УДК 821.161.

2’06-32(081)
ББК 84(4 Укр)-44я44
Є 97
Єщенко Марина. життЯ моЄ!!! / Марина Єщенко. - К. :
Видавництво ПЕНМЕН, 2017. – 216 с.

ISBN 978-617-7201-31-0

© Видавництво ПЕНМЕН, Київ, 2017

© Марина Єщенко, тексти, 2017
© Євгенка Плужник, графіка, 2017
© Сергій Тарасенко, макет, верстка, 2017
 ЗМІСТ

Моя Наталка Мій брат

5 99
Моя Олеся Моя Машка-Мері
9 107
Моя Вітка Моя Алла
15 113
Мій Дімка Моя Юлька
21 121
Мій Павлуша Мій Стьопка Федорович
27 127
Мій друг Мій Міккі Маус
33 135
Моя Настя Моя Оля
41 145
Мій Ваня Моя Альбіна
47 151
Моя Вірка Мій Валік
53 161
Мій Хвильовий Мій Толік
59 169
Моя його вона Мій Віталік
67 177
Мій Ігорьок Мій Лесик
77 185
Мій Вася Мій Бог
85 195
Мій Хтось Моя-я-я… Я!
93 205
 Моя Наталка

Я страшенно не люблю читати газети. Раніше

читала, а зараз не вірю, а тому й не люблю.
Навіть огиду відчуваю до цих газет. Напевно, не
5

із цього треба було починати, але якось воно все

одно вертає сюди. Ага, газети. Думаю, ви чули про
жахливу подію 18 жовтня, що схвилювала весь ін-
телігентний світ нашої інтелігентної країни: смерть
молодої поетки Наталки Живич. Жахлива смерть,
скажу я вам! В останню путь її проводжати я не
пішла – окрім газет я ще не люблю цинкові труни.
У мене є її фото, я поставила в рамочку. Ага, про
газети. Писалося про це багато! Жодна газета,
яка себе поважає, моменту не проминула і напи-
сала сенсаційний репортаж. Отже, відбувалося усе
 так: Наталка поверталася із зустрічі з редактором,
який працює над її третьою збіркою і саме завер-
шив першу вичитку. Це було близько шостої, суте-
ніло. Поетка переходила дорогу на зелене світло на
перехресті вулиць Гончара з Гоголівською і Хмель-
ницького. Далі аж не хочеться писати, але газети
пишуть, і я все ж таки спробую. Отже, коли Натал-
ка переходила вулицю, з-за рогу, із крутого спуску
Гоголівської, вниз на Гончара вилетіла іномарка на
шаленій швидкості. Навпроти стояла маленька ді-
вчинка, яка, слава Богу, не встигла ступити на до-
рогу і залишилася неушкодженою. Але зараз знову
ж не про це. Наталка вдарилась об лобове скло,
перелетіла через авто, її тіло впало біля пошти
6
на Гончара. Там ще, здається, банкомат, у якому
я любила знімати зарплатню... Так-от, вона впала
на асфальт, на той момент у неї від зіткнення з
довбаною іномаркою було кілька переломів ребер,
потрощені ноги, струс мозку, відкрита рана груд-
ної клітки ну і т. д. (у різних газетах різні варіації
травм геть до розкиданих кінцівок у радіусі аж до
цирку). Наталка швидко почала непритомніти, але
таки встигла вийняти із забризканої кров’ю сумоч-
ки улюблений блокнот, у який записувала лише по-
езії, і записала:
«Чорний-пречорний джип...
 АА 4669 КЕ
На вулиці і так майже ніч...»
Швидка допомога приїхала занадто пізно, хоча
так пишуть ці кляті газети. На мою думку, пізно не
буває. З такими травмами навряд чи могло бути
рано. Але далі з газет: міліція знайшла власника
авто, який після скоєного «зник у невідомому на-
прямку», і притягнула його до відповідальності. Він і
не віднікувався, оскільки скло, фари розбиті, в гус-
тій липкій крові. Словом, далі вже геть не цікаво
читати, і моя ненависть до газет просто-таки зрос-
тає. Одні пишуть, що він якийсь крутий бандюган,
інші – що неодмінно позашлюбний син казна-якого
чесного незаплямованого депутата, треті узагалі
вдаються до космічних версій. За що і не люблю
ці газети: покинули Наталку, мертву Наталку, за-
уважу, але додам, класну поетку Наталку на узбіччі,
а самі погналися за тим джипом і виділили йому
перші сторінки, знаєте, оці, повноколірні. Але мені
байдуже, я надто добре знала Наталку. Ми були з
нею настільки близькими, що я ніколи не забуду,
що оцього, процитованого вам останнього її вірша,
подружка написала за добу до смерті.
 Моя Олеся

З нею ми познайомилися випадково у тролей-

бусі. Я спізнювалася на роботу, настрій мала
кепський, ще якийсь дядечко своїм валізиськом
9

вперся мені в бік і стояв, ніби так і має бути. Усі ка-
жуть, що не люблять транспорт, бо він асоціюється
з тіснявою, заторами, вкраденими гаманцями, а я
його люблю практично за все те ж: у тісняві мені
вдається вихлюпнути всю свою негативну енергію,
завдяки заторам я встигаю подзвонити мамі й об-
говорити прожитий день, а гаманець у мене вкра-
ли всього лише раз, а мобільні – дідько з ними!
Хоч не доводиться самій витирати болючі номери.
Користь очевидна. Отже, ми з нею познайомилися
 саме завдяки тісняві, у якій дядечко недобросовіс-
но примостив мені в м’який бік свою валізу, і на-
стрій, нагадаю, я мала саме той.
– Майте совість! У мене й так одна нирка! – за-
кричала я щосили, і всі оглянулися в мій бік. – Не-
гайно приберіть це від мене!!!
Навколо відразу з’явився простір, я відчула,
що мій бік звільнений, і радість наповнила груди:
я з полегшенням видихнула.
– Перепрошую, – протиснулася крізь натовп ця
дивна дівчина Олеся, – мені незручно вас запитува-
ти... Але... ви теж... донор?
Якийсь час я стояла нерухомо, бо просто не зна-
ла, що їй відповісти. Моя душа бажала продовжен-
10
ня свята, я би справді могла казна-що вигукнути
в маси, закинути що-небудь резонне своїй укотре
невдячній аудиторії, та щось мене вчасно зупинило
(може, звичайна цікавість?), і я відповіла:
– Так, я дуже люблю людей.
Олеся з повагою глянула на мене, що дуже по-
лестило. Це потім стане соромно, що збрехала – не
лише про донорство, насправді нирки в мене обидві.
А тоді ми швидко знайшли спільну мову і я дізна-
лася, що ця дівчина, так дивно закутана, з набряка-
ми під очима і жовтим кольором обличчя, постійний
донор. Вона пожертвувала селезінку, нирку, почку
(на жаль, навіть не всі лікарі знають, що це одне
й те ж різними мовами), легеню, ліктьовий суглоб,
кістковий мозок, кілька літрів крові, слуховий нерв і
ще багато чого. Робила це анонімно, окрім лікарів,
які її оперували, про це ніхто не знав. Безкоштов-
но – це теж одна з її умов. «За таке не можна
брати гроші» – говорила вона, і мені чимдалі ро-
билося більш соромно.
– А ви зараз теж туди? – раптом запитала ця
дівчина.
– Куди туди? – округлилися мої очі.
– Ну... – тихіше. – В лікарню... Здавати кров чи
щось інше...
– А!.. Я сьогодні здаю аналізи! – бовкнула, але
11
відразу ж виправилась: – Рівень гемоглобіну, туди-
сюди... Ну ти ж розумієш...
– Розумію...
Далі вона мовчала всю дорогу. Напевно, про
щось непокоїлася. Мабуть, це нормально тривожи-
тись перед донорською операцією. У мене нирки
обидві, тож мені було важко їхати поруч. І досі не
можу зрозуміти, як вийшла з нею на її зупинці, як
пройшла до лікарні, як ми знайшли потрібний ка-
бінет... Олеся поцілувала в щоку і попрохала заче-
кати – за якихось п’ятнадцять хвилин вона буде. Я
мала допомогти їй доїхати додому. Я сиділа і дума-
 ла, що на роботі досі гадають, що я нахабно спіз-
нююсь, хоч я ніколи не спізнювалася на кілька го-
дин, думала про те, що вони мене не звільнять, бо
якби хотіли – мали більше ніж досить можливостей,
думала про дядечка, який щодня їздить з важе-
лезною валізою і жодним чином не хоче мирити-
ся з іншими пасажирами, думала про нирку...
– Ви її родичка? – запитав лікар. І я зрозуміла,
що п’ятнадцять хвилин минуло.
Так, я її родичка, я єдина її родичка, у нас спіль-
на кров, однакове повітря в легенях і ще щось
там... Напевно, нирки... Одні на двох.
– Що з нею?
– Вона померла.
12
Чорт, невже не можна детальніше? Я ішла на
роботу, несла в пакеті речі, що мені зосталися від
Олесі, і страшенно матюкалась. Як же це так? Та
що ж ви робите?! ...При пересадці душі її організм
відмовив, і до життя її вже не повернули. Дідьча
мама, не інакше, як лікарська помилка. А ви як
гадаєте?
 Моя Вітка

П ротягом певного часу я працювала в одно-

му приватному медичному дослідницькому
центрі науковим співробітником, після чого вві сні
15

часто літаю, а старі будинки з величезними вікна-

ми панічно намагаюся оминати. Того разу я мала
легкий нежить, настільки легкий, щоб спокійнісінь-
ко поїхати з друзями в ліс на шашлички, але до-
статній, щоб не потикати носа на роботу. Усе ж я
працювала там недавно, і, напевно, мене все одно
б не взяли... Інколи я могла бути жахливо безвідпо-
відальною, тож згодом таки звільнили.
У мене була подружка Вітка. Ми товаришували
з нею лише на роботі, і це було досить зручно. Ні
 вона, ні я не натякали на дружбу в позаробочий
час. Мене завжди напружували стосунки, що ви-
ходили за рамки, в яких виникли. Можливо, тому
в мене не могло скластися з капітаном корабля,
якого я вигадала тоді, коли мріяла про кругосвіт-
ню подорож. Він не був створений для суші. А Ві-
тка була класна. Тоді, коли в мене був ніякий не
нежить, нашому головному стукнуло в голову про-
вести експеримент, гідний Нобелівської премії:
вирахувати коефіцієнт емоційного напруження
самогубця в момент суїциду, траєкторію польоту
з вікна залежно від віку, статі, ваги і того ж емо-
ційного напруження людини. Її попросили помер-
ти, бо в мене був нежить, і я безвідповідальна,
16
така собі паразитка, я можу злякатися, і врешті
мене не було... Словом, Вітка погодилась. Їй дали
два місяці на підготовку. Напевно, мала плекати
в собі оті емоції, щоб коефіцієнт був максимально
точним. Покинутий будинок з пащеками-вікнами
знаходився в кількох метрах від Дніпра. Ми часто
сиділи там, на п’ятому поверсі, і милувалися кала-
мутною водою. Так проминав наш робочий час,
бо тоді нам це було дозволено. Вітці було дозволе-
но все. А після роботи, коли я бігла за клятим тро-
лейбусом і, влізши все-таки, щасливо доїжджала
додому (ми ж не були друзями поза роботою),
Вітка ходила на спортивні секції, вправлялася у
стрибках, тренувала м’язи. За ці два місяці її було
годі впізнати: з молодої пишної дівчини з легким
животиком і манливими стегнами вона перетво-
рилася на струнку, але спортивну ляльку. Жоден
чоловік у нашому центрі не міг відвести погляду
від неї, і усім було геть байдуже, як потьмяніли за
цей час її очі.
– Давай втечемо? – сказала якось я, дожовую-
чи бутерброд, а Вітка відповіла, що поза роботою
ми домовилися не перетинатися, то ж, утікаючи,
розлучимося назавжди. Ці кілька днів до експе-
рименту – останні дні нашої дружби. Її аргументи
були настільки слушними, що я не знайшлася з від-
17
повіддю і погодилась.
На її обличчі з’явився відбиток смерті – фа-
тальний і безкомпромісний. Я бачила на ньому, що
вона помре, але не бачила, щоб вона хотіла по-
мерти. Я навіть почала задумуватися про те, що
нема жодної чистоти експерименту... Яке в біса
самогубство, коли їй подобається Васьок з відділу
«треті двері праворуч по коридору ліворуч?» Знаю
я того хлопаку – він шалено в неї закоханий! Мені
було сумно, але я отримувала хорошу платню, за
яку могла винаймати квартиру (ця навіжена бабця
вкотре підняла ціну!), тому мовчала. Останньої ночі
 перед експериментом я довго не могла заснути
і все молила Бога, щоб Він послав мені хоча б той
же триклятий нежить, але Він не почув мене, і вже
по обіді я була біля Дніпра. З Віткою ми не пере-
тнулися вранці, бо я проспала, а увійти в порожній
будинок мені не дозволили: суїцидники мають по-
чувати себе самотніми і покинутими. Її не обмежу­
вали в часі, не змушували стрибати. Вітка мала
емоційно дорости до того стану. Унизу було нудно
чекати на все це, тож за якихось годину-дві хтось
притарабанив вино і бутерброди. Пили за кохання,
здоров’я, за експеримент і за здоров’я Вітки. Ми
й незчулися, як минуло кілька годин і як Вітці стало
самотньо й покинуто, тому ніхто не був готовий,
18
що саме тоді вона вистрибне...
Отже, експеримент не вдався. Ні нашого боса,
ні Вітки. Вона повідчиняла всі двері, розбіглася ко-
ридором і, відштовхнувшись від підвіконня, щоси-
ли стрибнула вперед. На асфальті, де ми намітили
приблизні координати падіння, її не виявилося, бо
Вітка добре потренувалася. Вона впала в Дніпро,
потопивши із собою усі датчики, що мали вимірю-
вати її емоційний рівень саме в момент суїциду.
І саме тієї миті, коли я зраділа і подякувала Богу,
що все ж не послав мені нежитю, вона захлинула-
ся річковою водою, бо не вміла плавати.
 Напевно, треба було вимірювати, на яку від-
стань можуть стрибнути люди, спраглі до життя... Я
би записалася на плавання, та згодом мене звіль-
нили, і я ледве розрахувалася за квартиру.
 Мій Дімка

Я заборгувала йому, а якщо маєш борги, то

завжди настає час їх повертати. Я забор-
гувала йому своє життя ще тоді, коли маленькою
21

дурепою вирішила перейти річку по кризі й шубов-

снула каменем під лід. Діма був старший за мене
на кілька класів, ходив до іншої школи, а жив у
сусідньому будинку. Тоді йому не пощастило спо-
стерігати картину мого величезного осоромлення,
як я гадала, а заодно й повернути мене на цей
світ. Опісля я його жодного разу не бачила, але
завжди знала, завжди відчувала його присутність,
його погляд у транспорті і його теплу руку на моїй,
коли мені було холодно. Я знала, що рано чи пізно
 доведеться віддавати борг, але не знала, чи коли-
небудь буду до цього готова.
І ось Діма подзвонив мені. Знайшов мій номер,
хоча вже понад десять років не живе в цьому кля-
тому сусідньому будинку. І як ти знав, що я ще й
досі тут живу, що не вийшла заміж, не змінила
прізвища, що я не втопилася в цьому дурнувато-
му озері? «Бо то була річка» – відповів би Дімка...
Отже, він подзвонив. Спитав щось про мої кепські
справи і запросив на чай. Минуло тринадцять ро-
ків, я зігрілась тоді твоїм чаєм, і сьогодні він такий
зайвий! Борги треба віддавати... Але що я віддам?
Я винна йому життя і тепер навіть не знаю – чи
маю взамін врятувати його, чи віддати своє.
22
– У тебе немає проблем?
Але в тебе немає проблем, отже, я не можу
віддати борг тією монетою, яку ти тоді всучив мені
у закоцюблі руки.
Ми зустрілися біля мого будинку, як і домовля-
лися. Я вдягнулася легко. Дімка був у симпатичній
шкірянці, вона його гріла.
А потім я повела його до річки. Лише коли я ста-
ла на підступну кригу, він відчув: щось не так.
– Не жартуй так, – крізь зціплені зуби мовив і за-
стиг. А я не знала, чи це знак, що Дімка не готовий
вдруге мене врятувати, чи, можливо, зовсім не знак!
 Я не жартувала. Я мала йому повернути борг,
а повертати було нічого. Я розтратила все, безсо-
ромно, по-дурному, як безтурботна школярка...
– Ти... не підеш за мною? – усміхалася я.
Я мала, мала повернути борг...
Він злякався. Злякався, як я тоді, ковтнувши
холоднючої води, зриваючись із крижини і втра-
чаючи сили.
– Ти ж хочеш, щоб я віддала тобі борг? То іди, я
віддам тобі його! – закричала, все далі відступаючи
від берега.
Цього разу не було соромно. Було боляче, коли,
провалившись під лід, ударилася потилицею об
крижину, коли гострим шматком гепнуло в груди...
23
І така холодна, неймовірно холодна вода. Така ж
сама, як і тоді.
Він робив усе, як і тринадцять років тому: під-
повз і кинув шарф, але я не ухопилась за нього. Я
не мала права.
Я кричала, плакала, знову кричала, шкреблася
нігтями по кризі, і лише тоді, коли Діма врешті вий-
шов на берег, сама взялася за порятунок. Ламаючи
ліктями кригу, яка ближче до краю виявлялася все
міцнішою, дісталася до мілини і таки спромоглася
самостійно виповзти на лід. Я лежала на ньому,
вростала в нього, бруднила своєю кров’ю, що
 сочилася невідомо звідки, така нудотно черво-
на, і відхаркувалася водою та зародками тривалого
запалення легень.
Діма допалив цигарку, сплюнув набік і підійшов.
Стояв і дивився зверху вниз, а потім ухопив за руку
і швидко підняв. Ми були одного зросту, і дивитися
в очі не хотілось. Щось кололо. Чи то в серці... чи
у шлунку. А потім він як лясне мене по пиці, що я
ледь не розревілася: за що? Замерзла щока не за-
боліла, лише кров на губах запінилася.
Нам не вдалося іти мовчки.
– Ти мені нічого не винна. Чорт, виходить, я дар-
ма скільки років хотів... – він зашарівся. – Корот-
ше, дарма.
24
Я увійшла в будинок і не оглянулася, а він не
пропонував провести. Ішла і думала, що, на жаль,
навіть я не спроможна нічого вдіяти, щоб у всіх
моїх історіях головні герої помирали.
 Мій Павлуша

К оли я заявила батькам, що житиму окремо

і вже підшукала собі нікудишню квартирку,
на яку мені вистачатиме моєї зарплатні, вони ви-
27

рішили, що їхня донька розпустилась аж настільки.

Я не могла їм пояснити, що переїжджаю від них,
аби через кілька років вони не дорікали мені щодо
протилежного.
Я не любила хлопців. Через те, що не вміла лю-
бити. Я не любила їх настільки, щоб спати з ними на
другому побаченні. А до третього майже ніколи не
доходило. Мене нудило, коли він чіпав своїми рука-
ми мої груди або коли пхав свого язика мені в рот.
Він казав, що якщо я вийшла з ним прогулятись,
 отже, він мені подобається, а якщо він мені подо-
бається, я маю з ним цілуватися, бо, за теорією за-
коханих парочок, саме так і має бути. Я не слухала,
що має бути потім і скільки часу на що він мені дає,
я думала, що на практиці я маю йому сказати, що
другого побачення не буде і що... Та відчепися ти
від мене! Не хочу цілуватися я, і все!!!
А потім був Павлуша. Інтернетне знайомство.
Адже зараз люди не знайомляться на вулиці, в теа­
трі, ще десь там, вони лиш пробігають повз інших
людей, поспішаючи за комп, у якому напевняк сьо-
годні зачаївся коханий, неодмінно на все життя.
Цей сам знайшов мене через одну із соціальних
мереж. Писав, що біла і пухнаста... тварюка. На
28
останнє я і купилася, вірячи, що лише білі та пух-
насті можуть про себе таке написати.
Мені подобалося, що наші зустрічання не на-
зивалися побаченнями, отже, я могла забути про
їхній формальний бік і можливі наслідки. Тому зо-
всім була не готова, коли раптом четверта отака
нічна зустріч всередині недобудованого мосту пе-
ретворилася на друге побачення. Він сердився, що
я не збуджуюсь, і цілував моє вухо, а я намагалася
застібнути куртку, доки футболка не опинилася на
голові, і вперто шукала його очі в темряві. А потім
затулила груди руками, бо футболка була на голові.
 Через кілька хвилин ми йшли нічними вулиця-
ми до нього, і він сто вісім разів назвав мене да-
уном, п’ятдесят чотири – маленькою своєю, сорок
дев’ять – дівчинкою. А ще постійно торочив, що в
мене жахливе радянське провінційне виховання,
що я втратила як мінімум шість років повноцінного
життя і що дєдушка Фройд усе-таки мав рацію. Го-
ворив про уроки статевого виховання у своїй школі
і про те, що в мене їх не було. Я кивала, Павлуша
дратувався і питав, чому не дивлюся в очі. Я відпо-
відала, що тоді забуваю, про що думала. Він нерво-
во сміявся, ми вкотре як дурники обіймалися серед
вулиці, він всоте намагався мене поцілувати, але
ми знову йшли.
29
Павлуша розповідав деталі здибанок з усіма
своїми попередніми дівчатами або просто здиба-
нок – з тими, які погодилися. Я вдавала, що мене
нудить від цих подробиць, і не могла зрозуміти,
чому мене не нудило. Всю себе я зосередила
на єдиній думці: як іти так, щоб біля його будин-
ку ми були з першими променями сонця. Якось
наїв­няцько я думала, що переспати можна лише
в цілковитій темряві. Напевно, тому із часом у
мене почали боліти ноги, серце, легкі задишки
переходили у порядну тахікардію, якої в мене не
було з дев’ятого класу, в голові паморочилося на-
 вдивовижу по-справжньому. І при цьому всьому
він мене не збуджував, хай йому грець! Павлуша
злився, а я червоніла і задихалась. Я завжди зна-
ла, що Київ – велике село, але коли о четвертій ми
прибрели до його будинку, зрозуміла, що легким
запамороченням не обмежуся. Я відчувала себе
більше разів дауном, ніж почула це з його вуст до-
рогою, адже ніхто не планував мене ґвалтувати,
ця прибацана його маленька сама своїми двома
дійшла сюди, не менш дурнувато втомлюючись
всю дорогу і задихаючись. Я впала на лавочку та
розпачливо похилила голову.
– Мені погано... – белькотіла я.
Йому було до одного місця моє «погано». Павлу-
30
ша нервував.
– Тобі треба випити води. Ходімо у квартиру.
Яка в біса вода! Була я в його квартирі – там ве-
личезне ліжко! А на кухні сморід і слимаки. Я важча
за нього, та він забув про це і мов ляльку поволік
до під’їзду, а я на мить повірила, що мені й справ-
ді дуже-дуже погано. Коли побачила двері впритул,
паніка розчавила мене. Маю десять кілограмів фі-
зичної переваги – зібралася й ухопилася за одвірки.
Потім падала на асфальт, знаючи, що він не зможе
мене підняти, якщо цього не захочу. І не захотіла,
а він не підійняв. Навряд чи тоді я ще була йому по-
трібна, але щось примусило Павлушу кілька секунд
інертно стояти і кинути прощальні слова:
– Зараз піднімуся нагору, і ти залишишся сама.
Я ішла вниз вулицею, легко дихаючи і ледь не
підстрибуючи, спочатку ще вірячи, що він наздо-
жене мене, ми підемо гуляти нічним містом, і в нас
буде кохання. Потім думала, що я сто дев’ять разів
даун, але жодного разу не його маленька. Картала
себе за те, що в дитинстві не дозволила вирізати
собі гланди або аденоїди. Або щось інше і комусь ін-
шому. Адже щось заважає мені жити в цьому світі
нормально. А потім ще рік читала ці кляті подробиці
в його ЖЖ та не могла розв’язати одного питання:
може, годі писати йому ці даунські повідомлення на
кшталт «Як справи» і «Як життя?»
 Мій друг

Ц е було вперше, що я мала друга і не знала

його ім’я. Я могла запитати, але він не міг
відповісти, хоча ці очі говорили так багато. І я на-
33

зивала його просто: мій друг.

Познайомилися ми випадково, коли я поверта-
лася з продуктового магазину з величезними пакун-
ками, які нагинали мене донизу, а думка, що маю
готувати всенький вечір, аби завтра розважати
на своїх іменинах купу напівзнайомих гостей, геть
розчавлювала. Поліетилен дивно зашарудів, і я
озирнулась: песик гарної дворової породи вткнувся
носом у пакет і так простував за мною. Точніше,
за ковбасою – подумала я, і неймовірна радість
 огорнула душу. Може, віддати йому цю кляту палку,
і ну їх в баню ті бутерброди? Я вийняла ковбасу
і, зубами розірвавши плівку, кинула шматок перед
песиком. Він не взяв. Дивився на мене проникли-
вим поглядом, і я зрозуміла, що ми вже друзі, що
ми друзі з того часу, як він мене обрав і вирушив за
мною, і що зараз я намагаюся зрадити свого дру-
га, відкупитися куснем ковбаси. Від тих, які завтра
прийдуть, ковбасою не відкупишся: вони і ковбасу
з’їдять, і навіки залишатимуться у списку друзів, їх
можна викреслити, лише сказавши правду про них,
але доки в мене вистачатиме грошей на ковбасу, я
на це не наважуся.
І що мені з тобою робити, мій друже? Я не можу
34
забрати тебе, бо тоді мене виселять з квартири, а
тобі немає куди забрати мене. Я можу запропонува-
ти хіба хліб до ковбаси або помідори... або консер-
вований горошок, але не житло, а отже, і не дружбу.
І тут я забуваю, що ми вже друзі... Мій друг сто-
їть, дивиться на мене знічено і намагається пові-
рити, що я жартую, що це не я кинула безсоромно
йому ковбасу, що світ хороший і зовсім не жорсто-
кий. Песик ще зовсім малий, але такий розумний
і мислить геть як дорослий.
Хвиля ніжності раптом відходить, і я, корис-
туючись моментом, біжу до під’їзду, шукаю на-
швидку ключі, клацаю по домофону і, коли ця
хвиля прибиває назад, все ж встигаю вскочити
в будинок. За мною зачиняються металеві двері,
а погляд мого друга продовжує переслідувати ще
до п’ятого поверху.
Потім весь вечір я готувала і мені було зовсім
не до пса, який гуляв під моїми вікнами і замерзав
від холоду й відсутності моєї дружби. Наступного
дня я мала вихідний і знову поралася на кухні. Це
був мій день народження, і я вирішувала, кого за-
прошувати. Мого друга я не запросила. Під вечір,
кому коли зручніше, різна наволоч посповзалася
до моєї квартири, і почалося щось схоже на свят-
кування. Усі настільки звикли, що я не п’ю й іншим
35
не наливаю, що примудрилися притягти із собою
і надудлитися по саме нікуди. Гучна музика, якісь
цмоки на кухні, постійно зайнятий туалет мене
шалено озвірили, але останньою краплею був мій
нелюбий колишній одногрупник, який припхався з
колишньою моєю подружкою, яка забула, що я її
вже два роки як не запрошую, адже, дідько, ми з
нею смертельно розсварилися! Так-от цей Микола
завалився на мою нову постіль у взутті й напевно
вирішив там і ночувати, про що я здогадалася з
його непідйомно брутального вигляду. Я не вміла
плакати, тому згребла зі столу, що бачила, і під
 ображені вигуки «Ти що, здуріла?» подалася на ву-
лицю. Півтори години блукання – і результат не за-
барився: назустріч вийшов мій друг. Я вже знала,
що він не захоче моєї ковбаси, тому примостилася
на купі листя і почала їсти сама, оповідаючи йому
свою тяжку долю. Згодом він повірив мені і при-
мостився поряд, а ще згодом навіть почав їсти
з моїх рук. Сьогодні мені не соромно було його по-
гладжувати, я навіть не відразу зрозуміла, що їмо
ми з одних рук – моїх. З ним було добре. Він ві-
рив мені, чого давно не спостерігалося у розмові
з друзями, це розчулювало, і я інколи губила то
одну, то дві сльозиночки. О четвертій стало геть
холодно. Я пообіцяла своєму другові, що піду й ви-
36
жену з квартири тих сонних дурників, які всю ніч
не вимикали світло, а отже, не економили елек-
троенергію, крутили на моєму ноутбуці збоченське
відео і ще бозна-чим там займались, але цього я
їм теж не пробачу, бо я пообіцяла. Я приберу все
після них, провітрю квартиру, вимию підлогу, ви-
кину пляшки і повернуся.
Повернуся, щоб забрати мого друга, і жодна
стара карга не виселить нас, бо я платитиму за
квартиру настільки справно, що вона не пхатиме
сюди свого носа, доки сама їй цього не дозволю. Я
погладила песика і пішла додому. Вимкнула світло,
музику, закрила ноутбук, що вже давно розрядився
і мовчав. Мені було холодно і хотілося спати, тому
все відклала на ранок і примостилася на підлозі по-
між чиїмись брудними тілами.
Прокинулась пізно, проте дехто ще тинявся
квартирою. Боже, я проспала!!! На роботу! Похо-
пилася і швидко почала вдягати якісь речі. Добре,
що не п’ю і завжди ходжу без макіяжу, інакше
би злякала людей своїм постіменинницьким ви-
глядом. Я кинула ключі Петрові, який прийшов
з одним із мною запрошених друзів, здається, зі
Славком, хоча, може, і не зі Славком, а може,
і його не Петро звуть... і вибігла на вулицю. Серце
защеміло, коли минала купу листя, в якій залиши-
37
ла мого друга. Червона стрічка тягнулася аж до
зупинки. Я ішла за нею, хоч мені було в інший бік,
і до останнього вірила, що це не те, що я думаю.
Біля зупинки, на глум усім, лежало мертве тіло
мого друга, забитого чи застреленого. А поряд та-
бличка, на якій звірячий почерк говорив: «Блудні
собаки не дають жити громадянам нашого міста!
Свідомі й небайдужі, гуртуймося проти них! Учора
цей пес нападав на людей і відбирав їжу, а сьогод-
ні міг загризти вашу дитину!!!»
Я стояла мов укопана, наливаючись люттю. «Ах
ти ж псино! – хотілося із кров’ю вихарчати. – Як ти
 міг? Невже важко було сказати, що я сьогодні за
тобою прийду? Як ти міг дозволити, щоб, доки я
спатиму, тебе, як волоцюгу, били і знущалися над
тобою? Я ж учора тебе нагодувала, як ти міг під-
датися і померти за те, чого не чинив? Невже ти
сам повірив, що завтра загризатимеш їхніх дітей?
Дурне ти псисько!!! Поясни мені, собацюро, чому
вони вбили тебе, чого бояться? Поясни, чому ти
бездомний, чому в цьому цивілізованому місті тобі
не знайшлося місця? Поясни!!! Ти мовчиш?»
Я стала на коліна, поцілувала його під гидли-
ві зойки якихось жіночок і ще довго трясла за
закривавлену шкіру, сподіваючись, що мій друг
таки дасть відповідь на запитання, на які, окрім
38
нього, в цьому світі мені більш ніхто відповісти
не зможе.
 Моя Настя

О тже, про Настю. Настя народилася в хоро-

шій сім’ї, була романтичною особою, вірила
в добу лицарства, і настільки я з погляду часу все
41

це усвідомлюю – саме в цій добі, тобто лицарства,

і жила. Від неї завжди віяло середньовіччям, мож-
ливо, інквізицією, а може – неозорими козацьки-
ми степами. А може й зіпсованими баклажанами,
якщо, звісно, в такому вигляді вони мають специ-
фічний запах.
Отже, Настя. Працювала моя подружка в кіос-
ку, де продаються овочі й фрукти. Мала дві вищі
освіти: юридичну й економічну, але через свій
романтичний характер не вірила в жодну зі своїх
 професій і майже з п’яти років працювала в цьо-
му кіоску. Вона пам’ятала, як він стояв ще облу-
плений, овочі завозили рідко і напівгнилі, черги
стояли кілометрові, а батькові валянки муляли, бо
щоб вони не спадали, вона мотала на ноги мамчині
хустки на чорний день. Потім пережила перерозпо-
діл ринку, вивчила систему «дахування», і нарешті
фруктів підвезли заокеанських, а овочі – свої, але
вже не попсовані. Вона була романтиком з доби
Середньовіччя, і поза очі молоді люди називали її
Робінгудкою. Але добре, що говорилося це поза
очі, і Настя про це ніколи не дізнається. Але я роз-
повім, чому так і з якої причини. Настя була схиль-
на все сприймати в романтичному світлі, а тому,
42
коли бачила, що хтось бідний і не може собі до-
зволити взяти п’ять помідорів, бо грошей вистачає
лише на три, надважувала, даючи більше. Багатим
пихатим дядечкам навпаки недоважувала, адже
юридична й економічна освіти підказували їй, що
доведеться за доброту платити самій. Згодом На-
стя так напрактикувалася все прораховувати, що
наприкінці дня сума виторгу сходилася до копієчки
із запланованою, отже, ніхто нікому не залишався
винен. Це тривало кілька років, всі бідняки з приєм-
ністю сповзалися до її кіоску затоваритися овочами
і фруктами. Багаті теж з не меншою приємністю
це робили, бо Настя, як на свої дві вищі освіти,
вирізнялася серед інших продавчинь ринку гарною
мовою, ввічливістю, акуратністю, рисами обличчя
і фігурою. Усіх все влаштовувало, особливо госпо-
даря кіоску – такого собі Рафіка. Його не втаємни-
чували в те, що відбувається за прилавком, проте
чомусь ось уже понад рік як кіоск перетворився на
міні-крамничку з назвою «Робін Гуд».
Так тривати мало довго, мабуть, доки весь світ
не подобрішає, зникнуть бідні, перейшовши у ста-
тус заможних, і таке інше… Настя і сама цього не
знала. Та завершилося усе значно прозаїчніше.
Одна бабця на вулиці була підсліпувата, глухува-
та і продовжувала вірити, що живе в Радянському
43
Союзі. Їй постійно здавалося, що за кілька гривень
повинні навантажити кілька пакетів добра, і що
всі продавці просто глузують з її глухоти-сліпоти,
за які вона отримувала додатково пенсію як інва-
лід. Одного разу вона вкотре не випила своїх ліків,
на яких моторошно економила (бо ж і в аптеках
теж із неї знущаються!), і вирушила за мандарина-
ми на Новий рік. Вистояла довжелезну чергу, на-
ливаючись нестаречою злістю, і таки простягнула
свої три гривні, замовивши кілограм бісових ман-
даринів. Настя могла би їй навіть і так надважити,
якби ж то не було черги, яка бачила зіжмакані три
 гривні й чула осатаніле: «Кілограм мандаринів і
не менше, погань! Ти мене не одуриш стару, кіло-
грам!» Як Настя не старалася, але півкілограма –
це вершина її благородства, і вона простягнула
пакет здивованій бабці. «Ти мене на глум взяти
хочеш? Я жалуваться на тебе буду!!!» – репетува-
ла карга і махала дебелим ціпком. Уточнюю: зима,
ожеледиця. Ціпок виявився зі цвяшком. Зі скроні
запульсувала кров. Але бабця цього не помітила,
вона ж була сліпувата і глухувата. Майже геть сліпа
і глуха. Мандарини враз стали липкими і червони-
ми. Померла Настя. Отак-от.
Принаймні так я розповідала на виховній го-
дині своєму шостому-бе класу. Вони мене слухали
44
уважно, малювали квіточки помідорів у зошитах
з математики, і я розуміла, що починаю велику,
хоч і досить нелегку справу. Я формую нових лю-
дей, нову свідомість, нову генерацію. На жаль,
мене дуже швидко звільнили із цієї школи. Я й досі
не знаю, може, причина в тому, що мої шості-бе
хлопці вимагали в багатого дев’ятикласника гро-
ші на підтримку бідних із шостого-бе... Коли той
з пациками відлупцював моїх, вони наступного ж
дня прирізали його в туалеті на перерві... Якщо
це так, то я добре вчинила, що не розказала їм
цю історію правдивіше…
 Я оминула один дріб’язковий момент: насправ-
ді Настя займалася наркоторгівлею: і таки бага-
тим недосипала, і бідним ще більш недосипала
або змішувала із чимось іншим. Це тривало недов-
го, вона пропрацювала не більше тижня, як її ви-
крили, застрелили і щось там зробили з тілом. Але
я знаю, що вона мала найкращу мету у світі: щоб
усі були щасливими, щоб панувало добро, не було
бідних... Я вірю в це: дві вищі освіти не дозволять
мені збрехати про неї. І хороша сім’я. Адже я го-
ворила: вона була з хорошої сім’ї.
 Мій Ваня

–Я вагітна! – сказала Таня мені у слухавку

після кількахвилинної мовчанки. Ця
історія – не про неї, та це й зрозуміло.
47

Увечері ми перевезли її речі до мене, бо Тань-

ку розбивала депресія, вона не хотіла, щоб батьки
щось помітили. Та й тут її не міг знайти винуватець
цієї депресії. Вона планувала усе вирішити сама.
Того ж вечора я дізналася, що дитину ніхто не
збирається залишати. «Убивця!» – подумала я, але
вголос вимовила:
– Будеш каву?
– З двома ложечками цукру, – нахабно проре-
кла вона.
 – А не пізно вже?
Звісно, пізно. Звісно, на аборт уже ніхто не йти-
ме. За шалені гроші лікарі не погодяться або... по-
годяться. Вичистять по саме нікуди матку, і потім
їй діти хіба тільки снитимуться. Або стече кров’ю
на робочому столі... тобто операційному. Кому таке
треба? «Нікому» – відповідала я собі й думала, що
ніколи не зроблю аборт, бо ніколи не завагітнію,
адже для цього (от дідько!) потрібен хлопець. Але
що за тема знову?!! Подумалось: а нехай-но наро-
дить для мене! Та здоровий глузд переміг, і я під-
сунула тарілочку із цукром:
– Сама насипай.
Це були мої найкращі півроку. Ми спали в одному
48
ліжку, досить тісному. Танька крутилася, розлягала-
ся, але я дозволяла їй все. Я лягала так, щоб, коли
вона засне, притиснутися до її животика і слухати
малюка. Він говорив зі мною! Усе, як у будь-якому
фільмі: бив мене ніжками, я чула його дихання, чула
плач, чула, як він перевертався. А може, я не чула
цього всього, може, це все мені приснилося, та я на-
звала його Ванею – не тому, що мені подобалося це
ім’я, це всього лиш стійка асоціація з казками, почу-
тими в дитинстві. Дурний Іван, а виживе, переможе.
Танька пила якусь бовтанку і до останнього спо-
дівалася, що станеться викидень. Я пила це з нею.
Мені ж вірилося, що коли я співпереживатиму цей
біль, то дитина легше перенесе отруту. Ваня був
впертий хлопець і вперто не викидався. Мене ж
кілька разів забирала «швидка». Залякування від-
правити на психобстеження не надто вражали, та
після запевнень, що ще раз і однозначно не зможу
мати дітей, я вгамувалася. А Танька – ні, бо всі
удари маля брало на себе. Спробувала купатися
в гарячій ванні, та швидко передумала – так і самій
у домовину злягти можна.
На дев’ятому місяці Танька стала геть нерво-
ва – забороняла мені спати з її животом, а потім
не забороняла, бо думала, що від цього станеться
викидень. Багато палила і матюкалася. Черево геть
49
розбухнуло від упертого Ваньки.
А тоді раптом ці щасливі дні обірвалися. Я за-
йшла після роботи в квартиру і почула несамовиті
крики у ванній. Танька лежала на підлозі й під-
тікала кров’ю.
– Я скинула його! – лише й простогнала вона.
Хороший кінець хорошої казки, як ви гадаєте?
Та це не хороша казка. Це виявилися звичайні до-
машні пологи. Малого з перекошеною матусею
відвезли в лікарню, за кілька днів Танька написала
відмову і хутко виписалася. Налагодила стосунки з
батьком «викидня» – це було достоту найромантич-
 ніше кохання, яке я спостерігала, – й переїхала до
нього. Я вірила, що Ваньку забере хороша безплід-
на пара, та цього не сталося. Кому потрібні діти із
церебральним паралічем і психічними розладами?
Я двічі відвідувала його в інтернаті опісля, та Ваня
мене не впізнав. Плакав постійно, як псих, і кліпав
очима. Він був такий чужий мені, він не говорив
зі мною, як раніше, і не штурхав ніжками. Втретє
я зупинилася перед дверима квартири і подумала:
а навіщо? Чому я не дозволила тій курці зробити
аборт і померти на операційному столі? Може, тоді
б мій друг колись народився в мене – припустила я
і нікуди не поїхала.
50
 Моя Вірка

М ені ніколи не щастило в лотереях. Та і вза-

галі: я і шара – несумісні речі. В дитинстві
татусь ще бувало купував мені виграшні купончики,
53

та я ні разу нічого не виграла, і це мене страшенно

засмучувало. Думала, що я найнещасніша людина у
світі... Словом, піддавалася дитячій депресії. Після
моїх шістнадцяти батьки плюнули на все це і почали
вкладати гроші в якийсь там цукровий завод, споді-
ваючись колись отримати шалені прибутки і за них
навчати мене в університеті. Що я в нього всту-
плю – остання лотерея, в яку вони тоді ще вірили.
А зараз мені вже давненько не шістнадцять.
Якось із друзями (вони у мене ще є?!!) пішла на іпо-
 дром – поставити на якусь там конячку. Вони хотіли
виграти, я – за компанію. Тоді була така мулька, їх
ще на роботі загітували обов’язково піти на скач-
ки. Отже, побувати там для них уже було виграшем.
Вірка мала довге каштанове волосся, гарні оку-
ляри. Ну це, мабуть, все. Все, що тоді потрапило
мені в очі. Доки я розвісила вуха і намагалася почу-
ти з авторитетних горлянок цікаву інформацію про
фаворитів, дівчина стояла і вибирала зі списку.
– Навіжена. Став на Навіжену, – усміхнулася
мені, коли я геть перехилилася в її список. Так ми
познайомилися. Її звали Вірка, своє ім’я я теж їй
назвала. Ми розговорилися.
Виявилося, що їй постійно щастить, бо вона на-
54
родилася під знаком фортуни. Інакше це й не на-
звеш. Батьки її мали вже трьох дітей, жили в гурто-
житку при заводі, і тоді саме була така фішка, що
сім’ям, у яких четверо і більше дитинчат, давали
квартиру. Так з’явилася у шість із половиною мі-
сяців Вірка (довелося штучно викликати пологи –
терміни акції були досить нетривалі). Опісля батьки
нею не дуже цікавились, бо відразу помітили, що
з’явився зайвий рот у сім’ї, однак інколи згадували
про її символічну роль і з вдячності, що не помер-
ла на операційному столі (зі штучними пологами
не дуже склалося), дарували щось непотрібне від
своїх попередніх дев’ятимісячних дітей. А їй вперто
щастило. Вона не втопилася в Азовському морі, не
вміючи плавати, коли її випадково викинуло за борт
човна, у якому ледве вміщувалися батьки з трьома
братами й сестрами, вона залишилась живою, коли
випала із четвертого поверху їхньої квартири. Її по-
їзди ніколи не сходили з рейок, а Чорнобиль вибух-
нув задовго до її народження...
Якось вона вгадала якесь слово по телевізору
і виграла фотоапарат. Він розпався на частини ще
в бандеролі, якою кілька тижнів ішов з Києва до їх-
нього містечка, однак усі зрозуміли, що від її везін-
ня нікуди не подітися. Потім були пральна машина,
кілограм шоколаду, парфуми, кофтинка, на чотири
55
розміри більша – якраз на маму, і пігулки проти ва-
гітності – старшій сестрі (мамі після експеримен-
тальних пологів Вірки вони були уже не потрібні).
Вона не зловживала своїми здібностями. Раз на
місяць купувала лотерею і вигравала місячну зарп-
лату батька, все інше – по дрібницях. Це було при-
кольно – ніби й не залежати від батьків, але й не
знати, чи вистачить завтра на обід в їдальні. Їй було
шістнадцять, коли ми познайомилися.
– В автомати я принципово не граю, – говори-
ла Вірка, коли ми йшли з нею в театр на виграні
по радіо квитки (у сім’ї в неї ніхто по театрах не
 ходив), – мені більше для душі подобається – від-
гадати щось, і щоб саме твоє прізвище вибрали
у вертлявій скриньці, – сміялася вона.
– А на іподром я сходила так – батькові на робо-
ті потрібно було відмітитись, – додавала вона.
– Мама на мене дуже злиться, – якось крізь
сльози говорила Вірка, – каже, що третій холодиль-
ник для нас занадто. Мамця хотіла мікрохвильовку,
а в мене щось не виходить. А холодильники ці ніде
не приймають. Вони без гарантії і якісь непевні.
Потім Вірка з однокласницею поставили на од-
ного хлопця, і вона перемогла – він дістався їй.
– Я терпіти його не можу! – ревла і курила якусь
дешеву цигарочку.
56
– Кидай палити, – лише й спромоглася від-
повісти я.
– Ти що?! У мене ж страховка до кінця року!!! – і
геть розбухтівшись: – Виграла...
Я намагалася змусити її навчатися систематич-
ніше, переконуючи, що дипломи не розігрують, але
й сама в це не вірила. Зараз не проблема вступити
за якоюсь акцією, а там уже без проблем. Для Вір-
ки – без проблем. Вона ж везуча.
А потім я на півроку поїхала на схід. Туди, де
холодно і де тупо. Мені казали, що відправляють
по роботі як кращого фахівця, але я знала, що це
покарання. Мені в лотереї з дитинства не щасти-
ло. Коли повернулася, з Віркою уже не склалося. У
містечку, де раніше жили її батьки, був акційний –
майже задарма – розпродаж останнього місця на
цвинтарі. Використати теж потрібно було в короткі
терміни – за якийсь місяць-два його знесли під за-
будову аквапарку...
Їй було шістнадцять. А в мої шістнадцять бать-
ко вгепав усі гроші в цукровий завод, який через
два роки розрізали на металобрухт і розібрали на
цеглу. На іподромі ми тоді обидві поставили на На-
віжену – мені ніколи не щастило в лотереях, і я не
перемогла. А Вірка перемогла.
До Дня Незалежності обіцяли відкрити новий
аквапарк. Мабуть, з’їжджу. Я колись обіцяла Вірці,
що буду провідувати.
 Мій Хвильовий

Т ого злощасного вечора я подзвонила своїй

Наташці, а вона лише ревіла у слухавку і щось
говорила про те, що вона не може і що ніяк не на-
59

важиться. «До біса роботу»! – подумала я і поїхала до

своєї подружки. Як можна бути такою нерішучою
у наш час? Як можна ревіти в телефон, якщо знаєш,
чого хочеш? Інша справа я – я ніколи не знаю, чого
хочу. Можливо, нічого не хочу (може, усе маю???),
а можливо, просто є дурним створінням. Хоча остан-
нє не буду стверджувати – я ж не знаю, чи хочуть
чогось дурні створіння. Я цього не вивчала.
А Наташка завжди була впевненою в собі. Її бо-
явся весь університет – за її колюче слово і за те,
 що завжди дотримувалася сказаного. Ми називали
її «дружиною декабристів», а Наташка за це могла
боляче штурхонути в спину. Вона була жорстка
і зробила усіх хлопців нашої групи чоловіками. За
це ми її й прозвали так милозвучно, хоча де зв’язок
і досі не зрозуміло. Наташка економила на харчах
і палила дорогі цигарки. Ми стріляли в неї, проте
самі не палили – думали, це подіє.
А тепер от...
– Я переспала із чуваком, знаючи, що в нього
СНІД, – вистрелила мені в голову дрібнокаліберно
ще на сходовому майданчику. Вона чекала моєї
реакції аж надто виклично. Підборіддя задрала
вгору, щелепу звела до хрускоту.
60
– Це ж як? – вражено я.
– Ти хочеш у деталях, як я з ним переспала? –
о, вона була така чарівна у цій своїй впевненос-
ті – вона завжди вміла за себе постояти. Я заплю-
щила очі, але від жахних спазмів моєї уяви миттю
розплющила:
– Тобто чому?
Наташка – пристойно нижчого росту, але ця
неадекватна гордість дозволяла їй дивитися на
мене згори. Вона мовчала. Коли я помітила, як
нервово засіпалася її верхня губа, схопила за руку
і затягла до квартири.
 Її стиснені губи і складені спереду руки мене
знервували, і я штовхнула Наташку на ліжко. По-
думала, що страшенно дієво. Наташка миттю за-
лилася слізьми і, нарешті, розвела щелепу.
– Ти... ти... мене не розумієш! – бухтіла вона.
Я саме тоді геть заспокоїлась. Пішла на кухню,
знайшла вівсяне печиво, влупила парочку штук.
Наташка заливалась слізьми і все щось бурмотіла
в кімнаті. Я додумалася забрати із собою печиво
і прийшла до неї. Останній раз слова «Ти, ТИ (!!!)
мене не розумієш?!!...» прозвучали наскільки про-
низливо, що я стрепенулася і випустила четвертинку
вівсяника на підлогу (свіже і крихке – суперпечиво).
– Ах ти ж бідна моя Б’янка! – вигукнула вра-
61
жено я. А по тілу розійшлося дивне тепло: я рідко
запам’ятовувала імена героїв книжок.
– До біса Б’янку!!! – якось уже притишено схли-
пувала Наташка, – Мар’яна – ти мене розумієш?!!
Аж злість мене взяла, що тут така інтрига,
а я не можу згадати твору з головною героїнею
Мар’яною. Я нервово, не дожовуючи, ковтала
шматками те кляте печиво, а вона дивилася на
мене згублено і давилась уже не слізьми, а спаз-
мами в горлі.
– «Заулок» – холоднокровно торжествувала я.
– Угу... – іще один спазм.
 – То Мар’яна ж із сифілітиком! – не могла на-
тішитися своєю пам’яттю.
І тут Наташка розказала мені, як її все діста-
ло: робота, невизначеність у житті, хлопець, якого
любити одна суцільна трагедія, політика, культура,
наука (науку я вже сама приплела: дуже вже ж по-
передні два слова без неї виглядали некошерно).
Вона говорила, говорила, говорила...
– Сифіліс лікується, – перебила її грубо.
– А я щоб напевно! Щоб знати, що зроблю це!
Що покінчу життя самогубством! – і знову почина-
ла потроху дивитися на мене зверху вниз. – «Це
найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Прав-
да? Вже не буде вагань»... Пам’ятаєш?
62
Мене аж перекоробило, і серце закалатало при-
швидшено: як вона посміла ще й напам’ять вчи-
ти Хвильового? Я сотню разів перечитувала його
новели, але майже нічого не пам’ятаю, героїв плу-
таю, сюжети розмиті...
– То для чого тут я? – розлютовано вигукнула. –
З-під тебе стільця вибити?!! «Проявити силу своєї
волі»! Силу волі... своєї...
Щирі сльози покотилися з Наташчиних очей. Я
вперше бачила її такою.
– Зі СНІДом можна жити... Так трохи, – додала
я згодом.
 – Я хочу бути послідовною...
– Тому що – послідовна?..
Я не знала, що далі робити, а тому попросила
номер телефону хворого хлопця і подзвонила йому.
– Ти знаєш, що поширення СНІДу карається
законом? – випалила в слухавку.
– Її це влаштовувало. Я їй нравлюсь, – почулося
хтиве з того кінця.
– Ах так! Щоб ти знав, вона хотіла накласти
на себе руки! Ти їй треба був, щоб без відступу
назад!!!
– Ясно, – це слово було щире і просте. Я навіть
пошкодувала, що набрала його номер. З якою ме-
тою? Та слух пронизав удар мобільного об підлогу.
63
Потім якийсь слабий глухий удар, зойк і падіння чо-
гось важкого.
Наташка питально смикнула повіки, а я кивнула.
Була ніч. Я взяла в Наташки гроші на таксі і, по-
славшись на ранню роботу, поїхала додому.
Усю дорогу я не могла заспокоїтись. Чому в
мене немає нормальної стабільної роботи, нема
хлопця, нема бажання щось змінювати у своєму
житті, бо все і так осточортіло, нема елементарних
бажань купити модельні туфлі чи з’їздити в тур по
Європі, і я читаю Хвильового і розумію, що мені
нічого не треба, доки я в нього (його творчість) за-
 кохана, а хтось читає його і набирається сил по-
мерти? Клубок підступав до горла, коли я думала,
що хтось прочитав його глибше від мене...
– Мій наступний поворот. Там буде арка.
Адже це ж я порадила їй прочитати Хвильового!
Я читала його в метро, в машині, у ванній, вдень
і вночі, а вона сказала тоді: «Може якось... Щось
мені не дуже...» Не дуже, кажеш? А напам’ять вчи-
ти – дуже? Навіщо я дозволила їй читати мого Хви-
льового???
– Дякую, – і вийшла з таксі, хряпнувши двери-
ма. Водій незграбно лаявся, але я вже того не чула.
А я ж мало не втратила свого друга!
...Що з Наташкою було далі, я й досі не знаю.
64
Мене з нею зв’язувала лише книжка Хвильового,
але я того вечора встигла її в неї відібрати.
 Моя його вона

В и коли-небудь працювали в установі, де всі

жінки, більшість неодружених, розлючених
на життя, одна на одну, на чоловіків чи на їхню від-
67

сутність? Робота сидяча, паперова – словом, поро-

дження макулатури. І сидиш отак в обідню перерву,
топчеш свій бутерброд із чим є, дивишся на атмос-
феру і думаєш: «Оце щастя! І затаскало ж сюди...»
Уявляєш себе через років двадцять-тридцять, роз-
виваєш сюжети можливі й неможливі... «Та я так
ніколи не вийду заміж!» – думаєш ти. Отож бо.
Навпроти мене сиділа жіночка, з якою я май-
же ніколи не спілкувалася. А все тому, що вона чи
не найбільше у відділі працювала. Часом це мене
 бісило. Часом – веселило, а іноді хотілося втекти
подалі – чи від сорому, чи від безнадії. Якось я під
час обіду помилково з’їла її бутерброд із товстим
шаром сиру, ковбаси, зелені... Ех, давно я таких і
на фото не бачила... Як результат: їсти їй вже не
було чого, і ми розговорилися. Слово за словом, і
всі наші теми зводяться до одного й того ж. Тут-
то вона й випалила, що в неї такий чудовий пле-
мінник пропадає. Роботою завантажений (ну, тут
жодних сумнівів!), у коханні розчарувався. Така
романтична душа, що то просто капець! А як він
на гітарі грає! (Та ви що?!!). Я вже тричі встигла
пошкодувати про той з’їдений випадково (!!!)
бутерброд і вперше мріяла про дострокове закін-
68
чення обідньої перерви.
– Добре, – сказала я, і це жахіття закінчилося.
Точніше, перейшло в іншу площину.
Того ж вечора ішов сильний дощ, люди з пара-
солями потроху розповзалися з роботи, я ж сиділа,
водила пальцями по склу і тішилася, що ці краплі
усе ж таки по той бік.
– За мною плємяша заїхав! Оце так випадко-
вість! – вигукнула раптом Віра Степанівна. – Але
ж він у мене й хороший. Знає, що в тітки парасо-
ля зламана... Він машиною, і тебе підкинемо – не
мокнути ж.
 Як виявилося, люба тіточка жила ледь не в ста
метрах від нашої роботи, він – за п’ятнадцять хви-
лин їзди, мене довелося везти на мою околицю.
Затори, дощ... Надокучливої тітки ми, слава Богу,
швидко збулися. Нічого особливого: Коля як Коля.
І раптом думка: цікаво, а він знає, навіщо йому оце
треба якусь там співробітницю тіточки везти додо-
му бозна-куди? Ця паскудна думка так запала в го-
лову, що я не могла заспокоїтись. Захотілося попсу-
вати плани або перевірити. Я знаю свою родзинку:
травмувати усіх своєю щирістю. Я приколювалася
над кожним стовпом і рекламним щитом, розказу-
вала про всі свої роботи, в яких я не розкрилася, і
про всіх друзів (о майн готт!), розказувала, яка я ні-
69
кудишня у стосунках, бо несерйозна і злякана, про
відсутність життєвих орієнтирів і орієнтації в про-
сторі (зуб даю, що проспект Оболонський плавно
переходить у вулицю Симиренка!)... Коля сміявся,
усміхався, на світлофорі дивився на мене зачудо-
вано і говорив щось таке як-от: «Ну ти й смішна!»,
«Але ти й дивна…», «Розумію, чому ж ні...», «Буває»,
«Та ти що?», «Як?», «Я в шоці!!». Арсенал його ви-
словів дуже багатий, але я не зважала, і продовжу-
вала тішити своїми «успіхами».
– То що тепер з Павлом? Ви, напевно, не
спілкуєтеся?
 – Усе нормально, – сміюся я.
– Звідки знаєш? – мружить Коля очі.
– Я написала йому: «Привіт. Як справи?», він
відповів: «Нормально», – і ми розреготалися. Ще
скільки всього він про мене не знає... Але ж за-
тори, дощ – і ще скільки їхати до моїх околиць...
Під’їхати до самого будинку було неможливо,
тож ми сиділи і чекали, доки ця злива закінчиться.
Ех, який же хороший, милий цей плємяша! Душеч-
ка просто! І в мені все сміялося.
– Слухай, а може, якось сходимо на каву, ти
така цікава... – у мене відразу виникло бажання
заплатити за проїзд, але грошей я не мала. А по-
тім… ота бісова цікавість: чому він ще не забіг?
70
За якийсь тиждень я стала ледь не донечкою в
їхній родині. Майже щодня я приходила до нього
в гості. Мені було байдуже, є він уже вдома чи ще
нема. З порога починала нарікати на свою нелегку
долю, на негаразди на роботі, і доки його хороша
матуся вішала моє пальтечко у шафу і збирала роз-
кидане взуття, я вже перевіряла вміст каструль і
холодильника. Потім ішла до його кімнати, вмика-
ла гучно музичку і вивчала його побут. Спочатку
мене все страшенно цікавило: чому така лампа, а
не інша? Що робить у хлопчачій кімнаті ціла купа
вазонів? Сам він їх доглядає чи мама? Які книжки
читає, чи не ховає де-небудь невипрані шкарпет-
ки, як я? Що зберігає в найпотаємніших закутках
кімнати? І що таке взагалі ця хлопчача кімната?
Та згодом всі інтереси зійшлися на одному: фото
в рамочці. Фото дівчини. Ти ревнуєш? – Ні, я не
ревную... Гарне миле фото, тобто дівчина. Густе
каштанове волосся – не те, що в мене. Повні губи,
зелені очі... (Ха, у мене теж зелені!). Щира усміш-
ка. «Чому вони розбіглися?» Тепер це питання мені
муляло більше, ніж те, що я тут роблю. Якщо він її
залишив, то це мене дещо тішило. Мене він ще ж
не випхав зі своєї квартири – ми щодня бачимося.
Якщо вона його... хм, ось тут я задумалася. Може,
він був занадто класний для неї?
71
Єдине, що мене в цьому Колі нервувало, так
це те, що він завжди ховав це фото в стіл. При-
ходив, смикав рамочку та втикав з блідим облич-
чям і втраченим поглядом її в шухляду і лиш потім
говорив: «Привіт!». Коли ж, бувало, я приходила
пізніше за нього, то фотографії уже не було на
столі. Чому він її ховає? Або чому тоді, коли мене
нема – виставляє на стіл? Я би мала ревнувати,
але я його не любила, це був усього лиш експери-
мент – і він тривав. Я принципово виймала фото і
знову ставила на стіл, коли він куди-небудь відвер-
тався чи виходив, Коля ж помічав і мовчки ховав.
 Ми вдавали, що не бачимо, що робить інший,
і мені ця гра дедалі більше починала подобатися.
Лиш він дуже засмучувався. Я ж тішилася, коли
мені вдавалося вийняти фотографію, а потім обі-
ймати Колю, обіймати і дивитись на ті зелені очі,
так схожі на мої. У неї краще волосся, і посміха-
ється вона так щиро, а я обіймаю Колю – і стра-
шенно із цього тішуся. Він мені не треба.
І що більше я тішилася цим, то щасливішим,
добрішим ставав погляд цієї милої дівчинки. Вона
дивилася на мене з грубої рамки і ніби раділа. Ін-
коли я обдурювала себе і мені здавалося, що вона
ревнує. Але насправді це було не так. Її відкритість
і щирість швидко підкорили моє серце. Ми з нею
72
дуже здружилися. Коли Колі не було, я розповіда-
ла їй про нього, про те, що не можу зрозуміти,
нащо оце експериментую, на які почуття сподіва-
юся, і взагалі, що ж це таке?!! Вона хотіла відпо-
вісти, та на губах застигала усмішка, а слова так
і не виринали... «Мовчи, – говорила я їй, – цілком
достатньо того, що ти мене розумієш».
Одного разу Коля дуже розлютився, що я ви-
ставила фото своєї подружки на стіл і полізла до
нього цілуватися. Він гримнув на мене:
– Щоб я більше не бачив, що ти її чіпаєш! – і
заховав фото до шухляди. Мені здалося, що вона
зловтішно дивилася на мене... І я загорілася...
Наступного дня прийшла до нього і заявила бать-
кам, що лишаюся ночувати. Матуся схопила новий
комплект і побігла стелити в порожній кімнаті
(і кому вона, цікаво, належить?), та я заявила:
– Ми спатимемо в одному ліжку, – і покосилася
на неї. Мама навіть не почервоніла і побігла пере-
стеляти ліжко в синову кімнату.
Уже була друга година ночі, як ми, натягнувши
на себе ковдру, лежали і дивились одне на одно-
го. Було обом не до сну. Я боялася, що він раптом
таки захоче зі мною переспати, боялася не відом-
стити своїй уже колишній подружці – на фото. Та
найбільше мене жахала думка, що він помітить це
73
кляте фото між книгами на поличці і вижене мене
серед ночі з криком на вулицю. Я страшенно не
люблю, коли кричать... І згодом я побачила, що він
дивиться то на мене, то над моє плече. Це мене
так налякало!!! А ще ця дивна усмішка…
– Познайом із нею... – захриплим голосом ска-
зала я: все-таки краще самій почати, ніж чекати
удару. Коля не побагровів (може, то все темря-
ва?), лиш очі налилися печаллю.
– Я не можу... – якось замріяно протягнув він,
аж втопитися можна було в цих словах... Моє тер-
піння скінчилося, і я повторила свою пропозицію.
 – Ти на неї дуже схожа... Губи, очі... Лише во-
лосся у неї було густіше й насиченіше... Ти навіть
говориш часом, як вона.
– Хто ж вона така, що ти мене з нею порів-
нюєш і не можеш познайомити?! – зарепетувала
я всерйоз. Його журлива усмішка починала мене
дратувати.
– Сестра моя... Померла рік тому...
Я вибухнула. Мов обпечена підірвалася,
нашвидкуруч одягнулася і схопилася за вхідні
дверцята.
– Ти куди?!! – його милому здивуванню не
було меж.
– Я зареклася зустрічатися з братами сво-
74
їх подружок! – лише й випалила. За мить двері
прочинилися. «То це він на мені експерименти
ставив?! – ішла я пішки на свою околицю. – Усі
вони ставили наді мною експерименти. Жахливо
просто!»
Як ви думаєте, гарний кінець історії? Дурну-
ватий – я так cкажу. Тому на цьому все не за-
кінчилося. Я швидко усвідомила, що ми з Колею
насправді й не починали зустрічатися, а ще – що
я схожа на його сестру. Тому коли мене звільни-
ли із цієї роботи, де робить симпатична тітонька
Колюні, його батьки ще довгий час оплачували
мені квартиру і зараз інколи допомагають мате-
ріально. Адже в мене справді такі ж очі, губи
(може, навіть ніс?!!)... Лише волосся... Але що
з того волосся?!
 Мій Ігорьок

Ч ервона цятка на сорочці починала дра-

тувати, доки я не підняла очей догори.
У будинку навпроти, в широкому вікні незграбно
77

виднілася постать снайпера. Я знов опустила по-

гляд на сорочку, і якийсь неймовірний сміх напав
був на мене. А цятка то не на серці, швидше він
влучить мені в сонячне сплетіння! Головне, щоб
груди не пошкодило. Настрій, зіпсований на-
чальницею, яка заявила вранці, що я розробила
нову серію парфумів, раптом вступив у стадію
реабілітації. Ці кляті парфуми уже понад місяць
у пресі обговорюють як досягнення століття,
їхній божественний аромат... Пхе!.. Завтра їх ма-
 ють вперше виготовити і винести на суд поваж-
них і критичних нюхачів. Все так утаємничено...
Формула тримається в одній голові розробни-
ка... І чому ж треба було зіпсувати мені зранку
настрій оцим: «Ти розробник парфумів! Що не
зрозуміло?!!»
... Я почала відхилятися вбік, і червона цяточ-
ка сповзала мені на плече. Потім стало шкода
снайпера, і спробувала вирівняти цяточку на сер-
це. Коли я застигала, роззявивши рота, цяточка
знову сповзала на сонячне сплетіння. «От бов-
дур!» – уже розсердилася я.
– Ой! – скрикнула шефиня і хотіла було виско-
чити за двері, в які щойно без стуку зайшла, та я
78
блискавично озирнулася і подалася в її бік.
– Що хотіли? – імітуючи попередній поганий
настрій, вимовила, та слова заглушив горщик
із драценою, що за моєю спиною впав на під-
логу і розбився вщент. Я швидко почала збирати
землю, рятувати рослинку, а незадоволена на-
чальниця стояла осторонь вся червона і сопіла.
Неподалік я знайшла кулю – ще теплу. «Казала ж –
не можна ставити вазон на це сонячне вікно, – по-
думала я, – але хто ж все-таки додумався з камін-
чиками в горщик покласти кулю?». Сопіння ставало
все агресивнішим.
 – Не турбуйтеся, я куплю такого ж горщика
і сьогодні ж посаджу квітку, – щиро посміхнулася, –
я ненавмисне його зачепила...
– Ненавмисне, кажеш?!! – розлютовано заве-
рещала босиха – аж дівчата покидали бутерброди
і відірвалися від сайтів знайомств.
Лише тут мені в поле зору потрапила невелич-
ка дірочка в склі.
– Ну скло я вже ніяк не потягну на гроші, які
ви мені платите, – лише й промимрила, – знімаю
квартиру... Я від вас це приховала... – мені хо-
тілося ефектно зайтися плачем, але й здібнос-
тей до того не мала, та й потреби не було, як
відразу виявилося: начальниця сама завила не-
79
самовито, як сирена. Кричала щось про те, що
все не за планом іде. Я відійшла від неї, щоб не
потрапити під гарячу руку. Я ж розумію: щойно
добряче підім’яла свій авторитет як провідного
розробника парфумів.
– Викличте міліцію! – закричала нарешті
вона.
Я аж підскочила. Ще після випадку, коли я
допомагала бабусі перейти дорогу і її збила ван-
тажівка, я заприсяглася ментам на троюрідно-
му братові мого померлого Бомжика, що ніколи
ноги моєї в них не буде.
 – Тільки не міліція! – ще гучнішими були мої
слова. – Зараз ви й не помітите! – і я спробувала
скотчем заклеїти діряку, та раптом під тиском моїх
нервових рук відпав шматок скла і розбився на
менші частинки.
– Не треба міліції... – приречено сказала шефи-
ня і побрела до дверей.
Усю ніч я не могла заснути від думки: чому ж
він не вистрелив? Невже не міг приціл навести? Ну
звісно, я ж крутилася! Та потім щось сталося, і в
пам’яті виплив урок фізики в шостому чи сьомому
класі (коли я ще щось вчила з фізики). Заломлення
світла! Ось чому він наводив приціл не на серце!
Там же скло, світло заломлюється... Я не могла наті-
80
шитися цією думкою і не придумала нічого кращого,
як подзвонити своєму однокласникові Ігореві. Фізи-
ку він гірше від мене знав, але це не завадило йому
вступити на фізмат і провчитися два з половиною
роки. За що вигнали, я так і не цікавилася ніколи.
– Світло заломлюється під кутом, потрапляючи
на скло, правда ж? – замість привітання випалила
у слухавку.
Хвилинна мовчанка раптом обірвалася:
– Слухай сюди. Через тебе у мене проблеми.
Якщо я не влучив сьогодні, то це не значить, що
треба мені псувати сон.
 Я хотіла було перевести мову на нашу одно-
класницю Ірку, яка втретє збирається заміж і, на-
певно, так само невдало, як і попередні два рази,
та він перебив мене грубо і зневажливо:
– А сьогодні правильно, що не спиш. Ще ви-
спишся, – і кинув слухавку.
Ігор. Ігор... Особливих спогадів про нього
в мене не було. Ну подумаєш, закидав сумку на
акацію, ну бив, ну обзивав... Ну й що з того? І Вов-
ка обзивав, і Стьопка бив... Той навіть ногами... Я
заснула, а душу огортали якісь щемливі спогади –
саме тому й щемливі, бо я не вірила, що вони ще
є в моїй пам’яті.
Наступного ранку, коли ми мали випускати ті
81
навіжено суперові парфуми, мене розбудив теле-
фонний дзвінок:
– Швидко приїжджай: Клавку вбили.
«Отже, цю дурепу таки вбили, – думала я доро-
гою на роботу. – Певне, системний адміністратор
здійснив свою дитячу мрію? І що б це було?»
Доки всі метушилися, преса фотографувала
все, що потрапляло під руку, міліціонери допиту-
вали всіх підозрюваних і підозрілих, я увійшла до
відділу кадрів і знайшла свою трудову книжку. Це
вперше, коли мене не звільнили, бо просто не
встигли. Довго мудрувати над записом не доводи-
 лося, тому переписала один з попередніх. З ро-
зумної фрази, що там була, я зрозуміла, що звіль-
няю себе за невиконання посадових обов’язків.
Хотілось чогось іншого, але ще розумніших фраз
у моїй трудовій не виявилося. Поставила печатку,
підробила підпис, зареєструвала в якійсь книзі на-
казів, а може й ніякій і не книзі наказів, може то
ознайомлення з інструкцією про правила пожеж-
ної безпеки... Вискочила на вулицю і поїхала трам-
ваєм додому. Усі говорили, що начальницю вбили
конкуренти і що зробили те дарма. Адже розроб-
ник, який у своїй голові тримає формулу парфумів,
десь переховується. «А те, що Васька повісився
минулого тижня, ніби ніхто й не знає! – думала я. –
82
Треба буде викинути його папери, які я якось ви-
падково згребла з його столу і забула в камері схо-
ву на вокзалі (ну не тинятися ж із цим непотребом
по місту!), тепер вони вже точно нікому не треба:
вже ж бо й начальниці нема, а вона добре муляла
мені цими паперами. Та все якось не траплялося
їхати у бік вокзалу...»
Усі ці думки швидко вивітрилися з голови, коли
прочитала повідомлення від Ігоря: «13 липня о
13.00 зустріч випускників. Зустрічаємося біля
школи». Невже він теж пам’ятає, як бив мене, обзи-
вав, списував твір про Квазімодо?.. Невже в нього
теж щемлять спогади? Я вже виходила на зупинці,
як раптом згадала колись прочитану фразу про те,
що шкільна дружба найсильніша. Може й так: Ігор
ніколи не бив мене ногами.
 Мій Вася

В ранці я дуже поспішала на свою нову робо-

ту – мене відразу попередили, що будь-яке
спізнення – це вирок. Але бісовий вхідний замок
85

до тамбура почав виламуватися, не захотів мене

випустити по-людськи, тож довелося таки його ви-
ламати. Це було не так і легко, однак дурної сили
в мене завжди вистачало. Молоток та ще кілька
інструментів, які теж, вочевидь, мають назви,
дуже мені згодилися. Це лише потім я зрозуміла,
що прокручувала ключем не в той бік. Однак здіб­
ностей до встановлення розбитих ущент замків
на попереднє місце в мене не було, та й часу теж
не настарчиш. Тож я залишила двері прочиненими
навстіж і побігла на маршрутку.
 Вася – так звуть нашого дільничного. Я могла би
про це ніколи не дізнатися, якби не ці трикляті двері,
впертий ні в чому не винний замок і навіжені сусіди. А
саме вони, сусіди, зробили великий переполох з того,
що замок у дверях до наших квартир, м’яко кажучи,
мав не заводський вигляд. Відразу ж виявилося, що в
них зникло кілька тисяч доларів, які вони збирали на
якийсь новомодний унітаз – під колір шпалер. Я була
впевненою, що сусід гроші давно протринькав на
свою коханку із сусіднього під’їзду, але з дільнич-
ним довелося говорити про нудніші речі:
– Ви бачили кого-небудь підозрілого поблизу
під’їзду, квартири у найближчі дні? – він сидів на
моїй кухні-домовині, ледве вміщуючи свої гігантські
86
ноги під столом, і постійно вибивав п’ятою якусь
примітивну мелодію. У цю мить мені здалося, що
він дуже розумний, і приємне тепло розлилося ті-
лом… Добре, що чай був уже не гарячий, а чашка
не порцелянова.
– Брюнет… Високий, думаю, 182,5… Очі зе-
ленкуваті, але на сонці набувають відтінку стиглої
вишні. Статури середньоспортивної – видно, що в
тренажерний зал ходить, але не регулярно, десь
раз на тиждень, по середах. Розмір взуття – 46-й.
Підстрижений на маківці під 6, на скронях під 3, а
потилиця була під 5, але вже почало відростати…
 Вася усе записував, фіксуючи кожне слово від-
повідним ударом п’яти об підлогу. Мене цей факт
неймовірно тішив – сусіди знизу неодноразово за-
валювалися до мене з претензіями, що я ходжу по
квартирі, як слон, то хай би прийшли зараз… Але й
не відволікалася на непрактичні думки і продовжу-
вала згадувати:
– У нього ще так смішно вигинаються коліна!
Особливо, коли він сидить… На лівій щоці родим-
ка, носить джинси потерті і лише темних кольорів…
Одна брова якась негарна.
Як це негарна?
Ну не сподобалася вона, як це можна ще
пояснити?!
87
Вася усе справно записав, подякував за сві-
дому громадянську позицію та спостережливість
і подався у відділок.
Я вже майже забула, що його звуть Вася, та
через два дні він подзвонив у двері ввечері, і я
відчинила.
– Все, – видихнув він, – цей ґвалтівник-рециди-
віст вас більше не чіпатиме.
– Але він нікого не ґвалтував, – ображено
почервоніла я.
– Він в усьому зізнався, – геть категорично
і по-дільничному.
 Я пригостила чаєм і запропонувала нелущених
волоських горіхів. Але молотка не знайшлося (він
ще досі лежав під дверима в тамбурі), тож довело-
ся обмежитися чаєм.
У Васі пальці були позбивані до крові, від не-
вправних рухів свіжі рани починали кровоточити.
На зап’ястках виднілися синці. Щось у мені бем-
кнуло людяне, емпатичне, і я відірвала від ганчір-
ки, якою раз на місяць мию старий холодильник,
смужку тканини і взялася бинтувати рани. На мить
я навіть уявила, що це бувалий троянець повер-
нувся з війни, а я – Андромаха чи Пенелопа, чи
ще якесь міфологічне ім’я – вшановую свого героя
знаменним бинтуванням.
88
– Скільки злочинів на його совісті – і вбивства,
і зґвалтування, і грабежі! А так легко зізнався! –
не втихомирювалася я. – Але як ви справно його
знайшли!
– Ну то ти ж точно його описала, – я не помітила
його грубого тикання, – а далі справа часу і про-
фесіоналізму.
– Але я б і не подумала, що це так легко! – геть
розпливлася затуманена героїчними подіями я.
– А ти і не думай – зовсім не легко…
Звісно, так, так… Бідолашний мій дільничний
Вася… Можливо, убивця його бив, мордував,
щоб не потрапити до рук правосуддя… Але ж
не ґвалтував?!!! – раптом встрелило в голову. Та
дільничний Вася мужньо оборонявся. Бо він не
мав права випустити злочинця, бо він відстою-
вав не свої інтереси, а інтереси всієї держави…
Як це мило. Я неквапно розмотувала ганчірки
на підпухлих пальцях Васі та міцно гладила. Мої
пальчики вгрузали в його свіжі рани, мені було
так приємно відчувати цю чоловічу мужність, що
пульсувала в його руках.
– Забери руки! – гримнув. І я знову замотувала
пальці ганчіркою…
Усю ніч думала про нашу доблесну міліцію.
А що – в дитинстві я завжди дивилася різні
89
гостросюжетні фільми американського крою і
шиття, а виявляється, справжні герої живуть
поряд, як утім і справжні злочинці. Адже звід-
ки б я могла тиждень тому подумати, що такий
серійний вбивця і ґвалтівник жив у сусідньому
під’їзді…
Це про Васю мають писати книги, знімати
фільми, присвячувати йому пісні. Адже якого,
напевне, болю йому доводиться зазнавати, аби
справедливість і добро восторжествували!!! Але
жоден біль його не зупинить перед державними
справами…
 Я прокинулася вранці вся пом’ята від того, що
лежала впоперек ліжка на сумці, косметичці, ще
якихось дрібничках. На обличчі – посмішка.
І все б нічого. Якби не дзвінок у двері: прийшов
якийсь міліціонер – зовсім ніякий проти Васі, і за-
брав мене із собою.
– Ви маєте поїхати до моргу й упізнати труп.
Я аж зойкнула. Лише за мить мені повідомили
кого: дільничного Васі. Виявляється, на нього пові-
сили вбивство хлопця-маніяка, який жив у сусідньо-
му під’їзді. Але як таке могло статися? Напевно, він
оборонявся, а тепер отаке! Мій герой не витерпів
несправедливості й скочив під потяг, і тепер з ньо-
го лишилося місиво, яке хтось має впізнати.
90
На диво, мене не вивернуло. Я впізнала це міси-
во. Ці рани на пальцях і ці смужки від моєї ганчірки з
улюбленої колись сукенки… Я відмотала смужки тка-
нини і тихо поклала до кишені – на спогад про героя.
Настрій мала кепський – усе, як у поганеньких
дешевих бойовиках: герой помер.
Ішла додому і думала, що мене, напевно, звіль-
нять з роботи, бо як я їм розкажу, що не прийшла
на роботу, бо ходила на впізнання дільничного Васі,
який завдяки мені спіймав серійного убивцю… Я
геть загубилася в думках і не помітила, як наткну-
лася на поховальну процесію. У домовині несли мо-
лодого хлопця, я його навіть трохи знала. Відколи я
знімала цю квартиру, ми постійно перетиналися на
доріжці до будинку. Правда, він повертав до пер-
шого під’їзду, а мені ще потрібно було тягнутися до
наступного. У нього наскільки спухло й посиніло об-
личчя, що очі не закривалися. «Люблю зелені очі, –
подумала я, – але й розвезло його на спеку». Коли
ми з ним стикалися на доріжці, він завжди мені
мило всміхався, і одна брова грайливо підскакува-
ла вгору. І зараз ця брова теж застигла незграб-
но над пухлим зеленим оком. «Напевно, він любив
мене», – швидко подумала я і, геть повеселівши,
побігла до свого під’їзду.
 Мій Хтось

Щ е зі школи знала, що нічого безмежного

немає, здається, на математиці це почу-
ла. А потім скільки разів ловила на свою адресу
93

«Обмежена!» від викладачів і співробітників, однак

це було не те. А тут раптом – і те!
– Усе має свої межі, – сказав Хтось, – навіть
Всесвіт десь обривається.
На цей момент я вже знала, що його зовуть
Олег. Познайомилася з ним у неті ще ввечері, всю
ніч спілкувалися на всі можливі безглузді теми: від
поезії до весілля як однієї з концепцій неусвідомле-
ного прагнення людини до безпеки, а потім під ра-
нок зустрілися біля озера поряд із моїм будинком.
 Ми були невиспані й виснажені, однак ці кляті кон-
цепції варто було обговорити, і ми обійшли озеро,
а коли розвиднілося, вмостилися на лавочці. Тепер
я вже точно знала, що він не Олег, що йому це ім’я
зовсім не личить, тобто це не його ім’я, бо імена –
це лише одна з концепцій…
Вживу зовсім не хотілося жартувати з його чу-
дернацьких ідей, не хотілося говорити «бебебебе-
бе…», коли не подобається думка… Я різко відчула,
що ми не в асьці.
А ще – він обрубав мені світ:
– Усе має свої межі…
Я знала, що життя не вічне, що кожна моя на-
ступна робота – теж, і що кляті критичні дні врешті
94
всього лише на кілька днів…
Але тієї миті прийшло геть інше:
«Я добра, я вже третій тиждень дозволяю своїй
подружці жити в мене, вона не платить за їжу, не
платить за житло, не платить за комунальні послуги…
Нехай не через місяць, нехай через рік, але прийде
МЕЖА моїй доброті, і я вижену подружку на вулицю,
мені буде байдуже, чи буде куди їй піти, адже за час,
коли вона в мене жила і не платила ні за їжу, ні за
житло, ні за комунальні послуги, можна було потур-
буватися про своє майбутнє! Мені буде її зовсім не
шкода, я знатиму, що вчинила правильно, але…»
 Але чому не зробити цього сьогодні? Повер-
нутися із зустрічі, збудити ліниву Дашку і вказати
на двері? Моя доброта має межі, але чому я від-
міряла так багато?
І ще в мені, напевно, закладено вбивати, і я не
вбиваю лише тому, що не дійшла ще тієї межі. Тієї –
переступивши яку, почну вбивати. Я не вегетаріан-
ка, напевно, в мені це закладено… Хто сказав, що
та межа далеко?.. Але що це я?!!
Сонце сліпило ліве око, я жмурила його і ди-
вилася, як бравий дід підтягує розтягнені плавки.
Видовище було гидке, мене нудило, та я дістала
фотоапарат і зняла відео. Адже чому я можу ка-
зати, що це гидко? Де та межа, до якої гидко, а
95
після якої ні? Чи навпаки…
Не можна, не виспавшись, ходити на побачен-
ня з людиною, яка має на тебе інші плани. Це факт.
– Реальності не існує, є лише те, що ти сприймаєш
своїми відчуттями, і то лише в момент сприйняття.
Я, зациклена на межах, витріщила здивовано очі.
– Поглянь по той бік, – махнув Хтось через
озеро, – ми з тобою там пройшли годину тому. Ти
нас там бачиш? Ні? Бо нас там немає. Ти не мо-
жеш того побачити, почути, відчути на дотик. Нас
по той бік озера не існує. Минулого – не існує. Є
лише ця мить.
 Я відкриваю рота, щоб запитати, чи не значить
це, що Дашка не живе в моїй квартирі три тижні,
і що я прийду, а її там не буде, та цей бадьорий
Хтось мене перебиває:
– Мамонтів не існувало, доки не знайшли їхні
рештки. А хто сказав, що ці рештки – рештки
мамонтів? Це все люди, які створюють концепції
у примарних пошуках безпеки…
І я раптом розумію, що якщо зараз не скажу
йому про свою проблему з Дашкою, то для нього
не існуватиме ні Дашки, ні цієї проблеми… Однак
через годину я посаджу його на тролейбус і теж
перестану для нього існувати.
Потім він показує на дерево, а на дереві та-
96
бличка, і на табличці написано: «Обережно! Клі-
щі». Обережно? Кліщі??? Я підриваюся і репетую.
Та я в ліс ніколи не ходжу, щоб не підхопити цього
клятого енцефаліту, а тут, дідько, кліщі!!!
Хтось сміється, але якось надто зосереджено,
мов викладач на лекції, в якого запланований сміх
саме після такого вислову – навіть у конспекті від-
мітку поставив.
– Ось на тебе не впав жоден кліщ. Якби ти
не вміла читати українською мовою, то ніколи
б не дізналася, що тут водяться кліщі. Отже,
кліщів для тебе в цьому місці не існувало б…
А зараз існують? Лише тому, що ти віриш на-
писаному?
«Але ж вона моя подружка…» – хотілось сказа-
ти, але цей Хтось…
– Друзів не існує, це ВСЬОГО ЛИШ ОДНА З
КОНЦЕПЦІЙ БЕЗПЕКИ, ЯКУ ВИГАДАЛИ ЛЮДИ!!!
Потім ми говорили про шлюб (не буду повторю-
вати, що це концепція) і про секс до шлюбу. Я хо-
тіла почути щось втішне, але все було вкотре без-
радісно, окрім хіба того, що я не почула на свою
адресу хронічного: «Яка ти обмежена!» (але про це
теж вище вже говорилося)…
Приблизно опівдні я встала з лавочки і сказа-
ла, що йому вже пора. Досі не розумію, чому саме
тоді відбила межу. Я провела його до зупинки, за-
пропонувала їхати маршруткою. Хтось категорично
відмовився і став чекати тролейбуса. Мене вже
ніщо не дивувало. Зараз він поїде, і його більше
не існуватиме. Ну хіба зелена квіточка в асьці. Або
червона. З написом «Хтось». Він поїхав. Я ішла
і думала про роботу, думала про секс до шлюбу
і намагалася вибудувати якусь свою концепцію. А
ще всю дорогу я боялася згадати про Дашку – якої
ніколи не існувало.
 Мій брат

Я рідко їжджу потягами. Моя робота не ви-

магає їздити залізницею. Здебільшого –
тролейбус або метро. Ну і пішки. Але одного разу
99

був саме потяг. Це був час, коли я працювала за

їжу і за проїзний в одній громадській організації.
Це був час, коли я захопилася вегетаріанством,
бо не мала грошей на м’ясо, і захопилася ідеєю
неносіння хутра, бо ніколи його не носила, а саме
тоді дізналася, що це можна виставляти як свідо-
му позицію.
На базі нашої громадської організації мала від-
бутися дуже поважна масштабна конференція,
тому мене терміново відправили рятувати білих
 ведмедів у Луганськ чи в Мукачеве… Наразі не
згадаю. Пам’ятаю лише, як всією організацією від-
правляли мене, як посадили на цей потяг і як пла-
кали та махали руками, коли він рушив.
Навпроти мене сидів хлопчик років десяти.
З ним їхали матуся й бабуся. Але я їх не поміти-
ла. Усю увагу поглинув хлопчик. Він був нервовий.
Не такий нервовий, як я в дитинстві, яка б’ється,
кричить, вириває волосся, кидає на підлогу крих-
кі предмети зі словами: «Віддай!!!» або «Моє!!!»…
Хлопчик знервував бабусю і матусю, і ті сиділи
вкрай злякані, мов на пороховій бочці. Малий же
крутив у руках кубик Рубика і щось геть спокійно
бурмотів під носа…
100
– Коли я приїду додому, сестричка мене нагодує.
Сестричка мене любить. Сестричка у мене хороша.
Я подарую сестричці Барбу, і вона мене любитиме
ще більше… – а цей кубик усе вертівся й вертівся
в його руках… – Правда, бабусю?
Знервовані бабуся й матуся вкотре знервовано
видихнули (коли вдихнули, я проґавила).
– Васічка, у тебе немає сестрички…
– Мам, а ти купила Барбу? – у цього малого
гарні голубі очі.
– Вась, скільки разів тобі говорити: у тебе нема
сестри! Не соромся перед людьми!
 Я глибше залажу під ковдру (громадська орга-
нізація розщедрилася взяти мені квиток із постіл-
лю!!!), але вуха нашорошую ще дужче.
– Мам, ти що не віриш, що я не спеціально? Ба,
ти мені теж не віриш?
Я виглянула одним оком і помітила, що кубик
вертівся геть неконтрольовано, проте знервова-
ність виражалася лише через руки.
– Замовкни! – це вже матуся.
– Я не хотів виколювати їй очі! Це не спеціально
вийшло!
Мама заходиться плачем, а малий сідає в кутку
і ціпеніє. Не крутить кубика, не говорить, не руха-
ється. Бабуся заспокоює дочку різними словами. З
101
усього видно, що ці слова вона говорила вже тися-
чі разів, знає, що вони недієві, але не знає інших,
а тому говорить ці. Дочка плаче і зовсім не слухає.
Я злякано згадую слова малого і ховаю око під
ковдру. Тепер обоє очей під ковдрою, стає темно
і страшно. Але ні – зовсім не страшно.
Я завжди хотіла мати брата. І тато мій завжди хо-
тів мати сина. Однак мама народила мене, її мрія про
доньку збулася, і ніхто так і не зміг переконати її на-
родити ще. Це потім, коли я підросту, вона скаже, що
краще б народила п’ятьох ненормальних, аніж мене
одну нормальну. Але до того часу я вже звикла до її обі-
 цянок віддати мене в інтернат, до бабусі в село або на-
віть позбавити спадку. Останнє слово мене взагалі не
лякало, бо я була впевнена, що у квартиру, в якій жила
я, побояться заселитися і найвідчайдушніші. Хоча на-
справді таке виправдання я вигадала лише рік тому –
доти я просто не знала, що означає слово «спадок».
Але брата мені хотілося. Хотілося грати з ним у
футбол, ходити разом на дискотеки, щоб він захищав,
коли до мене чіплятимуться нетверезі хлопці, радитися
з ним… Я хотіла мати старшого брата. Але мама не
хотіла народити мені старшого – і мені не було з ким
радитися! Усе, що я знала про хлопців – я нафантазу-
вала сама. Дещо взяла з «Перших поцілунків», а дещо
з історій своїх подруг. Виходив якийсь мутант, а тому я
102
максимально оминала спілкування з хлопцями.
У мене був троюрідний брат. Я його бачила
всього лише раз: він запитав, чи знаю, що таке
капуста. Я відповіла, що росте на городі. Тоді він
сильно побив мене ногами у бабусі за сараєм.
І саме відтоді я ненавиджу троюрідних братів.
Коли прокинулася, матуся вже не плакала – хіба
трохи схлипувала. Малий так і спав, сидячи в кутку,
затиснувши в руці кубик Рубика.
Страшенно захотілося їсти, але грошей не було.
Тому я трохи погризла нігті, а потім, коли матуся
десь вийшла, злізла з верхньої полички.
 – Чому ви не купите Барбі? – запитую у бабусі.
Вона зітхає, але простягає мені домашнього пи-
ріжка з капустою.
– У нього нема сестри, – і зітхає ще раз.
– А як же він тоді виколов їй очі? – дивуюся
і роззявляю рота. Шматочок пиріжка випадає на
стіл. Далі я дивуюся, не розтуляючи губ.
– У нього були ускладнення після грипу. Тепер
оце буває таке. Зараз саме пішло загострення.
Я подумала, що це, напевно, дуже цікаво – оці
загострення, ускладнення… В одного мого знайо-
мого теж грип шизофренією закінчився, але він
марив дєвочками, яких у нього ніколи не було.
– А чому саме сестра? – питаю, ретельно пере-
103
жувавши відкушене.
– Самі не знаємо… Але нічого зробити не мо-
жемо… Дочка моя переживає, кричить, плаче.
А не можна.
– Купіть Барбі.
Потім приходить дочка, і я знов залажу під ков-
дру з очима. Чомусь мені не хочеться, щоб вона зна-
ла, про що ми говорили. Здається, вона вмилася, і
на щоках майже не помітно слідів від гірких сліз.
Я знов засинаю. Мені сниться старший брат.
Сниться, що він несе мене на плечах поміж людей.
А навколо сила-силенна цих людей, і вони кричать,
 сваряться, штовхаються, але я бачу понад їхніми
головами, бо я тримаюся міцно у брата на плечах.
І раптом у мене виникає бажання впасти, загубити-
ся під ногами натовпу, я навіть відчуваю на тілі уда-
ри ніг, хтось ударяє носком черевика в голову… Та
насправді мій старший брат сильний і незворушний,
він тримає мене на плечах доти, доки провідник не
смикнув за руку так, що аж затріщало в суглобі.
– Прокидайтеся! Під’їжджаємо до Каховки!
Ваша станція!
Я сповзаю з верхньої полички і сонно дивлюся
на малого. Ні матусі, ні бабусі в купешці немає. Ма-
лий теж прокинувся від крику провідника і зараз
сидить і кліпає очима в мій бік.
104
У мене в запасі всього кілька хвилин.
– Я знаю, що ти не хотів мені виколоти очі, –
різко кажу.
– У мене була менша сестра, – Васько.
– Ти це не спеціально зробив, – я, – ти мій стар-
ший брат.
– Ти мене бачиш? – здивовано.
– Я бачу, бо ти те зробив не спеціально. І ляльки
мені не купуй, бо я тебе й так любитиму.
– Я приїду, і ти будеш вдома?
– Ні, мене не буде. Ти мені виколов очі, і тепер
я вже ніколи не житиму з тобою.
 – Але я не спеціально!!! – вперше зривається
і реве малий.
– Я знаю, знаю… Але я завжди буду з тобою,
і ми неодмінно зустрінемося. Я тобі завжди вірила.
А ти мені віриш?
Чути сигнальні гудки. Я зриваюся й біжу вузьким
проходом до виходу. Чую, як лементує мій старший
брат, як прибігають матуся і бабуся, як починають
лементувати вони.
Я не хочу Барбі, я хочу, щоб у мене був старший
брат. Сходжу. Мене чекають білі ведмеді.
 Моя Машка-Мері

«З драстуй, Мері! Чому ти не вітаєшся, Мері?

Мері, поїхали додому!»
Я була єдиною, хто зустрів її з літака. Можливо,
107

тому, що я була єдиною, хто знав, що вона приле-

тить. А може тому, що я тоді була без роботи і легко
могла підірватися й ломанутися в Бориспіль.
– Задрало всьо! – були її перші слова, коли
таксі дало газу. Я почекала, доки це стадо шкап
сховається за поворотом, і накинулася з питан-
нями:
– Машко, як воно, розказуй! Як тобі Туреччина?
Як робота? У тебе не відібрали паспорта, не змушу-
вали працювати у секс-індустрії?!
 – Секс-індустрії?!! – поперхнулася димом Маш-
ка. – Відколи ти читаєш газети?
Я хотіла сказати, що давно читаю, що в ди-
тинстві мені виписували «Зірку», а потім «Зірку»
закрили, і я довго не читала. А зараз багато чи-
таю, особливо оголошення про роботу… Але про
рабство теж…
– Ти – тупа! Я їхала в Туреччину і знала, що буду
обслуговувати чоловіків, а не посуд мити! Ти – по-
рожня каністра! Нічого ти не шариш…
Вона говорила дуже швидко й багато. А я дума-
ла про те, що порожні каністри найнебезпечніші,
якщо там є хоч крапля палива, однак Машка не
казала, що я порожня каністра, у якій є та кра-
108
пля палива, отже, вона вважає мене безпечною.
Або – просто тупою. А ще я думала про те, що
вона спала з турками.
– Якими турками?! – знову злиться Машка. – Це
було курортне місто, там росіян більше, ніж турків!
І я думала, що я таки порожня каністра (у зна-
ченні геть порожня), думала, що це гидко спати з
росіянами в брудних готелях Туреччини, а ще дума-
ла, що Машка таки Мері. Я назвала її так, коли рік
тому проводжала в Туреччину, коли бігла по злітній
смузі, а мене відтягували аеродромники, які боя-
лися, щоб їм не перепало за те, що мене туди про-
пустили… Я назвала її так, бо це здавалося мені
екзотичним, бо я думала, що, попрацювавши по-
судомийкою у цивілізованій країні, вона неодмінно
повернеться такою собі панянкою. Тепер я знаю,
що вона Мері, бо якого біса росіянам їхати до Ту-
реччини, щоб переспати з Машкою? Я згадую, як
ми мріяли про кохання всього життя, і у неї те вихо-
дило краще, якийсь симпатичніший вимальовував-
ся принц, а в мене літературного дару не було, я
була сором’язливою у свої тринадцять, трохи гарка-
вила, тому з усього виходив якийсь принц-мутант,
і я потім вечорами плакала в подушку і кусала кінці
подушки, бо дуже їй заздрила.
– Ти ще поїдеш? – питаю згодом.
109
– Нєа, чоловіків, які хочуть і можуть – у смислі
заплатити, – і тут повно.
Ми обдзвонюємо оголошення типу «Потрібні
дівчата модельної зовнішності, оплата погодинна,
безпеку гарантуємо», однак вирок невтішний:
кажуть – стара.
– Це я стара?!! – репетує Мері. Вона взагалі ба-
гато лається. Машці то би, може, пішло, а як для
Мері – не личить. Але слово з п’яти літер на «б»
вона принципово не вживає.
– Я жріца любві, і нічого всяке ото нести.
– Слухай, жріца, – перебиваю я, – а в тебе точ-
 но не відбирали паспорта, не били і не змушували
кохатися з багатими дядечками?
– Кохатися?!! Йосип тебе робив, ти знову щось
читала?!! – Мері вкотре нервує, вкотре лається.
Вона завжди виправляла мою мову: то я надто літе-
ратурно говорю, то не в тому стилі… А зараз вона
хотіла вичавити з мене «трахатися», але я почерво-
ніла і продовжила:
– Ми б зробили з тебе зірку новин, підняли б
скандал світового масштабу. Це ж треба! А там би
тобі запропонували роботу в якомусь департамен-
ті. Слухай, усе так гарно вимальовується!
– Художниця – теж мені. Потім весь той депар-
тамент на шару мене матиме. Краще за гроші.
110
Я не чекала, доки мене обізвуть каністрою,
і цього разу добровільно визнала, що нічого не тям-
лю у цій сфері.
– От і молодець, – посміхається Мері, – жріца-
жертва, жертва-жріца – один біс. Краще давай схо-
димо в клуб, може, кого підчепимо на цю ніч.
Може, вона пожартувала, може, їй не вистача-
ло чоловічої уваги, може, грошей, а може, я зляка-
лася, тому й випхала її зі своєї найманої квартири
того ж вечора.
– Іди до мами! – сказала їй на прощання, та вона
демонстративно пішла на зупинку, не оглядаючись.
 Через кілька днів я прочитала в газеті (я не
збрехала, що читаю газети!!!), що на Окружній про-
ститутки забили нову дівчину до смерті, бо вона
створювала їм конкуренцію. Я сама пішла в міліцію
і продиктувала:
«Машка боялася сказати, що спала з турками,
бо не хотіла, щоб її взяли в департамент працюва-
ти, де теж працюють чоловіки. У неї, мабуть, від-
бирали паспорт і, мабуть, змушували кохатися з ба-
гатими дядечками, до мами не хотілося. Крапка».
Мені стало легше. Я вийшла з міліції з відчуттям
виконаного обов’язку. Та що говорити, я завжди
була свідомою громадянкою свідомої держави.
Однак дурні думки все ще отруювали мозок. Я
думала, що жертва-жріца – це один біс, а Машка-
Мері – інший, і цього біса я випхала кілька днів
тому з квартири. А ще я думала, що в протоколі
варто було написати «трахатися», бо в міліції мене
не зрозуміють.
 Моя Алла

Н е люблю професій, у яких немає мети. А

може результату. Не знаю, як це пояснити.
Я на багатьох роботах працювала, але навіть тоді,
113

коли завдання не виконувала, принаймні уявляла,

який вигляд воно мало б, якби я його виконала. А
тут щось химерне. Без надії виконати правильно.
Словом, мій друг влаштував мене журналістом.
Влаштував – це дуже гучно, бо мені дали випробу-
вання – взяти інтерв’ю.
– Не парся, – говорив Сашко, – журналістика –
це робота для тих, хто нічого не вміє робити путьо-
вого, хто не може влаштуватися за фахом. Сюди
весь набрід валить! Ти ідеально підходиш!
 Я приміряла комплімент і погодилася.
Завдання було зовсім не складним – взяти
інтерв’ю у виховательки, яка місяць тому врятувала
дванадцять дітей під час пожежі в інтернаті. Випа-
док гучний тим, що це вперше, коли згорів повніс-
тю заклад і всі лишилися живими, але не менш гуч-
ний тим, що дівчина відмовилася отримати нагоро-
ду «Рятівник року» і зовсім не виходить на контакт.
Знайти Аллу в селі у батьків було дуже просто.
На кожній вулиці люди на моє питання відповідали
майже однаковісінько:
– Алку з телевізора? Через вулицю пройдете,
а там звернете. За хатою діда Степана скирта со-
ломи, за нею вузенька стежечка. Дійдете до річки,
114
там можна вбрід, а далі спитаєте. Але немає толку,
вона з журналістами не буде говорить.
Опівдні я вже сиділа на лавочці під її двором.
Встигла поспілкуватися із собакою (бачила й зліших,
але за ідею довелося віддати всі запаси харчів),
з батьком (бачила й зліших, але з вилами в руках –
ніколи… Втім, він всього лиш ішов на поле пере-
вертати сіно). І бачила молодшу сестру.
– Ти до Алки? – знущально сказала мала, та не
встигла я подумати, що бачила й зліших, як вона до-
дала: – А вона казала, що нікого не запрошуватиме
на день народження… – і похнюпила носа.
 – Зате я без подарунка, – миттєво відреагувала я.
– Ой, тоді я зараз її покличу на вулицю! Бо в хаті
в нас не прибрано!
Декілька годин нікого не було. Під вечір вийшла
молода дівчина – на якихось пару років старша за
мене. Принаймні її серйозність на це вказувала.
– Давно випустилася? – відразу із запитання
почала вона.
– Звідки? – дивуюся.
– З нашого інтернату. А то я тебе на пригадую…
– Це ж як? – розпливаюся в усмішці. І раптом
розумію, що цим підтверджую щойно отриманий
діагноз…
– Заспокойся, мала, все добре, – і вона важко
115
шкребе долонею по моїй голові, змішуючи зачіс-
ку із залишками мізків. – Усе буде добре. Наш
дім відбудують, ти зможеш провідувати братиків
і сестричок.
Її рука все важчає, а серце наливається
любов’ю… Її – не моє. Моє так витьохкує, що ще
тьох – і втьохкається.
– Я ось без роботи сиджу, – обрубую материн-
ські ласки Алли.
– І що?!
– Пропонують журналістом, а я терпіти не можу
газет!
 – А радіо? – включилася вона.
– Я коли хвилююся – заїкаюся.
– А на телебачення?
– Не беруть.
Я встигаю подумати, що невже інших професій
нема, що вона так зациклилась, а потім думаю:
в усіх інших я вже себе спробувала. Не в усіх:
у стриптиз принципово не піду. З моїми-то криви-
ми ногами…
– Вони дурні! – вигукує раптом Алла і прочі-
сує різко проти шерсті моє налаковане коротке
волосся.
– Згідна! – вигукую від болю. – Хто – вони?..
– Журналюги, звісно!
116
– Звісно! – аж пищу, не стримуючи радощів че-
сання проти шерсті.
– Валять до мене десятками, – продовжує на-
родна вихователька, – інтерв’ю усі хочуть зі мною,
героя мені дають. А який з мене герой? Я що хотіла
ризикувати життям, витягувати дітей з вогню? Я
що про це мріяла в дитинстві, книжки романтичні
читала, чи що? Та я нормальна! Не ображайся тіль-
ки. Але я нормально хотіла працювати, отримувати
за це гроші, жити…
У цей момент я подумала, що теж хочу працюва-
ти, отримувати гроші й проїдати їх, але що ж вона
все не по суті? Від цього інтерв’ю залежить все
щойно перераховане!
– А те, що електрика вся стара, несправна – ніх-
то й не дивиться, ніхто й не напише! – я вже не від-
чуваю, чи є ще пір’я в мене на голові, чи ні – слухаю
її: – Де розбазарили гроші на ремонт, питаю? Чого
журналісти не запитають про це в директора, га? –
і Алла штовхає кулаком мене у плече. – Та відколи
загорілися плити в їдальні минуло дві години, доки
вогонь дійшов до спалень! Вони самі гасили, бояли-
ся, що всі побачать, чим дітей годувати збиралися.
Бачила б ти, чим вони їх годують! – тут Алла ніж-
ненько прим’яла моє розтривожене волосся: – Та
ти ж знаєш… от нескладно тільки вийшло! Бабахну-
117
ла олія, загорілося всяке шмаття, а вогнегасників
не було по всьому інтернату… Уяви, усіх вигнали на
вулицю, а найменшеньких забули з тихої години!!!
Я намагалася якось пристосуватися до почуто-
го, уявити тиху годину в інтернаті, напрацювати
враження від можливих спогадів. Припущення під-
казують, що це мені мало б не подобатися, тому я
широко розкриваю очі й мимоволі вичавлюю пере-
кошену посмішку…
– Героя вони виписали, рятівником називають!!!
А я з дитинства вогню боюся! Розумієш? Та я сама
ледве вийшла з диму, я задихатися почала ще на
 сходах, розумієш?!! – а ці руки, руки, руки… Але ну
його ті руки!
У мене щелепа відвисла – так я її слухала.
– Та я не хотіла їх рятувати!!! Розумієш?!! Я ні-
чим не краща за директора, за оте все керівни-
цтво, розумієш?!! – кожне «розумієш» усе дедалі
важче мені давалося – як тут сказати, що не дуже
розумію? – Та я цих малих винесла не тому, що мені
хотілося їх врятувати!.. – уже безсиліла Алла.
– А чому?.. – неочікувано я.
– БО ВОНИ Б ЗГОРІЛИ!!!!!!!!!!!!!...
Це був кінець. Повертався зовсім не злий бать-
ко усе з тими ж вилами з полів, прибігла собачка,
але мені їй не було що дати, пробіглася вулицею
118
сестричка, якій все було цікаво, чи я таки точно
без подарунка. А потім вийшла мама і всіх двома
словами загнала у двір:
– Додому! Швидко!!!
Я самотньо пошкандибала в сусіднє село. Там
проходить траса, і ще були якісь шанси вибратися
до ночі в місто. А от зайняти цю вакансію журналіс-
та – жодних шансів. Адже я не виконала завдання:
навіть не встигла запитати про те, як Алла героїчно
рятувала дітей.
 Моя Юлька

М ій татко вчив мене ніколи не мстити людям.

«Вони злі, – говорив татко, – вони не зро-
зуміють». А я лише раз відомстила своїй подружці
121

за те, що вона всьому класові розповіла, що я не

вмію цілуватися. Це було у восьмому, тоді було со-
ромно й образливо, а на третьому курсі це знали
всі, і я вже нікому не мстила.
– Привіт, Юлько! – якось мимоволі вигукнула я.
Вона стояла на зупинці бліда і нетутешня. Дове-
лось її добре трусонути, щоб опам’яталася.
– Він помер, – отупіло промовила Юлька.
– Він – це хто?
– Іван Сидорович… – скляними очима повела
 в мій бік і з якоюсь надщербленою гордістю
додала: – Мій чоловік.
Наш філософ? Цей старий маразматик, який
у свої шістдесят вісім ганяв за студентками, мов
на дюраселі, і вічно плутав Маркса із Фройдом?
«Так-от, базисом є наша свідомість, а надбудо-
вою – підсвідоме. І якщо не буде капіталу, то не
буде й лібідо» – говорив бувало він. І в той час,
коли кожна з нас мріяла скласти іспит якомога
безболісніше і дешевше, Юлька мріяла, щоб його
Над-Я було над нею.
Один семестр. І другий семестр. В Юльки це за-
тягнулося на кілька років.
– Так і скажи, що тебе цікавить його кварти-
122
ра на Печерську, – хрумтіла яблуко наша староста.
Вона завжди з’їдала яблука, не залишаючи качан-
чиків. Ми їй мимохіть заздрили: самим було сором-
но. А їй не соромно, вона староста. Але доки ми
заздрили їй, вона заздрила Юльці.
– Одного ранку скажеш Сидоровичу, що його фі-
лософія – то байда, він і ґиґнеться у ліжку. А ти вже
й залапала квартирку…
– Фе, дівчата! – кривилася Юлька, але завжди
сміялася. Скільки ми з неї жартували – завжди. Це
лише коли він запропонував їй заміж, і вона бігала
і в усіх питала: «Що робити?!!», а ми: «Дивись, не
вихлюпни з брудною водою дитину з миски», Юлька
нервувала і кричала: «Що робити?!!».
Після весілля вона переїхала до нього. Спочат-
ку статеве життя позитивно позначилося на ній,
а згодом відсутність статевого життя негативно
вплинуло на філософа. Дюрасель теж колись сідає,
а в ньому сіла так глибоко, що набряки під очима
щодень ставали помітнішими. Наша Юлька зако-
халася. Закохалася палко і до нестями – коротше,
з усіма можливими метафорами до цього явища і
всіма можливими наслідками. Але той чудернаць-
кий першокурсник її не любив. Та й навіщо йому
проблеми з філософією на другому курсі?
А потім ми всі дружно закінчили університет
123
і втратили контроль за цією історією.
– Сьогодні дев’ять днів, їду на цвинтар, – авто-
матично продовжила Юлька.
– Біля Леніна поховали? – відчула я приплив уні-
верситетських веселощів і безтурботності.
– Ленін у Мавзолеї! – раптом оживилася вона.
– Помер від серцевого нападу вранці, коли ти
сказала, що його філософія байда?!
– Хто, Ленін?!
– Ні, Сидорович!
І ми розсміялися від душі. Ми раптом стали такі
ж беззахисні, як перед дверима аудиторії на дру-
 гому курсі. Я склала філософію на п’ять, бо зубря-
чила весь рік, а Юлька отримала чотири – так наш
філософ відзначав улюблениць. Трійки ставив ви-
нятково на шару.
– А Федя знає? – не угавала я.
– Який Федя? – її очі раптом стали злими.
– Ну… твоя любов!
– А… аспірант мого Вані… Знає.
Хотілось подумати щось традиційно вульгарне,
як от: «Але й стерва ж!», але цієї миті в очі кинулася
чорна хустина, яка так личила до її блідого обличчя
і червоних щік.
– Він помер від цукрового діабету, – різко про-
довжила Юля, – він помирав більше року. Знаєш, я
124
бачила, як гниє філософія…
– Квартиру тобі відписав? – перебила я, бо до
зупинки уже під’їжджала маршрутка з написом
«Прямо на цвинтар», але вона вже не встигла від-
повісти. Я махала обома руками і кричала, що пе-
редам усім однокурсникам привіти, хоча ці привіти
вона і не збиралася передавати… Та я врешті-решт
і не підтримую ні з ким зв’язку…
Батько вчив мене не мстити, але я у восьмому
класі насипала своїй подружці солі в чай, потім
ми переплутали склянки і я випила ту солону бов-
танку сама. Батько вчив мене не мстити і вчив
не заздрити. Але ніколи не вчив співчувати. Так,
здається, ніколи. Отака байда.
 Мій Стьопка Федорович

Б ули часи, коли таткові на зарплатню давали

згущене молоко ящиками, ми з ним їли його
донесхочу, відкривали одночасно десяток баночок,
127

залишали на підвіконнях, тумбочках, підлозі…

А тоді приходила мама, сварила нас і нерозпочате
варила та ховала за диваном. Я знала, де лежить
«згущонка», але варене важко було смоктати
з пробитої дірочки, а відкривати повністю я не вмі-
ла. Я добре пам’ятаю ті часи, бо тоді мене вперше
знудило, і я ніколи не їм «згущонки».
– Мені треба з тобою поговорити! – сердитий
голос. – Не кради крупу на кухні! А ще – не бери
«згущонку»! Переїхала на квартиру, от і забезпе-
чуй себе сама!
 Я мовчу в слухавку. Хочеться дорікнути татові,
що чомусь коли я витаскала з дому мамині ядучі
фіолетові тіні й таку ж помаду, і ті кляті парфуми
з феромонами, він нічогісінько не сказав… Але ж
тату, я не їм «згущонки»!
Однак вголос я кажу інше:
– Добре, тату. Я не братиму круп. Але можна я
буду приходити по неділях, коли мама готує борщ
із м’ясом?
– Ні, – мій тато завжди категоричний, – по субо-
тах на гречаний суп.
Я слухняна доця. Головне, щоб вони не змінили
замок у дверях, бо доки я маю ключа від квартири,
я можу нишком їсти і суп, і борщ…
128
– Ти знову йдеш за «згущонкою»? – зупиняє мене
Стьопка Федорович, і я винувато схиляю голову.
– Стьопко Федоровичу, ви ж знаєте, я не їм
«згущонки»… З дитинства.
– Знаю, знаю, – посміхається вахтер і про-
тезованою рукою гладить широчезні вуса. – Але
дивись мені, – раптом серйознішає дідок, – щоб
ніхто не бачив!
– Добре, добре, – кричу зі сходів, – ніхто не ба-
читиме, навіть Стьопка Федорович не побачить!!!
Я вбігаю в квартиру і миттю на кухню. Мама
буде за годину, татко – раніше. Розігріваю кашу,
дістаю з холодильника салат. Головне – з’їсти
всього потрошки, не забути все покласти на міс-
це і вимити посуд. Непогано було б іще встигнути
в душ, але то розкіш. У себе на квартирі з метою
економії я перекрила кран з гарячою водою –
щоб не спокушатися. Не встигну. Беру із собою
склянку цукру, гречки, баночку «згущонки» –
і миттю з квартири. Уже майже втаранююся у
двері під’їзду, як сильна протезована рука схо-
плює мене і затягує у свою кімнатку.
– Батько на вулиці, сховайся під столом.
Мені смішно, що я у своєму віці буду лізти під
стіл, але потрапити зараз батькові на очі – перспек-
тива не така вже й весела, і я швидко опиняюся
129
біля ніг Стьопки Федоровича.
Мій татко питає у вахтера, чи не було мене,
Стьопка Федорович відповідає, що де ж то я могла
бути, як він справно вахтує, і якщо Ігор Владиславо-
вич сказав мене не пускати, то Стьопка Федорович
не пропустить без їхньої згоди. Татко мій не дуже
втішений, передчуває, що «згущонки» немає на
поличці, але різко припиняє розмову і йде. А мені
байдуже – хай би виволік мене зараз Стьопка Фе-
дорович, хай би вийняв із сумки «згущонку», хай би
лозиною відлупцювали обоє по черзі. Я дивлюся на
протези його ніг і мені байдуже.
 Скільки себе пам’ятаю – Стьопка Федорович
вахтував у нашому будинку. Зараз він уже старий,
сивий, лише вуса весело крутяться і сміються ра-
зом з ним. А колись він був не такий старий і майже
зовсім не сивий, ганяв мене з дітлахами, коли ми
цвірінчали під його віконцем, міг і ляща дати… Ми
ніколи не жартували про його протезовану руку –
ми страшенно її боялися. І якщо до інших неслухня-
них дітей приходив бабай, то я неодмінно жахалася
появи Стьопки Федоровича. Хоча насправді поси-
вів він ще у далекій молодості. Коли служив в ар-
мії, розвантажували вагони – спускали новесенькі
танки. Один злетів і підім’яв кількох солдатів. Я собі
все це погано уявляю – як залізницею перевозять
130
танки, а Стьопка Федорович волів би цього ніколи
не знати. Однак у той час, коли ми боялися його
шкіряної руки, у нього не було також і ніг.
– Скажи чесно, ти крадеш «згущонку» лише
тому, що всі знають, що ти її не з’їси, значить,
вкрасти не могла? – виймає мене з-під столу вахтер.
Я дивлюся, як протез впився мені в плече, і думаю,
що ті, до кого приходив у дитинстві бабай, уже за-
були за нього, а Стьопка Федорович мене й досі
міцно тримає.
– Я інколи їм. На зло, – обережно починаю.
– Та знаю я, – і він поважно крутить свої вуса, –
минулого четверга знову виблювала мені все біля
ліфта на третьому.
– Я не хотіла… – злякано шепочу: мені не со-
ромно, мені страшно.
– Та знаю я! Спішила, бо батько мав уже при-
йти. Ну то я прибрав… Мала свинюка!
Останні слова повертають до реальності, і я
миттю вискакую з його кімнатки.
– Завтра не приходь! – гукає мені вслід Стьопка
Федорович. – Батько помінявся змінами, завтра
в нього вихідний!
Я біжу підстрибцем – радісна, мов у дитинстві,
аж цукор із гречкою в сумці підскакують.
– Слухай, – якось говорить мені Стьопка Федо-
131
рович, – може, не ходи ти до батьків їсти? Давай
я тебе підгодовуватиму, а то з’їдять вони мене не
солячи, з протезами…
Я дивлюся на нього й усміхаюся його вусам.
А що я можу відповісти?
Тоді я нічого не сказала, сходила швидко додо-
му, поїла млинців. Згодом нарешті влаштувалася
на пристойну роботу, навіть почала було ходити до
їдальні… Але щойно мене звідти вигнали, як я схо-
пила ключі від батьківської квартири. Яке ж було
моє здивування, коли вперлася носом у зачинені
двері, а на дверях – домофон.
 – Набери номер квартири і кнопку виклику! – гу-
кала мені мама з вікна кухні. Її голос аж тремтів від
радощів бачити доньку – уже понад місяць у них не
зникала «згущонка».
А я стояла і думала про те, що прекрасно знаю,
як користуватися домофоном, я навіть маю універ-
сальний ключ до всіх цих замків – ще з роботи у со-
ціальній службі залишився… І якби вони поставили
цифровий, то я би напевно вгадала з п’ятого разу.
Звісно, якщо б на ньому хтось змінив заводські на-
лаштування і код «38»… Мене лякало інше – темне
віконечко вахтерської кімнатки.
– Стьопка Федорович!!!
Мені ніхто не відповів. Мені ніхто й не міг від-
132
повісти. Але це лише потім я дізналася, що мій
особистий бабай зі шкіряною рукою помер того ж
дня, коли мій батько зініціював збори під’їзду, і на
цих зборах всі одноголосно вирішили ставити до-
мофон… Він помер у своїй вахтерській, його по-
ховали за містом, на якомусь кладовищі для бідних,
бо ні родичів, ні житла він не мав – Стьопка Федо-
рович весь час і жив у цій кімнатці… Вахтерську
закрили і не заходили. Усіх лякав склад «згущонки»
у кутку – він налічував понад сотню баночок, деякі
були аж сімнадцятирічної давнини – із часів, коли
моєму таткові на зарплату давали «згущонку»,
а мама варила її, щоб ми не їли. У тілі Стьопки Фе-
доровича було забагато залізяччя, мабуть, тому він
так легко поступився металевим дверям із чарівни-
ми кнопками…
Але зараз я цього ще не знаю. Зараз я підніма-
юся на п’ятий поверх. Мама насипала борщу, врі-
зала велику скибку хліба і приготувала мені пакунок
на дорогу. Тато у відрядженні – він не любить цих
телячих ніжностей. Потім я вийму із шафи баночку
«згущонки», яка завжди була в запасі для батька,
і на мамине здивування самостійно відкрию і виїм.
Потім попрощаюся, йтиму сходами і на третьому
поверсі усе виблюю. І сама – сама усе приберу.
 Мій Міккі Маус

Я завжди мріяла спробувати себе в охоро-

ні. По-перше, мала задавнений хронічний
страх темряви і потребу виробити відповідаль-
135

ність. Та і взагалі – душа бажала романтики. Годи-

нами могла уявляти, як вартую в бібліотеці, а че-
рез маленьке віконечко в туалеті (єдине місце, де
чомусь не встановили сигналізації) протискається
читач, спраглий до науки. Але ж я не сплю, не їм
і не бавлюся в ігри, я вартую, обходжу свої воло-
діння і виявляю зло, що проникло всередину… Я
буду читати йому закони, які він порушив, а він –
цитувати вірші… Або в музеї (чому б і не в музеї?)
я виявлю, що одна статуя є живою – причаїлася ще
 до закриття. Я проведу злочинцеві екскурсію, по-
кажу найцінніші експонати, розкажу, як найзруч-
ніше винести непомітно і не пошкодити… А тим
часом приїде міліція… Я знаю, що я підла, але ж
обов’язок – перш за все. Або в ощадбанку… Але
ні, в ощадбанку зовсім не романтично…
Тим часом я влаштувалася в театральну касу.
На жаль, касиром, і, на жаль, о 20.00 вона за-
чинялася, тому шансів побороти страх темряви
не було жодних. І хоч повертатися додому до-
водилося пізно, ці люди навколо ніяк не давали
зосереди­тися на меті. Тому я виробляла в собі
імунітет до холоду і тренувала пам’ять – вивча-
ючи розклад вистав, ціни на квитки і назви теа-
136
трів. Ранні осінні заморозки давалися ще легко,
а от назви вистав – не дуже.
– Два квитки на «Ромео і Джульєтту», – аж за-
тинаючись від хвилювання, промовив потенційний
театрал. Я позіхнула (до завершення робочого дня
лишалося 15 хвилин!) і стала шукати. До рук потра-
пляло все підряд, окрім потрібних квитків.
– На який день? – сонно перепитала, бо зне-
силіла вгадувати.
– На тринадцяте, – сопіння видавало його знер­
вованість. Не піднімаючи очей, я продовжувала
спокійнісінько копирсатися у зв’язочках.
 – Я забув додати: «будь ласка»! – де й поділося
хвилювання. Лиш тепер я підняла голову і помітила,
що у віконечко на мене дивиться дуло пістолета. Го-
лос пожвавішав, а от рука все ж тремтіла! Я відхи-
лила дуло і виглянула. Аж м’язи живота звело, коли
побачила маску тигра.
– Що ж ти Міккі Мауса на голову начепив? Тебе
ж у камері засміють! – несподівано випалила я.
– Як Міккі Мауса? – знову почав заїкатися
і миттю стяг маску. Подивилася я на нього – симпа-
тичний хлопець. Проте дуло твердо вперлося мені
в лоба, і я різко посерйознішала:
– Є за десять, двадцять п’ять і п’ятдесят
гривень.
137
– Найдорожчі, – грубо не дав завершити.
– У третьому чи першому ряду?
– У першому, – злився злодій, ніби я мала здо-
гадуватися, що він такий пещений.
– Збоку чи в центрі?
– У центрі! – щоразу оперативніше відповідав
він.
Тут я вже не втрималася і покотилася зо сміху.
Іржала, немов коняка, зо дві хвилини, а потім, від-
сапуючись і хапаючи ротом повітря, ще хвилину
билася об стіл головою. До тями мене привело усе
те ж дуло пістолета…
 – Нема квитків у центрі! Нема!.. – витираючи
сльози, ледве проговорила.
– Як нема?.. – не знаю, що більше – розчару-
вався чи розгубився Міккі Маус.
– Отак! Уже все розпродали, ти ж за два дні
прийшов, треба було раніше!
Злодій кілька разів галантно перепросив, що ві-
дібрав мій дорогоцінний час (уже дві хвилини, як
закінчився робочий день), і побіг до метро. Я вже
було все зачинила, як раптом побачила біля кіоску
маску тигра. Довелося усе заново повідчиняти, щоб
зайти і повісити її собі над головою: ніколи не пізно
зробити на робочому місці домашній затишок.
Я цю історію, напевно, швидко забула б, якби
138
вистава не була наскільки популярною. Через два
тижні, за кілька хвилин до закриття, почула:
– Дайте, будь ласка, два квитки на «Ромео і Джу-
льєтту» в центрі в першому ряду…
Я вже починала збиратися, тому весело, в пе-
редчутті голодної вечері відповіла:
– Дався вам той перший ряд! Що всі Міккі
Мауси так на цю виставу валять! – і, збираючи
сумку, додала: – Сімнадцяте, вісімнадцяте місця.
Сто гривень.
І тут знову у віконечку з’явилося дуло пістолета.
– Навіщо аж два? – безнадійно запитала я.
 – Дівчину поведу… – я відчувала, як у нього
рум’янець на щоках спалахує – нова маска зовсім
не рятувала від морозу.
– Такий бідний, а дівчину маєш – із заздрістю
промовила я: у мене й бідного хлопця нема.
– Я студент! – виправдовувався Міккі Маус.
– Театрального?! – з насмішкою я.
– Театрального!!! – з гордістю злодій.
– То навіщо свій бутафорський пістолет в облич-
чя тицяєш? – я різко втратила інтерес і продовжила
збирати сумку.
Дуло ще кілька секунд невпевнено покрутилося
перед моїм обличчям, а потім таки зникло.
– Розумієте… – Міккі Маус зовсім занепав духом.
139
– Звісно, розумію! – тепер моя черга була пере-
бивати. – Дівчина є – грошей нема.
– Що ви! – образився Міккі Маус. – Усе набага-
то трагічніше!
– Авжеж! І тому ти ведеш дівчину на трагедію!
– Та послухайте ж! – він знову нервово засунув
пістолет у віконечко, але миттю згадав, що я ще
не забула, що то іграшка, і вийняв. – Моя дівчина
покинула мене заради ролі Джульєтти! Проміняла
мене на режисера! Я змушений піти на цю виставу!
– Навіщо ж іншу ведеш? Не думаю, що твоя
Джульєтта ревнуватиме, – співчутливо.
 – А я не хочу, щоб ревнувала! Хочу, щоб не
жаліла мене!
Я вийняла журнал і мовчки записала туди два
квитки – театри час від часу виділяли кілька на благо-
дійність: або сиротам, або студентам театрального.
– Добре, – усміхнулася, завершивши нескладну
операцію. – Я згодна зіграти твою дівчину.
Нова маска повільно сповзла з його обличчя,
і як би воно не кривилося, та через кілька секунд
я почула:
– Згода…
Через годину усі мої подружки (Катька і Цибулі-
но – Стася Цибулька) знали про те, що знайшовся
хлопець, який веде мене в театр.
140
– Що, так і сказав: «Дозвольте запросити пан-
ночку на одну з найтрагічніших трагедій?» – вдеся-
те перепитала Цибуліно.
– Ні, він говорив у сто разів краще! – я не втом-
лювалася повторювати. – У нього такий солодкий
голос, а які слова він говорив! Дівчаааата!!!
– І подарував букет із сімнадцяти троянд?! –
Катька.
– Із сімнадцяти…
Що вдягнути в театр, я довго не мудрувала:
пішла в теплому шерстяному светрі й джинсах із
флісом – у чому була на роботі, у тому й вибігла.
Зачинила касу, повісила табличку: «Буду через 15
хвилин» і найкоротшим шляхом пішки до театру.
Міккі Маус на мою появу ніяк не відреагував:
змирився вже, що Джульєтта буде його жаліти.
Хоча ні – зрадів, адже квитки в мене.
Усю виставу я правим оком стежила за дійством
на сцені, а лівим – за реакцією Міккі Мауса. Мої очі
починали боліти і сіпатися, однак ні те, ні те мене
не влаштовувало. Джульєтта і справді була гарна,
а от Ромео щось слабував. Не встигла уподобати
Меркуціо, як його зарізали, як свиню, а щойно я
перемкнулася на постать Тібальда – цей недолад-
ний Ромео відправив і його на той світ. Міккі Маус
був геть байдужим до побаченого, і навіть коли я
141
верещала і кусала себе за руку, щоб не верещати –
його це ніяк не сколихнуло. Він усе не зводив погля-
ду з Джульєтти, яка поки що не те, що не помирала,
вона добряче скакала, вдаючи щасливу закохану.
Її гопки швидко скінчились (не варто було Ромео
штрикати шпагою куди не слід!), і почалося щось ці-
каве: шмарклі, сльози і вічне кохання. Коли ці двоє
почали увіковічнюватися, хапаючись за отруту
і кинджали, я аж очі заплющила: зараз, зараз усе
почнеться!!! Зараз мій Міккі Маус схопиться з міс-
ця, одним ривком вискочить на сцену і врятує цю
нещасну від сорому… Я ніяк не могла розплющити
 очей. Усе боялася, що зарано, що ось усе має на-
рости: емоції, дії, оплески!..
Відкриваю ліве око: сидить. Сидить!!! І такі
смішні сльози течуть по щоці. А Джульєтта вже
тричі померла і вже відспівують… Бігають сценою
навіжені Капулетті, Монтеккі (раніше думати треба
було!), а Міккі Маус сидить і кап-кап-кап… Фу!..
Зал зірвався: оплески, світло, квіти… А мій
сидить.
– Наступного разу приходь зі справжнім пістоле-
том, – випалюю я.
У мене маленька роль, але я її виконала – не те,
що цей герой-коханець-невдаха. А ще в театраль-
ному навчається! Так зіпсував усю виставу. Я пішки
142
побрела додому, намугикуючи якусь попсовеньку пі-
сеньку, почуту вранці по радіо. «Треба зав’язувати
з театрами, – думала я, – принаймні зараз, доки
в театральному вчаться бездарні Міккі Мауси».
 Моя Оля

Я не належу до тих падлюк, які, знайшовши

чужого листа, відразу кинуться його читати.
Я не відразу кинулася читати. Я довго розглядала
145

снігову бабу на саночках на конверті, каліграфіч-

ний почерк, яким було виведено адреси, поштовий
штемпель. І дату.
Хто такий Юрко Гоць я згадала не відразу – та
й знала я його лише здалеку в анфас. Більше мене
зацікавило ім’я адресата: Оля Солов’янчик. У групі
ми були найкращими подругами – принаймні
у це вірили всі, ми примудрялися прогулювати одні
й ті ж пари, не складати одні й ті ж іспити… Це
був вагомий аргумент на користь нашої дружби.
 Однак доки я любила виспатися вранці, Оля прогу-
лювала пари з інших причин. Ці причини дозволили
їй швидко виселитися на третьому курсі взимку з
гуртожитку і поїхати додому. Більше вона так і не
повернулася до нас. Краєм вуха я чула, що вона
тоді народила, а нещодавно поновилася на заочне
відділення, але часи, коли нас вважали ліпшими по-
дружками, безповоротно минули.
Пам’ятаю, як Олині сусідки в гуртожитку зібрали
залишки її речей і принесли мені, щоб я відвезла…
Це було природно, що саме я маю відвезти, але їха-
ти в далеке закарпатське село мені зовсім не хоті-
лося, тому вирішила, що без пари зошитів, книжки
із психології і купки паперів з віршами вона цілком
146
обійдеться.
І ось зараз я перебираю непотріб і знаходжу
серед мотлоху листа – ніким не прочитаного.
«Олю, якщо ти думаєш, що через те, що ми
з тобою спимо, я маю на тобі одружитися, то ти
дуже помиляєшся! – без привітання почав гопку-
ватий Юрко Гоць. – Я сплю ще з трьома, до тебе
в мене було багато дівчат, і це мене ні до чого не
зобов’язує! Ти вічно говориш про любов, а любові
немає. Якщо ти мене колись і любила, то мені дуже
тебе жаль. Я не буду писати, що ти варта кращого.
Ти мене ніколи не цікавила, тому я навіть уявлення
не маю, якого хлопця ти варта. Мені набридли твої
соплі, наші сходження-розходження. Я вирішив,
що нам пора остаточно розійтися».
Я перечитала кілька разів і щоразу дивувалася,
який у Юрка все-таки каліграфічний почерк. І хоч
хлопець вчився в іншому університеті, та всі в групі
знали, що він гультяй іще той. Його завжди можна
було зустріти в компанії нової дівчини, він курив
травку і навіть одного разу потрапив у райвідділ мі-
ліції за розбій. Папаша викупив. Група, як завжди,
вирішила, що про все розповісти Олі маю я – як
найліпша подружка – однак до якихось дій з мого
боку це не привело. «Ти ж і так мелеш завжди все
підряд, – говорила Танька, – то скажи їй». Мене наду-
147
вало від важливості моєї персони, однак відповідала
я по-філософськи: «Доля, дєвочки, така штука, що
завжди поставить усе на свої місця. Я не її янгол-
охоронець!» Усі ображалися, але нічого не робили.
І ось настала та довгождана зима на третьому
курсі. Ми дружно відсвяткували екватор, дружно не
ходимо на пари третій день. Ідилія! Та ось настає
четвертий, і посеред аудиторії, в яку ми вбігаємо
за кілька секунд до початку першої пари, сидить
наш соловейчик:
– Я його покинула! – ревіла нестерпно і гучно Оля.
– Але чому? – збіглися наші таньки.
 – Бо він став рідше дзвонити, менше говорити
мені ласкавих слів! Він більше не любить мене!!!
– Ти що! – в один голос задзеленьчали таньки. –
Юра не дзвонить, бо в нього сесія, він готується!!!
Хлопці не любителі ласкавих слів, вони мовчки
люблять!!! Він тебе любить!!!
– Він сказав, що негарна і ряба! – мов сирена…
– А ти казала, що не любить!!! – пожвавішали
таньки. – Та він боїться тебе втратити, раз негар-
ною обізвав! Це від кохання його так стріляє!
– А ще… ще… – геть задихалася Оля, – він
говорив, що має іншу…
– Знаємо ми цих чоловіків! – провеселіли тань-
ки. – Ось вона їхня любов – ревнощі!!! Олька, та ти
148
найщасливіша дівчина в нашій групі!
«В усьому світі» – хотілося додати. Однак зовсім не
було бажання перебивати капелу янголів-охоронців.
Тоді-то наша Оля й зникла: забрала документи
з університету, речі в гуртожитку і поїхала в село
до батьків.
– Оце була любов! – говорили в групі. – Оце по-
чуття… І чому вони розійшлися? Така гарна пара
була… Кращої зроду не бачили…
Оля з Юрком відразу стали символом втрачено-
го кохання, і на факультеті ще довго чутно було ці
«ахі-вздохі птічкі на лужайкє»…
 – Кохання потрібно вміти вистраждати, – філо-
софствувала Таня. – Це тягар, який не кожному під
силу пронести… Юрко з Олею ще надто юні, щоб
це усвідомлювати… – ще кілька таньок слухають
і пускають сльозу: трагічна історія, що й казати.
А ось я перечитую Юркового листа і думаю: яка
ж усе-таки доля штука цікава! Оля ще жила в гурто-
житку, коли Юрко його надіслав, однак хто там пе-
ревіряє на вахті пошту – в наш то час? Їм судилося
розійтися, і вони розійшлися незалежно від того,
чи вона отримала цього листа, чи ні. Саме тому я
не люблю втручатися в чуже життя: адже вийде
так, як мало вийти, навіщо ж бути в цьому винною?
Наступного дня я написала короткого листа про
своє мізерне життя, запакувала туди Юркового
і вислала на Захід. Це завжди приємно – навіть
через кілька років отримати підтвердження того,
що твій важливий вибір у житті був правильним. Я
планувала довго тішитися цією геніальною думкою,
та пошта на закарпатські села, як виявилося, хо-
дить досить швидко, і через кілька днів на моєму
мобільному пролунав передзвін – я отримала пові-
домлення з невідомого номера: «Дякую, подружко!
Оля Гоць».
 Моя Альбіна

Н іколи не слухайтеся маминих порад! Ніколи

не робіть, як вона скаже! Я знаю, про що я
говорю. Мама ніколи не порадить те, що вам треба.
151

Утім мені її не шкода.

Отже, про Альбіну. Це ім’я їй вибрала мама,
в той час, як батько хотів назвати сина Арамісом на
честь свого улюбленого персонажа (Атосом і Порто-
сом уже були названі песик і котяра, а д’Артаньяна
він принципово не визнавав). Народилася донька,
і мама посміялася над своїм коханим ще в полого-
вому будинку, виношуючи таке ім’я. Та він і не був
проти: тяжким ударом поміж плечей стала звістка
про народження доньки – так і лишився зігнутим до
 кінця життя. Отже, Альбіна виросла такою собі гар-
ненькою дівчиною, цілковито маминою і ручною.
На запитання «Ти вивчила уроки?» справно від-
повідала: «Так, мамо!», на заклик «Іди вечеряти!»
говорила лише: «Так, мамо!», і на наївне прохання-
шантаж «Пообіцяй, що завжди будеш робити, як
я скажу» щебетала безапеляційне: «Так, мамо!!!»…
Тому очікувати чогось цікавого в її житті було мар-
ною справою. Я цю думку закинула ще в школі,
і ми з нею майже не спілкувалися. Однак завжди
комусь уривається терпець, і все змінюється. Я не
знаю, кому увірвався терпець цього разу – Альбі-
ні, її батькам, її долі чи може її янголам-охоронцям
(вона завжди запевняла, що в неї їх два), які час-
152
тенько ставили ставки на кожен її крок. Я цього не
знаю, бо надто пізно зацікавилася її життям, коли
вже все було в розпалі.
Чутки чутками і плітки плітками, але я завжди ві-
рила лише своїм очам. Дізнавшись її адресу, я мит-
тю помандрувала до колишньої подружки в гості.
Довго вибирала, що із собою прихопити на подару-
нок: якщо правда, що має дітей, то непогано було
б купити іграшок або хоча б цукерок, якщо правда,
що чоловік б’є – то крем від синців, а якщо прав-
да, що її квартира нещодавно добре горіла, то не
допоможуть ані цукерки, ані крем… однак робота
в минулому в соціальній службі далася взнаки, і я
купила біле простирадло – якнайдешевше – і пішла.
Двері відчинила Альбіна.
– Таки б’є? – перше, що спромоглася вимовити
я. З маминої доці Альбіна перетворилася на добру
бабеху, виглядала років за тридцять – не менше.
Синці під очима, на руках, ногах (інші частини тіла
добре приховував брудний порваний халатик), чер-
воні щоки і ніс, немите волосся і відповідний запах.
– Хто б’є? – перепитала подруга і хіхікнула.
– Чоловік, а хто ж?
– Із чоловіком я розлучилася ще рік тому, –
і вона знов реготнула, ніби звинувачуючи мене в
тому, що маю ненадійних і непрофесійних інформа-
153
торів, – це мій гражданський, але зараз він нічого
не може, навіть ударить – зараз це тєло, не більше.
І правда, тєло лежало в коридорі й дико сопіло.
Мився давно, а пив нещодавно – перші висновки
незалежної експертизи. Квартира горіла як міні-
мум місяць тому – це помітно з того, що вже май-
же скрізь вимели попіл, вимили потріскані шибки
і позатикали ганчір’ям. У дитячій кімнаті не горі-
ло, лише розплавилися дверцята і закіптюжилася
стеля. Отже, все добре, але зими вони не перези-
мують. Старше, років семи, ганяло по квартирі з
пластиковою пляшкою з-під пива і намагалося нею
 шурхотіти якомога веселіше. Менше у свої два ще
не вміло ні говорити, ні ходити до ладу, тому бовта-
лося на ліжку і верещало, мов недорізане. Статі не
змогла визначити жодного з них – такі ж уже були
брудні їхні личка й одяг.
– Як життя, подруго?! – засміялася Альбіна.
– Нічого так, – повертаюся до реальності, –
в пошуках роботи. Як завжди.
– Да, жаль. Ти завжди була якась неправильна.
Ось у тебе і не строїться жизнь.
– Неодружена, хлопця не маю. Знімаю кварти-
ру, – мені починало подобатись те, що вона мені
співчуває.
– Ох, як не повезло! – вигукнула Альбіна. –
154
Жаль, ми все з Костіком випили. А то б зараз твої
нещастя прилили…
– Та не варто… – червонію.
– Як знаєш, – посмутніла подруга, зрозумівши,
що я пригощати не буду. – Ми завтра вдвох з Кос-
тельбаном за тебе вип’ємо. Я подруг не забуваю.
Я так і не зрозуміла, чи це був камінь у мій го-
род, чи камінь мені в голову, та часу задумуватися
над цим не було: в домофон подзвонили, і після ви-
крику «Блін!» Альбіна різко протверезіла:
– Соціальна служба. Вони таки, бачу, заберуть у
мене дітей. А я ж загину без соцдопомоги. От іроди!
 У нас було кілька хвилин, щоб якось виправити
ситуацію.
– Мий дітей і прибери тєло!!! – заверещала я.
Альбіна кинулася виконувати команди, а я зна-
ла, що робити далі. Швидко застелила дитяче ліжко
білосніжним новим простирадлом і перетягнула
з кухні в дитячу кімнату столика і стільця.
– Що ти робиш?! – не витримала мама двох
дітей.
Та відповісти в мене вже не було часу –
у двері постукали. Я заспокоїлася, вдихнула і
пішла відчиняти.
– Доброго дня! Проходьте, будь ласка! – цілко-
вита ввічливість.
155
– Доброго… – якось враз спохмурніли созівські
обличчя. Це мене усміхнуло: я згадала себе на цій
роботі. «Я повинна побороти себе колишню» – про-
майнуло в голові, і це стало ідеєю-фікс на найближ-
чі півгодини. Працівниці соцслужби обійшли всю
квартиру і залишилися при якійсь невизначеності.
З одного боку, жити в цій квартирі однозначно не
можна – зима на носі, з іншого – діти чисті, ліжко
застелене новим простирадлом, – отже, санітарні
умови дотримані, стіл і стілець є – отже, для на-
вчання і розвитку умови створені – іншого в їхніх
інструкціях не прописано.
 Доки співробітниці перешіптувалися в коридорі,
я вирішила продовжити помсту собі колишній:
– Альбіно Миколаївно, то як ми з вами домо-
вилися? – голосно говорю я – і знов одна ввічли-
вість. – Завтра хлопці заїдуть знімуть мірки, а на
наступному тижні ставимо євровікна?
– Мірки знімають із покійників, – обурюється
Альбіна, може, подумала, що це я про тєло на бал-
коні так кажу, але різко опам’яталася і виправи-
лася: – Звісно, хай хлопці приходять. Ось мені ще
одну допомогу в соцслужбі оформлять, і тоді точно
вистачить на вікна.
Жаль мені дивитися на співробітниць соцслуж-
би. Я теж така була. Боялася ходити по квартирах
156
сама, тому ходили вдвох з Людкою – раз по її сім’ях,
раз по моїх. Тряслися страшно, коли двері прочиня-
лися. Завжди боялися, що наркомани нас зґвалту-
ють. Потім тряслися перед директоркою, коли про-
сили оформити комусь із наших сімей допомогу.
Вона кричала, била кулаком об стіл і щоразу вига-
няла з кабінету. «Ви не над тим працюєте!» – було її
улюбленою фразою. Я швидко звільнилася (відразу
ж, як Людка потрапила в лікарню із черепно-мозко-
вою), але так значення цих слів і не зрозуміла.
– Ми спробуємо щось зробити… – невпевнено
і вибачливо прошепотіли студентки (те, що вони
студентки, кидалося у вічі ще з дверей і добре їм
заважало).
– Дуже вам дякую! Надія лише на вас! Ви ж
розумієте, на таких, як ви, тримається світ, – го-
ворила я слова, котрі добре потруїли мій мозок за
ті два з половиною місяці роботи в соцслужбі. –
Віра в добро, в людей, надія на краще! Ось що
ви даєте цим людям! Приходьте, приходьте
з хорошими звістками в дім, де на ваш прихід так
чекають… – ще сотня таких слів, сльози на їхніх
очах, відчуття перемоги над собою колишньою –
і я зачинила двері.
– Приходь завтра, посвяткуємо! – вигукнула
Альбіна.
157
– Та я якось не по цих ділах, – опустилася на
землю після хвилини слави. – Мабуть, піду.
– Іди.
Я задумалася. Перемогла себе колишню?
А який результат? Ніяк не могла збагнути, що за
результат моїх дій.
– Можна одне лиш питання… – уже біля дверей
наважилася. – Ти ж була такою маминою доцею.
Ми ж тебе прозивали «Так, мамо!»… Як оце все?
Звідки?
– Ну ти й смішна! – і Альбіна й справді засмія-
лася і так щиро погладила мене по плечу. – Я була
 маленькою дурочкою і завжди слухала свою маму.
Аж до одного дня.
– Що сталося того дня? – загорілася я.
Альбіна враз посерйознішала.
– Того дня мої вкотре сварилися і я почула золо-
ту фразу: «Краще б я маму послухала і не виходила
заміж за тебе, придурку!»
… – Бувай.
– Бувай! Ти це… заходь…
Я не відповіла. Моя голова відразу перетвори-
лася на тугий клубок думок. Он яке воно – життя.
Я завжди слухала свою маму – і тоді, коли вона ка-
зала: «Це ти у свого батька спитай, чого ти така
дурна ростеш, що тобі не дається математика!», і
158
тоді, коли кричала: «Там і ночуй, де залишила свою
ляльку!», і тоді, тоді, тоді…
Я маю визначити, хто з нас зробив не так. Адже
всі так впевнено завжди говорять, що мама хоро-
шого не порадить.
 Мій Валік

М ій хлопець не хоче іти в армію. Він стра-

шенно боїться, що його змусять чистити
зубною щіткою унітази, повзати під обстрілами,
161

жити в казармі, але найбільше – боїться! – що

йому відіб’ють нирки і що люба матуся отримає
його додому в цинковій труні. Але насправді він
ніколи не зізнається про свої великі й обтяжливі
страхи, тому впевнено говорить про те, що в ар-
мію беруть лише ідіотів, а він з інтелігентного роду
і витрачати рік на безглуздя – такого хлопець собі
ніколи не дозволить.
Проте в мене немає хлопця. Одначе це не за-
важає мені бути кмітливою дівчинкою і здогадува-
 тися, що мій хлопець, якби він у мене був, конче
б косив від армії. А я не люблю хлопців, які косять
від армії.
Він боїться взяти в руки зубну щітку і почистити
унітаз… Дурню, ти навіть не здогадуєшся, що цей
унітаз, який сьогодні перед тобою чистило троє та-
ких, як ти, чистіший за посуд, у який вам насипають
денну порцію юшки чи каші. Ти не здогадуєшся, що
в армії нема чим стріляти, і якщо тобі судилося по-
мерти від кулі, то ти її ймовірніше впіймаєш на ву-
лиці, повертаючись пізно ввечері з дискотеки, або
серед білого дня, якщо живеш неподалік відділку
міліції. Весь рік, що ти перебуватимеш в армії, є на-
дія, що не матимеш можливості вживати спиртне, і
162
це дуже позитивно відіб’ється і на твоїй печінці,
і на нирках. Звісно, якщо останні не відіб’ють.
Валік був одним із таких хлопців. Я саме пра-
цювала на телефоні довіри, коли він подзвонив зі
своєю примітивною проблемою.
– Я хочу покінчити життя самогубством, – отак
відразу почав він. Мої вуха і не такі шмарклі витри-
мували, але ж треба мати совість і хоч трохи поваги
до співрозмовника. Не можна отак відразу після
завершення гудків довірятися.
– Що ви для цього вже зробили? – впевнено
атакую.
 – Для чого? Щоб жити? У мене немає сенсу
жити…
Я перебиваю:
– Сенсу жити у вас однозначно немає. Що ви,
питаю, зробили для того, щоб покінчити зі своїм
безглуздим життям?
– Це як?.. – розгублюється він.
– Купили саморіз чи той, як його, самопал, чи
може з вікна спробуєте вистрибнути? Що вам біль-
ше до вподоби?
– Мені? Та мені б у армію, щоб не взяли…
– Тоді вам підходять порізані вени, – сміюся
я, – ви їх собі зараз акуратненько ріжете, але без
фанатизму – головне шрами на зап’ястках. Я ви-
163
кликаю вам «швидку». Думаю, гарантовано дорога
в армію вам закрита!
– Дякую! – вигукує Валік і починає диктувати
адресу. Якоїсь миті щось добре й позитивне в мені
бунтує і стає на захист закону, а може, чогось
іншого. Навіть не вгадаю. «Як же так? – кричить
у мені це добре і хороше. – В армію він не піде?
А хто піде? Це обов’язок кожного свідомого гро-
мадянина, і несвідомі нашій державі не потрібні!».
– …квартира тридцять вісім…
Та вирок уже затверджено, і я чую свій-несвій
жорстокий голос:
 – Я не викличу вам «швидкої».
– Не зрозумів? – він мене ще й не зрозумів!!!
– Валіку, давай без офіціозу і по суті: ти моїй
країні не треба.
– Тобто? – геть тугий на думку виявився цей Валік.
– Пояснюю. В армії не хочеш служити? Захища-
ти не підеш? Значить, не поважаєш свою країну. Ти
їй не треба. Що не ясно?
– Та мені там нирки відіб’ють! – обурюється
в ньому зле і нехороше.
– Кому твої нирки треба! Хоча загалом цікава
думка: ти ще можеш знадобитися своїй країні,
якщо перед здійсненням самогубства відпишеш
своє тіло на органи.
164
Він кинув слухавку. «Кидай заодно й палити!» –
вигукнуло в мені добре й хороше. Геть знахабніли,
слухавки вони кидають! Був вечір – з’явився час
для роздумів. Та їх треба всіх в армію! Всіх! Щоб му-
жичйо вулицями і не шастало! Та на двадцять п’ять
років їх… Боїться він…
Але Валік знов передзвонив (як виявилося,
з якогось енного разу натрапив саме на мене).
– Ви єдина порадили мені іти в армію! – вигук-
нув із запалом.
– А інші що? – оглядаюся із цікавістю на своїх
колег у навушниках.
 – Інші радили дати хабар воєнкому, вдати із
себе сердечника, підробити на рентгені плоскосто-
пість, одружитися і зробити дружині двох дітей…
– Останній варіант явно Свєтка пропонувала, –
гигочу в трубку, – вона вам часом не залишала сво-
го номера?
– Залишила!
Я оглядаюся, секунду милуюся розпашілим від
щастя личком Свєтки і продовжую:
– Через п’ятнадцять хвилин у неї робочий день
закінчується. Можете дзвонити.
– Ви не розумієте! – вигукує Валік, видно зле й
нехороше в ньому трохи придрімало. – Ваші слова
мене зачепили за душу!
165
– У мене теж зараз закінчується робочий час, –
вкотре перебиваю, – тому слухай сюди, Валіку.
Я тобі порадила покінчити життя самогубством.
І більш нічого. Не треба зараз філософствувати і
морочити мені голову.
– Давайте зустрінемось?..
Не минуло й години, як ми сиділи на лавочці
в парку і лущили соняшникове насіння. Уже добря-
че споночіло, але краще парк, ніж його квартира,
бо я віддати свої органи поки що не готова. Валік
дивиться на мене, я на нього: мовчки плюємо. Сим-
патичний хлопець. «Однак лише через це лишати
 його в країні не варто!» – нахабніє в мені добре
й хороше. Я розумію, чому він мовчить: він хоче
знайти дівчину, яка б чекала його з армії, щоб був
стимул проходити випробування… А я на цю посаду
не підходжу – я взагалі на жодній посаді більше
п’яти місяців не протрималася. Валік мовчить, ви-
пльовує лушпиння і важко сопе. Я розумію, чому
він мовчить, але не розумію, чому мовчу я.
– А хочеш, я буду писати тобі любовні листи
у військову частину? Усі хлопці заздритимуть!
Валік лущить і плює далі.
– Висилатиму свої фотографії… – і замріяно
притишую голос. – Що ближче до дембеля, то
відвертіші…
166
– Стоп! – нарешті вигукує Валік.
– Стооооп… – автоматично повторюю.
– Я маю це зробити, бо я свідомий громадянин!
– Авжеж свідомий!
– А ти мені порнографію втюхуєш!
Я замислююся. Ніколи не знала, яка різниця
між порнографією й еротикою. Однак однозначно
не планувала надсилати йому свої порнографічні
фотки. Але ж він так подумав – і мені стає дуже-
дуже приємно.
– Тоді тобі до Свєтки, – провокую.
– Я згоден, щоб ти мене чекала з армії…
 Через тиждень він сидить за столом на почесно-
му місці… Я обв’язую стрічками, мама плаче, бать-
ко плаче, а Валік свідомий і гордий: проводжаємо.
Хлопці жартують із нього, дівчата косять погляди
на мене. Все під контролем. Я подумки перегортаю
свого першого листа. Давно написала, відредагу-
вала і переписала акуратненько. Навіть у конверт
запакувала. Лиш адреси Валіка ще не вказала. Це
був перший лист.
А загалом я встигла написати п’ятнадцять. А ві-
діслати – дев’ять. За три тижні. Три тижні – саме
скільки, як виявилося, було достатньо моїй країні,
аби зрозуміти, що такий армієць їй не потрібний.
Після дзвінка його мами я кілька годин нестрим-
но реготала. Адже хто б міг передбачити!.. Ніхто,
я певна, ніхто не зміг би передбачити, що моєму
Валіку в армії так швидко відіб’ють нирки.
 Мій Толік

У вас ніколи не було відчуття, ніби протягом

життя робив усе правильно, ні разу не схи-
бив, і ось зараз настає та мить, коли вперше зро-
169

биш дурницю?!! Вперше, розумієте?! Відчуваєш, що

дурниця, відчуваєш, що на сніжно-білому полотнищі
зараз з’явиться перша пляма, але, що жахливо, від-
чуваєш і те, що за інерцією таки це зробиш…
Моя подружка Дарця, вдіявши щось дурне, го-
ворить інакше:
– І все ж мені здається, що ще існують такі дур-
ниці, яких я не робила!
Але в мене інше. У мене вперше. Я щодня від-
чуваю, що ще трохи… і буде дурниця.
 Або назвемо це помилкою – для різноманіт-
ності. Щоб філологи не з’їли. А ще краще – фа-
тальною помилкою. Помилкою з наслідками. Ці
тонкощі потрібно добре розрізняти. Бо можна,
приміром, помилково поїхати на метро не в бік По-
літеху, а до Академмістечка, помилково там вийти,
потрапити на розпродаж джинсів у магазинчику
і купити одненькі практично за безцінь. Співбесі-
да – не перша й не остання – та, що на Політесі,
а от джинси – це не помилка, а везіння. Проте
вперті філологи зауважать, що помилка і дурниця
теж не одне й те саме. До прикладу, прийшла я до
Дарці в гості. Сидимо, чай п’ємо. Її занудний хло-
пець розповідає, як за честь фірми у футбол грав,
170
стояв у захисті…. І тут я раптом – раз і ляпнула
дурницю:
– А твій попередній у нападі грав, Дарцю? Ну
звісно ж! Ти ще якось говорила, що він такі голи
забиває, що в тебе дух перехоплює й серце немов
спиняється!
Ну скажіть, хіба не дурницю втнула? Дурницю!
Але помилці тут немає місця – сама за руку водила
до венеролога.
Тому дурниці в мене асоціюються з Дарцею,
а помилки – із червоною ручкою.
– Дякую, дякую, дякую! – говорить вона.
 – І зовсім не треба, для мене це не вартувало
ніяких зусиль…
– Ото ж бо! – і Дарця чомусь ображається.
Вона складала іспит з політекономії – такого ж
віджилого предмета, як і старий марксист, який
його викладав. Моє завдання було геть просте:
коли вона мені подзвонить, продиктувати відповіді.
Есемескою Дарця скинула номери питань, тож, до-
чекавшись дзвінка, я швидко і якісно усе продик-
тувала. Часу залишалося вдосталь, а подружка слу-
хавку не клала, і мені стало шкода, що їй там нудно,
а іспит закінчується аж через п’ятнадцять хвилин.
– Передавай привіт старому маразматику! – під-
тримую Дарцю. – Нехай гопки скаче, а ти складеш
171
цей іспит! Цьом-цьом, Віссаріонич!!!
Але як все-таки інколи добре, якщо люди з різ-
них епох. Коли в Дарці ввімкнувся гучномовець,
і вона судомно намагалася вимкнути мобільник,
Павло Вікторович подумав про диверсію, пере-
ворот, з’їзд інопланетян, та будь-що – навіть ледь
не увірував, але ніяк не міг запідозрити навуш-
ник у вусі Дарці й підле використання новітніх
технологій проти старосвітньої ідеології.
Вона любила робити дурниці разом зі мною, а я
ні – завжди була серйозна і зосереджена. Все оте
відчуття першої дурниці не полишало мене.
 – Ти надто забобонна, – дорікала Дарця. – Ду-
маєш, якщо спробуєш вино, то почнеш пиячити і
зіп’єшся, якщо прикуриш, то димітимеш, як паро-
воз, якщо переспиш з кимось, то підеш по руках…
Я сиджу на прочиненому вікні, малюю слоників
на своїх некрасивих колінах і намагаюся засвоїти
отриману інформацію. По-перше, Дарця нічого не
тямить у моїй душевній конституції. Одного разу,
ще в школі, мене споїли однокласники так, що ледь
не здійснилося оте її «по руках». Мене врятувало
те, що я блювала від незвички пити, а хлопців не
врятувало ніщо – принаймні двох забруднила. Я не
п’ю, бо мене не пре, принаймні щоб так перло, як
тоді – бажання не виникає. Щодо куріння – то це
172
єдине, чим я можу допомогти своєму здоров’ю,
бо ні спортом не займаюся, ні стежу за харчуван-
ням… Наївна Дарця…
– Між іншим, оці твої хоботасті слоники вказу-
ють на сексуальну нереалізованість! – перебиває
мої роздуми.
І я згадую Павлушу. Я завжди про нього згадую,
коли хтось нагадує мені Фройда.
– Дурниці, – мимоволі кажу я.
– Дурниці, кажеш? – вибухає Дарця. – Та ти про-
сто боягузка! Так, так, боягузка! Ти завжди усього
боїшся – жити, любити, змінюватися! Ти боїшся, що
закохаєшся, а він ні, або він закохається, а ти роз-
любиш, або що він буде сміятися, що ти не вмієш
цілуватися, чи тому, що ти ніколи ні з ким не зустрі-
чалася, або через те, що в тебе маленькі груди…
– У мене нормальні груди!
– Не важливо! Я округлюю, тобто узагальнюю! Ти
боїшся, що він тебе покине або запропонує жити
разом, не розписавшись, і найгірше, що змусить…
Дарця дарма зробила багатозначну інтригую-
чу паузу.
– Мене цього ніхто не змусить, Дарцю, – досить
правдоподібно тримаю рівновагу. – Те, що до цьо-
го тебе змушує кожен другий зустрічний, зовсім не
значить, що вони б це захотіли від мене.
173
Дарця червоніє, насуплюється, та за мить підо­
зріло усміхається:
– Твоя правда – що рівняти мене і тебе…
«Мене і тебе… Мене… і… тебе…!» – ще довго
відлунювалося в голові. І я подумала, що поспішила,
вставивши свою репліку, бо тепер ніколи не дізна-
юся, що мала на увазі Дарця під оцим «змусить»…
А потім Дарця взяла і вийшла заміж.
– Ай, дурницею менше – більше, – сміялася
вона. А я єдина знала, що це в них серйозно. Я
сама познайомила її зі скромним хлопцем Толею,
ходила з ними на побачення утрьох («Ну пішли
 з нами, він такий зануда!»), радила йому, які вона
любить квіти. Усі її футболісти швидко збігли
з дистанції, і я врешті почула ці чудернацькі
слова з її вуст:
– Мені здається, що він мене любить!
– І за чим ти це визначила, Дарко? – сміюся.
Так хочеться заглянути в сценарій, але страшно
спалитися.
– Толік не тягне мене в ліжко, уявляєш?! Йому
я цікава! Я шокована!!!
А потім весілля і цілковитий хеппі-енд (я сер-
йозно!).
Толік вчинив найбільшу дурницю, споївши мене
у сьомому класі. Але дурниця – це не помилка.
174
 Мій Віталік

Я завжди боялася найстрашнішого. Проте ні-

коли не могла визначити, що є лише просто
страшним, а що вже найстрашнішим.
177

– Найстрашніше буде, коли ти перестанеш боя-

тися, – сміявся з мене Віталік. Тоді в мене виникало
бажання бити його ногами по голові, але я бояла-
ся, що його «з ноги» буде контрольним на моєму
життєвому шляху. Зате логіку Віталіка це бажання
підтвердило стовідсотково.
Він був дивак, тому я намагалася з ним зазви-
чай не сперечатися. Для мене зовсім не станови-
ло проблеми посперечатися з диваком, проте цей
хлопець умів ворожити на кавовій гущі, картах і
 спідній білизні, а я з дитинства боялася ворожок. Із
часом я наскільки довірила йому своє життя, що аж
почала мріяти, щоб він з нього пішов. Він з’явився
нізвідки. І мав піти в нікуди. Але поки що про це
карти уперто мовчали.
Однак усе ж таки наскільки точно він передба-
чав мою долю!..
– За вікном дощ? – чути його голос у слухавці.
– У мене – дощ.
– Добре. Я наворожив, що ти підеш гуляти з хлоп-
цем, промокнеш, застудишся і помреш молодою.
– Віталіку, і що ж робити? – скиглю.
– Скасуй побачення.
– Та я помру з нудьги в чотирьох стінах, та ще
178
й із дощем за вікном! Я запрошу хлопця у квартиру
на каву.
– Мала, запрошення на каву чоловіки розці-
нюють як запрошення на секс – без варіантів.
Можу передбачити, чим твоє побачення наосліп
скінчиться.
– Не треба! – зриваюся я. – Є шанси на пози-
тивні пророцтва?
– Відміняй здибанку. Хоча… Якщо тобі так уже
сумно в квартирі, то можу під’їхати, розважити.
За годину він уже був у мене. Обійшов мою
скромну квартирку, яку я за відсутності грошей і
фінансування батьків знімала уже навпіл з одним
бізнесменом. Він складав у мене під ліжком і на дні
шафи якісь пакунки з порошком, з’являвся лише
двічі на місяць, щоб докласти або забрати те, що є.
Це мене цілком влаштовувало. Отже, Віталік обій-
шов мої скромні апартаменти і резюмував:
– А ти не так погано закінчиш, як я передбачив.
– Я винаймаю житло.
– Значить, моє передбачення вкотре правильне.
«От падлюка!» – подумала я. Якби у мене був дар
віщування, я б не розкидалася словами сюди і туди.
Може, я все життя мріяла про принца і як мінімум
про півкоролівства, а він так усе обрубав!
– Заварюй каву! – сміється Віталік.
179
– Он двері! – зараз вибухну.
– Ворожити будемо! – і він котиться зо сміху.
Каву я варити не вмію. Завжди п’ю розчинну
або какао, хоча і те, і те називаю кавою. Однак
зараз у мене теж відкривається дар передбачен-
ня і я усвідомлюю, що від мене очікують саме за-
варну. Засмучено іду на кухню. Що ж – буду експе-
риментувати з туркою. Я дуже ретельно стежила
за кавою, помішувала – треба те чи ні, дмухала,
коли з’являлося щось схоже на піну чи бульбаш-
ки, однак цей Віталік таки примудрився перервати
цей процес.
 Роздався його шалений сміх у ванній.
– Що вже? – миттю вбігаю.
– Я бачу, заміж ти не збираєшся! І правда – тобі
це не загрожує!
– Я ще каву не заварила, а ти вже свої смертні
вироки виголошуєш! – хотіла якомога зліше й впев-
неніше сказати, а вийшло, як завжди, коли хтось
згадував про заміжжя: сопливо і зі слізьми на очах.
Він стягнув із труби білизну і впхав мені в руки:
– Та хто зараз носить ці п’ятигривневі старомод-
ні труси! Де мереживо? Чому не стрінги?
– П’ятнадцять! Вони коштують п’ятнадцять гри-
вень!!! – відходжу від нападу обурення й агресії та
йду на кухню, де вже давно збігла кава. За мною
180
вбігає Віталік, вириває з рук труси і демонстратив-
но вкидає у відро для сміття.
– Не кажи нічого! – піднімає мою нижню щелепу
догори. – Я всього лиш рятую тебе, мала, від сорому.
– Припустимо, – крізь зуби ціджу – Віталік досі
не відпустив щелепу.
– Припущеннями займаюся я – і вони у мене
звуться пророцтвами. Не переймайся, мала!
За мить ми колотимо каву в чашці й зливаємо
гущу – на блюдце. Починаємо втикати. Якась
кривобока фігура, віддалено схожа на круг, мала
розказати про все моє життя.
 – Не думав, що усе так складно у твоєму жит-
ті… – шепоче Віталік.
Я не знаю, сприймати це як комплімент чи за-
мовляти домовину, тому продовжую стежити за
тим, як він стежить за гущею в блюдці. Однак гуща
не багатослівна – мовчить і навіть не рухається.
«Може, у них якийсь зв’язок на психологічному
рівні? На психотропному» – сама собі відпо-
відаю і мимоволі позіхаю.
– Слухай, мала, – раптом пробуджується після
спіритичного сеансу Віталік, – зганяй за пивом
і чіпсами, а то дуже ж уже складна в тебе доля!
– Я не хочу застудитися і померти молодою! –
молитовно прошу, – Дощ, холодно…
181
– Та що ти чудиш, мала! Що тут пробігтися до
кіоску на розі! Ноги попариш, і все буде мажорно!
– Але ж пророцтво… – інстинкт самозбережен-
ня іще працює…
– Дів-чин-ко! – по складах знущається Віталік. –
Кризовий період минув, зараз хоч скупайся в калю-
жі – ні-чо-го-не-бу-де!!!
По всьому тілу пройшлося якесь загальмоване
тепло, я відчула, що загроза минула, що життя пре-
красне і що Віталік замовив пива.
– І чіпси! Або горішки з беконом! – кричав мені
вслід ворожбит, коли я вже зачиняла двері.
 Промокла я не дуже, тобто можна було й дужче.
Купила пиво – попросила прострочене, щоб знав,
як пити це ненависне мені пиво, і чіпси – не про-
строчені, їм жодної різниці, вийшов термін придат-
ності чи ні.
Піднімаюся сходами на свій поверх і спостері-
гаю дивну картину: двері прочинені навстіж, світло
в коридорі ввімкнене, речі розкидані. Проходжу
далі: у кімнаті – те ж. «Тю, – думаю, – дивний спо-
сіб пророчити на каві!» Однак ніде мого Віталіка-
віщуна нема. От він і пішов у нікуди! А мрії ж то
збуваються!
Лиш через місяць я помітила, що зник мій брас-
лет, зроблений під золото. Мені його зовсім було
182
не шкода – усе одно защіпка зламана. А ще че-
рез тиждень я таки наважилася змити нецензурне
слово, яке було незграбно виведене на кухонному
столі кавовою гущею. Усе боялася зашкодити своїй
мажорній долі.
 Мій Лесик

М ені не можна було в нього закохуватися.

І не лише тому, що він далеко і що в нас
з ним нічого не вийде, не лише тому, що є зна-
185

чні шанси, що я його ніколи більше не побачу,

а отже – не нароблю дурниць, не витру при ньому
свої закохані шмарклі об рукав, не буду нервово
гризти нігті, коли він говоритиме, що ми – друзі, і
взагалі не буду молитовно дивитися на нього, доки
він подумки посилатиме мене.
Мені не можна було закохуватися в нього, бо
він був справжній, а я дозволяла собі лише вига-
даних. Вигаданий належить лише тобі, вигадано-
го відправиш на місяць у відрядження, і він там
 нудитиметься, але раніше визначеного терміну не
приїде. Вигаданий не бреше тобі й не зраджує, не
пропонує на дитячому майданчику опівночі або
в парку – під світанок.
Однак він і не будить вранці своїм голосом в
телефонній слухавці: «Вставай! Гайда на роботу!
А то зараз приїду й ущипну!» – доводиться ста-
вити будильник і час від часу просипати. Він не
стоїть під твоїм будинком пів вечора з букетом
квітів, чекаючи з роботи, сподіваючись тебе по-
тішити і щиро подивувати, а ти в цей час лежиш
депресивно на своєму ліжку, бо вже два дні як
тебе звільнили…
І от саме тоді, коли я розлютилася на себе
186
і заборонила вигадувати хлопців, з’явився Лесик.
Прийшов у берцях, широких штанах кольору хакі,
білій майці, яка ледь приховувала гору м’язів, весь
такий засмаглий посеред зими і неголений.
– Хочу застрахувати своє життя, – випалив одра-
зу. Без запрошення гепнувся на наш ніжний стіль-
чик, аж шурупчики в ньому заскавуліли, шкірянку
кинув на інший, гупнув збоку рюкзачиськом.
Я саме перший день була після стажування,
вперше саму залишили, тому відразу не могла
втямити, що пропонувати, що запитувати, що
робити?!
 – Кави? – прокинулася в мені офіціантка з кафе
«Химерки», що за рогом тут ось. Нещодавно там
працювала…
– Ні, – посміхається Лесик, – у мене повна торба
грошви, не хотів би довго з ними прощатися. А вве-
чері в мене літак. А там загину – ну і чорт із ним! Я
ж застрахований! – і розреготався.
«Ага, значить є для кого вмерти», – ображено
подумала я. Саме в такі моменти в мене зазвичай
і відбувається десь у голові оте клацання – і я по-
чинаю закохуватися. Отже, через дві хвилини ро-
бочих моментів я вже сиділа вся багрова від цієї
заклятої думки, що навпроти – об’єкт пристрасті і
що він зараз звільнить сумку від бабла, і попреться
187
чортзна-куди убиватися, а я лишуся тут і спостеріга-
тиму, як банкрутує моя страхова фірма… А може,
мені його якимось чином врятувати? Завадити сіс-
ти на літак, зізнатися у своїх скороспілих почуттях…
– Як ти тут, справляєшся? – чемненько запи-
тує Лілька – під її керівництвом я проходила стажу-
вання. Вона відповідає за мене, і це її зовсім не
тішить. Зараз Лілька усміхається моєму коханому,
аж шкіриться. Не знаю навіть, як вона висікає,
що він при грошах. Ніби між іншим, щоб переві-
рити, чи правильно заповнюю страховий поліс, за-
глядає в папери.
 – Боже ж мій! – підскакує, побачивши суму. – Я
сама вам усе оформлю! Вона, – і тицяє в мене паль-
цем, – стажерка!
– Я не стажерка! – гордо піднімаю голову: на-
впроти коханий.
– Вона не стажерка, – якось геть зухвало гово-
рить Лесь. Я не люблю самовпевнених хлопців, бо
сама так не вмію, але ж і розлюбити отак відразу
через цю репліку – теж не вдається.
– Від учора, Ліль! – тримаю марку, розуміючи,
що вони мене через дві хвилини з радістю вигнали
б, але така сума їм може хіба тільки снитися.
– Я працюватиму з нею, окей? – і білі зуби
контрас­тно відбиваються від засмаглого тіла.
188
Ліля вибачається, шкіриться, переступає з ноги
на ногу, вкотре шкіриться і вибачається, але
все ж іде.
– І хто отримає цей мільйон, коли ви вдало по-
мрете у своїх Гімалаях? – питаю в нього, як у потен-
ційного нареченого перед тим, як поставити підпис
у РАЦСі.
– Є надія, що не в Гімалаях, – сміється, падло
таке. – Я ще хочу півсвіту об’їздити доти, доки на-
гла смерть мене настигне.
– Значить, нагла?! – перепитую і жорстко став-
лю крапку в цій грі. – Хто вона?
 – Перепрошую, – серйознішає Лесик, – з ким
маю честь співпрацювати?
Ну все, добалакалася, зараз накатає скаргу ди-
ректору… І буде все так само, як у тому кафе за ро-
гом… Не встигла каву розлити на холоші зморще-
ного дідка, а він уже кричить, підстрибує на стільці,
мов обпечений, і кличе охорону…
Я скривилася, але назвалася.
– От і впишіть ці дані у графу, – а дивиться
ж прямо в очі.
– І що це буде?.. – гублюся. – Мої мають бути
нижче, як страхового агента…
– Якщо я помру, то мільйон дістанеться вам… –
геть на шепіт переходить Лесик.
189
– Та ну! – виривається.
– Атож… – і Лесик гладить м’язистою засмаглою
рукою мою.
– А якщо не помрете? Тоді що?
– Тоді вам – нічого.
– А в чому фішка?
– В тому, що помру…
Я замовкла. Оце тобі! Договорилася! У яке ж
скрутне становище він мене ставить! Він сьогодні
на літак і на свої Джомолунгми повалить, а я?!! Я
буду чекати свого коханого, чекати і водночас мрі-
яти, щоб мій коханий якомога ефектніше звернув
 собі шию! Три місяці каторги! Але як легко поста-
вити на шальки терезів кохання і гроші! Це ж таке
випробування для душі…
– Я згодна, – раптом кажу.
– Що згодна? – дивується.
– Пройти це випробування, – і роблю поважний
вираз обличчя, – лише дружини декабристів мене
можуть зрозуміти.
– Ахахаха!!! – аж стілець під ним вкотре заска-
вулів. – Ну ти і приколістка! Тобі за це доплачують?
– Якщо ти помреш, то по повній доплатять, –
говорю пошепки, «про себе», але він чує і перестає
мучити стільця розхитуваннями.
– Окей, домовилися.
190
І він поїхав. Точніше, полетів. А може, поповз,
поскакав, поплив… З кожного місця присилав мені
магнітика і листівку. На кожній його почерком виве-
дено: «Чекай!». Я навіть не знала, як трактувати це
слово. З одного боку, мільйон був розписаний уже до
п’ятдесяти трьох копійок, з іншого – я заборонила собі
вигаданих хлопців, отже, мала дочекатися реального.
Та ось прийшло те багатостраждальне 23 квіт-
ня – день, коли минуло два тижні від часу отриман-
ня останнього магнітика і рівно тиждень до часу,
коли збігає його страховка. А ще – минув майже
місяць, як я не працювала в цій фірмі. Того дня
чорний кіт кілька разів не захотів перейти мені до-
рогу – ішов весь час поряд, підходив, терся об ногу,
а перебігати – зась! І це лише остаточно знервува-
ло. Отож ввечері я зірвалася, набрала номер його
стаціонарного телефону і, лежачи, слухала гудки.
– Алло… – почула сонний жіночий голос.
– Взагалі-то я до Олександра Вікторовича дзво-
ню! – випалила я.
– Лесю, тебе… – і сонний голос побрів геть, при
цьому зовсім не турбуючись, хто і навіщо дзвонить.
– Слухаю! – це він.
– То ти вижив? – знову не те говорю.
– А!... Це ти… Та я і не збирався помирати…
З друзями парі забили, хто з нас найтупіше тринькне
191
гроші, от я і переміг. За їхний рахунок по світу
покатався.
– А ця… дівчина… хто? – уже автоматично роз-
гублено і зраджено питаю.
– Дружина, а що?..
– Дарма ти так граєшся… – і кинула слухавку.
Дурепа, дурепа і ще раз дурепа!!! Як я могла
його вигадати! Як я могла вигадати цього реаль-
ного мерзотника! Та я засинала з проханням
у Бога йому здоров’я і прокидалася з думкою «Чи
вижив мій Лесик?», а він – отак. Так, так тобі
й треба – дурненька!
 Ніч була неспокійна, і весь наступний ранок –
теж. Лише під вечір геніальна думка вскочила
мені в голову і розколола мізки навпіл. Я відреагу-
вала миттєво:
– Алло! – знову той же жіночий голос, лише на
цей раз жвавий.
– Це я, – типу представилася.
– Лесику! – гукає.
– Я до вас, – перебиваю, – треба поговорити.
– А що сталося?..
– Та так… Пам’ятаєте, як ваш чоловік знімав
таку-то суму в себе з рахунку? Десь у кінцевих чис-
лах січня…
– Загалом так, – якісь підозри закрадаються їй
192
у голову. – А що?
– А куди він їх потратив – знаєте?
– На подорож, напевно… – починає сумніватися.
– А от і ні!
– Хто ви така? І звідки узагалі знаєте про ці гро-
ші мого чоловіка? – їй уривається терпець.
– Бо він на мене їх витратив, от що! Я його ко-
ханка – ось так! – слово «коханка» мене дуже роз-
смішило, але я мужньо стрималася.
– А як же подорож?..
– Ха-ха!!! Друзі оплатили! Він забив з ними парі,
що обмане вас на раз-два, і це йому вдалося!
 – Так, я щось ніби чула про парі… – її голос
тремтить і губиться.
– Чула вона!!! Оце він тебе лошить, моя любоч-
ко! Чекай розлучення! Ги-ги! Бувай…
Отак їй!!! Я лягла спати, сповнена емоцій і на-
снаги. Я все зробила правильно, адже весь мільйон
витрачу на благодійність! Я все розпланувала.
 Мій Бог

У сього лиш раз мене запрошували дружкою

на весілля, і цей єдиний раз я якось ганебно
(а може сюди підійшло б інше слово?) розтратила.
195

Отож, Наташка запропонувала мені, і я погоди-

лася. Якось без вагань, ніби усе життя кортіло.
А може, подумала, що наступною буду я? Не знаю.
Та чим ближче до весілля – і подружка мене при-
голомшила.
– Потрібно принести довідку із церкви, що ти
висповідалася не раніше, як за місяць до мого
вінчання.
Я аж сіла на куприк: як? Я ще жодного разу
не сповідалася, завжди вважала, що мені рано,
 а тут – необхідність… Я завжди була наскільки
віруючою людиною, що максимально намагалася
оминати церкви – щоб бува не розвірувати…
А тут – необхідність…
Пам’ятаю, як на першому курсі усі заходили у
Володимирський і просили скласти іспит на п’ятірку.
Одним Бог допомагав, іншим – ні… А я принципово
не ходила з однокурсниками, бо вважала, що ко-
жен у навчанні сам відповідає за себе… А перед
шрифтознавством – злякалася. Цю викладачку всі
боялися, лише я – ні, ми завжди знаходили спільну
мову, я завжди була готова до її пар, а тут… Я не
знаю, де взявся той страх.
Ми зустрілися з Наташкою на зупинці біля ме-
196
тро: мали разом їхати на іспит.
– Я не встигла забігти в собор, почекаєш? –
звично питає подружка.
– Та вже з тобою пройдуся, чого тут стриміти, –
ніби між іншим прямую до храму. Допитливо ви-
вчаю людей, які виходять і заходять: ніяк не можу
згадати, як бабуся в дитинстві вчила складати паль-
ці, коли хрестишся. І куди спершу – зліва направо,
чи справа наліво? Яка ж це тяжка праця! Входимо.
Наташка зі священицької сім’ї, знає, якому Ми-
колі Угоднику молитися за іспит, а мені соромно,
що я того не знаю, соромно спитати і соромно ви-
знати, що я хочу попросити у Бога оцінку. «Знання
потрібно було просити! – підказує внутрішній го-
лос. – І то ще на початку семестру!». Я розм’якаю,
заломлене світло прохромлює мене, наповнює
благодаттю, і я застигаю. Десь там ставлять за
упокій, десь за здравіє, а мені за якийсь там іс-
пит всього лиш, і чого я припхалася сюди?!! Стою
серед храму і нічого тямущого в голову не при-
ходить. А треба б кудись притулитися, щось про-
сити, звернутися до святих… «Боже! – дзвіночком
закалатало в мені. – Нехай я сьогодні отримаю ту
оцінку, на яку заслуговую!».
Думка, що так чемно попросити могла лише
я, потоком винесла мене із собору. Просвітлена
197
і райдужна брела я на іспит. Що ж, це була моя
перша і остання трійка. І єдина трійка зі шрифтоз-
навства у моїй групі.
– Три?!! Тобі?!! – питали й оптом співчували.
– Як вона могла? Коза драна.
І лише я знала, як усе було.
Та ось минуло кілька років, і мов обухом
у тім’ячко прозвучало оце «довідка про сповідь»…
Я була така не готова!..
Майже місяць я примушувала себе сходити до
церкви. Згадувала, як свого часу це робила Наташ-
ка: кілька днів старанно записувала в блокнотик усі
 непрощені гріхи, потім якогось чудового ранку на-
тщесерце ішла до храму.
«Ти не свята, не свята, зрозуміло?!» – методич-
но собі повторювала я, коли забачила, що годинні
зусилля не дали результату, і в зошиті не з’явилося
жодного пункту.
Ввімкнула телевізор і зла на себе розляглася на
дивані. Переклацування не дали жодного резуль-
тату, і я, за звичкою, залишила бемкати музичний
канал. Як завжди там ішла якась порнографічна ві-
дашка: голі, напівголі, мокрі й типу спітнілі труться
й обнімаються, аж камера ходором ходить. Нудоти-
ще! Я вже було мало не задрімала, та ще й мелодія
така собі на раз-два – мізки висаджує, а змісту не
198
доберу…
– Млинець!!! – зірвалася я.
Та як же це гріховно тільки – дивитися оцю
содомію?!! Чому ж я лежу ото? Де мій зошит?!
І справи пішли на «ура», почали з’являтися
пунктики…
– рідко провідую бабусю й дідуся;
– позичаю в мами гроші, знаючи, що не віддам;
– брешу на співбесідах про те, чому вигнали
пішла з попередньої роботи;
– їм після шостої вечора;
– дивлюся фільми, які не впливають позитивно
на мій розвиток (цей пункт я найдовше формулюва-
ла, зате який гарний вийшов!);
– не повернула книжку «Сумерки богов» в уні-
верситетську бібліотеку;
– не прочитала «Війна і мир» і навіть фільму не
подивилася;
– один раз цілувалася з хлопцем;
– не щодня перу шкарпетки;
– гризу нігті;
– іноді послуговуюсь суржиком…
Хух, здається, все! Якщо ще щось є на моїй со-
вісті, то Бог милосердний і простить, мені ж бо все-
таки дуже потрібна ця довідка.
До весілля залишалося усе менше часу, тому я,
199
натхненна появою гріхів у зошиті, найближчої неді-
лі подалася до церкви. Дуже довго вагалася, в яку
саме, а потім вирішила, що має втрутитися доля,
провидіння. На цей день я позичила в подружки
проїзний на тролейбус, тому сіла на перший, що
мені стрівся, і поїхала абикуди. Мета була така:
перша церква, яку побачу за вікном, і буде свід-
ком моїх гріхів непрощених. Кілька разів пересіда-
ла, аж доки геть на околиці (зовсім протилежній
до моїх околиць!) я помітила щось схоже. Вийшла
і побрела. Чому «схоже», я здогадалася уже побли-
зу, коли прочитала, що зупинка називається «Кіно­
 театр такий-то», а насправді поверх цього кіноте-
атру приробили куполи золоті, а всередині майже
все, як щира, справжня церква.
Ще тривала проповідь, а я невелика поціно-
вувачка старослов’янської мови, тому швидко
втомилася стояти на своїх двох. Вийшла в кори-
дорчик, глянула праворуч – лавка зі святою про-
дукцією, глянула ліворуч – порожня кімнатка. Тут,
напевно, і відбувається сповідь! – мудра думка
з’явилася в голові. Я увійшла і сіла на стільчику.
Буду першою в черзі. Вийняла зошит і почала по-
вторювати гріхи…
Та не встигла я добігти очима до кінця списку,
як у кімнатці почувся гамір. Лише зараз я поміти-
200
ла, що насправді вона не така вже й маленька: по
центру стоїть дерев’яна перегородка, яка втім не
заважає чудово чути, що відбувається по інший
бік. Спочатку було чути лише дихання двох людей –
в одного важке, хворобливе, в іншого важке, але
якесь умиротворене.
– Знову не дочитав… – сопів власник важчого
дихання. Здавалося, що йому не те, що хреста –
весь кінотеатр на плечі звалили. – Грішник я, отче
Миколаю!
Он воно що! То сповідь ведеться по той бік!
А я тут усе у своєму житті просиджу! Та не встигла
зосередитися на цій думці, як голоси за перегород-
кою мене вкотре відволікли.
– Не говоріть так, отче Андрію! – голос отця Ми-
колая був досить спокійним.
– Та не вперше ж не дочитав… Розлінився, зна-
хабнів я, – приглушено, мов зі шматками легень ви-
ривалися слова, – грішник я, отче…
– Заспокойся, ніхто не помітив…
– Ти не розумієш, я сам себе в пекельну безод-
ню зіштовхую, в гріх занурююся… Скотина я! Ско-
тина, скотина!!! Грішник!
Клубок підступив мені до горла, і я не змогла
всидіти далі. Як не хотілося дослухати цю душевну
розмову двох священиків, та вибір був або викаш-
201
лятися просто в цій кімнатці, або вийти. Я вилетіла
кулею. Мене згинало вдвічі – задихалася від кашлю.
Відчувала, як купа очей застрягла мені в спинному
мозку, але не могла поворухнутися і віддихатися. Та
із часом минулося, і я побрела назад. Як-не-як про-
повідь скінчилася, варто напроситися на сповідь.
Знаходжу священика – геть молодого, але вже
доволі бородатого. Відразу ж запитую, а він черво-
ніє, дивиться на мене, мов я з хреста знята, і слова
у відповідь не може вимовити. Потім бере за руку і
радісно так, геть не задихаючись і не сопучи, каже:
– Благословляю тебе.
 Я було розкрила рота, щоб сказати, що мені по-
трібна довідка, що всі гріхи я акуратненько і щи-
росердно записала, що я буду вперше у подружки
дружкою і вона підібрала мені гарного дружбу…
«Грішниця ти! Скотина! Бог не видає довідок і не
потребує довідок!!!» – пронизала мій мозок думка.
Не підводячи очей, я повільно вийняла свою
руку з божих лещат і побрела геть з колишнього
кінотеатру. Ноги підкошувалися, а в голові було
так ясно.
А на весілля я так і не потрапила. Без довід-
ки щодо прощення гріхів дорога туди мені була
закритою.
202
 Моя-я-я… Я!

У вас ніколи не було передчуття, що сядете

за вбивство друга? От саме таке передчут-
тя – що сядете, а про вбивство кого-небудь (бодай
205

того ж друга!) не йдеться… Років так на десять

чи на п’ятнадцять… Серце в сірникову коробочку
втискується від таких передчуттів. А може, було пе-
редчуття, що от у двадцять два (до прикладу!) нео-
дмінно вийдете заміж?.. І так реально то перед-
чувається – то нічого, що тобі вже двадцять п’ять
(двадцять шість, двадцять сім, двадцять вісім…).
Постійно чую: «Живи так, ніби сьогодні жи-
веш востаннє». Ніколи не могла втямити сенс цієї
геніальної думки. Ну і що це дасть? Якби я знала,
 що завтра вже не буде, то вимкнула б телефони,
купила б побільше пряженого молока і бубликів,
вляглася б перед ноутбуком і нарешті подивилася
фільм «Касабланка». Уявлення не маю, про що він,
але ще в дитинстві застрягла ця назва в голові, як
щось класне і варте уваги. Отож набивши черево
харчами і наплакавшись / нарадівшись / насміяв-
шись / підкажіть, що зробивши, лягла б якомога
раніше спати. Бо буде завтра в мене ще день чи
ні, а я катастрофічно не можу виспатися. Втім цей
вислів я ніяк не могла прийняти, бо довелося б що-
дня дивитися «Касабланку», а який би геніальний
фільм не був – я б не витримала більше двадцяти
трьох переглядів.
206
Саме тому я придумала для себе інше життєве
правило: «Завтра перший день життя, сьогодні –
фінальний відбір». Переоцінити його неможливо
просто-таки! Увечері я справно намагалася готу-
вати їсти, ранками – застеляти ліжко, навіть мити
посуд і прати почала з нудотною регулярністю. На
стіні графік, а в сумочці гребінець… Сумно все це,
але завтра почнеться життя, і я зможу собі дозво-
лити ходити по вулиці нечесаною.
– …І от ця шльондра так його обвела, що він
ще й перед нею вибачався. Задаровував за те, що
запідозрив її у зраді. Квартиру подарував!
 – Та ти що – квартиру?!!
– Та я ж кажу, – сердиться Вероніка Степанів-
на, – квартиру!
І весь колектив охає й ахає. Героїня цієї історії
зараз у турне по Європі – пристаркуватий коханець
відправив, а коли через тиждень повернеться, си-
дітиме за тим столом навпроти, і співробітниці пліт-
куватимуть про щось інше.
Та ось двері мало не злітають із петель, і чути
райдужний голос начальника:
– Баби, закрили роти! Працювати!!!
Усі застигли на місці, як були, хоч би одна по-
ворухнулася. Хоча ні, Тамара Вікторівна повільно,
зневажливо опускає очі на швейцарський годин-
207
ник у себе на руці (теж якийсь кавалер подарував)
і не менш зневажливо і холодно промовляє:
– Дві хвилини, як у нас законний перекур. Ідемо,
дєвочки!
Усі демонстративно піднімаються зі своїх місць
і виходять. Начальник з підім’ятим авторитетом
продовжує стояти на дверях.
– А ти чого?.. Цеє… сидиш? – бурчить, коли
залишаємося вдвох.
– Я?.. Я не палю, – щиросердно зізнаюся.
– Та ти що! – на мить добрішає начальник. –
А як же дух колективізму, га? – тут йому, напевно,
 спадає на думку, що я як новенька хочу перед ним
вислужитися – от навіть під час законного перекуру
сиджу і працюю. Його хижі очки починають метуш-
ливо бігати, а права рука посіпуватися.
– Що, й попліткувати з бабами не хочеться? –
провокує і жмуриться.
Я обурююся:
– Те, що ви заливаєте до Інги з маркетингу,
а вона – ну ніяк – я вже разів сто чула ще в цьому
приміщенні. І повірте – мені не цікаво!!!
– От вигадниця! Це Інга, Інга – «ну ніяк»??? – зади-
хається і слиниться, та різко спиняється. – Мовчати!!!
– Я не палю, – впевнено говорю далі, – щоб
мене відібрали… Хоча, думаю, завтра я теж не
208
почну палити.
– Куди відібрали, ти про що?! – насувається на-
чальник прямо над моїм столом чорною хмарою.
«От дурне! – спалахує думка. – Нащо я розповідаю?
А як він тепер пройде, а я – ні?».
– Паління шкодить здоров’ю. Розумієте, про що я?
– Та йди ти!.. – і, почервонівши, виходить сам.
Через годину, коли у відділі активно працювало-
ся, до нас заскочила секретарка:
– А в мене є новина! – окинула оком кімнату
і запищала. – Олексій Володимирович виписав
вашій новенькій премію!
 – Яку-таку премію?! – відразу всі наїжачилися
і косо глянули в мій бік. Секретарка усвідомила
свою помилку: незнання всіх в обличчя, і засором-
лено, але в тому ж єхидному дусі таки вичавила
з горлянки:
– Абонемент на півроку у фітнес-клуб, що під
нами…
– Фітнес – це цікаво… – зашаруділи співро-
бітниці…
– Еге ж, у неї фігура далеко не в стилі Льо-
шеньки…
Моя персона чомусь так нікого й не почала ціка-
вити. Тобто муляти…
– Це їй заохочення за те, що не палить у робо-
209
чий час, – долила масла у вогонь секретарка, спів-
чутливо вивчаючи мою міміку.
– Ясно!!! – вигукнули всі в один голос.
– Він до неї приходить, коли ми на перекур ходи-
мо! – і у когось блимнули геть злі очі…
– А я що гірша за Інгу? – випалила я. Ніяк не
можу втямити, чому в мене захисна реакція на-
скільки кепська.
Повз мою голову пролетів дірокол, що дало мені
зрозуміти, що заздрісниць Інги в нашому відділі ви-
стачає. Та не це мене врятувало від дешевої смер-
ті, а згадка про відбір. А раптом журі повірить, що
 я кручу роман із директором – і через це не відбе-
руть? Ото халепа…
– Мовчіть, баби!!! – крикнула щосили, і це на-
вдивовижу подіяло: другий дірокол застиг у руці од-
нієї з ревнивиць-трудоголічок. Але за мить очі знов
налилися кров’ю і бажанням помсти.
– Ви що! – крізь сльози реготала я. – Та поди-
віться на мене – яка з мене коханка шефа?!! Що
ж ви вже геть такої поганої думки про Олексія Во-
лодимировича…
– Що вона каже? – раптом чую приглушений
і дещо врівноважений голос когось із жіночок.
– А й справді – що? – продовжує інша. – Невже
це дівчисько повірило, що ми запідозрили її в сто-
210
сунках з нашим Альошею?
– Авжеж! Адже наш Льоша і вона – це чисто
комедія, – і всі щиро розсміялися.
Секретарка тихцем поклала мені абонементну
картку на стіл, і я так само тихцем сховала її в шух-
ляду – про всяк випадок.
Сьогодні – тринадцяте. Це моє найулюбленіше
число. Щомісяця цього дня я ходжу провідувати пра-
бабусю на цвинтар. Не знаю, чому саме в це число –
та прабабуся не проти. Сьогодні я надто балакуча:
– Я знайшла нову роботу, – хвалюся, – і це вже,
здається, надовго. Мені там подобається, бабусю.
У мене хороший колектив, дружній такий, щирий…
Всі підтримують одне одного, за свого завжди за-
ступляться… Правда, майже всі жінки, – зітхаю, –
а ви ж знаєте, що то за робота… Але всі трудяться
чесно, і якщо хто не встигає – відділом прикриють,
зроблять, але не дадуть комусь осоромитися. На-
чальник у мене який! Душа, а не начальник!!! Ніби
злий, вимогливий, принциповий, а до всіх, як до
рідних дітей ставиться… – хотілося фітнесом по-
хвалитися, але подумала, що доведеться довго по-
яснювати прабабці…
– Зараз будете про особисте запитувати, це я
точно знаю… Поки що нічим потішити не можу, але
прогрес уже є, – починаю розгойдуватися на лавці
211
й монотонно махати ногами. Раптом згадую, що ба-
буся мене за це сварить, каже, що це чомусь дуже
погано й не можна. Думаю, вона цього набралася
від прапрабабці, тому краще не ризикувати.
– Мені в маршрутці один хлопець сподобав-
ся, – продовжую розкривати душу, – я ж, бабусю,
їжджу тепер за графіком, тому щодня на одну й ту
ж маршрутку встигаю. Він сідає на початковій, а я
на своїй зупинці ледве втискуюся. На метро багато
людей виходить, мене запихають у кінець, і він по-
ступається місцем. І так щодня, бабусю!!! Окрім ви-
хідних, звичайно… Гарний такий, бабусю… Думаю,
 наступного місяця чимось уже похвалюся в цьому
плані… може, випитаю, як його зовуть…
Потім я розповідаю прабабці, що стала варити
смачніші борщі, що вже не сварюся з батьком (я
не уточнювала, що не підіймаю слухавку, коли він
дзвонить), що купила курточку таку, як мені завжди
хотілося… Я могла ще багато говорити, але праба-
буся мене перебила:
– Що, знов не відібрали?
Така туга взяла мене від цих слів…
– Ще будуть додаткові відбори, я неодмінно по-
траплю, я стараюся…
Прабабуся зітхає зневірено, але я ще вірю, а це
половина успіху.
212
– А ти ніколи не думала, що витратиш половину
свого життя на те, щоб тебе відібрали?
– Думала, але швидко припинила. Бо якщо так
буду думати, бабусю, то перестану робити все вчас-
но, правильно…
– Правду кажеш… – зітхає знов прабабуся, –
знаючи всіх твоїх попередників, можу запевнити,
що ти маєш великі шанси змарнувати своє життя…
– Змарнувати, бабусю?.. – дивуюся, мов нове
слово почула.
– Тобі це вдасться, як нікому.
– Ви серйозно, ба?..
 – Ти хоч спитай, як його звуть!
Сьогодні я не довго прощалася з прабабусею.
Насувалося на дощ, чорні хмари виступали з-за
лісу. Я трохи так боюся цвинтарів у вечірній час.
А ще треба дістатися до міста до півночі… Десь
шарудить листя і чути легкі обережні кроки. Але
я не оглядаюся – ніколи не оглядаюся. Це мама
з бабусею стежать за мною: переймаються за
мене. Вони супроводжуватимуть мене аж до са-
мої квартири, а потім роз’їдуться по домівках.
Я ні разу їх не бачила, але ці кроки ні з чим не
можливо сплутати. Їхню присутність я завжди
відчуваю…
А наступного ранку я в душ, у чистий одяг, по-
213
їла, почистила зуби – і вчасно на свою маршрутку.
В одній руці сумочка, в іншій – пакет зі спортивною
формою (фітнес – так, так, так!!!). На метро вихо-
дять люди, мене запихають у кінець салону, симпа-
тичний хлопець звільняє місце, і я сідаю. Дивлюся
на нього і не можу відвести погляду.
– Перепрошую, можна з вами познайомити-
ся? – яка в нього усмішка!!!
– Угу… – лише й спромоглася я.
– І як вас зовуть? – нахиляється наді мною. Але
я не можу вимовити своє ім’я, воно застрягло
в горлі й шкребеться нереалізоване.
 – Прабабусю, як це тобі вдалося?!! – шепочу
про себе, але за мить помічаю, як погляди всіх
пасажирів здивовано ковзають по мені. Невже я
сказала так гучно?
– Заспокойся, маленька, – гладить по голові
мене цей симпатичний хлопець, – тебе відібрали.

214
Марина Єщенко
життЯ моЄ!!!

Редактор – Сергій Пантюк

Коректор – ????
Упорядник – Олег Дякович
Макет, верстка Сергія Тарасенка
Графіка Євгенки Плужник

Підписано до друку 13.03. 2017.

Формат 84х108 1/32
Обл.-вид. арк. 17,5.
Ум. друк. арк. 29,40
Папір офсетний.
Наклад 500 прим.

Видавництво ПЕНМЕН
03047, м. Київ,
тел./факс (044) 454-88-41
Інтернет: vcprosvita.com.ua.
E-mail: @ukr.net
Свідоцтво № , серія
від 24.05.2007.