонім письменниці походить від подільського села Вовчок”.
 Так, поблизу Немирова є аж два села, що називаються Вовчок! Як відомо, вона у навколишніх селах зі своїм чоловіком записувала від місцевих жителів пісні, казки, легенди.
Кілька пісень записано нею у Брацлаві й Тульчині. До цих містечок вона могла потрапити , лише проїжджаючи через обидва Вовчки.
 Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович
 У своєму дослідженні творчості Нечуя-Левицького, Валер’ян Підмогильний писав, що письменник “псевдонім собі узяв – Нечуй – аби панотець Стефан часом не довідалися…
про пустобрьоху, сина-письменника”.
 Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович
 Такий псевдонім Микола узяв собі саме тому, що у душі він був дуже співчутливим, вразливим і хворобливо
замкнутим у собі. Не раз його сучасники описували його твори , як дійсно “хвилюючі й трепетні”.
 Остап Вишня – Павло Губенко
 Чому саме такий? Ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися
хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника. Ще існує такий варіант: “Свій вибір
псевдоніма письменник пояснював тим, “що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме
таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна
влучно стрельнути” (О.Слоньовська)
 Іван Багряний – Лозов‘ягін Іван Павлович
 Псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­
ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня.
 Леся Українка – Косач (за чоловіком – Квітка) Лариса Петрівна
 Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Він підписувався як «Українець». А
оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім
«Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не
дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».