Таня Поставна

Острів каштанів
УДК 82-3
П 63

Поставна Таня
П 63 Острів каштанів / Таня Поставна. – Чернівці : Книги – ХХІ,
2022. – 128 с.

ISBN 978-617-614-377-2

Глибоко в Дніпрі під недобудованим мостом впала церк­

ва. Вона здійняла над Києвом страшне цунамі, яке потрощило
вщент місто, але дало шанс усім почати спочатку.
Ярчик після від’їзду мами та несподіваного повернення
батька переїжджає жити на Труханів острів. Ніна, коли вко-
тре восени загострилися хронічні хвороби, бачить дивні ви-
діння у столичних вітринах. Артем і Зоя зустрічають у су-
пермаркеті тигра, що розгулює там поміж зубними пастами
і станками для гоління. І ще сніг. Котрий неочікувано випав
посеред вересня.
Це історія про незнайомих людей, об’єднаних спільною
катастрофою і спільною пам’яттю. А може, це просто історія
про один дуже дивний вересень у житті міста, яке потім поча-
ли називати островом каштанів.

УДК 82-3

Рукопис створено в письменницькій резиденції «Author's House» на острові

Закінтос, Греція.

Усі права застережено.

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати
в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

© Книги – ХХІ, 2022

© Таня Поставна, 2022, текст
ISBN 978-617-614-377-2 © Анна Стьопіна, 2022, обкладинка
 Усім, хто любив у великих містах.
Усім, хто почувався самотнім серед натовпу.
Усім, хто бачив дива.
 Це було в усіх новинах. Мож-
ливо, якби не здійнялося того року над Дніпром те
величезне цунамі, що сягнуло вершечка підрізаного
меча «Батьківщини-Матері» й ледь-ледь не дістало
верхівок куполів Лаври… Якби не пішов того року
сніг просто посеред вересня… Якби прив’язали тро-
хи краще того тигра, що розгулював потім рядами
супермаркету поміж м’ясом і станками для голін-
ня… Можливо, все було б зовсім інакше. Можливо,
тоді мама Яра не поїхала би в Італію, Ніна переста-
ла би бачити міражі у столичних вітринах, а Юна
з Артемом просто слухали б удома платівки, під-
ливаючи одне одному по черзі червоне вино. І ще
до того як Елла1 заспіває: «Birds do it, bees do it…»2,
він протягне Юні руку, запрошуючи до танцю десь
поміж кухонним столом, холодильником і вогнями
проспекту Перемоги.
Можливо, так би все і сталось, якби ж можна
було бодай щось передбачити на цьому острові, що
поріс каштанами, мов ліанами, і відділився із цілим
містом від решти суші. Відтоді дехто його досі так
і називає: острів каштанів.

1
Елла Фіцджеральд — американська джазова співачка, яку нази-
вали «першою леді американської пісні» та «королевою джазу».
2
Пташки роблять це, бджоли роблять це (з англ.).

5
 ****

Яр не те щоб малював на пі­

ску палички, рахуючи дні, відколи тут живе, але
точно знав: ішов другий тиждень. Відчував по ву-
сах, що знову виступили над верхньою губою. Треба
поголитися. Пасувало би вже й відпустити бороду
з огляду на обставини, але борода не росла. Тільки
вуса. Та й те… ну, як вуса? Скоріше натяк на них.
Сьогодні Яр снідатиме як король. Чи радше як
столичний хіпстер. Бо цього разу він узяв… украв…
позичив у супермаркеті аж два яйця, лосось і геть
спілісіньке авокадо. Яр ізроду не мав такого снідан-
ку, мама ніколи не купувала ні лосося, ні авокадо,
більше віддавала перевагу крупам, м’ясові й буря-
ку. Але тепер, коли він сам і оскільки вже вирішив
тимчасово позичати продукти в супермаркеті, то
який, зрештою, сенс позичати гречку? Коли мож-
на взяти, скажімо, пармезан. У-у-у… Гарна ідея —
пармезан. Його Яр обов’язково позичить наступ-
ного разу.
Він заліз до намету, дістав звідти стару обвуг-
лену чавунну пательню і взявся розводити багат-
тя. Сонце вже освітило шпиль Річкового вокзалу,
а отже, час снідати.
Ідея оселитися на острові прийшла до Яра не-
сподівано, як усе геніальне. Він саме чистив зуби
і слухав, як батько, — що неочікувано повернувся
через десять років, — гамселив каструлею об стіл,
намагаючись зробити так, щоб каша, яка прилипла

6
до дна, нарешті відлипла. Зі звуком каші, що впала
на тарілку, Яр і вирішив переїхати жити на Труха-
нів. Бо, зрештою, у якій іще столиці на карті світу
посеред міста є такий геть нічийний острів і таке
нечітке законодавство щодо проживання підлітків
у наметах на островах посеред міста?
Переїхав на острів Яр не одразу. Спершу кілька
ночей провів у спальнику на даху їхньої багатопо-
верхівки, що було зручно, бо легко ходити додому
митися, коли батько залишає квартиру. Крім того,
з висоти 16-го поверху можна дивитись, як схо-
дить над містом сонце, висвітлюючи автівки, що,
мов мурахи, ганяли туди-сюди проспектом. Люди
спросоння розливали в тих автівках каву, запису-
вали голосові повідомлення, везли в школи дітей
і собак. Так прокидалося місто. Усі сусідні будинки
були значно нижчі за їхній, тому вдавалося розди-
витись місто далеко-далеко, до залізничного вокза-
лу, ботанічного саду й у інший бік, до політехніч-
ного університету і зоопарку. Яру подобалося там
прокидатись, та все ж таки близькість батька, нехай
і через залізні палі й газоблок, давалася взнаки.
Мама поїхала кілька місяців тому. Подруга за-
пропонувала їй наглядати за чиїмись дітьми в Іта-
лії, бо сама та подруга виходила заміж (за італійця)
і мала намір надалі глядіти власних. Мама ж вва-
жала, що своїх — чи то радше свого, бо син у неї
один, — вона вигляділа. До університету вступив,
значить, далі може сам. Нехай і на культурологію,
але менше з тим. На бюджет, а це головне. А отже,

7
міркувала вона, найліпше, що можна зробити те-
пер, — це підтримувати сина фінансово. Назбира-
ти йому на машину чи на весілля. До чого в нього
лежатиме душа. Вона не тисне.
Мама залишила квартиру, кішку і записку. Ска-
зати особисто мамі забракло духу. Коли Ярчик про-
кинувся, вона вже плакала дорогою в Бориспіль. За-
писка починалася словами: «Ярославе, ти знаєш,
твоя мама тебе дуже любить…». Яр дочитав до кін-
ця, поклав записку в задню кишеню джинсів і з’їв
холодний голубець із тих, які наготувала мама на
місяць вперед, бо, як було сказано в записці, лю-
бить. Тоді дістав пачку італійської кави, уважно на
неї подивився і поставив назад — на найвищу по-
лицю. Рано чи пізно треба було кидати. Кава шкід-
лива для серця. Навіть італійська.
Тато повернувся за тиждень і два дні, у вівто-
рок. Звідкись довідався, що дружина — принаймні
на папері — поїхала й лишила квартиру. Він знав,
що Ярчик зостався, але подумав: квартира двокім-
натна, місця вистачить обом. До того ж буде нагода
нарешті ближче познайомитись із сином. Останні
роки тато Ярчика не пив, навіть мав який-не-який
бізнес: тримав у районі політеху кілька точок при-
ймання вторсировини. З прийдешнім трендом на
екологію і свідоме споживання, а також із вели-
кою кількістю безпритульних п’яничок, що замість
ранкової фізкультури радо збирали по всій околи-
ці пляшки, бізнес, можна сказати, процвітав. Во-
лодя — так звали тата Ярчика — скооперувався

8
з іншими такими самими «підприємцями» у своє-
му районі, і вони разом продавали те все кільком за-
водам, але переважно «Оболоні». Часу бізнес заби-
рав небагато, тому у вільні години Володя знаходив
серед макулатури книжки і читав їх, всідаючись під
сонцем із чашкою солодкого чорного чаю. Єдиною
проблемою була відсутність свого житла. Ночував
Володя на одній з точок, у найзатишнішій, із хоро-
шим, хоч і нерозкладним, диваном, який теж хтось
чомусь виніс на смітник.
Володі навіть подобалося, що десь у нього є дру-
жина і син. Та й не так уже десь — у сусідньому дво-
рі. Йому подобалося бачити, як росте Ярчик і як
змінює зачіски Світлана. Час від часу Володя навіть
залишав у поштовій скриньці колишньої дружини
її улюблені цукерки «Південна ніч». Коли він тільки
познайомився зі Світланою і запитав: «Які цукерки
ти любиш?», вона рішуче відповіла: «Південна ніч»,
тож на наступне побачення Володя прийшов у ви-
прасуваній сорочці, з квітами, що їх купив у при-
ємної бабусі біля метро, і торбинкою цукерок на
вагу. Для Ярчика він клав у ящичок для листів ціка-
ві книжки, знайдені серед макулатури. Йому дуже
хотілося, щоб син їх прочитав. Він навіть обводив
олівцем особливо цікаві місця і важливі думки. Во-
лоді подобалось думати, що це його внесок у вихо-
вання сина. Бо хіба не це мають робити батьки?
Радити літературу, обговорювати майбутні життєві
труднощі, стосунки, перше кохання… Ярчик зазви-
чай забирав цукерки, а книжки виймав зі скриньки

9
і залишав на столику в під’їзді, щоб хтось здав їх
на макулатуру. Взяв тільки «Декамерон» і був щиро
вдячний за загнуті обережно сторінки й обведені
олівчиком рядки.
Коли мама Ярчика вигнала Володю, той не спе-
речався. І не те щоб вона чоловіка не любила чи
він — її. У нього просто не було сили зробити її
щасливою. Бо так уже водиться на цьому острові
й у цій країні, що жінки сильніші за чоловіків. Як
любила казати перша вчителька Ярчика: так істо-
рично склалося. Найсильніші гинули у війнах, най-
розумніші — виїжджали з країни. Саме тому жін-
кам на цьому острові так бракувало бодай чогось,
що в класичній літературі називали таким не ак-
туальним для цієї країни словом «подвиг». Чоло-
віки ж на острові своєю чергою давно забули, що
таке щире жіноче захоплення. Бо хіба можна за-
хоплюватися прочитаним уголос віршем чи прине-
сеною квіткою, коли труби холодні, а на опалення
і випуск­ний сина доводиться заробляти самій?
Яр доїв свій королівський сніданок, узяв станок
для гоління і пішов до Дніпра. Сьогодні на нього
чекала співбесіда на посаду баристи. Каву, яку ос-
таннім часом і не пив, варити Яр був би радий, бо
за це йому би платили гроші — геть не те саме,
що безплатно ходити в університет. Мама хоч і за-
лишила під рушниками заначку з доларами, але
в записці вказала, що це на «чорний день». Дні ос-
таннім часом були досить сонячними, тож Яр ви-
рішив конверт поки не чіпати, натомість ставати

10
самостійним, якщо уже сталося так, як сталося.
Найменше йому хотілось бути схожим на батька,
за якого все завжди вирішувала мама, бо дати собі
раду сам той не міг.
Вода в Дніпрі була прозора, хоча подекуди й ви-
лискувала на сонці бензиновим техніколором. По
той бік Дніпра сиділи у своїх розкладних стільчи-
ках столичні рибалки, наливаючи тихенько з тер-
мосів у залізні чашки трав’яний, зелений, чорний
чай або коньяк — залежно від дня тижня, дати й ос-
танніх новин. Яр прислухався. Відтоді як він тут,
на острові, живе, з ним діється щось дивне. Чи то
не з ним, а тільки з його слухом? Яр чує дзвін, що
ніби доноситься десь із глибини Дніпра. От знов.
Раз. Другий. Третій. Четвертий… Перестало. Може,
ось так і втрачають ґлузд? Яр подивився на риба-
лок, намагаючись за їхніми рухами вгадати, чи чули
вони щось. Але рибалки не рухались, просто сиділи
собі, застиглі нерухомо в ранковій риболовлі, ніби
буддистські монахи в коані.
Ярчик хотів іще раз умитись холодною водою,
щоб нарешті повністю прийти до тями й налашту-
ватися на співбесіду, але руки замість зачерпнути
води застрягли в піску. Вода швидко відходила від
берега.
 ****

У приватній школі «Future

Union» уже давно закінчились уроки. Коридори
стали пустими, а дитячі голоси тепер лунали зна-
двору, з боку футбольного поля і спортмайданчика
з тренажерами. Ніна перевіряла твори, монотонно
перекладаючи зошити з лівого стосу в правий. Так,
якщо прикинути оком, залишилось перевірити ще
десь третину. Вона любила задавати дітям твори,
бо любила дивитись, як учні міркують і про що. Та
і дітям більше подобалось писати про свої каніку-
ли й улюблені фільми, ніж зубрити граматику і на-
магатися розрізнити між собою Present Perfect та
Past Perfect Continuous.
Перевіряючи твори, Ніна згадувала, про що писа-
ла у віці своїх учнів, і міркувала про те, чи змінилося
щось із часом. З очевидного: тема «Modern Family»,
яку вони проходили із сьомими класами за британ-
ською програмою, стала актуальнішою приблизно
втричі. Коли Ніні було 15, на весь клас таку заплута-
ну сімейну історію мала тільки вона і ще один одно-
класник, за сумісництвом її перше велике кохання.
Тільки у них двох було ціле розмаїття: step-mother,
half-sister і brother-in-law. У більшості ж родини були
ніякі не модерні, а радше класичні українські — де
переважно є мама й інколи бабуся. Ну, або кіт. Ніна
пам’ятала, як свого часу раділа, коли вони проходили
цю тему, бо страшенно втомилась добирати відсут-
ні в українській мові слова, щоб щось пояснити.

12
 — То вона твоя сестра?
— По татові, так.
— Зведена, чи що?
— Ні, рідна.
— Але ж не зовсім…
— Я не знаю.
— А її брат тобі хто?
— Син дружини тата.
— Тобто твоєї мачухи?
Ніна зітхала. Та яка ж вона мені мачуха? Казки,
на яких виросла Ніна, вкарбували їй у свідомість, що
мачуха — це та, хто змушує набивати пухом пери-
ни, стирати руки до крові об веретено й чистити ди-
мохід. Коротше кажучи, мачуха — це та, котра тебе
не любить. А в українській мові й досі не дібрали
визначення, яким би можна було описати дружину
тата, яка геть не нагадувала мачуху. Тому Ніна щиро
раділа, коли на уроці англійської знайшла ці нові
для себе слова з приставками half- і step- та найго-
ловніше — з такими теплими й людяними продов-
женнями, як -mother, -sister і -brother. Автори бри-
танського підручника впевнено об’єднували це все
словом «family», хоча в Україні більшість досі від-
давала перевагу «термінам» на кшталт «казна-що»,
«неподобство», «ще й не бояться в церкву пхатися
після такого». Ніна ж цим новим словам раділа, мов
знайденим на березі моря камінчикам, — так само
тягла додому й за нагоди використовувала.
Коли Нінині батьки розлучились, їй було 12.
І найбільше вона не могла зрозуміти, кого тепер

13
має любити і як сильно. За браком в пострадян-
ському суспільстві відповідного досвіду ніхто в кра-
їні ще не знав, що любити можна всіх. Так сильно,
як заманеться. Можна любити тата, який зрадив, бо
був нещасливий. І маму, що зривалась і кричала, бо
їй боліло. І нову дружину тата, яка просто невдало
закохалась. І старшого брата, що надто швидко став
на татів бік, бо тільки після розлучення отримав
шанс зблизитися з татом. І навіть зведеного бра-
та, який виносив з дому мамине срібло й золото, бо
і братове дитинство не було радісним. Адже коли
твоя мама народжує тебе поміж сесіями в інститу-
ті й криками бабусі «як ти могла?», це також даєть-
ся взнаки. Любити було дозволено і молодшу се-
стру, бо не любити її неможливо, навіть якби вона
не була б сестрою зовсім. Ніна хотіла любити всіх
і не розуміла, чому почувалася за це винною. Вин-
ною перед мамою за те, що любила тата. І винною
перед татом, коли говорила про маму добре.
Коли батьки оголосили новину про розлучення,
Ніна саме розглядала візерунки на червоному кили-
мі, що висів на стіні у бабусиній спальні. Здавалось,
ліва частина килима, де стрибали здивовані олені,
трохи не симетрична щодо правої, на якій олені були
спокійніші, але з більш витягнутими рогами. Чи то
тільки так здається? Почувши новину, Ніна видих-
нула і щиро сказала: «Ну, нарешті». Бо страшенно
втомилась через кожну батьківську сварку тікати
до бабусі, де, на відміну від дому, завжди було тихо
й пахло млинцями, у які бабуся незмінно додавала

14
на дві ложки більше цукру, ніж мама. Загалом но-
вину Ніна сприйняла спокійно й не дуже розуміла,
чому тато плаче — вперше в житті на її пам’яті.
Що казати, були в тому всьому і безсумнівні пе-
реваги — наприклад, мобільний телефон, який до
цього вважали не потрібною дитині розкішшю,
а тепер тато його подарував зі словами: «Раптом
що, одразу телефонуй». Ніна не знала, що означало
«раптом що», тому за звичкою, яку мають усі татові
донечки, телефонувала лише тоді, коли нею можна
було пишатись. І не телефонувала, коли мама зри-
валась, бо Ніна нагадувала їй колишнього чолові-
ка тим, як пила чай або човгала ногами. Вже тоді
розуміла: якщо зателефонує, тато забере її з пра-
вого на лівий берег. А ця відстань для дитини Ні-
ниного віку приблизно дорівнювала відстані між її
школою і Місяцем. Натомість, коли Ніні виповни-
лося 16, вона вступила до університету, підробила
документи, щоб ніхто не побачив її київську про-
писку, і втекла жити в гуртожиток. Там вона швид-
ко звикла до того, що у ванній кімнаті треба митися
однією рукою, бо іншою доводилось тримати две-
рі, які не зачинялися. Звикла до намазаної по кут-
ках кухні пасти від тарганів і навіть до шпалер, що
тхну­ли консервами й борщем, який передала чиясь
мама і який подолав чималий шлях від Ізюма до Ки-
єва в купе не одного провідника. Все це здавалося
їй значно привабливішим місцем, ніж те, де люди
одне одного не любили, хоча й називали місце «до-
мом». Ніна, як-то заведено в гуманітаріїв, подовгу

15
дивилась на шпалери, які звисали зі стелі, і розмір-
ковувала над тим, що означають слова. Особливо
такі як «дім». Особливо такі як «сім’я».
Як стало зрозуміло з часом, сімейні негараз-
ди призвели до зміцнення характеру і вивільнен-
ня духу, за що Ніна загалом була вдячна батькам.
Єдине, чого вона так і не змогла в собі відремон-
тувати, — це сльози, які текли з очей щоразу, коли
Ніна бачила в кіно, як родина збирається за одним
великим столом і обмінюється шкарпетками. Вона
також не любила сцени з американських мелодрам,
де випускник у магістерській мантії і дипломом
у руках обіймає маму та плескає по плечі тата. Це
завжди нагадувало Ніні про те, що на її Останній
дзвінок у школі ніхто не прийшов. Усі хотіли, жоден
не зміг. Тато з новою дружиною і сестрою приїха-
ли з лівого на правий берег спеціально заради того,
щоб побачити Ніну у фартушку і з червоною стріч-
кою на грудях, але не побачили. Сталося так, як-то
буває після розлучення: мама сказала, що не піде на
лінійку, якщо піде «ця», а тато сказав, що не піде без
дружини. Про те, що принаймні цей один день мав
бути присвячений Ніні, ніхто не подумав.
Ніна добре пам’ятала той день, як пам’ятаєш усе
солодке й болісне. Того ранку вона прокинулася від
дивних звуків, прислухавшись до яких зрозуміла:
брат лагодив старий касетний магнітофон. Сонце
світило крізь мереживну завісу, відкидаючи братові
на шию вигадливі тіні. Ніна випила кави з молоком,
одягла коричневу і надто коротку — аж страшно

16
було піднімати руки вгору — шкільну сукенку, пов’я-
зала зверху білий фартушок, що його спеціально до
цього дня пошила мама, і заплела два хвостики з геть
ідіотськими, якщо зараз про це думати, бантами.
У сумці завібрував подарований татом на честь
розлучення телефон.
«Доню, ми не прийдем. Але одразу після ліній-
ки чекаємо тебе у бабусі на святковий торт із чаєм.
Ми тебе дуже любимо».
Ніна нічого не відповіла. Все ніби одразу втра-
тило сенс: і ці банти, і ця дивна радянська, колюча
до тіла сукенка. Поклала телефон назад у сумку, ви-
терла сльози і пішла на лінійку. Тоді вона ще не зна-
ла, що тепер так робитиме все своє життя і через
десять років подруга скаже їй: «Ніно, ти ніби бе-
тонний хвилеріз. Хвилі б’ються об тебе з усіх боків,
а ти просто стоїш. Як так можна?!». «Не просто… —
подумає тоді Ніна. — Тріскаючись і розвалюючись
із усіх боків».
Того дня на лінійці Ніна всміхалася. Її хлопець, її
перше велике кохання спитає: «Ти плакала?», а Ніна
скаже: «Пусте» — і справді так думатиме. А далі вони
танцюватимуть з ним вальс, і сукенка постійно під-
стрибуватиме вгору, але до того Ніні буде глибоко
байдуже, бо просто посеред вальсу вона побачить
свого найліпшого друга — бабусю, що протиснеть-
ся вперед крізь натовп батьків із дешевими китай-
ськими фотоапаратами, тримаючи за руку маленьку
усміхнену Ясю, улюблену сестричку, яку в Ніни так
ніколи і не повернеться язик назвати half.

17
 Ніна доперевіряла зошити, підсміюючись під
ніс через твір одного з учнів, який палко і пристрас-
но описував, як одна з пісень улюбленого репера
змінила його життя. Вона скучила за цим відчут-
тям: бути так сильно чимось захопленою, хоча б піс-
нею якогось самозакоханого репера.
Ніна виставила оцінки в журнал, сховала зоши-
ти в стіл, забрала з вішака свій сірий плащ, вимкну-
ла світло в кабінеті й пішла додому. Дорогою думала
про майбутній переїзд. Дівчина, з якою вони разом
знімали квартиру, мала їхати в Австралію за якоюсь
робочою програмою — збирати полуницю, іншої су-
сідки Ніна не мала, як і змоги платити за цілу квар-
тиру самостійно. Тож вона знайшла затишну кімна-
ту, яку здавала літня єврейська пані прямісінько на
Великій Житомирській навпроти Пейзажної алеї.
Коли Ніна побачила балкон із укритими столітньою
патиною балясинами, то відразу погодилась, незва-
жаючи на запах плісняви у квартирі й перебої зі світ-
лом. Переїзд було заплановано на наступний тиж-
день.
«Перевозити книжки чи віднести їх у сусідню
бібліотеку?» — думала дорогою Ніна, як раптом її
увагу привернула сусідня вітрина магазину. У ній
стояв підсвічений світлом торшера літній чоловік
у халаті й капцях, а за його спиною хлопчик у пі-
жамі зі слониками заварював пакетований чай.
 ****

Волосся під рушником по-

чало припікати. Зоя злякалась, що перетримала
фарбу, тому швидко кинулась до ванної кімнати.
Сонце стояло ще високо, на годиннику пів на дру-
гу, а «Jungle»3 уже доспівували «Pray»4 — останню
в альбомі. Точно перетримала. Зоя нахилилася над
водоприймачем у душовій кабіні, ввімкнула воду
й дивилась, як стінки кабіни з білих потроху ста-
ють рожевими. Кілька волосин таки змилось разом
із фарбою і забили злив. Зоя глянула в дзеркало:
поки не зрозуміло, треба спершу висушити. Вона
всунула у вуха ейрподси, щоб не сушитися без музи-
ки, увімкнула одинадцятий трек — «Home»5 — і по-
ставила на повтор. І ще до того як вдруге прозвуча-
ло: «Seems like I’m going nowhere»6, зачіска вже була
готова. Вийшло бомбезно! Навіть незважаючи на
те, що передні пасма таки вкоротилися вдвічі. Ро-
жевий Зої справді пасував. Не так до кольору очей
чи шкіри, як до мрійливого погляду й думок, що,
мов легкі пухнасті хмарки, літали вище хмарочо-
сів. Там, глибоко всередині Зоїної голови, кораблі
плавали під рожевими і ясно-блакитними вітри-
лами, хвилясті кам’яні стежки вели до вигадливих

3
Британський електросоул-колектив, який проживає в Лондоні.
4
Пісня з альбому «For Ever», випущеного 2018 року.
5
Пісня з того ж альбому.
6
Здається, я рухаюсь в нікуди (з англ.).

19
замків із вузькими баштами і гвинтовими сходами…
В одній із найвищих башт і жила справжня Зоя —
якби ж то хтось зміг зазирнути в Зою аж настіль-
ки глибоко. Там всередині жила блідолиця принце-
са, чиї думки упродовж ранку змінювались від «як
урятувати диких тварин, зупинити пожежі й наго-
дувати голодних?» до «які сьогодні взути черевич-
ки: срібні чи з підошвою, що світиться, коли на неї
наступаєш?».
Зоя оцінююче поглянула у дзеркало. Визначи-
ла: до принцеси їй було далеко. Недостатньо великі
очі, недостатньо довгі вії і, найголовніше, повна від-
сутність вилиць, які так цінуються серед принцес
ХХІ сторіччя. Її обличчя кругле, мов місяць, ска-
зав би їхній романтичний консьєрж дядько Валік.
Мов футбольний м’яч, сказала б вона сама. Її аме-
риканський друг Пітер, який одружився три роки
тому з українкою і залишився в Києві, вважає, що
ось ці щоки і кругле обличчя — це slavic charm, та
Зоя, як не дивилась, нічого чарівного в тому так і не
знайшла. Вона не знала, куди там простягається її
родинне дерево, і не робила той дорогущий ДНК-
тест за 90 євро без урахування пересилки, втім, була
цілком переконана, що вона українка плюс-мінус
на 99 % і на один відсоток може ще полька чи біло-
руска… Словом, хтось так само генетично блідий
і нецікавий. Їй би дуже хотілось мати хоч трохи
східної крові, як у її меншого брата з темним-пре-
темним волоссям, адже його мама була крим-
ською татаркою, але такої генетичної розкоші Зоя

20
не отримала. Тато був світло-русий, мама — русою
просто.
Щодо Зоїного брата, раз уже зайшла мова: це
також доволі цікава історія. Навіть іронічна, якщо
хочете. Ну і трохи сумна, як не крути. Річ у тім, що
тато Зої був із Луцька, мама — з Олександрії До-
нецької області. Жили вони всі в Києві, скільки
Зоя себе пам’ятала. Жили, наскільки пригадувала
вона, дружно. Втім, коли почалася Революція Гід-
ності, їхня сім’я сама собою розвалилась, як і ве-
лика кількість інших родин у цій країні, де чолові-
ки та дружини раптом отримали непрошений шанс
переглянути спільні цінності. Зоїні батьки — люди
цивілізовані, мама навіть з двома вищими освіта-
ми, тож розійшлися вони тихо й чемно, поділивши
за чашкою чаю з молоком котів і собак. Великий
старий золотистий ретривер Зак дістався татові,
малого кумедного дворового пса Бодю і безпород-
ну, зате пухнасту кішку Тишу забрала мама. Зою
не ділили, бо ж вона не кіт.
Іронічність і, власне, вся печаль цієї ситуації
полягала в тому, що мама закохалась у приємного
з лиця сепаратиста і після анексії Криму радо пе-
ребралась у Феодосію, ближче до моря. Тато ж схо-
див у АТО, повернувся звідти з геть іншим почут-
тям гумору й одружився з кримською татаркою на
ім’я Зарема — тут уже неясно: за покликом серця
чи на зло мамі. І якщо мотиви тата годі було зрозу-
міти, іронія була очевидною. За рік після одружен-
ня тата у Зої з’явився кримськотатарський брат на

21
ім’я Ленур. Тато спершу хотів назвати його Олегом,
але коли побачив — передумав.
Розглядаючи у дзеркалі своє нове рожеве волос-
ся, Зоя уявляла, які красиві можна було б зробити
знімки біля мечеті, що поблизу Кирилівської. За-
лита сонцем мечеть, ніби виліплена просто з піску,
Ленур у вишитому кримськотатарському каптанчи-
ку і Зоя — з рожевим волоссям і в довгій мусуль-
манській сукні… Чи у вишиванці? Над цим ще варто
подумати. Як і над вірою, яку б хотіла сповідувати
Зоя. Раніше у їхній сім’ї було дві мови: мама гово-
рила російською, тато українською, а Зоя як при-
йдеться. Тепер із мовою в сім’ї визначились, а от
питання віри залишалося відкритим.
Зачіски Зоя змінювала часто. Тому була і зеле-
ною, і фіолетовою, і геть якоюсь по-модному сивою.
І от нарешті рожевою, що, здається, подобалось їй
найбільше. Ввечері вона планувала йти танцюва-
ти, а до таких подій завжди підходила творчо, за-
здалегідь готувала костюм і змінювала зачіску.
На сьогодні в неї були приготовані апокаліптич-
ного вигляду штани й така ж занедбана футбол-
ка — уся в дірках і рожевій фарбі. Тато, коли бачив
Зою в тому всьому, лише зітхав. Сказати він нічого
не міг: донька вже рік як була повнолітньою, куди
там уже щось казати? Таку любов до зміни образів
тато вважав прямим наслідком того, що останні сім
років Зоя росла без мами. На голову Зоя планувала
надягнути справжню корону — стару, залізну і збіса
тяжку. Її вона купила на «Еbay» у якогось любителя

22
середньовічних ярмарків за смішні 25 євро, які
не сумніваючись витягла зі своєї останньої зар­
плати швачки місцевого ательє.
Зробивши пробний вечірній макіяж, Зоя діс-
тала телефон і зняла селфі для мами. Відповідь
прийшла за хвилину: «Тобі дуже личить космети-
ка. Фарбуй очі частіше». З компліментами в Зоїної
мами було не дуже, як і взагалі з умінням виховува-
ти дітей. І річ не тільки в тім, що в цій країні дівча-
ток поколіннями ростили, як хлопчиків, — хвалячи
за досягнення і перемоги, а хлопчиків виховували,
як дівчаток, — хвалячи просто за те, що вони такі
хороші в мами є. Суть у тому, що Зоїна мама вва-
жала, ніби люди, які кажуть приємні речі, — усі, як
один, лицеміри, тому любила жорстку правду, що
була для неї своєрідним і, відверто кажучи, трохи
садистським виявом любові.
Надворі вже було чути школярів, у яких закін-
чились уроки і які саме вирішували, до кого підуть
грати на приставці. Зоя змила косметику, вдягну-
ла чорні скіні й худі. До вечора їй іще потрібно за-
скочити в супермаркет по якусь їжу, а тоді забра-
ти Ленура з садочка, нагодувати його і дочекатися
Зарему, що працювала на пів ставки редакторкою
в журналі й сьогодні здавала номер.
Спершу Зоя планувала забігти в невеличкий
маркет біля дому, але їй дуже захотілося взяти кави
й мигдалевий круасан, тож вона попрямувала далі
до великого, відомого своїм кондитерським відді-
лом.

23
 У супермаркеті було зовсім пусто, касирка си-
діла на єдиній працюючій касі, підперши рукою
щоку, і байдуже дивилась на екран, що висів над
касою. Там показували зебр і крокодилів. Екрани
повісили недавно, щоб трохи заспокоїти нервових
столичних відвідувачів, які так багато часу прово-
дили в заторах, що не здатні були витримувати ще
й черги.
Зоя дуже не любила супермаркети в години пік,
як і не любила знервованих людей деінде. Не люби-
ла красивих втомлених жінок, що зітхають тобі над
вухом, бо ти надто довго зважуєш помідори. І чоло-
віків, що ледь утримують у руках одночасно 12 пля-
шок пива, очікуючи, доки Зоя оплатить товари на
касі самообслуговування. Вона ніколи не знала, що
відповідати цим людям, які відчували себе достат-
ньо впевненими і водночас достатньо не виховани-
ми, щоб скидати весь негатив, який назбирався за
робочий день, на дівчину з кольоровим волоссям
і пачкою макаронів у руках.
Найбільше Зою дратувало, коли хтось у магази-
ні чи тролейбусі коментував її пірсинг або татую-
вання.
— І як можна було таке з собою зробити? Це ж
на все життя! — закочувала вчора очі жіночка
в тролейбусі, тримаючи однією рукою дівчинку ро-
ків восьми, а іншою — приблизно чотирирічного
хлопчика.
— Народжувати дітей — це теж на все життя.
І як тільки можна було таке з собою зробити?

24
 Цього Зоя, звісно, не сказала, і не тому що аж
така вихована, а тому що не настільки кмітлива
і таку чудову відповідь придумала тільки ввечері
в душі, а тоді в тролейбусі просто чомусь розпла-
калась.
Вона поклала до кошика куряче філе, цибулю,
сир, два кілограми картоплі й пачку печериць. Тоді
зайшла до кондитерського відділу по каву із собою
і круасан. Паперовий стаканчик приємно грів руку,
запах кави поліпшував настрій, надавав упевнено-
сті й навіть рішучості, яка вже за секунду зникла,
що­йно Зоя звернула в ряд із зубними пастами та
лосьйонами після гоління. З іншого кінця ряду на
неї уважно дивився дорослий, приблизно двохсот­
кілограмовий тигр.
 ****

Учора якраз пройшов дощ

і вулицею біля бордюрів побігли швидкі потоки,
що несли жовте листя кудись у напрямку Дніпра.
Яся завжди чекала на дощ і появу велетенських ка-
люж, які утворювалися самі собою в незалатаних
дірках на дорозі. Їй подобалось уявляти, що кож-
на калюжа — це ціле море для жуків і мурах. Вона
фантазувала, як ті жуки збираються на нараду, ви-
рішуючи, як долатимуть море. Хто серед них стане
Магелланом, хто будуватиме плоти й кораблі з ли-
сточків і дерев’яних паличок для кави, а хто відкриє
нові землі, що лежать по той бік калюжі. Яся люби-
ла розмірковувати, як вона вставляє в очі спеціаль-
ні чарівні макролінзи, що дають змогу бачити світ
так, як його бачать мурахи. Цей мікросвіт, у яко-
му жили бджоли і хрущі, страшенно її захоплював.
У ньому можна було залізти всередину велетенської
квітки і влягтися спати серед пелюсток. Розгляда-
ючи мурашник, Яся ніби бачила цілі мурашині ци-
вілізації, що то занепадали, то знову відбудовували-
ся залежно від того, з якого боку світило сонце.
Їй також страшенно подобалось відчувати все
на дотик. Мох був м’який і холодний, кора дерев
шершава, але тепла. Аґрус гладенький і солодкий
настільки, що хотілось одразу ж покласти його на
язика.
Роздивлятися мікросвіт примружившись було
не єдиною осінньою розвагою Ясі. З тими ж таки

26
калюжами вона любила уявляти, що там, у віддзер-
каленні, є точно таке саме життя, як і тут. Такий
точно Київ, такі самі будинки й заправки. Єдина
відмінність: там, на думку Ясі, частіше траплялися
дива. Такі, наприклад, як дощ із крекерів з цибулею
чи хмари з млинців. Яся ходила між калюжами, роз-
глядала будинки, електричні дроти і собак, що від-
бивались у воді, й була повністю впевнена, що по
той бік собаки вміють говорити, а може, навіть і де-
кламувати вірші. Ясі дуже хотілося туди потрапи-
ти, тому деколи вона з розбігу стрибала в найглиб-
ші калюжі. І хоча це й було дуже весело, опинитися
в Закалюжному світі їй поки не вдалося. Втім, вона
не втрачала надії. Тим більше, що консьєрж дядько
Валік, який наглядав за порядком у їхньому під’їзді,
не раз переконував Ясю, що туди таки можна пере-
нестись. Треба тільки дуже захотіти. Коли він так
казав, Яся надувала щоки й тупала ніжкою, бо ж хо-
тіла, ясна річ, і так дуже сильно.
Наглядали за порядком у під’їзді вони з дядьком
Валіком насправді вдвох. Консьєрж суворо слідку-
вав за тим, щоб у будинок не проникали сторон-
ні, які тільки й мають на думці, що вилізти на дах.
А все тому, що з того даху відкривався неабиякий
вид на осінній Київ, вокзал і зоопарк. Яся ж відпо-
відала за те, щоб підлітки не лишали біля дому не-
допалки й пляшки. За цю місію вона бралась дуже
серйозно. Зазвичай коли Яся бачила, що хтось ку-
рить біля їхнього під’їзду, то підходила, вкладала
руки в боки, зсувала брови до перенісся і, суворо

27
дивлячись знизу вверх на здорових п’ятнадцятиріч-
них хлопців, казала:
— Не куріть. Біля. Мого. Під’їзду. Ніколи.
А якщо якийсь розумник починав сміятися, то
рішуче штовхала його в живіт або ко́пала по колі-
ну. Від такої несподіванки хлопці зазвичай губили-
ся й не знали, що робити. Бо що ти можеш заподі-
яти восьмирічній дитині? Та ще й дівчинці. Єдине,
що їм залишалось, — це позбирати в долоню всі не-
допалки, свої і про всяк випадок чужі, та й тихенько
рушити до іншого будинку. Пляшки ж Яся завжди
люб’язно пропонувала їм віднести в пункт до дядь-
ка Володі. Словом, вона була за свідоме споживан-
ня і екологію. Нещодавно вони з татом подивились
фільм про те, як у риб і пташок застрягають у горлі
пластикові кришечки й соломинки. Відтоді бороть-
ба зі сміттям стала новим покликанням дівчинки.
Коли Яся розказала про риб і птахів дядькові Ва-
ліку, він поставив унизу біля своєї сторожової кім-
натки судок і пропонував усім мешканцям під’їзду
складати туди використані батарейки та лампоч-
ки, щоб потім, коли приїде спеціальна служба, пе-
редати все на утилізацію. Це був його персональ-
ний внесок у порятунок довкілля.
Яся з дядьком Валіком виявились ідеальною ко-
мандою. Можливо, завдяки тому, що вони мали до-
бру сумісність за знаками зодіаку (про це дядько
Валік вичитав у газеті, яку зазвичай купував зара-
ди кросворда). А може, це тому, що вони знали одне
про одного велику таємницю. Дядько Валік знав,

28
що Яся дуже боїться спати без світла, бо в темря-
ві їй здається, що хтось ходить кімнатою. І це був
справді великий секрет, адже вона не розказувала
про це нікому, навіть мамі з татом, навіть Ніні, бо
хотіла здаватися сильною і безстрашною. А кілька
днів тому і Яся довідалась таємницю їхнього кон-
сьєржа.
Яся з нитками в руках — збиралась будувати
плоти для жуків — саме проходила повз сторожову
кімнатку дядька Валіка, як побачила: щось яскра-
во блиснуло. Яся швидко відчинила двері в кімнат-
ку, але він те щось швидко сховав і вдав, ніби роз-
гадує кросворд.
— Ім’я грецької богині мудрості. П’ять букв, під-
кажеш?
Яся на цей трюк не повелась. Навіть дурень знає,
що це Афіна. Що ж дядько Валік там приховує?
— А що це в тебе там під столом таке блиску-
че? — привітно усміхаючись, спитала Яся.
— Е-е-е… Та що? Може, ложка блиснула? Я як-
раз заварював чай… — він дуже неправдоподібно
покрутив ложкою в повітрі, нахмуривши лоба. Ак-
тор із нього нікудишній. Та і ложка, якою він кру-
тив, була дерев’яна.
— Ну, покажи. Ну, будь ласочка. Я нікому не ска-
жу. Я ж розказала тобі свій секрет, то розкажи мені
свій.
— Справедливо, — погодився дядько Валік і опу-
стив ложку назад у солодкий гарячий напій. Яся завж-
ди дивувалась, як можна насипати стільки цукру,

29
щоб, коли допиваєш чай, на денці чашки ще лишав-
ся шар солодкої каші завтовшки з палець.
Чай консьєрж любив пити зі своєї залізничної
чашки, що складалась із гранчака і залізної під-
ставки, на якій було вигравіювано «Укрзалізниця».
Дядько Валік колись працював провідником, чим
неабияк пишався і за кожної нагоди про те згаду-
вав. Але потім закохався в тітку Олю, що трима-
ла ательє неподалік, і вирішив зостатись тут, по-
ближче до неї. Щось там у них навіть ніби було,
але до весілля діло чомусь так і не дійшло. Здаєть-
ся, тітка Оля хотіла заміж за провідника, а не за
консьєржа. Яся щиро не розуміла, яка тій була різ-
ниця, якщо це той самий дядько Валік — завжди
ідеально виголений і зачесаний, завжди у свіжих
випрасуваних сорочках чи модних футболках. Кра-
сивий, спортивний і такий, що йому варто було б
зніматись у кіно, якби ж то тільки він не грав аж
так погано. Ну, серйозно… Дерев’яна ложка? Бли-
щить? «Оскар» би йому не дістався. Навіть «Золо-
та дзиґа».
Врешті-решт дядько Валік здався і дістав з-під
столу те, що так старанно ховав. Це виявилась ро-
жева, чи радше малинова, атласна сорочка з комі-
ром, розшитим блискітками такого самого малино-
вого кольору. Точніше той комір дядько Валік якраз
і розшивав.
— Це для змагань, — трохи соромлячись, ска-
зав він.
— Яких?

30
 — З латини.
— Типу з мертвої мови?
— Ні, з латиноамериканських танців.
— Ого.
— Ну, так.
— То ти, виходить, танцюрист?
— Трошки є.
— А візьмеш-візьмеш мене на змагання? Мене
і маму! Тато точно не піде… Ми будемо за тебе вбо-
лівати.
— Дякую, — почервонів консьєрж і опустив униз
очі. А коли підняв, Яся побачила, що вони стали во-
логими, і тому він почав швидко-швидко кліпати,
щоб очі знову стали сухими, як-то більше годилося
чоловікові його віку.
Яся знала, що він не грав. Бо так гарно нізащо
не зумів би.
— Сідай, — сказав дядько Валік, відклавши вбік
сорочку і підсуваючись ближче до вікна. Яся залізла
на табурет і уважно подивилася за скло. Знала, що
зараз буде якась цікава історія. Або ж не менш ці-
каві факти про народні інструменти й розстріляних
письменників — це все дядько Валік періодично
чув по радіо й потім переказував Ясі. Але їй усе-­
таки більше подобалось про інструменти.
— Бачиш он ту калюжу? — вказав він своїм
красивим довгим пальцем у напрямку найбільшої,
у яку Яся ще зранку з розбігу стрибала, намагаю-
чись потрапити в Закалюжний світ.
— Бачу, — кивнула Яся.

31
 — Деколи на тому боці, у Закалюжному світі,
йде сонячний сніг. Коли таке трапляється, зі снігу
прокидається Північний слон.
— Північний слон? — У Ясі перехопило подих.
— Так. Велетенський, повністю білий слон. Він
виходить постояти під сонячним дощем, а тоді зно-
ву лягає спати.
— А як це — сонячний сніг?
— Таке трапляється, коли зовсім немає вітру,
сонце яскраво світить і не заходить аж протягом
тижня, а сніг іде тихо-тихо суцільною стіною, ніби
сходить повільна лавина. Північний слон тоді по-
чинає світитися золотим сяйвом.
Яся захоплено дивилась на калюжу.
— А я зможу його побачити? — тихо запита-
ла вона.
— Чому ж ні? Якщо сонячний дощ почнеться до
того, як висохне калюжа, обов’язково побачиш.
 ****

Саша сидів на підвіконні

й дивився, як на дитячому майданчику дві дівчин-
ки років шести і трьох граються з великим воло-
хатим псом. У тієї, якій, на думку Саші, виповни-
лося три, був зав’язаний смішний хвіст просто на
маківці. Від цього її волосся стирчало з того хвос-
тика навсібіч, нагадуючи шампанське, що вихлю-
пується з пляшки, щойно витягли корок. Дівчин-
ка трошки розганялась і, розкинувши в різні боки
руки для обіймів, стрибала на пса. А тоді з’їжджала
з його спини вниз, ніби з гірки. Пес не зважав, лише
деколи поглядав на старшу, ніби запитуючи: чи те,
що відбувається, — це окей? Так і має бути? Старша
сміялась із меншої, чухала пса за вухом, і всі були
цілком щасливі. Саша поглянув на свої білі кросів-
ки, що нависали над дитячим майданчиком із ви-
соти шостого поверху. І як дітям це вдається? Так
просто бути такими щасливими. Чи доступно до-
рослим бути так само щасливими, як уміють ма-
люки і деколи літні люди? Він замислився про те,
коли почувався аж так добре й вільно. Мабуть, коли
тільки-тільки познайомився з Ніною і вони сиділи
біля моря в Криму, кидаючи по черзі у воду камін-
ня. Гра була нехитра, треба просто влучити каме-
нем у хвилю, що насувалась. От, мабуть, тоді. Піс-
ля цього Саша скільки не намагався спіймати те
відчуття, воно ніяк не давалось у руки. Найчастіше
він почувався не так щасливим, як зайвим — ніби

33
спостерігав своє життя на кіноекрані, відстороне-
но сидячи в глядацькій залі.
Піднявшись із підвіконня, Саша заварив зеле-
ного чаю і заглянув у кімнату до батька. Той сидів
біля вікна й робив якісь начерки в блокноті. Ско-
ро на нього чекає робота над великою скульптурою
Олександра Довженка, що її замовив один з меце-
натів, щоб поставити в Центрі кінематографії, який
нещодавно відкрився.
— Пап, хочеш чаю?
Тато трохи обернувся і похитав головою.
Саші хотілось із кимось поговорити чи навіть
просто послухати. Просто сидіти й щоб хтось роз-
повідав про те, як минув день, які плани на Різд-
во і Великдень цього року, який вигляд сьогодні
мало море і як сусідські діти знову підпалили пух
із тополь та налякали тим бабусю. Саші хотілося
написати комусь листа й отримати відповідь, але
ніхто вже давно не писав листів. Не купував мар-
ки, не вкладав у конверти каміння і пір’я. Навіть
раніше цим займалися переважно дівчата, років
так із 12 і до 16 максимум. Саші ж натомість було
вже 38, і його акуратно зачесана борода подеку-
ди пропускала сиві волоски. Втім, за свої роки він
уже звик до того, що все в його житті відбуваєть-
ся не так, як в інших. Тоді як хлопці в цій країні
починали свої бізнеси, орендували МАФи побли-
зу ринків і продавали в тих МАФах усе: від жу-
вальних гумок до шампуню, — Саша брав уроки
дикції, плів браслети з бісеру на згадку друзям,

34
учив англійську і проводив більшість часу або
в майстерні у батька, або в численних галереях,
що відкривали в Києві. Водночас йому дуже хоті-
лося стати тим самим справжнім чоловіком, яко-
го малювала його уява: із широкими плечима, на
які завжди може покластися сім’я з трьох чи біль-
ше осіб.
І хоча широкі плечі Саша собі таки відростив,
його уява все одно була ширшою. По краях листів
він малював чорною гелевою ручкою закручені ві-
зерунки, де переплітались листя, ягоди, римські
цифри й жіночі профілі, ніс у яких був обов’язко-
во з горбинкою. Якщо кожен із нас наділений осо-
бливим талантом, то Сашин був у вмінні писати від
руки, а також у вмінні слухати і запам’ятовувати де-
талі. Одного разу, коли Ніна лежала на піску й ди-
вилась, як чайки стрімко кидаються у воду за ри-
бою, вона зізналась, що все своє життя шукає місце,
яке можна було б назвати домом. Тож наступно-
го разу Саша приніс їй невеличкий подарунок —
магніт на холодильник; на магніті був зображений
простий дерев’яний будинок, що стояв під горою,
вкритою смереками. І напис: «Бажання створюва-
ти». Саші дуже хотілось подарувати Ніні справжній
будинок, і йому давило в грудях від усвідомлення,
що він не міг.
Саша взагалі вмів бачити людей краще, ніж вони
самі бачили себе. Так, ніби з народження мав зоро-
ву патологію — вмонтований у сітківку рентгенів-
ський апарат. Деколи він і сам не хотів бачити аж

35
так багато, але нічого не міг вдіяти. Цьому вмінню
Саша випадково навчився, протягом десятків ро-
ків аналізуючи власне життя і намагаючись знайти
відповідь на питання, чому він ніде не пасує. Саша
прагнув знайти своє місце у світі так, як стиліст до-
бирає аксесуар до костюма. І щиро не міг збагну-
ти, чому до нього ніяк не знайдеться потрібна пара
штанів чи бодай піджак. Що стосується справж-
нього підбору аксесуарів, тут він почувався якраз
на своєму місці. Вмів доречно носити краватки-­
метелики, що вдавалось далеко не кожному, доби-
рати капелюхи й взуття до плащів нестандартного
крою і мав цілу колекцію різнокольорових окулярів
із дивовижними ланцюжками, що кріпилися до ду-
жок і дозволяли кольоровим скельцям легковажно
висіти на шиї, додаючи Саші шарму голлівудсько-
го першокласного актора, який вийшов у супермар-
кет по хліб і мав одночасно фантастичний та трохи
недбалий вигляд.
У пошуках свого місця Саша багато подорожу-
вав, мріючи, що одного дня в одному з міст світу
він зустріне дівчину, з якою можна буде створити
сім’ю. З якою вони по черзі розчісуватимуть одне
одному волосся. Його — світле і довге, її — най­
імовірніше статистично, русе і теж довге. Він хотів
носити на плечах дітей і вчити їх розрізняти пта-
хів, хотів уміти бути хорошим чоловіком і батьком.
Натомість увесь час був сам. Переважну більшість
дівчат відлякувало вже те, що Саша вмів одяга-
тись краще за них. Краще виходив на фото, краще

36
добирав взуття до пальто… Трохи гірше вмів заро-
бляти гроші. Деколи він думав, що просто наро-
дився не в тій країні, що десь є місце, де цінується
вміння писати листи й малювати візерунки на бе-
регах. Утім, у цій країні все ще цінувалось те, що
зазвичай цінується там, де йде війна. Вміння ви-
живати й захищати.
З Ніною все було інакше. Її не лякало його до-
вге волосся і захоплення мистецтвом, вона зберіга-
ла всі його листи як найбільшу коштовність і, щиро
розмахуючи руками, говорила, що їм місце в гале-
реях, а не в її пластиковій папці для документів.
Саша думав, що в них могло щось вийти. Щось
таке красиве, як діти. Двоє чи троє — скільки ви-
стачить плечей. Він любив писати Ніні, як зміню-
валась погода на острові, коли Ніна була у від’їзді,
і любив відповідати на її запитання в листах, що ні-
коли не були банальними чи принаймні хоча б тро-
хи передбачуваними.
— Як ти думаєш, хто сильніший — тигр чи слон?
Ти б ким хотів бути?
— Тобі більше подобається засинати чи проки-
датись?
— Чому в тебе довге волосся?
— Під яку пісню ти зараз хотів би танцювати,
якби йшов сніг?
— Що б ти вдягнув на власне весілля?
Саша чесно відповідав їй, що волосся довге, бо
воно росте, і що мріяв одружитись у білому піджа-
ку, повністю розшитому срібним пір’ям. Щоб його

37
світле волосся спадало на розшиті плечі й здава-
лось, що він от-от може злетіти, наче великий кра-
сивий птах.
Вона це розуміла і вважала прекрасним. Однак
врешті-решт почала жити з хлопцем, що не вмів
відповідати на її запитання про слонів і тигрів,
натомість знав, як працює паяльник, і міг змай-
струвати їй шафу для книжок. Так Саша й пере-
став писати Ніні. Кілька разів вони перетинались
на вулицях міста, але, йдучи по різні боки доро-
ги, вдавали, що не впізнали одне одного. Так деко-
ли роблять на цьому острові: використовують за-
тори, натовп та гул підземних потягів як привід
не помічати.
Саша відпустив спроби відростити ще ширші
плечі чи навчитись користуватися паяльником. Пе-
рестав уявляти, як носить на плечах світловолосих
дітей і як розчісує чиєсь геть таке, як у Ніни, волос-
ся. Після Ніни, як, власне, і під час Ніни, і до, у ньо-
го було чимало дівчат, з якими він зайшов значно
далі листування. Проте недостатньо далеко, щоб
розчісувати одне одному волосся. При них він ні-
коли навіть не розплітав хвоста. Йому здавалось,
що, розпускаючи довге волосся, чоловік може ста-
ти дуже вразливим. Тепер, коли писати вже було
нікому, весь свій час Саша проводив з іноземними
художниками, що приїжджали на острів виставля-
ти свої роботи. Він опікувався їхнім проживанням
і дозвіллям, вони натомість захоплювались Києвом,
постійно повторюючи: «It’s an island of freedom,

38
 Sasha. You’re so lucky here, you can do whatever you
want»7.
Саша погоджувався, хоча й не міг зрозуміти:
і що з того? Що взагалі з усією цією свободою ро-
бити? Найбільше він мріяв бодай трошки від ко-
гось залежати, мати обов’язки й обмеження, мати
хоч щось, на що можна було б спертись, як на сті-
ну, яка стояла би, незважаючи на погоду за вікном
і новини по телевізору. Але стін не було. Як і стелі
чи бодай підлоги. Була тільки повна свобода, що на
цьому острові стала швидше синонімом невагомо-
сті, а може, і загубленості.
Змирившись остаточно з тим, що не одружить-
ся в піджаку зі срібним пір’ям, Саша зробив його
собі просто так. Кілька років він збирав пір’їни на
вулицях міста і складав у вовняний мішок, доки тих
пір’їн не назбиралося стільки, що вистачило вкри-
ти Сашині все ще широкі плечі й спину. Вечорами,
доки тато зачинявся в майстерні з глиною і гіпсом,
Саша пришивав пір’я до батькового старого білого
весільного піджака, який вибирала мама, коли ще
була жива. Очевидно, вони з нею мали однаковий
смак. Деколи Саша думав, що відчуває світ зовсім
як вона — надто сильно.
Коли піджак було закінчено, він пофарбував
пір’я срібною фарбою — купив кілька балонів у ма-
газинчику в підвалі на Рейтарській біля «Каштану».

7
Це острів свободи, Сашо. Вам дуже пощастило тут, ви можете
робити що заманеться (з англ.).

39
Одягнув піджак, на мить уявивши, як промовляє ве-
сільну клятву, давним-давно написану й тричі від-
редаговану, бо з кожним роком він був готовий по-
обіцяти більше.
Єдина подія в його житті, куди він міг одягну-
ти цей піджак, — вечірка в клубі на Кирилівській.
На щастя, на цьому острові залишились місця, де
можна хоч трохи побути таким, як ти є. Там на одну
ніч усі прикидались, ніби вміння виживати й захи-
щати не має ніякого значення. Принаймні до ран-
ку і перших новин.
Саша подивився на себе у дзеркало: йому і справ-
ді здавалось, що він готовий злетіти.
 ****

I’m a trouble man

Changed by the things I do
True, but it’s funny how
they all remember you
It all could be different
Try to do something new…8
Бігова доріжка крутилася дедалі швидше, сло-
ва пісні в навушниках ставали дедалі відчутніши-
ми, залазили під шкіру.
…Given Everything
I want to be a happy man too9.
Телефон несподівано подзвонив, не давши Ар-
тему ще глибше поринути у рефлексію щодо тексту
пісні. Мама. Артем зліз із тренажера, відповів на
дзвінок, торкнувшись правого навушника, і пішов
на кухню налити собі склянку води.
— Не хвилюйся. Мам, мам, мам… Ти чуєш мене?
Не хвилюйся, ми відремонтуємо дах. Мам… чуєш?
Я сказав. Відремонтуєм. Все, перестань. Так, все до-
бре. Цілую. Бувай.
Артем вийняв навушники і зробив ковток води.
Годинник над кухонним столом показував пів на

8
Я проблемна людина / Мене змінюють речі, які я роблю / Правда,
але смішно, як усі вони пам'ятають тебе / Все могло бути по-ін-
шому / Настав час зробити щось нове (з англ.; «Happy Man» у ви-
конанні «Jungle»).
9
З огляду на все, я хочу ще й бути щасливою людиною (з англ.;
«Happy Man» у виконанні «Jungle»).

41
третю. Другий вихідний уже добігав свого екватора.
Сьогодні день, коли всі відпочивають: ведуть дітей
за руку в зоопарк, пояснюють, чому шкідливо їсти
солодку вату, їдуть у притулки обирати собак і ко-
тів, зустрічаються з друзями на сніданки та вечері,
грають із племінниками на приставці, смажать на
задньому дворі шашлики або валяються цілу добу
вдома, вкрившись удвох однією ковдрою і обираю-
чи пів дня, що дивитись на «Netflix», а потім, так ні-
чого й не обравши, просто займаються сексом, бо
врешті-решт це вихідний. Артем повернувся в кім-
нату і сів за свій проєктувальний стіл. Проєкт бу-
динку майже закінчено, втім, це не означало, що
Артем був ним задоволений: він належав до тала-
новитих і нудних архітекторів, які схиблені на тому,
щоб усе було ідеально, а не просто добре. Артем
щиро не розумів, навіщо взагалі братися за робо-
ту, якщо не збираєшся зробити її досконало, і, звіс-
но, мав рацію. Хоча ця рація аж ніяк не допомагала
йому почуватися ліпше, прокидаючись зранку.
Останні кілька років він був здебільшого тихим
і частіше сумним. Принаймні так йому казали дру-
зі. Він думав про те, що все зробив правильно, про-
сто проживав той непростий у житті кожного чо-
ловіка період, коли ти вже досягнув усього, але ще
не усвідомив, що щастя в іншому. Таку кризу деко-
ли мали чоловіки на цьому острові — переважно ті,
кому вдалося не одружитися до тридцяти. Артем
хотів усе зробити правильно: кимось стати, збуду-
вати дім собі, збудувати новий дім мамі, хоча вона

42
й не бажала залишати старий. Він прагнув підкача-
тися, налагодити харчування і нарешті кинути ку-
рити — що неодмінно зробить, як тільки здасть цей
проєкт. А вже після цього Артем би міг думати про
сім’ю. Врешті-решт, одиноким він не був, мав цілу
купу друзів. Утім, навіть у компанії, де голосно смі-
ялись і багато говорили, весело перебиваючи одне
одного, Артем почувався так, ніби стоїть на Міся-
ці і з усієї сили кричить просто в космос. Відкри-
ває широко рота, прикладає з обох сторін долоні,
щоб вийшло голосніше, і кричить, але звук так і не
дістається Землі. Просто тане десь серед зірок.
Артем часто думав, що просто втомився. Що
йому просто треба хоч раз у житті поїхати відпочи-
вати так, як це роблять усі навколо: винайняти бу-
диночок десь на Балі, знайти там красиву дівчину,
а може, навіть дві, і просто плавати в басейні, пе-
рериваючись лише на секс і сон. Єдине, що утри-
мувало його від рішення так і зробити, було розу-
міння, що навіть на іншому боці планети він усе
одно не зможе розслабитися і думатиме про про-
блеми із замовниками та працівниками, дедлайна-
ми і дахом, який вічно протікав у маминому домі.
А можливо, мамі просто подобалось мати причину
йому зателефонувати. Артему здавалось: якщо він
хоча б на тиждень кудись поїде, весь його світ про-
сто розвалиться, як картковий будинок, зведений
поганим архітектором. Чого він як хороший архі-
тектор просто не міг собі дозволити, а тому зали-
шався. І продовжував робити те, до чого звик: брати

43
всю відповідальність на себе. Зокрема і за свою са-
мотність. Деколи йому хотілося закохатись, щоб
згадати, що таке всміхатися зранку, як це — ді-
литися своїми думками і страхами; згадати, яким
може бути на дотик довге жіноче волосся і як при-
ємно буває інколи запустити в нього пальці; зга-
дати, як пахне жіноча шкіра одразу за вухом і як
вона смакуватиме, якщо провести по ній язиком.
Деколи Артем таки знаходив час, щоб про все це
собі нагадати. На щастя, на цьому острові завжди
було багато дівчат. Надзвичайно красивих. Неймо-
вірно самотніх.
Тут жінки полювали на чоловіків, як собака єге-
ря полює на диких качок. Не відволікаючись ні на
що. Все життя було підпорядковане полюванню.
Щойно десь на острові відчувалась присутність чо-
ловіка із сильними руками і сумними очима, дівча-
та розкладали капкани, розвішували сітки та натя-
гували мотузки, ховаючи під шарами пудри свою
самотність і ніжність. Деколи їм вдавалося когось
вполювати, але це все одно не приносило щастя. Бо
насправді кожна з них хотіла, щоб уполювали її.
Ніхто не знає, коли все так змінилось. Раніше
на цьому острові, коли ще тут жило багато відьом,
дівчата не були так одержимі полюванням, а якщо
і полювали, то тільки задля розваги. Частіше носи-
ли волосся розтріпаним, а в очах мали не смуток,
а вогонь і бісики, що гіпнотизували й запалювали
чоловіків на вчинки. Артему, як і всім чоловікам на
цьому острові, які ще залишились неодруженими

44
і сильними, теж не вистачало вчинків — чи радше
когось, для кого хотілося б їх робити. Гідних пре-
тенденток не виявилось, як і часу на те, щоб їх шу-
кати. У щільному графіку просто не знайшлося міс-
ця, щоб лагодити ще чийсь дах, окрім маминого.
І хоча деколи Артемові вдавалося вписати в цей
графік секс, це було одночасно приємно і сумно.
Він не розумів, чому очі дівчат завжди відстороне-
ні, ніби там вимкнули світло, ніби всередині ніко-
го немає. Ніби ті очі дивляться кудись повз нього,
і водночас бачать його наскрізь. Ці очі змушували
Артема нервувати, як змушує нервувати чергова
проблема, що виникає, коли її не чекаєш, утім, му-
сиш розв’язувати. На щастя, він не мав часу забага-
то про це думати. Як і зателефонувати чи залиша-
тись до ранку.
Завтра на нього чекала велика презентація іс-
панському забудовнику, тож Артем був налашто-
ваний на те, щоб сидіти над проєктувальним сто-
лом усю ніч, міркуючи, що ще можна поліпшити
у проєкті. Треба лише збігати купити якоїсь їжі,
кави й сигарет.
Артем сходив у душ, накинув куртку і вийшов
у магазин. На маленькому маркеті, що через дорогу,
висіла табличка «Переоблік», тож він рушив далі —
до великого супермаркету.
Місто сьогодні було особливо красивим і про-
зорим. Артем дуже любив осінь на цьому острові.
Любив подовгу його роздивлятись, завважуючи про
себе все нові й нові архітектурні недосконалості,

45
вульгарності, що робили місто таким неідеаль-
ним і таким красивим. Він бачив красу цього мі-
ста в хаотичній, майже азійській забудові, де кожен
захоплює міський простір так, як йому заманеть-
ся. Вбачав красу в потворно пофарбованих у яскра-
ві кольори фасадах старих будинків, у збудованих
у псевдоісторичному стилі нових районах і деколи
навіть посміхався собі під ніс, уявляючи, як через
багато років, десь так 2104-го, хтось з істориків ар-
хітектури дивитиметься на це місто, взявшись за
голову і намагаючись зрозуміти, як це все могло
статися. Помпезні будинки з колонами, які нічого
не тримають, а просто наліплені без змісту й осо-
бливого задуму, золотоверхі собори часів Київ-
ської Русі, перемішані зі скляними хмарочосами,
які здіймаються над конструктивістськими бібліо­
теками і Палацами культури, обліпленими з обох
боків МАФами, мов дерева, що вкриті паразитую-
чою омелою. А також депресивні ряди сірих бага-
топоверхівок, ніби спеціально клонованих для того,
щоб ніхто в цьому місті не почував себе особливим.
Про всяк випадок. Словом, у цьому відчувався осо-
бливий шарм декадансу з відчайдушним прагнен-
ням нового ренесансу, що мав вирости на родючому
ґрунті смутку, ностальгії, історичних трагедій і не-
поясненого, але сильного бажання жити. А може,
навіть і жити щасливо.
Останнім часом Артем перестав ходити на дах,
бо якось вранці помітив, що там спить хлопець —
просто в спальнику на карематі. Артем не хотів

46
його будити, тому тихенько пішов. Він не одразу
впізнав у хлопцеві Ярчика з їхнього будинку, але,
коли впізнав, вирішив залишити тому на даху газо-
вий пальник з балоном, щоб у разі чого Яр міг ви-
пити зранку кави чи заварити в чашці вівсянку.
Хоча дах на якийсь час був для Артема закри-
тий, на острові ще залишалась купа місць, де йому
подобалось просто сидіти, потроху замальовую-
чи щось у скетчбуці. Артем вірив, що краса не іс-
нує сама собою, що вона може бути тільки пережи-
та. Вірив, що можна всім серцем любити це місто,
незважаючи на весь хаос, який відбувався на його
берегах. Він любив усі недобудовані мости, диво-
вижні й дикі київські балкони, що були останнім
уособленням індивідуальної свободи. Він любив
сидіти на даху свого будинку і дивитись, як сон-
це освітлює вокзал, любив затуляти руками вуха,
у яких дзвеніло від байків, що безсоромно ганя-
ли із самого ранку проспектом, змушуючи жителів
усіх сусідніх будинків прокидатися ще до будиль-
ника. Артем любив море, що підходило впритул до
дорогих, але збудованих без смаку житлових комп-
лексів на лівому березі, а також старі корпуси по-
літехнічного інституту, обвиті каштановим листям,
між яким стрибали рудохвості білки, затиснувши
в зубах горіхи, мов найбільші трофеї.
Уся краса й недосконалість цього міста розкри-
валась восени. Тоді береги встилались жовтогаря-
чим і подекуди червоним килимом, який був дуже
схожий на ті, що й досі висять на стінах у квартирах

47
одиноких бабусь, до яких зрідка приїжджають ді­
ти. Частіше телефонують. У жовтні після дощу
вода проявляла на асфальті всі тріщинки й мімічні
зморшки міста, яких ніколи не побачиш на сонці.
Тоді місто ставало вразливим і беззахисним, тро-
хи сумним, а від того особливо ніжним. Ніби коха-
на дівчина, у якої вже зійшла літня засмага і на блі-
дому тілі знову проступили вени й родимки. Одна,
дві, три… ціле сузір’я.
Що говорити, Артем любив Київ так, як не лю-
бив жодну дівчину. Просто тому, що жодного разу
не дивився ні на одну з них так довго.
У супермаркеті було тихо й порожньо. Відвіду-
вачів не було, лише касирка дивилася відео про ди-
ких тварин, яке крутилось на екрані над касою. Ар-
тем узяв уже готовий обід із кіноа та куркою, сир,
трохи овочів на салат і згадав про зубну пасту, яка
закінчилася ще вчора, тож йому довелося зранку
витрусити всі валізи, щоб знайти мініатюрний тю-
бик від якихось арабських авіаліній. Машинально
взявши з полиці першу-ліпшу зубну пасту, він рап-
том зупинився. Дівчина з яскраво-рожевим волос-
сям стояла, широко розплющивши очі, і налякано
притискала до грудей паперовий стаканчик з ка-
вою. З іншого кінця ряду на неї уважно дивився
тигр. У навушниках Артема все ще грала музика.
Останній альбом «Jungle». Він зауважив про себе
іронію, але не наважився всміхнутись. Ласкаво про-
симо в дикі хащі.
 ****

Зранку прийшли робітни-

ки. Ще одна спроба продовжити будівництво мосту.
Цьому місту бракувало мостів. А може, їх було заба-
гато. Може, потрібно прибрати з міста автомобілі
й дати спокій мостам, скільки б їх там не було. На-
томість запустити пороми і трансфер моторними
човнами. Можливо, цей міст — лише нагода поді-
лити державні гроші, а можливо, він просто не мав
бути побудований.
З приходом робітників та появою вантажних
барж, що снували туди-сюди з плитами й армату-
рою, вода під мостом із кожним днем ніби ставала
чорнішою. І не можна було це ні до пуття поясни-
ти, ні побачити ось так просто неозброєним оком.
Будівельники, що проходили зверху по мосту, час
від часу поглядали на воду, кліпали і, не знайшовши
пояснення, що саме привернуло їхню увагу, йшли
далі. Одному навіть здалось, ніби він бачив якусь
гігантську рибу, що била хвостом по опорах мос-
ту. Ніхто б і не подумав уголос промовити, що ба-
чив русалок. Про них на острові не згадували вже
майже століття. А до того якщо і згадували, то все
списували на «білу гарячку» чи повний місяць.
Натомість русалки, яким було байдуже, згаду-
ють про них чи ні, з початком будівництва почали
згуртовуватись у зграї, штовхати опори мосту, від-
чіпляти від підйомних кранів вантажі і заманювати
надвечір у воду робітників, що мали необережність

49
стояти на мосту напідпитку. Одного разу випадко-
во затягнули у воду підлітка, який знімав на мосту
відео. Нещасних випадків на будівництві побільша-
ло, всі боялися там працювати, навіть коли плату за
день підняли в півтора раза. Ніхто не хотів добудо-
вувати міст.
У міру того, як просувалось яке-не-яке будів-
ництво, русалки дедалі більше били на сполох. Цер-
ковна дзвіниця, що лишилась від давно затоплено-
го села і стояла глибоко під водою, прямісінько під
мостом, тепер постійно дзвонила. Щойно почув-
ши зранку шум будівельних робіт, русалки пливли
до дзвіниці й били хвостами у дзвони. З кожним
днем русалок під мостом з’являлося щоразу біль-
ше. На дзвін уже спливлась уся риба, яка була вище
за течією, а та, що плавала нижче, вже почала свій
рух у напрямку острова. Найвідчайдушніші з буді-
вельників продовжували роботу. Залізний міст був
схожий на зібраного з частин механізмів слона, що
намагався напитись води з Дніпра, та з кожним
ковтком лише іржавів. Хвилі, що розходились від
дзвонів, накочувалися все далі й далі на берег, усе
частіше обливаючи водою сонних рибалок, які саме
відміряли вранішню порцію коньяку.
Вода ставала дедалі холоднішою і тривожною.
 ****

Здається, це був вересень.

Сніг ішов не одну добу. Важко сказати, скільки саме,
бо сонце не заходило й навіть не ховалося за хма-
ри. Все злилось в один довгий день, який хтозна-­
скільки тривав. Можливо, один рік, а можливо,
й усі сто. Це були довгі сто років снігу, який не зу-
пинявся і навіть не стишувався. День за днем він
спадав, ніби щільна вовняна тканина, яку розкру-
чували з безкінечного рулону.
Юна підійшла до вікна: сніг був усюди. Навкру-
ги, скільки вистачало очей, лежали величезні м’які
замети заввишки з команду баскетболістів, що по-
ставали один одному на плечі. Сніг тягнувся на ба-
гато кілометрів, аж до горизонту, вкривав пустель-
ну долину, за якою здіймались так само білі гори,
які лише трошки вирізнялися з-поміж заметів го-
стротою своїх верхівок. Юна поглянула вниз і по-
чала рахувати поверхи: замети вже сховали сьо-
мий. Добре, що в цій будівлі майже нікого не було.
Юна вловила музику — ледь помітну і глуху, ніби її
чуєш, сидячи під товщею снігу після сходження ла-
вини, коли в когось із рятувальників, які прийшли
по тебе, раптово дзвонить телефон.
Грала «My Lady» від «The Crusaders»10, Юна впі-
знала пісню і схвально всміхнулася сама до себе.
Вона підняла руки вгору, заплющила очі й почала

10
Американський джаз-ф’южн-гурт, популярний у 1970-х роках.

51
тихо танцювати посеред кімнати: коли Юна так ро-
била, їй здавалось, ніби над нею не було ні стелі,
ні ще трьох поверхів, а сніг падав просто в кімна-
ту і їй на плечі.
Вона давно грала в цю гру: вгадувала пісні, що
долинали з його студії трьома поверхами вище.
Юна знала всі мелодії, ніби в них була персональ-
на, одна на двох, радіохвиля. І десь так воно й було,
адже на всі 25 поверхів їх лишилось тільки двоє.
Вони застрягли посеред вічного сонця і снігу, ніби
потрапили в часову вирву, з якої неясно як вибра-
тись. Залишалось тільки робити ставки, чи закін-
читься сніг раніше, аніж замети сягнуть 22-го по-
верху. Десь у глибині душі їй навіть хотілось, щоб
це сталося, — просто для того, щоб мати привід під-
нятися трьома поверхами вище і нарешті наважи-
тися постукати.
Деколи, якщо в нього було тихо, Юна сама ста-
вила платівку на програвач, танцювала й уявляла,
що він танцює теж. Так вони проводили цю зиму
посеред осені — поміж білих ночей і музики, не ро-
зуміючи, котра година, бо годинники бозна-коли
стали; не знаючи напевно, який місяць і рік, бо час
зупинився вже дуже давно. Єдине, що залишалось
робити, — це малювати і креслити, і, можливо, ще
займатися коханням, але на це ніхто б із них ніко-
ли не наважився. Він — через страх відповідально-
сті, вона — через страх, що буде боляче.
Кілька разів вони перетинались унизу біля схо-
дів, ще до того як засипало снігом сім поверхів

52
і коли ще вдавалось вийти надвір. А якось навіть
затримались поспілкуватися. Він виявився архі-
тектором, був одягнений у красиве чорне пальто
і мав зачесане трохи назад темне волосся. Май-
же не всміхався, утім, мав добрі очі. Юна, вдягне-
на в точнісінько таке саме пальто, тільки з поясом,
нервово поправляла волосся, бо його нещодавно
підстригла і ще не звикла, що шия і плечі тепер зов-
сім відкриті. Руки в неї пахли скипидаром, яким
вона намагалась відмити скляні трубки для ба́тику.
В нього був заклеєний пластиром палець, якого він
випадково порізав залізною лінійкою.
Вони поговорили хвилин п’ять, але дивним чи-
ном у ті п’ять хвилин вмістились дискусія на тему
румунського кінематографу й тель-авівського бау­
гауза, обговорення кращих робіт Еріха Фромма та
Енді Воргола, обмін думками стосовно покоління
зумерів і нарікання на те, як капіталізм, очолений
соціальними мережами, змінив загальнолюдські
цінності, які були моральним компасом ще від ча-
сів античної Греції і які абсолютно втратили вагу
за останні 25 років інтернету. Словом, час уже тоді
почав сповільнюватись. Сніг ще тільки починався.
Мобільні телефони потроху втрачали сигнал із ви-
шок. Було б цікаво визначити, скільки часу мину-
ло відтоді, утім… Ніхто з них уже не зміг би пояс-
нити, що таке час.
Юна знову виглянула у вікно і прищурилась:
ну, нарешті! Далеко-далеко на горизонті, на тлі бі-
лих гір повільно рухалась чорна цятка. Наближався

53
 поштовий дирижабль. Чи завжди пошту доставляли
дирижаблями, чи це був просто тривалий химерний
сон? На це Юна навіть через багато років так і не
зможе дати відповіді. Може, цього разу хтось від-
повів на її листи? Вона підійшла до свого старень-
кого програвача японської фірми «Audiotechnica»
і почала перебирати платівки.
Врешті-решт Юна дістала платівку Blossom
Dearie11 — «Sings Comden and Green»12 і обережно
поставила голку на четверту доріжку. Нарешті при-
летить дирижабль. Вона знову здійняла руки вгору
і почала повільно рухатись під обережні звуки піа-
ніно, що ніби озвучували сніг за вікном.
Dance, dance
only with me
Only with me, near
your heart…13
Замети вкрили одинадцятий поверх. Сніг падав
і падав.

11
Маргрет Блоссом Дірі — американська джазова співачка та піа-
ністка.
12
Альбом 1959 року, зосереджений на творчості ліриків Бетті Ком-
ден та Адольфа Гріна.
13
Танцюй, танцюй / тільки зі мною / Тільки зі мною, біля / твого
серця…(з англ.).
 ****

Ярчик ще ніколи не бачив

на Дніпрі таких хвиль. Та і звідки б їм тут узятися?
Буває, звісно, пропливе якась баржа чи пароплав,
трохи розгойдуючи воду, але щоб так… Яр стояв,
щиро здивований і мокрий з голови до п’ят. Спер-
шу вода стрімко відкотилась від берега, а тоді так
само стрімко накрила його хвилею. Одяг, який Яр
спеціально підготував для співбесіди й попрасу-
вав нагрітою на сонці цеглою, тепер був геть мо-
крий. Ярчик повернувся до намету, заліз усередину
і дістав дорожню сумку, куди, йдучи з дому, наки-
дав футболок і кілька худі. Все було м’яте, пахло ба-
гаттям і чомусь рибою. На єдиному чистому худі
звідкись узялася дірка розміром із жука-носоро-
га середнього віку. Мабуть, час сходити додому
і випрати речі чи бодай знайти якусь свіжу сороч-
ку. Сьогодні Яр мав намір справити хороше вра­
ження.
Він стягнув із себе мокрі речі, витерся рушни-
ком і влігся на сонечку на надувний матрац, який
знайшов неподалік кілька днів тому. Взагалі за цей
тиждень (Яр торкнувся пальцями щетини над гу-
бою) …два тижні він непогано обжився на острові.
З пластикової пляшки змайстрував собі рукомий-
ник, надувний матрац символізував вітальню, все-
редині намету в нього лежали подушки, а до стелі за
карабін причепив ліхтарик, з яким було зручно чи-
тати ввечері Пруста. За кухню слугував маленький

55
газовий пальник, що його хтось залишив Яру на
даху. Яр був упевнений, що то справа рук Артема —
сумного архітектора з їхнього дому. По-перше, Яр
знав, що Артем теж любив лазити на дах, а по-дру-
ге, той був людиною, у якої вдома завжди можна
знайти всі ці штуки для походів: ложки, що стають
виделками, гумове блюдце, що перетворювалось
на чашку, порошки, які ставали кашами, і рюкза-
ки, на яких, за переконанням Яра, легко вдалось би
злетіти в космос і приземлитися на Місяці, — такі
вже вони були технологічні. Про те все йому ко-
лись розказувала мама, яка забігла якось до Арте-
ма попросити по-сусідськи лавровий лист на борщ,
а виявилось, що там є все. Окрім, звісно, лаврово-
го листу.
Яр був вдячний, що Артем залишив йому той
пальник. І, звісно, намагався економити газ та зби-
рати хмиз на багаття, але деколи після дощу, коли
все дерево було вологим, така портативна плита
його дуже виручала.
Осіннє сонце приємно зігрівало Ярчика, який
лежав на матраці й уявляв, що робитиме, коли поч-
не отримувати гроші в кав’ярні. Найперше, що він
зробить, — це перестане позичати продукти в су-
пермаркеті й обов’язково за свої кошти купить ло-
сось і авокадо. По-друге, було б гарно поставити
біля намету диван. По-третє, було б класно мати
собаку, який би охороняв Яра, доки він спить. По-
думавши трохи, Яр зрозумів, що якщо потинятись
островом, собаку і диван цілком реально знайти

56
безкоштовно. Тоді він би просто складав гроші,
щоб, коли почнеться зима, винайняти собі окрему
кімнату. Міг би жити з якимись веселими хлопця-
ми і дівчатами, необов’язково в центрі, можна на-
віть на Лісовій, мама казала, там дешевше. Яр по-
думав про маму, а потім про батька. Він на них
не злився, просто не знав, що їм казати. Не знав, що
відписувати мамі на її повідомлення: що говорити
про університет, у який він так і не почав ходити,
що казати про кішку, яка тепер жила у квартирі ра-
зом із батьком, про якого Яр теж не знав, що писа-
ти. Він також не знав, що відповідати на запитан-
ня про те, які йому подобаються машини і дівчата.
Бо ні тим, ні іншим Яр не цікавився. Можливо, він
міг би розказати мамі про сніданок із лосося і аво-
кадо, який приготував уранці, або про симпатич-
ного хлопця-касира, що працював у супермаркеті,
куди Яр тепер усе частіше навідувався, — але нічо-
го з цього він, звісно, їй не розповідав, просто пи-
сав: «Все ок». Він був певний, що мама не зрозуміє,
нащо йому авокадо, коли є гречка, і до чого йому
якийсь касир, коли в Києві повно красивих неза-
міжніх дівчат. Яр багато разів прокручував у своїй
голові ситуацію, у якій він зізнається, що гей. Най­
імовірніше, після такого зізнання мама би попро-
сила не розповідати про це сусідам, бо, як більшість
жінок, що виросли в маленьких містечках у радян-
ський час, дуже залежала від думки оточення. Ко-
лись Яр, замислившись про щось своє, вийшов
на домашній балкон і запалив сигарету — просто

57
забув, що у мами вихідний і вона вдома. За хвилину
мама прийшла на балкон розвішувати білизну і, по-
бачивши Яра із сигаретою, зойкнула:
— Ти що робиш? Негайно перейди на сусідній
балкон. Тьоть Оля тебе зараз побачить.
Словом, мамину реакцію на свій камінґаут Яр
цілком міг передбачити. Втім, може, життя в Єв-
ропі піде мамі на користь? Не в плані ставлення до
геїв, а в плані того, щоб нарешті почуватись трош-
ки вільніше і не боятися думки сусідів.
Яр стояв перед дверима квартири. Повернув
ключ у замку, двері скрипнули і відкрили погляду
захаращену шафку для верхнього одягу, що хова-
лась за ними. Незважаючи на розкидані й складені
тут і там речі, квартира мала порожній і без мами
якийсь незатишний вигляд. Коли мама поїхала, Яр
дуже швидко зрозумів, що дім домом робили не сті-
ни, не штори й навіть не зв’язані гачком серветки
під вазою з пластиковими квітами. Дім домом роби-
ла мама. Дивним чином самою своєю присутністю.
Усе ніби наповнювалося змістом, просто коли вона
заходила у двері. Кухня ставала центром квартири,
звідки завжди долинали звуки радіо, запах котлет,
мамин спів, уривки її сміху чи телефонних розмов.
Коли мама поїхала, речі залишилися на своїх міс-
цях, утім, повністю втратили зміст. Ніби їх більше
ніщо не пов’язувало між собою. Кімнати стали ок-
ремими, квартира почала нагадувати гуртожиток.
А кухня перетворилась на місце, де перетинаються
незнайомі люди — як-от вони з батьком.

58
 Яр думав, що можна було б якось завести з ним
розмову, але не знав, про що. Не хотілося починати
з: «Як тобі жилось останні десять років?». До того ж
Яр завжди знав, що дядько Володя, який тримає
точку приймання вторсировини, — то його бать-
ко. Але за встановленими кимось раніше — мабуть,
мамою — правилами вони вдавали, ніби не родичі.
Коли батько повернувся, то запропонував Яру влаш-
туватись до нього на роботу на одну з точок — при-
ймати пляшки й пластик.
— Ти не відмовляйся так зразу. Подумай… Ми б
могли з тобою разом оплачувати комуналку, купу-
вати продукти, по черзі готувати. В університет,
якщо тобі там цікаво, можеш ходити теж. Думаю,
ніхто не образиться, якщо ти відкриватимеш точ-
ку в обід, після пар.
Яр похитав головою і пішов уперше спати на дах.
Нове життя, яке йому запропонував батько, зовсім
не здавалось оптимістичним.
У коридорі лежали необережно кинуті, бруд-
ні черевики, на столі в кухні стояла спалена мами-
на улюблена італійська каструля. «Невже можна
й у 50 років так і не навчитися справлятись із жит-
тям? Невже це аж так складно?» Ця думка Яра ляка-
ла. А раптом це щось генетичне і він теж не зможе
давати собі раду без мами? Особливо тепер, коли
життя вже почалось і його треба якось жити.
Яр зайшов у свою кімнату: батько спав на його
ліжку, накритий курткою. Ярчик відчинив шафу,
зняв із вішаків дві картаті сорочки — одну зелену

59
й одну червону, прихопив іще одні джинси і пару
сухих кросівок. Потім забрав із тата куртку і вкрив
його ковдрою, витягнувши ту з шафи. Батько по-
чав хропіти трошки тихіше, але не прокинувся.
Співбесіда пройшла добре. Яру показали, як
працює кавова машина, навчили варити еспресо
й капучино. Хлопець, що наймав його на роботу,
йому загалом сподобався. Був привітним, говорив
з Яром як із рівним, не вдаючи із себе начальника
абощо. Кав’ярня була маленька, всього на три сто-
лики, але затишна — ще пахла свіжим ремонтом:
будівельним пилом і фарбою. Яру подобалось, що
ввечері у вікна світило сонце. Завтра вже можна
було виходити на роботу. Працювати треба через
день, а тому Яр мав намір усе ж таки почати ходити
в університет і певним чином підтримувати види-
мість своєї присутності. Бо мама надто довго йому
втовкмачувала, що освіта — це важливо.
Повернувшись до себе на острів, Яр залив ок-
ропом у залізній чашці локшину швидкого приго-
тування — зі смаком сиру та цибулі — і, тримаю-
чи в руках тепле горня, розглядав пару на іншому
березі, яка малювала щось на бетонній стіні. Хло-
пець і дівчина, обоє вдягнуті в червоні худі. Хви-
лин за десять стало зрозуміло, що дівчина малює
якусь смішну лисицю, а хлопець — серйозну мавпу
в кофті з капюшоном. Періодично, майже не відри-
ваючись від роботи, вони коротко цілувались, а за-
вершивши свої малюнки, обійнялись і розглядали,
що з того вийшло. «Як не крути, але добре би мати

60
когось, хто б тебе любив», — думав Яр. Когось, хто
поділиться балоном із фарбою, коли твоя скінчи-
лась, і похвалить за те, яка класна в тебе вийшла
мавпа. Ну, або лисиця.
Ярчик міркував про пару, про мавп у капюшо-
нах і лисиць та дивився, як вода тихо тече в бік не-
добудованого мосту. З-під води знову почувся глу-
хий дзвін. Ярчик затулив руками вуха.
 ****

Хлопчик у піжамі зі слони-

ками взяв у руки чашку з чаєм і підійшов до чоло-
віка в халаті й капцях.
— Коли приїде мама?
— Скоро.
— Завтра?
— Не настільки скоро. Біжи в ліжко.
— А ти мені почитаєш?
— Так, почитаю.
Хлопчик обійняв чоловіка в капцях за махровий
халат і вийшов з кімнати. Чоловік відчинив шафку,
взяв звідти маленьку пляшечку, налив у склянку
воду і почав потроху крапати з тієї пляшечки щось
у склянку. Тоді випив воду і вимкнув світло у вітри-
ні. Ніна рушила далі, намагаючись не дивитися на
вітрини магазинів, утім, уже в наступній побачила
м’яке світло лампи з червоним абажуром. Це була
вітальня, де сиділа родина, кожен займався своєю
справою. Чоловік (очевидно, тато) читав, жінка (оче-
видно, мама) разом із хлопчиком (вочевидь, молод-
шим сином) намагалися зібрати пазл із морем, де
усі детальки сині і подібні одна на одну.
— Мама, чому не підходить? Це ж море, хіба
в ньому не одна й та сама вода?
Мама засміялась та обернулася до тата, мов-
ляв, і що тут відповіси? Тато підвів очі від книжки,
не розуміючи, що відбувається. Молода повнень-
ка дівчина (очевидно, старша донька), що сиділа

62
в короткій футболці в кутку на дивані, відірвалась
від планшета і сказала:
— Вода в морі не може бути однакова. Вона змі-
нюється щосекунди, бо море рухається, а кольори,
які ти бачиш, — це лише відчуття, яке ти отриму-
єш, коли світлові промені потрапляють тобі на сіт-
ківку.
Хлопчик уважно вислухав, а тоді розгублено по-
дивився на маму. Дівчина стенула плечима і повер-
нулась до планшета.
— Давай ми поїдемо влітку до моря, і ти сам як
слід роздивишся, якого воно кольору, — відповіла
мама. Хлопчик кивнув і повернувся до пазла.
За спиною в Ніни хтось стукав. Вона обернулась
на звук і побачила ще одну вітрину, у якій горів ніч-
ник. Дівчина з рожевим волоссям лежала з книж-
кою в ліжку. Хтось знову постукав, дівчина втомле-
но заплющила очі й сказала:
— Заходь.
— Е-е-е… Ти читаєш?
— Ти ж бачиш, що читаю, — дівчина розплющи-
ла очі й знову втупилась у книжку
— Так-так, вибач. Я просто хотів сказати… Цей…
Ну, що… Мені дуже шкода твого друга.
— Він мені не друг, ми були знайомі один день.
— А, ну так. Втім, я знаю, як це… Втрачати лю-
дей — це… це тяжко.
— Так, дякую. Я знаю.
— Ага, ну добре. Не в плані… Нічого доброго
в тому немає…

63
 — Ти хотів іще про щось поговорити? — спита-
ла дівчина, так і не відірвавшись жодного разу від
книжки.
— Ні-ні, вибач. Я… я буду тут. Ну, в разі чого…
Дівчина кивнула:
— Так, я знаю. Дякую.
Чоловік зробив якийсь непевний рух у бік ліж-
ка — чи то хотів присісти, чи то поцілувати дівчи-
ну в лоба, — але останньої миті ніби передумав і по-
тріпав її по голові.
— Ну, ти знаєш.
Чоловік обережно причинив двері. Дівчина від-
клала книжку і подивилася просто на Ніну. Ніна
спробувала помахати дівчині, але та її не бачила.
Ніна хотіла їй сказати, що в перекладі з мови вій-
ськових «ну, ти знаєш» означає «я тебе люблю», хоті-
ла сказати, що теж втратила близьку людину і знає,
як це. Хотіла сказати, що зрештою смерть — це ча-
стина життя, нехай і боляче, коли хтось іде рані-
ше. Хотіла сказати, що нам усе одно варто знахо-
дити привід усміхатися зранку, що простіше жити,
якщо не ставитись до всього надто серйозно, а інак-
ше серця не вистачить навіть на половину життя.
Але знала: дівчина її не почує.
Ніна поклала долоню на скло, тоді дихнула на
нього, намалювала сердечко і пішла додому. Бо що
іще вона могла зробити? Ті вітрини із сім’ями вви-
жались їй кожної осені. Тоді ж загострювались інші
хронічні хвороби.

64
 Балконні двері розчахнулись від вітру і грюк-
нули об стіну, обваливши чималий шматок білої
штукатурки. Ніна поставила книжки й пішла за ві-
ником. Частину книжок вона все ж таки віднесла
в бібліотеку, найважливіше залишила. Кожен то-
мик ще перед тим Ніна обережно витерла від пилу
й перевірила сторінки, сподіваючись, що, можливо,
поклала в якийсь із них гроші або хоча б листя. Зна-
йшла два кленових листки, суху мімозу і сто гри-
вень. Це було приємно, особливо мімоза — її Ніна
любила з дитинства, бо кожного 8-го березня її да-
рував тато. Принаймні до розлучення. Ніна обож-
нювала робити собі такі сюрпризи: сушити листя
поміж сторінками книжок, залишати гроші в зимо-
вих куртках, ховати мушлі в літні подорожні рюк-
заки, залишати чеки з передбаченнями в задніх ки-
шенях джинсів і шорт.
Її нова кімната їй дуже подобалась. Старий пар-
кет скрипів від кожного кроку, високі білосніжні
стіни закінчувалися стелею з трохи потрісканою
ліпниною, а за величезним вікном був балкон із ба-
лясинами, з якого відкривався вид на Велику Жи-
томирську. Цей будинок невисокий, лише чотири
поверхи, але Ніна вже бачила, як виходить кожно-
го ранку на балкон пити каву й розглядати машини,
що нервово сигналять одна одній у заторі. Диван
був досить новий і розкладався в повноцінне спаль-
не місце, біля вікна стояли невеликий старий пись-
мовий стіл і красивий стілець із закрученими під-
локітниками та синьою оксамитовою оббивкою на

65
сидінні. Шафи не було, тож Ніна купила собі стійку
для одягу, яку розмістила поряд із паперовим тор-
шером. Атмосфера панувала благородна — аристо-
кратично сира і цілком богемна.
Ніна ніяк не могла повірити, що в цій самій
кімнаті колись жила її мама, теж у свої 25 років.
Тільки мама тоді уже була одружена, вагітна Ніни-
ним старшим братом і чекала на чоловіка зі служ-
би, на яку його заслали кудись дуже далеко, як-то
траплялося з військовими в радянський час. Ніна
знала, що її батьки познайомились на Львівській
площі, знала, що татова казарма військового учи-
лища розташовувалась на Лук’янівській, і знала, що
мама з подругою винаймали квартиру десь на Ве-
ликій Житомирській. Але тільки сьогодні зранку
вона дізналась, що мама жила в цій самій кімнаті
й винаймала її у тієї самої єврейської пані, яка тоді
була на 30 років молодшою. Ніна надіслала мамі
фото з видом зі свого вікна, і мама перетелефону-
вала сказати, що вона не вірить своїм очам. Утім,
на цьому острові завжди все було переплетено: бу-
динки, вулиці, час, люди, цілі життя. Можливо, ось
той чоловік у синій куртці, що веде на повідці стару
колі, колись учився разом із Ніниним татом у вій-
ськовому училищі, а може, був одним із тих сту-
дентів, що втрачали свідомість на практиці в морзі,
яку проходила й мама, коли навчалась у медично-
му училищі. Про скільки таких збігів чи закономір-
ностей ми ніколи не довідаємось, бо просто не було
нагоди дізнатись?

66
 Тепер Ніна дивилась на цю кімнату трошки
інакше — з особливою цікавістю. Ніби намагалась
побачити її маминими очима. Вона ніколи не ду-
мала про маму як про дівчину, якій було колись
стільки ж років, як їй зараз. Батьки завжди здава-
лися Ніні просто батьками. Тепер вона уявляла, що
мама так само розвішувала тут свої сукні й джин-
си. Різниця крилася тільки в тому, що більшість су-
конь мама шила власноруч, а джинси тоді не вдава-
лось так просто дістати. Так цікаво… «Мабуть, воно
не дуже-то було і легко», — міркувала Ніна, бо про-
сто не могла собі уявити, що робила б зараз, вагіт-
на, з купою обов’язків на роботі, без чоловіка, ще
й у кімнаті, де дме з вікон. Певно, боялась би.
Телефон задзвонив. Мама.
— Так, мам.
— А ти можеш дещо зробити?
— Я не вмовлятиму нікого віддавати малу в нашу
школу. Нехай вони самі вирішують, не влазь.
— І дарма. Але я не про те. Ти ж вдома? Бачиш
батарею?
— Ну, так, бачу.
— Просто під батареєю посередині лежить нав-
скіс паркетна дошка.
— Тут дві по центру батареї.
— Та, що ближче до балконних дверей. Спробуй
на неї натиснути скраю, з боку вікна.
Ніна натиснула.
— Ну?
— Є щось?

67
 — Я просто натиснула на дошку, а що там мало
бути? — Ніна натиснула ще раз, дошка трохи при-
піднялась з одного боку. — Чекай.
Вона відклала телефон на підлогу і увімкнула
гучний режим. Тоді взяла з підвіконня невелику
вазочку з-під квітів і почала замість молотка сту-
кати нею по дошці. Один бік дошки потроху про-
валювався глибше, аж поки інший не піднявся так,
що під нього вже могла пролізти Нінина рука. Ніна
помацала трохи рукою під дошкою.
— Дошка піднялась, але там нічого нема.
— Ага, ну ясно. Добре.
— Мам, так а що там мало бути?
— Та дрібниці, сама толком не пам’ятаю, хова-
ла туди золоті сережки, що подарував твій дідусь,
деколи ховала гроші. Може, хтось забрав. А може,
я і сама забрала, та вже забула. Просто було цікаво
перевірити, бо згадала, що колись мала в тій кім-
наті сховок.
— Ну, ясно. Сховок — це класно. Може, і я собі
щось туди покладу.
— Ага, ну добре. Не буду відволікати, ти там, ма-
буть, розбираєш речі.
— Вже скоро закінчу. Добре, цілую.
— Бувай.
Ніна підмела штукатурку і повернулась до кни-
жок. Цікаво було б знайти речі, які належали мамі
колись давно. Що дівчина взагалі знала про свою
маму? А про тата? Якими вони були людьми, коли
зустрілись, чому взагалі одружились? Навряд чи

68
вони завжди одне одного не любили… Хотілося б
побачити, як усе починалось.
Закінчивши розбирати речі, Ніна вийшла на-
двір — мала зайти на пошту і до подруги погуляти
з її псом, поки та на зйомках чергової реклами «та-
то-мама-майонез». Пес був радий бачити Ніну, ще
більше був радий нарешті вийти на вулицю. Ніна
зробила кілька фото його щасливого, з палкою в зу-
бах і надіслала Ані. У відповідь отримала купу сер-
дечок і вдячності.
Уже перед сном Ніна думала про себе, про Аню,
про свою маму і її подругу. Як вони жили тоді? Чи
ходила мама гуляти з чужим собакою? Чи затри-
мувались вони на роботі понад дванадцять годин,
як це зараз роблять люди на зйомках реклами? Чи
виходила її мама пити зранку каву на балкон, і чи
пила вона тоді каву, адже була вагітна? Несподіва-
но для самої себе Ніна швидко встала з дивана і пі-
дійшла до батареї. Постукала вазою по вже знайо-
мій дошці, засунула у сховок руку. Під дошкою була
купа якогось вологого пилу і, можливо, навіть па-
вутиння. Ніна просунула руку трошки далі й від-
чула, як торкнулася чогось холодного і слизького.
Вона швидко витягла руку — пальці були чорни-
ми, на тильному боці долоні таки прилипли нит-
ки павутини. Ніна зморщилась, але вирішила все ж
таки дізнатись, що то таке холодне і слизьке. Їй
було страшно думати, що це можуть виявитись
якісь павучі яйця, жива сколопендра чи ящірка —
принаймні такі картинки малювала її уява. Ніна

69
набрала повітря в легені і вдруге просунула долоню
під дошку. Знову торкнувшись пальцями того слиз-
ня, вона спробувала розрізнити, що то було, на до-
тик. Загалом необов'язково ящірка, можливо, про-
сто поліетилен.
Ніна обережно потягнула за те «щось» і витягла
з-під дошки запилений пакет із товстого гладкого
поліетилену. Здмухнувши з нього пил, вона побачи-
ла, що всередині були листи. Так, на вагу, конвер-
тів, може, двадцять. Ніна дістала конверти з пакета
і прочитала адресу й ім’я отримувача:

Олі Денисенко,
вул. Велика Житомирська, 25, кв. 8
Київ

В адресі відправника було зазначено її прізви-

ще — Стойко. Ім’я було батькове. Ніна вагалась.
З дитинства знала: читати чужі листи не мож-
на. Але імена на конвертах зовсім не здавались їй
чужими.
 ****

Очі тигра ніби гіпнотизува­

ли Зою, але одночасно заспокоювали. Затамова­ний
раніше подих перетворився на спокійне дихання.
Пальці, що стискали гарячий кавовий стаканчик,
розслабились. Тигр усе ще уважно дивився на Зою,
схиливши голову трошки набік і поволі гойдаючи
хвостом. Зоя стежила за звіром, у голові не було
жодної думки, страх дивним чином еволюціонував
у цікавість, із якою вона тепер розглядала м’яке ху-
тро, білі, чорні й руді смужки та благородні рухи
великої кішки, у яких відчувались одночасно сила
і м’якість. Неясно, що це було: феромони дикої тва-
рини, особливий гіпноз, яким володіють усі жите-
лі савани, чи щось особисто тигрове, втім, на кілька
хвилин Зоя повністю осягнула, як це — бути ти-
гром. Як це — бути пухнастою кішкою, всередині
якої ховається сила одного з найсильніших хижаків
на планеті. На ці дві хвилини тигр став уособленням
всього, ким би хотілося стати Зої. Сильною кішкою,
що ні під кого не підлаштовується, не розуміє, наві-
що їй змінювати колір шерсті, не звертає уваги на
те, що їй не цікаво, а коли щось перегороджує їй до-
рогу, спокійно посуває непотрібне вбік великою ла-
пою із сильними кігтями — як-от банку піни для
гоління, що, необережно зачеплена хвостом, упала
перед нею на підлогу. Банка підкотилася до лапи ти-
гра. Той, не відриваючи погляду від Зої, посунув її
вбік і зробив крок уперед. Потім іще один. І ще.

71
 Зоя спробувала зібрати докупи залишки раціо­
нального мислення і подумати, що робити. Вона
не боялась, однак і не була впевнена, що тигр на-
лаштований просто потеревенити про погоду.
Раптом вона побачила чоловіка, що з’явився з чер-
воним кошиком просто позаду тигра і саме хо-
тів узяти щось із полички, а тоді зупинився. Зоя
не могла відвести погляду, лише сподівалась, що
у чоловіка вистачить розуму не кричати й не біг-
ти. Водночас їй дуже хотілось, щоб той покли-
кав на допомогу. Чоловік тим часом розвернувся
і тихо рушив геть. Хтозна, чи пішов він телефону-
вати в поліцію, чи просто дременув подалі із су-
пермаркету.
Тигр підійшов майже впритул. Не розуміючи,
що робить і навіщо, Зоя витягнула вперед руку
зі стаканчиком. Вона і сама не знала, що хотіла ска-
зати цим жестом: «Не підходь ближче» чи «Привіт,
давай знайомитись. Ось тобі кава». Тигр понюхав
спершу каву, а тоді Зоїну руку, торкнувшись веле-
тенського розміру, як уся Зоїна долоня, мокрим но-
сом. Зоя повільно поставила стаканчик на сусідню
поличку з цілим розмаїттям гелів для душу, зовсім
як злочинець, що кладе на підлогу зброю, коли вже
на нього націлено поліцейський пістолет. Вільною
рукою Зоя торкнулася м’якої шерсті та легенько
провела по ній від носа й далі до вух. Тигр був спо-
кійний і ніби теж зацікавлений у цій комунікації.
На іншому кінці ряду знову з’явився той самий чо-
ловік. Цього разу в його руках не було червоного

72
кошика, натомість він тримав свинячу ногу з цін-
ником, що звисав збоку. Зоя нарешті змогла відве-
сти погляд від тигра і спробувала роздивитись чо-
ловіка уважніше. Той мав зібраний і зосереджений
вигляд, а якщо і був наляканий, то ніяк цього не ви-
давав. Він упевнено витягнув вперед руку із части-
ною свині й промовив, ніби до звичайної кішки:
«Кс-кс-кс-с». Тигр байдуже повернув морду в його
бік, а тоді знову подивився на Зою. Та мовчала, але
гладити тигра перестала.
«Кс-кс-кс-с», — знову почулося з іншого кінця
ряду. Тигр повільно розвернувся і так само повільно
рушив до чоловіка, який акуратно повертав у сусід-
ній ряд. Зої було б соромно зізнатися в цьому вго-
лос, але вона захопилась тим, що бачила. Не появою
дикої тварини у звичайному супермаркеті, а кон-
центрацією сили, яку акумулювали чоловік і тигр
всередині вузького ряду побутової хімії. Хвіст ти-
гра сховався за поворотом. Зоя не могла виріши-
ти, стояти чи бігти, але вже за кілька секунд хтось
узяв її за руку:
— Ідем.
Той самий чоловік, що тепер стояв у неї за спи-
ною, кивав у бік каси. Зоя пішла за ним, машиналь-
но забравши свій стаканчик з кавою. Він протягнув
її повз касу з касиркою, яка далі дивилась на екрані
відео з африканського сафарі.
— Але я не заплатила… — ледь чутно сказала
Зоя, дивлячись чоловіку в очі.
— Це трофей, — усміхнувся він.

73
 Артем легенько постукав по касі просто перед
касиркою і сказав:
— Ідем.
— Що?
— Виходьте. Все добре, але зараз виходьте. У залі
дика тварина.
Касирка широко розплющила очі, але нічого
не сказала, лише кивнула, заворожена його впев-
неністю не менше, ніж газелі в дикій савані бувають
заворожені повільними котячими рухами. Вона
простягнула йому руку. Чоловік у куртці й кофті
з капюшоном вивів на вулицю за руки двох жінок,
ніби двох маленьких дітей після подовженого дня
в школі. Зої було спокійно і легко. У касирки див-
ним чином перестала боліти спина.
На вулиці вже припаркувались дві машини.
Одна — поліційна, інша — «газель» із кліткою за-
мість кузова. Втомлений чоловік у шкірянці виліз
із-за керма «газелі» й рішучим кроком підійшов до
них:
— Де він?
— Усередині, — кивнув Артем у напрямку входу.
Чоловік кивнув у відповідь і зайшов у магазин.
— Як ви? — запитав Артем у спокійних як ні-
коли жінок.
— Добре, — щиро промовила касирка.
— Дякую, — сказала Зоя.
Уже за кілька хвилин чоловік у шкірянці вивів
тигра із супермаркету просто на повідці і, проходя-
чи повз, сказав:

74
 — Та він не дикий. Виріс із людьми. Ніколи б
не зробив нічого поганого, максимум може обсли-
нити, правда, малий? — він потріпав тигра за вухом
і ніяково додав: — Вибачте.
Два молодих поліціянти перевірили ще раз
зали супермаркету і довго про щось говорили з чо-
ловіком у шкірянці після того, як тигр повернув-
ся в клітку. Чоловік розводив руками й мав вин-
ний вигляд.
Касирка повернулась до роботи, думаючи про
те, хто тепер заплатить за хамон 3 360 гривень.
Артем віз Зою додому. Вона думала про те, що
мусить виховати в собі тигра. Артем час від часу по-
глядав на Зою і запитував:
— Все ок? Може, чаю? Якщо хочеш, можу тобі
зробити коктейль з валеріанки? В принципі, можу
і з джину… — невпевнено додав він, по ходу намага-
ючись розібратися, чи є цій дитині 18.
— Дякую, все добре, — усміхнулася Зоя.
Сьогоднішній день вона запам’ятає надов-
го. Не як день зустрічі з тигром, а як день зустрі-
чі із силою і впевненістю, зосередженістю і рішучі-
стю. Ці спогади стануть для неї ніби світлом маяка,
на яке вона тепер плистиме все своє життя. За яким
буде вимірювати, як далеко вона від берега.
 ****

Біля Палацу дітей та юнацтва

стояли ретельно, ба навіть ошатно, вдягнені люди й го-
моніли хто про що. Про підняття цін на бензин, про
недобудований міст, роботу на якому знову зупини-
ли, сперечалися про переваги приватних і державних
шкіл та робили прогнози на сьогоднішні змагання.
Яся тримала маму за руку, доки та розповідала
жінкам із налакованим блискучим волоссям про їх-
нього сусіда з десятого поверху, який урятував учора
від тигра дівчину. Жінки зачаровано слухали, широ-
ко розплющивши нафарбовані всіма кольорами очі.
Яся дивилась, як сонячне проміння освічує калюжі
перед входом у палац спорту, і зітхала. Сонце вису-
шить їх до того, як вона побачить Північного слона.
Тяжкі дерев’яні двері трохи привідчинились, і Яся
побачила дядька Валіка, що змовницьки махав їй ру-
кою, щоб вона підійшла.
— Ну, як тобі? — він випростався, вдягнений
у чорні штани, що трохи розширювались донизу,
і ту саму малинову сорочку з розшитим коміром.
Яся не втрималась і розсміялася. Дядько Валік
занервував:
— Погано?
— Та ні, класно! Я просто не знала, що ти кори-
стуєшся автозасмагою.
— Ну, так. Воно так треба, бо члени журі сидять
далеко й образ має «працювати» ще здалеку. Одяг,
волосся, зуби, шкіра…

76
 — Зуби?
— Так, деякі танцюристи носять вставні щеле-
пи. Але в мене і свої зуби непогані, — він широко
всміхнувся на підтвердження сказаного.
— Твоя правда.
— А жінок ти бачила? Такі блискучі, це має бути
дуже ефектно.
— Що ти танцюватимеш?
— Сальсу.
— А партнерка в тебе гарна?
— Так, ніби гарна, — кивнув кудись собі за спи-
ну консьєрж.
У Ясі відвисла щелепа. За ним стояла і з кимось
говорила висока, молодша за дядька Валіка десь удві-
чі дівчина з довгим білим волоссям, одягнена в ко-
ротку рожеву сукню і теж намазана автозасмагою.
— Ого, — тільки й сказала Яся.
Дядько Валік лише стенув плечима:
— Намучився з нею трохи. Тяжко їй іде хорео-
графія. Боюсь, і сьогодні десь зіб’ється і знову на-
ступатиме мені на ноги.
Він пішов далі готуватися, а Яся подумала про
те, що життя геть несправедливе і якесь дурне. І не-
ясно, чого тітка Оля не одружилась із дядьком Ва-
ліком. Він же дуже класний!
Яся вийшла надвір і підійшла до мами, яка досі
обговорювала інцидент із тигром, тільки тепер
пшикаючи лаком на чиюсь зачіску.
— Мам, я забула вдома фотоапарат — той, із ма-
ленькими знімками. Я збігаю додому.

77
 — Та навіщо? Телефоном пофотографуємо.
— Ні, я хочу на той.
— Ну добре. Але дивись мені, обережно через
дорогу.
Яся кивнула, взяла у мами ключі й побігла в на-
прямку дому. Вже у дворі вона звернула до сусідньої
п’ятиповерхівки і спустилась у підвальчик, на две-
рях якого висіла табличка із закрученими буквами:
«Ательє “Міраж”». Яся зайшла всередину. Тітка Оля
розгадувала кросворд.
— О, привіт, Ясь. Як ти?
Яся насупилась, вклала руки в боки і зсунула
брови до перенісся, а це означало тільки одне: вона
була готова до битви. Хоч за вільний від недопалків
двір, хоч за кохання.
— Чому ти не одружишся з дядьком Валіком?
Ти ж знаєш, що він тебе любить?
Тітка Оля постукала ручкою по столу, уважно
дивлячись на Ясю. А тоді, наче нічого й не було,
опустила очі назад на журнал і, покашлюючи, ска-
зала:
— Давньогрецька богиня мудрості. П’ять букв,
може, підкажеш?
Яся закотила очі.
— Ви з ним ідеальна пара.
— Не така вже й ідеальна, — не піднімаючи го-
лови сказала жінка.
— Чого це?
— Ясю, люба… Це дорослі справи. Я не знаю, як
тобі те пояснити…

78
 — Ну, я трохи знаю про дорослу любов, — за-
мислено промовила Яся.
Тітка Оля поперхнулась:
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, в мене дорослі батьки. Вони одне одно-
го люблять. Я бачу їх щодня, тому… трохи розумію,
як це.
— Справді? І як? — із щирою зацікавленістю
в голосі спитала тітка Оля.
— Ну, це коли чоловік прокидається зранку на-
дутий і незадоволений, а жінка його все одно цілує
і каже, що любить. Або, ну… коли жінка розливає на
килим лак для нігтів і злиться, а чоловік несе сер-
ветки, тоді готує їй каву і приносить шоколадні цу-
керки. Зазвичай цукерки він від неї ховає, бо пова-
жає те, що вона на дієті.
Тітка Оля всміхалася й водночас була здивова-
на, бо брови її деколи підстрибували вгору.
— А ще, коли чоловік свариться на когось по те-
лефону, жінка гладить його по плечі, і він заспоко-
юється. А коли жінка засинає у вітальні на дивані,
чоловік вкриває її ковдрою, миє посуд і насухо ви-
тирає рушником, ставить тарілки обережно, щоб
вони не дзвеніли, і каже мені: «Ш-ш-ш-ш…». Ну, тоб-
то це якщо є діти. Якщо без дітей, мабуть, просто
ставить тихо на поличку, і все.
— Логічно, — кивнула тітка Оля.
— Це все нескладно, мені здається. Ви могли б
навчитися. Дядько Валік швидко вчиться — це
я точно знаю.

79
 — Ясенько, я не хочу жити з дядьком Валіком, —
лагідно сказала жінка.
— Бо він консьєрж, а не провідник?
— Бо він лякається, коли у квартиру залітає кажан.
— А ти хіба не лякаєшся?
— Я лякаюсь теж. У тому-то й проблема. Ти б
хотіла, щоб замість одного страху у квартирі було
одразу два?
— Ну-у… У всіх свої недоліки. Я от боюся спати
без світла… Ой! Тільки нікому не кажи!
— Добре.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— А от кажанів я не боюсь, якщо хочеш, я до
вас приходитиму, коли таке траплятиметься. Вреш-
ті-решт людина не може бути ідеальна в усьому
одразу. Ти, знаєш, теж не танцівниця сальси.
— Що? — обурено й водночас сміючись спита-
ла тітка Оля.
— Ти в курсі, що дядько Валік танцює сальсу?
— Що?.. — Брови жінки піднялися ще вище.
— Ага, а він танцює. З красивою, намащеною ав-
тозасмагою білявкою, яка, правда, наступає йому
на ноги…
— Це ж треба.
— От бачиш. Ти стільки про нього не знаєш!
А як можна полюбити людину, коли ти її не знаєш?
— Не знаю.
— Я про те й кажу. Пішли. У нього зараз зма-
гання. Він був би щасливий, якби ти прийшла.

80
 Тітка Оля повагалася секунд з десять, а тоді взя-
ла сумку, вимкнула світло в ательє і вийшла з Ясею
надвір.
Коли вони прийшли у Палац спорту, змагання
вже почались, журі сиділи за столами унизу, а гля-
дачі вмостилися зверху на спортивних трибунах.
— Де ти так довго? Я хвилювалась, телефонува-
ла тобі, — сказала схвильовано мама, щойно Яся
з тіткою Олею сіли поряд. — Добрий день, Олю.
— Вибач.
— А де фотоапарат?
— Та я зустрілась із тьоть Ольою, і якось ми за-
говорились із нею за те, за се, за того тигра… От
я і забула. Але зате розповіла про змагання, тому
от ми і тут. Не переживай.
— Ну добре, — врешті-решт примирливо всміх-
нулася мама Ясі, — ще дві пари — і Валентин. Ви ба-
чили, яка в нього красива партнерка? Така молода…
Яся розглядала спортзал. Посередині він був
розділений щільною шторою, за якою готувались
до свого виходу учасники. Троє членів журі сиді-
ли кожен за окремим дерев’яним столом. Це були
жінка з високим і, мабуть, несправжнім хвостом та
двоє чоловіків: один лисий, а інший із трохи поси-
вілим кучерявим волоссям, що кумедно стирчало
догори. Він Ясі сподобався, бо, хоча й не всміхався,
обличчя мав добре і якесь смішне — з великим но-
сом, ніби у французького кіноактора. На ньому був
брунатний гольф і сірий піджак з латками на лік-
тях. Роздивившись суддів і глядачів, Яся перевела

81
погляд до вікна. Сонце світило яскраво, ніби влітку,
заливаючи промінням зал і висушуючи калюжі. Ві-
тер, що носив за вікном туди-сюди якесь сріблясте
пір’я, повільно стишувався.
«Цікаво, — подумала Яся, — у якого це птаха срі-
блясте пір’я? Треба буде запитати в дядька Валіка».
Вона прищурила очі, намагаючись роздивити-
ся те пір’я, коли побачила сніг. Незважаючи на сон-
це і 17-те вересня у календарі, за вікном ішов сніг,
який щосекунди дедалі густішав.
На середину танцювального майданчика як-
раз вийшов Валентин з білявкою. Його зуби на тлі
темного, намащеного автозасмагою обличчя сяяли,
засліплюючи суддів і два десятки глядачів. Треба
визнати, змагання з латиноамериканських танців
не були надто популярним видовищем, принайм-
ні конкурс у середній і старшій вікових категоріях,
де переважно всі були такого ж віку, як дядько Ва-
лік, а то й ще старші.
Заграла музика, і Валентин почав швидко-швид-
ко рухатись, виляти стегнами, перебирати нога-
ми і крутити туди-сюди білявкою. Яся була враже-
на. Вона ніколи не бачила, щоб їхній консьєрж так
швидко рухався, і щоб так викручував стегнами,
не бачила теж. Яся поглянула на Олю. Та теж спо-
стерігала, роззявивши рота, а коли помітила, що Яся
на неї дивиться, вирішила все ж таки його прикрити.
Яся переводила погляд то на танцювальний
майданчик, де крутився дядько Валік, то на сніг,
що сипав на вікном. «Головне — не пропустити,

82
коли прокинеться слон», — думала Яся. Час від часу
усмішка зникала з вуст дядька Валіка — це озна-
чало, що білявка наступала йому на ногу, але він
швидко брав себе в руки і, як справжній професіо­
нал, повертав усмішку назад на своє місце. У ма-
линовій сорочці він мав фантастичний вигляд.
— Це ж треба, я і не знала, що наш Валентин та-
кий танцюрист, — сказала вражена мама Ясі, апло-
дуючи, коли музика стихла. Яся щосили гамсели-
ла рукою об руку, притупувала ногами й одночасно
свистіла:
— Ну ж бо! На раз-два-три… Молодці. Раз. Два.
Три!
— Мо-ло-дці! — усі троє вони кричали й апло-
дували щасливому і почервонілому чи то від тан-
ців, чи то від незручності Валентину, колір щік яко-
го було видно навіть попри автозасмагу. Щойно він
побачив на трибуні Олю, його очі засяяли яскраві-
ше за його розшитий блискітками комір.
Яся побігла до нього за кулісу.
— Ти просто найкращий! — кинулась вона йому
в обійми. Консьєрж підхопив Ясю на руки і вдав,
ніби танцює. Їй навіть не треба було нічого роби-
ти, наступити йому на ногу вона не могла — її ро-
жеві кросівки висіли в повітрі.
— Дядько Валік, поглянь у вікно!
Вони підійшли до вікна. Валентин присвиснув
і спокійно сказав:
— Десь саме прокидається Північний слон.
 ****

Ніна заварила каву, зробила

бутерброд з маслом і малиновим варенням та клац­
нула пультом від телевізора, що висів над кухон-
ним столом.
— Одразу дві неймовірні події сталися в Києві
за минулу добу. В одному зі столичних супермар-
кетів, що поблизу цирку, розгулював, — дикторка
з коротким каре зупинилась, тягнучи інтригу, а тоді
з легким кивком закінчила: — Тигр. Відвідувач ви-
кликав поліцію і вивів із супермаркету двох жінок,
одна з яких відповіла на запитання нашого корес-
пондента. Ігорю, тобі слово.
— Дякую, Марино. Зараз біля супермаркету все
спокійно. Ніхто не постраждав, а персонал уже по-
вернувся до роботи. Поряд зі мною Галина, яка саме
працювала на касі, коли трапився інцидент, — хло-
пець у сірій куртці обернувся до жінки в брендова-
ній формі. — Галино, розкажіть, будь ласка, як усе
сталося?
— Я саме дивилась відео про горил… і тигрів, —
задумливо почала Галина, втупившись кудись пе-
ред собою, — у нас якраз встановили екрани над
касами, — перевела вона погляд на кореспонден-
та. — А тоді молодий чоловік, дуже ввічливий і та-
кий, знаєте… приємний зовні, попросив мене ви­
йти на вулицю.
Хлопець міцно тримав мікрофон і уважно слу-
хав розповідь Галини, лише час від час повертаючи

84
серйозне обличчя до камери, щоб додати ваги ска-
заному.
— Я спершу подумала… «І як це тигр пробрався
з екрана в залу?»… Ну, знаєте, я була шокована.
— Прекрасно вас розумію. Це була пані Галина
та Ігор Маслюк із місця подій.
— Дякую, Ігорю. Тигр виявився жителем київ-
ського цирку, якого саме викупила група зоозахис-
ників. Вчора перед втечею тигра якраз готували до
перевезення у заповідник відкритого типу, що роз-
ташований поблизу Аєменема, штат Керала, Індія.
Дикторка повернулась трохи вбік, до іншої ка-
мери, взяла в руки, а тоді знову поклала на місце
стос паперів і продовжила:
— Ще одна неймовірна подія сталася вчора
в столиці України. Сніг посеред вересня, на думку
експертів, свідчить про швидку зміну клімату й не-
минучу екологічну катастрофу, що чекає на всю пла-
нету в найближчі 5–7 років. І до інших новин…
Дикторка знову повернулась до іншої камери:
— Соціальними мережами шириться новий
флеш­моб, що вже встиг наробити галасу. Дорослі
й діти почали фотографуватись так, ніби впали об-
личчям на землю…
Ніна вимкнула телевізор і подивилась у вікно.
Сніг уже встигнув розтанути, хоча ще вчора здава-
лось, ніби він замете весь Поділ по самісінькі хре-
сти Андріївської церкви.
Вчора вона так і не наважилась відкрити ті кон-
верти, та й не могла собі дозволити проплакати всю

85
ніч перед уроками, що, ймовірно, могло статися.
Ніна подумала, що має спершу морально підготу-
ватися, заспокоїтися, виділити для цього правиль-
ний час і головне — вирішити, чи хоче вона взага-
лі їх читати.
Марія Соломонівна постукала у двері, повідо-
мила, що ввечері не буде світла — з дев’ятої і до ран-
ку. Ніна кивнула і пригостила її бутербродом з ва-
ренням.
Коли Ніна прийшла до школи, там якраз була ве-
лика перерва. З усіх коридорів лунали звуки шкіль-
ного радіо, на створення якого учні десятих кла-
сів самостійно виграли грант, чим дуже пишалася
Ніна. Тепер діти мали свою справжню радіорубку
й майже цілковиту свободу в ефірі. Вони брали ін-
терв’ю у переможців шкільних змагань із настіль-
ного тенісу, обговорювали в ефірі роботи Міядза-
кі, оголошували флешмоби і постійно намагались
не перетинати межі дозволеного. Темою сьогодніш-
нього ефіру, ясна річ, був тигр.
— А зараз прозвучить пісня для героя дня, який
переміг тигра в супермаркеті.
«Отак і народжується фольклор», — усміхну-
лася Ніна й пішла готуватись до уроку в 9-Б. Сьо-
годні вона вирішила скористатись інфоприводом
і дати дітям нагоду розказати про свій найбільший
у житті подвиг. А поки вони готувались відповіда-
ти, Ніна замальовувала тигра на останній сторін-
ці блокнота. Колись вона була впевнена, що пов’я-
же своє життя з малюванням, але сталося інакше.

86
Ніна одночасно вступила і на філологічний, і на ху-
дожньо-графічний — утім, на останній на конт­ракт,
тож вибір для неї був очевидний. А далі сталося так,
як у всіх: з нею трапилося життя, і вона вже сама
не пам’ятала, в який момент забула про колишню
мрію. Тепер Ніна малювала лише ручкою на остан-
ніх сторінках блокнота. Раніше ще малювала в ли-
стах, коли листувалась із Сашею.
Після чотирьох уроків і невеликої шкільної ви-
стави на тему екологічної катастрофи, де грали
діти, переодягнені в білих ведмедів і кригу, що тане
під ними, Ніна рушила в бік дому. Дорогою вона
міркувала про те, чому її життя у 25 років ніби сто-
їть на якорі посеред моря, не рухаючись у жодно-
му напрямку. Їй лише 25, вона на середині білої сто-
рінки й може летіти куди хоче. Від цієї несподіваної
думки й усвідомлення свободи їй раптом забракло
повітря. Дихання перехопило ніби від нападу кла-
устрофобії, тож Ніна вирішила піти до набереж-
ної — кудись, де більше вільного простору.
На Поштовій площі було, як завжди, людно.
Хтось грав на гітарі Скрябіна, зібравши навколо
себе натовп, що жував бургери, запивав їх колою
і підспівував у перервах між першим і другим. Діти
бігали серед струменів фонтана, який раптово ви-
ривався просто з-під плитки перед Річковим вок-
залом. На зеленій траві, покидавши поряд скей-
ти, сиділа молодь із рожевим, синім і салатовим
волоссям, одяг натомість у всіх був чорний. Вони
весело переповідали щось одне одному, сміялись

87
і передавали по колу пляшку червоного вина. Ніщо
не вказувало на те, що ще вчора тут лежав сніг.
Ніна спустилась до води і вдихнула на повні гру-
ди. І справді. Вона вільна. Стосунки ще не склали-
ся, роботу вона може змінити будь-якої миті. Тим
паче цей острів любить цілеспрямованих. Маючи
мету, можна було стати ким завгодно — хоч режи-
серкою малобюджетних горорів, хоч першою пре-
зиденткою, хоч успішною художницею… Така вже
перевага нестабільної економіки країн третьо-
го світу. Так завжди трапляється після колапсу, на
межі, коли старе вже зруйноване, а нове ще не по-
будоване, можна робити що заманеться. Можливо-
сті вже були, а обмеження і конкуренція — ще ні.
Не тільки Ніна — вся країна була посеред білої сто-
рінки і могла летіти куди забажаєш.
Раптом Ніні здалося, що на іншому березі Дні-
пра, на Трухановому острові, хтось розпалив багат-
тя. Вона засміялась. Це місто було не просто віль-
ним — воно було диким, ніби доісторичний звір.
Це дикі хащі, що, ніби мільйоном яскравих очей,
повнились мільйонами історій утрат, переселень,
маленьких перемог, вагань, розбитих сердець, при-
хованої ніжності, втоми й крихких моментів ща-
стя, а також трильйоном крихітних летючих надій
і сподівань, які, мов схрещені зі світлячками колі-
брі, дріботіли крилами над островом, освітлюючи
його й одночасно створюючи рух.
Ніна підняла балон із фарбою, що стояв попід
бетонною стіною. До балона резинкою для волосся

88
був причіплений згорнутий удвоє папірець у клі-
тинку. Ніна розгорнула його: це виявилася запис-
ка, написана, очевидно, жіночим почерком — рів-
ним і з правильним нахилом.
«Можна бути ким завгодно».
Так вже воно велось у цих диких хащах: причи-
на й наслідок часом мінялися місцями, відповіді че-
кали, поки поставлять запитання, а час давно обли-
шив спроби звести все, що відбувалось на острові,
до лінійного наративу. Історія цього міста поча-
лась хвилину тому і продовжиться подіями сторіч-
ної давнини, то тут, то там перемішуючи між собою
факти, вигадки, очікування, законопроєкти, коме-
дійні панчлайни, забуті вірші, випадково сказані
фрази, силуваний оптимізм і солонувате в цих кра-
ях на смак слово «любов», що нею були присипані
столичні парки, магістралі та спальні райони. Десь
трохи більше, десь трохи менше.
Балон виявився із чорною фарбою та розпи-
лювачем, що згодився би для малювання контуру.
Ніна струсила балон і провела лінію. Замислилась.
Провела іще одну. На стіні поряд із кумедною ли-
сицею і мавпою в капюшоні тепер був тигр. Ніби
прадавні наскельні розписи в печерах, ці малюнки
зберігали міські епоси про любов і відвагу. Лисиця
і мавпа. Тигр, що розгулював рядами супермарке-
ту. А може, це тільки станеться.
 ****

Трьома поверхами вище грав

Дейв Брубек — «Impressions from Japan»15. Платів-
14

ка саме добігала свого кінця, звучала «Koto Song».

Юна сиділа на вікні й дивилась, як наближався
дирижабль. Відтоді як усе замело снігом, дири-
жаблі стали єдиним можливим способом зв'язку
із зовнішнім світом. Юна писала брату, мамі й та-
тові, але поки так і не отримала жодної відповіді.
Вона просила дістати снігоочисні машини, проси-
ла забрати її звідси, але не була впевнена, що реш-
ту міста так само не замело снігом або чи все це
взагалі не дивний сон. Можливо, сніг уже повні-
стю накрив собою острів, і тепер із того стирчали
лише кілька хмарочосів, підпилений меч «Мате-
рі-Батьківщини» та хрести над Лаврою. Що, якщо їх
і справді залишилось тільки двоє? Дві людини по-
серед сонця і снігу, без змоги доторкнутись одне до
одного.
Юна помахала рукою дирижаблю. Коли той на-
близився до будівлі, з нього хтось скинув мотуз-
ку з прив’язаною бандероллю. Юна розв’язала тугі
коричневі вузли й відчепила пакунок. Дирижабль

14
Девід Воррен «Дейв» Брубек — американський джазовий піа-
ніст, композитор, керівник ансамблів.
15
«Jazz Impressions of Japan» — альбом «The Dave Brubeck Quartet»
1964 року. У буклеті альбому Брубек розповідає про подорож
квартету до Японії та про кожну частину альбому. По суті, аль-
бом є своєрідним щоденником подорожей.

90
рушив далі. Юна поглянула на бандероль, на ній
значилось лише одне ім’я — Ніні Стойко.
Юна здивувалась, бо ніхто вже давно не кликав
її цим іменем, навіть батьки. Їй просто не подоба-
лось, що її ім’я починалося зі складу «ні», який ніби
передує і продовженню імені, і самому її життю.
Вона змінила ім’я майже десять років тому, разом
із зачіскою, професією і всім своїм життям. Їй було
дивно думати, що десь іще зостались люди, які досі
пам’ятають її як Ніну.
Розірвавши коричневий папір, Юна дістала звід-
ти стос старих радянських конвертів у щільному по-
ліетиленовому пакеті. Листи батьків, які вона колись
знайшла у квартирі на Великій Житомирській. Ли-
сти, що все ж таки змусили її думати, що любов тра-
пляється. А потім іде. Але все ж таки трапляється,
а це найважливіше. Що вона буває сильною і світлою,
вогкою і теплою, може пахнути домашнім, щойно
спеченим хлібом, вареним згущеним молоком і шо-
коладним маслом, бути міцною, як армійський одяг,
і холодною, як білі медичні рукавички, може звуча-
ти як старе радіо, заставка «Форту Буаяр», як голуб,
що кричить, б’ючись із перев’язаним крилом у кар-
тонній коробці, звучати як розбиті тарілки. Цілком
реальна, об’ємна і тривимірна, абсолютно примар-
на любов, що часом виринає поміж старих будівель
Львівської площі й ховається кудись у хащі біля озер
на Осокорках, мов обручка, яка закочується в якусь
щілину перед самим переїздом, коли вже немає ні
часу її шукати, ні шансів її звідти видряпати.

91
 Юна подивилася вниз. Сніг сягнув 18-го повер-
ху. Вона вийшла зі своєї студії і рушила білим ко-
ридором до ліфта. Обидві кнопки світилися, ліфт
не працював. Юна пройшла далі, на сходи, і попря-
мувала вгору. На горішньому поверсі були всього
одні двері в самому кінці коридору. На стінах усюди
висіли рамки з фотографіями будинків, по два знім-
ки в кожному обрамленні: на верхньому фото було
зображено архітектурний проєкт, а на нижньому —
вже зведений за проєктом будинок. За підписами
під фото можна було вчити географію: Сантьяго,
Токіо, Буенос-­Айрес, Панама, Акурейрі, Сантори-
ні, Перт, Кейптаун, Київ… Юна здивовано дивилася
на фото з Києва: на знімку був хмарочос, що височів
позаду того самого моста, якого ніяк не могли до-
будувати. Вона ніколи не бачила там хмарочоса, як
і не пам’ятала міст добудованим. Утім, на фото міст
мав вигляд цілком зданого в експлуатацію: числен-
ні машини стояли на ньому у довгому заторі.
Перед великими дерев’яними дверима зі світ-
лого дерева Юна зупинилась і прислухалась: Бетті
Свон16. Юна постукала у двері. Від стуку вони при-
відчинились, бо виявились не замкненими. Кімна-
та була пуста.
Не тому, що там нікого не було. Тому що там ні-
коли нікого не було. Голі білі стіни ще пахли свіжим
ремонтом, на підлозі досі лежав поліетилен з розки-
даними на ньому підставками під фарбу й валики.

16
Бетті Свон — американська соул-співачка.

92
 Валики із застиглою на них білою фарбою також ле-
жали поряд. Біля вікна стояли закриті яскравими
кришками банки з фарбою. Дві банки — для стін,
дві менші — для вікон. Велике вікно з відкритою
терасою за ним було прочинене, знадвору раз по
раз залітав теплий, зігрітий сонцем сніг і кружляв
посеред кімнати. Юна вийшла на терасу. Звідкись
і досі глухо доносилися слова пісні:
Kiss me each morning
For a million years
Hold me each evening
by your side
Tell me you love me
For a million a million years
Then if it don’t work out
Then if it don’t work out
Then you can tell me…
You can tell me goodbye17.
Сніг сягнув горішнього поверху. Час було виби-
ратись.

17
Цілуй мене щоранку / Мільйон років підряд / Пригортай мене
кожного вечора / до себе / Кажи мені, що любиш / Протягом міль-
йона мільйонів років / Тоді якщо нічого не вийде / Тоді якщо ні-
чого не вийде / Тільки тоді ти зможеш сказати мені… / Ти змо-
жеш сказати мені: «До побачення» (з англ.).
 ****

Вечірка без кінця добігала

свого завершення. Голі й одягнуті, яскраві й у чор-
ному, молоді, старі, добрі, злі, багаті й ті, що ледь
нашкребли на вхід зі студентської стипендії, — усе
стало єдиним потоком, що був утіленням свободи
і відображенням музики.
Саша вийшов на вулицю. На сіру промзону вже
спустилось рожеве світло, що буває тут тільки на
світанку. У світлі стояла дівчина з рожевим волос-
сям і зосереджено дивилась на відображення в ка-
люжі.
— Пішли звідси? — запитав у неї Саша.
— Пішли, — відповіла Зоя і взяла його під лікоть.
Вони вийшли з промзони на вулицю і просто
рушили прямо, кудись у бік Дніпра. Зоя відчувала
Сашину тверду руку під срібним пір’ям, а Саша —
як пахне Зоїне волосся. Так пахнуть перші весняні
квіти, коли крізь них дме вітер. На перехресті він
накрив її руку своєю, щоб Зоя раптом не вирішила
його відпустити саме посеред дороги. Машин, звіс-
но, ще не було. Місто тільки-тільки очікувало сиг-
налів будильників і гулу байків, від якого дзижча-
ло скло. Так вони і йшли, доки під їхніми ногами
не почала плюскати вода, а над головою не здійняв-
ся великий залізний міст, що з’єднував своїм хобо-
том і хвостом обидва береги.
Саша розстелив на землі свій білий піджак, Зоя
лягла на нього й обережно поклала голову Саші на

94
коліна. Той зняв з її голови тяжку корону, що зали-
шила на лобі червону надавлену смугу. Зоя полег-
шено видихнула й заплющила очі. Саша гладив її
волосся, час від часу заправляючи за вухо коротке
рожеве пасмо, яке постійно спадало на очі. Таблет-
ка ще діяла.
Небо почало пропускати крізь рожевий колір
стрічки жовтого і багряного. Саша побачив срі-
блястих дельфінів, що синхронно вистрибували
з води недалеко від Труханового острова. Планета
дихала. З кожним подихом Зої планета ніби пірна-
ла глибше в Космос, закручуючись із боків, робля-
чись круглішою і такою, наче хтось споглядає її крізь
велику лупу. З кожним видихом із води вистрибу-
вали сріблясті дельфіни. Встромляючи пальці у во-
лосся Зої, Саша виймав долоню, повну мерехтливих
зірок і блискучого срібного пилу. Щоразу він зага-
дував бажання, щоразу для Зої, а тоді дув, і той пил
та зірки розсипались над Дніпром зграєю блиску-
чих рожево-срібних горобців, що летіли в бік недо-
будованого мосту. Щойно їхні маленькі скляні лапки
торкнулися залізної конструкції арки, яка тримала
міст, механічний слон почав оживати. Срібний пил,
що його натрусили горобці, почав розливатися ме-
ханічними венами слона, перетворюючи його із за-
лізного на прозоро-кришталевого. Слон набрав води
з Дніпра у хобот, підняв його високо над головою
і випустив воду в небо. На тих хвилях винесло Зоїні
кораблі, які пливли під небесно-блакитними вітри-
лами. В одному з тих кораблів на палубі сидів Ленур

95
 у кримськотатарському розшитому каптанчику сма-
рагдового кольору. Він махав і усміхався Зої з кораб­
ля, що якраз причалив до однієї з хмаринок.
Саша провів рукою по волоссю Зої і відчув під
пальцями шум вітру над спальними районами лі-
вого берега, відчув запах чаю з лимоном і пирога
з яблуком та корицею, якого хтось тільки-но ді-
став із духовки на одній із кухонь в одному з бу-
динків на одній із планет. Тим часом срібний пил,
що опав зі слона, перетворився на музику, яка сяг-
нула срібних струн ліній електропередач і тепер
вигравала на них «Strawberry Fields»18. Планета
продовжувала дихати на повні легені, продовжу-
вала бути неймовірно красивою. Саша торкнувся
передпліччя Зої, і в нього під пальцями виступила
кольорова піна, що змінювала відтінки від лимон-
ного до насичено-бузкового та кольору чорниці,
яку змішали зі сметаною, трохи пом’явши ягоди.
З піни народилася дівчина з рудим волоссям і тон-
кою талією. Вдягнута в чирлідерську форму, вона
розмахувала кольоровими стрічками, зваблюючи
навколо себе все, що так чи інакше мало чолові-
чу природу.
Саша дивився на Зою, що лежала з уже широко
розплющеними очима, у яких відбивались рожеві

18
Пісня англійського рок-гурту «The Beatles», яку написав Джон
Леннон. Джон створив композицію на підставі своїх дитячих
спогадів про гру в саду дитячого будинку «Strawberry Fields», що
належав Армії порятунку в Ліверпулі.

96
хмари й рухи крил горобців з кришталевими лап-
ками. Він відчув, що в його руках лежить найбільша
у світі коштовність, тонка і крихка, довірена йому,
щоб він оберігав її від голубів і котячих кігтів. Він
боявся, що вона розсиплеться на мільйони дрібних
зірок і осяє собою всю землю, але не залишиться.
Зоя заплющила очі, і Саша цілував її повіки, від-
чуваючи, як він рухається крізь сторіччя, що змі-
нювали одне одного в залах Лувру. Він бачив, як
незворушно Мона Ліза дивиться на картини Кан-
динського і про щось усміхається. Зоя була мисте-
цтвом, яке починалося десь під ребрами грецькими
амфорами і розходилось у різні боки авангардним
кубізмом Єрмілова, попкультурними бананами
Воргола, японськими гравюрами, що докочувались
до її пупка, картинами Анрі Тулуз-Лотрека, який
якраз сидів зараз в одному із французьких кабаре,
захоплений вином і красою танцівниць, дивуючись
тому, що за вікном уже світає. Київ тим часом якраз
починав будуватись. Ще лиш починали зводити сті-
ни Софії, проривати підземні ходи Лаври, химери
тільки-тільки торкнулися своїми кігтями і лускою
будинку Городоцького, а на іншому березі лиш по-
чинали проростати з-під землі сірі й багряні бага-
топоверхівки, затуляючи собою вид на озера, хова-
ючи у дворах собак і осіннє листя.
Саша викликав таксі. Зоя назвала адресу. Коли
сірий «ланос» зупинився біля під’їзду вузької ви-
сокої свічки, у ній якраз добудовували останні по-
верхи. Зоя приклала круглий ключ до домофона

97
і пройшла повз консьєржа, що спав у своїй кімна-
тці, підклавши під щоку обидві руки, як малень-
ка дитина тихої години, огорнута сонним запахом
манної каші. Вже біля квартири з номером «16» Зоя
притулилася щокою до срібного пір’я, знаючи, що
такої ніжності, може, більше ніколи не станеться.
А якщо й станеться, то не з ними. Бо ніжність на ос-
трові подібна до вітру, який продуває собою вули-
ці з півночі на південь, перекочує листя і пил, пере-
вертає на спини котів, торкається скронь кожного
перехожого, але не залишається ніде й ні з ким, ру-
шає далі. До інших островів, на яких люди ще ніко-
ли не були ніжними, не були вразливими.
Саша поцілував рожеве волосся, що ще пахло
зірками й дельфінами:
— Бережи себе.
Коли двері зачинились, а ключ у замку зробив
два оберти, Саша рушив до ліфта й піднявся на 16-й
поверх, вийшов на дах. Там у спальному мішку спав
хлопець, покусуючи уві сні ріденькі вуса, що тіль-
ки-тільки пробились над верхньою губою.
Саша обережно пройшов повз нього, щоб не збу-
дити. Подивився на вокзал і ботанічний сад, перші
ранкові автівки, розправив крила та нарешті злетів,
як завжди і мріяв.
Ярчика розбудили різкі сигнали швидкої допо-
моги.
 ****

Ніна чекала на них дорогою

додому. Вітрини. Із сімейним затишком, історія-
ми про смуток і любов. Їй завжди здавалось, що
не може бути лише одне слово на позначення лю-
бові. Це було так нечесно. Вона завжди вважала, що
слів на позначення відтінків любові має бути що-
найменше стільки ж, скільки існує відтінків чер-
воного. Себто сотні. Любов гаряча й пекуча, що,
як вогонь, випалює на своєму шляху все, включно
з обов’язками і даними комусь іншому обіцянка-
ми. Любов спокійна й вічна, яка не боїться нічого
та витримає все, бо була кілька життів до і буде піс-
ля. Любов світла, тендітна й ніжна, схожа на перше
шкільне кохання, піднесена, ніби «Ода до радості».
Любов радісна і відкрита, ніби дружба, загорнута
у спільні пригоди, волохатих собак і сонних дітей.
Любов запилена сумом і осіннім листям, що витя-
гує останні вени, тягне жили, втім, залишає по собі
досвід і мистецтво. Надто багато любові як на те,
щоб статися з однією людиною, і надто мало, щоб
можна було врешті-решт дати їй визначення.
Вітрини зі сценами сімейного життя, ніби му-
зейні експонати, знову з’являлись на вулицях міста,
конкуруючи з колекціями кросівок зі знижкою, по-
літичними обіцянками нового життя та нескінчен-
ними банерами букмекерських компаній — надто
яскравих, щоб відвести від них погляд. Ніна по-
чала бачити вітрини, відколи їй виповнилося 12.

99
Виставлені в них експонати змінювались у міру
того, як змінювалось її життя: дитячі дні народжен-
ня, походи з батьком у зоопарк, заплітання з мамою
одна одній кіс… Усе, до чого так і не вдалося до-
торкнутись.
Ліхтарі освітлювали пішохідну вулицю. Пере-
вернуті стільці лежали складені на столах обабіч
дороги. Світло у вітринах було вимкнено. Лише
десь далеко з боку фунікулера доносилися звуки
гітари, сміх і веселі, давно не тверезі, а тому щирі
й вільні голоси. Ніна зняла один зі стільців, поста-
вила посеред дороги й сіла, заплющивши очі й слу-
хаючи голоси. Зліва почулося нявчання кота, якого
тягнуть у воду проти його волі. Маленький хлопчик
років п’яти в шортах зі Спайдерменом сказав:
— Мурчику, ну давай ми тебе помиємо. Ну, будь
ласка.
На спині кота було розмазано з добрих пів бан-
ки полуничного варення.
— Ну, давай, ну Мурчику, доки мама з татом не
прийшли.
Кіт чіплявся за футболку, теж-таки зі Спайдер-
меном, і верещав. Почувся звук відчинення вхідних
дверей і кроки.
— Ну, все. Гаплик, — сумно сказав хлопчик і сів
на стілець, пускаючи кота на землю.
У кімнату зайшла молода жінка у вузьких си-
ніх джинсах, сірій футболці й із зібраним у хвіст
світлим волоссям. А за нею чоловік із зачесаним
трохи назад волоссям і в окулярах із блискучими

100
скельцями. Жінка уважно подивилась на хлопчика,
що понуро опустив голову і розглядав краплі чер-
воного варення, які вкривали кухню в хаотичному
порядку. Тоді перевела очі на Мурчика, що вже зли-
зував у себе зі спини варення, і почала голосно смі-
ятися, спершись руками на коліна.
— Ти це бачив? — обернулась вона до чоловіка.
Той глянув на кота, краплі варення і насупив-
ся. А тоді подивився на жінку, в якої від сміху ледь
не котилися сльози, і просяяв. Намагаючись прихо-
вати ніжну усмішку, сказав до сина:
— Неси серветки.
Хлопчик, усвідомивши, що ніхто їх із котом сьо-
годні не сваритиме, весело зіскочив зі стільця і по-
біг діставати з ящика новий рулон серветок. Чоло-
вік обійняв жінку однією рукою.
— І що, це аж так смішно? Кіт у варенні? От про-
сто до сліз?
— А хіба ні? — обіймаючи його руку, відповіла
жінка, продовжуючи сміятись.
— Звісно, ні, — поцілував її у лоб чоловік і пі-
шов витирати підлогу й кота.
Ніна глянула на сусідню вітрину. Там на лікар-
няному ліжку лежала жінка і сумно дивилась повз
Ніну. За плечем жінки, тривожно поглядаючи на
неї, сидів чоловік із круглим обличчям і читав уго-
лос книжку:
— У чайничках дзижчали комарі. В порожніх
вазах лежали мертві комахи. Підлога була липка,
колись білі стіни посіріли: десь більше, десь менше.

101
 Латунні дверні завіси і ручки потьмяніли, зробили-
ся масні на дотик…19
— Як думаєш, ми поїдемо колись до Керали? —
замислено, злегка видаючи невиправдану надію,
спитала жінка.
Чоловік іще раз поглянув на сторінку, яку що­
йно читав, і обережно сказав:
— Я волів би поїхати кудись в інше місце… —
тоді поглянув на жінку, яка й далі дивилась у вікно,
і швидко додав: — Але якщо ти хочеш, обов’язко-
во поїдем.
Жінка кивнула.
— Можем навіть поселитися в Аєменемі20. Хо-
чеш? — спитав він, відкладаючи книжку і підсіда-
ючи до жінки на ліжко.
Жінка знову кивнула.
Він обійняв її двома руками, притуливши до
плеча, і продовжив:
— Будем їсти рис із кокосовим молоком. Роз-
дивлятись старі будинки колишньої індійської бур-
жуазії…
— Викуплені мережами готелів, — додала жінка.
— Викуплені мережами готелів, — підтвердив чо-
ловік, — будемо ходити мокрі від вічної вологи, лягати
в мокру постіль, яка ніколи не висихає, — трохи під-
сміюючись із абсурдності цього бажання, вів він далі.

19
Арундаті Рой. Бог Дрібниць / пер. з англ. А. Маслюха. Л.: Видав-
ництво Старого Лева, 2018.
20
Місто, де відбувається дія роману «Бог Дрібниць».

102
 — І читатимем книжки із закрученими в тру-
бочки від вологи сторінками, — додала жінка, роз-
слаблено спираючись на подушки і заплющуючи
очі.
— І читатимем скручені книжки, так, — скоро-
тив чоловік.
Вона всміхнулася із заплющеними очима і під-
ставила губи для поцілунку.
— Дякую.
Ніна повернула на місце стілець і пішла в на-
прямку Андріївського. На розі узвозу юрмився ве-
селий натовп із келихами наливки в руках. Ніна по-
сміхнулась до нього і рушила вгору, пригадуючи,
як колись каталась тут із Сашою на санках в одну
із зим, коли випало багато-багато снігу.
Будинки на Андріївському узвозі давно спали.
Ніде не горіло світло. Новий театр мирно дрімав,
підсвічуючи свої сни м’яким фасадним світлом. Те-
атру снились молочні ріки й шекспірівська фраза
«The milk of a human kind»21. Молочні ріки текли
коридорами театру, затоплюючи по вінця спочат-
ку гардероб, а тоді зал і кабіну звукорежисера.
Уже на розі Володимирської і Великої Жито-
мирської Ніна побачила ще одну вітрину. В ній
стояла мама. Молода, вродлива й вагітна. На ній
був блакитний сарафан, який вона пошила сама,
користуючись викрійками з журналу «Бурда», а на
плечі висів накинутий великий білий м’ятий светр

21
Молоко людської доброти (з англ.).

103
із блискучими ґудзиками. Та кофтина була колю-
ча до тіла й тріщала спалахами блискавок щоразу,
коли її надягали. Ніна знала це, бо часто носила її.
То був мамин улюблений домашній светр, геть син-
тетичний, але від того не менш цінний. Мама сум-
но виглядала когось у вікно. Нікого не було. Ніні
дуже хотілось її обійняти, принести чаю з молоком
і м’які капці, сказати, щоб ішла спати і що все буде
добре. Що вона народить веселого хлопчика і сер-
йозну дівчинку із сумними очима, і що любитиме їх,
щоб не сталось. Бо вони будуть здорові й усміхне-
ні, хоча в дівчинки часто болітиме спина. Але таке
трапляється, це нічого.
Ніна нічого не могла вдіяти. Мама стояла там
сумна, доки на вулиці не згасли останні вогні. Ніна
звернула в сусідній під’їзд і піднялась на другий по-
верх.
Електрики не було. На кухні виднілося заспо-
кійливе, майже церковне світло запаленої свічки.
Ніна пройшла туди. Марія Соломонівна розслабле-
но сиділа за столом, спираючись на бильця крісла
й міркуючи про щось далеке, своє. Ніна присіла по-
ряд на дерев’яний стілець, що, відчувши вагу, затрі-
щав, мов дерево в багатті.
— Коли ми з братом були малі й удома часто
вимикали світло, ми лягали разом із батьками на
їхнє велике застелене ліжко і подовгу грали в міста.
Я дуже любила, коли вимикали світло. Коли вими-
кати світло перестали, не стало й сім'ї.
Марія Соломонівна подивилась на Ніну:

104
 — Тому євреї придумали шабат.
— Чому?
— Щоб мати розкіш хоч раз на тиждень почу-
ватися сім’єю.
Так вони й сиділи у мерехтливій напівтемряві,
на кілька годин ставши одна для одної сім’єю, го-
ловна функція якої — просто бути поряд. Тихо, але
так, що можна почути, як поруч хтось дихає.
Тоді Ніна дістала сірники, поставила чайник
на плиту, а коли той почав свистіти, залила окро-
пом дві чашки з круглими чайними пакетиками
без ниточок. Додала трохи молока й цукру. Запа-
лила ще одну свічку, перевернула її, щоб віск нака-
пав у блюдце, і прикріпила на нього свічку. Та три-
малась міцно.
У кімнаті було спокійно, як трапляється тільки
тоді, коли не працює інтернет. Листи смиренно че-
кали на Ніну, ніби часовий механізм, який існував
уже для того, щоб відраховувати час до неминучо-
го спалаху. Ніна вивільнила з поліетилену конвер-
ти. На них був почерк тата.
 ****

Жир від лосося, уперше ку-

пленого за свої зароблені гроші, ніяк не відмивався
від залізної тарілки. Яр тер її піском, але це не до-
помагало, ніби сама вода була перемішана з бен-
зином і риб’ячим жиром. Масляниста й густа. Яр
думав про вчорашній вечір. То був день, коли він
нарешті зайшов у супермаркет із високо піднятою
головою і оплатив усе, що було у нього в кошику.
— Плануєш вечірку? — весело всміхнувся йому
хлопець на касі, пробиваючи яйця, лосось, авока-
до, шість пляшок пива, дорогі чипси в довгій банці
й акційний пармезан. Яр узяв би й більше, але вчас-
но згадав, що не має холодильника.
— Вирішив трохи себе побалувати. — Вуха Яра
чомусь швидко стали гарячими, а усмішка сором’яз-
ливою, невпевненою.
— Думаєш сам те все випити? — вибивши чек
і спершись на лікті, вів далі касир.
— Залежить від того, прийдеш ти чи ні. — Вуха
спалахнули вогнем, і здавалось, із них от-от по-
валить дим: такої впевненості Ярчик сам від себе
не очікував. Очевидно, нове життя давалося взнаки.
А може, то він просто від хвилювання. У будь-яко-
му разі Яр тут-таки втупився в чек, читаючи перед-
бачення:
«Погода змінюється. Це на краще».
Ярчик зім’яв папірець, вирішивши, що це пові-
домлення можна трактувати як те, що всі зміни так

106
чи інакше позитивні, а отже, деколи, може, не зава-
дить і ризикнути.
— Вони завжди класно відповідають на твої запи-
тання. Правда ж? — касир усе ще дивився на Ярчика,
спершись на лікті. — Але це не в усіх супермаркетах
так, тільки тут щастить, не знаю чому. Містичне місце.
— Яке? — не зрозумів Яр.
— Супермаркет.
— А.
Ярчик почав складати продукти в рюкзак.
— То я прийду, — нарешті відповів касир на ри-
зикований випад Ярчика. — О котрій і де?
— На пішохідному мосту, о восьмій.
Яр злегка усміхнувся і, не піднімаючи очей, ру-
шив до виходу. Вуха все ще палали.
— До зустрічі, — сказав йому вслід касир.
Ярчик як міг відмив тарілку і сів на пропалений
учорашнім косяком диван, що його він знайшов учо-
ра в інтернеті. Диван віддавали просто за вивіз, тож
Яр замовив «газель» із двома вантажниками, і ті за
годину доставили диван йому на острів. Яр пояснив,
що то для зйомок. Вантажники з розумінням кивну-
ли. Чого й куди вони тільки не возили для зйомок:
і зебру в басейн, і басейн у ліс, і дзеркало 10 на 10 ме-
трів доставляли на Київське море, яке потім крана-
ми спускали під воду. А одного разу вони вантажи-
ли в Пущі-Водиці касові апарати для зйомок кліпу.
Хлопцям навіть вдалося трохи підгледіти за знімаль-
ним процесом: художники зробили з лісу супермар-
кет, де за касирів були кентаври, а головна героїня

107
ходила тим лісом і складала до себе в корзину гри-
би та ягоди, їжаків і лисиць. Словом, доставка дива-
на на острів видавалась їм чимось дуже малобюджет-
ним — студентська короткометражка, щось таке.
Яр досі ніяк не міг визначити, як ставитись до
того, що трапилося минулої ночі. До того, що по-
казав незнайомій людині, як живе, наче безхатько,
у наметі. До того, що розказав про маму і тата, і до
того, що розплакався, як маленька дитина, яку забу-
ли в дитячому садочку. Він реально ридав, наче мале
дитя, пригорнувшись до м’якого сірого худі касира.
З іншого боку, як не крути, Яру стало легше.
Ще з іншого боку, він відчув, як у ньому відкрилась
якась бездонна прірва — вузька й глибока, ніби ви-
сохла криниця, яку він старанно прикривав гілка-
ми й листям, щоб ніхто її не побачив. А тепер ніби
сам у неї впав і сидить на дні, плюскаючись у холод-
ній солоній воді.
Касир, якого, до речі, звати Ілля, виявився нор-
мальним, чуйним. Щиро співчував історії Яра,
у потрібних місцях обурено кричав: «Та ти гониш!
Не може бути! А ти шо?» — і цілком щиро хотів
йому допомогти, хоча й не знав як.
Ілля виявився студентом Академії культури.
Вчився на якусь менеджерську спеціальність, пов’я-
зану з мистецтвом. Сам жив у гуртожитку, тож
не знав, чим і допомогти Яру. Батьки Іллі мешкали
під Франківськом і деколи передавали йому замо-
рожені домашні пельмені з індичкою, що їх ліпила
мама. Ними Ілля пообіцяв поділитися з Яром.

108
 Словом, учора вони випили все те пиво, з’їли ло-
сось із авокадо й кус-кусом, а після кількох кося-
ків, що як гостинці приніс Ілля, доїли все решта,
що знайшлось у Яра в наметі. На ранок домовились
побачитися ще.
Яру було одночасно соромно, бо мама змалечку
вчила, що чоловіки не плачуть, але водночас вільно,
бо, як виявилось, коли просто живеш як живеться,
а не намагаєшся справити враження, то стаєш віль-
нішою людиною.
У кав’ярні в нього сьогодні був вихідний. Ще
зранку Яр мав намір навідатись в університет, але
сил не знайшлося. Хотілося просто закопати голо-
ву в пісок і трохи там посидіти, доки все це не мине
саме собою. Доки життя саме собою не складеться
без сторонньої допомоги. Він піднявся, запалив га-
зовий пальник і пішов назад до Дніпра. Біля води
майже нікого не було. Лише десь далеко фотогра-
фувалися дівчата, а з іншого боку чоловік із сивим
кучерявим волоссям і смішним носом вигулював
великого волохатого пса, що раз по раз витрушу-
вав на нього з шерсті воду. Яр присів на пісок і за-
плющив очі. А коли розплющив, дівчата з фотоапа-
ратом уже йшли пішохідним мостом назад у місто,
чоловік із собакою просто кудись зник. Яр знову по-
чув дзвін. Спершу тихий, той наростав із кожною се-
кундою так, що здавалось, ніби ті дзвони розташова-
ні просто в голові Ярчика десь поміж вух, де мав би
бути мозок. Яр притиснув руки до вух. Вода в Дніпрі
швидко відійшла від берегів. Дзвін ударив востаннє.

109
 *****

Привіт, Моя Любов.

Ти мені снилась учора. Ви з Ігорем. Ти була така

красива, усміхнена. Ігор чомусь весь час плакав і не хо-
тів іти до мене на руки. Як ви? Чи ввімкнули вам опа-
лення? Чи заклеїли ви вікна? Що каже Марія Соломо-
нівна? Переживаю, що не можу бути з вами поряд,
сумую за вами щодня. Серце розривається, коли поду-
маю, як далеко ви від мене, як подумаю, що мій син ро-
сте, навіть не знаючи, хто я і де.
Залишилося зовсім трошки, і я зможу забрати
вас до себе. Хоча я б волів, щоб ви залишились у Киє-
ві. Я хочу, щоб ви були зі мною, і не хочу, щоб ви жили
тут. Це армійське містечко, дерев’яні будинки тут
дихають на ладан, а двері замикаються на клямку.
Навколо тільки болото й сніг. Після служби хлопці
зазвичай ідуть пити, я йду додому. Ти питала про ту
жінку, що працює зі мною. Її звуть Валя, ми майже
не спілкуємось, тобі ні про що не треба переживати,
бо я люблю тільки тебе. Я так тебе люблю! Мені хо-
четься кричати про це кожного ранку, якби тільки це
допомогло нам швидше бути разом. Щодня я згадую,
яке м’яке на дотик твоє волосся і які красиві й добрі
в тебе очі, коли ти смієшся до мене. Мені так боляче
думати про те, що ти там сама з сином у тій холод-
ній квартирі. Але тут не ліпше, моя люба. Не поспі-
шай їхати сюди. Я топлю піч, вечорами просто сид-
жу сам і читаю. До мене ще прибився якийсь білий кіт,

110
я годую його, але не хочу, щоб він звикав. Я спробую за-
лагодити всі справи вже за кілька тижнів і заберу вас
до себе. Сподіваюсь, ти не будеш плакати, коли поба-
чиш, де нам доведеться жити. Я так не хочу, щоб ти
плакала.
Буду вже йти спати. Думаю про тебе щохвилини.
Обійми за мене Ігоря. Так дивно, що я досі не бачив сина.
Я люблю вас. Скоро ми будемо разом. Я обіцяю.

Твій Ю.
 *****

Глибоко-глибоко в Дніпрі —
там, куди тільки русалки знають дорогу, — впала
церква. Тріщини розповзлися нею, мов метастази
на останній стадії. Русалки все били й били хвос-
тами в дзвони, доки ті не впали на дно, потягнувши
за собою порослу водоростями церковну дзвіни-
цю, що, рухнувши, розсипалась на слизькі зеле-
ні цеглини, здійняла мул, пісок і ліани водяних
каштанів. Падіння дзвіниці на глибині кількох сто-
личних хмарочосів здійняло хвилю, що мала силу
знести все на своєму шляху. І першим став недо-
будований міст. Нестримна потужна вода повиби-
вала гвинти, повитягала рейки й анкери, що три-
мали його. Вони повилітали з отворів так швидко
й легко, мов велетенський магніт притягнув ті всі
кріплення до себе непереборною електромагніт-
ною силою, дозволяючи тяжким конструкціям па-
дати у воду з висоти. Велетенський механічний
слон звалився в річку, подвоївши висоту хвилі, що
не була направлена ні на один із берегів, а просто
вгору. Та сила здійняла над островом справжнє
цунамі, що позминало дахи автівок, мов кольоро-
вий картон, неправильно запаркований на троту-
арах і пішохідних переходах, повідривало антени,
зруйнувало будинки, зламало кістки тим, хто лише
чекав на причину почуватися нещасним. Щасли-
вих, як завжди, майже не зачепило. Вода стікала
вздовж вікон багатоповерхівок і дитячих гірок,

112
заповнювала собою човни й катамарани, затоплю-
вала вимкнені на зиму басейни Кончі-Заспи і Крю-
ківщини. Бурхливі водоспади з’явились на Андріїв-
ському і Глибочицькій. Діти повсідалися в глибокі
казани й весело спускались униз вулицею, підхо-
плені потоками масляної води, що пахла рибою.
Матері притискали до грудей маленьких дівчаток,
які просили запустити один-єдиний паперовий ко-
раблик уздовж вулиці.
Вода змила всі малюнки на Поштовій площі
й у переходах, рожеву фарбу з волосся Зої, змила
половину спогадів, що зберігав острів. Хороших чи
поганих — про це скоро доведеться дізнатися.
Яся висмикнула обидві руки, за які її з обох
боків тримали мама й тато, і пішла до води. Хви-
ля застала їх посеред відпочинку на Трухановому,
не пошкодивши нічого, крім даху їхнього синьо-
го «ніссана». Татові добряче розім’яло плечі, мамі
змило фарбу з вій. Під мостом Яся побачила хлоп-
ця, що стояв біля краєчка води і весь дрижав: вона
впізнала Ярчика з їхнього будинку. Зі всіх куточ-
ків міста репортери вже їхали до Дніпра — зніма-
ти сюжети про неймовірне столичне цунамі, що
не мало жодної причини статися. Водолази ніколи
не знайдуть рештки церкви чи дзвіниці, бо не ма-
тимуть стільки кисню в балонах, щоб дістати дна.
Причина так і залишиться містичною, не встанов-
леною.
Яр трусився, однією рукою плескав себе по но-
гах, щоб стало тепліше, а іншою намагався запалити

113
газовий пальник. Усе змокло й не працювало, на-
самперед сірники в руках Ярчика.
— Привіт, — помахала йому рукою Яся. — Хо-
чеш чаю?
Ярчик мовчав.
— Ходім, тато нас відвезе, — Яся взяла Яра
за руку і рушила назад до машини. Ярчик не мав
сили про щось запитувати чи приймати зважені
рішення.
Біля машини тато Ясі нервово крутив у руках на-
скрізь мокру пачку сигарет, а мама зацікавлено роз-
глядала зім’ятий дах.
— Мам, тат… Це Ярослав, пам’ятаєте його? Він
поп’є з нами чаю.
Тато кивнув і відчинив задні двері синьої автівки.
— Я Люда, — сказала мама Ясі й подала Ярчи-
ку руку з довгими пальцями та квадратними нігтя-
ми з блискітками.
Вони їхали містом і розглядали повалені дере-
ва, перебиті дроти, ноші, на яких несли постражда-
лих, і операторів, що намагались побороти техніку,
яка не хотіла вмикатися через вологу. Не знімали
навіть «GoPrо». Цей день так і залишиться не зня-
тим, тільки записаним у пам’яті, викликаючи у на-
ступних поколінь сумніви щодо достовірності того,
що сталося.
На Глибочицькій усе ще текла вода, у якій геть
по-собачому пливли коргі та біглі. Наїжачені коти
сиділи на вцілілих стовпах електропередач. Синій
«ніссан» повільно проплив повз стадіон «Старт», де

114
стихія передчасно почала реконструкцію, повири-
вавши лави зі шматками старого асфальту. Вся зе-
лень у місті ніби стала вищою вдвоє. Каштани ж ви-
росли ще вищими.
Синій «ніссан» зупинився біля вузької багато-
поверхівки. Яся вибігла з машини на вулицю. Вона
стрибала з однієї калюжі в іншу, аж поки не досяг-
ла під’їзду. Двері відчинилися ще до того, як вона
натиснула кнопку.
— Дядь Валі-і-і-ік!!! — закричала Яся. — Я ба-
чила Північного слона! Він був велетенський, ніби
кришталевий, і трохи блищав сріблом! Він підняв
угору свій здоровезний хобот — великий, як наш
будинок, — і зробив над містом увесь цей дощ!
Мама Ясі сумно всміхнулася переляканому й блі-
дому дядьку Валіку та додала:
— Ми цілі, все добре. Як тут?
Валентин кивнув:
— Ніби всі цілі. Встигли поховатись. Тільки ав-
томобілі потрощило вщент. Ну, і зв’язок… — він гли-
боко вдихнув і повільно видихнув. — Ні інтернету,
ні мобільного, ні кабелю — відрубило все… О, вітаю.
Давно тебе не було видно, — побачив він Ярчика,
що разом із татом Ясі зайшов у під’їзд.
Яр кивнув. Люда вирішила взяти ситуацію у свої
руки:
— Ну, гаразд, ходімо. І ви, Валентине, теж підні-
майтесь. Будемо щось думати.
Вдома мама Ясі розігріла велику каструлю піс-
ного борщу, нарізала чорного хліба й натерла його

115
часничком — «для бадьорого настрою». Тато Ясі на-
лив чотири стопки коньяку — усім, окрім Ясі. Вона
лише понюхала його чарку й скривилась.
Ярчик випив коньяк і відчув, як тепло розлива-
ється горлом, а потім і шлунком. Усі сиділи мокрі,
не маючи в що перевдягнутись: шафи, речі, шпале-
ри… усе було мокре. Мама Ясі розтерла всіх по чер-
зі медичним спиртом. А потім вони всі сіли навко-
ло газової плити й грілись, увімкнувши всі чотири
конфорки. Газ — єдине, що залишилось. Світла
не було, електричні батареї були холодні. Вони пе-
реповідали одне одному історію про київське цу-
намі, яким його побачив кожен. Історія оброста-
ла новими подробицями, загорталась в емоції, мов
у пухку перину, плуталась і пускала коріння в пам’я-
ті. Як каштанові дерева, що сплелися корінням з во-
дяними каштанами, так і не дізнавшись, хто з них
з’явився раніше.
Усе висохло приблизно за три тижні. Про сто-
личне цунамі тепер нагадували тільки черги на
СТО й цілковита відсутність недобудованого мос-
ту, ніби його ніколи й не було. І ще каштани. Водя-
ні й звичайні. Дерева сягнули висоти п’ятнадцятого
поверху, розквітли рожевим і білим, пустили корін-
ня ще глибше в землю, міцніше скріплюючи між со-
бою береги. Водяні каштани заповнили собою всю
воду — Дніпро й озера, попробивались через калю-
жі й водостоки. Люди збирали їх і намагались го-
тувати: діставали зі спогадів старі рецепти, що ле-
жали, викарбувані в підсвідомості, як пам’ять про

116
війну і Голодомор, як історії мавок і відьом, як мо-
литви і колядки.
З пальців Яра нарешті зникли зморшки. Плечі
розпрямились. Він стояв на кухні й готував італій-
ську каву. Собі й мамі Ясі. Ясин тато щойно пішов
на роботу, несподівано кинувши Яру перед вихо-
дом: «Ти за старшого».
Люда взяла чашку кави, запалила цигарку й ви-
дула дим через вікно:
— Уявляєш, оце і є життя.
 ****

Артем не спав усю ніч. Про-

сто стояв біля вікна і дивився на мокре місто. Банери
позмивало, місто було чисте, вільне від сенсів, цін-
ників і політичної пропаганди. Ніхто більше не ре-
кламував кока-колу. Вода розмила більшість робо-
чих ескізів Артема. З першим сонячним промінням
над містом почали з’являтися веселки. Одразу три
над проспектом — утворюючи різнокольоровий ту-
нель, крізь який рухалися зім’яті й масляні, мов сер-
ветки після жирного бургера, автівки. Одна весел-
ка розмалювала небо над вокзалом, ще дві з’явились
ближче до оперного і Золотих воріт.
Rainbow or burning bridges
If you squint a little more it looks the same22.
Артему, на диво, вільно дихалось. Із самого ран-
ку телефонували іспанські замовники. Він не брав
слухавку. Мама була ціла, хоча дах її будинку повні-
стю зім’яло, і тепер вона вже не могла відмовитись
від переїзду в новий дім. Артем накинув пальто, на-
тягнув глибше на вуха шапку й обмотався шарфом.
На вулиці куди не поверни голову просто посе-
ред вересня цвіли каштани. Сонце висушувало ос-
танні калюжі. Він спустився в підземний перехід,
оминув канцтовари і квіти й рушив до офісу. Нова
красива висока будівля нависала над старенькими

22
Слова з пісні «Me and You» норвезького дуету «Kings of Conve-
nience»: «Веселка чи палаючі мости, / Якщо примружитися силь-
ніше, це здається однаковим» (з англ.).

118
п’ятиповерховими гуртожитками, натякаючи на те,
що їхній час теж добігає кінця. Артем зайшов усе-
редину, привітався з Женьою — хлопцем, що робив
каву для відвідувачів, і рушив праворуч до ліфта.
На 25-му поверсі ліфт зупинився. Артем постукав
у двері студії, де зазвичай працювала Юна. Двері
були прочинені. Всередині — нікого. Посеред пу-
стої кімнати залишився тільки білий стіл і великий
горщик із фікусом, якого Юні подарували її коле-
ги-художники в день відкриття першої виставки.
Цікаво, чи повернеться вона по нього?
Артем обережно зачинив за собою двері й ру-
шив до себе нагору. Попереду в нього було багато
роботи. Він відклав убік іспанський проєкт і взяв
натомість скетчбук, сторінки якого тепер були хви-
лясті й трохи переливались, мов риб’яча луска. Піс-
ля кожного урагану, після кожного цунамі й ви-
верження завжди доводиться починати спочатку.
Заново розставляти на свої місця все, що вціліло,
ремонтувати зламане й відпускати те, що зникло
назавжди. Стихійні лиха дають змогу повернутись
до старту. Артем накреслив першу лінію.

Сонце зазирало в кімнату, висвітлюючи тонкий

шар пилу на полицях, кольорове волосся, що по-
застрягало між зубчиками гребінця, наповнювало
світлом воду в акваріумі, відкидаючи на стіну зай­
чиків, які мерехтіли відтінками сірого. Зоя вдягла
той самий чорний костюм, що вдягала на останній
рейв, надягла корону. Все мало такий самий вигляд,

119
змінився тільки колір волосся. Тепер з-під залізних
зубчиків звисали світлі, майже білі пасма.
Зоя спустилася вниз. Валентин був одягнений
у довгий чорний плащ, що трохи шурхотів під час
руху, з поясом. Поряд із Валентином стояла Оля. На
волосся вона накинула красиву тонку хустку з ме-
реживною вишивкою по обідку.
На Байковому зібралося багато людей. Кілька
десятків яскраво вдягнутої молоді, з десяток тро-
хи старших людей у чорному й навіть трійко ді-
тей, які тримали за руку яскраво вдягнутих. Один
із хлопчиків був у костюмчику зі Спайдерменом
і сумлінно стояв, дивлячись перед собою, дівчин-
ка років п’яти гризла паличку, що залишилась від
чупа-чупса, і ніби спрямувала погляд кудись углиб
себе, ще один хлопчик постійно тягнув за руку по
черзі то маму з сережкою в носі, то тата з фіолето-
вим волоссям, підстриженим горщиком, і просився
додому. Всі згуртувались навколо закритої труни.
Сонце й далі лилося між давніми і свіжими моги-
лами, вказуючи дорогу арками з веселок.
Коли батько Саші вкинув першу пригорщу зем-
лі, Оля сильніше стисла руку Валентина, а Зоя чим-
дужче заплющила очі. А потім спокійно підійшла
до викопаної ями й вкинула три срібних пір’їни. Ще
не відпустила, але всміхнулася.

Ніна витирала дошку після уроку в 10-Б і дума-

ла про заплановане на вечір побачення. Нічого осо-
бливого: просто давній знайомий запросив у кіно

120
на новий данський фільм про шкільних учителів-
алко­голіків. Іронії у тому, що Ніна була вчитель-
кою, і в тому, що після кіно він запропонував ви-
пити вина, ніхто не помітив. Найімовірніше, Ніна
вдягне оксамитову синю сукню, яку купила дуже
давно і ніяк не мала приводу її вдягнути.
У шкільному дворі три дівчинки знімали танці
для тіктоку, поставивши телефон на рюкзак і під-
перши пачкою чипсів. Ніна рушила в бік дому, де
жила її подруга. Сьогодні треба було погуляти із со-
бакою, білим кучерявим цвергшнауцером. Ніна
уважно розглядала вітрини: кросівки з масивною пі-
дошвою, сірі пальта, посуд і кухонне приладдя, син-
тетичні перуки, мініатюрні дрони, що поміщались
у кишеню… Людей у вітринах більше не було.

Уже за кілька років важко буде пригадати, що

сталося того вересня. І чи сталося це взагалі. Гале-
реї зберігатимуть картини, на яких зображена ве-
летенська хвиля над Дніпром, що ледь-ледь не тор-
кається кінчиком свого завитка куполів Лаври.
У магазинах з’явиться асортимент продуктів із во-
дяними каштанами. Морозиво, швидкосуп, пиріж-
ки. У шкільну програму введуть дату: 17 вересня
2020 року — цунамі над Дніпром. Але вже за кіль-
ка років приберуть за браком фото- і відеодоказів,
за браком об’єктивних причин. Психотерапія і ней-
робіологія почнуть вивчати новий феномен колек-
тивної фантазії.
 Епілог

Кава закипіла і збігла.

— Хлопці, йдіть, — мама Яра зняла турку із за-
литої кавою конфорки і постукала нею об стіл, щоб
опустився кавовий осад. А тоді розлила вміст у два
маленьких глиняних горнятка.
Яр зайшов на кухню, складаючи на ходу в рюк-
зак зошити, навушники і пляшку з водою. Ілля за-
йшов слідом.
— Дякую, — сказав він, беручи чашку з рук мами
Яра.
— Ввечері щоб були вдома, — суворо почала
вона, — прийде тато, я приготую вечерю… Я хочу,
щоб ви познайомились і помирились… чи як це пра-
вильно сказати?.. — уже не так суворо закінчила
мама Яра.
— Ми не сварились, — жуючи бутерброд із си-
ром і помідором, сказав Яр.
— От і добре. Значить, просто познайомитесь
поближче. Він хороший чоловік, — трохи опустив-
ши вниз очі, вела вона далі, — думаю, було б гар-
но, якби ми час від часу збирались на вечерю всі
разом.
Ілля закивав і штурхнув Яра. Той кивнув теж.
Хлопці дожували бутерброди, доїли омлет і випили
італійської кави, купленої в супермаркеті.

Тітка Оля намагалась розкроїти для дядька Ва-

ліка нову сорочку. На нього скоро чекали змагання.

122
Яскрава малинова тканина лежала поряд, покрес-
лена з усіх сторін милом. Поряд із тканиною на со-
рочку розмістилась лимонна тканина на сарафан,
бо невдовзі тітка Оля з дядьком Валіком поїдуть на
море. Дядько Валік узяв для них СВ. Скоро вони ле-
жатимуть на піщаному пляжі й прислухатимуться
до відчуття сонця на кінчику носа і плечах. Прислу-
хатимуться до рухів у животі, де хтось плаватиме,
мов риба, схована під морською хвилею.

— Я вдома, — крикнула з порога Ніна.

З кімнати тут-таки вибігла Яся і стрибнула їй
на руки.
— Обережно, задушиш, — обіймала сестру у від-
повідь Ніна.
— О, доню, привіт. Як доїхала? — тато обійняв
Ніну разом із Ясею, що і далі сиділа на руках, ухо-
пивши сестру за шию.
Люда вийшла в коридор зі смішною кучерявою
собакою на руках.
— Дайте Ніні пройти, чого ви всі стовпились
у дверях? Дайте дитині хоч роздягнутись. Яся,
злізь із Ніни. Вітаю, моя люба, — вона поцілува-
ла Ніну, — є борщ, є гречка з грибами, є котлети
зі щуки. Що будеш?
— Усе буду, — усміхнулась Ніна, відчіпляючи від
себе Ясю, — тут мама ще передала вареники з чор-
ницею.
— Боже, нашо? Зараз я їй зателефоную. Ти не
знаєш, їй підійшов той крем, що я відправила?

123
 — Не знаю.
— А светр? А, добре, я зараз сама спитаю. Роз-
дягайся, тато допоможе тобі на кухні. Я скоро.
Люда вийшла в під’їзд із собакою на руках, пара-
лельно намагаючись вчепити йому повідець і при-
тискаючи вухом до плеча мобільний, з якого доно-
сились довгі гудки.
— Дивись, яких я намалювала слона і тигра, —
Яся принесла аркуш із намальованими акварельни-
ми фарбами тваринами.
«І чому в дітей виходять такі геніальні малюн-
ки? — думала Ніна. — Дорослі все життя кладуть
на те, щоб досягти такої простоти».
— Зробити тобі лаваш із зеленню і соусом?
Я сам придумав рецепт соусу. Ти маєш спробувати.
Усе, не відповідай, я зроблю… — тато заходився ді-
ставати з холодильника всі продукти, що там були.
Ніна розслаблено відкинулась на спинку кухонно-
го диванчика.

Зоя сиділа в Саші на плечах і дивилась на сце-

ну. Цього року в Криму так спекотно у вересні. Їсти
зовсім не хочеться. Їхній раціон тут складаєть-
ся з інжиру, що звисає з дерев, солодкий, стиглий,
і винограду, який вони збирають на полишених ви-
ноградниках. Вечорами заварюють трави, зібрані
в горах, або гріють молоко з корицею, медом і му-
скатним горіхом. Сьогодні в них вихідний, бо вони
дуже хотіли послухати «Jungle». Але завтра знову
працюватимуть. До кінця місяця їм треба продати

124
 всі футболки й браслети. Добре було б заробити за
цей сезон грошей на ремонт. Тато із Заремою і Ле-
нуром вирішили залишитись у Криму: на вокзалі
й у центрі знову висіли жовто-блакитні прапори.
Мама переїхала, і тепер вони із Зоєю бачились не-
часто, проте раз на тиждень влаштовували годину
салону краси — себто телефонували одна одній по
відеозв’язку і, начепивши на обличчя равликові ма-
ски, займались манікюрами та розмовляли про все
на світі. Крім новин. Зоя із Сашею тепер житимуть
у київській квартирі самі, але перед цим вони ма-
ють на меті зробити в ній ремонт. Залишити ви-
рішили тільки відмітки зросту її і Ленура, що досі
прикрашали двері на кухню.
— У тебе міцні плечі, — зауважила з усмішкою
Зоя, дивлячись на Сашу згори вниз.
— У тебе дуже сексуальні ноги, — поцілував він
її внутрішній бік стегна, настільки інтимно, на-
скільки міг, тримаючи паралельно рівновагу.

М’яке світло падало на розгорнуту книжку в ру-

ках Юни, її очі якраз бігли перекладеним рядком:
«У часи, коли я пишу ці рядки, науку окупували тор-
говці, що з її допомогою продають товари…»23. Ар-
тем налив червоного вина в широкі келихи, відпив
ковток з одного з них, інший поставив на столик
перед Юною. Тоді підійшов до програвача. Гм-м…

23
Цитата з книжки Нассіма Талеба «Антикрихкість» у перекладі
Тетяни Поставної.

125
 Здається, це час для Елли. Голка торкнулася віні-
лу, почувся легенький скрип. Артем повернувся до
Юни й простягнув їй руку. Юна взяла зі столика по-
садковий талон на рейс Стамбул — Кіото й закла-
ла його між сторінками. Одна рука лягла йому на
плече, інша — у долоню. Він втягнув носом запах
її волосся.
Десь від вікна доносився гул вечірніх авто. По-
вітря вже ставало холоднішим, прозорішим, пе-
редбачало сезон гарбузового супу з імбиром, зву-
ків сірників і свічок, однієї на двох теплої ковдри
і фільмів.
Birds do it, bees do it
Even educated fleas do it
Let’s do it, Let’s fall in love24.
Вони повільно кружляли між кухонним столом,
холодильником і вогнями проспекту Перемоги.

24
Пташки роблять це, бджоли роблять це / Це роблять навіть осві-
чені блохи / Давай зробимо це, давай закохаємось (з англ.).
 Літературно-художнє видання

Таня Поставна

Острів каштанів

Літературна редакторка Людмила Лободзець

Коректорка Марина Хомич
Обкладинка Анни Стьопіної
Макет Наталії Олійник

Підписано до друку 11.11.2022. 84☓108 1/32.

Умов.-друк. арк. 6,16. Обл.-вид. арк. 4,05.
Наклад 1 000 прим.
Замовлення №

Видавництво «Книги – ХХІ»

Адреса для листування:
а/с 274, м. Чернівці, 58032, Україна
тел.: +380 (372) 586021, моб. +380 (98) 7150181
booksxxi@gmail.com
books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію

ДК № 5259 від 16.12.2016 р.

Віддруковано АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 р.
www.globus­book.com