Сосуке Нацукава

КІТ, ЩО РЯТУВАВ КНИЖКИ

Повість

Переклала з англійської
Наталія Валевська

«Наш Формат» · Київ · 2024

 АНОТАЦІЯ

«Книжки мають величезну силу», — говорив дідусь. Але що це насправді за сила?

Старшокласник Рінтаро цього не знав. Та й запитувати вже немає в кого: дідусь відійшов у
засвіти, залишивши по собі добру пам’ять і букіністичну книгарню... Рінтаро дуже любить
книжки — вони йому і за рідних, і за друзів, але тримати збиткову крамницю — чи ж це не
марнувати життя? Обставини підштовхують продати книгарню, та на заваді стає балакучий кіт
Тигр. Вони з Рінтаро вирушають у магічний лабіринт, де виконують місії з порятунку книжок.
Це зворушлива історія про силу читання, книжкові світи, кохання, цінності, пошук
ідентичності й віднайдену сміливість.

ISBN 978-617-8115-80-7 (електронне видання)

Перекладено за виданням: Sosuke Natsukawa. The Cat Who Saved Books / translated by Louise
Heal Kawai (London, Picador, 2021, ISBN 978-1-5290-8147-3 HB).

Original Japanese edition published by SHOGAKUKAN.

Ukrainian edition arranged with SHOGAKUKAN, through Emily Books Agency LTD. and ANA
Baltic Ltd.

Усі права застережено. All rights reserved

© 本を 守ろうとする 猫の 話 (HON O MAMOROUTOSURU NEKO NO HANASHI) by Sosuke
NATSUKAWA
© 2017 Sosuke NATSUKAWA
© Валевська Н., пер. з англ., 2023
© Микитюк М., ілюстрації, 2023
© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023
 Пролог
ЯК УСЕ ПОЧАЛОСЯ

Насамперед про найголовніше. Діда вже нема.

Далі події розвиватимуться геть нечувано, але він знає, що цей
факт — цілком реальний.
Такий же реальний, як і те, що сонце встає вранці, а його шлунок
бурчить від голоду в обід. Він пробував заплющувати очі, затуляти
вуха, вдавати, ніби нічого не знає, та дідо однаково не повернеться.
Рінтаро Нацукі стоїть тихий і принишклий перед цією жорстокою
реальністю. Зовні Рінтаро спокійний і зібраний юнак. Але декому
з присутніх на похороні видається моторошним. Якийсь надто він
стриманий як на старшокласника, що несподівано втратив
найближчого родича. Забившись у куток похоронної зали, Рінтаро
прикипів очи­ма до дідусевого портрета.
Насправді ніякий він, Рінтаро, не зібраний і не спокійний. Поняття
смерті йому незнайоме, і він ніяк не може звести докупи смерть і свого
діда — безтурботного чоло­віка, який, здавалося, жив у іншому світі.
Він не думав, що смерть колись прийде по дідуся, який смакував своїм
простим, ледь не монотонним життям. Рінтаро дивиться, як той
лежить і не дихає, й не почуває жодного зв’язку з усім цим, — так,
ніби споглядає паскудно поставлену п’єсу.
Дідо, який лежить у білій труні, має цілком звичний вигляд, — ніби
нічого й не сталося. Ніби будь-якої миті він може підвестися,
пробурмотіти «Ну добре», запалити гасовий обігрівач і запарити собі
звичне горня чаю. Рінтаро би й бровою не повів, але цього не стається.
Натомість старий знай лежить у труні із заплющеними очима
й урочистим виразом обличчя.
Бубонять співці сутр, по одному-двоє підходять жалобники, час від
часу висловлюючи співчуття Рінтаро.
Але про найголовніше: діда вже нема.
 Реальність потроху пускає коріння в серці Рінтаро. Він нарешті
спромагається вичавити із себе два слова.
— Так не годиться, дідусю.
Але відповіді немає.

Рінтаро Нацукі був звичайним старшокласником. Малорослим,

блідим, у товстих окулярах, небалакучим. Не було такого шкільного
предмету, у якому він би досягнув неабияких успіхів, та й спорт йому
не дуже давався. Рінтаро був звичайнісіньким хлопцем.
Батьки розлучились, як він іще був немовлям. Мама померла, коли
Рінтаро пішов у школу, тоді він і переїхав жити до діда. Відтоді вони
мешкали вдвох. Для типового старшокласника такий життєвий уклад
був дещо незвичним, а для Рінтаро то був буденний аспект нудного
щоденного існування.
Але тепер помер і дідо, тож ситуація ускладнилася. Смерть прийшла
геть несподівано.
Рінтарів дідусь прокидався рано, але того гіркого про­мерзлого
зимового ранку він не прийшов на кухню, як зазвичай. Рінтаро
здивувався і просунув голову у двері тьмяної, встеленої татамі
кімнатки, що слугувала дідові спальнею. Старий досі лежав на своєму
диванчику, але вже не дихав. Не схоже було, щоб йому боліло — він
більше скидався на скульптуру людини, що спить. На думку місцевого
лікаря, помер він швидко, імовірно, від серцевого нападу.
— Він тихо покинув цей світ.
Якщо об’єднати ієрогліф, що означає «життя», з ієро­гліфом
«померти», вийде химерне слово зі значенням «відійти». Це слово
шокувало Рінтаро найдужче — вразило недоречністю.
Лікар притьмом оцінив складні родинні обставини хлоп­ця, і невдовзі
на порозі вже стояла тітка з далекого міста.
Ця добросерда і нелінива жінка взяла на себе всі питання — від
оформлення свідоцтва про смерть до організації похорону та решти
формальностей. Спостерігаючи за нею, Рінтаро не забував прибирати
сумного вигляду — попри настирливе відчуття, що все це не
насправді. Та хай скільки Рінтаро крутив ці думки в голові, він ніяк
не міг змусити себе сплакнути перед похоронним фото діда. Йому це
видавалося абсурдним, а ще брехливим. Він уявляв, як дід кривиться у
труні й каже онукові при­пинити.
Зрештою, Рінтаро попрощався з дідом у повній тиші. Тепер у нього
залишилися тільки стривожена тітка... і книжкова крамниця.
«Книги Нацукі» — це була крихітна книгаренька вжи­ваних книжок,
розташована в середмісті. Не аж така збит­кова, щоби вважатися
борговим зобов’язанням, але й не така прибуткова, щоб зійти за статок.
Такий собі спадок.

— Гей, Нацукі, а в тебе тут класні книжки!

Чоловічий голос прозвучав з-за спини Рінтаро. Той не озир­нувся.
— Справді? — спитав тільки, свердлячи очима полиці перед собою.
Полиці простягалися від підлоги до стелі і вгиналися під вражаючою
кількістю книжок.
Тут стояли Шекспір і Вордсворт, Дюма і Стендаль, Фолкнер
і Гемінґвей, Ґолдінґ... усіх не перелічити. На Рінтаро дивилися
найвидатніші шедеври світу: величні, поважні томи. То були
випробувані часом уживані книжки, що збереглися в непоганому
стані — безсумнівно, завдяки дідовій любові й турботі.
Біля ніг Рінтаро світивсь жовтогарячим гасовий обігрівач, так само
випробуваний часом, як і книжки, та хоч як він старався, книгарню
продувало наскрізь. Проте Рінтаро знав: він тремтить не лише від
холоду.
— То скільки за ці дві?
Рінтаро обернувся і скоса зиркнув на простягнуті книжки.
— 3200 єн, — тихо відказав він.
— А твоя пам’ять гостра, як завше.
Покупцем виявився хлопчина з його школи, на рік старший від
Рінтаро, що звався Рьота Акіба. Високий, стрункий, із доброзичливим
виразом обличчя і спокійною впев­неністю в собі, що викликали
симпатію. Рьота вирізнявся не лише міцною статурою, загартованою
багаторічними баскетбольними тренуваннями, а й одним
із найгостріших умів своєї паралелі. Крім того, він був сином
місцевого лікаря. Хлопець відвідував купу позакласних гуртків — одне
слово, був цілковитою протилежніс­тю Рінтаро.
 — А ці вважай, що задурно.
Й Акіба виклав на стіл поруч із касовим апаратом іще п’ять-шість
книжок. Цей майстер на всі руки був навдиво­вижу завзятим
читачем — одним із постійних клієнтів «Книг Нацукі».
— Знаєш, ця книгарня дуже кльова.
— Дякую. Не поспішай, роздивляйся. Ми закриваємося, тому
розпродуємо все.
З рівних інтонацій Рінтаро неможливо було визначити, серйозно він
каже чи жартує.
Акіба помовчав якусь мить.
— Це, напевне, дуже непросто, — почав він обережно, — втратити
дідуся.
А тоді стрімко перемкнув увагу на найближчу шафу і вдав, ніби
переглядає її вміст.
— Здається, ніби ще вчора він сидів тут і читав, — продовжив він
буденним тоном. — Усе сталося так раптово.
— Так, у мене схожі відчуття.
Рінтаро говорив так, ніби просто намагався бути ввіч­ливим; навіть
якщо він і мав подібні відчуття, то в його голосі не було й натяку
на товариськість. Але Акібу це, схоже, не надто турбувало. Він
обернувся і глянув на молодшого хлопця, який досі витріщався
на книжкові полиці.
— Відколи він пішов, ти перестав ходити до школи. Це не прикольно.
Усі хвилюються за тебе.
— Хто це «всі»? Гадки не маю, хто міг би мною перейматися.
— А, точно, у тебе ж немає друзів. Напевне, так простіше живеться.
Але серйозно: твій дідусь, імовірно, страшенно хвилюється за тебе.
Він так тривожиться, що його дух досі десь тут блукає. Як йому
спочити в мирі? Він надто старий, щоб так його засмучувати.
Слова звучали різко, але в голосі Акіби вчувалася ніжність. Через
прив’язаність до «Книг Нацукі» Акіба по-особ­ливому ставився до
цього малого і його відлюдькуватості: таких називають хікікоморі1.
Навіть у школі він іноді перепиняв Рінтаро перекинутися двома
словами. Тепер його турбота стала очевидною: Акіба зайшов
у книгарню, щоб глянути, як хлопцю ведеться.
 Він дивився на Рінтаро, але той і рота не розтулив. Уреш­ті Акіба сам
порушив тишу.
— То ти, напевне, переїжджатимеш?
— Схоже на те, — відповів Рінтаро, не відводячи погляду від полиць.
— Житиму з тіткою.
— А де вона мешкає?
— Гадки не маю. До дідової смерті я її ні разу не бачив.
Голос Рінтаро звучав так рівно, що неможливо було здогадатися, що
в нього на душі.
Акіба стенув плечима і кинув поглядом на книжки, які він поклав
на касі.
— Саме тому ти й розпродуєш усе?
— Так.
— Шкода. Зібрання цієї книгарні унікальне. Зараз нечасто натрапиш
на такі скарби, як зібрання творів Пруста у твердій палітурці. Я тут
знайшов томи «Зачарованої душі» Ромена Роллана, які так довго
шукав.
— Дідо був би щасливий це чути.
— Якби він був тут, це покращило б йому настрій! Знаєш, завдяки
дружбі з тобою мені дісталося стільки класних книжок. А тепер ти
переїжджаєш.
Такою прямотою Акіба лише висловлював стривоженість. Рінтаро
не знав, як правильно відповісти, тому просто втупився у стіну, перед
якою височіла купа книжок. Ця букіністична книгарня досить добре
трималася на плаву, продаючи книжки, які давно вийшли з моди і вже
й не видавалися. Похвала Акіби на її адресу прозвучала не лише
з доброти до Рінтаро — у тих словах було багато правди.
— Коли переїжджаєш?
— Певно, десь за тиждень.
— Певно? Ти, як завжди, говориш розмито!
— Та це неважливо. У мене однаково немає вибору.
— Схоже, що ні.
Акіба знову стенув плечима і глянув на календар, що висів за касою.
— Наступного тижня Різдво. Це жесть.
— Та мені байдуже до Різдва. На відміну від тебе, я не маю
особливих планів.
 — Дякую за нагадування. Авжеж, мій графік такий, що ніколи
й угору глянути. Усе забите. Знаєш, котрогось року я б хотів
спробувати не спати всю ніч, щоб на власні очі побачити Санта-
Клауса.
Й Акіба розреготався, а от Рінтаро — ні.
— Та невже, — тихо відказав він.
Акіба скривився й зітхнув.
— Якщо ти переїжджаєш, нема чого й ходити до школи, та чи
не хочеш попрощатися на хорошій ноті? У твоєму класі дехто за тебе
вболіває.
Він поглянув на стосик роздруківок і зошитів на касі. Їх незадовго до
цього принесла староста Рінтарового класу.
Звали її Сайо Юдзукі, вона жила неподалік. Сайо знала Рінтаро від
початкової школи. То була сильна і прагматична дівчина, яка
не особливо товаришувала з тишко́ м-хікікоморі. Коли вона з’явилася
у книгарні й побачила Рінтаро, який тупо витріщався на полиці, то
виразно зі­тхнула.
— Схоже, тобі взагалі байдуже до світу. Життя хікікоморі тебе
влаштовує, га? У тебе все гаразд?
Рінтаро стенув плечима. Сайо насупилася й обернулася до Акіби.
— А ти чого тут вештаєшся? Тебе шукають у баскетбольному клубі.
Вона розвернулася й вилетіла з книгарні.
Сайо геть не боялася прямолінійності зі старшим хлопцем. Це було
цілком у її стилі: так вона виявляла турботу. І за це Рінтаро її
обожнював.
— Ваша староста завжди така цілеспрямована, — зауважив Акіба. —
Напевне, почуває відповідальність за тебе. Вона ж не мусила
приносити тобі домашку...
І хоча Сайо жила неподалік, Рінтаро зрозумів, що їй, мабуть, не надто
приємно було відхилитися від маршруту такої холодної пори, що аж
пара з рота йшла.
— Можеш забрати їх за 6000 єн, — сказав Рінтаро, нарешті
підводячись. Акіба звів брову догори.
— Щось задорого як для остаточного розпродажу.
— Мінус десять відсотків. Більше дати не можу. Ти ж купуєш
літературні шедеври.
 — Типовий Нацукі, — сміючись, мовив Акіба. Він витягнув
із гаманця кілька банкнот і забрав із каси свій шарф та рукавиці.
Перекидаючи сумку через плече, додав:
— Приходь завтра до школи.
І з фірмовою бадьорою усмішкою вийшов із книгарні.
«Книги Нацукі» огорнула тиша. За дверима відсвічувало червоним
призахідне небо. У кутку починав підвивати обігрівач, у якому майже
закінчився гас.
Час іти нагору, готувати вечерю. Навіть коли дідо був живий, вечеря
належала до обов’язків Рінтаро, тож його це не обтяжувало.
Та він залишився стояти, втупившись у вхідні двері.
Сонце пірнуло за горизонт, обігрівач загаснув, і книгарня стала
заповнюватися холодним повітрям. Але Рінтаро так і не зрушив
з місця.
 Розділ 1
ПЕРШИЙ ЛАБІРИНТ:
ТОЙ, ХТО УВ’ЯЗНЮЄ КНИЖКИ

« Книги Нацукі» — це крихітний магазинчик, схований на одній

із вуличок старої частини міста. І мав він дуже цікаве планування.
Від переднього входу у крамничку до заднього вів суцільний довгий
прохід. По обидва боки, аж до самісінької стелі, височіли полиці,
повністю забиті книжками. Над головою висіли ретролампи, їхнє м’яке
світло відбивалося від лакованої дерев’яної підлоги.
Десь посередині проходу стояв звичайний дерев’яний стіл, за яким
оформляли покупки, й, окрім нього та ще кіль­кох дерев’яних стільців,
у книгарні не було ані меблів, ані оздоблення. У кінці зали прохід
упирався в стіну, обшиту необробленим деревом, та якщо входити
у книгарню за денного світла, то складалося враження, що приміщення
значно глибше, ніж насправді. Прохід, оточений книжковими
стелажами, видавався нескінченним і ніби зникав у темряві.
Образ діда, що мовчки читає книжку під лампою за столиком, був
випалений у пам’яті Рінтаро; його лінії промальовані просто, але
дбайливо, мов олійна картина великого майстра.
«Книжки мають величезну силу».
Це була дідова мантра.
Правду кажучи, старий не був балакуном, але коли йшло­ся про
книжки, він умить пожвавлювався. Його вузькі очі зіщулювалися
в усмішці, а слова злітали з уст із запалом.
«Це — вічні історії, такі сильні, що пережили не одне століття. Читай
багато таких книжок, і вони стануть тобі друзями. Вони надихатимуть
і підтримуватимуть тебе».
Рінтаро втупився поглядом у книжкові стіни крихітної книгарні.
На їхніх полицях не було сучасних бестселерів, популярної манґи чи
журналів. Цими днями книжки вже й не продавалися так, як колись.
Завсідні покупці часто тривожилися, як «Книгам Нацукі» вижити, але
кволий старий книгар лише кивав і кидав коротке «дякую».
На викладці біля вхідних дверей стояло повне зібрання текстів Ніцше
і зачитані збірки творів Томаса Стернза Еліота.
Цей простір, що його створив дід, був ідеальним схов­ком для хлопця,
який цурався людей. Рінтаро, який так і не став «своїм» у школі, узяв
за звичку приходити сюди й занурюватись у читання, пожадливо
хапаючи все, що стояло на полицях.
Інакше кажучи, це був безпечний простір Рінтаро, місце, де він
знаходив прихисток від зовнішнього світу. І от за кілька днів йому
доведеться покинути «Книги Нацукі» назавжди.
— Діду, це якось неправильно, — прошепотів він.
Тієї миті старомодний дзвоник, що висів над вхідними две­рима,
повернув хлопця до реальності. Зазвичай цей звук означав, що
в книгарню входить відвідувач, але на дверях висіла табличка
«Зачинено». Надворі вже сіло сонце, і за скляними дверима не було
нічого, крім темряви. Акіба, здавалося, щойно пішов, але насправді
минуло чимало часу.
Рінтаро вирішив, що дзеленькіт — то витвір його уяви, і продовжив
розглядати полиці.
— Щось тут понуро.
Голос його здивував. Але коли він обернувся, щоб глянути на вхідні
двері, то нікого там не побачив.
— Шкода, у тебе тут приголомшлива колекція, але ці книжки
згасають у такій тьмяній старій місцині.
Рінтаро зрозумів, що голос долинає з глибин магазину. Він
озирнувся, і... не побачив нікого. Лише кота. То був звичайнісінький
смугастий кіт, досить огрядний, з рудими і жовтими пасмами на хутрі.
Він мав дуже виразні смуги, які — типово для такої масті — тягнулися
від чубчика по спині аж до хвоста, але живіт і лапки в нього були
білосніжні. На тьмяно освітленому тлі його очі сяяли, мов два
нефрити. І дивилися вони прямісінько на Рінтаро.
На очах у хлопця кіт граційно вигнув довгого хвоста.
— Ти кіт!
— Тебе це не влаштовує? — запитав кіт.
Жодної помилки: кіт говорив.
 Рінтаро був шокований, але спромігся нашкребти в собі дрібку
спокою. Він міцно заплющив очі й порахував до трьох. Тоді знову
розплющив.
Пишне хутро, розпушений хвіст, погляд гострих зелених очей і два
акуратних трикутних вушка — сумнівів не було. Це — кіт.
У смугастого шарпнулися вуса.
— Чуєш, малий, у тебе щось з очима? — запитав кіт. Це створіння
не добирало слів.
— Ні, я... е-е-е...
Рінтаро намагався вишпортати з голови потрібні слова.
— Зір у мене не дуже, але я точно бачу, що переді мною сидить кіт
і він говорить.
— Розкішно, — озвався кіт і кивнув. А тоді додав:
— Звуть Тигр. Смугастий Тигр.
Немає нічого дивнішого за кота, який представляється сам, утім
Рінтаро теж спромігся відрекомендуватися.
— Я — Рінтаро Нацукі.
— Я знаю. Ти новий власник «Книг Нацукі».
— Новий власник?
Рінтаро спантеличився. Він уперше таке почув.
— Перепрошую, але я звичайнісінький старшокласник,
хікікоморі, — пояснив він. — Мій дідо знав про книжки все, але його
більше немає.
— Це не проблема, — заявив кіт. — Я маю справу до тебе як до
нового власника.
Кіт ледь примружив очі й пронизав Рінтаро поглядом.
— Мені потрібна твоя допомога.
— Моя допомога?
— Саме так. Твоя допомога.
— Допомога з…?
— Бувають ув’язнені книжки.
— Книжки?
— Ти що, папуга? Перестань, мов якийсь недоумок, повторювати все,
що я кажу.
Ці слова прозвучали як ляпас в обличчя Рінтаро. Проте кіт не звернув
анінайменшої уваги на реакцію хлопця.
 — Я повинен врятувати ці книжки, — зблиснули нефритові очі. — І
ти маєш мені допомогти.
Рінтаро хвильку помовчав, дивлячись на рудого смугастого кота. А
тоді повільно здійняв праву руку й узявся торгати оправу окулярів, —
мав звичку робити так, коли міркував.
«Мабуть, я дуже втомився», — вирішив він.
Рінтаро заплющив очі, досі тримаючи рукою оправу.
Дідова смерть і стрес через похорон виснажили його. Напевне, він
просто незчувся й заснув, а тепер йому сниться сон. Така логіка
видалася Рінтаро переконливою, й він розплющив очі. Смугастий кіт
і надалі спокійно сидів перед ним.
«Гаразд, тепер у мене проблема.
Варто про це подумати, я ж уже кілька днів сиджу і витріщаюся на ці
полиці.
Насправді я відстаю із читанням...
І де я подів свій примірник «Кандіда», який почав був читати?»
У голові заходилися вигулькувати різні випадкові думки.
— Ти чуєш, пане Власнику? — різкий голос смугастого кота пробив
бульбашку думок Рінтаро. — Послухай, малий, я скажу ще раз: мені
потрібна твоя допомога щодо порятунку книжок.
— Ти кажеш, що потребуєш мене, але...
Рінтаро намагався дібрати слушні слова.
— Але з мене жодної користі. Кажу ж, я лише старшокласник-
хікікоморі, — щиро додав він, сидячи на стільці за касовим апаратом.
Чомусь не міг змусити себе брехати цьому балакучому смугастому
котові.
— Та без проблем. Я знав, що ти — нещасний відлюдько, у якого
руки з дупи, — глузливо зауважив кіт. — Однак хочу просити тебе про
послугу.
— Якщо ти це знав, то чому просиш мене допомогти? Напевне, є
мільйони інших людей, які можуть краще, ніж я.
— Однозначно.
— До того ж я щойно втратив свого діда. Почуваюся досить
пригнічено.
— Розумію.
— Тоді чому...
 — Хіба ти не любиш книжок?
Глибокий голос смугастого кота розвіяв решту заперечень. Він
зазвучав м’якше, та водночас рішучіше. Рінтаро не дуже розумів, про
що править кіт, але його наполег­ливість і владні нотки в голосі, схоже,
геть позбавили хлоп­ця залишків логіки.
Нефритові очі втупилися прямісінько в Рінтаро.
— Так... так, звісно, я люблю книжки.
— То що тебе стримує?
Смугастий кіт поводився надзвичайно сміливо й упевнено — на
відміну від самого Рінтаро. Хлопець знову почав рухати оправу
окулярів, відчайдушно намагаючись розі­братися, що ж воно діється.
Але жодне пояснення не зву­чало правдоподібно.
— Важливі речі завжди важко зрозуміти, пане Власнику, — мовив
кіт, ніби прочитавши думки Рінтаро. — Більшість людей ніяк
не збагнуть цієї очевидної істини. Вони живуть собі та й живуть, але
«добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».
— Ого! — Рінтаро аж рота роззявив від здивування. — Не думав, що
почую кота, який цитує «Маленького принца».
— Не фанат Сент-Екзюпері?
— Та це один із моїх улюблених письменників, — відповів Рінтаро,
вказуючи на найближчу поличку, — але мені найбільше подобається
«Нічний політ». А від «Південного поштового» я взагалі не міг
відірватися.
— Розкішно, — вищирився смугастий кіт.
Від котової витримки на хлопця накотилася хвиля ностальгії. Чомусь
йому згадався дідусь, от тільки той ніколи не був аж таким балакучим.
— То ти мені допоможеш?
Рінтаро стенув плечима.
— А я можу відмовитися?
— Можеш, — миттю відповів кіт і вередливо додав, — але я буду
гірко розчарований, якщо ти так учиниш.
Рінтаро усміхнувся кутиками губ.
«Цей кіт вигулькує нізвідки, просить про допомогу, а тоді каже, що
буде гірко розчарований, якщо я не погоджуся...»
Усе це видавалося нелогічним, але в котовій прямолінійності було
щось привабливе: на нього неможливо було сердитися. Якщо добре
подумати, то цей кіт і справді дуже схожий на діда.
— То що я маю робити?
— Іти за мною.
— Куди?
— Ходімо!
Кіт розвернувся й рушив не до вхідних дверей, а в бік тіней
у дальньому кутку книгарні. Спантеличений Рінтаро пішов за ним, але
не ступив і кількох кроків, як його охопило дивне почуття втрати
координації у просторі. Приміщення «Книг Нацукі» було довге
і вузьке; за кілька кроків Рінтаро мав би врізатися в задню стіну
книгарні. Але сьогодні ніякої задньої стіни не було. Прохід між двох
рядів книжкових стелажів тягнувся й тягнувся. Старомодні лампи над
головою безконечно повторювалися. Дорогою Рінтаро зауважив, що
полиці заповнені книжками, яких він ніколи досі не бачив. Багато з них
відрізнялися від звичних сучасних видань. Вони з котом минули
вживані книжки і перейшли до красивих томів у шкіряних палітурках
із золотим тисненням; прохід між стелажами перетворився на галерею
розкішної літератури.
— Ц... це... е-е-е...
Рінтаро почав було щось бурмотіти. Кіт озирнувся на ньо­го через
плече.
— Злякався, пане Власнику? Якщо збираєшся втекти від мене, то ось
твій шанс.
— Мені просто цікаво, коли це в крамниці з’явилися всі ці нові
книжки, — відповів Рінтаро, дивлячись удалечінь, а тоді на кота. —
Тепер, коли маю стільки нових книжок, не думаю, що я готовий
покинути життя хікікоморі. Може, попрошу тітку відкласти переїзд.
— Гм... Почуття гумору можна було би підтягнути, але серце
в тебе — де треба. Світ підсовує нам найрізноманітніші перешкоди,
й ми мусимо перетерпіти стільки всього, аж до абсурду доходить.
І найкраща зброя для боротьби з болем і тривогами світу — це
не логіка чи насильство. Це гумор.
Видавши перлину мудрості, мов якийсь древній філософ, смугастий
кіт почимчикував далі коридором.
— Ходімо, пане Власнику.
Рінтаро чемно подався за ним.
 Невдовзі стелажі обабіч проходу наповнилися товстими томами, які
хлопець уперше бачив. Вони з котом заглиблювалися чимраз далі,
і прохід наповнився ледь помітним синюватим сяйвом. Воно
поступово яскравішало, аж нарешті весь простір залило сліпучим
білим світлом.

Він побачив яскраве сонце і дерева, що ніжно погойду­валися.

Сліпуче світло згасло, і Рінтаро опинився серед прекрасних пейзажів.
Під ногами виблискували на сонці пласкі камінці. Над головою
вітерець колихав гілки великої шовкової акації, від чого промені
розсіювалися морем блискіток. А за нею... Рінтаро примружився, щоб
розгледіти.
— Ворота?
Неподалік височіли неймовірної краси якуімон, ворота з дашком, до
яких вели кам’яні східці. Дах був із традиційної декоративної черепиці,
а величні дерев’яні двері відполіровані до блиску, але загалом звідти
віяло чимось гнітючим. Рінтаро роззирнувся: ліворуч і праворуч від
воріт, допоки сягало око, тягнулася ідеально рівна стіна. Поруч
із головною брамою у стіні виднілися невеликі двері; табличка
з іменем, здавалося, була порожня.
Вимощена плиткою незайманої чистоти, доріжка збігала вдалину.
Навіть опале листя не заплямовувало її поверхню. Часточки світла, що
пробивалися крізь проміжки в даху й між деревами, виблискували, мов
краплини в танці.
Навколо не було ні душі.
— Ми прийшли, — сказав кіт. — Це наше місце призначення.
— Це тут книжки?
— Вони ув’язнені он там.
Рінтаро ще раз глянув на величні ворота й акацію, що височіла над
ними. Її велетенські гілки, хоч як це дивно, вкривали пухнасті квіти.
Був грудень, і це додавало не­звичності тій акації. Утім усе побачене
нині суперечило здоровому глузду. Тож навряд чи варто було
перейматися морозостійкістю рослин.
— Який приголомшливий маєток. Самі ворота завбільшки як наша
книгарня.
 — Не переймайся, це омана. За грандіозною брамою живе дуже
жалюгідна подоба людини.
— Як старшокласник, який живе в жалюгідній подобі будинку, я
не відмовився б від таких воріт.
— Так-так, скористайся свободою, щоб стояти тут і нарікати, —
зауважив кіт. — Якщо нам не вдасться врятувати книжки, ти
застрягнеш у цьому лабіринті назавжди.
Рінтаро наче громом ударило.
— Е-е-е... здається, ти про це нічого не згадував.
— Звісно, якби я сказав це раніше, ти не погодився б піти зі мною.
Іноді незнання — це справжнє благо.
— Який брудний фокус.
— Невже? Ти сидів із таким нещасним обличчям, що я відразу
зрозумів: тобі немає чого втрачати.
Слова кота бризнули мов отрута. «От що мають на увазі, коли кажуть
“брутально чесний”», — подумав Рінтаро. Він втупився у величаве
блакитне небо, намагаючись сформулювати відповідь.
— Я не дуже кайфую, коли кривдять тупих тварин, але... — він
замовк, щоб поправити окуляри. — Просто зараз мені непереборно
хочеться схопити тебе за шкірку і добряче потрусити.
— Розкішно. Оце так дух!
І сповнений рішучості кіт рушив східцями до воріт. Рінтаро
поплентався за ним.
— А можна просто спитати: що, як ми не зможемо повернутися?
— Імовірно, ми будемо приречені вічно йти вздовж цієї стіни. Але я
ще ніколи тут не застрягав, тому напевне не знаю.
— Це не дуже добре.
Рінтаро зупинився на верхній сходинці — прямо перед масивними
дерев’яними дверима.
— То що саме я мушу робити?
— Просто поговорити з господарем дому.
— А тоді?
— Якщо зможеш його переконати — наша справа завершена.
— Оце й усе?
Рінтаро здивувався. Але кіт не договорив.
 — Маю для тебе ще одне завдання, — помпезно проголосив він. —
Чи міг би ти натиснути на дверний дзвінок?
І Рінтаро зробив, як його попросили.

З невеличких дверей у воротах вийшла красива жінка у простому

темно-синьому кімоно. Її штивна постава натякала, що перед ними
літня пані, але справжній її вік вгадати було складно. Вона
не випромінювала тепла, а погляд її був мертвим. Через візерунчасту
червону шпильку для волосся, що стирчала із зачіски, та порцелянову
білизну шкіри її легко можна було сприйняти за вишукану японську
ляльку.
Рінтаро не міг і слова вимовити.
— Чим можу допомогти? — монотонно промовила жінка.
Замість зніяковілого хлопця заговорив кіт.
— Ми хотіли б побачити вашого чоловіка.
Жінка звернула неживий погляд на кота. Рінтаро пройняла легка
нервова дрож, але і кіт, і жінка поводилися незворушно.
— Мій чоловік вельми заклопотаний. Несподівані відві­дувачі...
Кіт урвав її на півслові.
— Справа вкрай важлива. І термінова. Будь ласка, повідомте йому
про нас.
— До мого чоловіка щодня приходять відвідувачі, які заявляють, що
мають термінові й важливі справи, але він надто завантажений
розмовами на телебаченні та радіо. Такий графік не дозволяє йому
приймати непроханих гостей. Приходьте в інший день.
— У нас нема на це часу.
Від рішучості смугастого жінка аж остовпіла, і кіт скористався
моментом.
— Ми прийшли обговорити книжки, і цей юнак має для вашого
чоловіка життєво важливу інформацію. Я певен, що він знайде для нас
час.
Схоже, котова витримка полонила пані в кімоно. Вона ненадовго
завмерла, ніби зважуючи його слова, а тоді кинула: «Чекайте тут».
Поспіхом вклонилася і зникла за дверима.
Рінтаро витріщився на кота.
 — Хто тут має «життєво важливу інформацію»? — вимогливо
запитав він.
— Не переймаймося поки деталями. Я зараз волію вдаватися до
власної тактики обманювання, щоб дати йому відсіч. Перехитримо
хитруна, як на те пішло. А як проберемося всередину, тоді
й придумаємо, що казати.
— Це страшенно...
Рінтаро на мить завагався.
— ...заспокоює! — вигукнув він.
Невдовзі жінка знову вийшла з дверей. Вона вклонилася хлопцеві
й котові, а тоді так само монотонно промовила:
— Прошу сюди.

По той бік воріт стояв величний маєток, яких Рінтаро ще ніколи

не бачив.
Вони пройшли акуратно вимощеною камінням доріж­кою, проминули
ґратчасті вхідні двері й роззулися в перед­покої-ґенкані2. Далі увійшли
в коридор із відполірованою дерев’яною підлогою, який вів до
відкритої веранди-енґави, що оточувала будинок. Із неї вийшли
на місток, який з’єднував будівлю з прибудовою.
Із містка побачили величезні сади в японському стилі. На деревах
щебетали пташки, внизу цвіли акуратно обрізані кущі азалії — знову ж
таки, не за сезоном.
— Ти щось казав про скромність цієї оселі? — зауважив Рінтаро.
— Я висловлювався алегорично. Перестань варнякати, бережи сили.
Рінтаро з котом гучно перешіптувалися, але жінка, що вела їх,
не мовила й слова.
Дорогою ландшафт почав змінюватися. Будівля, яка спер­шу видалася
їм традиційним японським житлом, раптом зазнала дивовижних
перетворень.
Спершу дерев’яна веранда стала мармуровими сходами, а розлогі
сади, що відкрилися їм із балюстради вигнутого китайського містка,
зненацька перетворилися на сади західних палаців — із вишуканими
кам’яними фонтанами й оголеними статуями. А перед собою,
за дверима-фусума в японському стилі, розписаними бамбуковими
візерунками, вони побачили блискучі канделябри та яскраві вази
на столиках у стилі ар-деко.
— Не знаю, як тобі, а в мене голова починає боліти, — сказав
Рінтаро.
— Те саме, — відповів кіт.
Це вперше смугастий погодився із хлопцем.
— Таке враження, ніби вони скинули в одну купу речі з усього
світу, — вів далі Рінтаро.
— Може видатися, що тут усього повно, та насправді це місце
порожнє.
Відповідь кота була вельми в дусі дзен.
— За цим немає ні філософії, ні смаку. Хай яким багатим і чудовим
усе видавалося ззовні, та коли знімаєш покришку й зазираєш
усередину, то тут самий лише позичений мотлох. Найгірша форма
неуцтва.
— Як на мене, ти зайшов задалеко, — сказав Рінтаро.
— Я просто називаю речі своїми іменами. До того ж такого довкола
повно. Ти бачиш це щодня і повсюди.
— Цей маєток, — сказала жінка, делікатно перебиваючи кота, —
оздоблено відповідно до багатого й розмаїтого досвіду та смаку мого
чоловіка. Ви просто не здатні це осягнути своїм розумом.
На якусь мить Рінтаро подумав, що це жарт. Жінка ішла перед ними,
тож її обличчя він не бачив, але зрозумів: вона точно не жартує.
Що більше вони заглиблювалися на територію, то напруженішою
видавалася тамтешня атмосфера. Коридори, сходи, довгі веранди —
вони долали якісь надзвичайні відстані. Увесь цей час їм траплялися
статуетки зі слонової кістки впереміш із японськими тушевими
малюнками, статуями Венери і мечами-катанами. Їхні поєднання,
видавалося, не мали ні ритму, ні логіки.
Напрямок руху змінювався без попередження, тому хло­пець із котом
і гадки не мали, де вони в цьому
хаосі.
Час від часу жінка оберталася й гукала через плече: «У вас усе
гаразд?». Рінтаро і його смугастий друг не мали іншого вибору, ніж
кивати і йти далі.
 — Навіть якби нам сказали вимітатися звідси, я не певен, що знайду
вихід, — прошепотів Рінтаро.
— Не хвилюйся, пане Власнику, — зиркнув на нього кіт. — Я теж
не маю анінайменшої гадки, як звідси
вийти.
Кіт, як завше, вивалив правду без прикрас.
Нарешті їхня тривала подорож добігла кінця. Вони мину­ли останній
коридор, встелений червоними килимами, і в дальньому кінці вперлися
в картаті розсувні двері-­фусума. Перед ними жінка зупинилася.
— Дякую за терпіння, — сказала вона, легко торкаючись дверей. Ті
прочинилися. Рінтаро аж витріщився, побачивши, що за ними.
То була масивна зала із пофарбованими в білий колір стінами,
підлогою і стелею. Ця білизна заважала оцінити точний розмір
простору, але Рінтаро прикинув, що такого він іще в житті не бачив.
Стеля була висока, як у шкільному спортивному залі, а стіни,
здавалося, тягнуться в нескінченність.
Залу заповнювали акуратно виставлені засклені шафи, — теж білі.
Усі вони були вищі за Рінтаро і стояли десь двадцятьма рівнісінькими
рядами. Вони починалися неподалік, але простягалися так далеко, куди
не сягало око.
Та найбільше Рінтаро вразила не кількість шафок, а їхній уміст. Усі
етажерки були заповнені книжками. Кожна поличка кожної шафи —
забита під зав’язку. Хлопець не міг злічити, скільки саме цих
гігантських стелажів тут стоїть чи скільки в них книжок, але зрозумів
напевне: ця цифра приголомшлива.
— Ого!
Він рушив уздовж одного ряду; йому забило дух. Там стояли
найрізноманітніші книжки різних епох. Художня література,
філософія, поезія, зібрання листів, щоденники — усі можливі жанри.
Їхні якість і кількість вражали.
Водночас усі книжки мали новісінький вигляд. На жодній не було
й найдрібнішої плямки — вони були дуже красиві.
— Я ще ніколи не бачив такої вишуканої колекції, — сказав Рінтаро.
— Радий це чути.
Голос долинув звідкись із глибини книжкових рядів.
 Рінтаро пішов на його звук, минаючи шафу за шафою, й нарешті
натрапив на високого чоловіка, що сидів у білому фотелі.
Він був одягнутий у костюм такого ж сліпучо-білого кольору, як
і лискуча підлога. Чоловік сидів, схрестивши ноги, у кріслі-вертушці, а
поглядом втупився у товсту книжку, розгорнуту на колінах. Шафи
позаду крісла поки стояли порожніми.
Одне слово, вони дісталися найдальшої точки колекції — глибини
зали.
— Вітаю в моєму кабінеті.
Чоловік глянув на Рінтаро.
У нього була тепла усмішка, але пильний погляд, який видавав
неабияку мудрість.
Рінтаро пригадав слова жінки про інтерв’ю для телебачення й радіо.
Цей чоловік скидався на людину, яку можна було побачити
в телевізорі.
— А він має дуже розумний вигляд, — пробурмотів Рінтаро до кота.
— Невже тебе так легко залякати? Тримайся!
Чоловік перевів погляд із Рінтаро на смугастого.
— Це ви прийшли поговорити щодо «книжкового питання»?
— Е-е-м...
Чоловікові очі прохолодно зблиснули на непевну відповідь Рінтаро.
— Перепрошую, але я дуже зайнятий. У мене немає часу сидіти
і теревенити із хлопчиськом, який приходить без попередження,
не спроможний представитися і стоїть тут як олень у світлі фар.
— Ой, перепрошую. Мене звуть Рінтаро Нацукі, — Рінтаро квапливо
виструнчився і глибоко вклонився. — Вибачте, що порушую спокій
цього будинку.
— Зрозуміло, — примружився чоловік. — І що ж за життєво важливу
інформацію ви маєте для мене? Якщо вона стосується книжок, я хотів
би її почути.
Рінтаро ніби притиснули до стінки: він не мав що сказати. Ніякої
життєво важливої інформації не існувало. Хлопець кинув розпачливий
погляд на кота.
— Ми прийшли звільнити ваші книжки, — білі вуса сіпнулися, коли
той заговорив.
 Чоловік ще дужче примружився, опускаючи погляд на кота. У його
очах було щось лихе.
— У мене справді нема жодної вільної хвилини. Мушу готуватися до
виступів на телебаченні та радіо, а ще працювати над лекціями
і статтями. Іноді я знаходжу хвилинку, щоб кинути оком на книжки:
моя колекція з різних куточків світу. Але часу на божевільних я
не маю.
Він зиркнув на годинник на руці й глибоко зітхнув.
— Слухаючи вас, я вже змарнував дві цінні хвилини. Якщо ви
завершили, прошу піти звідси.
Але кіт не мав наміру так легко здаватися.
— Ми не договорили.
— Я вже сказав вам іти геть, — чоловік люто зиркнув на
настирливого смугастого. — Я прочитав лише 65 книжок, хоча
планував сотню. Забирайтеся.
— Сотню книжок? — не стримався Рінтаро. — Ви читає­те сотню
книжок на рік?
— Не на рік, — відповів чоловік, театрально перегортаючи наступну
сторінку своєї книжки. — На місяць, — помпезно додав він. — Саме
тому я такий зайнятий. Я впус­тив вас, бо гадав, що ви маєте якісь
корисні новини, та я вочевидь помилився. Якщо ви й надалі
марнуватимете мій час, я накажу викинути вас звідціля. Зрозуміло, що
вам навряд чи вдасться знайти вихід, але це вже не мої проблеми.
Від цих слів віяло крижаним холодом. Запала разюча тиша, у якій
чути було тільки шурхіт перегортуваних сторінок. Смугастий кіт
агресивно витріщився на чоловіка, але той був цілковито
незворушний. Він ніби й забув про існування своїх відвідувачів.
Більше не було що казати. Рінтаро безпомічно роззирнувся довкола,
і його погляд упав на одну з книжкових шаф. Чоловікова колекція
і справді була різноманітною — чи то пак просто випадково дібраною.
Полиці заповнені не тільки книжками, а й журналами, картами,
словниками. Тут не видно було жодного ладу чи тематичного
впорядкування.
«Книги Нацукі» теж пишалися видатною колекцією, але Рінтарів
дідусь дотримувався конкретної системи організації полиць. А от
добірка цього чоловіка, попри приголомшливу колосальність, була
цілком хаотичною.
Рінтаро глибоко вдихнув.
— Ви прочитали всього Ніцше?
Він саме дивився на стелаж позаду чоловіка. Усі праці Ніцше,
включно з відомою «Так казав Заратустра» і зібраннями його листів,
стояли за склом на полицях.
— Мені Ніцше теж подобається, — додав він.
— По всьому світу знайдуться люди, які заявлятимуть, що їм
подобається Ніцше, — відповів чоловік, не відриваючись від
книжки. — Але мало хто скаже це, прочитавши всі його тексти.
Нахапаються дивних цитат або скорочених версій і приміряють на себе
Ніцше, мов якесь модне пальто. Ти теж із таких?
Рінтаро не загаявся з відповіддю.
— «Науковці, які сьогодні, по суті, мало що роблять, окрім як
переглядають книжки, рано чи пізно повністю втрачають здатність
мислити самостійно. А коли книжок не переглядають, вони
не мислять».
Чоловік поволі підвів голову від читання.
— Ніцше писав дуже прямолінійно, — поспіхом додав Рінтаро. — За
це він мені й подобається.
Не ворухнувши жодним м’язом, чоловік сидів і споглядав свого
сором’язливого співбесідника. Його очі були спов­нені презирства, але
десь глибоко всередині зажеврів вогник цікавості. Урешті він згорнув
книжку.
— Гаразд. Можливо, виділю вам трохи часу.
Крижана атмосфера дещо підтанула. Кіт вельми здивовано глипнув
на Рінтаро, але хлопець не мав часу на пух­настого друга. Під тиском
чоловікового погляду він нама­гався подолати інстинкт кинутися
навтьоки. Рінтаро під­вищив голос.
— Ми прийшли, бо чули, що ви ув’язнили чимало книжок.
— Не варто вірити всьому, що чуєте. Погляньте самі. Я зберігаю по
одному примірнику кожної книжки, яку прочитав. І добре про них
дбаю.
— Кожної, яку прочитали? Усі ці книжки ви вже прочитали?
 — Звісно, — чоловік жестом обвів простору залу. — Від першої
шафи коло дверей, крізь які ви ввійшли, і до цього місця, де я сиджу,
книжок є п’ятдесят сім тисяч шістсот двадцять дві. Саме стільки я
прочитав.
— П’ятдесят сім тисяч...
Чоловік криво посміхнувся.
— Це не так і багато. Усі інтелектуальні лідери нашого часу, такі, як
я, постійно читають. Для нас життєво важливо освіжати світогляд
і розширювати знання. Книжки зробили мене тим, ким я є. Вони — мої
любі друзі. Саме тому я геть спантеличений вами двома, що прийшли
сюди і неправдиво мене обвинувачуєте.
Він безтурботно випростав довгі ноги і метнув на хлопця різкий
погляд. Рінтаро ледь із ніг не збило хвилею чоловікової значущості
й гордовитості. Та він вистояв, хоч і був щиро приголомшений.
— То чому ви зберігаєте свої книжки отак?
Скляні стелажі стояли наглухо зачинені, на ручках висіли замки.
Рінтаро досі не розумів значення котових слів про «ув’язнені книжки»,
але знав, що так їх зберігати не годиться. Шафи мали гарний, але
задушливий вигляд.
— Це ж неприродно, — сказав Рінтаро.
Чоловік насупився.
— Ці книжки важливі для мене. Я люблю книжки. Що неприродного
в тому, щоби стерегти свій скарб?
— А те, що ви ставитеся до них, як до музейних експонатів. Великий
висний замок означає, що хоч це й ваші книжки, та ви до них
не можете навіть дістатися.
— Дістатися? Навіщо мені це? Я їх уже прочитав.
Тепер настала черга Рінтаро спантеличитися.
— Ви вже прочитали? Один раз? І не хочете перечитувати?
— Перечитувати? Ти що, ідіот?
Слова відлунилися просторою залою. Чоловік у білому костюмі
простягнув руку і довгим тонким пальцем делікатно торкнувся скла
найближчої шафи.
— Чи ти не чув, що я казав? Я надто зайнятий читанням нових
книжок. Мені вже важко прочитувати місячну норму. У мене немає
часу перечитувати.
 — То ви ніколи не перечитуєте своїх книжок? — спитав заскочений
Рінтаро.
— Звісно, ні.
Чоловік мав щиро шокований вигляд. Він похитав головою.
— Спишу твою дурість на юний вік. Інакше беззмістовність останніх
трьох хвилин зведе мене до відчаю. Світ повен книжок, ти ж згоден
зі мною? Неможливо злічити все, що було і ще буде написане. А
шукати час, щоби перечитувати книжки — це взагалі немислимо.
Слова порожнечею відгукнулись у просторій залі. Рінтаро відчув
легке запаморочення й нудоту.
— Світ повний «читачів», — вів далі чоловік. — Але людина мого
статусу мусить читати значно більше книжок, ніж
середньостатистична особа. Той, хто прочитав двадцять тисяч книжок,
значно цінніший за того, хто прочитав лише десять тисяч. Тож навіщо
мені перечитувати ті самі книжки, якщо мене чекають стоси
нечитаних? Це навіть не обговорюється! Яке сміховинне марнування
часу!
У вузьких чоловікових очах зблиснуло. То було сяйво потужної
самовпевненості, що межувала з божевіллям.
Рінтаро не міг дібрати слів, тому прикусив язика і мовчав.
Чоловікові слова не були позбавлені логіки. Цеглинки його
аргументу — хоч криві та спотворені, але акуратно складалися
у величезну непробивну стіну. Він озвучив власну позицію, і завдяки
його гордості й самовпевненості та позиція була міцною і непохитною.
«Книжки мають величезну силу».
Це була коронна фраза його діда. А тепер чоловік, який стоїть перед
Рінтаро, заявляє, що книжки зробили його тим, ким він є. І Рінтаро
здавалося, начебто обидва — і дідо, і цей, у білому, — казали те саме.
І все ж...
Рінтаро заходився ворушити оправу своїх окулярів. Щось у цьому
чоловікові було не так — його слова звучали якось викривлено. Якби
це був дідо Рінтаро, той знайшов би час виважено і спокійно
відповісти на внукові запитання.
— Я дуже заклопотаний, — повторив чоловік.
На цьому він крутнувся у кріслі й обернувся спиною до гостей
і обличчям до книжкових полиць. Він знову розгорнув книжку, а тоді
показав пальцем у бік дверей.
— Прошу вас піти.
Рінтаро не ворухнувся. Кіт теж мав глибоко замислений вигляд.
Тиша ставала нестерпною. Чоловік знай гортав сторінки. Сухий
шурхіт паперу заповнив порожню залу.
Аж тут раптом геть інший звук зі свистом розсік повітря. Білі двері-
фусума рвучко розсунулися, але по той бік не було нікого — навіть
жінки, яка привела їх сюди. Видно було тільки глибоку зловісну
темряву. Рінтаро здригнувся.
— Подумай, пане Власнику, — прошепотів кіт. — Цей ворог такий
непоборний лише тому, що в його словах є правда.
— Правда?
— Ага. Цей лабіринт тримається на силі правди. Байдуже, наскільки
вона викривлена: якщо замішане особисте переконання, його не так
легко зламати. Але не все з того, що він каже, правда.
Кіт обережно ступив уперед.
— Він має слабке місце, — прошипів. — І дуже вміло виливає
потоки слів, але не все, що він каже, правда. Десь там має бути схована
брехня.
— Брехня?
Щось змінилося в атмосфері кімнати. Рінтаро обернувся до дверей:
у темряві повіяв вітер. Точніше, вітер віяв уже в цій залі, відносячи
Рінтаро й кота в бік дверей-фусума, у темряву. Вітер дедалі дужчав
і віяв точнісінько в напрямку загадкової темної порожнечі за цими
стінами. Хребтом Рінтаро пробіг холодок.
Він озирнувся й побачив, що чоловік занурився у книжку, ніби нічого
й не відбувається. Схоже, він майже дочитав той товстий том... і коли
перегорне останню сторінку, дочитана книжка перетвориться на
предмет декорацій у хаосі цього книгосховища. Запхана в одну
з лискучих засклених шаф. Замкнена, щоб ніколи більше її не взяли до
рук.
Усі ці книжки і справді ув’язнені.
Вітер уже завивав так, що Рінтаро не чув кота, який намагався йому
щось сказати.
Але увага хлопця була прикута до книжок. Тоді він обер­нувся до
чоловіка.
 — Щось не так, — у Рінтаро вирвався лише слабкий окрик, але
чоловікові плечі сіпнулися у відповідь. — Я впевнений, що ви
брешете.
Цього разу його голос звучав гучніше, і чоловік озирнувся й сердито
глипнув на хлопця. Але Рінтаро не зігнувся під силою його погляду.
— Ви нам брешете. Кажете, що любите книжки, але це неправда.
— Оце так заявочка, — чоловік зреагував миттєво. — Ти ще малий.
Перш ніж відчути на власній шкурі гнів силь­нішого за себе, краще
забирай того потворного кота і вимітайся звідси під три чорти.
— Ви ані грама не любите книжок, — повторив Рінтаро,
виструнчуючись і дивлячись чоловікові просто в очі. Його опонент
помітно здригнувся.
— На якій підставі...
— А ви роззирніться.
Голос Рінтаро прозвучав сильніше, ніж той сподівався. Але річ
не лише в гучності — він іще й знав, що казати.
— Я згоден, що тут зібрано приголомшливу кількість книжок.
Упевнений, нечасто зустрінеш таку розмаїту колекцію в одному місці.
У вас навіть є цінні старовинні видання, які зараз складно знайти. Але
на тому і край.
— Край?
— Ось, наприклад, десятитомник «Пригоди мушкетерів».
Рінтаро вказав на рядок із десяти книжок у красивих палітурках на
полиці ліворуч. На білому тлі яскраво виділялися назви золотими
літерами. Найвидатніші праці Александра Дюма в перекладі
японською зберігалися мов на вітрині.
— Не щодня випадає нагода побачити всі ці видання в одному місці.
Усі десять у такому ідеальному стані, ніби їх і не розгортали.
Погляньте на розмір цих томів. Хай би як обачно ви їх читали, вони
мали би десь та й забруднитися чи загнутися на корінці. Та все ж вони
мають такий вигляд, ніби їх щойно привезли: нові-новісінькі.
— Книжки — це мій скарб. Я читаю кожну з максимальною
обережністю і, щойно дочитаю, ховаю за скло. Це щоденна праця, яка
дає мені неабияке задоволення.
— А де тоді 11-й том?
У чоловіка смикнулася брова.
 — У японському перекладі «Пригоди мушкетерів» видали
в одинадцятьох томах. Бракує останнього, — «Прощавай, шпаго»,
— сказав Рінтаро, і чоловік завмер.
Але хлопець його ніби й не бачив. Він жестом показав на полицю
праворуч.
— Отут у вас «Жан-Христоф» Роллана. Бачу перший і останній том,
а де середній? А «Хроніки Нарнії» — де «Кінь та його хлопчик»? Ви
стверджуєте, що книжки — ваш скарб, але щось не дуже на це схоже.
На поверхні все начебто в ідеальному порядку, та як придивитися, то
ці полиці — суцільний хаос.
Рінтаро кинув погляд на стелю величної зали. Поки він говорив,
лютий вітер перетворився на легкий бриз.
— Це не бібліотека для ваших дорогоцінних книжок. Це приміщення,
де ви хизуєтеся тим, що змогли заграбастати. Усе це місце — лише
показуха.
Він на мить замовк, а тоді глянув чоловікові просто в очі:
— Люди, які щиро люблять книжки, не ставляться до них отак.
Рінтаро пригадав свого діда, усміхненого від постійного
перечитування улюбленої книжки, аж поки та не розвалювалася. Він
цілковито занурювався в кожну історію.
Дідо Рінтаро завжди поводився з книжками у крамничці якомога
делікатніше, але це не означає, що вони слугували йому декораціями.
Його не цікавило створення помпезної виставки, — він зосередився на
тому, щоб створити впорядкований простір, заповнений книжками, які
люди хочуть читати, хоч би якими старими чи пошарпаними вони
були. Саме тому Рінтаро і сам став читати.
Рінтаро повторив слова, які йому казав дідо і які він запам’ятав на
все життя.
— Добре читати багато книжок, але будь певен...
Чоловік у білому костюмі знову здригнувся, та не промовив ані
слова. У тиші спогади Рінтаро вільно перетікали у слова.
— Книжки мають величезну силу. Та будь обачний: це сила книжки,
а не твоя.
Ось що казав дідо, коли Рінтаро прогулював школу і про­водив дні,
похапливо прочісуючи полиці «Книг Нацукі». Рінтаро ховався між
стелажами і занурювався у світ літер, поступово втрачаючи інтерес до
зовнішнього світу. Зазвичай мовчазний старий попереджав онука:
«Неправда, ніби що більше читаєш, то більше світу бачиш. Байдуже,
скільки знань ти напхаєш собі в голову; якщо не думатимеш власним
розумом, не ходитимеш власними ногами, то здобуті знання будуть
порожніми й чужими».
Рінтаро зазвичай лише стенав плечима у відповідь, а дідо вів далі:
«Книжки не можуть проживати твоє життя за тебе. Читач, який
забуває ходити власними ногами, схожий на давню енциклопедію: його
голова набита застарілою інформацією. Якщо її ніхто не відкриє, вона
залишатиметься непотрібним антикваріатом».
Старий ніжно куйовдив онукове волосся:
«Ти хочеш стати енциклопедією на ніжках?» — дражнив його дідусь.
Рінтаро не зміг пригадати, що відповів тоді дідові. Але пам’ятав, що
невдовзі знову повернувся до школи.
Але він усе ж повністю заривався у світ книжок. Дідусь, бувало,
сидів, посьорбував чай і час від часу нагадував онукові:
«Читати книжку — це дуже добре, та коли закінчиш, не забудь вийти
в реальний світ».
Із часом Рінтаро зрозумів, що це був дідів незграбний спосіб
підбадьорити і скерувати його: він старався, як міг.
Думки Рінтаро перебив чоловік у білому:
— Але саме так я здобув свій статус — збираючи всі ці книжки. Що
більше книжок ти маєш, то сильнішим стаєш. Так я став тим, ким є.
— І саме тому ви тримаєте їх під замком? Щоб демонструвати їх так,
ніби їхня сила належить вам? — запитав Рінтаро.
— Про що це ти?
— Гадаєте, ви такий величний: збудували цю сміховинну показну
залу, щоб усім було видно, скільки книжок ви прочитали.
— Стули пельку!
Чоловік не міг всидіти на місці. Він перестав удавати, ніби читає
книжку, і злісно втупився в Рінтаро.
— Та що може знати шибеник, як оце ти?
На чолі в нього виступили краплі поту.
— Кого суспільство цінує більше: того, хто читає ту саму книжку
десять разів, чи того, хто читає десять книжок по разу? — вів далі
він. — Очевидно: що більше книжок ти прочитав, то більша повага до
тебе. Що ти начитаніший, то чудовішим і привабливішим тебе
вважатимуть люди. Чи я помиляюся?
— Не можу сказати, помиляєтеся ви чи ні. Я зараз не про це.
— Що?
Чоловік остаточно спантеличився.
— Я не кажу про те, чого вимагає суспільство і яким людям
дістається повага. Я не про це.
— То про що...
— Я лише кажу, що ви не любите книжок. Єдиний, кого ви любите,
це ви сам. І як я вже сказав, ті, хто щиро люб­лять книжки,
не ставляться до них отак.
У залі вкотре запала глибока тиша. Чоловік ніби закам’янів. Він
не поворухнувся у своєму кріслі; його руки й далі лежали на
розгорнутій книжці. Той, хто раніше видавався таким самовдоволеним
і пихатим, тепер ніби зсохнувся на цілий розмір.
Легкий бриз улігся, у кімнаті стало тихо. Рінтаро озирнувся на двері-
фусума — ті знову ковзнули і зсунулися.
— А ти...
Чоловік почав було говорити, але відразу замовк. Поки він шукав
правильних слів, у залі знову запала мовчанка. Урешті він, схоже,
підібрав фразу:
— А ти любиш книжки?
Рінтаро заскочила не так несподіваність запитання, як щире світло,
що променіло із чоловікових очей. Воно було геть не схоже на те
холодне зухвальство, з яким він тримався до цього моменту. У тому
світлі відчувалася якась нова поміркованість і глибока самотність.
— Попри все — ти досі любиш книжки?
У фразі «попри все» було сховано стільки всього. Рінтаро на мить
замислився про всі її відтінки.
— Так, — твердо відповів він.
— Я теж.
Чоловіків голос пролунав м’якше, без сталевої гостроти. Він звучав
ледь не піднесено.
Раптом Рінтаро почув цікавий звук, який нагадав йому ніжний подув
вітерцю. Він озирнувся і побачив, що зала змінюється. Усі велетенські
шафи — гордість і радість чоловіка в білому — почали розсипатися,
мов піщані замки. Книжки одна за одною злітали в повітря, мов
пташки.
— Знаєш, я справді люблю книжки.
На цих словах чоловік обережно згорнув книжку, яку читав, узяв її
під пахву і підвівся. Цієї миті найближчий стелаж обернувся на порох,
а книжки з нього злетіли, мов зграйка перелітних птахів. Рінтаро
зачудовано дивився, як зала заповнюється книжками, що пурхають.
Чоловік у білому глипнув на нього.
— Ти дивовижний юнак.
— Та насправді я...
Чоловік випростав руку, щоб перервати Рінтаро, і кинув погляд
кудись убік.
— Виявляється, ти впустила сюди найпроблемніших гостей, —
усміхаючись, мовив він.
Рінтаро зрозумів, що той звертається до жінки в кімоно, яка
матеріалізувалася нізвідки. Тепер вона мала інакший вигляд. Тоді, біля
воріт, її обличчя було беземоційне, ніби маска. А зараз вона
усміхалася.
— Вам не потрібно допомагати знайти дорогу додому. Ви самі
зорієнтуєтеся, — сказав чоловік.
Його голос потонув у пурханні паперових крил.
Коли останні полиці перетворилися на порох, залу почало
наповнювати блідо-синяве світло, яке відбивалося від сторінок
перелітних книжок і збурювало в повітрі вир білизни.
Чоловік подивився на годинник на зап’ястку.
— Що ж, ви забрали чимало мого часу. Та мушу зізнатися, це був
найприємніший час за все моє життя. Вельми вам вдячний.
Жінка подала йому білого капелюха, він надів його й роз­вернувся,
щоб іти.
— Au revoir, — сказав.
Його компаньйонка лише почала схиляти голову в поклоні, аж
раптовий спалах залив усе сліпучим білим світлом.
 О сьомій годині наступного ранку Рінтаро вже був у кухні. Він доїв
сніданок і прочинив двері до книгарні. Увійшов усередину, ввімкнув
світло, підняв жалюзі й трохи провітрив приміщення. Холодний вітер
розігнав застояне повітря. Рінтаро позамітав кам’яні сходи, що вели до
дверей, тоді відклав мітлу, узяв пір’яний віничок і взявся чистити
книжкові полиці від пилюки.
Це був звичний початок дня його діда. Перш ніж піти у школу,
Рінтаро щоранку бачив, як дідо прибирає в книгарні, але сьогодні йому
вперше довелося зробити це самотужки. Він прочитав тут стільки
книжок, але жодного разу не допомагав прибирати.
«Що в біса ти робиш?» — пролунав голос у його голові.
А інший голос розсміявся.
«Усе гаразд», — відповів він.
Обидва голоси належали Рінтаро: він і справді гадки не мав, що
робить. Хлопець зітхнув, і у світлому, але холодному ранковому
повітрі його подих побілів.
Рінтаро понуро втупився в полиці, дивуючись, чого це він узагалі
заходився їх прибирати. Десь у глибині його свідомості жеврів спогад
про дивну вчорашню пригоду.
— То була чудова робота, пане Власнику.
Оксамитовий голос належав смугастому котові з розкішним хутром.
Рінтаро зробив кислу міну, щойно побачив кота, який чимчикує до
нього вузьким проходом книгарні, примруживши нефритові очі
в усмішці.
— Що таке? — спитав кіт.
— Не звик, щоб мене хвалили, — відповів Рінтаро.
— Скромність — це добре. Головне — не перестаратися з нею.
Кіт знай рухався йому назустріч.
— Твої слова зворушили іншу людину. Це — факт. А ще ти успішно
звільнив величезну кількість ув’язнених книжок і зміг самостійно
знайти шлях додому. Без твоїх слів ми б ніколи не повернулися: так би
й бродили тим ексцентричним маєтком до кінця віку.
То була жахлива думка, але кіт висловив її традиційно безтурботним
тоном. Рінтаро навіть вловив проблиск усмішки в його очах.
— Чудова робота. Нам вдалося здолати перший лабіринт.
 — Та будь ласка... Що? — Рінтаро змовк на півслові й витріщився на
кота. — Що означає «перший лабіринт»?
— Ой, та нічого. Не переймайся.
Рінтаро стояв посеред книгарні. Смугастий кіт протиснувся йому між
ніг і знову подався в бік дальньої стіни.
— Стривай-но хвильку! Ти кажеш не перейматися, але ж... Гей, ти!
— Я казав, що мене звуть Тигр, Смугастий Тигр. Спробуй
запам’ятати, — кіт усміхнувся через плече. — Ти й справді постарався
на славу.
— Не змінюй тему.
Та не встиг Рінтаро белькнути ці слова, як додатковий прохід
у задній частині книгарні розчинився в білому світлі, і хлопець
залишився стояти перед дерев’яною стіною сам. Від їхньої пригоди
минув цілий день, але йому здавалося, що він і досі снить.
«Постарався на славу», га?
Котів голос досі лунав йому у вухах.
Ніхто й ніколи ще не хвалив його так відверто. Люди зав­жди
насміхалися з нього: називали безхребетним або слабким. Він звик, що
всі сахаються його похмурості, але оці нові характеристики, якими
його засипали, дуже спантеличили Рінтаро. Ще й так сильно, що він
не зміг навіть, як завше, засісти з книжкою у тьмяній книгарні. Тож
натомість схопив віничка для пилюки і щосили взявся чис­тити полиці.
Щойно закінчив, як на вхідних дверях дзенькнув дзвоник. Він
озирнувся і побачив Сайо Юдзукі — сусідку і старосту класу, закутану
в теплий червоний шарф. Вона просунула голову в книгарню й,
угледівши Рінтаро, звела одну зі своїх ідеальних брів.
— Ти що робиш?
— Що ти тут?..
Він на мить спантеличився, та як добре подумати, це він мав би
поставити їй це запитання.
— Зараз сьома ранку. Сайо, що ти тут робиш?
— Іду на репетицію оркестру. Я завжди виходжу з дому о такій
порі, — вона підняла ліву руку, щоб показати йому чорний футляр
з інструментом. — Минаючи книгарню, помітила, що «Книги Нацукі»,
які мали бути зачинені, насправді відчинені. Тож я заскочила
подивитися, що відбувається.
 Вона переступила поріг і біло видихнула у прохолодне повітря.
— Якщо тобі вистачило часу прибрати вранці в книгарні, це означає,
що ти плануєш після цього вибратися до школи? — спитала вона,
узявши руки в боки.
— Е-е-е... Ну, я...
— Ніяких «ну»! Якщо не маєш ліпших занять, то йди до школи.
Невже ти справді збираєшся пропустити все навчання аж до переїзду?
— Та мабуть.
Сайо кинула на переляканого хлопця хижий погляд.
— Слухай, подумай про те, як почуваюсь я, — адже саме я заходжу
до свого депресивного однокласника й заношу йому домашку. Я
намагаюся бути ввічливою.
Рінтаро згадав, що так і не подякував їй за те, що вчора принесла
йому домашнє завдання. Та варто було пробурмотіти «Дякую за
вчорашнє», як на обличчі Сайо з’явилася спантеличена гримаса.
— Я щось не те сказав? — спитав Рінтаро.
— Та ні, я просто здивована. Вчора ти не дуже цьому зрадів, аж ось
стоїш отут і дякуєш мені в обличчя.
— Та чого ж, цілком зрадів. Це ти мала роздратований вигляд...
— Роздратований? — якусь мить Сайо видавалася заскоченою, але
додала: — Та не дуже.
Отепер вона трохи розізлилася:
— Нацукі, я просто хвилювалася за тебе.
— Хвилювалася? За мене?
Рінтаро здивувався.
— Авжеж.
Сайо кинула на нього гострий погляд.
— Спершу помер твій дід, потім ти намірився переїжджати — от я й
розхвилювалася. А тоді я дізнаюся, що ти тусуєшся собі з Акібою, мов
ніде нічого. Це мене дуже дістало.
«А я й не подумав», — майнуло у Рінтаро в голові. Він егоїстично
вирішив, буцім Сайо приходила з почуття обов’язку. І попри те, що
вона у вічі заявила, начебто хвилюється за нього, він припустив, що
дівчина сказала так із ввічливості. Але, схоже, помилився.
Якусь мить Сайо здивовано витріщалася на нього, а потім раптом
відвела очі.
 — Я дійсно мала роздратований вигляд?
Рінтаро не знайшов, що сказати. І річ була не в запитанні Сайо,
а в тому, що, хоч він і бачив її сотні разів, та ніколи досі не помічав, які
виразні й красиві в неї очі. Подумавши про це, він усвідомив, що Сайо
живе за рогом, але вони ще ніколи не спілкувалися віч-на-віч.
— То як, була я схожа на ідіотку?
— ...Я взагалі так не думав.
— Із тебе, Нацукі, нікудишній брехун.
Рінтаро не знав, що відповісти. Він простягнув праву руку до
окулярів і трохи їх посовав.
— У мене є старий дідів набір для чаювання, — врешті вичавив
із себе він, сором’язливо показуючи на дальню частину книгарні. —
Якщо маєш час, можу запарити тобі чаю.
«Тьху», — подумав собі Рінтаро. Яка дурна фраза. Його життєрадісна
однокласниця зреагувала на незграбне запрошення гримасою.
— Це що? Ти підкочуєш до мене?
— Звісно, ні!
— Але як на запрошення для людини, яка принесла тобі аж сюди
домашнє завдання, це непогано.
То була влучна відповідь. Сайо підійшла і бухнулась на стілець поруч
із Рінтаро:
— Я нарахую тобі бали за спробу.
— І на тім спасибі.
Не встиг він полегшено зітхнути, як Сайо додала:
— Мені дарджилінг і багато цукру.
Її бадьорий голос був немов несподівана весна посеред зими.
 Розділ 2
ДРУГИЙ ЛАБІРИНТ:
ТОЙ, ХТО КАЛІЧИТЬ КНИЖКИ

Рінтарів дідо завжди був загадковим персонажем.

Жив, ніби в іншій реальності: не тій, яку знав Рінтаро. Говорив мало,
не завжди зрозуміло, та водночас не був ані замкнутим, ані холодним.
Він справляв враження тихого і мудрого літнього чоловіка.
Прокидався о шостій, закінчував снідати о пів на сьому. О сьомій уже
складав у лотки два готові обіди — один для Рінтаро, другий для себе.
Потім відчиняв двері та вікна, щоби провітрити магазин, і поливав
рослини під будинком. Від ранку, коли проводив онука до школи, і до
раннього вечора, коли той повертався додому, він не виринав зі свого
океану вживаних книжок. Його розпорядок дня був усталеним
і незмінним, мов ріка, що рівно тече до моря.
Могло видатися, ніби цей сухий старий усе життя збув у своїй
книгарні, але це навдивовижу далеко від правди.
Дідо Рінтаро про це майже не говорив, але колись він обіймав
важливу посаду в якомусь університеті. Від одного старшого клієнта
Рінтаро почув, що дід пережив якийсь зрив. То був срібнобородий пан,
який постійно приходив до книгарні в костюмі й краватці-боло. Час від
часу він заходив по товстенький літературний томик, рідше — по
книжку іноземною мовою. Він і сказав Рінтаро, що колись був колегою
його діда.
— Твій дідусь — чудова людина, — додав він і скуйовдив хлопцю
волосся.
То було, здається, ще коли Рінтаро вчився класі у восьмому чи
дев’ятому. Дід пішов у справах і лишив онука за головного у книгарні.
— Він брався за найскладніші у світі проблеми й докладав усіх
зусиль, щоб їх залагодити. Він робив усе, що міг, присвячував цьому
всього себе. То була направду блискуча праця.
 Срібноволосий чоловік задумливо погладив вишуканий
хрестоподібний декор на обкладинці книжки.
— Але...
Він замовк і продовжив розглядати книжкові полиці перед собою.
— Цього виявилося замало. Він пішов зі світової арени ще до того,
як досягнув своєї мети.
Світової арени? Рінтаро би в житті не пов’язав цю фразу зі своїм
дідом.
— А чого дідо хотів досягнути? — запитав хлопець.
Старий усміхнувся.
— Та нічого особливого. Просто прагнув нагадати людям про
очевидне. Не брехати. Не знущатися над слабшими. Допомагати
нужденним...
Рінтаро спантеличився. Літній чоловік злегка скри­вився.
— Бо ж очевидні речі перестали такими бути в сучасному світі.
Він глибоко зітхнув.
— У сучасному світі багато того, що мало бути очевидним,
перевернулося догори дриґом. Слабким ідуть по головах, нужденними
користаються для власного зиску. Люди потрапили в пастку такої
поведінки, і ніхто не підводиться й не каже, що їй треба покласти край.
— А мій дідо казав?
— Ага. Він казав припинити. Казав, що це неправильно. Терпляче
намагався переконати людей.
І старий розповів хлопцеві, що, попри дідові зусилля, нічого так
і не змінилося.
А тоді делікатно, наче то був коштовний кришталь, поклав на касу
два важкі томи — «Життя Семюеля Джонсона» Джеймса Босвелла.
— А третій том у вас є?
— Є. Онде нагорі ліворуч. Друга полиця зверху. Десь поруч
із Вольтером.
Літній чоловік кивнув і всміхнувся. Пішов до полиці й приніс
книжку, яку шукав.
— То ви кажете, що з дідовою працею в університеті щось сталося,
і зрештою він відкрив цю книгарню?
— Атож, суть приблизно така. Але все було не зовсім так.
Рінтаро витріщився на чоловіка.
 — Твій дідусь не здався і не втік без бою, — розсміявся той. — Він
просто змінив підхід.
— Підхід?
— Він відкрив чудову букіністичну книгарню. Завдяки цьому
найрізноманітніші дивовижні книжки потрапляють до рук багатьох
людей. Він вірив, що так зможе почати виправляти деякі
несправедливості й вирівнювати те, що перекручене. Тобто він обрав
саме такий шлях. Не найславніший зі шляхів, звісно, але сміливий
вибір — дуже у стилі твого дідуся.
Літній чоловік перервав свою серйозну оповідь і всміхнувся до
хлопця.
— Трохи важко встежити за думкою?
«Є таке», — подумав Рінтаро.
Тієї миті деталі не вкладалися йому в голові, але тепер здавалося,
ніби він дивиться на речі інакше. Якби спитати, що ж змінилося, він би
не зміг пояснити. Але за кілька останніх днів Рінтаро втягнувся
в регулярний ритм прибирання магазину і поступово почав розуміти
зв’язок між своїм неговірким дідом і його крамничкою.
Витирання пилюки з полиць і замітання вхідних сходинок —
монотонна, повторювана робота: вона забирала навдивовижу багато
часу й зусиль. Але водночас допомагала зрозуміти, наскільки
терплячий був його дід і скільки турботи вкладав він у свої дії.
Рінтаро обвів книгарню теплим поглядом. Щось на нього найшла
сентиментальність.
Цього ранку він цілу годину порядкував у магазині. Пасма зимового
світла пробивалися крізь візерунок ґратчастих дверей і відбивалися на
дощаній підлозі. Ззовні долинали радісні розмови — напевно,
старшокласники йдуть групками на ранкові заняття. Їхній сміх дзвенів
у холодному зимовому повітрі. То насправді був найприємніший галас.
— Знову даєш слабинку, пане Власнику? Що зі школою?
Знайомий голос виник мов нізвідки, але цього разу не заскочив
Рінтаро. Хлопець поклав віничка на плече і роззирнувся.
Пухнастий смугастий кіт сидів у дальньому кінці вузь­кого проходу.
Задня стінка знову зникла — замість неї дов­гі ряди книжкових полиць
простягалися в нескінченність, у синяве світло.
Рінтаро скривився.
 — Я хотів би привітати тебе «ірашшяімасе» — ласкаво просимо, як
вітаю всіх відвідувачів, тож чи міг би ти хоч раз з’явитися через
головний вхід? З того боку в нас зад­ня стіна.
— Ти щось на диво холоднокровно мене зустрічаєш, пане
Власнику, — сказав кіт глибоким голосом. Його очі зблискували
хитрим нефритовим сяйвом. — Було б ліпше, якби ти щиро
здивувався. Я би втішився.
— Я тут міркував… Ти ж назвав оте місце, де ми були, «першим
лабіринтом». Це означає, що буде й другий?
— Яка приголомшлива сила мудрості. Яка глибина думки! Це
зекономить мені купу пояснень.
— Яких пояснень?
— Про другий лабіринт. Мені знову потрібна твоя допомога.
— Ти ж не...
Рінтаро обвів поглядом нескінченний ряд книжкових стелажів.
— Ти що, збираєшся знову змусити мене допомогти тобі рятувати
книжки? — припустив він.
Реакція кота була грандіозною й аж ніяк не скромною:
— Атож!

— Десь живе чоловік, який по всьому світу скуповує книжки, а потім

ріже їх на крихітні клаптики, — урочис­то заявив кіт. — Він збирає
книжки і знущається з них. Не можна дозволити йому й надалі так
чинити.
Рінтаро опустився на стілець за касою і почав ворушити окуляри.
Якусь мить він сидів мовчки і дивився на смугастого кота біля своїх
ніг.
— Що? — запротестував кіт. — Гадаєш, як витріщатимешся на мою
морду, то це полегшить ситуацію? Ти йдеш зі мною чи ні?
— Ти тиснеш на мене сильніше, ніж зазвичай.
— Ти б нічого не став робити, якби я на тебе не тиснув. І можу
сказати, що мені живеться значно легше, коли не треба ні на кого
тиснути.
Сяйво зелених очей ніби посилилося. Рінтаро ще трохи подумав.
— Ну гаразд, — і глибоко зітхнув. — То мені знову йти за тобою?
 Кота здивувала така проста відповідь. Він примружив очі:
— Який свіжий підхід. Я вже було подумав, що ти знову станеш
викручуватися, мов черв’ячок.
— Ну, може, я й не дуже тямлю у складних поняттях, але від діда
навчився, що до книжок треба ставитися дбайливо. Допомагати
іншим — не найсильніша моя сторона, та коли чую, що допомога
потрібна книжкам, — я готовий.
На якусь мить кіт витріщив очі, а тоді знову примружився:
— Ну гаразд.
Можливо, він навіть усміхнувся, та перш ніж Рінтаро встиг це
усвідомити, дзеленькнув дверний дзвоник. Хлопець озирнувся
й побачив, що в прочинені двері заглядає чиєсь обличчя.
— Ти живий, Нацукі?
То був бадьорий голос старости класу Сайо Юдзукі. Рінтаро глипнув
на годинник — пів на восьму ранку. Мабуть, вона знову йде на
репетицію оркестру. Рінтаро запанікував.
— Це хто? Твоя дівчина? — спитав кіт.
— Тихо! — прошипів Рінтаро.
Минуло лише два дні, відколи Сайо і Рінтаро разом чаювали. Він
ухилився від прямої відповіді на її благання повернутися до школи і
весь цей час просидів, ховаючись у книгарні. Зараз він узагалі не бачив
потреби ходити до школи, але щоразу здригався, коли перед ним
поставала Сайо.
Ситуація й так була делікатною, а тут іще й вона прийшла із самого
ранку переконувати його, поки він балакає з котом... Якийсь зовсім
незручний момент, щоб не сказати гірше.
— Щ... що таке?
— Та нічого такого.
Сайо злегка насупилась і без запрошення увійшла у книгарню.
Рінтаро почув на вухо котячий шепіт:
— Не хвилюйся, пане Власнику. Мене можуть бачити лише
конкретні люди за особливих умов. Поводься так, ніби мене тут нема.
Рінтаро оцінив ситуацію скептично, але не міг нічого вдіяти.
— Ти не прийшов учора і, схоже, не збираєшся й сьогодні.
— Ні, це не...
— То ти йдеш у школу?
 — Сьогодні? Я ще не...
Зрозумівши, що Рінтаро щосили ухиляється від прямої відповіді,
Сайо пронизала його поглядом.
— Якщо ти й цього разу прогуляєш, мені доведеться знову принести
тобі сюди домашку. Вчительки дуже за тебе хвилюються. Ти
усвідомлюєш, скільки стресу завдаєш людям?
Сайо, як завжди, говорила напряму. У неї вже зараз значно більше
гідності, ніж коли-небудь буде в Рінтаро.
— Вибач.
— Ідеться не про вибачення. Якщо плануєш прийти, то ходи. Якщо
хочеш прогуляти, прогулюй. Я знаю, тобі зараз дуже непросто. Та
якщо ти й надалі ухилятимешся від будь-якого рішення, ніхто не зможе
тобі допомогти.
Від скорострільного стилю спілкування Сайо Рінтаро стало ще
гірше. Він вважав себе таким неважливим, як ніхто інший, думав, що
його відсутність у школі навіть не помітять, але вираз очей старости
класу свідчив про інше.
З-за його спини долинув смішок.
— Як в око вліпила. Люди за тебе хвилюються. Та ти, вочевидь, маєш
більше друзів, ніж зізнаєшся сам собі.
Здається, смугастий аж надто жваво розважався, тож Рінтаро
озирнувся й метнув на нього погляд. Та кіт не зважав; його пухнаста
шубка аж тряслася від сміху.
Утім, на превеликий Рінтарів жах, Сайо зойкнула і глянула вниз на
його ноги. Звісно, саме там сидів гострий на язик смугастий кіт.
Кіт завмер; запала страшенно незручна тиша.
— Ти що, бачиш мене? — трохи здивовано запитав він у Сайо. — І
навіть чуєш?
— Цей кіт розмовляє?
Смугастий шоковано витріщився. Сайо дивилася прямісінько на
нього. А тоді перевела погляд на синювате світло в дальньому кінці
книгарні.
— А це... що ще таке?
Рінтаро простежив за її поглядом. Його рука поволі потягнулася до
окулярів.
— Хіба ти не казав щось про конкретних людей і особ­ливі умови?
 — Казав. Так і мало би бути.
Кіт страшенно рознервувався.
— Не годиться, так не годиться.
— Нацукі? — озвалася Сайо. — Я бачу щось дуже дивне.
— Яке полегшення. Я думав, це тільки мене так глючить.
Недбала відповідь Рінтаро приголомшила Сайо.
Тим часом кіт опанував себе, підійшов до Сайо і глибоко вклонився.
— Я — Смугастий Тигр. Вітаю у Книжковому лабіринті.
Рухався він навдивовижу граційно.
— А я Сайо Юдзукі.
Дівчина мала спантеличений вигляд, але наступної миті простягнула
руки і взяла кота.
— Яке воно миле!
Рінтаро з котом аж застигли.
— Який чудовий смугастий котик! Як круто, що він іще й розмовляє!
— Ти в нормі? — прошепотів Рінтаро до свого смугастого друга.
Сайо так захопилася котом, що її вдоволений голос невдовзі заповнив
увесь магазин. Кіт, затиснутий в обіймах дівчини, безпорадно
занявчав.
— То тепер ти нявкаєш? — мовив Рінтаро і безсило зі­тхнув.

Дівчина, хлопець і кіт рушили центральним проходом, обабіч якого

височіли здоровецькі книжкові стелажі. Першим крокував смугастий,
за ним Сайо, позаду — Рінтаро. Кіт ступав тихо, Сайо легенько
підстрибувала, а Рінтаро насилу плентався.
— Сайо, тобі варто повернутися.
Сайо обернулася і глянула на Рінтаро.
— Що? То це тільки тобі дозволені фантастичні пригоди з балакучим
котом?
— Фантастичні пригоди?..
Рінтаро спробував іще раз, але тепер схвильованіше:
— Не варто тобі в це вплутуватися. Це небезпечно.
— «Небезпечно»?
Сайо пильно придивилася до Рінтаро.
 — То ти, Нацукі, кажеш мені стулити писок і дозволити
однокласникові ризикувати собою?
— Та ні, я не про це...
— А про що тоді? Якщо небезпеки немає, то в чому проблема, як я
піду з тобою? Якщо ж там небезпечно, то не дуже вдала ідея дозволити
тобі самому вскочити в халепу. Я правильно кажу?
«Фразу “пряма як стріла” вигадали, щоб описувати Сайо Юдзукі», —
подумав Рінтаро. Він захоплювався нею. Порівняно з ним — вічно
тривожним і неквапливим, «ні риба, ні м’ясо» — Сайо висловлювалася
чітко й переконливо. Такому відлюдькуватому слабаку, як він, навіть
змагатися з нею не випадало.
— Здавайся, пане Власнику, — втрутився кіт. — Тут хоч як глянь, ти
програєш цю битву.
— Визнаю, що я у слабшій позиції, але волів би не чути цього від
тебе, особливо враховуючи, що причина проблеми — ти.
— Що ж, маєш право так казати. Але вона мене побачила. Що тут
уже вдієш?
Кіт відстрілювався, як завше, швидко, але далеко не таким
енергійним голосом, як на початку. Він досі був приголомшений через
те, що його виявили.
— Я не вмію заглядати в майбутнє, — додав він. — І не міг
передбачити, що це станеться.
— Ти завжди поводишся так, ніби знаєш, що робиш, а насправді
просто імпровізуєш на ходу?
— Нацукі, тебе перехитрила я, — втрутилася Сайо. — Не зривай
злість на бідному котику.
— Ти про що? Яку ще злість?
— А як це назвати?
— Я хвилююся, бо староста мого класу вляпалася в цю дивну
історію. Почуваюся відповідальним, ото й усе.
— Звісно, як зі мною щось станеться, буде халепа. Але така сама
халепа буде, як щось станеться і з тобою, адже так, Нацукі?
Її начебто недбало кинуті слова були слушні. Побачивши, що Рінтаро
закусив губу, Сайо продовжила словесну атаку.
— Знаєш, як особистість ти не геть поганий, Нацукі, але саме цю її
частину я терпіти не можу.
 На цьому вона наддала ходи і сміливо пішла за котом довгим
проходом — чистісінька антитеза Рінтаро, який усе робив з острахом.
Кіт підійшов до нього і підняв голову, щоб глянути хлопцеві
в обличчя.
— Юне кохання!
— Про що це ти?
Та не встиг Рінтаро це пробурмотіти, як їхній веселий гурт вийшов
у периметр яскраво-білого світла.

Лікарня?
Це перше, що спало Рінтаро на думку.
Зі сліпучого світла вони перенеслися в широкий простір, де безліч
жінок і чоловіків у білих халатах поспішно снували туди-сюди. Коли
світло потьмянішало і вони змогли роззирнутися, химерність цієї
території трохи прояснилася.
Перед ними простягнулася велетенська кам’яна доріжка —
завширшки як два шкільні класи, а вглиб вона прослалася, здавалось,
до безконечності. Обабіч, на однаковій відстані одна від одної,
вишикувалися потужні елегантні колони, що тримали на собі величний
вигнутий дах. Якщо дивитися тільки на колони, то це нагадувало
старогрецький храм, але було щось дивне в хаотичному русі людей.
Вони вигулькували по один бік, і зникали поміж колонами з другого
боку. Були там жінки і чоловіки найрізноманітнішого віку, всі одягнені
в біле, а на руках несли вони стоси книжок. Рухалися всі
однаковісінько.
Стіни між колонами заповнювали полиці з книжками, що сягали аж
до високої склепінчастої стелі. Під стінами цієї гігантської бібліотеки
на однакових відстанях один від одного стояли великі столи. Довкола
них гуртувалися групи працівників, що завзято шукали книжки на
полицях і складали їх на столах. Потім вони вибирали книжки зі столів
і повертали на полиці. Якщо добре придивитися, можна було
побачити, що у стінах були прорізані вузькі проходи зі сходами, що
вели вгору і вниз. Із цих проходів вигулькували люди, зупинялися біля
котрогось столу, клали книжки, брали нові, переходили широчезну
доріжку і зникали в одному з проходів на протилежному боці.
 То була хаотична сцена, від якої паморочилося в голові: люди снують
туди-сюди, нагрібають купи книжок, інші акуратно складають їх на
столах, а ще треті — працюють на самому вершечку високої драбини.
— Ви лише гляньте... яке дивовижне місце!
Сайо завжди щиро виражала емоції. Доки вона спостерігала за цим
видовищем, повз неї поспіхом пробігла якась жінка. Ніхто не звертав
ані найменшої уваги на двох підлітків і кота. Здавалося, їх не
помічають, але коли от-от мало статися зіткнення, люди ухилялися
й обминали чужинців. Тобто, їх таки бачили... Та найцікавішим було
те, що, попри величезну кількість людей, які там сновигали, не лунало
жодного слова — мов у погано знятому німому кіно.
— То десь тут має бути людина, яка ріже книжки? — запитав
Рінтаро.
— Таке я чув.
— І як ми вчинимо?
Кіт знизав плечима.
— Шукатимемо її?
Він тихо підступився до найближчого чоловіка й звернувся до нього.
— Перепрошую, я хотів би дещо у вас спитати.
Чоловік із височезним стосом книжок у руках різко зупинився
й метнув униз на смугастого відверто роздратований погляд. Він був
середнього віку, міцної статури, але мав навдивовижу бліду шкіру.
— Що таке? Я зайнятий!
— Що це в біса за місце? — спитав кіт.
Він говорив презирливо, але чоловік відповів дуже прозаїчно.
— Це Дослідний інститут читання. Найбільша у світі дослідна
організація, що вивчає всі аспекти читання.
— Інститут читання?
Чоловік проігнорував нахмурені брови Сайо.
— Тоді я б хотів зустрітися з головним, — сказав кіт.
— Головним?
— Ага. Тим, хто всім оцим керує. Директором. Або, оскільки ви
називаєтеся «дослідним інститутом», може, його слід величати
«доктором» чи «професором»?
— То ви шукаєте професора?
— Угу.
 — Забудьте, — не змигнувши й оком, сказав чоловік. — У цьому
світі професорами називають стількох людей, скільки є зірок на небі.
У Японії повно професорів. Спробуйте-но, вигукніть «Професоре!»
просто зараз. Четверо з п’ятьох науковців у цьому приміщенні
повернуть голови. Усі вони професори у своїх сферах. Їх тут тисячі —
експерти в усьому: від швидкісного читання до стенографії. А ще
постійно приходять нові професори — з риторики, синтаксису,
стилістики, фонології; ті, що вивчають шрифти і навіть якість паперу.
Хоч би що ви назвали, це місце кишить такими професорами. Тут
простіше знайти когось, хто професором не є.
Кота така відповідь розчарувала, тож чоловік скористався
мовчанкою, вклонився й побіг далі.
— Агов! — гукнув йому вслід кіт, але той уже зник в одному
з проходів за колонами. Рінтаро і Сайо лише тупо дивилися йому вслід.
— Що це в біса було?
Але кіт проігнорував Рінтаро; він подався далі широчезним проходом
і перепинив наступного чоловіка, що трапився йому на шляху. Цей був
іншого віку й статури, але мав таку саму безкровну шкіру й цурпелив
стос книжок.
— Що таке? Я дуже зайнятий.
— Ми декого шукаємо.
— Ну й даремно, — відповів чоловік. — Це величезний дослідний
заклад, у якому повно людей, схожих між собою, котрі схоже мислять
і однаково зайняті. Звісно, кожна особа тут готова наполягати на
власній унікальності, але оскільки всі однаково одержимі нею, то
перестають бути унікальними. Виявляється, нас неможливо
розрізнити. У такому місці пошук «декого» не просто складний — він
беззмістовний. Прощавайте.
І чоловік пішов.
Після нього кіт поговорив із досить молодою жінкою, що мала таке
саме зблякле обличчя й відповідала такими ж загадками, як і ті двоє
чоловіків.
Поки вони роззиралися в пошуку четвертої особи, яку можна було б
розпитати, Сайо зіштовхнулася з юнаком. Той випустив із рук стос
книжок, і вони розлетілися по підлозі.
 — Перепрошую, — вклонившись, мовила Сайо. Хлопець кинув на
неї презирливий погляд і кинувся збирати книжки. Рінтаро почав було
йому допомагати, але взявши одну книжку до рук, раптово спинився.
«Рекомендації щодо абсолютно нового способу читання».
Він читав назву і так, і сяк, але вона видавалася йому вкрай невдалою
для книжки.
— Де автор цієї книжки? — спитав він.
Молодик звів брову і витріщився на Рінтаро.
— Ми шукаємо того, хто її написав, — повторив Рінтаро.
— Якщо ви шукаєте директора, ідіть отими сходами в його кабінет.
Там його і знайдете.
Оскільки руки хлопця були знову зайняті книжками, він вказав
підборіддям у бік однієї з колон праворуч. За нею збігали вниз
невеличкі східці.
— Директор дуже відданий дослідженням, тож замикається в офісі
й нечасто виходить нагору. Якщо спуститеся, там його точно знайдете.
Попри те, що в цій відповіді не було жодної емоції, вона прозвучала
помпезно.
— Дякую, — сказав Рінтаро і вклонився. Та коли підвів голову, юнак
уже зник на сходах із протилежного
боку.

Вони рушили вниз сходами, на які вказав хлопець, та невдовзі

зрозуміли, що їм немає кінця.
— То ось чому він нечасто виходить нагору, — пробурмотіла Сайо.
Її голос потонув між стінами й гулко відлунився десь далеко внизу.
— Гадаєте, нам варто йти далі?
— Якщо не подобається, ти завжди можеш повернутися, — відказав
Рінтаро. — Ти ж знаєш, я від початку не радив тобі йти.
— Ну гаразд, тоді кожен, хто хоче повертатися додому, прошу,
розвертайтеся вже. Особисто я завжди належала до прихильників
філософії «як почали, то на півдорозі не здаємося».
Слова Сайо ніби підсвітили морок, у якому вони просувалися вперед.
Рінтаро відразу замовк.
 Сходи, які на початку йшли вниз прямо, поступово почали
викручуватися спіраллю. В усі боки простягалася каламутна темрява,
було відчуття, ніби їх трьох затягує в найтемніші глибини землі. Вид
довкола не змінювався. Стіни обабіч сходів освітлювали лампи,
розташовані на однаковій відстані одна від одної, а між ними
виднілися гори книжок. Деякі були новісінькі, інші — старі, але всі
мали однаковий заголовок: «Рекомендації щодо абсолютно нового
способу читання». Час від часу повз них проходили люди в білих
халатах, але вони так поспішали нагору зі стосами книжок у руках, що
не звертали на трійцю ні найменшої уваги.
Аж раптом Сайо скрикнула:
— Бетховен?
Рінтаро зупинився й прислухався. І справді — далеко знизу долинала
ледь чутна музика.
— Це — Дев’ята симфонія Бетховена. Третя частина, здається.
— Дев’ята Бетховена?
Віцекапітанка шкільного духового оркестру впевнено кивнула.
Що нижче вони спускалися, то гучнішала музика, і Рінтаро вже
виразно чув вишукану мелодію струнної групи.
— Друга тема.
Щойно Сайо це сказала, як мелодія змінилась і стала просторіша,
повільніша. Наростання струнних і духових інструментів почало ніби
затягувати трьох мандрівців — вони відчутно прискорили темп. І за
якусь мить опинилися внизу сходів, перед скромними дерев’яними
дверима. Над ними висіла табличка з написом: «Кабінет директора».
Інших оздоблень чи написів на дверях не було. Зсередини долинала
гучна оркестрова музика. Видовище було малопривабливе, але трійця
нарешті втішилася, що бодай дісталася кінця нескінченних сходів.
Кіт кивнув, і Рінтаро легко постукав у двері.
Тоді вдруге, далі втретє — уже гучніше, але відповіді, окрім Дев’ятої
симфонії Бетховена, не було.
Рінтаро несміливо взявся за ручку і штовхнув.
Двері тихо скрипнули, прочинилися, і трійцю ледь не збило з ніг
хвилею несамовито гучної музики.
Приміщення за дверима було не надто великим, хоча насправді
вгадати його розмір заважали стоси книжок і паперів, що по всі чотири
боки височіли аж до стелі. Простір між книжками був досить вузький,
із єдиним столом посередині, розвернутим обличчям від дверей. Стіл
теж затоплювали гори паперу.
За столом, спиною до Рінтаро та решти новоприбулих, сидів
чоловік — невисокий, але досить міцний. Він із головою занурився
в роботу. Рінтаро розгледів, що в лівій руці чоловік тримає книжку,
а в правій — ножиці. На превеликий шок присутніх, він, схоже, різав
книжку. Із кожним рухом ножиць у повітря злітали шматки паперу,
а книжка ставала дедалі менш схожою на себе.
Широкоплечий чоловік у білому халаті, поглинутий такою дивною
справою, був тим іще видовищем.
— Якого...
Сайо забракло слів. Навіть смугастий кіт міг хіба витріщатися.
Гучне звучання Дев’ятої симфонії робило цю сцену ще дивнішою.
Музика лунала з пристрою, що стояв на столі біля чоловіка. То не був
програвач дисків чи платівок — Рінтаро розпізнав у ньому
старомодний касетний магнітофон; такі мали популярність
щонайменше покоління тому. Та й упізнав він магнітофон лише тому,
що його дідо колись мав такий. Було щось сміховинне в тому, як
крутилися коліщатка касети.
— Перепрошую, — почав Рінтаро, але чоловік не ворух­нувся. Юнак
спробував іще раз, та знову жодної реакції. Тоді він глибоко вдихнув
і видав найгучніший звук, на який лише був спроможний, із глибини
живота. Чоловік нарешті облишив своє заняття й обернувся.
— Так? Що таке? — пискнув тонким голоском.
Він мав дуже специфічний вигляд: товсті окуляри, пожмаканий білий
халат, напнутий на округлому животі, й лиса голова з кількома
розтріпаними сивими волосинами. Лабораторний халат ніби свідчив,
що перед ними науковець або дослідник, але в усьому іншому не було
й натяку на інтелект чи освіченість.
— Перепрошуємо, що потурбували, — вів далі Рінтаро.
— Ага, пробачте, — гаркнув чоловік, перекрикуючи різкі тони
Дев’ятої симфонії Бетховена. — Не помітив, як ви ввійшли.
Він крутнувся на стільці, щоб розвернутися обличчям до
відвідувачів, і Сайо з Рінтаро здригнулися від вигляду ножиць в одній
руці та пошматованої книжки в другій.
 — Нечасто сюди дістаються гості, — пояснив він. — Даруйте, нема
на що сісти.
Він волав, щоб перекричати музику.
— Що вам треба?
Рінтаро теж посилив голос.
— Ми прийшли, бо чули, що тут шматують книжки. Ви...
— Га? Що-що?
— Ми чули, що багато книжок порізано...
— Вибачте, я вас не чую. Можете голосніше?
— Кажу, що багато книжок...
Раптом пролунав до болю різкий звук, і музика різко урвалася.
Замість неї кімнату заповнила моторошна тиша. Чоловік насупився,
виборсався зі свого стільця і потягнувся до магнітофона, що стояв на
краю столу.
— Е-е-е... — пробурмотів Рінтаро, і чоловік завмер; його пухка рука
зависла в повітрі.
— Ваш магнітофон доволі старий, і касету іноді зажовує.
Чоловік натиснув на кнопку і почав витягати з магнітофона касету.
Якщо слухати стару касету раз за разом, її стрічка розтягується
й неминуче потрапляє в механізм. Напевне, у нього таке часто
траплялося, бо він спокійнісінько вийняв касету, обережно змотав
стрічку і вставив її назад. Тоді натиснув кнопку програвання. За дві
секунди громові звуки Дев’ятої симфонії Бетховена повернулися.
— То що ви там хотіли? — гаркнув чоловік.
Рінтаро насупився на галасливого науковця.
— Не дивіться на мене так, — верескнув той. — Бетховен — один
із моїх улюблених композиторів, особливо його Дев’ята симфонія. Мої
дослідження просуваються значно краще під його музику.
— Дослідження? Які дослідження? — гидливо гаркнув Рінтаро, але
чоловік середніх літ цього й не зауважив. Він лише вдоволено закивав
головою.
— Радий, що ви спитали. Тема мого дослідження, якщо стисло, —
«Спрощення читання».
— Знаєш що? — прошепотіла Сайо на вухо Рінтаро. — Думаю, він
використовує Бетховена, щоб відгородитися від усього, чого не хоче
чути.
 Цілком імовірно, так і було, але вони нічого не могли вдіяти. Тому
Рінтаро вхопився за ниточку, яка теліпалася перед ним.
— Що ви маєте на увазі під спрощенням читання?
— Усе просто. Якщо стисло, це дослідження того, як читати швидше.
Науковець вищирився й поклацав ножицями.
— У світі стільки книжок, а ми такі заклопотані, що нам ніколи
не вистачить часу прочитати їх усі. Та коли я завершу дослідження,
люди зможуть читати по кілька десятків книжок щодня. І не лише
найпопулярніші бестселери, а й заплутані сюжети, і навіть складні
філософські праці. Це буде одне з найвеличніших досягнень в історії
людства.
— Десятки книжок щодня?
Рінтаро і Сайо зреагували одночасно:
— Ви що, маєте на увазі швидкочитання?
— Ви про швидкісне читання?
Науковець радісно закивав.
— Швидкочитання — дуже важлива навичка. Але вона не діє, якщо
ви не знайомі з текстом, який читаєте. Швидкочитання стане в пригоді,
якщо вам треба знайти інформацію в газетному переліку цін на акції.
Але людина, яка не тямить у філософії, не зможе швидко перечитати
«Ідеї чистої феноменології й феноменологічної філософії» Гуссерля.
Тому...
Чоловік самовдоволено всміхнувся, зробив драматичну паузу і підняв
у повітря товстий вказівний палець.
— Я успішно додав до швидкочитання другу навичку!
— Другу?
— Навичку спрощення!
Рінтаро й Сайо не повірили власним вухам.
Саме цієї миті закінчилася третя частина симфонії. Зависла моментна
пауза, а тоді почалася четверта частина з її потужною какофонією
духових інструментів. Науковець іще дужче посилив голос.
— Спрощення, короткого викладу — називайте як хочете. Ті, що вже
опанували швидкочитання, можуть навчитися читати ще швидше,
використовуючи уривки тексту. Я називаю це «спрощена версія» або
«стислий виклад». Звісно, ми прибираємо всі технічні терміни
й словечка, унікальні стилістичні фрази й вирази та багаті чи
приховані ідіоми. Ми звільняємо стиль від індивідуальності, навмисно
обмежуємо слововжиток фразами загального використання
й підправляємо абзаци, щоб вони ставали максимально простими.
Із таким підходом оповідання, на яке йшло, скажімо, десять хвилин,
тепер можна прикінчити менш, ніж за хвилину.
Науковець нахилився підняти книжку, яка впала на підлогу. Він
приклав ножиці у випадковому місці, відшматував частину сторінки
і нахилився вперед, щоб показати її Рінтаро.
На сторінці залишився єдиний рядок тексту. Рінтаро зачитав його
вголос:
— Мелос лютував.
Науковець вдоволено кивнув.
— Це короткий виклад «Біжи, Мелосе!» Осаму Дадзая3.
Рінтаро стояв наче громом уражений. А чоловік тим часом заходився
розмахувати тим, що залишилося від тексту.
— Бачите, навіть таке знамените оповідання можна скоротити. Оце
речення — усе, що потрібно. Я різав і різав текст, аж поки залишилося
тільки воно єдине. Тож як ви скористаєтеся моїм методом спрощення,
то зможете прочитати весь текст «Біжи, Мелосе!» за пів секунди.
Романи і товстіші книжки завдають трохи більшого клопоту.
Він простягнув м’ясисту руку до магнітофона і збільшив гучність.
«Ода до радості» у виконанні струнних інструментів низького
звучання бурхливо відлунила кімнатою.
— Зараз я працюю над «Фаустом» Ґете. Прагну скоротити його до
двох хвилин, але це досить непросте завдання.
Він ляснув долонею по стосу книжок на столі, й кілька обрізків
сторінок злетіли в повітря, мов сніжинки. Важко сказати, були ті
книжки примірниками «Фауста» чи ні, бо над усіма ними вже
попрацювали ножиці.
— Наразі мені вдалося прибрати дев’яносто відсотків книжки, але
навіть десята частина від оригіналу — це велетенський проєкт. Треба
скорочувати ще. Доведеться добряче попрацювати. Але багато людей
хоче прочитати «Фауста», тож я мушу задовольнити їхні сподівання.
Цієї миті Рінтаро не вигукнув «Ви божевільний?» лише тому, що
Сайо вдалося втрутитися першій.
 — Ви не вважаєте, що це трохи дивний спосіб? — заговорила вона,
але її голос, на біду, заглушили звуки Бетховена.
— Дивний? Чому?
— Ну...
Прямота запитання на мить спантеличила її. Науковець уже
наполовину обернувся назад до столу, та раптом вирішив розвернутися
обличчям до гостей.
— Кажуть, люди більше не читають. Але це неправда. Просто вони
надто заклопотані. Час, який вони можуть присвятити читанню, дуже
обмежений. Та й існує страшенно багато книжок, які вони хочуть
прочитати. Люди природно цікавляться багатьма різними історіями.
Хочете прочитати «Брати Карамазови» або «Грона гніву»? Як нам
задовольнити цю потребу?
Дослідник випнув подвійне підборіддя.
— Швидкочитання плюс короткий виклад. Ось як.
Він навіть не торкнувся магнітофона, але Дев’ята симфонія якимось
дивом зазвучала ще гучніше.
— Оця книжка...
Із купи паперових обрізків праворуч він витягнув старовинну на
вигляд книжку. То було те саме видання, яке трійця багато разів бачила
дорогою до директорового кабінету: «Рекомендації щодо абсолютно
нового способу читання».
— Це мій шедевр, зібрання воєдино всіх моїх досліджень. Тут
містяться не лише найновіші техніки швидкочитання, а й короткий
виклад сотні класичних книжок східних і західних культур,
скороченню яких я присвятив усього себе. Одне слово, якщо у вас на
полиці є така книжка, ви зможете прочитати сотню інших за один день.
Я зараз працюю над другим і третім томами. Невдовзі люди матимуть
доступ до книжок з усього світу, не марнуючи на них і грама часу.
Чи ж не чудово?
— Зрозуміло, — сказав Рінтаро. Звісно, він анічогісінько не розумів,
але відчув потребу хоч щось сказати, щоб чоловік не теревенив вічно. І
додав: — Однак те, що ви читатимете, повністю відрізнятиметься від
оригінальної книжки.
— Відрізнятиметься? Ну, напевне, буде трохи інакшим, так.
 — Не трохи, — глибокий голос смугастого кота прогримів
кімнатою. — Вчиняючи таке, збираючи всі ці книжки і шматуючи їх,
ви ці книжки калічите, перетворюєте їх на шматки паперу. Це означає,
що ви позбавляєте книжку життя!
— Ви помиляєтеся!
Чоловіків голос налетів, мов потужний порив вітру. У ньому
з’явилася важкість, якої досі не було.
— Я вдихаю нове життя в ці книжки. Погляньте...
Його тон знову змінився: цього разу він говорив із легкою
засторогою.
— Якщо історій не читати, вони зникають. Я допомагаю їм зберігати
життя. Підсумовую їх. Даю спосіб читати їх швидко. Завдяки цьому
втрачені історії можуть залишати слід у сьогоденні, а ті, хто хочуть їх
читати, але не мають на це часу, дістають таку можливість.
Він повільно звівся на ноги, розмахуючи ножицями у правій руці,
мов оркестровий диригент паличкою.
— «Мелос лютував». Вам не видається, що це ідеальний короткий
виклад?
І він заходився уявно диригувати симфонію Бетховена.
— Чи не вважаєте ви, що книжки й музика дуже схожі між собою?
Вони приносять у наше життя мудрість, сміливість і зцілення. Їх
створили люди як інструменти затишку і натхнення. Але між ними є
одна суттєва різниця.
Округла постать науковця розходилася викрутасом під багатошарову
мелодію, і білий халат велетенською дугою вигинався в повітрі, а
ножиці небезпечно зблискували, відбиваючи світло.
— Музика може бути з нами за найрізноманітніших ситуацій: лунати
з автомобільного програвача в дорозі, з навушників під час пробіжки,
з мого магнітофона тут у лабораторії. Вона може бути з вами будь-де,
будь-коли, хоч би що ви робили. А от книжка — ні. Музику можна
слухати, коли бігаєш, а книжку читати — ні. Працювати над
дослідженням, слухаючи Дев’яту симфонію Бетховена можна, а
одночасно писати наукову працю й читати «Фауста» — ні. Через ці
жалюгідні обмеження книжки й помирають. Я присвятив себе цьому
дослідженню, щоб урятувати книжку від гіркої долі. Я не калічу
книжок. Я їх рятую.
 І щойно він договорив, із магнітофона заспівав баритон — ніби
науковець навмисне спланував завершення промови під музику.
Кіт не відповів. А от Рінтаро частково відгукнулося те, про що казав
чоловік. Щось схоже відбувалося і з колекціонером книжок, якого він
зустрів під час попередньої пригоди. Те, як обидва чоловіки ставилися
до читання, межувало з божевіллям, але щось у їхніх словах жалило,
не давало розсміятися. Можливо, то було жало істини.
— Сьогодні, — м’яко повів далі чоловік, мовби відчувши боротьбу в
серці Рінтаро, — книжку не вважають вартісною лише за те, що вона
глибока або складна. Люди хочуть насолоджуватися шедеврами
у простий спосіб, із приємністю, вишукано, ніби це колекція різдвяних
пісень для завантаження. Шедевр не виживе, якщо не адаптується до
вимог часу. Тому я й узяв у руки ножиці, щоб дати книжкам життя.
— Пане Власнику…
Голос кота повернув Рінтаро до тями.
— Тебе ж теж усе це не дуже тішить?
— Правду кажучи, щось у цьому є.
— Якого!..
Смугастий кіт так вирячився на Рінтаро, аж вуса насто­вбурчилися від
злості.
Боковим зором Рінтаро бачив, що науковець і надалі розмахує
руками, диригуючи невидимим оркестром у своїй голові.
Флуоресцентне світло з-під стелі відбивалося на ножицях, а «Ода до
радості», яка починалась із соло, перейшла до першого хору.
— Зізнаюся, було би круто прочитати «Фауста» за дві хвилини, але...
— Це омана. Він уміє хіба теревені правити.
— Омана це чи ні, — втрутилася Сайо, — але я розумію, про що він.
Я завжди повільно читала, і складні книжки мені не заходять, тож я
обрала би ту, яку читати легше — чи то завдяки швидкочитанню, чи
короткому викладу.
— Ви все зрозуміли, — вдоволено проголосив науковець. — Ви все
добре зрозуміли. І я б хотів бути корисним таким людям, як ви.
Сайо мала зачарований вигляд. Зазвичай розумна й енер­гійна
старшокласниця дивилася на науковця затуманеним поглядом, ніби
перебувала в трансі.
Кіт негайно підвищив голос.
 — Вона от-от підпаде під дію його чарів. Зроби щось!
— Я не знаю, як учинити.
Гучна музика «Оди до радості» відволікала й не давала Рінтаро
подумати. Науковець ніби відгородився нею від гостей і не підпускав
їх ближче.
Рінтаро втер піт із чола, заплющив очі й підніс праву руку до оправи.
Що сказав би дідусь у такій ситуації?
Він щосили намагався викликати в уяві дідів образ — старий чоловік
сидить упівоберта, задумався, горня із чаєм піднесене до вуст. Його
добрі очі стежать за рядком на сторінці, а окуляри для читання
поблискують при світлі лампи. Зморщені пальці ніжно перегортають
сторінки...
«Тобі подобаються гори, Рінтаро?».
Фраза прозвучала мов нізвідки глибоко в голові юнака; оксамитовий
голос належав дідові — той саме дбайливо заварював чай.
«Гори, Рінтаро».
— Не знаю. Я ще на жодну не піднявся.
Рінтаро не дуже ретельно добирав слова, — напевне, надто захопився
книжкою. Дідусь усміхнувся і сів поруч з онуком.
— Читання книжок нагадує сходження на вершину.
— Це як?
Старому вдалося зацікавити хлопця — він нарешті відірвався від
чтива. Дідо повільно провів горня під носом, — ніби смакуючи аромат
чаю.
— Читання — це ж не лише для задоволення чи розваги. Іноді
доводиться глибоко аналізувати рядки, повторно перечитувати
речення. Буває, сидиш собі, сперши голову на руки, і ледь-ледь
просуваєшся вперед. А результатом цієї важкої праці й ретельного
вивчення є те, що ти раптово дістаєшся мети — і твій горизонт
розширюється. Це як дійти до красивого краєвиду під кінець
тривалого сходження.
У світлі старомодної лампи дідусь відсьорбнув чаю — спокійний
і впевнений у собі, мов літній мудрець-чарівник із роману-фентезі.
— Іноді читання виснажує.
Очі старого зблиснули під окулярами.
 — Звісно, це добре, коли читати подобається. Але з легкої та
приємної гірської стежки відкриваються обмежені краєвиди. Не суди
гори за те, що їхні стежки пологі. Це теж приємна і цінна частина
сходження на вершину — долати її крок за кроком.
Він простягнув тонку кістляву руку й поклав її хлопцеві на голову.
— Якщо вже зібрався йти на гору, то хай вона буде високою. Звідти
відкриваються набагато кращі краєвиди.
Його голос грів і заспокоював.
Рінтаро здивувався, що він колись мав таку розмову з дідом.
— Пане Власнику?
На голос смугастого Рінтаро миттю розплющив очі.
Перше, що він побачив, це те, як змінилася Сайо. Її щоки втратили
здоровий блиск, а іскристі очі, з яких зникла життєва сила, стали
бляклим відображенням мертвотних неонових ламп. Шкіра дивно
зблідла і стала як у тих працівників у білих халатах, що вони їх
зустріли дорогою.
Симфонія досягала верхньої точки, і Сайо, ніби поглинута музикою,
ступила в бік науковця. Рінтаро інстинктивно схопив її за руку
і потягнув до себе. Рука була крижана, а ослаблене тіло не особливо
й опиралося. Це було жахливо. Рінтаро здригнувся від холоду дівчини,
але не відпустив її, аж доки всадовив у найближче крісло.
— Цим ти не виграєш багато часу, пане Власнику.
— Знаю.
Ця засторога не злякала Рінтаро. Він не мав ані величі смугастого
кота, ані гострого розуму, як у подруги Сайо, але в його нудному
монотонному житті траплялися скрутні становища та кризи.
Науковець у білому халаті знай розмахував ножицями у правій руці
й книжкою в лівій, ніби диригуючи оркестром. Щоразу, коли його руки
сходилися докупи, у повітря злітали клапті білого паперу.
Рінтаро нічого не знав про «Спрощення читання», але добре розумів,
що швидкочитання і зведення книжки до короткого викладу цілковито
позбавляє її сили. Адже обрізані речення — це не більше, ніж уривки.
Поспіх означає, що ти багато всього пропускаєш. Потягом можна
заїхати дуже далеко, але марно сподіватися, що так ти багато осягнеш.
Квіти на живоплоті й птахів на гіллі побачить лише той, хто йде пішки,
своїми двома. Рінтаро обдумав усе це, перш ніж підійти до науковця.
 Він не поспішав, узяв стільки часу, скільки йому потрібно,
і не приймав поспішних рішень. Простягнув праву руку до касетного
магнітофона на столі. Цієї ж миті пухка рука дослідника вхопила
Рінтаро за рукав.
— Прошу не вимикати мою музику.
— Я не збираюсь її вимикати.
Дружній тон Рінтаро спантеличив науковця, і це дало хлопцеві змогу
дотягнутися до магнітофона й натиснути кнопку швидкого
перемотування уперед.
У магнітофоні зашипіло, і Дев’ята симфонія Бетховена залунала
з потрійною швидкістю. «Ода до радості» понеслась уперед
стрімголов, у шаленому, неприємному темпі.
— Припини! Ти все псуєш!
— Цілком із вами згоден, — тихо відповів Рінтаро. Він і надалі
тримав палець на кнопці швидкого перемотування, тож какофонія
тривала. — Та якщо я швидко промотаю вперед, ви отримаєте значно
більше від улюбленої Дев’ятої симфонії.
Науковець збирався було щось відповісти, але раптом звів брови
і проковтнув свої слова.
— Утім, — вів далі Рінтаро, — це також означає, що музику буде
зіпсовано. Дев’яту симфонію потрібно програвати в ритмі Дев’ятої
симфонії, якщо хочете послухати її як слід.
Рінтаро зняв пальця із кнопки. Знову залунала велична партія хору.
— Цю пісню слід слухати саме на такій швидкості. А швидке
перемотування — це лайно.
Хор вийшов на октаву вище. «Freude! Freude!» — екзальтовано
виспівував він.
Науковець глянув на Рінтаро.
— Книжки теж... — його бурмотіння потонуло в лавині музики. —
Хочеш сказати, вони дуже схожі між собою?
— Хочу сказати, що швидкочитання і стислий виклад — це те саме,
що слухати фінал цієї симфонії на швидкому перемотуванні вперед.
— Фінал на швидкому перемотуванні?..
— Ну, тобто це цікаво і все таке, але це вже не симфонія Бетховена.
Якщо ви любите його Дев’яту, то зрозумієте — я так само люблю
книжки.
 Науковець застиг на місці із затиснутими в руці ножицями. Він
кілька секунд подумав, а тоді звернув насуплений погляд на Рінтаро.
— Але непрочитані книжки зникають.
— Угу. Дуже шкода.
— І тобі це не муляє?
— Ні, я ж сказав, дуже шкода. Але так само ганебно, що твір «Біжи,
Мелосе!» скоротили до єдиного речення. Як музика — це щось більше,
ніж ноти, так само книжки — це щось більше, ніж просто слова.
— Але ж...
Досі поклацуючи ножицями, науковець заговорив здав­леним
голосом:
— Сучасне людство забуло, як це: сідати й читати книжку. Вам
не видається, що стислий виклад і швидкочитання — це те, чого
вимагає сучасне суспільство?
— Не знаю, і мені начхати. — Від такої неочікувано агресивної
відповіді очі науковця округлилися. — Я прос­то люблю книжки.
Рінтаро мовчки глянув на супротивника:
— Байдуже, скільки і чого вимагає суспільство. Я проти того, щоб
шматувати книжки.
Якоїсь миті музичне виконання добігло кінця. Тепер було чути лише
тихе потріскування касети в магнітофоні. Без гучного музичного
супроводу кабінетом відлунював тільки дивний механічний звук.
Науковець опустив погляд на стіл.
— Я теж люблю книжки, — пробурмотів він.
Рінтаро ледь кивнув. Він не бажав зла чоловікові, що стояв перед
ним. Такий план не могла скласти людина, яка щиро ненавиділа
книжки. Та були й зерна правди в його словах. Він хотів зберегти
твори. Хотів, щоб вони достукалися до якнайбільшої кількості людей.
Той, хто так мислив, зовсім не ненавидів книжок. Але...
— Але ви їх шматуєте! — Рінтаро не стримався. — І тепер заявляєте
мені, що любите книжки?
Науковець звів догори брову, а тоді глибоко вдихнув:
— Мені не подобається, коли зі мною так говорять.
Ледь усміхнувшись, він підняв праву руку. Тієї ж миті ножиці
зблиснули і зникли. А водночас зчинився гучний шурхіт — обрізки
паперу, що купами лежали на столі, здійнялися в повітря й закружляли.
 Рінтаро вражено відступив на кілька кроків назад.
Дедалі більше клаптів долучалося до танку, і в кімнаті знялася
паперова хуртовина. Рінтаро побачив, що, кружляючи, обрізки
й шматки сторінок стали з’єднуватися то тут, то там, і поступово
перетворюватися на цілі книжки.
Посередині виру, ніби прибитий до землі, стояв науковець. Він мав
такий жалюгідний вигляд, що Рінтаро взяв одну з відновлених книжок
зі столу й простягнув своєму суперникові. Той глянув на обкладинку.
— «Біжи, Мелосе!».
— Мені теж подобається ця розповідь. Чому б вам іноді не читати її
собі вголос? На це піде час, але я впевнений, що ви не пошкодуєте.
Науковець узяв тонку книжку і глянув на неї. Тим часом паперова
хурделиця розійшлася не на жарт. Книжки поверталися до початкових
форм і вислизали із хуртовини, щоб зайняти місця на полицях. То було
чарівне видовище: одна по одній — від простих книжок із паперовою
обкладинкою до розкішних томів у шкіряній палітурці — книжки
поверталися на свої законні місця.
Рінтаро і не помітив, як кімната почала заповнюватися м’яким
світлом і залунали звуки «Оди до радості». Він глянув на коліщатка
магнітофона — касета не крутилася. Це мугикав науковець.
Вдоволено киваючи головою у ритм мелодії, з книжкою «Біжи,
Мелосе!» у руках, він розстібнув білий халат і швиргонув його на стіл.
Халат потонув у сліпучому світлі.
— Мій юний гостю, — усміхнено звернувся він до Рінтаро,
скидаючи краватку й кидаючи її до халата. — Я чудово провів час.
Бажаю вам усього найкращого в майбутньому.
Він по-товариському кивнув, розвернувся і пішов геть. Його постать
і мугикання дедалі віддалялися, а тоді й узагалі розчинились у світлі.

Сайо розплющила очі та якийсь час не ворушила жодним м’язом.

Роздивилася довкола, намагаючись зрозуміти, де вона.
Дівчина спала в кутку книгарні. Вочевидь, сіла на дерев’яний
стілець, прихилилася головою до книжкової полиці й заснула. Ковдра,
якою її вкрили, і невеликий гасовий обігрівач поруч свідчили, що
хтось про неї подбав.
 Згори на обігрівачі стояв невеликий чайник, із нього делікатно
підіймався пар.
Вона глипнула в бік вхідних дверей книгарні, крізь які сяяло ранкове
сонце. Спиною до світла у глибокій задумі стояв її однокласник, рукою
торгаючи оправу окулярів. Було щось урочисте в тому, як він дивився
на книжкові полиці, — ніби намагався записати собі на сітківку кожну
обкладинку, кожну назву, випалити кожен сюжет собі на серці.
— Ти справді любиш книжки, еге ж?
Рінтаро обернувся на її слова, ніби щойно усвідомив, що Сайо тут.
І полегшено зітхнув.
— Хвала богам. Я вже почав хвилюватися, що ти ніколи
не прокинешся. Ти була на вулиці й змерзла.
— Мене так виснажують ці ранкові репетиції. Але мушу тобі
сказати: я не маю звички засинати в чужих домівках.
Голос Сайо прозвучав іще живіше, ніж зазвичай, — мож­ливо, вона
намагалася приховати, що червоніє. А тоді поспіхом додала:
— Дякую, Нацукі. Здається, я завдала тобі клопоту.
— Клопоту?
— Тобі ж довелося нести мене звідти, так? Із того дивно­го місця...
Рінтаро на мить відвернувся, відтак досить рішуче похитав головою.
— Напевно, тобі щось дивне наснилося.
— Гей! — вираз обличчя Сайо став розлюченим. — І не ду­май
вдавати, що то був сон. Не вийде, я все пам’ятаю. Балакучого кота,
прохід між стелажами, ту скажену дослідну інституцію. Мені
продовжувати?
— Ні, годі, — сказав Рінтаро, махаючи обома руками, щоб перебити
її. — Годі. Я зрозумів.
— Ну, добре, — розсміялася Сайо.
У її думках знову і знову виринала та загадкова сцена. Люди в білих
халатах, що снують туди-сюди, нескінченні сходи під землею, гучне
звучання Дев’ятої симфонії та дивна розмова. Але десь у розпалі тієї
розмови все розпливлося, — ніби вона занурилась у глибокий темний
океан. І от тепер вона пригадала теплу долоню свого однокласника,
який узяв її за руку й витягнув звідти. Як цей тихий непримітний
хлопець міг так міцно й надійно її вхопити?
— А що сталося з котиком?
 Рінтаро похитав головою.
— Дорогою назад я його не бачив. Як і попереднього разу, він просто
зник, не попрощавшись.
— Чи означає це, що ми ще можемо побачитися з ним?
— А тобі, здається, сподобалося, — спантеличено зауважив
Рінтаро. — Сподівався більше не вплутувати тебе в ці божевільні
історії.
— Та я вже і так уплуталася, — пожартувала Сайо.
Вона стала на ноги й потягнулася. Знадвору лилося свіже і живе
світло. Якщо вірити годиннику на стіні, то минуло зовсім небагато
часу від моменту, коли вона ввійшла того ранку в книгарню. Це
сталося ніби щойно. Усе довкола видавалося таким звичним, що
нескладно було повірити, ніби все їй наснилося. Сайо примружилася
від яскравого сонечка і змінила тему.
— Нацукі, як триває підготовка до переїзду?
— Я ще навіть не починав.
— У тебе все гаразд?
— Напевне, ні, — сказав він і стенув плечима. — Не думаю, що я вже
це прийняв.
— Ти про що? Що прийняв?
— Не знаю, як це пояснити. Може, я просто не хочу їхати звідси...
Думаю про це постійно, але мені складно змиритися. Хоч і знаю, що
в мене нема на таке часу.
Сайо хотіла сказати, що жодні думки тут не зарадять, але
не сказала — лише дивилася на нього. Вона почувалася страшенно
незручно. Рінтаро, як завше, говорив розмито, але цього разу він
висловлював щось більше, ніж нерішучість. Він щиро намагався
передати всі ті змішані емоції, що накопичилися всередині. Сайо аж
округлила очі, ніби на неї раптово зійшло осяяння. За пасивністю
й ненадійністю цього хлопця вона ніби розгледіла щось дуже щире,
мало не відверте.
Думки Сайо перервав безтурботний сміх гурту старшокласниць, які
саме йшли повз книгарню. Вона обернулася до Рінтаро і бадьоро, як
і вони, сказала:
— А порадь мені щось почитати!
Рінтаро збентежено глипнув на неї.
 — Звісно. Але книжки, які мені подобаються, трохи заскладні.
— Мене влаштовує. Після всього, що сталося, я ж не читатиму
коротких викладів.
Рінтаро засміявся.
— Радий це чути.
Він подивився на полиці, тримаючись правою рукою за окуляри.
Сайо здивовано зауважила, як його нерухомий профіль нагадував їй
якогось старого мудрого професора, досвідченого і розумного.
— Яку ж нам...
Звичну нерішучість Рінтаро мов вітром здуло — замість неї
проступили впевненість і енергія, якої Сайо ще не бачила. Вона
примружилася, дивлячись на його профіль, освіт­лений промінням, що
пробивалося крізь двері.
 Розділ 3
ТРЕТІЙ ЛАБІРИНТ:
ПРОДАВЕЦЬ КНИЖОК

— Гаразд, на цьому сьогоднішній урок завершено. Побачимося завтра.

Після слів учительки учні й учениці одночасно зачовгали стільцями
і шумно позводилися на ноги.
— Нарешті все.
— Я вмираю з голоду.
— У тебе є ще сьогодні гурток?
Клас наповнила какофонія голосів. Сайо Юдзукі теж підвелася
й акуратно склала в рюкзак підручник, зошит і олівець. Кинула оком
у напрямку вікна і зафіксувала в цьо­му хаосі порожнє місце за партою.
«Знову не прийшов...»
Так, то було місце Рінтаро Нацукі.
Його відсутність не особливо позначалася на атмосфері класу, жодної
погоди він не робив. Те, що його не було, нікого особливо
не турбувало. Ще кілька днів тому і Сайо вважала так, як усі.
Але тепер усе змінилося.
Сайо могла переконувати себе, що все так склалося, бо вона —
староста класу, що живе неподалік від нього, тож мусить носити
домашнє завдання; але вона знала, що справжня причина інша. В уяві
постав давній образ Рінтаро — тихого невиразного хлопця, вічно
носом у книжці. Але тепер цей образ доповнювався рудим смугастим
котом.
— Привіт. Нацукі знову не прийшов?
Сайо озирнулася на голос. За дверима стояв високий хлопець
зі старшого класу. Рьота Акіба, капітан баскетбольної команди
і найрозумніший учень випускного класу, усміхнувся до Сайо. Він був
дуже життєрадісний і постійно привертав палкі погляди багатьох
школярок.
— Чого тобі, Акібо? — кинула холодний погляд Сайо.
 Вони обоє належали до учнівської ради, тому звикли регулярно
спілкуватися, але сьогодні Сайо не мала охоти терпіти його
самовпевненість. Коли йшлося про почуття, вона не вміла бути
дипломатичною, тому поводилася особливо непривітно. Проте Акібу
це, здається, лише потішило.
— Схоже, Нацукі не ходить до школи. Це проблема.
— Звучить не дуже переконливо з вуст випускника, який прогулював
школу разом із ним.
— Гей, це образливо! Я лише навідався до бідолашного хлоп­ця, який
потребував підтримки. У нього дідусь помер, не чула?
Й Акіба підморгнув дівчині, що саме йшла повз. Сайо закотила очі на
таку нетактовність.
— Гаразд, якщо ти так хочеш підбадьорити його, то, може, навідаєш
бідолаху ще раз і заразом занесеш йому домашку? У мене й учорашня
є.
— Що? А ти сама не плануєш занести?
— Я не знаю, як підбадьорити хлопця, який тужить за дідом. Може,
це ліпше доручити іншому хлопцю?
— Не дуже хочу це казати, але в нас із Нацукі нічого спіль­ного: різні
уми, різна спортивна підготовка, різні особис­тості. Ми взагалі
не знаходимо спільної мови.
Акіба не переставав усміхатися.
— Отож-бо, — підсумував він. — Якщо ти купила цю книжку в його
книгарні, то, може, це тобі варто туди піти?
Погляд Акіби вперся в товсте видання в руках Сайо.
— До речі, — докинув він, — я й не знав, що видатна віце­капітанка
духового оркестру поціновує давні книжки.
— Коли я побачила, що мій однокласник закублився у своїй книгарні
й читає, я подумала, що теж спробую щось почитати. Та щоразу, як
розгортаю цю книжку, у мене стра­шен­но напружуються плечі. Тут
стільки слів! І стільки сторінок!
— Однак Джейн Остін — гарний вибір, — тон Акіби трохи
змінився. — Це чудовий вступ до літератури, та ще й для жінок.
Молодець, Нацукі.
В очах Акіби зблиснув м’який вогник.
 «От срака, — подумала Сайо, тихо зітхаючи. — Коли книголюби
починають говорити про книжки, їхні обличчя сяють».
І вона, дещо спантеличена, ще дужче притиснула до себе томик
«Гордості й упередження».

— Гаразд, Рін-чяне, решту залишаю на тебе.

Шум двигуна майже поглинув бадьорий голос тітки, коли її білий
«фіат» рушив із місця.
Сонце саме пірнало за обрій на заході, і ясно-блакитне зимове небо
забарвлювалось у глибокий рожевий відтінок.
Рінтаро стежив, як невеличке авто зникло вдалині, й ба­дьоро махав
тітці, щоб не тривожити її. Та щойно авто сховалося за поворот, він
гучно зітхнув.
— Будь ласка, тітонько, не називайте мене Рін-чяном, — пробурмотів
він.
Тітчин голос досі бринів йому у вухах: «Рін-чяне, мусиш спакувати
всі свої речі й бути готовим переїхати, гаразд?».
Відколи помер дідусь, тітка навідувалася до нього щодня. Вже й
призначила день переїзду. Оптимістична тітонька сподобалася Рінтаро
більше, ніж він сподівався. Вона була кругленька і низенька, та
водночас приязна, і коли втискалася у свій крихітний білий «фіат», то
нагадувала Рінтаро товариського гнома з давньої ілюстрованої книжки.
Тітонька була дуже працьовита, тому прибирання дідових кімнат
тривало повним ходом.
— Знаєш, жити отак, замкнувшись удома, — це ніби пов­ністю
здатися, — сказала вона. Рінтаро знав, що ці слова мовлені з любові.
І знав, що вона каже правду: не можна отак вічно сновигати
книгарнею. Але він ніби застиг у бездіяльності.
Тітка щойно від’їхала, як на іншому боці вулиці Рінтаро помітив
старосту класу. Виникло відчуття, ніби його врятовано.
— Яке рідкісне видовище: хікікоморі на вулиці.
Вона звичним підстрибом підійшла ближче.
— Ідеш додому зі школи?
— Не зовсім. А ти знову не прийшов, еге ж? Якого біса, Нацукі?
 І хоча погляд Сайо був холодним, Рінтаро подумав, що він не проти,
аби вона на нього дивилася. Він швидко змінив тему.
— То була моя тітка, — повідомив він, зиркаючи на дорогу. —
Приїхала сказати, щоб готувався переїжджати. Транспортна фірма
приїздить післязавтра.
— Ого. Швидко.
Сайо щиро здивувалася.
— Минув уже майже тиждень, відколи помер дід. Напевне,
бідолашний старшокласник, як оце я, не може вічно сидіти сам.
— Та все ж ти поводишся так, ніби це відбувається з кимось іншим.
Так спокійно тримаєшся.
— Ніякий я не спокійний.
— Знову ти починаєш: чахнеш над проблемами сам-­самісінький, як
завше. Якщо бодай на мить не перестанеш думати, твій мозок
перегріється.
Сайо влучила практично в яблучко. Рінтаро скривився.
— Ну, принаймні це востаннє тобі довелося приносити мені
домашку.
— А це, до речі, не домашка.
Сайо простягнула йому книжку.
— Мені дуже сподобалася.
Настала черга Рінтаро дивуватися.
— Ти вже дочитала?
— Ага. Завдяки тобі я проковтнула її за два дні. Майже не спала.
Вона вдала, ніби їй це дошкуляє, але очі натякали на те, що Сайо
всміхається. Вона зиркнула в бік книгарні.
— Порадь мені ще щось. Як ти за два дні переїжджаєш, мені варто
прикупити ще зо дві.
І вона пішла всередину, не дочекавшись відповіді. Рінтаро поспішив
услід, але за два кроки від порога наштовхнувся на дівчину. Вона стала
як укопана.
— Що таке? — запитав він, але відразу побачив сам.
— Юне кохання, пане Власнику?
Усередині чекав усім відомий великий смугастий кіт із рудою
шерстю й нефритово-зеленими очима. На його мордочці не було й тіні
усмішки. Кіт стояв у центральному проході, й на нього відсвічувало
синювато-білим — від світла, що падало на книжкові полиці.
— Радий бачити, що ти, як завше, не зайнятий нічим важливим, —
вів далі кіт.
— Так склалося, що я готуюся переїжджати.
— Це очевидна брехня. Ти ж навіть іще не почав, це ясно як білий
день.
Махнувши лапою на протести Рінтаро, смугастий кіт обернувся до
Сайо і прегалантно схилив перед нею го-­
лову.
— Радий тебе бачити знову. Дякую, що турбуєшся про Власника.
— На здоров’я, — відповіла Сайо, спантеличена, але вочевидь
утішена ситуацією. Саме завдяки вмінню адаптуватися вона й була
чудовою старостою класу.
— Не сподівалася знову тебе побачити.
— Воліла б не бачитися?
— Та ні, рада, що ми познайомилися. Минулого разу я чу­дово
провела час.
Кіт поворушив вусами від задоволення щирою відповіддю Сайо,
а тоді швидко звернув свій нефритовий пог­ляд на Рінтаро.
— Яка відкрита і чарівна дівчина. Геть не те, що цей відсталий
консервативний хлопчина, який навіть діями не здатен висловити
власних почуттів.
— Не заперечуватиму, але це не означає, що ти можеш вдиратися
в мою книгарню. Щоразу, коли ти з’являєшся без попередження, це
не сповнює мене радістю.
— Не хвилюйся, — недбало відказав кіт, — цього разу це востаннє.
— Востаннє?
— Ага, — кіт зробив паузу, перш ніж договорити. — Мені ще раз
потрібна твоя допомога.

— Це останній лабіринт, — прозаїчно заявив смугастий кіт.

Рінтаро і Сайо знову опинились у нескінченному центральному
проході «Книг Нацукі»: обабіч них височіли книжкові стелажі, а над
головами на віддалі одна від одної світили лампи.
 — Ти звільнив уже багато книжок. Дякую тобі за це.
— Несподівано чути від тебе подяку.
Рінтаро трохи подивувало, що кіт не бризкає отруйними словами.
— Це все підготовка до того, що ти нас покинеш?
— Частково.
Ніби щоб висловити невдоволення ухильними котовими відповідями,
Рінтаро заговорив різкіше:
— Я здивувався, коли ти вперше матеріалізувався ні­звідки. Хочеш
знову мене здивувати, так само раптово зникнувши?
— Мої лапи це не контролюють. Коти за природою створіння вільні.
Вони приходять і йдуть не задля того, щоб людям було зручно.
— Принаймні інші коти, яких я знаю, не мають такого гострого
язика, як у тебе.
— Що за наївний юнак! Є купа таких котів, як я.
Вони продовжували йти, але кіт навіть не обернувся. Рінтаро гірко
всміхнувсь.
— Я сумуватиму за тим, як хвацько ти даєш раду словам.
— Не забігай наперед. Ця розмова призначена для моменту, коли ми
вийдемо з наступного лабіринту.
Раптом кіт зупинився й озирнувся на Рінтаро. Його погляд був дуже
серйозний — таким Рінтаро його ще не бачив.
— Володар третього лабіринту — та ще скалка в дупі.
Кіт перевів погляд нефритових очей на Сайо, яка мовчки слухала.
— Що? — спитала вона і насупилася.
— Наш останній ворог трохи інакший, ніж ті, яких ми вже бачили.
— Хочеш сказати, це небезпечно? Змусити нас повернутися назад?
Кіт проігнорував запитання й почав демонстративно вмивати
мордочку.
— Цей ворог страшенно непередбачуваний. Я певен, що наш пан
Власник іще дужче тривожитиметься за твою безпеку.
— То тепер ти на боці Нацукі? — спитала Сайо.
— Точно ні, — буркнув кіт.
— Ні?
— Твоя присутність тут заскочила мене зненацька, — відказав кіт. —
Але тепер я розумію, що вона невипадкова.
Сайо і Рінтаро перезирнулися.
 — Імовірно, ти тут навіщось потрібна, тож сподіваюся, залишишся
з нами в цій останній подорожі.
— Гей... — запанікував Рінтаро.
Та кіт його проігнорував, обернувся до Сайо і схилив голову.
— Якщо зі мною щось станеться, — мовив він глибоким і потужним
голосом, — будь ласка, потурбуйся про пана Власника.
Сайо якусь мить мовчала, а тоді відповіла фірмовою чарівною
усмішкою.
— То ти просиш мене допомогти?
— Пан Власник цілком розумний. Але через те, що йому бракує
сміливості, у вирішальну мить він може завагатися. Ненадійний він.
— Розумію, про що ти.
— Я усвідомлюю, що ганьблю його просто перед...
І тут втрутився Рінтаро.
— Послухай, Сайо, ти не обов’язково маєш на все це підписуватися.
— Раніше, може, й необов’язково було, але тепер, Нацукі, я
відчуваю, що як щось із тобою станеться, то проблеми будуть у нас
обох.
Заскочений словами Сайо, Рінтаро замовк. Сайо пустот­ливо йому
підморгнула.
— Бо тоді я не отримаю поради щодо книжок, по які при­йшла.
Смугастий хмикнув.
— Розкішно.
На цьому він розвернувся й пішов далі. Сайо без вагань подалася за
ним. Рінтаро не залишилося вибору, крім як теж поквапитися вперед.
Невдовзі його залило сліпуче біле світло...

По той бік світла знову розкинувся новий вид. Перше, що вони

побачили, був довгий, ледь звивистий прохід. Зав­більшки він був, як
той, що вони пройшли, але загалом — повністю відрізнявся. Для
початку, вгорі ясно синіло небо. На відміну від тьмяного, освітленого
лампами коридору книгарні, цей був надворі. Стіни мав значно вищі,
ніж зріст Рінтаро, тому він не бачив, що за ними, але яскраве сонячне
світло над головою додавало простору відкритості й повітря. Проте
було дещо, що ніяк не пасувало до цієї мирної атмосфери.
 Першою зреагувала Сайо:
— Ай! Що це таке?
Вона різко, майже пронизливо скрикнула. Рінтаро хоч і не зронив
і слова, та був шокований не менше.
Стіни обабіч проходу були складені зі стосів книжок, нагромаджених
неохайно і невпорядковано. Деякі книжки порвані, інші пожмакані,
а ті, що лежали на самому дні, — придавлені вагою верхніх.
Скидалося на те, що книжки накидали одна на одну бездумно —
просто у височезні купи аж до неба. Те видовище змусило би
здригнутися навіть не таких любителів книжок, як Рінтаро.
— Ходімо!
Усі перестали витріщатися й опанували себе. Але сказати було
нічого. Єдиним способом висловитися було мовчання.
Рінтаро і Сайо кивнули одне одному й рушили вперед.
Пробиратися крізь цю структуру було все одно, що намагатися
знайти вихід із препаскудно скомпонованої виставки сучасного
мистецтва. Прохід вигинався в хаотичному порядку, і не бачачи того,
що попереду, подорожні невдовзі втратили відчуття напрямку. Яскраве
сонячне світло ще більше увиразнювало гнітючість ландшафту.
Вони й гадки не мали, скільки йшли і як далеко зайшли, аж раптом
побачили велетенську сіру стіну, що блокувала прохід. Сайо
зітхнула — ніби полегшено.
— Глухий кут?
— Оце й усе? — запитав Рінтаро, зупиняючись і дивлячись угору.
Велетенська стіна перед ними складалася з безконечної кількості
квадратних віконечок. Її верху не було видно, — він зникав у серпанку
над головами. Через те, що з обох боків їх оточували книжкові стіни,
важко було скласти повну картину, але сіра стіна в кінці проходу
цілком могла бути стіною височезного хмарочоса.
Вони пройшли ще кілька кроків і побачили, що то й справді була
висока сіра будівля з великими скляними дверима в основі. Над
дверима висів напис «Вхід».
— Гадаю, це означає, що ми маємо ввійти, — сказав кіт із відверто
розчарованим виглядом. Він рушив прямісінько до дверей, які
безшумно прочинилися йому назустріч. Нізвідки вигулькнула жінка
в бездоганному костюмі лавандового кольору й уклонилася гостям.
 — Вітаю в «Найкращих книгах світу» — видавництві номер один на
всій планеті.
Вона говорила ідеальним механічним голосом, який пасував до її
ідеальної механічної усмішки. А ще їй вистачало нахабства
представляти свою компанію як номер один у світі.
— Чи можу я дізнатися ваші імена і причину візиту?
Заскочений фальшивою бадьорістю її голосу, Рінтаро спробував
заговорити.
— Оті всі гори книжок за межами будівлі, чиї вони? — спромігся
запитати він.
— За межами будівлі?
Не знімаючи механічної усмішки з лиця, жінка запитально схилила
голову на тридцять градусів ліворуч. Рінтаро не зміг не зачудуватися її
точністю.
— За межами цієї будівлі є книжки, які жахливо...
— Ой лишенько, ви що, гуляли за межами будівлі? — запитала жінка,
притуляючи руку до серця і стурбовано суплячись. — Боюся, це
страшенно небезпечно. Щиро сподіваюся, що ви не поранилися.
Рінтаро все це почало надокучати, але спокійний голос кота привів
його до тями.
— Перестань, пане Власнику. Ми прийшли говорити не з цією
жінкою.
— Схоже, що ні, — погодився Рінтаро і стенув плечима.
Жінка повторила перше запитання:
— Чи можу я дізнатися ваші імена і причину візиту?
Воно прозвучало безцільно, але Рінтаро замислився, перш ніж
відповісти.
— Мене звуть Рінтаро Нацукі. Я прийшов... зустрітися з президентом
компанії... напевно.
На неоковирну відповідь хлопця жінка схилила голову і пішла до
рецепції. Вона коротко переговорила з кимось по телефону, відтак
повернулася і вклонилася знову.
— Дякую, що зачекали. Президент прийме вас зараз.
— Просто зараз?
— Звісно. Ви ж подолали такий шлях, щоб із ним зустрітися.
Вона озвучила цю інформацію й одразу пішла, не чекаючи відповіді.
 Хлопець не міг визначити, добре чи погано розвивають­ся події. Він
і гадки не мав, чого прагне президент і чи він узагалі чогось прагне,
але принаймні це звільнило його від безглуздих перемовин.
— Мабуть, цей президент дуже відкритий, якщо погодився
зустрітися з відвідувачами, що прийшли отак, без запрошення, —
зауважив Рінтаро.
— Та що ти в біса мелеш? — шепнула Сайо йому на ву­хо. —
Зазвичай президенти компаній — товсті лисіючі дядьки з прик­рим
характером. Обережно!
Рінтаро трохи спантеличило упереджене твердження Сайо, та все ж
він рушив за жінкою довгим прямим коридором. Підлога під ногами
була викладена товстими плитами чорного граніту, відполірованими до
такого блиску, що видно було їхні відображення. По центру цієї
лискучої підлоги лежав червоний килим, по якому ступала жінка.
Незабаром вона різко зупинилася й озирнулась на гостей.
— Звідси вас супроводжуватиме інший провідник.
І справді: трохи далі на червоному килимку стояв чоловік у чорному
костюмі. Він дуже низько вклонився Рінтаро і його супутникам.
— Сумки та будь-яку іншу ручну поклажу заборонено переносити за
цю межу, — монотонним голосом сказав він.
Поклажі, ясна річ, ніхто із собою не мав. Чоловік просто проголосив
завчену фразу, а тоді без жодних перевірок розвернувся до гостей
спиною й пішов уперед. Рінтаро і Сайо перезирнулися й подалися за
ним.
За якийсь час вони зустріли ще одного чоловіка, цього разу в
блакитному костюмі. Колір вбрання — це єдине, що відрізняло його
від попереднього провідника. Цей теж підкреслено глибоко вклонився.
— Представникам влади чи бізнесу заборонено перетинати цю межу,
— сказав він, і бровою не повівши.
Після проголошення завченої репліки синій костюм, як перед тим
чорний, розвернувся спиною й рушив уперед.
— Це що, якийсь жарт? — запитав Рінтаро.
Відповідь кота прозвучала не дуже підбадьорливо:
— Не думаю, що тут зібралися жартуни.
Тож вони пішли за чоловіком у блакитному костюмі і згодом зустріли
наступного — цього разу в жовтому.
 — Особам зі зловорожими намірами заборонено перетинати цю
межу, — проінформував той.
Рінтаро почав підозрювати, що кіт таки мав рацію.
Вони рушили коридором за чоловіком у жовтому кос­тюмі й раптом
опинилися у великому відкритому холі. Рінтаро й Сайо аж скрикнули
від несподіванки. Це приміщення мало широку циліндричну форму
і було таке високе, що стеля губилася з поля зору.
Довкола них, ніби у випадковому порядку, зі стін прорізалися сотні
сходів, що сплітались у схожі на павутиння повітряні переходи. Знизу
вони скидалися на деталізовану внутрішню раму космічного корабля.
— Дякую за ваше терпіння, — сказав чоловік у жовтому костюмі. Він
жестом показав на центр зали, де червона доріжка впиралась у двері
ліфта. Біля них стояв чоловік у червоному костюмі. Коли Рінтаро
і його супутники наблизилися, він низько вклонився. Двері
прочинилися, й гості побачили внутрішні скляні стіни ліфта.
— Президент чекає на вас, — без жодної емоції в голосі мовив
чоловік. — Прошу, заходьте.
Та щойно вони втрьох зібралися було ступити в ліфт, як чоловік
у червоному костюмі перекрив котові шлях. І знову церемонно
вклонився.
— Перепрошую, але котам і собакам заборонено перетинати цю
межу.
Смугастий і вусом не повів на цю репліку. Рінтаро вже зібрався
запротестувати, але кіт кинув на нього гострий погляд — мовляв,
мовчи.
— Я ж казав тобі, цього разу буде складно, — промовив кіт
і обернувся до Сайо. — Я радий, що ти тут. Було б не дуже зручно
відпускати його самого.
— Напевне, саме тому я й тут, — сказала Сайо. Вона усміх­нулася,
і в зелених котових очах теж зблиснуло щось схоже на усмішку.
А тоді пролунав сильний голос чоловіка в червоному костюмі, ніби
той намагався розвіяти будь-який натяк на сентименти.
— Натисніть, будь ласка, кнопку верхнього поверху.
З’ясувалося, що в ліфті взагалі лише одна кнопка, розташована на
великій панелі, одна-єдина, з непотрібним написом «Верхній поверх».
Себто, кнопки, щоб повернутися вниз, не було...
 — Схоже, нам доведеться все залагодити, а тоді якось знайти шлях
назад, — сказав Рінтаро і зітхнув. Він глянув на смугастого кота по той
бік дверей ліфта. Запала тиша.
— То я поїхав, партнере.
— Розраховую на тебе, пане Власнику.
Підбадьорений котовою впевненістю, Рінтаро натиснув кнопку. Двері
зачинилися, й ліфт, ледь здригнувшись, рушив.

Ліфт здійнявся вгору повітряним коридором, залишивши кота

і чоловіка в червоному костюмі далеко внизу. Він нісся тривимірною
геометричною структурою дедалі швидше. Довкола перепліталися
різні лінії. Скільки бачило око, в усі боки тягнулися сходи, але на
них — ані душі. Може, то була лише картина з оптичною ілюзією.
— Я радий, що нам не довелося дертися тими сходами, —
пробурмотів Рінтаро. — Це було б напряжно.
Сайо всміхнулася. Вона знала, що Рінтаро намагається бодай трохи
полегшити цю сюрреалістичну ситуацію, хоч йому й не дуже вдається.
— Це все дуже підозріло.
— Ага, навіть пащекуватий і по-дурному помпезний сму­гастий кіт —
краща розвага, ніж узагалі жодної.
Вони зустрілися поглядами й захихотіли.
За стінами ліфта поволі темнішало. Хоч вони й перебували всередині
будівлі, та здавалося, ніби сонце сідає. Хитросплетені конструкції
почали занурюватися в темряву, і що гірше було видно, то важче
зрозуміти — чи ліфт досі їде вгору, чи вже зупинився.
— Спершу мені було байдуже, чи зможу я повернутися додому, —
тихо сказав Рінтаро.
Сайо не відповіла, лише обернулася й поглянула на друга.
— Коли цей таємничий кіт уперше взяв мене в таку подорож, — вів
далі він, — я подумав, якщо це сон, то можна й не прокидатися, а як
не сон, то мені однаково, чи зможу повернутися додому.
Рінтаро поправив окуляри.
— Але відколи з’явився цей кіт, я чимраз більше і більше думаю про
все, що відбувається. І, здається, починаю сприймати речі трохи по-
іншому.
 — Чудово, якщо це витягне тебе з твоєї мушлі, — сказала Сайо.
Рінтаро криво всміхнувся.
— Я пасивний, визнаю, але я щиро намагався вберегти тебе від
небезпеки, — сказав він.
— Знаєш, Нацукі, іноді ти говориш так, ніби випробовуєш фрази для
ближчого знайомства з дівчатами. Це що, побічний ефект від читання
надто великої кількості книжок?
— Добре, дозволь перефразувати. Даруй, що втягнув тебе в цю
халепу.
— Та не треба перепрошувати. Я чудово проводжу час. І знаєш що,
Нацукі? Так весело бачити тебе з іншого боку.
— Це з якого?
— Та забудь, — кинула вона і засміялася.
Перед внутрішнім зором Сайо постав Рінтаро, який дає відсіч
науковцеві в білому халаті в тій дивній підземній лабораторії. Вона
не вперше уявляла ту картину, але Рінтаро про це не дізнається.
Хлопець хотів іще щось запитати в Сайо, але відчув, що ліфт
зупиняється. Двері знову безшумно відчинилися, й за ними відкрився
тьмяний простір. Понурість заважала оцінити його масштаби, але під
ногами знову з’явився червоний килим, який вказав Рінтаро і Сайо
дорогу. На дальньому кінці килим упирався у важкі різьблені двері. У
тих дверях було щось дуже загрозливе.
— Уперед, Нацукі!
— Ну якщо ти просиш...
— Ти впораєшся.
Рінтаро не почувався хоробрим, але наполегливий голос Сайо
заохотив його.
— Нацукі, ти сміливіший, ніж собі думаєш. Особливо коли йдеться
про книжки. Тобі нема за що хвилюватися. Навіть той-таки Акіба
тобою захоплюється.
Це ім’я заскочило Рінтаро.
— Акіба?
— Угу. Днями хвалив тебе у школі. Як на мене, він надто пихатий,
але принаймні чесний.
Від цих слів на Рінтаро війнуло такою свіжістю, мов із ясного
зимового неба. На дні шлунка зародилося тепло, яке почало
поширюватися тілом. Було би занадто назвати це сміливістю, але оте
тепло точно проростало звідти ж, що й вона.
Ні сіло ні впало Сайо м’яко штовхнула його у спину.
— Нацукі, зроби-но так, щоб повернути мене додому.
Вони обережно ступили на килим. Рінтаро збрехав би, сказавши, що
не нервує, але він пильно втупився поглядом уперед. Щось підказувало
йому, що час діяти. Він глибоко вдихнув і рушив з місця.

— Ти дуже любиш книжки, правда?

Голос Рьоти Акіби луною відбивався у вухах Рінтаро. Він учився
не у випускному класі, тому не часто зустрічав харизматичного
випускника Акібу. Рінтаро звик бути якнайдалі від старших учнів, коли
вони заходили у книгарню. Акіба був зіркою шкільного баскетболу,
найкращим учнем своєї паралелі й активним членом шкільної ради.
Рінтаро ж, хікікоморі, що жив замкнений у книгарні свого дідуся, був
ніби з іншого світу. Якось він щонайсерйоз­ніше запитав Акібу, чому
такий успішний учень опускається до відвідин непримітних «Книг
Нацукі».
— Ясно чому: бо у вас є класні книжки, — відповів той, вочевидь
спантеличений запитанням. — Твій дід, напевне, розчарований, що ти
не розумієш, наскільки класне це місце.
Й Акіба почав вихваляти крамницю.
— Тут є книжки, що їх вважають світовими шедеврами. Вони
пережили багато століть — і живуть досі. У звичайних книгарнях їх
дедалі важче знайти. А коли я приходжу сюди, то можу дістати майже
все, що шукаю.
Він постукав кісточками пальців по полиці.
— Розумію, що в книгарнях може не знайтися такої еклектики, як
Андерсен чи Джонсон, але зараз навіть Кафку і Камю не перевидають.
Практично неможливо знайти магазин, у якому лежатиме повне
зібрання творів Шекспіра.
Акіба замовк, ніби задумався, чому так.
— Бо вони не продаються, — виснував він. — Книгарні — це ж
не благочинні організації. Вони не виживуть без продажів, і тому
книжки, які рідко купують, зникають. Саме тому крамничка твого
дідуся — особлива. На цих полицях стоїть неймовірний асортимент
книжок. Навіть якщо це давно не бестселери — вони все одно
посідають почесні місця. Це магазин уживаних книжок, звісно, але тут
я можу знайти майже все, крім, хіба що, найрідкісніших видань.
Свої слова він супроводжував постукуванням кісточками пальців по
різних полицях, ніби наголошуючи на сказаному.
— І головне, — додав він, гмикнувши, — тут працює досвідчений
провідник світом цих складних видань.
— Провідник?
— У вас є примірник «Адольфа» Констана? Днями про неї щось
писали в інтернеті. Мала би бути непогана. Я ніде більше її
не знайшов.
Рінтаро кивнув і потягнувся до полиці в тильній частині книгарні.
Він дістав стару, потріпану книжку завбільшки як середній роман.
— Бенжамен Констан. Його праці відомі психологічними описами
людської поведінки, і досить унікальними. Гадаю, цей текст був
написаний у Франції на початку ХІХ сто­ліття.
Замість того щоб одразу взяти книжку, Акіба зробив пау­зу і кинув на
неї та Рінтаро дивний погляд, аж поки вже не міг стримати сміху. Він
задоволено зареготав.
— Ти дуже любиш книжки, правда?
Той його радісний сміх видався таким недоречним у «Книгах
Нацукі».

— Вітаю у «Найкращих книгах світу».

Гучний голос пролунав, щойно вони пройшли крізь величні двері.
За дверима розпросторилася велика кімната — десь як клас
у старшій школі. Зі стелі звисала грандіозна люстра, а під ногами
лежав пухкий килим, який цілковито поглинав звуки їхніх кроків. Усі
чотири стіни приміщення вкривали яскраво-червоні завіси.
У дальньому кінці цього розкішно оздобленого приміщення стояв
лискучий письмовий стіл, за яким сидів худий літній джентльмен
із приголомшливою сивою шевелюрою. Він був у костюмі-трійці
й розслаблено спирався на спинку чорного офісного крісла; руки його
лежали на столі. Чоловік спокійно оглянув двох гостей.
 — А він не такий, як я уявляла, — прошепотіла Сайо. — Дивно
бачити президента компанії не товстим і не лисим. Б’юся об заклад
— він лише видає із себе президента. Може, це якийсь менеджер
середньої ланки, що працює понаднормово.
Рінтаро всміхнувся. Її нетактовність видалася йому дивовижною.
Чоловік за столом підняв праву руку.
— Прошу, проходьте. Я — президент компанії, — сказав він, жестом
показуючи на диван. Але ні Рінтаро, ні Сайо не хотіли сідати. Диван
мав дорогезний вигляд і був укритий товстим хутром. Однак їхня
відмова сісти не збентежила президента.
— Я дуже ціную, що ви здолали такий шлях, щоби зустрітися зі
мною. Мабуть, подорож була нелегкою: я си­джу так далеко від входу,
та й заходи безпеки тут досить
суворі.
— Нашого хорошого друга не пропустили.
— Ох, — сказав президент, примружуючись. — Перепрошую. Але я
ненавиджу котів.
— Оу... то ви не любитель котів?
Добра усмішка на чоловіковому обличчі раптово згасла, її заступив
несподіваний залп обурених слів.
— Ні, не любитель ні на йоту. Терпіти їх не можу. Особ­ливо хитрих.
Ці слова розітнули повітря, мов світло, що відбивається від поверхні
леза ножа.
Можливо, президент відчув, як напружився Рінтаро, але не виказав
цього.
— Даруйте за незручності, які це спричинило моїм гос­тям із «Книг
Нацукі».
— Ви знаєте «Книги Нацукі»?
— Авжеж знаю, — відповів чоловік, погладжуючи вузьке
підборіддя. — Це, як відомо, нікчемний магазин уживаних книжок,
самовдоволений і застряглий у минулому. Напевне, у вас там купи
старомодних складних видань, які взагалі не продаються. Особисто я
вам заздрю. Скидається на те, що керувати такою крамницею — це як
гуляти в парку: ні тобі тиску, ні відповідальності.
Президент широко всміхнувся до своїх гостей.
 То була несподівана атака — проголошення війни. Сайо здригнулась,
а от Рінтаро поводився безстрашно. Відколи він побачив цього
чоловіка, зрозумів: його щось глибоко турбує. Можливо, смугастий кіт
щось розгадав про нього.
Президент незворушно вів далі.
— Я був вражений, коли мені сказали, що до мене відвідувачі
зі старенької книгарні. Стало цікаво: якими ж дикими мареннями вони
хочуть поділитися?
— Здається, вам варто змінити оздоблення цього кабінету.
— Оздоблення? — перепитав президент. Він вочевидь не сподівався,
що його перебиватимуть, коли говорив про «дикі марення».
— Це взагалі кабінет чи пентхаус? — не вгавав Рінтаро. — Ці
люстри так сяють, що від них у будь-кого розболиться голова, а килим
настільки м’який, аж смішно. Який препаскудний смак. Якщо це
оздоблення не для жарту, то рекомендую змінити його якнайшвидше.
Брови президента поповзли вгору, але усмішка з лиця не зникла.
Але Рінтаро не вгамовувався.
— Перепрошую, якщо це звучить грубо, але мій дід завжди вчив
мене: дати людині знати, що її поведінка виходить за рамки — це вияв
доброти, навіть якщо її це дратує. А цей кабінет такий потворний, аж
дивитися гидко.
— Гей, Нацукі...
Тут квапливо втрутилася Сайо. Рінтаро нарешті замовк і замислився,
у що ж він оце вляпався. Така агресивність не була йому властива. Він
волів притримуватися обережного й обдуманого підходу, навіть якщо
доводилося дмухати на холодне. Та понад усе цінував помірковану
й конструктивну критику. Але за цієї ситуації він бачив причину своєї
поведінки: цього разу насміхалися з «Книг Нацукі», із самої книгарні.
Літній президент якусь мить сидів непорушно, а тоді легенько
зітхнув.
— Що ж, схоже, я тебе недооцінив. І гадки не мав, що в «Книгах
Нацукі» є хлопчина з таким міцним духом.
— Нічого не знаю про дух. Я просто люблю книжки.
— Зрозуміло.
Президент розмашисто кивнув, а тоді, схоже, передумав — і похитав
головою.
 — Любиш книжки? — пробурмотів він сам до себе. — А це
проблема.
Він простягнув кістляву руку до великої кнопки на своєму столі
й натиснув на неї. В одну мить червоні штори на трьох стінах кабінету
почали розсовуватися. Кімнату залило яскравим сонячним світлом.
Очам Рінтаро знадобився час, щоби призвичаїти­ся до цього, тож він
не відразу збагнув ситуацію. Коли адаптувався, то побачив, що вони
стоять у приміщенні на вершечку хмарочоса з вікнами на три боки.
Звідти відкривався краєвид на кілька схожих хмарочосів. А з вікон
довколиш­ніх будівель вилітало й пурхало на землю щось біле, схоже
на сніжинки.
Щойно очі звикли до світла, Рінтаро почув легкий зойк Сайо. А коли
й сам зрозумів, що бачить, то аж охнув. Те, що скидалося на сніг, —
сипалося з усіх вікон, на мить зависало в повітрі, а тоді падало на
землю, — то були книжки, кожнісінький клаптик.
Хтось викидав із вікон книжки. Їх ловив вітер і розносив далеко-
далеко.
Будівлі стояли ніби в хуртовині.
Та не лише небо наповнилося книжками. Коли Рінтаро і Сайо
глянули з вікна вниз, видовище їх вразило. На землі купами лежали
десятки — ні, сотні тисяч книжок, справжнє звалище друкованої
продукції.
Вони вражено за цим спостерігали, коли раптом зрозуміли, що деякі
з книжок пролітали настільки близько до вікна, що якби простягнути
руку, їх можна було б торкнутися. До них дійшло, що книжки
викидають із цієї будівлі.
— Ви знаєте, що це? — запитав президент і самовдоволено гмикнув.
— Не зовсім, але я знаю, що мені це не подобається, — відповів
Рінтаро.
— Це нова реальність.
У Рінтаро душа в п’яти пішла.
— У цій будівлі міститься одне з найбільших видавництв нашого
часу. Щодня ми видаємо стільки книжок, скільки в небі зірок. Для
людей отам унизу.
— А скидається на те, що ви просто викидаєте море паперу з єдиною
метою: збільшити кількість сміття.
 — Так усе влаштовано, — байдуже відповів президент. — Ми —
великий міжнародний видавець. Щодня видаємо гори книжок
і продаємо їх по всьому світу. На прибутки від продажів видаємо ще
більше книжок, і їх теж продаємо. Ми збуваємо чимраз більше
і більше, наші прибутки стабільно зростають.
Президент помахав рукою, імітуючи рух книжок, що пролітали повз
вікна. Золоті персні на його пальцях зблиснули в сонячному світлі.
Рінтаро щосили старався перетравити ситуацію, яку опи­сав
президент, але це було непросто. А тоді він пригадав хаотичні,
невпорядковані купи книжок, які вони бачили дорогою сюди. Той
дивний ландшафт, видовище тисяч книжок, які падають із неба перед
його очима, супроводжувані м’яким голосом президента, — усе це
ніби сплутувало думки й затягувало в болото спантеличення. Тепер
зрозуміло, чому жінка на рецепції так стривожилася через небезпеку
перебування надворі, гірко подумав він.
— Ви, напевне, жартуєте, — сказав Рінтаро. — Книжки створюють
не для того, щоби жбурляти. А для того, щоб читати.
— Який ти наївний.
Президент узяв зі свого столу першу-ліпшу книжку.
— Книжки — це товар разового споживання. Моє зав­дання —
влаштувати все так, щоб їх споживали якомога більше. Я б не зміг
виконувати цю роботу, якби був книго­любом. Та що там...
Він рвучко крутнувся на чорному кріслі, прочинив найближче до
себе вікно і жбурнув у нього книжку, яку тримав у руці. Книжка
зависла в повітрі, ніби щось раптово пригадала, а тоді швидко зникла
з очей.
— Ось що ми тут робимо.
До Рінтаро раптом дійшло, що мав на увазі смугастий кіт, коли казав,
що цей супротивник відрізнятиметься від перших двох. Ті, кого він
зустрів в інших лабіринтах, хоч і поводилися дивно, та глибоко в серці
любили книжки. А чоловік, що сидить перед ними зараз, не почуває до
книжок щонайменшої приязні. Він ставиться до них як до сміття,
і йому ні на грам не прикро. Ось що мав на увазі кіт, коли казав, що
цей чоловік — надзвичайно непередбачуваний.
— Нацукі, з тобою все гаразд?
 То був голос Сайо. Рінтаро обернувся й зустрів її настир­ливий
погляд. Він кивнув і повернув голову до чоловіка в офісному кріслі.
— Я прийшов сюди, бо один друг попросив мене врятувати трохи
книжок.
— Врятувати?
— Саме так. Гадаю, це означає, що я мушу вас зупинити.
— Ну, це ти дурниці верзеш. Я вже сказав, у чому полягає моя
робота.
— Але ви ставитеся до книжок так, ніби вони — лиш клапті паперу.
Якщо так поводитимуться люди, які видають книжки, то до читачів
нічого не доходитиме. Кількість читачів уже зменшується. Якщо особа,
маючи таку посаду, як ваша, так ставиться до книжок, то їх і надалі
меншатиме.
Рінтаро виклав свій найсильніший аргумент, але президента це
не зворушило. Неможливо було нічого зчитати з очей під сивими
бровами, а легкий вигин усмішки лише додавав йому невловності.
За якусь мить його вузькі плечі ледь затремтіли. Далі його затрусило
ще сильніше, і врешті президент вибухнув сміхом. Кімната
наповнилася низьким реготом.
Рінтаро і Сайо витріщилися на президента, а він тим часом
притиснув ліву руку до рота, ніби намагаючись стримати сміх.
Кісточками правої руки він кілька разів постукав по столу, а тоді
врешті заговорив:
— Ти справді ідіот? Цілковитий дурень, — попри те, що слова були
мовлені зі сміхом, вони, однак, дошкуляли. — Та ні. Насправді я
не вважаю, що справедливо називати тебе ідіотом. Ти аж ніяк не один
такий. У наші дні ці хибні уявлення дуже популярні.
— Які ще хибні уявлення?
— Буцімто книжки не продаються, — президент іще посміявся, а
тоді повів далі: — Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що книжки нині
не продаються. Вони ще й як продаються. «Найкращі книги світу»,
між іншим, дуже успішне видавництво.
— Це сарказм?
— Ніякий це не сарказм. Це факт. Книжки продавати дуже легко,
якщо пам’ятати одне базове правило.
 Президент весело розглядав Рінтаро. Видно було, що він собою
пишається. А тоді зашепотів, ніби розкриваючи таємницю
приголомшливого фокуса:
— Продавати книжки, які продаються, — ось правило.
Яка цікава фраза. Цікава фраза з дуже дивним натяком.
— Саме так, — додав президент. — Ми, видавництво номер один
у світі, не видаємо книжок, які інформують або навчають людей. Ми
друкуємо книжки, яких бажає суспільство. Нам начхати на те, як
донести ідеї чи передати філософські уявлення наступному поколінню.
Нам начхати на жорстоку реальність чи непросту правду. Суспільство
цим не цікавиться. Видавцям не варто перейматися тим, що слід казати
світові: вони мають лише розуміти, що світ хоче почути.
— Небезпечно бути аж таким цинічним.
— А ти маєш блискучий розум: помітив, що це цинічно.
Президент гмикнув, витягнув із пачки на столі цигарку і спокійно
закурив.
— Та все ж — така реальність. Саме так нам вдалося ви­йти на
стабільний прибуток.
Крізь ледь фіолетову хмарку диму було видно, як незліченна
кількість книжок падає вниз.
— Якщо ти виріс у казковій країні «Книг Нацукі», то мусив би знати:
у сучасному світі люди не мають ані часу, ні грошей на «літературні
шедеври» чи фантастично товсті томи. Але читання залишається
в моді. Воно додає статусу. Всі хочуть мати змогу похвалитися, що
прочитали якусь складну книжку. Тому ми видаємо книжки з думкою
про цих людей. І в результаті...
Він витягнув шию, щоб наголосити на своїй думці:
— Дешеві дайджести і короткі версії розлітаються, як гарячі
пиріжки, — і він розреготався, аж плечі засіпалися. — Із читачами,
яких треба трохи підштовхнути, найкраще стають у пригоді
порнографічні пасажі або безпричинне насильство. А з тими, кому
бракує уяви, чудово спрацьовує дописана фраза «Усі події відбувалися
насправді». Наклади збільшуються на кілька відсотків, а продажі
зростають до небес.
Рінтаро відчув, що його нудить.
 — Для тих, хто ніколи не торкається книжки, — або руки
не доходять, або нецікаво читати, — ми видаємо інформацію,
організовану по пунктах. Наприклад «П’ять умов успіху» або «Вісім
технік для саморозвитку». Люди не здогадуються, що їх шиють
у дурні, що такі книжки ніколи не зарадять їхньому розвитку. Та
важливо інше: моєї мети продавати книжки досягнуто.
— Припиніть.
— Ні, я ще не закінчив.
Президентів голос був позбавлений щонайменших емоцій. У кімнаті
раптом стало на кілька градусів холодніше. Тілом Рінтаро пробіг
холодок, а обличчя вкрилося потом.
Президент повернув своє крісло і глянув на Рінтаро під кутом.
— Існує велика різниця між книжками, які цінуєш ти, і тими, яких
жадає суспільство, — із жалем в очах сказав він. — Згадай-но: чи
багато в тебе покупців у «Книгах Нацукі»? Хто взагалі читає сьогодні
Марселя Пруста чи Ромена Роллана? Хто віддаватиме свої важко
зароблені гроші на таку літературу? Знаєш, що саме більшість читачів
шукає у книжці? Щось легке, дешеве і захопливе. Й у нас немає
вибору, окрім адаптувати книжки так, щоб догодити смакам читачів.
— Це справді... Ну, тоді...
Рінтаро відчайдушно намагався дібрати правильні слова.
— Книжки просто втрачають вагу, — нарешті сказав він.
— Книжки втрачають вагу? Цікаве формулювання. Але поетичні
фрази не допомагають продавати.
— Ідеться не про продажі. Принаймні мій дід вірив у свою справу
і до кінця не зрадив власних переконань.
— То ти вважаєш, що ми маємо накопичити книжки, які
не продаються, і вмерти разом із найвидатнішими світовими
літературними творами? Як ото «Книги Нацукі»?
Рінтаро люто втупився поглядом у президента. Затятий погляд — це
було все, на що він спромігся.
— Нікого не цікавить істина, етика чи філософія. Люди виснажені
життям. Вони прагнуть або стимулів, або зцілення. Єдиний шлях до
виживання книжок у такому світі — це зміни. Не побоюся сказати, але
продажі — це все. Хай який величний буде шедевр, та якщо праця не
продається — вона зникає.
 У Рінтаро трохи запаморочилася голова, і він приклав руку собі до
чола. Тоді торкнувся дужки окулярів, але, як і завше, на думку не спала
жодна цілісна ідея. Почуті слова виходили далеко за межі того, що він
здатен був уявити. Він знав, що може до нескінченності балакати про
значущість і привабливість книжок, але для чоловіка, що стояв перед
ним, книжки мали геть іншу цінність. Про таку Рінтаро ніколи
і не замислювався. Цей чоловік жив у зовсім іншому світі.
— Нацукі, все гаразд, — це був голос Сайо. Він відчув її сильну
присутність поруч. Сайо ступила крок уперед і міцно стисла ліву руку
Рінтаро. — У тебе все добре.
— Проте я так не почуваюся.
— Але все добре.
Вона злісно глипнула на чоловіка за письмовим столом.
— Усе, що він каже, неправильно. Я певна цього.
— Угу. Але в його логіці щось є.
— Річ не в логіці, — рішуче заявила вона. — Я нічого про це
не знаю. Але можу сказати, що він говорить так, ніби сам не вірить
у половину того, про що каже.
Рінтаро обернувся глянути на Сайо. І в цей момент пригадав слова
кота: «Цей лабіринт тримається на силі правди... але не все сказане
ним правда. Десь там має бути схована брехня».
«Ось воно», — подумав Рінтаро. Його збентежило, наскільки
екстремальні речі озвучував цей чоловік. Але щось тут не збігалося.
Рінтаро вкотре торкнувся рукою оправи своїх окулярів.
— Рінтаро Нацукі, роздуми тобі не допоможуть, — спокійно сказав
президент, супроводжуючи свої слова густою хмарою цигаркового
диму. — Ти ще дуже юний і не хочеш приймати певних реалій життя.
Натомість я вже близько знайомий із тим, як влаштований світ. Твої
почуття до книжки не визначають її цінності. Її визначає наклад.
Інакше кажучи, суддями цінності в нашому суспільстві є банкноти. Ті,
що забувають це правило і прагнуть чогось ідеалістичного, здатні хіба
що цілковито випасти із су­спільства. Який сором.
Президент виступав, мов проповідник, а його тиради нагадували
проповіді. То була відверта спроба змусити Рінтаро повірити, ніби це
з ним не все гаразд, перервати ланцюг його думок. Але Сайо міцно
стискала його руку — ніби підтримувала.
 І поки президент стиха хихотів собі під носа, Рінтаро гарячково
думав.
Він думав і думав, а тоді нарешті ступив уперед. Президентів сміх
і густий цигарковий дим затуманили повітря, але Рінтаро продерся
крізь цей туман. І навіть не здригнувся.
— Це правда, що «Книги Нацукі» — то вам не звичайний магазин
вживаних книжок, — Рінтаро дивився просто на грізного ворога, що
сидів за величним столом. — У нас небагато покупців і ми не продаємо
багато книжок. Але це дуже особливе місце.
— Еге, воно називається словом «відчай», — сказав президент,
хитаючи головою. — І саме в такому стані перебуває зараз мій розум.
Чесно, твої особисті сентименти мені не цікаві.
— А вони не особисті. Кожна людина, що бувала в нашій книгарні,
вважала так само, як я. Та крамничка вживаних книжок наповнювалася
думками і почуттями мого діда, й усі, хто переступали поріг, теж це
відчували. Саме тому вона й особлива.
— Дуже розмито. Такими абстрактними аргументами ти нікого не
переконаєш. Чи не міг би ти точніше описати думки і почуття свого
діда?
— А я не мушу їх вам пояснювати, адже я точнісінько такий, як ви.
Рінтаро промовив ці слова дуже тихо, але вони виявилися такими
сильними, що зупинили президента на півслові. Якийсь час він узагалі
не рухався. Шлейф диму, що здіймався з-поміж його пальців,
поступово тоншав, а згодом і зовсім зник.
Урешті він примружив очі й розтулив рота.
— Я не знаю, про що ти.
— Чергова брехня, — у президента смикнулися брови. — Ви
сказали, що книжки — це товари разового споживання. І заявили, що
вашу роботу неможливо виконувати, якщо любити книжки.
— Саме так.
— Це брехня.
Рінтаро говорив дуже прямолінійно.
Із президентової цигарки впав попіл.
— Це ваші слова: щоб книжки вижили, їм потрібно змінюватися.
Якби ви справді вважали книжки разовим товаром, ви б ніколи таке
не сказали.
 — Гм. Сумнівна аргументація.
— Уся річ у нюансах. Якщо ви справді вважаєте книжки лише
клаптями паперу, то вам варто відмовитися від цієї роботи. Але я
почув, що ви націлилися змінити формат книжок, щоб допомогти їм
вижити. Це означає, що книжки вам подобаються. Саме тому ви досі
сидите тут. Як і мій дід...
Рінтаро замовкнув, запала гнітюча мовчанка. У кабінеті було тихо,
хіба що іноді повз вікно зі свистом пролітала книжка. Та вже не так
часто, як доти.
Президент якийсь час дивився на Рінтаро, а тоді розвернув стілець,
щоби бачити бляклий краєвид за вікном.
— Це вже неважливо. Байдуже, що я думаю: мусимо дивитися у вічі
реальності. Книжки тоншають, і тоді люди за ними тягнуться. А далі
вже книжки мусять відповідати їхнім запитам. Цей цикл ніхто не може
зупинити. Хіба «Книги Нацукі» не доказ того? Хай якою особливою чи
привітною буде ваша атмосфера, кількість покупців не збільшиться.
Хіба не так?
— Це неправда!
Голос Сайо розітнув задушливе повітря кабінету, мов свіжий
вітерець.
— Клієнтська база «Книг Нацукі» не зменшується. Наприклад, у нас
є Акіба... Хай він і не найкраща людина, зате дуже розумний. А ще є я.
Я теж почала регулярно заходити в книгарню.
Не те щоб цим варто було хвалитися, але Сайо була незворушна
і пишалася собою.
— Гаразд, — погодився президент, — але такий обсяг бізнесу
не приносить прибутків. Якщо ви не продаєте, у цьому немає сенсу.
Книгарні — це ж не благодійні ініціативи.
— Добре, — втрутився Рінтаро, — скільки саме потрібно заробляти
на цьому?
— Скільки?
Від несподіваного запитання президент широко розплющив очі.
— Мій дідусь казав: щойно ти починаєш думати про гроші, ти
думатимеш тільки про них. Заробиш мільйон єн — захочеш два.
Заробиш сто мільйонів — захочеш дві сотні. Тому краще
не зосереджуватися на грошах і почати говорити про книжки, які ми
сьогодні читаємо. Я, як і ви, вважаю, що книгарні мають заробляти.
Але знаю, що є речі не менш важливі, ніж гроші.
Рінтаро облишив спроби переконати чи виграти в суперечці. Він
просто говорив від щирого серця.
— Якщо ви видавець книжок, то не маєте називати їх «товарами
разового споживання» незалежно від того, як у вас підуть — чи не
підуть — справи. Ви повинні з кожного стовпа кричати: «Я люблю
книжки»! Не згодні зі мною?
Президент примружився, ніби засліплений світлом.
— Навіть якщо я це скажу, то чи зміниться щось?
— Звісно, зміниться, — блискавично відповів Рінтаро.
— Але коли я визнаю, що люблю книжки, як мені видавати ті, що
мені не подобаються?
Президент розплющив очі, а кутики його рота здригнулися.
Рінтаро і Сайо не відразу зрозуміли, що він усміхається. А ще
в якийсь момент вони помітили, що книжки вже не летять. Запала
тиша. Час ніби зупинився.
— З таким підходом тебе чекає непросте життя, — врешті сказав
президент, дивлячись Рінтаро просто у вічі.
Але Рінтаро не відвів погляд.
— Сидіти за цим столом і називати книжки разовим товаром — ось
де, як на мене, непросте життя.
— Гадаєш?
Щойно президент це пробурмотів, двері до кабінету про­чинилися
й увійшла жінка з рецепції.
— Вже час... — сказала вона, але президент підняв руку, щоб її
урвати. Жінка вийшла.
Президент на хвильку замовк, а тоді вказав на двері, крізь які
входила жінка. Вони прочинилися — за ними простягнувся червоний
килим, що вів назад до ліфта.
Ніхто не промовив і слова. Рінтаро поглянув на Сайо, і вони
розвернулися, щоб іти геть. Та не ступили й кількох кроків, як
президент озвався.
— Бажаю вам успіхів.
Рінтаро озирнувся поглянути на чоловіка, що сидів за столом. Важко
було зчитати бодай якусь емоцію в його погляді. Він трохи помовчав.
 — Вам також.
Схоже, президент не чекав такої відповіді. Він широко розплющив
очі, й цього разу кутики його вуст чітко вигнулися догори. Рінтаро
побачив найнеочікуванішу усмішку.

— Дякую, — смугастий кіт, безшумно ступаючи між рядами книжок,

озирнувся через плече на Рінтаро і Сайо. — Схоже, вам вдалося.
— Не знаю, вдалося чи ні, але, випроваджуючи нас за двері,
президент усміхнувся, — сказав Рінтаро.
— Досить непогано, — кивнув кіт.
Блакитне світло, безконечні книжки обабіч проходу і лампи над
головою. Ці дивні декорації вже стали для них знайомими. Вони йшли
додому, і цим химерним коридором їх вів смугастий кіт.
Після коротких слів подяки далі він простував мовчки. Той факт, що
він не говорив, уже був досить красномовний.
— То ти казав, що цей лабіринт буде останнім... — наважився
заговорити Рінтаро.
— Саме так, — відказав кіт і зупинився. Вони повернулися в «Книги
Нацукі». Дорога назад була такою простою й короткою, що вся ця
тривала подорож скидалася на ілюзію.
Кіт провів їх аж у книгарню, а тоді спритно розвернувся і рушив
проходом між рядами.
Навіть не попрощався.
— Ти вже йдеш? — запитав Рінтаро.
— Так, на жаль, мушу йти.
Він обернувся й низько вклонився.
— Спасибі тобі за те, що звільнив багато-пребагато книжок. Дуже
тобі вдячний.
Кіт так і залишився стояти у смиренній позі з опущеною головою,
підсвічений синяво-білим світлом. То було дивне видовище, але котові
емоції видавалися щирими.
— Ти подужав мешканців трьох лабіринтів власними силами. Моя
робота тут закінчена.
На цих словах втрутилася Сайо.
— Як це — «закінчена»? Ми що, більше не побачимося?
 — Ні, нам більше не можна. Потреби вже немає.
— Але... — почала Сайо, збентежено обертаючись до Рінтаро.
Той лише важко зітхнув.
— Якщо це справді прощання, то є дещо, що я хотів би іще
сказати, — почав він.
— Кажи, — відповів кіт. — Кажи що хочеш. Скарги, останнє
слово — будь-що.
— Просто хотів подякувати тобі. Оце й усе.
Рінтаро вклонився.
І Сайо, і смугастий здивувалися.
— Чекай, це що, сарказм?
— Та ні, — криво всміхаючись, мовив Рінтаро. — Я не такий дурний,
як ви вважаєте.
— Не такий дурний, як я вважаю?.. — перепитав кіт, підо­зріливо
дивлячись на Рінтаро.
— Ти прийшов до мене зі словами, що потрібно звільнити трохи
книжок і що ти просиш моєї допомоги. Але мені здається, ти мав
трохи іншу мету.
Кіт не поворухнувся, лише свердлив Рінтаро поглядом нефритових
очей.
— Того дня, коли я втратив діда, мені було геть начхати на все, що зі
мною відбувалося. Мами і тата в мене нема, а тепер іще й дідусь
пішов. Усе це так несправедливо, та й мені настільки набридло все, аж
тут раптом з’являєшся ти, — він сором’язливо почухав голову. — Якби
цього не сталося, я б тут зараз не стояв з усмішкою на обличчі. Я
нібито мав допомогти тобі, але насправді це ти мені допоміг.
Рінтаро глянув на кота і глибоко вдихнув, перш ніж говорити далі.
— Я замкнувся від світу в книгарні, але ти змусив мене вийти
назовні. Дякую тобі.
— Замикатися у книгарні — нормально, — сказав кіт своїм глибоким
оксамитовим голосом. — Ми більше переймалися тим, що ти
замкнувся у своїй мушлі.
— Моя мушля...
— Будь ласка, виходь звідти, — кіт говорив тихо, але його голос
відлунював десь аж на дні шлунка Рінтаро. — Не здавайся самотності.
Ти не сам. За тебе хвилюється багато друзів.
 Ці прощальні слова були такими сердечними, такими
підбадьорливими. Рінтаро боровся із запитаннями, які виринали в його
голові, і просто мовчки дивився на кота.
Від дідової смерті минуло заледве кілька днів, та завдяки цьому
дивному котові Рінтаро зміг розгледіти світло в темряві свого нещастя.
І це був справжній дар від кота.
— Дякую, — повторив Рінтаро.
— Хороші манери, — мовив кіт і гмикнув.
Він востаннє всміхнувся, граційно вклонився і шмигнув у прохід між
книжковими стелажами. Коли кота огорнуло світло, він на повній
швидкості помчав удалечінь. Сайо і Рінтаро дивилися, як він,
не озираючись, зник.
Обриси кота розчинились у м’якому блакитному світлі; замість неї
невдовзі постала стара дерев’яна задня стіна книгарні.
І хоча довкола не було видно жодного покупця, раптом на дверях
теленькнув дзвінок — чітко і лунко.
 Розділ 4
ОСТАННІЙ ЛАБІРИНТ

Рінтаро накрив білий чайничок, і зі старенького порцелянового

горняти відразу запахло асамським чаєм. Він додав кубик цукру, багато
молока, взяв срібну ложку й обережно розмішав, дивлячись, як молоко
закручується й перемішується із чаєм. Тоді задоволено кивнув.
— А я добре цього навчився.
Тобто запарювати чай.
Його дідо мав звичку щоранку, прибравши в книгарні, заварювати
собі горнятко чаю. Останній тиждень Рінтаро теж так робив — і йому
ця традиція почала подобатися.
— Рін-чяне!
Високий голос пролунав від дверей. Рінтаро звів погляд і побачив
кругле добродушне тітчине лице.
— Сьогодні день переїзду! Ти готовий?
«Досі називає мене Рін-чян», — подумав Рінтаро. Він з усмішкою
відставив горнятко і подався до дверей.
На тітці був білий фартух, у якому вона видавалася ще
товариськішою, ніж зазвичай. Мала вже за п’ятдесят років, але
манерами й поведінкою нагадувала молоду жінку.
Небо надворі затягло хмарами, але повітря здавалося світлим —
не лише на контрасті з тьмяною книгарнею, а й тому, що тітонька
Рінтаро завжди несла із собою сонячний настрій, який зігрівав у будь-
який холод.
— Тітко, вантажівка для перевезень прибуде сьогодні по обіді?
— Ой, Рін-чяне, перестань, — відповіла вона. — Коли ти говориш
так офіційно, у мене плечі напружуються.
Рінтаро побачив тітчин «фіат», запаркований надворі. Він уявив, як
вона втискається у крихітне авто, й усміхнувся.
— Я йду на закупи. Тобі щось потрібно?
На вулицю вони вийшли разом. Вмощуючись в авто, тіт­ка додала:
 — Я повернуся пополудні. Не хвилюйся, привезу тобі щось
пообідати. Щоб був готовий!
Рінтаро всміхнувся й кивнув на цей калейдоскоп заяв. Та перш ніж
від’їхати, тітка раптом зупинилася й поглянула на племінника.
— Рін-чяне, у тобі щось змінилося. Знаєш, я дуже хвилювалася за
тебе, коли побачила на похороні. Здавалося, що ти геть в’янеш. А ти
сильніший, ніж я собі думала.
— Я тримаюся, — сказав Рінтаро з якомога бадьорішим виразом
обличчя. — Не ідеально, звісно, але я настільки в нормі, наскільки це
можливо.
Тітка всміхнулася, а тоді раптово глянула на небо й вигукнула «Ой!».
Рінтаро простежив за її поглядом і аж очі витріщив.
— Сніг пішов, — сказала вона.
Довкола них закружляли пухкі білі сніжинки. Сонце сховалося, але
блискучі пластівці підсвічували все довкола. Перехожі зупинялися
й дивилися на небо.
— Люблю, коли отак сніжить. Краса.
Тітка завжди висловлювалася спонтанно. Вона обернулася до хлопця
і додала своїм високим дівочим голосом:
— Куплю тобі сьогодні ввечері торт, Рін-чяне.
— Торт? За що?
— Сьогодні ж переддень Різдва, хіба ні?
Рінтаро щиро здивувався. Відколи помер дідусь, він втра­тив лік
дням. Хлопець роззирнувся вулицею й побачив, що дерева і піддашшя
будинків прикрашені гірляндами. Скидалося на те, що всі люди разом
зі своїми помешканнями захоплено готувалися до Різдва, лише Рінтаро
і «Книги Нацукі» відмовилися святкувати.
— Чи ти планував збути вечір зі своєю милою дівчиною?
— У мене немає дівчини.
— Я тебе просто дражню, — вона завела двигун. — Побачимося!
І, весело розсміявшись, тітка поїхала.
Рінтаро окинув оком вулицю. Велосипеди служб доставки обганяли
зграйки старшокласників, що йшли на ранкові гуртки. Він не мав
жодних спогадів, пов’язаних із передоднем Різдва, але зараз його
затопили емоції: він зрозумів, що востаннє дивиться на цей краєвид.
Навіть сніжинки кружляли в повітрі не просто так. Він якийсь час
стояв і вбирав у себе цю сцену.
Від смерті діда минуло лише десять днів. Воно наче й небагато, але
Рінтаро здавалося, що вже так довго, бо ж його спіткало стільки
дивних подій. І найбільше з того всього запам’яталося, як йому
всміхнувся кіт, перш ніж піти назавжди.
Минуло три дні, відколи він востаннє бачив ті пухнас­ті тигрові
смужки. Вони пролетіли як один у підготовці до переїзду. Кіт більше
не приходив, і задня стіна книгарні була така, як і завжди.
Щодня заходила Сайо — дорогою до школи і дорогою додому. Вони
пили чай і обговорювали роман Стендаля, який Сайо зараз читала. Але
Рінтаро підозрював, що її, напевне, більше цікавило, де зараз блукає
смугастий кіт. Звісно, він збрехав би, якби сказав, що самого це не
цікавило.
Але час летить немилосердно.
І це Рінтаро розумів ой як добре. Хай що ставалося — сумне,
болісне, беззмістовне, — час відмовлявся стояти на місці й чекати на
нього. І він якось доплив за течією до того місця, де був зараз.
Урешті Рінтаро зібрався й подався назад до книгарні. Він почав уже
складати чайне начиння, аж раптом став мов укопаний.
Задню частину магазину знову залило синювате світло. І спиною до
того світла сидів великий смугастий кіт.
— Давненько не бачилися, пане Власнику.
Рінтаро оговтався від шоку і криво всміхнувся.
— Якихось три дні.
— Справді? Лише?
— Я мав би привітати тебе з поверненням?
— Не варто церемонитися, — кіт відвернув нефритовий погляд від
синявого сяйва. — Мені потрібна твоя допомога.
За його спиною світло посилилося й відкрилися довгі-предовгі ряди
книжок.

— Це вже точно востаннє.

Кіт, як завше, говорив і діяв миттєво, без вступу чи пояснень. Не було
й натяку на радість від зустрічі.
 — Я гадав, ми попрощались.
— Усе змінилося. Нам знову потрібно в лабіринт.
Кіт, як зазвичай, поводився безтурботно, але в його голосі з’явилася
напруженість, якої досі не було.
— Що коїться?
— Матеріалізувався четвертий лабіринт.
— Четвертий?
— Так, непередбачувана ситуація. Мені знову буде потрібна твоя
допомога. Але... — голос його змінився. — Наш наступний ворог — на
іншому рівні. Це цілковито нова ситуація.
Кіт висловлювався більш владно, ніж зазвичай, але йому бракувало
звичної різкості. Вочевидь, щось пішло не так.
— Як він такий сильний, то чи впевнений ти, що потрібна моя
допомога?
— Це мусиш бути саме ти. Попросили, щоб це був ти.
— Опонент попросив?
— Усе це складно. Цього разу існує реальна можливість
не повернутися. Але ти щось придумаєш.
Скидалося на те, що кіт благає Рінтаро.
— Зрозуміло, — просто відповів хлопець. — Ходімо.
Його відповідь заскочила кота. Він довго думав, перш ніж зреагувати.
Зелені очі пронизливо сканували Рінтаро.
— Ти почув мене, правда? Я сказав, що це небезпечно.
— А ще я почув, що це буде геть не так, як було досі... І що ми,
можливо, не зможемо повернутися додому.
— І ти однаково готовий іти?
— Ти в біді. Мені цього досить.
Смугастий кіт мав такий вигляд, ніби побачив привида серед білого
дня.
— Ти добре почуваєшся, пане Власнику?
— Я йду.
— Але...
— Хочу подякувати тобі. Я вже це висловив, але не мав нагоди ділом
віддячити за твою доброту. А зараз — чудова нагода.
Запала недовга пауза, під час якої смугастий повитріщався на
Рінтаро, а тоді кивнув значно емоційніше, ніж будь-коли.
 — Я ціную твою допомогу.
— От тільки... — додав Рінтаро, — я хочу вирушити негайно.
Він поспішив до вхідних дверей книгарні й замкнув їх на замок.
— Десь у цей час приходить Сайо. Якщо вона почує нашу розмову,
то теж захоче піти. А я проти, щоб вона була втягнута, — усміхнувся
Рінтаро. — Особливо, якщо це ще небезпечніше.
Кіт мовчки вислухав його побоювання, а тоді зміряв дуже серйозним
поглядом:
— На жаль, вона вже втягнута в це.
Запала незручна тиша. Рінтаро перестав метушитися й здивовано звів
брову. Повз крамничку пронісся велосипедист, брязнувши дзвоником.
Кіт заговорив:
— Сайо Юдзукі захопили. Вона замкнена в найглибшій частині
лабіринту.
Рінтаро завмер.
— Ти почув мене, пане Власнику?
— Не розумію...
— Що тут не розуміти? Сайо викрали. Наша остання пригода — це
більше, ніж порятунок книжок.
Кіт кинув на Рінтаро гострий погляд.
— Ми вирушаємо в місію з порятунку твоєї подруги.
Рінтаро перевів погляд на прохід із задньої стіни магазину. Довгий
прямий коридор, напакований книжками й освітлений моторошним
синім сяйвом.
— Чому?
Усередині Рінтаро підняв голову нудотний страх.

— Ти таки не прийдеш до школи, ні?

Ці слова Сайо сказала йому два дні тому, рано-вранці. Вона
за звичкою зазирнула в книгарню дорогою на репетицію,
і роздратувалася, що Рінтаро сидить за касою з горням ранкового чаю,
вкотре прогулюючи школу.
Вони трохи побалакали, але Рінтаро не міг пригадати, про що. Про
те, про се. Про книжки, чай і трошки про кота. А потім, коли Сайо вже
зібралася йти на репетицію, вона обернулася.
 — Ти не можеш сидіти тут замкнутим вічно. Я знаю: є багато такого,
що не вартує зусиль, але це твоє життя...
Сайо замовкла, а тоді продовжила м’якше:
— Мусиш тримати голову високо і йти своїм шляхом.
Це була типова порада від старости класу, але він також знав, що
цими словами Сайо втішає його через майбутній переїзд.
Рінтаро цінував її підтримку.
Він примружив очі. На сітківці зберігся спогад, як того ранку вона
махає йому рукою на прощання.
— Дивно, — сказав він, ідучи за котом довгим коридором між
книжками. — Я ще ніколи в житті так не хвилювався за іншу людину.
Кіт виразно глянув на нього, але не промовив і слова.
Коридор видавався довшим, ніж минулого разу. Складно сказати,
було це завдяки уяві Рінтаро чи через щось геть інше.
— Чому вони захопили Сайо? Якщо їм потрібен був я, чому вони не
забрали відразу мене?
— Гадки не маю, — гірко відповів кіт. — Доведеться тобі запитати
в них особисто. Можливо, вони вирішили, що дівчина — ключ, щоб
дістатися до тебе.
— Ти про що?
— Це ж очевидно, хіба ні? Ти їй небайдужий, — заявив кіт,
дивлячись просто вперед. — Вона вічно хвилюється за свого понурого
однокласника...
— Це тому, що Сайо відповідальна. Мусить такою бути: вона ж
староста класу. А ще — хороша сусідка...
— Не знаю, чи тобі це допоможе, — урвав його кіт, — але скажу
одну річ. Коли вона вперше прийшла у книгарню, я сказав тобі, що
лише деякі люди здатні мене бачити і тільки за особливих умов. Я тоді
не мав на увазі надприродних здібностей чи чогось такого.
Цього разу кіт зупинився й обернувся до Рінтаро.
— Потрібне лише співпереживання.
— Співпереживання? — приголомшено перепитав Рінтаро.
— Уміння промовляти порожні слова співчуття солоденьким голосом
не робить людину турботливою, сповненою співпереживання душею.
Важливе інше: здатність до емпатії, спроможність відчувати біль іншої
людини, йти поруч з її стражданнями.
 Смугастий знову рушив уперед, і Рінтаро, як завше, незграбно
намагався тримати один із ним темп.
— Це не якась особлива чи незвичайна сила, — провадив далі кіт, —
це природне вміння, що є в кожної людини. Проблема в тому, що
більшість у метушні життя втратила зв’язок із цим умінням. От як ти.
Рінтаро відняло мову.
— Задушний побут змушує нас настільки зосереджуватися на собі,
що ми перестаємо думати про інших. Коли людина втрачає серце, вона
більше не здатна відчувати біль іншої людини. Вона бреше, завдає
іншим болю, використовує слабших як сходинки вперед. Вона взагалі
перестає відчувати. Світ тепер переповнений такими людьми.
Одночасно з тим, як змінювалися котові інтонації, коридор теж почав
мінятися. Прості дерев’яні книжкові стелажі, що стояли обабіч,
поступово змінилися важкими інкрустованими дубовими полицями,
а сам коридор розширився: стеля піднялася вище, стіни розступилися.
Зараз тут спокійно могли йти пліч-о-пліч п’ятеро, а то й шестеро осіб.
Верхні лампи зникли, і тепер це місце освітлював ряд свічок,
виставлених тут і там на підлозі. А посередині якийсь час мовчки
йшли один хлопчик і один кіт.
— І все ж на світі, який, вочевидь, не має надії на зцілення, іноді
з’являється хтось такий, як Сайо. Серце, як у неї, не обдурить. Ця
дівчина допомагала не з обов’язку. Вона щиро бажала тобі добра.
Полум’я свічок ледь тріпотіло, хоча не було і подуву вітру.
Тепер, коли кіт це озвучив, Рінтаро зрозумів, що це правда. Він
пригадав усі рази, коли Сайо приходила в «Книги Нацукі». І раптом
кожна із цих подій стала для нього значно вагомішою.
— Якщо ти зараз хвилюєшся за неї, це означає, що ти віднаходиш
своє серце. Ти не просто думаєш про себе, — ти співпереживаєш
іншим.
— Співпереживати іншим...
— Твоя подруга надто крута для такого слабака, як ти, — сказав кіт
не без нотки глуму.
Рінтаро глянув угору. Там височіла склепінчаста стеля, що красою
й безтурботністю не поступалася класичному куполові давньої церкви.
— Є стільки всього, про що я думаю, що розумію, а насправді
не розумію, — сказав Рінтаро.
 — Ти це усвідомив, і це вже перший крок.
— Я почуваюся трохи сміливішим.
— Трохи не вистачить, — кіт стишив голос. — Останній опонент
дуже могутній.
Щойно він договорив, як перед ними постали велетенські дерев’яні
двері. Рінтаро навряд чи мав сили відчинити їх своїми кволими
руками, та щойно вони підійшли, двері зі скрипом почали
прочинятися.
Обидві половинки повільно розчинилися, й за ними проступило море
соковитої зеленої трави. У небеса тягнулися густолисті дерева,
а ландшафт був поцяткований білими фонтанами. Кожен оздоблювали
статуї, й акуратно підстрижені живоплоти красиво контрастували
з геометрично викладеним камінням під ногами.
Рінтаро з котом стояли на широкому внутрішньому дворику,
накритому ґанковим дашком, і дивилися на все це. По обидва боки від
них у сад збігали акуратні, вимощені каменем доріжки. Здавалося, ніби
вони опинились у присадибному парку величезного середньовічного
маєтку в західному стилі.
— Який продуманий дизайн, — щойно кіт це промуркотів, як
праворуч від них щось загуркотіло. Вони обернулися й побачили
запряжений двома кіньми екіпаж, що наближався під’їзною алеєю.
Коні зупинилися перед ними, і з передка екіпажа зліз літній візник.
Він мовчки вклонився і прочинив дверцята.
— Схоже, ви хочете, щоб ми сіли, — сказав кіт і застрибнув
усередину, не дочекавшись відповіді. Візник стояв у поклоні, аж поки
Рінтаро теж заскочив.
Інтер’єр карети був навдивовижу просторий; усе обшите червоним
оксамитом. Рінтаро з котом вмостилися один навпроти одного.
Двері клацнули й зачинилися, і після короткої паузи екіпаж рушив.
— Що це все означає? — спитав Рінтаро.
— Гадаю, це тебе так вітають.
— Боюсь, я не знаю нікого, хто хотів би привітати мене в отакий
спосіб.
— Навіть якщо ти не знаєш їх, вони точно знають про тебе. У цьому
світі ти — знаменитість.
— Цьому світі?
 — А його правитель — дуже специфічна особа. Володіє
надзвичайними вміннями.
— Ого, то я мав би зворушитися до сліз, що мене сюди запросили?
Може, слід подякувати їм за те, що викрали мою дорогоцінну подругу,
чи як?
Кіт засміявся.
— Хороший підхід. Логіка й розум — не найкраща зброя
в ірраціональному світі.
— А гумор — найкраща, так?
На цих словах екіпаж нахилився й набрав швидкості. Вони виїхали
на головну дорогу. Рінтаро визирнув із вікна і побачив, що вони
минають просторий сад. Сонце, вітерець, плюскіт фонтанів — усе
дуже тішило, та водночас було в цьому щось моторошне. Рінтаро
не бачив жодних ознак життя, і йшлося не лише про людей. Там
не було ні птахів, ні метеликів — нічого, що би свідчило про те, що
цей світ живий. Одне слово, хай яка була красива ця місцина, вона
не видавалася реальною.
— Це я востаннє розмовляю з тобою, — сказав кіт.
Рінтаро відірвався від краєвидів за вікном, щоб глянути на свого
супутника.
— Я вже не вперше чую це від тебе.
— Спробуй зосередитися на собі.
Кіт умостився на старомодному сидінні екіпажа і втупився
нефритово-зеленим поглядом прямісінько в очі Рінтаро.
— Цього разу справді востаннє.
— Що ж, тоді, перш ніж ти підеш, маю до тебе два запитання.
Кіт витріщився на хлопця. Рінтаро хвильку повагався, а тоді
незграбно розсміявся.
— Річ у тому, що я не знаю, із чого почати.
Світло, яке падало на кота, поступово забарвило його хутро в темно-
червоний колір. День за стінками екіпажа швидко змінився вечором,
відтак ніччю і всередині почало темніти. Рінтаро зиркнув угору
й побачив, що на темному небі замерехтіли зорі.
І раптом кіт заговорив.
— Книжки мають душу.
 Його красиві очі ніби вловили світло зірок і теж поблискували
в темряві.
— Книжка, що лежить без діла на полиці, — це лише зшиток паперу.
Якщо її не розгортати, то книжка, що ховає в собі велику силу або
епічну історію, стає банальною купою паперу. А от книжка, яку
люблять і цінують, яка наповнена людськими думками, така здобуває
душу.
— Душу?
— Саме так, — наголосив кіт. — У наші дні люди рідко беруть
книжку до рук, а про її наділення власними думками й узагалі немає
мови. Книжки поступово втрачають душі. Проте лишається кілька
людей — як-от ти і твій дід, — які люблять книжки всіма фібрами
свого єства. Ти справді дослухáєшся до їхніх послань.
Кіт повільно повернув голову і глянув на зоряне небо.
— Ти дуже дорогий друг для нас усіх, — додав він.
Дивно було це казати, але кожне слово осіло глибоко в серці Рінтаро.
Котові очі сяяли. Шляхетний, упевнений, ледь не пихатий, та все ж
красивий. Дивовижний кіт.
— Знаєш, у мене таке відчуття, ніби я знаю тебе давно, — раптом
сказав Рінтаро.
Кіт не обернувся, але його гострі вуха смикнулися, ніби заохочуючи
хлопця говорити далі.
— Дуже давно. Ще тоді, як я був малим хлопцем... — Рінтаро глянув
на дах екіпажу, ніби копирсаючись у спогадах. — Я зустрічався
з тобою в одній книжці. Напевне, мені її читала мама.
— Книжки мають душі, — м’яко повторив кіт. — Книжка, яку
цінують, завжди матиме душу. І вона прийде на допомогу своєму
читачеві в часи випробувань.
Його спокійний, розмірений голос зігрів серце Рінтаро. Хлопець
зиркнув на кота і побачив, що той ледь помітно всміхається.
— Я ж казав, що ти не сам.
Екіпаж із двома друзями летів крізь ніч. Зоряне світло просочувалося
у вікна і падало на оксамитову обшивку. Поцяткований блідим
світінням кіт раптом перестав усміхатися, його очі зблиснули.
— Але книжка з душею не завжди надійна союзниця.
Рінтаро насупився.
 — Це про Сайо?
— Я про останній лабіринт.
Кіт знову відвернувся до вікна. Рінтаро простежив за його поглядом.
Зорі на небі сяяли блискуче й красиво, але здавалося, вони були
розкидані геть хаотично. Рінтаро не впізнав жодного сузір’я.
— Як людська душа, так і душа книжки кривиться в корчах від
страждань. Книжка, що побувала в руках скаліченої душі, теж матиме
скалічену душу. І разом вони виходять з-під контролю.
— У книжки може бути скалічена душа?
Кіт багатозначно кивнув.
— Старі книжки, особливо з довгою історією, зазнали впливу
розумів і душ дуже багатьох людей. Вони здобули величезну силу —
чи то хорошу, чи погану. І коли душа такої книжки стає
скаліченою... — кіт зітхнув. — Вона набуває сили значно більшої, ніж
я чи хтось інший може сподіватися здобути.
— Гадаю, я починаю розуміти, що ти мав на увазі, коли казав, що цей
ворог інакший, ніж інші.
Голос Рінтаро звучав незвично безклопітно й водночас зібрано.
Правду кажучи, він і почувався значно спокійніше, ніж за все своє
життя.
Ландшафт надворі знову змінився. На місці просторого саду постало
старе місто з переважно двоповерховими будівлями, до стін яких були
приперті велосипеди. Миготіли жовті вуличні ліхтарі, й то тут, то там
відсвічували білим сяйвом старомодні автомати-кіоски. Рінтаро вже
десь бачив такі декорації.
— Вибач, пане Власнику, — вклонився кіт. — Ми ніяк не впливаємо
на те, що нас чекає попереду.
— Не варто перепрошувати, — відповів Рінтаро й понуро
всміхнувся. — Я щиро ціную все, що ти зробив для мене.
— Я нічого не зробив, — сказав кіт. — Ти дійшов аж сюди тільки під
своїми вітрилами.
— Та все ж... — почав Рінтаро, але екіпаж перестало трясти і він,
схоже, уповільнив хід, — я багато навчився завдяки тобі. Тепер знаю,
що важливо.
На цих словах карета здригнулась і зупинилася. За якусь мить двері
прочинилися. Усередину ввірвався холодний вітер, і Рінтаро закололо
у спині.
Він визирнув і побачив знайомий краєвид. Хлопець поволі вибрався
з екіпажу повз страшенно ввічливого візника. А коли озирнувся на
кота, той так і сидів нерухомо в темряві карети і лише стежив
за хлопцем нефритовими очима.
— Ти не йдеш зі мною?
— Нема потреби. Ти готовий іти далі сам, — кіт осяйно
всміхнувся. — Ну ж бо, Рінтаро Нацукі, вперед.
— Ти вперше назвав мене на ім’я.
— Ти заслужив моє визнання. Скалічена душа сильна... — кіт зробив
паузу. — Але ти сильніший.
Які потужні слова підтримки. Їх міг сказати лише справжній друг.
Рінтаро кивнув і відчув неприємний холодок, що пробіг спиною. Але
він не хотів тікати. Він не міг утекти.
— Ми ще побачимося?
— Та перестань! Надто затерта фразочка для прощальної промови, —
кіт повернувся до свого звичного стилю. Майже... — Прощавай, мій
хоробрий друже.
Чудові слова на прощання.
Кіт шанобливо вклонився Рінтаро, і той відповів на його уклін.
Відтак хлопець розвернувся до екіпажа спиною і пішов уперед. Там,
у самому кінці вузької вулички, горів єдиний жовтий ліхтар. А під ним
тулився старий будиночок. Рінтаро спромігся прочитати напис на
дерев’яній вивісці над ґратчастими дверима: «Книги Нацукі». Ідеально
деталізована копія.
Рінтаро безстрашно рушив уперед. Хай яка досконала була ця
фальшивка, вона залишалася фальшивкою. Під безмісячним нічним
небом бракувало дерев і трави. У сусідніх будинках не горіло світло.
Ще ніколи він не бачив аж такого незатишного видовища.
У нічній прохолоді Рінтаро дістався прямісінько до сходинок перед
книгарнею. За знайомими ґратчастими дверима горів єдиний вогник
в усій околиці.
Пролунав голос:
— Проходь!
То був жіночий, абсолютно спокійний голос. Цієї самої миті двері
прочинилися.
 — Вітаю, юний Рінтаро Нацукі!
Голос звучав монотонно. Рінтаро роззирнувся. Він стояв у «Книгах
Нацукі», але магазин мав інакший вигляд, ніж у реальному житті. На
полицях під стінами — жодної книжки, тому приміщення видавалося
порожнім і просторим. Посередині один навпроти одного стояли два
дивани — такого тут ніколи досі не було. На дивані, розвернутому
передом до дверей, сиділа тонка постать. Рінтаро з подивом упізнав
у ній худорляву літню жінку у стриманій чорній сукні. Вона схрестила
ноги, а руки поклала на коліна. Жінка дивилася на Рінтаро безпорадно
і беззахисно, та водночас була огорнута якоюсь дивною сірою аурою,
що додавала їй неприступності.
— Що сталося з твоїм компаньйоном-котом?
Окрім губ на її тілі не ворухнувся жоден м’яз.
— Він сказав мені йти самому.
— Як холодно. Який черствий у тебе друг, — вона почухала щоку
довгими пальцями. — Така сильна особистість, як я, варта трохи
більшої поваги, — додала вона.
Рінтаро зазирнув у її темні байдужі очі, і його взяли дрижаки. Він на
крок відступив. Дихання забилося, ніби сплутане безконечними
невидимими павутинками.
Сумнівів не було: цей ворог діє на іншому рівні. Досі в кожному
з лиходіїв, із якими стикався, він принаймні відчував душу. Точніше,
кожен із них по-своєму думав про книжки. І якщо розгадати їхній
стиль мислення, то можна було відімкнути вихід із лабіринту.
А от жінка перед ним була сталевою стіною: твердою, блискучою
і непроникною. Жодних ключів — лише глибока, неосяжна холоднеча.
Колишній Рінтаро негайно підняв би білий прапор, розвернувся і втік.
Він відчув, як кров холоне в жилах, і глянув униз, сподіваючись, що
поруч сидітиме смугастий кіт. Але його й сліду не було.
Він міг би озвучити зо два десятки вагомих аргументів щодо того,
чому варто негайно втекти. Натомість тримався своєї позиції, з усіх
можливих і неможливих сил тамуючи тремтіння в колінах. Цього разу
він прибув сюди не в емоційному пориві. Тепер він мав мету.
 — Вітаю в «Книгах Нацукі», — сказала жінка, легенько розминаючи
пальці. — Сподіваюся, тобі сподобалася моя невеличка вистава. Як
дорога?
— Я прийшов повернути Сайо.
Жінка лише примружилася.
— Я прийшов повернути Сайо, — повторив він, але вираз її обличчя
не змінився.
— Справді? А ти не такий розумний, як я вважала, — сказала вона
й зітхнула. — Говориш такі очевидні речі. Ані натяку на
оригінальність.
— «Щоб бути хорошим хлопцем, розум не потрібен. Іноді мені
здається, що все якраз навпаки. Візьми розумника, і він навряд чи
виявиться хорошим парубком», — сказав Рінтаро.
— Стейнбек? Навіщо ти його цитуєш?
— Я сказав би, що це досить чітке спостереження. Схоже, ви й сама
розумниця.
Жінка перестала рухати пальцями і звернула на Рінтаро холодні очі.
— Забираю свої слова назад. Схоже, у тебе чудове почуття гумору.
Запросити тебе сюди — вартісна затія.
— Знаєте, я й гадки не маю, які ваші наміри, але спробую бути
ввічливим. Дякую, що запросили мене.
— Матінко, та ти ще запальніший, ніж подейкують. Чула, ти
хороший хлопчик. Не з тих, що жалять словами.
«Справедливо», — подумав Рінтаро. Серце вилітало йому з грудей,
але розум був ясний як ніколи. Лють живила його.
— Попрошу вас іще раз: відпустіть Сайо. Я не знаю, що саме вам
потрібно від мене, але вона не має до цього жодного стосунку.
— До тебе в мене проста справа: хотіла просто поговорити, —
сказала жінка.
Рінтаро збентежився.
— Якщо ви хотіли поговорити зі мною, варто було лише покликати.
Навіщо викрадати Сайо? Якщо у вас стільки вільного часу, що ви
можете цілісінький день лежати на модному дивані або гнати коней
і карету парком із фонтанами, то чому вам було просто не зайти
в «Книги Нацукі»? Я навіть пригостив би вас горням дідового
асамського чаю.
 — Не думай, що я про це не міркувала. Та якби прийшла нізвідки, чи
поставився б ти до мене серйозно?
— Чи поставився б я серйозно?
— Я хочу поважної розмови. Мене не цікавлять інстинктивні реакції,
банальності чи ліниві відповіді. Волію бачити юнака, який щиро
любить книжки і готовий вдумливо про них поговорити.
Жінка звела кутики вуст в усмішці. То була красива усмішка —
красива, але холодна мов крига.
Рінтаро здригнувся, ніби його шиї торкнулися льодяною рукою. А
тоді, щоб відігнати від себе черговий дош­кульний порив утекти,
заговорив.
— Запитаю вас іще раз: ви викрали Сайо, щоб поговорити зі мною?
— Саме так. І дивлячись на тебе тут і зараз, розумію, що це було
правильне рішення.
Рінтаро глибоко вдихнув.
Події розвивалися в її темпі. Він навіть не знав, погано це чи ні. Та
був певен, що не варто дозволяти емоціям брати гору: мусив думати
ясною головою. Особливо якщо ця жінка прагне серйозної розмови.
Її, здається, не дуже втішила несподівана мовчанка Рінтаро. Жінка
підняла праву руку і вказала йому, щоб сів на дивані навпроти.
Рінтаро не поворухнувся, тому жінка зацікавлено глянула на нього.
— Зрозуміло. Що ж, думаю, тобі буде зручніше сидіти отак.
Вона клацнула пальцями, і м’який диван розчинився — на його місці
виник невеликий дерев’яний стілець. Той самий пошарпаний старий
стілець, на якому Рінтаро завжди сидів у дальній частині книгарні.
Кожен елемент цієї вистави був ретельно продуманий. Утім у ній не
було і натяку на тепло чи чуйність до хлопця, який щосили старався
втриматися на ногах. Кожна дія була просто найкоротшим засобом для
досягнення мети.
Рінтаро зрозумів, що сперечатися марно. Він опустився на стілець.
— Гаразд. Про що ви хочете поговорити?
— Який нетерплячий! Але розумію: хлопчина хвилюється за свою
дівчину. Я тобі пробачаю, — вона недбало кидала слова. — Хочеш
переглянути разом зі мною коротеньке кіно? — запитала вона і знову
клацнула пальцями. Перед стелажами, праворуч від Рінтаро, показався
великий білий екран.
 — Ось перше...
І на екрані виникло зображення величних воріт у довгій кам’яній
стіні. Перш ніж Рінтаро встиг віднайти в пам’яті знайому сцену,
камера проїхалася повз ворота і показала маєток за ними. Вона
пройшла крізь традиційні японські двері, минула коридори
з класичними малюнками тушшю, опудалом оленя, статуєю Венери та
рештою вінегрету з декорацій. І врешті зупинилася біля чоловіка, що
сидів на веранді-енґава.
Коли Рінтаро бачився з ним уперше, той був одягнений в елегантний
білий костюм, а зараз він у зношеній сорочці порожнім поглядом
дивився на садок. Давня пиха, що наповнювала його, зникла; чоловік
просто сидів і дивився, як короп плаває у ставочку в саду. Поруч із ним
стояли кілька книжок із такими зім’ятими обкладинками, ніби їх
багато разів перечитували.
— Упізнаєш?
— Так, це перший лабіринт.
— Точно. А це — наслідок порятунку книжок. Коли вся його
бібліотечна колекція дістала свободу, його читацькі звички
погіршилися. Цей енергійний критик, який прочитав понад п’ятдесят
тисяч книжок, раптом перестав вражати, і лояльна аудиторія швидко
втратила інтерес до нього. Посаду, до якої він так довго йшов, здобув
інший чоловік, що прочитав шістдесят тисяч книжок, і тепер він —
лише тінь себе колишнього. Він втратив статус, честь, щодня лиш
сидить отак і дивиться на свій садок.
Жінка байдуже поглянула на Рінтаро. За якусь мить вона жестом
вказала на книжкові полиці ліворуч, і там з’явився новий екран.
— Перегляньмо наступне кіно.
На екрані виринуло зображення великого простору, наповненого
білими колонами. Він мав високу склепінчасту стелю й лискучу
кам’яну підлогу. Стіни були заставлені книжковими полицями, і в усі
боки від них ішли вузькі проходи і сходові прогони. То був другий
лабіринт.
Але головна бібліотека, у якій раніше снували чоловіки та жінки
в білих халатах, тепер стояла порожньою. То там, то сям валялися
книжки і папери, тому складалося враження, ніби це місце покинули.
Воно видавалося цілком пустельним — за винятком самотньої постаті,
що сиділа за столом перед однією з масивних книжкових шаф.
Камера під’їхала ближче і показала повновидого науковця середнього
віку. Коли Рінтаро з друзями навідувались до нього, той із головою був
поглинутий дослідженнями в підземному кабінеті. А тепер самотньо
сидів за столом у кутку з таким виглядом, ніби душа покинула його
тіло. Зарослий щетиною науковець втупився в єдину невеличку
книжку, яку тримав у руці.
— Цей геній створив революційну систему швидкочитання, яка
відповідала запитам теперішнього часу. А тепер він повністю полишив
дослідження, щоб годинами читати одну-єдину книжку. Цей
обдарований академік, який міг проковтнути десять книжок за день,
перетворився на звичайну людину. Тепер йому треба цілий місяць, щоб
дочитати книжку. Його праці колись захопили світ. А нині вони
не продаються, а запрошення прочитати лекції, які колись лилися
рікою, узагалі перестали надходити.
— Що саме ви мені тут показуєте?
— Показую тобі прірву між ідеалізмом і реальністю. І я ще
не завершила.
Жінка махнула рукою в бік стелі. З’явився третій екран
із зображенням височезного хмарочоса. То був третій лабіринт.
Камера проїхалася коридорами великої сірої будівлі, аж до знайомого
кабінету президента компанії з вікнами по три боки. Принаймні, це
було щось дуже схоже на неї, лише із цілком інакшим ремонтом.
Люстра, червоні оксамитові завіси і м’який диван зникли; тепер там
був значно простіший декор. У кабінеті юрмилися й гамірно
перемовлялися чоловіки в червоних, синіх і чорних костюмах.
— Компанія буде витіснена з ринку! — волав чоловік у червоному
костюмі.
— Книжки, що не продаються, слід негайно знімати з друку.
— Хіба це не ви казали, що читач прагне провокативного і легкого
читва?
Чоловіки в костюмах звертали свої нарікання на адресу невисокого
літнього джентльмена. Президент компанії, колись такий
незворушний, тепер сидів, обхопивши голову обома руками.
 — Президент змінив політику компанії. Він перестав знімати з друку
книжки, які погано продаються, і навіть почав перевидавати давніші,
рідкісніші тексти, про які всі забули. Це призвело до того, що
фінансові показники компанії погіршилися, і його змушують піти
у відставку.
Жінка перевела погляд зі стелі назад на Рінтаро.
— Це все — наслідки твоїх славетних пригод, — холодно мовила
вона. — Що скажеш?
— Це жахливо, — витиснув із себе Рінтаро.
У кімнаті було зимно. Холод просочився в тіло Рінтаро і повз униз по
спині. Неприємне відчуття нудоти стиснуло йому груди.
— Твої слова надзвичайно вплинули і на них, і на їхні обставини. Чи
ти вважаєш, що це — позитивні наслідки?
— Ну, вони мали не дуже щасливий вигляд.
— То як гадаєш, твої вчинки можна вважати непорядними?
— Що ви намагаєтеся мені донести?
— Я нічого тобі не доношу. Лише хочу почути, як ти сам усе
поясниш, — тихо промовила вона. — Я не маю готових відповідей, що
правильно, а що ні. Може, саме тому і покликала тебе сюди. Ти
зіткнувся із цими трьома людьми, щоб урятувати книжки. Ти
насмілився говорити з ними і зміг істотно вплинути на їхній світогляд.
Тобі вдалося змінити їхні цінності, але зрештою вони опинились у біді.
Якщо вони мусять отак страждати, то в чому суть твого вчинку?
Рінтаро ніколи про це не замислювався. Було би справедливо сказати,
що він не сподівався почути таке запитання.
У нього не було жодного плану, — він просто висловлював власні
думки. Він не розраховував, що кожен із трьох супротивників змінить
філософію. Принаймні — не настільки. І навіть уявити не міг, що хтось
може аж так постраждати внаслідок його слів.
Рінтаро спантеличено втупився в екрани.
— Який сумний старий світ, еге ж? — мовила жінка, вдивляючись
у простір перед собою. — Люди обкладаються книжками, набивають
себе знаннями, а тоді викидають усе це геть. Інші вважають, що як
наскладають досить високі купи книжок, то зможуть бачити далі.
Одначе...
 Жінка глянула на Рінтаро. У неї були красиві, але порожні очі. Схожі
на скляні намистини.
— Чи має так бути?
Вона байдуже спостерігала спантеличення Рінтаро. Темне світло її
очей розгадати було неможливо. Вона прибрала такої пози, ніби мала
право дістати відповідь на своє запитання.
— Чо-чому? — нарешті заїкнувся Рінтаро. — Чому ви питаєте про це
мене?
— Не знаю. Чому? Бо подумала, що ти можеш мати для мене якусь
хорошу відповідь, от і все.
— Але чому я? Я лише хікікоморі. Я ніколи не виходжу в люди.
— Але ти так старався врятувати всі оті книжки — і тобі вдалося.
Сьогодні майже не зустрінеш людей, які так прив’язані до книжок.
— Прив’язані?
— Саме так. Люди, як-от ти чи твій дід, зараз рідкість. Я знала таких
багато, але за останні дві тисячі років усе змінилося.
Якусь мить Рінтаро думав, що йому почулося.
— Дві тисячі років?
— Ну, якщо точніше, то тисячу вісімсот. Саме стільки часу минуло,
відколи я народилася.
Рінтаро мов блискавкою вдарило. Він і уявити не міг повного
масштабу котової фрази, мовляв, «книжки набувають надзвичайної
сили». Небагато 1800-літніх книжок дожили до нашого часу. Та
й навіть для Рінтаро, що надзвичайно цінував книжки, лише кілька
назв зберегли владу після такого тривалого часу.
Жінка проігнорувала хлопцеве здивування й повела далі.
— У минулому звичним було усвідомлювати, що книжки мають
душі. Це знали всі, хто їх читали. Вони обмінювалися душами між
собою. Тоді небагато людей могло впоратися із книжкою, але ті, що
могли, підтримували мене своїм непохитним розумом,
а я підтримувала їх навзаєм. Сумую за тими часами, то було славетно.
— Але ж...
— Знаю, тобі складно в це повірити.
Її шепіт урвав Рінтаро на півслові.
— А зараз я нечасто надибую книжку з душею. Ба більше: ніхто
навіть не знає, що книжки колись мали душі. Слово «книжка» стало
позначати стосик аркушів із надрукованими словами. І йдеться
не лише про ту масу книжок, що їх читають, а тоді викидають. Навіть
я, яку багато століть читали по всьому світу, нечасто зустрічаю тих, хто
сприймає мене всерйоз. Мене досі вважають «найбільш читаною
книжкою у світі», та, правду кажучи, нікому немає до мене діла. Мене
замикають, розрізають на шматки, продають зі знижками. Усе, що ти
бачив під час своїх подорожей, відбувається й зі мною. Мені вдалося
здолати бар’єри двох тисяч років і двох тисяч різних мов, але навіть
зі мною це стається.
Жінка заплющила очі, ніби намагаючись притлумити біль.
— Буду з тобою чесною, — її тонкі, майже безкровні губи
затремтіли. — Я втрачаю владу. Колись я говорила про різні важливі
речі з багатьма людьми, а тепер починаю забувати, про що колись
правила. Якщо я забуду, то перетворюся на черговий стос паперу, — як
усі ті книжечки, які містять саму лише голу інформацію й розваги.
Жінка розплющила очі.
— Це так сумно. І в цьому сумі мені стало цікаво, що ти собі думав.
Чому ти пройшов усі ті лабіринти. Ти став неабиякою знаменитістю
в цьому світі.
Рінтаро не міг визначитися: останнє речення було намаганням
пожартувати, чи жінка справді мала на увазі саме те, що сказала. Та
хай там як, її запитання не змінювало суті.
Він глянув униз, на свої ноги. Легкої відповіді не знаходилося, але
в голові вирували думки, яких він не хотів глушити. Рінтаро підняв
праву руку й торкнувся оправи окулярів. А тоді заплющив очі.
Із заплющеними очима, сидячи на знайомому круглому стільці, він
перенісся назад у «Книги Нацукі». Байдуже, що зараз він у фальшивій
реконструкції крамнички — розум хлопця легко знайшов дорогу туди,
де він найбільше почувався вдома.
Пошарпані старі полиці, вінтажні лампи, дерев’яні ґратчасті двері,
які майже не пропускали світла, і сріблястий дзвоник, що хитався
туди-сюди щоразу, як хтось заходив у книгарню. Пам’ять поступово
заповнила полиці всіма книжками, які прочитав Рінтаро.
«Грона гніву», «Граф Монте-Крісто», «Брати Карамазови», «Мандри
Гуллівера»... Рінтаро міг пригадати точне розташування кожнісінької
з прочитаних книжок, і коли став відстежувати їх у думках, його тіло
накрило хвилею спокою.
— Я не можу... — затнувся Рінтаро, але щосили спробував зв’язати
слова докупи. — Я не знаю відповіді. Але знаю, що книжки багато
разів мене виручали. Я належу до людей, які схильні жити минулим, я
легко здаюся, але якимось дивом мені вдалося дожити аж до цього
моменту, бо книжки дають мені силу рухатися вперед.
Він втупився поглядом у лискучу дерев’яну підлогу, добираючи
слова одне за одним із глибин свого розуму.
— Ви добре сказали, але книжки сильніші, ніж вам видається. Попри
те, що багато з них зараз зникають, не менше книжок живуть далі, —
він звів голову. Жінка нерухомо сиділа на місці. Рінтаро продовжив
говорити, дивлячись в очі, які, здавалося, не затримувалися ні на чому
конкретно. — Мій дідусь завжди казав, що книжки мають величезну
силу. Не знаю, як там було дві тисячі років тому, але в наш час я
оточений фантастичними книжками. Я живу з ними щодня. Тому...
— Як шкода.
Несподівано повіяв холодний вітер. Слабенький, але достатньої сили,
щоб урвати Рінтаро. Його гарячкові інтонації миттєво охолонули до
мінусової температури. Наступна фраза стала останнім ударом:
— Ти мене розчарував.
Рінтаро здригнувся. Він вдивлявся в чорну порожнечу. За поглядом
жінки скрадалась якась особлива темрява. Можливо, горе, а, може,
відчай. Та хоч яка то була емоція, вона гнітила. Безодня, що поглинала
геть усе. Сила, що робила простого старшокласника Рінтаро цілковито
беззахисним.
— Самими лише думками світ не змінити, — додала приречено.
Здалася.
— За всі ці роки я донесхочу наслухалася юнацького ідеа­лізму
й літеплого оптимізму. Я втомилася від них. Бо ніщо ніколи
не змінюється.
Із кожним словом її голос ставав усе нижчим і глибшим, атмосфера в
кімнаті теж змінювалася. Жінка дивилася ніби в нікуди, а її схрещені
ноги і руки, що лежали на колінах, були бліді й безкровні. Вона
скидалася на воскову фігуру, що приросла до дивана, у якої
не рухалося нічого, крім губ. Та, що сиділа перед Рінтаро, перестала
бути жінкою, хоч і мала її обриси. Вона обернулася на велетенську
скрючену істоту, наповнену чорною емоцією, що не мала виходу.
— Я бачила найрізноманітніші латки і тимчасові заходи. Легкі
компроміси, які нічого не дають, лише відтерміновують проблему.
Якісь манірні самовдоволені люди щось обговорювали. Час від часу
поставало питання про небезпеки, які чигають на книжки, але ми
нічого не могли вдіяти, щоб зупинити течію. І зрештою нас змело геть.
Як і тих трьох людей, які зустріли тебе, змінили погляд на життя
і врешті втратили власне місце у цьому світі.
Жінка видихнула, і її гнітюча присутність ніби трошки зменшилася.
Рінтаро нарешті пригадав, що потрібно дихати. Його чолом
покотилися краплі поту.
— Коли я вперше почула плітки про хлопчиська, який любить читати
і бігає рятувати книжки, то подумала: а що, як він має для нас якусь
мудрість? Не сказати щоб я вірила в якісь зміни, просто замислилась:
а що, як він бодай натякне, як нам поновити втрачену силу, — вона
звернула на Рінтаро порожній погляд. — Але, здається, я тебе
переоцінила.
Її біла рука здригнулася:
— Повертайся звідки прийшов.
Вона махнула рукою, й позаду Рінтаро щось ляснуло. То
прочинилися дерев’яні двері книгарні. Час повертатися. Але Рінтаро
не міг навіть голову підняти, не те щоб підвестися зі стільця. Його мов
пришпилили до місця.
— Ми закінчили, — холодно мовила жінка.
Вона підвелася й, ніби геть втративши інтерес до Рінтаро,
розвернулася й рушила в кінець магазину. Рінтаро звів голову
і побачив, що задня стіна розпливлася й відкрився прохід. Цього разу
в ньому не було книжкових полиць, ламп під стелею, нічого — лише
нескінченний темний коридор. І єдиний звук — глухе цокання жіночих
підборів, яке повільно віддалялося.
«Я можу йти додому...»
Розум Рінтаро блукав, ніби шукав щось.
Він дивився, як жінка йде геть, і міркував: чому ж він вагається. Його
найкращі аргументи відкинули, найблискучіші ідеї висміяли,
а гордість його у прямому сенсі здуло холодним вітром, але принаймні
це ніяк не зашкодило. Він міг спокійно вислизнути звідси, опустивши
плечі, й повернутися до свого нудного існування. Міг забути все, що
сталося в тих загадкових лабіринтах книжок. Зрештою, що він там
може, звичайний старшокласник. Він не був супергероєм — лише
понурим книжковим хробаком, який випадково потрапив до Країни
Див. І хоча Рінтаро заслужив похвали за те, що гідно вийшов із кількох
складних дискусій, та все ж він був і назавжди залишиться
безнадійним відлюдьком, хікікоморі.
Із трохи самовпевненим виглядом і глибокою смиренністю до власної
долі Рінтаро постійно придушував усе, що було в нього в голові й на
серці. Він завжди так жив, і все йшло добре, спасибі.
Хіба його не влаштовувало?
Аж ось...
— Ні, мене це не влаштовує, — пробурмотів він до себе.
Десь у глибинах розуму щось яскраво зблиснуло. Головна причина,
чому він тут. Йому ніби вдалося виштовхнути назад на поверхню моря
скриню зі скарбами, що потопала.
— Сайо!
Рінтаро скинув голову вгору і здригнувся від жаху. Звук кроків, що
віддалялися, швидко стихав. Хлопець підстрибнув зі стільця.
— Зачекайте! Прошу вас.
Він вигукнув щосили, але темний коридор поглинув його голос. Звук
далеких кроків було ледве чути.
— Де Сайо? Будь ласка, поверніть її!
Лише безнадійне відлуння. Ніхто не відповів, окрім ледь чутного
клацання.
Рінтаро озирнувся й глянув на ґратчасті двері позаду. Прочинені
навстіж, вони мовби закликали: «Поглянь, ось вихід! Виходь крізь
мене, й усе стане як було. Звично, депресивно, тісно, але принаймні
без потреби нарощувати сміливість. Навіть самоповага не потрібна».
Рінтаро уявив, як сидить у теплій затишній книгарні. Але не зрушив
із місця. Справжня мета цієї мандрівки — не якнайшвидше дістатися
додому. Він не міг проігнорувати справжньої мети.
Рінтаро заплющив очі, стиснув кулаки, розвернувся до дверей
спиною. І попрямував до темного коридору в кінці магазину.
 Щойно увійшов, як усе поглинула непроглядна темрява. Він не бачив
нічого, навіть власних ніг. Поспішати не було як: міг покладатися лише
на тверду підлогу під черевиками і на розмірений звук своєї ходи.
По спині покотився піт. Він не озирнувся, — але не тому, що був
спокійний і впевнений, а тому, що знав: може запанікувати, як
не побачить виходу. Глибоко у свідомості заворушилися негативні
емоції — страх, жаль, ненависть до себе. Якщо дозволити їм закипіти,
вони можуть перелитися через край, і тоді він нічого не вдіє. Рінтаро
спробував заспокоїтися думками про щось інше. Подумав про шкільне
життя, підготовку до переїзду, люб’язну тітоньку, спогади про свого
доброго і лагідного діда, про всі книжки на його полицях, про
загадкову усмішку на морді смугастого кота і сміх однокласників.
Він спрямував погляд уперед і вперто йшов далі.
Рінтаро не міг розгледіти постаті жінки, але й досі чув її кроки.
Принаймні вони не віддалялися. Тривожність у серці почала спадати.
Його хода щораз міцнішала. Дорогою він почав говорити — просто
так, ні з ким конкретно.
— Знаєте, я думав про книжки.
Його голос відгукнувся в темряві.
Відповіді не було. Лише монотонне «клац-клац» десь удалині,
розмірене, мов цокіт годинника.
— Я думав про те, що це за сила, яку вони мають. Дідусь постійно це
казав: «Книжки мають величезну силу». Але що це за сила?
Коли він це сказав, глибоко всередині став підійматися дивний
жар, — мов згасле вогнище, що тліє попри всі спроби його загасити.
— Книжки дають нам знання, мудрість, цінності, погляд на світ і ще
багато чого. Радість дізнаватися те, чого не знали раніше, і дивитися на
речі в новому світлі — це страшенно захопливо. Але я чомусь вірив,
що вони дають нам дещо важливіше.
Рінтаро намагався згребти докупи розмаїті думки, що тріпотіли
в його голові, мов сніжинки, й обернути їх на слова. Щоразу, коли
йому видавалося, що він вловив котрусь, вона танула, але він
продовжував іти вперед у глибокій задумі, рішуче налаштований
висловити бодай частину того, що хотів сказати.
— Я не вірю, що маю якісь особливі вміння, зокрема силу щось
змінити. Але якщо я й умію робити щось добре, то це говорити про
книжки. І мені є що сказати. Я давно вже думаю про силу книжок,
і переконаний, що знайшов відповідь.
Рінтаро різко зупинився і вирячився в темряву.
— Книжки навчають нас турбуватися про інших.
Його голос звучав тихо, та однак покотився луною.
Кроки зупинилися.
Запала така глибока тиша, аж здавалося, ніби вона поглинула геть
усе. Рінтаро вдивлявся в темряву, але не бачив жінки. Він безстрашно
заговорив далі — до тієї, яка точно там була.
— Книжки наповнені людськими думками і почуттями. Тих людей,
що страждають, сумують, почуваються щасливими чи радісно
сміються. Коли ми читаємо їхні слова та їхні історії, коли разом їх
проживаємо, ми пізнаємо серця й розум інших людей. Завдяки
книжкам можемо дізнатися не лише про тих, хто щодня поруч, а й про
людей, що живуть в інших світах.
Досі стояла тиша. Кроків не було чути. Рінтаро сприйняв це як
заохочення і знову заговорив.
— Не кривдити інших. Ніколи не знущатися над слабшими за себе,
допомагати кожному, хто потребує допомоги. Хтось скаже, що це
очевидні правила. Але правда в тому, що в сучасному світі очевидні
речі перестали такими бути. А найгірше, що деякі люди навіть
запитують, чому слід отак чинити. Вони не розуміють, чому не можна
кривдити інших. І пояснити це непросто. Складно дібрати логічне
пояснення. Та якщо вони читають книжки, то зрозуміють. Це значно
важливіше, ніж для пояснень використовувати логіку. Люди не живуть
окремо одне від одного, і книжка — це спосіб їм це показати.
Рінтаро щосили намагався донести свою думку невидимій слухачці.
— Гадаю, сила книжок у тому, що вони вчать нас турбуватися про
інших. Це сила, яка дає людям сміливість, а заразом і підтримує.
Рінтаро на мить замовк і прикусив губу.
— Оскільки ви, схоже, забули, — відчайдушно підсумував він, — я
промовлю це якнайголосніше. Емпатія — ось у чому сила книжок.
Голос його відлунився в непроглядній темряві.
І коли звуки стихли, повітря ніби просвітліло. Не встиг Рінтаро
отямитися, як знову почав бачити. Він опинився в дивній копії «Книг
Нацукі». Поруч стояв стілець, на якому він сидів, а перед ним —
диван. За диваном стояла жінка — так, ніби весь цей час там і була.
Вхідні двері досі були відчинені навстіж, а от чорного-пречорного
проходу в дальній частині магазину не було й сліду — лише звичайна
дерев’яна стіна. На трьох екранах усе показували трьох чоловіків
із лабіринтів — у них нічого не змінилося.
Невже той коридор йому наснився? Рінтаро вже не знав напевне, що
з усього було правдою.
Проте дещо таки змінилося. Це був сам Рінтаро.
— Пробачте, — сказав він і схилив голову. — Ви сказали мені йти
геть, але я не можу. Ви не віддали Сайо.
Жінка не відповіла. В її очах досі не було й натяку на світло — лише
холод, від якого будь-хто здригнувся б.
Але Рінтаро не запанікував. Його опонентка була значно величніша
за нього. І він ніяк би не зміг отак одразу висловити всіх своїх думок.
Але той факт, що вона зупинилась і повернулася, щоб вислухати його,
багато важив.
— Так багато людей намагається знищити наші безцінні книжки, —
сказала вона. — Якщо книжки знищувати, вони втрачають силу.
Хоч би які вони були сильні, їх постійно замикають, ріжуть,
спродують — і вони рано чи піз­но гинуть. І я певна, що це триватиме
й надалі.
— Так, але вони не помруть, — на цих делікатних словах Рінтаро
волосся жінки ледь сколихнулося. — Навіть якщо ви спробуєте
знищити книжку, вона так легко не зникне. Просто зараз по всьому
світу люди мають зв’язок із книжками. Те, що ви зараз тут зі мною, —
найкраще цьому підтвердження.
Брови жінки ворухнулися від здивування. Це була перша емоція, що
промайнула на її обличчі.
Тоді запала пауза.
А потім ніби нізвідки пролунав голос: здавалося, він чекав саме
цього моменту.
— Добре сказано, хлопче.
Голос був чоловічий, сильний і впевнений.
Рінтаро озирнувся, але в кімнаті не було нікого, крім жінки.
— Я знав, що в тобі це є! Я вражений.
 Рінтаро зрозумів, що голос лунає праворуч, і був здивований,
побачивши, що йому всміхається чоловік з екрана — з першого
лабіринту. Він так і сидів на ґанку, сьорбаючи свій чай.
— Тобі нема що втрачати, юначе. Будь хоробрим і крик­ни їй це у вічі.
Гей, ти! Воду в ступі товчеш, а насправді лише сидиш, дивишся вниз
на світ і нічого з ним не робиш. Це ти спочиваєш на своїх лаврах.
Чоловік весело глянув на шокованого Рінтаро.
— Юначе, дуже складно щось змінювати. Але ти не побоявся
постати проти мене зі своїми найкращими словами. Я маю подякувати
тобі. Відтоді я щодня відкриваю щось нове і дивовижне. Як ти сказав,
тоді я не щиро любив книжки. Мене оточувала величезна їхня
кількість, і я й не помічав, що в кожній міститься безмежний світ. Але
моє найбільше відкриття взагалі не стосується книжок.
Він іще раз ліниво сьорбнув із горняти.
— Я виявив, що моя дружина заварює чудовий чай.
Він гмикнув від радості — Рінтаро аж потепліло всередині. Чоловік
іще сміявся, коли ліворуч пролунав інший голос.
— Збадьорися, мій юний гостю.
Рінтаро обернувся до екрана ліворуч, звідки на нього дивився
науковець із другого лабіринту. Повнощокий дядько всміхався до
Рінтаро так, аж мало щелепа не відпадала. Очі його сяяли.
— Хіба не ти промотав на швидкому режимі мою касету Бетховена,
юний гостю? Пригадай, яку сміливість ти тоді продемонстрував!
Він лагідно кивнув і знову всміхнувся.
— Мужньо йди обраним шляхом. Не будь одним із тих випадкових
перехожих, які знай нарікають, що нічого не змінюється. Продовжуй
власний шлях, біжи, як Мелос, до самого кінця.
Між бровами в жінки пролягла неглибока зморшка.
— Самими думками світ не змінити, — повторила вона.
— Та чи не вважаєте ви, що спробувати варто?
Цей голос пролунав зі стелі над Рінтаро. Він глянув догори й побачив
президента компанії, який підвівся із крісла і звернувся до натовпу
чоловіків у костюмах.
— Це не питання логіки. Це питання гордості за те, хто ми є.
Президент підняв навдивовижу велику руку, щоб угамувати вигуки
протесту.
 — Хіба всі ви прийшли в цю компанію не тому що любите
книжки? — запитав він. Президент говорив негучно, але енергійно.
Чоловіки відразу ж припинили галасувати.
— Тоді відкладіть убік ці розмисли й аргументи. Поговорімо ліпше
про наші ідеали. По-перше, видавати книжки — це привілей.
Чоловіки в костюмах ніби аж випростали спини.
Рінтаро перевів погляд із верхнього екрана на жінку.
— Байдуже, наскільки дрібна чи поверхова зміна, головне, що це
зміна, — сказав він.
Цього разу жінка зустрілася поглядом із Рінтаро і не відвернулася.
Дивлячись їй просто у вічі, він додав:
— Чому сталося так, що всі ми віримо в силу книжок, а ви — ні?
Жінка не ворухнулася. Слова Рінтаро стихли, їх обох огорнула тиша.
Цього разу порушити її було не так легко. Тиша стояла глибока
і важка, вона заповнила простір довкола, ніби мовчазна снігова ковдра.
Урешті мовчання зробилося таким гнітючим, що стало важко дихати.
То була найважча тиша, яку Рінтаро пізнав в останньому лабіринті.
Нарешті жінка заплющила очі.
— Не терплю такого... — пробурмотала вона. — Час від часу мені
трапляються люди, які так говорять. І це означає, що я не можу
цілковито розпрощатися з надією.
Її голос, як завше, був рівним і непробивним. Утім у ньому
прозвучала ледь вловима інтонація, якої раніше не було. Рінтаро
здивувався, бо на якусь мить в її очах зблиснуло м’яке світло.
Ненадовго: воно відразу згасло в темряві зіниць, але він був певен, що
йому не здалося.
— Емпатія... — промовила жінка сама до себе. — А це непогана ідея.
Вона озирнулася, ніби помітила щось позаду себе. Від дальньої стіни
книгарню почало наповнювати світло — воно чимраз більше
захоплювало тьмяний інтер’єр. Книжкові полиці й екрани легенько
засвітилися.
— Час минув, — сказала жінка.
— Який час?
— Я накоїла чимало необдуманих вчинків, так не може тривати
вічно.
Вона знай вдивлялася в яскраве світло, що наповнювало книгарню.
 — Цього разу тобі справді слід іти. Якщо не підеш зараз, то можеш
ніколи не повернутися додому. Все гаразд. Не хвилюйся за свою
дівчину.
Він кивнув на знак згоди, і приміщення стало ще світлішим.
— То це прощання?
— Так... Рада... — якусь мить жінка вагалася. — Рада зустрічі.
— Я теж радий нашому знайомству, — сказав Рінтаро.
Він низько вклонився, й жінка відповіла кивком.
— У тобі справді є щось дивовижне. Але, скажи, ти мене тоді
повчав? — запитала вона.
— Ні, аж ніяк. Завдяки зустрічі з вами я зрозумів дещо важливе.
І Рінтаро під пильним поглядом жінки ще раз низько вклонився,
показуючи свою вдячність.
— Які приємні слова на прощання.
Жінка підняла руку, і три екрани зникли, оголюючи порожні й сумні
книжкові полиці. Тоді вона простягнула руку й торкнулася стелажів.
Цього разу засяяло синяво-біле світло, і книжки почали з’являтися на
полицях одна за одною, аж нарешті цілковито і в належному порядку
заповнили стелажі.
— Зрештою, як на мене, тут вони значно більше пасують, — сказала
жінка без усмішки.
Рінтаро зрозумів, що це був її спосіб сказати «дякую».
— Мені теж так здається, — додав він. — Так значно краще.
Він усміхнувся до жінки, а вона без жодної емоції кивнула
у відповідь. Ледь помітно, але кивнула.
Світла ставало дедалі більше, воно огорнуло полиці, диван і їхні
постаті. Рінтаро міг тільки стояти й дивитися.
Тонкі й безкровні губи жінки ворухнулися, ніби вона щось сказала,
але слова не долетіли до Рінтаро. Відтак вона розвернулася до нього
спиною. Хлопця несподівано вразило, як легко і без жодного жалю
жінка пішла геть.
«Дякую тобі».
Рінтаро відкрився чистому білому світлу, яке його заливало. Він був
певен, що це і були її прощальні слова.
 Скільки часу минуло? Важко сказати.
Спам’ятавшись, Рінтаро побачив, що сидить на знайомій дерев’яній
підлозі «Книг Нацукі». У нього на руках мирно спала однокласниця.
У дальньому кінці книгарні виднілася проста дерев’яна стіна, а
за вхідними дверима сяяла присипана снігом вулиця.
— Сайо? — прошепотів він, і дівчина вмить розплющила очі.
— Нацукі?..
Почувши її голос, Рінтаро полегшено зітхнув. Дивлячись угору на
хлопця, Сайо трохи помовчала, а тоді запитала:
— З тобою все гаразд?
— Думаю, це я мав спитати.
Він криво всміхнувся, а Сайо всміхнулася йому у відповідь. Отією
знайомою милою усмішкою, яку вона дарувала йому щоразу, коли
заходила навідати. Дівчина роззирнулася книгарнею.
— Схоже, тобі вдалось повернути мене додому.
— Як і домовлялися.
Рінтаро взяв Сайо за руку і підвівся. Він стояв обличчям до неї
й спиною до дверей. М’яке світло від снігу на вулиці, що
просочувалося крізь ґратки, осяяло Сайо ще більше, ніж зазвичай.
— Чи будуть доречні зараз слова «із поверненням»? — запитав
Рінтаро.
Сайо похитала головою.
— Ні.
Вона усміхнулася із хлопцевого зніяковіння.
— Слід казати: «Веселого Різдва».
Ця фраза не була близькою для Рінтаро, але звучала приємно.
— Веселого Різдва, — повторив він і всміхнувся.
 Епілог
ЧИМ УСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ

Клематис був улюбленою квіткою його діда. Старий особливо

захоплювався сортами найглибших синіх відтінків. Рінтаро пригадав
дідусеве обличчя, коли той морщився під яскравим сонцем раннього
літа, милуючись розкритими пелюстками. Його японська назва, яку
дослівно перекладають як «квітка із залізного дроту», чи не краще
пасує його елегантним прямим лініям і делікатним вигинам, ніж назва
ботанічна. Він згадав, як дідо ставав незвично балакучим, коли
висаджував клематис у горщики перед книгарнею.
«Я зможу», — подумав він і взявся поливати рослини. Почувався
умиротворенішим, ніж за весь останній час.
Минуло три місяці після дідової смерті. Змінилися пори року, а
з ними й природа. Станув сніг на дахах, розцвіли сливи, і от-от
порозкриваються пуп’янки на виш­нях.
Як сезони змінювалися у традиційному порядку, так і Рінтаро
тримався свого звичного графіка. Щоранку о шостій прочиняв
дерев’яні ґратчасті двері, щоби провітрити книгареньку. Брав віника
і замітав вхідні східці, поливав рослини, що вже вкрилися свіжим
листом, а тоді підмітав усередині магазину.
— А ти тримаєш руку на пульсі.
Рінтаро майже закінчив прибирати, коли почув бадьо­рий голос Сайо,
яка увійшла в книгарню зі своїм чорним футляром. Він лише недавно
дізнався, що вона грає на бас-кларнеті. Рінтаро і не чув про такий
інструмент, але надійні джерела повідомили йому, що Сайо — єдина
в оркестрі, хто вміє на ньому грати.
— Ти робиш це день у день.
Вона сіла на стілець посеред магазину.
— Невже і справді в книгарні потрібно прибирати щодня?
Рінтаро, який саме одну по одній знімав із полиці книж­ки і змітав
із них пилюку, розсміявся.
 — Для мене це нормально. Ми з тобою різні. Мені не тре­ба ходити
на гуртки щоранку. Завжди, коли прибираю, мою увагу привертають
нові книжки, тому це весело.
— Який ти зануда.
Сайо поводилася ще прямолінійніше, ніж зазвичай, але Рінтаро це
бадьорило.
— Але ця книжка жахлива, як вважаєш?
І дівчина витягнула з наплічної сумки товсту книжку в твердій
палітурці.
— Я взагалі її не доганяю.
Рінтаро скривився. То були «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсії
Маркеса. Для початку він порекомендував Джейн Остін, тоді перейшов
до Стендаля, Жіда, Флобера — любовних романів, гадаючи, що їй
сподобається таке читво, але минулого тижня Сайо оголосила, що
готова спробувати інші жанри. Рінтаро запропонував Ґарсію Маркеса.
— Ти справді прочитав її всю? — запитала вона.
— Звісно. Але вже давно.
— Ага, ну й дивак. Я ні слова не второпала. Надто складне.
— Це ж добре.
Рінтаро гмикнув, змітаючи пилюку з найближчої книжкової полиці.
Сайо спантеличено витріщилася на нього.
— І що в цьому хорошого?
— Якщо тобі складно, то це тому, що там міститься щось нове для
тебе. Кожна складна книжка — це новий виклик для нас.
— Ти про що?
Сайо мала не дуже переконаний вигляд.
— Якщо книжку читати легко, отже, ти все це вже знаєш, — сказав
він. — Тому й легко. А якщо важко, то це доказ того, що перед тобою
щось нове.
І поки Рінтаро сміявся, Сайо дивилася на нього, як на екзотичне
звірятко.
— Ти й справді дивак, ге?
— Така собі риса.
— Але ж це не погано, — Сайо сперлась чолом на руки
й витріщилась на Рінтаро, а тоді додала: — А загалом це навіть круто.
 Рука Рінтаро раптом перестала рухатися. Він глипнув на Сайо
і побачив, що вона до нього всміхається.
— У тебе вуха геть почервоніли, — сказала вона.
— Бо я невинне дитя, на відміну від декого.
— Що означає «невинне дитя»? Це ж ти вічно читаєш еротичні
романи: «Лоліту» чи «Мадам Боварі». Думаю, ти насправді таємний
збоченець.
— Якщо ти так поводитимешся, я не продаватиму більше тобі
книжок.
— Я жартую, — весело сказала Сайо, підводячись. Але пішла не до
вхідних дверей, а до стіни у глибині магазину.
— Вона ж справді тут є?
— Якби її не було, в нас були би проблеми.
— Мали би, та все-таки трохи шкода. Тепер усе це схоже на сон.
Іноді Рінтаро теж думав, що то був лише сон. Та навіть якщо і так,
тепер він знав дещо напевне: він не сам.

— Я вирішив, що хочу залишитися в книгарні.

У переддень Різдва, за годину до прибуття вантажівки для
перевезень, Рінтаро нарешті спромігся це промовити. Остерігався, що
це прозвучить жорстоко, але тітка не дуже й здивувалася. Вона лише
схрестила руки на грудях і дивилася на Рінтаро. Запало незручне
мовчання, яке тривало, здавалося, вічність, але насправді лише кілька
секунд.
— Рін-чяне, щось сталося, так? — спокійно спитала вона.
Це запитання заскочило Рінтаро. Тітка всміхнулася, побачивши його
зніяковіння.
— Не хвилюйся. Ти ж не збираєшся все пояснювати тітці середніх
літ, яку заледве знаєш?
Ясна річ, Рінтаро не міг розповісти їй про дивні пригоди з балакучим
котом. Окрім того, тоді він іще не цілком розумів, як вони його
змінили. Та хай там як, вирішив, що час вирушити у вільне плавання.
Не буває так, щоб не існувало вибору. Тепер Рінтаро це знав. Є стільки
доріг, із яких можна обирати. Важливо лише не котитися шляхом
безцільно, а знайти власну дорогу.
 Як мені рухатися далі, якщо я не вірю в себе? Рінтаро поставив собі
це запитання у глибині того лабіринту. Ці слова стали його силою, і він
відчув, що може йти далі
сам.
Тітка бачила, що він не збирається говорити, тому почала першою.
— Чи тобі не буде занадто складно жити самому?
— Занадто складно?
— Це ж не тому, що тобі нестерпна сама думка про те, щоб жити
з далекою родичкою? Ти ж не вигадуєш на ходу, просто щоб
відкараскатися від мене?
— Ні, річ не в тому.
— Ти певен?
— Однозначно, — впевнено і стисло відповів він.
Тітка ще трохи постояла зі схрещеними руками, і врешті рішуче
кивнула.
— Добре. Якщо приймеш три мої умови, я можу погодитися.
— Які умови?
— Умова перша: ти ходитимеш до школи.
«О-оу, — подумав Рінтаро. — Отже, вона знає, що я прогулював...»
— Умова друга: ти телефонуватимеш мені тричі на тиждень. Просто
щоб дати знати, що в тебе все добре. І умова третя... — вона
розпростала руки, поклала їх на пишні стегна й нахилилася до нього.
— Якщо в тебе виникнуть проблеми, не намагайся залагодити все
сам — попроси мене про допомогу. Непросто старшокласникові жити
самому.
Рінтаро це заскочило зненацька. Тітка була доброю жінкою і до всіх
дій її спонукала турбота про племінника. Якби вона була тоді
у книгарні, то — Рінтаро знав це напевне — змогла б побачити кота
і загадковий коридор.
— Телефонувати вам тричі на тиждень може бути трохи складно.
— Гм. Цікаво, що складніше: телефонувати мені чи подзвонити
у фірму з перевезень і за годину до їхнього приїзду скасувати
замовлення? Хочеш помінятися місцями?
Тітка була розумна.
— Дякую, — сказав Рінтаро, схиливши голову. Він почув, як тітка
пробурчала до себе:
 — Поглянь на себе, Рінтаро. Як же ти вдався у свого діда.
Кращого компліменту годі було й чекати.

— Кожна складна книжка — це новий виклик для нас, еге ж? —

сказала Сайо, витріщаючись на свій примірник «Ста років
самотності».
— До речі, Ґарсія Маркес — один із улюблених письменників
Акіби, — зауважив Рінтаро. — Він точно прочитав усі ці книжки.
— Та яка різниця, не кажи мені цього. Тепер мені ще менше хочеться
їх читати, — вона зирнула на Рінтаро й поклала важкий томик назад
у сумку. — Але якщо мені не зайде, винним будеш ти.
— Її написав Ґабріель Ґарсія Маркес, а не я.
— Але порадив її мені ти, а не Ґабріель Ґарсія Маркес.
Тітка і Сайо — Рінтаро чудувався, що його оточують такі розумні
жінки.
— О, ні!
Сайо зірвалась на ноги. До неї дійшло, що от-от почнеться репетиція
оркестру. Вона схопила зі столу свій бас-кларнет і поквапилася до
дверей.
— Нацукі, щоб обов’язково був сьогодні у школі.
— Буду. Я ж тітці пообіцяв.
Він провів її до дверей і побачив, що небо сьогодні красиве й чисте.
Повз них проїхав жовтий велосипед служби доставки — яскравий на
тлі синяви неба.
Сайо збігла сходинками перед крамничкою, а тоді обернулася, ніби
щось забула.
— Послухай, хочеш пообідаємо якось разом? — невимушено спитала
вона.
Рінтаро збентежився. Він двічі кліпнув очима, ніби не вірив власним
вухам.
— Ти хочеш зі мною пообідати?
— Ага.
— Чому?
— Бо як чекатиму на твоє запрошення, то цього ніколи не станеться.
Рінтаро ще дужче збентежився. Сайо зітхнула і стенула плечима.
 — Добре і приємно спілкуватися у книгарні, але час від часу тобі
варто виходити на сонце, бо захворієш. Ти хочеш, щоби твій дідусь на
небесах хвилювався через тебе?
«Якщо я піду обідати з дівчиною, дідо точно розхвилюється». (Це те,
що він би радо відповів, якби його розум не вимкнувся повністю.)
— Якщо тобі це ОК... — сказав натомість Рінтаро. Це було все, на що
він спромігся.
— Я дам із цим раду, — відказала Сайо. Швидка реакція, що
й казати.
Вона подарувала йому найкрасивішу усмішку з усіх, які він бачив,
і подалась до школи. Рінтаро так і застиг, із відвислою щелепою
дослухаючись до її кроків.
— Сайо! — спромігся викрикнути він.
Однокласниця озирнулася.
— Дякую.
Сором’язливий голос Рінтаро прозвучав гучніше, ніж хлопець
сподівався.
Сайо, схоже, здивувалася. Він не часто говорив отак прямо, але в цих
його словах лунала величезна глибина почуттів.
Направду кажучи, Рінтаро мав багато різних почуттів до подруги, яка
так часто приходила йому на допомогу. Він щосили шукав способів
висловити їх усі, але, здається, вистачило простого «дякую».
Сайо досі не зрушила з місця, тож він іще раз гукнув:
— Я дуже тобі вдячний. Стільки всього сталося завдяки тобі.
— Та що з тобою раптом сталося? Буе-е.
— Егей, Юдзукі, здається, тепер червонієш ти.
— А от і ні!
Вона розвернулася й побігла вздовж вулицею. Яскраве сонячне світло
падало на спину Рінтаро, і він відчув, як шкільна форма гріє шкіру. Так
і стояв, проводжаючи Сайо поглядом, аж раптом у вусі залунав
глибокий голос.
— Успіхів, пане Власнику.
Рінтаро вражено озирнувся й роззирнувся довкола, але, звісно, там
нікого не було. Йому видалося, ніби він мигцем побачив спину
смугастого кота, що зник за парканом по той бік дороги, але це
неточно. Вулиця була така, як завше, нічого не змінилося.
 Рінтаро ще хвильку постояв, а тоді всміхнувся.
— Я старатимуся щосили, — промовив він. І глянув у небо.
Він повернеться в книгарню, завершить прибирання, вип’є звичне
горня асамського чаю і прочитає кілька сторінок книжки. Коли настане
час, замкне магазин, візьме шкільну сумку і вирушить до школи.
Ходити до школи — нудно, але він не хоче більше накопичувати
прогулів і сердити старосту класу.
Проблеми нікуди не поділися, і він досі повністю не залагодив
жодної з них, але тепер усе, що потрібно, — це йти шляхом, який він
сам собі обрав.
Рінтаро залишив ґратчасті двері прочиненими, зайшов усередину
книгарні й дістав начиння для чаю. Закип’ятив у чайнику воду й залив
пошарпаний дідів чайничок. З вулиці долинув сміх: це місцеві
першачки йшли до школи. Почався новий день і вулиці сповнилися
гамором пере­хожих.
Рінтаро огорнула хмарка приємного чайного аромату, і він обережно
розгорнув книжку.
Ніжний вітерець торкнувся дзвоника на дверях, і той радісно
дзеленькнув.
ЩОДЕННИК КНИГАРЯ
Шон Байзелл

Придбати книжку на сайті nashformat.ua

Про книжку
«Щоденник книгаря» описує рік із життя букіністичної книгарні в Шотландії. Перед нами
постають безлюдні пагорби, кілометри піщаних пляжів, мальовничі гори й вік­торіанські
маєтки.
Ми опиняємося в крамниці із сотнею тисяч книжок, що ледве зводить кінці з кінцями. Над
нею нависає примара всюдисущого Amazon, який ще дужче розростається й витісняє маленькі
книгарні. У всьому цьому маневрує Шон Байзелл, який мав шаленство та сміливість придбати
крамницю й долучитися до на перший погляд романтичної професії книгаря. Автор розповідає
про найцікавіші замовлення, про невпинні суперечки з працівниками, про розмови
з найрізноманітнішими клієнтами — буркунами й натхненниками, людьми, які життя не
тямлять без книжок, і тими, що шукають привід посваритися.

Для кого видання

Книжка для найширшого кола читачів, для всіх, хто любить книжки, захоплюється
мемуарами.

Чому ця книжка
Ці дотепні мемуари покажуть, що професія книгаря — це не ідилія, але точно любов на все
життя.

Про авторку
 Шон Байзелл — власник однієї з найбільших букіністичних крамниць Шотландії. У 2010
році почав вести фейсбучну сторінку й без прикрас розповідати про будні книгарні, а згодом
написав мемуари.
АБРИКОСОВА
КНИГАРНЯ
Ореста Осійчук

Придбати книжку на сайті nashformat.ua

Про книжку
Марія Фариняк через злидні змушена віддати сина, дев’ятирічного Михайла, на виховання
родичам покійного чоловіка: вуйкові Стефану, власникові книгарні, та цьоці Касі, суворій
жінці, яка не рада появі чужої дитини в домі. Так починається історія Міська Фариняка,
хлопчика початку ХХ століття, яка дивно переплітається з історією Михайла Фариняка,
чоловіка початку ХХІ століття.

Для кого видання

Для широкого кола читачів, усіх поціновувачів родинних саг і сучасної української прози.

Чому ця книжка
Це історія дитячої дружби й недитячих зрад, родинних скелетів у шафі та любові, яка крізь
століття рятує життя і без спільної крові таємниче поєднує двох однофамільців.

Про авторку
Ореста Осійчук — українська письменниця, авторка циклу романів «АЙХО», володарка
першої премії міжнародного конкурсу «Коронація cлова» й відзнаки «Найкращий дебют»
порталу «БараБука», лауреатка Всеєвропейського конвенту «Єврокон».
 ПРИМІТКИ

1 Японським словом «хікікоморі» називають осіб, зазвичай молодих чоловіків, які свідомо
вирішили замкнутися від суспільства і нечасто виходять у люди. — Тут і далі прим. пер.
2 Ґенкан — традиційна для японських квартир і будинків зона біля вхідних дверей, де зазвичай
лишають взуття перед тим, як зайти в основну частину приміщення; перепад між рівнями
підлоги також не дозволяє пилу й бруду потрапляти до оселі. — Прим. ред.
3 Осаму Дадзай (1909–1948) — один із провідних японських письменників ХХ століття.
«Біжи, Мелосе!» (1940) — чи не найвідоміший його твір.
Літературно-художнє видання

НАЦУКАВА Сосуке

КІТ, ЩО РЯТУВАВ КНИЖКИ

Повість

Керівниця проєкту Галина Харук-Бачуро

Випускова редакторка Наталія Коваль
Координаторка проєкту Ірина Григоренко
Літературна редакторка Вікторія Стах
Коректорки Наталія Коваль, Анастасія Ушинська
Верстальник Андрій Гончарук
Художня редакторка Ольга Старостіна
Ілюстраторка Мар’яна Микитюк
Уважні читачки Аліна Кудіна, Анна Манченко

Видавець: ТОВ «НФ»

Свідоцтво ДК №4722 від 19.05.2014
Пров. Алли Горської, 5, м. Київ, Україна, 01032
(044) 222 53 49 pub@nashformat.ua

Залишайте відгуки й отримуйте знижки на купівлю нових книжок

Знайшли помилку? Маєте інші зауваження чи слова вдячності?

Напишіть нам.

Хочете прочитати враження інших про книжку чи поділитися своїм?

Долучайтеся!