Аманда Легран

м. Ромни, Сумська область

Уривок з роману «Легенда закарпатського лісу»

Україна, Закарпаття… Магічне місце для

кожного, хто вирішить там побувати. Неможливо не
закохатись у ті краєвиди та у людей, які там мешкають.
Так сталося і зі мною, коли я дістався тутешніх місцин.
Можна б було написати безліч гарних слів про природу
Закарпаття, про звичаї місцевих людей та інше, але…
сьогодні моя розповідь не про це. Одного разу, гуляючи
по лісу я натрапив на самотню хатину, з якої лунала
мелодійна музика. Мені стало цікаво, хто ж там грає, та
я вирішив зайти до хатини.
- Доброго дня, чи можна до Вас зайти? – спитав я та
постукав по важких дубових дверях.
- Чого ні, заходь, юначе. – відповів мені чоловічий
голос. – не очікував я , що хтось прийде до мене в гості.
- Вибачте, якщо Вам не зручно, то я можу піти. Не хотів
Вас турбувати, музика заворожила, тому вирішив
привітатись. – швидко відповів я та відчинив двері.
- Ти мені не будеш заважати, ну ж бо, заходь! Пригощу
тебе справжнім карпатським чаєм, сам збирав усі
інгредієнти. – посміхнувшись, відповів чоловік.
Це був старий дід, на перший погляд можна було
сказати, що йому років 80. Довге сиве волосся, біла
борода з вусами, на голові крисаня; сам же дід був
одягнений у вишиванку, поверх якої він накинув
гуцульський сердак, а на його ногах красувалися вишиті
штани, з-під яких виднілися шкіряні чоботи.
- Дякую. Це дуже люб’язно з Вашого боку. Мене
Остапом зовуть, а Вас? – спитав я у нього.

1
- Хто як кличе, хто дурнем місцевим, хто божевільним, -
він посміхнувся, - матінка мене Іваном називала.
- Дуже приємно познайомитись. – я простягнув свою
руку до нього, - а чому Вас дурнем називають?
- Ти дійсно хочеш знати, чи з ввічливості питаєш? –
насупивши брови запитав Іван.
- Дійсно, - відповів я, - мені Ви здаєтесь цілком
нормальною людиною.
- Дурнем називають, бо живу один посеред лісу, ні с
ким не спілкуюсь, друзів у мене немає. Божевільним
кличуть, бо вірю у неможливе. – дід зітхнув.
- У неможливе? Це як? – здивовано перепитав я.
- Зрозумієш з часом, юначе, а може й сам побачиш,
якщо серце у тебе добре та чисте . Краще сідай за стіл,
чаю поп’ємо. Розповім тобі історію про діву лісну. –
старий налив дві чашки чаю, поставив їх на стіл та сів
навпроти мене.
- Місцева легенда? – перепитав я.
- Щось схоже на це. Тож, слухай. Колись, дуже давно,
жила собі дівчина на ім’я Злата. То була дуже гарна та
добра дівчина, перша красуня на селі. Довге золотисте
волосся, зелені очі, струнка фігура, добре та чуйне
серце; в неї було все, що потрібно для дівчини. Вона
покохала одного парубка, але їм не судилося бути
разом. Одного дня дівчину знайшли мертвою, саме тут,
де стоїть моя хата. Ніхто не міг зрозуміти, що трапилося
та за що так жорстоко вбили Злату. Але з того самого
часу дуже схожа на неї дівчина з’являється на цьому
місці, і горе тому, хто з нею зіткнеться, вона забирає з
собою кожного. Так каже легенда, але ж я ще живий! –
викрикнув він.
- А Ви бачили її? – трохи відпивши запашного чаю
спитав я.
- Бачив, неодноразово. – дід усміхнувся.
2
- І не страшно Вам? - я здивувався.
- Ні. Вона добра, хоч і мертва. Слухай, хлопче, вже
пізно. Переночуй у мене, а зранку підеш куди тобі
треба. Ходити вночі по лісу – то не дуже добра затія. –
Іван дивився на мене, наче від моєї відповіді залежало
щось йому необхідне.
- Ваша правда. Сутеніє. Дякую Вам за пропозицію. Я
обов’язково віддячу. Давайте допоможу посуд
поприбирати. – я встав, забрав чашки та поніс їх до
раковини.
Дід Іван був самотнім чоловіком, жінки у нього
не було, він ніколи не був одружений. Ні дітей, ні
онуків, ні друзів. Жив собі сам в хатинці посеред лісу.
Своя худоба, свій город. Ми з ним ще довго розмовляли
про життя, про казки та легенди, про місцеві краєвиди.
Він розповів мені де можна назбирати білих грибів та
чорниці, де можна зупинитися з наметом та де краще не
ходити. В його хаті пахнуло різноманітними травами,
було затишно та тепло, я швидко заснув.
Посеред ночі мене розбудило дивне шарудіння.
Відкривши очі, я побачив світіння у вікні та діда Івана,
який збирався виходити з хати. Мені стало цікаво, що то
таке, та я вирішив прослідкувати за дідом. Підійшовши
до вікна я побачив неймовірне: дід Іван стояв на ганку, а
з неба до нього опускався яскравий блакитний шар. Я
завмер від страху, а дід пішов назустріч тому світінню,
наче це відбувалося вже в тисячний раз та він все знає.
Моторошно, лячно, але так цікаво. Раптом, шар
перетворився на маленького хлопчика, який вмить
підскочив до Івана та схопив його за руку.
- Пішли, вона чекає на тебе. Час прийшов. – промовив
хлопчик та потягнув діда за собою.
Іван, як ні в чому не бувало покрокував слідом за
хлопцем. Я вирішив піти за ними, не кожного дня таке
3
побачиш. Потихеньку вибравшись з хати, ховаючись
посеред кущів, затамувавши подих я йшов за ними та
міркував про те, що буде далі. А що, якщо вони мене
побачать, що тоді буде? Пройшовши майже весь ліс дід
з хлопцем вийшли до озера.
- Стій тут. Вона зараз прийде до тебе. – наказав хлопець
діду та зчез.
Іван стояв на березі озера та дивився на місяць.
Раптом, тонесенький блакитний промінь світла
опустився на озеро. Вся галявина одразу засвітилася,
наче на вулиці день, з кущів та дерев почали
підніматися якісь маленькі сріблясті бульбашки, наче це
були світлячки. Я заховався за найближчою вербою,
було моторошно від того, що відбувається. На озері
почали підніматися хвилі, розбурхуючи його спокійну
синю гладь. Посеред озера з’явилася хмарина,
засвітилася жовтим світлом та вибухнула, залишивши
після себе тисячі блискіток. На тому місці, де була
хмарина, з води вистрибнула золота рибина, розміром з
половину мене.
- Кохана, моя кохана, нарешті я тебе побачу. – я
відволікся на діда, бо то він казав ці слова.
Над озером появилася легка димка, посередині
нього, на воді, стояла дівчина. У неї було довге волосся
кольору золота, над чолом було червоне чільце з
квітами. Одягнена у білу довгу вишиту сукню, яка
розвивалася від легкого вітру, вона була схожа на
озерну німфу. Обережно ступаючи по гладі озера, вона
залишала після себе сліди, які підсвічувались блакитним
кольором. Вона йшла простягнувши руки до діда.
- Коханий, - вимовила вона.
Затамувавши подих, я дивився на все це, та не міг
зрозуміти що відбувається, а тим часом дівчина вже
дійшла до берегу. Я не розумів, як це можливо, адже це
4
щось містичне, наче я потрапив у казку. Такого не може
бути!!! Німфа ступила на берег, і одразу на тому самому
місці, куди вона поставила свою чарівну ніжку,
з’явилися квіти. Вона крокувала, а за нею зоставалася
доріжка з маків, ромашок, волошок. Вона підійшла до
діда та мовила до нього:
- Іване, ну ж бо, прийми свій справжній вигляд. Я так
довго чекала на цю зустріч з тобою. – вона
посміхнулася.
- Чим я тобі нелюбий у цьому вигляді? Я вже старий, ти
знаєш. Мені важко перетворюватися на парубка, яким я
був тоді, багато років назад. – мовив дід.
- Вибач. Це було дуже егоїстично з мого боку. Можеш
залишатись у цьому вигляді. – дівчина насупила свої
пухкі губи.
- Злато, кохана, не треба. Не для того я чекав стільки
років, щоб бачити як ти ображаєшся на мене. – дід
відійшов від дівчини.
«Тож, це Злата. А вона дуже гарна! Чекайте. А це
часом не та Злата, про яку Іван мені розповідав? Що
взагалі відбувається? Треба сидіти тихо, щоб мене не
бачили та не чули.» - міркував я про себе, та дивився на
те, як дід відійшов від дівчини та перетворився на
молодого парубка. – «Що??? І з чим чоловіком я пив
чай? Це ж не в які ворота! Треба забиратися з цього
місця, як можна скоріше.»
- Іди до мене, любов моя. – парубок простягнув до Злати
свої руки. – іди, не бійся. Ну ж бо.
Дівчина зірвалася з місця та побігла до парубка.
Вони трималися за руки та дивилися один на одного, а
потім Іван поцілував Злату, підхопив її на руки та вони
закружляли у танку. Це було дивовижне видовище:
навколо них кружляли світляки з метеликами, квіти, що

5
залишались після дівочих кроків, спліталися та
утворювали фігури закоханих, місяць світив їм під ноги.
- Ти вже знайшов того, хто винен у тому, що зі мною
сталося. Знайшов його правнуків? – раптом запитала
Злата.
Вони зупинилися. Іван провів рукою по обличчю
дівчини.
- Знайшов, люба. Знайшов. Він зараз у мене, сам
прийшов. Дуже приємний хлопчина. Не схожий він на
Свирида. – мовив він до неї.
- Мені все одно! Якби не його прадід, ми б були разом.
Це він мене вбив. Він!!! Як можна так казати про своїх
ворогів! Чи ти не пам’ятаєш, як він шкірився, коли мене
хоронили. Та якби не лісова відьма, я б більше ніколи
тебе не побачила. Це вона потім перетворила мене на
лісну діву та надала нам можливості бачитися раз на 10
років у своїх справжніх подобах. Це вона дала мені
здібність перетворюватись на різних звірів удень та
приходити до тебе у звірячих обліках кожного місяця.
Вона і тобі подарувала здібність жити вічно, щоб ми
завжди були разом. – дівчина кричала крізь сльози.
- Ти знаєш, що мені довелося зробити, аби заплатити ту
ціну, яку вона мені оголосила. – відповів їй Іван.
- Він повинен заплатити за все, він повинен виправити
помилки Свирида. Це його доля. Він сам до тебе
прийшов! – лютувала Злата.
Від почутого у мене підкосилися ноги і я
оступився. Це було моєю помилкою: намагаючись
утримати рівновагу я наступив на поруч лежачу гілку і
пролунав хрускіт на всю галявину. В ту ж мить Злата
повернулася у мою сторону та прошипіла:
- Чужий! Тут чужий! Це ти привів його сюди! - вона
направилася до верби. – Виходь! Я знаю, що ти тут! Від
мене не сховаєшся. Виходь!
6
- Біжи, хлопче, хутко біжи! Вона не зможе зараз
перетворитися на звіря та наздогнати тебе. Це твій
єдиний шанс. Я затримаю її. Рятуй своє життя. – -
вигукнув Іван та схопив Злату за руку.
Я вискочив з свого потаємного місця та щосили
припустився бігти. Гілки били мене по обличчю, трава
чіплялася за ноги, з боків від мене лунали різні страшні
звірині звуки. А я біг і біг, світ за очі. Я не думав куди
мені бігти, я думав тільки про те: як би мені
врятуватися. Але сталося неймовірне: я зачепився за
корінь дерева і впав. На мої очі опустилася темрява.
Отямився я вже вранці, в будинку у Івана. Він сидів
поруч зі мною, знімаючи з мого чола мокру ганчірку з
оцтом, його очі були сумні. Він знову був у тому
самому вигляді, в якому ми з ним познайомилися. Я
хотів закричати, мої очі наповнилися жахом.
- Тихо, спокійно. Якби я хотів тебе вбити, то зробив би
це ще тоді, коли помітив, що ти стежиш за мною. Так
що будь спокійним. Прийшов час тобі дізнатися про все,
то відбувалося в ті часи, коли ми з Златою ще не були
прокляті. – мовив до мене дід.
- Так Ви знали, що я стежив за Вами з самого початку?
Чому Ви не зупинили мене? - запитав я його.
- Я повинен був упевнитися, що ти дійсно правнук
Свирида. Тільки люди з його кров'ю у венах можуть
бачити все те, що ти побачив сьогодні вночі. Звичайні
люди не помічають нічого з побаченого тобою. Вони
тихесенько сплять, навіть коли просинаються, бачать
тільки темряву. А тебе щось зацікавило і ти пішов за
мною. Ти бачив, як вона прекрасна, моя Злата? – з
сльозами на очах запитав мене старий.
- Вона мене ледь не вбила. Чого у неї так багато
ненависті до мене? Я ж нічого їй не зробив! – обурено

7
крикнув я. – Чому вона мене так ненавидить? Що це ще
за історія з моїм прадідом? Мого прадіда звали Микола!
- Ти ж з сім’ї Мещеряків будеш? – спитав мене Іван.
- Так, це моє прізвище. – здивовано відповів я йому.
- Все буде добре, юначе. Зараз я тобі все розповім і ти
зрозумієш, що до чого та що треба робити. Тримай
трав’яний чай та сідай біля мене. Тобі багато про що
треба дізнатись. Ти не просто так потрапив до мене. –
він простягнув мені кружку чаю.
Взявши напій, я сів поруч з ним і почав уважно
слухати те, що він мені каже. Іван почав свою розповідь
зі свого дитинства. І я нібито перенісся в ті часи. Перед
моїми очима з'явилися старі будинки, люди. Я
відправився в минуле.