була обурена.

Мої щоки розчервонілися настільки, що мені пару разочків треба

було обмити обличчя холодною як сніг водою. Вже була весна, та снігу не було. Птишки
повилізали з-під своїх гнізд та співали й співали…Хотіла б я, щоб моя душа співала так
само! Мені було тільки вісімнадцять, та я почувалася достатньо самотньою, щоб
замислюватися чим я вже нагрішила перед Богом?
Єдина дитина у сім’ї Марченків. Яка повинна завжди прямувати кудись разом з батьками.
Й прямо зараз я сиділа у кареті разом з мамою, яка не дивлячись на те, що був тільки
квітень, розмахувала віялом і скаржилася, наскільки їй було жарко й тяжко. Батько їхав
спереду на коні, як справжній купець. Один з найбагатших на Київщині.
— О, Владиславо! Помолись нашому Богу, щоб він допоміг твоєму батьку домовитися з
цими селянинами! Бо якщо ж ні…Горе нам буде. Горе! — черговий раз промовила моя
мама, кладучи руку на серце.
Я промовчала та подивилася у вікно. Ми якраз підїзжали до нашого місця перебування в
найближчий місяць, а то й довше. Не треба й казати, що я не хотіла їхати зі свого
улюбленого міста в брудне село. З такими ж брудними людьми. Я вже відчувала смак
їхньої ненависті до мене. Поля у вікні, вже трохи зелені, тужили разом зі мною. Діставши
яблуко з карману мого плаття, я відкусила шматок й прикрила очі. Кислуватий сік потік
по моєму підборіддю та я непомітно стерла його, щоб уникнути розмови з матір.ю з
приводу моїх манер. Так ми і їхали.
***
— Розпаковуй свої скрині, доню. Ця хатина повністю у нашому розпорядженні. Скоро
прийде наймичка та допоможе тобі розплести коси та підготуватися до сну, —
поцілувавши мене у чоло, сказав батько. Олекса, або як він сам представлявся, Олексій
Марченко був чоловіком, на обличчі якого вже з.явилися зморшки та крізь чорне волосся
продралися сиві кольори. Та його очі все сяяли та сяяли. Та це придавало моєму батьку
молодості.
— Дякую вам, батьку. Йдіть но хутчіше, відпочиньте з довгої дороги, — відповіла я, та й
посміхнулася.
Завтра мені обов.язкого, по словам матері, треба буде вийти й прогулятися по селу. Я не
дуже розуміла, саме навіщо. Я вже ввійшла в шлюбний вік, але навряд чи Олена захотіла б
віддати мене за селянина, хоч і багатого. Вона не хотіла, щоб я жила в селі. Та й я, якщо
бути відвертою, не палала бажанням жити все життя пасучи корів та кіз. Це було не для
мене.
Розпакувавши свої скрині з речами, я сіла на своє ліжко. Воно здавалося ще м.якішим, ніж
у моєму рідному домі. Воно ніби казало мені: «Не роби поспішних висновків». Не
дочекавшись наймички я заснула у спокусливому сні.

***
Прокинулася я рано. Чи то тривожні думки мене не могли полишити, чи то душа захотіла
побачити сонце. Моє довге брунатне волосся було схоже на гніздо, крізь яке пролетіла
зграйка птахів. От халепа! Треба було все ж таки не засинати так рано…Крізь вузьке
віконце у моїй кімнаті виглядав невеликий садочок. Я любила літо. Червень більше
всього. Було не дуже спекотно, але й недостатньо холодно, щоб я вдягалася у декілька
слоїв одягу.
Вдягнувшись у свою надзвичайно просту сукню, як то було для міста, я зачесала коси та
зробила просту зачіску, вирішивши залишити їх розпущеними. Вийшовши з кімнати, я
побачила що батько теж не спить. Він схилився над якимись документами, щось ворчучи
під ніс. Я не хотіла його турбувати, але він все ж таки помітив мене.
— Владиславо, чому ти так рано прокинулася? Мо тебе сни погані навідали? — спокійно
спитав батько, роблячи ковток теплого молока зі склянки. Я зморщилася. Мати завжди
примушувала мене їсти сир та пити молоко, бо вірила в те, що згодом моя шкіра стане ще
світлішою. Куди більше?
— Ні, батьку, не хвилюйтеся. Мене розбудили сонячні промені, — відповіла я, та
пригорнула до себе волосся. Олекса кивнув, в ту ж мить втрачаючи до мене будь який
інтерес. Я вже звикла до того, що наді мною завжди бігала мати, хвилюючись про те, як
мене найшвидше і найвигідніше віддати заміж. Я вже звикла жити з думкою про те, що
справжнє кохання для мене було надто дороге, навіть для моєї сім.ї. Втім, мені було вже
байдуже.
На вулиці вже почали прокидатися перші пташки, заспівуючи свої пісеньки і жваво
стрибаючи по деревам. Вранішня роса почала зникати, повертаючись назад до неба.
Вийшовши з нашої хатини, я глибоко вдихнула свіже, підсолоджене ароматами квітів,
повітря. Прошмигнувши повз дерев.яний паркан та кучу сіна, я вийшла на камінну дорогу.
Позаду нашої хати було ще декілька хатинок набагато менших за нашу, а далі вже
розтягся зелений хвойний ліс. Я не хотіла думати про це, але мені навіть подобалося те,
що зліва мене розтягнулись небаченої краси поля а зовсім поруч ліс, який міг би сховати
від сурової спеки.
Я пройшла декілька хат та зрозуміла, що зараз всі йдуть пасти худобу. Брудно, гидко та
дуже смердюче – саме так я думала про тварин. Звісно, дякуючи таким людям я їла та
пила, але це все ж таки було огидно. Люди озиралися на мене, вбрані у пошарпаний одяг
та хустки. Я, як завжди, була права. Ці люди навіть бридкіші за корів. Насупившись я
пришвидшила темп свою ходу, вже встигнувши пожалкувати про те, що взагалі вийшла на
прогулянку.
Мій гнів затьмарив мені очі і я не помітила груду каміння переді мною. Моє тіло втратило
рівновагу та я вже готувалася впасти але несподівано хтось взяв мене за руку та потягнув
на себе, рятуючи від неминучого падіння. Мої очі все ще залишались зажмуреними, коли
я почула бархатистий парубоцький голос навпроти мене.
— Гей! Ти взагалі бачиш куди йдеш? — стривожено запитав він, примушуючи
подивитися на нього.
Мої очі вперлися у вже пожовтілу сорочку, та мені знадобилося трохи підняти голову,
щоб побачити обличчя парубка. Здається, найкрасивішого парубка якого я взагалі
зустрічала у своєму житті. Його стривожене обличчя прикривало хвилясте русяве волосся.
Його очі...його неймовірно чисті очі були схожі на дві волошки, які дивилися на мене з
зацікавленістю та тривогою. Вуста його були поціловані вишнею, такі стиглі та
прекрасні…
— Агов? Ти мене чуєш? — намагаючись сховати посмішку спитав незнайомець. Я
видихнула та надто швидко відштовхнула його від себе. Що це тільки но було?
— Хто тобі дозволив доторкатися мене своїми брудними руками, га? Ти взагалі знаєш хто
я?!
Парубок з секунду дивився на мене а потім закинув голову назад та засміявся. Засміявся.
Мене це розізлило надто сильно та я вже відкрила рота щоб сказати неприємні слова, та
він схаменувся та знову звисока глянув на мене. Це мене теж розізлило.
— То так ти дякуєш мені за те, що я врятував твоє суворе обличчя від падіння? — з
нотами нещодавнього сміху запитав він мене. Не дочекавшись від мене відповіді, він
продовжив. — Я Микола. Микола Волошин. А як тебе звати, нещасне дівчино?
— Я не нещасне дівчисько, свиното!
— Не думав, що дівчини з міста знають такі слова. То я все ж дізнаюсь твоє ім.я, не
нещасливо дівчино? — пропустивши повз вуха мою образу запитував Микола.
Я знову подивилася на нього. Вітер колихав його скуйовджене волосся, наче вмовляючи
мене заспокоїтися і залишити свою гордість. Я видихнула й стряхнула неіснуючий пил зі
своєї сукні.
— Марченко Владислава Олексіївна, — неохоче відповіла я, та пішла геть подалі від
цього селянина.
Він гукав мені щось у спину, можливо, хотів щоб я залишилася та побалакала з ним. Та я
не чула його. Я чула тільки як тихий вітер тужив через моє рішення не підпускати до себе
нікого. Щось підказувало мені, що це не остання наша зустріч.
***
У селі вже вечоріло. Сонце заходило далі і далі за край, обіцяючи повернутися зранку.
Було тихо. Батько все ще сидів над угодою, намагаючись підібрати найліпший крок, який
він зробить далі. Матір зухвало розмовляла з наймичкою, розповідаючи про тих чоловіків,
старих чоловіків, за яких вона планує віддати мене. Та образ Миколи не виходив у мене з
голови, і мене дратувало це надто сильно. Тож, поглянувши у вікно та зустрівши там
місячне сяйво, я зняла свою одежу та лягла у ліжко. Мені снилися волошки і світлі
колоски.
 екілька днів я просиділа вдома. Я виходила на двір ввечері, щоб насолодитися
Місяцем та зірками. Чомусь, вони завжди заспокоювали мене. Вони були моїми єдиними
друзями, і єдиними, кому я справді могла б розповісти про щось потаємне. Їх мовчазне
сяяння допомагало мені зрозуміти, що я не одна в цьому світі. Хоча, насправді, так і було.
Я не могла дочекатися моменту, коли ми нарешті звідси поїдемо. Мої думки були зайняті
лише цим, і нічим іншим. Окрім…
Той хлопець…Микола. Мені почало здаватися, що я починаю його ненавидіти. Звісно, на
те була купа причин. Він брудний, невихований, нерозумний, гарний…Селюк. От ким він
був. І я ненавиділа його за те, що декілька днів мені марилися його кучері та очі. Гидота.
Чи це я сама намагалася запевнити себе в тому, що мені огидно?
Досить. Мені набридали ці думки, цей дім і це місце.
Була приблизно п’ята година вечора, коли я наважилася вийти з дому. Батьки були
здивовані моїм бажанням назбирати польових квітів. Звісно, я не могла розповісти їм
правду навіщо я йду звідси. Спочатку вони відмовляли мене іти далеко. «Якщо ти так
хочеш квітів польових, то хай наймичка їх принесе» — сказав тато, та вже готувався звати
її. Я відмовилась, спихнувши все на те, що ніхто не збере букет краще, ніж я. Батько
посміхнувся, та я нарешті пішла. Матері я не зустріла, та й якщо бути відвертою, була
рада цьому. Невже вона ніколи не буде піклуватися про моє щастя?
Пройшовши огорожу, я звернула наліво. В далині бовванів ліс, та я сподівалася що десь
поруч буде поле. Так завжди було.
Питати у незнайомців, для яких я була химерою, напрямок я не хотіла. По-перше, у мене
не було бажання бодай якось контактувати з ними. По-друге, було б надто багато
запитань, чому такій дівчині як я, доводиться ходити по квіти самотужки. І це підставило
б під питання репутацію батька. А для нього це було найдорожчим.
Набагато дорожчим за все.
Ідучи землянистими доріжками, я задавалася питанням, чому ж саме я так сумую по місту.
По крамничкам з вишуканими вбраннями? По інтелігенції? По званим вечорам? Я не
знаходила відповіді. Інколи мені здавалося, що я ніколи і не спіткаю свого щастя. Мене
вирощували за традиціями інтелігенції. Я вміла гарно розмовляти, вишивати, читати й
писати.
Але ніхто ніколи не цікавився моєю особистістю. Я була трофеєм. Вродлива дівчина, з
багатим приданим. Я була спокусою для старих чоловіків, яких цікавили тільки гроші і
вихваляння. Зі мною можна було поговорити, я вміла, повинна була вміти підтримати
розмову.
Кожного разу, як батько представляв мене комусь на вечорах, усі були в захваті. Я була
вигідною партією. Але ніхто не намагався сподобатись мені. Усі намагались сподобатись
моєму батьку. І як тільки він залишав мене з чоловіками сам-на-сам, вони починали
вихвалятися мені своїми досягненнями та заробітком. Звісно, я підтримувала їх і награно
дивувалась. Начебто мені не було все-одно.
Я перестала бути особистістю, коли зрозуміла що я буду єдиною дочкою у батьків завжди.
Мати розповідала, що моє народження далося їй дуже тяжко. Настільки, що лікарі сказали
що більше в неї ніколи не буде дітей. А якщо вона все ж таки наважиться на це – помре і
дитина, і вона сама. Тож я не маю права розчарувати їх. І хай мені доведеться загинути
коли я вийду заміж і коли перестану бути хоч у якійсь мірі вільною, але я зроблю це
заради них. Це мій обов’язок.
Знову застрягши у своїх думках, я не помітила як зайшла до лісу. І я б хотіла розлютитися
сама на себе, але у мене не було сил на це почуття.
Пройшовши трохи далі, я помітила поле, покрите волошковою ковдрою. Це був
справжній скарб. Підхопивши свою спідницю, я що є сили побігла туди, зовсім не
звертаючи уваги на гілки та каміння під моїми ногами. Я відчула справжнє захоплення.
Залишивши ліс позаду, я нарешті вийшла до волошкового поля. Я кліпала й кліпала,
намагаючись запам’ятати цю картину. Тут було так неймовірно гарно…Поле було сховане
серед лісу, начебто таємниця, на яку можуть натрапити тільки ті, які її не шукають. Сонце
ще не заходило, але я уявила як гарно тут все виглядає коли небо стає рожевим. Коли
хмари починають плисти повільніше.
Назбиравши величезний букет волошок, я не стрималась і вирішила пробігти через все
поле до іншої сторони лісу. Набравши в груди побільше повітря, я побігла. І нічого мене
більше не хвилювало. Вітер пестив моє довге волосся, у повітрі літав ледь помітний
солодкий аромат. Перед очима розпливався пейзаж, а квіткове поле перетворювалось на
розмиту синяву, що трохи нагадувала ставок або річку. І ніколи мені не було так щасливо.
Зупинившись біля дерева, я схопилась за гілля, щоб трохи відпочити. Моя голова була
опущена, але коли я підвела погляд, я побачила що цей маленький шматочок ліса розділяє
два поля. На іншому квітів не було, а були лиш…Корови.
Я хмикнула, та цікавість заволоділа мною. Тож я пішла далі.
Корови не можуть гуляти без пастуха, вірно? Я це добре знала, але я не бачила нікого
посеред цього поля. Пройшовши трохи далі, я вирішила спинитися та сісти на невеликий
горбочок, щоб перепочити. Прикривши очі, я зробила глибокий вдих і…
— Не очікував тебе тут побачити.
Я зойкнула та ледь не впала від несподіванки. Від падіння мене спинила його рука.
Повернувши голову, я, звісно ж, побачила Миколу.
— Що в б біса ти тут робиш?! — запитала я, стрибаючи геть з цього горбику.
— А ти все ж така сама. Розлючена і зовсім без манер, так? — підігнувши одну ногу,
питає Микола.
І я…Я видихнула і пішла геть. У мене не було настрою для сварок з ним та подальшої
розмови.
Не пройшло і пари секунд, як я знову відчула його дотик на своїй шкірі. Щось тепле
розлилося всередині мене, немов я тільки що випила келих вина. Я не обернулася.
— Стривай. Я не хотів тебе ображати. Пробач мені, — лагідно сказав Микола, ніби
боючись, що я піду. Навіщо це йому?
— Я не в настрої сперечатися з тобою, я…
— Я бачу, ти знайшла моє поле.
Все ж таки обернувшись, я подивилася на нього. Його сині очі дивилися на букет волошок
у моїй руці. На його обличчі грала ледь помітна посмішка.
— В сенсі, «твоє поле»?
Знову посміхнувшись, він нахилив голову та подивився на мене.
— Я розповім тобі цю історію, тільки якщо ти трохи побудеш зі мною. Я обіцяю, тобі
сподобається.
Свинота. Він знав, що заінтригував мене. Ну що ж. Хай буде по його правилам.
— Добре. Але якщо ти мене все ж таки нічим не здивуєш, ти будеш винен мені ще один
букет волошок.
Лукаво посміхнувшись, Микола відповів:
— Це не проблема для мене, Владиславо.
Сховавши посмішку, я знову підійшла до горбика. Декілька секунд вагавшись, я все ж
таки лягла, чим заслужила здивований сміх Миколи. Я зиркнула на нього, немов
попереджаючи про щось, та він замовк і ліг поруч зі мною. Достатньо далеко, за нормами
етикету, але достатньо близько для того, щоб я могла почути стукіт його знервованого
серця. Бог ти мій, чому він так хвилюється…
— Колись давно, коли в нас ще не було навіть прізвища, мій прапрапра- і так далі, дідусь,
був закоханий у одну дівчину. Вона була неабияк пихата, до того ж ще й обіцяна іншому
чоловікові. Чим вона його так зачепила, я досі не розумію, — посміхнувся Микола й
продовжив, — але він майже голову від неї втратив. Одного разу, коли її наречений поїхав
далеко звідси, Дем’ян, так звали мого пращура, наважився попросити руки цієї дівчини.
Ця пихачка гордо відповіла йому: «Я вийду за тебе заміж тільки в тому випадку, коли
небо на землю впаде!». Він довго думав над цим, але все ж таки завдяки своїй хитрості,
він поклав небо на землю. Дем’ян посадив ціле поле волошок. Відверто кажучи, я не знаю
як йому вдалося знайти стільки насіння. Мій дідусь каже що він був готовий на все, аби
зробити ту дівчину своєю. Врешті решт, ці квіти розрослися так рясно, що вони й справді
нагадували сині небеса. Наступного року, коли він повідомив Лукерії про це, вона лиш
посміялася з нього, та все ж таки погодилася піти подивитися. Цього лісу ще тоді не
існувало. А тепер уяви – серед землі бовваніє волошкове поле, яке й справді нагадує небо.
Звісно, ця дівчина була шокована цим вчинком та покохала Дем’яна. Не знаю, чи то через
це поле, чи то через його наполегливість, але вони одружилися. Люди дали йому
прізвисько «Волошин» і з тих пір ми так і звемося.
Нічого собі.
Я повернула голову в бік Миколи, та спіймала його синій погляд. Декілька раз кліпнувши
очима, я видихнула.
— Ого.
Це все, що я змогла вимовити. Тема кохання була настільки далекою від мене, що я ніколи
не наважувалася підпустити дурні думки до своєї голови. Я була народжена не для цього.
— Ну що, я тебе все ж таки здивував, міщанко? — з долею гордості та цькуватості запитав
парубок. Перехилившись на бік і спершись ліктем о землю, Микола роздивлявся мене. Він
бачив мене.
— Здивував. Тепер я трохи розчарована тим, що не отримаю ще один букет волошок, але
ця історія дійсно вражаюча.
Микола мовчав, немов роздумуючи над чимось. Я не наважилася спитати у нього навіщо
він хотів щоб я залишилася з ним і підвелася.
— Стривай. Розкажи і ти щось. — попрохав мене хлопець. Його погляд вмовляв мене
залишитися. Навіщо?
— Мені нема про що розповідати. Матір видали заміж за батька за домовленістю. Вони
ніколи не кохали один одного – все що існує між ними це повага. Я походжу зі славетного
роду Марченків, які були вихідцями з польської шляхти. У мене немає трагічних історій
кохання і ніколи не буде. — надто різко відповіла я. Що він хотів від мене почути?
Трагічну історію? Навіть якщо б вона була, я б з соромом розповідала про неї.
— Ні. Розкажи про себе. Мене не цікавить твій рід. — подивившись на мене, лагідно
вимовив парубок. Я бачила легке тремтіння його рук та крапельку поту, яка котилася по
його вилицям.
Я завмерла. Ніхто й ніколи не питав у мене про таке. Я й не збиралася йому про щось
розповідати, але якась невідома досі людству сила підштовхнула мене.
— Я обожнюю місяць і зорі. Мені нема з ким спілкуватися – всі мої колишні подруги
вийшли заміж та роз’їхалися по іншим містам. Листування, обмежене етикетом та
побажаннями це все, що у мене є. Нічне небо – мій давній і найщиріший друг.
Небо вже порожевіло, немов намагаючись зберегти цей момент у моїй пам’яті. Микола
подивився на мене якось по іншому. Я не розуміла його погляд. Чи то жаль, чи то смуток
змішалися у його блакитних очах, жаліючи мене. Ні. Дарма я йому про це розповіла,
дарма я…
— Я теж обожнюю зірки. Мені подобається їхнє мерехтіння та сяйво. Але я… — він
зупинився, похитав головою та продовжив, — Ніколи не думав, що інтелігенти можуть
бути такими самотніми та нещасними. Мені шкода…
— Я не нещасна, селюче. Я вийду заміж за багатого чоловіка, і ніколи не знатиму бідності
і горя, на відміну від тебе.
Він відвернувся. Я бачила, як мої слова жорстоко вдарили по ньому. Я не розуміла, чому я
роблю це. Чому я така зухвала, та чому я просто не можу з ним нормально
поспілкуватися. Мені не треба було його жалю, і щоб він подумав що я бідненька
аристократка. Ні.
— Знаєш, Владиславо, люди дуже схожі на вино. На вигляд вони можуть бути
однаковими, але кожна людина має свій посмак. У когось він терпкий, в когось солодкий,
а в когось огидно гіркий. Ніколи не суди людей, не спробувавши їх.
— Що ти верзеш?
— Ти так кажеш про селян, ніби вони потерпають від горя і смутку, але це не так.
Можливо, ми не багаті на гроші, але в нас є дещо цінніше. Спогади та почуття. Це те, чого
вам ніколи не зрозуміти.
— Припини це. Мені огидно на тебе дивитися.
Він видихнув та знову відвернувся. В глибині душі я розуміла, що він правий, але я цього
ніколи й ні за що не визнаю. Вибач мене, Миколо.
— Я бачу тебе, Владиславо. Я бачу, що ти нещасна. Припини казати ці бридкі слова. Я
лише намагаюся скласти тобі компанію.
— Мені не потрібен твій жаль. І твоя компанія також.
— То чому ти ще досі не пішла?
Покидьок.
Розлючена, я жбурнула йому під ноги букет волошок та пішла геть. Я сподівалась, що він
мене зупинить, що він змусить мене ще трохи побути з ним. Та мої слова його образили.
Він трохи відкрився мені, а я знову образила його за це. Бо я боялася комусь відкритися.
Микола не зупинив мене. Я відчувала його погляд на собі, та не знала, що робити.
Легенький вітерець подув на мене, і я зупинилася.
— Слухай, вибач мене. Нам не слід було спілкуватися і мені не слід було розповідати про
це. — не повертаючись обличчям до парубка, тихенько промовила я.
— Не дозволяй своєму упередженню так відноситись до людей, квітко.
Квітко.
Не відповівши йому, я пішла геть.

***
— Ти так і не знайшла квітів? А я казав, що треба було відправити наймичку.
Батько був як завжди. Я лише хитнула головою, в знак згоди, не в силі вимовити щось. Та
якби було б ще бажання щось казати.
Поївши борщу зі скибкою чорного хліба, я залишила посуд на столі і пішла до кімнати.
Поки я дійшла додому, вже почало темніти. Мене все ще не полишали думки про Миколу,
та чому він так хотів зі мною спілкуватися. Я його не розуміла.
Я бачу тебе, Владиславо.
Що він мав на увазі?
Доки я привела себе докупи я змінила одяг, стало зовсім темно. Мою кімнату освітляла
невелика свічка, пускаючи жовтогарячі промені навколо, немов граючись з темрявою.
Трохи подумавши, я вирішила знову вийти на вулицю, до Місяця. Зовсім скоро він мав би
бути повним, та мені нетерпілося це побачити. В думках спливали слова Миколи, але я
хутчіш відганяла їх від себе. Я їх боялася.
Я боялася того, наскільки приємно мені було з ним спілкуватися. Я хотіла цього.
Вийшовши з кімнати, я побачила батька й матір. Вони сиділи поруч, про щось
перешіптуючись. Зробив пару гучних кроків, я попередила їх про те що я тут. Вони
замовкли, і подивилися на мене.
— Куди ти знову йдеш? — надто лагідно запитала моя мати. Що з нею?
— Подихати свіжим повітрям і подивитися на зірки. Ти ж знаєш про це. — обережно
відповіла я.
— Ну добре-добре донечко. Ходи. Може хочеш випити потім теплого молока з нами? —
знову сказала мати. Мені це не подобалось. Надто лагідною вона була…
— Звісно, мамо. Я буду щаслива розділити цей вечір з вами. Але трохи пізніше.
Матір кивнула мені. Її очі блищали від радості. Батько навпаки сидів трохи хмурим,
задумливо розмірковуючи про щось.
Я оминула стіл та вийшла на двір. Нічна прохолода вабила до себе: я вдихнула повні
груди повітря, заплющивши очі від насолоди. Але розплющивши їх, я побачила дещо
цікаве.
Волошки. Величезний букет волошок лежав у мене на порозі. Я відчула аромат квітів.
Солодкий, трохи невпевнений та неймовірно приємний. Я роззирнулася навколо, щоб
побачити того, хто приніс їх. Хоча звісно я знала, хто це був. Микола.
Вирішивши не заносити зараз квіти додому, я пішла на своє улюблене місце, для
спостерігання на зірками. Неподалік нашого будинку було невелике озерце, спеціально
огороджене від когось або для чогось. Казали, це зробили рибалки. Втім, мені було все
одно. Я любила ходити туди, бо мені подобалось те, як місячне сяйво відбивається від
тихої води. Як все навкруги засинало, заспокоювалось, та віддавало своє місце тиші.
Ідучи до озера, я побачила ледь помітний силует. Це був парубок, який йшов кудись,
блукаючи. Щось підказувало мені, що цей силует є парубком, чиї квіти я зараз несла в
руках. Підібравши свою спідницю, я пришвидшила крок, щоб наздогнати його. Видно, він
почув мене та обернувся. Я не помилилася.
— Це ти приніс мені квіти? — спитала я, ніби не знала відповіді.
— Ти знаєш багато парубків, у яких є волошкове поле? — посміхнувся Микола. Його очі
сяяли, і я ладна була посперечатися, що це було не через місячне сяйво. Він був чудовим.
У своїй пом’ятій, пожовклій сорочці. Зі своїми старими черевиками. Але він був живим.
— Дякую тобі за це. Може…Ти хочеш зі мною прогулятися? — я не вірила, що я це
вимовила. Але я хотіла цього.
— Невже справжня інтелігентка запрошує мене на прогулянку? — спитав Микола, але
потім зрозумівши, що мені й так було важко це вимовити, додав: — Звісно, я згодний.
Я хитнула головою, показуючи йому напрямок, та пішла. Він йшов позаду мене, у
мовчазному очікуванні. У мене не було наміру переривати цю тишу. Мені було так
спокійно.
Його легкі кроки лунали позаду мене, поки я йшла, тримаючи в руках його букет у руках.
Я не знала, навіщо попрохала його піти зі мною. Це було безглуздо нераціонально та…Це
здавалося таким правильним.
Дійшовши до озерця, я вмостилася на лавку, поклавши квіти біля себе.
— Тут я зазвичай спостерігаю за зірками.
— Тут гарно. Я давно знав про це місце, але зараз в мене немає змоги ходити сюди досить
часто. На це є кілька причин…
— Що за причини?
І хто тебе, в біса, тягнув за язика?
— Моя мати тяжко хворіє. Я найстарший у сім’ї, та мені доводиться робити майже всю
роботу. Брати та сестри трохи допомагають, та більше часу все одно проводять з нею.
— А що на рахунок батька?
— Батько…Надто старий. Часто він їздить до сусіднього села, щоб продати свої вироби з
дерева. Тому вдома його теж майже не буває.
— Мені шкода. Сподіваюсь, вона одужає.
Микола ледь посміхнувся, але його погляд залишився сумним та оповитим туманом. Мені
хотілося зарадити його горю, та я ніяк не могла цього зробити. Замість цього, я
подивилася нагору і побачила зірки.
Цілі сузір’я розкинулись по небу, немов хтось розсипав сіль чи цукор на чорне полотно.
Іноді я задавалась питанням, наскільки вони далеко від нас? Чи можливо колись дістатися
до них? Я б з радістю перетворилася на зоряний пил, щоб літати, літати й літати…
— І все ж таки, розкажи мені про себе. — порушив тишу Микола.
Я не знала, про що розповідати.
— Мої батьки активно шукають мені чоловіка. Я впевнена, що як тільки я повернуся до
міста, на мене вже буде чекати мій наречений. У мене немає…Втім, я цілком задоволена
цим. Це і є моє призначення.
Він мовчав. Звісно, йому не було чого відповісти. Такі одруження були не новиною для
когось. Вони практикувалися скрізь і всюди. Я справді не була нещасною. Я завжди була
готова до цього і вже змирилася зі своєю долею. Так буде краще.
— Ти справді щаслива від цього?
— Це мій обов’язок.
Микола похитав головою. Невже він не розумів?
— Це я вже почув. Але ти не сказала про те, що ти відчуваєш себе щасливою. Тобто…Ти
казала, але я не відчув щирості у твоїх словах.
— То ти в нас так добре розбираєшся в почуттях, гм? — насміхаючись відповіла я.
— Можливо.
— Так от слухай. Я щаслива, бо у мене є призначення в житті і є мій обов’язок. У мене є
все, про що я тільки можу мріяти. І взагалі, чому тебе так цікавлять мої почуття?
— Бо мені цікава ти. Ти не виглядаєш живою.
Я відвернулася від нього. Я розуміла, що роблю величезну помилку, дозволяючи йому
спілкуватися зі мною, та дозволяючи йому сидіти поруч, торкатися мене. Але це все
відчувалося настільки правильно. Можливо тому що це була перша людина, яку мені не
нав’язало суспільство і батьки. Можливо тому що спілкування з ним було моїм вибором.
Я від цього я відчувала себе вільною.
Так ми просиділи деякий час, в нічній тиші, відчуваючи себе насправді цілими, хоч на
деякий час забувши про свої обов’язки.
Вглибині мене з’являлося дивне відчуття, якому я не могла дати пояснення.
Я не хотіла давати цьому пояснення.
 вже днів зо десять з моменту мого приїзду до цього села. Я вже почала
звикати до ранішніх пташок які заглядали до мене у вікно і весело наспівували різні
мелодії. Звикла рано вставати, щоб побачити як сонце підіймається та зустрічає світ
теплими обіймами.
Я сиділа коло печі та розчісувала коси, коли наймичка захекана забігла з двору до хати.
— Пані Владиславо, до вас прийшов якийсь хлопець, та прохає вас вийти до нього.
Чорт би смалений його забрав. Я поклала гребінець на піч, і зловила здивовані погляди
батьків.
Ми не бачились приблизно тиждень після тої ночі під зірками. Я оминала його: не
виходила вночі, щоб насолодитися небом та й в цілому не виходила на двір. Можливо,
провиною тому стало те, що я дозволила йому надто багато. А точніше – дозволила йому
зазирнути вглибину моєї душі.
— Що це за хлопець, Владиславо? — ойкаючи запитала матір, кладучи руку на серце.
В той вечір я дізналася, що батьку прийшов лист. Він не був пов’язаний з його угодами,
ні. Річ була про мене. Чоловік, на ім’я Михайло зацікавився мною. Саме на нього моя
мати покладала величезні сподівання, саме за нього вона хотіла видати мене заміж. Цей
лист і був причиною її гарного настрою в той день. Але я не відчула нічого.
— Поняття не маю. Можливо, це селянин, якого я зустріла коли прогулювалася селом.
— То виходь до нього! Нічого тобі тут у хаті гаву ловити! — буркнув батько,
роздратований тим, що ми турбуємо його мовчазний спокій.
Матір хотіла щось сказати, але суворий погляд її чоловіка швидко забрав у неї це бажання.
Вдягнувши на плечі хустку й перекинувши волосся назад, я пішла на двір.
Там стояв Микола, зацікавлено оглядаючи нашу хату. Втім, його ясний погляд швидко
перестрибнув на мене, примушуючи мою злість злягти на дно. Він був вдягнутий у ту ж
сорочку що й тиждень тому та брунатні штани. На його ногах були чорні, зношені
черевички. Він виглядав так само, як тієї ночі.
— Що ти тут робиш? Як ти знайшов мою хату? — не виходячи за паркан зухвало
дивлячись на Миколу запитала я.
Я не хотіла, щоб він думав що після того одкровення, яке сталося, моє відношення до
нього змінилося. Попри це, так і було.
— І тобі привіт, міщанко. Мій молодший братик Лукаш розповів мені, що сюди
нещодавно переїхали купці і їх нестерпно гарна донька. Тож я і вирішив подивитися, чи то
ти чи інша нещасна дівчина. — з посмішкою відповів мені хлопець, складаючи руки перед
собою. Його погляд був спрямований на мене. Ті самі очі, які нагадували мені волошки.
Я не можу підпустити його близько до себе.
— Перестань мене так називати! Навіщо ти сюди приперся? Що, якщо мої батьки
подумають щось погане про мене?! Ти взагалі думаєш своєю головою? — шикаючи
промовляла я.
Непомітно для себе я вийшла за паркан і підійшла впритул до нього. Його вишневі вуста
все ще були розтягнуті у посмішці, коли він нахилився до мене й прошепотів.
— Не знав, що твої батьки можуть подумати щось погане про таку слухняну дівчину.
Я штовхнула його в груди та пішла геть. Це було моєю помилкою, бо я пішла далі від
хати. Піднявши сукню, я почала перестрибувати коров’яче лайно. Не вистачало ще
забруднити мої червоні черевики. Я й сама не розуміла, звідки в мене стільки люті до
нього. Чи то була злість на саму себе. Я не розуміла.
— Гей! Стій-но! Та почекай мене-е-е! — почувся гучний глос Миколи, який несподівано
стих.
Обернувшись, я побачила тіло парубка, напівзарите у стіг сіна. Сміх вирвався з мене
несподівано швидкою хвилею, та я не встигла його стримати. Схопившись за живіт я
почала сміятися з нещасних спроб Миколи вилізти звідти. Коли я трохи заспокоїлась, я
підійшла до нього й потягнула за руку, намагаючись допомогти. Зі стогіном, тіло парубка
вивалилось, але швидко оговтавшись, Микола встав на ноги.
В його русявому волоссі залишилися колоски, та я, не розуміючи що роблю, потягнулася
витягувати їх. Мені здалося, що подих хлопця затремтів та зупинився. Наостанок
пошмагавши його по голові, я відійшла. Сам Микола отряхнувся й з облегшенням
видихнув.
— Тепер я знаю, як привернути твою увагу…Владиславо, — сміючись промовив він.
На цей раз я не розізлилася.
— То кажи но що ти від мене хотів, нещасний. Бо знов полетиш на корм коровам, —
відповіла я, повертаючись спиною до нього.
Ця смішна ситуація трохи розслабила мене, і я пішла далі. Очікуючи, що він піде за мною.
— Я хотів позвати тебе на вечорниці сьогодні ввечері.
—Я не піду, —спокійно відповіла я. Невже він справді не розуміє що, по-перше, дівчат як
я не кличуть так на вечорниці. А по-друге, що я туди ніколи не збиралася йти. Напевно.
— Гей, ну перестань. Буде весело! Розпалимо вогнище, познайомишся з нашими
дівчатами…
— Не хочу я знайомитися з цими брудними селючками. Відчепися!
Микола цикнув, і обігнав мене, продовжуючи йти задом наперед. Я бачила, що мої слова
зачепили його. Він справді думав, що після тієї ночі я зміню своє ставлення до селян. У
місті я ходила лише на свята, куди запрошували мого батька. Матір наполягала на тому,
щоб він завжди брав мене з собою. Звісно для того, щоб я змогла придивитися собі
чоловіка багатого та старого, який не буде чіплятися до мене. Я зовсім не знала, що таке
подруги та вечорниці. Моя єдина подруга дитинства розірвала зі мною зв’язок, коли
вийшла заміж, бо її чоловік сказав що «ця дівчина має на тебе поганий вплив». Я не мала
права засуджувати її.
Звісно, в глибині душі мені хотілося піти туди. Повеселитися, може, хоч трохи відчути
себе живою. Але це не було можливим. В кінці вечорниць кожен має знайти собі пару та
провести разом ніч. Звісно, ця ніч обмежувалася тільки поцілунками, обіймами і
відкритими розмовами. Незважаючи на це, я не могла собі дозволити цього. Було два
виходи: веселитися та перестати бути чистою, якою я маю бути, або веселитися, та в кінці
піти з ганьбою, відмовившись шукати собі пару. Ні перше ні друге мені не підходило.
Перше, тому що я дочка купців, грець би вас пробрав. А друге…Я занадто горда для того,
щоб відчувати як з мене глузують брудні селючки, які не мають ніякого майбутнього, крім
цього села.
Все ще зла на цей світ, я продовжувала йти вперед, не помітивши, як ми з Миколою
вийшли на дорогу. Це було щось, нагадуюче перехрестя, посередині стояв великий камінь,
певно, з якоюсь гравюрою, яка розповідає про якусь визначну подію, яка сталася на цьому
місці. Недалеко звідси я вперше зустріла Миколу.
— Ну що, волошка? Підеш? — вставши переді мною запитав парубок. Його темні брови
були підняті, а вуста ледве стримували посмішку.
Волошка. Мені це щось нагадувало, але я не могла зрозуміти що саме.
Я хотіла відповісти так. Так, я піду, тому що я так хочу. Ні, я не піду, тому що я не можу.
Що сказати батькам? Якщо батькові буде майже все одно, чим я займаюсь у вільний час,
то матір схопиться за серце, причитаючи, що вона породила на світ диявола. А може й ні.
Тим не менш…
— Добре, я тебе зрозумів. Сподіваюсь, колись ми…
— Я піду.
Що?
— Що?
— Проблеми зі слухом? Я сказала, що піду.
Що ти в біса верзеш?
— Невже? Мабуть, в мене й справді якісь проблеми, адже чути таке від тебе - несподівано.
То добре. В мене є справи, але я зайду по тебе, коли почне заходити сонце. І не кажи, що
не треба. Ти тут загубишся.
— Я не загублюсь. Дякую. — відповіла я, все ще вражена своєю минулою відповіддю.
— Тоді до зустрічі, Владиславо. —ласкаво сказав Микола, і пішов в бік своєї хати.
Свинота!
Тільки коли він відійшов достатньо далеко, я дала волю своїй злості на себе. Чим я
взагалі думаю? Чи то мене хтось прокляв та відібрав останні крихти розуму? Як я буду
виправдовуватись перед батьками?
***
Позичивши з печі вугілля, я почала фарбувати брови. Вугілля було м’яким та чорним,
тільки злегка віддаючи брунатним кольором, що було мені на руку. Біля дзеркала також
стояла тарілка з водою, яка вже трохи почорніла, змиваючи мої невдачні спроби
підмалювати брови та ломтик буряку для моїх щічок. Малювати обличчя я уміла добре,
матір привчала мене бути гарною для чоловіків ледь не з самого дитинства. Вона казала, я
маю бути гарною, щоб багатії зацікавилися моєю вродою, та лиш потім пізнали, що я за
людина.
Жінка, точніше дворянка, перш за все мала знати етикет та мистецтво розмови.
Підтримати безглузду розмову чоловіка з іншим кремезним хабарником – ось що я
повинна була вміти. Я і вміла. Проте в мене був занадто гострий язик, що насправді не
подобалося матері.
Зробивши останній легенький штрих, я видихнула і поглянула на себе у дзеркалі. Мої карі
очі здавалися чорними через нестачу світла у кімнаті, пухкі губи були рожевими а вії –
чорними і довгими. Брови лиш додавали різкості і одночасно легкості моєму образу. Я
мала бути найкращою дівчиною серед тих селянок.
Поклавши вугілля, я взяла замість нього шматочок буряку і подивилася у вікно. Сонце
вже заходило, ховалося від мене за великими полями. Скоро по мене мав прийти Микола,
і хоч я відмовила йому у пропозиції провести мене – я не сумнівалася що він прийде. На
секунду, мені здалося що сонце підморгнуло мені, перед тим як накрити себе зеленою
ковдрою ще дужче. Я посміхнулася і швиденько розтерла буряковий сік по своїм щокам.
Змивши з рук залишки своїх рум’ян у тарілці, я встала і покрутилася перед дзеркалом.
На мені була вишивана сорочка, яку ми з татом купили мені на так званому аукціоні,
врятувавши збіднілу селянську сім’ю від голоду. На моїх плечах красувалися завитки
квітів, вишиті буряковими і чорними нитками. Я спеціально не вибирала занадто яскраву
сорочку. Не тому що не хотіла виділятися, а тому що мені не подобалося поєднання купи
кольорів одразу. Я розуміла, що нитки інших кольорів стояли дорожче, і на мені яскрава
сорочка буде виглядати краще. Під мою статуру. Та мені було все одно.
Червоні пелюстки маків підіймалися майже до шиї, а їхні чорні стебла спускалися нижче
по сорочці, обплітаючи мої руки та ховаючи, задавалося б, ніжну й раниму душу. Спереду
посередині була широка вишивка з поєднання трикутників та ромбів, яка тягнулася десь
до середини мого живота. Спідниця моя була майже чорна, тільки під низом виднілася
біла вишивка, яка оперезала її та слугувала символом моєї чистоти і невинності. У цілому
я виглядала дуже гарно: закручена у гульку коса позаду, квітка маку за вушком, червоне
намисто на шиї і такі ж червоні черевички. Що цікаво, зараз я виглядала набагато
вродливіше, ніж коли проти волі йшла на «свєтскіє вєчора».
Батьки, що мене здивувало, одразу погодилися на те, щоб я пішла на вечорниці. Я
очікувала лайку, але батько одразу дав свій дозвіл. Матір у свою чергу теж погодилася.
Можливо, вона нарешті подумала про те, що все своє життя я буду жити пліч-о-пліч з
чоловіком, огидним мені, й вирішила мене пожаліти. Бридко.
Трішки поправив свою квітку за вухом, я видихнула і вийшла зі своєї кімнати у вітальню.
Біля печі сиділа матір та наймичка, очікуючи мого виходу. Батько, вірогідніше за все,
пішов спати. Це вбрання немов перетворило мене на наймилішу дівчину у всьому всесвіті.
І хоч я була майже впевнена що так і є, повне розуміння цього викликало неабияке
задоволення у моєму серці.
— Донечку, ти прекрасна. Наталко, ну скажи ж, яка вона в мене гарна! — тільки
побачивши мене промовила мати, знов кладучи до серця. Наймичка стримано погодилась,
хоч я і бачила написані на її обличчі заздрість та смуток. Я трохи посміхнулася.
— Дякую, мамо. Мій рушник вже готовий?
— Так, звісно доню. Наталка принесла найкращі нитки для тебе.
Матір встала та взяла з краю печі новий, білий та гарний рушник який мені сьогодні
доведеться вишити, і невеличкі мотки з різнокольоровими нитками. Як тільки я взяла його
в руки та стримано подякувала наймичці Наталці, я почула голос Миколи на вулиці. Пора.
Я поцілувала матір у щоку, побажала їм гарної, безшумної ночі і пішла на вулицю.
Трохи піднявши спідницю, щоб не забруднити вишивку о пил, я ступила сходами.
Піднявши очі я побачила його. Микола був вдягнений не у звичайні брудні штани, а, мені
здалося, такі самі брунатні. Тільки нові, гарні й чисті. На хлопці була біла вишивана
сорочка зі скромною вишивкою посередині. Звісно, вона не була так ретельно вишита як
моя. Його світле, здавалось би завжди скуйовджене волосся, зараз було ще світлішим і
немов шовковим.
Ми, немов два осли які тільки побачили новий сарай, стояли і дивилися один на одного,
поки він, як справжнісінький чоловік, не порушив тишу.
— У тебе гарна сорочка, Владиславо.
— Дякую. Я знаю.
Я гордо скинула підборіддя, а він, опустивши голову, щиро посміхнувся, немов очікуючи
такої відповіді. Моє серце скуйовдилось та завмерло коли я підійшла до нього. Я думала,
він візьме мене під руку, але ні. Може це моє покарання? А може, в них тут так не
прийнято? Перед тим як Микола зрушив з місця і почав іти, він подивився мені в очі і
знову посміхнувся. Тепер я не сумнівалася, що його очі чисто волошкового кольору.
Ми йшли мовчки. Небо стало майже темним, а місяць немов тільки цього і чекав щоб
показати деяким охочим свою срібну красу. Віконця у хатах запалювалися у
помаранчевий колір завдяки свічкам у кімнатах. Якби я вміла малювати, ця картина була б
моєю найліпшою. Несподівано, прочистивши горло Микола дав голос:
— Зазвичай, дівчата приходять на вечорниці раніше, і допомагають вдові у хаті якої ми
будемо сидіти. Розкласти їжу, обставити будинок. Ти не хвилюйся, я попередив що ми
тобою вдвох прийдемо пізніше, як і всі хлопці. Всі зрозуміли.
— Гм. Сподіваюсь, на мене не будуть дивитися ще більш косо, ніж повинні.
— Чому на тебе повинні дивитися косо?
— Не роби з себе дурного. Я ж міщанка, забув? Кожен, хто мене бачить, не відмовляє собі
в задоволенні поглазіти на мене досхочу. І нікого, звісно, не хвилює що це суперечить
усім можливим манерам.
Його губ вкотре торкнулася посмішка.
— На тебе всі глазіють, тому що ти нова тут. Вони, напевне, намагаються роздивитися у
тобі одну з наших дівчат. Тут усі один одного знають.
Я знала про це. Але я не могла дати Миколі зрозуміти, що я думаю якось інакше.
Легкий вітерець гойдав моє волосся, яке вилізло з гульки, баюкаючи та заспокоюючи його
після непритомної спеки. Моя макова квітка майже випала, та Микола, помітивши це,
зупинився. Його рука потягнулася до мого вуха і обережно, немов боючися поранити мене
своїм дотиком, він заправив квітку назад. Його великий палець торкнувся моєї скроні і у
мене було відчуття, що з моїх легень викачали усе повітря. Чому моє тіло так реагує на
це?
Напевно, ми б і продовжили вкотре просто стояти і дивитися один на одного, якби не
почули юний парубоцький голос спереду нас.
— Гей-но Миколо! Як ся маєшся? На вечорниці прямує…Ну нічого собі.
Невідомий хлопець з брунатним волоссям і темними очима підійшовши до нас помітив
мене і перестав говорити. В мене це викликало лагідну посмішку, яку я йому подарувала.
— Так, саме туди, Максиме. Знайомся, це Владислава, — подав голос Микола.
— Приємно, я б навіть сказав, дуже приємно познайомитися з такою вродливою
дівчиною, — відповів Максим, та підійшовши до мене, простягнув руку. Прикусивши
губу, я простягнула руку у відповідь.
— Мені також, Максиме.
Микола застиг на місці, але швидко прийшов до тями. Максим став зліва від мене і подав
руку, щоб я за нього взялася. Мої брови ледь не підлетіли у повітря.
— Волошин, ти ж не проти? Дай мені наснаги хоч раз у житті провести гарну дівчину на
вечорниці.
— Ти питай у неї, а не у мене. Я не маю права вирішувати.
Видно, Максим разом зі мною здивувалися такої відповіді. У цьому суспільстві я була
всього лиш жінкою, яка навіть не завжди мала право вибрати собі майбутнього чоловіка, з
яким проведе усе життя. Що ж. Микола не захотів брати мене. Тепер його черга
покарання.
— Я залюбки дозволю тобі провести мене.
Задоволений собою Максим посміхнувся, коли я взяла його за зігнуту руку. Глянувши на
Миколу, я не побачила ніяких емоцій на обличчі. Що ж, йому було все одно і мене це
розізлило. Задерши підборіддя, я не виказала своєї незадоволеності відсутністю його
реакції і ледь ледь переставляючи ноги, пішла з Максимом вперед. Микола залишився
позаду.
Відверто кажучи, мені не було комфортно йти поруч з цим хлопцем. Його руки були
міцніші, статура сильніша, але він був трохи нижчим за Миколу Волошина. Над його
вустами красувалися невеличкі вуса, які він, напевне, не встиг поголити. Обличчя ж
Миколи було чистим, і сам він був як сяючий промінь. Я б була не проти і далі йти
мовчки, але Максим почав розповідати про свої цікаві-нудні історії. Як його ледь не збила
коза, як він знайшов коров’яче лайно посеред хати…
—…От дідько, і як же воно могло отамо з’явитися, еге ж? Ну наче нечиста сила в ту
Зіроньку вселилося та і на тобі, лайно посеред хати прям біля каміну мого, уявляєш? Мо
то чорт якись прийшов, чи шо тій корові трапилось на ум.
— Дуже захоплююча історія. Мене переповнюють емоції від вашої розповіді.
— Гей но, ну що ти ото викаєш. Ми ж на ти, звісно?
Після цієї фрази мені здалося, що Максим став до мене ближче. Я відвернула голову, не
бажаючи бачити його обличчя. Дякуючи Всесвіту, невдовзі я почула парубоцькі голоси і
кобзу. Ми прийшли. Максим відійшов від мене і посміхнувшись, помахав рукою.
— Ти йдеш до дівчат, але не сумуй, красуне, ми ще побачимося.
Я зіжмурила очі та видавила з себе фальшиву посмішку, рада, що нарешті зможу
здихатися від цього селянина. Повернувшись назад, я хотіла зловити Миколу, але
побачила не тільки його. Він йшов разом з якоюсь низенькою дівчиною. Задерши
підборіддя, я вирішила їх почекати.
Здавалося, Микола навмисно не дивився у мою сторону, аж поки не підійшов до мене
надто близко, щоб його погляд не міг не впертися у мене. Низенька дівчина також
обережно подивилася на мене знизу догори, але у цьому погляді я не побачила зневаги.
Лише цікавість.
— Владиславо, знайомся, це Яринка, моя подруга дитинства.
Очі низенької Яринки заблищали, і на її обличчі з’явилася щира посмішка.
— Привіт, Владиславо! Дуже рада, що ти вирішила прийти до нас на вечорниці. Микола
так багато про тебе розповідав, що мені стало цікаво чи насправді ти така вродлива! Але ж
Микола не збрехав – ти просто витвір мистецтва! — почала тараторити дівчина. Її голос
був жвавим, голосним і світлим. Я посміхнулася, та дозволила своїм щокам трохи
почервоніти від лестивих слів Яринки.
— Дякую, Яринка. Мені справді дуже приємно. Розкажеш мені, що і як тут робити?
Микола, здається, трохи здивувався моїй доброзичливій відповіді. За секунду він
посміхнувся, і не попрощавшись, пішов геть. Туди ж, куди й пішов п’ять хвилин тому
Максим.
Русяве волосся Яринки було трохи скуйовдженим та не таким довгим, як у мене. Її
блакитні очі на секунду задивилися у сторону, куди пішов Микола, але через мить вона
знову подивилася на мене.
— Звісно! Владислава, ти ще й питаєш? Ходімо! — швидко проказала Яринка, та
схопивши мене під руку, побігла усередину хатинки. Її черевички теж були новими, і я
мимоволі замислилась, звідки в неї на них гроші. Відкинувши ці думки про неї, я у
мовчанні прослідувала за Яринкою.
Як тільки ми зайшли у хатинку, мій ніс зловив приємний запах трав та дерева. Що мене
здивувало, це те, що хатинка була не глиняною, а зробленою з дерев’яного зрізу. Я навіть
трохи зраділа. Моя нова знайома повела мене у приміщення, звідки лунали дівочі голоси.
Але перед входом у нього, вона на мить зупинилась.
— Будь обережна, Владиславо. Ці дівчата можуть здаватися доброзичливими, але
насправді вони ще ті зміюки…Але не переймайся, я буду поруч.
Я хитнула головою в знак розуміння, і перша зайшла до великої кімнати. По центру стояв
великий стіл, за яким сиділо приблизно десятеро дівчат. Деякі з них готували до подачі
якісь страви, а деякі вишивали. Коло дівчат, зайнятих вишивкою, сиділа старесенька
жінка, тихо шепчучи їм якісь слова, і показуючи, як саме треба вишивати. За мить зайшла
Яринка, і тільки після її голосного «Привіт!» усі подивилися на нас. На мене. Кожна з
дівчат окинула мене поглядом, уважно роздивляючись моє вбрання, вишивану сорочку,
черевички, зачіску. Тільки та старенька жінка дивилася на мене з лагідною посмішкою,
начебто вона все про мене знала. Та це було неможливим.
— Привіт. Мене звати Владислава Марченко. Я з міста.
Дівчата почали шепотітися між собою. Я скривила обличчя, розізлившись від їхньої
відстутності манер.
— Ласкаво просимо до нас, Владиславо, — почувся голос старої жінки. Усі дівчата вмить
замовкли, та вона продовжила, — ходи до мене. Я навчу тебе вишивати.
Яринка посміхнулася мені і пішла до інших дівчат які займалися їжею. Я ж підійшла і
всілася до власниці хатинки. За традицією, молоді люди збиралися у хаті заможної
вдовиці, як мені пояснив Микола. Інші дівчата які сиділи поруч зі мною, видавили з себе
легенькі посмішки, але так і не наважилися заговорити. Я ледь не закотила очі.
— Мене звати Надія, дитятко. І я знаю дуже багато про тебе, і твою сім.ю.
— Мені дуже приємно познайомитися з вами, Надіє. Але звідки ви можете щось знати про
мене?
Стара жінка лише загадково посміхнулася і взяла з моїх рук рушник. Я вміла добре
вишивати, та на цьому рушнику не було ніяких ознак, які могли б показати те, наскільки у
мене вправні руки. Надія почала робити перші візерунки на моєму рушнику, ніби
показуючи, як і куди треба встромляти голку. Але все ж таки було враження, що вона
знає, що я умію. Вона не робила повільних рухів, щоб я могла запам.ятати як правильно
вишивати. Вона знала. Я вкрилася гусячою шкірою.
— Отак, дитино. Тепер твоя черга. Я поки піду до інших дівчат, подивлюсь що вони там
роблять, — проговорила жінка, та взявши тростину, підвелася. Незважаючи на її вік, по
ній було видно її сильний характер та статуру. Вона мені подобалась.
Взявши рушник у руки, я з легкістю почала повторювати візерунок Надії. Так я б і сиділа
у мовчанні, якби одна з дівчат не перервала тишу.
— То ти з міста, га? То що ти тут робиш? — звернулася до мене дівчина з чорним, як
вугілля, волоссям. Її, вірогідно, подруга-білявка, подивилася на неї, стривожена її тоном.
— Перед тим як задавати мені такі питання, я б радила тобі навчитися манерам, брудна ти
сви…
— Вибач, Владиславо, вибач! У Олесі сьогодні дуже поганий настрій, вона не хотіла тобі
грубити, — перервала мене білява дівчина. Я склонила голову набік, і вона продовжила,
— Мене звати Катруся.
Чорнява дівчина, Олеся, подивилася на мене і зітхнула. Підібравши до себе ноги, вона
ледь чутно промовила:
— Вибач мене. Я просто бачила, що ти йшла з Максимом, а він…
Не встигла вона договорити, як її очі наповнилися гіркими сльозами. Плечі Олесі ледь-
ледь затряслись, видаючи її напружений і сумний настрій. Мені стало її шкода.
— Він тобі подобається? — обережно спитала я.
Вона хитнула головою у знак згоди. Катруся ніжно гладила її по волоссю. Я зітхнула,
поправивши макову квітку.
— Не переймайся. Я з ним йшла тому що хотіла…Не хотіла йти з Миколою. Він мене не
цікавить.
Дівчина затихла, і підвела на мене очі. Вони з Катрусею переглянулись, ніби не
зрозумівши мене.
— Миколою? Миколою Волошиним? — шморгаючи спитала Олеся.
— Так. Саме з ним. Максим просто у потрібний час причепився до мене. Я впевнена, що
така гарна дівчина як ти, його точно звабить.
Катруся вдячно подивилася на мене, а на щоках Олесі заграв рум.янець. Вона знов
опустила ноги і взялася за рушник. Її карі очі заспокоїлися, хоча в них залишилася крапля
смутку і невпевненості.
— Як ти познайомилася з Волошиним? — спитала у мене Катруся.
— Я…Випадково зустріла його одного разу, прогулюючись по селу. Він видався мені
гарним, тож я не відкинула його пропозицію піти до вас на вечорниці. Він досить
наполегливий.
Дівчата знов переглянулися, та Олеся прошепотіла:
— О так. Микола дуже гарний, це точно. Але він нікого до себе не підпускає, окрім
Ярини. Будь обе…
— О, я чую знайоме ім.я! Владиславо, ти вже знайшла собі подруг? Привіт, дівчата,—
почувся голос Яринки.
Вона ніби з неба впала. Я повернулася до неї і посміхнулась. Її очі небезпечно блищали,
дивлячись на дівчат. Вони ж замовкли, і кинувши їй зжате «Привіт» пішли геть. Цікаво.
Цей швидкий момент дав мені зрозуміти, що у них тут не все так просто.
Подруга Миколи сіла поруч зі мною і почала балакати про все, що здалося, першим
трапляло їй на думку. Я слухала її і паралельно вишивала свій рушник, бажаючи зробити
все це найскоріше і піти. Але це був тільки початок вечорниць. Згодом повинні були бути
танці, ігри, співи та врешті решт усі ділилися на пари і розходилися по кімнатам. Людина,
яка не знайшла собі пару, або не захотіла йти у кімнату з «зайвою» людиною, з соромом
повинна була йти додому.
Про це все мені розповів Микола. Коли я спитала, що молоді роблять вдвох у кімнаті, він
змовчав. Мені залишалося лише додумувати, та все, про що я здогадувалася,
відображувалося на моєму обличчі рум.янцем. Звісно, молоді не могли кохатися до
весілля, але існувало багато чого іншого.
Закінчивши вишивку, я показала рушник Яринці. Вона трохи роззявила рота, явно
здивована тим, що я хоч щось вмію. Ну звісно ж.
— Ну нічого собі…Навіть не всі наші дівчата так вміють. Ще й так швидко…Де ти цьому
навчилася?
— Мене навчала наша наймичка. Матір казала, що я повинна добре вишивати, щоб стати
хорошою дружиною, — відповіла я, знизавши плечима. Яринка почервоніла.
Я хотіла підійнятися та піти до Надії, та моя знайома зупинила мене, потягнувши за мою
сорочку. Мої брови злетіли у мовчазному питанні.
— Чекай-но! — прошепотіла моя нова знайома, — Ще не всі дівчата довишивали. Не всі
такі вправні…Тож у нас є ще трохи часу, щоб поговорити! Микола пояснив тобі, що тут і
як?
— Так, але ти можеш повторити, щоб я точно нічого не забула.
— Отож. Пані-Матка вдовиця, ти про це вже точно знаєш…Її чоловік, пан Ярило помер
декілька років тому. Саме через це ми збираємося у неї, — з сумом проказала Яринка, але
через пару секунд продовжила, — Після того як наші дівчата приготують вечерю, ми усі
підемо до хлопців, у іншу частину хати.
— Так, це я знаю. Микола розповідав мені, що його друг Павло вміє грати на бандурі й
кобзі, тож будуть і танці, і пісні.
Коли я згадала ім.я Павла, Яринка відвела погляд. Про це я ще дізнаюсь.
— Так…Після танців, співів і вечері, молоді розділяються по парам…І йдуть по кімнатам,
а там…Ну, ти сама здогадуєшся.
— Здогадуюсь. Але у чому сенс? Якщо дівчата повинні бути незайма-…
— Тихіше! Якщо у пари все ж таки…відбулося…вони мають одружитися.
— О…Про це мені не розповідав Микола.
— Воно й не дивно. Але будь обережна! Мені здається, Максим поклав на тебе око.
Я закотила очі, намагаючись виглядати так, ніби я про це не здогадувалась. Звісно, він
поклав на мене око. Але він мене не цікавив. Він був привабливим, так, але його манери і
ті жарти…До того ж, він подобається Катрусі. Я не маю права відібрати у неї її можливе
щастя.
— Розкажи мені більше про хлопців, які будуть на вечорницях, — лагідно попрохала я.
— Ну…Про Павла ти вже знаєш. Він трохи худорлявий, але з ним легко знайти спільну
мову. До того ж, він грає на бандурі. Хм…Кирило гарний хлопець. Він лагідний, високий
з гарною статурою. Можливо, до речі, він тобі припаде до ока. У нього дуже заможні
батьки. А…
— Яринко, я не збираюсь залишатися у цьому селі і виходити заміж за селюка. Я просто
цікавлюся.
Яринка роззявила рота, але нічого не сказала. Я майже подумала, що сказала щось
образливе і хотіла вибачитись, але тут пролунав гучний, глибокий голос пані Надії.
— Вечеря готова. Дівчата, кладіть свою вишивку мені на стіл і беріть їжу й прямуйте до
хлопців. Мені погано, тож я залишуся тут. Розважайтеся.
Пані-Матка махнула рукою, і, залишивши їжу, пішла до іншої кімнати. Ну чудово.
— Ходімо, хутчіш!
Моя нова подружка підвелася і потягла мене за собою. Вишиванки дівчат злилися в одне
єдине полотно, коли всі побігли брати страви. І звісно ж, усі не могли е кинути на мене
оком. Сам Господь тільки знав, як мене це нервувало. Але я тримала себе в руках.
Підійшовши до столу, я взяла тарілку з духмяною картоплею з кропом. Я ледь-ледь
втрималась, щоб не облизнути губи, почувши цей аромат. Напевно, треба було поїсти
перед тим, як іти сюди.
Відійшовши від столу, я пошукала очами Яринку й підійшла до неї. Вона тримала
величезний глечик узвару. Махнувши мені головою, вона пішла на вихід з кімнати. Я ж,
натомість, пішла за нею.
— Я хотіла тебе попросити про дещо… — ніяково промовила Яринка, ідучи переді мною.
— Я тебе слухаю.
— Я б хотіла попросити тебе…Ну…Ти дуже гарна і я…
— Говори швидше і чіткіше. Мені не дуже подобається, коли люди говорять собі під ніс,
— трохи роздратовано відповіла я.
Дівчина зітхнула, певно, збираючись з силами вимовити щось.
— Я хотіла попросити тебе не…Не підходити до Павла. Я знаю, як безглуздо це звучить
але…Я…Ти надто гарна і не плануєш тут залишатися а я…О Боже, Владиславо, вибач
мені. Я просто безглузда істота, — ледь не плачучи, обережно промовила Яринка.
Я зітхнула. Мені було навіть прикро через те, що вона просила мене про це.
— Я не буду до нього підходити. Як я тобі казала, мене ніхто тут не цікавить.
Яринка зупинилась та повернулася до мене. Її очі блищали, а сама вона видавила
посмішку для мене.
— Дякую тобі, правда.
Я хитнула головою. Це була непотрібна подяка.
Не гаячи лишнього часу, ми зайшли в іншу частину хатини. Мої вуха вловили звук
бандури, змішаний з гулом парубоцьких голосів. На секунду щось всередині мене
стиснулося, і я відчула тривожне відчуття у своєму животі. Невже я хвилювалася? Я
ніколи не відчувала такого, коли ходила на зустрічі інтелігенції. А зараз я була
стривожена тим, як мене сприймуть…Селюки. Щось в закутку моєї свідомості посміялося
з мене, тож я швидко відкинула цю тривожність.
Зайшовши з іншими дівчатами у велику кімнату, я примружилася. Свічки горіли у
кожному кутку, освітлюючи кімнату й зацікавлені очі, які були напрямлені на мене.
Може, через те що я була вродливою. Хоча щось мені підказувало, що справа не в цьому.
Вони дивилися на мене, бо я була новою.
— Дівчатка, розставляйте їжу і хутчіш ходіть до нас. Ми вже засумували!
Кімната одразу ж наповнилася дзвінким жіночим сміхом та балачками. Мені ж було
цікаво, що буде відбуватися далі. Моя душа прагнула скандалу, щоб втамувати якусь
темну частину моєї сутності. Так чи інакше, я звикла до такого за зустрічах у місті. І мені
кортило побачити щось таке тут.
Поставивши тарілку з картоплею на стіл, я повернулася обличчям до всіх та просто
завмерла. Мені ніхто не казав, що робити далі. Я тільки хотіла знайти Яринку, як
побачила її русе волосся серед натовпу. Підвівшись на носочки, я подивилась, з ким вона
стоїть. Це був трохи худорлявий парубок, який тримав у руках бандуру. Ну звісно ж.
Закотивши очі, я хотіла повернутися й сісти за стіл але мене зупинив низький голос, який
пролунав біля моїх вух.
— То Ви, Владислава, вірно?
Трохи повернувши голову, я побачила його. Парубок з темним, густим волоссям, злегка
зачесаним назад дивився на мене. Він був набагато вищий за мене, і щоб розгледіти його,
мені довелося трохи підвести очі. Його сині, як річка, очі, обережно оглядали мене, явно
зацікавившись мною.
— Так, це я.
Тонкі вуста незнайомця розтягнулися в посмішці. Він продовжував дивитися на мене ще
кілька секунд, після чого відвів погляд і ледь чутно засміявся. Його сміх огорнув мене.
Такий глибокий, правильний та приємний…
— Вибачте, я виставляю себе безглуздим дурнем. Моє ім’я Кирило, пані. І мені дуже
кортить познайомитись з вами. Певно, ви завітали до нас з міста?
Я ледь не роззявила рота. Він не був схожим на інших селюків. Його промова була
натренованою, плечі випрямлені й сам він знав, як вести бесіди по правилам етикету.
— Так, пане. Я приїхала сюди разом з моїми батьками, заради укладання угоди. Що ж ви
робите тут? Не схоже, що ви звідси, — промовила я, хитнув головою в сторону всіх
інших.
Парубок прикусив свою нижню губу, певно, здержуючи посмішку.
— Так, ви дуже розумна пані. Мої батьки пани. Так вийшло, що ми мали переїхати з міста
сюди, по деяким обставинам…Тож, вже декілька років я тут.
— Що ж Ви, дозвольте спитати, робите у колі цих людей? Я гадала, у синів заможних
сімей є більш важливі справи, — ледь посміхаючись сказала я.
— Вони хороші люди. Звісно, далекі від великого світу, але з ними цікаво проводити час.
Це краще, ніж сидіти вдома й виписувати каліграфію, чи не так? Смію припустити, що Ви
тут з такої ж причини.
Я посміхнулася йому, знову поглянувши в його очі.
— Ви праві, пане.
Наша розмова все розгорталася і розгорталася. Мені було приємно спілкуватися з ним.
Його міцна статура, вишукана сорочка, сам він, все було ідеальним. Я не відчувала
незручності при розмові з ним. Напевно, ми б могли й далі продовжити говорити, якби на
всю кімнату не залунав гучний голос. Голос Миколи.
— Гей-но усі! Сідаймо в коло та хутчіш співаймо!
Я знов подивилася на Кирила, немов питаючи його про щось. Він хитнув головою, та
обережно підставив свою руку для того, щоб я взялася за неї. Я ж, з такою ж обережністю,
прийняла цей жест.
Обережно всівшись на лаву біля мого нового супутника, я огледіла людей навколо. Всі
розмовляли про щось своє, сміялись. Деякі закохано дивились один на одного,
випромінюючи справжнє щастя. Якби ж я тільки могла бути такою ж. Обирати свою долю
сама. Але ні. Я жила, живу й буду жити в зовсім іншому світі.
Відчувши на собі погляд чиїхось очей, я інтуїтивно повернула голову. На мене дивився
Микола. Він посміхався, але я посмішка, чомусь, не торкалась його очей. Поруч з ним
стояла Яринка. Вона щось тараторила йому, але він цього не чув. Декілька секунд потому,
дівчина зрозуміла це. Її брови насупилися, і вона простежила за поглядом Миколи й
побачила мене. Яринка видавила з себе посмішку, та помахала мені рукою. Я ж легко
махнула головою у відповідь, як це було прийнято.
— Ви вмієте співати?
Голос Кирила відволік мене й я повернулася до нього.
— Так, я вмію співати. До того ж, вправно граю на фортепіано та скрипці, — з легкістю
відповіла я. Повернувши погляд на місце, де стояв Микола, я закусила губу. Його там вже
не було.
Кирило простежив за моїми очима й, певно, щось зрозумів.
— Я бачу, Ви вже познайомились з деким.
— О. Так. Яринка і Микола…
— Так, найкращі друзі. Я знаю.
Він задумливо подивився на свої руки, немов обдумуючи, сказати мені щось чи ні. Скоріш
за все, хлопець вирішив зберегти від мене якусь таємницю, адже через кілька секунд знову
подивився на мене. На його лиці розтягнулася посмішка.

***
Весь вечір пройшов чудово.
Я танцювала, інколи підспівувала незнайомі мені раніше пісні, грала з новими знайомими
та просто почувалася щасливою. Інколи, моєму слуху навіть вдавалося вловити розмови
дівчат про надто інтимні речі, які я точно не мала чути. Але цікавість брала верх наді
мною.
І ось, зараз я стояла на вході в іншу кімнату, слухаючи як дівчата сперечаються про те, як
краще дарувати чоловікам задоволення.
— …Вони не люблять…Ні, краще це робити так…
— Я не впевнена…Думаю, ні…Ротом?...
Я притиснула долоню до рота, щоб стримати сміх. І звідки вони цього понабиралися?
Звісно я знала про такі речі. Молоді й заміжні пані дуже охоче розповідали про всю красу
подружніх стосунків, після того як вип’ють декілька келихів вина. Звісно, вони ділилися
цим тільки між собою, і я не мала права слухати це все. Бо я вважалася чистою. Але, в
біса, хто мене бачив?
Я б і продовжила так стояти і слухати про кумедні балачки дівчат, але поруч з моїм вухом
пролунав чоловічий голос.
— Не знав, що ви підслуховуєте, пані.
Я зойкнула і повернулася обличчям до хлопця, який підійшов до мене. Це був Кирило.
Певно, дівчата почули щось та вмить притихли. Я потягнула Кирила за руку на вулицю,
дійсно розчарована тим, що він перервав мої таємні плани.
Весь вечір я провела з ним, сміючись, розмовляючи та справді насолоджуючись його
компанією. Я намагалась підійти до Миколи, щоб перекинутись з ним хоча б парою слів.
Але він уникав мене, і я справді не розуміла чому. Тому я поверталася до Кирила. Також,
я дізналася що він дійсно дуже вправно танцює і, на мій подив, співає.
Вибігши на вулицю, я звернула за хату та приклала вказівний палець до губ хлопця.
— Що ти в біса твориш? Ти, перепрошую, Ви зіпсували мені весь мій план!
Кирило тихо засміявся, обережно кладучи свою руку над моєю та прибираючи її зі своїх
вуст.
— Я й поняття не мав, що у панянки бувають такими хитрими та безцеремонними.
Підслуховувати такі речі ще й від дівчат…
От дідько. Він теж чув їхню розмову.
Я насупилася й подивилася йому у вічі. Місяць був повним та освітлював вулицю, тож я
могла розгледіти як темні пасма хлопця втратили свій зачесаний вигляд і зараз ледь-ледь
спадали йому на лоба.
— А я не знала, що таким парубкам як Ви, теж цікаво слухати про дівочі балачки. Цікаво,
ви дізналися з них щось нове?
Брови Кирила підлетіли вверх, а його вуста трохи відкрилися у посмішці, явно здивовані
моїми словами. Хлопець спустив смішок, та похитав головою.
— Певно, я недооцінив Вас.
Я опустила погляд й посміхнулася.
Ми простояли так кілька хвилин і тільки через деякий час я зрозуміла, що ми тримаємось
за руки. Його великий палець виписував коло на моїй долоні, та від цього жесту щось
всередині мене почало сходити з розуму.
Микола дуже делікатно розповів мені про те, що зазвичай відбувається після закінчення
вечорниць. Хлопці й дівчата діляться по парам та йдуть в інші кімнати. А хто пари не
знайшов, вимушений з позором йти геть до своєї домівки. Коли ж я намагалася розпитати
Миколу що саме відбувається між парами коли вони залишаються одні, парубок
почервонів і сказав що він не має права обговорювати такі речі з дівчиною.
Звісно, я питала це тільки щоб подивитися за реакцією Миколи. Я й так здогадувалася, що
там відбувалося.
Я не наважувалася відійти від Кирила, а той, в свою чергу, продовжував стояти і дивитися
на мене. Треба іти, так не годиться. Де ж Микола…
Остання думка вдарила мене у саме серце. Чому я повинна думати про нього, коли мені
зараз так добре. Не віддаючи собі волі, я трохи нахилилася до Кирила і відчула запах його
тіло. Якісь приємні трави, м’ята, меліса…Він безперечно користується якимись маслами,
інакше бути й не може.
Він нахилився у відповідь, а я не знала, що робити далі. Я не можу це зробити, я…
Десь здалеку почулися чиїсь швидкі кроки та лайка.
— Ах ти клятий в біса негіднику! А ну йди геть від неї!
Господи. Це був голос Миколи.
Я відсахнулася від Кирила, і наступне, що я побачила, це те як кулак Миколи врізається в
ідеальне обличчя хлопця. Він повалив Кирила на землю й почав бити. Чорт би їх до себе
забрав.
— А ну зупиніться! Стійте! — закричала я, намагаючись їх зупинити.
Звісно, на мене ніхто не звернув уваги. Ці кляті виродки були надто зайняті бійкою, щоб
слухати мене. Ну що ж.
Я різко й голосно закричала і впала.
Найкращим рішенням, яке я тільки могла придумати, виявилось це.
— Владиславо! — в один голос закричали парубки й кинулися до мене.
Що ж, ця ідея була не такою вже й поганою.
Я встала з землі, отряхуючись від трави й бруду й подивилася на них з усією злістю, на
яку я тільки була спроможна. З губи Кирила текла кров, а ніс Миколи був розбитим. Два
йолупа.
— Що в вас в біса вселилося?
— Він хотів тебе, Владиславо! Ти сама повинна знати, що якщо у вас…Сталося б щось, ти
б була повинна вийти за нього! Ти взагалі розумієш…
— Заспокойся, хлопче. Я не дурний, щоб робити таке зі шляхетною жінкою. Ти б міг
з’ясувати це й без свого кулака.
Вони знову почали сваритися і я просто приклала руку до лиця. Ніч була у самому
розпалі, а я просто втомилася. Через декілька хвилин їхня сварка закінчилася і вони
обидва знову звернули на мене увагу.
— Слухай, Миколо, дякую тобі за те, що піклуєшся про мене. Але правда не треба було
цього робити.
Він хитнув головою в знак згоди а я позіхнула.
— Тебе провести додому? — одночасно спитали обидва хлопці й подивилися один на
одного.
До біса.
— Проводьте.
У мене не було сил, щоб казати їм щось ще, та я просто попленталася в бік своєї хати.
***
Я прокинулася від того, що моя наймичка прибирала в моїй кімнаті. Не повертаючи
голови я огледіла кімнату, яку сонце, яке пробивалося через вікно, зробило світлою та
яскравою. Вже було далеко за обід. Спогади вчорашньої ночі миттю промайнули в моїй
голові, змушуючи щось всередині мене скрутитися від тривоги та почати бити тривогу.
Я зажмурила очі та ледь встала з ліжка. Наймичка охнула та почала вибачатись за те, що
розбудила мене.
Я махнула рукою та позіхнула.
Вставши зі свого ліжка, я пішла в залу, де сиділи батьки. Батько пив тепле молоко, про
щось розмовляючи з матір’ю. На диво. Вони обидва були у гарному настрої, не дивлячись
на те, що я прийшла вчора додому надто пізно. Мені навіть довелося розбудити наймичок,
щоб вони запалили вогонь та нагріли мені воду, щоб обмитися. Обмити все тіло – досить
нелегка й нетиха справа, тож я була впевнена що моє миття розбудило й моїх батьків та на
ранок вони будуть вичитувати мені про те, яка я невдячна донька. Але ні, цього не
сталося.
Окинувши поглядом стіл, я побачила це глечик з величезним букетом польових квітів.
Моя мати помітила мене, й посміхнулася.
— Доброго ранку, доню! дивись які прекрасні квіти!
— Від кого вони?
— Від сім’ї Зелененко. Тут й тобі листа прислали.
Звісно, моя мати вже прочитала його. У неї не залишалося манер, якими вона полюляла
хизуватися, коли діло доходило до мого життя. Чорт. Я не мала гадки, хто такі ці
Зелененко, але я сподівалася що це не сім’я того чоловіка, за якого я маю вийти заміж.
Взявши в руки лист, я оглянула його й відкрила.
 сонце пекло мені очі, намагаючись залізти у самі надра моєї суті.
Сьогодні був надто гарний день, втім, всі останні дні були такими. Пройшло два тижні
після вечорниць, та все ніби повинно було стати на свої місця. Я продовжувала
отримувати квіти від Кирила. Його сім’я навіть запросила нас на вечерю, яка має
відбутися завтра.
Особисто я з ним не бачилась. Я уникала і його і Миколу, після того як Яринка розповіла
мені, що Кирило ніс мене на руках додому, бо я була надто стомлена і майже не заснула
на ходу. Особливо детально дівчина передала мені емоції, з якими їй про це розповідав
Микола. О, він був обуреним.
З цими парубками я майже забула про те, що мені доведеться одружитися з зовсім іншим
чоловіком. Та моє серце було спантеличене тим, що воно почало відчувати заборонені
таким дівчатам як я, почуття. Й не тільки до одного чоловіка.
Бризки води попали на мою руку, неприємно охолоджуючи її.
— Йди до нас! Нумо! — закричала Олеся, запрошуючи мене до озера.
З дівчатами я почала спілкуватися після тієї ж ночі. Я вирішила відкинути свої
упередження та дозволити собі дізнатися, що це за люди. Поки що я не шкодувала про це
рішення.
Через секунду з води винирнула Катря. Вона засміялася, намагаючись витерти своє
обличчя від води.
— Господи, яка тут тепла вода. Я навіть не хочу вилазити! Нумо, Владиславо, досить
ніжитися, ходи сюди. — заверещала вона, намагаючись набрати в руки побільше води
щоб облити мене.
— Досить, досить! Я іду! — відповіла я, врешті решт погоджуючись.
До біса. Пару тижнів тому я б ніколи в житті не погодилась купатися в одному озері з
селючками. А зараз мені було начхати.
Я зняла свої чобітки та юбку, й залишилась лише в своїй довгій сорочці, під якою була
моя нижня білизна. Я не соромилася дівчат, для них це було звичним ділом – бачити
інших дівчат роздягнутими майже до гола.
Мої ступні торкнулися м’якої, як шовк, зеленої трави. Це було надто приємне відчуття. Я
зробила пару кроків до озера, камінці впивалися в мої ноги та я майже не звертала на це
уваги.
— Стрибай до нас!
Чорт, так.
Я розігналася та закричав, стрибнула до дівчат. Прохолодна вода охопила моє тіло,
пестячи мою шкіру після палкої спеки. Крізь воду я чула, як верещать дівчата, певно
здивовані моїм стрибком. Або здивовані тим, що я все ж таки згодилась поплавати.
Легені почали пекти, тож я нарешті винирнула. Навпроти мене, посміхаючись, стояли
дівчата.
— Ти це зробила! — заверещала Катря.
— Це все через те, що ти почала погрожувати мені. Наступного разу, чекай помсти. —
жартуючи, відповіла я.
Олеся, в свою чергу не гаючи часу, почала обливати нас водою. Звісно, це було безглуздо
і дурно, бо ми й так були мокрі до нитки. Але це було весело.
Я вирішила не дати собі програти й різко нирнула під воду. Я боялася відкривати очі, хоча
вода була кришталево чистою. Справді, від неї відбивалося сонячне проміння, і мені
навіть здавалося, що вода світиться зсередини.
Пропливши під водою деякий час, я вирішила що пора підійматися нагору.
Сонце вдарило по моїм закритим очам і я ледь спромоглась відкрити їх. Я не чула голосів
дівчат, що означало або те, що вони теж під водою, або те, що я відплила занадто далеко
від них. Роззирнувшись по сторонам, я зрозуміла, що друга версія виглядає більш
правдиво.
— Не думав, що побачу тебе тут.
Я закричала що є сили від несподіванки. Подивившись в сторону, звідки лунав чоловічий
голос, я побачила Кирила. Його чорняве волосся було обережно вкладене на бік, а
кришталеві очі погрожували проткнути мені душу. Він сидів поміж очерету, скоріш за все,
чекаючи на когось.
— Що ти тут в біса робиш? — гавкнувши на нього, спитала я.
Парубок засміявся. По ньому було помітно, що він не очікував такої лайки від мене. Він
погано мене знав.
— Я чекав на декого. Але, певно, доля вирішила інакше, адже я зустрів тебе. Дозволь
поцікавитись, чому ти плаваєш?
— Дівчата запросили мене. Я не втрималась.
Я пронизувала його поглядом, аж поки його очі не спустилися нижче. Тоді то я й
усвідомила, яку помилку я роблю. Трохи роззявивши рота, я за мить прикрила свої груди
руками, а Кирило, помітивши це, поспішно відвів погляд. Клята прозора вода.
— То…Ти ж приймеш запрошення моєї родини щодо завтрашньої вечері? Сподіваюсь…
— не дивлячись на мене, про себе спитав хлопець. Мені навіть здалося, що він
утримується від посмішки.
— Так. Мої батьки скоро луснуть від нетерпіння. Тому я і знаходжусь тут, задля того щоб
уникнути їх безглуздих питань.
В цей раз його вуста не витримали, та їхні кінчики все ж поповзли догори. За ці два тижні
Кирило зовсім не змінився. Його міцна статура випромінювала родову гордість, а вишита
сорочка, охайно заправлена в брунатні штани, ідеально підходила до його обличчя.
— Не буду тебе затримувати. Пливи назад до дівчат, адже вони подумають що ти
втопилась. Я буду чекати на тебе завтра.
Залишивши його без відповіді, я поплила назад.