Пиріжкова Фея

ОЛЕНА МАЙЖЕ ЩОНОЧІ ПРОКИДА ЄТЬСЯ ВІД АРОМАТУ СВІЖОЇ ЗДОБИ З КОРИЧНО-
ЯБЛУЧНИМИ, ВАНІЛЬНИМИ, КАРАМЕЛЬНИМИ НОТКАМИ… ІНКОЛИ ЇЇ БУДИТЬ ЗАПАХ
ШОКОЛАДУ. ТАКИЙ ГУСТИЙ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ ОБЛИЗАТИ ГУБИ. ТОДІ ЖІНКА ПОЧИНАЄ
МАЙЖЕ БЕЗЗВУЧНО, ЩОБ НІКОГО НЕ РОЗБУДИТИ, ПЛАКАТИ В ПОДУШКУ. БО ТЕПЕР НА
МІСЦ І ЇЇ ОШАТНОЇ ПЕКАРЕНЬКИ — РУЇНИ. НЕ ВЦІЛІЛИ НІ СТІНИ, НІ ОБЛАДНАННЯ. У ТИХ
РУЇНАХ ДОЩ І «МІСЯТЬ» ІЗ БОРОШНА, РОЗМІ- ШАНОГО ЗІ СПЕЦІЯМИ, ПИЛОМ, САЖЕЮ І
ПОПЕЛОМ, ГІРКЕ ТІСТО, ЩО ПОТІМ ВИСИХАЄ ПРОСТО НЕБА. НІКУДИШНІЙ РЕЦЕПТ…

Нині Олена мешкає в безпечному містечку на заході України. В гуртожитку одного із

закладів освіти разом з іншими втікачами від війни. Наче в гурті, але самотня. Чоловік
помер кілька років тому, а двоє доньок давно за кордоном. Одна — стюардеса, друга
— вебдизайнерка, заміжня, має сина.

Коли путін, як каже Олена, злетів із котушок, їхати до дітей вона не захотіла. Не змогла
знайти в собі сили покинути рідне місто, дім, справу свого життя. Попри відсутність
дітей поруч, вона не почувалася самотньою, бо мала пекарню. Затишну, з відкритим
процесом виготовлення хліба й солодкої випічки. Її гості могли тут не тільки купити
щось додому, а й посидіти за горнятком чаю і щойно спеченим, іще теплим пиріжком
чи рогаликом. Та ще й спостерігати, як жінки у формі «трьох шоколадів» чаклують над
тістом. Для багатьох це було шоу, яке тепер рідко побачиш на сучасних кухнях, а
особливо в молодих господинь.

Олена колись працювала на кондитерській фабриці. Коли там справи пішли не дуже,
донька, котра тоді вже добре заробляла, запропонувала мамі започаткувати свій
бізнес. Олена порадилася з двома колежанками і ризикнула. Вони теж розрахувалися з
роботи й узялися розкручувати з нуля справу, на якій добре розумілися і яку дуже
любили. За рік-другий Олена вже могла похвалитися постійними покупцями. З часом
розширила приміщення й облаштувала невеличкий простір на чотири столики. Ще
пізніше оновила обладнання. Дочки старалися допомогти матері, наче компенсовували
їй таким чином свою відсутність.

Але пекарня й справді допомагала Олені легше переживати самотність. Жінка

забувалася за роботою. Поверталася додому пізно, виходила рано. Завжди сама
ставила тісто, щоби до приходу колежанок підросло — і вони відразу мали роботу. Не
квартира — пекарня була домом Олени, а дівчата — її сім’єю.

І одного дня вона втратила все. Уранці пішла до чоловікової сестри, котра мешкала за
два квартали, допомогти зібратися — та їхала за кордон до сина. Почалося
бомбардування. Жінки спустилися в укриття і застрягли там на три доби. Коли Олена
вийшла, то спершу побігла не додому, а до своєї пекареньки. Уже на підходах ноги
почали підкошуватися. Побачивши згарище з купою металобрухту посередині,
зрозуміла, що в цьому місті її більше нічого не тримає.

Не плакала. Нікому не телефонувала. Пішла додому, щоби взяти найнеобхідніше.

Дорогою, аби не бачити, що твориться довкола, в умі складала список: білизна,
зарядний пристрій до мобільного, гроші (документи мала із собою), прикраси… Та коли
відчинила двері до під’їзду — відразу й не зрозуміла, що діється. Сходових маршів, що
вели на її четвертий поверх, не було. Снаряд влучив у стіну напроти входу в дім і розніс
його половину. В іншій половині «висіла» разом з іншими квартира Олени. Дістатися до
неї було неможливо.

«Так я й поїхала, — пригадує жінка. — В зимових черевиках, зимовій куртці. У сумочці

— мобільний, документи і картка з трьома тисячами гривень… Але дітям я категорично
сказала, що залишаюся в Україні. Щоб відразу, коли це все закінчиться, повернутися
додому і щось робити. Я не хочу втікати зі своєї землі — хай окупанти втікають. Маю
велику надію повернутися — і повернуся».

Олена каже, що її колежанки з пекарні живі та в безпеці — це головне. А все решту

можна відбудувати, надолужити, виправити. Поки ж вона пече для тимчасових
мешканців гуртожитку й хлопців із тероборони духмяні булочки, пиріжки й рогалики.
Сама напросилася, бо аромат випічки постійно будить її і нагадує про втрату. Тепер
пекарня сниться рідше, але однаково не відпускає.

Щодня жінка згадує своїх гостей. Інтелігентного чоловіка, котрий щодня після роботи
заходив по хліб із насінням. Юну маму з двома маленькими хлопчиками. Одному вона
брала рогалик із заварним кремом, іншому — з шоколадом. Молодого хлопця, котрий
недавно одружився й часто прибігав ще до відкриття, стукав у скляні двері й
виманював господиню чарівною усмішкою. Олена не могла йому відмовити. Знала:
Дмитро готує сніданок- сюрприз для коханої, і без нагадування клала в паперову
торбинку два пиріжки із сиром та шпинатом і два — з вишнями. Згадує Тамару
Йосипівну — літню жінку, яка подарувала пекарні родинний рецепт гарбузового хліба.
Де тепер ці люди? Що з ними, з їхніми рідними? Чи вціліли їхні будинки?

Жінка згадує майстер-класи з розпису пряників, які вони влаштовували для дітей до
свят; безсонні передвеликодні ночі, коли доводилося пекти й прикрашати сотні
пасочок; ящики здоби для мешканців геріатричного і реабілітаційного центрів
напередодні Миколая… Ці спогади не викликають у жінки ні жалю, ні образи, ні відчаю.
Натомість у її серці закипає здорова лють і пробуджує бажання якнайшвидше вигнати
ворога й узятися за відбудову міста і пекарні.

Нині Олена пече свою фірмову здобу в чужому місті на другому кінці країни. Пече від
світання до смеркання, якщо є з чого. Не відчуваючи втоми. Коли доводиться взяти
паузу — мучиться, день їй стає роком, голова важніє від думок. «Печу з усього, що є, —
розповідає Олена. — Є молоко чи сироватка — добре, немає — замішую тісто на
водичці. Воно однаково смачне, пухке. Головне — начинки не шкодувати. Всі продукти
нам привозять підприємці, люди приносять: яблучка, що якимось дивом збереглися,
вишні у власному соку, повидло, сушню… Одна бабуся, яка живе через дорогу,
принесла баночку трояндового варення. Я його потрошечки додаю до сушні й роблю
рогалики, малечу балую. Тісто готую нейтральне, тож щодня маємо пиріжки із
солоними та солодкими начинками. Діти мене вже впізнають. «О, — кричать, — ми вас
знаємо, ви — пиріжкова фея!»

І справді — фея, бо пиріжки неймовірно смачні, а ще різних форм. На їхніх глянцевих

боках відпочивають сонячні зайчики. Й кожен пиріжок — з усмішкою чарівно ї пекарки.
Дивлячись на цю жінку, милуючись тим, як вправно вона працює, і не скажеш, що її
серце розпікає біль.

І що цієї ночі вона знову не виспалася, рятуючи в сні від пожежі свою пекареньку, в
якій насправді вже нічого рятувати. Тривожними ночами, що досі здригаються від
вибухів, поміж її руїнами витають хіба привиди аромат ів, які колись приваблювали
сюди гостей. Шугають наввипередки з вітром, здіймаючи куряву з попелу, борошна і
спецій. «Я вже уявляю, як там знову з’явиться наша пекарня, — мріє Олена.

— І знову її аромати заповнять весь квартал. А часом спохоплюсяі думаю: чи вдасться

мені, я вже немолода, щоб починати спочатку…» «Вдасться, — підбадьорюю. — Ви ж —
пиріжкова фея».

Бабусі

Василина вийшла заміж, коли їй ледве-ледве виповнилося вісімнадцять. Тепер,

озираючись назад, думає: «Молоде-зелене», а тоді здавалося, що такої любові, як у неї
з Борисом, на світі не бува є. Помилялася. Їхні стосунки вперше дали тріщину, коли у
спільній компанії Василину їдко вкололи, мовляв, хотіла заміж, тому знайшла спосіб
прив’язати до себе хлопця, а він молодий, йому ще б гуляти й гуляти. Від несподіваної
образи вона аж поблідла й схопилася за вже кругленький живіт, глянула на Бориса,
очікуючи реакції, але її тоді ще коханий ніби води в рот набрав: не відповів нічого, лише
опустив очі.

А потім було весілля. Не дуже пишне й зовсім не таке, про яке вона мріяла. Як-то
кажуть, хто платить — той замовляє музику. Платила не Василина, а Борисові батьки,
тому все: від музикантів до серветок на столі, вибирала її майбутня свекруха. Сім’я
Василини жила досить бідно. Крім неї, під батьківським дахом підростало ще двоє
сестер і брат, тому грошей було катма. Єдине, що купили їй батьки — весільний наряд.
Біла сукня, вкрита дрібненькими блискітками, мов бризками шампанського, сяяла на
всю залу. Того дня вона почувалася найщасливішою, якби лише не свекрушин і
шпильки та косі погляди деяких гостей з боку молодого.

Але справжні «веселощі» розпочалися після. Василина пішла жити до чоловіка, бо в

рідній хаті місця для ще однієї сім’ї не було. Одного разу, після чергових нарікань
Борисової мами, бо, мовляв, і борщ пересолила, і в хаті погано підлогу помила, мов
ляпас, їй в обличчя прилетіло: «Ще не знати, чия то дитина». Тоді вона проплакала всю
ніч, але Борис навіть не спитав її, в чому причина.

На світ з’явився Дмитрик, а в неї — новий сенс життя. Усю свою любов вона віддавала
синові, а тим часом Борис усе частіше приходив додому за північ і приносив за собою
шлейф дешевого алкоголю. День за днем. Василина робила вигляд, ніби вона спить,
тільки-но чула скрип хвіртки, утикалася носом у подушку, щоб не чути смороду.

Дмитрик ріс розумним та допитливим хлопчиком, тягнувся до тата і бабусі з дідусем.

Але Борис у лічені дні тверезості лише відганяв малого, коли той просив погратися з
ним машинками. Одного разу, то було якраз перед Святим вечором, Дмитрик грався і
ненароком розбив стару глиняну макітру, в якій подають кутю. Свекруха, здавалося, ще
ніколи не була такою злою. Вона схопила малого, добряче ним тріпнула і дала кілька
сильних ляпасів по обличчю. Василина ледве відтягнула сина від оскаженілої жінки:
«Що ви робите, мамо? Він не хотів, він лише дитина». Свекруха глянула з-під лоба:
«Лише дитина, але не Борисова. Забирайся з хати зі своїм байстрюченям».

Куди їй дітися? Той Святвечір вона запам’ятала надовго. Наступного ранку свекор тихо
шепнув їй, щоб ніхто не чув: «Краще їдь, дитино. Тут тобі життя ніхто не дасть. В мене є
знайомий, який набирає жінок на роботу за кордон, от його номер. Скажеш, що від
мене, від допоможе». І простягнув шматок старої газети, на якому були написані
цифри.
На саме Різдво вона з кількома торбами і з сином пішла крізь сніги в сусіднє село.
Автобуси не їздили, а просити, аби хтось підвіз, було соромно. Спитаєте, де ж був
Борис? А його не було, він не прийшов ні на Святий вечір, ні на Різдво.

Три дні свят вона пробула в батьківському домі, розмірковуючи, що робити далі. В
глибині душі все ж надіялася, що от-от і Борис зателефонує, прийде. Але цього не
сталося. «Ти їдь, доню, якщо хочеш. Я Дмитрика догляну», — сказала їй мама. І
Василина поїхала.

Автобус завіз її до невеликого чеського міста. Вона почувала себе як квітка, яку вирвали
з рідного саду, посадили в пісок і наказали рости. Але вона буде, вона мусить рости, бо
має для кого. Щовечора, після важкої робочої зміни на завод і, Василина телефонувала
додому і розповідала Дмитрикові казку. Знала, що її батьки важко працюють, тому він
не отримує багато уваги й любові.

Так минали дні, тижні, місяці. На заводі працювало багато українців, між собою вони
спілкувалися, разом легше в чужій країні. Так вона і познайомилася з Олегом. Спочатку
він видався їй мовчазним і відлюдькуватим, але з часом вона почала помічати його
добре серце — чоловік завжди поспішав на допомогу, а головне — не пив. Щодня вони
все більше часу проводили разом, а коли після кількох тижнів без вихідних Василина
захворіла, Олег приніс їй ліки і цілу торбу фруктів. Від неочікуваного прояву уваги жінка
розплакалася, а він стояв з пакетами в руках і не міг второпати, у чому справа. Коли
Василина передавала додому чергову посилку, Олег купив великого літака: «Передай
синові, у мене племінники такого ж віку, вони були у захваті. Сподіваюся, Дмитрику теж
сподобається».

В Україну вони поверталися вже разом: мали спільні плани. У Василини була мрія —
стати кравчинею. У Чехії вона придбала дорогу швейну машинку, а після повернення
додому хотіла пройти курси і працювати в ательє. Олег на зароблені гроші планував
закінчити будівництво хати, в якій вони житимуть усі разом. Утрьох.

З огляду на попередній досвід, хвилюючим для Василини було знайомство з

майбутньою свекрухою. Галина Петрівна була стриманою жінкою, тож якихось емоцій,
позитивних чи негативних, Василина не помітила. Зауважила лише, що Дмитрик дуже
тягнувся до неї, але та холодно ставилася до його проявів любові. Разючу різницю було
добре видно на сімейних вечерях, коли дітям Олегової сестри діставалися всі цукерки й
обійми. Діти усе відчувають, тому Дмитрик, бувало, тихо плакав від образи. Василина
розуміла, що ніхто не зобов’язаний любити її дитину, це нормально. Якщо рідна бабуся
до внука не признається, що хотіти від чужої?
Поки тривало закінчення будівництва житла, пара вирішила пожити на орендованій
квартирі. Жінка не хотіла знову куштувати невістчиного хліба, та й для Дмитрика так
буде краще. Одного разу Василина помітила, як малий уважно переглядає документи
на оренду. Він саме вчився писати й читати, але чому б це дитину зацікавили не яскраві
книжки, а якісь дорослі папірці. «Це моя особиста справа », — поважно відповів
Дмитро.

Наступного дня на сімейному свят і, коли за столом зібралася вся родина, Дмитрик
вручив Галині Петр івні папір із акуратно виведеними буквами: «Беру в оренду бабусю,
щоб мене любила».