Text: Aleksandra Misiak

Illustrations: Joanna Sprada

Editor: Anna Kublik
Project executed by:

© for text by Aleksandra Misiak, 2022

© for illustrations by Joanna Sprada, 2022
© for this edition by Polski Instytut Rozwoju Społecznego i Gospodarczego, 2022

All rights reserved

Warsaw 2022

ISBN 978-83-966508-1-8

DOFINANSOWANO ZE ŚRODKÓW
BUDŻETU PAŃSTWA
DOTACJA CELOWA

Tytuł zadania publicznego: „Akcja integracja! - działania edukacyjne dla przyjaciół

z Ukrainy”

DOFINANSOWANIE: 344 500,00 zł

CAŁKOWITA WARTOŚĆ: 344 500,00 zł
Настали канікули. Здається, немає в світі такої дитини,
яка не жаліла б за цим безтурботним часом. Роксолана
не була винятком. Дівчинка живе в Україні. Там вона
народилась, звідти походять її батьки. Проте щороку,
на ті найтепліші місяці, вона їде в Польщу. До бабусі.
А точніше – Бусі, як її називає дівчинка. Буся живе на
Підляшші, в невеликому селі, де було чимало речей, які
дарували дівчинці справжню радість. Радість має запах
свіжого сіна та смак теплого молока, що лунає дзвінким
криком півня на світанку.
Кожного дня дівчинка намагалася
приготувати для бабусі якусь
особливу несподіванку. Щось, що
висловлювало б її любов до цієї
старесенької, доброї жінки. Іноді це
була мальована листівка, яку вона
робила своїми руками на каменю,
іноді – фенічки з муліне, а ще іноді
– кошик смачних ягід. Цього разу
дівчинка вирішила принести Бусі
гарнющий букет польових квітів.
1
– Маки, волошки, не завадили б ще якісь кульбабки. Ось
вони і є! – Роксолана нахилилася, щоб зірвати ще одну
квітку.
– Та це не кульбабка, а осот – невідомо звідки озвався
голос. – їх тут в Польщі дуже часто плутають.
Роксолана поволі випрямилася, щоб зрозуміти, звідки
лунає голос. Коли вона нарешті побачила, вона збентежено
протерла очі. І хоча в неї була дійсно бурхлива уява, їй було
важко повірити в те, що вона узріла. Перед нею стояло
щось, що нагадувало бика, та було значно більшим за
нього.
– Ти що таке? Тобто, хто?
Перш ніж велетенський звір встиг що- небудь відповісти,
здалеку донісся голос наступний голос.
– Це зубр. Йому відомо все, окрім того, куди пішло його
стадо. Роксолана швидко повернула голову і побачила ще
одну істоту. Вдалині сиділо щось, що нагадувало великого
2
кота.
– Яка гарна киця! – заволала дівчинка, на що Зубр гучно
засміявся.
– Яка я тобі «киця» – обурився звір – Я є Рись! Один із
найнебезпечніших хижаків Європи! – сказавши це, кіт
оскалив гострі ікла, ніби на доказ.
– Може так воно і є, але це не змінює того, що ти гарна і
пухнаста киця – підійди ближче, почухаю тебе за вушком –
дівчинка аж підстрибнула від однієї тільки думки, що вона
пригоне таку пухнасту тваринку.
– Рись не підійде – швидко пояснив Зубр – тримаючись на
відстані, вона показує свій неприборкану, дику натуру. Рисі
– це самітники, які живуть осторонь.
– Але не все можна вирішувати самостійно. Іноді треба
попросити про допомогу – з-за Зубра вихилилася ще одна
істота – дозвольте відрекомендуватися, панночко. Я –
Лісовик. Слов’янський дух та господар лісу, володар всіх
тварин, які в ньому живуть.
3
Якщо поява Зубра і Рисі здивувала дівчинку, то побачивши
Лісовика вона просто остовпіла. Дух виглядав, наче
схрещення дерева зі старцем. З його обличчя звисала
довжелезна борода, а з голови стирчали численні гілки.
– Мене звати Роксолана, дуже приємно…
Лісовик дістав зі своєї гілки мату пташку та подув під її
крила, дозволивши їй полетіти.
– …і я геть не знаю, що про все це думати… – додала
дівчинка, яка лиш тепер второпала, з ким саме вона веде
бесіду.
– Гадаю, ти не занадто часто спілкуєшся з тваринами –
продовжив Лісовик, який сприймав всю цю ситуацію як
даність.
– Взагалі–то ніколи. Тобто, я часом кажу щось коту моєї
бабусі, якого звати Піратом, та він нічого не відповідає.
По очах бачу, що він мене розуміє, проте, паскуда така, не
бажає відповідати.
– Звідки мені таке відомо… – сказав Зубр, окинувши зором
Рись.
– Добре, перейдімо до справи – озвався Лісовик,
спрямувавши розмову у правильне русло. – Ми
невипадково тут зустрілися. Ти застала нас за нарадою.
Ми шукаємо товариша, який вирушить із нами у похід.

6
– Я обожнюю екскурсії! І що це за похід?
– Ти колись чула про Країну Добра?
– Ніколи, але радо дізнаюся про неї більше.
– В кожній країні є таке місце. В твоїй батьківщині також.
В Країні Добра знаходяться люди, травини, місця та
пам’ятки, про які народ не хоче забувати. Які береже в
своїй пам’яті. Вони створюють його ідентичність, єднають
його.
– Це ж чудово!
– Авжеж – посміхнувся Лісовик, побачивши її радість – і
зазвичай в нашій країні все є чудово, проте останнім часом
хтось сильно намагається порушити в ній спокій.
– Як це так?
– За останній час ми помітили чимало дивних зникнень. А
все, що зникає в Країні Добра, зникає теж і в реальному
світі. Наче ніколи й не існувало.
– О, ні! І чому це відбувається?
– Саме це ми й хочемо з’ясувати. Особливо Зубр, який
намагається відшукати своє стадо, яке пропало. Ми
збираємо загін, який його відшукає. Хочеш приєднатися?
– Дуже! Та я не знаю, як саме можу допомогти…
– Ти відважна?
7
– Звичайно! – відповіла дівчинка з грайливою усмішкою.
– І ти нічого не боїшся?
– Нічогенько! Ну…крім, хіба що, павуків…
– Не турбуйся. В Польщі водиться більше восьми сотень
видів павуків, але жоден з них не становить загрози для
людини –заспокоїв Роксолану Зубр.
– Якщо так, то мені зовсім не страшно! Час вирушати! –
радісно заволала Роксолана. – Стривайте. Ви мені не
сказали, як саме ми туди потрапимо.
– Щоб потрапити у Країну Добра, кожному з нас потрібне
дерево – відповів Лісовик.
– Абияке дерево?
– Жодне дерево не є «абияке», – ображено заявив дух –
особливо в наші часи слід про них піклуватися, отже, щоб
дістатися до Країни Добра, всі ми маємо подарувати нашу
любов обраному дереву.
Зубр, Рись та Лісовик наблизилися до сосон, які росли на
краю лісу. Кожне з них висловлювало свою любов іншим
способом. Зубр ніжно штурхав головою стовбур, Лісовик
танцював навколо свого дерева на пальцях, а Рись, яка
щойно розповідала, яка вона грізна, примилялася до
велетенської сосни, наче Пірат до бабусі, коли він зголоднів.

8
Я збожеволіла – подумала Роксолана, спостерігаючи
все, що відбувалося – це напевно ці підозрілі ягоди, які я
збирала для Бусі. Вона весь час каже, щоб не пхати до
рота нічого, що мені не відомо. Оце я таки наїлася. Маку.
Але що ж, раз козі смерть, як то каже Буся.
Роксолана обережно підійшла до дерева, хоч вона й не
знала, як висловити йому свою любов. Вона зупинилася
напроти нього, окинула зором розлогу крону і невпевнено
пригорнулася до стовбура. Дівчинка заплющила очі. Міцно.
Точно так, як вона це робить, коли пригортається до тата,
коли він повертається з полігону. Минуло
двадцять, може тридцять секунд, і
дівчинка знов розплющила очі.
– Матінко рідна! – прошепотіла вона.
Те, що вона побачила, цілком її
приголомшило. Навколо неї вже не
було так добре відомих їй галявини й
лісу. Навкруги простягалася водночас
чудернацька і незвичайна країна,
де розташувалася велика кількість
різноманітних речей, місць та об’єктів,
про які громадяни Польщі бережуть
пам’ять. Гори, ліси, річки море й навіть
пустеля. Великі дзвіниці, фортеці,

9
палаці, хати із солом’яними стріхами, похилі хатинки,
будинки, що стоять догори ногами. Сила-силенна тварин,
художніх творів, та дивно одягнених людей, які кружляли
по околиці. Роксолана не знала, на що їй дивитися. Лиш
через кілька хвилин дівчинка зловила себе на тому, що
подиву роззявила рота.
– Круто, хіба ні? – запитав Лісовик.
– Егееее ж – відповіла дівчинка. Вона була настільки
вражена, що майже втратила дар мови.
– Загоне, в нас обмаль часу, ходімо дізнатися більше –
поквапив їх Зубр.
– Знову завів він свою шарманку. Все тільки знання і
знання. А я тимчасом зголодніла. Давайте спершу щось
з’їмо – озвалася Рись.
– Натомість ти – вічно відчуваєш голод. Шкода тільки,
що не до знань – відповів Зубр, дуже задоволений своєю
дотепністю.
– Я вже дванадцять годин нічого не їла.
– Якби ти була мідицею малою, то би вже померла дві
години тому.
– Чим? – запитала швидко Роксолана, яка вже помаленьку
доходила до себе.

12
– Мідицею малою. Це найменший серед ссавців, які
водяться у Польщі. Ця мала тваринка протягом доби
поїдає втричi більше, ніж сама важить. Якщо їй не вдасться
перекусити протягом десяти годин, то помирає від голоду.
Вона має лиш шість сантиметрів завдовжки, тож дивіться
під ноги.
– А який ссавець в Польщі найбільш великий? –
продовжила Роксолана.
Зубр зупинився на мить і, гордо ставши перед нею,
промовив:
– Ти якраз на нього дивишся. Ми, зубри – це найбільші
ссавці не тільки в Польщі, але й найбільші дикі тварини
в Європі. В усьому сіті нас лишилося не більше десяти
тисяч, з яких понад дві тисячі живе саме у Польщі. Потім я
розповім тобі більше. Час вже збиратися. Ходімо спершу
до видатних поляків, хтось із них напевно щось помітив.
Так вони рушили вперед. Рись на чолі, нав’язуючи всім
темп, але не з приводу бажання швидко розгадати загадку
– вона просто хотіла заповнити пустий живіт.
– Ну гаразд, то з кого почнемо? – запитала Рись,
зупинившись за декілька метрів від великої групи людей,
яких, здається, були там сотні. – Я б почала з когось
високопоставленого. Короля, чи теж князя. Їм завжди
багато відомо. Може той, як його там… Владислав…
13
– Локетек – підказав Зубр.
– Та ні, інший…
– Владислав Ягайло?
– Ні, той третій…
– Владислав III Варненчик?
– Так ти мені не допомагаєш – обурилася Рись.
– У такому разі, уточни питання. Владислав – це
найпоширеніше ім’я серед польських королів та князів.
Його носило aж одинадцятеро правителів.
– Тебе не вийде здолати. Здаюся. Самі обирайте, кого
допитуватимемо.
– То може його? – Роксолана рукою на чоловіка, який
постійно щось записував, сидячи під високим деревом. –
Хто це такий?
– Це, люба моя, Ян Кохановський. Він вважається одним
із найвидатніших європейських письменників ренесансу.
Поет, який заклав основи нашої національної літератури.
Зазвичай він сидить під липою, та на цей раз він сховався
в тіні дуба, який також овіяний всесвітньою славою.
Роксолана окинула зором дерево, яке раніше не
привернуло її уваги. Його таємниче, звивисте гілля й
насправді вражало.

14
– Це дуб «Дунін» – європейське дерево 2022 року.
Йому майже чотириста років! – Зубр замислився на мить –
Дійсно, варто його розпитати про таємниче зникнення пана
Яна, та я б почав з…
– О, ні! Тільки не вона! – крикнула Рись.
– Чому ж ні? Це розумна, освічена жінка…
– Ви про кого? – перебила Зубра Роксолана, яку дуже
втішила можливість познайомитися з якоюсь видатною
полькою. Вона вже встигла помітити, що серед присутніх
тут людей більшість становили чоловіки.
– Навіть не намагайся його про це запитувати! –наполягала
Рись.
– Про пані Марію – закінчив обірване
речення найбільший ссавець Європи.
– Зубр – великий шанувальник Марії
Склодовської-Кюрі –додав Лісовик,
посміхаючись.
– Хіба це дивно? – обурено заволав
Зубр. Він ліг на траву, що завжди
означало, що він збирається оповідати
довгу історію. – Пані Марія – видатна
особистість. Це перша жінка, яка
отримала Нобелівську премію.
15
– Яку премію? – сором’язливо запитала Роксолана.
– Нобелівську. Це міжнародна премія, яку присуджують за
в датні досягнення на благо людства.
Рись демонстративно позіхнула, показуючи всім навколо,
що їй вже добряче надокучила зуброва розповідь. А ось
Роксану навпаки – зацікавила ще більше.
Та це ж дійсно крута тьотка! – подумала дівчинка і одразу
відчула до пані Марії велику симпатію. Зуброва розповідь
нагадала їй про її власну історію, коли вона стала першою
дівчинкою, яка потрапила у змішану футбольну команду.
– Гадаю, хлопці аж кипіли від злості! – заволала вона,
пригадуючи, як біснувався Богдан, дізнавшись, що їм
доведеться разом ганяти м’яч.
– О, це точно – засміявся Зубр – та це ще не кінець історії.
Пані Марія здобула не одну, а дві такі нагороди. Варто
зауважити, що в усьому світі лише чотири особи досягли
подібного успіху.
Давно вже ніхто не викликав в неї такого зацікавлення, як
пані Марія. Все, вирішено! – подумала дівчинка – Тепер
це я, а не Зубр, буду найбільшою шанувальницею пані
Склодовської–Кюрі. Де вона? – Дівчинка витягла шию, щоб
відшукати особу, яка так її зацікавила.
– Бачиш той стіл? – Зубр вказав головою на місце біля

16
велетенського дуба «Дунін». – Пані Марія сидить ось там. В
неї волосся зібране в пучок, вона ділить там місце разом з
іншим польками, які здобули Нобелівську премію: Віславою
Шимборською та Ольгою Токарчук.
– Ух ти! – Роксоланині очі аж загорілися, коли дівчинка уявила
собі, як зустріне ще більшу кількість виданих, успішних жінок.
Вона впевнено рушила в напрямку цього несамовитого тріо,
але не встигла зробити й кількох кроків, як раптом щось її
сильно вдарило, зваливши з ніг.
– Айййййй! – вона закричала від болю, впавши на землю.
– Його нема, нема! Ніде його нема! – навколо Роксолани
бігав збентежений чоловік, який зовсім не переймався тим,
що збив маленьку дівчинку з ніг.
– Здається, Адам знов видав трагедію – прокоментував
Лісовик, закотивши очі – Ну все, годі! – він схопив чоловіка
за плечі й міцно його струсонув – Адаме, що сталося?
Розказуй.
– Його нема, ніде нема. Фридерика. – придушеним голосом
промовив Адам, ледве стримуючи сльози. – Вчора ввечері,
вночі навіть, він грав для мене на роялі. Це була така гарна
мелодія, що слухаючи її я розмріявся, на мить заплющив та
задрімав. Буквально на хвилинку, ну, може на десять, а коли
я прокинувся, за ним вже і слід прохолов. Зник і Фридерик,
і його рояль. Їх уже немає, і це все через мою недбалість!
17
Зубр та Рись перекинлись зором. Це, безумовно, не
випадок. Зникнення Фридерика, без сумнівів, було якимось
чином пов’язане з їхньою загадкою.
Адам був у такій розпачі, що Роксолана геть забула про
своє падіння. Їй було добре відомо, як важко втратити
друга. Адам сів на каменю і закрив лице руками. Дівчинка,
хоч і живе на цьому світі зовсім коротко, то знає, що саме
так роблять дорослі люди, коли намагаються приховати
плач. Вона встала з землі й наблизилася до Адама.
– Ось, – дівчинка вручила йому носову хустку – розкажи
мені про свого друга.
– Про Фридерика? – запитав Адам здивовано і гучно
висякався.
– Хіба є в світі хтось, хто не чув про славетного Фридерика
Шопена, поета рояля? Одного з найвидатніших
композиторів нашої планети?
– Авжеж – я. І мені зовсім не соромно. Я щодня дізнаюся
щось нове про світ – відповіла дівчинка.
20
Адам змірив її зором, в якому водночас засяяли здивування
та зацікавлення. Чоловік піднявся, протер обличчя рукою,
яку потім витер у сорочку, і простягнув її дівчинці.
– Прошу вашого вибачення. Я так і не представився.
Мене звати Адам Міцкевич, я поет та автор польського
національного епосу «Пан Тадеуш».
Роксолана подала руку Адаму і зібрала свою волю в
кулак, щоб не вишарпнути її з огидою – коли Міцкевич, як
справжній джентльмен, цілував даму в руку, з його носа
вилетіло ще кілька крапель. Дівчинка одразу витерла її в
шерсть Рисі та запевнила Адама, що вони зроблять усе
можливе, щоб повернути Фридерика цілим та здоровим.
– Справа постійно складнішає – заявила Рись. – Нам треба
поспішати. Про зникнення Шопена треба запитати когось,
хто не спить по ночах. З цим питанням слід звернутися до
Сови.
– Навіть про це не думай, я категорично проти – гнівно
відповів Зубр.
– Та не кажи, що в тебе з тим якісь проблеми... – Рись
невдоволено покивала головою та звернулася до
Роксолани.
– Наш велетень–всезнайка не хоче завітати до Сови, адже
її вважають символом мудрості…
21
– Сови зовсім не є розумні! Я до неї не піду й крапка.
– Гадаю, є ще хтось, хто міг би щось побачити вночі –
Лісовик спробував залагодити суперечку.
– Хто? – всі троє запитали водночас.
– Дізнаєтеся, коли прийдемо у район Скансенів. Вперед,
нас чекає довга дорога.
– Мови немає. – обурилася Рись – Чому я вічно маю
поступатися цьому ботану? Я піду до скансенів лише за
однієї умови...
– Гаразд, спершу щось з’їмо. – Лісовик одразу вгадав
наміри Рисі.
– Ось і файно. Пора йти. Я знаю короткий шлях через
Біловезьку пущу. За мною!
І так їхній загін вирушив у мандри, залишивши за собою
видатних поляків і саму пані Марію Склодовську-Кюрі.
Щоб дістатися до пущі, треба було пройти весь район най–
будіведь. Роксолана поглинала всі подробиці, які тільки
могла, намагаючись запам’ятати якнайбільше з того, що
Зубр розповідав їй про ці унікальні місця. І про базиліку
Святої Марії в Гданську – найбільшу цегляну церкву в світі,
і про найстаріший діючий кінотеатр «Піонер» в Щецині, і
про велетенську фортецею хрестоносців в Мальборку –
найбільший готичний замок Європи.

22
Проте ця екскурсія виявилась однаково захопливою, як
виснажливою. З певним полегшенням дівчинка прийняла
до відома, що прямо перед ними простягається Біловезька
пуща, куди вів короткий шлях, про який казала Рись.
– Перш, ніж лізти в гущавину, пропоную зробити собі
невеличку перерву – розпорядилася Рись. – Щоб перекусити,
звичайно. Пошукаю якихось ласощів на узліссі – сказала
вона й зникла. Роксолана та Лісовик сіли на каменію. Дух
пригостив її бутербродом, який дістав із кишені своєї мантії,
а Зубр почав щипати травичку. Однак їхній спокій тривав
недовго – раптом із лісу долетів роздираючий душу вереск
та із заростей кулею вилетіла Рись.
– Ведмідь-розбійник – важко дихаючи заволала Рись. –Він
женеться за мною!
– Ведмідь? В Біловезькій пущі? – Зубр із зацікавленням
підняв голову – Не може такого бути! – проте без зайвих
роздумів пішов рятувати свою малу товаришку.
Через мить з лісу вибіг за Риссю великий ведмідь. Зубр
кинувся між тварин, готовий битися. Втім виявилося, що все
обійдеться миром. Коли тільки Зубр та ведмідь опинилися
настільки близько, що змогли зазирнути один одному в очі,
Зубр промовив:
– Войтек, братан, це ти?!

23
– А хто ж іще! – різко відповів ведмідь. Він уважно подивився
на Зубра і вже зовсім іншим тоном додав – Няшка?!
Не треба було бути семи п’ядей в лобі, щоб затямити, що
ці двоє добре знали один одного. Зубр без сумніву кинувся
б ведмедю в обійми, була б така змога.
– Любі друзі, зустрічайте Войтека – Зубр повернувся до
своїх товаришів. – Ой, вибачте, капрала Войтека – виправив
сам себе великий звір і Роксолана готова була присягнути,
що його очі палали ще більшим захватом, ніж навіть коли
Зубр оповідав про пані Марію.
– Під час Другої світової війни Войтек був бойовим
товаришем польських солдатів. Один із його найвідоміших
подвигів – це коли під час битви при Монте-Кассіно від
допомагав солдатам тягати скрині з артилерійськими
снарядами – пояснив Зубр, дивлячись ведмедеві глибоко

в очі. – Відтоді емблемою 22-

ої роти є ведмідь із снарядом у
лапах.
Войтек сором’язливо відвів зір,
але Зубр ані на мить не припиняв
своєї хвалебної промови.
– Як на мене, то він заслуговує
більшої пошани, ніж стати
26
просто емблемою, – Зубр серйозно покивав головою – за
такий учинок він заслуговує отримати, щонайменше, наш
славетний польський військовий орден Віртуті Мілітарі.
– То його ще вручають? – запитала Рись.
– Звичайно. Це найдавніша військова нагорода в світі, яка
постійно вручається.
Ведмідь Войтек засоромлено мовчав.
– Проте зараз мова йде про інше… – Зубр набрав повітря,
щоб продовжити перелічувати войтекові заслуги.
– Авжеж, про інше – перебила його Рись. – Хіба я добре
почула, як присутній тут вельмишановний капрал Войтек
назвав тебе… НЯШКОЮ? – запитала Рись з єхидною
посмішкою.
– Хіба з усього, що ти почула, саме це тебе найбільш
зацікавило? – здивовано запитав Зубр.
– Ти собі навіть не уявляєш, який невгамований голод мною
оволодів…голод до знань – не залишала тему Рись.
– Гаразд, якщо це тебе так страшен цікавить, то мене так
називала мама, коли я був маленьким зубриком, – Зубр
уперше здався таким грізним – а Войтека я знаю ще з
дитинства. Тепер ти задоволена?
– Це ще мало сказано… НЯШКО.

27
Зубр змірив її ненависним зором. Напруга відчувалася в
повітрі, проте Войтек вчасно її розрядив.
– Краще ти розповідай, як ваші справи? Що нового у вашої
зубрової команди?
– Важко сказати – журба охопила Зубра однаково швидко,
як і гнів. – моє стадо пропало.
– Твого ж їжака…
А їжак до цього яким боком? – подумала Роксолана.
– Я вже чув про таємничі зникнення мешканців Країни, але
не думав, що тебе це також торкнулося.
– Мій бравий загін – Зубр вказав на Лісовика, Роксолану,
і навіть на Рись – допомагає мені у розшуку тих, хто був
причетний до цих зникнень.
Войтек не встиг навіть подати голос, як раптом всі вони
почули неприємне свербіння у горлі. В повітрі зависнули
клуби чорного, густого диму, який не дозволяв їм як слід
озирнутися навколо. Буквально через мить дим розвіявся,
а разом із ним зник також Войтек.
– Войтеку? – тихо, майже шепотом покликав його Зубр. –
Капрале Войтек? Всі троє озирнулися навколо.
– Просто не віриться… – промовив із досадою Зубр, сівши
на траву – Він зник. Пропав.

28
– Зовсім як Фридерик – додала Роксолана стурбованим
голосом.
– Нам треба поспішати і якомога швидко дістатися до
скансенів
– Лісовик єдиний зберігав спокій.
– І нащо нам тут ці твої таємничі детективи і змога бачити
в темряві, якщо ніндзя-ведмідь буквально розплився в
клубах диму серед білого дня! – нажахано крикнула Рись.
– Ті, кого я хочу попросити про допомогу, не тільки не сплять
по ночах, але й розуміються на різних брудних справах.
Ходімо!
Їхній загін вирушив знов. Ніхто з них не зронив ні слова.
Вони крокували дещо ліниво. Назад у гущавину. На цей раз
на чолі йшов Зубр. Хоч він нічого й не казав, його товариші
розуміли, що він хоче побути на самоті.
– Прикро дивитися, як наш друг страждає – озвався врешті
Лісовик.
– Вони з Войтеком були близькими друзями, хіба ні? –
запитала дівчинка.
– Гадаю, тут йдеться не тільки про Войтека. Зникнення
такого досвідченого, вишколеного ведмедя, ще раз
доводить, що все може зникнути. І зубри також. Повторно.

29
– Як це так?
– 20 тисяч років тому зубри водилися майже на всьому
європейському континенті.
– І в Україні також?
– В Україні також. Розвиток людської цивілізації призвів
до радикального скорочення їхньої популяції. В
дев’ятнадцятому столітті їх можна вже було зустріти тільки
на Кавказі та в Біловезькій пущі. В Першу світову війну
вижило лише дев’ять особин. В 1919 році загинув останній
дикий біловезький зубр.
До роксоланиних очей напливли сльози.
– Довелося зміритися з тим, що ці маєстатичні звіри
щезнули з нашої планети назавжди.
Дівчинка витерла сльозу, яка покотилася по її щоці.
– Втім виявилося, що декілька десятків особин залишилося
в живих у різних європейських зоопарках. Саме завдяки
їм вдалося врятувати цей вид. Великі заслуги в цій царині
належать саме Польщі, яка багатократно закликала до
порятунку цього виду. Завдяки цим клопотанням у 1923
році було засновано Міжнародну спілку охорони зубрів.
– І зубри знов появилися у Польщі?
– Так, але не без труднощів. В наш час всі живі зубри

30
походять від дванадцяти особин. Натомість ці біловезькі,
тобто низинні – усього від семи. І хоча нас чекає ще
багато роботи, то зубри помалесеньку відновлюють свою
присутність у нашому оточенні.
Коли вони врешті дісталися до краю пущі, сонце вже
опускалося за обрій, ховаючись за стріхами хатин, які
протягалися попереду.
– Ми ідеально встигли, якраз сутеніє – сказав Лісовик.
– Чи хтось мені скаже, куди саме ми завітали? – запитала
Роксолана, тамуючи позіх.
– Це район скансенів, тут ти можеш подивитися, яким був
побут твоїх предків – давніх Слов’ян.
– Моїх предків? Яких?
– Обидва народи, польський та український, належать
до слов’янської групи народів. Перші є західними, другі
–східними. Польща та Україна мають набагато більше
спільного, ніж здається на перший погляд – із широкою
посмішкою пояснив Лісовик. – Ось тут – дух простягнув
руку, вказуючи на численні дерев’яні будиночки – можна
зустріти безліч духів та бісів із слов’янської міфології. В
цьому місці можна дізнатися більше про вірування пращурів
та дохристиянське коріння нашої культури.
– Чи перш, ніж ти почнеш їй розповідати про самого

31
Святовита, ми можемо відшукати тих твої спеців із брудних
справ та нічного бачення? – на загальне здивування, у цей
раз саме Зубр поквапив решту загону.
– Не треба нікого шукати. Достатньо лиш зачекати тут, біля
цієї хати, аж настане темрява.
Лісовик сів, обпершись об дерев’яний тин. Решта компанії
розляглася поряд із ним. Вже через мить всі вони міцно
заснули. Коли Роксолана прокинулася, була вже глибока ніч.
Замість величезного помаранчевого сонця на небі майорів
гігантський місяць. Дівчинка по-швидкому порахувала
своїх товаришів, щоб упевнитись, що ніхто не пропав. Її
увагу привернула Рись, яка спала, міцно притулившись до
Зубра.
– Матінко рідна! Прокидайтеся! Швидко!
Вирвані зі сну її криками, звіри різко підхопилися.
– Він пропав! Хтось його викрав!
– Лісовика? – запитав переляканий Зубр.
Роксолана лише зараз помітила, що четвертий товариш
кудись пропав.
– Ні! Тобто – я не знаю! Хвіст! Кудись пропав хвіст Рисі –
заволала нажахана дівчинка, показуючи на її попу.
Рись змірила дівчинку поблажливим зором і потягнулася –

32
зовсім так, як звикли робити котики, які прокидаються.
– Рисі мають коротесенькі хвостики – пояснив Зубр, в якого
значно покращився настрій.
– Що це тут за ґвалт зчинився? – Лісовик раптом об’явився
поряд. – Ви зараз розбудите все село – і тоді навряд чи
ми що-небудь дізнаємось. Ідіть за мною, тільки тихо. Я
говоритиму – ви мовчіть.
Лісовик підійшов до найближчої хати і зупинився біля її
порогу. Вслід за ним рушила решта компанії.
– Б’ю чолом шановному товариству! – заволав Лісовик.
Роксолана не бачила, кого він покликав.
– Ти приперся суди познущатися з нас? Ми ж до нього не
досягнемо. – озвався пискливий голос.
– Та в жодному разі! – збентежено відповів Лісовик. –Я
прийшов до вас просити про допомогу.
– Пішов геть звідси. У нас тут роботи непочатий край, а той
приперся по поміч. Ми охоче допомагаємо, але лишень
там, де мешкаємо! Забирайся геть, нам є, що робити!
Лише тепер Роксолана зауважила, з ким розмовляв Лісовик.
Це був… домовик. Дуже схожий на тих, яких вона бачила
на малюнках у книжках із казками.
– Злізай з мене! – рик Зубра вирвав її з задуми.

33
– Двірнику! Облиш його, бовдуре! Це не є корова. Ти маєш
пильнувати нашу худобу. Нумо, тікай у загороду. Малі
істоти з малим розумом – пробурчав під носом домовик,
хоч сам не був вищим за істотку, яку він скартав. – Гаразд,
чого потребуєте? Допоможу вам, тільки заберіться звідси
геть.
– Я знаю, що ви зайняті, але може під час відпочину від
прибирання, догляду за хатою та худобою ви поміти щось
дивне?
– Як саме дивне?
– Когось або щось, що не підходить до оточення?
– Нічого такого, опріч, мабуть, того дивака-зорелова
Коперника.
– Я бачив! Я! – до розмови долучився третій домовик.
– О, це вже цікаво. Так то від тебе, нездаро, жодного
пожитку немає, а тут ти раптом хочеш комусь придатися.
Ну, Баннику, гультяю ти такий, кажи, що бачив.
– Це було вчора, коли ви, Домовику, сиділи на сходах і пили
молоко – звернувся Банник до Домовика, який, здавалося,
тут головував – крізь наше село промкнула якась дивна
постать.
– Лише одна? Та тут аж роїться від усілякої слов’янської
нечисті… – Домовик перевів зір на Роксолану – ОБЛИШ
34
ЦЕ, КРАДЮГО!!! – заверещав він що було сили. – О, боги!
Просто не віриться. Припруться, заморочать голову, та ще
й окрадуть!
Нажахана Роксолана випустила з рук кружку з молоком,
яку щойно тримала.
– А ну пішли звідси геть, бо покличу стригу! – Домовик
вирвав Банникові з рук віник і почав їм лупцювати Лісовика
по колінах.
– Гаразд, вже йдемо – дух повернувся до своїх товаришів,
одразу які накивали п’ятами. Домовик і Банник забрали
кружку та зникли ображені за дверима хатини.
– Хто б міг подумати, що ми потрапимо у таку халепу
не через моє лакомство – сказала Рись, дивлячись на
Роксолану, яка не розуміла, що тут відбулося.
– Ця кружка стояла на сходах, мені здавалося, вона нічия…
– Це молоко було подякою для домовиків – так господарі
віддячують їх за їхню працю. Разом із цим молоком ми
втратили шанс розгадати цю загадку – сказав Лісовик
пригніченим голосом.
– Му-уууу!
Із стодоли, які стояла неподалік, долетів звук, який
нагадував ревіння корови.

35
– Я ще ніколи не чула корову, яка б так гидко ревіла –
прокоментувала Рись.
– Му-ууу. Я бачив щось дивне… Му-ууу.
Зубр першим дістався до місця, звідки добігали звуки, ледь
не розтоптавши по дорозі бідного Двірника.
– Я так і знав, що ти прийдеш на коров’яче ревіння – сказав
Двірник, явно пишаючись власною винахідливістю.
– В мене немає сил пояснювати тобі, що я не корова.
– Щоправда, ти дуже бридка корівка, але я ще тебе видою.
Зубр закотив очі.
– В мене є роги – якщо вже, то я скорше нагадую бика…та
шкода балакати – урвав думку пригніченим голосом.
– Вчора я помітив дивну постать. Селянина, але не з
тутешніх.
Такого, радше, сучасного. Дивакуватого. Туткі останнім
часом заявилось чимало диваків, як-от така жіночка в
автівці, проте той був зовсім інший.
– А чому «дивакуватого»? – Зубр почав його допитувати.
– Адже він їздив великим контейнером для сміття та верз
якусь маячню про звалище оповідань.
– Та ні… – сказав тихенько Лісовик – він говорив не про
звалище оповідань, а про смітник історії.
38
– Ну щось таке.
– Що це означає? – запитала сором’язливо Роксолана,
поба ивши, як жахнулись її товариші.
– Це таке місце, що знаходиться далеко за межами Країни
Добра. Туди потрапляють події та люди, про яких даний
народ хоче забути. Якщо ми не дістанемося туди протягом
доби, все заграбоване щезне назавжди.
Зуброві стало зовсім погано.
– То ж годі гаяти час надаремно! Пора в дорогу! – рішуче
заявила Роксолана.
– Це не так просто – Лісовик вгамував її запал – на смітник
історії можна потрапити лиш двома шляхами… один із
них веде крізь Блендувську пустелю, а другий – через
Свентокшиські гори.
– Це одні з найстаріших гір Європи – додав пригніченим
голосом Зубр, який навіть тепер не міг утриматися, щоб не
поділитися якимось цікавим фактом.
– То котрий з них ми виберемо? – не здавалася Роксолана.
– Це вже немає значення – навіть Рись занепала духом –
жодного з них ми не подолаємо за добу.
– То й що ж?! Хіба це кінець? Ви готові ось так здатися?
– Дівчинка помалу втрачала терпіння. – Ми повинні

39
принаймні спробувати!
Це ж не може скінчитися таким чином – подумала
Роксолана і вийшла зі стодоли, щоб розвіятися. Однак
вона навіть не встигла вдихнути свіже повітря, як до її
горла знов проникнув гіркий дим, а хмара бруду ледь не
осліпила. Але на цей раз ніхто не зник, більше того – перед
нею опинилася елегантна жінка в кумедній зеленій машині.
– А ось і жіночка в автівці – з широкою посмішкою озвався
Двірник.
– Стеж за мовою – жінка грізно змірила Двірника грізним
зором. – Дорогенька моя – звернулася вона до Роксолани
–ти стоїш посеред дороги, я помітила тебе в останню мить.
Хіба життя тобі обридло?
– Навпаки, я дуже ціную життя своє та моїх друзів – дівчинка
вказала рукою на своїх товаришів, яким елегантна жінка
кивнула головою на знак вітання.
– Якщо так, то тікай звідси та дай мені проїхати. Мені
хочеться перевірити, як швидко їздить ця тачка – вона
ніжно поплескала долонею по машині.
Тоді в Роксолани виникла певна ідея…
– А ви швидко їздите?
– Можна сказати – низько літаю.

40
– А куди ви прямуєте?
– Просто їду світ за очі –насолоджуюся життям.
– І не дошкуляє вам самотність?
– Іноді дошкуляє. Я люблю компанію…
– А ви б нас не підкинули в певне місце?
– Чому ж би й ні? А куди саме?
– За Блендувську пустелю.
– Це шмат дороги. Але гаразд.
– Чули? Ходіть, сідайте! – розрадувана дівчинка звернулася
до Лісовика, Рисі та Зубра.
– Так, стривайте! Куди полізли з цими копитами.
Корова лишається тут. Вона мені сидіння запаскудить.
– Ага! Я ж казав! – весело заволав Двірник.
– Ви впораєтеся без мене? – запитав Зубр, який, здавалося,
не дуже в це не вірив.
– Доведеться спробувати…– Роксолана підбігла до Зубра
й міцно пригорнулася до нього – ми боротимемося за
повернення твого стада.
– Я в вас вірю… Зубр повів зором за дівчинкою, яка сіла в
машину. – Забув сказати – він показав головою жінку –це
Тамара Лемпицька, всесвітньо відома художниця ар-деко.
41
Її картини продаються на аукціонах за скажені гроші –він
підморгнув Рисі, яка, здається, сумувала через розлучення
з Зубром ще більше, ніж Роксолана.
– Ну врешті–решт! Я вже стільки часу теліпаюся тут і ще
ніхто мене не впізнав – не приховуючи жалю заявила
Тамара. –Автографи будуть потім.
Лісовик, Роксолана та Рись ледве помістилися в зеленому
Буґатті Тамари і з писком коліс рушили вперед. Ніч була
настільки темною, що фари освітлювали лиш те, що
знаходилося зараз перед машиною. Хоча Рись, Лісовик
та Роксолана були виснажені, то тягар їхнього завдання й
того, що їх чекало попереду, не давав їм заснути. Майже
всю подорож вони провели у повній тиші, потонувши в
глибоких роздумах. Навіть балакуча й товариська Тамара,
вислухавши їхню історію, втратила бажання розмовляти.
– Гаразд, загоне. Ось ми й на місці. Це тут, здається,
закінчується Країна Добра – Тамара зупинила машину
перед характерною зеленою таблицею з перекресленою
назвою «Країна Добра». Троє пасажирів покинули її
автівку.
– Ось так виглядає кінець. Тільки як ми маємо дістатися на
смітник? – задумалася Рись.
Роксолана підійшла до краю пустелі, до місця, де
закінчувався пісок, і простягнула руку. Втім вона натрапила
44
на щось тверде. Виявилося, що перед нею височів
величезний мур. На чорній, наче смола, стіні проявився
напис:
«ЯКЩО ХОЧЕШ УВІЙТИ, ВСЕ, ЩО ПОЛЬСЬКЕ, ПОКАЖИ.»
– Га?
Багато чого здалося Роксолані незрозумілим під час цього
походу, але це вже було надто – Хіба ми маємо розповісти
про все побачене в Країні Добра!? Це ж неможливо. Тільки
Зуброві це до снаги, а й він би не встиг всього вчасно
перелічити.
Тепер і Роксолана занепала духом. Дівчинка сіла по-
турецьки і почала безпорадно пересипати пісок через
пальці, щоб вгамувати злість. До стіни наблизилася Рись.
Облизавши рота, вона промовила:
– «W niżach mógł zjeść truflę koń bądź psy».
– Хіба навіть зараз ти можеш думати тільки про те, як
напхати живіт? Як тобі не соромно? – закричала дівчинка,
в якої луснув терпець.
– «W niżach mógł zjeść truflę koń bądź psy» – повторила
Рись
– це панграма, тобто текст, який містить усі можливі літери
польської абетки. Інакше кажучи – «все, що польське».

45
Ця інформація вразила всіх сильніше, ніж будь-що із
зубрових розповідей.
– Ну що? Не така я вже незнайка – сказала Рись, дещо
ображена їхнім здивуванням.
Роксолана різко підхопилася на ноги.
– Та ти маєш рацію. Але…чому ж нічого не відбувається?
– Може треба це написати на стіні? – долучилася до дискусії
Тамара.
– В нас немає чим – Роксолана знов посмутніла.
– Справній художник завжди носить із собою фарби –
Тамара дістала з кишені малу коробку та тонкий пензлик.
Підійшовши до муру, почала писати на ньому речення, яке
промовила Рись.
Стіна здригалася після нанесення кожної наступної літери.
46
Коли врешті художниця нанесла останню літеру, стіна
обвалилася.
Перед очима мандрівників височів прекрасний ліс. Посеред
дерев стояв величезний, прозорий контейнер для сміття.
– Ось вони, дивіться! – заволала Рись збудженим голосом
– Фридерик Шопен, ведмідь Войтек та…та…ще хтось
третій, гадки не маю, хто це такий… – Рись перевела зір на
Лісовика і Тамару, сподіваючись, що вони впізнають третю
постать. Однак з їхніх облич вгадувалося, що й вони не
уявляли, хто знаходився поряд із Войтеком та Фридериком.
– Ви що, серйозно?! – Не цей раз Роксолані не вірилось, що
лиш їй відома відповідь. – Та це ж Роберт Левандовський!
Багатократний лауреат премії «Спортсмен року»!
Але решта товариства й далі не уявляла, про кого вона
говорила.
– Це часом не той з вусами? – запитав Лісовик – Та лижами?
– Ні, то був Адам Малиш – підказала Рись.
– Та ви знущаєтесь! – Роксолану охоплювало все більше
здивування. – Робери є одним із найкращих нападників в
історії світового футболу. Він п’ять разів забив гол в одному
матчі всього за десять хвилин! – дівчинка розрадовано
перелічувала досягнення свого улюбленого гравця.
47
Також Лісовик ставав все більше здивованим.
– Мені не віриться, що смітник історії також опинився в лісі.
Коли тільки щось стає непотрібним, то бац – викидаєш це
до лісу і забуваєш. От, мерзотники!
– Маєш рацію, авжеж. Люди – це мерзотники. – з-за
контейнера добіг голос.
Лиш тепер вся компанія помітила низьку постать – чоловіка
із сріблястим волоссям.
– Маю визнати, я здивований, що хтось зміг сюди дістатися.
Ви майже встигли. Однак ви дещо запізнилися. Я запускаю
наступний етап операції «забуття»! – чоловік поклав
палець на червону кнопку, яка знаходилася на бічній стінці
контейнера.
– Ні, стривай! – крикнула Роксолана. – Поговорімо.
– Ха-ха-ха! Тепер тобі раптом захотілося побалакати. В
школі якось ні в кого такого бажання не було.
– Ми поговоримо, про що тобі завгодно.
– Ти мене не обдуриш!
– Авжеж, ні! В когось, хто виконав такий шмат роботи та
зміг перехитрити стількох видатних поляків, без сумнівів,
мізки варять, що треба. – Роксолані сама не уявляла,
звідки вона взяла стільки відваги. – Та ти напевно не

50
хочеш просто так позбутися всього, що зібрав у контейнері,
хіба ні? Великі злочинці завжди розкривають свій план у
фінальній сцені. Розкажи нам усе – нехай це стане відомо
наступним поколінням.
– Знаєш, що… – чоловік швидко обміркував роксоланину
пропозицію й одразу відмовився. – Мені байдуже, чи комусь
це стане відомо. Всі люди – мерзотники!
– А тварини що, кращі? – Роксолана намагалася виграти
якнайбільше часу.
– Ті, які товаришують із людьми – ні – заявив він, кидаючи
повний ненависті зір у бік Войтека.
– То навіщо ти викрав зубрів?
– Нікого я не викрадав. Навпаки, я їх УРЯТУВАВ. Тут вони
живуть так, як їм забажається. Їм не потрібно просити
людей про допомогу. Боротися за виживання. Вчитися
речей, які їм зовсім нецікаві. Годинами грати на роялі, коли
вони ненавидять музику.
Роксолана починала здогадуватись, що їм керувало.
– То з цього приводу ти викрав Шопена? Адже ти годинами
мусів вдосконалювати навички гри на роялі?
– Відтоді я ненавиджу класичну музику – чоловік
помалесеньку розкривав свою душу.

51
– І ти також займався футболом?
– Що?
– Ти через те викрав Роберта Левандовського?
– Кого?
Ще хвилинка, і я збожеволію – подумала дівчика.
– Того пана – дівчинка показала пальцем на Роберта.
– Ні. Він просто підвернувся – вправлявся вечорами на
стадіоні, тож його було легко загорнути. Чергова постать,
яку можна пустити в непам’ять.
– І що, маєш намір позбутися всіх великих поляків, одного
за другим?
– Так – завдяки тому нікому більше не доведеться вивчати
історію.
– А що буде з нами?
– І вас я також мушу здихатися.
– Зачекай. Ось я – тварина. Ти ж любиш тваринок? –
запротестувала Рись.
– Але не тих, які товаришують із людьми – повторив
чоловік, міряючи Рись так само ненависним зором, як
раніше Войтека.
– Гаразд, тобто ти терпіти не можеш класичну музику
52
та історію. А в тебе є якісь мрії – Роксолана намагалася
врятувати ситуацію.
– А кого зараз цікавлять мрії? Єдине, що має значення
–це престиж, тобто бабло та влада. Батьки всі вуха мені
протуркали «Маріуш, якщо в тебе будуть одні п’ятірки, то й
бов’язково буде добра робота і велике багатство.»
Тож Маріуш. Його звати Маріуш. – подумала Роксолана,
яка не дала зрозуміти, що чоловік несвідомо виявив своє
ім’я.
– Це неправда. Значення має те, що тобі подобається, що
приносить тобі задоволення. Тоді зрадієш і ти, і люди, які
з тобою спілкуються. Дуже шкода, що дорослі, які були в
твоєму оточенні, цього не усвідомлювали. Що ти завжди
хотів займатися?
– Не знаю, мене ніколи й ніхто про це не запитував.
– Мені тим більш прикро – Роксолані все більше ставало
його жаль. – Ти любиш тварин, може ти б хотів працювати
власне з ними…
– Я завжди був добрий з біології… – вираз його обличчя
поступово пом’якшувався. Рись, помітивши це, наблизилася
до чоловіка й почала до нього обережно примилюватись.
На маріушовому обличчі промайнула посмішка, проте він
зараз же опам’ятався.

53
– Та яке твоє діло? Світ – це жорстоке місце й тільки мені
відомо, як його виправити.
– Це не тобі вирішувати, що має право існувати, а що – ні
–Лісовик долучився до бесіди. – Кожна істота сама вирішує
свою долю. Натомість тих, хто намагається нав’язати іншим
свої власні погляди, треба зупиняти – Лісовик, піднявши
руки, виконав дивний жест. Гілля дерева, що стояло за
Маріушом, оплело його за живіт і притягло до стовбура, не
дозволивши натиснути кнопку.
– Мені дуже шкода, що ти не любив історію і не вивчив
слов’янську міфологію. Інакше ти б знав, що я, Лісовик –
господар лісу. І я не дам тобі перетворити це дивовижне
місце на звалище.
Лісовик раптом почав рости і перестав лиш тоді, коли
зрівнявся з найвищим деревом у лісі. Він був водночас
маєстатичний і жахливий.
– Світ має свої недоліки, але ви, люди, можете змінити його
в кращий бік. Інакше всіх нас чекає загибель – також тварин,
про які ти так, ніби–то, турбуєшся. Смітник історії не стане
рішенням усіх твоїх проблем. Історія має значення, про неї
не можна забувати. Саме завдяки їй люди уникають давніх
помилок.
Коли Лісовик перетворився на справжнього велетня,
Маріуш ніби зовсім змалів. Важко сказати, чи то з приводу
56
зворушливої промови господаря лісу, чи то через свідомість
того, що він майже досяг успіху, достатньо було лиш
натиснути кнопку.
– Ми прийшли сюди, не тільки задля порятунку людей і
тварин, яких ти викрав, але також заради тебе. Однак то
повинен дозволити собі допомогти. Показати нам, що ти
цього бажаєш. В іншому разі – ми дарма марнуємо час.
– І пальне – додала Тамара, в яку слова та розміри Лісовика
вселили відвагу.
– Я хочу, хочу – запищав Маріуш, як мале пташеня. Його
злість і чванливість наче випарували.
– Ось і добре. А тепер я тебе відпускаю і ми разом
повернемося до Країни Добра – заявив Лісовик значно
спокійнішим тоном.
Гілля, яке міцно оплітало Маріуша, помаленьку послабило
хватку. Вже за мить чоловік опинився на свободі. З-за дерев,
які росли за його спиною, один за другим почали виходити
зубри. Звіри усвідомили, що їм вже нічого не загрожує.
– Роксолана та Рись поїдуть із Тамарою – розпорядився
Лісовик – Бідний Зубр вже напевно ледь з глузду не зійшов
від тривоги. Хутко передайте йому добрі новини. А тим
часом ми… – Лісовик кинув зів на Маріуша та звільнених
заручників – ми прогуляємось.

57
58
59
Роксолані не треба було цього двічі повторювати. Дівчинка
перша залізла в машину – вона вже не могла дочекатися,
як передасть своєму другові добрі новини. Однак перш,
ніж вони встигли рушити, пролунав знайомий голос.
– Матусю!
– Няшко!
Зубр побіг уперед і пробився крізь стадо, щоб якомога
швидше привітатися зі своєю мамою.
Завдання виконано – подумала Роксолана і посміхнулась
крізь сльози.
– Зубре, коров’яко ти така! Звідки ти тут взявся? –
жартівливо окликнула його Рись, намагаючись приховати
своє зворушення.
– Я не міг сидіти без діла й чекати, тому рушив за вами.
Сім’я дарує силу –дівчинка продовжила свої роздуми.
Абиде, головне – це бути разом. Саме тоді Роксолана
усвідомила собі, наскільки вона стужилася за своїми
рідними. Коли вона тільки повернеться додому, принесе
Буні ще один подарунок і попросить її розповісти більше
про цей дивовижний край
– Польщу. А потім перевірить, чи кіт, якого звати Піратом,
точно не вміє говорити.

60
61
 ISBN 978-83-966508-1-8

62 9 788396 650818