1

Іван Нечуй-Левицький
Сценічна версія Миколи Босака

Кайдашева сім’я

Гумористично-драматична феєрія на 2 дії

П’єса визнана лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу

"Коронaція слова"
 2

Світлій пам’яті Великого Українця

Івана Семеновича Нечуя-Левицького
Та кінорежисера Володимира Городька,
який вперше екранізував “Кайдашеву сім’ю”
– присвячую.
Микола Босак

Дійові особи

Кайдаш
Кайдашиха
Карпо
Лаврін
Мотря
Мелашка
Баба Параска
Баба Палажка
Довбиш
Довбишка
Берко – шинкар
Привид херсонського чумака
Лівий віл
Правий віл
Хлопці, дівчата, старі селяни
 3

Дія перша
Картина перша

Літній день. Подвір’я Кайдашів. Двері в сіни відчинені. Поруч в інших

дверях до повітки на порозі сидить Омелько Кайдаш і струже вісь. З вулиці
на тин поклали голови два воли, слухають, ремигають. Карпо і Лаврін
рівняють точок, сперлися на заступи і розмовляють.

Л а в р і н. А кого ти, Карпе, будеш сватать? Бо я чув, як батько матері

казав, що пора тебе женити.
К а р п о. Я й сам давно вже відчуваю, що пора. (Нехотя) Посватаю,
кого трапиться.
Л а в р і н. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі
Семигори.
К а р п о. То сватай, як тобі треба.
Л а в р і н. Як на мене, я б сватав Палажку. У неї брови, як шнурочки;
моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій і ціни нема. А що
вже гарна! Як намальована!
При цих словах з лівого боку з-за куліс світлом або килимом
висувається подіум. По ньому то зсовуючи з плечей, то знову надягаючи
корсетку грайливою ходою топ-моделі йде Палажка
К а р п о. Справді намальована. Очі витрішкуваті, як у жаби, а стан
кривий, як у баби.
Від такої характеристики Палажка присідає, потім обертається і
втікає за лаштунки.
Л а в р і н. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
К а р п о. Та вже й доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох
товче. А як говорить, то носом свистить.
 4
Л а в р і н. То сватай Вівдю. Вона говорить тонісінько, мов сопілка
грає, а тиха, як ягниця.
На подіум виходить Вівдя, тягнучи за собою перекинуту через плече
чудову довгу тернову хустку.
К а р п о. Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива,
щоб мала серце з перцем.
Вівдя втікає навіть не озираючись.
Л а в р і н. О, тоді бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!
К а р п о. У Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у
небі млинці печуть. А як говорить, то такі викрутаси виробляє, неначе горох
точить (показує тазом).

Кайдаш вибіг до синів зі стругом у руці.

К а й д а ш. Чого це ви руки поскладали, а язики порозгортали на всі

Семи гори й верзете бог зна що? Чи то можна в таку п’ятницю паскудити
язики? Ви знаєте, що хто сьогодні поститиме цілий день, той ніколи не
потопатиме у воді і не вмре наглою смертю?
К а р п о. У Семигорах немає де і втопитися, бо в ставках старій жабі по
коліно.
К а й д а ш. Говори, дурню! Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся.
К а р п о. Хіба що з корчми йдучи на чотирьох...

За тином мелькнула баба Палажка, присіла, слухає розмову. З-за хати

визирнула і сховалася баба Параска.

К а й д а ш. (З розпачем) Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все

допікаєш мені гіркими словами... Ти пробував коли ту горілку, яка вона гірка
та погана? А я ж п’ю... (Плюнув і пішов стругати вісь).
 5
Сини мовчки стругають тік.

П р а в и й віл (до товариша). Любить наш молодий хазяїн дівчат, ой

любить!
Л і в и й віл. І вони його люблять.
П р а в и й віл. Наш Лаврін так еротично про дівчат розповідає, що в
мене надимається те, чого вже давно нема.
Л і в и й віл. І не кажи Ось згадаєш мої слова: Лаврін знайде Карпові
таку пару, що той старостів до неї пошле.
П р а в и й віл. Хоч би недалеко, бо нам доведеться на весіллі придане
тягти по цих горбах та п’яні крики терпіти.
Л і в и й віл. Притягнемо, було б що. Посватав би Карпо добру душу,
щоб і нам коли гостинчик підносила.

Вулицею йде Довбиш, сперся на тин навпроти Кайдаша.

Д о в б и ш. Здорові були, пане Омельку!

К а й д а ш. І ви здрастуйте!
Д о в б и ш. Стружете осі?
К а й д а ш. Та стружу з Божою поміччю.
Д о в б и ш. А сини оце чи не тік стружуть?
К а й д а ш. З трудом, а таки стружуть.
Д о в б и ш. Скоро возовиця. Знову на цій горі коло вас вози все село
ламатиме. Чи не хотіли б ви трохи гору, що спускається зі шпиля, як з печі,
зістругать, отак навскіс розкопати?
К а й д а ш. Хіба я один возитиму тудою снопи? Адже і кум, і ви, і мало
не всі Семи гори возять, чом би пак і вам не розкопать?
Д о в б и ш. Нема, бачте, мені діла, ніби я сиджу, згорнувши руки. А
добре було б розкопать розвіз, та ще так трошки навскоси.
К а й д а ш. Авжеж навскоси, щоб не так круто.
 6

Довбиш уклонився і пішов. З-за хати вискочила баба Параска.

Б а б а П а р а с к а. А чом ти, Омельку, не хочеш цей горб розкопать?

Люди кажуть, що це ти спеціально, аби вози ламалися і тобі було що
стругать.
К а й д а ш. І ця туди. А хіба для рівної дороги возів не треба? Темна ти,
Параско, неграмотна.
Б а б а П а р а с к а. Твоя правда, темна таки. Бо якби я була грамотна,
то в Києві в університеті студентів учила б. (Зникла за хатою).

Лаврін, озирнувшись на батька, моргнув Карпу і тихо, дедалі голосніше

знову завів своєї.

Л а в р і н. Карпе, Карпе! Скажи-бо, кого будеш сватать?

К а р п о. Ат! Одчепись, пристав, як реп’ях!
Л а в р і н. Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька,
повновида, як повний місяць. У неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса,
як праник, сама здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
К а р п о. Гарна... мордою хоч пацюків бий. Сама товста, як бодня, а
шия, хоч обіддя гни!

Баба Палажка за тином обхопила голову руками і гойдає нею з боку на

бік. Баба Параска визирнула з-за хати, затиснувши рот долонею. Старий
Кайдаш сплюнув набік.

Л а в р і н. Ну то сватай Одарку Ходаківну. Ця тоненька, як очеретина,

гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка;
губи, як рутяний лист. З личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду
вишня, а тиха, неначе вода в криниці.
 7
Чаплиною ходою з’являється Одарка, крутить на пальці разок
намиста, маніжиться.
К а р п о. Вже й красуню знайшов! Та в неї лице, як тріска, стан наче
копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а коли йде, то аж кістки
торохтять.
Одарка стає як укопана, затикає вуха руками, б’є об поли. Крокуючи
за лаштунки, крутить пальцем біля скроні.
Л а в р і н. Але ж ти й вередливий! То сватай (сміється) Хотину
Корчаківну.
К а р п о. Чи ти здурів? Хотина як вигляне у вікно, то на нього три дні
собаки брешуть. А на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
Л а в р і н. Ось скоро Купайло. Ляжеш у траві, коли дівчата через
вогонь стрибатимуть та високо сорочки позадирають, то й побачиш, котру
сватать.

З повітки прожогом вискочив Омелько.

К а й д а ш. Господи! Чи ви Бога не маєте в серці, що в таку святу

п’ятницю діла не робите, а тільки паскудите язики? Хіба я вас колись учив
таких балачок? Чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? (Махає перед
носом Карпа стругом). Та якби ви стільки руками махали, як язиками, то вже
тік аж до Богуслава вистругали б!
К а р п о. Тату! Ви он покинули майструвати, а ми вам нічого не
кажемо.

З-за хати вибігає баба Параска.

Б а б а П а р а с к а. Здрастуйте вам у п’ятницю! Стріла оце Олену

Головків ну. Що вже й дівчина доладна: повновида, рум’яна, коса, як праник.
 8
Каже, що до Купала готується. Пішла квітів на вінок назбирати. Ти, Карпе,
на Купальському святі будеш?

Баба Параска, не чекаючи відповіді, хутко зникає.

К а р п о. Та в Олени така голова, що як зірве квіти на вінок, то

прощавай рідна природа.

З-за тину вибігає баба Палажка.

Б а б а П а л а ж к а. Помогай Біг! Перейшла мені оце дорогу Одарка

Ходаківна. Гнучка, як тополя, личко маленьке. Тиха, наче вода в криниці.
Іду, каже, подивитися вдень, де та папороть у лісі, бо вночі боюся.
К а р п о. В Одарки личко, якби вночі з-за куща виглянула, там би від
переляку й зліг.
Б а б а П а л а ж к а. Ти, Лавріне, збираєшся купальської ночі папороть
шукать?

Не чекаючи відповіді зникає.

К а р п о. От поінформоване суспільство – не встигнеш сам чогось

подумать у своїй голові, а вони вже в іншому кінці села знають!
Л а в р і н. А знаєш, Карпе, кого я тобі для сватання ще не називав?
Бери Мотрю Довбишеву! Вона й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з
перцем.
К а р п о. (Сам до себе) Мотрю... Мотрю... О! (Підносить вказівний
палець догори). У Мотрі темні, як терен очі. Рум’янці грають на всю щоку.
(Сперся на заступ і замріяно дивиться за тин). У червоних кісниках, у
доброму намисті з дукачем Мотря, як півонія цвіте...
 9
З хати вийшла Кайдашиха, прикрила очі від сонця долонею.

К а й д а ш и х а. А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! Я

вам і затірочки з вишкварками і локшини на молоці спроторила!
Л а в р і н. До локшини я перший!(Кидає лопату, йде до хати).
К а й д а ш. Мені покинь полудень на столі, як з церкви повернусь, то
тоді з ним розправлюсь.
К а й д а ш и х а. Не забудь зайти з церкви до пана та забрать гроші за
вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Чи чуєш?

К а й д а ш. Та чую, чую, не глухий!

К а й д а ш и х а. Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп ’єш гроші –
плакатиме наш ярмарок!

З-за тину виглянула баба Палажка.

Б а б а П а л а ж к а. Ходи, Омельку, на вечерню. Бо паламар сьогодні в
полі, нікому священикові кадильницю подати. Та й так як ти свічок перед
образами ніхто не посвітить. (Зникає).

Карпо все стоїть, обпершись об заступ, і замріяно дивиться на

ружу за тином, ніби то сама Мотря.

Л а в р і н. (Вже з порога) Карпе! Чого це ти на вулицю витріщився?

Там окрім баби Палажки нікого немає. Ходи краще до затірки!

Від церкви долинає дзвін на вечірню. Омелько кинув струга і

перехрестився. Сім’я пішла в хату, а він – до церкви.

Картина друга.
 10

Те саме подвір’я, тільки визолочене місячним сяйвом. Витьохкує

соловейко. Бере найвищу ноту цвіркун. Сторожко роззираючись по боках,
влітає баба Параска. Стукає в темне вікно.

Б а б а П а р а с к а. Марусе, Марусе! Вийди, щось скажу, бо ти це

мусиш перша знати!

Засвічується світло у вікні, двері відчиняються. В одвірках, як у

рамі картини, постає боса зо сну в самій сорочці Кайдашиха.

К а й д а ш и х а. (Перелякано) Горить? Тоне? Що таке? Що

спричинилося?
Б а б а П а р а с к а. Та заспокойся! Бог милував від надзвичайних
ситуацій. Омелько... Омелько твій забрав у пана гроші за вози і вже в шинку
їм скоро амінь зробить!
К а й д а ш и х а. (Тужить) Горе мені, бідній та нещасній! Це ж я його
до пана по гроші послала! Я ж просила корчму оминати, а він оце так
послухав?
Б а б а П а р а с к а. Заспокойся, Марусе! Він ще не все просадив!
К а й д а ш и х а. (Раптом підозріло) А ти звідки знаєш, коли у нас до
корчми жінок не пускають?
Б а б а П а р а с к а. Кум ваш із шинку вертався, комусь на всю вулицю
розказував, а я почула. Каже, спершу Омелько пив і намовляв чоловіків оцю
гору біля вашого двору розкопати, щоб вози в жнива не ламалися. А далі
тільки п’є та й п’є, як віл з калюжі.
К а й д а ш и х а. Ой, бідна я та нещасна – занапастила свій вік за таким
п’яницею! Поки не п’є – чоловік як чоловік, а тільки чарку перехилить, як не
зупиниться, хоч би йому й з усіх Семигорів горілку злили!
 11
Б а б а П а р а с к а. Отакенний капшук грошей дав пан Омельку за
вози (показує двома руками). А зосталося остільки (крутить дулею).
К а й д а ш и х а. А ми ж запланували рябу теличку в попа купить. Я ж
мріяла завтра в Богуславі на ярмарку помаранчеві чоботи придбати!.. (Пішла
в хату схлипуючи).
Б а б а П а р а с к а. Ти, Марусе, не впадай у відчай! Омелько ще
грошей на возах наструже! Тримайся!

Світло у вікні гасне. Баба щезає з подвір’я. Тільки срібло місяця та

рулади соловейка оповивають світ. Але через якусь мить через перелаз
вскакує баба Палажка. Дрібно стукає у вікно.

Б а б а П а л а ж к а. Марусе! Ти спиш? Виглянь на хвилину! Щось таке

скажу, що ти вже й до ранку не заснеш!

Світло у вікні засвічується, двері відчиняються. В одвірку

виникає постать Кайдашихи.

К а й д а ш и х а. Ну що сталося? Може Семигори перевертаються, а ми

спимо та не чуємо?
Б а б а П а л а ж к а. Гірше, Марусе, гірше! Що там ті Семигори?
Омелько твій на греблі перевертається! Взяв курс із шинку додому на двох, а
це вже на чотирьох, як кнур, всі реп’яхи витовк.
К а й д а ш и х а. Побила мене лиха годинонька та нещаслива, що за
таким п’яницею свій вік занапастила!
Б а б а П а л а ж к а. Шинкар Берко каже: гарно пан Омелько сьогодні
посидів. Як ніколи!
К а й д а ш и х а. Не посидів, а просадив гроші за вози! Клуню думали
перекрити. Хлопців он женить пора – під ранок рядна над ними напинаються,
як татарські шатра!.. Пропи-и-ив! (Хоче йти в хату).
 12
Б а б а П а л а ж к а. Може б послала синів, щоб забрали батька? Там
серед греблі така дуга, що, не дай, Боже, не впишеться!
К а й д а ш и х а. Ми його до того шинку не посилали! Хіба йому по тій
греблі вперше повзти? Ще до схід сонця встигне нас розбудити!

Кайдашиха зачинила за собою двері. Світло у вікні гасне. Баба щезає.

Місяць ще світить, а соловейко щебече вже сонно. Через якусь мить кущ під
хатою на вулиці трясеться. Перебираючи кілочки тину руками, до перелазу
просувається Омелько. Співає.

К а й д а ш. І сюди гора-а-а, і туди друга-а-а-а. Поміж ти-и-ми крутими

го-о-о-рами-и-и сходила зо-ря-а-а-а...(Стає, роздивляється подвір’я). О, а
гори нема! Де ж це вона поділася? Може, Карпо розкопав? Я ж йому
загадував розкопать дорогу навскоси, щоб вози не ламалися, а він всю гору
розкопав... (Озирається). О, є гора! Ніхто й разу не копнув! Каже мені кум у
шинку: “Застав синів трохи розкопати шлях’. А хіба я один тудою снопи
возитиму? Були пани – шляху не розкопали, настала волость, а шлях не
розкопаний... Не буду ж і я його копать. Бо треба разом... О! (підіймає палець
вгору, співає) Ра-а-зом! Разом нас багать-о-о-о, ра-а-зом!.. (Перелазить через
тин, бреде до вікна, стукає).
К а й д а ш. Жінко, одчиняй!
Голос К а й д а ш и х и з-за вікна. А де ж ти, волоцюго, волочився до
цього часу? Ночуй надворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай хоч і під
тином!
К а й д а ш (Лупить у двері ногою, потім кулаком у вікно). Одчини, бо
вікна поб’ю!
Голос К а й д а ш и х и. Як поб’єш, то й повставляєш! Завтра в
Богуславі ярмарок – нового скла купиш.
К а й д а ш. (Зачепив горщик на підвіконні і той упав йому на ногу). Яка
це іродова душа кидається горщиками? Марусю! Не кидайся-бо! При...
 13
присягаюсь, що більше не буду. (Крутиться навколо себе, шукає руками
дверей). Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? Чи це я вліз у ставок?
Покарала мене свята п’ятінка! Прийдеться пропасти. (Побачив дерев’яне
відро з водою, підходить, зазирає). Ну, ти диви! Там (вказує пальцем вгору)
місяць і зорі, і тут місяць і зорі! (Сідає поруч з відром, зазирає) Тю-у-у!..
Якщо наді мною зорі, і піді мною зорі, значить, я вже на небі? (Голосно
затягає, диригуючи сам собі рукою) Сиджу я на не-е-бі, та й думку га-а-а-
даю-ю-ю!..

Засвічується світло у вікні. На подвір’я в самій сорочці виходить

Кайдашиха, у полотняних шароварах голий до пояса Карпо, у довгій нижче
колін сорочці Лаврін. Через перелаз хутко вскакують баби Параска і
Палажка.

К а р п о. Злазьте, тату, вже з неба, бо ми силоміць зсадимо!

К а й д а ш. Нікого не бачу! Може це кум повидирав мені баньки з
лоба! Оце лиха моя годинонька! Їй-Богу, нічогісінько не бачу!
К а й д а ш и х а. Побила мене лиха година та нещаслива! З чим поїдеш
на ярмарок, коли пропив усі гроші? Треба солі, треба горшків, треба дечого
ік весіллю – думаєш сина женить...
К а й д а ш. Брешеш! Я не пропив грошей – осьдечки вони! Та тобі не
дам! Дулю тобі, а не гроші!
К а й д а ш и х а. Треба смоли – настає возовиця, чим будеш мазати
вози?
К а й д а ш. Дулю-у-у...
К а р п о. Тепер, тату, вже не будете в воді потопати та од наглої смерті
помирати.
К а й д а ш и х а. Не їсть, дурне, цілий день нічого, а тоді вип’є
натщесерце, воно й валить з ніг(трясе кулаком до Омелька).
 14
Б а б а П а р а с к а (Бігає довкола відра, Омелька і Марусі за
годинниковою стрілкою) Од самого ранку нічого не їсть, бо сказано, хто буде
постить у п’ятницю, той не буде у воді потопати.
Б а б а П а л а ж к а (Бігає довкола всіх проти годинникової стрілки),
Шинкар каже, гарно пан Омелько сьогодні посидів, ще ніколи так не
розкошелювався.
К а й д а ш. Киш, кляті! Як це ви сюди попали? Скільки вас, та всі
зозулясті? (Намагається рахувати), Тут дві... і тут дві... О, вже шість...
вісім... У п’ятницю не поститесь, а теж зі мною на небо припхалися! Киш!
К а р п о. Ану злазьте, тату, з неба, бо нам скоро до роботи вставати, а
ми через вас товчемось, як Марко в пеклі.

Сини вхопили батька під руки і поволокли в сіни задом наперед. Він
перебирає ногами, бурчить, співає.

К а й д а ш. Матері твоїй сторч та в борщ! Яка це лиха сила тягне мене

з неба? Мі-і-сяць на не-е-ебі, зі-і-іроньки сяа-а-ають...

Двері зачиняються. Світло в вікні гасне. Баба Палажка змовницьки

манить до себе пальцем бабу Параску.

Б а б а П а л а ж к а. Хоч я тебе й не люблю, і на дух не переношу, а

хочу запитать, чи ти помітила?..
Б а б а П а р а с к а. Я також рада поза Богуславом обійти – лиш би
тебе не бачить, але скажу, що перша від тебе помітила!
Б а б а П а л а ж к а. От, наказаніє Господнє! Ще не знає що, а вже
запевняє. Ну що ти помітила?
Б а б а П а р а с к а. Те, що й ти!
Б а б а П а л а ж к а. Якщо, кажеш, помітила, то які в Омелька очі?
Б а б а П а р а с к а. Ну, це я з дівоцтва знаю – карі. А що?
 15
Б а б а П а л а ж к а. А в Марусі які очі?
Б а б а П а р а с к а. Ну, сірі... То й що?
Б а б а П а л а ж к а. А в їхнього Лавріна які очі?
Б а б а П а р а с к а. (Вражено) Як небо сині! А що таке?
Б а б а П а л а ж к а. А в пана нашого які очі?
Б а б а П а р а с к а. (Майже втрачаючи дар мови) Тако-о-ож си-и-ні...
Б а б а П а л а ж к а. Отож! Маруся в молодості все в панів то на
хрестини, то на храм куховарила, в їхніх подушках ніжилася. Видно, пан на
дурничку підлатався.
Б а б а П а р а с к а. А я дивлюсь, що в Омелька шкіра, як на чоботях, а
Лаврін білокорий, ніжний, стрункий та ласкавий – зразу видно, що не
мужицької закваски.
Б а б а П а л а ж к а. Це діло делікатне, можна сказать – інтимне. Ти ж
дивись: нікому ні слова!
Б а б а П а р а с к а. Ти що? У мене як у могилі! Я нікому... (Після паузи
і совання) Тільки кумі Варці. (Зривається, біжить на вулицю, з-за хати чути
її голос) А знаєте, чому в Лавріна Кайдашенка очі сині, як у пана?
Б а б а П а л а ж к а. Тьху! Смикнула мене за язик нечиста сила! Що ж
я наробила? (Хреститься і дивиться в небо) Господи, покарай мене за мій
язик! Тільки щоб не дуже! Я ж лише гіпотезу висловила, а воно, дурне, вже
по всьому селу ляпає! А нехай тебе запроторять на Сибір, щоб і дух не
смердів у нашому селі! (Зникає через тин в іншому кінці сцени).

Місяць зайшов за хмари. Темно.

Картина третя.
 16
Край білої хати Довбишів з сінешніми дверима та черешнями на куті.
Мотря вийшла з хати з глиняником з червоною глиною, поставила його на
призьбі поруч з таким же з білою глиною. З вулиці з-за вишень визирнув
Карпо у великому солом’яному брилі.

К а р п о. Будь здорова, чорноброва!

М о т р я. Будь здоровий, не чорнобровий!
К а р п о. (Сперся на ворота, підбив бриля) А йди лишень сюди, Мотре,
щось маю тобі сказати!
М о т р я. Як захочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а
рудому - зась!
К а р п о. То ти мене зблизька не бачила. Я як і ти чорнявий. А чи дома
твої батько та мати?
М о т р я. Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо? (Відвернулась,
колотить у глинянику).
К а р п о. (Шмигнув у двір, взяв Мотрю за лікоть) Та так собі, питаю.
М о т р я. Оцього я вже й не люблю! (Смикає руку).
К а р п о. (Тримає за лікоть) Мотре, хто тобі купив такий гарний
жовто-гарячий кісник?
М о т р я. (Вже грайливо) Та вже хтось купив. Не питай, бо скоро
постарієш, як усе знатимеш.
К а р п о. Так хтось, чи батько?
М о т р я. Ну, батько, а що?
К а р п о. Добре, що батько – батьку можна. Та покинь отого
глиняника! (Смикає горщика до себе).
М о т р я. Геть, одчепись од мене, бо мати лаятиме, що я й досі
припічка не підвела! (Не втримала глиняника, той падає, біла глина тече
струмочком. Карпо сідає на призьбі). Чи ти здурів, чи збожеволів! Що ж це
буде, як мати надійдуть з ярмарку? (Хапає червоного глиняника і починає
мастити призьбу, насуваючись на Карпа).
 17
К а р п о. (Усміхаючись) Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто?
М о т р я. Та вже ж не ти!
К а р п о. А якби я купив, що б ти сказала? (Одсувається на край
призьби під натиском віхтя ).
М о т р я. Як купиш, то й почуєш. (Мастить біля Карпа) Вставай, бо
зіпхну!
К а р п о. Ану пхни, чи подужаєш? (Схоплюється з призьби, ненароком
перекидає і другий глиняник – тече червоний струмок).
М о т р я. Ой, лишечко! Що ж я матері скажу, вона ж купила на
ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п’ятака?
К а р п о. Скажеш, що сусідський кнур у двір ускочив, та й
поперевертав.
М о т р я. Воно й видно, що кнур! (Плаксиво) Візьми та поприбирай, бо
я не знаю, що мені мати скажуть!
К а р п о. Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за
глиняниками плачуть.
М о т р я. Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову,
то більше не будеш мені глиняників перевертать! (Нахилилась по віхтя, а
Карпо схопив її ззаду і притис до себе).
К а р п о. Не сердься, Мотре: найму тобі завтра музики.
М о т р я. А не обдуриш? (Кидає віхоть на бік, перестає пручатися).
К а р п о. Присягаюсь, що ні.
М о т р я. А чого це ти так гордо нісся, що й не заговориш ніколи?
К а р п о. Та ж коли ти дівчинкою була, то мала ноги, як граблі, руки,
як скраклі, а очі, як баба шептуха.
М о т р я. А тепер?
К а р п о. (На вушко) А тепер ти проворна, як перепілочка, а гарна, як
півонія. Я тебе, Мотре... той... ну, словом... той...
М о т р я. Який? Ти щось таке кажеш, що я аж тремчу вся. Відпусти, бо
можу не встоять.
 18
К а р п о. І я, Мотре, тремчу, Мотре. Боюсь – не встою, то давай ляжемо
на спориш, щоб ділу зарадить.
М о т р я. А це вже, голубчику, зась! (Різко застосовує прийом на
звільнення від захоплення). Для того треба пройти всі регламентні процедури
(загинає пальці): сватання, заручини, весілля. До мрії шлях не короткий!
К а р п о. Та знаю. То давай вкоротимо його хоч наполовину - сядьмо
на спориші!

Сідають одне навпроти одного, беруться за руки.

К а р п о. Мотре, а чи підеш за мене заміж?

М о т р я. Так дай хоч три дні на роздуми.
К а р п о. Я тобі замість цього помаранчевого кісника червоного куплю.
М о т р я. А не обдуриш?
К а р п о. Я тобі, моя зозулько, аж три разки доброго намиста з дукачем
куплю.
М о т р я. (Кокетливо) Не називай мене зозулькою, називай
ластівочкою. Чи ж не обдуриш?
К а р п о. Присягаюсь, що ні. Я тобі, моя ластівочко, у клуні на сіні всю
Кама-сутру покажу.
М о т р я. (Пустивши очі долу) А не обдуриш?
К а р п о. (Припадає до Мотиних губів, розгойдується з нею з боку на
бік) Ні!.. Ні!.. Ні!..

Вулицею від рампи до середини подвір’я рачки скрадається баба

Палажка. За мальвами присіла, підглядає за молодими. З-за хати попід
ворітьми і тином де пластом, а де скоком до неї шмигає баба Параска.
Підглядають вдвох.
 19
Б а б а П а р а с к а. Як ти думаєш: укоротить сьогодні Карпо шлях до
мрії?
Б а б а П а л а ж к а. Ні, Мотря дівка серйозна, вона не дасть
регламенту порушить.

За сценою чути голос Довбиша: “Кажу тобі цоб, рябий, а ти куди

повертаєш?’

Б а б а П а р а с к а. О, Довбиші вже з ярмарку їдуть, треба чухрать

звідси.
Б а б а П а л а ж к а. Ти ж тільки дивись, про Карпа і Мотрю нікому...
Б а б а П а р а с к а. Що я, маленька? У мене, як у могилі. Я нікому...
Тільки кумі Варці...

Баби розбігаються в різні кінці сцени. Через якусь мить з-за хати чути
голос баби Параски:
Б а б а П а р а с к а. Кума, кума, ви вже чули: Карпо Кайдашенко
пройшов з Мотрею до мрії наполовину?

За сценою з іншого боку чути голос Довбиша: “Цоб, рябий! Цоб кажу,
бо батога скуштуєш!”

М о т р я. (Схоплюється на ноги)Ой, лихо, батько з ярмарку приїхав,

тікай!
К а р п о. (Стрибає через ворота) Як свисну вночі за садком, чи
вийдеш?
М о т р я. (Грайливо) Ще подумаю.
К а р п о. (Вже з-за хати) Найму тобі музики!
 20
Вулицею до мальв, де щойно сиділи в засідці баби, входить Довбиш з
батогом. Здивовано оглядає подвір’я.

Д о в б и ш. Чи не турецька орда тут проскакала? Дочко?

М о т р я. Я вам, тату, все поясню, щоб тільки мати не знала.
(Підходить до мальв).
Д о в б и ш. Купив тобі гарне намисто. Тримай, на Купала надінеш.

Довбиша швидко обганяє і проворно ступає на подвір’я Довбишка з

кошиком, повним товару. Вражено дивиться на глиняники.

Д о в б и ш к а. А це, дівко, що таке? Чи ти п’яна, чи твереза, що

поперекидала глиняники серед двору?
М о т р я. Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Я почала за ним ганятися,
а він, проклятий, глиняники перекинув.
Д о в б и ш к а. Це, мабуть, рябий Парасчин кнур. Він, каторжний,
скакає через тини, як собака.
Д о в б и ш. Ось я його підстережу! (Погрожує батогом). Так боки
обчухраю, що до Різдва пам’ятатиме! Сипте борщу, я воли випряжу і прийду.
(Виходить).
Д о в б и ш к а. (Визирнула з сіней). Чом же ти не підвела перше
припічка, а коло призьби заходилась?
М о т р я. Оце, Господи! Чом та чом? Якби не той каторжний кнур, я б
досі все діло поробила.
Д о в б и ш к а. А лице чого ото палахкотить? Чи не приболіла?
М о т р я. Кажу ж, за тим кнуром ганялася, аж упріла. (Стала, замріяно
посміхнулася до воріт).

Гасне світло.
 21

Картина четверта

Галявина обіч лісу над ставом. Молодь зібралася святкувати Купала.

Все рухається, крутиться, дзвенить музикою і піснями. Хлопці грають в
довгої лози, жартома ганяються за дівчатами, на високо прив’язаній
гойдалці гойдають дівчат то по одній, то по дві, то і самі гойдаються з
ними. Вереск, сміх. На узбіччі галяви горить багаття. Дівчата у вінках
водять хоровод, співають:
Сьогодні Івана, а завтра Купала,
Стороною дощик іде...
Д і в ч и н а у вінку. Лавріне, Лавріне! Ану, чи наздоженеш мене?
Л а в р і н. А що мені за це буде?
Д і в ч и н а у вінку. Як доженеш, то й побачиш!

Дівчина з вереском біжить навколо багаття, за юрбу. Лаврін за нею,

за мить виносить її з-за уболіваючого натовпу на руках і ставить на землю.

Друга д і в ч и н а у вінку. Лавріне, погойдай мене на гойдалці!

Л а в р і н. Нехай тебе хто інший погойдає.
Д і в ч и н а у вінку. Так як ти гойдаєш, більше ніхто не вміє.
Л а в р і н. А що мені за це буде?
Д і в ч и н а у вінку. Ти гойдай, а там побачимо!

Під жарти і сміх Лаврін саджає дівчину на трапецію, розгойдує.

Б а б а П а л а ж к а (До баби Параски). Люблять Лавріна дівчата, ох і

люблять! Де він тільки з’явиться, як і вони біля нього, мов мухи коло меду.
Б а б а П а р а с к а. Бо гарний, і ласкавий. Я оце вже яка зріла, а й не
проти, щоб і мене Лаврін погойдав.
 22
Б а б а П а л а ж к а. Ну ви тільки подивіться на цю зрілу! Та ти вже
двадцять раз перезріла, як огірок-жовтяк, бебехнеш з гойдалки, то зернят на
галявині й до ранку не визбирають!
Б а б а П а р а с к а. Ой-ой, налякала... Ти мені заздриш, що я й досі така
зграбненька та проворна. (Взялася в боки). А от ти і справді як гарбуз
перележаний! І батько в тебе такий був, і мати така, і весь ваш рід
гарбузовий!
Б а б а П а л а ж к а. (Примирливо, але з металом у голосі) О, о!
Починай. Скажи спасибі, що сьогодні таке свято. Бо в будній день я тебе
якби підхопила, то ти б у мене аж у Богуславі, або й у самому Києві
опинилася!
К а р п о (До Мотрі). Мотре, не пускай вінка на воду, щоб мені за ним
не лізти та ніг не мочити. Давай просто в руки.
М о т р я. Ач, який котик! Хоче рибку з’їсти, і лапок не замочити! Я так
зроблю, як звичай велить.
К а р п о. Коли на тебе Петро он весь вечір зирить, як кіт на сало.
М о т р я. А ти добре пильнуй! Вбережеш – твоє буде! (Іде з вінком до
ставу, Карпо за нею).
Хлопці співають:
Скакала жабка під гречкою,
За нею Карпо з уздечкою:
Ой чекай, жабко, загнуздаю,
Поїду Мотрю провідаю!
Та ой чи жива, чи здорова
Моя Мотря чорноброва?
Карпо жартівливо свариться на хлопців кулаком.
Дівчата співають:
Ой на горі буркун родив,
А до Ганнусі Іван ходив.
Роди, буркуне, дородишся,
 23
Ходи, Іване, доходишся.
А чи гарбуза, а чи дині,
А чи з Ганнусі господині.

Молодь починає стрибати через багаття.

Д і в ч и н а у вінку. (Ловить хлопця за рукав) Пішли вже в ліс цвіт

папороті шукати!
Х л о п е ц ь. А хіба вона вже розквітла?
Д і в ч и н а у вінку. Ой, вже давно розцвіла, а хто той цвіт першим
зірве, тому скарб відкриється!
Взявшись за руки зникають в лісі.
Б а б а П а л а ж к а. А чия то така проворна, як ти в молодості?
Б а б а П а р а с к а. Степанидина. Вона така легкодоступна, що до неї
хлопці ходять, як діти до школи.
Б а б а П а л а ж к а. Вона наче в тебе вдалася. Не дурно ніхто й досі не
сватає. До мене-то, ніде правди діти, йшли старости, так що в м’ясниці й
двері не зачинялись. Я одіслала з гарбузами двадцять пар старостів, а до тебе
з старостами ніхто й через поріг не заглядав.
Б а б а П а р а с к а. Виріс язик у тебе в роті довший, ніж у корови.
Ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як ти, капосна! (Відвернулась).
Дівчата галасливою юрбою обступили Лавріна.
Голоси: Лавріне! Лавріне! Давай стрибнемо з тобою через вогонь! І зо
мною! І я хочу!
Л а в р і н. Та як по одиначки, то й до ранку не перестрибаємо.
Ставайте хоч по дві.
Лаврін стає в центрі, по боках дві дівчини, переплітають руки і як
трійка коней під гікання, сміх і свист розбігаються, стрибають через
багаття. Потім Лаврін так само стає з іншими двома дівчатами. За їхнім
прикладом “троїться’ й інша молодь.
 24
К а р п о ( З Мотриним вінком у руках). Пішли, Мотре, цвіт папороті
шукать.
М о т р я. Е ні! Я вже тобі раз казала про регламентні норми(загинає
пальці): заручини, сватання, весілля, а тоді вже й квіточки зривать.
К а р п о. То дозволь поза регламентом тебе хоч додому провести.
М о т р я. То й проведи. Тільки обережно, бо, може, під черешнею вже
мати жде з качалкою. (Йдуть обоє зі сцени).
Б а б а П а л а ж к а (До баби Параски). А слабо через вогонь
перескочити? (Підбирає спідницю, розганяється, стрибає через вогонь і під
сміх молоді зникає зі сцени).
Дівчата беруться за руки, знову з піснями ведуть хоровод.
Б а б а П а р а с к а. Та я в молодості, блін, і не такі висоти брала!
(Підбирає поділ, розбігається, але стрибає не через вогонь, а збоку, і також
зникає зі сцени іншим боком).

Багаття згасає. Лемент вщухає. Хлопці паруються з дівчатами,

беруться за руки і йдуть до лісу шукати цвіт папороті. Світло гасне, чути
гул землі, тріск дерев, свист, шум. Потім все затихає. Лине легка радісна
музика. На заднику випливає, навсібіч пломеніючи, квітка папороті.

Картина п’ята

Хата Довбишів. На середині сцени висить віртуальне вікно.

Дзвенить переливами бандура. Довбишка визирнула у вікно,
заметушилася. Закрутилися по хаті і Довбиш та Мотря.

Д о в б и ш к а. Ой, матінко рідна! Кайдаші йдуть на розглядини!

Д о в б и ш. Бери, дочко, ножа та піч колупай.
 25
Д о в б и ш к а. Якого ще ножа? Тож колупала, коли старости
приходили та рушники Карпу подавала. Тепер не треба колупати. Став,
Мотре, хліб-сіль на стіл! (Сама хутко застелила стіл скатертиною, Мотря
поклала хліб).
До хати зайшли Кайдаш з Кайдашихою. Довбиш і Довбишка цілуються
з ними.
К а й д а ш и х а (розгорнула з білої хустки велику паляницю, поклала на
стіл). Як вас, свахо, Бог милує? Чи живі-здорові, моє серденько?
Д о в б и ш к а (поцілувала паляницю, поклала на стіл). Спасибі вам,
свахо! Живемо потроху, хвалити Бога. Сідайте в нашій хаті, щоб старости
сідали!
К а й д а ш и х а. Як дасть Господь милосердний, то, може, й справді
старости незабаром сядуть у вас. (Манірно витирає хустинкою чоло і губи).
Д о в б и ш к а. Чи це ви, свахо, запилились?
К а й д а ш и х а. Еге, моє серденько. Хоч уже й Семена, а надворі
душно, неначе серед літа. (Сіла на краєчок ослона).
Д о в б и ш к а. Та сідайте-бо, свахо, за стіл! Оце, Господи! А ви, свату,
чого це стоїте? Сідайте за стіл, а то ще й старости наші спротивитимуться!
Кайдашиха, манірно витираючи лице хусточкою, посунула за стіл. Сіли
всі. Мотря винесла і поставила на стіл гранчату пляшку зі стручком перцю,
макітру вареників. Кайдаш не зводить очей з перцівки.
К а й д а ш и х а. Та що й робоча ваша дочка! Що за золота дитина!
Ото, моє серце, гарну невісточку матиму, коли Господь милосердний дасть
довести діло до ладу.
Кайдаш мало не лізе очима в пляшку, аж рота роззявив. Мотря
винесла кілька полумисків із закускою. Кайдашиха штовхнула Омелька під
бік.
К а й д а ш и х а (до Мотрі). Спасибі тобі, моє серце кохане, що ти нас
вітаєш.
 26
Д о в б и ш (налив усім, підніс чарку). Поможи нам, Боже, довести діло
до кінця! А ти, дочко, будь щаслива й здорова та свекрусі покірненька!
К а й д а ш и х а. Даруй же, Боже, нам і нашим дітям вік довгий та
щасливий! (Ледь вмочила губи в горілці).
Д о в б и ш к а. Що це ви, свахо, так мало випили?
К а й д а ш и х а. Ой буде, буде! Така гірка, як полин! Не знаю, як ті
п’яниці її п’ють. (Штовхає ліктем Омелька під бік).
Д о в б и ш. Та випийте-бо, свахо, повну! Ану з невісткою! (Поманив до
столу Мотрю, подав і їй чарку).
К а й д а ш и х а (поцокалась з Мотрею, ледь пригубила). Ой буде! Коли
б не впитися. Оце недавно, серденько моє, просили мене готувати обід аж у
Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! Наїхало гостей
повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як пороз’їздились гості, кличе
мене матушка в покої, садовить за столом, сама сідає зо мною вечерять. Так
мене частувала, спасибі їй, та все припрошує: та випийте-бо пані Марусю, та
їжте-бо, пані Кайдашихо! Їй-Богу, правду кажу, про-ше вас.
До віртуального вікна з тилу підбігла баба Параска, пригледілась,
прислухалась.
Б а б а П а р а с к а . О, вже запили могорич, вже повело пані
економшу, і до ранку Довбиші не переслухають. (Зникає).
З іншого боку до вікна підбігла баба Палажка, слухає.
Б а б а П а л а ж к а. Здається розглядини вдалися. Будуть Семигори
гулять на весіллі в Карпа і Мотрі. (Зникає).
Д о в б и ш к а. Та вже ви, свахо, чого тільки не повиучувались у
панському дворі, буде що розповісти і дітям і внукам.
К а й д а ш и х а. А так-так. Гріх буде не похвалити і своїх синів. У
мене два сини, неначе два соколи. На старість прикриють мене орлиними
крилами. Що за люба дитина мій Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у
вухо бгай. Мої сини, неначе пахучі васильки на городі.
 27
К а й д а ш. Годі тобі! Хвалила сова своїх дітей, що нема кращих на
світі, а яка там совина краса?
Д о в б и ш к а. Та що правда, то не гріх.
К а й д а ш и х а. Я не хвалю своїх синів, але коли правду сказати, то на
всі Семигори немає таких хлопців, як мої. Що вже робочі, слухняні,
покірливі, то дай, Боже, таких дітей усякому. Мого Лавріна, проше вас, хоч у
пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають.
До віртуального вікна під’їздять на самокатах воли. Розглядаються,
прислухаються.
П р а в и й в і л. Здається, наш господар на цих розглядинах добряче
на розглядався.
Л і в и й в і л. Якщо Довбиші накладуть Мотрі в скриню, скільки ото
кажуть, то буде що нам на весіллі везти.
Правий в і л. У багачів придане буває легше від слів. Та нічого,
скільки покладуть, стільки й повеземо. (Зникають).
Мотря винесла ще закусок. Чарки знову запурхали догори. Свати
розчервонілись і говорили всі разом. До вікна підійшов Карпо.
К а р п о. Здається, справа в капелюсі: буде Мотря моєю. Довго
перебирав, а таки що вибрав, то вибрав – гарна, ніби з рути-м’яти та з
гостролистої шальвії звита. Хоч би швидше вечір, я так з нею під вербою
постою!.. Так постою!.. (Зникає).
К а й д а ш. Дасть Бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату
через сіни. В мене синами не поле засіяно. Лаврін зостанеться в моїй хаті, а
Карпо житиме через сіни.
Д о в б и ш. І то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а
як не схотять, то як схотять!
Всі встають з-за столу, розціловуються, виходять з хати.
К а й д а ш и х а. Де вже, щоб мої сини не помирились! На цілому світі
нема таких слухняних дітей, як мої сизопері орли!
 28
Кайдаші пішли. Здалеку грають троїсті музики. До хати вбігає гурт
дівчат з вінком та стрічками, входять коровайниці з діжею. Дівчата з
піснями починають наряджати Мотрю. Коровайниці з піснею починають
бгати весільний коровай і шишки:
Ходи, Спасе, до нас,
А в нас усе гаразд:
Хорошії коровайнички
Коровай бгають
Та сиром поливають.
Зсередини сиром, маслом,
А около – добрим щастям.
Наростає й наростає гудіння троїстих музик, ще невидимого
весільного торжества. Світло міниться, гасне.

Картина шоста

Подвір’я біля хати Кайдашів. Все готове до весілля. Над дверима

рушник і гільце. Ворота перетягнуті також рушником. Ліворуч від хати
майже до рампи стіл сервірований наїдками та напоями. З вулиці попід
рушником проринає баба Палажка, за нею навздогін - баба Параска.

Б а б а П а л а ж к а. (В сіни) Їде, їде!

Б а б а П а р а с к а. Весільний поїзд їде!

З хати вибігають Лаврін, Кайдаш і Кайдашиха, кухарки, парубки.

Кайдаші з короваєм на вишитому рушнику стають біля столу. Хлопці з
палицями – біля воріт. З-за хати лунає хвацька мелодія троїстих музик,
висовується весільний поїзд: Карпо і Мотря у вінку з образами на рушнику,
перев’язаний через плече старший боярин, світилка з букетом і вткнутою
 29
восковою свічкою, музики, Довбиш і Довбишка, парубки, дівчата. Причет
співає:
Вийди, матінко, подивись,
Що тобі бояри привезли!
Привезли скриню із замком,
Молоду невістку із вінком.
Відчиняй, мати, віконце,
Везем тобі невісточку, як сонце.

Перед ворітьми поїзд зупиняється. Гамір, перегрупування по обидва

боки тину. Музики втихають. Причет знову співає:
Відчини, мати, хвіртку –
Везем тобі невістку,
З волами, з коровами
Ще й з чорними бровами.

С т а р ш и й боярин. А чи не впустите, добрі люди, нас до цього замку,

бо вже наші князь і княгиня добряче притомилися, а до того ми й з дороги
збилися!
П а р у б к и. Та ми б вас до замку впустили, якби ви нам перед тим
заплатили!
С т а р ш и й боярин. А скільки ж ви заправите?
П а р у б к и. Якщо ваші князі не олігархи, то нам і сто гривень та дві
сулії живої води стане.
С т а р ш и й боярин. Ось вам половина цього – беріть швидше, доки
митар не бачить, та відчиняйте ворота!
П а р у б к и. По руках!

Парубки одержують викуп і сулію самогону, знімають рушник з воріт.

Весільний поїзд суне на подвір’я. Музики, хлопці й дівчата стають під
 30
хатою. Карпо, Мотря, а за ними Довбиші підходять до Кайдашів. Карпо й
Мотря з іконами низенько кланяються батькам. Ті з короваєм кланяються
їм, передають коровай Довбишам. Карпо й Мотря стають перед батьками
на коліна.
К а р п о. Благословіть, тату, благословіть, мамо, на щасливе і довге
життя! (Передає ікону Спасителя Омельку).
К а й д а ш. Благословляю вас, діти, на довге щасливе життя!
(Доторкається іконою голів Карпа і Мотрі, передає її старшому боярину).
М о т р я. Благословіть, тату, благословіть, мамо, на щасливе життя!
(Подає ікону Богородиці Кайдашисі).
К а й д а ш и х а. (Медово) Даруй, Боже і Пресвятая Богородице, нашим
дітям вік довгий та щасливий! Щоб ти, моя доню, була здорова як вода і
цвіла довіку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля
садочок! (Благословляє молодят, передає ікону світилці. Карпо й Мотря
встають, цілуються з батьками).
Д о в б и ш к а. Дорогі свати! Кохали ми дочку, як панночку (схлипує), а
вам даємо за наймичку.
Д о в б и ш. Будьте, діти, щасливі й здорові! А ти, дочко, як будеш
свекрові та свекрусі покірненька, буде твоя голівонька веселенька.
К а й д а ш и х а. У нас вона житиме весело, як рибка в морі!
К а й д а ш. Дорогі наречені! Дорогі гості! Просимо вас до столу!
Причет співає:
Нашій свасі та й полегшало,
Що в коморі та й поменшало.
А свекрусі та й погіршало,
Що в коморі та й побільшало.
Старший боярин зв’язує рушником руки Карпу й Мотрі, хоче вести їх
за стіл з боку хати. Раптом з натовпу вискакує до них баба Палажка.
 31
Б а б а П а л а ж к а. Куди? Треба сідать за сонцем, щоб щастя сідало!
(Забирає в боярина молодят і тягне за стіл з боку залу). З-за музик вискакує
до них баба Параска.
Б а б а П а р а с к а. Ви тільки подивіться на цю розумецьку! Звичай
гласить проти сонця сідати! (Забирає молодят і тягне за стіл від хати).
Б а б а П а л а ж к а. Звідки ти ті звичаї знаєш? Он свого сина женила,
як язичниця, навіть вечірки не було! (Вириває з її рук молодих і цуприкує в
інший бік).
К а й д а ш. Ану цитьте мені! (Махає двома кулаками). Не мордуйте
дітей, хай сідають як хочуть – вони сьогодні тут головні! Тут випить
хочеться, аж душа болить, а вони за звичай вхопилися!
Старший боярин бере наречених і садовить у центрі столу, сам сідає
поруч з Карпом. Світилка – за Мотрею, тоді Довбиші. Біля Карпа – Кайдаші
і Лаврін, довкола інші гості. Музики шкварять гопака, хлопці й дівчата
пускаються в танок і подвір’я кипить кольорами, вигуками, сміхом.
К а й д а ш. (Встає з чаркою в руці, музика стихає). Любі друзі! Дорога
українська громадо! (Обводить чаркою всіх на сцені і в залі). Шляхом
переговорів (показує лівою рукою на Довбишів і на себе з Марусею), в
результаті консенсусу (тикає в Карпа і Мотрю) сьогодні створюється нова
родина. Тепер Кайдашів побільшає так, що й у Семигорах стане тісно, а мені
доведеться ще одну хату прироблять через сіни. Так випиймо ж за те, щоб
Карпо і Мотря нас не підвели, щоб батьків шанували, всіх вас поважали,
нашу землю квітчали!

Вигуки: “Славно! Будьмо! За здоров’я! На щастя!’ Всі цокаються

чарками, п’ють. Музики грають польку, гості з-за столу, окрім наречених, а
також всі присутні в шеренги по три пускаються в танок колесом від тину
до столу. Постійно лунають тюкання, примовки.
К а й д а ш и х а. Сюди піду, туди піду!
Д о в б и ш. Давай-давай, якось буде, якось буде, якось буде!
 32
Б а б а П а л а ж к а. Ой чарка нова, та горілки нема!
Б а б а П а р а с к а. Хилю-хилю не тече, коло серця пече!
Хлопці пускаються в танок навприсідки, дівчата крутяться дзиґами
навколо своєї осі, розквітчуючи сцену вихором стрічок. Танцювальне колесо
ходить ходором, аж поки всі стомлюються.

Дружки заводять пісню:

Пустіть, свату, в хату,
Нас тут небагато,
Семеро по семеро,
Свату хату перевернемо.

Карпо з тацею, на якій стоїть чарка, а Мотря з тацею з шишками

підходять до всіх присутніх на подвір’ї за чергою вклоняються, боярин
наливає з сулії – пригощають. До тину з вулиці підходять два воли.
Л і в и й в і л. Як ти гадаєш, нас сьогодні напоять?
П р а в и й в і л. Навіть не мукай на цю тему: старий хазяїн сам он ніяк
не нап’ється, а молодому за дівчатами й зовсім не до нас.
Л і в и й в і л. Так, так... Обліпили його дівки, як оси спілу диню, або
нашого батька корови.
П р а в и й в і л. Пішли краще полежимо, бо після весілля снопи з поля
возить, то добряче на цій крутогорі намучимось.
Л і в и й в і л. А в них так: як гулять – то разом нас багато, а як спуск з
гори розкопать, щоб вози не ламалися – то нехай краще дурні воли мучаться.
П р а в и й в і л. Охо-хо-хо-хо!
Л і в и й в і л. Не хо-хо-хо, а му-му-му!

Воли виходять. Дружки співають, народ гуде, веселиться, аж поки

гасне світло. Завіса.
 33
Кінець першої дії.

Дія друга

Картина перша

Хата Кайдашів. Мотря порається коло печі. Кайдашиха лежить на

печі, вдає, що спить, але час від часу зирить за невісткою. Впоперек хати
розставлені прядка з мичкою, ночви з пранням, діжа з тістом, кошик з
картоплею, дійниця, макітра, віник.

К а й д а ш и х а. (підняла голову) Затопи, моя дитино, в печі, та як

будеш розпалювать дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай,
моє серденько, товстенький переклад, щоб швидше розгорілось.
М о т р я. Та мене цього й мати навчила. (Порається коло печі).
К а й д а ш и х а. (Злазить з печі, йде вздовж ряду причандалля і
показує пальцем) Візьми, моє серце, начисть картоплі на борщ та накриши
буряків, побіли піч, видій корову та вижени до череди, спечи хліба, попряди,
випери сорочки, підмети в хаті і сінях, а я трохи ще полежу. Чогось я
нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! (Полізла на піч).
Мотря, немов у прискорених кадрах німого кіно, сяде до прядки –
прядне, підбіжить до діжі – місне, скочить до ночов – перне, візьме віник –
метне, схопить ніж – обчистить картоплину. Потім ще швидше повторює
по новому колу.

К а й д а ш и х а. Чи одігнала до череди?
М о т р я. І видоїла, і відігнала.
 34
У печі сильно шкварчить, валить пар.
К а й д а ш и х а. (Сердито) Мотре! Чом бо не глядиш страви? Як
збіжить сало, то борщ доведеться хоч собакам виллять!
М о т р я. (Однією рукою мете, другою у ночвах сорочку вовтузить)
Якби я могла розірватися надвоє, то я б і сіни мела, і коло печі стояла!
К а й д а ш и х а. (Злазить з печі) Хто видав так говорить матері! Коли
не вмієш гаразд, то треба вчитись. І я колись не вміла, але пани вивчили мене
в економії.
М о т р я. Я, хвалити Бога, панщини не робила й у панів не вчилась!
К а й д а ш и х а. Але рот на матір розкриваєш, як осавул. Помаж краще
комин ще раз. Та не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та
дрібненько перше вподовж, а потім упоперек. А то, бач, скрізь віхті знать.
М о т р я. Матері, було, все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить.
К а й д а ш и х а. Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Як
будеш мене слухати та будеш пильнувати, то й собі навчишся.
М о т р я. Краще б ви, мамо, не вчили вченого їсти хліба печеного, а
помогли мені варити, бо в мене не десять рук, а тільки дві!
До хати входять Карпо, Лаврін і батько.
К а р п о. Дві хазяйки, а в хаті чому й досі не метено?
К а й д а ш и х а. Бо твою жінку сьогодні перелоги напали.
М о т р я. Не знаю, кого вони тут більше напали! (Кинула сорочку в
ночви, вода хлюпнула на свекруху).
К а й д а ш и х а. Якого це ти нечистого ляпаєш? Мало сміття в хаті, то
нехай буде грязь? Карпе, чого ти своїй жінці нічого не скажеш? Хіба не
бачиш, що вона мене не слухає та діла не робить?
М о т р я. А це я що, в піжмурки граю? (Показує на весь ряд знарядь).
К а р п о. І їй скажу, та й ви, мамо, на неї чомусь сильно напираєте.
К а й д а ш и х а. Так, сину, так! Держи руку за жінкою, а матері не
можна буде в своїй хаті й слова промовити. Не потурай жінці, бо вона й над
 35
тобою далі коверзуватиме! Ти хіба не знаєш, що жінка не бита, як коса не
клепана?
К а й д а ш. Чого це ви гризитесь? Чи вже не помиритесь коло однієї
печі? Ану давайте на стіл, чого наготували.
Кайдашиха перша сіла за стіл і склала руки, наче в гостях. Мотря
подала обід, а сама стала коло печі.
К а й д а ш. Годі тобі, дочко, гніватися на матір. Сідай їсти, бо ти
натомилась.
Мотря наче не чує, стоїть та тупо дивиться в мисник.
К а й д а ш и х а. Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рідка.
М о т р я. Бо ви, мамо, не дуже помагали мені варити.
К а й д а ш и х а. Ой, людоньки! Хто нам нараяв брати невістку з тих
багатирів? Ти їй слово – вона тобі десять! Карпе, візьми налигача та впережи
її вздовж, а тоді ще й упоперек!
К а р п о. Чи не за те, що зранку й не присіла?
Л а в р і н. Годі вже вам, затіяли, аж у вухах лящить. Пішли краще до
роботи.
Лаврін і Карпо виходять. Омелько сідає на табуреті і ремонтує
чобота. Мотря прибирає зі столу, миє посуд.
К а й д а ш и х а. Чогось я нездужаю. Ноги болять, а тут ще й ці нерви –
полежу ще трохи. (Лізе на піч).
К а й д а ш. Полеж по обіді, як той казав, нехай сало зав’яжеться.
Мотря шкребе ножем вінець горщика.
К а й д а ш и х а. Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в
голові скромадить.
М о т р я. А як же його шкребти, щоб не було чуть?
К а й д а ш и х а. Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик
не буде скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.
 36
Мотря кинула ніж на лаву й вийшла. Поглядаючи на піч, на пальчиках
ввійшла баба Палажка.
Б а б а П а л а ж к а. Здрастуйте у вашій хаті. А з Марусею що, чи не
захворіла, що серед білого дня піч облежує?
К а й д а ш. Каже, крижі болять, і ноги.
Б а б а П а л а ж к а. Як є за ким лежать, хай лежить, Мотря впорається.
К а й д а ш. Дякувати Богу, роботяща невістка в нас.
Б а б а П а л а ж к а. Хоч трохи тямить в хазяйстві?
К а й д а ш и х а. (Піднімає голову на печі) Хліб їсти добре тямить. Вона
незугарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. А вже лаятись та
мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з Довбишкою. А вже що
лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона
вивернеться на полу, як кобила, та тільки сопе...
М о т р я (З сіней висунула голову). Од кобили чую! Ще й однієї сорочки
мені не справили, а вже судите на все село.
Кайдаш схрестив на грудях струг і молоток, задрімав. Входить
Лаврін.
Л а в р і н. Чого це ви, тату, розсілися як хвараон? Он у клуні скільки
роботи! (Бере щось на полиці, виходить).
Б а б а П а л а ж к а. Як це він, Омельку, тебе обізвав?
К а й д а ш. Не обізвав, а возвеличив. Це так цар зветься, де ото ходять і
до пояса голі, і від пояса голі.
Б а б а П а л а ж к а. Це б мене туди, хоч би надивилася. А чого голі,
такі бідні?
К а й д а ш. Хм, бідні! Та в них там, де ти хотіла надивитись,
хвартушки із золота. І в руках така, як оце в мене молоток, золота кривулька
– вистачило б не тільки Семигори, а й пів-Богуслава купити з уздром.
Б а б а П а л а ж к а. (Гонорово) Я, Омельку, ні з гуздром, ні без гуздра
не продаюся! Ні хвараонам, ні депутатам!
 37
К а й д а ш. Розкажеш комусь іншому. Електорату, який не продається,
в природі, Палазю, не існує.
Б а б а П а л а ж к а. Ну ти, Омельку, й розумецький. Де ти тільки той
розум береш? Як ти, скажи, до того голого царя добрався?
К а й д а ш. До нашого панотця син із Києва з бурси на літо приїхав.
Вони там якраз вихід жидів з єгипетського полону вивчають, так він показав
на картинці хвараона. Отак сидить (Ще раз демонструє).
З сіней до хати заглянув Лаврін.
Л а в р і н. Тату, то ви вийдете до вечора на тік?
К а й д а ш. Та йду вже, йду... Хіба тут дадуть хвараоном побуть?
Омелько виходить. Влітає баба Параска, побачила бабу Палажку.
Б а б а П а р а с к а. О, і ця вже тут! Де не посій, там і вродить!
Б а б а П а л а ж к а. (Стає навпроти, руки в боки) А ти що за сівач
такий, що скільки села, стільки й тебе? І батько в тебе такий був, і мати, і дід,
і баба! І собаки у тебе такі! І коти!
Б а б а П а р а с к а. Тьху на твоє пір’я! Я Кайдашам майже сусідка, а
чого ти приперлася, як у полі стільки роботи?
К а й д а ш и х а (Злазить з печі). Годі вам! І без вас у голові
макітриться.
Б а б а П а л а ж к а. (Сідає) А ви чули, що сьогодні вночі попового
сина, що з Києва приїхав, на Степанидиній дочці застукали?
Б а б а П а р а с к а. Та то такий жеребець, що йому й Семигорів мало.
Б а б а П а л а ж к а. Семигорів! Кажуть, він у Києві вже весь Поділ
перетовк.
Б а б а П а р а с к а. Весь Поділ? Ну я пішла. Ніколи мені тут з вами
розсиджуватись.
Баба Параска вибігає. Через мить чути її голос з вулиці: “Кумо Варко!
А чи чули, що попів син у Києві весь Поділ перетовк?’ Кайдашиха і баба
Палажка переглянулись, знизали плечима, розвели руки.
 38
Завіса.

Картина друга

Веселе сонце грає передвечірнім маревом над Россю, над дорогою, що

повилася з гори на гору. Зеленим полем їде парою волів з млина Лаврін,
лежить на мішках, пальцем мрійливо водить в небі. Раптом глянув на поле і
схопився: зеленим житом пливла велика червона квітка.

Л а в р і н. Тпру! Де та квітка взялася на долині, та ще така здорова?

Квітка то кружляла, то присідала, зривала волошки і втикала собі
зверху. Вона обернулась і стало видно, що це струнка вродлива дівчина.
Засоромившись Лавріна, вона шмигнула повз нього і залилась срібним сміхом.
Л а в р і н. (До себе) Ой гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа,
повита барвінком. (До неї) Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідси до
села?
М е л а ш к а. До якого села тобі треба?
Л а в р і н. До того, звідкіля ти сама.
М е л а ш к а. (Задзвеніла сміхом) Не питай, бо швидко старий будеш.
Дівчина йде колом по траві, під вербою, ніби милується природою і
собою, збирає квіти.
Л а в р і н. Чого це ти так поспішаєш?
М е л а ш к а. Щоб мати не лаяли.
Л а в р і н. А де ти була?
М е л а ш к а. Панські буряки полола за Россю, а це йду додому.
Л а в р і н (Бере дівчину за рукав біля плеча). Та скажи-бо, дівчино, з
якого ти села?
М е л а ш к а. А тобі нащо?
 39
Л а в р і н. А хіба не можна спитати, як тебе звуть?
М е л а ш к а. Оце, який цікавий! Я з Бієвець, Охріма Балаша дочка,
Мелашка.
Л а в р і н. (Бере дівчину за обидві руки). А я з Семигор, Лаврін
Кайдашенко.
М е л а ш к а. А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, а в Бієвці?
Л а в р і н. Та, це мене батько послав...
Грає легка музика і міниться кольорами світло, починається танок
кохання. Лаврін і Мелашка, тримаючись за руки, то відхиляються одне від
одного плечима, то спираються спина до спини і розгойдуються, то
вальсують, то вона йде дзиґою по колу, а він замилуваний за нею, то
навпаки. Танком милуються воли.
Л і в и й віл. Вже сутеніє, пішли додому самі, бо бачу, що ця пісня
надовго.
П р а в и й віл. Чого ти спішиш? Тобі хіба на поїзд? Давай подивимось,
чим воно закінчиться?
Л і в и й віл. Звісно чим: доведеться нам трюхикати до Біївців на
розглядини, потім на весілля. А там знаєш які гори?
П р а в и й віл. Ми ж туди хазяйку колись возили до попа куховарити.
Там гори будь здоров і не кашляй! Крутіші, як біля нашого двору.
Л і в и й віл. І хто тих гір наробив? Пішли додому. Привеземо борошно,
старий хазяїн потрушеного сіллю окрайчика дасть, соковитої трави...
П р а в и й віл. Старий хазяїн нас любить. Як окрайчик, то й окрайчик...
Як пішли, то й пішли...
Воли потягли воза. Лаврін і Мелашка стоять тримаючись за руки.
Л а в р і н. Нема в Семигорах ні одної такої гарної дівчини. Як побачив
тебе над Россю, то наче з криниці погожої води напився.
М е л а ш к а. (Засоромилась) І я такого красеня ще й уві сні не бачила.
На тебе й надивитися не можна.
 40
Л а в р і н. Твоє лице, твої чорні брови, неначе моє здоров’я! Як же це я
раніше жив, що тебе не бачив?
М е л а ш к а. Лавріне...
Л а в р і н. Частіше повторюй одне це ім’я – всі інші повикидай з
голови.
М е л а ш к а. (Сміється, як у дзвіночок дзвонить) Та добре, але
поспішай додому, бо тебе батько лаятиме. Твоє усміхнене лице тепер мені
все небо затулятиме.
Л а в р і н. Завтра неділя, чи вийдеш надвечір під ту вербу, чи під
шовковицю, чи що там у вас росте за двором? Бо я прийду, хоч би мене
батько прив’язав.
М е л а ш к а. (Неохоче, повільно забирає свою руку з Лаврінової)
Прийду-у-у. (Даленіє за кулісами).
З іншого боку чути голос Кайдаша, потім Кайдашихи.
К а й д а ш. Поїхав з мішками наче не до млина, а в Крим по сіль. Воли
вже прийшли самі, а його й досі нема.
К а й д а ш и х а. Лавріне-е-е! Лаврі-і-і-не-е-е! (Виходить на сцену,
побачила сина, зраділа). Що сталося? Воли самі прийшли, а тебе нема, то в
мене мало серце не лопнуло. Оце бігла до млина, наче за мною собаки
гналися (відсапується).
Лаврін замріяно дивиться туди, де зникла Мелашка.
К а й д а ш и х а. Ходім, сину, додому. Я оце говорила з батьком за
тебе. Батько хоче тебе оженить. Посилай старостів до Катрі Головківни.
Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.
Л а в р і н. Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Немає мені,
мамо, в Семигорах пари.
К а й д а ш и х а. А де ж вона тобі є?
Л а в р і н. У Бієвцях.
К а й д а ш и х а. Аж у Бієвцях? (Плеснула в долоні).
 41
Л а в р і н. Там, мамо, побачив я дівчину – брови чорні, очі карі, личко,
як калина, а як засміється, в мене серце в’яне.
К а й д а ш и х а. Та про мене, шли старостів і в Бієвці... Там мене
знають: я в попа варила обід, як він віддавав дочку заміж. О, там, моє
серденько, є добрі хазяїни. Але стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
Л а в р і н. Мелашка краща од сонця! Як з нею не оженюся, то в Росі
втоплюся!
К а й д а ш и х а. Господь з тобою! Сватай Мелашку! Ходім додому, я
тобі з того борошна, що ти сьогодні намолов, галушечок наварю.
Л а в р і н. Сійте, мамо, те борошно на весільний коровай!
Виходять. Музика шкварить такої, що аж в одному місці тенькає.

Світло гасне.

Картина третя.

Хата Кайдашів. Мотря порається коло печі, свекруха сидить біля вікна і
шиє сорочку. Мотря також сідає шити до другого вікна.
К а й д а ш и х а. Чого це ти, Мотре, сіла шити? Хіба не бачиш, що обід
недоварений, хата досі не метена?
М о т р я. Та вже бачу, не повилазили.
К а й д а ш и х а. Гляди лиш, щоб і справді не повилазили! Сядеш шити
по обіді, як упораєшся.
М о т р я. (Тонким дражливим голосом) Ох-ох! Так у мене чогось
болить спина, так ниють руки.
К а й д а ш и х а. Дражнись, дражнись! Кидай шити та вимітай хату,
кажу тобі. Я хазяйка в хаті, а не ти! Роби, що тобі загадують!
 42
М о т р я. А я вам, мамо, не наймичка. Коли пішлось на колотнечу, то
нам треба робить діло пополовині. Поганять і в мене стало б хисту, аби було
кого.
К а й д а ш и х а. Цить! А то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш!
М о т р я. Ви мені не рідна мати: не давали зубів, не маєте права й
вибивати. А в коцюби два кінці: один по мені, другий по вас!
К а й д а ш и х а. Оце сатана попалася, що такі і в болоті не водяться!
(Розгорнула сувій полотна, щоб відрізати на сорочку).
М о т р я. (Ледь стримуючись) Одріжте й мені тонкого полотна, хоч на
одну сорочку на празники.
К а й д а ш и х а. Мене товста сорочка ріже в тіло, а ти ще молода, носи
тим часом товсті сорочки.
М о т р я. А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?
К а й д а ш и х а. Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й
попи просять варити обід, кличуть у покої вечерять, як же мені йти між такі
люди в товстій сорочці?
М о т р я. Хоч я до панів і не вхожа, але ж і я пряла на тонке полотно,
може, більше од вас.
К а й д а ш и х а. Оце причепилася причепа! Про мене, бери все
полотно та й закутайся в його з головою! Вже не знаю, як од тебе
одчепиться!(зозла кидає полотно на лаву).
М о т р я. (Витягла зі скрині товстий починок, взяла мотовило, щоб
мотать) Помотаю, осную та вироблю собі тонкого полотна, як ви не даєте.
К а й д а ш и х а. (Підскочила, як ошпарена) То це ти збираєшся на своє
хазяйство моїм прядивом?
М о т р я. Воно таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не
мочила, не била на бительні, не терла на терниці більше од вас? (Мотає, аж
хуркотить).
К а й д а ш и х а. Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся?
М о т р я. В мене жартів нема.
 43
К а й д а ш и х а. (Підскочила) Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє.
Принеси од батька та й мотай на йому, про мене, свої жили!
М о т р я. Ба не дам, бо й мені треба!
К а й д а ш и х а. (Смикнула до себе мотовило) Дай сюди, кажу тобі! Я
сама зараз буду мотать!
М о т р я. (Ухопила мотовило двома руками) Не дам! У вас нема чого
мотать, бо ви нічого не напряли.
К а й д а ш и х а. (Тягне до себе і вже верещить) Геть ік нечистій
матері! Дай сюди мотовило!
М о т р я. Не дам!
К а й д а ш и х а. Дай!
М о т р я. Ба, не дам!
К а й д а ш и х а. Дай, кажу тобі!
М о т р я. Не дам, кажу вам!
На лемент до хати вбігли Кайдаш, Карпо і Лаврін.
К а й д а ш и х а.(Смикає до себе) Дай сюди, бо як пхну, то й ноги
задереш!
М о т р я. (Тягне до себе) Одчепіться, бо й я вмію пхатися!
К а й д а ш. Чи ви показились, чи в хрещика граєтесь? Покиньте
мотовило!
Л а в р і н. Та це вони, мабуть, у ворона граються.
К а й д а ш. Добра іграшка! (Хапає кочергу) Покиньте мотовило, бо так
і впечу обох по спині!(Вириває в жінок мотовило).
Захекана Мотря відходить до печі. Кайдашиха стомлено падає на лаві
на полотно, руки в боки, хекає то ліворуч, то праворуч.
К а й д а ш. Чого ви лаєтесь? Чого сваритесь? Господи, сьогодні свята
п’ятниця, а вони тільки до гріха доводять. Нащо тобі, Мотре, мотовило?
М о т р я. Буду свої починики мотать, бо у вас доброї сорочки не
заслужиш.
К а й д а ш и х а. Вона хоче прясти собі на полотно нарізно од нас.
 44
К а р п о. Ставте, тату, мерщій хату через сіни.
К а й д а ш. (Наступає на нього) Ти б лучче свою жінку трохи
приборкав, щоб не так високо літала.
К а р п о. (Грізно) Хіба моя жінка курка, щоб я їй крила обборкав. Мати
кривдить її, а ви – мене!
К а й д а ш. Хто ж тебе зобижає? Хіба я тобі їсти не даю?
К а р п о. А хіба ви дали мені коли хоч копійку в руки? Я роблю, а ви
гроші в скриню ховаєте.
К а й д а ш и х а. (Скочила до Мотрі) Це ця кобила його навчила батька
не слухать! Це вона бучу в хаті вчиняє!
М о т р я. Од кобили чую! (Хапає з лави полотно, накидає на свекруху,
бігає довкола неї обмотуючи, і робить білий кокон).
Лаврін аж падає від сміху, плеще в долоні. Кайдаш кинувся виручати
жінку, схопив мотовило і огрів ним Мотрю по спині.
К а р п о. (Став між ними) Тату! Яке право ви маєте бити мою жінку?
К а й д а ш. А чом вона не слухає матері та тільки збиває бучу в моїй
хаті?
Карпо і Кайдаш уперлися лобом в лоб і то один відтіснить іншого на
кілька кроків, то другий. Тим часом Кайдашиха виборсалась з полотна,
кинулась з кулаками на Мотрю. Та застосувала прийом через бедро і
повалили її на долівку.

К а й д а ш и х а. Рятуйте! Вона ж мені бока відбила!

Лаврін кинувся підводити матір. Кайдаш схопив мотовило і крутив
ним перед носом у Карпа.
К а й д а ш. Я поб’ю на тобі оце мотовило на трісочки, як ти не впиниш
своєї жінки!
К а р п о(важко дише), Тату, оступіться! Не вводьте мене в гріх!

Кайдаш кинувся на Карпа з кулаками і штовхнув його рукою в груди.

 45

К а р п о. (Кинувся як звір) Не лізь, бо задушу, іродова душе!

(Штовхнув батька в груди так, що той упав навзнак і задер ноги).
Вмить всі заніміли, де хто стояв. Потім Лаврін і Кайдашиха підхопили
Омелька під руки і поставили на ноги.
К а й д а ш и х а.(До Мотрі, б’ючи кулак об кулак) Бодай тобі добра не
було з твоїм мотовилом! Через тебе син побив батька! Ой світе мій! Не
дадуть діти своєю смертю вмерти!
К а й д а ш. (Трагічно, розпачливо, зі стогоном) Нема в тебе Бога в
серці. Недурно ти до церкви не ходиш, де вчать шанувати батька свого і
матір свою, щоб добре було тобі на землі. Краще б ти мене був зовсім убив,
бо я не знаю, як тепер житиму з такою ганьбою... Ти добре помітив, як я до
скрині гроші кладу, а куди кладу струг і сокиру, не бачиш... Я думав навчити
тебе вози робити – це ремесло годує наш рід віками, а ти тільки й навчився,
що батька бить... Каже, розірвіть хату. То беріть, розривайте вже й мене
надвоє (розводить руки набоки). Я ж цю хату своїми мозолями збудував, щоб
світла і тепла була, щоб у ній щастя жило, а ви з Мотрею перетворили її на
вертеп розбійників...
К а й д а ш и х а. Це через цю сатану, через це ледащо таке лихо
приключилося! (Схопила кочергу і погналася за Мотрею по сцені).
Л а в р і н. (Схопив брата за сорочку на плечах) Нащо ти підняв руку на
батька – зганьбив наш рід? Нащо ти опік його такими лихими словами?
К а й д а ш. Коли ти народився, я вистругав найкращу в селі колиску,
щоб янголи до тебе прихилялись. Коли ти підростав, я тобі вирізав
найголосистіших півників. Я готував тебе не тільки собі на заміну, а на
продовження древнього роду. Ти не тільки мене сьогодні вдарив, ти
зневажив весь наш рід. Як же я тепер житиму поруч з тобою на однім
подвір’ї, в однім селі, на одній землі?
 46
Зовсім вибитий з рівноваги Омелько стоїть і дивиться перед собою.
Кайдашиха ганяє Мотрю колами. Лаврін і Карпо зчепилися як у дзю-до і
вовтузяться біля батька то сюди, то туди. З сіней визирають захоплені
баталією баби Параска і Палажка.
Б а б а П а р а с к а. Що вже я й люблю такий активний відпочинок! Карпе,
Карпе, садони його по кісточках!(Показує ногою як треба).
Б а б а П а л а ж к а. Я й сама, грішна, люблю, щоб ото з розмаху по пузі, по
пиці! Лавріне, заціди його під дихало, він і осяде!(Показує як треба).
Як у німому кіно прискореним темпом навколо Омелька Кайдашиха
ганяється за Мотрею з кочергою, Карпо й Лаврін дзю-дояться. Омелько
схопився за голову, потім високо і грізно підняв макогона.
К а й д а ш. Цур вам, пек вам! (До всіх, що завмерли довкола нього в
різних позах, боязко позираючи на кочергу) Зроблю вам двоє мотовил та, про
мене, очі ними собі повиколюйте! Поставлю вам хату через сіни, хоч голови
там собі поскручуйте!

Карпо з Мотрею відходять ліворуч, Лаврін з матір’ю – праворуч.

Світло гасне.

Картина 4

Подвір’я Кайдашів. Вздовж авансцени йдуть воли. Бесідують.

П р а в и й в і л. Бач, таки на моє вийшло – одружився Лаврін на

Мелашці.
Л і в и й в і л. Хіба я тобі не казав, що доведеться в Бієвці трюхикать?
П р а в и й в і л. (Сміється)Як згадаю ті розглядини... Ти мене з того
крутого, як піч, горба так наниз попер, що думав там мені й амінь буде!
 47
Л і в и й в і л. Отакої! Хіба то не ти мене попер? Ярмо ж одне. Та ще й
хазяйку перекинув.
П р а в и й в і л. (Сміється)Викотилася вона в своїх жовтих чоботях з
воза, неначе м’яч. Ще й сіно її зверху вкрило. Вже що проклинала ті
Западинці, то там уже й кропива не ростиме.
Л і в и й в і л. Еге ж. Трохи відійшла на Мелашчину вроду дивлячись.
П р а в и й в і л. Відійшла. До весілля. А тепер бідну Мелашку їдом
їсть. А ще й старий господар пиляє, і Мотря кусає...
Л і в и й в і л. Еге ж... Жаль мені її. Іноді здається, що Мелашці тяжче
ніж нам. І чому люди такі жорстокі, такі немилосердні одне до одного?
Живуть же менше від дурного ворона, та й те неначе в ступі товчуть.
Воли йдуть зі сцени. З хати виходить Мелашка з макітеркою, присіла,
вимішує. З сіней виглянула Кайдашиха.
К а й д а ш и х а. Чого ти уклякла, ніби сьогодні привезена? Баблялася з
діжею од самого ранку, а тепер над лемішкою заснула! Прийде батько
обідать, а в нас і досі хліб не спечений – то він нам поб’є спину!

Мелашка заметушилася. З двору вийшов Кайдаш.

К а й д а ш. Якого ви недовірка вдвох робите, що в вас і досі обід не

готовий! Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід. (Сів під під хатою,
струже палицю).
Мелашка ступила на сусіднє подвір’я – з хати вискочила, ніби
кип’ятком облита Кайдашиха.
К а й д а ш и х а. Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем
поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш.
Мотря почула, вийшла зі своєї хати з кочергою.
М о т р я. Як тільки котра з вас ступить на мій поріг, то я вам обом
поперебиваю ноги оцією кочергою! Сплять до обіду та ще мене й судять!
 48
Мелашка намірилась іти до сусідів позичати хліба. Назустріч вийшов
Лаврін, взяв її за рукав.
Л а в р і н. Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? Зобиджають
тебе в нашій хаті?
М е л а ш к а. Так зобиджають, що не витримаю. Мати лає, кожного дня
точить, як вода камінь. Мотря чогось підкопується, мов річка під крутий
берег. Так мені до рідної матері хочеться. Така нудьга мене бере, що,
здається, якби зозулею летіла до неньки, то ліси б посушила своєю нудьгою,
крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги
сльозами залила.
Л а в р і н. Потерпи, трохи впораємось з роботою, то я попрошу батька,
може, й підемо до твоїх у гості. (Гладить її по плечі).
Вулицею мимо двору йде гурт молодиць на чолі з бабою Палажкою.
Баба рішуче ступає на подвір’я.
Б а б а П а л а ж к а. Помагайбі вам! Поздоровляю з великим
понеділком!
К а й д а ш и х а. Спасибі, будь і ти здорова.
К а й д а ш. Чи йдеш, Палажко, і цього року до Києва?
Б а б а П а л а ж к а. Як Бог поможе, то піду та з’їм у Києві двадцять
першу паску. Молодиці зохотились піти зо мною. Може, хто й з вас піде з
нами, бо як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то Бог
благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття.
М е л а ш к а. Пустіть мене, мамо, в Київ з бабою! Я й зросла, а в Києві
не була! Здається вмру, як не піду в Київ.
К а й д а ш и х а. Та коли ж на великому тижні багато роботи.
К а й д а ш. Ми не йдемо, то хай вона піде. Йди, та й за нас подаси на
часточку. Пішов би й я, та настає чоловіча робота на полі.
 49
Мелашка побігла в хату, повернулася з великою хусткою через
плече і вузликом у руках. Кинулася наздоганяти прочан. Лаврін дивився їй
услід. Кайдашиха також підійшла до воріт.
К а й д а ш и х а. Та не барися, дочко, вертайся додому!
Світло гасне. Освітлена лише авансцена. Виходить гурт прочан з бабою
Палажкою в голові. Дзвонять лаврські дзвони. Баба падає на коліна,
перехрестилась, вклонилася до землі, підвелась.
Б а б а П а л а ж к а. Онде велика лаврська дзвіниця (вказує рукою). А
ото коло неї сама Лавра, а далі свята Софія.
Прочани пішли. Мелашка відстала від них, дивиться на місто, як на
казку.
М е л а ш к а. Господи, як тут у Києві гарно! Як подумаю, що треба
вертаться додому, то здається що оце треба умирать. Рятуй мене, Боже!
Рятуй, бо я молода, загину! Не вернуся я до свекрухи. Наймусь до
проскурниці за наймичку та тут і залишусь.
Йде зі сцени.

Подвір’я Кайдашів. Поруч з батьківською хатою ліворуч в однім ряду

стоїть нова Карпова. Ясно світить місяць. Над хатами врівні зі стріхою
висить біла хмара. На ній сидить п’яний Омелько і то варнякає, то співає.

К а й д а ш. (Співає) Сиджу я на небі-і-і, та й думку гадаю-у–у–у. Хоч я

ще й не сокі-і-л, а добре-е-е лі-і-таю-у... Ну ви тільки подивіться – місяць,
зорі... і я серед зір, немов другий місяць. А, може, ще краще, як сонце? О! Я...
та ні, таки місяць, бо ніч же. (Визирає з хмари вниз) А гори так ніхто й не
розкопав. Та вже й посадило біля мого двору горб, неначе гулю в кума на
лисині.
З хати вийшла Мелашка, вилила щось з горщика під тин.
К а й д а ш (перехилившись з хмари). Мелашко, дочко! Як тобі тепер у
нас після Києва живеться?
 50
М е л а ш к а (Озирається довкола себе, дивується, але відповідає). Я
тепер немов на світ задруге народилася – ніхто й лихого слова не скаже. Хіба
вже ото Мотря шипить з-за тину, але вона мені збоку.
К а й д а ш. Таке вже в нас життя безрадісне. Як писав Тарас: ми в раї
пекло розвели. Ти... той... вибачай, що й я іноді на тебе нападав. Бач, не
витримала, бідна, аж у Київ втекла... Ну добре, що вернулась...
М е л а ш к а. Я на вас не гніваюсь, бо ви батько Лавріна, а Лаврін –
найкраще, що в мене є. (Пішла в хату).
К а й д а ш. Хоч одній догодив. Утекла була в Київ, до проскурниці
наймичкою найнялась. Ледве знайшли... А куди ж мені тікать з цього пе-е-
екла-а-а? Карпо... Рідний син ударив мене в груди. З тих пір там усе
запеклося. Син... Підняв на батька руку... Це вже кінець всьому на світі, всій
цивілізації...
На вулиці за тином з’являється привид херсонського чумака, манить
люлькою, йди, мовляв, закуримо.
К а й д а ш. (Заперечливо хитає головою і рукою) Е, ні! Я ж людина, а
не комин, щоб гидомирним димом небо паскудить. Там і так уже озонова
дірка, що ніхто й довіку нічим не залатає.
Чумак манить до себе.
К а й д а ш. Та ні, дядьку, зви-и-и-няйте, я з вами не піду! (Співає)
Побреду-у-у, побре-е-ду-у-у, по коліна в ло-о-о-боду-у, до тієї дів-ів-чини,
що хороша на виду-у-у...
З хати вийшла Кайдашиха, вдивляється в темряву. Чумак щез.
К а й д а ш и х а. І де його нечистий носить? То на греблі біля млина
люди бачили. То до лісу аж під Бієвці забрів. На хмару очі втупить, і поки
вона не розтане, дивиться. Уже став жовтий, як віск. Що воно з ним
твориться?
Кайдашиха зникла в сінях. З-за тину вигулькнув чумак, манить Омелька
до себе.
 51
К а й д а ш. Ні-і-і, дядьку, не піду-у-у. Чули, що жінка сказала? А це ж
ви мене до того млина по греблі водили. І в ліс ви заманили. Не пі-ду!
Чумак ховає люльку, виймає пляшку і манить нею. Кайдаш проворно
без балачок злазить з хмари. Але раптом щось побачив, сахається.
К а й д а ш. Щезни, маро! Дивіться, дядьку, який собацюра, як
годований кабан, з кінською головою, з рогами, а страшні очища як блищать!
(Дивиться під тин. Чумак сміється), А чортиків скільки наросло! Та які
зелені і дрібні, а ріжки, як цвяхи. (Хапає під хатою косу, косить). У мене не
розроститесь! У мене не розгуляєтесь!
Привид чумака щезає. З хати виходять в самих сорочках Кайдашиха,
Лаврін і Мелашка, зі своєї - Карпо і Мотря.
К а р п о. Що ви, тату, робите? Чи вас сон не бере, чи ви за день не
наробилися, що оце вночі кропиву під тином косите?
К а й д а ш. Еге, кропиву! Добра кропива! Хіба не бачиш, скільки
наросло тих чортів, бий їх сила Божа! Ось я вас, проклятих, усіх викошу!
К а й д а ш и х а. Схаменись, п’янице! Чи ти здурів, чи ти знавіснів, що
бур’яни й кропиву чортами називаєш?
К а й д а ш. Еге, здурів! Чи ти ба! Он скільки ще чортів на вулиці. А під
горою сидить пузатий, та витрішкуватий, та рогатий! Такого оканя і пузаня я
й між панами не бачив. Скажіть, дядьку!
К а й д а ш и х а. Та йди вже в хату! Який дядько, протри баньки, де ти
його бачиш?
К а й д а ш. Який, який... Той, що як я ще парубком чумакував з
батьком, так завжди нас у корчмі на Херсонщині стрічав. (Оглядається) Де ж
це він, тільки що пляшечку показував?
К а р п о. Варто було мучити себе постами цілий вік, щоб оце таке...
М о т р я. Та цить уже.
К а й д а ш и х а. Біжи, Мелашко, по Палажку – вона знахурка відома,
хай мчить сюди! А ти, Лавріне, винеси ослінчик та посади батька. А мені
подайте ножа.
 52

Мелашка побігла з двору по бабу. Лаврін виніс ослінчик і ніж, посадив

батька. Кайдашиха взяла ніж, почала хрестити ним вікна й двері, а тоді
чотири кінці світу від Кайдаша.
К а й д а ш и х а. Стань, Омельку, та помолись Богу!
К а й д а ш. Це вже моя смерть іде за мною, коли вже до мене приходив
небіжчик батько з чумаком.
Л а в р і н. Добра смерть, коли ви, тату, не перестаєте пити.
Вернулася Мелашка з бабою Палажкою. З-за хати за всім спостерігає
баба Параска.
К а й д а ш. Чи ти ба! На Палажчиній голові чортячі роги!
Б а б а П а л а ж к а. Іду я, раба Божа Палажка, до раба Божого Омелька
все лихо одганяти з його жил, з його жовтої кості, з його червоної крові, з
семдесяти суставів, з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його
очей, з його плечей. Зійди на ті болота, на ті очерета, де глас Божий не
заходить, де люди не ходять. (Носить миску з свяченою водою навколо
Омелька).
К а р п о(до Мотрі). Вже батько заспокоївся, пішли спати, бо скоро й
вставать.
М о т р я. Підожди, ще виспишся, а таке коли ще почуєш?
Б а б а П а л а ж к а. (Галопом) Святая святиця, небесна цариця!
П’ятінко-матінко, і ти, святий понеділочку, Божий клюшничку. Мокрино,
Марино, Агапіте, Алипіє, Іване, Дем’яне й ти, Миколає, Мирликийський
чудотворче! Пом’яни, Господи, раба Божого Омелька, та ті книжки, що в
церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною
обшита. Наберу я в черепок хуху та виллю на раба Божого Омелька. Алилуй
же його, Господи, і шарпни його по боках, по ребрах, по кістках, по чересах,
коло його скотини. Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в
реп’яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!
Сарандара, марандара, гаспіда угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь
 53
кричить, аміня доганяє! (Дмухнула на воду тричі навхрест і дала Кайдашеві
напитись).
К а й д а ш. Мені аби чого міцнішого, а то що ж...
К а й д а ш и х а (дає бабі Палажці сувій полотна і вузлик грошей).
Спасибі тобі, Палажко, одігнала злу силу, а то б усю ніч по лісах бродив та
кропиву косив.
Б а б а П а л а ж к а. Я ж не даремно в Києві 20 пасок з’їла, мене
нечиста сила боїться більше, як ладану. (Відводить Кайдашиху набік). Втопи
в горілці маленьке цуценя, намочи в ній на три дні оселедця і дай йому ту
горілку на похмілля – ото вже поможе, як нашим зверхникам політична
реформа.
К а й д а ш и х а. Ще раз дякую. Вибачай, що самі не спимо, й тобі не
даємо.
Б а б а П а л а ж к а. (Трясе полотном під рукою)Та я ще й не спала. Та
мені ще нічого й не снилося. (Йде додому).

Всі заходять до хати. Перед порогом Лаврін притримує Мелашку за

руку.

Л а в р і н. Доки там батьки вляжуться, побудь зі мною, бо я за день на

тебе й не надивлюся.
М е л а ш к а(горнеться до чоловікового плеча). І я що не роблю вдень,
а очі тебе шукають.
Л а в р і н. Коли ти не повернулася з Києва, я думав, що не переживу.
М е л а ш к а. А я, було, нароблюся за день у проскурниці, ляжу, а ти
все ніби в головах стоїш.
Л а в р і н. Не кидай мене більше.
М е л а ш к а. Не покину! Ти найдорожче, що в мене є на цілому світі!
Обнявшись ідуть до хати. Світло у вікні гасне. З вулиці прокрадається
привид херсонського чумака. Він заглядає у вікно, стукає люлькою і крутить
 54
нею перед шибкою – ніхто не виходить. Тоді стукає і крутить гранчатою
пляшкою – двері відчиняються, видибує Кайдаш.
К а й д а ш. Покажіть-но, дядьку, ще раз те, що проти місяця
переливається.
Чумак відступає до тину, манить за собою – Омелько за ним. Чумак
на вулицю – Кайдаш за ним. Через якусь мить у ставку щось булькнуло, аж
виляски пішли. На подвір’я влітає баба Параска, зопалу стукає у вікна.

Б а б а П а р а с к а. Марусе! Лавріне! Вставайте! Біда! Нема!..

З хати вибігли перелякані Кайдашиха, Лаврін, Мелашка, з іншої –

Карпо і Мотря. Баба Параска бігає довкола першої трійки.
Б а б а П а р а с к а. Біда! Нема! І ніколи вже не буде!
К а й д а ш и х а. Та зупинись, не здіймай вітру! Кого нема?
Б а б а П а р а с к а. Омелька вашого вже нема! Йшли чоловіки з шинку,
бачать під греблею в ставку щось біліє – туди, а він уже неживий. Був – і
нема!
К а р п о. Постив батько 12 п’ятниць, щоб у воді не потопати, а проте
втопився.
Мелашка припала до плеча Лавріна, Кайдашиха заламала руки. Звучить
“Реквієм” Моцарта. Чотири хлопці виносять на ношах ногами вперед на
рівні плечей Омелька із свічкою в руці. Носять його кругами по сцені, всі
присутні тягнуться вервечкою слідом, оплакують.

Б а б а П а р а с к а. Ой, умер наш Омелько, умер!

Б а б а П а л а ж к а. Ой, нема нашого Омелька, нема!
К а й д а ш и х а. Та покинув ти нас сиротами на білому світі! Та з яких
же віконець тепер тебе визирати? Та на яких ворітечках тебе й зустрічати?
Хазяїне наш дорогий, годувальнику назамінний!
Карпо й Лаврін ідуть, похиливши голови. Мелашка плаче щиро. А
Мотря про людське око, тому вмокає палець у рот і слиною мастить під
 55
очима, щоб блищало як сльози. Омелько підводиться на ношах на лікоть,
придивляється до всіх за чергою, вказує пальцем на Мотрю.
К а й д а ш. Мотря плаче нещиро, їй мене не жаль. (Знову ліг і склав
руки).
К а р п о. От тобі й піст! От тобі й п’ятниця! От тобі й не потопати!
Л а в р і н. Не вредний був у нас батько. Сварити – сварив, а не бив
ніколи, хоч не раз і треба було.
К а й д а ш и х а. (Тужить) Та прилітай же до нашого двору ясним
соколом! Та повертайся ж сизим голубом! Та розкажи, як там спочиватимеш!
Та повідай, як нас до себе виглядатимеш! Ой горе мені, горе!
Процесія йде зі сцени. Даленіє “Реквієм’. Дзвони дзвонять на сільській
церкві. Світло гасне.

Світло гасне.

Картина п’ята.

Двір Кайдашів. Карпо й Лаврін міряють город палицею з ліщини.

К а р п о. Розділимо грун пополовині, а то батько одрізав мені городу,
неначе вкрав.
Л а в р і н. То й розділимо. Чи підемо в волость, чи обійдемось без неї?
К а р п о. Одміримо пополовині садок, та й годі. Нащо нам здалася та
волость?
Л а в р і н. Про мене, міряймо самі.
Міряють, забивають кілочки на межі.
Л а в р і н. Але не знаю, що наші жінки на це скажуть.
К а р п о. Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав?
 56
З хати вийшла Мотря. Критично оглянула город, зняла пояс і
заходилася переміряти. Підстрибнула як ошпарена.
М о т р я. Бодай вас лиха година міряла! Це вам, мабуть, свекрушище
помагала! Це вона припустила собі на один пояс вздовж та на два пояси
впоперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла!
На вереск вибігли з хати Кайдашиха, Мелашка, діти.
К а р п о. Неправда твоя, Мотре.
М о т р я. Бреши сам! Іди в волость, нехай волость нас розділить, а не
свекруха!
К а й д а ш и х а. Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони
міряли. Правдива причепа – бере моє добро, ще мене й лає.
М о т р я. Міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки геть повикидаю,
а свого таки докажу! (Знімає пояса, розчепірилась з ним, і як танцюрист з
ансамблю Вірського, крутиться навколо себе, віддаляючись в праву частину
города).
К а й д а ш и х а. Піддури кого дурнішого, а не мене! Як свою половину
міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а як Лаврінову, то аж пояс бгався!
Геть, погана, я сама переміряю з Мелашкою! (Знімають з Мелашкою пояси,
розчепірюються і крутяться подібно Мотрі одна в один кінець города, а
інша в протилежний. Карпо і Лаврін заходилися переміряти палицею.
Крутяться діти – все вертиться, шукає правди).
М о т р я (до Мелашки). А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким
сажнем будеш міряти? Не бійсь, мені не оддаси?
М е л а ш к а. То одкуси його зубами! Де ж його подіть, коли він
вигнався на вулицю?
Мимо з Лаврінового боку проїздять на самокатах воли.
М о т р я. О, воли, лови, Карпе, лови одного - буде наш! (Кидаються за
волами, але на наздоганяють).
К а р п о. Мотря правду каже: ви нам дайте половину пасіки, половину
овець та свиней.
 57
К а й д а ш и х а. Овва, який розумний! Забери ще й половину котів та
собак! Ти забув, що я ще живу на світі, і маю якесь право на батькове добро.
Ти батька лупив у груди, а тепер ладен і мене живою в землю закопати!
М о т р я. Ви батькову пасіку загарбали собі в руки! У вас і груш
більше, і яблунь більше!
К а й д а ш и х а. У нас всього більше, бо й нас більше! У нас і гора ось
більша, бери лопату, відкопай собі хоч і всю!
М о т р я. Довго ще свекрушище з мене насміхатиметься? Я вам свого
не подарую!
Мотря кидається на Кайдашиху, Карпо – на Лавріна з Мелашкою,
діти – на дітей. Зчиняється веремія. Сцена здригається. Гримить грім.
Гудуть зрушені з місця скелі. Тріщать розчахнуті бурею дерева. Супротивні
сторони кидають одна в одну, що в руки потрапить. Кайдашиха дала Мотрі
дулю під самого носа. Мотря штрикнула їй деркачем в око, полилася кров.
К а й д а ш и х а. Ой, лишечко! Виколола проклята зміюка мені око!
Всі завмерли. Десь з-за гори почулися звуки “швидкої допомоги’. На
сцену поволі виїхали воли з візочком, на якому сидить санітар у білому
ковпаку з червоним хрестом і такою ж валізою. Санітар підійшов до
потерпілої.
К а й д а ш и х а. Ой, Боже мій! Кличте волосного! Дзвоніть в усі
дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене!
Санітар хвацько наклав їй на праве око навскоси широку білу пов’язку,
а поверх неї – чорну.
С а н і т а р. Нічево, бабка. Побаліт, побаліт і пєрєстанєт. Как у нас
гаварят: до свадьби зажівйот. (Сідає на візок і воли під сигнал “швидкої
допомоги’ везуть його зі сцени).
Лаврін повів матір попідруки в хату. Мелашка пішла слідом,
обернулася.
М е л а ш к а. У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне,
їхню хату!
 58
Карпо мовчить. Мотря також, тільки фехтує деркачем, уявляючи, як
би треба було виколоти свекрусі і друге око.
Світло гасне.

Картина шоста
Хата Кайдашів. Кайдашиха з перев’язаним чорною стрічкою оком
шиє біля вікна. Мелашка місить діжу. Входить Лаврін.

Л а в р і н. То що, хазяйки, чи вже готовий обід?

К а й д а ш и х а. Еге, готовий. Ти ж узяв таку жінку, що як почне діжу
місить, то вже у всіх Семигорах хліб з печі виймають, а вона все в тісті
бабляється. Постав їй під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до
половини діжі.
Л а в р і н (підставляє Мелашці стільчика під ноги), Головне, мамо,
щоб не швидко, а смачно. А ви з Мелашкою найсмачніший в селі хліб печете.
К а й д а ш и х а. Підлещуйся, підлещуйся. Втри краще жінці піт з лоба,
а то ще в діжу накапає.
Л а в р і н (втирає рукавом сорочки Мелашці чоло, посміхається їй, а
вона – йому). Я їй, мамо, не тільки піт витру, а й діжу місить поможу.
(Закачує рукав сорочки, місить діжу з іншого боку).
Входить баба Палажка.
Б а б а П а л а ж к а. Помогайбі вам! Що це ви тут за бригадний підряд
затіяли?
К а й д а ш и х а. Сідай, Палажко, в нашій хаті! (Показує на Лавріна)
Ми любимо, щоб не швидко, а смачно.
Л а в р і н (до Мелашки). Знову зобиджає тебе, моє серце, мати?
М е л а ш к а. Дарма, що мати іноді ще діймає, аби ти мене тішив
своїми очима.
 59
Б а б а П а л а ж к а. Голубочки! Правдиві тобі голубочки! А згадай,
Марусе, які тут у тебе були поєдинки з Мотрею.
К а й д а ш и х а. Ось цить! Не промовляй імені тієї кобили в моїй хаті!
У мене при ньому мурашки по спині бігають туди-сюди, туди-сюди... Хоч з
іншого боку, то мені тепер дома і полаятись ні з ким. Я вже після того, як ото
ти Мелашку в Києві була загубила, намагаюсь їй не докучати. Терплю, бідна,
аж пищу. Може ти й мене поведеш коли в Київ? Який він там?
Лаврін і Мелашка перестають місити, витирають руки. Баба
Палажка стає на ноги.
Б а б а П а л а ж к а. Київ, Марусе, він золотоверхий весь!
Л а в р і н. Київ, мамо, це – Київ!
М е л а ш к а. Київ, мамо, це вже інший світ! Наш за Обуховом
кінчається, а їхній починається. У Києві не сіють і не жнуть, а їдять білі
калачі. У Києві самі й запрягти не вміють, а поганяють не тільки кіньми, а й
людьми. Там люблять поспати не тільки дома, а й на роботі. На вулицях і в
палацах їм весь день музика грає. Горять вогні, дзвонять дзвони. Печуть
пундики.
Л а в р і н (пригортає Мелашку до грудей). Хоч би там музики день і
ніч грали і дурно роздавали під час виборів перележані оселедці, я тебе, моє
серце, до того Києва саму вже ніколи не пущу.
М е л а ш к а. Я й сама не хочу, бо як тебе день не бачу, то наче й на
світі не живу. Одне сонце в мене на небі, а друге – ти на землі.
Б а б а П а л а ж к а. Поведу тебе, Марусе, на Великдень, бо хто пасочку
в Києві з’їсть, то Бог благословить усю сім’ю. Я знаю в Києві всі мощі, всі
церкви. Оце я ходжу по печерах та по церквах (іде по хаті і показує за собою
рукою), то за мною іде слідом сотня або й дві людей, а я все розказую, де
лежить пір’я з архангела Гавриїла, де в панянському монастирі святий
Миколай притиснув до стіни своїм образом злодія.
М е л а ш к а. Це правда, бабу Палажку весь Київ знає, всі попи і
половина монахів їй кланяються.
 60
Л а в р і н. А церкви там усі з золотими верхами!
Б а б а П а л а ж к а. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то
не те що дня було б мало, - тижня мало!
М е л а ш к а. Там є лев, що з рота вода тече. Мене баба Палажка до
нього водила.
Б а б а П а л а ж к а. Там на Андріївській горі під престолом є джерело,
а в те джерело щороку забивають віз вовни. Як тільки покажеться зверху
роса, то зараз знов запихають туди віз вовни, бо якби полилась з того
джерела вода, то весь світ залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду під
престолом. – Ой, Господи! Помилуй нас грішних!
М е л а ш к а. Побували ми і в лаврі, і в Софії, і в святої Варвари.
Б а б а П а л а ж к а. Я оце як прийду до того Миколая та як почну
розказувать, то мене люди обступлять та й слухають, аж шапки поздіймають
та хрестяться. Я знаю і де гроші коло образів класти, а де гроші черницям та
ченцям просто в руки давати. А за мною люди так і валять валкою. (Мелашка
стає за бабою, Лаврін за Мелашкою, ідуть перед Кайдашихою широким
колом по хаті). А я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од
Десятинного до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого
Миколая, а потім до Притиского Миколая.
К а й д а ш и х а. Так мені в Київ захотілося – поведеш і мене Палажко.
Входить баба Параска. Здивована побаченим завмерла на порозі.
Б а б а П а р а с к а. Чи ви в баби-зюзі граєтесь, так очі ж треба
позав’язувать усім, а то в Марусі лише одне, те що Мотря деркачем вибила.
К а й д а ш и х а. Сідай, Параско, як прийшла. Це нам Палажка про Київ
розказує. Піду і я туди пасочку їсти.
Б а б а П а р а с к а. Піди, піди. Хай і тебе Палажка заведе, як ото
Мелашку, що наледве відшукали.
Б а б а П а л а ж к а (стає перед нею у войовничій позі). Це якби тебе
хто завів у шум чи під греблю, щоб не пхала свого носа до чужого проса!
 61
Б а б а П а р а с к а. Шкода, що ти не завела моєї невістки. Бо Кайдаші
за Мелашку не побили тобі морду, не натовкли потилицю, а я б тобі такий
Київ показала, що ти б у мене сама золотоверхою стала!
Б а б а П а л а ж к а. А тобі яке діло? Чого ти приперлася в чужу хату
мене паскудити? Он бризкаєш слиною, як скажена корова! Та в Києві таких
як ти по церквах у пеклі малюють!
Б а б а П а р а с к а. За пекло, за корову ось тобі на! (дала Палажці дулю
під ніс).
Б а б а П а л а ж к а. А ось тобі дві!
К а й д а ш и х а. Годі вам! Уже трохи забулося, вже я Мелашку скоро
на “ви’ називатиму, скоса на неї й не гляну, а ви тут колупаєте в ранах!
Б а б а П а л а ж к а. Світе мій ясний! Не хочу я на тобі поруч з таким
одороблом (показує на Параску) жити. Нема мені місця на землі. Господи,
візьми мою душу до себе в рай!
Входить Карпо. Кайдашиха сідає на лаві, баби в неї по боках,
Мелашка порається коло печі.
К а р п о. Здорові були! Вашу тиху бесіду аж у волость чути.
Б а б а П а р а с к а. Ще б не чути! Ця дурноверха Палажка щовесни в
Києві з ченцями цілується, то голос став верескливий, як у Беркової сучки!
Б а б а П а л а ж к а. Ось хай, стара відьмо, стріну тебе біля криниці, то
покажу ченців і чортів!
К а й д а ш и х а. Я ж казала – годі вже вам! Тут ось сам десяцький до
хати прийшов (показує на Карпа).
Б а б а П а р а с к а. Добре зробила громада, що тебе, Карпе, за
десяцького обрала. Кажуть, що ти гордий та жорстокий – то добрим сіпакою
будеш.
Б а б а П а л а ж к а. А кого ж ще й обирать, як не Карпа? Мотрю, може,
чи тебе?
Б а б а П а р а с к а. Якби обрали Мотрю, то вона б не тільки свекрусі
вибила око, а, може, й тобі, й усім бабам у селі.
 62
К а й д а ш и х а. Що ви не кажіть, а громада добре вчинила, бо Карпо
взявся за роботу не на жарт. Скільки літ Омелько мріяв гору за ворітьми
розкопати, щоб вози не ламалися в жнива? А Карпо скликав людей на толоку
та й розкопали гору.
К а р п о (до Лавріна). Я прийшов до тебе у бізнесовій справі.
Починають возити борошно з панських млинів і сахарень до залізної дороги,
давай спряжемо твого й мого коня під одну хуру та й заробимо щось
пополовині.
Л а в р і н. Добру раду радиш, брате. Давай спряжемося, хоч на податі
за землю заробимо, а, може, й на пару коней.
Б а б а П а л а ж к а. Дивлюсь, Марусе, на твоїх синів, і серце радіє:
живуть вони любенько, як президент з парламентом.
К а й д а ш и х а. А так, так.
Б а б а П а р а с к а. Боюся я, Марусе, щоб знову не погризлися твої
сини, як президент з парламентом.
К а й д а ш и х а. Тіпун тобі на язик!
Двері з гуркотом відчиняються, влітає юрба людей: Довбиш, Мотря,
сільські чоловіки й жінки.
Б а б а П а л а ж к а. Ого! Ого! Ого!
Кайдашиха з рогачем, Мелашка з кочергою, обидві баби стурбовані
стають шеренгою біля печі. Карпо і Лаврін повернули голови від столу.
Натовп говорить одночасно.
В и г у к и. Споюють наших синів! Доки жиди збиткуватимуться над
нами? Виносять з дому останню сорочку до шинку! Тебе громада обрала, то
роби щось! Обіцяли золоті гори, а тепер Сура подає гнилі оселедці!
Д о в б и ш. Оце, Карпе, людям так той Берко допік, що бунт визріває!
К а р п о. Хіба я не застерігав, щоб не йняли віри, бо жид без своєї
вигоди вам і на руку не сплюне?
 63
В и г у к и. Так пан же йому продав право аж на чотири шинки! Він же
обіцяв пустить горілку по дешевій ціні! Клявся, що заплатить у волость
відчіпне! Обдурив, а тепер обдирає!
Л а в р і н. А хіба це не ми з вами постановили громадою посадить коло
шинків десяцьких і соцьких, щоб дрючками людей одганяли, щоб жиди
посиділи дурно над своїми барилами та й пішли геть?
Д о в б и ш. Добре ти радив. Але хитрий Берко зібрав найбільших
гультяїв, напоїв їх на дурничку і ніби на цимбалах грав солодкі обіцянки про
40 карбованців одчіпного, дешеву горілку, братню любов. П’яницям і
невтямки, що жид вибере ті 40 карбованців і за оселедці, і за дармову горілку
з їхніх кишень то недоливами, то більшою платою, то підлитою в горілку
водою.
Б а б а П а л а ж к а. Я сама бачила, як Берко ніс відро горілки
волосному.
Б а б а П а р а с к а. А я першіша від тебе бачила, як Берко ніс відро
горілки писареві!
Л а в р і н. От він усіх підмогоричив, а тепер і до громадського шинку
руки простяг, щоб заволодіть ним, щоб не було конкурента.
В и г у к и. Обіклали шинками село, як татари! Обдирають до хребта!
Така розпуста пішла, що вже дівчата й молодиці до шинків учащають!
Спалить їх усіх в одну ніч!
Б а б а П а л а ж к а. От би гарно було, якби з чотирьох кінців села всі
шинки зайнялися! А то в Києві всю ніч сяє, хоч хрестиком вишивай, а в нас
поночі, хоч в око стріль!
Входить Берко з великою сулією горілки.
Б е р к о. Добридень, люди добрі! Чом не йдете до мене відпочити?
Чого нам змагатися? Нащо вам мене кривдить?
Л а в р і н. Та коли ти на людських копійках, на дитячих сльозах
заробляєш!
 64
Б е р к о. Ой вей мір, ой-ой! Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю
ціну в своїх шинках таку, як у вашому, або й нижчу.
В и г у к и. А поставиш? Не поставить! Збреше! Не збрешеш?
Б е р к о. Ой-ой, чом і не поставить для добрих людей. Ви думаєте, що я
жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. От вам хрест!
(Хреститься).
В и г у к и. Чи ти ба! Жид хреститься! Обіцяє понизити ціни на горілку!
Одчіпне у волость заплатить! На церкву дасть! Відро горілки виставляє
задарма! Оце жид, так усім жидам жид!
Б е р к о. Панове, та ще й які панове! Тепер ви пани, а пани вже
перевелись на Іцькову сучку. Так що ж, панове, чи згодитесь громадою
оддати мені й ваш шинок та ходити в мої? Я подарую 40 карбованців на
волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл!
В и г у к и. А добрий жид! Вже гроші за шинок дає! А як знову
обдурить?
К а р п о. Панове громадо! Я не пристаю на це, і ніколи не пристану!
Б е р к о. Ой вей мір, ой-ой! Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри?
Та я ладен жити з вами, як з братами. Ходімо до мене в шинок, я до цієї
(колотить сулією) виставлю вам ще відро горілки задарма.
К а р п о. Панове громадо! Не пропивайте розуму, не пускайте за
вітром громадське добро!
Б е р к о. Ой-ой, кладу за шинок гроші на стіл. Відро задарма
виставляю. Ходіть-но до мене в шинок, Сура вже наготувала оселедців і
паляниць! (Задкує в двері, погойдуючи сулією).
За Берком задом наперед винувато похнюпившись виходять спокушені
чоловіки. Залишаються Карпо, Лаврін, Довбиш і баби.
Д о в б и ш. Бідний, ошуканий, обдурений народ...
К а р п о. Це народ? Це люди? Вуха розвісили і з витріщеними очима за
смердючу горілку в жидівську пастку полізли. Єдиний шинок, що громаді
давав хоч якусь копійку, проп’ють!
 65
Б а б а П а л а ж к а. Боже, Боже! Церква в селі одна, а шинків – п’ять!
Скоро, мабуть, в шинках і вінчатимуться, і дітей народжуватимуть!
К а й д а ш и х а. Можна тільки уявити, якими будуть ті горілчані діти.

Світло гасне.

Картина сьома

Двір Кайдашів розділений навпіл. На Карповому боці росте груша.

Лаврінові діти рвуть груші, Кайдашиха з перев’язаним одним оком навчає їх.
К а й д а ш и х а. Рвіть, діти, цю грушу прищепив на старому пні
своїми руками ваш батько. (Пішла в хату).
Зі своєї хати вийшла Мотря, вгледіла дітей.
М о т р я. А нащо це ви рвете наші груші?
Д і т и (хором). Це не ваші груші. Бабуся казали, що це батькова груша,
а не дядькова.
М о т р я. Ось я вам дам груш! Я дам таких груш, що не потрапите
кудою втікати! (Хапає палицю, б’є дітей, ті з вереском тікають на своє
подвір’я).
З хати вибігає Мелашка.
М е л а ш к а. Навіщо ти, Мотре, б’єш моїх дітей?
М о т р я. За те, щоб не крали моїх груш.
М е л а ш к а. Хіба ти не знаєш, що це наша груша?
М о т р я. Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша!
Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осоці кислиці!

Ревуть побиті діти. З хати вибігають Лаврін і Кайдашиха, зі своєї –

Карпо.
К а й д а ш и х а. Йдіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це наша груша!
 66
М о т р я. Нехай тільки влізуть в мій город вдруге, то я їм ноги
ломакою поперебиваю!
Л а в р і н. Ти вже зовсім сказилася, щоб за мої груші та моїх дітей
калічити!
К а р п о. Це наша груша, бо росте на нашому подвір’ї!
К а й д а ш и х а. Ти таке мелеш язиком, ніби та відьма тебе маком
обпоїла. Згадай, якщо є чим ще згадувать, хіба тут, коли Лаврін щепу
прищіпав, було два подвір’я?
Л а в р і н. Ти хіба забув, що батько подарував мені щепу на багату
кутю і я своїми руками її прищепив?
К а р п о. Раз груша росте в моєму городі, то вона моя!
Л а в р і н. Я маю право на половину груш, бо вона моя. Хоч позивайся
у волость!
К а р п о. Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі!
Б а б а П а р а с к а. Правильно! Зразу видно, що старший брат!
Б а б а П а л а ж к а. У старшого очі завидющі, а руки загребущі. Та ще
як є отакі як ти, пройдисвітко, радники зі сторони!
М о т р я. Може ви захочете ще й половину нашої картоплі та буряків?
Це все свекруха намовляє!
К а й д а ш и х а. Це ти, сатано, всім колотиш, бодай ти вдавилася тими
грушами!
Гримить грім. Лунає музика “Ідьоть война народная, священная
война’. До Карпа приєднується баба Параска, а до Лавріна баба Палажка.
Син Карпа під хатою б’є дерев’яними ложками у перевернуте відро сигнал
наступу. Карпо закачує рукава, Мотря з макогоном і баба Параска
шеренгою дружно підступають до тину.
Б а б а П а р а с к а. Не чорна хмара з синього моря наступала, то
виступала Мотря з Карпом з-за хати.
Л а в р і н. Це моя груша!
К а р п о. Не дам ні половини, ні навіть однієї!
 67
К а й д а ш и х а. Через твою жінку, через оте ледащо та я буду на
старість таке лихо терпіти? (Б’є до Мотрі кулак об кулак).
Дві шеренги сходяться обіч тину. Мотря й Кайдашиха фехтують на
макогонах. Карпо і Лаврін тягають один одного за плечі через тин. Баба
Параска махає на бабу Палажку граблями.
Б а б а П а л а ж к а. Не сиза хмара над дібровою вставала, то
наближалась до тину стара Кайдашиха з Лавріном і Мелашкою.
Б а б а П а р а с к а. Грапине, грапине! Попова сучко! Хіба я не знаю,
що ти ходила до попа на мене брехати, бодай тобі добра не було!
Б а б а П а л а ж к а. А щоб ти пішла навпроти сонця та й не вернулася!
Б а б а П а р а с к а. Йде вона до Києва та кланяється всім: “Простіть
Христа ради, в чому я винна!’, А йде з Києва, то ще за селом роззявить рота,
ладна всіх поїсти!
Б а б а П а л а ж к а. Щоб ти своїм язиком вдавилася! Нема мені де
сховатися від тебе, як од мух у Спасівку, хоч лягай у домовину! Так уже,
проклятенна, допекла, що хоч з мосту та в воду!
Л а в р і н. Це моя груша!
К а р п о. І гнилої не дам!
К а й д а ш и х а. Та сказать кому у Богуславі про цю кобилу під
грушею – кури сміятимуться!
М о т р я. Кажіть хоч і Василькові чи й самому Києві, а груша наша, бо
росте в нас!
Кайдашиха вибиває з рук Мотрі макогона, а Мелашка запускає в неї
ще й глечиком. Баба Палажка вихоплює в Параски граблі і молотить ними її
по спині: під натиском шеренга Карпа відступає. На вереск збіглися сусіди,
стоять на вулиці за тином, вболівають, свистять, плещуть в долоні.
Б а б а П а р а с к а (до Палажки). Чого ти пишаєшся, як собака в човні?
Б а б а П а л а ж к а. Це ти пишаєшся, убралася, неначе дурна дівка на
весілля. Вже давно час тобі готувати на смерть ладан, намітку та воскові
 68
свічки, а вона добре намисто начепила, щоб ти на ньому до сухого дуба
причепилася!
До атаки виступила шеренга на Лавріновій половині. Чути гарматні
залпи, свист куль, лунає “Козацький марш”, син Лавріна лупить у
перевернуте відро. Кайдашиха показує макогоном на Мотрю.
К а й д а ш и х а. Вперед! Вона перебила спину нашому кабанцю, а я їй
зараз ноги поперебиваю!
М о т р я. Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів?
К а й д а ш и х а. Одчепись, сатано! Он глянь на тин! Це твій кінь
звалив. Заплати три гривні та оддай нашого кабана, тоді забереш коня!
М е л а ш к а. У нас кабан як грім, а ваш кінь гнилий та червивий.
М о т р я. Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала!
К а р п о. Оддай коня! Бо як не оддасте, то я сам візьму!
Л а в р і н. Ба не візьмеш! Оддай половину груш і кабана!
Г о л о с з вулиці. Та годі вже вам лаятись!
М о т р я. Як же годі, як ми тільки почали? Це ж ті підтикані, задрипані
Балаші! Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! Он
зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами!
М е л а ш к а. Брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У
тебе й до того розуму та хисту нема!
М о т р я. Зате в тебе розуму стільки, як у твоєї свекрухи!
К а й д а ш и х а. Що я тобі, кобило, винна, що ти мене потріпуєш?
Лавріне, напирай по центру! Ти, Палажко, граблями, граблями їй по спині!
(Вказує макогоном).
Б а б а П а л а ж к а. Тобі б, Марусе, генералом бути!
К а й д а ш и х а. Я й не проти, але де ти в наш час такого президента
візьмеш, щоб мене призначив? Вперед! Дружно вперед!
Шеренга Лавріна пішла в наступ, подолала тин і опинилася на
Карповому подвір’ї. Баба Палажка потягла граблями за плечі бабу Параску і
 69
повалила на землю. Кайдашиха зацідила макогоном по ногах Мотрю, та
впала – Карпо кинувся піднімати, погнався за матір’ю.
М о т р я. По спині лупи її, по спині! Виколи дрючком їй друге око!
К а й д а ш и х а. Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Він батька зі світу
звів, він і мені віку вкоротить!
К а р п о (сплюнув у бік матері, повернувся до Лавріна). Оддайте мого
коня!
Л а в р і н. Оддай перше кабана, та ще й доплати!
К а р п о. А за віщо я буду тобі платить?
Л а в р і н. За моральні збитки нам, і за стрес – кабану: ви його
насильно дрючками заганяли, то тепер сало буде як у чобота підошва!
М о т р я. Нащо нашого коня заперли? Нащо ваш півень співає на
нашому тину? Нащо, коли піч топите, дим у наші вікна пускаєте?
К а й д а ш и х а. Ах ти ж помийнице богуславська, задрипанко
бердичівська, перекупко яготинська! Кінь ваш у займанні – викупіть та й
заберіть!
Б а б а П а р а с к а ( до людей на вулиці). Чого це ви стоїте, як той
електорат недоколиханий? На ваших очах вами ж обраного десяцького
кривдять, а ви не тільки не оступаєтесь за обрану владу, а ще й гійкаєте!
Б а б а П а л а ж к а (до іншої частини сусідів). А ви чого заніміли, як та
опозиція недороблена? Ставайте з нами, нащо нам така недолуга влада, яка
тільки про свою грушу печеться, а народ їй до одного місця?
Деякі сусіди стали на бік Карпа, інші – за Лавріна.
Прискорюється звучання музики, дробу по відрах, свисту куль і вибухів, рухів
учасників поєдинку. Одні одних валять на землю, вовтузять за плечі,
клепають по вуху. Шум, свист, гам, тарарам, миготіння світла, сцена
ходить ходором.
Л а в р і н. Оддай половину груш!
К а р п о. Не те що половини, ані одної грушки не дам! Та я її краще
зрубаю! (Хапає під хатою сокиру, кидається до груші).
 70
К а й д а ш и х а. Стій! Не руш! (Піднімає макогона над головою). Стій,
Карпе! Не смій рубати! Я оце своїм бабським розумом дійшла, що ви тупі, як
обух в оцієї сокири! Та цій груші серед раю стояти! Рубай краще мене! Ця
груша моя найбільша радість. Коли вона навесні зацвіте, то їй співати
бджоли з усіх Семигорів, а, може, ще й президентові прилітають. Коли вона
вродить, такого нектару не подають і на збіговиськах у олігархів у Києві! А
ти... рубать. Цю рідкісну щепу Омелько подарував Лавріну на Святвечір. З
Лаврінової легкої руки вона виросла деревом добра і радощів. А ви водите
навколо неї хоровод ненависті, зла, розбрату! Якщо це єдина причина для
ворожнечі, то забери, Омельку,(тикає макогоном у небо) цю грушу до себе!
Груша гойдається, відривається від землі, повільно під наростаючі
музичні акорди підіймається в небо. Всі вражено проводжають її
поглядами, завмирають як пам’ятники.

Світло міниться, міниться, гасне.