Questo libro é stato tradotto grazie ad un contributo

alla traduzione assegnato dal Ministero degli Affari Esteri

e della Cooperazione Internazionale Italiano

Видання твору українською мовою здійснено

за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ
та міжнародного співробітництва Італії
 Claudio Lagomarsini

AI SOPRAVVISSUTI
SPAREREMO ANCORA
 Клаудіо Лаґомарсіні

ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ,

СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ

З італійської переклала
Любов Котляр

ЛЬВІВ
УДК 811.131.1
Л 14

Клаудіо Лаґомарсіні
ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ, СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ
Роман
З італійської переклала Любов Котляр

Перекладено за виданням:
Claudio Lagomarsini
Ai sopravvissuti
spareremo ancora
© 2020 Fazi Editore srl
© Pubblicato in accordo con Pastrengo Agenzia Letteraria
Via Isonzo 42, Roma
Tutti i diritti riservati
ISBN978-88-9325-640-7
www.fazieditore.it

Якщо ви вважаєте, що Італія — це тільки сонце, море, пальми, пісок і

«дольче віта», ви глибоко помиляєтеся.
В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм,
де днями, тижнями, роками нічого не відбувається, час тягнеться спро-
квола, як густа гумова маса, що засмоктує, притупляє, змушує втратити
волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя.
І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісім-
надцятирічному хлопчині, який любить сидіти над книжками, читає
в оригіналі давньогрецьких філософів, готується вступити в універси-
тет і мріє написати бестселер? Як жити у колі отупілих від щоденних
дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити
собі пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за
столом? Як вижити, не опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій?
На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня
доводиться повернутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле.
Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського
письменника з сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні.
Книга вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти,

перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та
будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без
попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
Copyright ©2020 Fazi Editore srl
Published bу arrangement with Loredana Rotundo
Literary Agency
© Любов Котляр, український переклад, 2021
ISBN 978-617-7654-83-3 © «Видавництво Анетти Антоненко», 2022
 Зміст

7 1
15 ПЕРШИЙ ЗОШИТ
46 2
55 ДРУГИЙ ЗОШИТ
88 ТРЕТІЙ ЗОШИТ
113 ЧЕТВЕРТИЙ ЗОШИТ
140 П’ЯТИЙ ЗОШИТ
181 ХХХХ
 1

Із цілої купи народу нас залишилося небагато. І, вреш-

ті, саме мені довелося сідати в літак, трястися в ньому
дев’ять годин серед незнайомих мені людей, брати в про-
кат автівку і, борючись зі сном, їхати сюди.
Треба продати хату, і дівчина з ріелторської контори
стверджує, що зараз якраз вдалий момент. Настали такі
часи, коли ті, у кого є готівка, вкладають її у нерухомість,
а ті, кому потрібні гроші, поспішають продати майно.
Ось уже більше року, як до будинку ніхто не заходив.
Після того, як захворів материн чоловік, вони перебрали-
ся до невеликої квартири. Попервах мати ще навідувалася
до старої хати раз чи двічі на тиждень, щоб провітрити,
забрати пошту, прибрати по одній кімнаті за прихід.
Щоразу, коли я розмовляв із нею по телефону, її го-
лос лунав усе більше втомлено. Це вона наполягла, щоб
я взявся за необхідні формальності щодо продажу. Їй усе
набридло, вона вже нічого не хоче, навіть грошей. Після
продажу я можу забрати собі майже всю суму, залишивши
їй невеличку частку на проживання, — так вона сказала.

**

Сьогодні, коли я звернув із траси на вузеньку дорогу,

що вела до нашої колишньої домівки, у мене якось дивно
защеміло серце. Проїхав повз сусідський паркан, який у

7
моїй пам’яті був іншого кольору, помітив у садку дівчину,
яка лежала на сонці. Верхньої частини купальника на ній
не було; вона запросто могла виявитися молодшою доч-
кою Паоло, але я б усе одно її не впізнав. Останнього разу
ми бачилися, коли їй виповнилося три рочки, а цій, сьо-
годнішній, мабуть, було сімнадцять, а то й вісімнадцять.
На подвір’ї перед нашою хатою бур’яни по пояс, у сад-
ку — так само. Треба буде покликати когось, щоб навели
лад, але не знаю кого. Дам завдання ріелторці.
Поки копирсався із зв’язкою ключів, підбираючи по-
трібний, поглядав на будинок Карло і на той, де колись
жила моя бабця. Ці три садиби розташовані напівколом,
у формі підкови, із майданчиком для парковки посере-
дині. А якщо піти далі по вулиці, потрапиш у цілу мережу
провулків та доріжок. Усі будинки однакові: стіни покриті
штукатуркою персикового кольору, живі паркані зі смоло-
сім’яника, дрібна галька доріжок сліпучо-біла.
Я гадав, що в будинку смердітиме затхлістю. А тому був
приємно здивований, упізнавши аромат дерева упереміш
із запахом застоялого повітря, що мені колись давно до-
водилося відчувати у гірських хатинах. Та досить було
трішки провітрити кімнати, і той характерний запах зник.
Особа, з якою я домовлявся у ріелторській конторі, —
дівчина з надмірно жвавою вдачею, чого я терпіти не
можу, — заздалегідь про все подбала. Коли я вчора заїхав
туди, вона видала мені червоний фломастер і наказала
позначити всі коробки, які слід викинути. На кожній хтось
уже раніше написав друкованими літерами, що в ній усе-
редині. Написи мали узагальнений характер: рушники,
посуд, книги та DVD. Речей залишалося не так і багато, ко-
робок двадцять. Дівчина пояснила, що відзначені черво-
ним хрестом підуть на переробку (саме так і сказала!). Про
це подбає безпосередньо аґенція з переїзду — та сама, з
якою вона вже домовилась і яка переправить решту невід-
значених коробів за вказаною мною адресою. Проблема в

8
тому, що я не знаю, яку адресу їй дати, адже мати чути не
хоче нічого про речі, що нагадуватимуть їй про минуле,
а мені за морями-океанами не потрібні ні набір келихів,
ані старі рушники чи диски.
Я наперед вирішив, що залишуся тут якомога менше
часу, пославшись на термінові справи. Тепер ось похо­
джаю поміж коробками, як ангел смерті, пирхаючи на
кшталт паровоза. Байдужість і роздратування через те,
що мені доводиться цим займатися, переважають над
ностальгією. Безжальною рукою малюю хрести, прирі-
каючи на переробку посуд і статуетки. Проглядаю лише
книжки, але без особливої цікавості, приблизно як на лот-
ку базарної ятки. Зазвичай там я теж нічого не купую, але
мені подобається роздивлятись, торкатися рукою до об-
кладинки, проглядати назви, які мені нічого не говорять.
У коробках переважно шкільні підручники, материні
книжки про чарівні камені (до яких, як бачу, зараз їй не-
має діла), дуже мало художніх, написаних не відомими
мені авторами, здається, скандинавськими, якщо зважати
на імена з літерами å та ø.
Серед коробок бачу кілька з непевним написом
­«РІЗНЕ». Мені неохота їх відкривати. Люто малюю на них
хрести. Відкриваю одну, на якій сидить здоровенна муха,
що залетіла до будинку, коли я повідчиняв вікна. Всере-
дині — калькулятор, лінійка, адаптер для електричної
розетки, що їх зазвичай возять із собою у закордонні по-
дорожі. Залишки чиїхось канікул. На самому дні — кілька
звичайних тонких шкільних зошитів, усі різного кольору.
Рахую: всього п’ять.
Беру в руки перший, починаю гортати, але ледве роз-
бираю текст. Літери якісь чудернацькі, написані чиєюсь
швидкою рукою, на перший погляд, здається, арабською —
через численні горизонтальні лінії та крапки. Невже це...
Минуло кілька секунд, перш ніж я второпав. Коли я впі-
знав нарешті нерозбірливий і нервовий почерк Марчелло,

9
моє серце ледве не вискочило з грудей. Напружую пам’ять
і зір, аби знову привчити себе читати його, згадати, що
ота літера, яка здається схожою на «н», насправді «п», а
оту, яку я спершу сприйняв за подвійне «л», слід читати
як «м», до того ж ота «у» з довгим хвостиком — то ніяка не
«у», а прописна «д».
Перегортаючи сторінку за сторінкою, перечитуючи по
кілька рядків наздогад, розумію, що тримаю в руках руко-
пис його книжки. Він часто мені про неї говорив того літа.
Кілька сторінок вирвано. Бачу абзаци, жирно закреслені
численними рисками. Якщо брати до уваги натиск руч-
ки — напевно у пориві сорому або гніву.
Марчелло часто розповідав мені окремі фрагменти зі
своєї майбутньої книжки, але не давав почитати. Якщо
подумати, то я ніколи не бачив його навіть за її написан-
ням. Хіба що одного разу, який я добре пригадую. Пам’я-
таю навіть, як він схилявся над зошитом, як швидко водив
ручкою по паперу, ніби охоплений гарячкою; йому навіть
доводилося час від часу кидати ручку і хапати другу, тому
що ампула розігрівалася, від чого на папері залишалися й
розмазувалися чорнильні плями.
Того літа — літа перед моїм третім роком навчання у
ліцеї — я цілими днями стирчав на морі. А тому мало що
пригадую, і спогади мої досить невиразні. Хіба що як на
відео під час швидкого перемотування: низка вечірок,
жартів, футбольних матчів, гулянок з друзями, слинявих
поцілунків та викурених нишком за кабінками купальні
«Всесвіт» цигарок.
Марчелло був не таким, як усі ми. У школі багато хто
казав або натякав, що він дивакуватий, мій брат: значно
менш спокійний і водночас набагато врівноваженіший за
мене. Сидів удома, не любив засмагати, днями читав, ви-
вчав і писав щось таке, чого нікому не показував. Незва-
жаючи на невелику різницю у віці (лише півтора року!),

10
ми не дуже ладнали. У такому віці брати зазвичай спілку-
ються штурханами, стусанами та лайкою. Ми рідко щось
робили разом, а коли таке траплялося, закінчувалося все
бійкою та сварками.
Але з якоїсь незрозумілої причини я уважно слухав,
коли він розказував мені про свою книжку і не вдавав із
себе ідіота. Можливо, це мене заспокоювало, і тоді я вика-
зував йому свої думки щодо почутого, а він мовчки вислу-
ховував, задумливо зважуючи мої критичні зауваження.
Марчелло розповідав мені не про розвиток сюжету чи
якісь сцени, а про те, якими саме вони мали бути, як їх
обставити. Ось тут, казав, слід привести гротескний пор-
трет одного, далі — розмову між отими двома, але згодом
невимушено перервати її жвавим описом якоїсь дрібниці
чи випадку, що вийде на перший план. Приблизно такі
розмови у нас із ним відбувалися.
Отож про те, що́ він називав «мій роман», дотепер я
знав небагато: деякі намітки й наміри, і все.
Інколи він, щоб більше зацікавити мене, додавав, що
його роман, можливо, колись зробить його багатим і тоді
він купить собі віллу в Форте-дей-Мармі*. А якщо гро-
ші залишаться, то й для мене придбає невеличку в Марі-
на-ді-Масса, де ціни не такі високі.

**

Читаю ще кілька сторінок наздогад і впізнаю у пере-

кручених іменах та прізвиськах головних героїв, у їхніх
гротескних та дещо надмірно спотворених характерах
декого з нас. У першу мить відчуваю несвідому тривогу,
що потім переростає в егоцентричне запитання: яким по-
стану я під пером Марчелло?
* Форте-дей-Мармі — популярний морський курорт на Тіренсько-
му узбережжі в Тоскані.

11
 Пробігаю очима рядок за рядком, де про мене немає
жодної згадки, але продовжую шукати. Тепер мені вже
байдуже, чи впізнаю я себе. Раптом стає ясно, що́ змушує
мене так швидко і гарячково перегортати сторінку за сто-
рінкою. Нарешті я збагнув: через п’ятнадцять років мені
щойно випала нагода вислухати свого брата так, як ніколи
в житті я цього не робив.
А тому повертаюся до початку і починаю уважно сте-
жити за описом, який поступово переходить у розповідь
і перетворюється на справжню живу історію. Читаю, по-
ходжаючи кімнатою, вдихаючи вогкий запах зошита в ру-
ках. Ось уже починаю пригадувати певні події, впізнавати
себе в одному з героїв, якого Марчелло з невідомих мені
причин називає «Верба». Читаю далі, перегортаю сторін-
ку. Ще одну, потім другу. І ще одну.
Стиль викладу Марчелло, його італійська, що вчува-
ється мені тепер у цих рядках, які повернулись до мене
через багато років, написані нерозбірливим і швидким
почерком синім чорнилом, здаються мені в’їдливими і
неоковирними. Хоча це й моя рідна мова, я тепер рідко її
вживаю. По правді, інколи мені сниться, що я розмовляю
італійською або до мене хтось нею звертається. Як пра-
вило, то сни про моє минуле, про часи, коли я був малим.
Читаю кілька речень повільно, намагаючись надати їм
інтонації Марчелло. Пригадую, як він під час розповіді
зазвичай витримував театральну паузу, перш ніж вразити
мене якимось вишуканим словом, вичитаним у книжках
(через кілька сторінок натикаюся на «лепетання», подум-
ки промовляю його так, як його промовив би він). Або
з гонористим виглядом, притаманним студентам ліцею,
встрявав у звичні буденні розмови з якимись химерними
коментарями, в яких згадував вивчене на заняттях: дав-
ньогрецькі трагедії, середньовічних поетів, філософські
теорії. З отією високою культурою, що у заклопотаному

12
дорослому світі вже не матиме нагоди проявитися, бо її
поглине байдуже невігластво довкілля.
Я гарячково проглядаю сторінку за сторінкою, і ось уже
з обривків на перший погляд не пов’язаних між собою епі-
зодів поступово вимальовується загальний сюжет. Сюжет,
що місцями здається реалістичним, місцями — химер-
ним, якщо зважати на все, що сталося того літа, почи-
наючи з крадіжки в домі Карло, нашого сусіда. В деяких
рядках та деталях вбачаю похмуре провіщення. Але за-
надто спрощено було б зараз трактувати написане таким
чином, повертатися назад, щоб підігнати минуле під уже
відоме нам майбутнє.
Ще кілька сторінок — і мені стає зрозуміло, чому моя
мати, у якої ніколи рука не піднімалася викинути не те
щоб книжку, навіть зошита, у цьому разі не захотіла за-
брати ці записи собі: її образ виявився не надто привабли-
вим. Але й інші персонажі також не викликають симпатії,
мамо. Та найсуворішим Марчелло був до самого себе.

**

Відсовую покривало, яким накрито диван, якось при-

мощуюся на продавлених подушках, вражений сумішшю
гіркоти, тривоги й зачарування.
Розкладаю зошити по порядку на столику, який мати
називала чайним. Хоча, як написав Марчелло на одній із
прочитаних мною сторінок, чай вона не любила і ніколи
нікого не запрошувала до себе на чаювання.
Усі зошити пронумеровано ручкою на обкладинці.
Знаходжу той, що під номером один, розгортаю, пробігаю
очима перелік закреслених назв. Незакресленою залиши-
лася тільки одна, приблизно посередині сторінки.

13
Літній бенкет
Альтанка
За імперію Вейна
По тих, хто вижив, стрілятимемо знову
Епопея горóду
Чоловік-альфа
 
 ПЕРШИЙ ЗОШИТ

Не має значення, чи сьогодні насправді 16 червня 2002

року, тому що це не особистий щоденник. Мій викладач
італійської сказав: щоденники — це заняття для єврей-
ських юнок у захопленому нацистами місті.
Минулої ночі сталася крадіжка у хаті якраз перед нами:
у домівці Дятла. Мама з бабцею так розхвилювалися, ніби
їх самих обікрали.
Бачу з вікна, як Дятел розмовляє з карабінером, раз-
по-раз поплескуючи себе по кишені рибальського жиле-
та — отого бежевого, що його ніколи не знімає. Коли він
хвилюється, гнівається чи радіє, його рот якось кумедно
кривиться, від чого ряд зубів у роті ніби перехиляється
набік.
Карабінер щось записує собі у блокнот, а Дятел і далі
шкіриться, посмикуючи численні кишені жилета. Так хви-
люється, що починає тремтіти: спершу ледве помітно, а
згодом усе сильніше.
І пітніє, піт виступає на лобі та у вирізі майки. Я і сам
обливаюсь потом, сидячи в хаті. Мама теж спітніла, як і
бабця. Та найбільше доводиться попотіти карабінерові
у його блакитній сорочці з важкої бавовни, черевиках з
довгими шкарпетками, темних штанях із червоними лам-
пасами.
Виходжу через хвіртку і наближаюся. Чую, як нарікає
собі під ніс бабця, заводячи своє звичне жалісливо-цер-
ковне скиглення. Поводиться, як оті театральні персонажі,

15
що виконують роль «голосу за кадром». Шкода, що в її ви-
падку дійові особи добре її чують і не знають, що робити:
чи зауважити, що все прекрасно почули, чи вдати, ніби
так і треба.
Карабінер вирішує не звертати на неї уваги, а вона тим
часом уже вчетверте нарочито голосно бурчить, що ми
живемо у цьому гівняному «бель паезе»*. Спершу я по-
думав, що йдеться про крадіжку, злодіїв — без сумніву,
іммігрантів! — про охорону, що хропе і вухом не веде, та
про «державу, що ніц не дала, ще й обідрала, як змогла», —
словом, про все те, про що товчуть у політичних дебатах
по телеящику. Виявилося, мова велася про інше. Дятел,
розговорившись із карабінером по душах, вирішив, що
перед ним не службовець у погонах під час виконання
своїх обов’язків, а один із його друзяк, з якими він щодня
випиває по чарці у барі, та й бовкнув, що у нього разом
з іншими речами поцупили ще й беретту** із шухляди
тумбочки.
— Як це — із шухляди?! — витріщився на нього ка-
рабінер, умить перетворившись на слугу Держави. — За
законом, вогнепальну зброю слід зберігати під замком
у сейфі! Це ж вам не жарти! Це недбале поводження з
вогнепальною зброєю, що карається обмеженням волі до
одного року.
Тут Дятел підняв ґвалт, перевів мову на значно важ-
ливіші справи, ніж задрипаний пістолет, що зберігався у
шухляді, чи в буфеті, чи у холодильнику, чи в дідька на
припічку, як там воно за законом! Тремтів і чмихав, як
забута на вогні кавоварка, і нарешті вибухнув зізнанням:
— П’ятнадцять тисяч! У мені вкрали п’ятнадцять тисяч
євро, чорт забирай!

* Bel Paese — прекрасний край (італ.).

** Беретта — серія напівавтоматичних пістолетів, розроблених та
виготовлених виробником Beretta (Італія).

16
 Карабінер щось швиденько собі записував, і мені страх
як кортіло зазирнути до його блокнота. Можливо, на міс-
ці матюків він ставить omissis* і занотовує суму. Як стало
ясно з розмови, Дятел тримав у шухляді ще й гроші го-
тівкою. Бабця скорботно хитає головою, а я аж вирячився
від здивування:
— П’ятнадцять тисяч?!
Ми ще ніяк не звикнемо до євро, а тому перераховуємо
на старі гроші.
— Ого, це виходить тридцять мільйонів, — промовляє
мама.
Дятел каже — насправді горланить, бо карабінер знову
повернувся до теми пістолета, — що він банкам не дові-
ряє. А якщо йому раптом доведеться кудись поїхати серед
глупої ночі? Якщо таке трапиться, він хоче бути впевне-
ним, що має напоготові всі гроші, які йому потрібні, а не
бігти як скажений до банку і виклянчувати там свої власні
кровні заощадження та ще й вибачатися, що просить так
багато. Хоча, додає, помовчавши, що при собі він завжди
тримає чотириста євро про всяк випадок. І поплескує себе
по кишені, ніби з наміром витягти їх, щоб перерахувати,
щоб їх занесли, як належить, до протоколу.
А щодо беретти (треба якось викручуватися, не мож-
на й далі вдавати, що не чуєш!) він заявляє нахабно, що
спершу просто помилився і що в шухляді він тримав лише
ключі. А пістолет лежав там, де сказав карабінер: у сейфі.
А в шухляді — тільки п’ятнадцять тисяч євро. То він про-
сто обмовився, від такої спеки мізки киплять. Чи не буде
ласкавий пан карабінер спробувати білого домашнього
винця, яке робить селянин?
Дятлові вже вісімдесят із гаком, останні шістдесят він
прожив у цьому містечку, а тому карабінер ніяк не може

* Omissis (латин.) — юридичний термін, що означає «опущено»,

використовується у документах для пропуску інформації, яка не
стосується справи.

17
второпати (як і ми всі, зрештою!), куди людина його віку
може зненацька підхопитися посеред ночі і податися з
п’ятнадцятьма тисячами євро в кишені.
— До Америки, — вигукує старий, коли йому нарешті
вривається терпець. До свого друга Недо, пояснює, який
заправляє там мережею казино і з яким вони востаннє
бачилися років двадцять тому. Він би вже давно поїхав,
якби не дружина. Карабінер ніяк не коментує, мовчки за-
нотовує собі до блокнота.
— Хто був удома? — запитує раптом. Дятел каже, що
вдома була його жінка. Його жінка — паралізована. Вона
спала і нічого не чула.
— Кого підозрюєте?
Дятел каже, що нікого. Бабці здається, що вона потра-
пила до чергової серії фільму «Комісар Монтальбано»: по-
грабування, карабінер, допит. Вона так розхвилювалася,
що ніяк не встоїть на місці, мотаєься туди-сюди і гризе
нігті. Несподівано вигукує своїм зловісним голосним ше-
потом, що без хвойди-румунки тут точно не обійшлося.
Що вони всі — злодюги, той народ.
Ідеться про доглядальницю, яка допомагає Дятлові пі-
клуватися про паралітичку. Учора вона сказала (ти бач,
який дивний збіг!), що сьогодні прийти не зможе, бо їй
треба на прийом до лікаря. Прекрасне алібі на той час,
поки її друзяки обчищали хату. Кращого й не треба!
Дятел за звичкою причепив доглядальниці прізвисько
Дійниця, що на нашому діалекті означає «великий бідон
для молока». Якщо в нього спитати, чому він так її кличе,
він починає викаблучуватися і врешті пояснює, що тіло
румунки — як циліндр, і єдиний спосіб зрозуміти, де в неї
зад, а де перед, — глянути, з якого боку носаки черевиків.
У всьому тому гармидері Дятлові ще пощастило, що
він не бовкнув про Пушку. Так він називає рушницю, яка
висить на виду в сараї для господарського інвентаря за
хатою. Це старенька мисливська зброя, яку Дятел часто

18
згадує, коли заводить мову про приватну власність, те-
роризм або імміґрацію. А ще — перед Паскою, коли йому
трапляється під руку листівка, яка повідомляє про обхід
священником осель для освячення та збирання коштів на
церкву.
— А ви самі де були минулої ночі?
Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на
нас. Запитання просте, але ставить його у незручне ста-
новище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто
ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта,
потім — утеча з п’ятнадцятьма тисячами, а тепер от — «а
ви де були вчора ввечері?». Таке враження, ніби він сам і
є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця,
коли натякала на гівняну країну.
— Я був у синьйори.
Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано
для всіх киває на бабцю.
Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця,
навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які
карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інко-
ли вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом
дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомо-
ніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді
вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий
поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до
приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці
залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька роби-
ти йому у свої вісімдесят років?!

**

Мама так ніколи й не змогла примиритися із невиму-

шеними стосунками з чоловіками, які бабця практикува-
ла ось уже тридцять років — звідтоді, як розлучилася. Моя

19
мама — поборниця тривалих, міцних, серйозних стосун-
ків. Після того, як у 1992 році вони з батьком вирішили
розійтися, вона відразу знайшла собі Вейна. Оце написав
рік і збагнув, скільки часу минуло. Я тоді був іще зовсім
малим, а Верба, мій брат, — взагалі пішки під стіл ходив.
Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від
мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди на-
готові чітке уявлення про все на світі.
Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери —
канцелярські посіпаки, майже всі до одного — з Півдня, у
роботі — «не бий лежачого», їх упхали туди по особистому
чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди
самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах.
А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим
шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти,
що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку
з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з
крадіжкою — ясно як день! — замішані «Преторіанці» —
охоронна фірма, що — таки дивний збіг! — недавно мо-
нополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони
знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та ма-
шинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з
місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька роз-
літається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім
доводиться рівняти ногою або граблями. «То все “Прето-
ріанці”, — впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, —
вони передають злодіям усю інформацію про будинки:
де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під
сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де
їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут — гоп! —
обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до
охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд.
Отакі хитрюги, хай їм грець!»
В одному він таки має рацію: у «Преторіанцях» є щось
зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них,

20
коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони
світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти та-
кий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть
якщо добре знаєш, що не зобов’язаний звітуватися перед
двома одягненими під поліцейських опудалами, белько-
чеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі,
щоб показати, що справді тут мешкаєш.
Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже:
нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спаль-
ні два карабіни, на які є ліцензія, він — меткий стрілець,
регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб’ю вам
живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!

**

Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн

за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним
оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених
старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора,
аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.
Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в
юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістя-
ною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна
нагода, й приказує: «Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині
у 81-му». Ще одного, меншого, він подарував своєму си-
нові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного
ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення,
але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б
нас утішити.
Рамоні, своїй доньці (їй п’ятнадцять), він подарував
малесенького ножичка марки «Опінель», який навішу-
ється на брелок із ключами. Але пообіцяв іще купити
ножа-метелика, якого вони разом бачили у фільмі «Рене-
ґат» із Тененсом Хіллом, що, на думку Вейна, належить до

21
шедеврів світового кіномистецтва. У тому фільмі Ренеґат
подорожує Америкою в компанії проблемного підлітка на
ймення Рікаміно, який так майстерно володіє ножем-ме-
теликом, що Рамона просто зачарувалася. Хоча, можливо,
захват слід приписати Вейну. Хай там як, але для воло-
діння таким ножем потрібна ліцензія, а тому доведеться
зачекати, коли їй виповниться вісімнадцять.
Є ціла купа речей, які Вейн відкладає до славнозвіс-
них вісімнадцяти років. Щоразу, коли його діти висувають
якусь забаганку, що видається йому надмірною (напри-
клад, зробити татуювання у вигляді королівської кобри
на всю спину чи виготовити ящик, щоб поселити туди
тарантула), він не вступає у суперечку. Не опускається до
пояснень, що це може бути небезпечним, несвоєчасним
чи нерозумним або що це слід спершу узгодити з їхньою
матір’ю. Просто каже: потім побачимо. Чи заявляє кате-
горично, що про таке й мови бути не може, не пояснюю-
чи причини. Коли Дієґо й Рамона стануть повнолітніми,
запевняє він, тоді вони зможуть робити все, що їм заба-
жається.
Дієґо вже майже вісімнадцять, він навчається на бух-
галтера і торгує наркотою. Про це відомо всім, окрім Вей-
на. Дехто з друзів Дієґо, які вчилися раніше разом зі мною
у школі, розповіли мені про одного хлопця, який вчасно
не платив за «траву». То Дієґо підстеріг його у переході
біля автобусної зупинки і приставив йому ножа до горла.
Шипів такі страшні погрози, які хіба що в кіно почуєш.
«Цей клинок з Аргентини, — сказав Дієґо, — він переплив
океан і тепер хоче напитися твоєї крові».
Про Рамону, оскільки мені зараз треба якось її описа-
ти, мені відомо не так багато. Одна із тих не впевнених
у собі осіб, які існують тільки у тісному зв’язку з іншими
особами з визначенішою вдачею та твердішими переко-
наннями. Знаю, що вона зустрічається з Філіпо, йому сім-
надцять, він вчиться у класичному ліцеї і грає у гурті «The

22
Stolen». Вони починали як кавер-гурт творчості «Марлен
Кунц», але згодом почали виступати із власними компо-
зиціями. Влаштовують концерти, грають у ресторанах,
беруть участь у фестивалях. Рамона переконана, що вони
от-от прославляться, і ні про що інше не говорить. Ще
трохи — і вона стане нареченою зірки, і вже одного цього
досить, аби наповнити її погляд захватом, змусити хо-
дити з високо піднятою головою і відчувати гордість, що
вона — жінка. Якщо «The Stolen» справді виграє конкурс
для початківців, то успіх у неї практично буде в кишені.
Оскільки на вихідні Філіпо майже завжди десь на виїз-
ді з гуртом, їй дуже кортить якось влаштувати йому сюрп-
риз: приїхати до нього на гастролі й переночувати разом.
«Нічого такого не робити», — додає запобігливо. З чого
відразу стає ясно, що та бідолашна овечка спить і бачить,
як би спробувати на собі всю камасутру від А до Я. Але
зараз, невідомо чому, вона поки що не може поїхати. Її
втішає той факт, що, коли їй виповниться вісімнадцять,
вона зможе спати з ким захоче, де захоче і робити все, що
ще за день до того їй забороняли якісь цинічні загадкові
сили.

**

Дивно таке визнавати, навіть принизливо, але якби

мені вдалося бути трішки більше схожим на Вейна і мен-
ше на самого себе, то справи пішли б набагато ліпше.
Для початку було б краще з Сарою. Це моя однокласни-
ця, яка телефонує мені тільки для того, щоб списати до-
машні завдання, тому що у неї зовсім нічого не виходить,
та ще й часу ніколи не вистачає. Життя у Сари — суцільний
потік розваг, зустрічей із друзями, спорту й подорожей. Не
те що в мене: сиджу днями над грецькою та латиною або
дрочу, думаючи про неї. Перш ніж повісити слухавку, вона

23
промовляє: «Ти — ангел». Коліна тремтять від розуміння,
що ти закоханий по вуха у дівчину, яка бачить тебе гомі-
ком з крильцями й німбом.
Я знаю, що, крім здатності добре відмінювати не-
правильні дієслова, інших видатних якостей у мене не-
має; звичайний невдаха, а на додачу — ще й лоб завжди
розцяцькований прищами. Коли я цілими тижнями під
час гормональної бурі нидію над підручниками, а потім
розглядаю себе в люстерко, то уявляю свій лоб поверхнею
якоїсь далекої планети, поритою кратерами від бомбар-
дування астероїдними дощами.
Якщо вже бути об’єктивним, то в Сарі теж немає нічого
особливого. Вона посідає лише четверте місце у рейтин-
гу красунь нашого класу, і, на відміну від пишногрудих,
яким дісталася першість, у її напівпорожньому ліфчику
стирчать лише дві сливки. На жаль, той факт, що вона є
об’єктом мого захоплення, ніяк не допоміг їй вирватися
вперед навіть у цьогорічному рейтингу.
Якби мені зненацька наказали перелічити критерії,
через які вона мені подобається, то я б отримав «двійку з
мінусом». Зважаючи на те, що приховані причини зали-
шаються для мене невідомими, зосереджуся на видимих.
По-перше, ледве помітна темно-синя родимка, що про-
глядається у брові. По-друге, надщерблений різець. І на-
решті — напис «ASICS» на шкарпетках, які Сара навмисне
виставляє напоказ.
Моя кохана вжахнулась би від однієї думки і опинилась
би у самому кінці загальної шкали популярності ліцею,
якби хлопчачий електорат збагнув одну річ: подобається
їй це чи ні, але вона дуже схожа на мене. В один із остан-
ніх днів перед канікулами нам показували кіно. У напів-
темряві залу, тоді як голос диктора швидко коментував
кадри злочину Сант-Анни*, я бачив, як вона нишком від

* Злочин Сант-Анни (італ. Strage di Sant’Anna) — масове знищення

цивільного населення нацистами у селі Сант-Анна біля Стадземи
(Лукка) 12 серпня 1944 року.

24
усіх витирала сльози. Я зробив так само за мить до того.
Отакі ми з Сарою: чутливі, але горді.
Але в інші дні між коханням та ненавистю точиться
запекла війна. Коли в класі, незважаючи на нашу роз-
мову ввечері по телефону, вона долучається до гурту
подруг-зміючок, для яких я — так, порожнє місце, мені
кортить перевтілитися, розхристати на грудях сорочку,
перетворитися на крикливого мачо, який штовхається й
дражниться, вириває з рук зошита і викидає його через
вікно. «О, погляньте, голуб літає!» Вейн так би і вчинив. І
я точно знаю, твердо переконаний, що все змінилось би.
Якби я міг повестися жорстко із безсердечною особою, яку
кохаю, тоді зміг її би зачарувати і вона враз би в мене за-
кохалася по вуха. А замість цього у мене виходить лише
ота дурнувата усмішка для фотографії на пам’ять. Мабуть,
вона таки має рацію: я — недоумкуватий ангел.

**

До того, як сімейна балаканина пожвавилася завдяки

крадіжці, основною темою для розмов був горо́ д, що його
Дятел та Вейн вирішили скопати разом. Вони надумали
влаштувати його на ділянці, що належала Дятлові, й засі-
яти городиною пополам.
Але майже відразу справа ускладнилася. Ніби ота ве-
села задумка спільного городу, що виникла випадково
в ході лінивої балачки, підігрітої келихом вина, кудись
зникла, а на її місці виникло зобов’язання. Щойно ал-
когольні випари звітрилися, до горо́ ду вже не було діла
нікому, ні Вейнові, ані Дятлові. Тепер кожен був переко-
наний, що все придумав другий, а йому незручно від-
мовитись, і тепер доводиться гарувати, щоб не псувати
стосунки із сусідом.

25
 Коли вони працюють разом, обливаючись потом, у
землі по вуха, Вейн пояснює Дятлові, як слід було б зро-
бити те чи інше, що той робить по-своєму ось уже майже
шістдесят років. А Дятел звертається до Вейна у найнебез-
печнішій манері, яку тільки можна вибрати для чоловіка
Вейнової вдачі: з батьківською зверхністю:
— То ти оце так робиш? Та хто ж так робить?! Дай-но,
я тобі зараз покажу, як треба.
Хоча Вейн і вухом не веде й продовжує робити по-своє-
му, Дятел вихоплює у нього з рук заступ і намічає кінцем
лопати клаптик некопаної землі. Показує, як бралися за
держак діди й прадіди, як орудували заступом, які тех-
ніки обробки застосовували, — єдино можливі, якщо хо-
чеш правильно скопати ґрунт і виростити на ньому щось,
­окрім каміння.
Вейн мовчить, демонстративно відвертається вбік, за-
палює цигарку і нервово смалить. Натикається поглядом
на очі моєї матері, яка визирає у вікно, хитає головою.
Та врешті йому вривається терпець стояти без діла, і він
знову наступає:
— Послухай, ти так собі спину зірвеш. Дай-но краще я.
Дятел ніби не чує: чи то справді глухий, чи вдає, що
не почув.
— Побережись... побережись, — повторює Вейн.
Коли він отак вмикається, це гірше за сигнал тривоги,
що зараз установлюють на всі підряд автівки, оте про-
низливе пищання, що зобов’язує тебе пристебнути пасок
безпеки, навіть коли треба проїхати якихось сотню метрів
на черепашачій швидкості порожньою парковкою.
Нарешті Дятел неохоче передає йому заступ, непев-
ним кроком відступає убік по скопаному. Чоло, шия і руки
його вкриті холодним, нездоровим потом, характерним
для старих людей, від чого комарі ще оскаженіліше впива-
ються у його тіло. Він теж оглядається на будинки, позирає
на вікна бабці.

26
 Їхня біда в тому, що вони, почуваючись справжніми
чоловіками, повинні проявляти свою чоловічу натуру в
кожній дії, в кожному русі, слові. А якщо до всього ще з’яв-
ляється жіноча публіка, яка спостерігає з ложі за тим, що
діється на арені, то у них не лишається іншого виходу:
masculinitè oblige*.
— Отут посадимо квасолю.
— Яку ще квасолю?! Квасолю, дорогенький, треба було
саджати два тижні тому!
— Що ти мелеш? Можна і зараз. А як ні... Добре, хай уже
буде, як ти хочеш: посадимо ще рядок помідорів.
— Легко сказати «помідори»! А які? Чері чи бичаче сер-
це? Адже це тобі не одне й те саме!
І отак вони вже давненько сперечаються. Перелічили
всі види й сорти овочів, мені відомі.
Мій батько — агроном, але я певен, що Вейн узявся б
повчати і його. Повчав би навіть там, у Бразилії, куди тат-
ко подався десять років тому вирощувати неймовірні вро-
жаї та рослини, фотографії яких тепер надсилає замість
поштових листівок.
В одному кутку городу бачу синій пластмасовий бак,
що донедавна стояв у нашому садку. То Вейн його туди
перетягнув; каже, що вода для поливу повинна мати тем-
пературу середовища і що негоже піддавати рослини пе-
репадам температури.
Скільки клопотів! Скільки роботи! Якби Вейн у цій
історії виступав не одним із головних героїв, а простим
стороннім глядачем, то заявив би, що той город — марна
праця для йолопів. Улітку в супермаркеті тобі ті помідори
віддають за безцінь.

* Маскулінність зобов’язує (фр.).

27
 **

На вечерю була стручкова квасоля у томатному соусі.

Попри розбіжності у поглядах, вони таки насадили квасо-
лі на спільному городі кілька тижнів тому, і тепер хочеш —
не хочеш, а через день ми вечеряємо квасолею. Після
вечері всі мовчать (я вирішую тримати язика за зубами,
Верба нишком клацає по мобільному під столом, мама
починає прибирати зі столу), а тому Вейн, який терпіти
не може мовчанку, заводить розмову про роботу. Звер-
тається насамперед до моєї матері, а та кожні дві хвили-
ни киває й мугикає, щоб показати, ніби уважно слухає.
Я слухаю краєм вуха, відволікаюсь, думаю про своє: про
Сару, яка звідтоді, як почалися канікули, мені більше не
телефонує. Я хотів було сам їй подзвонити, але не знаю,
що казати; здається, окрім давньогрецької, у нас із нею
мало спільних тем для обговорення.
Вейн розказує про одного клієнта-іноземця, німця,
який купив неподалік собі хату для відпочинку на морі.
Хоче замінити віконниці і звернувся до Вейна, адже в
того, до речі, — крамниця з продажу рам та вікон. Усе спіл-
кування між ними відбувається електронною поштою, але
німець пише кострубатою італійською через автопере-
кладач. Десь посередині може вставити щось англійською,
в якій Вейн, незважаючи на всі свої подорожі, не розуміє
ані бельмеса. А тому порозумітися дуже важко, і Вейн уже
роздумує, а чи не написати німцеві єдиний вираз, який
він знає англійською: fuck you. Мама згідливо мугикає, на-
тягує довгі гумові рукавиці і починає мити посуд.
Верба між двома повідомленнями у мобільному на
мить підводить голову і вловлює, про що йдеться. І каже,
що коли тому типові з віконницями ліпше спілкуватися
англійською, він може допомогти. Це йому ще й згодиться
для практики, пояснює.

28
 Ми всі разом підводимося з-за столу, Вейн із Вербою
вмикають комп’ютер. Вейн читає вголос емейл німця.
Звісно, не обмежується частиною, яку написано коструба-
тою італійською, а читає по-своєму і ту, що англійською.
Мені це нагадало той випадок, коли наша вчителька анг-
лійської читала нам «Беовульфа», а ми ледве не луснули
від сміху. Мама проходить повз них, щоб витрусити на-
дворі скатертину, чує оте белькотання і регоче. А оскільки
Вейн не второпав, що вона регоче з нього, то вирішує, що
її насмішив його гумор, і старається щосили. Перечитує
текст італійською із сильним німецьким акцентом і ви-
голошує англійську карикатурно-писклявим голосом. У
його виконанні англійська лунає як мова ідіотів чи гомі-
ків. Тільки такі придурки, як мій брат чи я, можуть мар-
нувати свій час на вивчення мови такого тупого народу,
що складається з самих йолопів і трансів.

[вирвано кілька сторінок]

Якщо по правді, то кілька дрібних деталей проти Дій-

ниці таки є. Злодії відразу взяли під приціл шухляду, а
не обнишпорювали увесь дім, хоча б для виду. Залізли
через вікно у ванній, яка розташована з тильного боку і
виходить на поля. Підчепили гачок віконниць викруткою.
Спокійно вибили скло у вікні й повернули ручку зсереди-
ни рукою. Вони напевно знали, де в хаті ванна, хто ночує
вдома і в яких кімнатах. І знали точно, що Дятел тієї ночі
був у бабці, а його паралізована і глуха дружина клопоту
не завдасть. Вона спить на здоровенному механізованому
ліжку, яке довелося поставити у залі, — із тих, що можна
піднімати й опускати під потрібним кутом.
Тільки Дійниця могла знати всі ці подробиці. Тобто
вона і ми, звичайно. Про пістолет я нічого не знав, але
добре пам’ятаю, як у дитинстві під Різдво Дятел збирав
нас усіх докупи на току перед хатою — мене, мого брата,

29
Дієґо і Рамону. Нам було років по вісім–десять. Заводив у
хату, пригощав імбирним печивом, яке пекла дружина, а
потім рушав до спальні. Ми з порога чули, як він гримів
шухлядою, висовував її по скриплячих пазах з глухим уда-
ром по дереву наприкінці. Видавав усім по двадцять тисяч
лір і казав, що можемо купити собі все, що заманеться,
окрім цигарок. Чим, звісно, викликав нестерпне бажання
почати палити.
З іншого боку (це я і далі міркую про крадіжку), слід
відзначити, що злодії знали тільки одну частину справи
(про гроші в шухляді і, можливо, про наявність пістолета)
і до того ж їм дуже пощастило. Хтозна, може, вони навіть
були готові наставити зброю на старих, які спали, зв’язати
їх і забити до смерті, якщо відмовляться співпрацювати.
А от бачиш: застали хату порожньою, паралізовану бабу
в залі. Відкрили першу шухляду, що трапилася під руку,
і знайшли п’ятнадцять тисяч разом із пістолетом. І роти
пороззявляли від несподіванки.
З причин, які я не можу збагнути (ймовірно, через гор-
дість патріарха, який не хоче визнавати, що його зрадив
той, кого він сам прийняв у свій дім?), Дятел відмовив-
ся від думки навести карабінерів на Дійницю. І це тим
більше дивно, коли зважати на той факт, що бабця якраз
вказала на неї з першої хвилини. А за інших обставин я
вже не раз пересвідчувався, наскільки її думка для нього
важлива. Наприклад, того разу, коли виникла суперечка
через тополю Дятлового сусіда. Ту тополю, як на бабцю,
треба було негайно спиляти, бо щовесни з неї навколо
розліталися хмари пуху. І протягом трьох місяців бабця
тільки те й робила, що запекло і невтомно воювала з отим
ненависним насінням у вигляді пуху, яке клята тополя ви-
стрілювала на наш садок.
Нарешті (всі подробиці справи мені переповіла мама зі
скрупульозною точністю) бабця переконала Дятла напха-
ти в носа тополиного пуху й засипати ним собі очі. Потім

30
бабця схопила Дятла з почервонілими від подразнення
слизовими облонками й розпухлими від сліз очима і по-
тягла його до сімейного лікаря. Отримавши лікарський
висновок, вона написала листа адвокатові, де вимагала,
щоб сусід негайно спиляв кляту тополю, адже та станови-
ла пряму загрозу життю літнього чоловіка. Тополю спиля-
ли у серпні два роки тому.
Вейнові дуже хочеться, аби ми були великою, дружною
родиною, як то водилося раніше за дідів-прадідів. Але
моїй мамі таке не дуже до вподоби, особливо коли йдеться
про життя разом із його дітьми. Дієґо й Рамона (останнім
часом тільки Рамона) навідуються до нас щонайбільше
раз чи двічі на тиждень. Решту часу живуть із матір’ю.
Нічого не поробиш: Сучасної Великої Дружної Родини з
нас не вийшло. Це можна помітити з численних дрібниць,
які, коли вірити народній мудрості, є найважливішими.
Візьмемо для прикладу сніданок. Вейн уже з десяток ра-
зів повторював, що його нудить (так і сказав: нудить!) від
думки, що ми снідаємо, не почистивши зранку зуби. Адже
вони спершу чистять зуби і тільки потім сідають за стіл. Як
на мене, розумніше робити, як ми, тобто чистити їх після
сніданку, перш ніж вийти з дому. А не так, як вони, потім
цілий день ходити з не чищеними після сніданку зубами.
Звісно, нічого страшного, адже багато хто так і робить,
коли снідає у барі, по дорозі до школи чи на роботу. Саме
тому у стоматологів грошей кури не клюють. Але це не
має значення. Найважливіше, якщо послухати Вейна, —
не снідати, коли в роті «каша з нічних мікробів і слини»
(його вираз!), яку потім ковтаєш разом із печивом.
Чищення зубів до і після сніданку як третій варіант дій,
здається, у нашій домівці нікому не спадає на думку, а я
завбачливо тримаю язика за зубами, аби не втручатися у
цю запеклу суперечку щодо культури й гігієни.
Мене особисто дратує до нестями інша річ: музика те-
лефонного виклику на мобільному Рамони. Як я вже пи-

31
сав, Рамона зустрічається з отим співаком, Філіпо. Мене,
якщо говорити по правді, верне від музики «Марлен», а від
їхнього кавер-гурту — і казати нічого. Коли сидиш зранку
за столом з іще напівзаплющеними очима і медитуєш над
кухлем з кавою, а тут тобі врубають солодкаво-приторні
акорди «Чорної душі». Після короткого інструментально-
го вступу лунає пронизливе верещання співака, з якого
ледве вдається зрозуміти повторюване без упину «чорна
душа, чорна душа». Коли Філіпо співає, він якось кумед-
но вимовляє всі голосні: Чееернааа диииишаааа. Рамона,
схоже, навмисно не відповідає відразу, чекає кілька се-
кунд, щоб усі поглухли від отого виття її неповторного
Філіпо. А оскільки Вейн заборонив їй підводитися з-за
столу під час їжі з родиною (коли матиме вісімнадцять
років, зможе робити, як їй заманеться!), вона відповідає
на дзвінок у нашій присутності. Зазвичай Філіпо завжди
телефонує їй перед школою, щоб побажати гарного дня. І
починається обмін солоденькими словечками. Доводить-
ся всім вислуховувати її збентежене вуркотіння разом з
його люб’язностями, спотвореними телефонним зв’язком.
Можливо, Філіпо мені б навіть сподобався, якби не псував
сніданки та решту прийомів їжі своєю «Чорною душею».

**

Ми з Дієґо вдаємо, що не помічаємо одне одного. Він

жодного разу не насмілився запропонувати мені наркоту,
якою торгує в школі. Але коли приходив до нас останнього
разу, поки Вейн був на горóді, а мама куховарила, то за-
зирнув до моєї кімнати. Покрутив головешкою праворуч,
ліворуч, щоб пересвідчитися, що в коридорі нікого немає,
чим ляснув себе пару разів по пиці довгим дредом — єди-
ним, що залишився від розкішної растаманської шеве-
люри, яку довелося обрізати відповідно до нових модних
віянь.

32
 — Ти все вчишся, як скажений, — звернувся до мене, —
не хочеш спробувати чогось для підмоги?
Тепер, коли сп’яніння растафаріанством у нього оста-
точно вивітрилося, він, якщо я зробив правильний висно-
вок, став прибічником естетики гіп-гопу: толстовки XXL
з капюшоном або адідасівські мастерки взимку, майки
влітку, кросівки для баскету, хоча в баскет він не грає,
ланцюжки на шиї. Хоче зробити собі татуювання з Тупа-
ком*, якщо той не вийде з моди, але поки що відклав до
вісімнадцятиліття (вже через кілька місяців, нарешті!),
разом із цілою низкою подорожей та химерних задумок.
А ще отой його єдиний дредлок, що тягнеться від тім’яч-
ка на черепі й теліпається навсібіч. Коли ми сідаємо за
стіл, він його закручує у щось на кшталт ґульки і защіпає
«крабиком».
— Якої ще підмоги?
Він витягує з кишені коробочку і відкриває у мене під
носом. Всередині — три сіруваті піґулки.
— Ти не думай, нічого такого! — поспішає запевнити,
як тільки бачить, що мої брови загрозливо поповзли дого-
ри. — Це просто збуджувальне, щоб не спати вночі. Можу
запропонувати тобі всі три за особливою знижкою, лише
для тебе, — всього за десять євро.
Я криво демонструю свою ангельську посмішку, що для
мене означає «дякую», а він, мабуть, розуміє її по-своєму:
як збентеженість через згадку про гроші, зважаючи на те,
що ми з ним — майже родичі.
— До столу-у! — кричить мати з кухні громовим голо-
сом портового докера.
* Тупак Шакур (англ. 2Pac, Tupac Shakur, уроджений Лесейн Періш
Крукс, Lesane Parish Crooks); 16 червня 1971—13 вересня 1996) —
один із найвідоміших та найуспішніших американських реперів,
що став легендарним після смерті. Бібліотекою Конгресу США
було відібрано його пісню «Dear Mama» з альбому «Me Against the
World» до складу 25 записів, що будуть зберігатися у спеціальному
фонді культурного надбання.

33
 Дієґо бере одну піґулку і кладе мені на стіл:
— Ось, тримай у подарунок. Але за наступні ти мені
заплатиш, домовилися?
Ту піґулку я викинув в унітаз. Мушу признатися, що у
мене виникла спокуса підсунути її Вейнові, аби той зна­
йшов її ніби випадково. Щоб знав: поки він там вдає із
себе агронома-самоучку, а мати пере йому труси, отой
його синок-чемпіон поширює наркотики прямо в них
удома. Та врешті махнув рукою. Вирішив, що Вейн із його
вдачею все одно переверне, як йому заманеться, або ви-
дасть щось зі свого звичного парадоксального репертуару.
— Мій син — підприємець, — напевно, сказав би він. —
Весь у мене. Є дурні, які травлять себе отим дурманом, а
він — як санітар, обхитує їх, допомагає людству позбутися
тих мерзотників, очистити світ від лайна.
Обхитати — то один з основних принципів Вейна.
Озна­чає, за великим рахунком, обхитрити когось, обду-
рити противника, а ще краще — так усе обернути, щоб той
бідолаха гадав, що справжній переможець — він.
Якщо задуматися, то більшість вдалих справ Вейна,
якими він так пишається, полягає у тому, щоб обхитати ін-
ших. Коли мої батьки розлучилися і ми перебралися жити
до будинку поряд із бабциним, усіма справами займав-
ся Вейн: стежив за роботами, розмовляв із виконробом,
збирав документи, адже краще за нього цього б ніхто не
зробив. Саме Вейн домовлявся з ремонтною бригадою
про кошторис, додавав якісь пункти і викреслював інші,
непотрібні. За його словами, виконроб хотів нас обхитри-
ти, а тому Вейнові довелося обхитати його. Хотів, щоб ми
заплатили сотню там, де вистачило б сімдесяти. А Вейн
дав йому сто десять там, де робіт було на сто п’ятдесят.
Купа дрібниць, незначних деталей і доробок, яких той
йолоп виконроб навіть не помітив. От Вейн, наприклад,
наказав додати до загального проєкту сушильню в кутку
саду (мамі кортіло мати сушильню), оптимізував плані-

34
метрію, щоб виділити місце для прасувальні (мамі хоті-
лося ще й прасувальню). Наказав додати купу додаткових
кімнаток, таких як комірчина для віників і швабр у кухні,
ще одна під сходами, і сотню заглибин, виступів, кутків і
загашників, що (знову таки, за словами Вейна) неймовір-
но покращили якість нашого життя.
А в самому будинку ще й досі не заізольована провод-
ка, плитка на підлозі крива, наличники не встановлено.
І вже минуло десять років. Врешті, звідки мені знати, що
таке «наличники», якби їх не згадували у безкінечних
сварках? За словами Вейна, виконроб хотів нас обхита-
ти, втюхавши нам свої дешеві наличники, як золоті. Але
Вейн не пальцем роблений, він наказав викреслити їх із
кошторису, а на цю суму збудувати сушильню. Налични-
ки він би згодом поставив сам, запевняв він. Але потім
знайшлося безліч ускладнень, то одне, то інше, — я вже
не знаю, що там сталось, — але тепер про них уже ніхто
навіть не згадує.
Уже той факт, що город можна скопати лише на Дят-
ловій ділянці, спричинений обхитуваннями тих часів.
За кошторисом виконроб передбачив, що землю під са-
док буде вирівняно і зверху завезено ґрунту на тридцять
сантиметрів завтовшки. Вейн заявив, що витрати на
ґрунт — нечуване здирництво. Про садок він сам подбає,
попросить у друга дорожню фрезу (у нього купа друзів
з важкою технікою), а в іншого друга, який має свій ви-
ноградник, розживеться доброю землею. Але потім йому
довелося займатися крамницею, занедужала його мати, у
нього виникли проблеми з кредиторами, і врешті ту зем-
лю так і не завезли, фрези ми не побачили.
Кілька тижнів поспіль щонеділі я прокидався від гуч-
ної лайки. То Вейн намагався скопати ділянку землі, але
щоразу, коли вганяв заступ у землю, натикався на ка-
мінь, черепки, шматок цементу. Виявилося, що клятий
виконроб скористався нашим двором як звалищем для

35
будівельних відходів. Таким чином замість тридцяти сан-
тиметрів родючого ґрунту у нас півметра каміння, покри-
того тонесеньким шаром землі.
«То й на краще, — заявив Вейн, — все одно наш садок
погано освітлюється сонцем, ніякого городу б не вийшло».
А оті каменюки, що їх він навикопував, згодилися для бу-
дівництва чудових огорож сухої кладки для клумб. Якщо
вирішиш купити такі гарні, пласкі камені, з тебе здеруть
за них, як за золоті злитки. А виконроб їх викидає. От йо-
лоп!

**

Справжнє ім’я Дійниці — Кеті. Наша з нею розмова

вийшла за рамки звичайного «чао» лише одного разу,
коли я забув ключі, бабці не було вдома, і мені довелося
чекати на маму вдома в Дятла.
Вона не з тих, хто намагається викликати симпатію,
доволі скандальна і дуже грубо поводиться із паралітич-
кою, гримає на неї, покрикує як на худобу, безцеремонно
смикає і перевертає її, незважаючи ані на поважний вік,
ані на стан здоров’я старої.
Я спостерігав за нею і думав: прийде день і в мене теж
буде Дійниця, яка начепить на мене черевики на липуч-
ках, годуватиме мене з ложки, мінятиме підгузника, гор-
ланитиме на вухо обра́ зи, якщо наважусь не послухатися.
Звісно, про те, щоб це робили моя дружина, діти чи внуки,
навіть мови не може бути. Нікому не хочеться вовтузитись
зі своїми літніми родичами, від яких неприємно тхне, з
їхніми перепадами настрою. Якщо добре подумати, якщо
уявити собі брудні труси бабці, їхній сморід, то ось тобі й
на! — ідея, що можна заплатити комусь, хто робитиме це
за тебе, п’янить, як цвіт гліцинії наприкінці травня.

36
 Відтоді, як сталася крадіжка, Кеті практично зникла
безвісти. Дятел про неї не згадує, бабця вдає, ніби її взага-
лі ніколи не існувало. Коли мама запитала напряму, отри­
мала туманну відповідь: неясно, чи то Кеті звільнили з
роботи без попередження, чи то вона зникла з власної
волі. Друга версія, звичайно, підтвердила б підозри бабці
щодо змови доглядальниць-румунок з їхніми земляка-
ми-бандитами. А перша версія (знову-таки, якщо бабця
має рацію!) наражає Дятла, а разом із ним і нас, на скору
помсту.
Тепер за паралітичкою наглядає Дятел, самостійно. Ні-
хто з родичів ніколи не приходить, щоб йому допомогти.
Бабця теж не рветься. Інколи чую, як він лається на діалек-
ті, погрожує дружині надавати їй ляпасів або штурханів,
ніби неслухняній дитині. Щоб не втручатися, щоб не дове-
лося говорити з ним про це, ми вдаємо, що всі ті погрози
віртуальні, або прикидаємось, ніби не чуємо.

**

То, може, зараз слід написати про мого батька? Почну з

того, що через півроку після того, як мама його покинула,
він емігрував до Ікапуї, що в федеральному штаті Сеа-
ра в Бразилії. Тепер він, як головний агроном «Алмейда
Трейдінґ Інтернешенел», займається насамперед виро-
щуванням дині та папаї, але й інших фруктів, чиї назви
закінчуються на «-ава», «-уя» та «-оя».
Я ще до нього не їздив у гості, він сам приїжджає двічі
на рік. Каже, що там йому доводиться працювати, не роз-
гинаючи спини, що місце — не дуже, хоча й на морському
узбережжі, доводиться скрізь ходити під охороною, щоб
захиститися від зголоднілих банд, які нишпорять навколо
офісу компанії та складів.

37
 Гадаю, йому там не дуже солодко живеться. Мама по-
стійно скаржиться, що він дає їй мало грошей, що колиш-
ній чоловік її подруги, який працює докером, надсилає тій
більше. Сором, та й годі! Щоб купити нам підручники для
школи, мамі довелося позичати у Вейна. Отже, коли од-
ного дня я таки не стримаюся і пошлю того Вейна під три
чорти, він запросто зможе дорікнути мені, що я невдяч-
ний, що він зробив усе, аби я вчився, що якби сподівався
на допомогу свого «вченого татка», то довелося б мені
чекати до нових віників. Вейн терпіти не може тих, хто
вивчився в університеті й отримав диплом. На його дум-
ку, це один із способів обхитати. Той факт, що він відбив
мою матір у її дипломованого чоловіка, напевно, сповнює
його гордості і разом з тим виправдовує його вчинок як
захисну реакцію.
Сьогодні я розмовляв із татком по телефону. Він запи-
тував, які в нас новини, і я розповів йому про крадіжку.
Він вважає, що ні доглядальниця-румунка, ні «Преторіан-
ці» до неї не причетні. Сказав, що то справа рук якогось
злидня-бідолахи. І перевів розмову на банду хлопчаків,
які намагалися обікрасти склад його компанії. Одного
охоронці застрелили. Наприкінці татко сказав, щоб я не
хвилювався. Хоча Вейн і... (тут він ужив вираз на діалекті,
який означає приблизно «блазень», але разом із тим «за-
розумілий, пихатий»), однак правда й те, що зброї в нього
вдома більше, аніж в усіх охоронців «Алмейди Трейдінґ
Інтернешенел». А оскільки злодіям добре відомо, в яких
шухлядах ритися, то так само вони добре знають і те, за
якими дверима можна нарватися на постріл.
Тато сказав, що живеться йому в Бразилії нелегко, але
щасливо. Він приїде у листопаді і пробуде тут до Різдва;
каже, що хоче познайомити нас з однією особою. Я радий
за нього, але сподіваюся, що у мене не з’явиться бразиль-
ський братик, мене б це зачепило.

38
 У ту мить мені дуже кортіло розповісти йому про Сару,
запитати в нього поради, як чоловік чоловіка, можливо,
навіть просто поділитися з кимось, хто не почне відразу
з мене насміхатися. Але отак, по телефону, я не знав, з
чого почати. Потім почув, що він почав відволікатися, і
зрозумів, що він мене вже не слухає. Запитував мене про
одне, а коли я починав розповідати, перебивав на найці-
кавішому місці і питав про інше. Так розмова зійшла на
ніц, ми попрощалися. Верба якраз був на морі, і я не зміг
покликати його, щоб передати слухавку. Це й на краще,
адже Верба щоразу, коли наступає мить прощання, почи-
нає плакати, а мені за нього соромно. Чи то, може, тому,
що мені й самому хотілося б так поплакати, відчайдушно
і з полегшенням, як плачуть діти.

**

Щойно я поклав слухавку, з’явився Вейн. З голим тор-

сом, увесь спітнілий, плечі розправив, живіт втягнув. І
тхне як від коняки.
— Ходи-но, допоможеш вивантажити, — і кивнув у бік
парковки. З вікна я бачив, як під’їхав фургон його крам-
ниці, у лафеті під зеленим брезентом щось лежало.
— Зараз мені треба вчитися.
Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або чи-
таю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не
чіпають мене. Я навчився цьому в одному документаль-
ному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну закло-
потаність, щоб тебе не спровадили до газової камери. Але
сьогодні таке не спрацьовує.
— Твого брата немає вдома. Потім доробиш, — наполя-
гає Вейн. — Твоя мати сказала, щоб я тебе покликав.
Якби хтось побачив нас із голими торсами під спекот-
ним сонцем парковки, то сприйняв би його за засмаглого

39
рятувальника з пляжу Версільї, а мене — за туриста з Пів-
нічної Європи, який іще до вечора заробить собі сонячний
удар.
Приблизно два роки тому я вирішив для себе, що хочу
радикально відрізнятися від Вейна — в усьому, навіть у
стані шкіряного покрову. Виставляю на загальний огляд
власну блідість як ідеологічний чи релігійний виклик, що
йому, членові ворожої секти, має здаватися незрозумі-
лим. Більше того: справжньою ганьбою.
Коли ми нарешті вивантажили все, я теж обливався
потом. Було так спекотно і волого, що забивало дихання,
ніби дихаєш через аерозольну маску.
Оскільки я вже трапився йому під руку, Вейн наказав
допомогти йому зібрати тумбу. Оскільки я трапився йому
під руку, він послав мене по червоний ящик з інструмен-
тами. Оскільки я трапився йому під руку, він вирішив по­
знущатися з мене.
На розстеленому на землі вже другому зеленому бре-
зенті лежали дерев’яні дошки й шурупи. З них треба зі-
брати тумбу, яку мама хотіла поставити у сушильні. До
ручних робіт у мене таланту немає. Я цим не хизуюся,
але й не вважаю це хворобою; просто приймаю як да-
ність. Мій батько, так само як Вейн, уміє робити все, від
електропроводки до стічних труб під умивальником, від
столярних робіт до догляду за худобою, від двигунів і до
будь-яких механічних пристроїв.
— Загвинти трохи, — каже Вейн, тримаючи перпенди-
кулярно одна до одної дві довгі фанерні дошки. Краї у них
із зубцями й пазами, що допомагає збиранню, але деталі
все одно слід закріпити шурупами, які треба вкрутити у
горизонтальну дошку в позначених хрестиками місцях.
Лівою рукою я беру шуруп, прикладаю його кінчиком
до першого хрестика, а в правій тримаю викрутку. На-
тискаю лівою на голівку шурупа, від чого той заходить у
фанеру приблизно на півсантиметра. Шуруп залишається
встромленим паралельно до землі, і я вирішую, що так го-

40
диться. Але коли натискаю викруткою і починаю крутити,
шуруп нахиляється, вислизає у мене між пальцями і падає
на землю разом з вирваними крихтами тирси.
Вейн нічого не каже, мовчки спостерігає за моєю не-
вдалою спробою. Мені перебиває подих, я нахиляюся,
піднімаю клятий шуруп, знову встромляю його в дошку —
туди, де був хрестик, — і повторюю операцію. Знову поми-
ляюся. Помиляюся і втретє, від чого хвилююся ще більше.
— Відійди, — промовляє нарешті Вейн.
Потім додає:
— Потримай!
Іще не кінець. Я кладу викрутку, стаю на місце Вейна і
намагаюся якомога щільніше стулити дошки докупи.
Вейн мовчить. Ефективність фронтальних уроків пе-
реоцінюють. Звірина дидактика краще. Він запалює ци-
гарку, я теж вдихаю сухий дим, і це мені до вподоби, хоча
мене й нудить від думки, що він виходить із рота Вейна і
перед цим побував у його легенях.
Замість хрестика після моїх невдалих спроб на поверх-
ні дошки утворилася виямка, яку Вейн швидким порухом
викрутки очищує від тирси. Лівою рукою тримає шуруп.
Правою робить театральний помах, як еквілібрист, що
жонглює ножами в цирку, і підкидає викрутку в повітрі.
Тепер він тримає її за металеву частину і користується
дерев’яною ручкою як молоточком. Робить чотири точних
удари по голівці шурупа і вганяє його у фанеру на пару
сантиметрів.
— Спробуй тепер, — промовляє. Коли у Вейна є поміч-
ник і йому доводиться звертатися до нього на словах, він
використовує винятково наказовий спосіб. Його руки за-
ймають місце моїх і тепер утримують дошки.
Зараз шуруп як слід загнано у бездоганно горизонталь-
ному положенні. Коли я натискаю на нього викруткою і
повертаю, він заходить у деревину дошки як у масло. Пе-
реходжу до наступного хрестика, потім до третього. На
якусь мить ненависть поступається чимось на кшталт

41
вдячності. Від парадигми вестерну ми перейшли до па-
радигми східних єдиноборств. Мені випадає роль юного і
нетерплячого учня, а йому — похмурого сенсея: на шляху
бусідо* Марчелло-сан, еґо — це всього лише громіздкий
тягар.
Тут я вирішив зручніше взятися за викрутку, і та ви-
падає у мене з рук. Ледве не проштрикнув Вейнові ногу,
адже він ходить у відкритих, запорошених пилюкою сан-
далях.
— Так, іди вже, вчися краще. Я сам закінчу, інакше ми
так до вечора продлубаємося.
Перш ніж піти, мені закортіло переконатися, що дошки
вирівняно як слід. Та не встигаю й оком кліпнути, як він
уже все зробив сам: дістав невідомо звідки два хомути, дві
скоби, якісь іще не відомі мені інструменти — і ось уже все
міцно зафіксовано, ніякої потреби в моїй допомозі немає.
Він би й без мене впорався.

**

Думаю про Пушку; я часто про неї думаю у ці задушли-

во-спекотні дні. Найбільше мене заворожує думка, що ні-
хто б нізащо не здогадався, хто це вчинив. Досить вибрати
вдалий момент, скористатися нагодою. Те, що греки на-
зивали kairós**. Їх у житті буває немало, таких нагод, слід
лише бути уважнішим.

* Бусідо́ (яп. 武士道, ぶしどう — досл. «шлях воїна») — кодекс честі

самурая. Назва походить зі сполучення слів «бусі», тобто «воїн»,
і «до» — «шлях». Цей давній кодекс бере початок у часи, коли са-
мураї були стрільцями та вершниками, а навчання цим військо-
вим мистецтвам, яке потребувало завзяття та постійного виконан-
ня вправ, привело до виникнення терміна «к’юба но мічі» — «шлях
коня і лука».
** Kairós (грец. καιρός) — можна перекласти як «кайрологічний
час»; так античні греки називали «відповідну або належну мить»
чи «найвищу мить».

42
 Можливо, оці тижні і є бездоганним kairós. Усі б сказа-
ли, що то справа рук грабіжників. То вони повернулися,
щоб обнести інший будинок — наш або бабцин, — нишпо-
рили кругом і наткнулися на рушницю. І скористалися
нею, коли хтось став на заваді їхнім злодійським планам.
Оскільки їх захопили зненацька у тому сарайчику для
інвентарю, вони розгубилися, від несподіванки злякали-
ся, повернулись і... Та ні, ця частина у мене поки ще не
в’яжеться докупи. Навіщо грабіжникам лізти до сараю,
якщо вони прийшли обікрасти нашу хату?!
Ніяких грабіжників. Тут могла статися зовсім інша істо-
рія. Історія про Вейна, який тільки вдавав із себе крутого
мачо, а сам попри свою показну чоловічу силу насправді
розбещував хлопчиків. І до мене теж чіплявся. Виходить
дуже заплутано, але не неможливо. Довелось би написа-
ти щось на кшталт особистого щоденника, наставити дат
заднім числом на рік–два тому, користуватися різними
ручками, чорною, синьою, понавклеювати фоток із шкіль-
них екскурсій минулих літ.
Одного дня він начеб наказав мені піти по викрутку до
Дятлового сараю. Та як тільки я туди зайшов, пане суддя,
як він — слідом, і двері зачинив ізсередини, і очиська свої
так дивно вилупив, як ото вже мені довелося бачити рані-
ше. Розстібає пасок на штанях. «Ставай на коліна», — на-
казує. Хоче, щоб я знову це зробив. Я відмовляюсь, але він
наполягає, погрожує, каже, що зробить зле мамі, настав-
ляє на мене ножиці. І тут я бачу на стіні Пушку. Підбігаю
і хапаю в руки. Вейн замахується ножицями, ще мить — і
вдарить. Я злякався — бабах! — і він уже лежить переді
мною на підлозі з червоно-чорною діркою в грудях, а в
повітрі стоїть ядучий сморід, як від петарди.
Але, аби все організувати, потрібен час, а мені кортить,
щоб воно сталося зараз. Зараз, коли у світлі лампи я від-
чуваю в собі достатньо сміливості й шаленства. Завтра
вранці сонце висушить усе, залишаться тільки боязкість,

43
стриманість і моя славнозвісна розважливість на додачу.
І доведеться мені, як завжди, покірно й смиренно натя-
гувати на себе звичну маску. Знову сидітиму за столом з
ангельською усмішкою, хіхікатиму з вульгарних жартів,
тупих дотепів та висловлювань із подвійним сенсом, з бо-
родатих анекдотів, що веселять маму. Спостерігатиму, як
він поводиться з нею, ніби з прислугою чи доглядальни-
цею, як зневажливо наказує зробити йому каву таким то-
ном, якого не дозволяє собі навіть з помічником бариста
у багатолюдному автогрилі. Вона для нього — ніби власна
річ, яку він забрав у мого батька, яку мій покірний і не­
сміливий батько мовчки дозволив поцупити у себе з-під
носа, перш ніж утекти світ за очі і там почати нове життя.
Та часом я думаю про Пушку інакше. Уявляю, як захо-
джу до сараю, сам зачиняю за собою двері. Пушка — там,
висить на виду, разом з іншими знаряддями: шкворнями,
ключами, молотками, шпателями. Беру її в руки, зважую.
Вона завжди заряджена, Дятел каже, що про всяк випадок.
Знімаю із запобіжника, притуляю прикладом до плеча і
прицілююся.
Насправді ніякої певної цілі в мене немає. Спершу на-
воджу на банку з фарбою, потім на великого сердитого
павука в кутку на стелі. Не стріляю, немає сенсу. Не від-
чуваю потреби виплеснути якусь внутрішню тривогу або
привернути чиюсь увагу.
Через вікно бачу, як приїхав Верба, як паркує скутер
біля воріт нашого дому. Піднімаю рушницю, знову цілюся.
Бабах! Можна було б вистрілити йому в каску на голові і
подивитися, чи вона його врятує. Навіщо ти це зробив?
Тому що треба було; Верба не розуміє, живе так, ніби все
добре. Його все влаштовує. Мене б запхали до психушки,
я уявляю себе в гамівній сорочці, з коротко стриженим
волоссям і ангельським усміхом на губах, з яких котиться
струмочок слини.

44
 Отже, ні, у Вербу я таки не стрілятиму. Легенько під-
кидаю у повітрі Пушку, як це робив Вейн із викруткою.
Сідаю на станину, знімаю черевика. Ставлю рушницю
прикладом на землю. Направляю дуло собі в груди — туди,
де все частіше стугонить серце. Але боюся помилитись,
боюся, що доведеться провести в інвалідному візку решту
життя. Життя, що мене не покине.
Вставляю дуло в рота. Босою ногою торкаюся до дерева
прикладу. Піднімаю стопу до курка, вставляю всередину
великого пальця. Уявляю, як було б солодко — не жити
більше.

[вирвано кілька сторінок]

 2

Останні сторінки я прочитав ніби в тумані, ледве

розбираючи закреслене. Проводжу рукою по гребінцю
вирваних трьох–чотирьох сторінок наприкінці зошита.
Підводжуся з дивана, йду до ванної і нахиляюся, щоб по-
пити з-під крана. «Зачекай хвильку, щоб збігла вода!» —
чується мені материн голос.
Звісно, це тільки в моїй уяві, але від цього мій стан
лише погіршується.
Тепер я знаю, чому Марчелло називав мене Вербою:
він пише, що я був тонкосльозим, як плакуча верба. Та
якби довелося розказувати мені, я б сказав, що все було
навпаки. Я добре пригадую його напади відчаю і люті, як
він зі злістю кидався речами (помаранчами, склянкою),
як я лякався, а мати тяжко й сумно зітхала. «Що з ним
таке?» — допитувався я в неї малим. «Нічого, — відпові-
дала вона, поправляючи мені проділ на голові рукою, —
просто твій брат рознервувався трішки».
Коли з Марчелло таке траплялося, то була лють, прита-
манна зазвичай спокійним за вдачею людям. Ніби під час
нападу злості вони гніваються на саму злість, якій вдалося
вивести їх із рівноваги.
Але про його суїцидальні фантазії я і гадки не мав... А
щодо закресленого... Та ні, не треба все так спрощувати!
Скільки у мене самого інколи з’являлося химерних думок
у голові, від яких я негайно відмахувався, як від набрид-
ливих мух, навіть не надавши їм ваги?

46
 Але все одно: із закресленого можна зробити висновок
про агресію Марчелло, яку він намагався придушити. Та
агресія, коли вибухала, змушувала його проклинати Вейна
і водночас захоплюватися ним.
На прочитаних сторінках я не знайшов жодного над-
мірно різкого слова, неприкритої ворожості чи образи.
Кожна фраза продумана, кожне речення сухе й виважене
і через це сприймається гостріше. А коли зайве не можна
було закреслити, він виривав сторінки.
Керуючись правилом, яке він сам для себе запрова-
див — підлітковим самітництвом ченця, в якому було
місце лише для книжок із небагатої за вибором місцевої
бібліотеки та піднесених до рівня золотого фонду філь-
мів центрального телебачення, — Марчелло намагався
відшукати прихований зміст того, що залишалося незбаг-
ненним для мене, для нас. І не мало значення, що за це
доводилося платити такою високою ціною: бути диваку-
ватим створінням в очах інших. У жодному зі всесвітів, —
так пише він сам, — жодна нормальна дівчина, якась Сара,
не змогла б скласти йому пару.

**

Я забув перевести наручного годинника, і тепер мені

доводиться підраховувати різницю в часі; виходить, що
вже повернуло на першу годину, і мені слід поспішати,
аби не запізнитись. Я вже заїжджав до матері на хвилинку
вчора, перш ніж поїхати до ріелтора. Пообіцяв, що повер-
нуся сьогодні на обід, і тепер пошкодував про обіцянку.
Мати живе у багатоквартирному будинку, в квартирці,
що нагадує одну із десятків бджолиних сот, де на сходах
стоїть запах їжі упереміш із лимонним засобом для мит-
тя, ліфт просякнутий смородом диму, а з-за майже всіх
дверей практично в унісон лунає телевізійний випуск
новин.

47
 Шостий поверх.
Мати ще й досі вродлива, навіть у халаті лікарняно-бла-
китного кольору, який, на її думку, якнайкраще відповідає
її літньому віку. Вона запрошує мене до вітальні, а сама
повертається над чимось чаклувати на кухні.
— Ти вже закінчив?
— Іще ні. Почав відкривати коробки і... Самий мот-
лох, ти мала рацію, але я вирішив таки перевірити кожну,
гмм... гмм... для певності.
Через брехню на мене нападає кашель, прошу склянку
води, п’ю ковток за ковтком і походжаю по вітальні. Зупи-
няюся перед колекцією дельфінів, деякі — з муранського
скла, а решта — китайський непотріб. Збоку біля вікна
стоїть запилюжений фікус; я торкаюся одного листочка
і розумію, що він штучний. Мене це не турбує, я звик до
провінційних інтер’єрів, до браку витонченості, до суміші
запахів на сходах і в ліфтах; вони мені навіть подобаються
певною мірою.
— Алесандро де?
— Там, — мати махає рукою в коридор, у напрямку
ванної і спальні. — Зараз піду заберу, — додає, відчувши
у моєму мовчанні відтінок незручності.
Я ніяк не можу прийти до тями через зміну часового
поясу, і, коли широко й гучно позіхаю, мама знову повер-
тається до вчорашньої розмови, яку, як я сподівався після
останнього телефонного дзвінка, вже завершено:
— Міг би й тут залишитися. Не розумію, навіщо витра-
чати гроші на номер у готелі, якщо у тебе тут є домівка?
Я відбріхуюся, кажу, що не хочу нікого турбувати, що
в мене безсоння і що мені можуть зателефонувати по ро-
боті прямо серед ночі. Але правда в тому, що я не можу
змиритися з думкою, що оце місце — моя домівка. Єдино
прийнятний для мене спосіб погодитися з перебуванням
тут — вважати себе туристом, невільним мандрівником,
дипломатом, що виконує важливу місію.

48
 Окрім того, де вона мене розташувала б на ночівлю?
Спальня в квартирі одна, диван малесенький, а в мені
метр дев’яносто зросту. Хочеться сигарету, хоча я ніколи
в житті не палив; і це безглузде відчуття наганяє на мене
великий смуток.

**

Заходь, Алесандро.
Якби Марчелло міг побачити його зараз, — кентавр у
візку, бабій на пенсії, мінотавр із Паркінсоном, колишній
актор пеплумів* зі здутими мускулами і зниклою засма-
гою, — то він, можливо, не був би до нього таким суворим?
Мене все влаштовувало, я просто не замислював-
ся, — тут мій брат має рацію. Часом Алесандро поводився
хвалькувато, але ніколи мене не принижував і не обра-
жав. Чи я, може, і цього не помічав. Звісно, він захоплю-
вався дешевими вестернами (Вейн**! Я усміхнувся, коли
вперше наткнувся на це прізвисько...), ні разу в житті не
розгорнув жодної книжки, але мені кортіло зауважити
Марчелло: а що ти хотів, дорогенький, це — провінція!
Тут вибрати інший шлях означало б приректи себе на не-
щасливе животіння, терпіти зневагу з боку таких верти-

* Пе́ плум (англ. peplum; а також sword & sandal — «меч і сандалі») —
жанровий різновид історичного фільму, який має значні відмін-
ності від інших історичних фільмів. Насамперед тематика цих
фільмів характеризується зображенням подій зі стародавньої іс-
торії — Стародавній Рим, Стародавня Греція, Стародавній Єгипет,
Вавилон, біблійні історії, давні легенди. Крім цього фільми-пеплу-
ми не намагаються достовірно зобразити історичну епоху. Вони
відрізняються епохальністю, широкомасштабністю батальних та
інших сцен, панорамною зйомкою, великою кількістю масовки.
Такі фільми тривають дві години і більше.
** Джон Вейн (англ. John Wayne, уроджений Маріон Роберт Морі-
сон; 1907–1979) — американський актор, відомий своїми числен-
ними ролями у вестернах.

49
хвісток, як Сара, і ціле літо нидіти у власній кімнаті над
перекладами з грецької та читанням російських класиків.
Воно того варте?
Настав час, коли Марчелло, напевно, і сам це усвідо-
мив. Ті фільми й книги, в яких він шукав відповіді на
свої запитання, щоб утамувати душевну тривогу, лише
ще більше його непокоїли. Ми — всі інші — читали мало
й абищо, дивились якісь дурниці, але у нас все було добре
(мабуть, саме через це!), бо ми над цим не замислювали-
ся. Алесандро, так само як і ми, був людиною легковажною
і щасливою.
У моїх особистих згадках з підліткового віку Алесандро
постає примітивним, але добрим. Він дуже кохав маму,
любив її дітей, піклувався про мене і, без сумніву, про
Марчелло. Просто вони одне одного не розуміли. Говори-
ли різними мовами, і ніякий перекладач би їм не допоміг.
Це все одно, як коли б середньовічний італійський абат
опинився у вігвамі воїна з племені навахо.
— Тобі солі?
То я помилково сприйняв спазм руки за намір потяг-
нутися по солонку. Алесандро не відповідає; навіть якби
він схотів заперечно хитнути головою, вийшла б ціла не-
скінченна череда похитувань. Мама сумною посмішкою
просить мене не звертати уваги. Зависає мовчання, нама-
гаюся порушити його своїми жартівливими розповідями
про тропічні обіди у тещі та про свою заокеанську родину.
Запевняю, що приїдемо провідати їх усі разом на Різдво.
Замовкаю, коли помічаю на підборідді Алесандро цівку
слини, яку мати швиденько витирає краєм серветки.
Якби Марчелло її зараз побачив такою — колишня ко-
ханка, а тепер доглядальниця, колишня подруга життя,
а тепер нянька, як і раніше — офіціантка, а тепер іще й
санітарка-медсестра, — можливо, подобрішав би до неї?
Я тоді нічого не помічав, мене все влаштовувало. А от
мій агресивно налаштований, депресивний, невдоволе-
ний і вразливий брат підмічав усе.

50
 **

Повертаюся до старого будинку, а це п’ятнадцять хви-

лин автівкою. Я пообіцяв мамі заїхати наступного дня
зранку, перш ніж завезти ключі ріелторові й вирушити у
зворотну путь. Щоб надати цій безглуздій подорожі хоч
якоїсь користі, я наперед домовився про ряд ділових зу-
стрічей у Мілані, де наша фірма готується відкрити свою
першу європейську філію.
По дорозі відчуваю, як у душі наростає роздратуван-
ня на Марчелло. Щоб знайти якесь виправдання цьому
химерному почуттю, мені доводиться вдатися до старого
психологічного фокусу: насправді це ти гніваєшся не на
свого брата, умовляю себе самого, ти гніваєшся на автора
зошита, на його безжальність, що прирівнює його описи
до щоденника камікадзе.
Що ж, хай так. Стенувши плечима, примушую себе по-
вернутися до читання. Хочу дізнатись, чим усе закінчить-
ся, хочу почути його виклад фактів — уперше і востаннє.
Коли прямую стежкою, натикаюся очима на запит-
ливий погляд кота: очиська примружені, розтягнувся на
кам’яній огорожі, вилежується на сонечку. У нього все
доб­ре, а йому байдуже. Брязнула хвіртка, вийшла молод-
ша донька Паоло — ота, що засмагала топлес. Вивела з
двору велосипед, на ходу намагаючись запхати рушник
до переповненого кошика. Зараз, ізблизька, помічаю, що
вона таки вродлива, принаймні гарненька. Чи то через
веснянки вона здається мені такою привабливою? Вона
нагадує мені Елену — мою колишню біляву, веснянкувату
й безжальну однокласницю, котра якраз того літа розбила
мені серце.
Доньці Паоло, нашого давнього сусіда, років, мабуть,
стільки, скільки нам було тоді. Якби раптом сталося хи-
мерне викривлення часового простору, чи могли б ми з
Марчелло в неї закохатися?

51
 — Ти, напевно, мене не знаєш... я колись тут мешкав, —
махаю зігнутою в лікті рукою у напрямку нашого будинку,
ніби від мух відмахуюся, — твій татко вдома?
Мені закортіло привітатися із Паоло, хоча ми з ним і
давно вже не бачилися.
Її обличчям пробігає тінь, рушник нарешті знаходить
своє місце в кошику.
— Він помер два роки тому, — відповідає, — від хво-
роби.
Я аж остовпів від несподіванки, бо нічого не знав. Коли
повертався сюди востаннє, ні з ким із сусідів не спілкував-
ся, а мама, мабуть, забула мені сказати. Уточнення щодо
хвороби, зроблене після паузи наприкінці, нагадує мені
(навмисно?), що померти можна не лише від хвороби. А
ще й від іншого.
Хтозна, що їй про нас нарозказували; хтозна, що про
нас розказують.
Я висловив їй співчуття, як годиться за таких обста-
вин, сам дивуючись, які банальні фрази злітають із моїх
вуст. Дівчина терпляче мене вислухала, хоча було ясно,
що нудьгувала.
Нарешті ми попрощалися, і я вирушив до будинку. По-
ро́ сла люцерною виямка нагадала мені те місце, де стоя-
ла тополя, яку потім спиляли через бабину забаганку. Ох,
і вдача була у бабці! Я ловлю себе на думці, що її образ
найвдаліше відтворився під яскравими мазками Марчел-
ло: на загальній палітрі притаманна їй душевна обмеже-
ність дуже вдало змішувалася із симпатією.
Минаю будинок Карло (тобто «Дятла», як називає його
Марчелло), проходжу повз рештки навісу, зруйнованого
бураном, який минулої зими порозкидав черепицю на
десятки метрів навколо. Пригадую мамин відеодзвінок
після того апокаліптичного випадку. Але ми таки вижили.
Мабуть, уцілів і схований за густими заростями очерету
сарай для інвентаря, якщо його не захопило смерчем.

52
 Не знаю навіть, кому може спасти на думку купити оці
занедбані будинки. Якщо дивитися на них звідси, вони
нагадують руїни давнього поселення ацтеків, що дав-
ним-давно загубилося в джунглях. А вимерла цивіліза-
ція — це ми.
На верхньому поверсі нічого не залишилося. Хоча я вже
й перевіряв усе зранку під час свого швидкого огляду, все
одно піднімаюся, підштовхуваний несвідомою потребою
у прощальному обході.
З моєї маленької кімнатки видно коридор, що веде
до спальні Марчелло. У кутку стояло ліжко, а поряд, як
свідчить світлий прямокутник на пофарбованій стіні, —
письмовий стіл.
Післяобіднє сонце світить прямо через щілини ві-
конниць, і тільки тепер я помічаю те, що вранішнє освіт-
лення від мене приховало: на стіні, біля якої стояло ліжко,
в узголів’ї видно темну овальну пляму, від якої тягнеться
така сама темна довга стрічка, що поступово світлішає,
аж поки не зникає. Мені хочеться плакати, виплакатися
раз і назавжди, але не можу. Відчуваю не стільки журбу,
скільки злість. На нього, на цей дім, на те, якими ми були.
Ота тінь, що залишилася на стіні, — оця настінна пла-
щаниця, якої я не помітив, коли в кімнаті ще були меблі, —
це відбиток змученого спекою тіла. Тіла, що обливалося
потом літніми ночами і шукало прохолоди, притискаю-
чись до стіни.
Ну, от побачив я цей слід, і що мені тепер робити?
Провести по ньому рукою? Замість цього мені кортить
ударити ногою, ось що мені хочеться зробити! Спуска-
юся сходами на перший поверх і падаю на диван. Окрім
сигарети, зараз би ще кави. Мама забула її зварити, а я —
попросити.
Разом із нестримним бажанням піти звідси відчуваю
болючий обов’язок залишитися. Зошити так і лежать на

53
столі — там, де я їх покинув уранці. Розгортаю другий із
рішучим наміром не вставати, аж поки Марчелло не за-
кінчить свою розповідь.
 ДРУГИЙ ЗОШИТ

Ми всі разом вечеряємо у Дятла. Влітку він ставить

пластикового стола в альтанці на задньому дворі, між
його хатою і нашою. Там він із друзями ополудні грає
в карти за склянкою вина. А коли не занадто спекотно,
коли немає такої вологості, як оце зараз, то вивозить до
альтанки і свою дружину, ставить у куточку, щоб подихала
свіжим повітрям.
Вечорами ми часом влаштовуємо такі посиденьки. Ко-
жен приносить із собою щось на вечерю. А він виставляє
ще й вино.
Приправляє його своїм звичним репертуаром із заїж-
джених місцевих анекдотів та примовок про алкоголь, у
яких пляшки — як родичі між собою: ота — сестра оцієї,
отой обплетений лозою бутель — коханець отієї пляшки
з білим вином; оця вдає із себе гонористу, але зараз ми її
розпечатаємо і заглянемо в неї, що там такого вже особ­
ливого.
Чарка за чаркою, бабця регоче все голосніше, найбіль-
ше її тішать вирази з подвійним змістом, яких за такої
нагоди не шкодують.
Пляшки всі без етикеток, із розливним вином, під
пластмасовим корком. «Це вино мого друга», — запевняє
він. Я на вині мало розуміюся, але й цього досить, щоб зро-
бити висновок: вино те — гірше нікуди, занадто ігристе,
що свідчить про недотримане визрівання, із солодкува-
тим смаком через невідомо які умови зберігання у льоху

55
серед гнилі та бруду, через помилки виробництва і марні
спроби покращити результат домішками. Я намагаюся
тримати свою чарку завжди повною, час від часу вдаю,
що відсьорбую ковток (особлива версія методу Аушвіца),
щоб Дятлові не спало на думку мені долити, супроводжу-
ючи свої дії тупими жартами про імпотенцію та чоловічу
силу, про кров, воду, іржу, безсоння, правду.
Відтоді, як Дятлова дружина тяжко захворіла, він по-
стійно перебуває у стані надмірних веселощів, як той, хто
в будь-яку мить може від сміху перейти до відчайдушного
ридання. Він намагається вдавати із себе легковажного
базіку-веселуна, якому море по коліна, але якось урив-
ками. Інколи прориваються у нього сумні зауваження,
чорні думки про скору смерть, про старість, що забирає в
чоловіка все, що має сенс: секс, силу, невразливість два­
дцятирічних.
Я всідаюся за стіл за кілька хвилин до того, як мама з
бабцею починають усіх частувати. Дятел привітно киває
і підморгує мені; я нахиляюся вперед, щоб обмінятися з
ним традиційним вітальним поцілунком у щоку. Як на
мене, це жест для голубих або для крутих мачо. Тільки з
наступного поплескування по плечу можна збагнути, по
який ми бік від барикади.
— Як справи?
— Та які тут уже справи можуть бути? — бурчить він. —
У моєму віці, коли вже відчуваєш, що тебе землею заси-
пано аж по коліна.
І регоче, показуючи свої криві зуби, серед яких по-
блискує один золотий.
— А що про крадіжку?
— Поки нічого. Але минулої ночі обікрали ще одну
хату, по сусідству. Якщо комусь таки вдасться їх схопити
на гарячому, сподіваюся, вистачить глузду не кликати ка-
рабінерів, — тут він промовисто хитає вказівним пальцем
у мене перед носом, — нехай кличуть мене.

56
 Він б’є себе рукою в груди, і більше додавати нічого не
треба, і так ясно, яких тортур доведеться зазнати клятим
грабіжникам, потрап вони йому до рук.
На ньому та сама картата сорочка, розстебнута на гру-
дях. На шиї поблискує ланцюжок: повішений Христосик
б’ється головою об червону перчину. Майка під сороч-
кою так напнулася, що здається, ніби Дятел сховав під
нею цілого кавуна. Випнутому животу, широкому торсу
і квадратним плечам (свідчення колишньої огрядності)
аж ніяк не відповідають худесенькі, криві ноги. Коли він
ходить, нагадує мені здоровенного птаха — звідси і його
прізвисько.
За вечерею п’ють багато. Нам теж не забороняють, на-
віть заохочують, якщо в родинному колі. Жінки теж не
цураються чарки, тут якраз у нас абсолютне рівноправ’я.
Навіть паралітичка попросила собі налити на два паль-
ці. Дятел їй не відмовляє, адже твердо переконаний, що
вино — це панацея від усіх недуг, як тілесних, так і ду-
шевних. Кожен ковток супроводжує своїми тупуватими
жартами про те, що буде, коли вони підуть до хати і зали-
шаться на самоті, захмелілі і звеселілі від вина й вечірньо-
го літнього повітря. Бабця чмихає, ледве не подавившись
від сміху, заходиться кашлем, показуючи свої керамічні
зуби, помахує віялом.
— На два пальці, не більше, домовилися? А то ще наки-
нешся потім на мене, як минулого разу.
Всі регочуть.
— Це вона тут перед вами така сумирна і тиха, а вдома
таке витворяє — Господи помилуй! — справжня бенгаль-
ська тигриця! Як розходиться було, так і мені за нею не
вгнатися! А що з мене вже взяти? Знаєш, дорогенька, я
вже свій арсенал давно вистріляв! У набоях порожньо.
Отак він сам запитує і сам відповідає. Зігнутими у фор-
мі пістолета пальцями правиці тицяє собі на матню шта-
нів. Бабцине реготіння стає на октаву вищим.

57
 Десята година, пора приймати ліки. Дятел приймає їх
прямо на наших очах, не соромлячись: викладає піґулки
рядком на серветці і закидає до рота по одній з дотошною
злістю. Потім попри настанови лікаря запиває ковтком
білого вина.
Закінчивши, дає піґулку і дружині, перш ніж відвезти її
до хати на візку. Коли повертається надвір, стискає в руці
пляшку віскі, і дехто з нас (він сам, мама, бабця, Вейн)
додають собі трішки в морозиво.
Щоб компенсувати той факт, що він уже однією но-
гою в могилі, що його арсенал спорожнів, що доводиться
жменями приймати ліки, що старість — не радість, Дятел
неповоротким від віскі язиком заводить розповідь про
славні роки своєї молодості, розказує епізоди, згадує іме-
на й прізвиська. Часто переривається, запитує в бабці, чи
знала вона того або іншого з героїв та учасників його при-
год. Якщо вона відповідає, що ні, дивується: як таке може
бути?! І починає описувати незнайомця за заведеною в
селах біблійною формулою (син того й того або внук того
й іншого), що інколи передбачає згадування родичів до
сьомого коліна, домашні адреси, крамниці й інші заклади
поряд із домівками, які існують зараз або існували протя-
гом останніх сорока чи п’ятдесяти років.
Таким чином, розповідь просувається уривками:
час­тина історії, топографічно-етнографічний відступ/
екскурс. Зазвичай в основу сюжету покладено одну з по-
ходеньок Дятла і те, як котрийсь родич його коханки за-
хоплює їх на гарячому і погрожує йому. Але він не ликом
шитий. Завжди вміє втекти, викрутитися. А якщо не вда-
ється, то він по слово до кишені не лізе: згадає неприяте-
леві про його грішки, і той відступає. Авжеж, я не святий,
це правда. Але ти справді хочеш, щоб я про тебе людям
порозказував?
Паралітичка в хаті, спить міцно під дією снодійного,
а тому Дятел особливо не переймається, щоб говорити
тихше.

58
 — То ти був іще той гуляка! — промовляє бабця, коли
розповідь нарешті доходить до кінця.
А Дятел натякає, що все це лише невелика частка його
подвигів, про які можна розказувати й розказувати, і на
підтвердження своїх слів гепає ребром долоні по столу.
Деякі історії пов’язані із зовсім юними роками Дятла.
Він запевняє, що втратив цноту ще у дванадцять років
із дев’ятирічною дівчинкою, яка водила його до лісу по
каштани, а там розстилала на листі плед і розважалась як
доросла жінка.
Інші історії свіжіші, інколи згадуються дружина, донь-
ка і навіть онук. У ролі жертви виступають то вчителька,
то бабуся одного із друзів онука, яку він спокусив перед
ворітьми школи, а то й навіть випадкова жінка в горах,
на яку він наткнувся під час вилазки за грибами чи на
полюванні. А в розповідях, що пов’язані зі старістю, з’яв-
ляється якась удова, котра живе тут недалеко, по сусідству,
якщо слідувати за непевним помахом руки Дятла кудись
у напрямку купки будинків біля залізниці.
Оті кохання у зрілому віці не вважаються зрадою, а
сприймаються як ліричні відступи від шлюбу. Зустрічі й
спарювання відбуваються із якоюсь прямо-таки фаталь-
ною природністю. Ніякого примусу, почуття провини чи
гріха. Опуклі органи напружуються і встромляються у
відповідні заглибини, яким у залежності від поспіху та
пристрасті надається більше чи менше часу, щоб зволо-
житися.
У тих розповідях аж ніяк не можна замовчувати ані-
найменших природних дрібниць. Навіть сморід як від
дохлого пацюка, якого може набути жіноча піхва, якщо її
тривалий час не мили під проточною водою.
Таким чином світ оповідок Дятла, якщо узагальнити, —
примітивний і наївний. Але з останньою чаркою «на коня»
у ньому несподівано, як ґедзь у густому чагарнику, може
прогулькнути нав’язлива згадка про правила пристойно-

59
сті. І звідси — журба. Але це може бути викликано й фазою
зниження тонусу, як наслідок недавно випитих ліків. За-
бувши про чудовий веселий світ, що хвилину тому існував
завдяки його розповідям, Дятел ураз стає замисленим і
заявляє, що на першому місці у нього завжди була, є і буде
його родина.
На першому — родина, а на другому — партія.
Зв’язок із партією нам усім незрозумілий, невідомо,
про яку таку партію йдеться. Минає хвилина бентежного
мовчання, аж урешті хтось відповідає узагальнювальним
«таки так». Збираємо зі столу порожній посуд, брудні та-
рілки, рештки їжі. Йдемо спати.

**

Ось уже тиждень, як від спеки у мене безсоння. Про-

кидаюся серед ночі від спраги, від Дятлового вина пече у
горлі чи то, може, від бабциних фаршированих кальмарів.
Спускаюся до кухні, щоб випити склянку води.
Через відчинене вікно чую знадвору чиєсь зітхання.
Напевно, якась тварина приходить уночі до нашого або
до бабциного садка. Мама називає загадкового нічного
гостя «Звір, що зітхає». Ми ще не зрозуміли, що воно таке
може бути, бо воно, як тільки ми виходимо надвір із ліх-
тариками, негайно затихає.
Відчиняю холодильник і замість води беру холодний
гранатовий сік. Відпиваю ковток прямо з пляшки, скорис-
тавшись тим, що вночі мене ніхто не побачить. По прав-
ді, це і є справжня насолода, тому що, коли п’єш сік, він,
замість того, щоб утамувати спрагу, викликає ще більше
бажання його пити. Опираюся однією рукою на холодиль-
ник, а другою прикладаю собі холодну пляшку до лоба,
до шиї. Я бачив таку сцену в одному відомому фільмі з
Джеймсом Діном. Мені сподобалася. Уявляю, як Сара ди-

60
виться на мене, коли я так роблю, освітлений світлом з
холодильника.
Коли я нарешті ставлю пляшку всередину і зачиняю
дверцята, бачу квитанції. У мами є ця погана звичка чіп­
ляти квитанції в усіх на виду, навіть уже оплачені. Щоб
збагнути, навіщо вона це робить, не треба мати диплом
психоаналітика.
Квитанції вивішено в рядок і закріплено на дверцятах
магнітиками із зображенням Ейфелевої вежі, Бранден-
бурзьких воріт, Пізанської вежі. Коли я або Верба їдемо
кудись на екскурсію з класом, завжди привозимо як суве-
нір магнітик, який потім служить кріпленням для квитан-
цій, суми на яких збільшуються і завдяки нашим зусиллям
теж.
Кілька років тому, коли Вейн іще не жив з нами, а при-
ходив на вечерю до нашої колишньої квартири, він інко-
ли брав на себе оплату якоїсь квитанції, відчепивши її з
холодильника.
— Ось, тримай, квитанцію за електропостачання опла­
тив я, — казав він мамі наступного разу, простягуючи
складений аркуш.
— Як це? Не треба було! Зачекай, я зараз поверну тобі
гроші.
— Ні, не треба. Ти завжди куховариш, купуєш харчі.
Якщо можу хоч якось допомогти...
Так потроху, спершу одна квитанція, потім друга, він
почав платити все частіше. А потім несподівано взагалі
про це не заводили більше розмови. Приблизно в той са-
мий період, приходячи до нас на вечерю у п’ятницю або
в суботу, Вейн почав приносити і залишати у передпокої
здоровенну сумку, набиту брудним одягом. На вихідні
та сумка зникала, щоб з’явитися на тому самому місці в
понеділок. А всередині у прозорому пластиковому пакеті
лежав випраний і випрасуваний одяг.
— А моє синє поло, що я приніс два тижні тому?

61
 — Зараз погляну, напевно, ще не випрасувала.
— Он як, ще й досі не випрасувана...
— Так, можливо. Розумієш, у мене ж не тільки твої речі.
У мене і свої. І хлопців теж. Знаєш, скільки доводиться
прати після занять спортом?
— Ну, якщо для тебе це важко, то я свої речі більше не
носитиму. Просто я не думав, що тобі це так важко.
— Та ні, зовсім не важко!
Я записую, переписую, намагаюся пригадати ті фра-
зи, що мені довелося чути. Треба визнати, що техніка
контролю, яку виробив Вейн, справді феноменальна. Її
слід би було вписати окремим розділом до «Посібника
з обхитування». Перший крок полягає у тому, щоб нада-
ти допомогу особі, яка про це взагалі не просила. Потім
ненав’язливо (краще навіть не заводячи про це розмову)
перетворити таку разову допомогу на звичку, на допомо-
гову п’ятирічку. Затим потихеньку почати просити про
незначні послуги, попервах — теж одноразові, а потім пе-
ретворити і їх на звичну справу. Таким чином зробити з
цих осіб своїх помічників, зараховувати кожну надану їм
допомогу як борг, що його слід повернути. А коли допо-
могу надано жінці, то все значно простіше: перетворити
її на прислугу. І далі придушувати найменші спроби су-
противу, переводити конфлікт на інший рівень. Ідеться
про невипрані речі, але разом із тим і про гроші. Я можу
віднес­ти своє поло до пральні. Можу віддати штани ки-
таянці, що живе над моєю крамницею, вона мені їх ви-
прасує за кілька монет. Коли мені неохота куховарити або
розігріти їжу, я знайду, де перекусити. І можу проводити
вечори у барі разом із друзями. Можу купити собі жінку на
вечір, якщо так уже закортить. А от ти впевнена, що хочеш
надалі сама оплачувати комунальні послуги? І обурюва-
тися всього лише через якесь там поло.

62
 **
Якось після полудня сталася дуже прикра річ.
Я сидів за уроками, була десь приблизно четверта го-
дина, і тут я почув, як загорлопанив Дятел. Я вирішив, що
то у нього вкотре утворився надлишок жовчі в крові, й не
прислухався особливо до слів, які він викрикував, зосере-
дившись на важкому для перекладу уривкові з Геродота
про походження скіфів. Але Дятел ніяк не міг вгамувати-
ся і продовжував галасувати як навіжений. Ніхто йому не
відповідав; складалося таке враження, ніби він сварився
з вітром, з деревами, з котами, з голубами, з камінням, із
життям.
Я захвилювався лише тоді, коли почув бабцин вигук:
— О Господи! Та він же його уб’є!
Я рвонув униз сходами, перескакуючи через одну схо-
динку, вибіг надвір. Бабця мала на увазі Дятла, це точно.
Але хто й кого там убиває? Дятел когось чи його?
Мене більше лякала перша можливість. Боявся, що
зараз добіжу і побачу Дятла із зарядженою рушницею у
тремтячих руках. А дуло Пушки спрямоване на якогось
вуличного торговця, поштаря, священника чи церковного
служку, винних, на думку Дятла, у хтозна-яких гріхах.
Коли відчиняю металеву хвіртку (вона скрегоче так, що
здалеку чути — хтось прийшов), лунає бабцин голос: «Хто
там, хто це?» Ми не бачимо одне одного, адже між нашим
двором і подвір’ям Дятла пролягає кам’яна огорожа, густо
поросла високими, давно не стриженими кущами буген-
вілії.
— Бабусю, це я. Що відбувається?
— О Боже! Ні, Марчелліно! Ні, не йди туди, повертайся
додому!
Але я вже зайшов на подвір’я. Перед альтанкою поба-
чив Дятла, він лежить горілиць на землі, на губах кров.
Намагається підвестись, але марно: худі ноги не слу­
хаються.

63
 Я ступив іще кілька кроків до нього, навіть сам не ро-
зумів, чи здивувався, чи злякався. Із дверей будинку не-
спішно вийшов приземкуватий, опецькуватий чоловік. Я
впізнав Бовдура, Дятлового пасинка, і мій страх переріс
у гнів.
— Тікай звідти, Марчелло! Що ти там робиш?
То бабця все горланила, а я ніяк не міг уторопати, чому
вона кричить, замість того, щоб самій бігти на допомогу
або покликати когось.
— Бридке лайно!
— Звісно, це я — бридке лайно. А ти, гад, спробуй іще
хоч раз підняти на неї руку, від тебе й кісток не зберуть!
Бовдур погрозливо рушив до Дятла. Я став між ними,
набрав щонайбільше повітря в легені і промовив якомога
грубшим голосом:
— Що ти в дідька робиш?! Йому ж за вісімдесят!
Я міг сказати: він же твій вітчим. Але несвідомо виста-
вив як аргумент поважний вік Дятла. І це подіяло, тому
що Бовдур якось умить застиг, обм’як, врешті відступив
на крок. На мене навіть не глянув; можливо, йому сором-
но було чинити таке у чиїйсь присутності, у присутності
хлопчини. Не промовивши ні слова, начепив на голо-
вешку каску і рвонув з місця на скутері, залишивши після
себе стрічку чорного диму.
Тільки в ту мить з’явився Паоло, наш сусід років п’ятде-
сяти, який працює лікарем і живе на початку нашого про-
вулка. Я допоміг Дятлові підвестися. Той ледве тримався
на ногах і витирав кров з губи рукавом картатої сорочки.
Ми удвох із Паоло підхопили його під руки і відвели на
бабцине подвір’я.
Паоло всадив Дятла на шезлонг у тіні. Я відчував, що
мої руки змокріли від Дятлового поту і тхнуть старістю, як
та скриня, де мама зберігає альбоми з нашими дитячими
малюнками. Окрім губи, в Дятла кровило ще й вухо.

64
 — О Господи! Поглянь-но, що тобі зробив отой звірю-
ка...
Бабця обережно гладить Дятла по голові, тільки тепер
береться про нього піклуватися. Він занадто збуджений,
щоб щось пояснити. Я намагаюся його заспокоїти, кажу,
що він не сам, ми поряд. Паоло щось сказав бабці, та пі­
шла до хати і згодом повернулася з пляшечкою перекису
водню і целофановим пакунком із ватними дисками, що
їх жінки використовують для зняття макіяжу. Поки Пао-
ло обробляв рани, Дятел ніяк не міг опам’ятатися, сидів,
безтямно втупившись поглядом у землю.
На першому місці — родина, потім — партія.
Я так і не зміг до пуття второпати, скільки у нього ді-
тей і від кого. Бовдур — не його син; він син паралітички,
який був у неї ще до того, як вони стали жити разом, десь
у 50-х чи й раніше. Ніхто не знає, куди подівся Бовдурів
батько. Із деяких натяків бабці, якій відомо про цю справу
значно більше, ніж усім нам, я збагнув, що той помер за
якихось доволі неприємних обставин, можливо, вкоротив
собі віку. Якщо я добре пригадував бабцині слова, вона
казала щось на кшталт: прибрався з дороги. Чи то: поклав
усьому край. І з цими словами торкалася мочки власного
вуха. От і зрозумій її.
У Дятла має бути ще й донька, яка народилась у нього
від паралітички. Час від часу з’являється Ніколас, онук,
зазвичай для того, щоб попросити грошей. Навіть до хати
не заходить. Припаркує мопеда, перекинеться кількома
словами з Дятлом в альтанці, зазирне з порога до бабці,
щоб привітатися з нею особисто. Вся операція займає у
нього від тридцяти до п’ятдесяти секунд. Дятел чекає на
нього надворі, промовляє ще пару слів і вручає йому ви-
ловлену з кишені жилета банкноту. Напевно, у розмовах
із ним він теж відбувається своїми звичними жартами, як
ото з нами, щоб позбутися незручності: тримай, купиш
собі морозива. На ось, купиш дівчатам цукерок.

65
 П’ятдесят євро, сто — навіть не гляне, — те, що трапи-
лося під руку. Ніколас задоволено посміхається, запихає
гроші до кишені, йде до мопеда й тікає.
Цукерки для дівчат. Навряд чи Дятел знає правду. Хоча
напевно знає, але не хоче визнавати: Ніколас — гей.

**

Оскільки від карабінерів знову ніяких новин немає, я

вирішую сам оглянути місце злочину. Огинаю будинок,
проходжу під смоквою і зупиняюсь якраз перед вікном
ванни. Зараз віконниці зачинено, ще й закрито на защіп­
ки зсередини. На віконницях помітно сліди від викрутки
на дереві; відчинити їх — робота не для дилетанта. Роз-
дивляюся ближче, намагаюся відшукати незаперечну під-
казку, яка, наче в історіях про Шерлока Холмса, дасть мені
змогу висунути гіпотезу, що злодій, скажімо, — чоловік,
шульга, служив на флоті з 74-го по 83-й роки і носить на
руці годинника з металевим циферблатом.
Звісно, для мене це просто розвага, засіб боротьби з
нудьгою. Нічого такого я не знайшов. Окрім пташеняти.
Сидить, бідолашне, на землі під смоквою; напевно, то
я струснув його з гілки. Не бачу, чи є там гніздо. На діалек-
ті його б назвали «поршок», тобто пташеня, що вкрилося
пір’ям, але ще не вміє дбати про себе. Махає крильцями,
але літати не може.
Я хотів було запитати поради у мами, але її немає вдо-
ма. Перед сушильнею для білизни вона поставила кілька
пластикових коритечок для птахів з кормом і водою. Вони
клюють хлібні крихти, купаються. Найбільше прилітає ди-
ких голубів та горобців. Вейн жартома каже, що одного
дня засяде неподалік із карабіном.
Поршок розплющує оченята і дивиться на мене. Тут
кругом повно котів, яких підгодовують і бабця, і Паоло;

66
отже, мені слід якомога швидше знайти його гніздо, перш
ніж воно потрапить котярам у пазурі. Треба визнати, що
пташеня гарненьке, мабуть, голуб’ятко. Я чомусь вирішив,
що то дівчинка, зватиму її Тіті.
Гнізда ніде не видно; схоже, воно десь на верхніх гіл-
ках. Тіті поводиться на диво спокійно і зовсім не нама-
гається втекти. Якщо розкриваю долоню, спинається на
ніжки і зацікавлено поглядає на мене. Ось тепер не захоче
від мене йти, думаю про себе — чи, може, сподіваюся. Ри-
юся в пам’яті, щоб згадати, що мені відомо про імприн-
тинг: майже нічого.
«Непосидюча ти пташка», — промовляю я до неї тим
самим солоденьким голосом, який так ненавиджу, з яким
зазвичай звертаються до малюків. Навіть проти власної
волі за певних обставин якось само виходить.
На мить завмираю, гладжу Тіті по голівці. Несподівано
відчуваю слабкість, чи то гнів, чи то журбу. Зі мною таке
трапляється через отакі слова, майже завжди. Через оте,
що у мене зараз саме злетіло з вуст: «непосидюча». Зали-
шилося в пам’яті з давніх часів. Саме воно мене так роз-
дратувало, а не мій солоденький голос. Коли ми з Вербою
були ще малими, мамині подруги часто нас порівнювали,
казали: які гарненькі хлопчики. Гарненькі й розумнень-
кі, — додавали. Гарненькі, розумненькі і вже не малень-
кі, — не вгавали. Ти (тобто я) — такий тихий і спокійний,
мамина радість. А ти (тобто Верба) — дещо, — як би це
краще висловитися, — непосидючий, хіба ні?
І було в цьому слові щось привабливе, якась особлива
аура, загадковість. Непосидючий означає ще й невгамов-
ний, хвилюючий, непередбачуваний. Але що такого різ-
ного вбачали вони в нас? Усе через те, що я не пручався,
не репетував (я теж хочу бути непосидючим!), не хапав за
волосся одну і не ліз у пазуху рукою іншій? То, виходить,
можна було, мені б таке дозволили, і Верба, можливо, тому
так і робив, знаючи наперед, що йому все спишуть.

67
 Мої труднощі з Сарою беруть початок звідти, від отих
дуреп — маминих подруг. Це від них у мене залишився
імпринтинг.
Тіті набридло сидіти нерухомо. Чи то в неї, можливо,
затуманилося в голові після падіння. Хай там як, але вона
несподівано злетіла — впевнено замахала крильцями і
полетіла! — і сіла на вишні.
Вже майже восьма. Чую мамин голос, вона накриває
стіл в альтанці. Ми знову вечеряємо в Дятла. Мамі воно
байдуже, Вейнові — теж. Вона змушена через наполягання
бабці («В інші пори року ми з вами ніколи не спілкуємось
як слід»). Він погоджується, щоб укотре висловитися щодо
чергових витівок на городі, похвалитися своїми досягнен-
нями, показати всім, хто тут заправляє.
— Що посієш, те й пожнеш! — промовляє урочисто Дя-
тел, повертаючись із городу з пластмасовим кошиком,
повним овочів.
— Хазяйко, вина! — кричить він бабці, яка порається
разом із мамою в кухні. Паралітичка цього вечора здаєть-
ся незвично мовчазною, якоюсь виснаженою, маленькою,
пожовклою у своєму візку.
Коли Дятла лупцювали, Вейна вдома не було. Ми навіть
боїмося собі уявити, що сталось би, коли б був. Він сам
поспішає нас у цьому запевнити, скориставшись своїм
витон­ченим риторичним засобом алегорії: «Якби я був
удома, то зараз би вам довелося змивати кров із плит до-
ріжки».
Дятел, звісно, і не думає визнавати свою поразку:
— Та то я перечепився у цих бісових сандалях, хай їм
грець! — розводить руками. — І він захопив мене знена-
цька. Напав і вдарив іззаду, як той байстрюк!
Я поглядаю на паралітичку: вираз обличчя кататоніч-
ний, між грудьми, всипаними червоними родимками,
стримить серветка. Я не певний, що вона зрозуміла, що
саме сталося. Не думаю, що вона звернула увагу на жор-
стокий натяк у словах Дятла: як той байстрюк.

68
 Повну картину того, що відбулося, я зміг установити
протягом наступних днів, вислуховуючи і порівнюючи
мамині та бабцині версії. Обидві збирають плітки й но-
вини як невтомні бджілки, зносять їх до свого вулика і
обробляють для власних таємних цілей. Кажуть, ніби Дят-
ла побито через те, що сказала його дружина. Бовдур не
бачив її до того кілька місяців і зайшов провідати. Застав
матір у ліжку, покинуту на самоті, поки вітчим довбався
на городі. Через спеку на старій була лише легка нічна
сорочка, що залишала непокритими руки й ноги. Таким
чином Бовдур і побачив синець у неї на одній нозі, а дру-
гий — на руці, та ще й подряпину на гомілці.
— Мамо, а звідки у тебе оцей синець? І оцей?
— То все він. Він поганий. Він мене б’є.
Насправді, якщо вірити жінкам, дружина Дятла, коли
нікого немає поряд, сама підводиться, щоб піти до туале-
ту або щось узяти поїсти. Вона любить добре попоїсти, і
замолоду такою була. А тому постійно падає. Інколи Дятел
прокидається серед ночі і знаходить її безпорадно роз-
пластаною на підлозі, хіба що соває руками й ногами, як
перевернутий жук-гнойовик лапами. А на допомогу не
кличе — така вже гордовита! У деякі дні їй взагалі затьма-
рює мізки. Оскільки у неї проблеми з нирками, у крові
накопичується якась особлива речовина, під дією якої
вона починає плести нісенітниці. Треба б її прив’язувати
до ліжка, — каже бабця.
— Як справи з городом?
Це я так перехоплюю ініціативу в розмові, тому що
мені зовсім не хочеться й далі вислуховувати балачки про
бійку, аж нудить від геройських нахвалянь Вейна, хоч його
там взагалі не було, і насамперед — ніхто ані словом не
згадує про моє втручання. Але й від мене вони теж такого
не дочекаються.
— Взагалі-то непогано, — промовляє Дятел. — Треба б
помідори обробити.

69
 Вейн негайно заявляє, що краще не треба, адже на цей
тиждень прогнозують дощі, а тому сенсу від тієї обробки
ніякої: «Тільки шкоди наробить». Дятел упевнений, що
дощу не буде, а кожен наступний день для необроблених
помідорів може вилитись у такі втрати, що й підрахува-
ти важко. Вейн не вгаває, сперечається, запалює цигар-
ку, цідить крізь зуби слова разом з димом. Як на нього,
значення обробки перебільшують. У самому розпалі су-
перечки дзвонить мобільний. Чути нестерпне виття, під
яке нарозспів лунають слова з «Чорної душі». Вейнові, так
само як і його доньці, ота нова мелодія дзвінка до вподо-
би, він слухає ще кілька секунд, перш ніж відповісти. Я
по-змовницьки перезираюся з Дятлом: із ним першим
мені випало зустрітися поглядом. Із Вербою краще не пе-
резиратись, а то ще не втримаємося і розрегочемось, а
потім важко буде заспокоїтися. Вейн відповідає і говорить
голосно; нам усім ясно, що дзвонить Рамона.
Вейн натискає відбій і гордовито повідомляє, що Фі-
ліпо пройшов відбір, його взяли, отже, альбом таки запи-
суватимуть.
— Який альбом? — цікавиться Верба.
— Ну, альбом! На студії «Телереклама Рекордс».
— Он як! — промовляє Верба.
— Добре, — кажу я і підхоплюю виделкою картоплину.
Бабця гадки не має, про що йдеться, але підносить
келих і промовляє тост. Щоб випити, будь-яка причина
згодиться.
Ми всі дуже мляві, виснажені спекою і гарячим воло-
гим повітрям, від яких навіть увечері немає порятунку.
Дні тягнуться нескінченно. Вночі не заснеш від спеки і від
комарів. У нас на вікнах немає сіток від комарів; виконроб
хотів нас обхитати і змусити заплатити втричі більше, ніж
годиться. Вейн колись їх таки поставить, разом із налич-
никами.

70
 Несподівано паралітичка прокашлюється, задирає до-
гори вказівного пальця, щоб звернути на себе увагу, як
­роблять святі на образах. Ми всі разом повертаємося до
неї.
— Сьогодні ти бридкий, — промовляє, — аж глянути
гидко.
Зависає мовчання. Це вона про свого чоловіка. Напев-
но, сьогодні якраз один із днів, коли у неї в крові нако-
пичилася надмірна кількість отієї особливої речовини. У
Дятла вухо заліплене пластиром, губа розпухла. Він дале-
ко не в найкращій формі, якщо по правді. Всі повертають
голови в його бік, а я втупився в тарілку, уважно вивча-
ючи архіпелаги з крапель оливкової олії, що плавають у
кабачковому соку.
Дятел розвертається, кладе на стіл виделку. Гладить
дружину по щоці рукою.
— Ви погляньте, хто обізвався! Кім Новак! — промовляє
він. Повертає голову до нас, куточки рота сумно опущені.
Ми всі регочемо, хоча я й не знаю, хто така Кім Новак.
Паралітичка й собі посміхається, за компанію. Та най-
голосніше заходиться сміхом бабця. Опускає ніж із ви-
делкою на стіл, прикриває рота однією рукою, а другою
стискає лікоть Дятла, який поглядає на неї зі своєю пе-
рекривленою посмішкою як змовник, поглядом коханця.
Хоча вже й минула десята, але мені не треба пити ні-
яких ліків. Та все ж відчуваю несподіваний напад незбаг-
ненного смутку, ніби хто вдарив мене у скроню, як той
байстрюк. Бабця знайшла чергове десяте, двадцяте, три­
дцяте кохання усього свого життя. Їй не довелося до цього
докладати анінайменших зусиль; вона готова була його
прийняти, а тому воно само явилося їй до хвіртки, не тре-
ба далеко ходити. Якось само по собі вийшло, спонтанно,
коли вона покинула Оттавіо. Згодом занедужала дружина
Дятла, їй небагато залишилося. Так що все владналося.

71
 А от у мене — навпаки: повторюється щоразу одна й та
сама схема повного провалу; якщо описати її чорним по
білому, вийде класичний лист до рубрики розбитих сер-
дець від цілковитого невдахи. Шановна редакціє! Щора-
зу, коли мені подобається якась дівчина, у мене нічого не
виходить, негайно з’являється хтось рішучіший і сприт-
ніший за мене, трапляється якась неприємна халепа, що
виставляє мене повним йолопом у її очах на користь ін-
ших претендентів. А коли я намагаюся якось покращити
справу, то виходить іще гірше. Що мені робити?
Беру до рук мобільний, ховаю його під стіл, набираю
Сарин номер, а після першого гудка натискаю відбій.
Через мить вона робить так само. Про це свідчить вібра-
ція пропущеного дзвінка, яку я сприймаю як подарунок.
Знаю, що це нічого не означає і нічого не змінює, — так,
дрібниця. Хтозна, скільки дзвінків вона отримує щовечо-
ра і на скільки з них відповідає. Але я — вірний тільки їй, а
тому ніякій іншій не дзвоню. Я кілька секунд насолоджую-
ся цим нерозділеним почуттям (єдино бездоганним, якщо
вірити поетам!), яке ось уже протягом багатьох місяців
плекаю в серці. Під впливом запізнілого скрекотання ци-
кади десь високо в кроні дерев мене знову охоплює журба.
Цього разу з усіх численних своїх метаморфоз вона оби-
рає форму легенького лоскоту в підреберрі. Єдина втіха у
цю мить полягає в упевненості, що принаймні цього разу
я не дам ані крихти волі своїм інстинктам, в усвідомленні,
що не проллю ані сльозинки через свою відданість.
Пора: Дятел розгортає серветку і викладає зверху на
ній рядок піґулок. Наливає собі в келих вина, ковтає таб­
летки одна за одною і вже не сміється.

[вирвано кілька сторінок]

У нашому селищі бабця першою отримала дозвіл на

розлучення за Законом Фортуни–Басліні. Вона частенько

72
розповідає про це з відтінком гордості в голосі, саме тому
я так добре пам’ятаю назву закону.
Ми з Вербою не знали її чоловіка, «дідуся» Фабіано,
який помер кілька років тому. Бачили його лише раз на
похоронах однієї з далеких родичок. Він тоді потиснув
нам обом руку і заявив із певною урочистістю, що рано
чи пізно, а всі там будемо, і ми — теж.
Він, мабуть, був диваком, хоча визнаю, що мені дово-
диться керуватися у своїх висновках тим, що́ розповіда-
ють про нього бабця і мама. А вони часто перебільшують,
коли описують лихі вчинки всіх своїх родичів, гіперболі-
зують завдані обрáзи, надають надмірного значення дріб-
ницям і по-своєму інтерпретують безневинні слова. Вони
так постійно чинять і одна з одною, а тому сваряться.
Я пригадую один епізод із дідом Фабіано, про який
мені розповідали. Він теж пов’язаний із похоронами: на-
певно, вони навіювали йому філософський настрій. Він
їхав у похоронній процесії своєю спортивною автівкою
разом з іншими. Треба сказати, що він був нетерплячим
на вдачу, непосидючим, «крутьком», — як то кажуть на
нашому діалекті. Нарешті йому увірвався терпець тяг-
тися на черепашачій швидкості, і він на повну гучність
увімкнув радіо з пісенькою Рити Павоне, виправдавшись
потребою розважати маминих двоюрідних сестричок, які
його обожнювали і яких він охоче катав у своїй маши-
ні, — врешті, як і будь-яких німфеток. Дайте мені моло-
ток! Навіщо він тобі? Хочу зацідити ним у голову кожному,
хто мені не до вподоби*. Отак приблизно можна описати
його вдачу.
* Алюзія на пісню «If I Had a Hammer» («The Hammer Song») аме-
риканського поета, фолк-співака, барда Піта Сіґера (Pete Seeger). Її
співали на славнозвісному марші за свободу і права трудящих 28
серпня 1963 року у Вашинґтоні, коли Мартін Лютер Кінґ виступив
із своєю промовою «I have a dream». В Італії її співала Рита Павоне,
хоча переклад Серджо Бардотті вже не мав нічого спільного з полі-
тичними ідеями оригіналу.

73
 Після розлучення у бабці була ціла купа женихів. Де-
кого з них я знав. За старою звичкою вони вимагали на-
зивати їх «дядечко»: дай ручку дядечкові Енріко; обніми
дядечка Ріно; поцілуй дядечка Оттавіо.
Оттавіо був останнім. Коли ми переїхали до нової до-
мівки, бабця зустрічалася з ним уже досить тривалий час.
Набагато старший за неї, доволі вульгарний, що взагалі-то
відповідає її смакам, із пофарбованим волоссям, золотим
ланцюгом на шиї і слинявим ротом. У нього була донька,
з якою він був у поганих стосунках через меншого сина,
якого від Оттавіо народила сімнадцятирічна продавчи-
ня, найнята на роботу до їхнього родинного сигаретного
кіоска в 60-х роках.
Ще до посиденьок із випивкою у Дятла такі вечері з
випивкою влаштовувалися і в дядечка Оттавіо. Я тоді був
ще зовсім малим, а тому мені не наливали. Пригадую,
як соромився сидіти за столом у захмелілому доросло-
му й підстаркуватому товаристві, яке голосно реготало
і непристойно жартувало на тему сексу. Тоді бабця —
завжди вона! — заохочувала Оттавіо до розповідей про
його залицяння до молодесенької продавчині. Він довго
відпирався, але врешті завжди погоджувався. І починав
розповідати, чи то знічено, чи то з вихвалянням, про по-
плескування по сідницях, про кепкування із подвійним
змістом, якими не давав бідолашній проходу (Ти ковбаски
не хочеш спробувати? А з товкачем умієш управлятися?),
пригадував, як терся об дівчину щоразу, проходячи повз
неї за вузьким прилавком кіоска. З тих років свого життя
Оттавіо насамперед запам’яталося постійне відчуття на-
пруги, яке змушувало його переживати «важкість отам,
унизу». Той вираз особливо веселив бабцю, так само охоче
вона сміється тепер із подібних виразів Дятла.
Коли в Оттавіо почалися перші старечі болячки (то
операція на меніску, то видалення катаракти на оці), ко-
хання враз закінчилося. Бабця втомилася від нього, все

74
частіше дратувалася без причини і вже не влаштовувала
вечорниць у нього вдома. Все повторювала: «Він старий,
геть старий!» Хоча різниця у віці в них була всього чоти-
ри чи п’ять років. Саме вона підштовхнула його в обійми
Ольги, доглядальниці з України, яка для бабці належала
до узагальненої категорії безсовісних «сиділок-румунок»,
що понаїхали до нас, аби спокушати наших дідуганів.
Бабця першою озивалася до Ольги щоразу, коли та,
штовхаючи попереду інвалідний візок, проходила по ву-
лиці повз нашу хату. Як тільки звичні балачки про погоду
вичерпувалися, бабця вміло переводила розмову на буди-
ночок на морі, власником якого був Оттавіо, на його все
нові болячки, на невміння розумно поводитися з гроши-
ма, на складні стосунки з дітьми, на майбутні проблеми з
розподілом спадщини, вигідні хіба що якимось хитрюга-
нам, адже у наші часи, дорогенька...
Як тільки бабця нарешті отримала безсумнівні докази,
що Оттавіо їй зраджував (важко визначити, які саме дії
стали для неї найголовнішим доказом провини, зважаючи
на той факт, що бабця сама не раз запевняла Ольгу, ніби
Оттавіо — імпотент...), вона не вагалась ані миті. Того ж
дня зібрала усі манатки Оттавіо у пару валіз, виставила їх
до його машини (нерозлучна «Мерседес Пагода» блакит-
ного кольору) і безцеремонно вигнала його з дому.
Діти теж знати його не хотіли і навіть стали на бік бабці
в усій цій історії. Незначні заощадження Оттавіо прида-
лися для оплати кількох забаганок Ольги, котра хутенько
зникла, як тільки з’ясувалося непорозуміння щодо буди-
ночка на морі, який виявився занедбаною, напіврозвале-
ною хижею, яку ніхто не купив би і де, крім плісняви на
стінах та чаїних гнізд, нічого не було. Те, що ще залиша-
лося від накопиченого за сорок років від торгівлі сіллю,
цигарками, тютюном та від тертя за прилавком, через
кілька місяців вичерпалося. Адже Оттавіо жив у готелі і,
як і багато чоловіків його покоління, не вмів куховарити,

75
прати і прасувати. Звиклий до зручностей так само, як і
всі, чиї кращі роки життя припали на період економічно-
го буму, що забезпечив їм спокій і добробут, і не маючи
анінайменшого наміру від них відмовлятися, Оттавіо дві-
чі на день харчувався у ресторані, брудний одяг відносив
до пральні, а прасували речі йому в готелі.
До останніх днів він не продавав свій «Мерседес Па-
году». Його так і знайшли в автівці наприкінці минулої
зими: брудного, неголеного і неживого.

**

У Філіпо справи йдуть вгору, краще нікуди. Подейку-

ють навіть про відеозапис для італійського MTV. Більша
частина новин про нього надходить до мене від Вейна.
А коли з’являється Рамона, то негайно починається пря-
мо-таки їх екстрений випуск. Як мелодію дзвінка на те-
лефоні обоє встановили його нову пісню «Ніч середини
літа»: «В очах твоїх / Бачу, бачу світлячків. / У цю ніч, ко-
ханааааа,/ Середини літаааа». Із цим синглом гурт «The
Stolen» виграв конкурс. Тепер запишуть оцей альбом і їм
повалять гроші, — переконано запевняє Вейн. Рамона, як
папуга, знай собі повторює чиюсь фразу, занадто розумну,
щоб вона належала їй самій; каже, із виходом альбому
гурт «The Stolen» затвердиться на найвищому щаблі у рей-
тингу нових зірок сучасної італійської поп-музики. Але
після тих завчених слів у її очах замість літніх світлячків
легко читається хвилювання упереміш із тривогою. Адже
їй ясно: якщо раніше їй іще інколи випадало щастя бачи-
тися з Філіпо, то тепер і того не буде.
А у Вейнових очах я не бачу нічого, крім безглуздої гор-
дості: Філіпо такий, Філіпо сякий, і цілий довгий перелік
його майбутніх успіхів.

76
 А от про Дієґо згадує все рідше. Я його вже кілька тиж-
нів не бачив; востаннє — за тиждень до крадіжки, коли
він пропонував мені наркотики. Я порозпитував у чаті
серед своїх друзів, які його знають. Кажуть, він днями
стирчить на морі, у барі пригощає всіх холодним чаєм та
морозивом, вдаючи з себе багатія. Зараз він зустрічається
із Джулією, Сариною подругою, яка (так мені повідомили)
зробила собі на животі татуювання «SWEET LOVE».
Рамона приходила і вчора ввечері. Разом із батьком усі
вуха нам проторохтіли за вечерею своїми розповідями
про успіхи Філіпо, про пісню про літо, про відеокліп, про
дати туру. Заручившись підтримкою пляшки з віскі «J&B»,
вона випросила у батька дозвіл влаштувати Філіпо сюр­
приз. Вейн відвезе її на концерт, де вона несподівано для
коханого вигулькне прямо перед сценою йому на подив.
Я вважаю, що Вейн (і це демонструє чергову незбагнен-
ну для мене рису його характеру) погодився лише тому,
що і сам хотів потрапити на той концерт.

**

— Не спиш?
У мами є погана звичка: заходити до моєї кімнати,
не постукавши, коли її щось непокоїть. Вейн уже хропе.
Верба точно ще не спить, бо він завжди до пізньої ночі
чатиться у своїй кімнаті з друзями, яких щодня бачить на
морі. Мама знає, що його краще не чіпати, а тому заходить
до мене: не спиш?
Прикладає вказівний палець до рота, закликаючи мов-
чати, заходимо разом до ванної, не вмикаючи світла. Вона
показує рукою у напрямку вікна, що виходить на бабцин
двір.
Їй знову вчувається «Звір, що зітхає». Я прислухаюсь,
але нічого не чую. «Чуєш?» — наполягає вона. «Ні», — від-
повідаю, і тоді вона махає мені, щоб мовчав і слухав.

77
 Я чую лише важке дихання Вейна в сусідній кімнаті. Та
коли вуха нарешті звикли до тиші, то й мені вчувається
щось незвичайне: зітхання загадкової істоти.
Вейн каже, що то борсук. Не знаю, звідки у нього така
впевненість: де він міг бачити й чути борсука!? Як на мене,
то може бути кіт, збуджений від кохання, або кіт-астматик
/ кіт з емфіземою легенів. Але щоразу, коли ми відчиня-
ли вікно і світили у напрямку звуків ліхтариком, Звір, що
зітхає, затихав.
— Зачекаймо ще трішки.
Мені так і кортить сказати мамі, що мені набридла ця
гра і мене зовсім не цікавить, що воно за звір такий. Але
не хочеться її ображати, розвіювати її віру в дива. А тому
я опускаю кришку унітаза — обережно, щоб не грюкнула.
Всідаюся зверху. Вона сідає на пухнастий килимок і опи-
рається головою об стіну під вікном.
Уфффф-уфффф. Зітхання, хрипіння. Якби ми були на
іншому континенті, я б подумав, що то якийсь здоровен-
ний плазун чи змія.
— Я більше так не можу.
Це голос Дятла, шепіт: він промовляє на діалекті, що
так більше не може. Ми з мамою переглядаємося, вона
прикладає пальця до рота, щоб я мовчав і не рухався.
— Я більше не можу, — повторює Дятел, — я двадцять
років чекав на цю мить. Пригадуєш? Я все поглядав тоді,
як ти проходила через кедровий перелісок: така сурйозна,
чепурненька. А я плівся з роботи у забрьоханій синій робі,
брудні руки ховав до кишень, щоб ти не помітила. Не знав,
що тобі такого сказати. Одного разу при зустрічі ляпнув
щось про кедрові горішки, пам’ятаєш? Уся земля була
встелена тими горішками, що їх напередодні поназбива-
ло зливою. «От якби ми були дроздами, то влаштували б
собі тут справжнє свято», — сказав я тоді. Ти не відпові-
ла, усміхнулася мені і пішла собі далі, як завжди, тільки
поправила ремінця від сумки на плечі. А я відчув себе

78
повним бовдуром. Дрозди... це ж треба! Який телепень! І
що?! І ось тепер зустрів тебе тут. Звісно, он скільки років
спливло. Як для тебе, так і для мене. Особливо для мене.
Ти аніскілечки не змінилася: така сама красуня! Коли я
вперше тебе побачив, як ти приїхала сюди у тому поби-
тому мерседесі, то очам своїм не повірив. Невже справді
вона? Так, вона і є. Вийшла з машини, з переднього міс-
ця поряд із водієм, і відразу потому виліз отой бридкий
голодранець. У таке мені теж не хотілося вірити. На мене
навіть не глянула, жодним словом не обмовилася. Завжди
була у компанії з отим: ніс гачком, дупа як діжка, ноги
колесом... Я тебе кохаю. Кохаю, розумієш? Ходи сюди, ли-
шень на хвилинку.
— Припини!
Бабцин шепіт пролунав рішуче, як то за нею водилося.
Мама аж очі витріщила. А мене розбирав сміх, і разом із
тим було соромно, хоча й кортіло послухати, адже мені ще
ніколи не доводилося чути, як освідчуються в коханні у
нормальному житті. В кіно завжди здається якось непри-
родно, награно. Крім того, щойно почуте освідчення було,
напевно, останнім, зробленим на місцевому діалекті. Мо-
лодь (і я сам!) говорять ним погано і роблять купу поми-
лок. Використання діалекту в наші дні обмежено кількома
сталими виразами, приказками, лайкою, ідіоматичними
образами. Навіть не думав, що діалектом можна скорис­
татися, щоб освідчитись у коханні.
— Поки вона жива, і мови бути не може! Не годиться
так.
Ясно, що бабця мала на увазі паралітичку.
— А от коли її не стане, — продовжувала, — там поба-
чимо.
— І що мені робити? Ти кажеш, що мені треба порішити
мою жінку, щоб бути з тобою?
— Нічого такого я не кажу! Ти здурів?! Я лише сказала:
коли її не стане.

79
 — А я маю спокійно чекати, коли вона згасне як свічка?
І я сам постарішаю ще на рік, і ти теж, люба моя. Немає у
нас часу, розумієш? Кохання — воно зараз, і серце б’ється
зараз, а завтра я вже, може...
Зависла мовчанка. Я уявив собі, як Дятел бере за руку
бабцю і притискає ту руку собі до грудей, під хрестиком,
на якому Христос б’ється головою об червону перчину.
— Поки вона жива, не хочу. Не хочу. Годі, ходімо вже
спати.
— Ні, почекай! Іще хвилиночку, посидьмо ще трішки
разом.
Почувся гуркіт пересунутих стільців. Неприступна,
безжальна бабця не захотіла чекати ані секунди, зачини-
ла засклені двері веранди, побажавши на добраніч. Дятел
поплівся до хвіртки, важко човгаючи по землі своїми по-
битими сандалями.
Звір, що зітхає, кудись подівся.

**

Коли ми сьогодні вкотре прийшли вечеряти до Дятла,

я слухав його оповідки та вихваляння своїми подвигами
трохи інакше. Мені навіть шкода його стало, адже він та-
ким чином намагався показати бабці: ти навіть не здога-
дуєшся, яким я був, не знаєш, що втрачаєш.
Поки він говорить (розповідає, як у молодості їздив
до Монте-Карло на червоній «Ламбретті»), я мимоволі
приглядаюся до обличчя його дружини. Не бачу на ньому
ніяких емоцій, погляд невідривно спрямований в одну
точку, глибокі зморшки у деяких місцях набувають жов-
тувато-зеленкуватого та синюватого відтінку. Невже він
і справді її б’є? То зацідить ляпаса, то дасть штурхана, —
звичайно, не щоб убити, ні! — а щоб покарати за те, що
й досі жива, що йому заважає: клята жовто-зелено-синя
личинка, яка плюється отрутою.

80
 Дятел пускає по колу пляшку з «J&B», Вейн поливає
зверху морозиво, мама заперечно хитає головою, каже,
що вже і так у голові паморочиться. Верби сьогодні немає,
пішов із друзями на піцу.
Те, як Дятел плекає в собі упевненість, що його уявний
світ не піддається часовому впливу, викликає зворушен-
ня. Розказує про ресторан у Монте-Карло, де зупинявся
більше шістдесяти років тому: «La Bolognaise — Cuisine
italienne». Тоном знавця заявляє: якщо трапиться нагода,
обов’язково навідайтеся туди; там такі лазаньї роблять,
яких і в Італії не скуштуєш. А офіціантки за якимось хи-
мерним задумом убрані як балерини: у рожеві балетні
пачки й пуанти.
І в нього, і в його товариша, з яким вони разом подоро-
жували, у кишенях вітер гуляв. Спершу вони налупилися
всього, а коли принесли рахунок, сказали на діалекті: «Ось
нам і гаплик!», що означає приблизно «нам прийшов кі-
нець». Почувши ті слова, офіціантка, яка проходила повз
них, розсміялася. Дятлові особливо кумедною видавала-
ся та деталь, що дівчина зрозуміла сказане на діалекті.
Від цієї розповіді реготала тільки бабця, решта відбулися
чемними усмішками.
На Дятлові тоді був білий лляний піджак — такий гар-
ний, що на Лазуровому березі всі жінки на нього задивля-
лися, ледве шиї не поскручували. Та й він сам — чорнявий,
із напомадженим «півником» на голові, смаглявий, як кор-
сар. Француженки в один голос торочили, що він схожий
на Мастроянні. А він не розгубився: «Так я ж його брат!
Marcello c’est mon frère!»*. Деякі весело сміялися у відпо-
відь («c’est pas vrai»**), інші дивувалися(«c’est vrai?»***).
А він затягував у ліжко і перших, і других, без вагань чи
жалю. «Головне, — каже, звертаючись до мене, — зав’язати

* Марчелло — мій брат (фр.)

** Це неправда (фр.).
*** Це правда? (фр.)

81
розмову і викликати симпатію. А тоді вже — все запросто,
дадуть, нікуди не дінуться!»
То що ж їм було робити? Таких грошей ні в нього са-
мого, ні у товариша не було. Ходімо покуримо, вставай!
Дятел залишив на спинці стільця свій білий піджак у всіх
на виду, а зустрівшись поглядом з офіціанткою-балери-
ною, промовив: «Fumare dehors, fumer, plus panoramique»*.
Висмаливши цигарку до половини, вони з приятелем
роззирнулися навколо, нікого поблизу не було, — і ноги
в руки! Той піджак коштував менше, ніж салати в меню.
У ті часи, каже він, сексом займалися без якихось там
захисних засобів. І додає, що він точно чотирьом чи п’я-
тьом француженкам зробив дітей, яких потім виховували
якісь рогоносці.
Дивно чути таке від чоловіка, що сам одружився із жін-
кою, у якої був синок Бовдур. Поглядаю на Вейна: він от
узяв маму зі мною. Але на його обличчі не помічаю ні-
якої реакції на ті слова (окрім утоми від спеки). Можливо,
йому навіть на думку не спадає, що його таким чином
обхитали. Він доливає собі ще краплю віскі у морозиво,
яке тим часом перетворилося на бридку рідину.
Вейн не дуже долучається до розмови. Залишає всю
сцену Дятлові, слухає мовчки, заохочує того смішками й
запитаннями. Ці запитання служать для того, щоб прояс-
нити прогалини в оповіді, звернути увагу присутніх на
суперечності у словах Дятла, виставити його пришелеп­
куватим старим, що напідпитку плете нісенітниці, але
так, щоб він того не помітив. Як правило, вихваляння еро-
тичними походеньками не входить до репертуару Вейна.
Він віддає перевагу сповненим жорстокості трилерам:
розказує про бійки, як у фільмах із Бадом Спенсером та
Тересом Гілом, мисливські бувальщини, про сувеніри з
його подорожей. Але не в альтанці: недостойна публіка
для його епосу.
* Покуримо надворі й заодно помилуємося краєвидом (фр.).

82
 Мама теж ніколи нічого не розповідає. Інколи слово
бере бабця, заохочена згадкою Дятла про когось із пер-
сонажів їхньої бурхливої молодості, або ж коли в неї
виникають якісь більш чи менш доречні асоціації з об-
говорюваними за столом темами. Як тільки Дятел довів
до кінця свою епопею про білий піджак, бабця заводить
розмову про свою весільну сукню (асоціація, мабуть, така:
біле-біле, піджак-сукня). В юності бабця працювала у барі,
що належав її батькові. Єдиному барі в усій околиці, де
був телефон. А тому там завжди було людно: хтось забігав
випити кави, інші — келих вина, ще хтось просив скорис­
татися телефоном і заходив до кабінки із затемненими
віконцями, були й такі, хто попивав каву під час дзвінка.
Біля кабінки постійно крутилася пишно виряджена жін-
ка з білявим волоссям і яскраво нафарбованими черво-
ними губами. Замовляла собі склянку ситра і поглядала
навколо, часто блимаючи густо наквацьованими віями
й усміхаючись чоловікам, якщо зустрічалася з кимось із
них поглядом. Звали її Лія. Бабциному батькові вона не
заважала, він вважав це додатковою послугою, яку його
бар пропонував клієнтам і цим вигідно відрізнявся від
конкурентів.
Кінець першої серії. Минуло п’ять років. За цей не та-
кий уже й тривалий час багато чого змінилося. То була
незвичайна епоха, коли просування соціальними сходами
давалося легко, рівень податків був невисоким, держава
не вибивала ложки з рота тим, хто виявляв ініціативу і
бажання трудитися. Бабцин батько не пас задніх: розши-
рив бар, викупивши приміщення по другий бік вулиці,
де влаштував продаж морозива. Через рік продав і бар, і
кіоск морозива, а на отриману виручку надумав побуду-
вати готель. Справжніх готелів у нас тоді ще не було, і бу-
дувати його у малесенькому містечку рибалок та селюків
здавалося безглуздим ризиком. Перший рік справи йшли
погано, другий — іще гірше. Потім почався економічний

83
бум. І майже відразу повалили туристи з Парми, Модени,
Реджі. Згодом з’явилися і німці, й американці, й араби, що
приїжджали купувати мармур у наших кар’єрах.
Таким чином шмарката донька бариста перетворилася
не лише на красуню, а й на вигідну партію для одруження.
Після чималих збитків перших років нарешті почалися за-
робітки. І родина час від часу дозволяла собі якісь незнач-
ні предмети розкоші. Душ, наприклад. Адже бабця, поки
їй не виповнилося вісімнадцять років, завжди милась у
кориті, стоячи в ньому ногами і поливаючи себе теплою
водою з глечика. Перший душ викликав у неї неприємне
відчуття; здавалося, наче та вода, що стікає до каналізації,
закручуючись у вир, позбавляє її цноти.
Чоловіка вона вибрала собі неправильно, скористав-
шись критерієм, яким керуються багато дівчат: віддала
перевагу тому, хто вмів її насмішити. Фабіано знав цілу
купу анекдотів та байок, мав приємний голос і вмів тан-
цювати, як ніхто інший. Заходив до бару при готелі, де
був автоматичний музичний програвач, і завжди вми-
кав пісню Елвіса Преслі. І під ту музику танцював, сам,
не соромлячись, спритно рухаючись у такт і викидаючи
дотепні колінця, що супроводжувалися кумедним вира-
зом обличчя. Його особливим коником був вигин назад
із зігнутими коліньми й доторком до підлоги позаду себе
і швидким поверненням на рівні ноги. Після чого він під-
скакував із вигуком: «Uh, come on!»
«Нумо, синьйорино, ходіть, я навчу вас танцювати!» —
сказав він якось бабці. Отак почалася їхня історія.
Треба було влаштовувати весілля. Гуляли б його у готе-
лі, звісно. Але ж слід було купити весільну сукню. Одного
дня з’явилася до готелю вишукано вбрана панночка з лег-
ким версальським акцентом, назвалася представницею
модного бутика з Маріни-ді-П’єтрасанти. Дівчатам на ре-
цепції сказала, що їй повідомили про майбутнє весілля
доньки власника.

84
 Коли бабця спустилася до вестибюля, то аж рота роззя-
вила від здивування: перед нею у дорогому, вишуканому
вбранні стояла Лія. Колишній вульгарний блонд змінився
на приємний для ока каштановий колір. Помада все ще
була червоною, але на тон стриманішою, не такою агре-
сивною.
Спершу бабця хотіла навіть обуритись, почувалася не­
зручно через отой непроханий візит. Колишня путана із
бару насмілилася з’явитись до готелю, запитувати про неї,
змусила спускатись у хол без наперед узгодженої зустрічі,
компрометуючи її тим самим в очах відвідувачів, моло-
диків та старших чоловіків, які, можливо, ще пам’ятали
про її колишнє бурхливе минуле. Але через кілька хвилин
заспокоїлася. Та жінка змінилась і тепер займалася до-
стойною роботою. Урешті-решт, останні п’ять років пішли
на користь їм обом.
Лія принесла їй каталог. Бабця його погортала і після
кількох нічим не особливих суконь наткнулася на ту, про
яку завжди мріяла, хоча і сама про це не здогадувалася:
легко приталену, з глибоким вирізом для декольте і то-
несенькою органзовою фатою. До сукні додавалися довгі
білі рукавички. Бабця негайно вирішила, що та сукня має
належати їй.
Домовилися про зустріч у Ліїному бутику. Бабця при-
йшла зі своєю найкращою подругою Розі, яка теж мала
одружуватися за кілька місяців після неї і теж підшуку-
вала собі весільне вбрання.
Якщо у каталозі сукня здавалася гарною, то на баб-
ці — просто прекрасною, якщо не сказати більше: мрією
будь-якої нареченої. Бабця крутилася перед дзеркалом,
вдивлялася у власне відображення і не впізнавала себе:
здавалося, бачить модель із журналів або актрису з фран-
цузького кіно. А в Розі від емоцій аж сльози навернулися
на очі. Знай, повторювала: «Воно — твоє, як на тебе шите!
Купуй!»

85
 Але виникла велика проблема: ціна. До тієї миті про
неї навіть не згадувалось, але сукня навіть зі знижкою
(особливою знижкою, яку Лія була готова надати лише
бабці, — вона сама безсоромно у цьому зізналася, — щоб
зробити собі і своїм товарам рекламу) коштувала вдвічі
більше, аніж бабця думала. Це правда, що у ту пору бізнес
процвітав, правда і те, що готель працював на повну по-
тужність, але бабці зовсім не хотілося, щоб батькові дове-
лося викласти такі гроші за сукню. До того ж відразу після
весілля у них уже були заплановані наперед витрати: під-
няти готель іще на один поверх, щоб збільшити кількість
номерів. А ще треба було обставити невеличку нову квар-
тирку, куди бабця мала перебратися з чоловіком.
Помітивши сумніви майбутньої нареченої, Лія за-
пропонувала: я дам тобі сукню напрокат, безкоштовно.
Навзамін попросила виставити у залі, де проводитимуть
весілля, великий плакат із рекламою бутика, в якому б за-
значалося, що наречена вдягнена в одну з їхніх моделей.
Бабця довго роздумувала, походжаючи туди-сюди пе-
ред дзеркалом. Розі заворожено спостерігала за нею, не
в змозі промовити ані слова. Бабця обкрутилася навколо
себе, спостерігаючи, як тканина облягає її струнку фігуру.
Опустила фату і відчула приємне збудження від дотику
органзи до щік, до носа, до губ. Урешті відмовилася. Ве-
сільна сукня і напрокат — нізащо. І ніякої реклами бутика
на її весіллі біля столів не буде. Сукня має або належати їй,
або ніяк. Тепло подякувала Лії, вибачилася, що змусила її
змарнувати скільки часу, і пішла разом з подругою.
На весілля вдягла простеньку сукню, пошиту старень-
кою швачкою з рибацького селища. Нічого особливого.
Через кілька тижнів після весілля віднесла її знову до
швачки і перешила на святкове вбрання, додавши кілька
деталей, від чого сукню було не впізнати, і згодом одягла
її на Різдвяне свято.

86
 Прийшов і день весілля Розі. Між двома весіллями по-
други жодного разу не бачилися. Адже відразу після ве-
сілля бабця з нареченим мали їхати на медовий місяць
до Бруніко. Закрутилася із приготуваннями, затим — із
влаштуванням нового родинного гніздечка, а тут іще й
місячні затримувалися та так і не настали, її все частіше
нудило: провина моєї матері в утробі.
У церкві під час вінчання бабця сиділа в одному з пер-
ших рядів, відразу після родичів Розі. Щойно залунали
перші звуки маршу Мендельсона, всі голови, ніби соняш-
ники за сонцем, розвернулися до входу. Під вінець Розі
вів її батько.
Вона була така гарна — очей не відвести, нагадувала
Лоллобріджиду у «Провінціалці*». Можливо, ще й через
те, що на ній була неймовірно красива сукня — та сама, від
якої бабці довелось відмовитися. Через мить серед гостей
по другий бік проходу бабця помітила Лію. Їхні погляди
зустрілись, і бабця змусила себе усміхнутись і ледве по-
мітно їй кивнути.
— Не хотіла, аби вона з мене потішалася. Ні вона, ні ота
хвойда Розі... З того дня ми нею більше не розмовляємо.

* «Провінціалка» (італ. «La provinciale») — італійський драматич-

ний фільм 1953 року режисера Маріо Сольдаті, екранізація одно-
йменного твору Альберто Моравіа.
 ТРЕТІЙ ЗОШИТ

Це літо можна описати як довгий, нескінченний бен-

кет в альтанці, що, залежно від смаку, настрою, уяви або
особистих нахилів автора, міг би набрати обрисів бенкету
Трімалхіона*, вечері Кипріяна** або «Великої жратви»***.
У мене таке враження, ніби вдень взагалі нічого не відбу-
вається. Зранку я вчуся, після обіду читаю або дрімаю. Ін-
коли дивлюсь якийсь старий фільм по телевізору. На морі
був двічі або тричі, ще на початку червня. Мені там якось
незручно, цілий день в оточенні людей у самих трусах, і
сам — теж у трусах. Верба — навпаки: стирчить на морі
зранку й до вечора, п’ятнадцятого червня вже так засмаг,
що нічим не відрізнявся від чорношкірих продавців на-
поїв на пляжі. Увечері я теж рідко куди ходжу. Сам винен:

* Трімалхіон (лат. Trimalchio) — персонаж давньоримського рома-

ну «Сатирикон» Петронія, чванькуватий вільновідпущеник, який
несподівано розбагатів. На бенкеті вихваляється розкішшю, досяг-
нутою завдяки принизливим вчинкам.
** «Вечеря Кипріяна» (латин. «Coena Cypriani») — анонімний
пам’ятник «сміхової культури» Середньовіччя, створений в 5—6
ст., гумористична оповідь про весільний бенкет в Кані Галілей-
ській, на який запрошено персонажів зі Старого і Нового Заповіту.
Помилково авторство приписувалося Кипріяну Карфагенському.
Згадується у славнозвісній книзі Умберто Еко «Ім’я Рози».
*** «Велика жратва» (фр. «La Grande Bouffe», італ. «La Grande
Abbuffata») — художній сатиричний кінофільм режисера Марко
Ферері. Найвідоміший та скандальний фільм Ферері, удостоєний
призу ФІПРЕССІ Каннського кінофестивалю. У головних ролях —
італійські та французькі кінозірки того часу.

88
не захотів мопеда, хоча бабця і збиралася мені його по-
дарувати.
Вчора на вечерю з’явився Дієґо. Мама якось сухо ки-
нула йому «чао!» і пішла на кухню, пославшись на те, що
їй треба приготувати ризотто. Вейн привітав його сво-
їми звичними фразами, промовленими награно-радіс-
ним тоном, який у його вустах лунав патетично: «Що ж ти,
сину, не приходиш, геть забув про старого батька! Іди-но,
я тебе обійму! Не забудь відігнати скутер на техогляд!»
Після традиційних вітань ми нарешті всілися. Чи треба
уточнювати, хто сів на місце хазяїна? Збагнути природу
Вейна просто, вона нічим не відрізняється від природи
півня: захищати власну територію, кукурікати в однако-
вий час, не підпускати близько інших самців, домінувати
над самками. Якщо говорити мовою інформатики, по-
ведінку півня чи Вейна можна описати п’ятьма рядками
програмування: стимул-відповідь, нуль-одиниця, одини-
ця-нуль, in case of X event then Y.
«Йоп, ти бачиш?! Йоп, як кльово!» Дієґо теж далеко від
батька не відійшов. Поки їмо, по телеку показують «3х4 —
найкумедніше домашнє відео». Вейн, для якого мовчання
взагалі нестерпне, під час перегляду телевізора у компанії
з іншими перетворюється на телекоментатора. Голосно,
своїм базовим словниковим запасом описує те, що ти й
так бачиш на власні очі, пояснює, чому сталася та чи інша
річ, намагається передбачити (і помиляється!) слова геро-
їв на екрані. Так само, як і приматам, йому невтямки, що
показувані на екрані події — то лише зображення, при-
види, химери, вони не відбуваються зараз, отут, у цьому
пластмасовому ящику.
— Ні-ні... не треба, припини! Буде боляче! Я тобі кажу,
що буде боляче!..
На екрані чоловік заліз на високу драбину і хоче спи-
ляти гілку мотопилкою.
— Ні... ні... ні...

89
 Гілка несподівано ламається пополам, падає, б’ється об
драбину (бем!), лісоруб втрачає рівновагу, не втримується
і летить униз (уууууууу, бу-бух!). Кожна історія супроводжу-
ється звуковим рядом, як у діснеєвських мультфільмах
про Віллі Койота.
Новий сюжет: кран піднімає обв’язаний тросами катер.
Один із тросів несподівано обривається (трісь!).
— Зараз наробиш ділов! Стережися, друже, бо зараз та-
кого накоїш! Це я тобі кажу!
Обривається другий трос (бемц!). Іще один (тень!), а
потім — іще один (дзинь!). Бідолашний робітник усіляко
намагається врятувати катер від падіння, але тільки по-
гіршує справу, чим ставить під ризик рівновагу самого
крана. Кожні дві-три секунди лунають вставки записаного
сміху.
— Та ні ж бо, ні!.. Зараз бехнеться — втрат буде на міль-
йон, не менше! (Він і досі робить підрахунки у лірах). А
потім що робитимеш?!
Катер падає на цементну поверхню причалу (бах!), тяг-
нучи за собою кран, що валиться на бік (бе-бех!) і стрілою
зачіпляє невеличку будівлю (трісь!).
— Ви бачили?! Який йолоп, це ж треба!
Дієґо регоче як дурний, широко роззявивши рота.
Час від часу в нього смикається щока, чого я раніше не
помічав, від шиї і до носа. Вейн занадто зосереджений
на неймовірних пригодах із «3х4 — найкумеднішого до-
машнього відео», щоб помітити щось аномальне в Дієґо.
Насамперед — взуття. Як це Вейн і досі не замислився:
звідки у його синка гроші на таке взуття? І куртку. І но-
вий мобільний. Сережку він давно носить (іще з третього
класу середньої школи), але якщо раніше в нього у вусі
було звичайне колечко, то тепер звисає хрестик із білого
золота. На шиї у вирізі футболки видно ланцюжок з такого
самого металу.

90
 Поки я спостерігав, як він заливається реготом від спо-
глядання туристичного літака, який під час посадки заго-
рівся, мене несподівано охопила тривога: а що, коли Дієґо
виставить мені рахунок за піґулку? Може, краще було не
викидати її, а зберегти і повернути йому зі словами «дя-
кую, але це не для мене»? Або я міг би сказати йому, що
спробував, але відчув себе недобре, більше мені такого не
треба, мене ледве не спіймали на гарячому (таким чином
можна було б натякнути, що моя мати, викривши мене,
обов’язково повідомить Вейна).
Але зі мною та Вербою він майже не спілкується.
— Чао, хлопці, побачимося при нагоді! — кинув уже на
ходу після вечері. Потикав пальцем в екран iPodа, начепив
навушники і поїхав.

**

Сьогодні вранці дзвонив татко. Верба ще був удома,

отже, ми увімкнули голосний зв’язок і поговорили разом
кілька хвилин. У татка там було за північ, і він дав нам
послухати якусь тропічну комаху, схожу на цикаду, але
втричі більшу, яка не дає спати цілу ніч.
Він іще раз запевнив нас, що в листопаді приїде, два­
дцять третього. Сказав, щоб чекали, поїдемо разом у гори.
У дитинстві, коли ми були ще малі, ми разом піднімалися
майже на всі найбільші вершини Апуанських Альп: Саґро,
Піццо-д’Учело, Панью-делла-Кроче, Форато, Тамбуру.
З вікна моєї кімнати видно тільки Саґро. Звісно, це не
найвища вершина, але звідси справді вражає. Якщо ди-
витися на неї з долини, закриває собою навіть Пізаніно, а
вона вища метрів на двісті. Замислююся, який висновок
можна з цього зробити, але на думку спадають лише па-
тетичні афоризми.

91
 У деякі особливо невдалі дні споглядання гірських вер-
шин з мого вікна мене втішає. Здається, ніби татко нікуди
не їхав; досить взути туристичні черевики і піднятися в
гори, до гірського притулку, де він на мене чекає; і тоді все
стане, як і було раніше. Можу переконати самого себе, що
не роблю цього лише через власну лінь.
Я за ним сумую, та насамперед сумую за численними
дрібницями, за його незначними звичками, як от гово-
рити нам назви рослин. Коли йдемо кудись разом, він
показує нам дерева і рослини і постійно повторює їхні
назви — спершу простонародні, а потім і латинські. А зго-
дом влаштовує опитування мені й Вербі, а ми ніколи не
можемо дати правильну відповідь.

**

Рамона на сьомому небі від радощів. Сьогодні вони з

Вейном побували на концерті Філіпо. Все пройшло просто
чудово, вона вигукнула «сюрприз!», і він поцілував її в усіх
на очах, а тому всі тепер знають, що вони зустрічаються.
Вейн збуджений, як юна фанатка, розмахує десятком
CD-дисків з автографом Філіпо, яких набрав, щоб розда-
вати друзям і знайомим. Батько з донькою наклацали два
рулони фотоплівки двома одноразовими «мильницями».
По дорозі додому заїхали до фотоательє, щоб проявити і
надрукувати знімки. Більшість фото вийшла погано через
прожектори на сцені, решта — все чорне.
Коли їхній емоційний орґазм нарешті стих, — ми всі
разом сидимо за столом перед вимазаними томатним
соусом тарілками, — Вейн спохмурнів. Ніби занадто роз-
слабився і тепер має взяти ситуацію під контроль. Ось
знову говорить тим самим награно-показним тоном,
яким звертався раніше до Дієґо:
— Ну, а до університету вступати ти збираєшся?

92
 Рамона неуважно поглядає на мене і на Вербу, бо
спершу подумала, що це запитання стосується нас. Потім
напружується, піднімає голову. З її непевної реакції не
зрозуміло, чи тема університету для неї нова, чи вони вже
раніше вели про неї мову. Але це безглуздо, адже Рамоні
ще довго вчитись у школі, перш ніж доведеться вирішу-
вати.
— Не знаю, тату, я ще про це не думала, — відповідає.
Те, що ми з Вербою підемо до університету, — поза
сумнівом. Ми ще не знаємо, на який факультет, але це
деталі. Я вивчатиму щось гуманітарне: філософію, літера-
туру або історію чи археологію. Верба запишеться на еко-
номічний або інженерний. Учора за вечерею Дієґо заявив,
що наступного року піде працювати. Можливо, тому Вейн
заговорив на цю тему з Рамоною. Дієґо говорив швидко,
ковтаючи слова, повторював, що хоче подорожувати, щоб
учитися різним ремеслам, пожити між різними людьми,
набратися досвіду.
Вейн вагався: з одного боку, розумів, що та розмова
з сином була важливою. А з другого — не хотів відмов-
лятися від задоволення стежити за історіями в «3х4 —
найкумеднішому домашньому відео». До того ж мить
була вирішальною: на екрані якраз показували те, що він
називає «вихором». Маю на увазі серію коротеньких ві-
деосюжетів про падіння та інші халепи, що супроводжу-
ються бадьорою музикою (вчора ввечері, наприклад, вона
супроводжувалася пісенькою «Surfin’ Bird» від рок-гурту
«The Trashmen»). Не встигаєш посміятися з кошеняти, що
впало у воду і перелякано втікає, як уже черга товстуна,
котрий під час плигання з трампліну розламує його нав-
піл і б’ється обличчям об край басейну. І відразу тобі по-
казують азіатського малюка, який перехиляється через
бильце ліжечка, падає і плаче. Як смішно!
Під час розмови Дієґо поводився неадекватно (мож-
ливо, почасти під впливом музики), смикання щоки від

93
шиї і до носа помітно посилилося, зіниці розбігалися у
різні боки, як кульки в пінболі. Напевно, так діяла на нього
піґулка, яку він прийняв, перш ніж приїхати на вечерю,
щоб поговорити з батьком і підвести розмову до важливої
теми у найнеприйнятнішу для цього мить, тобто під час
його улюбленої інтелектуальної програми для дорослих.
Поки Дієґо швидко перераховував усі види досвіду, що їх
йому кортіло здобути, та місця, де хотів побувати, рукою
він смикав себе за вухо з хрестиком із білого золота. А ще
перекладав з місця на місце ніж та виделки: то вилашто-
вував їх поряд, то навхрест, то брав у руки, то знову клав
на стіл, як маріонеток у ляльковому театрі.
Розмова пройшла без ексцесів, Вейн буркнув «Побачи-
мо», і тим усе закінчилося. Дієґо на хвилинку зачинився
у туалеті, потім з’їв іще одну порцію морозива і пішов.
І ось тепер, через добу після події, Вейнові надумалося
влаштувати несподіваний допит Рамоні.
— Але що тобі хотілось би робити, як виростеш? Ти вже
вирішила?
Рамона на мить замислюється, водить пальцем по ви-
шитому зображенню ромашки на скатертині.
— Хочу стати візажистом, — каже, — робити макіяж.
Вейн мовчить, поглядає на нас, потім переводить по-
гляд на мою матір, а та йому всміхається. Дивиться на
мене. Дивиться на Вербу. Чекає на нашу реакцію, на схва-
лення? Я намагаюся зберегти якомога байдужіший вираз
обличчя.
— От і добре, — каже нарешті, і ми всі полегшено зітха-
ємо. Pater familias* ухвалює вибір голосним відригуван-
ням. Хрускотить пальцями, зручніше спирається ліктями
об стіл і підпирає підборіддя стиснутою в кулак рукою. —
Все ж краще, аніж скніти над книжками.

* Pater familias (латин.) — голова роду.

94
 **

Приблизно о п’ятій чую гуркіт скутера, що в’їжджає на

парковку. Це аж ніяк не Верба, він раніше сьомої з моря
ніколи не повертається. Виявляється, то внук Дятла.
Вся зовнішність Ніколаса містить у собі щось пара-
доксальне. Його поведінка, одяг, зачіска — відкритий
маніфест гомосексуальної гордості (сьогодні на ньому
яскраво-блакитна сорочка, не застебнуті верхні ґудзики
демонструють світу медальйон з етнічним орнаментом на
шиї, до того ж набивний малюнок тканини сорочки гар-
монійно повторює темний колір індиго черевиків). Але
ясно, як день, що він ніколи не розмовляв із Дятлом про
свою орієнтацію; не насмілюється, навіть коли дід заво-
дить свою вічну платівку зі старим репертуаром масних
жартів та алюзій.
З іншого боку, якось безглуздо, що Дятел і досі не зро-
зумів особливостей природи Ніколаса. А можливо, і зро-
зумів, ще й як, просто боїться, не знає, як поводитися. І
саме тому висловлюється про меншини так зневажливо,
наповнюючи свої слова жорстокістю і погрозами.
— Від отих виродків мене завжди вернуло! — заявляє
щоразу, коли згадує у своїх заїжджених байках, як то ін-
коли буває, якогось збоченця, голубого, гоміка, лесбійку,
підора, мужолюба. — Я б їх за ноги підвішував і лупцював
носаками по дупі, аж поки не посиніє!
Ніколас вітається із Дятлом, який розкладає пасьянс на
брудному столі альтанки.
— Сідай, посидь трішки з дідусем, — чую, як каже Дя-
тел. Але Ніколас заперечно хитає головою і залишається
стояти. Ясно, що боїться забруднити лляні штани, якщо
сяде.
— Піду привітаюся з бабусею, — відповідає і зникає в
хаті. Не минуло й хвилини, як вискакує звідти, як корок
із пляшки. Повернувся до альтанки, розмовляє з Дятлом:

95
лицемірна патетика, з якою він вдає, що хвилюється за
стан здоров’я хворої баби. Але теми для розмови дуже
швидко вичерпуються.
— Ну, добре, я поїхав, — заявляє Ніколас.
Топчеться біля альтанки, вдає, ніби розстібає ремінець
каски, дає час Дятлові полізти до кишені рукою і вийняти
звідти банкноту.
Нарешті Ніколас напинає каску і газує з місця мопе-
дом. Поглядає у дзеркальце, щоб поправити чуба, який
виглядає з-під каски. Ще трохи — і врізався б у сливу.

**

Вейн аж нетямиться від злості:

— Усе доводиться робити мені, все мені, — приказує, —
а мені ж іще й на роботу ходити треба!
Протягом певного часу справи з городом ішли непо-
гано. Суперечки обмежувалися нечастими й незначними
епізодами. На стіл подавалася вирощена городина, яку
слід було нахвалювати з довгим муканням: мммммм!
— Ось я зараз візьму й заберу свій бак для води! Мені
он наші оливкові дерева полити треба! Чому це я маю
поливати їх крижаною водою зі свердловини? Щоб вони
позасихали всі?
Якщо на Вейна нападають веселощі, то всі навколо
мусять веселитися. Якщо він сумує, слід сумувати. Зась
комусь сидіти з похмурим виглядом, коли йде «3х4», а
особливо — жартувати, коли день у нього не заладився.
Не знаю навіть, що там сталося з городом. Але щось таки
трапилось, напевно, знову посварилися чи через правиль-
ну дозу протигрибкового засобу в розчині для поливу, чи
через сорт моркви, який краще посадити на осінь.
— От і добре, що того йолопа обікрали! Так йому й тре-
ба, — каже Вейн. — Якщо ти — йолоп, то гроші повинні
залишатися у хитріших. Природний відбір.

96
 Важко второпати, як саме це може пов’язуватися з го-
родом. Але отой безглуздий зв’язок наштовхує мене на
одну думку, ще безглуздішу. Ось уже чимало часу ніхто
не згадує про крадіжку. Дієґо носа не показує. Вже дав-
ненько його тут не було. І ось тобі, з’явився, поводиться
дивно, каже, що збирається їхати звідси. Він так само, як
і я, знав, що Дятел тримає гроші в шухляді, з якої видавав
нам на гостинець, коли ми ще були малими. І знає добре,
як влаштована хата; знає, що дружина в Дятла — паралі-
зована і глуха. А коли Дієґо навідався сюди востаннє, був
виряджений як репер ґанґста: всі шмотки фірмові, мо-
більний новий, золоті сережка й ланцюжок, iPod. Отоді
Вейн і зрозумів. Навіть не сам Вейн, а глибоко захована у
підсвідомості частка його розуму, про яку він навіть гадки
не має. Саме тому виправдовує крадіжку і вихваляє зло-
діїв. Приблизно так само, як Дятел несподівано починає
лаяти геїв і особливо завзято робить це (треба ж такий
збіг!) у той день, коли до нього заїжджає Ніколас.
Але деякі аспекти не вкладаються мені в загальну кар-
тину. Бездоганність та спритність, з якою здійснено кра-
діжку, занадто професійні для такого, як Дієґо. До того ж
він не настільки часто з нами буває, щоб досконало ви-
вчити Дятлові звички, і не міг знати, що той вечорами
бігає дивитися телевізор до бабці. Сказати по правді, ми
й самі не знали.
— Нехай покличе отого свого гоміка-внучка, щоб по-
лов йому город! Уявляєш собі його у рожевих мокасинах
посеред ріллі? Може, знайде собі якого дебелого огірка...
Як тільки ми повечеряли, Верба хапає каску — і до две-
рей.
— Я пішов, — заявляє вже з порога, але всім байдуже.
Тільки за ним зачинилися двері, як мені прийшла смс-
ка: «Можна подзвонити тобі на домашній?»
Моє серце тьохнуло як пташка, адже те повідомлен-
ня — від Сари. Вона мене шукає, я їй потрібен, моя золота
мить!

97
 «Of course!*» — відповідаю, для певності пишу їй номер
мого домашнього телефону, хоча він у неї і так є.
Через хвилину дзвонить телефон.
— Я відповім, — кажу, — це мене.
Зачиняю відсувні двері кухні і прокашлююся.
— Алло, це Сара. Можна Марчелло?
— Саро, це я.
— Ти змінив голос?
Сміємось обоє. Коли закохуєшся, то смієшся з усього, —
думається мені. Отже, непогано, як для початку.
— Я хотіла запитати: ти вже зробив переклад вправи
36, що на сторінці 110? Там є одне слово, якого немає у
словнику.
На інше я навіть не чекав; усе має початися з мертвих
мов, а там — видно буде. Прошу її зачекати хвилинку, бо
мені треба взяти зошит і підручник. Поки біжу сходами
нагору, переконую себе, що врешті-решт вона капітулює.
Зрозуміє нарешті, що я завжди поруч і готовий їй допо-
могти, ніколи не нарікаю, служу своїй коханій так само
натхненно, як Джакомо да Лентіні** й уся Сицилійська
школа, а для неї це ж бо має якесь значення. Інакше я ні-
чого не зрозумів, помилився, як ще ніколи в житті.
Той факт, що вона ніби не знайшла якогось слова у
словнику (дієслова, що є винятком із парадигми), зовсім
не заважає поширити перевірку на інші вирази, синтагми,
підрядні речення, цілі абзаци. Для певності проглядаємо

* Звичайно (англ.).
** Джакомо да Лентіні (італ. Giacomo da Lentini), також відомий як
Якопо да Лентіні, найголовніший поет Сицилійської школи і нота-
ріус у Суді Священного Римського імператора Фрідріха ІІ. Да Лен-
тіні був дуже знаменитий протягом свого життя, але його визна-
вали як майстра і поети наступного покоління, зокрема Данте, що
увічнив його пам’ять у своїй «Божественній комедії» (Purgatorio
XXIV, 55–57). Джакомо традиційно вважають винахідником соне-
та, тому що його твори цією віршовою формою залишаються най-
ранішими з нині відомих.

98
разом увесь переклад (мій) у доволі повільному темпі,
щоб вона змогла записати і «звірити» з власним.
Нарешті, перш ніж розпрощатися, вона повідомляє,
що збирається у гори днів на десять, а тому вирішила пі-
дігнати роботу над домашніми завданнями, щоб сповна
насолодитися канікулами.
— Повернешся до твого дня народження? — запитую я
з надмірним зацікавленням, яке хотів би приховати.
Виправдовуюся:
— Я добре пам’ятаю дату, бо вона якраз за місяць від
мого.
Сара підтверджує, що я правильно пам’ятаю. Але не
запрошує мене на святкування, за умови, що вона таки
збирається його влаштовувати.
— І що тобі подарують? — запитую. Звісно, запитання
дурне, але нічого кращого мені не спадає на думку, а я
всіляко намагаюся продовжити розмову хоча б на кілька
секунд, наслухатися її голосу, дозволити йому ще мить
лунати в моїх вухах, перш ніж повернеться тиша.
Вона починає з майже фіскальною точністю наводи-
ти мені перелік очікуваних подарунків: від батьків, від
бабусь із дідусями, від тіток і дядьків, від сестри. Я все
чекав, коли вона додасть до переліку жениха (вистачило
б чоловічого імені без пояснень: Лука, Джакомо, Роберто),
але не почув.
— І потім, — додає на завершення із носовим хихотін-
ням, — коли повернуся, сподіваюся знайти гарний букет
із червоних троянд від невідомого залицяльника.
Я мовчу, бо не розумію, чи це сподівання має загаль-
ний характер, чи це натяк на мою поведінку закоханого,
але недостатньо сміливого, — пастка, щоб вивести мене
на чисту воду.
Мені нічого кращого не спадає на думку, як бовкнути:
— Звісно, он скільки їх навколо тебе в’ється! Хоча б
одна квіточка, побачиш, а перепаде.

99
 — Та хто там в’ється, кому я потрібна? — промовляє
вона. — Нікому до мене немає діла.
І сміється отим своїм хитрим смішком, що означає як-
раз протилежне.

**

Ми сиділи у ванній під вікном, коли хекання Звіра, що

зітхає, нарешті припинилося. На парковку в’їхала автівка
і різко загальмувала, розкидавши навсібіч гальку. Ми по-
чули, як гепнули дверцята машини, потім другі.
Мама визирнула через жалюзі.
— Охорона, «Преторіанці», — сказала.
Я й собі визирнув і побачив приземкуватого огрядно-
го чоловіка, який світив ліхтарем на хвіртку бабциного
будинку. Другий, іще товщий, обійшов навколо домівки
Дятла, зайшов зліва, з боку городу, і вийшов праворуч,
підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Обидва всілися в ав-
тівку і рвонули з місця.
— Так йому й треба, — прокоментував Вейн наступного
ранку, коли мама розповіла йому про побачене. — Сам по-
трапив до власної пастки. Шкода тільки, що й твою матір
за собою потягнув.
— Послухай, вона — не мала дитина. Ти її попереджав.
Але вона й чути не хоче, слухає лише його одного. Тепер
нехай сама розгрібає. Вони й досі переконані, що в усьому
винна Каті, бідолашна дівчина. Я зустріла її кілька днів
тому в супермаркеті, вона зовсім занепала духом. Каже,
нікуди не беруть на роботу.
— Хто така Каті?
— Доглядальниця... Дійниця.
— Он як, нікуди не беруть? Лайна шматок!
— І знаєш, що вона мені сказала? Коли вона ще працю-
вала там, то він або моя мати завжди про мене пліткували:

100
куди це вона вирядилася? Або: хіба ж можна о цій годині
повертатися додому, коли на тебе двоє дітей чекають?
— Та плюнь, що тобі до того?
— Звісно, нічого. То я так, просто. Та якби я сподівалася
на материну підтримку після розлучення, довелося б нам
із дітьми жити на вулиці.
— Годі тобі...
— Авжеж, годі. Просто подумалося. А знаєш, що ще мені
сказала Каті?
— Забудь і не думай, воно тобі треба?! Аби тільки
нервуватися!
— Так, звісно. Воно мені не треба. До речі, Каті каже,
що вони й про тебе пліткували. Називали тебе... як там?
Чоловік-Усезнайко, здається. А все через город, тому що
ти розказуєш, як і що робити, і так поводишся, ніби, крім
тебе, ніхто не здогадається, коли поспіли помідори.
— Он як! То це вони таке кажуть?! Лайно собаче!..
— Авжеж. Але це я тобі просто так сказала. Не бери в
голову.
— Звісно, що не братиму. Але тим часом заберу свій
бак, як уже давно хотів зробити. Потім зберемо нашу час­
тину помідорів і — до побачення, гуси! Наступного разу
нехай його внучок сапою махає. Дідусю, дідусю, а банани
де посадимо?
Мама регоче аж до сліз. Знай, повторює за Вейном дур-
нуватим голоском: «Дідусю, дідусю-у-у».
Але він уже думає про щось інше, насупився, поглядає
у вікно.
— Хай там як, але наступними будемо ми, знаєш.
— Наступними в чому?
— Наступними, кого обікрадуть. Вони вже все наміти-
ли, треба пильнувати.

[вирвано кілька сторінок]

101
 Нещодавно я дивився документальний фільм про Ста-
родавню Індію. І там ішлося про Веди. На відміну від Біб­
лії та Корану, ці святі писання протягом багатьох століть
передавалися від людини до людини на санскриті тільки в
усній формі. Як і з іншими святими письменами, постало
питання можливості внесення певних змін у їхній зміст.
Священнослужителі побоювалися, що з часом туди могли
закрастися якісь помилки, виникнути пропуски або замі-
ни слів чи виразів. А тому виробили чіткі системи для збе-
рігання святих письмен у їх первинній формі, навіть під
час усної передачі. Один із принципів таких систем поля-
гав у особливому ланцюжковому повторенні слів за вста-
новленою схемою, наприклад 1-2, 2-3, 3-4 і так далі. Щоб
було зрозуміліше, виходило щось на зразок: Отче-Наш,
Наш-що. Що-єси. Єси-на. На-небесах. Небесах-нехай. Не-
хай-святиться. Святиться-ім’я. Ім’я-твоє. І так далі. Тексти
запам’ятовувалися і повторювалися у такій формі. Існува-
ли ще дві системи заучування і повторювання, що вивча-
лися паралельно зі згаданою вище. Якщо випадково (але
таке траплялося дуже рідко!) у таких вивчених послідов-
ностях виникала помилка, то порівняння з двома іншими
давало змогу відшукати її і виправити.
П’ять днів тому я зайшов до крамниці з доставки кві-
тів «Інтерфлора», замовив букет з вісімнадцяти червоних
троянд, приклав до нього листа і заплатив дев’яносто
п’ять євро, тобто сто вісімдесят чотири тисячі колишніх
лір. А потім став чекати.
Минув Сарин день народження, минуло ще два дні.
Три. Тим часом я все думав про свого листа. Без сумніву,
він був задовгий. Багато речей можна було пропустити.
У мене вийшло занадто сухо й логічно. Урешті, замість
освідчення у коханні я написав есей, у якому пояснював,
чому кохаю її і з яких причин вона мала кохати саме мене.
І підписав: «НЕВІДОМИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК». Звісно, вона
відразу здогадається, від кого, адже сотні разів списува-

102
ла у мене домашні завдання. Кому, як не їй, знати мій
почерк.
Минуло чотири дні. Я вже дійшов до того, що ледве
не вчинив дурість: хотів піти до неї додому, подзвонити
у двері і запитати: ну, що? Нічого мені не відповіси? Не
розумієш, що означає відкритися отак перед кимось, ви-
ставити себе на чийсь осуд? Ти хоч раз писала листи про
кохання, знаєш, як важко викласти чорним по білому те,
що ховається у темних сутінках твоєї свідомості?
Але то була лише мить слабкості, я відразу отямився і
зрозумів, що така поведінка була б помилкою. До того ж,
що вона могла мені сказати? Хіба її мовчання вже не було
відповіддю?
Я подумав було, що помилився з адресою. Зателефону-
вав до крамниці, попросив перевірити. Жінка по той бік
байдужим голосом попросила зачекати на лінії. Я чув, як
вона гортає сторінки реєстру. Попросила повторити дату
та ім’я.
Підтвердила, що букет доставили, ніяких сумнівів. У
реєстрі зазначено, що доставку здійснено у вказану дату
і що адреса правильна.
Сьогодні вранці — тільки сьогодні вранці! — я отримав
повідомлення: «Квіти — прекрасні, і ти — чудовий хло-
пець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого,
крім дружби. Вибач».
Мені раптом стало недобре, ніби я зав’яз у чомусь лип-
кому. Ніби мене огорнуло солодкою ватою і я борсаюся в
ній, задихаюся від її слизьких волокон, що набилися мені
в горло. Чудовий хлопець. Чудовий. Прекрасні квіти. Пре-
красні.
Я перечитав повідомлення вголос, аби переконатися,
що його не можна інтерпретувати якось інакше: квіти —
прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між
нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач.

103
 Навіть за умови найнестандартнішого розгляду зна-
чення кожного з дев’ятнадцяти слів, які Сара сподобилася
написати мені, навіть за умови найретельнішого аналізу
кожної крапки, коми, великих літер і вибачення напри-
кінці мені не вдавалося відшукати ніякого паліативу.
Тоді я вивчив текст повідомлення напам’ять, як вірш,
щоб з’ясувати, чи не можна перетворити його на пісеньку,
вихолостивши слова від їхнього змісту і перетворивши їх
на порожні звуки.
Саме тоді мені пригадалася Стародавня Індія. Кві-
ти-прекрасні. Прекрасні-і. І-ти. Ти-чудовий. Чудовий-хло-
пець. Хлопець-але. Але-я. Я-відчуваю. Відчуваю-що.
Що-між. Між-нами. Нами-не. Не-може. Може-бути. Бу-
ти-нічого. Нічого-крім. Окрім-дружби. Дружби-вибач.
Я повторив оте один, два, п’ять, десять, двадцять разів.
Сорок, шістдесят, сто. Я розчленив речення за реченням,
видалив синтаксис, вилучив синтагми, розділив склади,
вилущив фонеми. Довів відмову до наспіву, біль — до ду-
ховної практики.
Коли настав вечір, я відчув, що перехворів.

**

Та насправді не так сталося, як гадалося. Коли я сідаю

за стіл вечеряти і спостерігаю, як Вейн поводиться з ма-
мою, ніби з неповороткою офіціанткою (принеси олію,
налий мені води, де сіль, пасту переварила), мене розби-
рають сльози, і я не в змозі стриматися. Плачу — через
себе, звісно, хоча й намагаюся перевести все на неї. І мені
дуже кортить, щоб мені надавали ляпасів: «Так хоч буде
причина ревти!», як казали мені у дитинстві щоразу, коли
через нервовий напад я несподівано заходився плачем.
«Не рюмсай, ідіоте!» — кажу собі, але від того робиться
ще гірше. Це так само, як коли зубний лікар каже не ковта-

104
ти, а тобі відразу хочеться це зробити. Верба помічає, що
зі мною щось не те, і нишком дає мені стусана під столом.
Я даю здачі, але занадто перестарався, і він голосно зой-
кає від болю. З розмаху ляскає мене по плечу, і я ледве не
падаю зі стільця. Вейн наказує припинити. Я схоплююся
на ноги і заношу правицю догори, Вейн гримає: «Годі, я
кому сказав!» Розвертаюся до нього із занесеною вгору
для удару рукою і лютим виразом на обличчі. «Марчел-
ло!» — вигукує мама. Я щиро сподіваюся, що зараз таки
зароблю ляпаса, але ніхто мене не чіпає. Правиця безси-
ло опускається, я знеможено падаю на стілець і починаю
плакати. Вейн намагається не дивитися у мій бік і звер-
тається до Верби:
— Що, в дідька, відбувається?!
— Нічого, він — придурок. Я помітив, що в нього очі
блищать, штовхнув його легенько, а він — ненормаль-
ний! — як сказився! Ледве мене не вбив, пришелепкува-
тий!
— Марчелло, що з тобою?
Мама хоче знати, що зі мною. Адже проблема в мені,
звичайно. У цьому домі не можна навіть сльозинки зрони-
ти, не можна сумувати через те, що твоя мати прислужує
в обмін на кілька оплачених комунальних рахунків.
Та які там рахунки? Я і надалі сам собі розказую оці
байки про рахунки, хоча в душі добре знаю: вона робила
б це і задарма. Тому що треба бути таким, як Вейн, вити-
рати об інших ноги. Інакше тебе вважатимуть чудовим
хлопцем, який дарує прекрасні квіти. І витиратимуть ноги
об тебе.
— Посварився сьогодні з одним.
Не знаю, чому і навіщо я таке бовкнув.
— Де посварився, якщо ти навіть із дому не виходив
цілий день?
Молодець, сам себе підставив. Тепер доведеться при-
думувати якусь казку, що відповідала б нісенітниці, ляп-
нутій раніше.

105
 — У чаті, — відповідаю, — у нас група в MSN, і там один
постійно насміхався з мене. Все згадував про моє косе око.
Щоразу, коли я щось писав, він відповідав «косоокий».
Я сам не чекав від себе такої фантазії; зазвичай у мене
не дуже багата уява, а тут за мить придумав барвисту і до-
волі вірогідну картину. У мене синдром Дуейна, із самого
малечку. Якщо я дивлюся ліворуч, то ліве око не рухається.
Я продовжив:
— Він усе торочив: косоокий, косоокий. Дехто в групі
вставляв смайлики «помираю від сміху». Я і розлютився,
написав йому, що коли у нього зі мною пов’язані якісь
проблеми, то можемо зустрітися і вирішити. А то в мережі
всі сміливці.
— Молодець, Марчé. Правильно вчинив, — каже мені
Вейн.
— Дехто з моїх друзів став на його бік, — продовжую я,
увійшовши у раж від власної розповіді. — І почали казати,
що я — йолоп, жартів не розумію, що не можна погрожу-
вати людині через кілька дотепних слів. А я відповів, що з
ними я теж готовий розібратись, якщо треба. І тут вони всі
згуртувалися і накинулись на мене — навіть ті, хто раніше
мовчав. І давай гуртом писати, що я — слабак, недоросток
і мені краще заткнутися. І тоді ще один тип написав: ти
справді косоокий. І всі одне поперед одного стали мене
обзивати. На екрані виникла ціла колонка зі словом
косоокий
косоокий
косоокий
косоокий
косоокий.
Я замовк. Мабуть, я таки перестарався з описом масш-
табів трагедії. Але саме так я почуваюся цього вечора: тра-
гічно. Сам себе переконую, що Сара відмовила мені через
мою косоокість, тобто через те, чого не можна виправити,
через генетичну проблему — через те, що я успадкував від

106
гнилого сімені мого батька. Йому он теж відмовили, це в
нас у крові, так воно і є, я відчуваю. Сара не хоче бути зі
мною через моє око. Напевно, вона теж помітила. Хоча я
й навчився приховувати. Коли треба поглянути ліворуч,
повертаю всю голову, а не тільки очі. Та все ж на деяких
фотографіях я помітив незначну косоокість. Хоча мама й
категорично заперечувала це, коли я показав їй одне фото
з шкільної екскурсії і запитав її думку. Від цього мені стає
ще образливіше, почуваюсь як у тій казці, де мамі її ди-
тинчата завжди гарні й любі, якими бридкими вони б не
були.
Верба кладе мені руку на плече:
— Вибач, що я тебе вдарив. У тебе такий тяжкий день
видався, я ж не знав.
— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі
заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудо-
виська, а ти — золотко.
Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що
гірше вже нікуди.
— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти тре-
ба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато
ворогів — більше честі*.

**

Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із

мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і пода-
лися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не
чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби
була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене
нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.
Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел по-
яснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї
* Вислів, що помилково приписується Муссоліні.

107
самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як коло-
ди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом
вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого
приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у баб-
ці свої переконання, свої методи, звички, якими вона
керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з
городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще.
Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла
отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.
Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запи-
тує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде
на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного
приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала.
Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу ско-
вороду зі стравою.
— У кого це там тітка — путана? — питає.
— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзя-
ми, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пун-
та-Ала, а тому ми вирішили податися туди.
— Он як! А мені почулося: тітка-путана.
Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел
швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне
вино від його друга, смачнюще.
— І хто ця дівчина?
— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі
і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посвари-
лася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними.
От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас
підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми
справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться по-
чати тренування разом з командою з атлетики. А другий
не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його
друг не поїде, то й він залишиться вдома.
— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. —
Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з
тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!

108
 — Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на
останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлю-
ся на неї як на друга, інакше не зміг би.
Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й
негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають
на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врів-
новажена, добра...
Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само,
як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався
до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять
днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідом-
лення.
— Ясно. Ти її не хочеш.
— Не те що «не хочу», просто...
Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:
— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти
японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з го-
ловою на плечах. Як ти.
Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і під-
моргує йому, шукаючи підтримки.
— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збаг-
нувши відразу, куди вона хилить.
— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел
і піднімає келиха.
Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає
мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших
горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел
нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на
чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває
більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає
його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в
її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкі-
риться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим
винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:

109
 — За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвоч-
ку!

**

Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як

завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крам-
ниці, Верба смажився на морі.
Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш
код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на
кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».
— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона
говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся
застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує
тірамісу.
Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб при-
вітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба.
Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама вза-
галі не любить, коли до нас хтось приходить.
— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в
цей час п’ють чай.
Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе
чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас виста-
чило, а потім віддає мамі.
Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від чаю в неї
розширюються судини, від чого знижується тиск, і вона
відчуває слабкість. Почувши їхні голоси, я й собі заглядаю
до кухні. Бачу маму на драбинці; вона шукає на верхній
поличці кухонної шафи чайну заварку. Бачу бабцю, що
нишпорить по кухні: шукає чашки у шафці для каструль,
а ложечки у шухлядці для серветок.
Своїм насупленим поглядом мама передає мені все
своє роздратування. Так само, як і Вейн, вона — звір, що
не терпить, коли пхаються на його територію. Бабця нічо-

110
го не помічає, всідається до столу, відрізує собі добрячий
шмат власного кекса і з задоволенням їсть, в очікуванні,
поки чайник виконає покладений на нього обов’язок.
— Дорогенька, що з тобою? — запитує у мами, яка, чов­
гаючи капцями, наближається до столу з іще не розкри-
тою від целофану коробкою чаю «Твінінґс».
— Та ні, нічого, втомилася трішки.
— Гм... Якийсь вигляд у тебе хворобливий. Скажи мені,
що з тобою?
— Нічого, мамо. Кажу тобі, все добре.
— Не вигадуй. Мами відразу все відчувають.
Отак вони ще деякий час сперечаються: мама запе-
речує, не пояснюючи причин свого невдоволення; бабця
наполягає, намагаючись встановити діагноз нездорового
вигляду доньки.
Незважаючи на те, що в світлиці у нас є чайний столик
(невисокий стіл, завалений жіночими журналами), ми без
зайвих церемоній всідаємося за кухонним столом. Мама
розливає чай. Поки ми вмочаємо в чашки пакуночки з
чаєм і смикаємо їх угору-вниз, тримаючи за нитку, мама
нарізує лимон.
— Ні! Я п’ю чай з молоком, ти забула? В Лондоні його
всі так п’ють.
Мама ще більше дратується і викидає у відро для сміт-
тя лимонні скибочки. Затим рушає до холодильника,
відчиняє його, бачить, що молока там немає. Перетинає
кімнату, так само човгаючи капцями. Знову залазить на
драбинку в пошуках молока на полиці.
Бабця відрізує собі ще один шматок кекса, по-змов-
ницькому прикладає до рота вказівного пальця: мовчи.
Мама злазить з драбинки з упаковкою молока в руці,
бере ножиці з шухлядки, з різким гуркотом зачиняє шух-
лядку. Двома пальцями згинає куточок картонної упаков-
ки.
— Ой! — вигукує.

111
 Порізалася ножицями. Стромляє врізаного пальця до
рота, незграбним рухом перекидає щойно відкриту упа-
ковку, звідти хлюпає молоко і стікає калюжею на підлогу.
Мама інстинктивно підхоплює упаковку закривавленою
рукою. На підлозі біле змішується з червоним.
— Я ж бо казала, що з тобою щось не те, — знову заво-
дить бабця. Підводиться, марно шукає рулон з паперо-
вими рушничками, щоб витерти калюжу. Я кидаюся на
допомогу, прибираю упаковку з молоком, хапаю ганчірку,
щоб протерти підлогу. Бабця випадково вступає в молоко.
Промовляє «ой!», переставляє ногу, залишивши на підлозі
вологий відбиток.
— Мамо, будь ласка, йди додому! Невже ти не розумієш,
що це через тебе я так погано почуваюся?! Не розумієш,
що це все завжди тільки через тебе?!
Бабця якийсь час мовчить, наморщивши лоба. Витирає
капця об ганчірку, яку я покинув на підлозі, робить крок
до мами, яка стоїть, застромивши врізаного пальця до
рота. Дивляться одна на одну, бабця уважно вдивляється
у постаріле доччине обличчя. Нарешті ласкаво проводить
по її щоці рукою.
— Ні, тобі таки недобре. Напевно, в тебе жар. Ти завж-
ди, ще змалечку, була такою вразливою.
 ЧЕТВЕРТИЙ ЗОШИТ

Зараз, коли вже ясно, що нас от-от знову покличуть ве-

черяти до альтанки, мама з Вейном раптом заявляють, що
їх несподівано запросили на вечерю. Напевно, саме так
вони собі уявляють соціальне життя, якого ніколи раніше
не мали.
Ми з Вербою собі чогось розігріємо з готового або пі-
демо в альтанку. Відтоді, як мама вечорами не сидить
більше вдома, бабця старається, як може, готує на роту і
хоче, щоб усі просили добавки після кожної страви. Вони
з Дятлом об’їдаються, запихаючи за обидві щоки, наче сто
років не їли або голодівку пережили в дитинстві.
Дятел якраз дорозказує химерну пригоду, яка з ним
сталася колись давно. Наскільки він пригадує, тоді йому
було років дев’ятнадцять чи двадцять. Через якесь не-
порозуміння він опинився в одному автобусі з групою
жінок, котрі їхали на екскурсію. Самі лише жінки, усі з
Верони, — чи то робітниці з фабрики, чи то дружини ро-
бітників, — не має значення. Разом із ним в автобусі був і
його друг — отой, що з Монте-Карло. На ніч автобус зупи-
нився у невеличкому готелі, де мали ночувати і туристки.
Вони з другом задля хохми вкладаються спати голими,
виставивши на вітер прутні. Спершу, звісно, руками по-
дбали про те, щоб прутні стояли як треба. Розчахують нав-
стіж двері і вдають, ніби сплять. По коридору щохвилини
снують туди-сюди туристки, молоді й не дуже, і зазирають
до кімнати. Жодна не насмілюється увійти, але разом із

113
тим не повідомляє про неподобство кому треба (черни-
ці? чи фабричному начальникові?). «Ми просто так, для
хохми», — уточнює Дятел. На тому байка закінчується,
наприкінці нам не виголошується ніякої моралі. Треба
так розуміти, що її слід віднести до циклу інших притч,
призначених просвітити нас, молодих, що жінки (навіть
заміжні, старі й на перший погляд благовірні) мають не-
здоровий інтерес до чоловічого члена.
Дятел сам затикається, запхнувши до рота здоровен-
ну ковбасу. Згорнувши язика в трубочку, голосно цмокає,
вбираючи сік, що тече з неї. Бабця, яка сидить поряд, з
невимушеним хижим вишкіром вгризається у свинячі ре-
берця, методично обсмоктує їх одне за одним, вимазавши
жиром пальці й нігті.
— Чим ви сьогодні займалися?
Подумки дякую Вербі за його вміння вести розмову за
столом. Зазвичай мовчання мене не дратує, але оце особ­
ливе мовчання, що переривається лише сьорбанням та
цмоканням, нагадує мені чимось недосвідчених підліт-
ків, які жадібно й невміло цілуються, і через це викликає
незручність.
Бабця опускає щойно обгризену кістку і розповідає, що
вони вдвох (без його дружини, їй все ще недобре) після
обіду ходили до кедрового гаю з мертвими птахами.
— Нам так добре, — каже з посмішкою, — ми задоволь-
няємося дрібницями. От сьогодні, наприклад, один наш
знайомий святкує дев’яносто сім років з дня народжен-
ня і приніс нам пляшку ігристого. Під вечір стає прохо-
лодніше, майже зимно, і я завжди ношу з собою шалика.
Розповідаємо одне одному про свою молодість, отак і
проводимо час.
Щоб якось зробити свій внесок у світську бесіду і запо-
бігти новій мовчанці з прицмокуванням, я рішуче змінюю
тему і запитую в Дятла, чи не знає він такого й такого,
який працює сімейним лікарем. Пояснюю, що йдеться про

114
батька мого товариша. Знаю, що Дятлові до вподоби патя-
кати про інших, копирсатися у генеалогії, хто кому й ким
доводиться. Його відповідь на таке запитання зазвичай
викликає цілу низку розповідей про всіх родичів цієї осо-
би до сьомого коліна, про їхні долі та амурні походеньки
у шлюбі й поза шлюбом.
Дивно, але лікаря він не знає. Та все одно не здається:
проводить глибокодумний аналіз прізвища і заявляє, що
воно типове для пригірських кварталів нашого містечка.
Отже, припускає, що той лікар, напевно, звідти родом.
Народ там роботящий, чесний, кількох у минулому роз-
давило мармуровими плитами у кар’єрах.
Настає час для морозива. Бабця ставить у центр столу
картонне відерце з морозивом «Самонтана».
— А мені що, на суху давитися?! — запитує Дятел. Вона
підводиться і йде до хати. Повертається з пляшкою віскі
в руці.
— Бач, який ласун! — говорить, маючи на увазі Дятла і
витираючи йому жир з підборіддя великим пальцем.

**

Після морозива, коли алкоголь розв’язує їм язики ос-

таточно, Дятел з бабцею починають розпитувати нас по
черзі про наших дівчат. Подітися нікуди: боги альтанки
вимагають жертви за частування. Допит має мало спіль-
ного зі звичайною цікавістю, характерною для інших ді-
дусів та бабусь. Їм не достатньо знати, чи є у нас дівчата,
чи вони добрі та вродливі й чи нас кохають. Вони вима-
гають подробиць. Згідно з їхніми уявленнями, ми з Вер-
бою повинні мати скажене за насиченістю статеве життя.
Зрештою, саме в цьому полягає сенс молодості: насоло­
джуватися хаотично, невтомно, без крихти сумнівів, мук
совісті та захисту.

115
 Всі розповіді Дятла (він сам так каже або натякає) — то
лише незначна частка його пригод із часів шаленої юнос­
ті. У світі його фольклорних фантазій усі жінки з самого
дитинства повернуті на сексі. Ось і тепер уже вкотре він
повторює свою байку про дев’ятилітню дівчинку, яка по-
любляла займатися коханням серед каштанів. А оскільки,
за його уявленнями, світ із кожним днем стає все гіршим,
Дятел гадає, що в наш час дівчата — вже з шести років усі
німфоманки.
У розмову втручається бабця, хоче додати жіноче ба-
чення сексу, який нерідко може вилитись у велике розча-
рування. От взяти б, наприклад, її. Початок 50-х, виросла
у звичайній католицькій родині, юний Фабіано, який
вразив її кількома дурнуватими жартами біля музично-
го автомата. Йде до вінця незайманою. Незайманою, як
усі, уточнює. Ніби хоче підкреслити, що, на відміну від
сьогоднішньої молоді, яка, за даними нічного випуску те-
леновин, схильна до ранніх статевих стосунків, у її часи
йти незайманою під вінець не вважалося ні дивиною, ні
заслугою, а просто-напросто нормою. У діда Фабіано ве-
ликого досвіду теж не було. Жага до насолоди прокину-
лась у ньому пізніше, вже у шлюбі, з іншими жінками. То
теж було нормою.
Першу шлюбну ніч вони провели у готельному номе-
рі. Після швидкої копуляції у нудній місіонерській позі в
цілковитій темряві дідусь Фабіано скотився вбік, важко
зітхнув і сказав, чи то стверджуючи, чи запитуючи: «Оце
і все».
Бабця замовкла, Дятел наповнив собі склянку. Зависла
пронизана сумом мовчанка. Мені кортить долучитися до
розмови і сказати, що описувані ними двома світи — одна
епоха, одне містечко, одні герої — якось не сходяться воє-
дино. Дятлів світ нагадує Содом і Гомору, де, крім дитячо-
го сексу, повно зрад, гомосексуальних стосунків, інцесту,
домогосподарок-повій, готових за кілька лір задоволь-

116
няти неповнолітніх хлопчаків, яких іще не пускають до
борделю. І описуваний бабцею патріархально-традицій-
ний світ, у якому дівчата йдуть до вівтаря незайманими,
гомосексуальність навіть за найменших її проявів лікують
у санаторіях; чоловіки, які мали дошлюбні статеві стосун-
ки, нехай і трапляються часом, але тільки в борделях лі-
берті, які нагадують картинки з казок.
Несподівано в мені наростає хвиля роздратованості.
Можливо, через те, що я на мить відволікся і Дятел вдру-
ге наповнив мою склянку, яку тепер примушує випити
залпом. Можливо, через бабцю, яка допитується в мене
про Іларію, про її тітку-путану, про те, хто і з ким спа-
тиме. Можливо, через те, що мені набридли оці вечері, з
їхніми нескінченними споминами, брудними, нетактов-
ними, безглуздими жартами й натяками. Коли з нами був
тато, наше літо минало інакше, мені здавалося, що тоді
було більше порядку, що між усіма речами був логічний
взаємозв’язок.
Якби Дятел міг собі уявити мій стан, він не почав би,
як оце робить зараз, своєї чергової масної байки, цього
разу про пастушку. Герої байки — він і дівчина з гірського
селища, яку він здибав колись давно, коли ходив по гри-
би. Спершу вона його рішуче відшила, пригрозивши дати
серпом по сідницях. Він не вгавав, а тому вона поступово
змінила гнів на милість. Після швидкої зміни настроїв
єдиною проблемою, що залишилася, був жених дівчини
з крутим норовом, який у будь-яку мить міг вигулькнути
невідомо звідки. До того ж виявилося, що вона незайма-
на, ревниво береже цноту для свого нареченого, послуго-
вуючись традиційним методом через задній вихід. Дятел,
який ніколи по слово до кишені не ліз, відразу погодився:
«Ходімо на сінник, зробимо, як скажеш!»
Бабця щосили лупить себе кулаком по грудях, тому
що ледве не вдавилася ковтком вина, почувши про та-
кий несподіваний розвиток подій. Гадаю, на цьому байка

117
і закінчилась би, коли б не надмірна бабцина цікавість:
їй кортить дізнатися, чи справу таки було зроблено озна-
ченим способом, хоча вона й не згадує напряму, про що
йдеться. Тобто її цікавить, чи можна додати ще один плю-
сик до Дятлових перемог. Він довго віднікується, відбу-
вається жартами на діалекті, мінімізує, аж поки врешті
не визнає, що коїтус таки мав місце, проти природи і за
природою, тобто спереду і ззаду, extra et intra vasum.
«Ніколасові теж подобається ззаду».
Я міг би так і сказати, без зайвих преамбул, прямо, без
ходіння навколо, без церемоній. Заради розваги я навіть
перекладу цю фразу на діалект, готовий викрикнути її,
як тільки стихне загальний регіт. Спершу така витівка
здається мені вселенською дурницею; Верба часто по­
вторює, що я пришелепуватий, і, мабуть, має таки рацію.
Та вже через кілька секунд ота навіжена думка цілком
мене захоплює, от-от готова вирватися назовні. І я вже
сам боюся, що не стримаюсь і викрикну ті слова вголос, і
всі очі будуть націлені на мене, а я не знатиму, як тепер
викрутитися.
Ніколас — справжній придурок. Ми ж бо живемо не в
50-х, коли існували оздоровчі санаторії для божевільних.
Тепер ніякого електрошоку, можна не хвилюватися.
Чого він боїться — що розчарує дідуся? Чи тримає
все в таємниці, бо йому так вигідно: навідуватися сюди,
нашвидкуруч вітатися із хворою бабусею і забирати гро-
шенята з жилета?
А я от зараз скажу. Кожен повинен мати мужність бути
тим, ким є: Ніколас — геєм, яких у світі повно, Дятел — ді-
дом-бабником, у якого внук — голубий. Покінчимо з цим
раз і назавжди.
Втуплююся поглядом у Вербу. У нього над верхньою
губою пробиваються перші вусики, що робить його схо-
жим на якогось південноамериканського революціонера.
Він повертається, напевно, читає щось несамовите в моїх

118
очах. Кладе мені руку на плече, ніби намагається утри-
мати від чогось такого, чому й сам не може дати назви. Я
вириваюся з-під його руки, штовхаю його коліном у стег-
но, у те саме місце, де в нього вже й так вискочив синець
після удару минулого вечора.
— Ніколасові теж, — починаю голосно, щоб надати собі
сміливості, — подобається ззаду, — додаю тихенько.
Верба добре все почув і аж рота роззявив від моєї боже-
вільної витівки. Його шкіра, освітлена неоновою лампою
альтанки, здається зробленою з алюмінію. А от Дятел з
бабцею розвертаються у напрямку хати. Якесь електронне
пищання перекриває мій голос. Воно лунає з пластмасо-
вого ящичка, що стоїть на табуретці і блимає червоним.
— Сигналізація! — вигукує Дятел, намагаючись ско-
чити на ноги. Результат виходить сумний: старі ноги не
слухаються і випростовуються поволі.
— О Господи, що відбувається? — промовляє бабця,
зникаючи в темряві.

**

Дружина Дятла померла сьогодні на світанку. «Швид-

ка» ніяк не могла знайти дорогу. Ми живемо у лабіринті
подібних між собою вуличок та провулків, де купа будин-
ків мають однакові номери з «а», «б» та «в». Тільки пош-
тарці вдається відшукати потрібний, та й то після кількох
років роботи.
Коли «швидка» нарешті прибула, Дятел заліз усере­дину
слідом за носилками, на які вклали дружину. Бабця поїха-
ла слідом машиною. Я хотів поїхати з нею, але вона нака-
зала, щоб я залишався вдома і позачиняв вікна та двері,
розчинені навстіж. «Не вистачає тільки, щоб румуни за-
лізли й обікрали», — сказала, і я не сперечався.

119
 Вейна немає, у нього якісь невідкладні справи у крам-
ниці. Я прийшов із мамою та Вербою. Тіло вже перевезли з
моргу до кімнатки, де пахне квітами, хоча всі квіти навко-
ло штучні, а тому в мене виникає підозра, що тут десь має
бути прихована система вентиляції, через яку подається
освіжувач повітря.
Коли ми приїхали, я підійшов до Дятла, який сидів на
лавці разом із бабцею, прямо перед входом до жалобно-
го залу. Решта родичів товпилися осторонь і тихо пере-
мовлялися між собою. Дятел був у тому самому жилеті,
розхристаній картатій сорочці і старих черевиках, що й
напередодні. Ні ми не додумалися привезти йому одяг на
зміну, ні він сам не попросив. Я нагнувся, щоб поцілувати
його в щоку і висловити співчуття. Він притягнув мене до
себе за плечі й обійняв. Притиснув до себе, а я в ту мить
почувався останнім лайном через сказане ввечері, хоча й
був упевнений, що він не почув.
Мені вже доводилося бачити мертвих: моїх дідуся й
бабусю з татового боку. Помічаю, що дружина Дятла якась
неприродно жовта. На щоках аж зелень проступила. Ви-
рішуємо, що то через ту саму речовину, яка накопичува-
лася у неї в крові. Я уникаю торкатися шкіри (її родичі
легенько торкаються до лоба пальцями або губами) і ду-
маю, коли я востаннє бачив її живою, хоча й не пригадую,
коли це було. Про неї я нічого не знаю. Можливо, смерть
потрібна ще й для того, щоб усвідомити: коли доводиться
по-справжньому думати про інших, то виявляється, що
ми про них узагалі нічого не знаємо.
Верба навіть просльозився, чим змусив розревтися й
мене. «Ану, заспокойся!» — наказую сам собі. Терпіти не
можу, коли рюмсають, особливо коли примушують рюм-
сати ще й мене. Непомітно витираю сльози, вдаючи, що
поправляю комірець поло.
Ніколас приїхав із великим запізненням — значно
пізніше за нас — своїм мопедом. Для такої нагоди ви-

120
брав сірі штани в смужку і піджак з чорного оксамиту.
З нагрудної кишені визирає бузкового кольору хустка.
Мотається між Дятлом та купкою родичів (упізнаю серед
них Бовдура, біляву матрону — напевно, матір Ніколаса).
Врешті вирішує бути поряд із Дятлом: гладить його по
плечу, шепоче щось заспокійливе.
Ніколас — єдиний, хто ще не зайшов до жалобного залу.
І білява матрона нагадує йому про це. Тоді він нарешті
наважується, розправляє руками штани і переступає че-
рез поріг. Заходить і виходить менше, ніж за хвилину, —
так само, як і тоді, коли його бабця була ще живою. Коли
виходить, іде до Дятла, який автоматично лізе рукою до
кишені, але в останню мить завмирає.
Не знаю напевне, які стосунки між дідом та онуком
(мені розказували, що колись у дитинстві через невідомі
мені родинні проблеми Ніколас жив з дідом та бабою),
але вся ота показна любов, погладжування, нашіптуван-
ня мені здаються нещирими. Ясно, що Ніколас уже все
прорахував.
Бабця з нами майже не привіталася. Врешті, з нею теж
ніхто не вітається. Всі родичі, що поступово збираються,
поглядають на неї скоса. Особливо Бовдур, як на мене,
невдоволений її присутністю. Один зі щойно прибулих,
старий чоловік, запитує якраз його, безпардонно ткнув-
ши в бабцин бік ціпком, що то за жінка сидить поряд із
Дятлом. А Бовдур відповідає йому півголосом:
— А ти що, не знаєш? То його нова хвойда.
Дятел повертає до них голову. Я теж роблю крок упе-
ред: можу все зрозуміти, і те, що така ситуація не всім
до вподоби,— але публічні образи на адресу моєї бабці
терпіти не збираюся. Роблю ще крок і відчуваю, що мене
хтось утримує.
— Заспокойся, куди ти?
Це мама, тримає мене за футболку, не хоче, щоб я втру-
чався. Що ж, доведеться змиритися з тим, що своєї гор-

121
дості і сміливості в мене бути не може. Такі, як я, мають
сидіти вдома над книжками, мовчки вчитися і не завда-
вати клопоту. То це таким мене хочуть бачити: тупим не-
вігласом із телешоу?!
— Мамо, ти чула? Він обізвав нашу бабусю хвойдою!
— Не втручайся. Та й, урешті, не так він уже й поми-
ляється...
Дятел якраз дійшов до гурту, що утворився навколо
Бовдура. Втомленим рухом відсуває з дороги двох гру-
дастих жінок і ступає в центр.
— Я почув, що ти щось белькочеш, — промовляє, — то,
може, в тебе вистачить сміливості повторити це мені в
очі?
— Аякже, — відповідає Бовдур, — кажу, що тобі хоч кі-
лок на лобі теши. Навіть на мамин похорон приперся з
однією зі своїх путан.
Дятел не відповідає. У нього тремтять руки, тремтіння
поширюється на все тіло, аж до колін, які в цю мить зда-
ються слабшими, ніж зазвичай. Оглядається на бабцю, яка
жестами вмовляє його повернутися, гепає рукою об лавку,
як роблять, коли показують дітям або котам, куди сідати.
Дятел різко розвертається і замахується на Бовдура.
Але рухається так повільно, що пасинок легко уникає уда-
ру простим кроком назад. Бовдур теж розмахується, зараз
почнеться бійка, але втручаюсь я. Його стримують двоє
типів з вусами — таких однакових, що здаються близню-
ками.
Я вириваюся з маминих рук і підходжу до Дятла, якому
зараз непереливки. Адже тепер усі родичі визвірилися на
нього і стали на бік пасинка.
Я хапаю Дятла за рукав сорочки, відтягую його назад.
Ніколас завмер на порозі жалобного залу, не знаючи, що
йому робити. Озирається, ніби хоче сховатися в одній кім-
наті з померлою.

122
 Бовдур, якого тепер утримують-підтримують усі ро-
дичі, заводить недолуге звинувачення, перемішуючи іта-
лійську з діалектом. Звертається до них, повернувшись
спиною до Дятла і моєї бабці. Каже, що то Дятел свою жін-
ку порішив. У суді нічого не докажеш, мабуть, адже оцей
звірюка і надалі стверджуватиме, що синці вона набивала
собі сама, коли падала. Але ж усім відомо, що він її бив.
Споконвіків, він сам це бачив, на власні очі, коли ще був
малим, і на старості не перестав бити, — це точно. А якщо
її вбили не його штурхани, тоді винне в усьому нещасливе
подружнє життя з його обрáзами, насильством і зрадами,
живе і не останнє підтвердження яких — ось тут, в усіх на
очах. То його ноги більше не тримають? Зате духом він
так і не вгамувався, просто з роками скоротив радіус дії
своїх походеньок: з Європи до Італії, потім з регіону до
провінції, з міста до кварталу, з кварталу до вулиці. Був
бабієм, бабієм і помре.
Дятел слухає його з піною біля рота (піна — в букваль-
ному сенсі, що капає йому з куточка губ). Як той при­
чмелений боксер, що завдає відчайдушного удару наосліп,
кричить на діалекті:
— Та я ж тобі за батька був! Я, оцей звірюка, був тобі
за батька! Твій справжній батько, де він?! Усі знають, як
воно було: повісився, бо був голубим і хотів утекти з од-
ним типом! Його батьки прознали, не дали йому втекти,
от він і повісився! А тебе й твою матір хто забрав до себе
додому, га? Оцей звірюка, оцей дурень, що зараз стоїть
перед тобою!
Я шукаю очима Ніколаса, але ніде не бачу. І його мопед
теж зник.

123
 **

Я не пригадую, чи мені колись доводилося бачити, щоб

таксі так глибоко проникало у заплутані лабіринти тутеш-
ніх найвіддаленіших вуличок, аж до нашого провулка з
його майданчиком для паркування. Коли дверцята так-
сі відчиняються, з машини вилазить колоритна фігура,
яка цілком відповідає незвичній ситуації: здоровенний
живіт, пишні на кшталт велосипедного керма сиві вуса,
гостроносі чоботи, ковбойський капелюх і хустка на шиї.
Почувши дзвінок домофону, з дверей виглядає Дя-
тел і підозріло придивляється до дивного типа. Спершу
не впізнає. Чи, може, просто завмирає від несподіванки,
побачивши перед собою живу карикатуру на американ-
ця — розбагатілого італійського емігранта, яким би його
зобразив художник у коміксах. Вусань першим порушує
мовчанку.
— Гей, придурку, — говорить, — ти що, не впізнаєш
мене? Я — Недо!
Коли в очах Дятла нарешті з’являється слабкий про-
блиск свідомості, Недо кидає на землю спортивну сумку,
яка до цього висіла в нього через плече. Я спостерігаю, як
ті двоє довго обіймаються, хоча й поводяться незграбно
через животи, що випинаються вперед у обох. На якусь
мить мені навіть здається з мого спостережного пункту,
що Дятел схлипує.
Поки Недо розташовується зручніше в альтанці, Дя-
тел заходить до хати й виносить сулію свого особливого
вина. Про всяк випадок (хто його знає, що вони там п’ють
о третій дня у своїх америках!) прихоплює ще й пляшку
віскі J&B.
Проте, на великий подив і розчарування Дятла, Недо
заявляє, що з 1996 року не п’є алкогольні напої. Супрово-
джує відмову орацією про віру, родину і турботу про тіло
як храм для душі. Натреноване вухо (моє натреноване

124
тривалим переглядом телевізора) негайно розпізнає ри-
торику колишнього п’янички, який подався у протестан-
ти. Зніяковілий Дятел повертається до хати й знаходить
пляшечку «Кродіно»*.
— Тільки він теплий, як сеча, — говорить Дятел, вдаючи
безтурботного, — треба додати льоду.
Недо розмовляє якось дивно: або на діалекті, або гун-
досить у ніс, коли намагається перейти на чисту італій-
ську.
Вже через кілька хвилин, достатніх, щоб охолодити
й випити «Кродіно», всі теми для розмови вичерпано:
останні роки життя аж до смерті паралітички, мережа
казино, що належить Недо, його перша дружина й амери-
канські діти, друга дружина й мексиканські діти. Болячки
на старості. The end, my only frend**.
Недо бере сумку, яку до цього кинув на землю, і по-
чинає в ній копирсатися. Виймає кілька невеликих пред-
метів, яких з такої відстані не можу як слід роздивитися.
Згодом бачу, як Дятел підводиться, йде до наших воріт і
дзвонить. Відповідає мама і відхрещується від нього як
може. Каже, що їй треба куховарити. Верби немає вдома,
Вейн у крамниці. Доводиться йти мені самому і вигаду-
вати поважні причини для решти.
Спершу Недо звертається до мене англійською. Я нічо-
го не розумію; здається, у нього сильний південноамери-
канський акцент, але, можливо, це просто погана вимова.
— А він казав, що ти добре знаєш англійську, — каже
мені Недо, — мені потрібен перекладач для моїх друзів-­
американців, які приїжджають сюди у відпустку.
Я відповідаю, що розмовляю англійською на шкільно-
му рівні — так собі, нічого особливого. Тоді Недо наказує

* Кродіно (італ. Crodino) — італійський безалкогольний аперитив.

** Слова з найвідомішої пісні Джима Моррісона «The End» для гур-
ту «The Doors», якою завершувався однойменний альбом, що ви­
йшов у 1967 році.

125
мені порахувати до десяти. Вже на цифрі «три» перебиває
мене, щоб виправити: «two» слід вимовляти з «т». А всі
італійці замість неї вимовляють «ч».
Недо витягує із сумки пакунок з карамельками, зефі-
ром, плитками шоколаду та іншою бридотою, якої повно
у будь-якому супермаркеті, — бачу ще «марси» та «снікер-
си». Не розумію, навіщо було перти їх літаком аж з Аме-
рики.
Дятлові він подарував фішки з казино і невелику
пластмасову рулетку з малесенькою кулькою всередині.
Змушує нас вибирати: red or black*? Перекладає для Дятла,
який вибирає чорне. Кулька зупиняється на червоному, і
я виграю шипучу карамельку з лимонним смаком. Дятла,
схоже, це розважає; на якусь мить він забуває — ми обоє
забуваємо — про жалобу, труну, хризантеми**, гнітючий
смуток останніх днів.
Інколи поведінка Недо мене дратує: він поводиться з
нами як із дикунами. Дятел не звертає уваги, для нього
таке ставлення — як «дежавю» дитинства: мабуть, прига-
дує, як союзники-американці давали йому шоколадки й
жувальні ґумки в обмін на фотографії з усмішкою.
Згодом Недо витягує із сумки алюмінієву табличку.
Він уже знає про крадіжку — напевно, Дятел розказував
по телефону. На табличці зображено револьвер. І напис,
який Недо перекладає для нас слово в слово. Ідеться про
заборону злодіям ступати на приватну територію, в разі
порушення — неминуча смерть, спричинена вогнепаль-
ною зброєю.
Дятел криво посміхається і мовчки кудись іде. Здаєть-
ся, я здогадався, що́ він надумав. Так і є: повертається з
Пушкою. Передає її Недо, який поводиться зі зброєю з
певною невимушеністю, притаманною заокеанському

* Червоне чи чорне (англ.).

** В Італії хризантеми вважаються квітами жалоби, їх купують
лише для похорону і для цвинтаря. — Прим. перекл.

126
жителю. Вправним рухом витягує патрони з магазину.
Другим — заганяє їх усередину і зводить курок.
— І досі стріляє? — запитує, провівши пальцем по за-
пиленому дулу. Дятел лається на діалекті, обурюється: і
ти ще питаєш?!
Недо прицілюється у дикого голуба, що пролітає над
садком нашого будинку.
—May I?*
Виникає непорозуміння, тому що Недо несвідомо за-
питує англійською, а Дятел думає, що йдеться про те саме
запитання, що й раніше.
— Та звісно! — вигукує.
Від пострілу Пушки нам закладає вуха. Дятел тільки
рота роззявив, не знаючи, чи гніватися, чи сміятися.
— Ти що, здурів? Це ж тобі не у вашій Америці, де стрі-
ляють, коли захочуть, як у тирі! Давай сюди!
Сміючись забирає Пушку з рук Недо і йде ховати її на
місце. Недо шкіриться, каже «fuck», кахикає. Десь завила
сирена сигналізації: напевно, на машині у когось із су-
сідів. Може статися, що хтось подзвонить карабінерам,
адже постріл почули на сотні метрів. І комусь може спасти
на думку, що стався черговий нещасний випадок із літ-
ньої кримінальної хроніки, коли від спеки, набридливих
дружин та дітей у якогось голови родини здали нерви.
Недо — хоч би що: регоче, смикає за шкіряні шнурки
своєї химерної краватки.
— Hit**, — каже мені й підморгує, тикаючи пальцем у
ту ділянку неба, куди щойно стрельнув.
До альтанки, лаючись на діалекті, повертається Дятел.
Постукує себе по голові пальцем і повторює Недо сказане
раніше: ти геть здурів, друже.
З нашої хвіртки виходить мама й питає, що відбува-
ється, хто стріляв. Але Дятлові хочеться розважитись, і
* Можна мені? (англ.)
** Тут: влучив (англ.).

127
він непевно крутить вказівним пальцем у повітрі. Мама
вітається і прощається з Недо, кладе на стіл начиненого
шротом голуба і тягне мене додому.

**

До альтанки — на першу після похорону вечерю — при-

ходять і Вейн із мамою. Іти їм не хотілось, але відмовитися
й цього разу було б нечемно. «Що люди скажуть?» — при-
казувала, мабуть, мама Вейнові, щоб його переконати. У
нашій маленькій галактиці ніякі аргументи не витриму-
ють проти згадки про те, «що люди скажуть».
Основна страва, з якої мені перепав лише крихітний
шматочок, — застрелений голуб; мама принципово від-
мовляється його куштувати і навіть згадувати вголос.
Вейн, як заправський мисливець, відмовитися не може,
хоча й наголошує на тому, що Недо дуже ризикував, бо
неподалік якраз проїжджала патрульна машина і йому
могло добряче перепасти на горіхи.
Першу частину вечері присвячено розповіді, при-
правленій жартами, лайкою та сміхом, про те, як птах із
неба потрапив на пательню. Якщо порівняти цю історію
з фактами, свідком яких я став на кілька годин раніше,
вона значно перебільшена, адже Дятел додає щось своє,
прибріхує, перекручує. Як на мене, це наводить на певні
роздуми щодо правдивості його традиційних еротичних
розповідей про події, які відбулися сорок, п’ятдесят, шіст-
десят років тому. Адже таке віддалене минуле міг фаль-
сифікувати навіть найскрупульозніший літописець, то що
вже казати про Дятла.
Коли настає черга Недо говорити, він розповідає про
казино, про те, як почав свою справу, як живеться в Аме-
риці. Дятел каже Вербі, щоб приніс карти. Мій брат уміє
робити кілька фокусів із картами — принаймні вмів ра-

128
ніше, коли ще вчився у середній школі, і кожна вечеря в
альтанці завершувалася виставою нашого Мега-Мага.
Верба віднікується, каже, що не пам’ятає, вигадує якісь
патетичні причини: то пальці вже не натреновані, то кар-
ти старі й злежалися. Всі наполягають, і я теж наполягаю
як можу, тому він нарешті здається. Абракадабра, фо-
кус-покус: то тепер тобі соромно, Мега-Магу?
Верба приносить колоду, пробує перетасувати карти з
колишньою спритністю. Хоча мені й здається, що навички
не втрачено, він кривиться із вдаваним розчаруванням,
морщить лоба і важко зітхає. Каже Недо, щоб вибрав одну
карту, показує її нам, перш ніж покласти назад до коло-
ди. Недо вибрав чирвову трійку. Верба швидко перемішує
карти і раз-по-раз морщиться, тому що, на його думку,
щось у нього не виходить як треба. Закінчивши, придав-
лює колоду долонею і проводить нею по столу, наче віх­
тем.
— Як ти тоді казав: абракадабра, фокус-покус? — смі-
ється бабця, тоді як Мега-Маг викладає поміж склянками
та стосиками хліба звивисту стрічку з карт. Карти вже пе-
ревернуті лицьовим боком догори, лише одна залишаєть-
ся неперевернутою. Верба вказує на неї пальцем і витягує
з загальної стрічки.
— Оця карта? — запитує, вказуючи на відмінність на її
сорочці. На перший погляд, вона нічим не відрізняється
від інших: той самий геометричний малюнок, який по
кутках переходить у чотири червоні троянди. Але на цій
замість однієї троянди зображено череп. І той череп три-
має у зубах три чирви. На жаль, ефект несподіванки трохи
змазується, бо настає із запізненням у кілька секунд: усім,
окрім мене, доводиться начіпляти окуляри, придивлятися
і по черзі роздивлятися малюнок.
— Як ти це робиш?! Та ти — справжній чарівник! —
каже бабця.

129
 —Stacked deck! — вигукує Недо. — Колода — мічена!
Замовкає на мить, поправляючи шнурки своєї дивної
краватки.
— У моєму кази́ но, — він робить наголос на другому
складі, — за таке негайно загримиш за ґрати!
Від душі регоче. За ним регочуть бабця і Дятел. Рего-
чемо всі, ніби ніхто й не помирав. Ні в кого той череп
не викликає якоїсь особливої реакції, лише мені за цих
обставин він видається недоречним.
Але розмова за столом уже перескакує на щось інше,
тече, перекочуючись з однієї теми на другу, ніяк не пов’я-
зану з попередньою. Від Мега-Мага — до чаклунства,
зурочення і вібрацій Всесвіту. Тут у розмову вступає мама,
яка вважає себе експертом у цій галузі. Вона щоразу при-
возить із супермаркету чергову книжку про це. Починає з
базового рівня, з визначення різниці між білою та чорною
магією. Потім переходить до недолугого переказу нещо-
давно прочитаної книжки: дурнуватого псевдо-наукпопу
про магічну силу каміння. Її перебиває Дятел розповіддю
про одну відьму, яка ще на початку 60-х жила в гірському
селі поблизу мармурових кар’єрів і своїми ритуалами й
чарами виливала переляк у дітей. І навіть через багато
років, — божився він, — можна було запросто розпізнати
тих, хто побував у її руках.
У Вейна своя теорія: магія — дуже суб’єктивна річ, при-
думана, щоб обхитувати бідний люд. Таким чином нами
вже протягом століть крутять як хочуть. Он Церква — хіба
не секта відьмаків у сутанах? А хрестини — хіба не той
самий ритуал, щоб «вилити переляк» у малих дітей?
Таке трапляється нечасто, але трапляється: в розмову
знову втручається мама, щоб заперечити Вейнові. Ствер-
джує (тут я трохи відредагую її вираз), що не слід чеса-
ти всіх під один гребінь. Особливо коли йдеться про те,
щоб розрізняти фокуси на розвагу публіці, соціальні або
релігійні ритуали і, нарешті, — безпосередньо магію. Ос-

130
тання є споконвічною, первозданною вібрацією, що, без
сумніву, впливає на Всесвіт. Деякі особи, зокрема чаклу-
ни, здатні вступати з нею в резонанс, інші — ні. На думку
якоїсь письменниці, котра написала книжку під назвою
зі словом «споконвічно» щось там, такою вібрацією є Ве-
ликий Вибух. Ті, хто спроможний керувати цими загадко-
вими хвилями, хто здатний вступати з ними у резонанс,
можуть проникати у виміри, які для решти смертних не-
досяжні. Для наочності таку взаємодію можна порівняти
зі сприйняттям світлових і звукових хвиль. Наші органи
чуття здатні сприймати їх в обмеженому спектрі, але іс-
нують деякі особи і тварини, які можуть бачити й чути
їх у недоступних нам діапазонах. Життя та смерть — це
не що інше, як швидкість коливання цієї самої первісної
вібрації...
Бабця слухає мов заворожена, але наприкінці запитує
якісь дурниці, перекручує слова, наприклад, «скокавіч-
но». Слухаю мамині відповіді й розумію, що вона починає
нервуватись. Бабця, як завжди захмеліла, бовкає, що мож-
на було б улаштувати спіритичний сеанс. Дятел опускає
голову й утуплюється поглядом у вазочку з морозивом.
Це вже занадто. Занадто навіть для нього. Я кажу, що
дуже втомився, Верба красномовно позіхає. І всі разом
ідемо спати.

[вирвано кілька сторінок]

Раз на місяць мама запрошує до нас Лауру — синьйору,

яка допомагає їй із тим, що сама мама називає Великим
Прибиранням, хоча, на мою думку, в нашій хаті й за малих
прибирань завжди чисто, причепурено й приємно пах-
не. За день до приходу Лаури мама хапається за швабру
й ганчірку і наводить кругом лад. Їй було б соромно, якби
стороння жінка побачила її домівку неприбраною.

131
 Таким чином, Великі Прибирання полягають в основ-
ному у великих балачках між мамою й Лаурою. Вони про-
ходять із пилососом там, де немає пилу, натирають воском
уже натерті меблі, перетирають усе натерте напередодні.
Звісно, я перебільшую, — я й сам це знаю. В основно-
му такі Великі Прибирання служать для виконання ряду
періодичних робіт: зняти і випрати фіранки й штори, ви-
бити від пилу килими, навощити меблі, натерти спеціаль-
ним мастилом керамічну плитку на веранді.
Лаура дуже підійшла б Вейнові. Так само, як і він, вона
має власну думку про все на світі, особливо про такі речі,
в яких нічого не тямить. Це вона втовкмачила мамі в голо-
ву, що 11 вересня влаштували самі американці. Вона лю-
бить порозказувати про підступні міжнародні корпорації,
які навмисно нас травлять шкідливим продуктами, щоб
ми хворіли й змушені були купувати ліки, на яких нажи-
ваються кляті фармацевтичні компанії. Знову-таки, вона
без упину плеще, що майбутнє освіти — це науково-тех-
нічний ліцей (тобто новий технічний, де немає гальм у
вигляді латини), в якому й навчається якраз її синок.
Мама слухає, але говорить мало, лише примовляє: та ти
що, справді, це ж треба. У цьому шоу Лаури її роль — дру-
горядна. Незважаючи на їх несхожість у різних аспектах,
Лаура мамі подобається. Мама каже, що наша помічниця
по господарству багато читає і знає значно більше за бага-
тьох професорів, хоча на перший погляд цього не скажеш.
Підбадьорювана маминою увагою, Лаура зовсім розпо-
ясується і починає розповідати про приватні справи ін-
ших родин, інших домівок, інших людей, які запрошують
її допомагати. Оскільки Лаура ходить і до бабці, саме від
неї ми дізнаємося (я вживаю тут множину, тому що мама
з Лаурою не говорять, а кричать з однієї кімнати в другу,
тоді як я намагаюся читати й учитися), що Дятел оста-
точно перебрався туди. Всі його особисті речі переїхали

132
до бабциної хати. Вночі сплять разом. А рано-вранці він
переходить через двір і повертається до свого дому.
— Хіба ж можна отак жити у вісімдесят років?!
Це запитує мама, а я навіть не знаю, як зрозуміти її
запитання: отак жити — це як? А що, було б краще, якби
вони відкрито стали жити разом, незважаючи на суспіль-
ну думку? Чи вони повинні припинити у свої вісімдесят
вдавати з себе закоханих підлітків, махнути на все рукою
і доживати на самоті?
Тут у двері подзвонили: це поштар, каже, що треба роз-
писатися в отриманні. Мама спускається сходами, цока-
ючи своїми черевиками на дерев’яній підошві, відчиняє
хвіртку. Бабця вже на подвір’ї в Дятла, зашиває шкарпетки
в тіні альтанки, а він тим часом розкладає пасьянс.
— Напевно, штраф прислали. Ото нема чого роз’їжджа-
ти постійно туди-сюди машиною.
Мама повертається й каже, що почула ці слова, промов-
лені бабцею чи то вголос, чи то пошепки. Розказує Лаурі,
вони жваво обговорюють сцену, обурюються, накручують
одна одну. Нарешті доходять згоди, що пора покласти
цьому край, що поведінка бабці — яскравий прояв її не-
далекості й неповаги до власної дочки.
Присутність подруги надає мамі хоробрості.
— Ось я їй зараз покажу, отій сучці, — заявляє вона.
Кладе ганчірку з мікроволокна, знову спускається схода-
ми, перетинає дорогу й відчиняє хвіртку.
— Мамо, ходи-но сюди на хвилинку, будь ласка.
Бабця підводиться, кладе на стіл своє шитво і широко
усміхається:
— Слухаю тебе, дорогенька.
— Чому ти така нещира зі мною?
— Нещира?! Що ти вигадуєш?!
— Ми всі тебе чули. Навіть Лаура, яка у мене в хаті.
Коли я вийшла кілька хвилин тому, ти сказала вголос, що
нема чого мені роз’їжджати постійно туди-сюди маши-

133
ною. Три дні тому я тобі вже казала, що з мене досить. Ти
вважаєш мене дурепою? Добре. Гадаєш, що я заслуговую
на найгірше? Нехай так. Але принаймні тримай свої дум-
ки при собі. Або прийди і скажи мені в очі: ти — дурепа
і заслуговуєш усього найгіршого. Ти що, за ідіотку мене
маєш? Що це за коментарі сказані — не сказані? Чого ти
добиваєшся?
Я нашорошую вуха, але не чую, що саме відповідає баб­
ця. Лише чую, що через слово примовляє «дорогенька».
Щодо решти, виходячи з уривків фраз, які долітають до
мене, мені здається, що вона намагається наполовину
заперечувати, наполовину мінімізувати. Що вона просто
хотіла зрозуміти, чи й справді прислали штраф, і хвилю-
валася за доньку. Щось у цьому плані. А коли надсилають
штрафи, значить, водій ганяє занадто швидко і керує ма-
шиною неуважно.
— Що з тобою? Тобі недобре? — останні слова я чую
чітко, бо бабця промовляє їх голосно.
— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені
недобре!
— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?
Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати
слабке мамине здоров’я.
Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого
сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою
вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її
на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість
подушки.
Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку,
підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здо-
ров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється
визнавати.

134
 **

Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік

у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні
Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо
ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться
бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й
об’їстися закусками.
Вейн — не треба й казати! — командує грилем для при-
готування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій під-
ставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини,
решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрі-
зів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим
звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в
такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує
ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спо-
кусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?
Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його
засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб
воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черго-
вий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки
той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує
завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть ма-
ючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто
б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отри-
мавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля,
витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог
Вулкан у жерлі Етни.
Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона
дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукен-
ці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо
вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не
второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові
шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з
крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чи-

135
мось одну фотографію з підручника з історії, з розділу
про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, по-
шитому на замовлення костюмі просить милостиню на
Волл-стріт.
Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився
як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґул-
ки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного
сидіння над уроками.
Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Ра-
мона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій.
Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відпо-
відає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон
від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє
голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що
Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибача-
ється.
Хтось із хлопців, щоб її позлити, навмисно запитує:
«Який іще Філіпо?» Хоча й добре знає, про кого йдеться.
Декого з дівчат відсутність Філіпо засмучує, це помітно з
їхньої вдаваної байдужості, з деяких промовлених півго-
лосом фраз, що викликають хвилю перешіптувань і плі-
ток. Напевно, їм не до душі, що Філіпо вибрав молодшу,
менш досвічену за них. Можливо, кажуть щось бридке, що
часом чую від моїх однокласниць: то оця шмаркля йому
робить мінет? яке там, вона ж іще вчора пішки під стіл
ходила!
Бабця з Дятлом розмовляють між собою, присьорбу-
ючи аперитив із просеко з сиропом ківі. Мама мотаєть-
ся туди-сюди з наповненими їжею тацями, тарілками і
пляшками. Ми з Вербою розважаємо гостей. Якщо сказати
по правді, я швидше намагаюся почути новини про Сару:
чи вона обмовилася про мій подарунок комусь, чи плітку-
ють уже про це і як саме. Але ніхто нічого не каже.
У садку гості збиваються групами, розходяться, щоб
утворити нові гурти, постійно змінюють співбесідників і

136
теми розмов. Помічаю, що кілька хвилин Дієґо розмовляє
із Дятлом. Як на мене, він дуже схвильований, — невідо-
мо, чому, наче почувається винним у чомусь. Я вирішую
про себе, що «Преторіанці» тут ні до чого, так само, як
і бандити-румуни. То справа його рук, разом із якимось
дружком-злодюжкою. Розділили здобич між собою і
влаш­тували великий шопінґ. Дієґо накупив одягу, золота,
різних наркотиків для перепродажу. Але, мабуть, чогось
не розрахував, перестарався, заліз у борги, не зумів роз-
продати взятий товар. І ось тепер у нього залишилося в
кишені всього нічого, хіба що на нові черевики.
Дятел передає порожню склянку бабці, підходить до
столу з напоями і стає в чергу за кількома дівчатами, що
якраз наливають собі. Але то відволікальний маневр, тому
що, як тільки бабця відвертається, Дятел лізе рукою до
кишені сорочки (сьогодні ввечері він без жилета) і витягує
звідти купюру для Дієґо.
Виходить, я нічого не второпав.

**

Аперитив і м’ясо на грилі якось відразу наклалися одне

на одне. Вейн не втримався і почав роздавати м’ясо вже
через дві хвилини після першого тосту. Сонце вже сіло,
але небо ще не потемніло. Бабця з Вейном походжають
між гостями з келихами в руках, іще не мають наміру за-
лишати молодь розважатися без дорослих.
Дзвонять у ворота. Верба дивиться на годинник, швид-
ко оглядає гостей і каже, що більше нікого не чекає.
Рамона аж світиться від радості: це, напевно, Філіпо,
він полюбляє влаштовувати їй такі сюрпризи, спершу
каже, що не прийде, а потім з’являється. Можливо, навіть
з усім гуртом і з акустичними гітарами, щоб зіграти кілька
нових пісень чи навіть присвятити одну їй на заздрість
тим, які плещуть язиками.

137
 — Діду, дідусю!
Рамона спохмурніла: це всього лише Ніколас. Приїж-
джав до Дятла, не застав його вдома, почув музику з на-
шого двору і швиденько здогадався, що й до чого. Мама
відчиняє хвіртку, запрошує зайти: твій дідусь тут, про-
ходь, вип’єш разом з нами.
Ніколасові двічі повторювати не треба. Він не сам.
— Це Хорді, — показує на задохлика з вусиками, — мій
іспанський друг, він тут на канікулах.
Обидва вдягнені як морячки-близнюки: у смугастих
кофтинах, на Ніколасі біло-синя, а на Хорді — біло-зелена.
Обидва у полотняних бежевих штанцях й еспадрильях.
Обидва засмаглі, носи трішки облупилися.
Всім усе ясно. Всім, окрім Дятла, який поплескує мене
по плечу і — ви тільки уявіть собі! — каже на діалекті:
— Мій онук привів підкріплення. Глядіть, не ловіть ґав!
Вони такі прудкі, що вам після них нічого не залишиться!
Звісно, він веде мову не про реберця з барбекю, а про
дівчат. Я помітив краєм ока, що всі пороззявляли роти й
уважно прислухаються до нашої розмови.
— Які гарненькі! Де надибали?
Одна білявка на ім’я Елена (здається, дівчина Верби,
але я не впевнений, у нього там сам дідько не розбереть-
ся!) тицяє пальцем на еспадрильї.
— У Барселоні! Це Хорді мені привіз.
— Яка краса! І мені такі хотілось би!
Ніколас перекладає Хорді її слова, той відповідає на су-
міші каталонської з італійською. Каже, що у вересні знову
повернеться, і якщо вона хоче, то він і їй такі привезе.
«Для усіх аміґос, яким захочеться», — додає радісно.
Хлопці теж жваво обговорюють їхню появу, але натяка-
ють здалеку. Вдосталь лунає і дурних натяків на кшталт:
обережно, ходіть поближче до стіни, не нахиляйтеся, якщо
ненароком впустите пластикову виделку.

138
 Один із друзів Верби стоїть поряд з Хорді. Каже, що
побував у Барселоні зі шкільною екскурсією. Рамблас,
модернізм, Ґауді. Потім переходить до практичніших
питань: знамениті тамтешні футбольні вболівальники
«блауґрана», торги між клубами за гравців. Хорді виявляє
неймовірну ерудицію, багатьох здивувало, що він так доб­
ре розуміється на футболі.
Темніє. День виявився спекотним і вологим. Тихо, ані-
шелесь. Ніколас витягує із заплічника велике віяло і по-
чинає обмахуватися.
Хорді щось запитує каталонською.
— А твоє ми на морі забули, — відповідає Ніколас, —
іди-но сюди, обійдемося моїм.
Туляться одне до одного, щока до щоки. Мені незручно.
Особливо соромно за Дятла, який уперто нічого не хоче
помічати. А ще — соромно за себе самого, за свою ідіот-
ську фразу тоді в альтанці. Врешті, що ще має зробити
Ніколас, надати офіційне свідоцтво з печаткою?

[вирвано кілька сторінок]

 П’ЯТИЙ ЗОШИТ

Я щойно повернувся з кемпінґу. Бабця вже разів десять

подзвонила по домофону й нагадала: сьогодні вечеряємо
разом в альтанці, обов’язково приходь. На перше приго-
тую оце, добре? А на друге що приготувати, оце чи це? На
десерт — кавун чи морозиво? Чи і те, і друге?
Мама з Вейном негайно знайшли відмовку: в нас фур-
шет удома в Джорджо й Карли. Можливо, мені слід теж
подумати про власне світське життя або принаймні ви-
гадати собі його.
Причина такої бабциної уваги з’ясовується після пер-
шої ж чарки: їй не терпиться дізнатись, чи у мене з Сарою
сталося проникання, чи ні. Вона вживає термін «спали»,
але має на увазі — мені все ясно! — «шпокалися, пере-
пихалися, трахалися». І не відчепиться, поки не отримає
відповідь.
Можливо, це наше святкування з барбекю так її наляка-
ло. Може, вона хвилюється, що самотність та сором’язли-
вість — це перші симптоми тієї хвороби, яскравий прояв
якої ми мали нагоду спостерігати під час обмахування
щока до щоки Ніколаса й Хорді.
Мені не хочеться приховувати факти, чи то я просто
волію її заспокоїти, аби вона дала мені спокій. Коли бабця
вкотре запитує мене одне й те саме, я відповідаю, що одну
ніч спав у палатці з Іларією.
— І що?
— Нічого, бабусю, я тобі щойно сказав: ми спали разом.

140
 Дятел криво посміхається, бовкає якусь ідіоматичну
фразу, сенсу якої я не збагнув, але бабця приходить на
допомогу: він не вірить, що я намагаюсь уникнути прямої
відповіді, вдаючи дурника. «Прямо як я, — додає, — я теж
не люблю вихвалятися своїми амурними перемогами;
так, розказую якісь дрібнички, а слухачі нехай уже самі
здогадуються про решту».
Тут встряє бабця, каже, що їй — їй як жінці — невтямки,
як це можна спати разом з чоловіком і нічого не зроби-
ти. Не те, щоб саме жінка мала щось там робити, — ще б
чого не вистачало. Але ж за певних умов жінка очікує, що
за певних обставин чоловік просто-таки накинеться на
неї. Адже всім відомо, що чоловік не в змозі опиратись
інстинктові, за натурою він — хижак і завжди полює на
жінку, щоб заволодіти нею. Досить подивитися навколо у
природі — на котів, курей, собак.
Коли бабця так поводиться, я розумію мамине незадо-
волення. Розумію, чому вона так казиться щоразу, коли
бабця приписує їй болячки, стани і почуття, яких насправ-
ді не існує. Бабця завжди хоче всіх поставити на місце.
Мені вже починає вриватися терпець, а тому доводиться
докласти всіх внутрішніх зусиль, щоб не бовкнути чогось
такого, про що потім доведеться шкодувати.
— Ми всі разом милувалися зірками, розповідали одне
одному історії про привидів. А потім пішли спати. Там
було дві палатки: одна двоспальна, а друга — односпаль-
на. А оскільки ми чергувалися щодня, того вечора Іларія
спала зі мною.
— Ну, і що? Що далі? Звісно, ота ваша Іларія, яка спить
з усіма підряд...
— Нічого, побажали одне одному на добраніч. Кожен
повернувся на свій бік, і прокинулися вже зранку.
— І нічого не робили?
— Ні.
Не вірить; обоє не вірять. Дятел погигикує і наполя-
гає, що я морочу йому голову: де ж це таке видано, щоб

141
вісімнадцятирічний хлопець звітував перед бабою, чим
він займався у палатці з дівчиною. Але бабця не здається
і починає чіплятися до Верби: «Розкажи-но ти мені, люб-
чику, ти ж знаєш, що там відбувалося».
— Бабусю, дай йому спокій! Може, наш Марчелло — го-
лубий.
І весело штурхає мене в плече. Я розумію жарти, а тому
не ображаюся.
Дятел теж регоче, але якось непевно. Бабця надягає
окуляри, бере мене за підборіддя, повертає мені голову
туди-сюди, оглядає уважно. Таке враження, ніби вивчає
форму мого черепа. Хтозна, яку чортівню їй там упхали
в голову з молодості, якій безглуздій ломброзійській тео-
рії, просіяній через народну мудрість, її навчали. Нарешті
видає діагноз:
— Та ні, ніякий він не голубий, просто морочить нам
усім голову.
Отож череп у мене бездоганний. Але я сам — у які ігри
бавлюся? Несподівано усвідомлюю, що своєю поведін-
кою, своєю дешевою гордістю виставляю себе ще більшим
ідіотом, аніж вони.
— Годі тобі, бабусю. На канікулах я просто відпочивав, і
все. Ти ж знаєш, що я сором’язливий і мені не до вподоби
розказувати про свої справи.
І тут приходить на виручку випивка, адже мене обов’яз-
ково треба якось підтримати. На думку Дятла, найкра-
ще — наповнити по вінця мій келих «бичачою кров’ю». І
дати зрозуміти, що випити слід залпом. Треба відновити
сили, підняти рівень глобуліну в крові, бо я здаюся йому
втомленим, блідим. А завтра на сніданок бабця приготує
мені збитий білок із марсалою.
 **

На городі йде обмін лайкою.

Сталося це після того, коли Вейн, як і обіцяв, забрав
бак, а Дятел просто збожеволів від люті.
— Куди подівся мій бак для поливу?
— Твій бак для поливу?! Не було в тебе ніякого бака!
— Бак, що стояв отут! Я з нього помідори поливав!
Після обіду Вейн, скориставшись відсутністю Дятла, зі-
брав половину овочів, випорожнив бак і перетягнув його
до садка.
— На ось, візьми. Піди й купи собі новий.
Це все погано скінчиться. Вейн простягає вперед одну
руку, в якій тримає п’ятдесятиєврову купюру. А в другій у
нього — запалена цигарка.
— А я не просив тебе дарувати мені новий, я хочу за-
брати свій!
— Ти що, тупий?! Ти не розумієш, що в тебе ніколи не
було ніякого бака?! Ти забув, звідки узявся той, що ти по-
ставив на городі? Він із мого садка! Зараз він мені знадо-
бився, і я забрав його назад.
— Пам’ятаю, ще й як! А ще я пам’ятаю, що, перш ніж ти
затягнув його до свого садка, той бак був моїм!
Вейн хитає головою, розводить руками, ніби каже: ні-
чого не поробиш проти артеріосклеротиків. Жінки сидять
по домівках, кожна нишком визирає через фіранку, чи то з
острахом, чи то з гордістю. Коли чують, що гупнула хвірт-
ка, кличуть мене обидві, чую занепокоєність у їхніх голо-
сах. Обидві переконані, що в разі будь-яких суперечок я
повинен сидіти вдома, приклеєний до письмового столу.
Їм хочеться, щоб моя сором’язливість стала синонімом
боягузтва, а моя відлюдькуватість — ознакою інертності.
Зате за інших обставин їм кортить бачити мене крутим
мачо, який нахабно лапає дівчат за сідниці, трахає всіх

143
без розбору і потім залишає. Взагалі уявляють усе на свій
лад, як їм заманеться.
По дорозі до городу мені доводиться боротися із не-
стерпним бажанням побігти в туалет — тим самим, яке
нападає на мене щоразу, коли у класі проводять опиту-
вання з неправильних дієслів. Я гадки не маю, що їм каза-
ти, але сподіваюся, що мені вдасться змусити їх міркувати
тверезо, що моя роль посередника між двома родинами,
моя здатність навести лад у сумбурних думках візьмуть
верх над інстинктом, над тестостероном, над мускулясти-
ми тілами без мізків у головах.
— Можна мені щось сказати? — починаю. Я навчився
такому виразу в школі. Ніхто й нізащо не скаже тобі у від-
повідь: ні, цить. А тому мовчать, дають тобі змогу висло-
витись. Я розумію, що в моїй спробі забагато наївності.
Почасти причина криється у навчанні, у багатогодинному
сидінні над творами Лісія, Цицерона, над працями про
ораторське мистецтво та риторику як основні інструмен-
ти мислення, як первинне знаряддя тих, хто розділяє і во-
лодарює. Rhetor-rector*. До біса всіх!
— Мабуть, ви обоє маєте рацію, — видаю, — бак справді
належав тобі, але правда й те, що ти надав його для спіль-
ного користування, щоб поливати спільний город. А тому
передбачалося, що так має бути до завершення врожай-
ного сезону. А тепер скажіть мені: вам не здається спра-
ведливою отака пропозиція...
Перш ніж висловити її, я роблю паузу, уважно вивчаю
вирази обличчя обох чоловіків. Вейн нервово смалить,
кривить губу, притискаючи цигарку до кутика рота, від
чого у нього з’являється зморшка, яка тягнеться від носа
до зовнішнього куточка ока, де проступає ціла дельта
менших зморщечок.
Дятел дивиться не моргаючи, чим нагадує свою дру-
жину перед смертю. Його б’є легкий тик, що починається
* Ритор-правитель (латин.).

144
від пальців і йде аж до плечей, і навіть підборіддя злегка
сіпається. У мене виникає сумнів, чи він взагалі що-не-
будь зрозумів зі сказаного мною. Але висловлювати все
це на діалекті мені здавалося безглуздим, та й не вийшло
б у мене, мабуть, викласти такі довгі фрази мовою, якою
я вільно не володію.
— Марчé, а після збирання врожаю що нам слід робити?
Ану, розкажи, послухаймо тебе.
Голос Вейна наскрізь просякнутий сарказмом. Мож-
ливо, я помилився з усім: тоном голосу, поведінкою, жес­
тами.
Rem tene, verba sequentur*, — так кажуть мої підручники.
Мені здається, що темою я володію, та й слова — принайм-
ні дотепер — вийшли в мене виваженими, відповідними
до ролей. Я визнав, що обидва мають рацію, намагався
знайти компроміс, підкресливши, що моя пропозиція за-
лишатиметься такою до їхнього остаточного рішення. Я
не маю ніякої ваги, просто так, проходив повз них і вирі-
шив допомогти.
— Після збирання врожаю, — продовжую, — бак повер-
неться до нашого саду. А сюди слід купити другий, новий,
як ти й пропонував. Що скажете?
— Марчé, йди звідси, роби вже краще уроки! Що за чор-
тівню ти мелеш: збирання врожаю! Ми ж тобі не якісь там
стародавні єгиптяни! Якщо доглядати город, то він буде
завжди, безперестанку, в безперервному циклі. Одне від-
родило — садиш друге, в залежності від пори.
Ступор у Дятла минув, він теж вступає до розмови:
— Послухайте, мені оці ваші базікання до одного місця!
Мені віддайте мій бак, і все.
До цієї миті я, як пересічний послідовник Лісія, вважав,
що слова для чогось потрібні, що логос може взяти гору
над хаосом. Повертаючись до хати, відчуваю, що Дятлів
* Латин., можна перекласти українською як «володій темою, а сло-
ва прийдуть потім» або «говори по ділу, а слова знайдуться».

145
тик перейшов на мене: за кожним кроком нога ніби сама
просувається на сантиметр далі, ніж мені самому хочеться
її поставити.
— Не звертай на них уваги, — каже мені бабця, коли я
проходжу під її вікном, — не бачиш, які вони? Твердолобі,
як той мармур у кар’єрах.

**

Наступного дня, коли Дятел дзвонить у домофон і пи-

тає мене, мама не приховує роздратування.
— Тут твій друг прийшов, — коментує.
Запитує, чи не хочу я піти на обід до нього, в альтан-
ку. Там приїхали Недові друзі, говорять лише американ-
ською, і він ані слова не розуміє.
Американці — літнє подружжя з блідою шкірою, ро-
ків під шістдесят. Чоловіка звати Кейт. Її ім’я не розчув,
а тому, керуючись порадами з підручника, звертаюся до
неї «Madam».
Недо минулого тижня повернувся до Штатів, щось там
термінове. Я не второпав як слід, чи Кейт — його підлег-
лий, чи партнер по бізнесу. Хай там як, але він теж працює
в казино, десь у бухгалтерії, якщо я правильно зрозумів.
Його дружина пояснює, що вони вже побували у Пізі
та у Флоренції. Коли вона на мить замовкає, я коротко
перекладаю сказане бабці й Дятлові.
Тут, у наших краях, хочуть відвідати Колонату, мар-
мурові кар’єри та Чинкве Тере. Запитують поради, як це
можна зробити, не беручи машину в оренду.
Виступати в ролі лінгвістичного медіатора з Дятлом аж
ніяк не легко. Останнім часом навіть зі мною він говорить
тільки на діалекті, а тому мій переклад на англійську пе-
редбачає дві фази.

146
 Дятел користується за цих обставин діалектом ще й
тому, що таким чином може час від часу вставляти якийсь
масний жарт і цим розважати бабцю: об’єктом жартів
він вибрав дружину Кейта, яка, за його словами, нагадує
Дзодзіму. Це таке містечкове прізвисько, його важко пере-
класти чистою італійською, тож англійською — взагалі й
казати нічого. Дзодзімою у нас кличуть особу з неохайною
або химерною зовнішністю — трохи безхатченка, трохи
містечкового дурника.
— Скажи, Марчé, скажи їй: вона схожа на Дзодзіму.
— Годі тобі! — хихотить бабця. Насправді вона тільки
того й чекає. Я задовольняю їхнє бажання.
— Madam, he’s saying you look like Zozima*.
Звісно, мені довелося вигадати, придумати, сказати,
що Дзодзіма — давня знайома Дятла, an old friend of his,
теж білявка.
Американці чемно сміються, кажуть «Який збіг» та
інші відповідні стандартні фрази. Дятел і бабця щоразу,
коли в потоці незрозумілої їм англійської мови впізна-
ють слово «Дзодзіма», єхидно хихотять. Кейтова дружина,
запинаючись, повторює «зовзіма», «зовзіма» на радість
присутнім, що, на перший погляд, може здатися дореч-
ним, але насправді всі регочуть, бо в кожного для реготу
є різні причини; дехто регоче, висміюючи інших.
Коли лунає тренькання духовки, бабця підводиться і
йде на кухню. Страва, яку вона вибрала, щоб пригостити
американців, мене розчаровує. Могла б приготувати щось
традиційне з місцевої кухні або щось вишуканіше. Виста-
чило б (куди вже простіше?!) пасти з анчоусами, кедро-
вими горішками та помідорами, що ми так часто готуємо
влітку. А замість цього вона з незрозумілих причин при-
готувала курча з картоплею, яке ці йолопи можуть знайти
у першій-ліпшій забігайлівці у себе вдома.
* Мадам, він каже, що ви схожі на Дзодзіму (англ.).

147
 Бабця ставить тацю в центрі столу і просить мене пе-
рекласти: кожен обслуговує себе сам. Тут треба вжити
якийсь сталий вираз, але я все одно видаю, знаючи напе-
ред, що помиляюся:
— Take what you want... I mean, take it yourself... You can
pick it up directly with this big fork*.
Кейт збагнув, що я намагаюся підібрати правильний
вислів. Чемно підказує мені: «Help yourself**». Он як, а я б
сам нізащо не додумався.
Не знаючи, яким чином зробити внесок у пригощання,
Дятел без кінця доливає вина. Дзодзіма вже геть п’яна,
Кейт теж захмелів і пояснює мені дуже повільно, чим під-
креслює, наскільки бідна моя англійська: після 11 вересня
вони з дружиною вирішили подорожувати по світу. Не-
сподівано впадає в патетику.
— Не можна, щоб терористи думали, ніби вони пере-
могли, — каже, — вони хочуть нас налякати, але не на тих
напали!
Я перекладаю його слова Дятлові, а той саркастично
коментує:
— Твою розтуди, та серед нас тут герой затесався!
Кейт просить мене перекласти, і я не знаю, як викру-
титись.
— Americans are heroes***, — роблю спробу; Кейт урочис­
то піднімає келиха догори і пропонує тост. Є щось непри-
родне у їхній поведінці з нами. Щось таке, що мені важко
описати словами, але їхня поведінка нагадує Недову, його
образ цивілізатора в колі аборигенів.
Картина прояснюється, коли Кейт та Дзодзіма почина-
ють прощатися. Вона на ногах не тримається, непевним
кроком допленталася до таксі і ледве не гупнулася голо-

* Візьміть що хочете... Я маю на увазі, беріть самі... Ви можете взя-

ти це самі оцією великою виделкою (англ.).
** Тут: пригощайтесь (англ.).
*** Американці — герої (англ.).

148
вою об дверцята машини. Кейт витягує з кишені банкноту,
передає Дятлові.
— Ось вам від нас невеличка допомога, — просить мене
перекласти. Не розумію: самі вдягаються як бомжі, хіба
що не вистачає сандалів з білими шкарпетками. А от ми,
якщо не зважати на Дятла, вбрані вишукано як для літньої
вечері з сусідами. До того ж ми живемо у власних будин-
ках, із садком, в усіх на руках по годиннику.
— Схоже, у них там за вечерю платять у складчину, —
придумав на ходу Дятел. — Бери, не вагайся, це у них там
так заведено.
Як тільки таксі від’їжджає, Дятел вручає банкноту мені:
сто євро — мірило того, який жалюгідний вигляд у нас, на
думку сторонніх.

**

Ось розвага, на яку я більше ніколи не сподвигнуся:

вчора ввечері я ходив гуляти з Вербою. Він повіз мене на
пляжну вечірку. Там влаштовували феєрверк, а потім ми
їли піцу прямо на скелястому березі. Пізніше зустріли-
ся з його друзями. Всі розпитували мене, куди я подівся
і чому не показувався протягом усього літа. Мені навіть
трохи соромно стало. Щоб не признаватися, що я сидів
удома, довелося розказувати про кемпінґ — так, ніби я
там пробув хтозна-скільки. Тоді почали розпитувати, з
ким я був у кемпінґу. З друзями, ви їх не знаєте. І з одні-
єю моєю подружкою, додав ніби ненароком. «Ти ба, який
наш Марчелліно!» — почали приказувати насмішкувато і
поплескувати мене по плечу.
Потім ми долучилися до більшого гурту і разом пішли
в бар. Мені не дуже кортіло пити ще один кухоль пива, і
тоді я згадав мого однокласника, який після шкільної ве-
чірки мав шалений успіх, замовивши собі безалкогольний
кокосовий коктейль.

149
 Якраз коли я замовляв напій біля барної стійки, я і по-
бачив Сару. Вона сиділа за столиком із друзями. У примі-
щенні було дуже людно, і навколо стояв страшний гамір,
а тому я був упевнений, що вона мене не помітила. Якраз
це мені дуже добре вдається: залишатися непомітним. Я
взяв склянку, надпив молочно-білу рідину, щоб не роз-
лити по дорозі до свого столу, а потім сховався за краєм
величезного ірландського прапора, що звисав над нами.
Звідти мені було зручно спостерігати за Сариним
столиком. Розмова за столиком наших друзів поступово
набрала форми п’яного базару: один навіть узявся ствер-
джувати, ніби особи з синдромом Дауна стерильні. Інший
йому заперечував — мовляв, таке неможливо, інакше вони
б усі вже давним-давно вимерли. І кожен стояв на своєму.
Перший, начитаніший, говорив про генетичну хворобу.
Другий, неосвіченіший, а тому значно впевненіший у собі,
брав гору, переконуючи присутніх, що генетичні хвороби
трапляються тільки під впливом радіоактивних речовин.
«Гм, ні, ти забагато дивився мультиків про Сімпсонів», —
сказав перший, чим викликав загальний регіт, у якому по-
тонули заперечення другого, котрий клявся, що особисто
знайомий з одним подружжям даунів, і в них народився
син, очевидно, теж із синдромом Дауна. «А ти впевнений,
що вони не філіппінці?» — поцікавився третій. Усі рего-
чуть.
Я час від часу вставляв якесь незначуще зауваження. А
сам поглядав краєм ока вбік, не в змозі відірвати погляду
від Сариних ніг. Рідко я бачив їх голими, адже до школи
вона ходить скромною як черниця: кофтинка, джинси і
кросівки.
До столика підійшов якийсь тип у касці й поцілував
Сару в губи. У першу мить на мене це не справило ніякого
враження. Коли той зняв каску, я його впізнав: колишній
хлопець Джулії — тієї, що тепер зустрічалася з Дієґо. Мені
стало бридко, що дівчата отак запросто обмінюються же-

150
нихами, але так воно і є. Я замислився, пригадав дещо.
І тоді відчув біль, той поцілунок набув для мене іншого
змісту. Про Отого-не-пригадую-як-його-звати мені ві-
домо три речі: йому більше двадцяти років, він покинув
школу після того, як його двічі залишали в одному класі.
Він задерикуватий, завжди в перших рядах, коли випадає
нагода помахати кулаками. Збирається до Афганістану в
лавах військової місії, тому що не знає, чим зайнятись у
житті, а тепер, вдаючи з себе героя, подався у добровольці.
Повірити не можу, що така дівчина, як Сара, зустрічається
з цим йолопом.
За нашим столиком розмова перейшла на дівчат, на
різні цікаві випадки, що відбувалися з одним чи іншим
під час шкільних екскурсій. Я інколи вставляв слово-два
до загальної розмови, в основному щоб висловити своє
здивування і підтримати загальний настрій: не може
бути, неправда, та ти що.
Коли я знову глянув у бік Сари, то помітив, що хлопець
у касці поклав їй руку на стегно. Їхні друзі, які сиділи по
другий бік столика, цього не бачили. Рука рухалася вго-
ру-вниз по стегну, на мить зупинялася, щоб придавити
мускул, потім рухалася вниз до колінного суглоба. Та сама
рука час від часу піднімалася, щоб обхопити кухоль із кри-
жаним пивом. Коли знову поверталася до стегна і торка-
лася шкіри, я помічав, як обличчям Сари пробігала хвиля
тремтіння, швидка й інстинктивна.
За моїм столиком тим часом вели розмову про дівчину,
яку під час шкільної екскурсії до Праги привели до го-
телю напівживою від випитої горілки, практично в стані
алкогольної коми. Її однокласники подбали про те, щоб
учителі ні про що не дізнались, адже тоді їхнім розвагам
настав би кінець. Хтось кинув клич: When in trouble, do big*.
Із одного номера швиденько покликали другу дівчину —
бісексуалку, яка теж ледве трималася на ногах від випив-
* У скрутному становищі дій за великим рахунком (англ.).

151
ки й трави. Обидві були такі товсті й негарні, що ніхто з
хлопців не захотів скористатися нагодою. «Ніж із таки-
ми, краще вже комусь із вас вставити», — прокоментував
оповідач. Назбиравши цікавих по сусідніх номерах, п’яну
дівчину поклали на ліжко з широко розставленими нога-
ми. Бісексуалці сказали, що може розважатись як забажає
(help yourself). Після цих слів оповідач вийняв із гаманця
затерту фотографію. Слайдове фото, якщо по правді, дуже
нечітке й розмите, на якому, втім, можна було розгледіти
голову з синім волоссям, що ховалася між білими товсти-
ми ногами дівчини, яка, здавалося, міцно спала.
Я передав фото сусідові зліва, а сам знову глянув у бік
Сариного столика. Пиво у типа закінчилося, рука тепер
стискала стегно з більшим запалом. Усі реготали, Сара
сміялася, мої друзі іржали, і я сам теж іржав, захмелілий,
розгарячілий.
Сара розвела стегна. Рука впіймала сигнал і пірнула
між ними, в темряву. Більше я нічого не бачив. Сара щось
сказала йому на вухо, але той і далі повільно рухав рукою
між її стегнами. Вона взяла келих (складний коктейль,
приправлений тропічними фруктами) і відкинулася на
спинку дивана. Мені вона здавалася прекрасною, я б хо-
тів її сфотографувати в ту мить і завжди носити із собою
її фото.
Поки Сара попивала через трубочку коктейль, він про-
довжував її торкати, а сам тим часом розмовляв із дру-
зями, наче й не було нічого. Ніхто не помічав того, що
відбувалося: ні їхні друзі, ні мої друзі, ні офіціантки, ні
відвідувачі пабу. Я розхвилювався. Мене бентежила не
стільки сама вистава, скільки те, що я відчував, спосте-
рігаючи за нею. Куди поділися біль та обурення? Від нор-
мальних емоцій не залишилося ані сліду. Замість них на
мене накотило щось таке, чому важко було дати визначен-
ня. Правильною назвою було б чисте збудження. Якщо вже
казати по правді, в мене ще ніколи не було такого фізич-

152
ного збудження. Ніколи в житті, навіть під час перегляду
найбридкішого порно.
Тиск у штанях став нестримним. Поглянувши на Сару
(її обличчя ховалося від мене за півкільцями ананасів), я
побачив у її очах напруження, яке змусило її відкинути
назад голову, що було явною ознакою збудження.
— Вибачте, — сказав я друзям і, прикриваючи матню
келихом, рвонув до туалету. Кінчив майже відразу, просто
в брудний унітаз.
Коли я повернувся, їх обох уже не було.

**

Уранці я завжди прокидаюся другим. Вейн іде з дому

рано, йому треба до крамниці, а коли в нас ночує Рамона,
то він везе її із собою з начищеними зубами, саджає за
комп’ютер у себе в кабінеті, а в обід відвозить до матері.
Верба з мамою прокидаються пізніше, після дев’ятої.
Мені подобається снідати в садку, коли ще прохолодно.
Якщо немає серпанку, то добре видно Апуанські Альпи.
Інколи я їх фотографую і надсилаю фото таткові. Додаю
стрілки за допомогою Paint: оце яка вершина? А оце?
Сьогодні сталося незвичайне. Я пив чай, коли відчув,
що за мною хтось підглядає. Підвів погляд і побачив пта-
ха, який уважно спостерігав за мною: сорока. Я відразу
її впізнав, бо через хвилину вона перелетіла на траву, і
я побачив, що в неї довгий хвіст і характерне чорно-біле
оперення.
Сорока скоса поглядала на мене, стрибала неподалік
від столу і відлітала, швидко змахуючи крилами.
На мені не було нічого блискучого. Тоді я вирішив, що
її приваблює чайна ложечка, але я сидів у тіні, а тому на-
вряд чи саме ложечка була причиною її інтересу.

153
 Сорока здавалася мені або дуже сміливою, або необе-
режною. Побоювалась, але не втікала, схиляла голівку
набік і позирала на мене чорним оченятком. Коли пере-
коналася, що я поводжуся спокійно, підскочила, злетіла і
сіла на спинку пластикового стільця навпроти мене.
У цій атмосфері було щось чарівне, і мені не соромно
це визнавати. Якби сорока в ту мить мені сказала «Чао, як
справи?», я сприйняв би це як найнормальнішу річ у світі.
Та замість цього вона застрекотіла. Її лапки ковзали по
пластику, здавалося, що вона не в змозі зберегти рівнова-
гу, а тому переступала раз-по-раз і розгортала крила, щоб
утриматися. Коли їй це вдавалося, вона уважно вдивля-
лась у мене своїм чорним оком. Я почувався зачарованим,
але не боявся, мене огорнуло відчуття неперевершеної
гармонії.
Я розім’яв сухарик і склав крихти на краєчку столу під
невпинним наглядом чорного ока. Але сороку моє приго-
щання, здавалося, не зацікавило. Я взяв крихти в жменю
і простягнув їй на долоні. Тоді сорока знову застрекотала
і замахала крилами.
— Заспокойся, ніяких більше крихт.
Цього разу я уважно стежив за тембром свого голосу,
розмовляв з нею природним тоном.
Несподівано вона знялась і полетіла геть. На поріг
вийшла мама у своїй рожевій нічній сорочці. Я міг покляс­
тися, що відтоді, як я прокинувся о пів на дев’яту, минуло
не більше трьох хвилин. А насправді вже було чверть на
десяту.
Після обіду трапилася ще одна дивна річ: подзвонили
по телефону, питали мене. Виявилося, що телефонували
з комітету невеликого літературного конкурсу, про який
мені кілька місяців тому розповів наш викладач італій-
ської, і я навіть надіслав їм своє оповідання. Мені повідо-
мили, що я отримав другу премію і мій твір надрукують
у збірнику.

154
 Я на таке навіть не сподівався, адже те оповідання під
назвою «Ображай мене» доволі химерне. Йдеться про
бездоганного професора-викладача і за сумісництвом
судового лікаря, якому одного дня доводиться провести
розтин тіла дуже вродливої і дуже відомої моделі, котра,
як вважають, наклала на себе руки. Він ніяк не наважу-
ється розрізати тіло хірургічними інструментами, йому
не вистачає мужності зруйнувати всю ту красу, занурити
руки в нутрощі, у шлунок. Попри таку неймовірну збен-
теженість, він мусить визнати, що по вуха закоханий у
те бездоганне тіло. Переборюючи в душі цілу низку своїх
внутрішніх блоків (релігійних, етичних, професійних), він
вирішує: якщо не хоче з’їхати з глузду, то мусить зайняти-
ся з нею коханням. Потім сфальсифікує результати розти-
ну, зробить кілька поверхневих надрізів і затим їх зашиє.
На цьому місці в оповіданні професор наважується діяти,
але щоразу в останню мить хтось або щось йому заважає:
медсестри, санітари, колеги, діти, які телефонують йому
на мобільний. Нарешті настає підходящий момент, ось він
голий лягає на неї, наближає губи до її губів, знає, що на-
зад дороги немає. І тут труп йому шепоче: «Мерзотник!»
Професор скрикує з переляку. На крик до кімнати збіга-
ються санітари й колеги з сусідніх відділень, які вибива-
ють двері і ловлять лікаря на гарячому. Насправді труп
нічого не казав, а те, що бідолашний професор сприйняв
за образу (це стає зрозумілим лише наприкінці, коли з
трупа виривається голосний звук), — було фізіологічною
відрижкою, звичайним явищем у перші години після
смерті, коли у шлунку трупа накопичуються спричинені
розкладом гази.
Оце і все. Але мені присудили друге місце. Можливо,
мама має рацію, а я, як завжди, занадто суворий до неї:
дива існують, принаймні у певні дні.

155
 **

Сьогодні вранці вершини Апуанських Альп покриті

ковдрою з чорних хмар. У повітрі вже відчувається за-
пах грози. Розвішена білизна (мої футболки, одяг Верби,
Вейнові труси) звиваються на вітрі, як підлітки на диско-
теці. Хоча білизна ще мокра, мама все одно все знімає,
бо боїться, що вітер позриває і порозкидає речі по живій
огорожі, як уже траплялося в минулому. Просить Рамо-
ну допомогти, я сиджу в хаті, а Верба закінчує снідати. Я
розповідаю йому про ці сторінки, які пишу і ще напишу.
У багатьох аспектах Верба — ще той придурок, але щодо
моєї творчості він якось завжди проявляв певну чуйність.
Щоб переконати його послухати написане, жартома обі-
цяю, що як тільки стану шалено відомим і напишу пер-
ший бестселер, із перших зароблених грошей куплю йому
будинок у Маріна-ді-Маса.
Рамона тимчасово живе у нас, оскільки її мати разом
зі своїм новим чоловіком поїхала на цілий тиждень у від-
пустку. А Дієґо про таке навіть слухати не захотів і зали-
шився вдома сам, пообіцяв тільки, що кілька разів прийде
до нас вечеряти.
Якось дивно бачити у себе вдома дівчину, яка вільно
ходить по хаті й по двору в самій майці й шортах із дитя-
чим малюнком. Іще дивніше розпізнавати у її рисах схо-
жість із Вейном, ловити його вираз обличчя, підмічати
натяк на таку саму зморшку, що тягнеться від носа до ку-
точка ока. От тільки у Вейна вона з’являється від цигарки
в зубах, а в неї — від затиснутого між губами олівця.
Коли до початку грози вже залишилося зовсім мало
часу, мама розхвилювалася і разом із тим злякалася.
Ближче до одинадцятої вона вдяглася, підфарбувалася і
поїхала з дому, сказавши, що їй треба в супермаркет. За-
звичай тижневі закупи ми робимо щоп’ятниці, але набли-
ження грози посилило притаманну їй внутрішню тривогу.

156
А що, коли гроза порозмиває дороги і нам доведеться си-
діти без яєць, без молока й борошна?
Я лягаю на диван і починаю читати нову книжку, нама-
гаюся поринути у сумний світ «Пізнання болю»*. Насто-
рожуюся і підводжуся на подушках, щойно натикаюся на
вислів «Провінційний інститут нічної охорони». Опис тих
охоронців викликає у мене неспокій, точнісінько такий,
як від думки про «Преторіанців». На мить я навіть почи-
наю думати, що то вони утнули крадіжку.
Коли я встаю, щоб сходити в туалет, то зупиняюся вже
на сороковій сторінці. Йду до туалету нагорі, тому що хочу
перевірити свій телефон, бо забув поставити його на ніч
на зарядку. Піднімаюся й чую, як збігає вода в душі. Коли
звертаю в коридор, бачу прямо біля дверей непорушний
силует Верби.
Підходжу нечутно ближче, босий. Аж упритул. Верба
прилип оком до замкової щілини, підглядає за Рамоною.
Даю йому носаком під зад.
— Що ти в дідька робиш? — шепочу.
Верба різко розвертається від несподіванки. Інстинк-
тивно прикладає пальця до рота, просить не видавати
його. Побачивши, що я мовчу й розважливо не здіймаю
крик, посміхається, показує мені на замкову щілину, за-
прошуючи стати його спільником.
Рамоні п’ятнадцять років, майже шістнадцять. Ро-
зумію, відчуваю, знаю, що у цій братській змові є щось
погане. Але готовність, із якою Верба порушує правила,

* «Пізнання болю» — італ. «Cognizione del dolore» — недописаний

роман Карло Еміліо Ґадди (Carlo Emilio Gadda, 1893–1973), італій-
ського необарочного письменника-експериментатора, майстра
стилізації та пародії, який створив власну макаронічну мову-пас-
тиш, насичену діалектизмами, жаргонними слівцями, цитатами з
латинських та італійських класиків, солоним просторіччям. Роман
«Пізнання болю» автор почав писати між 1938-м та 1941 роками
(його уривками публікували у журналі «Література» з продовжен-
ням), але так і не завершив у зв’язку з початком війни. Згодом його
опублікували лише у 1963 році у видавництві «Einaudi».

157
змушує мене почуватися безневинним. Через кілька днів
я також стану повнолітнім, а тому маю намір отримати
задоволення від останніх днів своєї недоторканості. Ще
мить вагань, нарешті я й собі посміхаюся, нахиляюся до
замкової щілини, згадую, що Рамона — донька Вейна і що
це принаймні хоч якась капость, яку ми з Вербою можемо
йому зробити.
Видно не дуже добре, тому що більшу частину отвору
займає ключ. Але доведеться нам задовольнитися й та-
ким. Оглядаємо ванну, бачимо наш банний рушник, біде,
кинуту на кришку ватера майку (труси, напевно, сховані
під нею). Рамона стоїть до дверей спиною і ретельно на-
милює собі під лівою пахвою. Ми й не думали, що в неї
голої може бути такий великий зад. У тих штаниках із
ведмедиками вона здається значно худорлявішою, більш
дівчинкою. Рамона поволі розвертається навколо влас-
ної осі. Переходить до миття другої пахви, тре її рукою.
Ось вона нарешті повністю повертається, і — отакої! — ми
бачимо, що внизу між ногами у неї немає волосся. Ми аж
роти пороззявляли, адже таке відкриття цілком руйнує
наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчи-
ни вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах,
що ми бачили, більшість жінок так і роблять.
Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!»)
і притискається щокою до моєї щоки.
— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені по-
дивитися!
Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не
встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але
пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на
язиці — тверді, наче ожина в червні.
Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене
вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.
— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить
по-зміїному.

158
 А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони ко-
лись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному
одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською.
Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...
На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б
нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­
свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у про-
фесіоналок з порно.
Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру те-
лефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути
гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони,
уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що
бачив на її обличчі в пабі.
До моєї спальні зазирає схвильований Верба:
— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє
собі піхву і вже забавляється пальцем!
Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­
джувався такою виставою сам.
Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока,
намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинив-
ся. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не
в змозі утриматися від посмішки.
— Срати сіла, — каже мені.
Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей,
і мимоволі прикриваємо роти рукою.
У цю мить чути, як гукають знизу:
— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити па-
кунки з продуктами!

**
Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні
на піцу «алла романа*»! Або на аперитив із чипсами, хоч
щось!
* «Алла романа» означає: «як заведено у Римі, за римським звича-
єм», тобто коли кожен із запрошених платить сам за себе.

159
 Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче
влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А
я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Тер-
піти не можу власний голос, що промовляє через кожні
п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене див-
ляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого
запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох од-
нокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару?
Чи треба запрошувати Сару?
Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на ро-
динну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще
ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що
згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати
бабцю? Чи запрошувати Дятла?
Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоко-
лу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її су-
проводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і
що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не
буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили
на інше святкування.
Про все подбає мама: вибере ресторанчик із помірко-
ваними цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде
по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені
причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно,
це її якось особливо потішить.
Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно,
перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проб­
лема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього
вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші ла-
куни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які
ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не
відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби
тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття
гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то до-
ведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої
гарантії, що отримаєш свої кровні.

160
 Дятел у дуже пригніченому настрої. Якщо йому не да-
ють змоги вихвалятися своїми подвигами юності, то він
здається якимось згорбленішим, старішим, майже нічого
не чує, доводиться повторювати йому кожне запитання
тричі й голосно.
Я дмухаю на свічки і роздивляюся подарунок мами й
Вейна: комплект для подорожі, до якого входять дві валі-
зи, сумка на коліщатах, невелика сумка через плече і вау-
чер «Rayanair». Дятел тикає мені в руку рулончик банкнот,
які в мене не вистачає духу перерахувати. Верба з Рамо-
ною вручають мені подарунковий сертифікат із книгарні
нашого торгового центру. На картці бачу й підпис Дієґо —
занадто акуратний, щоб насправді належати йому.
Коли доходить до рахунку, Вейн бере оплату на себе,
і це єдина мить, коли я бачу, як він безпосередньо роз-
мовляє з Дятлом, котрий, розмахуючи чековою книжкою,
демонструє велике бажання заплатити. Не знаю, чим там
у них усе закінчилося, тому що я пішов допомогти Вербі
завантажити до машини мої нові валізи.
У провулку, що веде до нашого дому, нам доводиться
здавати назад на кілька десятків метрів, щоб пропустити
машину «Преторіанців». За кермом упізнаю лисого, якого
я вже бачив раніше.
— А щоб вам усім! — лається Вейн, як тільки їхня автів-
ка проїжджає повз нас.
Коли ми прибуваємо на паркувальний майданчик пе-
ред нашим будинком і зупиняємося, відчуваю в душі по-
рожнечу, що виникає зазвичай після феєрверка на Різдво,
Новий рік або на пляжі в серпні. У мене в кишені вібрує
мобільний: привітання від мого однокласника. Зранку я
отримав таке й від тата; він написав, що завтра зателе-
фонує.
Ми якраз витягуємо валізи з машини, коли Вейн на-
казує зачекати. Швидким кроком іде до нашого будинку.
Мама запитує, що трапилось, але він не відповідає. Ми всі

161
завмираємо, я ставлю на землю більшу валізу. Тим часом
з’являються бабця з Дятлом, які приїхали своєю автівкою.
Вейн повертається, наказує всім залишатися біля ма-
шини і не рухатися. Хтось вибив вікно в кухні, можливо,
злодій ще й досі всередині.
Відчувши потребу діяти, Дятел вилазить із машини і
рушає до сараю з інвентарем. Повертається з Пушкою,
стає попереду, щоб нас усіх захистити, а Вейн сам іде до
будинку.
Мама з Рамоною перелякані сидять у машині. Ми з Вер-
бою не знаємо, що робити; в таких випадках почуваємося
тими, ким є насправді: недосвідченими хлопчиськами.
— Може, зателефонувати карабінерам? — запитую не-
впевнено.
Але мене ніхто не слухає.
З хати виходить Вейн, у руках стискає один зі сво-
їх карабінів. Каже, що всередині нікого немає. Можемо
повертатися додому. Він іде попереду з рушницею, що
видається награним. Із того, з якою злістю він повторює
«паскудники», ясно, що в душі він аж кипить. Той факт, що
ця халепа спіткала саме його, він сприймає як нестерпне
приниження.
Всередині будинку особливого безладу немає, можли-
во, злодії втекли, перш ніж знайшли щось. До того ж мені
складно уявити, що́ вони взагалі могли у нас поцупити.
Комп’ютерові чотири роки, його навіть на запчастини в
eBay не продати. У мене було трішки готівки, двісті п’ят-
десят євро, згорнутих у рулончик і захованих у шкарпет-
ці; перевіряю — на місці. У Верби нічого не вкрали. Йому
ніколи не вдається щось заощадити, зазвичай носить у
кишенях кілька монет, та й ті відразу тринькає на спиртне
й відеоігри.
Чуємо мамині вигуки, вона кличе Вейна. Біжимо до
її спальні. В її кімнаті все перевернуто догори ногами. У
спальні цілковитий безлад: одяг валяється на підлозі, з
шухляд усе вивалено просто на килим.

162
 Прикраси. В неї поцупили всі прикраси.
Дивлюсь, як вона сидить на ліжку й плаче. Пригадую
сороку-злодюжку. То, напевно, вона, кажу сам собі у мить
затьмарення. То вона наврочила своїм чорним оком, на-
вела на нас негаразди, начаклувала.
Нарешті Верба переконує Вейна зателефонувати ка-
рабінерам. Я намагаюся втішити маму, погладжую її по
голові. Рамона сідає поряд із нею на ліжко, просить за-
спокоїтися, каже, що її татко їх знайде, поставить їх на
коліна, і вони повернуть усе, ще й з лишком. Ще й як по-
вернуть!
Я виходжу в коридор. Відчуваю шлейф пашміни у по-
вітрі, що тягнеться аж до сходів. На перших сходинках
валяються мамині губні помади, тюбики з кремом, косме-
тичка з лаками для нігтів.
Минають двадцять хвилин, сповнених страху і психозу.
Мама, як у лихоманці, розбирає постіль, міняє простирад-
ла, каже, що не зможе спати в ліжку, до якого торкалися
руки бридких і брудних чужинців.
На першому поверсі чую розкотистий голос чоловіка
з південним акцентом. Вейн пояснює йому, що сталося,
показує на вибиту шибку, каже, що карабін належить йому
і він має дозвіл.
— Викрали коштовності моєї дружини, — уточнює
Вейн, і мене дивує, що він називає її так.
Він не згадує про «Преторіанців» і про те, що ми зустрі-
ли їх у провулку. Це дивує мене менше, адже він схильний
довіряти самоуправному встановленню справедливості.
Повертаюся до маминої спальні, щоб повідомити про
приїзд карабінерів. На підлозі поміж хустками й шалями
помічаю щось із коричневої тканини, схоже на скруче-
ні колготки. Беру в руки, розмотую, розглядаю на світло.
Намацую щось тверде всередині, ніби металеву скобу.
Намагаюся розкрутити замотану в рулон тканину з од-
ного боку, але помічаю, що так тільки її розриваю. Тоді

163
пробую з другого і через мить уже тримаю в руці панчо-
ху. Десь приблизно посередині знаходжу ту саму скобу,
яку відчував на дотик раніше; вона застрягла у синтетич-
ному полотні. Всовую всередину панчохи руку й витягую:
висюлька від сережки у вигляді хрестика з білого золота.
Запихаю її собі в кишеню, а серце тим часом калатає так,
що ледве не вискакує з грудей. Зазираю до спальні:
— Мамо, ці панчохи не твої, правда?
— Ні, я не ношу такого кольору. Де ти їх знайшов?

**

Зливи так і не було. Гірські вершини розпороли набухлі

водою хмари, над горами дощ і пролився. Деякі з хмар усе
ще зберігають загрозливу свинцеву барву, але інші вже
набули інших відтінків, від темно-сірого до блакитного,
навіть білого. Вітер стих. Верба виглядає у вікно, оціню­
ючи обстановку й чекаючи на смс-ку від одного свого
приятеля, який живе внизу, біля моря.
Хрестик і досі в кишені штанів, які я вдягав учора. Я по-
глядаю на них: он висять на стільці, де лежить стосик ви-
прасуваних речей, що їх мені ліньки розкласти на полиці
в шафі. В мене складається таке враження, що коли штани
там і залишаться, а звідти згодом опиняться у пральній
машині, коли через три чи чотири дні повернуться сюди
вже випрані й випрасувані і займуть місце зверху на сто-
сику, то те, що сталося вчора, розсмокчеться само собою
і мені не доведеться приймати своє перше справжнє рі-
шення дорослої людини.
Гуркотить грім, від якого дрижать шибки на вікнах, і
кладе край сварці, що вибухнула між мамою й Вербою:
вона грізним тоном намагається переконати його сидіти
вдома, а він тим часом уже взув в’єтнамки й тикає їй під
носа мобільного з відповіддю від свого товариша: «Тут
уже прояснюється».

164
 Сьогодні вранці я розмовляв по телефону з татом. Він
був дуже неуважний, привітав мене з днем народження,
а я розповів йому про крадіжку в нас удома. Але він не
слухав, там навколо нього були інші люди, він двічі мене
перебив, щоб віддати накази португальською. Що, справ-
ді? Що, справді? Ото й усе, що він сказав. Він завжди так
робить, коли думає про щось своє, але хоче вдати, ніби
уважно слухає. Я трохи холоднувато з ним попрощався, і
тоді він сказав, що мій подарунок уже в дорозі, має при-
йти через день–два. Яке мені діло до того подарунка!
Після обіду сиджу над сторінками Ґадда. Сподіваюся
знайти там відповідь, але замість неї відчуваю лише збен-
теженість. Не можу стежити за сюжетом, ціла купа слів і
виразів, яких не розумію і яких, як мені відомо, марно
шукати в словнику.
До початку навчального року залишається лише два
тижні, і Рамона вирішує зробити домашні завдання на
літо. Коли я встаю, щоб піти в туалет, вона просить допо-
могти їй із задачею з фізики. Намагаюся зосередитись,
але не можу: як завжди, йдеться про якусь похилу площи-
ну з гирею. Відомі — хтозна й навіщо — деякі вимірювані
дані (тертя, маса, кут), а тим часом інші — теж вимірюва-
ні — приховані, але не через забудькуватість того, хто їх
вимірював, а навмисно, з лише йому відомих садистич-
них міркувань. Кличемо Вербу, який походжає туди-сюди
як лев у клітці, шаркаючи в’єтнамками. Ми й оком кліп-
нути не встигли, а він уже прочитав задачу і розв’язав (що
тут думати, проста задачка для другого курсу наукового
ліцею!), визначивши прискорення гирі.
Від важкого розкотистого грому дрижать шибки. Я під-
ходжу до вікна. На парковці бачу Вейнову машину, порож-
ню. Але він не дзвонить у двері, і на доріжці до будинку
його не видно. Виглядаю у вікно й бачу, що його зупинив
Дятел. Напевно, обговорюють крадіжку, візит карабінерів,
знайдену мною панчоху, підозри. А я міг би вийти надвір,

165
розкрити долоню і проголосити винуватця, покласти край
усім пліткам. Це правда, що в мене немає доказів, щоб
поєднати обидві крадіжки, але я був би сліпцем, якби не
вбачав цього зв’язку. Врешті, мої підозри я виклав на цих
сторінках уже багато днів тому, перш ніж знайшов безза-
перечний доказ.
Через зачинене вікно не чую слів, але бачу жести,
гордовиту постать Вейна, тремтіння Дятла. Розумію, що
йдеться знову про город, про бак, про сільськогосподар-
ські дурниці, які отруїли нам літо.
Вейн заходить до хати хвилин через десять, коли дощ
уже періщить. Фінальне шоу перенесли у зв’язку з не-
готовністю сцени. Вейн заходить, гепнувши дверима, і
вигукує «А щоб тобі!», звертаючись до погаслої від дощу
цигарки, яку тримає між пальцями.
— Якщо комусь іще не ясно: я все це роблю заради
вас! — починає свою промову, стоячи на середині килима
і навіть не привітавшись. — Якби не ви, я б отому йоло-
пу вже набив пику тричі! Старий — не старий, глухий чи
хворий, — мені начхати! Нікому не дозволено говорити
зі мною таким тоном! Я вже й так аж занадто терпляче й
чемно з ним поводився! Казав же: я сам куплю тобі нового
бака! І гроші давав: на, бери! Тому що я добрий, ось перед
вами добродій-кретин! Але нічого не поробиш, той упер-
ся як баран: віддай мені мого бака! Каже, що він — його,
що то він колись позичив його виконробові. Каже: якщо я
не поверну його, то він сам прийде й забере його з садка.
Каже, що я — хам, а з хамами інакше не можна. А я його
попередив — ви всі свідки! — коли він перейде через межу
на мою територію, нехай потім не нарікає! Хочеш нажити
собі проблем? Переступай межу. Переступай, переступай,
якщо тобі так свербить. Але потім не дивуйся, якщо тобі
віддасться так само! Отоді й пошкодуєш, що переступив!
Рамона кидає свої задачі з похилими площинами й бі-
жить обіймати батька. Мама підходить і гладить його по

166
голові. Ми з Вербою робимо один крок уперед, щоб висло-
вити нашу солідарність, але разом із тим і не виставити
себе останніми йолопами.
Коли настає час вечері, Вейн заводить розмову про
крадіжку. На його думку, її вчинили «Преторіанці», тепер
ясно як день. Вони нас оточили, побачили, що ми не зда-
ємося і, — раз! — обхитали нас за першої нагоди, коли нас
уперше за літо не було вдома. Коли ми наткнулися на них
у провулку, вони, можливо, стояли на шухері, поки їхні
напарники обчищали нашу домівку, під приводом того,
що наглядають за будинками бабці й Дятла.
Я мовчу, втупившись у тарілку. Врешті я вирішив забра-
ти хрестика зі штанів, перш ніж ті потрапили до пральної
машинки. Я помацав себе по кишені, щоб переконатися,
що він і досі там, що правда — геть інша і знаю її лише я.
Від усвідомлення цього мені паморочиться у голові.
Ми відчиняємо вікна, бо дуже спекотно, від пасти на
тарілках ми всі обливаємося потом. Вейн витирає лоба
серветкою. Коли кладе її на стіл, я помічаю на ній чорні
розводи від бруду. У нього жирна шкіра, лоб і ніс завжди
блищать від поту.
— Звісно, ти могла б обійтися без твоєї вчорашньої за-
баганки, — каже він матері.
— Якої забаганки?
— Отієї дурної вигадки з днем народження. Ти б іще
оголошення в газету дала. Всім навколо розляпала, що нас
не буде вдома. Можна було просто повісити табличку на
двері: шановні синьйори злодії, сьогодні ввечері нас не-
має вдома, почувайтеся зручніше.
— Та що ти таке верзеш? Що за чортівню ти верзеш?!
Від тих слів, сповнених гніву й обурення, мені стає
страшно й бентежно. Ніхто не може так розмовляти з
Вейном. Але найнесподіваніше те, що ці слова вилітають
з мого рота.
— Марче, ти уроки зробив? Мабуть, буде краще, якщо
ти підеш і попишеш трохи у своєму зошиті. Йди!

167
 Мама мовчить. Можливо, вона б і сама зуміла себе за-
хистити, знайшла б виваженіші слова. А замість цього я
втрутився і все зіпсував.
— Може, таки припиниш ображати мою маму? І припи-
ниш верзти дурниці? Це що ж виходить — це її провина,
що в мене був день народження і нас обікрали?!
Фрази вилітають самі, відчуваю щось на кшталт нудо-
ти, коли замість з’їденої пасти вивертає клубками слів.
Мені ледве вдається якось стримати оту хвилю обурен-
ня — так, ніби зі словникового меню я вибираю одне сло-
во замість іншого, одну синтаксичну структуру з двох чи
трьох можливих, запитальний тон замість наказового.
— І твоя провина теж у цьому є. Може, ти все владна-
єш?! Карабінерам воно до лампочки. Як мінімум, вони
вже змовилися з «Преторіанцями», домовилися поділити
все пополам. То, може, ти знайдеш мамині коштовності?!
— Може, я їх уже і знайшов.
— Марче, ти, схоже, перепив вина — я тобі точно кажу!
Лунає пісня «The Stolen», але після перших двох нот
Рамона скидає дзвінок. Якщо трапилося навіть таке, я
усвідомлюю, що пахне смаленим.
— Номер того, хто взяв коштовності, у тебе в телефоні.
Я пошкодував про сказане відразу, тому що усвідо-
мив — хай і запізно! — що поводжуся так само, як вчинив
би він: видаю себе за супермена.
— Послухай, хлопче, говори напряму, тому що зараз ти
мене починаєш ой як дратувати!
Я набираю в легені якомога більше повітря. Чотири
пари очей невідривно втупилися в мене. Подумки — п’ять,
чотири, три, два, один — рахую останні секунди відносно-
го спокою у нашій мерзотній родині.
— Крадіжку вчинив Дієґо.
Вейн посміхається, поглядає на маму, потім на мене.
Його вираз обличчя із здивованого перетворюється на
агресивний, і він каже:

168
 — А тепер проси вибачення. Проси вибачення у мене
й у Рамони. Ідіот.
— Ідіотом ти будеш називати того злодюжку й торгівця
наркотою, який доводиться тобі синком.
Відкриваю долоню, показую хрестик із білого золота.
— І що це за чортівня? Що це все означає, йолопе?!
Не звертаю уваги на образи. Не поспішаю. Пояснюю,
що і до чого, хто і як. Після опитування Рамона визнає,
що хрестик саме той, вона теж його впізнала. Але Вейн
не здається, каже, що він міг потрапити до нашого дому
як завгодно. Дієґо міг просто загубити його, коли був тут
востаннє, коли ми влаштовували пікнік із барбекю.
Голос у мене спокійний. Зараз я керую і правлю, зби-
раю докупи докази і розбиваю їх ущент, вибираю слова з
широкого спектру можливих, вишиковую їх у ряд одне за
одним у потрібну мені комбінацію, яка б забезпечувала
найефективніший виклад моїх думок.
Пояснюю, що Вейнове заперечення необґрунтоване:
наша мама схиблена на чистоті й прибираннях, через
день кругом проходить віником і пилососом. Недавно
приходила Лаура, і вони разом понатирали воском усю
підлогу в домі. А тому неможливо, щоб хрестик Дієґо за-
лишався десь протягом усього часу з дня пікніка. До того
ж, уточнюю, я знайшов його не на підлозі; він був у пан-
чосі. У панчосі, яку злодій (тобто Дієґо) зняв із голови —
адже вчора ввечері, так само, як і зараз, було спекотно і
задушливо.
Вейнові бракує слів, щоб мені заперечувати, він враже-
ний, тримається за стіл обома руками. У поглядах мами,
Верби та Рамони мені не вдається прочитати якогось кон-
кретного почуття, можливо, тому, що у них їх забагато,
одне суперечливіше за інше.
— Але Дієґо не міг... — починає Вейн ледве чутно.
Кінця фрази ми не розчули, тому що в цю мить з вікна
лунає:

169
 — А ось і бабуся!
У вікно кухні зазирає бабця. У руках у неї — пиріг із
«Нутеллою», що наступного дня дня після мого дня народ-
ження здається недоречно-безглуздим. Ми не знаємо, як до
цього ставитися. Верба забирає пиріг через вікно, а бабця
тим часом звертає за ріг будинку і заходить через двері.
— Я тут пекла собі пиріг і вирішила: треба спекти й для
моїх балбесів!
Намагаюся інтерпретувати оте «балбесів». Можливо,
вона натякає на останню сварку, на перепалки щодо бака.
Усвідомила, що далі так тривати не може, що напруга у
стосунках досягла апогею, і оця витівка (пожирання «Ну-
телли») — її вирішальний внесок у те, щоб її зменшити.
Мамине обличчя застигло і нагадує воскову маску. Вона
вкотре шкодує, що дала бабці дублікат ключа від хвіртки.
Мама терпіти не може такі втручання; вона і вдень їх лед-
ве витримує, а про пізню годину й говорити нічого, особ­
ливо під час такої вечері, як оця. Вейн плямкає губами, у
нього збентежений вигляд — таким я його ще ніколи не
бачив. Думає про те, про що і я, та й ми всі думаємо: така
швидка бабцина поява викликає підозру; мабуть, вона
якраз проходила у нас під вікном, коли ми почали свари-
тися. Може, сховалась і принишкла біля вікна з цікавості
й усе почула. Може, зачекала надворі з пирогом у руках, а
потім вибрала слушну мить і обізвалася.
— Ну у вас і пики! Що відбувається?
А може, вона справді нічого не чула, підійшла лише
тридцять секунд тому і, як не прислухалася, нічого не вто-
ропала зі сказаного нами. Подумала: так, звичайні дрібні
сімейні сварки.
Вихід із незручного становища знаходить Вейн: дістає
свого аргентинського ножа і відрізає шматок пирога, по-
тім другий, третій. Передає тацю з пирогом по колу. Бабця
теж бере собі, закидає голову назад і ковтає шматочок,
майже не прожувавши. Збоку вона в цю мить нагадує мені
індика.

170
 **

Бабцина стратегія проста і зрозуміла. Сидячи між

нами, вже після другого шматка пирога, вона починає хо-
дити колами, щоб дійти до головного. Коли вже нема куди
подітися, викладає карти на стіл: бак для поливу. Вона
заходить здалеку, обережно, але щоразу натикається на
стіну. Вейн, висловлюючись якомога чемніше, настільки
він на це спроможний, стоїть на своєму, повторює свою
пропозицію купити другий бак.
— Ну, як же ти не розумієш? Адже він дуже гордий,
каже, що хоче свій, — заперечує бабця, намагаючись ви-
правдати Дятла.
Тут уже втручається мама:
— Я не хочу нікого ображати, але тобі що до того, гордий
він чи ні? Якщо такий уже гордий, то це його проблеми.
Як на мене, пропозиція купити йому новий бак — дуже
щедра. І закінчимо на цьому.
Вичерпавши всі свої докази, бабця каже, що спробує
вмовити Дятла, хоча той впертющий, хоч кілок йому на
голові теши. Вона ще раз скаже йому, що Вейн готовий
купити для нього новий бак і таким чином поставити на
цій справі хрест.
На цьому невдала дипломатична місія закінчується.
Перш ніж піти, бабця заводить розмову про спеку, воло-
гість, скаржиться на кров’яний тиск і ці нестерпні спекот-
ні дні, які нам доводиться терпіти. Знову ходить колами,
але напряму не згадує про крадіжку. Тоді мама не витри-
мує. Киває на аркуші з заявою, що лежать на столику, сухо
й коротко переповідає сказане карабінерами. Наприкінці
признається, що ми підозрюємо «Преторіанців», адже пе-
ретнулися з ними у провулку того вечора, коли поверта-
лися додому.
Бабцю, здається, розслідування цікавить мало, а от
викрадене — ще й як. Особливо одна прикраса: досить

171
коштовне кольє, яке вони між собою називають «кольє
Марізи». І його в тебе теж поцупили? Так, усе поцупили. Я
мимоволі дивлюся на Вейна, але той холодним поглядом
наказує мені мовчати.
Тут я з ним згоден: спершу нам треба розібратися са-
мим, у вузькому родинному колі. Але я особисто вважаю,
що Дієґо мусить негайно нести сюди свій зад і повернути
мамі все, до останньої ланки найдешевшого ланцюжка. На
менше я не погоджусь. Якщо ні, то я сам на нього подам
позов, і хай буде як буде: нехай виганяють мене з дому,
відправляють до Бразилії. Якби ж то!
Мама з бабцею говорять про кольє. Його подарували
на весілля якійсь Марії Луїзі, або Марізі, багатій бабциній
подрузі.
— Ні, а ти знаєш? Знаєш, що вона мені розказала?
Тепер тема розмови — Марія Луїза, яку бабця зустріла
під час прогулянки минулого тижня. З цього починаєть-
ся чергове оповідання, що є часткою мого роману. Таким
чином мій роман нагадуватиме не стільки щоденник,
скільки нову версію «Декамерона». Собі ж на шкоду можу
запевнити, що я відсортував лише ті оповідання, які що-
найліпше характеризують оповідачів, їхні ідеали, світ, у
якому вони виросли. Щоб читач їх не осудив, перш ніж
дізна́ ється про їхню долю.
Ось вам історія: бабця з Марією Луїзою вже давнень-
ко не бачилися, ще з зими. Якось навесні у неділю Марія
Луїза поїхала до Віареджо пройтися по крамницях. Пого-
да видалася чудова. А тому після шопінґу вона знову сіла
в машину й поїхала у порт. Довго гуляла вздовж берега,
милуючись човнами та яхтами, що м’яко коливалися на
хвилях. Утомившись, сіла на лавку перепочити. Народу
було чимало, всім кортіло насолодитися першими тепли-
ми днями. Час від часу повз неї проходили самотні пере-
хожі або пари й невеликі гурти, що прогулювалися вздовж
набережної чи вийшли на пробіжку. Один із бігунів зупи-

172
нився за кілька метрів від лавки. Зробив кілька вправ на
розтяжку, щоб розслабити мускули, а потім попросив у
Марії Луїзи дозволу сісти і перевести подих. Молодий хло-
пець, років вісімнадцяти–дев’ятнадцяти, білявий, з дов-
гим волоссям, дуже вродливий. Запитав, чи Марія Луїза
мешкає у Віареджо, вона відповіла, що ні. Вона нічим не
давала йому приводу для продовження розмови, а він сам
усе говорив і говорив, сказав, що живе у Віареджо, хоча
родом з Рима. Марія Луїза ніяк не могла второпати, чому
це вісімнадцятирічному юнакові закортіло поговорити з
нею, майже вісімдесятирічною літньою синьйорою. На-
вряд чи він насмілився б обікрасти її серед білого дня на
очах у людей. Коли хлопець помітив, як вона притискає до
себе сумочку, то зауважив, перейшовши на «ти»: «Гей, ти
що, я не збираюся тебе обкрадати! Хіба що вкрасти в тебе
поцілунок, адже ти така гарна!» Марія Луїза і бровою не
повела. Але по її губах промайнула ледве помітна усміш-
ка. Цього вистачило, щоб юнак підсунувся ближче і спро-
бував її поцілувати. «Що ти робиш?» — обурилася вона.
«Як що? Ти така вродлива! Вишукана синьйора, елегантна,
з багатим життєвим досвідом. Ось тобі мій номер телефо-
ну, можемо якось піти разом повечеряти». Вона запереч-
но похитала головою, і юнак запхав їй картку з номером
за пояс. На картці було вказано тільки ім’я (Джанлука) і
номер мобільного. «На той випадок, якщо ти передума-
єш», — пояснив він з хитрою посмішкою і побіг собі далі.
Ми з Вербою збентежено перезираємося. Оскільки всі
мовчать, бабця вирішує, що треба розжувати і так усім
зрозуміле:
— Ясно? То був хлопець за викликом! Жиґоло!
Бабцина розповідь впливає на мене по-своєму: я за-
спокоююся. Уявляю себе на місці того Джанлуки, який
лягає у ліжко зі старими жінками за гроші. А, може, й не
за гроші, а за подарунки, ходить із ними разом на шо-
пінґ. Яка різниця, одна піхва нічим не відрізняється від

173
іншої, — так він, напевно, міркував. Можу спати зі стари-
ми по роботі, а з молодими — заради кохання. А можливо,
ще й із чоловіками — яка йому різниця.
Запитую в себе, чи зміг би я отак. Намагаюсь уявити
собі тіло старої в душовій кабінці, коли підглядаю за нею
крізь замкову щілину: обвислі груди, широкі, розплив-
часті темні кола з кількома волосинами навколо сосків,
пласкі, зморшкуваті сідниці, кущисте, вицвіле волосся
між ногами, яке тягнеться стежинкою аж до пупка.
Куди я подів хрестика? Ця думка охоплює мене знена-
цька. Дивлюся на стіл, бо мені здавалося, ніби я поклав
його перед собою, але його там немає. Піднімаю серветку,
шукаю в кишені, дивлюся на підлозі під ногами.
Нарешті помічаю його між пальцями Вейна, він зрад-
ницьки поблискує у світлі люстри. Хрестик то зникає, то
знову з’являється, Вейн крутить його між пальцями як
заправський фокусник. У якусь мить розвертає гострим
кінцем до вказівного пальця, ніби хоче проштрикнути
шкіру, запхати металевий предмет собі в плоть.

**

Дієґо викликали наступного дня. Вейн наказав йому

з’явитися до нас додому. Гадаю, це влаштовано насам-
перед для моєї матері, щоб довести їй, ніби все можна
владнати у сімейному колі, коли докласти трохи спільних
зусиль.
Ми всі сидимо на дивані — мовчки, в ряд, як у залі очі-
кування. Коли Дієґо входить, то поглядає на нас зачудова-
но й нахабно. Чи то, може, він такий під дією наркотиків.
Кросівки білі-пребілі, нові шорти з бічними кишенями,
майка з написом «Чикаго Буллз», бейсболка з логотипом,
якого я не знаю. Дредлока не видно; напевно, він закрутив
його під бейсболку.

174
 — Ого, скільки вас тут! Усі зійшлися! — промовляє не-
доречно веселим тоном.
— Ходи-но сюди на хвилинку, — відповідає йому сер-
йозно Вейн. Вони виходять до кухні.
З дивана ми лише чуємо їхні голоси, бо вони стали так,
щоб ми їх не бачили. Рамона притиснулася до мами, ха-
пає її за руку, стискає, ніби сидить у літаку, що от-от має
злетіти. Я — поряд із Вербою, плече в плече; він — молод-
ший брат, але вищий на зріст, кремезніший; відчуваю, як
грають його м’язи на руках поряд із моїми.
У кухні відбувається справжній допит: де ти був у чет-
вер увечері? На вечірці. На вечірці в кого? Якщо я зателе-
фоную іншим запрошеним, вони зможуть підтвердити,
що ти там був? Дієґо і надалі погигикує: та чого тобі треба,
тат? Чого ви до мене причепилися? Я ж кажу тобі, що був
на вечірці! Ти що, мені не віриш? І так — уже кілька хви-
лин: у відповідь на запитання лунають інші запитання.
— Ти знав, що тут сталася крадіжка, чи ні?
— Не знав я, тату. Мені дуже шкода. Крадіжка? Яка ще
крадіжка?
— А які бувають крадіжки, по-твоєму?
— Ну, різні бувають: можуть чимось опоїти хазяїв, щоб
заснули; можуть зв’язати; а можуть обікрасти, коли нікого
немає вдома.
— Бачу, ти на цьому добре розумієшся.
— Ну, досить подивитися телевізор, почитати газети,
не треба бути...
— Годі вже, замовкни! Я знаю, що це ти вчинив! Разом
із кимось. І зараз ти мені скажеш, із ким. Але придумав
усе ти.
Дієґо регоче, і в цю мить я чую перший удар — глухий
звук, як буває, коли Лаура пересуває диван і гепає ним об
стіну.
— Тату, мені ж боляче!
— І має бути боляче. Буде ще гірше, якщо не припиниш
клеїти з себе дурня.

175
 — Тат, я не знаю, про що ти говориш! Клянуся.
Чую ще один удар, схожий на перший. Але цього разу
Дієґо схлипує.
— Дякую, тату. Дякую за виховання. Але мені дуже бо-
ляче, татку.
— Оце ти впізнаєш?
— Зараз гляну. Схоже на хрестик.
Дієґо і надалі вдає із себе дурника, гигикає, заробляє
ще пару ударів, чи ляпасів, чи стусанів, не можу сказати
напевне. Але відмовляється. Заперечує, не поступається
ані на міліметр, каже, що не розуміє сенсу цієї розмови.
Він був на вечірці, йому шкода, що сталася крадіжка, але
він тут ні при чому. Хрестик — його, це правда, але він
загубив його, коли був у нас востаннє.
— Це правда, що ти торгуєш травою?
— Травою? Якою травою? Може, ще й сіном і комбі-
кормом?
За такий дотеп заробляє ще сильніший удар, від якого
йому перехоплює подих.
— Дякую, тату. Так... за виховання.
Цього разу враження таке, ніби його голос лунає з пе-
чери.
Рамона не витримує, плаче, підхоплюється з дивана.
Мама намагається її втримати, але вона вже біжить до
кухні.
— Годі! Прошу тебе, годі! — кричить вона, звертаючись
чи то до Дієґо, чи до батька. Бачимо її на порозі і не знає-
мо, поспішати до неї чи залишатися на дивані.
— Привіт, сестричко! Як там Філіпо, на вершині успіху?
— Ні, татку, прошу тебе, не треба!
Лунає ще один удар. Я дивлюся на маму, намагаюся зу-
стрітися поглядом із Вербою. Тепер нам страшно, боїмося,
що станеться щось жахливе.
— О, ні! Дієґо, ні!

176
 Рамона у відчаї, вже ридає. Вейн із Дієґо аж занадто
надовго притихли, ми з Вербою підскакуємо на ноги й
кидаємося до кухні, мама — слідом. Бачимо моторошну
сцену. Дієґо навів на Вейна дуло пістолета. Дятлової «бе-
ретти», I suppose*.
Рамона прикрила рота руками, хрипить, не в змозі від-
вести очей від батька. Вейн стоїть непорушно, дивиться в
очі Дієґо, як гіпнотизує свою жертву кобра.
Ми теж перелякано завмираємо. Дієґо відступає, зад­
кує до вхідних дверей. З його губи тече кров, одна щока
почервоніла. Закладає пістолет за пояс шортів іззаду, від-
чиняє двері.
— З вашого дозволу, — киває мамі на прощання, перш
ніж вийти.

**

Не знаємо, що казати, будь-які слова здаються зараз

зайвими. Сидимо всі разом в одній кімнаті в цілковито-
му мовчанні, просто щоб скласти одне одному компанію.
Верба з Рамоною відволікаються ненадовго, щоб відповіс­
ти на смс-ки по мобільному. Я сиджу в кріслі сам, тримаю
в руках свій роман. Переглядаю написане, виправляю, ви-
креслюю слова або фрази, які мені не до вподоби, записую
те, що сталося.
Надворі тим часом починає гриміти. Якось аж штучно,
що це відбувається саме зараз, коли напруга в моєму ро-
мані досягла найвищого рівня. Але так воно і є. Я все одно
про це пишу, хоча мене потім і зможуть звинуватити у
занадто банальному прийомі.
Найвищі вершини гір не видно, Саґро вже зовсім схо-
вався у хмарах, Альтіссімо от-от поглине чорна в’язка
маса, що загрозливо насувається на долину.
* Я думаю (англ.).

177
 Дзвонить мобільний Рамони. Мелодія дзвінка нова, але
гучність встановлено на мінімум, і вона відповідає майже
відразу, позбавивши нас можливості прослухати останній
хіт. Рамона каже «алло», повертається до Вейна й самими
губами промовляє ім’я Філіпо. Чекає секунду, говорить по
телефону, поки піднімається сходами нагору і зачиняєть-
ся у себе в кімнаті.
Зараз десь п’ята година вечора. Можливо, шоста. Ми
почуваємося спустошеними, все зруйновано. Уникаю роз-
мов. Зачекаю до завтра, мені треба з цим переспати, але
я не збираюся відступати. Нехай усі затямлять: або по-
вернення викраденого, вибачення, вилучення пістолета,
гарантія, що таке більше ніколи й нізащо не повториться,
або я подаю заяву. Виходячи з поведінки Дієґо, сподівань
на мирне вирішення справи залишається все менше.
Несподівано і недоречно дзвенить вхідний дзвінок,
від якого кров стигне в жилах. Ми мовчки перезираємо-
ся. Мама йде до домофона. Пирхає, розвертається до Вей-
на. На екрані відео — розмите, нечітке, хоча й впізнаване
зображення грубого профілю Дятла.
— Прошу тебе, поводься спокійно, — каже мама. — Хо-
чеш, я сама вийду?
Але Вейн заперечно хитає головою, відчиняє вхідні
двері і йде до хвіртки. Коли виходить за ворота, я підхо-
джу до вікна вітальні, навстіж розчиненого через спеку і
попри невблаганну грозу. Вчорашній дощик не послабив
напруження, а гроза ніяк не вибухне. Я тримаю під рукою
свій зошит і готуюся записувати якомога швидше й точ-
ніше їхню розмову.
— Кажи хутчіше, в мене мало часу, — починає Вейн.
— Я лише на пару слів: віддай мені мій бак, інакше я
сам його заберу.
— Ти мені вже всі мізки виїв своїм баком!
— Ну, якщо виїв, нарости собі нові, але бак віддай!
Отакої, дивно, що пиріг із «Нутеллою» не завадив
фронтальній атаці.

178
 — Послухай, сьогодні мені не до цього. Хочеш бак?
Приходь і забери, виродку. Спробуй переступити через
оцю плиту і побачимо, що з цього вийде!
— Якщо ти так ставиш питання, то бак мені більше не
потрібен.
— Он як! Молодець! Допетрав нарешті? Дійшло до
тебе?
— Бак мені більше не потрібен, — повторює Дятел, —
віддай мені мої п’ятнадцять тисяч євро. Я все знаю.
Те, чого ми так боялися, таки сталось. Бабця все чула,
тільки вдала, що нічого не знає, і все розповіла. Дятел не-
тямиться від злості, труситься від голови й до п’ят і не
збирається відступати.
— Віддай мені п’ятнадцять тисяч євро, що вкрав у мене
твій синок. Або сам віддай, або я піду до карабінерів.
Вейн не відповідає, запалює цигарку.
— Мабуть, ти щось переплутав. Може, ти мав на увазі
п’ятнадцять тисяч євро, що поцупив твій онук?
Дятел збентежений; цього Вейн і добивався. Напад —
найкращий захист, головне — обхитати, знешкодити
фланги, якщо тебе в лоб атакують головні сили супро-
тивника.
— Мені карабінери сказали. Коли приходили до нас з
оглядом, то повідомили, що основні підозри падають на
твого внука.
Вейнів блеф настільки очевидний, що коли б Дятел був
не таким йолопом, він би розреготався йому в обличчя.
— Хоча чому тут дивуватися?! Він же голубий, як усім
відомо, от і доводиться платити за послуги. Одного тиж-
ня йому в зад вставляють прутня іспанці. Другого тижня
закортить німців. А наступного йому чорних подавай.
Іноземні прутні он які дорогі, тут нічого не поробиш! І
платити доводиться готівкою: бам-бам-бам.
Ономатопея супроводжується вульгарним жестом рук:
ребро однієї різко падає на долоню другої, ніби пачки гро-
шей сиплються згори.

179
 — Годі! Ти переступив усі рамки!
Це втручається бабця. Заходить на подвір’я через свою
хвіртку, за якою досі ховалась (отака наша бабця, завжди
вона десь ховається!), і готується до сутички з Вейном.
— І де вони, ці твої рамки?! Хто їх визначає, ви?! Ми всі
знаємо, та й вам добре відомо, що його онучок — гомік і
тільки й мріє, аби хто йому вставив. Чи ні?
Бабця не знає, що сказати. Поглядає на Дятла, хапає
його за тремтячу руку. Але той виривається, розверта-
ється і йде до своєї хати, ніби цілком переможений або
розчарований мовчанням своєї подруги. Вона знала, а
йому нічого не сказала. Бабця залишається стояти, не
може придумати нічого розумного. Така простодушність
у її вісімдесят років викликає у мене жаль, мені навіть за-
хотілось кинутися їй на допомогу. Досить відповісти, що
справа не в цьому, не має значення, що подобається і що
не подобається Ніколасові. Але бабця розгубилася, бур-
моче щось нерозбірливо, чим Вейнову броню не пробити.
Не знає, як йому протистояти. Наголошує на вихованні,
на повазі до старих: ти перегнув палицю, примовляє, не
можна так розмовляти з літньою людиною. Я ж бо чула,
про що ви говорили. Я знаю, що то справа рук Дієґо.
— Ану, відійди!
Ось знову з’явився Дятел, виринув із-за бабциної спи-
ни. Коли та відступає вбік, бачимо, як піднімається дуло
Пушки. Наведене прямо на Вейна. Поганий видався день,
я вже вдруге про це...
 ХХХХ

Останній зошит обривається на середині фрази, яку я

мимоволі завершую вголос самостійно, все ще лежачи на
дивані. Слова завмирають у мене в горлі, здавленому чи-
мось на кшталт схлипування. Я не в змозі вдихнути, під-
хоплююся на ноги, щоб жадібно вхопити ротом повітря. У
мене таке відчуття, ніби я щойно пробіг стометрівку, хоча
й давно не тренувався, — що таки правда. Після подібного
фізичного напруження багато хто починає блювати, інші
падають на землю.
Почерк майже нерозбірливий, стенографічний. Я не
впевнений, що правильно розібрав усе написане. Вдру-
ге проглядаю останні сторінки, щоб надати можливість
Марчелло сказати те, що він намагається висловити. Мене
перебиває дзвінок телефона, який лежить на чайному сто-
лику. Чорний, блискучий і деркотливий, він заходиться
дзенькотом, наче здоровенний, грізний жук. Я нахиляю
його до себе екраном і бачу, що телефонує дівчина-ріел-
торка. Вона мені вчора, мабуть, сказала своє ім’я, але я
слухав її лише перші п’ять хвилин. На екрані світиться
напис «дурепа з аґентства».
— Сподіваюся, я вас не потурбувала, — починає вона
своїм деренчливим голосом. — Але завтра субота, а я ж
вам казала, що аґенція з переїзду... Отже, я хотіла запи-
тати, чи...
Я починаю її заспокоювати, заручившись усією терп­
лячістю, на яку здатний; повторюю, що я вже закінчив і

181
що працівники аґенції з переїзду можуть приїхати о чет-
вертій, що я потім сам усе позамикаю і завтра завезу їй
ключі, а якщо офіс буде зачинено, то вкину їх у поштову
скриньку.

**

Я добре все пам’ятаю, але якось уривками. Починалася

гроза, це правда... Блискавки над горами я теж уявляю,
коли заплющую очі. Марчелло запевняє, що того дня на-
сувалася страшна гроза, а мені кортіло податися на море.
Але я такого не пригадую. Зате в моїй пам’яті чітко закар-
бувався образ Марчелло, який пише, стоячи біля вікна або
обіпершись на тумбу для телевізора. Дивиться і записує.
Слухає і записує.
У свідченнях (мало достовірних, у свою чергу), що їх я
надав того дня, події відбувалися набагато повільніше, ніж
їх описує Марчелло. Сварка між Дятлом та Вейном (я вже
й сам мимоволі почав використовувати ці прізвиська!)
точилася дуже довго, непослідовно, з перескакуванням з
одного на інше, із тисячами дорікань та обвинувачень, у
розповіді Марчелло опущених на розсуд автора, — чи то я
не зміг їх розібрати. Марчелло наводить стислий переказ,
виділяє основні фрази, додає кілька своїх, вигаданих. Ми
визирали надвір з вікна. Під час сварки виникло кілька
довгих пауз. Вейн відходив від воріт, потім повертався,
знову щось кричав. Дятел робив так само, але повільніше.
Нарешті до них приєдналася ще й бабуся. Згодом — ось
іще одна дуже яскрава згадка! — я зголоднів і пішов до
кухні перекусити. Я поставився до сварки між Вейном та
Дятлом як до футбольного матчу, де завжди трапляють-
ся затяжні паузи, під час яких глядачі жують хот-доги,
запиваючи їх чимось, а під час перерви між періодами
спостерігають за виступами чирлідерок з їхніми багато-

182
слівними речитативами. Якщо подумати, все це неймо-
вірно абсурдно. Абсурдний мій перекус, тоді як Марчелло
завзято щось писав, абсурдні Вейн зі своєю цигаркою і
Дятел з рушницею.

**

Поява на сцені Пушки була не такою несподіваною і

значно більш передбачуваною, аніж про це розповідає
Марчелло. Коли втрутилася бабця, а Дятел пішов додому,
Вейн крикнув йому вслід зневажливо: «Ну, і куди ти пі-
шов? Що, образився через свого внучка-гоміка й біжиш
по рушницю? Зачекай хвилинку, я теж візьму карабіна і
влаштуємо “Рано опівдні”»*.
Але Вейн самовпевнено залишився неозброєним. І
коли Дятел повернувся з рушницею в руках, бабця довго
намагалася його вгамувати, навіть пригрозила сама за-
телефонувати карабінерам. «Біжи, дзвони», — відповів їй
Дятел і саме в ту мить справді навів зброю на Вейна.
«Віддайте мені мої п’ятнадцять тисяч євро! Негай-
но!» — кричав він, погрожуючи Пушкою. А Вейн став
знущатися з нього: «Ага, зачекай, зараз, гаманця дістану.
Якщо дам тобі двадцять тисяч, знайдеш решту? Ой, ні,
зачекай! Ти сказав євро чи лір? Бо якщо євро, доведеться
йти до банку, я такі гроші в шухлядці не тримаю».
Коли у виставу вступила Пушка, надвір вибігла й мама
і тільки потому вийшли і ми з Марчелло. Тоді він покинув
ручку й зошит, а я, напевно, лишив свою дурну канапку,
яку приготував для перекусу. Під час усього того гармиде-

* «Рано опівдні» (англ. «High Noon») — американський кінофільм

1952 року в жанрі вестерну з Ґері Купером та Ґрейс Келлі у голов-
них ролях. Фільм знятий Фредом Цинеманом за сценарієм Карла
Формена на основі новели Джона В. Канінгема «Олов’яна зірка».

183
ру нікому не спало на думку покликати на допомогу, ніхто
не зробив найочевиднішої речі: набрати 113*.
«Ну ж бо, стріляй! — кричав Вейн. — Стріляй! Але
пам’ятай: прямо в серце, Рамóне**! Інакше я з тебе потім
шкуру зніму!»
Моя мати благала Вейна припинити, не дражнити ста-
рого, а Дятла вмовляла опустити рушницю. «Ти здурів? —
кричала. — Припини негайно!»
Паралізований від страху, я міг тільки сковтувати сли-
ну. За моєю спиною плакала Рамона. Марчелло стояв по-
ряд зі мною на стежці, що вела до воріт. Не знаю, про що
він думав. Вигляд у нього був зосереджений, але відсто-
ронений. Оскільки він уже не записував, я вирішив, що
він намагається запам’ятати кожну дрібницю, щоб потім
викласти все на папері.
Вейн ніби очманів; напевно, весь адреналін того дня
ударив йому в голову. Можливо, після всього, що сталося
між ним та Дієґо, йому хотілося померти — нехай у пе-
рестрілці, принаймні спробувати. Він повільно рушив
уперед, вийшов за ворота. Дятел відступав, його руки все
помітніше трусилися, йому все важче вдавалося тримати
Пушку наведеною на Вейна. Складно було второпати, чого
хотів Вейн: чи то наблизитися й забрати рушницю, чи то
продемонструвати власну сміливість, зневагу до смерті і
тим змусити супротивника самому опустити зброю.
Якщо Вейн робив крок уперед, Дятел відступав на два,
непевно шаркаючи ногами у своїх старих зношених сан-
далях. «Опусти рушницю», — просила його мама, плачу-
чи. «А ти стій на місці! Куди ти йдеш?» — зверталася до
Вейна.
* 113 — номер карабінерів в Італії.
** Алюзія на цитату з класичного фільму-вестерну Серджо Леоне
«За жменю доларів» (англ. «A Firstful of Dollars», італ. «Per un pugno
di dollari»; 1964 р.), першого спагеті-вестерну з так званої «доларо-
вої трилогії» Моріконе «За жменю доларів». Головну роль виконує
Клінт Іствуд.

184
 Побачивши, що Дятел і не думає опускати Пушку, Мар-
челло обійшов маму, став між двома чоловіками, розвів
руки в боки — однією долонею у бік Вейна, а другою — до
Дятла, як арбітр під час боксерського поєдинку. «Куди ти?
Негайно повернися!» — кричали йому жінки.
«Можна мені щось сказати?»
Марчелло часто так говорив, це правда, і майже завжди
це діяло. Але не того дня. Вейн сердито мотнув головою,
і він відійшов убік. Дятел тим часом відступав непевною
ходою на тремтячих ногах, його трусило, здавалося, що
він ось-ось перечепиться або знеможено впаде. Раптом
Вейн прискорив крок, простягнув руку до рушниці.
У серце, Рамóне!
Напевно, Вейн гадав, що опинився в одному зі своїх
улюблених вестернів, а ми могли лише безсило спосте-
рігати за його фільмом. Збентежені, чекали щасливого
кінця, або пострілу, або того й іншого. Ось між ними вже
залишилося метрів зо два, не більше. Все, перемога — іще
один урок в науку всім нам.
Могло так закінчитись?
Я сотні разів думав про це, і певною мірою ця думка
перетворилася для мене на кошмар, що не давав мені спо-
кою протягом останніх п’ятнадцяти років.
Ось Дятел опускає зброю чи падає. Принаймні спо-
тикається, втрачає рівновагу, Пушка задирається догори
дулом, і лунає постріл, від якого кров холоне в жилах і
повертає нас усіх із фільму до реальності.
Хіба таким чином не досягалася гідна нічия, для обох?
Вейн міг вважати такий кінець власним тріумфом, хизува-
тися ним як бард-вояка, оспівуючи один із найвідчайдуш-
ніших своїх вчинків (хоча в душі й немало переляканий
отим надлишком зухвалості, що міг коштувати йому жит-
тя).
Зі свого боку Дятел міг списати все на хитку плиту під
ногою, або на біль у коліні, чи на артроз. З певною часткою
фантазії та хитрості міг сказати, що його падіння було,

185
звичайно, запрограмованим і що вистрілив він у пові-
тря теж навмисно. З іншого боку, хіба він міг зруйнувати
життя розлученій жінці, домогосподарці з двома дітьми,
тільки заради того, щоб заткнути горлянку нахабі?! Роди-
на — на першому місці.
У мій альтернативний фінал, мабуть, десь закрала-
ся груба помилка. Так не могло бути, я пропустив щось
основ­не у природі головних героїв, якими рухала, оче-
видно, значно багатогранніша жорстокість, або навпаки:
їх підштовхували такі примітивні й звірячі інстинкти, що
не вписувалися ні в які розумні рамки.
Вейн повинен був остаточно принизити Дятла, змуси-
ти його капітулювати, напудити собі в штани прямо на
наших очах. Або ж прийняти постріл у груди. Інших аль-
тернатив не було.
Вейн ступив іще крок до Дятла, і рушниця вистрілила, —
я так і не зрозумів насправді чому. На суді Дятел заявив,
що спіткнувся у своїх зношених сандалях, послизнувся, і
пальці інстинктивно натиснули на курок. Мені таке пояс-
нення завжди здавалося надуманим адвокатами.
Минула секунда, дві, три після пострілу, а Вейн усе ще
стояв на ногах. Ми дивилися йому в спину, я все чекав,
що він ось-ось упаде, що на його спині почне розтікатися
кривава пляма. Жінки плакали. Я остовпів, мов загіпно-
тизований, теж плакав, але мовчки, не відривав очей від
Вейнової спини, чекаючи, коли та почне червоніти.
Однак Вейн розвернувся — на грудях ані сліду. Глянув
назад, глянув праворуч, де стояв Марчелло. І тоді ми всі
теж глянули у тому напрямку.

**

Карабінери прибули, коли все закінчилося. Їм зателе-

фонував Паоло після пострілу. Коли прибула «швидка», у
мого брата вже не було пульсу. Саме лікарі утримували

186
Вейна після того, як забрали з його рук тіло Марчелло,
щоб він тими самими руками не забив Дятла до смерті.
Протягом усіх минулих років я сотні разів прокручував
подумки цю сцену. Для кожної репліки у нашому містеч-
ковому театрі абсурду чітко визначено місце й час, вони
ніби лунають знову, краючи мені серце смутком і відча-
єм. Як та мить відразу після пострілу, коли мама біжить,
на ходу зриває з себе фартух і притискає його до грудей
Марчелло. Щоб зупинити кров чи щоб приховати її?
Від тих метушливих хвилин у мене в пам’яті залиши-
лися й інші незабутні кадри. В одному з них двоє карабі-
нерів ведуть до машини Дятла. Трохи далі бачу третього,
майже хлопчину. Він здивовано вирячився на старого у
наручниках: невже він і є вбивця?!
На це запитання закон відповів без найменших вагань.
Після неймовірно швидкого й однозначного процесу Дят-
ла засудили до домашнього арешту, що його він мусив
відбувати в будинку дочки, де й помер через півроку вна­
слідок ускладнень ішемічної хвороби серця.
Але в моєму особистому, внутрішньому суді, де значно
більше сумнівів, вагань, чиї засідання майже завжди від-
буваються під час моїх безсонних ночей, — розгляд спра-
ви триває ще й досі. Я донині не вислухав найголовнішого
зі свідків. Можу навіть сказати, що до цього часу майже
нічого про нього не знав.
Роками я читав і перечитував усі документи процесу,
вкотре вивчав заплутані пояснення і філософські трактати
адвокатів, уважно знайомився з аналізами експертів (був
навіть момент, коли до мене хотіли прикріпити соціаль-
ного працівника для надання психологічної допомоги).
Найбільшу кількість разів я перечитував висновок баліс-
тичної експертизи; до неї додавалася схема, що у своїй
простоті мені завжди здавалася непристойною. Йдеться
про вигляд згори (bird’s eye view*, як зазначається у пре-
* З висоти пташиного польоту (англ.).

187
тензійному підписі), на якому зображено точне розташу-
вання тіла Марчелло, на дванадцять градусів і три секунди
(так там сказано!) праворуч від Вейна. Куля знайшла його
там, де Вейн наказав йому не стояти, звідки мама криком
просила його піти, коли вже практично вхопила Вейна за
руку (це теж вказано на схемі), щоб потягти його геть.
Ось уже тривалий час щодо цього пункту один адвокат
з мого нічного суду заводить одну й ту саму пісню. Убив-
ця, за його словами, — жоден із них. Убивці — це покриті
штукатуркою персикового кольору стіни будинків, живі
паркани зі смолосім’яника, дрібна сліпучо-біла галька до-
ріжок. Галки в соусі, що їх ми їли в альтанці, непристойні
балачки, які там точилися, повітря, яким ми дихали. Кож-
на з цих деталей, якщо брати її окремо, — нешкідлива й
невинна, певною мірою додає навіть мальовничості. Але
разом вони утворили суміш такої потенційної вибухоне-
безпечності, яку ніхто з нас навіть уявити собі не міг.

**

Я вирішив пройтися кімнатами, сподіваючись, — хоча

й сам знаю, що марно, — якось відволіктися. Підходжу до
вікна й дивлюся на Дятлів будинок. Намагаюся не зверта-
ти уваги на високий бур’ян і подумки розставити по своїх
місцях усіх учасників сцени: Вейн стояв отам, мама —
за ним, а Марчелло лежав на землі. Дятел відступав до
альтанки. Бабця — за кілька кроків від нього. Рамона? Га-
даю, плакала, обпираючись на хвіртку.
А от я... Правда в тому, що я не пригадую, для мене у
цій схемі немає місця, і я сам не здатен розташувати себе
десь. Не можу сказати, що робив, чи плакав. Можу тільки
уявити собі і таким чином заповнити провали.
З іншого боку, найбільший провал — ота прірва, в якій
я опинився на довгі роки, — віднині мене вже так не лякає.

188
Таємниця Марчелло так і залишається здебільшого нероз­
гаданою, як і його швидкий почерк на тих сторінках, що
не були вирвані.
Адже мають значення, як завжди, ті сторінки, що за-
лишились, які можна прочитати або принаймні здогада-
тися, що на них написано. Тепер про мого незнайомого
брата мені відомо набагато більше. Наприклад, те, що він
був значно незвичайнішим, аніж я думав. Звісно, інколи
він здавався мені нудним і роздратованим всезнайком. А
тепер я думаю, що то був його спосіб продемонструвати
свою самотність і розгубленість.
Коли він насміхався з Вейна, з мами і навіть з мене,
коли навмисне провокував присутніх за столом, щоб за-
робити чергового ляпаса, хіба він тим самим не просив
лише вислухати його з увагою, на яку заслуговував?
Врешті, саме це мене так непокоїло й мучило: в мене
не вистачало терпіння вислухати Марчелло, я завжди був
занадто захоплений своїми ідіотськими заняттями, щоб
по-справжньому зрозуміти й пізнати його.
Отой неспокій залишиться, втрата непоправна. На-
решті я здаюся, відпускаю повід своєї дурної манії само-
контролю і плачу. Плачу по-справжньому, навіть схлипую,
як уже роками цього не робив. Той плач — іще й подяка:
хоча я свого часу ніколи не складав Марчелло компанії,
однак цими зошитами, що залишилися після нього, він
зумів змусити мене почуватися не таким самотнім.

**

Що сталося з нами?
Я через два літа закінчив ліцей. Під час навчання в
університеті кожне літо проводив у Бразилії, з батьком.
Я робив це заради нього, щоб допомогти йому подолати
глибоку депресію, і заради себе самого, бо не міг більше
залишатися вдома.

189
 Остаточно я перебрався до Бразилії у 2009 році, коли
працював над дипломом з економіки й торгівлі. Мене
взяли на роботу в комерційну службу компанії «Алмейда
Трейдінґ».
Згодом я одружився з дівчиною-бразилійкою, яка по-
дарувала мені доньку Марчеллу. Після мене одружилася
й мати, вийшла заміж за Вейна.
Одного дня, з’явившись із черговим пирогом і згадав-
ши про те літо, хоча ніхто її про це й не просив, бабця
видала останній зі своїх недоречних коментарів. Мене
тоді якраз не було, а тому не можу сказати, що́ саме вони
наговорили одна одній, але відтоді мама спалила всі мос-
ти і припинила з бабцею спілкуватися. Бабця померла три
роки тому, проживши вісімдесят дев’ять років із мізками
дев’ятнадцятирічного дівчиська.
Ніхто так і не подав позову на Дієґо через крадіжки. В
усій метушні тих місяців колишня дружина Вейна змогла
переконати його, і вони вирішили надати синові другий
шанс, адже горя було й так забагато. Дієґо повернув мамі
коштовності, а мама, яка в той час сиділа на транквіліза-
торах, особливо не наполягала.
До в’язниці Дієґо потрапив уже пізніше, і, наскільки
мені відомо, тепер тільки те й робить, що потрапляє за
ґрати майже відразу після чергового ув’язнення. Рамона
вийшла заміж за Філіпо, як тільки їй виповнилося вісім-
надцять років. У двадцять народила сина, а у двадцять
один — розлучилася.

**

Я виходжу надвір, хочу пройтися по зарослому бур’я-

ном подвір’ї. Вийшовши через хвіртку, йду до смокви біля
Дятлового будинку. Її давно не обрізували, а тому вона
перетворилося на дичку, але таки вижила.

190
 Погода стоїть гарна, я зупиняюся на хвилинку, щоб об-
вести поглядом Апуанські Альпи, намагаюся розпізнати
ті вершини, які згадує у своєму романі Марчелло. Впізнаю
лише Саґро, бо вона найпримітніша. Мобільним роблю
фото для батька, покажу йому потім, коли повернуся до-
дому, в Бразилію.
Від альтанки нічого не залишилося. Дятлова хата
замкнена, видно, що давно покинута, навіть таблички
«Продається» немає.
Озираюся довкола, знаходжу місце, де Марчелло
­востаннє опустився на землю. Кладу коробку із зошитами
в тіні смокви, якусь мить стою непорушно, вдихаючи со-
лодкуватий запах листя. По дорозі сюди я помітив квітки
кульбаби, що пробилися поміж плитами, вирішую нарва-
ти букетик і покласти на землю, перш ніж іти.
Обабіч від альтанки колись була невисока кам’яна ого-
рожа, рештки якої я розгледів лише зараз, бо вона рясно
поросла бур’яном і травою. Рву квітку, ще дві. Так, зри-
ваючи, доходжу до огорожі. Там, у траві, помічаю якийсь
малюнок, ніби картонку. Розсуваю руками довге, гостре
зілля. Бачу пофарбовану в зелене алюмінієву табличку.
Впізнаю і її: та сама, що Недо привіз Дятлові з Америки.
Читаю її й думаю: я — серед тих, хто вижив.

[Нижче наведено табличку, напис англійською:

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ
У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМЕМО
БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ, СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ]
 Літературно-художнє видання
Клаудіо Лаґомарсіні
ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ, СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ
Роман
З італійської переклала Любов Котляр
Дизайн Вадим Карасьов
Макет Сашко Шевцов
Випусковий редактор Галина Завалій

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції
ДК №4873 від 26.03.2015 р.
Видавець: ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»
Інтернет-магазин: www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com
Віддруковано з готових діапозитивів
в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута»,
ДК №4060 від 29.04.2011,
м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,
т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net
Замовлення №

ЛАҐОМАРСІНІ Клаудіо
Л 14 По тих, хто вижив, стрілятимемо знову. Роман / Переклад з італійської
Любові Котляр. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2022. —
192 с.
ISBN 978-617-7654-83-3
Якщо ви вважаєте, що Італія — це тільки сонце, море, пальми, пісок і «дольче віта», ви
глибоко помиляєтеся.
В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм, де днями, тижнями,
роками нічого не відбувається, час тягнеться спроквола, як густа гумова маса, що засмок-
тує, притупляє, змушує втратити волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя.
І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісімнадцятирічному хлоп-
чині, який любить сидіти над книжками, читає в оригіналі давньогрецьких філософів,
готується вступити в університет і мріє написати бестселер? Як жити у колі отупілих від
щоденних дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити собі
пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за столом? Як вижити, не
опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій?
На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня доводиться повер-
нутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле.
Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського письменника з
сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні.
Книга вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.
УДК 811.131.1