27.09.

2022

Присвячую Світанкам
Хмари рожеві та темно-блакитні, місцями світліші, місцями відблискують
оранжевими променями заходу, пропливають над головою, ніби глибокі небесні
рани. Раніше тут, у вікнах всіх цих сірих багатоповерхівок, між бетонних,
загартованих десятками років, плитами, які місцями позеленіли та похилились, всі
ці хмари залишалися кольоровими тінями між похмурими, але живими днями. Я
пам’ятаю, як декілька місяців тому гуляв цими вулицями, дивився у вікна і всі хмари
здавались мені ніби з картин, ніби кожне вікно не більше мольберта. Проте з часом,
коли вікон, що вціліли, майже не залишилось, я міг любуватись цими
намальованими хмарами лише у її сіро-блакитних очах, коли припинявся обстріл і
ми могли вийти на вулицю. Чомусь раніше я й не задумувався, наскільки очі схожі
до вікон та дзеркал, але зараз навіть хмари відчуваються інакше. Колись, коли свіже
повітря ранило мій ніс, в той час, як зранку йшов на роботу, я відчував, що живу тут,
що живий. А зараз, коли в відблиску очей частіше бачиш стовпи диму та вогонь у
будинках, які раніше просто мовчки, задумливо та навіть якось депресивно, ніби
статуї часів ренесансу проводжали тебе на роботу й назад, вони відчуваються ніби
перший загиблий товариш. Тоді вся ця сірість асоціювалась з повсякденним життям,
і життя здавалось самим звичайним, але виявилось що те життя було досить
кольоровим і яскравим. Весь цей спокійний час, коли хотілось жити й мріяти, я,
напевне, залишив у старому наручному годиннику, який розбив, коли ми вперше
спустились до підвалу з моєю коханою Інною. Нам ще, до речі, пощастило в наш
будинок ще не встигло прилетіти, а під стінами досі не стоптані ромашки й навіть
айстри продовжують радувати її очі щоразу, коли вона виходить з будинку. І навіть
кілька вікон досі вціліли, але зараз це вже не ті бездонні мольберти, що були до
війни.
Атака за атакою, вихід та прихід міни, все це навіть з підвалу чутно ніби в
зеленому полі, з вологою, ще накритою росою землею, яка чіпляється на втомлені
ноги в берцях.
 Це по нас, чи від нас? – вкотре, після кожного чужорідного звуку запитує
хлопчик, що сидить в іншій частині підвальної, темної та холодної кімнати.
У мить все затихає, речі у підвалі перестають здригатись і з поцвілої, холодної
стелі перестає сипатись пил-пісок. Ти затримуєш дихання на кілька митей і
повертаєшся до своєї квартири.

I
Я знову задивляюсь у її зіниці, голубі й тривожні, ніби рань, здається так вже
хтось писав. Запах свіжої золи вже звичний для нашої квартири на шостому поверсі
цього старого будинку, часів відлиги.
Ми переїхали в це місто ще восени, торік, коли тут ще буяло звичайне міське
життя. Одного дня мені сказали зайти до директора фірми перед обідньою перервою.
Похмурий та вже часами грозовий період кінця серпня, краплини одна за одною
стікають по вікнах, ніби потяги, що замінюють один одного на просмалених рейках,
які покриті чорною росою третьої платформи. Краплинки, тільки зараз помітив,
схожі до мін, летять, щоб загинути при зустрічі з бетоном або землею, лише менші
й не вбивають нікого.
  Доброго дня, ви просили зайти, – сказав я трохи затягнувши, підходячи до
його столу.
 Так, справа одна є, – він сказав піднявши очі на кілька секунд та повернувся
до перегляду свіжої газети, від якої досі відчувається запах чорнил, якими вона
була надрукована кілька годин тому.
 Слухаю, – тремтіння з’явилось в моєму голосі.
 Найбільша компанія країни хоче бачити тебе у своїх рядах. Що скажеш?
Тепер було зрозуміло, що за незвична злість відчувалось від нього, у його тихому
голосі. Не те щоб я вважав себе майстром своєї справи, але у свої двадцять я,
здається, був достатньо перспективний.
 Звучить не погано.
 Звісно непогано, – він засміявся, – зарплатня майже вдвічі більша хто ж
відмовиться. Збирай речі через тиждень переїжджаєш, компанія все оплатить.
 Переїжджаю? Але в мене тут дівчина, я планую одружуватись, – і дійсно
думав я тоді лише про це.
 А забрати її з собою? Зрозумій, я ж хочу для тебе лише найкращого, – він
піднявся, підійшов до омитого дощем вікна і дивлячись на міський краєвид
продовжив: – Я ж хороший директор. Хоча якщо не хочеш, ще маєш час
відмовитись, – до слова, такої важкості та напруженості в розмові я вже давно
не відчував.
 Добре, я розповім їй та повідомлю завтра, – вирішив я розірвати цю ліску
напруги в повітрі.
 Можеш бути вільним.
 Дякую, до побачення, хорошого дня.
Не дочекався я хороших слів навіть у спину і думав як це не грюкнути дверима.
Буркнув під носа собі щось типу:” Хороший директор, хоч “До побачення” сказав
би”, після того, як повільно закрив двері у його просторий кабінет. Вже вдома, коли
я розповів про цю ситуацію Інні, вона навіть не вагалась і була дуже щасливою, нове
місто ж, нові можливості. Тому вже через кілька днів, коли вже осіннє сонце стає
таким же помаранчевим, як опале листя згорнуте по купках, листя, що буде горіти
не менш оранжево-яскравим полум’ям, ми почали збирати наші речі. Переїхали у
велике місто, на тихий його окрайок, заселились у квартирі, у великій
багатоповерхівці, що залишилась у спадок ще від радянського союзу. І спочатку
навіть не звично було, всі ці холодні похмурі стіни, старі балкони з застояним
запахом диму від цигарок та ранкової гарячої кави, похмурі люди у яких ще грало
життя у відблиску різнобарвних очей. Трохи все інше, люди, їхні голоси, це все ще
були мої люди, я відчував, що їхні серця б’ються в такому ж ритмі й руки їх так само
кохають чиїсь, але щось відрізнялось, і цього я досі не зрозумів. Я ніби митець, який
бачить усе навколо, чує та відчуває усе що відбувається, але не може підібрати слів,
фарб та почуттів, щоб описати всі ці небесні моря та сіро-бетонні краєвиди. Весь
вечір першого дня перебування тут я провів з нею на балконі, цьому самому балконі,
від якого зараз залишилось кілька шматків бетону та арматурин, які встигли
поржавіти, все решта ж лежить під під’їздом, не знаю як так вийшло, без прямих
прильотів, в один день він просто впав, певне старість дійсно не в радість. Але тоді,
ми не чекали та навіть думати не могли ні про прильоти, ні про війну, ні про сидіння
2
у підвалі під час авіаударів та артобстрілів. Тоді хотілось лише кохати її, просто
уявіть кохання в новому, великому, незвіданому бетонному лісі. З кожним днем
листя все більше старіло, пройшовши свій життєвий шлях, а вже через пару тижнів
перші листя почали помирати та падати у бездонність доріг та алей, за цей час і я
встиг звикнути до нового міста, нової компанії на роботі, нових задач та нових
сусідів. Всі ці осінні місяці були такими спокійними, робота, дорога до дому, тепла
вечеря, недопита ранішня кава та її поцілунки. Часті дощі, які змивали листя з
тротуарів і тонкими, стрімкими струмками відносили їх вздовж вулиць, ніби потоки
Гангу. Ти споглядаєш за оранжево-зеленими пейзажами з вікон, і навіть дивуєшся,
наскільки вони заворожують, чи то схожістю з вогнями, чи то своїм майорінням, Бог
його знає. Але кожен день дерева були різні, різні відтінки жовтого та червоного
зливалися та бавились вітром, зелених барв день за днем ставало все менше, і кожен
раз, як нова картина однаково заворожує, ніби дитину.
Якось, я почав зрідка заходити до бару за рогом, в прохолодні осінні вечори після
роботи. Тут я і знайшов перших друзів, бо зовсім не мати друзів чи знайомих у
новому місті – не найкраща ідея. Тоді ж, першого разу, я підсів до них, навіть не
знаю чому саме вони, напевне їхній вигляд був самим не звичним. Четверо
кремезних чоловіків, які пили пиво і щось наспівували. Добре пам’ятаю, як здивував
мене один із них – Бара. Здається, усі в барі так називали його і скоріш за все це не
було його справжнім ім’ям, щось типу клички, напевне, але і я так називав його,
навіть не цікавився, що це означає. Він був найнижчий з них, ростом десь такий як
я, скоріш за все з єврейським корінням, бо навіть його вигляд і манера спілкування
про це говорила, з невеликою бородою. Він здавався найзвичайнішим з них усіх, але
лише до моменту, коли починав співати. Він брав настільки низькі ноти, його голос
так сильно грубшав, що напевне ніхто з оперних співаків не зрівнявся. Вони четверо
так гармонічно співали, ніби цілий хор. Ще один з них був трохи вищий, також
лисий з невеликою бородою, але з круглішим лицем, ще й так когось нагадує мені,
лише не можу згадати кого. Наскільки я дізнався пізніше, за декілька днів, його
звали Герман, тому усі називали його просто Гєра. Він точно копія якогось з моїх
старих знайомих, тільки кремезніший, це точно можу сказати, але на кого ж він
схожий вже і не згадаю. Він же, і собі, брав такі ж високі ноти, ці двоє завжди мене
дивували. Гєра завжди перший напивався і починав співати перший, проте, це було
просто неймовірно. Двоє інших чоловіків же нічим таким не відрізнялись, дуже
схожі між собою, а різнились напевне лише ростом. Один з них завжди вистукував
дуже гарні мелодії ногою, заводив весь невеликий зал, а інший завжди підспівував
голосніше всіх. Чесно кажучи, вперше коли почув їх, був настільки здивований, що
навіть крапля до рота не лізла, здавалось ніби ця музика грає у мене в голові та час
від часу відстукує в серці. Вони завжди співали а капело, але вже за декілька
піднятих нот цього зовсім не відчувалось і вони усі об’єднувались в один цілісний
організм, кожен орган якого відчуває навіть думки іншого. Я тоді вийшов з бару,
вже йшов до дому, зупинився під під’їздом, мене окутувала така незвична, спокійна
вечірня тиша. Ми збирались у цьому барі кілька разів на тиждень, і часто вже
випивши я співав як умів, і спершу думав що будуть гонити мене, коли почують мій
спів, але мені не сказали й слова, що було дуже неочікувано.
На роботі у колектив я, до речі, також дуже швидко влився. Вже через місяць я,
здавалось, був тут ніби вдома, і кожен з цих однакових людей був рідним та своїм.
3
Тут не було таких хороших директорів як на попередній роботі, але можливо воно й
на краще. Єдині хто виділявся серед всього цього монотонного, але рідного
колективу двоє чоловіків. Обоє приблизно трохи молодші середнього віку, і хоч
вони відрізнялись від всіх і навіть один від одного, але чомусь були однаковими.
Вони мали різні лиця, різні структури тіла, ріст, голоси, але відчувалось, ніби це та
сама людина, з однаковими думками й почуттями. Я прислухався до них, ніби до
перших вчителів, ніби не знав нічого до цього. Пам’ятаю якось, вже через кілька
місяців після початку моєї кар’єри тут, один з них попросив доробити мене одну з
його доповідей, пам’ятаю я сказав тоді щось типу:
 Без проблем, думаю завтра зможу взятись за неї, як розберусь з рештою
роботи, це ж не проблема?
 Звісно ні, хоч після завтра, але буду дуже вдячний, якщо знайдеш час.
І чесно, я хотів допомогти, але спершу зовсім не знаходив часу, потім і зовсім
забув. З ким не буває, правда ж?
Зима була теплішою ніж раніше, особливо її початок та кінець, лише ближче до
новорічних свят вона стала схожою до зими. Так всі ці періодичні снігопади та
покриті льодом вулиці намагались зіграти цю неповторну роль холодної королеви,
але кожен раз це виглядало ніби перший, ще осінній сніг, та іній на холодній,
жовтневій траві. А потім – страх. Військові колони одна за одною їдуть у бій,
обходять ворожі війська по лівому фланзі, окопуються, будують бліндажі, хтось
відправляє листи своїм дітям, хтось відправляє друга, з яким захищав місто понад
два місяці, в останню дорогу до дому. Пролітають літаки та гвинтокрили, щось
свистить над головою та прилітає у сусідній будинок, сирена за сиреною,
пожежники, лікарі, люди в формі, всі замінюють один одного, всі лиця й імена нових
знайомих зливаються та забуваються. Ти виходиш з будинку і не впізнаєш тих
вулиць, на яких жив два сезони, а хтось виходить на вулицю і не впізнає будинків де
ріс, тому що їх просто немає. Проблеми зі здоров’ям не дають мені змоги взяти до
рук зброю, як би я того не хотів. Коли я запропонував Інні виїхати, вона відмовилась
навіть не роздумуючи, сказала що не покине тут самого. А що я міг з нею зробити?
Не запхати ж її в потяг, навіть так вона, напевне, просто вилізе у вікно та повернеться
до дому. Далекі звуки бою, вибух, постріл, а ти сидиш у підвалі, дивишся на людей
що тебе оточують і не розумієш, що ти робиш тут. Думки виїхати самому, до речі,
навіть не з’являлось.
Той ранок змінив мене, змінив кожного, кого я знав і навіть тих, кого я не знаю
до сьогодні. Для одних він почався зі слів мами:” прокидайся, ти не йдеш сьогодні в
школу – почалась війна”. Для інших – через звуки вибухів, тривоги та авіації, але ж
є і ті, для кого він і зовсім не розпочався. Ось і я, здається мій ранок так і не
розпочався, ніби я в якомусь жахливому сні, а мій страх настільки сильний, що я
навіть прокинутись не можу. Усі ми стали іншими й вже нічого не змінить цього.
Ми ніколи не забудемо тих, ким ми були до цього, і не виправимо тих, ким ми є
тепер.
А ще я добре пам’ятаю, як в перший день війни пішов до магазину. Тільки
підходиш до нього, вже готуєшся до того, що залишишся тут на довго. Довгі черги,
метушня, заповнені паркінги, майже пусті полиці, старі лампи які без зупину гудуть
і створюють цю атмосферу, певне дежавю, ніби ти знову маленький в тата на роботі.
4
Здавалось, я взяв навіть досить не багато продуктів, принаймні відносно людей в
черзі, але вийшло п’ять пакетів. Ти стоїш в цій довгій черзі, немає зв’язку, зовсім
немає чим зайнятись і все що залишається – думати. За цей час встигаєш згадати всю
шкільну програму, навіть те, що не вчив, і певну частину інститутської нудної
філософії. Пам’ятаю, ніби зараз, я все ближче й ближче до каси, відчуваю й чую все
що навколо: слова, запахи, і ніби навіть думки. “Ну тоді давайте, якщо зараз саме
час викликайте поліцію, я зачекаю”, – незадоволений, незнайомий голос крикнув
десь за кількома прилавками. Не знаю, що подумав тоді про цього хлопця, бо саме в
цей момент розглядав чоловіка, що стояв попереду в черзі, й думав:” добре було б,
якби він не впав на мене”, – бо й дійсно, попереду стояв чоловік невеликого зросту
з невеликою бородою й помітними слідами “не марно витраченого вечора”. Цікаво,
про що можуть думати люди, які стоїть у черзі вже кілька годин і майже підходять
до каси, з невеличким візком в якому було не так то й багато продуктів, постійно
похитуючись то в один бік, то в інший, інколи роблячи крок назад, щоб не впасти.
Аж ось до нього підійшов молодий хлопець, з грубим голосом і сказав:” можеш
вийти, покурити”, – а той віддав йому візок й роблячи невеликі кроки, спираючись
на людей, щоб не впасти, потрохи вийшов з магазину.
У черзі панувало лише два запахи: поту й цигарок, воно й не дивно. “Можливо є
п’ять гривень, а може двадцять”, – все розпитувала продавчиня. Цікаво, як часто,
люди як і я починають шукати щось по кишенях, знаючи що там пусто, і лише після
цього відповідають, що нічого немає. Я все ближче і ближче до каси, таке відчуття,
ніби рука кожного хто був переді мною тягнулась до вітрини з сигаретами. І дійсно,
коли я підійшов і був уже навпроти неї, вона стояла майже пуста. Залишалось певне
лише кілька десятків пачок, навіть не знаю чому, але й моя рука потягнулась до них.
Чесно кажучи, ніколи в житті не курив, ну ось ніколи не тягнуло мене до них, а тут
навіть не знаю, ніби мозок просто повторює за більшістю. Взяв першу, яка попалась
під руку, не експерт же, та й вибір не те щоб був дуже великий. Вийшовши з
магазину дістав їх з пакета, та поклав до кишені. “ Боже, ну і нащо вони мені? Але
що ж, не викидати вже”, – подумав я вже розпочавши йти до дому.
Магазин був досить недалеко від нашого будинку, холодний ранок хотів
заморозити мої пальці, щоб я в решті решт впустив ці пакети, робив спробу за
спробою, ніби ворожі війська, які ніяк не можуть засвоїти урок і атака за атакою
лише вбиваються об нашу надійну оборону, так і не зміг зруйнувати моїх стін. Я був
змушений нести все сам у руках, оскільки машини в мене не було, та й не знаю чи
вистачило мені хоча б бензину на заправці. І всі ці важкі пакети хочуть вирватись з
моїх рук, ніби вільні птахи, перші полоненні, і пальці щосекунди німіють ще більше,
плечі відмовляються приймати цю вагу, а мозок – війну. Небосхил лише починає
розфарбовувати себе світанком, а десь в далечині чутні вибухи. Гудуть сирени
тривоги та службових машин, гудуть звичайні машини, що стоять по заторах,
бігають люди, а ти ніби загублена дитина, яка не може знайти собі місця, але вже
просто стомився й повільно продовжуєш йти у бік свого будинку. Розглядаючи
зимові холодні барви, здається хочеться жити, жити настільки, як цього вже давно
не було. Мовчазні тротуари, об які лише стоптують та протирають своє взуття люди,
ніби разом зі мною чекають сонця, чекають зупинки всього навколо.

5
  Якщо хочеш, щоб я поїхала, їдь зі мною,– ніжний, ніби перший пташиний спів,
голос Інни повторював раз у раз.
 Ні
 А ти взагалі кохаєш мене?
Кілька десятків секунд мовчання, були ніби перша випущена автоматна черга,
такими ж незрозумілими, пустими й недоречними, що я навіть розгубився. Вона не
відривала від мене очей, ніби рентген, що намагається побачити мене наскрізь.
 Знаєш, можливо, моє серце й не б’ється сотні разів на секунду, але дотик твоїх
рук, ніби контрольний постріл в голову, щоб щирість моїх почуттів навіть не
думала утекти.
Після цих слів ми ніби помінялись ролями, і я отримав головного героя. Тепер
вже її погляд був розгубленим, здається вона не те що не могла дібрати слів, а й
думки скручувались у вузли. І знову мовчання, яке супроводжували лише вітер, та
далекі загоризонтні вибухи.
Та нова ворожа атака все-таки прорвала оборону нашого мовчання і ми знову
спускаємось у підвал. Коли ми вже тут, унизу, все що навколо ніби кращає. Твоє
життя, яке ти вважав таким звичайним, стає цікавішим, сірі будинки обростають
зеленим віттям винограду, а за секунди вони й зовсім ховаються за листям яблунь та
вишень. Заасфальтовані вулиці заростають барвистими квітами та травами, такими
зеленими, як ніколи. Навіть Інна перевершує свою неземну красу і коли світло
підвальної лампи падає на її світле обличчя, вона ніби Афродіта, яку хочеться
зображати на картинах та фресках.
А вже вечір першого дня війни ми провели знову на нашому балконі, як і перший
день по приїзду сюди. Вечірня, зимова прохолода, як з зовні, так і з середини
окутувала що є сил. Інна пішла назад до кімнати, а я так і продовжив сидіти тут,
дивлячись десь у бік лінії фронту. “ Можливо піти ще раз спробувати домовитись,
щоб і мене взяли на війну. Бо сиджу тут, нічого не роблячи, в той час, як наші хлопці
там гинуть”. Я згадав про цигарки, які лежали у кишені, повільно дістав їх, взяв одну
між губ, намагаючись повторити людей яку палять і підпалив. Перший дим увійшов
до легень і одразу ж поспішив вирватись назад, кашель розрізав нічну тишу та
викинув дим у повітря. Я не чекав довго й одразу ж взяв цигарку знову до рота, знову
закашлявся, проте наступний раз вже не так поспішив, тому й вийшов дим легше.
Так не поспішаючи я докурив першу, допоки жар не почав обпікати мої пальці. Дим
швидко розвіювався в повітрі разом із думками. Навіть не знаю як описати, але ніби
нічого не змінилось, але водночас вже було не так то й холодно. Я посидів на балконі
ще хвилин двадцять і теж пішов до кімнати.
 Як думаєш, це на довго? – запитала Інна, лежачи вже під теплим покривалом.
 Навіть не знаю, два-три тижні, – відповів я, вішаючи куртку до шафи.

II
Як добре те, що смерті не боюсь я, і не питаю, чи тяжкий мій хрест, ці слова
здається вже теж хтось говорив.

6
 Вже через тиждень ранок розпочався на диво звично, звичайний запах кави, ті ж
прекрасні очі, ті ж холодні стіни. Проте, дзвінок з роботи змусив відкинути усе. Не
дивлячись ні на що, мені потрібно було прийти на роботу. Чесно кажучи, я навіть не
встиг зрозуміти навіщо. “Ну треба, так треба”, – подумав я собі тоді, як завжди не
допивши каву, поцілував Інну й сів взуватися.
 Ти дійсно підеш? Але там же війна, тобі все одно? Яка в біса може бути
робота? – я відчував, як її ніжний голос не міг знайти свого місця в діапазоні
розгубленості та злості. До того ж я добре розумів, що якщо скажу щось не
так, то піду на роботу разом з нею.
 Ну, як бачиш, але, здається, сказали лише щось там допомогти потрібно і все,
певне годинка-друга і я буду вдома, не хвилюйся, – я намагався казати це як
ніколи впевнено.
 Ну так, не хвилюйся, дійсно, легко сказати. А якщо зі мною тут щось
станеться, тобі зовсім все одно? – напевне, вона була готова на будь-які методи
маніпуляцій, лиш би я залишився, і все ж таки я розумів, що робить вона це
лише через сильне хвилювання, думаю я зробив би так само.
Тоді я підвівся, ніжно обняв її, і сказав:
 Немає через що хвилюватись, і з тобою, і зі мною все буде добре, я знаю, бачу
майбутнє, тому не хвилюйся, – навіть для мене це звучало надто награно,
проте, у її теплих обіймах я побачив, що їй хоч на трохи стало легше, – а ще в
мене є щось солодке, і коли я прийду, обов’язково поділюсь.
 Ну хіба що лише так, проте я навіть не дивлячись на це буду хвилюватись. –
після цих слів я поцілував її. Губи її були ніжні, ніби ранні хвилі ще
прохолодного Азовського моря, й солодкі, ніби рання кава з двома ложками
цукру.
 Кохаю тебе!
 І я! – почув я вслід вже зачиняючи за собою двері.
На жаль, обіцяних годинку-дві на роботі виявились добрячими чотирма
годинами. “Напевне Інна там собі зараз місця знайти не може, тут навіть солодке
мене не врятує. Ще й телефон вдома залишив, так спішив, ото дурний”, – думав я
тільки вийшовши з роботи. На роботі я нічого не робив, окрім як носив якісь папери,
документи, монітори, інші деталі. Не зрозуміло чому, навіщо, напевне директор
просто вирішив знайти безплатного вантажника, і це насправді здається чимось
звичайним для нашої місцевості. А йшов я вже дуже змученим, хотілось лише
впасти на ліжко, обняти Інну і забути про все що відбувається навколо. І лише думка
про те, що людям, там в окопах зараз набагато важче, змушувала мене тримати себе
на ногах. Не дивлячись на постійні тривоги, та далекі вибухи, я був спокійний, я
дійсно повірив у свої слова, що бачу майбутнє.
Сонце вже пройшло зеніт, а окрім кави мій шлунок в той день більше нічого й не
бачив, тому я дуже хотів їсти та живіт без зупину бурчав. Добре, що до роботи
дорога була не дуже довгою, всього близько двох кілометрів, до того ж як казав мій
дідусь:”До дому йти швидше і легше”.
Проте не встиг я пройти й пів шляху, як згадав, що обіцяв Інні чогось солодкого
і звісно нічого такого в мене не було. Тому спершу потрібно було піти до магазину,
7
що я і зробив. Це сьогодні війна стала певною частиною нашого життя, ми вже не
скуповуємо пів магазину, все що потрібно і не потрібно, але я прийшов до магазину
і лише тоді зрозумів, яка ж це велика помилка. Я взяв дві молочних шоколадки з
горіхами та встав у чергу, трохи коротшу ніж у перший день. Хоч вона і була в кілька
разів меншою, але усі люди з візками, а я стояв з двома шоколадками в руці,
відчуваючи стомленість і голод. Чому я не додумався тоді взяти чогось черв’ячка
заморити, чесно кажучи не знаю. Але вже через пів години нарешті підійшов до
каси, бачили б ви погляд продавчині, я ледве стримував сміх, думаю вона теж. І вже
за хвилину я вийшов на вулицю. У повітрі поєднувались багато ароматів: диму,
пороху, якоїсь нестерпної тиші, розгубленості, але найголовніше, там ще залишався
цей дитячий запах свіжого повітря. Завжди коли відчуваю його, згадую дитинство,
таке чарівне та веселе.
І ось нарешті я все ближче і ближче до дому, до Інни. З кожним кроком
тривожність віддаляється все далі. Рахую скільки кроків залишається до повороту, і
я нарешті зможу побачити свій вже рідний дім. Але в мить, все змінюється, свист,
якого я не чув до цього, розрізає це свіже повітря, розрізає мою особисту тишу, після
чого все затихає на секунду, я нарешті повертаю на свою вулицю, а потім вибух вже
не розрізає, а розриває тишу навколо. Я розгубився, шок розійшовся по моєму тілу і
я зупинився, вибухова хвиля за долю секунди постукала й у мої барабанні
перетинки. Дзвін у вухах поєднався з тремтінням у ногах і я побіг. Проте не тікати,
я почав бігти в перед, щойно щось, на моїх очах, влучило у мій будинок – мою
фортецю. Навколо крик, наближення сирен швидкої, сигналізація машин, зовсім
нічого не дає мені залишитись самому, біля мого щойно розтоптаного серця. Перед
розвалинами, де ще зранку, точно були двері у мій під’їзд я зупинився, якась
незрозуміла сила потягла мене до низу, я впав на коліна, але продовжував дивитись
на язики полум’я, які ніби давні багряні стяги розганяв вітер. Сльози навіть не
встигали виходити, як температура моїх щік, які нагрілись від вогню, випарували їх.
Обидві шоколадки розтанули у моїй руці, допоки я стояв на колінах і зовсім нічого
не міг зробити. Це найганебніше відчуття страху, тримало мене на колінах, ніби
перед богом. І ось я зміг знайти в собі сил, щоб встати й підбігти ще ближче, почати
розбирати завали, підвівся на одне коліно і все затихло, в очах потемніло, я знову
впав.
І вже за кілька секунд я зміг відкрити очі, я лежав на холодній підлозі в спальній,
біля ліжка. Піднявши очі я побачив, як переді мною, ніби небесний серафим,
закутана у біле простирадло, стояла Інна. Я бачив, як у її сонних очах бились страх
і не зрозуміння, вона трусилась ніби я, коли …
 В…в….все добре? – з тремтінням у голосі запитала Інна.
Я навіть не зміг нічого відповісти, як швидко піднявся на ноги, пробігся від вікна
до ліжка кілька разів, постійно крутячи головою у різні сторони, щоб зрозуміти що
відбулось. Врешті-решт я сів на ліжко, до мене підсіла ще більш налякана Інна і
положила голову мені на плече. Я відчував, як сироти виходять по її тілу, як вона
труситься і як швидко стукає її серце.
 Боже, вибач мені, я, напевне, дуже налякав тебе…це все цей дурний сон…ти
навіть… навіть не уявляєш, як сильно я перелякався.

8
  Я помітила. Ти підскочив, щось почав кричати, впав на підлогу, не зрозуміло
що робити, чи телефонувати у швидку, чи в психлікарню одразу.
Проте слова переплітались та закручувались у моїй голові у такі вузли, що я й зі
шнурків не навчився б зв’язувати. Єдине, що хоч якось намагалось мене заспокоїти
– її теплі руки. Таких снів я, здається, ще ніколи не бачив, все було настільки
реально, я відчував жар полум’я, запах горілих меблів у кімнатах, яких більше немає,
ніби все навколо було більш реальним ніж те, що я бачу зараз.
 Лягаємо спати? – це дійсно єдине, що я зміг придумати.
 А я очікувала на те, що ти розповіси мені про свій сон, – опустивши погляд
тихо промовила Інна.
 Я навіть не знаю як це все описати та пояснити, для початку вщипни мене, –
за декілька секунд я зрозумів, що я все ж таки знаходжусь в реальності, слава
Богу.
 Ну і як, не спиш? – вона знайшла сили, щоб посміхнутись.
 Схоже ні. Не заходячи далеко в ліс, там було все дуже погано.
 Ну дякую, я десь так і зрозуміла.
 Я пішов на роботу, повертався до дому і коли прийшов наш дім був
зруйнований.
 А я, що там зі мною було, я ж не відпустила тебе самого?
 Я не знаю. Лягаємо спати?
 Зате я знаю, там все зі мною було добре і тут з нами буде добре. Добре, якщо
ти так хочеш спати, тоді йдемо. Але не роботу я тебе тепер не відпущу, –
засміялась вона.
Вона поцілувала мене і лягла поруч, дивлячись на мене, напевне очікуючи, коли
і я ляжу. Я посидів ще трохи та все ж таки ліг. Навіть не сумнівався, що сьогодні
заснути я вже не зможу, бо серце все ніяк не затихало, а стукало й гриміло. У голову
лізли різні думки, і як то кажуть:”Клин клином”,– тому щоб не думати про одне,
потрібно думати про інше. Я згадував дитинство та юнацтво, навчання та гулянки,
різні моменти, людей, що мене оточували протягом життя, і одні з нього йшли, інші
– приходили, або повертались. Згадував, як колись, коли ще був зовсім малим,
перечитував різні дитячі книги з бабусею, чомусь навіть дитячі спогади відклались
у моїй голові дуже сильно. Після того як перечитував книгу кілька разів, ми
збирались з бабусею, вона робила гарячий чай і ми йшли до школи де кілька годин
я бігав по майданчику, спотикаючись то тут, то там, лазив по різних перекладинах
та драбинах. До речі відношення до читання протягом всього мого життя
змінювалось, коли був малий, кажуть, дуже любив читати, а потім, уже в школі, це
бажання повністю відбили і я дуже рідко що-небудь читав, але з часом, у класі
десятому – одинадцятому мені це знову сподобалось і я досі час від часу щось читаю.
Чесно кажучи, думати про що-небудь, окрім того, що за сотні метрів від тебе
помирають люди, літають снаряди та кулі, дуже важко. Тому найменший спогад про
це і думки з дитинства одразу відлітають, відлітають настільки далеко, що і
наздогнати їх не можеш. Війна ж руйнує не лише міста, що з бетону і сталі, а й нас,
їх безтурботних жителів, зі звичайними мріями та планами. Проте, ті ж міста,
скільки з них руйнується, залишаючи під собою наше “я”. Вони ніби великі,
9
невиліковні шрами на тілі, їх можна ховати за одягом, за ширмами, проте ти будеш
відчувати їх щодня, проводячи пальцями по тілу. Коли будеш стояти у душі, і бачити
їх у кожній скляній стінці, будеш згадувати, як ти їх отримав та як довго ці рани
гоїлись, щоб залишити по собі хоч шрами. І хоч ти будеш продовжувати жити, жити
з кожним із них, далі кохати, дихати, розвиватись, вони ніби тінь, будуть завжди з
тобою, будуть жити, розвиватись та рости.
Так з думками про цю війну пройшла майже вся ніч і коли до світанку залишалось
трохи більше як година, а Інна вже давно солодко спала поруч, я вирішив встати.
Повільно піднявся, вдягнувся і повільними кроками вийшов з кімнати. Спершу я
пішов у ванну, там, вмившись холодною водою, я підняв погляд і глянув у дзеркало.
Раніше мої очі були дуже схожі на очі Інни, такі ж яскраві, як фарби на палітрі, а
зараз що? Вони стали якісь тьмяні, сірі, зовсім втратили колір. Якщо очі – дзеркало
душі, то моя душа, напевне, так само втрачала свої барви день при дні. Я постояв
перед дзеркалом недовго, а потім пішов на балкон. Вже там я закурив, і сидів до
ранку, постійно вдивляючись в далину, дивлячись на те, як повільно сонце замінює
місяць і зорі затухають в ранковій блакиті. Зорі, до речі, завжди здавались мені
чимось дуже незвичайним, ніби далекі, холодні вогнища нічних мандрівників.
Пізніше, коли сонце вже повністю заховало зорі своїм світлом, прокинулась Інна.
У той час, коли я терся на кухні коло холодильника і шукав щось поїсти. Бо й дійсно,
пролежати та просидіти усю ніч без вечері дуже важко, тому їсти хотілось вже дуже
сильно. Я взяв до рук пакет молока і почув, як хтось зайшов на кухню.
 Ти ж зовсім не спав, правда? – з за спини пролунав ніжній, ніби пташиний спів
голос. – Можеш взяти свою улюблену ковбасу, там на нижній полиці глянь,
не дарма ж купляв.
 Та ні, чому, я спав трохи, думаю молока поки вистачить.
 Зварити тобі кави? – після цих слів в носі одразу заграв цей солодкий запах.
 Ну в цілому, якщо тобі не важко, можеш зробити. Виспалась?
 Звісно, на відміну від тебе.
 Та й чому, я спав майже усю ніч, як вбитий.
 Не знаю де ти й з ким спав, от лише коли я прокинулась вночі тебе не було, до
того ж ти бачив круги під своїми очима?
Я одразу опустив голову, чухаючи потилицю, після чого знову її підняв
відірвавши кінчик пакета молока.
 Думаю, це все через той дурний сон, стрес, як-не-як. А коли ти прокидалась я
можливо пішов у туалет, – проте підбирати слова, щоб брехати далі, ставало
все важче.

III
Ніхто не забуде ці сутінки по містах, тому що найлегше ми забуваємо саме страх,
проте і ці слова вже теж чиїсь. Невже всі слова вже розібрали?
День замінював ніч, інколи падав сніг, інколи пускався дощ, небо з кожним днем
ставало все теплішим. Та майже нічого не змінювалось: фронт котився в перед,
військові їхали в один бік, їхали й в інший піднімаючи гул важкою технікою.
10
Здавалось ніби дні повторюються, і разом з війною розпочався якийсь незрозумілий
та огидливий день бабака. Єдине, що ратувало поміж цих гидких однакових днів
Гєра та Бара, з якими я часто проводив час. Інколи ми збирались у тому ж барі, у
якому зустрілись, інколи виходили та ходили десь по місту, розглядаючи ці старі,
побиті вітрами й дощами панельні будинки, зимові парки з втомленими
почорнілими деревами. Двоє інших хлопців з того бару, наскільки я дізнався
пізніше, пішли добровольцями та воюють десь далеко звідси. В одному з таких
парків був невеличкий дерев’яний будиночок, такий як в дитсадках, з низькими
дверима та одним вікном навпроти, малими дошками, які мали заміняти лавочки,
проте були настільки малі, що приходилось стояти. Але знаєте, холодними
вечорами, коли природа вирішувала все-таки нагадати про себе та на наше місто
наближались хуртовини чи холодні північні вітри, ці будиночки були хорошим
сховком. І навіть ці діряві, погано оброблені стіни могли захищати. Саме в цих
будиночках все найцікавіше починалося, закінчувалось та залишалось. Ми
обговорювали з ними все, що могли, час від часу тягнучись до кишені за цигарками.
За кожною проведеною з ними годиною, я розумів, що не дарма з ними
познайомився. Вони були такі як і я, і часто, коли ми сиділи в цьому будиночку, ніби
читали мої думки та починали обговорювати їх перш ніж я взагалі наважувався
почати про них говорити. Можливо в цьому моя проблема, я завжди довго думаю чи
потрібно сказати щось, але з ними, це не було проблемою. Вони встигали зрозуміти
все ще в той час, коли у нічній темені все ніяк не могли підпалити цигарку. Цей звук
кресального каменю, по якому просковзує металеве коліщатко не замінить ніщо,
окрім раннього пташиного свисту.
 Знаєте, – випустивши дим, якось після довгої паузи почав Гєра, – може це піти
й мені?
 Куди, – запитав я, піднявши очі.
 Ну як куди, на війну. Ти ж теж хотів, сам казав, – звернувся до мене Гєра.
 Хотів, легко сказати, я і зараз не відмовився б, але ти то чому, тебе ж це ніколи
не цікавило.
 Та знаєш, брат у мене загинув кілька днів тому, – закашлявся він і продовжив,
– навіть не знаю, відчуваю якусь потребу поїхати чи як це пояснити.
 Я не знав, вибач, співчуваю тобі, – розгубився я.
 Та не варто, не парся. Хоч я його вже не бачив роки три, але дзвонила мати
вчора, та й розповіла, – він потягнув цигарку до рота. – Тепер і думаю, може
поїхати?
 Не знаю, – після слів про брата зовсім не міг дібрати слів і дістав ту пачку
цигарок яку купив на початку війни.
 З яких це пір ти куриш? – вони обоє глянули на мене. Бо й дійсно, вони про це
ще не знали.
 Та щось так, балуюсь, – засміявшись сказав я, дістав одну з останніх цигарок,
з трохи відсирілим тютюном, і запалив.
 Не очікував я від тебе такого, ще якби не пив, то сказав би, напевне, що ти
святий, – ми усі засміялись, ненадовго забувши про те, що нам розповідав до
цього Гєра.
 То і я тоді піду, – за кілька хвилин заявив Бара.

11
  А ти то чому? – засміявся Гєра.
 З тобою піду, інакше тут взагалі не залишиться що робити, до того ж можна
грошей заробити.
 Підемо, підемо, – ще сильніше засміявся Гєра.
 І залишите мене тут самого, так? – запитав я.
 Так підеш з нами, зараз всіх беруть, що ти як не свій.
 Якби ж то.
 Ну а як же, всіх беруть, – погодився Бара. – А тобі то навіщо туди? – запитав
він у мене.
 Не знаю, навіть не думав про це, просто хочу.
 В тебе ж ніби тут все добре, дівчина, робота, хіба ще щось потрібно для
щасливого життя?
Тоді я так і не зміг бодай що-небудь йому відповісти. І думаю він не очікував від
мене ніякої відповіді.
А потім я повертався у свою теплу квартиру, де мене вже з порогу зустрічало моє
кохання поцілунками й обіймами. Кожного разу вона питала чи зробити каву, чи не
зголоднів. “Дійсно ж, чого мені не вистачає, здається ж все настільки прекрасно,
наскільки лише можливо, чого ще можна прагнути?” – думав я тоді. І не зважаючи
на звичайні та повітряні тривоги, на перешкоди та падіння, все завжди залишається
добре, тоді у чому проблема?
Але перші ж проблеми починались у ночі, коли вже всі окрім військових сплять
і сни підбираються до нічних вікон. Знаєте, є сни, що схожі до слідчих КДБ, які все
ніяк не можуть дістати інформацію, тому катують як слід, щоночі не дають спати й
обливають холодною водою. Так ось той сон, з ракетою та роботою був саме цим
слідчим. Він снився мені щоночі, коли я ще навіть не встигав відпочити від усіх
денних подій та новин. Цей сон постійно змінювався: я міг забути піти до магазину,
наприклад, або на роботі робити щось зовсім інше, і це ще не враховуючи те, що
розмови завжди різні, тому завжди він здавався реалістичним, ніби ось, усе до цього
було попередженням, певним видінням, а тепер все сталось насправді. І кожен мій
ранок починався близько другої чи третьої ночі, коли до світанку ще далеко, а Інна
солодко спить поруч. І хоч цей сон щоранку вмивав мене холодним, як ріки на весні,
потом моя реакція по пробудженню день у день ставала все спокійнішою, але серце
все одно не замовкало. Я знову підіймався з ліжка, йшов на кухню, робив собі каву
і йшов на балкон. Якщо рано прокидатись і часто сидіти на вулиці досить помітно
змінюється пора року, і добре бачиш, як світанки змінюються у кольорі день за днем.
Кажуть: “Хто рано встає, тому бог дає”, – і це насправді так, бо й уявити важко,
наскільки світанки – великий скарб. Я не можу згадати жодного світанку, який був
би схожий на попередні. І інколи дивлячись на них думаєш: “можливо це б почати
малювати”. Цигарки, як і кава, до речі, дуже швидко закінчуються, якщо
прокидатись так рано. І ще я зрозумів, що після початку війни все стало як сон, все
змінилось. Усе що в середині та навколо, здається, стало зовсім іншим. Війна
породила у кожному страх і він досі живе в нас, він змінює наш розклад дня, наші
слова, думки та почуття. І часто здається, що весь світ навколо просто збожеволів.
Жоден з моїх сьогоднішніх днів не реальний, все навколо просто сон. Тоді я
сподівався, що лише перемігши сором, породжений страхом, я наздожену реальність
12
і нарешті прокинусь. Я бачив її, цю дівчину, яку називають реальністю, відчував її
подих, але все ніяк не міг до неї дотягнутись чи наздогнати її.
 Знаєш, я вже дуже довго хочу запитати в тебе дещо, – якось зранку розпочала
Інна.
 Я слухаю.
 Ти взагалі спиш?
 Звісно сплю, ми ж лягаємо разом.
 Лягаємо разом, а прокидаємось якось окремо, незрозуміло, коли ти
прокидаєшся, де, з ким.
 Та ні все добре, я просто прокидаюсь трохи раніше постійно.
 Навіщо?
 Не знаю, “внутрішній будильник” може, чула про таке?
 Чула, але він в тебе якийсь неправильний, якщо в тебе є якісь проблеми просто
розкажи.
 Та ні, що ти, які проблеми, все добре, я просто… просто… пишу вірші, а
зранку найкращі ідеї приходять, – ну а що, потрібно було хоч щось сказати.
 Пишеш вірші? Та ну, ану почитай мені щось.
 Ой, зараз знайду свій блокнот, зачекай, – і я пішов шукати блокнот своїх
віршів, якого ніколи не було. – Боже десь він зашпортався, щось я не можу
ніяк його знайти, – сказав я, обійшовши пів квартири.
 Так, а сьогодні ти ж теж мав би писати, чи не так?
 Ні знаєш, сьогодні ідей і не було, тому я нічого не писав. Блокнот не потрібен
був, – думаю це слова, після який усе стає зрозуміло.
 Ну дивись мені, як тільки знайдеш, одразу прочитаєш.
 Так, добре, обов’язково почитаю. І буду дуже вдячний, якщо зробиш хоч що-
небудь поїсти.
 Посмажити яєчню?
 О так, і звари кави, будь ласка. А я поки вийду на вулицю.
 Нащо?
 Прогулятись…
Я не встиг нічого сказати, як мій телефон задзвонив.
 Алло! – зашипів телефон, – не розбудив? – засміявся голос з того боку.
 Алло, та ні, а це хто?
 Ну це ж я, – звук знову захрипів ненадовго заглушивши ім’я, але потім
відновився: – Я просив тебе допомогти тоді з доповіддю, пам’ятаєш? – лише
після цих слів голос став знайомим.
 Ой так, дійсно, пам’ятаю, там все готово, я можу принести завтра, – хоча
звісно ні за що таке я і не брався.
 Ой та я ж давно вже просив, вже не потрібно, але інше діло є.
 Слухаю, – сказав я і вийшов з кухні.
 Вже дещо інше потрібно доробити, допоможеш?
 Звісно, куди я подінусь.
 Ну тоді слухай…

13
 Він розповідав мені що потрібно робити ще хвилин двадцять, а я весь цей час
слухав постійно мугикаючи, як та дитина, а коли він закінчив сказав:
 Так добре, а до коли потрібно це все зробити?
 До завтра, – я розгубився почувши ці слова.
 Зачекайте, до завтра? Але ви ж стільки всього наговорили, я усе навіть не
запам’ятав.
 Та нічого, там насправді більша частина вже готова, трохи доробити лише
потрібно, я перешлю усе необхідне. До того ж день лише розпочався, в тебе є
дві купи з гаком часу.
 Ну добре, я гляну.
 До завтра, – чоловік з того боку знову засміявся і скинув слухавку.
З одного боку завдання дійсно не було важким, скоріше мені було занадто ліньки
його робити, одначе я вирішив, що візьмусь за нього ближче до обіду. Проте після
цих слів уже не хотілось куди-небудь йти, тому я все-таки повернувся на кухню і сів
біля Інни, яка смажила яєчню з мілко нарізаними кубиками ковбаси та болгарським
перцем. Це, напевне, моя улюблена страва ще зі шкільних часів, бо вона смачна і
водночас проста, але в Інни вона виходила так, як у найдорожчих французьких та
італійських ресторанах, сподіваюсь там таке роблять, бо якщо ні – втрачають багато
клієнтів. Допоки смажилась яєчня, а на плиті закипала запашна кава, я розповідав
про цю розмову і думав, як би встигнути усе зробити. Ми смачно поїли та вирішили
піти назад у ліжко. Знаєте, це чудове відчуття безтурботного ранку, коли після
смачного сніданку ти знову повертаєшся у вже прохолодне ліжко, ніби це ті самі
дитячі літні канікули, і з чистою совістю розумієш, що тобі нікуди не потрібно. А
коли ще й Інна поруч, я відчуваю себе ніби підкорюю ті зорі, що ніхто не бачить з
землі. Проте наш відпочинок тривав недовго, бо повітряна тривога як завжди ламає
довгоочікуваний спокій і змушує спуститься до підвалу. Ця тривога ж була не дивна,
фронт підходив все ближче до нашого міста. Інна закинула рюкзак з усім необхідним
на плече і ми з нею разом спустились до підвалу. Ми навіть думали, повертатись до
нашого міста, у якому жили все життя до цього, навіть речі починали збирати через
те, що фронт наближався.
Там, у підвалі, все було не так, як завжди, я сів ближче до виходу, а вона пішла в
кінець та сіла в самому куті. Там вже зовсім не було місця, тому я вирішив, що так,
напевне, буде навіть краще. Усе було як завжди: у підвал сходились усі вже знайомі
люди, далеким відлунням доносились звуки сирен, підвальний пил, що вже встиг
осісти за час поки тут нікого не було, торкав ніс своєю прохолодою. Раніше казали,
що сирени, це невідомі людям русалки, що живуть у морях і океанах, а коли
мандрівники чують їхній спів йдуть на нього і не можуть відірватись. Лише одна
схожість між тими та цими сиренами – вони готують тебе до смерті. Коли ти не
спиш кілька днів, а кава вже встигає вивітритись з організму, тебе починає клонити
в сон. Так сталось і зі мною, я сидів, розглядав людей навколо, а тривога все ніяк не
закінчувалась, тому в певний момент я і не помітив як заснув.
На щастя нічого не снилось і я нарешті міг трохи виспатись, хоча б на кілька днів.
Проте мене розбудив дзвінок мого телефону. “Ну не міг же я спати тут цілий день,
чого він дзвонить?”, – подумав я і дістав з кишені телефон. Але я спав трохи менше

14
за годину, ба більше, мені дзвонили не з роботи, а на екрані писало “Гєра”. Я підняв
трубку з надією, що зв’язок дозволить мені з ним поговорити.
 Алло, здоров, ти що там? – весело розпочав він.
 Здоров, та нічого такого, ось саме спав.
 Ой то я розбудив тебе, але немає чого так пізно спати, вже проспівали перші
сирени, – засміявся він.
 Не смішний жарт.
 Ой та чого ти, подумаєш. Тут діло таке є, ти прийти в бар не хочеш?
 Ну в цілому можна, а коли?
 Наприклад, зараз, – без роздумів відповів він.
 Як зараз? Тривога ж, я у підвалі сиджу, – знову розгубився я, чомусь усі, хто
дзвонив до мене в той день змушували мене отетеріти.
 Ти ж спав здається, зручно спати у підвалі?
 Ну а як же. А чому прямо зараз щось вкрай важливе є?
 Звісно є, їду я. А ти вилазь вже з того підвалу, не бзди!
 Куди їдеш, Гєр?
 На фронт їду скоро, куди ж і ще, – спокійним голосом сказав Гєра й
продовжив: – Бара, до речі, теж, пам’ятаєш, ми ж говорили тоді. Попрощатись
хотілося б.
 Скоро, то це ж не завтра, правда? – моєму здивуванню не було меж.
 Та ні, десь на днях, але є кілька вільних днів.
 Тоді давай завтра? В мене ще робота є.
 Ну як знаєш, маринований огірочок, подзвониш, я буду чекати. Давай, – він
засміявся і скинув слухавку.
“Маринований огірочок, оце то придумав, але це в його стилі”, – подумав я,
засміявся і поклав телефон у кишеню. Кинув поглядом на Інну, яка спокійно читала
якусь стару, зашарпану книгу, й вже збирався знову заснути, коли скрипнули
підвальні двері. Усі повернули голови на вхід, де вже за кілька секунд, після важких
звуків кроків з’явилась вона. У дверях стояла жінка невеликого зросту, з
розтріпаним світлим волоссям, яскраво блакитними очима та дитиною грудного віку
на руках. Хоч жінка виглядала повністю спокійною, було помітно, що до того як
вона знайшла в наш підвал довго бігла. Вона ступила кілька кроків, і потім запитала,
чи можна зайти. Мало хто звернув на неї увагу й ще перед її словами відвернулись і
повернулись до своїх справ, але кілька голосів ствердно буркнули, і вона зайшла.
Сівши на єдине вільне місце навпроти мене, вона почала колисати на руках дитину,
яка і так спокійно спала, і почала наспівувати якусь колискову. Я все ніяк не міг
відірвати від неї очей і слухав, як вона співає, а вже за кілька секунд її дитина
прокинулась і почала дивитись на мене. Дивилась так, як ті ляльки зі страшних
фільмів, жінка перестала співати й все навколо затихло. Після цього дитина закрила
очі, і ніби у тому сні тишу над нами розрізав свист, а вже за мить – вибух. Я глянув
на Інну, вона дивилась на мене навколо потемніло, я впав на землю, у моїх вухах
почало гриміти, ніби небо в осінні дні дощів. Усе ніби сповільнилось, знаєте, як у
фільмах, на голову почали сипатись пісок, після нього невеличкі камінчики, за ними
все більші й більші, як от, над моєю головою лежав увесь будинок, якийсь з уламків

15
стелі придавив мені ногу і біль розірвала мій спокій. “Я заснув, я врешті сплю, ще
мить і я прокинусь”, – заспокоював я себе.
Аж ось біль і свист зникли, я відкрив очі у світлій підвальній кімнаті, де навколо
мене сиділи усі ті ж самі люди, не було ніякої жінки з дитиною і ніяких уламків. Моє
серце от-от було готовим вистрибнути з грудей, але мій телефон задзвонив. На
екрані писало “Гєра”. Я підняв слухавку, наш діалог повторився слово в слово і він
знову назвав мене маринованим огірком. Проте цього разу я не дума про розмову чи
роботу, я думав про цей сон, знову. Але чомусь він був не такий, я дійсно відчував
біль, справжній біль, і падіння кожного з уламків на голову та плечі. Права нога, на
яку в тому сні впав уламок затерпла, ще й так сильно, як це буває раз на життя, коли
як тільки ти починаєш нею рухати тебе починають бомбити якісь маленькі мурашки,
розрізаючи шкіру по всьому тілу. Ніби новий фронт відкрився саме на нозі, з усіма
його принадами: артобстрілами та контратаками. Я розглядав усе навколо ніби
дитина, яку вперше винесли на вулицю, але мій погляд завжди повертався до Інни.
Вона просто сиділа в кутку, читаючи якусь стару, зашарпану книгу, і напевне теж
була готова ось-ось заснути. Та скрипнули підвальні двері. Знову повторились важкі
кроки по сходинках і за мить у дверях знову стояла жінка, та сама жінка з дитиною.
“Боже, та за що мені це, сон у сні, серйозно?” – подумав я і вщипнув себе. Це не
допомогло, я відчув біль, але навіть і не думав прокидатись. Все повторювалось
навіть одні й ті ж сусіди ствердно кивнули головою, щоб жінка зайшла, і вона йшла
крок за кроком як у сні. Вона сіла на тому ж місці, повторювала рух за рухом, а я
ніби втратив здатність рухатись. Здавалось, що я прикований до свого місця
великими, важкими ланцюгами.
Я зміг підвестись лише тоді, коли вона почала співати, підбіг до Інни, мої руки
трусились, як земля перед раннім боєм, а я почав швидко говорити взявши її за руку:
 Вставай, нам потрібно йти звідси!
 Що? Чому? Куди? Щось сталось? – розгубившись сказала вона
 Клади цю книгу, йдемо швидше!
 Та куди? Тобі знову щось приснилось? Це вже здається не нормально, –
сказала вона, а я глянув по сторонах. Я бачив, що усі дивились на мене, як на
навіженого, окрім одної жінки, тої самої, що щойно зайшла.
 Поглянь туди, – показав я на жінку з дитиною, і вона перестала співати.
 Просто жінка заспокойся. Параноя, ось, що буває, якщо не спати ночами.
Не встиг я сказати й слова більше, коли все знову повторилось. Свист. Вибух. Ми
обоє впали на підлогу. Я впав зверху, вставши на коліна, сподіваючись, що зможу
закрити її хоча б спиною. Все сповільнилось і почало осипатись. За мить, весь наш
будинок знову склався, як книга, яку читала Інна, проте тепер була відмінність, я був
не один. Я нічого не бачив, бо лампочка, на жаль, більше не світилась, а розбилась
десь ближче до мого попереку, та порізала спину склом. Я відчував, як піді мною
крутиться Інна і все ніяк не може дістати сумку, на якій лежала. З рештою, вона
дістала ліхтарик та увімкнула його, мало не випаливши мені очі. Уся моя спина
боліла під важкістю кожного з бетонних камінчиків та глиб.
 Вибач мені, вибач, будь ласка, що не послухала тебе, – сльози покотились по
її щоці.
16
  Але все ж добре, це ж просто сон, я вірю я знаю, – заспокоював я нас обох. –
Ось лише проблема, вже саме час прокинутись, бо ще трохи і я не втримаю це
все на спині, – почав я нервувати.
Мої руки знову трусились, але тепер не від страху, я ніби відтискався від підлоги
в десятитисячний раз. Страху тоді вже, до речі, взагалі не було, ось цей момент, коли
ти не боїшся війни, а боїшся лише втратити Інну.
 Заспокойся, ми ж вижили, це вже добре, значить Бог на нашому боці. Зараз
нас дістануть, зачекай просто, – цими словами я, непевне, більше намагався
заспокоїти себе.
 Який Бог? Де Бог? Нам ще пощастить, якщо нас хоча б знайдуть по смерті, я
вже не говорю врятувати. Будь реалістом, – сльози продовжували котитись по
її щоках.
 Але в тебе ж все є, – закашлявся я від болю, але продовжив: – Вода, їжа, все
буде добре.
 Навіщо ти це робиш? Навіщо ти намагаєшся?
Я не сказав нічого, точніше я вже не міг сказати нічого. Руки продовжували
труситись, але я продовжував тримати. Тримати так, ніби від цього що-небудь
залежало, ніби я зможу втримати це все ще довго. “Все що я можу зробити –
відстрочити нашу смерть”, – думав я. І навіть не дивлячись на ці думки, я тримав.
Камінчики трощились під більшими камінцями та найменшими та найгострішими
гранями впивались мені в спину. Її блакитно-зелені очі продовжували плакати, ніби
її сльози зможуть щось змінити.
 Відпусти, будь ласка, я прошу тебе. Просто падай на мене. І все закінчиться, –
сказала вона
 Ні, – зміг я видавити з себе.
 Будь ласка, навіщо тобі цей біль.
Після цих слів, я вже не міг говорити зовсім. Я відчував, що усю мою спину
розрізають ці камінчики, як мій одяг починає вбирати в себе мою кров і важчає.
Щось тепле почало текти по моїй щоці, а вже за кілька секунд ця краплина крові
розбившись впала на щоку Інни. Кров змішувалась зі слізьми, але вже нічого не
можна було змінити та вирватись. Коли не можеш говорити, в голову лізуть багато
думок, як на світанку. Про те, що відбувається зверху, я майже не думав, бо там,
напевне, догорали меблі та стіни, що не впали; як завжди бігали та кричали люди;
гуділи сирени, але вже не звали мене на смерть – я вже був у її обіймах, вона вже
знала, що я нікуди не втечу. Там усі мої завтра чи вчора стали сьогоденням, усі
обіцянки та плани стали неважливими й навіки забутими, а все що залишилось –
лише Інна. Коли стіни навколо, дійсно тиснуть, а небо, насправді падає на твою
голову, ти розумієш, що найгірше помирати, коли ти знаєш, що помреш. Знемога
сказати хоч слово, біль, який пронизує твоє тіло тонкими багряними нитками,
холодні сльози на її щоках – усе це, разом з найменшими камінчиками навіки
викарбовуються не лише павутиною шрамів на твоєму тілі, а й важкими літерами на
серці та подорожують з тобою навіть по смерті. Я знав, що кожна секунда наближує
мене до тої темряви, яку одні – бояться і намагаються уникати, інші – розуміють, що
вона нікуди не втече і знайде їх всюди, а я не знав, чи потрібно їй взагалі шукати
17
мене. Здавалось, ніби вона вже за моєю спиною, як на тій картині, де вона грає на
скрипці, але я не чув мелодій, не чув криків чи жалю, я чув, лише як сльози стікають
по обличчю Інни, як тіло її тремтить під тиском досі не впалих стін, і моя кров
наближається до своїх берегів, як потоки Нілу, зносячи усе на своєму шляху. Я
боявся більше не побачити прекрасних рожево-помаранчевих світанків, почути, як
дощ б’ється у стіни та вікна, благаючи зайти. Та найбільше я боявся залишити Інну
тут, просто в обіймах нашого зруйнованого міста.
Вона продовжувала плакати, але в певний момент згадала, що ще в школі
розповідали:”в разі будь-яких завалів, потрібно кричати, щоб вас знайшли та
врятували”. Інна почала кричати, але навіть не знаю чи був у цьому сенс. Якщо ми
не чуємо нічого, навіть звуку тривоги, який перекрикує наші серця, хто б почув її?
Її крик не був сповнений надії, це скоріше була вимушена дія, щоб востаннє
впевнитись – не залишилось нікого крім нас.
Почуття болю розносились по кожному м’язу та жилці, зупиняючись то там, то
тут. Інна підняла свою руку та положила мені на щоку, витерши кров, яка вже почала
засихати, і крізь сльози посміхнулась легко прижмурившись.

***
Знаєте, чому мені настільки подобаються світанки? Бо не дивлячись на війни та
смерті, день тижня та настрій, вони завжди приходять. Після найважчих ночей та
боїв, вони все одно розфарбують собою небо, розбившись в рожево-бузковому
спектрі з домішками блакитних і жовтих фарб, навіть якщо новий день розпочнеться
без нас.
І ось починається новий світанок, сонце підіймається над широким зеленим
полем, вкритим маленькими, ще зеленими паростками пшениці. Поле досі оповите
прохолодним туманом, який закриває собою окопи та бліндажі, ніби накривши їх
білим рушником. Воно вже спокійне, без лобових атак і шумних боїв. За полем та
окопами невеликий ліс з високими ялинками, до верхівок яких не дотягується навіть
туман. А за лісом знову поле, а за полем села та міста, що досі не прокинулись і не
можуть побачити раннього сонця. Вже не свистить свинець після нічних атак, а лише
поодиноко свистять птахи та стікають краплинки роси по траві. Чутно кожен крок
по вологій землі та як тліє вже не перша цигарка, захлинаючись у попелі ранкових
запахів, та зелених весняних барв. Усі відпочивають, та вже скоро повітря
прогріється, туман розтане як дим і усе продовжиться.
Навіть коли догорають останні залізничні мости та прострілюються виїзди з міста
світанок все одно приносить барви у старі, розбиті, сірі будинки. Кожен ще згадає
про свої провини. Кожен ще знайде слова, що будуть навіки його. А світанок завжди
дає надію на нове життя, новий початок. Ось і нас тоді дістали на світанку, коли зорі
вже не падають в озера і місяць не відбивається в очах.
 І ось тому я тут, – сказав я, глянувши на Гєру, зняв кевларовий шолом з голови,
та поклав поруч.
 Так, оце історія, буде що дітям розповісти, – посміхнувся він, заповнюючи
магазин набоями.

18
  Пам’ятаєш ти запитав в мене тоді, навіщо мені йти на війну, якщо в мене є все
потрібне для щастя, – я повернувся до Бари. – Так ось тоді я зовсім не знайшов
слів, але зараз я знаю: щасливий не той, хто має все, а той, хто може захистити
своє щастя.
 Так і єдине ти пропустив, як тебе врешті-решт взяли на фронт, – сказав Бара.
 Ну як ви казали, всіх беруть, ось і від мене не могли відмовитись.
 Схоже не лише від тебе так? – засміявся Гєра.
 А тобі щось не подобається? – легким, ніби ранні морські припливи голосом
сказала Інна.
Ви б лише знали, як їй личить форма. І так, самого вона мене не відпустила, та
тут я знаю, що захищу її за будь-яку ціну, навіть ціну власного життя. Сонце
здіймається все вище, автомат поблискує на плечі, а далекі дзвони будять соні села
та міста. Ніхто з нас не був народжений для війни, та кожен тут готовий захистити
своє щастя. Нові товариші стали сім’єю, а світанки моїм новим дитинством – новим
життям.

19