Норвезький ліс

Харукі Муракамі
 Розділ 1
Хочу, щоб ти мене неодмінно запам’ятав.

Було мені тоді 37 років, сидів у пасажирському сидінні Боїнгу 727.

Величезний літак зменшив висоту, пронизавши товстезні дощові хмари, й
намагався зайти на посадку.

Холодний листопадний дощ намочив землю, пофарбувавши її в темні

відтінки, та техперсонал в дощовиках; прапори, що розвіюються, на будівлі
аеропорту, що підноситься, неначе гола скеля; рекламні плакати BMW та інші
предмети виглядали, як композиція фландрійського живопису. «О, знову
Німеччина, чи що?» - подумав я.

Як тільки літак приземлився, згасли написи «Не курити», та з бортових

репродукторів линула тиха музика. Якийсь оркестр душевно виконував
бітловський "Nowegian Wood". Як завжди, від цієї мелодії у мене запаморочилась
голова. Втім, ні, всередині моєї голови все запаморочилось і замиготіло з такою
силою, як ніколи раніше.

Мені здалося, що моя голова зараз вибухне, я весь застиг, не рухаючись,

обхопив руками голову. Згодом до мене підійшла стюардеса-німкеня та запитала
англійською, що зі мною. Я відповів, що все нормально, просто легеньке
запаморочення.

—З вами справді все добре?

—Все нормально, дякую.

Стюардеса пішла, життєрадісно посміхаючись, музика змінилась на тему

Біллі Джоела1.

Я підняв голову та, дивлячись на темні хмари в небі над Північним морем,
задумався про ті численні речі, які я втратив за своє життя. Втрачений час,
мертві та загублені з поля зору люди, згадуючи про те, чого не повернути.

Літак остаточно затормозив, люди відстебнули паски безпеки та почали

діставати багаж та одяг з полиць, а я все ще був там, посеред того поля. Я
відчував запах трави, шкірою відчував дмухання вітру, чув спів птахів. Це була
осінь 1969 року, мені ось-ось повинно було виповнитися 20 років.

Та сама стюардеса підійшла знову й сіла поряд зі мною, запитуючи, чи

краще мені зараз.

—Вже все добре, дякую. Просто стало самотньо, ви знаєте. (It's all right now,
thank you. I only felt lonely, you know.)

Я усміхнувся.

—Що ж, зі мною також так буває іноді. Я розумію, про що ви. (Well, I feel
same way same thing, once in a while. I know what you mean.)

1
американський композитор, автор текстів пісень та піаніст
 Сказавши це, вона піднялася, хитаючи головою, та весело всміхнулась.

—Бажаю Вам приємної подорожі! (I hope you'll have a nice trip. Auf
Wiedersehen!)
Я також сказав :
— Auf Wiedersehen!
Навіть зараз, через 18 років, я можу собі чітко уявити те поле. Гори, з яких
декілька днів злива змила накопичений за літо пил, одягнулись глибокою свіжою
блакиттю, жовтневий вітерець легенько рухав листя міскантуса, довгі хмари
висіли в ясному синьому небі, як сніжні кучугури. Небо було високим-високим, до
болю в очах. Вітерець пробіг полем, трішки порозкидав волосся дівчини та втік до
гаю.

Шелестіло листя дерев, в далечині можна почути гавкіт собак. Чітко

нерозбірливий та ледве чутний плач, що линув, неначе з-за дверей в інший світ.
Більше ніяких звуків не було. Більше ніякі звуки наші вуха не почули.

Жодної людини ми не зустріли. Тільки дві червоні пташки злетіли посеред

поля, неначе чогось злякалися, очі встигли впіймати лише їх силуети, що
понеслися до гаю. Поки ми йшли, Наоко розповіла мені історію про колодязь.

Все таки дивна річ — пам’ять. Реально перебуваючи там, я й уваги майже
на ці картини не звертав. Не відчував я особливих вражень від пейзажу і тим
більше ніяк не думав, що буду пам’ятати його так чітко через 18 років. Чесно
кажучи, тоді мені ці всі пейзажі були байдужі.

Я думав про себе, думав про чудову дівчину, що крокувала тоді поряд зі
мною, думав про нас з нею. Та знов про себе. У той час куди не глянеш, що не
відчуєш, про що не подумаєш, зрештою все, як бумеранг, поверталося до самого
себе, такий був вік.

А ще я був закоханий. Ця любов тягнула мене в жахливі нетрі. Було зовсім

не до краси природи, що знаходилася довкола.

Хоча зараз перше, що виникне у мене в розумі, це поле. Аромат трави,

вітерець, що дихав прохолодою, гірський хребет, гавкіт собаки. Дуже-дуже чітко.
Так чітко, що здається, руку протягни, і до всього можна доторкнутися.

Хоча образ людини на цьому фоні не видно. Нікого немає. Та її також

немає. Я думаю, куди ж ми це зникли? Як таке може бути? Вона, яка стільки тоді
для мене значила, і я, і мій світ — куди це все зникло?

Так, зараз я навіть обличчя її ось так просто згадати не можу. Все, що
залишилося в моїй пам’яті — пейзаж, на якому й тіні людини немає.

Звичайно, якщо трішки позгадувати, можна її обличчя пригадати. Маленькі

холодні руки; обережно причесане волосся; ніжна кругла мочка вуха; маленька
чорна родимка рівно під нею; стильне пальто з шерсті верблюда, яке вона часто
одягала взимку; звичка завжди дивитися в очі співбесіднику, запитуючи його про
щось; інколи від чогось тремтячий голос (часом здавалося, що вона бурмоче щось,
стоячи на вершині пагорба), якщо позбирати всі ці образи, то раптом природним
шляхом виникає її обличчя.
 Спочатку збоку. Це тому, мабуть, що ми завжди ходили з нею поруч. Тому я
завжди й згадую як її обличчя виглядало збоку.

Потім як вона посміхається, дивлячись на мене, починає говорити, трішки

нахиливши голову, зазирає мені в очі. Зовсім так, якщо б намагалася знайти де-
небудь у річці тінь маленької рибки, що пропливає там, розсікаючи прозору воду.

Але перед тим як її обличчя виникне в моїй пам’яті, проходить певний час. І
по мірі того, як минають роки, цього часу необхідно все більше й більше. Сумно,
але факт.

Спочатку воно згадувалося секунд через 5, потім потрібно було десять

секунд, тридцять секунд, потім одна хвилина. Цей час стає все довшим і довшим,
як тіні ближче до вечора. Та зрештою її образ буде поглинутий мороком.

Правильно. Безперечно, мої спогади віддаляються від того місця, де колись

стояв сам. І лише пейзаж, лише ця картина жовтневого поля раз за разом виникає
в моїй пам’яті., як кадр з кінофільму. І цей пейзаж завдає ударів по якомусь
куточку моєї голови.

Хей, ти вставати збираєшся? Я все ще тут. Вставай! Встань та подумай! Про

причину, через яку я ще тут. Болю немає. Болю зовсім немає. Кожний удар
викликає лише звук, який нічого не значить. І навіть цей звук коли-небудь
зникне. Як зникло все інше.

Але тут, в літаку авіакомпанії Люфтганза в гамбурзькому аеропорту удари в

моїй голові як ніколи довго, як ніколи сильно. "Вставай, думай!"

Ось чому я ці рядки й пишу. Тому що я така людина - поки все на папері не
напишу, не зможу розібратися до кінця.

Про що ж вона тоді розповідала?

Точно. Вона розповідала про колодязь у полі. Невідомо, чи був такий

колодязь насправді. Можливо, це був образ або символ, що існував лише у ній
самій - як і нескінчена кількість речей, які вона в ті похмурі дні витягувала, як
нитку, зі своєї голови.

Однак з тих пір, як вона розповіла мені про цей колодязь, я не міг вже
уявити собі поле без нього. Образ цього колодязя, який я своїми очима й не бачив,
виразно перебуває в цій картині у мене в голові, як невідокремлена її частина.

Я можу дуже детально описати, як виглядає цей колодязь. Він знаходиться

якраз на межі, де поле переходить у гай. Трави надійно покривають сяючу в землі
темну дірку приблизно з метр діаметром. Довкола неї немає ні дерев’яного зрубу,
ні кам’яної огорожі. Тільки дірка роззявила своє позіхання.

Камінюки по бокам стали білесенькими від дощів, скрізь щілини, що йдуть

углиб. Видно, як маленька зелена ящірка прослизає в таку щілину між камінням.
Скільки не дивися вниз, нахилившись над діркою, більше нічого не побачиш.
 Єдине, що мені відомо, це те, що колодязь цей жах який глибокий. І
всередині цієї дірки темнота - неначе спресована з всієї темноти на Землі - її там
битком набито.

— Він глибокий — по-справжньому глибокий, — сказала вона, старанно

підбираючи слова.

Вона іноді так казала. Дуже повільно, підбираючи слова точніше.

— По-справжньому глибокий. Але ніхто не знає, де він знаходиться. Хоча

точно відомо, що він десь у цьому полі.

Сказавши це, вона засунула руки в кишені пальто і посміхнулась, дивлячись

мені в обличчя, неначе кажучи: "Чесне слово!"

—Якщо це правда, це ж капець як небезпечно. Десь є глибокий колодязь.

Але ніхто не знає, де це... Тоді що ж буде, якщо в нього впасти?

—Тоді нічого не зробиш. Фіть- бум. І все, кінець.

—Хіба так буває насправді?

—Іноді буває. Раз в два роки чи три...Зникає людина, скільки не шукай

немає її. Тоді люди місцеві так і кажуть. У колодязь у полі впав, типу.

—Не дуже той весела смерть, мабуть.

—Смерть жахлива! — сказала вона й струснула листочок, що прилипнув до

її пальто. — Добре ще, якщо просто шию зламав та й помер відразу, а ось, якщо
лише ногу, там, підвернув, тоді погано. Скільки не кричи, ніхто тебе не почує,
ніякої надії немає, що тебе знайдуть. Зі всіх боків мокриці та павуки метушаться,
кістки людей, що там померли, лежать, повна темрява… І зверху над головою,
мабуть, круг світла, як зимовий місяць. Так там один і помреш потрошки.

—Тільки подумаєш – мурахи по шкірі. Знайшли б його та й парканом

обгородили.

—Так ніхто знайти його не може. Але з протоптаної доріжки сходити не

можна.

—Ось уже справді.

Вона вийняла руку з кишені і взяла мою.

—Але нічого страшного. Ти не хвилюйся, навіть якщо ти будеш вночі тут

крокувати, ти ніколи в той колодязь не впадеш. І я також ніколи туди не впаду,
поки я поруч з тобою ось так разом ходжу.

—Ніколи?

—Ніколи.

—А ти звідки знаєш?

—Я знаю, просто знаю, і все. — сказала вона, сильно стиснувши мою руку.
 —Якийсь час ми йшли мовчки.

—Я точно знаю. Не через щось, а просто відчуваю. Ось зараз, наприклад, я

йду з тобою, так? І мені ні краплинки нестрашно. Ніщо погане, ніщо темне мене
заманити не намагається.

—Так все просто, виявляється. Просто потрібно так робити- та все.

—Ти це серйозно?

—Звичайно, серйозно.

Вона зупинилась.