Аманда Легран

м. Ромни, Сумська область

Уривок з роману «Легенда закарпатського лісу»

Настав ранок. Прокинувшись, Злата пішла на двір

та сіла розчісувати свої довгі золоті коси, міркуючи про
те, як би їй уникнути того нелюба, Свирида: «Як же
мені бути, як вирішити цю проблему? Треба бігти до
Івана, на наше місце, треба щось робити, бо інакше…»
– Злато, доню, вже прокинулась? – на поріг вийшов
батько дівчини, – раненько ти сьогодні. Часом, не
Свирида виглядаєш?
– Дуже дотепно, тату. – насупившись, відповіла
Злата.
– Ну, доню, не ображайся на мене, – Петро
Васильович підійшов до доньки, сів поруч на лавицю та
обійняв її. – Я ж не для себе, для тебе стараюсь, щоб
тобі було добре, сонечко ти моє. Що тобі той Іван?
Грошей нема, живе майже на вулиці, на одному слові
щасливими не будете. А Свирид, подивись який:
заможний, працьовитий, найгарніший парубок на селі,
має купу зв’язків. Та ти за ним будеш, як за кам’яною
стіною, ніколи нічого не потребуватимеш, все у тебе
буде. Ну, доню.
– Краще вмерти, ніж за нелюба піти. Ні, тату, не
просіть мене. Я цього не витримаю. – з ненавистю
відповіла дівчина, на очах проступали сльози.
– Ти диви на неї, яка пихата. Злато, я вмовляти не
буду! Я твій батько, як сказав, так і буде. Ти підеш за
Свирида!! – гупнувши кулаком по лавці прогримав
чоловік. – А про Івана навіть і не мрій!
На цьому їх розмова завершилася. Петро
Васильович посидів ще пару хвилин біля доньки,
1
підійнявся та пішов у хату, міркуючи про те, чи не
надто суворим він був з нею. Злата, в свою чергу, тільки
і чекала того моменту, коли батько піде. Розлючена,
ображена, принижена, вона підскочила з лавки та
побігла на луг, туди, де Іван, зазвичай, пас ягнят.
Не дивно, що пробігаючи повз шинка, вона не
помітила Свирида. У грудях клекотіло, серце майже
вистрибувало, на очах були сльози, а в голові лише
бажання зникнути, провалитися крізь землю, аби тільки
не виходити заміж за цього покидька.
– Куди це вона? – мовив сам до себе Свирид. –
Треба за нею прослідкувати.
Вибігши з села, Злата звернула на стежку через ліс.
Там, за лісом, була її доля. Вона бігла, а повз неї
прослизали дерева акації, дуби, квіти ромашок, ялинки
та сосни. Вибігши з лісу, дівчина опинилася на
зеленому лузі.
– Іване! Іване! – гукала вона. – Де ти, любий мій?
Відгукнись!
– Злато? Невже ти? – висунувши голову через траву
викрикнув Іван.
Побачивши коханого дівчина побігла до нього та
впала у його обійми. Притискаючи кохану до грудей
хлопець відчував, як здригаються її плечі.
– Іване, доля моя, що робити нам? Батько віддає
мене за того нелюда, Свирида. Я не витримаю цього,
любий. Я не хочу за нього заміж.
– То ось чому ти прийшла так рано сьогодні. –
відповів Іван, відсунувся від дівчини та сів. – Знаю я,
Злато, про біду твою, та нічого вдіяти не можу. Мабуть
доля у нас така, ніколи разом не будемо. Може й правда,
виходь за Свирида.
– Щооо? – очі дівчини наповнилися люттю. – Що ти
таке кажеш? Як це нічого вдіяти не можеш? Ти обіцяв
2
мені. Обіцяв! Ти казав, що ми з тобою одружимося, що
ми завжди будемо разом! Ти зрадив мене, ти зрадив
наше кохання! Та ти ще гірший за того нелюда. Не хочу
навіть знаходитися біля тебе! – вона підхопилася та
побігла до лісу.
– Злато, стій! – Іван побіг за нею.
Крупиці ненависті зароджувалися у серці Злати, очі
застилали сльози, ноги підкошувалися від безвиході.
Дівчина вже бігла крізь ліс невідомими стежками, та
продовжувала бігти далі, бо в її голові лунало лише
одне: «краще помру, але Свириду не достануся. А Іван,
а що Іван, я йому не потрібна».
Раптом, хтось схопив її руку. Дівчина зупинилася,
та обернулася. Захеканий, увесь мокрий, перед нею
стояв Іван.
– Ну ти й швидка. Зачекай-но. Послухай, що я тобі
скажу. – мовив до неї парубок.
– Кого, тебе? – з єхидною посмішкою відповіла
Злата. – Та чи є у цьому сенс, після того, що ти мені
наговорив на лузі?
– Вислухай мене. Я не зможу нічого вдіяти у цьому
випадку, батько Свирида надто впливовий. Ми не
зможемо одружитися. Це не моя забаганка, за нас вже
все давно вирішили твої батьки. Їм не потрібен простий
хлопець без сім’ї, без майна, їм потрібен заможній
чоловік, який має купу грошей, зв’язків, який буде
корисний. Нащо їм такий безхатченко як я? Чи я в
цьому винен? – Іван дивився дівчині у очі та тримав її
руками за плечі. – Розумієш про що я?
У той час з лісу почувся хрускіт.
– Хто тут? – перелякано спитала Злата, але не
побачивши нікого навколо, крім Івана, швидко
отямилася.

3
 Зрозуміло, що в ситуації, яка складалася, закоханим
було не до цього хрускоту, тим паче, що вони були у
лісі. А у лісі, як відомо, живуть тварини, або гілка може
з дерева впасти, тому вони не дуже звернули свою увагу
на той хрускіт. А ось Свириду, який спочатку стежив за
ними на лузі, потім біг тишком крізь ліс за Іваном, а
тепер ховався за деревом та спостерігав за ними, було
важко встояти на місці, щоб зайвий раз не видати себе. –
«Ось вони де, голубки, попалися.» – міркував він про
себе – «Ну вже я за вами прослідкую. Що ж ви на цей
раз замислили?» – його руки впивалися в кору дерева
від люті.
– Іване, я ненавиджу цей світ з його дурними
правилами. Я не хочу, щоб за мене робили вибір. Чуєш,
серце моє, ти ж знаєш, я без тебе не зможу. Я ліпше
помру, аніж буду з іншим. Треба вигадати щось. Як нам
бути? – крізь сльози відповідала Злата Івану.
– Злато, люба моя, серденько моє, кохана, світ очей
моїх, моє майбутнє, не плач… я… я обов’язково щось
вигадаю, чуєш? Я знайду вихід. Якщо ти мені віриш, то
немає чого боятися. – Іван підійшов до дівчини та
обійняв її.
– Звісно вірю. Завжди вірила та буду вірити. – вона
поклала голову на його груди.
– Пробач мене за ті слова. То я від люті, що
віддають тебе іншому. Знаєш що? А давай втечемо. –
парубок підійняв голову дівчини до себе та зазирнув їй
у вічі. – Втечемо туди, де нас ніхто не знайде, де будемо
лише ми двоє, ти і я.
– Будемо йти куди очі глядять? – перепитала Злата.
– А чом ні. Може натрапимо на щось цікаве, гарне.
Може знайдемо десь покинуту хатину та будемо з
тобою жити у ній. Або самі собі збудуємо маєток. –
посміхнувшись відповів Іван.
4
 – Ти такий дорослий, але такий наївний. Ти наче
живеш у рожевому світі. Але я згодна. Згодна на будь
що, тільки б бути з тобою. – дівчина знову притулилася
до юнака.
– Тоді, слухай мене уважно, Злато. Сьогодні
ввечері, о сьомій годині, приходь на нашу галявину
посеред лісу, ту, що біля покинутої хатинки. Візьми з
собою хліба, трохи теплих речей, та каблучку, яку тобі
подарував Свирид. Коли будеш іти до галявини, будь
уважною, дивись, щоб ніхто за тобою не слідкував, бо
тоді нічого в нас не вийде. Я буду чекати на тебе там. –
сказав Іван та поцілував Злату у чоло. – Усе, люба, біжи,
я кохаю тебе, завжди буду кохати. Все у нас буде добре,
от побачиш.
– О мій любий, як же не хочеться з тобою
розлучатися. Серце моє лише з тобою, пам’ятай про
це. – поцілувавши його у щоку, відповіла вона.
– Нумо, біжи вже, часу залишилося не так багато. –
він відпустив її руку.
І Злата побігла додому, залишивши Івана посеред
лісу на стежці. Хвилин зо п’ять ще простояв парубок,
міркуючи про те, що треба взяти із собою з речей, як
йому сповістити про це стареньку Горпину та де узяти
грошей, щоб вони зі Златою хоча б на перший час були
ситі та мали б дах над головою. Часу було обмаль, тому
треба було діяти швидко. Іван вирішив спочатку забігти
до старенької, а потім вже зайнятися рештою.
Якби знали закохані про те, що увесь цей час за
ними спостерігав наречений Злати, вони б ніколи в
житті не обговорювали план втечі. Свирид був дуже
розлючений, очі його горіли від люті. Він дочекався,
поки залишився наодинці, та вийшов з свого укриття.
– О сьомій вечора, кажете, сьогодні? – голосно
закричав він, – Ні… Ні!! Ні, ніколи цього не буде. Моя,
5
лише моя, вона буде моєю, чого б це мені не коштувало!
Треба йти до батька, він швидко владнає це питання.
Ніхто нікуди не піде увечері, бо сьогодні ми з Златою
одружимося. Клята дівка, ти будеш моєю дружиною! А
Іван… а Івана ми відішлемо якнайдалі звідси.
Вигукнув та направився додому, до батьків.
Спокійно стало у лісі, лише чутно було як вітерець
дерева колише. На тому місці, де стояли Іван із Златою,
з’явився невеличкий вихор із листя, який крутився, а
потім перетворився на молоду гарну дівчину, вбрану у
сукню з різноманітних квітів. То була повітруля,
помічниця лісових духів.
– Дідусю, – звернулася вона до старого густого
дерева, що стояв біля стежки, – щось погане буде,
дай-но мені допомогти закоханим. Та й сам би заманив
до себе чоловіка, який замислив недобре.
– Я дух лісу, його господар, а не помічник у
коханні. Самі розберуться. Почула мене? Лети собі,
займайся своїми справами. А до людей не підходь!
Нічого їм допомагати! – почувся голос з дерева.
– Злий ти, Лісовик, діду. Злий. От і залишайся собі
наодинці. – відповіла йому Повітруля, перетворилася на
легкий вітерець та полетіла до дружини Лісовика –
Лісунки, в надії, що вона чимось їй допоможе.