Давня казка На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Леся Українка
Хоч не був він теж поганий, —

Може б, хто послухав казки? От собі — людина божа!

Ось послухайте, панове! Той співець — та що робити!

Тільки вибачте ласкаво, Видно, правди не сховати,

Що не все в ній буде нове. Що не був співцем поет наш,

Та чого там, люди добрі, Бо зовсім не вмів співати.

За новинками впадати? Та була у нього пісня

Може, часом не завадить І дзвінкою, і гучною,

І давніше пригадати. Бо розходилась по світу

Хто нам може розповісти Стоголосою луною.

Щось таке цілком новеє, І не був поет самотнім:

Щоб ніхто з нас не відмовив: До його малої хати

"Ет, вже ми чували сеє!" Раз у раз ходила молодь

Тож, коли хто з вас цікавий, Пісні-слова вислухати.

Сядь і слухай давню казку, Теє слово всім давало

А мені коли не лаврів, То розвагу, то пораду;

То хоч бубликів дай в'язку. Слухачі співцю за теє

І Ділом скрізь давали раду.

Десь, колись, в якійсь країні, Що могли, то те й давали,

Де захочете, там буде, Він зо всього був догодний.

Бо у казці, та ще в віршах, Досить з нього, що не був він

Все можливо, добрі люде. Ні голодний, ні холодний.

Десь, колись, в якійсь країні Як навесні шум зелений

Проживав поет нещасний, Оживляв сумну діброву,

Тільки мав талан до віршів, То щодня поет приходив

Не позичений, а власний. До діброви на розмову.

Так одного разу ранком "Се ще также полювання! —

Наш поет лежав у гаю, Мовить лицар з гучним сміхом.-

Чи він слухав шум діброви, Слухай, ти, втікай лиш краще.

Чи пісні складав, — не знаю! Бо пізнаєшся ти з лихом!"

Тільки чує — гомін, гуки, "Ей, я лиха не боюся,

Десь мисливські сурми грають, З ним ночую, з ним і днюю;

Чутно разом, як собачі Ти втікай, бо я, мосьпане,

Й людські крики десь лунають. На таких, як ти, полюю!

Тупотять прудкії коні, В мене рими — соколята,

Гомін ближче все лунає, Як злетять до мене з неба,

З-за кущів юрба мисливська То вони мені вполюють,

На долинку вибігає. Вже кого мені там треба!"

Як на те ж, лежав поет наш "Та який ти з біса мудрий! —

На самісінькій стежині. Мовить лицар. — Ще ні разу

"Гей! — кричить він, — обережно! Я таких, як ти, не бачив.

Віку збавите людині!" Я тепер не маю часу,

Ще, на щастя, не за звіром А то ми б ще подивились,

Гналася юрба, — спинилась, Хто кого скорій вполює.

А то б, може, на поета Хлопці! геть його з дороги!

Не конечне подивилась. Хай так дуже не мудрує!"

Попереду їхав лицар, "От спасибі за послугу! —

Та лихий такий, крий боже! Мовить наш поет. — Несіте.

"Бачте, — крикнув, — що за птиця! Та візьміть листки з піснями,

Чи не встав би ти, небоже?" Он в траві лежать, візьміте".

"Не біда, — поет відмовив, — "Він, напевне, божевільний! —

Як ти й сам з дороги звернеш, Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

Бо як рими повтікають, Хай він знає нашу добрість —

Ти мені їх не завернеш!" Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже, "Ах, гостинця ти чекаєш! —

Хай-но їхатиму з гаю, Мовив лицар і лапнувся

Я ще дам тобі гостинця, По кишенях. — Ой небоже,

А тепер часу не маю". Вдома гроші я забувся!"

"Не на тебе ждать я буду, — Усміхнувсь поет на теє:

Так поет відповідає, — "Не турбуйсь за мене, пане,

Хто ж кому подасть гостинця, Маю я багатства стільки,

Ще того ніхто не знає". Що його й на тебе стане!"

Лицар вже на те нічого Спалахнув від гніву лицар,

Не відмовив, геть подався; Був він гордий та завзятий,

Знову юрба загукала, Але ж тільки на упертість

І луною гай озвався. Та на гордощі багатий.

Розтеклись ловці по гаю, "Годі жартів! — крикнув згорда.

Полювали цілу днину, Бо задам тобі я гарту!"

Та коли б же вполювали А поет йому: "Та й сам я

Хоч на сміх яку звірину! Не люблю з панами жарту...

А як сонечко вже стало Бачиш ти — оця діброва,

На вечірньому упрузі, Поле, небо,синє море —

Стихли сурми, гомін, крики, То моє багатство-панство

Тихо стало скрізь у лузі. І розкішне, і просторе.

Гурт мисливський зголоднілий При всьому сьому багатстві

Весь підбився, утомився, Я щасливий завжди й вільний".

Дехто ще зоставсь у гаю, Тут покликнув лицар: "Боже!

Дехто вже й з дороги збився. Чоловік сей божевільний!"

Геть одбившися від гурту, "Може буть, — поет відмовив, —

Їде лицар в самотині. Певне, всі ми в божій волі.

Зирк! — поет лежить, як перше, Та я справді маю щастя,

На самісінькій стежині. І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі Надійшла сільськая молодь,

Вільні думи-чарівниці, Що з роботи поверталась,

Що для них нема на світі І побачила поета,

Ні застави, ні границі. З ним приязно привіталась.

Все, чого душа запрагне, Тут поет взяв мандоліну,

Я створю в одну хвилину, І на відповідь гуртові

В таємні світи надхмарні Він заграв, і до музики

Я на крилах думки лину. Промовляв пісні чудові.

Скрізь гуляю, скрізь буяю, Всі навколо нерухомі,

Мов той вітер дзвінкий в полі; Зачаровані стояли,

Сам я вільний і ніколи А найбільше у дівчаток

Не зламав чужої волі!" Очі втіхою палали.

Засміявсь на теє лицар: Довго й лицар слухав пісню,

"Давню байку правиш, друже? Далі мовив на відході:

Я ж тобі скажу на теє: "Що за дивна сила слова!

Ти щасливий, та не дуже. Ворожбит якийсь, та й годі!"

Я б віддав отой химерний II

Твій таємний світ надхмарний Літнім вечором пізненько

За наземне справжнє графство, Сам поет сидів в хатині,

За підхмарний замок гарний. Так од ранку цілу днину

Я б віддав твоє багатство Він просидів в самотині.

І непевнії країни Тож сидів поет в віконці,

За єдиний поцілунок Слухав співів, що лунали

Від коханої дівчини..." Скрізь по полю і до нього

Щось поет хотів відмовить У хатину долітали.

На недбалу горду мову, Співи стихли, потім хутко

Та вже сонечко червоне Налетіла літня нічка;

Заховалось за діброву. Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка. Владаря Бертольда стала.

І поет в своїй хатині "Добрий вечір!" — "Добрий вечір"

Прислухавсь до того шуму, Став тут лицар і — ні слова.

Погляд в темряву втопивши, Щось ніяк не починалась

Він таємну думав думу. Тая пильная розмова.

Тільки чує — хтось під'їхав "Де ж твоя, мій гостю, справа?" —

На коні до його хати Далі вже поет озвався.

І спинився, потім зброя Лицар стиха одмовляє:

Почала чиясь бряжчати. "Я, мій друже, закохався..."

Що за диво! Під віконце Тут поет йому говорить:

Хтось помалу підступає. "Що ж на се тобі пораджу?

Тут поет не втерпів: "Хто там? — А проте доказуй далі,

Невідомого питає.- Може, чим тебе розважу".

Якщо злодій, то запевне "Закохався я і гину, —

Помиливсь ти, любий друже!" Каже лицар, — вдень і вночі

"Ні, се я, — озвався голос, — Бачу я перед собою

Маю справу, пильну дуже..." Ясні оченьки дівочі".

"Хто ж се "я"?" — поет питає. "Що ж? — поет на те говорить. —

"Я, Бертольдо, лицар з гаю". То за ручку та й до шлюбу!"

Тут поет пізнав той голос: "Ох! — зітхає лицар. — Візьме

"А, мисливий! Знаю, знаю! Інший хтось дівчину любу!

Вибачай, прошу до хати, Під балкон моєї донни

Хоч у мене трошки темно, Кожен вечір я приходжу,

Бо коли я сам у хаті, І в журбі тяжкій, в зітханнях

Не палю вогню даремно; Цілу нічку я проводжу.

Та для гостя запалю вже". На мою журбу й зітхання

І добув вогню з кресала. Я відповіді не маю,

Перед ним лицарська постать Чим я маю привернути

Серце милої, — не знаю! Будеш мати серенаду.

Може б, краще їй припали Та мені для сього треба

До сподоби серенади?.." Ймення й вроду панни знати".

Тут поет на те: "Запевне, "їй наймення Ізідора,

Треба пташечці принади!" А вродлива!.. не сказати!.."

"Голос маю, — каже лицар, — Більш поет вже не питався,

Та не тямлю віршування..." Сів, задумавсь на хвилину,

"Певна річ, — поет говорить, — Записав щось на папері,

То не легке полювання, Зняв з кілочка мандолину,

А то б досі вже на лаври Показав слова Бертольду,

Хто б схотів, то й був багатий, Мандолину дав у руки

Ні, — химерний, норовистий Та написанії вірші

Кінь поезії крилатий!" І промовив для науки:

"Правду кажеш, — мовив лицар, — "Ти, співаючи, на струнах

Але ж я тебе благаю, Маєш так перебирати:

Щоб поміг мені в сій справі. Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...

Пам'ятаю, як у гаю Далі можеш сам добрати".

Ти своїм віршем чудовим "От спасибі!" — крикнув лицар.

Чарував усю громаду, — Ще ж поет не відозвався,

Тільки ти один тепера А вже лицар був надворі.

Можеш дать мені пораду! На коня! і геть погнався.

За пораду все, що хочеш, І погнався лицар хутко

Дам тобі я в надгороду". Через доли, через гори,

"Ну, на се, — поет відмовив, — І спинився під віконцем

Не надіюся я зроду. У своєї Ізідори.

Можу я знайти й без плати Хутко в неї під віконцем

Для приятеля пораду. Мандоліна залунала,

Ось пожди лиш трохи, зараз Із потоку гуків чулих

Серенада виринала: Зникла в серденьку в Бертольда

"Гордо, пишно, променисто Темна туга і досада.

Золотії світять зорі, Усміх донни Ізідори

Та не може дорівнятись Був дедалі все ясніше,

Ні одна з них Ізідорі! І щораз вона ставала

Найчистіші діаманти До Бертольда прихильніше.

Сяють, ясні та прозорі, Далі перстень Ізідорин

Та не може дорівнятись На руці у нього сяє,

Ні один з них Ізідорі! Нареченою своєю

Дорогих перлин коштовних Він кохану називає.

Є багато в синім морі, Як же бучно, як же втішно

Та не може дорівнятись Всім гулялось на весіллі!

Ні одна з них Ізідорі". Танцювали, попивали

Отже, ледве серенада Від неділі до неділі.

Залунала у просторі, Всіх приймали, всіх вітали,

Вийшла з хати Ізідора Всім уміли догодити,

Подивитися на зорі. Тільки нашого поета

А як стихли під балконом Пан забувся запросити.

Любі гуки мандоліни, Звісно, клопоту багато

До Бертольда полетіла Завжди пану молодому, —

Квітка з рожі від дівчини. Хто ж би міг ще пам'ятати

В ту ж хвилину Ізідора Про якогось там сірому?

Зникла хутко, наче мрія, Час летів, немов на крилах,

Та зосталася в Бертольда І, мов сон, життя минало.

Квітка з рожі і — надія! Та незчувсь Бертольд, як лихо

III Несподівано настало.

Боже, боже! що то може Забажалось королеві

Наробити серенада!.. Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів Рідний край у тебе в серці,

На війну скликать лицарство. Поки спогад ще не гине.

І якраз серед бенкету Не журись, не марно пройдуть

В замку нашого Бертольда Сії сльози й тяжка мука:

Залунала гучна сурма Рідний край щиріш любити

Королівського герольда. Научає нас розлука".

Прощавай, дружина люба, Так вони співали, йдучи

Всі розкоші, всі вигоди! Через дикії пустині,

Все те треба проміняти Додавав той спів розваги

На далекії походи. Не одній смутній людині.

Залишить Бертольдо мусив Попереду всього війська

Молодую Ізідору, Три старшії виступали:

У неділю вранці-рано Карлос, Гвідо і Бертольдо;

Вже він вирушив із двору. За одвагу їх обрали.

Подалося геть за море Їдуть, їдуть, врешті бачать —

Все одважнеє лицарство; Три дороги розійшлися,

Там за морем десь лежало Розлучились три найстарші,

Бусурменське господарство. Кожний різно подалися...

І пішло одважне військо Карлос вибрав шлях направо,

Через нетрі та пустині; Гвідо вибрав шлях наліво,

Не один вояк смутився А Бертольд подався просто.

По своїй рідній країні. "Дай же, боже, нам!" — "Щасливо!"

Та коли вже надто тяжко І Бертольдові спочатку

Туга серце обгортала, Справді щастя панувало,

То співці співали пісню, Довелося звоювати

Пісня тугу розважала: Городів чужих чимало.

"Не журись, коли недоля От вже він на стольне місто

В край чужий тебе закине! Погляда одважним оком,

Але тут-то саме щастя Хай їй цур, самій тій славі!

Обернулось іншим боком. Хай їй цур, тій перемозі!.."

Чи то врешті у Бертольда Хтів Бертольд розумним словом

Притомилося лицарство, Люте військо вгамувати,

Чи то владар бусурменський Та воно дедалі гірше

Міцно так тримавсь за царство, — Почало репетувати.

Тільки твердо так трималось Далі кинулись до зброї...

Місто гордеє, уперте, Бог зна, чим би то скінчилось...

Раз одбилось, потім вдруге, Але тут хтось крикнув: "Стійте!" —

Потім втретє, ще й вчетверте. Військо раптом зупинилось.

Тут прийшлось Бертольду з лихом: Вийшли тут наперед війська

Край чужий, ворожі люде, Військові співці славутні,

Голод, злидні, військо гине... Всі вони були при зброї,

Що то буде, що то буде?!. А в руках тримали лютні.

Місяць, другий вже ведеться З них один промовив: "Браття!

Тая прикрая облога. Часу маєте доволі,

Серед війська почалися Щоб Бертольда покарати,

Нарікання і тривога. Він же й так у вашій волі.

Приступили до Бертольда Ми б хотіли тут в сій справі

Вояки й гукають грізно: Скілька слів до вас сказати,

"Гей, виводь ти нас ізвідси! Та співцям співати личить,

Геть веди, поки не пізно! Отже, ми почнем співати".

Нащо ти сюди на згубу Тут один із них тихенько

Підманив нас за собою? Струни срібнії торкає,

Чи ти хочеш, щоб усі ми Усміхається лукаво

Наложили головою? І такої починає:

Осоружне нам се місто! "Був собі одважний лицар,

Хай їй цур, такій облозі! Нам його згадать до речі,

Він робив походи довгі — От тепер уже одкрита

Від порога та до печі. Всім у рідний край дорога.

Він своїм язиком довгим Тут на радощах Бертольдо

Руйнував ворожі міста... Всіх співців казав зібрати

Чули ви його розповідь: І, коли вони зібрались,

"Я один, а їх аж триста!" Привселюдно став казати:

Ну, та сей одважний лицар "Ви, співці славутні наші,

Якось вибрався до бою. Ви, красо всього народу!

І вернув живий,здоровий: Ви нам честь відрятували,

Талісман він мав з собою. Вам ми винні надгороду!"

Я гадаю, талісман сей Та співці відповідали:

Кожен з вас тут знать готовий, "Ні, не нам, ласкавий пане,

Се буде речення мудре: Той, хто сих пісень навчив нас,

"Утікай, поки здоровий!" Надгороду хай дістане".

"Утікай, поки здоровий!" — "Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —

Всі співці тут заспівали; Що ж він криється між вами?" —

Вояки стояли тихо, "Він не тут, — співці говорять, —

Очі в землю поспускали. На війні не був він з нами.

Раптом зброя заблищала, Він зостався, щоб піснями

І гукнуло військо хором: Звеселять рідну країну,

"Ми готові йти до бою! Там він має розважати

Краще смерть, ніж вічний сором!" Не одну сумну родину".

І метнулися у напад "Знаю я сього поета

Так запекло, так завзято, І його величну душу,

Що не встигла й ніч настати, І тепер йому по-царськи

Як було вже місто взято. Я подякувати мушу.

Місто взято, цар в полоні Тільки б дав нам бог щасливо

Бусурменський. Перемога! Повернутися додому,

Срібла, золота насиплю Справді був Бертольдо гідний:

Я співцеві дорогому!.." Правий суд чинив у панстві,

IV До підданих був лагідний.

Кажуть, весь поміст у пеклі Але то було не довго,

З добрих замірів зложився! Він дедалі в смак ввіходив

Для пекельного помосту І потроху в себе в графстві

І Бертольдо потрудився... Інші звичаї заводив.

Вже давно Бертольд вернувся Що ж, напитки, та наїдки,

Із далекої чужини, Та убрання прехороші,

Знов зажив життям веселим Та забави, та турніри,

Біля милої дружини. А на все ж то треба гроші!

Знов у нього в пишнім замку Та й по всіх далеких війнах

Почалося вічне свято, — Граф привчився до грабунку,

О, тепер було у нього А тепер в своїй країні

Срібла, золота багато! Він шукав у тім рятунку.

Окрім того, що набрав він Почалися нескінченні

На війні всього без ліку, Мита, панщина, податки,

Ще король йому в подяку Граф поставив по дорогах

Надгороду дав велику. Скрізь застави та рогатки.

Сила статків та маєтків! Трудно навіть розказати,

Вже Бертольдо граф заможний! Що за лихо стало в краю, —

Він живе в свойому графстві, Люди мучились, як в пеклі,

Наче сам король вельможний. Пан втішався, як у раю.

Та околиця, де жив він, Пан гуляв у себе в замку, —

Вся була йому віддана, У ярмі стогнали люде,

Люд увесь в тім краю мусив І здавалось, що довіку

Узнавать його за пана. Все така неволя буде.

Тож спочатку того щастя Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною, Чи ті кості білі всюди,

І в серденьку у поета Чи блакитна кров поллється,

Озивався він луною... Як пробити пану груди?"

Ось одного разу чує "Що се, що? — кричить Бертольдо.

Граф лихі, тривожні вісті: Гей, ловіть співця, в'яжіте!

Донесла йому сторожа, У тюрму його, в кайдани!

Що не все спокійно в місті; Та скоріш, скоріш біжіте!"

Що співці тю місті ходять Коли се з-за мурів замку

І піснями люд морочать, Обізвався голос долі:

Все про рівність і про волю "Гей, біжіте, панські слуги,

У піснях своїх торочать. Та спіймайте вітра в полі!

Вже й по тюрмах їх саджають, Не турбуйся ти даремне,

Та ніщо не помагає, — Все одно, вельможний пане,

Їх пісні ідуть по людях, Вловиш нас сьогодні десять,

Всяк пісні ті переймає. Завтра двадцять знов настане!

"Ну, — гукнув Бертольд, — то байка! Нас таки чимале військо,

Я візьму співців тих в руки!" Маєм свого отамана,

Раптом чує — десь близенько Він у нас одважний лицар,

Залунали пісні гуки: Врешті, він знайомий пана..."

"В мужика землянка вогка, Мов крізь землю провалився

В пана хата на помості; Той співець, утік од лиха.

Що ж, недарма люди кажуть, А Бертольд сидів і думав,

Що в панів біліші кості! Далі так промовив стиха:

У мужички руки чорні, "Маєм свого отамана! —

В пані рученька тендітна; Ось де корінь цілій справі!

Що ж, недарма люди кажуть, Ну, та я тепера хутко

Що в панів і кров блакитна! Положу кінець забаві!"

Мужики цікаві стали, Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає Що заплати не бажаю,

І до нашого поета Бо коли я що дарую,

У хатину посилає: То назад не одбираю.

"Ви скажіть йому від мене, Хай він сам те пригадає,

Що я досі пам'ятаю, Що то ж я йому дав злото,

Як пісні його втішали Хоч тепер об тім жалкую,

Нас колись в чужому краю. Краще б кинув у болото!

Власне я тепер бажаю Ви скажіть, що я не хочу

Дать йому за них заплату: Слави з рук його приймати,

Я поетові дарую Бо лихую тільки славу

В себе в замку гарну хату. Тії руки можуть дати.

Я його талан співацький Золотих не хочу лаврів, —

Так високо поважаю, З ними щастя не здобуду.

Що співцем своїм придворним Як я ними увінчаюсь,

Я зробить його бажаю. То поетом вже не буду.

Ви скажіть, що він у мене Не поет, у кого думки

Буде жити в шані, в славі, Не літають вільно в світі,

Тільки, звісно, хай забуде А заплутались навіки

Різні вигадки лукаві". В золотії тонкі сіті.

Слуги зараз подалися Не поет, хто забуває

До убогої оселі, Про страшні народні рани,

Принесли вони поету Щоб собі на вільні руки

Ті запросини веселі. Золоті надіть кайдани!

Усміхаючись, він слухав Тож підіте і скажіте,

Те запрошення знаднеє, Що поки я буду жити,

А коли вони скінчили, Не подумаю довіку

Так промовив їм на сеє: Зброї чесної зложити!"

"Ви скажіте свому пану, З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали: То щось пише на папері

"Так і так поет відмовив, Й роздає писання людям, —

Ми даремне намовляли..." Тут вступили слуги в двері.

Аж скипів Бертольд, почувши Всі метнулись хутко з хати,

Гордовитую відмову, І поет один зостався,

До поета посилає Подививсь на слуг спокійно,

Посланців тих самих знову: Гордовито привітався.

"Ви скажіть сьому зухвальцю, Всі Бертольдові погрози

Що тепер настав день суду, Слухав мовчки, усміхався.

Що терпів його я довго, А коли скінчили слуги,

Але більш терпіть не буду. Так до них він обізвався:

Коли він складання віршів "Ви скажіть свойому пану,

Бунтівничих не покине, Що готовий я в дорогу,

То в тюрму його закину, Тільки хай велить прислати

Там він, клятий, і загине!" Слуг ще двох вам на підмогу.

Знову слуги подалися На запросини ласкаві

До убогої хатини Я не можу встать з постелі,

І, підходячи,почули Вам нести мене прийдеться

Тихий бренькіт мандоліни. Аж до нової оселі.

У вікно зирнули слуги, Та й в темниці буду вільний, —

Бачать: зібрана громада,, Маю думи-чарівниці,

Всі стоять навколо ліжка, Що для них нема на світі

Мов якась таємна рада! Ні застави, ні границі.

Утомивсь поет від праці, І мого прудкого слова

Третій день лежить в недузі, Не затримає темниця,

Слухачі навколо нього Полетить воно по світі,

Посхиляли чола в тузі. Наче тая вільна птиця.

А поет усе то грає, З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга, Виступає слово праве —

І тоді потрійна стане Ох, страшне оте змагання,

І страшна його потуга. Хоч воно і не криваве!

І поет від свого люду А коли війна скінчиться

Не почує слів догани Того діла й того слова,

В день сумний, коли на нього То скінчиться давня казка,

Накладатимуть кайдани!" А настане правда нова.

Так довіку у темниці 1893, 12/ХІ

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного