Professional Documents
Culture Documents
Yakbi 1407342535
Yakbi 1407342535
Роздобудько Ірен
Частина перша
1 червня
А потім було вже не до неї: поруч зі мною шубовснуло Олегове тіло таке ж розпашіле,
як і всі інші тіла в місті, огорнутому вогненним простирадлом.
Вибач, що змусив тебе йти по такій спеці, сказав він. Але справа важлива. Дуже
важлива. І перспективна. Навіть більше, вона твоя! Я це відчуваю всіма тельбухами.
Він важко дихав, і я подумала, що у порівнянні з ним виглядаю вдвічі молодшою, хоча
ми й однолітки.
Олег нещодавно отримав посаду генерального директора одного з телеканалів і прагнув
доленосних змін. Те, що він згадав про мене, було приємно і зворушливо. Та, на
жаль, зовсім для мене неперспективно.
Бо я давно міркувала про те, щоб піти з професії. Піти в нікуди, повністю змінивши
фах.
Для мене потрапляння в десятку кращих політичних оглядачів країни було суцільною
випадковістю. Навіть відчувала деяку провину перед колегами, які, можливо, більше
заслуговували на таку славу. Чи більше її прагнули? Чи більше мріяли саме про таку
кар'єру?
Я ж про неї ніколи не мріяла! Але кілька років тому у виданні, куди я влаштувалася,
вільне місце було лише у відділі політики.
От і довелося робити не те, що хочеш, а те, за що платять.
Зрештою, як не дивно, у мене почала виходити досить пристойна аналітика. Настільки
пристойна, що під час різних політичних катаклізмів чи виборів я отримувала досить
красномовні пропозиції про співпрацю від різного роду бонз. Але не приймала жодної.
Років через десять вдячні читачі почали впізнавати мене на вулицях, наче якого-
небудь депутата, ставлячи ледь не месіанські запитання про подальшу долю країни.
Часом це здавалося мені кумедним, часом дратувало. І страшенно втомлювало. Тому я
розмірковувала про кардинальні зміни. І якісь ділові «перспективні» пропозиції
колишнього однокурсника, якою б чудовою людиною він не був, не змусили мене бігти
до нього, задерши на радощах хвіст.
Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою
змінилася на знущально-саркастичну.
Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу
цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі
світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій
посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.
Олежик був людиною слова і діла.
У тебе буде повна свобода дій! говорив він. Будеш зіштовхувати їх, як більярдні
кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!
І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.
Пацан, ти жартуєш? процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і
незворотна байдужість.
Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на
вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.
Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.
Не жартую, серйозно сказав він. Я все розумію. Не вважай мене нетактовним...
Тут варто зробити деяке пояснення.
Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».
Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-
жартуєш?»
Зрозуміло?!
Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий
політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну
маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового
простору.
Так, я затиналася.
В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав
чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові
«бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього
приводу.
І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так
любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані
жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато
чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в
найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні
перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано
писати так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.
Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і
сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя
вада, невідомо, чи могла б так писати!»
І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від
Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.
Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.
Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, казав він, ти ж знаєш, як я тебе
люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, він розгорнув якийсь папірець, адреса кращого
лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались!
Кілька сеансів і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе,
скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала... Ну?
Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною
емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за
останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.
Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), сказала я, за всі ці роки я не
раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат остаточний і найкращий, якого
можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти.
Облиш...
Він ніяково засопів. Розв'язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою
велику долоню на мою.
Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не
давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я
знаю лише тому, що згадай-но! скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві,
скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі!
Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не
можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик...
Не розчулюй мене, старий, сказала я.
Зависла пауза.
Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.
Я відвела погляд.
Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук,
що кришили шматок булки голубам.
Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги,
спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими
крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з
неї, мов сніг…
Олежка допитливо глядів на мене.
Ну, добре, сказала я. Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою
цікавість. Власне, це ціла історія.
Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а»,
треба дійти до кінця алфавіту.
Знаєш, у життя немає способу «якби», подумавши, продовжувала я. Але скажу відверто,
якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.
Що ти маєш на увазі?
Поясню. Тільки коротко. Мені було дев'ять років, коли на мене напав якийсь
збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто
те, що ти чуєш зараз, неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по
п'ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б
змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж
літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від
пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А
не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно,
можна додати, що якби не той день літа тисяча дев'ятсот вісімдесятого, то зараз я
б... не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!
Я розсміялася.
Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.
Ось воно як... промимрив він.
Саме так, весело кивнула я. Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже
не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя
вдалося, старий! Не переживай за мене! І дякую.
Ну, гаразд, сказав Олег. Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу.
Повторюю, оплата лікування за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це
через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся
цією нагодою?
Не знаю... чесно сказала я.
А я знаю! посміхнувся він, підводячись з лави. Я знаю, що тобі варто спробувати.
Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів:
«Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину?»
Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна
здаватися.
Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на
узбіччі.
Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.
Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.
Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.
Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з
півсотні. Ціле море.
Топчуть одне одного, хапають їжу…
…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою тому що
так воно і було, а неправдою тому що все минулося і будь-які спомини не мали
жодного сенсу, крім деструктивного.
Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого
виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому
вона перебувала до сьомого класу. Сіра маса, заклопотана лише одним: вирвати свій
шматок, затоптуючи інших.
Але в цій стихії вона таки навчилася боронитися і до того ж, маючи інтернатівський
досвід, в разі чого ніколи не лізла до кишені за кулаками. Вони у неї завжди були
стиснуті і напоготові. Якби ще тоді знати, що ними часом так просто вирішити
питання, скористалася б цим набагато раніше.
Можливо, одразу після того літа, тисяча дев'ятсот вісімдесятого, коли першого
вересня пішла до школи в третій клас.
Школа знаходилася поблизу їхнього нового помешкання (тоді батьки вже розлучилися) і
вважалася «бандитською», адже туди здебільшого ходили діти зі «Скотохатки»
особливого одноповерхового району, де, як подейкували, жила «верхівка» місцевого
криміналітету.
Вранці вона надягла білі гольфи і білий фартушок. На голову начепила два ненависні
й завеликі капронові банти. Все було, як у інших.
Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і
порепані п'яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала
по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.
Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що
на перших порах її не викликатимуть, вона домовилась про це з самим директором!
Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до
речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.
Вона підвелася.
Ну? сказала вчителька.
Вона спробувала щось вимовити.
Вийшло якесь незрозуміле мукання.
Ну? повторила вчителька.
Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи
домовлялась взагалі?
Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто
виштовхнути його звідти з бодай одним словом.
Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!
Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться
віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…
Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка
сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і
мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися
на свято життя з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими
веселощами, де для неї немає вже місця.
Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як
вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» голосно сказано.
Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про
«бика, який був тупогуб».
Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона
пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий
клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала не могла забути того веселого
реготу. Хоча розуміла: діти не винні…
…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою!
Але не можу стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не
зрозуміла.
Все.
Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п'ять хвилин, і я
буду в нормі.
Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що
кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга.
Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів кому
нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!
Ви не любите голубів.
Голос пролунав несподівано.
Перепрошую?..
Ви не любите голубів… з упевненою інтонацією повторила стара.
Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я
поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів чи не єдина втіха, ще не
відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов
рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби
поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила
мене на інший гачок. Адже любов до голубів лише «пробна куля» для продовження
розмови.
Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі
спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на
коричневий стовбур старого дерева.
Брехня, що світ належить молодим! Це лише так здається перші тридцять років, доки
ти летиш згори вниз, мов на авто, і нічого не встигаєш, бо немає коли натиснути на
гальма. Летиш, в принципі, назустріч своїй старості.
Старість це «два в одному»: можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою
стояти в колисці, іншою самі знаєте де…
І збирати довкола себе птахів і звірів.
І подумки подорожувати «згори вниз» і в зворотному напрямку так, як тобі
заманеться.
І псувати своїм виглядом естетику бурхливого молодого життя.
І тихо посміхатися, знаючи напевно, що цього нікому не уникнути.
Я не встигла відповісти, як вона знову заговорила:
Я теж їх не люблю. Але ходжу сюди щоденно. Треба ж про когось дбати.
Я кивнула і посміхнулася. Дбати про когось, бути хоч трошки потрібними це теж
ознака старості.
Старенька жінка ще поплямкала губами, очевидно, наважуючись на ще одну репліку. І
нарешті вимовила:
Перепрошую, але я чула вашу розмову… Знаєте, часом на старості літ слух
загострюється. Хоча вважають, ніби навпаки…
Нічого страшного, сказала я і почала підводитись з лавки.
Ще хвилину, попросила стара.
Довелося присісти.
Вибачте ще раз, продовжувала вона, але не можу лишити вашу проблему поза увагою.
Справа в тому, що я лікар.
Я підвела очі догори: о, Господи, зараз причепиться до мене зі своїми нафталіновими
порадами.
Так, так. В минулому я працювала в четвертому управлінні. Ви знаєте, що таке
четверте управління?
Звісно. Обслуговування «вищого ешелону партії»? посміхнулася я.
Авжеж. У свій час була непоганим психотерапевтом… Вона опустила очі, а потім знову
підвела їх у них світилася гордість. Точніше не «непоганим», а… одним з найкращих в
Союзі. До мене навіть приїздили з-за кордону.
Ага, подумала я, ось пояснення її досить вишуканого, хоча й старомодного вбрання:
партійна лікарка! Певно, могла б розповісти багато цікавих історій…
Дайте-но мені глянути на той папірець, попросила вона, вказуючи очима на записку,
котру тицьнув мені до рук Олежка.
Я б могла їй взагалі його подарувати!
Піднесши аркуш ближче до очей, старенька прочитала прізвище лікаря, ворушачи
губами, ніби куштувала його на смак. Я навіть подумки розсміялася: зараз скаже, як
сержант з фільму «Діамантова рука»: «Шанель номер п'ять!»
Зрозуміло… зневажливо промовила вона, повертаючи папірець. Сашко гарно кодує від
алкоголізму… Це завжди було його найбільшим досягненням. Сподіваюсь, ви не
п'яничка?
Я глибокодумно підвела очі і знизала плечима все може бути!
Ми разом посміялися.
Так-от, почувши про вашу проблему, продовжувала стара, не можу промовчати й не
поділитися методом зі своєї практики. Він не новий, але багатьом допоміг. Тільки
варто поставитись до всього серйозно і добре налаштуватися.
Який ще метод? спроквола запитала я. На мені ставили повно різних експериментів. І
я задоволена результатом.
Розумію… тактовно промовила стара. Тоді просто вислухайте мою пораду зробите, як
знаєте. Отже, ви кілька разів повторили це магічне слово, яке ми всі так
полюбляємо…
Яке слово? І хто «ми всі»? перепитала я.
Люди, пояснила стара. Ми, люди. А наше улюблене слово «якби». Я чула його тисячі,
а можливо, і мільйони разів від своїх пацієнтів. І не тільки пацієнтів. Якщо
замислитись, кожен подумки вимовляє його по сто разів на день! Приклад? Я впевнена,
що зранку ви думали приблизно так: «Якби не домовленість з другом, я б нізащо не
вийшла з хати!» Чи не так?
Розмова почала мені подобатися.
Дуже подобатися.
У відповідь я кивнула головою: саме так я і подумала, проклинаючи спеку.
А якби не те яблуко, за яке я вам, до речі, дуже вдячна, я б не наважилася з вами
заговорити. Розмова зі старою бабцею не найкраща розвага для такої молодої і
енергійної пані, як ви.
Я ввічливо похитала головою.
Але вона не дала мені мовити і слова, просто вела далі:
Не заперечуйте. Так воно і є. А якби… тепер вона поглянула лукаво і очі її стали
зовсім молодими, ми з вами любили голубів, то зараз балакали би про цих нахаб з
фанатичністю членів клубу захисту тварин.
І ми знову спільно розреготалися.
Чудова жінка!
Навіть відійшли сумні спогади.
Ну от. Тепер, бачу, ви готові вислухати мене, сказала стара і повела далі: Я б вам
порадила таке. Спробуйте повернутися на те місце, де, як вам здається, вас спіткала
невдача. Спочатку зробіть це фізично просто пройдіться тим самим шляхом. Зробити
таке просто. А вже потім зосередьтеся і спробуйте увійти в той стан, в якому були
тоді. Згадайте все похвилинно! Це завдання набагато складніше.
Ви говорите про самогіпноз? не зрозуміла я.
Я категорично проти гіпнозу! чомусь розсердилася стара. Я таким цирком ніколи не
займалася! Я вважаю, що коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої
прірви. А якщо є певна мета то взагалі гори переверне. Так що спробуйте.
Навряд це вийде, сказала я. Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди,
звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А
повернутися саме на те місце неможливо за ці роки його розбудували і воно геть
змінилось.
Але щось мало залишитися? не здавалася стара. Сквер, стежка, хоча б одне дерево…
Не впевнена. Можливо. Хоча, відверто кажучи, мені б не хотілося туди повертатися. Я
не була на тому, як ви кажете, «місці» сто років. І такого бажання не маю.
От бачите! чомусь зраділа стара. Значить, воно вас досі бентежить! А це означає, що
якимось центром мозку ви ще досі там. І це дуже добре. У вас є шанс.
Розмова почала мене втомлювати.
Особливо після цього її «рецепту». А ще я боялася, що вона почне мене розпитувати.
А з мене було досить того, що я сказала Олежикові. Стара ніби відчула мить
відчуження і першою важко підвелася з лави. Я допомогла їй. Голуби спурхнули і
сірою хвилею відкотилися від наших тіней, що виросли над ними. Я ще раз оцінила
тактовність цієї старої жінки. Вона знову уважно і серйозно поглянула мені в очі і
повторила:
У вас є шанс. На все.
Добре… невизначено сказала я.
Чи добре, чи погано не знаю. Згодом самі дізнаєтесь. Якщо захочете. Дякую за
приємне спілкування і… за яблуко.
Вона вже відступила на два кроки, збираючись йти.
Перепрошую, зупинила її я. Ми не познайомились… Я нечасто буваю в цьому сквері,
але, якщо раптом ще раз буду тут, було б приємно знову поговорити з вами…
Стара повернулася.
Мене звуть Аделіна Паулівна…
Вона кивнула головою і пішла.
Я навіть не встигла назвати себе. Тільки подумала: цікаво, як звали її батька
Пауль, Паоло чи просто Павло?..
…Зайду за ріг і на рахунок «три» розплющу очі, вирішила я, уклавши сама з собою
«парі»: буде дерево чи не буде?
Подумки промовивши «раз» і зробивши кілька кроків, я знову відчула легку нудоту. А
за нею підступно спалахнула шлункова колька, з якої у мене зазвичай починався напад
мого давнього друга зі студентських років гастриту. Стало не до «парі». Я уявила,
як падаю посеред цього марсіанського пейзажу сама-самісінька і корчусь на пательні
розпеченого асфальту, мов черв'як. Мов кокон, підпалений смолоскипом.
Я скрутилася бубликом, намагаючись витягти з сумочки мобілку, і майже наосліп,
механічно намацуючи собі шлях рукою, просунулась вперед. Різкий біль осліпив мене
не гірше цього клятого сонця! Якби в цей час хтось вигукнув: «Три!», то я б
програла парі: моя рука наштовхнулася на стовбур. Дерево було!
Моє дерево.
Хапаючи губами гаряче сухе повітря і майже непритомніючи, я все ж таки на якусь
частку секунди зраділа: якщо помру то під тим же деревом, під яким народилася.
Тобто народилася я, звісно, не під деревом, але напевне знаю, що з пологового
будинку мене несли цією ж стежкою, і, можливо, тінь від тодішнього, ще молодого
листя впала мені на обличчя.
Дуже р-р-р-романтично…
Стиснувши зуби, я посміхнулася. Якби ще вціліла та «моя» лавка, я б звалилася на
неї не лежати ж на голій землі!
Механічним рухом сперлася на стовбур і почала сповзати по ньому на землю. Але до
землі не дісталася опустилася на лавку, яку, певно, не помітила одразу. Зігнувшись
у три погибелі із затиснутим телефоном у руці, я не могла розплющити очі,
розгойдувалася взад-уперед і благала, щоб напад минувся сам по собі, без втручання
«швидкої допомоги». Божилася, що завтра ж нарешті здамся лікарям.
Стукіт у скронях стишився.
Біль танув, зникав.
Я боялася поворухнутися.
Зараз минеться викличу таксі.
Напад скінчився так само швидко, як розпочався. Фух! Боячись повторного, я все ще
не розгиналася. Але біль минув. Все. Поволі до мене почав повертатися слух. Десь
клямкнули двері, пролунав дитячий сміх, прошурхотіли шини велосипеда.
Отже, на цьому «Марсі» є життя.
Я поволі розпрямилася, дослухаючись до себе. Нічого страшного, попустило. Додому! А
експеримент будемо вважати невдалим, дорога Аделіно Павлівно, тобто… Паулівно,
найкраща лікарка четвертого управління!
Я розплющила очі.
Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!
Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як
тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки,
на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька
секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір'я лишилося.
Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам'ятаю,
як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут на
тобі! лавка! Така ж обдерта і беззуба з двома виламаними бильцями. Вона завжди була
такою.
Вісімдесят гривень!
Таксі стояло під моїм будинком. Я відрахувала гроші, відчуваючи страшенну втому.
Мов уві сні, вибралася з авто, якось доповзла до дверей. Натиснути кнопку ліфту
змогла лише з третьої спроби палець тремтів і не потрапляв туди, куди треба.
З замком довелося помарудитися хвилини зо три, доки двері не розчахнув чоловік.
Що з тобою? одразу запитав він.
Певно, вигляд у мене був жахливий.
Я промовила приблизно таке: «Я-я-я-я-а-а-а…», хапаючи повітря, мов риба.
Мирось знав, що робити в таких випадках: взяв моє лице в долоні, притис до себе:
Все, все, все. Заспокойся. Все, все…
Він проговорив це десяток разів, аж доки моє дихання вирівнялось. Я завмерла в його
обіймах. На кухні затишно дзеленькнув посуд у нас хтось був. Певно, Томочка. Пахло
пиріжками, м'ятним чаєм. Все, все, все…
Що сталося? запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.
Я… Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і…
передумала говорити, лише похитала головою: Все в порядку. Це через спеку. Мені
треба полежати.
І пішла до спальні.
Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.
Поспи, сказав він. Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так
багато працювати. Ти у відпустці.
Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.
У нас Томочка, додав Мирось, прикриваючи двері. Принесла пиріжки. Відпочинеш виходь
пити чай.
Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.
Стоп!
А все ж таки Аделіна Паулівна мала рацію: сьогодні я промовила це слово не менше
десяти разів!
Згадка про Аделіну Паулівну повернула мене до реальності. Я цілком заспокоїлась і
вже могла зробити те, що хотіла і не наважилась зробити одразу, як увійшла до
квартири.
Нечутно зіскочила з ліжка і полізла до шафи, в найдальший кут горішньої полиці,
куди зазирала нечасто. Там лежав старий альбом з фотографіями. Точніше просто
старий альбом, з видертими сторінками і браком багатьох світлин. Альбом-каліка...
Тепер потреба зберігати світлини в альбомах щезла все містилося на дисках, флешках
і вінчестерах. Хоча мені це ніколи не подобалось. Я люблю роздивлятися світлини,
тримаючи їх в руках. Цей альбом я виклеїла сама дуже давно. Навіть не уявляю, що
були часи, коли могла займатися такою повільною і приємною справою: відбирати
фотки, підписувати, вклеювати за хронологічним порядком, ще й робити до них
гумористичні підписи. Тепер такі альбоми стали доісторичним раритетом.
Мій «каліка», наскільки пригадую, починався моїм зображенням у вигляді голого
пупса, що лежить на животику, ледь тримаючи голівку, а закінчувався першим курсом
університету. Більшість знімків, звісно, чорно-білі.
Я не любила їх переглядати. Хіба що раз на сто років у нашій оселі з'являвся який-
небудь зацікавлений шанувальник мого життя. Такий, як бідолашна Томочка, що
буквально вициганила у мене ці свідоцтва мого дитинства і юності в перші ж дні
нашого перемир'я і ледь не з лупою роздивлялася кожну світлину, цокала язиком і
розпитувала про кожен знімок, ніби це були картини Рєпіна чи Сальвадора Далі.
Отже, я дістала альбом і по-турецьки всілася на підлогу…
Альбом розпочинався з «голого пупса» зі стандартного знімка, який обов'язково мали
зробити всі свідомі батьки в найближчій фотомайстерні. «Пупса» викладали животиком
на принесену з дому пелюшку і трусили над вухом брязкальцем пупс здіймав голівку на
звук і посміхався. В цю мить підступний фотограф робив свій постріл, що називався
«вилітає пташка». Немовля здіймало шалений лемент, відчуваючи страх перед спалахом,
перед самотністю на круглому столі і прохолодою незнайомої кімнати.
Потім немовля загортали в пелюшку. Роль було зіграно.
Через місяць щасливі батьки отримували пакунок з чотирма чорно-білими світлинами
свого усміхненого чада і розсилали їх родичам. Одну залишали собі.
Коли я дивлюсь на це своє фото, звідкись накочується почуття холоду і самотності.
Якби дорослі пам'ятали цей страх лежати голими перед вічком камери, покинутими,
обдуреними звуком брязкальця і запахом домашньої пелюшки…
Під світлиною підпис кривим почерком: «Ось і я!» Число. Місяць. Рік.
На наступній сторінці батьки під час свого весілля з коментарем: «Винуватці події».
Тут їм обом по вісімнадцять. Ранувато. Але як на той час нормально, якщо батьки не
проти. Решта «якось буде», «ми жили, і вони проживуть». Головне, утворити ще одну
«комірку суспільства» у загальному вулику.
Світлина нечітка і єдина з усіх, що збереглися після маминого «аутодафе», яке вона
влаштувала після розлучення на смітнику подвір'я.
Відверто кажучи, я її досі не розумію, так само як і інших, для яких розлучення
символізує кінець світу.
Так, дивимось далі.
Чи краще НЕ дивимось?
Чи робимо вигляд, що нічого не помічаємо?
Чи непритомніємо, викликаємо «швидку» або краще санітарів з «психушки»?
Дякуючи професії і життєвій загартованості, я звикла до непередбачуваних ситуацій.
Крім того, мала одну корисну рису: нічому ніколи особливо не дивуватись. Принаймні
не вихлюпувати емоцій назовні. Я взагалі не сприймаю надто емоційних чи показово-
захоплених людей. Не маю до них довіри. Моя стихія іронічно налаштовані мовчуни.
Можливо, це через моє затинання, яке зробило з мене суперінтроверта.
Я вважаю, що справжнє життя те, котре будуєш у собі в суцільній тиші.
Чим, власне, і займалась все свідоме життя…
Хитра лисиця! Я знову заводила себе в ліс заплутаних думок, ховалася за звивинами і
кольоровими інтегралами приспаного мозку, рила нори і стрибала в них, аби не
зізнатися: ця дівчинка на четвертій сторінці альбому… Ця дівчинка…
Вона надто схожа на ту, що стояла сьогодні в дверях моєї старої квартири.
Я ще раз схилилася над світлиною. Вона трохи поблякла, але деталі побачити можна.
Розпатлані коси, що звисають до талії.
З-під короткої смугастої спідниці стирчать два «сірники» худі ноги, вкриті плямами
зеленки.
Очі сховані під довгим чубом, але вони, я знаю, сині…
Я перегорнула ще одну вцілілу сторінку. Тут ми всі втрьох на тому ж подвір'ї.
Підпис: «На прогулянку». Більше фоток немає.
Тепер можна і знепритомніти!
Або спокійно констатувати факт: чоловік в синіх трусах, що визирнув з ванної, копія
того, що стоїть на світлині тридцятирічної давнини зліва від дівчинки з довгими
косами, а голос «Вірочко, кому ти відчиняєш?» голос матері. В такому випадку жінка
з тазиком дійсно тітонька Ніна. А напис на стіні під'їзду зробив Ярик.
Фу-у-ух!
Я відкинула альбом.
Про що думати?
Я потрапила в машину часу?
Пройшла крізь портал?
Маячня! Я не дуже сприймаю фантастику. Крім Бредбері, нікого не читала. Навіть
Стругацьких завжди відкладала на користь інших книжок. Якщо напружитись, все одно
пояснити для себе цю, прямо скажемо, дивну ситуацію з точки зору наукової
фантастики я не зможу. Є, щоправда, ще кілька варіантів її пояснення: моя втома,
спека, збудження пропозицією Олежки, що викликала не дуже приємні спогади. Зрештою
мій давній гастрит, який сьогодні дав про себе знати. А ще розмова з бабцею, що
назвалася лікаркою четвертого управління, а насправді могла виявитись звичайною
шарлатанкою-гіпнотизеркою. Все вкупі призвело до марення. Якщо це було звичайне
тимчасове запаморочення, то мій мобільний телефон має лежати в сумці.
Це треба перевірити. Чомусь мені здалося: саме наявність телефону може довести, що
я просто захворіла.
Я тихо встала і прочинила двері. Не хотіла долучати до цієї історії Мирося, а тим
більше Томочку, яка б одразу почала піднімати на ноги всіх знайомих лікарів.
Навшпиньках почала прокрадатися в коридор, де кинула свої речі. З кухні лунали тихі
голоси. Я дослухалась.
Коли з тобою щось трапляється, завжди шукаєш винуватця. Якщо не знаходиш шукаєш
його на небі… почула голос Мирося. Але чи можна звинувачувати Бога у
несправедливості? Адже її немало. Особливо зараз...
Вони, як завжди, філософствували.
Як каже Томочка, «моделювали ситуації» і варіанти виходу з них. Я в цій забаві
завжди була «третьою зайвою». Адже з юності терпіти не можу тих, кого подумки
називаю «інтелектуалами напоказ». В будь-яку розмову вони намагаються встромити
цитати з К'єркегора чи Гайдеггера.
Кант, Сартр і дідусь Вольтер для них брати рідні. Бердяєв і Розанов «атстой».
Фройд розвага для сексуально заклопотаних дебілів. Щоденне чтиво, без якого день
прожитий намарне, «Улісс».
Вони так і пересипають свою бесіду переліком імен, що мають ввести співбесідника в
глибокий ступор.
На жаль, мій Миросик був саме з таких. Часом я піджартовувала над цим, часом це
мене дратувало. І я на позір викладала на свою нічну тумбочку який-небудь
детективчик, котрий діяв на нього, мов червона ганчірка на бика.
Зрештою все звелося до того, що будь-яку книжку я читала «з-під поли» і ніколи не
брала участі в інтелектуальних розмовах моїх «вчителів» Томочки і Мирося. Не могла
ж я їм зізнатися, що перечитала все те також. Просто не вважаю за потрібне
хизуватися цими, не набутими власним досвідом, знаннями. Ба більше, в мені йдуть
шалені суперечки з прочитаним. Адже ніколи не створювала для себе беззаперечних
кумирів і вперто намагалася переосмислити прочитане, а не сприймати його за
непорушний постулат.
Часом мені здавалося, що Томочка навмисно вигадує для мого чоловіка «вічні» та
доволі еклектичні теми, аби вести ці бесіди, на які у мене ніколи не вистачало ані
часу, ані бажання. Тим більше що Мирось коли мені все ж таки вдавалося вставити
своє слівце поблажливо називав мене «наше зіпсоване радіо» і я, звісно,
«вимикалась».
Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну
мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.
Розповім тобі одну притчу… сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби
говорила зі сцени в мікрофон. Отже, в одного чоловіка був син розумний і
талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном
закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все
почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його
особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і
розмовляти з ними...
Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція дуже вчасно ти
розповідаєш про крейзанутих!
Спочатку батько намагався його лікувати, вела далі Томочка, але лікарі лише
розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі
гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично
відмовлявся і продовжував купувати синові найдорожчі ліки, хоча їхня дія була
тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, ламав
меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей
час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому
пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову,
адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний
рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові.
Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде
піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три
роки такого існування хлопець несподівано помер...
Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».
Мені довелося відступити назад до кімнати.
Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися,
докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. Її голос
досяг вершин артистизму. Його роз'ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у
відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям
вона твоя, а не моя...» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у
хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав
самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув
ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на
своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення:
синові від безуму і рослинного існування, батькові від безвиході. Отже, Бог завжди
знає, що робить.
В чому ж тоді полягає його доброта?
Миросю, дорогий, зрозумій одне: ВІН не добрий і не злий. Він дивиться на все це
інакше, ніж ми. Інакше, ніж це може уявити найрозумніший філософ. Подумай: коли в
людей трапляється щось трагічне, кожен питає: «Чому це сталося саме зі мною? Чому
саме я?» А знаєш, що чує ВІН в такому запитанні? Ні? А я скажу: воно означає те, що
людина хоче перенести своє лихо на когось іншого! Адже якщо проговорити цю фразу
«Чому я?» до кінця, вона лунатиме так: «Чому я, а не мій сусід?!»…
Ну, давай же, Миросю, подумала я, дай гідну відповідь, ти ж це любиш! Усі ці «бла-
бла-бла». Зосередься, любий, і… дай мені непомітно пройти до передпокою.
Ніби почувши мене, чоловік підвівся і відійшов до вікна за сигаретами. Шлях було
відкрито. Я блискавично майнула повз відчинені двері кухні, вхопила сумку і за
секунду вже була в спальні. Витрусила весь вміст на ліжко. Мобілки там не було!
Вона залишилась там, на сходах під'їзду, де я її згубила.
Отже, я дійсно була там!
Але куди я втрапила це ще треба з'ясувати. Спокійно і без зайвих емоцій. Якщо це
якась дивовижна тотожність облич і обставин, подумала я, познайомлюся ближче з
мешканцями своєї колишньої квартири, покажу їм свої родинні світлини, подивлюсь
їхні.
Посміємось разом. Будемо дружити. Якщо доля підсовує таку несподіванку, варто
прийняти її з радістю, як курйоз, як дивовижний збіг «парних випадків».
Прийнявши таке рішення, я заспокоїлась. Завтра знову поїду в той двір. Але цього
разу спробую дізнатися більше: як звуть батьків цієї «Вірочки», уточню ім'я жінки з
білизною, роздивлюся подвір'я. Побачу, до якої межі дивних збігів може дійти
природа!
Можливо, знайду телефон…
2 червня
Ніч з 2 на 3 червня
Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.
Як багато років тому.
Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку.
Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.
Згадала свою мрію побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де
він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку можливо, вона лежить в
тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…
Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?
Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він
заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.
Посиділа, втупившись в екран.
Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?
«Машина часу»?
Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та
різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…
Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».
Теж купа посилань.
«В основі роботи Орі лежить зроблений у 1949 році висновок колеги знаменитого
Альберта Ейнштейна Курта Геделя про те, що теорія відносності дає підстави
припускати існування різних моделей часу і простору. Сам Ейнштейн відзначав, що при
потужних силах гравітації відбувається вповільнення перебігу часу й викривлення
простору. На думку Амоса Орі, у випадку надання викривленій просторово-тимчасовій
структурі форми кільця або спіралі з'являється можливість подорожувати в минуле.
При цьому з кожним новим витком у цій концентричній структурі людина буде усе далі
заглиблюватися в товщу часу…»
Гм... Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи
не бажала! Навпаки усіляко уникала всього, що пов'язане з минулим, зі стресом
дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.
«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про
мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк
не вкладаються в голови багатьох людей.
Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим
устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.
А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.
У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників
подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами,
метою його місії була доставка схем комп'ютера IBM 5100 для начебто розшифровок
кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, а саме
подробиці про комп'ютер стало відомим лише в 2007-му...»
Стівен Гокінг! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім'я було мені
знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив
Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у
цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики
Кембриджського університету ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак
Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну
хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…
Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні повірити.
Якщо, звісно, він ще живий.
Може, написати листа «Шановний пане Гокінгу…»?
За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді загнати мене
до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже
розвинене почуття колективізму.
Скільки ти тут будеш сидіти? каже він сонним голосом. Ти ж у відпустці!
Шановний пане Гокінгу… замислено бурмочу я.
Що? Ти в порядку?
Так, так! відмахуюсь я.
Мирось довго і багатозначно п'є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені
в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.
Що за секрети? підозріло каже чоловік.
Жодних! Просто мені треба дещо з'ясувати, нетерпляче кажу я. Іди, я скоро…
Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.
Отже, що каже Гокінг? Я знову відкрила посилання:
Я поглянула на Місяць.
Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років
я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це
питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже
я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від
себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…
Стоп! Стоп. Стоп…
Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і
писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета
розходилась «на ура».
Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої
досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених
один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов'язані між собою. Збіг є лише в
«опорних» крапках. Один світ звичайний, другий «тіньовий».
В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер,
простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на
поверхню і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються
картини минулого.
Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.
І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.
Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе це
вже занадто!
Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі
екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою два
кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в
дитинстві».
Треба випити ліки і лягти!
Але як заснеш?
І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?
Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?
Знову стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…
...Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої
речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.
Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім
засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її
мати, нищить минуле.
Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все,
що пов'язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла
їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи
вільно дихати і рухатись вперед.
Це «відтинання» сталося миттєво.
Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала
старшою за своїх однолітків років на сто!
Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої
горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні
недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився
непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком
влаштовувало те, що вона мовчала.
Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах,
трапилось...
3 червня
Яке мені діло до цього всього нині? І яке могло бути тоді?
Пробігла очима далі.
Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане
проти нього його відданий народ... Так, що далі?
«19 липня 1980 в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав
світу…»
Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі.
Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла
пояснення:
…Сніг чомусь завжди починав падати вночі. Цілий день небо було важким, вологим і
сірим, як мокре рядно. «Певно, на сніг повертає…» казала тітонька Ніна, і з нею
сперечалися: який може бути сніг наприкінці листопада? Ще рано! Всі скаржились на
тиск, виходили у двір з піднятими головами і кидали гнівні погляди на важке небесне
вим'я, що аж провисало над головами, загрожуючи прорватися вологою заметіллю.
Але Ніка точно знала: це станеться вночі і підморгувала Ярику, мовляв, дивись,
сьогодні не засинай!
І сама не засинала, поглядаючи, як нічне небо поволі починає висвітлюватись, ніби
рядно тоншає і рветься, пропускаючи крізь себе по одній-другій крихітній сніжинці.
Вона помічала їх першою і босоніж прокрадалася до вікна, щоб побачити, як до цих
двох сніжинок приєднується жменька, потім ще жменька і ось уже хоровод цих жменьок
крутиться в повітрі, шукаючи, куди б присісти. Ніці завжди було шкода цих перших
жменьок снігу, адже вони швидко згасали на темному асфальті, аж доки несміливий
хоровод перетворювався на суцільне полотно, котре не так легко поглинути вологій
землі. Полотно висіло в повітрі, коливалось і за якихось півгодини округлювало всі
гострі кути подвір'я, накриваючи його білими пухнастими капелюхами.
І тоді Ніка босоніж кидалася в батьківську кімнату і кричала мов скажена: «Сніг!
Сніг!» І це був чи не єдиний священний випадок, за який її не сварили. Навпаки!
Зустрічати перший сніг всім двором давно перетворилось на ритуал. У всьому будинку
починали запалюватись вікна, за ними метушились тіні, змагаючись в тому, хто раніше
вискочить освятити слідами перший сніг.
Ніка квапила батьків, натягувала лижні штани поверх піжамних, надягала товсті
шкарпетки, шукала валянки, позираючи вниз, де на білому килимі лежало з десяток
освітлених квадратів, що означало сусіди не дрімають, а так само швидко натягують
на себе будь-що, аби бути першими. Поволі вікна згасали, але світло не зникало воно
йшло від землі і від синього-синього нічного неба, що трусило і трусило над двором
біле щільне рядно.
Вискочити з під'їзду треба було з відкритим ротом так, щоб спіймати в нього
молочний смак неба. По гулких коридорах лунали кроки, грюкали двері квартир,
звідусіль чулися збуджені голоси і привітання. Дядько Ваня-«встань-з-диваня»
виносив дротяний каркас для велетенської снігової баби і закипала робота!
Діти плуталися під ногами дорослих, борсались в снігу, обростали бурульками і
зжовували їх із задубілих рукавичок. І ніхто не смів у цю ніч зробити їм бодай
найменшого зауваження!
Розходились по квартирах під ранок, коли посередині двору стояла велетенська
снігова баба з дірявим відром на голові, очима-вуглинками і довгою морквою замість
носа, котру припасла тітонька Ніна з середини осені.
Розпашілі, гомінкі, щасливі, всі вони на якихось дві години забували, хто кого
залив, хто кому «наврочив» і «поробив», а хто так і не віддав позичені торік десять
карбованців.
4 червня, ніч
…Часом їй здавалося, що вона дійсно живе «не тут» не в цій квартирі, не в цьому
місті і навіть не в цій країні, яку любила до спазмів у горлі і не збиралася
полишати. Але все одно не тут! А де не могла визначити напевно.
Часом бачила себе в незвичайних обставинах, ніби йде по залитому медовим світлом
майдані, з усіх боків оточеному кам'яними, вирізьбленими в скелях, будинками. На
ній яскраво-зелена спідниця і біла блузка з широкими рукавами. На шиї низка
червоних вишень. В голові музика, під яку пружно ступають ноги в плетених
сандаліях. Місто маленьке, швидше за все селище. Вона виходить за його межі і
бачить безмежний зелено-синій простір: широке поле, за яким тихо дихає океан. На
його березі височіть вежа. Вона стоїть тут кілька сторіч і притягує до себе, наче
магніт. Самотня закоркована вежа. Що криється за її високими мурами?
Цей пейзаж був таким чітким і реальним, що де б вона була скрізь шукала його: те
селище посеред скель, той зелено-синій простір і ту тривожну, зачинену з усіх боків
вежу.
Але де шукати ту вежу і той пейзаж, що приходив у снах, вона не знала. І кожного
разу, коли у своїх мареннях вона наближалася до омріяного об'єкту, її охоплювала
невимовна туга і вона прокидалась, так нічого і не дізнавшись.
…Сьогодні я вперше заснула на новому місці, якщо його можна назвати «новим», у
кімнаті своєї бабусі. І уві сні знову бачила вежу на березі океану. І знову мене
мучило питання що приховують її високі стіни…
Прокинулась від того, що почула, як збоку від мене трохи прогнулося ліжко. Очей не
розплющила. Зібравши всю силу волі, просто почала тихо випірнати зі сну, аби не
злякатися, не заверещати, не зробити якогось невірного руху. А ще боялася побачити
перед собою щось більш неймовірне, ніж те приміщення, де я вчора влаштувалася на
нічліг.
Прийшла сюди вчора ввечері. Вдала, що страшно стомлена після семінару, показала
документ (він був сприйнятий з повагою), подарувала гречку і майонез, віддала
касети. На більше у мене не вистачило сил: попросилась одразу лягти, хоча мене
запрошували попити чаю. Я чемно відмовилась. І, опустивши очі долу, попрямувала до
кімнати. Боялася, що просто вибухну чи то істерикою, чи то сміхом: все довкола
підтверджувало шалену, нереальну, незбагненну думку: я дійсно знаходжусь у своїй
старій квартирі!
Чесно кажучи, поки що не могла втямити, як мені ставитись до «цих людей»: вони, у
своєму нинішньому віці, були мені зовсім незнайомі…
Не знаю, як вдалося заснути, адже мені здавалося, що я не сплю, що навіть крізь
закриті повіки бачу стару шафу, металеві «шишечки» на ліжку, витерті моїми пальцями
до тьмяної сірості, вишивки хрестиком на стінах, етажерку з книжками, накриту
плюшевою скатеркою з френзлями, заплетеними (мною ж!) у численні косички.
І ось тепер, посеред ночі, збоку від мене тихо прогнулися пружини допотопного
ліжка…
Краще зробити вигляд, що сплю, вирішила я і ледь-ледь розтулила повіки, вмовляючи
серце не битися так шалено.
У світлі місяця на краю мого ліжка сиділа дівчинка! Я зітхнула с полегшенням і
остаточно прокинулась.
Вона сиділа в нічній сорочці і розглядала мене.
Ти чому не спиш? якомога спокійніше сказала я.
А я знаю: ти прийшла до мене! несподівано сказала дівчинка.
Я ледь не задихнулась невже вона здогадалась? Але це було неймовірно.
Чому ти так вирішила? обережно запитала я.
Ти гарна. Наче фея. А феї приходять лише до дітей.
Такий аргумент нема чим крити, полегшено посміхнулась я. Але мушу тебе розчарувати:
у мене немає чарівної палички. І я не вмію робити ніяких чудес. А ось ти мене
добряче налякала. Хіба так можна?
Не можна, згодилася вона. Але я приходила сюди до бабусі і часом лягала з нею. Вона
розповідала мені казки. Я люблю це ліжко. А відтоді, як бабуся померла, я на ньому
навіть не сиділа. Тепер ти тут і я не боюся. Можна я ще трішечки посиджу? Навіть не
знаю, завагалась я. А якщо прокинуться батьки що вони на те скажуть? І що скажу їм
я? Вони скажуть, що не можна заходити до кімнати без стуку, а ти скажеш, що я
постукала і ти дозволила мені увійти! просто пояснила дівчинка. Ну добре, тільки
трішки і підеш спати! згодилась я.
Дівчинка кивнула і всілася зручніше, зігнувши ноги і натягнувши на них сорочку.
Місяць чітко висвітлював усю її фігурку, вона дивилася у вікно і мовчала. Я
дивилась на неї, затамувавши подих, боялася навіть, що стукіт серця порушить або
зруйнує цю мить. Мені закортіло доторкнутися до неї, перевірити, чи це не видіння,
не фантом. Але не могла на те наважитись.
У тебе є діти? після паузи запитала дівчинка.
Ні.
Чому?!
Я замислилась. Такі прямі питання з цього приводу мені ще ніхто не ставив. Я завжди
намагалася уникати цієї теми.
Розумієш, я боюся, сказала я.
Хіба діти страшні?
Ні, ні. Просто… Там, де я живу… Тобто той світ, у якому я живу… Я невизначено
кивнула за вікно. Він такий… тривожний, і я боюся, що не зможу в ньому правильно
виховати дитину.
Що ж тут складного? здивувалася дівчинка. Хіба так важко нагодувати і відвести до
школи?
Мені хотілося перевести розмову на щось веселіше, і я запитала, ким вона хоче
стати, коли виросте.
Це нудне запитання, відповіла вона. Всі дорослі його ставлять, коли хочуть
відв'язатися. До того ж ти позавчора сама все сказала за мене. Хочу бути
листоношею.
Так, згодилась я. Це правда нецікаве запитання. Я його теж не любила. Але забула:
чому ти вирішила бути листоношею? У них такі важкі сумки!
Ну то й що? Проте вони гуляють самі по собі, заходять до будинків і квартир, бачать
там різних людей, видають їм пенсії. А їх пригощають чаєм… Їм усі радіють. А ще
можна зупинитися на сходах і почитати, що там написано в тих листах.
Хіба можна читати чужі листи?
Не можна, зголосилась дівчинка і вперто додала: Але я б читала! І погані б викидала
на смітник. Лишала б тільки хороші. А іще, сказала вона після паузи, я б хотіла
жити в відрі з чищеним насінням! Я б сиділа в ньому і їла б насіння просто звідти!
Дивно… сказала я. Зовсім не пам'ятаю подібних бажань!
Погано бути дорослим, співчутливо сказала дівчинка, нічого не пам'ятати. Ходити в
окулярах. Бути сивим. Без зубів. І помирати.
Дійсно, нема чому заздрити, погодилась я.
Ага, а от Ярик, дурний, хоче швидше вирости. Щодня вимірює себе лінійкою, уявляєш?!
А я кажу, що він нізащо не виросте!
При згадці про Ярика серце моє затріпотіло ще сильніше, я мимоволі погладила
дівчинку по руці, відчуваючи її нештучне тепло.
Він обов'язково виросте, сказала я. Обов'язково.
А я ні! сказала дівчинка і знову втупилася у вікно.
Я зітхнула.
Тобі час йти до свого ліжка! нагадала я.
Дівчинка зіскочила на підлогу. Трохи постояла біля мене.
Добраніч…
Добраніч…
На порозі вона озирнулася і запитала:
А чому ти так дивно розмовляєш? Ти хвора?
Я розгубилась.
Але дівчинка, за своєю звичкою, не дала мені відповісти, відповіла сама:
Я знаю, чому ти не хочеш заводити дитину: ти боїшся, що вона виросте і стане такою,
як ти.
І зникла за дверима.
5 червня
…Діти завжди живуть в ореолі дорослої брехні. Навіть у досить непоганих родинах. Ще
не бачила жодної сім'ї, в якій би не обманювали дітей.
Звісно, коли я про це говорила, обуренню моїх подруг не було меж. До того моменту,
коли наводила вагомий аргумент: пити і палити, як кажуть дітям дорослі, не можна ні
в якому разі самі ж роблять і те, і інше. Не можна брехати, красти, зраджувати,
заздрити, битися, ображати старших, лаятися, плювати на асфальт. Солодке «тьху!»,
риб'ячий жир «райська насолода», від манної каші ростеш і стаєш розумним.
В якусь мить діти залишаються один на один з відкриттям, що дорослі брешуть. А
головне з тим, що вони не такі розумні, як здається на перший погляд. Щойно
зробивши такі відкриття, діти й самі починають брехати дорослим і пускаються всіх
заборонених берегів поза стінами власної хати. Потім починають брехати своїй
малечі. І коло замикається.
...Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов
привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме
життя.
Мені завжди кортіло відновити в пам'яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не
побачу: довгий тьмяний коридор Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і
покашлював, лякаючи мене, дерев'яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби,
любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від
поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки
разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити відшкрябувала
ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під
жовтим білий… Червона дерев'яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що
можуть бути такі підлоги не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно
припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, і
кожна відгукувалась своїм звуком. Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не
місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився
тоненькими пальчиками в грати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене
своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати
собі пару», як і бідолашна Димка. Обережно заглянула в кімнату батьків «святую
святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким
величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому
валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні магнітофон із розкиданими довкола
касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти
ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.
Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю
«Теорія машин та механізмів». І простягла руку.
Так і є!
На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на
кресленні якогось агрегату.
Точно: сидить!
Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.
З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море поринаю все глибше і
глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по
пояс.
Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в
горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть
тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.
На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору ані кроку!
Цілую. Мама».
Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким
ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло
лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати,
але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з
десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати. Тепер треба
було діяти далі вийти за межі квартири. А головне спробувати вийти за межі двору, в
місто. Чи вийду?
Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні
вміст косметички раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди
не ділась.
З деяким страхом заклацнула двері.
Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову
в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.
З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:
Вибачте, я думала, що це Ліля…
Ні, якомога спокійніше відповіла я, Ліля вже пішла.
А ви родичка? запитала жінка.
Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.
Далека… невпевнено відповіла я. Приїхала на кілька днів на семінар.
А-а… сказала жінка. Ну, всього найкращого…
Двері зачинилися.
Так, це була мати Ярика.
У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні
ще кілька днів…
Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло
відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.
На подвір'ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались
рушники і простирадла.
Що далі?
Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були
розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені
свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу
невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.
А ми риємо підземний хід! доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше,
без жодного продиху закидала мене питаннями: Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А
Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?
Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій
голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає
відповіді, а тому відповіла на перше:
Так, на роботу…
Ти повернешся? запитала вона.
Обов'язково.
Коли?
Увечері.
Правда?
Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі
не змінюються, з гордістю подумала я.
Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у
подиві. Я швидко відвернулась. Правда. Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері,
розповім про підземний хід. Можна? Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати.
Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила. Я ж казала ти фея! засміялась дівчинка.
Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була
в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева треба дійти до нього, перейти межу і,
якщо вийде, опинюся на вулиці. Дівчинка дивилася мені услід. Стояла посеред двору,
в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол.
Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою.
Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з
проявником. Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне. Я хитнула
головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився
туди, куди і я, на дівчинку, залиту світлом. Серце ледь не вистрибнуло в мене з
горла. Це він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов
вовкулака. Я кинулась до арки…
…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та
так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна
до одної.
А потім розпалися на різні боки.
Ох…
Мусила повернутись!
Треба грунтовніше підготуватися до наступних відвідин. Взяти з собою кілька пачок
печива чи якоїсь іншої їжі, засоби для миття посуду і якісь необхідні дрібниці.
Я сиділа на кухні і пила каву, наминаючи Томчині пиріжки.
Моя кухня була чиста, світла, стерильна, з гарними вбудованими меблями, з
ламінованою підлогою і величезними вікнами, над якими тихо працював кондиціонер.
Вона не була схожа на ту, в якій я сьогодні вранці мила посуд, вмочаючи ганчірку в
соду. Але яким чином вирватися за межі того подвір'я?
З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала
мене серйозно, крім Стівена Гокінга, до якого мов до Парижа рачки?
Навряд чи…
Стоп! Я згадала своє інтерв'ю п'ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що
розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу
і простору.
Чи збереглися у мене його контакти?
Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на
підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не
подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але
нічого не можу з цим зробити. Кожен записник це місяць чи два мого життя. Певно,
років через десять зможу побудувати з них хату.
Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п'ять років тому. Я
несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію
відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім'я-прізвище того дивака.
Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.
І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить
яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами,
дерев'яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі
красиве аскетичне обличчя чоловіка.
В таке обличчя можна закохатися і в п'ятнадцять, і в тридцять, тому що воно
випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі,
більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби
на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному
записнику. Отже, нотатник був червоним!
Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.
Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка
навіть зараз розгорілось приємне тепло згадала його обличчя, уважні очі і спокійний
тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема
нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи
реальність».
Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.
Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла
таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван
Олександрович був удома.
Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх четвертий. Злетіла на нього, мов
ракета, і натисла на дзвінок.
Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.
З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися
таке обличчя запам'ятовується раз і назавжди.
Доброго дня, привіталася я. Ви мене пам'ятаєте?
Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я
не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.
Я брала у вас інтерв'ю п'ять років тому, пояснила я і назвала себе.
Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не
тільки оглух, а ще й онімів.
Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, ті ж книги, той самий круглий стіл і
лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у
перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування
хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…
Ви мене забули? знову ввічливо запитала я, додавши, що знову хотіла б взяти у нього
деякий коментар з приводу аномальних явищ.
Чоловік нарешті посміхнувся. Його посмішка, як і тоді, вразила мене вона була
осяйною. Обличчя ніби освітилося зсередини. Не в багатьох людей побачиш таку щиру
посмішку.
Не забув. Навіть сподівався, що знадоблюсь вам ще раз.
Я подумала, що мушу витримати все, навіть якщо він захоче помацати мене за сідниці
не відступлю ані на крок!
Це добре, якомога веселіше сказала я. Тоді перейдемо до справи: я знову пишу статтю
на тему подорожей в часі і просторі. Я її майже закінчила. Але хотіла б
проконсультуватися з вами… Так би мовити розставити останні акценти.
Він знову хитро посміхнувся:
А я гадав, що вас цікавить лише політика…
Я зніяковіла. Отже, він стежить за пресою і, хоч як це дивно, за моїми публікаціями
також.
Довелося пояснити, що нібито перейшла до іншого відділу і знову взялася «за старе».
Чудово! зрадів він. Сідайте ось у це крісло. Піду поставлю чайник. Ви будете каву
чи чай?
На це у мене зовсім не було часу, але відмовлятися незручно.
Я замовила «те, що швидше».
Чоловік пішов на кухню.
Я розглядала стіни, помахуючи ногою від нетерпіння. На стінах висіла купа вже
знайомих мені світлин. Як і минулого разу, не могла відірвати погляду від чорно-
білих свідоцтв минулого цього дивака.
У вісімдесяті він був молодшим науковим співробітником Академії наук, доки не почав
вивчати усілякі аномальні явища і не вилетів з роботи.
Потім працював у котельній і складав гороскопи для різних видань. Через ті
гороскопи, які йому замовляла і наша газета, я й вийшла на нього. Звісно, тоді він
наплів мені три мішки гречаної вовни, з якої я каюсь! зробила непогану «лякачку»
для довірливих домогосподарок.
Але тепер я просто не могла поставитись до нього так, як тоді, адже і сама втрапила
в історію, гідну пера такого самого писаки-писайла, якою була в ті часи.
З ентузіазмом і новою цікавістю роздивлялася світлини на стіні. Це були вирізані з
журналів або перезняті з листівок і репродукцій портрети відомих людей певно, тих,
з ким «спілкується» мій герой. Половина з них були мені незнайомі, але серед них я
упізнала Марію і П'єра Кюрі, Фріду Кало, Розанова, Ахматову з Пастернаком і ще зо
два десятки письменників, мандрівників і науковців. Звісно, була тут і знаменита
світлина Ейнштейна, де той показував світові язика.
Серед них висіла і фотографія самого господаря, яку я тоді не дуже добре
запам'ятала: він стояв над морем на гребені якогось валуна.
Біла сорочка, мов прапор, розвивалася за плечима, відкриваючи зору стрункий
рельєфний торс. Він ніби зійшов зі сторінок книг Гемінгвея чи Джека Лондона кращого
порівняння не знайти. І при тому в його обличчі було щось дитяче, точніше
безборонне і навіть наївне. Він не був схожий на жодного з чоловіків, яких я знала.
Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше атас: «Прощавай, Миросю!»
Господи, про що я думаю!..
…З кухні почулися кроки господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки,
цукорниця і вазочка з бубликами.
Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на
колінах старі джинси…
Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий
гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото це мить солодкого обману на майбутнє...
Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось
чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не
було я б не поїхала в той двір. Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і
бублики. Я поглянула на нього уважніше чи лишилося в ньому щось від цього знімку?
Так, він і зараз виглядав досить оригінально. Певно, привертає жіночі погляди. І
тим дивніше, що досі живе сам… Чим можу допомогти? Збиваючись і затинаючись більше,
ніж зазвичай, я почала пояснювати (краще сказати брехати), що редакція отримала
листа від однієї жінки, котра стверджує, що може переходити у своє минуле. Навіть,
втративши обережність, досить яскраво змалювала, яким чином це відбувається,
шлункові болі, що пронизують тіло, поява лави під деревом і спілкування з… собою ж
і власними батьками. Він слухав мене, мов лікар, спокійно і без особливої цікавості
до теми розмови.
Що ви хочете від мене почути? нарешті сказав він, і в його голосі пролунала іронія.
Ну як, розгубилася я, минулого разу ви досить цікаво розповідали про існування двох
світів, що розташовуються один над одним… Ви більше в це не вірите?
А ви вірите? посміхнувся він.
Я не знала, що відповісти.
Або він мене перевіряв, або просто знущався тоді і тепер.
Не знаю… тихо відповіла я.
Все ви знаєте! жорстко сказав він. Я тільки не розумію суті вашого питання. Ну,
потрапляє та ваша… м-м-м… жінка в минуле. І що? Суть питання? Чи можливо це? Я і
минулого разу вам казав: теоретично так. Є гіпотеза, що простір спільно з часом має
спіральну будову. Причому спіральну по часовій координаті... Це зрозуміло?
Я дивилась на нього широко розкритими очима, по яких можна було прочитати
красномовне: «Ні!» Він зітхнув:
О'кей! Не буду вам голову морочити термінами, простіше показати на пальцях.
І взяв зі столу газету, акуратно відірвав від неї довгу смужку і намалював уздовж
стрілку. Поставив по всій довжині позначки: 1920, 1930, 1940... Я зрозуміла, що то
роки, і заворожено слідкувала, як на часовій лінії з'являються загадкові 2040-й,
2050-й. На більше смужки не вистачило.
Уявіть собі, що це вісь часу, продовжував він. Ви бачите, що на мандрівку в часі,
скажімо, з 1950 року до 2010-го доведеться шістдесят років повзти уздовж цієї
лінії. Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми
безсилі навіть пригальмувати в ньому. Але це у тому випадку, коли ви знаходитесь в
межах цієї вісі і, звісно, не можете її покинути. А ваша... е-е-е... знайома
отримала можливість залишити цю вісь і пішла не по прямій, а… перпендикулярно до
неї. Якщо ж вважати, що лінія часу не є прямою, а ось так згорнута у спіраль…
Хвилинку!
Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав
звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув
перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з'явилася низка акуратних дірочок.
Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через
які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку
крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на
один виток у минуле чи у майбутнє... Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в
таку часову вертикальну «лазівку».
Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби
навмисно припадала на дві дати «1980» і «2010».
Тепер зрозуміло? посміхнувся він, зібгавши смужку.
Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще
дещо:
А... а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке
може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?
Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, усміхнувся він.
Розумієте, простір-час то все-таки не смужка паперу. А кожна людина такий складний
механізм... Можливо, їй просто пощастило.
П-п-пощастило... з іронією повторила я.
Саме так! кивнув він. Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не
розповідає. Така моя порада.
А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? запитала я.
Він здивовано поглянув на мене:
А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої
статистики немає. І бути не може!
Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню,
і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж
знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна
розуму, навіть запитав:
А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?
Я підтвердила.
Він сумно похитав головою:
Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер
мене ніщо з того не тішить.
Чому? здивувалась я.
Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.
Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… посміхнулась я.
Говорити з Сервантесом досить просто… Він кивнув на книжкові полиці.
Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…
Я була розчарована.
Вирішила більше ні про що не питати.
Так, сказала я, аби не мовчати. Втратити віру це прикро… Він уважно поглянув на
мене. З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що
мандрувати в часі можливо. І страшенно бажав цього. У вас були на те якісь особисті
причини? не втрималась я від запитання. Ніяких, зітхнув він, ніяких, крім бажання
зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне
підгрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А
що вона про це говорить?
Ви завжди жили самі? запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього
запитання. Вдаватися до одкровень не хотілося, а вигадувати нову історію лінь.
У мене купа друзів, знизав плечима він.
А родина?
Батьків своїх я не пам'ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на
увазі шлюб, то… Він замислився і додав: Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як
форму спільного існування…
Тобто?
Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? додав він.
Я знизала плечима:
Мабуть… Так. Не знаю… А ви?
Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов'язкових рухів
поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу.
Мені стало ніяково.
Я підвелася.
Дякую за корисну інформацію.
Він також підвівся і хитро посміхнувся:
Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, це чергова «качка» для читачів
газети?
Так, зараз це модно «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…
Але я не сказав вам нічого нового.
Авжеж, не дуже люб'язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.
А ви не увімкнули свій апаратик… лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.
Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду диктофон я поклала
так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на
мене.
Це все, про що ви хотіли дізнатися?
Не все!
А чому ж ідете?
Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…
Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… наполягав він.
Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:
Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто того місця, в якому опинився?
Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку
потрапила, а їй хотілося б… Я замислилась і випалила перше, що спало на думку:
Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!
Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, спокійно відповів
він.
Тобто?
Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або
щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…
Ви жартуєте?
Аніскільки!
Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела
погляд.
Дякую, чемно сказала я.
Ну, якщо ви більше нічого не хочете… сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і
пояснив: Чаю. Кави. Бубликів…
…старого капця… рукавичок… молотка… зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він
образиться, додала вже серйозно: Можна я візьму бублик?
Звісно! Він кинувся до столу і подав мені вазу. Хоч усі!
Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.
Це буде вашою перепусткою до мене! відчиняючи їх, сказав він.
Тобто? не зрозуміла я.
Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а
ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?
Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не
дозволяла собі років з п'ятнадцяти:
Після дощику в четвер!
Він засміявся:
Домовились! Можете не брати парасольку я вас зустріну!
І обережно зачинив за мною двері.
…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.
Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у
свій надто стерильний дім з євроремонтом нудно, в ТОЙ двір страшно.
Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п'яна від чаю, що
заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які
заслуги чи гріхи? Навіщо?
Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї
країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки,
слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба меблі в магазині «Ікея», квиток на
концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не
робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього
кінотеатру.
Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись у дивну країну під назвою
М'янма.
Я все можу заради цього віддала роки своєї безтурботності.
І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.
Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати
нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле не таке вже й далеке навалюється на
мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але
відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину
і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого
літа. А разом з ними питання щодо сьогоднішнього мого існування.
Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому
доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних
громадян. Це правда?
Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця
ляля в «комбінації» за сто баксів?
Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в
якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?
Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що
потрапляють під зливу, витрусити з шерсті всіх бліх.
Я поглянула на годинник уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко
підвелася і пішла на зупинку.
Потім побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала
для зручнішого існування ТАМ.
Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав,
що статистики про тих, хто там залишився, немає. І не може бути.
…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла
по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.
Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.
Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого
треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б'ються в унісон не
заради здобування насущного хліба? Чи лишились у ньому мрійники, романтики,
навіжені, що йдуть проти течії цієї привабливої світлової ріки?
Я пливу по ній, мов тріска. І нагадую вішалку із вишуканою сукнею, під якою
порожнеча. Куди я поділась? Невже так само відбувається з кожним, хто переходить
певну межу, за якою твоєю найбільшою мрією стає думка про новий порохотяг?
Я згадала очі ТІЄЇ дівчинки, яку давно забула. Вона не могла бути мною!
Дівчинка з очима на пів-обличчя, з розпашілими щоками, довгими косами кольору
старого гречаного меду. Це просто чиясь підступна гра.
Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне:
треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри брехливі
рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?
Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці.
Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у
вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.
Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти
самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти без
шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить
тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся
тому, що і біль може бути невід'ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи
підгорілим, як манна каша в дитячому садку…
Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального
району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.
Де вам зупинити? запитав водій.
Я вказала рукою тролейбусну зупинку.
Ви впевнені? здивувався водій. Я можу до самого під'їзду…
Ні, дякую. Хочу пройтись… сказала я.
Неприємності? чомусь запитав він, відраховуючи здачу.
Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:
Ви пам'ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?
Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.
Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером
компанії «Міцубіші»...
Я подякувала і вийшла з авто.
Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю,
як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди без
грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що
на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.
Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла...
…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості.
Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих
сутінках.
Відкрила. Побачила.
І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.
Вдалося…
…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати
її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню
посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:
Нарешті! І звернулась до мене: У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій
кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, Весна кивнула на руду Зою, запізнилася
на свою електричку. Не заперечуєте?
Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки
підморгнувши мені.
Тоді швиденько вмиватися і в ліжечко! скомандувала жінка.
Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, ледь не
кинулася до ванної наввипередки.
Але ж, зауважила я, дівчинка не вечеряла…
Точно! схаменулася Весна. Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо тато
спить.
Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала
Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.
Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами,
литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов
дріт. Від неї пашіло силою і здоров'ям.
Помітивши мій погляд, вона обернулася: Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька
днів… Я втомлено кивнула. День видався надто довгим, а враження від нього мов дві
непід'ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони
продовжували накопичуватись. Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась
пригадати: чи з нею пов'язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?
Що ви на мене так дивитесь? запитала Зоя, поправляючи простирадло.
У вас гарний колір волосся… сказала я.
Це хна! радісно повідомила Зоя. Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся
яскравішим.
А ви часто тут ночуєте? закинула вудку я.
Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут.
Вони мені, як рідні.
Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!
Ну от, здається, все, сказала жінка, розправляючи ковдру. Ви вже вибачте за
тимчасову незручність.
О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це
чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.
Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і
плескіт води. Потім все стихло.
Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати
і закрила очі.
Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.
Але день (а точніше вже ніч) на цьому не скінчився.
Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не
більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.
Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло
підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи
цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить
дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а
тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…
Ніко, прошепотіла я, чому ти не спиш?
Я малюю, так само пошепки відповіла дівчинка. Бачиш, мій палець світиться?
Це від місячного сяйва, сказала я. Треба повісити на вікно фіранку.
Не треба. Тоді візерунки зникнуть.
Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони
ростуть! пояснила я.
Нехай собі ростуть, сказала Ніка. Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і
більше не прийде.
Ну, так, як я могла забути ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.
Ніко! знову пошепки покликала я. А ти обіцяла розповісти мені про свого друга.
Можеш зробити це зараз?
Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її
підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.
Можу, довірливо сказала вона. Але для цього треба спочатку щось показати.
Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.
Що ти хочеш показати?
Зараз, почекай!
Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де
стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи
потрібну.
Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного
ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.
Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.
Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася
там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його
до місячного світла.
Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було
зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною
часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і
не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить
чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.
Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти.
Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на
плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви.
Певно, так воно і було зайшли знятися після якогось свята. На батькові довгий
піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у
високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами густі підкручені
вуса.
На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові хустка, накручена
вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під
груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки. Дівчинка одягнута так
само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її
рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь
нетутешні таких зараз днем з вогнем не знайдеш. Я погладила світлину долонею. Вона
була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих
людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.
Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на
страху, через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І
понести їхні образи по світу безіменні і невідомі.
Ну? відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.
Що? не зрозуміла я.
Ти неуважна, докірливо промовила дівчинка. Ти…
Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася
пояснити без слів цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час
задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка,
що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були
схожі, як близнюки, як дві краплі води, точніше і банальніше не скажеш!
Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла
знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті
шуліками змійки.
Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.
І завмерла, очікуючи на запитання.
Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала
якомога спокійніше:
Це наші… тобто ваші родичі?
Не вгадала! засміялась дівчинка. Це Марія.
Хто така Марія?
Наречена Богдана Ігоровича.
Хто такий Богдан Ігорович? намагалася повільно докопатися до істини я.
Мій друг, якого ти налякалась… промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на
лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.
Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи,
аж зуби цокотіли. Благаю, поясни все негайно!
Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула
недитяча зверхність.
Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи божевільна? Цього ще
не вистачало!
Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.
Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів
нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.
Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.
Ти вразлива, нарешті вимовила вона. Тому я тобі нічого не розповім.
Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з
головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.
…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті.
Копирсатися у власній пам'яті не мало ніякого сенсу щось випало з неї незворотно.
Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…
6 червня
...і вийшла!
Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі
«пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі
білизна. Посередині височіли дерев'яні голубники, подекуди тулилися до під'їздів
«Запорожці».
Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася
на тому ж самому місці.
Звісно, їхати довелося «зайцем», адже в кишені не було жодної радянської копійки.
Кондукторка, поглянувши на мої джинси і топ, не наважилася підійти. А я відчувала
себе голою, адже люди весь час позирали в мій бік жінки підібгали губи, хлопці і
чоловіки посміхалися. Один просто-таки прилип до мене, напираючи на спину.
І раптом я згадала трагедію всього свого життя, про яку з віком розповідала з
посмішкою: коли вчилася в старших класах і долала відстань до школи в транспорті,
жодного дня не обходилось без того, щоб до мене ззаду не притулився якийсь маніяк.
Тоді мені здавалося, що увесь світ складається з таких тролейбусних маніяків. От і
зараз подих незнайомця за моєю спиною викликав той самий страх і ті ж неприємні
асоціації: я стою в закороткій шкільній формі, ледь дихаючи, а хтось липкою долонею
обмацує мої сідниці. Обернутися лячно і соромно. Зробити зауваження вище моїх сил.
А сили зникають, випаровуються. Потім цілий день відчуваєш на собі огидну луску цих
дотиків. І власне безсилля. Одного разу я таки наважилась обернутися і побачила над
собою обличчя чоловіка років сорока, в окулярах, зі шляхетними залисинами на
скронях. Воно було таким посереднім, звичайним і навіть доброзичливим, що я
розгубилася, адже очікувала побачити за своєю спиною вовкулаку. Він зосереджено
дивився за вікно, ніби його блудливі руки не мають до нього жодного стосунку. Тепер
мені навіть здалося, що упізнала цю огидну, тлусту, невиразну пику. Прибери лапи!
крізь зуби проциділа я. Він злякався, відсахнувся. Я давно за тобою стежу, гнидо
педофільська! сказала я. Торкнешся хоча б однієї дівчинки урию! Його чоло вкрилося
дрібним потом. Він відсахнувся. Якби знати раніше, які вони лякливі!.. Цілком
задоволена собою, я почала розглядати місто, що пропливало за вікном. Таким зеленим
я його не бачила! Більше того, дерева і кущі були розлогі, розкуйовджені,
непричесані і саме цим прекрасні і живі. Одна з вулиць рясно всіяна маленькими
райськими яблучками. По ній ходили жінки і діти з кошиками, збирали їх на
варення... Вийшла там, де, пригадується, мав бути «центр». Роздивилася по усіх
боках. Не знаю, з чим порівняти те, що відкрилося моєму зору. Потрапляння на іншу
планету? Місто не було таким барвистим і калейдоскопічним, яким я його знала. За
кольором досить монотонне, з перевагою на користь сірого та зеленого. Менше скла і
металу, менше блиску, менше тих речей, на яких можна було б зупинити око. Ніяких
білбордів, рекламних щитів, мало вуличних кав'ярень під парасольками, ресторанів,
менше машин. І, здається, людей так само вдвічі менше. Я завернула до невеличкого
скверу і сіла біля фонтана. Впізнавала і водночас не впізнавала цей сквер, повз
який проходила майже щоденно. Посередині на невисокому п'єдесталі стирчав бюст
Карла Маркса синюшне, вкрите плямами патини, обличчя. Таке, певно, буває у мерців
на стадії розпаду. Бр-р-р... Мене охопила незатишна думка: а якщо я не повернусь?
Навіть у свій старий двір! Я вийшла за його межі, а він зник?! Що тоді робити? А
якщо дійсно лишуся тут назавжди куди податися? До кого звернутись? Кому пояснити,
хто я така? Чи не загнала я саму себе в пастку, виходу з якої немає? А якщо немає,
то… ох… як прижитися тут, коли у тебе немає жодного документа, грошей і житла?
Тепер я відверто пошкодувала, що наважилась на цей небезпечний експеримент.
Хотілося пити. Через кілька годин захочеться їсти. Чи просто почути хоч один
знайомий голос… Ще ніколи не відчувала такої самотності. Повз мене пройшла група
молодих людей. Ця весела балакуча зграя повернула мої думки в інший напрямок.
Господи, десь тут ходить дев'ятнадцятирічний Миросик!! І Томочка! І ця дивна стара
Аделіна Паулівна. Вона, звісно, ще працює у своєму четвертому управлінні і фарбує
вуста морквяною помадою. Певно, десь тут, в нетрях міста, є багато і інших людей,
котрих я знаю.
Але стоп! Вони ж не знають мене! А як пояснити їм, хто я така?
Це не можна пояснити навіть власним батькам!
Одне слово, я тут сама. Сама, мов Нейл Армстронг на Місяці! І всі люди для мене
інопланетяни. Я сиджу в центрі місячного кратера, де рухи уповільнені й тіні
пропливають наскрізь, мов риби у водах океану. І моторошно дивитися на них, адже
знаєш, що частково перебуваєш у місті мертвих…
Ось пропливла жіночка років сорока в яскраво-синьому «модному» костюмі: широкий
блузон, скроєний за фасоном «летюча миша», спідниця-«олівець» до середини коліна,
босоніжки на платформі. На вустах яскраво-червона помада, довгі широкі «стріли» на
повіках а-ля Нефертіті. Зачіска «атомний гриб».
Красива жінка, сповнена енергії і сил. Я жахнулася: зараз, тобто в МІЙ час, їй
сімдесят чи більше. І все в минулому: цей літній день, і цей синій костюм, і ці
«стукалки» на платформі. І тонка талія. І вузькі литки… Все спотвориться, все піде
в пісок часу. І цей пісок обліпить її з усіх боків, притрусить лице, занурить у
безвихідь туги і нездоров'я. Я ковзала прискіпливим поглядом по перехожих. Подумки
прибрала з вулиці тих, кому «за п'ятдесят», доволі бадьорих чоловіків і жінок, що
поспішають на роботу. І скверик спорожнів. Навіть немовлята в візках у моїх очах
перетворилися на майже ровесників. Повилазили з пелюшок і засіли з сигаретами та
пивом на сусідніх лавах. І над всім цим осередком часу височіла синя пика Карла
Маркса...
Тікати! Негайно повернутися!
Розповісти про все Миросю, здатися лікарям! І більше ніколи не їздити на ту
околицю.
Я встала з лавки. Страшно хотілося пити. Але навіть випити квасу з круглої бочки
ціною в п'ять радянських копійок не було за що. Дивилася на людей божевільними
очима, мов Іхтіандр, що надовго залишив свою водну стихію.
Хотілося несамовито закалатати у стіни будинків із криком: «Випустіть мене
звідси!!» Ось що означає «нема з ким сісти хліба з'їсти». Або попросити в когось
хоча б ковток води.
Перед моїм внутрішнім зором, мов неонова вивіска, випливла адреса: «вулиця
Жовтнева, будинок 7»…
Мов у гарячці, я вхопилася за задню кишеню своїх джинсів і намацала там… вчорашній
бублик. Вчорашній? Тому бублику нині було плюс тридцять років! Від цієї думки я
зареготала, мов божевільна, аж матуся з візком сахнулась і поквапилась швидко
проїхати повз мене.
...Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг,
той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була,
відчула себе, мов удома. Пішла на кухню там було чисто і прибрано. Щоб нічого не
зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до
кімнати, присіла на край стільця.
Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій
же бабці?
На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання.
Принаймні тут я відчувала себе затишно.
Я схилила голову на руки.
…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже
огорнули сині сутінки. Розплющила і одразу наштовхнулась на… погляд.
Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на
столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не
могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди
увійшла, мов злодюжка.
Очі були ті самі лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою.
Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так
само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала всотував моє
лице цими лукавими очима.
Я зніяковіла.
Що маю сказати?
Все вилетіло з голови.
От дурна! Я ж щось мала сказати!
Пауза була така сама, як і вчора, тобто тоді, коли він відчинив мені двері…
«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я
мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня
домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у
себе вдома?!
Я хочу їсти… сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.
Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».
Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі
осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.
Що він має на це зробити? Запитати хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити
документи.
Перевірити, чи всі речі на місці.
Він кивнув на мою руку:
Це обручка?
Я поглянула на свій палець на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я
ніколи не носила).
Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.
Це чарівний бублик, сказала я. Ним я відчинила ваші двері!
Я люблю бублики, сказав він.
Знаю, сказала я. А крім бубликів у вас щось є?
Він заметушився:
Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до
магазину.
Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, сказала я і додала з посмішкою: Якщо
вони там були… вчора.
Перейшли до кухні.
Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там
було, сир, яйця, масло.
Я помітила, що у нього тремтять руки.
Він повернувся до плити.
Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.
Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі
аромати.
Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.
Чому ви не питаєте, хто я? запитала я.
Навіщо? Якщо ви прийшли гадаю, ви знали, куди йдете…
Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала навіщо? Води попити? Чи побачити його
знову без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на
тій фотографії.
Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до
нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло і в
цьому не буде нічого протиприродного.
Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так одразу?
З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим
рахунком, мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю
метеликів і п'ю на ніч молоко…
Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності
в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе
так, ніби я давно жила тут.
Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом удруге, але тоді це відчуття
виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку,
спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило
до чітких думок, а тим більше дій.
Як зараз.
А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.
Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху чи де, він казав,
полюбляв пити вино з друзями? і гадки про мене не має! Більше того він ходить зі
своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний,
правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче.
Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду.
Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім. Зараз же мене цікавило одне: чи
відчуває цей дивак те саме, що я? Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні
все стихло жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер,
продовжуючи стояти до мене спиною.
Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:
Ви тут?..
Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!
Може, перейдемо на ти? сказала я.
Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:
Думав, що ти мені примарилась. Примарилась і втекла.
У «лазівку»? посміхнулася я.
Що? не зрозумів він.
Хіба ти не знаєш? лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те,
що нещодавно чула в цій же квартирі: Є гіпотеза, що простір спільно з часом має
спіральну будову по часовій координаті... Це виглядає приблизно так…
І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь
часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на
мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.
Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми безсилі
навіть пригальмувати в ньому, вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні
слова, почуті тут. Але якщо піти перпендикулярно потрапляєш в «лазівку» і…
Очі його розширились, він хитнувся.
Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що
хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як
затишно знаходитись в його обіймах.
Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто
сформулювати! Ти теж в це віриш?!
Тепер я відповіла цілком впевнено:
Вірю.
Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, неймовірно. Ти прийшла до мене… Він
обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом,
що я заплющила очі. Я знав, що ти прийдеш…
…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи
в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з
водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній
егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.
Вона стала невагомою, як світло.
Адже він огортав її світлом.
Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями і сам був, як море.
Вона стала музикою.
Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.
Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості.
Завжди щось заважало чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї
торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне
відчуття сполучених посудин.
Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.
Все, що він робив, було заради неї.
Тільки заради неї…
Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала,
як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття
повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна
вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю дар любити. І все стало на свої
місця. Він сказав: «Є стосунки, а є любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж
любові». Вона ніколи не замислювалася над цим! Дійсно, все, що вона бачила довкола
себе серед людей, усе, що здавалося любов'ю, цим затертим і тисячу разів
повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких
родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми,
скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними,
обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і
легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була
просто любов'ю і не потребувала епітетів...
7 червня, ранок
…«Кожна мить з тобою така щільна, мов крапля води, що плаває в невагомості. Не
розтікається, не падає донизу, не розбивається, не спливає. Завдяки тобі я знаю
одну важливу річ. Вона відкрилася переді мною, як найголовніша істина, як
тлумачення Біблії, як розуміння усього потаємного, що може відкритися лише обраним:
тепер я знаю, що таке любов. Як знаю і те, що її сутність і сенс відкривається
далеко не всім. І не залежить від чогось зовнішнього. Любов дар, який живе
всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя
якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив
її, не дав їй життя, не окропив живою водою. Я не бачила жодної різниці між
стосунками і любов'ю, як не бачать це мільйони інших. Ти навчив мене бачити цю
величезну різницю. Стосунки тривають, любов живе. Вона завжди свіжа, її неможливо
замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає
перевірка, що ти маєш любов чи стосунки. Ти, саме ти, навчив мене цього.
Але якби в тобі самому не було цього дару нічого б не відбулося!
Вибач, що піддаю нас такому випробуванню. Тобі знову доведеться чекати. А я не
знаю, чи зможу повернутися…»
Поставила крапку.
Згорнула папірець трикутником і роздивилась по сторонах. Вранішнє світло вже повзло
по стінах, ще п'ять хвилин, і настане новий день. Зовсім інший новий день, в якому
і я буду іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї
ночі.
Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки,
обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і
світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад,
на стіну.
Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під
його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.
Але у мене була ще купа невирішених справ, які не могла перекласти навіть на нього.
Я тихо одяглася і нечутно вийшла за двері.
Замок клацнув надто голосно.
Я стрімголов помчала по сходах.
І мчала без зупинок ще пару кварталів, доки вистачало дихання і сил, аби не
повернути назад…
...Було близько шостої ранку. Я не сідала в транспорт куди поспішати? Якщо і варто
кудись бігти так це назад, туди, де зараз, певно, панує відчай. Але знала: це все
зможу виправити пізніше. В цьому випадку не може бути ніяких «якби». І ця
впевненість надавала сил просуватися все далі і далі від будинку.
Йшла, мов у невагомості чи уві сні, долаючи силу спротиву, яка тягнула мене назад.
Так, певно, йдуть по пустелі чи по тундрі, вгрузаючи в пісок чи в сніг…
Тротуарами їхали поливальні машини, забарвлюючи повітря райдужними струменями води.
Вранішнє місто порожнє, прозоре, гулке; я чула кожен свій крок. Треба було б десь
присісти і нарешті поміркувати над тим, що відбулося і що буде далі. Повертатися до
свого будинку зараз не має ніякого сенсу що я там робитиму зранку? Але куди
податися?
Мені спало на думку піти до університетського скверу того самого, де усього кілька
днів тому зустрічалася з Олегом. Трохи зорієнтувавшись на місцевості, зрозуміла, що
пройшла вже чималий шлях і той сквер знаходиться зовсім поруч. Там можна буде
просидіти до обіду, а потім вирушити «додому» у мене ж є ключі. Ну і, звісно,
перепустка-капець лежала в сумці.
…Вона запитала в нього про це вже під ранок, коли в обох склеювалися очі, але страх
заснути пересилював сон і втому.
Я думаю, що випадок підрозділ закономірності, серйозно сказав він, притискаючи її
до себе так міцно, що вона знову почала задихатися.
Так, як у нас із тобою?
А хіба ні? Він замислився і почав фантазувати: Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну
сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається,
аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав'ярню повечеряти, але згадує,
що забув на столі гаманець, і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п'ять-
десять хвилин ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім
ЙОГО улюблена кав'ярня назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» виявляється
зачиненою, і ВІН прямує далі…
А що в цей час робить ВОНА?
ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось
справах. Йде під дощем сама на порожній вулиці.
А далі?
А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»
Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?
Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких
було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і
Маргариту».
А ти де її дістала? лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила
пильність.
Не очікуючи на відповідь, він додав: Я прочитав у «самвидаві» за одну ніч. Вона
пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання
Анн і Сержа Голон. Ніякого «самвидаву» у них не було... Отже, ми познайомились на
вулиці? прошепотіла вона в самісіньке його вухо.
Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм
столом…
Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!
Але вона лише посміхнулась:
Це нормально знайомитись на вулицях?
Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…
Я була мокра і виглядала жалюгідно?
Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?
…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний грунт, що
могла б говорити і мовою ацтеків він усе одно зрозумів би.
Суть і сенс того, що називається любов'ю, чітко постали переді мною, мов записані в
якусь вищу книгу, з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного
пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.
Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б
одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, страх
смерті…
Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці
знання, відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була
«ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши
суть любові пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина
перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.
Невже я знала це раніше?
Невже та дівчинка знає це зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки?
Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо
забула.
Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить
лише тоді, коли маєш, що втрачати.
Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати залишити бодай мізерний штрих на
землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.
Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною,
дайте ще трохи часу в цій «лазівці» і я збагну все, що не встигла за роки своєї
дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…
Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила
Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!
Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто і загине разом зі своїм другом
та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я
не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці
одразу в двох іпостасях неможливо хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго
випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і якнайшвидше.
Решта потім. Думаючи про це, я заспокоїлась.
Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців
розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових
портфелів-«дипломатів».
От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.
Юний, дев'ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу
зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні
напої в громадських місцях заборонено!»
А, власне, чому кумедно?!
Цілком реально!
Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що
завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку
на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї
пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!
Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він
казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського
факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися
без розлогих дебатів.
Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість
використати своє «цікаве» становище в цьому часі!
Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і
навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.
Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на
собі зацікавлені погляди, все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача надто
виклично, для студентки, що прийшла на іспит, нетипово. Мій відкритий шифоновий топ
відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій
«прикид» і «хаєр».
Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер
304. Якщо врахувати, що Мирослав людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у
перших рядах.
Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих
коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.
Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів крізь
них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися
впритул.
Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче
потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий
збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.
Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії
виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними
«стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався
своєю зовнішністю і здоров'ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз
виглядав охайно, навіть святково.
З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї
інших студенток. Невже Томочка?!
Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього
завжди все мало бути «найкраще» оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто
зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її
одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і
елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала
фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї низка штучних перлів.
Усе елегантне, витончене.
Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?
Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за
обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний
пальці кружечком (його улюблений жест!) мовляв, все «ОК».
Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи
свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій
викладачів.
А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.
Хто я для них доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим
людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?
Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити
про все незвичайне.
Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого
встигла за час, доки дівчинка була на дачі.
Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих
подій, відкладу «на завтра».
Принаймні сьогодні Томочка жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з
Миросиком на нашій кухні, а Іван…
Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього і весь час
прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.
…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я
вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням
зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні
триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими
дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по
неструганих поверхнях саморобних столів.
Я прожила без цих двориків лише один день, точніше одну добу. Але скільки всього
трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і
того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки»
іншого складного рівняння, яке маю розв'язати.
Я йшла, похитуючись, мов п'яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на
мені, мов на вішалці, я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше,
кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, викинути капець біля дерева і пірнути
назад у свій дім і час поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати
все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…
Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити
дівчинку. Я скучила за нею.
Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.
З 7 на 8 червня
З'їдений похапцем бутерброд робив свою справу мене почало хилити на сон, голос
дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала,
перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім сповнені смутку очі
Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому
чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?..» Голоси…
Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип'єте зі мною?»…
ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»
Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.
…є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа…
…ви коли-небудь розмовляли з Богом?
…ми спали в гамаку!!!
…хіба це заважає любити?..
Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від
пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.
У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.
Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу
тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже
за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на
дванадцять ліжок побита і накрита мокрим простирадлом.
І нікому про це не розкажеш, адже розказати це розписатися у власній слабкості,
краще по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться,
адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім до школи. Інтернат це фронт, де все
зрозуміло одразу, школа «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.
Ще?
Буде купа стосунків. Ти завжди будеш пертися на ті проіржавілі перетинки і стрибати
з них вниз головою. Потім отримаєш все, принаймні так тобі буде здаватися, візьмеш
свій реванш у життя. І для тебе настане суцільне «теперішнє», без жодних
сентиментів. І тобі стане тісно, адже ніхто не задоволений тим, що відбувається в
«теперішньому часі». В тому даному сьогоденні, котре майже завжди здається
суцільним хаосом, безладом і цілою низкою невирішених питань.
Усе теперішнє темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно
ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так,
як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях»
розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле тому, що в ньому вже все відомо. Його
можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді?
Свідків немає… Майбутнє розкладати приємніше, адже воно з царини мрій, фантазій і
перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що
ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім тим же хаосом і
тією ж низкою запитань. А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не
можеш використати в ньому набутий досвід? Аж доки станеш перед вибором: вбити цю
маленьку дурепу і лишитися тут з тим, на кого так давно чекала, чи зникнути самій?
Іншого вибору немає «Болівар не витримає двох»... І це вже цілком зрозуміло: тобі
дано один шанс на кілька днів.
І один вибір: має лишитися хтось один. Відчуєш це шкірою, хоч ніхто тебе про це не
попереджав…
Що ж мені робити, Ніко?
Посадити тебе в те авто 13 червня, і «гуд бай», а самій перескочити через твоє
дорослішання? Почати все звідси? З тієї кімнати на вулиці Жовтневій, де лишилася
моя душа.
Якщо я вирішу саме так, ніхто не заборонить мені розпорядитися своїм життям!
…Ніко, може, тобі краще померти?..
10 червня
Я принишкла.
Мене паралізувало від сорому. Якби могла кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього
цього абсурду, й ніколи б не поверталася!
Але я лежала гола і закам'яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої
скроні я чула тільки шум в голові.
Звісно, що ще вона могла подумати?!
Мабуть, я б подумала те саме...
Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба
опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до
кінця.
Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.
Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали
мене, голоси були неприязними і різкими.
Мені це не подобалось з самого початку! говорила вона. Мало того, що взяли її як
квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу.
І, чесно кажучи, розгубилась. А ти не перебільшуєш? пролунав його голос. Ти у нас
дівчинка з фантазією… Та куди перебільшувати! Я ж кажу: вхопила мою руку і давай…
Якби не вирвалась точно кажу: затягла б в ліжко!
А ти і рада!
Кретин! Який же ти кретин. Я поки що нормальна людина! Це, може, ти був би радий…
Май на увазі, я бачу, як ти на неї дивишся!
Знову починаєш?
Ти перший почав.
Я скоро збожеволію від твоїх істерик!
А що я такого сказала?! Що?
Повторити?..
Все, що ти можеш повторити, я вже чула. Облиш. Зараз не про те йдеться.
А про що?
Про те, що мені ця квартирантка не подобається. Яке таке майбутнє вона планує? Ти
чув про таку науку?! І, до речі, не хотіла тобі говорити, але Вєрка бігає до неї в
кімнату! Чого вона її вчить?! По-моєму, треба в міліцію заявити. Віддамо їй ті
джинси і касети нехай задавиться! і напишемо заяву. Нехай перевірять, хто вона
така! Така перспектива мене зовсім не влаштовувала. Звідки сили взялися я рішуче
підвелася, натягнула джинси і вже досить брудний топ, розчесалась, навела на
обличчі «бойове розфарбування». Рвучко розчахнула двері і увійшла до кухні з
суворим діловим виглядом. Вони принишкли, мов діти.
Доброго ранку, сказала я. Дякую за турботу. У мене сьогодні і завтра важливе
засідання. Певно, знову залишусь в інституті. Сподіваюсь, потерпите ще кілька днів?
Я суворо посміхнулась, і вони зніяковіли, напружено гадаючи, чи чула їхню розмову.
Розтягли губи у вимушених відповідних посмішках.
Живіть… промовила вона, не дивлячись мені в очі. Але скоро ми вирушаємо у
відпустку, тож самі розумієте…
Так, звісно! Я вас не затримаю. Мені лишилося три дні.
Я махнула рукою і пішла до виходу.
Вони дивились мені в спину і мовчали.
Певно, не сьогодні-завтра доведеться відповідати, хто я така і якими справами
займаюся. І тут вже джинсами та касетами не відкупишся!
Вийшла у двір з тим же відчуттям, з яким щоденно втікала з дому Ніка. Відчула
полегшення і належність лише самій собі.
Напливами поставали переді мною картини, котрі я ще не могла з'єднати в одне ціле.
…Ось нас семеро. Семеро дівчаток, що сидять на лаві неподалік від арки і лузають
насіння, переповідаючи кожна по-своєму якийсь індійський фільм про любов. Говорять
про те, звідки беруться діти і яким чином цілуватися, аби не потрапляти носом у
ніс, адже це виглядає кумедно. Про те, як добре було б вирости і вийти заміж за
індійця, що має слонів і живе в палаці.
Точно так воно і було!
Я згадала, як ми голосно обговорювали ці теми, бовтаючи ногами і загрібаючи ними
пил упереміж із купою чорно-білих лушпайок.
Незнайомця побачили одразу, щойно він з'явився в тіні арки, що вела в наш двір. Він
був одягнутий в довгий чорний плащ і капелюх з широкими крисами, з-під яких вітер
висмикував доволі довге сиве волосся. Незнайомець ішов, уважно розглядаючи нас. І
посміхався.
Ми сильніше забовтали брудними п'ятами, з цікавістю зиркаючи на перехожого. Після
перегляду індійського фільму кожен незнайомець здавався нам романтичним і таємничим
прибульцем з іншого великого! світу. Кожен ніс за плечима шлейф пригод.
Коли він наблизився, ми загигикали. Ми хотіли, аби він швидше проминув, тоді ми
змогли б дати волю своїм фантазіям, висунути версії щодо його життя, позмагатися у
спостережливості, обговорити його одяг і зачіску. Але незнайомець зупинився
навпроти лави і почав розглядати нас так само, як ми роздивлялися його. Ми
зніяковіли. Припинили бовтати ногами і випльовувати лушпайки. Я навіть ковтнула
одненьку… Він пройшов повз наш ряд, як уздовж овочевого прилавку. Ніби товар
вибирав ось помідор, ось кавун, ось лимон.
Ковзнув таким поглядом по Марині, Соні, Галі, Свєтці, Ольці, Павлині…
Зупинився переді мною і почав розгойдуватись на п'ятах назад-вперед, з усмішкою
спостерігаючи, як я давлюсь лушпайками, аби не сплюнути їх йому під ноги.
Шкода… нарешті промовив він тихо.
Так тихо, що його могла чути лише я, і те дослухаючись. Я знала, що спілкуватися з
незнайомцями погано і небезпечно, але усе ж таки напружила слух, бо від незнайомця
гарно пахло і голос у нього був зовсім не такий старий, як його волосся…
Шкода… знову промовив він.
В цю мить птахи з галасом здійнялися з дерева, а я аж підскочила на лаві настільки
цікаво було почути, про що він шкодує, щоб потім розповісти це подругам.
А він пробурмотів щось тривожне і незрозуміле.
Парочку сторіч тому за тебе змагалися б найкращі лицарі світу, віддаючи за один
твій погляд все своє багатство, сказав він. А нині ти сама будеш заробляти на себе
у поті чола свого, не розуміючи, наскільки багата. Адже ти не схожа на інших. Що за
несправедливість?! Але тобі воздасться. За ці сині вогні, якими ти блимаєш,
зупиняючи човни… Я б украв тебе, але надто старий для пригод. Ніколи нічого не
бійся. І шукай своїх.
Він швидким рухом поклав руку на мою голову, потріпав по маківці і пішов далі,
похитуючи головою, ніби продовжував говорити сам із собою.
Я не знала, що робити, як поводитись, і виплюнула цілу купу насіння собі під ноги.
І помчала додому, аби уникнути розпитувань завмерлих від цікавості дівчат.
Відчувала, що в мені щось змінилося, і не могла зрозуміти, що саме. Дорослий
незнайомий чоловік говорив зі мною, і кожне слово було схоже на дотик, що ним він
майстерно перебрав усі мої нутрощі, лишивши їх світитися всередині тіла, мов я
стала прозорим морським світляком.
Звідтоді я почала стежити за собою, ніби в мені дійсно оселилася інша людина
спостерігач і літописець моєї «інакшості».
Спочатку ретельно досліджувала, чи не помиляюсь, обережно розпитуючи подруг про те,
чи відчувають вони те саме, що відчуваю я.
Зі здивуванням, яке згодом проминуло, я дізнавалася, що ніхто з них…
…не бачить карту світу на корі старих дерев,
…не чує музики, коли довго лежить навзнак, дивлячись в небо (власне, ніхто з моїх
подруг так і не робив),
…не розмовляє з водою,
…не шукає серед опалого гілля чарівну паличку,
…не нанизує стиглі вишні на нитку перед тим, як їх з'їсти, тримаючи високо над
собою, щоб бачити, як від них відходить червоне сяйво,
…не пив росу з листя латаття,
…не вітається з дощем,
…не обмазує білою глиною ноги, вдаючи, що це чарівні чоботи,
…не розглядає свої пальці на нозі, котрі (якщо довго дивитися!) нагадують окрему
істоту,
…не відчуває шаленого безупинного тремтіння всередині, коли ходить краєм моря,
і нападів щастя, котре пронизує тебе гарячими променями навіть тоді, коли на вулиці
йде дощ…
Вирости і вийти заміж ось дві мети, які мали мої подруги: Марина, Соня, Галя,
Свєтка, Олька, Павлина...
Навіщо, питала я, і вони відповідали: щоб надягати нарядні сукні на свята, йти по
вулиці поруч із чоловіком, готувати вечерю і щороку знаходити на городі немовлят.
А потім?
Потім сидіти на німецькій тахті під телевізором, потім померти. Як всі…
Я дослухалась до себе першим шаром у мене теж йшла така картинка: я йду вулицею в
новій кримпленовій сукні, готую вечерю і знаходжу малюка під розлогим листям
капусти.
Але крізь цю картинку, мов крізь молочний туман, який з кожним днем мого життя
танув, бачилось інше: моря і океани, верхівки гір, звивисті стежки, що, мов
маленькі струмки води, впадають у ріки доріг, а потім у траси, по яких мчать
автомобілі до незнайомих великих міст. Я сто разів уявляла, як сідаю з тим сивим
незнайомцем на човен і переді мною відкривається інший світ. А ще, зізнаюсь, я
часто думала про смерть. Вірніше, про те, що буде, якщо я помру просто завтра? Тоді
не буде ні морів, ні далеких міст, ані гір зі звивистими стежками. Нічого не буде.
Навіть кольорової сукні, в якій ходитиму вулицями. Але, думала я, якщо моє життя
лише ходіння вулицями поруч із невідомо ким і обробляння капустяних грядок і більше
нічого, то яка різниця, коли я помру, завтра чи через п'ятдесят років?
Одне слово, звідтоді я почала мучитись невідомо від чого.
Мені хотілося всього і разом. Я йшла на річки і на все горло виспівувала якісь
одній мені зрозумілі фуги, на які реагували лише тлусті качки, а потім падала в
траву і спостерігала, як спішать додому мурахи…
Я квапилася всотати і закарбувати в собі той маленький світ, в якому жила, і там,
всередині, зробити його великим і значущим, доки ще є час.
Доки є час…
Можливо, я вже тоді знала, що час спливає швидко, а головне змиває зі своїми
хвилями всю казковість дитячого існування. А натомість приходить реальність, в якій
Чарівний Незнайомець перетворюється на підступного збоченця, люблячі батьки на
звичайних обивателів, а дар всеохоплюючої любові на непримхливу нерозбірливість.
...Я знову стояла на порозі темного під'їзду перед острівцем яскравого світла, на
який мала ступити ще з більшим острахом, ніж раніше.
Насправді ж я стояла перед дилемою: викинути з сумки капець і кинутись назад, до
старого дерева, за яким побачу багатоповерхівки нового району, чи вийти за арку, де
переді мною знову постане багато запитань.
У дворі чувся дитячий галас. Бачити Ніку зараз я не могла і не хотіла. Надто
підступними і безсоромними були мої нещодавні міркування: посадити її в те авто і
дати померти. Щоб лишитись тут самій.
І надто гострим був жаль до скорих змін в житті. Адже у нас лишалося усього кілька
днів.
Я низько схилила голову і швидко попрямувала до арки. Я знала, якщо вона мене
помітить одразу кинеться назустріч.
А мені немає, що їй сказати. Поки що немає…
На моє щастя, дівчинка знову висіла догори дригом на пожежних сходах і спідничка
спадала їй на обличчя. Отже, вона мене не помітила. І я вискочила за арку.
Старий капець «працював» безвідмовно я знову мала вихід в сусідні дворики.
І почала шукати той з будинком, у вікні якого стояла порожня клітка…
Йшла дворами, розглядаючи вікна, і думала про ту зустріч із Незнайомцем.
Можливо, я її вигадала, мов казку. Адже читала завжди багато і завжди порівнювала
себе з якимись героїнями, примірюючи їх до себе, мов вишукані сукні чи робочі роби.
Одні з них були затісними, в якихось почувалася добре, а інші приростали до шкіри і
ставали нею.
Але до чого тут Незнайомець?
І чи був він тим самим Богданом Ігоровичем, з котрим товаришувала моя дівчинка? І
що він хотів від неї?
Я вийшла на подвір'я воно було третім після нашого, де на вікні другого поверху
побачила те, про що говорила Ніка, порожню клітку. Сіла навпроти будинку. Спіймала
себе на думці, що вираховую кожен крок, мов у шаховій партії, хоча граю лише сама з
собою. Заради чого прийшла до цього вікна? Познайомитись із кривдником? Знешкодити
його, щоб захиститись від майбутньої хвороби?
В глибині душі я розуміла, що схильна довіряти дівчинці. Але мусила все перевірити.
Якщо чесно, я вже страшенно хотіла додому. От поговорю з ним, викину капець і
побіжу назад, до свого помешкання з «євроремонтом» і білбордом навпроти вікна
«Купуйте італійську плитку зараз, завтра буде пізно!»…
Завтра дійсно може бути пізно, подумала я. Адже «час Х» невмолимо наближався.
Думати про це було страшно. Не тільки через смерть Ярика, що її, невідомо в який
спосіб, мушу відвернути.
Я сиділа і дивилась на вікно з мертвою кліткою, мов мисливець у засідці. Нехай би
він сам вийшов зі свого лігва! Саме вранці старі люди зазвичай вирушають по
магазинах, поки немає черг.
І він дійсно вийшов.
В тому ж самому капелюсі і довгому літньому, не дуже доречному в цю спеку плащі.
Поозирався майже так само, як я, ніби мав ступити з човна на сушу.
Я перебувала на видноті, і його погляд одразу зупинився на мені, взяв на приціл і
тримав кілька секунд, аж доки я зіщулилась, зменшилась, мріючи перетворитись на
невидимку.
Але було запізно.
Він попрямував до лави.
І що ближче підходив, то більше калатало серце я впізнала цю ходу, цей капелюх і ці
світло-блакитні очі, якими він оглядав сімох дівчаток багато-багато років тому.
Доброго дня, пані! сказав він, торкаючись краю свого капелюха. Я гадаю, що ви
прийшли до мене?
Це звернення мене не здивувало, адже вже стало звичним.
Хоча уявляю, як це «пані» звучить з його вуст десь у магазині.
Вірно, суворо підтвердила я.
І, гадаю, через дівчинку? посміхнувся він.
З-з-звісно! І я…
Розумію, випередив він мою наступну репліку, вас непокоїть наше спілкування. Що ж…
Нарешті про неї є кому подбати…
Я не думаю, що вона потребує чиєїсь опіки, старанно вимовляючи кожне слово,
промовила я. І, погодьтесь, ваше, так би мовити… спілкування виглядає досить
дивним. Якщо не сказати неприродним! Що спільного може бути між такою дорослою
людиною, як ви, і дитиною?
Він розсміявся:
Але ж кажуть: старе, як мале!
Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви
забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано
спить. Дуже погано...
А ви їй хто? увірвав він мене.
Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і
правди, тому невизначено мугикнула:
Я квартирую в її батьків…
А я гадав, що ви родичі, розчаровано сказав він і додав: У вас однакові очі.
Він був єдиним, хто це помітив.
Можливо, згодилась я. І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я
мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі:
перед тим як поїду залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.
Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на
обличчі.
В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша
заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам
заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений значить озброєний».
Раніше про це не повідомляли.
Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався
підвестися з лави.
Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і
приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася
мені штучною, ненатуральною так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть
жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла
доводити що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?
Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв не йдіть. Але що говорити далі не
знала…
Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.
Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому,
що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона
показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.
Я кивнула, і він повів далі.
Все життя а воно було надто довгим я відчував себе білою вороною. Особливо гостро в
юності, яка припала на досить неромантичні часи…
Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, чи зі
срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.
Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким,
за яким хотілося йти, не обертаючись, йти, мов у сні чи в гіпнозі.
Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де
був мій справжній дім, в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні
ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.
Особливо яскраво відчула це після того, як зрозуміла: його розповідь не буде
історією «пересічного радянського громадянина», від якої почну позіхати на третій
хвилині.
«Срібну ложку» мені запхали до рота одразу після народження, адже батьки були
заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці»
була викарбувана моя майбутня кар'єра успішного адвоката. Але ось шалена жага
пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси,
притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.
Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших
внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від
всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і
варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних
слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї,
пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями,
примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в
суспільстві все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я
стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.
Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги,
новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений
наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.
Мені треба було самому пізнати всі стихії море, ліс, гори і те, на що здатен, поки
смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх
близького кінця і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і
цього дня лишився на місці...
Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж
Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями вони
гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго навчався одного і одразу
брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім
потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві,
ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в
місцевих «Відомостях», писав вірші, і в залежності від заробітку міг жити і в
найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші
йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях. Я
був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу.
Чому так виходило не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли
вгору. Це стосувалося будь-чого у дрібному і великому, від добрих уловів до
отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже
згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені
не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей
і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар'єри в
юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика! Але попри це мене все
одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе
в маєтку. На якийсь час мені здалося, що вона може пройти завдяки вітру революції,
котрий здіймався над просторами країни. Схильний до романтики і авантюр, я вступив
у партію соціалістів. Але не сприйняв руйнацію, котру несла ідея загальної
рівності. Крізь решето того драного рядна, на яке поступово перетворювалась
реальність, із усіх щілин полізло те, що доти перебувало на дні, всі людські вади,
а разом з ними бідність, голод, руйнація на тлі пустослів'я про створення нового
світу. Але я вже знав, що мені потрібно. Адже знайшов учителя. А разом із тим
спосіб вгамувати мою душевну малярію. Я почав шукати не себе в світі, а світ у собі
і людей того ж складу, що і я.
А все почалося з невеличкої брошури, датованої 23 роком. На обкладинці стояло дивне
прізвище Грін.
І тоді, і тепер я вважаю, що надзавдання кожного справжнього митця довести читача
до незручності від упізнавання себе в книзі, на полотні чи екрані. Чи бувало у вас
таке відчуття, що читати якусь книжку стає нестерпно, незручно, ніби автор виставив
на позір твою сутність без твоєї на те згоди? Більше того не знаючи тебе особисто?
Ось це і є диво. Попадання в «больову точку». Мистецтво знаходити її складніше за
мистецтво голкотерапії: там всі точки означені, тут колеш в темряву. Але коли
влучаєш, це найбільше щастя. І... метод лікування також...
Таким лікуванням і виявилася для мене та невеличка брошурка з тим «іноземним»
прізвищем.
Важко сказати, що я пережив, впізнаючи на кожній сторінці себе. Свої думки, своє
сприйняття дійсності, свою лихоманку! Свою тугу по справжньому спілкуванню…
Посеред невігластва, словесної каламуті, голодних очей і брудних куфайок, запахів
чобіт і обмоток цей дивний Грін майстрував свої палаци і човни, беззастережно не
рахуючись із усіма цими реаліями.
Отже, це можливо?
Я зрозумів, що і сам давно живу в інших краях, що їх не варто шукати поза межами
власної уяви, адже усе вже є в мені. А моя споконвічна «малярія» це проникнення у
внутрішній стан речей і стосунків, які не піддаються поясненню і не є зрозумілими
для інших. Адже інші живуть лише зовнішніми проявами і тимчасовими відчуттями, з
яких важливішими є звичайні фізіологічні чи соціальні потреби.
А я завжди хотів знайти гармонію між тим, що маю всередині, та всім зовнішнім, але
не нав'язаним чи штучно побудованим, а з тим, що я назвав би ноосферою.
Одне слово, я почав пошуки того, з ким міг би поговорити на теми, що хвилювали
мене. Тоді я працював коректором в харківській газеті. Це дало мені змогу дістати
трохи відомостей про автора книги. Дізнався, що він живе в Криму. Почав писати
листа. Досить дивного, який і послужив приводом для наклепу та арешту. Просидів
пару років на казенних харчах, чому був навіть радий. Наприкінці досить дивного
періоду, що називався «неп» нова економічна політика, мене несподівано випустили.
Просто виставили за двері в'язниці в тому, в чому був, протертих штанах і босоніж.
Адже стало не до таких блазнів, як я.
Почалися інші часи. Згорталися синдикати, з промисловості витіснявся приватний
капітал, почалася колективізація. Морок і відчай тривожно стелилися під ногами, мов
дим, здіймаючись все вище і вище.
Я вирішив повернутися на малу батьківщину, з якої поїхав напередодні революції.
Подітися було нікуди, писати нікому. Адже, накинувшись на пресу, за якою скучив,
дізнався, що письменник О. Грін вже помер…
Тоді я нічого не міг про нього знати, зовсім нічого. Мені просто було шкода, що так
і не дійшов до нього.
Отже, роздобувши якісь чуні в знайомих і довідку, в якій домалював одну зайву
літеру в своєму прізвищі, я вирушив туди, де на мене давно вже ніхто не чекав. За
моїми плечима не було нічого, крім сумнівного життєвого досвіду і романтичних
переконань про свободу особистості…
Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить
поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не
пам'ятаю. Це не мало значення.
Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій
опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я
чомусь завжди пам'ятав у своїх душевних пошуках.
Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього
повернемось на десяток років назад в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями,
мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані
світи.
Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на
високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок,
привабливий зовні і застійний зсередини.
Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли
несподівано почув над собою голос:
Вам погано?
Біля мене стояла дівчинка років десяти.
Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі
смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на
нитку червоних, трохи прив'ялих, ягід.
Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей вони були сині
без жодного домішку іншого відтінку! робили її казковою лісовою істотою. Так, мені
погано, погодився я. Чому? запитала вона, ступивши ближче. Я і сам шукав відповіді
на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої
претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись. Завжди важче
відповісти на питання «чому», ніж на «як»…
«Як» це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати
відповідь все життя.
Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:
Тому що мені тісно… сказав я, намагаючись пояснити свій стан.
Тісно тут чи в світі? серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми
вогнями.
Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь
мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби
відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність
протистояти задушливій буденності.
Ще не знаю, чесно відповів я.
Ну, то взнай! посміхнулася вона.
Як?
Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була
досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця
«лісова мавка».
Дійди до того краю лісу, сказала вона. Він такий великий! Йти доведеться довго день
чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти
далі, чи варто повернутися…
Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати
себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.
А ще… Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: Якщо
і в світі тобі буде тісно можна уявити, що ти НЕ ТУТ!
Тобто? не зрозумів я.
Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий
не розуміє простих речей.
Ось, наприклад... Вона ненадовго замислилась. Коли я полощу білизну в ополонці,
мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка
найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі
вони бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну знаю, що
янголи злетять… Розумієш? Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу
маячню. Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв
це «НЕ ТУТ» і все в житті ставало на свої місця. Жити в собі ось що мала на увазі
дівчинка з синіми очима і тоді ніколи не відчуєш тісняви! Це був ще один простий і
чудовий рецепт. Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам
божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз,
«негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не
треба пояснювати, хто це? От і добре… Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну
з безсонних в'язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до
Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників.
Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут». …Коли ми розпрощалися, я запитав, як
її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.
Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка
десяти років.
Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить,
піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.
Коли ти повернешся? запитала вона.
Коли навчуся жити так, як ти, «не тут»! пожартував я.
Вона кивнула і пішла.
Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я в інший…
…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я
боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.
Ви навчились? запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.
Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.
Ви здогадливі… посміхнувся він.
Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.
Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження і все стане на свої місця. Ви
доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…
Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за
найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя одне.
Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами
комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими покотом на підлозі, втупившись
очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони
не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише
перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі
«продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на
руйнацію.
Одного разу мене послали на хутір той самий, з якого була та дівчинка.
Марія…
Я знову побачив її.
Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне
одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто
швидко виросла.
Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.
Ну, і як там у світі? з посмішкою запитала вона.
В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій
тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як
аромат першого травневого меду.
Завтра сюди прийде продзагін… сказав я.
…Він знову надовго замовк. І я більше ні про що не могла питати лише терпляче
чекала. Принишкла, мов археолог, який, розкопуючи Давню Трою чи шукаючи золото
інків, нарешті наштовхнувся на елемент безцінної знахідки і боїться копати далі,
аби не зіпсувати її. І цією знахідкою була я сама…
Він поглянув на мене, помітив моє хвилювання і вперше посміхнувся, продовжуючи
розповідь.
…якби не зустрів цю дівчинку тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми
очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на
березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду
своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була
вражаючою!
З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це
може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була
схожа на Марію.
У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того,
як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до
мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.
Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.
Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:
Вам погано?
І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а
головне те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх
шістнадцяти...
Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям
часто буває погано.
І все ж таки запитання пролунало саме так.
І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:
Так, мені погано…
Чому?
Тепер я знав надто багато різних відповідей.
Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев'яти-
десяти років.
А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:
Тому що мені тісно…
Вона простягнула руку, поклала її мені на груди зліва, на серце і просто запитала:
Тут?..
Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.
Певно, вона знала і про це.
Але в її жесті я почув: «Тісно тут чи в світі?»
А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її
двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».
…Тепер у мене є втіха спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому
на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому
розпатлана чи голодна у мене стискається серце.
Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що
вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко навчитися жити «не тут»! А це
означає мріяти, вірити і... любити.
Частина друга
11 червня
Або так:
Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б'юся об
тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи
чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні
зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука сліпорожденним розумом
збагнуть: ти в цьому світі лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов
ртутьВасиль Стус.
.
Або так:
«Коли для людини найголовніше отримати свій дорогоцінний п'ятак, легко дати йому
цей п'ятак, але коли душа зберігає в собі зерно полум'яної рослини дива, зроби йому
це диво, якщо можеш!»
О. Грін «Пурпурові вітрила».
Хто знає, скільки людей зараз живе з цим п'ятаком в кишені, думаючи, що володіє
світом!
Певно, це були запізнілі і несвоєчасні думки. Я мала думати про інше.
Але в мені дійсно назрівала та «душевна лихоманка», про яку говорив мій дивний і
давній співрозмовник. Мій друг, що заронив у мені паростки тієї лихоманки і
«нетутешності».
Думки скакали, мов навіжені коні. Щодо минулого там мені лишалося кілька діб, щоб
розв'язати загадку своєї хвороби. Щодо нинішнього я все вже вирішила.
Я прийму пропозицію Олега. Через два дні після того, як подолаю своє затинання,
скажу йому «так». І буду боротися проти цього анабіозу, скільки і наскільки зможу.
Якщо блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів, кому нести істину?
…До кімнати зазирнув Мирось, я закрила очі, вдала, що сплю. Хоча б з годинку мала
відлежатись, як звір у лігві, відхекатись, зализати подряпини, впорядкувати думки.
Лежала на м'якому широкому ліжку якоїсь іноземної фірми, на водяному матраці,
вкритому шовковим простирадлом. Після ванни з піною-кремом на основі олії авокадо і
миття голови австрійським шампунем, що «збільшує об'єм вдвічі».
І все це здавалося більш далеким і не менш дивним, ніж це дивне літо. Згребти б всі
ці причандалля у великий пакет і винести туди, де запах зубної пасти «Поморин» і
бадузана в пластиковій фігурці у вигляді качечки були символами безумовної дитячої
радості. Кинути б це все посередині захламидженої кухні і сказати ось, розбирайте!
Це те, заради чого тривають ваші бездумні і безнадійні дні. Тому що далі цього
«дорогоцінного п'ятака» не сягають мрії і бажання половини амнезованого
населення...
Ліжко прогнулось Мирось сів поруч.
Довелося розплющити одне око.
Уявила, що воно у мене зараз схоже на око схарапудженого коня, якщо його побачити
зблизька, велике і божевільне.
Зараз прийде Тамара, втомленим голосом повідомив Мирось. Принесе щось заспокійливе.
Звісно, до кого ж іще він міг звернутися, як не до нашої «швидкої допомоги»!
Я хотіла подякувати за турботу, заспокоїти його, що зі мною все гаразд, але замість
цього мої вуста несподівано вимовили:
Мирославе, я тобі зрадила.
Заповнюючи досить довгу паузу, що виникла між цим повідомленням і першою реакцією,
скажу, що у мене давно назрівало гостре і досить хуліганське бажання вимовити цю
фразу просто так, заради цікавості.
Якось Томочка, яка не полишала своєї соціологічної практики, розповідала, що
залюбки провела б такий експеримент: люди з різних куточків світу вимовляють
зізнання у зраді (причому його краще за все вимовляти безпідставно), а потім
фіксують відповіді. На основі цього експерименту можна написати купу соціологічних
досліджень. Це найкраща фраза, щоб перевірити, хто насправді живе поруч із тобою і
що він (чи вона) про тебе думає.
Томочка вважала, що загроза розлучення може проявити людину в усій її красі або
потворності. Багатодосвідчена і вельми серйозна Томочка наводила купу різних
життєвих прикладів, найяскравішим з яких була історія зразкової подружньої пари, в
якій все будувалося на дружніх, «партнерських» стосунках, цивілізовано і гуманно до
того часу, коли дружина несподівано попросила розлучення, а отримала… ніж у живіт.
Причому миттєво, без жодного слова. Просто розмова відбулася на кухні, а ніж лежав
на столі. В іншій історії чоловік виставив свою кохану взимку на сходи, поздиравши
з неї одяг. У кращому випадку зраджена половина переходила на ненормативну лексику.
Одне слово, більше половини таких «досліджень» з приватного життя наших пересічних
громадян не викликали надії на цивілізованість. Але раніше провести такий
самостійний дослід у мене не було ніяких підстав. А брехати я не люблю. Тепер у
мене були підстави не брехати і втілити експеримент у життя в чистому вигляді. І я,
затамувавши подих, чекала на відповідь. Вона була настільки банальною, що мені
здалося, що стала героїнею якогось серіалу. Спочатку Мирось вимовив замислено-
загрозливе і досить глибокодумне: «Та-а-а-ак…» Потім сказав, що він в цьому й не
сумнівався, адже надто несподівано я «завіялася лікуватися». Далі йшло ще декілька
коронних фраз із приводу мого морального стану, що саме зараз «проявився», адже моє
виховання «завжди кульгало на всі ноги». Була ще парочка уколів щодо чорної
невдячності за все те, що він для мене зробив (перелік був велетенським за все
життя не відпрацювати і перших п'ятьох пунктів!). Остаточним вердиктом пролунало
те, що недаремно Бог «шельму мітить». Мирось навіть спробував перекривити моє
затинання, але плюнув, вхопив за плечі, вдавив у матрац, кілька разів добряче
струсонув і шість разів повторив запитання: «Хто він?!»
Я підскакувала під його дужими руками, але була вже «не тут», тому що зловила себе
на тому, що здатна бачити все це збоку і при цьому думати!
В такій от ситуації! Я думаю і страшенно дивуюсь тому, що, як виявилося, у людини
«не було жодних сумнівів» щодо мене. Жодних! Всі десять років жодних сумнівів у
тому, що «пригрів на грудях змію».
Це було так дивно.
Просто дивно, і більш нічого.
Але й прикро: а якби це був лише жарт, розіграш, той дурнуватий експеримент, про
який говорила Томочка? Як би він зміг повернути все назад після сказаного?
Дякую, сказала я. Дякую…
І почала вбиратися в перше, що потрапило до рук. Він висмикував речі і знову
закидав до шафи. Я діставала інші.
За цим веселим заняттям нас і застав дзвінок у двері. Замкнувши шафу на ключ,
Мирось кинувся до своєї «швидкої допомоги».
В коридорі залунали голоси його новий, незнайомий, надто дзвінкий, істеричний і
тихе туркотіння Томочки. Потім все стихло. Пішли на кухню, зачинили двері. Я сіла
на ліжко, важко дихаючи і міркуючи, як би мені вибратися звідси, адже вони там,
певно, зайняли «кругову оборону».
У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах
щодо реальності того, що відбувається.
Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.
Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів
тому, а точніше цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною
маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.
На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже
порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода таки не жарти, і рятувалися
від сонця за фіранками своїх помешкань.
Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в
чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.
Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти
хліба.
Аделіна Паулівна!
Лікар четвертого управління. Пенсіонерка «союзного масштабу»… Щойно я опустилася на
лаву, вона відірвалася від свого заняття і на мене поглянули знайомі, вибілені
часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно
посміхнулась:
О! Приємно бачити. Пам'ятаю: ви не любите голубів…
Так, це я, Аделіно Паулівно, промовила я.
Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.
Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на
хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?
Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика «А-а-а!» і
постукає по зігнутому коліні ребром долоні.
Дякую, поквапилась відповісти я, все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте,
вас зацікавило те, що я затинаюсь…
До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:
Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…
Що за пораду? з цікавістю промовила старенька.
Ну як же? розгубилася я. Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми
пацієнтами повертали їх в точку відліку початку хвороби…
Невже? знову жваво перервала вона мене.
Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.
Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.
Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила:
Точно! Це мій винахід, який я назвала «ситуативна медитація»! На жаль, він ніде не
зафіксований. В ті часи було досить важко пройти патентну комісію… Вона тяжко
зітхнула. Тому я практикувала цю методу лише з тими, кому довіряла.
Вона ще трохи помовчала, а потім живо запитала:
Ну і як? Ви спробували? Щось вийшло?
Я зніяковіла. Не могла вирішити, чи варто їй розповісти про те, що «вийшло».
Взагалі, коли я починала думати про те, що про мою пригоду рано чи пізно доведеться
комусь розповісти, слова плутались в моїй голові і я не вірила самій собі. Тож як
про це розповідати комусь іншому?
Як пояснити цій бабці, навіть якщо вона за свій вік звикла мати справу з психами,
що це була ніяка не «медитація», а цілком реальне потрапляння в цілком реальний
час? Старенька терпляче чекала на відповідь. І я наважилась. Розповіла, як приїхала
на місце, де колись стояв мій будинок, як відчула біль, який спочатку сприйняла за
напад гастриту, як посеред новобудівель побачила зелену оазу свого дитинства, як
увійшла до під'їзду, як подзвонила в двері… І про те, що до кінця розв'язки
ситуації з моєю вадою залишилося два дні, а я ще більше заплуталась і боюся, що цей
останній день «час Х» буде для мене дійсно останнім днем перед закриттям
«лазівки», а я так нічого не встигну зробити. Адже не знаю, що саме треба робити.
Звісно, я уникла особистих подробиць. Намагалася говорити якомога чіткіше, ніби
дійсно сиділа в кабінеті перед лікарем.
Після того як вимовила останнє слово, зависла довга пауза.
Стара сиділа в щільному панцирі своєї зморщеної оболонки, мов черепаха Тортила. Я
навіть злякалась: чи не задрімала вона, чи слухала мене?
Але, кілька хвилин пожувавши повітря і зробивши кілька конвульсивних рухів шиєю в
мій бік, ну точно, викапана Тортила, вона взяла мою руку і професійним рухом одразу
знайшла пульс, дослухалась до нього, ворушачи губами.
Занизький тиск… нарешті сказала вона.
Я ошаліла.
Це все, що ви можете сказати?! Я ж прийшла до вас за допомогою! Зрештою, це ви
порадили мені повернутися в свій старий двір!
Тоді сформулюйте ваше занепокоєння чіткіше, спокійним голосом відгукнулась стара.
Про наслідки і дії свого методу я знаю сама.
Тобто вам зовсім не цікаво, що я ось так ні сіло, ні впало опиняюся в іншому часі,
причому не в переносному, а в цілком реальному, фізичному значенні? Що я спілкуюся
сама з собою?! І навіть можу… розшукати там і вас?
Я була обурена її залізобетонним спокоєм і майже заходилась в істериці:
А хочете, я так і зроблю? Наприклад, передам вам від вас же цей чорний капелюшок?!
Або краще навпаки: принесу вам ваші речі просто сюди?!
Вона посміхнулась:
О, ні. Не треба доказів. Ви ж прийшли сюди не за цим.
Я заспокоїлась і кивнула так, не за цим. Тоді навіщо? Певно, мені треба було
повернутися до цієї «незворотної точки», від якої розпочалася вся ця історія. Але
тепер я розуміла, що бабця нічим не допоможе мені, вона лише дала поштовх, яким я з
необережності скористалась. А вірить вона мені чи ні то було вже другорядне
питання. Якби вона вірила усім своїм пацієнтам, то давно б сама збожеволіла. Тому й
звикла нічому не дивуватись. Навіть якщо я б представилась Клеопатрою чи королевою
Вікторією. Я була пригнічена і розчарована. Отже, що ви хочете від мене почути?
запитала вона, побачивши, що дихання моє стало рівним. Тепер не знаю, тихо сказала
я. Можливо, я хотіла б знати, скільки у мене лишалося часу ТАМ. Тобто скільки це
може тривати… Ну, це я можу теоретично визначити, сказала вона. Зазвичай всі
повернення в ситуативних медитаціях тривають до пікового моменту тобто того часу,
коли людина усвідомлює початок своєї хвороби і усуває його джерело. Дякую, сказала
я. Тоді мені варто поквапитись. До побачення. Справа не в тому, вірю я вам чи ні…
продовжила міркувати стара, не зважаючи на те, що я вже в нетерпінні ковзала по
лаві. Справа в тім, що часом, аби відчути себе щасливим, треба зробити крок назад.
В цьому вся філософія мого методу. А це надто просто, щоб довести його науковість…
Що ви маєте на увазі?
Спробую пояснити, посміхнулась вона. Хіба ви самі не помічали: багато дверей
відчиняються навспак і тому часом треба відступити, щоб увійти в них? Правило, яким
я користуюсь у своєму методі, просте: не відступивши не увійдеш!
В цю мить мені здалося, що я почала розуміти те, що здавалося мені суцільною
плутаниною. Я вхопила її за руку, благаючи пояснити мені суть сказаного.
Що ж тут незрозумілого? здивувалася вона і, на моє щастя, продовжила говорити:
Людина, власне, як і все живе, народжена задля того, аби перебувати в русі, якщо не
фізичному, то духовному напевно. Але кожна істота часом зіштовхується з відчуттям
ступору, застою, безвиході. Це хворобливе, руйнівне відчуття, яке я вивчала і
спостерігала протягом усіх років. І шукала виходу з нього. Ми звикли, що вихід
завжди попереду. Я дійшла іншого висновку того, про який вам сказала: відступи, щоб
рухатись вперед. Це може видатись парадоксальним, але це так. Варто лише навести
прості приклади. Вони можуть видатись еклектичними, але це лише на перший погляд.
Так от. Як правило, все, що відбувалося з людиною в минулому, ніколи не здається їй
щасливим, адже щастя це такий собі маячок, що завжди зблискує вдалині. Тому,
повертаючись в минуле, ви надихаєтесь майбутнім і здатні по-справжньому оцінити
його переваги. Така природа: «вчорашнє» завжди гірше, ніж «сьогоднішнє». Це вам
підтвердить будь-який кухар! Виняток хіба що борщ... Вона посміхнулась.
Але і сьогоднішнє, якщо ви в координатах свого руху опинилися «на нулі», може не
радувати до того часу, поки ви не зробите крок назад. Ну от, приблизно такою
теорією я користувалась, коли лікувала своїх підопічних. А яким чином вони робили
цей крок байдуже. Вам пощастило зробити його в прямому сенсі. Але це вже подробиці.
Головне результат: видужання і усвідомлення подальшого руху. До речі, ця теорія
стосується не лише людини можливо, цілого людства.
Тобто? не зрозуміла я.
Минулі часи завжди гірші від попередніх, як би обивателі не оспівували втраченого!
Знаєте, я часто ставлю перед собою запитання: чи хотіла б опинитися в тому часі,
коли за моїми батьками приїхав «чорний воронок» так називалися авто, в яких возили
політичних в'язнів. Відповідь однозначна. А в Середньовіччі, коли будь-кого могли
спалити на вогнищі чи просто настромити на спис? Або…
Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:
Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами,
яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під
перуками рурочки для збору бліх! Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку
напругу, що виникла на початку розмови.
Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, продовжувала стара. Я
думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі теж недосконалому, який комусь також
буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш
оптимістичні перспективи.
Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.
Ми трошки посиділи мовчки.
Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.
Я мала йти.
Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов'язково
приходитиму до неї в сквер.
Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши
вислів певним жестом: даю голову на відсіч!
Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру,
наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати
до своєї розповіді іншу про Івана.
Ви говорили про оптимістичні перспективи, закінчила свою розповідь я. Але ми
розійшлися в часі. Нині ми просто сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому
випадку…
Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на
початку, і знизала плечима:
Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з
будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи
час! Про що тут думати? Вибачте не розумію…
Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших
очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім
часом…
…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни,
пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане
в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…
…Не дуже приємно заходити в квартиру після сцен, до яких, як виявилось, не була
готова. Всі роки, проведені тут, видавалися змарнованими.
Це стало особливо зрозумілим, коли побачила, як Мирось риється в моїх речах,
розкиданих по всій кімнаті.
Певно, шукав «сліди злочину», які дали б йому відповідь на те запитання: «Хто він?»
Якби питання стояло інакше «чому?», я, можливо, згодилася б відповісти на нього.
Але тепер мені просто було прикро, що все виявилося таким фарсовим, несправжнім.
Всі пояснення, котрі я заготувала, всі слова і доводи виявились зайвими.
Я вирішила мовчати.
Пройшла повз розкидані речі і лягла на ліжко просто в одязі. Хотілося одного
заснути.
Нагулялась? зловісно прошепотів Мирось. Ти п'яна! Все за класикою, хто б
сумнівався!
Так, у нього ніколи ні в чому не було сумнівів.
Я невизначено покрутила в повітрі рукою, мовляв, так, саме так, «все за класикою»,
і нагребла на голову подушку. Чомусь уявила, що зараз він сяде на неї зверху і все
буде скінчено...
Він ще з годину показово розкидував і шматував мої речі, потім вимкнув світло і
вийшов, голосно грюкнувши дверима. А я вивільнилась із-під подушки і почала
роздивлятися стелю без жодної думки в голові.
Я не люблю спати!
Мені здається, що це суцільне марнування часу…
1213 червня
13 червня
…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я
поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:
Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?
Не знаю, сказала вона. Просто так…
Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога,
якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.
Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка,
відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її
дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того
затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».
Ніко, сьогодні я поїду, сказала я, далеко і надовго. Швидше за все назавжди. Це
обов'язково? запитала вона. Це необхідно. Ми більше не побачимось? А нам і не треба
бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти є. Ти це знатимеш напевно. Вона
засмутилася. З тобою лишаються твої друзі Ярик, Богдан Ігорович, додала я. А
попереду ще стільки всього! Ти чарівниця? скинулась вона. Будемо вважати, що так. Я
все про тебе знаю. А тепер ти дала мені можливість дізнатися більше. І я тобі дуже
вдячна. Навіть не уявляєш як! Ти говориш незрозуміло, як і всі дорослі… сумно
вимовила вона. Я подумала, що варто викласти їй всю правду ось тут і одразу.
Попередити. Дати настанови. Вберегти від помилок. Напрясти з усіх боків по три
короби м'якої вовни… Можливо, навчити битися. Надати список «необхідної
літератури». Розповісти, що тоді, в перший день нашої зустрічі, загубила на сходах
не «пудреницю», а мобілку, і пояснити, що це таке. Прочитати лекцію про комп'ютер і
Інтернет. Натякнути про стосунки з чоловіками, попередити про наслідки. Застерегти
від алкоголю, випадкових нічних авто, надлишкової відвертості, романтизму і
невиправданих сподівань. Проінструктувати, за кого варто голосувати на виборах?!!
Цікава промова може вийти…
Ми лежали навзнак, взявшись за руки. Я дивилась на її довгі, розкидані по траві
коси, худенькі, вкриті плямами зеленки, ноги, на довгі руки зі смішним горбком
м'язів. Намагалась запам'ятати, адже у мене не лишилося жодної фотографії саме з
того періоду на межі іншого життя.
Завтра-післязавтра батьки почнуть довгий процес розлучення, а за ним не забариться
решта роз'їзд, зникнення Димки, пиятика жінки-Весни, обрізані коси, інтернат… Я
похитала головою: «Сама, дівчинко… Сама!» Адже треба пройти багато етапів, на яких
тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б'ють, накривши мокрим рядном,
щоб у тобі визріла душа. Треба навчитися «тримати удар». Тепер я точно знаю: людину
від загальної маси відрізняє одне вміння тримати удар. Сама, дівчинко, сама,
подумки говорила я, стискаючи її маленьку теплу долоньку… …Сонце починало
припікати. Час, сказала я. Ми вже підходили до старого дерева, за котре я мала
зробити хоча б декілька кроків, коли помітили, що під грибком сидить дільничний
міліціонер в оточенні сусідів на чолі з тітонькою Ніною. Навіть почула уривок
фрази, що пролунала якраз в той момент, як ми увійшли в арку: …і паспорт її
перевірте! Каже, що з Прибалтики… Я опинилася в пастці: для того щоб повернутись,
мені необхідно зробити кілька кроків уперед, а потім назад, за дерево. Але таким
чином я можу потрапити просто до рук дільничного. А щоб просто втекти за межі
двору, в місто, треба потягти за собою Ніку!
І діяти миттєво!
Я потисла і відпустила руку дівчинки і, приязно посміхаючись, зробила два неспішні
кроки назустріч служителю Феміди.
Два вперед. А потім три швидкі назад!
Як в танці. Аби тільки спрацювало!
За спиною пролунали здушені вигуки і тупіт кількох ніг.
Я рвонула з усіх сил і одразу ж впала мов підкошена…
Без дати
…На вулиці дощ. Перший дощ після спеки. Мерехтить в повітрі, такий дрібний, без
крапель, наче небесний садівник вирішив поприскати землю з пульверизатора.
Весь цей не такий вже й довгий час, доки вирішувала нагальні і тимчасові справи, не
полишала думати про найголовніше…
Іван Олександрович Вільде, вулиця Жовтнева, 7.
«Любов з фантомами: міф чи реальність?» Таки знайшла цю свою давню вирізку з
газетьонки, в якій перебивалася з хліба на воду багато років тому.
Ніколи не знаєш, чим озветься випадково сказане слово. В'їлась в цю статтю очима,
мов домогосподарка, для якої і писала ті небилиці. Звісно, не знайшла там нічого
корисного для себе. Крім кількох заключних рядків: «Можна прожити все життя і
жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися і пройти повз нього з пучком
редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти назустріч…» Але
це написане так, між іншим і для інших. Я вагалась: якою може бути ця зустріч?
Тобто я маю «кинутися на шию» (а мене, до речі сказати, жодної хвилини не полишала
ця думка!) людині, яка цього не чекає. Отже, розпочати все заново? Навіщо? І ще
одне турбувало мене. Те саме: чи не нафантазувала я собі ось цю «любов з
фантомами»?.. Раптом згадала, що у мене є остаточний тест на перевірку своєї
ненормальності, на яку так промовисто натякав Мирось, коли ми подавали заяву на
розлучення. Цей «тест» мій лист.
Ось про що я забула! Лист, який писала тим ранком і який засунула за рамку
фотокартки. Якщо він існує…
Але як має виглядати мій візит? Знову представлятися набридливою журналісткою і
вигадувати, за чим прийшла цього разу? Чи не занадто?
Пригадала, він сказав, що чекатиме на мене. Здається, так? А чи можливо
скористатися цим запрошенням?
Наприклад, сказати, що випадково проходила повз і вирішила заскочити «на вогник».
Знову опинитися в кімнаті з круглим столом і зеленою лампою.
Розповісти все, як є. І про наше побачення в «лазівці».
Він, звісно, не повірить. Тоді попросити його власноруч розкрутити рамку
фотокартки. Просто попросити це зробити без жодних пояснень. Він дістане лист,
почне читати…
І я…
І я згорю від сорому!
А якщо того листа там не буде?
Тепер все видавалося набагато складнішим. Таким, як і має бути.
«Чай-кава-капучино», «квитки в кіно»? Логічний розвиток подій. Стосунки?
Тоді чи не краще залишити все, як є?
Тисячі сумнівів терзали мене. І все ж таки вирішила «прогулятися». Ніщо не завадить
мені круто розвернутися і піти, тримаючи в душі спогади про ту справжню і єдину
зустріч.
Нехай буде так…
…Отже, на вулиці перший дощ за все літо химерна срібляста сіть коливається у
повітрі.
Вона надягає блакитну сукню.
Вона не любить носити суконь, але має зробити так, як навигадував ВІН.
На щастя, саме блакитна сукня в неї є! Залишилась, здається, ще з «випускного» в
університеті така собі шовкова хмаринка.
Вона оглядає себе в дзеркалі і посміхається: схожа на дівчинку, що балансує на
кулі, з картини Пікассо. І не тільки своєю худобою і напруженим виразом обличчя
вона так само балансує на межі реальності і божевілля. І боїться назавжди впасти в
це друге. Але їй необхідно зробити останню перевірку.
Необхідно.
Вона ступає за поріг і, вже стоячи під навісом під'їзду, згадує про… бублик. За
парасолькою могла б і не повертатися вона любить саме таку погоду, але той бублик,
котрий досі лежав у задній кишені її джинсів, хоч як це смішно, а мусив бути з нею!
З досадою вона повертається до квартири, чудово розуміючи, що вчиняє «не за планом»
хвилин десять втрачено назавжди. Єдина надія на нього: він мусить просто-таки
зобов'язаний! згаяти ці ж десять хвилин! Інакше вся його теорія полетить до біса!
Вона не знала, чи йти пішки, чи взяти таксі, чи під'їхати на метро або тролейбусі.
Ніхто не міг знати про це. І вона поклалась на власне відчуття як завжди, йти
пішки, під дрібним літнім дощем. З бубликом-«сушкою» на пальці. Що ближче
підходила, то дурнішою видавалася їй ця забава. Вона точно хвора на всю голову!
Треба нарешті це визнати, згодитись із усіма діагнозами Мирося і Томочки, зізнатися
в них Олегові і від гріха подалі піти скажімо, консьєржкою чи прибиральницею в
якийсь офіс. Але один раз зіштовхнувшись із чимось незвичайним потім все життя
виглядаєш на небі НЛО чи шукаєш в горах йєті.
Це теж діагноз. Розуміючи це, вона йде далі. По калюжах. Повз будинки і вітрини
такого рідного і такого нового для неї міста.
Вона вже була мокра з голови до ніг, бублик на пальці розкис і поволі почав
розповзатися, в босоніжках хлюпала вода. Вулиці порожні жодна нормальна людина не
висуне носа, коли надворі така затяжна «мряка».
Вже на підході до потрібної вулиці розібрав навіжений сміх. Він так і пер з неї.
Добре, що вона була сама і могла нареготатися вголос. Бачила себе збоку мокра курка
в сукні, більше схожій на марлю, що з усіх боків обплутала тіло, ще й з розкислим
бубликом на пальці! Про решту краще помовчати, інакше сміх розірве її навпіл!
Дурна. От дурна баба! Знала б Томочка! Бачив би Мирось!
Вона заходилася сміхом, і краплі залітали їй прямо до рота. Срібне креслення дощу
перетворилось на суцільне водяне полотно. Потоп. І вона почала тонути в ньому. Їй
здавалося, що мокра земля затягує її в свої нетрі лишилося пару ковтків повітря і
настає кінець. Кінець світу.